«Мерщій тікай і довго не вертайся»

Мерщій тікай і довго не вертайся (fb2) - Мерщій тікай і довго не вертайся (пер. Катерина Грицайчук) 1437K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Фред Варгас

Фред Варгас Мерщій тікай і довго не вертайся

1

А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх (...)

2

Люд у Парижі ходить куди швидше, ніж у Ґільвінеку, Жос давно вже помітив це. Щоранку хвилі пішоходів мчали по авеню Мен зі швидкістю трьох вузлів. А цього понеділка Жос розігнався майже до трьох з половиною, прагнучи надолужити двадцятихвилинне спізнення. А все через кавову гущу, яка розлетілася по всенькій кухонній підлозі.

Його це не здивувало. Жос уже давно збагнув, що речам притаманне власне життя — таємне та лиходійне. Бретонський моряк чітко пам'ятав, що всі речі — за винятком хіба що такелажу, який ніколи не завдавав йому шкоди, — сповнені особливої енергії, мета якої — капостити людям. Найменша незграбність одразу ж наділяла річ раптовою свободою, котра, хоч би якою незначною не була, тягла за собою цілу низку халеп — від неприємностей до трагедії. Корок, що вислизає з рук, є класичним прикладом хаосу в мініатюрі. Адже цей впущений корок нізащо в світі не захоче просто покрутитися біля ніг людини. Він підступно закотиться кудись за плиту і, наче павук, що прагне сховатися якнайдалі, приготує для свого переслідувача, Людини, низку різноманітних випробувань: відсовування плити, від'єднання газової трубки, падання посуду, опіки. Цього ранку комбінація виявилася набагато заплутанішою: один незграбний кидок — і смітник хитається, падає на бік, а фільтр з гущею розсипається по підлозі. Саме так речам, сповненим почуттям справедливої помсти за своє рабське становище, на коротку, але надзвичайно яскраву мить удається підпорядкувати людину своїй прихованій владі, змусити її крутитися й вигинатися, немов пес, не милуючи ні жінок, ні дітей. Ні, нізащо в світі Жос би не довірився речам — як і, власне, людям або морю. Перші забирають ваш розум, другі — душу, а третє — життя.

Жос — стріляний горобець, і тому він вирішив не змагатися зі стихією, а просто прибрати розсипану каву, повзаючи по-собачому. Жос зібрав усе до останньої крихти, не нарікаючи на долю, і світ речей зняв з нього свої кайдани. Ця ранкова прикрість видавалася дрібною халепкою, але Жос на таке не вівся: для нього вона було очевидним нагадуванням про те, що війна між людьми та речами триває, і в цьому герці перемога не завжди на боці людини, ой не завжди. Нагадуванням про напасті, про зламані корабельні щогли, про розтрощені рибальські шхуни та про його власний корабель, «Ван-де-Норуа»[1], який почав протікати посеред Ірландського моря двадцять третього серпня, о третій ранку, з вісьмома людьми на борту. Бог свідок, Жос виконував усі істеричні примхи свого суденця, і Бог свідок, що корабель і людина примирилися тоді. До тієї проклятої буремної ночі, коли, захоплений зненацька, чоловік щосили гепнув по планширу кулаком. «Ван-де-Норуа», який і так практично ліг на правий борт, раптом почав протікати на кормі. Двигун затопило, вітер кидав судном у всі боки по просторах ночі, люди без спочинку вичерпували воду, аби зрештою сісти на риф на світанку. Це було чотирнадцять років тому, і двоє бідолах тоді загинуло. Чотирнадцять років, відколи Жос чобітьми перерахував ребра власникові «Норуа». Чотирнадцять років, відколи він залишив порт Ґільвінек, відсидівши у в'язниці дев'ять місяців за побої та спробу вбивства. Чотирнадцять років, відколи все його життя витекло через ту пробоїну.

Жос вийшов на вулицю Ґете, міцно стиснувши зуби, аби притлумити лють, яка наростала в ньому щоразу, коли «Ван-де-Норуа», загубившись у морі, виринав на хвилях його думок. Глибоко в душі він не тримав на «Норуа» зла. Цій старій добрій рибальській посудині не лишалося нічого, окрім як заскрипіти своїми прогнилими бортами у відповідь на удар. Жос переконаний, що корабель просто не врахував наслідків свого короткого бунту, адже не знав ні про свій вік, ні про власну трухлявість, ні про силу хвиль тієї ночі. Корабель точно не бажав смерті двом морякам і тепер лежав каменюкою в глибинах Ірландського моря, шкодуючи про скоєне. Думками Жос часто звертався до шхуни зі словами втіхи, відпускав старій гріхи. Чоловікові навіть здавалося, що човен, як і він сам, знайшов спочинок і там, на дні, розпочав нове життя — як і він сам у Парижі.

Натомість щодо прощення гріхів судновласнику не могло бути й мови.

— Ну ж бо, Жосе Ле Ґерне, — говорив той, плескаючи Жоса по плечу. — Ви ще років з десять поплаваєте на цій посудині. Він ще той велетень, а ви — його господар.

— «Норуа» став небезпечним, — уперто повторював Жос. — Його крутить, обшивка брижиться, люки трюмів — непевні. У сильний шторм я вже не ручатимуся за нього. І в шлюпці не одна щілина.

— Я знаю свої кораблі, капітане Ле Ґерне, — відповів судновласник суворішим тоном. — Якщо ви боїтеся «Норуа», то в мене є з десяток чоловіків, готових будь-якої хвилини замінити вас. Чоловіків не з полохливих, які не скиглять, наче якісь бюрократи, з приводу норм безпеки.

— А в мене є семеро хлопців на борту.

Судновласник загрозливо наблизив до Жоса своє масне обличчя.

— Якщо ви надумаєте, Жосе Ле Ґерне, піти плакатися до керівництва порту, то повірте мені — станете злидарем ще до того, як встигнете повернутися. І від Бреста[2] до Сен-Назера[3] не знайдете нікого, хто візьме вас до себе. Тож раджу добре подумати, капітане.

О так, Жос завжди шкодував про те, що так і не пришив цього типа на ранок після кораблетрощі, а вдовольнився ламанням кісток і нівеченням грудної клітки. От тільки хлопці з екіпажу всі разом тримали його. «Не ламай собі життя», — казали вони. Стримували його, не пускали. Не дали впорати судновласника і його посіпак, що викреслили Жоса зі своїх списків, коли він вийшов з в'язниці. У кожному барі він горлав про те, що дебелі капітанські дупи дають на лапу керівництву, і через це йому довелося назавжди попрощатися з торговим флотом. У кожному порту його гнали геть, тож одного ранку у вівторок Жос скочив на потяг Кемпер — Париж. І його, як і багатьох інших бретонців, викинуло на мілину на вокзалі Монпарнас. Утікачка-дружина і дев'ятеро поганців, яких варто вбити, лишилися позаду.

Побачивши перехрестя Едґара Кіне, Жос сховав давні образи якомога глибше у пам'ять і поклав собі надолужувати спізнення. Через усю цю мороку з кавовою гущею та війнами речей і людей він утратив щонайменше п'ятнадцять хвилин. А пунктуальність була ключовим елементом його роботи, тож він намагався стежити, щоби перший випуск його «живої газети» розпочинався рівно о восьмій тридцять, другий — о дванадцятій тридцять п'ять, а вечірній — о вісімнадцятій десять. Саме тоді збиралася найбільша аудиторія, а слухачі в цьому місті були надто квапливими, щоб витерпіти навіть найменше спізнення.

Жос зняв з дерева урну, яку підвішував туди на ніч, зав'язавши на подвійний булінь[4] і зафіксувавши замками від злодіїв. Цього ранку вона виявилася недуже важкою, тож капітан зможе швидко все посортувати. Легка усмішка сяйнула на його обличчі, коли він ніс коробку до комірчини за магазинчиком, яку він винаймав у Дамаса. Зосталися ще добрі хлопці на світі, як ось цей Дамас, що дає вам і ключ, і місце за столом і не боїться, що ви пограбуєте касу. Дамас, ото вже ім'я! Юнак тримав на майдані крамницю роликів, «Рол-Райдер», і давав Жосу прихисток. Там моряк спокійно готував свої випуски і не боявся потрапити під дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва!

Жос відкрив урну — велику змайстровану власноруч дерев'яну скриньку, яку він назвав «Ван-де-Норуа II», на честь утраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальській шхуні дальнього плавання робило честь те, що її спадкоємицею стала дерев'яна скринька для листів у Парижі, але ж і скринька не проста. То була геніальна коробка, створена за геніальною ідеєю сім років тому. І саме вона дозволила Жосу знову зіп'ястися на ноги після трьох років роботи на консервному заводі, шести місяців на фабриці котушок і двох років безробіття. Геніальна ідея прийшла до нього грудневої ночі. Тоді, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чверті заповненому осиротілими бретонцями, він почув предковічну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л'Аббе[5], і саме тоді прапрадідусь Ле Ґерн, який народився в Локмар'ї 1832 року, вийшов з Жосової голови, щоби притулитися до стійки й привітатися з нащадком.

— Привіт, — каже Жос.

— Ти пам'ятаєш мене? — запитав старий.

— Угу, — промимрив Жос. — Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував.

— Синку, міг би вже й не просторікувати цього єдиного разу, коли я до тебе прийшов. Скільки це тобі?

— П'ятдесят років.

— А життя тебе добряче пошарпало. Здаєшся старішим.

— Я не потребую твоїх зауваг, та й взагалі, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким.

— Обрав би ти інший тон, юначе. Ти ж знаєш, як воно, коли я гніваюся?

— Ще б пак, усі про це знали. Особливо твоя жінка, яку ти все життя годував лящами.

— Ну, годі, годі, — насупився старигань. — Лиши це в минулому. То все примхи доби.

— Та якої в біса доби? То були твої примхи. Ти ж їй око вибив!

— Слухай, та невже ж ми ще двісті років обговорюватимемо те око?!

— Чом би й ні. Для прикладу.

— І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевиків на набережній у Ґільвінеку? Чи, може, я помиляюся?

— По-перше, це була не жінка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що інші здихають, аби він лише косив бабло!

— Еге ж, я знаю. Не мені тобі дорікати. Але ж це не єдина причина, чому ти викликав мене, малий?

— Я вже казав: не викликав я тебе.

— Ти впертий, як сто ішаків. Тобі пощастило, що ти успадкував мої очі, а то б я тобі добряче зацідив. Уяви собі, що раз я вже тут, то тільки через те, що ти мене викликав, і ніяк інакше. До того ж мені не подобається цей бар: не люблю музики.

— Гаразд, — каже Жос. — Переконав. Замовити тобі склянку?

— Якщо зможеш підвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав.

— Не твій клопіт, стариганю.

Пращур знизав плечима. Він багато чого бачив на своєму віку, і цьому шмаркачеві не вдасться розсердити його. Жос із роду Ле Ґернів, і цього в нього не відняти.

— Тож, — вів далі старий, посьорбуючи свій гідромель[6], — у тебе нема ні дружини, ні шеляга за душею?

— Діло кажеш, — відповів Жос. — А подейкували, що раніше ти не був таким метикованим.

— Я ж тепер привид. А коли помираєш, то дізнаєшся багато такого, про що не знав за життя.

— Це ж треба, — сказав Жос і підняв тремтячу руку, щоб покликати офіціанта.

— Щодо жінок, то не було сенсу мене викликати, тут я тобі не порадник.

— Не сумніваюся.

— А от щодо роботи, то тут і вигадувати нічого не треба, синку. Тобі лишається тільки підтримати родинну традицію. Нема чого тобі ловити в котушках, то грубезна помилка. А крім того, ти ж знаєш, що не варто довіряти речам. Такелаж — то ще нічого, але котушки, нитки, не кажучи вже про корки... Ті взагалі варто десятою дорогою обходити.

— Знаю, — відповів Жос.

— Треба скористатися сімейним спадком. Підтримати родинну традицію.

— Я більше не можу бути моряком, — пояснив Жос, закипаючи. — Я тепер ізгой.

— Та хто тобі що каже про море? Заради Бога, невже в житті нема нічого, крім риби! Хіба я був моряком?

Жос вихилив чарку до дна й задумався над питанням.

— Ні, — відказав він за кілька секунд. — Ти був Глашатаєм. Від Конкарно й до Кемпера виголошував новини.

— Так, мій хлопчику, і я цим пишаюся. «Ар Баннур»[7] — ось ким я був, «Глашатаєм». І не було на південному узбережжі нікого кращого за мене. Кожного Божого дня Ар Баннур входив у нове село й опівдні сповіщав новини. І можу сказати тобі таке: були люди, які чекали на мене спозарання. Мої угіддя нараховували тридцять сім сіл; чимало, правда? І то скільки люду назбирується — нічогенько, еге ж? Люду, що жив у світі завдяки чому? Новинам! А завдяки кому? Мені, Ар Баннуру, найкращому збирачеві новину Фіністері[8]! Мій голос лунав від церкви й до ставка, де прали білизну, і я знав усі слова напам'ять. Кожен витягував голову, щоб почути мене! А мій голос приносив світ і життя, тож повір мені, це куди краще за рибу!

— Еге ж, — мовив на те Жос і взявся жлуктити прямо з пляшки, що стояла на прилавку.

— Це я повідомив про встановлення Другої імперії[9]. Я ходив по новини аж до Нанту й привозив їх на коні — свіжесенькі, ніби щойно з печі! І про Третю Республіку[10] першим повідомив я. Кричав про це по всіх узбережжях. Бачив би ти, що за ґвалт там здіймався! Не кажу вже про справи місцеві — весілля, смерті, побоїща, знайдені речі, загублені діти, коні, яких треба підкувати. І про все це повідомляв я. Від села до села люди давали мені новини для оголошення. Зізнання в коханні від дівчини з Панмаршу хлопцеві з Сан-Марін — о, досі пам'ятаю про нього. Жахливий скандал був, а закінчилося все вбивством.

— Ти міг би й промовчати про це.

— Скажеш таке: мені ж платили, щоб я читав, — і я виконував свою роботу. А якби я не прочитав, то пограбував би клієнта! А ми, Ле Ґерни, може, й вайлуваті мужлаї, але точно не розбійники. А драми, закоханості й ревнощі рибалок — то не моя справа. У мене була власна родина, про яку треба дбати. Раз на місяць я забігав у селище, щоб побачити дітлахів, сходити на месу та потрахатися.

Жос зітхнув у свою чарку.

— Ну й грошенят їм лишити, — впевнено додав пращур. — Жінка й восьмеро дітей, то не жарти. Але повір мені, з Ар Баннуром їм було всього вдосталь.

— Стусанів?

— Грошви, дурню.

— І скільки ж за це платили?

— Скільки мені бажалося. Якщо і є на землі товар, який ніколи не переводиться, то це новини; і якщо й існує спрага, яку неможливо втамувати, то це людська цікавість. Коли ти Глашатай, то ніби годуєш груддю все людство. І можеш бути певен: ні молока, ні ротів ніколи не бракуватиме. Гей, хлопче, якщо ти будеш так ото нализуватися, то ніколи не станеш оповісником. Це робота, що вимагає ясності думок.

— Не хочу тебе засмучувати, любий предку, — сказав Жос, труснувши головою, — але професії «оповісника» більше не існує. Навряд чи ти навіть знайдеш когось, хто хоча б розумів це слово. «Чоботар» є, а ось «оповісника» ти навіть у словнику не побачиш. Не знаю, чи цікавишся ти новинами після смерті, але тут багато чого змінилося відтоді. І вже нікому не треба, щоб хтось горлав їм у вуха на церковному майдані, адже в кожного є газета, радіо і телевізор. А підключившись до Інтернету в Локтюді, ти можеш дізнатися, хто всцявся в Бомбеї. Ось так-от.

— Ти що, справді мене старим дурнем вважаєш?

— Я інформую тебе, ось і все. Тепер моя черга.

— Мій бідний Жосе, ти вирішив здатися? Ану візьми себе в руки. Ти не втямив головного з того, що я тобі розповідав.

Жос підвів порожній погляд на привида прапрадідуся, який велично встав зі стільця. Як для свого часу, Ар Баннур був високим. А Жос і справді був схожим на цього мужлая.

— Глашатай, — мовив предок, з силою спираючись на стійку, — це Життя. І не треба мені казати, що більше ніхто не розуміє цього слова чи що його немає в словнику. Це радше Ле Ґерни виродилися настільки, що більше не гідні публічно озвучувати його. Життя!

— Жалюгідний старий дурень, — пробурмотів Жос, спостерігаючи, як пращур іде геть. — Бідний старий базіка.

Поставивши чарку на стійку, Жос загорлав привиду навздогін:

— І все одно я тебе не кликав!

— Може, годі вже, — втрутився офіціант, узявши його за руку. — Будьте розважливим. Ви ж заважаєте всім навколо.

— Та чхав я на всіх! — завив Жос, чіпляючись за стійку.

Потім Жос пригадував, що тоді два дрібніші за нього типи витягли його попідруки з бару «Артімон». Потім він брів, хитаючись, з добру сотню метрів. А прокинувся за дев'ять годин біля якоїсь багатоповерхівки за десяток станцій метро від бару. До полудня доповз до своєї кімнати, підтримуючи обома руками голову у вертикальному положенні, а тоді проспав до шостої години наступного дня. Боляче розплющивши очі, він вдивлявся у навіть не третьої свіжості стелю свого помешкання і вперто повторював:

— Жалюгідний старий дурень.

Минуло вже сім років, відколи Жос після довгих тренувань потрібно ж було підібрати правильний тон, поставити голос, знайти місце розташування, придумати рубрики, привабити клієнтуру, встановити тарифи — приміряв на себе застарілу професію «Глашатая». Ар Баннур. Він побував зі своєю скринькою в різних місцях у радіусі семиста метрів від Монпарнаського вокзалу (далеко відходити йому не хотілося), та зрештою два роки тому зупинився на перехресті бульвару Едґара Юне та вулиці Деламбр. Він приваблював до себе завсідників ринку й місцевих мешканців, офісних працівників і скромних службовців з вулиці Ґете. А ще він приманював частину людського потоку, що виливався з вокзалу Монпарнас. Маленькі щільні групки збиралися навколо нього, щоби послухати виголошення новин — звісно, слухачів було менше, ніж у прапрадідуся Ле Ґерна, та потрібно враховувати, що Жос виступав щоденно по три рази.

Натомість у його скриньці збиралася пристойна кількість повідомлень, у середньому — шістдесят на день. Зранку листів було набагато більше, ніж ввечері — ніч завжди виявлялася щедрішою на таємні записки. Кожне запечатане у конверт повідомлення супроводжувалося п'ятифранковою монеткою. П'ять франків за можливість почути своє оголошення, думку, запитання, кинуте паризькому вітру, — не так уже й багато. Спершу Жос установив було мінімальний тариф, але людям не хотілося, аби їхні думки продавалися за один франк. Це знижувало їхню цінність. А новий тариф влаштовував і клієнтів, і самого Жоса, який, працюючи сім днів на тиждень, отримував за місяць дев'ять тисяч франків чистими (у неділю він також працював).

Старий Ар Баннур мав рацію: товару не бракувало. Жосові довелося віддати предкові належне, коли вони знову зустрілися одного п'яного вечора в барі «Артімон».

— Людей переповнює бажання щось сказати, я ж попереджав тебе, — мовив пращур, задоволений з того, що малий відновив його справу. — Переповнює, наче матраци пух. Їх розпирає від речей, які хочеться сказати і які не хочеться. А ти — збираєш плоди й робиш послугу людству. Ти — фільтр. Та май на увазі, малий, це зовсім не розвага. Копнувши до дна, ти натрапиш не тільки на струмок чистої води, а й на лайно. І бережи свої яйця, бо в головах людей панує не тільки добро.

Він усе правильно розумів, цей предок. На дні урни збиралися читабельні і нечитабельні листи. Тобто «непридатні до читання», як підправив якось один старий грамотій, що тримає невеличкий готель біля крамнички Дамаса. Тож, отримавши листи, Жос одразу ж сортував їх на дві купи: те, що можна виголошувати, й те, що ні. Зазвичай те, що можна було казати, поширювалося природним шляхом, тобто перетікало з вуст у вуста тонкими струмочками або ж бурхливими потоками. Це дозволяло людям не вибухнути під тиском невисловленого. Бо, на відміну від матраца, людина щодня накопичувала нові слова, і очищення перетворювалося на життєву потребу. Все читабельне одразу ж сортувалося по звичних рубриках, таких як «Продаж», «Купівля», «Розшук», «Кохання», «Різне», «Технічні оголошення» (кількість оголошень до останньої рубрики Жос обмежував, ба більше — він брав за них аж шість франків як компенсацію за труднощі, які виникали під час прочитання).

Та найбільшим відкриттям для Глашатая було те, наскільки несподівано багато потрапляло до урни «нечитабельних» листів. Несподівано, бо в жодному пуховому матраці не було такої діри, куди б могла вилитися вся та словесна субстанція. Часом вона переходила межі жорстокості чи зухвальства або ж, навпаки, не становила жодного інтересу, який би виправдав її існування. Ці слова, різкі або немічні, прирікалися на долю вигнанців і жили в тиші, тіні й забутті дальнього кутка. Однак, і оповісник добре зрозумів це за сім років збирання врожаю, такі послання не помирали навіки. Вони накопичувалися, налізали одне на одного, закисали у своєму підсліпуватому бутті, а також заздрісно спостерігали, як інші слова — гнучкі і вправні — протікають повз, лунаючи на повен голос. Жос виготовив скриньку з дванадцятисантиметровою щілиною, через яку її паперові в'язні, ніби зграйка коників-стрибунців, вилітали на волю. Не було такого ранку, щоб Жос не витягнув з дна своєї урни якогось «нечитабельного» листа: проповіді, образи, відчай, наклепи, викриття, погрози, божевілля. Ця «нечитабельність» бувала часом настільки очевидною й дурною, що ледве бракувало сил дочитати речення до кінця. А часом настільки заплутаною, що зрозуміти зміст було неможливо. Іноді листи були настільки липкими та підлабузницькими, що папірець сам вислизав з рук. А подеколи — сповнені такої ненависті й жаги руйнувань, що Оповісник знищував їх.

Адже Глашатай сортував листи. Будучи людиною обов'язку, він розумів, що, повертаючи з небуття найвідвертіші прояви людської думки, він продовжує благочестиву місію свого пращура. І все ж таки Жос вважав, що має право відбраковувати неприйнятне для його вуст. Непрочитані повідомлення можна було забрати разом з п'ятифранковою монетою, бо, як зазначав усе той же предок, Ле Ґерни — не розбійники. Під час кожного виступу він лишав забраковане біля каси, що правила йому й за сцену. І таких повідомлень завжди вистачало. Всі листи, де пропонувалося вбивати жінок, а чорних, арабів, вузькооких та педиків посилати до пекла, відкидалися. Інтуїтивно Жос відчував, що міг же колись народитися і жінкою, і негром чи педиком, тому його цензура обумовлювалася не так душевною широтою, як інстинктом самозбереження.

Раз на рік, з одинадцятого по шістнадцяте серпня, коли клієнтів було найменше, Жос ставив урну в сухий док, щоб підрихтувати її і відшліфувати. Вище ватерлінії він фарбував скриньку в яскраво-синій колір, а нижче — в ультрамариновий, на передній панелі великими чорними літерами виводив напис «Ван-де-Норуа II», на лівому борту — «Розклад», а на правому — «Тарифи» та «Все вищеозначене». Він часто чув ці слова за час свого арешту та суду, тому взяв їх собі на карб. Жос гадав, що «все вищеозначене» надає його виступам солідності, хай навіть грамотій з готелю вважав, що там потрібно щось змінити. Грамотія, про якого Жос навіть не знав, що думати, звали Ерве Декамбре. Без сумніву, то був аристократ, ще й високого штабу, але збіднілий настільки, що змушений був здавати в піднайми чотири кімнати на другому поверсі. А ще збільшував свої прибутки продажем мереживних скатертинок і безглуздих життєвих порад. Сам він мешкав у двох кімнатках на першому поверсі, оточений купами книжок, які з'їдали його й так обмежений простір.

Якщо Ерве Декамбре й проковтнув з тисячу слів, то, на Жосову думку, вони точно не задушать його, адже базікав Ерве часто й багато. Він ковтав і вивергав слова щодня, і часом те, що він казав, було зовсім не зрозумілим. Дамас теж нічогісінько не розумів. З одного боку, це заспокоювало, але з іншого, Дамаса складно було назвати дуже тямущим.

Жос висипав вміст скриньки на стіл і взявся відділяти «читабельне» від «нечитабельного», аж раптом його рука натрапила на великий і грубий брудно-білий конверт. Першого разу він навіть запитав себе, чи, бува, не грамотій — автор тих розкішних листів (у конверті лежало двадцять франків), які він отримував останні три тижні. Найбридкіших листів з усіх, що йому доводилося читати за сім років. Жос розкрив конверт і відчув, як предок зазирає йому через плече: «Бережи свої яйця».

— Заткайся, — мовив йому Жос.

Він розгорнув аркуш і тихо прочитав.

— А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх (...)

Жос перегорнув аркуш, щоби побачити продовження, але текст на цьому уривався. Оповісник похитав головою. Багато дивних листів доводилося читати йому, але цей був поза конкуренцією.

— Божевільний, — пробурмотів Жос. — Багатий і божевільний.

Він відклав аркуш і хутенько розкрив інші конверти.

3

Ерве Декамбре прийшов на свій ганок за кілька хвилин до початку ранкового читання о восьмій тридцять. Він притулився до одвірка й чекав на прихід бретонця. У його стосунках з моряком-рибалкою панували тиша й ворожнеча. Декамбре так і не вдалося з'ясувати ні причини, ні початку цього. Він схилявся до того, що в усьому винен цей витесаний з граніту й, певно, жорстокий грубіян, котрий надумав руйнувати тендітний спокій його буття, який тривав останні два роки. Цей тип приходив зі своєю касою, недоладною урною і криками, і тричі на день виливав на міський майдан тонни всілякого лайна. Спершу Декамбре взагалі не звертав на нього уваги, переконаний, що той не протримається й тижня. От тільки «крикунська» справа моряка несподівано пішла вгору, і він уже завів собі клієнтуру, тому щодня збирав, якщо так можна сказати, повну залу, завдаючи тим чималого клопоту старому Ерве.

Але нізащо в світі Ерве не пропустив би такого, як і нізащо в світі не зізнався б у цьому. Тож він щоранку сідав на Ганку з книжкою в руках і слухав оголошення, опустивши очі й гортаючи сторінки. Насправді ж він не прочитав ні рядка. Час від часу між двома рубриками Жос Ле Ґерн кидав на нього швидкий погляд. Декамбре не любив цього короткого спалаху синіх очей. Йому здавалося, ніби Глашатай хотів упевнитися в його присутності, бо надумав собі, що піймав Ерве на гачок, ніби якусь завалящу рибину. Бо бретонець саме це й робив: адаптував до міських умов свої брутальні рибальські інстинкти й ловив тепер у свої неводи косяки перехожих, як раніше зграйки тріски. Професійний рибалка! Його круглій макітрі було байдуже — люди це чи риба, він ладен був випатрати всіх задля наживи.

Та сам Декамбре попався, і надто вже тонким знавцем душ людських він був, аби не помітити цього. І тільки ця книга в руках все ще відрізняла його сьогодні зранку від інших слухачів на майдані. А чи не було б достойнішим відкласти цю бісову книгу й тричі на день визнати себе рибою? Тобто переможеним книгогризом, захопленим безглуздими вуличними криками?

Цього ранку Жос трохи спізнився, а це було незвично. З-під опущених повік Декамбре спостерігав, як моряк поспіхом приходить і чіпляє порожню урну на стовбур платана — ту саму синю урну, яку Глашатай претензійно охрестив «Ван-де-Норуа II». Декамбре подумки поцікавився, чи не бракує морякові клепки, а ще він хотів дізнатися, чи давав капітан імена іншим своїм речам — столам чи стільцям. Потім він побачив, як Жос сильними, ніби у вантажника, руками розвертає свою важку сцену і ставить її на тротуар так легко, ніби пташечку. Потім жваво вискакує нагору, наче то облавок корабля, й витягує папірці з-під сорочки.

На нього покірно чекали з три десятки людей, і серед них — Лізбет. Вона нерухомо стояла, поклавши руки на стегна.

Лізбет наймала в нього кімнату № 3. А за оренду вона платила, допомагаючи по господарству в його таємному пансіоні. Її допомога була чудовою, неоціненною і незамінною. Декамбре постійно боявся, що одного дня якийсь чоловік украде його неймовірну Лізбет. А це трапиться, і то неодмінно! Високу, огрядну, темношкіру Лізбет було видно здаля. Жодного шансу сховати її від світу. Не сприяло цьому й те, що характер у неї був не з покірних, а голос — гучний. До того ж вона ніколи не соромилася висловлювати власну думку щодо всього. А найстрашніше — це усмішка Лізбет, яка, на щастя, не часто з'являлася на її обличчі, але завжди викликала нездоланне бажання кинутися в її обійми, притиснутися до її величезних грудей і лишитися там назавжди. Їй було тридцять два роки, і одного разу Декамбре її втратить. А зараз Лізбет напосілася на Вісника.

— Спізнюєшся до початку, Жосе, — казала вона, вигнувшись уперед і підвівши до нього голову.

— Знаю, Лізбет, — задихавшись, мовив Жос. — Це все кавова гуща.

У дванадцять років Лізбет вирвали з чорного гетто в Детройті. По прибутті у французьку столицю її одразу ж відправили в бордель, де вона чотирнадцять років поглиблено занурювалась у французьку на тротуарі вулиці Ґете. Так тривало доти, доки її через повноту не викинули геть усі піп-шоу[11] району. Вона вже днів десять ночувала на вуличній лавці, коли Декамбре прийшов по неї холодного дощового вечора. З чотирьох кімнат старого будинку, які він винаймав, лишалася одна вільна. Старий запропонував її Лізбет. Вона погодилася. Як тільки зайшла всередину — роздягнулася й розляглася на килимі, поклала руки на потилицю, звела очі на стелю й чекала, доки старий зробить своє діло. «Це непорозуміння», — сказав він, простягаючи їй одяг. «Мені більше нема чим платити», — відповіла Лізбет, підводячись і стискаючи ноги. «Я, — пояснив Декамбре, опустивши погляд на підлогу, — не можу більше давати тут лад усьому: прибирання, вечері для мешканців, закупи, обслуговування... Допоможіть мені з цим, і я віддам вам кімнату». Лізбет посміхнулася, і Декамбре ледь утримався, щоб не притиснутися до її грудей. Та він вважав себе застарим, а ще ця жінка мала право на відпочинок. І вона справді відпочивала: як було відомо Декамбре, у неї вже шість років не було коханця. Лізбет відновлювалася, і старий сподівався, що це триватиме ще трішки довше.

