«Кінець Великого Юліуса»

Кінець Великого Юліуса (fb2) - Кінець Великого Юліуса (пер. Алексей М. Федосенко,Наталья Свечникова) 1092K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Татьяна Григорьевна Сытина

Тетяна Ситіна КІНЕЦЬ ВЕЛИКОГО ЮЛІУСА Повість

©    — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА

— Ого… Спартаківці дружно захищають свої ворота! Дуже трудний м'яч тільки що взяв воротар! Ви чуєте, як аплодують москвичі чудовій атаці сталінградців! Ось м'яч знову на середині поля…

Полковник Смирнов з жалем вимкнув радіоприймач. Від дверей кабінету до його столу поспішно йшов маленький товстий чоловік у розстебнутому пильовику. З правої кишені пильовика стирчав кінчик зеленого галстука. Обличчя товстуна пашіло, в круглій дитячій ямочці на підборідді блищали крапельки поту.

— Нелегко добитися до вас, товаришу полковник! — задихаючись сказав він. — Мені довелося двом товаришам пояснювати свою справу! І обидва, не вислухавши до кінця, передавали мене один одному, мов папірець. Ви третій!

— Сідайте, будь ласка! — ввічливо перебив Смирнов відвідувача.

— Дякую! — з полегкістю сказав товстун і витер обличчя картатою хусткою, зібганою в кулаку. — Важко! В таку спеку відчуваєш кожен кілограм своєї ваги. Дуже важко…

Товстун буркотливо скаржився, а Смирнов мовчки його розглядав. Особливого довір'я відвідувач не викликав. Мабуть, доведеться довго вислухувати плутану розповідь, а в результаті «справа» виявиться дурницею. Такі випадки, на жаль, бувають…

— Ви віддихайтесь, перепочиньте, а потім розповісте мені, що з вами трапилось, — запропонував він товстунові, напружено прислухаючись до апетитного говірка Синявського, що долітав тепер з відчиненого вікна верхнього поверху. Раптом говірок потонув у могутній наростаючій лавині звуків. «Гол! — здригнувся Смирнов. — Але кому? Незабаром кінець другого тайма… Цей гол може вирішити гру».

— Я вже віддихався! — покірно сказав товстун і глибше усівся в крісло. — Справа в тому, що в 1945 році, перебуваючи в рядах Радянської Армії, на території Німеччини, у місті Мюнстенберзі, 11 серпня, о другій годині дня, я йшов вулицею… — несподівано складно і коротко почав розповідати товстун.

І Смирнов раптом перестав прислухатися до Синявського.

Спочатку його увагу привернула ділова інтонація відвідувача. Глянувши йому в обличчя, він побачив тугі рум'яні щоки, світлоголубі очі і в них зосередженість почуттів, яка зробила б честь людині з більш мужнім виглядом. Це були очі людини, що вирішила боротися до кінця. В них світилась упертість і веселе зухвальство.

— Вибачте, як вас звати? — перервав товстуна Смирнов, виймаючи з ящика коробку «Біломорканалу» і простягаючи її відвідувачеві.

— Дякую, не курю! Звуть мене Окунєв Борис Володимирович. По спеціальності механік. В армії служив у танковій частині. Тепер працюю в складальному цеху головним майстром.

— Так… так… Значить, о другій годині дня 11 серпня 1945 року ви йшли вулицею Мюнстенберга…

— Авжеж! — підхопив Окунєв. — Я йшов повз великий будинок, перетворений на руїни, і збирався вже повернути за ріг, коли почув жіночий крик. По мостовій назустріч мені йшов чоловік у сірих штанях і товстому зеленому светрі. Я можу розповісти вам окремо про кожну риску обличчя цього типа, бо те, що він при мені зробив… Словом, я впізнаю його вдень і вночі в будь-якому костюмі, навіть у гримі. За ним бігла дівчина в коричньовому платті, без панчіх, в одній ганчір'яній туфлі. Другу вона, мабуть, загубила під час погоні. Пам'ятаю, що волосся у неї було зовсім світле, рідкісного сріблястого відтінку, воно розплелось і хмаркою летіло за нею на вітрі. Помітивши мене, чоловік зупинився і повернувся до дівчини, чекаючи її. А дівчина кричала, і я пам'ятаю кожне її слово. «Негіднику! — кричала вона — Держіть його, товаришу! Зрадник! Скільки людей він знищив у катівні! Кат!» Звичайно, я винен! — Окунєв змовк і зморщився, немов від болю. Потім сильно хлопнув себе по коліну зім'ятим капелюхом. — Ніколи собі цього не прощу! Адже в мене була зброя, я міг підстрелити його, скажімо, в ногу. Але мене збила саме та обставина, що він не втікав. Він стояв і спокійно чекав її. За десять кроків від мене. А коли між ними лишилась відстань не більше п'яти-шести кроків, коли вона вже підняла руку, щоб схопити його за плече, він раптом нагнувся, узяв цеглину і, розмахнувшись з усієї сили, кинув її в обличчя дівчини. І тут же метнувся в руїни… Тут… — Окунєв знову витер обличчя хусткою. — Я зробив другу помилку. Я кинувся до дівчини.

— Зрозуміло… — сказав Смирнов.

Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:

— Терміново?

— Терпить, товаришу полковник! — сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.

— Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…

— Так! — промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. — Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…

— Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.

— Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.

— Вона щось розповіла?

— Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, — ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.

— Ну що ж, ви багато знаєте! — сказав полковник. — Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…

— Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!

Окунєв ткнув капелюхом в сторону звуків, які долітали з вікна.

— На стадіоні? Борисе Володимировичу, ви могли помилитися! Минуло десять років!

— Товаришу полковник, не треба мені цього говорити. Я скромна людина, але я чесно прожив своє життя. Те, що я не зумів затримати негідника, — єдина темна пляма на моїй совісті. Ви можете не повірити, але коли я хворію, я завжди бачу все спочатку — вулицю, дівчину і її обличчя, потім у госпіталі. Ручаюсь, я бачив його на стадіоні сьогодні. Я впізнав його в ту хвилину, коли він підійшов до свого місця в шістнадцятому ряду на північній трибуні.

— Борисе Володимировичу! — перервав Смирнов. — У мене до вас прохання. Постарайтеся зараз точно відновити кожну дрібницю вашої зустрічі. Розкажіть, що він зробив і як ви поводились…

— Я поводився, як останній дурень. Я схопився і уставився на нього. Я почав пробиратися до нього вздовж ряду…

— Зрозуміло. Він утік?

— Не зразу. Нас розділяв натовп. Він закурив і не поспішаючи почав пробиратися до виходу. Я побіг за ним, крикнув щось, мене зупинив міліціонер і довго не розумів, що я… що в мене…

— Зрозуміло, зрозуміло… — повторив Смирнов, з силою пригасив папіросу в попільничці і якийсь час мовчав. — Хвилинку, Борисе Володимировичу, — заговорив він нарешті. — Я ще раз прошу вас пригадати деталі. Як він закурив, як пішов, що у нього було в руках, у вас склалося враження, що він один на стадіоні чи з ним був ще хтось?

— Не знаю. Я про це не думав. Закурив… Вийняв цигарку з коробки і звичайно закурив.

— Звичайно! Так, значить, він зник, а ви подалися сюди, до нас?

— Так, я скочив на першу машину, яка мені трапилася, і приїхав. Ні, мабуть, він був один. У всякому разі в мене немає відчуття, що він прийшов не сам! А втім, не можу твердити.

В кабінеті стало тихо. Смирнов мовчав, розглядаючи свої руки. Окунєв стомлено зітхнув і відкинувся на спинку крісла. У простінку між книжковою шафою і дверима неквапливо відбивав секунди старовинний годинник у високому футлярі з полірованого дуба.

«А його не дуже-то й зацікавила моя розповідь! — з розпачем подумав Окунєв. — Ось тільки що було загорівся, коли запитав про деталі, і погас». Ні, мабуть, романтика залишилась тільки на сторінках пригодницьких романів. Ніщо в цьому будинку, прохолодному, чистому і тихому, не нагадує про неї. І в чоловікові, що сидить перед ним, немає нічого романтичного. У нього лице, в якому все буденне: товстий кирпатий ніс, великі губи, широкий лоб, пригладжене світле волосся з сивиною на висках. Навіть простої зацікавленості немає на цьому обличчі, тільки ввічлива увага і тінь деякої упередженості, скептичної і розхолоджуючої. Окунєву раптом стало тоскно, він відчув, що втомився, захотілося додому, шкода стало потраченої енергії і прогавленого шансу виправити свою велику помилку.

— Не пам'ятаю я деталей!.. — втомлено повторив він. — Але навіть зараз я бачу перед собою його обличчя. Розумієте, у цього типа є характерна риса. Взагалі кажучи, ніс у нього довгий і тонкий, але донизу, — Борис Володимирович підняв свої товсті ручки і торкнув себе за кінчик носа, — донизу він розширяється ось таким м'ясистим трикутничком…

Смирнов підвівся. Він пройшовся по кабінету, зупинився перед годинником, постояв так хвилину, опустив руку і, зітхнувши, повернувся до столу.

Знову якийсь час у кімнаті було тихо. Смирнов мовчав, зосереджений і, як здавалося Окунєву, розчарований.

— Я розумію! — з розпачем сказав Окунєв. — Ви маєте право сумніватися в тому, що я розповів…

— Та ні, Борисе Володимировичу! — квапливо перебив Смирнов. — Я ні в чому не сумніваюсь. Я ось про що вас попрошу… — він відчинив ящик, вийняв пачку паперу і простягнув її Окунєву. — Сядьте он за той столик біля вікна і напишіть усе, про що ви мені розповіли, і все, що ще пригадаєте.

— Я-а-ак? — Рот Окунєва округлився, і на обличчі з'явився вираз такого щирого обурення, що Смирнов мимоволі усміхнувся. — Що ж, товаришу полковник, значить, немає на землі такої установи, щоб без папірців, без бюрократизму? Обов'язково канцелярщина?

— Порядок! — усміхнувся Смирнов. — У всьому повинен бути порядок, Борисе Володимировичу. А я, щоб не заважати вам, займусь поки що своїми справами.

Смирнов вийшов. Десь поблизу стрекотала друкарська машинка. Домовито гудів ліфт. Окунєв похитав головою, потягнувся до письмового приладдя, взяв ручку, розгладив аркуш паперу і почав сумлінно заповняти сторінку крупним почерком, у якому всі букви «б» мали хвацькі хвостики, загнуті вверх, а «с» нагадували равлика.

Смирнов прийшов хвилин через сорок, а Окунєв усе ще боровся з словом «який» — прямо неможливо було написати рядок, щоб не довелося застосовувати це слово щонайменше тричі. Нарешті, замінивши частину «яких» словом «даний», товстун підписався і, полегшено зітхнувши, простягнув Смирнову пачку аркушів.

— Як ви думаєте, товаришу полковник, можна буде спіймати даного негідника?

— В нашій справі вгадувати не можна! — буркнув Смирнов, нумеруючи сторінки. — А спіймати треба! Ну, так… Дозвольте тепер, Борисе Володимировичу, подякувати вам за допомогу.

— Та що ви! — з обуренням перебив Окунєв, підвівся і пройшовся, обсмикуючи на собі пом'ятий пильовик дитячими, метушливими рухами. — Хороший би я був, якби…

— Ну, тоді давайте попрощаємось! — усміхнувся Смирнов, і обличчя його на мить здалося раптом Окунєву таким щирим і добродушним, що він з жалем подумав: «Ось тепер би й почати розмову!»

Але вони вже стояли на порозі, і Смирнов жестом, ввічливим і одночасно холодним, розчиняв перед відвідувачем двері.

— До речі, вибачте, ще одне питання, Борисе Володимировичу! — затримався на порозі Смирнов. — Ви ж людина сімейна?

— Дружина, двоє дітей — син і донька. Але, товаришу полковник! — ображено зауважив Окунєв. — Я людина доросла і розумію, про що можна розмовляти в сім'ї і про що не слід.

— Ну, бажаю вам усього найкращого і ще раз дякую!

Окунєв вийшов. Смирнов повернувся до столу, зняв трубку телефону, назвав номер і сказав:

— Вийшов од мене. Нехай Соловйов іде до самого під'їзду.

Окунєв спускався в ліфті. Він відчував себе розбитим, починала боліти голова. Вийшовши з під'їзду, Окунєв зупинився, прикидаючи, як швидше добратися додому на Пресню, і вирішив ради такого випадку не пошкодувати грошей на таксі. Стомлено розмахуючи капелюхом, що втратив уже будь-яку форму, і по-ведмежому перевалюючись, він добрів до стоянки таксі, повалився на сидіння і назвав свою адресу.

В ту мить, коли таксі, м'яко здригнувшись, сковзнуло від стоянки в загальний потік машин, позаду хлопнули дверки другої машини.

Юнак у світлих літніх штанях і в спортивній білій сорочці нахилився до шофера і на мить розкрив перед ним книжечку посвідчення.

— Давай, друже, поїдемо! Не дуже близько до тієї машини, але й не надто далеко.

— Зрозуміло! — кивнув шофер і, пригнувшись, обома руками обхопив руль. — Під жовтий світлофор доведеться проскочити! — попередив він. — Чекати будемо — розминемося.

— Рискнемо! — погодився пасажир.

Шофер непомітно оглянувся на пасажира. В посвідченні він устиг прочитати тільки звання — молодший лейтенант і ім'я — Михайло. Тепер шофер побачив юнацький профіль, заклопотаний і трошки урочистий.

— Діла! — сказав шофер, але пасажир не підтримав розмови.

«Серйозний хлопчина!» схвально подумав шофер.

— От орли! Під нашу з вами марку ще одна машина через світлофор проскочила! — зауважив він, дивлячись у дзеркальце над дошкою з приладами, але й на цей раз пасажир промовчав. Шофер не знав, що молодший лейтенант Михайло Соловйов служить в органах державної безпеки другий рік і жорстоко соромиться свого юнацького вигляду і прізвиська Малий, яким охрестили його старші товариші по роботі.

«Така служба, що належить мовчати, — подумав шофер. — Серйозна служба!»

Наступного ранку Миша Соловйов, стомлений, сонний, але в цілому задоволений собою, писав рапорт полковникові.

День випав напрочуд гарний, нежаркий червневий день. На світанку пройшла злива, і всі фарби спалахнули з новою силою. Навіть старенькі особнячки в глухих провулках підбадьорились і з усіх сил намагалися хоч на якийсь час здаватися рожевими чи голубими, хоч насправді їх розбухла і вивітріла штукатурка уже давно втратила колір. У такий день навіть рапорт писати було весело, хоч звичайно Миша не любив цього заняття.

Соловйов прийшов працювати в органи державної безпеки після закінчення військової служби в прикордонному полку. Треба прямо сказати, півтора року тому Миша багато чого уявляв собі інакше. Одержуючи в політвідділі частини комсомольську путівку, слухаючи урочисті напутні побажання членів бюро, Миша в думках уявляв собі, як він глухої ночі мчить на мотоциклі, можливо через ліс, а ще краще через непрохідні гірські перевали, наздоганяє ворога і передає його радянському суду. Виходило дуже здорово і приємно. Тепер, пригадуючи свої мрії, Миша поблажливо посміхався.

«Через указані два будинки від місця проживання громадянина Окунєва, — старанно писав Миша, поглядаючи на годинник, — стоїть паркан завдовжки вісімдесят метрів, висота метр сімдесят, пофарбований у сірий колір… По той бік паркана міститься склад таксомоторного парку…»

Задзвонив телефон.

Миша неквапливо зняв трубку і, продовжуючи дописувати фразу, запитав, намагаючись надати своєму голосу того глибокого, могутнього тембру, яким славився бас полковника.

— Соловйов, давай швидко до самого! — поспішно промовив капітан Захаров, і в поспішності його Миша відчув грозу…

В кабінеті Смирнова сидів Захаров, і по обличчю капітана, відверто розгубленому і сердитому, Миша зрозумів, що його чекає не просто гроза, а якесь дуже серйозне випробування, від результатів якого залежить усе його майбутнє.

Деякий час Смирнов сидів мовчки, розглядаючи Мишу Соловйова.

Перед полковником стояв юнак з рум'яним від хвилювання обличчям, з чистими, зараз ледь потемнілими очима. Рот його був по-хлоп'ячому напіввідкритий, і в очах — Смирнов це виразно помітив — світилося більше цікавості, ніж страху.

В кабінеті стало зовсім тихо. Смирнов і Захаров почули легке зітхання. Це Миша перевів подих.

— Молодший лейтенанте Соловйов! Розкажіть нам, як ви вчора виконували завдання… — неголосно і майже спокійно почав Смирнов.

— Мені було доручено простежити за благополучним поверненням додому громадянина Окунєва, — почав Миша, виразно чуючи свій власний голос. — Громадянин Окунєв приїхав додому в таксі 86–01. О двадцятій годині сорок дві хвилини він вийшов з машини біля свого буднику, розплатився і пішов у двір, до флігеля. Я продовжував вести спостереження до шести годин ранку, тобто до повного світання, як було вказано капітаном Захаровим. Нічого підозрілого не виявлено. О шостій годині п'ятнадцять хвилин я припинив спостереження і повернувся у відділ.

— А о сьомій годині сорок п'ять хвилин Окунєва знайшли убитим в підворітті свого будинку, — рівним голосом перервав Смирнов. — Заколотий. Обставини вбивства за попередніми даними виключають випадковість. Убивця зник і ніким не був помічений. Ви, молодший лейтенанте, свого бойового завдання не виконали. Як ми й передбачали, за Окунєвим ворог вів спостереження. Ви не помітили спостерігача, ви не зберегли життя товариша Окунєва, чесного патріота, хорошої людини… Ви не виправдали нашого довір'я!

На обличчі Миші Соловйова тепер уже не було ні кровинки. Він стояв, витягнувшись, не відриваючи погляду від обличчя полковника, і капітан Захаров здивувався силі, яка тримала Соловйова на ногах. Адже Миша почув найстрашніше обвинувачення, і почув від людини, за яку він, як і багато працівників відділу, готовий був по першому ж знаку іти в огонь і воду.

— Ну що ж ти мовчиш, Соловйов? — не витримав і запитав Захаров, до болю жаліючи хлопця.

— Так, відповідайте, молодший лейтенанте! — різко сказав Смирнов, бажаючи вивести Мишу з трансу.

— Що ж я можу сказати, товаришу полковник! — ледве розтуляючи холодні тверді губи, почав Миша. — Я винен, так винен, що й казати нічого… Але не для виправдання, а тільки заради фактичної довідки скажу… Товаришу полковник, ворог спостереження не вів. Ручаюся за це! Тільки заради фактів!

— Ну як «не вів»! — спалахнув Захаров. — Ти ж не маленький.

— Там обстановка для спостереження складна, товаришу капітан! — продовжував Миша. — Ось у рапорті я вказую. Місцевість, немов блюдце, через те що три промислові склади знаходяться недалеко один від одного… Я вийшов з положення, познайомився з дівчиною і всю ніч просидів навпроти воріт на лавочці, в самому дворі гуляли! По провулку ходив з нею, мов постовий… Ворогові неможливо було сховатись від мене!

— Слухайте, Соловйов, а може, в якусь мить ви захопились розмовою з дівчиною і щось пропустили? — суворо запитав полковник.

Миша не відповів. Він стояв, витягнувшись, стиснувши кулаки, не дивився на Смирнова, і по обличчю його повільно повзли сльози…

— Ні, товаришу полковник, такого з молодшим лейтенантом Соловйовим не могло бути! — твердо сказав Захаров. — За це я вам ручаюсь!

— Почуття у вас обох, звичайно, хороші, а от справу з перших кроків провалили… — роздратовано промовив Смирнов. — Ну гаразд, що тепер докоряти один одному! Ми з вами, капітане, теж винні. Треба було послати на спостереження досвідчену людину… Ви, Соловйов, не заспокоюйте себе. Ворог спостереження вів, ви щось пропустили. На вашому місці я б примусив себе знайти, що саме пропущено. Це необхідно знайти!

Не витираючи сліз, Миша ще сильніше витягнувся і перевів погляд на Смирнова.

— Молодший лейтенанте Соловйов! — продовжував полковник. — Ви підете зараз же до сім'ї Окунєва. Ви залишитесь там до кінця похорону і зробите все, щоб допомогти Антоніні Михайлівні. Капітане Захаров! Підготуйте лист до Ради Міністрів з клопотанням про призначення персональної пенсії родині Окунєва… Виконуйте обидва!

Спотикаючись, нічого не бачачи перед собою, крім широкої спини капітана Захарова, Соловйов вийшов з кабінету полковника.

Три з половиною доби він провів у домі Окунєвих. Він майже не спав і не їв за цей час, виконуючи безліч дрібних, важливих справ, які завжди виникають у сім'ях разом з нещастям, і ні про що не міг думати.

Після похорону він одвіз Антоніну Михайлівну додому, допоміг синові Окунєва, Владику, розставити меблі на місце і надвечір, як було наказано, повернувся у відділ.

— Почекай! — сказав Захаров з болем, здивовано розглядаючи Мишу. — Я доповім, що ти прибув. Покури поки що.

Полковник Смирнов багато років прослужив в армії, з них більше ніж дві третини — в органах державної безпеки на керівних посадах. Давно минув той час, коли він, накладаючи стягнений на підлеглого, внутрішньо мучився: «Чи так?..», «Чи правий?..», «Чи треба?. У Смирнова виробився чіткий кодекс вимог до себе і до людей, і ухилятися від них тепер для нього було вже просто фізично неможливо. А останніми роками, коли обидва його сини стали дорослими, на додаток до цього морального кодексу з'явилося ще сильне почуття, яке не піддається визначенню, почуття, що було зв'язане з батьківством і допомагало йому глибше і легше розуміти людей.

— Повернулися? — запитав він, дивлячись на сіре обличчя Соловйова. — Сідайте, молодший лейтенанте.

Миша сів.

— Стомилися?

— Нічого, товаришу полковник… — мляво відповів Миша.

— Ідіть спати. Завтра ввечері вирушите у відрядження.

Миша думав про те, що зараз повинні привезти від тітки доньку, — так звали в родині Окунєвих молодшу дівчинку. Як то зустріне її Антоніна Михайлівна? Він ще згадав, що купив масло і забув попередити бабусю Окунєву, що воно за дверима на поличці…

— Полетите літаком. В Одесу. Ви мене слухаєте, молодший лейтенанте?

— Так, товаришу полковник! — мляво підтвердив Миша. — Літаком в Одесу…

— Треба закінчувати справу… — просто сказав полковник. — За ці три дні ви, мабуть, зрозуміли, що таке горе, що значить втрачати близьких. Ворог завжди приносить горе в наш дім, Соловйов!

— Я пригадав те, що ви звеліли, товаришу полковник, — так само мляво сказав Миша. — Відносно мого промаху. Коли ми пішли за Окунєвим, ще одна машина проскочила разом з нами світлофор. І головне ж, шофер сказав, а я не звернув уваги. Це, звичайно, був він. Хто ж наважиться в самому центрі на жовте світло йти?

Смирнов довго мовчав. Потім кивнув.

— Цікаво, — зауважив він. — Значить, у нього є машина. Шофер для пасажира на таке порушення навряд чи піде.

— Куди ж він потім дівся, товаришу полковник? Не для того, щоб виправдатись, а заради суті справи — не було його на території об'єкта, товаришу полковник! Що хочете зі мною робіть, не було.

— Напевне, трапилось так! — перебив Мишу полковник. — На стадіоні він помітив Окунєва, вийшов, вистежив і пішов по його сліду. Це старі хитрощі тигрів — ходити по сліду мисливця. Ось так! Установивши, що Окунєв звернувся до нас, він вирішив розправитися з Борисом Володимировичем. Адже Окунєв знав його в обличчя. І ось тут ви, мабуть, маєте рацію, Соловйов, — спостереження він не вів, він просто запам'ятав адресу, поїхав собі і повернувся на той час, коли службовці йдуть на роботу. Зухвало, але розумно! Ви з ним розійшлися в хвилинах. Але сьогодні про це не думайте. Треба виправляти нашу спільну помилку. Ви полетите в Одесу. Там живе така Марія Миколаївна Дорохова-Ворошина. Вчителька, викладає історію в школі. Тепер слухайте уважно. У серпні 1945 року в Німеччині, в місті Мюнстенберзі, на неї напав чоловік. Ваше завдання з'ясувати все, що знає про нього Марія Миколаївна. І щоб жодна душа не підозрівала про мету вашого приїзду в Одесу. Ви дістанете документи вчителя, історика. Почнете з відвідання міського відділу народної освіти. Там узнаєте адресу Марії Миколаївни. Для всіх, крім неї самої, ви ознайомлюєтесь із дисертаційною роботою Марії Миколаївни.

— Зрозуміло, товаришу полковник!

— Сказати мало, треба справді зрозуміти. Ось ви зараз думаєте, а чому б не запитати Одесу телеграфом, шифром… Доручити місцевим товаришам зібрати матеріал! Правильно?

Миша здригнувсь і мляво усміхнувся.

— Так, я про це подумав. Мені здалося, що треба швидше…

— Ми зобов'язані берегти людей. Завжди пам'ятайте про сім'ю Окунєва! Чим більша справа, тим менше людей повинно брати в ній участь. Ідіть спати!

Смирнов вдивлявся в обличчя Миші. Юнак… Е, ні! Перед ним стояв не юнак. За останні три дні з Соловйовим сталася зміна, на яку в звичайних умовах потрібно було б кілька років. Він витягнувся, схуд, неспокійний веселий блиск, що спалахував у його очах з найменшого приводу, зник. Рухи стали стриманіші…

«Це нічого! — подумав Смирнов. — Це змужнілість. Ну що ж, йому двадцять три роки. Час! Полковник уявив, який бурхливий вибух енергії, цікавості, захоплення і нетерпіння довелося б стримати у Соловйова, якби таке доручення він одержав три дні тому, і на мить серце у Смирнова стислося. Стало шкода щедрої і легковажної юності, яка ось так же відійшла в свій час од нього, а тепер уже минає у синів…

«Ну що ж, усьому свій час! — повернув себе до дійсності Смирнов. — Пора, пора! Соловйов вступає в новий період життя. Нічого, наш час був суворим, і возилися з нами менше! З хлопця будуть люди!»

Так думав Смирнов, а говорив він інші, сухі і образливі слова.

— Пам'ятайте, що Одеса для вас лише територія для операції. Ви не на курорт їдете. Капітан Захаров передасть гроші і квиток. Чим швидше обернетесь, тим краще. Але пам'ятайте: швидкість і поспішність — різні речі. До побачення. Виспіться як слід.

Смирнов підвівся і через стіл простягнув руку Соловйову. Той встав, відповів на потиск і з якоюсь новою красою, що вразила Смирнова, — так, саме красою, іншого слова не добереш — виструнчився прощаючись.

«Хороший буде, якщо…» і Смирнов не закінчив думки, тому що, безперервно перебуваючи на лінії вогню, він, як і всі старі солдати, не любив угадувати.

— Бажаю успіху, Малий, — сказав він, кивком даючи зрозуміти Соловйову, що той вільний.

«Це всього лише територія, де я виконую завдання! — твердив собі Миша Соловйов, розглядаючи невелику півкруглу площу, що була шедевром пропорцій, площу, куди вливався провулок, неначе вузька річка, яка не вміщає потоків сонячного світла… — Але це прекрасно! — повторяв він і намагався не помічати, що ступає по важких плитах, витесаних людськими руками і відшліфованих дощами та вітром. Старий камінь на мостовій і на стінах будинків відбивав сонячне світло, пом'якшуючи його, надаючи йому відтінків срібла.

Відшукуючи потрібний номер будинку в провулку, він заглядав у кам'яні підворіття, дивувався просторим дворам, траві, що проростала крізь щілини в плитах, і надзвичайно чистому, чудовому звуку, джерела якого він довго не міг визначити, а, знайшовши його, вперше зрозумів, як може співати струминка води, падаючи в кам'яну водойму.

«Так, чудово, але це не має ніякого відношення до мене!» повторяв він собі і відвертався од широких, гостинно розчинених навстіж вікон, за якими рухались і розмовляли красиві, засмаглі люди.

На порозі квартири Марії Миколаївни Соловйова зустрів веселий чорноокий велетень у морському тільнику, в синіх полотняних штанях. В руці у велетня був велосипед із зігнутим переднім колесом, він тримав його, мов річ, яка зовсім не має ваги. Довідавшись, що Соловйов хоче ознайомитися з дисертацією Марії Миколаївни і порадитись про свою роботу, велетень добродушно кивнув і показав велосипедом у глиб коридора.

— Ідіть, Марійка на балконі… Я ось із рейсу повернувся, господарюю. Будьмо знайомі — капітан Ворошин… Зараз проведу вас. Марійко! — гукнув велетень, підходячи до дверей балкона. — Якщо вже до нас гість прийшов, я думаю, треба покінчити з цими ягодами! Га?

— Радий, що є привід! — почувся дуже молодий веселий жіночий голос.

Миша ступив через поріг балкона, і раптом усі м'язи в його тілі напружилися від жалю, що доходив до болю.

Перед ним у низькому плетеному кріслі, залита прямими променями сонця, сиділа жінка у широкій білій сукні. Волосся її, кучеряве, дивно сріблястого відтінку, було сколоте ззаду у важкий вузол, і на лобі золотився загар. Те, що було нижче, не мало форми, а, крім того, по нахилу голови і по напружених плечах Миша догадався, що жінка сліпа. Глянувши на загорілі плечі і руки, він зрозумів, що вона дуже молода, і хвиля жалю знову захльоснула його.

— Так я зараз ягоди принесу… — прохально сказав велетень і зник в глибині кімнати. За кілька хвилин він повернувся з блюдом полуниць і пляшкою вершків.

— Не став пляшки на підлогу, знову розіллєш! — посміхнулася жінка. — І посадови гостя, він усе ще стоїть…

Ворошин господарював рішуче і просто. Він виклав усі ягоди з блюда в глибокі тарілки, залив вершками, вручив Миші столову ложку і перший почав знищувати ягоди.

— За сервіровку вибачайте! — засміялась Марія Миколаївна. — Сьогодні я не втручаюсь у господарство: в школі іспити, я трохи стомлююсь!

Соловйов раптом спіймав себе на думці, що він дивиться в обличчя Марії Миколаївни, не відчуваючи вже тяжкого почуття страху і жалю.

— Толю, це тобі! — Марія Миколаївна простягнула чоловікові свою тарілку. — Мені щось більше не хочеться!

— Гм! — сказав Ворошин, з жалем скоса дивлячись на майже повну тарілку Марії Миколаївни. — Погано ви знаєте свого чоловіка! Вирвати з рук жінки останні в сезоні полуниці? Негідний вчинок! Давай у холодильник поставлю, потім з'їси…

— Ну, як хочеш, благородний Ворошин! — засміялась Марія Миколаївна. — Тоді ось що, забирай велосипед і йди собі слюсарювати на подвір'я. А ми з товаришем поговоримо про наші справи. Ні, ні, в коридорі не можна, знову забрудниш маслом паркет і Франціска Львівна сердитиметься…

Миша вдячно глянув на Марію Миколаївну. Ворошин пішов, притискаючи до грудей тарілку з ягодами. Загримів ланцюжок на вхідних дверях, і незабаром Соловйов побачив капітана внизу на плитах подвір'я, де він розмістився біля розібраного велосипеда з безпосередністю жителя півдня, для якого дім сягає далеко за поріг.

— Що з вами сталося, товаришу Соловйов? — несподівано спитала Марія Миколаївна, прикладаючи руку до гарячих кам'яних поручнів балкона. — У вас біда?

— Так, Маріє Миколаївно! — несподівано для самого себе тихо відповів Соловйов і вперше за останні дні глибоко і легко зітхнув. — Велика біда. Тільки розповісти вам про неї я не можу. Нас тут ніхто не почує?

— Ходімо в кімнату.

Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.

— Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, — заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. — Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.

— Ну що ж, — тихо промовила Марія Миколаївна, — якщо треба…

— В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…

Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.

— Толю! — голосно покликала Дорохова, і одразу ж знизу долетів голос Ворошина.

— Агов, Марійко?

— Толю, візьми Настусю!

— Донька ваша? — запитав Соловйов, з задоволенням розглядаючи дівчатко, товстеньке, заклопотане, з такими ж веселими і чорними очима, як у батька.

— Так, це Настуся. Вона гралася з дівчинкою сусідки. Ні, донько, до мене зараз не можна! Я занята. Тебе візьме з собою тато, ви разом лагодитимете велосипед!

Дівчинка висунула вперед пухлу губу, над якою золотився пушок, діловито набрала повітря і завела голосну руладу, починаючи з низької вимогливої нотки, послідовно проходячи всі тональності, аж до верхнього «ре». Але вона не встигла закінчити, смугляві сильні руки підхопили її, підняли в повітря, двері зачинились, і рулада затихла в коридорі.

— Дуже тяжко засмучувати вас, Маріє Миколаївно! — знову заговорив Миша. — Але, повірте, якби не треба було, я б не приїхав!

Якийсь час Марія Миколаївна збиралася з думками… Потім стомлено зітхнула і кивнула, ніби згоджуючись. Соловйов поспіхом розкрив записну книжку, готуючись робити необхідні замітки.

— Що знаю — розповім! — сказала Марія Миколаївна. — Невже ця людина жива? Це велике нещастя! Скільки лиха встиг натворити він з того часу? Погані люди гірші за вовків… Ні, ні, ви куріть, будь ласка. Мене це не турбує. Зараз я вам усе розповім… А коли я щось зайве скажу, ви мене зупиніть… Тільки для того, щоб зрозуміти цю людину, треба багато чого знати! Ось треба розповісти вам про Сосновськ. Звичайно, адже там, власне, все й почалося… Ні, що ви, я себе добре почуваю… Задишка зараз мине. Це іноді буває, це не страшно… Так я розповідатиму, а ви все докладно запишіть. Я розумію, треба. Добре, що ви приїхали.

— Мій батько, товаришу Соловйов, був шофером, людиною доброю і легковажною. Найбільше на світі він любив далекі рейси і веселі компанії. Він купив патефон і зібрав понад тисячу пластинок. Я зробила йому каталог пластинок, і за це він купив мені нові туфлі на білій каучуковій підошві. Перша красива річ, яка належала мені. Пам'ятаю, лягаючи спати, я взяла їх з собою в постіль.

Найперше, що зробили німці, захопивши наше містечко, — розстріляли вісімдесят два чоловіки з міського партійного активу і відкрили в клубі залізничників кафе-бар з веселими дівчатами і окремими кабінетами. Людей розстрілювали вночі, і говорили про це пошепки. Бар гримів на все містечко і не закривався цілу добу.

Моєму батькові бар сподобався. Мати в сім'ї голосу не мала, вона, як завжди, боялась, що в одну з поїздок батько зустріне ще більш незлобиву, люблячу жінку, ніж вона, і покине нас. З часу приходу німців вона перебувала в стані безперервного страху за мене, тому що в місті наполегливо поширювалась чутка, ніби німці заберуть усіх дівчат: найкрасивіших пошлють у бар, а решту — на роботу до Німеччини. Як і кожна мати, вона вважала мене красивою і боялася. Крім того, перед приходом німців під час бомбування маму контузило, і вона іноді поводилася трохи дивно. Вона вмерла хорошою смертю.

Вийшла по тріски у двір, сіла на ґанок, сказала: «Марійко, батько…» — і вмерла, казали, від розриву серця.

Мені було тоді чотирнадцять років. Школа закрилась, я сиділа дома. Батька мобілізували возити німецькі вантажі. Одного разу він випив зайве, щось переплутав і нагрубіянив німцеві. Трапилося це на подвір'ї автобази при народі. Батька роздягли і висікли на очах у людей.

Усю ніч батька трясло від болю і злості. До нього зайшов товариш. Він переконував, що батько легко відбувся, німці за менше розстрілювали. Батько бився головою об спинку ліжка і лаявся страшними словами. Над ранок від випив усю горілку, яка залишилася в домі, і сказав мені:

— Я, дочко, звичайно, не цукор. Але холуєм не був і не буду! Я йду в одне місце, в ліс, де люди вільніше живуть, а ти видряпуйся сама, як можеш. Пристань до тітки Полі і живи, вона добра.

Тепер я розумію: у нього не було батьківських почуттів. Я зв'язувала його, і він не задумуючись покинув мене, мов кошеня, на добрих людей. Тоді я дуже ображалася, плакала і уявляла собі, як ми з ним знову зустрінемось і я все йому висловлю. Пізніше мені розказали, що він загинув у партизанському загоні в першому ж бою, зчепившись врукопашну з гітлерівцями.

Так от… Батько пішов у ліс, а я міняла речі на картоплю і вечорами сиділа без світла, бо «на вогник» заходили гітлерівці.

У мене був знайомий хлопець Гена Волков. Ми вчинися в одній школі, він був старший за мене на один клас, не боявся купатись під мостом, де була найсильніша течія, і сам вигадував довгі історії про пригоди різних людей, і вони мені здавалися цікавішими за будь-які книги. Ми дружили, і я з деякого часу почала помічати, що у Гени з'явився від мене секрет. Я догадувалась, у чому справа: партизани посмілішали в нашому районі, і гітлерівці вечорами боялися носа на вулицю висунути, а їхнє начальство їздило тільки в броньованих машинах. Якось я сказала: «Гено, невже ти мене не візьмеш допомагати партизанам?» Він пояснив, що допомогти мені не може. Сам тільки допомагає декому, та й потім він сказав, що я до цих справ непридатна, характер у мене м'який. Ну що ж, я посоромилась наполягати, хоч мені дуже хотілося допомагати партизанам.

Незабаром я потрапила в облаву на базарі. В комендатурі німець під час обшуку повівся зі мною нахабно, і я вчепилася йому нігтями в обличчя. Півроку мене держали в тюрмі на Забродинці, в підвалі, де гнила вода стояла майже до колін. Між ув'язненими був один дідусь із селища, Федір Іванович. Гітлерівці забрали його на городах, він торішню картоплю копав, ну, вони й посікли старого лопатою. Рани у Федора Івановича не заживали, перев'язувати не було чим, а умирати старому не хотілося. Дуже він просив, щоб ночами розмовляли з ним, тільки ув'язнені у нас були трудні, здебільшого смертники, люди не хотіли ятрити себе розмовами, мовчали і чекали або випадку втекти, або смерті. А ще, звичайно, запах ішов важкий від дідуся, і сидіти з ним рядом було неможливо. Але я незабаром звикла, рани йому очищала, перевертала його разів зо три на день, щоб тіло не мертвіло. А ночами він мені про своє життя розповідав. Він працював театральним перукарем і багато бачив цікавого…

При гестапо був відділ по боротьбі з партизанами, і в цьому проклятому відділі сидів росіянин, на прізвисько Жаба; прізвища його ніхто не знав.

Що вам сказати про цю людину? З дев'яти ранку до години дня він допитував. Потім обідав і спав. Увечері грав на більярді в барі і там же десь до третьої години ранку напивався так, що солдат, який виконував різні доручення, привозив його додому наче мертвого.

Жабу в місті страшенно ненавиділи і кілька, разів робили спроби вбити. Тільки він, як той звір, учував замах і в найостаннішу хвилину тікав з небезпечного місця.

Він був не просто жорстокою людиною. Адже, товаришу Соловйов, навіть у найжорстокішого є своя, хай мерзенна, а все ж логіка — злитися і мучити. Жаба ніколи не злився. Він мучив спокійно і за якимсь одному йому відомим вибором. Бувало арештує людину, яка й близько до партизанів не підходила, іноді навіть пройдисвіта якогось наглядить і не поспішаючи, повільно замучить на допитах. Навіть самі гітлерівці не любили його і боялись, були чутки, що він нікому з них не підвладний і зв'язаний з якимось дуже високим начальством.

Ось так ні з того ні з сього замучив дідуся Федора Івановича. А потім викликав мене. Який він був на вигляд? Добре, я вам його опишу. Чому він залишив мене в живих? І досі не розумію. А залишив. Навіть із тюрми звелів викинути.

Мене привели до нього рано-вранці, десь о дев'ятій годині. Охорона вийшла, на його допитах ніхто ніколи не був присутній. У кабінеті були сірі стіни і дуже пахло карболкою, тютюном і спиртним перегаром — могильний запах. Посередині кабінету стояв чоловік років тридцяти шести, високий, худий, мускулистий, з дуже широкими плечима і вузькими стегнами. Можливо, він був п'яний, може хворий, тільки очі в нього були безбарвні і майже не відбивали світла. Брови, густі, світлі, сходилися на переніссі, і від них тягнувся до губів тонкий довгий ніс з плоским м'ясистим кінчиком. Він стояв, обхопивши себе за плечі руками, і дрібно-дрібно тремтів, — видно, його дуже знобило.

Він довго мене не помічав, а коли від напруження у мене в коліні хруснула кісточка, сіпнувся і запитав, чи знаю я, що мій дід здох. Я зрозуміла, що він запитував про Федора Івановича, і пояснила, як була справа. Він ще раз перепитав чи справді я не внучка йому, а потім запитав: «Де зараз Федір Федорович Гордін?» Я, кажу, не знаю і ніколи про такого не чула. Він покликав солдата і звелів викинути мене з тюрми. Я з ним розмовляла спокійно тому, що була переконана в своїй смерті. А коли мене вигнали з тюрми, я довго не відходила од воріт, усе боялась… Все здавалось, що знову схоплять, арештують і тоді вже кінець…

Кілька днів я була дуже щаслива. Відмилася, виспалась, до світла звикла. Потім прибіг Гена і сказав, що Лену Жевакіну женуть разом з іншими дівчатами в Німеччину, а Лена — потрібна людина, виконує відповідальні доручення. Гена запитав, чи не поміняюсь я з Леною, є можливість за великий хабар домовитися з гітлерівським уповноваженим. Якщо я згодна, треба зараз же йти на вербувальний пункт, а Лена залишиться і продовжуватиме роботу. «А ти однаково без толку сидиш, — сказав він. — У тебе характер тихий…» Я сказала: гаразд. Усю ніч проплакала, речі, які збереглись, тітці Полі віддала, а вранці пішла з Геною на вербовку. Спочатку німець виніс мені Ленине пальто і хустку, я наділа, а своє віддала німцеві, і він пішов, а потім прийшла Лена, і солдат штовхнув мене за колючий дріт. Я навіть попрощатись не встигла, Лена пішла з Геною. А мене одвели у відділення до дівчат.

Коли нас везли на вокзал, мені все хотілося на прощання будинок свій побачити, але йшов дощ, і я нічого не побачила, та й брезент на грузовику був наглухо застебнутий. Загнали нас, мов телят, у товарний, без грубки, без нар і повезли. З даху тече, колеса стукотять, а дівчатка плачуть і співають:

Прощайте, мамо, вас я не побачу, Любима земле, й ти прощай.. В неволі гірко я заплачу, Та буде вільним рідний край.

Саморобна пісня, а ми її часто співали.

В Німеччині я спочатку працювала у бауера, в селі, а потім мене бауер відіслав, бо я носила продукти нашим військовополоненим, близько був табір. За це розстрілювали, але продукти ми крали, бо не можна ж було дати пропасти своїм людям? Так що я ще дешево відбулася.

З табірного розподільника мене направили на хімічний завод, і ось там я почала здавати. Кашляла, волосся випадало, нігті злізали, зуби розхиталися. Якби наші прийшли на місяць пізніше, я б пропала, — так лікар сказав.

Про те, як ми наших зустрічали, не говоритиму — це діло відоме. Нас, руських дівчат, зібрали всіх разом, почали лікувати і відправляти на батьківщину.

Одного разу я з подругами пішла в місто і зустріла Жабу. Він стояв з нашими офіцерами і сміявся, розповідав їм щось. Так гарно, по-дружньому вони стояли, і ось це найбільше налякало мене!.. Тепер подумайте, що він за людина! Він мене бачив один раз у житті. Якихось двадцять хвилин, та й вигляд я мала тоді інший, зовсім дівчинкою була… Але запам'ятав. Як побачив, перестав сміятися, попрощався з офіцерами і пішов геть…

Товаришу Соловйов, яка ж я дурна була! Мені б пояснити офіцерам, вони б самі… А я кинулась його доганяти! Він не тікав, ішов ніби й спокійно, але так швидко, що я бігом не встигала. Один раз упала, туфлю загубила… Нарешті догнала! І назустріч вийшов офіцер, такий товстенький, з добрим обличчям, танкіст. Я йому закричати хотіла, але в цей час порівнялася з Жабою…

Більше я, товаришу Соловйов, нічого не пам'ятаю…

Зараз я закінчу… Нічого, я віддишусь, це в мене буває…

Ну ось, опам'яталась я вже у палаті… Довго хворіла. Одинадцять разів оперували. Все надіялись хоч би частково зір зберегти і трошки зберегти лице.

Одного разу хірург Андрій Севастянович, випивши, підсів до мене на ліжко, обняв і сказав: «Машо, Машо, вибач, нічого я тобі більше не можу зробити. Партач я, а не хірург!» І заплакав.

Коли поправилась трохи, мене повезли в Москву, а вже з Москви — в Одесу, до професора Філатова, все хотіли зір повернути. Вчитися я почала ще в Німеччині, на слух, за сьомий і восьмий. класи. Андрій Севастянович інколи. читав, іноді сестри, із хворих теж, хто був вільний, приходив і казав: «Давай, Машо, почитаю». У Москві склала іспити за десятирічку, вступила в заочний педагогічний інститут. І все було нічого. А от в Одесі стало погано на душі. Філатов подивився, каже: «Дівчино, не треба від людини чекати більше, ніж вона може! Я не святий дух. Поки що нічого зробити не можу…» Ось тоді я відчула, якою сильною була в мені надія видужати! Треба жити, перебудовуватись на становище справжньої сліпої, а у мене руки опустились. Лишився рік до закінчення інституту — я навчання покинула. І знаєте, товаришу Соловйов, страшне відчуття було, неначе я не тільки сліпа, але й глуха до того ж! Не чую людей, не можу звуків розрізнити, все зливається в гуркіт, усі машини летять на мене.

Почала вчитися вулиці переходити з паличкою — не виходить! Соромно, страшно просити, щоб перевели. Люди, життя — усе повз мене, мов річка, і я за течією вже не встигаю! Бачите, тут ще, звичайно, була причина: в дзеркало я дивитись не могла, але руками своє обличчя добре вивчила і розуміла, як то воно людям на мене дивитися.

Одного разу стою ось так на розі, мучусь і відчуваю: хтось узяв під руку і повів на другий бік вулиці… Я подякувала і знову зупинилась. Чую, та ж сама людина знову підходить і запитує: «Ви що, не вмієте ще самі ходити?» Це був Анатолій Васильович. Він мене повів у клініку. По дорозі ми розговорились, я дещо розповіла. Він тоді дуже хороше зі мною поговорив. «Переживаєте ви, — каже, — Машо, законно. Горе у вас величезне. А жити треба. Навчання кидати вам не можна, тому що зв'язок з людьми існує тільки через працю. А без людей ви загинете. Хоч як тяжко, закінчуйте інститут…» Його слова на мене дуже вплинули. Спочатку він приходив рідко, з жалості провідував. Ну, а потім почав бувати частіше. Настав час виписуватись мені з клініки, а йти нема куди. Я вирішила виїхати нишком, щоб не зв'язувати своїм горем Анатолія Васильовича. Мені дали пенсію, я вже домовилася з нянею, щоб вона мені чемодан купила, квиток додому, в Сосновськ, продукти на дорогу і провела на поїзд. Надвечір прийшов Анатолій Васильович і забрав мене з клініки. Привіз сюди, каже: «Машо, живіть скільки хочете. Закінчуйте інститут, сил наберіться. Там побачимо, як ваше життя складеться. Мені ви не заважатимете, я однаково більше на кораблі буваю». Так ми прожили ще з півроку. Коли його мати довідалась, що він зі мною одружився, приїхала з Ростова і на колінах перед ним при мені стояла, плакала, щоб він одступився від мене. Прокляла мене. І поїхала назад в Ростов. Так і не помирилася з нами до цього часу, навіть внучку не хоче бачити… Ну, та це я вам уже зайве розповідаю…

Кілька разів повторила Марія Миколаївна подробиці своїх зустрічей з Жабою. Соловйов шифровкою стенографував необхідне.

У дверях з'явився капітан. Він підійшов, глянув на крапельки поту, що вкрили обличчя дружини, на її руки і скоса похмуро подивився на Соловйова.

— А ти здорово стомилась, Марійко! — сказав він і широко розчинив двері на балкон.

Тільки тепер Соловйов помітив, що в кімнаті висить хмара тютюнового диму, а світло за вікном стало оранжовим. Надходив вечір.

— Хлопці приходили, рибу якусь принесли тобі показати, та я відіслав… Обідати час, Марійко…

Марія Миколаївна мовчала. Вона вся якось знітилась і сховалася в складках своєї широкої білої сукні.

Соловйов поспішно підвівся.

— Вибачте, Маріє Миколаївно, і ви, Анатолію Васильовичу, що затримав… Ні, спасибі, обідати не можу залишитись, справи. Велике спасибі за увагу і допомогу.

Він потис руку Марії Миколаївні і з болем подосадував на себе — такою гарячою і сухою була її рука.

Капітан провів Соловйова до воріт.

— Марія Миколаївна погано почуває себе, — винувато сказав Соловйов, зупиняючись, щоб попрощатися з капітаном. — Ідіть до неї! До побачення і спасибі, Анатолію Васильовичу!

— Нічого! — посміхнувся капітан Ворошин, зі звичною обережністю потискуючи своєю величезною смуглявою рукою руку Миші. — Доньку їй підкину — все мине! Ще раз приїдете в Одесу — заходьте.

Миша пішов. Якийсь час капітан стояв, похмуро, зосереджено дивлячись йому вслід, потім повернувся і пішов додому.

Вийшовши з-під темної арки воріт, він зупинився і якусь мить стояв посеред двору, дивлячись на балкон, де стояла жінка в білому і тонкими золотистосмуглими руками притискала до грудей голеньку дитину.

Щось із силою, м'яко штовхнуло в груди капітана, і він знов — який уже раз — відчув те високе душевне піднесення, почуття, яке загострює в його душі все найкраще, сильне, розумне, — почуття, яке за все його життя, багате людьми і подіями, допомогла пізнати саме Марійка і без якого він уже не вмів, не міг наближатися до жінки.

Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.

Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.

На терасі були сутінки, пахло резедою.

— Сідайте, будь ласка, пане майор! Продовжимо нашу розмову тут… — запропонував господар і висунув назустріч крісло, плетене з білої і червоної соломи.

Жінки вбігли в будинок. Краплі дощу з свистом ударялись об листя винограду, що оповивав терасу. Господар дому ходив по терасі, перекочуючи в пальцях довгу чорну сигару. Він мав дивний вигляд: він був худий, але в той же час, глянувши на нього, не можна було не відчути, що кожен м'яз його тіла натренований і сповнений сили. Невисокий, у старомодному довгому широкому сюртуку, по-юнацькому коротко обстрижений, він рухався поривчасто. Вік його не можна було визначити, хоч саме цим займався зараз гість, радянський майор органів державної безпеки. Майор давно і багато знав про Гейнце Штарке, але зустрівся з ним уперше.

З березня 1943 року в одному з міст Радянського Союзу о чотирнадцятій годині Штарке підійшов до першої зустрічної людини, яка виявилась начальником складального цеху, і сказав чудовою російською мовою:

— Гітлер — психопат і зрадник. Решта наших «діячів» — нікчеми і зрадники. Німеччина гине, панове, треба щось робити, поки не пізно. Будь ласка, негайно передайте мене в руки ваших властей, я постараюсь хоча б чим-небудь допомогти моїм нещасним співвітчизникам. Я професіональний розвідник з великим стажем.

Це відбувалося в далекому тиловому місті, і начальникові цеху Штарке здався божевільним. Він пройшов мимо, але через декілька хвилин повернувся і для очистки совісті на всякий випадок одвів Штарке до найближчого міліціонера. У відділенні Штарке розклав перед начальником набір документів і сказав:

— Усі вони «липові», як у вас кажуть. Справжнє моє ім'я, на яке, до речі сказати, у мене ніколи не було документів, — Гейнце Штарке. Чому я піднімаю руки? Бачите, пане начальник міліції, у вашій країні я переконався в одному: людина може існувати без воєн. Досвід співдружності націй у вашій державній системі це довів. Більш того, при вашій державній системі війна невигідна ні людині, ні державі. Отже, в. світі відбувається жахливе, злочинне безглуздя. Я не можу більше в ньому брати участь. Все. Будь ласка, негайно повідомте про мене в Москву, я ще пригоджуся. Я ас — розвідник міжнародного класу!

Дальші події трохи охолодили енергію Штарке. В Москві йому пояснили, що він не «герой», а злочинець, який заявив про свої злочини. Штарке подав заяву з проханням дозволити йому спокутувати свої злочини на фронті боротьби проти фашизму. Суд прийняв до уваги заяву Штарке, і справді, два роки, які лишилися до перемоги, Штарке чесно боровся на тих дільницях фронту, на які його направляли німецькі організації опору фашизмові.

Незабаром після закінчення війни тяжке сердечне захворювання примусило Штарке піти на спочинок.

Нещодавно Штарке минуло сімдесят два роки, але майор вагався у фантастичних межах між тридцятьма п'ятьма і шістдесятьма. Обличчя без зморщок. Палкі, молоді очі, попелястосіре волосся без сивини й без блиску, легкі рухи, чистий звучний голос. Сорок шість? — Ви називаєте це збереженням принципів міжнародної солідарності? — сердито говорив Штарке, розмахуючи сигарою. — Я кваліфікую ваш вчинок як легковажність, недопустиму в справі захисту миру. Навіщо треба було віддавати його союзникам? Треба було самим судити негідника!

— Принцип міжнародної солідарності, пане Штарке, заснований на точних виконаннях юридичних зобов'язань! — терпляче відповідав майор, з інтересом стежачи за енергійними рухами Штарке. — Я з вами цілком відвертий, пане Штарке, — продовжував він. — Я не знаю, чим викликаний інтерес керівництва до фігури Жаби-Горелла, під останнім прізвищем він фігурує в берлінських даних. Я тільки що одержав термінову вказівку зв'язатися з вами і з'ясувати, чи не знайомі вам ці імена. Тепер про нашу «легковажність». Я не виправдовуюсь, це зайве, я пояснюю. Як ви вже знаєте, Горелл напав у Мюнстенберзі на російську дівчину Машу Дорохову. Судячи по наших даних, у той час, коли він був затриманий радянським патрулем, його впізнав представник розвідки союзників; з документів же видно, що на другий день Гореллу, який перебував під вартою в радянській комендатурі, були пред'явлені найтяжчі обвинувачення у фізичному знищенні цілої групи полонених американських льотчиків. Крім того, союзники подали документальні дані про те, що Жаба не росіянин, як заявляє Дорохова, а француз за походженням, народився в Берліні, має ім'я Стефена Горелла. Відомо, що в 1932 році він змінив підданство.

— А, боже мій! — обличчя Штарке почорніло від приливу крові. — Невже ви вірите всім цим дурницям?

— Бачите, пане Штарке, які б сумніви не виникали у нас, ми завжди зважаємо на факти. Союзники подали юридичну документацію, представили живих свідків. Перевірка показала, що на нашій території Стефен Горелл як розвідник невідомий. А союзники пред'явили офіціальне обвинувачення. У нас не було підстав перешкоджати здійсненню правосуддя. Ми офіціально передали Горелла суду союзників. Вони судили його і стратили 11 жовтня 1945 року. У пресі були розміщені детальні звіти про процес і страту.

— А! «Звіти»!

— Пан Штарке, ми маємо право сумніватися, але ми зобов'язані шанувати законні дії будь-якої країни, — з легким відтінком роздратування повторив майор. — Зараз потрібно уточнити одне: чи знаєте ви Стефена Горелла?

— Біда в тому, — вигукнув Штарке, — що в період з 1936 по 1943 рік я не займався організацією, мене мотало по всьому світу. І я слабо знаю нових людей. Горелл? Ім'я для мене мертве.

На терасу вийшла стара з підносом в руках, в старомодному ліловому капоті. Вона поставила піднос на низький плетений стіл і почала розставляти перед майором срібні вази з льодом і печивом, глек з фруктовим соком, пляшку рейнвейну і келихи.

— Познайомтеся! — буркнув Штарке, сідаючи верхи на перила тераси. — Моя дружина, фрау Этель Гейнце Штарке. Ну, що ти на мене втупилася, Этель? Я не хвилююся. Я просто голосно говорю. Йди, у нас справи.

Майор встав і вклонився, але Этель Штарке, ледве відповівши на його уклін, благально подивилася на чоловіка і мовчки пішла до дверей.

«Так, — подумав майор. — Йому не менше сімдесяти, тому що їй більше»!

— Досі не вірить, що я удома! — пирхнув Штарке, роздивляючись попіл на кінчику сигари. — Так, що ж поробиш. Я не набрид їй за п'ятдесят один рік шлюбу. Нещодавно ми підрахували, в цілому ми були разом п'ять років і три місяці. Ви одружені?

— Так! — неохоче вимовив майор, дивлячись на двері. — Значить, Горелл вам не відомий? Шкода. Ваше здоров'я, пан Штарке.

Вони сиділи близько півтори годин, розмовляючи про достоїнства старої китайської бронзи, в якій Штарке знав толк. Він притягнув на терасу каталоги, фотографії, декілька екземплярів дійсно дивної скульптури. Поверхня бронзи була смуглява і тепла на око, як тіло, і фарби емалі, налічуючі два тисячоліття, не втратили свіжість.

— Я можу подекуди спробувати реакцію на це ім'я! — недбало сказав Штарке, простягаючи майорові статуетку ченця, що сидить на черепасі і перегортає товсту книгу. — Так. Це можливо. Сьогодні ж. Зверніть увагу на деталі панцира черепахи. А в книзі триста сторінок. Усі покриті ієрогліфами і малюнками. Її можна читати, і я іноді цим займаюся.

— Дійсно, бронзові листи не товщі цигаркового паперу, — сказав майор, розглядаючи в лупу листи книги на колінах ченця, — незвичайний екземпляр! Я, пан Штарке, не уповноважений давати вам доручення! — чітко сказав майор, дбайливо опускаючи статуетку на стіл. — В наших стосунках має бути абсолютна ясність. Крім того, як ви знаєте, ми усе робимо для себе самі. Словом, дякую за гостинність! Поспішаю повідомити вашу відповідь керівництву, тому вимушений перервати нашу цікаву бесіду.

Майор встав. Штарке пильно розглядав свого гостя. Акуратненький, старанний, молодий, незворушний. Почуття, схоже на свіже садно десь в далекій складочці душі, витіснило гарний настрій, що повернувся до Штарке в останні півтори години.

Заздрість! Так, він заздрив майорові. Заздрив його молодості, здоров'ю, спокою. Скільки він може зробити! Скільки він зробить! Все те, що не зумів Штарке! Усе, що не дісталося Штарке, належатиме цьому щільному здоров'якові з чистими карими очима! Штарке щулився, соромлячись своїх думок, і швидко пішов вперед по доріжці саду.

Він проводив майора до хвіртки і довго стояв, дивлячись йому услід, посмоктуючи гіркий недопалок сигари і борючись з принижуючим, тяжким почуттям — заздрістю, яке, як він це добре розумів, приходить тільки до тих людей, життя яких явно не вдалося.

— Ну що ж, усьому свій час! — пробурчав він, спльовуючи гірку слину. — В його роки я теж не сидів удома.

І стомлено попрямував до тераси.

Полковник Смирнов вийшов з під'їзду Комітету і попрямував вниз, по Кузнецькому мосту до Петрівки. Він йшов не кваплячись, немов гуляючи, часто зупиняючись у вітрин. Він любив думати на людях. Йому допомагали речі, обличчя, голоси. Що б не відбувалося в душевних коморах окремих людей, життя народу, заклопотане, веселе, вимогливе, йшло вперед своєю чергою, служити йому було радісно і необхідно. Це почуття завжди допомагало Смирнову.

Тепер, розглядаючи опудала птахів у вітрині зоомагазину, Смирнов подумки вів стару суперечку з інтуїцією.

Охорона державної безпеки — праця надзвичайно складна, і у кожного розвідника є його вірний помічник і в той же час найнебезпечніший ворог-провокатор — інтуїція.

Ось вже декілька діб інтуїція Смирнова кричала йому, що Горелл — цілком реальна фігура.

Факти — ось що має бути основою розробки всякої справи. Мало фактів в справи Горелла! Вони крихкі і умовні.

Адже могло бути і так: Окунєв помилився. Людина, до якої він кинувся на стадіоні, була насправді не Горелл, а, скажемо, Іванов, що запросив на матч чужу дружину. Щоб уникнути скандалу Іванов ретирувався. Він міг бути також кишеньковим злодієм. Далі. За машиною Соловйова проскочив світлофор недосвідчений аматор. Дуже важливо з'ясувати, чи зафіксований номер порушника. Проста довідка, а возяться другу добу.

Далі. Уранці, прямуючи на роботу, Окунєв міг зіткнутися в підворітті з грабіжниками. Або на нього напали, або він кого-небудь захищав. А Карний розшук, як на зло, зволікає з відповіддю. Смирнов того ж дня запитав, чи не зафіксовані нині випадки нападів на громадян в уранішні години. Якщо такі зафіксовані — цей факт ослаблений.

Штарке нічого не знає про Горелле. Дуже серйозна обставина. Значить, до 1943 року Горелл не був великим розвідником.

Дівчинка в червоному пальті вийшла із зоомагазину. Хтось її штовхнув, і з рук дівчинки посипалися пакети. Вона стояла, розгубившись, по-пташиному підібгавши ногу, а Смирнов акуратно зібрав згортки з крупою й маслом і допоміг їй спорудити із старої газети та обривка мотузки пакет.

— Спасибі велике, — соромливо сказала дівчинка, обхоплюючи пакет двома руками.

— Нічого. Це нічого, — пробурмотів Смирнов. — Біжи швидше додому — мама чекає! — сказав він дівчинці і побрів далі.

Потрібно було вирішити: чи приступити до розробки справи Горелла або відкласти її до виникнення нових, реальних фактів.

— Легко сказати — відкласти! Щодня, проведений Гореллом на нашій землі, приносить нещастя.

І ще, інтуїція із стомливою наполегливістю підказувала Смирнову — Горелл не з числа тих, хто бовтається в коктейль-холі і витягає з п'яних усе, що хоч віддалено нагадує інформацію. Потрібно вирішувати!

Так, легко сказати, приступити до розробки! У контррозвідників ніколи не буває мало роботи, тому що світ поки що розділений на дві групи людей: тих, кому не потрібна війна, і тих, хто її домагається. Почати нову справу означає підняти тонни довідкового матеріалу, залучити нових людей, зібрати найдрібніші крихітки відомостей, іноді в десятках країн. Чи стоїть?

Контррозвідник звик дивитися на речі тверезо. Наївно припускати, що апарат контррозвідки супротивника глухий, безглуздий і сліпий. Вони також дещо уміють робити! Що стоїть за Гореллом? Новий ворожий розвідник на території — це завжди нова група питань або новий поворот старих. Яку ще авантюру ворогів світу він готує? Куди спрямований удар? Яка життєво важлива ділянка в країні знаходиться зараз під ударом?

Смирнов відчув голод. Він подивився на годинник — виявилось, що він блукає вже більше двох годин. Він оглядівся і знайшов себе на Ленінградському шосе.

«Подзвоню у відділ, якщо новин немає, поїду обідати»! — вирішив Смирнов і попрямував до станції метро.

Капітан Захаров відповів по телефону, що, мабуть, є сенс зустрітися до обіду.

У відділі Захаров з непроникним обличчям поклав перед полковником декілька листків паперу.

— Під світлофором зафіксована тільки наша машина, — сказав Захаров. — Стверджують, що не було другої. Через це і затримали відповідь, усе перевіряли.

Смирнов закурив і відклав листок. Від роздратування, схожого на озноб, він пересмикнув плечима. Ось, ось, починається. Вже обговорюється в Управлінні, може бути навіть в гаражах, запит про другу машину. Хто може знати, що ця інформація не буде підхоплена ворогом? Не Горелл, звичайно, але дрібний шпигун принесе цю інформацію більшому «збирачеві», той згадає про неї у звіті, звіт потрапить до рук шпика з дипломатичним паспортом, він негайно передасть за призначенням, там матеріал буде ретельно проаналізований, розвідника попередять, що в нього на хвості повисли радянські контррозвідники.

— Виходить, другої машини справді не було! — сердито відповів полковник. — Що там іще? Давайте подивимось.

Далі докладно перелічувалися випадки крадіжок рано-вранці. З грузовика украдено ящик апельсинів. Украдено килим, вивішений для просушування у дворі. Біля черги, яка чекала, поки відкриється молочна, затримано кишенькового злодія. З вікна першого поверху зняли цуценя мисливської породи… І ще безліч таких фактів з датами, цифрами, адресами.

— Та-ак… — похмуро зітхнув Смирнов, не думаючи вже про те, що й з приводу цього запиту могли бути розмови, узагальнення, здогади…

Якби люди тільки знали, якої величезної шкоди може завдати іноді пуста фраза, сказана без будь-якого поганого заміру.

— Небагато! Даремно ми з вами, Олексію Даниловичу, людей турбували…

— Ну, як сказати! — невесело пожартував Захаров. — Я тепер принаймні знаю, що цуценят не можна на підвіконня саджати!

— А може, все-таки ще раз підняти архіви?

— Даремно, товаришу полковник! — похмуро відповів Захаров. — Немає в наших даних імені Горелл! Я до двадцятого року переглянув, глибше вік не витримає…

В двері постукали, і на порозі з'явився Миша Соловйов.

— Прибули? — спокійно зустрів його Захаров так, наче Миша не в Одесу літав, а ходив купити папірос. — Здавайте документи по відрядженню і знову йдіть у розпорядження капітана Берестова.

— Хіба я… — Миша спохватився і змовк, глянув з розпачем на полковника, розкрив рот, але не вимовив ні звуку, почервонів і знову глянув на полковника.

Смирнов з Захаровим мовчали, і Миша зробив ще одну марну, наївну спробу.

— Я думав… Товаришу полковник, дозвольте звернутись! Я думав, що мене вже підключать до цієї справи! Я прошу вас, товаришу полковник! Адже я повинен виправдати… я…

Захаров одвернувся і, немов не чуючи Соловйова, пішов у коридор. Смирнов окинув Соловйова поглядом і запитав:

— Молодший лейтенанте Соловйов, що з вами? В якому ви вигляді?

— Я? — перепитав Миша слабким голосом. — Вибачте, товаришу полковник… А що?

— Якщо ви надягаєте цивільний одяг, умійте носити його! Ваш піджак пом'ятий, сорочка несвіжа! Ви схожі на загулялого командировочного!

— Я тільки що з аеродрому, товаришу полковник! — сказав крізь зуби Миша, відчуваючи, що в нього аж у носі щипає від образи.

— А чи була необхідність приходити у відділ прямо з аеродрому? Чи може, ви могли заїхати додому, прийняти ванну, вимити, наприклад, голову, якою вам давно пора зайнятися? І вже потім приходити з рапортом!

— Я міг заїхати додому, товаришу полковник!

— Чому ж ви цього не зробили? — з огидним спокоєм, навіть добродушно запитав Смирнов. — Ви вільні, молодший лейтенанте.

Вийшовши в коридор, Миша набрав повітря і глибоко зітхнув. «Жодного слова!.. Він жодного слова не спитав про те, як я з'їздив! Я не міг навіть розповісти про Марію Миколаївну! Потім… потім — це вже буде не те! Жодного слова!.. Їхати зараз додому! — в думках обурювався Миша, спускаючись по сходах до під'їзду. — Переходити в розпорядження капітана Берестова, який знову засадить за канцелярщину! Бути усуненим від справи Горелла? А якщо я слово дав відомстити за Бориса Володимировича? Якщо зобов'язаний? Їхати мити голову в той час, як Смирнов, і Захаров, і, мабуть, інші займаються бойовою роботою!»

— Пропуск! — різко сказав вартовий.

— Ну ось він, пропуск! — розлютовано відповів Миша.

Вартовий холодно подивився на документ, на Мишу і зробив легкий рух головою до дверей.

— Проходьте!

— Ну проходжу…

За хвилину Соловйов ішов до зупинки тролейбуса. Від душевного піднесення, з яким він поспішав у Москву, не лишилось і сліду.

Перед світанком, коли діти і щасливі люди сплять особливо міцно, в шибку спальні пані Штарке стукнув маленький камінець.

Етель Штарке вміла прокидатися від зовсім слабеньких звуків. Вона сіла на ліжку, провела долонями по обличчю, і пальці її стали вологими від поту.

Прокинувшись остаточно, вона розміркувала, що вбивця не попереджав би про свій прихід, і перевела подих.

— Гейнце! — спокійно окликнула Етель, сідаючи на край ліжка і відшукуючи ногами на килимку нічні туфлі. Вона знала, що Штарке стоїть по другий бік ліжка босий, в пом'ятій піжамі і широко розплющеними очима вдивляється у темряву, визначаючи напрям і характер звуку, який розбудив його.

— Я, муттерхен, — зараз же відповів Штарке. — До нас стукають, муттерхен. Зараз я з'ясую, хто наш гість.

— Не підходь до вікна, Штарке, я подивлюсь сама! — почала благати Етель, але Штарке посміхнувся коротким тріскучим смішком і почвалав до вікна.

Він притиснувся лобом до шибки і розглядів у темряві під вікном на клумбі фігуру людини без капелюха, закутану в довгий макінтош.

— Я відчиню! — заспокійливо сказав він Етель. — Я знаю, хто це. Не хвилюйся, спи і не здумай виходити до нас.

Він провів гостя, не запалюючи світла, в темну кімнату, спустив щільні зимові портьєри, яких у будинку Штарке не знімали і влітку, і запалив маленьку лампочку під глибоким бронзовим абажуром. Весь цей час гість стояв біля дверей, засунувши руки в кишені плаща і стежачи за Штарке сонними очицями, схожими на ведмежі.

— Якщо вам спаде на думку ще раз провідати мене вночі, орієнтуйтесь на третє вікно від ринви зліва, — незадоволено сказав Штарке. — Бог знає, що ви наробили з моїми трояндами, у вас не ноги, а сани!

— Як поживає пані Етель? — ввічливо спитав гість, знімаючи макінтош і акуратно складаючи його на стільці.

— Вона спить і почуває себе чудово! — буркнув Штарке. Він дістав із шафи графинчик з коньяком, два маленькі циліндрики з товстого кришталю, сів на диван по-турецькому, підібгавши під себе змерзлі ноги, і зразу став схожим на старого сердитого гнома. — Ви там даремно вбили собі в голову, що вона впливає на мене! Етель тут ні до чого.

Без макінтоша гість виявився людиною з помітною військовою виправкою і невиразним, глухим обличчям. Він сів у крісло біля дивана, відставив кришталевий циліндрик, пройшов до буфета, взяв склянку для води, наповнив її на дві третини коньяком, випив половину і закурив.

— Так добре живеться на покої, Штарке? — спитав він добродушно і поблажливо.

— Непогано! — усміхнувся Штарке, оглянувся на двері і налив собі коньяку. — Настільки непогано, — додав він, — що я не хочу ніяких змін.

— Чого вам хочеться, мені ясно! — сказав гість, придивляючись до Штарке — Ви думаєте, я знову прийшов вас умовляти? Нічого схожого! Я прийшов тому, що ви мені потрібні. Але я не умовлятиму вас!

— Новий варіант? — усміхнувся Штарке.

Гість допив коньяк і акуратно відставив склянку далі від кінця стола.

— Ви старий дурень, Штарке! — сказав він з жалем. — Сучасний хімічний завод коштує кілька мільярдів. Але завод можна побудувати багато разів. Вас не відновиш. Ви унікальний інструмент розвідки. Ось чому ви досі живі і проживете ще якийсь час, якщо схаменетесь. Час повертатися до нас, Гейнце.

— Безглузда розмова! — сердито відповів Штарке і хвацько ковтнув коньяк. — І даремно ви тішите мене компліментами. Я не хлопчик, щоб піддатися на цю вудочку.

— Дивно! — терпляче зітхнув гість. — От ніколи б не подумав, що ви перестанете працювати…

— Я хворий! — сказав Штарке. — А якби я був здоровий, я працював би проти вас. Слухайте, ми про все говорили! Нічого нового від мене ви не почуєте…

— Кому ви брешете? — незадоволено похитав головою гість. — Розвідник не хворіє. Розвідник тільки вмирає. Вам хочеться працювати. Як хочеться вам працювати, Штарке! Хіба ви забули, що неробство для вас згубне? Послухайтесь свого голосу! Простежте за собою в дзеркало! Ви метушитесь, кидаєтесь то в один, то в другий бік, з іншими, мабуть, багато базікаєте. Так завжди буває з нами, коли ми зупиняємося. Звільнення загальмованих реакцій! Може перейти в психоз, якщо не влізете назад у звичні робочі лещата. Пам'ятаєте Бернарда? Вам подобається вмирати в домі для божевільних? Починайте працювати, Штарке, і всі ваші хвороби зникнуть самі собою…

— Ні! — уперто сказав. Штарке. — Я вам сказав. Ні!

— Гейнце, ви справді не хлопчик! Ви ж знаєте, що від нас не йдуть! — уже серйозно сказав гість. — Ви живі досі тільки тому, що я все ще сподіваюся повернути вас до роботи. Хоча б ненадовго.

— Але ж я хворий. Чуєте ви? — дуже спокійно сказав Штарке, хоч у нього набрякли жили на скронях. — У мене грудна жаба. Я можу вмерти кожної хвилини, виконуючи завдання…

— За моїми відомостями, протягом останніх двох років у вас не було жодного припадку! — зауважив гість.

— Знаєте що? — роздратовано сказав Штарке. — Давайте припинимо цю безглузду розмову. Якщо вже ви прийшли і не даєте мені спати, розкажіть принаймні, що робиться в нашому рідному тераріумі! Як поживають Борделез, Шванке, Анрі? Як почуває себе Марі-Роз? — усміхаючись запитував Штарке.

— Борделез процвітає, він зараз далеко. Шванке щось не дає про себе знати, — як і раніш терпляче повідомляв гість. — Але були сигнали про те, що він балується героїном, так що може бути просто — параліч серця. — Гість говорив усе це розміреним, глухуватим, тихим голосом людини, яка звикла до того, що її завжди уважно слухають. Вираз його обличчя майже не змінювався. Шкіра на обличчі була суха і землистосіра, шкіра, яка не знає, що таке сонце і кисень. — Ваша учениця Марі-Роз розумниця, кращає з кожним днем і радує нас. От бачите, значить усе-таки тягне до старих друзів!

— Друзі? — похмуро усміхнувся Штарке. — Кожен з них із задоволенням викроїть собі пару підметок з моєї шкіри! Просто — цікаво.

— Та-ак! — сухувато кивнув гість. — Ви завжди були тверезою людиною. Словом, пора працювати! — новим, суворим тоном, що не допускав заперечень, сказав він. — Якби ми знайшли вас у сорок четвертому році, ви були б повішені. У сорок шостому ми дуже сердились. У сорок сьомому зм'якшилися і згадали ваші заслуги. Починаючи з сорок дев'ятого, ми зрідка зустрічалися, наче подружжя, що хоч і розведені, але зберігають ввічливий інтерес одне до одного. Тепер обстановка визріла. Нам потрібні досвідчені люди. Вам довіряють.

— Що ви хочете від мене, шефе, я ж усе вам сказав! — розізлився Штарке. — Якби я міг працювати, я віддав би останні роки свого життя Німеччині. Знаєте таку країну? По-моєму, ви теж вимовили своє перше слово по-німецьки.

— Ви дуже відстали, Штарке! — поважно сказав гість. — Німеччина, Франція, Англія, Італія — все це застарілі поняття. Нові часи — нова географія. Тепер існує фінансово-політичний центр світу і його економічні басейни…

— Німеччина… теж басейн?

— Німеччина — це Крупп і Фарбеніндустрі. Все інше нічого не варте.

— Так… Англія?

— Аеродром!

Штарке закашлявся, вдихнувши надто густий клубок сигарного диму.

— А Росія?

— Росія — суперник існуючого фінансово-політичного центра, її необхідно знищити якнайшвидше, — діловито сказав гість, — бо доки вона живе, у інших існують ілюзії, що вони можуть зберегти самостійність.

— Зрозуміло! — задумливо кивнув Штарке. — Як же, зрозуміло. Басейн. Цікаво! А Франція це, звичайно, місце веселого відпочинку фінансових і політичних діячів центра?

— Так! — визивно сказав гість.

— Зрозуміло, зрозуміло! — квапливо відповів Штарке. У нього знову позначилися темні вузли вен на скронях. — Справді, знаєте, Гітлер був щеням! Він усе-таки діяв під вивіскою німецьких національних інтересів!

— Буде новий хазяїн світу, — посміхнувся гість. — Це треба розуміти. І пора б уже почати поводитися розсудливо, Штарке! Час уже зрозуміти!

— Так, так, я розумію! — Штарке схопився, скуйовдив обома руками волосся на голові і почав бігати по кімнаті, шльопаючи босими ногами. — Зрозуміло, зрозуміле… — повторяв він, бігаючи. — Поводитись розумно. Житель басейну! Цікаво звучить. Значить, буде кілька категорій жителів? Одну — знищите. Другу — каструєте. Третю… Знаєте, я думаю, що третьої вже не буде!

— Про деталі говорити поки що передчасно! — зауважив гість. — Але, звичайно, не весь людський матеріал на землі пригодиться!

— Слухайте, Вальтер, ви справді так думаєте? — з жахом спитав Штарке, зупиняючись перед гостем. Зараз Штарке здавався дуже старим і хворим. — Я розумію, — продовжував він скоромовкою, — ці думки можна використовувати як політичний шантаж… Але залишатися з ними на самоті? Вірити їм? У вас три сини, Вальтер, значить це їм доведеться корчитись у страшному світі басейнів, душогубок і кастратів…

— Ну, ми з вами можемо не турбуватись про свою долю! — розсудливо сказав гість. — Без нас вони не обійдуться. Треба тільки розумно поводитись і займатися ділом.

Він поклав перед Штарке розгорнутий клаптик паперу. Штарке взяв клаптик, довго перечитував коротенький список із п'яти прізвищ, потім за багатолітньою звичкою спалив його на вогнику сірника і, стомлено хруснувши пальцями, сказав:

— Даремно все це… Я нічого не робитиму.

— Штарке, досить строїти дурня! — суворо сказав гість і поклав на стіл вузеньку металеву коробочку. — Ви знаєте цих людей. Вам легко знайти привід зустрітися з кожним із них!

— Звичайно, знаю, — кивнув Штарке. — Хороші люди, прості німці. Народ обрав їх на державні пости, і вони чудово працюють. Один із них — лікар із світовим ім'ям. Він щоденно рятує людські життя. Номер третій — учителька. Під час війни вона врятувала багато голодуючих дітей…

— Слухайте, що ви там бурмочете! — перебив гість і розкрив коробку. На дні лежали чорні горошинки, схожі на звичайний перець. — Інформація про них непотрібна, ми знаємо все, що треба. Це розчиняється в будь-якій рідині, найкраще — алкоголь. Слідів в організмі не залишає, людина вмирає від буденного паралічу серця.

Штарке довго дивився на горошинки. Потім просто сказав:

— Я, знаєте, розвідник. Вбивством у прямому розумінні ніколи не займався. Бували неприємні сутички з людьми, які намагалися мені перешкодити. Але то — інше…

— З вами стало трудно, Штарке! — роздратовано підвищив голос гість. — Ми змінилися за останні роки. Звичайно, ми, як і раніше, вивчаємо сейфи політичних діячів. Але значно важливіше усунути багатьох із них. І ось цим ми тепер головним чином і займаємось. Хороший розвідник перебудовується за тиждень.

Штарке підвівся.

— Ідіть, генерале, — промовив він рівно, без інтонації. — Ми не домовились.

Якийсь час гість мовчав, потім знизав плечима, підвівся і почав надівати макінтош.

— Старий ідіот! — сказав він через плече, не дивлячись на Штарке. — Замолюєте гріхи? Він, бачите, не бажає вбивати! А чим ви займались усе життя? Перестаньте ламатися! Одне ваше повідомлення відправляло на той світ більше, ніж полк бомбардувальників. Ханжа!

Штарке мовчки вивів його через кухню в задню. частину саду, перетворену на город. Генерал пішов у темряву не прощаючись. Штарке повернувся в будинок і за звичкою замкнув двері на всі замки та засуви.

— Гейнце? — тихо окликнула через кімнату фрау Етель.

— Спи, спи, муттерхен, — голосно відповів Штарке і пройшов до кабінету.

— Ти схвильований? — запитала Етель.

— Нітрохи! — хоробро відповів Штарке. — Все йде як і треба! — і повернув ключ у замку.

Уловивши щось у голосі чоловіка, фрау Етель схопилася з ліжка і підбігла до дверей кабінету.

— Ти знову йдеш, Гейнце? — злякано сказала вона. — Адже ти обіцяв мені, що ніколи більше…

— Не заважай мені, спи! — пролунав різкий голос із-за дверей, і фрау Етель замовкла. Це був чужий голос чужої людини, якої вона ніколи не бачила, до якої іноді відчувала гостру ненависть, як до ворога, що занапастив її життя.

Вона лежала, укрившись із головою ковдрою і, плачучи, тремтячи від ознобу, чекала, коли скрипне мостина перед вхідними дверима в кухні і брязнуть замки.

Це означатиме, що чужий пішов з дому і що у неї знову є заняття, яке забиратиме всі її думки і почуття. Вона ненавидітиме того, чужого, і чекатиме Гейнце.

Можливо, станеться диво, і діва Марія, у якої давно розпухла голова від усіх людських злигоднів, збереже і приведе його додому.

Замки брязнули через кілька годин, коли стало вже зовсім видно.

Фрау Етель встала і пішла до кабінету.

В кабінеті все було, як завжди після того, коли Штарке ішов на завдання. Клуби сигарного диму під стелею. Купка попелу в каміні. Тихо і дуже порожньо.

Але цього разу на столі біліла записка. Фрау Етель, задихаючись від болю в грудях, прочитала:

«Етель, поцілуй Маргариту. Не чекай мене на цей раз, продай будинок і переїжджай до дівчинки. Там тобі буде тепліше доживати.

Усі вмирають, що ж із цим поробиш. Ти хороша жінка і була гідна кращої долі, хоч мені ти допомогла. Гейнце».

Вийшовши з дому, Штарке довго бродив по вулицях. Дерева, обважнілі від роси, фіолетова імла над асфальтом, рожеве небо, діловий стукіт черевиків перших прохожих на тротуарах, сонні коти, що стомлено плелися додому, зализуючи свіжі дряпини, чвари перших горобиних зграй, що вилетіли на промисел, — вулиця жила своїм звичайним життям.

Штарке не оглядався і не прислухався. Поблукавши якийсь час у провулках, він піднявся на горище потворного дев'ятиповерхового будинку, що розтягнувся на цілий квартал, і постукав у двері, оббиті куском старого пледа.

Кімната була вузькою, брудною і дуже нагадувала нору. Наче в норі, у ній валялись на підлозі і на підвіконні, що заміняло стіл, рештки їжі і обривки книг та одягу. Потворно товстий чоловік хриплячи вибрався з-під заяложеної перини.

— Це ви, Крюгер? — запитав Штарке, вдивляючись у розпухле, почорніле обличчя, всякому не лишилося жодної виразної риси — все розплилося в складках жиру.

— Як бачите! — задихаючись сказав Крюгер, сидячи на краю ліжка і намагаючись зберегти рівновагу. — Що, гарний? А ви не змінюєтесь, Штарке! — з заздрістю продовжував він. — І я б не змінився, якби не астма! Вона не дає мені рухатися! Сідайте де хочете, скрізь однаково брудно і незручно.

Штарке скинув якесь ганчір'я з табурета і сів біля ліжка. Енергія, затрачена на привітання, викликала у Крюгера приступ. Він прийняв дві плоскі, схожі на ґудзики, таблетки. Притулився до стіни, потів і з стражденним виглядом кліпав очима. Незабаром ліки вплинули, і Штарке, уловивши момент, коли очі Крюгера прояснились, заговорив:

— Ми не ходимо в гості один до одного. Я не вдаватиму, що мене цікавлять ваші справи, тим більше що не бачу у вас нічого доброго. Скажіть, Крюгер, ви коли-небудь чули прізвище Горелл?

Щілинки, які заміняли Крюгерові очі, стулились. Якийсь час він мовчав, потім тихо сказав:

— Штарке, ви знаєте, ми живі, поки мовчимо…

— А навіщо вам жити? — просто запитав Штарке, і ліжко затріщало і загойдалося. Крюгер сміявся, тримаючись за серце і охаючи від болю.

— Я згадав, що мені подобалось у вас тоді, тисячу років тому, в молодості! — сказав він. — Ви завжди говорили прямо те, що думали. Вас цікавить Горелл? Справді, навіщо мені жити?

А потім Штарке сидів у високому напівтемному і прохолодному кабінеті уповноваженого в особливо важливих справах.

— Сьогодні вночі мене знову відвідали, — говорив Штарке, розкурюючи сигару. — Старий знайомий, і розмова йшла про ті самі речі. Ось…

Він написав олівцем на клаптику паперу п'ять прізвищ.

— Бережіть цих людей, — сказав він. — Учора я відмовився вбити їх, але завтра якийсь негідник може погодитись.

Уповноважений прочитав список і спалив клаптик паперу на сірнику.

— У мене до вас прохання! — сказав Штарке. — Передайте, будь ласка, ось це органам радянської державної безпеки… — І він простягнув уповноваженому аркуш паперу, на якому було написано кілька фраз дрібним старечим почерком.

— Чому б вам не зробити це самому? — спитав уповноважений, схиляючись над паперами і відкладаючи аркуш Штарке в сторону.

— Я можу не встигнути! — діловито сказав Штарке. — Пане уповноважений, — продовжував він, — я хочу дещо сказати вам на прощання. Настав дуже відповідальний час. Ми часто говоримо: «Насувається нова війна». Ні, те, що може трапитись, якщо ми схибимо, — не війна. Знищення націй, кидок назад, до кам'яного віку. Треба захищатися разом. Розумієте? Треба працювати разом, особливо нам! Треба за всяку ціну зламати в собі прокляте упередження перед дружбою між народами, яке в нас стільки віків виховували… Дивіться, що виходить. Навіть ви, німець нового складу, громадянин демократичної Німеччини, поморщились, коли я передав вам цей аркуш. Ось що страшно, пане уповноважений!

— Пане Штарке, ви стаєте політиком, — посміхнувся уповноважений. — Вас цікавлять дуже складні питання!

— Це трапилося зі мною в останні години життя… — сказав Штарке. — Страшенно драматично звучить, — зазначив він, винувато посміхаючись, — але ж ви розумієте, що я кажу правду.

— Ми можемо дати вам захисток!

— У мене є сім'я, — тихо відповів Штарке. — Дочка недавно одружилася. Племінники. Всіх не захистиш! Але не думайте про мене. Зараз важливо інше. Прості люди всього світу воювати не хочуть, а спекулянтів людською кров'ю зовсім мало порівняно з ними, і потім у них гнилі душі, вони не витримають справжньої боротьби. Страшні хитання в нас! Небезпечні наші помилки. Усуньте недовір'я, неприязнь один до одного, і ми переможемо…

— Ви говорите серйозні і правильні речі, — тихо сказав уповноважений, уважно розглядаючи Штарке. — Ви справді почали дещо розуміти. Ваше прохання буде виконано! — Він узяв аркуш паперу, списаний почерком Штарке, склав учетверо і сховав у внутрішню кишеню піджака. — Я обіцяю вам зробити це протягом найближчої півгодини.

— Дуже добре, — полегшено зітхнув Штарке. — Бо мій старий нюх підказує мені дещо… Спасибі вам, пане уповноважений…

І, потиснувши руку, простягнуту йому через стіл, Штарке круто повернувся й вибіг із кабінету.

Вдень він поспав кілька годин у сквері, йому ні про що не хотілося думати. Надвечір стомився і забрів у кафе. Він не відчував смаку їжі. Випив скляночку коньяку, і ноги перестали тремтіти. Спробував пригадати своє життя, все воно складалося з безперервної низки зусиль, які завжди перевищували звичайні людські здібності.

«Так, здорово я старався… — з подивом подумав Штарке. — От якби знати раніше. Якби я з самого початку жив для того, щоб зберегти цей веселий, сонячний світ, в якому так багато тепла і молодості! На що пішли мої роки?»

— Ще щось, пане? — нетерпляче запитала офіціантка.

— Ні, дякую… — стомлено сказав Штарке, розплатився і вийшов.

Теплий прозорий вечір, наповнений вогнями, звуками і людьми, зустрів його за дверима кафе.

Штарке зупинився, роздумуючи, куди б йому піти. Додому не можна. За все своє нестерпне життя Етель заслужила право легко пережити його смерть. Ідучи від нього, генерал нічого не сказав, але Штарке розумів, що в найближчі години його вб'ють. Якщо він заховається, — небезпека нависне над його сім'єю. Тепер треба якось прожити ці кілька годин. Іти до друзів? Їх у нього ніколи не було. Та н навіщо тягнути за собою до людей хвіст, який, мабуть, з самого ранку волочиться за ним? Він жодного разу не перевірив, чи стежать за ним, бо тепер це його не цікавило.

Покінчити з собою? А справді, чому б і ні?

І раптом Штарке зрозумів, що не може заподіяти собі смерть.

Він добре розумів, що у нього ніколи не вистачить хоробрості це зробити. Останні обривки романтичних ілюзій відлетіли з свідомості Гейнце Штарке. Яка там романтика! Що, хіба так уже цікаво було жити страшним життям напівлюдини, напівінструмента? Він боявся, що його вб'ють, тому й видавлював із свого мозку і тіла все, що міг. Єдині роки, коли він працював без страху, це були роки війни, бо він працював для народу, для простих людей світу. Але потім прийшла хвороба, і все закінчилось. А він же прожив таке довге життя і так багато…

— Одну хвилину!

Штарке не встиг закінчити думки. Його зупинив невисокий кремезний чоловік, який чимсь нагадував боксера. На ньому був новий костюм, покритий сальними плямами, ліве плече було трошки вище за праве. За ним стояв ще один, худий і тонкий, дуже молодий.

«Надто молодий для таких справ», подумав Штарке, впізнавши в цих людях свою долю.

— Ну, давай тут, поки близько немає людей! — сказав молодий.

Обличчя у нього було синє від дешевої пудри, очі, помутнілі від хвилювання, ніяк не могли взяти у фокус обличчя Штарке.

— Швидше! — повторив молодий.

— А може, це не він! — відповів старший. — Слухай, тебе звуть Гейнце Штарке?

— Так, це я! — стомлено промовив Штарке, байдуже дивлячись на оранжовий круг світла навколо ліхтаря.

— Тоді ходімо! — сказав старший і перший пішов до руїн, закритих щитом для афіш. — Він не пищатиме! — сказав він діловито молодому. — Він уже готовий. По очах видно.

Вони увійшли в тінь, і Штарке з розпачем подумав, що не може зачепитися за якусь думку чи почуття, щоб продержатись на них ці кілька останніх хвилин. У голову лізли всякі дурниці про те, на які гроші живе тепер Крюгер і що літо в цьому році раннє і тепле.

— Швидше! — прохально сказав молодий.

За кілька хвилин вони вийшли з руїн — молодий і той другий, старший — і ввійшли в смугу світла.

— Чого ти сіпаєшся? — сказав роздратовано старший. — Хіба це ми рішили старика? Люди старші і розумніші за нас вирішили, що він своє оджив! Ти звідки прийшов до шефа?

— Я член організації юних захисників Німеччини… — переборюючи озноб, сказав молодий. — А ти?

— Ну, я — інша справа! — ухильно відповів старший. — Я… — він запнувся і вилаявся.

Вони мовчки дійшли до рогу, і старший сказав:

— Я піду доповім шефові, а ти вільний… Юний захисник! — повторив він і сплюнув під ноги парубкові.

За рогом був вхід у ресторан, і вони, як тільки розійшлись, одразу ж загубилися в натовпі.

Пізно ввечері Смирнов доповідав генералові.

Генерал був новим начальником, недавно призначеним у Комітет державної безпеки. Смирнов ніяк не міг звикнути до його молодості і, доповідаючи, з інтересом поглядав на нього. Тридцять п'ять років, дві Золоті Зірки, одержані в мирний час, загоріле обличчя…

В свої п'ятдесят років Смирнов повністю відчував трудність дорученої йому роботи. Всупереч сподіванням ця трудність з роками зростала. Читаючи чи слухаючи донесення, Смирнов уже мимоволі в першу чергу вдумувався не в самий факт, а в думках прикидав обсяг справи, простежував слабкі місця, і саме повнота досвіду, яка одразу розкривала всі труднощі, заважала іноді рискнути там, де потрібен був риск, спонукала зволікати…

Ось чому його не висунули на підвищення. На посаду, яку він, здавалося б, мав усі підстави зайняти, прибув веселий і ввічливий молодий генерал.

Смирнов розумів, що начальство вирішило правильно, і не відчував образи. І ця здатність бути об'єктивним навіть у такому дражливому для себе випадку примушувала полковника особливо відчувати свій вік.

— У мене не було ніяких даних! — говорив Смирнов. — Подумав: а чи Цванцік не зустрічався з Гореллом? Тинявся ж по світу! Я поїхав до нього в тюрму, поговорив, виявилось — зустрічався! Одного разу, — розповідав Смирнов далі по своїх записах, — зв'язковий Цванціка, артист вар'єте Лайхтер, повідомив, що з ним хоче зустрітись якась висока особа, судячи по опису, — Горелл. Зустріч відбулася вдень у саду духовної семінарії в Кракові вісім місяців тому. За словами Цванціка, «особа» запропонувала йому зробити диверсію на будівництві Палацу культури у Варшаві. Цванцік категорично відмовився.

— Бреше! — озвався генерал. — Просто злякався.

— Я саме так і розцінив цей момент! — згодився Смирнов. — Далі. Через тиждень Цванцік і Лайхтер під час наступної зустрічі напились, і Лайхтер почав осуджувати Цванціка за боягузтво, за те, що він не зумів сподобатись «особі». Сказав, що ця зустріч могла вирішити кар'єру Цванціка. Потім він почав хвастатнся своєю обізнаністю. Виклав йому відому «концепцію» про «центр і басейни». Заявив, що розвідувальні органи тепер переключаються на терор і диверсію…

— Це ми знаємо! — похмуро перебив генерал. — Завжди займалися вбивствами і диверсіями, що ж тут «переключатися»?

— Лайхтер твердив, що все це йому розповів якийсь Стефен Горелл, крупний розвідник…

— Вони всі про це зараз базікають! — сказав генерал. — Я вчора в одному матеріалі зустрів фразу: «В світі немає більше нез'ясованих питань. Є тільки невідкладні справи». Так ось, Гарасиме Миколайовичу, треба діяти! — сказав генерал, закриваючи папку і відкладаючи її. — Далі зволікати небезпечно. У мене склалося враження, що вигадка з диверсією на будівництві Палацу культури у Варшаві — трюк! Якби Горелл справді планував диверсію, він розкрив би завдання Цванціку тільки в самій Варшаві. Горелл для чогось знайомився з Цванціком і спробував його реакцію на гадану диверсію. Взагалі, Гарасиме Миколайовичу, ви звернули увагу на те, що Горелл весь час цікавиться «кадрами»?

— Так, я думаю про це, — кивнув Смирнов.

— Ні, справді! — пожвавився генерал. — Візьмімо його діяльність у Сосновську! Чим він займався в гестапо? Явно шукав і підбирав якихось людей! І, мені здається, не розвідників! Нам би з вами хребетик його намацати, одразу легше стане. Ні, гляньте, як виходить! Діяльність у Сосновську — кадри. Де його зустрів Крюгер? У Харта, за повідомленням Штарке. А ми ж знаємо, що Харт і досі продає інформацію про європейських діячів науки. Отже, знову питання кадрів? Зустрічі з Цванціком, знову знайомство, перевірка все той же інтерес до кадрів!

— Безпосередніх фактів поки що мало! — несхвально зазначив Смирнов. — Здебільшого все відбиття…

— Ми самі знайдемо прямі факти! — заперечив генерал. — Треба наступати, Гарасиме Миколайовичу! В такій справі вичікувальна позиція не підходить!

— Я, товаришу генерал, згоден наступати! — з ледве помітною досадою сказав Смирнов. — І, як тільки визначиться напрям…

— А ми самі визначимо напрям! — наполегливо зауважив генерал. — Обробка первинних даних закінчена?

— Закінчується, товаришу генерал!

— Поспішайте!

Здаючи чергове завдання полковникові Смирнову, Миша з повагою дивився на діло своїх рук.

На столі перед полковником лежала довідка про місто Сосновськ і його район з 1930 до 1941 року, надзвичайно акуратно зібрана і надрукована на машинці. В ній були списки установ, історія міста, карти, таблиці й багато інших даних.

Швидко переглянувши матеріал довідки, полковник узяв лупу і деякий час вивчав карту. Потім узяв список установ і заглибився в нього.

— Цілком пристойна довідка! — задоволено сказав нарешті Смирнов, швидко роблячи помітки на аркуші паперу. — До речі, знаєте, молодший лейтенанте, я ось переглядав тільки що список сільських шкіл у районі Сосновська і згадав… Довідайтесь у капітана Захарова, чи надійшла відповідь з адресного столу.

Коли Миша повернувся і приніс від капітана конверт, Смирнов швидко розпечатав його, прочитав лист і смачно закурив.

— Так… — сказав він, мружачись у клубах тютюнового диму. — Так ось, я згадав. Я ж теж учився в сільській школі. Одного разу вчителька звеліла мені прочитати вірші на шкільному вечорі. Я вивчив два вірші… — Смирнов ще раз прочитав лист з адресного столу. — Так ото, вийшов я, значить, перед народом і промовисто прочитав: «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда, то как зверь она завоет, то заплачет, как дитя…» Тиждень у школу не приходив, соромився. Сідайте ближче, молодший лейтенанте. Ось так. Можете курити. Тепер дивіться сюди. Ви готували цю довідку кілька днів. Важко було і нудно, і ви не раз думали, що я формаліст, паперова душа, старий волокитник…

— Ніколи я не дозволив би собі так про вас думати, Гарасиме Миколайовичу… — палко сказав Миша.

— Ну, можливо, ввічливіше щось думали… Молодший лейтенанте, я хочу, щоб ви зрозуміли, яка дивовижна сила є у факті, якщо він точно, з любов'ю оброблений… Дивіться сюди! — владно сказав полковник. — Ось аркуш із повідомлення, яке зробила Марія Миколаївна Дорохова. З нього ми бачимо, що Горелл працював при гестапо міста Сосновська. Дорохова відзначає, що Горелл арештовував людей за якимсь особливим вибором… В чому суть цього вибору?

Ми знаємо з повідомлення Штарке, що Горелл навчався в Кембріджі на фізичному факультеті.

Він зустрічався з відомим у Європі шпигуном Хартом, який торгує інформацією про вчених.

Він зустрічався з Іохімом Цванціком, шпигуном з дипломом інженера-енергетика, який займався шпигунством саме в галузі енергетики.

Тепер слухайте, молодший лейтенанте! В списку установ Сосновського району того часу ми бачимо науково-дослідний енергетичний інститут. Керував інститутом талановитий вчений Федір Федорович Гордін. Він очолював у ті часи групу, яка успішно працювала в галузі вивчення атомної енергії. Коли фашистські війська вторглись у місто, Федір Федорович утік в партизанський загін і незабаром загинув.

Це на нього, як видно, полював Горелл. Намагаючись зібрати про Гордіна хоч які-небудь відомості, він замучив на допитах його батька, старого театрального перукаря Федора Івановича Гордіна. Горелл вважав, що Маша — дочка вченого. Але Маша щиро відповіла, що не знає такого, Горелл зрозумів, що вона каже правду, і викинув її з тюрми. Довідку про сім'ю Гордіних підібрав капітан Захаров. Мені одразу здалося важливим вияснити, що за людина старий перукар, місцезнаходження інституту встановили ви. От, молодший лейтенанте, яка красива сила криється у фактах! Тепер у нас з вами вже є деяке відчутне уявлення про фігуру пана Горелла…

— Що ж, будемо наступати! — задоволено повторив полковник. — То як же ми, по-вашому, розпочнемо наступ, молодший лейтенанте?

— Як? — Миша відкашлявся, широко розставив ноги і хоробро сказав: — Дуже просто, товаришу полковник!

— Навіть просто? — посміхнувся Смирнов.

— Ні, я не те хотів сказати! — зніяковів Миша. — Тобто, якщо він послідовно цікавиться наукою, то його в цій галузі і шукати треба, правильно, товаришу полковник?

— Розумно! — знову з задоволенням усміхнувся Смирнов. — Передайте капітанові Берестову, що за моїм наказом ви з сьогоднішнього дня перебуваєте в розпорядженні капітана Захарова.

— Дякую, товаришу полковник! — поривчасто вирвалось у Миші, він встав і виструнчився.

— Я ще хочу вам дещо сказати! — продовжував полковник, поглядаючи спідлоба на Мишу. — Ось ви цими днями звернулися до мене з проханням підключити вас до справи Горелла. Ви тоді образились і засмутилися, молодший лейтенанте. Сідайте!

Миша сів. Глянувши в очі полковникові, він раптом перестав соромитися цієї кремезної, сильної, літньої людини, яка схоплювала кожен його душевний рух.

— На прикордонній заставі легше було? — спитав, помовчавши, Смирнов.

— Легше, товаришу полковник! — щиро вирвалось у Миші. — Тільки ви не думайте…

— Я розумію, Малий! — тепло перебив полковник. — Буде ще важче. З кожним місяцем, з кожним роком. Ось ми всі нібито сухі один з одним. Запитань не любимо. На дисципліну сильно натискаємо. Інакше не можна, молодший лейтенанте! Це треба зрозуміти одразу…

— Я розумію, товаришу полковник! Я ніколи на вас не ображався, — поспішно сказав Миша і знову підвівся з стільця.

— Так. Можете бути вільним. Передайте капітанові Захарову, щоб він зайшов до мене. І подзвоніть у гараж, нехай приготують машину до далекої поїздки. Виконуйте!

Шість пишних кущів бузку півколом розмістилися біля під'їзду невеликого триповерхового будинку. Полковник Смирнов вийшов з машини і вручив документи охороні. Боєць охорони сів за руль і дотягнув машину до площадки перед гаражем.

Поки перевіряли документи, зв'язавшись по телефону з Москвою, Смирнов сидів на лаві під темноліловим шатром і не поспішаючи, з задоволенням вдихав повітря, в якому запах бузку змішувався з теплим, гіркуватим запахом соснової смоли. Смирнов майже задрімав, коли начальник охорони доторкнувся до його плеча, подав документи і сказав:

— Милості просимо, товаришу полковник! Я вже повідомив Олександра Петровича, що ви приїхали, він зараз проходить через захисні камери. За півгодинки прийме вас. Наверх підете чи тут відпочинете, на сонечку?

— Звичайно, на сонечку! — сказав Смирнов і знову зажмурився. А коли перед ним знову почали спливати невиразні обриси першого сну, голос окликнув його десь зверху.

— Гарасим Миколайович? Заходьте, любий!

— Я! — Смирнов стряхнув сон і підвів голову. У вікні другого поверху стояв, витираючи обличчя і шию мохнатим рушником, чоловік у білому халаті.

У великому, залитому сонцем кабінеті без завіс Смирнова зустрів професор Пономарьов.

Кабінет Пономарьова не нагадував звичайних ділових кабінетів. Там майже не було меблів — тільки письмовий стіл і кілька твердих стільців. Стіни, підлога, металеві шторки, згорнуті в рулон під вікнами — усе було покрито товстим шаром білого матового лаку, і в кімнаті стояв різкий запах якихось невідомих Смирнову антисептичних речовин.

— Правила наші знаєте: курити не можна, нічим не угощаємо! — засміявся Пономарьов. — Погані господарі. А найкраще, ходімо в сад!

— Та ні, якщо дозволите, тут поговоримо! — наполіг Смирнов. — У вас на території хоч і перевірені люди, а все ж побережемося!

Пономарьов швидко долонею провів по чисто вибритій голові, боком сів на стілець, підібгавши під себе праву ногу, і почав зосереджено крутити в пальцях олівець. Очі його за товстими стеклами окулярів поблискували недоброзичливо і скептично. І одразу ж в душі у Смирнова ворухнулося те слабке почуття роздратування, яке завжди викликав у нього Пономарьов.

— Усе мудруєте! — незадоволено промовив Пономарьов, не підводячи голови. — Хороший ви чоловік, Герасиме Миколайовичу, а простих речей не розумієте. Навіщо я вам потрібен? Поговорили б з Ніною Федорівною! Наукової ерудиції у неї на вас вистачить, а я б ділом займався. Вам шофер наш не сподобався, чи в анкеті у когось параграф не так прокреслений… А мені сюди тільки через захисні камери йти сорок п'ять хвилин! І назад знову сорок п'ять хвилин! От уже й півтори години. Та з вами годин дві, а то й більше треба розмовляти з приводу параграфів… А там, дивись, іще хтось приїхав, а там і ніч настала…

— Я, Олександре Петровичу, як ви мали змогу помітити, завжди зустрічаюсь з вами в серйозних справах! — ображено зауважив Смирнов, відчуваючи те нестерпне бажання закурити, яке завжди приходить там, де курити не можна.

— А до мене всі у справах їздять! — бурчав Пономарьов, розглядаючи носок своєї елегантної світлої шкіряної сандалі. — Працювати ніколи. Я ось проситиму уряд, щоб мене запечатали до бісового батька в лабораторії, тоді, може, зітхну.

— Олександре Петровичу, я теж не таз із варенням залишив, щоб приїхати до вас! — сердито перервав бурчання Смирнов. — Давайте, якщо вже ми обидва одірвались від діла, не витрачати часу на суперечки. Я до вас ось у якому питанні прибув. Чи не сходить у вас із стапелів якась нова дуже важлива робота?

— А що? — насторожився Пономарьов. — Навіщо це вам?

— Олександре Петровичу, я, як ви знаєте, не журналіст, статей не пишу! — стримуючи роздратування, сказав Смирнов. — Закон про охорону державної таємниці теж знаю. То чи розв'язана у вас за останні місяці якась дуже важлива проблема?

— А що, у тебе є сигнали? — стривожився Пономарьов. Він завовтузився на стільці, окуляри його заблищали, кидаючи на стіни гострі бліки.

— Олександре Петровичу, слово честі, ви розмовляєте, неначе жінка! Я запитання, ви — двоє замість відповіді! Так не можна! У нас же була з вами домовленість у високих органах з приводу розумної відвертості, коли це треба! Я ж у вашу кухню не полізу. Мене зовсім інша сторона цікавить.

— Ну, припустімо, припустімо…

— Що припустімо? — втрачаючи терпіння, майже різко запитав Смирнов.

— Розв'язали ми дещо. Авжеж… І недавно, як ви кажете. Так. Розв'язали!

— Справді важлива проблема? Олександре Петровичу, дуже прошу серйозно відповісти. Може вона активно цікавити ворога?

— Ого! — Пономарьов схопився з стільця і, по-хлопчачому розминаючись, почав ходити по кабінеті. — Ще й як! Бактеріологічної війни більше немає! В принципі це розв'язано, тепер розробляємо техніку. Мовчати, звичайно, про це треба якнайдовше, хай витрачаються на виховання своїх бліх і павуків… Слухайте, а все-таки чому ви до мене сьогодні приїхали? Поясніть-бо! Це теж як розумна відвертість.

— От, розумієте, Олександре Петровичу, не сердьтеся, — запнувся Смирнов, — але саме в даному разі відвертість була б нерозумною.

— Ясно… — Бліки окулярів майже відчутно ковзнули по обличчю Смирнова. Крізь товсті опуклі стекла Смирнов зовсім близько побачив маленькі злі очі. — Не довіряєте?

— Ми собі не завжди довіряємо, товаришу професор! — спокійно сказав Смирнов. — Олександре Петровичу, почекайте, не гарячіться. Ось я вас запитаю: коли ви на якомусь бульйоні дослід з бактеріями ставите, ви всунете в пробірку свій власний, рідний, добре знайомий палець? Неправда! Ви в лабораторію через відсіки сорок п'ять хвилин ідете, в кожному відсіку одяг змінюєте і розчинами обливаєтесь, а в останній відсік, де стіл і прилади, ви навіть не зайдете, ви тільки руки в захисних рукавах і рукавичках простигнете і так працюватимете! Ви бережете свою працю! От і я бережу!

— Та ну вас! — роздратовано відмахнувся Пономарьов. — Думаєте, мені страшно цікаво? Чесно кажучи, я не дуже-то вірю в усі ці шпигунські махінації. Звичайно, іноді буває, але більше метушні і перебільшень! — повчально говорив Пономарьов. — Заважає це, шарпає, Герасиме Миколайовичу. Невже це не зрозуміло? Ну як, усе на сьогодні?

— Ні, — сказав Смирнов після короткого роздуму. — Ще не все, Олександре Петровичу.

Він вийняв з кишені аркуш паперу, акуратно розгорнув його і з гіркотою зітхнув.

— Кілька разів, збираючись до вас, брав я з собою цей папірець, — повільно знехотя почав Смирнов. — Усе думав, показати чи утриматись? До цього часу утримувався. А зараз, думаю, треба показати. Вам корисно буде ознайомитися з ним. Слухайте, я вам прочитаю вголос.

— Що там таке ще? — неуважно спитав Пономарьов і скосив очі на ручний годинник.

— А от слухайте! Це копія вашої характеристики, яка зберігається в сейфі одного розвідувального бюро за кордоном.

— Як, як, як? — скочив Пономарьов і потягнувся до аркуша.

— Ви слухайте, слухайте! — спокійно зупинив його Смирнов. — «Професор Пономарьов Олександр Петрович… Рік народження 1915…» Ну, тут ідуть дані про навчання і службу, досить точні. Я їх випускаю і переходжу до характеристики. «Батьки: батько — робітник, згодом інженер, мати — вчителька. Одружений і розведений. Жінками цікавиться рідко, але дуже емоціональний у цьому питанні, коли починає цікавитись. Чутливий до лестощів і уваги начальства. Дуже цінить матеріальні блага. Широко витрачає гроші. Знайомиться обережно, з вибором, але любить оточувати себе людьми. В розмові любить, щоб його слухали, чужими справами і почуттями цікавиться мало… В науковому відношенні фігура виключно цікава, бурхливо зростаюча і плодовита. Заслуговує на всіляку увагу». Поки що все, Олександре Петровичу!

Пономарьов мовчав. Він сидів жовтуватоблідий, під очима різко позначилися темпі круги.

— Я вам з двох міркувань цей папірець показав, — заговорив Смирнов, намагаючись не дивитися на Пономарьова. — По-перше, для того, щоб у вас зникли ілюзії щодо ворожої розвідки. Вона працює і навіть старається. А по-друге, перегляньте дещо у себе в душі, думку ворога завжди корисно знати, він дуже цінує наші дошкульні місця! Ось так. Візьміть, я вам цю штуку на пам'ять залишу.

Смирнов помовчав і, бачачи, що Пономарьов ще не спроможний щось відповісти, продовжував:

— Мені з вами, Олександре Петровичу, іноді важко. Ви все хочете мене запевнити, що ви персона важна. Я розумію. Керівник інституту, талант, усе таке інше. Але давайте інакше на речі глянемо: ви — мікробіолог, я — розвідник. А простіше, обидва ми з вами хочемо зберегти людям життя. Так же? Чого ж нам ображатися, що іноді потурбуємо один одного? У нас же спішна справа!

— Спішна… — тихо відгукнувся Пономарьов. Він склав папірець і засунув його в кишеню халата. — До речі, можливо це вам буде цікаво, — сказав він, щось пригадавши. — Ми цю останню, значну роботу розв'язували не самі, а з групою фізика Короткова…

— От бачите! — ахнув Смирнов. — А ви ж могли мені цього не сказати! І я б пішов. Енергетик?

— Так…

— Везе мені! — похитав головою Смирнов. — Ну, спасибі вам, порадували! Олександре Петровичу, ви вибачте, я поїду! Навіть у шахи сьогодні не гратимемо, часу немає. Цими днями якось виберусь, тоді…

Смирнов підвівся. Пономарьов провів його до машини, принишклий, стривожений.

— Сволота! — сказав він, прощаючись з полковником. — Ах, яка сволота! Значить, лізуть до тебе крізь щілини, мов ті клопи… — І раптом знову пожовтів і вчепився в рукав Смирнова, який уже сидів у машині. — Слухайте, Гарасиме Миколайовичу! У нас же саме в розпалі оформлення роботи! Сконцентровано все! Коротковці частину своєї лабораторії до нас перетягнули!

— Все це ми врахуємо! — заспокійливо сказав Смирнов. — Засмучуватись поки що немає причини.

Вислухавши відповідь Смирнова про поїздку до Пономарьова, генерал довго мовчав.

— Тепер зрозуміло, чого до нас завітав такий старий вовк! Якщо мікробіолог-вірусник Пономарьов і фізик Коротков добились успіху, значить у смерті відрубана права рука.

Ось як це буває.

Півроку тому студент фізик Вася Рубцов відвідав з товаришами в Політехнічному музеї лекцію про мирне використання атомної енергії.

Усе складалося надзвичайно добре. «Комсомольская правда» надрукувала першу велику статтю Васі про роботу молодих учених і замовила нову. Заліки він складав легко. В кишені вперше в житті хрустіла пачка грошей, і він міг витрачати їх на свій розсуд. І, нарешті, на довершення щастя, в музей прийшла з подругами студентка консерваторії, піаністка, яка грала в університетському клубі на концерті і викликала в серці Васі Рубцова приємний неспокій.

Під час перерви Вася підійшов до неї, познайомив з товаришами, і фізики та музикантки почали разом оглядати виставку.

Якось само собою вийшло, що Вася пояснював експонати. Він робив це жартівливо, сипав дотепами і сміявся, але час від часу розповідав піаністці справді цікаві речі. Слухаючи про перспективи автоматизації промисловості, піаністка зосереджено кліпала загнутими війками, дивувалась і думала про те, що Вася не такий уже довгоносий, як здавалося на початку знайомства, що прямий, світлий чуб можна підстригти, і тоді йому не доведеться щохвилини по-конячому махати головою, і що кінець кінцем Пирогов і Менделєєв теж були не такими вже й красивими.

— Атомна енергія! — шанобливо сказала піаністка. — Це, мабуть, надзвичайно цікаво!

— Ще б пак! — з гордістю підтвердив Вася. — Ви знаєте, Леночко, у нас на курсі один спеціальний предмет читає професор Коротков. Ото талант! Так слухайте, він зараз працює разом з біологом Пономарьовим. Мені один хлопець розповідав, вони одержали разючі результати! Історичне відкриття! Загалом, Леночко, пояснити це важко, але суть полягає в тому, що, виявляється, на вірусну флору можна впливати енергією і викликати її розпад!

— Мабуть, це дуже цікаво! — ввічливо посміхнулася Леночка.

— Це не просто цікаво! Це найбільше відкриття сучасності! Можете мені повірити. Слухайте, а якого кольору у вас очі? Я ніяк не можу розібрати! Вони то сині, то чорні… Просто неможливо так існувати…

Лена засміялась і дозволила Васі взяти себе під руку.

І ніхто з них не помітив, що поблизу, неуважно, з нудьгою розглядаючи стенди, йшов маленький сутулий і незграбний чоловік у темносірому костюмі і погано вичищених черевиках.

Так він ходив, замішавшись у групу студентів, до кінця перерви. Потім уважно слухав лекцію, а коли вона закінчилась, довго топтався у вестибюлі та біля під'їзду і пішов одним із останніх.

Він попрямував додому пішки. Не кваплячись ішов по тротуару, попихкуючи сигареткою «Дукат» і нічим не вирізняючись серед прохожих.

В одному з арбатських провулків, проходячи повз особняк, він звично кивнув міліціонерові, який чергував біля воріт особняка, звернув до під'їзду і відімкнув двері своїм ключем.

Через півгодини, перемінивши потертий костюм і черевики, куплені в комісійному магазині, на просторий м'який твід і замшові туфлі, він входив у квартиру свого начальника містера Робертса, який поєднував дипломатичну діяльність з розвідувальною.

У вітальні дружина начальника, дуже худа дама з довгим обличчям і випуклими страдальницькими очима, малювала з натури. «Натура» — молоденька і товста машиністка — робила неймовірні зусилля, щоб не заснути.

— Добрий вечір, містер Георг, — сказала дружина начальника. — Чоловік у кабінеті, він займається з Беллою, пройдіть до нього. А я малюю. Я обіцяла вишити покривало для алтаря нашої церкви. Мадж позує мені для голівки центрального янгола! Правда, вона схожа на янгола, містер Георг?

— Дуже можливо! — ввічливо сказав Георг Білліджер, скоса дивлячись на трійчасте підборіддя Мадж.

У кабінеті на дивані сиділа і хникала худа дівчинка з таким самим довгим, як у матері, обличчям. Багровий від роздратування дипломат бризкав слиною, пояснюючи їй задачу з алгебри.

— Цікава новина, сер! — сказав містер Георг, шанобливо вітаючись із дівчинкою.

— Можеш іти спати, Белло! — з полегшенням наказав Робертс. — І пам'ятай, що через тиждень я знову перевірю твої уроки…

Коли дівчинка пішла, містер Георг докладно розповів Робертсові все, що почув із легковажних уст Васі Рубцова.

— Пономарьов… — повторив пожвавлюючись Робертс. — О, це серйозна фігура. Ще б пак, Пономарьов! А Короткова не знаю. Треба ним зайнятися, Білліджер. Постарайтесь зібрати про нього все, що можна. Цікаво. Завтра від'їжджає кур'єр…

Кур'єр поїхав з повідомленням Робертса. Через кілька днів далеко за межами нашої батьківщини двоє немолодих з військовою виправкою людей обговорювали це повідомлення. Обговорення закінчилося тим, що була послана телеграма в Париж.

З Парижа, одержавши телеграму, на літаку вилетів чоловік у широкому пальті, без багажу.

Через добу на околиці великого міста в порожній квартирі він зустрівся з одним із двох немолодих по-військовому грубуватих людей, які обговорювали раніше повідомлення Робертса.

— Містер Горелл! — сказав керівник відділу розвідувального бюро. — Як ви себе почуваєте, містер Горелл?

— Яке це має значення? — їдко спитав худий мускулистий чоловік з широкими плечима, вузькими стегнами і глибоко запалими сірими очима. — Я прилетів на виклик. Я не встиг передати паризькі справи повністю, але що міг розтлумачив Ангусові. Він продовжує.

— Містер Горелл, є одна серйозна справа, — продовжував керівник відділу. — Ви двічі були в Росії.

— Мені дуже не хотілося б їхати туди втретє, — зауважив Горелл. — Ви знаєте, якою ціною я вибрався!

— Нічого не поробиш, доведеться! — різко перебив співрозмовник. — Ви поїдете зараз із провідником і відпочинете тижнів зо два. Ми доставимо вам матеріали, потрібні для операції, і консультантів — фізика та біолога. Обов'язково перегляньте радянську пресу за останні роки, у вас вийшов розрив…

— Два тижні — це дуже малий строк для підготовки! — похмуро заперечив Горелл. — Справа, мабуть, складна. У мене справді був розрив. Потрібно хоч два місяці, щоб увійти в курс.

— Ви людина досвідчена і вкладетесь у два тижні! Нас кваплять з цією справою! — так само різко сказав керівник відділу. — Як ваш фізичний стан?

— Пришліть тренера і лікаря, — сказав замість відповіді Горелл. — І раніше ніж через місяць я нікуди не поїду.

— Мені не подобається ваш тон! — підозріло оглянувши Горелла, зауважив керівник відділу.

— А ви хочете, щоб я стрибав од радості? — грубо відказав Горелл. — Думаєте, весело лізти до чорта в зуби? Москва не Париж. Там тільки куток знайти — ціла проблема!

— У Москві зараз досвідчені люди. Вам допоможуть.

— Дурниці все це! — перебив з досадою Горелл. — Вони допомагають, доки все йде добре. Ну, все?

— Так, їдьте! — з полегкістю сказав керівник відділу. — Сьогодні відпочиньте, а завтра розпочнемо підготовку.

Якби Вася Рубцов довідався, які серйозні наслідки викликала його балаканина в Політехнічному музеї, його все життя мучила б свідомість своєї провини. Але Вася нічого не знав, він складав іспити, ходив з Леночкою на концерти і писав статті про моральне обличчя молодого вченого.

Горелл тим часом жив у відлюдному котеджі. Він усе-таки відвоював собі на підготовку місяць. Під наглядом лікаря він проходив загальний лікувальний курс для зміцнення організму. Тренер масирував його і безжалісно ганяв по гімнастичних снарядах.

Горелл непогано розбирався в сучасній фізиці та біології, але консультанти старанно працювали з ним, пояснюючи йому окремі проблеми, зв'язані з завданням.

У вільний від тренувань і консультацій час Горелл читав радянську пресу. Він перегортав комплекти газет, вивчав урядові укази, читав літературні журнали, переглядав кінофільми.

До нього приїхав консультант з російської мови для розмовної практики, але Горелл відмовився од його послуг. Він знав, що його вимова точна, і дуже боявся зіпсувати її хоч найменшим акцентом.

Місяць кінчався. В останні дні приїхав начальник з картами, і вони почали уточняти місце переходу кордону. Горелл наполіг на афганському варіанті. Правда, цей варіант потребував фізичних зусиль, але зате здійснити його було легше. На радянському боці йшло велике будівництво міст і селищ, загони геологів створювали карту грунтів. Усе це означало пересування людей, безперервне, масове, в якому легко було сховатись одній спритній людині.

За два дні до під'їзду Горелл заявив, що хоче побувати в місті.

Лікар сказав, що фізичний стан Горелла чудовий і невелика випивка на дорогу не пошкодить. Скоріше навіть піде на користь, розрядить нервове напруження.

Начальник поморщився, але відпустив.

Автобусом Горелл приїхав до центра.

Це було велике європейське місто. Одне з найкрасивіших міст Європи.

В рожевому вечірньому небі пливли грифельні хмари. Пахло асфальтом, парфумами і зів'ялою травою. Горелл повільно йшов у натовпі, і юрба витиснула його на площу, де тривожно гуділи тролейбуси і дрімали сірі обвітрені леви з людськими обличчями. Хлопчик у шотландській спідничці випустив із рук зелену повітряну кулю, вона пружно піднялася навскіс над площею і захиталась у повітряних потоках. Люди на площі глянули на мить в небо. Високий сивий чоловік тягнув за собою хлопчика в сльозах, розмірено вичитуючи йому.

— Кожен може зробити помилку! Але плакати на вулиці? За це ти не підеш у гості до маленької Софі…

Горелл повільно посувався в натовпі. Потім він стояв на зупинці тролейбуса. Вдалині світився купол старої церкви, небо темніло. Горелл намагався викликати в собі хоч яке-небудь бажання. Піти в найкращий ресторан міста і пообідати. Зайти в бар, випити чогось міцного. Піти у вар'єте, в театр. І не міг.

Білява кароока дівчина пройшла мимо, заглянувши в обличчя Гореллові. У неї була красива широка хода, і вона гарно тримала голову. Пройшовши, вона оглянулась і навіть усміхнулася куточками рота, але Горелл одвернувся, не відчуваючи нічого, крім роздратування.

З жінками треба розмовляти. Треба розповідати про себе. Горелл не міг більше розповідати про себе.

Йому доводилось надто багато брехати про себе, і тепер він сам іноді не знав, що було правдою. Напружуючи пам'ять, він згадав великі засклені простори. Сходи, коридори і салони великих готелів, у яких жінка, що називала себе його матір'ю, наймала найдешевші номери під дахом, де було завжди дуже жарко або дуже холодно, залежно від сезону, і не текла вода в умивальниках. Мати йшла на цілі дні в справах, і вечорами її не було теж, а він проводив час із підлітками — ліфтерами і посильними. Іноді його кликали в номери нудьгуючі жильці, і там він бачив багато дивних людей і подій.

Потім… Та ні, нічого вартого уваги в його біографії потім не трапилось. Просто одного разу мати не повернулась у готель. Він сяк-так прожив тиждень, харчуючись подачками, а потім його привели в контору готелю, і там по акту, підписаному службовцями, наче вазу чи килим, передали представникові приюту святої Катерини.

А втім, усе це нецікаво. Коли Горелл опинився в університеті, в його душі все було запаскуджено і отруєно.

Хтось платив за його навчання, харчі й одяг. Горелл не дуже цікавився, хто і чому. Вже на другому курсі він одробляв за все, що йому давали, виконуючи доручення поки що в стінах університету.

Існування без мети, без дружби на безіменні подачки остаточно розтлило його. В сімнадцять років Горелл перестав думати про майбутнє.

Закінчивши університет посередньо, як і вимагалось від нього, нічим не вирізняючись серед інших студентів, Горелл перейшов у розпорядження розвідувального бюро.

Про те, що було далі, Горелл не любив згадувати. Останніми роками навіть його залізна психіка почала здавати. Він міг існувати тільки в обмеженому просторі абсолютно конкретного бажання. Або виконуючи завдання. Перебуваючи на завданні, він рухався, думав, жив, скоряючись чужій волі. Але завдання кінчалось, і починалися страшні інтервали часу, нічим не заповнені, — інтервали, коли щось оживало і боліло в мозку і доводило іноді до думок, які навіть Гореллові здавалися божевільними.

Юнак у новому білому плащі, захопившись розповіддю дівчини, штовхнув Горелла і не встиг вибачитись. Горелл повернувся в його сторону всім корпусом, ніхто не помітив, як піднялась його рука, але юнак уже корчився від короткого жорстокого удару, а Горелл з огидою дивився на його потилицю, темнозолотисту, по-хлопчачому кучеряву. Розігнувшись, юнак рвонувся вперед, але дівчина повисла на його руці: вона бачила затуманені очі Горелла, що стали зовсім плоскими в глибоких орбітах, і зрозуміла, — що другим ударом він уб'є.

Горелл плюнув і, розкачуючись, пішов далі, рухаючись разом із натовпом, у курне марево вулиці, пронизане жовтими, червоними і зеленими вогнями.

Зупинившись біля каси вар'єте, він узяв квиток і пройшов наверх, у ложу.

На сцені під прожекторами рухалась білорожева маса сплетених жіночих тіл. Дзвінкі молоді голоси старанно витягували куплети про Мері, яка страшенно любила своє ягнятко. За завісою було видно групу дівчат, вони стояли, притулившись голими спинами до брудної куліси, опустивши великі напудрені робочі руки, і покірно чекали своєї черги.

Горелла почало нудити, він підвівся і вийшов на тротуар.

Закуривши, він обернувся, швидко знайшов у натовпі за своєю спиною коротконогого лисуватого юнака і зробив йому знак рукою. Сконфужено і винувато посміхаючись, юнак підійшов.

— Їдьмо додому! — сказав Горелл, кидаючи недокурок у металеву корзину. — Мабуть, дуже жарко для веселощів!

Коротконогий літній юнак слухняно поліз за ним в автобус. Уже підходячи до хвіртки котеджу, потіючи від страху, він жалібно попросив:

— Сер, ви не скажете старикові, що впізнали мене в натовпі, сер? Я повинен був іти за вами таємно…

Горелл не відповів. Він витягнув верхню губу і зробив звук, від якого у лисого парубка заболіли зуби.

Пізніше Горелл спробував напитися сам, під час вечері, але так і не зумів сп'яніти. Близько трьох годин ночі до нього прийшов шеф і приніс документи, гроші, пляшку французького коньяку.

— Відпочинете в дорозі, — сказав він. — Вип'ємо і побазікаємо на прощання. За годину я їду. Вас відвезе на аеродром тренер.

Вони випили і спробували пригадати підходящі цікаві епізоди з минулого. Та, мабуть, щось трапилося з обома, бо їм було нецікаво і хотілося пам'ятати якнайменше.

— Можливо, ми просто старіємо, — сказав шеф. — І ще, по-моєму, надто багато останнім часом чути розмов про мир. Це заважає.

Горелла знову почало нудити.

— Давайте про діло, — сказав він. — А то я спатиму.

— Нового нічого немає, — промовив шеф. — Начальство посилає вам привіт. Настанови ті ж самі, постарайтесь узнати все, що можна, про нову роботу Пономарьова і за всяку ціну знищіть його разом з усією групою. В наш час не можна знищити наукове відкриття, але затримати можна. Ваше діло — затримати.

— Спасибі, — сказав Горелл, облизуючи пересохлі губи. — Велике спасибі.

— Не кривляйтесь! — огризнувся шеф і незабаром пішов.

Коли він пішов, Горелл роздягнувся догола, ліг навзнак на ліжко і довго намагався поринути в сон, що нагадував обморок. Цьому навчив його один старий таїтянин. Нічого не вийшло.

Тоді він сів, закурив і спробував пригадати що-небудь. Але свідомість була порожня, він відчував тільки тугу, неспокій і ще бажання розбити голову об стіну, щоб позбавитись цієї терпкої порожнечі.

Тренер заглянув до нього о пів на шосту ранку. В кімнаті пахло тютюном і спиртом. Горелл стояв біля вікна, дивлячись у складки опущеної штори, обхопивши себе за плечі руками. Плечі його дрібно тремтіли, наче від ознобу.

Тренер зачинив двері і за кілька хвилин голосно постукав.

Не зразу сонний голос запитав:

— Що, вже пора?

— Пора, — сказав тренер, стримуючи тремтіння при думці, що йому доведеться масирувати зараз цю людину. — Я жду вас на терасі.

— Зараз іду. Яка погода?

— Пристойна… Вдень буде жарко. Та для вас це вже не має значення! За півгодини ви летите…

— Зараз іду! — озвався Горелл.

Ось так ця небезпечна тварина, яка зберегла всі повадки і навики людини, досконало оволоділа мистецтвом руйнувати і вбивати, опинилася на землі нашої батьківщини.

У серпні сорок першого року Юля одержала похоронну на чоловіка.

Прочитавши повідомлення, вона пішла в кімнату, забралася з ногами на диван і без сліз, не рухаючись просиділа так до вечора. На ніч її почало морозити, температура піднялася до сорока. Юля марила, відштовхувала термометр та чашку з водою, і сусіди викликали лікаря.

Молоденька заплакана лікарка, яка тільки годину тому провела на фронт батька і чоловіка, сказала, що у Юлі тиф. Лікарка помилилась, але Юлю відправили в лікарню, в інфекційне відділення, і там вона справді заразилася тифом.

Через півтора місяця вона повернулася додому схудла, острижена, схожа на сердитого підлітка.

Товариші чоловіка допомогли їй влаштуватися на завод, у той самий цех, де працював до війни чоловік.

Завод перебудовувався на випуск воєнної продукції, роботи було багато. Юлю навчала працювати Пелагія Іванівна, інструктор відділу техконтролю, літня старанна жінка з тонкими рудуватими кісками, туго сколотими на скронях. Переглядаючи деталі, які шліфувала Юля, вона щиро журилася і подовгу стояла біля неї, намагаючись зрозуміти, чому ця молода жінка не може правильно виконати кілька дуже простих операцій.

— Квола ти! — нарешті вирішила Пелагія Іванівна. — Нічого, ось поздоровішаєш після хвороби, звикнешся з своїм горем, діло й піде. А поки що ми тебе на легку роботу, в контору переведемо!

Юлю перевели на роботу у відділ праці. Їй дали маленький, критий чорною клейонкою стіл, арифмометр, рахівницю і декілька ящиків з карточками. В цих ящиках зберігались історії перемог і поразок, літописи життя цехів, бригад, людей і навіть верстатів. Кожного дня Юля одержувала зведення виробітку і розносила цифри по карточках. Завод перебудовувався, в цехах була гарячка, люди днями й ночами не виходили з цехів, намагаючись використати кожну секунду часу, кожен кусок металу, і все це відбивалось у лаконічній мові цифр, що заповнювали графи рапортичок, які надходили у відділ праці.

Завідуюча відділом праці Ніна Борисівна, товста вусата жінка, мовчки і несхвально придивлялась до роботи Юлії.

Для неї кожна цифра в картонці була священною. Ніна Борисівна працювала у відділі праці з дня його заснування і в звітності вбачала не просто купку рапортичок чи оберемок карточок, а відображення дуже складних процесів, що відбувалися в організмі заводу, процесів, у яких все було надзвичайно важливе і цікаве.

Ніна Борисівна говорила різким чоловічим голосом, рухалась поривчасто, одягалась як попало і робила перманент, стежити за яким не встигала і не вміла, а тому замість зачіски носила щось безколірне і пом'яте, схоже на торішнє гніздо.

Але в малюсінькому кабінетику її, відгородженому од відділу фанерою, завжди було повно людей. Якщо хтось починав на заводі нову справу або в кого-небудь щось не ладилось, усі в першу чергу йшли за порадою до Ніни Борисівни, до неї навіть у їдальні підсідали за столик і радилися.

На думку Ніни Борисівни, Юля робила дивовижні речі: плутала записи, не встигала заносити відомості в рапортички, затримувала їх по два, три дні.

Іноді вона дорікала Юлі за недбальство; та не виправдувалась, і Ніні Борисівні здавалося, що Юля ледве стримується від глузливої посмішки.

Людські характери давно перестали бути для Ніни Борисівни загадкою, адже все своє життя вона займалася тим, що вивчала ділові якості людей. І якби на місці Юлії була інша молода жінка із звичайною долею, Ніна Борисівна просто звільнила б її як таку, що не справилася з роботою, бо все в характері Юлії не влаштовувало її, та й самої основи для виправлення вад вона не бачила.

Але Ніна Борисівна жаліла Юлю простою жіночою жалістю. Вона розуміла, що у Юлі нема ніякої підтримки: родичі, які були, залишились у Білорусії, захопленій окупантами. І скільки вистачало сил — терпіла.

Одного разу вона спробувала поговорити з Юлею. Вона затримала її після роботи і без ніякого вступу сказала:

— Давайте, Харитонова, ще раз спробуємо домовитися. Може, ви просто не розумієте суті нашої справи? Як ви уявляєте собі функції відділу праці?

Юля мовчала. Вона сиділа по той бік стола і покірно слухала. Волосся у неї почало відростати і вилося крупними короткими золотими колечками. Ніна Борисівна подивилась на ці колечка, на худенькі ключиці, що виступали у вирізі бездоганно чистої і добре випрасуваної білої кофточки, і розгублено зітхнула.

— Просто не знаю, що з вами робити! — сказала вона. — І як це Харитонов вас ні до чого не привчив? Сам він був дуже зібраною і глибокою людиною! А втім, що ж зараз про це говорити… — спохватилась вона.

Юлія, ухиляючись од відповіді, мовчала, а Ніна Борисівна дивилася на її блідорожеве лице з важкими темними очима і згадала історію одруження Харитонова, про яку в свій час багато говорили на заводі. Харитонов поїхав у відрядження в Мінськ на зліт стахановців Білорусії і повернувся одруженим. Казали, що Юля — дочка відповідального працівника в Мінську, що батьки пестили й берегли її, потім мати вмерла, батько одружився вдруге, і вередлива Юля не поладнала з мачухою. Харитонов познайомився з нею на вулиці в той момент, коли вона пішла з дому назавжди. Юля стояла, уткнувшись лобом у стіну будинку, і плакала по-дитячому солідно, сопучи і тяжко зітхаючи. Харитонов почав її втішати, повів додому, помирив з батьками і через два дні зареєструвався з нею.

— Будь ласка, звільніть мене! — попросила одного разу Юля. — Я вас дуже прошу! Будь ласка!

— А як ти житимеш? — здивувалася Ніна Борисівна. — Може, попросимо перевести тебе на іншу роботу, легшу?

— Ні, ні… — поспішно відповіла Юля. — Ви тільки звільніть. Я влаштуюсь! У мене є можливості!

Вона сказала це так переконано, що Ніна Борисівна, просвітлівши, з легким серцем звільнила її і тут же почала клопотатися про переведення в свій відділ працівника, який уже давно впав їй в око.

Але тижнів через три, проходячи повз повий шестиповерховий будинок, де Харитонов одержав минулого року двокімнатну квартиру, вона згадала про Юлю і зайшла навідати її.

Назустріч вийшла Юля в голубій легкій кофточці, як завжди дуже чистенька, гладенька, і стурбовано привіталася з гостею.

В глибині кімнати хтось сконфужено кашлянув, і назустріч Ніні Борисівні підвівся Аносов, начальник заводського будівельного відділу, літній мовчазний чоловік у напіввійськовому одязі. На ногах у нього були тапочки, на носі окуляри, в руках він тримав розгорнуту книжку, видно тільки що встав з дивана…

— Я проходила мимо, зайшла… — червоніючи з ніяковості, сказала Ніна Борисівна.

— От і добре, от і добре, що зайшла! — сконфужено м'явся Аносов. — Сідай, чаю вип'ємо…

— Я поспішаю! — похмуро сказала Ніна Борисівна і пішла.

Кілька годин її мучило невідчепне відчуття ніяковості, винуватості і неясної образи.

Юля прожила з Аносовим до сорок четвертого року. На початку сорок четвертого року з евакуації повернулась його дружина з двома дітьми. За місяць до її приїзду Аносов почав рідше бувати у Юлії, перестав давати гроші, а за тиждень зовсім кинув заходити.

Передчуваючи недобре, Юля наділа найкращу свою шапочку з голубої білки і прийшла до нього на завод.

Він прийняв її в кабінеті, похмурий і зовсім чужий.

— Може, мені на роботу знов треба влаштуватися? — невпевнено запитала Юля.

— Звичайно, треба! — сухо відповів Аносов. — Як можна в нашій державі не працювати! — осудливо додав він, не дивлячись на Юлю, з незадоволенням відчуваючи, як через стіл доходить до нього знайомий запах її духів. — Я б тільки радив вам орієнтуватись на інше підприємство, — поважно говорив він. — І квартиру вам слід перемінити. Як для вашого теперішнього становища квартирка великувата! Догадається хтось і поставить питання про ущільнення.

Юля зрозуміла погрозу, ввічливо попрощалась і пішла. Більше вона не намагалася з ним зустрітися.

По телефону вона запросила в гості Костю Юрочкіна, агента заводського відділу постачання, поскаржилася на свою долю.

— Кошмар! — співчутливо сказав Костя. — Але нічого, не сумуйте, Юленько! Я вас завтра ж влаштую на роботу… Хочете працювати диспетчером? Або… секретарем?.. Що вам більше подобається?

Юля закусила прозорий нігтик і задумливо подивилась на Костю.

— Ви мені спочатку квартиру допоможіть обміняти! — попросила вона. — А про роботу я подумаю. Я, Костю, дуже хвора людина. У мене недавно цілий день боліла голова… Ось поправлюсь, поздоровію, тоді…

Юрочкін запевнив Юлю, що вперше бачить такий ніжний колір обличчя, як у неї, і що обміняти квартиру — це дурниці.

— Розраховуйте на мене в усіх відношеннях! — палко запропонував Костя.

Незабаром він привів до Юлі огрядного чоловіка і відрекомендував його як «лікаря-спеціаліста». Лікар гидливо оглянув бездоганно чисту квартиру Юлі і пішов, нічого не сказавши, а через два тижні приїхав і вручив їй ордер на малесеньку однокімнатну квартиру біля Ермітажу.

Юрочкін перевіз Юлині речі, допоміг їй влаштуватися і дістав довідку для будинкоуправління, в якій чорним по білому було написано, що громадянка Харитонова Юлія Сергіївна працює на базі № 9 Головдіпрометтехбуду на посаді товарознавця-консультанта з оплатою сімсот п'ятдесят карбованців.

Через деякий час він забіг удень; не знімаючи пальта, не сідаючи, розповів кілька анекдотів і попросив Юлю дати на тиждень притулок одному знайомому, командированому з Дніпропетровська.

— Хлопець хороший, розумієш, у готелі номера ніяк не може дістати. А ти все ж таки заробиш! Він на диванчику влаштується.

Спочатку для Юлі були тягарем чужі люди, що приїжджали в її дім у будь-який час дня і ночі. Спочатку після кожного постояльця вона мила підлогу, кип'ятила посуд, але незабаром звикла до безладдя і стала помітно опускатися. Обважніла, навчилася пити горілку і вимагати гроші за ночівлю наперед, по кілька разів на день ворожила на картах на «несподівану радість» і залюбки ходила по магазинах, скуповуючи «промтовари», які перепродувала постояльцям втридорога, мов справжній спекулянт.

Одного разу до неї подзвонили пізно ввечері, близько дванадцятої години. Заглянувши через ланцюжок на площадку сходів, Юля побачила високого чоловіка з чемоданом у руці.

— Вибачте, будь ласка! — сказав чоловік усміхаючись. — Мене направив до вас товариш Фесенко, Ілля Ілліч… Дозвольте ввійти?

Цей постоялець поводився так самісінько, як і всі. Насамперед попросив дозволу прийняти ванну, потім охоче пив чай і розпитував Юлю про її життя. Завчено і роздратовано Юля повторювала, що чоловік загинув під час війни, спеціальності вона не має, жити важко, от і викручується як може… Постоялець, що назвав себе Костянтином Івановичем Клебановим, співчутливо похитав головою і сказав:

— Так, жінці важко самій. Якщо дозволите, Юліє Сергіївно, я у вас поживу тиждень-два. Ось мій паспорт. Якщо потрібна прописка, будь ласка. І — аванс…

Він поклав перед Юлією на стіл двісті карбованців.

— Живіть! — апатично сказала Юля. — З пропискою можна почекати. Якщо причепиться кербуд — інша справа… А краще б — так!

— Як хочете, мені однаково! — задоволено погодився Клебанов. — З вашого дозволу я ляжу спати…

Він швидко роздягнувся в темряві, засунув щось під подушку і за кілька хвилин заснув, рівно і глибоко дихаючи.

Ні, ніяких підозрінь не викликав у Юлі новий постоялець. Як усі командировочні, він ішов рано-вранці у справах, іноді забігав серед дня і лежав на дивані, переглядаючи якісь книги і журнали. На вечір завжди приносив щось смачне і ділився з Юлією. Він жив на диво розмірено і акуратно, навіть обгорілого сірника не залишалось після нього, так що майже не доводилось прибирати.

Єдине, що трохи ображало Юлю, це те, що Костянтин Іванович не робив спроб зблизитися з нею. Відносини у них були рівні, Клебанов був ввічливий, в міру жартував, в міру мовчав і хоч не розкидався грошима, але й не скупився.

Тільки раз Юля відчула, що за його ввічливістю приховані й інші почуття. Несподівано приїхав один з постійних гостей — юрисконсульт з уральського заводу. Юлі було жаль йому відмовляти, і коли Клебанов прийшов, вона запитала, чи не заперечуватиме пін, якщо з ними в кімнаті на розкладушці переночує ще один товариш. Усього три ночі! Вдень його не буває дома…

— Заперечую! — коротко сказав Клебанов, і у Юлі чомусь від страху затремтіли руки й ноги. — Категорично заперечую, — повторив Клебанов, недружелюбно, з досадою, як здалося Юлі, глянув на неї і несподівано обняв.

Увечері вона відмовила уральцю, і той пішов засмучений, тягнучи за собою чемодан.

Клебанов прийшов додому пізно, о другій годині, приніс пляшку вина і торт. Він поводився звичайно і навіть слова якісь говорив з претензією на чутливість, але Юлі чомусь було з ним страшно і образливо. Коли він заснув, Юля пішла у ванну, замкнулась там і довго плакала, сякаючись в мохнатий рушник, і запитувала себе: невже правда, що ця розтовстіла жінка в дзеркалі, з пухким лицем і запалими очима, і є вона, Юлька, у якої були колись Харитонов, дім, друзі і все інше нормальне людське життя!

Горелл-Клебанов та іноземний підданий Білліджер ніколи не зустрічались. Але з якогось часу їх життя було зв'язане надзвичайно тісно.

Всі думки Білліджера були з Гореллом. З думкою про те, чи в надійному місці переховується цієї ночі Горелл, він засинав і, прокидаючись, думав тільки про те, як би не обірвалася надзвичайно тоненька ниточка, що давала їм змогу підтримувати зв'язок один з одним.

Маленькому, хворобливому Білліджеру жилося тепер дуже важко. Він приходив у Ленінську бібліотеку, як тільки вона відкривалась, і до п'яти-шести годин вечора рився в комплектах газет і журналів. Робертс звільнив його від усіх обов'язків, тому що Білліджер виконував надзвичайно складне завдання — шукав для Горелла «підхід» до професора Пономарьова.

Гореллові ледве вдалося перейти кордон. Приїхавши в Москву, він направився до Юлі, квартира якої була відома начальникові і вважалася «спокійним місцем, де можна закріпитися». Переждавши кілька днів, він пішов на явку.

У підвальному приміщенні маленького дерев'яного будиночка за Київським вокзалом Горелла зустрів «зв'язковий» — старий кравець, який був покритий лупою, брудом і салом, шепелявив і присідав від страху.

— Рано! — твердив він, оглядаючись то на двері, то на вікно. — Ще немає нічого для вас! Приходьте за тиждень…

— Починається! — зітхнув Горелл, різко, із свистом випустив повітря крізь зуби і пішов.

Найважче виявилось «підійти» до професора Пономарьова. Адреси його в телефонних книжках не було. Довідкове бюро відповіло, що такий у Москві не проживає. Коло установ і сімей, що їх відвідував професор, було зовсім недоступне для Робертса, Білліджера і Горелла. Ще менше шансів було знайти його лабораторію.

Але й адреса ще не вирішувала успіху. Пономарьов, зайнятий і останнім часом особливо замкнутий, не приймав людей по телефонному дзвінку чи записці. Випадкові відвідувачі, як правило, зверталися до референта. Отже, Білліджер повинен був знайти такий хід, який напевне забезпечував би прийом у самого Пономарьова. Треба сказати, що природа зло пожартувала з Білліджером. Душа його з дитинства була сповнена честолюбних замислів. Білліджер любив полювання на лисиць, жорстоке і важке, у мріях він бачив себе дипломатом, полководцем, спокусником світських красунь, вожаком боїв у парламенті. Але природа, не бажаючи рахуватися з прагненнями Білліджера, підсунула йому вузькі плечі, маленькі, темні, неспокійні очі і тихий голос. І все ж Білліджер знайшов собі заняття, в якому вмістилися всі його честолюбні пристрасті. Він став розвідником.

Білліджер був «відкритим» розвідником. Він збирав відомості в легальних місцях, відкрито..

В сірому потертому костюмі і запилених черевиках він відвідував лекції, наукові демонстрації, виставки і годинами терся в юрбі, прислухаючись до розмов, схоплюючи уривки, натяки, півфрази. Він намагався запам'ятати їх, а повернувшись у посольство, записував і потім просиджував над записами іноді до ранку, докопуючись до смислу. Білліджер щоденно по кілька годин працював у різних бібліотеках, переглядаючи періодику, аналізуючи репортерські замітки і наукові статті.

Коли плечі у нього дерев'яніли від перегортання газетних комплектів, коли починало нудити від голоду, він ішов у буфет і там рядом з гостинними, привітними людьми їв хліб їх і, розмовляючи, продовжував обдумувати чергову партію матеріалу, зібраного за ранок, прикидаючи, як би влучніше нашкодити цим людям. Кінець кінцем він знайшов засіб.

На сторінці газети «Пионерская правда» Білліджер прочитав замітку про те, що п'ять років тому професор Пономарьов, лауреат Сталінської премії, побував у школі-десятирічці і розмовляв з учнями. Пономарьов розповів дітям, як він учився, як, будучи аспірантом у найтяжчий перший рік Великої Вітчизняної війни змушений був виїхати в Челябінськ і продовжувати там роботу над дисертацією. У Челябінську йому дала притулок велика робоча сім'я токаря по металу Андрія Аникійовича Горбачова. Помітивши, як напружено працює молодий Пономарьов, як соромно йому, що він, молода, здорова людина, перебуває в тилу, Горбачови зробили все, що від них залежало, для полегшення життя Саші Пономарьова. Повертаючись із заводу, де він провадив свою дисертаційну роботу, Пономарьов завжди одержував тарілку гарячого супу і кухоль чаю. Дружина Андрія Аникійовича лагодила йому одяг так само дбайливо, як і своїм дітям, а сам Андрій Аникійович часто підсідав у вільну хвилину до юнака і розмовляв з ним про все, що непокоїло Пономарьова, допомагав йому правильно розібратись у своїх думках, знайти своє справжнє місце в житті. «Багато чим я зобов'язаний цій чудовій сім'ї потомствених челябінців і тепер не пориваю дорогого для мене зв'язку…»

Білліджер важко засопів у ніс, прочитавши замітку. Він виписав її повністю і зараз же замовив комплекти челябінських газет за всі роки, починаючи з 1941.

Він був терплячий і витривалий, мов кінь. Він переглянув усі комплекти і виудив із них деякі матеріали про Горбачова. Там були подробиці про родину Горбачова: як переїжджали вони в новий будинок, як Андрій Аникійович із своїм молодшим внуком Вітею ходив голосувати під час виборів до Верховної Ради. Білліджер побачив фотографію Соні Горбачової, талановитої молодої робітниці, найкращої лижниці міста. Портрет її був надрукований тут же, рядом з заміткою, і Білліджер уважно розглянув веселу дівчину у в'язаному ковпачку, з-під якого спадали на плечі вогкі від снігу товсті коси.

Два дні Білліджер аналізував добутий матеріал, а потім подав Робертсові схему: Горелл легально розшукає Пономарьова і прийде до нього, немовби від родини Горбачових з проханням допомогти Сониній подрузі Валі Макаровій вступити в університет на фізичний факультет.

Горелл спробує установити з Пономарьовим контакт. Якщо це не вдасться, він придивиться до вченого, готуючись до диверсії, і, головне, постарається встановити місцезнаходження його лабораторії.

Слухаючи Білліджера, Робертс довго м'яв у долонях своє кругле червоне обличчя і зітхав. Усе це йому не подобалось. Не подобалась поспішність. У таких справах не поспішають, а його майже щоденно запитували по телеграфу, вимагаючи прискорити хід подій.

Робертсові не подобався кравець, який виконував обов'язки зв'язкового, — він явно боявся і, що було найгірше, перестав цікавитись грошима. Але іншого зв'язкового не було.

— Добре!.. — невесело сказав Робертс. — У всякому разі це найрозумніший варіант. Підготуйте інформацію для пеедачі, Білліджер! Сьогодні ввечері я йду в театр.

Пан Робертс любив балет.

У той момент, коли машина зупинялася перед театральним під'їздом, маленький пом'ятий носик його червонів, ніздрі починали тремтіти.

Зовсім інші почуття переживала папі Робертс, входячи в ложу театру.

Кожна балерина була смертельним ворогом — адже на неї пожадливо дивився Робертс у польовий бінокль. Просто неможливо було відірвати його від цього жахливого бінокля. Пані Робертс посміхалась, відповідаючи на поклони дипломатів, які були в сусідній ложі, але серце її, як воно страждало, бідне, змучене ревнощами, серце, яке стікало чорною їдкою кров'ю!

— Ви аморальна людина! — казала вона ледве чутно. Бінокль здригався, проте залишався біля очей пана Робертса. Ви гидкі мені! — твердила пані Робертс, з жахом вдивляючись у зеленуваті сутінки сцени. Оркестру вже не було, це саме тіло Стручкової, майже неправдоподібне в своїй красі, виливало хвилі музики… — Ви смішні, так, так, ви смішні, гидка людино! — задихаючись від образи, шепотіла пані Робертс. Зуби пана Робертса скрипіли, але бінокль лишався притиснутим до очей… Адже єдине, чого не могла зробити залізна Елеонора, як звали її в посольстві, це вирвати з рук чоловіка бінокль!

Сьогодні, ввійшовши в ложу, Робертс обернувся до капельдинера і сказав:

— Програму, будь ласка!

Капельдинер, сутулий чоловік з хворобливим темним обличчям, подав програму. Робертс засунув руку в кишеню і, вийнявши складену вдвоє троячку, подав її капельдинерові.

— Дякую вам! — сказав капельдинер і відступив назад, затискуючи в долоні троячку.

Люстри потьмяніли, потім погасли. Почалась увертюра до «Лебединого озера». Робертс полегшено зітхнув і опустив спітнілі тремтячі пальці на бінокль.

У цей час капельдинер, замкнувшись в чоловічому туалеті, розгорнув троячку, вийняв з неї вузьку резинову трубку і вклав її в отвір, підпоротий під кантом обшлага уніформи.

Відкрилася завіса.

Несподівано залізна Елеонора простягнула руку, взяла бінокль і, вчепившись в нього всіма десятьма пальцями, приклала до очей, нічого не бачачи, але торжествуючи. Робертс неспокійно засовався. Потім він кашлянув. В середині акту він набрався хоробрості і голосно і ласкаво сказав:

— Люба, дозволь мені глянути…

Сусіди оглянулися, і залізна Елеонора змушена була здатися… Вона повернула чоловікові бінокль.

Наступного ранку капельдинер зайшов відвідати кравця і передав йому резинову трубочку.

Ще через день Горелл прийшов до зв'язкового, і той, як завжди, знемагаючи від страху, вручив йому трубочку, одержану від капельдинера, і майже виштовхнув за двері.

Повернувшись додому, Горелл послав Юлю по квас, а коли вона пішла, ввімкнув настільну лампу і, пінцетом витягнувши з трубочки аркушик паперу, через лупу прочитав усе, що зібрав Білліджер про Пономарьова, і дальші інструкції Робертса. Вивчивши записку, він спалив її на газовому пальнику саме вчасно, бо Юля вже відмикала двері своїм ключем.

— Навіщо ти грієш чайник! Я квас принесла… — роздратовано сказала вона, ставлячи бідон на кухонний стіл.

— Пити хочеться! — буркнув Горелл. — Я думав, що ти й до вечора не прийдеш…

— Я прийшла! — чомусь загрозливо сказала Юля. — Пий квас і давай поговоримо. Мені ця волинка набридла!

Обмиваючи над раковиною розчервоніле обличчя, сердито розкидаючи речі, Юля сказала, що таке життя її не влаштовує.

— Тобі це, звичайно, зручно! — казала вона, з усіх сил намагаючись стримати сльози. — Прийшов, пообідав, виспався і пішов. А я в якому становищі?

— По-моєму, я не перший обідаю і ночую в тебе! — стримано сказав Горелл, ще не розуміючи тактики Юлії.

— Це зовсім інша справа! — закричала Юля і кинула мильницю. — Вони для того й приходили, щоб переночувати й піти. А ось ти чого до мене приїхав? Другий місяць живеш, а хто ти мені?

— І я прийшов переночувати! — з образою відповів Горелл. — Але потім у мене виникло почуття до тебе… Ти ж сама все знаєш!

— Нічого я не знаю! — з болем сказала Юля. — Якщо у тебе справді почуття, чому ти нічого не говориш… не робиш нічого… Порядна б людина на твоєму місці…

— Не знаю, чого ти від мене хочеш! — з м'якою образою почав Горелл, притягуючи до себе Юлію. — Я тебе люблю, ти це чудово знаєш!

— Чого ж ти тоді… — мучилась Юля, силкуючись випросити у нього те, що вже багато років було її найзаповітнішим прагненням, і не могла. — Чого ти на роботу не влаштовуєшся? — зі злістю крикнула вона, сердячись на себе і на Горелла. — Всі люди як люди, тільки ти якийсь неприкаяний!

— Я працюю! — знизав плечима Горелл. — Я перебуваю у відрядженні…

— Не знаю я, нічого не знаю! — вигукнула Юля. — Все у тебе не так, як у людей! Якщо любиш, то чого не женишся на мені? — вирвалось, нарешті, у неї з болем.

— Будь ласка! — знизав плечима Горелл. — Якщо ти хочеш зареєструватися, давай зробимо це…

— Ні, ти серйозно? — сказала Юля, ніяковіючи, вірячи і не вірячи. — Ти правду кажеш?

— Звичайно, правду! — спокійно сказав Горелл, голублячи Юлю, і під цієї ласки вона раптом почала жалібно плакати. Вона розуміла, що він бреше, що ніколи не одружиться з нею і любові ніякої між ними немає. Але навіть не це було найтяжчим і найобразливішим. У житті Юлі було багато чоловіків. І з жодним із них вона не почувала себе такою безправною, занепалою, приреченою жінкою, як з Гореллом. «Навіщо він мені бреше? — марно запитувала себе Юля. — Жилплоща моя потрібна? Дурниці, у нього ж є гроші, він скрізь кімнату може найняти! Чого йому треба?»

І тут же завмирала від страху: а що як усе — правда? Може, Горелл не бреше, а вона сама вигадує, чіпляється… І сама ось такими причіпками занапастить своє щастя! Що коли він розсердиться і піде?

— Ну, перестань, перестань! — ласкаво просив Горелл, розгладжуючи волосся Юлі. — Все буде добре! От слухай, ти хотіла купити собі шубу. Візьми ось це… і пошукай собі підходящу! Принаймні буде заняття… Перестань, чуєш?

Він витягнув із своєї глибокої кишені пачку грошей і поклав Юлі на коліна.

Схлипуючи, ображена Юля підвела голову і глянула на Горелла. Ліва щока його ледь-ледь тремтіла, і він швидко відвів очі, так багато злості і роздратування в них було… І тут вона вперше злякалася Горелла.

Вночі Горелл сказав Юлі «правду» про себе.

— Тільки мовчи! — попередив він її. — Нікому ні слова, інакше і мене підведеш, і сама постраждаєш. Ти все ж таки мені дружина, хоч ми поки що й не зареєстровані. Ти повинна берегти мене! Офіціально я працюю інженером-товарознавцем в одному главку. Але це тільки для документів. Ширма! Насправді я переправляю з Грузії шкіри і лак для шевців-кустарів. Це дуже вигідне діло…

— А якщо попадешся? — злякано спитала Юля.

— Не попадусь! — посміхнувся Горелл. — І взагалі через рік я це діло кінчаю. На той час у мене будуть великі гроші, ми з тобою купимо будиночок десь у Сухумі, сад мандариновий і заживемо.

— Костю, невже це буде? — спитала Юля і, пригортаючись до нього, беззвучно заплакала. — Костю, гріх тобі! Я нещасна жінка з розбитим життям… Якщо тільки ти мене обдурюєш, тобі відомстить за мене доля! — твердила вона, притуляючись мокрою щокою до плеча Горелла.

— Безглуздо все це! — раптом чітко сказав уголос Горелл.

— Що безглуздо? — злякано підвела голову Юля. — Про що ти, Костику?

— Лежи, лежи, це я так! — напружено засміявся Горелл. — Сваритися нам з тобою безглуздо. Ось я про що… — заспокійливо пояснив їй.

Не міг же він їй сказати, що згадав у цю хвилину, як кілька місяців тому в Парижі дружина одного комерсанта, зв'язаного з лабораторіями видатних учених, ось так же плакала у нього на плечі. «Я роблю задля вас злочини, Аллан! — схлипувала вона. — Я зраджую чоловіка, добуваю для вас ці жахливі відомості… Але пам'ятайте, є бог! Я нещасна жінка з розбитим життям, і якщо ви обдурюєте мене, — він вам відомстить!»

«Та-ак! — подумав неприязно Горелл. — Якби я боявся тільки господа бога! Яке б це було чудове, спокійне життя!..»

Але так чи інакше Юля на якийсь час заспокоїлась і з ранку до вечора ходила по магазинах, прицінюючись до шуб, відрізів і комірів.

Горелл вирушив до Пономарьова.

Досить багато часу довелося потратити на телефонні дзвінки, перш ніж він розшукав Олександра Петровича в одному з московських інститутів Академії наук. Білліджер натрапив на вірний канал: при першій же згадці про родину Горбачових голос Пономарьова втратив будь-яку офіціальність, а хвилин через двадцять, одержавши перепустку, Горелл уже заходив до нього в кабінет.

Пономарьов був сам.

— Ну, як там вони поживають? — жваво заговорив він, виходячи назустріч Гореллові. — Як почуває себе Андрій Аникійович?

— Коли як! — стримано посміхнувся Горелл, потискуючи руку Пономарьову. — Ви ж знаєте, у старика хворе серце. Останнім часом почав здавати, але бадьориться!

— Невгамовна людина! — захоплено повторив Пономарьов, повертаючись до свого крісла за столом. — Сідайте, будь ласка…

— Костянтин Іванович! — швидко підказав Горелл.

Пономарьов і Горелл глянули один на одного і кілька секунд обидва напружено мовчали. Потім якось одночасно посміхнулись, і Горелл заговорив про родину Горбачових і про Валю Макарову, подругу Соні, яку Андрій Аникійович просить влаштувати на фізичний факультет Московського університету.

Горелл говорив також про те, яке це щастя бути молодим, вступати на перший курс університету, про стару дружбу, про Челябінськ і ще багато про що…

А Пономарьов слухав і все ніяк не міг зрозуміти, що йому не подобається в цій людині.

«Фізично сильний чоловік! — думав Пономарьов, розглядаючи гостя. — З хорошою реакцією. Але що в ньому відштовхує?» І раптом розібрав: неприємним здавався не сам Горелл, а прохання Андрія Аникійовича.

— Ви на якому підприємстві в Челябінську працюєте? — запитав він Горелла.

Горелл неквапливо назвав підприємство, вказане в списку Білліджера. І в ту ж хвилину Пономарьов помітив у очах Горелла занепокоєний вираз. Він був короткочасний, але гострий.

— Я постараюсь допомогти… — ніяково сказав Пономарьов. — Це, звичайно, не так просто, як вам здається…

— Ні, ні, якщо це хоч трошки утрудняє вас, — не треба! — швидко перебив Горелл. — Мені й Андрій Аникійович так наказував: «Якщо, каже, він не захоче — не наполягай!»

— Справа не в тому: «хочу» я чи «не хочу», — роздратовано сказав Пономарьов. — Я думаю, як це практично здійснити. Адже я зараз майже не буваю в Москві, весь час під Кам'яногорськом.

— Може, ви напишете рекомендаційний лист? — жваво підхопив Горелл. — Я певен, що листа досить.

— Лист це, мабуть, найкраще! — погодився Пономарьов. — Як, ви сказали, звати цю дівчину? Валентина Макарова?

Він сів за письмовий стіл і розгонистим почерком написав листа.

Прощаючись, Горелл раптом відчув, що настрій у нього падає. Чому? Пономарьов прийняв його надзвичайно люб'язно. Навіть запросив при нагоді заходити. І все-таки Горелл вийшов з кабінету, досадуючи на себе. Незважаючи на те, що йому явно пощастило, побачення не вийшло. В чому ж він допустив помилку? Горелл продумав кожну інтонацію Пономарьова і не зрозумів. А потім вирішив, що побоювання його марні. Нерви починають псуватись і тільки. Кам'яногорськ — ось найголовніше! І як гарненько Пономарьов це головне вибовкав!

А Пономарьов, розставшись із Гореллом, ніяк не міг позбавитися відчуття досади і тривоги.

Надвечір тривога збільшилася. Переглядаючи в думках події останнього тижня, намагаючись відшукати в них причину його тривоги, Пономарьов раптом зрозумів, що справа не в ньому самому.

Увечері подзвонив Смирнов.

— Справи мої нічого собі… — в'яло бурмотів Пономарьов. — Ні, нічого новенького. Чому голос кволий? Та так, роздосадувало дещо. Розумієш, образливо, коли хороша людина… І не просто хороша, людина, що була для тебе протягом ряду років прикладом, зразком чесності, раптом… А втім, тобі це нецікаво. Все цікаво? Ну, як би це тобі пояснити. Просто пояснити? Коротше кажучи, ти знаєш, який у нас конкурс для вступників на фізичний факультет? Величезний. І ось сьогодні до мене прийшов один тип і просив, за дорученням цього самого мого друга, влаштувати по протекції одну дівчину. Хороші люди так не роблять? Та це ж, знаєш, як складається. Так не буває? Що за тип? Ні, я його раніше ніколи не бачив. Тип як тип, неприємний, більш нічого не можу сказати. Вдень приходив в інститут. Ні, для себе він нічого не просив. Звідки я знаю, чого Андрій Аникійович сам не написав? Можливо, хворіє. Та ні. Тип цей ні при чому. Мене вразив дивний поворот думок у Андрія Аникійовича. Свята була людина, і раптом на такій справі, як студентський конкурс… Починається… Нічого в цьому цікавого для тебе немає. Будь ласка, присилай, тільки май на увазі: завтра вранці я виїжджаю.

Через півгодини в інститут прибув Миша Соловйов, зняв копію з корінця перепустки, виданої Клебанову, і додатково поговорив з Пономарьовим.

Того ж дня капітан Захаров послав запит у Челябінськ про те, чи працює там Клебанов і чи є у Сені Горбачової подруга Валя Макарова, яка хоче вступити в Московський держуніверситет на фізичний факультет.

У справі Горелла настав найтяжчий час. Події перестали відбуватися, дані перестали надходити. Всі мовчали, чекали, нервували і займалися буденними справами відділу.

Але затишшя було фальшивим. Події відбувалися, тільки люди, зацікавлені в них, поки що нічого не знали.

Переживши багато нудотних приступів страху, перед якими навіть астма здавалася задоволенням, Крюгер не витримав. Він вибрався з-під даху, ледве натягнув одяг і черевики і, задихаючись, плутаючи обривки молитв, що запам'яталися ще з дитинства, виповз на вулицю. Добравшись до телефону-автомата і віддихавшись, він подзвонив.

— Благаю зайти до мене! — довго хрипів він у трубку. — Є надзвичайно важливі новини.

І одразу ж нова спазма страху стиснула тіло Крюгера. Звичайно, подзвонивши в бюро, він зробив гірше… А що, коли, почавши розкопувати, чим цікавився Штарке і для кого, вони докопаються й до того, що вибовкав він, Крюгер? А якщо їм взагалі не сподобається, що він ще живий? Кімната міститься в кутку горища, під самим дахом, тут і жильців поблизу немає, лише комірки…

За короткий строк повідомлення Крюгера пройшло складний шлях і потрапило, нарешті, до рук чоловіка з військовою виправкою, який відправляв Горелла через кордон у Радянський Союз.

Він довго сидів над аркушем паперу, на якому було розшифроване донесення про Штарке, Крюгера і Горелла. Потім пішов до начальства.

Начальник — сивий, блідий полковник — ніколи не підвищував голосу на підлеглих, але коли йому принесли повідомлення Крюгера, повітря в кімнаті, здавалось, перетворилося в льодяні голочки.

— Звичайно, Штарке міг цікавитися особою Стефена Горелла тільки за дорученням радянської розвідки, — спокійно сказав він, відкладаючи повідомлення. — Отже, Горелла виявили на радянській території. Вся справа тільки в тому, чи арештовано його! От що значить піддаватися дурній жалості і лишати життя таким людям, як Штарке і Крюгер…

— Штарке уже ліквідований, — зауважив чоловік з військовою виправкою.

— Крюгерові теж нема чого валятися на цій землі! Сьогодні ж уживіть заходів. І підготуйте повідомлення в Москву для Робертса.

Зашифроване повідомлення, супроводжуване колкостями на адресу Робертса і інструкціями, було негайно відправлено в Москву.

Робертс і Білліджер спочатку злякалися, потім продумали кожне слово повідомлення, вивчили кожне слово інформації, одержаної від Горелла через кравця, і прийшли до заспокійливого висновку.

— Тільки смикають даремно! — роздратовано сказав Робертс. — Горелл живий, здоровий, з ним усе благополучно. Що ж із того, що ним зацікавились? До здійснення нашого плану лишилися лічені дні, навряд чи радянська розвідка встигне щось за цей час. От кравець мені не подобається. Якби у мене була заміна, я негайно усунув би його!

— Підготувати повідомлення для Горелла? — спитав Білліджер.

— Навіщо? — заперечив Робертс. — Він дуже обережна людина. Таке повідомлення тільки знервує його. Почекаємо.

Багатьом людям властиво помилятися. Сталося так, що розумний пан Робертс, людина з великим стажем в організації міжнародних злочинів, помилився.

Справді, кравець дуже боявся. Але сильніше за страх у нього було бажання відкрити в Будинку моделей, що на Кузнецькому мосту, свій магазин елегантного одягу.

Так йому обіцяли. Так казала людина, яка дуже рідко зустрічалася з ним.

Одного разу вони бачились у приватній квартирі. Хазяйка квартири, красива жінка з великими чорними зіницями і ротом, що весь час сіпався, вийшла, залишивши їх удвох.

Кравець жадібно розглядав свого співрозмовника і думав: невже ось ця вузькоплеча косоока людинка і е вершителем долі світу?

А «вершитель долі світу» сидів рядом з ним і говорив:

— Голлівуд, нейлон і атомна бомба — найбільші завоювання людства!

— Звичайно, звичайно, — мимрив кравець, прикро вражений, що косоокий прийшов у звичайному костюмі, пошитому на радянській швейній фабриці. І черевики, і носки у нього були нецікаві, звичного для ока зразка. Та й весь він якийсь дуже вже звичайний, у натовпі й не помітиш!

— Голлівуд допомагає забути всі ваші неприємності! — продовжував неквапливу розмову косоокий, димлячи сигаретою «Дукат».

— Безумовно! — схлипнув кравець. — Безумовно!

— Нейлон допомагає жінкам економити гроші і подобатися чоловікам. Ви звернули увагу, що жіноча нога в нейлоні має зовсім іншу, сучасну фактуру?

— Звичайно, — почав усміхатися кравець. — Безумовно!

— І, нарешті, атомна бомба є атомна бомба! — сухувато сказав косоокий.

— Так… — завмираючи від жаху, підхопив кравець. — От іменно!.. Тут уже нічого не скажеш…

— Міжнародна обстановка дуже напружена! — вів далі косоокий. — Ви це самі знаєте!

— Так, так, аякже! — вмить виразив на обличчі обережне і шанобливе незадоволення кравець. — Дуже напружена ситуація…

— Все може бути! — загрозливо сказав косоокий. — Ви мене розумієте? Я не можу говорити з вами ясніше… Це секретна тема. Але як нашу людину я завжди зможу вас попередити! І от, судіть самі! Оскільки ви допомагаєте нам, для нас буде цілком закономірно допомогти вам у тій новій структурі, що виникне в Росії внаслідок третьої імперіалістичної, як у вас кажуть, війни. Ви станете багатою людиною. Відкриєте магазини де захочете! Ми вас підтримаємо.

Косоокий стримано засміявся. У кравця млосно йокнуло щось під серцем.

— Ось так! — закінчив косоокий. — Старайтесь!

І він старався. Боявся і зраджував. Збирав гроші, обдурюючи клієнтів, і ночами видумував для своїх магазинів реклами, облицювання на будинках, вивіски і форму для продавців…

«І обов'язково треба буде зразу ж придбати якнайбільше землі на Алтаї і в Башкирії! Земля буде дешева, а населення ми знову до нігтя приберемо. Спочатку ж сум'яття виникне, а. я, поки інші розберуться, що до чого, захоплю собі наділи!»

Кравець уже бачив себе у машині, в спортивному костюмі, схожому на венгерку, в рукавичках, з доброю нагайкою… Він об'їжджає свої далекі угіддя… Населення кланяється, виносить подарунки. Дзвонять дзвони!

Ні, задля всього цього варто рискнути!

І кравець ціною неймовірних зусиль переборював страх і робив усе, що від нього вимагали.

Безумовно Робертс помилився!

Буря грянула зовсім з іншого боку.

Спектакль закінчився. Костюмерші винесли з акторських убиралень балетні пачки, що переливалися райдужними тонами, пера і атласні туфлі з потворними пробковими набалдашниками на носках, під атласом.

У залі капельдинери опускали на оксамитові бар'єри лож полотняні чохли. На сцені було пусто, і тільки вгорі на колосниках перемовлялись робітники, піднімаючи декорації, готуючи сцену до завтрашньої ранкової репетиції. Пахло полотном, клеєм, пудрою, пилом.

В цей час, коли в театрі заспокоюється все, крім акторів, які все ще переживають збудження після зіграного спектаклю, по сцені, прямуючи до чоловічих акторських вбиралень, пройшов літній капельдинер з хворобливим обличчям, той самий, у якого завжди купував програми пан Робертс, любитель балету.

Він піднявся по сходах, увійшов у вузький коридорчик і постукав у двері, на яких була пригвинчена скляна дощечка з написом: «Народний артист республіки Іван Леонідович Глєбов».

— Увійдіть, — увійдіть! — пролунав голос із-за дверей.

Капельдинер увійшов і побачив Глєбова, що дрімав на короткому диванчику.

— Це ви, Афанасію Гавриловичу? — здивувався Глєбов. — Від кого? З запискою?

— Від себе, Іване Леонідовичу, — напружено сказав капельдинер, стоячи біля дверей. — Дозвольте поговорити з вами. Я до вас як до секретаря партійної організації.

— Будь ласка, будь ласка… — Глєбов встав і жестом запропонував капельдинерові сісти в крісло. — А я машину чекаю, — сказав він, закурюючи, — та ось приліг трошки. Мало не заснув, уже наче й сон якийсь устиг побачити! То чим можу вам допомогти?

— Допомогти мені вже ніхто не може, — сказав капельдинер, і Глєбов, який нахилився в цей час до столу, щоб сховати коробку з гримом у ящик, швидко обернувся — стільки щирості і горя було в словах старика.

— Зараз я вам усе розповім, — сказав старий капельдинер, простягаючи руку до графина з водою. — Дозвольте, я вип'ю води. Ось уже кілька днів у мене щось пече в горлі, і я ніяк не можу напитися.

— Ми з вами, Леоніде Івановичу, давно працюємо в одному театрі. Аякже, ви дебютували в двадцять другому році, а я вступив у театр в двадцять четвертому. Правильно. Між іншим, до цього часу ніхто в театрі не знає справжньої причини, з якої я обрав професію капельдинера. Коли хтось цікавився цим питанням, я пояснював безробіттям. Пам'ятаєте неп? Біржу праці? Хазяїв? От я на все це й посилався.

А як було насправді? Важко пояснити. Мене колись вигнали з багатьох провінціальних театрів. Так, уявіть собі, я служив у оперних трупах! Хто б міг подумати, правда? Нічого доброго з цього не вийшло, тенорок у мене був поганенький, і поводитися з ним я не вмів.

Матуся моя… Ви вибачте, я здалека починаю! Надто довго, Іване Леонідовичу, моїм життям ніхто не цікавився. Ходила людина на роботу, без квитків не пропускала, свою групу місць держала в порядку, що ж іще від неї треба? Птах на фоні талантів невеликий! Так, Іване Леонідовичу, я маю підстави говорити про себе в минулому часі! Ось послухайте, що я вам далі поясню…

Значить, матуся моя одного разу смертельно отруїлася театром. Як я вже після її смерті встановив по старих щоденниках і листах, у матусю мою, коли їй не було ще сімнадцяти років, закохався на кілька днів проїжджий актор оперного театру.

Ну, він закінчив у місті гастролі і поїхав, а вона, бідна, так до кінця своїх днів і не зрозуміла, що ж усе-таки з нею трапилося — щастя чи горе?

З одного боку, нібито горе. Діло було у Вологді, батьки матусі були старовіри, так що, коли все відкрилося, на неї впала ганьба, прокляття — словом, весь антураж того часу.

Але з другого боку, перед нею відкрилися ворота в наш полотняний мальований рай. От вона туди забігла і назад на світ божий не вийшла! І коли дід вигнав її з дому в одному платтячку, вона прибігла в оперний театрик, що саме гастролював у той час, і упросила взяти її швачкою дарма, за кусок хліба… На її просьби зглянулись, і все своє дальше життя вона провела в костюмерній.

І це вона, бідна, вважала за щастя.

Минув час, відведений на те природою, і народився я.

Вона по добрості і наївності душі прийняла й мене як щасливий дар.

Актори, самі знаєте, люди чутливі. Зібрали дещо для матусі. Колоратурне сопрано мало вплив на директора й упросило залишити нас обох у театрі.

Життя у матері так і не налагодилось. Поволі у неї визріло маніакальне рішення — виростити з мене знаменитого співака. Їй усе здавалося, що я дуже схожий на героя її юності! Взагалі кажучи, напевно, був схожий, — все-таки цей тип здійснив щодо мене деякі функції батьківства…

От, значить, матуся й вирішила, що я повинен співати. Учили мене всі, хто хотів розважатися. В ті часи у кожного співака була своя «школа», своя «постановка». Отже, над моїм кволеньким тенорком трудився кожен по-своєму. Ну й вийшла дурниця, та й до того ж манер я нахапався найгірших.

Словом, погано мені було на співацькому поприщі, Іване Леонідовичу! Ой, як погано! І сміялися наді мною, і зі сцени проганяли… Більше двох-трьох місяців ніде не держали.

А тут матуся вмерла. Прочитав я щоденники її, листи та н запиячив. Дуже вже безжалісно обійшлася з нею доля. Ну, людині, що має більш ніж скромні матеріальні можливості, пиячити скрутнувато. Сяк-так протримався я в цьому свинському становищі майже шість років. Де тільки не співав! У циганському хорі. В естрадному ансамблі. В церковному хорі. На кладовищах біля могил. У поїздах…

І от, саме в той момент, коли мене вже до самого носа в грязюку затягнуло, зустрілася хороша жінка і пожаліла невідомо за що.

З цього часу життя моє почало виправлятись. Але від театру я все-таки відбитись не міг! Пересилив себе, кинув співати і поступив у капельдинери. Хоч повітрям театральним дихати — і то щастя. Звичайно, дуже страждав. На тому й хворобу печінки нажив.

У моєї дружини був дядько в Москві. Коли настав час йому іти на пенсію, він занудився і виписав нас до себе жити. Ми, звичайно, вчепилися за його пропозицію, ось тоді я й поступив сюди працювати. Через кілька років дядько вмер і все своє майно залишив нам. Так що Володька мій ріс уже в достатку. Всього йому було досхочу.

І почалась у нашій сім'ї стара гірка пісня! Чим більше ми з дружиною для сина старалися, тим гірше було: син хуліганив, багато разів кидав учитися. Чого тільки я не перепробував! Бив. Життя своє розповідав, щоб знав, негідник, як то воно без освіти, без пошани по людях поневірятися. З дому виганяв. Нічого не допомагало.

Так що, коли його в сороковому році призвали служити в армію, особисто я був дуже задоволений. Ну, думаю, хоч там його до рук приберуть.

А в сорок першому році почалася війна…

Дружина сподівалася, молилась, а я одразу зрозумів — добра нічого ждати! В такому відповідальному випробуванні, як війна, людині потрібні справжні душевні сили. На чужій спині довго не проїдеш — скинуть. І відсиджуватись не дадуть. А наш синок звик до чужої спини.

В сорок другому році довідалися про його долю. Пропав безвісти.

Син же, Іване Леонідовичу, своя кров! От яка справа…

З того часу я й втратив здоров'я. Розлилася жовч, відкрився туберкульоз. Якби ще загинув, може тоді помучився б і якось віддихався… А то ж «безвісти». Жінка мені кричить: «Брешеш, живий!» Я сумніваюсь. Уночі обоє лежимо без сну, мовчимо, всі сто смертей його переживаємо…

Спочатку ждали з партизанів. Не прийшов. Почали наводити довідки, може в полон потрапив! Не знаходять для нас відповіді…

У сорок восьмому році дружина вмерла. А наприкінці п'ятдесятого я звістку про Володьку одержав.

Так ось… Словом, діло було так.

Був я дома в понеділок. Десь о восьмій годині до мене ввійшов незнайомий чоловік. Сам на вигляд такий гладкий, лупою засипаний, лицем на жінку схожий.

Перепитав двічі моє прізвище, ім'я, по батькові. Спитав про жінку. Потім знову запитує, якого я року народження і де працюю. Потім каже:

«Замкніть, будь ласка, двері на ключ, щоб ніхто ненароком не зайшов!»

Я кажу:

«Що це означає? Навіщо мені у себе дома замикатися? Сусіда у нас гарні, доброму — порадуються, горю — поспівчувають. А самі ж ви хто будете?»

Він знов мене всього поглядом обмацав і відповідає:

«А ви все-таки замкніть двері! Я до вас із великою радістю! Тільки ця радість потребує обережності. Ви про свого сина давно звісток не мали?»

Ох, Іване Леонідовичу! Я весь обмер… Наче мене в окріп кинули. От же яке це владне почуття — батьківство! Ніби збожеволів, двері спиною загородив, кричу йому:

«Кажи, негіднику, поки живий!..»

Ні, добра я не ждав, Іване Леонідовичу, такі гості щастя не приносять. Щастя любить чистоту!

Ну, він заметушився, бурмоче:

«Ради бога тихше! Ради Христа обережніше…»

Коли я заспокоївся трохи, двері на засув замкнув, він і каже:

«Пам'ятайте, що тільки від вас тепер залежить майбутня доля і навіть життя-вашого сина!» І пояснив, у чому справа.

Виявляється, Володька ще на початку сорок другого року попав у полон під Вязьмою. Як там уже його носило, по яких дорогах, — не знаю, але опинився він у «робочому таборі»'. Працює на плантації, бавовник вирощує.

Спочатку ця гладка гнида тягнула трохи, а потім лист від Володьки дістала й подає.

Лист я з першого разу від слова до слова запам'ятав. Як прочитав, так і врізалось у пам'ять. Ось який листик, слухайте!

«Любий тату, будь ласка, тільки нічого не кажи мамі. Обніми її за мене і мовчи. Вона може кому-небудь проговоритись, і тоді ми з тобою пропали.

Я живу в чудових умовах…

Любий тату. Тобі принесе цей лист благородна і смілива людина. Довірся в усьому цьому чоловікові, він хоче нам добра.

Любий тату, тепер у твоїх руках моє життя. Якщо ти допоможеш моїм благодійникам, то ми з тобою скоро зустрінемось. Якщо викажеш їх, то мене за тебе стратять як зрадника. Нічого не бійся і все роби, що вони скажуть.

Я живу і весь час згадую літо тридцять четвертого року в Малаховці, як мені тоді було гарно і весело. Шкода тільки, що мама привезла тоді Семена Павловича, без нього мені було б ще краще.

Міцно тебе обнімаю і маму теж. Нічого їй не кажи, цього не можна.

Допоможи мені, любий тату, інакше я загину.

Твій єдиний люблячий син Володя».

Так ось який лист я одержав.

Іване Леонідовичу, чого ж ви так хвилюєтесь? Усе буде в повному порядку. Я нікуди не дінусь, я ж сам до вас прийшов. Послухайте ще трохи, тепер уже недовго…

Листа цього гладкий у мене забрав назад і незабаром пішов. На прощання сказав, що звати його Яків Іванович Кипєлов і що найближчим часом він мені подзвонить і повідомить іще дещо.

І от, Іване Леонідовичу, лишився я один серед чотирьох стін вирішувати, як же мені бути.

Відносно Малаховки в тому проклятому листі син мені страшну річ написав. Літом тридцять четвертого року він захворів, думали — ангіна. І от однієї ночі він у нас почав задихатися. Жінка вдосвіта привезла лікаря, Семена Павловича, про якого Володька теж у листі пише. Виявилось, дифтерія. Семен Павлович зробив йому трахеотомію, врятував… А потім Володька цілий рік хворів, ускладнення… Жахливе літо було!

Сидів ото я серед чотирьох стін, вирішував і все чув знову, як хрипів він тоді, як Варя головою об східці билася. Страшне діло, Іване Леонідовичу! Син же, зрозумійте! Який би поганий не був, а свій, на моїх руках виріс!

Ні, нічого я тоді не зробив. Вирішив почекати. Думав, подивлюся, що далі буде! А може, не прийде більш до мене ця гладка гнида Кипєлов? Може, на моє щастя, попаде під машину? Буває ж!

Не попав! Почав дзвонити до мене і заходити.

Потім одного разу подав карточку.

«Придивіться, — каже, — до цього пана. Чи не впізнаєте його часом?»

Я придивився. Обличчя знайоме, довге, в окулярах з тонкою оправою. Видно, іноземець. Подумав і пригадав: ходить він часто на балети, в одній із моїх лож завжди сидить…

«Цей пан, — каже Кипєлов, — тепер завжди братиме у вас програму. Він вас теж по фотографії впізнає. А на всякий випадок між вами буде пароль. Він вам скаже: «Як багато сьогодні людей у театрі». А ви відповісте: «Кошмарно багато». Дивіться не переплутайте слова, відповідайте, як наказано. Тоді він знову скаже: «Дайте мені, будь ласка, програму». Ви йому дасте програму, а він вкладе вам у руку згорнуту кредитку. Ви беріть її обережно, бо всередині буде трубочка резинова… З цією трубочкою ви прямо до мене!.. А я вам відповідь дам у такій самій трубочці, і ви цю відповідь наступного разу віддасте йому в програмі…»

З того часу я приймав, передавав, знову приймав і знову передавав. Іноді Кипєлов повідомляв «новини» про сина, але я вже розумів, що все це брехня…

А десь у глибині душі, немов черв'ячок, надія ворушилась: а може, правда?

Так, цілком правильно, я негідник, Іване Леонідовичу. В цьому питанні у нас із вами розходжень немає. Тепер слухайте далі… Чому я продовжував виконувати наказ Кипєлова?

Дуже по-дурному сподівався, що вся ця історія обірветься сама собою. Злякаються і кинуть. Або щось іще трапиться…

Коли страх починав дуже дошкуляти, я твердив собі, що нічого особливого не роблю! Тільки передаю. І не сам, а мене шантажують, загрожують життю сина. Дитяча втіха, та іі годі, її, уявіть, допомагала! А втім, недовго.

Іноді мені хотілось усе кинути, піти куди слід і розповісти… Та коли я думав про те, скільки часу мовчав, як запаскудив себе, ставало страшно. Боявся, Іване Леонідовичу, тюрми, слідчого, присуду — всього того, що сам собі заробив…

Поїхав десь додому той, перший, але для мене нічого не змінилося: замість нього програму почав брати інший, кругловидий, довгов'язий.

Одного разу Кипєлов промахнувся. З часом він звик до мене і почав де в чому довірятись.

Я вже знав, що він кравець, бував у нього дома, сидів іноді годинку, слухаючи його базікання. Новин він завжди знав багато і любив похвастатися своєю обізнаністю.

Якось замовниця в подяку за добре пошитий костюм принесла йому пляшку старого вина.

Чи то настрій у нього в той день був дуже гарний, чи, може, я виглядав надто похмуро, тільки він розчулився і почастував мене.

Почали ми з однієї, а незабаром покінчили з усією пляшкою і перейшли на горілку. Мало здалося…

Почалось усе з мого запитання.

— Слухай, гладкий! — спитав я його. — Навіщо нам з тобою все це потрібно? Ну, вони метушаться, це я розумію, — їм давно хочеться до Росії дотягнутися. Дуже гарний кусочок! А ми ж із тобою — росіяни! Для чого ж нам проти своїх іти?

— Як це ти примітивно міркуєш! — усміхнувся гладкий. — Росіяни теж різні є! У одного в голові потеруха, у іншого — золото! Одному триста карбованців — капітал, іншому сто тисяч мало! От коли, нарешті, настане у нас порядок, тоді кожен дістане своє…

— Тобто як це «своє»? — не зрозумів я.

— Кому що хочеться! Мені, наприклад, по двох лініях треба вдарити: землею володіти і ательє найкраще в Москві відкрити…

— Це, значить, щоб усе було як при непі?

— Порівняв! — блиснув зіницями гладкий. — При непі у нас руки, ноги зв'язані були, то зубами дещо хапали… До головного — до землі нас не допускали! А порядок буде новий. Зайвих людей, голоту, винищать. З цього почнеться. Кого в живих залишать, той уже нам у ручки дивитиметься… Міст багато зруйнуємо, залишимо тільки ті, що будуть потрібні для управління… Електрику, газ — усі ці дурниці к чорту знищимо. Робоча людина повинна жити бідно і всі свої сили прикладати, щоб зберегти життя…

— А держава як же? — спитав я, тверезішаючи.

— Буде коло хазяїв. І ми торгуватимемо сировиною з закордоном. Промисловість усю к чорту поламаємо, — небезпечна в наші часи справа. Вигідніше сировиною жити, ну і ще сільським господарством…

Багато він мені в той вечір набазікав такого, що шкіра від мурашок затерпла.

Я вам прямо скажу, Іване Леонідовичу. Я людина невдала. Освіти мені не дали, а пізніше сам не постарався, так читав дещо, без толку, уривками… Великі ідеї, якими країна живе, не всі розумію.

Але що це таке — хазяї, я, Іване Леонідовичу, без книжок знаю. Я їх бачив, їв гіркий їхній хліб.

Ми з матусею до нового життя не зразу пристали, спочатку все за хазяїв чіплялися: хоч ґанок помити за копійку, і то на півдня ситі…

Від тієї розмови дуже погано стало мені на душі. Почав я думати, згадав ту війну і бачу — гладкий правильно обіцяє! Адже таку політику на знищення людини розпочав ще Гітлер. От для чого він Освєнцім будував і заганяв туди людей… А я все дивувався: навіщо йому так по-звірячому поводитися?

Підлість ослабляє душу. Я й раніше не був хоробрий, а тепер зовсім обм'як. І зрозумів, що невистачить у мене сил прийти з повинною. Боюсь! І мовчати більше не можу!

Про Володьку теж, звичайно, думав. Ну, він загинув, це ясна справа. Може, його вже давно й на світі немає. Або живим мертвяком на чужій землі ходить — яка різниця?

Який я йому батько, Іване Леонідовичу? Живої, здорової душі я синові не дав. Сили не дав! От він і піддався ворогові. Ось у чому моя провина, а все інше — вузли, вірьовка ж раніше була зсукана!

Ви, Іване Леонідовичу, людина добра, я вас давно поважаю. Я відкрився вам, щоб ви допомогли мені до кінця зробити все як треба…

Довге і порожнє життя я прожив, але все ж таки дечого навчився, Іване Леонідовичу. Скажу вам від щирого серця — немає для суспільства страшнішої людини, ніж боягуз, бо для того, щоб зберегти своє життя, боягуз на всякий злочин піде! Яку завгодно жорстокість зробить…

Я все сказав, Іване Леонідовичу. Тепер дзвоніть, щоб по мене приїхали.

Обидва старики довго мовчали.

Зі сцени долітав стукіт молотків і далекі голоси робітників.

Прийшов настройщик, сів у залі для репетицій до інструмента і, мов дятел, почав старанно довбати клавіші.

Нарешті артист підвівся з диванчика, підійшов до вішалки і потягнувся за пальтом.

— Ходімо! — сказав він уривчасто. — Навіщо дзвонити? Ми просто прийдемо!

— Дурниці! — сказав полковник Смирнов, розглядаючи обличчя старого капельдинера. — Кожна людина може перемогти страх! Один раз ви вже зробили це, прийшовши до товариша Глєбова.

— Я розумію, що мене треба суворо покарати! — через силу вимовив капельдинер. — Я все розумію, громадянине… слідчий!

— Спробуйте хоч раз у житті подумати не тільки про себе! — заперечив Смирнов. — Знаєте, мені доводилося не раз бувати в небезпечному становищі. Що стримувало в мені найсильніший приступ страху? Проста думка: я виконую завдання Батьківщини. Мова йде про речі, настільки важливі для народу, що моя особиста доля вже не має особливого значення! Надто великі події і серйозні обставини, щоб я возився з самим собою. Ось коли я думав так, страх минав… Невже ви вважаєте, що зараз найневідкладніше державне завдання — покарати вас?

Старий капельдинер мовчав, здивовано дивлячись на полковника.

— Треба якнайшвидше паралізувати ворога! — відповів самому собі Смирнов, ніби не помічаючи розгубленості капельдинера. — Скажіть мені, тільки відверто, — продовжував він, — чого б вам хотілося найбільше на світі?

— Стати чесною людиною! — зітхнув капельдинер — Знати хоч перед смертю, що недаремно… Що, як усі… хоча б чим-небудь!

— А що робить чесна людина, натрапивши на слід ворога?

— Вона… Вона в глотку йому повинна вчепитися! — вирвалося з болем у капельдинера. — Знищити повинна!

— Знешкодити! — поправив Смирнов. — Карати має право тільки держава. Що ж, міркуєте ви зараз розумно. А чи можете ви довести, що бажання спокутувати свою провину у вас щире, глибоке?

— Коли б… — різко сказав капельдинер, і на обличчі його вперше з'явилися теплі відтінки живого лиця. — Коли б у мене була можливість…

Коли має відбутися наступний балетний спектакль?

Завтра…

— Як ви думаєте, прийде завтра іноземець?

— Звідки я можу знати?

— Послухайте, Воскобойников! — сказав Смирнов. — Давайте насамперед зрозуміємо один одного. Ви зробили злочин, і за нього вам доведеться відповісти за законами нашої Батьківщини. Ви зробите непоправну помилку, якщо вирішите, що я з вами укладаю зараз угоду! Але, розумієте, Воскобойников! — продовжував Смирнов, і капельдинер, не відриваючи погляду від його обличчя, слухав, уперше за багато місяців одігріваючись серцем від самотності, од відчуття нестерпного тягаря, про який нікому не можна говорити. — Розумієте, людина змінюється у своїх вчинках! От ви прийшли до Глєбова, ви зробили над собою зусилля, признались у злочині, і ви вже не та людина, яка робила злочин! Нове зусилля, новий вчинок, і зміни у вас стануть глибшими, значнішими. Це шлях, яким треба йти далеко, і шлях нелегкий. Але єдино правильний! Іншого немає.

І Воскобойников раптом зрозумів, що полковник каже правду. Чистота помислу, яка досягала у Смирнова великої сили, передалася старому капельдинерові, він зрозумів, що перед ним людина виключної чесності, і всією душею потягнувся до неї.

— Якби я тільки міг! — вирвалось у нього з таким відчаєм, що у Смирнова стиснулося серце.

— Ви можете дещо зробити навіть тепер! — сказав він. — Ми домовимось так! Ви повернетеся зараз додому і завтра, як звичайно, вийдете на роботу. Ви будете поводитись так, немов нічого не змінилося. Нехай іноземець думає, що ви, як і раніше, боїтесь його, але ж ми з вами знаємо, що це не так! Будьте обережні, ці бандити готові на будь-який злочин.

— А! Хай буде, що буде! — стомлено сказав Воскобойников. — Невже ви думаєте, що я дорожу своїм життям?

— Бачите… — Смирнов замовк, подумав і з жалем сказав: — Значить, ми з вами не зрозуміли один одного. Не дорожите життям? Але ж це злочинна і мутна дурниця! Відмовитися від права жити? Від права переробляти життя на благо людини? Це ви сказали, не подумавши! До побачення. Ми зустрінемося з вами найближчим часом.

«Не намагайтеся більш установлювати контакт з об'єктом. Небезпечно і непотрібно. Місце, де має здійснюватись операція, ви знаєте. Другого липня доставляємо для вас першу серію апаратури на ділянку, позначену хрестом на карті, що додається. Друга серія буде доставлена через чотири дні на ділянку № 2, позначену двома хрестами. Гроші і новий комплект документів додані до першої серії…»

Так було сказано в останній інструкції для Горелла, переданій Робертсом через капельдинера. Тепер вона лежала перед Смирновим.

За кілька годин капельдинер передасть кравцеві капсулу з донесенням. Чи витримає старик? Смирнов був переконаний у тому, що капельдинер не зрадить. Але він може захвилюватися, викрити себе…

Смирнов не сумнівався в щирості розкаяння старого капельдинера. Думаючи про нього, полковник чомусь завжди згадував, як три роки тому його молодший син Альошка ще в дев'ятому класі школи, падаючи з турніка, зламав ногу.

Перелом виявився тяжким, у багатьох місцях. Про те, що син його на все життя залишиться кульгавим, хірург сказав після першого ж огляду. Питання було тільки в одному — чи вдасться уникнути ампутації.

Ногу зберегли, але вкорочена, вивернута, вона перестала служити. На Альошу це вплинуло набагато сильніше, ніж думали батьки. Днями й ночами юнак лежав на спині, втупившись у стіну злими, розгубленими очима, відмовлявся бачити товаришів, одвертався, коли з ним починали говорити.

— Значить, усе-таки — доля! — люто сказав він якось уночі батькові. — Значить, проти долі не підеш!

— Бельбас! — примусив себе грубо огризнутися Смирнов, хоч йому хотілося в цей час голосно закричати і розбити вщент усе навколо себе. — При чому тут доля? Інструктор тобі казав, що без підготовки не можна вправлятися на турніку? Ні, ти не одвертай фізіономію, ти май мужність відповідати правду! Забороняв тобі інструктор одному лазити на турнік?

— Ну, забороняв… — мляво сказав Альошка і, як у дитинстві, «карнизиком» відкопилив нижню губу, щоб піймати сльози.

— А ти що зробив? — сам ледве стримуючись від сліз, вичитував синові полковник. — Спина слабка, ноги нерозвинені, він самоуком «сонце» вирішив крутити! Ти спину міг зламати, це чудо, що ти всією вагою впав на ногу! В усьому, брате, є логіка! Відмовився приймати досвід суспільства, зробив по-своєму — май мужність нести наслідки свавілля…

Так, усе це було відносно легко говорити під гарячу руку! Але півроку Смирнов ні на секунду не забував про своє горе. На вулиці, на роботі, навіть у хвилини небезпеки — іноді дужче, іноді менше — боліла в ньому думка про Альошку.

А коли він повертався додому і бачив, як схудлий Альошка, що одразу якось витягнувся, невміло стрибав на милицях по квартирі, серце починав розривати такий біль, що не завжди вистачало навіть його вміння справлятися з собою. Дружина виявилася сильнішою. В сорок другому році райком направив її завідувати дитячим будинком для сиріт — дітей фронтовиків; з того часу через її руки пройшла не одна тяжка дитяча доля, і не одна з них виправилась. Дружина поводилася так, ніби в сім'ї нічого не трапилось, і навіть у магазин за покупками посилала Альошку, як і раніше, незважаючи на його милиці. Смирнов розумів, що вона поводиться правильно, не допускаючи, щоб у душі Альошки укріпилася свідомість своєї неповноцінності, розумів — і мучився ще більше.

Думаючи про старого капельдинера, він розумів, що ця самотня людина, яка прожила складне, невдале життя, збожеволіла від болю та страху за сина і зробила злочин. Але в той же час у характері цієї людини знайшлися сили осудити себе за легкодухість і прийти з повинною. Дуже важливий був також момент, у який прокинулося в ньому почуття відповідальності, — це трапилося після випивки з кравцем, коли він відчув у словах кравця загрозу Батьківщині, загрозу народові.

Ні, старик повинен справитися.

Відклавши в сторону інструкцію, Смирнов пішов до Захарова.

Коли він ввійшов у кімнату, капітан розмовляв з якимсь незнайомим, надзвичайно засмученим хлопцем.

— Чудак ти, розумієш! — з досадою говорив Захаров відвідувачеві. — Хіба на хороші справи так гроші кидають? Чесна людина — це обов'язково трудящий, а трудящий копійку шанує! Чого ж ти раніше не прийшов?

— Та я все думав… — заїкався від розгубленості хлопець. — З одного боку, начебто нічого особливого немає. Поспішала людина, ну й попросила через світлофор стрибнути. А з другого боку, якщо розсудливо міркувати, виходить, що я гроші взяв за незаконну справу. Порушення, одним словом.

— Отже, він тобі спочатку сто дав, потім іще сто?

Смирнов кивком подав капітанові знак продовжувати розмову і сів рядом до столу.

— Спочатку він повісив мені на баранку сто карбованців, коли ще через світлофор стрибали! — старанно пояснював хлопець. Він навіть бровами рухав од старанності, намагаючись пояснити якомога зрозуміліше. — А вдруге він раптом причепився: «Обжени — мені треба подивитися, хто в другій машині сидить!» Я кажу: «Тут не можна обганяти». Тоді він знову сотню на баранку вішає…

— І ти обігнав?

— Обігнав… Чого ж я тепер відмовлятимусь? Винен у цьому ділі. Мені й батько сказав: нехай вони там як хочуть, а ти кажи все, як було…

— Виходить, ти з батьком радився? А хто такий твій батько?

— Теж шофер. Тільки він на грузовику, хліб возить. Він, значить, з'їздив до свого брата, до мого, значить, дядька, порадитись, і дядько теж сказав: «Нехай Борис зараз же йде, куди треба, і все розповість, — каже. — Хіба мало різних людей є? При теперішній міжнародній обстановці від них усього можна чекати…»

— Отже, і з дядьком радились… А дядько хто ж буде?

— Викладач військової академії. Артилерист. ©

— Гроші у тебе цілі, ті, що цей тип дав?

— Аякже, цілі! Мені батько одразу сказав: «Поклади і не чіпай тих грошей!» Ось!

— Добре! Отже, давай ще раз усе по порядку. Спочатку ти одвіз його на Велику Грузинську.

— Еге ж! Він, значить, спочатку до мене сів, на друге сидіння. А коли ми на Велику Грузинську завернули, перша машина під'їхала до будинку і зупинилася. Клієнт вийшов, почав розплачуватись. Друга машина пройшла мимо, не зупиняючись, і мій, значить, каже: «їдь за другою!» Ну, я потягнув за другою машиною. Тепер клієнт із другої машини на ходу зіскочив і вже нам назустріч іде. Я його в кабіні помітив, коли машину обігнав, такий собі юнак, у білій тенісці, волосся світле. А зараз він іде нібито прохожий. І ось тут мій, немов кіт, через сидіння назад перескочив і в заднє скло дивиться…

Я йому, звичайно, кажу: «Громадянине, що ж це ви, наче й не п'яний, а дозволяєте собі!» Він промовчав, і я чогось теж змовчав, вирішив не заводитися з ним… Потім він командує: «Завертай зараз же назад!» Я розвернувся, поїхали назад. Таксі, яке було першим, стояло ще біля будинку, клієнт усе ще розплачувався, мабуть із здачею не могли розійтися. Ну, ми проїхали мимо, вийшли на Пресню, і тоді мій каже: «Добре, давай до Ермітажу!..» Я одвіз його в будинок двадцять сім біля Ермітажу…

— А чому ти будинок запам'ятав? — спитав капітан Захаров.

— Чорт його знає! Коли від'їжджав, узяв та й подивився для чогось на дощечку з номером. Ну от. Спочатку я ніби навіть задоволений був, — от, думаю, дві сотні за якихось двадцять п'ять хвилин заробив. А потім чогось почав хвилюватись… Увечері батькові розповів, він каже: «Дурень ти і паразит! Відняли б, — каже, — у тебе права на півроку за порушення, от тоді й живи на ці дві сотні…» Після цього три дні нічого не говорив. Потім сказав, що треба до дядька з'їздити, порадитись. У неділю з'їздив, увечері повернувся, вилаяв мене та й каже: «Іди і все розкажи, бо при сучасній міжнародній обстановці…»

Смирнов підвівся і сказав Захарову:

— Коли закінчите з товаришем, зайдіть до мене.

У дверях він знову почув сповнений досадою голос капітана Захарова:

— Чудак ти, більш нічого! Де ж ти раніше був?

Смирнов зачинив двері.

Відпустивши шофера, капітан Захаров зайшов до Смирнова і потім, не затримуючись у нього, пішов з відділу..

Він повернувся через день і поклав на стіл Смирнова дві фотокартки — Юлії і Горелла.

— Живе у цієї громадянки. Прописаний як Клебанов Костянтин Іванович.

— Та-а-ак!.. — зосереджено протягнув Смирнов, розглядаючи фотографії. — Шофер пізнав? Ну що ж, тепер можна спокійно чекати відповіді з Челябінська. Новин для нас у ній не буде. Ви не розкрили себе?

— Все благополучно, товаришу полковник! Ручаюся, що вони не підозрівають, коли і як їх сфотографували.

— Це дуже важливо. У мене на вас серйозні види, Олексію Даниловичу! — повільно промовив полковник, розминаючи папіросу в пальцях. — Ви повинні йти у відпустку?

— Повинен був, Гарасиме Миколайовичу! Нічого, почекаю.

— Родина ваша у матері в селі?

— Так… Літо ще тільки почалося. Встигну, Гарасиме Миколайовичу.

— Я думаю, що встигнете. Навряд чи операція затягнеться. Передайте всі поточні справи капітанові Берестову. Ні про що стороннє більш не думайте. Треба в кулак зібратись, Олексію Даниловичу!

— Зрозуміло, Гарасиме Миколайовичу. Дозвольте йти до Берестова?

— Так, виконуйте. Скажіть йому, коли прибуде повідомлення з Челябінська, нехай подзвонить мені додому. Я приїду.

Повідомлення з Челябінська прибуло того ж вечора. В ньому було сказано, що інженер Клебанов Костянтин Іванович справді працює головним інженером ремонтно-механічних майстерень, але у відрядження до Москви не виїжджав, перебуває на місці. Горбачови пам'ятають По-номарьова і ставляться до нього дуже добре. Подруга Соні Горбачової, Валя Макарова, вчиться у Челябінську, вступати на фізичний факультет не думає, і, головне, Горбачови ніколи не дозволили б собі просити рекомендаційний лист для вступу в інститут «по блату»…

Надійшла також довідка з Ленінської бібліотеки, з якої Смирнов довідався, що Георг Білліджер протягом кількох днів вивчав челябінську газету.

Так зв'язалися, нарешті, в струнке ціле розрізнені обривки відомостей.

Тепер уже не тільки було ясне обличчя Горелла, а й стали відомі імена його керівників, відома навіть адреса диверсанта.

Що ж, мабуть, усе вже зроблено.

Лишилося розповісти про останній, заключний епізод із недовгих пригод шпигуна і диверсанта Горелла на нашій землі, і повість закінчено.

Насправді ж усе багато складніше.

Від Робертса, Білліджера, Горелла та кравця, можливо протягнулися злоякісні паростки, які ведуть до ще не викритих зрадників. Викрити їх і піймати на гарячому керівників — таке завдання розвідника.

Ось чому генерал, відмітивши на карті будинок біля Ермітажу значком, кинув олівець і сказав Смирнову:

— Ну що ж, Гарасиме Миколайовичу! Мабуть, почнемо! Отже, ви пропонуєте кандидатуру капітана Захарова? У мене заперечень немає! Згоден!

Горелла до нестями дратувала Юля.

Давним-давно минув той час, коли близькість із жінкою примушувала його відчувати щось, крім тяжкого напруження. Він сходився з жінками тільки тоді, коли це було потрібно, і поривав у ту секунду, коли втрачав діловий інтерес.

Але через якийсь проклятий збіг жінки завжди шукали близькості з Гореллом. Для нього це було і благо і нещастя. З допомогою жінок він здобував найбільші свої перемоги, і вони ж завдавали йому багато ускладнень і клопоту.

Ось тепер Юля. Вона все плакала. Вона підозрівала і ревнувала його, намагалася вистежувати і довела до того, що Горелл уже ледве стримувався в її присутності.

Горелл намагався заспокоїти Юлю подарунками. Кілька разів він приносив їй цінні речі: каблучку, золотий годинник, сережки.

— Тварина! — кричала Юля, кидаючи годинник на підлогу. — Чого ти не скажеш, як мені далі жити? Тридцять два роки! Що далі? У мене ж життя пропадає, розумієш ти це чи ні? Я хочу бути, як усі, людей бачити! Чого у нас дома люди не бувають? Чому ти не можеш, як усі?

Горелл не розумів, чого їй треба. Він робив усе, що до цього часу влаштовувало найвимогливіших жінок. «Признавшись», що він спекулянт, Горелл перестав обмежувати себе в грошах. Юля могла тепер витрачати майже стільки, скільки хотіла… Чого ж іще?

— Чому ми ні до кого не ходимо? — кричала Юля. — Де твої батьки? Чого не розкажеш про себе? Криєшся? Покинути мене хочеш, так?

Горелл скрипів зубами і вигадував для неї ще одну біографію.

Звичайно, він давно б пішов від неї, але дуже вже зручною була ця маленька, добре ізольована квартирка з трьома, як установив Горелл, виходами. Незважаючи на малюсінькі розміри, в ній були чорний і парадний ходи, а вікно в кухні лише на метр піднімалося над дахом сусіднього двоповерхового будинку, який виходив до того ж у провулок.

Справа, задля якої він прибув сюди, наближалася до кінця.

Робертс повідомив, що переправляє першу серію апаратури.

Другого липня, як і було наказано в інструкції, група іноземців вирушила на пікнік у передмістя Москви. Тільки два чоловіки знали про мету пікніка — Робертс і Білліджер. Усі інші щиро раділи можливості подихати свіжим повітрям, випити за рахунок Робертса і потанцювати на зеленому лужку.

Прибувши на місце, Робертс завів свою машину в кущі. Мадж і місіс Робертс за допомогою шофера з другої машини розіслали на траві килими і дістали посуд та продукти.

Чоловіки нарізали гілок, щоб підкласти під килими, і розчистили лужок для танців.

Це був справжнісінький веселий пікнік. Спочатку всі випили за здоров'я рідних там, дома. Згадали студентські пікніки. Дружина Робертса докладно розповіла, як вони провели свій медовий місяць, подорожуючи по містах Європи, оглядаючи собори. Робертс повідомив, що він зараз пише книгу про собори Англії, Мадж з ентузіазмом підхопила, що вона передруковує глави з цієї книги і часто не може витримати, кидає друкувати і читає наступну главу до кінця, так зворушливо і цікаво розповідає автор про собори. Білліджер сказав, що хотів би провести свій медовий місяць на яхті, він завзятий яхтсмен — це спадкова пристрасть у їх родині: він почав під керівництвом батька з того, що побудував легку яхту. Дружина Робертса зауважила, що для медового місяця Білліджерові було б непогано знайти спочатку жінку, і очима підказала Мадж, щоб вона ще поклала Білліджерові крабового салату. Мадж почервоніла і слухняно взялася за ложку. Випили за майбутнє весілля Білліджера.

Робертс завів патефон. За кілька хвилин усі танцювали, сміючись і ковзаючи по траві. Мадж почала навчати Білліджера танцювати самбо, та незабаром Робертс відкликав його до своєї машини. Мадж почала було танцювати з шифрувальником, але дружина Робертса похитала головою і очима показала їй в сторону машини, майже схованої в кущах, де возилися над чимсь Білліджер і Робертс. Мадж покинула шифрувальника і слухняно попрямувала до Білліджера, але на півдорозі її зупинив голос Робертса.

— Ми трохи зайняті, Мадж! — сказав Робертс зовсім службовим тоном. — Містер Білліджер допомагає мені розібратися в одній технічній трудності. Не йдіть сюди, ми в трусах, ми роздяглися, щоб легше було возитися біля машини…

Мадж почервоніла і повернулася на лужок. Випили за Білліджера в трусах.

Пікнік був у самому розпалі. Почали перекидатися на траві, інсценували бій биків. Співали хором російські пісні.

Робертс і Білліджер усе ще возилися біля машини. Білліджер маленькою лопатою копав яму, зсипаючи кожну жменю землі рядом на місце, спеціально очищене від листя. Коли яма стала глибшою, сер Робертс швидко передав йому невеликий шкіряний чемоданчик, не більший ніж ті, з якими ходять футболісти і балерини. Білліджер теж швидко втиснув його в яму і почав закопувати. Потім вони акуратно закрили яму зрізаною раніше кришкою з дерну, закидали листям. Покурили відпочиваючи, витерлись одеколоном, наділи штани і повернулися на лужок.

— Не розумію, любий, куди ти сховався! — ображено сказала дружина. — Адже тут немає балету!

— Так!.. — з жалем погодився сер Робертс. — Тут немає цих чарівних створінь. У вісімнадцятому столітті були надзвичайно поширені балетні пасторалі на свіжому повітрі. В парках! Уявляю собі, яке це видовище!

— Мадж! — з тихою лютістю сказала дружина сера Робертса. — Затанцюйте моєму чоловікові буггі-вуггі. Це майже те ж саме!

Мадж ніяково посміхнулась і встала.

А через два дні тут же влаштували пікнік Горелл і Юля. Горелл сам запропонував поїхати за місто на знак примирення. Юля хотіла взяти на весь день машину. Горелл відмовився. Він заявив, що вони поїдуть поїздом, — так приємніше, по-студентському.

— А я хочу на машині! — уперто наполягала Юля. — Пішки я не піду. І що це за пристрасть лізти в якусь глушину? Поїдемо, як усі нормальні люди, в Хімки, в ресторан!

Бачачи, що йому не вдасться відрадити Юлю, Горелл вилаявся і «признався».

— Мені треба товар узяти! — грубо сказав він. — Лак закордонний! Тепер ти розумієш?

— Розумію! — злісно сказала Юля. — Хіба ти що-небудь зробиш просто так? Від душі? Як усі люди?

«Гаразд, — у думці сказав собі Горелл. — Колись я все-таки уб'ю її. Коли йтиму назовсім. Задушу, причому повільно».

Від цієї думки йому одразу стало легше, він поцілував Юлю і застебнув їй туфлі. Вона ставала все товстішою і не любила тепер нахилятися.

Горелл взагалі дуже легко орієнтувався, до того ж Робертс переслав йому точний план, і він легко вийняв із дерну чемоданчик, поклав його в рюкзак і одразу ж почав квапитися додому.

Дома він напоїв Юлю, а коли вона заснула, вийшов на кухню і розкрив чемоданчик.

Зверху лежали гроші і документи. Під ними — частини приладу, загорнуті в чорну замшу. Горелл знав цей прилад; розгорнувши невеличкий пропелер, він глянув на фіолетовий блиск металу і похитав головою. Втікати буде важко: ця штука поставить на ноги багато небезпечних для нього людей.

Тепер лишалося одержати вибухівку, і можна буде розпочати диверсію.

Горелл замкнув чемоданчик у шафу і ліг спати.

Спав він спокійно.

Вранці несподівано прийшов кравець.

Увійшовши в передню, він оглянувся і спитав, чи немає в домі сердечних крапель, він забув узяти з собою нітрогліцерин, а почуває себе погано…

— Ви що, збожеволіли? — злісно спитав Горелл, витіснивши його на кухню і зачиняючи двері кухні перед носом Юлі. — Хто вам дозволив ходити до мене?

— Є термінове повідомлення! — сказав кравець, мацаючи свій пульс. — Думаєте, цікаво йти до вас? А якщо у мене трапиться інфаркт? Ось, візьміть!

Він всунув у руку Горелла капсулу і пішов. Юля рвалася в кухню, Горелл відчинив їй двері, а сам замкнувся у ванній. Ставши на табурет, під лампочкою в лупу він прочитав позачергове повідомлення Робертса.

«Міняємо зв'язкового. Перша зустріч за містом, карта додається, сьомого липня о дванадцятій дня. Про дальше домовитесь особисто».

«Ідіотство! — майже вголос промовив Горелл. — Міняють зв'язкового! Невже старик погорів? І в такий час, коли залишилися лічені дні!»

Ніщо не викликало в Горелла такої люті, як несподівана зміна зв'язкових.

По-перше, це означало додаткове тріпання нервів. Безпосереднього зв'язку з керівництвом немає. Перевірити повідомлення немає змоги. Чи довірятися новому зв'язковому? А що, коли провокація?

І, як на зло, в цей же день довелося їхати по вибухівку.

Після півторагодинного переїзду в електричці Горелл і Юля добралися, нарешті, до місця, вказаного на карті Робертса. На траві ще виднілися залишки від другого пікніка. Юля постелила плащ, лягла навзнак і почала розглядати розмиті хвилясті хмари.

— Як багато неба! — сказала вона Гореллу. — Іди сюди, подивись разом зі мною! Яке воно чисте і велике…

Горелл мовчав. Він курив і бродив по кущах, прощупуючи носком правої ноги грунт, шукаючи кусок підрізаного дерну.

— Не хочу я мандаринового саду! — сказала журливо Юля. — Нехай сосонки будуть, аби дома, в Росії… І навіщо нам цілий будинок? Все одно дітей нема. Купимо півдачі де-небудь під Москвою, і досить… Сусіди за стіною будуть…

— Помовч! — різко сказав Горелл. Він тільки що відчув, як зсунувся під ногою трав'янистий покрив. — Можеш ти помовчати хоч трохи?

Повертались вони додому вже присмерком, втомлені і мовчазні. Юля з жахом питала себе, навіщо їй цей чужий злобний чоловік. Ніби вгадавши її думки, Горелл нахилився і спитав:

— Втомилася? Нічого, скоро прийдемо.

Юлі стало ще страшніше. Як ніколи гостро вона відчула, що за теплою інтонацією його голосу немає почуття. Нічого немає, порожнеча… Що ж це таке? Як далі жити?

А Горелл, відкинувшись на спинку сидіння, думав про зустріч з новим зв'язковим. Що ж, може, Робертс просто страхується? У Горелла якось був випадок, коли підмінили зв'язкового тільки через те, що він надто багато знав. Мабуть, і тут так само.

Про зустріч із Пономарьовим Горелл не думав. Сам Пономарьов не справив на нього особливого враження… Горелл цілком точно відчув, що зв'язатися з ним неможливо. Цей бритоголовий, курносий чоловік з дуже світлими голубими очима зараз весь захоплений якимись своїми подіями і думками, і йому не до нових людей. Горелл відчув також, що Пономарьов надто насторожений, насторожений і напружений… Ні, з ним одно необережне слово може наробити багато клопоту…

Отже, перша частина завдання відпадає. Дізнатись про роботу Пономарьова не вдасться. Не треба рискувати найголовнішим!

Проблема, над якою працював Пономарьов, також мало турбувала Горелла. Він вважав, що безглуздо піклуватися про здоров'я людини, приреченої на смерть. Все одно в найближчі п'ять років доведеться знищити дуже багато людей, навіщо ж витрачати гроші і силу на лікування хвороб? Безглуздо!

Повернувшись додому, Горелл знову напоїв Юлю і, поклавши її спати, пішов у ванну оглядати другий чемоданчик.

У футлярі з чорної замші лежали великі кубики маси, ізольовані оболонкою з особливого свинцевого сплава. Коли прилад буде складено, він підніметься в повітря, досягне заданої висоти, заданої точки. Кубики зависнуть на підвідному пристрої, в потрібний момент кігті зчеплення розімкнуться, звільнять ізоляційну оболонку, вона впаде, і тоді станеться вибух, сила якого змішає все — цеглу, скло, бетон і людей.

Акуратно застебнувши замшові футляри, Горелл уклав кубики і замкнув чемоданчик у шафі.

Цю ніч він спав неспокійно. Заважала думка про нового зв'язкового. Вона застряла, як колючка, і нила десь біля мозочка.

Капітан Захаров прокинувся раніше, ніж звичайно. Він примусив себе повернутись на другий бік і заснути. Це довго не вдавалось. Нарешті, він задрімав, і в ту ж хвилину мати труснула його за плече і сказала:

— Льошо, уже час… Чого це ти сьогодні на роботу не встаєш?

— Ага, — пробурмотів Захаров, борючись зі сном, — мені сьогодні пізніше треба. Зараз!

Він добре розітерся мочалкою під холодним душем і сів снідати, не дозволяючи собі думати про те, що через півгодини він піде з дому на небезпечне бойове завдання. Власне, про що зараз думати? Все вирішено з Гарасимом Миколайовичем.

З досвіду Захаров знав: чим буденніше, спокійніше поставишся до справи, тим вона легше вдається.

Якщо йому не вдасться добитись від себе урівноваженого стану, нічого не вийде!

Але він доб'ється.

Захаров з'їв цілу сковорідку картоплі, запеченої, як він любив, зі сметаною і маслом у духовці. Полагодив матері електричний утюг. Почистив чоботи, хоч він повинен був сьогодні йти в цивільному. Витріпав килимок.

Усі ці дрібні хатні справи розсіяли його думки і привели, нарешті, в той спокійний, урівноважений стан, якого він добивався.

Телефон мовчав. Але Захаров знав, що полковник уже у відділі і, так само як і він, скоса поглядає на апарат, розуміючи, що дзвонити безглуздо! Нового нічого не скажеш, тільки вдариш один одного по нервах.

— Листів немає, мамо? — спитав Захаров, хоч знав, що листів нема, виходив на площадку сходів і дивився в отвори поштової скриньки.

— Немає, Льошенько. Так позавчора ж був. Оля писати не любить. Хіба що через тиждень тепер прийде…

«Нічого, звикне, то й полюбить! — думаючи про дружину і матір, вирішив Захаров. — Винен, звичайно, занадто самостійний характер Олі. Вона хоче все вирішувати і робити сама!» У всіх родинах дітей виховують бабусі, якщо вони є. Оля заявила, що відбавить дочку в дитячий садочок, а дома виховуватиме сама. Баба ходить навколо з повними очима сліз і мовчить, бо Захаров при першому ж натяку на сімейний конфлікт заявив, що ні материна, ні Олина дудка йому не підходить, він буде у всіх випадках поводитися так, як велить совість. «І не жалійтесь одна на одну, і не ходіть до мене з претензіями…» сказав він і, треба сказати, тримається з тих пір досить твердо.

Коли Оля виїздила в село, бабуся ночами не спала, переживала — як же мале справиться з порогами в хаті! Вже певно гуль наб'є! Потиличкою б не впала! Оля написала, що з першого ж дня в селі вони почали вчитись переходити пороги. І тепер освоїли завдання, уже переступаєм, тільки іноді сідаєм верхи на поріг. Ні, звичайно, у Ольги система правильна! Мама певно цілими днями перетаскувала б Аську через цей самий поріг на руках!

— Льошо, ти що?

— Іду, мамо! Бувайте здорові! Повернусь, як завжди, якщо затримаюсь на роботі, подзвоню!

Захаров насунув на ліве око м'який сірий капелюх і вийшов.

Дивно, як змінюється людина, одягнувши цивільне вбрання. В лілуватосірому костюмі, в різьблених сандалях Захаров зразу став схожим на актора. Він і йшов тепер якоюсь особливою ходою, широко розвернувши плечі, ледь пружинячи і похитуючись.

У зубах він покусував янтарний мундштук, очі звузились, губи розпливлися, втративши попередню форму.

Тепер він уже не думав про те, що через годину зустрінеться з чужаком вовчої породи.

Зміна зв'язкових завжди дратує. Він довго придивлятиметься до Захарова і прощупуватиме його запитаннями. Так вони поговорять, і кінець кінцем Горелл повинен буде заспокоїтись. Повинен за всяку ціну. Заспокоїтися і розповісти Захарову про свої плани. Попросити допомоги.

І найголовніше — те, заради чого посланий Захаров, — треба спонукати Горелла скористатись його резервним зв'язковим.

Такий, як Горелл, обов'язково повинен мати дві нори. Десь у місті є зрадник, зв'язаний з ворогами, його адреса і пароль були повідомлені Гореллу в останню хвилину перед засиланням на нашу землю. Горелл може скористатись його допомогою тільки в хвилину найбільшої небезпеки, коли не буде більше засобів триматись на поверхні самому…

Такий, як Горелл, міг і сам пустити злоякісну парость. Треба виявити її! Треба ввійти до нього в довір'я, стати його помічником, посередником, правою рукою. Все це дуже непросто.

Якщо Горелл учує недобре — другого побачення не буде. Більше того, з цієї хвилини Горелл уже нікого не підпустить до себе. Обірве всі зв'язки, скаламутить воду, піде на дно, в баговиння, і буде там відлежуватись, ждатиме нагоди вийти. Може втекти!

Можливо також, що Горелл піде з побачення один. Судячи з того, як він розправився з Окуневим, можна напевно сказати, що Горелл з ворогами не церемониться.

А Захаров має право тільки захищатись! Знищити Горелла зараз не можна. Він став ніби ключем до ряду питань. Ні, Захаров не має права сьогодні помилятись!

«Нічого, постараємось справитись! — сказав собі в думці Захаров ще вчора ввечері. — Треба справитись!»

Захаров ще здалеку помітив Горелла — чужак стояв за деревом в алеї старих сріблястих беріз, що зрослися кронами. Тут було зручно розмовляти, безлюдно і тихо.

Звичайне людське око не побачило б Горелла — він стояв, щільно притиснувшись до стовбура берези, і його білий плащ зливався з корою. І Захаров «не помітив».

Він вставив у янтарний мундштук сигарету, відшукав у кишені сірники, закурив, повернувся до стежки і обережно поглянув: «Чи не йде той, до кого він прийшов на побачення». Захаров викурив більше половини сигарети, коли Горелл злегка кашлянув.

Уже без награвання Захаров здригнувся. Він не почув, як підійшов Горелл.

Горелл мовчав і розглядав Захарова.

— Я приїхав з Ленінграда, — нерішуче сказав пароль Захаров і відступив на два кроки.

— Ніколи не бував у цьому місті, — після великої паузи відповів Горелл, не зводячи очей з обличчя капітана. — Якого чорта треба було міняти зв'язкових? — запитав він, не змінюючи інтонації.

— А ви про це їх і спитайте! — спокійно відповів Захаров. — Я звідки знаю?

— Є для мене що-небудь? — запитав Горелл, не сідаючи і все ще не одводячи погляду від обличчя капітана.

Захаров мовчки подав капсулу.

— Ви знаєте, про що тут говориться? — запитав Горелл, підкидаючи на долоні резинову трубочку.

Замість відповіді Захаров мовчки здвигнув плечима.

— Як ви зустрічаєтесь із шефом? — поцікавився Горелл.

— А вам яке діло? — Захаров сплюнув і почав вибивати мундштук об стовбур берези, що поросла бархатистими голубуватими смужками моху.

— Що вам ще доручили передати мені? — допитувався Горелл.

— Він звелів робити все, що ви скажете, — неохоче сказав Захаров. — Більше я нічого не знаю.

Знову Горелл промовчав.

Новий зв'язковий йому сподобався. Вже добре, що не боягуз. Не допитливий. Поки що ясно одно — це серйозна людина. Але на чию дудку він грає? Сам Горелл був надзвичайно схвильований і чекав, чи не проявиться в новому хоча б мізерний слід напруження, того особливого, добре відомого йому напруження, з яким зустрічаються два розвідники.

Можна замаскувати його як завгодно і чим завгодно, але воно обов'язково проявиться, і перемагає в таких випадках той, хто перший уловить його в другому.

Горелл знову і знову вдивлявся в Захарова. А той, як і раніше, стояв, притулившись до стовбура берези, гриз янтарний мундштук і жмурився від сонця.

Горелл мовчав. Ні, нехай тепер заговорить оцей новий, хоч про що-небудь та спитає! Запитання — це дуже важливо! У запитанні іноді проявляється вся людина!

Захаров усе мовчав.

Хлопчик років п'яти показався на алеї. Босий, у сірих штанцях, що трималися на одній підтяжці, він діловито біг підтюпцем, розмахуючи великою консервною банкою на дротяній дужці. Він поспішав у якихось своїх, важливих справах.

— Ей! — ліниво гукнув на нього Горелл. Хлопчик спинився і, не припиняючи свого заняття, втупився очима в Горелла і Захарова.

— Хочеш цукерку? — спитав Горелл і усміхнувся.

— Давай! — зневажливо погодився хлопчак, звернув із стежки і затюпав до Горелла.

Горелл ступнув йому назустріч, а коли вони зблизились, він викинув уперед ногу і носком ноги сильно ударив хлопчика в бік. Загриміла, відкочуючись, банка. Хлопчик не скрикнув. Приголомшений ударом, він лежав на спині, худенькі груди його важко піднімались і опускались, і з кожним віддихом шкіра туго обтягувала реберця.

Горелл оглянувся на Захарова і, не відриваючи погляду від обличчя капітана, зробив крок до хлопчака.

— Назад! — різко сказав Захаров. — Не чіпайте дитини!

Та Горелл раптом втратив усякий інтерес до хлопчака. Він повернувся до нього спиною і з новим виразом вдивлявся в Захарова.

— Тікай! — сказав Захаров хлопчикові. — Чуєш? Швидко!

Без жодного звуку хлопчик перекотився на животик і на колінах і руках відповз убік. Потім насилу звівся на ноги і, притримуючи руками бік, все так само мовчки зашкандибав по стежці і незабаром зник за деревами.

— Отже, ти нічого не знаєш? — усміхнувся Горелл в обличчя Захарову.

Захаров мовчав.

Він зрозумів, що програв бій.

Ось вона, поразка! Сталося те, про що він не думав серйозно. Не смів навіть припустити про поразку!

— Що ж тепер? Як бути далі?

І «купив» же його Горелл старим способом, з метою провокації вдавшись до мерзенного вчинку. На цьому вже «горіли» наші розвідники.

Ні, Захаров нічого не міг з собою зробити! Він не міг допустити, щоб тварина вбила дитину! І виказав себе!

— Тихо, тихо! — пересторожливо сказав Горелл, помітивши, що м'яз на правій щоці Захарова здригнувся.

— Виходить, ти, сволото, хотів обдурити мене! — повторив він і, випроставши праву руку, піймав у долоню ніж, що ковзнув із рукава.

Він заніс руку і метнув короткий, важкий ніж.

Тікаючи, Горелл знав, що за ним стежать помічники Захарова. Але це його не дуже турбувало, він надто часто вислизав од погоні, щоб сумніватись цього разу.

Досадно, що прилад, вибухівка, гроші лишились на квартирі у Юлі. А втім, чорт з ними! Робертс підкине другий. Ні, ні, нічого страшного не трапилось. Звичайно, неприємно, що виникли ускладнення, але все життя Горелла — самі ускладнення, і він звик боротися з ними. Він зробив одну серйозну помилку, погодившись відправитись на футбольний матч з Юлею. Горелл був переконаний, що все почалося з тієї зустрічі з товстуном…» Нічого, все ще можна виправити. Головне зараз — стріпнути з хвоста приятелів цього «нового зв'язкового». Адже коли б не нагодився хлопчисько, Горелл довірився б йому! До того йшлося! Але чому ж все-таки важко розпізнавати в них розвідників?

Удалині за березовим гаєм загудів паровоз. Горелл прискорив ходу. Він не оглядався, він знав, що за ним стежать. Друзі покійного радянського розвідника не знають, що він, Горелл, кілька років тренувався стрибати з поїзда на поїзд. Він може вскочити у поїзд уночі і лишитись живим. У всякому разі вони зараз побачать, як це робиться.

Горелл піднявся на насип. Поїзд наближався. Горелл почекав ще кілька секунд і рвонувся вперед паралельно до руху поїзда. Найвищу швидкість Горелл розвинув якраз у той момент, коли повз нього промчався паровоз, обдавши гарячим диханням, запахами вугілля, нафти і масла…

Ось замелькали підніжки. Горелл повис на одній з них, заносячи тіло вбік, як на трапеції, потім не кваплячись, спокійно підтягнувся, сів, кілька хвилин боровся з задухою, віддихався і ще через кілька хвилин зіскочив перед самою станцією.

Вибравшись на шосе, він зупинив грузовик, що йшов у Москву, ліг у кузов на в'язки моркви і віддихався вже по-справжньому.

З Берестовим за цей час сталися такі події.

Він бачив зустріч Захарова і Горелла.

Кремезний, спокійний, може навіть трохи флегматичний Берестов завжди все робив дуже акуратно. Тому він прийшов на місце спостереження за кілька годин до строку і зумів так замаскуватися, що Горелл, який прийшов за півгодини і обслідував усю ділянку, нічого не помітив.

Коли Горелл почав тікати, Берестов, що керував групою спостереження, відправив людей за ним, а сам кинувся в інший бік, на шосе.

Він знав, що Горелл надто досвідчена людина, щоб пробувати відлежуватись де-небудь у гаю або в дачному лісі, які найближча військова частина може за першим же сигналом прочесати за півгодини густим гребінцем.

Берестов вирішив, що Горелл негайно ж відходитиме в місто по шосе, де багато людей і машин і легше сховатися.

Добравшись до того місця, де шлагбаум перекриває шосе, Берестов підійшов до сторожа біля шлагбаума, показав свій документ і сказав:

— Слухай, голубе, ми з тобою ось як домовимось! Я зараз залізу на той стовп і начебто ремонтуватиму лінію. Тепер так. Як тільки я подам сигнал, ти держиш шлагбаум закритим, поки я не залізу в машину… Зрозумів?..

— Наче зрозумів! — погодився старий.

Берестов порився в комірчині старого, взяв моток проводу, кліщі і поліз на стовп.

З цієї високої позиції йому було видно кожну машину, що під'їздила до шлагбаума. І якраз у ту хвилину, коли він більш-менш укріпився на старих гаках, забитих кимсь у стовп, на нього гукнув міліціонер.

Сподіваючись перехопити на шосе Горелла, Берестов боявся тільки одного — спізнитись. Він розумів, що Горелл намагатиметься випередити його групу. В розпорядженні Берестова не було спеціальних кігтів, якими користуються електротехніки; він ледве тримався на стовпі, щохвилини рискуючи зірватись, і до того ж повинен був весь час нахилятись, переглядаючи кузови і кабіни машин.

— Громадянине! — скрипуче сказав міліціонер, закинувши голову, жмурячись і притримуючи кашкет, — злізьте негайно.

— Навіщо? — з досадою спитав Берестов, розуміючи, що від міліціонера не так-то легко відкараскатнсь.

— Вам сказано, злізьте!

В цю мить шлагбаум піднявся, машини рвонулись уперед. Берестов скористався паузою і, нагнувшись, заспокійливо сказав:

— Товаришу міліціонер, все в порядку! Документ у мене є!

— Громадянине, вам ясно сказано — злізьте в одну і ту ж секунду! — ламким від обурення голосом сказав міліціонер.

Помітивши, що назріває конфлікт, до стовпа підійшла дівчина з кошиком запиленої зеленої цибулі. Здалека також до стовпа бігли хлопчаки, підхльостуючи себе лозинами. Поважний сивий дідусь у полотняній толстовці і яскравочервоних пластмасових тапочках спинився і почав протирати носовою хусточкою окуляри, готуючись грунтовно вивчити обставини затримання Берестова.

— Товаришу! — хрипло сказав Берестов; він майже оглух від приливу крові. — Товаришу міліціонер, я військовослужбовець, я не можу скинути вам вниз свій документ. І я не можу злізти із стовпа.

— Громадянине! Досить базікати, — твердо сказав міліціонер. — Пройдете у відділ міліції, там розповісте, які у вас такі права, щоб на стовпи зв'язку лазити!

У цей час до шлагбаума підійшла машина, навантажена морквою. В кузові на зелених в'язках лежав ниць Горелл. Берестов обімлів від радості. Він сподівався, але не смів, не міг припустити, що його розрахунок буде таким точним. Наздоганяючи поїзд, Горелл скинув плащ, але Берестов уже впізнав запилену, червонувату шкіру черевиків, коричньовий костюм, костисту потилицю — і з запалом застукав кліщами по залізному болту.

— Громадянине! — запротестував міліціонер, якому не сподобався звук ударів кліщами. — Громадянине, громадянине, припиніть зараз же бешкет!

Шлагбаум швидко опустився. Машина спинилась за кілька кроків од переїзду.

Берестов сковзнув униз і потрапив в обійми міліціонера.

— Правильно! — сказала жінка, що тільки-но підійшла з пляшечкою ліків у руці. — Отакі й лазять по дачах. Учора в Черниченка цілий окіст із льоху вкрали…

Натовп навколо стовпа розростався з кожною хвилиною. Хтось уже пояснював із знанням справи, що Берестов і є той самий злочинець, що вкрав окіст у Черниченка.

Берестов подав старому знак, і шлагбаум повільно поповз угору. Машина незадоволено фиркнула, ніби досадуючи на затримку, і пішла вперед, за переїзд.

— Відійдемо вбік! — скрипнув Берестов зубами і розкрив перед міліціонером посвідчення. Той прочитав, побагровів, скинув і знову надів кашкет, ляснув себе долонями по боках і з відчаєм звернувся до натовпу:

— Ну, що тут цікавого? Зовсім нічого цікавого нема, навіть зовсім навпаки! Проходьте, громадяни.

І винувато поплівся за Берестовим.

— Що мені тепер із тобою зробити? — шипів, ідучи поруч з ним, Берестов. — Адже я навіть зробити з тобою нічого не можу, ось що прикро! Ідол ти, і більш нічого! Як я його тепер наздожену!

— Так ви б… Ви б натякнули, товаришу капітан! — з щирим жалем бубонів міліціонер.

— Голову ти з мене стяв, з живого, а більш нічого… — втомлено сказав Берестов, уперше за день згадавши, що він курить, і закурив. — Я через тебе таку сволоту випустив!

— Хвилиночку! — вигукнув міліціонер, віддано дивлячись у вічі Берестову. — Все! Товаришу капітан — все! Хвилиночку!

Він побіг кудись за паркан і незабаром повернувся, ведучи за собою мотоцикл, наче козла за роги. Він вивів мотоцикл на шосе і гукнув Берестову:

— Сідайте в люльку, товаришу капітан! Наздоженемо! Все! Будьте певні! Коли Масютін сказав, значить точно! Все!

— Дякую, товаришу Масютін! — трохи охолонувши, сказав Берестов, виходячи на шосе. — Тільки хіба я можу його наздоганяти на міліцейському мотоциклі? У мене завдання — простежити! Та так, щоб йому це і на думку не спало…

— Можна! — із захватом сказав міліціонер. — Все, товаришу капітан! І це — можна!

Він одвів мотоцикл за паркан, знову вийшов на шосе і спинився.

— Хіба його тепер доженеш? — зітхнув Берестов, витираючи обличчя чорною від пилу хусточкою. — За переїздом надто багато роздоріж. Я це шосе знаю…

— Будьте певні, товаришу капітан! — радо сказав Масютін. — Коли б я не знав, куди машина йде, то, звичайно, наздогнати майже неможливо. А це ж машина Лешаківського радгоспу і йде в нормальний рейс на базу дитячих садків. Стій!..

Він підняв руку, і поряд з ним спинився чистенький зелений «Москвич».

— Миколо Миколайовичу! — сказав міліціонер, прикладаючи руку до козирка. — Вибачайте. Миколо Миколайовичу, як ваше здоров'я? Здрастуйте! Велике прохання, Миколо Миколайовичу, — продовжував він, не чекаючи відповіді. — Ось капітан повинен наздогнати одну машину.

— Стривайте, товаришу Масютін, — почав незадоволено Берестов. — Навіщо ви…

— Товаришу капітан, коли б я не знав людей у своєму районі, тоді інша справа! — рішуче сказав міліціонер. — Микола Миколайович — надійна людина, культурний, архітектор, споруджує будинки. Це ж мій район, невже я своїх людей не знаю! Хвилиночку, товаришу капітан, я вас зараз сам на слід виведу! Коли Масютін сказав…

Він знову побіг по мотоцикл, привів його і скочив у сідло.

— Сідайте, товаришу капітан! — лаконічно сказала людина за рулем і відчинила дверки машини.

Збоку з оглушливим тріском, охоплений, мов полум'ям, ентузіазмом і каяттям, вилетів уперед Масютін. Він оглянувся, зробив привітний і підбадьорливий жест рукою і знову пригнувся до руля.

Берестов мало вірив обіцянкам Масютіна. Але міліціонер упевнено вів свій мотоцикл по шосе, час від часу повертався і кивав тим, що сиділи в машині.

Іноді він, мов жук на ниточці, виривався далеко вперед, перетворюючись у темну точку, і знову вертався до машини з оглушливим тріском, залишаючи вздовж кювету смугу чорносинього диму.

І раптом Берестов упізнав вантажну машину попереду!

Вони порівнялись. Так, це вона! Ось вона, пляма вапна на борту! Покривлені дверки кабіни і вигорілий синій у білу смужку рукав шофера. Та чи в кузові ще Горелл? Він міг зіскочити під час погоні! Щоправда, Берестов уважно стежив за шосе, але все-таки!

Вантажна машина зупинилась біля воріт продуктової бази дитячих садків приміського району Москви.

Шофер нетерпеливо сигналив, вимагаючи відчинити ворота. Берестов на ходу відчинив дверки і, не встигши навіть подякувати власникові машини, вистрибнув на шосе.

«Москвич» покотив далі, а Берестов розлігся на скаті кювету; прикривши кепкою обличчя. З-під козирка він побачив, як Горелл підвівся в кузові і, вхопившись довгими руками за борт, вискочив на шосе.

— Тварюка! — з обуренням сказала жінка, проходячи повз Берестова з оберемком кошиків. — Серед білого дня пиячиш. Люди працюють, а ти що робиш, паразите?

— На свої п'ю! — з тривогою відповів Берестов, побоюючись, що жінка приведе нового міліціонера.

— Убивати вас таких мало! — щиросердо продовжувала жінка, прямуючи до воріт бази.

Зіскочивши на асфальт, Горелл обтрусився по-собачому, всім тілом, вийняв сигарети і закурив; потім він озирнувся і, переступивши через кювет за кілька кроків од Берестова, пішов через поле до стогів, де дівчата перевертали граблями важкі пахучі брили сіна, прибитого недавнім дощем.

Берестов бачив, як він підійшов до дівчат, деякий час постояв похитуючись і, судячи з голосного сміху дівчат, розповідав щось смішне. Потім він одібрав у однієї з них граблі і заходився перегрібати сіно.

Він пробув у полі кілька годин.

Берестов бачив, як дівчата пригощали Горелла, розіклавши свої запаси на білій хустці. Потім дівчата працювали, а він дрімав, притулившись спиною до стогу.

Коли почало смеркати, Горелл пішов через поле проводжати одну з дівчат, високу в жовтому, гарно пошитому сарафані. На той час Берестов перебрався під прикриття щитів для затримання снігу, складеного на краю поля. Тут його виявили діти — хлопчик і дівчинка, маленька, з товстими ніжками, з круглою бритою загорілою голівкою. Берестов почав розповідати дітям про птахів, і вони пішли полем проводжати його. Найтрудніше було пройти за Гореллом через відкритий простір поля, але допомогли діти. Берестов узяв дівчинку на руки і, продовжуючи розповідати все, що знав про птахів і гнізда, не криючись, пересік поле і ввійшов у першу вулицю, що зв'язувала передмістя з містом.

Відправивши дітей назад, Берестов учинив незаконний акт присвоєння чужої власності: знявши з огорожі велику високу корзину, він поставив її на плече і під цим новим прикриттям пішов далі за Гореллом і високою дівчиною в жовтому сарафані.

Так вони йшли довго, кружляючи в провулках, і Берестову багато разів доводилось змінювати прикриття, зовнішній вигляд і ходу.

Нарешті, дівчина привела Горелла в старий, що вже перекосився і осів, флігель на Піонерській вулиці і зникла з ним у глибокому темному під'їзді.

Берестов заліг у дворі, поблизу флігеля, в купі колод, завезених для ремонту.

Він бачив, як дівчина, вже сама, вибігла з сумкою з під'їзду і бігом зникла в воротях. «У магазин пішла!» догадався Берестов. Сутінки згущались з кожною хвилиною. Берестову треба було перевірити, чи не має флігель виходу в задній частині двору, але він не наважувався вийти із схованки — у дворі весь час були люди.

Особливо завдавали клопоту Берестову діти. З настанням темряви вони раптом почали гратися з величезним азартом, ганяючись один за одним, видираючись на штабель дров, на паркан і колоди. Щосекунди капітан ждав, що його знайдуть маленькі всевидющі очі і швидкі руки.

Час минав. Повернулась дівчина все так само бігом, несучи тепер уже важку сумку.

Нарешті, на полегкість Берестову, матері і батьки позаганяли дітей додому. Деякий час у всіх вікнах флігеля горіло яскраве світло, в розчинені вікна було чути, як дзвенять об тарілки ложки і виделки і втомлено перемовляються дорослі.

У Берестова нестерпно занило в шлунку. Останній раз вія їв близько десятої ранку, а зараз наступила одинадцята година вечора.

Заревіли діти, вимолюючи «ще півгодинки погратись», почулися шльопанці, умовляння і окрики. Наставав час сну.

На колоди, зовсім близько від Берестова, посідали дівчата.

— А може, й справді старий знайомий! — сказала одна з них. — Невже ж таки чужого, з вулиці, та в хату привела?

— Та хай їй, дурепа якась незграбна! — сказав майже дитячий голос. — Хлопці узнають, усім нам буде…

— Льолько, додому! — сердито покликав голос з будинку.

— Ма, я ще трохи! — зачастив напівдитячий голос. — Усі дівчата тут, мамо, справді, всі… Ще півгодинки…

— Додому сказано тобі! Ти що, такою, як Вірка, хочеш бути? — наполягав голос із вікна. — Додому!

— Івго, додому зараз же! Батькові скажу, що не слухаєш! — полетів окрик з іншого вікна. — Як через хвилину не прийдеш, ремінь візьму!:

— Так ото зразу й ремінь! До яких же пір, цікаво?

— Людо, де ти? Спати…

— Посиділи! — зітхнула якась із дівчат, підводячись. — Ігор хотів з гітарою прийти… А все-таки Вірка гарно «Голубку» співає. Як актриса!

— А що хорошого, що хорошого? — знову зачастив дитячий голос. — Дуже низько бере.

Дівчата пішли. Через деякий час до колод підійшли юнаки. У одного з них в руках біліла гітара.

— Пізно вже, не прийдуть, — сказав хтось із них.

— А я нікого не жду! — різко перебив той, що з гітарою. — Ще та дівчина не народилась, яку б я ждав!

— Орли, ходімо у скверик!

— Чого там не бачили? Я спати піду! — рішуче сказав власник гітари і пішов до дверей флігеля. За ним, тихо перемовляючись, пішли й інші.

Тиша тривала недовго. На колоди сіли жінки. Вони говорили неквапливо, відпочиваючи після важкого, заповненого турботами дня, втішаючись тим, що діти і чоловіки нагодовані, умиті, заспокоїлись до ранку.

Вони сиділи довго, і розмова то вщухала, то знову розгорялась навколо слова, кимось кинутого.

В кімнатах з розчиненими навстіж вікнами на різні голоси цокали і били годинники.

Звідкись із глибини будинку долинув низький жіночий голос, що заспівав «Голубку».

Жінки, не змовляючись, замовкли. Мовчання, з яким вони слухали пісню, було важким, осудливим.

— От люди бувають! — сказала, нарешті, одна з них, оглядаючись в бік будинку, звідки вже не лилася пісня. — Пускають себе на розпал. Чуже життя потішають. А від розпалу тепла нема — спалахне і погасне.

— У них вся сім'я така, — відгукнулась інша. — Василь Петрович од горілки згорів, Ганна сім'ю покинула, Федька за крадіжки на фабриці — посадили… Сама Вірка зосталась, та й та в розход пішла.

— А хто в неї сидить?

— Шантрапа якась! Хіба хороша людина з першого разу запівніч залишиться? На добраніч, сусідоньки, ноги самі додому несуть! У мене завтра всі на першу зміну йдуть. А відносно Вірки треба, сусідоньки, завтра дружніше зібратись та поговорити з нею. Не послухає по-доброму, знайдемо іншу управу. У нас діти, нам не личить бруд у домі розводити.

Берестов розумів, що йому без допомоги не справитись. Він вважав, що Горелл навряд чи залишиться ночувати у незнайомому місці. У всякому разі на нього це не схоже… Значить, у першу-ліпшу хвилину він може вийти і піти далі. Вночі, на безлюдних вулицях, освітлених місяцем, стежити за людиною одному важко.

Жінки порозходились. Одна з них стояла і наполегливо й лагідно кликала:

— Васю, Васю, пес обідраний, іди я тобі супку дам, а тоді знову підеш шаландать.

З даху сарайчика сплигнув довгий і плоский чорний кіт із зухвалими зеленими очима. З мурчанням він кинувся до жінки і заходив навколо її ніг, виляючи твердим хвостом, загнутим на кінці, мов у скорпіона.

Берестов уже знав по голосу цю жінку. З її реплік у загальній розмові він дізнався, що її кілька дорослих синів і чоловік працюють на одному заводі. Дочка — лікар, поїхала з чоловіком-льотчиком на Чукотку, і ще росте в сім'ї вихованка-сирота, що зосталась після смерті старих друзів. У розмові вона нікому не суперечила, чужих слів не осуджувала, та коли звертались до неї, твердо висловлювала свою думку.

— Ходімо додому, супку поїмо! — повторила жінка котові, і він, завищавши, першим кинувся до дверей флігеля.

— Матусю! — тихо покликав Берестов.

Жінка спинилася і огляділась.

— Матусю, підійдіть сюди, будьте ласкаві! — тихо повторив Берестов.

Жінка підійшла і з мовчазним, недовірливим здивуванням глянула на Берестова, який ще й досі лежав між колодами.

— Матусю! — сказав Берестов, не підводячи голови. — Близько од вас перебуває одна шкідлива людина. Мені її вистежити треба. Я вам дам папірець з номером телефону, куди треба подзвонити, ви йдіть зараз в автомат і акуратненько скажіть, що Берестов просить прислати людей, Піонерська вулиця, двадцять один. Все, більше нічого не треба, зрозуміють, тільки ви скоріше!

Олівцем він написав на клаптику паперу номер телефону і простяг папірець жінці. Вона взяла його руку разом з папірцем своєю сильною, теплою рукою, не випускаючи пригнулась низько, до самого обличчя, заглянула в очі і, кивнувши, не сказавши й слова, встала і пішла до воріт.

Минуло щось із півгодини.

Нарешті, Берестов помітив, що темрява в кутку воріт ніби згустилась. Берестов підняв руку і ребром монети відбив на колоді умовлений дроб. Тінь ковзнула вздовж паркана і незабаром матеріалізувалась у купі колод поруч з Берестовим.

— У флігелі! — шепнув Берестов, не рухаючись. — Схоже на те, що кімната вікнами на той бік виходить. Співали там, по звуку визначив. Перший поверх. Обов'язково треба на тому боці поставити, може втекти у вікно.

— Зробимо, товаришу капітан! — шепнула тінь. — Вам полковник наказав негайно у відділ їхати. Машина в кінці вулиці стоїть, у дворі будинку № 4. Все буде в порядку!

— Скільки вас прибуло?

— Вистачить! — запевнила тінь. — Оточимо увагою з усіх боків!

— Як Захаров?

— Погано! Ні, товаришу капітан, він од нас більше не втече. Їдьте спокійно!

Віра і її кімната не сподобались Гореллу.

Кімната була стиснута з усіх боків сусідами. Стіни її пропускали голоси. В коридорі весь час возились діти і проходили дорослі. Горелл відчував, що його відвідини привернули увагу всього будинку; він жалкував, що прийшов.

І перш ніж піти, він вирішив пересвідчитись, що за ним не стежать, обійшов двір, заглядаючи в темні кутки, вдивляючись у тіні.

Оглянув купу колод, скинутих коло флігеля.

Навкруги було тихо і безлюдно.

Горелл вийшов за ворота.

Починало світати. Темрява вицвітала в деревах, будинки і предмети ніби слабо світились у півтемряві. Горелл пішов вулицею.

Шкода, що не міг бачити в цей момент капітан Захаров, як його товариші «проводжають» Горелла! Дуже вже здорово цього разу в них виходило.

Шкода, що не бачив полковник Смирнов своїх працівників у цю тривожну, довгу ніч. У нього відлягло б від серця.

Вулиця була безлюдна. Нею йшов тільки Горелл. Для нього зараз було життєво важливим визначити, чи нема за ним переслідувачів. Од цього залежали всі його дальші плани і вчинки, доля справи і, треба прямо сказати, його власне, неоціненне життя.

Кілька разів він спинявся, вдивлявся і прислухався.

Двічі він застосовував безпомилковий спосіб перевірки. Першого разу перестрибнув через паркан і не побіг, а припав очима до щілини в дошках і довго вслухався в дихання безлюдної вулиці.

Ні, він був сам. Ні звуку, ні тіні!

Другого разу він шмигнув у ворота і знову довго вдивлявся і вслухувався.

Таки справді він був однісінький у цей білий глухий ранок.

Він вийшов з воріт і тепер уже пішов рівним кроком втомленої людини, яка з задоволенням повертається додому, на відпочинок.

А по п'ятах за ним ішли люди в огидно вологому від величезного напруження м'язів одязі, готові йти так, якщо буде потрібно, багато годин і днів, поки не замінять товариші або не буде розпорядження вийти ворогові назустріч і назавжди відрізати йому відступ.

Неправильно було б сказати, що Миша Соловйов у ці напружені для його товаришів дні нічого не робив або виконував незначні доручення.

Він працював багато і старанно, але все, що він робив, не мало ніякого відношення до Горелла. Смирнов наче забув про юнака. Нагадувати про себе було марно, і Соловйов вирішив, що він невдаха і що його життя в основному зіпсоване.

— Молодший лейтенанте! — сказав Смирнов, викликаючи одного ранку до себе Соловйова. — Відправляйтесь на цю адресу і привезіть до мене товариша Кубикова Ігоря Олександровича.

Дорогою Ігор Олександрович безперервно говорив, і все, про що він заводив мову, було новим і цікавим для Миші. І в самій зовнішності Кубикова було щось дуже молоде, привабливе.

Вони приїхали на квартиру, де мало відбутись побачення Кубикова і Смирнова, рано і ще близько півгодини сиділи вдвох. Разом з полковником Смирновим прибув якийсь чоловік. Як тільки Кубиков побачив цього чоловіка, його пухнасті світлі брови знялися вгору, і він почав захоплено усміхатись.

— Так, так, ви добре знайомі! — поспішно сказав Смирнов, помітивши вираз обличчя Кубикова. — Тим краще, мені не доведеться знайомити вас із професором Коротковим.

— Здрастуйте, Ігоре Олександровичу! — тихим, м'яким голосом промовив Коротков.

— Товариші, у нас дуже мало часу, тому їдьмо зразу ж на місце, без всяких попередніх розмов… — сказав Смирнов. — Михайле Петровичу, звернувся Смирнов до Соловйова, — ви відправитесь з нами. Візьміть у мого шофера чемодан і не випускайте його з рук. Він буде потрібен на місці. Їдьмо, товариші.

Коли вони вийшли з машини біля Петровських воріт і попрямували до Ермітажу, вони здалися б цікавому прохожому людьми, які вирішили відвідати денний сеанс кіно. Кубиков розповідав Короткову якийсь новий анекдот, той сміявся, ніяково поглядаючи на полковника, а Смирнов з цікавістю розглядав новий будинок біля Петровських воріт, який тільки-но звільнився від риштовання.

Коли дійшли до Ермітажу, Смирнов несподівано звернув до арки саду. Миша з досить важким чемоданом у правій руці не зупиняючись пройшов за полковником. Кубиков і Коротков нерішуче затоптались на місці, перезираючись, але до них підійшла людина, що розглядала афіші біля входу, і, посміхаючись, швидко сказала:

— Не затримуйтесь, товаришу Коротков! Проходьте, будь ласка!

Коротков і Кубиков перезирнулись і заспішили, наздоганяючи Смирнова.

Полковник пройшов по алеї, оглядівся, вибрав вільну лавку і сказав, сідаючи:

— Відпочинемо, товариші, кілька хвилин! Ну й спека стоїть! Виключна, я б сказав. Ви легко переносите спеку, Ігоре Олександровичу?

Кубиков не встиг відповісти, тому що Смирнов, помітивши щось, тільки йому зрозуміле, біля входу в сад, підвівся з лави і сказав:

— Пробачте, Ігоре Олександровичу, але час іти далі…

Вони ще раз зупинились, зайшовши в під'їзд, і там до Короткова і Кубикова приєднався ще один чоловік, який потім виявився прокурором району.

Миша і Смирнов пішли, Коротков, Кубиков і прокурор мовчки чекали. Нарешті, в під'їзд увійшла людина в цивільному і квапливо сказала:

— Ідіть, товаришу! Тільки тримайтесь вільніше, одним словом, начебто знайомих прийшли навідати!

Вони піднялися на третій поверх; і в той момент, коли Коротков, який виявився попереду, поставив ногу на площадку сходів, одні з трьох дверей, що виходили на площадку, відчинились і Миша Соловйов, мовчки кивнувши Короткому, запросив увійти.

— А я сподівався, що за дверима буде людина в масці! — з нервовим смішком сказав Кубиков.

— Тихше, Ігоре Олександровичу! — спинив його Смирнов, що стояв на порозі прихожої. — Прошу заходити, товариші, і не відвертати своєї уваги сторонніми розмовами. У нас мало часу.

Юлин обідній стіл був відсунутий до вікна; на підлозі, де стояли ніжки стола, Миша зробив крейдою позначку. Простір підлоги, що звільнився, він накрив білою простинею і поставив на неї два невеликі шкіряні чемоданчики, подібні до тих, з якими ходять балерини і футболісти. Трохи далі від них стояв третій чемодан, який Миша приніс із машини. Тепер він був розкритий, і у відділеннях виднілись інструменти, коробки з матеріалами, електричний паяльник, прилади.

— Товариші, — звернувся Смирнов до Короткова. — Ми зараз покажемо вам один прилад і комплект вибухівки до нього. Треба, по-перше, визначити прилад і, по-друге, знешкодити вибухову речовину. Наш інженер зараз продемонструє вам прилад.

Миша подав Кубикову і Короткову тонкі замшові рукавички без ґудзиків, на резинці. Інженер, сива людина, що вже почала повнішати, діловито крякнув, став коліньми на простиню, розкрив перший чемодан і заходився обережно знімати чорні замшові футляри з деталей.

— Ігоре Олександровичу! — звернувся полковник до Кубикова. — Ви великий спеціаліст щодо приладів. Що, ви скажете про цю штуковину?

Кубиков мовчки розглядав одну деталь за одною.

— Лупу! — уривчасто сказав він. Миша подав сильну лупу.

Інженер відкрив другий чемодан; Коротков зразу ж потягся до пристосування, що підводило вибухівку.

— Міна! — сказав він. — І досить сучасного зразка!

— Це зброя мирного часу! — кивнув Смирнов і вимушено посміхнувся.

— Що ж, давайте приступимо до вилучення вибухівки! — сказав Коротков, розглядаючи чохол на одному з масивних кубиків. — Ігоре Олександровичу, насамперед треба приготувати ізоляційні оболонки.

— Все, що потрібно для роботи, лежить у нашому чемодані, — сказав Смирнов. — З приладом ми, власне, уже розібрались. Та й вибухівку ми зуміли б самі знешкодити. Але ви, товариші, запрошені як експерти! Колись вам доведеться виступити на суді і розповісти все, що ви сьогодні бачили!

— Різці! — сказав Кубиков, скинув піджак і закачав рукави. Інженер простяг йому ящик з набором електрорізців.

Смирнов із задоволенням спостерігав за роботою Короткова і Кубикова. Тепер він розумів, чому Пономарьов, рекомендуючи їх, назвав близнятами. Смирнов зрозумів також, чому самозаглиблений, стриманий Коротков працює з Кубиковим. Доторкнувшись до приладу, Кубиков ніби на очах переродився. Він замовк. Смирнову навіть здалося, що він схуд. А найбільше здивували полковника руки Кубикова. Інструменти, потрапляючи до нього, робились ніби продовженням пальців, і розміри нової ізоляційної оболонки, яку він тут же змайстрував, точно збіглися з оригіналом, хоч Кубиков і не вимірював його.

Інколи він перемовлявся з Коротковим лаконічними зауваженнями, півфразами, напівжестами, і важко було визначити, хто ж із них ведучий у співдружності. Ні, це було абсолютне поєднання ученого і конструктора — вони однаково мислили, тільки Коротков виражав свою думку в цифрах і формулах, а Кубиков мислив у металі, склі, пластмасі, дереві. І полковник з насолодою людини, яка вміє цінити працю і талант, стежив за цим чудовим дуетом.

Одного разу Коротков зупинився і розгублено подивився на Смирнова.

— Гарасиме Миколайовичу! А як же ми вкладемо все це назад у чемодан? Я ж забув, як були розміщені деталі! А ці речі мають свій суворий порядок.

Інженер посміхнувся і простягнув Короткову збільшені фотографії відкритих чемоданів.

— Фрези! — кинув Кубиков. Інженер подав йому другий футляр. Кубиков відкрив, ніби по струнах пробіг, обмацуючи шліфувальні пристосування; до його пальців приросла маленька кругла пластинка, і Ігор Олександрович заходився зашліфовувати тільки що запаяний шов на ізоляційній оболонці.

Десь на підлозі задзвенів телефон.

— Слухаю! — відгукнувся Смирнов. — Дивиться у вікно? Нехай дивиться! Тільки б не покликала когось. Як там машина, надійно стоїть? Так, скоро будемо закруглятись, — і він поклав трубку.

— А оця штука, — вперше за весь час заговорив прокурор, з цікавістю стежачи за всією процедурою вилучення вибухівки, — штука тобто, не може вибухнути?

— Стілець, на якому ви сидите, також у певних умовах може вибухнути, — процідив крізь зуби Кубиков, шліфуючи замшовою подушечкою місце, де тільки що був шов, а зараз сяяла рівна металева поверхня. Інженер запаював шов на іншому кубику, з якого вибухівка була вже вийнята, а її місце замінила безневинна мастика, яка вагою і виглядом нічим не відрізнялась від вибухівки.

— Ні, я не з почуття страху питаю, просто цікаво знати… — червоніючи виправдувався прокурор.

— Може, Федоре Івановичу, може! — діловито підтвердив Смирнов. — Ось бачите, яку механіку наш «підшефний» у центрі Москви тримає! Наглядати за ним ми, звичайно, наглядаєм, а все-таки застрахуватись від випадковостей треба. Ось він сьогодні пішов з дому надовго, ми й скористались нагодою… А ви, Федоре Івановичу, не дали мені дозволу провести цю операцію, довелось вище начальство запитувати!

З цієї хвилини мовчання прокурора набрало героїчного характеру. Через п'ятнадцять хвилин Смирнов вирішив, що реванш за зайві турботи, яких йому завдав прокурор, взято.

— Коли б хоч один шанс був за те, що штука вибухне, Федоре Івановичу, ми б її отут у свій посуд не пересаджували… Адже, крім нас, люди навкруги! Знайшли б спосіб ізолюватись!

— Та ні, я просто з цікавості! — полегшено сказав прокурор.

— Добре! — з задоволенням сказав Кубиков і почав обережно натягувати замшовий чохол на приготований кубик з мастикою. — Тепер хоч куди!..

— Товариші, ви тільки глядіть не переплутайте! — затурбувався Смирнов, але Коротков усміхнувся і показав йому вилучений запаяний кубик, — відмічений жирною чорною цифрою «1».

— Коли б Ігор Олександрович міг помилятись, — сказав він посміхаючись, — нас би з ним давно на світі не було…

Знову задзвонив телефон.

— Слухаю! — відгукнувся Смирнов. — Послала двірника за слюсарем? Ну, затримайте його хвилин на двадцять яким-небудь ввічливим способом… Дійте!

— Закругляйтесь, товариші! — сказав полковник, і інженер почав акуратно укладати прилад у чемоданчик, уточнюючи кожний рух по фотографії. Вилучену з приладу вибухову речовину інженер упакував в окремий ящик.

— Експерти можуть бути вільні, — сказав Смирнов, дивлячись на годинник. — Товаришу Коротков, вас зараз проведуть до Ермітажу, там стоїть наша машина. Ми ще затримаємось тут хвилин на п'ятнадцять! Акт експертизи оформимо завтра, я вам подзвоню. Велике вам спасибі, товариші! — і, повернувшись до Миші, сказав: — Проведете і йдіть у відділ, тут ви більше не потрібні.

Інженер згорнув простиню і вкинув її в чемодан з інструментом. Потім він узяв лупу і почав досліджувати підлогу, перевіряючи, чи не залишилась де-небудь у щілинах металева стружка.

Миша, Коротков і Кубиков спустились по сходах і вийшли на вулицю.

— Цікаво! — сказав Кубиков, спинився і почав шарити в кишенях, шукаючи сигарети.

— Проходьте, проходьте, будь ласка! — настійливо сказав Кубикову шофер грузовика, який оглядав на краю тротуару зняту з колеса камеру.

— Що таке? — не зрозумів Кубиков і накокошився. — Що йому від мене потрібно?

— Ходімо, Ігоре Олександровичу: це наша людина! — поспішно сказав Миша, беручи під руку Кубикова. — Там, далі покуримо.

Мовчки вони дійшли до Ермітажу і сіли в машину.

Смирнов вийшов з квартири Юлі останнім. Він затримався на порозі, окинув поглядом усі речі, до яких доторкувались, і, полегшено зітхнувши, зачинив за собою двері.

Він не знав, що в цей час капітан Захаров уже лежав у траві з розрізаними легенями. Він не знав також, що Горелл ніколи більше не прийде в квартиру Юлі, не доторкнеться до чемоданчиків…

Уся ця складна операція, що потребувала величезного напруження багатьох людей, була зроблена даремно…

Втомлені, притихлі і винуваті, прибули у відділ учасники останньої операції в справі Горелла.

Захаров ще дихав, коли до нього підбігли. Трохи далі в алеї знайшли хлопчика. Виявилось, що в нього зламано два ребра. Він не плакав навіть тоді, коли його оглядав хірург, і не міг вимовити й слова. Вираз жаху і недовір'я ніби примерз до голубих, широко відкритих очей хлопчака. Лікарі визначили нервовий шок.

Захаров не приходив до пам'яті. Йому перелили кров, скликали консиліум і ждали кінця, бо надії на врятування пораненого не лишилось.

Учасники операції доповіли про свою невдачу генералові і Смирнову. Крім Захарова, не повернувся у відділ Берестов. Він відстав під час погоні або з ним трапилась біда.

Відпустивши людей, Смирнов стурбовано поглянув на генерала.

Піймавши його погляд, генерал сказав:

— А що інше міг зробити Захаров? Ні, Гарасиме Миколайовичу, вчинок капітана — свідчення сили нашої, а не слабкості.

— Я дуже радий, що ви так гадаєте! — швидко сказав Смирнов і полегшено зітхнув. — Знаєте, ми ж тільки почали разом працювати! Дуже важливо, коли розумієш один одного… Є якості, товаришу генерал, які вже настільки міцно вросли в характер радянської людини, що знищити їх можна тільки разом з людиною…

— Так! — погодився. генерал. — Ви праві. Звичайно, зараз вони інколи на цьому грають. Але в результаті, Гарасиме Миколайовичу, завжди програють! От Берестов мене непокоїть! Він же дуже справна людина! Що могло з ним трапитись?

Близько трьох годин ночі черговий по відділу зняв телефонну трубку.

— Вибачаюсь! — сказав немолодий жіночий голос. — З вами говорять від товариша Берестова.

— Слухаю вас! Слухаю вас, громадянко! — поспішно сказав черговий. — Записую, говоріть!

— Товариш Берестов просить, щоб якнайшвидше прислали людей на Піонерську вулицю до будинку номер двадцять один…

— Повторіть, будь ласка!

Жіночий немолодий голос старанно повторив адресу.

— Все!.. — сказала вона. — Більше він нічого не сказав. Тільки ви вже постарайтесь! Дуже просив. Будьте здорові, до побачення.

Черговий подзвонив у гараж, викликав машину і набрав номер домашнього телефону полковника Смирнова.

— Наш відсталий привіт з дороги прислав, — сказав черговий. — Жаліється, що одному скучно…

— Нехай група виїжджає! — сказав Смирнов. — За мною також пришліть машину!

Того ранку, коли Горелл пішов на побачення з Захаровим, Юля умовила себе, що все обійдеться, все буде гаразд. Треба тільки бути веселішою, більше бачитись з людьми і брати від життя все, що воно може дати.

Це рішення Юля прийняла під душем і тут же почала готуватись до нового життя. Вона по-новому зачесала волосся, пригладивши його бріоліном і щіткою, наділа тільки що пошите плаття з прохолодної тканини бузкового кольору і почала розмірковувати, куди б їй податись до повернення Горелла.

У прихожій подзвонили.

Горелл цілою серією страшних оповідань про випадки пограбування самітних легковажних жінок, що живуть в ізольованих квартирах, привчив Юлю ретельно допитувати всіх відвідувачів.

Юлі відповів жіночий голос.

— Здрастуйте, товаришко Харитонова! Я ваша сусідка по будинку з двадцять другої квартири. Відчиніть, будь ласка.

Юля відчинила двері. Перед нею стояла усміхнена жінка… але Юля не помітила її обличчя! Юля побачила туфлі на ногах у жінки, і під грудьми у неї відразу стало болісно і холодно…

Про такі туфлі Юля мріяла все своє життя! Малинові, з найм'якшої шкіри, з товстою обтічною підошвою і каблуком, вирізаним з одного куска пробки! Юля ще раз подивилась на лінію носка і відчула ненависть до цієї щасливої, усміхненої жінки. Кожен може усміхатись у таких туфлях!

— Пробачте, будь ласка! — сказала гостя. — Я до вас в одній секретній жіночій справі. Можна зайти?

— Заходьте! — сухо запросила Юля, знизавши правим плечиком. Виявилось, що в цієї нахаби, що вривається в чужі квартири, і плаття незвичайне! Скроєне з одного куска голубого крепу, воно облягало фігуру, як рукавичка! І важке малинове намисто!

— Я вас бачу вперше! — вороже сказала Юля.

— Я приїхала минулого тижня… — відповіла усміхаючись гостя, стоячи вже в прихожій, — до двоюрідної сестри в двадцять другу квартиру. Мене звуть Галина Миронівна! Бачите, я помітила, що ви елегантно одягаєтесь. Справа в тому, що я хотіла б продати деякі речі… Тільки це між нами, а то мені попаде від чоловіка! Знаєте, у мужчин на це дивні погляди…

— Туфлі у вас є? — швидко спитала Юля, дивлячись на ноги гості.

— Є… Такі ж, як і на мені, тільки зелені! У вас який номер?

— Тридцять шостий! — задихаючись відповіла Юля. — А ці? Ці ви не продасте?

— От і не знаю! — зам'ялась гостя. — Про ці я якось не думала… Вони ж уже ношені! Ви поміряйте спочатку, може не підійдуть!

— Підійдуть! — відрізала Юля, сіла на стілець у прихожій і тремтячими руками поміряла туфлю. Гостя стояла, підігнувши ногу, і співчутливо стежила за спробами Юлі втиснутись у туфлю.

— Якраз! — сказала Юля, з насолодою розтопирюючи пальці в туфлі. — Скільки ви за них хочете?

— Знаєте що? — запропонувала гостя. — Давайте зайдемо зараз до мене! Ви поміряєте зелені, подивитесь ще дещо… А там вирішимо. Я думаю, ми домовимось!

— Двадцять друга квартира… Це в тому під'їзді на п'ятому поверсі?

— Так… З балконом!

— Ходімте! — рішуче сказала Юля, встаючи з стільця.

— Тільки туфлю мені хоч поки що віддайте! Я ж боса не дійду, — засміялась гостя.

У двадцять другій квартирі нікого, крім Галини Миронівни та Юлі, не було.

— Сестра з дитиною поїхала у справах, а її чоловік у відрядженні, — пояснила Галина Миронівна, відкриваючи чемодан та висипаючи на диван купу речей.

З півгодини Юля не могла вирішити; що ж їй все-таки взяти. Вона групувала, перекладала, додавала. Галина Миронівна не поспішала, охоче показувала Юлі кожну річ, надіваючи її на себе і приміряючи на Юлі.

Потім вони говорили про те, які речі їм хотілося б пошити і купити. Потім підраховували вартість відкладених Юлею речей.

Галина Миронівна дістала купу модних журналів, і Юля не помітила, як минав час. Нарешті, опам'ятавшись від солодкого трансу, Юля згадала, що Горелл може бути вже дома. Він дуже нервує і сердиться, коли вона куди-небудь виходить.

Юля склала відібрані речі і встала.

— Ходімте зі мною! — сказала вона. — Я вам дома гроші віддам…

У дверях Галина Миронівна довго торгала і крутила замок, дмухала собі на пальці і знову намагалась відімкнути двері.

Замок зіпсувався.

Юля поклала речі на стілець у прихожій і спробувала сама відчинити двері. Нічого не вийшло.

— З ними інколи буває! — зніяковіло сказала Галина Миронівна. — Ой господи, яка досада! Мені треба поспішати до зубного лікаря.

— Може двірник у дворі внизу ходить, треба його покликати! — сказала Юля. — Він спробує відімкнути з того боку, ми йому ключ скинемо…

Юля підійшла до вікна і почала дивитись униз. Двірника внизу не було.

— Але ж я поспішаю! — жалібно сказала Юля. — Знаєте, якщо мій чоловік повернеться раніше і не застане мене, буде неприємність! Ось що ми зробимо! Ми пошлемо хлопчаків за двірником і попросимо його привести слюсаря.

Проте минуло ще багато часу, перш ніж слюсар зламав замок. Галина Миронівна зігріла чаю і вгостила Юлю, але в тієї настрій все підупадав і підупадав… Навіть речі її тепер не радували! Хотілось одного — прийти додому і переконатись у тому, що Горелл, як завжди, лежить на дивані, простягнувшись, заклавши руки під голову, і дрімає… Він тепер майже завжди дрімав. Він говорить, що це на нервовому грунті.

Горелла дома не було. Юля віддала Галині Миронівні гроші і провела її.

Вечоріло.

Юля дістала з холодильника продукти і приготувала обід.

Горелл не приходив.

Юля розсердилась. Рішення почати нове, безтурботне, веселе життя тепер здавалось безглуздим. Тепер вона думала про те, що життя її безнадійно зіпсоване, а Горелл, безсумнівно, живе з іншою жінкою і тільки чекає нагоди, щоб покинути її, Юлю.

Щоб не думати про це, вона знову розглянула речі, куплені у Галини Миронівни. Приміряла.

Смеркало.

«Тварюка! — сказала в думці Юля, звертаючись до Горелла. — Завжди робить тільки те, що йому хочеться. Всякий інший подзвонив би, що затримується. Ну й чорт з ним! Я теж буду робити все, що захочу».

Вона взула нові малинові туфлі, наділа куплений у Галини Миронівни капелюшок-ковпачок із чорної соломки з султаном із білих пер, взяла сумочку і вийшла з дому.

Вже майже зовсім стемніло.

Біля входу в Ермітаж стояли юрби нарядних жвавих людей. Грала музика.

І така нудьга охопила Юлю, що коли б вона не боялась за вії, підфарбовані тушшю, обов'язково б заплакала. Закусивши губу, вона пройшла мимо Ермітажу до бульвару.

На лавках сиділи закохані і пошепки вели свої нескінченні, «дуже важливі» розмови.

Юля сіла на лавку. Вийняла з сумочки папіросу і закурила. Якийсь чоловік сидів поруч, відкинувшись на спинку лави, і, мабуть, дрімав, а може, думав про щось своє. На ньому був дорогий світлий костюм. Юля обернулась до нього і сказала:

— Мужчино, мені сумно!

Він повернув до неї голову, вглядівся і недовірливо спитав:

— Юлечка?

Юля бігла до виходу з бульвару, не оглядаючись, вперше в житті відчуваючи, що сором може бути непереносним. «Тільки б не наздогнав! — думала вона. — Тільки б не почав розпитувати! Коля Клименко! Найкращий друг Харитонова… Ні, додому, додому… Може, там, у вікні, вже засвітилось світло! Може, Кость дома…»

У квартирі, як і раніше, було темно і порожньо. Юля скинула плаття і туфлі, накинула халатик і спинилась, не знаючи, що робити, що думати далі. Потім вона згадала про чемодани з товаром. Якщо Горелл пішов назавжди — він узяв їх із собою… Юля кинулась до шафи. Чемодани, як і раніше, стояли на полиці.

«Якщо він мене покинув, я продам шкіру! — подумала Юля. — Піду до шевця і продам… Треба подивитись, що це за шкіра… Він казав — лак!.. Лак дорого коштує!»

Юля зняла з полиці чемодан, повозилась із замками, не зуміла відімкнути, зламала і побачила дивної форми предмети, обтягнуті чохлами з чорної замші. Вона взяла один з них, найбільший, і розстебнула замшовий футляр. Блиснула фіолетова металева лопать пропелера. Юля квапливо застебнула кнопку і поклала дивний предмет у чемодан. Сховавши чемодан у шафу, вона сіла на диван.

— Господи! — сказала вона тоскно і голосно… — Господи, що ж це таке?

Зараз же пам'ять послужливо нагадала їй десятки великих і дрібних фактів, на які вона не хотіла або боялась звернути увагу. Серед них був дуже страшний; тільки від згадки про нього по Юлиних плечах пробігали мурашки.

Лягаючи спати, Горелл завжди роздягався в темряві. Одного разу Юлі щось було потрібно, і вона несподівано засвітила лампу на нічному столику в той момент, як він роздягався.

— Ти що? — люто спитав Горелл, намагаючись закритись одягом. Але Юля встигла побачити, що стегна його оперезані тонким ремінцем і на ньому, притиснута до внутрішнього боку ноги, висить плоска пістолетна кобура.

— Люмінал!.. — сонно пробурмотіла Юля, інстинктивно прикидаючись, що нічого не помітила… — Дай мені таблетку, а то знову не засну! — сказала вона і повернулась до стіни.

Горелл завжди сам чистив і прасував свій одяг, але через тиждень після цього Юля вибрала момент, коли він вийшов у ванну, і засунула руку в кишеню його штанів: підкладка в кишенях була розрізана збоку, так що Горелл міг кожної миті непомітно дістати зброю.

«Він же спекулянт! — намагалась заспокоїти себе Юля. — Переносить партії контрабанди! Мабуть, так треба!»

І постаралась зараз же забути про цей випадок.

— Він — небезпечна людина! — майже вголос сказала Юля і, розтуливши руку, кинула ключі від шафи на диван. — З ним можна загинути! От тільки якщо я заявлю про нього, можливо врятуюсь… Якщо завтра не прийде — заявлю!

Горелл не повернувся.

Так зустрілись полковник Смирнов і Юля.

Смирнов дивився на Юлине біле обличчя і блискучі очі, що жили на цьому скованому страхом обличчі окремим, неспокійним життям, і вирішив, що зробив правильно, відмовившись від думки використати Юлю для викриття Горелла. Здавалося б, що це був найпростіший варіант. Хто був до Горелла ближчий, ніж вона? Але майже все недовге життя цієї жінки свідчило про звичку до душевного бруду. Вона завжди шукала легких, обхідних стежок, ніщо для неї не було дорогим, вона завжди ховалась за чужі спини — ось і тепер прийшла сховатись за надійну спину закону.

— А коли б громадянин Клебанов повернувся додому, ви б не прийшли до нас? — спитав Смирнов.

— Н-ні, звичайно, тобто прийшла б, звичайно! Прийшла б! Обов'язково….

Ні! На допомогу таких людей не можна розраховувати.

— Отже, ви заявляєте, що він займається спекуляцією і носить при собі зброю… Більше ви нічого про нього не знаєте?

— А… що?.. — з готовністю спитала Юля, подаючись усім тілом вперед і впиваючись в обличчя Смирнова. — Що б ви ще хотіли знати?

Дійсно, така підтвердить все, що завгодно. Вона збреше, рятуючи свою шкуру, заплутає і зведе наклеп… Ні, рішення було правильним!

Смирнов натиснув кнопку дзвінка, викликаючи чергового.

— Ви вільні! — сказав він Юлі і підвівся з-за столу.

— А як же я тепер? — мимоволі вихопилось у Юлі. — Скажіть… Мені нічого не буде? Я ж сама прийшла, правда ж? Я зовсім не знаю, хто він такий! Мені нічого не буде, товаришу начальник?

— На це питання ви самі собі правильніше відповісте! — сказав Смирнов, вручаючи черговому підписаний ним Юлин пропуск. — Ви ж себе краще знаєте! Якщо не робили нічого протизаконного, чого ж боятись?

Кілька днів пішло в Горелла на боротьбу з групою капітана Берестова.

Іноді Гореллу здавалось, що він позбавився переслідування. Але минало кілька годин, і він знову вловлював грізні ознаки того, що за ним стежать.

Горелл вів дикий бродяжницький спосіб життя. Він блукав у Підмосков'ї і в самій Москві, їв на ходу, а коли ставало необхідно поспати кілька годин, наймав машину на далекі відстані і спав, уткнувшись лицем у запилену оббивку.

Берестов по кілька разів на добу доповідав полковникові Смирнову про пересування Горелла, і полковник твердив одно:

— Не тіште себе надією, капітане! Ви себе розкриваєте. Він вас чує…

— Товаришу полковник, ми робимо все можливе! — ображено виправдувався Берестов. — Люди з чергування повертаються, падають з ніг!

— У той день, коли ви справді постараєтесь, він сховається в нору! — обстоював Смирнов. — Теж либонь несолодко тинятись у вовчому становищі… Але він весь час чує вас, капітане!

Якось одного разу після неймовірно трудної доби Горелл прокинувся вдень у піску на човновій станції з таким відчуттям, начебто він лишився один.

Відчуття полегкості було настільки сильним і несподіваним, що він довго не міг зібратися з силами, щоб встати і йти далі.

Він вийшов на шосе, спинив таксі і поїхав на Арбат, у Великий Афанасіївський провулок. У машині в нього почався сильний головний біль і ломота в кістках. Губи висохли і потріскались.

— Скоріше! — сказав Горелл шоферові таксі. Він знав, що з ним робиться. Таке з ним траплялось останнім часом після сильного нервового напруження. Якщо він вчасно не ляже в постіль, може втратити свідомість. — Скоріше! — повторив роздратовано Горелл.

Ось вона, квартира дев'ятнадцять! Горелл. навпомацки знайшов дзвінок.

Двері відчинила дівчина, підліток, судячи по голосу, Горелл уже нічого не бачив. Перед очима замість дівчини рухалась велика рожева пляма.

Голова розколювалась від болю.

— Я до Аделіни Савеліївни! — сказав він, намацуючи одвірок, щоб не впасти.

— Мами немає вдома! — сказав недружелюбний дівчачий голос. — І я не знаю, коли вона прийде.

— Будь ласка, дозвольте мені увійти! — попросив Горелл і переступив через поріг. Дівчина незадоволено мовчала.

— Пробачте, будь ласка! — сказав похитуючись Горелл. — Я від старого друга Аделіни Савеліївни. Дуже погано себе почуваю. Це пройде через кілька годин, але мені треба прилягти де-небудь у темряві…

— Кіро, я допоможу товаришеві! — сказав новий голос, цього разу — юнацький. Чужа рука підхопила Горелла за плечі.

— Хто ви? — швидко спитав Горелл, намагаючись звільнитись. — Стривайте, хто ви такий? — говорив він, відштовхуючи юнака.

— Я — Кірин товариш, мене звуть Володею! — пояснив юнацький голос. — Ходімте, я доведу вас до дивана… Вам погано?

— Так! — сказав Горелл. — Це зі мною буває. Кілька годин. Боже, як болить голова! Ні в якому разі не викликайте лікаря і не роздягайте мене, я ввечері мушу їхати. Та… скажіть Аделіні Савеліївні, що я від Мещерського… Мещерський шле привіт!

Його палаюча голова вдавилась у клейончастий валик дивана, і більше він нічого не чув.

Цінителя балету і знавця старовинних соборів доктора філософії Робертса спіткало справжнє людське нещастя…

Його дочка Белла на дачі під час сніданку проковтнула кусок скла.

Склянка, з якої вона пила гаряче молоко, виявилась тріснутою біля краю. Непомітно для дівчинки важкий півкруглий кусок скла просковзнув разом з молоком в рот і далі — в горло.

Белла скрикнула, закашлялась і відкинула склянку. З кожним приступом кашлю з її рота витікали струмочки крові. Дівчинка зблідла, втрачала сили. Мати, плачучи, тримала її на руках. Робертс побіг у гараж по машину.

На той час, коли Беллу привезли в дитяче відділення лікарні імені Скліфосовського, осколок скла вже глибоко зайшов у тканини і горло запухло.

Подружжя Робертс провели страшні півтори години в приймальній дитячого відділення, чекаючи зустрічі з хірургом.

Нарешті хірург вийшов і сказав:

— Загалом так! Операція пройшла вдало. Скло витягли. Зробили переливання крові. Якщо треба буде, повторимо переливання. Є, звичайно, труднощі. Годувати її доведеться через зонд, ну і все таке інше… Температура трохи високувата… Подивимось, що буде завтра!

— Пане хірург! — сказав Робертс, у якого судорожно пересмикувалось підборіддя. — Ми з дружиною дякуємо вам від усього нашого серця… Ми благаємо, ради всього святого благаємо дозволити дружині доглядати за Беллою! Адже жодні руки не замінять материних. Благаємо!

Хірург поморщився, подумав і сказав:

— Звичайно, це всупереч правилам. Дівчинка велика. Але оскільки ви наші гості, підемо на поступки. Нехай мати залишається, я її проведу до дівчинки…

Дружина Робертса заплакала. Через хвилину хірург повів її у відділення. Пан Робертс повернувся додому один.

Зразу ж, як тільки він увійшов до себе в квартиру, до нього прийшов Білліджер.

— Великі новини! — сказав Білліджер. — Є неприємні відомості від Горелла!

— Зараз! — втомлено зітхнув Робертс. — Я тільки що одвіз Беллу в лікарню…. Дайте мені опам'ятатись!

— Так, так, даруйте! — квапливо вибачився Білліджер. — Як почуває себе бідолашна дівчинка?

— Не знаю, дружина лишилась з нею. Мабуть, погано! Так що, ви кажете, повідомив Горелл?

— Відомості надійшли з резервної точки, з Афанасіївського провулка!

— Ви збожеволіли!.. — Робертс побілів і відразу забув про дочку. — Значить, провал!

— Так, і вже, мабуть, давно! — розгублено усміхнувся Білліджер. — Не розумію, сер, де був ваш славнозвісний нюх! Усі останні повідомлення Горелла виявились підробленими… Ми з вами листувалися з працівниками державної безпеки!

— Що повідомляє Горелл?

Робертс гарячково намагався уявити собі розміри катастрофи. Чи позбувся Горелл переслідувачів, прибувши на Афанасіївський? А що, як і ця точка вже під наглядом? Тоді — повний провал! Можливо, навіть ще один міжнародний скандал!

— Він просить переслати повий комплект документів на інше ім'я і новий комплект апаратури. Перший довелось покинути при відступі. Він наполягає на п'ятнадцятому варіанті.

— Ай-ай-ай… — переривчасто зітхнув Робертс і взявся за серце. — Це нікуди не годиться, Білліджер! Не можна було втрачати апаратуру…

— Якщо так трапилось, значить у Горелла не було іншого виходу! — знизав плечима Білліджер. — І я особисто думаю, що п'ятнадцятий варіант найбільш прийнятний у даних умовах!

— Почекайте, почекайте, Білліджер! — роздратовано сказав Робертс. — Треба поміркувати! Треба терміново зв'язатись із керівництвом. Самотужки вирішувати це питання я не можу…

— Я гадаю, що керівництво буде дуже невдоволене вами! — зловтішно зауважив Білліджер. — Адже це ваш провал! Горелл завжди все виконує якнайточніше. Виходить так, начебто ми з вами перешкодили його роботі! Так, так! — повторив Білліджер, помітивши рух протесту в Робертса. — Запевняю вас, у керівництва буде саме такий погляд на це!

— Так… Там, дома, їм все здасться надзвичайно простим! — злобно сказав Робертс, вмикаючи лампу на письмовому столі. — Я б теж непогано керував операціями — звідти!

— Ні, сер! Якщо ми з вами сьогодні повідомимо про наш великий промах, — з насолодою сказав Білліджер, — боюсь, що вам уже ніколи не доведеться керувати!

— Як ви сказали? — грубо перебив Робертс, відводячи погляд від співбесідника. — Він просить документи, гроші і апаратуру? П'ятнадцятий варіант? Ну що ж! — з тяжким зітханням погодився Робертс. — Зараз я подзвоню в лікарню, узнаю, як Белла, і почнемо готувати операцію. Займіться документами, Білліджер! А по-вашому, точка на Афанасіївському надійна? — улесливо спитав Робертс, кладучи руку на важіль телефону.

— Я нікому не вірю! — жовчно відповів Білліджер уже біля дверей… — Хіба надійна грязюка, через яку іноді доводиться йти? Вона неминуча в сиру погоду і тільки… Передайте моє щире співчуття вашій дочці і дружині!

Робертс мовчки кивнув і почав набирати номер чергового лікаря.

— Як я з'ясував, — доповідав Смирнову капітан Берестов, — хазяйка квартири у Великому Афанасіївському, Аделіна Савеліївна Прейс, ніде не працює. Її чоловік, інженер-будівельник, прописаний на іншу адресу, на Покровці…

— Чоловік зв'язаний з промисловим будівництвом? — швидко спитав Смирнов.

— Ні, спеціаліст по дачних котеджах. Сім'я Аделіни Савеліївни складається з дочки-студентки і старухи, хатньої робітниці, яка живе з ними близько сорока років.

— Товаришу Берестов, у вашій групі підібрались хороші, чесні люди! — трохи стривоженим тоном почав Смирнов. — Це я знаю! — продовжував він. — Але все-таки поговоріть окремо з кожним із своїх людей. Нехай зрозуміють, яка відповідальність лягає зараз на наші плечі! Наступає найважчий момент операції!

— Ми це розуміємо, товаришу полковник! — кивнув Берестов.

— Окремо з кожним поговоріть! — наполягав Смирнов. — Помилитись нам зараз не можна!

— Так, це вірно! — погодився Берестов! — Гарасиме Миколайовичу, як Захаров себе почуває?

— Погано з Захаровим, капітане! — похмуро сказав Смирнов. — Ніж у цього негідника був отруєний. Кров весь час переливають, а користі ніякої. Гасне.

— А… хлопчик не заговорив?

— Ні. Погані, погані справи, Берестов. Коли б можна було таких, як Горелл, зразу ізолювати, як скажених собак!

— Ще б пак! — зітхнув Берестов.

— А от возимось! — із злістю підхопив Смирнов. — Візьмемо — теж не легше, доведеться копатись у всій погані, яку зібрав негідник за довге життя!

— Товаришу полковник, дочка у Прейс користується авторитетом в інституті… Дані загалом позитивні. І хлопчина до них ходить, друг її, комсомолець. З матір'ю в неї незгода.

— Ні вже, товаришу капітан, давайте будемо на себе надіятись! — незадоволено перебив Смирнов. — Основне зараз — гнучкість і твердість. От зумійте поєднати дві такі якості! А все-таки ви впевнені, що він прийшов на Афанасіївський саме тому, що ви проявили гнучкість?

— Аякже, товаришу полковник! — ображено відповів Берестов. — Хіба ж він собі ворог?

— Ну, ну! Я розумію, вам важко. Але завдання здійсниме! Пам'ятаєте, товаришу Берестов, після нападу на Захарова він же майже дві доби вас не відчував! Хіба ви тоді якось особливо працювали? Ні, злі були на нього за товариша! Ось ви тепер, як комуніст, як командир, допоможіть кожному з своїх людей відчути, що це за птиця Горелл! Адже одним тільки розумом жити не можна, капітане! Без палкого серця немає чекіста! Згадайте Фелікса Едмундовича!

Така розмова відбулась між Смирновим і капітаном Берестовим приблизно опівдні.

А ввечері, о сьомій годині, капітан Берестов подзвонив полковникові і голосом, який зривався від злості і хвилювання, повідомив, що Горелл арештований.

— Що? — ахнув Смирнов, трохи не впустивши трубки. — Яким чином?

— Арештований охороною військового об'єкта тридцять чотири! — все ще ніяк не віддихаючись, повідомив Берестов. — Арештований при спробі фотографувати підходи до об'єкта.

— Що за нісенітниця? — пробурмотів Смирнов. — І ви нічого не змогли зробити?

— Не було можливості, товаришу полковник! — винувато, але в цілому твердо признався Берестов. — Вони на нього, як шуліки, налетіли із схованок! Робітники зібрались, дуже обурювались… Загалом обстановка для нас склалась дуже несприятлива. Так що чекайте, скоро прибудемо до вас!

— Досадно! — похитав головою генерал, вислухавши повідомлення полковника. — Можливо, погулявши ще тижнів зо два, він би нам ще дещо розкрив! А так що ж ми виграли? Одну точку на Великому Афанасіївському? Малувато! Тепер, звичайно, нічого не зробиш, доведеться починати відкрите слідство. І, головне, Робертса не піймали на гарячому! Хоч і є докази, а вони — майстри відпиратись, їх треба за руку! Слухайте, Гарасиме Миколайовичу, якого дідька його понесло до об'єкта тридцять чотири?

— Сам гадаю! — з досадою пробурчав Смирнов. — Взагалі кажучи, вони цією точкою давно цікавляться, є такі дані…

— Отже, що ж виходить?.. Відмовились від диверсії в лабораторії Пономарьова? — міркував уголос генерал. — Вирішили використати Горелла на окремих дорученнях?

— Виходить так! — погодився Смирнов, знизуючи плечима. — Якщо, звичайно, довірятися ситуації…

— Так от, розумієте, ситуація у нас з вами якась склалась… кудлата, розхитана! — сказав генерал. — Мені, Гарасиме Миколайовичу, не подобається весь хід останніх подій. Щось ми плутаємо або пропускаємо, це безперечно!..

— Можливо, що й так! — винувато погодився Смирнов. — Ну що ж, незабаром сам герой прибуде, поговоримо…

Горелла у відділ доставив сам начальник охорони об'єкта тридцять чотири і з гордовитою поблажливістю переможця передав з рук до рук Берестову.

— Поспішили трошки, товаришу майор! — ображено сказав Берестов. — Сплутали нам дещо!

— Я в ці ваші тонкощі не входжу! — посміхнувся начальник охорони. — Мені сказано, ворога до об'єкта не допускати, і я не допускаю! А ваше діло мудрувати, так ви самі й мудруйте!

— Це безумовно! — неохоче погодився Берестов. — Це так! Ні, ви, звичайно, показали себе на належному рівні! Вітаю, товаришу майор!

— Співчуваю! — чітко сказав майор і, прощаючись, хвацько, по-кавалерійському пристукнув каблуками.

— Прибув! — доповів Берестов полковникові.

— Як поводиться? — спитав Смирнов.

— Нормально — нахабно! — похмуро відповів Берестов.

— Що знайдено під час обшуку?

Берестов розіклав на столі перед полковником документи на ім'я Морозова Гната Леопольдовича і серед них військовий квиток на ім'я Клебанова Костянтина Івановича. Смирнов перегорнув військовий квиток, відкинув його і почав розглядати мікрофотоапаратуру, вставлену в запальничку.

І ось Смирнов і Горелл вперше зустрічаються. Вони сидять один напроти одного. Плечі у Горелла опущені, запалі очі напівзакриті. Тонка коричньова шкірочка на повіках трохи тремтить.

— Здрастуйте, Костянтине Івановичу! — говорить Смирнов, розглядаючи змарніле, схудле від блукань і безсоння обличчя Горелла. У Смирнова зібрався чималий запас фотографій Горелла, і він тепер бачить, як скрутно було чужакові вовчої породи на радянській землі!

— Час би вам сказати своє справжнє ім'я, — пропонує Смирнов.

Горелл мовчить.

Майже півгодини Смирнов намагається розтлумачити Гореллу, що мовчання і впертість зараз для нього безглузді. Але час минає, а Горелл все так само важко і приречено мовчить.

Черговий виводить арештованого.

На столі Смирнова дзвонить телефон.

— Товаришу полковник! — говорить у трубку черговий по прийомній. — Тут прийшла одна громадянка з заявою. Наскільки я можу гадати — ваше питання.

— Випишіть їй перепустку і проведіть до нас! — говорить Смирнов, все ще в думці аналізуючи мовчання Горелла. Чим воно викликане? Адже йому зараз невигідно мовчати!

Смирнов відпустив стенографістку і пішов до генерала, щоб доповісти про першу невдалу бесіду з Гореллом.

Коли він повернувся, відвідувачка вже сиділа в кріслі. Ще з порога Смирнов помітив, що вона дуже молода, майже підліток. Її кумедна поза нагадувала пацієнтку в кріслі зубного лікаря — вона з усієї сили стискувала долонями ручки крісла і напружено і високо тримала голову.

Коли Смирнов підійшов ближче, його вразило обличчя дівчини. В ньому все було неправильним, усі пропорції зсунулись. Очі — надто великі, з косим мигдалевидним розрізом і рідкісного коричньового відтінку. З такими очима гармонував би тонкий гордий ніс із великими рухливими ніздрями, але в дівчини ніс був товстий і відверто кирпатий.

Нижня частина обличчя здавалась трохи важкуватою, але, розгледівши дівчину уважніше, Смирнов зрозумів, що таке враження створює нижня губа, велика, повна, наче перерізана посередині глибокою рисою. Верхня губа була коротша і тонша. На правій ніздрі темніла кругла родимка, і така сама виднілась на лівій брові, майже біля перенісся. А все в цілому було надзвичайно привабливим.

Помітивши напружену позу дівчини, Смирнов мимоволі усміхнувся і сказав:

— Довго ви так не висидите. Влаштовуйтесь зручніше!

Дівчина нахмурилась і не ворухнулась.

— Ось що, — сказав Смирнов, закурюючи, — так у нас з вами справа не піде, громадянко… — Він подивився на прізвище, зазначене в перепустці, — громадянко Прейс. Ми вас не кликали. Ви прийшли з доброї волі. Очевидно, вам треба порадитись з нами в якомусь важкому питанні. Так?

Дівчина мовчки нахилила голову. Пальці її рук нервово перебирали ремінець сумочки.

— І дозвольте вам зауважити, — сказав Смирнов, — що ви даремно любуєтесь своїм героїзмом. Чесність — це норма поведінки радянської людини!

Дівчина поглянула на Смирнова, нижня яскрава губа її затремтіла, і несподівано вона мляво усміхнулась. Зуби в неї були великі і трохи неправильні, з голубуватим полиском.

— Радий, що ви це розумієте! — усміхнувся у відповідь Смирнов. — І соромно боятися! Так, саме соромно! Чому ви допускаєте, щоб вами володів дрібний, обивательський страх?

— Я читала і чула про злочини Берії, — сказала вона, нерішуче дивлячись спідлоба на полковника. — Такі речі нескоро забуваються. Тому ви не повинні суворо осуджувати мене, якщо я прийшла до вас не з легким серцем.

— Ні, даруйте! — сказав Смирнов і розкурив загаслу папіросу. — Я суворо підходжу до таких питань. Адже все це прості питання, в яких треба б вам розібратись! І до Берії знаходились вороги, які намагались пролізти до серця країни через апарат. У Німеччині до війни, це вдалось фашистам, так з'явився Гітлер. А от у нас і до і після війни не виходить! З усіх сил пробували всякі негідники, в тому числі і Берія, але не вийшло. Вам ніколи не спадало на думку — чому?

— Раніше — ні, зараз я про це подумала! — сказала Дівчина і ледь усміхнулась. — Там, де багато чесних, хороших людей, жменька мерзотників не може перемогти… Правда ж?

— У нас, в органах, люди звичайні! — відповів Смирнов. — Такі, як і в усій країні. Тільки вимагають від нас більше, оце і вся різниця. А тепер давайте говорити про вашу справу. Про що ви хотіли порадитись?

— Зараз я вам усе розповім! — сказала дівчина полегшено. — Я давно хотіла прийти, але мене спиняли всі ті речі, про які ви говорили і про які я не вміла думати…

— Не вважали себе зобов'язаною думати! — виправив Смирнов. — Уміння для цього багато не потрібно. Так я вас слухаю! Звуть мене Гарасим Миколайович!

— А мене — Кіра… — сказала дівчина, закусила губу, і в її очах, тільки-но ясних і спокійних, з глибини погляду піднялось щось таке, що насторожило Смирнова. Так дивляться люди, які вже призвичаїлись до постійного і сильного фізичного болю.

— Гарасиме Миколайовичу, ви вірите, що можна розлюбити близьку людину за те, що вона зробила поганий вчинок? Я не вірю. Якщо люди так говорять про себе, вони брешуть іншим. Якщо людина так думає, вона бреше собі.

Я прийшла тому, що люблю свою матір. Може, їй ще можна допомогти. Вона ж злочинів не вчиняла. Просто — безвольна, нещасна людина, яка не зуміла побудувати своє життя.

У моєї мами є один «пунктик». Перший її чоловік, якийсь Кирило Мещерський, був під час непу дуже багатим. Я так і не зрозуміла, чим він займався, — інколи мати каже, що він адвокатував, інколи називає його інженером. Але вона глибоко переконана, що жила по-справжньому тільки в той період, як була його дружиною. «А після нього, — каже вона, — я не жила, а існувала…» Навіть мене на честь нього назвала Кірою. Безглузде, лялькове ім'я, терпіти його не можу.

Все лихо в тому, що моя мама була дуже вродливою. Такою гарною, що дивишся на її давні фотографії і не віриш, що це зображення звичайної жінки. Схоже на картину. А більше, Гарасиме Миколайовичу, у неї за душею нічого не було й немає: людина вона дріб'язкова, сварлива, несправедлива. Можливо, негарно так говорити про матір, але що правда — то правда!

У мами було багато чоловіків. Мін батько найпорядніший. Він командував артилерійським полком і загинув під час війни під Варшавою. Вони розлучились через маму, звичайно, коли мені сповнилось три роки. Кожного разу, коли батько приїжджав у Москву, він заходив до нас, кілька годин мовчав, потім прощався з мамою, і я йшла його проводжати. Ви знаєте, він завжди показував мені в Москві щось цікаве. Одного разу повів до свого друга в Ленінську бібліотеку, у відділ рукописів. Батько поїхав, а я й до цього часу ходжу до його друга, тільки вже додому. Він найстаріший реставратор рукописів. От я до нього прийду, він мене посадить у куточку, дасть лупу, якусь незвичайну книжку, і я годинами розглядаю нарисовані букви, заставки, ілюстрації, зроблені багато років тому людськими руками, а він мені розповідає про цих людей так, наче жив з ними. А ще одного разу батько повів мене до викладачки консерваторії, я також і в неї буваю до цього часу, хоч у мене й немає здібностей до музики. Просто приходжу і слухаю, як вона грає. У неї в квартирі багато квітів, мало меблів і завжди є люди. У мене там на підвіконні є моє місце, і вона нічого туди не ставить, а я приходжу, забираюсь в амбразуру з ногами, слухаю, дивлюсь на Москву, і так не хочеться потім іти додому!.. Їздили ми з батьком на завод «Машинобудівник» до майстра, у якого він колись працював слюсарем, і вони якось влітку взяли мене з собою в село, де я пробула до самої осені. Їздили ще до різних батькових товаришів по службі, і всюди з ним було цікаво і гарно. Перед тим як зі мною попрощатись, батько вів мене в магазин, щоб я вибрала собі подарунок. І з ним я завжди вибирала що-небудь дуже красиве. Я рада, що батько розвівся з мамою, друга його дружина хороша жінка, а мама б його засмикала. З нею ніхто не може ужитися, оце тільки я та останній чоловік, і то через те, що не живе з нею в одній квартирі.

І мені і маминим чоловікам життя зіпсував Кирило Мещерський. Як це робилось? А ось як.

Якщо мама одержувала гроші, то, перелічивши їх, вона завжди повторювала, що це нужденні копійки, а от гроші їй приносив тільки Кирило. Тисячі! Якщо вона купувала пальто, то обов'язково говорила при цьому, що Мещерський зірвав би з неї цю злиденну ганчірку. При Мещерському вона носила тільки дорогоцінні хутра, при Мещерському у неї була дача в Ялті, брильянтові сережки, машина — і так без кінця, з будь-якого приводу на докір нам, тобто мені і маминим чоловікам, згадувався Мещерський.

Як ми все це терпіли? Знаєте, не звертали уваги. Жартували, огризались. Ми вважали це за дивацтво у мами. Бувають же люди з примхами? І звичайно, всі ми були переконані, що мама більше видумує про Мещерського. Так, для куражу, щоб похвастатись.

По-моєму, він був страшенною поганню. Запевняв маму, що жити без неї не може, а в двадцять шостому році поїхав за кордон начебто в командировку і не повернувся. Огидний тип!

На жаль, він мамі писав час від часу. А вона носилась з кожним його листом по півроку — до нового! Іноді при нагоді він присилав лахміття, над яким мама також трохи не плакала від захоплення.

Як на лихо, з роками культ Мещерського у мами не згасав, а навпаки, розгорявся. Вона почала твердити, що вони скоро з'єднаються. Він здійснює якийсь складний план, в результаті якого вони будуть разом. Так він писав. Щоправда, про те, як це буде, — чи мама поїде до нього, чи він повернеться в Радянський Союз, — говорилось туманно. Але поєднаються вже на все життя. Від мами він просив одного — вірити йому і чекати!

Вона від таких листів втрачала розум! А тут іще раз на півтора-два роки з'являлись ід нього люди з привітами, листами і посилками. Все це були наші, за їхніми словами, радянські люди і з Мещерським зустрічались у відрядженні за кордоном.

Якби ви знали, Гарасиме Миколайовичу, які це огидні люди! Жартують, а очі холодні, недобрі, підлабузнюються до мами, а не поважають її, я ж це все бачу! Появляться, зайдуть кілька разів і зникнуть.

А мама наче сліпа! Вона нічого не бачить і не чує! Досить з'явитись на порозі якому-небудь пройдисвітові і сказати, що він од Мещерського, як мама тане і ладна на колінах стояти перед ним!

Та найважче навіть не це! Дома в нас стало страшно, начебто хтось смертельно хворий і всі чекають його смерті…

Я б давно пішла з дому, але мені шкода маму, Гарасиме Миколайовичу! Вона дуже змінилась, сіпається вся, не спить ночами, весь час приймає аспірин. Останнім часом ми живемо, як на залізничній станції. Мама перестала займатись господарством. Ми не ремонтуємо квартири, ми харчуємось всухом'ятку, ми живемо так, начебто все, що з нами відбувається, це начорно, а ось скоро почнеться зовсім інше, нове, справжнє життя. Яке? Чого мама жде? Я пробувала з нею поговорити, вона не слухає, вона кричить мені, що я обмежена, тупа істота і нездатна зрозуміти її. В той день, коли я одержала атестат зрілості, вона поїхала в Гагри і навіть не поздоровила мене! Кілька місяців вона не знала, що я вступила до медичного інституту, а коли дізналась, знизала плечима і сказала, що це схоже на мене — вибрати таку нецікаву професію…

Весь останній час вона була дуже похмура, майже не розмовляла зі мною, за кожну дрібницю сварилась. І ось звершилась «велика» подія! Минулого тижня прибув новий посланець від Мещерського. І мама ожила!

Він прийшов до нас і захворів чимсь схожим на малярію. Добу пролежав непритомний. Наступної ночі вони говорили до світанку. А після цього він пішов, і більше я його не бачила. Але мама стала іншою людиною. Вона енергійна, весела, вона весь час жартує і навіть голубить мене, чого не бувало багато років, Гарасиме Миколайовичу!

Я спробувала поговорити з нею серйозно. Просила, щоб вона сказала мені правду. Чого вона жде від Мещерського? Хто ці люди? Чому вони приходять у наш дім, як господарі, і поводяться з нами, як із слугами? Про що вона говорила вночі з цим останнім?

І ось що мені мама відповіла. «Кіро, — сказала вона. — Я зрозуміла, що тобі краще жити окремо. Ти не приймаєш до серця моїх інтересів, мені чужі твої. Ти доросла людина, а в природі є закон, згідно з яким молоді ідуть від батьків… Іди від мене на будь-яких умовах. Квартиру ми розділимо або я виплачу грошима… Я віддам тобі мій золотий годинник і котикову шубу». — «Мамо! — сказала я. — Про що ти говориш? За законом природи живуть звірі. Ми люди. Для нас обов'язкові закони суспільства. Як я можу тебе покинути? Ти нещасна, хвора людина! Я нікуди від тебе не піду!»

Тоді вона шпурнула на мене попільницю і заперлась у своїй кімнаті.

І ось я прийшла до вас за порадою. Що мені робити? Що з нами робиться? Інколи у мене з'являється догадка, від якої стає так моторошно, що стискається дихання! Допоможіть мені розібратись у нашому житті! Хто такий Мещерський? Чому він має владу над мамою? Про яке «нове» життя вона твердить? Допоможіть нам, Гарасиме Миколайовичу! Я знаю тільки одно: так жити, як ми живемо, не можна… Дайте мені, будь ласка, папіросу, я інколи курю, як ніхто не бачить, а вас мені не соромно… Дякую! Ні, сірник я сама запалю… Я люблю вогонь. Це все, Гарасиме Миколайовичу… Більше мені нічого розповісти!

Кірине обличчя щосекунди мінилось, як смуглорожева поверхня черепашки, по якій ковзають тіні.

— Значить, ви прийшли до нас, тому що вам важко живеться дома?

— Так, я хотіла…

— Ви хотіли, щоб я за вас зрозумів, що у вас дома добре, а що погано?

Кіра мовчала, з тривогою і здивуванням стежачи за полковником.

— Ви хотіли, — продовжував Смирнов приязно, — щоб ми навели порядок у вашому домі? Але ж ми, Кіро, організація, яка викриває злочинців! Ми не втручаємось в особисте життя людей, та й ніхто не має права цього робити, якщо немає до того серйозних даних.

— Я хотіла…

— Ви, Кіро, хотіли, щоб я сказав вам, добре чи погано робить ваша мати? А от ви самі як про це думаєте?

— Я не знаю, все це дуже складні питання… — квапливо сказала Кіра. Вона знову закусила губу, в її очах спалахнули вогники образи. — Я прийшла до вас з відкритою душею… — повільно сказала вона і кинула недокурену папіросу в попільницю. — Ви начебто осуджуєте мене!

— Кіро, скільки вам років?

— Двадцять два! З половиною. Ні, ви вже, будь ласка, не вичитуйте мені. Я не для цього прийшла! — твердо сказала вона, труснувши головою.

— Ну що ви, хіба я смію! — усміхнувся полковник. — Я просто хотів ось про що спитати. Доки вас треба виховувати? Ні, справді! Ну, припустімо, вашій мамі ніколи було. В школі виховували? В комсомолі теж? В інституті знову виховують? Чи не час уже почати проявляти свою самостійність?

— Людина проявляє себе в праці! Ось, коли я…

— У вчинках проявляє себе людина! Праця — також вчинок!

— Мені здаються підозрілими люди, що приходять від Мещерського! — твердо сказала Кіра.

— А чому ви терпіли їх до цього часу?

— Я живу у мами… — знехотя заперечила Кіра.

— Ось уже чотири з половиною роки ви повнолітня людина! В чому ж воно проявилось, ваше повноліття? Ви одна їздите в метро? Ходите в дощову погоду без калош. Ну, ось бачите, їй цілих двадцять два з половиною роки, а вона плаче!

— По-вашому, я і боягузка, і безвольна, і…

— Це не по-моєму. Це справді так. Ви ж і до нас прийшли не з власної ініціативи, правда? Збрехати ви, мені здається, не зможете.

— Правда… — схлипнула Кіра, витираючи очі рукавичкою. — Дайте мені ще одну папіросу!

— Обійдетесь і без папіроси! Хто вам порадив прийти до нас?

— Володя! Тобто Олешин. Один студент наш. Ні, ви справді вважаєте, що я ні на що не здатна?!

— Та ні, я вам такої дурниці не говорив. І Володя, мабуть, десь поблизу чекає?

— У скверику… А звідки ви знаєте? — сльози у Кіри враз висохли, і вона усміхнулась, з цікавістю дивлячись на Смирнова.

— Старий я, Кіро! Зараз вас проведуть до під'їзду. — Смирнов підписав Кірі перепустку і натиснув кнопку дзвінка. — Ну, бажаю щастя! — сказав він Кірі.

— А… — Кіра підвелась із стільця. — Ви мені нічого не скажете? Нічого не порадите?

Смирнов встав. Увійшов черговий.

— Іване Івановичу, проведіть громадянку Прейс! — наказав Смирнов черговому. Потім обернувся до Кіри і, співчутливо усміхаючись, сказав: — Самі, самі вирішуйте. Час! Голова на плечах є. Серце б'ється. Володя також близько, це для вас важливий фактор. Він вам, очевидно, правильно радить. А ви все-таки спробуйте своїм розумом жити! До побачення.

— А… можна мені коли-небудь ще раз до вас прийти? — спитала Кіра посмутнівши.

— Зайнятий я дуже, Кіро! — просто сказав Смирнов, зробивши крок до дверей. — Хіба якщо тільки щось надто вже важливе…

Черговий нетерпеливо кашлянув.

Кіра щось хотіла сказати, але передумала.

— Добре! Сама! — сказала вона і, зітхнувши і махнувши рукавичкою, вийшла в коридор.

— Іване Івановичу! — затримав Смирнов чергового. — Пришліть до мене зараз же Олександра Даниловича.

— До побачення, Гарасиме Миколайовичу! — неголосно сказала в коридорі Кіра, але Смирнов неуважно кивнув їй. Він уже не бачив її і не чув… Його на мить оглушив і засліпив раптовий здогад.

Коли Берестов квапливо увійшов до кабінету, Смирнов стояв біля вікна, спершись обома руками на підвіконня. Він обернувся назустріч прибулому, і Берестов побачив, що в Смирнова блищать очі, що він був одночасно роздратований чимсь і обрадуваний.

— Тільки що була в мене дочка Аделіни Прейс, — сказав він, повертаючись до столу. — Дівчина непогана, але ще дуже сира людина. Розповідала вона цікаві речі, капітане! Точка ж у Прейс давня. Так, так… Ми її не раз відчували в дії у ряді питань. Проґавили, Олександре Даниловичу! Але нічого, зате, по-моєму, у нас закриється ряд нерозв'язаних питань. Як поводиться Горелл? — несподівано і уривчасто спитав полковник.

— Спить. Їсть. Мовчить. Зовсім спокійний, навіть прикро, товаришу полковник! — відповів Берестов, з цікавістю спостерігаючи за обличчям Смирнова.

— Подзвоніть зараз же в прокуратуру і повідомте, що вони можуть сьогодні пред'явити Гореллу обвинувачення у вбивстві Окунева і в звірячому нападі на малюка Юру Столбцова і капітана Захарова. Далі. Подивіться, чи у вас в архіві немає відомостей про якогось Мещерського Кирила. Період непу і пізніше.

Коли Берестов вийшов, полковник зняв трубку, набрав номер телефону генерала і, з'єднавшись, сказав:

— Дозвольте зайти до вас, товаришу генерал! Виникло одно міркування виняткової ваги. Єсть! Через кілька хвилин буду у вас.

Прокурор пред'явив Гореллу обвинувачення у вбивстві.

За маленьким столиком, що був ніби продовженням письмового стола Смирнова, сиділа стенографістка, крутила в руках олівець і в думці прикидала, чи вдасться їй сьогодні скласти в інституті залік з німецької мови.

Та раптом вона відчула, що людей, які були в кабінеті, охопило напруження. Стенографістка підвела голову і подивилась на присутніх. Прокурор читав матеріал слідства. Смирнов сидів, низько схиливши голову до заміток, які він тільки що накидав на аркуші паперу.

Генерал в цивільному сидів тихий і непомітний на стільці біля книжкової шафи. Берестов уважно вивчав старовинний дубовий футляр годинника. Горелл сидів у кріслі, як завжди сонно опустивши плечі, і його напівзакриті, дрімаючі очі нічого не бачили. Він, як і раніше, мовчав.

— Професор токсиколог Федоровський Сергій Яковлевич, дослідивши препарати, взяті у покійного Окунева і тяжко пораненого капітана Захарова, встановив, що холодна зброя в обох випадках була покрита отрутою, що уражає нервові центри, в першу чергу серцево-судинну систему.

Стенографістка подивилась на обвинуваченого. Повіки його відкрились, погляд став осмисленим і тривожним.

Він ворухнув губами, зробив рух кадиком, ніби щось проковтнув. Оглянувся на Смирнова і знову перевів погляд на прокурора. Той дочитував останні абзаци обвинувачення. Стенографістка зненацька помітила, що на обличчі ув'язненого чітко виступили синюваті плями, а шкіра між ними була мертвого білого відтінку. Губи його потемніли, дихання стало переривчастим.

Стенографістка подивилась на Смирнова і ясно побачила, як у нього прискорено б'ється жилка на виску. Генерал прикрив обличчя долонею, як козирком. Стенографістка зустрілась поглядом з Берестовим, і той швидко відвів очі.

«Чого вони так хвилюються? — здивувалась вона. — Що діється?»

Прокурор замовк, дочитавши останній рядок, У стенографістки раптом застукало серце, таким гнітючим стало напруження. Вона знову подивилась на ув'язненого. Нижня губа в нього одвисла, відкривши жовті від нікотину зуби. Він підвівся і знову важко сів на стілець. Усі мовчали. Ніхто не рухався.

— Це помилка! — сказав ув'язнений і встав, не випрямляючись, тримаючись за ручки крісла. — Я нікого не вбив і не поранив. — Він схопився руками за горло. — Мене ніхто про це не попереджував! — майже викрикнув він. — Це підлість! За вашими законами, вбивство карається смертю! Я знаю закони! Я не погоджувався на смерть!

— Цікаво! — різко сказав генерал, не віднімаючи долоні від очей. — Джентльмен поганенько володіє мовою! Чуєте, товариші, який грубий акцент? Як же він розгулював у нас?

Ув'язнений не чув генерала. Ним оволоділа одна ідея — образи, жорстокої, зрадницької образи, заподіяної йому кимсь із-за рогу. Він метався і кричав, він ридав і рвав на собі одяг. Смирнов викликав лікаря, ув'язненому дали валер'янки з бромом.

Через кілька годин, коли ув'язнений опам'ятався, всі знову зібрались у кабінеті Смирнова.

— Значить, ви стверджуєте, що не винні у вбивстві? — спитав прокурор.

— Мені все одно ніхто не повірить! — апатично сказав ув'язнений. — Мене розстріляють, і цим справа скінчиться. Звичайно, я не вбивав! Я лише дубль Великого Юліуса!

Берестов не витримав і свиснув. Генерал опустив руку і, ледь усміхнувшись, кивнув Смирнову.

— Я — двійник! — повторив ув'язнений. — Вони зрадили мене, і я не збираюсь мовчати! Я тільки допомагаю Великому Юліусові: коли йому треба виграти час або втекти, він підставляє мене під удар, а сам продовжує виконувати завдання.

— Великий Юліус… — пробурмотів Смирнов. — Ну, цього ми знаємо! А ім'я Стефен Горелл вам відоме? — звернувся він до ув'язненого.

— Ні! — поспішно озвався той. — Але у Юліуса багато імен. Він бере нове ім'я майже для кожної справи. Постійний номер і кличка рано чи пізно розшифровуються. Для того щоб розшифрувати Юліуса, треба зіставити багато імен.

— У чому тепер полягало ваше завдання у нас? — спитав генерал.

— Сьогодні я вам все скажу!.. — квапливо відповів ув'язнений і, підвівшись, обернувся в бік генерала, інстинктивно відчуваючи, що з ним говорить найстарший званням і становищем з усіх присутніх у кімнаті. — Я тепер усе скажу! — з відтінком загрози повторив він. — Я прибув у Росію кілька днів тому в ящику для книжок у дипломатичному багажі. Шеф, пан Робертс, дав мені документи на ім'я Морозова і серед них військовий документ, ніби випадково забутий мною серед нових документів, на ім'я Клеб… Клебанова. Дуже трудне прізвище. У мене скінчились сигарети, дозвольте закурити вашу… Дякую. Ось так, тепер добре. Ви мені не повірите, але я щасливий, що нарешті можу віддячити цим мерзотникам сповна і розповісти вам все, все, все… З цими документами я повинен був прийти в квартиру на Великий Афанасіївський, пробути там кілька годин і вже звідти направитись до військового об'єкта і там необережно провести зйомку, щоб мене арештували. Робертс сам висадив мене з машини, катаючись з дружиною за містом, і я пішов виконувати завдання…

— Вам було наказано мовчати на допитах? — спитав Смирнов.

— Звичайно! — підхопив ув'язнений. — Мовчати і відтягувати час. Щоб ви думали, що він у вас в руках, і не заважали йому закінчити справу…

— А суть завдання Великого Юліуса вам відома?

— Що ви? Ні, ні!., — з непідробним переляком вихопилося в ув'язненого. — Що ви! Навіщо мені знати? Я зараз поясню, як я з ним працюю. Це дуже просто! Ось наприклад, недавно поблизу Парижа. Вілла одного ученого. Юліус — його гість. Учений працює в кабінеті. Юліус у саду перед вікнами кабінету, в шезлонгу читає. Я в кущах жду сигналу. Настає зручна хвилина, ми міняємось місцями. Я читаю перед вікнами ученого, Юліус фотографує в лабораторії. А вчений бачить: Юліус сидить на сонці і читає… Багато різних комбінацій бувало. Я все скажу. Адже це підлість наразити мене на таку небезпеку, як страта за вбивство. І це після того, як вони мучили мене стільки років…

Ув'язнений знову почав судорожно схлипувати. Смирнов подав йому води і виждав, поки той заспокоїться.

— Француз? — спитав генерал.

— Так, мосьє! Філіпп Дестен — це моє справжнє ім'я…

— Як ви потрапили до Юліуса? — обірвав генерал викрики ув'язненого.

— Нещастя завжди звалюється на голову несподівано! — здавлено сказав Дестен. — Я — парикмахер, мосьє. В сорок п'ятому році я був у матері в Бретані. Я подорожував на велосипеді — це дешево і приємно. По дорозі додому, в Париж, мене помітив Великий Юліус. Я ночував у пансіоні для туристів, у містечку Боширо. Вночі мене розбудило яскраве світло, я розплющив очі і побачив над собою поліцаїв. Вони наділи на мене наручники. Мене арештували за вбивство. Я трохи не збожеволів, коли на другий день мене підвели до трупа: я ніколи не бачив цієї людини! Через кілька днів Юліус увійшов у камеру і сказав, що схожість з ним може врятувати мене від смертної кари. Ось так я й поступив у його розпорядження. Двічі намагався втекти, і кожного разу Юліус люто бив мене за це. Я не зважився тікати втретє. Ну оце і все, що ж іще? Я не повернувся в Париж, до сім'ї. Дружині сказали, що я загинув під час автомобільної катастрофи на шосе. Я не знаю, що з сім'єю. Вони обіцяли не займати Катарини і маленької Катрін. Та хіба їм можна вірити? Це собаки!

— Ну, загалом на сьогодні все ясно! — сказав генерал Смирнову, підводячись. — Пан Дестен може зайнятись складанням свого докладного життєпису, а в нас з вами є терміновіші справи. Прошу зайти до мене, полковнику. І вас прошу, капітане! — додав генерал Берестову.

— Так де ж Горелл, шановні товариші? — спитав генерал Смирнова і Берестова, коли вони залишились на самоті в кабінеті генерала. — Ваш здогад, Гарасиме Миколайовичу, виявився правильним. На об'єкті тридцять чотири було взяти двійника. Але під того, що наш здогад підтвердився, нам стало не легше, а трудніше. Виходить, Горелл знову вислизнув із рук! Як же це трапилось, капітане Берестов?

— Голову мені треба відтяти, товаришу генерал! — з відчаєм сказав Берестов. — Я винен. Тільки зараз розумію, як винен! Це було так. Ми, значить, провели Горелла до Афанасіївського і почали вести спостереження. Далі. В той самий день, коли Дестен відправився на об'єкт тридцять четвертий, товариш із нашої групи, Рябушепко, доповідає по телефону: «Підшефний повернувся на точку». Я йому кажу: «Тобто як це «повернувся»? Він же не виходив!» Рябушенко відповідає: «Так, не виходив, товаришу капітан!» — «Чого ж ти, — кажу, — рапортуєш, що повернувся?» Рябушенко мовчить. Я прийшов на місце, ми з ним зустрілись. Ну, я…

— Насіли на Рябушенка? — спитав генерал.

— Було! Я йому тверджу: «Значить, ти пропустив, як він вийшов! І не тільки ти, а й інші пропустили!» Щоправда, там умови для спостереження дуже складні, і Горелл міг зірватись з першого-ліпшого місця. Викликаю інших. Ніхто не бачив, як Горелл виходив з квартири.

— Ну, ви, звичайно, розходились… — підказав генерал.

— Та ні, чого ж бушувать. Я все хотів з'ясувати, хто ж із моїх людей приховує свою помилку. Адже це остання справа, товаришу генерал-майор!

— Він не бушував, він їх умовив! — похмуро буркнув Смирнов.

— Точно так, товаришу полковник! — винувато погодився Берестов. — Тепер я розумію, що умовив їх визнати неіснуючу помилку. Ну, вони люди дисципліновані, справі добра бажають, от і повірили мені!

— Отже, коли Дестен вийшов з Афанасіївського, вся група пішла слідом за ним…

— Так! — похмуро кивнув Берестов. — А коли його на тридцять четвертому об'єкті з таким завзяттям схопили, наші пішли у відділ висловити своє незадоволення. А Горелл, значить, у цей час обіграв спостерігача, що лишився чергувати на Афанасіївському. З однією людиною він справився… І втік! Моя вина, товаришу генерал!

Генерал встав із крісла і деякий час мовчки ходив по кімнаті, намагаючись ступати так, щоб носки ботинок попадали в квадрати рисунка килима.

— А по-моєму, так! — роздратовано сказав він, спиняючись. — Боязнь помилок далеко небезпечніша за саму помилку! Чуєте, товариші? Боячись помилитись, людина перестає бути активною. Вона труситься за свій авторитет і кінець кінцем, намагаючись з усіх сил, за всяку ціну врятувати підмочену репутацію, втрачає найкращі свої якості. До речі, один з таких способів «рятуватись»— це негайне і безвідмовне визнання своєї вини. Мовляв, чим скоріше і повніше визнаю, чим сильніше себе розкритикую, тим менше будуть вимагати. А ось коли б Рябушенко обстоював своє, твердив, що, мовляв, «не виходив — та й годі», — ми б задумались і кінець кінцем зміркували б, у чому справа. Ні, таки справді! — гаряче продовжував він, знову заходившись крокувати по квадратиках килима. — Хіба ми не люди? Люди! З живою людиною все може трапитись! Та якщо існує серед нас цілковита правдивість, якщо люди віддані, помилка не страшна. Ось давайте обміркуємо, як тепер виходити з становища. Горелла треба знайти сьогодні ж, це — наказ! Чуєте, капітане Берестов? Бойовий наказ!

Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його — капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.

— Ну, чого скис? — обережно розсунув губи в посмішку Захаров. — Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?

Миша через силу усміхнувся.

— Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! — сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. — Нормально!

— Навіщо говориш неправду? — Захаров помовчав, набираючись сили. — Знову за папірці полковник посадив?

— Авжеж! — сумовито кивнув Миша. — Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.

— Чого це так? — втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.

— Не виходить у мене, товаришу капітан! — покірно відповів Миша. — Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… — Миша пригнічено замовк.

— А ти подвиг хочеш зробити? — тепло усміхнувся Захаров.

Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.

— Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг — це ще й характер! — повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. — Я інше зараз подумав, — продовжував він… — Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа — професія, а інша — покликання! Лікарем, наприклад, бути — потрібне покликання! Педагогом — також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!

Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.

— Ні, ні, я тут, — сказав він Миші. — Це зі мною тепер буває. Ні з того ні з сього начебто вимикач у мені хтось поверне… Коли поздоровію… Про що ми з тобою? Ні, я повинен сам згадати. Ага, про покликання. Я, бачиш, колись був учителем. Для мене кращої роботи нема. Але не в тому справа. Почалась війна, я пішов в ополчення. Звідти — в армію. Служив у піхоті, розвідником. За партійною мобілізацією послали мене працювати в органи. Відмовлятись я не міг, я ж комуніст, розумів: люди потрібні на важкій ділянці. І ось до цього часу. Але я, Мишко, завжди партійну роботу любив. Ще з комсомольських років звик усе з людьми, все цікавився, чого людині важко та як допомогти. І ось, коли я потрапив в органи, зрозумів — різниці нема. Тут, Малий, така ж сама партійна робота, тільки умови важчі. Завжди лише наступ! А ти ще молодий! Для тебе люди нецікаві, ти ще сам в собі не розібрався. Похизуватись хочеться, ти все ще про себе!..

— Не треба, товаришу капітан, вам важко говорити!

— Та ну, важко!.. — роздратовано зморщився Захаров. — Лікар говорить — видужаю!

Він знову заплющив очі і деякий час лежав мовчки. Миша сидів з ним, скорчившись на маленькому, незручному стільці, і злякано слухав білу тишу.

— Про що я? — голосно сказав Захаров. — Ні, сам… Лікар каже, що це пройде. Ага! Ти хочеш іти від нас? Ну що ж, Михайле. Тут без покликання служити не можна. Але я думаю, ти ще сам себе не знаєш. Я до тебе придивився. Ще трохи, і захочеться тобі всі сили віддати за те, щоб люди жили спокійно… Я раджу — почекай…

— Ось ви повернетесь у відділ, тоді я вирішу!

— Я, Малий, у відділ уже не повернусь! — однотонно сказав Захаров і відвернувся до стіни. — Здоров'я не дозволить…

— Видужаєте, товаришу капітан! Рана заживе! — квапливо підхопив Миша.

— Рана — що! Звичайно, заживе! З отрутою боровся, серце зірвав… Ну та що про це зараз говорити. Розкажи, як живеш. Цікаве що-небудь розкажи!

— Цікаве… — Миша почав усміхатись, згадавши. — Аякже, є, товаришу капітан! Ще до вас ішов, думав: обов'язково розповім. Я тут з Кубиковим познайомився. З Ігорем Олександровичем. З експертом.

— Та ну? — Захаров пожвавішав, трохи підвівся в подушках, і взяв із столика порожню люльку.

— Їздив до нього матеріали оформляти, ну, він мене залишив обідать. У неділю на глісері катались. Ось бачите, який у мене у відділі авторитет. Для всіх гарячка, а я з Кубиковим… — ображено зітхнув Миша.

— Ну гаразд, я дещо поясню, — усміхнувся Захаров, посмоктуючи порожню люльку. — Використати тебе у справі Горелла більше не можна. Ти сам винен, ти йому показався.

— Коли? — побілів Миша, враз забувши про Кубикова.

— Давно. Ще в самий перший раз, коли ти Окунева підтримував спостереженням… Горелл їхав позаду на іншій машині. Па тій, що світлофор за вами проскочила — пам'ятаєш?

— Дурень я, товаришу капітан… Ой, шляпа!

— Так про це й мова! Зачекай, я поясню, з якого боку шляпа. Біля Нікітських воріт він наказав шоферові обігнати вас спеціально для того, щоб на тебе подивитись. А ти сидів відкрито, наче на іменини їдеш… Ну ось тепер і зміркуй, як тебе використати, якщо з самого початку розшифрувався. На кого тобі ображатись? Мовчиш? Ну, ото ж то й воно. А ти рапорт зібрався подавати.

— Дурень я! — з гіркотою повторив Миша.

— Дурнів у нас не тримають. Незрілий ти ще, Михайле! І надто вже носишся з своєю персоною. Мабуть, тоді на завдання вискочив, любувався собою! Мовляв, ось він, молодий талановитий контррозвідник Михайло Соловйов, безстрашно переслідує ворога… Ти, Малий, простіше! Більше думай про людей, для яких працюєш! Ну, так що ж Кубиков?

— Нічого особливого, товаришу капітан! — мляво відповів Михайло, приголомшений тим, про що дізнався від капітана. Та зараз же інша думка витіснила прикрість. Він з новим, важким почуттям вглядівся в обличчя капітана.

— А як же ви тепер будете, товаришу капітан, якщо не повернетесь у відділ? — несміливо, з співчуттям спитав він.

— Звичайно! — вдруге відвернувся Захаров. — Знову піду в школу. Я історію викладав. Ось трохи зміцнію, вступлю на курси підвищення кваліфікації вчителів. Клас дадуть, Мишко! Тридцять п'ять дитячих душ — це, знаєш, велике господарство!.. Я зараз…

Голос Захарова стих, ніби згас… Він знову задрімав. Миша почекав, але дрімота у Захарова перейшла в глибокий, тихий сон. Тоді Миша написав капітанові записку, в якій прощався з ним і говорив усе те, що говорять тяжко хворим, і навшпиньках, нечутно вийшов.

Кіра вирішила поговорити з матір'ю рішуче й відверто. Це була одна з тих важких, безформних розмов, під час яких люди погано розуміють, чого вони хочуть один від одного, і виливають роздратування, яке зібралось за багато років.

Годині о третій ночі розмова досягла вершини напруження. Аделіна Савеліївна стояла серед кімнати, і її великі чорні зіниці дивились сліпо, нічого не бачачи навколо. Кіра сиділа за столом, підперши голову руками, і голосно, по-дитячому плакала.

— Чого ти від мене хочеш? — з погрозою сказала Аделіна Савеліївна.

— Я хочу, щоб ми були порядними! — сказала з відчаєм Кіра. — Розумієш? Щоб ти хоч що-небудь любила, хоч чомусь раділа! Жити, як усі, спати спокійно! Я ненавиджу твого Мещерського, тому що вій до цього часу заважає нам жити. Не відповідай йому на листи. Нехай не приходять більше від нього, не жди від них нічого…

— Добре! — раптом покірно погодилась Аделіна Савеліївна і сіла за стіл поруч з Кірою. — Я згодна. Тільки давай зараз ляжемо спати!

Вона говорила на диво спокійно і доброзичливо. Кіра надто втомилась, щоб вдуматись у щирість Аделіни Савеліївни; вони помирились і лягли спати.

Рано-вранці Аделіну Савеліївну арештували. Прощаючись, Кіра обняла матір, струснула її за плечі і сказала майже спокійно:

— Мамусю, це помилка. Або тимчасова необхідність. Ти недоладна, але чесна людина, чуєш, мамо? Ти не повинна боятись, тобі нічого боятись! Ми скоро побачимось!

Аделіна Савеліївна поморщилась і нетерпляче відштовхнула Кіру.

— Дурниці все це! — сказала вона, ідучи до дверей. — Яке має значення те, що ти базікаєш?

Пан Робертс збирався їхати у лікарню навідати Беллу. Він їздив туди щодня і завжди привозив у чемодані багато склянок і банок з протертою їжею і соками, які вводили дівчинці через зонд.

Звичайно Робертса в лікарню виряджала Мадж, це вона готувала для Белли їжу за рецептами хірурга. І на цей раз вона принесла в квартиру Робертса баночку бульйону з протертим курячим м'ясом і пляшку мигдального молока.

У Робертса сидів Білліджер. Мадж поправила зборки на білому кисейному фартушку, який вона завжди надівала, готуючи їжу для Белли, і цнотливо усміхнулась Білліджеру.

— Дякую вам, Мадж! — роздратовано сказав Робертс. — Поставте все це на стіл.

— Нема за що! — Мадж рожевіючи знову усміхнулась Білліджеру. — Я дуже люблю вашу бідолашну дівчинку!

— Добре, добре, — перебив Робертс. — Ідіть, Мадж, ми заняті!

Ображено усміхаючись, Мадж вийшла і щільно причинила за собою двері.

— Хоч якась користь буде від усього цього безглуздого куховарства! — сказав Робертс, оглядаючи пляшку з мигдальним молоком. — Я заперечував — вони чудово готують там, у лікарні, і можна було не витрачатись! Але дружина настояла! Давайте чемодан, Білліджер! Ваша пропозиція зустрітись у лікарні чудова. Їм ніколи не спаде на думку…

Білліджер встав, підійшов до книжкової шафи, відкрив нижній ящик і дістав звідти шкіряний чемодан, трохи більший за ті, які зберігались у квартирі Юлії.

Робертс приніс з прихожої інший чемодан, з яким він щодня їздив у лікарню.

— Добре! — сказав Робертс, порівнюючи чемодани. — Щоправда, мій трохи темніший і більше зношений, але це не впадає у вічі!

Він відкинув убік свій чемодан і обережно розкрив той, другий.

— Взагалі кажучи, не за правилами! — буркнув він, перекладаючи пачки грошей і документів. — Прилад і вибухівка разом. Але возитись на цей раз ніколи!

— Не варто журитись! — сказав Білліджер, допускаючи в інтонації розумну дозу нахабства. — З деяких пір у нашій операції багато робиться не за правилами. Наприклад, нам з вами не можна переносити вибухівку, не можна зустрічатися з Великим Юліусом…

— А як інакше передати вибухівку і документи? Дестен довго не мовчатиме! — занепокоєно перебив Робертс. — У мене щодо нього немає ілюзій. Добре, якщо він вибовкне тільки те, що можна. Ні, операцію треба закінчити в найближчі два дні.

Білліджер мовчав.

Робертс уже не приховував свого неспокою. Він дивився на Білліджера і намагався вгадати, чи відправив той листа керівництву з переліком всіх його, Робертса, промахів і недоліків, чи ще тільки збирається?

— Кінець кінцем це ваш обов'язок — знаходити нові точки і нових зв'язкових, — вирішив дати залп по ворогові Робертс. — Де вони, ваші нові московські зв'язки? Вас звільнили майже від усіх обов'язків. Ви цілі дні тиняєтесь по місту, а де результати?

— Я не приховую труднощів — здвигнув плечима Білліджер. — Зв'язки, які я встановив, ще не закріплені, і я не хочу рискувати своєю дипломатичною репутацією. Я гадаю, що вам час їхати. Горелл завжди дуже точний.

— Собача робота, собаче життя! — пробурмотів Робертс, скидаючи куртку і надіваючи піджак.

Білліджер не поспішав іти. Він сидів у кріслі, переглядаючи пачку нових книжок на російській мові, куплених учора Робертсом. Ні, він таки нахабно поводиться! Значить, він уже відправив повідомлення про невдачі Робертса і, можливо, навіть одержав відповідь.

До багатьох недоліків Робертса треба додати ще й запальність.

— Ви мені більше непотрібні, Білліджер! — сказав він, зав'язуючи галстук. — Можете йти.

— Дуже добре! — усміхаючись сказав Білліджер, укладаючи книжки на столі Робертса у тому ж порядку, в якому вони лежали раніше. — Щасливої подорожі.

І те, що Білліджер не образився, коли його відіслали, як Мадж, за непотрібністю, примусило Робертса ще раз відчути ненадійність свого становища.

Горе об'єднує людей. Але ніде це так не відчувається, як у приймальній дитячої лікарні. Можливо тому, що, крім горя, людей ще об'єднують батьківські почуття. Тут усі розуміють один одного.

Цей чистий, стривожений маленький світ мовчазних батьків, невмілих братів, притихлих сестричок і надміру балакучих матерів здався Гореллу тісним, як коробка з матового, скла. Пахло домашнім печивом і хлором. На столі стояли квіти в горщечках, прикрашених бантами з цупкої білої стружки. Вишневий кафель підлоги щось на мить нагадай, але Горелл загальмував спогад. Ніколи і ні до чого.

В руках у Горелла, за інструкцією Білліджера, був плюшевий іграшковий заєць і коробка цукерок. Він пройшов у кінець залу і сів на стілець біля самого вікна.

На» сусідньому стільці сиділа молода жінка. Спочатку Горелл машинально відзначив, що на ній синє плаття з білим комірцем, а у вухах маленькі перлові сережки. Потім він помітив біля вуха золотисте з полиском тьмяного срібла пасмо волосся, що ледь-ледь завивалось. Вона розгорнула іграшковий сервіз, тільки що куплений у магазині, і вкладала в кожну чашечку по цукерці. Пальці її майже молитовно доторкались до тендітних дрібничок, голублячи їх: скоро до цих іграшок будуть торкатись там, наверху, у палаті.

Помітивши погляд Горелла, жінка усміхнулась.

— Не треба було б приносити! — по-господарськи сказала вона. — Післязавтра повезу додому, та вже нехай розважиться. А у вас, видно, зовсім маленький! — І вона кивнула на плюшового зайця в руках у Горелла.

Горелл зробив невиразний звук горлом.

— Нічого! — заспокійливо сказала жінка. — Тут хороші лікарі. Щоправда, малюки важче хворіють! Вони ж сказати нічого не можуть, з ними все наугад.

Вона пішла до віконця у стіні, за яким чергова сестра приймала передачі для хворих дітей, і по дорозі ще раз оглянулась на Горелла. Ця людина чимсь злякала її. Вона ніяк не могла зрозуміти — чим! І тільки через кілька годин, уже дома, згадавши його погляд, зрозуміла, що він був не людським. Так дивляться тварини — відкрито, коротко, без думки і почуття, підкоряючись інстинктам.

«З такими одружуються!» подумав Горелл, спостерігаючи за жінкою, яка швидко прямувала до виходу, і десь всередині в ньому знову ожив знайомий тужливий біль. Затрусились коліна, але в цей час до приймальної увійшов високий чоловік з дуже маленькою головою, з круглим рожевим обличчям, на якому поблискували окуляри в золотій оправі. У правій руці в нього був шкіряний чемодан.

Він озирнувся і, помітивши Горелла, попрямував до нього. Дійшовши до вікна, він нахилився і поставив чемодан поряд із стільцем, на якому сидів Горелл.

І в ту мить, коли він випрямився, в думці вираховуючи, через скільки секунд можна буде вийти з приймальної, назустріч йому з усіх боків рушили люди; і Горелл і Робертс виявились відрізаними, ізольованими людьми від заклопотаного маленького світу приймальні.

Коротко і злобно свиснувши крізь зуби, Горелл кинувся до підвіконня, але на плечі диверсанта насів капітан Берестов.

— Безглуздо! — сказав Гореллу полковник Смирнов, що саме підійшов. — Що ж ви думаєте, за вікном немає наших людей?

— Взяти в бандита зброю! — наказав Берестов помічникам. Смирнову подали пістолет, взятий у диверсанта.

— Доз-звольте! — заверещав Робертс, до якого тільки зараз повернулась здатність говорити. — З-залиште мене, я протестую! Я вимагаю, щоб повідомили послові! Я недоторканий! Я поскаржусь! Я прийшов навідати свою дитину!

— Авжеж, так, так! — перебив його полковник Смирнов. — Ми знаємо все, що ви говорите в таких випадках. Чули не раз. Можу вас заспокоїти: і послові повідомимо, і формальності всі додержимо, які слід у тих випадках, коли дипломатичного представника хапають за руку на місці злочину як лиходія і вбивцю.

Коли злочинці під надійною охороною були посаджені в машини, а полковник Смирнов, готуючись сісти в свою машину, закурив і вже ступнув з тротуару до машини, до нього підбігла огрядна жінка в білому халаті і схопила Смирнова за руку.

— Це правда, що в нас затримали диверсанта? — випалила вона. — Я завідуюча приймальнею… Це правда?

— На жаль, правда! — сказав Смирнов і сів у машину.

— Так це ж пан Робертс! — скрикнула завідуюча, розглянувши у півтемряві машини зелене від жаху обличчя Робертса. — Боже мій, боже мій, це ж він і є! У нас його дочка і дружина! Він написав подяку нам у книжці відвідувачів! Він написав такі хороші слова про лікарню, про країну… Як же це так?

Машина вже зникла за рогом, вливаючись у загальний потік на магістралі, а завідуюча все тупцялася на тротуарі і, пригладжуючи волосся, що вибилося з-під косинки, щось примовляла.

І ось полковник Смирнов зустрівся з Гореллом. Але тепер перед ним сидить саме той, кого він так наполегливо шукав.

Що переконало Смирнова?

Весь вигляд Горелла — стривожений і самозадоволений, нахабний і боягузливий.

: — Я повинен вас поздоровити з чудовим класом роботи! — сказав Горелл, розтягуючи нижню губу в посмішку. — За все життя я був арештований тільки тричі.

— Вас арештовували п'ять разів, — виправив полковник, перегортаючи свої замітки, приводячи в порядок матеріали для допиту.

— Як розвідник я був арештований тричі! — в свою чергу уточнив Горелл. — Ви непогано інформовані! — зневажливо сказав він. — Ті два арешти…

— Про ваші карні злочини мова йтиме в свій час! — перебив полковник, поглянув на Горелла і той одвів очі покірно і швидко, як одводять очі тварини під поглядом людини.

— Я повинен попередити! — різко сказав Горелл, з усіх сил намагаючись утриматись на позиції безтурботної незалежності. — Моєю дальшою долею буде займатись майор Даунс з генерального штабу військ! Прошу зв'язатись з ним через посольство у Москві. Він зробить свої пропозиції…

Полковник Смирнов ледь помітно полегшено зітхнув. Так, немає ніяких сумнівів у тому, що це Горелл. Ось він уже почав торгуватись…

— Ми не будемо зв'язуватись з майором Даунсом, — спокійно відповів Смирнов. — Ми не торгуємо злочинцями, як це роблять деякі держави. Ми їх ловимо і судимо. Вашою долею займеться суд, як тільки закінчимо слідство.

— Але… — Горелл відверто стривожено відгриз і виплюнув кінець папіросного мундштука. — Але це елементарно! Який смисл мене розстрілювати або тримати у тюрмі? Я можу згодитись! Давайте ваші пропозиції! Ви переможець, отже я не буду торгуватись надто довго… Клас моєї роботи вам відомий.

— Ви нам не потрібні! — коротко сказав полковник. — Ми даремно витрачаємо час. Як ваше справжнє ім'я?

— Тобто як «не потрібен»? — зі злістю і страхом вихопилось у Горелла. — Ви збожеволіли! Я не потрібен? Я не бажаю більше розмовляти з вами. Я вимагаю побачення з вашим начальством! Вам я відмовляюсь відповідати…

— Добре! — охоче погодився полковник і потягся до кнопки дзвінка… — Я повідомлю про ваше бажання керівництву…

— Почекайте! — швидко сказав Горелл. — Ви мене не зрозуміли. А я не розумію вас. Я не потрібен вам як розвідник. Чого ви добиваєтесь?

— Ваша доля як злочинця скінчена! — з терпеливою огидою пояснив Смирнов. — Вами тепер займеться суд. Не буду брехати навіть для того, щоб полегшити свою працю. Ваше майбутнє не уявляється мені благополучним. Ви завдали надто багато лиха…

Горелл подивився на полковника і надовго замовк. Обличчя його на очах змарніло.

Минав час.

Полковник виписував щось із папки. Десь за стіною сухувато постукувала друкарська машинка. Працьовито гудів ліфт.

Минуло півгодини.

Горелл мовчав.

Полковник подивився на годинник і знову потягся до кнопки дзвінка.

— Почекайте! — різко і прохально сказав Горелл. — Я чомусь вірю всьому, що ви говорите. Це, звичайно, безглуздо, але я нічого не можу зробити. Мене розстріляють? — тремтячим голосом спитав він, і рот його знову обм'як.

— Мабуть, — кивнув полковник, нахиляючись до паперів, щоб не бачити спотвореного страхом обличчя Горелла.

— Але що-небудь можна зробити! — борючись з приступом страху, сказав Горелл. — Адже завжди можна щось зробити! Скажіть мені — що? Я вірю вам! Я зроблю все, що ви скажете!

Полковник промовчав.

— А якщо я все розповім? — з надією запропонував Горелл. — Все, розумієте? Я багато дечого знаю! Я такі речі знаю, до яких вам ніколи не докопатись! А я розповім! Навіщо вам пропускати нагоду?

Полковник, як і раніше, мовчав.

— За вашими законами щиросерде признання пом'якшує присуд! — слабіючи від страху, говорив Горелл. — За вашими законами — людині завжди треба дати шанс виправитись! Я нічого не приховаю — чуєте? Тільки збережіть мені життя.

— Я нічого не можу обіцяти! — відповів полковник.

— Не треба обіцяти! — підхопив Горелл, сухо схлипнув і втупив блискучі і нерухомі очі в полковника. — Я бачу, ви чесна людина. Я й так скажу… Чуєте? Все!

— Як ваше справжнє ім'я?

Горелл замовк. Потім знову сухо схлипнув.

— Не знаю! — признався він. — Я пам'ятаю тільки перше ім'я — Стефен. Усі інші — чужі. Я кажу правду. І батьків не пам'ятаю. Скло, багато скла, галереї, стелі, вишневий кафель, іноді згадую море, велике, чорне, з білими гребенями хвиль. І вітер несе по дюнах пісок. Можливо, це сни. Пробачте, мені погано. Ні, я не можу вмерти, це жахливо! Що вам зробити? Адже я все можу — розумієте? Все, що захочете!.. Тільки жити! Жити — чуєте?

Задзвонив телефон. Полковник зняв трубку, похмуро вислухав і сказав:

— Я зараз же приїду.

Потім, не дивлячись на Горелла і не відповідаючи на його плутані істеричні обіцянки і вигуки, сказав черговому, коли той увійшов:

— Виведіть ув'язненого, — і додав: — Я виїжджаю. Якщо про мене будуть питати, скажіть, що я в лікарні у капітана Захарова.

Капітан Захаров помирав.

Коли Гарасим Миколайович увійшов у палату, вмираючому тільки що зробили укол.

Лікар сидів на табуретці, близько присунувшись до постаті, і чекав дії ліків.

Полковник підійшов до постелі, кілька секунд дивився в обличчя капітана, потім нахилився до лікаря і тихо сказав:

— Уступіть мені місце, вам уже більше нічого тут робити. А я постараюсь йому допомогти.

Лікар хотів заперечити, але, поглянувши на полковника, мовчки встав.

Полковник сів у головах, нахилився, обняв Захарова за плечі і неголосно сказав:

— Альошо, це я! Ти мене чуєш?

Висохла шкіра на обличчі Захарова ніби освітилась зсередини слабким світлом. Він зітхнув і розплющив очі.

— Альошо, за сім'ю не турбуйся!

— Та вже догляньте! — на диво чітко вимовив Захаров. — Троє, а чоловіка більше немає в сім'ї. Спасибі, що прийшли Гарасиме Миколайовичу.

Няня, що кип'ятила шприц у кутку палати, приглушено схлипнула… Лікар тихо сказав їй щось, і вони вийшли в коридор, залишивши Смирнова і Захарова вдвох.

Полковник просунув руку між подушкою і легким холонучим тілом Захарова і міцніше притиснув його до себе.

— Дружині скажіть правду, — все так же виразно говорив Захаров. — Матері не треба. Нехай думає: знову в довготривалому відрядженні. Жити хочеться, Гарасиме Миколайовичу! Я гадав: не з вами, так у класі… Восени добре, перший день у новому році, приходять діти здорові, зріліші. І твої, і вже інші… Міг також механіком. А коли б видужав, тоді знову з вами. Дурний я був, Гарасиме Миколайовичу. Все думав, що ба-а-гато попереду. Неощадливо жив. Коли б знав, скільки зробити можна було б…

— Ти багато зробив, Альошо! — голосно сказав полковник. Йому здавалося, що Захаров не чує. Світло в обличчі капітана погасало, шкіра потемніла, риси погрубіли. — Ми його взяли. Чуєш, Альошо?

— Це добре… Руку дайте! — через силу вимовив Захаров. Полковник знайшов у складках одіяла холодну обважнілу руку Захарова і стиснув, намагаючись зігріти.

— От, значить, воно як! — слабіючи сказав Захаров. — Треба йти одному, ніколи не був один. Страшно одному. Ви тут, товаришу полковник?

— Я не піду, Альошо! — полковник присунувся до Захарова ще ближче. — Ти мене чуєш?

— Погано… Далеко пішов. Все буде в порядку, товаришу полковник. Треба справитись…

Полковник згадав, що так говорив Захаров, ідучи на завдання, і промовчав, не знайшовши в собі сили відповісти товаришеві.

— Темніє, — не сказав, а видихнув Захаров. — Ви ще тут? — і замовк.

Незабаром він перестав дихати. Полковник звільнив онімілу руку і довго сидів мовчки, ні про що не думаючи, не рухаючись, відчуваючи тільки втому. Ззаду почулись кроки, увійшов лікар. Полковник підняв руку і закрив очі Захарову.

Коли Гарасим Миколайович повернувся у відділ, Миша Соловйов приніс розшифровані і передруковані стенографісткою перші аркуші допиту Горелла і Робертса.

— Треба забрати чемодан з «бомбою» у громадянки Харитонової, — все ще борючись із втомою, сказав полковник. — Візьміть санкцію у прокурора на обшук і їдьте.

Миша прибув до Юлі Харитонової. Він увійшов у квартиру з кербудом, двірником і понятими.

— Це нахабство! — сказала Юля Миші Соловйову. — Ви користуєтесь тим, що я одинока, беззахисна жінка! Я нічого не знаю!

— Хвилиночку! — ввічливо спинив її Миша: — Ви самі відкриєте шафу, чи мені доведеться це зробити? Краще б — самі!

— Відкривайте, ламайте, арештовуйте — мені все одно! — Юля шпурнула ключі.

Миша відкрив шафу, дістав чемодани Горелла і розкрив їх на мить, щоб переконатись, чи це ті самі.

— А, ви за цим! — сказала вона заспокоєно. — Щодо цього, то я вже заявила. Сама! Речі не мої, належать пожильцеві.

— Розпишіться, будь» ласка, у протоколі обшуку? — запропонував Миша. Юля розмашисто розписалась, і Миша вийшов.

Представник Міністерства закордонних справ вручав Робертсу і Білліджеру розпорядження залишити Радянський Союз протягом 24 годин.

— Дуже жаль! — сказав, удавано посміхаючись, Білліджер. — У вас прекрасні бібліотеки. Я закінчую книжку про радянську літературу, мені лишилось зовсім небагато. Кілька місяців!

— У вашій книжці, пане Білліджер, все одно не буде жодного слова правди про радянську літературу, — сказав представник Міністерства закордонних справ, — так що ви можете її закінчити де завгодно.

— Я зроблю це на пароплаві! — нахабно сказав Білліджер. — По дорозі додому. Вона матиме великий успіх. Я надішлю вам примірник.

— Все це дурниці, Білліджер! — роздратовано перебив Робертс. — От моє становище справді скрутне! Моя дитина в лікарні. Дружина не погоджується залишити дочку!

— У нас немає претензій до вашої дочки! — знизав плечима представник Міністерства закордонних справ, — так само, як і до вашої дружини. Коли дівчинка видужає, її в супроводі матері підправлять на батьківщину. Більше я нічого не маю сказати вам!

Рано-вранці перед від'їздом на аеродром Робертс у супроводі перекладача посольства відправився в лікарню попрощатись з дочкою і дружиною.

Плутано, з огидою видумуючи привід, Робертс пояснював дружині причини свого раптового від'їзду і попрощався.

Прямуючи по коридору до виходу, він вирішив зайти до головного лікаря і попросити його подбати про дружину і дочку. Які б не були неприємності, вони не можуть до кінця знищити престиж дипломата.

Головний лікар прийняв Робертса стоячи, мовчки вислухав, почервонів і, зірвавши окуляри, сказав:

— Ви просто мерзотник! Зараз же забирайтесь з лікарні… Це нахабство — прийти сюди! До чого тут дружина і дочка! А ви думали про них, коли здобували собі репутацію міжнародного злочинця? Негайно залиште територію лікарні! Тут Юрко Столбцов лежить, той самий хлопчик, про якого згадано в газетах, і ми ще не знаємо, чи вдасться зберегти йому здоров'я… У мене у самого загинув син під час війни! Як ви сміли прийти до мене, пане Робертс? Це… це… ні в які ворота не лізе! Це душевна розпуста! Ось що!

— Пан Робертс, — дипломатичний представник! — стримано, але з певним злорадством сказав перекладач посольства, який був присутній при розмові. — Ображаючи його, ви ображаєте…

— Бандит він, а не дипломат! — не бентежачись перебив головний лікар. — І будьте ласкаві негайно вивести його звідси! Все! Більше я з нами не розмовляю! Я занятий!

Робертс не прощаючись попрямував до дверей.

Полковник Смирнов знав, що слідство у справі Горелла буде тривалим і важким. Але дійсність перевершила всі його сподівання.

Розбещений мозок Горелла не міг допустити думки, що є злочини, які народ не може простити.

Горелл вирішив зіграти на своїй останній карті. Він вирішив заслужити прощення потоком признань, у яких і правда і брехня були однаково страхітливі.

Кожний факт доводилось багато разів перевіряти, перш ніж визнати його. Іноді Горелл протягом кількох днів підряд брехав, зводячи на багатьох людей смердючий наклеп. Потім починав ридати і признаватись у брехні. Іноді той самий факт він висвітлював по-різному, залежно від ступеня свого відчаю, і Смирнову доводилось піднімати купи матеріалів, щоб докопатись до суті справи.

Відсилаючи Горелла, полковник виходив на вулицю і довго блукав у натовпі, поки не зникав присмак жовчі в роті. Світ знову ставав веселим і доброзичливим, але це тривало недовго: Смирнову доводилось повертатись у відділ і знову вислуховувати страшні повідомлення Горелла.

Смирнов майже не спав і не їв. Він приїжджав додому на кілька годин і за столом відмовчувався, ніби здалеку слухаючи розмови дружини і синів, йому здавалось, що він приносить собі додому частину того смердючого бруду, в якому йому доводилось возитись щодня.

Але з кожним днем розплутувався клубок питань, які до цього часу здавались безнадійно заплутаними. Іноді Смирнову здавалось, що він розміновує — тільки не поле, не дороги і селища, а відносини між народами, готуючи грунт для доброго, щасливого посіву миру і дружби.

Кілька разів у ці важкі дні полковникові дзвонила Кіра Прейс і просила дозволити побачення з матір'ю.

— Повідомте їй, що завтра ми дамо побачення! — сказав, нарешті, полковник Смирнов Берестову. — Нехай приходить на одинадцяту ранку.

— Здрастуйте, Кіро! — привітно сказав полковник, коли вона увійшла, схудла, у темному платті, яке стало надто широким для неї, і мовчки, кивнувши на привітання, сіла у крісло біля стола. — Зараз ви зустрінетесь з Аделіною Савеліївною. Дати вам папіросу? Адже ви при мені не соромитесь курити.

— Ні, спасибі! — суворо сказала Кіра, витримуючи погляд полковника. — Я нічого від вас не хочу.

— Як вам завгодно! — знизав плечима полковник, і поки не ввійшла Аделіна Савеліївна, обоє вони мовчали і думали про своє.

Увійшовши, Аделіна Савеліївна криво усміхнулась дочці, з цікавістю подивилась на полковника і мовчки сіла в крісло поруч з Кірою.

— За правилами я повинен бути присутнім на побаченні, — сказав Смирнов. — Але я хочу, Кіро, щоб у розмові з Аделіною Савеліївною ви почували себе зовсім вільною і спокійною. Ви будете говорити наодинці.

— Я не просила вас про це! — не повертаючи голови, сказала Кіра. — Я не хочу ніяких послуг.

Полковник вийшов.

Він повернувся через півгодини.

Червона, збуджена Аделіна Савеліївна прикурювала свіжу сигарету від ще не згаслого недокурка. Кіра, скрутившись у клубочок в кріслі, трималась пальцями за скроні і безпомічно дивилась на двері.

— Це не вона! — сказала Кіра полковникові. — Не мати!

Полковник мовчав.

— Ні, звичайно, я говорю дурницю! — продовжувала Кіра. — Ця жінка — моя мати. Ні, я все розумію, вона божевільна. Не в тюрмі її слід тримати, а в лікарні!

— Ідіотка! — чітко вимовила Аделіна Савеліївна. — Ознакою божевілля вона вважає мою байдужість до неї. Що ж, я її не люблю, взагалі не люблю дітей. Кіру я не чекала, вона зіпсувала мені найкращі роки життя. Ну буває ж, що людина, скажімо, не любить гречаної каші? А я не люблю дітей. Що тут незрозумілого?

— Бог з нею! — втомлено сказала Кіра. — Любить не любить. Я повинна була це зрозуміти раніше. Моя вина. Але все інше? Ти, мамо, дуже зла! Ти наговорила мені всі ці речі, щоб злякати, щоб завдати болю. Або ти божевільна…

— Ну, мені все це набридло, — нетерпеливо кинула Аделіна Савеліївна. — З мене досить родинного побачення!

Вона встала, але, вловивши щось в очах полковника, сіла і вичікуюче подивилась на нього.

— Тому що інакше бути не може! — продовжувала з тривогою Кіра. — Не могла ж ти серйозно признаватись мені, дочці, в тому, що всі ці роки шпигувала і зраджувала?

— А навіщо запиратись у тому, що й без мене вже викрито? — діловито кинула Аделіна Савеліївна і знову розкурила сигарету.

— Ні, почекай! — Кіра розгублено озирнулась на Смирнова і знову повернулась поглядом до матері. — Скажи, що ти думала, повідомляючи мені ту адресу? На що ти розраховувала зараз, коли попросила мене зробити підлість? Ти не чекала моєї появи на світ. Ти мене ніколи не любила. Все життя ти займалась своїми підленькими дільцями і більше нічим не цікавилась! Але в мене є родина, вона виростила мене, дала мені здоров'я, освіту… Нехай мати моя виявилась виродком, але дитинство було! Я, як усі діти, учила вірші, гралась, їздила в піонерські табори, мріяла, переходила з класу в клас і, головне, була щиро переконана, що я щаслива! І тепер у тебе вистачило підлоти вимагати, щоб я зрадила свою рідну сім'ю! Ти цього чекала? Так, значить, ти — страховище!

— Я прошу закінчити побачення! — твердо сказала Аделіна Савеліївна.

— Зараз вас виведуть, — відповів полковник Смирнов, підвівся, налив води у склянку і подав Кірі. Вона взяла склянку обома руками і все-таки розхлюпала воду на коліна.

— Не можу! — сказала вона через секунду, ставлячи склянку на стіл. — Ковтати не можу. Щось сталося з горлом.

— Це пройде! — сказав Смирнов і вийняв з папки, яка лежала перед ним на столі, великий пергаментний конверт. — Громадянко Прейс, — звернувся він до Аделіни Савеліївни, — на попередньому слідстві ви показали, що займались шпигунством під тиском якогось Мещерського.

— Він не якийсь. Він російський дворянин, Кирило Володимирович Мещерський, — з викликом відповіла Прейс. — І я виконувала його просьбу не під тиском, я була щаслива служити любимій людині.

— Хочете знати правду? — різко спитав Смирнов, розкриваючи конверт.

Ні, Аделіна Савеліївна не хотіла знати правди. І в той час коли Смирнов читав їй відомості про те, що Мещерський — Блюм, Кирило — Альберт, бельгієць за походженням, був спочатку німецьким, а пізніше англійським шпигуном і в Росію прибув з дорученням добути відомості про молоду економіку Радянської республіки, — Аделіна Савеліївна критично посміхнулась і повторювала:

— Ну й що ж, нехай! Яка мені різниця, як його звуть? Нехай шпигун! Я допомагала йому і горджусь цим!

— Та перестаньте ви слухати саму себе! — перебив її полковник, і щось у його голосі насторожило Аделіну Савеліївну. — Я розумію, що моральні якості вашого героя вас не цікавлять. Ви примиритесь з усяким брудом. Але я думаю, що вам час, нарешті, дізнатись про те, що він помер наприкінці двадцять восьмого року. Вбитий у Стокгольмі при невідомих обставинах у барі готелю. Подивіться на фотографію — це він? Тепер погляньте на його карточку з нашого архіву. Запис про смерть зроблено на початку двадцять дев'ятого року, можете переконатись у цьому самі з вигляду чорнила і жовтизни паперу… Та й потім подумайте, навіщо мені вас обдурювати. Що я цим виграю?

Аделіна Прейс була підлою, але не дурною жінкою.

— Так… — сказала вона в ті короткі секунди, коли звістка про смерть Мещерського ще тільки стукала в її свідомість. — Ви нічого цим не виграєте. Я розумію, я бачу, що ви говорите правду. Так… Дозвольте мені, піти. Виходить, всі ці роки… Всі ці листи…Вона встала. Багато разів у своєму житті вона симулювала непритомність. Але тепер, зробивши крок до дверей, Аделіна Прейс вперше в житті по-справжньому знепритомніла.

— Їдьте додому! — сказав Смирнов Кірі після того, як вона розповіла йому про свою розмову з матір'ю. — У вас є гроші на таксі? Якщо нема, я дам. Візьміть машину і їдьте додому. Подзвоніть Володі, нехай він негайно прийде до вас. Випийте міцного чаю і прийміть таблетку трійчатки, тому що через півгодини вас звалить мігрень… До побачення!

— Я хочу ще сказати… — почала було Кіра, але Смирнов настійливо і твердо спинив її.

— Нічого ви не будете мені пояснювати! — сказав він, допомагаючи дівчині підвестись з крісла. — Знаєте, Кіро, часто буває, що люди, багато і правильно говорячи про свої помилки або нещастя, впадають у небезпечну ілюзію. Їм починає здаватись, що все важке позаду. Що все змінилось — і життя, і вони самі. Але слова замінюють вчинки лише на деякий час, нещастя повертається, і тоді вони страшенно скаржаться на несправедливість долі. Так виникають долі невдах! Ви непогана молода людинка! Не базікайте, а покажіть своїй родині, на що ви здатні. Адже ви самі сказали, що у вас є родина! Це дуже правильно. Вона у вас прекрасна, розумна, сильна, завжди з вами і в усьому прийде на допомогу. Але в неї є непорушна якість — не вірити словам! Діла від нас вимагають! Завжди пам'ятайте про це. Ну то як, дати вам грошей на таксі?

— Спасибі! — сказала Кіра, похитуючись на затерплих від напруження ногах і з усіх сил намагаючись усміхнутись. — Дайте… Я віддам… Я нічого не буду говорити. До побачення. Я постараюсь!

— Час добрий! — кивнув Смирнов і, коли дівчина була вже біля дверей, ще раз повторив: — В добрий часі Бажаю удачі.

Слідство закінчувалось. У полковника Смирнова зібрався довгий список термінових справ. У ньому кілька разів повторювалось: «Дзвонив Пономарьов. Обов'язково відповісти».

— Гарасим Миколайович? — зрадів полковникові академік Пономарьов. — Слухай, я тебе прошу, приїжджай! Та ні, ну чого ж ми будемо зустрічатись у місті! Не поговоримо як слід… Тебе смикають, мене шарпають. Слухай, Гарасиме Миколайовичу, ти в цьому році купався в річці?

— Ні, ще! — усміхнувся Смирнов. — Ніяк не доберусь до берега. Ось уже під час відпустки поїду в Крим, тоді…

— Що — Крим! — закричав у трубку Пономарьов. — Ні, ти приїжджай до мене! Я тебе таким пляжем почастую — ахнеш! Слухай, я серйозно прошу, приїжджай. Мені порадитись треба…

У найближчу неділю полковник зранку поїхав до Пономарьова.

— Ні, ні, я тебе в дім не кличу! — сказав Пономарьов, вітаючись. — Їдемо прямо на річку!

Коли добрались до річки, Смирнов зняв капелюх, розв'язав галстук і сів на пеньку.

— Справді, — сказав він майже благоговійно. — Дивна природа у нас, в Середній Росії. Спокійна. І весела разом з тим. І мила — розумієш, Олександре Петровичу? Мила серцю!

Річка справді була гарною. Вузька, глибока, з чистою, прозорою водою, вона нетлями звивалась між берегами. А понад берегом, біля самої води, лежали сріблястосірі кулі верб. На протилежному боці починалось поле жовтіючої пшениці, вдалині темніла смужка лісу, і над усім цим сяяло щедре, високе, синє небо.

— Ну, що я тобі казав? — з захопленням підхопив Пономарьов. — Почекай, зараз купатись будемо за моїм методом, з комфортом.

Він приніс із машини дві запасні камери і накачав їх насосом.

— Та ну їх, я й сам умію плавати! — запротестував був Смирнов, але коли вони розляглися і ухаючи влізли у воду, Гарасим Миколайович поплавав, а потім за прикладом Пономарьова розпластався по-жаб'ячому на камері і завмер, намагаючись не рухатись у теплому верхньому шарі води, біля берегів яскравозеленому від відображення верб, а на середині — голубому.

— Хороше! — похвастався він перед самим собою і зажмурився. — В цілому дуже здорово!

Пізніше, поки Смирнов сидів на траві, обсихав і курив, Олександр Петрович знову пішов до машини і повернувся з чемоданчиком. У чемоданчику були дві пляшки пива, хліб, огірки, помідори і круто зварені яйця.

— Чудний, пиво треба було в річку опустити! — забурчав Смирнов. — Поки ми купались, воно б нахолонуло. Ну, про що ти хотів порадитись?

— Почекай, ось під'їмо, ще раз викупаємось, тоді поговоримо, — запротестував Пономарьов.

— Та ні вже, давай зараз! — наполягав Смирнов. — Ти в цих розкошах щодня буваєш, а я хочу перед від'їздом ще хоч годинку ні про що не думати… Я слухаю тебе, Олександре Петровичу!

— Розумієш, у чому справа, — почав схвильовано Пономарьов, — хочеться обмінятись думками. Розумієш, в чому справа! Давно, років п'ятнадцять тому, переглядаючи нові англійські публікації з мого предмета, я наткнувся на цікаву статтю одного молодого вченого біолога.

Пономарьов розповів, як поступово у нього виникло тепле, дружнє почуття до молодого англійського вченого. Він почав стежити за його працями і щиро засмутився, коли вони зникли.

Та ось, після тривалої кілька років перерви знову з'явилась стаття знайомого англійця. З ряду ознак, зрозумілих тільки вченому, Пономарьову стало ясно, як скрутно було англійському біологові в роки мовчання. Всі його попередні статті були зв'язані з вивченням проблеми процесів обміну речовин в організмі людини. Цього разу стаття розглядала процеси забруднення пор шкіри і по суті рекламувала новий сорт крему, що очищає шкіру обличчя. Ім'я ученого з'явилось серед працівників великого косметичного концерну. Все це свідчило про поразку, все говорило про те, що в англійця не вистачило сили і коштів продовжувати роботу над основною своєю темою, він втомився від злиднів, від тривоги за завтрашній день і — здався.

— Можете уявити собі, Гарасиме Миколайовичу, як я зрадів, коли через деякий час знову прочитав велику статтю мого англійського невідомого друга, присвячену дослідженням з основної його теми! — говорив Пономарьов. — І яка це була талановита, розумна стаття! У нього хороша голова, він зрозумів, що важкі проблеми, що постають сьогодні перед людством у питанні здоров'я народів, тісно пов'язані з економікою країн… Він зрозумів це, і захищав, і доводив свою точку зору як учений біолог. Я зрадів і в той же час подумав: «Чи це надовго? Чи вистачить у тебе сили триматись?».

— Та й навряд, щоб він довго протримався у промисловості з такою точкою зору. Цей великий косметичний концерн, напевне, належить Америці! — зауважив Смирнов.

— Кілька років він боровся! — продовжував свою розповідь Пономарьов. — З'явилось ще кілька його публікацій. І знову мовчання. Коли він знову надрукував статтю, вона була присвячена проблемі корозії металевого посуду і рекламувала мазь для чищення каструль… Я подумав: «Мабуть, у мого англійця велика сім'я. Можливо, у нього на руках старі батьки…» Словом, я багато думав про нього. І торжествував і злякався за нього, коли з наступної партії свіжих публікацій дізнався, що його ім'я більше не згадується серед працівників хімічної фірми.

— Так минав час, — продовжував розповідь Пономарьов, — і ось недавно, кілька тижнів тому, я одержав від нього листа. Про що він мені написав? По-перше, погоджувався з рядом моїх положень, про які він знає також із публікацій. Розповів про свою основну працю, зв'язану з обміном, яку продовжує у важких умовах. Але не в цьому найголовніше! Він, Гарасиме Миколайовичу, чудово мріє у своєму листі. І знаєш про що? Він пише, що всі свої сили покладе зараз на те, щоб допомогти створенню Ради колективної безпеки миру в Європі. І він вважає, що в цій Раді повинен бути відділ, що об'єднує працівників культури, в тому числі і вчених. І що разом у поступовому, дружньому, творчому контакті ми можемо дуже багато зробити для народів. А ти ж знаєш, Гарасиме Миколайовичу, я теж про це не раз думав! Наука вже давно вийшла з глибинних протоків знання до основних річищ законів природи. Уже небезпечно й шкідливо для прогресу науки розробляти ряд її галузей розрізнено, за методом «хто на що здатний»! Уже давно час об'єднуватись!

— Дозволь, а хіба ми проти творчої дружби із Заходом? — перервав Гарасим Миколайович потік збуджених думок Пономарьова. — Та ми до біса витрачаємо сили, часу і грошей на найрізноманітніші спроби зближення…

— От я й хочу…

— Та ні, дозволь, я думку закінчу! Ти, Олександре Петровичу, і приятель твій англійський — ви хочете оздоровити людство. А імперіалісти хочуть убивати, тому що, на їх думку, це найефективніший спосіб наживи. Ось основна наша розбіжність, і не з Заходом, а з невеликим, але поки що сильним угрупованням імперіалістів Заходу. Ми шукаємо способів полегшити життя народу — імперіалісти вимагають руйнівної війни, тому що зубожілим народам легше диктувати свої умови. У цьому наша розбіжність!

— Але ж усе це дуже просто і, я б сказав, загальновідомо! — роздратовано перебив Пономарьов.

— Авжеж, звичайно… — погодився Смирнов. — Але я повинен тобі сказати, що один з ефективних способів підтримувати ворожнечу між країнами — це ускладнення простих питань. Нагромадження навколо найпростіших загальновідомих істин різноманітних видуманих труднощів! Так не про це ж ти хотів говорити зі мною? У чому справа?

— Та от… — зам'явся Пономарьов. — Обставина одна є, з приводу якої я хочу порадитись! Розумієш, цей самий мій англійський невідомий приятель пише, що дуже хоче зустрітись зі мною і можливість така в цьому році передбачається: взимку в Чехословаччині буде проводитись з'їзд біологів. Він одержав запрошення приїхати і пише, що піде на все, але приїде в Прагу. Розумієш, Гарасиме Миколайовичу, як важко пояснити, це зрозуміло тільки нам, ученим… Ми з ним ніколи не бачились, але багато разів, запевняю тебе, багато ночей просиділи поруч за одним мікроскопом, спостерігали одні й ті ж процеси і одночасно приходили до висновку. Ми — близькі люди! Мені з ним так само хочеться побачитись, як і йому зі мною. Разом подумати, посперечатись, перевірити нашу близькість в інших питаннях. Можливо, будуть розчарування у чомусь, але в цілому, Гарасиме Миколайовичу, він хороший хлопець. Адже не так просто для нього було опублікувати свою статтю, скажімо, про те, що які б великі не були сьогодні окремі наукові відкриття, вони не можуть допомогти людині в обстановці роз'єднаності, недовір'я і великої незабезпеченості… Ну, чого ти мовчиш?

— Я все хочу зрозуміти, що вимагається від мене, — відповів Смирнов.

— Ну як, що… — знизав плечима Пономарьов. — Зрозуміла річ. Хлопець він хороший, а все-таки я не хочу промахнутись! Ось я й хотів порадитись з тобою!

— Дивак! — засміявся Смирнов, потягуючись на сонце.

— Хто дивак? — ображено спитав Пономарьов.

— Та ти, звичайно! Що ж, по-твоєму, ми є головним управлінням забезпечення душевної рівноваги?

— Ну навіщо ж зводити до абсурду? — спалахнув Пономарьов. — Я, по-моєму, цілком закономірно хочу вияснити його фігуру.

— Зустрінешся, подивишся, послухаєш і виясниш.

— А якщо помилюсь?

— Погано! Для всіх буде погано.

— Дозволь, а якщо спровокує?

— Дивак! — Смирнов підвівся, сів і простягнув руку до папірос. — Оце вже я можу тобі сказати зовсім точно — нісенітниця! Що це значить — «спровокувати?» Зіграти на твоїх негативних якостях? Значить, тебе можна залякати або купити?

— Ти що, здурів? — деренчливим від люті голосом спитав Пономарьов. — Це просто… просто… Це неподобство! Я зовсім інше мав на увазі!

— Та ні, чого вже тепер лавірувати. Ти якраз це мав на увазі, — твердо повторив Смирнов. — Тобі хочеться застрахуватись у держави від помилок, як страхуються від пожежі? Це дурниця, Олександре Петровичу.

— Я пропоную змінити тему розмови! — Пономарьов скочив на ноги. Голубі його очі округлились від злості, він почервонів і задихнувся. — Ходімо купатись.

— Як тобі завгодно… — погодився Смирнов. — Тільки, знаєш, я хочу трохи подрімати. Ти йди купайся, а я на сонечку полежу…

Пономарьов пішов. Смирнов чув, як він зітхав і плескався за вербами, а потім затих. І Смирнов задрімав. Він прокинувся від дотику до плеча, розплющив очі і побачив над собою Пономарьова. Той сидів навпочіпки і зосереджено дивився в обличчя полковникові.

— Ну що? — спитав Смирнов, підводячись і позіхаючи. — Накупався? Дивись-но, ти весь синій і в мурашках. Розітрись рушником, простудишся!

— Слухай, Гарасиме Миколайовичу, — невже ти погано про мене думаєш? — убито спитав Пономарьов.

— Звичайно, ні! — відповів Смирнов. — Ти неохайно мислиш, ось у чому справа. Дай мені папіросу, мої скінчились… От поїдеш ти на з'їзд, побачишся там із своїм англійцем, невже не розберешся в людині?

— А якщо важко буде розібратись?

— Ну, так у нас у народі є правило — у важких випадках радитись. Це вже природно. Але сьогодні тобі ще не важко, а ти просиш поради. От я й кажу, неохайно мислиш.

— Неохайно — значить, часто неправильно!..

— Можливо! Час їхати, Олександре Петровичу. Я ще своїх як слід не бачив, тиждень був важкий, і сьогодні зранку до тебе поїхав. Час. Збирай своє господарство.

Смирнов обтрусився і почав натягувати піджак.

Коли Пономарьов поставив чемодан у машину, Смирнов затримав його за рукав біля відкритої дверки і сказав:

— Відправ шофера одного, а ми пішки дійдемо. Тут же недалеко, кілометрів зо три. Я хочу пройтись.

Пономарьов почав було підговорювати, посилаючись на спеку і втому, але полковник м'яко настоював на своєму.

— За азимутом підемо! — вирішив він і попрямував межею через овес до переліску.

Пономарьов поплівся за ним, бурчачи і скаржачись.

— Заблудимось! — бурмотів він. — Проблудпмо бог знає скільки! Тут ліс серйозний!

— Нічого, якось вийдемо! — посміхався Смирнов. Вони увійшли у перелісок, потім у ліс, і Смирнов знову збочив від стежки і повів Олександра Петровича навпростець по кущах.

— Слухай, та це ж, їй-богу, неподобство! — обурився Пономарьов, але полковник обернувся і знаком зупинив його.

— Давай трохи помовчимо! — попросив він. — І намагайся йти тихіше.

Спочатку Пономарьов злився, але потім, придивившись до полковника, розважився і забув про досаду. Смирнов брів через кущі і ярки легко і нечутно. Іноді він зупинявся, жмурячись дивився на верхівки дерев, приглядався до стовбурів і, визначивши напрям, рухався далі. Жодна гілка не хруснула під його ногою, і, — вступивши в чагарник, він спритно прихвачував і розсував гілки, пропускаючи Пономарьова.

Якось він зупинився, прислухався, помовчав, сплюнув з досадою, закурив і сказав:

— З тобою, звичайно, нічого не вийде. Ломишся, як ведмідь! Треба було йти самому! — і підвищивши голос, сказав: — Товариші, виходьте з «секрету»! Свої!

Але навкруги дихав і шелестів ліс. Було тихо і безлюдно.

На мить Пономарьову здалось, що полковник розігрує його. Але Смирнов дістав з кишені порожній портсигар і монетою простукав об кришку складний ритм, який не відразу можна уловити вухом. І в той же час кущі розсунулись, і назустріч підвівся збентежений, усміхнений чоловік.

— Ну, як справи? — спитав полковник, здоровкаючись.

— Нормально, товаришу…

— Полковник… — підказав Смирнов.

— Товаришу полковник… Дозвольте доповісти! Старшина особливого батальйону охорони Чекін виконує завдання. Подій і фактів за час чергування не виявлено. Дозвольте опитати, товаришу полковник!

— Питайте…

— Товаришу полковник, ви мене виявили чи випадково наткнулись?

— Я вас шукав і знайшов, — сказав Смирнов, піднімаючи суху колючу гілочку малини і показуючи її старшині. — Ось бачите: поруч кущі, обсипані малиною, а на тих гілках, за якими ви маскувались, пусто. Поєднуєте приємне з корисним?

— Вибачте, товаришу полковник, винен, не подумав! — з прикрістю признався Чекін. — Согрішив з малиною!

— Але, між іншим, я на те й полковник, щоб старшину виявити! — посміхнувся Смирнов. — На майбутнє врахуйте. До побачення! Тепер можна йти по стежці! — додав він, звертаючись до Пономарьова.

— Це ж хто? — здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. — І куди він подівся?

— Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! — посміхнувся Смирнов. — Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні — зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба — самі бережемо.

Смирнов допитував Горелла.

— Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?

— Так, я вже пояснював вам… — злобливо погоджувався Горелл. — В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою — перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…

— Ускладнилось? Нагадую, ви вчора вирішили говорити тільки правду. Ми з вами погодились, що брехня безглузда!

— Ну, звичайно, гестапо допомагало мені! — вихопилось у Горелла. — Авжеж. Яка рація приховувати?

— За що ж гестапо було таким великодушним до вас?

— Цього я не знаю. Домовлялось начальство, я тільки працював. Ну, звичайно, не даром. Я не знаю, чим ми платили урядові Гітлера — людьми чи…

— Чи чим?

— Ну ви ж доросла людина! У німецькій промисловості були наші капітали… І навпаки! Я не знаю, як вони там торгувались, мені цієї сторони справи не відкривали.

— Подумайте, пригадайте! До цієї сторони справи нам ще доведеться повернутись. Що вам вдалося відкрити в Росії?..

— Мало. Гордін із своєю групою пішов у партизани. Я робив спроби захопити його за допомогою німців, але це не вдалось. Лабораторію вони висадили в повітря, відступаючи.

— Про це ви розповідали докладно і відносно правдиво. Отже, ви стверджуєте, що в сорок п'ятому році в Мюнстенберзі шукали архів доктора Фігнера?

— Так… Його син льотчик Густав Фігнер розповів, що старий, спускаючись у сховище, носив з собою в чемодані всі матеріали по темі. Там його завалило під час бомбування. Я вже почав розкопки під виглядом далекого родича, який нібито хотів достойно поховати останки ученого і його дружини. І якраз в цей час мене впізнала одна росіянка…

— Марія Миколаївна Дорохова, яку ви скалічили.

— Хіба? Я повинен був її вбити. А що б ви зробили на моєму місці?

— Не будемо відхилятись від справи, — сказав Смирнов, перемагаючи напад нудоти. — Процес і страта, організовані нашими союзниками, були, звичайно, інсценовані?

— Ні, повісити-то вони когось замість мене повісили, — пояснив Горелл. — Я подробицями не цікавився. Цю справу організував мій ангел-охоронець майор Даунс.

— Що було потім? Ви все ще багато дечого приховуєте і видумуєте! Обміну не буде. Перестаньте тішитись ілюзіями!

Та ні. Ілюзій у мене нема, — сухо схлипнув Горелл. — Які там ілюзії. Я все сказав, що було потім.

Розкажіть те, що ви приховали про диверсію в Інституті врожайності в 1946 році…

— Я все сказав! — з тривогою заперечив Горелл.

— Далеко не все! — зупинив його Смирнов. — Наприклад, мені не ясний один пункт. Як ви пробрались у сховище зразків зерна?

— Я вже пояснював, — сказав Горелл, з усіх сил намагаючись стримати озноб. — Я пояснював. Мені вдалося домовитись з охоронницею зразків Акімовою. Вона давно хотіла поїхати за кордон до родичів. Я дав їй велику суму у нашій валюті і допоміг перебратись через кордон. По-моєму, якщо пам'ять мені не зраджує, вона з Польщі виїхала в Мексіку, до сестри… Природно, — продовжував пояснювати Горелл, справившись нарешті з хвилюванням, — вона виконала мою вимогу. Вона ввела мене у сховище і показала найцінніші зразки. — В інститут ви приходили з відношенням від станції юннатів? Чому ви вибрали дитячу установу?

— Ну, це природно! — з роздратуванням відповів Горелл. — У вас дуже дбають про дітей. І до людей, які приходять від дитячих установ, більше уваги і довір'я.

— Тому ви й зустрілись з Робертсом у дитячій лікарні! Значить, Акімова в Мексіці?

— Не знаю, може в Парижі. Це її справа. Дозвольте зробити заяву. Я втомився.

— Я вас довго не затримаю. — Смирнов присунув до себе пухлу справу з багатьма паперовими смужками, закладеними. між сторінками. — Значить, Акімова або в Мексіці, або в Парижі. Так, це схоже на правду, — сказав він, розкриваючи одну з закладок. — У її кімнаті було знайдено записку, написану олівцем і не закінчену. Очевидно, чорновик листа, написаного і відправленого пізніше. У цій записці, адресованій чоловікові, з яким вона незадовго перед тим розійшлась, Акімова пише таке:

«Льоню, скоро мене тут не буде. В останні дні, що зв'язують мене з Росією, всі хороші і теплі думки з тобою. Я все простила, я виїжджаю без лихих почуттів. Будь щасливий і іноді…»

На цьому записка переривається… Чому вас так цікавив сорт пшениці «Перемога буде за нами»?

— Дивне питання, — посміхнувся Горелл. — Це чудовий сорт, який не боїться засухи.

— І ви знищили весь запас інституту! Запас, підготовлений до розсилання по колгоспах засушливих районів!

— Так мені було наказано! — злобно огризнувся Горелл. — Сорок шостий рік був засушливим. Коли б засуха повторилась у сорок сьомому, Росія опинилась би у скрутному становищі… Мене зобов'язали в першу чергу вивести з ладу сорти, які не бояться засухи. Я це зробив. Потім підпалив архів і бібліотеку. Приміщення незручне — окремі будиночки, розрізнені, розташовані далеко один від одного. Я до цього часу не розумію, як мені вдалось виконати операцію. І вибиратись було важко!

— А що ви зробили з тілом Акімової?

Горелл опустив голову на руки і мовчав.

— От бачите, ви вже взагалі нездатні говорити правду! — сказав Смирнов. — Я попереджав, що спроба скористатись щирим признанням як обставиною, що пом'якшує присуд, для вас нездійсненна!

— Ні, я можу, я можу, я обіцяю! — викрикнув Горелл. — Я вже відповідаю на всі ваші запитання. Як ви дізнались, що я вбив Акімову?

— Просто, — відповів Смирнов. — Я не повірив, що вона здатна зрадити. Зоя Акімова сирота, вона виросла в дитячому будинку. Батьківщина допомогла їй вирости. Дівчина-безпритульниця стала науковим працівником. А втім, до вашої свідомості все це не може дійти. Ви вбили Акімову і викрали ключі від сховища!

— Ні. Я, звичайно, спочатку викрав ключі, а потім уже… — апатично сказав Горелл. — При ній могло не бути ключів… Потім я затримався в інституті після роботи. Там майже не було охорони. У всякому разі, такої, яка могла б перешкодити мені. Важко було тільки переходити від будинку до будинку непоміченим. І надто швидко помітили пожежу в бібліотеці. Я не встиг утекти, мені довелось разом з усіма до світанку гасити пожежу і розбирати уламки стін в архіві.

— Де було тіло Акімової?

— У мене в машині. Я це зробив у машині. Я запропонував підвезти її додому з інституту.

— А навіщо вам треба було її вбивати?

— У неї були недобрі очі, коли вона дивилась на мене. Я не сумнівався в тому, що, як тільки виявиться диверсія, вона назве мене як… автора, — все так же апатично продовжував Горелл. — Вона була трудною і неприємною людиною. Тільки мої ідеальні документи допомогли налагодити хоч який-небудь контакт…

— Як було підкинуто «листа до чоловіка»? І яким чином ви дізнались про особисту трагедію Акімової?

— Машиністка інституту виявилась привітнішою… А листа я підкинув сам. Я спробував увечері зайти до Акімової.

— Як вона вас прийняла?

— Погано. Я попросив води, вона вийшла в кухню, в цей час я кинув за ліжко листа. Вона дала мені води, як негрові, на порозі кімнати.

— Як же вам удалось умовити її сісти в машину?

— Чудом. Вона поспішала відвезти на вокзал посилку з зерном. Хтось кудись виїжджав. Заявляю вам, я втомився.

Смирнов поглянув на годинник і натиснув кнопку дзвінка.

— Звичайно, коли б не допомога ще однієї людини… — обережно почав Горелл. — Я б не справився з операцією. Ваша людина! — повільно сказав Горелл. Зіниці його звузились і втратили блиск, губи запеклися. — Один відповідальний працівник! — продовжував Горелл. — Заступник директора інституту врожайності, якийсь Ковальов…

— Брешете ви! — роблячи над собою величезне зусилля, стримався і спокійно сказав Смирнов. — Адже я перевірю, і знову виявиться, що ви звели наклеп!

— Я помилився! — злякано пробурмотів Горелл, відводячи очі під погляду Смирнова. — Мені здалось. Я втомився, і в мене наморочиться голова… Ні, ні, він мені не допомагав… Він навіть не помітив мене в інституті.

— Виведіть арештованого! — з полегшенням сказав Смирнов, коли на порозі з'явився черговий.

Через кілька хвилин увійшов Миша з поштою.

— Товаришу Соловйов! — сказав полковник, витираючи обличчя і шию носовою хусточкою. — Коли Наташа закінчить розшифровувати останні сторінки допиту Горелла, перегляньте їх і випишіть дані, що стосуються Акімової Зої Іванівни. А потім напишіть листа у партійну організацію Інституту врожайності, в якому скажіть… В якому напишіть те, що треба написати в тому випадку, коли про хорошу, чесну людину довго живе несправедлива, недобра слава. Ви мене зрозуміли?

— Так! — охоче і квапливо кивнув Миша. — Цілком зрозумів, Гарасиме Миколайовичу…

Смирнов подивився на Мишу і ледве помітно всміхнувся. Миша помітив його усмішку і густо почервонів від образи. Смирнов перехопив його невпевнений, ображений погляд і тепер усміхнувся широко, з задоволенням.

— Ви мене не зрозуміли, молодший лейтенанте! — сказав він. — Це добре, що ви радієте можливості реабілітувати людину. Це дуже важливо для нашої роботи — уміти радуватись людській чистоті і чесності. А ось поспішну образливість треба в собі ламати. Вона поганий порадник! Виконуйте…

Миша зітхнув, зробив чіткий поворот кругом і стройовим кроком попрямував до дверей, але на порозі затримався, обернувся і широко посміхнувся у відповідь полковникові.

Стихли його кроки в коридорі, і Смирнов заходився приводити в порядок записи, зроблені за день.

Так, слідство закінчувалось. Власне, це, звичайно, формальне визначення. Горелл сказав майже все. Матеріал згрупований, перевірений по всіх пунктах обвинувачення. Незабаром злочинець стане перед закритим судом. Закритим, тому що кожний пункт обвинувачення потягне за собою дальшу копітку, складну роботу. Адже багато хто з тих, про чию злочинницьку діяльність розповідав Горелл, ще на волі, на нашій землі і за межами країни. Справа не тільки в тому, щоб викрити й ізолювати злочинців. Найважливіше для спокою і безпеки народу — виявити і вилучити злоякісні парості опуху. Попереду ще багато роботи… А позаду — не тільки самі збитки.

Ось про це думав полковник Смирнов. Ні, не тільки самі збитки і прикрості позаду!

Недовго лишилось прожити старому Воскобойникову. Але ті небагато років, які доведеться йому прожити, він проживе чесною людиною. Смирнов у цьому не сумнівався.

Важке випробування випало на долю Кіри Прейс. Дівчина прозріла від душевної сліпоти, зрозуміла, що кожний з нас відповідає за своє життя і вчинки близьких. А головне, вона зрозуміла, що скільки б не ухилялась людина від виправлення своїх провин і помилок, вони заявлять про себе, і чим далі ухилятись, тим сильніше заявлять!

«Нічого! — думає Смирнов, згадуючи відкритий, палкий погляд Кіри. — Така виправиться. Основа добра! І урок дістала хороший!»

Смирнов пригадує, з яким болісним соромом розповідав шофер про те, як спокусили його «ліві легкі дві сотні». Смирнов дозволив Берестову сказати юнакові, для кого він порушив правила. Нічого, нехай помучиться! Йому ще доведеться свідчити на суді. Нелегко буде вийти і признатись у тому, що чужак купив тебе за дві сотні. Багато передумав і передумає хлопець. І ніколи більше не спокуситься легкими карбованцями!

А як гірко, надривно плакала в кабінеті Смирнова дівчина Віра, яка дала притулок Гореллу у своїй хаті на одну ніч!

— Як я тепер житиму? — все допитувалась вона у Смирнова. — Всі знають, що я пропаща! А я не хотіла, — повторювала вона, — слово честі, я не хотіла, товаришу начальник, щоб у мене так життя склалось! Один раз не повезло, і чим далі, тим гірше…

— Тому що ти поступаєшся перед невдачами! — сказав Смирнов дівчині. — Ти знаєш, що таке невдаха?

— Що? — пожадливо відгукнулась Віра, підводячи до Смирнова обличчя, мокре від сліз. — Що, товаришу начальник?

— Невдаха — це людина з однією неприємністю, але затяжною. Так, так, це вже у мене перевірено! — кивнув Вірі полковник. — Ось ти цю неприємність повинна перемогти, зламати, і тоді побачиш, як славно піде життя!

— Виїхати б мені! — мляво сказала Віра. — Куди-небудь далі, де не знають…

— А що ж, це діло! — погодився полковник. — Їдь, станеш чесно працювати — з усіх кінців друзі будуть! Це вже завжди так у колективі. Не скривдять.

— А ви допоможіть мені хороше місце знайти, куди їхати, — нерішуче попросила Віра.

— Допоможу! — охоче погодився Смирнов. — Я тобі після суду напишу листівку і в ній скажу, куди звернутись. А ти поки що спеціальність набувай. На перший час хоч би якусь просту, — недобре з пустими руками у колектив їхати. А там коріння пустиш — учитись почнеш…

Що ж, дуже можливо, повернеться доля Віри на повий, хороший лад. Поки що дівчина дотримується своїх слів, вступила на курси штукатурів… Далі видно буде.

Полковник зім'яв і спалив аркуші з замітками у попільниці.

Тепер протягом кількох днів буде перерва у слідстві. За цей час можна буде опрацювати протоколи, подумати над ними, віддихатись. Смирнов у думці згадав кількість відкладених у зв'язку з слідством справ і зрозумів, що віддихатись не вдасться.

У всякому разі хоч би два дні! Тільки на два дні послабити напруження. Це потрібно, тому що під вечір починає боліти ліва скроня і потилиця. Треба провести хоч один вечір із синами і дружиною. Смирнов встав із-за столу і підійшов до вікна.

Насувається осінь. Це помітно по рівному холодку і спокою в тінях і фарбах. І ще з того, що на даху сусіднього будинку сонно бродить покрівельник у синій майці, у чорних футбольних трусах і у валянках. А голова, що стирчить у слуховому вікні, явно належить кербудові. Осінь — значить скоро відпустка!

Смирнов згадав сірі бетонні доріжки аеропорту, стовпи прожекторів, що погойдуються, і той особливий неспокій, з яким на довгий строк відриваєшся від роботи і близьких.

А потім літак відірветься від землі, з-під крила вбік шарахнуться дерева й будинки, і години з півтори всі в літаку мовчатимуть і дріматимуть.

А потім — повеселішають, закурять і сусід тикатиме тебе в плече жорстким пальцем і киватиме вниз, у віконце, щось завзято тобі втовкмачуючи. З досвіду багатьох польотів і великого життя Смирнов знає, що там, внизу, завод або будова, на яких працював сусід, або висотка, яку не віддав він з товаришами у трудному сорок першому.

А потім хмари стануть важчими, земля рудішою і сухішою, зелень яскравішою, небо світлішим; і в ту мить, коли ти найменше цього чекаєш, з-під крила попливе назустріч літакові плоска блідоголуба пляма. І всі в кабіні підведуться і будуть дивитись, як росте голуба смужка, набрякаючи світлом і глибиною. А сусід ткне тебе жорстким пальцем у плече і щось почне говорити запально, наполегливо, і, не вслухаючись, ти ствердно кивнеш.

Тільки тобі довелось захищати наші береги не тут, а на півночі. І ти гостро, як в останню мить сну, згадаєш зелені береги, сірувату смужку затоки під Виборгом і стовп хвиль, що виріс зовсім близько. Вибухнув на міні передній катер.

І це було…

Але вона кращає і міцніє, наша рідна земля, тому не жаль молодості, хоч вона і була трудніша, ніж у тих, кому сьогодні сповняється двадцять. Тому особливо сильна близькість тих, кому вдвоє більше. «Надто багато висоток і берегів ми відстояли разом…»

Так думав Смирнов, вдивляючись у спокійні, чисті лінії рідного міста. «Так, скоро у відпустку! Час…»

— Товаришу полковник, дозвольте звернутись!

Смирнов здригнувся і обернувся.

— Товаришу полковник, дозвольте передати розшифроване повідомлення з України, — сказав капітан Берестов і подав полковникові кілька аркушів паперу.

— Покладіть на стіл, — сказав Смирнов, насилу відриваючись од своїх думок.

Коли Берестов пішов, Смирнов закурив, сів до столу і почав уважно читати повідомлення з України.

«… На березі знайдено парашут,

— читав Смирнов. —

На стропах виявлено сліди крові, очевидно диверсант, приземлюючись, поранив руки об скелі. Старанне обслідування місцевості дало можливість виявити у найближчих заростях «держи дерева» сліди крові і нитки. Очевидно, диверсант блудив у чагарнику, в темряві тікаючи з берега. Експертиза показала ідентичність крові на каменях, на гілках чагарника і на стропах. Експертиза показала також, що такі шерстяні нитки, які були зірвані колючками чагарника, застосовуються у нашому виробництві для виготовлення матеріалу, з якого шиють кітелі офіцерському складові Радянської Армії. Вдалося встановити, що тієї доби на залізничній станції майор або підполковник купив квиток на Москву. Точно сказати, майор чи підполковник, касирка не могла, так само як і не визначила роду військ. Касирка заявляє, що звернула на нього увагу тільки тому, що на правій руці у нього був свіжий бинт із слідами крові. В цей же час зроблено заяву колгоспником виноградарського і баштанного колгоспу Микитою Івановичем Клетіним. Товариш Клетін показує, що близько семи годин ранку його зупинив майор авіації і спитав, чи не підвезе він його на машині до станції. Клетін відмовився підвезти, тому що поспішав на виклик агронома, і ще тому, що майор, як він заявляє, йому «не сподобався». За повідомленням Клетіна, у майора забинтована права рука в області долоні і кисті. Майор запропонував Клетіну за доставку на станцію сто карбованців, після чого Клетін вирішив, що про нього треба повідомити.

Агроном затримав товариша Клетіна тому, що треба було зробити термінові аналізи зразків виноградних лоз, і Клетін звільнився тільки під вечір, після чого і зробив заяву. Спостереження за поїздом, на який «офіцер», згідно з заявою касирки, купив квиток не дало результатів. Сліди дальшого просування «офіцера» не виявлені».

— Поспішає! — пробурмотів Смирнов, ще раз переглядаючи повідомлення. — Чому він так поспішає?

«А якщо вся ця історія з «офіцером» — помилка? Збіг даних? — спитав себе Смирнов, відкладаючи аркуші з повідомленням. — Парашут у каменях із слідами крові на стропах… Малувато! Чому вони не дали характеристики Клетіна? Йому не сподобався майор. Антипатії людей різні. Чому він не сподобався Клетіну? Хто такий Клетін? Через кілька годин цей поїзд прийде в Москву. Звичайно, «офіцера» на ньому немає. Він уже кілька разів змінив маршрут. Не абсолютний же ідіот? Як він міг демонструвати касирці поранену руку? Свідомо! Значить… Значить, йому бажано, щоб ми повірили в те, що він направився до Москви… Це вже цікавіше. Куди ж він тоді направився?»

Смирнов подзвонив. Увійшов капітан Берестов.

— Олександре Даниловичу, наскільки я пам'ятаю, тижнів три-чотири тому до нас надійшла заява одного техніка на прізвище Певзнер. Принесіть!

У своїй заяві Леонід Певзнер повідомляв, що він працює на цілком секретній дільниці, що створює безпеку побережжя. Зовсім недавно їхня дільниця прийняла на озброєння нову апаратуру, що дає можливість швидко й точно визначити літак у повітрі на будь-якій висоті. Товариш Певзнера, також технік, Билинкін, випиваючи у компанії малознайомих людей, бовкнув за столом про нову апаратуру. «Я прошу врахувати, — пише Певзнер, — що Билинкін бовкнув із самим хорошим наміром, він хвастався нашою військовою могутністю. Я його знаю кілька років близько, ручусь за нього як комсомолець і громадянин у тому розумінні, що він не ворог. Але у нього, як кажуть у гуртожитку, пустотливий характер, він спочатку ляпне, а потім уже подумає. За всім своїм складом він не може тепер перебувати на секретній роботі, тому що від таких людей буває велика шкода Батьківщині.

Змовчати про те, що сталося, не вважаю можливим, так само як і не вважаю необхідним приховувати свою заяву від Билинкіна…»

— Мова йде про нові потужні радіолокатори, — пробурмотів Смирнов. — Ану, подивимось по карті співвідношення викидання «офіцера» і місцезнаходження бази радіолокаторів.

Перевіривши співвідношення по карті, Смирнов хвилин на двадцять замовк.

Він сидів, курив і машинально прислухався до буденних, зрозумілих шумів вулиці, що доносились з вікна. Потім набрав номер.

— Товаришу генерал! — сказав Смирнов. — Дозвольте зайти зараз до вас. Є термінове питання…

Повісивши трубку, Смирнов докурив папіросу і натиснув кнопку дзвінка…

— Олександре Даниловичу, — сказав він, коли увійшов капітан Берестов. — Треба замовити два квитки на літак, південний напрям. Сьогодні вночі я відправляюсь у відрядження. Треба допомогти українським товаришам. Виходить досить вдало — у справі Горелла зараз потрібна перерва на кілька днів, поки звіряємо старі показання і визначається доробка останніх закритих питань. Ви продовжуєте оформляти справи. Викличте мені молодшого лейтенанта Соловйова.

Коли Берестов повернувся у відділ, Миша сидів, схилившись над. столом, і робив виписки з протоколу, необхідні для складання листа, реабілітуючого Акімову.

— Щось, як я подивлюсь, ти в нас звикати почав до канцелярщини, — сказав Берестов, зупиняючись біля столу Миші. — З натхненням строчиш!

— Канцелярщина різна буває! — поважно відповів Миша, дописуючи рядок. — Буває така, що…

— Спасибі за роз'яснення! — подякував Берестов. — Полковник кличе!

— Мене?

— Атож. Так і сказав, покличте мені молодшого лейтенанта Соловйова. Треба, каже, порадитись з ним у важливій справі. Без нього не можу вирішити! — І вже серйозно додав: — Іди скоріше!

— Єсть з'явитись до полковника! — поспішно сказав Миша, замкнув документи у сейф і метнувся до Смирнова.

Він повернувся через п'ять хвилин. Берестов подивився на нього і посміхнувся. Стільки явних зусиль потрібно було Миші, щоб пережити радісну звістку так, як це належить справжньому врівноваженому, досвідченому розвідникові.

— Яке тобі місце в літаку брати? — усміхаючись спитав Берестов, з задоволенням поглядаючи на Мишу. — Як ти любиш літати — біля вікна чи на другому сидінні?

— Біля вікна! — поспішно сказав Миша. — Якщо можна, звичайно, — додав він, потім подивився на годинник, подумав і розгублено сказав: — А додому я й не встигну з'їздити! Мені ще цілу гору довідок треба підготувати для полковника! Ще в архів треба!.. Як же бути, товаришу капітан?

— А ти без речей! — порадив Берестов. — По-солдатському! Рушник та мило завжди в дорозі знайдеш.

— Бере мене з собою на операцію! — вихопилось все-таки у Миші. — Мабуть, трудна справа, якщо сам…

— З полковником завжди буває трудно, — вже серйозно сказав Берестов. — Але ж хтось повинен виконувати важку роботу! — потім почекав і додав: — Ну що ж! Щасливої дороги. Бажаю тобі удачі, Малий.

І стільки теплоти було в голосі Берестова, що Миша здивовано і вдячно подивився на капітана і навіть забув образитись на прізвисько Малий, яке він тепер усе рідше і рідше чув від товаришів.

Оглавление

Тетяна Ситіна КІНЕЦЬ ВЕЛИКОГО ЮЛІУСА Повість Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg