«Сімнадцять спалахів весни»

Сімнадцять спалахів весни (fb2) - Сімнадцять спалахів весни (пер. Надежда Орлова) (Штірліц - 8) 1121K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юлиан Семенов

Юліан Семенов СІМНАДЦЯТЬ СПАЛАХІВ ВЕСНИ 1945 Роман

©   — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії Орлової

Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.

Пам'яті батька присвячую

«Хто є хто?»

Спочатку Штірліц сам собі не повірив: у саду співав соловейко. Повітря було студене, голубувате, і, хоч барви довкруг були весняні, лютневі, обережні, сніг ще лежав щільний, без тієї внутрішньої, легенької синяви, яка завжди передує нічному таненню.

Соловей співав у горішнику, що простягався до самої річки, неподалік від дубового гаю. Могутні стовбури старих дерев були чорні; в парку пахло свіжозамороженою рибою. Ознаки весни — густого запаху торішньої березової й дубової прілі — ще не було, а соловейко з усієї сили щебетав, розливався треллю, ламкою й беззахисною в цьому чорному, тихому парку.

Штірліц згадав діда: старий умів розмовляти з птахами. Він сідав під деревом, підманював синицю і довго дивився на пташку, і в нього очі ставали як у птаха — бистрими, чорними намистинками, і пташки зовсім не боялися його.

«Цвінь-цвірінь-тарарах!» — висвистував дід.

І синиці відповідали йому — довірливо й весело.

Сонце зайшло, і чорні стовбури дерев лягли на білий сніг фіолетовими рівними тінями.

«Замерзне, бідолашний, — подумав Штірліц і, запнувши поли шинелі, зайшов у дім. — Та й допомогти йому не можна, бо тільки одна пташка на світі не вірить людям — соловей».

Штірліц глянув на годинник.

«Клаус зараз прийде, — подумав Штірліц. — Він завжди був точний. Я сам просив його йти від станції лісом, щоб нікого не зустріти. Нічого. Я підожду. Яка ж тут краса…»

Цього агента Штірліц завжди приймав тут, у невеличкому особняку на березі озера — на своїй дуже зручній конспіративній квартирі. Він три місяці умовляв обергрупенфюрера СС Поля виділити йому гроші, щоб купити віллу в дітей загиблих під час бомбардування танцюристів Опери. Дітки просили багато, і Поль, що відповідав за господарчу політику СС і СД, категорично відмовляв Штірліцу. «Ви з глузду з'їхали, — казав він. — Можете найняти щось скромніше. Звідки у вас цей потяг до розкошів? Ми не можемо розкидатися грішми направо і наліво! Це нечесно по відношенню до нації, яка несе тягар війни».

Штірліцу довелося привезти сюди свого шефа — начальника політичної розвідки служби безпеки. Тридцятичотирирічний бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг зразу збагнув, що кращого місця для бесід з серйозними агентами не може й бути. Через підставних осіб провели купчу, і якийсь там Бользен, головний інженер «хімічного народного підприємства імені Роберта Лея», дістав право користуватися віллою. Він же найняв сторожа за високу платню і добрячий пайок. Бользеном був штандартенфюрер СС фон Штірліц.

…Штірліц, закінчивши сервірувати стіл, увімкнув приймач. Лондон передавав веселу музику. Оркестр американця Глена Міллера грав композицію з «Серенади Сонячної долини». Цей фільм сподобався Гіммлерові, і в Швеції закупили одну копію. Відтоді стрічку досить часто дивилися в підвалі на Принц-Альбрехтштрасе, а найбільше вночі, коли бомбили місто й допитувати заарештованих було неможливо.

Штірліц подзвонив сторожеві і, як тільки той прийшов, сказав:

— Друже, сьогодні ви можете поїхати в місто, до дітей. Завтра будьте о шостій ранку і, якщо я ще не поїду, заваріть мені міцну каву, найміцнішу, яку тільки зможете…

12. 2. 1945 (18 годин 38 хвилин)

«— Як ви думаєте, пасторе, чого більше в людині: людини чи тварини?

— Я думаю, що в людини того й того порівну.

— Так не може бути.

— Може бути лише так.

— Ні.

— Принаймні щось одне давно вже перемогло б.

— Ви докоряєте нам за те, що ми апелюємо до чогось неістотного, вважаючи духовне вторинним. Духовне справді вторинне. Духовне виростає як грибок на основній заквасці.

— І ця закваска?

— Честолюбство. Це те, що ви називаєте хтивістю, а я називаю здоровим бажанням спати з жінкою й кохати її. Це здорове прагнення бути першим у своєму ділі. Без цих прагнень розвиток людства просто припинився б. Церква немало доклала зусиль, щоб загальмувати розвиток людства. Ви розумієте, про який період історії церкви я кажу?

— Так, так, звичайно, я знаю цей період. Я добре знаю цей період, але я знаю й інше. Я вже не бачу різниці між вашим ставленням до людини і тим, яке проповідує фюрер.

— Невже?

— Так. Він бачить у людині честолюбну бестію. Здорову, сильну, що хоче відвоювати собі життєвий простір.

— Ви навіть уявити не можете, що ви зовсім не праві: фюрер бачить у кожному німцеві не просто бестію, а білоголову бестію.

— А ви взагалі в кожній людині бачите бестію.

— Я бачу в кожній людині те, від чого вона походить. А людина походить від мавпи. А мавпа суть тварина.

— Тут я з вами не згоден. Ви вірите в те, що людина походить від мавпи; ви не бачили тієї мавпи, від якої саме походить людина, і ця мавпа нічого не сказала вам на вухо на цю тему. Ви цього не помацали, ви цього не можете помацати. І вірите в це, бо ця віра відповідає вашій духовній організації.

— А вам бог сказав на вухо, що він створив людину?

— Звичайно, мені ніхто нічого не казав, і я не можу довести існування божого, цього не доведеш, у це можна тільки вірити. Ви вірите в мавпу, а я вірю в бога. Ви вірите в мавпу, бо це відповідає вашій духовній організації; я вірю в бога, бо це відповідає моїй духовній організації.

— Тут ви дещо підтасовуєте. Я не вірю в мавпу. Я вірю в людину.

— Яка походить від мавпи. Ви вірите в мавпу в людині. А я вірю в бога в людині.

— А бог, що він — у кожній людині?

— Звичайно.

— Де він у фюрері? Де він у Герінгу? Де він у Гіммлері?

— Ви ставите трудне запитання. Ми ж говоримо з вами про причту людську. Звичайно, в кожному з цих негідників можна знайти види грішного ангела. Але, на жаль, уся їхня природа так підкорилася законам жорстокості, необхідності, брехні, підлості, насильства, що практично в них уже нічого людського й не лишилося. Aлe я в принципі не вірю, що людина, яка народжується на світ, неодмінно несе в собі прокляття мавпячого походження.

— Чому прокляття мавпячого походження?

— Я розмовляю своєю мовою.

— Виходить, треба прийняти божий закон по знищенню мавп?

— Мабуть, що ні.

— Ви весь час аж надто морально уникаєте відповіді на запитання, які мене страшенно бентежать. Ви не даєте відповіді «так» або «ні», а кожна людина, яка шукає віру, любить конкретність, і вона любить або «так» або «ні». У вас же є «та ні», «та ні ж», «мабуть, що ні» та інші фразеологічні відтінки «так». От саме це мене глибоко, якщо хочете, відштовхує не так від вашого методу, як від вашої практики.

— Ви неприязно ставитесь до моєї практики. Зрозуміло… А все-таки ви прибігли з концтабору до мене. Як це пов'язати?

— Це зайвий раз свідчить про те, що в кожній людині, як ви кажете, присутнє і божественне, і мавпяче. Коли б у мені було тільки божественне, я б до вас не звернувся. Не став би тікати, я прийняв би смерть від есесівських катів, підставив би їм другу щоку, щоб пробудити в них людину. От коли б вам довелося потрапити до них, цікаво, чи підставили б ви другу щоку чи постаралися б уникнути удару?

— Що значить — підставити другу щоку? Ви знову проектуєте символічну притчу на реальну машину нацистської держави. Одна справа — підставити щоку в притчі. Як я вже вам казав, це притча совісті людської. Інша справа — потрапити в машину, яка не питає в тебе, чи підставляєш ти другу щоку, чи не підставляєш. Потрапити в машину, яка в принципі, в ідеї своїй не має совісті… Звичайно, з машиною, чи з каменем на дорозі, чи з тією стіною, на яку ти наткнувся, не варто спілкуватися так, як ти спілкуєшся з іншою істотою.

— Пасторе, мені незручно, — може, я вторгаюсь у вашу таємницю, але… Ви що, були свого часу в гестапо?

— Ну що я вам можу сказати? Я був там…

— Розумію. Ви не хочете про це згадувати, бо вам це боляче. А ви не думали, пасторе, що після закінчення війни паства не буде вам вірити?

— Хіба мало людей сиділо в гестапо.

— А коли пастві хтось шепне, що пастора як провокатора саджали в камери до інших заарештованих, котрі не повернулись? А таких, як ви, що повернулися, — одиниці з мільйонів… не дуже паства повірить вам. Кому ви тоді проповідуватимете свою правду?

— Звісна річ, якщо на людину впливати такими методами, можна знищити кого завгодно. В такому разі навряд чи зможу хоч би там що виправити в моєму становищі.

— І що тоді?

— Тоді? Спростовувати це. Спростовувати, скільки зможу, спростовувати доти, поки мене слухатимуть. Коли не будуть слухати — вмерти в душі.

— В душі. Отже, живою, плотською людиною ви залишитесь?

— Господь судить. Залишусь то залишусь.

— Ваша релігія проти самогубства?

— Тому я й досі не наклав рук на себе.

— Що ви робитимете, коли вас позбавлять змоги проповідувати?

— Я віритиму не проповідуючи.

— А чому ви не бачите іншого виходу для себе — трудитися разом з усіма?

— Що ви називаєте «трудитися»?

— Тягати каміння для того, щоб храми науки будувати — хоча б так.

— Коли людина, закінчивши богословський факультет, потрібна суспільству лише для того, щоб тягати каміння, то мені нема про що розмовляти з вами. Тоді справді мені краще зараз повернутися в концтабір і згоріти там у крематорії…

— Я тільки ставлю запитання — а якщо? Мені цікаво послухати вашу приблизну думку, так би мовити, фокусування вашої думки вперед.

— Ви вважаєте, що людина, яка звертається до пастви з духовною проповіддю, — ледащо й шарлатан? Ви не вважаєте це за роботу? У вас робота — це тягання каміння, а я вважаю, що праця духовна є мало сказати рівноправна з будь-якою іншою працею — праця духовна надзвичайно важлива.

— Я сам за фахом журналіст, і мої кореспонденції зазнавали нападу як з боку нацистів, так і з боку ортодоксальної церкви.

— Ортодоксальна церква засуджувала їх з тієї елементарної причини, що ви неправильно тлумачили саму людину.

— Я не торкався людини. Я показував світ злодіїв і повій, які жили в катакомбах Бремена й Гамбурга. Гітлерівська держава називала це мерзенним наклепом на вищу расу, а церква назвала наклепом на людину.

— Ми не боїмося правди життя.

— Боїтеся! Я показував, як ці люди намагались приблизитися до церкви і як церква їх відштовхувала; саме паства відштовхувала їх, а пастор не міг іти проти пастви.

— Звичайно, не міг. Я не засуджую вас за правду. Я засуджую вас не за те, що ви показували правду. Я не згоден з вами в прогнозах на майбутню людину.

— Вам не здається, що в своїх відповідях ви не пастор, а політик?

— Просто ви бачите в мені лише те, що може вкластися у вас самих. Ви бачите в мені політичний контур, який становить лише одну площину. Це точно так, як у логарифмічній лінійці можна побачити предмет для забивання гвіздків. Логарифмічною лінійкою можна забити гвіздок, в ній є протяжність і певна маса. Але це той варіант, коли бачиш десяту, двадцяту функцію предмета, але з допомогою лінійки можна рахувати, а не тільки забивати гвіздки.

— Пасторе, я ставлю запитання, а ви, не відповідаючи, забиваєте в мене цвяхи. Ви якось дуже спритно робите з мене того, хто відповідає, а не того, хто запитує. Ви якось зразу перетворюєте мене з шукаючого в єретика. Чому ж ви говорите, що ви — над боротьбою, коли ви теж у бою?

— Це правильно: я в бою, і я справді у війні, але й воюю з самою війною.

— Ви дуже матеріалістично сперечаєтесь.

— Я сперечаюся з матеріалістом.

— Отже, ви можете воювати зі мною моєю ж зброєю?

— Я змушений це робити.

— Послухайте… В ім'я блага вашої пастви мені треба, щоб ви зв'язалися з моїми друзями. Адресу я вам дам. Я довіряю вам адресу моїх товаришів… Пасторе, ви не зрадите невинних…»

Штірліц закінчив прослухувати цей магнітофонний запис, швидко встав і підійшов до вікна, щоб не зустрічатися поглядом з тим, хто вчора просив пастора допомогти, а зараз усміхався, слухаючи свій голос, пив коньяк і жадібно курив.

— З куривом у пастора було погано? — спитав Штірліц не обертаючись.

Він стояв біля вікна — величезного, на всю стіну — і дивився, як ворони билися на снігу за шматочок хліба: тутешній сторож одержував подвійний пайок і страшенно любив птахів. Сторож не знав, що Штірліц — з СД, і був твердо впевнений, що котедж належить або гомосексуалістам, або ж торговим ділкам: сюди жодного разу не приїздила жінка, а коли збиралися чоловіки, то розмовляли тихо, їжа була добірна і майже завжди першокласні американські напої.

— Я там знемагав без курива… Старий без угаву балакав, а мені хотілося повіситись, бо нічого було закурити…

Агента звали Клаус. Його завербували два роки тому. Він сам хотів, щоб його завербували: колишньому коректорові забаглося гострих відчуттів. Працював він артистично, обеззброюючи співбесідників щирістю й різкістю суджень. Йому дозволяли говорити все: аби тільки робота йшла швидко і давала наслідки. Придивляючись до Клауса, Штірліц з кожним днем усе більше й більше відчував страх.

«А може, він хворий? — подумав якось Штірліц. — Жадоба до зради теж своєрідна хвороба. Цікаво: Клаус повністю б'є Ломброзо[1] — він найстрашніший за всіх злочинців, котрих я будь-коли бачив, а який благовидний та люб'язний…»

Штірліц підійшов до столика, сів навпроти Клауса, усміхнувся йому.

— Ну? — спитав він. — Отже, ви переконані, що старий налагодить нам зв'язок?

— Так, це вже вирішено. Я дуже люблю працювати з інтелігентами й священиками. Знаєте, це дивовижно, спостерігати, як людина йде на загибель. Часом мені навіть хотілося сказати: «Стій! Дурню! Куди ти?!»

— Ну, цього не варто робити, — сказав Штірліц. — Це було б нерозумно.

— У вас немає рибних консервів? Без риби я гину. Ви ж знаєте, це фосфор. Вимагають нервові клітини…

— Я приготую вам хороших рибних консервів. Які ви хочете?

— Я полюбляю в олії…

— Це я знаю… Якого виробництва? Нашого чи…

— «Чи», — засміявся Клаус. — Хоч це й не патріотично, але я дуже полюбляю і продукти, і напої, вироблені в Америці або у Франції…

— Я приготую для вас ящик справжніх французьких сардин. Вони в маслиновій олії, дуже пряні… Багато фосфору… Вчора я переглянув ваше досьє…

— Я дорого дав би за те, щоб поглянути на нього хоч одним оком…

— Це не так цікаво, як здається… Коли ви розмовляєте, смієтесь, скаржитесь на біль у печінці — це справляє враження, якщо зважити на те, що перед цим ви провели головоломну операцію… А у вашому досьє — нудно: рапорти, донесення. Все перемішалося: наші доноси, доноси на вас… Ні, це нецікаво… Цікаво інше: я підрахував, що по ваших рапортах, завдяки вашій ініціативі, було заарештовано дев'яносто сім чоловік… Причому всі вони мовчали про вас. Усі без винятку. А їх у гестапо досить жорстоко обробляли…

— Навіщо ви мені про це кажете?

— Не знаю… Намагаюсь аналізувати, чи що… Вам бувало боляче, коли людей, які дали вам притулок, потім забирали?

— А ви як думаєте?

— Я не знаю.

— Чорт його розбере… Я, мабуть, відчував себе сильним, коли вступав з ними в поєдинок. Мене цікавив двобій… А що з ними буде потім — не знаю… Що буде потім з нами? З усіма?

— Це теж правильно, — погодився Штірліц.

— Після нас — хоч потоп. Та й крім того, наші люди: боягузтво, підлість, зажерливість, доноси. І це в кожному, просто-таки в кожному. Між рабами не можна бути вільним… Це правильно. То чи не краще бути вільним з вільних серед рабів? Адже всі ці роки я мав повну духовну свободу…

Штірліц спитав:

— Послухайте, а хто приходив позавчора ввечері до пастора?

— Ніхто…

— Приблизно о дев'ятій…

— Ви помиляєтесь, — відповів Клаус, — принаймні від вас ніхто не приходив, я був там сам-один.

— Можливо, то був парафіянин? Мої люди не розгледіли обличчя.

— Ви стежили за його будинком?

— Звичайно. Весь час… Отже, ви певні, що старий працюватиме на вас?

— Працюватиме. Взагалі, я відчуваю в собі покликання опозиціонера, трибуна, вождя. Люди підкоряються моєму натискові, логіці мислення…

— Гаразд. Молодець, Клаус. Тільки не дуже хвастайтесь. Тепер про діло… Кілька днів ви проживете на одній нашій квартирі… Бо попереду у вас серйозна робота, але це вже не по моїй лінії…

Штірліц казав правду, колеги з гестапо сьогодні попросили дати їм на тиждень Клауса — у Кельні заарештували двох російських «піаністів». Їх схопили за роботою, прямо біля радіоапарата. Вони мовчали, до них треба було підсадити хорошу людину. Кращого за Клауса не знайдеш. Штірліц обіцяв розшукати Клауса.

— Візьміть у сірій папці аркуш паперу, — сказав Штірліц, — і напишіть: «Штандартенфюрер! Я страшенно стомився. Сили мої кінчаються. Я чесно працював, але більше не можу. Я хочу відпочити…»

— Навіщо це? — спитав Клаус, підписуючи листа.

— Я гадаю, що вам не зарадило б поїхати на тиждень в Інсбрук, — відповів Штірліц, простягаючи йому пачку грошей. — Там працюють казино і юні лижниці все ще катаються з гір. Без цього листа я не зможу вибити для вас тиждень щастя.

— Спасибі, — сказав Клаус, — тільки грошей у мене багато…

— А як буде більше, то хіба вони вам не згодяться? Га?

— Та взагалі згодяться, — відповів Клаус, ховаючи гроші в задню кишеню штанів. — Тепер вилікувати гонорею, кажуть, досить дорого коштує…

— Подумайте ще раз: вас ніхто не бачив у пастора?

— Нема чого думати — ніхто…

— Я маю на увазі наших людей також.

— Взагалі мене могли бачити ваші, якщо вони стежили за будинком цього старого. Та й то навряд… Я не бачив нікого…

Штірліц пригадав, як тиждень тому він сам надівав на нього одяг каторжника перед тим, як улаштувати спектакль з прогоном заарештованих через те село, в якому тепер жив пастор Шлаг. Він згадав обличчя Клауса тоді, тиждень тому: його очі сяяли добротою й мужністю — він уже ввійшов у ту роль, яку мав зіграти. Тоді Штірліц розмовляв з ним інакше, бо в машині поряд сидів святий, — таке гарне було його обличчя, сумовитий голос і такі точні були слова, що він їх промовляв.

— Цього листа ми вкинемо по дорозі на вашу нову квартиру, — сказав Штірліц. — І напишіть ще одного — пасторові, щоб не викликати підозри. Цього спробуйте написати самі. Я не буду вам заважати, заварю ще кави.

Коли він повернувся, Клаус тримав у руках аркуш паперу.

— «Чесність означає дію, — усміхаючись, почав читати він, — віра грунтується на боротьбі. Проповідь чесності при цілковитій бездіяльності — зрада і пастви, і самого себе. Людина може простити собі нечесність, потомство — ніколи. Тому я не можу простити собі бездіяльності. Бездіяльність — це гірше ніж зрада. Я йду. Виправдайте себе: хай вам бог помагає». Ну, як? Нічогенько?

— Хвацько. Скажіть, ви не пробували писати прозу? Або вірші?

— Ні. Коли б я міг писати — хіба став би… — Клаус раптом замовк і крадькома глипнув на Штірліца.

— Продовжуйте, дивак. Ми з вами розмовляємо відверто. Ви хотіли сказати — якби ви вміли писати, хіба стали б працювати на нас?

— Щось подібне.

— Не подібне, — зауважив Штірліц, — а саме це ви хотіли сказати. Чи не так?

— Так.

— Молодець. Який смисл вам брехати мені? Випийте віскі, і поїдемо, вже смеркло, скоро, мабуть, янкі прилетять.

— Квартира далеко?

— У лісі, кілометрів за десять. Там тихо, відсипайтеся до завтра…

Уже в машині Штірліц спитав:

— Про колишнього канцлера Брюнінга він мовчав?

— Я ж казав вам про це — зразу замикався в собі. А я боявся тиснути на нього…

— Правильно робили… І про Швейцарію він теж мовчав?

— Наглухо.

— Гаразд. Підберемося з іншого кінця. Головне, що він погодився допомагати комуністові. Оце так пастор!

Штірліц убив Клауса пострілом у скроню. Вони стояли на березі озера. Тут була заборонена зона, але пост охорони — про це Штірліц знав точно — знаходився за два кілометри, вже почався наліт, а під час нальоту пострілу з пістолета не чути. Він вичислив, що Клаус упаде з бетонного майданчика — раніше звідси ловили рибу — прямо у воду.

Клаус упав у воду мовчки, як камінь. Штірліц услід за ним кинув пістолет (версія самовбивства на грунті нервового виснаження вибудувалась точно, листи надіслав сам Клаус), зняв рукавички та й пішов собі лісом до своєї машини. До села, де жив пастор Шлаг, лишалося сорок кілометрів. Штірліц вирахував, що буде там через годину, — він передбачив усе, навіть можливість пред'явлення алібі в часі…

12.2.1945 (19 годин 56 хвилин)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1930 року групенфюрера СС Крюгера: «Істинний арієць, відданий фюрерові. Характер — нордичний, твердий. З друзями поводиться добре, по-товариському, нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім'янин; зв'язків, які порочили б його, не мав. У роботі зарекомендував себе незамінним майстром своєї справи…»)

Після того як у січні 1945 року росіяни вступили до Кракова і місто, так старанно заміноване, лишилося цілісіньким, начальник імперського управління безпеки Кальтенбруннер звелів привезти до нього шефа східного управління гестапо Крюгера.

Кальтенбруннер довго мовчав, придивляючись до важкого, масивного генералового обличчя, а потім дуже тихо спитав:

— У вас є якесь виправдання — досить-таки об'єктивне, щоб вам міг повірити фюрер?

Мужикуватий, простодушний на вигляд Крюгер чекав цього запитання. Він був готовий відповісти на нього. Але ще мусив зіграти цілу гаму почуттів: за п'ятнадцять років перебування в СС і в партії він навчився акторства. Він знав, що зразу відповідати не можна, як не можна повністю заперечувати своєї провини. Навіть дома він ловив себе на тому, що став зовсім іншою людиною. Спершу він ще зрідка розмовляв з дружиною вночі, та й то пошепки, а з розвитком спеціальної техніки (він же більше, ніж будь-хто, знав її успіхи) взагалі перестав говорити вголос те, шо інколи дозволяв собі думати. Навіть у лісі, гуляючи з дружиною, він мовчав або розповідав про дрібниці, тому що в центрі в будь-яку хвилину могли винайти апарат, який зможе записувати голос на відстані за кілометр, а то ще й більше.

Так поступово колишній Крюгер зник; замість нього в оболонці знайомого всім, бо зовні він анітрохи не змінився, вже існував інший, створений колишнім, зовсім не знайомий нікому генерал, що боявся не тільки говорити правду, він боявся дозволити собі подумати про правду.

— Ні, — відповів Крюгер, спохмурнівши, тамуючи зітхання, схвильовано й тяжко, — достатнього виправдання в мене нема… І не може бути. Я — солдат, війна є війна, і ніякої поблажливості для себе я не чекаю.

Він грав напевне. Він знав, чим суворішим він буде до себе, тим менше зброї лишить у руках Кальтенбруннера.

— Не треба бути тютею, — сказав Кальтенбруннер, закурюючи, і Крюгер збагнув, що обрав абсолютно точну лінію поведінки. — Слід проаналізувати провал, щоб не повторити його.

Крюгер сказав:

— Обергрупенфюрер, я розумію, що моя провина — безмірна. Але я хотів би, щоб ви вислухали штандартенфюрера Штірліца. Він повністю був у курсі нашої операції, і він може потвердити: все було підготовлено надзвичайно ретельно й сумлінно.

— Яку причетність до операції мав Штірліц? — знизав плечима Кальтенбруннер. — Він же з розвідки, в нього були свої справи в Кракові.

— Я знаю, що він займався розшуком ФАУ, який пропав, але я вважав за свій обов'язок ознайомити його з усіма подробицями нашої операції, бо думав, що, повернувшись, він доповість рейхсфюреру чи вам про те, як ми організували діло. Я ждав певних додаткових розпоряджень від вас, але так нічого й не одержав.

Кальтенбруннер викликав секретаря і попросив його:

— Будь ласка, дізнайтесь, чи було внесено Штірліца з шостого управління в список осіб, допущених для проведення операції «Шварцфайєр». Дізнайтесь також, чи був на прийомі в начальства Штірліц після того, як повернувся з Кракова, коли був, то в кого. Поцікавтесь, яких саме питань він торкався в розмові.

Крюгер зрозумів, що дуже рано почав підставляти під удар Штірліца.

— В усьому винен тільки я один, — знову заговорив він, опустивши голову, вичавлюючи з себе глухі, важкі слова, — мені буде прикро, якщо ви покараєте Штірліца. Я глибоко шаную його як відданого борця. Для мене немає виправдання, і я зможу спокутувати свою провину лише кров'ю на полі бою.

— А хто боротиметься з ворогами тут?! Я?! Сам-один?! Це дуже просто — вмерти за батьківщину й фюрера на фронті! І набагато складніше жити тут, під бомбами, і випікати розпеченим залізом скверну! Тут потрібна не тільки хоробрість, а й розум. Великий розум, Крюгер!

Крюгер зрозумів: на фронт не пошле.

Секретар, нечутно відчинивши двері, поклав на стіл Кальтенбруннера кілька тоненьких папок. Кальтенбруннер перегорнув папки й очікувально подивився на секретаря.

— Ні, — сказав секретар, — після повернення з Кракова Штірліц зразу ж переключився на виявлення стратегічного передавача, який працює на Москву…

Крюгер вирішив вести свою гру далі, він подумав, що Кальтенбруннер, як усі жорстокі люди, надто сентиментальний.

— Обергрупенфюрер, усе-таки я прошу вас дозволити мені піти на передову.

— Сядьте, — мовив Кальтенбруннер, — ви генерал, а не тютя. Сьогодні можете відпочити, а завтра докладно, в деталях, напишете мені про всю операцію. Тоді й подумаємо, куди направити вас на роботу… Людей мало, а справ багато, Крюгер. Дуже багато справ.

Коли Крюгер пішов, Кальтенбруннер викликав секретаря і попросив його:

— Підготуйте мені всі справи Штірліца за останні рік-два, тільки так, щоб про це не дізнався Шелленберг: Штірліц цінний працівник і смілива людина, не варто кидати на нього тінь. Просто така собі товариська взаємна перевірка… І підготуйте наказ на Крюгера: ми пошлемо його заступником начальника празького гестапо — там гаряче місце…

15.2.1945 (20 годин 30 хвилин)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1938 року Холтоффа, оберштурмбанфюрера СС (IV відділ РСХА): «Істинний арієць. Характер — наближається до нордичного, стійкий. З товаришами по роботі підтримує хороші стосунки. Має прекрасні показники в роботі. Спортсмен. Нещадний до ворогів рейху. Не одружений. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Відзначений нагородами фюрера й подяками рейхсфюрера СС…»)

Штірліц вирішив для себе, що сьогодні звільниться раніше і поїде з Принц-Альбрехтштрасе в Науен: там, у лісі, на розвилці доріг, стояв невеличкий ресторан Пауля, і, як рік і як п'ять років тому, син Пауля, безногий Курт, якимось дивом діставав свинину і частував своїх постійних клієнтів справжнім айсбайном з капустою.

Коли не бомбили, то здавалося, що війни взагалі нема: так само, як і колись, грала радіола, і низький голос Бруно Варнке наспівував: «О, як прекрасно було там, на Могельзеє…»

Але звільнитися раніше так і не вдалося Штірліцу. До нього зайшов Холтофф з гестапо й сказав:

— Я зовсім заплутався. Може, мій заарештований психічно неповноцінний, а може, його слід передати вам, у розвідку, бо він повторює те, що говорять по радіо ці англійські свині.

Штірліц пішов у кабінет Холтоффа і просидів там до дев'ятої години, слухаючи істерику астронома, заарештованого місцевим гестапо в Ванзеє.

— Невже у вас немає очей?! — кричав астроном. — Невже ви не розумієте, що все скінчилось?! Ми загинули! Невже ви не розумієте що кожна нова жертва тепер — це вандалізм! Ви безперестану твердили, що живете в ім'я нації! То йдіть звідси геть! Допоможіть решткам нації! Ви прирікаєте на загибель нещасних дітей! Ви фанатики, ненажерливі фанатики, що дорвалися до влади! Ви ситі, ви курите сигарети і п'єте каву! Дайте нам жити, як людям! — Астроном раптом завмер, витер піт зі скронь і тихо сказав: — Або вбийте мене швидше тут…

— Зачекайте, — сказав Штірліц. — Крик — не доказ. У вас є якісь конкретні пропозиції?

— Що? — злякано спитав астроном.

Спокійний голос Штірліца, його манера повагом розмовляти, при цьому ледь усміхаючись, приголомшили астронома: в тюрмі він уже звик до крику й зуботичин: до них звикають скоро, відвикають — повільно.

— Я питаю: які ваші конкретні пропозиції? Як нам урятувати дітей, жінок, старих людей? Що ви пропонуєте для цього зробити? Критикувати й лютувати — завжди легше. Висунути розумну програму дій — значно важче.

— Я не визнаю астрології, — відповів астроном, — але схиляюсь перед астрономією. Мене позбавили кафедри в Бонні…

— Тому ти й лютуєш, собако?! — закричав Холтофф.

— Стривайте, — сказав Штірліц, досадливо поморщившись, — не треба кричати… Говоріть далі, будь ласка…

— Ми живемо в рік неспокійного сонця. Вибухи протуберанців, передача величезної додаткової маси сонячної енергії впливає на світила, на планети й на зірки, впливає на наше невеличке людство…

— Ви, мабуть, — спитав Штірліц, — вивели якийсь гороскоп?

— Гороскоп — це інтуїтивна, а може, навіть геніальна недоведеність. Ні, я йду від звичайної, зовсім не геніальної гіпотези, яку я намагався висунути: про взаємозв'язок кожного, хто живе на землі, з небом і з сонцем… І цей взаємозв'язок допомагає мені точніше й тверезіше оцінювати все, що відбувається на землі моєї батьківщини…

— Мені буде цікаво поговорити з вами на цю тему детальніше, — сказав Штірліц. — Мабуть, мій товариш дозволить вам піти зараз до камери і днів два відпочити, а потім ми повернемося до цієї розмови.

Коли астронома вивели, Штірліц сказав:

— Та він трохи ненормальний. Хіба ти не бачиш? Усі вчені, письменники, артисти кожен по-своєму ненормальний. До них потрібен особливий підхід, бо вони живуть своїм життям, яке самі ж вигадали. Відправ цього дивака в нашу лікарню на експертизу. У нас зараз надто багато серйозної роботи, щоб марнувати час на безвідповідальних, хоча, може, й талановитих базік.

— Але ж він говорить, як справжній англієць з лондонського радіо… Або як отой клятий соціал-демократ, що знюхався з Москвою.

— Люди винайшли радіо, щоб його слухати. От він і наслухався. Ні, це несерйозно. Краще з ним зустрітися через кілька днів. Якщо він серйозний учений, тоді ми звернемося до Мюллера чи до Кальтенбруннера і попросимо, щоб дали йому хороший пайок і евакуювали в гори, туди, де зараз цвіт нашої науки, — нехай собі працює, він зразу ж перестане ляпати язиком, коли буде багато хліба з маслом і затишний будиночок у горах, у сосновому лісі, і ніхто нікого не бомбитиме… Хіба не так?

Холтофф посміхнувся:

— Тоді б ніхто не патякав, якби в кожного був будиночок у горах, багато хліба з маслом і нікого не бомбили…

Штірліц уважно поглянув на Холтоффа, почекав, поки той, не витримавши його погляду, став похапцем перекладати папірці на столі з місця на місце, і лише після цього широко й приязно посміхнувся своєму молодшому товаришеві по роботі…

15.2.1945 (20 годин 44 хвилини)

Стенограма наради у фюрера

«Були присутні Кейтель, Йодль, посланник Хавель — від міністерства закордонних справ, рейхслейтер Борман, обергрупенфюрер СС Фегеляйн — представник ставки рейхсфюрера СС, рейхсміністр промисловості Шпеєр, а також адмірал Фосс, капітан третього рангу Людде-Нейрат, адмірал фон Путкамер, ад'ютанти, стенографістки.

Борман. Хто там весь час ходить? Це нам заважає! І тихше, будь ласка, панове військові.

Путкамер. Я попросив полковника фон Белова дати мені останню довідку про стан люфтвафе в Італії.

Борман. Я не про полковника. Всі розмовляють, і це створює безугавний, набридливий шум.

Гітлер. Мені це не заважає. Пане генерал, на карту не нанесено, які зміни на сьогоднішній день у Курляндії.

Йодль. Мій фюрер, ви не звернули уваги: ось корективи сьогоднішнього ранку.

Гітлер. Дуже дрібний шрифт на карті. Спасибі, тепер я побачив.

Кейтель. Генерал Гудеріан знову наполягає на евакуації наших дивізій із Курляндії.

Гітлер. Це нерозумний план. Зараз війська генерала Рендулича, що залишилися в глибокому тилу росіян, за чотириста кілометрів від Ленінграда, тримають біля себе від сорока до сімдесяти російських дивізій. Якщо ми виведемо звідти наші війська, співвідношення сил під Берліном зразу ж зміниться — і це зовсім не на нашу користь, як це здається Гудеріанові. Якщо ж ми виведемо війська з Курляндії, тоді на кожну німецьку дивізію під Берліном буде припадати принаймні по три російських.

Борман. Треба бути тверезим політиком, пане фельдмаршал…

Кейтель. Я військовий, а не політик.

Борман. Ці поняття нероздільні в пору тотальної війни.

Гітлер. Для того щоб нам евакуювати війська, які стоять зараз у Курляндії, потрібно — зважаючи на досвід Лібавської операції — принаймні півроку. Це смішно. Нам відпущено години, саме години для того, щоб здобути перемогу. Кожен, хто може дивитися, аналізувати, робити висновки, мусить відповісти собі на одне лише запитання: чи можлива близька перемога? Причому я не прошу, щоб відповідь була сліпою в своїй категоричності. Мене не цікавить сліпа віра, я шукаю віри осмисленої. Ніколи ще світ не знав такого парадоксального в своїх протиріччях союзу, яким є коаліція союзників. Тоді як мета Росії, Англії й Америки — діаметрально протилежна, наша мета ясна для всіх. Тоді як вони просуваються вперед, маючи в своїй основі різні ідеологічні прагнення, нами керує єдине прагнення, йому підкорене наше життя. Тоді, як протиріччя між ними зростають і дедалі зростатимуть, наша єдність тепер, як ніколи, набрала тієї монолітності, якої я добивався багато років у цій трудній великій кампанії. Сприяти знищенню коаліції наших ворогів дипломатичними та й іншими шляхами — утопія. В кращому разі утопія, якщо не панікерство і втрата будь-якої перспективи. Тільки завдаючи їм воєнних ударів, тільки демонструючи непохитність нашого духу і невичерпність нашої могутності, ми прискоримо кінець цієї коаліції, яка розвалиться під гуркіт наших переможних гармат. Ніщо так не впливає на західні демократії, як демонстрація сили. Ніщо так не протверезить Сталіна, як розгубленість Заходу, це по-перше, і наші удари — по-друге. Не забувайте й про те, що Сталіну доводиться зараз воювати не в лісах Брянська чи на полях України. Він тримає свої війська на території Польщі, Румунії, Угорщини. Росіяни, безпосередньо зіткнувшись з «не батьківщиною», вже ослаблені і — в певній мірі — деморалізовані. Але не на росіян і не на американців я зараз звертаю максимум уваги. Я спрямовую свій погляд на німців! Тільки наша нація може здобути і мусить здобути перемогу! Зараз уся країна стала воєнним табором. Уся країна — я маю на увазі Німеччину, Австрію, Норвегію, частину Угорщини й Італії, значну територію Чеського й Богемського протекторатів, Данію й частину Голландії. Це — серце європейської цивілізації. Це концентрація могутності — матеріальної й духовної. В наші руки потрапив матеріал перемоги. Від нас, від військових, тепер залежить, як швидко ми використаємо цей матеріал в ім'я нашої перемоги. Повірте мені, після перших же нищівних ударів наших армій коаліція союзників розсиплеться. Егоїстичні інтереси кожного з них візьмуть верх над стратегічним баченням проблеми. Я пропоную в ім'я наближення години нашої перемоги ось що: 6-а танкова армія СС починає контрнаступ під Будапештом, забезпечуючи таким чином надійність південного бастіону націонал-соціалізму в Австрії та Угорщині, з одного боку, і готуючи вихід у фланг росіянам — з другого. Зважте, що саме там, на півдні, в Надьканіжі, ми маємо сімдесят тисяч тонн нафти. Нафта — це кров, що пульсує в артеріях війни. Я ладен здати Берлін, ніж втратити цю нафту, яка гарантує мені неприступність Австрії, її спільність з італійським мільйонним угрупованням Кессельрінга. Далі: група армій «Вісла», зосередивши резерви, проведе рішучий контрнаступ на фланги росіян, використавши для цього померанський плацдарм. Війська рейхсфюрера СС, прорвавши оборону росіян, виходять до них у тил, забирають ініціативу і, підтримані штеттінським угрупованням, розрізають фронт росіян. Питання підвозу резервів для Сталіна — складне питання. Відстань проти нього. Відстань, навпаки, за нас. Сім оборонних ліній, що прикривають Берлін і — практично — роблять його неприступним, дають нам змогу порушити канони воєнного мистецтва й перекинути на захід значну групу військ з півдня і з півночі. У нас буде час: Сталіну ж треба буде два-три місяці для того, щоб перегрупувати резерви, а нам, щоб перекинути армії, — тільки п'ять днів; відстані Німеччини дозволяють здійснити це, кинувши виклик традиціям стратегії.

Йодль. Бажано було б усе-таки пов'язати це питання з традиціями стратегії…

Гітлер. Мова йде не про деталі, а про ціле. Кінець кінцем, деталі завжди можна вирішити в штабах групами вузьких спеціалістів. Військові мають понад чотири мільйони людей, організованих у могутній кулак опору. Завдання полягає в тому, щоб організувати цей могутній кулак опору в нищівний удар перемоги. Ми зараз стоїмо на кордонах серпня 1938 року. Ми злиті воєдино. Ми — нація німців. Наша військова промисловість виробляє зброї в чотири рази більше, ніж у 1939 році. Наша армія вдвічі більша, як у тому році. Наша ненависть страшна, а воля до перемоги незмірна. То я запитую вас — невже ми не виграємо мир шляхом війни? Невже величезний військовий успіх не породить успіх політичний?

Кейтель. Як сказав рейхслейтер Борман, військовий тепер водночас і політик.

Борман. Ви не згодні?

Кейтель. Я згоден.

Гітлер. Я прошу до завтрашнього дня підготувати мені конкретні пропозиції.

Кейтель. Так, мій фюрер. Ми приготуємо загальний план і, якщо ви схвалите його, розпочнемо опрацьовування всіх деталей».

Коли нарада кінчилась і всі запрошені розійшлись, Борман викликав двох стенографісток.

— Будь ласка, спішно розшифруйте те, що я вам зараз продиктую, і розішліть від імені ставки всім вищим офіцерам вермахту… Отже: «В своїй історичній промові 15 лютого в ставці наш фюрер, проаналізувавши становище на фронтах, зокрема, сказав: «Ніколи ще світ не знав такого парадоксального в своїх протиріччях блоку, яким є коаліція союзників». Далі…»

«За кого вони мене там вважають?»

(Завдання)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1933 року фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ PCXА): «Істинний арієць. Характер — нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує хороші стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. Неодружений; у зв'язках, які порочили б його, не було помічено. Відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера СС…»)

Штірліц приїхав до себе, коли тільки-но почало смеркатись. Йому подобався лютий місяць: снігу майже не було, ранком верховіття сосен освітлювалось сонцем, і здавалося, що вже настало літо і можна податися на Могельзеє — ловити там рибу або спати в шезлонзі.

Тут, у невеличкому своєму котеджі в Бабельсберзі, поблизу Потсдама, він тепер жив сам: його економка тиждень тому поїхала в Тюрінгію, до племінниці, — нерви не витримали безупинних нальотів.

Тепер у нього прибирала молоденька дочка хазяїна кабачка «До мисливця».

«Мабуть, саксонка, — думав Штірліц, спостерігаючи, як дівчина справлялася з великим пилососом у вітальні, — чорненька, а очі блакитні. Правда, акцент у неї берлінський, але вона все-таки, мені здається, із Саксонії».

— Котра година? — спитав Штірліц.

— Мабуть, сьома…

Штірліц усміхнувся: «Щаслива дівчинка… Вона може собі дозволити це «мабуть, сьома». Найщасливіші люди на землі ті, які можуть вільно розпоряджатися часом, зовсім не боячись за наслідки… Але розмовляє вона берлінським, це точно. Навіть з домішкою макленбурзького діалекту…»

Почувши шум автомобіля, він вигукнув:

— Дівчинко, поглянь, кого там принесло?

Дівчина, заглянувши в його невеличкий кабінет, де він сидів у кріслі біля каміна, сказ'ала:

— До вас пан із поліції.

Штірліц підвівся, потягся з хрускотом і пішов до передпокою. Там стояв унтершарфюрер з великим кошиком у руці.

— Пане штандартенфюрер, ваш водій захворів, я привіз пайок замість нього…

— Спасибі, — відповів Штірліц. — Покладіть у холодильник. Дівчина вам допоможе.

Він не вийшов провести унтершарфюрера, коли той виходив з будинку. Він розплющив очі лише тоді, коли до кабінету ледь чутно увійшла дівчина і, зупинившись біля дверей, тихо сказала:

— Якщо гер Штірліц хоче, я можу лишатися й на ніч.

«Дівчина вперше побачила стільки продуктів, — зрозумів він. — Бідолашна дівчинка».

Він розплющив очі, знову потягся й відповів:

— Дівчинко… половину ковбаси і сир можеш узяти собі без цього…

— Що ви, гер Штірліц, — відповіла вона, — я не тому, що продукти…

— Ти закохана в мене, еге ж? Ти любиш мене до нестями? Тобі сниться моя сивина. Хіба не так?

— Сиві чоловіки мені страшенно подобаються…

— Гаразд, дівчинко, до сивини ми ще повернемось. Після того, як вийдеш заміж. Як тебе звуть?

— Марі… Я ж казала… Марі.

— Так, так, вибач, Марі. Візьми ковбасу і не кокетуй. Скільки тобі років?

— Дев'ятнадцять.

— О, вже зовсім доросла дівчина. Ти давно із Саксонії?

— Давно. З того часу, як сюди переїхали мої батьки.

— Ну йди, Марі, йди відпочивати. А то боюсь, що вони почнуть бомбити і тобі буде страшно йти.

Коли дівчина пішла, Штірліц опустив на вікна важкі світломаскувальні штори й засвітив настільну лампу. Нагнувся до каміна й лише тут помітив, що полінця складені саме так, як він любив: рівним колодязем, і навіть берест лежав на простому блакитному блюдці.

«Я їй про це не говорив… А може… сказав. Мимохідь… Дівчина вміє запам'ятовувати, — думав він, розпалюючи берест, — ми всі думаємо про молодих, як старі вчителі, і збоку це, мабуть, виглядає дуже смішно. А я вже звик думати про себе як про старого: сорок п'ять років…»

Штірліц діждався, поки дрова розгорілись, підійшов до приймача й увімкнув його. Він почув Москву: передавали старовинні романси. Штірліц згадав, як Герінг якось сказав своїм штабістам: «Це непатріотично — слухати вороже радіо, але часом мені так і кортить послухати, яку нісенітницю вони про нас плетуть». Сигнали про те, що Герінг слухає вороже радіо, надходили і від його слуг, і від водія. Якщо «наці № 2» отак намагається вибудувати своє алібі, це свідчить про його боягузтво й цілковиту невпевненість у завтрашньому дні. Навпаки, думав Штірліц, йому не слід було б приховувати, що він слухає вороже радіо. Варто було б просто коментувати ворожі передачі, грубо висміюючи їх. Це напевне вплинуло б на Гіммлера, який не відзначався особливою витонченістю у мисленні.

Романс закінчився тихим фортепіанним програшем. Далекий голос московського диктора, мабуть німця, почав передавати частоти, на яких слід було слухати передачі в п'ятницю і в середу. Штірліц записував цифри: це була шифровка, призначена для нього, він чекав на неї ось уже шість днів. Він записував цифри в струнку колонку: цифр було багато, і, мабуть, побоюючись, що він не встигне все записати, диктор прочитав ще раз.

А потім знову зазвучали чудові російські романси. Штірліц витяг з книжкової шафи томик Монтеня, переклав цифри на слова і порівняв ці слова з кодом, схованим серед мудрих істин великого і спокійного французького мислителя.

«За кого вони вважають мене? — подумав він. — За генія чи за всемогутнього? Це ж немислимо…»

Так думати у Штірліца були всі підстави, бо завдання, яке передали йому через московське радіо, гласило:

«Юстасу. За нашими відомостями, в Швеції і в Швейцарії з'явилися вищі офіцери служби безпеки СД і СС, які шукали вихід на резидентуру союзників. Зокрема, в Берні люди СД намагалися встановити контакт з працівниками Алена Даллеса. Вам необхідно з'ясувати, чи є ці спроби контактів: 1) дезінформацією, 2) особистою ініціативою вищих офіцерів СД, 3) виконанням завдання центру.

На випадок, якщо ці співробітники СД і СС виконують завдання Берліна, необхідно з'ясувати, хто послав їх з цим завданням. Конкретно: хто з вищих керівників рейху шукає контактів із Заходом. Алекс»

…За шість днів перед тим як ця телеграма потрапила до рук Юстаса, Сталін, ознайомившись з останніми донесеннями радянської таємної служби за кордоном, викликав на «Ближню дачу» начальника розвідки й сказав йому:

— Тільки недолугі політики можуть вважати Німеччину остаточно знесиленою і тому нездатною викликати небезпеку… Німеччина — це стиснута до кінця пружина, яку треба і можна зламати, якщо докласти величезних зусиль з обох боків. Інакше, коли тиснення з одного боку перетвориться на підпирання, пружина може розігнутись і вдарити в протилежному напрямку. І це буде могутній удар, по-перше, тому, що фанатизм гітлерівців усе ще сильний, а по-друге, тому, що воєнний потенціал Німеччини ще не зовсім до кінця вичерпаний. Через те всякі спроби фашистів дійти згоди з антирадянськимн силами Заходу мають розглядатися вами як реальна можливість. Звичайно, — вів далі Сталін, — ви повинні розуміти, що головними постатями в цих можливих сепаратних переговорах будуть, мабуть, найближчі соратники Гітлера, у яких є авторитет і в партійному апараті, і в народі. Вони, його найближчі соратники, повинні стати об'єктом вашого пильного спостереження. Безумовно, найближчі соратники тирана, який на межі падіння, будуть зраджувати його, щоб урятувати своє життя. Це аксіома в будь-якій політичній грі. Якщо ви прогавите ці можливі процеси — нарікайте самі на себе. Чека нещадна, — неквапливо закуривши, закінчив Сталін, — не тільки до ворогів, але й до тих, хто дає ворогам шанс на перемогу свідомо чи несвідомо…

Десь далеко завили сирени повітряної тривоги, і зразу ж загуркотіли зенітки. Електростанція вимкнула світло, і Штірліц довго сидів біля каміна й дивився як по чорно-червоних головешках звивалися голубі вогники.

«Якщо закрити витяжку, — ліниво подумав Штірліц, — через три години я засну. Так би мовити, спочив вічним сном… Ми так мало не вчаділи з бабусею на Якиманці, коли вона передчасно закрила піч, а в ній ще жевріли такі ж дрова — чорно-червоні, з такими ж голубими вогниками. А газ, яким ми отруїлись, був безбарвний. І зовсім без запаху… По-моєму…»

Діждавшись, поки головешки стали зовсім чорними і коли вже погасли голубі вогники, Штірліц закрив витяжку, засвітив велику свічку, вставлену в шийку пляшки з-під шампанського, і здивувався, побачивши, якими химерними цівками стікав стеарин на пляшку. Він спалив багато свічок, і пляшки майже не було видно: якийсь дивовижний пухирчатий джбан, схожий на древню амфору, тільки біло-червоний. Штірліц спеціально просив своїх друзів, які їздили до Іспанії, привозити йому кольорові свічки: потім він ці химерні стеаринові пляшки дарував знайомим.

Десь поблизу пролунали підряд два важкі вибухи.

«Фугаски, — подумав він. — Величезні фугаски. Бомблять хлопці славно. Просто чудово бомблять. Прикро, звичайно, якщо пристукнуть в останні дні. Наші й сліду не знайдуть. Та й взагалі препогано гинути безвісно. Сашенька, — раптом побачив він обличчя дружини. — Сашенька маленька і Сашенька великий… Тепер помирати зовсім ні до чого. Тепер треба хоч би там що вибратися звідси. Одному жити легше, бо не так страшно гинути. А побачивши сина — гинути страшно. Ідіоти пишуть у романах: він помер тихо, на руках у своїх люблячих родичів. Нема нічого страшнішого, як помирати на руках своїх дітей, дивитися на них останній раз, відчувати їхню близькість і розуміти, що це назавжди, що це кінець і тьма, і горе їм.»

Якось на прийомі в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден Штірліц разом з Шелленбергом, розмовляючи з молодим радянським дипломатом, похмуро — в притаманній йому манері — слухав дискусію росіянина й шефа політичної розвідки, чи має право людина вірити в амулети, замовляння, прикмети та інші, як сказав секретар посольства, «дикунські вигадки». У цій веселій суперечці Шелленберг був, як завжди, тактовний, розсудливий і поступливий. Штірліц злився, спостерігаючи, як він затягує молодого росіянина в суперечку.

«Світить фарами, — подумав він, — придивляється до противника: характер людини якнайкраще розкривається в дискусії, і це Шелленберг уміє робити, як ніхто інший».

— Якщо вам усе зрозуміло на цьому світі, — вів далі Шелленберг, — тоді ви, звичайно, маєте право заперечувати віру людини в силу амулета. Але чи все вам так уже й зрозуміло? Я маю на увазі не ідеологію, а фізику, хімію, математику…

— Хто з фізиків чи математиків, — гарячкував секретар посольства, — приступає до розв'язання задачі, надівши на шию амулет? Це нонсенс.

«Йому слід було б зупинитися на запитанні, — подумав Штірліц, — а він не витримав — сам собі відповів. У дискусії головне — ставити запитання: тоді видно контрагента, та й, крім того, відповідати завжди складніше, ніж запитувати…»

— Але може бути, що фізик чи математик надіває амулет, але не афішує цього? — спитав Шелленберг. — Чи ви відкидаєте таку можливість?

— Наївно відкидати можливість. Категорія можливості — парафраз уявлення перспективи.

«Добре відповів, — знову подумав Штірліц. — Треба було відіграти… Спитати, наприклад: «Ви не згодні з цим?» А він не спитав і знову підставився під удар».

— То, може, й амулет нам підігнати до категорії незбагненної можливості? Чи ви проти?

Штірліц йому допоміг.

— Німецька сторона перемогла в суперечці, — констатував він, — однак в ім'я істини слід відзначити, що на блискучі запитання Німеччини Росія давала не менш чудові відповіді. Ми вичерпали тему, але я не знаю, щоб ми робили, якби російська сторона взяла на себе ініціативу в атаці — запитаннями…

«Зрозумів, братику?» — питали очі Штірліца, і по тому, як ураз завмер набряклими жовнами російський дипломат, Штірліцу стало ясно, що його урок зрозуміли…

«Не гнівайся, любий, — думав він, поглядаючи на хлопця, який одійшов від них, — краще це зробити мені, ніж комусь іншому. Тільки не правий ти про амулет… Коли мені дуже погано і я з відкритими очима йду на риск, а в мене він завжди — смертельний, я надіваю на шию амулет — медальйон, у якому лежить пасмочко Сашеньчиного волосся… Мені довелося викинути її медальйон — він був надто вже російським, і я купив німецький, важкий, навмисне багатий, а пасмочко волосся — золотисто-білого, її, Сашеньчиного, — зі мною, і це мій амулет…»

Двадцять три роки тому, у Владивостоці, він бачив Сашеньку останній раз, від'їжджаючи за завданням Дзержинського з білою еміграцією — спершу в Шанхай, а потім у Париж. Але з того вітряного, страшного, далекого дня образ її жив у ньому; вона стала його часткою, розчинилася в ньому, перейшовши в частину його власного «я»…

Він згадав свою випадкову зустріч із сином у Кракові пізньої ночі. Він згадав, як «Гришанчиков» приходив до нього в готель і як вони шепталися, ввімкнувши радіо, і як боляче йому було розставатися з сином, який велінням долі обрав його шлях. Штірліц знав, що син зараз у Празі, що він має врятувати це місто від висадження в повітря так само, як він з майором Вихором урятував Краків. Він знав, як тепер складно йому вести своє діло, але він також розумів, що будь-яка його спроба побачитися з сином — з Берліна до Праги їхати всього лише шість годин — може поставити його під удар…

У сорок другому році, коли бомбили під Великими Луками, вбило водія Штірліца — тихого, завжди усміхненого Фріца Рошке. Хлопець був чесний; Штірліц знав, що він відмовився стати інформатором гестапо і не написав на нього жодного рапорту, хоча його про це просили з IV відділу РСХА досить наполегливо.

Штірліц, прийшовши до тями після контузії, заїхав у дім, поблизу Карлсхорста, де жила вдова Рошке. Жінка лежала в нетопленій хаті й марила. Півторарічний син Рошке Генріх лазив по підлозі й тихенько плакав: кричати хлопчик уже не міг, бо зірвав голос. Штірліц викликав лікаря. Жінку відвезли у госпіталь: крупозне запалення легень. Хлопчика Штірліц забрав до себе: його економка, стара добра жінка, покупала малюка і, напоївши його гарячим молоком, хотіла покласти спати в себе.

— Постеліть йому в спальні, — сказав Штірліц, — нехай він буде зі мною.

— Діти дуже кричать уночі.

— А може, я саме цього й хочу, — тихо відповів Штірліц, — може, мені дуже хочеться почути, як уночі плачуть маленькі діти.

Старенька засміялась: «Нема нічого приємного в цьому. Сама тільки мука».

Але сперечатися з хазяїном не стала. Вона прокинулась годині в другій. У спальні надривався, заходився від плачу хлопчик. Старенька наділа теплий стьобаний халат, швиденько причесалась і зійшла вниз. Вона побачила, що в спальні світилось. Штірліц ходив по кімнаті, притуливши до грудей хлопчика, загорнутого в плед, і щось тихесенько наспівував йому. Старенька ніколи не бачила, щоб у Штірліца було таке обличчя, — воно до невпізнання змінилося, і стара навіть подумала спершу: «Та чи це він?» Обличчя Штірліца — завжди суворе, моложаве — зараз стало дуже старим, навіть схожим на жіноче.

Вранці економка підійшла до дверей спальні й довго не наважувалась постукати. Завжди Штірліц о сьомій годині сідав снідати. Він любив, щоб підсмажений хліб був гарячий, тому вона ставила його на плиту о пів на сьому, точно знаючи, що у визначений раз і назавжди час він вип'є чашку кави — без молока й цукру, потім намаже шматочок підсмаженого хліба мармеладом і вип'є другу чашку кави — тепер уже з молоком. За ті чотири роки, які економка прожила в домі Штірліца, він ні разу не запізнився до столу. Зараз уже була восьма година, а в спальні стояла тиша. Вона прочинила двері й побачила, що Штірліц і хлопчик спали на широкому ліжку. Хлопчик лежав поперек ліжка, впираючись п'ятками в спину Штірліца, а той умостився якимось дивом на самому краєчку ліжка. Мабуть, він почув, як економка відчинила двері, бо зразу ж розплющив очі і, усміхнувшись, приклав палець до губів. Він розмовляв пошепки навіть на кухні, коли зайшов дізнатися, чим вона буде годувати хлопчика.

— Мені казав мій племінник, — посміхнулась економка, — що тільки росіяни кладуть дітей до себе в ліжко…

— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?

— Від свинства…

— Виходить, ви вважаєте свого хазяїна свинею? — сміявся Штірліц.

Економка зніяковіла, обличчя її взялося червоними плямами.

— О пане Штірліц, як так можна… Ви поклали дитину в ліжко, щоб замінити йому батьків. Це від благородства й доброти…

Штірліц подзвонив у госпіталь. Йому сказали, що Анна Рошке померла годину тому. Штірліц довідався, де живуть родичі загиблого водія й Анни. Мати Фріца відповіла, що вона живе одна-однісінька, дуже хвора і не має змоги утримувати онука. Родичі Анни загинули в Ессені під час нальоту британської авіації. Штірліц, дивуючись з самого себе, відчув приховану радість: тепер він міг усиновити хлопчика. Він зробив би це, коли б не боявся за майбутнє Генріха. Він знав, яка доля спіткала дітей тих, хто ставав ворогом рейху: дитячий будинок, далі концтабір, а потім— піч…

Штірліц відправив хлопчика в гори, у Тюрінгію, в родину економки.

— Ваша правда, — посміхаючись, сказав він старій жінці за сніданком, — маленькі діти дуже обтяжливі для одиноких чоловіків…

Економка нічого не відповіла, лише завчено посміхнулась. А їй хотілося йому сказати, що це жорстоко й аморально — привчити до себе за ці три тижні малюка, а потім відправити його в гори, до нових людей, — отже, знову йому треба буде звикати, знову треба буде йому повірити в того, хто вночі спить поруч і, заколисуючи, співає тихі, добрі пісні.

— Я розумію, — вів далі Штірліц, — вам це здається жорстокістю. Але що робити людям мого фаху? Хіба краще буде, коли він удруге стане сиротою?

Економку завжди вражало вміння Штірліца вгадувати її думки.

— О ні, — сказала вона, — я зовсім не вважаю ваш вчинок жорстоким. Ваш вчинок розумний, пане Штірліц, дуже розумний.

Вона сама навіть не знала: сказала зараз правду чи збрехала йому, злякавшись, що він знову вгадає її думки.

…Штірліц підвівся і, взявши свічку, підійшов до столу. Він дістав кілька аркушів паперу і розіклав їх перед собою, наче карти під час пасьянсу. На одному аркуші він намалював огрядного, високого чоловіка. Він хотів підписати — Герінг, але не підписав. На другому аркуші він намалював обличчя Геббельса, на третьому — сильне, зі шрамом обличчя: Борман. Подумавши трохи, він написав на четвертому аркуші: «Рейхсфюрер СС». Це був титул його шефа, Генріха Гіммлера.

…Розвідник, якщо він опиняється в центрі найважливіших подій, мусить бути людиною надзвичайно емоційною, схожою на актора; але емоції мають бути зрештою підпорядковані логіці, жорстокій і чіткій.

Коли Штірліц уночі, та й то зрідка, дозволяв собі відчувати себе Ісаєвим, міркував так: що значить бути справжнім розвідником? Зібрати інформацію, опрацювати об'єктивні дані й передати їх у центр — для політичного узагальнення і прийняття рішення? Чи зробити свої, суто індивідуальні висновки, намітити свою перспективу, запропонувати свої викладки? Ісаєв вважав, якщо розвідка займатиметься плануванням політики, тоді може виявитись, що рекомендацій буде багато, а відомостей — мало. Дуже погано, гадав він, коли розвідка повністю підпорядкована політичній, наперед вивіреній лінії: так було з Гітлером, коли він, повіривши в слабкість Радянського Союзу, не прислухався до обачних думок, які висловлювали військові: Росія не така слабка, як здається. Так само погано, коли розвідка прагне підкорити собі політику. Ідеально, коли розвідник розуміє перспективу подій і дає можливість політикам приймати цілий ряд, з його погляду, найдоцільніших рішень.

Розвідник, вважав Ісаєв, може сумніватися в безгрішності своїх передбачень, він не має права лише на одне: він не має права сумніватися в їх цілковитій об'єктивності.

Приступаючи зараз до останнього аналізу того матеріалу, який він зміг зібрати за всі ці роки, Штірліц був зобов'язаний зважити всі свої «за» і «проти»: мова йшла про долю Європи, і помилитися в аналізі йому аж ніяк не можна було.

Інформація для роздумів (Герінг)

Бойовий льотчик першої світової війни, герой кайзерівської Німеччини, Герінг після першого нацистського виступу втік до Швеції. Став працювати там льотчиком цивільної авіації і одного разу, в страшний шторм, він якимсь дивом посадив свій одномоторний аероплан у замку Роклштадт, там познайомився з дочкою полковника фон Фока, Кариною фон Катцов, відбив її в чоловіка, виїхав до Німеччини, зустрівся з фюрером, вийшов на демонстрацію націонал-соціалістів у листопаді 1923 року, був поранений, чудом уникнув арешту й емігрував у Інсбрук, де його вже чекала Карина. У них не було грошей, але власник готелю годував їх безплатно: він так само, як і Герінг, був націонал-соціалістом. Потім Герінгів запросив до Венеції хазяїн готелю «Британія», і там вони прожили до 1927 року, до того самого дня, коли в Німеччині оголосили амністію. Не минуло й півроку, як Герінг став депутатом рейхстагу разом з іншими одинадцятьма нацистами. Гітлер балотуватися не міг, він був австрійцем.

Карина писала своїй матері в Швецію: «В рейхстазі Герман сидить разом з генералом фон Енном з Баварії. Поруч багато кримінальних типів з «червоної гвардії» — з зірками Давида й червоними зірками, а втім, це те саме. Кронпринц прислав Германові телеграму: «Тільки ви з вашою виправкою можете представляти германців».

Треба було готуватися до нових виборів. За рішенням фюрера Герінг пішов з партійної роботи, він лишався тільки членом рейхстагу. Завдання його полягало в тому, щоб налагодити контакти з сильними світу цього, — партія, яка хотіла взяти владу, мусить мати широке коло зв'язків. За рішенням партії він найняв шикарний особняк на Баденштрасе: там він приймав принца Гогенцоллерна, принца Кобурга, магнатів. Душею дому була Карина: чарівна жінка, аристократка, вона імпонувала всім — дочка високого сановника Швеції, що стала дружиною героя війни, вигнанця, борця проти загниваючої західної демократії, яка неспроможна протистояти більшовицькому вандалізмові.

Кожного разу, перед тим як мав відбутися прийом, рано-вранці приїжджав партайлейтер берлінської нацистської організації Геббельс. Він був зв'язковим між партією й Герінгом. Геббельс сідав за рояль, а Герінг, Карина і Томас, її син від першого шлюбу, співали народних пісень: в домі лідера нацистів рейхстагу не терпіли розгнузданих ритмів американського чи французького джазу.

Саме сюди, в особняк, найнятий на гроші партії, 5 січня 1931 року приїхали Гітлер, Шахт і Тіссен. Саме цей шикарний особняк почув слова змови фінансових і промислових ділків з фюрером націонал-соціалістів Гітлером, який закликав робітників Німеччини «скинути іго комінтернівського більшовизму й розтлінного імперіалізму і зробити Німеччину народною державою».

Після ремівського путчу, коли в опозиції до фюрера було багато ветеранів, почалися розмови:

— Герінг перестав бути Германом, він став президентом… Він не приймає товаришів по партії, їх принизливо ставлять на чергу в його канцелярії… Він потонув у розкошах…

Спочатку про це стиха говорили тільки рядові члени партії. А коли Герінг у 1935 році побудував під Берліном замок Каринхале, Гітлерові поскаржилися на нього вже не рядові націонал-соціалісти, а ватажки — Лей і Заукель. Геббельс вважав, що Герінг почав псуватися ще в своєму особняку.

— Розкіш засмоктує, — говорив він. — Герінгові треба допомогти, він надто дорогий усім нам.

Гітлер поїхав у Каринхале, оглянув цей замок і сказав:

— Дайте Герінгові спокій. Зрештою, він один знає, як треба представлятися дипломатам. Нехай Каринхале буде резиденцією для прийому іноземних гостей. Нехай! Герман це заслужив. Будемо вважати, що Каринхале належить народові, а Герінг тільки живе тут…

Тут Герінг проводив увесь свій час, перечитував Жюля Верна і Карла Мея, — вони обидва були найулюбленішими його письменниками. Тут він полював на ручних оленів, а вечорами просиджував багато годин у кінозалі: він міг дивитися по п'ять пригодницьких фільмів підряд. На перегляді він заспокоював своїх гостей.

— Не хвилюйтесь, — говорив він, — кінець буде хороший…

Звідси, з Каринхале, після перегляду пригодницьких фільмів він вилітав у Мюнхен — приймати капітуляцію Чемберлена, у Варшаву — дивитися на розстріли у гетто, у Житомир — планувати знищення слов'ян…

У квітні 1942 року, після нальоту американських бомбардувальників на Кіль, коли місто було спалене й зруйноване, Герінг сповістив фюрерові, що в нальоті брало участь триста ворожих літаків.

Гауляйтер Кіля Грохе, який посивів за цю добу, змучений, документально спростував Герінга: в нальоті брало участь вісімсот бомбардувальників, а люфтвафе була безсила і нічого не змогла зробити для того, щоб урятувати місто.

Гітлер мовчки втупився в Герінга, і лише гидлива гримаса промайнула на його обличчі. І він спалахнув від обурення:

— Жодна ворожа бомба не впаде на міста Німеччини?! — нервово, з болем заговорив він, не дивлячись на Герінга. — Хто про це оголосив нації? Хто запевняв у цьому нашу партію?! Я читав у книжках про азартні карточні ігри — мені знайоме поняття блефу! Німеччина — не зелене сукно ломберного столу, на якому можна грати, в азартні ігри! Ви потонули в багатстві й розкоші, Герінг! Ви живете у дні війни, як імператор або єврейський плутократ! Ви стріляєте з лука оленів, а мою націю розстрілюють з гармат ворожі літаки! Покликання вождя — це велич нації! Головна риса вождя — скромність! Професія вождя — точне співвідношення обіцянок з їх виконанням!

З висновків лікарів, прикріплених до рейхсмаршала, стало відомо, що Герінг, вислухавши ці слова Гітлера, повернувся до себе і зліг: у нього піднялася температура і був сильний нервовий приступ.

Отже, в 1942 році вперше Герінг, «наці № 2», офіційного наступника Гітлера, було піддано такій принизливій критиці, та ще в присутності апарату фюрера. Ця подія негайно лягла в досьє Гіммлера, і на другий день, не питаючи дозволу Гітлера, рейхсфюрер СС віддав директиву розпочати прослухування всіх телефонних розмов найближчого соратника фюрера.

Правда, вперше Гіммлер протягом тижня прослухував розмови рейхсмаршала після скандалу з його братом Альбертом, керівником експорту заводів «Шкода». Альберт, якого вважали захисником ображених, написав на бланку брата листа комендантові табору Маутхаузен: «Негайно звільніть професора Кіша, проти якого немає серйозних доказів». І підписався: Герінг. Без ініціалів. Переляканий комендант концтабору відпустив зразу двох Кішів: один з них був професором, а другий — підпільником. Герінгові нелегко було виручити брата: він вивів його з-під удару, розповівши про це фюрерові як про забавний анекдот.

Але Гітлер і після цього так само повторював Борманові:

— Ніхто інший не може бути моїм наступником, крім Герінга. По-перше, він ніколи не ліз у самостійну політику, по-друге, він популярний серед народу, і, по-третє, він — головний об'єкт для. карикатур у ворожій пресі.

Це була думка Гітлера про людину, яка вела всю практичну роботу по захопленню влади, про людину, яка цілком щиро сказала — і не комусь, а дружині, і не для диктофонів — він тоді не вірив, що його можуть коли-небудь підслухувати брати по боротьбі, — а вночі, в ліжку:

— Не я живу, а фюрер живе в мені…

15.2.1945 (22 години 32 хвилини)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1939 року обергрупенфюрера СС, начальника IV відділу РСХА (гестапо) Мюллера: «Істинний арієць. Характер — нордичний, витриманий. Товариський і спокійний з друзями й колегами по роботі. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім'янин; зв'язків, які порочили б його, не мав. У роботі виявив себе видатним організатором…»)

Шеф служби імперської безпеки СД Ернст Кальтенбруннер розмовляв з надто помітним віденським акцентом. Він знав, що це дратувало фюрера й Гіммлера, і тому певний час вивчав фонетику з фонетологом, щоб оволодіти справжнім «хохдойчем». Але з цього так нічого путнього не вийшло: він любив Відень, жив Віднем і не міг примусити себе бодай якусь годину розмовляти на «хохдойчі», замість свого веселого, хоча й вульгарного віденського діалекту. Тому останнім часом Кальтенбруннер перестав підроблятися під німців і розмовляв з усіма так, як йому й належало розмовляти, — по-віденськи. До підлеглих він навіть звертався на акценті Інсбрука: в горах у австрійців мова особлива, і Кальтенбруннерові іноді подобалося людей свого апарату заганяти в глухий кут: співробітники не наважувались перепитати незрозуміле слово й страшенно розгублювались і ніяковіли.

Він подивився на шефа гестапо обергрупенфюрера СС Мюллера і сказав:

— Я не хочу будити в вас злобну химеру підозріливості в ставленні до товаришів по партії і по спільній боротьбі, але факти промовляють ось про що. Перше: Штірліц хоч і не прямо, але все-таки причетний до провалу краківської операції. Він був там, а місто, через дивовижний збіг обставин, лишилося цілим, хоча повинно було злетіти в повітря. Друге: він розшукував ФАУ, який зник, але він його так і не знайшов. ФАУ зник, і я молю бога, щоб він утонув у привіслинських болотах. Третє: він і тепер курирує коло питань, пов'язаних із зброєю відплати, і хоч видимих провалів нема, але й успіхів, зрушень, очевидних перемог ми також не бачимо. А курирувати — це не тільки саджати інакомислячих. Це означає також допомагати тим, хто думає точно й перспективно… Четверте: невловимий передавач, що працює на стратегічну, судячи з коду, розвідку більшовиків, який він розшукував, ще й досі діє в околицях Берліна. Я був би радий, Мюллер, коли б ви зразу спростували мої підозріння. Я симпатизую Штірліцу, і мені хотілося б дістати у вас документальні спростування моїх підозрінь, що так несподівано виникли.

Мюллер працював сьогодні всю ніч, не виспався, в голові шуміло, тому він відповів без його звичних грубуватих жартів:

— У мене на нього ніколи сигналів не було. А від помилок і невдач у нашому ділі ніхто не гарантований.

— Отже, вам здається, що я помиляюсь?

У запитанні Кальтенбруннера прозвучали суворі нотки, і Мюллер, незважаючи на втому, зрозумів їх.

— Чому ж… — відповів він. — Підозру, яка виникла, треба проаналізувати всебічно, інакше навіщо ж тримати мій апарат? Більше у вас немає ніяких фактів? — спитав Мюллер.

Кальтенбруннеру попав тютюн у дихальне горло, і він довго кашляв, обличчя його посиніло, жили на шиї випнулись, набрякли, стали багровими.

— Як вам сказати, — відповів він, витираючи сльози. — Я попросив кілька днів записувати його розмови з нашими людьми. Ті, кому я, безперечно, вірю, відверто говорять один одному про трагізм становища, про тупість наших військових, про кретинізм Ріббентропа, про лобуря Герінга, про те страшне, що жде нас усіх, якщо росіяни увірвуться в Берлін… А Штірліц відповідає: «Дурниці, все добре, справи розвиваються нормально». Любов до батьківщини й до фюрера не в тому, щоб сліпо брехати людям по роботі… Я спитав себе: «А чи не йолоп він?» У нас же багато тупоголових, які бездумно повторюють абракадабру Геббельса. Ні, він не йолоп. Чому ж він тоді нещирий? Може, він нікому не вірить, а може, чогось боїться або щось затіває і хоче бути кристально чистим. А що ж він тоді затіває? Всі його операції мусять мати вихід за кордон, до нейтралів. І я спитав себе: «А чи повернеться він звідти? А якщо й повернеться, то чи не зв'яжеться він там з опозиціонерами або з іншими негідниками?» Я не зміг відповісти собі точно — ні в позитивному, ні в негативному аспекті.

Мюллер спитав:

— Спочатку ви подивитесь його досьє, чи зразу взяти мені?

— Краще візьміть ви, — схитрував Кальтенбруннер, який уже встиг вивчити всі матеріали. — Я маю їхати до фюрера.

Мюллер запитливо глянув на Кальтенбруннера. Він чекав, що той розповість якісь свіжі новини з бункера, але Кальтенбруннер розповідати ні про що не став. Він висунув нижню шухляду стола, витяг пляшку «Наполеона», поставив чарку перед Мюллером і спитав:

— Ви добряче випили?

— Я зовсім не пив.

— А очі чого червоні?

— Я не спав — було багато роботи, яка стосується Праги: там наші люди повисли на хвості у підпільних груп.

— Крюгер буде хорошою підмогою. Він чудовий службист, правди, фантазії малувато. Випийте коньяку, це підбадьорить вас.

— Від коньяку я, навпаки, совію. Я люблю горілку.

— Від цього не осовієте, — всміхнувся Кальтенбруннер і підняв свою чарку. — Прозіт!

Він випив залпом, і кадик у нього швидко, як у алкоголіка, рвонувся знизу вверх.

«Він добре п'є, — подумав Мюллер, виціджуючи свій коньяк, — зараз, напевне, наллє собі другу чарку».

Кальтенбруннер закурив дуже дешеві, міцні сигарети «Каро» i спитав:

— Чи не хочете ще одну чарку?

— Спасибі, — відповів Мюллер, — з радістю.

Інформація для роздумів (Геббельс)

Штірліц відклав папір, на якому була намальована огрядна постать Герінга, й присунув до себе аркуш з профілем Геббельса. За його пригоди в Бабельсбергу, де була кіностудія рейху і де жили актриси, його прозвали бабельсберзьким бичком. У досьє на нього зберігається запис розмови фрау Геббельс з Герінгом, коли рейхсміністр пропаганди упадав за чеською актрисою Лідою Бааровою.

Герінг тоді сказав його дружині:

— Він голову свою через жінок згубить. Людина, яка відповідає за нашу ідеологію, сама ганьбить себе випадковими зв'язками з брудними чешками!

Фюрер рекомендував фрау Геббельс розлучитись.

— Я підтримаю вас, — мовив він, — а вашому чоловікові доти, поки він не навчиться поводитись, як подобає справжньому націонал-соціалістові — людині високої моралі й святого додержання обов'язку перед сім'єю — я відмовляю в особистих зустрічах…

Зараз це все відійшло на задній план. У січні цього року Гітлер приїхав у дім Геббельса на день народження. Він привіз фрау Геббельс букетик квітів і сказав:

— Я прошу пробачення, що запізнився, але я об'їхав увесь Берлін, поки зміг дістати квіти: гауляйтер Берліна партайгеносе Геббельс зачинив усі квіткові крамниці: тотальній війні не потрібні киїти…

Коли через сорок хвилин Гітлер поїхав, щаслива Магда Геббельс звернулась до чоловіка:

— До Герінгів фюрер ніколи не поїхав би…

Берлін лежав у руїнах, фронт проходив за сто сорок кілометрів від столиці тисячолітнього рейху, а Магда Геббельс торжествувала свою перемогу, її чоловік стояв поряд, обличчя в нього було блідим від щастя: після шестирічної перерви фюрер приїхав у його дім…

Штірліц намалював велике коло і не поспішаючи заходився заштриховувати його чіткими й дуже рівними лініями. Він згадав зараз усе, що стосувалося щоденників Геббельса. Він знав: щоденниками Геббельса цікавився рейхсфюрер і в свій час докладав максимум зусиль, щоб якось познайомитися з ними. Штірліцу пощастило проглянути фотокопію лише кількох сторінок. Пам'ять у Штірліца була феноменальна: він очима фотографував текст, запам'ятовуючи майже механічно, без будь-яких зусиль.

«…В Англії епідемія грипу, — записував Геббельс. — Навіть король захворів. Добре, якби ця емідемія стала фатальною для Англії, але це вже занадто чудово, щоб бути правдою.

2 березня 1943 року. Я не зможу відпочивати доти, поки всіх євреїв не виженуть із Берліна. Після розмови зі Шпеєром в Оберзальцберзі поїхав до Герінга. У нього в підвалі 25000 пляшок шампанського, в цього націонал-соціаліста! Він був одягнений у туніку, від яскравості якої в мене почалася ідіосинкразія. Але нічого не вдієш, треба його приймати таким, яким він є».

Штірліц згадав, як Гіммлер те ж саме, слово в слово, сказав про Геббельса. Це було в сорок другому році. Геббельс жив тоді на дачі, але не з родиною у великому будинку, а в маленькому скромному котеджику, побудованому «для роботи». Котедж стояв біля озера, і огорожу можна було обійти очеретом — води там було по щиколотки, та й пост охорони СС був трохи далі, збоку. Туди до нього приїздили актриси: вони їхали електричкою і йшли пішки лісом. Геббельс вважав надмірною розкішшю, негідною націонал-соціаліста, возити до себе жінок на машині. Він сам проводив їх через очерет, а потім, на світанні, поки СС спало, виводив їх. Гіммлер, звичайно ж, дізнався про це. Отоді він і сказав: «Доведеться приймати його таким, яким він є…»

(В цьому ж котеджі Геббельс завізував указ, який йому надіслали з канцелярії Герінга, що зобов'язував берлінське гестапо знищити в триденний строк шістдесят тисяч євреїв, котрі працювали в промисловості; саме тут він написав листа Адольфу Розенбергу, пропонуючи знищити три мільйони чехів, замість півтора мільйона, як було заплановано; саме тут він підготував план пропагандистської кампанії про знищення Ленінграда…)

«Герінг казав мені, — писав далі Геббельс у своїх щоденниках, — про те, що Африка нам не потрібна. «Нам треба думати про силу англо-американців. Ми втратимо Африку так чи інакше». Він послав туди свого заступника по люфтвафе фельдмаршала Альберта Кессельрінга. Знов і знов він запитував мене, звідки більшовики беруть резерви солдат і зброї. Дивувався, як це британська плутократія може співробітничати з більшовиками, особливо його вразило привітання Черчілля на двадцятип'ятиріччя Червоної Армії. Дуже добре говорив про антибільшовицьку пропаганду. Йому сподобались всі подальші плани в цій галузі. Він, правда, апатичний. Треба його підбадьорити. Керівництво без нього неможливе.

Герінг каже: «Наші поразки на сході сволоцюги генерали пояснюють суворою російською зимою, але ж це брехня! Паулюс— герой?! Та він же скоро виступатиме по Московському радіо! Навіщо ми брешемо народові, що він загинув як герой? Фюрер не відпочивав три роки. Він живе, як спартанець, сидячи в бункері, він зовсім не буває на повітрі. Три роки війни страшніші для нього, ніж п'ятдесят звичайних літ. Але він не хоче мене слухати. Фюрера треба звільнити від командування армією. Як завжди в час кризи в партії, його найближчі соратники повинні об'єднатися навколо нього і врятувати!»

Герінг не тішить себе ілюзіями, що буде з нами, коли ми програємо війну; одне лише єврейське питання чого варте!

«Війна кінчиться політичним крахом», — я погодився з ним.

Тут я йому й запропонував замість «комітету трьох» створити раду у справах оборони рейху на чолі з людиною, яка допомагала фюрерові в революції. Герінг був приголомшений, він довго вагався, але потім дав принципову згоду. Герінг хоче перемогти Гіммлера. Я переміг Функа і Лея. Шпеєр взагалі моя людина. Герінг вирішив їхати в Берлін зразу ж після польоту до Італії. Там він зустрінеться з нами. Шпеєр перед цим розмовлятиме з фюрером. Я також. Питання про призначення вирішимо пізніше.

9 березня 1943 року. Прилетів до Вінниці. Зустрів Шпеєра. Той сказав, що фюрер почуває себе добре, але дуже злий на Герінга через те, що бомблять Німеччину. Мене прийняв фюрер, і я був щасливий, що провів з ним цілий день. Докладно доповів йому про нальоти на Берлін. Він слухав мене уважно і дуже лаяв Герінга. Говорячи про Герінга, він згадав і про генералів. Він сказав, що не вірить жодному з них, лише тому командує армією.

12 березня 1943 року. Я наказав надрукувати в нашій пресі англійські вимоги репарацій до німецького народу на випадок нашої поразки. Це приголомшує німців. Дві години лаявся з Ріббентропом, який вимагає вважати Францію суверенною країною і не поширювати на неї пропаганди партії. Слава богу, Герінг став частіше з'являтися на люди. Його авторитет треба зміцнювати.

12 квітня 1943 року. Виїхав на конференцію, що її скликав Герінг для вирішення питання про кризу в керівництві. Ми з Функом прибули в Фрейлассінг, і тут у мене почався приступ. Я викликав професора Морелла, і він заборонив мені їхати далі. На конференції Заукель виступив проти Шпеєра.

20 квітня 1943 року. Демонстрація на честь 54-річчя фюрера. До мене заїхав Лей і розповів про конференцію в Оберзальцберзі. Йому не сподобалась атмосфера. Він не вірить, що Герінг може керувати справами рейху, бо він скомпрометований авіацією й повітряними нальотами. Фюрер радий, що в мене з Герінгом налагодилися стосунки. Він вважає, що коли партійні авторитети об'єднані на благо батьківщини, від цього тільки виграє він і партія. Прийшов Шпеєр. Вважає, що Герінг стомився, а Заукель хворий на паранойю. Шірах, як сказав фюрер, потрапив під вплив реакціонерів з Відня і тому у своїх виступах торпедує ідею тотальної війни…»

Штірліц зібгав аркуші з зображенням Герінга й Геббельса, запалив їх над полум'ям свічки, а потім кинув у камін. Поворушив чавунною кочергою і знову повернувся до столу, закурив.

«Геббельс явно провокував Герінга. А в щоденнику писав для себе й для потомства — досить хитро. І все вилізло на поверхню. Але він істерик, він це не дуже вдало робив. Мабуть, зайвий раз виявляв свою любов до фюрера. Чи не було в нього розмови з Гіммлером, коли він так дипломатично захворів і не приїхав у Оберзальцберг на конференцію, ідею якої сам підкинув Герінгу?»

Штірліц підсунув до себе два аркуші, що лишились: Гіммлер і Борман.

«Герінга і Геббельса я відкидаю. Герінг, мабуть, на переговори міг би піти, але він в опалі, він нікому не вірить, він позбавлений політичної сили. Геббельс? Ні. Цей не піде. Цей фанатичний, цей буде стояти до кінця. Один з двох: Гіммлер чи Борман? На кого ж із них ставити? На Гіммлера? Очевидно, він ніколи не зможе піти на переговори: він знає, яку ненависть викликає його ім'я… Так, на Гіммлера…»

Саме в цей час Герінг, змарнілий, блідий, із страшенним головним болем, повертався до себе в Каринхале з бункера фюрера. Сьогодні вранці він виїздив на машині до фронту, туди, де прорвалися російські танки. Звідтіля він зразу ж кинувся до Гітлера.

— На фронті ніякої організації, — сказав він, — повний розвал. Очі солдатів порожні. Я бачив п'яних офіцерів. Наступ більшовиків викликає в армії жах, тваринний жах… Я вважаю…

Гітлер слухав його, напівстуливши повіки, притримуючи правою, рукою лікоть лівої, яка безперестану трусилась.

— Я вважаю, — повторив Герінг.

Але Гітлер не дав йому говорити. Він важко підвівся, його червонуваті очі округлились, вусики смикнулися з презирством.

— Я забороняю вам надалі виїжджати на фронт! — карбував він своїм звичним, сильним голосом. — Я забороняю вам сіяти паніку!

— Це не паніка, а правда, — вперше у своєму житті заперечив фюрерові Герінг і зразу ж відчув, як у нього похололи пальці ніг і рук. — Це правда, мій фюрер, і я мушу сказати вам цю правду!

— Замовкніть! Займайтеся краще авіацією, Герінг! І не лізьте туди, де треба мати спокійну голову, провидіння й силу. Це, як з'ясувалося, не для вас. Я забороняю вам виїжджати на фронт — віднині і назавжди.

Герінга було принижено й знищено, він відчував спиною, як услід йому посміхалися оті нікчеми — ад'ютанти фюрера.

В Каринхале на нього вже чекали штабісти люфтвафе: він наказав зібрати своїх людей, виходячи з бункера. Але наради розпочати не вдалося: ад'ютант доповів, що прибув рейхсфюрер СС Гіммлер.

— Він просить, щоб розмова з вами була сам на сам, — сказав ад'ютант з тією багатозначністю, яка надавала його роботі підкресленої загадковості в очах присутніх.

Герінг прийняв рейхсфюрера у себе в бібліотеці. Гіммлер, як завжди, посміхався і був спокійний. Він сів у крісло, зняв окуляри, допго протирав скельця замшею, а потім без будь-якого вступу сказав:

— Фюрер більше не може бути вождем нації.

— А що ж робити? — машинально спитав Герінг, він навіть не встиг по-справжньому злякатися тих слів, які виголосив лідер СС.

— Взагалі у бункері війська СС, — так само спокійно, своїм рівним голосом вів далі Гіммлер, — але не в цьому, зрештою, справа. У фюрера паралізована воля. Він не може приймати рішень. Ми повинні звернутися до народу.

Герінг подивився на товсту чорну папку, що лежала на колінах Гіммлера. Він згадав, як у сорок четвертому році його дружина, розмовляючи по телефону з подругою, сказала: «Краще приїжджай до нас, розмовляти по телефону ризиковано, нас підслухують». Герінг згадав, як він тоді постукав пальцями по столу і зробив дружині знак: «Не говори про таке, це безглуздя». І зараз він дивився на чорну папку й думав, що там може бути диктофон і що ця розмова через дві години буде прокручена фюрерові. І тоді — кінець.

«Він може говорити все, що йому заманеться, — думав Герінг про Гіммлера, — батько провокаторів не може бути чесною людиною. Він уже знає про моє сьогоднішнє позорище у фюрера. Він прийшов, щоб довести до кінця свою партію».

Гіммлер також розумів, що думає «наці № 2». Тому, зітхнувши, він вирішив йому допомогти. Він сказав:

— Ви — наступник, отже, ви — президент. А я — рейхсканцлер.

Він розумів, що нація не піде за ним як за вождем СС. Потрібна була фігура для прикриття.

Герінг відповів також автоматично:

— Це неможливо… — І через якусь мить сказав, дуже тихо, розраховуючи на те, що шепіт не запишеться на диктофон, якщо навіть той схований у чорній папці: — Це неможливо. Одна людина має бути і президентом, і канцлером.

Гіммлер ледь усміхнувся, посидів якусь хвилинку мовчки, а потім пружно підвівся, обмінявся з Герінгом партійним привітанням і тихо вийшов з бібліотеки…

15.2.1945 (23 години 54 хвилини)

Штірліц спустився з кабінету в гараж. Усе ще бомбили, але тепер десь у районі Цоссена — так йому принаймні здавалося. Штірліц відчинив ворота, сів за кермо і увімкнув запалення. Потужний мотор його «хорха» завуркотів рівно і впевнено.

«Поїхали, машинко», — подумав він по-російськи і увімкнув радіо. Передавали легку музику. Під час нальотів завжди передавали веселі пісеньки. Це стало звичкою: коли добряче били на фронті або сильно довбали з повітря, радіо передавало веселі, смішні програми: «Ну, їдьмо, машинко. Швидко поїдемо, щоб не попасти під бомбу. Найчастіше бомби попадають у нерухомі цілі. Поїдемо з швидкістю сімдесят кілометрів: отже, ймовірність попадання саме й зменшиться у сімдесят разів…»

Його радисти — Ервін і Кет — жили в Кепеніку, на березі Шпреє. Вони вже спали — і Ервін, і Кет. Останнім часом вони лягали спати дуже рано, бо Кет була вагітна.

— Ти гарно виглядаєш, — сказав Штірліц, — ти належиш до того рідкісного типу жінок, яких вагітність робить чарівними.

— Вагітність робить красивою будь-яку жінку, — відповіла Кет, — просто в тебе не було можливості цього помітити…

— Не було можливості, — посміхнувся Штірліц, — це ти правильно сказала.

— Тобі каву з молоком? — спитала Кет.

— Звідки молоко? Я забув привезти вам молока… Чорт…

— Я виміняв на костюм, — відповів Ервін. — Їй неодмінно треба хоч трошки молока.

Штірліц погладив Кет по щоці й спитав:

— Ти нам щось заграєш?

Кет сіла за рояль і, перегорнувши ноти, відкрила Баха. Штірліц відійшов до вікна й тихо спитав, Ервіна:

— Ти перевіряв, вони тобі не встромили якоїсь штуковини у віддушину?

— Я перевіряв, нічого нема. А що? Твої брати в СД уже винайшли нову гидоту?

— А біс їх знає.

— Ну? — спитав Ервін. — Що?

Штірліц хмикнув і похитав головою.

— Розумієш, — неквапливо заговорив він, — мені дали завдання… — Він знову хмикнув. — Я маю стежити за тим, хто з вищих бонз хоче вийти на сепаратні переговори з Заходом… Вони мають на увазі гітлерівське керівництво, не нижче. Як тобі це завдання, га? Веселе? Там, мабуть, вважають: якщо я не провалився за ці двадцять років, значить, я всесильний. Непогано було б стати мені заступником Гітлера. А може, взагалі пробитися у фюрери? Я стаю буркотуном, ти помічаєш?

— Тобі це личить, — відповів Ервін.

— Як ти думаєш народжувати, дівчинко? — спитав Штірліц, коли Кет перестала грати.

— По-моєму, нового способу ще не знайшли, — усміхнулась жінка.

— Я розмовляв позавчора з одним лікарем-акушером… Я не хочу вас лякати, мої любі… — Він підійшов ближче до Кет і попросив: — Грай, дівчинко, грай. Я не хочу вас лякати, хоч сам дуже злякався. Цей старий лікар сказав мені, що при пологах він може визначити походження будь-якої жінки.

— Я не розумію, — сказав Ервін.

Кет обірвала музику.

— Не лякайся. Спершу вислухай, а потім подумаємо, як вибратися з цієї халепи. Розумієш, жінки кричать, коли народжують дітей.

— Спасибі, — усміхнулася Кет, — а я думала, вони співають пісень.

Штірліц похитав головою, зітхнув:

— Розумієш, вони кричать рідною мовою. На діалекті тієї місцевості, де народилися. Отже, ти будеш кричати «мамочко» по-рязанськи…

Кет усе ще грала, але Штірліц побачив, як очі її — раптом зразу — налилися сльозами.

— Що робитимемо? — спитав Ервін.

— А якщо відіслати вас до Швеції? Я, мабуть, зможу це влаштувати.

— І залишишся зовсім без зв'язку? — спитала Кет.

— Тут буду я, — сказав Ервін.

Штірліц заперечливо похитав головою.

— Саму тебе не випустять. Тільки разом з ним: йому, як інвалідові війни, треба полікуватися в санаторії, є запрошення від німецьких родичів із Стокгольма… Одну тебе не пустять. Його ж дядько вважається у нас шведським нацистом, а не твій…

— Ми зостанемось тут, — сказала Кет. — Нічого. Я кричатиму по-німецьки.

— Можеш додати трохи російської лайки, але неодмінно з берлінським акцентом, — пожартував Штірліц. — Вирішимо це завтра: подумаємо не поспішаючи і без героїчних емоцій. Їдьмо, Ервін, треба виходити на зв'язок. Залежно від того, що мені завтра скажуть, ми й приймемо рішення.

Через п'ять хвилин вони вийшли з дому. Ервін тримав у руці чемодан, у чемодані була рація. Вони від'їхали кілометрів п'ятнадцять, до Рансдорфа, і там, у лісі, Штірліц вимкнув мотор. Ще й зараз бомбили. Ервін глянув на годинник і сказав:

— Почнемо?

— Почнемо.

«Алексу. Я й досі певен, що жоден із серйозних політиків Заходу не піде на переговори з СС. Але оскільки завдання одержав, то приступаю до його реалізації. Вважаю, — це завдання можна виконати, якщо я повідомлю частину одержаних від вас відомостей Гіммлеру. Спираючись на його підтримку, я зможу вийти згодом на пряме спостереження за тими, хто, по-вашому, намацує канали можливих переговорів. Мій «донос» Гіммлеру — деталі я організую тут, на місці, без консультацій з вами — допоможе мені інформувати вас про всі новини як у плані підтвердження вашої гіпотези, так і в плані спростування її. Іншого шляху тепер не бачу. Якщо схвалите це, прошу передати згоду по каналу Ервіна.

Юстас»

Це донесення справило в Москві таке враження, немов вибухнула бомба.

— Він на грані провалу, — сказав керівник центру. — Якщо він піде напрямки до Гіммлера — провалиться зразу ж, і ніщо його не врятує. Навіть коли припустити, що Гіммлер вирішить погратися з ним… Хоча навряд, він не та фігура для ігор рейхсфюрера СС. Передайте йому завтра вранці, що ми категорично забороняємо зв'язуватися з Гіммлером.

Те, що знав Центр, Штірліц знати не міг, бо відомості, які зібрав за кілька останніх місяців Центр, давали зовсім несподіване уявлення про Гіммлера.

Інформація для роздумів (Гіммлер)

Він прокинувся зразу, наче хтось штовхнув його в плече. Він сів на ліжку й швидко оглянувся. Стояла німотна тиша. Стрілки маленького будильника світились на п'ятій годині.

«Рано, — подумав Гіммлер, — треба ще поспати хоч годинку».

Він позіхнув і повернувся до стіни. У відчинену кватирку долинало шумовиння лісу. Звечора йшов сніг, і Гіммлер уявив собі, яка зараз краса в цьому тихому, безлюдному, зимовому лісі. І він раптом подумав: а сам-один у ліс не пішов би, страшно — так страшно, як у дитинстві.

Гіммлер устав з ліжка, накинув халат і підійшов до столу. Не засвічуючи світла, сів на краєчок дерев'яного крісла й поклав руку на трубку чорного телефону.

«Треба подзвонити дочці, — подумав він. — Дівчинка зрадіє. У неї так мало радості».

Під склом великого письмового стола лежало велике фото: два хлопчики посміхалися пустотливо й безтурботно.

Гіммлер раптом чітко уявив обличчя Бормана й подумав, що цей негідник винуватий у тому, що він не може зараз подзвонити дочці й сказати: «Здрастуй, кицюню, це татко. Що тобі снилось, моє сонечко?» Він не може подзвонити й своїм хлопчикам, бо вони народилися не від законного шлюбу. Гіммлер не забув, як Борман мовчав, коли він у сорок третьому році попросив дати в борг з партійної каси вісімдесят тисяч марок, щоб побудувати Марті, матері двох своїх хлопчиків, невеличку віллу в Баварії, подалі від повітряних нальотів. Він не забув, як фюрер, дізнавшись про це від Бормана, кілька разів здивовано розглядав його на обідах у ставці. Він через це не зміг розлучитися з дружиною, хоча не жив у сім'ї вже шість років.

«Борман тут ні при чому, — все ще думав Гіммлер, — я не правий. У моєму горі товста тварюка не винна. Я б пішов на всі приниження, пов'язані з розлученням. І все-таки розлучився б, хоч статут СС і ставиться негативно до руйнування сім'ї. Але я ніколи не зміг би травмувати дівчинку».

Гіммлер посміхнувся, згадавши самий початок, коли було голодно і коли він жив з дружиною в маленькій, темній і холодній кімнаті в Нюрнберзі. Всього лише вісімнадцять років тому. Він тоді був і секретарем у Грегора Штрассера, «брата» фюрера. Він мотався по Німеччині, налагоджуючи зв'язки між партійними організаціями, спав на вокзалах, їв тільки хліб і запивав бурдою, що називалася кавою. Тоді, у 1927 році, він ще не розумів, що ідея Штрассера — створити охоронні загони СС — була породжена боротьбою, яка починалася проти Рема, вождя СА. Гіммлер тоді свято вірив, що створення СС необхідне для охорони вождів партії від червоних. Він тоді всерйоз вірив, що головне завдання червоних — знищити великого вождя, єдиного друга трудящих німців Адольфа Гітлера. Він повісив над своїм столом величезний портрет Гітлера. Коли якось Гітлер заїхав до Штрассера і побачив під своїм величезним портретом веснянкуватого худорлявого молодого чоловіка, він сказав:

— Чи варто одного з лідерів партії так високо піднімати над усіма іншими націонал-соціалістами?

Гіммлер відповів:

— Я перебуваю в лавах партії, у якій не лідер, а вождь!

Гітлер запам'ятав це.

Пропонуючи фюрерові призначити Гіммлера рейхсфюрером щойно організованих загонів СС, Штрассер розраховував, що СС служитимуть насамперед йому, в його боротьбі проти Рема — за вплив на партію і на фюрера. Двісті перших есесівців об'єдналися під його керівництвом, усього двісті. Але без СС не було б перемоги фюрера в 1933 році — Гіммлер це добре розумів. Однак після перемоги фюрер призначив його лише главою кримінальної поліції Мюнхена. До Гіммлера приїхав Грегор Штрассер, людина, що приймала його до партії, теоретик і ідеолог партії, який подав ідею створити загони СС. На той час Штрассер перебував в опозиції до фюрера, відверто заявляючи ветеранам партії, що Гітлер продався грошовитим тузам важкої індустрії, цим кривавим капіталістам Круппу й Тіссену. «Народ пішов за нами лише тому, що ми оголосили священну війну грошовитим тузам — як єврейського, так і німецького походження. Гітлер увійшов з ними в контакт. Він погано кінчить, Генріх, — говорив тоді Штрассер, — СС можуть стати ще більшою силою, і від вас залежить повернути рух до чесного й благородного начала».

Але Гіммлер тоді обірвав Штрассера, сказавши йому, що вірність фюрерові — обов'язок кожного члена НСДАП.

— Ви можете винести ваші сумніви на з'їзд, але ви не маєте права використовувати ваш авторитет в опозиційній боротьбі — це завдає шкоди священній єдності партії.

Гіммлер ретельно стежив за тим, що відбувається в центрі. Він бачив, що захоплення перемогою відсунуло — певною мірою — практичну роботу на задній план, що вожді партії в Берліні виступають на мітингах, проводять ночі на дипломатичних прийомах, одним словом, пожинають солодкі плоди національної перемоги. Гіммлер вважав, що все це передчасно. І він майже за місяць організував у Дахау перший показовий концентраційний табір.

— Це хороша школа трудового виховання справжнього німецького громадянства у тих восьми мільйонів, які голосували за комуністів, — казав Гіммлер. — Безглуздо саджати всі ці вісім мільйонів у концтабори. Треба спершу створити атмосферу терору в одному таборі і поступово випускати звідти тих, хто зламався. Ці відпущеники стануть найкращими агітаторами практики націонал-соціалізму. Вони зможуть вселяти і друзям, і дітям релігійну послушність нашому режимові.

Особистий представник Герінга багато годин пробув у Дахау, і потім спитав:

— А чи не здається вам, що концтабір викличе різке осудження в Європі та Америці хоча б тому, що цей захід антиконституційний?

— Чому ви вважаєте арешт ворогів режиму неконституційним?

— Тому що більшість людей, заарештованих вами, не були навіть у приміщенні суду. Ніякого звинувачувального рішення, ніякого натяку на законність…

Гіммлер обіцяв подумати над цим питанням. Представник Герінга поїхав, а Гіммлер написав особистого листа Гітлеру, в якому обгрунтував необхідність арештів і ув'язнення в концтабори без суду й слідства.

«Це, — писав він фюреру, — лише гуманний засіб урятувати ворогів націонал-соціалізму від народного гніву. Якщо ми не посадимо ворогів нації в концтабори, ми не зможемо відповідати за їхнє життя: народ учинить самосуд над ними».

Того ж самого дня Гіммлер зібрав грандіозний мітинг і сказав усе це там, слово в слово, і назавтра ця його промова була надрукована в усіх газетах.

А коли наприкінці 1933 року в берлінській поліції, що підлягала безпосередньо Герінгові, вибухнув скандал, пов'язаний з хабарниками, Гіммлер уночі виїхав із Мюнхена і вранці мав уже аудієнцію у фюрера. Він просив віддати «продажну, старорежимну поліцію» під контроль «кращих синів народу» — СС.

Гітлер не хотів ображати Герінга. Він просто міцно потиснув Гіммлерові руку і, провівши його до дверей кабінету, пильно зазирнув йому в самісінькі очі й, раптом весело посміхнувшись, зауважив: — У майбутньому все-таки надсилайте ваші розумні пропозиції на день раніше: я маю на увазі вашу записку мені та ідентичний виступ на мітингу в Мюнхені.

Гіммлер поїхав засмучений. Але через місяць без виклику в Берлін його призначили шефом політичної поліції Мекленбурга і Любека; ще через місяць, 20 грудня, шефом політичної поліції Бадена, 21 грудня — Гессена, 24 грудня — Бремена, 25 — Саксонії й Тюрінгії, 27 — Гамбурга. За один тиждень він став шефом поліції Німеччини, за винятком Пруссії, яка підлягала Герінгу.

Гітлер якось запропонував Герінгові компроміс: призначити Гіммлера шефом таємної поліції всього рейху, але щоб він підлягав йому, Герінгові. Рейхсмаршал прийняв цю компромісну пропозицію фюрера. Він дав розпорядження своєму секретаріату провести через канцелярію фюрера рішення про присвоєння Гіммлерові титулу заступника міністра внутрішніх справ і шефа таємної поліції з правом участі в засіданнях кабінету, коли обговорюватимуться питання поліції. Фразу «і безпеки рейху» він викреслив власною рукою. Це було б занадто багато для Гіммлера.

Як тільки Гіммлер побачив, що про це надрукували в газетах, він попросив співробітників, які відали пресою, прокоментувати своє призначення по-іншому. Герінг допустив головну помилку, погодившись на компроміс: він забув, що ніхто ще не відмінив головного титулу Гіммлера — рейхсфюрер СС. І наступного дня всі центральні газети вийшли з коментарем: «Важлива перемога націонал-соціалістської юриспруденції — об'єднання в руках рейхсфюрера СС Гіммлера кримінальної, політичної поліції, гестапо і жандармерії. Це попередження всім ворогам рейху: караюча рука націонал-соціалізму занесена над кожним опозиціонером, над кожним противником — внутрішнім і зовнішнім».

Він переїхав до Берліна, в розкішну віллу «Ам Донненстаг» поряд з Ріббентропом. І поки продовжувався тріумф з нагоди перемоги над комуністами, Гіммлер удвох з своїм помічником Гейдріхом почав збирати досьє. Досьє на свого колишнього шефа Грегора Штрассера Гіммлер вів сам. Він зрозумів, що перемогти повністю він зможе, тільки проливши кров Штрассера — свого вчителя і першого наставника. Тому він з надзвичайною ретельністю збирав по крихтах усе, що могло підвести Штрассера під розстріл.

У червні 1934 року Гітлер викликав Гіммлера на розмову з приводу наступних антиремовських акцій. Гіммлер ждав цього. Він розумів, що акція проти Рема тільки привід до знищення всіх тих, з ким починав Гітлер. Для тих, з ким він починав, Гітлер був людиною, братом по партії, тепер же Адольф Гітлер має стати для німців вождем і богом. Ветерани партії стали для нього тягарем.

Гіммлер збагнув це, слухаючи, як Гітлер метав громи й блискавиці на адресу тієї «абсолютно незначної частини ветеранів», що потрапили під вплив ворожої агітації. Гітлер нікому не міг сказати всієї правди, навіть найближчим друзям. Гіммлер розумів і це, він допоміг фюрерові: поклав на стіл досьє на чотири тисячі ветеранів, практично на всіх тих, з ким Гітлер починав створювати націонал-соціалістську партію. Він психологічно точно розрахував, що Гітлер не забуде цієї послуги: ніщо так не ціниться, як допомога в самовиправданні злочину.

Але Гіммлер пішов ще далі: збагнувши задум фюрера, він вирішив стати настільки йому необхідним, щоб у майбутньому такі акції проходили тільки за його ініціативою.

Тому по дорозі на дачу Герінга Гіммлер розіграв спектакль: підставний агент у формі ремовського СА вистрелив у відкриту машину фюрера, і Гіммлер, закривши вождя своїм тілом, закричав перший у партії:

— Мій фюрер, який я щасливий, що можу віддати свою кров за ваше життя!

До цього ніхто не говорив «мій фюрер». Гіммлер став автором звернення до «бога», до «свого бога».

— Ви з цієї хвилини мій кровний брат, Генріх, — сказав Гітлер, і ці його слова почули люди, що стояли довкола.

А після того як Гіммлер провів операцію, знищивши Рема, після того як розстріляли його вчителя Штрассера і ще чотири тисячі ветеранів партії, борзописці негайно створили міф про те, що саме Гіммлер стояв поряд з фюрером з самого початку руху.

Згодом, тиснучи по-дружньому руки Герінгу, Гессу й Геббельсу на «тафельрунде»[2] у фюрера, куди допускалися тільки найближчі, Гіммлер ні на хвилинку не припиняв збирати досьє на «своїх бойових друзів».

16.2.1945 (03 години 12 хвилин)

Підкинувши Ервіна додому, Штірліц поїхав дуже повільно, бо стомлювався після кожного сеансу, коли зв'язувався з Центром.

Дорога йшла через ліс. Вітер ущух. Небо було чисте, зоряне, високе.

«Хоча, — міркував далі Штірліц, — Москва правильно думає, коли допускає можливість переговорів. Навіть якщо в них немає ніяких конкретних даних — такий варіант імовірний, бо він логічний. У Москві знають про ту гризню, яка точиться тут. Досі ця гризня була цілеспрямована: стати ближче до фюрера. Тепер зворотний процес. Усі вони: і Герінг, і Борман, і Гіммлер, і Ріббентроп, — зацікавлені в тому, щоб зберегти рейх. Сепаратний мир для кожного з них — коли хтось із них зможе його добитися — означатиме їхній особистий порятунок. Кожен із них думає про себе і аж ніяк не про долю Німеччини й німців. Отже, п'ятдесят мільйонів німців — лише карти в їхній грі за себе. Поки вони тримають у своїх руках армію, поліцію, СС, вони можуть повернути рейх куди їм заманеться, аби тільки мати гарантії особистої недоторканності…»

Гострий промінь світла різонув по очах Штірліца. Він примружився й автоматично натиснув на педаль гальма. З кущів виїхали два мотоциклісти СС. Вони стали поперек дороги, і один з мотоциклістів наставив на машину Штірліца автомат.

— Документи, — сказав мотоцикліст.

Штірліц простягнув йому своє посвідчення й запитав:

— А в чому справа?

Мотоцикліст подивився на посвідчення і, козирнувши, відповів:

— Нас підняли по тривозі. Шукаємо радистів.

— Ну й як? — спитав Штірліц, ховаючи посвідчення в кишеню. — Поки що нічого?

— Ваша машина — перша.

— Хочете заглянути в багажник? — посміхнувся Штірліц.

Мотоциклісти засміялись:

— Попереду дві воронки, обережніше, штандартенфюрер.

— Спасибі, — відповів Штірліц. — Я завжди обережний…

«Це після Ервіна, — зрозумів він, — вони перекривають дороги на схід і на південь. Взагалі, хоч і наївно, але в принципі правильно, якщо мати діло з дилетантом, який не знає Німеччини».

Він об'їхав воронки — вони були свіжі: у вітрове скло дихнуло легким запахом гару.

«Повернемося до наших баранів, — думав далі Штірліц. — А втім, не такі вже вони й барани, як їх малюють Кукринікси і Єфимов. Отже, відмичка, яку я для себе затверджую, особиста зацікавленість у мирі для Ріббентропа, Герінга чи Бормана. Після того як я точно визначу для себе вищі сфери рейху, слід найуважніше придивитися до Шпеєра: людина, яка відає промисловістю Німеччини, не просто талановитий інженер: напевне він серйозний політик, а я цю постать, яка може вийти до лідерів ділового світу Заходу, ще до пуття й не вивчив».

Штірліц зупинив машину біля озера. Він не бачив у темряві озера, але знав, що воно починається за цими соснами. Він любив приїздити сюди влітку, коли густе смолянисте повітря було поцятковане жовтими стовбурами дерев і білими сонячними променями, що пробивалися через голчасті могутні крони. Він тоді йшов у хащі, лягав у високу траву і лежав нерухомо — годинами. Спершу йому здавалося, що його вабить сюди тому, що тут тихо й безлюдно, і нема поряд галасливих пляжів, і високі жовто-голубі сосни, і білий пісок навколо чорного озера. Але потім Штірліц знайшов ще кілька таких самих безлюдних місць поблизу Берліна — і дубові переліски біля Науена, і величезні ліси коло Заксенхаузена, що здавалися синіми, особливо навесні, коли танув сніг, коли оголювалася бура земля. Потім Штірліц зрозумів, що його вабило саме до цього невеличкого озера: одного літа він проживав на Волзі, біля Гороховця, де були такі ж самі жовто-голубі сосни, і білий пісок, і чорні озерця в гущавині, що заростали влітку зеленню. Це бажання приїхати до озерця було в ньому якимось автоматичним, і часом Штірліц боявся свого невідступного бажання, бо — чим далі, тим більше — він їхав звідси розслабленим, лагідним, і йому хотілося випити… Коли в двадцять другому році він за завданням Дзержинського відступив з Владивостока з недобитками білої армії і перше, що він мав зробити — це розкласти еміграцію зсередини в Японії, Маньчжурії й Китаї, йому не було так важко, бо в цих азіатських країнах ніщо не нагадувало йому домівки: природа там граціозніша, мініатюрніша, вона акуратна й надто красива. Коли ж він дістав завдання Центру переключитися на боротьбу з нацистами, коли йому довелося податися до Австралії, щоб там у німецькому консульстві в Сіднеї заявити про себе, про фон Штірліца, якого обікрали в Шанхаї, він уперше відчув приступ ностальгії, коли їхав на попутній машині з Сіднея в Канберру. Він їхав через величезні ліси, і йому здавалося, що він перенісся кудись на Тамбовщину, а коли машина зупинилася на сімдесят восьмій милі, коло бару, і він пішов погуляти, поки його супутники чекали сандвічі й каву, то зрозумів, що гаї ці зовсім не ті, що в Росії, — вони евкаліптові, з духмяними, особливими, дуже приємними, але зовсім не рідними пахощами. Одержавши новий паспорт і попрацювавши рік у Сіднеї в готелі у хазяїна-німця, який грошима підтримував нацистів, Штірліц переїхав на його прохання в Нью-Йорк, там улаштувався на роботу в німецьке консульство, вступив у члени НСДАП, там виконував перші доручення секретної служби рейху. В Португалію його перевели вже офіційно — як офіцера СД. Він там працював у торговельній місії доти, поки не спалахнув заколот Франко в Іспанії. Тоді він з'явився в Вургосі у формі СД — уперше в житті. Відтоді він здебільшого жив у Берліні, виїжджаючи ненадовго у відрядження: то в Загреб, то в Токіо (там перед війною він останній раз бачив Зорге), то в Берн. І єдине місце, куди його вабило, де б він не мандрував, було невеличке озерце в сосновому лісі. Це місце в Німеччині було його Росією, тут він відчував себе вдома, тут він міг лежати на траві годинами й дивитися на хмари. Він звик аналізувати події, людей, найменші душевні повороти в самому собі, тому він прийшов до висновку, що в цьому потягові немає нічого містичного, нез'ясовного. Він зрозумів це, коли якось приїхав сюди на цілий день, взявши сніданок, який приготувала економка: кілька бутербродів з ковбасою й сиром, флягу молока і термос кави. Тоді він узяв також спінінг — саме була пора, коли клювала щука, — і дві вудки. Штірліц купив півпаляниці житнього хліба, щоб приманити коропа, — у таких озерцях було багато коропів, він знав це. Штірліц покришив трошки чорного хліба біля очерету, потім повернувся в ліс, розклав на пледі свій сніданок — акуратний, у целофанових кульочках, схожий на бутафорію у вітрині магазину. І раптом, коли він налив у розсувний синій стакан молока, його занудило від цих вітринних бутербродів, і він заходився ламати чорний хліб, і їсти його великими шматками, й запивати молоком, і йому стало солодко-гірко і водночас весело й бентежно. Він згадав таку ж траву, і такий же синій ліс, і руки няньки, — він пам'ятав тільки її пальці, довгі й ласкаві, і такий же чорний хліб, і молоко у глиняному кухлі, і осу, що вжалила його в шию, і білий пісок, і воду, до якої він з плачем кинувся, і сміх няньки, і тонкий писк мошок у передзаходовому білому небі…

«Чого я зупинився? — подумав Штірліц, неквапливо походжаючи по темному шосе. — А, я ж хотів відпочити… От я й відпочив. Не забути б завтра, коли поїду до Ервіна по відповідь від Алекса, взяти консервованого молока. Можу забути. Треба сьогодні ж покласти молоко в машину, і неодмінно на переднє сидіння».

Інформація для роздумів (Гіммлер)

Гіммлер підвівся з крісла, підійшов до вікна: зимовий ліс був напрочуд гарний — снігові лапи яскріли під місячним сяйвом, над світом запала тиша.

Гіммлер раптом згадав, як він розпочав операцію проти найближчої фюрерові людини — проти Гесса. Правда, тоді був такий момент, що Гіммлер висів на волосині від загибелі: Гітлер був людиною парадоксальних рішень. Гіммлер одержав від своїх людей кіноплівку, на яку зняли Гесса в туалеті, — він займався онанізмом. Гіммлер негайно поїхав з цією плівкою до Гітлера і прокрутив її на екрані. Фюрер розлютився. Була ніч, але він наказав викликати до себе Герінга і Геббельса, а Гесса запросити в приймальню. Герінг приїхав перший — дуже блідий. Гіммлер знав, чому такий переляканий рейхсмаршал: у нього саме був бурхливий роман з віденською балеринкою. Гітлер попросив своїх друзів подивитися «цю гидоту Гесса». Герінг реготав. Гітлер нагримав на нього:

— Не можна бути безсердечною людиною!

Він запросив Гесса в кабінет, підбіг до нього й закричав:

— Ти брудний, смердючий негідник! Ти грішиш ононом!

І Гіммлер, і Герінг, і Геббельс розуміли, що вони присутні при падінні велетня — другої людини партії.

— Так, — відповів Гесс несподівано для всіх дуже спокійно. — Так, мій фюрер! Я не стану приховупати цього! Чому я роблю це? Чому я не сплю з актрисами? — Він не глянув на Геббельса, але той наче вріс у крісло (назрівав скандал з його коханкою — чеською актрисою Бааровою). — Чому я не їжджу на ніч у Відень, на вистави балету?! Тому що я живу тільки одним: партією! А партія і ти, Адольф, для мене одне й теж! У мене нема часу на особисте життя! Я живу сам-один!

Гітлер зразу обм'як, підійшов до Гесса, незграбно обняв його, поплескав по потилиці. Гесс виграв бій. Гіммлер принишк: він знав, що Гесс уміє мстити. Коли Гесс пішов, Гітлер сказав:

— Гіммлер, підберіть йому дружину. Я розумію цю чудову й віддану рухові людину. Покажіть мені фотографії кандидаток: він прийме мою рекомендацію.

Гіммлер зрозумів: зараз усе може вирішити якась мить. Діждавшись, поки Герінг і Геббельс роз'їхалися по домівках, Гіммлер сказав:

— Мій фюрер, ви врятували націонал-соціалізму його вірного борця. Ми всі шануємо подвижництво Гесса. Ніхто не зміг би так мудро вирішити його долю. Тому дозвольте мені зараз же, негайно, привезти вам ще деякі матеріали! Вашим солдатам треба допомогти так само, як ви допомогли Гессу.

І він привіз Гітлерові досьє на вождя «Трудового фронту» Лея. Той був алкоголіком, його п'яні скандали не були таємницею ні для кого, крім Гітлера.

Гіммлер виклав досьє на «бабельсберзького бичка» — Геббельса; його випадкові зв'язки з жінками аж ніяк не чистокровної породи шокували справжніх націонал-соціалістів. Ліг на стіл Гітлерові тієї ночі й компрометуючий матеріал на Бормана — підозріння в гомосексуалізмі.

— Ні, ні, — заступився Гітлер за Бормана, — у нього багато дітей. Це плітки.

Гіммлер не став переконувати Гітлера, але помітив, з якою загостреною цікавістю фюрер перегортав сторінки, як він по кілька разів перечитував донесення агентів, і Гіммлер зрозумів, що він виграв фюрера — остаточно.

Десятирічний ювілей Гіммлера як вождя СС Гітлер наказав відзначити по всій Німеччині. З цього дня всі гауляйтери — партійні пожді провінцій — зрозуміли, що Гіммлер — єдина людина після Гітлера, в руках якої вся влада. Усі місцеві організації партії стали надсилати основну інформацію на дві адреси: і в штаб партії, до Гесса, і в канцелярію Гіммлера. Матеріали, що надходили до Гіммлера від особливо довіреної групи агентів, минаючи відділи, зразу ж осідали в його особистих броньованих архівах: це були компрометуючі дані про вождів партії. А в 1942 році Гіммлер поклав у свій сейф перші компрометуючі документи на фюрера.

У сорок третьому році, після Сталінграда, він наважився показати ці документи одному з своїх найближчих друзів — доктору Керстену, кращому лікареві й масажистові рейху. Він тоді замкнув двері й витяг із сейфа копію історії хвороби фюрера. Керстен від несподіванки сів на диван — із лікарської справи з усією очевидністю стало ясно: фюрер переніс найтяжчий сифіліс.

Перегорнувши всі сімдесят сторінок, Керстен тихо сказав:

— У нього прогресивний параліч у першій стадії… Він уже ненормальний психічно…

— Можливо, ви погодитесь лікувати його? — спитав Гіммлер.

— Фюрер надто тяжко хворий, щоб міняти лікарів. Хто захоче його загибелі — той змінить його лікарів…

Саме тоді Гіммлер дав мовчазну згоду начальникові своєї політичної розвідки бригадефюрерові СС Вальтеру Шелленбергу промацати західних союзників — у якій мірі вони готові укласти почесний мир з Німеччиною. Він слідкував за тим, як змовники з генеральської опозиції вели свою гру з Алленом Даллесом, представником американської розвідки в Берні. Він дуже довго сидів над повідомленням одного змовника: «Представники Заходу охоче схилялися до переговорів і до миру з рейхом через страх перед більшовизмом, але сумнівалися в стійкості генія фюрера і не дуже довіряли йому, як партнерові по переговорах. Вони шукають невеличку групу інтелігентних, тверезих і достойних довір'я осіб, таких, як рейхсфюрер СС…»

«Я був жалюгідним боягузом, — усе ще думав Гіммлер, прислухаючись до тиші соснового лісу. — 20 липня 1944 року, через п'ять годин після замаху на Гітлера, я міг би стати фюрером Німеччини. У мене була можливість узяти в свої руки все в Берліні, поки панували паніка й хаос. У мене була можливість не кидати Гердлера до в'язниці, а послати його в Берн до Даллеса з пропозицією миру. Фюрера, Геббельса й Бормана розстріляти — як тоді, в тридцять четвертому, Штрассера. Нехай би вони теж металися по кімнаті, і падали на підлогу, і благали пощади… Та ні… Гітлер ніколи б не благав. А втім, і Геббельс також. Благав би пощади Борман. Він дуже любить життя і надзвичайно тверезо дивиться на світ… А я виявив малодушність, я згадував свої найкращі дні, проведені біля фюрера, я став ганчіркою… мене перемогли сантименти…»

Гіммлер тоді зумів витягти максимум вигод для себе особисто з цього липневого програшу. Придушив путч у Берліні Геббельс, але Гіммлер вирвав у нього перемогу. Він знав, на що бити. Фанатик Геббельс міг віддати свою перемогу, лише оглушений партійною фразеологією, яку сам породив, а тому з такою гострою чутливістю її і сприймав. Він пояснив Геббельсу, чому необхідно зараз, негайно возвеличити роль СС і гестапо в придушенні заколоту. «Ми повинні розтлумачити народові, — говорив він Геббельсу, що жодна держава не змогла б так рішуче знешкодити банду найманих убивць, крім нашої, яка має героїв СС».

У пресі й по радіо розпочалася кампанія, присвячена «подвигові СС». Фюрер тоді був страшенно добрий до Гіммлера. І якийсь час Гіммлеру здавалося, що генеральний програш обертається виграшем: особливо в день 9 листопада, коли фюрер, уперше в історії рейху, доручив йому, саме йому, рейхсфюреру СС, виголосити замість себе святкову промову в Мюнхені.

Він ще й тепер пам'ятав — загострено й лячно — те солодке відчуття, коли він піднявся на трибуну фюрера, а поряд з ним, але нижче, там, де при фюрері завжди стояв він, стовбичили Геббельс, Герінг, Ріббентроп, Лей. І вони аплодували йому, і за його знаком підкидали руки в партійному привітанні, і, вгадуючи паузи, починали овацію, яку негайно підхоплював увесь зал. Нехай вони ненавиділи його, вважали недостойним цієї великої ролі, нехай, але етика націонал-соціалізму зобов'язувала їх перед лицем двох тисяч гауляйтерів, які з'їхалися сюди, виявляти найвищі почесті партії йому, саме йому — Гіммлеру.

Борман… Ах, як він ненавидів Бормана! Саме Борман, занепокоєний таким злетом Гіммлера, зумів перемогти його. Він знав фюрера, як ніхто інший, знав, що коли Гітлер любить людину і вірить їй, то не можна говорити про цю людину нічого поганого. Тому Борман порадив фюрерові:

— Надії на армію дуже сумнівні. Велике щастя нації, що в нас є дивізії СС — надія партії і націонал-соціалізму. Тільки вождь СС, мій друг Гіммлер, може взяти на себе командування Східним фронтом, групою армій «Вісла». Тільки під його командуванням СС і армії, які підкорені йому, відкинуть росіян і розіб'ють їх.

Гіммлер прилетів у ставку фюрера наступного дня. Він привіз указ про те, що всі гауляйтери Німеччини, які досі підлягали Борманові, тепер мають паралельно підлягати і йому, рейхсфюреру СС. Гіммлер приготував смертельний удар Борману. І навіть трохи здивувався, що фюрер так легко затвердив це рішення. Він усе зрозумів через хвилину після того, як фюрер підписав папір.

— Я вітаю вас, Гіммлер. Вас призначено головнокомандуючим групою армій «Вісла». Ніхто, крім вас, не зможе розгромити більшовицькі полчища. Ніхто, крім вас, не зможе наступити на горло Сталіну й продиктувати йому мої умови миру!

Це був крах. Ішов січень 1945 року, ніяких надій на перемогу не було. К чорту ці сентиментальні ілюзії! Ставка одна: негайний мир із Заходом і спільна боротьба проти більшовицьких полчищ.

Гіммлер подякував фюрерові за таке високе й почесне призначення і поїхав до себе в ставку. Потім він був у Герінга: розмови не вийшло.

І от він прокинувся, і не може спати, і слухає тишу соснового лісу, і боїться подзвонити дочці, яку він покинув, тому що про це може дізнатися Борман, і боїться подзвонити хлопчикам і їхній матері, яку він любить, тому що боїться скандалу: фюрер не прощає, як він каже, «моральної неохайності». Проклятий сифілітик… Моральна неохайність… Гіммлер з ненавистю подивився на телефонний апарат: машина, яку він створював вісімнадцять років, тепер спрацювала проти нього.

«Все, — сказав він сам собі, — все. Якщо я не почну боротьби за себе зараз, негайно, я загину».

Гіммлер міг передбачити з агентурних відомостей, що головнокомандуючий групою військ в Італії фельдмаршал Кессельрінг не буде заперечувати проти переговорів із Заходом. Про це знав тільки Шелленберг і Гіммлер. Двох агентів, які повідомили про це, знищили: їм улаштували авіаційну катастрофу, коли вони поверталися до Кессельрінга. З Італії — прямий шлях до Швейцарії. А в Швейцарії сидить глава американської розвідслужби в Європі Аллен Даллес. Це вже серйозно. Це прямий контакт серйозних людей, тим паче, що друг Кессельрінга — вождь СС в Італії генерал Карл Вольф — вірна Гіммлеру людина.

Гіммлер зняв трубку телефону й сказав:

— Будь ласка, негайно викличте генерала Карла Вольфа.

Карл Вольф був начальником його особистого штабу. Він вірив йому. Вольф почне переговори із Заходом від його, Гіммлера, імені…

Розстановка сил

Штірліц і не думав зав'язувати ніякої комбінації зі Шлагом, коли пастора привели на перший допит: він виконував наказ Шелленберга. Поговоривши з ним три дні, він зацікавився цим старим чоловіком, який тримався з дивовижною гідністю й дитячою наївністю.

Розмовляючи з пастором, знайомлячися з досьє, зібраним на нього, він дедалі частіше замислювався над тим, чим пастор міг би у майбутньому стати корисним для справи.

Упевнившись у тому, що пастор не тільки ненавидить нацизм, не тільки ладен допомогти існуючому підпіллю — а в цьому він переконався, прослухавши його розмову з провокатором Клаусом, — Штірліц відводив у своїй майбутній роботі роль і для Шлага. Він тільки ще не вирішив для себе, як доцільніше його використати.

Штірліц ніколи не думав наперед, як розвиватимуться події в деталях. Він часто згадував один епізод: прочитав його в поїзді, коли пересікав Європу, їдучи до Анкари, — епізод закарбувався в пам'яті на все життя. Якось, писав бувалий літературознавець, Пушкіна спитали, що буде з чарівною Тетяною. «Спитайте про це в неї, я не знаю», — роздратовано відповів Пушкін. Штірліц розмовляв з математиками й фізиками, а найбільше після того, як гестапо заарештувало фізика Рунге, який працював над атомною проблемою. Штірліц цікавився, в якій мірі теоретики науки заздалегідь планують відкриття. «Це неможливо, — відповідали йому. — Ми лише визначаємо напрямок пошуку, все інше — в процесі експерименту».

В розвідці так само. Коли операцію задумано в дуже точних рамках, можна чекати провалу: порушення бодай одного заздалегідь обумовленого зв'язку може потягти за собою крах головного. Побачити можливості, націлити себе на те чи інше вузлове завдання, особливо коли працювати доводиться самому, так вважав Штірліц, можна домогтися успіху з більшою ймовірністю.

«Отже, пастор, — сказав собі Штірліц. — Займемося пастором. Він тепер, після того як Клауса знищено, практично безконтрольно підкоряється мені. Я доповідав Шелленбергу про те, що зв'язків пастора з екс-канцлером Брюнінгом встановити не вдалося, і він, судячи з усього, втратив до старого інтерес. Зате мій інтерес до нього виріс — після наказу Центру».

16.2.1945 (04 години 45 хвилин)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1939 року Айсмана, оберштурмбанфюрера СС (IV відділ PCXА): «Істинний арієць. Характер, що наближається до нордичного, стійкий. З товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху. Спортсмен, відзначений призами на змаганнях стрільців. Чудовий сім'янин. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Його відзначено нагородами рейхсфюрера СС...»)

Мюллер викликав оберштурмбанфюрера Айсмана пізно вночі: він поспав після коньяку Кальтенбруннера і почував себе непогано.

«Справді, цей коньяк якийсь незвичайний, — думав він, масажуючи потилицю великим і вказівним пальцями правої руки. — Від нашого голова розвалюється, а від цього зразу пошегшало. Потилиця тріщить — від тиску, не інакше, це звичайна річ…»

Айсман подивився на Мюллера червоними очима й усміхнувся своєю обеззброюючою, дитячою усмішкою.

— У мене теж розколюється череп, — сказав він, — мрію про сім годин сну, як про манну небесну. Ніколи не думав, що муки безсонням — найстрашніші муки.

— Мені один наш російський агент, у минулому запеклий бандюга, розповідав, що вони в таборах варили собі якийсь хитрий напій з чаю — «чефір». Він і п'янить, і бадьорить. Чи не спробувати нам? — Мюллер несподівано засміявся. — Все одно доведеться пити цей напій у їхніх таборах, то чи не пора заздалегідь освоїти технологію?

Мюллер вірив Айсману, тому з ним він жартував зло і чесно і так само розмовляв.

— Послухайте, — вів далі Мюллер, — тут якась незрозуміла каша заварюється. Мене сьогодні викликав шеф. Вони всі фантазери, наші шефи… Їм можна фантазувати — у них немає конкретної роботи, а давати керівні вказівки вміє навіть шимпанзе в цирку… Розумієте, в нього виріс величезний зуб на Штірліца…

— На кого?!

— Так, так, на Штірліца. Єдина людина в розвідці Шелленберга, до якої я ставлюся з симпатією. Не блюдолиз, спокійний чоловік, без істерики і без показної запопадливості. Не дуже я вірю тим, хто крутиться біля начальства і виступає без потреби на наших мітингах… А він мовчун. Я люблю мовчунів… Якщо друг мовчун — це друг. Ну, а якщо вже ворог — то це ворог. Я таких ворогів поважаю. У них є чого повчитися…

— Я знаю Штірліца вісім років, — сказав Айсман, — я був з ним під Смоленськом і бачив його під бомбами: він висічений з кременю й сталі.

Мюллер поморщився:

— Що це вас на метафори потягло? Від утоми? Лишіть метафори нашим партійним бонзам. Ми, сищики, повинні мислити іменниками й дієсловами: «він зустрівся», «вона сказала», «він передав»… Ви що, не допускаєте думки…

— Ні, — відповів Айсман. — Я не можу повірити в нечесність Штірліца.

— Я також.

— Мабуть, треба буде тактовно переконати в цьому Кальтенбруннера.

— Навіщо? — помовчавши, спитав Мюллер. — А коли він хоче, щоб Штірліц був нечесний? Навіщо ж його переконувати? Зрештою Штірліц же не з нашої контори. Він з шостого управління. Нехай Шелленберг потанцює…

— Шелленберг вимагатиме доказів. І ви знаєте, що його в цьому підтримує рейхсфюрер.

— Чому ви, до речі, не полетіли з ним у Краків минулої осені?

— Я не літаю, обергрупенфюрер. Я боюсь літати… Простіть мені цю мою слабість… Приховувати це я гадаю нечесно.

— А я плавати не вмію, води боюсь, — посміхнувся Мюллер.

Він знову заходився масажувати потилицю великим і вказівним пальцями правої руки.

— Ну, а що нам робити із Штірліцом?

Айсман знизав плечима:

— Особисто я вважаю, що слід бути до кінця чесним перед самим собою — це й визначить усі наступні дії і вчинки.

— Дії і вчинки — це те ж саме, — зауважив Мюллер. — Як же я заздрю тим, хто тільки виконує наказ! Як би я хотів тільки виконувати накази! «Бути чесним»! Можна подумати, що я без упину лише й думаю про те, як би мені бути нечесним. Будь ласка, я надаю вам повну можливість бути чесним: беріть ці матеріали, — Мюллер підсунув Айсманові кілька папок з машинописним текстом. — І зробіть свій висновок. До кінця чесний. Я спиратимуся на нього, коли доповідатиму шефу про результати інспекції.

— Чому саме я маю це робити, обергрупенфюрер? — спитав Айсман.

Мюллер засміявся:

— А де ж ваша чесність, друже мій?! Де вона? Завжди легко радити іншим — бути чесним. А на самоті кожен думає, як би свою нечесність вивернути чесністю… Як би виправдати себе і свої вчинки. Хіба я не правду кажу?

— Я ладен написати рапорт.

— Який?

— Я напишу в рапорті, що знаю Штірліца багато років і можу за нього поручитися.

Мюллер помовчав, посовався в кріслі, а потім підсунув Айсману аркуш паперу.

— Пишіть, — сказав він. — Валяйте.

Айсман вийняв ручку, довго обдумував першу фразу, а потім написав своїм каліграфічним почерком:

«Начальнику IV управління обергрупенфюреру СС Мюллеру. Я вважаю штандартенфюрера СС фон Штірліца справжнім арійцем, відданим ідеалам фюрера і НСДАП, тому прошу дозволити мені не інспектувати його справу. Оберштурмбанфюрер СС Айсман»

Мюллер промокнув папір, двічі перечитав його і сказав неголосно:

— Ну що ж… Молодець… Я завжди ставився до вас з повагою і повним довір'ям. Тепер я мав змогу впевнитися ще раз у вашій високій порядності, Айсман.

— Дякую вам.

— Вам нема чого дякувати мені. Це я дякую вам. Гаразд. Ось вам ці три папки: складіть по них благопристойний відгук про роботу Штірліца — не мені вас учити: мистецтво розвідника, витонченість дослідника, мужність істинного націонал-соціаліста. Скільки вам на це потрібно часу?

Айсман перегорнув аркуші в папках і відповів:

— Щоб усе було красиво оформлено і документально підтверджено, я просив би вас дати мені тиждень.

— П'ять днів — щонайбільше.

— Добре.

— І постарайтесь особливо красиво показати Штірліца в його роботі з цим пастером. — Мюллер тицьнув пальцем в одну з папок. — Кальтенбруннер вважає, що через священиків зараз дехто намагається встановити зв'язок із Заходом: Ватікан і так далі…

— Добре.

— Ну, хай щастить вам. Чешіть додому й поспіть досхочу.

Коли Айсман вийшов, Мюллер поклав його листа в окрему папку і довго сидів замислившись. А потім він викликав свого іншого співробітника — оберштурмбанфюрера Холтоффа.

— Послухайте, — сказав він, не запропонувавши йому навіть сісти — Холтофф був з молодих. — Я даю вам завдання надзвичайно таємне й важливе…

— Слухаю, обергрупенфюрер.

«Цей ритиме землю, — подумав Мюллер. — Цьому наші ігри ще подобаються, він поки що в них купається. Цей нагородить чортзна-що… І добре… Буде чим торгуватися з Шелленбергом».

— Ось що, — вів далі Мюллер. — Ви повинні вивчити ці справи: тут робота штандартенфюрера Штірліца за останній рік. Ця справа стосується зброї відплати… тобто атомної зброї… вона стосується фізика Рунге… Взагалі, діло тухле, але постарайтесь його покопати… Приходьте до мене, коли виникнуть якісь питання.

Коли Холтофф, трохи збентежений, хоч і намагався цю свою збентеженість приховати, виходив з кабінету шефа гестапо, Мюллер зупинив його і додав:

— Підніміть ще кілька його ранніх справ, на фронті, і подивіться, чи не перехрещувалися дороги в Штірліца і в Айсмана.

Інформація для роздумів (Даллес)

І гестапо, і абвер, і контррозвідка Віші знали, що через Францію в тривожні дні літа 1942 року мав проїхати якийсь таємничий американець. Служба контррозвідки Франції, гестапо й відомство Канаріса почали полювати на нього.

На вокзалах і в скляних приміщеннях аеродромів чергували таємні агенти, впиваючись очима в кожного, хто хоч трохи був схожий на американця.

Вони не могли спіймати його. Американець умів зникати в ресторанах і несподівано з'являтися в літаках. Розумний, обачний, спокійний і хоробрий, він перехитрував німецьку службу безпеки, контррозвідку Віші і чудом пробрався наприкінці 1942 року в нейтральну Швейцарію.

Американець був високий на зріст. Очі його, сховані за блискучими скельцями пенсне, дивилися на світ поблажливо, з добротою і водночас суворо. Чоловік, не виймаючи, тримав у роті пряму англійську люльку, був неговіркий, часто всміхався і покоряв своїх співбесідників доброзичливою манерою уважно вислухувати, дотепно пожартувати і, якщо він був неправий, то визнати свою неправоту зразу ж і відверто.

Мабуть, коли б служба Гіммлера, Канаріса й Петена знала, хто був цей чоловік, то доклала б у десять разів більше зусиль, щоб захопити його в свої руки там же, у Франції, куди німецька армія дерлася наприкінці 1942 року, поклавши кінець «суверенній» Франції із столицею у Віші. Цим американцем був Аллен Даллес, працівник управління стратегічних служб[3], його послав у Берн генерал Донован.

У Швейцарії про нього невдовзі заговорили як про особистого представника президента Рузвельта.

Даллес опублікував спростування в пресі. Воно було дивовижне й таємниче. Він зрозумів, що ця подвійна реклама — чутки і дивне спростування — піде тільки йому на користь. І не помилився: з перших же місяців перебування в Берні до нього звідусіль потяглися різні люди з різних країн — банкіри, спортсмени, дипломати, журналісти, принци крові, актори, тобто всі ті люди, з яких розвідки світу черпають свою агентуру, причому найсерйознішу.

Перед тим як розгорнути свій філіал управління стратегічних служб у Швейцарії, Даллес якнайретельніше вивчив матеріали, зібрані на його співробітників.

— Тут, у синій папці, — пояснила йому людина з ФБР, яка перевіряла й систематизувала досьє на його співробітників, — усі ті, в кого є родичі й близькі друзі в країнах осі і в нейтральних країнах. У цій папці — особи, що народилися в Німеччині і в Європі, також ті, у кого батьки — німці. Тут — прізвища тих, з ким листуються наші співробітники… А ось тут…

Даллес перепинив його і здивовано запитав:

— Яке це має відношення до справи?

— Пробачте…

— Мене цікавить ось що: чи не був хтось серед людей, які співробітничають зі мною, активістом германо-американського інституту? Чи є він членом компартії? Чи він не гомосексуаліст? І чи не лесбіянка вона? Яка сім'я? Чи міцний шлюб, чи дружина істеричка, і чоловік через це відчуває потяг до алкоголізму й мріє послати к бісовій матері скандальне сімейне вогнище? А щодо рідні в Німеччині чи в Італії, то хтось із моїх далеких родичів осів у Німеччині ще в минулому столітті.

На жаль, у довідниках «Who is who» мало сказано, ким була ця людина в минулому. Його біографія заслуговує на те, щоб служби контррозвідки Німеччини знали її заздалегідь. Вони дізнались про неї значно пізніше.

Коли відомство Гіммлера змогло ввести в дім Даллеса свого агента (мила, справна куховарка, яка працювала в Аллена Даллеса, була співробітником VI управління служби імперської безпеки), і Шелленберг, і Гіммлер, і Мюллер з гестапо, і згодом Кальтенбруннер дізналися від свого агента багато чого важливого й цікавого, того випуклого й об'ємного, що складається завжди, здавалось би, з незначних дрібниць.

Цей агент, наприклад, повідомляв, що настільною і, мабуть, найулюбленішою книжкою Аллена Даллеса є книжка китайця Сун Цзи «Мистецтво війни». В цій книжці китайський теоретик викладав свої думки про основи шпигунства. Він розповідав про ті основи шпигунства, які практикувалися в Китаї в 400 році до нашої ери.

Дуже часто Аллен Даллес повертався до тих розділів твору китайського автора, де той писав, які агенти найцінніші в розвідці.

Сун Цзи називав п'ять видів агентів: тубільні, внутрішні, подвійні, безповоротні й живі.

Тубільні і внутрішні агенти (Даллес це виписував на невеличких аркушиках паперу, і ці аркушики також потрапили до відомства Шелленберга) — це ті агенти, писав Даллес, яких ми тепер називаємо агентами на місцях.

Подвійний агент — це ворожий розвідник, захоплений у полон і згодом перевербований і присланий назад до своїх, але вже як агент тієї країни, яка його захопила.

Аллен Даллес підкреслив червоним олівцем термін «безповоротний агент». Йому була до вподоби ця китайська витонченість. Сун Цзи безповоротним агентом називав тих, через кого ворогові йшла дезинформація. Сун Цзи називав їх безповоротними тому, що ворог, очевидно, мав убити їх, коли б дізнався, що інформація, яку вони поставляли, — фальшива.

Живі агенти, за визначенням Сун Цзи, підкреслював Даллес у своїх замітках, стали називатися в наші дні проникаючими агентами. Вони йдуть у країну ворога, працюють там і потім повертаються назад живими.

Сун Цзи твердив, що справжній розвідник мусить мати всі п'ять видів цих агентів водночас. Він казав: той розвідник, який має п'ять таких агентів, володіє «божественною павутиною», незвичайною риболовною сіткою, сплетеною з безлічі тоненьких, невидимих, але дуже міцних ниток, скріплених однією спільною вірьовкою.

Сун Цзи мислив цікаво, і немало із Сун Цзи Даллес виписував ви окремі аркушики паперу — про контррозвідку, про дезинформацію, про психологічну війну, про тактику безпеки для агентів.

Шпигунство Сун Цзи стало викликом шпигунству Стародавньої Греції й Стародавнього Риму. Там багато в чому покладалися на духів та на богів. У розвідці ж, вважав Сун Цзи, не можна покладатися на духа і на бога. В розвідці треба покладатися тільки на людину: на ворога і на друга.

Агент гестапо змогла сфотографувати біблію з великою кількістю поміток на полях, що їх зробив американський розвідник. У ній було відмічене те місце, коли Ісус Навін послав двох чоловіків у Ієрихон, щоб вони там таємно про все довідались. І прийшли вони в дім блудниці Рааб. Це, як здавалося Даллесу і як він розповідав про це друзям, був перший приклад, записаний в історичних літописах, того, що тепер зветься в професіональних розвідників явкою укриття. Рааб сховала шпигунів у себе в домі, а потім вивела їх із міста, а ізраїльтяни, захопивши Ієрихон, знищили мечем усе, залишивши живою тільки Рааб та її родину. Отоді й установили традицію — винагороджувати тих, хто допомагав розвідці.

Одною з найулюбленіших книжок Аллена Даллеса, як доносила у свій центр агент з його дому, була книжка Данієля Дефо «Робінзон Крузо». Також часто він звертався до «Молль Флендерс» і до «Щоденника чумного року». Ці книжки написав Данієль Дефо — один з найкращих розвідників. Він був не тільки самостійним організатором величезної розвідувальної мережі, але й став першим шефом англійської розвідки, про це світ дізнався лише через багато років після його смерті.

Даллес шукав на сторінках його книжок бодай якусь найвіддаленішу згадку про те, що книжку писав шеф розвідки Британської Імперії. Але не знайшов навіть жодного натяку на це.

Також, доносила агент Шелленберга, Аллен Даллес кожної вільної години ретельно вивчав практику й методи великих шпигунських організацій XIX століття в Європі.

Чимало ще й інших даних про Аллена Даллеса набралося в броньованих архівах відомства Гіммлера. Але стрункої й точної біографії цього обачливого розвідника середини XX століття керівникам третього рейху так і не вдалося встановити.

Біографія Даллеса особливо нічим не відзначалась. Одержавши в двадцять три роки диплом магістра мистецтв, він був місіонером в Індії й Китаї, а в травні 1916 року зайняв свій перший дипломатичний пост у Відні. Працював у Парижі в делегації, яку очолював Вудро Вільсон. Згодом він дістав спеціальне завдання й працював у Швейцарії і в Австрії, намагаючись зберегти Австро-Угорську імперію. Там у 1918 році він підготував свою першу змову, яка могла бути грандіозною, коли б Даллес довів її до кінця. Але листопадова революція в Німеччині, що її очолювали комуністи, перешкодила реалізувати змову. Майбутня монархія Габсбургів, котра мала стати «санітарним кордоном», могутнім броньованим щитом Заходу на шляху поширення більшовизму в Європі, зазнала краху.

Через рік, у 1919-му, Даллеса призначили першим секретарем посольства Сполучених Штатів у Німеччині. Тут, працюючи на Вільгельмплац, 7, Аллен Даллес віч-на-віч зустрівся з тими людьми, у яких головна мета була — протистояти більшовизму в Європі. Саме тут Аллен Даллес звів тимчасового повіреного в справах Сполучених Штатів у Німеччині містера Дрессела з генералом Гофманом, з тим, хто розробив перший план німецького наступу на Кремль.

Гофман сказав їм тоді: «У своєму житті я шкодую лише за одним. Я шкодую, що в часи Брест-Литовська не зірвав переговорів і не пішов на Москву. Я легко міг би це зробити».

Саме тоді і саме Гофман у розмові з Даллесом елегантно й переконливо виправдовував ту доктрину, що її згодом було сформульовано як доктрину «дранг нах остен».

Після Берліна Аллен Даллес два роки служив у Константинополі, в столиці країни, котра безпосередньо межувала з Радянською Росією, в столиці країни, яка була, по-перше, ключем до Чорного й Середземного морів, а по-друге, передмостовим укріпленням на шляху до світових запасів нафти.

Звідти Аллен Даллес повернувся до Вашінгтона. Він став шефом відділу, що займався справами Близького Сходу в державному департаменті. Близький Схід був тоді одною з найгарячіших точок земної кулі. Близький Схід — це нафта, це харч для війни. Магнати американської промисловості — хазяї нафти — в ті роки були занепокоєні величезними успіхами англійських конкурентів на світових ринках.

Саме тоді містер Бетфорд, голова правління компанії «Стандард ойл оф Нью-Джерсі», заявив: «Для Сполучених Штатів тепер важливо провадити агресивну політику».

І Даллес працював не покладаючи рук. Першу перемогу над Великобританією здобуто під його керівництвом. Це було в 1927 році, коли компанія Рокфеллера одержала 25 процентів акцій нафтової компанії «Ірак петролеум компані».

В тому ж році нафтова корпорація «Галф ойл» з групи Меллона придбала привілеєві права на концесію Бахрейнських островів.

Підготувавши ці перемоги, Даллес вирішив вийти у відставку. Вивчаючи службу розвідки в банківському домі Ротшільдів, він дійшов думки, що робота в державному департаменті — лише перший щабель у його майбутній серйозній кар'єрі.

Аллен Даллес дістав посаду в юридичній фірмі «Саллівен енд Кромвел». Ця фірма — одна з найбільших на Уолл-стріті. Вона була тісно пов'язана з домом Рокфеллерів і Морганів. Саме фірма «Саллівен енд Кромвел» працювала з урядом Панами, коли будувався канал. Саме тут, у цій юридичній фірмі, Аллен Даллес провів грандіозну операцію по захопленню Сполученими Штатами нафтових концесій у республіці Колумбія.

Саме тоді фірма «Саллівен енд Кромвел» установила найтісніші стосунки з Німеччиною, з тією країною, куди після Версальського договору американські промисловці перекачали величезну суму доларів.

Саме тоді Аллен і його брат Джон Фостер Даллес зав'язали тісні контакти з трестом Тіссена «І.— Г. Фарбеніндустрі» і з концерном «Роберт Бош». Аллен і Джон Даллеси стали американськими агентами цих німецьких корпорацій.

На самому початку війни Аллен Даллес був на грані краху. Концерн «Роберт Бош» мав свій філіал у Сполучених Штатах. Цей філіал називався «Амерікен Бош корпорейшн». На початку другої світової війни над фірмою нависла загроза занесення до чорного списку. Її власники дуже спішно уклали договір з шведськими банкірами братами Валленбергами. Ця угода передбачала встановлення шведським банком номінального контролю над «Амерікен Бош корпорейшн» при умові, що цю фірму передадуть її власникам лише після закінчення війни.

Валленберги погодились, але їм потрібен був американський контрагент, який виконував би всі необхідні формальності. Цю роль було віддано братам Даллесам. Аллен Даллес зумів обдурити американські власті й приховати під шведським прапором власність нацистів. Згодом Аллен Даллес став не тільки співвласником фірми «Саллівен енд Кромвел», він став директором «Шредер трест компані» і водночас директором «Дж. Генрі Шредер бенкінг корпорейшн».

Хто ж був Шредер?

Він був німецьким громадянином у Німеччині, американським — у Сполучених Штатах, англійським — у Великобританії. В тридцятих роках цей концерн очолював барон Курт фон Шредер. 7 січня 1933 року на віллі Шредера в Кельні Гітлер зустрівся з фон Папеном. Там він розробляв план захоплення влади нацистами. За це Курт фон Шредер дістав звання групенфюрера СС. Він же став головою таємної організації «Кола друзів». Ця організація збирала у магнатів Руру кошти для загонів СС рейхсфюрера Генріха Гіммлера.

Англійський філіал концерну Шредера фінансував у Лондоні «Англо-німецьке товариство», те саме товариство, яке виконувало функції пропаганди ідей фюрера у Великобританії. Можна здогадатися, що робила фірма «Дж. Генрі Шредер бенкінг корпорейшн» у Сполучених Штатах. Директором цієї фірми був Аллен Даллес…

Саме він, що, як ніхто інший, знав Європу, Німеччину, нацизм, бізнес, нафту, стаз резидентом управління стратегічних служб Сполучених Штатів у Європі.

Даллес, звичайно ж, не був особистим представником Рузвельта в Берні. Його перехід у розвідку управління стратегічних служб був пов'язаний, зокрема, з розмовою, яка відбулася між ним і одним з представників великого бізнесу через тиждень після того, як японці напали на Пірл-Харбор.

— Ви питаєте про перспективу, — замислено говорив Даллес, попихкуючи, як завжди, незмінною англійською люлькою. — Я ще не можу дати вичерпної відповіді. Щоб намітити свою перспективу, треба вивчити фінанси й анекдоти, що побутують у країні, нові вистави в театрах і звіти про партайтаги в Нюрнберзі. Одне для мене очевидно: Німеччина не мовчатиме — я кажу про Німеччину серйозних фінансистів, про таких, як звільнений у відставку Шахт, і про літераторів, які змушені перекладати з латинської.

— Шахт — це серйозно, а літератори…

— Це теж серйозно, — заперечив Даллес, — куди серйозніше, ніж ви думаєте. Гіммлер ще в тридцять четвертому році зробив першу величезну помилку: він кинув до концтабору лауреата Нобелівської премії фон Осецького[4]. Він створив образ мученика. А цього самого мученика, замість того щоб саджати в концтабір, треба було купити: славою, грішми, жінками… Ніхто так не продається, як актор, письменник, художник. Їх треба вміло купувати, бо купівля — це найкращий вид компрометації.

— Ну, це нас не цікавить, це — дрібниці…

— Це не дрібниці, — вперто заперечив Даллес, — це аж ніяк не дрібниці. Гітлер виховав п'ятдесят мільйонів у повній покорі. Його театр, кіно й живопис виховують сліпих автоматів. А це нас не може влаштувати: автоматові не властиве бажання торгувати, спілкуватися, задумувати вигідну операцію в сфері бізнесу. Сліпим автоматам не потрібен Шахт. Але Шахт нам потрібен. Отже, — закінчив Даллес, — тут усе дуже й дуже взаємозв'язано… І цей взаємозв'язок неминуче приведе до інтелігентів у армії… А інтелігенти в армії — це люди в чині від майора й до фельдмаршала, не нижче. Нижче — автомати, які виконують будь-який наказ сліпо й бездумно…

— А ось ця версія вже цікава, — зауважив співрозмовник Даллеса. — Вона цікава, бо перспективна. А ви казали, що не можете відповісти на моє запитання…

17.2.1945 (10 годин 03 хвилини)

Коли обергрупенфюрер СС Вольф вийшов з кабінету Гіммлера, рейхсфюрер довго сидів непорушно. Не страх охопив його зараз, ні. Так принаймні йому здавалося. Просто вперше в житті він став відступником. Він знав відступників, навіть не заважав їм, спостерігав, хто ж вийде переможцем у липні сорок четвертого, а тепер він сам здійснював акт державної зради: за переговори з ворогом була лише одна кара — смерть. Карл Вольф повертався в Італію, щоб увійти в безпосередній контакт з Даллесом — вищий офіцер СС з вищим розвідником союзників.

Гіммлер за своєю звичною манерою зняв окуляри, — сьогодні він був у окулярах без оправи, такі носять учителі в школі, — і, не поспішаючи, заходився протирати скельця замшею. Він відчув, як у ньому щось змінилося. Він одразу й не збагнув, що саме в ньому змінилося, а потім усміхнувся. «Я почав рухатись, — зрозумів він. — Найстрашніше — це тяжка заціпенілість, схожа на кошмарний сон».

Він викликав Шелленберга. Шеф політичної розвідки прийшов до Гіммлера через хвилину — здавалося, він сидів у приймальні, а не в себе, на третьому поверсі.

— Вольф відлітає для контакту з Даллесом, — сказав Гіммлер і хруснув пальцями.

— Це мудро…

— Це безумство, Шелленберг, це безумство й авантюризм.

— Ви маєте на увазі можливий провал?

— Я маю на увазі цілий комплекс проблем! Це ви, це все ваша робота! Ви мене підводили до цього кроку!

— Якщо Вольф провалиться, то всі матеріали прийдуть до нас.

— Вони можуть потрапити спершу до віденця…

Шелленберг запитливо подивився на Гіммлера. Той похмуро відповів:

— До Кальтенбруннера. І я не знаю, куди надійдуть ці матеріали потім: до Бормана чи до мене. А ви знаєте, що зробить Борман, як тільки одержить такий матеріал. І ви можете уявити, як прореагує фюрер, коли він усе побачить, та ще й з поясненнями Бормана.

— Я аналізував і цю можливість.

Гіммлер досадливо поморщився. Він зараз хотів лише одного — повернути Вольфа і назавжди забути розмову з ним.

— Я аналізував цю можливість, — повторив Шелленберг. — По-перше, Вольф зобов'язаний розмовляти з Даллесом не від свого імені і тим більше не од вашого, а від імені фельдмаршала Кессельрінга, він його підлеглий в Італії. Він заступник командуючого в Італії, він вам безпосередньо не підлягає.

Фельдмаршал Кессельрінг був у свій час помічником Герінга по люфтвафе. Всі вважали, що він — людина Герінга.

— Це добре, — сказав Гіммлер. — Ви придумали заздалегідь чи вам це спало на думку зараз?

— Це мені спало на думку, як тільки я дізнався про поїздку Вольфа, — відповів Шелленберг. — Ви дозволите мені закурити?

— Так, будь ласка, — відповів Гіммлер.

Шелленберг закурив: з тридцять шостого року він курив тільки «Кемел» і ніяких інших сигарет не визнавав. Якось у сорок другому, після того як Америка вступила у війну, його спитали: «Звідки у вас ворожі сигарети?» — Шелленберг відповів: «Справді, купиш американські сигарети — скажуть, що продав батьківщину…»

— Я продумав усі можливості, — вів далі Шелленберг, — навіть найнеприємніші.

— Тобто? — насторожився Гіммлер. Він заспокоївся, він прийшов до тями, з'явилася розумна перспектива, — що ж іще може бути неприємного, коли все так доладно вибудовується?

— А що, коли Кессельрінг, а ще гірше — його покровитель Герінг зможуть довести в даному випадку своє алібі?

— Ми не допустимо цього. Подбайте про це заздалегідь.

— Ми так і зробимо, а Кальтенбруннер і Мюллер?

— Гаразд, гаразд, — стомлено мовив Гіммлер, — а що ж ви пропонуєте?

— Я пропоную вбити одним патроном двох вальдшнепів.

— Так не буває, — відповів Гіммлер зовсім стомленим, глухим голосом, — а втім, я не мисливець…

— Фюрер каже, що союзники тепер на грані розриву. Чи не так? Отже, розрив між ними — одне з наших головних завдань? Як поведеться Сталін, коли дізнається про сепаратні переговори, які веде генерал СС Вольф із західними союзниками? Я не беруся судити, що саме вчинить він, але знаю — це підштовхне його до дій, я не маю в цьому ніякого сумніву. Отже, поїздка Вольфа, яку ми закодуємо як велику дезинформацію Сталіна, — це на благо фюрера. Наша легенда: переговори — це блеф для Сталіна! Так ми пояснимо фюрерові операцію на випадок її провалу.

Гіммлер підвівся із стільця — він не любив крісел і завжди сидів на канцелярському старому стільці, — підійшов до вікна й довго дивився на руїни Берліна.

Зі школи йшли діти і весело сміялись. Дві жінки котили поперед себе коляски з малюками. Гіммлер раптом подумав: «Я з радістю поїхав би в ліс і переночував там біля вогнища. Який же Вальтер розумний, боже мій…»

— Я поміркую над тим, що ви сказали, — не обертаючись, мовив Гіммлер. Він хотів забрати собі його перемогу. Шелленберг з радістю віддав би її рейхсфюрерові — він завжди віддавав йому й Гейдріху свої перемоги.

— Може, вас цікавитимуть деталі? Чи дрібниці додумати мені самому? — спитав Шелленберг.

— Додумайте самі, — відповів Гіммлер, та коли Шелленберг ступив до дверей, він обернувся: — Власне, в цьому ділі не повинно бути дрібниць. Що ви маєте на увазі?

— По-перше, операція прикриття… Тобто треба буде підставити когось, чужого — не нашого, для переговорів із Заходом… А потім ми передамо матеріал про цю людину фюрерові. У разі потреби… Це буде перемога нашої служби розвідки: зірвали підступні плани ворогів — так, по-моєму, говорить Геббельс. По-друге, за Вольфом стежитимуть у Швейцарії десятки очей. Я хочу, щоб за десятками пар очей західних союзників стежили ще п'ять-шість пар моїх людей. Вольф не знатиме про наших людей — вони передаватимуть інформацію безпосередньо мені. Це, на додаток до всього, третє алібі. На випадок провалу доведеться пожертвувати Вольфом, але матеріали спостережень за ним ляжуть у наше досьє.

— У ваше, — поправив його Гіммлер, — у ваше досьє.

«Я знову налякав його, — подумав Шелленберг, — ці деталі його лякають. У нього треба брати тільки згоду, а далі все робити самому».

— Кого ви хочете туди послати?

— В мене є хороші кандидати, — відповів Шелленберг, — але це вже деталі, які я зможу вирішити, не відриваючи вас від важливіших справ.

У списку кандидатів для вирішення першого завдання у Шелленберга був фон Штірліц з його «підопічним» пастором.

17.2.1945 (10 годин 05 хвилин)

Уранці, коли Ервін мав прийняти відповідь з Центру, Штірліц повільно їхав по вулицях до його будинку. На задньому сидінні лежав чималий програвач: Ервін за легендою був власником невеличкої фірми програвачів, це давало йому змогу їздити по країні, обслуговувати клієнтів.

На вулиці був затор: попереду розчищали завал. Коли бомбили вночі, впала стіна шестиповерхового будинку, і робітники дорожніх загонів разом з поліцією швидко і вправно розчистили проїзд для транспорту.

Штірліц обернувся: за його «хорхом» уже стояло машин тридцять, не менше. Молодий хлопець, шофер вантажної машини, крикнув Шіірліцу:

— Якщо зараз прилетять, от катавасія почнеться — і заховатися нікуди.

— Не прилетять, — відповів Штірліц, глянувши на небо. Хмари були низькі, закрайки сіро-чорні — снігові.

«Вночі було тепло, — подумав Штірліц, — а зараз стало холодніше — мабуть, таки піде сніг».

Він чомусь пригадав астронома, з яким нещодавно мав розмову: «… Рік неспокійного сонця. Все взаємозв'язано на земній кульці. Ми всі взаємозв'язані, кулька зв'язана із світилом, світило — з галактикою. — Штірліц раптом посміхнувся. — «Схоже на агентурну мережу гестапо…»

Шуцман, який стояв попереду, рвучко махнув рукою й гортанно вигукнув:

— Проїжджайте!

«Ніде в світі, — подумав Штірліц, — поліцейські не люблять так командувати й жестикулювати дубинкою, як у нас». Він раптом зловив себе на тому, що подумав про німців і про Німеччину як про свою націю і про свою країну. «А мені інакше не можна. Коли б я відділяв себе від них, то напевне давним-давно вже провалився б. Парадокс, мабуть: я люблю цей народ і люблю цю країну… А може, й справді гітлери приходять і відходять?»

Далі дорога була відкрита, і Штірліц дав повний газ. Він знав, що круті повороти страшенно «їдять» гуму, знав, що покришки тепер — дефіцит, але все одно він дуже полюбляв круті віражі, так щоб гума пищала й співала, а машина різко при цьому нахилялась, немов човен під час шторму.

В Кепеніку, біля повороту до будинку Ервіна й Кет, стояла ще одна шеренга поліцейських.

— Що там? — спитав Штірліц.

— Розбито вулицю, — відповів молоденький блідий шуцман, — вони кинули якусь велику торпеду.

Штірліц відчув, як його лоб зросив піт.

«Точно, — раптом збагнув він, — їхній будинок також».

— Будинок дев'ять, — спитав він, — також розбили?

— Так, зовсім розбили.

Штірліц відігнав машину до самого тротуару і повернув у провулок праворуч. Дорогу йому загородив той самий хворобливий шуцман:

— Заборонено.

Штірліц одвернув лацкан піджака: там був жетон СД. Шуцман козирнув йому й сказав:

— Сапери бояться, чи немає тут бомб уповільненої дії…

— Що ж, підірвемося разом, — відповів Штірліц і попрямував до руїн будинку номер дев'ять.

Він відчув страшенну, неймовірну втому в усьому тілі, але знав, що йти він мусить своїм звичним пружним кроком, і він так і йшов — пружно, і на обличчі його була його неодмінна, скептична посмішка. А перед очима стояла Кет. Живіт у неї був великий, округлий. «Буде дівчинка, — якось сказала вона йому. — Коли живіт стирчить огірком — жди хлопчика, а я тільки родитиму дівчину».

— Всі загинули? — спитав Штірліц поліцейського, який усе ще спостерігав, як працювали пожежники.

— Трудно сказати. Розбомбили на світанку, було багато санітарних машин…

— А речей чимало лишилось?

— Не дуже… Бачите, каша яка…

Штірліц допоміг жінці з дитиною, яка дуже плакала, відтягти від тротуару коляску й повернувся до машини…

17.2.1945 (10 годин 05 хвилин)

— Мамочко! — кричала Кет. — Господи! Мамо-о-о-о!

Вона лежала на столі. Її привезли в пологовий будинок контуженою: в двох місцях їй пробило голову. Вона й кричала якісь безладні слова: жалібні, російські.

Лікар, який прийняв хлопчика — горлатого, сиплого, великого, — сказав акушерці:

— Полька, а якого велетня народила…

— Вона не полька, — сказала акушерка.

— А хто? Росіянка? А може, чешка?

— В паспорті вона — німкеня, — відповіла акушерка, — у неї в пальті був паспорт на ім'я німкені Кетрін Кін.

— Можливо, чуже пальто?

— Можливо, — погодилась акушерка. — Дивіться, який чудовий карапуз — не менше чотирьох кілограмів. Прямо-таки красень… Ви подзвоните в гестапо чи пізніше подзвоню я?

— Подзвоніть ви, — відповів лікар, — тільки пізніше…

«Усе, — стомлено, якось відчужено подумав Штірліц. — Тепер я лишився сам-один. Тепер я зовсім самотній…»

Він довго сидів у себе в кабінеті, замкнувшись, і не відповідав на телефонні дзвінки. Автоматично він полічив, що дзвінків було дев'ять. Двоє до нього дзвонили довго, мабуть, було щось важливе, а може, дзвонили підлеглі — вони завжди дзвонять довго. Решта дзвінків були короткі: так дзвонить або начальство, або друзі.

Потім він узяв зі столу аркуш паперу і став писати:

«Рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру

Цілком таємно. Особисто.

Рейхсфюрер!

Інтереси нації змушують мене звернутися до Вас з цим листом. Мені стало відомо з надійних джерел, що за Вашою спиною група якихось осіб з СД налагоджують контакти з ворогом, зондуючи грунт для угоди з противником. Я не можу строго документально підтвердити ці відомості, але я прошу Вас прийняти мене і вислухати мої пропозиції з цього приводу, які здаються мені дуже важливими і не терплять зволікання. Прошу Вас дозволити мені, використовуючи мої зв'язки, інформувати Вас детальніше й запропонувати свій план розробки цієї версії, яка, по-моєму, на жаль, надто близька до правди.

Хайль Гітлер!

Штандартенфюрер СС фон Штірліц»

Він знав, на кого посилатися в розмові: три дні тому під час нальоту загинув кінохронікер із Португалії Луїш Вассерман, який був тісно зв'язаний із шведами.

Інформація для роздумів (Шелленберг)

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1934 року бригадефюрера СС, начальника VI відділу РСХА Вальтера Шелленберга: «Істинний арієць. Характер — нордичний, відважний, твердий. З друзями і колегами по роботі відвертий, привітний, дружелюбний. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім'янин. Кандидатуру дружини затверджено рейхсфюрером СС. Зв'язків, які ганьбили б його, не мав. Прекрасний спортсмен. У роботі виявив себе видатним організатором…»)

Мабуть, після свого масажиста доктора Крестена Гіммлер вірив, як собі, лише одному Шелленбергу. Він стежив за ним з початку тридцятих років, коли Шелленберг ще вчився. Він знав, що цей двадцятитрьохрічний красень після ієзуїтського коледжу закінчив університет, став бакалавром мистецтвознавства. Він знав також, що його любимим професором в університеті була людина єврейської національності. Він знав, що Шелленберг спочатку висміював ідеї націонал-соціалізму і не завжди похвально говорив про фюрера.

Коли Шелленбергу запропонували працювати в розвідці, він, що на той час уже почав розчаровуватися в позиції німецької інтелігенції, яка лише скрушно коментувала злодіяння Гітлера й з острахом глузувала з його істеризму, прийняв пропозицію Гейдріха.

Його першим хрещенням був салон Кітті. Шеф кримінальної поліції Небе через свою картотеку виділив у цей світський салон найелегантніших повій Берліна, Мюнхена і Гамбурга. Потім за дорученням Гейдріха він розшукав молодих вродливих дружин дипломатів і вищих військових чинів, жінок, які були стомлені самотністю (їхні чоловіки проводили дні і ночі на нарадах, їздили по Німеччині, вилітали за кордон). Дружинам було скучно, дружинам хотілося розваг. Вони мали ці розваги в салоні Кітті, де збиралися дипломати з Азії, Америки та Європи.

Експерти технічного відомства безпеки СД організували в цьому салоні подвійні стіни й увігнали туди апаратуру підслухування й фотографування. Ідею Гейдріха проводив у життя Шелленберг: він був хазяїном цього салону, виконуючи роль світського звідника.

Вербування йшло в двох напрямках: скомпрометовані дипломати починали працювати у розвідці в Шелленберга, а скомпрометовані дружини військових, партійних і державних діячів третього рейху переходили у відомство шефа гестапо Мюллера.

Мюллера до роботи в салоні не допускали: його селянська зовнішність і грубі жарти могли розполошити відвідувачів. Тоді він уперше відчув себе залежним від двадцятип'ятирічного хлопчиська.

— Він думає, що я хапатиму за стегна його фіолетових шлюх, — вказав Мюллер своєму помічникові, — забагато честі. У нашому селі таких молодиць називали гнойовими черв'яками.

І коли фрау Гейдріх, чоловік якої був у від'їзді, подзвонила Шелленбергові й поскаржилась, що їй скучно, той запропонував їй податися куди-небудь за місто, до води. Мюллер, зразу ж дізнавшись про це, вирішив, що саме настав час скрутити шию цьому гарненькому хлопчикові. Він не належав до тих «стариків» у гестапо, які вважали Шелленберга несерйозною постаттю, — красунчик виписує з бібліотеки книжки латинською та іспанською мовами, одягається, як піжон, не ховаючись, заводить романи, ходить на Принц-Альбрехтштрасе пішки, відмовляючись від машини, — хіба це серйозний розвідник? Базікає, сміється, п'є…

Селянський, забарливий, але меткий на нове розум Мюллера підказав йому, що Шелленберг — перший серед нового покоління. Любимчик притягне за собою таких, як він сам.

Шелленберг повіз фрау Гейдріх на озеро Плойнер. Це була єдина жінка, яку він поважав, — він міг розмовляти з нею про високу трагедію Еллади і про грубу пожадливість Риму. Вони гуляли на, березі озера й розмовляли, перебиваючи одне одного. Два пикаті хлопчаки з відомства Мюллера купалися в холодній воді. Шелленберг не міг припустити, що ці два ідіоти, які купалися в крижаній воді, можуть бути агентами гестапо. Він вважав, що агент не має права так відверто привертати до себе увагу. Селянська хитрість Мюллера виявилася вищою за струнку логіку Шелленберга. Агенти повинні були сфотографувати «об'єкти», якщо вони захочуть «полежати під кущами», так сказав їм Мюллер. «Об'єкти» під кущі не лягали. Випивши кави на відкритій терасі, вони повернулися до міста. Але Мюллер все-таки вважав, що сліпі ревнощі завжди страшніші від зрячих. Тому він поклав на стіл Гейдріхові донесення про те, що його дружина й Шелленберг гуляли вдвох у лісі й пробули півдня на березі озера Плойнер.

Прочитавши це донесення, Гейдріх нічого не сказав Мюллеру. Цілий день минув у невіданні. А ввечері, спершу подзвонивши Мюллерові, Гейдріх зайшов у кабінет до Шелленберга, ляснув його по плечі:

— Сьогодні поганий настрій, будемо пити.

І вони втрьох аж до четвертої години ранку вештались по невеличких брудних кабаках, сідали за столики до істеричних повій і спекулянтів валютою, сміялися, жартували, співали разом з усіма народних пісень, а вже під ранок Гейдріх, блідий, присунувшись до Шелленберга, запропонував йому випити на брудершафт. Вони випили, і Гейдріх, накривши долонею чарку Шелленберга, сказав:

— Ну ось що, я дав вам у вині отруту. Якщо ви не розкажете мені всю правду, як ви проводили час з фрау Гейдріх, ви умрете. Якщо ж ви скажете правду — хоч якою б страшною вона для мене була, — я вам дам протиотруту.

Шелленберг зрозумів усе. Він умів розуміти все одразу. Він згадав двох молодчиків з квадратними обличчями, що купалися в озері, і побачив, як забігали очі у Мюллера, глянув на його занадто усміхнений рот і заговорив.

— Ну що ж, фрау Гейдріх подзвонила мені. Їй було скучно, і я поїхав з нею на озеро Плойнер. Я можу послатися на свідків, котрі знають, як ми проводили час. Ми гуляли й розмовляли про велич Греції, яку згубили донощики, запродавши її Риму. А втім, її згубило не тільки це. Так, я був з фрау Гейдріх, я боготворю цю жінку, дружину людини, яку я вважаю воістину великою. Де протиотрута? — спитав він. — Де вона?

Гейдріх усміхнувся, налив у чарку трохи мартіні й подав її Шелленбергу.

Через півроку після цього Шелленберг зайшов до Гейдріха й попросив його санкції.

— Я хочу одружитися, — сказав він, — але моя теща — полька.

Це стало предметом розмови у рейхсфюрера СС Гіммлера. Гіммлер особисто розглядав фотографії його майбутньої дружини й тещі. Прийшли фахівці з відомства Розенберга. Перевіряли мікроциркулем будову черепа, який завбільшки лоб, яка форма вух. Гіммлер дозволив Шелленбергу одружитися.

Гейдріх, добряче випивши, взяв Шелленберга під руку, одвів до нікна й сказав:

— Ви думаєте, я не знаю, що сестра вашої дружини вийшла заміж за єврейського банкіра?

Шелленберг відчув порожнечу в собі, і руки в нього похолонули.

— Годі про це, — сказав Гейдріх і раптом зітхнув.

Шелленберг тоді не зрозумів, чому зітхнув Гейдріх. Він зрозумів це значно пізніше, коли дізнався, що дід шефа імперської безпеки був єврей і грав на скрипці у віденській опереті.

…Перші спроби контактів із Заходом Шелленберг розпочав у 1939 році. Він вів складну гру з двома англійськими розвідниками — з Вестом і Стефенсом.

Налагодивши зв'язок з цими людьми, він хотів не тільки предстати перед ними як керівник антигітлерівської змови генералів, а й полетіти в Лондон, увійти в контакт з вищими чинами англійської розвідки, міністерства закордонних справ і уряду. Офіційно вибудовуючи провокацію проти Великобританії, він усе-таки хотів перевірити можливість серйозних контактів з Даунінг-стріт.

Але напередодні вильоту в Лондон Шелленбергу подзвонив Гіммлер. Зривистим голосом Гіммлер сказав, що на фюрера тільки-но був замах у Мюнхені. Напевне, вважає фюрер, це діло рук англійської розвідки, і тому необхідно англійців, і Беста і Стефенса, викрасти й привезти в Берлін.

Шелленберг улаштував величезний спектакль у Венло, в Голландії. Ризикуючи життям, він викрав Беста й Стефенса. Їх допитували всю ніч, і тому, що стенографіст потім передруковував протоколи допитів англійських розвідників на спеціальній друкарській машинці, де літери були втричі більші за звичайні, Шелленберг зрозумів, що всі ці матеріали негайно передають фюрерові: мін не міг читати дрібний шрифт, він міг читати тільки великі, жирно надруковані літери.

Фюрер вважав, що замах на нього організувала «Чорна капела» його колишнього друга і нинішнього ворога Штрассера-молодшого разом з англійцями Бестом і Стефенсом.

Але в ті дні випадково заарештували теслю Еслера, коли той хотів перейти швейцарський кордон. Під тортурами він признався, що замах на фюрера підготував він сам.

Коли тортури стали нестерпні, Еслер сказав, що до нього пізніше, перед самим замахом, приєдналися ще два чоловіки.

Шелленберг був певен, що ці двоє були з «Чорної капели» Штрассера і ніякого зв'язку з англійцями тут немає.

Гітлер наступного дня виступив у пресі, звинувативши англійців у тому, що вони керують роботою божевільних терористів. Він став втручатися в слідство. Шелленберг, хоч йому це й заважало, нічого вдіяти не міг.

Через три дні, коли слідство ще тільки розгорталося, Гітлер запросив до себе на обід Гесса, Гіммлера, Гейдріха, Бормана, Кейтеля й Шелленберга. Сам він пив неміцний чай, а гостей частував шампанським і шоколадом.

— Гейдріх, — сказав він, — ви повинні застосувати всі нові досягнення медицини й гіпнозу. Ви мусите дізнатися в Еслера, хто з ним був у контакті. Я переконаний, що бомбу приготували за кордоном.

Потім, не чекаючи відповіді Гейдріха, Гітлер повернувся до Шелленберга й спитав:

— Ну, а яке ваше враження про англійців? Ви ж були з ними віч-на-віч на переговорах у Голландії.

Шелленберг відповів:

— Вони битимуться до кінця, мій фюрер. Якщо ми окупуємо Англію, вони переберуться до Канади. А Сталін сміятиметься, дивлячись, як б'ються брати — англосакси й германці.

За столом усі завмерли. Гіммлер, прикипівши до стільця, почав робити Шелленбергу знаки, але той не помітив цього і вів своє.

— Звичайно, нема нічого гіршого за домашню сварку, — замислено, не розсердившись, відповів Гітлер. — Нема нічого гіршого як сварка між своїми, але ж Черчілль заважає мені. Доти, поки вони в Англії не стануть реалістами, я буду, я змушений, я не маю права не воювати з ними.

Коли всі пішли від фюрера, Гейдріх сказав Шелленбергові:

— Ваше щастя, що в Гітлера був добрий настрій, інакше він звинуватив би вас у тому, що ви стали проанглійцем після контактів з Інтеллідженс сервіс. І хоч як мені було б тяжко, але я посадив би вас у камеру; і хоч як мені було б тяжко, я розстріляв би вас, — звісно, за його наказом.

…У тридцять років Шелленберг став шефом політичної розвідки третього рейху.

Коли агентура Гіммлера донесла своєму шефові, що Ріббентроп обдумує план убивства Сталіна, — він хотів поїхати до Сталіна особисто, начебто для переговорів, і вбити його із спеціальної авторучки, — рейхсфюрер перехопив цю ідею, ввійшов з нею перший до Гітлера й наказав Шелленбергові підготувати двох агентів. Один з цих агентів, як він твердив, знав родичів механіка в гаражі Сталіна.

З короткохвильовими приймачами, зробленими у формі коробки цигарок «Казбек», двох агентів закинули через лінію фронту в Росію.

(Фон Штірліц знав, коли ці люди мали вилетіти за лінію фронту. Москву було попереджено, агентів схоплено).

Провали в роботі Шелленберга компенсувалися його вмінням перспективно мислити і чітко аналізувати ситуацію. Саме Шелленберг ще в середині 1944 року сказав Гіммлеру, що найнебезпечнішою для нього постаттю у найближчий рік буде не Герман Герінг, не Геббельс і навіть не Борман…

— Шпеєр, — сказав він. — Шпеєр буде нашим найголовнішим противником. Шпеєр — це внутрішня інформація про індустрію і оборону. Шпеєр — обергрупенфюрер СС. Шпеєр — це міністерство озброєння, це тил і фронт, це насамперед концерн І.— Г, отже, прямий традиційний зв'язок з Америкою. Шпеєр має зв'язок із Шверін фон Крозіком. Це — фінанси. Шверін фон Крозік не дуже-то приховує свою опозицію до практики фюрера. Не до ідеї фюрера, а саме до його практики. Шпеєр — це мовчазна могутність. Та група індустрії, яку тепер створено і яка розробляє плани післявоєнного відродження Німеччини, — це мозок, серце й руки майбутнього. Я знаю, чим тепер зайняті наші промисловці, які об'єдналися навколо Шпеєра. Вони зайняті двома проблемами, як вичавити максимум прибутків і як ці прибутки помістити в західні банки.

Вислухавши ці докази Шелленберга, Гіммлер уперше задумався, що ключ до таємниці, яку ніс у собі Шпеєр, він зможе знайти, заволодівши архівом Бормана, бо коли зв'язки промисловців з нейтралами і з Америкою використав не він, Гіммлер, то, напевне, їх міг використати Борман.

18.2.1945 (11 годин 46 хвилин)

Шелленберг побачив Штірліца в приймальні рейхсфюрера.

— Ви — після генерала, — сказав Штірліцу черговий ад'ютант, пропускаючи до Гіммлера начальника господарчого управління СС генерала Поля. — Я думаю, обергрупенфюрер ненадовго: в нього локальні питання.

— Здрастуйте, Штірліц, — сказав Шелленберг. — Я шукаю вас.

— Добрий день, — відповів Штірліц. — Чого ви так змарніли? Стомилися?

— Помітно?

— Дуже.

— Ходімо до мене, ви потрібні мені зараз.

— Я вчора просив, щоб мене прийняв рейхсфюрер.

— Яке питання?

— Особисте.

— Ви приїдете через годину-півтори, — сказав Шелленберг. — Попросіть перенести прийом, рейхсфюрер буде тут до кінця дня.

— Гаразд, — пробурмотів Штірліц, — тільки, мені здається, це незручно.

— Я забираю фон Штірліца, — сказав черговому ад'ютантові Шелленберг, — перенесіть, будь ласка, прийом на вечір.

— Єсть, бригадефюрер!

Шелленберг узяв Штірліца під руку і, виходячи з кабінету, весело шепнув:

— Який голос, га? Він рапортує, як актор оперети, голосом із живота і очевидним бажанням сподобатись.

— Я завжди жалію ад'ютантів, — сказав Штірліц, — їм повсякчас треба бути значущими: інакше люди зрозуміють їх непотрібність.

— Я не згоден з вами. Ад'ютант дуже потрібний. Він немовби красива мисливська собака: можна й порозмовляти поміж ділом, і коли гарний екстер'єр, то й інші мисливці заздритимуть.

— Я, правда, знав одного ад'ютанта, — вів далі Штірліц, поки вони йшли по коридору, — який виконував роль імпресаріо: він усім розповідав про геніальність свого хазяїна. І зрештою йому влаштували автомобільну катастрофу: занадто вже він був співучий, це дратувало…

Шелленберг засміявся:

— Вигадали чи правда?

— Звичайно, вигадав…

Біля виходу на центральні сходи вони зустріли Мюллера.

— Хайль Гітлер, друзі! — сказав він.

— Хайль Гітлер, дружище, — відповів Шелленберг.

— Хайль, — відповів Штірліц, не піднімаючи руки.

— Радий бачити вас, чортів, — сказав Мюллер, — знову затіваєте якесь лукавство?

— Затіваємо, — відповів Шелленберг, — чому б ні?

— З вашим лукавством жодне наше зрівнятися не може, — додав Штірліц, — ми ягнятка божі в порівнянні з вами.

— Це зі мною? — здивувався Мюллер. А втім, це навіть приємно, коли тебе вважають дияволом. Люди вмирають, а пам'ять про них лишається.

Мюллер дружньо поплескав по плечу Шелленберга й Штірліца і зайшов до кабінету одного з своїх співробітників: він любив заходити до них у кабінети без попередження, а найбільше, коли тривали нудні допити.

Інформація для роздумів (Черчілль)

Коли Гітлер в останні місяці війни повторював як заклинання, що крах англо-радянсько-американського союзу визначається тижнями, коли він запевняв усіх, що Захід ще звернеться по допомогу до німців після остаточної поразки, багатьом це здавалося проявом характеру фюрера — до кінця вірити в те, що створила його уява. Але в цьому випадку Гітлер спирався на факти: розвідка Бормана ще в середині 1944 року роздобула в Лондоні надзвичайно секретний документ. У цьому документі, зокрема, були такі рядки, що належали Уїнстону Черчіллю: «Сталася б страшна катастрофа, якби російське варварство знищило культуру й незалежність стародавніх європейських держав».

Він писав це у своєму таємному меморандумі в жовтні 1942 року, коли росіяни були не в Польщі, а під Сталінградом, не в Румунії, а біля Смоленська, не в Югославії, а під Харковом.

Мабуть, Гітлер не видавав би наказів, які негайно карали смертю будь-які спроби переговорів, коли б він знав про те шалене змагання думок, яке було в 1943–1944 роках між англійцями й американцями про напрямок головного удару союзних армій. Черчілль наполягав, щоб війська висадилися на Балканах. Він мотивував цю необхідність ось як: «Питання стоїть так: чи готові ми примиритися з комунізацією Балкан і, можливо, Італії? Нам треба точно усвідомлювати ті переваги, які дістануть західні демократії, якщо їхні армії окупують Будапешт і Відень, визволять Прагу й Варшаву…»

Американці, які мали тверезу голову, розуміли, що спроби Черчілля нав'язати основний удар по Гітлеру не у Франції, а на Балканах — сугубо егоїстичні. Вони розуміли, коли переможе Черчілль, Великобританія буде гегемоном на Середземному морі: отже, саме Великобританія стала б хазяїном Африки, арабського Сходу, Італії, Югославії й Греції. Співвідношення сил, таким чином, склалося б явно не на користь Сполучених Штатів — і висадити війська запланували у Франції.

Політик обачний і сміливий, Черчілль міг би, за певних критичних обставин, налагодити контакт з тими, хто стояв в опозиції до фюрера, щоб створити єдиний фронт, спроможний протистояти ривку росіян до берегів Атлантики, цього Черчілль найдужче боявся. Але такої сили після того, як знищили змовників улітку 1944 року, в Німеччині не лишалось. Однак, вважав Черчілль, будь-який обережний «роман» з тими серед гітлерівського керівництва, хто спробував би здійснити капітуляцію армій вермахту на Заході, був хоч мало реальний — через тверду позицію Рузвельта й проросійських настроїв у всьому світі, — але дозволив би йому проводити жорсткішу політику по відношенню до Сталіна, особливо в польському й грецькому питаннях.

І коли військова розвідка доповіла Черчіллю, що німці шукають контактів з союзниками, він відповів:

— Британію можуть звинуватити в повільності, зухвальстві, в гумористичній аналітичності… Але Британію ніхто не зможе звинуватити в підступності, і я молю бога, щоб нас ніколи не змогли звинуватити в цьому. Проте, — додав він, і очі його зробилися сталевими, і тільки десь у самій їхній глибині затріпотіли іскорки сміху, — я завжди просив проводити точну грань між дипломатичною грою, направленою на зміцнення співдружності націй, і — прямою, нерозумною підступністю. Тільки азіати можуть вважати тонку й складну дипломатичну гру — підступністю.

— А коли це буде доцільно, гра може виявитися не грою, а більш серйозною акцією? — спитав помічник шефа розвідки.

— По-вашому, гра — це не серйозно? Гра — це найсерйозніше, що є на світі. Гра в живопис. Усе інше суєтне й дрібне, — відповів Черчілль. Він лежав у ліжку, ще не вставав після свого традиційного сну вдень, і тому настрій у нього був чудовий і веселий. — Політика в такому вигляді, в якому ми звикли її сприймати, вмерла. На зміну локальній політиці елегантних операцій у тому чи іншому районі світу прийшла глобальна політика. Це вже не свавілля особистості, це вже не егоїстична спрямованість тієї чи іншої групи людей, це наука точна, як математика, і небезпечна, як експериментальна радіація в медицині. Глобальна політика принесе численні трагедії малим країнам; це політика зламаних інтелектів і згублених талантів. Глобальній політиці буде підкорено живописців і астрономів, ліфтерів і математиків, королів і геніїв, — Черчілль поправив плед і додав: — Поєднання в одному періоді короля й генія зовсім не повернено проти короля; протиставлення, яке є в цьому періоді, випадкове, а не цілеспрямоване. Глобальна політика передбачатиме такі несподівані альянси, такі парадоксальні повороти в стратегії, що моє звернення до Сталіна 22 червня 1941 року здаватиметься вершиною логіки й послідовності. А втім, моє звернення було логічним, питання послідовності — вторинним. Головне — інтереси співдружності націй, все інше історія простить…

18.2.1945 (12 годин 09 хвилин)

— Здрастуйте, фрау Кін, — сказав чоловік, схилившись до узголів'я ліжка.

— Здрастуйте, — відповіла ледве чутно Кет. Їй було ще важко розмовляти, в голові паморочилось, від кожного руху починало нудити. Вона заспокоювалась тільки після того, як погодує дитину. Хлопчик засинав, і вона дрімала разом з ним. А коли розплющувала очі, знову починало паморочитися в голові, мінялися кольори і задушна нудота підступала до горла. Щоразу, побачивши свого хлопчика, вона переживала незнайоме досі їй почуття. Це почуття було дивним, і вона не могла пояснити собі, що ж це таке. Все в ній змішалося — і страх, і відчуття польоту, і якась неусвідомлена хвалькувата гордість, і високий, недоступний їй раніше спокій.

— Я хотів би поставити вам кілька запитань, фрау Кін, — сказав чоловік. — Ви мене чуєте?

— Чую.

— Я не буду вас довго тривожити…

— Звідки ри?

— Я з страхової компанії…

— Мого чоловіка… вже немає на світі?

— Я попросив би вас пригадати: коли впала бомба, де він саме був?

— Він був у ванній кімнаті.

— У вас іще лишалися брикети? Це ж такий дефіцит! Ми в себе в компанії так замерзаємо.

— Він купив… кілька штук… випадково…

— Ви не стомились?

— Його… немає?

— Я приніс вам сумну новину, фрау Кін. Його вже немає… Ми допомагаємо всім, хто постраждав під час цих варварських нальотів. Яку допомогу ви хотіли б одержати, поки перебуваєте в лікарні? Харчами вас, мабуть, забезпечують, одяг ми приготуємо і вам, і дитині… Який чарівний карапуз… Дівчинка?

— Хлопчик.

— Крикун?

— Ні… Я навіть голосу його не чула.

Вона раптом занепокоїлась, що ні разу не чула голосу синового.

— Вони повинні кричати? — спитала вона. — Ви не знаєте?

— Мої страшенно кричали, — відповів чоловік, — у мене лопались барабанні перетинки від їхнього крику. Але мої народжувалися худенькі, а ваш — богатир. А богатирі всі мовчуни… Фрау Кін, пробачте, якщо ви не дуже стомились, я хотів би запитати вас: на яку суму було застраховане ваше майно?

— Я не знаю… Це робив мій чоловік…

— І в якому відділенні ви застраховані — теж, напевне, не пригадуєте?

— Здається, на Кудам.

— Ага, це двадцять сьоме відділення… Вже значно простіше довідатись…

Чоловік записав це все у свою пошарпану книжечку; знов, відкашлявшись, схилився до обличчя Кет і зовсім тихо сказав:

— А от плакати й хвилюватися молодій мамі аж ніяк не можна. Повірте батькові трьох дітей. Усе це зразу зашкодить животику маленького, і ви почуєте його бас. Ви не маєте права думати тільки про себе, це для вас кінчилося раз і назавжди. Тепер ви повинні насамперед думати про вашого карапузика…

— Я не буду, — шепнула Кет і торкнулася крижаними пальцями його теплої, вологої руки, — спасибі вам…

— Де ваші батьки? Наша компанія допоможе їм приїхати до вас. Ми оплачуємо проїзд і надаємо житло… Звичайно, ви самі розумієте, що деякі готелі розбито, а деякі віддали військовим. Але в нас є приватні кімнати. Ваші батьки не ображатимуться на нас. Куди треба написати?

— Мої батьки лишилися в Кенігсберзі, — відповіла Кет. — Я не знаю, що з ними.

— А чоловікові родичі? Кому повідомити про це нещастя?

— Його родичі живуть у Швеції. Але їм писати незручно: дядько — мого чоловіка — великий друг Німеччини, і нас просили не писати йому… Ми надсилали листи з оказією або через посольство.

— Ви не пригадуєте адреси?

Саме тоді заплакав хлопчик.

— Пробачте, — сказала Кет, — я погодую його, а потім скажу вам адресу.

— Не смію заважати, — вклонився чоловік і вийшов з палати.

Кет подивилася йому вслід і повільно проковтнула важкий клубок у горлі. Голова все ще боліла, але вже не нудило. Вона не встигла по-справжньому продумати запитання, які їй щойно ставили, бо малюк почав ссати, і все тривожне, чуже відійшло кудись назад. Лишився тільки хлопчик, що жадібно ссав молоко з материнських грудей і швидко ворушив рученятами: вона розповила його і дивилася, який він великий, червоний, весь наче перев'язаний ниточками.

Потім вона раптом згадала, що два дні тому лежала у великій палаті, де було чимало жінок, і їм усім приносили дітей в один і той же час, і в палаті стояв писк, який вона сприймала відкілясь іздалеку.

«Чому я сама тут? — раптом подумала Кет. — Де я?»

Чоловік прийшов через півгодини. Він довго милувався хлопчиком, що спав, а потім витяг з папки фотографії, розклав їх на колінах і спитав:

— Поки я буду записувати адресу вашого дядька, будь ласка, подивіться, чи немає тут ваших речей. Після того, як бомбили, деякі речі з вашого будинку пощастило знайти: ви ж розумієте, що у вашому горі навіть один чемодан — теж підмога. Можна буде щось продати і купити для хлопчика найнеобхідніше. Ми, звичайно, постараємося все приготувати, поки вийдете, але все-таки…

— Франц Паакенен, Густав Георгплац, двадцять п'ять. Стокгольм.

— Спасибі. Ви не стомилися?

— Трохи стомилась, — відповіла Кет, бо серед акуратно розставлених чемоданів і ящиків на вулиці, біля руїн їхнього будинку, стояв великий чемодан — його не можна було сплутати з іншими. В цьому чемодані у Ервіна зберігалася радіостанція…

— Подивіться уважно, і я попрощаюся з вами, — сказав чоловік, простягаючи їй фотографію.

— По-моєму, нема, — відповіла Кет, — тут наших чемоданів нема.

— Ну, спасибі, тоді будемо вважати, що це питання у нас вирішене, — мовив чоловік, обережно сховав фотографію в портфель і, вклонившись, підвівся. — Через день-два я загляну до вас і повідомлю, що мені вдалося для вас дізнатися… Комісійні, які я беру — нічого не вдієш, такий час! — зовсім невеликі.

— Я буду вам дуже вдячна, — відповіла Кет.

Слідчий районного відділення гестапо зразу ж відправив на експертизу відбитки пальців Кет: фотографію, на якій були чемодани, заздалегідь покрили в лабораторії спеціальною сумішшю. Відбитки пальців на радіопередавачі, вмонтованому в чемодан, були вже готові. З'ясувалося, що на чемодані з радіостанцією були відбитки, які належали трьом різним людям… Другу довідку він надіслав у шосте управління імперської безпеки: він просив дати відомості про життя й діяльність шведського підданого Франца Паакенена…

18.2.1945 (12 годин 17 хвилин)

Айсман довго ходив по своєму кабінету. Він ходив швидко, заклавши руки за спину, відчуваючи, що йому не вистачає чогось звичного й суттєвого. Це заважало йому зосередитись; він абстрагувався від головного, він не міг до кінця проаналізувати те, що йому не давало спокою, — чому Штірліц потрапив під «ковпак»?

Нарешті коли натужно, з надривом завили сирени повітряної тривоги, Айсман зрозумів: ось чого йому бракувало. Війна стала побутом, тиша здавалася небезпечною й мала в собі більше затаєного страху, ніж вибухи бомб.

«Слава богу, — подумав Айсман, коли сирена, проплакавши, замовкла і настала тиша. — Тепер можна сісти й працювати. Зараз усі підуть, і я зможу посидіти й подумати, і ніхто не буде приходити до мене з безглуздими запитаннями й дикими пропозиціями…»

Айсман сів до столу і став гортати справу пастора Фріца Шлага, заарештованого влітку 1944 року, якого запідозрили в антидержавній діяльності. Постанові на арешт передували два доноси: Барбари Крайн і Роберта Ніче. Обоє вони були прихожанами його кірхи, і в їхніх доносах говорилося, що в проповідях пастор Шлаг закликає до миру й братерства між усіма народами, засуджує варварство війни і вважає, що проливати кров — нерозумно. Об'єктивна перевірка встановила, що пастор кілька разів зустрічався з колишнім канцлером Брюнінгом, який зараз живе в еміграції, в Швейцарії. У них ще в двадцятих роках склалися добрі стосунки, але ніяких даних про зв'язок пастора з канцлером-емігрантом у справі не було, хоч перевіряли якнайретельніше і тут, у Німеччині, і в Швейцарії.

Айсман дивувався, чому пастор Шлаг потрапив у розвідку? Чому його не відправили в гестапо? Чому ним зацікавились люди Шелленберга? Він знайшов для себе відповідь у короткій довідці, яка була в справі: пастор двічі в 1933 році виїздив до Великобританії й Швейцарії, де брав участь у конгресах пацифістів.

«Вони зацікавились його зв'язками, — збагнув Айсман, — їм було цікаво, з ким він там установив контакти. Ось чому його взяли до себе люди з розвідки, ось чому й передали Штірліцу. При чому тут Штірліц? Йому доручили — він виконав…»

Айсман переглянув справу: допити були короткі й лаконічні. Він хотів заради об'єктивності зробити якісь виписки, щоб його висновок був умотивований і документальний, але виписувати практично було нічого. Допит проведено в манері, не схожій на звичну манеру Штірліца: ніякого блиску, абсолютна казенщина й прямолінійність.

Айсман подзвонив до спеціальної картотеки і попросив технічний запис допиту пастора Шлага штандартенфюрером Штірліцом 29 вересня 1944 року.

«— Хочу вас попередити: ви заарештовані, а для того, хто потрапив до рук правосуддя націонал-соціалізму, яке покликане карати винних і захищати народ від скверни, вихід звідси до нормального життя й діяльності практично неможливий. Неможливе також нормальне життя ваших рідних. Але скажу: все це можливе, коли ви, по-перше, визнавши свою провину, виступите з викриттям інших діячів церкви, які не лояльні в ставленні до нашої держави, і, по-друге, надалі допомагатимете нашій роботі. Ви приймаєте ці пропозиції?.

— Я повинен подумати.

— Скільки часу вам потрібно на роздуми?

— Скільки часу потрібно людині, щоб приготуватися до смерті? Вашу пропозицію я не приймаю.

— Я пропоную вам ще раз повернутися до моєї пропозиції. Ви кажете, що ви і в одному, і в другому випадках пропаща людина, — але хіба ви не патріот Німеччини?

— Патріот… Але як розуміти «патріот Німеччини»?

— Вірність нашій ідеології.

— Ідеологія — це ще не країна.

— Принаймні наша країна живе ідеологією фюрера. Хіба не наш обов'язок, обов'язок духовного пастиря, бути з народом, який визнає нашу ідеологію?

— Якби наша з вами суперечка була на рівних, я знав би, що відповісти на це.

— Я запрошую вас до такої суперечки.

— Бути з народом — це одне, а відчувати себе в тому становищі, коли ти чиниш по справедливості й по вірі, — інше. Це може збігатися і може не збігатися. У даному випадку ви мені пропонуєте вихід не той, який відповідає моїм переконанням. Ви хочете мене використати як додаток до якихось сил, щоб я вам підписав якусь заяву. Надаєте ж ви цій пропозиції таку форму, ніби вбачаєте в мені особистість. Навіщо ж ви розмовляєте зі мною як з особистістю, коли ви пропонуєте мені бути важелем? Так і скажіть: або ми тебе вб'ємо, або підпиши цей папір. А куди йде німецький народ, якою мовою він розмовляє, мені все одно, бо я, по суті, вже мертвяк.

— Це неправильно. Неправильно тому, що я не прошу вас підписувати ніякого паперу. Припустімо, я знімаю своє перше питання, свою першу пропозицію про ваш відкритий виступ у пресі чи по радіо, в якому ви висловитесь проти своїх братів по релігії, що стоять в опозиції до нашого режиму. Я спочатку просив би вас прийти до моєї правди націонал-соціалізму, а потім, якщо ви зможете погодитись з цією правдою, допомагати нам у тій мірі, в якій ви повірите в нашу істину.

— Коли питання стоїть так — спробуйте мене переконати в тому, що націонал-соціалізм дає людині більше, ніж будь-що інше.

— Я згоден. Але ж націонал-соціалізм — це наша держава, держава, керована великими ідеями фюрера, в той час як альтернативою цій державі ви, люди віри, нічого не пропонуєте. Ви пропонуєте тільки моральну досконалість.

— Справді так.

— Але ж не тільки моральною досконалістю живе людина, правда, вона живе і не тільки хлібом єдиним. Отже, ми хочемо блага нашому народові. Будемо вважати це першим кроком на тому шляху, який потім приведе до дальшої моральної досконалості нашої нації.

— Гаразд, у такому разі я спитаю вас тільки про одне: концтабори чи допити, подібні до тих, які ви ведете відносно мене, духовної особи, є неминучий наслідок вашої державності?

— Безперечно, бо ми оберігаємо вас від гніву нашої нації, котра, коли дізнається, що ви є противник фюрера, противник нашої ідеології, просто вас фізично знищить.

— Але де ж початок, а де наслідок? Звідки з'явиться гнів нації і чи є гнів нації необхідною рисою того режиму, який ви проповідуєте? Якщо це — так, то з якого часу гнів став самостійним позитивним фактором? Це не гнів, це реакція на зло. Якщо гнів у вас лежить в основі, якщо гнів у вас є причина, а все інше наслідок, одним словом, якщо ви зло вводите в причину, то чому ви хочете мене переконати, що зло — це благо?

— Ні, «зло» — це сказали ви, а я сказав — «ненависть народу». Ненависть народу, який уперше за багато років ганебного Версальського договору, після засилля єврейських банкірів та крамарів дістав змогу жити спокійно. Народ гнівається, коли хтось, нехай це буде навіть духовна особа, намагається піддати сумнівам ті великі завоювання, які принесла наша партія, керована великим фюрером.

— Дуже добре… Спокійно жити і воювати — це те ж саме?

— Ми воюємо тільки для того, щоб забезпечити собі життєвий простір.

— А тримати чверть населення в концтаборах — це благо чи те саме гармонійне життя, за яке я мушу покласти життя своє?

— Ви помиляєтесь. У наших концтаборах, які, до речі кажучи, не є зброєю знищення, — це у вас, очевидно, відомості, взяті з ворожих джерел, — перебуває зовсім не чверть країни. І потім, на воротах кожного нашого концтабору написано: «Праця робить вільним». Ми в концтаборах виховуємо людей, яких ввели в оману, але, звичайно, тих, які не помилялись, а були нашими ворогами, тих треба знищувати.

— Отже, ви вирішуєте, хто перед вами винен, а хто — не винен?

— Безперечно.

— Отже, ви наперед знаєте, чого хоче ця людина, де вона помиляється, а де не помиляється?

— Ми знаємо, чого хоче народ.

— Народ? З кого складається народ?

— З людей.

— Як же ви знаєте, чого хоче народ, не знаючи, чого хоче кожна людина? Точніше, знаючи заздалегідь, чого вона хоче, диктуєте їй, наказуєте? Це вже химера.

— Ви не праві. Народ хоче мати добру їжу…

— І війни за неї?

— Стривайте. Добру їжу, гарний дім, автомобіль, радість у сім'ї — і війни за це своє щастя! Так, війни!

— І ще він хоче, щоб інакомислячі сиділи в таборах? Якщо одне випливає неминуче з другого, значить, щось неправильне у вашому щасті, бо щастя, яке досягають таким способом, уже не може бути, на мій погляд, чистим. Я, може, дивлюся на речі інакше, ніж ви. Мабуть, з вашого погляду мета виправдовує засоби. Те ж саме проповідували ієзуїти.

— Ви, як пастор, очевидно, не піддаєте ревізії весь розвиток християнства? Чи ви все-таки дозволяєте собі піддавати остракізму окремі періоди в розвитку християнського вчення? Зокрема, інквізицію?

— Я знаю, що вам відповісти. Звичайно, інквізиція була в історії християнства. Між іншим, на мій погляд, падіння іспанців як нації було пов'язане з тим, що вони підмінили мету засобом. Інквізиція, яку спершу було введено як засіб очищення віри, поступово перетворилася в самоціль. Тобто саме очищення, саме аутодафе, сама ця жорстокість, саме це переслідування інакомислячих, яке спочатку замишлялося як очищення вірою, згодом почало ставити перед собою зло як самоціль.

— Ясно. Скажіть, а часто в історії християнства інакомислячих знищувала церква заради того, звісно, щоб решті пастви жилося краще?

— Я вас зрозумів. Знищували, як правило, єретиків. А всі єресі в історії християнства — суть бунти, які грунтувалися на матеріальному інтересі. Всі єресі в християнстві проповідують ідею нерівності, тоді як Христос проповідував ідею рівності. Переважна більшість єресей в історії християнства базувалася на тому, що багатий не рівний бідному, що бідний має знищувати багатого або ж стати багатим і сісти на його місце, тим часом як ідея Христа полягала в тому, що немає в принципі різниці між людиною і людиною і що багатство таке ж скороминуще, як і бідність. Тоді як Христос намагався умиротворити людей, всі єресі закликали до крові. Між іншим, ідея зла — це, як правило, ознака єретичних вчень, і церква змушена була виступати проти єресей, щоб не вводити насильства в моральний кодекс християнства.

— Правильно. Але, виступаючи проти єресі, яка передбачала насильство, церква допускала насильство?

— Допускала, але не робила його метою і не виправдувала його в принципі.

— Насильство проти єресі допускалося протягом, по-моєму, восьми-дев'яти століть. Хіба не так? Отже, вісімсот-дев'ятсот років насилували заради того, щоб викорінити насильство. Ми прийшли до влади в 1933 році. Чого ж ви хочете від нас? За одинадцять років ми ліквідували безробіття, за одинадцять років ми нагодували всіх німців, так, насилуючи інакомислячих! А ви заважаєте нам — словами! Та якщо ви такий переконаний противник нашого режиму, чи не було б для вас доцільнішим спиратися на матеріальне, а не на духовне? Зокрема, спробувати організувати якусь антидержавну групу серед своїх прихожан і працювати проти нас? Листівками, саботажем, диверсіями, збройними виступами проти деяких представників влади?

— Ні, я ніколи не став би на цей шлях з тієї простої причини… не тому, що я боюсь чогось… Просто цей шлях здається мені в принципі неприйнятним, бо, коли я почну проти вас застосовувати ваші методи, я мимоволі стану схожим на вас.

— Отже, якщо до вас прийде молода людина з вашої пастви і скаже: «Святий отче, я не згоден з режимом і хочу боротися проти нього…»

— Я не буду йому заважати.

— Він скаже: «Я хочу вбити гауляйтера». А в гауляйтера троє дітей, дівчатка: двох років, п'яти років і дев'яти років. І дружина, в якої паралізовані ноги. Як ви вчините?

— Я не знаю.

— І коли я спитаю вас про цю людину, ви не скажете мені нічого? Ви не врятуєте життя трьом маленьким дівчаткам і хворій жінці? Чи ви допоможете мені?

— Ні, я нічого вам не скажу, бо рятуючи життя одним, можна неминуче занапастити життя іншим. Коли точиться така нелюдська боротьба, будь-який активний крок може призвести тільки до нової крові. Єдиний шлях поведінки духовної особи в такому разі — відсторонитися від жорстокості, не підтримувати ката. На жаль, це шлях пасивний, але будь-який активний шлях у цьому випадку веде до збільшення крові.

— Я певен, якщо ми до вас застосуємо третю ступінь допиту — це буде нестерпно боляче, — ви все-таки нам назвете прізвище тієї людини.

— Ви хочете сказати, коли перетворите мене на тварину, знавіснілу від болю, я зроблю те, що вам потрібно? Може, я це й зроблю. Але це вже буду не я. Не розумію, навіщо ви ведете зі мною цю розмову? Застосуйте до мене те, що вам треба, використайте мене як тварину чи як машину…

— Скажіть, а коли б до вас звернулися люди — злі вороги, безумці — і попросили поїхати за кордон, до Великобританії, до Росії, до Швеції чи до Швейцарії, і стати посередником, передати якогось там листа, — це ви змогли б зробити?

— Бути посередникрм — природний для мене стан.

— Чому так?

— Тому що посередництво між людьми в їхніх стосунках до бога — мій обов'язок. А ставлення людини до бога потрібне лише для того, щоб людина відчувала себе людиною в повному розумінні цього слова. Тому я не відділяю ставлення людини до бога від ставлення однієї людини до другої людини. В принципі це ті ж самі відносини — відносини єдності. Тому будь-яке посередництво між людьми в принципі є для мене природним. Єдина умова, яку я для себе при цьому ставлю, щоб це посередництво вело до добра і здійснювалося добрими засобами.

— Навіть коли посередництво було б злом для нашої держави?

— Ви змушуєте мене давати загальні оцінки. Ви добре розумієте: якщо держава будується на насильстві, я, як духовна особа, не можу схвалювати цього в принципі. Звичайно, я хотів би, щоб люди жили інакше, ніж вони живуть. Коли б я тільки знав, як цього домогтися! В принципі я хотів би, щоб ті люди, які зараз становлять націонал-соціалістську державу, залишились живими і всі становили б якусь іншу єдність. Мені не хотілося б нікого вбивати.

— По-моєму, зрада страшна, а ще страшніша байдужість і пасивне спостереження того, як відбувається і зрада, і вбивство.

— В такому разі може бути тільки єдина участь у цьому: припинення вбивства.

— Це від вас не залежить.

— Не залежить. А що ви називаєте зрадою?

— Зрада — це пасивність.

— Ні, пасивність — це ще не зрада.

— Це страшніше за зраду…»

Айсман відчув, як будинок задвигтів. «Мабуть, бомблять зовсім поряд, — подумав він. — А може, кидають великі бомби… Дивна розмова…»

Він подзвонив черговому. Той увійшов — блідий, аж синій, весь спітнів. Айсман запитав:

— Це був офіційний запис чи контрольний?

Черговий тихо відповів:

— Я зараз, я маю уточнити.

— Бомблять близько?

— У нас вибило шибки…

— А в сховище вам можна йти?

— Ні, — відповів черговий. — Це заборонено.

Айсман хотів прослухувати далі, але черговий, повернувшись, сказав, що Штірліц запису не вів. Це здійснювалось за вказівкою контррозвідки — з метою контрольної перевірки співробітників центрального апарату.

Шелленберг сказав:

— Це були бомби, кожна не менша як тонна.

— Мабуть, — погодився Штірліц. У нього зараз було страшенне бижання вийти з кабінету й негайно спалити той папір, який лежав у нього в папці — рапорт Гіммлеру про переговори «зрадників СД» із Заходом. «Ця хитрість Шелленберга, — думав Штірліц, — не така проста, як здається. Пастор, мабуть, цікавив його з самого початку. Як фігура прикриття в майбутньому. Те, що пастор знадобився йому саме зараз, — симптоматично. І без відома Гіммлера він би на це не пішов!» Але Штірліц розумів, що сам він не повинен поспішати і не без гумору обговорювати з Шелленбергом усі деталі майбутньої операції.

— По-моєму, вже полетіли, — озвався Шелленберг, прислухаючись. — Чи ще ні?

— Полетіли, щоб узяти новий запас бомб…

— Ні, ці зараз розважатимуться на базах… У них досить літаків, щоб бомбити нас без упину… Отже, ви вважаєте, що пастор, коли ми візьмемо його сестру з дітьми як заложників, неодмінно повернеться?

— Неодмінно…

— І після повернення мовчатиме на допиті в Мюллера, що саме ви просили його поїхати туди шукати контакти?

— Не певен. Дивлячись хто буде його допитувати…

— Краще було б, якби у вас лишилися магнітофонні стрічки з його бесідами, а він… так би мовити, дуба врізав, коли бомбитимуть?

— Подумаю.

— І довго хочете думати?

— Я просив би дозволити мені покрутити цю ідею як слід.

— Скільки часу ви збираєтесь «крутити ідею»?

— Постараюсь до вечора дещо запропонувати.

— Гаразд, — сказав Шелленберг. — Полетіли все-таки… Хочете кави?

— Дуже хочу, але тоді, коли закінчу справу.

— Гаразд. Я радий, що ви так точно все зрозуміли, Штірліц. Це буде добрячий урок для Мюллера. Він став поводитися по-хамськи. Навіть з рейхсфюрером. Ми зробимо його роботу і втремо йому носа. Ми дуже допоможемо рейхсфюрерові.

— А хіба рейхсфюрер не знає про це?

— Ні… Скажемо так — ні. Ясно? А взагалі мені дуже приємно працювати з вами.

— Мені також.

Шелленберг провів штандартенфюрера до дверей і, потиснувши йому руку, сказав:

— Коли все буде добре, ви зможете поїхати днів на п'ять у гори: там зараз чудові катання — сніг голубий, засмага коричнева… Боже, краса ж яка, га? Як же багато всього ми забули з вами в цю війну!

— Насамперед ми забули самих себе, — відповів Штірліц, — як пальто в гардеробі після хорошої пиятики на Великдень.

— Так, так, — зітхнув Шелленберг, — як пальто в гардеробі… Вірші давно перестали писати?

— Я їх ніколи не писав.

Шелленберг посварився на нього пальцем:

— Маленька брехня породжує велике недовір'я, Штірліц.

— Можу поклястися, — усміхнувся Штірліц, — усе писав, крім віршів: у мене ідіосинкразія до рими.

18.2. 1945 (13 годин 53 хвилини)

Спаливши листа до Гіммлера і доповівши ад'ютантові рейхсфюрера, що всі питання вирішено в Шелленберга, Штірліц вийшов з дому на Принц-Альбрехтштрасе і повільно пішов до Шпреє. Тротуар уже підмели, хоч уночі тут ще лежала величезна купа битої цегли: бомбили тепер кожної ночі двічі, а то й тричі.

«Я був на грані провалу, — думав Штірліц. — Коли Шелленберг доручив мені зайнятися пастором Шлагом, його цікавив колишній канцлер Брюнінг, який тепер живе в еміграції в Швейцарії. Йому потрібні зв'язки, які могли бути в пастора: тому Шелленберг так легко погодився звільнити старого, коли я сказав, що він стане співробітничати з нами. Він дивився далі, ніж я. Він сподівався на те, що пастор стане підставною фігурою в їхній серйозній грі. Як пастор може ввійти в операцію Вольфа? Що це за операція? Чому Шелленберг сказав про поїздку Вольфа до Швейцарії, ввімкнувши радіо? Якщо він боїться сказати про це вголос, то, виходить, обергрупенфюрер Карл Вольф має всі повноваження: в нього ранг в СС, як у Ріббентропа чи Фегеляйна. Шелленберг не міг мені не сказати про Вольфа — інакше я сам запитав би його про це: «Як можна готувати операцію, граючи наосліп? Невже Захід хоче сісти за стіл з Гіммлером? А взагалі, за Гіммлером — сила, це вони розуміють. І це просто неймовірно, якщо вони сядуть за один стіл! Гаразд… Пастор буде приманкою, прикриттям, так вони всі задумали. Але ж вони, мабуть, не врахували, що Шлаг має там могутні зв'язки. Отже, я понинен так зорієнтувати старого, щоб він використав свій вплив проти тих, хто — моїми руками — відправить його туди. Я ж думав використати його як запасний канал зв'язку, а він, напевне, має зіграти відповідальнішу роль. Коли я дам йому свою легенду, а не текст Шелленберга, до нього прийдуть і з Ватікану, і від англо-американців. Ясно. Я повинен підготувати йому таку легенду, яка викличе до нього серйозний інтерес, контрінтерес у ставленні до всіх інших німців, які прибули чи збираються прибути туди. Отже, мені зараз потрібна легенда для нього — по-перше, і імена тих, кого він представляє тут як опозицію Гітлеру й Гіммлеру, — по-друге».

Штірліц довго сидів за чаркою коньяку, зайшовши у «Вайнштюбе». Тут було тихо, і ніхто не заважав йому думати.

«Один Шлаг — це і багато і мало. Мені потрібна страховка. Хто? — думав Штірліц. — Хто ж?»

Він закурив, поклав сигарету в попільничку й стиснув пальцями склянку з гарячим грогом. «Звідки в них стільки вина? Єдине, що продається без карток, — вино й коньяк. А втім, від німців можна ждати чого завгодно, тільки одне їм не загрожує — спиватися вони не вміють. Так, мені потрібна людина, яка ненавидить цю банду. І яка може бути не просто зв'язковим. Мені потрібна особистість…»

Така людина у Штірліца була. Головний лікар госпіталю імені Коха Плейшнер допомагав Штірліцу з тридцять дев'ятого року Антифашист, що ненавидів гітлерівців, він був напрочуд сміливий і витриманий. Штірліц іноді не міг зрозуміти, звідки в цього прекрасного лікаря, вченого, інтелектуала стільки лютої, мовчазної ненависті до нацистського режиму. Коли він говорив про фюрера, обличчя його ставало схожим на маску. Гуго Плейшнер кілька разів проводив спільно з Штірліцом чудові операції: вони врятували від провалу групу радянської розвідки в сорок першому році, вони роздобули надзвичайно секретні матеріали про підготовку наступу в Криму, і Плейшнер переправив їх у Москву, одержавши дозвіл гестапо на виїзд до Швеції, щоб читати лекції в університеті.

Він помер раптово півроку тому від паралічу серця. Його старший брат, професор Плейшнер, у минулому проректор Кільського університету, після превентивного ув'язнення в концтаборі Дахау повернувся додому тихим, мовчазним, із застиглою на губах покірною усмішкою. Дружина покинула його незабаром після арешту — родичі наполягли на цьому: її молодший брат дістав призначення радника з економічних питань у посольство рейху в Іспанії. Молодого чоловіка вважали перспективним, до нього прихильно ставились і в міністерстві закордонних справ, і в апараті НСДАП, тому сімейна рада поставила перед фрау Плейшнер дилему: або відмежуватися від ворога держави, свого чоловіка, або, коли їй дорожчі власні, егоїстичні інтереси, її піддадуть сімейному суду, і всі родичі публічно, через пресу, оголосять про повний з нею розрив.

Фрау Плейшнер була молодша за професора на десять років: їй було сорок два. Вона любила чоловіка: вони разом мандрували по Африці й Азії, там професор робив розкопки, виїжджаючи на літо в експедиції з археологами з берлінського музею «Пергамон». Вона спочатку відмовилась відмежуватись від чоловіка і багато хто з її сімейного клану — це були люди, зв'язані протягом останніх ста років з текстильною торгівлею, — зажадав відкритого з нею розриву. Однак Франц фон Енс, молодший брат фрау Плейшнер, умовив родичів не робити цього публічного скандалу. «Все одно, — пояснив він, — цим скористаються наші вороги. В заздрості немає міри, і мені ще цей скандал відгукнеться. Ні, краще все робити тихо й акуратно».

Він привів до фрау Плейшнер свого приятеля з клубу яхтсменів.

Тридцятилітнього красеня звали Гетц. Над ним кепкували: «Гетц не Берліхінген». Він був дуже вродливий і такий же дурний. Франц знав: він живе на утриманні пристаркуватих жінок. Утрьох вони посиділи в маленькому ресторані, і, стежачи за тим, як поводився Гетц, Франц фон Енс заспокоївся. Хоч він і дурний, але партію свою вів точно, за встановленими штампами, а коли вже штампи є, треба тільки їх удосконалювати.

Гетц був мовчазний, похмурий і могутній. Він розповів кілька смішних анекдотів. Потім досить стримано запросив фрау Плейшнер потанцювати. Стежачи за ними, Франц погордливо й самовдоволено мружився: сестра тихо сміялась, а Гетц, пригортаючись до неї все тісніше та ближче, щось шепотів їй на вухо.

Через два дні Гетц переїхав у квартиру професора. Він пожив там з тиждень — до першої поліцейської перевірки. Фрау Плейшнер прийшла до брата в сльозах: «Поверни мені його, це жахливо, що ми не разом». На другий день вона подала прохання про розлучення з чоловіком. Це зламало професора: він вважав, що дружина — його перший однодумець. Терплячи муки в таборі, він гадав, що рятує цим її чесність і свободу мислити так, як їй хочеться.

Якось уночі Гетц спитав її: «Тобі з ним було краще?» Вона тихо засміялась і, обійнявши його, сказала: «Що ти, коханий… Він умів тільки гарно говорити…»

Після звільнення Плейшнер, не заїжджаючи в Кіль, поїхав до Берліна. Брат, який мав зв'язок із Штірліцом, допоміг йому влаштуватися в музей «Пергамон». Тут він працював у відділі Стародавньої Греції. Саме тут Штірліц, як правило, призначав зустрічі своїм агентам, тому досить часто, звільнившись, він заходив до Плейшнера, і вони бродили по просторих порожніх залах величних «Пергамону» й «Бодо». Плейшнер уже знав, що Штірліц неодмінно довго любуватиметься скульптурою «Хлопчик, що виймає скабку»; він знав, що Штірліц кілька разів обійде навколо скульптурного портрета Цезаря — з чорного каменю, з білими, застиглими, несамовитими очима, зробленими з прозорого мінералу. Професор так організував маршрут їхніх прогулянок по залах, щоб Штірліц мав імогу затриматися біля античних масок: трагізму, сміху, розуму. Правда, професор не міг знати, що Штірліц, повертаючись додому, довго стояв перед дзеркалом у ванній, тренуючи обличчя, немов актор. Розвідникові, вважав Штірліц, треба вчитися управляти обличчям. Древні володіли цим мистецтвом досконало…

Якось Штірліц попросив у професора ключ від скляного ящика, В якому зберігалися бронзові статуетки з острова Самос.

— Мені здається, — сказав він тоді, — що коли я доторкнусь до цієї святині, зразу ж звершиться якесь чудо, і я стану іншим, у мене ввійде частина спокійної мудрості древніх.

Професор приніс Штірліцу ключ, і Штірліц зробив для себе зліпок. Тут, під статуеткою жінки, він організував тайник.

Він любив розмовляти з професором. Штірліц говорив:

— Мистецтво греків при всій своїй талановитості аж надто пластичне і в якійсь мірі жіночне. Римляни значно суворіші. Мабуть, тому вони ближчі до німців. Греків бентежить загальний абрис, а римляни — діти логічної завершеності, звідси й пристрасть до відточеності деталей. Подивіться, наприклад, портрет Марка Аврелія. Він герой, він об'єкт для наслідування, в нього мусять гратися діти.

— Деталі одягу, точність вирішення торса справді чудові, — несміливо заперечував Плейшнер. Після табору він розучився сперечатися, в ньому жила постійна сторожка незгода, і більше нічого. Раніше він лютився і знищував опонента. Тепер він обережно лише висував контрдоводи. — Але подивіться уважно на його обличчя. Яку думку несе в собі Аврелій? Він без думки, він пам'ятник своїй величі. Якщо ви уважно подивитесь на мистецтво Франції кінця вісімнадцятого століття, ви зможете впевнитися, що Греція перекочувала до Парижа, велика Еллада прийшла до вільнодумців…

Якось Плейшнер затримав Штірліца біля фресок «людинозвірів»: голова людини, а торс лютого вепра.

— Як вам це? — спитав Плейшнер.

Штірліц подумав: «Схоже на сьогоднішніх німців, перетворених у тупе, покірне, дике стадо». Він нічого не відповів Плейшнерові й відбувся якимись «соціальними» звуками — так він називав «м-так», «справді», «ай-яй-яй», коли мовчати було небажано, але й відповідати прямо неможливо.

Проходячи через порожні зали «Пергамону», Штірліц часто запитував себе: «Чому ж люди, творці цього великого мистецтва, по-варварському ставилися до своїх геніїв? Чому вони руйнували, й палили, і кидали на землю скульптури? Чому вони були такі бездушні до таланту своїх скульпторів і художників? Чому нам доводиться збирати чудом залишені крихти, і по цих крихтах вчити наше потомство прекрасного? Чому древні так нерозумно віддавали своїх живих богів на заклання варварам?»

Штірліц допив свій грог і запалив погаслу сигарету. «Чому я так довго згадував Плейшнера? Тільки тому, що мені не вистачає його брата? Чи я висуваю нову версію зв'язку? — Він усміхнувся: — По-моєму, я почав хитрувати навіть з самим собою. «З ким протекли його боріння? З самим собою, з самим собою…» Так, здається, у Пастернака?»

— Гер обер! — покликав він кельнера. — Я йду, рахунок, будь ласка…

Інформація для роздумів (Борман)

Про цю людину ніхто нічого не знав. Він зрідка з'являвся в кадрах кінохроніки і ще рідше на фотографіях коло фюрера. Невеликий на зріст, крутоголовий, зі шрамом на щоці, він намагався ховатися за спини сусідів, коли фотографи клацали затворами своїх камер.

Говорили, що в 1924 році він просидів чотирнадцять місяців у тюрмі за політичне вбивство. Ніхто толком не знав його до того дня, поки Гесс не полетів в Англію. Гіммлер дістав наказ фюрера навести порядок у «цьому паршивому бардаку». Так фюрер назвав партійну канцелярію, шефом якої був Гесс — єдиний серед членів партії, котрий називав фюрера на ім'я й на «ти». За ніч люди Гіммлера провели більше як сімсот арештів. Заарештували близьких співробітників Гесса, арешт не торкнувся лише найближчого помічника шефа партійної канцелярії — його першого заступника Мартіна Бормана. Більше того, він якоюсь мірою направляв руку Гіммлера: нін рятував потрібних йому людей від арешту, а непотрібних, навпаки, відправляв у табори.

Ставши наступником Гесса, він анітрохи не змінився: був, як і раніше, мовчазний, так само ходив з блокнотом у кишені, куди записував усе, що говорив Гітлер; як і раніше, жив дуже скромно. Він поводився підкреслено шанобливо з Герінгом, Гіммлером і Геббельсом, але помалу, за рік-два, зміг стати таким потрібним фюрерові, що той жартома назвав його своєю тінню. Він умів так організувати діло, що коли Гітлер цікавився чимось, сідаючи обідати, то до кави у Бормана була вже готова відповідь. Коли якось у Берхтесгадені фюреру влаштували овацію, що перетворилася в несподівану, але все-таки грандіозну демонстрацію, Борман помітив, що Гітлер стоїть на сонці. На другий день на тому самому місці Гітлер побачив дуба: за ніч Борман організував пересадку величезного дерева…

Він знав, що Гітлер ніколи заздалегідь не готує промов: фюрер покладався на експромт, і експромт йому завжди вдавався. Але Борман, особливо коли відбувалися зустрічі з державними діячами з-за кордону, не забував накидати для фюрера ряд тез, на яких варто було — з його погляду — сконцентрувати найбільшу увагу. Він робив цю непомітну, але дуже важливу роботу надзвичайно тактовно, і Гітлерові ніколи навіть на думку не спало, що програмні промови за нього пише інша людина, — він сприймав роботу Бормана як секретарську, але конче потрібну й своєчасну. І коли якось Борман захворів, Гітлер на другий день відчув, що в нього все падає з рук.

Коли військові чи міністр промисловості Шпеєр готували доповідь, у якій фюрерові подавалася препарована правда, Борман або знаходив можливість покласти цю доповідь під сукно, або в дружній, конфіденціальній розмові з Йодлем чи з Шпеєром умовляв їх пом'якшити ті чи інші факти.

— Побережімо його нерви, — казав він, — цей сурогат гіркоти можемо й повинні знати ми, а навіщо ж травмувати фюрера?

Він був недорікуватий, зате чудово вмів складати ділові папери; він був розумний, але приховував це під личиною грубуватої, прямолінійної простодушності; він був всемогутній, але вмів поводитись як простий смертний, котрий «повинен порадитись», перш ніж прийняти хоч у якійсь мірі відповідальне рішення…

Саме до цієї людини, до Мартіна Бормана, з секретною поштою із СД під грифом «Цілком секретно, відкрити особисто» надійшов лист такого змісту:

«Партайгеносе Борман! За спиною фюрера відомі мені люди починають вести гру з представниками прогнилих західних демократій у Швеції та в Швейцарії. І робиться це в час тотальної війни, робиться це в дні, коли на полях битв вирішується майбутнє світу. Будучи офіцером СД, я зміг би інформувати Вас про деякі подробиці цих зрадницьких переговорів. Мені потрібні гарантії, бо, коли цей лист потрапить в апарат СД, мене негайно знищать. Саме тому я не підписуюсь. Я прошу Вас, якщо моє повідомлення Вам здається важливим, приїхати завтра до готелю «Нойє Тор» на 13.00. Відданий фюрерові член СС і НСДАП».

Борман довго сидів з цим листом у руках. Він думав подзвонити шефу гестапо Мюллерові. Він знав, що Мюллер мусить бути йому вдячний. Мюллер, старий сищик, двічі на початку тридцятих років громив баварську організацію націонал-соціалістської партії. Потім він перейшов на службу до цієї партії, коли вона стала державною партією Німеччини. До 1939 року шеф гестапо був безпартійний: колеги в службі безпеки не могли простити йому завзятості в пору Веймарської республіки. Борман допоміг йому вступити в ряди партії, він поручився за нього перед самим фюрером. Але Борман ніколи не підпускав до себе Мюллера дуже близько, приглядався до Мюллера, зважуючи шанси; коли вже наблизити його до себе, то до кінця, відкривши йому святая святих. Інакше шкурка вичинки не варта.

«Що це? — думав Борман, десятий раз роздивляючись листа. — Провокація? Навряд. Писала хвора людина? Теж ні — це схоже на правду… А якщо він із гестапо, і якщо Мюллер теж у цій грі? Щури тікають з потопаючого корабля — все можливо… Принаймні це може стати непобитою картою проти Гіммлера. Тоді я зможу спокійно, не оглядаючись на цього негідника, перевести всі партійні гроші в нейтральні банки на ім'я моїх, а не його людей…»

Борман довго розмірковував над цим листом, але до якогось певного рішення так і не прийшов.

Айсман увімкнув магнітофон. Він, не кваплячись, курив і уважно прислухався до глухуватого голосу Штірліца.

«— Скажіть, вам було страшно ці два місяці, які ви провели в нашій тюрмі?

— Мені було страшно всі ці одинадцять років, відколи ви стоїте при владі.

— Демагогія. Я вас питаю: вам було страшно, коли ви сиділи у нас в камері, в тюрмі?

— Звісна річ.

— Звісна річ. Вам би не хотілося потрапити сюди ще раз, якщо станеться диво? Якщо ми вас випустимо?

— Ні. Мені взагалі не хотілося б мати з вами справи.

— Чудово. А коли я поставлю умову: ми вас звільнимо лише тоді, якщо ви зі мною будете підтримувати добрі стосунки, чисто людські?

— Чисто людські, добрі стосунки з вами для мене будуть просто природним виявом мого ставлення до людей. Коли ви до мене приходитимете як людина, а не як функціонер націонал-соціалістської партії, ви й будете для мене людиною.

— Але я приходитиму до вас як людина, що врятувала вам життя.

— Ви хочете допомогти мені просто за велінням серця чи розраховуєте на мене?

— Я на вас розраховую.

— У такому разі я маю переконатися, що мета, яку ви ставите собі, добра.

— Вважайте, що моя мета надміру чесна.

— Що ви мене проситимете зробити?

— У мене є приятелі — люди науки, партійні функціонери, військові, журналісти, — словом, особистості. Мені було б цікаво, коли б ви, якщо мені, звичайно, вдасться умовити начальство звільнити вас, поговорили з цими людьми. Я не проситиму вас, щоб ви звітували мені про ці розмови. Я, правда, не відповідаю за те, що можуть поставити диктофони в сусідній кімнаті, але ви можете піти в ліс, поговорити там. Мені просто буде цікаво потім спитати вашу думку про той ступінь зла чи про ту міру добра, які, з вашого погляду, характеризують цих людей. Таку дружню послугу ви змогли б вробити?

— Припустімо… Але в мене вже зараз виникає немало запитань з того приводу, чому саме таку пропозицію я чую.

— А ви запитуйте.

— Або ви занадто довіряєте мені і просите в мене підтримки в тому, в чому не можете просити підтримки ні в кого, або ви мене провокуєте. Якщо ви мене провокуєте, то наша розмова піде по колу.

— Тобто?

— Тобто ми знову не знайдемо спільної мови. Ви залишитесь функціонером, а я — людиною, яка вибирає шлях по своїй силі, щоб не стати функціонером.

— Що вас може запевнити в тому, що я вас не провокую?

— Тільки погляд у вічі.

— Будемо вважати, що ми з вами обмінялися вірчими грамотами».

— Підготуйте мені довідку про поведінку пастора в тюрмі, — попросив Айсман, коли закінчив прослухувати плівку. — Все: про його манеру поведінки, про його контакти, розмови з іншими ув'язненими… Одним словом, максимум подробиць.

… Відповідь, яку йому принесли через годину, була аж надто несподіваною. Виявляється, в січні 1945 року пастора Шлага звільнили з тюрми. Із справи не можна було збагнути, чи дав він згоду працювати на СД, чи його звільнили внаслідок якихось інших, незрозумілих причин. Була лише усна директива Шелленберга — випустити Шлага під нагляд Штірліца. Та й годі.

Ще через півгодини йому принесли останній документ: із Шлагом, після звільнення, працював спеціальний агент VI управління Клаус.

— Де його матеріали? — спитав Айсман.

— Він був на прямому зв'язку з штандартенфюрером Штірліцом.

— Хіба записів не залишилось?

— Ні, — відповіли йому з картотеки, — записів в інтересах операції не вели…

— Знайдіть мені цього агента, — попросив Айсман. — Але так, щоб про це знали тільки троє: ви, я і він…

27.2.1945 (12 годин 01 хвилина)

На зустріч з Борманом — а Штірліц дуже сподівався, що ця зустріч відбудеться, наживка на гачок була смачна, — він їхав повільно, кружляючи по вулицях, переперевіряючи про всяк випадок, чи нема за ним хвоста. Цю перевірку він робив машинально; ніщо за останні дні не здавалося йому тривожним, і ні разу він не прокидався серед ночі, як бувало досі, коли він усім своїм єством відчував тривогу. Він тоді довго лежав з розплющеними очима, не вмикаючи світла, і старанно аналізував кожну свою хвилину, кожне слово, сказане в розмові з будь-якою людиною, навіть з молочником, навіть з випадковим попутником у вагоні метро. Штірліц намагався їздити тільки в машині — він уникав випадкових контактів. Але він вважав, що ізолювати себе взагалі від світу теж нерозумно, мало яке завдання може прийти. Отоді різка зміна поведінки могла насторожити тих, хто стежив за ним, а те, що за кожним у рейху стежили Штірліц знав напевне.

Він уважно продумував кожну дрібницю: люди його професії завжди згорали на дрібницях. Саме аналізування дрібниць двічі рятувало його від провалу.

…Штірліц машинально подивився в дзеркальце і здивовано присвиснув: той «вандерер», що пристроївся за ним на Фрідріхштрасе, невідступно йшов слідом. Штірліц різко натиснув на педаль акселератора — «хорх» швидко рвонув з місця. Штірліц помчав на Александерплац, потім звернув до Бергштрасе, мимо кладовища вигулькнув на Ветераненштрасе, оглянувся й зрозумів: хвіст — якщо це був хвіст — відстав. Штірліц зробив ще одне контрольне коло: проїхав мимо свого улюбленого ресторанчика «Грубий Готліб» і тут — час у нього ще був — зупинився.

«Коли вони знов причепляться, — подумав він, — значить щось сталося. А що могло статися? Зараз сядемо, вип'ємо коньяку й подумаємо, що могло статися…»

Він дуже любив цей старовинний кабачок. Його називали «Грубий Готліб» тому, що хазяїн, зустрічаючи гостей, казав усім незалежно від рангів, чинів, від становища в суспільстві:

— Чого приперся, жирний кабан? Ще й молодицю з собою привів — нічого собі… Пивна бочка, туша старої корови, вим'я хворої жирафи, а не молодиця! Зразу видно, що дружина! Учора, бач, з гарненькою тварючкою приходив! Буду я тебе покривати, — пояснював він дружині гостя, — так я тебе й покриватиму, пес паршивий…

Згодом Штірліц став помічати, що найшанованіших клієнтів Готліб лаяв надто добірною лайкою: в цьому, мабуть, теж виявлялася повага навпаки…

Готліб зустрів Штірліца неуважно:

— Іди дудли пиво, лобуряко…

Штірліц потис йому руку, ткнув дві марки й сів біля дубового столика в кутку, за колоною, на якій було написано лайки мекленбурзьких рибалок — солоні і вкрай цинічні. Це найбільше подобалося підстаркуватим жінкам промисловців.

«Що могло статися? — все ще думав він, попиваючи свій коньяк. — Зв'язку я не жду — отже, тут провалу бути не може. Старі справи? Вони не можуть упоратися з новими — саботаж зростає, такого саботажу в Німеччині ще ніколи не було. Ервін… Стоп. А що, коли вони знайшли передавач?»

Штірліц витяг сигарети, і йому страшенно захотілося вдихнути тютюнового диму, тому він не став курити зовсім.

Йому захотілося зараз же поїхати до руїн будинку Ервіна й Кет.

«Я зробив головну помилку, — зрозумів він. — Я повинен був сам обшукати всі лікарні: а раптом їх поранено? Телефонам я даремно повірив… Це я зроблю зразу ж, як тільки поговорю з Борманом… Він повинен прийти до мене: коли на них тиснуть, вони стають демократичними. Вони бувають недоступними, коли їм добре, а якщо відчувають кінець, стають полохливими, добрими й демократичними. Зараз мені треба відкласти все, навіть Ервіна й Кет. Спершу я повинен домовитися з цим катом».

Він вийшов, сів за руль і не поспішаючи поїхав на Інваліденштрасе, до музею природознавства. Там до готелю «Нойе Тор» незабаром має приїхати Борман.

Він їхав повільно, раз по раз поглядаючи в дзеркальце: чорного «вандерера» ззаду не було.

«Може, це Шелленберг вирішив промацати мене перед операцією із Шлагом? — подумав він. — Теж, між іншим, резонне пояснення. А може, здають нерви?»

Він знов глянув у дзеркальце — ні, вулиця була безлюдна. Лише на тротуарах дітвора ганяла на роликах і дзвінко сміялась. До пошарпаних стін будинків тулилися черги: мабуть, люди чекали м'яса.

Штірліц залишив машину біля клініки «Шаріте» і через великий парк лікарні вийшов до музею. Тут було тихо й спокійно: анікогісінько на вулиці. Він навмисне вибрав саме це місце — тут усе видно як на долоні.

«А втім, вони могли посадити своїх людей у готелі. Якщо Борман сказав Гіммлерові, так і зроблять. А якщо ні, тоді його люди вештатимуться тут, коло входу, на тому боці, вдаючи наукових співробітників, не інакше…»

Штірліц сьогодні був у цивільному, він надів ще й свої димчасті окуляри у великій роговій оправі й низько на лоб насунув берет — так що здалеку впізнати його було важко. При вході в музей, у вестибюлі, стояв величезний малахіт з Уралу і аметист із Бразілії. Штірліц завжди довго стояв коло аметисту, але любувався він уральським самоцвітом.

Потім, не кваплячись, він пройшов через великий зал з вибитими шибками: там стояв макет дивовижного динозавра. Звідси він міг спостерігати за майданом перед музеєм і за готелем. Ні, все спокійно й тихо, навіть дуже спокійно й тихо. Штірліц був у музеї сам-один — зараз це, як кажуть, не грало йому на руку.

Він спинився біля цікавого експоната: тринадцять стадій розвитку черепа. Череп № 8 — павіан, № 9 — гібон, № 10 — орангутанг, № 11 —горила, № 12 — шимпанзе, № 13 — людина.

«Чому тринадцята людина? Все проти людини, навіть цифри, — подумки засміявся він. — Хоч би була дванадцята чи чотирнадцята… А тут на тобі — саме тринадцята… Скрізь мавпи, — все ще думав Штірліц, затримавшись біля чучела горили Боббі. — Чому нони приділяють стільки уваги мавпам, га?»

На планочці стояв напис: «Горилу Боббі привезено до Берліна 29 березня 1928 року, коли їй було три роки. Померла 1 серпня 1935 року, 1,72 метра заввишки і 266 кілограмів ваги».

«А непомітно, — думав Штірліц, укотре уже розглядаючи чучело, — ніби й не жирна. Я вищий за неї, а вагу маю сімдесят два».

Він одійшов від чучела мавпи, ніби розглядав його здалеку, і спинився біля великого вікна, з якого було видно протилежний тротуар Інваліденштрасе. Штірліц глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин.

Саме зараз, за легендою Штірліца, до нього мав прийти агент Клаус. Він надіслав на його адресу шифровку сьогодні вранці — через секретаріат. Усі знали, що він зустрічається з агентами в музеях. Викликавши Клауса, він хотів досягти ось чого: головне — алібі, якщо Борман повідомить про лист Гіммлерові, а той накаже прочесати весь район і всі будинки біля «Нойє Тор»; і другорядне — ще раз підтвердити, хоч і непрямо, алібі в справі Клауса, який безслідно зник.

Штірліц перейшов до іншого залу: на Інваліденштрасе все ще було безлюдно. Тут він затримався біля рідкісного експоната, знайденого в лісах Веденшлосс у вісімнадцятому столітті. З шматка дерева стирчали роги оленя і шматок розбитого черепа: мабуть, сильна тварина промахнулася під час весняних любовних боїв, і вцілила не в суперника, а в стовбур…

Штірліц почув гомін голосів і кроки — безліч лунких кроків. «Облава»! Але до нього долинули дитячі голоси, і він обернувся: вчителька в старих, стоптаних і начищених до блиску чоловічих черевиках привела учнів — мабуть, шостого класу — проводити тут урок ботаніки. Діти притихли й дивилися на експонати зачаровано, І тому їхній швидкий шепіт здавався тривожним.

Штірліц дивився на дітей. У їхніх очах не було тієї дитячої, чудової пустотливості. Вони слухали вчительку уважно, дуже по-дорослому.

«Яке ж прокляття нависло над цим народом? — подумав Штірліц. — Як могло статися, що маячні ідеї прирекли дітей на цей голодний, старечий жах? Як нацистам, що сховалися в бункери, де повно шоколаду, сардин і сиру, вдалося виставити своїм заслоном тендітні тіла цих хлопчиків? І — найстрашніше — як виховали в цих дітях сліпу впевненість у тому, що найвищий смисл життя — це смерть за ідеали фюрера?»

Він вийшов через запасний вихід о першій годині п'ять хвилин. Нікого біля готелю не було. Задвірками Штірліц пробрався до Шпреє, походив там трохи, потім сів у машину і поїхав до себе в СД. Хвоста за собою він не побачив і тоді, коли повертався назад.

«Тут щось не так, — сказав він сам собі. — Щось вийшло дивне. Якби Борман чекав, я не міг би не помітити».

…А Борман не міг вийти з бункера: фюрер виголошував промову, і в залі було багато людей, а він стояв ззаду, трохи ліворуч від фюрера. Він не міг вийти, коли говорив фюрер. Це було б безумством. Він хотів піти, він вирішив побачити ту людину, яка надіслала йому листа. Але він вийшов із бункера лише о третій годині.

«Як же мені знайти його? — думав Борман, повертаючись до партійної канцелярії. — Я нічим не ризикую, зустрівшись з ним, але я ризикую, відмовляючись від зустрічі».

«Д-8 — Мюллеру

Цілком секретно.

Надруковано в одному примірнику.

Автомобіль марки «хорх», номерний знак ВКР-821, одірвався від спостереження в районі Ветераненштрасе. Судячи з усього, водій помітив машину спостереження. Пам'ятаючи ваші вказівки, ми не стали за ним гнатися, хоча форсований мотор давав нам змогу це зробити. Передавши службі Н-2 повідомлення про напрямок, у якому поїхав «хорх» ВКР-821, ми повернулися на базу».

«В-192 — Мюллеру.

Цілком секретно.

Надруковано в одному примірнику.

Прийнявши спостереження за машиною марки «хорх», номерний знак ВКР-821, мої співробітники встановили, що хазяїн цього автомобіля о 12.27 увійшов др приміщення музею природознавства. Через те що нас попередили про високу професіональну підготовленість об'єкта спостереження, я вирішив не «вести» його по музею одним чи двома «відвідувачами». Мій агент Ільзе одержала завдання взяти своїх учнів із середньої школи і провести урок у залах музею. Дані спостереження Ільзе дають змогу з цілковитою впевненістю повідомити, що об'єкт ні з ким із сторонніх у контакт не вступав. Графічний план експонатів, біля яких об'єкт затримався довше, ніж коло інших, додаю. Об'єкт залишив приміщення через запасний вихід, яким користуються працівники музею, о 13.05».

27.2.1945 (15 годин 00 хвилин)

Мюллер сховав донесення в папку і підняв трубку телефону.

— Мюллер, — відповів він, — слухає вас.

— «Товариша» Мюллера вітає «товариш» Шелленберг, — пожартував начальник політичної розвідки. — Чи вам більше до вподоби звертання «містер»?

— Мені більше до вподоби звертання «Мюллер», — сказав шеф гестапо. — Категорично, скромно і зі смаком. Я слухаю вас, дружище.

Шелленберг прикрив трубку телефону долонею й подивився на Штірліца. Той сказав:

— Еге ж. І зразу ж у лоб. А то він вислизне, як лис…

— Дружище, — сказав Шелленберг, — до мене прийшов Штірліц, ви, мабуть, пам'ятаєте його… Так? Тим більше. Він просто розгубився: або за ним стежать злочинці, а він живе в лісі сам-один; або йому на хвіст сіли ваші люди. Ви не допомогли б розібратися в цьому ділі?

— Якої марки його автомобіль?

— Якої марки ваш автомобіль? — знову закривши трубку долонею, спитав Шелленберг.

— «Хорх».

— Та не закривайте ви долонею трубки, — долинув голос Мюллера, — хай візьме трубку Штірліц.

— Ви що, всевидець? — спитав Шелленберг.

Штірліц узяв трубку й сказав:

— Хайль Гітлер!

— Добрий день, дружище, — відповів Мюллер. — Номерний знак вашої машини часом не ВКР-821?

— Саме так, обергрупенфюрер…

— Де вони сіли вам на хвіст? На Курфюрстендам?

— Ні. На Фрідріхштрасе.

— Відірвалися ви від них на Ветераненштрасе?

— Так точно.

Мюллер засміявся:

— Я їм в'язи поскручую — називається робота! Не хвилюйтесь, Штірліц, за вами йшли не злочинці. Живіть собі спокійно в своєму лісі. Це були наші люди. Вони водять «хорх», схожий на ваш… Одного американця з південних штатів. Кажу вам, живіть собі, як жили, але якщо мені, понад усяке сподівання, сплутавши вас знову з американцем, донесуть, що ви буваєте в «Цигойнакеллер» на Кудам, я покривати вас не стану…

«Цигойнакеллер» — «Циганський підвал» — невеличкий кабак, куди було заборонено ходити військовим і членам партії.

— А коли мені треба там бувати в службових справах? — спитав Штірліц.

— Все одно — посміхнувся Мюллер, — якщо хочете призначати зустрічі своїм людям в клоаках, краще йдіть у «Мехіко».

Це був «хитрий» кабак Мюллера, в ньому працювала контррозвідка. Штірліц знав це від Шелленберга. Той, звичайно, не мав права говорити про це: було видано спеціальний циркуляр, який забороняв ходити в «Мехікобар» членам партії і військовим, тому наївні балакуни вважали себе там у повній безпеці, їм і на думку не спадало, що кожен столик прослухує гестапо.

— Тоді спасибі, — відповів Штірліц. — Якщо ви мені даєте санкцію, я призначатиму зустрічі з моїми людьми саме в «Мехіко». Але коли мене візьмуть за барки — я прийду до вас по допомогу.

— Приходьте. Завжди буду радий бачити вас, дружище. Хайль Гітлер!

Штірліц повернувся до себе з дивним почуттям: взагалі він повірив Мюллерові, бо той грав з відкритими картами. Але чи не занадто з відкритими? Почуття міри — це найголовніше в будь-якій роботі. В розвідці — особливо. Часом навіть надмірна підозріливість здавалася Штірліцу менш небезпечною, ніж зайва відвертість.

«Мюллеру.

Цілком секретно. Надруковано в одному примірнику.

Сьогодні о 19.42 об'єкт викликав службову машину ВКН-441. Об'єкт попросив шофера відвезти його до зупинки метро «Міттльплац». Тут він вийшов з машини. Спроба виявити об'єкт на інших зупинках не мала успіху.

Вернер»

Мюллер сховав це донесення в свою пошарпану папку, де лежали надзвичайно секретні й дуже важливі справи, і знов повернувся до вивчення матеріалів про Штірліца. Він відзначив червоним олівцем те місце, де повідомлялося, що вільний час об'єкт полюбляє проводити в музеях, призначаючи там побачення своїм агентам.

Міра довір'я

Обергрупенфюрер СС Карл Вольф передав листа особистому пілоту Гіммлера.

— Якщо вас зіб'ють, — сказав він лагідним голосом, — на війні як на війні — все може бути, ви мусите цього листа спалити ще до того, як відстебнете лямки парашута.

— Я не можу спалити листа до того, як відстебну лямки парашута, — відповів педантичний пілот, — бо мене тягтиме по землі. Але перше, що я зроблю, відстебнувши лямки, — то це спалю листа.

— Добре, — посміхнувся Вольф. — Що ж, погодимося на цей варіант. Причому ви мусите спалити листа, навіть коли вас підіб'ють над рейхом.

У Карла Вольфа були всі підстави побоюватись: якщо його лист потрапить до рук будь-якої іншої людини, крім Гіммлера, — долю його буде вирішено.

Через сім годин листа розпечатав Гіммлер.

«Рейхсфюрер!

Зразу ж, як тільки я повернувся до Італії, почав розробляти план виходу на Даллеса: не в організаційному аспекті, а, скоріш, у стратегічному. Дані, які є в моєму розпорядженні, дали мені змогу дійти головного висновку: союзників так само, як і нас, тривожить реальна перспектива створення в Північній Італії комуністичного уряду. Навіть якщо такий уряд створять чисто символічно, Москва матиме прямий шлях до Ла-Маншу — через комуністів Тіто, з допомогою італійських комуністичних вождів і Моріса Тореза. Отже, виникає близька загроза створення «поясу більшовизму» від Белграда, через Геную, — в Канни і Париж.

Моїм помічником в операції став Еуген Дольман — його мати, до речі, італійка, має найширші зв'язки серед вищої аристократії, настроєної пронімецьки, але антинацистськи. Для мене ж поняття «Німеччина» і «націонал-соціалізм» нероздільні, і, оскільки німецькофільські настрої фрау Дольман превалюють над іншими, я вважав за доцільне залучити Еугена для розробки деталей операції, бо зв'язки його матері могли нам знадобитися в плані відповідної обробки союзників.

Я вирішив, і Дольман узявся, через італійські канали, проінформувати Даллеса, що смисл можливих переговорів полягає в тому, щоб Захід зміг узяти під контроль усю Північну Італію до того, як хазяями становища стануть комуністи. Причому ми вважали, що ініціатива має йти не від нас: мені здавалося доцільнішим, щоб союзники «дізналися» про ці мої настрої через свої агентурні можливості. Тому я дав санкцію Дольманові провести таку операцію: за відомостями гестапо, молодший офіцер танкових військ СС Гідо Ціммер, як було помічено, часто розмовляв з італійцями про те, що війну програли і становище безнадійне. На дружній вечірці, куди «випадково» потрапив Дольман, він, перед самим ранком, коли вже багато випили, сказав Ціммеру, що стомився від цієї проклятущої, безцільної війни. Агентурна розробка дала мені змогу з'ясувати, що вже наступного дня Ціммер у розмові з бароном Луїджі Паріллі сказав: коли вже Дольман проклинає війну, то це означає, що так само думає і Карл Вольф, а в руках Вольфа — доля всієї Північної Італії і всіх німецьких військ, розквартированих тут. Луїджі Паріллі в минулому був представником американської компанії «Келвілейшн корпорейшн», і його контакти з Америкою тут широковідомі, хоч він завжди підтримував режим дуче. До того ж його тесть — крупний ліванський банкір, зв'язаний як з британським, так і з французьким капіталом. Розмови Ціммера з Паріллі було цілком досить, щоб Дольман запросив Гідо Ціммера на конспіративну квартиру і виклав йому всі зібрані на нього компрометуючі дані. «Цього достатньо, щоб зараз же відправити вас на шибеницю, — сказав він Ціммеру, — врятувати вас може лише одне — чесна боротьба за Німеччину. А в цій боротьбі важливі й дипломатичні, невидимі бої». Одним словом, Ціммер дав згоду працювати на нас.

Назавтра Ціммер, зустрівшися з бароном Паріллі, вже говорив йому, що тільки вождь СС в Італії Вольф може врятувати Північну Італію від комуністичної загрози, яку несуть із собою партизани, що орудують у горах і в містах по всій країні, але, звичайно, якби він діяв разом із союзниками, це можна було б зробити швидко й напевно. Барон Паріллі, який мав чималі фінансові інтереси в Туріні, Генуї й Мілані, вислухав Ціммера з неабиякою цікавістю і взявся допомогти нам налагодити такі контакти із західними союзниками. Звісна річ, Ціммер написав рапорт про цю розмову на моє ім'я, і таким чином усю операцію ми з того моменту підстрахували і надали їй вигляду гри з союзниками, що велася під контролем СС в інтересах фюрера й рейху.

21 лютого барон Паріллі виїхав у Цюріх. Там він зв'язався із своїм знайомим Максом Гюсманом. Той допоміг установити контакт з майором Вайбелем, кадровим офіцером швейцарської розвідки. Вайбель мотивував свою згоду допомогти встановити контакти між СС і американцями егоїстичними інтересами підданого Швейцарії: справа в тому, що Генуя — це порт, який використовують здебільшого швейцарські фірми. Коли ж Італія потрапить під комуністичне іго — постраждають і швейцарські фірми. Мені також удалося з'ясувати, що майор Вайбель дістав освіту в Німеччині, закінчивши університети в Базелі й Франкфурті.

В розмові з бароном Паріллі Вайбель сказав, що слід дотримуватись максимальної обережності, бо він ризикує, допомагаючи налагоджувати контакти. Це, він сказав, порушує нейтралітет Швейцарії, а тепер позиція росіян така сильна, що порушення таємниці примусить його уряд відмежуватися від нього й зосередити весь можливий удар персонально на ньому. Паріллі запевнив майора Вайбеля, що в розголошенні таємниці ніхто не зацікавлений, крім росіян та комуністів. «А оскільки, — провадив він далі, — серед нас, я сподіваюсь, немає жодного комуніста, тим паче російського, можна не боятися за розголос інформації».

Як повідомив Вайбель, на другий день після розмови з Паріллі він запросив на обід Аллена Даллеса і його помічника Геверніца.

«В мене є два приятелі, які висувають цікаву ідею, — мовив він, — якщо ви хочете, я можу вас познайомити». Даллес відповів, що він хотів би зустрітися з товаришами Вайбеля пізніше — після того, як з ними поговорить його помічник.

Відбулася розмова між Паріллі й Геверніцом. Я вам сповіщав уже, що цей Геверніц — син не Егона Геверніца, а Герхарда фон Шульц-Геверніца, професора економіки Берлінського університету. Поїхавши до Америки після захисту докторської дисертації у Франкфурті (я, до речі, подумав, чи не було встановлено першого контакту між Вайбелем і Геверніцом іще в Німеччині, вони ж обидва закінчили той самий університет), він почав працювати в міжнародних банківських концернах у Нью-Йорку, де тоді ж орудував Аллен Даллес.

Під час розмови Паріллі запитав: «Чи готові ви зустрітися з штандартенфюрером СС Дольманом для конкретнішого обговорення цієї та інших проблем?» Геверніц погодився з цією пропозицією, хоч, на думку Паріллі, він поставився до висловленої пропозиції з певною недовірою й підозріливістю, властивою інтелігентам, які прийшли в розвідку.

Я дав санкцію на поїздку Дольмана в Швейцарію. Там, на озері Чіасо, його зустріли Гюсман і Паріллі. Коли вони прибули в Лугано, в невеличкий ресторан «Б'янкі», Дольман, як і домовились, заявив: «Ми хочемо переговорів із західними союзниками для того, щоб зірвати план Москви, за яким має бути створено комуністичний уряд Північної Італії. Це завдання змушує нас відкинути колишні образи й думати про завтрашній день, перекресливши весь взаємний біль дня вчорашнього. Світ повинен бути справедливим і достойним».

Гюсман відповів, що єдино можливі переговори — це переговори про беззастережну капітуляцію.

«Я не піду на зраду, — сказав Дольман, — та й ніхто в Німеччині не піде на це».

Гюсман, однак, наполягав на концепції «беззастережної капітуляції», але розмови не припиняв, незважаючи на тверду негативну позицію, що її зайняв Дольман відповідно до тієї партитури, яку ми з ним попередньо розписали.

Далі, перепинивши Гюсмана, заговорив помічник А. Даллеса Поль Блюм. Саме Блюм передав Дольманові прізвища двох керівників італійського Опору: Ферручі Паррі й Усміяні. Ці люди знаходяться в нашій тюрмі. Вони не комуністи, і це дало нам змогу зробити висновок: американці так само, як і ми, занепокоєні комуністичною загрозою Італії. Їм потрібні герої Опору некомуністи, які змогли б у потрібний момент очолити уряд, відданий ідеалам Заходу.

«Якщо цих людей звільнять і привезуть до Швейцарії, — сказав представник Даллеса, — ми могли б продовжити наші зустрічі».

Коли Дольман повернувся до мене, я зрозумів, що переговори почалися, бо інакше й не можна розцінити цього прохання про звільнення двох італійців. Дольман висловив припущення, що Даллес чекає, щоб я прибув до Швейцарії. Я поїхав до фельдмаршала Кессельрінга. В результаті п'ятигодинної розмови я прийшов до висновку, що фельдмаршал погодився на почесну капітуляцію, хоча ніяких прямих запевнень Кессельрінг не давав, просто, мабуть, за традицією побоюючись відверто розмовляти з представником служби безпеки.

На другий день Паріллі прибув до мене на конспіративну квартиру, що коло озера Гарда, і передав мені від імені Даллеса запрошення на нараду в Цюріх. Таким чином, післязавтра я від'їжджаю в Швейцарію. На випадок, якщо це пастка, я висуну офіційну версію про викрадення. Якщо ж це початок переговорів — я проінформую вас у наступному листі, якого надішлю зразу ж, як тільки повернуся в свою ставку.

Ваш Карл Вольф»

«Пергамон» розбомбили англійці, але професор Плейшнер не став евакуюватися разом з усіма науковими співробітниками. Він дістав дозвіл лишитися в Берліні і бути хранителем хоча б тієї частини будинку, яка вціліла.

Саме до нього зараз і поїхав Штірліц.

Плейшнер, побачивши його, дуже зрадів, потягнув у свій підвал і поставив на електроплитку кофейник.

— Ви тут не мерзнете?

— Мерзну аж до задубіння. А що ж робити? Хто тепер не мерзне, хотів би я знати?

— В бункері у фюрера дуже добре топлять…

— Ну, це зрозуміло… Вождь має жити в теплі. Хіба можна порівняти наші клопоти з його тривогами й. турботами? Ми є ми, кожен про себе, а він думає про всіх німців.

Штірліц уважно оглянув підвал: жодної віддушини тут не було, апаратури підслухування сюди не ввіткнеш. Тому, затягнувшись міцною сигаретою, сказав:

— Годі вам, професоре… Скажений маньяк підставив голови мільйонів під бомби, а сам сидить, як сволота, в безпечному місці й дивиться кінокартини разом із своєю бандою…

Обличчя Плейшнера стало біле як крейда, і Штірліц пожалкував, що сказав усе це, і пожалкував, що взагалі прийшов до нещасного старого у своїй справі.

«Але чому моя справа? — подумав він. — Усе-таки — це їх, німців, справа і, виходить, його справа.»

— Ну, — мовив Штірліц, — відповідайте ж… Ви не згодні зі мною?

Професор усе ще мовчав.

— Так от, — сказав Штірліц, — ваш брат і мій друг допомагав мені. Ви ніколи не цікавились моєю професією: я штандартенфюрер СС і працюю в розвідці.

Професор сплеснув руками, ніби закриваючи обличчя від удару.

— Ні, — сказав він. — Ні і ще раз ні! Мій брат ніколи не був і не міг бути провокатором! Ні! — повторив він уже голосніше. — Ні! Я вам не вірю!

— Він не був провокатором, — відповів Штірліц, — а я справді працюю в розвідці. В радянській розвідці…

І він простяг Плейшнерові листа. Це був передсмертний лист його брата.

«Друже. Спасибі тобі за все. Я багато чого навчився в тебе. Я навчився, як треба любити і як треба в ім'я цієї любові вміти ненавидіти тих, хто несе народу Німеччини рабство. Плейшнер»

— Він написав так, побоюючись гестапо, — пояснив Штірліц, забираючи листа. — Рабство німецькому народові, як ви самі розумієте, несуть орди більшовиків і армія американців. Їх же, більшовиків та американців, ми й мусимо, як учить ваш брат, ненавидіти… Хіба не так?

Плейшнер довго мовчав, забившись у величезне крісло.

— Я аплодую вам, — озвався він нарешті, — я розумію… Ви можіте покластися на мене в усьому. Але я повинен сказати вам зразу: як тільки мене вдарять канчуком по ребрах, я розповім усе.

— Я знаю, — відповів Штірліц. — Що ви вважаєте за краще: моментальну смерть від отрути чи тортури в гестапо?

— Якщо не дано третього, — посміхнувся Плейшнер своєю несподіваною беззахисною усмішкою, — звичайно, я вважаю за краще отруту.

— Тоді ми зваримо кашу, — посміхнувся Штірліц, — добру кашу…

— Що я повинен зробити?.

— Нічого. Жити. І бути готовим у будь-яку хвилину до того, щоб зробити конче потрібне.

7.3.1945 (22 години 03 хвилини)

— Добрий вечір, пасторе, — сказав Штірліц, швидко зачиняючи за собою двері. — Пробачте, що я так пізно. Ви вже спали?

— Добрий вечір. Я вже спав, але хай це вас не тривожить; заходьте, будь ласка, зараз я засвічу свічки. Сідайте.

— Спасибі. Де можна сісти?

— Де завгодно. Тут тепліше, біля кахля… Може, сюди?

— Я зразу ж застуджуюсь, коли виходжу з тепла в холод. Завжди краще одна, постійна температура. Пасторе, хто у вас жив місяць тому?

— У мене жив один чоловік.

— Хто він?

— Я не знаю.

— Ви не поцікавилися, хто він?

— Ні. Він просив притулку, йому було погано, і я не міг відмовити.

— Це добре, що ви мені так упевнено брешете. Він казав вам, що він марксист. Ви сперечалися з ним як з комуністом. Він не комуніст, пасторе. Він ніколи ним не був. Він мій агент, він провокатор гестапо.

— Ах, он воно що… Я розмовляв з ним як з людиною. Це не так важливо, хто він: комуніст чи ваш агент… Він просив порятунку. Я не міг відмовити йому.

— Ви не могли йому відмовити, — повторив Штірліц, — і вам не так важливо, хто він: комуніст чи агент гестапо… А якщо через те, що вам важлива лише «просто людина», абстрактна людина, конкретні люди потрапляють на шибеницю — це для вас важливо?!

— Так, це важливо для мене…

— А якщо — ще конкретніше — на шибениці першими будуть ваші сестра і її діти — це для вас важливо?!

— Це ж злочин!

— Говорити, що вам не так важливо, хто перед вами — комуніст чи агент гестапо, — ще більший злочин, — відповів Штірліц сідаючи. — Причому ваш злочин догматичний, а тому особливо страшний. Сядьте. І слухайте мене. Вашу розмову з моїм агентом записали на плівку. Ні, це не я робив, це все робив він. Я не знаю, що з ним: він надіслав мені дивного листа. І потім, без плівки, яку я знищив, йому не повірять. З ним взагалі не стануть розмовляти, бо він мій агент. Що стосується вашої сестри, то її мають заарештувати, як тільки ви перейдете кордон Швейцарії.

— Але я не збираюся переходити кордон Швейцарії.

— Ви перейдете його, а я подбаю, щоб ваша сестра була в безпеці.

— Ви ніби перевертень… Як я можу вірити вам, коли у вас стільки облич?

— Вам нічого більше не лишається, пасторе. І ви поїдете до Швейцарії хоча б для того, щоб урятувати життя своїх рідних. Чи не поїдете?

— Так. Я поїду. Щоб урятувати їм життя.

— Чому ви не спитаєте, що вам доведеться робити в Швейцарії? Ви відмовитесь туди поїхати, якщо я доручу вам висадити в повітря кірху. Хіба не так?

— Ви розумна людина. Ви, мабуть, точно вичислили, що в моїх силах і що понад мої сили…

— Правильно. Вам жаль Німеччину?

— Мені жаль німців.

— Добре. Чи не здається вам, що мир — не гаячись жодної хвилини — це вихід для німців?

— Це вихід для Німеччини…

— Софістика, пасторе, софістика. Це вихід для німців, для Німеччини, для людства. Нам гинути не страшно — ми віджили своє, і, крім того, ми самотні підстаркуваті чоловіки. А діти?

— Я слухаю вас.

— Кого ви зможете знайти в Швейцарії з ваших колег, які беруть участь у русі пацифістів?

— Диктатурі знадобилися пацифісти?

— Ні, диктатурі не потрібні пацифісти. Вони потрібні тим, хто тверезо оцінює момент, розуміючи, що кожен новий день війни — це нові жертви, причому безглузді.

— Гітлер піде на переговори?

— Гітлер на переговори не піде. На переговори підуть інші люди. Але це — завчасна розмова. Спочатку мені треба мати гарантії, що ви зв'яжетеся там із впливовими людьми. Потрібні люди, икі зможуть допомогти вам розпочати переговори з представниками, вхідних держав. Хто може допомогти вам у цьому?

Пастор знизав плечима:

— Така фігура, як президент швейцарської республіки, вас улаштує?

— Ні. Це офіційні канали. Це несерйозно. Я маю на увазі діячів церкви, впливових у цьому світі людей.

— Усі діячі церкви впливові люди в цьому світі, — сказав пастор, але, побачивши, як знову пересмикнулось обличчя Штірліца, швидко додав: — У мене там багато друзів. Було б наївно, коли б я вам щось обіцяв, але думаю, мені пощастить обговорити це питання з серйозними людьми. Брюнінг, наприклад… Його поважають… Але ж мене спитають, кого я представляю.

— Німців, — коротко відповів Штірліц. — Якщо вас запитають, хто конкретно має намір вести переговори, то ви запитаєте: «А хто конкретно поведе їх від Заходу?» Але це через зв'язок, який я вам дам…

— Через що? — не зрозумів пастор.

Штірліц усміхнувся й пояснив:

— Усі деталі ми ще обговоримо. Поки що для нас важливо, щоб була принципова домовленість.

— А де гарантія, що сестра та її діти нe попадуть на шибеницю?

— Я звільнив вас із тюрми?

— Так.

— Як ви думаєте, це легко було?

— Думаю, що ні.

— Як ви думаєте, маючи на руках запис вашої розмови з провокатором, міг би я послати вас у піч?

— Безумовно.

— От я вам і відповів. Вашій сестрі нічого не загрожуватиме. Доти, звичайно, поки ви будете робити те, що вам велить обов'язок людини, яка вболіває за німців.

— Ви погрожуєте мені?

— Я попереджаю вас. Якщо ви будете поводитись інакше — я нічого не зможу зробити для того, щоб урятувати вас і вашу сестру.

— Коли все це має відбутися?

— Скоро. І останнє: хто б не питав вас про нашу розмову…

— Я мовчатиму.

— Навіть коли вас питатимуть про це під тортурами?

— Я мовчатиму.

— Хочу вам вірити…

— Хто з нас двох зараз більше ризикує?

— Як вам здається?

— Мені здається, що більше ризикуєте ви.

— Правильно.

— Ви щиро хочете знайти мир для німців?

— Так.

— Ви недавно прийшли до цієї думки: дати мир людям?

— Та як вам сказати, — мовив Штірліц, — нелегко відповісти до кінця чесно, пасторе. І чим чесніше я відповім, тим більшим брехуном справді я можу вам здатися.

— В чому буде полягати моя місія, конкретніше? Я ж не вмію викрадати документи і стріляти з-за рогу…

— По-перше, — посміхнувся Штірліц, — цього недовго навчитися. А по-друге, я не вимагаю від вас, щоб ви вміли стріляти з-за рогу. Ви скажете своїм друзям, що Гіммлер через такого чи такого свого представника — ім'я я вам назву пізніше — провокує Захід. Ви поясните, що ця чи інша довірена особа Гіммлера не може хотіти миру, ви доведете своїм друзям, що ця людина — провокатор, позбавлена впливу й поваги навіть у СС. Ви скажете, що вести переговори з такою людиною не тільки безглуздо, але й смішно… Ви ще раз повторите їм, що це безумство — йти на переговори з СС, з Гіммлером, скажете їм, що переговори треба вести з іншими людьми, і ви назвете їм серйозні імена сильних і розумних людей… Але це — потім.

Перед тим як піти, він запитав:

— Крім вашої прислуги, в домі нікого нема?

— Прислуги теж немає вдома, вона поїхала до родичів у село.

— Можна оглянути дім?

— Будь ласка…

Штірліц зійшов на другий поверх і подивився з-за завіски на вулицю: центральна алея невеличкого містечка проглядалася звідси вся — від початку й до кінця. На алеї нікого не було.

Через півгодини Штірліц приїхав у бар «Мехіко»: там він призначив побачення своєму агентові, який займався питаннями збереження таємниці «зброї відплати». Штірліц хотів утішити шефа гестапо — хай завтра послухає розмову. Це буде гарна розмова розумного нацистського розвідника з розумним нацистським ученим: після арешту гестапівцями спеціаліста з атомної фізики Рунге Штірліц не забував часом підстрахувати себе — і неабияк, а докладно і всебічно.

8.3.1945 (09 годин 32 хвилини)

— Доброго ранку, фрау Кін… Як наші справи? Як маленький?

— Спасибі, мій пане. Тепер він уже не кричить, і я заспокоїлась. Я боялася, що через мою контузію в нього щось сталося з голосом. Лікарі оглянули його: начебто все гаразд.

— Ну й слава богу! Бідолашні діти… Такі страждання для крихіток, які тільки-но вступають у світ… У цей грізний світ… А в мене для вас новини…

— Хороші?

— У наш час усі новини погані, але для вас вони скоріш хороші, ніж погані.

— Спасибі, — відповіла Кет. — Я ніколи не забуду вашої доброти.

— Скажіть, будь ласка, як ваша голова, ще болить?

— Уже краще. Хоч не так уже паморочиться в голові і немає отих виснажливих приступів, млосної нудоти.

— Це симптоми струсу мозку.

— Так. Якби не моя грива, то хлопчика не було б на світі… Грива прийняла на себе перший удар цієї сталевої балки…

— У вас не грива. У вас розкішне волосся… Я любувався ним, коли був тут перший раз. Ви користувалися якимись особливими шампунями?

— Так. Дядя присилав нам із Швеції іранську хну і хороші американські шампуні.

Кет усе зрозуміла. Вона перебрала в пам'яті питання, які ставив перед нею «пан із страхової компанії». Версія дяді із Стокгольма була надійною й перевіреною. Вона придумала кілька версій про чемодан. Вона знала, що це — найважче запитання, і вона постарається уникнути його сьогодні, скаже, що зовсім хвора. Вона вирішила подивитися на «страхового агента» в ділі. Шведський дядя — це найлегше. Хай це буде взаємним екзаменом. Головне — почати першою, подивитися, як він буде поводитись.

— До речі, про вашого дядечка… В нього є телефон у Стокгольмі?

— Чоловік ніколи не дзвонив туди.

Вона ще не вірила, що Ервіна вже немає на світі. Вона просто не могла повірити в це. Після першої істерики, коли вона, здригаючись, гірко плакала, стара санітарка сказала:

— Не треба, люба… В мене так було з сином. Я теж думала, що загинув, а він лежав у госпіталі. А тепер стрибає без ноги, зате дома, в армію його не взяли, тепер житиме.

Кет захотілося зразу ж, негайно, послати записку Штірліцу, в якій попросити його дізнатися, що з Ервіном, але вона зрозуміла: робити цього аж ніяк не можна, хоча без зв'язку з Штірліцом їй не обійтися. Тому вона змушувала себе думати про те, як розумно зв'язатися з Штірліцом, який знайде Ервіна в госпіталі, і все буде гаразд, і маленький гулятиме з Ервіном по Москві, коли все це кінчиться, і настане тепле бабине літо з золотим павутинням у повітрі, і берези будуть жовті-жовті, високі, чисті…

— Фірма, — вів далі чоловік, — допоможе вам поговорити по телефону з вашим дядьком, як тільки лікарі дозволять вам підводитись. Знаєте, ці шведи — нейтрали, вони багаті, і обов'язок вашого дяді — допомогти вам. Ви дасте йому послухати в трубку, як кричить маленький, і в нього серце тьохне. Тепер ось що… Я домовився з керівництвом нашої компанії, що ми вам дамо першу допомогу цими днями, не чекаючи, поки перевірятимуть загальну суму вашої страховки. Але нам потрібні імена двох гарантів.

— Кого?

— Двох людей, які гарантували б… пробачте мені, але я лише чиновник, не сердьтесь, які підтвердили б вашу чесність. Ще раз прошу зрозуміти мене правильно…

— Ну, хто ж дасть таку гарантію?

— Невже у вас немає друзів?

— Таких? Ні, таких немає.

— Ну, добре. А знайомі у вас є? Просто знайомі, які підтвердили б нам, що знали вашого чоловіка.

— Знають, — поправила Кет.

— Він живий?!

— Так.

— Де він? Він був тут?

Кет заперечливо похитала головою:

— Ні. Він у якомусь госпіталі. Я вірю, що він живий.

— Я шукав.

— У всіх госпіталях?

— Так.

— І у військових також?

— Чому ви думаєте, що він міг потрапити у військовий госпіталь?

— Він інвалід війни… Офіцер… Він же був непритомний, його могли відвезти у військовий госпіталь…

— Тепер я за вас спокійний, — посміхнувся чоловік. — У вас світла голова, і я певен, ви скоро видужаєте. Назвіть мені, будь ласка, когось із знайомих вашого чоловіка, я до завтрашнього дня умовлю цих людей дати гарантію.

Кет відчувала, як у неї гуло в скронях. З кожним новим запитанням у скронях гуло все дужче й дужче. Навіть не гуло, а молотило якимось тупим металевим і гучним молотом. Але вона розуміла, що мовчати і не відповідати зараз, після того як вона всі ці дні уникала конкретних запитань, було б програшем. Вона згадувала будинки на своїй вулиці, особливо зруйновані. У Ервіна лагодив радіолу генерал у відставці Нуш. Так. Він жив у Рансдорфі, це точно. Біля озера. Нехай його питає.

— Спробуйте поговорити з генералом у відставці Фріцом Нушем. Він живе у Рансдорфі, біля озера. Він давній знайомий мого чоловіка. Я молю бога, щоб він був добрим до нас і тепер…

— Фріц Нуш, — повторив чоловік, записуючи це ім'я в свою книжечку, — в Рансдорфі. А вулицю не пригадуєте?

— Не пригадую…

— У довідковому столі можуть не дати адреси генерала…

— Але ж він такий старенький. Він уже не воює. Йому за вісімдесят.

— Голова в нього варить?

— Що?

— Ні, ні. Просто я боюсь, що в нього склероз. Якби моя воля, я б усіх людей старших за сімдесят силоміць звільняв би з роботи і відправляв би у спеціальні зони для престарілих. Від старих людей усе зло на цьому світі.

— Ну що ви. Генерал такий добрий…

— Гаразд. Хто ще?

«Назвати фрау Корн? — подумала Кет. — Мабуть, небезпечно. Хоча ми їздили до неї відпочивати, але з нами був чемодан. Вона може пригадати, коли їй покажуть фото. А вона була б хорошою кандидатурою: чоловік — майор СС…»

— Спробуйте зв'язатися з фрау Айхельбреннер. Вона живе в Потсдамі. Власний будинок біля ратуші.

— Спасибі. Вже можна сподіватися на щось. Я постараюсь зробити цих людей вашими гарантами, фрау Кін. Ага, тепер ось що. Ваш консьєрж упізнав серед знайдених чемоданів два ваші. Завтра вранці я прийду разом із ним, і ми при ньому й при лікареві відкриємо ці чемодани: може, ви зразу ж відберете непотрібні речі, і я поміняю їх на білизну для вашого карапузика.

«Ясно, — подумала Кет, — Він хоче, щоб я сьогодні ж спробувала налагодити зв'язок з кимось із друзів».

— Велике спасибі, — сказала вона, — бог відплатить вам за доброту. Бог ніколи не забуває добра…

— Ну що ж… Бажаю вам якнайшвидше видужати, і поцілуйте від мене вашого велетня.

Викликавши санітарку, чоловік сказав їй:

— Якщо вона попросить вас подзвонити кудись чи передасть записку, негайно дзвоніть мені — додому чи на роботу, все одно. І в будь-який час. У будь-який, — повторив він. — А коли хтось прийде до неї — повідомте ось сюди, — він дав їй телефон, — ці люди за три хвилини від вас. Ви затримайте відвідувача під будь-яким приводом.

Виходячи зі свого кабінету, Штірліц побачив, як по коридору несли чемодан Ервіна. Він упізнав би цей чемодан серед тисячі: в ньому зберігався передавач.

Штірліц спокійно й неквапливо пішов слідом за двома людьми, які, весело про щось перемовляючись, занесли цей чемодан до кабінету штурмбанфюрера Рольфа.

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1940 року Рольфа, штурмбанфюрера СС (IV відділ РСХА): «Істинний арієць. Характер — нордичний, відважний, з товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху, прекрасний спортсмен. Чудовий сім'янин. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Відзначений нагородами рейхсфюрера СС…)

Штірліц якусь мить прикидав: зайти в кабінет до штурмбанфюрера зараз чи пізніше. Все в ньому напружилось, він коротко стукнув у двері кабінету і, не чекаючи відповіді, ввійшов до Рольфа.

— Ти що, готуєшся до евакуації? — спитав він усміхаючись. Штірліц не думав про цю фразу, вона раптом виникла сама по собі і, мабуть, у такій ситуації була точною.

— Ні, — відповів Рольф, — це передавач.

— Колекціонуєш? А де хазаїн?

— Хазяйка. По-моєму, хазяїнові каюк. А хазяйка з новонародженим лежить в ізоляторі госпіталю «Шаріте».

— З новонародженим?

— Так. І голова в падлюки побита.

— Погано. Як же її допитувати в такому стані?

— По-моєму, саме в такому стані й треба допитувати. А то марудимося, марудимося, ждемо чогось. Головне, наш йолоп з відділення показав їй фото чемоданів разом з оцим. Запитував, чи не впізнає вона тут своїх речей… Слава богу, втекти вона не може: в неї там немовля, а в дитяче відділення нікого не пускають. Я не думаю, щоб вона втекла, покинувши дитину… А взагалі, чорт його знає. Я вирішив сьогодні привезти її сюди.

— Розумно, — погодився Штірліц. — Пост там поставили? Треба ж дивитися за контактами, які можуть бути.

— Аякже, ми там посадили свою санітарку й замінили сторожа нашим працівником.

— Тоді чи варто брати її сюди? Поламаєш усю гру. А раптом вона вирішить шукати зв'язок?

— Та я й не знаю, як краще. Боюсь, вона оговтається. Знаєш цих росіян — їх треба брати тепленькими й слабкими…

— Чому ти гадаєш, що вона росіянка?

— Вся каша заварилася з того, що вона кричала по-російському, коли народжувала дитину.

Штірліц посміхнувся й сказав, ідучи до дверей:

— Бери її швидше. Хоча… Може вийти красива гра, якщо вона почне шукати контакти. Ти думаєш, її зараз не розшукують по всіх лікарнях їхні люди?

— Цю версію ми до кінця ще не відпрацювали…

— Дарую… це не пізно зробити сьогодні. Бувай здоровий, хай тобі щастить. — Біля дверей Штірліц обернувся: — Це справа цікава. Тут головне не дуже поспішати. І ще раджу: не доповідай великому начальству — вони примусять тебе гнати цю роботу.

Уже відчинивши двері, Штірліц ляснув себе ш лобі й засміявся:

— Я став склеротичним ідіотом… Я ж ішов до тебе по снотворне. Всі знають, що в тебе хороше шведське снотворне…

Запам'ятовується остання фраза. Важливо, як увійти в потрібну розмову, а ще важливіше — зуміти вийти з розмови. Тепер, думав Штірліц, коли Рольфа спитають, хто до нього заходив і чого, він, напевне, відповість, що заходив до нього Штірліц і просив хорошого шведського снотворного. Рольф постачав половині управління снотворне — його дядько був аптекар.

…А тепер, після розмови з Рольфом, Штірліцу треба було прикинутися розлюченим. Він прийшов до Шелленберга й сказав:

— Бригадефюрер, мені краще вдати хворого, а я й справді хворий, і попроситися на десять днів у санаторій — інакше я таки зляжу…

Коли він говорив це шефові розвідки, то був блідий, аж синій. І не тільки тому, що вирішувалась доля Кет, а отже, і його доля. Він знав, що її тут чекає: після п'ятої години допиту малюкові приставляють пістолет до потилиці й погрожують застрелити на очах у матері, якщо вона не заговорить. Звичайна провокація тата Мюллера: ніколи ще нікому з дітей вони не стріляли в потилицю. Справа тут не в жалості — люди Мюллера могли викидати штуки куди гірші. Просто вони розуміли, що після цього мати збожеволіє, і вся операція провалиться. Але діяв цей метод залякування безвідмовно.

Обличчя Штірліца стало зараз синьо-блідим не тому, що він розумів, які муки чекають його, якщо Кет скаже про нього. Все простіше: він грав розлюченість. Справжній розвідник — брат акторові чи письменникові. Тільки коли фальш у грі загрожує акторові гнилими помідорами, а неправда й відсутність логіки відомстять письменникові зневажливими посмішками читачів, то для розвідника це скінчиться смертю.

— В чому справа? — здивувався Шелленберг. — Що з вами?

— По-моєму, ми всі під ковпаком у Мюллера. То цей ідіотський хвіст на Фрідріхштрасе, а сьогодні ще краще: вони знайшли росіянку з передавачем, яка, мабуть, працювала дуже активно. Я за цим передавачем полюю вісім місяців, але чомусь це діло потрапляє до Рольфа, що так тямить у радіоіграх, як кіт в алгебрі.

Шелленберг зразу ж простяг руку до телефонної трубки.

— Не треба, — сказав Штірліц. — Навіщо? Почнуться склоки, звичайнісінькі чвари між розвідкою й контррозвідкою. Не треба. Дайте мені санкцію: я поїду зараз до тієї дівки, візьму її до нас і проведу хоча б перший допит. Може, я надто самовпевнений, але я проведу його краще за Рольфа. Потім нехай цю жінку допитує Рольф, для мене найважливіше — діло, а не честолюбство.

— Їдьте, — сказав Шелленберг, — а я все-таки подзвоню рейхсфюрерові.

— Краще зайти до нього, — відповів Штірліц. — Мені не дуже подобається отака тяганина.

— Їдьте, — повторив Шелленберг, — і робіть своє діло. А потім поговоримо про пастора. Він нам знадобиться завтра-післязавтра.

— Я не можу розриватися між одним і другим ділом.

— Можете. Розвідник або здається одразу, або не здається ніколи. Буває, правда, інколи — розпадається після застосування спеціальних прийомів головорізами Мюллера. Вам усе стане ясно в перші години. Якщо ця дама мовчатиме — передайте її Мюллеру, нехай він розіб'є собі лоба. Якщо ж вона заговорить — запишемо собі в актив і втремо носа баварцю.

Так у хвилини роздратування Шелленберг називав ненависного йому шефа гестапо Мюллера.

У приймальні Штірліц показав свій жетон СД і пішов у палату, де лежала Кет. Коли вона побачила його, в її очах промайнув подив і зразу ж забриніли сльози, і вона потяглася до Штірліца, але він, остерігаючись диктофонів, сказав поспіхом:

— Фрау Кін, збирайтесь. Ви програли, а розвідникові треба вміти достойно програвати. Я знаю, ви станете відпиратися, але це безглуздо. Ми перехопили сорок ваших шифровок. Зараз вам принесуть ваш одяг, і ви поїдете зі мною. Я гарантую вам життя і вашій дитині, якщо ви будете співробітничати з нами. Якщо ж ви мовчатимете, я нічого не можу вам гарантувати.

Штірліц почекав поки санітарка принесла її костюм, пальто й туфлі. Кет сказала, приймаючи умови його гри:

— Може, ви вийдете, поки я одягнуся?

— Ні, я не вийду, — відповів Штірліц. — Я відвернусь і говоритиму, а ви подумаєте, що мені відповісти.

— Я нічого не буду вам відповідати, — сказала Кет, — мені нема чого відповідати вам. Я не розумію, що сталося, я ще зовсім квола, і я гадаю, що непорозуміння це з'ясується. Мій чоловік — офіцер, інвалід війни…

Дивне почуття радості охопило зараз Кет. Вона бачила свого, вона вірила, що тепер, хоч які складні випробування будуть, найстрашніше — самотність — уже позаду.

— Облиште, — перебив її Штірліц, — ваш передавач у нас, радіограми — теж у нас, їх розшифрували, це — докази, яких не можна спростувати. Ви повинні сказати лише одне: чи згодні працювати з нами? І я вам раджу, — кинув він, обернувшись, усяк показуючи їй очима й обличчям своїм, що він каже їй щось надзвичайно важливе, до чого треба прислухатись, — погодитися з моєю пропозицією і, по-перше, розповісти все, що знаєте, навіть коли знаєте небагато, а по-друге, прийняти мою пропозицію й розпочати — негайно, протягом цих двох-трьох днів — працювати на нас.

Він розумів, що про найголовніше зможе говорити тільки в коридорі. Але зрозуміти це найголовніше Кет могла, вислухавши його тут. У нього лишалося хвилини дві на прохід по коридору, він підрахував для себе цей час, коли йшов до палати.

Санітарка принесла дитину й сказала: — Дитя готове…

Штірліц аж зіщулився весь: і не так від того, що це немовля мусить їхати в гестапо, в тюрму, в невідомість, а від того, що жінка, жива людина, теж, напевне, мати, сказала спокійним, байдужим голосом: «Дитя готове…»

— Вам важко нести дитину, — озвалася санітарка, — я віднесу її в машину.

— Не треба, — відповів Штірліц, — ідіть. Фрау Кін понесе дитину сама. І простежте, щоб у коридорах не було хворих.

Санітарка вийшла, і Штірліц, відчинивши двері, пропустив Кет уперед. Він узяв її під руку, допомагаючи нести дитину, але помітивши, як тремтять у неї руки, поніс дитину сам.

— Слухай мене, дівчинко, — заговорив він неголосно, затиснувши в роті сигарету, — вони все знають… Слухай уважно. Вони почнуть давати тобі інформацію для наших. Торгуйся, вимагай гарантій, вимагай, щоб дитина була з тобою. Зламайся на дитині: вони можуть нас записати, тому зіграй усе точно в мене в кабінеті. Шифру ти не знаєш, і наші радіограми не розшифровано. Шифрувальником був Ервін, ти — тільки радист. Решту я візьму на себе. Скажеш, що Ервін ходив на зустріч з резидентом у райони Кантштрасе і в Рансдорф. Скажеш, що до Ервіна приходив пан з міністерства закордонних справ. У машині я покажу його фото.

Людиною з міністерства закордонних справ був радник східного управління Хайнц Корнер. Він загинув тиждень тому в автомобільній катастрофі. Це був вигаданий слід. Опрацьовуючи цей слід, гестапо, безумовно, згає десять-п'ятнадцять днів. А тепер кожен день вирішував багато чого…

Через п'ять годин Рольф доповідав Мюллерові, що російська радистка зникла з клініки «Шаріте». Мюллер лютував. А ще через дві години до нього подзвонив Шелленберг і сказав:

— Добрий вечір, дружище! Штірліц приготував нам подарунок: він привіз російську радистку, яка дала згоду працювати на нас. Рейхсфюрер уже поздоровив його з цією удачею.

Сидячи в Шелленберга, слухаючи його веселе базікання з Мюллером, Штірліц сотий раз запитував себе: чи мав він право привозити сюди, в тюрму, свого бойового товариша — Катюшу Козлову, Кет Кін, Інгу, Анабель. Так, він міг би, звісно, посадити її в машину і, показавши свій жетон, повезти в Бабельсберг, а потім знайти їй квартиру й забезпечити новими документами. Це означало б, що, рятуючи життя Кет, він заздалегідь ішов на провал операції — тієї, яку запланував Центр, тієї, яка була надзвичайно важливою для сотень тисяч російських солдатів, тієї, яка, так чи інакше, могла вплинути на майбутнє Європи. Він розумів, що після викрадення Кет з госпіталю, все гестапо піднімуть на ноги. Він розумів також, що, коли й пощастить утекти, слід неодмінно поведе до нього: значок таємної поліції, машина, зовнішні прикмети. Отже, йому також довелося б перейти на нелегальне становище. А це все одно, що провал. Штірліц розумів, що наближається кінець, і кати Мюллера лютуватимуть і нищитимуть усіх, хто був у їхніх катівнях. Тому він сказав Кет, щоб вона спершу поставила умову: її нічого більше не зв'язує з Росією, чоловік загинув, і вона тепер ні в якому разі не повинна потрапити до рук свого колишнього «шефа». Це був запасний варіант, на випадок, якщо Кет усе-таки передали б гестапо. Якби Кет лишилася в нього, він би так не тривожився, поселив би її на конспіративній «радіоквартирі» під охороною СС, а в потрібний момент зробив би так, щоб Кет з хлопчиком зникла, і ніхто не зміг би її знайти. Хоча це надзвичайно важко. Тепер, при всьому трагізмі становища на фронтах, при тій величезній кількості біженців, які запрудили центр країни, гестапо працювало так само чітко й злагоджено: кожен другий давав інформацію на сусіда, а той сусід, у свою чергу, давав інформацію на свого інформатора. Думати, що в цій каламутній воді можна без перепон утекти, могла тільки наївна людина, незнайома із структурою СС і СД.

Мюллер три години працював над першим допитом росіянки. Він звіряв запис, який представив Штірліц, із стрічкою магнітофона, вмонтованого в штепсель біля столу штандартенфюрера СС фон Штірліца.

Відповіді росіянки цілком збігалися. Запитання штандартенфюрера було записано скорописом і різнилися від того, що він говорив російській радистці.

— Він усе-таки спритно працює, цей Штірліц, — сказав Мюллер Рольфу, — ось послухайте…

І, відмотавши плівку, Мюллер увімкнув голос Штірліца:

— Я не буду повторювати вам тієї азбучної істини, що в Москві цей арешт буде для вас вироком. Людина, яка потрапила в гестапо, мусить загинути. А той, хто вийшов з гестапо, — зрадник, тільки зрадник. Хіба не так? Це перше. Я не проситиму у вас імен тих агентів, котрі залишилися на волі, — це не так важливо: шукаючи вас, вони неодмінно прийдуть до мене. Це друге. Третє: ви розумієте, що, як людина і як офіцер рейху, я не можу не співчувати вам: я знаю — то страшні муки для матері, коли ми будемо змушені віддати вашу дитину в приют. Дитина назавжди зостанеться без матері. Зрозумійте мене правильно: я вам не погрожую, просто, навіть якби я й не хотів цього робити, наді мною є керівництво, а накази завжди набагато легше віддавати тим, хто не бачив вашої дитини у вас на руках. А я не можу не виконати наказу: я солдат, і моя батьківщина воює з вашою країною. І, нарешті, четверте. Ми в свій час одержали копії ваших кінофільмів, знятих в Алма-Аті Московською кіностудією. Ви показуєте німців дурними, а нашу організацію — божевільною. Смішно, але ми ж стояли біля воріт Кремля…

Мюллер, звісно, не міг бачити, як саме на цих словах Штірліц підморгнув Кет і вона, миттю зрозумівши його, відповіла:

— Так, але тепер частини Червоної Армії стоять біля воріт Берліна.

— Правильно. Коли наші війська стояли біля воріт Кремля, ви вірили, що дійдете до Берліна. Так і ми впевнені тепер, що незабаром ми повернемося до Кремля. Але годі дискутувати. Я почав вам говорити про це, тому що наші дешифрувальники зовсім не дурні люди, і вони вже багато чого відкрили у вашому шифрі, і вашу роботу, роботу радиста, може виконувати наша людина…

Штірліц знову підморгнув Кет. Вона сказала:

— Ваш радист не знає мого почерку. Зате мій почерк дуже добре знають у Центрі.

— Правильно. Але в нас є записані на плівку ваші донесення, ми можемо легко навчити вашого почерку нашу людину. І ця людина працюватиме замість вас. Це вас остаточно скомпрометує. Вам не буде прощення на батьківщині — ви це добре знаєте, як і я, а може, ще й краще. Якщо ви будете розсудливі, я обіцяю вам повне алібі перед вашим керівництвом, — провадив він далі.

— Це неможливо, — відповіла Кет.

— Ви помиляєтесь. Цілком можливо. Ваш арешт ми не зафіксуємо в жодному нашому документі. Ви поселитеся з моїми добрими друзями на квартирі, де буде зручно дівчинці…

— У мене хлопчик.

— Пробачте. Вас, скажете потім, коли побачите своїх, знайшла після смерті чоловіка одна людина, яка назвала вам пароль…

— Я не знаю пароля…

— Ви знаєте пароль, — наполегливо повторив Штірліц, — пароль ви знаєте, але я не прошу його у вас, це дрібниці, гра в романтику Так от, людина, яка назвала вам пароль, скажете ви, привела вас на цю квартиру і передала вам зашифоовані телеграми, які ви гнали в Центр. Це — алібі. В спектаклях і в фільмах про розвідників заведено давати час на роздуми. Я вам цього часу не даю, я запитую зразу: згодні чи не згодні?

Мовчання…

… Мюллер подивився на Рольфа й зауважив:

— Лише один прокол: він сплутав стать дитини. Він назвав дитину дівчинкою, а в усьому іншому — віртуозна робота.

— …Згодна, — тихо відповіла Кет, скоріше прошепотіла.

— Не чую, — сказав Штірліц.

— Згодна, — повторила Кет. — Згодна! Згодна! Згодна!

— Ось тепер добре, — мовив Штірліц. — І не треба істерики. Ви знали, на що йшли, коли погодилися працювати проти нас.

— Але в мене є одна умова, — сказала Кет.

— Так, я слухаю.

— З батьківщиною в мене обірвався будь-який зв'язок після загибелі чоловіка й мого арешту. Я працюватиму на вас, якщо ви гарантуєте мені, що в майбутньому я ніколи не потраплю до рук моїх колишніх керівників…

Тепер, коли життя Кет висіло на волосинці, а атака на Бормана з якихось незрозумілих причин зірвалася, Штірліцу був конче потрібен контакт з Москвою. Він сподівався на допомогу: одне-два імені, адреси кількох людей, навіть ніяк не зв'язаних з Борманом, але якимось чином зв'язаних з племінницею двоюрідного брата, одруженого на сестрі дівера його кухаря…

Штірліц посміхнувся: це свояцтво здалося йому цікавим.

Чекати, коли з Центру пришлють радиста, доведеться не менше двох тижнів. А зараз не можна чекати: судячи з усього, справу вирішують дні, в крайньому разі тижні.

Штірліц міркував: чому Борман не прийшов на зустріч? По-перше, він міг не одержати листа. Лист могли перехопити люди Гіммлера, хоча навряд. Штірліц зумів послати листа з кореспонденцією, призначеною особисто для Бормана, і викрасти звідти листа — це занадто ризиковано, бо він поклав листа вже після перевірки всієї пошти співробітником секретного відділу секретаріату рейхсфюрера. По-друге, аналізуючи надісланого листа, Штірліц відзначив для себе кілька суттєвих своїх помилок. Йому часто допомагала професійна звичка — заново аналізувати вчинок, розмову, листа і, не досадуючи на можливі помилки, шукати — зразу ж, не ховаючи голови під крило — «а може, пощастить», — вихід із становища. Особисто йому лист нічим не загрожував: він надрукував його на машинці в експедиції під час нальоту. Просто, думав він, для людини масштабу Бормана в листі було аж надто багато вірнопідданських емоцій і мало фактів та конструктивних пропозицій, що випливали звідси. Величезна відповідальність за практично безконтрольні рішення, які приймаються, зобов'язує державну людину типу Бормана лише тоді йти на розмову з підлеглими, коли факти, що їх той надіслав, були досі нікому не відомі й перспективні з державного погляду. Але, з другого боку, роздумував далі Штірліц, Борману були важливі навіть найдрібніші крихти матеріалів, які могли б скомпрометувати Гіммлера. (Штірліц розумів, чому почалася ця боротьба між Гіммлером і Борманом. Тільки він не міг збагнути, чому вона продовжуєтьсяз такою жорстокістю). І нарешті, по-третє, Штірліц розумів, що Борман міг бути просто зайнятий і тому не прийшов на зустріч. А втім, Штірліц знав, що Борман лише двічі чи тричі відгукнувся на подібні прохання про зустріч. А з проханнями про прийом до нього кожного дня зверталося щонайменше два чи три десятки чоловік з вищої ієрархічної групи партійного і військового апарату.

«Це було наївно від початку до кінця, — вирішив Штірліц. — Я грав не тільки наосліп. Я грав не за його правилами».

Завила сирена тривоги. Штірліц подивився на годинник: десята година вечора. Сонце при заході було сьогодні криваво-червоне, з синявою. Отже, вночі буде мороз. «І поб'є мої троянди, — подумав Штірліц, підводячись, — видно, ранувато я їх висадив. А хто міг подумати, що морози стоятимуть так довго».

Бомбили дуже близько. Штірліц вийшов з кабінету і пішов порожнім коридором до тих сходів, що вели в бункер. Біля дверей дублюючого пункту прямого зв'язку — основний тепер був у бункері він затримався. У дверях стирчав ключ.

Штірліц нахмурився, неквапливо оглянувся: в коридорі нікого не було — всі пішли в бункер. Він штовхнув двері плечем. Двері не відчинилися. Він відімкнув двері. Два великі білі телефони вирізнялися серед усіх інших: це був прямий зв'язок з бункером фюрера і з кабінетами Бормана, Геббельса, Шпеєра й Кейтеля.

Штірліц виглянув у коридор: там усе ще нікого не було. Шибки двигтіли — бомбили тепер зовсім поряд. Якусь мить він думав, чи варто замикати двері чи ні. Потім підійшов до апарата й набрав номер 12–00–54.

— Борман, — почув він у трубці низький, сильний голос.

— Ви одержали мого листа? — спитав Штірліц, змінивши голос.

— Хто це?

— Ви мали одержати листа — особисто для вас. Од відданого члена партії.

— Так. Здрастуйте. Де ви? Ах так. Ясно. Номер моєї машини…

— Я знаю, — перепинив його Штірліц. — Хто буде за рулем?

— Це має значення?

— Так. Один з ваших шоферів…

— Я знаю, — перепинив його Борман.

Вони розуміли один одного: Борман — що Штірліц знає, як прослухуються його розмови (це свідчило про те, що людина, яка розмовляла з ним, знала вищі таємниці рейху); Штірліц також зробив висновок, — Борман розуміє все, що він йому недоговорював (один з його шоферів був таємним співробітником гестапо), і тому відчув удачу.

— Там, де ми мали з вами побачитися, вас чекатимуть. У призначений вами час — завтра.

— Зараз, — сказав Штірліц. — Через півгодини.

8.3.1945 (22 години 32 хвилини)

Через півгодини біля музею природознавства Штірліц побачив броньований «майбах». Він пройшов мимо машини, впевнившись, що за ним немає хвоста. На задньому сидінні він побачив Бормана. Штірліц повернувся і, відчинивши дверці, сказав:

— Партайгеносе Борман, я вдячний вам за те довір'я, яке виявили ви до мене.

Борман мовчки потиснув йому руку.

— Поїхали, — сказав він шоферові, — до Ванзеє.

Потім він відділив склом салон від шофера.

— Де я вас бачив? — спитав він, придивляючись до Штірліца. — Ану, зніміть ваш камуфляж…

Штірліц поклав окуляри на коліна й підняв капелюх.

— Я десь напевне вас бачив, — повторив Борман.

— Правильно, — відповів Штірліц. — Коли мені вручали хрест, ви сказали, що в мене обличчя професора математики, а не шпигуна…

— Зараз у вас саме обличчя шпигуна, а не професора, — пожартував Борман. — Ну, що сталося, розповідайте…

…Апарат, який зв'язував Бормана з імперським управлінням безпеки, мовчав усю ніч. Тому, коли вранці дані прослухування лягли на стіл Гіммлера, він, спершу розлютувавшись, а потім, коли гнів ущух, злякавшись, викликав Мюллера й наказав йому з'ясувати — тільки обережно: хто розмовляв із спецкімнати урядового зв'язку сьогодні вночі із штаб-квартирою НСДАП, з Борманом.

Ніяких певних даних Мюллерові протягом дня дістати не вдалося. Надвечір йому на стіл поклали відбитки пальців, які лишив на трубці телефону незнайомець, що дзвонив Борману. Вразило Мюллера те, що, за даними картотеки, такі ж відбитки пальців уже з'явилися кілька днів тому в гестапо, їх знайшли на передавачі, що належав російській радистці.

Шофера Бормана, який у свій час відмовився — з санкції Бормана — стати інформатором СД, заарештували, коли той повертався додому після чергування. Три години він мовчав і вимагав розмови з Борманом. Але після того як почався допит із залякуванням, він признався, що вночі до них у машину сів невідомий. Про що він розмовляв з Борманом, шофер сказати не міг, бо розмова відбувалася в салоні, відділеному від машини товстим куленепробивним склом. Він словами описав портрет того, хто сів у машину. Він сказав, що це був чоловік у капелюсі, низько насунутому на лоба, в окулярах з товстою роговою оправою і з сивими вусами. Йому запропонували подивитися більше як двісті фотографій. Серед цих фотографій було й фото Штірліца. Але, по-перше, він був без вусів, які легко приклеювались і так само легко знімалися в разі потреби, а по-друге, фотографії — п'ятирічної давності, а за п'ять воєнних років люди, звичайно, дуже змінилися — так, що й упізнати неможливо.

Гіммлер, одержавши повідомлення Мюллера про це розслідування, схвалив його пропозицію негласно взяти відбитки пальців у всіх працівників апарату.

Мюллер також запропонував організувати ліквідацію шофера Бормана, але так, щоб склалося враження випадкової загибелі: на нього наїхав автомобіль на вулиці коло його будинку. Спершу Гіммлер хотів санкціонувати цей захід, очевидно, конче потрібний, але потім передумав. Він уже перестав вірити всім — Мюллерові також.

— Це ви самі вирішуйте, — сказав він. — Може, слід було б відпустити його зовсім? — зіграв він, розуміючи, що йому відповість Мюллер.

— Це неможливо, з ним багато працювали.

Саме такої відповіді й чекав рейхсфюрер.

— Ну, я не знаю, — поморщився він. — Шофер — чесна людина а ми не караємо чесних людей… Придумайте щось самі…

Мюллер вийшов від Гіммлера розлючений: він зрозумів, що рейхсфюрер боїться Бормана і підставляє під удар його, Мюллера. «Коли так, тоді я теж пограюся. Нехай шофер живе. Це буде мій козир».

Після розмови з Мюллером Гіммлер викликав Отто Скорценні.

Він збагнув, що двобій з Борманом вступає в останню, вирішальну стадію. І коли з допомогою якогось невідомого зрадника з СС Борман дістане компрометуючі матеріали на нього, Гіммлера, то цьому приватному факту він мусить протиставити нищівний удар. У політиці ніщо так не рівняє шанси противників, як поінформованість і сила. І ніде не зібрано такої кількості інформації, як у броньованих сейфах партійних архівів. Нехай Борман оперує з людиною. Він, Гіммлер, оперуватиме з паперами: вони і надійніші за людей, і — коли мине час — страшніші за них…

— Мені потрібен архів Бормана, — сказав він. — Ви розумієте, Скорценні, що мені треба?

— Я розумію.

— Це важче, ніж викрасти дуче.

— Я думаю.

— Але це можливо?

— Не знаю.

— Скорценні, така відповідь мене не задовольняє. Борман цими днями розпочинає евакуацію архіву: куди й під чиєю охороною — це вам треба з'ясувати. Шелленберг допоможе вам негласно, в порядку загальної консультації.

10.3.1945 (19 годин 58 хвилин)

Штірліц виїхав нічним експресом на швейцарський кордон, щоб «підготувати вікно». Він, як і Шелленберг, вважав, що відкрите перекидання пастора через кордон може надати справі небажаного розголосу, — вся ця операція проводилася в обхід гестапо. А «викриття» Шлага після того, як він зробить своє діло, має здійснити, як і задумав Шелленберг, саме Штірліц.

Протягом певного часу Штірліц з санкції Шелленберга готував для пастора «кандидатів» у змовники: людей з міністерства закордонних справ та з штабу люфтвафе. Там, у цих установах, Штірліц знайшов людей, які дуже ревно служили нацизму. Шелленбергу найбільше сподобалося, що тих людей у свій час завербувало гестапо як інформаторів.

— Це добре, — сказав він, — це дуже елегантно.

Штірліц запитливо подивився на нього.

— В тому розумінні, — пояснив Шелленберг, — що ми таким чином скомпрометуємо на Заході всіх тих, хто шукатиме мирних контактів без нас. Адже там чітко розмежовують гестапо від нашого департаменту.

В цьому нічному експресі, який різнився від усіх інших поїздів довоєнним комфортом: у невеличких купе поскрипували справжні шкіряні ремені, тьмяно виблискували мідні попільнички, провідники розносили міцну каву, — цим поїздом по коридору Скандінавія — Швейцарія практично їздили тепер тільки дипломати.

Штірліц займав місце № 74. Місце № 56 у наступному вагоні займав синюшно-блідий професор із Швеції з довгим незграбним скандінавським прізвищем. Вони та ще один генерал, який повертався після поранення на італійський фронт, були єдиними пасажирами в двох міжнародних вагонах. Генерал заглянув у купе Штірліца й спитав його:

— Ви — німець?

— На жаль, — відповів Штірліц.

Він мав таку змогу жартувати, йому дозволило керівництво. Провокація передбачає можливість зло жартувати. В тому разі, якщо співрозмовник не піде з доносом у гестапо, можна думати про перспективу в роботі з цією людиною. В свій час про це дискутували в гестапо: припиняти недостойні розмови зразу ж чи давати їм вихід? Штірліц, вважаючи, що навіть невеличка шкода, яку завдають рейху, — немала користь для його батьківщини, всіляко підтримував тих, хто висловлювався за підохочування до провокацій.

— Чому «на жаль»? — поцікавився генерал.

— Тому, що мені не принесли другої порції кави. Справжню каву вони дають на першу ж вимогу тільки тим, у кого іноземний паспорт.

— Так. А мені дали вдруге. В мене є коньяк! Хочете випити?

— Спасибі. В мене теж є коньяк.

— Зате, мабуть, у вас немає сала.

— У мене є сало.

— Тоді ми з вами сьорбаємо з одної тарілки, — сказав генерал, стежачи за тим, що виймав Штірліц з портфеля. — Яке у вас звання?

— Я дипломат. Радник третього управління міністерства закордонних справ.

— Будьте ви прокляті! — сказав генерал, сідаючи в крісло, вмонтоване за виступом невеличкого умивальника. — В усьому винуваті саме ви.

— Чому?

— Тому, що ви визначаєте зовнішню політику, тому, що ви довели; справу до війни на два фронти. Прозт!

— Прозіт! Ви мекленбуржець?

— Так. Як ви дізнались?

— Ви ж сказали «прозт». А всі жителі Півночі економлять на голосних.

Генерал засміявся.

— Це правильно, — сказав він. — Послухайте, а я не міг вас бачити вчора в міністерстві авіації?

Штірліц зіщулився: він учора підвозив до міністерства авіації пастора Шлага — «налагоджувати» зв'язки з людьми, близькими до оточення Герінга. В разі успіху всієї операції, коли до справи підключать гестапо — але вже на прохання Шелленберга, для з'ясування деталей «змови», — треба було, щоб пастор «лишив» сліди: і в міністерстві авіації, і в люфтвафе, і в міністерстві закордонних справ.

«Ні, — подумав Штірліц, наливаючи коньяк, — цей генерал не міг мене бачити; мимо мене, коли я сидів у машині, ніхто не проходив. І навряд чи Мюллер підставлятиме під мене генерала — це не його звичка, він працює простіше».

— Я там не був, — відповів він. — Дивна властивість моєї фізіономії: всім здається, що мене десь тільки-но бачили.

— А ви стереотипні, — відповів генерал. — Схожі на багатьох інших.

— Це добре чи погано?

— Для шпигунів, мабуть, добре, а для дипломата, видно, погано. Вам потрібні обличчя, які запам'ятовуються.

— А військовим?

— Військовим тепер треба мати сильні ноги. Щоб утекти вчасно.

— Ви не боїтесь так розмовляти з незнайомою людиною?

— Ви ж не знаєте мого імені…

— Це дуже легко з'ясувати, бо у вас обличчя, яке зразу запам'ятовуєш.

— Невже? Чорт візьми, а мені воно завжди здавалося дуже стандартним. Все одно, поки ви напишете на мене донос, поки вони знайдуть ще одного свідка, мине час — і все скінчиться. На лаву підсудних нас посадять ті, а не ці. І насамперед вас, дипломатів.

— Ви палили, ви знищували, ви вбивали, а судити — нас?

— Ми виконували наказ. Палили есесівці. Ми воювали.

— А що, винайшли особливий спосіб: воювати — не спалюючи і без жертв?

— Війна, так чи інакше, потрібна. Не така дурна, звичайно. Це війна дилетанта. Він вирішив, що воювати можна так собі, з натхнення. Він один знає, що нам усім треба. Він сам-один любить велику Німеччину, а ми всі тільки й думаємо, як би її запродати більшовикам та американцям.

— Прозіт…

— Прозт! Держави — як люди. Вони ненавидять статику. Їх душать кордони. Їм потрібен рух — це аксіома. Рух — це війна. Та коли ви, прокляті дипломати, знову наплутаєте, тоді вас усіх знищать — усіх до одного.

— Ми виконували наказ. Ми такі ж солдати, як і ви… Солдати фюрера.

— Не прикидайтесь. «Солдати фюрера», — передражнив він Штірліца. — Молодший чин, який викрав генеральські чоботи…

— Мені страшно говорити з вами, генерале…

— Не брешіть. Тепер уся Німеччина говорить, як я… Або думає принаймні.

— А хлопчики з гітлерюгенду? Коли вони йдуть на російські танки, вони думають так само? Вони вмирають зі словами: «Хайль Гітлер»…

— Фанатизм ніколи не принесе остаточної перемоги. Фанатики можуть перемогти на перших порах. Вони ніколи не втримають перемоги, бо вони стомляться від самих себе. Прозт!

— Прозіт… Тоді чому ж ви не піднімете свою дивізію?..

— Корпус…

— Тим паче. Чому ж тоді ви не здаєтесь у полон разом із своїм корпусом?

— А сім'я? А фанатики в штабі? А боягузи, яким легше воювати, вірячи в міфічну перемогу, ніж сісти в табір союзників?!

— Ви можете наказати.

— Наказують умирати. Немає ще таких наказів — жити, здаючись ворогові. Не навчилися писати.

— А якщо ви одержите такий наказ.

— Від кого? Від цього неврастеніка? Він тягне всіх за собою: в могилу.

— А якщо наказ прийде від Кейтеля?

— У нього замість голови задниця. Він секретар, а не військовий.

— Ну добре… Ваш головнокомандуючий в Італії…

— Кессельрінг?

— Так.

— Він такого наказу не дасть.

— Чому?

— Він виховувався в штабі у Герінга. А той, хто працює під началом якогось вождя, як правило, втрачає ініціативу. І спритності набирається, і аналітиком стає, але втрачає здатність приймати самостійні рішення. Він перед тим, як зважитися на такий крок, неодмінно полетить до кабана.

— До кого?

— До кабана, — повторив генерал уперто. — До Герінга.

— Ви певні, що Кессельрінга не можна умовити, щоб він пішов на такий крок без санкції Герінга?

— Якби не був певен — не говорив би.

— Ви не вірите в перспективу?

— Я вірю в перспективу. В перспективу скорої загибелі… Всіх нас, разом… Це не страшно, повірте, коли всі разом. І загибель наша буде такою страшною, що пам'ять про неї вражатиме серця багатьох поколінь нещасних німців…

На прикордонній станції Штірліц вийшов з вагона. Генерал, проходячи повз нього, опустив очі і підняв руку, по-партійному вітаючи:

— Хайль Гітлер! — сказав він голосно.

— Хайль Гітлер, — відповів Штірліц. — Бажаю вам щасливо розбити своїх ворогів.

Генерал глянув на Штірліца злякано: мабуть, учора він був дуже п'яний.

— Спасибі, — відповів він так само голосно, очевидно сподіваючись, що його чує провідник. — Ми їм скрутимо шию.

— Я не сумніваюсь, — відповів Штірліц і неквапно пішов по перону.

У двох вагонах лишився один лише професор-швед, який їхав за кордон, у тишу й спокій вільної нейтральної Швейцарії. Штірліц прогулювався по перону доти, поки не кінчилась прикордонна й митна перевірка. А потім поїзд повільно рушив, і Штірліц провів довгим поглядом шведського професора, що припав до вікна…

Цим шведом був професор Плейшнер. Він їхав у Берн з зашифрованим донесенням для Москви: про роботу, яку виконано, про завдання Шелленберга, про контакт з Борманом і про провал Кет. У цьому донесенні Штірліц просив прислати зв'язок і домовлявся, коли, де і як він на цей зв'язок зможе вийти. Штірліц також попросив Плейшнера вивчити напам'ять дублюючу телеграму до Стокгольма. Текст був звичайний, але люди, яким це повідомлення адресувалося, повинні були негайно передати його в Москву, в Центр. Одержавши текст, у Центрі могли прочитати:

«Гіммлер через Вольфа почав у Берні переговори з Даллесом. Юстас»

Штірліц полегшено зітхнув, коли поїзд рушив, і подався в місцеве відділення прикордонної служби — по машину, щоб їхати на далеку гірську заставу: незабаром там має «нелегально» проникнути до Швейцарії пастор Шлаг.

Інформація для роздумів (Даллес)

Агент Шелленберга, яка працювала в Даллеса, повідомляла: до її «хазяїна-підопічного» прийшов кюре Нореллі з представництва Ватікану в Швейцарії. Між цими двома розумними людьми відбулася розмова, яку вдалося записати майже дослівно.

— Світ прокляне Гітлера, — говорив Даллес, попихкуючи люлькою, — не так за печі Майданека й Аушвіца і не так за негнучку політику антисемітизму… Ніколи за всю історію, навіть у чудовий і демократичний пореформений період, Росія не робила такого ривка вперед, як за ці роки війни. Вони освоїли величезні потужності на Уралі і в Сибіру. Гітлер кинув Росію і Америку в обійми одну одній. Росіяни відновлять на кошти німецьких репарацій, — Сталін розраховує одержати з Німеччини двадцять мільярдів доларів, — зруйновану промисловість західних районів і таким чином подвоять потужність індустріального потенціалу. Росія вийде на перше місце в Європі по могутності й наступальній силі.

— Отже, — спитав кюре, — виходу нема? Отже, через п'ять-шість років більшовики примусять мене служити месу на честь його святості Сталіна?

— Як вам сказати… Взагалі можуть, звичайно. Коли ми будемо поводитись, як ягнята, — примусять. Нам треба робити ставку на розвиток націоналізму в Росії, тоді, можливо, вони розсиплються… Тут тільки треба не накоїти дурниць. Якщо досі Сталін мав металургію на Україні і зовсім небагато — на сході; якщо досі Україна годувала пшеницею державу, то тепер усе змінилося. В основі націоналізму завжди лежать інтереси тих чи інших груп населення, пов'язаних з ділом чи, використовуючи марксистську фразеологію, — з виробництвом. Коли я виробляю щось сам, то в мене одне самопочуття. А коли з'являється конкурент, я себе почуваю зовсім по-іншому. В умовах нашої системи конкуренція животворна. В умовах системи Сталіна конкуренція лише травмує людей. Посилати в майбутню Росію диверсантів, які підривали б заводи, — смішний замір. А от коли наша пропаганда точно й аргументовано підкаже національностям Росії, що кожна з них може існувати, розмовляючи лише своєю мовою, — це буде наша перемога, і протиставити цій перемозі росіяни не зможуть нічого.

— Мої друзі у Ватікані вважають, що росіяни в роки війни навчилися маневрувати — і в діях, і в мисленні.

— Бачте, — відповів Даллес, натоптавши люльку, — я зараз перечитую російських письменників: Пушкіна, Салтикова, Достоєвського… Я проклинаю себе за те, що не знаю їхньої мови — російська література, мабуть, найчудовіша в світі: я маю на увазі їхню літературу дев'ятнадцятого століття. Я зробив для себе висновок, що російському характерові властиво частіше оглядатися на ідеальні приклади минулого, ніж ризикувати, будуючи модель майбутнього. Мені здається, вони робитимуть ставку на аграрний клас Росії, сподіваючись на те, що земля «все зціляє» і все єднає. Тоді вони вступлять у конфлікт з часом, а виходу з цього конфлікту нема. Рівень розвитку техніки не дасть змоги цього зробити.

— Це вже цікаво, — сказав кюре. — Але я боюся, що ви ставите себе у ваших міркуваннях над ними, а не поряд з ними…

— Ви закликаєте мене вступити до лав ВКП(б)? — посміхнувся Даллес. — Вони мене не приймуть…

11.3.1945 (16 годин 03 хвилини)

На прикордонній заставі Штірліц швидко вирішив усі питання: обер-лейтенант виявився лагідним, гарним хлопцем. Спершу ця лагідність Штірліца навіть здивувала, бо прикордонники славилися великим гонором, як бурші минулого століття. Але, подумавши, Штірліц збагнув, у чому тут справа: життя в горах, на кордоні і нейтральною Швейцарією, в якомусь незвичайному місячно-сніговому світлі, вдалині від повітряних нальотів, розрухи й голоду, примушувало і обер-лейтенанта, який командував зоною, і всіх інших місцевих начальників догоджати кожному, хто приїздив з центру. Манера поведінки прикордонників, їхня догідливість і надмірна метушливість привели Штірліца до важливого висновку: кордон перестав бути непрохідним.

Було б ідеально, думав він, зв'язатися прямо звідси з Шелленбергом і попросити його дати вказівку комусь із вірних співробітників розвідки привезти пастора прямо сюда, на заставу. Але він розумів, що будь-який дзвінок у Берлін зафіксує відомство Мюллера, а провал Шелленберга і тієї місії, яку він покладав на пастора, мав стати козирною картою саме його, Штірліца, коли він доповідатиме про це Борману — з фотографіями, даними магнітофонних записів, з адресами, явками і рапортом пастора, щоб скомпрометувати ті переговори — не фіктивні, а справжні, які повинен був провадити в Швейцарії генерал Карл Вольф.

Домовившись про місце, де саме він переведе через кордон пастора, — це була ущелина, вкрита молодим хвойним лісом, — Штірліц іще раз розпитав, як називається невеличкий готель у Швейцарії, який видно звідси, з кордону; він дізнався, як звати хазяїна готелю і скільки часу доведеться чекати таксі з міста; він з'ясував, де знаходиться найближчий готель на рівнині, — за легендою, пастор ішов на лижах з рівнини в гори й заблудився в ущелинах. У Берні й Цюріху в пастора були друзі. Листівка, яку пастор має надіслати з видом набережної Лозанни, означала б, що попередні розмови закінчено, зв'язок налагоджено, можна приїжджати для серйозних розмов. Спочатку Шелленберг заперечував проти цього плану Штірліца.

— Дуже просто, — казав він, — дуже все легко.

— Він не зможе поводитись інакше, — відповів Штірліц. — Для нього найкраща брехня — це абсолютна правда. Інакше він заплутається і ним займеться поліція.

(До себе в Бабельсберг Штірліц повернувся пізно. Він відімкнув двері, простяг руку до вимикача, але почув голос, дуже знайомий і тихий:

— Не треба вмикати світла.

«Холтофф, — зрозумів Штірліц. — Як він потрапив сюди? Щось сталося, і, мабуть, дуже важливе…»)

Надіславши телеграму до Стокгольма, професор Плейшнер найняв номер у невеличкому готелі в Берні, прийняв ванну, потім спустився до ресторану і довго й зачудовано дивився на меню. Він переводив погляд зі слова «шинка» — на ціну, з «омарів» — на ціну, він вивчав цей воскований, з синюватим полиском папір, а потім несподівано для самого себе, засміявшись, сказав:

— Гітлер — сволота!

Він був у ресторані сам-один, на кухні повар брязкав каструлями, пахло топленим молоком і свіжим хлібом. Плейшнер повторив — тепер уже голосніше:

— Гітлер — лайно!

Мабуть, хтось почув його: з'явився молодий рожевощокий офіціант. Він підплив до професора, сяючи усмішкою:

— Добрий день, мосьє.

— Гітлер — собака! — закричав Плейшнер. — Собака! Сволота! Тварюка!

Він не міг дати собі ради — почалася істерика.

Спершу офіціант спробував посміхнутися, він думав, що це жарт, але потім побіг на кухню, і звідти виглянув кухар.

— Подзвонити в лікарню? — спитав офіціант.

— Ти що, збожеволів, — відповів кухар, — до нас у ресторан приїде карета швидкої допомоги! Зразу ж розійдуться чутки, що в нас отруїлася людина.

Через годину Плейшнер виписався з цього готелю й переїхав у приватний пансіон на березі озера. Він зрозумів, що лишатися там після цієї дурної істерики безглуздо.

Істерика спочатку дуже налякала його. Але згодом він відчув полегкість. Він ходив по вулицях, раз у раз оглядаючись: боявся, що в нього за спиною заскриплять гальма, його схоплять під руки мовчазні молодчики, повезуть у підвал і там битимуть за те, що він посмів образити великого фюрера. Але він ішов по вулиці, і нікому до нього не було діла. В кіоску він накупив англійських та французьких газет: на перших шпальтах були карикатури на Гітлера й Герінга. Він стиха засміявся і зразу ж злякався, що знову почнеться істерика.

— Боже мій, — раптом сказав він. — Невже все позаду?

Він ішов на конспіративну квартиру, адресу якої йому дав Штірліц, безлюдною вулицею. Оглянувшись кілька разів, професор раптом — і знову несподівано для себе — став кружляти у вальсі. Він наспівував собі під ніс якийсь старовинний вальс і в захваті кружляв, по-старомодному човгаючи носками черевиків і роблячи такі пробіги, які — він це пам'ятав — робили естрадні танцюристи на початку століття.

Двері йому відчинив високий дебелий чоловік.

— Отто просив передати, — сказав професор слова пароля, — що вчора ввечері він чекав вашого дзвоника.

Заходьте, — сказав чоловік, і Плейшнер увійшов до кімнати, хоча не мав права цього робити, не діждавшись відзиву: «Дивно, я був дома, але, мабуть, він переплутав номер».

П'янкий подих свободи покепкував з професора Плейшнера: Явочну квартиру радянського розвідника провалили фашисти, і тепер тут чекали «гостей». Першим гостем був зв'язковий Штірліца — професор Плейшнер.

— Ну? — спитав високий чоловік, коли вони зайшли до кімнати. — Як він там?

— Ось, — сказав Плейшнер, простягаючи йому крихітну ампулу, — тут усе сказано.

Це його врятувало: німці не знали ні пароля, ні тих можливих людей, які мали прийти на зв'язок. Тому було прийнято рішення: якщо зв'язковий не зайде без відзиву, його треба схопити і, усипивши, вивезти до Німеччини. Якщо ж він вступить у контакт, установити за ним спостереження і таким чином вийти на головного.

Високий чоловік пішов до сусідньої кімнати. Там він відкрив ампулу і розіклав на столі аркушик цигаркового паперу. Цифри складалися з донесення. Такі самі цифри лежали зараз у центрі дешифрування в Берліні: таким же самим шифром передавалися донесення російською радисткою, яка дала згоду працювати на Гіммлера.

Високий чоловік простяг донесення своєму помічникові й сказав:

— Негайно в посольство. Передайте нашим, щоб організували спостереження за цим типом. Я затримаю його і постараюся з ним поговорити: він дилетант, його, мабуть, використовують, я його розворушу…

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1944 року Барбари Беккер, унтершарфюрера СС (IV відділ PCXА): «Істинна арійка. Характер — нордичний, стійкий. Бездоганно виконує службовий обов'язок. З товаришами по роботі поводиться спокійно й приязно. Спортсменка. Нещадна до ворогів рейху. Неодружена. У зв'язках, які порочили б її, не помічена…»)

Кет ходила по кімнаті, заколисуючи сина. Коли Штірліц був у під'їзді, як він і казав, її перевели на конспіративну квартиру гестапо, де обладнали невелику, але потужну радіостанцію. Кет дивилася на обличчя свого сонного хлопчика й думала: «Всього в житті треба вчитися: і як готувати яєчню, і де шукати книжку в каталозі, в математики треба вчитися тим більше. А от материнства вчитися не треба…»

— Ми закликаємо людей не цуратися природи, — сказала якось охоронниця, фрейлейн Барбара. Вона була ще зовсім молода й полюбляла побалакати перед вечерею. Солдат СС Гельмут, який жив у сусідній кімнаті, сервірував стіл на трьох, щоб відсвяткувати двадцятиріччя вихованки гітлерюгенду. За цією врочистою вечерею, з картоплею й гуляшем, Барбара сказала, що після того, як Німеччина виграє війну, жінки нарешті зможуть робити своє діло — підуть з армії і з виробництва і почнуть створювати великі німецькі сім'ї.

— Народжувати й годувати — ось завдання жінки, — говорила Барбара, — все інше — химера. Люди мусять стати здоровими й сильними. Немає нічого чистішого за тваринні інстинкти. Я не боюся говорити про це відверто.

— Тобто як? — похмуро спитав Гельмут, якого щойно відрядили з фронту після страшенної контузії. — Сьогодні ти зі мною, завтра з другим, а післязавтра з третім?

— Це гидота, — відповіла Барбара, бридливо поморщившись. — Сім'я — свята й непохитна, але хіба в ліжку з своїм чоловіком, з главою дому, я не можу також утішатися силою любові, так немов він був би і другим, і третім, і четвертим? Треба звільнитися від соромливості — це теж химера… Ви, мабуть, не згодні зі мною? — спитала вона, обернувшись до Кет.

— Не згодна.

— Бажання справити найкраще враження — теж жіноча хитрість, стародавня як світ. Чи не здається вам, що наш добрий Гельмут віддасть перевагу вам, а не мені? — засміялась Барбара. — Він боїться слов'ян, і до того ж я — молодша…

— Я ненавиджу жінок, — глухо сказав Гельмут. — «Породження пекла» — це про вас.

— Чому? — спитала Барбара й пустотливо підморгнула Кет. — За що ви нас ненавидите?

— За те саме, що ви тут проповідували. Жінка гірша за злочинця. Той хоч не обманює: злочинця зразу видно, що він злочинець. А тут спершу таку патоку розіллють, що аж очі злипаються, а потім візьмуть у кулак і крутять, як хочуть, та ще й сплять з твоїм найближчим другом.

— Вам ваша жінка наставила роги! — Барбара навіть заляскала в долоні.

Кет подумала, що в неї дуже красиві руки: м'які, ніжні, з дитячими ямочками й акуратно відполірованими рожевими нігтями.

Есесівець важко подивився на Барбару й нічого їй не відповів: він підлягав їй, він був рядовим солдатом, а вона унтершарфюрером.

— Пробачте, — сказала Кет, підводячись з-за столу, — я можу піти до себе?

— А що сталося? — спитала Барбара. — Сьогодні не бомблять. Працювати ви ще не почали, можна й посидіти трохи довше, ніж завжди.

— Я боюся, що прокинеться маленький. Може, ви дозволите мені спати з ним? — спитала Кет. — Мені жаль пана, — вона кивнула на Гельмута, — він, напевне, не висипляється з маленьким.

— Він тихий, — сказав Гельмут, — спокійний хлопець. І зовсім не плаче.

— Це заборонено, — сказала Барбара. — Ви мусите жити в різних приміщеннях з дитиною.

— Я не втечу, — спробувала посміхнутися Кет. — Обіцяю вам.

— Звідси не можна втекти, — відповіла Барбара. — Нас двоє, та й запори надійні. Ні, я дуже шкодую, але в мене є наказ командування. Спробуйте поговорити з вашим шефом…

— А хто мій шеф?

— Штандартенфюрер Штірліц. Він може порушити вказівки начальства в тому разі, якщо ви успішно працюватимете. У одних стимул — гроші, в інших — чоловіки, у вас же найвірніший стимул до хорошої роботи — ваше дитя. Хіба не так?

— Так, — відповіла Кет. — Це правда.

— Між іншим, ви й досі не дали імені дитині, — сказала Барбара, відрізаючи від картоплини маленький шматочок. Кет помітила, що дівчина їсть, наче на дипломатичному прийомі, — її рухи, сповнені витонченості, і картопля, поточена черв'яками, здавалася якимось дивовижним екзотичним фруктом.

— Я назву його Володимиром…

— На честь кого? Ваш батько був Володимиром? Чи його батько? Як, до речі, його звали?

— Кого?

— Вашого чоловіка.

— Ервін.

— Я знаю, що Ервін. Ні, я питаю про його справжнє ім'я, російське…

— Я знала його як Ервіна.

— Він навіть не назвав вам свого імені?

— По-моєму, — посміхнулася Кет, — ваші розвідники так само, як і всі розвідники світу, знають один одного за псевдонімами. Про те, що я Катя, а не Кет, знав мій шеф у Москві і, напевне, знали ті люди, які були зв'язані з Ервіном, його тутешні керівники.

— Володимиром, мені здається, звали Леніна, — помовчавши, сказала Барбара. — І дякуйте богові, що вами займається Штірліц: він у нас славиться лібералізмом і логікою…

«Рейхсфюреру СС Генріху

Гіммлеру.

Цілком секретно.

Передати тільки особисто.

В одному примірнику.

Рейхсфюрер!

Учора вночі я приступив до практичного здійснення операції «Істина». Перед цим я попередньо ознайомився з ландшафтом, дорогами, з рельєфом місцевості. Я вважав, що необачно наводити докладніші довідки про шоферів, які перевозитимуть архів рейхслейтера Бормана, чи про передбачений маршрут. Це може викликати певну настороженість охорони.

Я задумав провести акцію по можливості безшумно, однак події вчорашньої ночі не дали змоги мені здійснити «безшумний» варіант. Після того як мої люди, одягнуті в цивільне, розвернули посеред шосе вантажну машину, колона, яка перевозила архів рейхслейтера, не зупиняючись відкрила стрілянину по вантажній машині і по трьох моїх людях. Не питаючи, що це за люди, не перевіряючи документів, перша машина охорони партійного архіву наскочила на нашу вантажну машину і перекинула її в кювет. Дорога звільнилася. П'ять чоловік з першої машини прикриття перескочили в другий автомобіль, і колона рушила далі. Я зрозумів, що в кожній вантажній машині щонайменше п'ять чи шість чоловік, озброєних автоматами, Це, як стало ясно пізніше, не солдати і не офіцери. Це функціонери з канцелярії НСДАП, мобілізовані в ніч перед евакуацією архіву. Їм було дано особистий наказ Бормана: стріляти в кожного, незалежно від звання, хто наблизиться до машин більше ніж на двадцять метрів.

Я зрозумів, що слід змінити тактику, і дав наказ роздробити колону. Частині своїх людей я наказав їхати паралельною дорогою туди, де пересікається шосе із залізницею: чергового там ізолювали, його місце зайняла моя довірена людина, яка повинна була перегородити дорогу, опустивши шлагбаум. Я з рештою людей, розбивши колону надвоє (для цього довелося підпалити фаустпатронами вантажну машину, що йшла тринадцятою від головної машини), залишився на місці. На жаль, нам довелося застосувати зброю: кожна машина відстрілювалася до останнього патрона, незважаючи на те, що ми запропонували вступити в переговори. Перші дванадцять вантажних машин підійшли до переїзду водночас з нашими машинами, але там уже стояло десять танків з резерву 24-го корпусу, які взяли на себе охорону вантажних машин рейхслейтера. Наші люди були змушені відступити. Ті вантажні машини, які ми відбили, було спалено, а всі мішки й цинкові ящики, захоплені нами, перевантажено в бронетранспортери й відвезено на аеродром. Шоферів, які вели бронетранспортери на аеродром, знищила наша ударна група,

Хайль Гітлер!

Ваш Скорценні»

На конспіративну квартиру прийшов Рольф з двома помічниками. Він був напідпитку і тому раз по раз пересипав свою мову французькими словами. Мюллер сказав йому, що Кальтенбруннер дав згоду, щоб саме Рольф працював з росіянкою, поки відсутній Штірліц.

— Шелленберг послав Штірліца на завдання. Рольф у цей час працюватиме на контрасті: після злого слідчого заарештовані особливо пориваються до доброго. Штірліц — добрий, га? — І Кальтенбруннер, засміявшись, запропонував Мюллеру сигарету.

Мюллер закурив і якусь мить роздумував. Мюллера влаштовувало, що розмова Бормана з кимось із працівників РСХА була відома Гіммлеру і пройшла мимо Кальтенбруннера: «вилка» створювала для нього можливість маневрувати між двома силами. Тому він, звісно, не відкривав Гіммлеру суті підозрінь Кальтенбруннера з приводу Штірліца; Кальтенбруннер також нічого не знав про таємну розмову з Борманом, яку Гіммлер оцінив як зраду й донос.

— Ви хочете, щоб я подивився, як Штірліц працюватиме з радисткою? — спитав Мюллер.

— Навіщо? — здивувався Кальтенбруннер. — Навіщо вам дивитися? По-моєму, він досить спритна людина саме в питаннях радіогри.

«Невже він забув свої слова? — здивувався Мюллер. — А може, він щось готує під мене? Чи варто нагадувати йому? Може, це робити недоцільно? Проклята контора, в якій треба хитрувати! Замість того щоб обманювати чужих, доводиться дурманити свого! Хай йому грець!»

— Рольфу дати самостійну «партитуру» в роботі з російською «піаністкою»?

Радистів завжди називали «піаністами», а керівника групи розвідки — «диригентом». Останнім часом у метушні, коли Берлін наводнили біженці, коли доводилося розміщувати евакуйованих працівників, які прибули з архівами із Східньої Пруссії, Аахена, Парижа й Бухареста, про ці терміни якось забули, і заарештованого вгента частіше стали визначати не за його фахом, а за національною ознакою.

Тому Кальтенбруннер сумно повторив:

— З «піаністкою»… Ні, нехай Рольф контактує з Штірліцом. Мета має бути одна, а засоби досягнення її можуть бути різні…

— Теж правильно.

— Які успіхи в дешифрувальників?

— Там дуже хитромудрий шифр.

— Потрусіть росіянку. Я не вірю, що вона не знає шифру резидента.

— Штірліц веде з нею роботу своїми методами.

— Штірліца ж нема, хай поки що потрусить її Рольф.

— Своїм способом?

Кальтенбруннер хотів щось відповісти, але на столі задзвонив телефон з бункера фюрера: Гітлер запрошував Кальтенбруннера на нараду.

Кальтенбруннер звичайно ж не забув розмови про Штірліца. Але, позавчора ввечері вони довго розмовляли з Борманом про фінансові операції за кордоном, і між іншим Борман сказав:

— Нехай ваші люди з свого боку забезпечать цілковиту секретність цієї акції. Залучіть найбільш надійних людей, яким ми віримо: Мюллера, Штірліца…

Кальтенбруннер знав умови гри: якщо Борман не питав про людину, а сам називав її, значить, ця людина була в полі його зору, значить, це «потрібна» людина.

При першому огляді захоплених архівів Бормана не знайшли жодного документа, який би проливав світло на шлях, по якому партія переказувала свої гроші в іноземні банки. Мабуть, ці папери або вже евакуювали, а може, Борман зберігав у своїй феноменальній пам'яті банківські шифри й прізвища своїх фінансових агентів, які могли йому знадобитися в перший день миру, або, нарешті, — і це було дуже прикро, — документи лишилися в перших машинах, котрим пощастило прорватись крізь кордон Скорценні й з'єднатися з танками армії.

Але в тих архівах, що їх захопили люди Скорценні, були документи надзвичайно цікаві. Зокрема, там був лист Штірліца до Бормана — хоч і не підписаний, однак свідчив про те, що в кадрах СД готується зрада.

Гіммлер показав цей папір Шелленбергу й попросив його провести розслідування. Шелленберг обіцяв виконати доручення рейхсфюрера, добре розуміючи, що це доручення виконати неможливо. І все-таки наявність цього документа наштовхнула його на думку, що в архіві Бормана є серйозніші матеріали, які дадуть змогу ще раз перевірити своїх співробітників, з'ясувавши, чи не працювали вони водночас на Бормана, а якщо й працювали — то з якого часу, над якими питаннями, проти кого конкретно. Шелленберг не боявся дізнатися, що його співробітники працювали на двох хазяїв. Йому було важливо встановити, що знав Борман про його святая святих — про його пошуки миру.

Кількох співробітників Шелленберга посадили за цю роботу. Майже щогодини він запитував про новини. Йому лише відповідали: «Поки що нічого цікавого».

Чи все готово в Берні?

— Як себе почуває ваш шеф? — спитав високий. — Здоровий?

— Так, — усміхнувся Плейшнер. — Усе гаразд.

— Хочете кави?

— Спасибі. З радістю.

Гестапівець пішов на кухню і звідтіля запитав:

— У вас надійний дах?

— А я живу на другому поверсі, — не зрозумівши жаргону, відповів Плейшнер.

Гестапівець усміхнувся, вимикаючи кав'ярний млинок. Він був правий: до нього прийшов дилетант, добровільний помічник — «дах» на сленгу розвідників усього світу означає «прикриття».

«Тільки не треба поспішати, — сказав він сам собі, — старий у мене в кишені. Він усе викладе, тільки треба бути з ним обережнішим…»

— Такої в Німеччині немає, — сказав він, підсовуючи до Плейшнера чашку з кавою. — Ці негідники напувають народ бурдою, а тут продають справжню бразільську.

— Забутий смак, — сьорбнувши ковточок, погодився Плейшнер. — Я не пив такої кави років з десять.

— Греки навчили мене запивати міцну каву водою. Хочете покуштувати?

Плейшнера зараз усе веселило, він ходив легко, і думав легко, і дихав легко. Він засміявся:

— Я ніколи не пив кави з водою.

— Це забавно: контраст температури й смаку створюють особливе відчуття.

— Так, — сказав Плейшнер, ковтнувши води, — дуже цікаво.

— Що він просив мені передати на словах?

— Нічого. Тільки цю ампулу.

— Дивно.

— Чому?

— Я думав, він скаже мені, коли його чекати.

— Він про це нічого не казав.

— Я ж забув спитати: чи є у вас гроші?

— Поки що є.

— Коли вам будуть потрібні гроші — заходьте до мене, я вам позичу. Багато, звичайно, я не зможу дати, але для того, щоб якось протриматися… Ви, до речі, дивилися — хвоста не було?

— Хвоста? Ви хочете спитати, чи не стежили за мною?

— Так.

— Знаєте, я чомусь не звернув уваги.

— Ну й даремно. Він не проінструктував вас про це?

— Звичайно, інструктував, але я відчув себе тут уперше за багато років, особливо після концтабору, на волі й сп'янів. Спасибі, що ви нагадали мені.

— Про таке ніколи не можна забувати. Тим паче в цій нейтральній країні. Тут хитра поліція… Дуже хитра поліція. У вас до мене більше нічого?

— У мене? Ні, нічого…

— Давайте ваш паспорт.

— Він сказав мені, щоб я паспорт завжди тримав при собі…

— А він не сказав вам, що тепер ви будете в моєму розпорядженні?

— Ні.

Хоча правда, це — в шифровці, яку ви передали. Ми подумаємо, як правильніше повести справу. Ви зараз…

— Повернуся до готелю, ляжу в ліжко й відсипатимусь.

— Ні… Я маю на увазі… Ваша робота…

— Спершу виспатися, — відповів Плейшнер. — Я мрію поспати день, і два, і три, а потім думатиму про роботу. Всі рукописи я лишив у Берліні. Та я пам'ятаю свої роботи майже напам'ять…

Гестапівець узяв шведський паспорт Плейшнера й недбало кинув його на стіл:

— Післязавтра о другій годині прийдете по нього, ми самі зробимо реєстрацію в шведському консульстві. Точніше кажучи, постараємось зробити: шведи поводяться препаскудно — чим далі, тим нахабніше.

— Хто? — не зрозумів Плейшнер.

Гестапівець закашлявся: він збився з ролі і, щоб правдивіше закінчити свою гру, закурив сигарету, довго пускав дим перед тим, як відповісти.

— Шведи в кожному, хто проїхав через Німеччину, бачать агента нацистів. Для цих сволоцюг не має значення, який ти німець — патріот, що бореться з Гітлером, чи шпик з гестапо.

— Він не говорив мені, щоб я реєструвався в консульстві…

— Це все в шифровці.

«Його хазяїн у Берліні, — думав гестапівець, — це ясно, він же сказав, що там залишилися його рукописи. Отже, ми матимемо цю людину в Берліні… Це удача. Тільки не поспішати, — повторив він сам собі, — тільки не поспішати».

— Що ж, я вдячний вам, — мовив Плейшнер, підводячись. — Кава справді чудова, а з холодною водою — ще краща.

— Ви вже сповістили йому, що благополучно влаштувалися, чи хочете, щоб це зробив я?

— Ви можете зробити це через своїх товаришів?

«Комуніст, — відзначив для себе гестапівець. — Це цікаво, чорт забирай!»

— Так, я зроблю це через товаришів. А ви також проінформуйте його. І не відкладайте.

— Я хотів це зробити сьогодні ж, але ніде не було тієї поштової марки, яку я повинен наклеїти на листівку.

— Післязавтра я приготую для вас потрібну марку, якщо її немає в продажу. Що там має бути зображено?

— Підкорення Монблана… Синього кольору. Неодмінно синього кольору.

— Гаразд. Листівка у вас з собою?

— Ні. В готелі.

— Це погано. Не можна нічого залишати в готелі.

— Що ви, — посміхнувся Плейшнер, — це звичайнісінька листівка, я купив у Берліні десяток таких самих. А текст я запам'ятав, так що ніякої помилки не допустив…

Потискуючи в передпокої руку Плейшнера, гестапівець сказав:

— Обережність, іще раз обережність, товаришу. Майте на увазі: тут лише уявний спокій.

— Він попереджав мене. Я знаю.

— Про всяк випадок залиште свою адресу.

— «Вірджінія». Пансіонат «Вірджінія».

— Там живуть американці?

— Чому? — здивувався Плейшнер.

— Англійське слово. Вони, як правило, зупиняються в готелі із своїми назвами.

— Ні. По-моєму, там нема іноземців.

— Це ми перевіримо. Якщо побачите мене у вашому пансіонаті, будь ласка, не підходьте до мене й не вітайтесь — ми не знайомі.

— Добре.

— Тепер так… Якщо з вами трапиться щось екстраординарне, подзвоніть по моєму номеру. Запам'ятаєте? — І він двічі повторив цифри.

— Так, — відповів Плейшнер, — у мене добра пам'ять. Латинь тренує пам'ять краще за будь-яку гімнастику.

Вийшовши з парадного, він повільно перейшов вулицю. Навпроти будинку, звідки він щойно вийшов, старий у хутряному жилеті зачиняв віконниці свого зоомагазину. В клітках стрибали птахи. Плейшнер довго стояв біля вітрини, розглядаючи птахів.

— Хочете щось купити? — запитав старий.

— Ні, просто я любуюся вашими птахами.

— Найцікавіші в моєму магазині. Я роблю навпаки. — Старий був балакучий. — Усі виставляють на вітрині товар, який зразу впадає в очі, а я вважаю, що птахи — це не товар. Птахи є птахи. До мене приходить чимало письменників послухати птахів. А один навіть сказав: «Перш ніж я опущуся в пекло нової книжки, як Орфей, я мушу наслухатися найвеличнішої музики — пташиної. Інакше я не зможу проспівати світові ту пісню, яка знайде свою Еврідіку»…

Плейшнер витер сльози, що раптом виступили в нього на очах, і сказав, відходячи од вітрини:

— Спасибі вам.

12.3.1945 (02 години 41 хвилина)

— Чому не можна ввімкнути світла? Чого ви злякалися? — спитав Штірліц.

— Не вас, — відповів Холтофф.

— Ну, ходімо навпомацки.

— Я вже освоївся у вашому домі. Тут затишно й тихо.

— Особливо коли бомблять, — хмикнув Штірліц. — Поперек болить страшенно — десь мене добре протягло. Я піду в ванну, візьму аспірин. Сідайте. Дайте руку — тут крісло.

Штірліц вийшов у ванну й відкрив аптечку.

— Я замість аспірину вип'ю в темряві проносне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Давайте опустимо штори, вони в мене дуже щільні, й розпалимо камін.

— Я пробував опустити штори, але вони у вас із секретом.

— Та ні, просто там кільця чіпляються за дерево. Зараз я все зроблю. А що сталося, старина? Кого ви так боїтесь?

— Мюллера.

Штірліц завісив вікна й спробував увімкнути світло. Почувши, як клацнув вимикач, Холтофф сказав:

— Я вивернув пробки. Цілком можливо, що у вас встановили апаратуру.

— Хто?

— Ми.

— Смисл?

— Ось тому я до вас і прийшов. Розпалюйте свій камін і сідайте: в нас мало часу, а обговорити треба чимало важливих питань.

Штірліц запалив сухі дрова. В каміні загуло; це був якийсь дивний камін: спершу він починав густи і, тільки нагрівшись як слід, затихав.

— Ну? — сівши в крісло, ближче до вогню, спитав Штірліц. — Що у вас, дружище?

— В мене? В мене нічого. А от що робитимете ви?

— В принципі?

— І в принципі…

— В принципі я хотів прийняти ванну й завалитися спати. Я перемерз і страшенно втомився.

— Я прийшов до вас як друг, Штірліц.

— Ну годі, — поморщився Штірліц. — Чого ви, наче хлопчик, напускаєте туману? Випити хочете?

— Хочу.

Штірліц приніс коньяк, налив Холтоффу й собі. Вони мовчки випили.

— Хороший коньяк.

— Ще? — спитав Штірліц.

— З радістю.

Вони випили ще по чарці, і Холтофф сказав, хруснувши пальцями:

— Штірліц, я протягом цього тижня вивчав вашу справу.

— Не розумію…

— Мюллер доручив мені негласно перевірити вашу справу з фізиками.

— Послухайте, ви розмовляєте зі мною загадками, Холтофф. Яке відношення має до мене заарештований фізик? Чому ви негласно перевіряли мої справи і навіщо Мюллер шукає на мене докази.

— Я не можу вам цього пояснити, сам нічогісінько до пуття не розумію. Я знаю тільки, що ви під ковпаком.

— Я? — здивувався Штірліц. — Це ж ідіотизм! Чи наші шефи втратили розум у цій метушні!

— Штірліц, ви самі вчили мене аналітичності й спокою.

— Це ви мене закликаєте до спокою? Після того, що сказали мені? Так, я неспокійний. Я обурений! Я зараз піду до Мюллера…

— Він спить. І не поспішайте їхати до нього. Спершу вислухайте мене. Я розповім вам, що мені пощастило виявити у зв'язку з справою фізиків. Цього я поки що не розповідав Мюллеру, я ждав вас.

Штірліцу потрібна була мить, щоб зібратися з думками й перевірити себе ще раз: чи не залишив він хоч якихось, незначних, компрометуючих даних — у запитаннях, у формі записів відповідей, у зайвій зацікавленості деталями.

«Як Холтофф поведеться? — думав Штірліц. — Прийти й сказати, що мною негласно цікавляться в гестапо, — це пахне для нього розстрілом. Він переконаний наці, що з ним сталося? Чи він промацує мене за дорученням Мюллера? Навряд. Тут немає їхніх людей, а вони повинні збагнути, що після таких розмов мені краще зникнути. Тепер не сорок третій рік, фронт поряд. Він прийшов з власної ініціативи? Хм-хм… Він не такий розумний, щоб грати серйозно. Хоча надзвичайно хитрий. Я не дуже розумію таку наївну хитрість, але саме така наївна хитрість може переграти і логіку, і здоровий розум».

Штірліц поворушив полінця, що вже розгорялися, й сказав:

— Ну, валяйте.

— Це все дуже серйозно.

— А що в цьому світі несерйозно?

— Я викликав трьох експертів з відомства Шумана.

Шуман був радником вермахту в справах нової зброї, його люди працювали над проблемами розщеплення атома.

— Я теж викликав експертів звідти, коли ви посадили Рунге.

— Так. Рунге посадили ми, гестапо, але чому ним займалися ви, в розвідці?

— А вам незрозуміло?

— Ні. Незрозуміло.

— Рунге вчився у Франції і в Штатах. Хіба важко здогадатися, які важливі його зв'язки там? Нас усіх губить відсутність дерзання й сміливості у баченні проблем. Ми боїмося дозволити собі фантазувати. «Від» і «до» — і ні кроку вбік. Ось наша головна помилка.

— Це правильно, — погодився Холтофф. — Ваша правда. Що стосується сміливості, тут я сперечатися не буду. А от по окремих деталях ладен посперечатися. Рунге твердив, що треба й далі працювати над вивченням можливостей одержання плутонію з високорадіоактивних речовин, а саме це й ставилося йому в провину його науковими опонентами. Саме вони й написали на нього донос, я примусив їх у цьому зізнатися…

— Я в цьому не сумнівався.

— А ось тепер наші люди повідомили з Лондона, що Рунге був правий! Американці й англійці пішли його шляхом! А він сидів у нас у гестапо!

— У вас у гестапо, — виправив його Штірліц. — У вас, Холтофф. Не ми його брали, а ви. Не ми затверджували справу, а ви: Мюллер і Кальтенбруннер. І не в мене, і не у вас, і не в Шумана бабуся єврейка, а в нього, і він це приховував…

— Та хай би в нього й дід був тричі євреєм! — вибухнув Холтофф. — Це не так важливо, хто був його дід, якщо він служив нам, і служив фанатично! А ви повірили негідникам!

— Негідникам?! Старим членам руху? Перевіреним арійцям? Фізикам, яких особисто нагороджував фюрер?

— Добре, добре… Гаразд… Усе правильно. Ви праві. Дайте ще коньяку…

— Пробки ви не викинули?

— Пробка у вас у лівій руці, Штірліц.

— Я вас запитую про пробки електричні.

— Ні. Вони там, у столику, біля дзеркала.

Холтофф випив коньяк залпом, рвучко закинувши голову.

— Я став багато пити, — сказав він.

— Хотів би я знати, хто тепер п'є мало?

— Ті, в кого немає грошей, — пожартував Холтофф. — Нещасні люди.

— Хтось сказав, що гроші — це відчеканена свобода.

— Це правильно, — погодився Холтофф. — А як ви думаєте, Штірліц, що вирішить Кальтенбруннер, коли я доповім йому результати перевірки?

— Спершу ви мусите доповісти про результати своєї перевірки Мюллеру. Він давав наказ про арешт Рунге.

— А ви його вели, цього самого Рунге.

— Я його вів, це точно — за вказівкою керівництва, виконуючи наказ.

— І якби ви відпустили його, то ми вже півроку тому просунулися б далеко вперед у створенні «зброї відплати».

— Ви можете це довести?

— Я це вже довів.

— І з вами згодні всі фізики?

— Більшість. Більшість із тих, кого я викликав для розмов. То що ж може бути з вами?

— Нічого, — відповів Штірліц. — Абсолютно нічого. Результат наукового дослідження підтверджується практикою. Де ці підтвердження?

— Вони в мене. В кишені.

— Навіть так?

— Саме так. Я дещо одержав з Лондона. Найсвіжіші новини. Це — смертний вирок вам.

— Чого ви домагаєтеся, Холтофф? Ви кудись гнете, а куди?..

— Я готовий повторити ще раз: свідомо чи несвідомо, але ви, саме ви, зірвали роботу по створенню «зброї відплати». Свідомо чи несвідомо, але ви, саме ви, замість того, щоб спитати сто фізиків, обмежилися десятком і на підставі їхніх показань — а вони були зацікавлені в ізоляції Рунге — сприяли тому, щоб шлях Рунге визнали шкідливим і неперспективним!

— Виходить, ви закликаєте мене не вірити істинним солдатам фюрера, тим людям, яким вірять Кейтель і Герінг, і стати на захист людини, яка виступала за американський шлях вивчення атома?! Ви мене до цього закликаєте? Ви закликаєте мене вірити Рунге, якого заарештувало гестапо, а гестапо даремно нікого не заарештовує — і не вірити тим, хто допомагав його викрити?!

— Все начебто логічно, Штірліц. Я завжди заздрив вашому вмінню вибудовувати точну логічну спрямованість: ви б'єте і Мюллера, який наказав заарештувати Рунге, і мене, який захищає єврея в третьому коліні, і таким чином стаєте монументом віри на наших кістках. Гаразд. Я вам аплодую, Штірліц. Я не для цього прийшов. Рунге — ви подбали про це досить передбачливо — хоч і сидить у концтаборі, але живе там в окремому котеджі містечка СС і має можливість працювати над теоретичною фізикою. Штірліц, зараз я вам скажу головне: я попав у страшну халепу… Коли я доповім результати перевірки Мюллеру, він зрозуміє, що у вас є зброя проти нього. Так, ваша правда, саме він дав наказ взяти Рунге. Коли я скажу йому, що результати перевірки проти вас, це і його поставить також під непрямий удар. А на мене, хоч як це смішно, обрушаться удари з двох боків. Мене вдарить і Мюллер, і ви. Він — тому що мої докази треба ще перевіряти й перевіряти, а ви… Ну, ви вже розповіли, як приблизно битимете мене. Що мені, офіцерові гестапо, робити? Скажіть ви, офіцер розвідки.

«Ось він куди веде, — збагнув Штірліц. Провокація чи ні? Якщо він мене провокує, тоді ясно, що треба робити. А коли це запрошення до танцю? Ось-ось вони тікатимуть з корабля, як щури. Він недарма сказав про гестапо й розвідку. Так. Зрозуміло. Зрозуміло. Ще рано відповідати. Ще рано».

— Яка різниця, — знизав плечима Штірліц, — гестапо чи розвідка? Взагалі, незважаючи на чвари, ми робимо ту ж саму справу.

— Ту ж саму, — погодився Холтофф. — Тільки ми славимося в світі як кати й громили, ми — люди з гестапо, а ви — ювеліри, парфюмери, ви — політична розвідка. Ви потрібні будь-якому ладу і будь-якій державі, а ми належимо тільки рейху: з ним ми або піднімемося, або зникнемо…

— Ви питаєте мене, що робити?

— Так.

— Ваші пропозиції?

— Спершу я хочу вислухати вас.

— Судячи з того, як ви викручували пробки і як просили мене опустити штори…

— Штори запропонували опустити ви.

— Невже? Чорт візьми, мені здавалося, що це ваша пропозиція… Гаразд, не в цьому суть… Ви хочете вийти з гри?

— У вас є «вікно» на кордоні?

— Припустимо.

— Якщо ми подамося втрьох до нейтралів?

— Утрьох?

— Так. Саме втрьох: Рунге, ви і я. Ми врятуємо світові великого фізика. Тут його врятував я, а організували втечу — ви. Як? І не забувайте: під ковпаком ви, а не я. А ви знаєте, що таке бути під ковпаком у Мюллера. Ну? Я жду відповіді.

— Хочете ще коньяку?

— Хочу.

Штірліц підвівся, не поспішаючи підійшов до Холтоффа, той простяг чарку, і в цю мить Штірліц навідліг ударив Холтоффа по голові важкою гранчастою пляшкою. Пляшка розлетілася, темний коньяк стікав по обличчю Холтоффа.

«Я зробив правильно, — розмірковував Штірліц, натискуючи на акселератор «хорха». — Я не міг учинити інакше. Навіть якщо він прийшов до мене щиро — все одно я зробив правильно. Програвши в деталях, я виграв щось більше: повну довіру Мюллера».

Поруч, привалившись до дверець, напівлежав Холтофф. Він був непритомний.

Холтофф помилявся, коли говорив, що Мюллер зараз спить. Мюллер не спав. Він щойно одержав повідомлення з Центру дешифрування: шифр російської радистки збігався з тим, який прийшов у Берн. Отже, думав Мюллер, російський резидент почав шукати новий зв'язок або вирішив, що його радисти загинули під час бомбування, або відчув, що з ними щось сталося. При цьому Мюллер намагався виводити за дужки ці злощасні відбитки пальців на російському передавачі і на телефонній трубці спеціального зв'язку з Борманом. Але чим наполегливіше він виводив це за дужки, тим більше злощасні відбитки заважали йому думати. За двадцять років роботи в поліції в нього з'явилася особлива властивість: він спершу прислухувався до відчуття, до своєї інтуїції, а вже потім ще раз перевіряв це своє відчуття аналітичною розробкою факту. Він рідко помилявся: і коли служив Веймарській республіці і трощив демонстрації нацистів, і коли перейшов до нацистів і почав кидати в концтабори лідерів Веймарської республіки, і коли виконував усі доручення Гіммлера, та й пізніше, коли потягнувся до Кальтенбруннера, — чуття не підводило його. Він розумів, що Кальтенбруннер навряд чи забув доручення, пов'язане з Штірліцом. Виходить, сталося щось і, мабуть, на високому рівні. Але що сталося й коли — Мюллер не знав. Тому він і доручив Холтоффу поїхати до Штірліца й розіграти спектакль: якби Штірліц наступного дня прийшов до нього й розповів про поведінку Холтоффа, він міг би спокійнісінько покласти справу в сейф, вважаючи її закінченою. Якби Штірліц погодився з пропозицією Холтоффа — тоді він міг би з відкритими картами йти до Кальтенбруннера й доповідати йому про цю справу, спираючись на дані свого співробітника.

«Так… — усе ще думав Мюллер. — Гаразд. Дочекаємося Холтоффа, а там буде видно. Тепер про російську «піаністку». Мабуть, після того як її шеф став шукати зв'язок через Швейцарію, до дівки можна застосувати наші методи, а не спасенні розмови Штірліца. Не може бути, щоб вона була просто знаряддям у руках своїх шефів. Вона щось мусить знати. Практично вона не відповіла на жодне запитання. А часу нема. І ключ від шифру, який надійшов з Берна, теж може бути у неї в голові. Це наш останній шанс».

Він не встиг додумати: двері відчинились, і ввійшов Штірліц. Він гримав під руку закривавленого Холтоффа — його зап'ястя були зчеплені за спиною невеличкими хромованими наручниками.

У дверях Мюллер помітив розгублене обличчя свого помічника Шольца й сказав:

— Ви збожеволіли, Штірліц…

— Я при своєму розумі, — відповів Штірліц, гидливо кидаючи в крісло Холтоффа. — А от він — або збожеволів, або став зрадником.

— Води, — розтулив губи Холтофф. — Дайте води!

— Дайте йому води, — сказав Мюллер. — Що сталося, поясніть мені толком?

— Нехай спершу він усе пояснить толком, — відповів Штірліц. — А я краще все толком напишу.

Він дав Холтоффу випити води й поставив склянку на піднос, біля графина.

— Ідіть до себе й напишіть, що ви вважаєте за потрібне, — сказав Мюллер. — Коли ви зможете це зробити?

— Коротко — через десять хвилин. Докладно — завтра.

— Чому завтра?

— Тому що сьогодні в мене є невідкладні справи, які я мушу закінчити. Та й, крім того, він раніше не очуняє. Дозвольте йти?

— Так. Будь ласка, — відповів Мюллер.

Штірліц вийшов. Мюллер зняв наручники з Холтоффа і, задумавшись, підійшов до столика, на якому стояла склянка. Обережно взявши двома пальцями склянку, Мюллер подивився на світло. Чітко видніли відбитки пальців Штірліца. Він був у числі тих, у кого ще не встигли взяти відбитки пальців. Скоріш підкоряючись звичці доводити всі справи до кінця, ніж підозріваючи саме Штірліца, Мюллер викликав Шольца й сказав:

— Нехай змалюють пальці з цієї склянки. Якщо спатиму — будити не треба. По-моєму, тут можна не поспішати…

Дані експертизи ошелешили Мюллера. Відбитки пальців, залишені Штірліцом на склянці, були ідентичні з відбитками пальців на телефонній трубці і — що найстрашніше — з відбитками пальців на російському радіопередавачі…

«Мій дорогий рейхсфюрер!

Я щойно повернувся до себе в ставку з Швейцарії. Учора я й Дольман, взявши з собою італійських повстанців-націоналістів Паррі й Усміяні, — виїхали до Швейцарії. Перехід кордону було підготовлено якнайретельніше. В Цюріху Паррі й Усміяні влаштували в Гірсланденклінік, в одному з фешенебельних госпіталів у передмісті. Виявляється, Даллеса й Паррі зв'язує давня дружба: мабуть, американці готують свій склад майбутнього італійського кабінету, осяяного славою партизанів — не комуністів, а швидше монархістів, затятих націоналістів, які розійшлися з дуче лише останнім часом, коли наші війська були змушені ввійти до Італії.

Гюсман приїхав по нас і одвіз до Даллеса, на його конспіративну квартиру. Даллес уже чекав нас. Він був стриманий, але доброзичливий; сидів біля вікна, проти світла, й довго мовчав. Першим заговорив Геверніц.

Він спитав мене:

— Чи не ви допомогли звільнити на прохання Матильди Гедевільс італійця Романо Гуардіні?

Я нічого певного не міг відповісти, бо прізвище це не збереглося в пам'яті. Можливо, подумав я, це одна з форм перевірки.

— Відомий католицький філософ, — продовжував Геверніц, — він дуже дорогий кожному мислячому європейцю.

Я загадково посміхнувся, пам'ятаючи уроки нашого великого актора Шелленберга.

— Генерале— спитав мене Гюсман, — чи усвідомлюєте ви, що війну Німеччина програла?

Я розумів, що ці люди примусять мене пройти через аутодафе — принизливе і для мене особисто. Я поводився у свій час так само, коли хотів зробити своєю людиною того чи іншого політичного діяча, який стояв в опозиції до режиму.

— Так, — відповів я.

— Чи ясно вам, що діловою базою можливих переговорів може бути лише одне: беззастережна капітуляція?

— Так, — відповів я, розуміючи, що сам факт переговорів важливіший, ніж тема переговорів.

— Якщо ви все-таки, — вів далі Гюсман, — захочете говорити від імені рейхсфюрера Гіммлера, то переговори на цьому обірвуться: містер Даллес буде змушений відкланятись.

Я подивився на Даллеса. Я не міг побачити його обличчя — світло било мені в очі, але я помітив, як він ствердно кивнув головою, але знову не промовив ані слова. Я зрозумів, що це питання форми, бо вони добре знали, від чийого імені може й буде говорити вищий генерал СС. Вони поставили себе в смішне й принизливе становище, запитавши про це. Я міг би, звичайно, відповісти їм, що я готовий говорити тільки з містером Даллесом, і коли дізнаюсь, що він представляє єврейський монополістичний капітал, я негайно припиню з ним будь-яке спілкування. Я зрозумів, що вони чекають моєї відповіді. І я відповів:

— Я вважаю злочином проти великої німецької державності, яка є форпостом цивілізації в Європі, продовження боротьби тепер, особливо коли ми змогли сісти за один стіл — стіл переговорів. Я готовий віддати всю мою організацію, а це наймогутніша організація в Італії — СС і поліція, в розпорядження союзників заради того, щоб домогтися закінчення війни й не допустити створення маріонеточного комуністичного уряду.

— Чи означає це, — запитав Геверніц, — що ваші СС вступлять у боротьбу проти вермахту Кессельрінга?

Я збагнув, що ця людина хоче серйозності в усьому. А це — запорука реальної розмови про майбутнє.

— Мені треба заручитися вашими гарантіями, — відповів я, — щоб говорити з фельдмаршалом Кессельрінгом предметно й доказово.

— Звичайно, — погодився зі мною Даллес..»

Я провадив далі:

— Ви повинні зрозуміти, що, як тільки Кессельрінг дасть наказ про капітуляцію тут, в Італії, де йому підкорено понад півтора мільйона солдатів, піде ланцюгова реакція і на інших фронтах: я маю на увазі західний і скандінавський — у Норвегії й Данії.

Я розумів також, що в цій важливій першій розмові мені треба викласти свій козир.

— Якщо я матиму ваші гарантії на продовження переговорів, я беру на себе зобов'язання не допустити зруйнування Італії, як це заплановано за наказом фюрера. Ми дістали наказ знищити всі картинні галереї й пам'ятники старовини, одним словом, зрівняти з землею все те, що належить історії людства. Незважаючи на особисту небезпеку, я вже врятував і сховав у свої тайники картини з галереї Уффіці й Патті, а також колекцію монет короля Віктора-Еммануїла.

І я поклав на стіл список картин, які я сховав. Там були імена Тіціана, Ботічеллі, Рубенса. Американці припинили переговори, вивчаючи цей список.

— Скільки можуть коштувати ці картини? — спитали мене.

— Їм немає ціни, — відповів я, але додав: — По-моєму, більше як сто мільйонів доларів.

Хвилин десять Геверніц говорив про картини епохи Відродження і про вплив цієї епохи на технічний і філософський розвиток Європи. Потім у розмову вступив Даллес. Він вступив у розмову несподівано, без будь-яких переходів. Він сказав:

— Я готовий мати діло з вами, генерале Вольф. Але ви повинні дати мені гарантію, що не вступите ні в які інші контакти з союзниками. Це — перша умова. Сподіваюсь, ви розумієте, що факт наших переговорів повинен бути відомий лише тим, хто тут присутній.

— Тоді ми не зможемо укласти мир, — сказав я, — бо ви — не президент, а я — не канцлер.

Ми обмінялися мовчазними усмішками, і я зрозумів, що таким чином я дістав згоду проінформувати Вас про переговори і просити ваших дальших вказівок. Я надсилаю цього листа з ад'ютантом фельдмаршала Кессельрінга, який супроводжує свого шефа в польоті в Берлін. Цю людину я перевірив якнайпильніше. Ви згадаєте про нього, бо саме Ви затвердили його кандидатуру, коли він мав їхати до Кессельрінга, щоб інформувати нас про зв'язки фельдмаршала з рейхсмаршалом Герінгом.

Наша наступна зустріч з американцями відбудеться найближчими днями.

Хайль Гітлер!

Ваш Карл Вольф»

Вольф написав правду. Переговори йшли саме в такому чи майже в такому ключі. Він тільки нічого не написав про те, що по дорозі додому, в Італію, він у купе поїзда мав тривалу розмову віч-на-віч з Гюсманом і Вайбелем. Обговорювався склад майбутнього кабінету Німеччини. Було обумовлено, що канцлером стане Кессельрінг, міністром закордонних справ — групенфюрер СС фон Нейрат, колишній намісник Чехії і Моравії, міністром фінансів — почесний член НСДАП Ялмар Шахт, а міністром внутрішніх справ — обер-групенфюрер СС Карл Вольф, Гіммлеру в цьому кабінеті портфеля не призначили.

12.3.1945 (08 годин 02 хвилини)

А Штірліц що є сили гнав свій «хорх» до швейцарського кордону. Поряд з ним, принишклий, блідий, сидів пастор. Штірліц настроїв приймач на Францію — Париж передавав концерт молоденької співачки Едіт Піаф. Голос у неї був. низький, сильний, а слова пісень прості й щирі.

— Повний моральний занепад, — сказав пастор, — я не засуджую, ні, просто я слухаю її і весь час згадую Генделя й Баха. Раніше, мабуть, люди мистецтва були вимогливіші до себе: вони йшли поряд з вірою і ставили перед собою надзавдання. А це? Так розмовляють на базарі…

— Ця співачка переживе себе… Але сперечатися ми з вами будемо після війни. Зараз іще раз повторіть мені все, що ви маєте зробити в Берні.

Пастор почав розповідати Штірліцу те, що той утовкмачував йому останні три години. Слухаючи пастора, Штірліц міркував далі: «Так, Кет залишилася в них. А якби я вивіз Кет, вони кинулися б до пастора — мабуть, за ним теж хто-небудь стежить із гестапо. І тоді вся операція неминуче провалилася б, а Гіммлер, мабуть, знюхається з тими, що в Берні… Кет, коли станеться щось непередбачене, — а це непередбачене може статися, хоча й не повинно, — може сказати про мене, якщо знущатимуться з дитини. Але пастор почне своє діло, а Плейшнер повинен був виконати мої доручення. Телеграма вже має бути дома. Ні пастор, ні Плейшнер не знають, чому вони дали хід у моїй операції. Все буде гаразд Я не дам Гіммлеру сісти за стіл переговорів у Берні. Тепер не вийде. Про моє «вікно» Мюллер нічого не знає, і прикордонники нічого не скажуть його людям, бо я дію за вказівками рейхсфюрера. Отже, пастор сьогодні буде в Швейцарії. А завтра він почне своє діло. Наше діло, так буде точніше».

— Ні, — сказав Штірліц, відірвавшись од своїх роздумів. — Ви маєте призначати зустрічі не в голубому залі готелю, а в рожевому.

— Мені здавалося, що ви мене зовсім не слухаєте.

— Я слухаю вас дуже уважно. Продовжуйте, будь ласка…

«Якщо пастор дійде і все буде гаразд, я вирву звідти Кет. Тоді можна буде грати ва-банк. Вони звужують кільце, тут мені не допоможе навіть Борман… Біс їх там усіх знає! Я втечу з нею через моє «вікно», якщо зрозумію, що гра наближається до кінця. А якщо можна буде продовжувати — доказів у них нема й не може бути, — тоді доведеться забирати її зі стріляниною, забезпечивши собі алібі через Шелленберга. Поїхати до нього додому й доповісти чи в Хохенліхен, він там невідступно коло Гіммлера, розрахувати час, знищити охорону на конспіративній квартирі, розбити передавач і вивезти Кет. Головне, розрахувати час і швидкість. Нехай шукають, їм лишилося недовго шукати. Судячи з того, як Мюллер жахнувся, побачивши з проламаним черепом Холтоффа, той працював за його завданням. Він не міг би все це зробити так точно, якби не грав самого себе, якби задана роль не лягла на його щирі думки. І ще невідомо, що було б далі, коли б я погодився йти з ним і з Рунге. Можливо, він пішов би разом. Усе це можливо. Я ж пам'ятаю, як він дивився на мене на допиті астронома і як він говорив тоді… Я зіграв з ним правильно. Несподіваний від'їзд я прикрию, з одного боку, Шелленбергом, а з другого — Борманом. Тепер головне — Кет. Завтра вдень я не заїжджатиму до себе: я зразу піду до неї. Ні, не можна. Ніколи не можна грати наосліп. Я мушу йти до Мюллера».

— Правильно, — сказав Штірліц, — дуже добре, що ви на це тернули увагу: сідайте в друге таксі, пропускаючи перше, і ні в якому разі не сідайте у випадкові попутні машини. Словом, я сподіваюсь, що ваші друзі з монастиря, який я вам назвав, опікатимуть вас. І хочу повторити ще раз: усе може статися з вами. Все. Коли ви допустите найменшу необережність, ви не встигнете навіть зрозуміти, як опинитесь тут, у підвалі Мюллера. Але якщо станеться це — знайте: моє ім'я, хоч один раз вами вимовлене — чи в маренні, чи під тортурами, — означає мою смерть, а разом зі мною — неминучу смерть вашої сестри й племінників. Ніщо не зможе врятувати наших рідних, коли назвете моє ім'я. Це не погроза, зрозумійте мене, це реальність, а її треба знати й завжди про неї пам'ятати.

Штірліц залишив свою машину, не доїжджаючи ста метрів до вокзальної площі. Машина прикордонної застави чекала його в умовленому місці. Ключ було встановлено в замок запалення. Вікна навмисне забризкані грязюкою, щоб не можна було побачити обличчя тих, хто їхатиме в машині. В горах, як домовились, у снігу вже стирчали лижі, а біля них стояли черевики.

— Переодягайтеся, — сказав Штірліц.

— Зараз, — пошепки відповів пастор, — у мене тремтять руки, мені треба хоч трохи прийти до тями.

— Говоріть нормально, нас тут ніхто не чує.

Сніг у долині сріблився, а в ущелинах чорнів. Тиша була глибока, дзвінка. Десь удалині гуркотів движок електростанції: часом він долинав сюди, особливо з поривами вітру.

— Ну, — сказав Штірліц, хай щастить вам, пасторе.

— Благослови вас бог, — відповів пастор і невміло пішов на лижах у тому напрямку, куди вказував йому Штірліц. Двічі він упав — точно на лінії кордону. Штірліц стояв біля машини доти, поки пастор не крикнув з лісу, що чорнів на швейцарському боці ущелини. Там рукою подати до готелю. Тепер усе гаразд. Тепер треба вивести з-під удару Кет.

Штірліц повернувся на привокзальну площу, пересів у свою машину, від'їхав кілометрів з двадцять і відчув, що зараз засне. Нін поглянув на годинник: закінчувалася друга доба, як він був на ногах…

«Я посплю півгодини, — сказав він сам собі. — Інакше я не повернуся в Берлін зовсім».

Він спав рівно двадцять хвилин. Потім ковтнув з пласкої фляги коньяку і, навалившись грудьми на кермо, дав повний газ. Підсилений мотор «хорха» вуркотів ритмічно й потужно. Стрілка спідометра дійшла до позначки «120 км». Траса була безлюдна. Вже починало сіріти. Щоб відігнати сон, Штірліц голосно співав веселі французькі пісеньки.

Коли його знемагав сон, Штірліц зупиняв машину й розтирав обличчя снігом. На узбіччі дороги снігу залишилося зовсім небагато, він був блакитний, ніздрюватий. І селища, які Штірліц проїжджав, теж були блакитні, мирні: цю частину Німеччини не дуже й бомбили союзники, і тому в тихий пейзаж маленькі червоноверхі котеджі вписувалися точно й гармонійно, як і сині соснові ліси, і скляні, стрімкі річки, що мчали з гір, і дзеркальна гладінь озер, які вже звільнилися від криги.

Якось Штірліц, що понад усе любив ранню весну, сказав Плейшнеру:

— Незабаром література користуватиметься поняттями, а не довгими словесними періодами. Чим більше інформації — з допомогою радіо й кінематографа — поглинатимуть люди, а особливо підростаючі покоління, тим трагічнішою буде роль літератури. Якщо раніше письменникові треба було приділити три сторінки в романі, щоб змалювати пробудження весняної природи, то тепер кінематографіст це робить з допомогою півхвилинної заставки на екрані. Ремісник показує, як розпускаються бруньки і скресають річки, а майстер — гаму барв і точно знайдені шуми. Не забувайте: вони витрачають на це мінімум часу. Вони просто доносять інформацію. І незабаром літератор зможе написати роман, який складатиметься лише з трьох слів: «Заходило березневе сонце…» Хіба ви не побачите за цими трьома словами і капіж, і легкий заморозок, і бурульки біля водостічних труб, і гудок паровоза вдалині, за лісом, і тихий сміх гімназистки, яку юнак проводжає додому, крізь крижану чистоту вечора?

Плейшнер тоді засміявся:

— Я ніколи не думав, що ви такий поетичний. Не заперечуйте: ви, звичайно, тайкома від усіх пишете вірші.

Штірліц відповів йому, що він ніколи не писав віршів, бо досить серйозно ставився до професії поета, але в живопису він справді себе пробував. В Іспанії його потрясли два кольори: червоний і жовтий. Йому здавалося, що пропорційне дотримання цих кольорів може дати точне зображення Іспанії на полотні. Він довго пробував малювати, але потім зрозумів, що йому весь час заважає збагнути суть предмета бажання дотриматись абсолютної схожості. «Для мене бик — це бик, а для Пікассо — предмет, необхідний для самовираження. Я йду за предметом, за формою, а талант підкоряє і предмет, і форму своїй думці, і його не хвилює скрупульозність, коли передаєш деталь. І смішно мені захищати свою спробу малювати, посилаючись на точно виписану п'ятку в «Поверненні блудного сина». Релігії простять догматичні посилання на авторитет, але цього не простять художникові», — думав тоді Штірліц. Він облишив свої «живописні вправи» (так згодом він назвав це своє уподобання), коли його співробітники стали просити в нього картини. «Це схоже й прекрасно, — говорили вони йому, — а на мазанину іспанців, де нічого не можна зрозуміти, гидко дивитись». Це йому сказали про живопис Гойї, — він на розкладці в Парижі купив два чудово видані альбоми і довго любувався полотнами великого майстра. Після цього він роздав усі свої картини, а пензлі й фарби подарував синові портьє у тому будинку в Бургосі, де в нього була конспіративна квартира для зустрічей з агентурою…

Рольф приїхав на квартиру, де жила Кет, коли сонце ще здавалося димним і морозним. Небо було безбарвне, високе — таким воно буває і в останні дні листопада, перед першими заморозками. Єдине, що нагадувало про весну, — то це шалений веселий горобиний гомін і утробне туркотіння голубів…

— Хайль Гітлер! — привітала його Барбара, підвівшись із свого місця. — Тільки що ми мали…

Не дослухавши її, Рольф сказав:

— Залиште нас удвох.

Усміхнене обличчя Барбари зразу стало твердим, службовим, і вона вийшла до другої кімнати. Коли вона відчиняла двері, Кет почула голос сина — він, мабуть, щойно прокинувся і просив їсти.

— Дозвольте я погодую хлопчика, — сказала Кет, — а то він не дасть нам працювати.

— Хлопчик підожде.

— Він не може ждати. Його треба годувати в певний час…

— Добре. Ви погодуєте його після того, як відповісте на моє запитання…

У двері постукали.

— Ми зайняті! — крикнув Рольф.

Двері відчинилися: на порозі стояв Гельмут з дитиною на руках.

— Пора годувати, — сказав він, — хлопчик дуже просить їсти…

— Підожде! — крикнув Рольф. — Зачиніть двері!

— Так, але… — почав було Гельмут, та Рольф, вставши, швидко підійшов до дверей і зачинив їх прямо перед носом сивого контуженого есесівця.

— Так от. Нам стало відомо, що ви знаєте резидента.

— Я вже пояснювала…

— Я знаю ваші пояснення. Я читав їх і слухав у магнітофонному запису. Вони мене влаштовували до сьогоднішнього ранку. А от від сьогоднішнього ранку ці ваші пояснення мене вже не влаштовують.

— Що сталося сьогодні вранці?

— Дещо сталося. Ми ждали, коли це станеться, ми все знали з самого початку — нам потрібні були докази. І ми їх маємо. Ми ж не можемо заарештувати людину, якщо немає доказів: доказів, фактів чи хоча б свідчень двох, людей. Так от доказ у нас є.

— По-моєму, я не відмовлялася з самого початку…

— Не прикидайтесь, не прикидайтесь! Не про вас іде мова! І ви добре знаєте, про кого йде мова.

— Я не знаю, про кого йде мова. І дуже прошу вас: дозвольте мені погодувати хлопчика.

— Спершу ви скажете мені, де й коли у вас були зустрічі з резидентом, а потім підете годувати хлопчика.

— Я вже пояснювала тому панові, який заарештував мене, що ні імені резидента, ні його адреси, ні, зрештою, його самого я не знаю.

— Послухайте, — сказав Рольф, — не стройте дурня.

Він дуже стомився, бо всі близькі співробітники Мюллера не спали цілу ніч, організовуючи спостереження по секторах за машиною Штірліца. Засаду залишили і біля його будинку, і неподалік від його конспіративної радіоквартири, але Штірліц мов у воду канув. Причому Мюллер заборонив повідомляти про те, що Штірліца шукають, Кальтенбруннеру, а тим паче Шелленбергу. Мюллер вирішив зіграти цю партію сам: він розумів, що це дуже складна партія. Він знав, що саме Борман є повноправним хазяїном величезних грошових сум, розміщених у банках Швеції, Швейцарії, Бразілії і — через підставних осіб — навіть у США. Борман не забуває послуг. Борман не забуває зла. Він записує все, що, так чи інакше, пов'язане з Гітлером, — навіть на носових хусточках. Але він нічого не записує, коли справа стосується його самого: він це запам'ятовує навіки. Тому партію з Штірліцом, який дзвонив Борману й бачився з ним, шеф гестапо розігрував самостійно. Все було б просто і вже не цікаво з Штірліцом, якби не було його дзвінка до Бормана і їхньої зустрічі. Коло замкнулося: Штірліц — шифр у Берні — російська радистка. І це коло спирається на могутній фундамент — на Бормана. Тому шеф гестапо і його найближчі співробітники не спали цілу ніч і вимоталися до краю, розставляючи пастки, готуючись до рішучого поєдинку.

— Я не буду говорити більше, — сказала Кет. — Я мовчатиму доти, поки ви не дозволите мені погодувати хлопчика.

Логіка матері супротивна логіці ката. Коли б Кет мовчала про дитину, їй довелося б самій випити гірку чашу тортур. Але вона, керована своїм єством, підштовхнула Рольфа до того рішення, якого в нього не було, коли він їхав сюди. Він знав про твердість російських розвідників, він знав, що вони швидше помруть, ніж зрадять.: Зараз раптом Рольфа осінило.

— Ось що, — сказав він, — не будемо марно гаяти часу. Ми незабаром влаштуємо вам очну ставку з вашим резидентом: відчувши провал, він вирішив утекти за кордон, але в нього це не вийшло. Він сподівався на свою машину, — Рольф різонув поглядом пополотніле обличчя Кет, — у нього хороша машина, правда ж? Але він помилився — наші машини не гірші, а кращі за його машину. Ви нас у всій цій веремії не цікавите. Нас цікавить він. І ви нам скажете про нього все. Все, — повторив він. — До кінця.

— Мені нема чого говорити.

Рольф підвівся, відійшов до вікна й, розчинивши його, мерзлякувато зіщулився:

— Знову мороз, — сказав він. — Коли ж весна настане? Ми всі дуже стомилися без весни.

Він зачинив вікно, підійшов до Кет і попросив її:

— Будь ласка, руки.

Кет простягла руки, і на її зап'ястях зімкнулися наручники.

— І ноги, будь ласка, — сказав Рольф.

— Що ви хочете робити? — спитала Кет. — Що ви задумали? Він клацнув замками кайданів на її щиколотках і покликав:

— Гельмут! Барбара!

Ніхто йому не відповів. Він розчинив двері і ще раз покликав:

— Барбара! Гельмут!

Ті вбігли прожогом у кімнату, бо звикли до спокійного голосу Рольфа, а зараз він був істеричний, високий, зривистий. У Рольфа були всі підстави так кричати: Мюллер доручив йому сьогодні, саме сьогодні, примусити росіявку заговорити. Коли Штірліц попадеться, головний козир повинен бути в кишені Мюллера.

— Принесіть немовля, — сказав Рольф.

Гельмут пішов за хлопчиком, а Рольф підсунув до вікна невеличкий стіл, на якому стояла ваза з штучними квітами. Потім він розчинив вікно й сказав:

— Я недаремно нагадав вам про мороз. Досить потримати вашу дитину три чи п'ять хвилин ось на цьому столі — голеньку, без пелюшок, — і вона помре. Або — або. Вирішуйте.

— Ви не зробите цього! — закричала Кет і вся затремтіла на стільці. — Ви не зробите цього! Вбийте мене! Вбийте! Вбийте мене! Ви не можете цього зробити!

— Так, мені це буде дуже страшно робити! — відповів Рольф. — Але іменем усіх матерів рейху я зроблю це! Іменем дітей рейху, які гинуть під бомбами, я зроблю це!

Кет упала із стільця, покотилася по підлозі, благаючи:

— Невже у вас немає серця?! Що ви робите?! Я не вірю вам!

— Де дитина?! — закричав Рольф. — Несіть її сюди, чорт візьми!

— Ви ж мати! — сказала Барбара. — Будьте розсудливою…

Вона говорила і вся тремтіла, бо такого їй ще не доводилося бачити.

Гельмут увійшов з дитиною на руках. Рольф забрав у нього хлопчика, поклав на стіл і заходився його розповивати. Кет закричала страшно, по-звірячому.

— Ну! — загорлав Рольф. — Ви не мати! Ви тупа вбивця! Ну!

Хлопчик плакав, і ротик у нього був квадратний від образи.

— Ну! — все ще репетував Рольф. — Я не рахуватиму до трьох. Я просто відчиню вікно й скину з твоєї дитини ковдру. Ясно? Ти виконуєш свій обов'язок перед своїм народом, я — перед своїм!

Кет раптом відчула якусь полегкість, усе навкого наповнилося дзвоном, і вона знепритомніла.

Рольф сів на краєчок столу й сказав:

— Гельмут, візьми хлопчика…

Солдат узяв дитину й хотів уже йти, але Рольф зупинив його:

— Зажди. Вона зараз прийде до тями, і я продовжуватиму… Барбара, будь ласка, принесіть води. Їй і мені. І серцеві краплі.

— Скільки їй треба капати?

— Не їй, а мені!

— Гаразд. Скільки?

— Звідки я знаю?! Десять. Чи тридцять…

Він сів навпочіпки перед Кет і поплескав її по щоках.

— Довго це в них триває? — спитав Рольф Гельмута.

— Скільки часу це тривало б з вашою матір'ю?

— Так… З моєю матір'ю… Ця сволота хоче бути чистенькою, а мені доручають це паскудство… Дайте сірника, будь ласка.

— Я не курю.

— Барбара! — крикнув Рольф. — Захопіть сірники!

Барбара принесла дві склянки води. Рольф випив ту склянку, де вода була каламутна, трошки голубувата. Він скривився й сказав:

— Фу, яка гидота.

Закуривши, він сів навпочіпки перед Кет і підняв їй повіко. На нього глянула широко відкрита зіниця.

— А вона не померла? — спитав він. — Ану, Барбара, подивіться…

Барбара повернула голову Кет.

— Ні. Вона дихає.

— Зробіть з нею що-небуть. Часу мало. Там ждуть.

Барбара почала бити Кет по щоках — обережно, масажуючи, дуже ласкаво. Набравши в рот холодної води із склянки, вона пирснула нею в обличчя Кет. Після цього Кет глибоко зітхнула, і обличчя її кілька разів звела судома. Хлопчик все ще надривно кричав.

— Та зробіть ви з ним що-небуть! — попросив Рольф. — Неможливо слухати.

— Він хоче їсти.

— Чого зарядили, як папуга?! Думаєте, у вас одного є серце!

Хлопчик кричав, захлинаючись плачем, — крик його був пронизливий. Личко стало синє, повіки набрякли, і губи обкидало білим.

— Ідіть! — махнув рукою Рольф, і Гельмут вийшов.

Кет опритомніла, коли Гельмут виніс хлопчика. Хлопчик кричав десь неподалік, але в кімнаті було тепло, отже, Рольф ще не відчиняв вікна.

«Краще б я вмерла, — жалібно подумала Кет. — Це було б порятунком. Для всіх. Для маленького, для Юстаса і для мене. Це найпрекрасніший, найдобріший вихід для мене…»

Рольф сказав:

— По-моєму, вона опритомніла.

Барбара знову опустилася На коліна перед Кет і відкрила двома пальцями їй очі. Кет дивилася на Барбару, і повіко її сіпалось.

— Так, — сказала Барбара.

Кет зараз спробувала прикинутися непритомною, але обличчя видавало її; воно знову ожило, непідвладне її волі, бо в сусідній кімнаті плакав її хлопчик.

— Досить, досить, — сказав Рольф. — Де була правда — там була правда, а зараз ви починаєте бабські ігри. Не вийде. Ви взялися за чоловіче діло, і фокуси тут не пройдуть. Барбара, допоможіть їй сісти. Ну! Розплющіть очі!

Кет не поворухнулась і очей не розплющила.

— Гаразд, — сказав Рольф. — Облиште її, Барбара. Я ж бачу вона чує мене. Зараз я покличу Гельмута й відчиню вікно, і тоді вона розплющить очі, але буде вже пізно.

Кет заплакала.

— Ну? — спитав Рольф. — Надумали?

Він сам підняв її і посадив на стілець.

— Будете говорити?

— Я повинна подумати.

— Я допоможу вам, — сказав Рольф. — Щоб ви не відчували себе відступницею.

Він витяг з кишені фотографію Штірліца й показав її Кет так, щоб обличчя штандартенфюрера не було видно Барбарі.

— Ну? Ясно? Який смисл вам мовчати? Будемо говорити?

Кет мовчала.

— Говоритимеш?! — раптом страшно, проразливо закричав Рольф і стукнув кулаком об край столу так, що підскочила ваза з штучними квітами. — Чи мовчатимеш?! Гельмут!

Увійшов Гельмут з хлопчиком, і Кет потяглася до нього, але Рольф вихопив дитину в Гельмута й відчинив вікно. Кет хотіла кинутися на Рольфа, але впала, вона страшно кричала, Рольф теж щось кричав — і раптом сухо прозвучали два постріли.

«Монсиньйору Кадічеллі, Ватікан.

Дорогий друже!

Мені зрозуміла й надзвичайно дорога та увага, з якою папський двір, що виявив глибоку мужність у дні опору нацистам, зараз вивчає всі можливості, щоб допомогти людству здобути такий необхідний усім на цій землі мир…

Мені зрозуміло, з яких саме причин ви так скептично поставилися до тих обачних пропозицій, які вніс на Ваш розгляд генерал Карл Вольф. Ви пережили нацистську окупацію, Ви на власні очі бачили те страшенне беззаконня, яке чинили люди СС, підкорені безпосередньо тій людині, яка тепер шукає миру, — генералові Вольфу. Тому я оцінив Вашу позицію не як очікувальну, а, скоріше, як негативну: не можна вірити людині, одна рука якої чинить зло, а друга шукає добра. Половинчастість і роздвоєність зрозуміла в людині, сину божому, аж ніяк не може бути виправдана в тому, хто визначає політику, в діячеві армії чи держави, якому дано владу.

Але діставши відмову у Ватікані, генерал Вольф досяг успіхів у своїй діяльності, зустрівшись тут, у Берні, з містером Даллесом. Ті відомості, що надходять до нас, дають змогу зробити висновок: переговори Вольфа й Даллеса просуваються вельми успішно.

Треба зрозуміти мою позицію: якщо я вдруге стану застерігати пана Даллеса від подальших контактів з генералом Вольфом, у наших американських друзів може створитися хибна уява про ті мотиви, які спонукають нас: люди державної політики далеко не завжди розуміють політику слуг божих.

Розповідати панові Даллесу про підступність генерала Вольфа і про ті злодіяння, які чинили нацисти за його наказами на землі нашої прекрасної Італії, марно. По-перше, хто має очі, хай побачить, а по-друге, не личить нам, слугам божим, виставляти наші страждання напоказ. Ми знали, на що йшли, обираючи свій шлях.

Становище здавалося мені тяжким і безвихідним доти, поки сюди, в Берн, не прибув пастор Шлаг. Ви повинні пам'ятати цю благородну людину, яка завжди боролася за мир, не раз приїжджаючи в Швейцарію, Ватікан і Великобританію до 1933 року, коли виїзд із Німеччини не був пов'язаний з тими поліцейськими труднощами, які почалися після приходу до влади Гітлера. Пастор Шлаг прибув сюди, за його словами, — для того, щоб вивчити всі реальні можливості укладення миру, скорого й справедливого. Його, як він каже, переправили сюди люди, занепокоєні помітним зближенням точки зору на майбутній мир таких протилежних фігур, як Вольф і Даллес.

Пастор Шлаг вбачає свою місію в тому, щоб запобігти можливості подальших переговорів між Вольфом і Даллесом, бо глибоко переконаний у тому, що Вольф аж ніяк не дбає про мир, він лише зондує грунт для збереження режиму нацистів і замість цього дістає поступки від тих, хто тепер має єдину реальну владу в Німеччині, — СС.

Він вбачає свою місію також і в тому, щоб налагодити контакти між тими людьми, які, ризикуючи життям, вивезли його з Німеччини, і представниками союзників. Люди, яких він, за його словами, представляє, вважають своїм найголовнішим обов'язком зумовити ліквідацію всього того, що було пов'язане — і може бути в майбутньому пов'язане — з СС і НСДАП.

Я просив би Вашої згоди на відверту розмову з пастором Шлагом. Очевидно, варто було б ширше проінформувати його, що відбувається тепер у Берні.

Доти, поки я не зможу запропонувати пасторові Шлагу реальних доказів нашої щирості, важко сподіватися від нього відвертої розмови, в якій він повідомив би повні дані про тих своїх однодумців, які ждуть його сигналу в Німеччині.

Я не цілком певен, що його однодумці в Німеччині такі могутні, як би нам того хотілося. Шлаг ніколи не був політиком, він завжди був чесним пастором. Проте, звертаючи свій погляд у майбутнє, я бачу величезну вигоду від того, що пастор, саме пастор, служитель бога, виявився тією чистою й високою людиною, яка шукала миру, ризикуючи своїм життям, але при цьому не йшла на компроміс з нацистами.

Очевидно, цей високий приклад громадянської мужності сина божого і його слуги допоможе нам урятувати німців від більшовизму, коли змучений народ Німеччини повинен буде вибирати своє майбутнє. Відкинутий Гітлером од Ватікану, народ Німеччини, так чи інакше, повернеться в лоно святої Христової віри, і пастор Шлаг — або ж світлий образ його — допоможе нашим пасторам у майбутньому нести своє світло туди, де було царство нацистської тьми.

Я чекаю Вашої відповіді найближчим часом.

Ваш Нореллі»

Даллес дістав вказівку від начальника управління стратегічних служб Донована надалі називати переговори з Вольфом кодовим словом «Кросворд». Для того щоб форсувати переговори, двох генералів — Ейрі, начальника розвідки британського фельдмаршала Александера, і американця Лемнітцера — послали для участі в них.

У Швейцарії, на тихій вулиці, в невеличкій квартирі, найнятій через підставних осіб, їх чекав Аллен Даллес. Саме тут вони два дні радились, виробляючи загальну платформу для продовження переговорів з генералом СС Карлом Вольфом.

— У нас мало часу, — сказав Даллес, — а зробити нам треба немало. Позиція союзників має бути точна й продумана.

— Англо-американських союзників, — не то в формі запитання, не то в стверждувальній формі сказав генерал Ейрі.

— Англо-американських чи американо-англійських — у даному випадку формальний термін, який не міняє суті справи, — відповів Даллес.

Так уперше за весь час війни з поняття «союзники» випало одне лише слово — «радянський». І замість «англо-радянсько-американські союзники» в Берні з'явився новий термін — «англо-американські союзники»…

13.3.1945 (10 годин 31 хвилина)

Айсман прийшов до Мюллера не переодягшись, а він був брудний: чоботи заляпані глиною, френч промок — у Нойштадті він довго брьохав під дощем, шукаючи сестру пастора Шлага. За адресою, вказаною в справі, вона не проживала. Він звернувся в місцеве відділення гестапо, але й там нічого не знали про найближчих родичів Шлага.

Сусіди, правда, розповіли йому, що цими днями, пізно вночі, вони чули шум автомобільного мотора. Але хто приїздив, на якій машині і що після цього сталося з фрау Анною та її дітьми — ніхто нічого не знав.

Мюллер прийняв Айсмана посміхаючись. Вислухавши оберштурмбанфюрера, він нічого не сказав. Він вийняв із сейфа папочку й витяг звідти аркуш паперу.

— А як бути з цим? — спитав він, подаючи аркуш Айсману.

Це був рапорт Айсмана, в якому він розписався про своє повне довір'я штандартенфюреру Штірліцу.

Айсман довго мовчав, а потім тяжко зітхнув:

— Будь ми всі тричі прокляті!

— Отак буде правильніше, — згодився Мюллер і поклав рапорт у папочку. — Це вам хороший урок, дружище.

— Що ж мені, писати новий рапорт на ваше ім'я?

— Навіщо? Не треба…

— Але я вважаю своїм обов'язком відмовитися від попередньої думки.

— А чи добре це? — спитав Мюллер. — Коли відмовляються від своєї думки — завжди погано пахне.

— Що ж мені робити?

— Вірити, що я не дам ходу вашому попередньому рапортові. Та й годі. І працювати далі. І знати, що незабаром вам доведеться поїхати до Праги: звідти, можливо, ви повернетесь і до пастора, і до свого вірного друга, з яким ви разом лежали під бомбами в Смоленську. А тепер ідіть. І не бідкайтесь. Контррозвідник мусить знати, як ніхто інший, що вірити в наш час не можна нікому — іноді навіть самому собі. Мені, правда, вірити можна…

Плейшнер, ідучи на явку в призначений йому час, був у такому ж піднесеному настрої, як і напередодні. Йому добре працювалося, він виходив з номера тільки попоїсти, і все в ньому жило радістю й надією на швидкий кінець Гітлера: він купував тепер усі газети, і йому, аналітикові, знавцеві історії, було неважко уявити собі майбутнє. В ньому боролися два почуття: він розумів, які випробування випадуть на долю його одноплеменців, коли все кінчиться, але він розумів також, що краще це трагічне очищення, ніж перемога Гітлера. Він завжди вважав, що перемога фашизму означала б загибель цивілізації і зрештою привела б до виродження нації. Стародавній Рим загинув лише тому, що захотів поставити себе над світом, — і був повалений варварами. Перемоги за межами країни так захоплювали стародавніх правителів, що вони забували і про глухе невдоволення своїх рабів, і про ремствування обійдених нагородами царедворців, і про повсякчасне невдоволення цим світом мислителів і філософів, які жили мріями про прекрасне майбутнє. Перемоги над очевидними ворогами давали змогу імператорам, фараонам, трибунам, тиранам, консулам переконувати себе в тому, що коли вже іноземні держави загинули під їхніми ударами, то і своїми підданими, які виражають невдоволення, буде куди легше впоратися. При цьому вони випускали з уваги, що в армії служили брати, діти або просто знайомі тих, кого довелося б — з часом — придушувати. В цьому роз'єднанні правителів і підданих було закладено ті елементи прогресу, які Плейшнер визначав для себе терміном «дріжджі цивілізації». Він розумів, що Гітлер задумав диявольський експеримент: перемога рейху над світом мала відбитися помітними матеріальними благами для кожного німця, незалежно від його становища в німецькому суспільстві. Гітлер хотів зробити всіх німців володарями світу, а всіх інших людей землі — їхніми підданими. Тобто він хотів виключити можливість виникнення «дріжджів цивілізації» — принаймні в найближчому доступному для огляду майбутньому. В разі перемоги Гітлера німці стали б наскрізь військовою нацією; Гітлер обеззброїв би всі інші народи, позбавив їх державних організацій, і тоді будь-яка спроба бунту з боку завойованих була б приречена на провал: з організацією озброєних німців могла б суперничати тільки така ж могутня національна організація.

…Плейшнер поглянув на годинник: у нього ще був час. У маленькому кафе, за шибками, які сльозилися дощовими потоками, сиділи діти і їли морозиво. Мабуть, їх привела сюди вчителька.

«Я думаю категоріями рейху, — всміхнувся сам до себе Плейшнер, помітивши чоловіка, який сидів у центрі столу; він був молодий і сміявся разом з дітьми. — Це тільки в нас учителі — жінки, бо всі чоловіки, здатні нести стройову службу, воюють на фронті. Взагалі в школах повинні працювати чоловіки. Як у Спарті. Жінка може бути розрадницею, але не вихователем. Готувати до майбутнього мусить чоловік: це виключить непотрібні ілюзії в дітей, а нема нічого жорстокішого, як зіткнення дитячих ілюзій з дорослою реальністю…»

Він зайшов у кафе, сів у кутку й замовив собі порцію фруктового морозива. Діти сміялися з жартів свого викладача. Він розмовляв з ними, як з рівними, анітрохи не підладжуючись до них, а, навпаки, ненав'язливо й тактовно «підтягував» їх до себе.

Плейшнер згадав школи рейху — з їхньою муштрою, істеризмом, страхом перед учителем — і подумав: «Як же я можу хотіти, щоб перемогла Німеччина, коли нацисти й сюди, в разі їхньої перемоги, принесуть свої звичаї й діти стануть маленькими солдатами? Тут замість військових ігор їм пропонують спорт, а дівчаткам замість, уроків вишивання прищеплюють любов до музики. А якби сюди прийшов Гітлер, вони сиділи б за столом мовчазні й пожирали б очима свого наставника, а скоріше за все, наставницю, і йшли б вулицями строєм, а не табунцем, і вітали б одне одного ідіотськими вигуками «Хайль Гітлер!». Мабуть, це дуже страшно — бажати поразки своїй вітчизні, але я все-таки бажаю моїй вітчизні якнайшвидшої поразки…»

Плейшнер неквапливо доїдав морозиво і, посміхаючись, слухав голоси дітей. Учитель спитав:

— Подякуємо хазяїнові цього чудового куточка, який нам дав гарячий притулок і холодне морозиво? Заспіваємо йому нашу пісню?

— Заспіваємо! — відповіли діти.

— Ставлю на голосування! Хто проти?

— Я, — сказала дівчинка, рудоволоса, веснянкувата, з величезними блакитними очима. — Я проти.

— Чому?

Саме в цю хвилину двері кафе відчинились і, струшуючи дощові краплі з плаща, ввійшов високий голубоокий велетень — хазяїн конспіративної явки. Разом з ним був худий, жвавий, смуглявий чоловік з виразним, дуже сильним вилицюватим обличчям. Плейшнер мало не схопився з місця, але згадав настанову високого: «Я сам вас упізнаю». Плейшнер уткнувся в газету, прислухаючись до розмови дітей.

— Поясни, чому ти проти? — спитав учитель дівчинку. — Треба вміти відстоювати свою точку зору. Може, твоя правда, а може, наша. Ось ти й допоможи нам…

— Мама каже, що після морозива не треба співати, — відповіла дівчинка, — можна зіпсувати горло.

— Мама багато в чому права. Звичайно, якщо ми будемо голосно співати або кричати на вулиці — можна зіпсувати горло. Але тут… Ні, я думаю, тут нічого страшного з горлом не станеться. А втім, ти краще не співай: ми на тебе не образимось.

І вчитель перший заспівав веселу тірольську пісеньку. Хазяїн кафе вийшов з-за стойки й поаплодував дітям. Вони шумно вийшли з кафе, й Плейшнер замислено подивився їм услід.

«Десь я бачив цього смуглявого, — раптом згадав він. — Такі обличчя запам'ятовуються. Може, я сидів з ним у таборі? Ні… Там и його не бачив. Але я його пам'ятаю. Я його дуже добре пам'ятаю».

Видно, він надто уважно розглядав обличчя смуглявого чоловіка, бо той, помітивши це, усміхнувся, і Плейшнер одразу ж згадав його, немов побачив кадр з кінофільму. Він навіть почув голос його: «І нехай він підпише зобов'язання — в усьому бути з фюрером! В усьому! Щоб він потім не мав змоги кивати на нас і говорити: «Це вони винні, я стояв осторонь!» Тепер ніхто не може стояти осторонь! Вірність чи смерть — така дилема для німця, який вийшов з концтабору». Це було на другий рік війни: його викликали в гестапо для чергової розмови — професора викликали раз на рік, як правило, навесні. І цей невеличкий смуглявий чоловік зайшов до кабінету, послухав його розмову з гестапівцем у формі, що завжди проводив з ним бесіду, й сказав зло, істерично слова, які Плейшнер добре запам'ятав. Плейшнер пішов тоді до брата — той ще працював головним лікарем, і ніхто не думав, що через рік він помре. «Їхня звична манера, — сказав брат. — Вони істеричні сліпці і, примушуючи тебе підписувати декларацію вірності, вважають, причому щиро, що роблять тобі цим самим велику честь…»

Плейшнер відчув, як у нього затремтіли руки. Він не знав, що робити: підійти до високого товариша, хазяїна явки, і відкликавши, попередити його; вийти на вулицю й там подивитися — підуть вони разом чи розійдуться; а може, встати першим і швидше піти на явку, щоб попередити того чоловіка, який лишився там, — він же чув ще один голос, коли був там, — щоб на вікні виставили сигнал тривоги.

«Стоп! — раптом промайнуло у Плейшнера. — А що було на вікні, коли я йшов туди перший раз? Там же стояв вазон, про який мені казав Штірліц. Чи не стояв? Ні, не може бути, тоді чому ж зараз цей товариш… Ні, це починається істерика. Стоп! Треба взяти себе в руки. Стоп».

Високий, так і не глянувши на Плейшнера, вийшов разом з невеличким смуглявим супутником. Плейшнер простяг хазяїнові купюру — свою останню купюру, але в хазяїна не було здачі, і той побіг у магазин навпроти, а коли він, віддавши гроші Плейшнеру, провів його до виходу, то на вулиці вже нікого не було: ні високого хазяїна явки, ні невеличкого чорнявого чоловіка.

«А може, він як Штірліц? — подумав Плейшнер. — Може, він також, як і той, грав свою роль, борючись з наці зсередини?»

І ця думка трохи заспокоїла його.

Плейшнер підійшов до будинку, де містилась явка, і, поглянувши на вікно, побачив високого хазяїна явки й чорноволосого. Вони стояли, розмовляючи про щось, між ними стояв великий вазон — сигнал провалу. Російський розвідник, відчувши, що за ним стежать, устиг виставити цей сигнал тривоги, а гестапівці так і не змогли дізнатися, що цей вазон означає: «все гаразд» чи «явку провалено». Але оскільки вони були певні, що росіянин не знає про полювання на нього, то залишили все, як було, а також і тому, що Плейшнер, через свою неуважність, зайшовши сюди перший раз, навіть не глянув на вазон, гестапівці й вирішили: на явці все гаразд.

Люди у вікні побачили Плейшнера, і високий, посміхнувшись, кивнув йому головою. Плейшнер уперше побачив посмішку на його обличчі, і вона допомогла йому все зрозуміти. Він теж посміхнувся і став переходити вулицю: вирішив, що так його не побачать згори і він утече від них. Але, оглянувшись, помітив двох чоловіків, які йшли метрів за сто від нього, роздивляючись вітрини.

Плейшнер відчув, як у нього ослабли ноги.

«Кричати? Кликати на допомогу? Ці настигнуть раніше. Я знаю, що вони зі мною зроблять, Штірліц розповідав, як людину можна усипити чи видати за психічнохвору».

В хвилину страшної небезпеки, якщо тільки людина не втратила здатності боротися, увага стає особливо загостреною, мозок працює з найбільшою напругою.

Плейшнер побачив у тому парадному, куди він заходив позавчора, шматочок синього, снігового, низького неба.

«Там прохідний двір, — зрозумів він. — Мені треба ввійти в парадне».

Він увійшов у парадне на негнучних, тремтячих у колінах ногах і з завмерлою усмішкою на сірому обличчі.

Плейшнер зачинив за собою двері й кинувся до протилежних дверей, що вели в двір. Він штовхнув їх рукою й зрозумів, що вони замкнені. Він навалився плечем — двері не піддавались.

Плейшнер ще раз навалився на двері, але вони не відчинились, а вилізти в маленьке віконце — в те саме, крізь яке він побачив небо, було неможливо.

«І потім це ж не кіно, — раптом стомлено, байдуже і якось відчужено подумав він, — старий чоловік в окулярах вилізатиме у в.ікно й застряне там… Ноги теліпатимуться, і вони мене втягнуть сюди за ноги».

Він піднявся на один проліт угору, але вікно, з якого можна було б вистрибнути, виходило на безлюдну, тиху вулицю, а по цій вулиці, не кваплячись, ішли ті двоє, в капелюхах, і тепер уже не розглядали вітрин, а уважно стежили за під'їздом, куди він зайшов. Він збіг ще на один проліт: вікно, що виходило у двір, було забите фанерою.

«Найстрашніше, коли вони роздягають тебе, заглядають у рот — тоді відчуваєш себе комахою. В Римі просто вбивали — прекрасний час чесної антики! А ці хочуть або перевиховати, або затоптати перед тим, як спровадити на шибеницю. Звичайно, я не витримаю їхніх тортур. Тоді, перший раз, мені не було чого приховувати, і все одно я не витримав, і сказав те, що вони хотіли, і написав усе те, що вони вимагали. І тоді я був молодший. А тепер, коли вони почнуть допитувати мене, я не витримаю й зраджу пам'ять брата. А зрадити нам'ять брата — це вже смерть. То краще загинути, нікого не зрадивши».

Він зупинився біля дверей. На табличці було написано: — «Доктор права Франц Ульм».

«Зараз я подзвоню до цього Ульма, — осяйнуло Плейшнера. — І скажу йому, що в мене погано з серцем. У мене крижані пальці, обличчя, мабуть, бліде. Нехай він викличе лікаря. Нехай вони стріляють у мене при людях, я тоді встигну щось крикнути».

Плейшнер натиснув кнопку дзвінка. Він почув, як за дверима протяжно задзвенів гонг.

«А Ульм спитає, де я живу? — думав він. — Ну то й що? Нехай я потраплю до рук цієї поліції. Незабаром кінець Гітлеру, і тоді я зможу сказати, хто я й звідки».

Він натиснув на кнопку іще раз, але йому ніхто не відповів.

«Цей Ульм зараз сидить у кафе і їсть морозиво. Смачне, з суницями й сухими вафлями, — знову якось здаля подумав Плейшнер. — І читає газету, і нема йому до мене ніякого діла».

Плейшнер побіг нагору. Він промахнув півпрольоту, щоб подзвонити в ті двері, що були навпроти явки. Але двері конспіративної квартири відчинилися, і високий блондин, вийшовши на сходи, сказав:

— Ви помилилися номером, чоловіче. В цьому під'їзді живем'о тільки ми та Ульм, якому ви дзвонили, всі інші у від'їзді.

Плейшнер стояв біля вікна в парадному — великого, немитого.

«А на столі лишився рукопис. Я обірвав його на половині сторінки, а мені так добре писалося. Якби я не поїхав сюди, я сидів би й писав у Берліні, а потім, коли все це скінчилося б, я зібрав би все написане в книжку. А зараз? Ніхто навіть не розбере мого почерку».

Він вистрибнув з вікна — ногами вперед. Він хотів закричати, але не зміг, бо серце його розірвалось одразу ж, коли тіло відчуло під собою стрімку порожнечу.

Свій із своїм?

Коли Мюллеру доповіли, що Штірліц іде по коридору РСХА до свого кабінету, він на мить розгубився. Він був певен, що Штірліца схоплять десь у іншому місці. Він не міг пояснити собі чому, але його ні на хвилину не облишало передчуття удачі. Він, правда, знав свою помилку, він згадав, як повівся, побачивши побитого Холтоффа. Штірліц, звичайно ж, усе зрозумів, тому, вважав Мюллер, він і кинувся навтікача. А те, що він з'явився в імперському управлінні безпеки і квапливо йшов по коридорах, розкланюючись із знайомими, викликало в Мюллера розгубленість, і впевненість в успіхові похитнулась.

Розрахунок Штірліца був простий: приголомшити противника — значить здобути половину перемоги. Він знав, що бій з Мюллером буде складний: Холтофф ходив довкола найуразливіших вузлів у його операції з фізиками. Але Холтофф був не досить підготовлений, щоб сформулювати звинувачення, а кожен пункт, до якого він виходив — скоріш інтуїтивно, ніж доказово, — можна було спростувати чи, в усякому разі, він мав два тлумачення. Штірліц згадав свою розмову з Шелленбергом на вечорі, присвяченому дню народження фюрера. Після виступу Гіммлера відбувся концерт, а потім усі перейшли у великий зал — там були накриті столи. Рейхсфюрер, за своєю звичною манерою, пив зельтерську воду, його підлеглі дудлили коньяк. Отоді Штірліц і сказав Шелленбергу про те, як нерозумно працюють люди Мюллера з фізиком, заарештованим місяців три тому. «Принаймні, я все-таки ходив на лекції фізико-математичного факультету, — сказав він, — я не люблю згадувати, бо через це був на грані імпотенції, але ж це факт. І потім, від цього Рунге йдуть зв'язки: він вчився й працював за океаном. Справді, вигідніше цим зайнятися нам».

Підкинувши цю ідею Шелленбергу, він почав розповідати смішні історії, і Шелленберг реготав, а потім вони підійшли до вікна і обговорювали ту операцію, яку Шелленберг доручив провести групі своїх співробітників, у числі яких був і сам Штірліц. Це була велика дезинформація, розрахована на те, щоб убити клин між союзниками. Штірліц ще тоді звернув увагу на те, як Шелленберг тягне свою лінію — ненастирливо, дуже обережно, всіляко підстраховуючись, — на роз'єднання західних союзників з Кремлем. Причому в цій своїй грі він, як правило, спрямовував головний удар проти Кремля. Шелленберг, зокрема, організував постачання німецьких частин, які стояли на Атлантичному валу, англійською автоматичною зброєю. Цю зброю німці закупили через нейтралів і провозили через Францію, не дотримуючись тих застережних заходів, до яких завжди вдаються при такого роду перевезеннях. Правда (це теж розіграли у вищій мірі технічно), після того як партизани-комуністи викрали кілька англійських автоматів з німецьких складів, було видано наказ, в якому погрожували розстрілом за халатність при охороні складів зброї. Наказ цей випустили великим тиражем, і агенти Шелленберга, що працювали по виявленню партизанів, знайшли можливість «забезпечити» макі одним примірником такого наказу. На підставі цих «секретних» даних можна було зробити висновок, що західні союзники і не думають висаджуватися у Франції чи в Голландії: інакше для чого продавати свою зброю ворогові? Шелленберг схвалив роботу Штірліца — саме він займався організаційною стороною питання. Шеф розвідки не виходив тоді з кабінету — він чекав вибуху в Кремлі, він чекав краху коаліції Сталіна, Черчілля й Рузвельта. Штірліц працював не покладаючи рук, його пропозиції Шелленберг схвалював цілком і повністю. Але нічого не відбулося. Штірліц сповістив у Москву все, що знав про цю операцію, коли вона тільки починалася, і попередив, що Лондон ніколи не продавав зброї нацистам і вся ця гра від початку й до кінця тонка й далеко націлена дезинформація.

Коли святкували день народження фюрера, Штірліц розмовляв з Шелленбергом. Він навмисне відійшов від справи фізика Рунге і зосередився на обговоренні провалу гри з Кремлем. Він знав, що Шелленберг, природжений розвідник, професіонал, забуваючи про деталі, ніколи не пропускає головних вузлових моментів у будь-якій розмові — навіть із своїм садівником. Шелленберг був достойним противником, і в питаннях стратегії обійти його було дуже важко, мабуть, зовсім неможливо. Але, приглядаючись до нього, Штірліц відзначив цікаву деталь: цінних пропозицій своїх співробітників Шелленберг спочатку ніби й не помічав, переводячи розмову на іншу тему. І лише через кілька днів, тижнів, а то й місяців, додавши до цієї пропозиції своє розуміння проблеми, висував цю ж ідею, але тепер уже як свою, ним запропоновану, вистраждану, ним задуману операцію. Причому він надавав навіть мимохідь кинутій пропозиції такого блиску, так точно пов'язував тему з загальним комплексом питань, які стояли перед рейхом, що ніхто не запідозрював його в плагіаті.

Штірліц розрахував точно.

— Штандартенфюрер, — сказав йому Шелленберг через два тижні, — мабуть, питання технічної переваги буде визначальним моментом в історії світу, особливо після того, як учені проникнуть у таємницю атомного ядра. Я думаю, що це зрозуміли вчені, але до цього не дотяглися політики. Ми будемо свідками деградації професії політика в тому значенні, до якого ми звикли за дев'ятнадцять століть історії. Політиці диктуватиме майбутнє наука. Збагнути споконвічні мотиви тих людей науки, які вийшли на передові рубежі майбутнього, побачити, хто надихає цих людей у їхньому пошукові, — завдання не сьогоднішнього дня, точніше, не так сьогоднішнього дня, як далекої перспективи. Тому вам доведеться попрацювати з заарештованим фізиком… Я забув його прізвище…

Штірліц зрозумів, що це перевірка. Шелленберг хотів з'ясувати, чи зрозумів дока Штірліц, звідки йде цей його монолог, хто йому підкинув у свій час ідею. Штірліц мовчав і похмуро дивився на свої пальці. Він витримав точну паузу й здивовано глянув на бригадефюрера. Так він вийшов на справу Рунге. Так він зламав реальну можливість німців: коли б перемогла точка зору Рунге, — підійти зовсім близько до створення атомної бомби вже в 1944 році.

А втім, він переконався після багатьох днів, які він провів разом з Рунге, що сама доля заважала Німеччині одержати нову зброю: Гітлер після Сталінградської битви відмовлявся фінансувати наукові дослідження в галузі оборони, якщо вчені не обіцяли йому реальної, практичної віддачі через три, максимум через шість місяців.

Правда, Гіммлер зацікавився проблемою атомної зброї й створив «Об'єднаний фонд воєнно-наукових досліджень», але Герінг, який відповідав за проведення наукових досліджень у рейху, зажадав, щоб передали в його відання гіммлерівськедітище. Геніальні німецькі фізики були, таким чином, поза увагою керівництва, тим паче, що жоден з фюрерів Німеччини не мав навіть вищої інститутської освіти, за винятком Шпеєра й Шахта.

Тепер Штірліцу треба було виграти ще один етап бою: він мав довести свою правоту в цій справі. Він продумав свою позицію. В нього сильна позиція. Він мусить перемогти Мюллера, і він переможе його. Він не зайшов до свого кабінету. В приймальні Мюллера він сказав Шольцу:

— Дружище, спитайте вашого шефа, які будуть вказівки? Він мене зразу прийме чи мені можна півгодини поспати?

— Я дізнаюсь, — відповів Шольц і зник за дверима. Він повернувся за дві хвилини. — На ваш розсуд, — сказав він. — Шеф готовий прийняти вас зараз, а можна перенести розмову на вечір.

«Ускладнений варіант, — збагнув Штірліц. — Він хоче з'ясувати, куди я піду. Не треба відкладати: все одно партія вирішиться за годину, щонайбільше — за дві. Навіть якщо треба буде викликати експертів з інституту Шумана».

— Як ви мені порадите, так я й зроблю, — сказав Штірліц. — Я боюсь, що ввечері він піде до керівництва і я чекатиму його до ранку. Логічно?

— Логічно, — погодився Шольц.

— Отже, зараз?

Шольц відчинив двері й сказав:

— Будь ласка, штандартенфюрер.

У кабінеті в Мюллера було темно: обергрупенфюрер сидів у кріслі біля маленького столика й слухав Бі-бі-сі. Йшла антинімецька пропагандистська передача. На колінах у Мюллера лежала папка з паперами, і він уважно переглядав документи, раз по раз настроюючи приймач на хвилю, що зникала. Вигляд у Мюллера був стомлений, комір його чорного френча розстебнутий, тютюновий дим висів у кабінеті, наче хмара в ущелині.

— Доброго ранку, — сказав Мюллер. — Я, чесно кажучи, не ждав вас так рано.

— А я боявся дістати прочухана за те, що спізнився.

— Всі ви боїтесь дістати від старого Мюллера прочухана… Хоч раз я давав комусь прочухана? Я старий добрий чоловік, про якого розпускають чутки. Ваш красень шеф зліший за мене в тисячу разів. Тільки він у своїх університетах навчився всміхатися й розмовляти по-французьки. А я й досі не знаю, чи треба різати яблуко чи просто їсти, як їдять у мене вдома, цілим.

Він підвівся, застебнув комір френча й сказав:

— Ходімо.

Помітивши здивований погляд Штірліца, він посміхнувся:

— Сюрприз приготував.

Вони вийшли з кабінету, і Мюллер кинув Шольцу:

— Ми, мабуть, повернемось…

— Але я ще не викликав машину.

— А ми нікуди не поїдемо.

Мюллер важко спустився по крутих сходах у підвал. Там було обладнано кілька камер для особливо важливих злочинців. Біля входу в цей підвал стояли три есесівці.

Мюллер витяг із задньої кишені свій «вальтер» і віддав охоронникам.

Штірліц запитливо глянув на Мюллера, і той ледь кивнув головою. Штірліц простяг свій парабелум, і есесівець засунув його в свою кишеню. Мюллер узяв яблуко, що лежало на столику охорони, і сказав:

— Незручно йти без подарунка. Навіть якщо ми обидва прихильники вільної любові, без будь-яких зобов'язань, і тоді до колишніх дружків треба йти з гостинцем.

Штірліц примусив себе засміятися: він зрозумів, чому так сказав Мюллер. Якось його люди намагалися завербувати південноамериканського дипломата; вони показали йому кілька фотографій — дипломата зняли в постелі з білявою дівкою, яку йому підсунули люди Мюллера. «Або, — сказали йому, — ми перешлемо ці фото вашій дружині, або допоможіть нам». Дипломат довго роздивлявся фотографії, а потім спитав: «А чи не можна мені з нею полежати ще раз? Ми з дружиною дуже любимо порнографію». Це було невдовзі після наказу Гіммлера — звертати особливу увагу на сімейне життя німецьких розвідників. Штірліц тоді бурчав: «Треба визнавати вільну любов без будь-яких зобов'язань, тоді людину не можна спіймати на дурницях». Коли ж йому розповіли про цей випадок, Штірліц тільки присвиснув: «Знайдіть мені таку дружину, яка любить порнографію, і я зразу віддам їй руку й серце. Тільки, по-моєму, перуанець вас перехитрив: він злякався своєї дружини до смерті, але не подав виду й зіграв, як актор, а ви йому повірили. Ти злякався б своєї дружини? Звичайно! А мене не візьмеш — я боюся тільки самого себе, бо в мене нема ні перед ким ніяких зобов'язань. Одне лише погано: нікому буде носити в тюрму передачі».

Біля камери № 7 Мюллер зупинився. Він довго дивився у вічко, потім подав знак есесівцю, і той відчинив важкі двері. Мюллер увійшов до камери перший. Слідом за ним увійшов Штірліц. Вартовий залишився біля дверей.

Камера була порожня.

…Гіммлер подзвонив Кальтенбруннеру й попросив надіслати в Прагу — генералу Крюгеру з гестапо — проект секретного наказу фюрера.

— А то він прогавить і Прагу, як це було з Краковом. І ознайомтеся з наказом самі — це зразок мужності й генія фюрера.

«Зміст: про зруйнування об'єктів на території Німеччини.

Боротьба за існування нашого народу примушує також і на території Німеччини використовувати всі засоби, які можуть послабити боєздатність противника і затримати його просування. Необхідно використати всі можливості, щоб безпосередньо чи побічно завдати максимальних втрат бойовій могутності противника. Помилково було б вважати, що після повернення втрачених територій можна буде знову використати не зруйновані перед відступом чи виведені з ладу на невеликий строк шляхи сполучення, засоби зв'язку, промислові підприємства й підприємства комунального господарства.

Ворог залишить нам при відступі лише випалену землю і не рахуватиметься з потребами населення.

Тому я наказую:

1. Усі шляхи сполучення, засоби зв'язку, промислові підприємства й підприємства комунального господарства, що є на території Німеччини, а також матеріальні запаси, якими противник може в певній мірі скористатися, негайно або через незначний час підлягають знищенню.

2. Відповідальність за знищення покладається: на військові командні інстанції і стосується всіх військових об'єктів (включаючи дорожні споруди й засоби зв'язку), на гауляйтерів і державних комісарів оборони відносно всіх промислових підприємств, підприємств комунального господарства, а також всякого роду матеріальних запасів. Війська повинні надавати гауляйтерам і державним комісарам оборони необхідну допомогу у виконанні завдань, що стоять перед ними.

3. Цей наказ негайно довести до відома всіх командирів. Усі розпорядження, що суперечать цьому наказу, втрачають свою силу.

Гітлер»

13.3.1945 (11 годин 09 хвилин)

— Логічно, — сказав Мюллер, вислухавши Штірліца. — Ваша позиція з фізиком Рунге непохитна. Вважайте мене своїм союзником.

— Хвіст, який ви пускали за чорним «хорхом» шведського дипломата, був пов'язаний з цією справою?

— А ви відчували за собою хвіст? Ви гостро відчуваєте небезпеку?

— Будь-який телепень на моєму місці відчув би за собою хвіст. А що стосується небезпеки — яка ж небезпека може загрожувати дома? Коли б я був за кордоном…

— У вас голова не болить?

— Від турбот? — посміхнувся Штірліц.

— Від тиску, — відповів Мюллер, і піднявши ліву руку, заходився масажувати потилицю.

«Йому треба було поглянути на годинник. Він жде чогось, — подумав Штірліц. — Він не почав би цього спектаклю, якби в нього и запасі не було якогось козиря. Хто це? Пастор? Плейшнер? Кет?»

— Я радив би вам зайнятися дихальною гімнастикою йогів.

— Не вірю я в це… А втім, покажіть.

— Ліву руку покладіть на потилицю. Ні, ні, тільки пальці. А права має лежати вздовж черепа. Ось так. І починайте зразу ж масажувати голову. А очі заплющіть.

— Я заплющу очі, а ви мене гепнете по голові, як Холтоффа.

— Якщо ви запропонуєте мені зрадити батьківщину — я зроблю це. Обергрупенфюрер, ви непомітно глянули на годинник: він у вас відстає на сім хвилин. Я люблю відкриті ігри — із своїми принаймні.

Мюллер хмикнув:

— Я завжди шкодував, що ви працювали не в моєму апараті. Я вже давно зробив би вас своїм заступником.

— Я не погодився б.

— Чому?

— А ви ревнивий. Як любляча, вірна дружина. Це найстрашніша форма ревнощів. Так би мовити, тиранічна…

— Правильно. Можна, правда, ці тиранічні ревнощі назвати інакше: піклування про товаришів.

Мюллер знову подивився на годинник: тепер він зробив це не приховуючи. «А професіонал він першокласний, — відзначив Мюллер. — Він розуміє все не завдяки слову, а жесту й настрою. Молодець. Якщо він працював проти нас, я не беруся сказати, якої шкоди він завдав рейху».

— Гаразд, — сказав Мюллер. — Будемо відкрито. Зараз, дружище, одну хвилину…

Він підвівся й відчинив важкі двері. Незважаючи на свою броньовану масивність, вони відчинялися легко, одним пальцем. Він попросив охоронника, що ліниво чистив нігті сірником:

— Подзвоніть Шольцу, спитайте, які новини?

Мюллер сподівався, що за дві-три години Рольф примусив росіянку заговорити. Її привозять сюди — і очна ставка. Так — так, ні — ні. Перевірка факту — обов'язок контррозвідника. Партитуру допиту Штірліца він теж розіграв досить точно: як тільки Рольф припре до стіни росіянку, Мюллер викладає свої козирі, стежить за поведінкою Штірліца, а потім зводить віч-на-віч з «піаністкою».

— Зараз, — обернувся в камеру Мюллер. — Я тут жду одне повідомлення…

Штірліц знизав плечима:

— Навіщо потрібно було приводити мене сюди?

— Тут спокійніше. Якщо все кінчиться так, як хочу я, — ми повернемося разом, і всі знатимуть, що ми з вами робили діло в моєму відомстві.

— І мій шеф знатиме про це?

— Чиїх ревнощів ви боїтесь — його чи моїх?

— А як ви думаєте?

— Мені подобається, що ви йдете напролом.

Увійшов охоронник і сказав:

— Він просив передати, що там ніхто не відповідає.

Мюллер здивовано стулив губи, а потім подумав: «Мабуть, він подався сюди без дзвінка. Мій канал міг бути зайнятий, і він поїхав, щоб зекономити час. Чудово. Отже, через десять-п'ятнадцять хвилин Рольф привезе її сюди».

— Гаразд, — повторив Мюллер. — Як це в біблії: час збирати каміння й час кидати його.

— У вас було поганенько в школі з законом божим, — озвався Штірліц. — У книзі Єкклезіаст сказано: час розкидати каміння і час збирати каміння; час обнімати і час ухилятися від обіймів.

Мюллер спитав:

— Ви так добре вивчали біблію з вашим підопічним пастором?

— Я часто перечитував біблію. Щоб ворога перемагати, треба знати його ідеологію. Хіба не так? Учитися цього в бою — заздалегідь прирікати себе на поразку.

«Невже вони перехопили пастора за кордоном? Могли. Хоча, коли я повертався на станцію, я не зустрів жодної машини. Але вони могли проїхати поперед мене й сидіти на заставі. А зараз — за часом це збігається — під'їжджають до Берліна. Так. Значить, я зразу вимагаю очної ставки з моїм хазяїном. Тільки наступати. Ні в якому разі не оборонятися. А коли Мюллер спитає мене, де агент Клаус? Дома в столі має лежати лист. Аж надто явне алібі, але хто міг подумати, що події виведуть їх саме на пастора? Це ще треба довести з Клаусом. А час за мене».

Мюллер повільно витягував з нагрудної кишені голубий конверт. «Зрештою, я зробив своє діло, — все ще розмірковував Штірліц. — От дурний, він думає, що своєю повільністю загіпнотизує мене і я почну метушитися. Бог з ним. Пастор може заговорити, але це не так страшно. Головне, Плейшнер попередив наших про провал Кет і про те, що Вольф почав переговори. А може, починає їх. Наші повинні все далі організувати, якщо я провалюсь, — вони тепер розуміють, у якому напрямі дивитися. Мого шифру Мюллер не взнає — його ніхто не знає, крім мене й шефа. Вони шифру від мене не одержать — я в цьому впевнений».

— Ось, — сказав Мюллер, витягши з кишені три дактилоскопічні відбитки, — погляньте, яка цікава штука виходить. Ці пальчики, — пін підсунув Штірліцу перший знімок, — ми знайшли на тій склянці, й яку ви налили води й подали бідолашному, нерозумному, довірливому Холтоффу. Ці пальчики, — Мюллер викинув другий знімок, немовби козирну карту з колоди, — ми знайшли… де б ви думали… Га?

— Мої пальчики можна знайти в Голландії, — сказав Штірліц, — в Мадріді, в Токіо, в Анкарі.

— А ще де?

— Я можу пригадати, але на це треба годин п'ятнадцять, не менше, і ми пропустимо не тільки обід, а й вечерю…

— Нічого. Я готовий поголодувати. До речі, ваші йоги вважають голод найактивнішими ліками… Ну, пригадали?

— Якщо я заарештований і ви офіційно повідомите мене про це, — я відповідатиму на ваші запитання як заарештований. Коли я не заарештований, — я відповідати вам не буду.

— Не буду, — повторив Мюллер слова Штірліца в його ж інтонації. — Не буду.

Він поглянув на годинник: якби зайшов Рольф, він почав би з передавача, але Рольф затримувався, і Мюллер сказав:

— Будь ласка, постарайтеся стенографічно точно відтворити — бажано по хвилинах, — що ви робили після телефонної розмови з кімнати спецзв'язку, куди доступ категорично заборонено всім?!

«Він не відкрив третьої картки з пальцями, — подумав Штірліц. — Отже, він іще має дещо. Треба збити його з пантелику зараз, щоб він не був такий упевнений далі».

— Після того, як я зайшов до кімнати спецзв'язку — зв'язківців за халатність треба віддати до суду, вони залишили ключ у дверях і кинулися, мов зайці, в бомбосховище, — я зустрівся з партайгеносе Борманом. І пробув з ним понад дві години. Про що ми з ним розмовляли, я, звичайно, вам відповідати не стану.

— Не заривайтеся, Штірліц, не заривайтеся… Я все-таки старший від вас — і за званням, та й за віком теж.

«Він відповів мені так, натякнувши, що мене не заарештували, — промайнуло в голові Штірліца. — Виходить, у них немає доказів, але вони їх ждуть — і від мене також. Значить, у мене ще лишився шанс».

— Прошу пробачити, обергрупенфюрер.

— Отак воно краще. То про що ж ви розмовляли з Борманом? З партайгеносе Борманом?

— Я зможу відповісти на ваше запитання лише в його присутності — прошу зрозуміти мене правильно.

— Якби ви відповіли мені без нього, це, напевне, дало б вам змогу не відповідати на третє запитання…

Мюллер ще раз подивився на годинник — Рольф зараз уже мав спускатися вниз, Мюллер завжди вважав, що напрочуд точно відчуває час.

— Я ладен відповісти на ваше третє запитання, якщо воно стосується мене особисто, а не інтересів рейху й фюрера.

— Воно стосується особисто вас. Оці пальці мої люди знайшли на чемодані російської радистки. І на це запитання вам відповісти найважче.

— Чому? На це запитання мені якраз неважко відповісти: чемодан радистки я оглядав у кабінеті в Рольфа — він підтвердить.

— А він уже підтвердив це.

— В чому ж справа?

— Справа в тому, що відбитки ваших пальців зафіксували в районному відділенні гестапо ще до того, як чемодан потрапив до нас.

— Помилка виключена?

— Виключена.

— А випадковість?

— Можлива. Тільки доказова випадковість. Чому серед двадцяти мільйонів чемоданів, які знаходяться в берлінських квартирах, саме на тому, де російська радистка зберігала своє хазяйство, знайшли ваші пальці? Як це пояснити?

— Хм… хм… Пояснити це справді важко, майже неможливо. І я на вашому місці не повірив би жодному моєму поясненню… Я розумію вас, обергрупенфюрер. Я розумію вас…

— Мені дуже хотілося б одержати від вас доказову відповідь, Штірліц, даю вам слово честі, я ставлюсь до вас із симпатією.

— Я вірю.

— Зараз Рольф приведе сюди росіянку, і вона допоможе нам з'ясувати: я певен, де ви могли «наслідити» на чемодані.

— Росіянка? — знизав плечима Штірліц. — Яку я взяв у госпіталі? В мене абсолютна зорова пам'ять. Якби я зустрічав її раніше, я пам'ятав би обличчя. Ні, вона нам не допоможе…

— Вона допоможе нам, — заперечив Мюллер. — І допоможе нам… — він знову почав порпатися в нагрудній кишені, — ось що… З Берна…

І він показав його шифровку, яку Штірліц відправив з Плейшнером у Берн.

«А це вже — провал, — зрозумів Штірліц. — Це — крах. Я просто ідіот. Плейшнер або боягуз, або розтяпа, або провокатор».

— То ви подумайте, Штірліц. — Мюллер важко підвівся й повагом вийшов з камери.

Штірліц відчув порожнечу, коли двері камери тихо зачинились. Він переживав це почуття кілька разів. Йому здавалося, що він уже не стояв на ногах, і тіло здавалося Штірліцу чужим, нереальним, тоді як усі навколишні предмети робилися ще більш рельєфними, кутастими (він потім дивувався, як багато кутів він устигав знаходити в такі хвилини, і він утішався цією своєю дивовижною здатністю), а ще він точно розрізняв лінії дотику всяких кольорів і навіть відрізняв, у якому місці той чи інший колір стає поглинаючим, головним. Уперше це відчуття з'явилося в 1940 році в Токіо, пізньої осені, він тоді йшов з резидентом СД у німецькому посольстві по Маріноуті-ку, а біля будинку «Токіо банку» віч-на-віч зіткнувся з своїм давнім знайомим по Владивостоку — офіцером контррозвідки Воленькою Пімезовим. Той кинувся до нього з обіймами, помчав через дорогу (росіянин — всюди росіянин: до всього привчається, тільки дорогу переходить завжди, порушуючи правила руху; Штірліц потім по цьому впізнавав за кордоном одноплемінників), упустив з рук папку й закричав: — Максимчику, рідний!

У Владивостоці вони були на «ви», і смішно було подумати, що Пімезов коли-небудь зможе звернутися до нього — «Максимчику» замість поштивого «Максиме Максимовичу». Ця риса росіянина за кордоном — вважати одноплемінника товаришем, а знайомого, хай навіть випадкового, нерозлучним другом — теж була точно підмічена Штірліцом, і тому він з таким небажанням їздив у Париж, де було багато росіян, і в Стамбул, а їздити йому в обидва ці міста доводилося досить часто. Після зустрічі з Пімезовим — Штірліц точно зіграв презирливе здивування і відсторонив тоді від себе Волю бридливим жестом вказівного пальця, і той, ніби побитий, улесливо посміхаючись, відійшов, і Штірліц помітив, який у нього брудний комірець (чіткі кольори — білий, сірий і майже чорний на його комірці — він потім як експеримент відтворив на папері, повернувшись у готель, і готовий був посперечатися, що зробив це не гірше, ніж фотоапарат, — жаль тільки, ні з ким було посперечатися), — саме після цієї зустрічі в Токіо він став скаржитися лікарям, що в нього псується зір. Через півроку він уже носив димчасті окуляри — за порадою лікарів, які вважали, що в нього запалення слизової оболонки лівого ока через постійну перевтому. Він знав, що окуляри, особливо димчасті, змінюють людину іноді до невпізнанності, але зразу надівати окуляри після токійського інциденту було нерозумно, цьому передувала піврічна підготовка. При цьому, звичайно, радянська секретна служба в Токіо дуже уважно протягом того півроку спостерігала, чи не виявлятиме хтось із німців інтересу до Пімезова. Інтересу до нього не виявили: мабуть, офіцер СД не надав ніякого значення цьому занедбаному російському емігрантові в стоптаних черевиках і брудній сорочці як об'єкту, що заслуговує серйозної уваги.

Удруге таке ж відчуття порожнечі і власної нереальності він пережив у Мінську в сорок другому році. Він тоді був у почті Гіммлера і разом з рейхсфюрером брав участь в інспекційній поїздці по концтаборах радянських військовополонених. Російські полонені лежали на землі — живі поряд з мертвими. Це були кістяки, живі кістяки. Гіммлера тоді занудило, і обличчя його стало біле мов крейда. Штірліц ішов поряд з Гіммлером, і весь час йому хотілося вихопити свого «вальтера» й загнати обойму у веснянкувате обличчя цієї людини н пенсне, і тому, що ця спокуса була фізично такою можливою для виконання, Штірліц тоді весь похолов і відчув солодке блаженство. «А що буде потім? — запитав себе він. — Замість цієї тварюки посадять іншу і посилять особисту охорону. І все». Він тоді, перш ніж перебороти спокусу, відчув своє тіло легким і чужим. І, як диявольську ману, відганяв від себе фотографічно точне кольорове сприйняття обличчя Гіммлера. Веснянки в нього були розмито-жовті на щоках та біля скронь і виразно-коричневі коло лівого вуха, а на шиї — чорні, пухирчасті. Лише через рік він зміг уперше посміятися з цього свого повсякчасного видіння…

Штірліц примусив тіло спружинитись і, відчуваючи дрібне тремтіння м'язів, постояв хвилинку. Кров ударила йому в обличчя і в очах затіпалися гострі зелененькі молоточки.

«Отак, — сказав він подумки. — Треба відчувати себе всього, цілком, як кулак. Незважаючи на те що стіни тут пофарбовані трьома фарбами — сірою, синьою, білою».

І він засміявся. Він не примушував себе сміятися. Просто ці кляті кольори… Будь вони неладні. Слава богу, що Мюллер вийшов. Він зробив дурницю, що дав йому час на роздуми. Ніколи не можна давати часу на роздуми, коли вважаєш співрозмовника серйозним противником. Значить, Мюллер, у тебе самого не сходяться кінці з кінцями.

…Мюллер виїхав на місце вбивства Рольфа й Барбари разом з найкращими своїми сищиками — він узяв старих, які ловили з ним і бандитів, і націонал-соціалістів Гітлера, і комуністів Тельмана й Брандлера в двадцятих роках. Він брав цих людей у виняткових випадках. Він не переводив їх у гестапо, щоб вони не зазнались: кожний слідчий гестапо сподівався на допомогу експертів, агентів, диктофонів. А Мюллер був шанувальником Чапека — сищики в цього письменника обходилися своєю головою і своїм досвідом.

— Взагалі нічого? — перепитав Мюллер. — Ніяких зачіпок?

— Ніякого біса, — відповів сивий, із землистим обличчям старий. Мюллер забув, як його звати, хоча вони були на «ти» з 1926 року. — Це схоже на вбивство, яке ти розкручував у Мюнхені.

— На Егмонштрасе?

— Так. Будинок дев'ять, по-моєму…

— Вісім. Він уколошкав їх на парному боці вулиці.

— Ну й пам'ять у тебе.

— А хіба ти на свою скаржишся?

— П'ю йод.

— А я — горілку.

— Ти генерал, тобі можна пити горілку. Звідки в нас гроші на горілку?

— Бери хабарі, — хмикнув Мюллер.

— А потім попадеш до твоїх катів? Ні, краще я вже питиму йод.

— Валяй, — погодився Мюллер. — Валяй. Відверто кажучи, я з радістю поміняв би свою горілку на твій йод.

— Роботи дуже багато?

Мюллер відповів:

— Поки що — багато. Скоро її зовсім не буде. То що ж нам робити, га? Невже так нічого й немає?

— Нехай у твоїй лабораторії подивляться на кулі, якими уколошкали цю парочку.

— Подивитися — подивляться, — погодився Мюллер. — Неодмінно подивляться, можеш про це не турбуватись…

Увійшов другий старик і, підсунувши стільця, сів коло Мюллера. «Старий чорт, — подумав Мюллер, глянувши на нього, — та він же фарбується. Точно, в нього пофарбоване волосся».

— Ну? — спитав Мюллер. — Що в тебе, Гюнтер?

— Дещо є.

— Слухай, чим ти фарбуєш волосся?

— Хною. Воно в мене не сиве й не чорне, а якесь строкате, а Ільзе померла. Молоденьким подобаються юні солдати, а не старі сищики… Послухай, тут одна стара в будинку навпроти бачила годину тому жінку й солдата. Жінка йшла з дитиною, очевидно, дуже поспішала.

— В чому був солдат?

— Як у «чому»? В формі…

— Я розумію, що не в трусах. У чорній формі?

— А… Ну, звичайно, в чорній, ви ж зеленим охороняти не доручаєте.

— В яку вони сіли машину?

— Вони сіли в автобус.

Мюллер від несподіванки навіть підвівся:

— Як це в автобус?!

— Так. У сімнадцятий номер.

— У який бік вони поїхали?

— Туди, — махнув рукою Гюнтер, — на захід.

Мюллер схопився із стільця, зняв трубку телефону й, похапцем набравши номер, сказав:

— Шольц! Швидко! Наряди по лінії сімнадцятого автобуса — раз! «Піаністка» й охоронник. Що? Звідки я знаю, як його звуть! З'ясуйте, як його звуть! Друге — негайно підніміть на нього досьє: хто він, звідки, де рідні. Весь послужний список — мені, сюди, негайно. Коли з'ясуєте, що він був хоч раз у тих же місцях, де бував Штірліц, одразу повідомте! І пошліть наряд у засаду на квартиру Штірліца.

Мюллер сидів на стільці біля дверей. Експерти гестапо й фотограф уже поїхали. Він лишився із своїми старими, і вони розмовляли про минуле, перебиваючи один одного.

«Я програв, — думав Мюллер, заспокоєний розмовою своїх давніх товаришів, — але в мене в запасі Берн. Звичайно, так усе складніше, там чужа поліція й чужі прикордонники. Але один козир, головний, мабуть, вибито з рук. Вони бігли до автобуса, отже, це не спланована операція. Ні, про операцію тут безглуздо й думати. Росіяни, звісно, стоять за своїх, але посилати на смерть кількох чоловік для того, щоб спробувати, тільки спробувати звільнити цю «піаністку», — навряд. Хоча, з другого боку, вони розуміли, що дитина — її ахіллесова п'ята. Може, тому вони й пішли на такий риск? Ні, що я плету? Не було ніякого запланованого риску: вона сідала в автобус, нічого собі риск… Це ідіотизм, а не риск…» Він знову зняв телефонну трубку.

— Це Мюллер. По всіх лініях метро також попередьте поліцію про жінку з дитиною. Назвіть її ознаки, скажіть, що вона злодійка і в'бивця, нехай беруть. Якщо помиляться й схоплять більше, ніж треба, — я їм пробачу. Нехай тільки не пропустять ту, яку я чекаю…

Штірліц постукав у двері камери: мабуть, за ті години, які він тут провів, змінилася варта, тому що на порозі тепер стояв не той червономордий хлопець, а Зігфрід Бейкер — Штірліц не раз грав з ним у парі на тенісних кортах.

— Привіт, Зіггі, — сказав він, посміхнувшись, — гарненьке місце для зустрічі. Хіба не так?

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — спитав Бейкер дуже спокійно, рівним, глухуватим голосом.

«У нього завжди була уповільнена реакція, — згадав Штірліц. — Він добре бив з лівої, але завжди трохи зволікав. Тому ми з ним і програли прес-аташе з Туреччини».

— Невже я так змінився? — спитав Штірліц і автоматично помацав щоки: він не голився другий день, і щетина виросла досить велика, але не така колюча; колючою щетина була тільки ввечері — він привчив себе голитися двічі на день.

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — повторив Зігфрід.

— Ти що, збожеволів?

— Мовчати! — гаркнув Бейкер і грюкнув важкими дверима. Штірліц усміхнувся й сів на металеву, пригвинчену до бетонної підлоги табуретку. «Коли я подарував йому англійську ракетку, ній навіть сльозу пустив. Усі громили й негідники тонкосльозі. Це така в них форма істерії, — подумав Штірліц. — Слабкі люди завжди кричать або лаються, а громили плачуть. Слабкі — це я неправильно подумав. Добрі — так буде правильніше. І тільки дуже сильні люди вміють підкоряти себе собі».

Коли вони перший раз грали в парі з Зігфрідом проти обергрупенфюрера Поля (Поль перед війною вчився грати в теніс, щоб схуднути), Бейкер шепнув Штірліцу:

— Будемо програвати з нульовим рахунком чи для годиться трохи поборемось?

— Не мели дурниць, — відповів Штірліц, — спорт є спорт.

Зігфрід почав немилосердно підігрувати Полю. Він дуже хотів сподобатися обергрупенфюрерові. А Поль накричав на нього:

— Я вам не лялька! Прошу грати зі мною як із суперником, а не як з дурним дитям!

Зігфрід з переляку почав ганяти Поля по майданчику так, що той, розлютившись, кинув ракетку й пішов з корту. Бейкер тоді зблід, і Штірліц помітив, як у нього дрібно тремтіли пальці.

— Я ніколи не думав, що в тюрмах працюють такі нервові хлопці, — сказав Штірліц. — Нічого не сталося, дружище, нічого, абсолютно нічого. Іди в душ, отямся і гайда додому, а післязавтра я пораджу тобі, що треба робити.

Зігфрід пішов, а Штірліц розшукав Поля, і вони вдвох славно зіграли п'ять сетів. Поль змокрів, але Штірліц грав з ним рівно, відпрацьовуючи — ненав'язливо і з повагою — довгі удари з правої. Поль це добре зрозумів, але манера Штірліца триматися на корті, сповнена іронічної доброзичливості й справжнього спортивного демократизму, була йому симпатична. Поль попросив Штірліца пограти з ним кілька місяців.

— Це аж надто тяжка кара, — розсміявся Штірліц, і Поль також розсміявся — так це доброзичливо прозвучало в Штірліца. — Не гнівайтеся на мого здорованя, він боїться генералів і ставиться до вас з глибокою пошаною. Ми будемо працювати з вами по черзі, щоб не втратити кваліфікації.

Після того як Штірліц під час наступної гри представив Полю Зігфріда, той пройнявся до свого напарника величезною повагою і відтоді старався при будь-якій нагоді зробити Штірліцу якусь послугу. То він бігав йому по пиво, коли кінчалася партія, то дарував чудернацьку авторучку, яку, мабуть, відібрав у заарештованого, то приносив букетик перших квітів. Якось він підвів Штірліца, але знову ж таки мимоволі, через свою природжену службистську тупість. Штірліц виступав на змаганнях проти іспанця. Хлопець був славний, ліберально настроєний, але Шелленберг замислив проти нього якусь підлість і для цього попросив, через своїх людей у спортивному комітеті, щоб іспанця вивели на гру з Штірліцом. Звичайно, Штірліца йому відрекомендували як співробітника міністерства закордонних справ, а після закінчення партії до Штірліца підбіг Зігфрід і бовкнув: «Поздоровляю з перемогою, штандартенфюрер! СС завжди перемагає!»

Штірліц не дуже-то журився з приводу зірваної операції, а Зігфріда хотіли посадити на гауптвахту з відчисленням із СС. Знову Штірліц пішов клопотатися за нього — цього разу вже через прирученого Поля, — і врятував його. Наступного дня після цього батько Зігфріда — високий, худий старик з дитячими блакитними очима — приїхав до нього з подарунком: гарною копією Дюрера.

— Наша сім'я ніколи не забуває добра, — сказав він. — Ми всі — ваші слуги, пане Штірліц, віднині й назавжди. Ні мій син, ні я ми ніколи не зможемо віддячити вам, але якщо вам потрібна буде допомога — в прикрих, дошкульних повсякденних дрібницях, — ми матимемо за високу честь виконати будь-яке ваше прохання.

З того часу старий кожної весни приїздив до Штірліца і доглядав його сад, особливо троянди, вивезені з Японії.

«Нещасна тварюка, — раптом подумав Штірліц про Зігфріда, — його навіть звинувачувати ні в чому не можна. «Всі люди рівні перед богом», — так, здається, твердив мій друг пастор. Чорта з два. Щоб на землі запанувала рівність, треба спочатку дуже чітко домовитись: ні, не всі люди рівні перед богом. Є люди — люди, а є — тварини. І звинувачувати їх у цьому не можна. А сподіватися на моментальне перевиховання — це навіть не безглуздя, а злочин».

Двері камери відчинилися. На порозі стояв Зігфрід.

— Не сидіти! — крикнув він. — Ходити по камері!

І перед тим як зачинити двері, він непомітно випустив на підлогу маленьку записочку. Штірліц підняв її. «Якщо ви не скажете, що мій батько обгортав і підстригав ваші троянди, я обіцяю бити вас напівсили, щоб ви могли довше триматися. Записку прошу з'їсти.»

Штірліц раптом відчув полегшення: чужа дурість завжди смішна. І знову поглянув на годинник. Мюллер був відсутній уже третю годину.

«Дівчина мовчить, — зрозумів Штірліц. — А може, вони звели її з Плейшнером? Це не страшно — вони нічого одне про одного не знають. Але в нього щось не клеїться. Щось таки сталося, у мене є тайм-аут».

Він повільно ходив по камері, перебираючи в пам'яті все, що мало бодай найменшу причетність до цього чемодана. Так, це точно, він підхопив його в лісі, коли Ервін підсковзнувся й трохи не впав. Це було тієї ночі, перед тим, як почали бомбити. Один тільки раз.

«Хвилинку! — зупинив себе Штірліц. — Так, перед тим, як почали бомбити… А після бомбування я стояв там з машиною… Там стояло багато машин… Був затор, бо працювали пожежники. Чому я там опинився? А, був завал на моїй дорозі на Кудам. Я наполягатиму, щоб викликали поліцію, яка чергувала того ранку. Отже, я там опинився тому, що мене завернула поліція. У справі була фотографія чемоданів, які збереглися після бомбування. Я розмовляв з поліцейським, я пам'ятаю його обличчя, а він повинен пам'ятати мій жетон. Я допоміг перенести чемодан — нехай він це спростує. Він не стане це спростовувати, я вимагатиму очної ставки. Скажу, що я переніс дитячу коляску жінці, яка плакала: вона теж підтвердить, про таке — не забувають».

Штірліц затарабанив у двері кулаками, і двері відчинилися, але коло порога стояли два гестапівці. Третій — Зігфрід — провів мимо камери Штірліца чоловіка з парашею в руках. Обличчя його було спотворене, але Штірліц упізнав особистого шофера Бормана, який не був агентом гестапо і який вів машину, коли він, Штірліц, розмовляв з шефом партійної канцелярії.

— Негайно подзвоніть обергрупенфюреру Мюллеру. Скажіть йому — я згадав! Я все згадав! Попросіть його зразу ж спуститися до мене!

«Плейшнера ще не привезли! Раз. З Кет зірвалося. В мене є тільки один шанс вибратися — час. Час і Борман. Якщо я згаю час — він переможе».

— Добре, — сказав гестапівець, — зараз доповім.

…З приюту для немовлят вийшов солдат, перетнув вулицю й спустився в підвал зруйнованого будинку. Там, на розбитих ящиках, сиділа Кет і годувала сина.

— Що? — спитала вона.

— Погано, — відповів Гельмут. — Треба чекати півгодини. Зараз годують дітей і всі зайняті.

— Ми почекаємо, — заспокоїла його Кет. — Ми почекаємо… Звідки їм знати, де ми?

— Все це так, тільки треба швидше тікати з міста, інакше вони нас знайдуть. Я знаю, як вони вміють шукати. Може, ви підете? А я, коли вийде, дожену вас? Га? Давайте умовимося, де я вас чекатиму…

— Ні, — похитала головою Кет, — не треба. Я підожду… Все одно мені нема куди йти в цьому місті…

Шольц подзвонив на радіоквартиру до Мюллера й сказав:

— Обергрупенфюрер, Штірліц просив передати вам, що він усе згадав.

— Невже? — пожвавішав Мюллер і зробив знак рукою сищикам, щоб вони не так голосно сміялися. — Коли?

— Тільки що.

— Добре. Скажіть, що я їду. Нічого нового?

— Нічого істотного.

— Про цього охоронника нічого не зібрали?

— Ні, всякі дрібниці…

— Які саме? — спитав Мюллер машинально, скоріш для порядку, тягнучи при цьому з сусіднього стільця своє пальто.

— Відомості про дружину, про дітей та рідних.

— Нічого собі дрібниці! — розсердився Мюллер. — Це не дрібниці. Це аж ніяк не дрібниці в такому ділі, дружище Шольц. Зараз приїду, і розберемося в цих дрібницях… До дружини послали людей?

— Дружина два місяці тому покинула його. Він лежав у госпіталі після контузії, а вона покинула його. Виїхала з якимось торговцем у Мюнхен.

— А діти?

— Зараз, — відповів Шольц, перегортаючи справу, — зараз подивлюся, де його діти… Ага, ось… У нього одна дитина, їй три місяці. Вона її здала в приют.

«У росіянки грудний син! — раптом промайнуло у Мюллера в голові. — Йому потрібна жінка, яка годувала б груддю дитину! А Рольф, напевне, перестарався з малюком!»

— Як називається приют?

— Там немає назви. Приют у Панкові. Моцартштрасе, сім. Так… Тепер про його матір…

Мюллер не слухав даних про його матір. Він кинув трубку, млявість його зникла, він надів пальто й сказав:

— Хлопці, зараз може бути велика стрілянина, так що приготуйте свої «бульдоги». Хто знає приют у Панкові?

— Моцартштрасе, вісім? — спитав сивий.

— Ти знову переплутав, — відповів Мюллер, виходячи з квартири. — Ти завжди плутаєш парні й непарні цифри. Будинок сім.

— Вулиця як вулиця, — сказав сивий, — нічого особливого. Там можна красиво розіграти операцію: дуже тихо, ніхто не заважає. А плутаю я завжди. З дитинства. Я хворів, коли в класі проходили парні й непарні.

І він засміявся, і всі теж засміялися, вони були зараз схожі на мисливців, які обложили оленя.

Ні, Гельмут Кальдер не був зв'язаний із Штірліцом. Їхні шляхи ніде не перетинались. Він чесно воював із сорокового року. Він вірив, що воює за свою батьківщину, за життя матері, трьох братів і сестри. Він вірив у те, що воює за майбутнє Німеччини проти неповноцінних слов'ян, які захопили величезні землі і не вміють їх обробляти; проти англійців і французів, які продалися заокеанській плутократії; проти євреїв, які пригнічують простий народ, спекулюючи на нещасті людей. Він вважав, що геній фюрера сяятиме у віках.

Так було до осені сорок першого року, коли вони йшли з піснями по світу і п'янке повітря перемоги робило його і всіх його товаришів у танкових частинах СС веселими, добродушними гультяями. Але після битви під Москвою, коли почалися бої з партизанами і прийшов наказ убивати заложників, Гельмут трохи розгубився.

Коли його взводові перший раз наказали розстріляти сорок заложників коло Смоленська — там пустили під укіс ешелон, — Гельмут запив: перед ним стояли жінки з дітьми й старики. Жінки пригортали дітей до грудей, закривали їм очі й просили, щоб їх швидше вбили. Він тоді по-справжньому запив; багато його товаришів теж мовчки дудлили горілку, і ніхто не розповідав смішних анекдотів, і ніхто не грав на акордеонах. А потім вони знову пішли в бій, і жорстокі бої з росіянами витіснили спогади про той кошмар.

Він приїхав додому на відпочинок, і їхня сусідка прийшла з дочкою в гості. Дочку звали Луїза. Вона була гарненька, випещена й чистенька. Гельмут бачив її уві сні кожної ночі. Він був на десять років старший за неї. Тому відчував до неї ніжність. Він мріяв, якою вона буде дружиною й матір'ю. Гельмут завжди мріяв, щоб у його домі коло вішалки стояло багато дитячих черевиків: він любив дітей. Як же йому не любити дітей, він же боровся за їхнє щастя?!

Коли він приїхав у відпустку вдруге, Луїза стала його дружиною. Він поїхав на фронт, і Луїза сумувала два місяці. А коли зрозуміла, що завагітніла, їй стало нудно й страшно. Вона переїхала до міста. Коли народилася дитина, вона віддала її в приют. Гельмут саме тоді лежав у госпіталі після тяжкої контузії. Він повернувся додому, і йому сказали, що Луїза поїхала з іншим. Він згадав росіянок: якось його приятель за п'ять банок консервів провів ніч з тридцятирічною вчителькою — в неї була дівчинка, яку нічим було годувати. Вранці росіянка повісилася: вона залишила сусідам дівчинку, поклавши в пелюшки портрет її батька і ті банки з консервами. А Луїза, член гітлерюгенду, справжня арійка, а не якась там дика слов'янка, кинула їхню дівчинку в приют, як найпослідуща шлюха.

Він ходив у приют раз на тиждень, і йому зрідка дозволяли гуляти з донькою. Він грався з нею, співав їй пісень, і любов до доньки стала головним у його житті. Він побачив, як російська радистка заколисувала свого хлопчика, і тоді вперше спитав себе: «Що ж ми робимо? Вони такі ж люди, як і ми, і так само люблять своїх дітей, і так само готові вмерти за них».

І коли він побачив, що робить Рольф з немовлям, рішення прийшло до нього не від розуму, а від почуття. В Рольфі і в Барбарі, котра дивилася, як збираються вбити немовля, він побачив Луїзу, що стала для нього символом зради.

…Повернувшись через півгодини в приют, він стояв біля вікна, пофарбованого білою фарбою, і відчув, як у ньому щось надломилось.

— Добрий день, — сказав він жінці, яка виглянула у віконце. — Урсула Кальдер. Моя дочка. Мені дозволяють…

— Так. Я знаю. Але зараз дівчинка повинна спати.

— Я від'їжджаю на фронт. Я погуляю з нею, і вона поспить у мене на руках. А коли треба буде міняти пелюшки, я принесу її…

— Боюсь, що лікар не дозволить.

— Я йду на фронт, — повторив Гельмут.

— Добре… Я розумію… Я постараюсь. Підождіть, будь ласка.: Ждати йому довелося десять хвилин, і він увесь тремтів, мов у лихоманці, а зуб не попадав на зуб.

Віконце відчинилося, і йому простягли білий конверт. Обличчя дівчинки було закрите сліпучо-білою пелюшкою: дівчинка спала.

— Ви хочете вийти на вулицю?

— Що? — не зрозумів Гельмут.

Слова зараз доходили до нього здалеку, як крізь щільно зачинені двері. В нього так бувало після контузії, коли він дуже хвилювався.

— Ідіть у наш садок — там тихо, і, якщо почнеться наліт, ви зможете швидко спуститися в сховище.

Гельмут вийшов на дорогу і почув скрегіт гальм у себе за спиною. Військовий шофер зупинив машину за два кроки від нього, і, висунувшись у вікно, закричав:

— Ви що, не бачите машини?!

Гельмут пригорнув дочку до грудей і, пробурмотівши щось, підтюпцем побіг до входу в підвал. Кет ждала його, стоячи коло дверей. Хлопчик лежав на ящику.

— Зараз, — сказав Гельмут, простягаючи Кет дочку, — потримайте її, я побіжу на зупинку. Там видно, коли з-за рогу підходить автобус. Я встигну прибігти за вами.

Він побачив, як Кет обережно взяла його дівчинку, і знову в очах у нього закипіли сльози, і він побіг до пролому в стіні.

— Краще разом, — сказала Кет, — давайте краще разом!

— Нічого, я зараз, — відповів він, спинившись на дверях. — Все-таки вони можуть мати ваші фотографії, а я до контузії був зовсім інший. Зараз, ждіть мене.

Він задріботів по вулиці до зупинки. Вулиця була безлюдна.

«Приют евакуюють, і я втрачу дочку, — думав він. — Як її потім знайдеш? А якщо гинути під бомбами, то краще разом. І ця жінка зможе її погодувати — годують же близнюків… І потім за це бог мені все простить. Чи хоча б той день під Смоленськом».

Почався дощик.

«Нам доїхати до Зоо, і там ми сядемо в поїзд. Чи підемо з біженцями. Тут легко загубитися. І вона годуватиме дівчинку, поки ми прийдемо до Мюнхена. А там допоможе мама. Там можна буде знайти годувальницю. Але вони ж шукатимуть мене… До мами йти не можна. Нічого. Треба просто втекти з цього міста. Можна піти на північ, до моря. До Ханса: зрештою, хто може подумати, що я пішов до товариша по фронту?»

Гельмут натягнув шапку на вуха. Лихоманило вже менше.

«Добре, що пішов дощ, — думав він, — усе-таки щось та відбувається. Коли ждеш і скрізь тихо — це погано. А коли сипле сніг або йде дощ, тоді якось не так самотньо».

Все ще мрячив дощ, та раптом хмари розчахнулись, і високо-високо завидніла в небі далека блакить і краєчок білого сонця.

«От і весна, — подумав Гельмут. — Тепер недовго ждати трави…»

Він побачив, як із-за рогу вигулькнув автобус. Гельмут обернувся, щоб бігти по Кет, але в цей час з-за автобуса вискочили дві чорні машини і, всупереч усім правилам руху, помчали до дитячого приюту. Гельмут знову відчув, як у нього терпнуть ноги і німіє ліва рука: це були машини гестапо. Перше його бажання було — тікати, але він зрозумів, якщо він побіжить, його зразу запідозрять і тут же схоплять росіянку з його дівчинкою і повезуть до себе. Він боявся, що зараз у нього знову почнеться приступ і його візьмуть непритомним. «А потім схоплять дівчинку, роздягатимуть її й підноситимуть до вікна, а весна тільки-тільки починається і хтозна-коли ще буде тепло… А так… вона почує і все зрозуміє, ця росіянка. Не може бути, щоб…»

Гельмут вийшов на асфальт і, звівши руку з парабелумом, вистрілив кілька разів у вітрове скло першої машини. Останнє, про що він подумав після того, як почув автоматну чергу, і ще перед тим, як усвідомив свій останній у цьому житті біль: «Я ж не сказав їй, як звати дівчин…»

Це його мучило ще якусь мить, перш ніж він помер.

— Ні, пане, — говорила Мюллеру сестра милосердя, яка виносила дівчинку Гельмутові, — це було не більше десяти хвилин тому…

— А де ж дівчинка? — похмуро питав сивий сищик, намагаючись не дивитися на труп свого товариша з фарбованим волоссям. Він лежав на підлозі, біля дверей, і було видно, який він старий: мабуть, останній раз він фарбував волосся давно, і чуприна його була двоколірна — пістрява біля корінців і яскраво-коричнева вище.

— По-моєму, вони поїхали на машині, — сказала друга жінка, — біля нього зупинилася машина.

— Що, дівчинка сама сіла в машину?

— Ні, — відповіла жінка серйозно, — вона сама не могла сісти в машину. Вона ж іще немовля…

Мюллер сказав:

— Огляньте тут усе як слід, мені треба їхати до себе. Третю машину зараз пришлють, вона вже в дорозі… А як же дівчинка могла опинитися в машині? — спитав він, обернувшись до дверей. — Яка була машина?

— Велика.

— Вантажна?

— Так. Зелена…

— Тут щось не те. — сказав Мюллер і відчинив двері. — Подивіться в будинках довкола…

— Довкола руїни.

— І там подивіться, — сказав він, — а взагалі все це настільки безглуздо, що працювати практично неможливо. Нам нелегко збагнути логіку непрофесіонала.

— А може, він хитрий професіонал? — сказав сивий, закурюючи.

— Хитрий професіонал не поїхав би в приют, — похмуро відповів Мюллер і вийшов: тільки-но, коли він дзвонив Шольцу, той повідомив, що на явці в Берні російський зв'язковий, який привіз шифр, покінчив життя самогубством.

13.3.1945 (16 годин 11 хвилин)

До Шелленберга подзвонили з групи, яка працювала з архівом Бормана.

— Дещо з'явилося, — сказали йому, — якщо ви прийдете, бригадефюрер, ми підготуємо для вас кілька документів.

— Зараз буду, — коротко відловів Шелленберг. Приїхавши, він, не роздягаючись, підійшов до столу і взяв кілька аркушів паперу.

Переглянувши їх, він здивовано звів брови, потім, не кваплячись, кинув пальто на спинку стільця й сів, підібгавши під себе ліву ногу. Документи були справді надзвичайно цікаві.

У першому документі сказано: «В день «X» підлягають ізоляції Кальтенбруннер, Поль, Шелленберг, Мюллер.» Прізвище «Мюллер» було викреслено червоним олівцем, і Шелленберг зафіксував це великим знаком запитання на маленькій глянсуватій картонці: він тримав пачку таких глянсуватих картонок в кишені і на своєму столі — для поміток. «Треба думати, — говорилося далі в документі, що ізоляція вищеназваних керівників гестапо і СД буде своєрідною акцією відволікання. Пошуки ізольованих керівників, які відповідають за конкретні проблеми, володітимуть умами всіх тих, кому це буде вигідно: як з погляду оперативного, так і в стратегічному спрямуванні».

Далі в документі наводився список на сто сімдесят шість чоловік. «Ці офіцери гестапо й СД можуть — у тій чи іншій мірі — пролити світло не через основні посилання, а через другорядні деталі на вузлові питання зовнішньої політики рейху. Безперечно, кожен з них, сам того не знаючи, є мозаїкою — безглуздою з погляду індивідуальної цінності, але безцінною в доборі всіх інших мозаїк. Отже, ці люди можуть допомогти ворогам рейху, зацікавленим у компрометації ідеалів націонал-соціалізму практикою його будівництва. З цієї точки зору операції кожного з вищеназваних офіцерів, будучи зібрані воєдино, виведуть картину, несприятливу для рейху. На жаль, у даному випадку неможливо провести суворого водорозділу між настановами партії й практикою СС, бо всі ці офіцери є ветеранами руху, які вступили в ряди НСДАП у період з 1927-го по 1935 рік. Отже, ізоляція цих людей також є доцільна й правомірна».

«Зрозуміло, — раптом сяйнула думка в Шелленберга. — Він кокетує, наш партійний лідер. Ми це називаємо «ліквідацією». Він це називає «ізоляцією». Виходить, мене слід ізолювати, а Мюллера зберегти. Власне, цього я й ждав. Цікаво тільки, що вони залишили в списку Кальтенбруннера. Проте це можна зрозуміти: Мюллер завжди був у тіні, його знають лише спеціалісти, а Кальтенбруннер тепер широко відомий у всьому світі. Його погубить честолюбство. А мене погубило те, що я хотів бути потрібним рейху. От парадокс: чим більше ти хочеш бути потрібний своїй державі, тим більше ризикуєш; такі, як я, не мають права просто забрати в могилу державні таємниці, які стали таємницями особистими. Таких, як я, треба виводити з життя — нагально й швидко… Як Гейдріха. Я певен, що його знищили наші…»

Він уважно переглянув прізвища людей, внесених до списків на «ізоляцію». Він знайшов багато своїх співробітників. Під номером «142» був штандартенфюрер СС Штірліц.

Те, що Мюллера викреслили із списків, а Штірліца залишили, свідчило про страшенну хапанину й безладдя, які панували під час евакуації партійного архіву. Вказівка внести корективи в списки надійшла від Бормана за два дні до евакуації, але в поспіху прізвище Штірліца пропустили. Це й урятувало Штірліца — не від «ізоляції» від рук довірених людей Бормана, а від «ліквідації» людьми Шелленберга…

13.3.1945 (17 годин 02 хвилини)

— Щось трапилося? — запитав Штірліц, коли Мюллер повернувся в підземелля. — Я чомусь хвилювався…

— Правильно робили, — погодився Мюллер. — І я хвилювався.

— Я згадав, — сказав Штірліц.

— Що саме?

— Звідки на чемодані росіянки могли бути мої пальці… Де вона, до речі? Я думав, ви влаштуєте нам побачення. Так би мовити, очну ставку.

— Вона в лікарні. Скоро її привезуть.

— А що з нею сталося?

— З нею нічого… — Просто, щоб вона заговорила, Рольф перестарався з дитиною.

«Бреше, — зрозумів Штірліц. — Він не посадив би мене на розтяжку, якби Кет заговорила. Він поруч з правдою, але бреше».

— Гаразд, поки ще є час.

— Чому «поки»? Час просто ще є.

— Час поки ще є, — повторив Штірліц. — Якщо вас дійсно цікавить ця катавасія з чемоданом, то я згадав. Це коштувало мені ще кількох сивих волосин, але правда завжди торжествує — це моє переконання.

— Радісний збіг наших переконань. Викладайте факти.

— Для цього ви повинні викликати всіх поліцейських, які стояли в зоні охорони на Кепенікштрасе і Байоретерштрасе, — я там зупинився, і мені не дозволили проїхати, навіть коли я показав жетон СД. Тоді я поїхав в об'їзд. Там мене також зупинили, і я потрапив у затор. Я пішов подивитися, що сталося, і поліцейські — молодий, але, мабуть, серйозно хворий хлопець, очевидно, туберкульозник, і його напарник, того я не дуже добре запам'ятав, — не дозволили мені пройти до телефону, щоб подзвонити Шелленбергу. Я пред'явив їм жетон і пішов дзвонити. Там стояла жінка з дітьми, і я виніс їй з руїн коляску. Потім я переніс далі від вогню кілька чемоданів. Пригадайте фотографію чемодана, знайденого після того, як бомбили. Раз. Зіставте його виявлення з адресою, за якою жила радистка, — два. Викличте поліцейських з охорони, які бачили, як я допомагав нещасним переносити їхні чемодани, — три. Якщо хоч один з моїх доказів буде безпідставний, дайте мені пістолет з одним патроном: свою невинність нічим іншим я не зможу довести.

— Хм, — посміхнувся Мюллер. — А що? Давайте спробуємо. Спочатку послухаємо наших німців, а потім порозмовляємо з вашою росіянкою.

— З нашою росіянкою! — теж посміхнувся Штірліц.

— Гаразд, гаразд, — сказав Мюллер, — не хапайте мене за язик…

Він вийшов, щоб подзвонити начальнику школи фюрерів поліції оберштурмбанфюреру СС доктору Хельвігу, а Штірліц усе ще аналізував ситуацію: «Навіть якщо вони зламали дівчину — а він навмисне сказав про її сина: вони могли мучити маленького, і вона не витримала б цього, але щось у них зірвалося, інакше вони привезли б Кет сюди… Якщо Плейшнер у них — вони також не ждали б: у таких випадках зволікати безглуздо, випускаєш ініціативу».

— Вам їсти давали? — спитав Мюллер, повернувшись. — Може, підобідаємо?

— Пора б, — погодився Штірліц.

— Я попросив принести нам щось зверху.

— Спасибі. Викликали людей?

— Викликав.

— У вас поганий вигляд.

— Е, — махнув рукою Мюллер. — Добре, що взагалі живу. А чому ви хитро сказали «поки»? «Поки є час»… Кажіть — чого вже там…

— Зразу після очної ставки, — відповів Штірліц. — Зараз немає смислу. Якщо мою правоту не підтвердять — немає смислу говорити.

Відчинилися двері, і охоронник приніс піднос, накритий білою накрохмаленою серветкою. На підносі стояла тарілка з вареним м'ясом, масло і два яйця.

— У такій тюрмі, та ще в підвалі, я погодився б поспати деньок другий. Тут навіть не чути, коли бомблять.

— Поспите ще.

— Спасибі, — засміявся Штірліц.

— А що? — усміхнувся Мюллер. — Серйозно кажу… Мені подобається, як ви тримаєтесь. Випити хочете?

— Ні. Спасибі.

— Взагалі не п'єте?

— Боюсь, що вам відомо навіть, який-коньяк я полюбляю.

— Не вважайте себе фігурою, рівною Черчіллю. Тільки про нього я знаю, що він любить російський коньяк більше від усіх інших. Добре. Як хочете, а я вип'ю. Почуваю я себе справді не дуже добре.

…Мюллер, Шольц і Штірліц сиділи в порожньому кабінеті слідчого Холтоффа на стільцях, поставлених попід стіною. Оберштурмбанфюрер Айсман відчинив двері і ввів поліцейського.

— Хайль Гітлер! — вигукнув той, побачивши Мюллера в генеральській формі.

Мюллер нічого йому не відповів.

— Ви не знаєте нікого з цих трьох людей? — спитав Айсман поліцейського.

— Ні, — відповів поліцейський, з острахом покосившись на колодку орденів і рицарський хрест на френчі Мюллера.

— Ви ніколи не зустрічались ні з ким з цих людей?

— Як мені здається, ні разу не зустрічався.

— Можливо, ви зустрічалися мимохідь, коли бомбили, де стояли в оточенні, біля зруйнованих будинків?

— У формі приїжджали, — відповів поліцейський, — багато в формі приїжджало дивитися руїни. А пригадати конкретно не можу…

— Ну, спасибі. Запрошуйте далі.

Коли поліцейський вийшов, Штірліц сказав:

— Ваша форма їх збиває. Вони тільки вас бачать.

— Нічого, не зіб'є, — відповів Мюллер. — Що ж мені, сидіти голим?

— Тоді нагадайте їм конкретне місце, — попросив Штірліц. — Інакше їм важко пригадати — вони ж стоять на вулицях по десять годин на день, їм усі люди здаються однаковими.

— Добре, — погодився Мюллер, — цього ж ви не пригадуєте?

— Ні, цього я не бачив. Я згадаю тих, кого бачив.

Другий поліцейський теж нікого не впізнав. Тільки сьомим увійшов той хворобливий молодий шуцман, мабуть, туберкульозний.

— Ви когось бачили з цих людей? — спитав Айсман.

— Ні. По-моєму, ні…

— Ви стояли в загоні оточення на Кепенікштрасе?

— Ах, так, так, — зрадів щуцман, — оцей пан показував свій жетон. Я пропустив його до пожарища.

— Він просив вас пропустити його?

— Ні… Просто він показав свій жетон, він у машині їхав, а я нікого не пускав… І він пройшов… А що? — раптом злякався шуцман. — Коли він не мав права… Я знаю наказ — пропускати всюди людей з СД й гестапо.

— Він мав право, — сказав Мюллер, підвівшись із стільця, — він не ворог, не думайте. Ми працюємо всі разом… Він там що, шукав породіллю на пожарищі? Він цікавився долею нещасної?

— Ні… Ту породіллю відвезли ще вночі, а він приїхав уранці.

— Він шукав речі цієї нещасної жінки? Ви допомагали йому?

— Ні, — шуцман наморщив лоба, — він там, я пригадую, переніс коляску якійсь жінці. Дитячу коляску. Ні, я не допомагав, я був поряд.

— Вона стояла біля чемоданів?

— Хто? Коляска?

— Ні. Жінка.

— От цього я не пригадую. По-моєму, там лежали якісь чемодани, але про чемодани я точно не пригадую. Я запам'ятав коляску, бо вона розвалилася, і цей пан зібрав її й відніс до тротуару, на другий бік вулиці.

— Навіщо? — спитав Мюллер.

— А там було безпечніше, і пожежники стояли на нашому боці. А в пожежників шланги, вони могли попсувати цю колясочку, і тоді дитині ніде було б спати, а так жінка потім поставила цю коляску в бомбосховищі, і дитя там спало — я бачив…

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви нам дуже допомогли. Ви вільні.

Коли шуцман вийшов, Мюллер сказав Айсману:

— Решту звільнити.

— Там має бути ще підстаркуватий чоловік, — сказав Штірліц, — він теж підтвердить.

— Гаразд, досить, — поморщився Мюллер. — Досить.

— А чому не запросили тих, хто стояв у загоні першого оточення, коли мене завернули?

— Це ми вже з'ясували, — сказав Мюллер. — Шольц, вам усе точно підтвердили?

— Так, обергрупенфюрер. Показання Хельвіга, який того дня розподіляв наряди й контактував із службою вуличного руху, вже надійшли.

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви всі вільні.

Шольц і Айсман попрямували до дверей, Штірліц рушив слідом за ними.

— Штірліц, я вас затримаю ще на хвилину, — зупинив його Мюллер.

Він діждався, поки Айсман і Шольц вийшли, закурив, ступив до столу. Сів на краєчок — всі співробітники гестапо перейняли в нього цю манеру — і спитав:

— Ну гаразд, дрібниці сходяться, а я вірю дрібницям. Тепер дайте мені відповідь на одне запитання: де пастор Шлаг, мій дорогий Штірліц?

Штірліц прикинувся здивованим. Він рвучко обернувся до Мюллера й сказав:

— З цього й треба було починати!

— Мені краще знати, з чого починати, Штірліц. Я розумію, що ви перехвилювались, але не слід забувати про такт…

— Я дозволю собі розмовляти з вами відкрито.

— Дозволите собі? А як — я?

— Обергрупенфюрер, я розумію, що розмови Бормана по телефону лягають на стіл рейхсфюрера після того, як їх перегляне Шелленберг. Я розумію, що ви не можете не виконувати наказів рейхсфюрера. Навіть якщо їх інспіровано вашим другом і моїм шефом. Я хочу вірити, що водія Бормана заарештувало гестапо за прямим наказом згори. Я певен, що вам наказали заарештувати цю людину.

Мюллер ліниво глянув в очі Штірліца, і Штірліц відчув, як шеф гестапо весь внутрішньо напружився, — він чекав усього, тільки не цього.

— Чому ви вважаєте… — почав був він, але Штірліц знову перепинив його:

— Я розумію, вам доручили скомпрометувати мене — будь-яким способом, щоб я не міг більше зустрічатися з партайгеносе Борманом. Я бачив, як ви намічали наш сьогоднішній день, — у вас було все, як завжди, але в вас не було натхнення, тому що ви розуміли, кому вигідно і кому невигідно покласти край моїм зустрічам з Борманом. Зараз у мене немає часу: я сьогодні зустрічаюсь з Борманом. Я не думаю, щоб вам було вигідно прибрати мене.

— Де ви зустрічаєтесь з Борманом?

— Коло музею природознавства.

— Хто буде за кермом? Другий шофер?

— Ні. Ми знаємо, що його завербував через гестапо Шелленберг.

— Хто це «ми»?

— Ми — патріоти Німеччини й фюрера.

— Ви поїдете на зустріч у моїй машині, — сказав Мюллер, — так для вас буде безпечніше.

— Спасибі.

— У портфель ви покладете диктофон і запишете всю розмову з Борманом. І обговоріть з ним долю шофера. Це правда: мене примусили заарештувати шофера й застосувати до нього третій ступінь залякування. Потім ви повернетеся сюди, і ми прослухаємо запис розмови разом. Машина ждатиме вас там же, коло музею.

— Це нерозумно, — відповів Штірліц, швидко прикинувши в думці всі можливі повороти ситуації. — Я живу в лісі. Ось вам мій ключ, їдьте туди. Борман підвозив мене додому минулого разу: коли б шофер признався в цьому, сподіваюся, ви не мучили б мене ці сім годин.

— А може, мені довелося б виконати наказ, — сказав Мюллер, — і ваші муки припинилися б сім годин тому.

— Коли б це сталося, обергрупенфюрер, ви лишилися б сам на сам з багатьма ворогами тут, у цьому домі.

Уже коло дверей Штірліц запитав:

— До речі, в цій комбінації, яку я затіяв, мені дуже потрібна росіянка. Чому ви не привезли її? І навіщо такий безглуздий фокус з шифром із Берна?

— Між іншим, не так усе це й безглуздо, як вам здалося. Ми обміняємося враженнями у вас, коли зустрінемося після вашої розмови з Борманом.

— Хайль Гітлер! — сказав Штірліц.

— Та годі вам, — буркнув Мюллер, — у мене й так дзвенить у вухах…

— Я не розумію… — ніби наткнувшись на якусь невидиму перепону, зупинився Штірліц, не приймаючи руки з масивної мідної ручки, врізаної в чорні двері.

— Облиште. Все ви прекрасно розумієте. Фюрер неспроможний приймати рішення, і не треба плутати інтересів Німеччини з особою Адольфа Гітлера.

— Ви усвідомлюєте…

— Так, так! Я усвідомлюю! Тут нема апаратури прослухування, а вам ніхто не повірить, якби ви передали мої слова, — та ви й не наважитесь їх комусь передати. Але ви — якщо не граєте більш тонкої гри, ніж та, яку хочете нав'язати мені, — затямте: Гітлер привів Німеччину до кагастрофи. І я не бачу виходу з цього становища. Розумієте? Не бачу. Та сядьте ви, сядьте… Ви що, думаєте — у Бормана є свій план порятунку? План, який різниться від планів рейхсфюрера? Люди Гіммлера за кордоном під ковпаком, він від агентів вимагав діла, він не беріг їх. А жодної людини з борманівських німецько-американських, німецько-англійських, німецько-бразільських інститутів не було заарештовано. Гіммлер не зміг би зникнути в цьому світі. Борман може. Ось про що подумайте. І поясніть ви йому — подумайте тільки, як це зробити тактовніше, — що без професіоналів, коли все кінчиться крахом, йому не обійтися. Більшість грошових вкладів Гіммлера в іноземних банках — під ковпаком союзників. А в Бормана вкладів у сто крат більше, і ніхто про них не знає. Допомагаючи йому тепер, обумовлюйте й собі гарантії на майбутнє, Штірліц. Золото Гіммлера — це дрібниці. Гітлер чудово розумів, що золото Гіммлера служить близькій, тактичній меті. А от золото партії, золото Бормана — воно не для вошивих агентів і перевербованих міністерських шоферів, а для тих, хто через деякий час зрозуміє, що немає іншого шляху до миру, крім націонал-соціалізму. Золото Гіммлера — це плата переляканим мишенятам, котрі, зрадивши, п'ють і розпутничають, щоб погасити в собі страх. Золото партії — це міст у майбутнє, це звернення до наших дітей, до тих, яким зараз місяць, рік, три роки… Тим, кому зараз десять, ми не потрібні: ні ми, ні наші ідеї; вони не простять нам ні голоду, ні бомбардування. А ось ті, котрі ще нічого зараз не розуміють, розповідатимуть про нас легенди, а легенду треба підгодовувати, треба створювати казкарів, які перекладуть наші слова на інший лад, доступний людям через двадцять років. Як тільки десь замість слова «здрастуйте» вигукнуть «хайль» на чиюсь персональну адресу, — знайте, там нас ждуть, звідти ми почнемо своє велике відродження! Скільки вам років буде в сімдесятому? Під сімдесят? Ви щасливчик, ви доживете. А от мені буде під вісімдесят… Тому мене хвилюють майбутні десять років, і, якщо ви хочете робити вашу ставку, не боячись мене, а, навпаки, на мене розраховуючи, пам'ятайте: Мюллер-гестапо — стара, стомлена людина. Мюллер хоче спокійно дожити свої роки десь на невеличкій фермі з голубим басейном, і для цього ладен тепер пограти в активність… А ще — цього, звичайно, Борману говорити не слід, але самі запам'ятайте — щоб з Берліна перебратися на невеличку ферму, в тропіки, не можна поспішати. Багато шавок фюрера втече звідси дуже скоро, і вони — попадуться… А коли в Берліні гуркотітиме російська канонада і солдати битимуться за кожен дім — отоді звідси треба піти спокійно. І забрати з собою таємницю золота партії, яка відома лише Борману, бо фюрер піде в небуття… І задумайтеся над тим, як я вас перевербував: за п'ять хвилин і без будь-яких фокусів. Про Шелленберга ми поговоримо сьогодні на дозвіллі. Але Борману ви повинні сказати, що без моєї прямої допомоги у вас нічого в Швейцарії не вийде.

— В такому разі, — неквапно відповів Штірліц, — йому станете потрібні ви, а я буду зайвий…

— Борман розуміє, що сам я нічого не зроблю без вас. Не так уже й багато в мене моїх людей у відомстві вашого шефа…

Ритм кількох хвилин

Почувши постріли на вулиці, Кет миттю зрозуміла: сталося страшне. Вона виглянула й побачила дві чорні машини і Гельмута, що корчився посередині тротуару. Вона кинулася назад: її син лежав на ящику й тривожно ворушився. Дівчинка, яку вона тримала на руках, була спокійніша — поцмокувала собі уві сні. Кет поклала дівчинку біля сина. Рухи її стали метушливі, руки тремтіли, і вона гримнула на себе: «Ану, тихо!» «Чому «тихо»? — встигла подумати вона, відбігаючи в глиб підвалу, — я ж не кричала…»

Вона йшла, витягнувши вперед руки, в непроглядній темряві, спотикаючись об каміння й балки. Так вони гралися у війну в себе дома з хлопчиськами. Спочатку вона була санітаркою, але потім у неї закохався Ервін Берціс із шостого під'їзду, а він завжди був командиром у червоних, і він спершу зробив її сестрою милосердя, а потім звелів називати Катю військлікарем третього рангу. Їхній штаб містився в підвалі будинку на Спасо-Наливковському. Якось у підвалі погасло світло. А підвал був великий, схожий на лабіринт. Начальник штабу заплакав від страху — його звали Ігор, і Ервін узяв його в загін тільки тому, що той був відмінником. «Щоб нас не називали анархістами, — пояснив своє рішення Ервін, — нам потрібен хоч один зразковий учень. І потім, начальник штабу — яку роль він може грати в нашій війні? Ніякої. Сидітиме в підвалі й писатиме мої накази. Штаби мали значення в білих, а в червоних найголовніша одна людина — комісар». Коли Ігор заплакав, у підпалі стало дуже тихо, і Катя відчула, як розгубився Ервін. Вона відчула це по тому, як він сопів носом і мовчав. А Ігор плакав дедалі жалібніше, і слідом за ним почав схлипувати хтось іще з працівників штабу. «Ану, тихо! — крикнув тоді Ервін. — Зараз я виведу вас. Сидіти на місцях і не розходитись!» Він повернувся через десять хвилин, коли знову ввімкнули світло. Сам він був весь у пилюці, а ніс розбитий. «Вимкнемо світло, — сказав він, — треба навчитися виходити без світла — на майбутнє, коли почнеться справжня війна».

— «Коли почнеться справжня війна, — сказав начальник штабу Ігор, — тоді ми битимемося на землі, а не в підвалах». — «А ти помовч, тебе знято з посади, — відповів Ервін. — Сльози на війні — це зрада! Зрозумів?» Він викрутив лампочку, вивів усіх з підвалу, і тоді Катя вперше поцілувала його.

«Він нас вів попід стіною, — думала вона, — і тримався руками за стіну. Тільки в нього були сірники. Ні. У нього не було сірників. Звідки в нього могли взятися сірники? Йому тоді було дев'ять років, він ще не курив».

Кет оглянулась: вона вже не бачила ящика, на якому лежали діти. Вона злякалася, що заплутається тут і не знайде дороги назад, а діти там лежать на ящику, і син ось-ось заплаче, бо, мабуть, у нього всі пелюшки мокрі, і розбудить дівчинку, і зразу ж їхні голоси почують на вулиці. Вона заплакала, зрозумівши свою безпорадність, обернулась і пішла назад, весь час притуляючись до стіни. Вона почала квапитись і, зачепившись ногою за якусь трубу, втратила рівновагу. Витягнувши вперед руки, замружившись, вона впала. На якусь мить в її очах засвітились тисячі зелених вогників, а потім вона знепритомніла від гострого болю в голові.

…Кет не пам'ятала, як довго вона пролежала в такому стані: хвилину чи годину. Розплющивши очі, вона почула якийсь дивний шум. Вона лежала лівим вухом на ребристому крижаному залізі, і воно відлунювало дивний звук, який Кет уперше почула в горах, в ущелині, там, де скляно нуртував прозоро-блакитний струмок. Кет вирішила, що в неї дзвенить у голові від сильного удару. Вона підвела обличчя, й гул припинився. Точніше, він став інший. Кет хотіла встати і раптом зрозуміла: вона впала головою на люк підземної каналізації. Вона помацала руками ребристе залізо. Ервін говорив про могутню систему підземних комунікацій у Берліні. Кет рвонула люк на себе: він не піддавався. Вона стала обмацувати долонями підлогу довкола люка й знайшла якусь іржаву залізяку, підважила нею люк і відкинула його вбік. Звук, притамований цим ребристим металевим люком, такий далекий, зараз вихопився з глибини.

Вони тоді йшли по синій ущелині в горах: Гера Сметанкін, Мишаня Великовський, Ервін і вона. Вони ще тоді без упину співали пісню «Далеко-далеко за морем стоит золотая страна…».

Спочатку в ущелині було жарко й гостро пахло глицею: ліси тут були сині, самі лише хвойні. Дуже хотілося води, бо підйом був крутий — по великій, гострій гальці, а води не було, і всі дуже диву вались, адже по цій ущелині вони мали вийти на краснополянський сніжник, отже, в ущелині мусив протікати струмок. Але його не було, тільки вітер шумів у верховітті сосен. А потім галька стала не біла, висушена сонцем, а чорна, і через десять хвилин вони побачили струмок між камінням і почули далекий шум, а трохи згодом уже йшли понад синім потоком, і все довкола гриміло. Вони побачили сніг, і, коли піднялися на сніжник, знову стало тихо, тому що потік, викликаний таненням снігів, був під ними, вони піднімалися все вище й вище — в снігову тишу…

Сивий сищик засвітив ліхтарик, і різкий його промінь обшарив підвал.

— Слухайте, тих обох СС на радіостанції угробили з одного пістолета? — спитав він людей, які супроводжували його.

Хтось відповів:

— Я дзвонив до них у лабораторію. Дані ще не готові.

— А кажуть, у гестапо все робиться за хвилину. Базіки, та й годі. Ану хто-небуть погляньте, бо я погано бачу: це сліди чи ні?

— Мало пилюки… Якби це було влітку…

— Якби це було влітку, і якби в нас був доберман-пінчер, і якби в доберман-пінчера була рукавичка тієї дівки, що втекла від СС, і якби він зразу напав на слід… Ану, що це за недокурок?

— Старий. Видно ж — мов кам'яний.

— Ви помацайте, помацайте! «Видно» — воно-то видно: в нашому ділі все треба мацати… Слава богу, що Гюнтер самотній, а то як би ви повідомили моїй Марії, що я лежу здохлий і холодний на підлозі в моргу?

Підійшов третій сищик: він обдивлявся увесь підвал, чи немає виходів.

— Ну? — спитав сивий.

— Там було два виходи. Але вони завалені.

— Чим?

— Цеглою.

— Пилюки багато?

— Ні. Так само, як тут, — бите каміння, яка ж на ньому пилюка?.

— Значить, ніяких слідів?

— Які ж сліди на битому камінні.

— Ходімо поглянемо ще раз — про всяк випадок.

Вони пішли гуртом, стиха перемовляючись, раз по раз вихоплюючи променем ліхтаря з темряви підвалу далекі, вкриті пилюкою куточки, завалені цеглою й балками. Сивий спинився й витяг з кишені сигарети.

— Зараз, — сказав він, — я тільки закурю. Він стояв на металевому ребристому люці.

Кет чула, як у неї над головою стояли поліцейські. Вона чула, як вони розмовляли. Слів вона не розбирала, бо далеко внизу, під ногами, вирувала вода. Вона стояла на двох скобах, а в руках тримала дітей і страшенно боялася втратити рівновагу й полетіти з ними вниз, у цю брудну клекотливу воду. А коли почула над головою гомін, вона вирішила: «Якщо вони відкриють люк, я ступлю вниз. Так буде краще для всіх». Хлопчик заплакав. Спершу він завів тоненьким голосочком, ледве чутно, але Кет здалося, що він кричить, що всі довкола зразу ж його почують. Вона нахилилася до нього так, щоб не втратити рівноваги, і тихесенько, самими губами, заспівала йому колискову пісню. Але хлопчик, не розплющуючи своїх підпухлих повік, плакав дедалі дужче й дужче.

Кет відчула, як у неї німіють ноги. Дівчинка теж прокинулась, і тепер діти кричали разом. Вона вже зрозуміла, що нагорі, в підвалі, їх не чути: вона згадала, що шум води до неї долинув тільки тоді, коли вона впала на цей металевий люк. Але страх заважав їй відкинути люк і вилізти. Вона уявляла собі до найменших подробиць, як відштовхне головою люк, як покладе дітей на каміння і як розправить руки й відпочине бодай хвилинку перед тим, як вилізти звідси. Вона відтягала час по хвилинах, примушуючи себе лічити до шістдесяти. Відчувши, що поспішає, Кет зупинялася й знову починала лічити. На першому курсі в університеті в них був спецсемінар — «Огляд місця події». Вона пам'ятала, як їх учили звертати увагу на кожну дрібницю. Тому, мабуть, вона по-звірячому хитро насипала на кришку люка каміння перед тим як, притуливши до себе дітей правою рукою, лівою поставити люк на місце.

«Скільки минуло часу? — думала Кет. — Година? Ні, більше. Чи менше? Я нічого не розумію. Я краще відкрию люк, і якщо вони тут чи лишили засаду, ступлю вниз, і все кінчиться».

Вона вперлася головою в люк, але люк не піддавався. Кет напружила ноги й знову штовхнула люк головою.

«Вони стояли на ньому, — збагнула Кет, — тому так важко його відкрити. Нічого страшного. Старе залізо, іржаве, я розхитаю його головою, а потім, якщо він і тоді не піддасться, звільню ліву руку дам їй відпочити, подержу дітей правою, а лівою відкрию люк. Звичайно, відкрию». Вона обережно пересунула дівчинку, яка все ще плакала, і хотіла підняти ліву руку, але зрозуміла, що зробити цього не зможе: рука затерпла й не слухалася її.

«Нічого, — сказала собі Кет. — Це все не страшно. Зараз руку почне шпигати голочками, а потім вона зігріється й слухатиметься мене. А права вдержить дітей. Вони ж легенькі. Аби тільки дівчинка не дуже кидалась. Вона важча від мого. Старша й важча…»

Кет стала обережно згинали й розгинати пальці.

Вона згадала старого чоловіка, сусіда по дачі. Високий, худий, з дивним блиском у голубих очах, він приходив до них на веранду й з презирством поглядав, як вони їли хліб з маслом. «Це ж безумство, — казав він, — ковбаса — це отрута! Сир — це отрута! Це шкідливі викиди організмів! Хліб? Це замазка! Треба їсти зварене в календулі м'ясо! Перець! Капусту! Ріпу! І в вас увійде вічність! Я можу жити мільйон років! Так, так, я знаю, ви думаєте, що я шарлатан! Ні, я просто дозволяю собі думати сміливіше за наших консервативних медиків! Нема хвороб! Смішно лікувати виразку чи туберкульоз! Треба лікувати клітину! Фундамент вічної молодості — це дієта, дихання й психотерапія! Ви розумно годуєте клітину, основу основ живого, ви мудро даєте їй кисень, і ви підтримуєте її тренінгом, ви робите її своїм союзником, розмовляючи з нею та й з іншими мільярдами клітин, які визначають вашу субстанцію. Затямте, кожен з нас — не слабка людина, що живе в полоні випадків та обставин, а вождь багатомільйонної клітинної, найрозумнішої в усіх існуючих під сонцем держав! Зоряних систем! Галактик! Зрозумійте нарешті, хто ви є! Подивіться на самих себе. Навчіться поважати себе й нічого не бійтеся. Всі страхи цього світу ефемерні й смішні, якщо тільки збагнути покликання людини — бути людиною!»

Кет спробувала розмовляти із своїми пальцями. Але діти кричали дедалі голосніше, і вона зрозуміла, що часу на розмови з армією клітин у неї не лишилося. Вона підняла ліву руку, яка все ще не слухалася її, і задерев'янілими пальцями стала шкребти люк над головою. Люк трохи піддався. Кет допомогла собі головою, й ляда зсунулася. Не глянувши навіть, чи є хто в підвалі, чи немає, Кет поклала дітей на підлогу, вилізла слідом за ними й лягла біля них — знесилена, нічого вже толком не розуміючи.

— Пани, які люб'язно пообіцяли мені свою допомогу, попередили, що ви маєте змогу якимось чином зв'язати мене з тими, від кого залежить доля мільйонів у Німеччині, — сказав пастор. — Якщо ви зможете наблизити благородний мир хоча б на один день — нам багато чого проститься в майбутньому.

— Спочатку я хочу поставити вам кілька запитань.

— Будь ласка. Я готовий відповісти вам на всі запитання.

Співрозмовником пастора був високий, худорлявий італієць, мабуть, дуже старий, але тримався по-молодечому хвацько.

— На всі — не треба. Я перестану вам вірити, коли ви погодитесь відповідати на всі запитання.

— Я не дипломат. Я приїхав за дорученням…

— Так, так, я розумію. Мені вже передавали про вас дещо. Перше запитання: кого ви представляєте?

— Пробачте, але спершу я повинен почути вашу відповідь: хто ни? Я говоритиму про людей, які залишилися в Гітлера. Їм загрожує смерть — їм і їхнім рідним. Вам нічого не загрожує: ви в нейтральній країні.

— Ви думаєте, в нейтральній країні не працюють агенти гестапо? Але це — деталь, це не стосується нашої бесіди. Я не американець. І не англієць…

— Я це зрозумів з вашої англійської вимови. Мабуть, ви італієць?

— Так, за народженням. Але я громадянин Сполучених Штатів, і тому ви можете розмовляти зі мною цілком відверто, якщо вірите тим панам, які допомогли нам зустрітись.

Пастор пригадав напутні поради Брюнінга. Тому він сказав:

— Мої друзі на батьківщині вважають — і я цілком поділяю їхню точку зору, — що найшвидша капітуляція всіх німецьких армій і ліквідація всіх частин СС врятує мільйонам людей життя. Мої друзі хотіли б знати, з якими саме представниками союзників ми маємо вступити в контакт?

— Ви уявляєте собі одночасно капітуляцію всіх армій рейху: на заході, сході, на півдні й на півночі?

— Ви хочете запропонувати інший шлях?

— У нас розмова відбувається в дивній манері: в переговорах зацікавлені німці, а не ми, тому й умови пропонувати належить нам. Хіба не так? Для того щоб мої друзі могли вести з вами конкретні розмови, ми повинні знати, як цього вчили нас древні: хто? коли? скільки? з чиєю допомогою? заради якої мети?

— Я не політик. Може, ви й праві… Але я прошу вірити в мою щирість. Я не знаю всіх тих, хто стоїть за тією групою, яка послала мене сюди, але я знаю, що людина, котра представляє цю групу, досить впливова.

— Це гра в кота-мишки. В політиці все мусить бути обумовлено з самого початку. Політики торгуються, бо для них немає таємниць. Вони зважують, що й почім. Коли вони невміло торгуються, їх, якщо вони представляють тоталітарну державу, повалять, або, якщо вони прибули з парламентських демократій, прокатять на вороних під час наступних виборів. Я радив би вам передати вашим друзям: ми не сядемо розмовляти з вами доти, поки не взнаємо, кого вони представляють, їхню програму, насамперед ідеологічну, і ті плани, які вони мають намір здійснити в Німеччині, заручившись нашою допомогою.

— Ідеологічна програма зрозуміла: вона базується на антинацизмі.

— А якою бачать ваші друзі майбутню Німеччину? Куди вона буде орієнтована? Які лозунги ви запропонуєте німцям? Якщо ви не можете відповісти за ваших друзів, мені було б цікаво почути вашу точку зору.

— Ні я, ні мої друзі не схильні бачити майбутнє Німеччини, забарвлене у червоний колір більшовизму. Але в такій же мірі мені здається страшною думка про збереження, хоча б у видозміненій формі, того чи іншого апарату пригнічення німецького народу, який є в Німеччині тепер.

— Зустрічне запитання: хто зможе стримати німецький народ у рамках порядку, якщо Гітлер піде? Люди церкви? Ті, хто перебуває в концентраційних таборах? Чи реально існуючі командири поліцейських частин, які вирішили порвати з гітлеризмом?

— Поліцейські сили підлягають у Німеччині рейхсфюреру СС Гіммлеру…

— Я це чув, — посміхнувся співрозмовник пастора.

— Отже, мова йде про те, щоб зберегти владу СС, яка, як ви вважаєте, має змогу стримати народ від анархії, в рамках порядку?

— А хто вносить таку пропозицію? По-моєму, це питання ще ніде не дискутувалося, — відповів італієць і уважно, вперше за всю розмову без усмішки, глянув на пастора.

Пастор злякався. Він зрозумів, що проговорився: цей допитливий італієць зараз учепиться й витягне з нього все, що він знає про стенограму переговорів американців з СС, яку йому показав Брюнінг. Пастор знав, що брехати він не вміє: його завжди видає обличчя.

А італієць, один із співробітників бюро Даллеса, повернувшись до себе, довго роздумував перед тим, як сісти за складання звіту про бесіду.

«Або він повний нуль, — думав італієць, — який не являє собою нічого в Німеччині, або він тонкий розвідник. Він не вмів торгуватися, але він нічого й не сказав мені. Однак його останні слова свідчать про те, що їм дещо відомо про переговори з Вольфом».

13.3.1945 (20 годин 24 хвилини)

У Кет не було грошей на метро. А їй треба було поїхати кудись, де є грубка й де можна роздягти й переповити дітей. Якщо вона не зробить цього, вони загинуть, бо вже багато годин провели на холоді.

«Тоді вже краще було покінчити з усім сьогодні вранці, — ще й досі якось наче здалеку думала Кет. — Або в люку».

Відчуття небезпеки притупилося в ній: вона вийшла з підвалу і, не оглядаючись, пішла до автобусної зупинки. Вона до пуття не знала, куди поїде, як візьме квиток, де залишить, хоч на хвилину, дітей. Вона сказала кондукторові, що в неї немає грошей — усі гроші залишились у квартирі, в яку влучила бомба. Кондуктор, пробурчавши щось, порадив їй податися на пункт для прийому біженців. Кет сіла біля вікна. Тут було не так холодно, і їй зразу ж захотілося спати. «Я не засну, — сказала вона собі. — Я не маю права спати».

І зразу ж заснула.

Кет відчула, як її штовхають і термосять за плече, але ніяк не могла розплющите очей, їй було тепло, гарно, і плач дітей долинав також здалеку.

Їй верзлося щось дивне, кольорове, вона підсвідомо ніяковіла від позбавленої смаку сентиментальності снів: ось вона входить з хлопчиком у якийсь дім по синьому товстому килиму, хлопчик уже йде сам — з лялькою, їх зустрічає Ервін, мама, сусід по дачі, який обіцяв жити мільйон років…

— Майне даме! — Хтось штовхнув її так сильно, — що вона торкнулася скронею холодної шибки. — Майне даме!

Кет розплющила очі. Кондуктор і поліцейський стояли біля неї в темному автобусі.

— Що? — пригортаючи до себе дітей, пошепки запитала Кет. — Що?

— Наліт, — так само пошепки відповів кондуктор. — Ходімо…

— Куди?

— В бомбосховище, — сказав поліцейський. — Давайте ми допоможемо вам нести дітей.

— Ні, — сказала Кет, пригортаючи до себе дітей. — Вони будуть зі мною.

Кондуктор знизав плечима, але промовчав. Поліцейський, підтримуючи її під руку, одвів у бомбосховище. Там було тепло й темно. Кет пройшла в куток — двоє хлопчиків підвелися з лави, уступивши їй місце.

— Спасибі.

Вона поклала дітей біля себе й звернулася до дівчини з гітлерюгенду, яка чергувала в бомбосховищі.

— Мій дім розбили, в мене немає навіть пелюшок, допоможіть мені! Я не знаю, що робити: загинула сусідка, і я взяла з собою її дівчинку. А в мене нічого немає…

Дівчина кивнула головою й невдовзі повернулася з пелюшками.

— Будь ласка, — сказала вона, — тут чотири штуки, вам цього поки що вистачить. Вранці я радила б вам звернутися в найближче відділення «допомоги потерпілим» — тільки треба мати довідку з вашого поліцейського комісаріату і аусвайс.

— Так, звичайно, спасибі вам, — відповіла Кет і заходилася переповивати дітей. — Скажіть, а води тут нема? Води й грубки? Я випрала б ті пелюшки, що є, і в мене було б вісім штук — на завтра мені вистачило б…

— Холодна вода є, а мило, я думаю, вам дадуть. Потім підійдете до мене, я все це організую.

Коли діти, наївшись, заснули, Кет також притулилася до стіни й вирішила поспати хоч з півгодини. «Зараз я нічого не тямлю, — сказала вона сама собі, — у мене жар, я, мабуть, простудилася в люку… Ні, вони не могли простудитись, вони ж загорнуті ковдрами і ніжки в них теплі. А я посплю трохи й подумаю, що далі робити».

І знову якісь видіння, але тепер уже безладні, навалилися на неї: швидка зміна синього, білого, червоного й чорного стомлювала очі. Вона уважно стежила за цією стрімкою зміною барв. «Мабуть, у мене ворушаться очні яблука під повіками, — раптом збагнула Кет. — Це дуже помітно, так говорив полковник Суздальцев у школі». І вона злякано підвелася з лави. Всі довкола неї дрімали: бомбили десь далеко, гавкання зеніток і гупання бомб долинало наче крізь вату.

«Я повинна їхати до Штірліца», — сказала собі Кет і здивувалася з того, як спокійно вона зараз роздумувала — логічно й чітко. «Ні, — заперечив у ній хтось, — тобі не можна до нього їхати. Вони ж питали тебе про нього. Ти погубиш і себе, і його.»

Кет знову заснула. Вона спала півгодини. Розплющивши очі, відчула себе краще. І раптом, хоч вона й забула, що думала про Штірліца, пригадала зовсім чітко: 42–75–41.

— Скажіть, — вона торкнула ліктем юнака, який дрімав, сидячи біля неї, — скажіть, чи немає тут десь поблизу телефону?

— Що?! — спитав той, злякано схопившись на ноги.

— Тихше, тихше, — заспокоїла його Кет. — Я питаю: чи немає десь тут поруч телефону?

Мабуть, дівчина з гітлерюгенду почула гомін. Вона підійшла до Кет і спитала:

— Вам чимось допомогти?

— Ні, ні, — відповіла Кет. — Ні, дякую вам, усе гаразд.

І в цю хвилину завила сирена відбою.

— Вона питала, де телефон, — сказав юнак.

— На станції метро, — сказала дівчина. — Це поруч, за рогом. Ви хочете подзвонити знайомим чи родичам?

— Так.

— Я можу посидіти з вашими маленькими, а ви подзвоніть.

— Але в мене немає навіть двадцяти пфенігів, щоб опустити в автомат.

— Я виручу вас. Будь ласка.

— Спасибі. Це недалеко?

— Дві хвилини.

— Якщо вони заплачуть…

— Я візьму їх на руки, — посміхнулася дівчина, — не турбуйтесь, будь ласка.

Кет вибралася із сховища. Метро було поруч. Калюжки біля відкритого телефону-автомата іскрилися льодом. Місяць був повний, блакитний, райдужний.

— Телефони не працюють, — сказав шуцман. — Вибуховою хвилею пошкодило.

— А де ж є телефон?

— На сусідній станції… Що, дуже треба подзвонити?

— Дуже.

— Ходімо.

Шуцман спустився з Кет у порожнє приміщення метро, відчинив двері поліцейської кімнати і, засвітивши світло, кивнув головою на телефонний апарат, що стояв на столі.

— Дзвоніть, будь ласка, тільки швидко.

Кет обійшла стіл, сіла на високе крісло й набрала номер 42–75–41 Це був номер Штірліца. Слухаючи гудки, вона не зразу помітила свою велику фотографію, що лежала під склом, біля списку телефонів, виготовлених друкарським способом. Шуцман стояв за її спиною й курив.

Алогізм логіки

Штірліц зараз нічого не бачив, крім шиї Мюллера. Сильна, акуратно підстрижена, вона майже без будь-якої зміни переходила в потилицю. Штірліц бачив дві поперечні складки, які немовби відділяли черепну коробку від тіла — такого ж, між іншим, збитого, сильного, акуратного, а тому дуже схожого на всі тіла й черепи, що оточували Штірліца всі ці роки в Німеччині. Часом Штірліц стомлювався від ненависті, яку він відчував до людей, з котрими йому доводилося працювати останні дванадцять років. Спершу це була ненависть усвідомлена, чітка: ворог є ворог. Чим далі він утягувався в механічну, повсякденну роботу апарату СД, тим більше мав змогу бачити процес ізсередини, із святая святих фашистської диктатури. І його початкове бачення гітлеризму, як єдиної, спрямованої сили, поступово трансформувалося в повне нерозуміння того, що відбувалося: такі алогічні й злочинні у відношенні до народу були акції керівників. Про це говорили між собою не тільки люди Шелленберга чи Канаріса — про це іноді наважувалися говорити навіть гестапівці, співробітники Геббельса і люди з рейхсканцелярії. Чи варто так настроювати проти себе весь світ арештами служителів церкви? Чи такі вже й необхідні знущання з комуністів у концтаборах? Чи розумні масові страти євреїв? Чи виправдане варварське ставлення до військовополонених, а найбільше до росіян? Про це запитували один одного не тільки рядові співробітники апарату, але й такі керівники, як Шелленберг, а останніми днями й Мюллер. Але, ставлячи ці запитання один одному, розуміючи, яка згубна політика Гітлера, вони все-таки цій згубній політиці служили — акуратно, ретельно, а деякі — віртуозно і у вищій мірі винахідливо. Вони перетворювали ідеї фюрера і його найближчих помічників у реальну політику, в ті зримі акції, з яких увесь світ судив про рейх.

Як тільки Штірліц упевнився, що політику рейху часто роблять люди, які критично ставляться до одвічних ідей цієї політики, він зрозумів, що його охопила інша ненависть до цієї держави — не та, що була досі, а люта, інколи сліпа. В сутності цієї сліпої ненависті була любов до народу, до німців, серед яких він прожив ці довгі дванадцять років. «Введення карткової системи? — В цьому винні Кремль, Черчілль та євреї. Відступили під Москвою? — В цьому винна російська зима. Розбиті під Сталінградом? — В цьому винні зрадники-генерали. Зруйновано Ессен, Гамбург і Кіль? — У цьому винен вандал Рузвельт, який іде на поводі в американської плутократії». І народ вірив цим відповідям, які йому готували люди, що не вірили в жодну з цих відповідей. Цинізм звели в норму політичного життя, брехня стала необхідним атрибутом повсякденності. З'явилося якесь нове, не бачене досі поняття правдобрехні, коли, дивлячись одне одному в очі, люди, які знали правду, говорили одне одному брехню, знову ж таки точно розуміючи, що співрозмовник приймає цю необхідну брехню, порівнюючи її з відомою йому правдою. Штірліц зненавидів тоді безжалісне французьке прислів'я: «Кожен народ заслуговує свого уряду». Він міркував: «Це націоналізм навиворіт. Це виправдання можливого рабства й злочину. Чим винен народ, доведений Версалем до голоду, злиднів і відчаю? Голод породжує своїх «трибунів» — Гітлера та всю іншу банду».

Був час, коли Штірліц боявся своєї глухої, важкої ненависті до «колег». Серед них було немало спостережливих і пильних людей, які вміли дивитися в очі й розуміти мовчання.

Він дякував богові, що вчасно «замонтував» хворобу очей, і тому майже завжди ходив у димчатих окулярах, хоча спершу ломило в скронях і розколювалася голова — зір же в нього був чудовий.

«Сталін правий, — думав Штірліц. — Гітлери приходять і відходять, а німці залишаються. Але що з ними буде, коли згине Гітлер? Не можна ж сподіватися на танки — наші й американські, які не дозволять відродити нацизм у Німеччині? Чекати, поки вимре покоління моїх «товаришів» і по роботі, і за віком? Вимираючи, не покоління встигне розтлити молодь, дітей своїх, бацилами виправданої брехні і вдавленого в серця й голови страху. Вибити покоління? Кров породжує нову кров. Німцям треба дати гарантії. Вони повинні навчитися користуватися свободою. А це, мабуть, найскладніше: навчити народ, цілий народ, користуватися найдорожчим, що відпущено кожному, — свободою, яку надійно гарантує закон…»

Певний час Штірліцу здавалося, що масове, глухе невдоволення апарату при абсолютній сліпоті народу — з одного боку і фюрера — з другого ось-ось обернеться путчем партійної, гестапівської й військової бюрократії. Цього не сталося, бо кожна з трьох цих груп бюрократів дбала про свої інтереси, про свої особисті вигоди, про свою невеличку мету. Як і фюрер, Гіммлер, Борман, вони клялися рейхом і німецькою нацією, але вони думали тільки про себе, тільки про своє власне «я»; чим далі вони відривалися від інтересів і потреб простих людей, тим більше ці потреби й інтереси ставали для них абстрактними поняттями. І чим довше «народ мовчав», тим частіше Штірліц чув від своїх «колег»: «Кожна нація заслуговує свого уряду». Причому говорили про це з гумором, спокійно, іноді глузливо.

«Тимчасові правителі — вони живуть своєю хвилиною, а не днем народу. Ні, — думав Штірліц, — ніякого путчу вони не вчинять. Не люди вони, а миші. І загинуть, як миші, — кожен у своїй норі…»

…Мюллер, сидячи в улюбленому кріслі Штірліца, біля каміна, спитав:

— А де розмова про шофера?

— Не вмістилась. Я ж не міг говорити Борману; «Одну хвилинку, я перемотаю плівку, партайгеносе Борман!» Я сказав йому, що мені пощастило дізнатися, ніби ви, саме ви, доклали максимум зусиль, аби врятувати життя шофера.

— Що він відповів?

— Він сказав, що шофера, мабуть, зламали після тортур у підвалах і він більше не може йому вірити. Це його не дуже цікавило. Отже, у вас розв'язані руки, обергрупенфюрер. Про всяк випадок потримайте шофера в себе, і нехай його як слід нагодують. А там видно буде.

— Ви думаєте, ним більше не поцікавляться?

— Хто?

— Борман.

— Смисл? Шофер — відпрацьований матеріал. Про всяк випадок я потримав би його. А от де російська «піаністка»? Вона зараз дуже знадобилася б нам. Як там у неї справи? Її вже привезли з госпіталю?

— Як саме вона могла б нам знадобитися? Те, що їй належить робити в радіогрі, вона робитиме, але…

— Це правильно, — погодився Штірліц. — Це, безумовно, дуже все правильно. Але тільки уявіть собі, якби пощастило якимось чином зв'язати її з Вольфом у Швейцарії. Чи ні?

— Утопія.

— Можливо. Просто я дозволю собі пофантазувати.

— Та й, крім того, взагалі…

— Що?

— Нічого, — урвав себе Мюллер, — просто я аналізував вашу пропозицію. Я перевіз її в інше місце, нехай з нею працює Рольф.

— Рольф перестарався?

— Так… Трохи перестарався…

— І тому його вбили? — неголосно спитав Штірліц.

Він дізнався про це, коли йшов коридорами гестапо, щоб поїхати на зустріч з Борманом.

— Це — моє діло, Штірліц. Давайте умовимось: те, що вам треба знати, ви від мене знатимете. Я не люблю, коли підглядають у замкову щілину.

— З якого боку? — спитав Штірліц суворо. — Я не люблю, коли мене вважають за дурня в старому польському преферансі. Я гравець, а не дурень.

— Завжди? — посміхнувся Мюллер.

— Майже.

— Гаразд. Обговоримо й це. А зараз краще прослухаємо ще раз цей шматочок…

Мюллер натиснув кнопку «стоп», що обірвала слова Бормана, й попросив:

— Відмотайте метрів двадцять.

— Будь ласка. Я заварю ще кави?

— Заваріть.

— Коньяку?

— Я його терпіти не можу, відверто кажучи. Я ж п'ю горілку. Коньяк містить дубильні речовини, це для судин погано. А горілка просто зігріває, справжня селянська горілка.

— Ви хочете записати текст?

— Не треба. Я запам'ятаю. Тут цікаві повороти…

Штірліц увімкнув диктофон.

«Борман. Чи знає Даллес, що Вольф представляє Гіммлера?

Штірліц. Думаю, що здогадується.

Борман. «Думаю» — в цьому випадку не відповідь. Коли б я одержав точні докази, що він розцінює Вольфа як представника Гіммлера, тоді можна було б серйозно говорити про близький розвал коаліції. Можливо, вони погодяться мати справу з рейхсфюрером, тоді мені конче потрібно дістати запис їхньої розмови. Ви зможете роздобути цю плівку?

Штірліц. Спершу треба одержати від Вольфа запевнення в тому, що він виступає як емісар Гіммлера.

Борман. Чому ви думаєте, що він не дав таких запевнень Даллесу?

Штірліц. Я не знаю. Просто я висловлюю пропозицію. Пропаганда ворогів третирує рейхсфюрера, вони вважають його породженням пекла… Вони, мабуть, спробують обминути питання, кого представляє Вольф. Головне, що їх цікавитиме, кого він представляє в плані військової сили.

Борман. Мені треба, щоб вони дізналися, кого він представляє від самого Вольфа. Саме від Вольфа… Чи в крайньому разі від вас…

Штірліц. Смисл?

Борман. Смисл? Смисл дуже великий, Штірліц. Повірте мені, дуже великий.

Штірліц. Щоб проводити операцію, мені треба розуміти її первісний задум. Цього можна було б уникнути, якби я працював разом з цілою групою, коли кожен приносить шефу щось своє і з цього численного матеріалу складається точна картина. Тоді мені не треба було б знати генерального завдання: я виконував би своє завдання, опрацьовував би свій вузол. На жаль, ми не маємо такої можливості.

Борман. Як ви думаєте, зрадіє Сталін, якщо дати йому можливість дізнатися про те, що західні союзники ведуть переговори не з кимось, а саме з вождем СС Гіммлером? Не з групою генералів, які хочуть капітулювати, не з покидьком Ріббентропом, що дійшов до повного морального занепаду, а з людиною, яка зможе з Німеччини зробити стальний бар'єр проти більшовизму?

Штірліц. Я думаю, Сталін не зрадіє, дізнавшись про це.

Борман. Сталін не повірить, коли йому про це повідомлю я. А що, як про це йому повідомить ворог націонал-соціалізму? Наприклад, ваш пастор? Або хтось іще…

Штірліц. Очевидно, кандидатури слід погодити з Мюллером. Він може підібрати і влаштувати втечу достойній людині.

Борман. Мюллер весь час старається зробити мені люб'язність.

Штірліц. Як мені відомо, його становище надзвичайно складне: він не може грати ва-банк, як я, — він надто помітна постать. І потім, він безпосередньо підлягає Гіммлеру. Коли зрозуміти цю складність, я думаю, ви погодитесь, що ніхто інший, крім нього, не виконає цього завдання, звичайно, в тому разі, якщо він відчує вашу підтримку.

Борман. Так, так… Про це — потім. Це — деталь. Про головне: ваше завдання — не зривати переговорів, а допомагати переговорам. Ваше завдання — не затушовувати зв'язок бернських змовників з Гіммлером, а виявляти цей зв'язок. Виявляти в такій мірі, щоб скомпрометувати ним Гіммлера в очах фюрера, Даллеса — в очах Сталіна, Вольфа — в очах Гіммлера.

Штірліц. Коли мені потрібна буде практична допомога, з ким мені можна підтримувати контакт?

Борман. Виконуйте всі накази Шелленберга, це — запорука успіху. Не обминайте посольство, це їх буде дратувати: радник по партії знатиме про вас…

Штірліц. Я розумію. Але, можливо, мені потрібна буде допомога проти Шелленберга. Цю допомогу мені може надати тільки одна людина — Мюллер. В якій мірі я можу спиратися на нього?

Борман. Я не дуже вірю занадто відданим людям. Я люблю мовчунів…»

У цей час задзвонив телефон. Штірліц помітив, як Мюллер здригнувся.

— Пробачте, обергрупенфюрер, — сказав він і зняв трубку: — Штірліц… — І він почув у трубці голос Кет…

— Це я, — сказала вона. — Я…

— Так! — відповів Штірліц. — Слухаю, партайгеносе. Де вас чекати?

— Це я, — повторила Кет.

— Як краще під'їхати? — знову, допомагаючи їй, сказав Штірліц і показав Мюллеру пальцем на диктофон, — мовляв, Борман.

— Я в метро… Я в поліції…

— Як? Розумію. Слухаю вас. Куди мені під'їхати?

— Я зайшла подзвонити в метро..

— Де це?

Він вислухав адресу, яку назвала Кет, потім ще раз повторив «Так, партайгеносе», — і поклав трубку. Часу для роздумів не було Якщо його телефон все ще прослухували, то дані Мюллер одержить лише вранці. Хоча, наімовірніше, Мюллер зняв прослухування він дуже багато сказав Штірліцу, щоб боятися його. Там видно буде, що робити далі. Головне — вивезти Кет. Він уже знає чимало все інше можна додумати. Тепер — Кет.

Вона обережно поклала трубку і взяла свій берет, яким накрила те місце на столі, де під склом лежало її фото. Шуцман, як і досі, не дивився на неї. Вона йшла до дверей, мов нежива, боячись окрику за спиною. Але люди з гестапо повідомили поліцію, що хапати треба жінку молоду, двадцяти п'яти років, з дитиною на руках. А це була сива жінка років сорока, і дітей у неї на руках не було, а те, що очі схожі, — то скільки таких схожих очей на світі?

— Може, ви почекаєте мене, обергрупенфюрер?

— А Шольц побіжить доповідати Гіммлеру, що я був відсутній протягом трьох годин? У зв'язку з чим цей дзвінок? Ви не казали мені про те, що він має дзвонити…

— Ви чули — він просив негайно приїхати…

— Зразу після розмови з ним — до мене.

— Ви вважаєте, що Шольц працює проти вас?

— Боюся, що почав. Він дурень, я завжди тримав справних і дурних секретарів. Але виявляється, вони хороші в дні перемог, а на грані краху вони починають метатися, намагаючись урятувати себе. Дурний, він думає, що я хочу загинути героєм… А рейхсфюрер хороший: він так конспірує свої пошуки миру, що навіть мій Шольц зміг зрозуміти це… Шольца не буде: чергує якийсь фанатичний хлопчик — він ще й вірші пише…

Через півгодини Штірліц посадив у машину Кет. Ще півгодини він метався по місту, спостерігаючи, чи нема за ним хвоста, і слухав Кет, яка плакала й розповідала йому про те, що сталося з нею сьогодні. Слухаючи її, він намагався розгадати, чи було це дивовижне визволення причетне до диявольської гри Мюллера, чи стався той випадок, який відомий кожному розвідникові і який буває тільки раз у житті.

Він метався по місту, потім поїхав по дорогах навколо Берліна. В машині було тепло, Кет сиділа поряд, діти спали в неї на колінах, а Штірліц все ще роздумував: «Якщо я попадусь тепер, коли Мюллер усе-таки одержить дані про розмову з жінкою, а не з Борманом, я провалю все. І в мене не буде змоги зірвати гру Гиммлера в Берні. А це прикро, бо я зараз близько до цілі».

Штірліц загальмував біля дорожнього покажчика: до Рубінер-каналу було три кілометри. Звідси можна добратися до Бабельсберга через Потсдам.

«Ні, — вирішив Штірліц. — Судячи з того, як переставлені місцями чашки на кухні, вдень у мене сиділи люди Мюллера. Хто знає, може, — для моєї ж «безпеки» — вони повернуться туди за вказівкою Мюллера, особливо після цього дзвінка».

— Дівчинко, — сказав він, різко загальмувавши, — перебирайся назад.

— А що сталося?

— Нічого не сталося. Все гаразд, маленька. Тепер усе в повному порядку. Тепер ми з тобою переможці. Ні? Запни вікна синіми шторками й спи. Пічку я не вимикатиму. Я замкну тебе — в моїй машині тебе ніхто не чіпатиме.

— А куди ми їдемо?

— Недалеко, — відповів Штірліц. — Не дуже далеко. Спи спокійно. Тобі треба виспатись: завтра буде дуже багато клопоту й хвилювань…

— Яких хвилювань? — спитала Кет, умощуючись зручніше на задньому сидінні.

— Приємних, — відповів Штірліц і подумав: «З нею буде дуже важко. В неї шок, і в цьому її винуватити не можна».

Він зупинив машину за три будинки від особняка Вальтера Шелленберга.

«Хоч би він був дома, — повторював, як заклинання, Штірліц, — хоч би не поїхав до Гіммлера в Науен чи в Хохенліхен до Гебхардта, хоч би він був дома».

Шелленберг був дома.

— Бригадефюрер, — почав Штірліц, не роздягаючись. Він присів на краєчок стільця навпроти Шелленберга, який був у теплому халаті й капцях, надітих на босу ногу. Штірліц помітив — зовсім мимоволі, — яка в нього ніжна матова шкіра на щиколотках. — Мюллер щось знає про місію Вольфа в Швейцарії.

— Ви збожеволіли, — сказав Шелленберг, — цього не може бути…

— Мюллер запропонував мені на нього працювати.

— А чому це Мюллер запропонував саме вам?

— Мабуть, його люди вийшли на пастора; це наш порятунок, і я повинен їхати в Берн. Я вестиму пастора, а ви маєте дезавуювати Вольфа.

— Їдьте в Берн, негайно…

— А документи? Чи скористатися «вікном»?

— Це безглуздо. Вас схоплять швейцарські контррозвідники, їм треба вислужуватись перед американцями й червоними в кінці бійки. Ні, їдьте до нас і виберіть собі надійні документи. Я подзвоню.

— Не треба. Напишіть.

— У вас є перо?

— Краще, коли ви зробите це своїм.

Шелленберг потер обличчя долонями й сказав, примусивши себе засміятись:

— Я ще не прокинувся — ось у чому річ.

14.3.1945 (06 годин 32 хвилини)

Штірліц гнав машину до кордону, маючи в кишені два паспорти: на себе і на свою дружину фрау Інгрід фон Кірштайн.

Коли прикордонний шлагбаум Німеччини залишився позаду, він обернувся до Кет і сказав:

— Ну от, дівчинко. Вважай, тепер усе.

Тут, у Швейцарії, небо було ясне й високе. За кілька десятків метрів за спиною небо було таке ж бездонне, і так само в ньому вгадувався розмитий ранковим світлом жовтий диск місяця і так само в цьому жовто-блакитному небі мерзли жайворонки, і так само воно було прекрасне — але це було небо Німеччини, де кожної хвилини могли з'явитися білі, сліпучо-яскраві літаки союзників, і від них кожної секунди могли відділитися бомби, і бомби ці, що несли смерть землі, в першу мить — у променях сонця — здавалися б алюмінієво-білими, і здавалося б тим, хто, затаївшись на землі, стежив за ними, що падають вони точно в перенісся і потім лише зникають перед тим, як піднятися фонтаном чорної весняної придорожньої багнюки, бо швидкість, надана їм смертоносною масою, виривала їх з поля зору людського ока — поки ще живого, але вже безпомічного, приреченого…

Штірліц гнав машину в Берн. Проїжджаючи через невеличке містечко, він загальмував біля світлофора: мимо йшли діти й жували бутерброди. Кет заплакала.

— Чого ти? — спитав Штірліц.

— Нічого, — відповіла вона, — просто я побачила мир, а він його вже ніколи не побачить…

— Зате для маленького все страшне тепер кінчилося, — повторив Штірліц, — і для дівчинки також…

Йому хотілося сказати Кет щось дуже ніжне й тихе, він не знав, як оте, що переповнювало його душу, вимовити словами. Він не раз говорив ніжні, тихі, трепетні слова в думках Сашеньці… Невимовлене слово, яке не облишає тебе, мусить стати віршем або вмерти, перетворившись на погаслий, внутрішній, повсякчас відчутний вантаж.

— Треба думати тільки про майбутнє, — озвався Штірліц і одразу ж зрозумів, яку незграбну й зовсім непотрібну фразу він сказав.

— Без минулого нема майбутнього, — відповіла Кет і витерла очі, — пробач мені… Я знаю, це важко — втішати жінку, яка плаче…

— Нічого… Плач… Головне, тепер усе для нас кінчилось, усе — позаду…

Благі наміри

Він помилився. Зустрівшись у Берні з пастором Шлагом, він зрозумів, що нічого ще не кінчилося. Навпаки, він розумів: усе ще тільки починається. Він зрозумів це, познайомившись з записом розмови, що відбулася між Даллесом і агентом СС Гогенлое. Цей запис пастор роздобув через людей колишнього канцлера Брюнінга. Вороги розмовляли, як друзі, і увагу свою вони зосередили, зокрема, на «російській небезпеці».

«Алексу. На додаток до відправлених матеріалів про переговори Даллес — Вольф.

Надсилаючи при цьому копію бесіди Даллеса з полковником СС князем Гогенлое, вважаю за необхідне висловити такі міркування:

1. Як мені здається, Даллес не інформує повністю свій уряд про контакти з СС. Мабуть, він інформує свій уряд про контакти з «противниками» Гітлера. До таких ні Гогенлое, ні Вольф не належать.

2. Рузвельт не раз заявляв про те, що мета Америки, як і всіх учасників антигітлерівської коаліції, — беззастережна капітуляція Німеччини. Однак Даллес, як це видно з запису розмови, говорив про компроміс, навіть про збереження окремих інститутів гітлеризму.

3. Будь-яка коаліція передбачає чесність учасників союзу в ставленні одного до одного. Якщо припустити на хвилинку, що Даллес промацував німців, ведучи такого роду бесіду, я змушений спростувати сам себе, бо кожному розвідникові буде очевидна вигода німців і програш Даллеса: тобто німці ді зналися більше про позицію Америки, ніж Даллес про позиції й наміри Гітлера

4. Я ще допускаю думку, що розвідник Даллес почав «провокацію» з німцями. Але в швейцарській пресі його відкрито називають особистим представником президента. Чи може таке бути, щоб «провокацію» організувала людина, яка є особистим представником Рузвельта?

Висновок: або певні кола Заходу почали вести подвійну гру, або Даллес близький до зради інтересів США як одного з членів антигітлерівської коаліції

Рекомендація: необхідно натякнути союзникам, що наша сторона інформована про переговори, які відбуваються в Швейцарії. Сподіваюсь найближчим часом передати через налагоджений зв'язок нові деталі розмов, які мають тут місце між Вольфом і Даллесом. Однак я б не вважав це розмовами в тому плані, який відомий дипломатії. Я б назвав це сепаратними переговорами. Ситуація склалася критична і необхідні негайні заходи, які дадуть змогу врятувати антигітлерівську коаліцію від провокацій, можливо, зрештою, двосторонніх. Юстас»

Після того як це екстрене донесення Штірліц надіслав у Центр, він поїхав на озеро — в тишу й самотність. Йому було зараз, як ніколи, кепсько; він відчував себе спустошеним, обібраним.

Він пам'ятав, як страшно він пережив у сорок першому році 22 червня — весь той день, поки мовчав Лондон. І він пам'ятав, як йому легко стало на душі, коли він почув промову Черчілля.

Незважаючи на найтяжчі випробування, які випали на долю Батьківщини влітку сорок першого року, Штірліц був переконаний, причому зовсім не фанатично. а логічно вивірено, в тому, що перемога — хоч яким би трудним був шлях до неї — неминуча. Жодна держава не витримувала війни на два фронти.

Послідовність мети — головна риса генія, дії якого підкорені логіці. А безконтрольна маніакальність фюрера, що жив у світі створених ним ілюзій, прирекла німецьку націю на трагедію.

Повернувшись із Кракова, Штірліц був на прийомі в румунському посольстві. Обстановка урочиста; на обличчях гостей сяяла весела втіха, тьмяно поблискували важкі ордени генералів, іскрилося солодкувате румунське вино, зроблене за рецептами Шампані, виголошувались урочисті промови, в яких утверджувалася непереможність німецько-румунської воєнної співдружності, а Штірліц відчував себе тут немов у дешевому балагані, де люди, які допалися до влади, розігрують феєрію життя, не усвідомлюючи, що самі вони вже нереальні й приречені. Штірліц вважав, що Німеччина, затиснена з обох боків Радянським Союзом і Великобританією, а в недалекому майбутньому й Штатами — Штірліц вірив у це, — підписала собі смертний вирок.

Для Штірліца було спільним горе Мінська, Бабиного яру чи Ковентрі: ті, хто боровся проти гітлеризму, стали для нього братами по зброї. Двічі — на свій страх і риск — він рятував англійських розвідників у Голландії й Бельгії без будь-яких на те вказівок чи прохань. Він рятував своїх товаришів по боротьбі, він просто виконував свій солдатський обов'язок.

Він відчував гордість за хлопців Ейзенхауера й Монтгомері, коли вони пересікли Ла-Манш і врятували Париж; він був щасливий, коли Сталін прийшов на допомогу союзникам під час гітлерівського наступу в Арденнах. Він вірив, що тепер цей наш величезний і крихітний світ, стомлений від воєн, зрад, смертей і ворожнечі, нарешті здобуде тривалий і спокійний мир і діти забудуть картонний шерхіт світломаскування, а дорослі — маленькі домовинки.

Штірліц не хотів вірити в можливість сепаратної змови гітлерівців із союзниками, якого б вигляду вона не набрала, до того часу, поки сам віч-на-віч не зіткнувся з цією змовою.

Штірліц міг зрозуміти, що штовхало до цієї змови Шелленберга і всіх, хто стояв за ним: урятування життя, страх перед відповідальністю — і всі ці суто особисті мотиви маскувалися високими словами про врятування західної цивілізації і протистояння більшовицьким ордам. Все це Штірліц розумів і вважав дії Шелленберга розумними і для нацистів єдино можливими. Але він не міг збагнути, хоч як намагався бути об'єктивним, позицію Даллеса, який самим фактом переговорів заносив руку на єдність союзників.

«А коли Даллес не політик і навіть не політикан? — розмірковував Штірліц. Він сидів на лавці біля озера, згорбившись, насунувши на очі кепі, гостріше, ніж завжди, відчуваючи свою самотність. — А що, коли він просто ризикований гравець? Можна, звичайно, не любити Росії і боятися більшовиків, але ж він мусить розуміти, що стикати Америку з нами — це значить прирікати світ на таку страшну війну, якої ще не було в історії людства. Невже зоологізм ненависті такий сильний у людях того покоління, що вони дивляться на світ очима застарілих уявлень? Невже дряхлі політикани й старі розвідники зможуть зіткнути нас лобами з американцями?»

Штірліц підвівся — вітер з озера був пронизливий; він відчув, що змерз, і повернувся до машини.

Штірліц поїхав у пансіонат «Вірджінія», де зупинився професор Плейшнер; той написав про це в листівці: «Вірджінський тютюн тут дуже добрий». У «Вірджінії» було порожньо: майже всі постояльці поїхали в гори. Закінчувався лижний сезон, засмага в ці тижні була якоюсь особливою, червоно-бронзовою, і довго трималася, тому всі, хто мав хоч невеличку можливість, поспішали в гори: там ще лежав сніг.

— Можу я передати професорові із Швеції, я забув його ім'я, кілька книжок? — запитав він у портьє.

— Професор із Швеції вистрибнув з вікна й помер.

— Коли?

— Позавчора, здається, вранці. Пішов такий, знаєте, веселий і — не повернувся.

— Який жаль!.. А мій друг, теж учений, просив передати йому книжки. І забрати ті, які були в професора.

— Подзвоніть у поліцію. Там усі його речі. Вони віддадуть ваші книжки.

— Спасибі, — відповів Штірліц, — я так і зроблю.

Він проїхав по вулиці, де містилася явка. На вікні стояв вазон — сигнал тривоги. Штірліц усе зрозумів. «А я вважав його боягузом», — подумав він. Він раптом уявив собі, як професор викинувся з вікна — непоказний, кволий, тихий чоловік. Він подумав: який жах відчув він у свої останні секунди, коли наважився покінчити з собою тут, на свободі, вирвавшись із Німеччини. Звичайно, за ним ішло гестапо. А може, вони самі влаштували йому самогубство, зрозумівши, що він мовчатиме?..

15.3.1945 (18 годин 19 хвилин)

Як тільки Кет з дітьми заснула в номері готелю, Штірліц, прийнявши дві таблетки кофеїну, — він майже зовсім не спав ці дні, поїхав, заздалегідь домовившись по телефону, на другу зустріч з пастором Шлагом.

Пастор спитав:

— Вранці я не наважувався говорити про своїх. А тепер я не можу не говорити про них: що з сестрою?

— Ви пам'ятаєте її почерк?

— Звичайно.

Він подав пасторові конверт. Шлаг прочитав маленьку записку:

«Дорогий брате, спасибі за те, що ти великодушно потурбувався про нас. Ми тепер живемо в горах і не знаємо, який жах, коли бомблять. Ми живемо в селянській родині, діти допомагають поратися біля корів; ми не голодні й почуваємо себе в повній безпеці. Молимо бога, щоб нещастя, які випали на твою долю, швидше скінчилися. Твоя Анна»

— Які нещастя? — запитав пастор. — Про що вона?

— Мені довелося сказати їй, що ви заарештовані… Я був у неї не як Штірліц, а як ваш прихожанин. Тут їхня адреса — коли все скінчиться, ви знайдете їх. Ось фотографія — це вас має переконати остаточно.

Штірліц простяг пастору невеличке контактне фото: він зробив кілька кадрів у горах, але було хмарно, тому знімок вийшов не дуже вдалий. Пастор довго розглядав фото, а потім сказав:

— Та я вірю вам навіть і без цієї фотографії… Чого ви так змарніли?

— Бог його знає… Стомився трохи. Ну? Які ще новини?

— Новини є, а от дати їм оцінку я не в силі. Або треба переста ти вірити всьому світові, або треба стати циніком. Американці почали переговори з СС. Вони повірили Гіммлеру.

— Які відомості ви маєте? Від кого ви їх одержали? Які є у вас документи? Інакше, якщо ви користуєтесь лише самими чутками, ми можемо стати жертвами підстроєної брехні.

— На жаль, — відповів пастор, — я дуже хотів би вірити, що американці не ведуть переговорів з людьми Гіммлера. Але ви чи тали те, що я вам уже передав. А тепер це… — і він простяг Штір ліцу кілька аркушів паперу, списаних густим, округлим по черком.

«Вольф. Здрастуйте, панове.

Голоси. Здрастуйте, добрий день.

Даллес. Мої колеги прибули сюди для того, щоб очолити пе реговори.

Вольф. Дуже радий, що наші переговори йтимуть у такому представницькому варіанті.

Геверніц. Це важко перекласти англійською — «представницький варіант»…

Вольф. (сміючись). Я зміг установити хоча б те, що пан Геверніц на цій зустрічі виконує роль перекладача…

Даллес. Я думаю, поки що немає потреби називати істинних імен моїх колег. Але можу сказати, що й на мене, і на моїх друзів справила дуже приємне враження та обставина, що вищий чин СС, розпочавши переговори з противником, не висуває ніяких особистих вимог.

Вольф. Мої особисті вимоги — це мир для німців.

Незнайомий голос. Це відповідь солдата!

Даллес. Що нового відбулося у вас за цей час?

Вольф. Кессельрінга викликали в ставку фюрера. Це найнеприємніша новина.

Даллес. Ви гадаєте…

Вольф. Я не жду нічого доброго, коли так негайно викликають у ставку фюрера.

Даллес. А за нашими відомостями, Кессельрінга відкликали до Берліна, щоб дати йому нове призначення: командуючим Західним фронтом.

Вольф. Я чув про це, але дані поки що не підтвердились.

Даллес. Підтвердяться. Найближчим часом.

Вольф. У такому разі, може, ви назвете мені наступника Кессельрінга?

Даллес. Так. Я можу назвати його наступника. Це — генерал-полковник Віттінхоф.

Вольф. Я знаю цю людину.

Даллес. Ваша думка про нього?

Вольф. Справжній служака.

Даллес. По-моєму, тепер таку характеристику можна дати переважній більшості генералів вермахту

Вольф. Навіть Беку й Роммелю?

Даллес. Це були істинні патріоти Німеччини.

Вольф. Принаймні в мене прямих контактів з генералом Віттінхофом не було.

Даллес. А в Кессельрінга?

Вольф. Як заступник Герінга по люфтвафе, фельдмаршал мав прямий контакт майже з усіма воєначальниками рангу Віттінгофа.

Даллес. А як би ви поставилися до нашої пропозиції поїхати до Кессельрінга і попросити його капітулювати на західному фронті, заздалегідь діставши згоду Віттінхофа на одночасну капітуляцію в Італії?

Вольф. Це ризикований крок.

Даллес. Хіба ми всі не ризикуємо?

Незнайомий голос. В усякому разі, ваш контакт з Кессельрінгом на західному фронті допоміг би скласти ясну й конкретну картину: піде він на капітуляцію чи ні.

Вольф. Він погодився на це в Італії, чому він змінить своє рішення там?

Геверніц. Коли ви зможете відвідати його на західному фронті?

Вольф. Мене викликали в Берлін, але я відклав поїздку, бо ми ж домовилися про зустріч…

Даллес. Отже, ви можете вилетіти в Берлін зразу ж після повернення до Італії?

Вольф. Так. У принципі це можливо… Але…

Даллес. Я розумію вас. Справді, ви дуже ризикуєте, мабуть, набагато більше, ніж ми. Але іншого виходу в цій ситуації я не бачу.

Незнайомий голос. Вихід є.

Геверніц. Ви ініціатор переговорів, але ви, мабуть, користуєтесь певною підтримкою в Берліні. Це дасть вам змогу знайти привід для візиту до Кессельрінга.

Даллес. Якщо насамперед вас непокоїть доля Німеччини, то в даному випадку вона, в певній мірі, знаходиться у ваших руках.

Вольф. Звичайно, цей довід не може залишити мене байдужим.

Даллес. Можна вважати, що ви поїдете на Західний фронт до Кессельрінга?

Вольф. Так.

Даллес. І ви гадаєте, що можливо схилити Кессельрінга до капітуляції?

Вольф. Я переконаний у цьому.

Даллес. Отже, генерал Віттінхоф буде наслідувати його приклад?

Вольф. Після того, як я повернусь до Італії.

Геверніц. І в разі будь-яких вагань Віттінхофа ви зможете вплинути на події тут?

Вольф. Так. Звичайно, коли виникне потреба, вам доведеться зустрітися з генералом Віттінхофом: тут чи в Італії.

Даллес. Якщо ви вважатимете це за доцільне, ми підемо на такий контакт з Віттінхофом. Коли можна ждати вашого повернення від Кессельрінга?

Вольф. Я стукаю по дереву.

Даллес. Я стукаю по дереву.

Незнайомий голос. Ми стукаємо по дереву.

Вольф. Якщо все буде добре, я повернусь через тиждень і привезу вам і Віттінхофу точну дату капітуляції військ, рейху на заході. На той час капітулює наша група в Італії.

Геверніц. Скажіть, скільки ув'язнених мучиться у ваших концтаборах?

Вольф. У концтаборах рейху в Італії перебуває кілька десятків тисяч чоловік.

Даллес. Що з ними зроблять у найближчому майбутньому?

Вольф. Надійшов наказ знищити їх.

Геверніц. Чи можуть виконати цей наказ, коли вас тут не буде?

Вольф. Так.

Даллес. Можна вжити якихось заходів, щоб не допустити виконання цього наказу?

Вольф. Полковник Дольман лишиться замість мене. Я вірю йому, як собі. Даю вам слово джентльмена, що цей наказ не буде виконано.

Геверніц. Панове, ходімо на терасу, я бачу, вже накрили стіл. Там буде приємніше вести розмову, бо тут душно…»

16.3.1945 (23 години 28 хвилин)

Уночі Кет з дітьми від'їжджала до Парижа. Вокзал був безлюдний, тихий. Періщив дощ. Сонно попихкував паровоз. На мокрому асфальті розпливчато зміїлися відображення ліхтарів. Кет, не втихаючи, плакала, бо тільки тепер, коли спало страшне напруження цих днів, у її очах, не зникаючи ні на хвилину, стояв Ервін. Вона бачила його весь час в одному кутку: коло рояля за радіолами, які він так любив ремонтувати в ті дні, коли в нього не було сеансів радіозв'язку з Москвою…

Штірліц сидів у маленькому вокзальному кафе біля великого скляного вікна: звідси йому було видно весь состав.

— Мосьє, — сказала дебела усмішлива офіціантка.

— Сметани, будь ласка, і чашку кави.

— З молоком?

— Ні, я випив би чорної кави.

Офіціантка принесла йому каву й збиту сметану.

— Знаєте, — сказав Штірліц, винувато посміхнувшись, — я не їм збитої сметани. Це в мене з дитинства. Я просив звичайну сметану, просто півсклянки сметани.

Офіціантка мовила:

— О, пробачте, мосьє…

Вона розгорнула прейскурант і швидко погортала його.

— У нас сметана восьми сортів, є й збита, і з варенням, і з сиром, а от простої сметани в нас немає. Вудь ласка, пробачте мені. Я піду до кухаря й попрошу його придумати що-небудь для вас. У нас не їдять простої сметани, але я постараюся щось зробити…

«У них не їдять простої сметани, — подумав Штірліц. — А в нас мріють про звичайнісіньку скоринку хліба. А тут нейтралітет: вісім сортів сметани, і вважають за кращу збиту. Як, мабуть, добре, коли нейтралітет. І для людини, і для держави… Тільки коли минуть роки і ти раптом збагнеш, що, поки ти зберігав нейтралітет і їв збиту сметану, головне пройшло мимо. Ні, це страшно: завжди зберігати нейтралітет. Який, к чорту, нейтралітет? Коли б ми не зламали Гітлера під Сталінградом, він окупував би цю Швейцарію — і тю-тю нейтралітет разом із збитою сметаною».

— Мосьє, от вам проста сметана, яку ви замовляли. Вона коштуватиме трохи дорожче, бо такої немає в прейскуранті.

Штірліц раптом засміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Це вже не так важливо. Спасибі вам.

Поїзд повільно рушив. Він дивився в усі вікна, але обличчя Кет так і не побачив: мабуть, вона забилася в купе, як мишка, із своїми малюками.

Він подивився вслід поїзду, який відходив, і підвівся з-за столу. Сметану він так і не з'їв, а каву випив.

Молотов викликав посла Великобританії сера Арчібальда Керра в Кремль на восьму годину вечора. Молотов не став запрошувати посла США Гаррімана, знаючи, що Керр — досвідчений, кадровий розвідник і вести з ним розмову можна буде без тієї зайвої емоційності, яку завжди вносив Гарріман.

Тричі стиснувши великим і вказівним пальцями картонний мундштук «Казбека», Молотов закурив: його вважали заядлим курцем, хоча він ніколи не затягувався. Він був надто стриманий з Керром, і гострі темні очі його поблискували з-під скелець пенсне похмуро й насторожено. Розмова була коротка: Керр, прочитавши ноту, яку передав йому перекладач наркома Павлов, сказав, що він негайно доведе її текст до відома уряду його величності.

«Підтверджуючи, що Вашого листа одержано… з приводу переговорів у Берні між німецьким генералом Вольфом і офіцерами з штабу фельдмаршала Александера, я повинен сказати, що Радянський уряд у цьому вбачає не непорозуміння, а щось гірше.

З Вашого листа від 12 березня, як і з доданої до нього телеграми від 11 лютого маршала Александера Об'єднаному штабу, видно, що німецький генерал Вольф і особи, які його супроводжують, прибули в Берн, щоб вести з представниками англо-американського командування переговори про капітуляцію німецьких військ у Північній Італії. Коли Радянський уряд заявив про необхідність участі в цих переговорах представників радянського військового командування, Радянському уряду відмовили в цьому.

Таким чином, у Берні протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основний тягар війни проти Німеччини, ведуться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського й американського командування — з другого. Радянський уряд вважає це абсолютно неприпустимим…

В. Молотов»

Реакція Бормана на донесення Штірліца про подробиці переговорів Вольфа і Даллеса була несподівана: він переживав мстиве відчуття радості. Аналітик, він зумів зрозуміти, що його радість була схожа на ту, — яка властива заздрісним підстаркуватим жінкам.

Борман вірив у психотерапію. Він майже ніколи не приймав ліків. Він роздягався наголо, примушував себе входити в стан трансу й спрямовував заряд волі на хвору частину організму. Він виліковував фунікулярну ангіну за день, простуду переносив на ногах. Він умів лікувати заздрість, переборювати в собі тугу — ніхто й не знав, що ще з юності в нього почалися страшні приступи іпохондрії. Так само він умів притлумити і таку-от недостойну радість, яка гостро спалахнула в ньому.

— Це Борман, — сказав рейхслейтер у трубку, — здрастуйте, Кальтенбруннер. Я прошу вас приїхати до мене — негайно.

«Так, — усе ще думав Борман, — діяти треба обережно, через Кальтенбруннера. І Кальтенбруннеру я нічого не скажу. Я тільки попрошу його повторно викликати Вольфа в Берлін, я скажу Кальтенбруннеру, що Вольф, за моїми відомостями, зраджує справу рейхсфюрера. Я попрошу його нічого не передавати моєму другові Гіммлеру, щоб не травмувати його даремно. Я накажу Кальтенбруннеру заарештувати Вольфа і вибити з нього правду. А вже після того, як Вольф дасть показання, і їх запротоколюють, і Кальтенбруннер власноручно покладе їх на мій стіл, я покажу це фюреру, і Гіммлеру прийде кінець. І тоді я залишусь один коло Гітлера. Геббельс — істерик, на нього можна не зважати, та й він не знає того, що знаю я. В нього багато ідей, але немає грошей А в мене залишаться їхні ідеї і гроші партії. Я не повторю їхніх помилок — і я буду переможцем».

Як кожен апаратник, що пропрацював «під фюрером» багато років, Борман у своїх умовиводах допускав лише одну помилку: він вважав, що він усе може, все вміє і все розуміє глибше й ширше, ніж його суперники. Вважаючи себе ідеологічним організатором націонал-соціалістського руху, Борман нехтував деталями, подробицями — одним словом, усім, що становить поняття «професіоналізм».

Це його й підвело. Кальтенбруннер, звичайно, нічого не сказав Гіммлеру — така була вказівка рейхслейтера. Він повторно наказав негайно викликати з Італії Карла Вольфа. У величезному апараті РСХА нічого не проходило без пильної уваги Мюллера й Шелленберга. Радист при ставці Кальтенбруннера, завербований людьми Шелленберга, повідомив своє негласне начальство про цілком секретну телеграму, надіслану до Італії: «Простежити за вильотом Вольфа в Берлін». Шелленберг зрозумів — тривога! Далі — простіше: для розвідки не становило великих труднощів дізнатися про точну дату прильоту Вольфа. На аеродромі Темпельхоф його чекали дві машини: одна — тюремна, з броньованими дверцятами і з трьома головорізами з охорони підземної тюрми гестапо, а в другій сидів бригадефюрер СС, начальник політичної розвідки рейху Вальтер Шелленберг. До трапа літака йшли три головорізи в чорному з дегенеративними обличчями та інтелігентний, вродливий, одягнений з такої нагоди в ошатну генеральську форму Шелленберг. До дверцят «Дорньє» підкотили трап, і замість наручників холодні руки Вольфа потиснули сильні пальці Шелленберга.

Тюремники в цій ситуації не рискнули заарештувати Вольфа, вони лише простежили за машиною Шелленберга. Бригадефюрер СС відвіз обергрупенфюрера СС Вольфа на квартиру генерала Фегеляйна, особистого представника Гіммлера в ставці фюрера. Те, що там уже був Гіммлер, не зупинило б Бормана. Його зупинило інше: Фегеляйн був одружений з сестрою Єви Браун і, таким чином, вважався прямим родичем Гітлера. Фюрер навіть називав його за чаєм «мій любий шурин»…

Гіммлер, увімкнувши на всю потужність радіо, кричав на Вольфа:

— Ви провалили операцію й підставили під удар мене, — ясно вам це?! Яким чином Борман і Кальтенбруннер дізнались про ваші переговори?! Як нишпорки цього негідника Мюллера могли все пронюхати?!

Шелленберг діждався, поки Гіммлер скінчив кричати, а потім тихо й дуже спокійно сказав:

— Рейсхфюрер, ви, мабуть, пригадуєте: всі подробиці цієї справи мав підготувати я. В мене все гаразд з операцією прикриття. Я придумав для Вольфа легенду: він укорінювався в ряди змовників, які справді шукають шляхів до сепаратного миру в Берні. Всі деталі ми обговоримо тут же. І тут же під мою диктовку Вольф напише рапорт на ваше ім'я про ці, розкриті нами, розвідкою СС, переговори з американцями.

Борман зрозумів, що програв, коли Гіммлер і Шелленберг з Вольфом вийшли від фюрера. Потискуючи руку Вольфу й складаючи йому «найщирішу подяку за мужність та вірність», Борман обдумував, чи варто викликати Штірліца і влаштувати очну ставку з цим молочнолицим негідником Вольфом, який зраджував фюрера в Берні. Він думав про це й після того, як Гіммлер повів свою банду, заспокоєний перемогою над ним, Борманом.

Він не зміг прийняти певного рішення. І тоді згадав про Мюллера.

«Так, — думав він, — я повинен викликати цю людину. З Мюллером я обговорю всі можливості і про Штірліца порозмовляю з ним У мене все одно лишається шанс: дані Штірліца. Вони можуть прозвучати на партійному суді над Вольфом».

— Це Борман, — глухо сказав він телефоністові. — Викличте до мене Мюллера.

«ОСОБИСТО Й СЕКРЕТНО ВІД ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТОВІ ПАНУ Ф. РУЗВЕЛЬТУ

1… Я ніколи не сумнівався у Вашій чесності й надійності, так само як і в чесності й надійності пана Черчілля. Я хочу сказати, що в ході листування між нами виявилася різниця в поглядах на те, що може дозволити собі союзник по відношенню до другого союзника і чого він не повинен дозволяти собі. Ми, росіяни, думаємо, що за нинішніх обставин на фронтах, коли ворог стоїть перед неминучістю капітуляції, при будь-якій зустрічі з німцями з питань капітуляції представників одного з союзників повинна бути забезпечена участь у цій зустрічі представників другого союзника. Принаймні це, безумовно, необхідно, якщо цей союзник домагається участі в такій зустрічі. Американці ж і англійці думають інакше, вважаючи російську точку зору неправильною. Виходячи з цього, вони відмовили росіянам брати участь у зустрічі з німцями в Швейцарії. Я вже писав Вам і вважаю не зайвим повторити, що росіяни за аналогічних обставин ні в якому разі не відмовили б американцям і англійцям брати участь у такій зустрічі. Я й тепер вважаю російську точку зору єдино правильною, бо вона виключає будь-яку можливість взаємних підозр і не дає противникові змоги сіяти між нами недовір'я.

2. Важко погодитися, що відсутність опору з боку німців на західному фронті пояснюється лише тим, що їх розбито. Німці мають на східному фронті 147 дивізій. Вони могли б без будь-якої шкоди для своєї справи зняти із східного фронту 15–20 дивізій і перекинути їх на допомогу своїм військам на західному фронті. Але німці цього не зробили й не зроблять. Вони продовжують відчайдушно битися з росіянами за якусь там маловідому станцію Земляницю в Чехословаччині, котра їм потрібна, як мертвому припарка, але без ніякого опору здають такі важливі міста в центрі Німеччини, як Оснабрюк, Мангейм, Кассель. Погодьтесь, що така поведінка німців дуже дивна й незрозуміла.

3. Що ж стосується моїх інформаторів, то, запевняю вас, це дуже чесні й скромні люди, які виконують свої обов'язки акуратно й не мають наміру образити когось. Цих людей ми не раз перевіряли на ділі…»

Штірліц одержав наказ від Шелленберга повернутися в рейх: конче потрібен його особистий рапорт фюрерові про ту роботу, яку він провів, щоб зірвати «зрадницькі переговори «запроданця» Шлага в Берні.

Штірліц не міг виїхати до Берліна, бо кожного дня чекав на зв'язкового з Центру: не можна продовжувати роботу, не маючи надійного зв'язку. Приїзд зв'язкового також мав означати, що з Кет усе гаразд і що його донесення дійшло до ДКО і Політбюро. Він купував радянські газети й дивувався: дома всім здавалося, що дні рейху лічені і ніяких несподіванок не передбачається.

А він, як ніхто інший, особливо тепер проникнувши в таємницю переговорів з Заходом, знаючи зсередини потенційну могутність німецької армії й індустрії, побоювався несподіванок — і чим далі, тим більше.

Він розумів, що, повертаючись у Берлін, лізе в петлю.

Повертатися туди самому, щоб просто загинути, — це ні до чого. Штірліц навчився думати про своє життя збоку, як про якусь категорію, що існує відокремлено від нього. Повернутися туди, маючи надійний зв'язок, який гарантував би негайний і надійний контакт з Москвою, мало смисл. Інакше можна було виходити з гри: він зробив своє діло.

17.3.1945 (22 години 57 хвилин)

Вони зустрілися в нічному барі, як і умовлялись. Якась навіжена дівка причепилася до Штірліца. Дівка була п'яна, товста й безпутно-красива. Вона безперестану шептала йому:

— Про нас, математиків, говорять як про сухарів! Брехня! В коханні я Ейнштейн! Я хочу бути з вами, сивий красеню!»

Штірліц ніяк не міг від неї відчепитися; він уже впізнав зв'язкового по люльці, портфелю й по бумажнику, він повинен був налагодити контакт, але ніяк не міг відчепитися від математички.

— Іди на вулицю, — сказав Штірліц. — Я зараз буду.

Зв'язковий передав йому, що Центр не може наполягати на поверненні Юстаса до Німеччини, розуміє, як це складно в нинішній ситуації і чим це може йому загрожувати. Одначе, коли Юстас відчуває в собі сили, Центр, звичайно, був би зацікавлений у його поверненні до Німеччини. Але Центр залишає остаточне вирішення цього питання на розсуд товариша Юстаса і повідомляє, що командування звернулося до ДКО й Президії Верховної Ради з поданням про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу за розгадку операції «Кросворд». Якщо товариш Юстас вважає за можливе повернутися до Німеччини, тоді йому буде передано зв'язок: два радисти, яких закріплено в Потсдамі й Веддінзі, перейдуть у його розпорядження. Точки надійні, їх «законсервували» два роки тому.

Штірліц спитав зв'язкового:

— Ви маєте хоч трохи часу? Якщо у вас є десять хвилин, тоді я напишу маленьку записочку.

— Десять хвилин у мене є — я встигну на паризький поїзд. Тільки…

— Я напишу по-французьки, — посміхнувся Штірліц, — лівою рукою й без адреси. Адресу знають у Центрі, там передадуть.

— З вами страшно розмовляти, — зауважив зв'язковий, — ви прозорливий.

— Який я прозорливий…

Зв'язковий замовив собі велику склянку апельсинового соку й закурив. Курив він невміло, подумав Штірліц, мабуть, недавно почав і не дуже звик до сигарет: він раз по раз розминав пальцями тютюн, ніби це була гільза папіроси.

«Образиться, коли скажу? — подумав Штірліц, вирвавши з блокнота три невеличкі аркушики. — Нехай образиться, а сказати треба».

— Друже, — мовив він, — коли курите сигарету — не забувайте, що вона відрізняється од папіроси.

— Спасибі, — відповів зв'язковий, — але там, де жив я, тепер сигарети курять саме так.

— Це нічого, — сказав Штірліц, — ви мене хвацько вщипнули. Молодець. Не сердьтеся.

— Я не серджусь. Навпаки, мені дуже дорого, що ви такий уважний…

— Уважний? — перепитав Штірліц. Він злякався — не зразу згадав значення цього слова.

«Любов мся, — почав писати він, — я думав, що ми з тобою побачимося цими днями, але, мабуть, це буде трохи пізніше..»

Коли він попросив зв'язкового підождати, він вирішив, що зараз напише Сашеньці. Все промайнуло перед його очима: і його перша зустріч з неюу владивостоцькому ресторані «Версаль», і прогулянка на березі затоки, перша їхня прогулянка в задушний серпневий день, коли зранку збирався дощ і небо зробилося важке, фіалкове, з червонуватими закрайками і дуже білими, немов розпеченими, даля-ми, які здавалися налитим продовженням моря.

Вини зупинилися біля рибалок — їхні шаланди були розмальовані на зразок японських у синьо-червоно-жовті кольори, тільки замість драконів носи шаланд прикрашалися портретами русоволосих красунь з блакитними очима.

Рибалки щойно повернулися з моря й чекали воза з базару. Рибини в них були тупорилі, жирні — тунці. Хлопчина років чотирнадцяти варив юшку. Полум'я багаття було жовтуватим через те, що липуча спека ввібрала в себе всі кольори — і трави, і моря, і неба, і навіть багаття, яке в іншу пору горіло б червоно-голубим, зримим.

— Гарна буде юшечка? — спитав він тоді.

— Жирна юшка, — відповів старшина артілі, — відтягує і зеленить.

— Як це? — спитала Сашенька здивовано. — Зеленить?

— А від неї стаєш молодим, — відповів старий, — здоровим… Ну, а коли молоде — то воно й зелене. Покуштуйте юшечки, коли не гидуєте.

Він витяг з-за кирзової халяви дерев'яну ложку й простяг її Саші. Ісаєв тоді внутрішньо напружився, боячись, що ця тендітна донька полковника генерального штабу, поетеса, відмовиться «покуштувати» юшку або гидливо подивиться на немиту ложку, але Саша, подякувавши, сьорбнула, примружилась і сказала:

— Господи, яка ж смачна, Максиме Максимовичу!

Вона спитала старого артільника:

— Можна ще?

— Їжте, голубонько, їжте, — відповів старий, — ми звикли, нас море балує.

— Ви розмовляєте дуже гарно, — мовила Саша, дмухаючи на гарячу юшку, — дуже красиво, дідусю.

— Та де там, голубонько, — засміявся старий, показуючи ряд жовтих великих зубів, — я ж по-простому говорю, як усередині себе чую.

— Тому у вас слова такі великі, — серйозно сказала Саша, — не стерті.

Артільник знову розсміявся:

— Та хіба слова стерти можна? Це копійку зітреш, поки з рук у руки тицяєш, а слово — воно ж немов повітря, літає собі і ніякої ваги не має…

… Того вечора вони пішли з Сашею на вернісаж: відкривали експозицію полотен сімнадцятого століття — заводчики Бріннер і Павловський скупили ці шедеври за безцінь в іркутській та читинській галереях. На відкриття приїхав брат прем'єра — міністр закордонних справ Микола Денисович Меркулов. Він уважно оглядав живопис, цмокав язиком, захоплено вигукував, а потім сказав:

— Наші писаки базікають, що дикі ми були й невчені! А от полюбуйтесь — такі картини вже двісті років тому малювали! І схоже все, і кожна деталька прописана, і якщо вже поле намальовано — то житом пахне, а не «бубновим вальтом»!

— Валетом, — машинально поправила його Саша. Вона сказала це дуже тихо, ніби самій собі, але Максим Максимович почув і злегка потиснув її пальці.

Коли міністр поїхав, усі загомоніли, перейшовши до сусіднього залу, де були накриті столи для преси.

— А кажуть, інтелігентних володарів у нас немає! — галасував хтось із газетярів. — Дуже культурна людина Меркулов! Вихований, освічений! Інтелігент!

Штірліц хотів написати їй про те, що він і досі пам'ятає ту ніч на тайговій заїмці, коли вона сиділа біля маленького слюдяного віконця і світив повний місяць, під його променями льодяні узори ставали плюшевими, затишними, покірними. Він раніше ніколи не відчував такого спокою, який доля подарувала йому в тривожну, трагічну ніч…

Він хотів сказати їй, як часто пробував малювати її обличчя: і олівцем, і аквареллю. Якось він пробував малювати її олією, але на другий же день полотно порвав. Мабуть, саме єство Сашине суперечило густій категоричності олії, що передбачає в портреті не тільки схожість, але й конче потрібну викінченість, а Сашеньку Штірліц відкривав для себе заново кожного дня розлуки. Він пригадав слова, які сказала вона, ще сімнадцятилітньою, і дивувався, через багато років, глибині й ніжності її думок, якійсь їхній сором'язливій повазі до співбесідника — ким би він не був. Вона й жандармам сказала тоді: «Мені совісно за вас, панове. Ваші підозри аморальні».

Штірліцу хотілося написати їй, як одного разу в Парижі на книжковій розкладці він випадково прочитав у пошарпаній книжечці: «Я хочу додому, у велику квартиру, яка наводить сум. Увійду, скину пальто, отямлюсь, вогнями вулиць я осяюсь…»

Прочитавши ці рядки, Штірліц удруге в житті заплакав. Він заплакав уперше, коли, повернувшись із першої своєї чекістської поїздки за кордон, побачив могилу батька. Старий починав з Плехановим. Його повісили білополяки весною двадцять першого року. Він заплакав, коли залишився сам-один, плакав по-дитячому, жалісно схлипуючи, зле не цього соромився він, а просто йому здавалося, що горе його мусить хити в ньому як пам'ять. Батько його належав багатьом людям, а от пам'ять про тата належала йому одному, і це була особлива пам'ять, і підпускати до неї Штірліц нікого не хотів та й не міг. А тоді в Парижі на книжковому звалищі він заплакав несподівано для самого себе, бо в цих рядках відчував те, що було йому страшенно потрібне і якого він — за все життя своє — так і не пережив. За цими рядками він побачив усе те, що виразно уявляв собі, про що мріяв, але чого не мав ні на одну хвилину.

Ну як же зараз написати Сашеньці, що восени — він точно пам'ятав той день і годину: сімнадцятого жовтня сорокового року — він переходив Фрідріхштрасе й раптом побачив Сашеньку, і як у нього похолонули руки, і як він пішов до неї, забувши на мить про те, що він не може цього робити, і як, почувши її голос і зрозумівши, шо це не Сашенька, все-таки йшов слідом за тією жінкою, йшов, поки вона двічі не обернулась — здивовано, а потім — сердито.

Ну як написати їй, що він тоді тричі просив Центр відкликати його і йому обіцяли, але почалася війна…

Як може він усе, що зараз промайнуло перед його очима, вмістити в слова?

І він почав перекладати вірші Пастернака французькою і писав їх, як прозу, в рядок, але потім збагнув, що робити цього не можна, тому що розумний ворог і ці вірші може обернути як доказ проти хлопця, який п'є апельсиновий сік і курить сигарету так, як це тепер модно там, де він жив. І він сховав цей аркушик у кишеню (машинально відзначив, що спалити його зручніше буде в машині), і приписав до тих рядків, якими він почав листа: «Це відбудеться, як я думаю, у найближчому майбутньому».

Ну як написати їй про зустріч із сином у Кракові влітку минулого року? Як сказати їй, що хлопчик зараз у Празі і що серце його розривається між нею й Сашею-маленьким, який без нього став Сашею-великим? Як сказати їй про любов свою і про горе — що її немає поряд, і про те, як він жде того дня, коли зможе її побачити? Слова сильні лише тоді, коли вони склалися в біблію чи у вірші Пушкіна… А так — сміття вони, та й годі. Штірліц закінчив листа: «Я цілую тебе і люблю».

«Як можна словами передати мою тугу й любов? — все ще думав він. — Вони стерті, ці мої слова, як старі монети. Вона любить мене, тому вона повірить і цим моїм стертим гривеникам…

Не можна мені їй так писати: дуже мало ми пробули разом, і так довго вона живе тими днями, що ми були разом. Вона й любить мене того, далекого, — то чи можна мені писати їй так?»

— Знаєте, — сказав Штірліц, ховаючи аркушики в кишеню, — ви праві, не варто це тягти вам через три кордони. Ви праві, пробачте, що я забрав у вас час.

18.3.1945 (16 годин 31 хвилина)

«Начальникові IV відділу управління імперської безпеки

обергрупенфюреру СС Мюллеру.

Прага. Цілком секретно. Надруковано у двох примірниках.

Мій дорогий обергрупенфюрер!

Після одержання історичного наказу фюрера про перетворення кожного міста і кожного будинку в неприступну фортецю, я заново вивчив ситуацію в Празі, яка повинна стати — нарівні з Віднем і альпійським редутом — центром вирішальної битви проти більшовизму.

До роботи по перетворенню Праги у форпост наступних боїв я залучив полковника армійської розвідки Берга, якого, як мені відомо, ви знаєте з активної перевірки у зв'язку із справою ворога нації Канаріса. Він подає мені реальну допомогу ще й тому, що з ним працює завербований російський агент Гришанчиков, високо оцінений співробітником центрального апарату штандартенфюрером СС фон Штірліцом. Цей Гришанчиков зараз дуже активно вивчає людей з армії генерала Власова, складаючи для мене досить цікаві досьє.

Оскільки робота двох цих людей пов'язана з вищими таємницями рейху, просив би Вас організувати додаткову перевірку як полковника Берга, так і агента Гришанчикова.

Дозволю собі також просити Вас повідомляти мені зрідка все, що стосується роботи IV відділу, пов'язане з празьким вузлом, розуміючи при цьому, що мої обов'язки не йдуть ні в які порівняння з Вашою воістину гігантською роботою по підготовці нашої остаточної перемоги.

Хайль Гітлер!

Ваш Крюгер»

Мюллер здивовано прочитав цього листа і написав розгнівану резолюцію:

«Айсману. Ніякого Берга я не знав і не знаю. Тим паче російського Гришанчикова. Організуйте перевірку і не відривайте мене більше такого роду деталями від серйозної роботи. Мюллер»

Одержавши цей документ, Айсман спіткнувся на тому місці, де Крюгер писав, що росіянин Гришанчиков був високо оцінений Штірліцом.

Айсман подзвонив в архів і сказав:

— Будь ласка, підготуйте мені всі, абсолютно всі матеріали про поїздку Штірліца в Краків і про його контакти з особами нижчої раси…

18.3.1945 (16 годин 33 хвилини)

Мотор «хорха» гурчав могутньо й рівно. Біло-голубий покажчик на автостраді показував двісті сорок сім кілометрів до Берліна. Сніг розтав. Земля була вкрита іржавим дубовим листям. Повітря в лісі було туге, синє.

«Сімнадцять спалахів квітня, — транслювали по радіо пісеньку Маріки Рокк, — залишаться в серці твоєму. Я вірю, навколо нас завжди буде музика, і дерева кружлятимуть у вальсі, і тільки чайка, підхоплена бистриною, утоне, і ти не зможеш їй допомогти…»

Штірліц різко загальмував. На трасі майже нікого не було, і він лишив свій автомобіль, не одігнавши його на обочину. Він зайшов у хвойний ліс і сів на землю. Тут несміливо пробивалася яскраво-зелена трава. Штірліц злегенька погладив землю рукою. Він довго сидів на землі й гладив її руками. Він знав, на що йде, коли давав згоду повернутися до Берліна. Тому він має право довго сидіти на весняній холодній землі й гладити її руками…

Москва — Берлін — Нью-Йорк

1968

Примітки

1

Ломброзо Чезаре (1835–1909) — італійський психіатр і криміналіст, родоначальник так званого антропологічного напряму в буржуазному кримінальному праві.

(обратно)

2

«Тафельрунде» — вечірні зустрічі у Гітлера.

(обратно)

3

УСС (управління стратегічних служб) — політична розвідка США в роки війни.

(обратно)

4

Осецький Карл (1889–1938) — німецький прогресивний журналіст і публіцист.

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов СІМНАДЦЯТЬ СПАЛАХІВ ВЕСНИ 1945 Роман Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg