«В погоні за Привидом»

В погоні за Привидом (fb2) - В погоні за Привидом (пер. Григорий Г. Кулинич) 1142K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Николай Владимирович Томан

Микола Томан В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ Пригодницькі повісті

©    — україномовна пригодницька література

Малюнки А. Іткіна

Художнє оформлення Л. Склютовського

Переклад за виданням: Николай Томан. В погоне за Призраком. Государственное издательство детской литературы Министерства просвещения РСФСР. Москва, 1955.

В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ

У кабінеті полковника Осипова

Було вже запівніч. Всі співробітники генерала Сабліна давно розійшлися по домівках. Один тільки полковник Осипов усе ще залишався у своєму кабінеті, чекаючи важливого донесення.

Письмовий стіл його був освітлений настільною лампою з темної пластмаси. Промені світла, падаючи на поверхню стола з-під низько опущеного ковпачка, здавалося, вбиралися зеленим сукном, і лише білий аркуш паперу відбивав і слабо розсіював їх по кабінету.

Полковник звик до напівтемряви і добре бачив усе навкруги. Він безшумно ходив по м'якому килиму, обмірковуючи численні варіанти можливих дій ворога.

Чистий аркуш паперу, що здавався на темно-зеленому фоні настільного сукна самим джерелом світла, немов гіпнотизував Осипова. Полковник час від часу підходив до нього, готовий записати так довго обмірковувану думку, але кожного разу, коли вже брався за перо, внутрішній голос переконував його, що думка ще недосить визріла, загадка далека від вирішення і висновки занадто поспішні.

Полковник Осипов, — сива, трохи сутулувата людина із втомленими очима, — знову починав ходити по кабінету, подовгу зупиняючись біля вікна, за яким все ще не хотіла засинати велика, дуже гомінка площа.

«Хоча б цей Мухтаров опритомнів! — вже багато разів у думці повторював Осипов, спостерігаючи, як внизу, за вікном, миготять яскраві вогники автомобільних фар. — Все могло б тоді з'ясуватись…»

Він вирішив подзвонити до лікарні, але тут же роздумав: коли б було що-небудь нове — йому б негайно повідомили.

«Чому однак марить Мухтаров віршами і що це за вірші: «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьєрах, шторах»? Або, наприклад, такий рядок: «Шумно оправляя траур оперенья своего». Як розгадати за цими рядками, що спадає на думку Мухтарову? І чому він вимовляє тільки ці вірші? Жодного іншого слова, крім віршів… А томик американських поетів, який знайшли у нього? Існує, мабуть, якийсь зв'язок між книжкою і ним віршованим маренням… Але який?»

Полковник Осипов декілька разів сам перегорнув цей томик віршів, але яке він має відношення до марення Мухтарова, встановити не зміг. Вчора книжку піддали дослідженню в хімічній лабораторії, але і це не дало ніяких результатів; потім її дали підполковникові Філіну, спеціалістові по шифрах.

Філін висловив припущення, що один з віршів, мабуть, є кодом потаємного листування. Він навіть припускав думку, що саме цим кодом була зашифрована радіограма, перехоплена декілька днів тому в районі гаданого місцезнаходження знаменитого міжнародного шпигуна, відомого під кличкою «Привид». Догадка Філіна не позбавлена була підстав, бо і сам Осипов припускав, що агент іноземної розвідки Мухтаров призначався у помічники Привиду: адже його вистежили в поїзді, що ішов до Аксакальська, тобто саме в той район, де був Привид.

Все могло б обернутися інакше, коли б Мухтаров не відчув, що за ним стежать, і не спробував би втекти від переслідування, невдало вистрибнувши з вагона на ходу поїзда. А тепер він лежав непритомний у лікарні, і лікарі не ручалися за його життя.

У кишенях шпигуна виявили паспорт на ім'я Мухтарова, посвідчення і залізничний квиток до Аксакальська. У чемодані знайшли портативну радіостанцію і томик вибраних віршів американських поетів.

І ось підполковник Філін вже другий день сидів над цією збіркою, відшукуючи вірш, рядки з якого вимовляв у маренні Мухтаров.

Була вже друга година ночі, коли в кабінеті Осипова пролунав телефонний дзвінок. Полковник схопив трубку, вважаючи, що дзвонять з лікарні з приводу Мухтарова.

— Дозвольте доповісти, Панасе Максимовичу, — почув він голос Філіна. Підполковник був контужений на фронті в роки війни і трохи заїкався, коли хвилювався.

— Докопалися до чого-небудь? — нетерпляче спитав його Осипов.

— Так точно. З'ясувалося, що Мухтаров вимовляє у маренні рядки з вірша «Ворон» Едгара По…

— І це справді код? — перебив його Осипов. — Вдалося вам прочитати перехоплену шифрограму?

— Ні, не вдалося. Очевидно, вірш Едгара По не має ніякого відношення до цієї шифрограми.

— Так, так… — розчаровано сказав полковник. — Повідомлення не дуже радісне…

Тільки Осипов поклав трубку на важелі телефонного апарата, як знову пролунав дзвінок. Полковник майже не сумнівався, що цього разу дзвонять з лікарні. Передчуття справдилося.

— Це я, Круглова… — квапливо і плутано доповідала чергова медсестра.

З її голосу Осипов догадався, що в лікарні сталося щось особливе.

— Знаєте, що трапилося — Мухтаров тільки що помер…

— Помер… — повільно повторив Осипов.

Надія розгадати якось всю історію за допомогою Мухтарова тепер загинула.

— Чи приходив він принаймні перед смертю до пам'яті? — поцікавився Осипов.

— Ні, — поспішно відповіла Круглова. — Тільки як і раніше віршами марив. Може, він поет який-небудь?

— Люди такої професії не бувають поетами!:. — переконано сказав Осипов. — Які ж вірші читав Мухтаров? Ті ж самі? — поцікавився він уже без будь-якої надії почути що-небудь нове.

— Я записала. Зараз прочитаю, тільки тут теж все розрізнені рядки: «Гость какой-то запоздалый у порога моего, гость и больше ничего». Схоже, Панасе Максимовичу, що він це сам склав, — зробила висновок Круглова. — Мабуть, під «гостем» смерть мав на увазі.

— Це все, що він вимовляв?

— Ні, ще, видно, з іншого якогось вірша:

Согнется колено, вихляет ступня, Осклабится челюсть в гримасе, Скелет со скелетом столкнется, звеня, И снова колышется в плясе.

— Прочитайте ще раз, трохи повільніше, — попросив Осипов і почав поквапливо записувати.

«Справді, якісь загробні рядки спали на думку Мухтарову перед смертю», подумав полковник і, подякувавши Кругловій, набрав номер телефону Філіна.

Філін відізвався зразу ж.

— Запишіть, будь ласка, ще декілька рядків віршованого марення Мухтарова! — попросив полковник і продиктував Філіну рядки, що їх повідомила медсестра.

— Перший рядок — вірніше, два рядки — це з «Ворона» Едгара По, — вислухавши Осипова, зауважив Філін. — А «скелети», мабуть, з якогось іншого вірша: розмір не той. Доведеться тепер сидіти до ранку, перечитувати поетів, які народилися пізніше за Едгара По. Всіх його попередників я вже, як кажуть, проробив, — додав він з усмішкою.

Додому Осипов пішов пішки. В голові було багато невиразних думок, неясних здогадів. Спадали на думку вірші Едгара По про шурхіт в портьєрах, про чорних птахів, які оправляють траур свого оперення… Що означало все це? Яка думка приховується в наборі таємничих слів? Адже від розгадки залежала, може, доля багатьох людей, безпечність якихось районів країни, державна або військова таємниця.

Ключі до шифрів

Хоч Осипов не спав майже всю ніч, на роботу він з'явився як завжди — о дев'ятій годині ранку.

Тільки він пройшов до свого кабінету, як до нього хтось тихо, але енергійно постукав.

«Філін, мабуть…» — подумав полковник, який знав його манеру стукати.

До кабінету, справді, поквапливо ввійшов підполковник Філін.

«Позаздриш людині, — подумав Осипов. — Теж не спав, мабуть, всю ніч, а на вигляд і не скажеш — здоров'як!»

По швидкій ході підполковника, по виразу його обличчя і радісному блиску сірих очей було видно, що він не спав недаремно.

— Розгадали? — жваво запитав його Осипов.

— Так точно, Панасе Максимовичу! — весело сказав Філін і поклав на стіл великий однотомник творів Йоганна Вольфганга Гете.

Осипов, який вважав, що розгадати таємницю шифру мала допомогти збірка американських поетів, знайдена в чемодані Мухтарова, здивовано підвів очі.

Підполковник почекав трохи, ніби втішаючись здивуванням Осипова, потім із загадковою посмішкою розкрив сімдесят другу сторінку однотомника і показав надрукований на ній вірш «Пляска мертвецов».

— Ось звідки новий рядок мухтаровського марення, товаришу полковник! Здогад цей виник внаслідок спеціальної консультації у досвідченого літературознавця. А вірш Гете в цілому виявився кодом до шифру. Чи звернули ви увагу, що цифри розбиті на групи і розташовані рядками? Кожний рядок починається двома однозначними числами. Це здалося мені не випадковим і наштовхнуло на думку, що для кодування тексту могли бути використані вірші. І я не помилився. Виходить така система: перша цифра у шифрованому рядку означає порядковий номер строфи. Друга — рядок в строфі, а всі наступні цифри — номери літер у рядках.

Відчувалося, що підполковник дуже задоволений своєю кмітливістю і з нетерпінням чекає похвали. Але Осипов не був щедрий на компліменти: він вирішив сам прочитати все шифрування. Тільки тоді, коли шифрограму Осипов розкодував самостійно, він підвівся із-за стола і міцно, з почуттям, потиснув Філіну руку.

— Спасибі, Борисе Івановичу. Спасибі! — подякував він підполковникові і, помовчавши трохи, поцікавився: — Ну, а при чому ж тут американські поети?

— Їхня «роль» в цій історії поки що не з'ясована, — розвів руками Філін.

— Однак вони безумовно мають якесь відношення до всієї цієї справи, — переконано сказав полковник і відпустив Філіна.

Генерал Саблін, начальник Осипова, весь ранок був зайнятий у заступника міністра, а полковникові ніколи ще не. кортіло так, як сьогодні, доповісти йому про результати зробленого.

«Шпигуни вправно придумали провадити свої переговори за допомогою віршів, — розмірковував Осипов. — Для такого шифру не потрібно ні кодових таблиць, ні книг, ні журналів, ні газет, до чого звичайно вдаються багато таємних агентів при шифруванні. Треба тільки добре запам'ятати який-небудь вірш і умовитися із своїми кореспондентами користуватися його текстом. І ніхто із невтаємничених ніколи не прочитає жодного зашифрованого рядка. А томик віршів? Він, очевидно, не має відношення до вже розгаданої системи шифру, але може ним збиралися користуватися в майбутньому або призначали для яких-небудь особливих передач?»

Полковник взяв папір, на якому був написаний текст розкодованої шифрограми, і знову прочитав його:

«Посилаємо вам помічника — Мухтарова Таїра Олександровича, спеціаліста з радіотехніки, і рацію. Із серпня переходьте на нову систему».

«Що ж це за «нова система»? Чи не новий вид шифру? А може, під «системою» мається на увазі який-небудь новий вірш? Цілком можливо, що Мухтаров віз Привиду томик американських поетів для того, щоб той вивчив з нього до серпня якийсь певний вірш. Найімовірніше, що цим новим віршем був «Ворон» Едгара По і Мухтаров мимоволі повторював у маренні завчені рядки».

Полковник задоволено потер руки і почав ходити по кабінету, нетерпляче чекаючи повернення генерала.

Знову пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив Філін.

— Скажіть, Панасе Максимовичу: рація Мухтарова ще у вас? — поцікавився він.

— Так. А навіщо вона вам?

— На внутрішньому боці її футляра олівцем написано кілька цифрових рядків. Подивіться, чи точно на початку першого і другого рядків стоять вісімки?

— Зачекайте хвилинку, зараз перевірю.

Полковник зняв кришку футляра рації, що стояла, в кутку його кабінету, і на матовому фоні її внутрішньої поверхні прочитав:

33 2 19 28 25 7 22 39

35 3 2 26 27 6 3 32 30 5…

Там були і ще якісь рядки, але полковник зосередив увагу тільки на цих двох. Перші цифри справді нагадували вісімки, але, придивившись до них гарненько, Осипов переконався, що це були трійки.

— Ви помилилися, Борисе Івановичу, — сказав він у телефонну трубку. — Не вісімки, а трійки.

— Трійки?.. — перепитав Філін. — Ну, тоді зовсім інша справа! Дозвольте зайти до вас хвилин через п'ятнадцять?

— Прошу!

Підполковник Філін прийшов рівно за чверть години. В руках він тримав той самий томик віршів.

— Ось, будь ласка, — збуджено сказав він і розкрив томик на тій сторінці, на якій починався «Ворон» Едгара По. — Читайте строфу третю:

Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах Полонил, наполнил смутным ужасом меня всего, И чтоб сердцу легче стало, встав, я повторил устало: «Это гость лишь запоздалый у порога моего, Гость какой-то запоздалый у порога моего, Гость — и больше ничего».

Підполковник Філін був чудовим математиком, закоханим у логарифми і інтеграли, але він любив і поезію, запевняючи, що в ній багато спільного з математикою. Вірші Едгара По він прочитав з великим почуттям.

— Ловко шиплячі обіграні! — із захопленням зауважив Філін. — «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах…» Здорово, правда ж? Але зверніть увагу на третій рядок цієї строфи.

Розгорнувши перед Осиповим аркуш паперу, Філін поквапно написав на ньому текст третього рядка і пронумерував усі літери так:

— Легко можна помітити тепер, — продовжував він, — що цифри шифру:

2, 19, 28, 25, 7, 22, 39 відповідають літерам, з яких складається слово «Чапаєва».

Акуратно обвівши олівцем ці літери і цифри, Філін перевернув листок на другий бік.

— А тепер таку ж процедуру проробимо і з п'ятим рядком тієї ж строфи:

До цього рядка стосуються цифри шифру: 3, 2, 26, 27, 6, 3, 32, 30, 5. Розшифровуємо їх і дістаємо слова: «сорок сім». Треба думати, що це адреса: вулиця Чапаєва, будинок номер 47. А в двох наступних строфах повідомляється прізвище того, хто живе по цій адресі: Жанбаєв Каниш Нуртасович. Ось вам і розгадка таємниці томика американських поетів. У ньому ключ до нової системи, мабуть, майбутнього шифру шпигунів, яким так до речі поспішив скористатися Мухтаров.

Кого послати?

Повертаючись до себе від заступника міністра, генерал Саблін зайшов у кабінет полковника Осипова.

Генерал був високий, сухорлявий. Чорне волосся його чимало посивіло на скронях, але вигляд він мав молодший від Осипова, хоч були вони однолітками. Легкою ходою пройшов він через кабінет і, привітавшись, сів проти полковника верхи на стільці. Тонкі, все ще дуже чорні брови генерала були трохи підняті.

— Здається, вдалося дещо розплутати, Панасе Максимовичу? — запитав він спокійним, веселим голосом, хоча Осипов добре знав, як хвилювала генерала можливість напасти на вірний слід знаменитого Привида.

— Багато що вдалося розплутати, Ілля Ілліч.

— Ого! — посміхнувся Саблін. Він не чекав від полковника такої багатообіцяючої заяви: Осипов ніколи не кидав своїх слів на вітер, був стриманий у висловах і дуже тверезий в оцінці обстановки.

Колись давно, років тридцять тому, зовсім ще молодою людиною познайомився Саблін з Осиповим на курсах ВЧК. З того часу довгі роки вони працювали разом на найважчих фронтах таємної війни з найлютішими ворогами радянської держави, міцно подружили, пройнялися один до одного глибокою повагою. Різниця у званнях і посадах не заважала їхній дружбі і тепер.

«Цікаво, що ж вдалося йому розплутати?» — подумав Саблін і, сівши зручніше, приготувався слухати.

— Тепер майже встановлено, що Мухтаров їхав помічником до Привида! — переконано заявив Осипов, але тут же у нього самого почали виникати різні сумніви, і висловлена догадка почала здаватися не такою вже безперечною. Він мимоволі понизив тон і говорив далі вже значно стриманіше: — Легальне прізвище цього Привида, очевидно, Жанбаєв, і живе він на вулиці Чапаєва в будинку сорок сім. Така вулиця є в місті Аксакальську, тобто саме там, де ми й передбачали присутність Привида.

— Так, так! — схвально хитнув головою генерал. — А давай однак пригадаємо дещо і про самого Привида. Адже він спеціалізувався, здається, по країнах Сходу?

— Так, — відповів Осипов, перебираючи в думці все відоме йому про Привида. — Середня Азія, Близький і Середній Схід йому добре відомі.

— Значить, він цілком міг би видати себе і за спеціаліста історика — знавця Сходу? — швидко спитав Саблін, уточнюючи неясну думку, що несподівано виникла.

— Думаю, що так, — погодився Осипов, зразу ж зрозумівши значення запитання. — Працюючи свого часу в «Інтеллідженс сервіс», Привид брав участь у різних археологічних експедиціях в Ірані і Афганістані. Цікавився він, звичайно, не стільки розкопками давнини, скільки військовими укріпленнями на радянсько-іранському і радянсько-афганському кордонах. Він також вважається знавцем багатьох східних мов: тюркських і іранських. Російською володіє досконало.

— Видно, що цьому Привиду не дають спокою лаври полковника Лоуренса! — посміхнувся Саблін.

— Не без того, мабуть. Коли він працював на англійців, вони його навіть другим Лоуренсом величали. А він в один і той же час працював і на них, і на німецьких фашистів, і ще на когось.

— Легше, мабуть, сказати, на кого він не працював, ніж називати тих, на кого працював… — засміявся Саблін. — Чи відома його справжня національність?

Полковник Осипов знизав плечима:

— Якщо судити з прізвищ, які він мав у свій час, то це справжній космополіт. Прізвище Крістоф, під яким він був один час відомий, могло б свідчити про його англійське або американське походження. Але потім він змінив стільки всяких німецьких, французьких і італійських прізвищ, що й сам, мабуть, всіх не пам'ятає. Тільки шпигунська кличка Привид залишилася за ним і досі.

— У нас він був, здається, в 1943 році? — запитав Саблін і почав перебирати в думці всіх своїх співробітників, яким можна було б доручити єдиноборство з таким небезпечним противником.

— Так, під час війни, — підтвердив Осипов, пригадуючи, скільки безсонних ночей коштували йому розшуки Привида в ті роки. — Він тоді працював на АБВЕР — фашистську військову розвідку, і йому, на жаль, вдалося втекти від нас безкарно, хоч ми вже напали на його слід. Він і тоді був майже в тих самих місцях, що й тепер. Уторованою стежкою йде. Може, і знайомство де з ким завів там ще в той час…

— Все може бути, — замислено сказав Саблін. — Ну, а Мухтаров, значить, повинен був передати цьому Привиду нову рацію і залишитись в його розпорядженні?

— Так, якщо тільки Привид і Жанбаєв одна і та ж сама особа, — ухильно відповів Осипов.

— Ну, а ще що вдалося розгадати?

— Вдалося розгадати систему шифрів: старого, на якому Жанбаєв, можливо, ще веде поки що зв'язок, і нового, який Мухтаров мав передати йому під час зустрічі. Дозвольте доповісти про це трохи пізніше? Гадаю також, що Мухтаров потрібний Привиду як досвідчений радіотехнік. З'явитися до Привида Мухтаров, мабуть, повинен був під тими документами, які ми знайшли у нього під час обшуку. Ось вони.

Осипов поклав на стіл паспорт на ім'я Мухтарова Таїра Олександровича, уродженця Алма-Ати, 1920 року народження, і посвідчення особи, в якому сказано, що він — працівник Алма-Атинського історичного музею.

Генерал розглянув усе уважно і, підвівшись, повільно пройшовся по кабінету. Завдання все ще здавалося йому дуже складним і не до кінця продуманим.

— Все-таки цілковитої певності, що ми будемо мати справу саме з Привидом, у нас немає, — сказав він нарешті.

— Абсолютної, звичайно, немає, але імовірність значна, — із звичайною своєю обережністю відповів Осипов. — Поміркуй сам: з показань нещодавно викритого нами міжнародного агента відомо, що Привид засланий до нас в Середню Азію, приблизно в район Аксакальська. В цьому районі ми засікаємо нелегальний передавач і розшифровуємо радіограму з повідомленням про надіслання помічника якомусь агентові. Натрапляємо і на слід цього помічника, що їде поїздом Москва-Аксакальськ. Встановлюємо, що він везе рацію своєму шефу і нову систему шифру, тобто саме те, про що повідомлялося у перехопленій шифрограмі. Дізнаємося також, що їхав він на адресу, яка справді існує в Аксакальську.

— Але дозволь, — нетерплячим рухом руки зупинив Саблін Осипова. — Хіба вулиця Чапаєва існує тільки в Аксакальську?

— Я спеціально довідувався, — спокійно відповів Осипов. — Виявилося, що вулиця Чапаєва на всю Аксакальську область є тільки в самому Аксакальську. Але це ще не все. На околицях Аксакальська працює археологічна експедиція Казахської Академії наук. Цілком можливо, що Привид під легальним прізвищем якого-небудь сходознавця Жанбаєва перебуває саме в цій експедиції. Адже ти і сам, здається, припускаєш, що Привид може видати себе за історика-сходознавця? Пригадай, до речі, посвідчення особи Мухтарова, в якому сказано про його належність до Алма-Атинського історичного музею. Є ще одна обставина, про яку я тобі вже казав: Привид бував саме в цих місцях під час війни. Думаю, що Жанбаєв і він — одна і та ж особа. Припустити, що в одному і тому ж районі одночасно працюють два крупних шпигуни, просто неймовірно.

Доводи Осипова здавалися генералу переконливими, але він не поспішав прийняти їх. Лише через декілька хвилин генерал пильно подивився на Осипова і сказав:

— Припустімо, що це все саме так. Кому ж запропонував би ти, в такому разі, перевтілитися в Мухтарова, з тим щоб спробувати під його іменем добратися до самого Привида?

— Питання не з легких, — замислено відповів Осипов. — Треба подумати: адже цілком можливо, що Жанбаєву можуть бути відомі деякі дані про Мухтарова — про його зовнішній вигляд, наприклад.

— Що ж він може знати про його зовнішність? — запитав Саблін, беручи зі стола посвідчення особи Мухтарова. — Навряд чи Привиду могли доставити фотографію Мухтарова. Це треба сміливо відхилити. Отже, тільки коротка характеристика по радіо. Є в нього які-небудь «особливі прикмети»?

— Тобі ж добре відомо, що їх не повинні мати таємні агенти, — відповів полковник і теж подивився на фотографію Мухтарова, наклеєну на посвідченні особи. — Привиду могли повідомити хіба тільки зріст Мухтарова, колір його очей, волосся.

— Ну, і кого ж ти все-таки намітив би в його двійника? — знову запитав Саблін.

— Климова можна або капітана Гунібекова, — відповів Осипов, в думці уявляючи собі зовнішній вигляд кожного з названих ним співробітників.

— Ти виходиш тільки із зовнішніх даних, — незадоволено поморщився генерал, зупиняючись перед полковником. — Знаю я їх обох. Їм не під силу буде справитися з цим противником. Тут потрібна значно більша досвідченість. А що ти скажеш про майора Єршова?

— Про Єршова? — здивувався полковник.

— Так, так, про Єршова, — трохи підвищуючи тон, повторив генерал. — Я знаю, що ти з ним не дуже в злагоді, але в мене про нього інша думка. У Єршова великий досвід ще з часу Вітчизняної війни. Полковник Астахов про нього завжди добре відзивався. У тебе, правда, він трохи підкис, але в цьому ти сам винен: не там його використовуєш, де треба.

— Гаразд, — помовчавши трохи, погодився Осипов, — припустімо, що майор Єршов справді має всі ті якості, які необхідні для виконання цього нелегкого завдання. Але зовнішність?.. Хоча б про приблизну зовнішню схожість забувати не слід.

— Приблизна схожість, по-моєму, теж є, — настоював на своєму Саблін. — Зріст майже той самий, колір обличчя такий же — смуглявий від загару — і очі чорні…

— А вираз обличчя? — перебив Сабліна Осипов. — У нього ж справжнє обличчя актора характерних ролей, чи як це там у театральних діячів називається! Що ти, Ілля Ілліч! Єршов всім в очі впадає. Та ще й вуса до того ж.

— Ну, вуса і поголити можна, — спокійно заперечив Саблін. — А щодо акторів, то ти до речі пригадав. Хороший контррозвідник повинен актором бути і вміти перевтілюватися. А Єршова я вважаю хорошим контррозвідником. Для користі справи він зживеться і з роллю Мухтарова.

Помітивши, що Осипов знову збирається заперечити, генерал нахмурився і додав майже офіціально:

— Отже, Панасе Максимовичу, на це діло призначимо ми Єршова. Таке моє рішення, і не будемо більше повертатися до цього питання… А тепер ось що треба вирішити. — Саблін знову присів до стола. — Як бути Єршову під час зустрічі з Привидом? Я думаю, що арештувати його Єршов повинен буде тільки в тому разі, коли в його руках виявляться безперечні докази шпигунської діяльності Привида. Адже поки що в нас немає нічого такого, що ми могли б пред'явити йому як обвинувачення.

— Так, все або не дуже вагоме, або дуже застаріле, — відповів Осипов, дістаючи із стола папку, в якій були зібрані матеріали про Привида. — А таку міжнародну знаменитість потрібно, звичайно, спіймати на гарячому, щоб і кара була по заслузі. Нелегке буде завдання.

— Нелегке, — погодився Саблін і додав — Тому і пропоную доручити це завдання майору Єршову. Я вірю в цю людину.

Майор Єршов у поганому настрої

Сьогодні у майора, незважаючи на вихідний день, настрій був поганий, як, зрештою, і всі останні дні. Ось уже другу годину лежав він на дивані, не маючи бажання ні спати, ні читати. Та й думати якось не думалося. Думки були дрібні, випадкові, стрибали, як горобці за вікном, за яким так уважно і насторожено стежив улюблений кіт майора Дімка.

Навіть телефон дратував сьогодні Єршова, і він вимкнув його.

Не дуже подобалася майору робота у відділі полковника Осипова. Не звик він до такої роботи. Нудно було вивчати чужі донесення, вести листування, давати вказівки, погоджуючи майже кожне слово з причепливим і педантичним полковником. Він пригадував час, коли служив з капітаном Астаховим у генерала Погодіна. Ось це була справжня робота, повна небезпеки і напруження всіх душевних і фізичних сил.

Спала на думку цікава операція, коли їм вдалося розплутати страшенно тонку систему шпигунства німецьких фашистів за допомогою телевізійної установки.

Астахов з того часу дуже пішов угору. Кажуть, тепер полковником десь. От би з ним знову попрацювати! Пригадалися і ще більш давні часи, коли Єршова випустили з курсів молодших лейтенантів. Він тоді ще тільки освоював командирську мову і з задоволенням прийняв під свою команду взвод молодих ненавчених солдатів. Сам займався з ними стройовою підготовкою, не передоручаючи цієї справи своєму помічникові, старому досвідченому служаці, старшому сержантові з надстроковиків.

Приємно було викрикувати гучним голосом морозного зимового ранку чіткі, різкі слова команди. А як сніг рипів під чоботами його солдатів, що дружно крокували польовими дорогами прифронтового тилу!

Єршов зітхнув і так енергійно повернувсь зі спини на бік, що на дивані навіть пружини заскрипіли. Кіт Дімка одірвався на мить від захоплюючого видовища за вікном і здивовано подивився на свого хазяїна. Кіт був великий, чорний, з лискучою шерстю. Тільки вуса і маніжка були в нього світлі та кінчики лап біліли, як рукавички у аристократа.

Коли Дімці набридло даремне спостереження за горобцями, які нахабно розгулювали по карнизу за зачиненим вікном, він зіскочив з підвіконня, лінивою ходою підійшов до дивана і, подивившись в сумні очі хазяїна, безцеремонно вибрався до нього на бік.

Єршов зрадів компанії Дімки: можна було хоч трохи розважити душу.

— Ну, чого завітали, Дімич? — мляво запитав він Дімку, до якого завжди в хвилину меланхолії звертався на «ви».

Дімка хоч і не розумів людської мови, зате чудово розбирався в інтонаціях голосу. З журливого мурликання, яким він відповів на питання хазяїна, було видно, що він цілком поділяє його похмурі думки.

— А що, коли нам, друже, подати рапорт про перевод на іншу роботу або, ще краще, в інше місто?

Здавалось, що Дімка нічого не має проти цього.

— Досить нам, чорт візьми, тут пліснявіти!.. Як ви на це дивитеся?

Думка Дімки залишилася нез'ясованою, бо хазяїн несподівано зсадив його на підлогу і, накинувши на плечі кітель, пішов відчиняти вхідні двері — зовні хтось дуже рішуче натискував кнопку електричного дзвінка.

Відчинивши двері, Єршов розгубився — перед ним стояв Саблін.

— Товариш генерал! — здивовано вигукнув Єршов, квапливо поправляючи кітель, що сповзав з одного плеча.

— Як бачите… Але що ж ви, дорогий мій, до телефону не підходите? Дзвоню вам, а ви, мабуть, спите собі? Чи телефон зіпсувався?

— Так, пустує чогось, — зніяковіло промовив Єршов, пропускаючи Сабліна вперед.

Генерал жив у цьому ж домі, що й майор — на кілька поверхів нижче. Іноді він запрошував Єршова до себе або заходив до нього поговорити про справи чи просто зіграти в шахи.

— Ви що ж, тільки вдвох з Дімкою дома? — запитав він, входячи до кімнати і сідаючи на диван поруч з котом, який кокетливо вигнув спину і привітно підняв хвіст. — Ганни Петрівни немає?

— До сестри поїхала.

— Ну що ж, тоді нам ніхто тут не заважатиме поговорити про одну дуже важливу справу. Сідайте, Андрію Миколайовичу, і слухайте уважно.

Напередодні від'їзду

Днів зо три пішло у Єршова на старанну підготовку до виконання завдання генерала Сабліна. Він вивчав секретні коди Мухтарова й Жанбаєва і тренувався швидко ними користуватися. Провів декілька практичних занять з радіотехніки з інженерами і радіомайстрами-спеціалістами по монтажу і ремонту радіоапаратури, досконало вивчив рацію Мухтарова.

На четвертий день, прийшовши до генерала Сабліна, Єршов доповів йому, що він цілком готовий до виконання завдання.

— Не буду вас екзаменувати, Андрію Миколайовичу, — сказав генерал, із задоволенням розглядаючи ставну фігуру майора. — Ви людина бувала. Повинен вас попередити однак, що противник дуже обережний, а отже, досвідчений. Ідуть про нього чутки, як про невловного. Дали і прізвисько відповідно до цього — «Привид». Ми вже зробили запит на адресу, знайдену в Мухтарова, і нам відповіли, що в Аксакальську справді тимчасово прописаний кандидат історичних наук Каниш Жанбаєв, але що його нікому з працівників МВС поки що не вдалося побачити. Щоб вони там не сполохали цього Привида, я дав вказівку: нічого поки що проти нього не вживати і не проявляти до нього надмірної цікавості. Ви приїдете — самі в усьому розберетесь. Зв'язок з нами триматимете через лейтенанта Малиновкіна, якого до вас прикомандирують. Все ясно?

— Все, товаришу генерал.

Ще раз оглянувши Єршова з усіх боків, Саблін зупинив свій погляд на вусах майора і спитав, усміхаючись:

— А чи не шкода буде з вусами розпрощатися?

— А може, й не варто з ними розставатися? — серйозно запитав Єршов, звичним рухом руки поправляючи вуса. — Підстрижу їх тільки на східний манір.

Саблін задумався.

— Ну що ж, мабуть, це непогано буде, — промовив він нарешті, уявляючи собі, який матиме вигляд Єршов у шовковій сорочці, із строкатою тюбетейкою на голові, і весело додав: — З Алімовим з цього приводу порадьтесь. Тюбетейку ще можете надіти, але більше нічого східного, а то дуже маскарадно вийде. Поїдете завтра вранці, а поки що відпочивайте і звикайте до свого нового прізвища. Із завтрашнього дня ви вже Мухтаров.

Єршов повертався від Сабліна у піднесеному настрої і був по-справжньому щасливий. Біля Кіровських воріт можна було б сісти в трамвай або автобус, але він вирішив перед подорожжю востаннє пройтись пішки по рідному місту — завтра рано-вранці поїзд з Казанського вокзалу мав завезти його далеко на Схід, у Середню Азію.

Він ішов повільно, розглядаючи прохожих, і йому здавалося, що люди, які зустрічалися по дорозі, дивляться на нього якось особливо пильно. І він не без гордощів думав про те, що, може, і життя і безпека всіх цих людей залежатиме в якійсь мірі від того, як він впорається з тим великим і важким, завданням, яке йому доручили.

Потім він подумав про дівчину, портрет якої стояв у нього на столі. Майнула на мить думка: «Може, зайти попрощатися?» Але він тут же відігнав її. Ні до чого це. Про те, що він від'їздить, вона і так дізнається від свого батька, а більше щось сказати їй він все одно не має права.

Дома Єршов ще раз оглянув давно вже приготовлені речі. Тут було тільки найнеобхідніше — в основному все те, що виявили в кишенях і в чемодані Мухтарова. Тепер треба було подумати, як би поводила себе ця людина в поїзді, як зустрілась би з Жанбаєвим. З роллю Мухтарова треба було зжитися зарані, щоб не сфальшувати в хвилину зустрічі з ворогом. Грати роль Мухтарова він повинен почати уже із завтрашнього ранку, з моменту посадки в поїзд.

Єршов згадав про прикомандированого до нього лейтенанта Малиновкіна і мимоволі відчув досаду. Навіщо йому цей юнак? Тільки заважатиме. Може, звичайно, потрібна буде його порада по ремонту радіостанції чи треба буде запросити про що-небудь генерала Сабліна по його рації, але він і сам як-небудь справився б з усім цим: адже все доведеться робити дуже скритно і обережно, хоч би не підвів його цей хлопець…

Єршов дуже мало знав Малиновкіна. Йому було відомо тільки, що він чудовий радист і радіомайстер, віртуоз по швидкісному прийому і передачі радіограм ключем радіотелеграфу. Треба було познайомитися з лейтенантом ближче.

З цим наміром майор Єршов підійшов до телефону і подзвонив начальникові відділу, в якому працював Малиновкін.

— Бажаю здоров'я, товаришу підполковник! Це Єршов вас турбує, — сказав він у трубку, впізнавши по голосу начальника відділу зв'язку. — Чи готовий Малиновкін до завдання генерала Сабліна?.. Готовий? Ну, тоді я хотів би побачитися з ним. Може, ви йому трубку передасте?

Єршов почув, як підполковник поклав трубку на стіл і крикнув комусь, щоб покликали Малиновкіна. Через декілька секунд у трубці знову зашуміло і почувся молодий, сильний голос:

— Лейтенант Малиновкін біля телефону.

— Здрастуйте, товаришу Малиновкін! — привітав його майор. — Єршов з вами розмовляє. Ну, як ви, готові? Забирайте тоді з собою все, що треба, і до мене на квартиру. Адресу вам скажуть. Ми тут і познайомимося ближче. Ну, до зустрічі!

… Малиновкін приїхав до обіду. В руках його був чемодан, через руку перекинутий легкий сірий піджак. Комірець світлої сорочки юнака розстебнувся, оголюючи загорілу шию. Обличчя лейтенанта здавалося зовсім молодим. Усміхався він ніжною, соромливою посмішкою. Єршов тільки поглянув на нього і відразу ж вирішив, що Малиновкін — хороший хлопець. Зібравшись було зустріти його холодно і суворо, він зразу ж забув про це рішення, усміхнувся і простяг Малиновкіну руку:

— Давайте познайомимось, товаришу Малиновкін! Як вас звати?

— Дмитро… Дмитро Іванович, товаришу майор, — зніяковіло промовив Малиновкін, не знаючи, куди постарити свій чемодан.

— А я — Андрій Миколайович. Це запам'ятайте, а те, що я майор, забудьте. Ім'я це теж, до речі, на сьогоднішній день тільки: завтра до іншого доведеться звикати. Чемодан ви залиште тут, мати прийде — прибере куди-небудь. Ви однак з комфортом збираєтесь подорожувати, — усміхнувся Єршов, кивнувши на чемодан. — Речей більше ніж треба взяли.

— Адже ж там… — почав був Малиновкін. Але Єршов перебив його:

— Нічого, нічого, я вас розвантажу, якщо потрібно буде. Пішли поговоримо про справу.

У кімнаті майора Малиновкін передусім звернув увагу на книжкову шафу і, коли Єршов запропонував йому стілець, сів так, щоб бачити корінці книг за скляними дверцями. Поки майор діставав щось із письмового стола, він уже пробіг очима назви деяких томів, що стояли ближче до нього. Тут виявились, головним чином, твори на військову тему. Але зате в сусідній шафі він прочитав на корінцях назви таких книг, яких ніяк не сподівався знайти в бібліотеці контррозвідника. Це відкриття викликало в лейтенанта почуття ще більшої поваги до майора, хоч він і так чув про нього багато цікавого.

— Сподіваюсь, вас уже познайомили з завданням, Дмитре… — Єршов зам'явся, пригадуючи, як по батькові Малиновкіна.

— Називайте мене просто Дмитром, — так само зніяковіло посміхаючись, запропонував Малиновкін.

— Згодний, — в свою чергу усміхнувся Єршов, уважно розглядаючи атлетичну будову тіла Малиновкіна. З усього було видно, що юнак неабиякий спортсмен. — Ну, так от, Дмитре, чи знайомі ви з нашим завданням?

— Так, в загальних рисах, товаришу майор… Пробачте — Андрію Миколайовичу.

— Так от: завтра вранці ми виїжджаємо — я на таксі, ви автобусом. Зустрічаємося в поїзді, у купірованому вагоні. Там ми «випадково» виявимося сусідами і «познайомимося». Я «виявлюсь» Мухтаровим Таїром Олександровичем, працівником Алма-Атинського історичного музею, що їде в наукове відрядження до Аксакальська. Ви відрекомендуєтесь мені молодим залізничником, що їде на будівництво залізниці. Прізвище та ім'я вам немає потреби змінювати. От яку б тільки спеціальність підібрати?

— Телеграфіста або навіть радіотелеграфіста, — підказав Малиновкін. — Спеціальність ця добре мені знайома.

— От і чудово! — погодився Єршов. — Я подзвоню пізніше, і вам пришлють відповідне посвідчення. Ну, а тепер ходімо обідати, та, до речі, й чемоданом вашим займемось: розвантажимо його трохи.

— А що ж в ньому розвантажувати, Андрію Миколайовичу? — здивувався Малиновкін. — У мене там рація. А з особистих речей тільки найнеобхідніше.

Попутники

Всю дорогу від Москви до Куйбишева Єршов і Малиновкін грали в шахи. Вони нічим не відрізнялися від решти пасажирів — людей найрізноманітніших професій і багатьох національностей. Майор був одягнений у довгу шовкову сорочку, підперезану тонким кавказьким ремінцем з багатьма срібними пластинками, на голові — тюбетейка. Лейтенант був у тому ж одязі, в якому приїхав учора до Єршова.

Сусідами їхніми по купе були дві літні пенсіонерки. Хоча жінки ці мали найбезневинніший вигляд, для Єршова і Малиновкіна вони виявилися досить небезпечними попутницями; обидві були дуже допитливі і без кінця про щось запитували. Щоб хоч частково стримати їх допитливість, Малиновкін, що відрекомендувався телеграфістом, почав віртуозно демонструвати їм свою техніку, вистукуючи з неймовірною швидкістю тут же складені тексти. Від шуму, здійнятого цим ентузіастом телеграфної справи, старенькі спочатку затуляли вуха, а потім знайшли собі в коридорі більш підхожих співбесідників.

Використовуючи цю обставину, розвідники могли розмовляти без перешкод. Єршов, правда, вважав більш розсудливим не говорити про свою роботу, але Малиновкін не міг втриматися і час від часу все запитував про яку-небудь дрібницю. А найбільше його цікавив сам Єршов.

— Заздрю я вам, Андрію Миколайовичу, — пошепки говорив він, дивлячись скоса на двері купе. — Ловко ви в Прибалтиці фашистських шпигунів накрили. У нас у військовій школі на основі вашого досвіду навіть спеціальні заняття провадилися…

Майору доводилося зупиняти захопленого лейтенанта.

— Забороняю вам зараз і надалі на ці теми розмовляти, — з докором хитав він головою. — А що стосується справи з телевізійним шпигунством, то його розплутав не я, а Астахов. От вже хто справді талант!

— Більше не буду про це, Андрію Миколайовичу, — обіцяв Малиновкін, благальними очима дивлячись на Єршова. — Але й ви допомогли Астахову цю справу розплутати. Хіба це не правда? І про вас особисто розповідають, як ви… Ну гаразд, все! Більше про це ні слова.

У Куйбишеві, на превелике задоволення Малиновкіна, старенькі, нарешті, «вивантажились». Вони тепло розпрощалися із своїми попутниками, подякували за компанію і попросили у Єршова-Мухтарова його алма-атинську адресу, щоб заїхати як-небудь до нього за фруктами, які він так розхвалював усю дорогу.

Звільнені місця зразу ж зайняли двоє молодих людей у залізничній формі. На кітелі одного з них були погони техніка-лейтенанта.

— Далеко їдете, молоді люди? — запитав їх Єршов.

— Далеко, аж до Перевальська, — відповів хлопець без погонів.

— До Перевальська? — вигукнув Малиновкін. — І нам туди ж — попутники, значить!

— А ви чого туди, якщо не секрет? — знову спитав Єршов.

— На роботу. Заробітки там добрі на будівництві залізниці, — посміхаючись, відповів той же хлопець.

Другий, з погонами техніка-лейтенанта, сердито подивився на нього.

— Гаразд, досить рвача вдавати!.. Паровозники ми, — пояснив він. — Я — машиніст, а це мій помічник. Працювали раніше на вітці Куйбишев — Гідробуд. А зараз на новій будові вже другий рік. З відпустки повертаємось.

— Ми взагалі завжди там, де найважче, — все тим же насмішкуватим тоном зауважив помічник машиніста. — Це я не від себе: я його слова повторюю! — кивнув він на машиніста. — Мене переважно заробіток приваблює.

— А ви знаєте, молодий чоловіче, як це по-науковому називається? — раптом сердито промовив Малиновкін, і обличчя його стало незвично суворим. — Цинізмом!

— Та ви що, всерйоз його слова сприйняли? — засоромлено посміхнувся машиніст. — Він просто вдає дурня. Думаєте, я його умовляв, щоб він зі мною в Середню Азію поїхав? І не думав навіть — сам причепився. А щодо заробітків — то ми на Гідробуді ще більше заробляли.

Єршов розумівся на людях і навіть по зовнішньому вигляду рідко помилявся в їх душевних якостях. Машиніст зразу ж йому сподобався. Було в ньому щось спільне з Малиновкіним, хоча зовні вони і не схожі були один на одного.

— Ну що ж, давайте тоді познайомимось, — весело промовив Єршов — і простяг машиністові руку. — Мухтаров Таїр Олександрович, науковий працівник з Алма-Ати.

— Костянтин Шатров, — відрекомендувався машиніст і кивнув на помічника: — А це Рябов Федір.

Через кілька годин, коли поїзд вже підходив до Ішинбаєва, попутники разом повечеряли і розпили принесену Рябовим півлітрівку. Розмова пішла жвавіше і відвертіше. Залізничники були так захоплені розповідями про свою роботу і свої плани, що жодного разу не запитали про наміри попутників, з чого ті були надзвичайно раді. «Це не старенькі-пенсіонерки, — подумав Малиновкін. — їм самим є що розповісти…»

Залізничники тимчасом, поговоривши трохи про роботу, непомітно перейшли на інтимні теми. Говорив, між іншим, переважно Рябов. Шатров спробував декілька разів спинити товариша, але потім тільки рукою махнув.

— Ну звичайно, — філософствував Федір, — поїхали ми в Середню Азію із-за головного нашого принципу — тільки вперед! Це, так би мовити, ідеологічна основа, але була і ще одна рушійна сила — любов. Так-так! Ви не смійтесь… І нічого мене під бік штовхати, дорогий Костю. Тут всі люди свої, і соромитися не варто. Та й потім — який вже це секрет, якщо про нього мало не вся Куйбишевська залізниця знала. На новому місці теж, здається, секрету з цього не вийшло…

Рябов говорив все це серйозним тоном, але Єршову було ясно, що він просто розігрує свого приятеля.

— Так от, — продовжував Рябов, — є тут у нас така дівчина — інженер-шляховик Ольга Василівна Бєлова. Красуня! Можете в цьому на мій смак покластися. Спочатку вона разом з нами на ділянці Куйбишев—Гідробуд працювала, а потім її на нове будівництво в Середню Азію перевели. Розумієте тепер, чому іще нас на цю нову будову потягнуло?.. — Він усміхнувся і додав: — «Нас», це я так, до слова, сказав. Потягнуло в основному Костю.

— Дурницю верзеш! — не на жарт розсердився нарешті Шатров. — Є у нас інженер Бєлова — це вірно. Подобається вона мені — цього теж приховувати не буду. Але все інше — нісенітниця!

Єршов задоволено слухав своїх попутників і мимоволі подумав про те, що, збираючись з моменту посадки в поїзд грати роль трохи нахабного, самовпевненого Мухтарова, він не виконав цього наміру: не хотілося принижувати себе в очах цих чесних радянських людей.

Жанбаєв змінює адресу

В Аксакальську у Шатрова і Рябова була пересадка — до Перевальська їм треба було їхати місцевим поїздом.

— Ну, а ви як, товаришу Малиновкін? — спитали вони Дмитра. — Теж з нами?

— Аякже! — гаряче вигукнув лейтенант.

Залізничники попрощалися з Єршовим-Мухтаровим, пішли до квиткових кас місцевих поїздів. А Єршов не поспішаючи попрямував до камери для схову ручного багажу, з тривогою думаючи про те, як удасться Малиновкіну відкараскатися від своїх супутників.

У камері для схову була довга черга. Єршов навіть зрадів з цього — може Малиновкін встигне повернутися, поки підійде черга Єршова. Правда, на всякий випадок він умовився з Дмитром, що той буде чекати його на станції, в залі транзитних пасажирів.

Понад тридцять хвилин довелося простояти Єршову в черзі, перш ніж він зміг здати свій чемодан. А коли вийшов нарешті з камери для схову, біля дверей його вже чекав, усміхаючись, Малиновкін.

— Дуже вдало все вийшло, — весело сказав він, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Квитків у касі для мене не вистачило. А в них командировки і залізничні проїзні документи, так що потрібно було тільки компостер поставити. Дістав би, звичайно, і я квиток, коли б дуже вже потрібно було, — усміхнувся Малиновкін. — Ну, а взагалі все вийшло цілком природно. Тут, виявляється, таке перевантаження залізниці, що квитків частенько не вистачає. Приятелів наших провів я до вагона, попрощався — і до вас. От і все. Вдало?

— Будемо вважати, що вдало, — серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.

— Ну, а тепер до Жанбаєва? — запитав Малиновкін.

— Ні, — так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. — До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?

— Ясно, Андрію Миколайовичу.

— Чемодан не здавайте поки що, нехай буде з вами. Коли я повернусь — пройду мимо вас. Встаньте тоді і йдіть за мною. Все зрозуміло?

— Все.

Кивнувши Малиновкіну, Єршов вийшов на привокзальну площу і запитав у літньої жінки, як пройти на вулицю Чапаєва. Жінка докладно пояснила йому, як це зробити, і він не поспішаючи пішов по привокзальній вулиці.

Сонце піднялось уже досить високо і пекло немилосердно. Низькі будинки майже не давали тіні; дерева, які росли де-не-де, були дуже миршаві, а тюбетейка на голові погано захищала Єршова від пекучого сонця. Піт струменів по обличчю майора, але він ішов так само не поспішаючи, вдаючи, ніби він звичний до південного клімату.

Та ось, нарешті, і вулиця Чапаєва. Будинки тут були ще нижчі і непоказніші, переважно одноповерхові, з маленькими подвір'ями, всередині яких через розчинені хвіртки можна було роздивитися якісь кволі, низькорослі посадки.

Будинок номер сорок сім нічим не відрізнявся від інших, тільки хвіртка його була закрита на защіпку чи клямку зсередини. Єршов посмикав за ручку, але, помітивши залізне кільце збоку, потягнув його до себе. Почувся неприємний скрип іржавого заліза і гавкіт собаки.

Чийсь голос прикрикнув на собаку, і майор почув спочатку важкі кроки, потім звук відсовуваної клямки.

Хвіртка відкрилася рівно настільки, щоб хазяїн міг просунути голову в отвір, який утворився. Обличчя в нього було старе, зморщене, очі широко розставлені, вузькі.

— Вам кого? — запитав він із сильним східним акцентом, окинувши Єршова підозрілим поглядом.

— Каниша Жанбаєва, — усміхаючись і кланяючись старику, відповів Єршов. — Я — Мухтаров.

— Мухтаров? — перепитав старий, здивовано підводячи сиві, рідкі брови і морщачись, ніби в рот йому потрапило щось дуже кисле.

— Авжеж, Мухтаров! — поквапно повторив Єршов, з тривогою думаючи, чи туди він потрапив. — Таїр Олександрович Мухтаров з історичного музею в Алма-Аті.

— Ах, Таїр Олександрович! — радісно заусміхався враз старик і широко відчинив хвіртку. — Заходь, будь ласка! Вибач, що ждати примусив. Ось тут іди, будь ласка, а то собака штани порве… Замовкни, проклятий! — замахнувся він на собаку, який рвався з ланцюга. — Ух, який злий, шайтан!.. Ось сюди, дорогий Таїре Олександровичу, голову тільки пригни, будь ласка, зачепитись можеш.

Старик ввів Єршова в досить простору кімнату, обставлену хорошими меблями. Це здивувало майора, оскільки сам старик був одягнений дуже бідно.

— Сідай, будь ласка, — підсунув він стілець Єршову і простягнув йому зморщену, жовту руку. — Я хазяїн квартири Джандербеков Габдулла.

— А де ж Каниш? — насторожено спитав Єршов. Габдулла видався майору дуже хитрим, і він побоювався, що старик не довіряє йому.

— Вибач, будь ласка, — нема Каниша, — розвів руками Габдулла, і маленькі оченята його зовсім розпливлися в удаваній усмішці. — Виїхав. Ось листа просив тобі передати. Наукову роботу Каниш провадить, матеріал різний збирає. Багато їздити доводиться.

Сказавши це, старик почав порпатися у верхньому ящику комода, не зводячи насторожених очей з майора. Нарешті він дістав запечатаний конверт і подав його Єршову з тією ж удаваною усмішкою.

Єршов розпечатав конверт і прочитав адресований Мухтарову лист:

«Дорогий Таїре Олександровичу! Пробачте, що не дочекався вас. Довелося терміново виїхати до місця археологічних розкопок. Виявлені нові цікаві відомості про історію цих стародавніх місць. Вам, звичайно, відомо, що місто Аксакальськ було розташоване на караванному шляху із Середньої Азії в Західний Сибір. Археологічні розкопки в околицях його дають нам, історикам, багато цікавого. Особливо те, що стосується кінця XVIII століття. Якщо хочете побачити мене до того, як я повернусь до Аксакальська, а це буде не раніше 26-28-го, то приїжджайте до Білого Озера. Воно недалеко, всього за тридцять-тридцять п'ять кілометрів від Аксакальська. Розшукайте там базу археологів і запитайте мене. До швидкої зустрічі, дорогий Таїре Олександровичу!

Ваш Каниш Жанбаєв».

Єршов прочитав листа ще раз і звернув увагу на те, що написаний він на сторінці, очевидно вирваній з підручника арифметики. Одна сторона її була чиста, а на другій було надруковано кілька стовпчиків з арифметичними прикладами. Зміркувавши, що все це не випадково, Єршов уважно придивився до цифр. Незабаром він помітив, що над деякими із цифр папір ледь-ледь продертий кінчиком пера. На світло ці продерті місця були добре помітні. Стало ясно, що цими ледве помітними проривами паперу були позначені цифри шифру.

Для того однак, щоб прочитати шифр, треба було мати перед собою текст «Танцю мерців» Гете. Він був у записній книжці Єршова, але користуватися ним при Габдуллі майор не міг. Довелося сховати листа в кишеню.

— Вибачте, що потурбував, — ввічливо звернувся Єршов до старика. — Жанбаєв пропонує мені приїхати до нього на Біле Озеро. Мабуть, я так і зроблю.

На цих словах він попрощався з Джандербековим і пішов. Габдулла провів його до хвіртки і попросив передати Жанбаєву привіт.

Вийшовши з дому Джандербекова, Єршов деякий час ішов до станції, але потім, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, попрямував до центра міста. Відшукавши обласне відділення МВС, він зайшов до підполковника Ібрагімова, якому вже повідомили з Москви про місію Єршова.

— Чим можу бути корисний вам, товаришу майор? — запитав він, міцно стискуючи Єршову руку.

— Що вам відомо про Жанбаєва, який оселився у Джандербекова? — у відповідь запитав Єршов, роздивляючись огрядну фігуру і добродушне обличчя Ібрагімова.

Зовнішність підполковника аж ніяк не відповідала відгукам про нього як про дуже енергійного і вольового начальника.

— Відомо нам поки що тільки те, що Жанбаєв живе за тимчасовою пропискою і значиться членом археологічної експедиції Казахської Академії наук, яка працює тут понад місяць. Ми цікавилися списками цієї експедиції. В них є і прізвище Жанбаєва. Хотіли довідатися про нього більш докладно, але одержали вказівку з Москви — поки що залишити його в спокої.

— Дайте мені, будь ласка, паперу і дозвольте розшифрувати тут у вас одну записку, — попросив Єршов, дістаючи лист Жанбаєва.

Сівши за стіл Ібрагімова, він досить швидко розкодував зашифрований запис і дістав такий текст:

«Місце явки змінюється. Нова адреса: Перевальськ, Жовтнева, п'ятдесят три. Запитайте Аскара Джандербекова — це син Габдулли».

Єршов дав прочитати Ібрагімову цей текст і поцікавився, яка відстань від Перевальська до Білого Озера.

— Така ж майже, як із Аксакальська. Там навіть є якась база цієї археологічної експедиції.

— Доведеться туди поїхати, — вирішив Єршов. — А ви установіть нагляд за будинком Джандербекова. Ворог страшенно обережний — не злякайте його.

Попрощавшись з Ібрагімовим, Єршов поспішив на станцію. У залі для відпочинку транзитних пасажирів на нього з нетерпінням чекав Малиновкін. Він сидів на своєму чемодані і, вдаючи, що зосереджено читає газету, уважно стежив за всіма, хто входив у приміщення. Помітивши майора Єршова, він позіхнув і повільно почав згортати газету. Потім підвівся і з байдужим виглядом попрямував до виходу. Майор Єршов затримався трохи в дверях і, коли Малиновкін порівнявся з ним, шепнув йому ледве чутно:

— Візьміть два квитки до Перевальська на вечірній поїзд. Буду чекати на вас у вокзальному ресторані.

Перше завдання Жанбаєва

На станцію Перевальськ Єршов з Малиновкіним прибули рано-вранці. І станція, і прилягаючий до неї невеликий районний центр — Перевальськ — здалися їм якимись вже дуже запорошеними, непоказними. Зелені тут було мало; до того ж вона була вкрита товстим шаром пилу.

— Прямо можна сказати — не Сочі!.. — зітхнувши сказав Малиновкін, оглядаючись на всі боки. — Мені на вокзалі на вас чекати?

— Ні, — відповів Єршов, відшукуючи очима табличку з надписом: «Камера для схову». — Вокзал тут маленький, народу небагато, все на виду. Підіть в управління будівництва, довідайтесь про роботу за вашим фахом телеграфіста. А потім повертайтеся сюди. Думаю, що години через півтори-дві нам вдасться зустрітися біля камери для схову.

— Слухаюсь.

Оскільки місто Перевальськ було невелике, Єршов вирішив нікого не розпитувати, а самому знайти потрібну йому адресу. Для цього довелося перетнути все місто і чимало поблукати. Нарешті Жовтнева вулиця була знайдена. На відміну від інших, на ній росли низенькі тополі і кволі берези. У дворах багатьох будиночків виднілися городи і зарослі ебелека — напівчагарника із жорстким загостреним листям. Будинок номер п'ятдесят три був майже останнім. Чимось він нагадував будиночок Габдулли Джандербекова в Аксакальську. Тільки хвіртка його не була зачинена на засув, а в дворі не було собаки. Двері будинку теж були відчинені. Єршов уже переступив через поріг, коли назустріч йому показався середніх років кремезний чоловік з розкосими очима.

— Ви, мабуть, Аскар Джандербеков? — спитав його Єршов, помітивши деяку зовнішню схожість хазяїна з Габдуллою Джандербековим.

— Він самий, — густим басом відповів чоловік, пильно вдивляючись у Єршова примруженими очима. — А ви до мене особисто?

— Я до товариша Жанбаєва, — відповів майор, намагаючись вгадати, в яких взаєминах може бути з Привидом ця людина. — Командирований до нього з Алма-Ати… Мухтаров — моє прізвище.

— А, товариш Мухтаров! — зразу пожвавішав Аскар Джандербеков і привітно простяг Єршову руку. — Чекає на вас Каниш Нуртасович. Заходьте, будь ласка, його, правда, немає зараз, але він просив мене прийняти вас, як рідного.

Єршов ввійшов у простору кімнату, обклеєну газетами «Гудок» і якимись технічними журналами, мабуть теж залізничними. Судячи з цих газет і з того, що на хазяїнові дому був кітель залізничника, майор вирішив, що або сам Аскар залізничник, або хтось з його сім'ї працює на транспорті.

— Ось обклеюватися зібрався, — збентежено кивнув Аскар на стіни, — та все часу немає. Заґрунтував, можна сказати, а до обоїв руки ніяк не доходять. Роботи зараз дуже багато. Я на залізниці працюю начальником кондукторського резерву.

По-російськи Аскар говорив досить чисто, з майже невловимим акцентом. Настороженість, яка відчулася у першому його питанні, змінилася привітністю. Пропустивши гостя вперед, він ласкаво запросив його до другої кімнати, теж обклеєної газетами. В ній біля однієї з стін стояв диван, а біля вікна — невеликий письмовий стіл з розкладеними на ньому книгами з історії та археології.

— Влаштовуйтеся тут, — привітно сказав Аскар, подаючи Єршову стілець. — Це кімната Жанбаєва. Він просив помістити вас з ним, разом. Я тут вам другий диван поставлю. Так! — раптом спохватившись, вигукнув хазяїн і вдарив себе рукою по лобі. — Велів ще вибачитися Каниш Нуртасович — днів два-три він буде відсутній. Якісь нові історичні матеріали виявилися.

Ніби зараз тільки помітивши, що в руках Єршова нічого немає, Аскар запитав:

— А речі ви на вокзалі, мабуть, залишили?

— Не хотілося, знаєте, тягтися з ними по незнайомому місту, — відповів Єршов, перебираючи книжки на столі Жанбаєва. — Та й не був певний, що дома кого-небудь застану.

— Ну, тепер вам дорога знайома, перебирайтеся вже остаточно і, як кажуть, будьте як вдома. Я вам ключ залишу, а мені на роботу час.

— Та ви хоча б документи перевірили, — збентежено усміхнувся Єршов. — Адже невідомо, кого в дім пустили. Може, шахрая якого-небудь.

— Ну що ви! — махнув рукою Аскар. — Я порядну людину завжди від шахрая відрізню. Та й красти у мене нічого.

Єршов хотів був піти на вокзал разом з Аскаром, але той поквапно заперечив:

— А чого вам поспішати! Встигнете. Відпочиньте, умийтеся; умивальник у дворі. Ключ на столі буде. Якщо перекусити що-небудь захочете, то теж, будь ласка. На кухні дещо знайдеться.

Виходячи з кімнати Жанбаєва, Аскар причинив за собою двері, які вели у напівтемну прихожу. А хвилин через п'ять, мабуть вже остаточно зібравшись іти з дому, постукав до Єршова і, трохи прочинивши двері, просунув голову:

— Мало не забув ще про одне попередити вас: тут зі мною живе один родич по лінії матері. Темірбек його звати. Теж на залізниці працює кондуктором. У мене під начальством. Людина він тиха, заважати вам не буде. Та його й дома не буває — все в поїздках. А коли і дома, то відсипляється після поїздок. Кімната його по сусідству з вашою, але має окремий хід. Сьогодні він працює зранку. Завтра тільки повернеться. Ну, я пішов. На все добре.

«Так, — мимоволі подумав Єршов, — цього родича ще тільки не вистачало! Дивно, що Жанбаєв вирішив зупинитися в такій квартирі! Хоч, може, всі ці люди працюють на нього? Треба буде придивитись до них гарненько…»

Залишившись наодинці, Єршов старанно оглянув весь будинок. Він мимоволі звернув увагу на таблицю, перекреслену олівцем, що висіла на стіні кімнати, у якій влаштував його Аскар. Це був графік руху поїздів, який не становив би собою нічого особливого, коли б деякі цифри його не були підкреслені.

Єршову зразу ж стало ясно, що це був шифр. Ще раз старанно оглянувши весь будинок і не помітивши нічого підозрілого, майор закрив вхідні двері на защіпку і, діставши з кишені записну книжку, почав розкодовувати шифровку.

Вийшло таке:

«Мене не буде дома днів два-три. Влаштовуйтеся тут і живіть. Хазяїн — людина надійна. Двоюрідний брат його, Темірбек, теж нам пригодиться. Ніяких таємниць однак їм не довіряйте. Завдання вам таке: у сараї стоїть мотоцикл — треба вмонтувати в його корпус мою рацію. Рація в погребі. Дістаньте її звідти, як тільки Аскар піде на роботу. В погребі промацайте ліву стінку. Біля самої підлоги відірвіть дошку. Рація за обшивкою».

Єршов сховав записну книжку в кишеню і пішов у сарай. Там, прикритий якоюсь рядниною, справді стояв мотоцикл з коляскою. Майор пильно оглянув його. Зовні він нічим не відрізнявся від мотоциклів такого типу. Але, обмацавши коляску, Єршов звернув увагу на те, що під кожухом її виявилося значно більше місця, ніж звичайно. Порожнисті місця були і в інших частинах мотоцикла. Однак Єршов все ще не уявляв собі, як тут можна буде розташувати рацію Жанбаєва, якщо навіть вона і дуже портативна.

Перш ніж спуститися в погріб, Єршов підійшов до хвіртки, що виходила на вулицю, і старанно закрив її на клямку. Потім розшукав ключі на кухні і одним з них відімкнув замок на дверях погреба. Погріб був дуже глибокий. У ньому було холоднувато, гостро пахло овечим сиром і овочами. Світло через відчинені двері проходило слабо. Єршову довелося почекати трохи, поки очі звикли до напівтемряви.

Стіни погреба були обшиті дошками, дуже щільно пригнаними одна до одної. Єршов обмацав долонею низ лівої стіни, але не зразу знайшов потрібну йому дошку.

Нарешті він здогадався просунути в ледве помітні щілини обшивки лезо складаного ножа. Одна з дощок відокремилася від стіни, утворивши темний, глибокий отвір. Майор просунув туди руки і знайшов металевий ящик. Вийнявши його, він переконався, що це рація.

Марка рації була «Ен-Бі». Пильно оглянувши її, Єршов розібрався в ній настільки, що зміг би користуватися нею для прийому або передачі. Однак сховати рацію під кожух мотоцикла так, щоб це було непомітно при побіжному огляді машини, виявилося справою нелегкою. Тут потрібна була допомога або хоч порада Малиновкіна.

Змірявши рацію в зібраному і розібраному вигляді, Єршов також старанно записав і розміри мотоцикла.

З цими даними він вийшов з будинку, замкнувши двері.

З Малиновкіним вони зустрілись біля камери для схову. Біля нього поблизу нікого не було. Переконавшись, що Малиновкін помітив його, Єршов пішов до приміщення камери для схову за чемоданом. Лейтенант, почекавши трохи, пішов за ним слідом. Біля вікна видачі вони обмінялись швидкими поглядами, і, коли кладовщик пішов за речами Єршова, майор передав Малиновкіну записку, в якій коротко повідомив про стан справ і просив подумати про можливість розміщення рації в кожусі мотоцикла. Доручив він також лейтенанту влаштуватися на квартирі де-небудь недалеко від Жовтневої вулиці і поцікавитися кондуктором Темірбеком. Чергове побачення майор призначив на завтра, опівдні, в міській їдальні.

Несподівана знахідка

Наступного дня, як було умовлено, Єршов пішов до міської їдальні, яку примітив ще вчора вдень. Ввійшовши до неї, він зразу ж побачив Малиновкіна, який влаштувався за столиком у кутку. Це місце було дуже вигідне: давало змогу спостерігати за всім приміщенням.

В їдальні було людно і майже всі столики були зайняті. Єршов пройшовся разів зо два по залу, ніби придивляючись, де краще влаштуватися. Офіціант мимоволі допоміг йому в цьому.

— Он вільне місце, громадянине, — кивнув він у бік Малиновкіна. — Якраз мій столик, так що обслужу вмить.

— От спасибі! — подякував Єршов офіціантові і попрямував до Малиновкіна. — Вільне? — запитав він лейтенанта, беручись за спинку стільця.

— Так, будь ласка, прошу вас! — привітно відповів Малиновкін. — Вдвох веселіше буде. Ось меню, будь ласка. Вибір невеликий, так що роздумувати немає над чим. Але повинен зауважити: годують тут ситно — учора тут обідав і вечеряв.

Так, розмовляючи про різні дрібниці, вони поступово перейшли до головного.

— Влаштувались? — запитав Єршов, пильно поглядаючи на всі, боки.

— Влаштувався, — відповів Малиновкін. — Але не на сусідній вулиці, а на вашій і навіть, більш того, буквально проти вашого будинку.

Помітивши, що майор трохи нахмурився, лейтенант зробив заспокійливий жест рукою:

— Ви не гнівайтеся! Все буде гаразд. Хазяйка моя — самітна жінка, тиха, глухувата; їй до мене ніякого діла немає. З тієї кімнати, у якій вона мене поселила, бачив я вас учора ввечері крізь вікно. Це дуже вдало, по-моєму. Завжди можна подати сигнал один одному, а то й перемовитися за допомогою умовних знаків. В будинку моєму тільки одне єдине вікно виходить у вашу сторону. А те, що я оселився тут, підозрінь не викличе. В зв'язку з будівництвом залізниці і різних підсобних підприємств у Перевальськ стільки народу понаїжджало, що немає будинку, де б квартирантів не було.

Єршов трохи подумав, зважуючи сказане лейтенантом, і вирішив, що справді, може не так і погано, що Малиновкін оселився недалеко від нього.

— Ну, а як щодо Темірбека? — спитав він лейтенанта, спостерігаючи за якимсь підозрілим хлопцем, що двічі пройшов мимо їхнього столу.

— Обережно навів про нього довідку у сторожа кондукторського резерву, — відповів Малиновкін, не дивлячись на майора і вдаючи, що розглядає картину на стіні. — Каже, що Темірбек тут уже майже три місяці. Спочатку десь на станції працював, а тепер кондуктором їздить. Підтвердив також, що він Аскару Джандербекову двоюрідним братом доводиться. Зараз цей Темірбек справді у поїздці перебуває… А тепер відносно рації Жанбаєва. З нею, по-моєму, теж все добре буде. Систему її я знаю: «Ен-БІ» — це. «Night-bird», тобто «Нічний птах». Розбирається вона не на дві частини, як ви вважаєте, а на чотири. Я передам вам зараз схемку, по ній ви зможете найакуратніше розташувати усе всередині мотоцикла. Користуватися рацією при цьому можна буде, не виймаючи її з мотоцикла. Я покладу схему в папку з меню. Ви візьміть його та поцікавтесь ще цінами обідів чи кондитерських виробів.

«Чудовий у мене помічник!» — тепло подумав Єршов.

— А як справи з вашою рацією, Митю? — спитав він лейтенанта, ховаючи в кишеню передану Малиновкіним схему.

— Все гаразд, Андрію Миколайовичу: у повній бойовій готовності.

— А чи не небезпечно буде вам працювати? Ніхто не зверне уваги?

— Можете не турбуватись: все продумано і передбачено!

Єршов мав уже можливість переконатися в спритності Малиновкіна і не став його ні про що більше запитувати.

— Ну, тоді зв'яжіться сьогодні з нашими, — наказав він, уявивши собі, з яким нетерпінням чекає повідомлення генерал Саблін. — Передайте коротко, як ідуть справи, і повідомте ще ось про що: знахідку я сьогодні зробив у погребі — за його обшивкою знайшов сейсмограф. Знаєте, що це таке?

— Прилад для запису землетрусів?

— Так, для реєстрації двигтінь земної кори, — підтвердив Єршов.

— Навіщо ж він йому потрібний? — не розуміючи, запитав Малиновкін.

У цей час вийшов з кухні офіціант з підносом, на якому стояли тарілки з апетитно пахнучим супом. Розмову довелося перевести на іншу тему. Але як тільки офіціант пішов, Єршов сказав замислено:

— Не тільки землетруси цей прилад реєструє. Ним можна і вибух зареєструвати.

З тону Єршова було видно, що питання про сейсмограф його дуже хвилює.

— Вибух? — здивувався Малиновкін і мимоволі здригнувся, похлинувшись супом. Відкашлявшись, він витер сльози, що виступили на очах, і знову спитав — Який вибух?

— Не можу поки що сказати який, — відповів Єршов, простягаючи руку за новим шматком хліба. — Можу тільки додати, що місце вибуху легко встановити, якщо мати не один, а декілька сейсмографів, розташованих в різних точках.

— Незрозуміло щось, — похитав головою Малиновкін. — Та навіщо йому, все це? Коли б він збирався що-небудь висаджувати в повітря — інша справа. Але для чого ж йому встановлювати місце вибуху?

— Поживемо — побачимо. — Майор відсунув порожню тарілку вбік. — А Сабліна ви сповістіть все-таки про цю знахідку.

Коли обід було закінчено, Єршов, перш ніж відпустити Малиновкіна, ще раз попередив його:

— Противник у нас страшенно обережний. Цілком можливо, що він стежить за нами або, може, тільки за мною поки що, тому конспірація повинна бути постійною. Ну, а тепер… бажаю вдалого радіосеансу. Не забудьте подумати і про систему нашого особистого зв'язку: оскільки вже вікна квартир наших розташовані так вдало — цим необхідно скористатись. Виходьте з їдальні перший. Я посиджу тут ще трохи.

Майор Єршов вийшов на вулицю хвилин через п'ятнадцять після Малиновкіна. Поблукав деякий час по місту, зайшов у міську бібліотеку, а потім на пошту. Був уже вечір, коли він повернувся на квартиру Джандербекова. Двері йому відчинив Аскар.

— А в мене чай скоро буде готовий, — весело сказав він, — Заходьте, разом повечеряємо.

Єршов подякував йому і пройшов до кімнати Жанбаєва.

Сівши за стіл і роздумуючи, як йому бути — йти до Аскара чи ні, майор почув скоро, як за дверима хтось обмінявся привітанням з хазяїном дому:

— Ассалам-алейкум!

— Огалайкум-ассалям!

А потім, коли довелося все-таки піти в гості до Аскара, біля дверей кімнати Темірбека Єршов почув монотонний голос:

— Агузо беллахі менаш-шайтан ерражім…

— Це брат молитву читає, — усміхнувся Аскар, який проводив майора до себе в кімнату, — старорежимна він людина. Знаєте, що таке «Агузо беллахі…» і так далі? «Благаю бога, щоб він зберіг мене від спокус шайтана». От що це значить. Смішно, правда?

— Чому ж смішно? — серйозно запитав Єршов. — Якщо людина віруюча, нічого в цьому смішного немає.

— Та я не в розумінні молитви, — розсміявся Аскар, і вузькі його оченята майже зовсім при цьому заплющилися. — Доки ж вірити в бога можна?

— Ну, це вже в якійсь мірі на вашій совісті, — усміхнувся і Єршов. — Ви людина культурна — перевиховайте його.

— Може кого іншого, а його не перевиховаєш! — переконано сказав Аскар, відчиняючи перед Єршовим двері до своєї кімнати. — Хотів його з вами познайомити — теж до себе запрошував. Так не пішов нізащо. Вечір сьогодні якийсь такий, що релігійній людині їсти нічого не можна. А сидіти за столом і не їсти нічого — спокуса дуже велика. Спеціально молитву читає з цього приводу.

У генерала Сабліна

Цілий день не давало спокою Сабліну останнє повідомлення Єршова. Навіщо потрібний Жанбаєву сейсмограф? Що збирається він розвідувати за його допомогою?

Чим більше думав Саблін про цей сейсмограф, тим ясніше ставало, що це не випадкова знахідка.

«А що, коли Жанбаєва цікавлять наші праці в галузі атомної енергії?» — мимоволі виникла тривожна думка. Адже і минулого року і навесні цього року було затримано декілька шпигунів, які зізналися, що їх цікавили праці в галузі атомної енергії. Чому ж не міг цікавитись цим і Жанбаєв? Робота в археологічній експедиції дає змогу йому вільно роз'їжджати по всій Аксакальській області і встановлювати свої сейсмографи, де тільки йому потрібно.

Випробування атомної бомби обов'язково зв'язане із сильним вибухом, подібним до маленького землетрусу. Чутливі сейсмографи можуть зареєструвати і навіть визначити епіцентр такого землетрусу на дуже значній відстані від нього. Можливо, Жанбаєв і розвідував райони випробування наших атомних бомб?

Але які ж райони?

Жанбаєв розташувався в районі Перевальська, де, як Сабліну було відомо, ніяких випробувань атомних бомб не провадилось. Чому ж тоді досвідчений міжнародний шпигун вибрав саме це місце?

А може Жанбаєва цікавило використання атомної енергії в мирних цілях? СРСР ніколи не приховував цих мирних цілей використання атомної енергії. Саблін пригадав заяву Вишинського на одній із сесій Генеральної Асамблеї ООН:

«… Ми поставили атомну енергію на виконання великих завдань мирного будівництва, ми хочемо поставити атомну енергію на те, щоб висаджувати в повітря гори, змінювати течію рік, зрошувати пустелі, прокладати нові й нові лінії життя там, де рідко ступала людська нога».

«Жанбаєв перебуває саме в районі прокладання однієї з таких нових «ліній життя», мимоволі подумав Саблін. — Але навіщо все-таки йому могли бути потрібні відомості про застосування атомної енергії в Радянському Союзі? Може, він мав намір вивідати техніку використання цієї енергії? Або хотів зібрати дані про ці роботи для провокаційної мети, для розпалювання атомної істерії?»

Генерал добре пам'ятав провокаційний галас з «літаючими блюдечками», здійнятий свого часу херстівською пресою з приводу міфічних радянських реактивних літаків у вигляді дисків, які з'явилися начебто над Америкою, з метою повітряної розвідки.

Що ж затівають сьогодні майстри міжнародної провокації?

Саблін замислено пройшовся по своєму кабінету і відстебнув крючки коміра — спека у Москві в ті дні стояла нестерпна.

«А як зараз там, у Середній Азії, нашому Єршову?» — подумав Саблін, зупиняючись біля відчиненого вікна, з якого несло жаром розпеченого сонцем асфальту.

Генерал стояв так деякий час, вдивляючись у потік автомобілів, які бігли по широкій площі. Виникло на мить томливе бажання — викликати машину, сісти в неї і поїхати куди-небудь за місто, ближче до природи, полежати на траві біля річки, поблукати в лісі… І знову думки повернулись до повідомлення Єршова, до турбот про справи, які потребують термінового рішення.

Генерал знову пройшовся декілька разів по кабінету і сів за письмовий стіл. На столі в зеленій папці лежали вирізки із закордонних газет, підібрані для Сабліна полковником Осиповим. На деяких з них були позначки полковника. Він пропонував, наприклад, звернути увагу на галас, здійнятий іноземною пресою в зв'язку з нашими досягненнями в галузі використання атомної енергії в мирних цілях.

Переглянувши ще раз ці вирізки, генерал зняв телефонну трубку і викликав до себе Осипова. Полковник зразу ж прибув.

— Який зв'язок між всім цим, — запитав його Саблін, кивнувши на папку, де лежали вирізки з газет, — з повідомленням Єршова? Адже не для розширення мого світогляду запропонував ти познайомитись з цим матеріалом?

— А зв'язок, може, й існує, — обережно відповів Осипов, акуратно зав'язуючи тасьму на папці.

Генерал здивовано розвів руками і усміхнувся:

— Може, але може й не бути. Це, знаєш, не відповідь.

— А хіба ти не звернув увагу на те, що у всіх цих статейках райони, в яких ми нібито використовуємо атомну енергію для будівельних робіт, називаються не зовсім точно? Крім того, висловлюється ж сумнів і про мирний характер наших будівельних робіт. Хіба не міг Жанбаєв одержати в зв'язку з цим завдання — уточнити і те й інше? Тобто і райони, де провадяться ці роботи, і характер цих робіт?

Генерал Саблін задумався. Припустімо, що все це так… Але чи не занадто самовпевнений ворог, який розраховує, що коли Привид відомий міжнародний шпигун, то йому вдасться добути цей секрет?

— Гаразд, припустімо, що ти правий, — сказав він вголос, підводячись із-за стола. — Припустімо навіть, що все це уявляється їм надзвичайно легкою справою. Незрозуміло, чому ж тоді Привид цей вештається в районі, в якому, як мені відомо, не тільки не випробовують атомних бомб, а й не застосовують атомну енергію в мирних цілях?

Помовчавши. трохи, він додав:

— Треба однак навести точніші довідки. Хто зараз в районі Аксакальська провадить найкрупніше будівництво?

— Міністерство шляхів сполучення.

— От ми й звернемось до цього міністерства.

На археологічній базі

Ще вчора в їдальні майор Єршов домовився з Малиновкіним, що в разі, коли це не терміново, вони будуть зв'язуватися листами до запитання. Пригадавши тепер про це, лейтенант зранку пішов на пошту і через декілька хвилин одержав листа із знайомим почерком на конверті.

Єршов написав цей лист ще вчора ввечері, вже після того, як розстався з Малиновкіним у міській їдальні, йому раптом спало на думку перевірити на Перевальській археологічній базі, чи відомо там що-небудь про Жанбаєва. Саме про це Єршов і просив тепер Малиновкіна.

Тут же, на пошті, під пристойним приводом, лейтенант довідався, де міститься база археологів, і зразу ж пішов туди.

База була на околиці міста, в маленькому будиночку, огородженому високим парканом. Крім цього будиночка, за парканом виявилось два великих сараї, де, як потім дізнався Малиновкін, зберігався інструмент і деяке майно археологів. Базою все це господарство називалось дуже умовно, по суті це було щось подібне до складу.

Завідуючий базою, щупленький дідок у пенсне, пояснив Малиновкіну:

— У нас, молодий чоловіче, археологи переважно землерийний інструмент тут одержують. Адже вони, як кроти, в землі риються. Інколи, правда, і харчі до нас для них завозять. До речі, цьому самому Жанбаєву, про якого ви запитуєте, є особливе розпорядження видавати продукти сухим пайком. Він у них окремо десь колупається. Так би мовити, кріт-одиночка.

— А ви, дідусю, бачили його коли-небудь?

— Ні, не бачив, — байдуже відповів дідок, поправляючи своє старомодне пенсне з чорним шовковим шнурком. — І не дуже це мене засмучує. Я, молодий чоловіче, бачив на своєму віку чимало знаменитих людей і навіть особисто був знайомий з двома академіками: з Олександром Євгеновичем Ферсманом і Володимиром Панасовичем Обручевим. Я в знайомствах, знаєте, розбірливий. Цей ваш Жанбаєв був тут якось у мою відсутність, одержав продукти і мотоцикл свій бензином заправив. А ви ж хто будете? Теж, певно, який-небудь геолог-археолог? Чи історик?

— Я, дідусю, простий робітник-землекоп, — скромно відповів Малиновкін. — Хотів до кого-небудь з археологів найнятися. Мені порекомендували звернутися до Жанбаєва.

— А… — розчаровано сказав дідусь і відразу ж перейшов на «ти». — Нічим тобі нё можу допомогти в цьому, друже люб'язний. Одне тільки можу сказати — соромно, молодий чоловіче, у твої роки ніякого іншого фаху не мати.

Дідок знову поправив пенсне, пильно подивився на Малиновкіна і, докірливо похитавши головою, повернувся до нього плечима.

— Забалакався я тут з тобою однак, — пробурчав він, прямуючи до будиночка, де в нього було щось подібне до контори.

Того ж дня Малиновкін зустрівся з Єршовим у міській читальні і непомітно ткнув йому записку із звітом про своє відвідання археологічної бази.

Наступний день минув у лейтенанта нудно, без зустрічі з Єршовим і навіть без листів від нього. З нічого робити Малиновкін блукав по місту і двічі заходив на вокзал: спершу просто так, щоб згаяти час, а другого разу, щоб з власної ініціативи простежити за родичем Аскара Джандербекова — Темірбеком. Спостереження, проте, майже нічого йому не дали. Малиновкін прийшов на станцію саме перед відходом господарчого поїзда на будділянку.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся Малиновкін до якогось залізничника. — Чи не бачили ви кондуктора Темірбека?

— Та он він, — кивнув залізничник на сутулувату людину з прапорцями у шкіряних футлярах, що висіли в неї на поясі.

Поки Малиновкін роздумував, чи підійти йому трохи ближче до Темірбека, кондуктор уже виліз на тормозну площадку хвостового вагона і почав закріплювати сигнальний ліхтар на гачок кронштейна. А хвилин через десять поїзд рушив повільно в бік нової будділянки залізниці.

Хоч Малиновкін бачив Темірбека здалека, зовнішній вигляд його лейтенанту не сподобався. Було щось у постаті кондуктора похмуре, непривітне.

«Схожий на якогось східного фанатика…» — мимоволі подумав Малиновкін.

Тривожна ніч

Минув ще день, а звісток від Єршова все не було. Це почало серйозно турбувати лейтенанта. Він вирішив просидіти увесь вечір дома і постежити за вікном кімнати майора — може, Єршов подасть який-небудь сигнал. Вчора лейтенант написав йому листа до запитання і запропонував на випадок необхідності кинути вночі записку у вікно кімнати, де жив Малиновкін. Для цього потрібно було, щоб майор, перед тим як виходити з дому, тричі розвів руки в сторони, неначе потягуючись.

Давно вже стемніло, але лейтенант, не засвічуючи світла, терпляче сидів за столом і уважно дивився у вікно. На вулиці було трохи світліше, ніж у кімнаті, і просвіт вікна здавався сірим прямокутником на майже чорному фоні кімнатної стіни. Зрідка мелькали в цьому прямокутнику темні фігури прохожих, але Малиновкін не звертав на них уваги. Очі його невідривно стежили за будинком напроти, через вулицю. Вірніше, навіть не за будинком, а всього лише за одним вікном його, що яскраво світилося в імлі. У освітленому просторі лейтенант бачив частину кімнати, обклеєної газетами, стіл, майже біля самого вікна, і майора Єршова, що схилився над якоюсь книгою. Він читав, видно, з великою увагою, не відриваючи очей від книги, повільно перелистуючи сторінки.

Захлопнувши, нарешті, книгу, майор підвівся, потягнувся, розвів руки в сторони, пройшовся по кімнаті і погасив світло. Малиновкін, який уважно стежив за тим, скільки разів розведе Єршов руки в сторони, зразу ж, як тільки погасло світло, підвівся із-за стола і тихо відчинив вікно. Майор, мабуть, одержав його листа і збирався повідомити йому щось.

Сівши на деякій віддалі од вікна, Малиновкін знову почав пильно вдивлятися в сусідній будинок, тепер уже зосередивши увагу не на вікні його, а на хвіртці. Незабаром вона із скрипом відчинилась і з неї вийшла висока людина в тюбетейці. Малиновкін зараз же пізнав майора Єршова.

Майор, постоявши трохи біля хвіртки, повільно почав ходити туди і сюди вздовж будинку Джандербекова спочатку з одного боку вулиці, потім з другого. Коли він пройшов удруге повз відкрите вікно Малиновкіна, лейтенант почув, як якийсь легенький предмет упав на підлогу кімнати, майже біля самих його ніг.

Швидко нахилившись, Малиновкін пошукав руками по підлозі і намацав згорнутий в декілька разів папірець.

Сховавши його в кишеню, лейтенант вийшов у другу кімнату, вікно якої виходило в двір, і засвітив світло.

Стара хазяйка квартири уже спала: за дверима її кімнати чути було рівномірне хропіння.

Затягнувши занавіску на вікні, Малиновкін дістав записку з кишені, квапливо її розгорнув і прочитав:

«Мій хазяїн передав мені недавно лист від Жанбаєва, У тексті його були цифри, розшифрувавши які, я прочитав розпорядження Жанбаєва: сьогодні о дванадцятій ночі виїхати на мотоциклі до Чорної річки по дорозі, що веде на Адири. Він наказує також звернути по дорозі увагу на мигтіння червоного ліхтаря, який подаватиме сигнали в такому порядку: два короткі спалахи і один довгий. Я повинен буду відповідати на це мигтінням прожектора мотоцикла в зворотному порядку: двома довгими спалахами, одним коротким. Після цього мені наказується заїхати в найближчий чагарник і залишити там мотоцикл із вмонтованою в нього рацією і новим кодом. Видно, Жанбаєв все ще не дуже довіряє мені і не наважується зустрітися зі мною. Я виїду рівно о дванадцятій. Ви залишайтеся на своїй квартирі і уважно стежте за будинком Аскара. Нічого до мого повернення не робіть. На всякий випадок ввімкніть після дванадцятої рацію — може, мені доведеться зв'язатися з вами по радіо на якій-небудь з трьох хвиль, розмір яких вам відомий».

Малиновкін перечитав записку і замислився. Чому Жанбаєв поводить себе так таємниче? Чому не показується Єршову? Невже справді ще не довіряє йому?

Ясно, що Жанбаєв страшенно обережний. Недарма дали йому шпигунську кличку «Привид». Майору не слід було їхати на це побачення самому. Треба було б взяти і його, Малиновкіна, з собою або послати по цій дорозі на велосипеді. У хазяйки висить в коридорі чийсь велосипед — можна було б ним скористатися.

Та наказ є наказ. Малиновкін знищив записку, погасив світло і повернувся до своєї кімнати. На вулиці Єршова тепер не було видно. Мабуть, він зайшов у будинок Джандербекова. Подивившись на світний циферблат годинника, Малиновкін знову влаштувався біля вікна. Було пів на дванадцяту. Через півгодини Єршову треба було виїхати з дому на мотоциклі.

Малиновкін ще дуже мало працював у контррозвідці. Він начитався і наслухався різних оповідань про контррозвідку, і йому все здавалося перебільшено складним, повним романтики і таємничості.

Мріючи про небезпечну оперативну роботу, він півроку провів в одному з відділів, підлеглих Сабліну. Поки все було для нього більш-менш новим, йому ця робота не здавалася обтяжливою; але як тільки йому здалося, що він «все збагнув», юнак почав нудьгувати за «справжньою роботою». Він не розумів, що саме буденні справи і гарантували успіх героїчних епізодів, бо були підготовкою до рішучої сутички з ворогом, розвідкою його позицій.

Діставши завдання супроводжувати майора в небезпечному заході, Малиновкін зрадів надзвичайно. І от тепер, коли є реальна можливість якщо не активно діяти, то вже, в. усякому разі, зустрітися із справжнім ворогом віч-на-віч, його знову усували від цієї небезпечної справи.

Малиновкін важко зітхнув і, зачинивши вікно, сперся ліктями на підвіконня. Час був уже Єршову виходити на вулицю.

Та ось хвилинна стрілка перейшла за дванадцять. От уже п'ять… сім… десять хвилин на першу. Чого ж Андрій Миколайович затримується, заснув, чи що?

Малиновкін почав нервувати. З'явилося бажання підійти непомітно до вікна кімнати Єршова і постукати чи кинути в нього жменю піску. Але ні, не міг досвідчений контррозвідник майор Єршов, який пройшов школу в знаменитого Астахова, заснути в такий напружений момент!

«А що, коли Єршову хто-небудь перешкодив виїхати вчасно? — виникла нова думка. — Мабуть, майор пішов з дому городами, щоб не привернути нічиєї уваги…»

Було вже чверть на першу. Малиновкін дістав з чемодана рацію, включив її на прийом, надів навушники і обережно почав настроювати то на одну, то на іншу хвилю короткохвильового діапазону. Тоненький писк морзянки, уривки музики, чийсь басистий, розкотистий сміх, благаючий голос жінки, сухий тріск грозових розрядів і знову морзянка поперемінно були чутні в його навушниках.

Малиновкіну подобалася ця «ефірна суміш», як він її називав. Вона здавалася йому гарячим, напруженим диханням планети. З іноземних мов він знав тільки англійську і німецьку, але легко відрізняв за вимовою, за темпераментом французьку, італійську і іспанську мови. А слов'янські мови він розумів досить вільно, бо знав українську і білоруську.

Малиновкін звичайно любив робити догадки з уривків фраз, «виловлених з ефіру», коли не поспішаючи настроювався на потрібну йому хвилю. Цікаво було уявити собі, про що говорило і співало людство в ефірі.

Багато дечого можна було підслухати у навушниках в томливі години чергування. Але не тільки голоси людей і звуки музики говорили радистові, чим живуть люди і що їх хвилює. Комарине попискування морзянок теж могло розповісти багато про що: про небезпеку в морі, про зведення виконаних завдань, про прогнози погоди. Звуки радіотелеграфу були і головними носіями таємниць. Ними передавалися зашифровані відомості комерційного характеру, службові розпорядження і завдання, повідомлення таємних агентів і секретні розпорядження їхніх резидентів.

Малиновкін давно вже звик до цієї «ефірної суміші» і досить легко орієнтувався в ній. Але сьогодні він цікавився тільки морзянками в межах одного з діапазонів коротких хвиль і уважно прислухався до звуків у навушниках, ловлячи найменший шурхіт в ефірі.Була вже друга година ночі, коли Малиновкін вирішив, що Єршов, мабуть, не має можливості зв'язатися з ним по радіо або немає потреби в розмові.

На всякий випадок він вирішив почергувати ще трохи, раз у раз поглядаючи у вікно на будинок Аскара Джандербекова.

Прошуміла за вікном машина, освітивши на мить стіни кімнати Малиновкіна, і знову все поринуло в темряву. Навіть будинок Джандербекова зник у ній на деякий час. Тільки зірки у чорному небі блискали так само яскраво, повільно змінюючи своє розташування над дахами будинків.

Вже час був Єршову повернутися… Та може, Жанбаєв дав йому нове завдання і послав куди-небудь? А коли з Єршовим щось трапилося?

Малиновкін уже не міг спокійно сидіти біля рації, і він підсунув її ближче до вікна і майже ліг на підвіконня. Потім, коли хвилювання і нетерпіння його досягли межі, виключив рацію і обережно вийшов на вулицю. Постоявши трохи проти будинку Аскара, він пройшовся по своїй стороні вулиці до кінця кварталу і знову зупинився в нерішучості. Як бути далі? Що робити?

Потрібно було терміново знайти рішення, але лейтенант вперше був у такому становищі і не знав, що робити. Найбільше йому хотілося взяти хазяйський велосипед і вирушити тією дорогою, по якій поїхав декілька годин тому Єршов. Але чи правильне буде це рішення? А що, коли він більш за все потрібний буде саме тут? Ні, треба твердо виконувати наказ майора і не йти нікуди.

Засмучено зітхнувши, лейтенант повернувся до своєї кімнати і знову сів біля вікна. Вулиця стала світлішою, ніж раніш. Він подивився на годинник: стрілки показували три години ранку — значить, уже почало світати.

Жанбаєв усе ще не довіряє

Кинувши у вікно Малиновкіна записку з повідомленням про завдання Жанбаєва, Єршов повернувся в будинок. Хазяїн Аскар Джандербеков був на чергуванні — інколи в нього бували і нічні чергування. Темірбек теж не повернувся ще з поїздки. Здавалося б, у такій обстановці майор міг діяти цілком вільно, але він з досвіду знав, що обережність ніколи не зайва.

Рація була тепер у мотоциклі. За допомогою Малиновкіна Єршову вдалося так ловко вмонтувати її всередину коляски, що користуватися нею можна було, не виймаючи з тайника.

Як же тепер краще виїхати з двору Аскара: вивести мотоцикл на вулицю чи непомітно провести його городами? Мабуть, краще городами.

Єршов викотив машину в двір. Вона була легка, рухома. Котити її було неважко. Тільки на городі довелося трохи повозитись, щоб не пом'яти грядок. Та ось, нарешті, він у полі. Сівши в сідло, майор засвітив прожектор і завів мотор. Дорога була погана, польова, їхати без світла рисковано. Єршов увімкнув першу швидкість і повільно рушив уперед.

Глушитель мотоцикла був добрий, і мотор його гуркотів не дуже голосно. Жовтуватий конус світла тьмяно освітлював піщану дорогу. Інколи він вихоплював з темряви то білі султани ковили, що росла обабіч шляху, то напівчагарники кокпека з невеличкими стеблинами і листочками. Разів зо два попадався в смугу світла степовий тхір, який вийшов, мабуть, на полювання за ховрашками.

Єршов збільшив швидкість, пильно поглядаючи на всі боки, але все навкруги було звичайне. Цікаво, де Жанбаєв подасть умовний сигнал: біля самої Чорної річки чи раніше?

Ось в конусі світла спалахнули кущі білолізника. Непоказний білолізник вночі здався Єршову красивішим, ніж вдень. Дрібні сивувато-сірі листочки його були схожі на язики тьмяного полум'я. І раптом майор побачив, як трохи зліва від куща білолізника замигтів червоний вогник: два короткі і один довгий спалах.

Єршов зупинив мотоцикл і теж дав сигнал своїм прожектором. І зразу ж червоний ліхтарик знову відповів йому звичайною азбукою Морзе:

«Вимкніть світло. Вкотіть мотоцикл в кущі. Самі повертайтесь на дорогу. Ждіть дальших наказів».

Після цього тексту йшла цифра «33». Це був агентурний номер Привида, відомий Єршову з даних, одержаних від полковника Осипова. Відкриття це обрадувало Єршова. Значить, він вірно намацав слід невловимого Привида і рано чи пізно візьме його за горло.

Жанбаєв закінчив подавати сигнали і Єршов відповів йому своїм прожектором, що зрозумів його. Вимкнувши світло, він витягнув з кишені томик віршів американських поетів і розкрив його на тій сторінці, на якій був надрукований «Ворон» Едгара По. Поклавши книжку на сидіння коляски, майор зштовхнув з місця мотоцикл і покотив його в кущі білолізника. Коли машина була посередині чагарника, Єршов залишив її там і вийшов на дорогу.

Ніколи не відчував майор Єршов великої любові до нічного світила, але тепер, подивившись на небо, пожалкував, що на ньому, немає місяця: золотисті піщинки Млечної Путі не в силі були освітити землю. Чагарник білолізника, в заростях якого ховався Привид, поринув у густій темряві.

Вже більш ніж п'ять хвилин ходив майор вздовж дороги, а з кущів не чутно було жодного звуку. Та ось в кущах засвітився ліхтарик, і стало ясно, що там хтось є і, мабуть, оглядає рацію, вмонтовану в кожух мотоцикла. А втім, про це теж можна було тільки здогадуватися — майор не міг стежити за ворогом, щоб не виказати себе.

Єршову здавалося, що минуло вже дуже багато часу, коли нарешті з чагарника пролунав голос Жанбаєва:

— Значить, кодувати будемо по «Ворону»? Правильно я це зрозумів?

Голос у Привида був високий, звучний, без найменшого акценту.

— Так точно, — поспішно відповів Єршов.

— Робота ваша по монтажу рації мене влаштовує, — продовжував Жанбаєв, і, судячи з того, що голос його стало краще чути, Єршов зрозумів, що він вийшов з гущавини чагарника. — А те, що я не показуюсь вам, хай вас не бентежить — такий стиль моєї роботи. Ну, а тепер ідіть назад пішки, дорогий колего… Таїре Олександровичу, — додав Жанбаєв з неприємним смішком. — Адже так, здається?

— Так точно.

— Повертайтесь до Аскара Джандербекова, а зв'язок зі мною будете тримати по своїй рації. Сеанси призначаю о дванадцятій годині ночі. Може, я не зможу інколи вести передачу, але ви включайтесь щодня і будьте на прийомі не менш як півгодини. Вам усе ясно?

— Все.

— Розмову вестимемо за новим кодом. Мій позивний — «Френд», ваш — «Комрад». Довжина хвилі — десять і тринадцять сотих. Завдання вам таке: дізнавайтесь по можливості детальніше, які вантажі йдуть зі станції Перевальської на будівельну ділянку залізниці. Не намагайтесь тільки підкупити Аскара і його двоюрідного брата Темірбека. Це небезпечно: можете провалити всю справу. Вам усе ясно, Мухтаров?

— Так точно.

— Ну, тоді до побачення!

Чути було, як зашелестіли гілки, — видно, Жанбаєв викочував з кущів свій мотоцикл. Потім пролунав скрекіт мотора. Мотоцикл попрацював трохи на холостому ходу, потім Жанбаєв увімкнув швидкість і поїхав кудись в поле, не вмикаючи світла, бо дорогу, мабуть, він раніше завчив.

Єршов постояв ще трохи, зважуючи все те, що зараз оце відбулося, і подумав невесело:

«А я, як і раніше, знаю про нього рівно стільки ж, скільки знав до цього. Навіть обличчя не бачив…»

Але тут же він втішився: «Привид, мабуть, перевіряв мене всі ці дні, спостерігаючи за мною, і, напевно, знайшов тепер за можливе довірити дещо. Можна сподіватися, що з часом він стане відвертішим…»

Ідучи в Перевальськ курною дорогою, Єршов раз у раз повертався до одного й того ж питання: що цікавить Жанбаєва на будівництві залізниці? Але навіть приблизної відповіді поки що не було.

Тільки на світанку добрався майор до міста і так само, як і вночі, городами пройшов у будинок Аскара. На сході вже займалася зоря. Підійшовши до вікна, він розсунув занавіски і подививсь на будиночок навпроти. Зараз же відчинилося в ньому вікно, і скуйовджена голова Малиновкіна висунулася на вулицю. Лейтенант зробив вигляд, що вихлюпує щось із склянки на тротуар, а Єршов запалив сірника і закурив — це був умовний знак, який означав, що в нього все гаразд.

Вікно навпроти знову зачинилось.

«Похвилювався, видно, Дмитро!» — тепло подумав Єршов про Малиновкіна і, з насолодою опустившись на диван, почав скидати покриті пилом черевики.

За стіною кімнати Темірбека хтось з присвистом хропів. «Очевидно, кондуктор повернувся вже з поїздки», — вирішив Єршов, пригадавши, що, проходячи через кухню, він наштовхнувся на оковану залізом скриньку, яку Темірбек звичайно брав з собою, ідучи з дому.

В Міністерстві шляхів сполучення

Генерал-директор шляхів і будівництва Вознесенський дуже стомився сьогодні після тривалої наради в міністра шляхів сполучення і найбільше мріяв про відпочинок. Він уже зібрався був додому, як раптом згадав, що о пів на шосту повинен заїхати Саблін. Вони домовились про це вранці по телефону.

Колись Вознесенський був у дружніх взаєминах з Сабліним, але з того часу багато води спливло. Останнім часом вони бачились все рідше і рідше, так що Вознесенський тепер навіть не міг пригадати, коли вони зустрічалися востаннє: три роки це було тому чи цілих п'ять?

Генерал-директор пам'ятав тільки, що Саблін працює в Комітеті державної безпеки, і, коли Ілля Ілліч заявив йому, що справа у нього службова, відмовити в прийомі чи перенести зустріч на інший день визнав за незручне.

Згадавши тепер, що скоро прийде Саблін, Вознесенський незадоволено зморщився і закурив папіросу.

«Навіщо однак я йому потрібний? — розгублено думав він. — Гадаю, що це не зв'язано з якою-небудь неприємною справою? У мене і своїх неприємностей вистачає…»

Саблін прийшов рівно о пів на шосту. Він був у скромному цивільному костюмі і справив на Вознесенського враження людини, що досягла не дуже великих успіхів у житті. Це чомусь заспокоїло його, і він зразу ж взяв свій звичайний, покровительський тон.

— А, дорогий Ілля! — весело вигукнув він, підводячись назустріч Сабліну. — Заходь, заходь!.. Дай-но я на тебе подивлюсь, старина. Е, та ти посивів уже, дружище! Адже ми з тобою — однолітки.

— А ти не змінився майже, хіба поповнішав тільки, — теж усміхаючись і потискуючи руку генерал-директору, промовив Саблін.

Ще вранці, коли вони розмовляли по телефону, йому не сподобався тон Вознесенського, і тепер він остаточно вирішив, що друг його молодості, видно, «зазнався».

Запропонувавши Сабліну крісло, генерал-директор нетерпляче поглянув на годинник, даючи цим зрозуміти, що він не має багато часу і поспішає кудись.

— Я тебе ненадовго затримаю, — помітивши нетерпіння Вознесенського, сказав Саблін. — У мене, власне кажучи, тільки одне запитання. По телефону, проте, не можна було його поставити — от і довелося приїхати особисто… Ти ж, звичайно, добре обізнаний з будівництвом залізниці Перевальськ — Кизилтау?

— Кому ж тоді бути обізнаним, як не мені? — здивувався Вознесенський, і кудлаті його брови піднялися вгору, наморщивши високого лоба.

— А запитання ось яке: там у вас великий обсяг земляних і скельових робіт. Чи застосовуєте ви для цього атомну енергію?

— Спочатку ми справді мали намір застосувати її, на особливо важких ділянках, — відповів Вознесенський, — але потім довелося від цього відмовитися з ряду чисто практичних міркувань. Зараз ми виймаємо породу вибуховим способом за допомогою амоніту. Вибухові роботи провадить спеціальна організація — «Желдорвзрывпром». У неї солідний досвід у цій справі. Зовсім недавно американські спеціалісти твердили, ніби у вибуховій справі попереду йде Аргентіна, яка витрачає на рік біля півтори тисячі тонн вибухових речовин. А ми ще в 1936 році одним тільки масовим вибухом на Уралі підняли в повітря тисячу вісімсот тонн вибухівки.

Вознесенський задоволено засміявся. З обличчя його зник тепер вираз самовдоволення. Відчувалося, що говорив він про добре відому й близьку йому справу. Саблін згадав, що під час громадянської війни Вознесенський служив у саперній частині і ніколи не був байдужим до вибухівки.

— Не хвастаючись, скажу тобі, Ілля, — розговорився генерал-директор, — не без моєї участі створювався цей «Желдорвзрывпром». Чув ти що-небудь про спрямовані вибухи і вибухи на викидання? Дуже цікава справа! Закладається по тисячу двісті — тисячу триста тонн вибухових речовин, повертається ключ вибухової машинки, електричний заряд проходить по електровибуховій мережі, вступають в дію електродетонатори, летять в повітря тисячі кубометрів породи — і кілометрова залізнична виїмка глибиною до двадцяти метрів готова. Точнісінько так спрямованим вибухом створюємо ми і насипи. А скільки на це пішло б часу при розробці виїмок екскаватором, навіть найпотужнішим!

— Якщо ви за один раз висаджуєте в повітря по тисячі з гаком тонн амоніту, то це повинно сколихувати землю подібно до землетрусу? — запитав Саблін, думаючи про щось своє і розгублено поглядаючи у вікно на висотний будинок біля Красних воріт.

— Так, сколихує добре! — підтвердив Вознесенський.

— Спасибі за довідку, Омеляне Петровичу! — Саблін встав і простяг генерал-директорові руку.

Для чого мотоцикл Жанбаєву?

Повернувшись до свого управління, генерал Саблін зразу ж зайшов до полковника Осипова і повідомив його про результати розмови з Вознесенський. Полковник ніколи не поспішав з висновками, добре знаючи, як нелегко приходять правильні рішення. І цього разу він довго мовчав, щось старанно обмірковуючи і зважуючи.

— Що ж це виходить, Панасе Максимовичу? — нетерпляче запитав Саблін, не дочекавшись відповіді Осипова, починаючи вже досадувати на нього. — За чим же охотиться Жанбаєв? Не міг же він сприйняти вибухові роботи за вибухи атомних бомб?

— Та-ак, — промовив нарешті Осипов. — Тут усе сповнене суперечностей. Під час твоєї відсутності мені принесли ще декілька вирізок з іноземних газет. В них повідомляється, що Радянський Союз провадить у Середній Азії великі будівельні роботи за допомогою атомної енергії. І абсолютно точно вказуються саме ті райони, де йде будівництво нашої нової залізниці.

— Якої давності ці відомості? — швидко запитав Саблін і закурив папіросу, що було явною ознакою хвилювання, бо курив він дуже рідко.

— Двотижневої.

Генерал задумався. Пройшовся декілька разів по кабінету. Постояв біля вікна, дивлячись вниз на гомінливу площу.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, не помічаючи, що папіроса його погасла. — Могло бути і так: Жанбаєву якось стало відомо, що ми справді мали намір застосувати атомну енергію на будівництві нової залізниці. Обманутий цим, він сприйняв масові вибухи амоніту за атомні і повідомив про це своїх хазяїв. Хтось з них міг потім проговоритися про це повідомлення Жанбаєва в присутності журналістів, жадібних до сенсації, а вже вони постаралися відповідним чином роздути помилку Привида.

— А чи не хочеш ти цим сказати, що Жанбаєв все ще помиляється відносно характеру вибухів? — спитав Осипов, не зовсім ще розуміючи, до чого веде Саблін.

— Ні, не хочу. Він міг помилятися тільки спочатку, але відтоді в нього було досить часу переконатися в своїй помилці.

— Та-ак… — сумніваючись, похитав головою Осипов. — А може, він все-таки ще й досі помиляється?

— А чому? — здивувався генерал, простягаючи руку за сірниками.

— Та хоч би тому, що він відібрав у Єршова мотоцикл, щоб особисто поїхати на будівництво і своїми очима подивитися, що там робиться.

— Навряд чи тільки для цього потрібний йому мотоцикл. Він міг би туди і поїздом добратися. А мотоцикл йому, мабуть, потрібний для прихованого перевезення рації. Адже Єршов надійно замаскував її в колясці.

— Ні, Ілля Ілліч, — похитав головою Осипов, — він знайшов би і інший надійний спосіб сховати куди-небудь рацію. Це не проблема.

— Значить, ти вважаєш, що мотоцикл йому потрібний тільки для поїздки на будівництво? — спитав Саблін, подумавши з досадою, що впертість полковника коли-небудь виведе його з терпіння.

— Треба ж якось пояснити, навіщо йому потрібний цей мотоцикл, — відповів Осипов, не збираючись здаватися.

— А для мене ясно одне, — трохи хмурячись, зауважив Саблін. — На будівництво він на мотоциклі не поїде: це рисковано, а Жанбаєв всіляко уникає риску. Я навіть думаю, що мотоцикл йому потрібний для того тільки, щоб вільніше пересуватися і не дати можливості запеленгувати свою рацію під час радіопередач.

— Але Єршова-Мухтарова, якого він вважає своїм помічником, можуть же теж запеленгувати? Виходить, що, рятуючи себе, він становить під удар свого помічника. А помічника цього він же сам спеціально випросив у свого начальства.

Саблін чекав цього запитання від полковника і відповів:

— Єршов-Мухтаров, мабуть, вестиме з Жанбаєвим дуже короткий радіозв'язок, переважно прийом його наказів. А сам Жанбаєв, крім зв'язку з Єршовим-Мухтаровим, повинен ще підтримувати регулярний зв'язок із своїм резидентом, що зв’язано, звичайно, з чималим риском, йому й треба було вмонтувати рацію в мотоцикл, щоб вести передачі з різних точок, значно віддалених одна від одної. Мотоцикл може бути в нього цілком легально. Повідомив же нам Малиновкін, що як член археологічної експедиції, який працює десь на відшибі від основної групи, Жанбаєв має можливість заправлятися бензином на Перевальській археологічній базі… А що Жанбаєв не збирається на будівництво, — говорив далі генерал, — є іще один доказ: адже він наказав Єршову повідомляти його про вантажі, що ідуть на будівництво. Навіщо йому це, коли він сам туди збирається?

— Так, — непевно промовив Осипов, пригладжуючи коротко підстрижене волосся. — Хитро, хитро все виходить… Будемо однак чекати нових повідомлень від Єршова — може, і виясниться дещо.

Чи не допущена помилка?

Майор Єршов так втомився після зустрічі з Жанбаєвим, що готовий був зразу ж, повернувшись, заснути мертвим сном. Але цього не сталося. Неспокійні думки довго ще тривожили його, і він перевертався з боку на бік, мнучи подушку і важко зітхаючи.

Навіщо потрібний Жанбаєву мотоцикл? Куди він збирається на ньому поїхати? Що думає про нього, Єршова? Чи все ще ставиться з підозрою, чи почне тепер довіряти? Чому цікавлять його залізничні вантажі? Все це було поки що неясно, але вимагало негайної відповіді, правильного рішення. Без цього не можна було діяти далі і сподіватися на успіх. Більш того, непродуманим ходом можна було провалити всю справу, випустити небезпечного ворога, дати можливість Привиду здійснити його злочинні плани.

Близько шостої години ранку повернувся з чергування Аскар. Чути було, як він умивався, а потім гримів тарілками на кухні: видно, вирішив перекусити перед сном. Через кілька хвилин скрипнули двері його кімнати.

У яких взаєминах ця людина з Жанбаєвим? Чи тільки хазяїн його квартири, чи ще і співучасник? В тому, що якийсь зв'язок між ними існує, Єршов не сумнівався. Багато чого Жанбаєв йому не довіряє, але, звичайно, використовує для своєї мети.

Та найбільше майора хвилювало тепер питання: як буде поводитись Жанбаєв надалі з ним, з Єршовим? Завдання, яке він дав йому, по суті, дріб'язкове. Ці відомості і Аскар зумів би роздобути. От хіба тільки повідомити їх без рації не зможе… Доведеться, мабуть, набратися терпіння і почекати ще трохи. Якщо Жанбаєв зв'яжеться з ним скоро по радіо, — значить, довіряє; не зв'яжеться — треба буде визнати, що він, Єршов, розкрив, виказав себе чимсь, сполохав небезпечного ворога. Потім Єршов подумав про те, що повинен буде прокинутися не пізніше як о дев'ятій годині, щоб ні Аскар, ні Темірбек не догадалися, що він не спав цілу ніч. Адже вони могли повідомити Жанбаєва, що він поводиться не дуже обережно.

… Прокинувся Єршов без п'яти дев'ять, йому не потрібен був час на те, щоб зміркувати, де він, що робив учора, що повинен зробити зараз. Він пригадав це майже миттю — позначався досвід чекіста. Небезпечна робота привчила його кожної хвилини бути на сторожі, бо від цього часто залежали не тільки успіх чи невдача дорученої йому справи, але й власне його життя.

В будинку було тихо. Тільки в сусідній кімнаті обережно ходив хтось — видно, Темірбек встав уже і намагався не шуміти, щоб не розбудити двоюрідного брата, якого він, як помітив Єршов, чомусь трохи побоювався.

Єршов поглянув на вікно. Сонце яскраво освітлювало протилежний бік вулиці і будинок старої Гульджан, в якому квартирував лейтенант Малиновкін. Вікно його кімнати було розчинене. Значить, лейтенант встав уже — вони домовились, що вранці розчинене вікно означатиме, що Малиновкін не спить, а вдень і увечері — що він вдома. Юнакові видно, не терпілось узнати скоріше подробиці вчорашньої зустрічі Єршова з Жанбаєвим.

Але що ж можна було зробити зараз? Треба було б зустрітись з ним якось і поговорити, пояснити складність обстановки, що створилася. Але й це не так вже просто. Хто його зна, цього Жанбаєва, — може він не вважає ще іспитовий термін закінченим. Ні, вже краще дотримуватися найсуворішої конспірації до кінця. Про те, де, коли і як зустрітися з Малиновкіним, потрібно було ще подумати.

Аскар встав тільки о дванадцятій годині дня. Єршов до цього часу повернувся з їдальні. Темірбека, який перед тим як він пішов, щось їв у себе в кімнаті, вже не було.

— Ну як, не знудились ще в нас, товаришу Мухтаров? — весело запитав Аскар, ідучи з рушником на шиї надвір умиватися.

— Поки що ні, — бадьоро відповів Єршов. — Я багато цікавого в бібліотеці вашій знайшов. Учора майже весь день там був. Переглядав архівні матеріали і натрапив на цікаві історичні документи… Ну, а у вас як ідуть справи, Аскаре Габдулловичу? Служба ваша не дуже, видно, спокійна? Ночами доводиться чергувати?

— Та ні, це не завжди. В основному все-таки вдень. Та й робота, відверто кажучи, поки що не дуже цікава. От закінчать будівництво магістралі, підуть регулярні поїзди — тоді цікавіше буде. А зараз у нас ні графіка, ні розкладу…

— І вантажі, мабуть, незначні? — наче ненароком, запитав Єршов, спостерігаючи, як енергійно розтирає Аскар вафельним рушником свої добре розвинені, мускулисті груди.

— Відома річ! В основному будівельні матеріали йдуть поки що. Переважно шпали та рейки, іноді цемент. От скоро стануть до ладу нові заводи збірних конструкцій — підуть вантажі цікавіші. Воно, правда, і зараз доводиться возити цікаві речі, інколи навіть на спеціальних багатовісних платформах-транспортерах. От, наприклад, цієї ночі збірний суцільноперевізний міст відправили і декілька залізобетонних споруд. А вчора — елементи збірної металевої водонапірної башти системи Рожнова. Ну, а взагалі, все це не те, що на центральних магістралях. Там зараз така техніка йде, що дивом дивуєшся.

Аскар закінчив обтиратися і повісив рушник на вірьовку, натягнуту через усе подвір'я. Зняв з цієї ж вірьовки білу майку і насилу просунув у неї свою велику голову з жорстким волоссям.

— Ви, залізничники, мабуть, по вантажах краще, ніж по газетах, читаєте, чим країна живе, га? — сказав Єршов, підводячись із східців ґаночка, на які присів під час розмови.

— Так, це ви вірно зауважили, — погодився Аскар.

І голос його прозвучав так щиро і просто, що Єршов подумав мимоволі: «А може, він і не зв'язаний нічим з Жанбаєвим?» Але зразу ж інший, тверезіший голос зробив висновок: «Страшенно хитрий, мабуть, цей Джандербеков. Знає Жанбаєв, кого в помічники підбирати. Він і про вантажі ці тому, мабуть, так детально мені розповідає, щоб я зміг все це Жанбаєву по радіо передати».

— Ну, я піду, попрацюю трохи, — сказав Єршов уголос. — Роздобув тут у вас у книжковому кіоску декілька цікавих брошурок.

Увійшовши в свою кімнату, Єршов передусім подивився на вікно будиночка, в якому оселився Малиновкін. Воно тепер знову було відчинене — значить, лейтенант вже повернувся з міста. Що він робить там у себе? Будує, мабуть, різні припущення — одні тривожніші від інших. Треба придумати якусь просту систему зв'язку, щоб в будь-який час інформувати Дмитра і давати йому завдання, не чекаючи зручного випадку.

Лейтенанта Малиновкіна у цей час турбували ті самі думки.

Він уже обміркував багато способів конспіративного зв'язку, але всі вони були дуже складні, а потрібно було придумати щось зовсім просте. Майор, мабуть, покладався на нього. Як же можна було не справдити його сподівань?

Сонце перебралось тимчасом на протилежний бік вулиці і освітлювало вікна будинку Джандербекова. Малиновкін добре бачив тепер освітлений сонячними променями стіл, за яким сидів, очевидно читаючи, Єршов.

Добре було б роздивитися, що там за книжка у нього в руках?

У Малиновкіна був з собою хороший польовий бінокль. Він швидко дістав його з чемодана і почав «підганяти» до очей окуляри.

Мутно-сіра пляма в лінзах бінокля поступово набирала чіткості і виразності. Спочатку він побачив тільки те, що було освітлене сонцем: голову Єршова, стіл, за яким він сидів, книги. Але коли Малиновкін придивився краще, він розглядів і стіни, обклеєні газетним папером.

На всякий випадок лейтенант вирішив затягнути на своєму вікні занавіски, залишивши тільки вузький отвір для спостереження.

«Цікаво, — думав Малиновкін, розглядаючи у бінокль обличчя майора, — яку це книгу він читає так уважно?»

Ніби у відповідь на його думки, Єршов трохи змінив положення, і Малиновкін зовсім ясно прочитав назву книги, яку майор тримав у руках. Незабаром він виявив, що може читати все, що надруковане крупним шрифтом в газетах, якими обклеєна кімната Єршова. Це наводило на думку про можливий спосіб зв'язку з майором, і, квапливо відклавши бінокль, Малиновкін почав роздумувати над тим, як сповістити про своє відкриття Єршова.

Кинути у вікно майору записку можна було тільки пізно ввечері або вночі, тим більше, що зараз був дома Джандербеков — Малиновкін бачив його недавно крізь вікно сусідньої кімнати.

Дмитро доти сушив голову над тим, як здійснити свій замисел, поки не настав час іти обідати. Тоді він зачинив вікно і вийшов на вулицю, вирішивши, що, може, зустріне Єршова у їдальні, хоч це було мало ймовірним, бо вони домовилися обідати в різний час, щоб не привертати нічиєї уваги.

Після обіду Малиновкін ще довго ходив по місту. А ввечері, коли Єршов вийшов з дому, Малиновкін обережно пішов за ним слідом на деякій відстані. Біля невеликого кафе на сусідній вулиці, де завжди вечеряв майор, Малиновкін прискорив ходу і, зіткнувшись з Єршовим біля самих дверей, передав йому записку з пропозицією нового способу зв'язку.

В кафе Єршов прочитав її. Дмитро писав дуже лаконічно: «З допомогою старика Цейса я читаю газети на стінах вашої кімнати. Можу прочитати і ще дещо. Зважте на це».

Єршов зрозумів: під «стариком Цейсом» лейтенант мав на увазі бінокль. «Мабуть, це непогано придумано», промайнула думка. Завтра ж він налагодить з Дмитром зв'язок. Правда, він буде одностороннім, але буде можливість принаймні в будь-який час дати завдання Малиновкіну.

Трохи повеселішавши, Єршов випив склянку кофе з булочкою і не поспішаючи повернувся додому. Аскар уже безтурботно хропів — завтра вранці йому треба було йти на роботу. Темірбек, якого цілий день не було дома, теж лягав спати в своїй кімнаті.

«І куди це завжди ходить ця похмура людина?» — подумав Єршов про кондуктора. Із слів Аскара, Темірбек неначебто ходив лікуватися молитвою у якогось ішана — духовної особи, яка приїхала з Аксакальська. Темірбек був релігійний і навіть побував колись у Мецці. Раніше «правовірні» шанобливо величали його «Темірбеком-хажі».

Майор переклав рацію з чемодана в речовий мішок і, як тільки Темірбек ліг спати, вийшов з дому. Роздивившись навколо, він повільно пішов між грядками до кущів глоду. Кущі були колючі, чіпкі. Майор подряпав собі руки і навіть обличчя, перш ніж влаштувався як слід. Рівно о дванадцятій рація була на прийомі.

Навкруги все було тихо. Тільки коники стрекотали в степу, що починався зразу ж за городом Джандербекова.

Звідкись прилетіли мошки з довгими лапками і судорожно закружляли по світній шкалі рації. Легкий теплий вітерець приносив змішані запахи квітів, овочів і якихось запашних трав.

Затамувавши подих, Єршов цілу годину просидів біля рації, прислухаючись до «ефірних шурхотів» у телефонах навушників.

Легка пружинна пластинка, що скріплювала телефони, поступово почала здаватися стальним обручем, який стиснув його голову, а у вухах то гуло щось, то настирливо дзвеніло, і весь час здавалось, що далеко-далеко ледве чутно попискує морзянка. Майор збільшував гучність прийому, зміщував візир по шкалі настройки то праворуч, то ліворуч, напружував слух, але морзянка від цього лише безслідно кудись зникала.

Єршов полював невловну морзянку доти, поки зрозумів, що вона йому тільки учувається від надмірного напруження і втоми. Тоді він вимкнув рацію. Сьогодні сеанс не відбувся. Чи відбудеться він взагалі? А що, коли Жанбаєв розгадав його і втік? Те, що він призначив йому нічні радіосеанси і дав позивні, очевидно, потрібно було тільки для того, щоб відвести очі, щоб виграти час і втекти далі від переслідування.

Поїздка на будівельну ділянку

Наступного дня Єршов прокинувся о шостій годині ранку, як тільки Аскар почав гримотіти в кухні посудом, збираючись на роботу. Разом з ним вирушав кудись Темірбек. Єршов чув, як Аскар говорив з ним по-казахському. Діждавшись, поки вони вийшли з дому, майор схопився із свого дивана і почав великими літерами на великих аркушах паперу писати наказ Малиновкіну. На першому аркуші він повідомив його про результати зустрічі з Жанбаєвим і про невдалу спробу зв'язатися з ним по радіо минулої ночі. На другому було розпорядження лейтенанту навести якомога точніше довідки про хід будівництва залізниці та вантажі, що йдуть на його адресу. Необхідність поїздки на дільницю головних робіт центральної траси лейтенант мав вирішити сам. У цьому випадку йому наказано було звернути увагу на місцевість — наскільки прохідна вона для мотоцикла.

Вікно Малиновкіна відкрилось рівно о сьомій ранку. Через деякий час Єршов розчинив своє. Потім він одійшов від нього в глибину кімнати і трохи підняв угору списаний аркуш. Він тримав його так доти, поки Малиновкін не відсунув занавіску на своєму вікні, даючи цим знати майору, що він усе прочитав і чекає дальших вказівок. Тоді Єршов підняв другий аркуш паперу і, діставши від лейтенанта умовний знак, що той все зрозумів, з полегшенням зачинив вікно і пішов у двір умиватися.

А Малиновкін, прочитавши записки майора, трохи піднісся духом, хоч нічого втішного в них не було. Зате він знав тепер, як ідуть справи, а головне мав конкретне завдання і міг діяти. Дальша бездіяльність була для нього нестерпною.

Бінокль і рацію він заховав у чемодан, закрив його надійним замком і засунув під ліжко до самої стінки. Потім пішов на кухню і попросив у хазяйки, яка давно вже встала, склянку гарячого чаю. Нашвидку закусивши купленими ще вчора консервами і хлібом, Малиновкін в бадьорому настрої вирушив на станцію.

Лейтенант не раз уже бував тут раніше, але тепер, сонячного ранку, станція здалася йому якоюсь іншою. Рейки так виблискували в сонячних променях, неначе були відлиті з дорогоцінного металу. Водонапірна башта, хтозна-коли побілена, вражала тепер своєю білістю. А паровоз, тільки що поданий під великоваговий состав, попихкуючи, здіймав густі клуби пару з такими тонкими переливами барв, які, мабуть, бувають тільки на полотнах геніальних художників.

«От що значить чудовий сонячний ранок і прекрасний настрій, — посміхаючись, подумав Малиновкін. — Зовсім по-іншому на все дивишся».

Тепер йому хотілося швидше поїхати на головну дільницю будівництва дороги, в район передгір’я, де мали бути найважчі для будівників роботи: треба було подивитися на все своїми очима.

Лейтенант швидко пішов вздовж состава, до якого тільки що причепили паровоз. З вантажів на відкритих платформах — там стояли скрепери, бульдозери й інші землерийні машини—було видно, що він іде на будділянку. А криті чотиривісні вагони, судячи з світло-сірого пилу, що покривав їх двері, люки і навіть колеса, були, очевидно, навантажені будівельними матеріалами: вапном і цементом.

Лейтенант підходив уже до самого паровоза, коли почув раптом знайомий голос:

— Глянь-но, Костю, хто до нас іде!

Малиновкін придивився до широкоплечого хлопця у вигорілій на сонці спецівці, який стояв біля паровоза, і зразу впізнав у ньому помічника машиніста Федора Рябова. В цей час з вікна паровозної будки висунувся машиніст Шатров.

— Та це ж наш супутник, Малиновкін! — весело вигукнув він, привітно кивнувши Дмитрові. — Ну, як справи, товаришу Малиновкін? Влаштувалися на роботу?

Зійшовши по східцях на просякнуту нафтою і маслом землю, Шатров міцно потис руку Малиновкіну.

— Ні, не влаштувавсь ще, товаришу Шатров. Обіцяють все, а поки що тиняюсь без діла, — відповів йому лейтенант.

— А ти де влаштуватись хотів? — спитав Малиновкіна Рябов, закріплюючи якусь гайку в головці ведучого дишла. — Мабуть тут, на Перевальській?

— Тут.

— От і даремно. На яку-небудь нову станцію треба було проситись, — порадив Рябов і, хитро підморгнувши Шатрову, додав: — Чи злякався від цивілізації відірватися?..

— Та що ти його вчиш? — гаряче перебив свого помічника Шатров. — Якщо людина свідомо сюди приїхала, то їй ніяка пустеля не повинна бути страшною. Їдьмо з нами, Малиновкін… Забув, як звуть вас?

— Дмитром.

— Їдьмо з нами, Митю. Побачите своїми очима, як люди живуть і працюють. Де більше сподобається — там і влаштовуйтесь.

— А що тут йому сподобатись може? — скептично сказав Рябов, кінчаючи кріпити гайку і витираючи руки клоччям. — Ти відомий романтик, тобі аби тільки що-небудь нове, а воно ж інколи дикуватий вигляд має.

— Ну, гаразд, Федоре! — перебив Рябова Шатров. — Он головний кондуктор Бейсамбаєв іде. Скоро поїдемо. А ви що ж, поїдете з нами чи ні? — обернувся він до Малиновкіна.

— Чому ж не поїхати, — поспішно відповів Малиновкін. — Охоче поїду.

— Тоді влаштовуйтесь на гальмовій площадці з головним кондуктором: на паровозі не можна — не дозволено.

Хвилин через десять поїзд вирушив у дорогу. Малиновкін влаштувався поруч з головним кондуктором — високим смуглявим чоловіком середніх років. Він здався Дмитрові мовчазним і замкнутим; але після того, як Бейсамбаєв довідався, що Малиновкін знайомий з Шатровим і Рябовим, почав захоплено їх розхвалювати:

— Дуже хороші люди, розумієш! Від самої матінки Волги в наше пекло приїхали. Це ж зрозуміти треба! Я людина звична, і то мені жарко, а з них скільки потів сходить! А до того ж — як працюють! Це бачив я, щоб тут у нас хто-небудь ще так працював. Подобається мені, розумієш, такий народ — справжні люди. Більше б таких приїжджало. Дуже нам такий народ потрібний.

Прислухаючись до голосу Бейсамбаєва, Дмитро поглядав навкруги, вивчаючи місцевість. Треба було виконати завдання Єршова і визначити, пройде чи не пройде по цій дорозі мотоцикл. Наче ненароком запитав він про це Бейсамбаєва.

— Місцевість цілком підходить, — відповів головний кондуктор. — У брата мого мотоцикл є, так він все тут об'їздив. Якщо є у тебе машина, привези сюди, велике задоволення матимеш: гарна тут природа у нас, красива!

Дмитро подумав, що кожний, мабуть, бачить свою землю по-своєму і багато з того, що чуже око не відразу помітить, для місцевого жителя сповнене своєї краси. А от йому, наприклад, здавалося зараз, що цей обпалений сонцем сіро-жовтий степ не має нічого привабливого. З рослинності впадали в очі лише білі султани ковили та мізерний типець з вузьким, подібним до щетини листям і рідким, наче обтріпаним волоттям.

— Зараз тут немає, звичайно, повної краси, — помітивши, що Малиновкін вдивляється в степ, промовив Бейсамбаєв. — А ти подивись, що тут весною буде робитись! Ранньою — особливо. Що таке палітра в художника, знаєш? То можеш сміливо сказати, шо весь степ наш як велика палітра буває —з фарбами всіх кольорів і відтінків. Я трохи маслом малюю, так що на фарбах розуміюсь. Навесні прикрашають наш степ сині і жовті півники, строкаті тюльпани, золотисті жовтні, білі анемони. А зараз тут всю красу сонце випекло. Тільки для ковили все байдуже. — Бейсамбаєв, який, видно, справді любив природу, глибоко зітхнув.

Скоро рівна місцевість почала переходити в горбкувату і горизонтальні площадки дороги змінювалися то підйомами, то схилами. Все частіше виднілися тепер обабіч дороги пологі горби, що заросли якоюсь рудувато-жовтою травою, схожою на ворсу старого, вигорілого на сонці килима.

Дихання паровоза теж помітно змінювалося. На підйомах воно ставало важким, натужним, з бронхіальним присвистом. Темнішав і все з більшим шумом вихоплювався з труби паровоза дим.

— Дістається хлопцям, — похмуро промовив Бейсамбаєв, киваючи на паровоз. — Дуже рисковану вагу взяли сьогодні, зірватися можуть…

На одному з підйомів поїзд і справді настільки зменшив хід, що й Малиновкін почав хвилюватись за своїх нових знайомих. А коли поїзд прибув, нарешті, на останню станцію будівельної дільниці, з паровоза зійшов чорний, як негр, і зовсім мокрий від поту Рябов.

— Ну що, Бейсамбаєв, хіба погано попрацювали? — весело крикнув він.

А Шатров, теж дуже стомлений, але щасливий, швидко зійшов з паровоза і попрямував до платформи вокзалу, на якій, привітно усміхаючись, махала йому рукою дівчина з гарним личком.

— Поздоровляю вас, Костю! — привітно промовила вона, простягаючи Шатрову загорілу руку. — Такий составчик притягли!.. — Вона кивнула на поїзд, на платформах якого стояли землерийні машини, і додала: — А я, знаєте, спеціально прийшла на станцію побачитися з вами…

Малиновкін не без цікавості трохи постежив за ними, але треба було виконувати завдання Єршова — і він поспішив до начальника будівельних робіт і почав оглядати будівельну площадку. Зате пізніш, коли лейтенант повернувся до поїзда, щоб їхати назад до Перевальська, він мимоволі став свідком прощання Шатрова з Ольгою.

— До побачення, Олю! — палко говорив Шатров, рвучко потискуючи руку дівчини. — Ми рідко зустрічаємося, але я щасливий, що хоч під одним небом з вами живу і що палить нас одне і те ж азіатське сонце… Бачте, хотів, між іншим, запитати ось про що: кажуть, інженер Вронський залицяється тут до вас. Правда це?

Дівчина зніяковіло усміхнулася.

— Ну, гаразд, не відповідайте, — заспішив Шатров. — Так воно і є, мабуть. Хай залицяється… Хай хоч всі тут до вас залицяються. Адже ви така!.. — голос у нього зірвався раптом, і він перейшов на шепіт: —Тільки б ви не вийшли заміж за нього. Не поспішайте…

— Ну, а коли візьму раптом і вийду? — засміялась Ольга і пустотливо блиснула очима.

Шатров похилив голову і промовив тихо, але твердо:

— Все одно я завжди буду там, де ви, якщо тільки ваш чоловік дозволить вам нові дороги будувати.

— Мабуть, кращих друзів, ніж ви, Костю, і не буває на світі! — зворушено промовила Ольга і, міцно потиснувши руку Шатрову, поспішно пішла із станції.

Майор Єршов не знає, що й думати

Коли лейтенант Малиновкін повернувся в Перевальськ, було зовсім темно. Гульджан вже спала, але в будинку напроти, у кімнаті Єршова, ще горіло світло і вікно було відчинене. Проходячи повз нього, Дмитро заглянув поверх занавіски і, побачивши майора, який сидів за книгою, непомітно кинув йому на стіл заздалегідь приготовлену записку.

В ній повідомлялося, що лейтенант побував на будівельній дільниці, і докладно описувалося все, що він там бачив і з ким розмовляв. До записки додана була офіціальна довідка про вантажі, що йшли на адресу будівництва. Малиновкін одержав її від заступника начальника будівельної дільниці, якому він пред'явив свої документи, підписані генералом Сабліним.

Двічі перечитавши повідомлення Малиновкіна, Єршов задумався. Хоч про застосування атомної енергії лейтенант і не ставив нікому питання — і без того було ясно, що її тут не застосовували. Гірські породи і земляні масиви висаджували в повітря на будівництві залізничної магістралі переважно амонітом. Це було і безпечніше і легко піддавалося керуванню. Вибухи тут так і називалися: спрямованими вибухами і вибухами на викидання. Перші допомагали миттю споруджувати великі насипи, другі — виїмки. Це були розумні вибухи, послушні волі будівників.

«Атомна вибухівка» була набагато сильнішою, але вона була небезпечна не тільки своєю страшенною силою, але й наслідками. Вона зробила б радіоактивними повітря, землю, уламки породи, а це могло б згубно позначитися на людях, вимагало спеціальних застережних заходів.

Майор Єршов знав, звичайно, що атомну енергію можна було використати і іншим способом: перетворити її в тепло, а тепло перетворити в електричну енергію, але, за повідомленням Малиновкіна, на будівництві застосовувались поки що тільки звичайні електричні станції.

Чи знав про це Жанбаєв? За словами Малиновкіна, він міг пробратись на будівництво з групами численних робітників або навіть на своєму мотоциклі. Місцевість це дозволяла. Що ж тоді цікавило його тут? Вантажі? Ні, судячи з довідки заступника начальника будівництва, вони були звичайнісінькі. Але тоді незрозуміло: навіщо Жанбаєв дав завдання Єршову повідомити йому про ці вантажі? Нічогісінько тут не можна зрозуміти; Все було аж надто хитромудро. Залишалася одна надія, що Жанбаєв зв'яжеться все-таки з ним по радіо і дасть нове завдання, яке внесе у всю цю історію яку-небудь ясність.

Єршов подивився на годинник — час було готуватися до нічного радіосеансу. Він зачинив вікно, погасив світло і вийшов у двір. Готуючи рацію на прийом, майор згадав, що у Малиновкіна сьогодні радіосеанс з Москвою. Може, Саблін повідомить йому що-небудь таке, що допоможе розгадати наміри Жанбаєва?

Так само, як і минулої ночі, Єршов просидів понад годину в колючих кущах глоду, але не прийняв на умовленій хвилі від Жанбаєва жодного звуку. Рація була справна. У телефони її навушників вривалися то музика, то голоси людей, то писк морзянок, але, може, зіпсувалася рація у Жанбаєва або що-небудь перешкодило йому вести передачу?

Не знаючи, що і думати, Єршов вирішив уже був вимкнути радіостанцію, та раптом знову згадав: «Адже саме зараз Малиновкін розмовляє з Москвою. Підключусь-но і я до їхньої розмови…»

Він швидко настроївся на хвилю, на якій тримав зв'язок з Сабліним Малиновкін, і незабаром уловив чіткий стукіт радіотелеграфного ключа. Спочатку йому важко було догадатися, хто передавав: Саблін чи Малиновкін, бо він пропустив початок передачі і не прийняв ключової групи радіотелеграфних знаків. Судячи з чутності, мабуть, передавав Малиновкін.

Та ось настала невелика пауза і знову заспівала морзянка, тепер уже тихіше; передавали, мабуть, здалеку, і радіохвилі, заломлюючись десь дуже високо над землею, то завмирали, то чулися голосніше.

Тепер Єршову вдалося прийняти і ключову групу знаків. Код цей був йому знайомий. Прийнявши всю радіограму, він розшифрував її у себе в кімнаті.

Генерал Саблін передавав:

«Атомна енергія на будділянці Перевальськ—Кизилтау не застосовується. Жанбаєва цікавить, видно, щось інше. Вдалося перехопити шифровку його резидента. В ній не все ясно, але, може, вона пригодиться вам. Передаємо її текст: «Щоб ми могли виправити припущену вами помилку, використайте сюрприз номер три».

Майор Єршов цілу ніч думав над тим, що могла означати ця таємнича шифровка, адресована Жанбаєву. В ній багато що було не ясне. По-перше, яку помилку він допустив? Може, їм відомо, що до Жанбаєва приїхав не Мухтаров, а Єршов, і вони обвинувачують тепер Жанбаєва в тому, що він не зразу догадався про це? Якщо так, то стає зрозумілим, чому він зник десь і не зв'язується з Єршовим по радіо.

По-друге, що означає «сюрприз номер три»? Як цим сюрпризом можна виправити допущену Жанбаєвим помилку? Може, і це має пряме відношення до нього, Єршова?

Майор встав з дивана і закурив. У кімнаті було душно. Він підійшов до вікна і відчинив кватирку. На вулиці було ще темно. Будинок напроти виступав із темряви мутним силуетом. Десь, захлинаючись від люті, гавкав собака. Протяжно прогудів паровоз на станції. І знову все стало тихо.

Постоявши трохи біля вікна, Єршов повільно почав проходжуватись по кімнаті.

Що ж вони могли мати на увазі під сюрпризом? А що, коли «сюрприз» — це їхній звичайний прийом: ліквідація небезпечної людини, тобто його, Єршова? Майор і без того щодня повинен був чекати, що його спробують «усунути з дороги» ті, кому він заважав, з ким боровся. Але якщо вороги збираються «усунути» його — значить, вони розгадали його, значить, він був необережний, виказав себе чимсь і не зможе тепер виконати свого завдання…

А коли під «сюрпризом» мають на увазі що-небудь більш значне, ніж замах на контррозвідника Єршова? Незрозуміло, чому в шифровці сказано: «Щоб ми могли виправити допущену вами помилку»? Значить, Жанбаєв, використовуючи «сюрприз», не сам виправить помилку, а дасть цим можливість «їм» її виправити?

Помилка Жанбаєва була, мабуть, в чомусь іншому. Може, він прийняв вибухи амоніту за вибух атомної. бомби? Коли висаджують в повітря тисячі тонн звичайної вибухівки, неважко прийняти її і за атомну. Мабуть, сейсмографи Жанбаєва накреслили йому такий графік хитання землі від цих вибухів, за яким він зробив висновок, що це були вибухи атомних бомб, і, напевно, доповів про це своїм хазяям, а потім, коли вже сам побував на будівництві, зрозумів, що допустився помилки.

Все, звичайно, могло бути і так, але яким же «сюрпризом» Жанбаєв повинен був тепер виправити свою помилку? І чому взагалі ця помилка могла мати якесь значення і потребувала виправлення?

Таємничий чемодан

Продираючись крізь кущі глоду третьої ночі після зустрічі з Жанбаєвим, Єршов вирішив, що коли він і цього разу не зв'яжеться з ним по радіо — значить, Жанбаєв йому безумовно не довіряє.

Томливо минав час. До початку сеансу залишалось ще десять хвилин, але Єршов уже ввімкнув рацію. Настроюючись на потрібну йому хвилю, він послухав трошки якусь музичну передачу, уривок з доповіді про міжнародне становище, якийсь закордонний джаз і без трьох хвилин дванадцять поставив візир настройки на прийом Жанбаєва. Годинник у нього був вивірений за радіосигналами і йшов бездоганно точно. Сьогодні він менш ніж коли-небудь розраховував на розмову з Привидом, але раптом у його навушниках чітко застукав радіотелефонний ключ: «Ту… ту-ту… ту» — це були позивні Жанбаєва.

Єршов здригнувся від несподіванки і, затамувавши подих, квапливо почав записувати. Відстукавши весь текст, Жанбаєв повторив його, але Єршов і з першого разу встиг записати все без помилок. Тепер потрібно було терміново розшифрувати радіограму. Майор за цей час так засвоїв код, що навіть при тьмяному світлі на шкалі рації зміг замінити цифри літерами.

«Ви маєте терміново сьогодні ж виїхати в Аксакальськ, — наказував Жанбаєв. — Перший поїзд іде туди о пів на четверту. Зайдіть там у привокзальну камеру для схову ручного багажу і одержите мій чемодан. Квитанцію і посвідчення, на яке вона виписана, знайдете в довіднику з археології на столі у вашій кімнаті. З одержаним чемоданом негайно повертайтеся назад і чекайте дальших вказівок…»

Після невеликої паузи Жанбаєв передавав далі:

«За нами, здається, стежить якийсь хлопчина. Він довідувався про мене на археологічній базі. Будьте обережні».

На цьому радіосеанс закінчився.

«Вистежив хтось Малиновкіна, або Жанбаєв запідозрив його із слів старика — завідуючого археологічною базою? — стурбовано подумав Єршов. — А може, цей Темірбек перебуває на службі у Жанбаєва і стежить за Малиновкіним? Цілком можливо. Не випадково ж пропадає він десь цілими днями. Треба бути ще обережнішим…»

Потім думки майора повернулися до завдання Жанбаєва: «Чи не пастка це? Може, і пастка, але виконати його необхідно…»

Єршов сховав рацію і, все ще думаючи про наказ Жанбаєва, повернувся в дім. Аскар давно вже спав або вдавав, що спить, — з кімнати його лунало гучне хропіння. Темірбек ще зранку поїхав з якимсь поїздом на будівельну ділянку.

Майор пройшов до себе в кімнату і зразу ж сів писати шифрованого листа Малиновкіну. Він повідомив його про завдання Жанбаєва і про те, що Жанбаєв підозрює лейтенанта. Наказав йому негайно перебратися на іншу квартиру і дати знати про себе листом до запитання.

Аскару Єршов теж написав записочку, в якій повідомляв, що йому треба терміново виїхати в справах свого музею. Записку цю він залишив на столі у кімнаті хазяїна.

До відходу місцевого поїзда Перевальськ—Аксакальськ лишалося біля години. Треба було поспішати на станцію. Єршов вийшов на вулицю і, проходячи повз пошту, кинув у поштову скриньку листа для Малиновкіна.

… В Аксакальськ він прибув рано-вранці і без особливих пригод одержав у камері для схову ручного багажу чемодан по квитанції, виписаній на ім'я якогось залізничного кондуктора Рахманова.

Чемодан був середнього розміру, шкіряний, нічим зовні не примітний. Два внутрішні замки його були закриті; ключа до них не було. Єршов подумав — чи не зайти йому в районне відділення МВС і спробувати там відкрити чемодан? Але він зразу ж відмовився від цієї думки. За ним могли стежити, і це погубило б усю справу.

Сівши на поїзд, Єршов весь час думав про таємничий чемодан, оглядаючи його з усіх боків. Обравши момент, коли в купе нікого не було, він пробував навіть відкрити його замки стальним дротиком. Та це не вдалося, незважаючи на всі зусилля Єршова, який мав деякий досвід у слюсарній справі. А втім, майор вирішив, що вдвох з Малиновкіним вони спробують все-таки відкрити його в Перевальську. Але тут же виникла тривожна думка — а що, коли чемодан, відкрившись, злетить в повітря? Адже це і могло бути саме тим сюрпризом, про який ішла мова в перехопленій шифровці. Ну, а коли вся ця історія з чемоданом всього-на-всього перевірка його, Єршова?

В Перевальськ Єршов прибув о третій годині дня. Тільки він вийшов з вагона, зразу ж до нього підійшов Аскар. ©

— От вдало приїхали, — усміхаючись, сказав він, — тут саме записку від товариша Жанбаєва привіз для вас один його знайомий. Наказано негайно вам її передати. Ось, будь ласка.

Єршов похапцем розгорнув учетверо складений аркуш паперу і прочитав:

«Дорогий Таїре Олександровичу!

Вибачте, що так довго змусив вас чекати на мене. Зате привезу вам таку історичну штучку, що ви тільки ахнете! Та ще й документики деякі, що стосуються стародавніх часів, вдалося роздобути. Наберіться терпіння ще деньків на два-три. Перегляньте тимчасом в місцевій бібліотеці дореволюційні архіви, особливо том 3-й, на сторінках І, 6, 11, 20, 30 і 34; зверніть увагу на позначки царського чиновника Аксьонова.

А тепер до вас прохання. Чемоданчик, який я просив вас привезти із Аксакальська, передайте Аскару, а він переправить його до мене. Вибачте, що довелось утруднити вас таким дорученням, але в мене іншого виходу не було.

До скорої зустрічі.

Ваш Каниш Жанбаєв».

Цифри тексту були, звичайно, шифром. Треба було негайно їх розкодувати.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Єршов Аскару, відходячи вбік. — Я напишу декілька слів Жанбаєву.

— Будь ласка, — байдуже відповів Аскар. — Тільки швидше. Поїзд, з яким я можу відправити записку, швидко відходить.

Єршов дістав блокнот і, притулившись до стінки вокзальної будівлі, почав розшифровувати тайнопис Жанбаєва, а Аскар, щоб не заважати йому, пішов до кіоска з газованою водою.

Секретні вказівки Жанбаєва були лаконічні. Вони лише підтвердили розпорядження, дані відкритим текстом.

Що ж робити тепер? Не віддавати чемодан? Але це означає — викрити себе і дати Жанбаєву можливість утекти. Арештувати негайно Аскара? Але ж він може і не бути співучасником Жанбаєва і навіть, виявившись співучасником, може не знати, де зараз Жанбаєв. Недарма у Жанбаєва кличка «Привид» — він, звичайно, нікому не довіряє нічого серйозного, і Аскар навряд чи знає про нього що-небудь певне.

Іде час однак, треба щось робити. Джандербеков уже напився води і, поглядаючи на годинник, скоса дивиться в бік майора. Нічого не зробиш — треба, видно, йти на риск!

Єршов швидко написав записку з словами, які нічого не означали, і декількома цифрами зашифрував у ній свій позивний, щоб Жанбаєв знав, від кого вона..

— Будь ласка, Аскаре Габдулловичу, — звернувся він до Джандербекова, який вже підходив до нього. — Ось вам чемодан і записка для Жанбаєва.

По дорозі додому Єршов зайшов на пошту і одержав листа від Малиновкіна. Лейтенант повідомляв свою нову адресу. У відповідності з розпорядженням Єршова він ні на станції, ні навіть у місті сьогодні не був. Сидітиме вдома до темряви, а ввечері піде на пошту за новим наказом майора.

Єршов тут же на пошті написав листа Малиновкіну. Розповів йому про пригоду з чемоданом Жанбаєва і запропонував зв'язатися з місцевими органами МВС і залізничним начальством. Треба було терміново попередити їх про посилення пильності, про можливу диверсію на будівництві залізниці. Адже могло статися, що в чемодані, який привіз Єршов Жанбаєву, була вибухівка.

Тривожна обстановка

Наступного дня після того, як Єршов повернувся з Аксакальська, йому знову вдалося зв'язатися по радіо з Жанбаєвим, який, коротко повідомивши про одержання чемодана, дав Єршову нове, досить дивне розпорядження: «Якщо завтра Аскар не ночуватиме вдома і не повернеться до ранку, негайно забирайте рацію, сідайте на поїзд і виїжджайте в Аксакальськ. До Габдулли Джандербекова не заходьте. Найміть кімнату на Джамбульській, двадцять один, у Арбузова. Передайте йому привіт від мене і о двадцять четвертій нуль-нуль будьте на прийомі».

«Що б це могло означати?» — здивовано подумав Єршов, вимикаючи рацію. Скидалось на те, що Жанбаєв збирається ліквідувати свою базу в Перевальську. Але яке відношення має до цього Аскар? З ним трапиться що-небудь чи йому доручається щось дуже серйозне? І чому слід уникати квартири Габдулли Джандербекова?

Поки що було ясно тільки одне: Жанбаєв збирається щось зробити. Потрібні, значить, якісь термінові заходи, які перешкодять ворогові здійснити його задум.

Не заходячи додому, городами Єршов вийшов на вулицю. Будинок, в якому оселився тепер Малиновкін, був йому відомий. Він спеціально проходив мимо нього вдень, щоб на всякий випадок знати, як потрапити туди вночі. Без великих зусиль знайшов він його і тепер, подивившись на всі боки, тихо постукав у вікно тієї кімнати, в якій жив Малиновкін.

Голова лейтенанта зразу ж появилась біля вікна. Пізнавши майора, Малиновкін обережно відчинив кватирку:

— Що трапилось, Андрію Миколайовичу?

— Можете ви непомітно вийти до мене на вулицю?

— Краще, коли я через вікно вилізу, щоб господарів не турбувати.

Поспішно одягнувшись, лейтенант перекинув ноги через підвіконня і стрибнув на землю: у темряві він не боявся, що хто-небудь помітить це.

Єршов узяв Малиновкіна під руку і, повільно пройшовши з ним вздовж глухої, темної вулиці, повідомив про нову шифрограму Жанбаєва.

— Безперечно цей негідник задумав якийсь злочин! — схвильовано вигукнув Малиновкін, стискуючи кулаки.

— Спокійніше, Дмитре! — суворо зупинив його Єршов. — Постарайтесь обходитися без знаків оклику. Ідіть негайно до начальника місцевого МВС. Повідомте його про можливу диверсію найближчої доби. Попросіть встановити нагляд за Аскаром Джандербековим. Попередьте про небезпеку і залізничників. Без їхньої допомоги навряд чи нам вдасться що-небудь зробити. А мені треба повертатися в будинок Джандербекова, щоб не викликати підозри в Аскара. Зустрінемося вранці о дев'ятій годині в молочній, на розі Першотравневої вулиці.

Майор майже не спав решту цієї ночі, а як тільки розвиднілося, напружено почав прислухатися до звуків у домі Джандербекова. Темірбек не ночував сьогодні вдома, але Аскар ще вчора ввечері ніби ненароком повідомив Єршова, що той пішов у гості до якогось родича і, мабуть, там заночує.

Сам Аскар прокинувся, як звичайно, о сьомій. Він не поспішаючи умився на кухні, поснідав і пішов на роботу. Єршов стежив за ним крізь вікно. Він ішов своєю неквапливою перевалистою ходою, трохи сутулячись і незграбно розмахуючи руками. Звичайно, важко було по ході судити про те, що на душі у Джандербекова, але Єршову здалося, що людина, яка щось замишляє, не може йти так спокійно.

Без чверті дев'ять майор пішов на Першотравневу вулицю. Молочна тільки що відкрилася, але коли він зайшов у приміщення, то побачив, що Малиновкін уже якось ухитрився замовити собі кисле молоко і склянку кофе.

Єршов сів за сусідній столик і ввічливо попросив у Малиновкіна меню. Лейтенант простягнув йому довгасту тверду папку, в яку була вкладена записка.

«Повідомив усе кому слід, — писав лейтенант. — Обміркували всі варіанти можливих дій Жанбаєва. Є побоювання, що він задумує щось в зв'язку з відправленням сьогодні на будівельну ділянку ешелону з вибуховими речовинами».

«Авжеж, звичайно, він постарається використати цю обставину, — зразу ж вирішив Єршов, відчуваючи, як на лобі його виступає піт. — А я, виходить, привіз йому чемодан з підривними засобами…»

Першою ж реакцією було бажання негайно діяти. Піти на станцію і особисто арештувати Аскара Джандербекова — потім видно буде, співучасник він Жанбаєва чи ні. Але тут же інший, тверезіший, внутрішній голос стримав його: що це дасть? Зрив диверсії? Але Жанбаєв насторожиться і якщо не здійснить свого задуму зараз, то зробить це іншим разом, і тоді важче буде запобігти його задумові — він зрозуміє, що Єршову-Мухтарову не можна більше довіряти.

Газетні вирізки

Того ж дня і приблизно в той самий час до кабінету генерала Сабліна прийшов з повідомленням полковник Осипов. В руках його була досить пухла папка з вирізками з іноземних газет, переважно американських. Він поклав її на стіл перед генералом і мовчки сів у крісло, чекаючи, коли Саблін закінчить перегляд документів, поданих йому на підпис.

Підписавши останній папір і відклавши його вбік, генерал розкрив нарешті папку, яку приніс Осипов. Прочитавши декілька газетних вирізок, він почав побіжно перегортати решту, читаючи в них тільки заголовки статей і підкреслені Осиповим рядки. В міру ознайомлення з цими матеріалами на обличчі його все частіше з'являлося здивування, і він раз у раз запитливо поглядав на полковника. А Осипов задумливо перегортав ілюстрований журнал, який він взяв із стола Сабліна, і здавався байдужим.

— Те, що буржуазні газети заговорили зараз про проблеми використання атомної енергії в мирних цілях, мене анітрохи не дивує, — промовив нарешті Саблін, злегка відсуваючи папку з вирізками. — Не дивує мене і песимістичний тон буржуазних діячів з цього приводу. Протести проти невпинної гонки озброєнь і грізна вимога народів заборонити зброю масового знищення змусили їх до цієї розмови. Навіщо однак знову приніс ти мені все це — не зрозумію щось.

— А ти не звернув хіба уваги на те, що деякі американські газети посилаються і на наш начебто сумний досвід використання атомної енергії? — запитав Осипов, підсуваючи до себе папку з вирізками.

— Такі газетні «вигадки» з'являються ж не вперше, — знизав плечима Саблін.

— Ну, а ось це, наприклад. — Осипов вийняв з папки і дав генералу невелику вирізку. — Вони пишуть тут про «страшенний вибух з величезними жертвами», який стався нібито на будівництві однієї з наших середньоазіатських залізничних магістралей. Що ти про це скажеш? Чи не здається тобі, що статейка ця має якесь відношення до місії Жанбаєва?

— Тут же не вказується точна адреса «події»? — запитав Саблін, перебігаючи очима невелику газетну замітку, яку він чомусь не помітив під час перегляду вирізок, що їх приніс полковник Осипов.

— Точної адреси немає, звичайно, — відповів Осипов, нервово постукуючи пальцями об край стола, — та й бути не може, бо боюсь, щоб вони не спробували підкріпити цю газетну «вигадку» справжніми фактами.

— Точніше? — попросив Саблін, хоч зразу ж зрозумів думку Осипова.

— Вибухом з великою кількістю жертв, — відповів полковник і насторожено подивився в очі співбесідника. — Чи не про цей «сюрприз» ішла мова в шифрограмі, адресованій Жанбаєву?

Тепер хід думок Сабліна збігся з думками полковника. Ілля Ілліч теж думав зараз про цей «сюрприз» і про майора Єршова. Чи збагнув він уже задуми Жанбаєва, чи все ще губиться в догадках? Треба попередити його, хай має на увазі можливість такого «сюрпризу».

— Коли в нас сьогодні сеанс з Малиновкіним? — спитав генерал Саблін.

— О першій годині ночі.

— Попередь його, — коротко розпорядився Ілля Ілліч.

— Слухаюсь.

О першій годині ночі полковник Осипов сидів біля радіостанції і насторожено стежив за впевненими діями чергового радиста. Він уже декілька разів викликав Малиновкіна, але відповіді все не було. Коли велика стрілка годинника почала відлічувати одинадцяту хвилину другої години, на обличчі полковника з'явилися перші ознаки нетерпіння.

Радист, почекавши трохи, знову застукав ключем, посилаючи в ефір свої позивні, але і цього разу ніхто не відізвався.

А через півгодини полковник Осипов доповідав генералу Сабліиу:

— Малиновкін сьогодні вперше не відповів на наш виклик. Що б це могло означати?

«Що б це могло означати?» — роздумував генерал. Він не страждав від безсоння, як полковник Осипов, і, незважаючи на всі хвилювання свого нелегкого трудового дня, добре спав ночами, якщо тільки термінові справи цьому не перешкоджали. Сьогодні однак він довго не міг заснути.

Саблін пройшов велику, сувору школу життя. Були і перемоги, були і поразки на його шляху. Він вривався у конспіративні квартири білогвардійських офіцерів у роки громадянської війни, вистежував таємних агентів іноземних розвідок в роки перших п'ятирічок, служив в армійській контррозвідці в роки Великої Вітчизняної війни.

В нього стріляли вороги явні; проти нього умишляли зле вороги приховані, які пролізли в органи державної безпеки, але він ніколи не здавав своїх позицій.

Все складнішою ставала боротьба; все більше знань вимагала вона від Сабліна. Якщо замолоду покладався він переважно на свою фізичну силу, на вірність ока і на майстерність володіння зброєю, то дуже скоро стали потрібні і гостре політичне чуття і знання міжнародної обстановки. А тепер, крім усього цього, потрібні стали ще такі знання, про які в роки молодості своєї він не мав навіть елементарної уяви. Виникла, наприклад, необхідність в знанні фототехніки, мікрозйомки, радіотехніки і навіть телебачення. Не треба було, звичайно, бути спеціалістом у кожному з цих видів техніки, але знання її основ і можливостей використання для цілей розвідки і контррозвідки було абсолютно необхідним.

А як тільки людство підійшло до передодня атомного віку, щоб суворіше і надійніше оберігати військову і державну таємницю виробництва цієї енергії, Сабліну довелося взятися і за літературу з фізики, слухати лекції, радитися і консультуватися із спеціалістами в галузі атомної і термоядерної енергії.

Генерал Саблін лежав тепер у своєму ліжку з розплющеними очима, перевіряв і зважував усе, намагаючись передбачити дальший розвиток подій, можливі вчинки ворогів і дії своїх підлеглих. Становище майора Єршова здавалося йому особливо складним; допомогти йому потрібно було більше, ніж будь-кому Іншому. Але Сабліну самому був не зовсім ще ясний черговий хід противника, а не розгадавши цього ходу, не можна було дати Єршову правильної поради.

Нічний рейс

Ніч була надзвичайно темна: за два кроки нічого не було видно.

— І треба ж було затягнути відправлення такого ешелону до ночі, — бурчав Шатров, поглядаючи у вікно паровозної будки на похмуре, беззоряне небо.

— Черговий каже, що перегін був зайнятий, — зауважив Рябов, підкачуючи інжектором воду до котла. — З Абдулаєвим щось трапилося. Застряв він на перегоні Голубий арик — Сосновий бір. Тільки за допомогою штовхана ледве витягли його на підйом.

Крізь вікно Шатров бачив різнобарвні вогники станційних сигналів і жовті плями ліхтарів у руках оглядачів вагонів, які перевіряли щойно прибулий на станцію товарний состав. Сяйнув удалині промінь прожектора поїзного локомотива, який відходив від пасажирської станції в бік Аксакальська.

Шатров знав уже про загрозу, яка нависла над його поїздом, і хоч зовні нічим не виявляв своєї тривоги, на душі в нього було неспокійно. Пильніше ніж звичайно стежив він за роботою помічників, вимагаючи від них бездоганної точності виконання всіх своїх розпоряджень.

— Держи по всій колосниковій решітці вогонь рівним шаром, Федоре!.. — наказував він Рябову, заглядаючи в топку. — Тимченко! — кричав він кочегарові, який сортував вугілля на тендері. — Крупніше вугілля подавай. Дрібне іскрити буде, а це небезпечно для нашого вантажу.

Оскільки поїзд відправляли вночі, вживалися особливі застережні заходи. Шатров помітив навіть двох працівників МВС, які декілька разів проходили повз состав. А коли поїзд мав рушити, до Шатрова підійшов кремезний військовий і, приклавши руку до козирка кашкета, відрекомендувався:

— Капітан Бегельдінов. Сподіваюсь, вас не треба попереджати, товаришу Шатров, про необхідність бути пильним? У нас сьогодні є підстава турбуватися за ваш поїзд.

— Що ці військові паніку піднімають? — незадоволено зауважив Рябов, коли капітан відійшов од їхнього паровоза. — Настрій тільки псують!

З технічних причин поїзд затримався на станції ще на півгодини. Навколо, як і раніше, було темно і безлюдно. Дув вітер, сумно завиваючи в щілинах паровозної будки. Тривожний настрій поступово передався і Рябову, і він все частіше поглядав у вікно будки на хвіст состава, що зник десь у темряві, і на примарні вогники сигнальних ліхтарів, які мерехтіли на станції.

Нарешті головний кондуктор дав сигнал, і поїзд рушив. Замиготіли по обидва боки звичні силуети станційних будівель, різнобарвні вогники нічної сигналізації, тьмяно освітлене передмістя, і поїзд, набираючи швидкість, вийшов нарешті у відкрите поле. Здавалося, в цій непроглядній імлі нічого вже не можна було розгледіти обабіч, але Костянтин за вихопленими з темряви променем прожектора кущиками, пікетними стовпчиками, уклонопокажчиками, схожими на похмурі хрести, і за іншими попереджувальними знаками та знайомими предметами вільно читав місцевість і впевнено вів свій локомотив.

Коли поїзд прийшов на станцію Червона Юрта, на якій йому належала невелика зупинка, Рябов зійшов з паровоза і пройшовся вздовж состава. Повернувшись, він мерзлякувато пересмикнув плечима і неголосно промовив:

— Справді страшнувато, розумієш…

— А от тепер я можу сказати тобі — не здіймай паніку, — усміхнувся Костянтин.

З поїздом Шатрова на гальмових площадках вагонів, переодягнені в форму стрільців залізничної охорони, їхали цієї ночі Єршов і Малиновкін: майор — разом з головним кондуктором в голові поїзда, лейтенант — з кондуктором на останньому вагоні. Ще троє стрільців розташувалися на інших гальмових площадках.

Малиновкін був у піднесеному настрої — нарешті він бере участь у справжньому ділі!

«Страшенно потрібна наша професія контррозвідників! — з гордістю думав він, вдивляючись у темряву. — От десь вночі нечутно повзуть зараз гади — шпигуни і диверсанти. Вони можуть отруїти колодязі, викрасти важливі військові документи, вбити великого державного діяча, висадити в повітря поїзд із вибуховими речовинами. Щоб перешкодити їм зробити їхню мерзенну справу, треба уперто йти по їхніх слідах: довгі, томливі дні терпляче вичікувати і вистежувати ворога, розраховуючи кожний свій крок і вгадуючи кожний його крок і не маючи права помилитися. А коли, нарешті, ворога наздоженеш, коли ти його схопиш за горло і притиснеш до стіни, нікому не можна буде розповісти про цю справу, хоч дуже захочеться розповісти про неї, бо це буде справжній подвиг, яким зможуть гордитися і твої друзі і твоя наречена, якщо тільки вона в тебе є…»

У Малиновкіна не було поки що нареченої, і він тяжко зітхнув. У нього була дівчина, яка йому тільки подобалася, але для того, щоб назвати її нареченою, треба було полюбити її так, як Шатров полюбив Ольгу.

Думки Малиновкіна відхилилися убік: він згадав про Бєлову, яку бачив недавно на станції Великий Курган. Вона сподобалася йому тоді, хоч він і не назвав би її красунею. Але, відігнавши від себе ці спогади, він знову почав думати про контррозвідників:

«Так, чекістові не можна ляпати язиком про свою роботу, інакше він може погубити і себе і справу, яку йому доручено. А якщо він не вміє володіти собою і пустий гонор виявиться сильнішим від його волі, то він вже не контррозвідник, не чекіст. Значить, він випадково зробив подвиг і його даремно нагородили. А слава і без того піде слідом, якщо тільки заслужити її чесно».

Малиновкін пригадав, як вперше дивився кінокартину «Подвиг розвідника». Якою повагою він пройнявся тоді до головного героя! «Треба бути тільки таким, як майор Федотов, — говорив він сам собі, — і я буду таким. Іншим просто не можна бути, нема чого іти тоді в розвідники…»

Єршов теж задумливо дивився у цей час в непроглядний темний степ за гальмовою площадкою вагона. «Чи пробрались уже вороги на поїзд, чи вони це зроблять десь у дорозі? — напружено думав він, — і хто вони, ці вороги: чи це сам Жанбаєв, чи Темірбек, чи Аскар Джандербеков?»

Звичайно, і Аскар міг би за наказом Жанбаєва підкласти що-небудь в один з вагонів, але за ним тепер пильно стежили, і Єршову було відомо, що до відходу поїзда він не виходив з приміщення кондукторського резерву.

Єршов не боявся, що Привидом підкуплений хто-не-будь з кондукторської бригади, його ще вдень повідомили, хто буде супроводити поїзд. Всі люди були надійні. Одного з них, — головного кондуктора Бейсамбаєва, — він знав особисто. Підійти непомітно до поїзда в Перевальську теж було неможливо, бо він охоронявся посиленим нарядом. У Жанбаєва був лише такий хід: підкрастися до поїзда на одній з проміжних станцій. Отже, треба бути уважнішим на зупинках.

— Скільки ще у нас по дорозі зупинок, товаришу Бейсамбаєв? — спитав Єршов головного кондуктора.

— Дві лишилось, — відповів головний кондуктор. — Зараз Курганча буде, а потім Абайська.

Коли поїзд прийшов на станцію Курганча, почало вже розвиднятися. Небо тепер було майже безхмарне, Вітер, який всю ніч старанно розганяв хмари, теж трохи вщух. Контури великовантажних вагонів поїзда поступово ставали все виразнішими. Можна було розгледіти уже й состави, що стояли на сусідніх коліях, і станційні будівлі.

Декілька місцевих залізничників, які вийшли зустрічати поїзд Шатрова, повільно йшли вздовж вагонів. Розмірено погойдувались у їхніх руках ліхтарі, кидаючи тьмяні плями світла на сірий пісок баласту. Бейсамбаєв привітався з одним з них, видно з черговим по станції, і пішов поруч.

Майор теж зіскочив із східців гальмової площадки і пройшов вздовж вагонів, поглядаючи на всі боки. З паровоза зіскочив хтось з бригади Шатрова, здається Рябов. Пройшли мимо оглядачі вагонів, трохи піднімаючи довгими гачками кришки вагонних букс.

Стрільці залізничної охорони теж ходили тепер вздовж состава, тримаючи гвинтівки наперевіс. До майора підійшов сержант залізничної міліції, який чергував на станції. Видно, Бейсамбаєв повідомив його, що Єршов тут найстарший. Приклавши руку до козирка, він доповів:

— У нас тут все в порядку, товаришу начальник. А у вас як?

— Та теж неначе все благополучно, — відповів Єршов. — Ви покараульте тут за мене, а я пройдуся трохи.

— Слухаюсь, — відізвався сержант.

Поцікавившись у Рябова, як у них ідуть справи на паровозі, Єршов повернувся назад і повільно пішов до хвоста поїзда, зупиняючись біля гальмових площадок і розмовляючи із стрільцями охорони. Коли він підходив уже до кінця поїзда, з хвостового вагона зіскочив Малиновкін і поквапливо попрямував назустріч йому.

— Ну, як тут справи у вас, Митю?

— Все гаразд, Андрію Миколайовичу, — відповів лейтенант і додав, понижуючи голос: — Але ви знаєте: виявляється, хвостовим кондуктором їде зі мною Темірбек. Я його тепер тільки впізнав, коли почало розвиднятись. Колишній хвостовий кондуктор несподівано захворів перед самим відходом поїзда, і його замінили Темірбеком. Так принаймні пояснив мені це сам Темірбек.

— Це дуже важлива обставина! — схвильовано промовив Єршов. — Як він поводиться?

— Флегматично, як завжди. За всю дорогу ні слова не промовив, якщо не вважати пояснення, яке дав мені всього півгодини тому.

— Мені не можна показуватися йому на очі, але ви ні на хвилину не випускайте його з уваги! — поквапливо розпорядився Єршов. — Хто зна, може саме йому доручив Жанбаєв диверсію, хоч не віриться мені, щоб він доручив цій людині таку справу.

Коли Єршов повернувся до своєї гальмової площадки, Бейсамбаєв повідомив його:

— Ну, скоро вирушимо далі. Тепер уже без зупинок. Поїзний диспетчер обіцяє «зелену вулицю» до самого Великого Кургана. Цілих півгодини на цьому зекономимо.

— Скільки ми простоїмо ще тут? — спитав Єршов.

— Хвилин п'ять, мабуть. Не більше.

— А те, що у вас на хвостовому вагоні замість Дослаєва їде Темірбек, вам відомо?

— Так, звичайно, адже Дослаєв несподівано захворів. Я забув вам про це доповісти. А Темірбека я добре знаю. Старанна людина. Родич начальника нашого, Джандербекова.

Нічого не відповівши Бейсамбаєву, Єршов знову пішов вздовж состава до хвоста поїзда.

«Чи це випадково так все вийшло, чи Темірбек має завдання від Жанбаєва? Аскар міг же спеціально все так влаштувати, щоб Темірбек потрапив на цей поїзд» — думав Єршов.

І все-таки він не дуже йняв віри, щоб головним виконавцем плану Жанбаєва був цей похмурий, тупуватий Темірбек. Ще в Москві, перед від'їздом у Перевальськ, Єршов докладно познайомився у довідковому відділі міністерства з усіма більш-менш достовірними матеріалами про знаменитого Привида. Архів міністерства мав переважно нариси і статті буржуазних журналістів у відділах міжнародної хроніки. Вони, звичайно, багато що вигадували, огортали особу Привида ореолом романтики і таємничості. Статті про нього були написані в дусі пригод досить відомого полковника Лоуренса—героя англійської розвідки, майстра міжнародних провокацій на Сході.

До всіх цих статей, вирізаних з іноземних газет і журналів, були відповідні коментарії працівників архіву. На основі всіх цих даних виходило, що Привид звичайно мав дуже невелику кількість спільників, нікому з них не довіряв і не відкривав основних своїх планів. А головний свій задум він звичайно здійснював сам, без помічників.

Але нащо тоді тут цей Темірбек? Може, Привид змінив тактику або доручив Темірбеку що-небудь таке, що відвернуло б увагу від самого Привида? Для другорядної ролі міг, звичайно, пригодитися і цей фанатик.

А взагалі щось вже багато помічників знадобилося Привиду цього разу. Виходило, що на нього працювали Аскар, Темірбек і Мухтаров. Чи, може, не всі вони його спільники? Єршов підходив уже до хвостового вагона, коли поїзд повільно рушив з місця.

«Куди ж мені тепер стрибнути?» — захвилювався майор, прикидаючи в думці, чи доречно буде йому з'явитися на гальмовій площадці хвостового вагона віч-на-віч з Темірбеком.

Вирішивши, що хвостовому кондуктору краще не показуватися, майор побіг був до найближчої гальмової площадки, як раптом почув тривожний вигук Малиновкіна:

— Гей, Темірбек!

Майор зупинився і знову швидко обернувся до хвостового вагона. Що б це могло означати? Чому Малиновкін кличе Темірбека? Хвостовий вагон тепер підкочувався до нього, і він побачив лейтенанта, що перехилився з протилежного боку гальмової площадки.

— В чому справа, Дмитре? — спитав він, поспішно стрибнувши на східці вагона.

— Темірбек зник кудись!.. — злякано промовив Малиновкін. — Хтось з місцевих станційних працівників тільки що проходив тут мимо, і Темірбек сплигнув, щоб узнати, як поїзд піде далі.

— Ну і що ж? Кажіть швидше!

— Я почув тільки його вигук «Апирай!». Але поїзд раптом рушив — і Темірбек наче крізь землю провалився.

Деяку мить майор розмірковував. — Він знав, що вигук «Апирай» означає у казахів подив і навіть переляк. Що ж здивувало чи перелякало Темірбека? Видно, те, що поїзд піде далі без зупинок. Значить, це якось порушувало його плани?..

А поїзд тимчасом все збільшував швидкість, і по обидва боки частіше і частіше миготіли вагони, що стояли на сусідніх коліях. Темірбека треба було затримати негайно! Відомі йому задуми Жанбаєва чи ні — це з'ясується пізніше, а зараз його треба спіймати що б там не було. Тут, на станції, не важко буде це зробити. На ній тільки два состави порожняка, а сама станція — лише декілька службових будівель. А навколо простягався голий степ. Темірбеку тут не втекти нікуди. Спіймати його допоможуть Малиновкіну сержант міліції, що чергував на станції, і місцеві залізничники.

— Дмитре! — майже вигукнув Єршов, схопивши лейтенанта за руку. — Стрибайте негайно і впіймайте Темірбека що б там не було!..

Малиновкін поквапливо хитнув головою і передав Єршову свою гвинтівку: у нього в запасі був пістолет.

Поїзд майже проминув станцію і розвинув таку швидкість, що стрибати з нього було рисковано. Але Малиновкін був добрим спортсменом і стрибнув благополучно.

Тепер уже майже зовсім розвиднілось. Невелика хмарка на сході стала яскраво-червоною. Червонуватий відблиск від неї ліг на землю.

«Чому все-таки Темірбек утік з поїзда так поспішно?» — напружено думав майор Єршов, спостерігаючи, як лейтенант Малиновкін перебігає через рейки до состава порожняка, що стояв на станції.

І тут у нього промайнула тривожна думка: Темірбек, мабуть, поставив на цьому поїзді міну уповільненої дії, яка повинна вибухнути на останньому перегоні або на кінцевій станції — Великому Кургані, де зосереджувались не тільки найбільш цінні вантажі і механізми, але й було багато робітників. Він розраховував, видно, залишити поїзд на передостанній зупинці, бо спочатку передбачалося, що ешелон зупинятиметься на всіх станціях. Піти з поїзда Темірбек, очевидно, не мав можливості, оскільки це викликало б підозру, та й міну, певно, не можна було залишати без догляду.

Але де ж може бути ця міна?

«Вона, мабуть, десь тут…» — вирішив Єршов і почав поспішно оглядати гальмову площадку.

Поїзд приходить до Великого Кургана

Розвиднялось, коли Ольга Бєлова, за дорученням свого начальника, прийшла на станцію зустріти поїзд Шатрова з вибуховими речовинами. Тривожно було в неї на душі. За день до цього начальник ознайомив її з документами, надісланими з МВС. В них повідомлялося про можливість диверсії з боку ворогів і пропонувалося посилити пильність в районі вибухових робіт.

До того ж була вчора у Ольги неприємна розмова з черговим по станції Великий Курган інженер-лейтенантом Грачовим. Він дорікав Ольгу за те, що підлеглі їй підривники досі не вивезли із станції значну кількість амоніту, що був у вагонах-складах. Вчора начальник Ольги наказав інженеру, який відповідає за безпеку вибухових робіт, негайно вивезти амоніт із станції, але той не встиг ще виконати його наказу. А станція і без того була забита цистернами з бензином і іншими матеріалами, які легко займаються.

Ольга ходила тепер по перону, тривожно роздумуючи про це і напружено вдивляючись в той бік станції, звідки повинен був з'явитись паровоз Шатрова. Вона вже хотіла довідатися у залізничного начальства, чи не спізнюється поїзд Костянтина, але в цей час до неї поквапно підійшов оператор Єрохін і покликав до чергового по станції.

Інженер-лейтенант Грачов здивував її блідістю обличчя і неспокійним блиском очей. Вона зразу ж подумала, що трапилося щось незвичайне, якщо так змінилась зовнішність цієї спокійної людини.

— Що чути про поїзд Шатрова, товаришу Грачов? — спитала Ольга, з тривогою дивлячись в очі черговому.

— Поїзд Шатрова близько, — відповів Грачов, і голос його затремтів трохи, хоч він, видно, з усіх сил намагався приховати своє хвилювання. — Прибуде з хвилини на хвилину, але…

Грачов зам'явся, ніби не наважуючись вимовити якесь страшне слово, але, зробивши над собою зусилля і поглянувши на всі боки, промовив, понижуючи голос майже до шепотіння:

— Він замінований.

— Як?.. — вигукнула Ольга, зразу ж відчувши, що долоні її рук стали вологими.

— Диверсанти, мабуть, поставили на ньому міну уповільненої дії. Вона може вибухнути кожну мить, — пояснив черговий, взявши, нарешті, себе в руки. — Треба діяти негайно! Прошу вас допомогти. Необхідно попередити всіх про небезпеку. Я закрию семафор і не пущу поїзд на станцію. Але якщо він вибухне, навіть не доїжджаючи до станції, все одно лихо буде велике.

— Що ж я повинна робити?

— Підніміть робітників у бараках і одведіть їх за пагорби. Адже бараки в кінці станції, саме за вхідним семафором.

— Значить, якщо там вибухне поїзд…

— Так, так! — нетерпляче перебив її черговий. — Саме тому треба виводити їх з бараків якнайшвидше!

— Гаразд, я зроблю це! — з несподіваною рішучістю промовила Ольга.

Вона відчула раптом незвичайний приплив сил і вже збиралася вибігти з контори чергового по станції, але Грачов швидким жестом зупинив її:

— Хвилиночку, Ольго Василівно! Я пошлю з вами Єрохіна. Він попередить поїзну бригаду про небезпеку, бо вони ще не знають, що поїзд замінований… Єрохін! — повернувся Грачов до оператора, молодого чоловіка, який насторожено прислухався до розмови чергового з Бєловою. — Зрозуміло вам, що ви повинні зробити?

— Так точно, товаришу інженер-лейтенант!

— Дійте!

Ольга і Єрохін майже одночасно вийшли з контори чергового. До вхідного семафора було ще досить далеко, але вони не витримали і побігли вздовж колії, стрибаючи із шпали на шпалу.

Вони пробігли вже значну частину відстані і наближались до семафора, коли крило його важко опустилося, немов прострелене кимсь живе крило смертельно пораненого птаха. І саме в цей час із-за пагорбів виринув паровоз Шатрова із ще не погашеним прожектором і якимсь гарячковим блиском буферних сигнальних вогнів.

— Знаєте шо, товаришу Єрохін, — Ольга зупинилась на мить і схопила оператора за руку, — паровозну бригаду попереджу я сама, а ви біжіть до бараків!

Єрохін подумав, що дівчина втомилась і не може бігти далі.

— Добре, — відповів він. — Попередьте їх, а я побіжу рятувати робітників.

Поїзд Шатрова помітно зменшив швидкість і от-от готовий був зупинитися. Ольга бігла до нього, спотикаючись і загрузаючи в сипучому піску. Але її помітили з паровоза. Костянтин, зупинивши вже поїзд, поквапно злазив з будки машиніста їй назустріч.

— Костянтине, Костю!.. — майже задихаючись, прокричала вона, хапаючись за східці паровоза. — Ваш поїзд замінований! Міна повинна скоро вибухнути!.. Залишайте негайно паровоз!

— Як — залишати? — Костянтин зупинився на останньому східці. — Бараки ж навколо… Хіба можна? Ти чуєш, Федю?

Сполотнілий Рябов висунувся з вікна паровозної будки.

— Хто такий божевільний наказ дав — покинути паровоз?.. — гукнув він, міряючи дівчину злими очима.

— От що, — перебиваючи Рябова, промовив Шатров, — перегін ще вважається зайнятим нами, і ми зараз заднім ходом відправимо на нього поїзд. Біжіть швидше на станцію, Ольго Василівно, і повідомте про це чергового.

— Не рискуйте ви даремно, Костю! — злякано промовила Ольга, але, помітивши з виразу обличчя Шатрова, що він не змінить свого рішення, з усіх сил побігла до станції.

— Тимченко! — крикнув тимчасом Шатров кочегарові. — Негайно злазь з паровоза і біжи попередь охорону і нашу поїзну бригаду! Хай вони швидше зіскакують з поїзда. Ти теж лишайся з ними.

Переляканий кочегар майже скотився з паровоза. Побачивши, як поспішно злазить з паровоза Тимченко, Шатров повернувся до Рябова:

— Іди й ти, Федоре…

— Та ти що?.. — Рябов сердито вилаявся.

І Костянтин зрозумів, що той нізащо не піде з паровоза…

А час гаяти ніколи було. Шатров поспішно схопився за рукоятку перевідного механізму і встановив її для пуску паровоза заднім ходом. Відпустивши потім гальма, він відкрив трохи регулятор, впускаючи пару в циліндри, і состав повільно зрушив з місця. Блідий, тремтячи від хвилювання, Рябов судорожно вчепився спітнілими руками в підвіконня паровозної будки, ніби побоюючись, що хтось може силою стягти його з локомотива. Він механічно стежив за швидкими, впевненими діями Шатрова, але, здавалося, не розумів, що той робить.

А поїзд поступово набирав швидкість і все далі відходив од станції. Місцевість по обидва боки залізничної колії ставала щодалі пустиннішою. Лише жорсткий, запилений чагарник, що ріс на схилах невисоких пологих горбів, трохи оживляв похмурий пейзаж, та перші промені сонця, яке виглянуло із-за обрію, додали декілька яскравих бліків до тьмяних в що пору року барв місцевої природи.

Поступово опам'ятовуючись, Рябов подивився у вікно на вагони, що швидко віддалялися. В червонуватих променях раннього сонця вони здавалися залитими кров'ю. Федір різко обернувся до Шатрова.

— То, значить, і загинемо ми тут, Костю?… — промовив він тремтячим, незнайомим голосом.

Костянтин не відповів. Він висунувся у вікно і сказав, ніби міркуючи вголос:

— Ну, досить, здається… Тепер вже безпечно.

Потім прикрив регулятор і почав обережно загальмовувати поїзд. Федір, нічого не розуміючи, здивовано дивився на нього. А коли состав уже майже зовсім зупинився, Шатров різко обернувся до нього і крикнув:

— Чого стоїш?.. Швидко відчіплюй паровоз!

Тут тільки Федір зрозумів задум Шатрова і стрімголов кинувся вниз по східцях паровоза. Злізши на землю, він ледве устояв на ногах і побіг по обочині залізничного полотна вздовж тендера, який ще повільно котився. Пісок під ногами здавався незвичайно хистким, ноги загрузали в, ньому, бігти було важко. Піт заливав збуджене обличчя Федора, а серце калаталося так прискорено, наче він без перепочинку подолав величезну відстань.

Добігши нарешті до кінця тендера, він чіпко схопився за його буферний брус і, підхопивши важіль розчіпного приводу автозчепу, що стирчав збоку, з силою підняв його вгору, вивів з прямокутного паза кронштейна, потім до відказу повернув на себе і опустив у те ж саме положення. Брязнув ланцюг, скрипнув валик підйомника, і величезні кулаки автозчепу розімкнули свою сталеву хватку.

Поїзд тепер зовсім зупинився. Федір хотів уже бігти назад, до паровоза, але згадав, що не роз'єднав ще повітряну магістраль автоматного гальма. Нахилившись, він швидко перекрив кінцеві крани магістральної труби і, схопившись за резинові рукава, легко роз'єднав їх половинки.

— Чого ти там вовтузишся, Федоре? — сердито крикнув Шатров, висовуючись з паровозної будки.

Рябов спритно виліз з-під вагонних з'єднань і стрімголов кинувся до паровоза. А коли він схопився нарешті за поручні східців, локомотив почав повільно відходити від состава, готового щосекунди злетіти в повітря. Рябов уже майже виліз на паровоз, як раптом почув чийсь гучний оклик:

— Рябов! Шатров!

Юнак поспішно обернувся і побачив, як вздовж состава бігла до паровоза якась людина у військовій формі, енергійно розмахуючи руками.

За півгодини до вибуху

Станція лишилась далеко позаду, коли Єршов помітив під невеличкою лавкою гальмової площадки скриньку, оббиту залізом. Такі скриньки звичайно беруть з собою в дорогу поїзні бригади. Певно, її залишив тут хвостовий кондуктор Темірбек.

Швидко нахилившись, Єршов побачив великий замок на петлях кришки і, поторкавши його, переконався, що він замкнений. Тоді майор обережно витягнув скриньку з-під лавки на середину гальмової площадки. Він майже не сумнівався тепер, що міна уповільненої дії у ціп скриньці. Приклавши вухо до кришки, майор прислухався, але шум коліс поїзда, видно, заглушував цокання годинникового механізму всередині скриньки.

Треба було негайно відімкнути замок, але чим? Єршов обмацав кишені — в них не було нічого підходящого. Але тут він побачив гвинтівку Малиновкіна, яку він приставив до бар'єра гальмової площадки. Єршов зняв з неї штик і гострий кінець його просунув в одну з дужок на скриньці. Пружна сталь штика зігнулася трохи від зусилля його рук, але й дужка почала повільно повертатися вбік. Треба було б ще сильніше натиснути на неї, але Єршов боявся ворушити скриньку, щоб не потривожити міну.

Нарешті перекручена декілька разів залізна петля відскочила від скриньки. Майор, затамувавши подих, обережно підняв кришку і зразу ж побачив коричневу, схожу на гриб річ, що стирчала з дерев'яної коробки, вкладеної в скриньку. Не могло бути сумніву, що це вибухівник міни уповільненої дії. А в коробці, з якої він стирчав, була, очевидно, вибухівка.

Єршов швидким рухом витер холодний піт, що виступив на лобі, і присів перед скринькою навпочіпки. За час роботи в розвідці і контррозвідці він вивчив багато систем різних мін уповільненої дії і своїх, вітчизняних, і іноземних. Вибухівник, який був тепер перед Єршовим, трохи нагадував німецький годинниковий вибухівник «Рес1ег-504», що заводився на двадцять одну добу, але механізм його був незнайомої конструкції.

Придивившись до нього уважніше, майор виявив у верхній, розширеній частині його корпусу декілька рухомих обідків з рубчиками накатки. А нижня, циліндрична частина, що мала менший діаметр, була, мабуть, загвинчена в запальну шашку з вибухівкою, яка лежала всередині дерев'яного ящика.

Спочатку майнула у Єршова думка схопити скриньку з цією міною і скинути з поїзда. Але він тут же подумав, що навряд чи вдасться кинути її так далеко, щоб не побоюватись детонації, на випадок, якщо міна вибухне, а вона вибухнула б обов'язково. Міну, взагалі, небезпечно було торкати, бо вона могла вибухнути навіть у руках від найлегшого струсу.

Поїзд тимчасом набрав значної швидкості, і телеграфні стовпи по обидва боки гальмової площадки мелькали все частіше й частіше. Але Єршов уже ні на що не звертав уваги — всі думки й почуття його були зосереджені тепер тільки на міні. Вивчаючи її далі, він помітив незабаром на верхній частині корпусу вибухівника оглядове віконце. Крізь його засклений отвір видно було коліщатко балансного маятника і установочний диск з червоними поділками і цифрами. Неважко було зрозуміти, що цифри на дузі диска означають години, а поділки між ними — хвилини.

Поки Єршов вивчав вибухівник, він помітив, що установочний диск його пересунувся справа вліво на дві маленькі поділки. Звіривши із своїм годинником, майор визначив, що зміщення це становило дві хвилини.

«На який же час розраховане уповільнення? Коли станеться вибух?» — тривожно думав Єршов, ще нижче нахиляючись над скринькою Темірбека.

Не доторкуючись до міни, він квапливо почав оглядати її вибухівник з усіх боків. На верхній частині його, в центрі широкого обідка з рубчиками накатки, він помітив незабаром головку з червоними рисками поділок і цифрами від одного до двадцяти чотирьох. Як і в оглядовому віконці, тут був червоний трикутник. Кут його сходився з цифрою «5». Видно, це і був установлений час уповільнення механізму вибухівника. Отже, до вибуху лишалось тепер тільки півгодини.

Хоч півгодини — це зовсім короткий проміжок, Єршов все-таки полегшено зітхнув. Вийнявши хусточку з кишені, він витер нею обличчя, мокре від поту, і вперше поглянув на всі боки.

З гальмової площадки хвостового вагона видно було пагорбкувату місцевість з низькорослим чагарником, який підходив майже до самого полотна залізниці. Випалений сонцем і припудрений пилом баластного піску, він здавався мертвим, закам'янілим. Зате численні пагорби, які щільно прилягали один до одного, здавалися у легкому мареві ранкового туману згорнутими в клубок сплячими тваринами. А вгорі, над пагорбами і над дахами вагонів, уже рожевіло небо. Світало.

Треба було поспішати, бо з кожною хвилиною механізм вибухівника ставав усе чутливішим до струсу. Бойова пружина його от-от готова була послати ударник у чутливу серцевину капсуля-детонатора.

Але де ж тут запобіжник вибухівника? Єршов знав, що при знешкоджуванні мін уповільненої дії потрібно передусім зупинити годинниковий механізм. У німецькому вибухівнику «Рес1ег-504» це робилося просто: нижнє рухоме кільце на розширеній частині його корпусу треба було тільки перемістити трохи праворуч.

А чи є тут таке кільце?

Єршов ще раз оглянув корпус вибухівника. Ось трохи нижче від верхнього заводного обідка видно рубчики другого обода, меншого за розміром. Може, поворот саме цього кільця зупинить годинниковий механізм?

Єршов обережно доторкнувся до корпусу вибухівника, але зараз же відсмикнув руку. А що, коли це не те кільце? Адже його поворот може і прискорити вибух.

Поринувши в ці тривожні думки, майор не відчув, як поїзд почав поступово зменшувати швидкість. Він помітив це лише тоді, коли ешелон зовсім зупинився. Що робити? Покинути все і тікати з поїзда? В цю мить він почув, як хтось закричав диким голосом:

— Рятуйся! Вибухнемо!

А може, схопити міну і побігти в поле?

Але ж до вибуху лишились лічені хвилини. Механізм вибухівника напружений до краю. Найменшого струсу може бути досить, щоб він вступив у дію і підірвав міну, перш ніж вдасться віднести її від ешелону. Ні, треба продовжувати знешкоджування саме тут.

Єршов поклав уже руку на кільце з вузьким обідком, але все ще ніяк не міг наважитися повернути його, хоч майже не сумнівався, що ключ до розгадки секрету вибухівника саме в цьому обідку…

І раптом поїзд ледве чутно здригнувся, рушив з місця і заднім ходом повільно пішов від станції.

«Значить, машиніст дізнався, що состав замінований! — радісно подумав Єршов. — Дізнався і не побоявся одвести назад страшний вантаж. Але як він дізнався про це?..»

Єршов більше не вагався. Він ще раз придивився до кільця з вузьким обідком і побачив на ньому червоний трикутник, який містився саме проти такого ж трикутника на нерухомій частині корпусу і, очевидно, означав установку вибухівника на бойовий звід. На деякій відстані від нього видно було другий трикутник — білий.

Обережно притримуючи лівою рукою корпус вибухівника, щоб він не рухався і не ворухнувся, Єршов тремтячими пальцями правої руки почав повільно обертати кільце з вузьким обідком, щохвилини чекаючи вибуху. Майор був зовсім мокрий від нервового напруження, коли сполучив, нарешті, червоний трикутник на обідку з білим на корпусі вибухівника.

Через оглядове віконце він побачив, що балансирне коліщатко перестало рухатися.

У Єршова зразу ж відлягло від серця, і він голосно, з полегшенням зітхнув. Уже з більшого впевненістю він відокремив вибухівник від ящика з вибухівкою і вигвинтив капсуль-детонатор з нижньої трубки його корпусу.

Тепер поїзд знову почав зменшувати хід, але Єршов майже не звернув на це увагу. Він був щасливий, що знешкодив нарешті міну, врятував людей і поїзд від неминучої загибелі. Стан сильного збудження, що охоплював його весь цей час, змінився якоюсь розслабленістю, майже сонливістю. Він відчув потребу сісти, відпочити трохи, спокійно викурити папіросу. Сівши на підлогу гальмової площадки, майор із задоволенням простягнув ноги, що зовсім затерпли від довгого сидіння навпочіпки.

Вгорі, за виступом даху вагона, виднілося небо. Воно не було вицвілим і бляклим, яким буває вдень в цю пору року, — це було чудове ранкове небо, в якому, широко розгорнувши крила, ширяв молодий, сильний беркут.

Коли поїзд зовсім зупинився, Єршов, ніби прокинувшись від сну, квапливо схопився на ноги і подумав:

«Треба швидше зняти звідси цю скриньку і повідомити всіх, що небезпека минула».

Закривши кришку, Єршов взяв скриньку в руки і обережно зійшов з вагона. Він переніс її через рів, крізь жорсткі, колючі гілки чагарника і, повертаючись назад, окинув швидким поглядом вагони состава. На гальмових площадках його нікого не було видно. Єршов швидко попрямував до паровоза і раптом побачив, як з-під тендера вискочила якась людина в синій спецівці і побігла до локомотива. Впізнавши помічника машиніста, Єршов радісно щосили закричав:

— Рябов! Шатров! Спасибі вам, товариші!

Повідомивши чергового по станції про задум Шатрова, Ольга знову повернулась до вхідного семафора, не усвідомлюючи, навіщо вона це робить. Вона відчувала неприємну, томливу слабість у всьому тілі і, відійшовши трохи від рейок, повільно сіла на обочину полотна залізниці.

А десь там, за пагорбами, схожими на верблюдячі горби, людина, що, як вона відчула тепер, була для неї найдорожчою в світі, гнала геть від будівництва, від людей, які жили тут, від неї, Ольги, смертоносний вантаж вибухівки, кожну мить готової злетіти в повітря і перетворити на попіл поїзд і все живе навкруги на десятки метрів.

Ольга сиділа кілька хвилин з міцно заплющеними очима, а коли відкрила їх, все розпливлося навколо від сліз. Ніколи ще не було їй так важко і страшно…

Сонце тепер зовсім вибралось із-за пагорбів. Промені його падали вже не так косо, як в перші хвилини, і місцевість від цього змінила свою тональність. Барви поблякнули, стали спокійнішими. Навкруги було тихо. Шум і суєта на станції і в бараках припинилися, як тільки Шатров повів назад замінований поїзд. Підвівшись з насипу, Ольга вирішила повернутись на станцію… Але раптом за пагорбом, на який вона так пильно дивилася, пролунав спочатку ледве чутний, а потім щодалі сильніший, майже торжествуючий звук паровозного свистка. Ольга здригнулася: «Невже це поїзд Кості?» Приклавши руку до очей, вона намагалася розгледіти вдалині обриси паровоза. Вона не задумувалася в цю мить, чому повертається назад замінований поїзд, чому він досі не вибухнув. Їй було ясно одне: це поїзд Костянтина, і, значить, Костянтин живий!

Як тільки поїзд показався із-за пагорбів, Ольга кинулася йому назустріч, хоч він був ще дуже далеко. І тут тільки подумала з острахом:

«Як же він не вибухнув все-таки? Чому вони знову везуть цей жахливий вантаж на станцію?» Дівчина зупинилася в замішанні. «Може, припущена помилка і поїзд не замінований? Або, можливо, паровозна бригада зовсім розгубилася від страху і приречений ешелон панічно їздить сюди і туди тепер по перегону?..»

Але ні, цьому вона не могла повірити. Так могло трапитися з ким завгодно, але тільки не з Костянтином. Ця людина не могла розгубитися від страху.

Ольга цілком виразно уявила собі його зблідле від напруження обличчя з круто зведеними бровами, міцно зціплені зуби, руку, що стискувала кран машиніста, напружене мускулисте тіло, готове до всякого швидкого руху, і їй нестерпно захотілося раптом бути з ним поруч, разом зустріти небезпеку, разом одержати перемогу. Вона не помітила навіть, як знову швидко пішла назустріч поїздові, який тепер пройшов уже значну відстань і зменшував швидкість, наближаючись до закритого семафора.

Костянтин, висунувшись з вікна, перший помітив Ольгу. Він не повірив своїм очам, але тут же почув голос Федора.

— Дивись-но, Костю, — здивовано гукнув він, — Ольга знову прийшла до нас!

Костянтин ще більше зменшив хід поїзда. Тепер він рухався зовсім повільно, от-от готовий зупинитись. Але перш ніж він зупинився, Ольга міцно схопилася за поручні східців будки машиніста і швидко почала підніматись на паровоз. Федір поспішно простягнув до неї руки, щоб допомогти, але вона, ніби не помічаючи його, ступила до Костянтина і, не стримуючи сліз, що ринули несподівано, кинулась до нього і поривчасто обняла.

— Спасибі, спасибі вам, товариші! — Вона обернулася до Федора і простягнула йому руку.

Вона відчула в них справжніх друзів, з якими нічого не страшно, з якими можна піти на будь-який подвиг, і назвала їх товаришами, бо не знала іншого слова, вищого від цього.

— Ще одній людині треба подякувати! — схвильовано промовив Федір, обернувшись до майора Єршова, який ніяково посміхався. — Адже це він знешкодив міну і врятував поїзд.

Ольга міцно потиснула Єршову руку і знову підійшла до Шатрова. А Костянтин все дивився на її сяюче обличчя, на розкуйовджене волосся, на великі ясні очі, що випромінювали маленькі веселі іскорки щастя, і думав, що Ольга — найкраща, найпрекрасніша людина в світі!

Виглянувши з вікна, він побачив і досі спущене крило семафора і крикнув Рябову:

— Доведеться повідомити їх, Федоре, що лихо минуло, а то вони, мабуть, не наважаться впустити нас на станцію.

— Так, видно, вони добре злякалися там, — засміявся Федір, радіючи, що все нарешті благополучно закінчилося.

— Поспішає до нас хтось із станції, — сказав Єршов, який дивився з вікна на другому боці паровозної будки.

Тепер Шатров і сам помітив, що три чоловіки — один попереду і два позаду — бігли до поїзда по шпалах.

— Це начальник станції, — сказала Ольга, теж вдивляючись крізь вікно паровозної будки із-за плеча Костянтина.

Через кілька хвилин начальник станції і залізничники, що його супроводжували, були вже на паровозі і здивовано слухали розповідь Шатрова. Начальник станції був ще зовсім молодою людиною і не вмів стримувати своїх почуттів. Він поривчасто обняв усіх по черзі і простодушно вигукнув:

— Ну й молодці! Справжні молодці, слово честі!

Зіскочивши з паровоза, він по-хлопчачому швидко побіг до станції, і незабаром червоне крило семафора піднялося вгору, відкриваючи дорогу поїзду, що повертався мало не з того світу.

Костянтин смикнув за тягу, і довгий, переможний паровозний свисток до болю у вухах потряс повітря.

— Я зійду тут. Адже у мене немає права проїзду на паровозі, — сказала Ольга, збираючись зійти по східцях з будки машиніста.

— Залиштесь, Олю, — попросив її Костянтин, — ви заслужили це право!

І Ольга залишилася. Вона стала позад Костянтина так, щоб не заважати йому, але бачити його неквапливі і впевнені рухи, точність керування механізмами величезного, повного затаєної могутності локомотива, що аж пашить жаром. І Костянтин, не обертаючись, всім своїм єством відчував її позад себе і готовий був тепер вести свій поїзд з будь-яким вантажем, на будь-які підйоми, через які завгодно випробування.

Він завжди знав, що виконає свій обов'язок у будь-якій обстановці, але ніколи ще не відчував себе таким сильним, таким безстрашним і таким потрібним своїй Батьківщині.

А майор Єршов стояв у цей час на дверях паровозної будки, міцно тримаючись за поручні, і теж схвильовано думав.

Він думав про промах ворогів, про їхню наївну надію на легкий успіх. Вороги розраховували, що боротися з ними будуть самі тільки контррозвідники і, якщо вдасться перехитрити контррозвідників, можна буде святкувати перемогу.

А насправді все це виявилося не так просто. Навіть коли б спасував офіцер контррозвідки майор Єршов, коли б його ввели в оману вороги, все одно прості радянські люди — залізничники — Шатров і Рябов не дали б їм здійснити своїх задумів. Вони, може, не змогли б перешкодити вибухова всього ешелону, але зате вже обов'язково врятували б станцію, людей, які працюють на будівництві залізниці, свій паровоз і самих себе.

Усвідомлення своєї близькості з цими людьми, з усім своїм народом сповнило теплом серце майора, і він відчув себе упевненіше, ніж будь-коли.

Тепер йому здавалося, що в нього стало набагато більше сил для боротьби з Привидом.

Маневр Темірбека

Стрибнувши з поїзда, лейтенант Малиновкін поглянув на всі боки. Недалеко від нього видно було останній вагон состава, що стояв на станції. Людей поблизу не було.

Вирішивши нікому поки що не показуватись на очі, лейтенант поспішно заліз у вагон, двері якого були трохи відсунуті.

Вагон був пустий. Другі його двері теж були трохи прочинені. Через їхній просвіт Малиновкін почав пильно оглядати станцію. На асфальтовій платформі, що прилягала до станційних будівель — до трьох невеличких стандартних будиночків, — він побачив сержанта залізничної міліції. Трохи далі по шпалах ішов якийсь залізничник із засвіченим ліхтарем у руках.

За станцією одразу ж починався степ, голий, безлюдний, який видно було на великій відстані. З другого боку вагона, в якому сидів Малиновкін, на третій станційній колії, стояв ще один состав з порожніми вагонами і платформами, а за ним простягався такий же степ, що заріс низькорослими травами та білими плямами, які де-не-де виднілися, ковили.

«У степ цей мерзотник не піде, звичайно, — вирішив Малиновкін. — Але що ж він тоді зробить?..»

Малиновкін, як і майор Єршов, вирішив, що Темірбек, видно, розраховував залишити замінований поїзд тільки на передостанній зупинці. Може, місцевість там була більш сприятлива або були, крім залізниці, якісь інші засоби пересування. Цілком можливо, що міг для нього Жанбаєв і мотоцикл де-небудь приховати…

Малиновкін спробував уявити собі, що б він сам робив на місці Темірбека. Піти в степ — небезпечно; спробувати дістатися до тієї станції, де він хотів зійти спочатку, рисковано. Залишалось, значить, тільки одне — притаїтись в одному з вагонів і чекати, поки состав піде в Перевальськ. Але невідомо, коли це могло бути, а втеча Темірбека з поїзда Шатрова не могла залишитися непоміченою, і Темірбек повинен був на це зважити.

Роздумуючи так, Малиновкін знов почав оглядати станцію і раптом помітив, що два колійні робітники встановлюють на рейки легку автодрезину. В ту ж мить у нього виникла думка: Темірбек, звичайно, спробує скористатися цією автодрезиною. В його становищі це єдиний шанс на врятування.

Швидко вибравшись з вагона, Малиновкін розстебнув кобуру пістолета і, переклавши зброю в кишеню штанів, обережно попрямував до залізничників, ідучи в тіні вагонів. Вони вже встановили дрезину на рейки і завели мотор. Із станційної платформи хтось — черговий чи сам начальник станції — подав їм сигнал: очевидно, дозвіл на виїзд.

Малиновкін підійшов до дрезини так близько, що міг чути розмову залізничників.

— Ну що — рушимо, мабуть, — промовив один з них.

— Рушимо, — відповів другий, голос якого здався Малиновкіну знайомим.

Лейтенант вирішив підійти ще ближче. В цей час гучно зарокотав мотор. Ще через мить дрезина здригнулася і покотилася в бік Великого Кургана, але тут один із залізничників, обличчя якого Малиновкін досі не бачив, обернувся, щоб поправити звислий плащ, і лейтенант одразу ж впізнав у ньому Темірбека.

— Стій, стій! — зривистим голосом закричав Малиновкін і, вихопивши пістолет, побіг за дрезиною.

Другий залізничник обернувся і, побачивши зброю в руках лейтенанта, зупинив дрезину. На шум, знятий Малиновкіним, із станційного будинку виглянув сержант залізничної міліції і, підтримуючи рукою шаблю, поспішив до місця події.

Лейтенант підбіг тимчасом до дрезини і схопив Темірбека за комір.

— Ага, мерзотнику, попався! — торжествуюче вигукнув він, хоч спокій Темірбека його трохи збентежив.

Хвостовий кондуктор дивився на нього здивовано і не робив ні найменшої спроби вирватися.

— Ти чого мене хапаєш? — здивувався він. — Од поїзда я відстав — це вірно. Шлунок, розумієш, схопило раптом… А поїзд пішов. Доганяти тепер треба.

— Гаразд, досить тобі корчити дурня! — все ще не випускаючи Темірбека з рук, промовив Малиновкін, хоча в голосі його вже не було попередньої впевненості.

— Вірно наче каже чоловік, — заступився за Темірбека другий залізничник. — Я — помічник колійного майстра Рахманов. Знаю Темірбека трохи. Він справді кондуктором їздить. А те, що від поїзда відстав, — то за це йому і без вас всиплють. Попросився він до Великого Кургана підвезти — я і взяв його, як знайому людину.

— А ви самі хто ж такі будете? — суворо звернувся до Малиновкіна сержант.

Малиновкін мовчки подав йому своє посвідчення. Сержант уважно прочитав його і повернув лейтенантові, приклавши руку до козирка.

До дрезини підійшов начальник станції.

— В чому тут справа у вас? — спитав він, хмурячись і суворо поглядаючи на сержанта.

— Бачите, — обернувся до нього Малиновкін, відпустивши, нарешті, Темірбека, — цей чоловік утік з поїзда при дуже підозрілих обставинах.

— Як — утік? — закричав Темірбек, витріщивши очі. — Що він таке говорить, товаришу начальник? Я відстав. Нехай мене до головного кондуктора відправлять, до товариша Бейсамбаєва. Все йому поясню!

— Ну гаразд, — вирішив раптом Малиновкін. — Сідайте, поїдемо! Розберемося у всьому на місці. Можемо ми поїхати зараз у Великий Курган, товаришу начальник станції?

— Доїдете спочатку до Абайська, а коли поїзд Шатрова прибуде у Великий Курган, вас теж туди пропустять.

— Включайте мотор, товаришу Рахманов, — хитнув Малиновкін помічникові колійного майстра і сів на лавку дрезини поруч з Темірбеком.

«Грець його зна, цього Темірбека, — думав він дорогою, коли дрезина викотилась уже за межі станції, — може, цей йолоп і справді просто так відстав од поїзда?..»

Темірбек тимчасом цілком заспокоївся і навіть, здається, почав куняти.

А дрезина набрала такої швидкості, що не поступилася б, мабуть, і перед пасажирським поїздом. Вона йшла тепер по крутому насипу, біля підніжжя якого ріс досить густий чагарник.

— До Абайської залишається кілометрів півтора-два, — промовив Рахманов. — Он за тим горбом буде за круглення колії і одразу станція з'явиться.

Тільки-но він сказав це, як Темірбек несподіваним, різким рухом зштовхнув Малиновкіна з дрезини так сильно, що лейтенант клубком скотився під укіс. Рахманов злякано здригнувся і квапливо схопився на ноги, але Темірбек так спритно зіпхнув і його слідом за Малиновкіним, що він навіть крикнути не встиг.

Проїхавши ще трохи в напрямі до Абайської, Темірбек зменшив хід дрезини і сам зіскочив під укіс залізничного полотна, на другий бік його.

Рахманов скотився по піщаному насипу вдало, майже нічого не пошкодивши собі. Але Малиновкін лежав під укосом нерухомо — падаючи, він дуже вдарився головою об пікетний стовпчик і втратив свідомість. Побачивши, що лейтенант у важкому стані, Рахманов негайно кинувся до нього на допомогу. Він обережно підняв голову Малиновкіна і носовою хусточкою витер кров з його лоба.

— Рахманов, — ледве чутно сказав Малиновкін і спробував підвестись, але, застогнавши, знову опустився на землю.

— Що з вами?.. Що у вас ушкоджено? — розгублено промовив Рахманов, не знаючи, чим можна допомогти Малиновкіну.

— Страшенний біль у голові… — заплющивши очі і притиснувши руку до лоба, відповів лейтенант. — Але ви залиште мене поки що тут. Я полежу трохи… може, пройде. Зараз вам треба бігти на станцію… Негайно! Цей мерзотник Темірбек натворив щось… Мабуть, замінував поїзд. Біжіть швидше на станцію… і хай вони повідомлять Великий Курган, що до них іде замінований поїзд.

Що ж робити далі?

На станцію Абайську майор Єршов прибув з резервним паровозом, що повертався з Великого Кургана в Перевальськ. Лейтенант Малиновкін, трохи одужавши до того часу, зустрів Єршова на станційній платформі. Голова його була так старанно забинтована, що кашкет не налазив і його доводилося тримати в руці.

— От як мене розмалював цей мерзотник! — зніяковіло промовив Малиновкін, простягаючи майорові руку.

— Нічого, нічого, Митю, — по-дружньому поплескав його по плечу Єршов. — Усяке буває. Доповідайте однак, що тут у вас трапилося? І давайте зайдемо куди-небудь.

— До начальника станції можна.

Показуючи дорогу, Малиновкін пішов попереду, злегка шкутильгаючи на ліву ногу.

— Ну, яких заходів ви вжили, щоб спіймати Темірбека? — запитав Єршов, як тільки вони зайшли в приміщення начальника станції.

— Та я, власне кажучи, майже нічого і не вживав, — зніяковів Малиновкін. — Близько півгодини довелося пролежати під укосом залізниці, поки зміг рухатися. А залізничники тим часом обшукали всі околиці навколо Абайської. У чагарнику вони чули стрекотання якогось мотоцикла, кричали, щоб водій зупинився, але він тільки збільшив швидкість. Тоді стрілець залізничної охорони із гвинтівки, а начальник станції із своєї мисливської рушниці вистрілили декілька разів по кущах, але, мабуть, промахнулися.

— Скільки там було чоловік? — нетерпляче спитав Єршов.

— Тут за станцією такий чагарник, Андрію Миколайовичу, — справжній ліс, — відповів Малиновкін. — Роздивитися нічогісінько не можна. Так і залишилось невідомо — чи Темірбек був там сам, чи і Жанбаєв теж.

Майор мовчав. Він обдумував становище, яке склалося. Картина була маловтішна.

— Мабуть, все доведеться тепер починати спочатку… — замислено промовив він.

— Чому, Андрію Миколайовичу? — здивувався Малиновкін.

— Я багато думав сьогодні про Темірбека, — тим же самим тоном, ніби розмірковуючи вголос, продовжував Єршов, — і мені почало здаватися, що він і Жанбаєв — одна і та ж особа.

— Та що ви, Андрію Миколайовичу! — вигукнув Малиновкін і навіть трохи підвівся із стільця. — Адже Жанбаєв — міжнародна знаменитість. А від Темірбека дикістю і фанатизмом так і тхне.

— До того ж він здавався неповоротким і вайлуватим, — посміхнувся Єршов. — А проте, як спритно він вас з дрезини скинув… Ні, Митю, не така вже проста ця людина, і від неї всього можна чекати. Він під Лоуренса працює. Той теж то в бедуїна, то в дервіша перевтілювався.

— Ну, гаразд! Припустімо навіть, що й так… — промовив нарешті Малиновкін. — Хай Темірбек і Жанбаєв — одна і та ж особа, але ми неодмінно заженемо його тепер у пастку.

— Як же це так, цікаво знати? — усміхнувся Єршов. Обличчя Малиновкіна пожвавішало, очі заблищали.

Говорив він поспішно, схвильовано:

— А куди ж йому подітись? Його тепер, як дикого звіра, увесь народ оточить. Залізничники його в обличчя знають і вже не проґавлять. Значить, на залізничному транспорті йому не сховатися. Сюди він носа свого не насмілиться сунути. Його спільники: Габдулла і Аскар — арештовані. Куди ж йому дітися? Один хід, значить, залишається — на квартиру до Арбузова в Аксакальськ. Він же сам вам його адресу назвав. От ми туди й поїдемо і будемо там на нього чекати.

— Так, цікаву ви картину змалювали, — розсміявся Єршов. — На зразок шахової задачі: ходять білі і за другим ходом дають мат. Непогано було б, звичайно. Тільки ви знову, голубе мій, забули, що противник у нас не такий уже простачок і сам у пастку не полізе. Він тепер навіть ще обережнішим буде.

— Ну, а що ж все-таки робити йому тепер? — здивовано знизавши плечима, спитав Малиновкін. — Куди податися? Де перечекати тривожний час?

— Поки у нього є мотоцикл і рація, він ще може маневрувати, — відповів Єршов.

— Хіба він наважиться тепер роз'їжджати на своєму мотоциклі та ще з нелегальною радіостанцією? його ж відразу схоплять.

— А він не такий дурний, щоб у великих населених пунктах показуватись. Проскочить де-небудь стороною. Ні, Дмитре Івановичу, не так усе це просто. Завзятий ворог ніколи сам не піде в пастку, — його ще треба туди загнати.

— Ми туди його й заженемо! — переконано сказав Малиновкін, хоч і не уявляв собі ясно, як це можна зробити.

Остання радіограма

До Аксакальська Єршов добрався тільки о четвертій годині дня. Розшукавши Джамбульську вулицю, він постукав у двері будинку номер двадцять один і спитав Арбузова.

— Я і е Арбузов, — відповів йому рудоволосий чоловік середніх років у гімнастьорці військового покрою.

— Дуже приємно! — люб'язно поздоровкався Єршов. — А я Мухтаров Таїр Олександрович. Привіт вам привіз од Жанбаєва.

Ніщо не змінилося на сухорлявому, невиразному обличчі Арбузова. Трохи припухлі, наче заспані очі його дивилися, як і раніше, байдуже. Єршов навіть подумав, що він не туди потрапив, але хазяїн, так і не змінивши виразу обличчя, раптом промовив:

— Прошу вас, Таїре Олександровичу, заходьте, будь ласка!

Відчинивши перед Єршовим двері, він провів його в невелику кімнату з єдиним вікном, що виходило у двір. У кімнаті біля вікна стояв маленький столик, біля стіни — диван і два стільці. Ніякої іншої мебелі не було.

— Влаштовуйтесь тут, — тим же самим байдужим голосом промовив Арбузов. — Я сьогодні вихідний і весь день буду дома. Коли що потрібно буде — покличете.

Єршов поставив на стіл свій чемодан з рацією і подивився на годинник. Було пів на п'яту, а о п'ятій у нього мала відбутися розмова з Малиновкіним. Лейтенанта він залишив у Перевальську, домовившись зв'язуватися з ним по радіо через кожну годину.

Було без п'яти хвилин п'ять. Єршов зачинив двері своєї кімнати на защіпку і розкрив рацію. Рівно о п'ятій годині Малиновкін подав свої позивні. Єршов відповів йому і незабаром прийняв таке шифроване донесення.

«Шофер вантажної колгоспної машини Шаріпов повідомив начальника Абайського відділення МВС, що о восьмій годині ранку його машину зупинив на дорозі підозрілий чоловік із слідами крові на одязі і почав просити бензину. Шаріпов відмовив йому. Тоді невідомий вихопив пістолет і вистрілив у шофера. Пораненому Шаріпову вдалося однак ввімкнути швидкість і втекти. Начальник Абайського відділення МВС одразу ж вислав на місце події загін мотоциклістів. Вони прочесали весь район, але нічого підозрілого не знайшли. На всякий випадок в районі події чергують тепер два мотоциклісти. Випадок цей стався за двадцять п'ять кілометрів від станції Абайської. Вважаю, що напад на Шаріпова зробив Темірбек».

«Так, може, це й справді Темірбек або навіть сам Жанбаєв, — розмірковував майор Єршов, замислено походжаючи по кімнаті. — Але навіщо йому бензин потрібний? Не могло ж таке трапитися, щоб бак його машини випадково був незаправлений? Хіба могла така обережна і досвідчена людина, як Жанбаєв, припуститися такої необачності? Але в чому ж тоді справа?»

О шостій годині Малиновкін знову зв'язався з Єршовим по радіо, але нічого нового не повідомив.

Нові відомості надійшли тільки о восьмій годині вечора. Малиновкін доповідав, що радистам Перевальського відділення МВС удалося підслухати радіопередачу, зашифровану текстом вірша Едгара По. Мабуть, це було донесення Жанбаєва своєму резидентові:

«Мене обстріляли залізничники. Пошкоджено бак з пальним. Сам легко поранений в руку. Добрався тільки до Абайська. Дістати там бензину не вдалося. Мотоцикл тепер непотрібний. Доведеться кинути через це і рацію. Залишатися в районі Абайська рисковано. Скрізь нишпорять мотоциклісти. Чекаю ваших вказівок».

Що відповів Жанбаєву резидент, прийняти не вдалося. Перешкодив гуркіт грози, що почалася. Проте начальник Перевальського відділення МВС одразу ж розпорядився — ретельно прочесати лісисту місцевість в районі Абайська. В результаті вдалося знайти пошкоджений мотоцикл і, видно, навмисне виведену з ладу рацію.

Як і раніше, лишалося невідомим — чи зовсім він зник, чи зв'яжеться ще з Єршовим-Мухтаровим?

Єршов розумів, що треба негайно вживати щось, але що? Зараз усе вирішувала винахідливість. Адже Жанбаєв може зникнути безслідно. Все залежало від того, який наказ одержав він од свого резидента.

Єршов ось уже чверть години ходив по кімнаті, не знаючи, що робити. Зустріч з начальником Аксакальського відділення МВС може привернути увагу Арбузова, а Єршов не хотів поки що насторожувати його. Про те, що сам Арбузов зможе зробити що-небудь, він не турбувався: начальник Аксакальського відділення МВС доручив своїм співробітникам стежити за його будинком. Досить було Єршову подати умовний сигнал, і Арбузов буде арештований під час найменшої спроби втекти.

Головне тепер полягало в тому, щоб спіймати самого Жанбаєва. Шукали його зараз не тільки контррозвідники, але й залізничники і колгоспники. Всі були тепер на сторожі, всі готові були вжити рішучих заходів.

О дев'ятій годині вечора Малиновкін передав нові відомості. Виявилося, що перевальський радіолюбитель-короткохвильовик Касимов прийняв своїм радіоапаратом усю секретну розмову Жанбаєва з його резидентом. Касимов багато років працював над удосконаленням короткохвильових радіостанцій і сконструював такий апарат, який міг вести прийом і передачу за будь-якої погоди. Вирішивши, що перехоплена ним передача має секретний характер, Касимов відразу ж повідомив усі записані ним радіотелеграфні сигнали в органи МВС.

Ці відомості, по-перше, підтвердили текст, розшифрований Малиновкіиим, по-друге, містили відповідь резидента Жанбаєву. Відповідь ця була така: «Погано чую вас. Повторіть донесення». Але і Жанбаєв, очевидно, нічого не міг розібрати з відповіді резидента.

«Гроза перешкоджає передачі…» — радирував він. Розмову цю провадили вже відкритим текстом англійською мовою. Закінчилась вона тим, що резидент наказав Жанбаєву настроїтись на приймання о першій годині ночі, як звичайно. Прийняв це розпорядження Жанбаєв чи не прийняв — залишалось невідомим. Але на цьому радіосеанс таємних агентів закінчився. А останні слова резидента: «як звичайно» — свідчили про те, що радіосеанс о першій годині ночі був у них щодня. Отже, Жанбаєв знає про це і, очевидно, намагатиметься будь-що зв'язатися вночі із своїм резидентом. А оскільки він змушений був покинути свою рацію — значить, з'явиться сюди, до Арбузова, щоб скористатися радіостанцією Єршова-Мухтарова. Зробивши такий висновок, майор Єршов наказав Малиновкіну терміново прибути в Аксакальськ і, зв'язавшись з органами МВС, посилити засідку навколо будинку Арбузова.

Прибути Малиновкін мав не раніше як за годину. За цей час треба було убезпечити себе з боку Арбузова, щоб він не зіпсував всієї справи і не подав якого-небудь сигналу Жанбаєву. На вулиці було вже зовсім темно, але Єршов усе ще не запалював світла. В темряві він намацав рацію і, увімкнувши її, зв'язався з підполковником Ібрагімовим з місцевого відділення МВС, радист якого, на прохання Єршова, був тепер на п'ятихвилинному прийомі кожну чверть години.

«Як тільки Арбузов вийде з дому — візьміть його», — радирував Єршов підполковнику Ібрагімову.

Вимкнувши рацію, Єршов вийшов із своєї кімнати і покликав Арбузова.

— Я тільки що зв'язався по радіо з Жанбаєвим, — сказав йому майор. — Вам потрібно зустріти його на вокзалі. Знаєте ви його в обличчя?

— Не знаю, — байдуже відповів Арбузов.

— А втім, це не має значення. Ви візьмете таксі і точно об одинадцятій чекатимете його на розі Залізничної і Радянської. Він підійде до машини і спитає: «Чи ви не з промартілі «Зоря Сходу»?» Скажете у відповідь йому: «А чи ви не товариш Каниш?» І якщо все буде саме так — везіть його сюди.

— Слухаюсь, — коротко відповів Арбузов і не кваплячись почав одягатися.

Коли він вийшов, Єршов запалив світло в своїй кімнаті. Це був сигнал оперативним працівникам МВС. Вони мали дати Арбузову можливість відійти далі від будинку і там арештувати, не привертаючи до цього нічиєї уваги.

Томливо минав час. Певно, Малиновкін прибув уже в Аксакальськ і був тепер де-небудь поблизу будинку Арбузова (лейтенанта мали доставити в Аксакальськ літаком). Входити йому в будинок Єршов не дозволяв: Жанбаєв міг бродити десь тут поблизу, розглядаючи, наскільки безпечно буде увійти в дім свого спільника.

Рівно опівночі Єршов увімкнув рацію і настроївся на хвилю, на якій він звичайно підтримував зв'язок з Жанбаєвим. Хоч було очевидно, що Жанбаєв сьогодні не зв'яжеться з ним по радіо, він все-таки пробув на прийомі біля п'ятнадцяти хвилин. А стрілка годинника все рухалася вперед, і до години ночі лишалося менше і менше часу.

Коли годинник показував без десяти хвилин першу годину, Єршов подумав був, що Жанбаєв або не наважився сьогодні зайти до Арбузова, або йому не вдалося добратися до Аксакальська. В цей час тихо, але досить рішуче хтось постукав у найближче до дверей вікно. Єршов підійшов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

— Хто там?

— Товариш Арбузов тут живе? — почув він голос, схожий на той, яким розмовляв з ним Жанбаєв у кущах по дорозі до Чорної річки.

— Тут, — відповів Єршов, інстинктивним рухом намацуючи пістолет у задній кишені штанів.

— Я від Жанбаєва, — говорив далі той же голос. — Мені доручено передати вам листа і привіт від нього.

— Заходьте, будь ласка, — промовив Єршов і квапливо відчинив двері.

На вулиці і в коридорі було так темно, що майор не міг роздивитись, хто стояв перед ним. А посланець від Жанбаєва (або, може, сам Жанбаєв) поспішно ввійшов у коридор і тихо спитав:

— Ви — Мухтаров?

— Так точно, — відповів Єршов, відчуваючи, як прискорено стало колотитися його серце.

— Погасіть світло в усьому домі і проведіть мене швидше до радіостанції.

Єршов увійшов в дім перший і погасив світло в усіх кімнатах. Потім він провів Жанбаєва (тепер майор уже не мав ніякого сумніву, що це був Жанбаєв) у кімнату, де стояла рація, і причинив за ним двері. Зачекавши трохи за дверима, він незабаром почув, як Жанбаєв включив рацію. Через якийсь час почувся глухий, квапливий стукіт ключа радіотелеграфу. Єршов поспішив до вхідних дверей, які він залишив відчиненими. Освітивши кишеньковим ліхтарем коридор, майор побачив Малиновкіна.

— Весь будинок надійно оточений, Андрію Миколайовичу, — надірваним шепотом доповів лейтенант.

— Поставте людей біля всіх вікон, — наказав Єршов. — Самі йдіть у двір і станьте біля середнього вікна. Два чоловіки нехай обережно ввійдуть зі мною в дім.

Коли Єршов повернувся до дверей, за якими був Жанбаєв, він знову почув виразний стукіт радіотелеграфного ключа. Через десять хвилин почулося, як Жанбаєв вимкнув рацію.

— Мухтаров, тихо покликав він Єршова.

Майор швидко увійшов до кімнати і став біля вимикача.

— Я зараз повинен піти, Мухтаров… — говорив далі Жанбаєв.

Але Єршов, не давши йому договорити, миттю повернув вимикач.

— Ні, нікуди ви не підете, пане Привид! — промовив він голосно.

В яскравому світлі електрики Єршов побачив перед собою чоловіка середніх років, одягненого в казахський національний костюм, і зразу ж впізнав у ньому Темірбека. Тепер, правда, він уже не сутулився так, як раніше, і вигляд його не був непоказним, але не могло бути ніякого сумніву, що він і Жанбаєв — та ж сама особа.

Жанбаєв, здавалось, на якусь мить розгубився, побачивши не тільки Мухтарова з пістолетом в руці, а ще й двох солдатів з автоматами, що стояли поруч з ним. Але в наступну мить якимсь невловно швидким рухом він скочив на підвіконня і, прикривши обличчя полою халата, висадив плечима віконну раму. З брязкотом посипались у двір осколки шибок, і одразу ж пролунав гучний голос Малиновкіна:

— Стій, мерзотнику! Тепер ти нікуди вже більше не втечеш!

…Того ж дня майор Єршов послав на ім'я генерала Сабліна останню шифровану радіограму:

«Знаменитий Привид з усіма своїми спільниками в наших руках. На попередньому допиті він зізнався, що справжнє його прізвище Семюель Крістоф. Габдулла Джандербеков запевняє, між іншим, що правильніше називати його Семеном Христофоровим, за прізвищем батька, білогвардійського офіцера, отамана козачої сотні, який по-звірячому приборкував у 1918 році казахські села і аули, що повстали проти Колчака».

ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА

Невдале викрадення

Машину за інженером Гуровим прислали в заміську лабораторію науково-дослідного інституту рівно о першій годині дня. Гуров уже приготувався і, як тільки машина підійшла до головного під'їзду, зразу ж вийшов з дверей лабораторії разом із співробітником Комітету державної безпеки Євсєєвим, який супроводжував його у тих випадках, коли він возив з собою секретні креслення свого винаходу. Винахід цей був тепер остаточно закінчений, і Гуров мав сьогодні о другій годині дня доповісти про це директорові свого інституту.

Шофер не раз уже возив інженера з лабораторії в інститут, і в Гурова не було ніяких підстав побоюватись, що він запізниться на призначений директором час. Хоча дорога від лабораторії до шосе, що йшло до Москви, була грейдерна, машина по ній їхала майже з такою ж швидкістю, як і по асфальту. Та й шосе було недалеко — два кілометри до лісу та кілометрів півтора лісом, а там пряма, широка магістраль до самої Москви.

Інженер Гуров відхилився на спинку сидіння, заплющив очі і розслабив м'язи тіла. Тільки тепер відчув він, як стомився за ці останні дні напруженої роботи. Ніколи ще, здається, не мріяв він так про відпустку. Чи дасть її нарешті директор, чи знову зажадає поправок і доробок креслень винаходу? Та ні, зараз він уже все передбачив, і директор ні до чого не причепиться.

Гуров опустив ще нижче бокове скло. В обличчя йому повіяло ароматом лугу і свіжістю тепер уже близького лісу. В зеленому масиві його, що здавався віддалеки суцільною стіною, розрізнялися вже і окремі дерева. Ще яких-небудь сто метрів, і машина в'їде в його прохолодну тінь. І раптом з лісу назустріч машині Гурова вискочив навантажений камінням тритонний самоскид з такою швидкістю, що шофер «Победы» не встиг навіть і оком змигнути, як обидві машини вже зіткнулися, і легкова, перекинувшись декілька разів, одлетіла вбік.

В ту ж мить з лісу вискочила висока, худорлява людина в сірому костюмі. Вона підбігла до «Победы», що лежала догори колесами, і заглянула всередину машини. Шофер і обидва пасажири були, мабуть, мертві або втратили свідомість. Переконавшись у цьому, людина рвонула на себе ручку дверок, але машина покоробилася при зіткненні із самоскидом, і дверки її не відчинялися. Тоді людина в сірому просунула руку в машину крізь розбите скло. Намацавши під тілом інженера Гурова портфель, вона поспішно витягла його з машини, відстебнула застібки, подивилася, що є в портфелі, і знову побігла в ліс, пригинаючись до землі, наче перебігала під вогнем противника.

Полковник Нікітін відчув, як рука його, що стискувала телефонну трубку, несподівано почала пітніти.

— Погано чую вас, Євсєєв, — швидко промовив він, намагаючись зберегти спокій. — Голосніше, будь ласка. Поранені? А Гуров? І досі непритомний? Так, так, зрозуміло. А портфель зник?.. Думаєте, що це зробив «Щасливчик»? Так, так, ясно. Негайно висилаємо машину з лікарем.

— Майора Кірєєва! — наказав полковник черговому, кладучи трубку на важелі телефонного апарата.

Майор Кірєєв прибув через кілька хвилин. Нікітін коротко розповів йому про замах на Гурова і викрадення портфеля з секретними кресленнями.

— Це зробив Іглицький, товаришу полковник, — переконано заявив Кірєєв.

— Цілком можливо, — погодився Нікітін. — Євсєєв теж так думає. Виходить, він втече тепер від нас? Він досяг своєї мети, і робити йому тут більше нічого.

— Не думаю, товаришу полковник, щоб він зник одразу, — зауважив Кірєєв, трохи примружившись. — Адже він знає, що ми тепер піднімемо на ноги всіх наших працівників, і постарається, мабуть, день-два переждати в затишному місці. Тим більше, що місце таке в нього є.

— А чи певний він сам, що є в нього таке місце? — спитав полковник.

— В усякому разі в нього нема поки що підстав сумніватись у цьому. Думаю, що він ним скористується.

— І цим затишним місцем ви вважаєте дачу Лопухова?

— Так точно.

— Ну, а якщо він все-таки ним не скористується?

— Вживемо й інших заходів. Дозвольте вислати капітана Кречетова з його оперативною групою на місце події?

— Не заперечую. Дайте також вказівки Акулову, Клюєву і Ямщикову.

Через півгодини майор Кірєєв знову прибув^до полковника Нікітіна. Вигляд у нього був збуджений.

— Справдилося наше припущення, товаришу полковник, — жваво промовив він. — Тільки що доповіли мені, що Іглицький появився на дачі Лопухова.

Нікітін рвучко схопив телефонну трубку, попросив номер телефону генерала Сомова і коротко доповів:

— «Щасливчик» у Лопухова.

Генерал, видно, йому щось наказав, бо Нікітін ту ж мить поклав трубку, сказавши:

— Слухаюсь, товаришу генерал.

_ Чи надійні там люди, товаришу Кірєєв? — спитав він майора.

— Там старший лейтенант Адамов із своєю групою, товаришу полковник. Дозвольте виїхати туди і мені особисто?

— Наказую виїхати вам особисто! — усміхнувшись, промовив полковник і простягнув Кірєєву руку.

Через півгодини машина майора Кірєєва уже під'їжджала до дачі Лопухова. Старший лейтенант Адамов доповів майору, що Іглицький ще перебуває на дачі.

Кірєєв, наказавши людям Адамова оточити дачу, сам із старшим лейтенантом вирушив до її веранди. На стук його ніхто не відізвався, потім раптом пролунав постріл. Куля, пробивши дошку дверей, просвистіла біля самого вуха майора.

— Здавайтеся, Іглицький! — крикнув Кірєєв. — Ви оточені. Опиратися безглуздо.

У відповідь пролунав ще один постріл, але майор і старший лейтенант притулилися тепер до стіни будинку по обидва боки дверей. За знаком Кірєєва вони одночасно вдарили в двері ногами, неміцні дошки їх заскрипіли…

І знову пролунав постріл. Але двері тепер уже тріщали під ударами ніг офіцерів. А коли двері впали на підлогу, зсередини пролунав хриплуватий голос Іглицького:

— Гаразд, здаюсь…

До ніг офіцерів полетів його напіврозрядженйй пістолет, а потім з'явився і сам Іглицький з портфелем Гурова в руках.

— Ось, будь ласка, — промовив він досить спокійно і, піднявши руки вгору, почав повільно повертатися перед контррозвідниками, щоб вони могли обшукати його.

Утікач

У одному з приміщень Радянської військової адміністрації в Берліні сидів блідий молодий чоловік у сірому пильовику з роздертою полою і одірваними ґудзиками. Чорний пом'ятий капелюх його лежав на столі. Русяве, вологе від поту волосся було скуйовджене. Під час кожного гучного звуку, що лунав у сусідньому приміщенні, відвідувач злякано здригався і різко повертався до дверей. Поступово, проте, він заспокоївся і роздивився.

Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго — рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.

Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.

— Ну як, заспокоїлися? — майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.

Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.

— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.

Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:

— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?

— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.

— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.

— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».

— Ну, а потім?

Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.

— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…

Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.

— Що це?.. — злякано вигукнув він. — Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…

— Заспокойтесь, це не «РІАС», — посміхнувся старший лейтенант. — Це передача демократичного сектора Берліна.

— Не може бути, щоб вони мене залишили… — все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. — Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець — утікач…

Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.

— Випийте і заспокойтесь, — вже суворо сказав він. — Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.

Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.

— Як тільки закінчилася війна, — говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, — нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».

Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.

— Так, погана це річ — відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським промисловцям, посадили на пароплав і переправили за океан. Ввіз нашого брата у Сполучені Штати був на той час дозволений спеціальним законопроектом конгресу. Було серед нас чимало простих, чесних людей, — дешевої робочої сили, але ще більше, мабуть, військових злочинців, зрадників усіх мастей, есесівців—гестапівців і агентів фашистських розвідок…

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, — перебив його старший лейтенант.

— Вибачте, — зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. — Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».

Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.

Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:

— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».

З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.

Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:

«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».

— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.

Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.

Старший лейтенант зняв трубку.

— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.

— Так точно.

— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.

— Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? — звернувся старший лейтенант до Голубєва.

— Як же не пам'ятати! — жваво вигукнув Голубєв. — Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами — три дерева: дві тополі і один ясен.

— Не повторюйте його відповіді, — пролунав у трубці голос начальника. — Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.

Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:

— Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.

Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:

— Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, — сказав він, — мені не довіряють». — «Як не довіряють? — здивувався я. — Звідки тобі це відомо?» — «Сам подумай, — відповів Василь. — Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». — «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» — злякався я. — «Поза всяким сумнівом», — «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…

— І це все? — здивовано запитав старший лейтенант.

— Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант — уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.

Старший лейтенант швидко записував, зрідка допитливо поглядаючи на Голубєва, а коли Степан зупинився, щоб трохи перевести дух, квапливо запитав його:

— Коли ж саме повинні скинути диверсанта над територією Закарпатської області?

— Цього я не знаю, — зітхнув Голубєв. — Випадково тільки удалось взнати Василеві, що в Лужкові є місцевий житель Пенчо Вереш, який повинен подати сигнал літакові і організувати «прийомку» диверсанта… От і все, що мені відомо, — з полегшенням закінчив Голубєв і жадібно допив воду, яка залишилася у склянці.

— Ще одне запитання, — промовив старший лейтенант. — Вам знайоме прізвища диверсанта?

— Зенон Турениця.

— У вас є ще які-небудь важливі повідомлення? — запитав старший лейтенант.

— Це, мабуть, найважливіше, — відповів Голубєв. — І потім це цілком точно, а решта, на жаль, не дуже певно…

— Ну, тоді продовжимо нашу розмову трохи, пізніше, — закінчив старший лейтенант і поспішив, повідомити свого начальника про тільки що одержані відомості.

Сумніви майора Кірєєва

Майор Кірєєв, похмуро вдивляючись у відображення свого намиленого густою піною обличчя, перебирав у пам'яті події останніх днів.

Зовні неначе все було гаразд. Остання операція вдалася блискуче: іноземний агент Іглицький (він же Джонсон) не тільки здався майору Кірєєву, але ще й повернув йому креслення, які викрав у інженера Гурова.

Кірєєв однак все ще не хотів вірити в цю надто вже легку, як здавалося йому, перемогу. Звичайно, становище у Джонсона було майже безвихідне. Контррозвідники оточили його, як дикого звіра. Він майже не відстрілювався. Вистрілив тільки двічі, та й то для того лише, щоб стримати автоматників, виграти час.

Навіщо однак потрібний був йому цей час? Зв'язатися по радіо із своїм резидентом? Можливо. Адже у нього знайшли рацію (він і її здав під час капітуляції).

Але що ж він міг повідомити по радіо своєму резидентові? Про безвихідність свого становища і намір здатися радянській контррозвідці? Навряд…

А тимчасом Джонсон зовсім не схожий був на переможеного, коли він з піднятими руками вийшов з дачі.

Кірєєв провів бритвою по намиленій щоці і зморщився — лезо бритви якось деренчало, це свідчило, що воно «не бере». Кірєєв дужче закріпив лезо і провів ним по другій щоці.

Неполадка з бритвою відвернула на декілька секунд увагу майора, але незабаром він знову почав думати про те ж саме. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що Джонсон обдурив його. Джонсон не один рік займався агентурною роботою і мало не у всіх європейських державах. Такі хижаки не здаються так просто…

Але що ж робити із своїми сумнівами? Піти до полковника Нікітіна і розказати все? З ним можна, звичайно, поговорити відверто — він людина чуйна, зрозуміє, мабуть, причину сумнівів, але вимагатиме і більш переконливих фактів. А де їх візьмеш?

Майор Кірєєв був людиною діяльною. Він не міг довго роздумувати. Закінчивши голитися і критично оглянувши у дзеркало своє схудле за останні дні обличчя, він старанно протер його одеколоном, одягнув кітель і пішов на роботу, вирішивши сьогодні ж ще раз побувати на дачі Джонсона.

… Полковника Нікітіна теж цілий день турбували тривожні думки про «справу Джонсона». «Цікаво, що думає про всю цю історію майор Кірєєв?» — багато разів питав він себе.

Полковник знав Кірєєва вже досить давно. Якось їм довелося разом виконувати серйозне завдання генерала. Робота була напружена, нервова. Полковник Нікітін в таких випадках був неговіркий, дратівливий. Він вимагав від своїх підлеглих, щоб його розуміли з півслова, з непомітного жеста, з міміки, з виразу очей. Кірєєв у такій обстановці був майже ідеальним помічником. Але головне його достоїнство полягало в тому, що він умів передбачити черговий хід ворога. Це не було однак лише витонченою інтуїцією, надчуттєвістю, якою так люблять похвастатися деякі розвідники. Кірєєв більше покладався на розум, на точні закони логіки. До того ж, як справжній контррозвідник, він мав не тільки тверезий розум, а й фантазію, яка давала змогу уявити найнеймовірніший маневр противника.

Роздуми полковника Нікітіна перервав черговий офіцер, який доповів, що майор Кірєєв просить прийняти його в терміновій справі.

— Про вовка помовка, а вовк тут, — усміхаючись, сказав Нікітін і простягнув руку Кірєєву, коли той зайшов до кабінету. — Я щойно думав про вас і хотів уже посилати за вами.

Пильно подивившись на майора, він додав:

— Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що ви зайшли до мене в зв'язку з справою Джонсона?

— Так точно, товаришу полковник, в зв'язку з цим.

— Ви мені нічого поки що не кажіть. Давайте спочатку я сам висловлю вам свої міркування. Порушу, так би мовити, узаконений порядок спершу вислуховувати підлеглих, а вже потім висловлювати істину, — зауважив Нікітін з посмішкою. — Ну, а тепер поговоримо серйозно. У вас є, мабуть, якісь нові факти, невідомі мені?

— Так точно.

— Мені хочеться перевірити себе і розгадати дещо без цих додаткових фактів. Турбує мене в цій справі легкість удачі. А коли маєш справу з таким противником, як Джонсон, легка удача не може не здаватися підозрілою… Чи все ви знаєте, Антоне Івановичу, про цього Джонсона?

Кірєєв попросив дозволу закурити. Глибоко затягнувшись і повільно випускаючи дим через ніс, промовив неквапливо:

— Насамперед, він дуже досвідчений агент міжнародної категорії…

— А те, що він, Джонсон, — племінник Джорджа Стефенса, одного з крупних промисловців Сполучених Штатів, — примружившись, запитав Нікітін, — і що він має диплом вихованця Колумбійського університету — це вам відомо?

— Мені особисто це не було відомо, але я весь час відчував, що це ворог материй.

— Отже, він не міг здатися так просто, навіть потрапивши в пастку, — зробив висновок Нікітін і, піднявшись з-за стола, повільно почав ходити по кімнаті. — Подивимося тепер, що він міг зробити з обстановці, яка склалася. І Джонсон і його начальство добре знали ціну кресленням Гурова. Знали вони і про те, що Гуров і його співробітники майже півроку над ними працювали. Обставину цю я підкреслюю тому, що на випадок зникнення креслень чи знищення їх довелося б багато потрудитися, перш ніж відновити все у первісному вигляді. Отже, такий противник, як Джонсон, міг би і знищити їх. Адже для цього досить було тільки чиркнути сірником. Чому ж він цього не зробив?

Полковник знову сів за стіл і мовчав так довго, що Кірєєву здалося, ніби він чекає від нього відповіді.

— Джонсону, очевидно, треба було повернути нам ці креслення, щоб приспати нашу пильність! — переконано сказав Нікітін. — Створити враження цілковитої капітуляції, тоді як насправді він знайшов, видно, якийсь інший шлях викрадення креслень… Але який? — знову запитав Нікітін. — Рація, звичайно, відпадає.

— Рація відпадає тільки частково, товаришу полковник, — обережно зауважив Кірєєв. — Тільки лише в розумінні неможливості передачі креслень з її допомогою. Але рація тут відіграє все-таки якусь роль. Адже Джонсон користувався нею незадовго до того, як здався нам. Лампи його рації не встигли ще охолонути, коли я їх помацав.

— Який же висновок робите ви з цього?

— Джонсон, мабуть, зв'язувався з резидентом для того, щоб повідомити його про новий план викрадення креслень Гурова.

— Що ж, з цією догадкою можна погодитись, — подумавши трохи, сказав Нікітін. — Але який же все-таки цей новий план?

Майор Кірєєв мовчки вийняв з кишені фотографію і поклав на стіл перед Нікітіним. її взяв полковник і з цікавістю почав роздивлятися.

— Якщо не помиляюсь, — зауважив він, — це зовнішній вигляд дачі Джонсона?

— Так точно, товаришу полковник. Зверніть увагу на вікна. Бачите, як вони прикриті диким виноградом? У кімнатах дачі завжди була напівтемрява. Спочатку ми якось не врахували цієї обставини, але, відвідавши сьогодні ще раз дачу, я зрозумів, чому над одним з вікон її виноградні лози грубо обірвані. З тієї ж самої причини, звичайно, зірвана і гардина, яка прикривала вікно зсередини…

— Ви, значить, гадаєте, — квапливо промовив Нікітін, зупиняючи Кірєєва, — що Джонсону потрібно було для чогось яскраве світло? Але як же ви зразу не звернули уваги на обірвані лози винограду і зірвану гардину?

— А ми, товаришу полковник, зразу ж звернули увагу, але вирішили, що Джонсон збирався тікати через це вікно.

— А тепер?.. — нетерпляче спитав Нікітін.

— А тепер напрошується інший висновок — Джонсону потрібне було яскраве світло…

Нікітін неголосно, але рішуче плеснув долонею по столу:

— Так, це вірно! Йому потрібно було світло, щоб сфотографувати креслення!

— Я теж так гадаю, товаришу полковник… — зауважив Кірєєв і мимоволі подумав про те, як легко працювати з людиною, яка розуміє тебе з півслова. — Очевидно, Джонсон застосував для цього апарат для мікрофотозйомки, — додав він.

Але Нікітін уже не слухав майора. Думки його були зайняті новою догадкою. Він вийшов з-за столу і поквапно ходив по кабінету, зрідка, за давньою своєю звичкою, поляскуючи пальцями.

— Значить, креслення Гурова тепер на мікроплівці… — замислено промовив він, ні до кого не звертаючись, — Куди ж однак міг він цю мікроплівку заховати?.. — І, зупинившись перед Кірєєвим, запитав: — Ви обшукали його?

— Звичайно, товаришу полковник. І його обшукали і на дачі нічого не залишили без уваги. А сьогодні я знову все обстежив там якнайпильніше.

— Що ж він проковтнув її, чи що? Що ви думаєте відносно цього, майоре?

— Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.

— Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?

— Догадався, товаришу полковник…

Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.

Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.

В районі висадки десанту

Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.

Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» — думав майор.

Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.

Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.

На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.

Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся — крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.

Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.

— Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? — весело спитав лейтенант. — Адже можуть і грабіжники ввірватися.

— А в мене нічого грабувати, — спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.

Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.

— Я до вас, папашо, ось у якій справі, — з удаваною ніяковістю промовив він. — Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?

— А чому ж не можна?

З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.

Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.

Світло до другої кімнати падало так, що можна було роздивитися ліжко — мабуть, там була спальня Вереша.

Ледве Шагін встиг поглянути на всі боки, як Пенча вже зайшов до кімнати з відром води у жилавій руці, яку було видно з-під засуканого до ліктя рукава.

— Ось, візьміть, — промовив він, ставлячи відро на підлогу.

— Навіщо ж ви самі несли, папаша! — з жалем похитав головою Шагін. — Сказали б, де взяти, я б миттю… — Недобре вийшло, слово честі!

Вереш недбало махнув рукою:

— Та що там!

Лейтенант швидко схопив відро і вибіг з дому. Кінь його, який справді томився спрагою, опустив морду у відро і, форкаючи, почав жадібно пити. Напоївши коня, Шагін ще раз подякував Верешу і, скочивши у візок, торкнув віжки.

Через декілька хвилин лейтенант вже доповідав майору Кірєєву:

— Цей Пенчо — справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.

Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.

— А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? — посміхнувся Кірєєв. — Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.

— Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, — чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.

— А це ще побачимо, — знизав плечима Кірєєв. — Хто у нас сьогодні в дозорі?

— Єфрейтор Марченко, — товаришу майор.

— Ну гаразд, ідіть відпочивати.

Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…

І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.

— Біля телефону майор Кірєєв.

— Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. — (Пчелов був командиром авіаційної частини). — Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?

— Зрозумів.

— Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому — значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.

«Як же це виходить, — подумав Кірєєв. — Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»

Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.

— Шагін! — крикнув він. — Вставайте швидше!

Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд — і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.

А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.

З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.

— Наших теж піднімайте по тривозі! — закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. — 1 швидко за мною до будинку Вереша!

Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.

— Ну, як тут у вас? — ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.

— Все в порядку, товаришу майорі — бадьоро відповів єфрейтор.

— Хіба Вереш не виходив?.. — здивувався Кірєєв.

— Ні! Спить, як бабак!

«Що ж робити, хай йому чорт! — Лоб майора зразу став мокрий. — Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»

Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.

— Шагін, — наказав Кірєєв, — стукайте до Вереша!

— А коли це не той?

— Стукайте, вам кажуть! — майже крикнув майор.

Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.

— Ламайте двері! — наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.

Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.

— Проґавили, значить, Марченко? — роздратовано промовив Кірєєв. — Джека швидко!

— Єсть, Джека! — відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.

— Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! — наказав майор.

Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.

Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.

— Чорт би його взяв, гада! — почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. — Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…

— Припинити розмови! — незадоволено промовив Кірєєв.

— Джек взяв слід, товаришу майор, — доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.

Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.

Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.

— Шумить наче, — задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.

Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.

А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.

— Вперед! — неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.

Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.

За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, — в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.

Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.

Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека — нахилився і намацав руками кепку.

Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.

— Ану, хто-небудь до мене! — покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.

— Трусніть, хлопці, це деревце! — наказав їм майор.

Вони міцно схопилися за досить тонкий стовбур дерева і почали його розгойдувати. До них приєдналися ще декілька чоловік, і скоро вгорі хтось злякано скрикнув.

— От і добре! — радісно промовив Кірєєв. — Подав нарешті свій голос Пенчо Вереш. Прошу вниз, Вереш, з то так і впасти недовго.

Солдати стиха засміялися, а з дерева пролунав хрипкий від страху голос:

— Добре, злізу, тільки заберіть геть вашого собаку. Через декілька секунд, важко дихаючи і сердито шморгаючи носом, з дерева повільно зліз Вереш.

— Кому це ви ліхтариком сигнали подавали, шановний? — спокійним, майже веселим тоном запитав Кірєєв: тепер, коли зрадник був у нього з руках, до нього повернувся добрий настрій.

— Який ліхтар? — слізливим голосом промовив Вереш. — Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?

— Досить тобі придурюватися, Вереш! — починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. — Кажи, де парашутиста повинен зустріти?

Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.

— Не зволікай, Вереш! — грізно продовжував Кірєєв. — На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, — тобі ж гірше буде.

Вереш все ще вагався.

— Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?

— Гаразд, пішли, — похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.

Догадка полковника Нікітіна

Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:

— Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:

— Чому так вирішили?

— Поки що лише невиразні догадки, — непевно відповів Кірєєв. — Безперечно тільки одне — не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.

— «Надія», значить, тепер тільки на Голубєва? — спитав полковник, замислено розмальовуючи коробку з-під папірос вигадливими фігурами. — Мабуть, недаремно нам його в Москву доставили. Я тут під час вашої відсутності наводив про нього деякі довідки. Все, що стосується його біографії до 1943 року, підтвердилося цілком. От тільки зустріч його з батьками не вдалося організувати — загинули старі в роки війни. Ну, а в вас яке про нього враження?

— Важко поки що сказати що-небудь певне, — відповів Кірєєв. — Думаю однак, що він справді зможе стати в пригоді. Сьогодні, до речі, в мене повинна відбутися з ним ще одна зустріч — постараюсь придивитися до нього уважніше.

— А де він у вас зараз?

— Влаштували його тимчасово в окремій кімнатці гуртожитку вільнонайманих робітників нашого управління. У нього повинно скластися враження, що він має у нас цілковиту свободу, але ми будемо наглядати за ним на всякий випадок.

… Голубєв був явно стривожений, коли до нього зайшов Кірєєв, і це помітив майор. А втім, причини для хвилювання могли бути найрізноманітніші.

— Ну як? — нетерпляче вигукнув Голубєв, побачивши Кірєєва і мимоволі простягаючи до нього руки. — Приземлився він? Зловили ви його?

— Приземлився, — весело промовив Кірєєв, — і ми його зловили. Точнісінько все так було, як ви нам повідомили.

— Правда? — Голубєв весь якось засяяв і поривчасто схопив Кірєєва за руку. — Значить, тепер ви мені трохи вірите? Можна мені вас товаришем називати?

— Спробуйте, — усміхнувся Кірєєв.

— Спасибі, велике спасибі, товаришу майор! — знову радісно вигукнув Голубєв і ще раз потряс руку Кірєєву. — Я не знаю, що б я тільки міг зробити, щоб виправдати вашу довіру!

— Ви її вже виправдовуєте потроху, — серйозно сказав Кірєєв і простягнув Голубєву «коробку з папіросами.

— Спасибі, я не курю, — подякував Голубєв, але папіросу взяв, невміло прикурив її у Кірєєва і зразу ж поперхнувся.

«Курити він справді не вміє», — подумав сам собі Кірєєв.

— А що, коли б я запропонував вам свою допомогу?.. — трохи збліднувши і заїкаючись, промовив Голубєв. Очі його при цьому дивно округлилися.

— Тобто яку допомогу? — здивувався Кірєєв.

— У вашій справі… У справі боротьби з «шпигунами. Адже я знаю техніку шифрування їхніх таємних повідомлень, таємниці радіопередач, фотографування. Ви самі знаєте, звичайно, багато, це я розумію, але ж мене вони спеціально вчили, тренували…

Голубєв запитливо подивився Кірєєву в очі, але в них можна «було прочитати лише глибокий роздум.

— Якщо ви тільки довірите мені, я доведу вам свою відданість… — продовжував Голубєв вже іншим тоном, в якому відчувалися нотки безнадійності: видно було, що він не дуже розраховував на успіх своєї пропозиції.

— Коли ви були ще в Берліні, — замислено, неначе щось пригадуючи, сказав Кірєєв, — то повідомили офіцерові нашої військової адміністрації, що вам випадково вдалося підслухати розмову якихось геленівських агентів…

— Ну аякже! Звичайно, я добре пам'ятаю все, що говорив тоді старшому лейтенантові і підполковнику, які мене допитували. А підслухати розмову геленівських агентів мені вдалося цілком випадково. Я сидів у прийомній нашого шефа, і коли до нього в кабінет заходила секретарка, до мене долинуло тільки декілька слів: «Зустрінемося в кафе «Світлячок» на Ленінградському шосе опівночі…» От і все. Потім я бачив, як вийшли від шефа ці агенти. Я не знаю їхніх прізвищ, але мені доводилося бачити їх і до цього. Думаю, що крупні птахи.

— А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? — запитально звіз брови Кірєєв.

— А про що тут повідомляти? — здивувався Голубєв. — Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.

«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.

— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.

— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.

— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.

… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;

— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.

— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.

— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.

— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.

— Це вже само собою, товаришу полковник.

— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?

— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.

— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?

— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?

— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?

Дорожня пригода

Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.

День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.

— А чи не здається вам, що ми придумали за Джонсона такий хід, якого він зовсім не робив? — замислено спитав Нікітін.

— Ні, не здається, — не дуже охоче відповів Кірєєв.

Нікітін замовк і почав уважно роздивлятися на веселий березовий лісок, в який вони звернули з шосейної дороги.

— Після того як ви мені розповіли історію з картами карних злочинців, я ще більше укріпився в своїй думці, — через хвилину заговорив майор.

Він вирулив машину по важкій ділянці дороги, пошкодженої дощами, які недавно пройшли, і говорив далі:

— Джонсон, звичайно, поклав плівку кудись в таке місце, що взяти її не так легко. А те, що поки що ніхто з іноземних агентів не виявляв інтересу до дачі Джонсона, де може бути ця плівка, ще ні про що не говорить. Адже можуть зайнятися нею і геленівські агенти, про яких нас повідомив Голубєв. А може, вони вже і займаються цим…

Нікітін не встиг відповісти, бо машина зробила раптом різкий поворот і мало не наскочила на дерево. Полковник боляче вдарився головою і побачив, що Кірєєв миттю вискочив з машини, вихопивши з кобури пістолет. Оглянувши найближчі кущі, майор повернувся на дорогу і підняв дошку, яка лежала поперек неї.

— От, полюбуйтесь, — звернувся він до Нікітіна. — Бачите, які цвяшки у цій дошці? І думаю, що не випадково. Такі проколи можна було б дістати, що застряли б ми тут надовго!

— Але кому це потрібно було? — спитав Нікітін, уважно розглядаючи дошку, обтикану цвяхами.

Дошка була стара, трухлява, а цвяхи нові. Забиті вони були так густо, що не виникало навіть сумнівів, з якою метою це зроблено.

— Значить, комусь потрібно, — відповів Кірєєв. — Якийсь тип кинувся із-за дерева в кущі, як тільки я з машини вискочив. Скидається на те, що він у засаді був. Коли б ми напоролися на цю дошку і почали ремонтувати машину, міг би і обстріляти нас. Треба буде негайно вислати сюди автоматників, нехай прочешуть цей район гарненько.

— Дуже дивно все це, — похитав головою Нікітін. — А вчора, як мені доповіли, хтось намагався украсти одну з наших машин. Може, є якийсь зв'язок між вчорашньою подією з сьогоднішньою?

… На дачі Джонсона все було гаразд. Молодший лейтенант, який очолював приховану охорону дачі, доповів Нікітіну, що за час його чергування не було помічено нічого підозрілого. Огляд дачі теж не дав ніяких наслідків.

До Москва контррозвідники поверталися мовчки. Несподівана подія надала нового напряму їхнім думкам..

Коли машина вже під'їжджала до Москви, Нікітін перший порушив мовчання.:

— Якщо ця дошка з цвяхами призначалася для нас, то комусь, значить, добре відомі номери наших машин. Чи не поцікавитися в зв'язку з цим нашим гаражем, Антоне Івановичу?

Майор Кірєєв натрапив на вірний слід

Того ж дня Кірєєв відвідав гараж, який обслуговував управління полковника Нікітіна. З розмови з начальником гаража вдалося взнати, що якийсь підозрілий суб'єкт проходжувався декілька днів підряд мимо воріт гаража саме в той час, коли з нього виходили машини.

— Чому ж ви не затримали його? — здивувався Кірєєв.

— Пробували затримати, але він спритно втік від нас і з того часу кудись зник.

— Коли це трапилося?

— Днів зо три тому. Я тоді ж і доповів про це майору Земцову, а він з мене посміявся. «Теж мені пінкертони, — каже. — Ви вже краще своєю справою займайтесь, а то вам кожний, хто проходить мимо гаража, почне іноземним шпигуном ввижатися». А я думаю, даремно він так про нас говорить…

Коли Кірєєв доповів полковнику про цю розмову з начальником гаража, Нікітін зауважив:

— Виходить, що догадка наша вірна, Антоне Івановичу: видно, справді є людина, яка цікавиться номерами наших машин. Спробуйте особисто поговорити з нашими шоферами. Може, і вони повідомлять які-небудь факти.

Кірєєв пробув у гаражі до пізнього вечора, але нічого цікавого взнати не вдалося. Зате наступного дня, як тільки майор прийшов на роботу, до нього зайшов шофер Куницин.

— От яка річ, товаришу майор, — зніяковіло промовив він. — Обшнвку заднього сидіння мені хтось бритвою порізав…

— Коли це сталося, Васю? — зразу ж насторожився Кірєєв..

— Важко сказати коли. Я не зразу помітив. Може, вчора, а може, і декілька днів тому.

— Як же те могло трапитися? Ти що, залишав де-небудь машину без нагляду?

— Що ви, товаришу майор! Я коли й виходжу з неї на хвилину, то завжди всі дверцята замикаю. От в тому і заковика, що незрозуміло, хто це міг зробити…

— А хто їздив на твоїй машині в останні три дні?

— Це я вам миттю перелічу…

— Ні, ні, це вже сідай краще та запиши, щоб не забути кого-небудь.

… Через півгодини Кірєєв був у полковника Нікітіна і квапливо доповідав:

— Ниточка розплутується, товаришу полковник! Скоро ми, мабуть, розгадаємо і всю загадку Джонсона.

— Спокійненько, спокійненько, дорогий мій! — усміхнувся. Нікітін, кивнувши Кірєєву на крісло. — Давайте все по черзі, і тільки факти, а вже там. побачимо, що з них вийде.

— Добре, от вам факти: спроба украсти одну з наших, машин — раз. Подія з нашою машиною — два. Підозрілий тип, який записував номери, наших машин, — три. А от вам і четвертий факт — у машині Куницина хтось порізав обшивку заднього сидіння і, мабуть, шукав щось під цією обшивкою..

— Все?

— Все.

— А тепер давайте і висновки.

— А висновки напрошуються самі гобою. — Кірєєв простягнув, руку за папіросою, яку запропонував Нікітін. — Джонсон сховав: свій мікрофотоапаратик у сидінні машини, на якій ми везла його з дачі Лопухова.

— І ця машина?..

— Машина номер 22-45!. — майже вигукнув Кірєєв. — Вона зараз, у Подольську… На ній майор Земцов у командировку поїхав…

— Почекайте святкувати перемогу, — пересторожливо підняв руку полковник. — У мене буде ще багато запитань… Те, що Джонсону вдалося сховати від вас мікрофотоапарат, коли він сідав у машину, я ще припускаю. Апаратики ці зовсім малесенькі. Ними можна робити зйомки навіть через отвір піджачного ґудзика. А ви, мабуть, не дуже старанно обшукували Джонсона перед тим, як посадити його в машину.

— Ну звичайно, ми шукали тоді тільки зброю і документи, а одяг і все інше досліджували вже потім.

— Це зрозуміло. Але чим же він у машині прорізав обшивку сидіння?

— А пам'ятаєте, ми зняли з його руки перстень? — торжествуюче запитав Кірєєв. — У ньому виявився камінець з гострою гранню. Джонсон, мабуть, ним як ножем користувався. А для того щоб просунути мікрофотоапарат під обшивку сидіння, потрібний зовсім незначний надріз. Перстень взагалі виявився універсальним: у ньому ціаністий калій вдалося знайти.

У словах Кірєєва була логіка, і Нікітін не міг з ним не погодитися. Але, як і раніше, залишалось незрозумілим: чому іноземні агенти не знають, в якій саме машині схований фотоапарат?

— Є і цьому пояснення, — відповів Кірєєв. — Джонсон, звичайно, мав можливість тільки по радіо повідомити своєму резидентові, куди він має намір сховати фотоапарат. Повідомлення таке потрібно було ще і зашифрувати, а робилося це, самі розумієте, при яких обставинах: ми ломимося у двері дачі, і всі вікна її — під вогнем наших автоматників. Джонсон, звичайно, поспішав, нервував. Міг в таких умовах і неточно зашифрувати номер нашої машини. Міг і резидент через атмосферні перешкоди прийняти лише частину цифр цього номера. Наприклад, тільки дві перші цифри.

— Стривайте, а сам же Джонсон як міг заздалегідь знати номер нашої машини? — запитав Нікітін.

— Ну, це просто. З вікна дачі він прекрасно бачив, на чому ми приїхали. Машина у нас була тільки одна, а автоматники прибули на мотоциклах. Джонсону, значить, ясно було, що ми візьмемо його в нашу машину. І номер її без особливого зусилля він міг прочитати. По радіо однак вдалося, видно, точно прийняти тільки перші дві цифри; вони і цікавляться тепер усіма нашими машинами, номери яких починаються з цих двох цифр. Факти це підтверджують: вкрасти хотіли машину з номером 22-51, ми з вами ледве не наскочили на дошку, коли їхали на «Победе» номер 22-47. Обшивку сидіння порізали у автомобілі Куницина 22-43. А номер «Победы», на якій ми Джонсона привезли з його дачі до Москви, — 22-45.

Полковник замислено пройшовся по кабінету.

— Скидається на те, що все це справді так, — сказав він тихо.

— Звичайно, так! — гаряче вигукнув Кірєєв. — Дозвольте викликати машину Земцова з Подольська. І я вам не тільки дістану з неї мікрофотоапарат Джонсона, але й піймаю за її допомогою того, кого прислали до нас за цим фотоапаратом.

— Дозволяю, — охоче погодився полковник Нікітін…. Було вже зовсім темно, коли машина Земцова прибула в Москву.

Майор, побачивши її з вікна, майже вибіг з кабінету полковника, а Нікітін, сівши за письмовий стіл, спробував зайнятися іншими справами. Зосередитись, проте, не вдалося. Нікітін механічно перебігав очима рядки тексту різних документів, майже не схоплюючи їх змісту, і раз у раз скоса поглядав на настільний годинник. Хвилинна стрілка, хоч і дуже повільно, переповзала все-таки від однієї цифри до іншої, а Кірєєв все ще не повертався.

Коли минуло чверть години, Нікітін рішуче встав із-за стола, збираючись піти у двір подивитися, чому там так довго возиться майор Кірєєв, але в цей час у коридорі пролунали поспішні кроки.

«Нарешті!» — з полегшенням подумав Нікітін і знову сів за стіл.

Двері кабінету відчинилися, і полковнику досить було тільки поглянути на щасливе обличчя Кірєєва, щоб зрозуміти, що розшуки тайника Джонсона закінчилися успішно.

— Ну, поздоровляю, Антоне Івановичу, від усього серця поздоровляю! — широко усміхнувся Нікітін.

Міцно потиснувши простягнуту руку, Кірєєв подав полковнику маленький, пофарбований темно-коричневою фарбою мікрофотоапаратик.

Полковник уважно покрутив його перед очима і, витягнувши з нього малесеньку круглу касетку з плівкою, сказав:

— Цю річ ми надішлемо до фотолабораторії. А ви, Антоне Івановичу, забирайте фотоапаратик і їдьте до «Світлячка».

Полковник знав уже задум Кірєєва і майже не сумнівався в успішному його завершенні.

О десятій хвилині на першу

О пів на дванадцяту ночі машина майора Земцова швидко мчала по Ленінградському шосе, прямуючи до Аеропорту. За рулем її сидів Кірєєв, на задньому сидінні — Голубєв. У дзеркальце над вітровим вікном машини майор бачив його заспане, здивоване обличчя, освітлене мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Здавалося, він ще й досі не опам'ятався після того, як Кірєєв несподівано розбудив його, заявивши, що треба негайно виїхати в кафе «Світлячок», де Голубєв зможе зробити цінну послугу радянській контррозвідці.

Відчувалося, що майор Кірєєв дуже поспішає. Він гнав машину майже на граничній швидкості. За правим вікном промайнули вогні готелю «Радянський», стадіон і метро «Динамо». Машина наближалася до Аеропорту. Ось і метро, а трохи далі — кафе «Світлячок».

Кірєєв загальмував машину і обернувся до Голубєва:

— Зачекайте мене тут. Я повернусь хвилин через п'ять.

Майор швидко вискочив на тротуар і зник за дверима кафе, з відчинених вікон якого чути було веселу музику. Коли Кірєєв повернувся до машини, Голубєва у ній не було.

… Дзвінок, якого Кірєєв чекав весь наступний день, пролунав лише ввечері.

— Київський вокзал, поїзд сімнадцятий, вагон шість, — лаконічно доповідав майору його помічник. — Купе четверте. Три місця у ньому наші.

— Коли відходить? — запитав Кірєєв.

— О десятій хвилині на першу.

… В купе м'якого вагона сиділи три пасажири. Двоє біля вікна безтурботно розмовляли, ділилися враженнями про столицю, третій читав газету. В тих, що розмовляли, з вимови легко було впізнати українців. Обидва вони були молоді, засмаглі, веселі. Пасажир, який заглибився в читання газети, на вигляд був старший. Здавалося, він так захопився якоюсь статтею, що і не помічав нічого, що відбувалося в купе.

Заговорило радіо поїзда. Диктор сповістив про відхід поїзда через п'ять хвилин і попросив проводжаючих вийти з вагонів. Пасажир, який читав газету, поглянув на ручний годинник.

Пролунав свисток паровоза. Протяжно заспівали гальма тяги під вагоном.

— Що ж це ми, неначе неповним комплектом поїдемо, — промовив один з молодих людей біля вікна. — Четвертого все ще немає.

Але в цей час обережно прочинилися двері і в купе просунувся спочатку чемодан, а потім худорлявий, блідий чоловік у плащі, окулярах і солом'яному капелюсі.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — весело промовив той самий з молодих людей, усміхаючись. — Тільки що про вас згадували.

Чоловік у плащі допитливо подивився на молодих людей і перевів погляд на третього пасажира. Цей все ще не відривався від газети, яка заважала тому, що зайшов, роздивитися його обличчя.

— Мало не спізнився! — із зітханням сідаючи на вільне місце, проти пасажира, який читав газету, промовив четвертий пасажир. — У Москві майже завжди так: закрутишся, а потім летиш на поїзд, висолопивши язика, і ледве-ледве встигаєш сісти.

— Добре однак, що встигли, — серйозно промовив пасажир, який читав газету. — А то ми вже думали, що даремно вас тут чекаємо, пане Голубєв.

Чоловік у плащі поривчасто схопився з місця, але молоді люди, які сиділи біля вікна, зразу ж кинулися до нього і міцно схопили його за руки.

— Обшукайте його! — наказав майор Кірєєв.

Це він, закриваючись газетою, чекав тут Голубєва;

— Невже ви не догадалися, Голубєв, — говорив далі майор, — що, залишивши вас самого в машині, ми спеціально влаштували вам пастку? А я вважав вас розумнішим.

— У мене не було іншого виходу, — похмуро промовив Голубєв і додав із злою усмішкою: — Але тільки і ви даремно думаєте, що я захопив із собою фотоапарат Джонсона. Він тепер у надійних руках.

— Цілком можливо, — спокійно погодився Кірєєв. — Однак плівка у ньому не та, за якою ви полювали. Та, між іншим, і той, кому ви сунули фотоапарат на вокзалі, теж у наших руках. Адже ми вас ні на секунду не випускали з уваги, як тільки ви з машини моєї втекли.

Переглянувши відібрані у Голубєва документи, майор Кірєєв зауважив:

— А паспорт і гроші вам, видно, дали в обмін на фотоапарат? Виходить, що з автомата ви дзвонили резидентові: доповідали про виконання завдання. Так, хитро була задумана ваша операція, але і ми, здається, не осоромилися.

… Полковник Нікітін довго не відпускав руку майора Кірєєва.

— Не майстер я проголошувати урочисті промови, — усміхаючись, говорив він. — Скажу просто — молодець!.. А тепер скажіть мені: ви тоді запідозрили Голубєва, коли дізналися від Куницина, що він їздив на його машині до «Світлячка», чи раніше?

— Трохи раніше, товаришу полковник, — відповів Кірєєв, сідаючи в запропоноване Нікітіним крісло. — Першу підозру вселив мені парашутист. Здалося мені тоді, що його спеціально могли принести нам в жертву, щоб правдоподібніше мало вигляд повідомлення Голубєва. А потім, коли я почав догадуватися, що тайник Джонсона може бути в нашій машині, відразу ж подумав: «А чи не Голубєв підісланий до нас за плівкою Джонсона? Чи не спеціально він вигадав зустріч геленівських агентів в майже заміському кафе, щоб мати змогу їздити туди на наших машинах?» Ну, а потім, коли я прочитав прізвище Голубєва у списку Куницина, який він склав за моїм дорученням, мені цілком стало все ясно. Поклавши фотоапарат Джонсона на те саме місце, я майже не сумнівався, що Голубєв «клюне» на цю принаду.

— Так, — із задоволенням сказав Нікітін і ще раз потис руку Кірєєву, — щодо вас я не помилився! Знав, що не на один тільки щасливий випадок будете покладатися…

ЗМІСТ

В погоні за привидом

Загадка креслень інженера Гурова

Оглавление

Микола Томан В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ Пригодницькі повісті

В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ

  У кабінеті полковника Осипова

  Ключі до шифрів

  Кого послати?

  Майор Єршов у поганому настрої

  Напередодні від'їзду

  Попутники

  Жанбаєв змінює адресу

  Перше завдання Жанбаєва

  Несподівана знахідка

  У генерала Сабліна

  На археологічній базі

  Тривожна ніч

  Жанбаєв усе ще не довіряє

  В Міністерстві шляхів сполучення

  Для чого мотоцикл Жанбаєву?

  Чи не допущена помилка?

  Поїздка на будівельну ділянку

  Майор Єршов не знає, що й думати

  Таємничий чемодан

  Тривожна обстановка

  Газетні вирізки

  Нічний рейс

  Поїзд приходить до Великого Кургана

  За півгодини до вибуху

  Маневр Темірбека

  Що ж робити далі?

  Остання радіограма

ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА

  Невдале викрадення

  Утікач

  Сумніви майора Кірєєва

  В районі висадки десанту

  Догадка полковника Нікітіна

  Дорожня пригода

  Майор Кірєєв натрапив на вірний слід

  О десятій хвилині на першу

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg