«Коштовний камiнь (на украинском языке)»

Андрiй Гуляшки

Коштовний камiнь

пригодницька повiсть

(Авакум Захов - 0)

Переклад з болгарської - М.Г.Горбатюк

АНДРIЙ ГУЛЯШКИ

(Бiографiчна довiдка)

Вiдомий сучасний болгарський письменник Андрiй Гуляшки народився в 1914 р. в селi Болгарська Раковица Кулської околiї. Дитинство й юнацькi роки його минули в Софiї, куди незабаром переїхала його родина.

Ще юнаком, вступивши до спiлки молодi, Гуляшки бере активну участь у революцiйнiй боротьбi.

В 1934 р. Андрiй Гуляшки вступає до лав Болгарської робiтничої партiї (комунiстiв). За участь у нелегальнiй революцiйнiй роботi молодий пiдпiльник зазнає переслiдувань полiцiї, його виключають з гiмназiї без права вступу до будь-якого iншого навчального закладу. Проте аж до визволення Болгарiї Гуляшки продовжував активно боротися проти фашизму.

Нахил до лiтературної дiяльностi визначився в Гуляшки досить рано, однак на повну силу розквiтнув його талант пiсля встановлення в Болгарiї народно-демократичного ладу, пiсля Дев'ятого вересня 1944 року.

Андрiю Гуляшки належить цiлий ряд популярних у нього на батькiвщинi та поза її межами романiв. "Смертний вирок" (1941), "Молодий мiсяць" (1944), "Слiди на снiгу" (1946), "МТ станцiя" (1950), "Село Ведрово" (1952), "Любов" (1955). За роман "МТ станцiя" письменник удостоєний Димитровської премiї в 1950 р.

Гуляшки вiдомий i як драматург. Вiн автор двох соцiальних драм "Болото" (1946) та "Зобов'язання" (1949).

Твори письменника виходять в перекладах на iншi мови, зокрема в Радянському Союзi та країнах народної демократiї. ____________________________________________________________________________

Примiтка OCR'ника: Я вiднiс повiсть "Коштовний камiнь" до циклу про Авакума Захова, хоча цей славетний контррозвiдник, герой багатьох книг Андрiя Гуляшки, на сторiнках цiєї повiстi не з'являється зовсiм. Таке рiшення я прийняв через те, що розповiдь про подiї в "Коштовному каменi" ведеться вiд iменi студента-ветеринара Анастасiя, який за багатьма ознаками i є той самий Анастасiй Буков, ветеринарний лiкар, який є незмiнним оповiдачем усiх iсторiй про Авакума Захова. Просто с Заховим вiн познайомився пiзнiше, вже пiсля закiнчення ветеринарного iнституту.

____________________________________________________________________________

ЗМIСТ

I II III IV V VI VII VIII

____________________________________________________________________________

"...Нiщо iнше не має такого

незвичайного зеленого кольору".

Плiнiй Старший.

Я хочу розповiсти вам одну цiкаву iсторiю. Вона не вигадана, бо я сам, як побачите далi, брав у нiй участь. Проте не бiйтесь, що багато говоритиму про себе, - це б вам швидко набридло, та й iсторiя втратила б свою привабливiсть.

Перш за все дозвольте вiдрекомендуватись: я студент третього курсу ветеринарного iнституту. А те, про що збираюсь розповiсти, трапилося пiд час лiтнiх канiкул, коли я був учнем десятого класу i переходив у одинадцятий. Як бачите, подiї давнi. Дещо я забув, але деякi подробицi бачу ясно i з задоволенням пригадую мої вiсiмнадцять рокiв, коли для мене все було загадковим, як таємничi пригоди, описанi Конан-Дойлем.

I

Ця iсторiя почалась, дiйсно, незвичайно.

В той час геолого-розвiдувальними роботами в країнi керував iнженер Славi Спиридонов. Це був невисокий лiтнiй чоловiк - сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.

Славi Спиридонов закiнчив геологiчний факультет унiверситету в Радянському Союзi, куди емiгрував з Болгарiї пiсля розгрому Вересневого повстання. Там вiн брав участь у наукових експедицiях до Сибiру та Уралу. Отож, бiльша частина його життя пройшла на лонi природи. Справжнiй ентузiаст своєї справи, вiн навiть тепер, незважаючи на свiй вiк, все ще мрiяв про подорожi, вiдкриття, життя, сповнене тривог i труднощiв.

Iнженер Славi Спиридонов вiддавав перевагу досвiдченим геологам, але й до молодих, якi були спритними i смiливими, ставився сердечно, наче рiдний батько. Вiн давав їм поради, допомагав, сам добирав для них iнструменти та знаряддя i, коли вони вiдправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал i з бадьорою посмiшкою махав їм рукою з перону, бажаючи успiху.

Веселий i сердечний з щирими, вiдвертими людьми, вiн був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висмiював.

В цей день Славi Спиридонов запросив до свого кабiнету керiвника третьої геологiчної бригади, яку звичайно вiдправляли в такi райони країни, де шукали родовища особливо цiнних мiнералiв.

Бригада готувалась у дорогу.

Керiвник експедицiї Вилю Власев, хiмiк за професiєю, був одним з тих вчених, якi i в найпохмурiшi роки фашистської реакцiї лишились вiрними своїм переконанням. В нього були деякi дивацтва, хоч на перший погляд вiн справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорiї тих людей, якi визнають за iстину тiльки те, в чому їх переконують власнi чуття, i яким необхiдно пiдтвердити свої теоретичнi припущення в лабораторiї, його знали, як скрупульозно акуратну, навiть педантичну людину, працiвника, що нiколи не приймав нiяких рiшень, поки не було наперед вiдомо, що зусилля обов'язково повиннi завершитись успiхом.

Це був кремезний товстий чолов'яга з важкою ходою. В нього було кругле, завжди червоне обличчя з м'ясистим, трохи горбатим носом, його широкi нiздрi розрiзняли найтоншi, невловимi запахи. Вiн завжди важко дихав i обливався потом, однак i лiтом i зимою ходив у в'язаному шерстяному жилетi i свiй велюровий крислатий капелюх, прикрашений побляклою коричньовою стрiчкою, знiмав тiльки в лабораторiї чи канцелярiї та лягаючи спати.

Вилю Власеву вже було пiд п'ятдесят рокiв, але все ще був нежонатий. Самотнiсть особливо гнiтила його у вихiднi, а ще бiльше у святковi днi; однак при думцi про шлюб вiн задоволене потирав руки, нiби далекоглядний мандрiвник, що зумiв обминути одне з найнебезпечнiших мiсць на своєму шляху.

В кiно Вилю Власев ходив не бiльше як один-два рази на рiк, i то тiльки в тих випадках, коли демонструвався iсторичний або науково-популярний фiльм. В театрi не бував iз студентських рокiв. Мав одну розвагу - грав у домiно з хазяїном квартири, i одну пристрасть - вiв детальнi записи в щоденнику про все, що вважав цiкавим i важливим у своєму життi.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була вiдлюдкувата i молодих людей з гарячими серцями i буйною фантазiєю вiн не любив. До того ж вiн потай сподiвався, що його призначать на посаду начальника лабораторiї.

День був ясний, сонячний i теплий. Поки Вилю Власев спокiйно гортав сторiнки щоденника, iнженер Спиридонов кiлька раз похмуро пройшовся по кабiнету, розмахуючи руками, потiм зупинився бiля вiдкритого вiкна i задивився в далечiнь. На голубому, трохи блiдому небi сяяло яскраве полудневе сонце; стiни хат блищали i скидались на вiдполiрованi листи слюди. Повiвав теплий пiвденний вiтерець, i каштан, що рiс просто пiд вiкном, ледве погойдував гiллям, густо порослим великими свiжо-зеленими листочками.

Славi Спиридонов примружив очi, - останнiм часом вони в нього почали сльозитися вiд яскравого свiтла. Вiн перевiв погляд на крону каштана i мимохiть зiтхнув. Ним оволодiло почуття, що вiн замкнений в чотирьох стiнах свого робочого кабiнету, як пташка в клiтцi, i наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гiркотою. Йому так хотiлося б вийти на вiльний простiр. Але очi в нього болiли вiд сонячного свiтла, а в кiнчиках пальцiв почувався якийсь терпкий холодок. Це були першi неприємнi ознаки старостi, першi сигнали про те, що вiдтепер про подорожi, табiрне життя можна тiльки мрiяти.

Та Славi Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер вiн бiльше не зможе лазити по горах, а тiльки передаватиме свiй досвiд молодим, допомагатиме їм i житиме їх успiхами. Але вiн був завжди молодий серцем.

Так думав Славi Спиридонов, схилившись над вiкном, а Вилю Власев тимчасом попльовував на пальцi i зосереджено гортав сторiнки щоденника. Власне, це був не щоденник, а просто товста записна книжка в жовтувато-коричньовiй шкiрянiй палiтурцi. Зеленi шовковi стрiчки роздiляли цей щоденник на три частини. У першiй частинi були записи матерiального знаряддя. Туї в алфавiтному порядку вiн записував усе, в чому мали потребу геологи: вiд компасiв i торбинок для мiнералiв, вiд пробiрок для похiдної лабораторiї до кольорових олiвцiв картографiв, лiнiйованого паперу й коробки з цвяхами та шпильками. Друга частина щоденника мiстила характеристики геологiв. Цi характеристики були дуже лаконiчнi, наприклад: "Н. спостережливий, але надто захоплюється, йому можна вiрити тiльки на 70 процентiв". Або: "А. - добре лазить по скелях, але має нахил приймати все жовте за золото. Ентузiаст. Його проби i висновки обов'язково мають пiдлягати лабораторнiй перевiрцi". Або: "В. - невправний, але зате терплячий i солiдний. Не захоплюється, не гарячиться. Добре обiзнаний з порiвняльним методом, розумiється на хiмiї. Йому можна вiрити на 90 процентiв".

У третiй частинi щоденника були записи географiчного характеру й ескiзи та плани мiсцевостi, назви населених пунктiв, рiк, сiл, гiр. Тут був i розпис руху поїздiв, причому в дужках вказувались зупинки на станцiях, а синiми хрестиками позначались тi мiсця, де зимою можна було попоїсти гарячого супу, а влiтку - окрошки й запити лимонадом.

Вилю Власев кашлянув i, побачивши, що начальник повернувся в його сторону, похмуро, з заклопотаним виглядом заговорив:

- Цiєї ночi, товаришу Спиридонов, ми вiдправляємось в дорогу, а наша матерiальна частина досi не впорядкована. Як вам вiдомо, я не раз скаржився на господарський вiддiл. Можете собi уявити! Ми от-от вирушаємо, а в нас немає двох запасних держакiв до молотiв i чотирьох гнотiв до спиртових ламп No 2. Отут, - вiн постукав по шкiрянiй оправi свого щоденника, - помiтки червоним олiвцем, якi означають, що замовлення не виконано.

Вилю Власев витер долонею спiтнiле чоло й зiтхнув.

- Взагалi, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашiй установi не зовсiм на своєму мiсцi, i прошу мати це на увазi. Скажете: велике дiло два запасних держаки! Справдi, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механiзмi буває досить i одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механiзм... Та для чого звертатись до порiвняльного методу, коли наш випадок i без цього ясний! Уявiть собi, що двоє з моїх людей поламають держаки молотiв. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!

Славi Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тiнь ледве стримуваної досади.

- Ви не повиннi робити трагедiю через такi дрiбницi, - сказав вiн. - Ви iнколи взагалi буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Менi здається, що вашi люди могли б зробити собi не два, а десять!

- Держава платить моїм людям за наукову, розвiдувальну роботу. I вони повиннi витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний iз них почне займатися теслярством? Припустiмо, держаки до молоткiв зробити можна. А гноти до спиртових ламп? Невже мої люди повиннi перетворюватись у спецiалiстiв по виготовленню гнотiв?

Спиридонов махнув рукою i з втомленим виглядом опустився в червоне шкiряне крiсло бiля письмового столу.

- Пробачте, якщо я вам надокучаю, - сказав Вилю Власев, розстiбаючи верхнiй гудзик шерстяної жилетки. - Ви знаєте, що я люблю суворий порядок i точнiсть. Така звичка.

Тонкi губи Спиридонова скривила саркастична посмiшка, та вiн стримав себе i, спокiйно пiднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригадi ще одну дюжину запасних держакiв для молотiв i десять метрiв гноту для спиртових ламп.

- Про виконання доповiсте менi особисто, - сказав вiн. Потiм, поклавши телефонну трубку, повернувся до Вилю Власева i запитав:

- Ви задоволенi? Може, вам видали мало спирту?

Той вiдкрив щоденник на букву "С", переглянув написане i заперечливо хитнув головою.

- Спирту досить, - сказав вiн.

- От i добре, я дуже радий! - засмiявся Спиридонов. Якийсь час помовчав i вiв далi: - Все-таки, знаєте, я б вам порадив привчити своїх людей самостiйно знаходити вихiд iз скрутного становища. Це дуже важливо, коли розвiдник сам знаходить вихiд iз труднощiв, якi постають перед ним. Адже ви йдете не в театр, а в гори, доведеться лазити по козячих стежках, по скелях, часом будете зовсiм вiдрiзанi вiд свiту. Справжнiй розвiдник повинен умiти в разi потреби i штани полатати, i багаття розкласти, i землянку зробити. Вiн не може бути бiлоручкою. Розвiдник вириває у природи її таємницi, вiн натрапляє на численнi перешкоди, живе в скрутних умовах. Ви не повиннi привчати їх до опiки. Ось що я хотiв би сказати.

Вилю Власев похитав головою.

- Яка там опiка! - всмiхнувся вiн i постукав пальцем по обкладинцi щоденника. - Ось я склав графiк роботи для кожного, хто входить у нашу групу: тут зазначається все, що вiн має робити кожен день i навiть годину.

Так вiн говорив, а сам думав: "Це вже занадто, шановний, щоб геологи стали кашоварами, теслярами, будiвельниками тощо. Час робiнзонiв давно минув! Наша епоха нова, соцiалiстична, а це значить - технiка i точний розподiл обов'язкiв. Кожна жаба повинна знати своє болото. Завгоспу нiчого заноситись, вiн мусить вiдпускати бригадi те, що їй належить згiдно з рiшенням, записаним у протоколi. Геологи не повиннi стругати держаки, їм треба шукати мiдь. За це держава платить їм зарплату i командировочнi. Хай вiдкривають родовища, - от i все".

Iнженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарiї, що висiла на стiнi, i лице його освiтила тепла посмiшка, наче вiдблиск якогось внутрiшнього вогню.

- Знаєте, - сказав вiн, - я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумiйте мене правильно. Я просто нудьгую, багато лiт прожив, а постарiв усе ж невчасно. Ось гляньте, - вiн кивнув головою в бiк карти, - це ж геологiчна цiлина. Менi б вашi роки - я жодного дня не сидiв би в кабiнетi. Я обшарив би усю цю дорогоцiнну цiлину i чого б тiльки не вiдкрив! Скiльки чудес приховано в цiй землi!

- Так, - сказав Вилю Власев. - Наша земля багата на кориснi копалини i на мiнерали. А серед мiнералiв є досить гарнi, ви маєте рацiю. Вiзьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням вiн не поступається перед найкращими мармурами свiту.

Славi Спиридонов нахмурився, зiтхнув, але раптом щось згадав i пожвавiшав.

- Мало не забув! Це ж важливо, а я тiльки тепер пригадав! Власне, я вас тiльки заради цього й викликав, а ви вiдвернули мою увагу своїми держаками та гнотами. Ви, товаришу Власев, справдi iнодi перебiльшуєте. Не гнiвайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тiльки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на iнших педантiв, iнакше, їй-богу, я не змiг би вас терпiти. Так... Про що ж ми говорили? А, пригадав! - вiн погортав свiй блокнот, щось прочитав i запитав: - У вашiй бригадi працює один молодий геолог на прiзвище Андрiй Андрєєв.

- Є такий, - вiдповiв Вилю Власев.

Славi Спиридонов помовчав.

- Чи знаєте ви, що цей Андрiй Андрєєв твердить, нiбито минулого року...

- Що - минулого року?

- Ось заждiть!

Начальник встав i почав ходити по кiмнатi.

- Вiн твердить, що в минулому роцi, - уявiть собi, - у тому районi, куди ви тепер направляєтесь, є слiди... Але ж якi! Вгадайте.

- Певно, не ведмедя, - сказав Вилю Власев.

- Ведмедя! Якби вiн сказав менi, що бачив слiди слона, я б менш був здивований! Та що вартi слiди якогось там слона чи навiть мамонта, коли хочете знати, в порiвняннi з його вiдкриттям! Слухайте. Цей ваш юнак запевняє, що напав на слiди берила. Берил, розумiєте? Чудесний, рiдкiсний мiнерал, з якого здобувається метал берилiй, вдвiчi легший за алюмiнiй. Це метал, про який мрiють авiаконструктори всього свiту! Зрозумiли?

- Я - хiмiк, - перебив його трохи ображено Власев. - Трохи знаю питому вагу i якiсть цього металу.

- Невже? - Спиридонов засмiявся i розвiв руками. - Але ж уявiть собi, у нас є свiй берил!

- Менi це важко уявити, - нахмурився Вилю Власев. - Я людина науки i фантазую мало.

- Ех ви! Безнадiйний скептик i педант! Адже наука без фантазiї - це птах з пiдрiзаними крилами.

- Я скорiше голову собi оддам одрубати, нiж повiрю так одразу, що в нас є берил! - палко вигукнув Власев.

- Нi, ви краще одрубайте тiльки свiй скептицизм, - засмiявся Славi Спиридонов. - А голова хай лишиться. Вона не зайва. А в деяких випадках навiть корисна. Слухайте! Ось так, як ви тепер, так десять-двадцять рокiв тому буржуазнi вченi твердили, що в нас нема нафти, нема свинцю, нема цинку. Однак i нафту знайшли, i свинець, i цинк.

- Але ж берил - це вже зовсiм iнше, товаришу Спиридонов По-перше, берилових родовищ взагалi так мало в свiтi, що їх можна полiчити по пальцях! А чим рiдше зустрiчається мiнерал, тим менше певностi, що ми знайдемо його тут, у нас. Правда? Коли мiркувати логiчно, це так. Ще нiколи, нiде й нiкому не спадало на думку, що в Болгарiї може бути берил. Далi, немає геологiчних ознак, якi свiдчили б про можливiсть iснування цього мiнералу в нашiй країнi. Проаналiзуйте цi три обставини, i ви переконаєтесь, що я маю рацiю.

- Я геолог, товаришу Власев, i не визнаю теорiї, яка б виключала всяку можливiсть того, що в надрах нашої землi є цей цiнний мiнерал. Припустiмо, що є тiльки якiсь два-три проценти. Але чому не повiрити, що цi припущення можуть бути виправданi? Чому? - я вас питаю.

- Якщо гiпотеза грунтується на серйозних фактах, то прошу перевiряйте. У нас є параграф, за яким дозволяється видiляти кошти для проведення розвiдувальних робiт. Якщо такий параграф є, значить, можна законно робити витрати, тобто дослiджувати. Але це не значить, що ми повиннi слiпо вiрити всяким фантазiям. Пробачте, але цей Андрiй Андрєєв, хоч, може, в нього i є певнi здiбностi, фантазер першої категорiї. Крiм того, майте на увазi, що це людина молода. Ось що в мене записано про нього: "Комунiст. Любить читати у вiльний час, переважно iсторичну лiтературу. Був футболiстом". Чуєте, товаришу Спиридонов, - футболiстом! "Хороший альпiнiст, витривалий. Дуже вправний, спостережливий. Однак захоплюється речами, якi не мають вiдношення до його безпосередньої мети як розвiдника". Звернiть увагу, товаришу Спиридонов, - захоплюється самостiйними дослiдженнями. Це я вважаю нiгiлiзмом. Далi: "Дуже пристрасний у роботi, цiлком покладається на свою уяву, а вона в нього надто розвинута". Бачите? Тому я записав: "Робити спецiальний аналiз його проб, а поки вони не дадуть цiлком певного результату, вiрити не бiльше як на 30 - 40 процентiв". Ось так. Хiба я можу пiсля всього цього серйозно ставитись до його марень про берил, як ви радите? Якби в нього виникла думка про залiзо, свинець, олово - тодi iнша справа. А то - берил! Це ж фантастика, марення, плiд гарячкової уяви, надмiрно розвиненої читанням.

- Геолог без фантазiї - це пiвгеолога, - почав сердитися Спиридонов.

- Геолог, який не зважає на факти i на висновки, що випливають з фактiв, взагалi не може бути геологом. - Вилю Власев розстебнув i другий гудзик свого жилета, як завжди, коли йшов спати. - Але де ж цi факти, товаришу Спиридонов?

Спиридонов хотiв йому вiдповiсти рiзко, але передумав i промовчав. Дiйсно, молодий геолог не подав нiяких проб, нiяких кристалiв, вiн просто твердив, що натрапив на нiбито надiйнi слiди, якi говорять про можливiсть iснування берила в районi, де бригада провадитиме дослiди. Вiн тiльки голослiвне обстоював свою гiпотезу - i нiчого бiльше.

Але в цiй гiпотезi було щось величне, щось надзвичайно важливе для науки, для оборони країни, для народу. Така гiпотеза може з'явитись тiльки у людини, з палкою уявою i смiливим серцем. Якщо смiлива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев - досвiдчений хiмiк з неабиякими здiбностями, але скептик за вдачею, i йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не пiдтверджено лабораторним аналiзом. Але ж до чого призведе дослiджувана справа, якщо завжди, в усiх випадках, потрiбнi "очевиднi" матерiальнi докази? З iсторiї великих вiдкриттiв нам вiдомо багато прикладiв, коли тiльки догадка, невиразнi припущення вiдiграють вирiшальну роль для дальшого успiху.

Справа в тому, чи справдi молодий геолог Андрiй Андрєєв - серйозний учений, а не честолюбець, що живе манiєю величi. Але якби вiн був таким, то, безперечно, розплескав би скрiзь про свою гiпотезу, i вся Софiя вже б говорила про берилiй, про те, якi реактивнi лiтаки i стратосфернi лiтальнi апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так... Молодий геолог не був базiкою. В однiй невеличкiй доповiднiй записцi на двадцять рядкiв вiн скромно повiдомляв про своє припущення, перелiчував деякi з мотивiв i просив допомоги.

I зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпiричну душу, iнженер Спиридонов пригадав., свою першу зустрiч з хлопцем. Цiй зустрiчi передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабiнету. Вiн наказав посильному нiкого не впускати до нього, бо мав якусь термiнову роботу, а впертий вiдвiдувач намагався зайти. Потiм почувся шум, i в кабiнет, вдарившись головою об одвiрок, влетiв молодий чоловiк мало не двометрового зросту. Вiн був у спортивнiй сорочцi, з засуканими рукавами, що вiдкривали мускулистi волосатi руки.

На його смуглявому вилицюватому обличчi з коротким носом блищали, немов електричнi вогники, яснi сiрi очi.

Iнженер Спиридонов нахмурився - вiн любив смiливих людей, але нахаб не терпiв. А цей вскочив до нього без пiджака i з засуканими рукавами. Спиридонов хотiв якнайрiзкiше вичитати йому i тiльки почав вишукувати слова, як раптом упiзнав юнака, - це був геолог, i до того ж його пiдлеглий. Пiвтора року тому його перевели з шахтного вiддiлу у геологорозвiдувальний. Проте, оскiльки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, вiн суворим, холодним тоном запитав:

- Що вам потрiбно, товаришу, i чому це ви заходите до мене в такому виглядi?

- Пробачте, - сказав здоровань i почервонiв так, наче його облили окропом. - Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловiк, - вiн з дружньою посмiшкою кивнув у бiк посильного, - цей чоловiк уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозумiло, вiн не винен, це ви йому наказали, i я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумiєте, не можна гаяти часу. Ось, - вiн вийняв портфель i витяг звiдти якийсь папiрець. - Тут я даю деякi пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цiкавим, подзвонiть менi. В кiнцi я написав свiй номер телефону.

Вiн залишив аркуш, ледве чутно промимрив "до побачення" i позадкував до дверей.

Того ж дня, по обiдi, iнженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шiсть разiв, але весь час один i той же мелодiйний голос вiдповiдав: "Нема його, товаришу, ще не повернувся". Тiльки бiля десятої години вечора вiн почув у трубцi його сильний баритон, i невiдомо чому його душу переповнила справжня радiсть.

- Кому ви ще розповiдали про вашi припущення? - запитав вiн.

- Спробував подiлитися з колегами. Та вони поставились до моїх слiв з великим недовiр'ям. Смiялись, - мовляв, хiба один мiнерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мiнералiв... А перед товаришем Власевим, зрозумiло, навiть не заїкався. I, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невiдомий мiнерал зеленого кольору... Тому й мовчав. Але останнiм часом прочитав одну цiкаву книжку про гiрничу справу в наших мiсцях у стародавнi часи. I те, що я прочитав, змусило мене повiрити, що я справдi вiдкрив слiди берила.

- Принесiть менi детальний картографiчний ескiз мiсцевостi, де, за вашим припущенням, має бути цей мiнерал, - звелiв Спиридонов. - I нiкому нi слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.

- Менi це i на думку не спадало, - засмiявся молодий чоловiк.

Наступного ранку, пiсля розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помiчникiв Вилю Власева: Павла Папазова i спецiалiста по кольорових металах, мiнералога Арсова.

Парторг Павел Папазов був спецiалiстом в галузi хiмiї, як i Вилю Власев. I зовнiшнiстю, i вдачею вони були цiлковитою протилежнiстю один одному. Папазов був високий i стрункий чоловiк, завжди чисто поголений; спиртних напоїв вiн не вживав, одягався добре - зi смаком i скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його вiдкрите красиве обличчя, на якому привiтно сяяли спокiйнi синi очi, приємний голос i невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот i тривог - все це схиляло до вiдвертостi, викликало почуття симпатiї навiть у людей, знайомих з ним кiлька днiв. Старий член партiї, вiн до Дев'ятого вересня був у в'язницi.

Коли бригада була в походi, Папазов добровiльно брав на себе обов'язки санiтара: перев'язував, давав лiки хворим, пильно стежив за тим, щоб працiвники не нехтували своїм здоров'ям. Вiн був улюбленцем усiєї бригади. Тiльки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офiцiально i завжди звертався до нього на "ви". Та оскiльки всi добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нiкого не дивувало.

У спецiалiста по кольорових металах Iгната Арсова - високого, сухорлявого чоловiка рокiв сорока - було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помiтними губами i квадратним кiстлявим пiдборiддям. Рухливий, спритний i неспокiйний, вiн рiдко сидiв на мiсцi: в нього нiби пiд ногами горiло. Вдача в нього була надто люб'язна; вiн часто надокучав колегам своєю надмiрною догiдливiстю, невгамовним прагненням усiм чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворiє, особливо в походi, то вiн носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав i пiдмiтав у його палатцi, пильно стежив за вживанням лiкiв, нiби створений був для того, щоб доглядати за хворими.

Iгната Арсова вважали досвiдченим спецiалiстом: за останнi два роки вiн вiдкрив кiлька родовищ мiдi, цинку й олова. Та як тiльки заходила розмова про його особистi заслуги, вiн червонiв, як дiвчина, нiяковiв, тiкав, сердито й ображено махаючи рукою, i палко заперечував:

- Усе це дурницi. Я нiчого не вiдкрив i не брав нiякої участi в цих роботах. Людина вiдкриває щось, коли до цього прагне свiдомо, iз заздалегiдь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсiм випадково натрапив на руду, слiпо... Запевняю вас, саме так. Якщо хтось i має заслуги в цьому вiдкриттi, i нагороди заслуговує, то це наш керiвник - товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує i товариш Папазов, пiд чиїм безпосереднiм керiвництвом всi ми дiяли. Заслуга, взагалi, належить нашим керiвникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний iнший на моєму мiсцi вiдкрив би те ж саме, що вiдкрив i я.

Всi, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмiрна скромнiсть набрала хворобливого характеру. Вiн часто називав себе "неуком", "слугою", "слiпим знаряддям" випадковостi, нiкчемою, якiй пощастило i т.п. Одного разу, в таборi пiд Бакарланом, Арсов був у пригнiченому настрої i зробив дивне признання:

- Знаєте, - сказав вiн, - у мене якесь жахливе почуття: менi здається, що мiй мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, - i вдень, i вночi, в черепi моєму створюється жахлива порожнеча. I я думаю: що ж це за порожнеча, що в нiй є? Повiтря? Пара? Я багато думаю над цим.

Вилю Власев рiдко говорив з Арсовим, i то тiльки в службових справах. Вiн морщився, бо не терпiв його м'якого шипучого голосу, уникав зустрiчатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, - цiнив як спецiалiста. Кiлька разiв начальник брався записати його характеристику в свiй блокнот, та нiяк не мiг: образ цiєї людини не пiдпадав пiд вiдомi йому "показники" i проценти, не вкладався нi в якi певнi i точнi формулювання.

А Павел Папазов полюбив Арсова, навiть зробив своїм помiчником у партiйних справах. Вiн захоплювався його скромнiстю, ретельнiстю, вважав взiрцем бездоганної дисциплiнованостi. Парторг доручав йому робити доповiдi, збирати членськi внески, висунув своїм заступником. Все це Iгнат Арсов виконував дуже сумлiнно. Часто писав характеристики на комунiстiв бригади, i Павел Папазов дивувався: "Наче писав моєю рукою i дивився моїми очима!"

- Дуже радий, - злегка вклонявся у вiдповiдь Iгнат Арсов. - Ви ж навчили мене вiрно бачити, суворо i об'єктивно оцiнювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тiльки вам.

Минулого року восени Арсов вiдкрив поклади мiдної руди, але й це своє вiдкриття приписав Папазову.

- Я працював за його вказiвками, - твердив вiн.

Папазов не пригадував, чи справдi давав Арсову якiсь "вказiвки", але чомусь не заперечив, змовчав i прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом - пiдвищення по службi. Пiсля цього випадку вони стали нерозлучними друзями.

Минулої осенi, коли Андрiй розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга i без зайвих слiв спитав:

- Що ти думаєш з цього приводу?

Iгнат Арсов довго мовчав.

- Дозвольте вiдповiсти через кiлька днiв, - нарештi вiдповiв вiн.

Минув тиждень, десять днiв. Iгнат Арсов чомусь їздив у Софiю. I от одного вечора вiн сам заговорив про Андрiя.

- Ви мене питали, що я думаю про його гiпотезу? Скажу: наївна фантазiя.

- Так, все це так, - усмiхнувся Папазов. - Фантазiя, зрозумiло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими iдеями. Як це красиво i благородно!

I тут вперше Iгнат Арсов заперечив йому.

- Такi захоплення - марнування часу, - сказав вiн. - Я б на вашому мiсцi його приборкав.

Цi слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли бiля столу Славi Спиридонова.

- У вашiй бригадi є один молодий геолог, - почав начальник. - Звуть його Андрiй Андрєєв! Яка ваша думка про нього?

Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув i вимушено весело вiдповiв:

- Андрiй?.. Прекрасний хлопець! В свiй час вiн був центром нападу в студентськiй футбольнiй командi.

При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмiшка.

- Я вас не питаю про його спортивнi якостi, товаришу Папазов. Чи центром був вiн, чи крайнiм. - Славi Спиридонов любив i розумiв футбол. Зараз мене цiкавить не це. Я вас питаю про iнше i певен - ви догадуєтесь, про що саме.

- Як вам сказати, це людина нового типу, - почав якось невпевнено Папазов. - Якщо захоплюється, то захоплюється цiлком.

- Симпатична людина, - сказав Iгнат Арсов 1 вклонився.

- Говорив вiн вам про берил, про мiнерал берил? - запитав їх Спиридонов, раптом пiдвiвшись. - Про це я вас питаю, i вiдповiдайте менi прямо, без викрутiв.

Iгнат Арсов зiтхнув.

- Звичайно, говорив, скiльки разiв! - засмiявся Папазов, але було помiтно, що в цей момент йому не до смiху. - У кожної людини є idйe fixe. Якась манiя, - продовжував вiн. - Що поробиш? У нашiй бригадi є один геолог на прiзвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так вiн розповiдав, що одного разу в лiсi бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.

- Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? - раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.

- Та що тут думати! Це благородний ентузiазм, мрiї, марення. Я тут абсолютно нiчого поганого не бачу: молодiсть всюди шукає прекрасного.

Iгнат Арсов стиха кашлянув.

- Товариш Папазов має на увазi прекрасне в лапках.

- Ви не знаходите i зернинки ймовiрностi в цих його гiпотезах?

- Мабуть, зернинку ймовiрностi можна знайти навiть у вимислах божевiльних, - поспiшив вiдповiсти Iгнат Арсов.

- Значить, ви, товаришу Папазов, упевненi, що все це - божевiлля. Так?

- Я? - Павел Папазов почухав лоб, помовчав. - О, нi! Я не говорив подiбних речей. Я завжди прихильно ставився до мрiй молодi. Ви спитайте Андрєєва. Я не тiльки не докоряв йому, а, навпаки, допомагав у мiру своїх сил.

- Все це абсолютно вiрно, - вiдповiв Iгнат Арсов. - Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливiстю до фантазiй цього юнака.

"Ясно, цi люди не вiрять у гiпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, - подумав Спиридонов. - Але в усякому разi вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов".

- Побачимо, - сказав вiн. - Я йому сказав, щоб вiн представив менi детальний геодезичний ескiз району, де, на його думку, можна припустити наявнiсть слiдiв берила. Я зрозумiю з ескiза, наскiльки серйозна ця людина, яка вiдкрила берил, i чи справдi вона щось вiдкрила. Ви вiльнi.

Так розвивалась "берилова" iсторiя до цього часу.

I ось тепер Вилю Власев сидiв перед ними i похмуро дивився у свiй блокнот. I вiн, i Павел Папазов сприйняли гiпотезу Андрєєва як дивну фантазiю, плiд палкої уяви. Та коли перший ставився до подiбного роду "марень" явно непримиренно, то другий - терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодостi.

"Я зрозумiю з картографiчного ескiза, чи є хоча б частка вiрогiдностi в цiй справi", вирiшив Славi Спиридонов i послав кур'єра по Андрiя.

На цей раз молодий геолог був зовсiм не такий, як у свiй перший вiзит. Вiн був одягнений в темний пiджак, що робило його вищим i пiдкреслювало могутню статуру.

Iнженер Спиридонов запропонував Андрєєву сiсти i якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потiм спитав прямо, без зайвих слiв:

- Значить, ти вiриш, що в цьому районi є слiди берила, правда?

- Вiрю, - упевнено вiдповiв Андрiй, прямо глянувши у вiчi начальниковi. I знову повторив: - Вiрю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

- Скажи, - промовив вiн, - який тут процент ймовiрностi? Хоч один є?

- П'ятдесят один процент, - спокiйно вiдказав Андрiй.

Вилю Власев розкрив рот i широко розставив короткi руки. Вiн i слова не мiг вимовити вiд подиву i тiльки похитав головою, наче лiкар бiля лiжка безнадiйно хворого.

- Що ви маєте на увазi: поклади, пласти, жили? - тихо спитав начальник.

- Я маю на увазi слiди, якi дають пiдставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих мiсцях будували шахти для добування смарагдiв. В той час звичайний берил зовсiм не цiнили, шукали тiльки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути i звичайний.

- Тобто... ви бачили кришталевий берил... так я вас повинен розумiти? Славi Спиридонов пiдвiвся з-за столу. - Бачили смарагд?

- Це йому приснилось, - засмiявся Вилю Власев. - Щось подiбне бачив увi снi. А потiм йому здалося, що це дiйснiсть. Взагалi, це... казка з тисячi i однiєї ночi!

- Чекайте, чекайте! - обiрвав його Спиридонов. - Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

- Я бачив щось подiбне до кришталевого берила, - сказав Андрiй. - За кольором, за м'яким блиском. Але я не змiг здобути нi пiщинки, бо цей камiнь лежав над головою на висотi бiльш як три метри. Не було чим i як вiдламати його. Та я й не був певний, що це дiйсно кришталевий берил. Iншi мiнерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колiр. Вдруге менi не довелось побувати на тому мiсцi, оскiльки бригада вирушила на iнший об'єкт.

- Вигадки! Видно, що начитався книжок, - почав сердитись Вилю Власев. Хто зна, яка стародавня iсторiя запаморочила тобi голову.

- Я позначив те мiсце на картографiчному ескiзi, - сказав Андрiй.

- Дай його сюди! - в один голос вигукнули обидва вченi.

- А без ескiза ви менi не вiрите? - усмiхнувся Андрiй. - Невже я схожий на шахрая, на людину, що свiдомо обдурює?

- Деякi жiнки схожi на ангелiв, а душа їх чорнiша, нiж у чортiв, сказав Вилю Власев. - Зовнiшностi я не вiрю.

- Дайте ескiз! - iнженер Спиридонов простягнув руку.

- Треба бiльше вiрити людинi, нiж паперам! - сумно всмiхнувся Андрiй. А втiм, - ось, дивiться!

Вiн розкрив свiй портфель, вийняв м'яку коричньову папку i поклав на стiл.

- Я знаю в цьому районi кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, - погрозив йому пальцем Вилю Власев.

I тут трапилося щось зовсiм несподiване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього роздiлу.

Вилю Власев i iнженер Спиридонов розкрили папку i жадiбними очима вп'ялися в рiзнокольоровi топографiчнi знаки. Минуло двi хвилини, три - чути було тiльки їх посилене дихання, шарудiння пальцiв по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив нiс у креслення, а iнженер Спиридонов випростався i з застиглим обличчям ледве чутно прошепотiв:

- Це шифр... чи що?

- Який там шифр, - засмiявся Андрiй. - Це ж зовсiм ясний геодезичний ескiз, зроблений за точним топографiчним планом. Всi пояснення дано в легендi.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

- От шахрай, так шахрай, - сказав вiн, трохи заспокоївшись. - Я так i думав. Хлоп'ячi легковажнi вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тiнь смутку.

- Як тобi не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хiба ж так годиться? Ми ж твої вчителi, як можна?

- Але в чому справа, що таке? - запитав здивований Андрiй.

Iнженер Спиридонов гнiвно глянув на нього i стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

- Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! - наказав вiн, поманивши його пальцем.

Андрiй нахилився над аркушем, i йому потемнiло в очах. Це був звичайнiсiнький топографiчний ескiз без будь-яких геодезичних значкiв, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора вiн до пiзньої ночi працював над цим планом i добре пам'ятав, що зазначив навiть розрiзи шарiв i тiльки два пункти вiдмiтив червоними кружечками. Та нiби якась магiчна сила стерла всi геодезичнi позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечкiв i його почерком написала довжелезну легенду.

Це був не його план!

Андрiй витер холодний пiт, що проступив у нього на лобi, i, наче крiзь сон, почув злий голос Спиридонова:

- Читай!

I Андрiй почав по складах читати:

- Перший номер... хороше водоймище для купання... Другий номер - тут розводиться форель... Номер третiй: є пiсок, зручний для пляжу... Четвертий номер: звiдси до пивної "Зелений рай" - чотири кiлометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрiєвi, i вiн замовк.

- Ну, що скажеш? - накинувся на нього Спиридонов. - Оце i є твої зеленi смарагди?

"Що ж трапилось? - гарячкове думав Андрiй. - Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевiлля?"

- Трапилась якась незбагненна помилка, - сказав вiн кволим, наче не своїм голосом. - Цей план - не мiй... тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибинi його душi прокинувся iнстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь вiд ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

- Я принесу вам справжнiй план. Вчора до пiвночi я креслив його. Ось зараз.

I вiн кинувся до дверей.

- Слухай! - пролунав бас начальника. - Якщо за годину не принесеш ескiз, який менi пообiцяв - не смiй показуватись менi на очi! Зрозумiв?

Андрiй не вiдповiв. Вiн грюкнув дверима i швидко попрямував до виходу. Вiн iшов нiби увi снi, почуваючи себе в якомусь фантастичному свiтi, в свiтi привидiв.

- Гляди, гляди! - стурбовано похитав головою Вилю Власев. - Чорт його знає, на що це все схоже! I дивно, i безглуздо, i образливо, аж далi нiкуди... Такого я не мiг чекати, навiть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що... От до чого може дiйти юнацька легковажнiсть честолюбне прагнення сенсацiї, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване i зневажливе, набрало сумного i винуватого виразу, наче його самого спiймали на брехнi.

- Заплутався бiдолаха, наче муха в павутиннi, - продовжував вiн. - Хiба вiн передбачав, що ви справдi будете вимагати в нього очевидного доказу цiєї смарагдової гiпотези! Вiн розраховував до останньої секунди, що ви повiрите його чесному слову i не захочете глянути в цей безглуздий ескiз... I справдi, якi докази вiн може вам дати? Нiяких! Це так. У нього просто хвороблива уява i бiльше нiчого. Але про всякий випадок вiн поклав якусь папку в свiй портфель, щоб, коли ви його запитаєте: "Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться цi бериловi родовища?" - вiдповiсти: "Звичайно", i стукнути пальцем по обгортцi папки. Значить: "Я все уточнив, вiдмiтив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевiркою, бо цим ви мене образите. Ви повиннi вiрити людинi! Беззастережно довiряйте менi i накажiть товаришу Власеву дати менi спокiй i дозволити мандрувати, де я схочу". Абсолютно так. Так... Ви скажете: "А що ж це за ескiз? Його ж вiн сам поклав у свiй портфель!" Простодушний, вiн не подумав, що ви будете бiльш наполегливим, що ви справдi захочете подивитись на його знамените творiння. Взагалi, це неприємна iсторiя. Я, вiдверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молодi, але про цього хлопця був кращої думки... Берил! - Вилю Власев зiтхнув i махнув рукою. - Пусте дiло, фантазiя!

- Все це ще невiдомо! - сказав начальник i стомлено пригладив посивiле волосся. - Уявiть собi, що вiн дiйсно випадково помiняв ескiзи. Поклав у портфель не той ескiз, який я в нього просив. Коли папки однаковi, це завжди може трапитись. Ви схильнi в усякiй помилцi бачити злочин. А так не можна... Молодi люди менш передбачливi, нiж ми, старi, повiрте! Наївнiсть, нестриманiсть, палка уява, поспiшнiсть, - все це менш небезпечно, нiж користолюбнi розрахунки деяких "зрiлих" хитрунiв.

Славi Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучерявi кiльця диму, потiм несподiвано стукнув вказiвним пальцем по склу на столi i рвучко подався вперед.

- Якщо випадок з ескiзом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тодi нi крихти поблажливостi до цього юнака! Якщо вiн вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповiдайте менi, i я його вижену з роботи, як найостаннiшого шахрая i брехуна!

- Що ж, нехай так! - Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволi розлилась ледь помiтна посмiшка.

- Хоч би вiн принiс цей проклятий план! - сказав вiн, зосереджено дивлячись на свої ноги. - Хоч би... на цей раз сталось якесь чудо... Краще б я помилився!

II

В цей час Андрiй iшов вулицями, нiкого не помiчаючи i не розумiючи, куди йде. Iнстинктивно даючи дорогу зустрiчним перехожим i лавiруючи, вiн пробивався крiзь натовп; на перехрестях його ноги самi знаходили безпечну дорогу мiж трамваїв, тролейбусiв i спритних легкових машин.

Вiн був такий приголомшений, що вiд його звичайного спокою, вмiння володiти своїми нервами i контролювати себе й слiду не лишилось.

Коли Андрiй ще був студентом, пiд час iспитiв сiдав на перший-лiпший стiлець перед дверима аудиторiї, де провадились екзамени, i тихенько дрiмав, линучи думками далеко вiд тривожного шуму. Навколо галасували його неспокiйнi товаришi, вигукували, хвилювались, а вiн тихенько хропiв, витягши довгi ноги i звiсивши на груди голову та посмiхаючись. Йому здавалось, нiби вiн у поїздi i їде в далеку, приємну путь. Таким Андрiй був i тодi, коли грав у студентськiй футбольнiй командi. Противник забивав один, два, три i навiть чотири голи, а до кiнця матчу лишалися кiлька хвилин, - i це його не бентежило, не хвилювало, наче м'яч i не доторкався до сiтки їхнiх ворiт.

Якось пiд час останньої подорожi по Родопах його непохитний спокiй мало не призвiв до трагiчних для нього самого наслiдкiв.

Була злива, i маленька гiрська рiчка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке рiчище i грiзно заборсалась бiля тонких пiдпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово i линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки i перебiгти через мiст. Вiн жалiсно скрипiв i тремтiв, наче в агонiї. Тiльки Андрiй сидiв навколiшках бiля своєї сумки i байдуже загортав у папiр кристали та каменi, зiбранi ним за день. Кожний кусок вiн старанно перев'язував шпагатом i вiдмiчав червоним олiвцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот рiзнi данi: мiсцезнаходження, напрямок мiнеральної жили, приблизний склад.

Так вiн сидiв на положистiм березi, сортуючи свої проби, а рiка клекотiла пiд ним дедалi загрозливiше. її каламутнi хвилi досягали дощаного настилу. Ще кiлька хвилин, а може кiлька секунд - i все це могло впасти i зникнути в пiнистому вирi.

На протилежному березi його товаришi щось кричали, махали руками, показуючи на мiст, а Вилю Власев пiдскакував на своїх коротких, як у качки, ногах i погрожував кулаком. Тiльки Павел Папазов тихо стояв осторонь i з застиглою посмiшкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтiлi пальцi, а вiн не вiдчував болю.

Коли останнiй камiнь був загорнутий i пронумерований, Андрiй встав, застебнув змiйку сорочки, пiдняв на плечi рюкзак i широкими впевненими кроками пiшов до мосту.

- Назад! - загукав Вилю Власев. - Стiй!

Шум i виття розбурханої рiчки заглушали його голос, i його слова не долинали до того берега. Всi замовкли, застигли, чекаючи найгiршого: Андрiй ступив на розхитаний мiст. Тiльки тепер вiн трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пiшов уперед.

Хвилиною пiзнiше пiдпорки заскрипiли востаннє, почорнiлий каркас наче зiтхнув i пiрнув у глибину, потiм раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кiлки, балки i дошки з шаленою швидкiстю помчали до рiвнини.

- Ти бачив, що могло трапитися з тобою? - злiсно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого пiдборiддя. Ти божевiльний, - ось що я тобi скажу! I запишу це в блокнот, так i знай!

А Павел Папазов тепло потиснув йому руку i поплескав по плечу.

- Смiливець! - посмiхнувся вiн йому. - Справжнiй розвiдник.

- Я не божевiльний i не смiливець, - вiдповiв Андрiй, облизуючи пересохлi губи. Тiльки тепер вiн вiдчув приступ справжнього страху. - Я просто повiльно пакую... Я завжди повiльно готував свої колекцiї. Це питання спритностi.

Спокiй, оптимiзм, якi його нiколи не зраджували, бездумна впевненiсть у своїх силах - були природженими, притаманними йому рисами. Та вiн цього не усвiдомлював, бiльше того, думав, що природа саме цими рисами його не надiлила. Андрiй про себе взагалi говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: "Ех, якби я був трохи спокiйнiшим!" або: "Звичайно, вiзьмусь за цю справу, але чи вдасться закiнчити - чорт його знає!"

Андрiй був сином учителя мiнералогiї, пристрасного i закоханого у своє дiло. Працював вiн у пловдiвських прогiмназiях. До самої смертi вiн твердив з непохитною вiрою, що Родопський масив - це благословеннi богом поклади мiдi i цинку i що в пiдземних надрах нашої на диво прекрасної батькiвщини є незлiченнi поклади залiза й нафти. За життя вiн був осмiяний своїми колегами i помер бiдним пенсiонером, у злиднях, забутий усiма.

Можливо, любов до природи i захоплення тисячолiтнiми таємницями земних надр - всi цi почуття були прищепленi йому старим мiнералогом.

Зате врiвноважену вдачу, наполегливiсть i схильнiсть захоплюватись переборенням труднощiв вiн успадкував вiд матерi, жвавої й веселої жiнки.

Як усi молодi люди, Андрiй любив i кiно, i танцi, i футбол, i прогулянки з хорошими дiвчатами. А пристрасть у нього була одна - камiння. Прозорий гiрський кришталь, в якому вiдбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливiшу дiвчину. Копатись у скриньцi, в якiй вiн змалку зберiгав свої колекцiї, було для нього цiкавiшим, бiльш захоплюючим, нiж найкращий хвилюючий фiльм. Заради будь-якої дiвчини вiн би не лазив по стрiмких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом свiтанку, мiг рискнути всiм, навiть власним життям.

I ось тепер, нiби розтривожений якоюсь невiдомою силою, вiн втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомiй, чужiй землi. Вiн зовсiм втратив здатнiсть сприймати дiйснiсть, i йому хотiлося зупинитись i вщипнути себе, щоб вiдчути бiль i переконатися, що органи чуття дiють нормально, - отже, все побачене й почуте в кабiнетi начальника - не сон. Справдi, навiщо щипати себе, коли вiн i без того при кожному кроцi вiдчував, що в нього так болить мозоль на нозi, наче вiн торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормi, i все те, що сталося в кабiнетi начальника, - кошмарна, дивовижна, але жива дiйснiсть.

Тодi що ж це? Портфель був його - вiн мiг вiдрiзнити його серед тисячi iнших. Та й як мiг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозi вiд квартири до канцелярiї вiн нiкуди нi на хвилину не заходив? Цього ранку навiть газету не купував, - це вiн пам'ятав дуже добре. Потiм портфель лежав увесь час перед його очима на столi, а вiн не вставав нi разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперiв.

Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану i замiну iншим, фальшивим? До того ж фальшивий план багато в чому був подiбний до справжнього: той самий топографiчний ескiз, а пояснення в легендi - нiбито написанi ним самим, такий схожий почерк.

Не було тiльки пунктирних лiнiй, якими вiн окреслив те мiсце, де вперше побачив зелений камiнь, та червоної зiрочки - умовного позначення, що вказувало на вiдправний пункт в складнiй системi пiдземного орiєнтування. Замiсть червоної зiрочки i пунктирних лiнiй план був червоний вiд безлiчi дрiбних кружечкiв. Один кружечок позначав вир, iншi - пiщанi пляжi. Взагалi, це був детальний топографiчний ескiз, який не мiг би йому приснитись.

Саме цей ескiз був у нього в портфелi, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимi сили. Занесли, так. Але коли?

Вiн працював над планом до пiзньої ночi, лiг не роздягаючись, - такий був зморений. В останнi хвилини перед сном вiн пам'ятав двi речi: те, що папку з готовим планом поклав у портфель i що перш нiж погасити свiтло, витрусив попiльничку з вiкна, бо не мiг терпiти запаху недокуркiв i тютюнового попелу. I це було все.

Потiм, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон пiсля дощу; воно завжди з'являлось у нього вже пiсля того, як вiн зробить щось погане, а потiм жалкує i сам себе картає. Ось i тепер вiн висипав купу недокуркiв надвiр, прямо перед вiкном, - хiба так личить культурнiй людинi? "Культурна людина не викидає смiття пiд своїми вiкнами, - докорятиме вранцi Савка i зiтхне: - Ех, Андрiю, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матiр'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?" Савка - дочка господарiв, дев'ятнадцятилiтня дiвчина, з кирпатим носиком i веселими очима. Вiн не хоче засмучувати цi очi i готовий зараз же скочити через вiкно, зiбрати цi проклятi недокурки i струсити попiл. Так, вiн зараз же зробить це... Але сон перемагає його бажання, тiльки рука простяглась i звисла додолу, пальцi доторкнулись килима.

А в розчинене вiкно вiє холодний нiчний вiтер, злегка шарудять розкиданi на столi аркушi. Великий мiсяць блищить на темно-синьому шовку неба i сповнює кiмнату м'яким матовим свiтлом... I нiби вже не бiлi аркушi шелестять на столi, а тихо шумить високий густий вiковий лiс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється мiж порослими мохом стовбурами дерев, мiж кущами ожини й папоротi, спускається в глибоку балку i зникає за купами камiння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною i глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по колiна високою травою. Звiдси крiзь округлий отвiр починався довгий i темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає бiлий, нiби мережаний лiс...

його розбудив рiзкий тривожний дзвiнок будильника. Голова була важка наслiдок безперервного, нестримного курiння вночi. Вiн умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель i, щоб не будити господарiв, перекинув ногу через пiдвiконня, спустився по стiнi на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двiр i вискочив на вулицю.

Отак, обдумуючи все, що трапилось вiд ночi до цього моменту, вiн дiйшов до своєї квартири, але не поспiшав вiдразу зайти, а кiлька разiв пройшовся бiля огорожi, можливо, сподiваючись, що це диво з'ясується якось саме по собi. Може, було й iнше: ця його нерiшучiсть спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартнiй, непевнiй грi кидає свiй останнiй козир. I цим останнiм козирем була невелика ймовiрнiсть, крихiтний шанс знайти на столi свiй справжнiй план.

Будинок був двоповерховий. Кiмната Андрiя мiстилась на нижньому поверсi i широкими квадратними вiкнами виходила в двiр. Це була простора i свiтла кiмната з високою стелею i стiнами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свiй час служила кабiнетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишнiй власник будинку, вiдомий Iнженер, влаштовував тут щосуботи великi прийоми. На верхньому поверсi молодь веселилась, танцювала, а внизу iнженер влаштовував свої сумнiвнi справи, пив гiркий джин, доставлений йому з-за кордону, пiсля чого займав своє мiсце в iмпровiзованому кафе.

Зараз у двох кiмнатах нижнього поверху жив з своєю сiм'єю директор кондитерської фабрики "Червона зiрка". Колись робiтник-кондитер, великий майстер виготовлення "п'яної вишнi" та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) - дядько, звертання до старшого] був веселим i гостинним в особистому життi, а на роботi причiпливим, суворим i чесним до педантизму. Вiн був ладен голодувати, аби допомогти комусь у бiдi; за грам перевитраченого цукру на пiдприємствi карав i лаяв, зчиняв такий галас, що навiть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним i знiяковiло ховався у дерев'янiй будцi. Бай Атанас мав право на три кiмнати, але добровiльно вiдмовився вiд однiєї: йому було соромно розкошувати, нiби чокоїн [румунський помiщик], коли стiльки молодих i здiбних людей не мають даху над головою.

Людина талановита, розумна, вiн виробив для себе своєрiдну просту життєву фiлософiю, якою часто дiлився з дочкою: "Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботi, а за вiрну справу, якщо буде необхiднiсть, iди на смерть з веселою душею". Догадуючись, якi почуття має його дочка до Андрiя, вiн вибрав час, коли тi були разом, щоб кинути реплiку: "Якби я був жiнкою, то не звертав би на тебе нiякої уваги, доки не зробиш якогось вiдкриття в геологiї". I додав, погладжуючи рукою посивiлi вуса: "Я, признатись, i на копiйку не поважаю рiзних iсторичних осiб, примiром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що вiн сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий i п'яти копiйок. Простiше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму життi. Iнакше, на якого диявола ти народився? Тiльки для того, щоб пiдметки стоптувати?"

Якось Андрiй його запитав:

- А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?

Директор "Червоної зiрки" тихо засмiявся:

- Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачнiшi i найдешевшi.

Його дружина Севастиця - лiтня, змарнiла жiнка, яка все ще закручувала локони, була родом iз Свиштова, з багатої, але давно збiднiлої сiм'ї. Цiлi днi вона сновигала, як тiнь, по дому i жахалась, побачивши порох на спинках стiльцiв або кинутий недокурок на пiдвiконнi чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонiв пiд час дощiв маленький водоспад. Проходячи мимо цiєї статуї з потемнiлої бронзи, вона стискала губи i вiдвертала голову.

Другий поверх будинку займали два брати - офiцери прикордонних вiйськ. Зараз там жили їх батьки, лагiднi, спокiйнi люди, пенсiонери. Мати цiлими днями в'язала панчохи та светри для синiв, а батько переглядав iлюстрованi журнали, iнколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у домiно, а коли било дев'ять, гасили свiтло i лягали спати.

Такими були сусiди Андрiя по квартирi.

Зрештою, Андрiй зважився-таки i впевненими кроками перетнув подвiр'я.

У передпокої вiн зустрiв Савку. Вона тримала в руцi товстий пiдручник з хiмiї - готувалась до весняних iспитiв в унiверситетi.

Квартира була залита сонцем. Все в нiй - свiжопофарбованi стiни i кожна рiч - вселяло почуття впевненостi i спокою, було нiби символом мирного безтурботного життя.

Дiвчина глянула на нього здивованими очима.

- Що трапилось? Чому так рано? - спитала вона.

Андрiй проковтнув слину i напружив усi сили, щоб здаватися спокiйним.

- Та нiчого, - вiдповiв. - Адже я пiсля обiду вирушаю з бригадою.

А вона пояснила його передчасне повернення по-своєму: "Хоче бути зi мною в цi останнi години перед розлукою" i зрадiла.

- Як ти добре зробив! - сказала дiвчина; її очi засяяли. Цi очi говорили ще: "Спасибi тобi, любий! Дуже дякую!" Та Андрiй у цю мить не дивився в них, а хоч би й дивився, то навряд чи помiтив би їх блиск i зрозумiв їх пестливу мову.

- Чому ти такий блiдий? - раптом стривожилась Савка, i посмiшка згасла в її очах.

Вiн стояв перед нею височенний, - двi такi дiвчини, як вона, могли б легко заховатись за його широкою спиною. А Савка дивилась на нього спiвчутливо, нiби перед нею була маленька дитина.

- Нiчого зi мною не сталося, - промовив Андрiй i, не сказавши бiльше нi слова, попрямував до своєї кiмнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.

Насамперед вiн оглянув стiл. Кiлька блокнотiв, записних книжок, логарифмiчна лiнiйка, кольоровi олiвцi. I бiльше нiчого. Нiчого!

Андрiй пiдiйшов ближче, переклав записнi книжки, заглянув пiд блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якiй був його ескiз) могла заховатися пiд ними!

Все це було безглуздо й непотрiбно.

I все ж вiн порився у книгах, заглянув за етажерку, за стiл, пiд лiжко. Та папка зникла без слiду.

Юнак сiв на застелене лiжко, сперся лiктями об колiна i похнюпив голову.

Одна година! Iнженер Спиридонов дав йому тiльки одну годину! Що вiн може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава i зробити новий ескiз?

Андрiй глянув на годинник, гiрко всмiхнувся i знизав плечима. Для одного тiльки масштабного ескiзу йому треба щонайменше п'ять-шiсть годин...

Думки його йшли в двох напрямках: однi шукали вiдповiдi на питання, коли i як сталася пiдмiна ескiза; другi крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?

Пiдмiна ескiза - це просто якась мiстерiя, темна пригода, в якiй немає нiякого просвiтку. Нiби вiн серед ночi раптом потрапив в непрохiдну трясовину, а навколо нього - чорна порожнеча, i тiльки зрушиш з мiсця, зробиш крок, як вiдразу зав'язнеш, вiдчуєш, що баговиння затягає тебе все глибше, розступається пiд тобою, щоб проковтнути зовсiм. Краще, коли вiн стоятиме спокiйно, нерухомо, не робитиме нiяких зусиль, поки не розвидниться.

Тепер зрозумiло, що цим фальшивим ескiзом вiн зарекомендував себе перед керiвником легковажною i недостойною довiр'я, безчесною людиною.

Як же далi? Що буде з ним, коли вiн наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дiзнається про цей випадок? А партiйна органiзацiя? Як вiн з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?

I передчуваючи наслiдки, ганьбу, вiн розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечерi вiн мав здоровий розум i не накреслив пiд впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескiз.

Вперше в своєму життi Андрiй вiдчув, що йому забракло повiтря i щось стискає серце. На чолi в нього проступив холодний пiт. Вiн випростався, добрiв до вiкна, нiби хворий, сперся на пiдвiконня i закрив очi.

Севастиця цього ранку пiшла рано, а тому недокурки, викинутi Андрiєм уночi, так i лежали на ще не пiдметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту - вiн не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.

Як я вже розповiв вам, ця iсторiя розпочалася з дивного випадку. Якби Андрiй взяв себе в руки (але хто на його мiсцi мiг би лишитися спокiйним?), якби Андрiй поборов своє зацiпенiння й збентеження, то мiг би помiтити в купi рiзноманiтного смiття один недокурок з золотим мундштуком. Як i звiдки потрапив цей недокурок пiд вiкно Андрiя, коли, крiм нього, бiльше нiхто не курив у цьому будинку?

Майте терпiння, - i вам все стане зрозумiло, я вам усе поясню. Хоч це i дуже цiкаво, але не найголовнiше, не найважливiше в моєму оповiданнi. В основi цiєї iсторiї лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскiльки прекраснiшим було прагнення оволодiти ним i наскiльки чистiше й прекраснiше за нього почуття, що запалює на цi благороднi вчинки.

...А недокурок з золотим мундштуком...

Та перш нiж продовжувати свою розповiдь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими iншими героями.

III

Я вас попередив ще на початку своєї розповiдi, що беру участь у багатьох подiях, про якi зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цiєї iсторiї, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, - адже ви знаєте, який я сухий i прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарiю. А в цiй науцi, як вам вiдомо, нема нiчого романтичного, i люди, що вивчають її, зовсiм чужi всьому тому, що мої колеги-фiлологи називають "поезiєю душi".

Знаю, що деякi з вас скажуть: "Що ви говорите, шановний, адже ветеринарiя дала суспiльству чимало громадських i культурних дiячiв!". Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих виняткiв. Хоч я й писав колись вiршi у прозi i перечитував не раз i не два "Страждання молодого Вертера", але в душi лишився такою ж сухою i дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповiданнi другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не бiльше, нiж про iнших героїв.

Отож, у той час я ще був учнем i готувався складати екзамени на атестат зрiлостi. Вчився в обласному мiстi, а лiтнi канiкули проводив на селi, де жили i працювали батьковi родичi. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловiка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мiй батько вдачею дуже вiдрiзнявся вiд нього. Неговiркий, стриманий, суворий, вiн дуже рiдко смiявся, хоч не був злим. Можливо, його професiя - вiн працював прокурором в однiй юридичнiй установi - привчила його триматися з людьми холодно i насторожено. А може, ця професiя була йому не до душi, не знаю, але якось увечерi я чув, що вiн скаржився матерi. "Який я юрист, казав вiн. - Нiякий! Я мурашцi дорiжку уступаю, за все своє життя курку не зарiзав, а людей засуджую на смерть, наче я вiд них кращий". Вiн мав одну незвичайну пристрасть - збирати стародавнi грошi та речi. Свої юридичнi книги складав у комiрчинi, а книжковi шафи, етажерки i письмовий стiл заставив глиняними черепками, позеленiлими вiд часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавнiми срiбними та мiдними монетами.

Мiй дядько був зовсiм iншою людиною. Нiякi незгоди його не смутили, завжди вiн мав бадьорий i веселий вигляд.

На пiвночi до села пiдступали кiлька рядiв низьких i круглих гiр, якi поступово, хвилями спадали в рiвнину, що розкинулась широко, скiльки сягає око. Глибокi рови перерiзали вшир i вздовж цi полисiлi гори, вбираючи в себе дощову воду, i влiтку сюди йшли на водопiй i гуси, i свинi, i навiть буйволи з кооперативної стайнi.

Опiвднi, в годину найбiльшої спеки, розпочиналась справжня бiйка за кожну калюжку, за кожне болото. Далi, по той бiк гiр, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманнiй далинi з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мiнився рiзними вiдтiнками зеленi, серед якої черепичнi покрiвлi хатинок червонiли, наче розквiтлi маки. Все це перемагали золотi барви, - спокiйне море нив та плантацiй соняшникiв, що простяглось аж до обрiю, яскраво-жовте бiля пiднiжжя гiр, янтарне - всерединi i кольору стиглої айви - в оповитiй серпанком далинi.

На заходi i на пiвднi наше село оточувала низка горбiв, покритих вiковими дубовими та буковими лiсами. Лiси починались тут же, в кiнцi верхньої вулицi, i хоч тут десятилiттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжнi джунглi, легкопрохiднi тiльки в тих мiсцях, де крутились вузенькi лiсовi стежки, перетятi чагарниками i встеленi густим шаром гнилого листя.

Серед тишi цього старого лiсу повiльно несла свої води спокiйна рiчка, неширока i невузька. Вона чимдалi ширше розливала свої води мiж пологими берегами, - прозора, коли виходила на сонячнi галявинки, чорна - в тiнистих нетрях лiсу.

Розповiдали, що ночами в цих хащах звучали пташинi голоси, якi промовляли щось, нiби люди, i зловiсно вили шакали; взимку блукали вовчi зграї; ранньої осенi - великi дикi кабани перетинали лiс вздовж i впоперек i доходили аж до сiл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лiсу, але знав, що там водяться рiзнi звiрi, бо шуба моєї тiтки була на заячому хутрi, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в свiтлицi над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.

Треба мати на увазi, що, розповiдаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив i сприймав в той час, коли менi було тiльки вiсiмнадцять рокiв i пiшов дев'ятнадцятий. Тодi, не знаю чому, лiс нiбито був якимсь бiльш таємничим i темнiшим, рiчка - повноводiшою i глибшою, виноград на виноградниках незрiвнянно солодшим i смачнiшим. Навiть дядькова хата здавалась менi бiльшою, а сад за нею - таким чудовим, що тепер навiть дивно: чи я став iншим, чи всi цi речi, якi вабили мої очi, були такими ж насправдi звичайними, дрiбними й сiрими, якими я бачу їх зараз.

Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, i менi завжди були чужi поетичнi химери, але в тi роки я все-таки дуже любив увечерi вилазити на якийсь горб за селом i звiдти спостерiгати захiд сонця, наближення ночi, аж поки над головою не почнуть лiтати кажани, а на потемнiлому небi не замерехтять незлiченнi золотi зiрки.

Я стояв, дивився i нiчого не думав - тiльки радiв. Це була дивна, тиха радiсть! Не знав, що мене бiльше радувало: золотий захiд сонця i череди худоби, якi повертались з пасовиська, чи далекi гори, що пiдняли свої фiолетовi плечi в рожевому заходi сонця, а може вози, повнi пшеницi, що з протяжним скрипом тяглися по битiй дорозi недалеко вiд мене.

Хлопчиком я був таким же замкнутим i холодним. Бувало встану раненько, як тiльки почую, що тiтка вийшла в сiни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пiчцi вогонь, сяду на високому триногому стiльцi i, розкривши рота, дивлюсь на полум'я i стежу, щоб не википiло молоко в закуреному казанку.

Чудовi були тi прохолоднi синюватi ранки, в яких вiдчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла бiля колодязя, i якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день вiдрi!

А тiтка тимчасом поставить бiля пiчки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворi Шарко крутить хвостом i дружньо позирає на мене.

Та ось дядько, взувши сандалi на босу ногу, пiдперезавши тоненьким ремiнцем полотнянi штани i накинувши свiтлий пiджак, вiтається зi мною ласкавою, приємною посмiшкою, знiмає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горiлки i одним духом випиває її. Потiм вiдламує окраєць хлiба, посипає сiллю i прожогом - надвiр.

Трохи згодом я бачив його верхи на бiлiй коняцi, - вiн виїжджав з ворiт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.

I день розпочинався.

Я беру якусь книжку, залiзаю в один з плетених кошiв бiля комори, в яких ще лишилась торiшня кукурудза, i витягуюсь на ковдрi, розстеленiй на дошках. Книжка здебiльшого так i лежить нерозкрита. Iнколи прочитував одну-двi сторiнки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням дiло не йшло, думки розбiгались, наче горобцi.

Потiм я йшов у поле. Цiкаво, що весь час мене тягло в поле, а лiс аж нiяк не приваблював. Не любив лiсу, - не був романтиком.

Я вглядався вдалину; надi мною пливла легенька бiла хмаринка, ластiвки, наче стрiли, прорiзали синяву неба. Всмiхався хмаринцi, махав рукою ластiвкам, а душу сповнювала знову та ж радiсть, схожа на пiсню - не сумну i не дуже веселу, але хорошу, наче її спiвав пташиний хор.

Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.

Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.

За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.

До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!

Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.

Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.

Так було колись.

Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.

Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.

Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.

Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.

Бiля колодязя був не бай Дiмо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.

Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, - ми були сусiдами. Вона була молодша за мене на рiк. Дiвчина як дiвчина. Вiд тiтки чув, що батько вiддав її в агрономiчне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спецiалiстах. Правда?

У мене були свої турботи, i я майже не помiчав її. Та й до агротехнiки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.

Мiй батько часто вживає слово "сукупнiсть". Менi також до вподоби це слово. Отож за сукупнiстю усiх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.

В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупнiсть перетворилась у пустий звук, i вся моя увага полинула до дiвчини, немов пташка, що вилетiла з клiтки. Вона стояла бiля колодязя, i сонце, кидаючи промiння на персикове деревце, освiтило її коси i надало їм шовковистого блиску. В неї було свiтле русяве волосся, що мiнилося золотом у ранкових променях.

Очевидно, дiвчина щойно встала: вона була в сорочцi, зiбранiй бiля шиї, в ситцьовому фартусi, замалому для неї. Менi впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкiра на колiнах - молочно-бiла, неначе дiвчина одягла на них бiлi, як снiг, наколiнники, що видiлялись над загорiлими литками.

Дивився я на неї i хоч впiзнав Теменужку, але менi здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навiть не вiдчував, що в мене в руках важка сокира. I як це буває, коли стоїш десь на височинi й дивишся вдалину i щось заспiває в душi, так i тепер у мене у вухах наче задзвенiла радiсна пiсня, нiби все навколо заспiвало, - таку велику втiху я вiдчув.

На жаль, це тривало тiльки одну-двi хвилини. Невiдомо як, але вона помiтила мене, повернулась у мiй бiк, i її очi зустрiлися з моїми. Я й зараз певний, що у жiнок в кожнiй клiтинцi тiла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку - колодязь був глибокий, i щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тодi б я, звичайно, надивився на неї досхочу.

- Допомогти тобi? - спитав я дiвчину. Колючий тин був менi по шию, але я спритно вилiз на нього i, слово честi, не помiтив нiяких колючок.

Вона похитала головою:

- I сама справлюсь.

Ще одне зусилля, i я вже був би за тином.

- Нема потреби, - повторила вона. - Адже це менi не вперше, - i засмiялась.

А я отак мовчки i стирчав на тину, наче прибитий.

- Знаєш, - сказала вона i нахилилась, набираючи воду у вiдро, - батько купив менi двi кози. З завтрашнього дня пастиму кiз. Хочеш глянути на них? Обидвi бiлi.

Дiвчина випросталась i знову глянула менi у вiчi.

- Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!

- Зараз прийду, - сказав я.

- Нi, приходь трохи пiзнiше, - промовила вона, усмiхнувшись, - спочатку я вiднесу вiдро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник i тодi свисну тобi.

Я постояв ще кiлька хвилин, потiм вона дiйсно свиснула. Скочивши з тину, я побiг до їхньої хати.

Бай Дiмо, розчервонiвшись вiд холодної води, вiдгортав рукави сорочки.

- Ти гляди, i мiськi вмiють скакати через тин! - усмiхнувся вiн i подав менi руку: - Ну, будь здоров. - Рука в нього була велика, важка й волога, на нiй випинались мозолi - великi i твердi, як вузли.

- Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини? - спитав вiн. Бай Дiмо був механiком на паровому млинi.

- Коли-небудь прийду, - вiдповiв я.

- Ти вчишся на iнженера?

Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.

- Можливо, i на iнженера, - збрехав я.

- Анастасiй прийшов подивитись на моїх кiзочок, - втрутилась Теменужка. - Я йому сказала, що ти купив менi двох кiзок.

Як вона встигла одягти кофтину i перемiнити спiдницю - не знаю.

- Гм, диво яке! - махнув рукою механiк. - Купив їй, щоб мала чим бавитись удень. - I додав тихiше, наче вiдкривав таємницю: - Вона ж у мене одна-однiсiнька, сирiтка, тяжко їй!

На столик пiд гiллястим горiхом дiвчина поставила хлiб, бринзу, налила меду в тарiлку i запросила нас снiдати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гостi i яка робить все необхiдне, щоб гостi були задоволенi. Бай Дiмо дивився, як вона бiгала по двору, i мовчки хитав головою; я помiтив, що хлiб наче застрявав йому в горлi.

- Моя хазяєчка! - сказав через якийсь час i зiтхнув. Але зараз же схаменувся i, щоб приховати своє зворушення, вiдразу завiв мову про паровий млин, про вальцi, про те, як вiн винайшов спосiб потрiйного пересiвання бiлого борошна.

- Якiсть хлiба треба весь час полiпшувати, - спокiйно почав вiн. Колись тiльки сiм'я Печенякiв їла бiлий хлiб. Я працював у млинi i знаю, хто яке борошно молов. Ми Теменужку годували спочатку просяним хлiбом. Першу кашку їй зварили з кукурудзяного борошна. А тому хочу, щоб тепер хлiб був бiлий, солодкий, як булочка. Свiй спосiб пересiвання борошна я тобi покажу. Не думай, що це щось особливе, але уваги варте. Приходь коли-небудь i поглянь! Ось ти збираєшся бути iнженером. Я освiти не маю. Отаким шмаркачем пiшов працювати по чужих людях. А ти вивчишся i зробиш щось бiльше, нiж я. Люди повиннi їсти смачний хлiб, моя дитино. Смачний хлiб полегшує польову роботу i робить веселiшими дiтей.

Бай Дiмо ще довго розводив теревенi, та я його слухав неуважно: до технiки я не мав особливого iнтересу. Я думав про Теменужку. Чи я був слiпим до цього часу, що не помiчав її краси? Яка дiвчина могла похвалитися таким золотим волоссям, як у неї, такими темними очима, що в них потопаєш, немов у глибочезному вирi?

Бай Дiмо пiшов до млина, i ми лишились самi.

Вона прибрала з столу, зiбрала крихти i побiгла до курника навiдатись до квочки.

- А тепер покажу тобi кiз, - сказала дiвчина. - Тiльки почекай, поки почищу трохи квасолi. Тiльки двi жменьки. - Вона винесла тарiлку, в якiй бiлiла купка квасолi, поставила на колiна i почала чистити.

- Поставлю квасолю варитись, а потiм виведу кiз. На диво смирнi.

Я зовсiм не цiкавився її козами, але сказав:

- Справдi? Дуже радий!

I щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку i почав перемiшувати квасолю.

Вона мовчала i раптом розсмiялась:

- Що ж ти робиш? - спитала. - Вже почищену квасолю змiшуєш з смiттям? Хiба ж так треба?

Зрештою ми перебрали квасолю. Дiвчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на тринiжку i присiла, щоб розвести вогонь.

"Чому я не художник! - засумував я. - Який сюжет для побутової картини!" Менi було соромно. Стою поруч дiвчини i навiть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хiба так повинен поводитись хлопець?

Менi було соромно, але ж я нiколи не мав нахилу до господарювання... I не через те, що лiнувався, а так просто - не дiставав задоволення вiд роботи. Це - питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?

Однак ви скажете: яке має вiдношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.

Наступного дня, пiсля того, як я виявив, яка вродлива дiвчина Теменужка, приїхав з мiста мiй однокласник Радан.

Я лежав у кошi бiля комори з торiшньою кукурудзою i мрiяв. Треба було вибирати одне з двох: або полiзти високо в гори i шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тiтки Василки. Вибiр був не легкий. Я розумiв, що в моїй душi борються два почуття: громадське i особисте. Громадське тягло мене туди, де кипiла сiльськогосподарська праця. Повiрте, я щиро хотiв бути серед людей, якi трудяться. Шукати Теменужку так i не зважився. Що це за iндивiдуалiзм вiдвернутись вiд роботи i дати волю особистому почуттю! Справжнiй десенемiст [член димитровської спiлки народної молодi] нiколи не зробив би так. Десенемiст повинен перш за все вiддавати перевагу громадському.

В такому станi душевного роздвоєння застав мене Радан, - мiй однокласник, товариш, з яким ми сидiли за одною партою. Вiн приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловiка, дiльничного зубного лiкаря, що виривав кутнi зуби з вiртуозною швидкiстю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами рiзнi, як день i нiч. На вiдмiну вiд мене вiн був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зрiст, з грубим лицем (або "мужнiм", як деякi висловлюються), - в моєму розумiннi не красень, але в мiстi говорили, що дiвчатам вiн дуже до вподоби. Що саме дiвчатам подобалось у ньому, - менi не зрозумiло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.

Ми привiтались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, пiсля чого я запропонував йому сiсти на рядно, щоб поговорити про те-се.

- Чого це ти залiз у цю сушарню? - засмiявся вiн. - Сором! Ану, пiшли, прогуляємось у гори! - Вiн потягнув мене за руку.

- Пiти в гори - значило зустрiти Теменужку. Люди, правда, працювали в полi, а ми були осторонь вiд них, та коли один грiх роблять двоє, вiн буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку i зачесав набiк волосся.

- Чого це ти так чепуришся? - з подивом глянув на мене Радан. - Наче на побачення збираєшся.

- О, нi, - вiдповiв я. - Як це тобi в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує...

А Радан був у простих штанах, ситцьовiй барвистiй сорочцi, досить-таки вилинялiй на сонцi, i в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби вiдвернути увагу вiд себе:

- До батька ходив? Як поживає?

- Старий? Прекрасно! Вiн у розквiтi сил. Призначили начальником найважчої дiлянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну "Чорне море".

- Менi хотiлось у нього затриматись, - продовжував вiн. - Знаєш, якi страховища - отi пiдземнi комбайни? Ковтають вугiлля, як цукерки. Очам своїм не вiриш! Я дуже хотiв лишитись, та старий уперся. "Тобi, каже, потрiбнi сонце, повiтря, - iди попрацюй у селi, там поживи!" I коли це батьки розумiли своїх синiв!

- Що ми розумiємо в агротехнiцi! - зiтхнув я.

- О, прошу пробачення! - вiн показав менi свої долонi. - Бачиш? Сьогоднi вранцi я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарiв, i серце моє не витримало. В'язати снопи - це така наука, що не треба академiчних знань.

Вiн обняв мене за плечi i засмiявся.

- Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарiв i вискочив з поїзда! Чи потрiбнi бiльшi докази того, що вiн сприймає суспiльнi явища по-книжному. Я б собi нi в якому разi не дозволив робити такий лiтературний жест.

- Так чи iнакше, але тут тобi скоро набридне, - сказав я.

- Набридне? - Вiн нахилився, пiдняв з дороги камiнець, замахнувся, i камiнець просвистiв у повiтрi. - Слухай, - говорить вiн менi. - Я думаю так: тiльки ненормальнi люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерiю i пiдраховуватиму трудоднi кооператорiв. Або ж пiду в бiблiотеку впорядковувати книги. З торiшнього лiта знаю, яке там безладдя! Що значить буду нудьгувати? Дурницi!

"Який романтик! - думав я. - Усе кудись бiжить, летить, розривається, i для чого? Тiльки галас. Неспокiйна, поетична душа! Наче облiковець без його допомоги не пiдрахує трудоднiв! Наче нема бiблiотекаршi! Чого втручатися в чужi справи? Ну, якщо скажуть, що потрiбний помiчник, тодi iнша справа. Тодi i я пiду".

Я так мiркував, не заперечуючи йому. Я взагалi не любив сперечатись. У мене така лагiдна i спокiйна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. I був певен, що вона зрадiє, побачивши мене.

- А ти знаєш, що найцiкавiше? - запитав у мене Радан.

Я старався вiдгадати, що йому найбiльше подобається, але не змiг i знизав плечима. Вiн усiм цiкавився. Треба було перелiчити щонайменше тисячу рiзних речей.

- Цими днями до нас прибуває геологiчна експедицiя. Зрозумiв? У поїздi їхали двоє iнженерiв з шахти по розробцi мiдi. Вiд них я це почув.

- Це добре, - вiдповiв я. - Шукатимуть новi поклади. А ти чому хвилюєшся?

- Як чому? - Вiн подивився на мене i аж рот розкрив вiд подиву. - Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тодi пiду до керiвника експедицiї i попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цiкавiше, як брати участь в геологiчнiй експедицiї? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тiльки б мене прийняли!

Я слухав його i думав: "От вiн горить бажанням стати геологом. А я? Куди я пiду на той рiк? На юридичний? Як же я пiду на юридичний, коли не почуваю нiякого нахилу до цiєї науки? Справдi, що ж я вивчатиму, ким стану?" Подивився на товариша i вперше за все життя позаздрив йому.

Так ми йшли по звивистiй вузькiй стежцi, що крутилась мiж чагарниками. Лiворуч, за глибокою i стрiмкою долиною, починався сумний безкраїй лiс.

Перед нами височiла лиса вершина однiєї з низьких гiр, порослих дикою ожиною, папороттю та лiщиною.

I тут, на одному з поворотiв, ми зустрiлися з Теменужкою.

Як описати вам цю зустрiч? Якби я не був черствою, прозаїчною людиною, то змiг би торкнутися найпотаємнiших струн вашого серця лiричними словами. Я знаю цi слова, але гадаю, що не слiд вдаватися до поетичних зворотiв.

Теменужка зупинилась, побачивши нас, i двi її кiзочки теж зупинились. В однiй руцi вона тримала тонкий цiпок, у другiй несла сплетений з вербових гiлок козубок. Волосся вона уквiтчала маргаритками, i це дуже пасувало до її смуглявого личка, бiлої кофточки i очей, в яких нiби плавали краплинки розтопленого золота.

Якусь мить ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного.

- Невже це Теменужка? - вигукнув Радан. Вiн взявся руками в боки i ахнув: - Ти глянь, тiльки глянь, якою красунею стала, еге-ге-ге!

Я дивився, як вiн пiдiйшов до неї i безцеремонне висмикнув з волосся маргаритку. Потiм вiн засунув квiтку в петельку своєї злинялої сорочки.

Вiн належав до поетичних натур, а тому я не повинен був сердитись на нього. До того ж ми з ним були друзями, сидiли за однiєю партою!

- Здрастуй, - сказав вiн знiяковiлiй, збентеженiй дiвчинi. - А цi двi красунi твої?

- Мої, - прошепотiла Теменужка.

Вiн нахилився, помацав вим'я однiєї з кiз, наче був великим знавцем цiєї справи, i похитав головою:

- Набрякло, - промовив вiн. - Добре! Перекажи баю Дiмо, що сьогоднi увечерi я буду його гостем. Ти даси менi тарiлку молока з сухарями?

- А чому нi! - засмiялася Теменужка.

- Тодi давай менi свiй козубок i пiшли.

Я стояв збоку. Я був певен, що вона всмiхнеться менi. Та вона пройшла мимо, навiть не глянувши в мiй бiк. Трохи схиливши голову, з ледь помiтною посмiшкою в куточках губ, вона уважно слухала балаканину Радана.

Я пiшов слiдом за ними.

Не знаю, що трапилось, але вiднинi я втратив апетит, звечора довго крутився в лiжку i засинав десь далеко пiсля пiвночi.

Мушу вам сказати, що астрономiєю я нiколи не захоплювався, але в ту нiч довго i терпеливо вглядався в небо, вишукуючи рiзнi сузiр'я, i незчувся, як i нiч минула.

Зранку пiшов у бiблiотеку, взяв популярну книгу з астрономiї i, щоб спокiйно почитати її, забрався в курiнь, де, як я вже говорив, зберiгалась торiшня кукурудза. Тут пахло висушеними качанами, пилом i мишачим послiдом; свiтло проникало сюди крiзь вузькi щiлини мiж дошками, але все-таки було затишно, нiхто не мiг побачити мене. Я озброївся циркулем, лiнiйкою, кольоровими олiвцями i взявся старанно креслити зорянi карти. Ось увечерi вона побачить мене, неодмiнно побачить, коли прийде по воду. Я задумано ходитиму поблизу, бiля старого тину, а вона мене запитає: "Що ти робив сьогоднi? Чом не прийшов прогулятись на Оброчище? Я цiлий день була одна з своїми козами!" "О, - скажу я i стомленим жестом погладжу волосся. - Оце зараз закiнчив зоряну карту. Одна тiльки карта небесних тiл пiвнiчної пiвкулi забрала в мене весь час". Вона гляне на мене очима, сяючими вiд захоплення, як вуглинки, i скаже: "Багато зiрок є на небi. А яка найкраща?" Я ж усмiхнусь: "Яку ти вибереш, та й буде найкрасивiшою за всi!"

Так я мрiяв, але з картою нiчого не вийшло. Я ж нiколи не полюбляв креслити рiзнi елiпси та параболи. Не любив i математики.

Почало смеркати, i я знов одягнув шовкову сорочку, зачесав волосся i став чекати. Якими довгими були цi хвилини! Вони здавались менi годинами.

Аж ось хвiртка бая Дiмо рипнула, - i серце моє затрiпотiло вiд радостi. Я пiдбiг до тину. Але ще ранiш, нiж я опинився бiля нього, мене обдало холодом, я нiби остовпiв: почувся щебетливий голос Теменужки, а йому у вiдповiдь гримiв, наче водоспад, бас Радана. Його я впiзнав вiдразу. Адже ми були однокласниками, сидiли за однiєю партою.

Тепер вже нiчого було стояти бiля тину. Я залiз у курiнь i, простягнувшись на ковдрi, спробував пригадати, якi сузiр'я бачив я уночi. Менi здавалось дуже необхiдним пригадати цi сузiр'я. Але з двору бая Дiмо долинали голоси Радана i Теменужки. Я не вмiю глибоко думати над чимсь, коли навколо гамiр. Взагалi не можу думати, коли поруч зi мною хтось голосно розмовляє. Тому я так i не пригадав сузiр'їв. Знiчев'я поповз на колiнах до дверцят курiня. Звiдси було добре видно все подвiр'я бая Дiмо. Нiчого особливого, чого б я ранiше не помiчав, там не було: той же старий горiх i низенька бiла хатка, i хлiвець за нею, критий соломою, - все було на своєму мiсцi, знайоме, бачене тисячу разiв.

Однак менi здавалось, що я маю побачити щось нове, iнше.

Спереду пiд навiсом хати бай Дiмо поставив широку лаву. Влiтку, коли дозволяла погода, вiн застеляв її рядном i спав надворi. Невiдомо чому, я сподiвався побачити там щось цiкаве. Ось Радан i Теменужка сiли поруч; вiн їй розповiдає якiсь веселi iсторiї, а вона смiється. Якби я був у дворi бая Дiмо, то теж розповiдав би їй без упину про зiрки, про всесвiт, про будову рiзних галактик.

Повинен вам сказати, що мене нiколи не приваблювали легкi веселi iсторiї. Я б розважав Теменужку космiчними проблемами. Навiть про елiпси i гiперболи щось би розповiв, хоч у школi страшенно їх ненавидiв, бо нiяк не мiг в них розiбратися. Знаєте, що це таке? Це ж непрохiднi джунглi, переплетенi квадратними i рiзними iншими коренями. Коренi нiколи не цiкавили мене. В усякому разi я постарався б розважити Теменужку розумними iнтересними розмовами.

Я нiкого не побачив i на лавi, i перше моє почуття в цю мить було приємне й радiсне. Лава, на якiй нiхто не сидить, також може радувати, запевняю вас!

А Радан тимчасом робив усе, щоб справити на Теменужку враження героя якогось роману. Ось вона набрала два вiдра води й понесла, а вiн пiдбiг, вихопив у неї з рук вiдра ї вiднiс у хату. В цьому вчинку не було нiчого особливого, бо хлопець вiн був сильний i вiднести цi двi посудини для нього не становило нiяких труднощiв. Потiм нарубав дров, вiднiс у хату, i я знову ж таки не побачив у цьому нiчого особливого.

Теменужка сiла на маленький стiльчик i почала доїти кiз. Робила це вона досить невмiло, i Радан безцеремонно вiдштовхнув її i так вправно взявся до дiла, що менi здалось, нiби чути, як молочна цiвка б'є в дiйничку.

Признаюсь, я б нiколи не зважився на таке. Я далекий вiд поетичних вигадок такого роду. Менi було ясно, що Радан хоче показати себе героєм перед дiвчиною. Пробачте, скажете ви, що ж тут героїчного в доїннi кози?

Все закiнчилось справжньою сценою. Бай Дiмо так був зворушений подвигами мого приятеля, що посеред двору обняв його, наче рiдного сина чи близького родича. А я ж знав, що мiж ними не було нiяких родинних зв'язкiв. Дядько Радана не був навiть сусiдою мiрошника.

I дивна рiч! За весь вечiр нiхто й не згадав про мене, хоч я ж був однокласником Радана, а вiд бая Дiмо нас вiддiляв тiльки тин.

Але час кiнчати цю частину моєї розповiдi. Через кiлька днiв бай Дiмо кiз продав. У цих тварин була надто весела вдача. Лагiдну Теменужку розважали їхнi витiвки. Щоб вона не сумувала за своїми вихованками, мiрошник вiдправив її у село Цвят до своєї замiжньої сестри.

Отож, непоправно легковажний норов двох кiз спричинився до нашого втручання в iсторiю з берилом. Якби вони були бiльш слухняними i покiрними, ми не побували б у селi Цвят, на околицi якого розташувався табiр третьої геологiчної бригади.

IV

Настала пора лiтнiх канiкул, i тому в цi днi обидва перони кишiли людьми, особливо ввечерi, коли з станцiї вiдходило кiлька поїздiв у рiзнi сторони: однi - до Чорного моря, iншi - на пiвдень.

Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами i зараз спокiйно курив цигарку перед вагоном i зневажливо посмiхався, спостерiгаючи метушню пасажирiв, якi марно шукали вiльних мiсць.

На букву "К" в його блокнотi було записано: "Квитки з плацкартами". Цi слова були обведенi червоними рисками i пiдкресленi. Нижче йшов довгий стовпчик дат, i проти кожної з них була зелена помiтка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).

Пригадавши, що напроти сьогоднiшньої дати ще немає помiтки, вiн здригнувся вiд почуття провини i зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав i вирiшив зачекати: нехай тодi, як рушить поїзд. Звiдки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене i поїздка або зовсiм не вiдбудеться, або її доведеться вiдкласти на другий день. Спаде на думку iнженеру Спиридонову нова iдея, - от i все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає i псує папiр. А вiн згодний краще протерти новий ластиковий костюм, анiж зiпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.

Вилю Власев не мав нi жiнки, нi просто приятеля, нi щирого друга тiльки блокнот. З ним вiн розмовляв, радився, лише йому довiряв свої думки й почуття i, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярiв.

Зараз керiвник-бригадир стояв бiля вагона, трохи в сторонi вiд групи геологiв, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, смiху i почував в душi незрозумiлу тугу. Цього почуття самотностi, що закрадається в свiдомiсть перед далекою дорогою, вiн досi не знав.

Власев стояв один i курив, думаючи про свiй блокнот-щоденник, а його товаришi розмовляли з жiнками, подругами, сперечались i жартували мiж собою. У цi останнi хвилини перед вiд'їздом до нього, керiвника групи, навiть нiхто не заговорив, вiн стовбичив на перонi сам, як iноземець, як чужий усiм, що не має кому сказати "до побачення", не маючи нiкого, хто б побажав йому щасливої дороги, - все це його гнiтило, засмучувало, сповнювало серце заздрiстю.

Так вiн стояв бiля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помiтив, що до вiдправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальнiстю, вiн зсунув на потилицю крислатий капелюх i почав лiчити своїх пiдлеглих: не було тiльки Андрiя.

Досi цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, вiн злякався зробленої дурницi i не смiє показатись на очi колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже вiн найспритнiший верхолаз, скорiше за всiх збирає проби? "Мабуть, я переборщив, був надто суворим", подумав Вилю Власев i вiд думки, що вiн муситиме викреслити його iм'я у своєму блокнотi, посилати телеграму Спиридонову про необхiднiсть взяти на роботу ще одну людину i вiдводити для неї додаткове мiсце в блокнотi, - вiдчув, що йому на чолi аж холодний пiт виступив.

Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жiнкою, що тримала в руцi кiлька гладiолусiв, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жiнка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилi плечi.

При iнших обставинах Вилю Власев нiколи б не насмiлився заговорити з Папазовим у присутностi такої жiнки (цей тип жiнок його лякав), але зараз вiн взяв його за лiкоть, злегка притягнув до себе i стривоженим тоном спитав:

- Де Андрiй? Знаєте, що його нема?

Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе i вимушено засмiявся.

- Познайомся з нашим шефом, - сказав вiн до своєї супутницi. - Вiн неабиякий хiмiк.

- О, дуже приємно! - простягла руку жiнка. - Я вас уже знаю, Павел часто розповiдав менi про вас.

Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також вiд свiдомостi, що до вiд'їзду лишились лiченi хвилини, вiн знову облився потом.

- Де цей чоловiк, i що за химернi витiвки вiн вигадує! - зiтхнув вiн.

- Смарагдовi вигадки, - усмiхнувся Папазов. - Юнацькi примхи!

Вiн запалив цигарку, вiдкинув сiрника i знову повернув лице до жiнки. Вiн нiби хотiв сказати розхвильованому чоловiку: "Адже бачиш, що заважаєш менi, чому б тобi не пiти до бiса!"

Вилю Власев винувато всмiхнувся, навiть забувши попрощатися з смуглявою жiнкою, що була така уважна й привiтна до нього. Вiн досi вiдчував дотик її холодних пальцiв до своєї вологої долонi.

"Ат, хай буде, що буде!" подумав вiн i вирiшив зайти в купе. В ньому ще жеврiла надiя: от вiн сяде, повернеться спиною до вiкна i, коли вже всi зайдуть у вагон, виявиться, що цей негiдник Андрiй теж тут.

Як тiльки Власев взявся за ручку дверей, до нього пiдбiгла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.

- Товаришу Власев! - задихавшись, зупинила вона його. - Нема товариша Андрєєва!

- А, доброго ранку! - в'їдливо посмiхнувся Вилю Власев. - Ти дiйсно вiдкрила Америку.

Дiвчина дивилась на нього iз змiшаним почуттям тривоги й суму.

Це була маленька тендiтна дiвчина з приємним обличчям, осяяним лагiдними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платтi з бiлим комiрцем вона була схожа на гiмназистку, що готується до екзаменiв на атестат зрiлостi.

- Що з ним трапилося? - прошепотiла вона, i її очi з страхом i допитливiстю зупинились на сердитому обличчi хiмiка. - Що ж з ним трапилось? - ще тихше повторила вона, i двi глибокi зморшки лягли бiля її тонких губ.

- Хай тiльки покажеться менi на очi, я занесу його в список найбiльш недисциплiнованих! - погрозливо промовив Власев i пiднявся у вагон.

Вiн повернувся спиною до вiкна, дiстав блокнот, вiдкрив сторiнку на букву "А" i почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, i вiн додасть до характеристики останнiй запис: "несерйозна людина".

Вiн чув, як кондуктори запрошували пасажирiв займати свої мiсця, i в коридорi зчинився галас. Марко Маринов, чоловiк уже лiтнiй, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетiв у купе i зразу ж висунувся у вiкно.

- Увечерi неодмiнно одягай светр! - долинав з-за вiкна тоненький голосок його дружини. - Чи захопив ти пакетик з содою?

- Так, так! - кивнув Марко. - А ти поливай троянду тiльки ввечерi, тiльки ввечерi, чуєш?

- I на нiч не скидай светр! - вела своє жiнка.

- Поливай квiти ввечерi - це найкраще! - хвилювався Марко. - Або рано-вранцi, поки ще не припiкає сонце.

Прогудiв паровоз.

- З богом, в добрий час! - прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зiтхнув, пiдняв голову, щоб глянути на тих, хто сiв бiля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрiй Андрєєв.

Брови в нього були насупленi, вiн мав такий похмурий вигляд, нiби тiльки що вийшов з кабiнету зубного лiкаря. Свiй великий чемодан вiн тримав легко, нiби дитячу iграшку.

- Товариш Андрєєв! - зiскочила з верхньої полицi Рашеєва. - Ваше мiсце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко вiдчинила дверi.

- А ми вже думали, що ви запiзнитесь, - промовила дiвчина.

Андрiй ледве повернув голову, i Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний вiд стриманої муки.

- Дякую, - вiдповiв Андрiй. - В сусiдньому купе вiльнiше.

I вiдiйшов. Марко Маринов засмiявся:

- Смарагдовий герой! - Дiставши з кишенi пiджака жовту грушу, надкусив i, голосно жуючи, додав: - Таким великим вченим усюди тiсно й нудно. Навiщо кличеш його? Хай iде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервонiли, вона гнiвно зиркнула на Марка:

- Вiн же наш товариш, - вiдповiла вона, i її губи затремтiли, як у дiвчинки, що от-от розплачеться. - А ви ставитесь до нього... - Вона помовчала. - Ви ставитесь до нього, як до чужого.

- Прошу пробачення, - засмiявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. - Бiльш не буду, обiцяю. - Але тут же обурився: - А ти чого втручаєшся в нашi справи, перепiлко? Я старший за нього рокiв на двадцять i можу говорити те, що хочу. Вiн менi в сини годиться, i мiй обов'язок навести його на розум. Хiба це я чужий йому, - ми ж разом терпiли всi злигоднi, а не ти, що тiльки вчора прийшла до нас?

- Вибачте! - сказала лаборантка, навiть не глянувши на нього, i замовкла.

Поїзд пiдходив до станцiї Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву "Р", вийняв ручку i доповнив характеристику лаборантки: "З усiх наших працiвникiв Олена Рашеєва найбiльш дисциплiнована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негiдник Андрєєв мало не запiзнився на поїзд. Це свiдчить, що почуття дисциплiни в неї дуже розвинуте".

В сусiдньому купе сидiло тiльки четверо: Павел Папазов, Iгнат Арсов, Зюмбюлев i Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свiй мисливський костюм. Не вистачало тiльки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязi - в яскраво-жовтiй велюровiй куртцi i коричньових бархатних брюках.

Парторг i Iгнат Арсов сидiли, нахилившись один до одного, перешiптувались i курили. Зюмбюлев щось розповiдав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; вiн гарячився i весь час скуб куценьку, посивiлу, клиноподiбну борiдку. А його спiврозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сiла бiля нього, i час вiд часу вставляв свої улюбленi слiвця: "хто зна", "навряд", "сумнiваюсь" i вiд цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповiдача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокiйним голосом повторюючи цi одноманiтнi реплiки.

- Я ж тобi кажу, - запевняв його Зюмбюлев, - що мiй Тотка якось принiс менi живу курiпку - спiймав її прямо в гнiздi, коли та сидiла на яєчках. Я вiдпочиваю пiд кленом, набиваю люльку, аж гульк - Тотка бiжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї трiпоче курiпка. Слово честi! Жива курiпка!

- Хто зна! - хитнув головою картограф.

- Говорю тобi - чесне слово! Була жива.

- Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, i тому ще не знав звичок Делчо.

- Ти глянь! Не вiрить! Невiруючий Хома, та й годi. А навiщо менi брехати? Я так добре все пам'ятаю, нiби це було вчора. Був серпень, так жарко - справжнє пекло, кажу тобi! Я вже пiдстрелив з десяток курiпок i вже не треба було лазити по чагарниках.

- Хто зна!

- Не було потреби, кажу тобi. Я не такий ненажера. З мене досить i десятка курiпок.

- Сумнiваюсь.

З досади, що йому не вiрять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борiдку i нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужi руки вiдчинили дверi. З'явився Андрiй.

- Здається, тут є вiльне мiсце, - промовив вiн.

Павел Папазов струсив попiл з цигарки i привiтно посмiхнувся.

- Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Iгнат Арсов зразу скочив з свого мiсця, допомiг Андрiю поставити чемодан у багажник, i благальним глухим тоном запропонував йому сiсти бiля вiкна.

- Тут зручно, - сказав вiн. - А я не люблю сидiти бiля вiкна. Пiду до товариша Власева. Треба обговорити деякi справи. Добранiч! - i вийшов з купе.

Андрiй примостився напроти парторга, дiстав цигарку i мовчки закурив.

- Дивлюсь на тебе i дивуюсь, - раптом пожвавiшав Делчо Єнев. - Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

- Я давно вже не займаюсь спортом, - вiдповiв Андрiй. - Коли грав в "Академiку" - не курив.

- Буде непогано, якщо й тепер кинеш, - порадив Павел Папазов i багатозначно додав: - Тютюн iнколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсацiї.

- Може, й так! - прошепотiв Делчо Єнев, але тут же поспiшив погодитись. - Так, так, запаморочує голову, - сказав вiн i засмiявся.

- Це стосується молодих людей, - з притиском промовив Папазов. Особливо колишнiх футболiстiв.

- Та годi тобi насмiхатися! - втрутився Зюмбюлев. - У одних вiд тютюну, в других вiд вина, в третiх, - вiн вказав пальцем на Єнева, - вiд жiнок; у кожного вiд чогось паморочиться голова. Всi ми однаковi, - от що!

- Вибач, але я не пiддаюсь жiночому впливу! - обурився Делчо Єнев.

- Та невже? - Зюмбюлев смикнув борiдку. - А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?

- Усе це дурницi! - Делчо Єнев пiдняв голову. - Я не такий.

- Так, так! - Зюмбюлев замовк. Але вiн не мiг довго мовчати i, нахилившись, штовхнув Андрiя в плече:

- Ти, брат, кажуть, з фантазiєю. А менi такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповiм тобi, як моя Тотка принесла менi одного разу живу курiпку.

- А товариш Андрєєв потiм розповiсть тобi, як одного разу наповнив обидвi кишенi коштовними смарагдами, - пiдморгнув Делчо.

Андрiй поклав цигарку в попiльничку, зачинив вiкно i повернувся до картографа:

- А потiм ти розкажеш, як тебе викинули через вiкно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблiд i прихилився до спинки дивана.

- Вибач, я пожартував! - промовив вiн.

Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.

- I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.

- Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонiчну музику до-мажор, - заявив Зюмбюлев. - Тiльки не гнiвайтесь!

Вiн примостився бiля дверей, укрився плащем, i за хвилину з кутка почулось голосне хропiння, - наче кипiв великий казан.

Делчо Єнев хоч i любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, вiн одразу ж розкаювався i всiляко намагався задобрити його. Так було i тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючiше мiсце, вiн не мiг заспокоїтись i нiби на голках сидiв. Йому дуже хотiлося заглянути в сусiднє купе, посидiти поруч з лаборанткою, але хiба вiн мiг лишатися спокiйним, коли тут, бiля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришiв.

Пiдсiвши до Андрiя, вiн боязко поклав руку на його плече i лагiдно всмiхнувся.

- Ти не повинен на мене гнiватись, - сказав вiн. - З цього... Ну, з смарагдiв... берила... всi глузують, i це справдi смiшно. Але найбiльше смiються з тої карти, що ти показав, - з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.

Андрiй мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вiкна, нiби там, у непрогляднiй темрявi, було щось таке, що тiльки вiн бачить i розумiє.

- Завтра ти поглузуєш з мене, - i квит! - закiнчив картограф i пiдвiвся, посмiхаючись. Вiн нахилився над дзеркалом, що висiло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою i вийшов в коридор.

Павел Папазов провiв його поблажливою посмiшкою i, опустивши абажур, пiдсiв до Андрiя; якийсь час вiн мовчки дивився на нього i нарештi похитав головою:

- Ех, друже мiй дорогий! - зiтхнув вiн. - Навiщо ти таке собi накоїв? Для чого? Чому, скажи на милiсть? Який бiс штовхнув тебе подати Спиридонову цей смiховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собi думав? Коли б я на власнi очi не бачив цього ескiза, то нi за що не повiрив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повiрив би, хоча б увесь свiт був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазiї про цей берил. Химери властивi юностi, тому я крiзь пальцi дивився на твої, скажу прямо, смiшнi й дурнi теорiї та гiпотези. Хто в молодi роки не мрiє, не фантазує, не намагається дiстати зiрки з неба? Але ж мрiї i фантазiї - то одне, а такi жарти в серйозних справах з своїми начальниками - то зовсiм iнше. Та ще, коли цi начальники - шановнi люди, як, примiром, iнженер Спиридонов. Як тобi отаке спало на думку?

Андрiй слухав його, не вiдриваючи погляду вiд вiкна. Що вiн мiг сказати? Що карта, яку вiн показав Спиридонову, не справжня, не його?

- Найгiрше в усiй цiй iсторiї це те, що ти комунiст, член партiї. Комунiст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня - все це несумiсне iз званням комунiста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партiю, що жартуєш з найсвятiшим у нашому життi?

До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.

- Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!

Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.

Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.

- Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!

- Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.

Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.

А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.

На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: "Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!"

Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.

- Про якi це смарагди вiн каже?

- Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.

Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?

А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.

- Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?

Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.

- Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.

- Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.

Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:

- Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...

- Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.

У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього "великих" дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...

Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.

Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.

Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.

Колись вiн був футболiстом - грав центральним нападаючим i знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всмiхнулось, раптом опинитись "поза грою". Перед очима ворота, поле вiльне - вiрний гол - i тут рiзкий свисток суддi рiже нерви, як хiрургiчний нiж: офсайд. Якщо ти надiєшся на слiпий випадок i сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: "Трюк не вийшов". Але ж коли оборона ворога з своєї iнiцiативи зумiла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до ворiт i нiчого не пiдозрiваєш, - тодi раптовий свисток суддi дiє, як удар ножа в спину.

Трапилось так, що вiн опинився в становищi "офсайд" у життi. Невидимi вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смiшного фантазера i наївного брехуна.

Вiн був спокiйним гравцем, звик аналiзувати гру навiть в найбiльш напруженi, критичнi хвилини.

Що ж трапилось?

По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескiз пiдмiнюється кумедним топографiчним творiнням.

По-друге. Викрадення справжнього ескiза i пiдмiна його iншим не знищувала гiпотези про берил, бо вона була в його мозку, iснувала незалежно вiд будь-яких ескiзiв.

По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескiз, чудово знає мiсцевiсть.

По-четверте. Гумористичний характер пiдкинутої йому карти - не випадковий, це не плiд веселої дотепностi. Жарти були такi, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.

З якого метою? Одне з двох: або щоб вiн був звiльнений з роботи, або, коли залишиться, - щоб довгий час був посмiховищем i об'єктом глузування. Такiй людинi, звичайно, нiхто нiколи не буде вiрити.

П'яте. Вiн буде поставлений у такi "службовi" умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостiйної дослiдницької роботи.

Це констатацiя фактiв. Тепер треба пiдвести риску i зробити висновки.

Перший висновок: вiн потрапив у розумно влаштовану пастку i має ворогiв, та ще й неабияких, справжнiх ворогiв.

Другий висновок. Цi вороги обiзнанi з геологiчною справою, стежили за його роботою i, напевно, їм були вiдомi їхнi розмови з Спиридоновим.

I знову питання: чому в нього з'явились вороги? Вiдповiдь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залiзо чи мiдь. Мiнерал берил має величезне значення для легких i найлегших стiйких сплавiв. Вiн необхiдний для виробництва реактивних лiтакiв, ракетних двигунiв, стратосферних лiтаючих апаратiв. Ясно, що є люди, якi не бажають, щоб у нас вiдкрили такий мiнерал. Сама тiльки гiпотеза, припущення про його iснування викликали тривогу i страх у деяких людей, змусили їх дiяти, влаштовувати пастки. Цi люди, таким чином, не його особистi вороги, а вороги його батькiвщини, соцiалiстичного ладу.

Все зрозумiло i ясно, як день. Але яка користь вiд цiєї ясностi? Хто вороги i де вони ховаються, - ось питання, яке треба з'ясувати.

Поки вороги не будуть викритi, вiн буде "поза грою", в нього будуть зв'язанi руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять "офiцiальних" ескiзiв, становище не полiпшиться. Чому? Тому що нiхто не повiрить шахраю, безсовiсному брехуну...

Але хто ж вони, цi близькi, а проте - невидимi вороги?

Iнженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсiм не схоже. Спиридонов - справжнiй комунiст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев - бездоганно чесна людина, до того ж вiн дуже обережний i надто педантичний, щоб пiти на таке дiло. Павел Папазов? Найбiльш чуйний з усiх його колег, єдиний, хто радiв його шуканням i виправдував перед Вилю Власевим його вiдсутнiсть. Iгнат Арсов? Хiба здатний на злочин цей боязкий чоловiк, що страждає манiєю нiкчемностi? Вiн, може, найбiльш здiбний з усiх геологiв, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у iнших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев - надто обмежений; крiм роботи, знає одне - полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремiсника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, вiн весь тремтiв, як дитина, коли починалась гроза, а ввечерi боявся вiдiйти вiд палатки i на п'ять крокiв. Картограф Делчо Єнев? Вiн був легковажний, любив випивати i завжди впадав за якоюсь жiнкою. Але це добрий i хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось iз технiчного персоналу?

Андрєєв перебрав усi позитивнi й негативнi риси їх характерiв i, нарештi, переконався, що це безглуздо. Насамперед, нiхто з цих людей не мав наукової пiдготовки, щоб креслити геодезичнi ескiзи великих масштабiв. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопiювати?

Викрити ворога не менш важко, нiж довести iснування берила в земних надрах.

Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повiрить, що ескiз зник таким дивним способом i що так само дивно на його мiсцi опинився iнший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: "Щоб привернути до себе увагу (подивiться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стiни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина i справдi здiбний геолог), ти по-пiлатовськи вмиваєш руки: мiй план викрали i пiдмiнили iншим!".

Ось у якiй пастцi опинився Андрiй.

Що вiн буде робити далi?

Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому нiби щось надiрвалось, вiн почував себе, як актор, незаслужено освистаний публiкою. Нiчого поганого вiн не зробив, не мав намiру заподiяти комусь неприємнiсть, а його затюкали, зацькували, як звiра.

Незабаром йому мине тридцять рокiв. Це такий бадьорий веселий вiк. Жахливо, якщо в цi роки починаєш сумнiватися в людях, втрачати вiру в добро, бачиш навколо тiльки сiре, буденне життя, егоїзм i холоднi, байдужi обличчя.

Ще на початку своєї розповiдi я вже говорив, що я студент ветеринарного iнституту, i ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до фiлософування. Та коли я згадую про всi цi подiї, то мимоволi думаю: чи вiрнi були фiлософськi висновки Андрiя про життя i про людей взагалi? Не знаю, як на вашу думку, але менi здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, вiн усе бачив у рожевому свiтлi. Такi вже вони всi! Я знав одного такого. Якось iшов дощ, та ще який! Цiлi потоки лилися з неба, а вiн iшов вулицею i насвистував. "Iди-но сюди!" гукаю до нього i вказую на мiсце пiд "балконом, де сам сховався. А вiн, веселий, пiдiйшов до мене й каже: "Ходiмо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!". Розумiєте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. I йому було весело, хоч вiн весь був мокрий i з плечей стiкала вода. Отакi бувають щасливцi. Таким був i Андрiй, поки його не спiткало це лихо з планом. Як я вже сказав, вiн бачив усе в рожевому свiтлi. Молоде тендiтне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спiткала бiда, вiн пiд впливом настрою змiнив свої рожевi окуляри на чорнi; а цi чорнi скельця мають незвичайну властивiсть: вони зменшують усе видиме до мiзерних розмiрiв. Цi окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя i на людей крiзь призму своїх настроїв, своєї долi. Я, ветеринар, зовсiм не схильний до абстрактних фiлософських мiркувань i гадаю, що найкраще - це не надiвати кольорових окулярiв. Не знаю, звiдки прийшла до нас ця мода...

Отож Андрiй стояв, нахилившись над вiкном, i вiтер бив йому в обличчя. Стрункий офiцер в кiнцi вагона лишився сам i з похмурим виглядом курив. Раптом Андрiй вiдчув, що його штовхають пiд лiкоть. Вiн незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось iз його колег. Бiля нього стояла, соромливо i злякано посмiхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали вiдповiдати урок.

- Ви застудитесь, - сказала дiвчина. - I завтра у вас болiтиме голова.

Андрiй нiчого не вiдповiв. Рашеєва якусь хвилинку помовчала i спитала:

- Я вам заважаю?

Вiн знизав плечима.

- Та нi, будь ласка, - ї вiдчув жаль до дiвчини. Захотiлося сказати їй щось приємне, але не мiг знайти жодного лагiдного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечi подертому суконному пальтi. I невiдомо чому, спитав зовсiм недоречно:

- А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дiвчина почервонiла, але очей не вiдвела.

- Спить, - вiдповiла вона. - Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

- Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.

- Нiчого, - усмiхнулась дiвчина. - Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].

- Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.

- Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.

- Давно це було, - повторив Андрiй.

- А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.

Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.

- Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.

- I добре робили, футбол - цiкава гра.

- Але я так i не полюбила його.

- I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.

Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.

- До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.

Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

- Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.

- Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.

Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

- Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.

- Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.

- Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли... - вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.

Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.

- Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?

- Нi.

- А на шахрая?

- Та що ви кажете!

- Ну, от i все.

- А чутки?

- Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.

Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.

- Невже вам байдуже, що про вас говорять?

- Менi все одно, - збрехав Андрiй.

- Як це все одно?! - вона з докором похитала головою. - Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?

- Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй. - Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?

Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.

- Вам дуже тяжко? - запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..

Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.

- Спасибi, - промовив вiн. - Дякую тобi за хорошi! почуття.

- I я дякую тобi, що заговорив до мене на "ти", - вiдповiла вона.

Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.

- Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого? - запитала вона, її очi сяяли.

- Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...

- Це щось надто складно! - перервала вона. - По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: "Менi все одно!" Так само, як ти колись боровся за перемогу "Академiка", так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття... - вона перейшла на шепiт: - Берил!

Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.

- Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.

- Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.

Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.

- А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!

- I не треба, - швидко погодився Андрiй. - Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!

Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.

V

На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.

Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.

По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.

Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.

- Вiзьми, товаришу, цукерку "Валда"! - чемно запропонував Власев, простягаючи стрiлочнику вiдкриту коробку.

Той кинув погляд на зеленi дрiбнi цукерки, помовчав i цмокнув язиком. Вiн не сказав нiчого i, лiниво витягши пачку "Арди", закурив.

- Як ти гадаєш, - запитав Вилю Власев, - чи добра буде сьогоднi погода, чи пiде дощ?

- А чому це має йти дощ? - знизав плечима стрiлочник. Вiн оглянув небо i додав: - А втiм, може, буде мигичка.

- Шкода, - сказав Вилю Власев. - Ми повиннi цiлий день iти.

- Ну, то нехай не буде! - кивнув стрiлочник i сплюнув на землю.

Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, бiля пiднiжжя гори, показались двi вантажiвки. Вони залишали позад себе клуби сiрої куряви.

- Цi машини йдуть за нами! - зрадiв Вилю Власев. - Досить вчасно прибувають.

- А чого б їм не прибувати вчасно! - сказав стрiлочник.

- Менi доводилось чекати на них i годину, i двi, - всмiхнувся геолог.

- I поїзд часом запiзнюється! - Стрiлочник зробив глибоку затяжку. Iнодi на хвилину, а то й на годину, по-рiзному буває.

- Це погано, - насупився Вилю Власев. - Точнiсть - найважливiший принцип сучасного транспорту.

- Я теж кажу, що це негаразд, - погодився стрiлочник.

Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже пiднявся над горизонтом. Iмла, що покривала поле в долинi, стала прозорiшою, потiм порожевiла i якось одразу розтанула й зникла, наче дим.

Автомашина з багажем вирушила першою.

Вилю Власев зiбрав членiв своєї бригади i виголосив кiлька напучень. Порядок вимагає цього, i тому нехай i вони вiдчують, що вiднинi вiн вимагатиме суворого додержання дисциплiни i нiкому не прощатиме нiяких вiдхилень вiд службового графiка. Вiн кашлянув, намагаючись зробити голос чистим i твердим, повагався, чи дiставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, вiн просто засунув руки в кишенi потертої шкiряної куртки i розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмi, в капелюсi з широкими м'якими крисами, вiн мав кумедний вигляд; двоє шоферiв, якi спостерiгали цю сцену, штовхнули пiд бiк один одного, мабуть, щось сказали на його адресу - i зареготали на весь голос.

- Зачекайте хвилину, - подав голос Павел Папазов. - Нема двох чоловiк. Ми не в повному складi, - i звернувся до шоферiв: - Дайте сигнал!

Пролунав пронизливий звук сирени, i на цей тривожний заклик першим озвався Андрiй Андрєєв. Вiн вискочив iз залу чекання i поспiшив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.

- Глянь-но! - здивовано гукнув Марко Маринов. - Поголився, причепурився, нiби до мiнiстра в гостi йде!

- Це потрiбно було б зробити кожному з нас, - зауважив Павел Папазов i незадоволено помацав своє пiдборiддя. - Хлопець зробив правильно, а нам усiм має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що менi якось розповiв iнженер Спиридонов? Вiн брав участь в однiй експедицiї по дослiдженню пiвнiчних земель. Щоранку у тридцятиградуснi морози геологи розтоплювали лiд на примусах i голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.

- Ну, це вже пробачте! - жартiвливо вiдгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свiже, як у дитини.

- Тепер тiльки Делчо Єнева нема, - насупився керiвник групи. - Може, й вiн десь наводить ранковий туалет?

- Ось вiн, ось! - раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямi низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бiк залiзничного полотна.

Картограф, йдучи пiд руку з стрiлочником, у кепцi набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:

Рано-раненько красна дiвчина

Та пiшла на бiлий Дунай!

- Уже встиг клюкнути, красень! - зiтхнув Марко Маринов.

Делчо тимчасом продовжував:

Умивати бiле личко,

Бiле личко, чорнi очi!

- Не мiг зачекати до обiду! - кинув йому докiрливо "мисливець" Зюмбюлев.

Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи вiдповiдь.

- Сумнiваюсь, - нарештi сказав вiн, весело дивлячись на лаборантку. I раптом здригнувся, нiби зненацька облитий крижаною водою. - Зуб у мене розболiвся, товаришу Власев, от я й забiг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний бiль, як вiдомо, дуже заважає.

- Це факт, - пiдтвердив стрiлочник.

- От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, засмiявся в бороду Зюмбюлев.

Вилю Власев знову кашлянув.

- Товаришi, - почав вiн. - Ось автомашини, якi довезуть нас до села Цвят. Машина, на мiй погляд, справна, напевно, i шини не пошкодженi. Все за те, щоб ми без зволiкань i в призначений час прибули на мiсце. Я прошу вас пiд час їзди не стояти в кузовi, а сидiти на своїх мiсцях.

- Хто знає, - пробурмотiв картограф.

Вилю Власев хотiв ще сказати про дисциплiну, але, почувши його реплiку, зовсiм передумав говорити.

- Займайте мiсця, - сказав вiн. - Я сяду останнiм.

- Тобто передi мною! - усмiхнувся парторг.

Бригада прибула в село пiсля обiд, їх радiсно зустрiли старi знайомi, тут вони якось зимували, - допомогли перенести бiльшу частину багажу в читальний зал.

- Доведеться зачекати - бiльше нiде! - вибачався голова сiльради, а очi в нього хитро посмiхались. - Всi склади забитi зерном, ще будемо молотити. I де ми все дiнемо, не уявляю. В читальнi можна. Зараз такий час, що нiколи про книги думати. Вашi речi не заважатимуть!

- Своєчасно зiбрати врожай - це найважливiше! - заспокоїв його Павел Папазов. - Якi досягнення?

- Трохи бiльшi, нiж у минулому роцi. Якщо в нас будете зимувати - на всiх бiлого хлiба вистачить.

- Радий, дуже радий! - кивнув парторг. - У нас важливi термiновi завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-двi лекцiї на полiтичнi теми.

- Ви ж дивiться, хоча б мiдь десь знайдiть! - пiдморгнув голова, пiдкручуючи вуса. - Як знайдете, то й наш край трохи розбагатiє: влiтку - на полi, зимою - в шахтах. Трудоднi плюс пiдробiток - оце життя!

- Хто знає, - хитав головою Делчо Єнев. Вiн був у поганому настрої: сiльмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Нiде прополоскати хворий зуб.

Вилю Власев склав список речей, i завiдуючий бiблiотекою пiдписався, вiдкрив щоденник на букву "Г" i записав: "Голова сiльради здався менi людиною з багатою фантазiєю. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхiдно давати йому не бiльше одної третини того, що вiн вимагатиме з нас, особливо за коней".

По обiдi, бiля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулiв, спокiйних й статечних, навантажених рiзним приладдям, iнструментами, похiдною лабораторiєю i двома скринями з провiзiєю. Далi швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловiк, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сiльського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник вiддiлення мiлiцiї вiдкомандирував для охорони табору геологiв вiд непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвiдомлював усю важливiсть дорученої йому начальством ролi i тому гордо дивився поперед себе. Вiн ледве вiдповiдав на запитання, якими засипав його циган - погонщик мулiв, хоч звичайно був досить балакучим.

Сонце припiкало, вiд бруку вiяло розжареним повiтрям, розiгрiтим щебенем. Низькi горби обабiч дороги поросли рiдкими чагарниками та пожовклою травою.

Вилю Власев важко дихав, хапаючи повiтря розкритим ротом, по вилицях у нього стiкали бруднi струмочки поту. Але йшов вiн упевненою твердою ходою, час вiд часу скидаючи фетровий капелюх, нiби когось вiтаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповiдав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої "навряд" i "хто зна".

Андрiй iшов попереду - вiн не почував нi втоми, нi спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простiр окриляли його душу, наповнювали бажанням скорiше йти, добратися до тих мiсць, недалеко вiд яких вiн знайшов чудовий i таємничий берил.

Ось тут, на висотi, i той поворот. Шосе тягнеться на схiд, зникає, як срiбна нитка, на зеленiй рiвнинi. Праворуч вiдходить стежка, спускається в глибокий рiв, густо порослий лiщиною, i знову пiднiмається вгору, в'ється, наче змiя, i повзе мiж лiсистими схилами все далi на пiвдень. Вона пробирається в тiнявi дубовi лiси, перетинає галявини, розкиданi серед чагарникiв i вкритi буйними високими травами, їхнiй табiр буде на однiй такiй галявинi - там, певно, ще є слiди торiшнього табiрного життя.

Власне, звiдси починається загадкове.

Минулого року вони дослiджували пiвденно-схiдний район. Тепер знову продовжать роботу - креслитимуть геодезичнi ескiзи, уточнюватимуть мiсця, куди пiзнiше прийдуть зондери.

А берил - можливий чи вигаданий берил - лежить на пiвденному заходi, у протилежнiй сторонi. Як вiн тепер пiде туди, як порушить "графiк" Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплiнованим, щоб вiдвернути страшну кару, що нависла над ним?

Торiк, коли почались осiннi дощi, Андрiй двiчi ходив у пiвденно-захiдному напрямi. Тодi вiн i натрапив на загадковi слiди берила. Але тодi Павел Папазов вважав його "натхненним фантазером", поблажливо посмiювався з його розповiдей, однак все ж старався захистити його вiд нападок суворого начальника i виправдував його вiдсутнiсть у таборi... А зараз?

Як же йому вирватись, щоб пiти на пiвденний захiд? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустiмо, вiн пiде на риск i дiйсно принесе берил. Хорошi результати виправдають i найстрашнiший риск, виправдають порушення службової дисциплiни. Тодi його не каратимуть i не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним - ось як буде! Але чи є певнiсть, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила - неодмiнно берил? Так, мiнерал, що заповнив щiлину в гранiтi, має своєрiдний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є пiдстави i навiть досить надiйнi, припустити, що це справдi берил.

Можна припустити... Адже i Плiнiй Старший пише, що в схiднiй частинi колишнього середземноморського басейну, десь в районi Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.

Вiн геолог i знає, що в найбiльш правдоподiбному теоретичному припущеннi завжди є якась частка сумнiву. В природi багато мiнералiв подiбного кольору i вiдблиску. Гiпотезi, що грунтується тiльки на зоровому сприйманнi, хоч i пiдтвердженiй точним зазначенням мiсцезнаходження i старими iсторичними документами, можна вiрити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентiв... I все ж його певнiсть далеко перевершувала цi п'ятдесят процентiв iмовiрностi. Iнстинкт чи надмiрний оптимiзм? А може, це нез'ясовне iнтуїтивне пiзнання iстини, яке звуть передбаченням?

Таємна пiдмiна ескiза посилила в душi Андрiя певнiсть, що це передбачення вiрне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий i останнiй риск. Вiн не належав до тих гравцiв, якi вiдчайдушне бiгають за м'ячем i слiпо прориваються до ворiт противника. Вiн грав обдумано i добре зважував кожну свою дiю на футбольному полi.

Спокiйно проаналiзувавши все, вiн прийшов до висновку, що йому все-таки необхiдно вирушити на пiвденний захiд, не повiдомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тодi буде? результати можуть бути хорошi i поганi, а в умовах, в яких вiн дiятиме, поганих може бути два: вiн позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам iз знаком мiнус протистояло одне позитивне - берил...

Я мiркую так: якби Андрiй по своїй природi справдi був позитивною людиною, розсудливою i врiвноваженою, вiн би здався i хоча б тимчасово покiнчив з своєю манiєю берила. Цифрам i богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахункiв: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина вiдмовилась би закласти навiть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.

Але Андрiй, як ви побачите далi, не вiдмовився вiд гри, рискнув навiть партквитком i своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, якi б хорошi почуття не викликала вона в мене. З моєї розповiдi ви, напевно, помiтили, що я поважаю тiльки розсудливих, врiвноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий i врiвноважений. На жаль, Андрiй не був таким. Гравцем вiн був спокiйним, - не заперечую. Та в життi (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полонi своєї, я б сказав, божевiльної пристрастi. Я говорю "божевiльної", бо об'єктом цiєї пристрастi є камiння. Так, камiння, як це не дивно... Правда, i я пiд час прогулянок збираю гладенькi кольоровi камiнцi; вони менi дуже до вподоби, iнколи ховаю деякi з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному мiсцi, на верхнiй поличцi моєї етажерки, наповнена рiзними гарними камiнцями. Прозорi, як краплини роси, червонi, наче обкипiлi кров'ю, синюватi, як вечiрнi присмерки в полi... Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у менi спогади, часто дають розраду в смутнi хвилини, навiваючи спокiйнi мрiї... Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвiдчились у цьому. Я нiколи не став би ризикувати життям заради неживої речi. Пристрасть до каменiв (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелi...

Та повернiмось до Андрiя.

Вiн сiв праворуч, неподалiк вiд шосе, i розмiрковував, куди завiв його невiдомий противник. В ньому боролися двi сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведiнку. Пристрасть до каменiв посилала пiд три чорти мiщанську розсудливiсть, штовхала до негайних дiй, вселяла вiру в успiх цiєї вiдчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, - вiн хитро зайняв найвигiднiшу позицiю. Вiн не мав нiчого проти каменiв, але нагадував про рiзнi неприємнi речi, якi зустрiнуть Андрiя, коли вiн уперто шукатиме їх.

"Все-таки я пiду їх шукати, але розумно!" наполегливо вирiшив Андрiй, якому набридла ця гамлетiвщина.

Вiн хотiв був пiдвестись, але почув поблизу кроки - легкi, певно, не чоловiчi.

- Ледве наздогнала тебе, - посмiхнулась лаборантка, важко дихаючи. Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед i вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна бiля тебе сiсти?

- Постiй трохи, поки вiддишешся, - порадив Андрiй.

Вiн пригадав, як вночi, в найтяжчi для нього хвилини, тiльки ця дiвчина зважилась пiдiйти до нього. Вона сказала йому спiвчутливi хорошi слова; вони пiдбадьорили, вселили вiру в перемогу. Звичайно, вiн вийшов би з скрутного становища i без цих слiв, бо не був слабкодухим, але вчора ввечерi вiн був iншим - почував себе бiльш нещасливим i вперше в життi - одиноким.

- Тепер уже можеш сiсти, - сказав їй нарештi.

Дiвчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила i сiла.

- Треба йти по цiй стежцi, - показав вiн. - I все лiсом, лiсом... десять кiлометрiв звiдси.

Рашеєва ще не бувала в цих мiсцях.

- Як тут гарно! - вигукнула вона. I додала, лукаво посмiхнувшись: - Я постараюсь не вiдставати вiд тебе.

Але Андрiй не слухав. Вiн не вiдводив погляду вiд вершини гори на заходi, за якою ховалось сонце. Почувши, що вiн зiтхнув, дiвчина докiрливо похитала головою:

- Знову ти пiддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальнi романи давно вийшли з моди, як мереживнi комiрцi моєї тьотi. Таких комiрцiв тепер нiхто не носить.

- Звичайно, - погодився Андрiй ї вiдразу пожвавiшав: - Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективнi романи? Нi? Жаль! Тодi ти мене не зрозумiєш!

- Спробую, - вiдповiла вона.

- А будеш менi вiрити?

- Якщо розповiдатимеш про себе - так. Усьому повiрю.

- Навiть якщо це буде схоже на казку з "Тисячi I одної ночi"?

- Повiрю.

Юнак глянув їй у очi. Вони були яснi й чистi, наче сапфiри. Таким очам можна довiритись.

- I нiкому нi слова не скажеш?

Дiвчина глянула здивовано.

- А парторговi?

- Навiть йому. В усякому разi поки що не можна!

Така вiдповiдь її збентежила. Що за таємниця?

Вона поклала на його руку свою.

- Невже ти зробив якийсь злочин?

Андрiй посмiхнувся.

- Хтось дiйсно зробив злочин, але цей "хтось" - не я. Вiн невидимий, бродить по свiту в шапцi-невидимцi!

Вiн повинен був розказати комусь про цю дивну пiдмiну ескiза. Випадок був таким неймовiрним, таким фантастичним, що кожний мiг розсмiятись йому в лице. "Що це ти вигадуєш?" скажуть йому. А Павел Папазов може навiть образитись.

Тiльки ця дiвчина повiрить йому, бо певна, що вiн не обманщик, що вiн не може брехати.

Вони пiшли по звивистiй стежцi, пробираючись мiж чагарниками. Андрiй розповiв дiвчинi, як вiн накреслив свiй геодезичний план i як сталася з ним "метаморфоза". Лаборантка мовчки напружено слухала його. "Невже й вона не вiрить?" на мить засумнiвався Андрiй.

- От i все, - закiнчив вiн.

Вони вийшли на галявинку.

- На твоєму мiсцi я б не блукала одна в такому глухому мiсцi, прошепотiла Рашеєва. - Одна куля iз засiдки, - i цього досить, щоб покiнчити з твоєю загадковою iсторiєю. Адже нiхто, крiм тебе, не знає того мiсця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?

- Досi нiхто не знав, - сказав Андрiй. - Але тепер, мабуть, знають. "Невидимий" знає.

- Якщо ти продовжуватимеш своє i шукатимеш мiнерал, - вона пiдняла палець, - то цьому можуть покласти край пострiлом.

- Можливо, - промовив Андрiй. Вiн трохи помовчав, потiм посмiхнувся. Що ж ти менi порадиш? Здатись, скласти зброю?

- Але ж вони тебе вб'ють, - схвильовано прошепотiла Рашеєва. - Я певна, що вб'ють. Люди, якi не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться нi перед чим, аби закрити тобi рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе i свого добились. Але це їх перша i найменша спроба.

- Хоч i вб'ють, - сказав Андрiй, - нiчого! Я все-таки їх перехитрю. Вiн подивився дiвчинi в очi i довiрливо поклав їй руку на плече. - Я накреслю поверховий план тiєї мiсцевостi i дам його тобi, щоб ти зберiгала. Якщо зi мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?

Рашеєва нiчого не вiдповiла, тiльки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потiм почала розпитувати Андрiя про хазяїв його квартири, про сусiдiв, що живуть на верхньому поверсi, про розташування його кiмнати i чи можна залiзти до нього через вiкно.

- Я теж подумав про вiкно, - сказав Андрiй. - Цiлу нiч думав про це вiкно. "Невидимий" проник через нього - це факт. Я замкнув дверi, ранком вiдiмкнув, - ключi лежали на тому ж мiсцi. Замикаюсь я тому, що у мене в столi - службовi матерiали, якi не для чужих очей. Папазов кiлька разiв попереджав мене. А якось навiть сказав: "Ось прийду колись уночi перевiрити, i тобi добре перепаде, якщо дверi будуть незамкненi!" Вiн не знає, що я живу на першому поверсi, iнакше й вiкно заборонив би вiдчиняти! Пам'ятаєш, як вiн вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечерi вiдкритий. Наскiльки вiн хороший i добродушний в особистих стосунках, настiльки суворий i вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв... А вiкно... Так, вiкно тiєї ночi було вiдчинене до ранку. Але як можна залiзти у вiкно, коли воно на висотi двох з половиною метрiв над землею? У мене зрiст майже два метри, i то я ледве дiстаю до нижньої рами. Треба пiдскочити, щоб добратись до вiкна, дертися по стiнi, i знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся... Але так чи iнакше, "невидимий" пролiз через вiкно... Якщо це не якийсь дух, - усмiхнувся Андрiй.

- Тепер уже немає значення, як злодiй забрався в кiмнату. - Вона глянула навколо i пiдiйшла до нього ближче. - Важливо iнше - хто цей "невидимий"?

- Ах! Звiдки ж я знаю? - зiтхнув Андрiй.

- Вiн десь поблизу, - стиха промовила дiвчина. - Вiн стежить за тобою, не зводить з тебе очей.

Андрiй iнстинктивно озирнувся.

- Бережись! - в її очах свiтились i тривога, i благання. В цю хвилину вони були подiбнi до тих дивних кристалiв, у прозорiй глибинi яких темнiє, наче привид, тiнь другого невидимого кристала. - Бережись, - повторила дiвчина. - Роби те, що пiдказує тобi совiсть i серце, але будь обережним. Я не раджу тобi складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: "Забудь про цей берил!" Але я боюсь... Менi здається, що трапиться щось лихе.

Вона здригнулась i тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмiшкою:

- Хай це лихе не станеться з тобою.

Через кiлька хвилин їх наздогнали iншi геологи: Вилю Власев вдав, що не помiчає Андрiя. Вiн спинився, вийняв блокнот-щоденник i записав пiд буквою "А", де була характеристика Андрiя: "Дуже спритний i на рiвнiй дорозi i в горах. Це треба мати на увазi при виборi його супутника. Може заморити будь-кого до смертi. Обличчя Рашеєвої було блiде, мабуть, вiд перевтоми сердечних м'язiв!" Побачивши лаборантку з Андрiєм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж пiдморгнув йому з виглядом змовника, - мовляв: "Продовжуй, я тебе розумiю, не бiйся!" А Павел Папазов вiдiзвав Андрiя вбiк i запитав як нiколи холодним i рiзким тоном:

- Оце так ти додержуєш дисциплiни?

- Чим це я порушив дисциплiну? - здивувався Андрiй.

- Чим? - парторг помовчав. - Ти дiйсно наївний чи прикидаєшся наївним? Менi здається, що прикидаєшся, - продовжував вiн. - Тут не кабiнет iнженера Спиридонова. Тут такi номери не проходять безслiдно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, i тут етикет розумiють iнакше. Тому скажу прямо, без зайвих слiв: забороняю тобi деморалiзувати людей своїм iндивiдуалiзмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче вiдокремитись вiд колективу i блукатиме, де захоче i як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти - вперед, другий - назад, третiй - налiво, - що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслiдувати твiй приклад? Ти комунiст, твоя поведiнка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподiльне цiле. А ти тiкаєш вiд людей, проявляєш iнтелiгентський iндивiдуалiзм, руйнуєш колектив! Хiба ж так можна?

Цi слова були дуже неприємнi, дошкульнi, але Андрiй слухав, схиливши голову, "Правду каже, - думав вiн, - я зробив погано, вiдокремившись вiд колони i випередивши всiх". Зараз вiн почував себе в ролi гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.

- Я ж говорив тобi цiєї ночi, - продовжував Павел Папазов, - партiйна органiзацiя обговорюватиме питання про твою поведiнку, i ти не надiйся, що тобi потуратимуть i пробачать твої дурощi. Я вже тобi порадив: опам'ятайся, - стань найбiльш дисциплiнованим, роби все можливе для спокутування своєї провини. Я любив тебе i тепер люблю, наперекiр усьому, але востаннє повторюю: будь кращим iз кращих! Не цурайся колег, дружи з ними, довiряй їм все, що в тебе на душi. Чому ти не порадився зi мною, перш нiж зробити такий недоречний вчинок з ескiзом? Я б сказав Спиридонову, що ти не маєш нiяких серйозних даних i твоя гiпотеза поки що фантазiя, i вiн би не вимагав вiд тебе нiяких геодезичних ескiзiв. До того ж, не треба було йти до нього з першою-лiпшою дурницею, що потрапила тобi пiд руку! Хiба ж не так? Нiчого б не трапилось, якби ти заздалегiдь порадився зi мною. Менi до вподоби дерзання молодi. Коли ти минулої осенi заговорив про берил, я єдиний, ти це добре знаєш, не розсмiявся тобi в очi. Не смiявся, хоч був певний, що це нiсенiтниця. Юнаки марять про подорожi у стратосферу, на Марс. I нехай! Найбiльш неймовiрна фантазiя лiпша за мiщанський спокiй, пияцтво чи марнування часу на покер та бридж. Я завжди пiдтримував дерзання, але тебе, як видно, переоцiнив. Ти дуже швидко втратив чуття реальностi. Ти став надто самовпевненим i почав робити дурницi. Я тепер думаю так: якщо тебе не приборкати, то ти пропадеш, скрутиш собi в'язи. Менi не хочеться, щоб ти скрутив собi в'язи. I я не допущу, щоб ти ганьбив свiй колектив, безчестив партiю, членом якої ти є. Ось чому нiяких потурань тобi не буде, - без дозволу начальника бригади ти не маєш права вiдхилятись вiд графiка. Що б не придумав - подiлись зi мною, з Вилю Власевим. Знову ж таки нагадую тобi: я маю спецiальнi iнструкцiї вiд Спиридонова i всi повноваження тримати тебе в шорах. Май на увазi!

Андрiй вислухав дуже спокiйно цю довгу промову, але останнi слова нiби шмагонули його по обличчю. "Шори"! Чи заслужив вiн на таке? Все через ескiз, отой проклятий ескiз!

Ну, гаразд. Але хiба до випадку з ескiзом не було нiяких позитивних фактiв у його роботi? Невже одна недоречнiсть може знищити гiднiсть людини?

Вiн був дуже стриманий, а тому промовчав. Але серце йому стиснув бiль.

Битий шлях, що перетинав лiс iз сходу на захiд, виходить на центральне шосе пiвденнiше нашого села, саме бiля млина, де працює бай Дiмо, батько Теменужки. Кажуть, що коли Фракiя була римською провiнцiєю, цей шлях з'єднував Аполлонiю з Фiлiппополiсом. В цьому може бути частка правди, бо й зараз на ньому можна виявити слiди стародавньої кам'яної дороги. Тепер цей шлях з'єднує тiльки два-три села, i ви марно б шукали його в найбiльш детальних географiчних картах. Вiн нiде не позначений. Це нагадує вiдомий латинський афоризм про славу. Я пишу про шлях не через його минуле, а тому що бригада Вилю Власева розташувалась обабiч нього.

Уявiть собi густий, глухий лiс переважно з низьких, розлогих дубiв. Лiс цей в кiлькох мiсцях перерiзують дубовi видолинки; подекуди в ньому зустрiчаються пологi схили, перетятi гнилими деревами, купи сiрого камiння, порослого лишаями та мохом. Крiзь гiллястi крони дерев променi сонця ледве проникають, i тому тут завжди зеленкуватi похмурi сутiнки, повiтря вологе, насичене запахом прiлого листя i гнилого дерева.

Такий лiс на пiвденному заходi. На сходi вiн набагато рiдший, свiтлiший i поступово губиться серед широких ланiв Чорноморської низини.

З одного боку табiр Вилю Власева виходить у лiсову гущавину, а з другого - на схiд, де горизонт незрiвнянно ширший i чистiший. Старий римський шлях проходив посерединi табору, дiлячи його на двi половини.

Лiворуч вiд шляху, бiля великої палатки Вилю Власева, стояли двi меншi, - в однiй з них була похiдна лабораторiя, у другiй - склад. Ще шiсть палаток бiлiли по другий бiк.

Що iще розповiсти?

По обiдi для бригади час минув непомiтно, в напруженiй роботi. Вже смеркало, але нiхто не збирався запалювати традицiйне табiрне багаття.

Павел Папазов видiлив нiчнi варти i пiшов спати останнiм.

Ранком усi встали бадьорi, помились холодною водою з джерела, що било в сусiдньому видолинку. Пiсля цього всi накинулись на сандвiчi, приготовленi Марком Мариновим. Цей пристрасний любитель квiтiв був визнаним майстром випiкання млинцiв та налисникiв. Вiн пов'язав бiлим фартушком кругленький живiт i люб'язно побажав усiм колегам приємного апетиту.

- Перекусiть, бо в дорозi може бути все, - пiдморгнув вiн.

Андрiй машинально жував, не помiчаючи, що кладе в рот. Марко загорнув два сандвiчi в прозорий папiр i обережно поклав йому в кишеню, прошепотiвши:

- Вiзьмеш оце. Потiм захочеться їсти. Це дає енергiю, а ти молодий i витрачаєш її бiльше за всiх. Я в твої роки з'їдав дюжину за один раз.

Пiзнiше Вилю Власев зiбрав геологiв у своїй палатцi, розклав на похiдному столi карту, кашлянув два-три рази i почав водити по нiй пальцем.

- Ось цей район, який ми повиннi вивчити... тобто довивчити, - сказав вiн. - Торiк, як вам вiдомо, ми встановили тiльки загальнi мiнералогiчнi данi мiсцевостi. Зараз потрiбно уточнити, напрями рудоносних жил. Крiм того, як бачите, тут є один сектор, позначений лiтерою "X". Вiн лежить у пiвденно-схiдному напрямку пiд гострим кутом до нашого табору i має форму рiвнобедреного трикутника, основа якого перетинає схiдну пiвдугу лiсу. Цей район треба дослiдити геологiчно i мiнералогiчне, накреслити карту i провести пiдготовку до зондових дослiджень.

- Хоч би тiльки не менi, - тихенько зiтхнув Марко Маринов.

Вилю Власев якийсь час мовчав, розкрив папку i вийняв кiлька запечатаних канцелярських конвертiв.

- Тут я позначив маршрут i завдання кожного з вас. Брав до уваги вашi можливостi, географiчний рельєф, взагалi все. Позначив також i контрольнi термiни, отож, на мiй погляд, не може бути нiяких непорозумiнь. Розгляньте цi маршрути, i, якщо у когось виникають сумнiви, той нехай виясняє, поки є час. За пiвгодини ми повиннi бути в дорозi!

Коли на столi лишився тiльки один конверт, Андрiй iз стиснутим серцем простягнув руку. Так вiн i думав! На конвертi стояло "Сектор X. Андрiй Андрєєв i Делчо Єнев". Замiсть того, щоб дiстати завдання по розвiдуванню районiв, сумiжних з тим мiсцем, де вiн бачив зелений камiнь, йому доручалося дослiдити мiсцевiсть у зовсiм протилежному напрямку! Може, "невидимий" i тут має свою руку?

- Ти незадоволений маршрутом? - запитав його Папазов.

- Незадоволений, - вiдповiв Андрiй.

Парторг задумався.

- А зi мною пiшов би?

- Не хочеться менi йти на схiд, - зiтхнув Андрiй. Але, зрозумiвши, що видає себе, вiдразу додав: - Я завжди вiддаю перевагу пересiченiй мiсцевостi, де було б бiльше височин, гiр, вершин! Сектор X великий i рiвний, наче сковорiдка! Це не по менi!

Вилю Власев саме в цю мить проходив мимо, i парторг поклав руку на його плече.

- Чи не можна зробити замiну? - запитав вiн i кивнув у бiк Андрiя. Ось вiн вiддає перевагу захiдним районам, - туди його тягне. Дай його менi, а замiсть нього нехай iде, скажiмо, Iгнат Арсов, вiн має досвiд. На нього покластись можна. Ви згоднi?

Керiвник бригади насупився.

- Невже ви гадаєте, товаришу Папазов, - звернувся вiн своїм звичайним офiцiальним тоном до помiчника, - невже гадаєте, що хтось iнший, крiм Андрєєва, зможе за два тижнi справитися з районом X? Ви кажете - Арсов. Чудесно! Арсов прекрасний геолог. Йому можна вiрити на 90 процентiв. Але вiн повiльно ходить, особливо в сонячнi днi. Такiй людинi я не можу довiрити дослiдження району X.

Вiн бiльше нiчого не сказав i, поправивши капелюх, вiдiйшов.

Павло Папазов знизав плечима.

- Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. I, безперечно, вiн має рацiю. Вiн помовчав. - Кiнець кiнцем, по-моєму, немає нiякого значення: чи будеш ти в районi X чи в районi У. Хорошому геологу з гострим оком всi райони однаково цiкавi.

Вiн потиснув йому руку.

- Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисциплiни, i доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!

В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:

_Вона._ Вiзьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвiйна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.

_Вiн._ Щиро вдячний. Але ковдру не вiзьму. Стривай, якщо шеф вирiшить прикрiпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навiть з радiстю. Я завжди вiддаю перевагу живим джерелам тепла.

_Вона._ Можеш вiддавати перевагу чому хочеш, - це мене не обходить. А ковдру все-таки вiзьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лiвої ноги. Я це точно знаю. Вiн був футболiстом, i в одному з матчiв його хтось вдарив, i з того часу ушкоджене мiсце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб вiн уночi вкривався моєю ковдрою. Пiклування про товариша - перша вимога соцiалiстичної моралi.

_Вiн._ Яка шкода, що мої кiнцiвки здоровi! Просто вмираю вiд муки, що вони здоровi! Чесне слово картографа.

_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалiєш, що здоровий? Що за дурницi!

_Вiн._ Якби я був хворим, як Андрiй, може б ти i про мене потурбувалась! (Зiтхає). Може, й мене б приголубила добрим словом i тому подiбне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь вiд нього.

_Вона_ (вдаючи, що не чує). Вiзьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Менi казали, що в цьому мiсяцi будуть часто йти дощi.

_Вiн._ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!

_Вона._ Бо ти дуже хороший i милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.

_Вiн._ Менi нiяк не зрозумiло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрiя спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.

_Вона._ Вiн носитиме стiльки iнструментiв: молоти, кирки, ломи! Невже тобi не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди мiсце для термоса. Глянь, який вiн гарний!

_Вiн._ Термос!.. А ще що?

_Вона._ Не бiйся! Це майже все. Лишились дрiбницi. Коробки з бiсквiтами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягiд, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафiнад.

_Вiн._ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнiм верблюдом. (Рiшуче). Нi! Якби я навiть був ним, однаково не погодився б.

_Вона._ Ти завжди був добрий i благородний.

_Вiн._ А яка менi з цього користь?

_Вона._ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!

_Вiн._ Тобто "вiн вирушає в дорогу" i подiбне. Так?

_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пiр'їнку.

_Вiн._ Якби я йшов сам, ти б i жменьки солi не поклала менi в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?

_Вона._ Поклала й сiль, будь спокiйний. Загорнула в папiр разом з бiсквiтами.

_Вiн_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком... для втiхи.

_Вона._ Втiхою для тебе будуть мої хорошi почуття.

_Вiн._ А яка користь вiд цих "хороших" почуттiв?

_Вона._ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тiльки так робить справжнiй товариш. I я любитиму тебе.

_Вiн._ I пiдеш за мене замiж?

Невiдомо, що вiдповiла б дiвчина на його запитання, якби до них не пiдiйшов Марко Маринов.

- Слухай, голубе, - звернувся вiн до картографа. - В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрiя. Якщо особисто дам йому - вiдмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я i не звертає уваги на дрiбницi. Начальство iснує для того, щоб тримати нас в руках. Скiльки мене тягали! Дивись, не забудь!

Вiн поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всмiхнувся лаборантцi i, пiдстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг вiн перейти через дорогу, як бiля лаборантки й картографа вирiс Зюмбюлев.

- А, ти тут, зраднику! - прогримiв придушений басистий голос Зюмбюлева. - Все бiля жiночої спiдницi крутишся! Я ж говорив тобi вночi, по очах бачу, що ти за один! - Зюмбюлев повернувся до лаборантки. - Вiн з перелiтних птахiв, май це на увазi, дiвчино! Iнакше зав'язнеш.

- Навряд! - сумно похитав головою картограф.

Зюмбюлев набрав серйозного вигляду i, озирнувшись навколо, витяг iз задньої кишенi своїх мисливських бриджiв пляшку i спритно засунув її пiд пакунок з яблуками.

- Щоб тiльки не помiтив Папазов, боронь боже! - застерiг вiн.

Вiн вп'явся очима в картографа i, посмикуючи борiдку, сказав похмуро:

- Це даю вам обом з Андрiєм, та бiльше для нього. Хай прополiскує час вiд часу горло. Скiльки ми перетерпiли разом минулого лiта! А ти, голубчику, дивись менi у вiчi i мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собi! Я злий i нiкому нiчого не прощаю. Тiльки жiнцi своїй прощаю один-два рази на рiк, коли повертаюсь з вiдряджень. Це у морякiв та в нас, геологiв, такий закон. В усiх iнших випадках, - вiн покрутив вуса, - я нещадний. Я й сам мiг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось вiн дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись менi!

Вiн насварився кулаком i пiшов.

Табiр поступово стих, спустiв. Залишилось тiльки троє: Вилю Власев, лаборантка i сторож з села Цвят. Циган погнав мулiв пастись.

Прощаючись з Андрiєм, лаборантка причепила йому гiлочку дикої геранi до куртки i шепнула:

- "Невидимий" з нами. Дивись, сам не ходи по темних мiсцях. Увечерi не розпалюй багаття!

VI

Замiсть того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днiв, Андрiй вже на сьомий повернувся в табiр.

Рiк-пiвтора тому я випадково зустрiвся з картографом Делчо Єневим, i вiн одразу мене впiзнав, як це не дивно. Наберiться терпiння, я розповiм, коли й де ми познайомились того лiта. Цiкаво, що вiн з першого погляду впiзнав мене, хоч спочатку i не мiг згадати, хто я i де ми зустрiчались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш i запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомi дуже нiяковiють, коли я починаю з ними розмову, нiби не розумiють вiдразу, хто я i де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважнiстю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамiчну епоху.

Так от зупиняю я Делчо Єнева, привiтно тисну руку i посмiхаюсь.

- Як ся маєте? - питаю. - Як справи?

- Дякую, - вiдповiдає вiн. - Я здоровий, i на роботi все гаразд.

- В наших краях буваєте? - i вигукую: - Якi там змiни!

Вiн нiяково посмiхається.

- Пробачте, - каже, - якi це краї ви маєте на увазi?

Я пояснив йому, i вiн вдарив себе по лобi:

- Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!

Я сказав, що вибачатись нiчого, бо час, звичайно, йде, ми змiнюємось i таке iнше. Вiн слухав мене, посмiхаючись, i навiть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборiв.

- До речi, - сказав вiн, - це добре, що ми зустрiлись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часiв.

Я не люблю пити, та коли зайшла мова про "тi славнi часи", то, зрозумiло, без будь-яких вагань вирiшив зрадити свої принципи.

- Гаразд, - погодився я. - По одному келиху з охотою!

Ми зустрiлись о шостiй годинi, а розiйшлись о дев'ятiй, коли офiцiантка люб'язно порадила нам бiльше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.

Ми багато дечого пригадували з того, що було в те лiто, i кожну пригоду вiдзначали цоканням келихiв. Найбiльше говорили про лаборантку, але я вам передам тiльки ту частину спогадiв Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповiдi про Андрiя.

"Ми вийшли з табору мовчазнi, навiть трохи незадоволенi. Ти повинен мене зрозумiти - я мав пiдстави бути в кислому настрої, бо нiс на спинi великий вантаж. Причому бiльша його частина належала не менi. Я нiс тi речi, що призначались для Андрiя, i стогнав пiд тягарем плаща й ковдри, якими закохана жiнка хотiла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, i це найбiльше мене мучило. Ти, певно, мене розумiєш? Взагалi гадаю, що не знайдеться чоловiка, який почував би себе щасливим у такiй ролi! Безсумнiвно, немає такого. Отож, настрiй у мене був поганий, i я йшов похмурий, час вiд часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже i йому тяжко? Рюкзак? Дiйсно, вiн був набитий рiзними речами, з нього стирчали якiсь держаки, кiлки, та для його широких плечей це була дрiбниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. "Щось ятрить йому душу", подумав я i вiдразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескiз iз форелями? Нелегко, коли тобi зробить нагiнку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, i тому я спiвчував Андрiю. "Хоч вiн заслуговує, - думав. Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальниковi показує план мiсцевостi, де водяться форелi". Одначе думав i iнше: "Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дiйти? Чи не так? Є грiх, буде й прощення, правда? Навiщо так переживати? Молодий, здоровий, дiвчата зiтхають по ньому, все життя попереду - чого там сумувати? Та я б на його мiсцi ще й пiдсвистував!" - так я собi думав ї крокував, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Сонце вже пiднялось над лiсом i, хоч не було ще дев'яти годин, припiкало не на жарт. Менi стало так прикро, що я, не кажучи нi слова, цiлком свiдомо намацав пляшку Зюмбюлева, вiдкрутив корок i ковть-ковть - надпив трошки. I знаєш, повеселiшав! Немов вiтерець обвiяв менi душу. А мiй супутник став дибки! "Вiддай!" кричить. I вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, - i вона описала параболу над верховiттям. Я й незчувся, як вона зникла.

- Але чому? - питаю його. - Адже ж тут нема нi Папазова, нi навiть його тiнi. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок вiд Зюмбюлева, i цей подарунок зроблений тобi? Хiба так можна робити?

А вiн дивиться i навiть не моргне.

- Можна, - каже. - Я не маю потреби в таких подарунках.

Я скипiв:

- Ах, так? - питаю. - Не маєш потреби! Ану стривай! - зняв рюкзак, розв'язав його i почав кидати пiд ноги Андрiю ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки i пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. - Це, кажу, - не моє. Це, - кажу, - лаборантка дала менi, щоб ти загортав свою лiву нiжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався вiд дощу. Щоб варив собi кофе. Зажди! Ось i варення. Щоб солодив ротик, коли буде гiрко. А яблука вiд Марка Маринова. А напiй - я вже сказав тобi - вiд Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свiй багаж: вiн твiй.

А вiн дивиться на мене, нiби вперше побачив.

- Ти не жартуєш? - питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.

Вiн нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руцi, немов вимiрював його вагу. Обличчя в нього полагiднiшало, стало аж наче нiжним.

Я зав'язав свiй рюкзак. Вiн став куди легшим!

- Ну, - говорю йому, - кожен носитиме своє. Ходiмо.

Сказав, i щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зi мною буває завжди, коли розкаююсь.

Вiн згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв i термос. Iншi речi сховав пiд кущем i всмiхнувся до мене, наче мiж нами нiчого не сталося!

- Треба було менi зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речi. - Сказавши так, вiн додав: - Ти ж слабший за мене. Якщо тобi буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спинi втроє бiльший тягар. Така моя комплекцiя. Ти вибач менi, я не знав.

Я не вiдповiв йому нiчого.

Якийсь час ми йшли мовчки, i кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, вiн вийняв карту району i сiпнув мене за руку:

- Приготуй блокнот i вiзьми компас, - сказав менi. - Звiдси розпочнемо.

Ну... I почали.

Я й ранiше був в експедицiях, i потiм - це ж моя професiя. Але те, що я пережив у тi днi, - це, кажу тобi, неповторна рiч, фантастична.

Я знав, що вiн наполегливий дослiдник. Для нього нiяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихiд, - на животi буде повзти, лiзтиме, але добереться куди потрiбно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розiб'єшся об камiння i ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зiпсуєш собi нерви, дивлячись, як вiн перебирає камiнцi, нiби кожен з них - рiдкiсна дорогоцiннiсть, дiамант.

В цi днi, як кажуть, вiн перевершив самого себе, мабуть, аршинiв на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки вiн не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. I з цiєї митi вiн перетворився на живу геометричну прогресiю. Друга жила розпалила його вчетверо бiльше i так далi, поки вiн не став схожий на невгамовну, несамовиту стихiйну силу, що не знає нi сну, нi вiдпочинку.

Рив землю - i не до присмерку, а до справжньої, безпросвiтної ночi. Тодi розкладав багаття i при його свiтлi упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точнi координати кожного мiсця, де ми знаходили руду. Вiд ранньої зорi до пiзньої ночi вiн лiчив i перелiчував градуси та кути, креслив ескiзи й карти, наносячи на них пласти i схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри i формули. I сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобi: вранцi я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечнi мандри по всiх колах пекла.

Прошу тебе, май на увазi й iнше. Сухої їжi вистачило тiльки на три днi. В навколишнiх селах ми без особливих труднощiв дiстали собi провiзiю. На третiй день вiн сказав менi: потерпи, завтра ми повиннi зробити ще це. На четвертий - те. Ввечерi вiн навiть не їв, вiддаючи все, що лишилось, менi. П'ятий i шостий день ми просидiли на сухарях та водi.

Тепер я питаю себе: навiщо вiн так несамовито працював у тi днi? Що то був за божевiльний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днiв. А ми завершили дослiдження i картографування району за сiм. В останнiй вечiр я спитав його:

- Ну хiба такi темпи не божевiльнi? Ти що? Жити тобi набридло, чи що?

А вiн мовчав i мовчав, якось сумно посмiхаючись.

- Якщо тобi тяжко, - то лишайся тут, - сказав зрештою. - Або повертайся в табiр. Я, - каже, - i сам справлюсь з ескiзами. Як хочеш, я не примушую тебе!

Ось так менi говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Вiн немов старiв щодня на кiлька рокiв. Тiльки очi блищали, палаючи, нiби в лихоманцi.

Як його залишити? Адже i я маю якусь гiднiсть? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, i в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.

Ось так було.

На сьомий день в обiд ми закiнчили дослiдження. Доводилось тобi взнати справжню радiсть? Я до того ще нiколи нiчого подiбного не вiдчував. Ту радiсть, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радiсть, а якесь дике почуття, нiби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напiй!..

Андрiй - подумай тiльки! - взяв на плечi свiй рюкзак, та ще й мiй. Мiй рюкзак був доверху набитий камiнням. А я вже й так ледве плентався, - звiдки в мене сили нести його?

Ми зробили зупинку на тому мiсцi, де Андрiй сховав провiзiю лаборантки. Все було цiле. Тiльки бiсквiти були з'їденi до крихiтки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тодi побачила моя жiнка, як я загрiбав просто пальцями варення! Справжнiсiнький тобi готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нiзащо не вийшла за мене замiж.

Ото запихаюсь я, очi блищать вiд блаженства, а мiй герой з'їв лiниво один-два кусочки цукру, нiби щойно встав з-за новорiчного столу. Потiм сiв на пеньок i старанно поголився.

Коли ми вже наближались до табору, я вiдчув, як щось кольнуло менi в шлунку. Голова в мене пiшла обертом, я передав папери Андрiю, через силу доплентався до палатки i, як був, одягнений впав ниць на ковдру. Все потонуло в страшнiй iмлi".

Тепер ви дозвольте менi самому продовжити оповiдання, хоч я i розумiю, що це дуже незручно, - адже вся моя розповiдь, по сутi - переказ того, що я чув вiд iнших людей, свiдкiв i учасникiв цiєї цiкавої iсторiї.

Як я вам уже казав, у таборi бригади, крiм сторожа з села Цвят i цигана, що доглядав мулiв, лишились тiльки Вилю Власев та лаборантка Рашеєва. Ви помилитесь, якщо подумаєте, що цi люди тiльки й знали, що спати i проводити час в пустих розмовах та прогулянках по околицях. Можна з певнiстю сказати, що вони виконували свою роботу не менш сумлiнно, нiж iншi члени бригади.

Вилю Власев вставав рано, iнколи ще перед сходом сонця, вiдламував кiлька шматкiв черствого хлiба, брав ящик i сiдав на низенького мула Мiлчо. Мiцно обхопивши руками його волохату шию, вiн погойдувався на його спинi. Коли словами, коли цiпком поганяв вiн мула до тих мiсць, де працювали геологи, i, орiєнтуючись без компаса, завжди знаходив потрiбне мiсце в одноманiтному, густому й рiвному лiсi, без дорiг i стежок. Перевiряв роботу, давав поради, потiм складав у бесаги зiбранi проби, прикрiплював їх до мулячого сiдла i о четвертiй годинi дня повертався в табiр. Лаборантка Рашеєва приймала вiд Власева проби i одразу ж бралась до дiла. Вона робила аналiзи, описи. Терези, лупи, мiкроскоп, спиртiвки, склянi пробiрки, - все включалося в дiю, щоб вiдкрити iстину - тобто наявнiсть металу i процент цього металу в гладеньких грудках руди.

А сторож, стоячи бiля входу в палатку, дивився на всi цi процедури i, розкривши рота й похитуючи головою, прицмокував. Вiн без упину дивувався спритнiй, як бiлочка, дiвчинi, i шанував її навiть бiльше, нiж "командира". Вона здавалась йому чарiвницею, якiй вiдкриваються таємницi природи. Цей нiмий подив перетворився в дивну прив'язанiсть: вночi вiн стояв на вартi тiльки бiля її палатки i готовий був застрелити кожного, хто б спробував завдати дiвчинi якогось лиха.

Вилю Власев зустрiв Андрiя недружелюбно, насупившись, як зустрiчають непрошеного i неприємного гостя. Знов якась безумна iдея запаморочила йому голову! Що тепер з ним робити? Дослiдження району через нього затягнеться, це в основi зруйнує стрункий робочий графiк. Тепер усi намiченi строки поламаються i ясна, обдумана i добре спланована система виявиться мильною булькою.

- Ну, доповiдай, - пробасив вiн, не дивлячись на нього, i подумав: "Яке стягнення накласти на нього? I чи не послати рапорт Славi Спиридонову"?

- От я i повернувся, - промовив Андрiй. Вiн обiйшов стiл i всмiхнувся. - Повернувся, як бачите, благополучно.

- Так, я бачу, що ти повернувся, - почав Вилю Власев, намагаючись надати обличчю суворiшого вигляду. - Це очевидно. Та в зв'язку з цiєю очевидною iстиною я хочу з'ясувати ось що: хто дозволив тобi залишити робоче мiсце? Кого ти спитав, перш нiж достроково припинив дослiдження?

- Ви даремно здiймаєте галас, - засмiявся Андрiй. Вiн потер почервонiлi вiд безсоння очi i помовчав. - Ви бачите в менi тiльки скомпрометовану людину, так?

- Не зовсiм, - вiдповiв Вилю Власев. - Все-таки ти ще не повнiстю скомпрометований. По-моєму, ти втратив щось близько шiстдесяти процентiв свого доброго iменi. Тридцять процентiв казками про берил i другi тридцять отим свинством перед Спиридоновим. Але тепер я бачу, що ти на шляху до втрати i тих останнiх сорока процентiв.

- I менi шкода, - сказав Андрiй.

Вiн вийшов i за кiлька хвилин повернувся з двома повнiсiнькими рюкзаками. Потiм вийняв з планшетки ескiзи картографа й обережно поклав їх на стiл.

- Шкода, що й на цей раз ви далекi вiд iстини! - Андрiй сiв бiля столу, витяг цигарку i спокiйно закурив. Це була перша цигарка, яку вiн курив пiсля семиденної перерви, з часу, коли вiн покинув табiр. - I про минуле помиляєтесь, i догадка ваша про теперiшнє невiрна. Дозвольте, хоч менi дуже незручно поправляти такого досвiдченого, як ви, зауважити, що в теперiшньому припущеннi немає i одного процента iстини. Воно цiлком вигадане.

Вiн пiдвiвся, розв'язав рюкзаки i постукав пальцем по ескiзах.

- Це геодезичнi ескiзи району X. Тридцять штук. Якщо ви нанесете їх на загальний план району, то будете мати повну картину мiсцевостi i напрямкiв рудних жил. Є й проби з кожного мiсця. - Вiн показав на рюкзаки. - На етикетках я позначив тi ж номери, що й тут, в ескiзах, - отже, картина ясна.

- Стривай! - перервав його Вилю Власев, вiдступаючи назад вiд столу. Що ти хочеш сказати? Що вже дослiдив увесь район?

Андрiй, не вiдповiдаючи, зiм'яв недокурену цигарку i викинув її.

- Ти розiгруєш комедiю, як перед Славi Спиридоновим, чи що!

- Район дослiджений по градусах вiялоподiбних з точнiстю до одної мiнути.

Вiн струсив попiл з рукава i вийшов.

Бiля його конусоподiбної палатки стояла лаборантка. Побачивши його, вона притисла руки до грудей i зблiдла.

- Нiяких пригод, - усмiхнувся Андрiй i запитав, пильно дивлячись їй в очi: - Ти часом не хвора?

- Чому ти повернувся? - прошепотiла вона i похитала головою. - Це погано. Треба було витримати до кiнця!

- Невже? - позiхнув Андрiй. - До кiнця! - Вiн зняв куртку й розправив плечi. - Знаєш що, - сказав вiн, - дай трохи аспiрину Делчо Єневу. I чай приготуй йому, якщо можеш. Недобре, що ти хворiла.

Андрiй витягнувся на плащ-палатцi i закрив очi.

- Напевно, з часом... Що я хотiв сказати тобi?

Голос його стих.

Дiвчина присiла в головах, схилившись над ним.

- Що?

Та вiн уже дихав глибоко - заснув.

Рашеєва встала, оглянулась, побачила в кутку палатки свою ковдру з мериносової вовни, розгорнула її i тихенько, затамувавши подих, дбайливо вкрила Андрiя.

Тiльки вийшовши з палатки, вона глибоко вдихнула повiтря i раптом побачила сторожа, який стояв по той бiк шляху i махав їй рукою.

- Тебе головний кличе, - крикнув вiн.

А "головний", уткнувшись носом в ескiзи i не вiдриваючи вiд них очей, сердито пробурмотiв:

- Каже, що дослiдив весь район. Байки! Вiн взагалi фантазер. Але для чого вводити в оману людей? Я певен, що половина цих проб з етикетками звичайнiсiнький щебiнь!

- Зараз же почну перевiрку! - сказала, зашарiвшись, лаборантка.

- Дивись добре! - пiдняв палець Вилю Власев. - Краще приглядайся! - Вiн помовчав. - А втiм, я перегляну цi ескiзи i сам прийду допомогти тобi. Ти розпочинай.

Другого ранку Вилю Власев приготував кофе у великому кофейнику i послав сторожа покликати Андрiя. Коли геолог увiйшов у палатку, вiн запропонував йому сiсти, налив чашечку кофе i стримано всмiхнувся.

- Результати перевiрки вийшли на твою користь, - сказав Вилю Власев, голосно сьорбаючи кофе. - 3 шiстдесяти чотирьох проб тiльки одна не дала належного результату. Взагалi можна вважати, що ти завдання виконав задовiльно.

- Бiльш-менш! - засмiявся Андрiй.

- Безперечно, - вiв далi Вилю Власев, - найбiльш приємно, що район цей багатий мiддю, - отже, дослiдження пiдтвердило вiрнiсть моїх передбачень. Тепер я напишу начальнику служби рапорт з проханням прислати зондерiв.

- А для мене покарання не попросите? - закинув слiвце Андрiй.

Вилю Власев задумався. Вiн поставив порожню чашечку на блюдце, потримав, розглядаючи вiзерунок, що утворився вiд осадку кофе на днi чашечки i, нарештi, промовив:

- Твiй випадок досить складний. По-моєму, ти заслуговуєш i покарання, i похвали. Причому сорок процентiв покарання ї шiстдесят процентiв похвали. Я б похвалив тебе за те, що з шiстдесяти чотирьох проб тiльки одна виявилась негiдною. А покарав би за твою несамовиту запальнiсть. Справдi, чого, власне, ти досяг цим необдуманим штурмуванням часу? Виснажив i себе, i товариша та ще й порушив мої плани. Я видiлив для дослiдження району чотирнадцять днiв, а ти завершив роботи за сiм.

- Це справдi бiда, - зiтхнув Андрiй.

- Так, - кинув Вилю Власев. - В певнiй мiрi бiда. Наша дослiдницька робота вимагає спокiйної ритмiчностi, все має бути вказано наперед i уточнено. А ти ставиш мене перед здiйсненим фактом, ламаєш увесь графiк! Що лишиться вiд цього графiка, якщо нiхто не буде дотримуватися строкiв, передбачених мною? Взагалi не буде графiка. Настане хаос, каша. Взагалi анархiя i нiгiлiзм.

- Погано, - зiтхнув Андрiй, ледве стримуючи смiх.

Вилю Власев помовчав.

- Ось що, - сказав вiн, повеселiшавши. - Я визнаю, що район дослiджений. Але вважатиму, що роботу закiнчено лише 15 липня, тобто це буде через шiсть днiв. В такому випадку i ритмiчнiсть буде збережена, i графiк не постраждає вiд змiн. Все лишиться в повному й строгому порядку.

- Коли повернемось у Софiю, - зауважив Андрiй, - я прославлю перед найвiдповiдальнiшими людьми ваш соцiалiстичний метод роботи.

Вiн з притиском вимовив слово "соцiалiстичний", та керiвник бригади, як видно, не збагнув, до чого це. Вiн навiть всмiхнувся:

- Недобре хвалити своїх начальникiв, - сказав Вилю Власев.

- Хвалити їх, чи нi i як - це вже моя справа. - Андрiй пiдвiвся. - Я вiльний? - запитав вiн, i обличчя його витяглось, нiби вiд того, яка буде вiдповiдь, залежало щось дуже важливе, вирiшальне в його дальшому життi.

- Та роби як знаєш, - розвiв руками Вилю Власев. - Iншi групи укомплектованi, працюють, i, якщо я направлю тебе до них, ти своїм несамовитим запалом дезорганiзуєш усiх, внесеш розлад. Нiхто не зможе йти з тобою в ногу, бо там нема делчо-єневих, яких би ти водив за нiс, а є тверезi люди з спокiйними нервами, чужi будь-якому авантюризму. Нi, будь ласка, навiть не проси, щоб я тебе направив до них. Таких речей я не допущу!

- Ех, шкода! - полегшено зiтхнув Андрiй. - Як скажете, так i буде. Буду вас слухатись.

- Так, так! - Вилю Власев задоволене глянув на юнака i потер руки. Треба слухатись! В тобi є домiшка летючого темпераменту. А добрi поради для слухняних людей - немовби хiмiчнi каталiзатори. Вони прискорять випаровування цiєї домiшки в твоєму характерi, i згодом ти станеш позитивною, зрiлою людиною. Так. А зараз ти вiльний - я не хочу морочитися з тобою. У мене й без того досить неприємних турбот. Подумаю про тебе вранцi 15 липня.

Андрiй вийшов, не поспiшаючи, та, зробивши кiлька повiльних крокiв, враз зiрвався i побiг до палатки. Схопив рюкзак i бiгом кинувся до лаборантки.

- Ти завiдуєш складом? - запитав її i, не чекаючи вiдповiдi, поквапливо почав викладати: - Менi потрiбна вiрьовка для лазання по скелях... крiм того, десять пар сталевих скоб для схiдцiв. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, - вiн постукав по рюкзаку. - Пачку сухарiв, трохи кофе, цукру i бiльше нiчого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову iнша iдея!

Рашеєва дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима i мовчала. Цiлу нiч дiвчина дослiджувала його проби, i руки в неї тремтiли вiд перевтоми.

- Давай, люба, тiльки не метушись! - нетерпляче казав Андрiй.

В це слово "люба" вiн не вклав нiякого почуття, а дiвчина вiдчула в ньому справжню ласку.

- Куди ти пiдеш? - спитала й зашарiлась. - Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радiю твоєму успiху! I яких тiльки страхiв не було в моєму серцi! Чого я тiльки не передумала за цi сiм днiв! Лишись!

- Ет, дурницi! - розсердився Андрiй. - Саме тепер менi тiльки до розмов! Ну, давай вiрьовку та iншi речi, iнакше я сам пiду на склад!

Рашеєва постояла хвилинку, наче цi грубi слова приголомшили її, потiм одразу вiдступила назад.

- Ти йдеш туди... по берил? - пошепки запитала вона.

Андрiй насупився.

- Куди йду i чого, - то моя справа! А ти не затримуй мене!

Дiвчина взяла з його рук рюкзак i попрямувала до складу, похнюпивши голову.

Андрiй тимчасом сiв за стiл, вiдсунув епруветки та пляшки i, вийнявши з похiдної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лiнiйку, почав креслити.

За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.

- Знов напхала рiзних дурниць! - насварився Андрiй. - Однаково ж я їх викину, так i знай!

Дiвчина мовчала. Виглядала спокiйною, тiльки руки нiяк не могли знайти мiсця: то поправляли косинку на головi, то м'яли i без того зiм'яте плаття.

- Слухай, - Андрiй схилився над нею, - ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає менi шiсть днiв вiдпустки, i я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил - велика рiч, за нього варто потрудитись! Хай "невидимий" лусне з досади, а я його перехитрю! - Вiн посмiхнувся. - Якщо ж вiн мене перехитрить... Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, вiддаль i те мiсце, де треба шукати... Чого так жалiсно дивишся на мене? Ти що - не хочеш, щоб я йшов?

Вона похитала головою, намагаючись усмiхнутись.

- Iди, - промовила, - шукай. Бажаю тобi успiху.

Взяла папiрець i сховала на грудях, бiля серця, де жiнки ховають таємнi, найдорожчi для них листи.

- Бажаю успiху, - повторила вона.

Тепер, коли Андрiй уже пiдiйшов до виходу, йому захотiлося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всi хорошi, лагiднi слова вискочили в нього з голови.

- Ну, до скорого побачення, - кивнув їй Андрiй. - А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Вiн зрозумiє. А як тiльки ми повернемось у Софiю, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.

Їй здалось, що вона провела його веселим радiсним поглядом... Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати веселими очима, щоб дорога була легкою.

Вона сiла на своє вузьке похiдне лiжко й задумалась. Власне, думок нiяких не було. В її душi вiдразу запанували зимовий холод i порожнеча. I в цьому холодi, серед порожнечi, в якiй вона нiби потопала, не ворушилась жодна ясна, свiдома думка.

В цей же день пiсля обiду Вилю Власев, сiвши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились i про Андрiя. Коли парторг почув, що той дослiдив район X за сiм днiв, вiн, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж пiдскочив i, схопивши кашкет, з усiєї сили вдарив ним об землю.

- Герой! - вигукнув вiн. - Оце справжнiй позитивний герой нашого часу, соцiалiстичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрiєвi є щось виняткове, прекрасне. - Парторг пiдняв кашкет i почав його очищати вiд пороху. - Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє iм'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий i вiтаю вiд усього серця!

Вилю Власев зневажливо знизав плечима.

- Я не вiдчуваю особливого довiр'я до таких людей, - промовив вiн. - I взагалi, не поважаю тих наукових робiтникiв, якi на сто процентiв вiддаються пориву. Я думаю, що поваги гiднi тi трудiвники науки, якi не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично i спокiйно. Андрiй не належить до них.

- Ви, як геохiмiк, - видатний, а у ставленнi до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разi прошу вас поздоровити його вiд мого iменi.

Вилю Власев махнув рукою.

- Де я його наздожену, - сказав вiн, - щоб поздоровити. З самого ранку вiн подався кудись i, гадаю, повернеться не ранiше, як через чотири-п'ять днiв.

Павел Папазов саме пiдносив запалений сiрник до цигарки, та коли почув цi слова, його пальцi затремтiли, i вiн впустив його на землю.

- Що ви кажете? - нахмурився вiн. - Ви йому дали вiдпустку на п'ять днiв?

- А навiщо його затримувати? - здивувався Вилю Власев. - Вiн закiнчив роботу, виконав своє завдання, - та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.

- Не рискуєте! - Павел Папазов похитав головою. - Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити новi дурницi. Ви його штовхнули на них!

- Я не розумiю вас, - пiдвiв брови Вилю Власев. - Що ви хочете цим сказати?

По тонких губах парторга проповзла болiсна посмiшка.

- Знаєте, що ви зробили? - зiтхнув вiн. - Ви дали йому можливiсть знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати вiдповiдальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манiю? Вiн тепер знову скомпрометує себе i невiдомо якi дурницi вигадає... Я хотiв представити його вiдмiнником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму... А ви своєю безтурботнiстю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успiх. Ви провалили одного вiдмiнника, ось що я вам скажу!

Вилю Власев знiяковiло топтався на одному мiсцi.

- Я й забув про той клятий берил, - промовив вiн.

- Що зроблено, те зроблено! - сумно всмiхнувся Папазов. Вiн запалив цигарку i замовк.

Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього пiдiйшов Iгнат Арсов i почав йому допомагати.

- Залиште, ви обдерете собi руки цими вiрьовками! - тихо бурмотiв вiн. - Дайте менi! Мої руки i без того загрубiли вiд кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!

Доки сперечались, кому зав'язати мiшки з камiнням, до них пiдiйшов парторг Павел Папазов. Глянувши на них, вiн посмiхнувся i лагiдно заговорив, нiби зовсiм забув про випадок з Андрiєм.

- Знаєте, мене вчора вiдвiдав один мiй знайомий з села Цвят. його послала партiйна органiзацiя iз спецiальним дорученням.

- Яким дорученням? - злякався Вилю Власев.

- Кооператори закiнчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть вiд нас почути, що робиться у нас i взагалi в свiтi.

- То хай слухають увечерi останнi вiстi. Хто їм заважає? їхнє село електрифiковане, в бiблiотецi є радiоприймач, на площi - гучномовець. Чого їм iще треба?

- Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бiблiотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ вiд залу лежить у вас в кишенi, - усмiхнувся Папазов. - Адже вони роблять нам послугу - забезпечують хлiбом i продуктами.

- Ми ж за це платимо, - сказав Вилю Власев.

Павел Папазов аж здригнувся, але оволодiв собою.

- Вибачте, - сказав вiн, - коли я слухаю такi слова, то, їй-богу, червонiю вiд сорому, наче дiвчина. Товариськi послуги не оцiнюються грiшми. Цi чудовi люди сумлiнно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою - чому не придiлити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разiв заслужили?

- Що ви конкретно хочете вiд мене? - нетерпляче запитав Вилю Власев.

- Дуже мало. Давайте пiдемо до них. Якщо ви проти, я пiду сам. Я обiцяв, що прочитаю доповiдь, i ви, менi здається, це знаєте.

- А хто виконуватиме наш план?

- В роботi ми попереду. Будьте спокiйнi.

Керiвник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот i довго розглядав сторiнку, на якiй зверху було написано червоним олiвцем: "Група А".

- Ви, товаришу Папазов, виконали тiльки на 1 процент бiльше, нiж iншi, - сказав вiн. - Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам нiякої вiдпустки.

Павел Папазов почервонiв, потiм зблiд. Очi його потемнiшали, вiн зробив крок вперед, але Iгнат Арсов схопив його за руку.

- Прошу тебе, - прошепотiв вiн, - цю доповiдь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповiдач - не має значення. Я сам - нiщо, але менi здається, що провести бесiду можу. Дозвольте менi, звернувся вiн до Вилю Власева, - у мене 15 процентiв виконано понад графiк.

Вилю Власев переглянув його маршрут i кивнув:

- Точно, п'ятнадцять, ви нiколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на вiдпочинок на два днi. йдiть!

Вiн заховав блокнот, охопив мула за шию i через силу вилiз на нього.

- Якби не цi п'ятнадцять процентiв, я б нi в якому разi не дав вам вiдпустку, - сказав вiн.

- А ви не пiдете? - запитав його Iгнат Арсов.

- Тiльки цього менi й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. - Вiн вдарив мула, навiть не махнувши рукою на прощання.

Вечорiло. Сонце ще не заховалось за Странджанськi гори, а на лiс вже спускалась синювата нiч. Внизу, бiля прогнилих пнiв, порослих кущами, темнiла густа тiнь присмеркiв, а вгорi, крiзь просвiти в зеленому склепiннi розкiшних крон, поблискували то синi, то фiолетово-рожевi клаптики чистого лiтнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрiмав на його спинi i, гойдаючи ногами, думав про речi, якi нiчого спiльного не мали з геохiмiєю, з бригадою, з вiдкритими покладами мiдної руди...

Бiля входу в його палатку сидiли два чоловiки. Вони грали в шашки, а поверх їх голiв з цiкавiстю заглядав суворий сторож села Цвят. Один iз незнайомцiв був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилiзла з штанiв, i взутий у важкi туристськi черевики, шия в нього була обмотана вицвiлим червоним шарфом, з-пiд якого виднiлось бронзово-смугляве тiло. Другий був у синьому картузi i бархатнiй куртцi з накинутим на плечi потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-вiйськовому виструнчився, козирнув i, кинувши погляд на гостей, поспiшно доповiв:

- Цi двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розiбрався. Вони мають посвiдчення, а також лист вiд районного комiтету.

"Дуже вони менi потрiбнi! - подумав Вилю Власев. - Замiсть смачної вечерi - неприємнi розмови. Оце пощастило!"

Вiн запросив гостей у палатку i вирiшив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комiтету, та що з того?

- Даремно ви били ноги, - почав вiн, скидаючи пiджак. - Зовсiм даремно. Це геологiчна бригада, i в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатнiй куртцi, оглянув палатку i, не поспiшаючи, впевненими рухами, наче був у власному домi, спустив завiсу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сiрником i запалив гнiт.

- Я не просив вас хазяйнувати! - насупився Вилю Власев.

Той усмiхнувся. Вiн був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борiдкою, що стирчала вперед, схожа на мiсяць-молодик. Вiн посмiхався, а очi дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

- Не гнiвайтесь, - сказав гiсть. - Ми не великi пани, звикли самi себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висiло на стовпi посеред палатки, i почав старанно зачiсувати розкуйовджене волосся.

- Товаришу Власев, - сказав старший, - ми дуже просимо вас не гнiватись на наш несподiваний вiзит. Це наш службовий обов'язок.

Вiн вийняв з кишенi посвiдчення i подав його начальнику.

Вилю Власев надiв окуляри, пiдiйшов до лампи, прочитав написане, потiм довго i старанно розглядав печатки, пiдписи, нiби якийсь iєроглiфiчний лист.

- Тут прикордонний район, - вiв далi старший. - Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкавi, дайте список ваших людей.

- Треба було сказати, щоб приготували кофе, - проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

- Не турбуйтесь, - сказав молодший. - Ми побажаємо вам доброї ночi ранiше, нiж закипить кофе.

- Хiба ви не заночуєте тут?

- Виходить, що так, - сказав молодший.

- Куди ж ви дiнетесь серед ночi в лiсi? - здивувався Вилю Власев. - Ви i носа свого не побачите в такiй темрявi! Небезпечно. Можна заблудитись.

- А ви б не пiшли вночi, якби це було потрiбно?

У Вилю Власева аж мурашки по спинi забiгали вiд цього запитання.

- Не пiшов би, - вiдповiв вiн.

- Ведмедiв боїтеся, - засмiявся молодший. - Не бiйтесь! Уночi в цих краях блукають тiльки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потiм запалив цигарку i запитав:

- Вашi працiвники, наскiльки я зрозумiв, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

- На об'єктах, - кивнув Вилю Власев.

- Не поспiшайте, - сказав старший лагiдно. - I всi вони зараз на об'єктах?

- Майже.

- Значить, є люди, якi в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

- Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсiм незначна кiлькiсть. Один процент.

- Двоє-троє, - повторив старший.

- Делчо Єнев, - почав Вилю Власев. - Вiн тут. Чуєте - грає на окаринi1. Потiм Андрiй Андрєєв... От про нього не можу сказати нiчого певного. Вiн завчасно закiнчив дослiдження району X, i я вирiшив дати йому вiдпустку на кiлька днiв. Дуже здiбна людина, але над мiру запальна i тому iнодi робить дурницi.

- Наприклад?

- Наприклад, уявив собi, що тут десь є слiди берила, i я певний, що вiн знову подався в тi мiсця. А втiм, ви знаєте, що таке берил?

- Гадаю, що його не їдять з молоком, - засмiявся молодший.

Той, що в куртцi, стрельнув очима в його бiк, i молодший випалив одним духом:

- Мiнерал, з якого добувається метал берилiй, вдвоє легший вiд алюмiнiю.

- Вiрно, - сказав Вилю Власев. - Стратегiчний мiнерал. Приємно, що ви розумiєтесь у мiнералогiї.

- Ви сказали, що той Андрiй Андрєєв, - перервав його старший, - знову кудись подався. Чому "знову"?

- Минулої осенi вiн був у цих краях. Гадаю, що якраз тодi вiн i натрапив десь на слiди, тобто на уявнi слiди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металiчний духовий iнструмент у формi довгастого яєчка, по звуку подiбний до флейти.

- А хто третiй?

- Iгнат Арсов, з групи парторга. Минулої осенi* вiн знайшов у цих мiсцях багатi поклади мiдi. Я дозволив йому зробити доповiдь у селi Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентiв перевиконала план. Думаю, що вiн уже в селi.

Старший замовк.

- А скiльки кiлометрiв звiдси до того мiсця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

- Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де цi фантастичнi мiсця, я й сам не знаю. Можливо, i, вiн не знає. Та, певно, блукає в пiвденно-захiдному напрямку, кiлометрiв за 15 - 20 звiдси.

Старший, поклавши документи на стiл, пiдвiвся.

- Дуже дякуємо за повiдомлення, - сказав вiн. - Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне i те ж. Зрозумiло, бажано, щоб нiхто не знав про нашу розмову.

Вiн пiдняв завiсу й вийшов надвiр.

- Яка темрява, - тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. - Страшно?

- Страшнувато, - сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади i зразу ж зникли в непрогляднiй темрявi ночi.

VII

Хто такий "невидимий"? Чи встиг Андрiй добратись до тiєї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним iзумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довiдаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливiше в моїй розповiдi.

Як вам вiдомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливi люди люблять послiдовнiсть.

Отож заради послiдовностi я - хоч на короткий час - поверну вас до тих дорогих образiв ранньої молодостi, якi завжди зiгрiватимуть менi душу найтеплiшим свiтлом. Якби я був схильний до лiрики, то без упину розповiдав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кiлька хвилин перед самим фiналом, тобто за кiлька хвилин перед тим, як режисер махне рукою i скаже: завiса - кiнець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дiмо продав кiзочок Теменужки - вiн був дуже свiдомою людиною i розумiв, що не може запобiгти тiй шкодi, яку завдають цi легковажнi тварини, проводячи цiлi днi у млинi. Продавши кiз, вiн вiдправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

I от якось вранцi Радан свиснув менi через тин, що вiддiляв наш двiр вiд двору бая Дiмо. Звичайно, краще вiн би не свистiв, бо свист, як не кажiть, є ознакою певної легковажностi. Тим бiльше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: "Гей, Анастасе, ти встав?" А я вiдповiв би йому: "Встав, прошу!" Але Радан, залюблений у романтицi, легковажно свиснув через тин.

Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж i висунув голову з вiкна. Розумнiше було б не висуватись i не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся i гукнув:

- Я тут! Що нового?

- Є одне дiло, - сказав Радан: - Бай Дiмо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?

Сонце ще тiльки почало ховатись за старий горiх, а менi раптом здалося, наче вже вечiр. Що я кажу? Менi здалось, нiби надi мною, над цiлим свiтом опускається темна похмура нiч. Я читав у тi днi астрономiю i порiвнював дiвчину з небесним свiтилом. Правда, це свiтило не зiгрiвало мене, але сяяло поруч зi мною, i я радiв цьому.

- Ти ще дрiмаєш? - шпигонув мене Радан i голосно зареготав. Вiн був веселий, любив посмiятись.

- Нi, вже прокинувся, - вiдповiв я.

- То пiдеш з нами?

Чи пiду з "ними"!.. Для чого Радану треба було це пiдкреслювати? А втiм, для романтикiв характерна безсердечнiсть.

- Пiду, - обiзвався я.

За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавнiй римськiй дорозi, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путiвець, що лежав, наче прибита змiя, серед лiсових хащiв. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранiтних споруд, до половини заритi в землю, вкритi мохом, порослi папороттю i травою.

У Радана була поетична вдача, i тому вiн помiчав лише зваленi бурею або висохлi дерева i з жалем хитав головою:

- Б'юсь об заклад, - палко вигукував вiн, - з одного цього дерева вистачить дров для трьох мiських хлiбопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, якi можна зробити крокви для будiвель!

I зiтхав, бо був сентиментальним.

- Так i згниють. Шкода!

Я не був поетичною натурою, але цi мiзернi рештки римського шляху спрямовували думки до античностi, до часiв Трої; в уявi поставали стрункi ряди когорт, великi каравани, навантаженi шовками, золотом, порфiром i iншими дивами. Але я не захоплювався нi золотом, нi шовками, не хвилювало мене i вiйськове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись i зникали на широкому кам'яному шляху, а я навiть не звертав на них уваги.

Я думав про далеке минуле, а Теменужка й Радан бiгали по дорозi або зникали в лiсi i зривали якийсь гриб, пiсля чого довго сперечались, отруйний вiн чи нi.

А я мрiяв про себе: якби не Радан, що розважає її такими поетичними дрiбницями, як, примiром, гриби, якби з нею був тiльки я... О, тодi вона б одразу побачила, що таке доросла позитивна i розсудлива людина. Я б не розважав її пiдрахунками, скiльки кубометрiв дров можна нарубати з того чи iншого гнилого дерева, а повернув би її уяву до античного часу i закiнчив би прислiв'ям: "Так минає слава свiту". Справдi, якi гриби - чи то печерицi, чи сироїжки або мухомори, - якi гриби можуть зрiвнятися з такою серйозною i у найвищiй мiрi цiкавою розмовою?

Та я, на жаль, був не сам. I тому мовчав. Нехай все-таки вона побачить, що я серйозна людина. А може, буде збентежена моїм мовчанням? Може, пiдiйде до мене й запитає: чого мовчиш, що з тобою? Але я нiчого їй не вiдповiм. Тiльки всмiхнусь.

В обiд ми дiстались до кооперативної мандри [мiсце виготовлення бринзи та масла]. Вiвчарi зустрiли нас гостинно, почастували кислим молоком i свiжою бринзою. Три години минуло, поки Радан роздивлявся кошари i збагнув технологiю виготовлення масла та сиру.

Потiм, коли ми вже далеченько вiдiйшли вiд мандри, то на роздорiжжi, де шлях розходився трьома вузькими стежками, густо вкритими опалим листям, почали сперечатись: Теменужка казала, що треба йти прямо, я - лiворуч, а Радан - праворуч. Теменужка наполягала, щоб ми слухались її: торiк вона йшла з батьком у гостi саме цiєю стежкою, що вела на верхню вулицю села. Радан пригадав, як три-чотири роки тому вiн був у селi Цвят в якiйсь справi i на цьому перехрестi повертав праворуч. Менi не доводилось ходити в це село, але, щоб справити враження обiзнаної людини, я зневажливо посмiхався i мовчки вказував лiворуч. Навiть пiшов по стежцi, безтурботно посвистуючи.

Не знаю, що змусило їх пiти слiдом за мною. Може, вони просто не хотiли поступитись одне одному, а може, я вплинув на них своєю впевненiстю, але Радан i Теменужка поплентались за мною, i я на мить зацiпенiв: а коли ця стежка не приведе нi в яке село Цвят?.. А тягнеться на пiвдень, до кордону?

Ви скажете, - чому не глянули на сонце i не зорiєнтувались принаймнi в основних напрямках?

Рiч у тiм, що на той час небо затягли хмари i не можна було розiбратись, де сонце, i чи взагалi воно є. Бiльше того, ми навiть не бачили горизонту: попереду, позаду, збоку - всюди був лiс, рiвний, густий, темний.

Отак ми пiшли, i я зовсiм знiтився. Було цiлком ясно, що по стежцi, якою ми пробирались, давно не ступала людська нога.

Так йшли годину, двi. Почало смеркатись, надходила нiч, а попереду нiякого села не було видно. Теменужка перестала спiвати, Радан усе уповiльнював кроки i зрештою зупинився.

- Я пропоную влаштувати бiвуак, - сказав вiн. - Може, це неприємно, але зате розумно. Оскiльки ми пiшли навмання, то можемо наскочити на якийсь прикордонний пост. Якщо вже не опинились за кордоном.

Теменужка прикусила губу, а я, не знати навiщо, присiв i почав зав'язувати шнурок на черевику.

- Завтра я вилiзу на якесь високе дерево i розберусь, де ми знаходимось, - сказав Радан. - Зараз треба тiльки бiльше витримки i впевненостi.

- Та що ж це?.. - обiзвалась Теменужка i зразу ж замовкла. Вона, певно, хотiла щось сказати, але голос їй урвався. Менi здалося, що її душать сльози, i хотiв був уже просити пробачення й вилаяти себе останнiми словами.

- Нема нiчого страшного, - заспокiйливо заговорив Радан. - У Теменужки є з собою ковдра й пальто. Назбираємо листя i зробимо їй постiль. А ми запалимо багаття i будемо цiлу нiч вартувати бiля нього.

- Гаразд, - промовив я, - будемо вартувати.

- А якщо на нас нападе якийсь звiр? - злякано спитала Теменужка.

- Якi там звiрi! - розсмiявся Радан. - Я чув, що тут трапляються тiльки шакали та дикi кабани. Це не так уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!

Вiн витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський нiж.

- Це не дуже певна зброя, - зауважив я.

- Так, - сказав вiн. - Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.

Вiн вiдступив на кiлька крокiв назад, взяв нiж за колодочку, нацiлився в тоненьке деревце i кинув. Сталеве лезо просвистiло в повiтрi.

- Йдiть подивiться, - пiдвiв нас Радан до деревця.

Нiж встромився глибоко - бiльш як на два сантиметри - у надтрiснуту кору.

- Здорово! - вигукнула Теменужка. - Ти герой!

Я знизав плечима i глянув на небо, щоб дiзнатися, чи буде дощ. Але нiчого не побачив за густими кронами дерев. А втiм, я й так знав, що нiчого не побачу. Однак все ж подивився.

- А тепер, дiти, треба вибрати пiдходяще мiсце для ночiвлi, - сказав Радан, ховаючи нiж. - Якусь галявину - на нiй можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!

Було ясно, що вiн бере iнiцiативу в свої руки i вважає себе керiвником. Не варто було сперечатись. Час iшов.

Сяк-так, ковзаючись по опалому листю i спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укiс. Нагорi, дiйсно, було щось подiбне до галявинки глухий куток завдовжки у двадцять крокiв, закритий з трьох сторiн стiнами лiсу. З одного боку вiн виходив до укосу, що спускався вниз майже стрiмко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бiк, до якого вiв схил, був вiдкритий, як вiкно.

- Кращого не знайдеш! - радiсно вигукнув Радан. - Хоч би як хотiв!

Вiн не був сильним у вигадках, як примiром я, i менi було приємно, що вiн визнає свою слабiсть. Кiнець кiнцем у кожного є якесь слабке мiсце.

Назбирали листя, зробили Теменужцi постiль. Потiм запалили багаття i, лише коли язики полум'я пiднялися угору, помiтили, що спустилась похмура темна нiч.

Ми посiдали бiля вогню. У нас було дещо з харчiв: хлiб, сир, помiдори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очi в Теменужки почали злипатися, повiки обважнiли, i голова почала хилитись на груди.

- Лягай! - сказав їй Радан.

Вона всмiхнулась i, потягнувшись, побажала нам доброї ночi. Вона сказала "добранiч" нам обом, але я почував, що вона дивиться тiльки на нього. А може, менi це тiльки здалося. Було темно i, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядiти.

Я наскуб папоротi, постелив собi i лiг бiля багаття.

- Ти можеш спати, - звернувся я до Радана. - Я ляжу, та навряд чи засну до пiвночi. У мене взагалi поганий сон.

Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, - через десять хвилин пiсля того, як заявив, що не спатиму до пiвночi, - я вже спав, як мертвий.

А вночi трапилось от що.

Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гiлок i ще якийсь час пiдтримував вогонь. Незабаром вiтер розiгнав хмари, i з-за лiсу викотився великий повний мiсяць. Стало видно, наче на свiтанку. I Радан перестав пiдкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж вiн не хотiв розбудити нас. йому стало холодно сидiти в самiй сорочцi, i вiн почав ходити туди й назад по галявинi, потираючи руки, щоб зiгрiтись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Вiн лiг на живiт i поповз. Бiля самої ущелини вiн притримався за кущ глоду i глянув униз.

Насправдi ця долина не так поросла лiсом, як йому здалося ввечерi. Тут i там стирчали згорбленi гiллястi дуби, а помiж ними росли кущi, блищало камiння. I тут, серед кущiв, як привиди, з'явились два чоловiки. Вони нiби з-пiд землi вискочили. Це було так цiкаво й див"о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловiки розмовляли й рухались, як живi люди; навiть бiльше того, один з них, вищий, спiткнувся i впав, а другий засмiявся i, як це буває мiж людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не мiг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потiм незнайомцi пройшли ще крокiв десять i сiли за великим валуном, з-за якого були виднi тiльки їх голови в кашкетах. За кiлька хвилин над ними здiйнялась тонка цiвочка диму, - отже, один з них курив. Привиди не курять - таким чином, Радан ще раз переконався в реальностi того, що бачив перед собою.

Минуло близько чвертi години. Чоловiки пiдвелись. Вищий пiшов праворуч, нижчий, що був у чоботях, - лiворуч. Лiс одразу наче поглинув їх, i вони зникли без слiду.

Небо знову затяглося хмарами; стало темно i страшно. Радан лiг на теплу золу, але до свiтанку не мiг заснути, усе думав: "Хто цi двоє? Чого шукають тут у лiсовiй глушинi i як це вони так зненацька з'явилися з-пiд землi, наче воскреслi мерцi?.."

Почало розвиднятись. Радан встав i спустився в долину похилим укосом, порослим лiсом. Вiн попрямував просто до великого валуна, звiдки хотiв визначити напрямок до стрiмкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темнiший бiля пiднiжжя i свiтлiший угорi. Тут було ще багато каменiв iнших, дрiбнiших, покритих блискiтками слюди, й уламки простого гранiту. Навколо вiн не помiтив нiчого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрiбницi, i тому, углядiвши в травi золотистий мундштук - недопалок цигарки, вiн нахилився й пiдняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папiрець, сховав у кишеню.

Потiм пiшов берегом мiж папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кiсточки, травою. Вiн озирався на всi боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче мiсце, звiдки вночi зненацька вискочили двоє чоловiкiв. Нiчого не було помiтно i в чагарниках. Радан тричi повертався, проходив то лiворуч, то праворуч. Бiля самого пiднiжжя горба вiн посковзнувся, кудись покотився i ще . не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гiллям зламаного бука. Цi гiлки були висохлi, почорнiлi, але бiля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, i тому її майже неможливо було помiтити.

Глибина ями була бiльша за людський зрiст, а дно було вкрите шаром гнилого листя завтовшки щонайменше пiвметра.

Опам'ятавшись, Радан роздивився навколо i помiтив, що напроти нього темнiє круглий отвiр метра пiвтора в дiаметрi, - двоє чоловiк могли б вiльно пройти через нього. Вiн проповз крiзь цю дiрку, боязко глянув i зупинився, приголомшений: перед ним простяглась галерея, широка й рiвна, як коридор, їй не було видно кiнця, - вiн губився десь вдалинi - у печерних сутiнках i темрявi.

Звiдки взялась ця печера? Уявiть собi - просто у нас пiд ногами! Ми розташувались на її покрiвлi. Спуск по стрiмкому схилу вiв у яму крiзь вiти зламаного бука.

Встановивши, звiдки i як з'явились учорашнi нiчнi гостi, Радан задоволено потер руки i повернувся до нас.

- А ви все спите, спите! - добродушно засмiявся вiн i почав розповiдати свої пригоди.

Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.

- Це схоже на сон, - сказала вона. - Може справдi всi оцi страхiття тобi приснились?

Не знаю чому, але й менi хотiлось, щоб розповiдь Радана дiйсно виявилась казковим сном. Оскiльки вiн був романтиком, то йому могли наснитись рiзнi нiсенiтницi.

- Подiляю думку Теменужки, - промовив я.

- Ви краще зробите, якщо пiдете зi мною прогулятись у печеру, вiдповiв Радан. - Хочете?

- Гаразд, - сказав я. - Печери є всюди. Можливо, й пiд нами теж. В цьому нема нiчого особливого. Але оця твоя iсторiя з двома невiдомими... Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цiкавiшим. Признайся!

Радан засунув руку в кишеню, витяг папiрця i розгорнув його просто перед носом у мене.

- А це що? - запитав вiн.

Я побачив недокурок з золотим мундштуком, формою вiн нагадував шматок товстого черв'яка.

Я був обеззброєний. Заперечувати було неможливо - цей недокурок з золотим мундштуком доводив справедливiсть Раданових припущень.

- Знаєте, що? - пожвавiшала Теменужка. - Давайте пiдемо в печеру! Там, мабуть, є сталактити. А я бачила їх тiльки на малюнку в пiдручнику з географiї.

- Нi, - сказав я. - Сталактити - звичайнiсiнькi речi. Кальцiй-карбонат. Замiсть збирання кальцiю-карбонату я пропоную пiти по слiдах двох бандитiв. Ми повиннi знайти їх сховище - це наш обов'язок.

Радан якийсь час дивився на мене, потiм зухвало розсмiявся.

- Чого ти смiєшся? - насупився я.

- Зараз скажу, - вiн подав Теменужцi скибку хлiба з куском сиру зверху i таку ж порцiю дав i менi. - Скажу, - повторив вiн, зав'язуючи ранець. По-перше, ти не з тих, хто переслiдує бандитiв. Ця робота тобi не пiд силу. Ти мила книжна душенька i надто тендiтний для такого небезпечного полювання.

Вiн сказав саме так: "мила книжна душенька". I бiльше того - надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова "тендiтний", але iнстинктивно вiдчув, що цей епiтет не личить чоловiковi. Ясно, що менi треба було тут же розсердитись, схопити ранець i пiти, навiть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником i товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сидiли за однiєю партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такi люди не можуть вiдповiдати за свої слова. Тому не схопив рюкзак i не пiшов. Тiльки зробив вигляд, що ображений. I нiчого бiльше.

- По-друге, - вiв далi Радан, - погода суха, i нiяких слiдiв на землi не лишається. По-третє, - хiба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачi скарбiв? Або мисливцi?

- Краще все-таки пiти в печеру за сталактитами, - сказала Теменужка i, лукаво глянувши на мене, додала: - Нiчого, що вони з кальцiю-карбонату. Я знаю, що вони красивi.

- Слухайте, дiти, - втрутився Радан. - Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не пiдемо по сталактити. Я залiзу он на те дерево бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потiм пропоную зробити так. По-перше, треба пiти в село Цвят. По-друге, - повiдомити в мiлiцiю про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цiлий кошик наламаю.

Те, що вiн вiдмовився вiд товариства Теменужки i вiддав перевагу менi, загоїло тяжку образу, повернуло менi хороший настрiй, i я посмiхнувся спокiйною посмiшкою мудреця.

- Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, - порадив я. - Ходити по темних нерозвiданих печерах не дуже личить такiй дiвчинi, як ти. Це чоловiча робота.

Вона тiльки зиркнула на мене, i я побачив, як у її зiницях блиснули вогники. Може, то були глузливi вогники, - хто знає? I сказала:

- Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумiв?

Я зрозумiв, що цi слова стосуються мене i за ними приховується якийсь глибокий змiст, але не став їх тлумачити, дiвчата люблять говорити зайве.

- Ти без мене туди не пiдеш, - сказала вона Радану. - Ти менi повинен пообiцяти. Адже ж збирався йти в геологiчну бригаду?

- Ага! - мугикнув Радан.

- йди куди хочеш, але туди без мене не пiдеш!

Хоч це й звучало як наказ, але iнтонацiя була така, наче нiжне сердечне прохання. I, повiрте, менi стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!

- Що робитиму, то моє дiло! - знизав плечима Радан.

Справдi, який непоправний романтик!

I так трапилось, що ми були за три кiлометри вiд села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночi побачили б мерехтливi вогники крайнiх хат.

- От бачте, - хвалився я. - Моя iнтуїцiя мене нiколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь лiс iз зав'язаними очима?

Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, i саме через це, мабуть, вона засмiялась, бо дивилась на нього, а не на мене.

Одна деталь: трохи лiвiше вiд нашого горба ми запримiтили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста i прозора, що ми не могли стриматись пили, мало не захлинулись.

Згадуючи тi часи, я думаю: куди подiлись молодi радостi! Тепер пiдеш на екскурсiю, вип'єш гiрської джерельної води, а такої радостi, як колись, немає... Невже пiдземнi джерела стали гiршими?

За пiвтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пiшла до своєї тiтки, а ми з Раданом - прямо в сiльраду.

В сiльрадi знайшли тiльки одного чоловiка, та й той, як видно, тiльки прокинувся, бо довго дивився на нас i розглядав блукаючими пустими очима.

- Шукаю начальника вiддiлення, - пояснив Радан.

- Шукай його в селi Рашковiм, у тестя, - вiдповiв, позiхаючи, заспаний чоловiк. - У тестя, - повторив вiн i додав: - У вiдпустцi чоловiк. Для чого вiн вам потрiбний?

- А ви хто такий? - спитав Радан.

- Тошо, але i його нема.

Ми перезирнулись i помовчали.

- А ви хто такий? - спитав Радан.

- А ти хто такий? - скипiв чоловiк. Вiн уже зовсiм прокинувся. - Ану, покажи свої документи. I ти теж! - звернувся вiн до мене. Згодом, коли вiн довiдався, чий я племiнник (мого дядька знав увесь район), усе пiшло, як по маслу. Усi працiвники сiльради, сказав вiн, разом з головою рано-вранцi пiшли туди, де садiвники збиралися спорудити невелике водоймище. Мiлiцiонер Тошо теж поплентався з ними, нiби без нього не можна було обiйтися. А ми тут чого шукаємо?

- А ви хто? - спокiйно спитав Радан.

Чоловiк мало не пiдскочив з кованого стiльця, i мене дуже здивувало, що вiн стримався:

- А! Трясця твоїй матерi! - вдарив вiн кулаком по столу. - Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовiренiша особа, от. Кажи тепер, чого тобi треба?

Ми знову перезирнулись. За спиною чоловiка стояв квадратний залiзний сейф, i це чомусь викликало особливе довiр'я до касира.

Радан коротенько розповiв про нiчну пригоду, про двох чоловiкiв i про дивну печеру.

- Таких дiрок тут скiльки хочеш! - махнув рукою чоловiк. - Колись, у старi часи, тут були шахти, в них видобували мiдь та iншi мiнерали. - I запитав: - А якi цi двоє? Молодi, старi?

- На вигляд не старi, - сказав Радан.

- Тодi стережiться! - засмiявся касир.

Як бiльшiсть касирiв, вiн був повний, лисий i червонощокий, руки в нього були, наче з тiста.

- Стережiться, хлопцi, - повторив касир. - Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Iз слiв голови я зрозумiв, - продовжував вiн серйозно, - що це надiйнi люди. Не бiйтесь!

- Якi люди? - спитав Радан.

- Ти багато хочеш знати, хлопче! - касир похитав головою. - Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, якi тримають у таємницi. В iнтересах служби i безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевiряти всю мiсцевiсть, але так, щоб нiхто не догадався.

Цi розмови йому набридли, i вiн зiтхнув:

- Бережiть свою молодiсть.

Ми зрозумiли, що розмова закiнчена i треба йти.

Пiшли До Теменужки. Вона гладила по мордi спокiйну сиву корiвку, зовсiм не усвiдомлюючи тiєї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.

- Ще вдарить! - попередив я дiвчину, ставши бiля входу в обору.

А Радан зайшов усередину, гукнув на корову i махнув менi рукою: "йди сюди!"

- Слухайте, - почав вiн, - слухайте i вирiшуйте. Сам я вже вирiшив, тепер слово за вами.

- Що ти надумав? - стурбовано глянула на нього Теменужка.

- Розвiдати печеру, на яку оце ранком натрапив там, пiд горбом. Зроблю ескiз i вишлю в центральне туристське управлiння. Нова печера - це таке дiло, заради якого варто засукати рукава i взятися за роботу. Далi я назбираю рiзних мiнералiв i подарую їх гiмназiї, - хай прикрашають наш кабiнет фiзики i мiнералогiї. Якщо печера цiкава, то про це дiзнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячi туристiв! А для них потрiбнi готелi, ресторани, мiсця розваги. Ось вам, дiти, i нова стаття прибуткiв для села Цвят! Печера, - кажу вам, - якщо вона цiкава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що грошi потечуть рiчками, - згадаєте мої слова.

- Яка там печера, - перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазiя. - Хiба ти не чув, що розповiв касир? Вiн цiлком ясно сказав: це стародавнi копальнi, розробленi ще в античний перiод тисячами рабiв. Саме так казав вiн. Тут видобували мiдь, а може й залiзо. Село Цвят було центром багатого шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострi мечi, виливали блискучi шоломи, лати з непробiйної бронi. От згадайте озброєння фракiйських царiв, описане Гомером в "Iлiадi". Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якiйсь iз цих копалень працював i легендарний фракiєць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.

Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в тi далекi спартакiвськi часи. А вона погладила корову по мордi, пiднесла жменьку сiнця й спитала нас:

- Правда, хороша? Звуть її Ветка.

- Чудове iм'я, - погодився Радан. - Типова наша кличка. Звучна.

Я промовчав.

- Печера чи копальня, - обернувся до мене Радан, - кiнець кiнцем, однаково. Адже це пiд землею? А пiдземнi катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякi печери навiть електрифiкованi. Сiдаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають i сталактити, i сталагмiти й iншi Теменужчинi мрiї. Велике поле дiяльностi. Цей колишнiй рудник, - кажу вам, може перетворитися в дуже цiкавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економiчне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спiлка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на мiсцi? Споживачами будуть тисячi туристiв. В такiй же мiрi це стосується i молока та сиру.

Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазiя мого товариша не має меж, я перервав його:

- Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто бiльше цiкавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цiй давнiй печерi!

- Щось менi не вiриться, - промовив Радан. - Звiдки?

Отаким вiн був. Мiг мрiяти про рiзнi абстрактнi речi, а дiйде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, - одразу ж його охоплює зневiра: звiдки?

- I я пiду з вами, - сказала Теменужка. Вона була мудрою i не втручалась у нашу суперечку.

- Ти? - Радан зухвало розсмiявся. - Ти гадаєш, що тебе тiтка вiдпустить?

Менi стало шкода дiвчини, i я зауважив:

- Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я пiдтримаю.

- Дурницi! - промовив Радан. - Ти дуже наївний. Яка це тiтка вiдпустить отак - нi сiло, нi впало - свою племiнницю?

Теменужка зiтхнула. Задумалась.

Через якийсь час Радан почав пiдсвистувати.

Я знав його вдачу i тому ще бiльше занепав духом. Було очевидно, що вiн вирiшив не турбуватись про дiвчину.

- Слухайте, дiти, - сказав вiн. - Я пропоную добиратись до геологiчної партiї. Ми, десенемiсти, повиннi завжди цiкавитись наукою i допомагати дослiдникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два i повернетесь. В такому разi тiтка не заперечуватиме i вiдпустить Теменужку.

- Гаразд, - погодився я. - А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?

Я мiг би далi розвинути свою теорiю про можливiсть натрапити на слiди Спартака, але вiн махнув рукою:

- Годi. Наша стратегiчна мета - бригада. Ця мета благородна, i я певен, що тiтка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати - ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, i вона здасться. А про рудник - нi слова. Адже, правду кажучи, нема нiякої рацiї говорити їй про це. Рудник - це деталь тактична. По дорозi до бригади ми зайдемо туди i дiзнаємось, чи може вiн бути цiнним як туристський об'єкт.

- Чудово! - вигукнула Теменужка i, сплеснувши в долонi, обняла й поцiлувала корову. Яка була потреба обнiмати тварину, цiлувати її i який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, - менi було незрозумiло.

- Слухайте, - вiв далi Радан. - Треба запастись харчами на два днi. Нам необхiднi клаптi вовни для факелiв. Теменужка вiзьме на себе клопiт забезпечити нас цими клаптями. Крiм того, ми дамо їй грошi, i вона купить у сiльмазi два-три лiтри гасу. От i все. А зараз вперед, до тiтки, - вона перший бастiон!

Цей бастiон виявився набагато легше подоланим, нiж ми гадали. Почувши про наш задум, тiтка ласкаво всмiхнулась i сказала, закачавши рукава:

- Добре надумали. У нас там є своя людина при iнженерах. - Вона звернулась до Теменужки: - Твого дядька Лазаря двоюрiдний брат - Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторiк, вiн водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?

- Ах, пригадала! - защебетала Теменужка. - Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.

- Вiн, вiн, - кивала, всмiхаючись, тiтка. - Зараз вiн служить в ТКЗГ [трудовi кооперативнi землеробськi господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.

Вона пiдв'язалась рушником i, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й бiлого, як крейда, борошна.

- Ось я швиденько приготую солодку перепiчку. А Стаменковi перекажiть, хай скорiше повертається, бо нiкому стерегти склад. То не склад, а чудасiя! Навiть на замок замкнутий, а в стiнах такi щiлини, що боронь боже! Тiльки той, хто не захоче, не залiзе туди.

Ми обiцяли тiтцi, що приведемо з собою цього Стаменка.

Наближався час обiду, коли ми добралися до мiсця нашої ночiвлi.

Радан вирiзав три палки, обмотав кiнцi клаптями, i факели були готовi. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужцi i, очевидно, тому полетiв вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.

I от ми пройшли через круглий отвiр. I зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорi, завширшки до трьох крокiв i досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.

- Запалити факели? - пошепки запитала Теменужка.

- Iще видно, - вiдповiв Радан.

Так ми пройшли до двадцяти крокiв. Сутiнки згустились, ставало дедалi темнiше. Нарештi ми запалили факели. На сiрих кам'яних стiнах заграли червонi вiдблиски, i серед цих вiдблискiв рухались нашi чорнi силуети, наче живi картинки, намальованi тушшю.

- Чи близько сталактити? - запитала Теменужка.

- Ага, - заспокоїв її Радан. - Через годину-двi, може, й натрапимо.

Ми пройшли ще десять крокiв i зупинились. Тут галерея звужувалась i круто повертала праворуч. Ми увiйшли в якусь заглибину у формi цилiндра i вiдразу вiдчули пiд ногами схил.

- Починається спуск, - промовив Радан.

Вiн пiшов попереду, Теменужка за ним, я позаду.

Зараз стiни не були рiвними. З усiх бокiв стирчало гостре камiння сiре, червоне i якогось дивовижного жовтуватого кольору.

- Це схоже на справжню печеру, - сказала Теменужка. - Я ще не була в печерах, але уявляла їх собi саме такими. На скiльки метрiв ми заглибились пiд землю, як ви гадаєте? - запитала вона.

Я хотiв сказати їй, що ми ще тiльки почали свою пiдземну подорож, як Радан раптом застиг на мiсцi.

- Ану, пiдiйдiть ближче, - поманив вiн нас.

Ми наблизились. Навiть притулились до нього.

- Що ви бачите напроти?

- Камiння, - прошепотiла Теменужка.

- Гранiт, - вiдповiв я.

- Погано бачите, - зiтхнув Радан. - Ви тiльки гав ловите i нiчого не бачите. - Вiн простягнув руку. - Гляньте сюди. Що це?

- Вiрьовочка! - вигукнула Теменужка.

Вона вигукнула так, нiби помiтила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.

Ми мовчки дивились на кiнчик гноту, що звисав iз щiлини в скелi i нагадував обрубаний мишачий хвiст.

Радан пiдморгнув менi:

- Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!

Я простягнув руку, але вiн раптом вдарив по нiй.

- Це кiнець бiкфордового шнура. Бiкфордового шнура, - пiдкреслив вiн.

Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що вiн вдарив мене по руцi?

Доки я придумував, що йому сказати, вiн став навколiшки i почав заглядати за камiння.

- Ага, ага! - тихенько вигукував вiн. - Ану, нахилiться, дiти. Що це?

В жовтуватому свiтлi факелiв ми побачили ледь помiтну купку чорного попелу, а трохи далi - недокурок цигарки з золотим мундштуком.

- Один з тих двох чоловiкiв, яких ти бачив уночi, приходив сюди, сказала Теменужка. - Це той, хто курить дорогi цигарки.

- Можливо, що й обоє приходили, - вiдповiв Радан. Вiн пiдняв золотий недокурок i сховав його в кишеню. - Але залишив слiд тiльки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.

- Велике дiло! - сказав я. - Iшли перевiряти мiсцевiсть тi двоє людей, про яких говорив касир. На цьому мiсцi вони зупинились, i один викурив цигарку, потiм повернулися. Що ж тут такого незвичайного?

- Нiчого незвичайного нема, - сказав Радан. - Вони зробили Дiрку в скелi, а може, скористались тiєю щiлиною, що вже була, поклали динамiт, детонатор i пiдпалили гнiт. Ось попiл. Вiн просипався на цей камiнь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився вiд сандалi легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бiкфордового шнура, а мiй батько-шахтар заставляв мене пiдпалювати його в нових шахтах рудника "Чорне море". Отже, запалений гнiт горiв до певного мiсця, а потiм погас. Чому? На мою думку, є двi можливостi: або селiтра в шнурi стала вогкою - бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), i детонатор не загорiвся. Якби вiн загорiвся, то цiєї галереї уже б не було. I, можливо, - на вiки вiчнi.

- Нiчого не розумiю, - сказав я. - Навiщо тим двом чоловiкам руйнувати цю стару шахту.

- Насамперед я маю сумнiв, чи справдi люди, яких я бачив уночi - саме тi, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна завалити шахту. Це ясно, як день.

Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелiв почав блiднути.

- Треба повертатись, - сказав Радан.

- Те ж саме i я хотiла запропонувати, - призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, - обличчя її було сiре, як камiння, що лежало навколо нас. "Певно, вiд поганого повiтря", подумав я.

Коли ми вилiзали з ями, то тут зустрiлись з Андрiєм, як кажуть, вiч-на-вiч.

Зрозумiло, я тодi не знав, що його звуть Андрiєм, та й взагалi нiчого не знав про нього, оскiльки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповiдачем, то почав би розповiдь саме звiдси. Письменники так звичайно i роблять: починають розповiдь, насамперед виконавши найважливiше - зiбравши разом i описавши всiх героїв та влаштувавши їм зустрiч. Оповiдання вiд цього стає цiкавiшим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного iнституту i, на жаль, не дуже знаю лiтературнi прийоми. Вiрнiше, зовсiм не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослiдовнiсть: зав'язка оповiдання, тобто зустрiч двох головних героїв, вiдбулась в кiнцi, замiсть того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого роздiлу. Я пiзно догадався про це важливе правило. Але ви не гнiвайтесь на мене. Коли зустрiнемося вдруге, я розповiм вам iншу iсторiйку, - i тодi герої познайомляться ще на першiй сторiнцi i, очевидно, усмiхнуться один одному.

Хто був бiльше зляканий - ми чи Андрiй - не можу сказати. I потiм, не знаю, що ми говорили один одному, якi були нашi першi слова? Пам'ятаю тiльки, що вiн дав Теменужцi свою пляшку i порадив їй ковтнути води. Потiм i я випив трохи, це теж пригадую, - мабуть, дуже мучила спрага.

Сiли недалеко вiд ями. Андрiй витяг коробку з цигарками i закурив. Цигарки були дешевi. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

- Куди ви йшли? - запитав Радан.

- На те мiсце, звiдки ви йдете, - посмiхнувся до нього Андрiй.

Посмiшка була така лагiдна, щира I добродушна, що ми зразу ж вiдчули до нього симпатiю.

- А ранiше коли ви приходили на це мiсце? - продовжував розпитувати Радан.

- Торiк, - вiдповiв Андрiй.

- А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрiй якусь мить дивився на нього i знову всмiхнувся. На цей раз посмiшка була трохи сумна.

- У нас, геологiв, "випадковiсть" має вiдносний характер, - сказав вiн.

- А ви хiба геолог? - радiсно спитала Теменужка. - 3 бригади?

- Так, з бригади, - кивнув їй Андрiй.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лiкоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, вiн був жахливим скептиком.

Андрiй пiдвiвся.

Нас iз Раданом вважали високими хлопцями, та вiн був принаймнi на голову вищий за нас.

- Який ви здоровань, - засмiялась Теменужка.

Вiн почав шукати щось у кишенях i, знайшовши двi карамельки, дав їй. Дiвчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згоднi, правда? Вона назвала його "здорованем".

- А ви куди дiйшли? Напевно, до озера?

- Озера? - вигукнули ми майже одночасно. - До якого озера?

- А я думав, що ви хоробрiшi! - засмiявся Андрiй. - Як побачив вас такими блiдо-жовтими, особливо дiвчину, сказав собi: цi друзi не менш як пiвдня провели пiд землею. А ви навiть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивiшого.

- Ми дiйшли до першого повороту й повернулись, - сказав Радан. Помовчавши, вiн додав: - Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?

- I ногами б не поворушив! - засмiявся Андрiй. - Мене озера цiкавлять остiльки, оскiльки становлять iнтерес з погляду геологiї. А те озерце, про яке я згадав, просто западина - щось на зразок вирви, в якiй збираються пiдземнi води. А все-таки подивитись варто!

- А сталактити там є? - запитала Теменужка. - Ви, очевидно, йдете за сталактитами, признайтесь?

- Коли я був у вашому вiцi, то й мене хвилювали сталактити! всмiхнувся до неї Андрiй. - А зараз мене хвилює iнший мiнерал, в мiльйон разiв цiннiший за цю висульку.

- Золото! - вигукнув я. - Ви знайшли золото?

- Я нiчого не знайшов, - сказав Андрiй. - Але якщо знайду, то це буде цiннiше золота.

Дивна людина! Плекає думку про мiнерал, дорожчий вiд золота, а говорить так, нiби йдеться про звичайнiсiнький вапняк. На його мiсцi я б сяяв вiд радостi, задихався б, запевняю вас!

Андрiй тимчасом витяг з рюкзака електричний лiхтарик, натиснув кнопку, щоб перевiрити, чи вiн справний, потiм обережно почепив його на крючок, пришитий на куртцi пiд лiвою кишенею.

- Як бачите, мiй факел бiльш сучасний, нiж вашi, - пiдморгнув вiн нам. - Не димить i не обпiкає рук. А найбiльша його перевага в тому, що його носять на грудях. Раджу вам, якщо колись станете геологами, придбати такi лiхтарики. Вони дуже стануть вам у пригодi. Одна запасна лампочка та три батарейки - i ви забезпеченi свiтлом на двадцять годин. I чисто, i практично, правда? - Вiн закинув рюкзак на спину. - Ну, що, - спитав вiн, будемо розходитись?

Ми мовчали. Теменужка вийшла наперед; їй, видно, хотiлося сказати щось важливе. Та не знаходила слiв, - їй забракло смiливостi. Переминаючись з ноги на ногу, вона ковтала слину i з тугою дивилась на нас, нiби шукаючи спiвчуття. Щиро кажучи, в ту мить менi дуже хотiлось бути на мiсцi Андрiя, мабуть, тому, що вiн носив на грудях електричний лiхтар...

Андрiй, пiднявши молоток, на який спирався, збирався вже махнути нам на прощання рукою, як несподiвано заговорив Радан:

- Ви, - сказав вiн, - не повиннi йти в цей рудник. Нi в якому разi, повторив вiн, - ви не повиннi йти всередину... Якщо вам дороге ваше життя. Якщо ви не збираєтесь передчасно опинитись на тому свiтi.

Тодi я нiчогiсiнько не знав про тi пригоди з берилом, якi вам уже розповiв. Тому я чекав, що Андрiй посмiється з Раданових слiв, що вiн просто поплескає його по плечу i скаже: "Дивись за собою, хлопче", або щось подiбне. Цього я чекав. А вiн вiдступив крок назад, лице його витяглось, брови зсунулись i нависли над очима.

- Ну, - сказав вiн i, помовчавши, закiнчив: - кажи, Iдо ти маєш на увазi.

Повiрте менi, цей чоловiк, такий милий хвилину тому, вiдразу змiнився, став схожий на яструба, що приготувався до смертного двобою, або ж, точнiше, - на людину, що твердо вирiшила вбити когось, аби за всяку цiну, всупереч всьому, досягти якоїсь таємничої мети.

- Там бiкфордiв шнур, на поворотi! - вигукнула Теменужка. I невiдомо чому, пiдбiгла й стала попереду Радана.

- Бiкфордiв шнур, - сказала вона. - Справжнiй. Радан працював з такими шнурами. Маленький кiнчик висить. Ми всi троє його бачили.

Я стояв трохи збоку вiд Андрiя, i, не знаю чому, мiй погляд прямо прикипiв до його руки, що стискала держак геологiчного молотка. I я помiтив, як пальцi розтулились i залiзо стукнуло об землю. Треба сказати, що цей звук чимсь менi дуже сподобався. Iнколи i грубi звуки приємнi для слуху.

- Не дивуйтесь! - сказав Радан. - Поворот галереї замiнований. Чому i для чого, - доведеться встановлювати. Але йти всередину безглуздо. Треба зачекати.

- Навпаки, треба поспiшати! - iз злiстю всмiхнувся Андрiй. - Дуже поспiшати! Iнакше буде пiзно.

- Не буде пiзно, - уперся Радан. - Ми заявимо в мiлiцiю. Прийде охорона i вартуватиме вхiд.

- Вiд кого вартуватимуть вхiд? - знову здригнувся Андрiй. - Вiд кого?

Ми дивились на нього здивовано i збентежено, не знаючи, що вiдповiсти. Тодi ж ми нiчого не знали про "невидимого", i поведiнка незнайомця здавалась нам дивною.

- От що, - спокiйнiше заговорив Андрiй, затягуючи ремiнцi рюкзака. Рудник - це не крамниця, бiля якої можна поставити варту i бути певному, що нiхто не влiзе. Цi старi копальнi схожi на будинки з багатьма вiкнами i дверима, тiльки з тiєю рiзницею, що в домi ми знаємо всi дверi й вiкна, а в руднику вони невiдомi, i їх не можна бачити. Ми з вами бачимо тiльки однi дверi, ось, - i вiн вказав на яму. - Але чим ви доведете, що це єдинi дверi й iнших нема? А що, коли є другий вхiд? Охоронцi вартуватимуть тут, а злодiй проникне в iншому мiсцi i зруйнує не одну, а десять шахт. Зараз злодiй спокiйний, бо певен, що своє завдання виконав. Але якщо ви зчините галас, то вiн зрозумiє, що нiчого не зробив, i повернеться сюди. Тому я вам раджу мовчати й терпiти. Замiсть того, щоб iти в село Цвят i кликати мiлiцiю, краще ходiмо зi мною. Побачите i озеро, i сталактити, i багато iнших казкових речей. Згоднi?

Ми дивились на нього занiмiлi, захопленi силою його логiки, враженi блиском його вiдкритих чистих очей.

Першим опам'ятався Радан.

- Це розумно, - сказав вiн. - Тiльки я пропоную внести одну змiну у ваш план. Зовсiм незначну. А саме: пiд землю з вами пiду тiльки я. Анастас i Теменужка залишаться тут вартувати. Як побачать щось пiдозрiле, запалять факел i побiжать до нас. - Вiн на мить задумався. - Галерея розгалужується?

- Є вiдгалуження лiворуч i праворуч, - сказав Андрiй, - але цi ходи тiснi й низькi, отже немає небезпеки заблудитись. До мiсця, де ми зупинимось, звiдси йти одну годину.

Теменужка зiтхнула, на її очах з'явились сльози. Вона нiчого не промовила, тiльки вiдвернулась i почала старанно довбати землю ногою. Не знаю, що цiкавого помiтила вона там.

Радан винувато всмiхнувся i промовив:

- Я принесу тобi багато уламкiв вiд сталактитiв, чесне слово.

Теменужка промовчала.

- Допоможемо товаришевi геологу, - сказав вiн. - А завтра, якщо все буде гаразд, пiдемо туди разом. Дивiться ж, будьте уважнi, зрозумiли?

- Будь спокiйний, - сказав я. - Можеш покластися на мене. - I бадьоро посмiхнувся: - Щасливої дороги.

VIII

Минула нiч, настав ранок - похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрiбненький дощик.

Ми лишились удвох. Забралися в кущi i звiдти позирали в тому напрямку, звiдки мав повернутися Радан. Теменужка зiтхала. А я поглядав час вiд часу на темне склепiння неба, що ледве виднiлося крiзь нависле гiлля, i марно старався згадати який-небудь елегiйний вiрш.

"Так, - думав я, - Теменужка зiтхає за Раданом. Андрiй тривожиться про свiй дорогоцiнний мiнерал. А я, розкривши рота, ловлю гав i не маю, по чому зiтхати, за чим тривожитись. Я тiльки вiдчуваю, що менi якось сумно, порожньо на душi, а чому - пояснити не мiг би, хоч би як старався".

А втiм, навiщо я говоритиму про себе?

Ви маєте уявлення про мiй черствий, прозаїчний характер, про мою схильнiсть завжди i за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є вiд природи: розсудливою i строго-дiловою людиною.

Дамо краще слово Радану. Вiн поетична душа i, як гадає Теменужка, цiкавiший за мене.

- Але ж, - скажете ви, - Радана з вами немає?

Правда, його нема. Вибачте, але я зовсiм не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповiсти вам те, що чув вiд нього, тiльки кiлькома днями пiзнiше, коли ця iсторiя з берилом була закiнчена.

"Андрiй крокував попереду, а за ним - я. його лiхтарик кидав пучок променiв, наче прожектор освiтлював дорогу; за хвилину-двi ми прибули. Я не встиг показати йому гнотик, як вiн сам його побачив. В нього дивна здатнiсть усе помiчати вчасно, нiчого не випускаючи з поля зору. "Тут, лiворуч - яма, а тут - западина", попереджав вiн мене всю дорогу. I добре, що попереджав, iнакше я тисячу разiв мiг би розбити голову, поспiшно пробираючись по тому лабiринту. Отож, вiн побачив шнур i, нi секунди не роздумуючи, вийняв нiж, плюнув на його гострий кiнець i обережно вiдрiзав до самого капсуля. Потiм ми пiшли далi.

А галерея стрiмко спадала вниз. Менi здавалось, що я от-от сковзну i покочусь по цьому похилому кам'яному цилiндру до самого пекла, де впаду у вогонь i дим. Повiтря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, i найбiльш дивно було те, що воно нiби стискувало груди, налягало, наче якась залiзна рука. Не знаю, як вiдчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить - дорога й час минають непомiтно.

Але ось галерея почала пiднiматися, I повiтря посвiжiшало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дiйшли i ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помiтив високий, наче собор, з усiх бокiв оточений стрiмкими скелями, по яких стiкала прозора пiдземна вода!

Ми швидко проминули цей зал i, наче в казцi, опинились перед чарiвною сталактитовою завiсою з дивними мереживами з молочно-бiлих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитiв. Деякi з них були схожi на людей, iншi нагадували фантастичних тварин, що жили кiлька мiльйонiв рокiв тому. Подекуди сталактити з'єднувались мiж собою i утворювали щось подiбне до велетенських арф. Згори звисав бiлий виноград, нерухомi вiти прикрашали дрiбнi квiточки; мелькали оленячi роги, бивнi слона. I яких тiльки ще не було див! "Це вода пройшла крiзь шари вапняка", коротко пояснив менi Андрiй. А я подумав: "Ось вона - золота шахта села Цвят!"

Так... Як я вже сказав, ми пройшли через усi цi природнi чудеса i знову потрапили в похмурий коридор, iз зубчастими стiнами. I тут перед нашими очима несподiвано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промiнь лiхтарика освiтив її, i ми побачили в кришталево-прозорiй глибинi самих себе, наче дивились у велике дзеркало.

Озеро не було дуже великим - крокiв з п'ятнадцять у дiаметрi, але май на увазi, що пiд землею мiри "звучать", як ти кажеш, трохи iнакше, нiж на поверхнi.

Ми обiйшли це озеро, i Андрiй схопив мене за руку. Вiн пiдняв свiй лiхтарик угору i урочисто сказав: "Дивись".

Я роздивлявся на всi боки, марно стараючись помiтити щось особливе. Навколо темнiв гранiт, у якому де-не-де блищали дрiбнi лусочки слюди.

- Тут, ось тут! - показав Андрiй i направив промiнь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрiв.

На тому мiсцi я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колiр весняної трави, м'яко свiтилась i була гладенька, як скло.

- Це або початок, або кiнець смарагдової жили, - промовив схвильовано Андрiй.

Вiн зняв рюкзак, витяг з нього довгу вiрьовку, змотану кiльцем, i перекинув її через плече. Потiм узяв десять залiзних скоб i одну по однiй напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кiлограми, далi засунув за пазуху короткий молоток з гострим кiнцем i потер руки.

- Є тiльки одна небезпека - шубовснути в воду, - промовив вiн.

I Андрiй почав лiзти до скелi. Ця смужка, по якiй вiн повз, була завширшки не бiльше трьох п'ядей. Пiд нею блищала чорна вода озера.

Я затамував подих. Хоч я i не боязкий, та в цю мить вiдчув, що в мене пiдкошуються ноги.

- Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.

Вiн розказав менi, як вийти з копальнi на той випадок, якщо вiн утопиться чи розiб'є собi голову. В цю страшну хвилину вiн подумав про мене. Ось яка людина цей Андрiй.

Далi справа йшла так. Вiн став на колiна i забив першу скобу. Через неї перекинув один кiнець вiрьовки, зробив петлю i надiв її на пояс. Тепер вiн мав якусь опору, хоч i не дуже певну, став на ноги i забив другу скобу - вже над головою.

Розумiєш? Вiн робив собi схiдцi, вишукуючи природнi щiлини в скелi, як роблять, здається, альпiнiсти, коли пiднiмаються на стрiмкi височини.

I так, схiдець за схiдцем, Андрiй наближався до зеленої плити. Але скоби закiнчились, а вона сяяла на пiвтора метра вище його голови. Вiн простягнув руку, - i молоток дiстав до її краю. Андрiй якусь мить постояв, потiм пiднявся навшпиньки, розмахнувся... Менi було видно, як щось вiдломилось i злетiло в повiтря... Рука Андрiя описала дугу. Невже щось схопив?

У цю мить скоба, на якiй вiн стояв, покривилась, зiгнулась, i я вiд жаху заплющив очi. Почув тiльки, як вона задзвенiла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрiй висiв на вiрьовцi, тримаючись за неї одною рукою. У другiй вiн стискав той шматок, який вiдколупав вiд плити. Нарештi вiн намацав ногою нижчi схiдцi i, притримуючись одною рукою, злiз i почав посуватися по тiй же вузенькiй кромцi.

Я бачив, як Андрiй щось ховав у кишеню. Потiм повiльно, не поспiшаючи, вiн поповз назад, до мене.

Не кажучи нi слова, вiн засунув руку в кишеню i розкрив долоню. Пiд променем лiхтаря я побачив два блискучих зернятка - два зелених камiнчики, такi крихiтнi, наче той бiсер, яким у нас обшивають святковi хустинки.

- Кришталевий польовий шпат, - прошепотiв Андрiй. Рука в нього тремтiла.

- Що це таке? - питаю.

Вiн вiдповiв:

- Напевно, смарагд.

Я дивився на нього приголомшений, не вiрячи своїм очам.

Андрiй усмiхнувся.

- Зернинки такi маленькi, що тiльки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Менi здається, що вони прозорi, а прозорий берил - смарагд. Правда ж, вони прозорi?

Я тiльки мовчки кивнув головою, а вiн схвильовано продовжував:

- Плiнiй Старший сказав: "Нiщо iнше не має такого незвичайного зеленого кольору". Так?

- Так, - вiдповiв я.

Андрiй загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик i поклав у лiву кишеню бiля серця.

Пiсля цього ми безцiльно блукали бiля озера, знiчев'я розглядаючи щiлину у скелях. А за двадцять крокiв далi ми знову набрели на сталактити. I тут кiнчалась пiдземна галерея.

- Тепер для мене картина ясна, - сказав Андрiй. - Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У схiднiй частинi середземноморського басейну, на думку iсторикiв, було багато таких рудникiв. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тiльки камiнь, з якого я видовбав мiзернi зернятка. Тодi був звичай - останнiй камiнь лишати в дар богам.

Андрiй довго дивився на зелену плиту. Ти собi уявити не можеш, якими очима вiн дивився на неї! Неначе там сидiла наймилiша, найчарiвнiша iстота в свiтi i кликала його до себе, махаючи рукою.

Потiм у раптовому поривi схопив мене за плечi i трусонув.

- Але ми не залишимо богам анi порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гнiву. Ми видобудемо цей камiнь, на зло всiм богам, i подаруємо нашому природничо-iсторичному музею. Хай вiн прикрашає найкращий мiнералогiчний стенд!

Вiн провiв рукою по чолi i нахилився надi мною.

- Ти легший i прудкiший. Може, пiдеш до табору бригади?

- Чого ж не пiти? - вiдповiв я.

- До табору рiвно п'ятнадцять кiлометрiв. Дорога йде все лiсом, лiсом, прямо на схiд. Власне, це не дорога, а напрямок, i ти йтимеш, орiєнтуючись по компасу. Я дам тобi свiй на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрiй тебе вiтає i просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певностi...

Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорi, на горбi. Зайвим буде говорити тобi, що я не йшов, не бiг, а летiв. Андрiй дав менi свiй компас з позначками, що свiтилися в темрявi. Вiн подарував його менi. Ось вiн, - правда, гарний?

Отже, я мчав лiсом.

Ще не зовсiм смеркло, як я наблизився до шляху. I вiдразу передi мною вирiс високий чоловiк з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, вiн мовчки стояв пiд дубом.

- Добрий вечiр! - привiтався я. - Ви, товаришу, з бригади?

Вiн оглянув мене з нiг до голови i якось неохоче вiдповiв:

- З бригади. А що?

- Чи далеко до табору?

- Два-три кiлометри.

- Дуже приємно, - сказав я. - Ваш товариш Андрiй Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.

- Невже? - стрепенувся вiн. I зразу ж запитав: - А що вiн хоче?

- Нiчого особливого, - засмiявся я. - Тiльки чотири залiзнi скоби. - I, наче бiс лоскотав менi язика, я в кiлькох словах пояснив йому, для чого потрiбнi скоби.

Незнайомець вiдразу якось переплiв ноги, нiби спутаний. Нi слова не сказавши, вiн витяг портсигар, дiстав цигарку i прикурив. Сiрник освiтив його руку, - мундштук цигарки був золотий. До того ж я помiтив, що вуса в нього фальшивi, бо пiд носом грим вiддiлився i створив складку.

Моє серце йокнуло, i земля нiби провалилась пiд ногами.

А той сказав:

- Ти йди в цей бiк, - i показав рукою напрям, - скорiше прийдеш. А я перетну лiс тут, - я так звик.

- Дякую, - кивнув я йому.

Трохи пробiг, доки зник з його очей, i глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вiв просто на пiвнiч.

"Не перехитриш мене, лисице!" подумав я i повернув на схiд.

Вибравшись на дорогу, я побачив вогнi табору. Озброєний чоловiк, певно, Стаменко, родич Теменужки, - провiв мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповiв їй усе - вiд початку до кiнця. Нiчого не приховав.

Вона кудись вибiгла з палатки, i за пiвгодини в таборi зчинився великий галас. До мене прибiгли геологи, всi без кiнця розпитували подробицi. З Софiї прибув начальник геологiчного вiддiлу - ти його бачив, - цей старий дуже жвавий i строгий. Вiн двiчi розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, i я двiчi повинен був пояснювати одне i те ж: що вона зелена, i такої-то довжини, ширини тощо. Вiн слухав мене, похитував головою i сварився пальцем на якогось огрядного чоловiка:

- Бачиш, - каже, - товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скiльки разiв я говорив тобi, що твiй скептицизм шкiдлива i страшна iржа.

А далi звернувся до iнших геологiв:

- Наш товариш у небезпецi, - сказав вiн. - Треба йому допомогти, i негайно. Хто пiде зi мною?

Лаборантка перша вигукнула:

- Я!

Ти знаєш, що пiшли всi. Навiть огрядний чоловiк - ; i той пiшов з нами. Через лiс, уночi, назустрiч невидимому, але страшному вороговi - це не жарт i зовсiм не скидається на прогулянку. Адже так? У таборi лишився тiльки сторож з села Цвят.

Я детально описав мiсце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, лiхтарi, лопати - i всi як один кинулись до лiсу рятувати Андрiя i його зелений смарагд.

Спочатку всi йшли разом, потiм група розпалась. Не всi були однаково витривалi в дорозi.

Попереду всiх бiгла лаборантка - спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але нi разу не поскаржилась, нi разу не сказала: вiдпочиньмо, зупинiмось. Бiдна дiвчина...

Ми з нею так далеко всiх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було i вогникiв лiхтарiв. Свiтився тiльки фосфор мого компаса.

I ти знаєш, ми першi прибули до вас в той дивний й страшний зал".

От що розповiв менi Радан через кiлька днiв, коли ми повернулись у село Цвят.

Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сидiли, притулившись у кущах перед ямою i, порозкривавши роти, дивились на небо?

Було так. Ми, справдi, мовчки сидiли в кущах i кожен думав про своє. З потемнiлого неба мрячив тихий дрiбний дощик.

Ми пiднялись на гору.

Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка пiдштовхнула мене лiктем.

- Дивись! - прошепотiла вона i вказала рукою. вниз. - Якийсь чоловiк!

Мiж деревами пробирався низенький опасистий чоловiк у плащi i чоботях. Вiн вiддалявся вiд горба.

- Хоч би вiн не зробив якогось лиха Андрiєвi, - промовила Теменужка. Вона сказала цi слова ледве чутно, i менi здалось, що в її голосi забринiли сльози. Дiвчата мають таку звичку - говорити крiзь сльози.

Я знизав плечима. Що я мiг вiдповiсти?

- Вставай! - почала вона штовхати мене. - Вставай, пiдемо до Андрiя!

Власне, i менi це спало на думку, але я добирав пiдходящi слова, щоб висловитись коротко i точно.

Схопили факели, пляшку з гасом i кинулись до ями.

Пройшовши через круглий отвiр, почули недалекi вибухи. Вони були жахливi. Певно, тому, що було тихо i йшов дощ.

Ми бiгли по галереї, нiби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в цi хвилини Теменужка, але менi здавалося - от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились нi влiво, нi вправо, не помiчали, чи стрiмкий схил, чи пологий, не вiдчували, чи свiже повiтря, чи погане.

Бiгли захеканi, ковтаючи повiтря розкритим ротом. У вухах кололо, трiщало. Не розумiючи, що дiється навколо, ми мчали, як вiтер.

Нарештi ми побачили свiтло. Запевняю вас - нiколи ще воно так не радувало мої очi. Вiдчув, що вiд слiз щемлять повiки. Певно, це було через свiтло.

Андрiй здивовано глянув на нас i посмiхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.

- Там якийсь чоловiк! - схлипувала вона. - Ми бачили чоловiка в чоботях. А потiм почули вибухи. Подумали, що вiн тебе вбив.

Теменужка схлипувала, захлинаючись. "Це тому, що вона бiгла", подумав я.

Андрiй поплескав її по плечi i дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась i заспокоїлась. Потiм попросив розповiсти, але спокiйнiше, якого чоловiка ми бачили i де почули вибухи.

На цей раз заговорив я. Але тiльки встиг розповiсти, як дощ шумiв у листях дерев, коли це злiва i справа до нас долинув шум. З правого боку чиїсь голоси. А над нами, трохи лiворуч, - кроки.

Андрiй направив лiхтар у тому напрямi, звiдки було чути кроки. Золотий промiнь пробiг по зубчастому стрiмкому схилу, пiдскочив вище i застиг.

I ми побачили в його сяйвi якийсь дивний бронзовий привид. Вiн стояв нерухомо й дивився на нас. Вiн був У куртцi, з кашкетом на головi, закрученi вуса спадали на мiцно стуленi уста.

Скiльки часу ми дивились на нього - не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, i в його руках блиснула сталь довгого пiстолета.

Одна мить - i подiї нiби насунулись на нас... Цi подiї навiть не можна вiддiлити одну вiд одної - всi вони з шаленою швидкiстю злились в одне цiле - жахливе, неподiльне.

Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звiдти вихором вилетiла якась жiнка. Вона, мабуть, теж помiтила привид на скелi, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрiєм, закривши його своїм тiлом. В цю мить пролунав пострiл. Жiнка похитнулась i впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистiло в повiтрi, i я побачив, що нiж з страшною силою врiзався в обличчя вусатого незнайомця. Вiн похилився вперед, голова вдарилась об камiнь, потiм об другий, його нога, мабуть, попала в щiлину, бо вiн повис iз спущеними вниз нiби неживими руками. I дивна рiч! Коли вiн стояв угорi, на скелi, було ясно видно його закрученi, розкуйовдженi вуса, а зараз на закривавленому обличчi не помiтно було анi волосинки.

- Арсов! - вигукнув хтось iз подивом, зляканим, задиханим голосом.

Я озирнувся: бiля Радана стояв, звiвши руки над головою, високий красивий чоловiк. Пiзнiше менi стало вiдомо, що це був Папазов.

- Чи це можливо? Чи це не сон? - шепотiв вiн; на обличчi в нього застигла гримаса жаху.

Кажу вам, що все це трапилось протягом кiлькох секунд i скидалось на кошмарний фантастичний сон.

Андрiй нахилився над жiнкою. Куля влучила їй у праве плече, i на цьому мiсцi її свiтло-зелена кофточка почервонiла вiд кровi.

- Дихає? - спитав Папазов.

- Дихає, - кивнув Андрiй.

Тодi Папазов вийняв з своєї похiдної аптечки бинт, нахилився i зробив перев'язку. Руки в нього тремтiли. Навколо розливалося свiтло лiхтарiв. Нашi два факели лежали непотрiбнi на мокрому каменi.

Я бачив її лице - зовсiм юне, майже дитяче, смертельно блiде, наче з гiпсу. Воно нiби зацiпенiло, застигло, наче в останньому снi, вiд якого не можна пробудитись.

Теменужка плакала. Ну, це ще зрозумiло, - менi теж хотiлося плакати. Але навiщо вона схилила голiвку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати i так, стоячи вiддалiк вiд нього.

Андрiй пiдняв жiнку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її лiва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче вiдрiзанi i сяк-так пришитi до тiла.

Ми пiшли до виходу.

- А цей? - запитала Теменужка, повiвши широко розкритими вiд жаху очима в бiк чоловiка, що стрiляв у нас. його тiло чорнiло на скелi, наче ганчiрка, що прилипла до бiлого вапняку.

Папазов пробурмотiв щось незрозумiле i швидко пiшов уперед.

- Ви йдiть, - сказав Радан. - Я вас наздожену.

Коли через хвилину вiн повернувся, я запитав його:

- Мертвий?

- А ти як гадаєш? - сказав вiн i свиснув. - Голова сплющена, як паляниця. - Вiн помовчав i додав: - Я ходив за ножем. Це батькiв подарунок. Хороший нiж, не можна губити!

Взимку минулого року я несподiвано захворiв. Нiчого менi не болiло, i не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.

У мене пропав сон. Спав я по двi-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напiвсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кiлометрiв важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самотi в кiмнатi, я задивлявся в якусь точку i сидiв нерухомо, поки не починало сутенiти, поки форми тiєї речi, на яку я дивився, не починали танути i зникати в темрявi. Тодi вставав, нiби збираючись кудись iти, хоч насправдi не знав, куди i навiщо.

Була зима. Канiкули. Екзамени я склав i був дуже втомлений. I саме в цей час одного чудового ранку прийшов лист вiд Радана. Вiн вчився в полiтехнiчному iнститутi на гiрничому факультетi i збирався провести канiкули в селi. I от вiн кликав мене в гостi до себе, писав, що дядько засумував за мною, i мiж iншим згадував, що Теменужка була б рада мене побачити. Вона працювала в партiйному комiтетi при шахтi, а зараз приїхала у вiдпустку, i взагалi, все було цiкаво, а снiжнi зимовi днi - просто чарiвнi.

Я задумався. Така в мене звичка - довго думати, перш нiж прийняти якесь рiшення.

Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякi рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, якi точно рядки, але, мабуть, це були тi рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кiлька разiв те мiсце, де вiн згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, - можливо, тому що цими словами Радан закiнчував свiй лист.

Я вирушив у дорогу.

Чи варто описувати веселi днi, якi я провiв у селi? Глибокий снiг, прозоро-синюватi ранки, теплу пiдсолоджену ракiю [горiлка] i тихi розмови бiля грубки?

Чи варто описувати тi змiни, якi вiдбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кiно, клуби, новi будинки, вечiрки i самодiяльнi колективи - чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи бiльш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишенi, спостерiгає, розпитує про все, записує все. А я в тi днi не взяв олiвця в руки, не написав анi рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повiтрям, що мало запах свiжого снiгу i вологого лiсу, спускався з крижаних гiрок i тiльки шепотiв рiзнi вiршi, якi чомусь спадали менi на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спiлка народної молодi], малював плакати, вирiзав i налiплював картинки на новорiчну молодiжну агiтдошку. А ввечерi танцював, допомагав акторам-любителям i розмовляв до пiвночi з Теменужкою та Раданом.

Одного вечора ми сидiли у Радана I згадували минулi часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вiкном падав лапатий снiг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологiв, про лаборантку i Андрiя.

Як i тодi, Теменужка й зараз сидiла поруч з Раданом, усмiхалась до нього i захоплювалась його словами, навiть пошепки повторювала їх.

Я сидiв у кутку, за грубкою, дивився на червонi вiдблиски вогню i чомусь намагався не озиратись.

- I все-таки в цiй iсторiї найцiкавiшою постаттю е Iгнат Арсов, сказав я. - Для мене вiн - справжня загадка.

- Ти в усьому бачиш загадку, - засмiявся Радан. - Для тебе весь свiт таємний i незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить вiд того, як ти їх розумiєш i розглядаєш. Так i з цим Арсовим. Я особливо зацiкавився його життям, бо, як ти знаєш, вiдiграв певну роль у тiй подiї... Отож я взнав дещо, i тому на совiстi в мене нiякого тягаря немає. Та навiщо порпатись у брудних речах, подивiться, який чистий, чудовий снiг на вулицi! Я пропоную пройтись до млина, згоднi? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом iноземної розвiдки. Вiн повiдомив своїх шефiв про вiдкриття Андрiя, i вони, звичайно, злякались: берил у Болгарiї? Саме тiльки припущення розлютило їх. I хазяїни наказали Арсову зробити все, що тiльки спаде йому на думку, аби про берил нiде не говорилось i не згадувалось.

Яких заходiв можна було вжити проти Андрiя? Найстрашнiше для чесної людини - ганьба, виставлення на посмiх. Треба було зобразити його мало не божевiльним, принизити в очах начальства, в очах усiх людей. Тодi вiн буде змушений займатись чим завгодно, тiльки не шукати берил.

Довiдавшись, що начальник вимагає у Андрiя представити картографiчний ескiз, вiн виготовив iнший, напiвбожевiльний. Уночi вiн з допомогою "своєї" людини проник у кiмнату Андрiя i спритно замiнив справжнiй ескiз фальшивим. На другий ранок Андрiй, дiйсно, був зганьблений.

Бригада зупиняється бiля села Цвят i розпочинає роботу. Слiдом за бригадою вирушають двоє працiвникiв органiв Державної безпеки.

Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал пiсля невдачi з першою мiною, цей чоловiк наказує Арсову закласти ще бiльшу мiну уповiльненої дiї. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невiдомий хiд. Поки Арсов працював усерединi, нашi люди пiсля короткої перестрiлки схопили головного дiяча... Мiж iншим, ви його, здається бачили... Пригадуєте? Вiн був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжнiй ескiз, ескiз Андрiя, знайшли в кишенi Арсова, коли винесли його труп.

Ось що розповiв Радан.

Ми мовчали. В кiмнатi було тихо, похмуро, тiльки вогонь потрiскував у грубцi.

Я виразно пригадав останню подiю, що сталася того дощового ранку.

Геологи, нарештi, прибули. Вони кiлька разiв збивалися з дороги i тому запiзнились. Встиг на мiсце подiї один тiльки Папазов - красивий чоловiк, якого я побачив у руднику.

Всi кинулись робити носилки. Лаборантка тимчасом розплющила очi - вони помутнiшали, наче вкрите хмарами небо, але швидко прояснились, засяяли вологим блиском. Андрiй схилився над нею, взяв її руку. Вона ледь всмiхнулась до нього посинiлими губами.

- Ти знайшов дорогоцiнний камiнь? - тихенько прошепотiла вона.

- Знайшов, - сказав Андрiй i проковтнув слину.

Вiн з вдячнiстю поцiлував її руку, по губах у неї пробiгла майже непомiтна, тиха посмiшка, схожа на слабкий сонячний промiнь.

Так завершилась ця "берилова" iсторiя.

Рудник, як ви, звичайно, догадуєтесь, не мiг стати туристським об'єктом, як мрiяв Радан, що передбачав "прибуткове" майбутнє.

Через пiвгодини пiсля того, як витягли труп Арсова, всерединi копальнi вибухнула мiна, i тисячi тонн землi i каменю завалили центральну галерею до того мiсця, звiдки ми вперше побачили краєчок бiкфордового шнура.

Зараз Вилю Власев не подорожує по горах, не бере участi в геологiчних походах, його мрiя здiйснилась: вiн начальник головної хiмiчної лабораторiї i цiлi днi проводить у своєму кабiнетi серед мiкроскопiв, колб та спиртiвок. Щовечора грає в домiно з хазяїном, потiм перечитує одну-двi сторiнки свого щоденника i точно о десятiй годинi гасить свiтло, одягає нiчний ковпак i, спокiйний, задоволений своїм життям, лягає спати.

Андрiй вже бiльш як рiк - керiвник третьої геологiчної бригади. Вiн так i не вiдкрив берил для промислових потреб, але кажуть, що знайшов багато нових покладiв свинцю й цинку. Лоб цього молодого чоловiка поритий зморшками, очi втратили юнацький блиск, - тiльки неспокiйний, тривожний вогник освiтлює їх зiницi, i вони сяють, нiби вiдшлiфованi шматочки справжнього смарагда.

Два мiсяцi тому зустрiв я картографа Делчо Єнева i вiд нього дiзнався, що Андрiй вже давно не живе у директора кондитерської фабрики "Червона зiрка". Вiн рiдко приїжджає у Софiю, а коли й робить це, то проводить дозвiлля в гостинному домi мисливця Зюмбюлева.

Лаборантка Рашеєва - перший помiчник Вилю Власева. Вона швидко видужала вiд кулi Арсова, та щось iнше (лiкарi не можуть встановити клiнiчними дослiдженнями) невпинно роз'їдає її тендiтний органiзм, i вона день у день сохне, наче квiтка без води.

Я чув, що iзумруд не приносить щастя... Але що таке, по сутi, щастя? Я не схильний до фiлософських мiркувань, але мiй практичний розум каже так: щастя - це результат зусиль кращого. Смiливi i вiчнi зусилля людини осягнути дедалi радiснiшу i досконалiшу красу.

А я... я вивчаю ветеринарну медицину. Такiй черствiй, практичнiй i дiловiй людинi, як я, найбiльше пiдходить ветеринарна медицина. Адже правда?