Сеанс новин розпочався, й оголошення лунали одне за одним. Декамбре збагнув, що пропустив початок, бо бретонець уже оголошував № 5. Система була такою: потрібно запам'ятати номер, а тоді підійти до Глашатая, щоб «уточнити всі вищеозначені деталі». Декамбре питав себе, де ж моряк міг підхопити таке характерне для жандарма висловлювання.

— П'ять, — промовляв Жос. — Продаю окіт рудо-білих кошенят, троє хлопчиків, двоє дівчаток. Шість. Того, хто всю ніч грає на барабані свою дику музику навпроти будинку № 36, просимо припинити. Є люди, які сплять. Сім. Майстер виконає всі роботи по дереву, полагодить старі меблі, сам забере їх, а тоді доставить до вас додому. Якість гарантовано. Вісім. Нехай «Газ і Електрика Франції» йде до дідька. Дев'ять. Ті дезінсектори — шахраї. Тарганів стільки ж, як і було, а ви їм за це ще шістсот франків маєте віддати. Десять. Я кохаю тебе, Елен. Чекатиму ввечері в «Коті, що танцює». Підпис: Бернар. Одинадцять. Знову проминуло літо й тепер ось уже вересень. Дванадцять. Учорашнє м'ясо у місцевого м'ясника було тухлим, і це вже втретє за тиждень. Тринадцять. Жане-Крістофе, повернись. Чотирнадцять. Лягаві такі ж біснуваті, як і дурні. П'ятнадцять. Продаю яблука й груші з власного саду; смачні, соковиті.

Декамбре кинув погляд на Лізбет, яка написала у своєму блокноті число 15. Відколи з'явився Оповісник, їм удавалося дешево знаходити найкращі продукти, що позитивно впливало на вечері мешканців пансіону. Він поклав білого аркуша між сторінками книги, взяв олівця і став чекати. Ось уже кілька тижнів, можливо, три, Глашатай декламував дивні рядки, які спершу цікавили його не більше, ніж продаж яблук або автомобілів. Ці виняткові послання — витончені, абсурдні чи навіть загрозливі — тепер регулярно оголошувалися під час ранкового сеансу. Від позавчора Декамбре вирішив таємно записувати їх. Його чотирисантиметровий олівець легко ховався в долоні.

Вісник перервався на прогноз погоди. Він оголошував передбачення, задерши носа і спостерігаючи за небом зі своєї сцени, а закінчував морським прогнозом, зовсім не потрібним нікому з тих, хто зібрався навколо нього. Але нікому, навіть Лізбет, не спадало на думку сказати Жосу, що він може лишити при собі цю рубрику. Його слухали, наче в церкві.

— Похмура вереснева погода, — розповідав Глашатай, повернувши обличчя до неба. — Жодних прояснень до шістнадцятої години, трішки краще ввечері. Якщо бажаєте, можете вийти на прогулянку, але про всяк випадок прихопіть шерстяну кофтину. Свіжий вітер надвечір стихне. Морський прогноз. Приблизна погода в Атлантичному океані протягом дня: антициклон 1030 на південному заході від Ірландії, гребінь високого тиску посилиться ближче до Ла-Маншу. Біля рогу Фіністер, на сході й північному сході, сягне п'яти-шести балів на півночі та семи балів на півдні. Море може бути бурхливим на заході та північному заході.

Декамбре знав, що прогноз погоди на морі займе певний час. Він перегорнув аркуш, щоби перечитати два повідомлення, які він записав минулими днями:

Пішки з малим слугою (одного я не наважуюся лишити вдома, бо з моєю дружиною він завжди байдикує), щоб вибачитися перед мадам (...) за те, що я не прийшов до неї на вечерю. Бачу, що вона розлючена на мене, бо я не дав їй можливості скупитися задарма перед вечерею на честь призначення її чоловіка на посаду лектора, але до цього мені байдуже.

Декамбре насупив брови й знову занурився в нетрі своєї пам'яті. Він був переконаний, що цей текст — якась цитата, яку він десь читав одного разу — одного дня — у своєму житті. Де? Коли? Він перейшов до наступного повідомлення, датованого вчорашнім днем:

Ознаками цього є сила-силенна звірини дрібної, що від гнилі плодиться, яко блохи, мухи, жаби, ропухи, черви, щури, що свідченням є розкладу великого. І повітря, і всія земля водяна єсть.

Особливо моряк наголосив кінець фрази, чітко вимовивши «всія земля водяна єсть». Декамбре датував текст сімнадцятим століттям, хоча й не був до кінця певен.

Цитати божевільного, маніяка — ось це було ймовірніше. Або вчителя. Або ж якогось безсилого типа, що прагнув самоствердитися, поширюючи всілякі нісенітниці. Такі, як він, підносяться над простими людьми, змішуючи їх з брудом незнання. Без сумніву, автор був десь тут, на майдані, посеред маленького натовпу. Він приходив насолоджуватися виразом отупіння, що заграє на лицях, коли Глашатай почне зачитувати його премудрі послання.

Декамбре постукав олівцем по аркушу. Особа та образ автора листів лишалися для нього загадкою, навіть якщо її розглядати під запропонованим кутом. Наскільки вчорашнє повідомлення № 14, «Ненавиджу вас, нацистські гади», тисячу разів чуте з різних приводів, несло в собі чіткий, ясний і концентрований гнів, настільки ж заплутані повідомлення ерудита не піддавалися розшифруванню. Аби зрозуміти, треба збільшити колекцію і слухати щоранку. Можливо, саме цього й хотів автор: щоб до нього прислухалися кожного дня.

Заплутаний морський прогноз закінчився, і моряк знову взявся за свою проповідь. Його красивий голос лунав аж до перехрестя. Він щойно завершив рубрику «Сім днів у світі», де на свій лад повідомляв міжнародні новини за день. Декамбре розчув останні рядки: «У Китаї ніхто не жартує просто так, бо там постійні репресії. В Африці справи йдуть так собі: сьогодні не краще, ніж вчора. І навряд чи стане краще завтра, бо ніхто й дупу не підніме, щоб допомогти». Він знову взявся за оголошення і почав з № 16, щодо продажу електричного більярда, виготовленого в 1965 році, прикрашеного жінкою з голими грудьми, в ідеальному стані. Декамбре стиснув олівця й напружено чекав. І послання пролунало — воно легко вирізнялося на тлі різноманітних «продаю», «купую», «люблю» і «ненавиджу». Декамбре здалося, що рибалка завагався на мить, перш ніж зачитати його. І книголюб запитав себе, а чи, бува, сам бретонець не вирахував чужинця.

— Дев'ятнадцять! — оголосив Жос. — А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх...

Декамбре почав похапцем записувати. Знову ці історії про тварин та їхній бруд. Задумавшись, він перечитав повний текст, а моряк тим часом уже закінчував випуск традиційною рубрикою «Сторінка французької історії для всіх», яка найчастіше зводилася до оповіді про яку-небудь давню кораблетрошу. Можливо, цей Ле Ґерн сам пережив кораблетрошу якогось дня. І, можливо, його власний корабель називався «Ван-де-Норуа». Тоді голова моряка й почала протікати, наче стара шхуна. Цей чоловік з рішучою і жвавою ходою в глибині душі був трохи божевільним; він чіплявся за свої давні прихильності, як за рятівний якір. Подібно до самого Ерве, хода в якого не була ні жвавою, ні рішучою.

— Місто Камбре, — оголосив Жос. — 15 вересня 1883 року. Французький пароплав, вантажопідйомністю 1400 тонн. Ішов з Дюнкерка в Лорієн, навантажений рейками для залізниці. Сів на мілину біля Бас-Гуах. Вибухнув котел, один пасажир загинув. Екіпаж, 21 людина, вижив.

Жосу Ле Ґерну не потрібно було навіть щось казати, аби розпустити свою паству. Всі знали, що історія про кораблетрощу означала кінець випуску. Ці розповіді стали настільки звичними, що деякі слухачі навіть укладали парі щодо фіналу драми. Ставки приймали в кафе навпроти або в конторі. Зазвичай ставили на «всі загинули», «всі вижили» або «50 на 50». Жосові не дуже подобалася ця спекуляція на трагедії, але він також знав, що життя відроджується з уламків, і добре, що все саме так.

Він зіскочив зі своєї сцени й перетнувся поглядом з Декамбре, який вовтузився зі своєю книгою. Ну наче Жос не знає, що той приходив послухати випуск оголошень. Старий лицемір, старий зануда, він просто не хотів визнавати, що бідний бретонський рибалка розвіював його нудьгу. Якби тільки цей Декамбре знав, що знайшов Жос у ранковій пошті. «Ерве Декамбре сам плете свої мереживні серветки, Ерве Декамбре — педик». Подолавши легку спокусу, Жос відклав це повідомлення в «нечитабельні». Тепер їх було двоє чи, можливо, троє, разом з Лізбет, хто знав, що Декамбре таємно плете мереживо. У певному сенсі ця новина зробила старого грамотія не таким бридким для Жоса. Можливо, тому, що моряк бачив, як його власний батько довгими вечірніми годинами підрихтовував риболовні сіті. Жос зібрав відбраковані листи, поклав касу на плече. Дамас допоміг йому занести її в комірчину. Два горнятка гарячої кави вже чекали на них, як і кожного ранку після випуску оголошень.

— Я нічого не зрозумів у дев'ятнадцятому оголошенні, — сказав Дамас, примостившись на високу табуретку. — Історія про змій. Те речення навіть не закінчене.

Дамас був юнаком кремезним, досить симпатичним і надзвичайно щирим, але не дуже тямущим. У його погляді наїлась якась загальмованість, від чого очі видавалися порожніми. Можливо, надмірна чутливість, а можливо, просто тупість, Жос так і не збагнув. Очі Дамаса ніколи й ні на чому не затримувалися надовго, навіть коли він розмовляв з вами. Його м'який, таємничий погляд плавав і вислизав, невловимий, як туман.

— Псих якийсь, — відказав Жос. — Не ламай голову.

— А я й не ламаю, — відповів Дамас.

— Скажи, а ти слухав мій прогноз погоди?

— Ага.

— Ти чув, що літо скінчилося? Не боїшся, що можеш випадково застудитися?

Дамас носив короткі шорти й полотняний жилет прямісінько на голе тіло.

— Усе гаразд, — сказав юнак, глянувши на себе. — Мені не холодно.

— І заради чого це ти демонструєш свої м'язи?

Дамас одним духом проковтнув каву.

— Тут же вам не магазин мережива, — відповів він. — А «Рол-Райдер». Я продаю лижі, скейти, ролики, дошки для серфінгу і всюдиходи. Це хороша реклама для крамниці, — додав він, указавши великим пальцем на торс.

— А чому ти заговорив про мереживо? — підозріло запитав Жос.

— Бо Декамбре його продає. А сам він старий і худющий.

— А ти знаєш, де він бере свої серветки?

— Так, у гуртовика з Руана. Він не дурень, цей Декамбре. Він мені надав безкоштовну консультацію.

— Ти сам пішов до нього?

— А що? «Поради з життєвих питань», чи не так написано на табличці? Нема нічого ганебного в обговоренні життєвих питань, Жосе.

— А ще там написано «Сорок франків за півгодини. Кожні п'ятнадцять хвилин тарифікуються з перших секунд». Це надто дорого як для нісенітниць, Дамасе. Та що цей старий знає про життєві питання? Він же навіть ніколи не плавав.

— Це не нісенітниці, Жосе. Хочеш доказ? «Це не для своєї крамниці ти виставляєш своє тіло, Дамасе, а для себе самого, — ось що він казав. — Одягай каптур і повір пораді давнього друга. Ти все одно лишатимешся гарним, але будеш менше схожим на дурня». Що ти на це скажеш, Жосе?

— Варто визнати, що це мудро, — погодився Жос. — То чому ж ти не одягнешся?

— Тому що я роблю те, що мені подобається. От тільки Лізбет боїться, що я застуджуся, та й Марі-Бель також. За п'ять днів я таки наважуся й одягнуся.

— Це добре, — відповів Жос. — Бо з заходу насувається негода.

— А Декамбре?

— Що — Декамбре?

— Він тобі в печінках сидить, так?

— Хвилиночку, Дамасе. Це Декамбре мене на дух не виносить.

— Шкода, — сказав Дамас, прибираючи кухлики. — Бо в нього, здається, звільнилася одна кімната. Ти б міг винайняти її. За два кроки від роботи, в теплі. Прання і їжа щовечора.

— Чорт забирай, — сказав Жос.

— Правильно кажеш. Але ти не можеш орендувати цю хату. Бо він тобі в печінках сидить.

— Ні, — підтвердив Жос. — Не можу найняти її.

— Це по-дурному.

— Дуже по-дурному.

— А ще там Лізбет. А це — неймовірна перевага.

— Величезна перевага.

— Саме так. Але ти не можеш найняти ту кімнату. Бо він тобі в печінках сидить.

— Хвилиночку, Дамасе, це він мене на дух не виносить.

— Та це однаково щодо кімнати. Ти не можеш найняти її.

— Не можу.

— Як же це невдало часом буває. Ти впевнений, що не можеш?

Жос стиснув щелепи.

— Впевнений, Дамасе. І нема чого більше про це говорити.

Жос вийшов з крамнички, аби піти в кафе навпроти — «Вікінг». Не те щоб нормандці й бретонці надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спільних морях, але Жос знав, що він же також міг народитися по той бік Північного моря. Шеф, Бертен, високий чоловік з русяво-білявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у світі кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощі, дарувати вічну молодість, а не відправляти вас прямісінько на той світ. Казали, що яблука господар привозив з власних угідь, де бики жили до ста років і помирали ще цілком бадьорими. Ось такі-от яблучка.

— Щось не клеїться сьогодні зранку? — стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос.

— Дрібниці. Просто часом невдало все буває, — відповів Жос. — Як ти гадаєш, Декамбре мене на дух не виносить?

— Ні, — відповів Бертен з властивою йому нормандською обережністю. — Я б сказав, він вважає тебе грубим мужлаєм.

— У чому різниця?

— Скажімо, з часом це можна виправити.

— Час! Ви, нормани, тільки про нього й говорите. Одне слово раз на п'ять років, та й то як пощастить. Якби весь світ був таким, як ви, то цивілізація розвивалася б дуже повільно.

— А може, так було б і на краще.

— Час! Але скільки цього часу потрібно, Бертене? Ось у чому питання.

— Не дуже багато. Років з десять.

— Отже, все пропало.

— А що, це терміново? Ти б хотів порадитися з ним?

— Ще чого! Хочу винайняти кімнату.

— Тобі варто було б прискоритися, бо кандидат уже є. Декамбре комизиться, бо той тип запав на Лізбет.

— А чому ти вважаєш, що мені варто прискоритися? Старий вважає мене мужлаєм.

— Ти маєш зрозуміти, Жосе, він ніколи не плавав. До речі, а хіба ти насправді не мужлай?

— Ніколи не стверджував протилежного.

— Ось бачиш. Декамбре — знавець. Скажи мені, Жосе, чи зрозумів ти своє дев'ятнадцяте оголошення?

— Ні.

— Як на мене, воно химерне. Химерне, як і інші оголошення останніми днями.

— Дуже химерне. Мені недуже подобаються ці оголошення.

— А чому тоді ти їх читаєш?

— За них платять, і то добре платять. А Ле Ґерни, може, й мужлаї, але не розбійники.

4

— Ось мені цікаво, — каже комісар Адамберґ, — чи не перетворююсь я на служаку через те, що служу в поліції?

— Ви вже це казали, — зазначив Данґлар, який організовував простір для свого сейфа.

Данґлар мав намір розпочати все спочатку, як він сам казав. Адамберґ, котрий жодного наміру не мав, розклав усі свої папки на стільці біля столу.

— Що ви про це думаєте?

— Що через двадцять п'ять років служби це було б не так вже й погано.

Адамберґ запхав руки глибоко в кишені й притулився до недавно пофарбованої стіни, краєм ока оглядаючи нові володіння, в яких опинився менше місяця тому. Нові місця, нові призначення — кримінальний розшук при поліційній префектурі Парижа, розслідування вбивств, авангард Тринадцятого округу. Буде покладено край пограбуванням, крадіжкам, насиллю, свавіллю озброєних і неозброєних типів, розлючених і не розлючених, а ще купі паперів та всьому вищеозначеному. «Все вищеозначене» — останнім часом він уже двічі чув цей вислів. А все через те, що він служить у поліції.

Звісно, купи паперів і всього вищеозначеного переслідували його, як і всюди. Але тут, як і всюди, він знайде тих, хто любить усі ці папірці. Ще в юності, тільки-но покинувши Піренеї, він відкрив для себе, що такі люди існують, і відчував до них велику повагу, трохи співчуття й величезну вдячність. Йому ж самому більше подобалося ходити, мріяти і працювати, і він знав, що багато колег відчувають до нього зовсім мало поваги й дуже багато співчуття. «Папери, — сказав якось йому один балакучий кадр, — підготовка документів і протокол лежать в основі будь-якої ідеї. Нема паперів — нема ідеї. Слова живлять думку, як добриво живить горох. А вчинок без документів — це ще одна горошина, що зникає безвісти».

Певно, відколи він служить у поліції, згинули вже цілі вантажівки гороху. От тільки після прогулянок він часто відчував, як у голові народжуються цікаві думки. Думки, що радше скидалися на оберемок водоростей, ніж на горошинки. Але ж рослина зостається рослиною, а ідея — ідеєю, і коли ви її озвучуєте, ніхто ж не запитуватиме, чи знайшли ви її на доглянутому полі, чи на болоті. І не було жодного сумніву, що його заступник Данґлар, який любив папір у будь-якому вигляді, від найповажніших форм і до найскромніших — у купах, у рулонах, у книжках, в аркушах, від інкунабули й до паперових рушників, — належав до тих, хто постачає горох найвищої якості. Данґлар був людиною зосередженою: щоб думати, йому не потрібно ходити. Заступник — нервовий чоловік з брезклим тілом і талантом писати й пити одночасно. З його інертності, пива, погризеного олівця й дріб'язкової ледачої цікавості народжувалися думки, зовсім не схожі на комісарові.

Через це вони часто сперечалися: Данґлар завжди тримався за добре виважені думки й підозріло ставився до будь-якого інтуїтивного чуття. Адамберґ же не прагнув відрізнити одне від іншого і взагалі ні за що не тримався. Коли комісара перевели в кримінальний розшук, він доклав усіх зусиль, щоб забрати з собою точний і прискіпливий розум лейтенанта Данґлара, підвищеного до капітана.

На новому місці міркування Данґлара й прогулянки Адамберґа поширюватимуться не лише на розбиту вітрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-єдиний інтерес: криваві злочини. І жодної розбитої маленької вітринки, яка відверне вас від жахіть жадібного до вбивств людства. Жоднісінької сумочки з ключами, записником і любовним листом, що дозволила б вам тихо зітхнути через дрібне правопорушення і провести молоду жінку до дверей, подаючи їй чисту носову хустинку.

Ні. Криваві злочини. Розслідування вбивств.

Це гостре визначення їхнього нового призначення різало, наче лезо. Але ж він сам так цього хотів, хоч і мав за спиною лише три десятки кримінальних злочинів. Та й ті завдячують розгадкою уяві, прогулянкам і водоростям. Тож його відправили сюди, на боротьбу з убивцями, де він, на противагу всім очікуванням, показав себе диявольськи добре — слово «диявольськи» вжив Данґлар, щоб визначити непрохідність ментальних доріжок Адамберґа.

І ось вони вдвох на цьому місці, а ще з ними — двадцять шість помічників.

— Я запитую себе, — вів далі Адамберґ, проводячи долонею по вологій штукатурці. — Чи може з нами трапитися щось таке, як зі скелями біля моря?

— Тобто? — перепитав Данґлар з ноткою нетерпіння.

Адамберґ завжди говорив повільно і потребував багато часу, щоб виголосити і важливі речі, і нісенітниці. У процесі розмови він часто збивався на манівці, і Данґлар ледве зносив цю його звичку.

— Уявімо, що ці скелі — не просто кам'яні брили. Скажімо, вони зроблені з твердого або м'якого вапняку.

— М'якого вапняку не існує в природі.

— Та чхати, Данґларе. Є тверді шматки і є м'які, як і в кожній життєвій формі, як у мені самому та й у вас також. Ось є скелі. Море плескає об них, б'ється, і м'які шматки тануть.

— «Тануть» — неправильне слово.

— Та начхати, Данґларе. Ці шматки зникають. А тверді виступають наперед. Чимдалі плине час, тим більше море точить їх — і слабкість розлітається по вітру. На схилі літ від людської скелі не лишається нічого, крім ребер, зубів та вапнякової щелепи, готової щомиті вкусити. А там, де була м'якість, — тепер западина, порожнеча, вакуум.

— Отож? — підняв брови Данґлар.

— Отож мені цікаво, чи лягаві та й інші люди, виставлені життям на передову, не піддаються такій самій ерозії? Зникнення ніжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливості, ствердіння. А всередині — справжній занепад.

— Ви питаєте себе, чи не стали на шлях до цієї вапнякової щелепи?

— Так. Чи не стаю я лягавим?

На мить Данґлар задумався над питанням.

— Щодо вашої особистої скелі, то, гадаю, перебіг ерозії має певні аномалії. У вас тверде — це м'яке, а м'яке — це тверде. І, по правді кажучи, до результату це не має жодного стосунку.

— І що це змінює?

— Усе. Опір м'яких частин — це світ навпаки.

Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.

— А що було б, — вів далі він, — якби вся скеля складалася лише з м'якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?

— Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б — такий ось кінець.

— Оптимістичний прогноз.

— Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих — і поготів.

— Лишається сподіватися на це, — відповів Данґлар.

Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» — а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура — Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук — усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П'ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти й піти геть?

— Усі лягаві візьмуть тебе на кпини, моя бідна Маріз. Якщо ти цього хочеш — уперед.

З воріт вийшов якийсь чоловік, пройшов повз Маріз, а тоді повернувся до неї. Вона посмикувала ремінець сумки.

— Щось не так? — запитав він.

То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навіть не підстрижений. Рукави чорної куртки задерлися аж до голих передпліч. І, напевно, йому, так само, як і їй, було складно розповідати. Та він уже закінчив.

— Вони привітні? Ну там, усередині... — запитала Маріз.

Чорнявий тип знизав плечима.

— На кого потрапите.

— А вони уважно слухають? — уточнила Маріз.

— Залежно від того, що ви розповідаєте.

— Мій племінник гадає, що вони кепкуватимуть з мене.

Чоловік, схиливши голову набік, уважно поглянув на неї.

— А про що йде мова?

— Про мій будинок. Минулої ночі. Я нервуюся через дітей. Якщо той божевільний приходив минулого вечора, то хто сказав, що він не прийде знову? Як гадаєте?

У Маріз трішки почервонів лоб, і вона кусала губи.

— Тут, — м'яко сказав чоловік, указуючи на брудну будівлю, — кримінальний розшук. Це для розслідування вбивств, розумієте? Тобто коли когось убивають.

— Ox! — стривожено вигукнула Маріз.

— Сходіть до комісаріату на авеню. Опівдні там спокійніше, і вони знайдуть час вислухати вас.

— О ні, — відказала Маріз, хитаючи головою. — О другій я вже маю бути на роботі, шеф не терпить спізнень. А вони не можуть просто передати їм, ну, тим колегам з авеню? Тобто вони хіба не одна команда, всі ці поліціянти?

— Не зовсім, — відповів чоловік. — А що сталося? Пограбування?

— О ні.

— Насильство?

— О ні.

— То розкажіть, так буде простіше. Зможемо вас зорієнтувати.

— Звісно, — відповіла Маріз, починаючи панікувати.

Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Маріз зосередиться.

— Це чорні малюнки, — пояснила вона. — Тринадцять чорних малюнків на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте...

— Картини?

— О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі чорні четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти.

Тип випрямився й поклав їй руку на плече.

— Ходімо, — сказав він. — Ми все запишемо й не буде чого боятися.

— Але, — відказала Маріз, — може, краще знайти лягавого?

Чоловік глянув на неї трохи здивовано.

— Я і є лягавий. Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Ой, — збентежено вигукнула Маріз. Пробачте.

— Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли?

— Я навіть не посмію сказати вам.

Адамберґ повів її в приміщення кримінального розшуку.

— Вам допомогти, комісаре? — поцікавився серед проходу лейтенант з колами під очима, що якраз збирався обідати.

Адамберґ м'яко спрямував жінку до свого кабінету й подивився на чоловіка, намагаючись ідентифікувати його. Він ще не вивчив усіх працівників свого відділку, тому згадувати імена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помітили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберґ не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й недуже цим переймався.

— Лейтенант Ноель, — сказав чоловік. — Вам допомогти?

— Молода жінка знервована, ось і все. Хтось зіграв поганий жарт у її будинку, а може, то звичайнісіньке графіті. Їй треба лише трішки підтримки.

— Але ж тут не соціальна служба, — відповів Ноель, одним ривком застібнувши куртку.

— Чому б і ні, лейтенанте...

— Ноель, — закінчив за нього чоловік.

— Ноель, — повторив за ним комісар, намагаючись запам'ятати обличчя.

Квадратна голова, біла шкіра, біляве волосся їжаком і вуха стирчать — Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокість — Ноель. Вуха, жорстокість — Ноель.

— Договоримо пізніше, лейтенанте Ноель, — мовив Адамберґ. — Вона поспішає.

— Якщо треба втішити мадам, — утрутився незнайомий Адамберґу бригадир, — з радістю допоможу. Мій прилад при мені, — посміхнувся він, поклавши руки на пасок штанів.

Адамберґ повільно повернувся.

— Бригадир Фавр, — представився чоловік.

— Зараз, — промовив Адамберґ спокійним голосом, — ви зробите декілька відкриттів, які вас здивують, бригадире Фавр. Жінка — це не кулька з діркою посередині, і якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дізнатися про це трішки більше. Нижче ви знайдете ноги і стопи, а вище — груди і голову. Спробуйте подумати про це, Фавре, якщо, звісно, маєте чим.

Адамберґ рушив до свого кабінету, щосили намагаючись запам'ятати обличчя бригадира. Повні щоки, великий ніс, густі брови, дурна голова — Фавр. Ніс, брови, жінки — Фавр.

— Розкажіть мені, — сказав він, спершись об стіну свого кабінету і дивлячись на жінку, що сіла на краєчку стільця. — У вас є діти, ви самотня, а де ви мешкаєте?

Щоб заспокоїти Маріз, Адамберґ надряпав у блокноті її ім'я та адресу.

— Ці четвірки намальовано на дверях, правильно? За одну ніч?

— Так. Учора зранку вони були на всіх дверях. То великі четвірки, десь такі. — Вона розвела руки десь на півметра.

— І жодного підпису? Закарлючки?

— Та ні. Знизу написано три маленькі літери. «CTL». Ні, «CLT».

Адамберґ занотував: «CLT».

— Також чорні?

— Так.

— Щось іще? Можливо, на фасаді? На сходовому майданчику?

— Тільки на дверях. Чорним.

— А цифра, чи не була вона трохи перекручена? Як значок?

— Ой, так! Я можу намалювати, я не нездара.

Адамберґ простягнув їй свій блокнот, і Маріз узялася малювати велику грубу четвірку суцільною лінією, з розширеною, як у мальтійського хреста, основою та двома лініями на кінці.

— Ось, — сказала Маріз.

— Ви намалювали її навпаки, — м'яко зазначив Адамберґ, забираючи блокнот.

— Але вона й була навпаки. Дзеркальна, з широкою основою, з оцими маленькими рисочками на кінці. Ви її впізнаєте? Може, це знак якихось грабіжників? «CLT»? Як гадаєте?

— Грабіжники намагаються бути якомога непомітнішими. Що вас налякало?

— Гадаю, історія про Алі-Бабу. Вбивця, що позначав двері великим хрестом.

— У тій історії він позначив лише одні двері. А дружина Алі-Баби позначила всі решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся.

— І справді, — відповіла Маріз, заспокоївшись.

— Це графіті, — сказав Адамберґ, проводячи її до дверей. — Певно, то робота місцевих хуліганів.

— Я ніколи не бачила таких четвірок у нашому районі, — тихо відповіла Маріз. — І я ніколи не бачили графіті на дверях квартир. Бо графіті ж малюють так, щоб усі бачили, хіба ні?

— Тут правил не існує. Вимийте ваші двері і не переймайтеся через це.

Коли Маріз пішла, Адамберґ вирвав з блокнота аркуші, скрутив їх у кульку й викинув у смітник. Потім знову став, притулившись спиною до стіни, і взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох і мороки буде: вада в запущеній стадії, а пацієнт навіть не підозрює про неї. Лишається хіба сподіватися, що не весь карний розшук зліплений з одного тіста. Бо ж серед співробітників є чотири жінки.

Як завжди, коли Адамберґ поринав у роздуми, він забував про зовнішній світ і занурювався в тишу, що межувала з урочистістю. За десять хвилин він легко виринув з неї, знайшов у шухлядках список зі своїх двадцяти семи, включно з Данґларом, співробітників і намагався запам'ятати їхні прізвища, пошепки повторюючи їх. Потім він написав на полях: Вуха, Жорстокість — Ноель; Ніс, Брови, Жінки — Фавр.

Він знову пішов випити кави — через зустріч з Маріз йому не вдалося поїсти першого разу. Їм ще не привезли ні кавовий автомат, ні їжу. Працівники воювали за три стільці і папір. Електрики встановлювали розетки для системних блоків комп'ютерів, а на вікна чіпляли ґрати. Немає ґрат — немає й злочинів. Убивці зачекають на закінчення робіт. Тож можна піти на вулицю помріяти і допомагати знервованим жінкам на тротуарі. Можна піти подумати про Каміллу, яку він не бачив уже понад два місяці. Якщо він не помиляється, вона має повернутися завтра. Або післязавтра, він уже й не пригадував точно.

5

У вівторок зранку Жос дуже обережно поводився з кавовою гущею, уникав будь-якого необережного жесту. Йому погано спалося. Певно, це через ту недосяжну кімнату, яка все витанцьовувала в нього перед очима.

Він важко всівся за стіл перед тарілкою, хлібом і сосискою, а тоді критично оглянув п'ятнадцять метрів, які винаймав: укриті тріщинами стіни, кинутий на підлогу матрац і туалет на сходовому майданчику. Звісно, за дев'ять тисяч франків він міг би собі дозволити й кращу оселю, але половина заробленого щомісяця вирушала до його матері в Ґільвінек. Не можна грітися в теплі, коли знаєш, що твоїй матері холодно — таке життя, так просто і складно водночас. Жос знав: грамотій брав невелику плату, бо пансіон свій тримав не зовсім законно. Та й правда, що Декамбре не належав до тих експлуататорів, які здеруть з вас останнє за сорок кубічних метрів у Парижі. Лізбет узагалі жила безплатно: вона лише робила закупи, готувала вечерю й прибирала у спільній ванній кімнаті. В усьому решта Декамбре порядкував сам: пилососив, мив підлогу в спільних кімнатах, накривав на стіл перед сніданком. Варто було визнати, що у свої сімдесят років грамотій чудово давав усьому раду.

Жос повільно жував вологий хліб і в піввуха слухав радіо, аби не проґавити морський прогноз погоди, який щоранку записував. А в грамотія добре жити. З одного боку, це за два кроки від Монпарнаського вокзалу (раптом що). Крім того, там просторо, є батареї, ліжка на ніжках і килими з торочками. Коли Лізбет тільки оселилася в нього, то багато днів поспіль любила ходити теплими килимами босоніж. А ще там пропонували вечерю. Жос тільки й вмів, що смажити окунів, відкривати устриць та заковтувати молюсків. Тож виходило, що він щовечора харчувався консервованою їжею. І нарешті, була ще й Лізбет, яка мешкала в сусідній спальні. Ні, він би ніколи не доторкнувся до Лізбет своїми шорсткими руками, ще й з двадцятип'ятирічною різницею у віці. Варто віддати належне Декамбре, він також завжди ставився до неї з повагою. Лізбет розповідала йому жахливу історію про той перший вечір, коли вона простяглася на килимі. Ну а аристократ навіть не повів бровою. Це шляхетно. От що означає мати голову на плечах. Жос теж мав голову на плечах, і не гіршу за аристократову. Бо Ле Ґерни, може, й мужлаї, але точно не розбійники.

Ось тут і зарито собаку. Декамбре вважає його мужлаєм, а тому ніколи не пустить в ту кімнату, марно й мріяти. І про Лізбет, і про батареї, і про вечері.

Жос досі розмірковував про це, коли висипав листи зі своєї урни годину по тому. Він миттєво помітив великий конверт кольору слонової кістки і швидко відкрив його. Тридцять франків. Гонорари ростуть самі собою. Він кинув погляд на текст, навіть не змушуючи себе дочитувати його до кінця. Мудрагельські теревені цього божевільного починали набридати йому. А потім моряк механічно розділив листи на «читабельні» й «нечитабельні». На другу купу він поклав таке послання: «Декамбре — педик, він сам плете своє мереживо». Те саме, що і вчора, тільки в іншому порядку. Не надто кмітливо, хлопче. Певно, довго вони так ходитимуть по колу. Коли Жос відкладав це повідомлення у брак, то завагався на мить довше, ніж учора: віддай мені кімнату, інакше я все-все прочитаю. Шантаж — ніде правди діти.

О восьмій двадцять вісім Жос уже стояв на касі, готовий розпочинати. Всі поставали на свої місця, неначе танцюристи, що виконують балет уже понад дві тисячі разів: Декамбре — на своєму ґанку, опустивши очі до книги, праворуч, у маленькому натовпі — Лізбет, ліворуч — Бертен, який сховався за смугастими червоно-білими шторами «Вікінга»; Дамас спирається спиною на вітрину «Рол-Райдера», примостившись неподалік від мешканки четвертої кімнати Декамбре, що майже сховалася за деревом, і нарешті знайомі обличчя aficionados[12], які стали навкруг нього колом. Кожен за звичкою обрав те саме місце, що й учора.

Жос розпочав випуск оголошень:

— Один. Шукаю рецепт кексу, щоб зацукровані фрукти не опадали на дно. Два. Ти марно зачиняєш двері, аби сховати свій бруд. Господь Бог розсудить і тебе, і твою шльондру. Три. Елен, чому ти не прийшла? Вибач мені за все, що я тобі заподіяв. Підпис: Бернар. Чотири. У сквері загубилися шість кульок для гри в петанк[13]. П'ять. Продаю «Кавасакі» ZR7750, 1999 року випуску, пробіг 8500 км, червоний, із сигналізацією, вітровим склом і захистом картера. Ціна 3000 франків.

У натовпі здійнялася рука якогось неофіта, що хотів продемонструвати свій інтерес до оголошення. Жосу довелося перерватися.

— Потім у «Вікінгу», — трохи неґречно відказав він.

Рука присоромлено опустилася так само швидко, як і піднялася.

— Шість, — продовжив Жос. — Я не продаю м'ясо. Сім. Розшукується фургон для піци з вітриною, правами категорії VL і піччю для шести піц. Вісім. Молодь, що грає на барабані. Наступного разу звернуся в поліцію. Дев'ять...

Декамбре нетерпляче чекав на оголошення ерудита, а тому не надто уважно прислухався до решти повідомлень. Лізбет занотувала в блокнот номер оголошення про продаж провансальських трав, а тепер настала черга морського прогнозу погоди. Декамбре приготувався, затиснувши кінчик олівця в долоні.

—... від семи до восьми, поступово зменшиться до п'яти-шести, а тоді повернеться в західний сектор з інтенсивністю від трьох до п'яти після обіду. На морі буря, дощі, зливи стихають.

Жос дійшов до шістнадцятого оголошення, і Декамбре впізнав його з першого слова.

— А опісля вирушив я три крапки річкою, і зійшов я на берег на тому боці міста, а коли ніч огорнула землю, то зайшов я в дім дружини три крапки і насолоджувався її компанією, а тоді, здолавши чимало перепон, підкорив її собі. Вдовольнившись, я пішов геть пішки.

Зависла збентежена тиша, яку Жос швиденько розвіяв кількома наступними оголошеннями, цього разу набагато зрозумілішими, а тоді перейшов до Сторінки історії. Декамбре скривився. Він не встиг записати все, бо текст виявився надто довгим. Він нагострив вуха, щоби послухати про долю «Декларації Прав Людини», французького корабля, озброєного 74 гарматами, який повертався додому з програної ірландської кампанії 14 січня 1797 року з 1350 людьми на борту.

— Його переслідували два англійські кораблі, «Невтомний» і «Амазонка», і після нічного бою він сів на мілину біля пляжу Канте.

Жос заховав свої папери за пазуху.

— О Жосе! — вигукнув хтось. — А скільки людей урятувалося?

— Нікому не дано знати все, — відповів Глашатай з ноткою торжества.

Перед тим, як віднести свою сцену до Дамаса, Жос перетнувся поглядом з Декамбре. Подумав було підійти до нього, та вирішив владнати це питання після опівденного випуску. Ковток кальвадосу додасть йому сміливості розпочати.

О дванадцятій сорок п'ять Декамбре гарячково записував нове повідомлення:

— Дванадцять. Магістрати встановлять список правил, яких трева дотримуватися, і розвісять їх на розі всіх вулиць, ави ніхто не лишився в невіданні. Три крапки. Вони поввивають собак і котів; голувів, кроликів, курчат і курей. Особлива увага приділятиметься чистоті вудинків і вулиць; накажуть вичистити міські клоаки й околиці, ями, повні лайна і води стоячої три крапки аво принаймні висушити їх.

Жос уже сів у «Вікінзі» пообідати, як до нього підійшов Декамбре. Старий відчинив дверцята бару, й Бертен подав йому пива на червоній картонній підставці з двома нормандськими левами, виготовленій на спеціальне замовлення закладу. Для оголошення обіду господар ударив кулаком по мідній табличці, що висіла над прилавком. Щодня, перед обідом і вечерею, Бертен бив у свій гонг, спричиняючи громоподібну луну, від якої зривалися з місця всі голуби на майдані, і в стрімкому потоці пернатих і двоногих закликав усіх зголоднілих до «Вікінга». Таким чином Бертен нагадував усім, що прийшла обідня пора, а також віддавав шану своїм войовничим предкам, про яких мали знати всі. По материнській лінії Бертен був Тутеном, і етимологія свідчила, що він прямий нащадок Тора, скандинавського бога грому. Якщо хтось і сумнівався у цій сміливій інтерпретації, як, наприклад, Декамбре, то він би все одно не наважився препарувати таке розкішне генеалогічне дерево і тим самим знищити всі мрії чоловіка, що ось уже тридцять років мив склянки на паризькій бруківці.

А його ексцентричність прославила «Вікінг» далеко за межі кварталу, тому заклад завжди був переповненим. Високо піднявши пиво, Декамбре підійшов до столика, за яким сидів Жос.

— Чи можу я до вас звернутися з питанням? — промовив він до моряка, не сідаючи.

Жос мовчки підвів свої маленькі блакитні очі на старого і продовжував жувати м'ясо. Хто ж це прохопився? Бертен? Дамас? Невже Декамбре зараз пошле його подалі з усіма мріями про кімнату, аби лиш пихато продемонструвати, що такому мужлаю, як він, нема місця в пансіоні з килимами? Якщо Декамбре захоче образити його, то він зачитає всі відбраковані листи. Жос жестом запропонував грамотію сісти.

— Дванадцяте оголошення, — почав Декамбре.

— Я знаю, — здивовано відповів Жос. — Воно химерне.

Отже, бретонець також помітив це. Завдання спрощується.

— У нього були й попередники, — сказав Декамбре.

— Ага, тижнів зо три.

— Мені цікаво, чи ви часом їх не зберігаєте?

Жос намастив хліб соусом, проковтнув скибку, а тоді схрестив руки на грудях.

— І що з того? — запитав він.

— Я б хотів перечитати їх. І якщо ви не проти, — додав він, вдивляючись у вперту фізіономію бретонця, — то міг би купити їх у вас. Усі, які ви маєте, а також ті, які будуть.

— То що ж, виходить, це не ви?

— Я?

— Людина, що підкидає їх в урну. Мені цікаво було. Зрештою, це дуже у вашому стилі, всі ці старовинні фрази, які неможливо зрозуміти. Але якщо ви хочете їх купити, то точно не ви їх написали. Логічно.

— Скільки?

— У мене не всі збереглися. Лише останніх п'ять.

— Скільки?

— Прочитане оголошення, — відповів Жос, показуючи на тарілку, — це наче обгризене ягня: воно нічого не варте. Я їх не продаю. Ле Ґерни, може, й мужлаї, але не розбійники.

Декамбре кинув на нього повний розуміння погляд.

— Отже? — знову запитав Декамбре.

Жос завагався. Чи можна виторгувати кімнату за п'ять безглуздих папірців?

— Здається, одна з ваших кімнат звільнилася, — пробелькотів він.

Обличчя Декамбре завмерло.

— У мене вже є претенденти, — тихо відповів Декамбре. — І вони посідають пріоритетнішу позицію, ніж ви.

— Ясно, — сказав Жос. — Лишіть при собі свої побрехеньки. Ерве Декамбре просто не хоче, щоб якийсь мужлай прийшов і топтав його килими. Так же сказати простіше, правда? Щоби потрапити до вас, треба бути типом із рекомендаційними листами. Ну або Лізбет. Ні одним, ні іншим стати мені не судилося.

Жос випив своє вино і з дзенькотом поставив посудину на стіл. Потім знизав плечима і враз заспокоївся. Ле Ґерни й не таких бачили.

— Гаразд, — сказав Жос, наливаючи собі черговий келих. — Ну й лишайтеся зі своєю кімнатою. Зрештою, я можу зрозуміти. Ми різного поля ягоди, ось і все. І що з цим поробиш? Можете забрати ті папірці, якщо вони вас аж так цікавлять. Приходьте ввечері до Дамаса, перед випуском о шостій десять.

У домовлений час Декамбре прийшов у «Рол-Райдер». Дамас був зайнятий, підбираючи ролики юному клієнту, і його сестра жестом запросила старого за касу.

— Месьє Декамбре, — почала вона, — якби ж ви сказали йому, що треба одягнути светр. Він же застудиться — у нього не настільки міцні бронхи. Я точно знаю: ви можете на нього вплинути.

— Я вже казав йому, Марі-Бель. Йому потрібно багато часу, щоб зрозуміти.

— Знаю, — сказала молода жінка, прикусивши губу. — Але якби ви ще раз спробували...

— Я поговорю з ним якомога швидше, обіцяю. Моряк тут?

— У комірчині, — відповіла Марі-Бель і жестом показала на двері.

Декамбре зігнувся під підвішеними колесами велосипедів, прослизнув між рядами скейтів і потрапив до майстерні, від підлоги до стелі заповненої роликами всіх різновидів. Один куток комірчини належав Жосу та його урні.

— Усе ваше я поклав на край столу, — сказав Жос, не повертаючи голови.

Декамбре взяв папірці і швидко проглянув їх.

— А ось і вечірнє послання, — додав Жос. — Передостаннє. А псих набирає обертів. Тепер я отримую його листи тричі на день.

Декамбре розгорнув аркуш і прочитав:

— І перш за все, щов уникнути інфекції, із землі повсталої, трева вулиці чистими тримати і вудинки на них, і нечистоти привирати, як людські, так і звірячі. Увагу проявляти особливу трева до вазарів, де м'ясо продають, риву і тельвухи, і де цілими купами гниють рештки...

— Не знаю я такого м'яса — «риви», — сказав Жос, не розгинаючись над своєю купою.

— Дозвольте зазначити, але це риба.

— Знаєте що, Декамбре, я, звісно, хочу лишатися культурним, але не пхайте носа не в свої справи. Бо ми, Ле Ґерни, читати вміємо. Ніколи Ле Ґерн оповісником був ще за Другої імперії. І заради Бога, не вам мені пояснювати різницю між ривою і рибою.

— Ле Ґерне, це копії стародавніх текстів сімнадцятого століття. Цей тип переписує їх дослівно, таким самим шрифтом. У той час «б» писали майже так само, як і «в». Так само в опівденному оголошенні не було жодних «будинків» чи «вазарів». І тим більше нікого не «ввивали».

— Що, знову «б»? — сказав Жос уже гучніше і підвівся.

— Так, «б», Ле Ґерне. Будинки, вбивати, риба. Стародавні «б» схожі на «в». Подивіться самі, вони ж зовсім не однакові, якщо їх розглянути ближче.

Жос вирвав папірець у нього з рук і почав роздивлятися літери.

— Ну гаразд, — сказав він ображено, — припустімо. І що далі?

— Це просто, аби полегшити вам читання, не більше. Я не мав наміру вас образити.

— Проте саме це і зробили. Забирайте ваші кляті папірці і самі забирайтеся. Бо читання — це все ж таки моя робота. Я не втручаюся у ваші справи.

— Тобто?

— Тобто я знаю чимало про вас зі своїх доносів, — сказав Жос, указуючи на купу «нечитабельного». — Як мені одного вечора нагадав прапрадід Ле Ґерн, в людських головах не саме лише добро. На щастя, я відділяю зерно від полови.

Декамбре зблід і взявся шукати дзиглик, щоб присісти.

— Господи, — сказав Жос. — Та не треба вам так хвилюватися через це.

— А ці доноси, Ле Ґерне, вони досі у вас?

— Так, я відклав їх у брак. Вони вас цікавлять?

Жос покопирсався в купі «нечитабельного» і простягнув старому два листи.

— Зрештою завжди корисно знати ворога в обличчя, — сказав він. — Попереджений, отже озброєний.

Жос дивився, як Декамбре розгортав папірці. Його руки трусилися, і, можливо, вперше Жосу стало шкода старого грамотія.

— Та ви недуже переймайтеся, — сказав він. — Це якийсь виродок. Якби ви знали, скільки всього мені доводиться читати. А свиням місце у хліві.

Декамбре прочитав дві цидулки, поклав їх собі на коліна і кволо всміхнувся. Жосу здалося, ніби до старого знову повертається нормальне дихання. Чого ж боявся цей аристократ?

— Нема нічого поганого у плетінні мережива, — впевнено сказав Жос. — Мій батько, наприклад, плів неводи. Масштаб різний, але принцип же той самий, правда?

— Правда, — сказав Декамбре, повертаючи йому повідомлення. — Але краще, якщо про це не буде відомо широкому загалу. Люди — вузьколобі.

— Дуже вузьколобі, — погодився Жос і повернувся до роботи.

— Мама навчила мене мереживу. А чому ви не зачитали ці повідомлення під час випуску?

— Бо я не люблю дурнів, — сказав Жос.

— Але ж мене ви також не любите, Ле Ґерне.

— Справді. Але дурнів не люблю ще більше.

Декамбре підвівся і відійшов. Коли він уже дійшов до дверей, розвернувся.

— Кімната ваша, Ле Ґерне, — сказав він.

6

Коли близько тринадцятої години Адамберґ переступав поріг будівлі кримінального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант.

— Лейтенант Морель, комісаре, — представився чоловік. — Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче мати справу лише з вами. Якась Маріз Петі. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собі зачинити двері, бо Фавр поривався покращувати їй настрій.

Адамберґ насупив брови. Вчорашня жінка, історія з графіті. Господи, він її аж надто заспокоїв. Якщо вона збирається щодня тут сповідатися, справи значно ускладняться.

— Я зробив дурницю, комісаре? — запитав Морель.

— Ні, Морелю, це моя провина.

Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель. Трохи насторожено Адамберґ зайшов у свій кабінет і сів за стіл, кивнувши головою.

— Ох, комісаре, мені дуже прикро знову набридати вам, — почала Маріз.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ, витягуючи з шухляди папірець. Стиснувши в руках ручку, він опустив очі до паперу. Брудний трюк лягавих і різноманітних керівників, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати співрозмовнику його абсолютну мізерність. Адамберґ такого не любив. Ти вважаєш себе людянішим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застібає куртку, а виявляється, здатен і на гірше. Маріз миттєво змовка й опустила голову. Адамберґ побачив у цьому звичку до несправедливих докорів керівництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирізі блузки виднілися обриси її грудей. Ну ось, вважаєш себе шляхетнішим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категоріями. На аркуші Адамберґ повільно записав: Прищі, Великі щелепи, Чутливий — Морель.

— Так? — сказав він, підвівши голову. — Вам досі страшно? Маріз, ви ж пам'ятаєте, що це кримінальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лікар допоможе більше, ніж лягавий?

— Ну, можливо.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, підводячись. — Годі себе накручувати, графіті ще ніколи нікого не з'їли. — Він широко прочинив двері і посміхнувся їй, пропонуючи вийти.

— Але, — сказала Маріз. — Я ж вам ще не розповіла про інші будинки.

— Які інші будинки?

— Дві багатоповерхівки на іншому боці Парижа, у Вісімнадцятому окрузі.

— І що з того?

— Чорні четвірки. Вони з'явилися на всіх дверях, і то ще тиждень тому, навіть раніше, ніж у моєму будинку.

Адамберґ на мить закляк, а тоді м'яко зачинив двері і жестом показав молодій жінці на стілець.

— Комісаре, графери, — сором'язливо запитала Маріз, знову сідаючи, — вони ж розмальовують свій район, хіба ні? Тобто я хочу сказати, вони ж працюють на обмеженій території? Вони ж не розмальовують один будинок, а потім інший на іншому боці міста, чи як?

— Хіба що вони живуть у різних кутках Парижа.

— Ну так. Але загалом же такі банди, вони з одного району, хіба ні?

Адамберґ промовчав, а тоді дістав свій записник.

— Як ви дізналися?

— Я водила сина до фоніатра, у нього дислексія. Під час заняття я завжди чекаю в кав'ярні внизу. Гортала районну газету, ну, знаєте, новини округу і політика. Так цьому присвятили цілу колонку. У багатоповерхівці на вулиці Пуле та в іншій, на вулиці Коленкур, усі двері розмалювали цими четвірками.

Маріз ненадовго змовкла.

— Я принесла вам вирізку, — сказала вона і поклала на стіл папірець. — Аби ви бачили, що я не розповідаю вам тут байки. Я хочу сказати, що не намагаюся привернути вашу увагу чи щось на кшталт того.

Доки Адамберґ проглядав статтю, молода жінка підвелася, щоб іти геть. Адамберґ кинув погляд на порожній смітник для папірців.

— Секунду, — сказав він. — Почнімо з самого початку. Ваше прізвище, адреса, малюнок тієї четвірки і все решта.

— Але я вам уже все розповіла вчора, — трохи збентежено відповіла Маріз.

— Краще почнімо все спочатку. Самі розумієте, для надійності.

— Ну гаразд, — зітхнула Маріз і знову слухняно сіла на стілець.

Коли Маріз пішла, Адамберґ надумав прогулятися. Він міг нерухомо просидіти на стільці не більше однієї години. Вечері в ресторані, кіносеанси, концерти, довгі вечори у глибоких кріслах, які починаються зі щирого задоволення, завжди завершуються фізичним стражданням. Нав'язливе бажання встати і піти або принаймні просто встати не раз змушувало його обірвати розмову, перегляд фільму чи слухання музики. У цієї незручної особливості були свої переваги. Вона дозволяла зрозуміти той стан, який інші люди називають нервовістю, нетерплячістю, нагальністю — абсолютно незбагненні стани у всі інші моменти життя. Та варто було підвестися або ж піти кудись — і вся нетерплячість минала, наче її й не було. Адамберґ знову повертався до свого звичного ритму життя — повільного, спокійного, постійного. Він прийшов назад у кримінальний розшук, так нічого і не обміркувавши, але з чітким відчуттям, що ці четвірки — не графіті, не підлітковий жарт і навіть не комічна помста. Було щось тривожне у цій низці цифр, потаємний неспокій.

Коли Адамберґ зайшов у приміщення кримінального розшуку, то також знав, що про це небажано розмовляти з Данґларом. Данґлар ненавидів, коли комісар викладав ідеї, в основі яких — необгрунтовані відчуття. Заступник вважав, що саме вони — джерело усіх поліційних негараздів. У ліпшому разі він називав це даремно втраченим часом. І марно Адамберґ намагався пояснити йому, що витрачати час зовсім не означає втрачати його. Данґлар відмовлявся прийняти цю незаконну систему мислення, позбавлену раціонального зерна. Проблема Адамберґа полягала в тому, що іншої системи він і не знав. Ба більше: це була не просто система, переконання чи примха — йшлося про єдиний прийнятний для нього стиль життя.

Данґлар сидів у своєму кабінеті і перевіряв мережу щойно підключених комп'ютерів. Його погляд обважнів від ситного обіду.

— Мені не вдається перенести папку з відбитками з Префектури, — промимрив він прибулому Адамберґу. — Чорт забирай, та що вони там роблять? Що за затримка? Авангард ми чи не авангард?

— Усе владнається, — заспокійливо мовив Адамберґ. Він не надто вже й переймався, адже зажди намагався мати якомога менше справ з комп'ютерами. Відсутність у нього технічного хисту зовсім не бентежила капітана Данґлара, який з радістю оперував базами даних і перехресними посиланнями. Записування, класифікація та різноманітні маніпуляції з папками абсолютно пасували його раціональній свідомості.

— У вас на столі записка, — сказав він, не підводячи очей. — Донька Королеви Матільди. Вона повернулася з подорожі.

Данґлар завжди називав Каміллу «донькою Королеви Матільди». Колись давно ця Матільда справила незабутнє естетичне і чуттєве враження на Данґлара. Він обожнював її, як ікону, і значна частина його пошани поширювалася на її доньку Каміллу. Данґлар вважав, що Адамберґ не настільки уважний і турботливий щодо Камілли, як мав би бути.

Адамберґ чітко відчував це у буркотінні та німих докорах свого заступника, який, однак, як справжній джентльмен намагався не лізти в справи інших людей. Цієї миті Данґлар дорікав йому (не сказавши при цьому ні слова!), що Адамберґ більше двох місяців не цікавився новинами від Камілли. А ще за те, що минулого тижня він одного вечора зустрів комісара з якоюсь дівчиною. Чоловіки тоді привіталися мовчки.

Адамберґ пройшов за спиною свого заступника і з хвильку подивився на лінії, що скакали екраном.

— Знаєте, Данґларе, є один тип, який розважається малюванням чорною фарбою на дверях будинків вигадливих четвірок. Уже в трьох багатоповерхівках. Одна — в тринадцятому окрузі і дві у вісімнадцятому. Я от що собі думаю: може, варто заскочити туди?

Пальці Данґлара нависли над клавіатурою.

— Коли? — запитав він.

— Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа.

— Навіщо?

— Звісно, щоб зробити фотографії, перш ніж люди не змили їх. Якщо вже не змили.

— Але навіщо? — повторив Данґлар.

— Не подобаються мені ці четвірки. Зовсім не подобаються.

Ось і все. Найстрашніше вже сказано. Данґлар боявся фраз, які починаються словами «Мені не подобається це» або «Мені не подобається те». Лягавому не має щось подобатися чи не подобатися. Він має гарувати і думати, гаруючи.

Адамберґ зайшов у кабінет і побачив залишену Каміллою записку. Якщо він вільний, вона може заскочити сьогодні ввечері.

А якщо зайнятий, чи не міг би він попередити її про це? Адамберґ кивнув. Звісно ж, він вільний.

Задоволений життям, він підняв слухавку і викликав фотографа. Враз у кабінет зайшов похмурий, але заінтригований Данґлар.

— Данґларе, який вигляд мав фотограф? — запитав Адамберґ. — І як його звати?

— Три тижні тому вас познайомили з усією командою, — відповів Данґлар. — Ви потиснули руки всім чоловікам і жінкам. А з фотографом навіть розмовляли.

— Може, й так, Данґларе. Дуже навіть імовірно. Але це не дає відповіді на мої запитання. Який він? І як його звати?

— Даніель Бартено.

— Бартено, Бартено, не легко запам'ятати. Зовнішність?

— Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усміхається.

— Характерні риси?

— Багато веснянок і майже руде волосся.

— Добре, дуже добре, — сказав Адамберґ, витягуючи аркуш із шухляди.

Він нахилився над столом і записав: «Сухоребрий, рудий фотограф».

— Як ви кажете його звати?

— Бартено, — відкарбував Данґлар. — Даніель Бартено.

— Дякую, — сказав Адамберґ, занотовуючи прізвище у свій записник. — Ви помітили, що в команді є один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, їх і більше.

— Фавр, Жан-Луї.

— Так, він.

— І що ми будемо з цим робити?

Данґлар розвів руки.

— О, це питання світового масштабу, — сказав він. — Виховуватимемо?

— Старий, це займе років п'ятдесят, не менше.

— А що ви збираєтеся робити з тими четвірками?

— Ох, — відповів Адамберґ. Він розгорнув блокнота на сторінці з малюнком Маріз. — Ось які вони.

Данґлар краєм ока зиркнув на малюнок і повернув його Адамберґу.

— Там скоєно злочин? Насилля?

— Лише ці рисочки пензликом. Ну що, варто пройти подивитися? Доки тут немає ґрат, усі справи перенаправляють на Набережну Орфевр[14].

— Але ж це не причина робити невідомо що. Потрібно все організувати.

— Це не невідомо що, Данґларе. Запевняю вас.

— Графіті.

— І відколи це графери розмальовують сходові майданчики, та ще й у трьох різних місцях?

— Жартівник? Художник?

Адамберґ повільно похитав головою.

— Знаю, старий, — сказав Адамберґ, виходячи. — Знаю.

Фотограф зайшов у коридор і пробирався крізь будівельне сміття. Адамберґ потиснув йому руку. Сказане Данґларом ім'я миттєво вилетіло з голови. Певно, найкраще носити нагадування з собою у блокноті, щоб можна було миттєво подивитися. Він займеться цим завтра, бо цього вечора в нього Камілла, а Камілла — важливіша за Бретонно чи яке там у нього прізвище. Його наздогнав Данґлар.

— Доброго дня, Бартено, — сказав він.

— Доброго дня, Бартено, — повторив Адамберґ, вдячно глянувши на заступника. — Рушаємо. На авеню Італії. Абсолютно чиста робота — сфотографуєте мистецтво.

Краєм ока Адамберґ бачив, як Данґлар одягає свою куртку й ретельно обсмикує поли, щоб вона правильно сіла.

— Я їду з вами, — пробуркотів він.

7

Жос ішов по вулиці Ґете зі швидкістю трьох з половиною вузлів. Відучора він запитував себе, чи добре все розчув? Невже старий грамотій справді промовив: «Кімната ваша, Ле Ґерне»? Авжеж, він усе добре почув, але чи справді це означало саме те, що мав на увазі Жос? Невже це справді означало, що Декамбре віддасть йому кімнату? З килимом, Лізбет і вечерею? Йому, мужлаю з Ґільвінека? Звісно, саме це й малося на увазі. Що ж іще? А раптом, сказавши вчора таке, Декамбре сьогодні прокинувся засмученим і вирішив піти навспак? Чи не підійде старигань до нього після сеансу новин, аби повідомити, що йому дуже шкода, але кімната вже зайнята, і це лише питання пріоритету?

Ага, саме так і трапиться. Але не потім, а прямо зараз. Цьому старому позеру, старому боягузові просто відлягло від серця, що Жос не винесе його таємне мереживо на майдан. І в неконтрольованому пориві він віддав морякові кімнату. А зараз він її забере. Ось який він, Декамбре. Зануда і падлюка. Жос завжди про це знав. Розлючений Жос зняв свою урну і без особливих церемоній висипав її вміст на стіл у «Рол-Райдері». Якщо цього ранку йому трапиться якесь образливе для грамотія повідомлення, то, цілком імовірно, він його прочитає. Падлюка падлюкою поганяє. Він нетерпляче проглянув послання, але нічого такого не знайшов. Натомість знайшовся грубий конверт кольору слонової кістки і тридцять франків усередині.

— Ось цей, — пробурмотів Жос, розгортаючи аркуш, — довго ще від мене не відчепиться.

З іншого боку, це не так уже й погано. Сам тільки псих приносив йому сотню франків на день. Жос зосереджено читав.

Videbis animalia generata ex corruptione multiplicari in terra ut vermes, ranas et muscas; et si sit a causa sub-terranea videbis reptilia habitantia in cabernis exire ad superficiem terrae et dimittere ova sua et aliquando mori. Et si est a causa celesti, similiter volatilia.

— Лайно, — сказав Жос. — Італійська.

Коли о восьмій двадцять вісім Жос виліз на свою сцену, то миттєво переконався, що Декамбре на місці, біля своїх дверей. Уперше за два роки моряк стривожився, побачивши старого. Так, він був там — бездоганний у своєму сірому костюмі. Рукою аристократ підправив срібне волосся й розгорнув обтягнену шкірою книгу. Жос кинув на нього злий погляд, а тоді взявся гучним голосом читати перше оголошення.

Йому здалося, що сеанс сьогодні завершився швидше, ніж раніше, адже його брала нетерплячка подивитися, як Декамбре відмовлятиметься від свого слова. Навіть фінальну сторінку «Історії Франції для всіх» він зачитав якось похапцем, за що ще більше розсердився на грамотія.

— Французький пароплав, — різко завершив він. — Вантажопідйомністю 3 тисячі тонн, ударився об скелі Панмарка, тоді дрейфував до Торша і там остаточно потонув. Екіпаж загинув.

Коли випуск закінчився, Жос намагався з максимальною байдужістю віднести касу до крамнички Дамаса, який саме піднімав ролети. Чоловіки потисли одне одному руки. Рука Дамаса виявилася холодною. Навіть у таку погоду він досі носив жилет. Точно підхопить застуду, дограється.

— О восьмій вечора у «Вікінзі» на тебе чекає Декамбре, — сказав Дамас, ставлячи горнятка з кавою.

— А він не міг сам це повідомити?

— Увесь день у нього зустрічі.

— Можливо, але я не його слуга. Він тут не встановлює закони, цей аристократ.

— А чому ти називаєш його аристократом? — здивовано запитав Дамас.

— Ех, Дамасе, прокинься. Декамбре — аристократ, не бачиш?

— Ніц про те не знаю. Ніколи не цікавився. Що б там не було, а він дуже бідний.

— Так бувають же і збіднілі аристократи. Такі поводяться навіть ще аристократичніше.

— Он як, — сказав Дамас. — Я не знав.

Дамас долив гарячої кави, ніби й не помітивши невдоволеного виразу обличчя бретонця.

— Щодо светра. Ти одягнеш його сьогодні чи завтра? — трохи роздратовано поцікавився Жос. — Тобі не здається, що твоя сестра хвилюється, ні?

— Скоро, Жосе, скоро.

— Не вважай це образою, але чому ти взагалі ніколи не миєш голову?

Дамас здивовано глянув на Жоса, відкидаючи своє довге, темне хвилясте волосся за плечі.

— Моя мама казала, що волосся — це статок чоловіка, — казав Жос. — А глянувши на тебе, не скажеш, що ти процвітаєш.

— Воно брудне? — спантеличено запитав юнак.

— Трохи так. Не вважай за образу. Це ж тобі на користь, Дамасе. У тебе гарне волосся, і ти маєш дбати про нього. Хіба сестра ніколи тобі не каже про це?

— Звісно. Я весь час забуваю.

Дамас схопив кінчики волосся і роздивився їх.

— Маєш рацію, Жосе. Саме це я зараз і зроблю. Можеш постерегти крамничку? Марі-Бель не повернеться раніше десятої.

Дамас жваво підскочив, і Жос бачив, як він перетнув майдан і побіг до аптеки. Моряк зітхнув. Бідний Дамас. Він такий добрий, хороший, а клепки в голові бракує. Останнє ладен віддати. Пряма протилежність аристократу. У того в голові все на місці, зате в серці нема нічого. Несправедливо влаштоване життя.

Удар у Бертенів гонг пролунав о восьмій годині п'ятнадцять хвилин. Дні ставали коротшими, і майдан вже заполонили тіні і сонні голуби. Жос сердито плівся у «Вікінг». Декамбре він помітив за дальнім столиком перед двома карафками з червоним вином. Старий убрався у темний костюм, краватку і білу сорочку, потерту біля коміра. Він читав — єдиний з усього товариства, що зібралося у «Вікінгу». У нього був цілий день, щоб приготувати свою промову, і Жос гадав, що все буде надзвичайно вишукано. Але йому все одно не вдасться надурити Ле Ґерна. Плавав він багато де і всякого набачився.

Не вітаючись, Жос важко всівся за стіл, і Декамбре наповнив два келихи.

— Дякую, що прийшли, Ле Ґерне, я б не хотів відкладати це на завтра.

Жос просто кивнув і глибоко ковтнув.

— Вони у вас? — запитав Декамбре.

— Хто?

— Оголошення за день, химерні оголошення.

— Я не тягаю все з собою. Вони у Дамаса.

— Ви їх пам'ятаєте?

Жос повільно почухав щоку.

— Був ще один тип, який розповідав про своє життя, без початку і кінця, як завжди, — сказав він. — І ще одне послання італійською, як цього ранку.

— Це латина, Ле Ґерне.

На мить Жос змовк.

— І взагалі, мені це не подобається. Читати листи, яких не розумієш, — не надто чесна робота. Чого він хоче, цей тип? Набриднути всім навколо?

— Цілком імовірно. Скажіть, будь ласка, а чи не могли б ви сходити за тими повідомленнями?

Жос випив свій келих і піднявся. Справа приймала несподіваний оберт. Він хвилювався, як і тієї ночі на морі, коли все стало хаосом і не було жодної точки опори. Вони гадали, що скелі по правому облавку, а на світанку з'ясувалося, що вони прямо по курсу на північ. Тоді він ледь уник катастрофи. Жос швиденько сходив за листами і повернувся, розмірковуючи про те, а чи не перебуває зараз Декамбре по лівому облавку, коли Жос гадає, що він по правому. А тоді поклав три конверти кольору слонової кістки на стіл.

Бертен щойно приніс гарячі страви — ескалоп з картоплею по-нормандськи — і третю карафку. Жос накинувся на їжу, не чекаючи на Декамбре, який уголос читав опівденне повідомлення:

— «Цього ранку я пішов у контору, і вказівний палець лівої руки у мене дуже болів через вивих, який я собі заробив, воюючи зі згадуваною вчора жінкою. (...) Моя дружина пішла в лазню (...) щоб помитися після довгого часу, який вона провела в пилюці будинку. Вона прикидається, ніби прийняла рішення бути відсьогодні дуже чепурною. Скільки це триватиме, я легко можу передбачити». Я знаю цей текст, чорт забирай, — сказав старий, загортаючи листа назад у конверт, — та сприймаю, наче в тумані. Або я начитався забагато, або пам'ять мені зраджує.

— Секстант також іноді зраджує.

Декамбре знову наповнив келихи і взявся за наступне повідомлення:

— «Terrae putrefactae signa sunt animalium ex putredine nascentium multiplicatio, ut sunt mures, ranae terrestres (...), serpentes ас vermes, (...) praesertim si minime in illis locis nasci consuevere». Можна, я залишу його собі? — запитав він.

— Якщо це вам щось підкаже.

— Поки що нічого. Але я розгадаю, Ле Ґерне, розгадаю. Цей тип грається в кота-мишку, і вистачить одного слова, яке виведе мене на істинний шлях, я певен щодо цього.

— На шлях куди?

— До розгадки, чого ж хоче автор.

Жос стенув плечима.

— З вашим характером ви б ніколи не змогли працювати Оповісником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаєш, то настане край всьому. Ви не зможете більше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай має бути вищим за такі речі. Через мою урну проходили різні божевільні слова. От тільки я ніколи не бачив, щоб хтось платив більше, ніж встановлено за тарифом. Чи щоб хтось писав латиною, виводив «б» схожі на «в». І навіщо це все, спитати б?

— Аби лишатися сірим кардиналом. З одного боку, це ж навіть не він говорить, адже просто цитує тексти. Розумієте хитрість? Він навіть рук не намочив.

— Не довіряю я типам, які не мочать рук.

— З іншого боку, він обирає стародавні тексти, які мають сенс лише для нього. Псих причаївся.

— Скажу вам, — заговорив Жос, активно розмахуючи ножем, — що я не маю нічого проти старожитностей. Ви помітили, мій випуск навіть містить сторінку історії Франції? О, в мене це зі школи. Я дуже любив історію. Слухав, правда, не дуже, але все одно любив.

Жос доїв вечерю, і Декамбре замовив четверту карафку. Жос зиркнув на нього скоса. А цей аристократ любить хильнути. А скільки ж він випив, доки чекав на Жоса! Моряк сам намагався підтримувати запропонований темп, але вже відчував, як поступово втрачає контроль. Він зиркнув на Декамбре, який, по правді, теж уже не скидався на надто тверезого. Точно, він напивається, щоб набратися хоробрості і поговорити про кімнату. Але Жос і сам відтягував розмову. Доки вони тут базікають про те і се, ніхто не зачіпає тему пансіону. А отже, домовленість досі чинна.

— У глибині душі я дуже любив викладача, — додав Жос. — Хай би він навіть говорив китайською, мені це все одно сподобалося б. Коли мене вигнали з пансіону, то сумував я лише за ним. У Треґіє було не до сміху.

— Та що ви в біса робили в Треґіє? Я гадав, що ви з Ґільвінека.

— По правді, не робив нічого. Мене відправили в пансіон на перевиховання. Марно, тільки кігті обдерли. Два роки по тому мене відправили назад у Ґільвінек, бо я погано впливав на товаришів.

— Я знаю Трегіє, — сказав Декамбре, знову наповнюючи келих.

— А вулицю Свободи знаєте?

— Так.

— Так там він і був, цей пансіон для хлопців.

— Так.

— Одразу за церквою Святого Роха[15].

— Так.

— Ви збираєтеся «такати» на все, що я кажу?

Декамбре знизав плечима, і повіки його обважніли.

Жос похитав головою.

— Ви налигалися, Декамбре, — сказав він. — На ногах не тримаєтеся.

— Я налигався, але Треґіє знаю. Одне не заважає іншому.

Декамбре спорожнив келих і жестом попросив Жоса налити ще.

— Дурне базікання, — сказав Жос, наповнюючи келихи. — Дурне базікання, щоб підлеститися до мене. Якщо ви гадаєте, що я такий дурний, що розм'якну від згадки про те, що якийсь тип бував у Бретані, то дуже помиляєтеся. Я не патріот, а моряк. Я знаю, що серед бретонців, як і серед інших, чимало бовдурів.

— Я також.

— Це ви про мене зараз кажете?

Декамбре м'яко похитав головою і надовго змовк.

— Але це правда, що ви знаєте Треґіє? — знову з упертістю п'яних людей узявся за своє Жос.

Декамбре кивнув і випив до дна.

— Ну, а я не дуже добре його знаю, — несподівано сумно сказав Жос. — Власник пансіону, отець Кермарек, повадився карати мене щонеділі. Тож місто я знав лише через шибки і через оповідки друзів. Пам'ять — невдячна штука. Я запам'ятав ім'я того гада, а прізвище вчителя історії — згадати не можу. А він єдиний, хто мене боронив.

— Дюкведік.

Жос повільно підвів голову.

— Як? — перепитав він.

— Дюкведік, — повторив Декамбре. — Прізвище вашого вчителя історії.

Жос примружив очі й нахилився над столом.

— Дюкведік, — підтвердив він. — Слухайте, Декамбре, ви шпигуєте за мною? Що вам від мене треба? Ви лягавий? Так і є, Декамбре, ви лягавий? Повідомлення — це все байки, кімната — це все байки! Все, що вам треба, — це запопасти мене своїм поліційним кодлом!

— Ви боїтеся лягавих, Ле Ґерне?

— А вас це переймає?

— Справа ваша. Але я не лягавий.

— Дурниці. А звідки ви його знали, мого Дюкведіка?

— Це мій батько.

Жос, нерішучий і п'яний, так і закляк, поклавши лікті на стіл і випнувши щелепу.

— Дурниці, — пробелькотів він після хвилини мовчання.

Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік — сімдесят років.

Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.

— Аякже... «Декамбре»? — пробурмотів він.

— Вигадка.

Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не віднімеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмізкувати.

— Отже, — знову запитав він, — ви аристократ чи не аристократ?

— Аристократ? — перепитав Декамбре, ховаючи посвідчення назад у кишеню. — Ну скажіть, Ле Ґерне, якби я був аристократом, то чи напружував би очі, виплітаючи мереживо?

— Може, збіднілий аристократ?

— Аж ніяк. Просто збіднілий. Просто бретонець.

Жос випростався на стільці і почувався розгубленим, наче потаємні надії щойно розлетілися на друзки.

— Але увага, Ле Ґерне, — мовив Декамбре, — нікому ні слова.

— Лізбет?

— Навіть Лізбет цього не знає. Ніхто не має знати.

— Тоді чому ви це розповіли мені?

— Послуга за послугу, — пояснив Декамбре, спорожнивши свій келих. — За чесність я плачу тільки більшою чесністю. Якщо ви передумаєте щодо кімнати, кажіть прямцем. Я зрозумію.

Жос різко випростався.

— То ви берете? — запитав Декамбре. — Бо у мене є претендента.

— Беру, — поспіхом відповів Жос.

— Отже, до завтра, — сказав Декамбре, підводячись. — І дякую за повідомлення.

Жос схопив його за рукав.

— Декамбре, а що в тих повідомленнях?

— Таємниці, гниляччя. І небезпека, я певен щодо цього. Щойно мене осяє, я вам скажу.

— Маяк, — трохи замріяно сказав Жос. — Коли побачите сяйво маяка.

— Точно.

8

Значну частину четвірок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вісімнадцятому окрузі. Адже, за свідченнями мешканців, з часу акту вандалізму минуло вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев'яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.

Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота — сімдесят сантиметрів, ширина великої риски — не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.

— Чудова робота, правда? — звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. — Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.

— Беззаперечно, — сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. — Стиль графіки красивий, швидкий. У нього талант.

Фотограф поклав свої інструменти на заднє сидіння, і Адамберґ м'яко рушив.

— А ці світлини термінові? — запитав Бартено.

— Зовсім, ні, — сказав Адамберґ. — Принесіть мені їх, коли зможете.

— Можу за два дні, — запропонував фотограф. — Сьогодні ввечері маю зробити серію знімків для поліційного управління.

— До речі, щодо Управління. Не варто розповідати їм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться між нами.

— Якщо в нього талант, — утрутився Данґлар, — він може бути художником.

— Ні, не думаю. Це ж не витвори мистецтва.

— Але їхня сукупність може стати витвором. Уявіть собі, якщо хлопець накинеться на сотню будинків, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчі заручники суспільство — чим вам не «інтервенціонізм»[16]. За півроку ми вже знатимемо ім'я автора.

— Так, — сказав Адамберґ. — Можливо, ви маєте рацію.

— Так і є, — утрутився фотограф.

Його прізвище враз зринуло у пам'яті Адамберґа: Братено. Ні, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф — Бартено. Дуже добре. Ну а щодо імені, нічого не вдієш: не можна ж вимагати від людини неможливого.

— У мене, в Нантеї, — вів далі Бартено, — був один кадр, який розмалював сотню міських смітників у червоний колір з чорними крапочками. Здавалося, ніби зграя велетенських сонечок атакувала місто, і кожне причепилося до стовпа, як до гігантської гілочки. І ось уже за місяць цей тип отримав роботу на найбільшій місцевій радіостанції. Тепер має серйозний вплив на місцеву культуру.

Адамберґ мовчки вів машину, спокійнісінько маневруючи у шестигодинному заторі. Авто повільно під'їжджало до кримінального розшуку.

— Дещо не сходиться, — сказав він, зупинившись на червоне світло.

— Я бачив, — перервав його Данґлар.

— Що? — запитав Бартено.

— Той тип розмалював не всі квартирні двері, — відповів Адамберґ. — Він розмалював усі, крім одних. І так у всіх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збігалося. На шостому зліва — у багатоповерхівці Маріз, на третьому справа — на вулиці Пуле, і на четвертому зліва — на вулиці Коленкур. Це не надто вкладається у схему «інтервенції».

Данґлар зосереджено покусував губи.

— Цей натяк на порушення гармонії вказує на те, що це витвір мистецтва, а не просто елемент декору, — мовив він. — Що митець пропонує ідеї для роздумів, а не просто шпалери. Непофарбовані двері — це елемент, якого бракує, замкова шпарина, незавершеність, випадковість.

— Фальшива випадковість, — підправив Адамберґ.

— Митець має сам створювати випадковість.

— Це не митець, — тихо сказав Адамберґ. Він припаркувався біля кримінального розшуку, натиснувши на ручне гальмо.

— Чудово, — припустив Данґлар. — І хто ж це?

Адамберґ зосередився, міцно тримаючи кермо.

— Тільки не кажіть, будь ласка, «я не знаю», — додав Данґлар.

Адамберґ усміхнувся.

— У такому разі я краще промовчу, — сказав він.

Швидким кроком Адамберґ повернувся до себе, щоб не пропустити приходу Камілли. Він прийняв душ і вмостився у крісло, аби з півгодинки помріяти, бо Камілла зазвичай пунктуальна. Єдина думка в його голові була про те, що він почувається голим під власним одягом. Так завжди буває, коли він довго не бачить її. Голий під власним одягом — насправді ж нормальний для кожного стан. Цей логічний висновок зовсім не збентежив Адамберґа. Факт лишався фактом: в очікуванні на Каміллу він почувався голим під власним одягом, а на роботі — не почувався. Різниця була абсолютно чіткою, і байдуже — логічна вона чи ні.

9

У четвер Жос позичив у Дамаса маленький пікап і між трьома випусками новин з тривожним нетерпінням перевіз усі свої пожитки. Знадобилося кілька поїздок, і останнього разу Дамас допоміг йому, коли довелося спускати з сьомого поверху великі речі. Їх виявилося не так уже й багато: морська валіза, обгорнута чорною парусиною і скріплена мідними заклепками, трюмо, на якому намальовано трищоглову шхуну біля причалу, важке крісло ручної роботи, виготовлене великими руками прапрадідуся в ті рідкісні хвилини, коли він забігав додому.

Усю ніч він провів у нагромадженні нових страхів. Декамбре — тобто Ерве Дюкведік — учора наговорив забагато, заправившись шістьма карафками вина. І Жос дуже боявся, чи не прокинеться старий у паніці і не захоче відправити моряка на край світу. Але нічого такого не трапилося, і Декамбре з гідністю пережив цю ситуацію, коли, як завжди, о восьмій тридцять притулився спиною до одвірка з книгою в руці. Якщо він і шкодував, що було дуже навіть імовірно — точніше, якщо він тремтів від жаху, — що вручив свою таємницю в грубі руки незнайомця, то не виказував цього. І якщо голова його була важкою, а це точно, бо Жос почувався так само, то цього старий також жодним чином не виказував. Обличчя його було таким самим зосередженим, як і тоді, коли Жос віддав йому два денних оголошення, які відтепер називалися «химерами».

Моряк віддав йому їх увечері, закінчивши переїзд. Опинившись на самоті у новій кімнаті, він насамперед зняв черевики і шкарпетки, а тоді став босоніж на килим. Його руки вільно звисали, а очі — заплющилися. Саме цю мить обрав Ніколи Ле Ґерн, що народився у Локмар'ї у 1832 році, аби вмоститися на широке ліжко з дерев'яними ніжками і привітатися.

— Привіт, — сказав Жос.

— Добре влаштувався, синку, — мовив старий, умостившись на перині.

— Правда? — перепитав Жос, напіврозплющивши очі.

— Тут тобі краще, ніж там. Я ж казав тобі, що, працюючи Глашатаєм, ти зможеш високо піднятися.

— Ти казав це сім років тому. Ти для цього прийшов?

— Ці повідомлення, — сказав пращур, чухаючи погано голену щоку, — ці химери, як ти їх називаєш, і які потім віддаєш аристократу... Я б на твоєму місці був обережним. У них є щось лихе.

— За це платять, предку, і то добре платять, — відповів Жос, знову взуваючись.

Старий знизав плечима.

— Я б на твоєму місці був обережним.

— Що це означає?

— Це означає те, що означає, Жосе.

Нічого не знаючи про візит Ніколя Ле Ґерна на другий поверх власного будинку, Декамбре працював у своєму маленькому кабінеті на першому поверсі. Цього разу йому здалося, що одне з химерних повідомлень за сьогодні містить у собі ключик, хай і дуже мініатюрний, зате, можливо, визначальний. Текст ранкового повідомлення становив макабричну суміш, яка була продовженням того, що Жос називав «історіями без початку і кінця». Якщо точніше, думав Декамбре, то мова йшла про уривки з середини книги, які брали, відкидаючи початок. Чому? Декамбре знову і знову перечитував уривки, сподіваючись на те, що ці знайомі невловимі фрази розкриють нарешті ім'я свого автора.

У церкві з дружиною, яка не була там місяць чи два (...). Я запитую себе, чи це не завдяки заячій лапці, яку я ношу для захисту від усіх вітрів, бо відтоді нема у мене більше розладу.

Декамбре відклав аркуш, зітхнув і взяв інший, з ключиком:

Et de eis quae significant illud, est ut videas mures et animalia quae habitant sub terra fugere ad superficiem terrae et pati sedar, id est, commoveri hinc indesicut animalia ebria.

Нижче він записав швидкий переклад зі знаком питання посередині:

І поміж знаків, які передвіщають прихід її, ти побачиш щурів та інших тварин підземних, які вилазитимуть на поверхню і страждатимуть (?), тобто виходитимуть вони з місця того, наче п'яні тварини.

З годину він бився над словом «sedar», яке не було латинським. Він був переконаний, що справа не в помилці переписувача. Той педант настільки ретельний, що він навіть указував трьома крапками всі випущення, які дозволяв собі робити в оригінальних текстах.

І якщо педант написав «sedar», отже там точно саме воно і було, прямісінько посеред тексту розкішною пізньосередньовічною латиною. І коли Декамбре ліз на дерев'яну табуретку, щоб дотягнутися до словника, то закляк на місці.

Арабська. Це слово арабського походження.

Він гарячково повернувся за стіл, поклавши обидві руки на текст, ніби боявся, що той може полетіти геть. Арабська, латина, поєднання. Декамбре швиденько відшукав інші оголошення, в яких ішлося про втечу тварин на поверхню землі, включно з найпершим латиномовним текстом, який Жос зачитував учора і який починався майже так само:

Ти побачиш, як тварини, породжені гниттям, під землею розплодяться, і серед них хробаки, жаби і мухи. А як причина того — підземна, ти побачиш, що рептилії, які в глибинах мешкають, вийдуть на поверхню землі, яйця свої покинуть, а деякі помруть. А якщо причина у повітрі, то те саме трапиться і з птахами.

Записи повторювали одне одного, іноді навіть слово у слово. Різні автори до сімнадцятого століття ялозили одну й ту саму думку, думку, що передавалася з покоління в покоління. Ніби ченці, що впродовж довгих років переписували приписи отців церкви. Отже, корпорація. Елітна, культурна. Але не ченці, ні. Тут не було нічого спільного з релігією.

Декамбре досі сидів і міркував, підперши рукою чоло, коли Лізбет гукнула всіх до столу. Запрошення те лунало у всьому будинку, наче пісня.

Коли Жос спустився в їдальню, то побачив, що всі мешканці пансіону Декамбре вже вмостилися за столом на звичних місцях і витягували серветки з дерев'яних кілець, на кожному з яких був свій візерунок. Він вагався, чи варто приходити на вечерю вже сьогодні — вечеря зовсім не була обов'язковою, якщо з вечора попередити, що будеш відсутнім, — та його охопило незвичне збентеження. Жос звик жити на самоті, їсти на самоті, спати на самоті і розмовляти з самим собою, крім тих випадків, коли він іноді ходив вечеряти до Бертена. За тринадцять років паризького життя у нього були стосунки з трьома жінками — і всі виявилися нетривалими. Але ніколи не наважувався він привести подруг до себе, щоб запропонувати лягти на кинутий на підлогу матрац. Жіночі оселі, нехай навіть найбідніші, завжди видаються гостиннішими, ніж його обшарпаний барліг.

Жос із зусиллям вигнав з голови цю агресивну незграбність, яка виринула з давніх часів минулої юності. Лізбет усміхнулася йому і простягла його особисте дерев'яне кільце з серветкою. Коли Лізбет усміхалася так широко, його охоплювало бажання враз кинутися до неї, ніби він постраждалий у кораблетрощі, що натрапив уночі на скелю. Неймовірну скелю, круглу, гладку і темну, до якої ти палатимеш вічною вдячністю. Це здивувало його. Такий наплив відчуттів у нього був лише до Лізбет і лише коли вона всміхалася. Гості збентежено пробурмотіли Жосу «ласкаво просимо», і моряк сів праворуч від Декамбре. Лізбет сиділа в іншому кутку столу і прислужувала гостям. Ще там сиділи двоє мешканців пансіону, Кастійон з першої кімнати, коваль на пенсії, який першу половину життя працював ілюзіоністом у всіх європейських кабаре, а також Евелін Кюрі з четвертої кімнати, маленька непримітна жіночка до тридцяти років. Її обличчя — добре і старомодне — низько схилилося над тарілкою. Лізбет повідомила про все Жосу відразу, як він прибув у пансіон.

— Обережно, моряче, — попередила вона його, таємно завівши у ванну кімнату. — Щоб мені без коників. З Кастійоном можна спілкуватися напряму. Це здоровий бугай, що дуже любить усілякі жарти. Часом вони виявляються загрубими, але з ним ви точно не почубитеся. Не хвилюйся, якщо під час вечері він поцупить твого годинника — це сильніше за нього — за десертом він обов'язково поверне його. Щодо десерту, то весь тиждень це фруктове пюре або свіжі фрукти, залежно від сезону, а по неділях — манний пиріг. Тут магазинних напівфабрикатів не пропонують, можеш їсти з заплющеними очима. Але будь обережним з маленькою. Вона вже півтора року тут, у безпеці. Вона втекла з дому, де чоловік її вісім років бив. Вісім років, уявляєш собі? Здається, вона його кохала. Зрештою, вона порозумнішала і одного чарівного вечора прийшла сюди. Але увага, моряче. Чоловік розшукує її по всьому місту, аби прикандичити і повернути до домашнього вогнища. Воно якось недуже поєднується між собою, але подібні типи так уже влаштовані. Він ладен занапастити її, аби лишень вона не дісталася іншим, ну ти багато пожив, розумієш, як воно. Отже, ти не знаєш імені Евелін Кюрі і ніколи не чув його. Тут ми називаємо її Єва, це ні до чого не зобов'язує. Затямив, моряче? І стався до неї делікатно. Розмовляє вона мало, часто тремтить і червоніє, ніби їй завжди страшно. Поступово вона оклигує, але їй потрібен час. Щодо мене, то ти мене знаєш. Я дівчина хороша, але брудних жартів не стерплю. Це все. Спускайся за стіл, уже час, і краще, щоб ти знав з самого початку — дві пляшки, не більше. У Декамбре є потяг до алкоголю, тож я намагаюся обмежувати його. Якщо комусь хочеться ще, вони йдуть у «Вікінг». Сніданок з сьомої до восьмої, це влаштовує всіх, крім коваля, який прокидається пізніше. Але в кожного свої звички. Отже, я все тобі розповіла. Тепер не плутайся під ногами, я приготую тобі кільце. У мене є з курчатком і з кораблем. Яке хочеш?

— Яке кільце? — запитав Жос.

— Щоб скрутити серветку. До речі, прання щотижня. Білий одяг — у п'ятницю, кольоровий — у вівторок. Якщо не хочеш, щоб твоя білизна пралася разом з ковалевою, за двісті метрів є пральня. Отже, щодо кільця, що ти обираєш?

— Курча, — впевнено відповів Жос.

— Ох, ці чоловіки, — зітхнула Лізбет, виходячи. — Вічно вони хитрують.

Суп, соте з телятини, сири і печені груші. Кастійон говорив сам-один, а Жос обережно не втручався, ніби він розпочинав плавання у незнайомому морі. Маленька Єва їла мовчки і лише один раз підвела голову, щоб попросити у Лізбет хліба. Лізбет їй всміхнулася, і Жоса охопило дивне відчуття, ніби вона також хотіла б кинутися їй в обійми. А може, це йому знову цього захотілося.

За вечерею Декамбре майже не розмовляв. Лізбет підійшла до Жоса, який допомагав прибирати зі столу:

— Коли він такий, то це означає, що він працює і їсть водночас.

І справді, Декамбре підвівся, щойно доїв груші, вибачився перед всіма і повернувся у свій кабінет.

Осяяння зійшло на старого зранку, тільки-но його свідомість прокинулася. Ім'я злетіло з вуст ще до того, як Декамбре встиг розплющити очі, ніби це слово цілу ніч очікувало на його пробудження, згораючи від нетерпіння озвучитися. Декамбре почув, як сам тихо промовив: Авіценна.

Піднімаючись, Декамбре багато разів повторював це ім'я, ніби боявся, що воно зникне, коли розвіються сонні марення. Для більшої певності старий навіть записав його на папері: Авіценна. А поруч дописав: Liber canonis. «Канон медицини».

Авіценна. Великий Авіценна, перський лікар і філософ, жив на початку XI століття, цитований від Сходу і до Заходу тисячі разів. Латинська редакція, пересипана арабізмами. Тепер він ухопився за ниточку.

Посміхаючись, Декамбре стояв на сходах і чекав на бретонця. Він перейняв його на ходу.

— Ле Ґерне, ви добре спали?

Жос чітко бачив, що щось трапилося. Худе і бліде обличчя Декамбре, зазвичай навіть трохи землисте, ожило, ніби осяяне сонцем. Цинічний і трохи позерський осміх, притаманний Декамбре, сьогодні змінила щира радість.

— Я його розкусив, Ле Ґерне, розкусив.

— Кого?

— Нашого педанта! Я його розкусив, богом клянуся. Відкладіть для мене «химери» за день, я тікаю в бібліотеку.

— Униз, у ваш кабінет?

— Ні, Ле Ґерне. У мене ж не всі книжки є.

— Невже? — вражено відповів Ле Ґерн.

Декамбре накинув пальто на плечі і, затиснувши між ногами портфель, переписав «химерну» ранкову записку:

Після того, як властивості пір року переплуталися, коли зима — спекотна, хоча б мала холодною бути; літо студене, замість спекотного, а осінь і весна так само, бо ця велика неврівноваженість указує на поганий стан зірок, і повітря (...).

Він сховав аркуш, а тоді зачекав ще кілька хвилин, щоби послухати про кораблетрощу дня. За п'ять дев'ята він пірнув у метро.

10

Цього четверга Адамберґ прибув у кримінальний розшук після Данґлара. Траплялося це надзвичайно рідко, тож заступник кинув на нього довгий погляд. Риси обличчя комісара мали пожмаканий вигляд, як у людини, що спала лише кілька годин: з п'ятої до восьмої ранку. Невдовзі він пішов випити кави у найближчий бар.

Камілла, зробив висновок Данґлар. Учора ввечері повернулася Камілла. Данґлар мляво вмикав свій комп'ютер. Він же спав на самоті, як і завжди. Він був негарним: обличчя — позбавлене форми, тіло розширювалося донизу, як розплавлений віск зі свічки... І якщо раз на два роки він міг доторкнутися до жінки, це вже було щастя. Данґлар струсив із себе похмурі думки, які завжди тягнули його до ящика пива, пригадавши осяйні — наче промінчики світла — обличчя своїх п'ятьох дітей. Насправді, п'ятий — той, що зі світло-блакитними очима — був не від нього, але дружина залишила йому всіх п'ятьох за ціною чотирьох, коли йшла геть. Уже минуло багацько часу — вісім років і тридцять сім днів — відколи Марі, вбравшись у зелений костюм, повернулася до нього спиною, пройшла коридором, відчинила двері, а тоді зачинила їх. Довгі два роки і шість тисяч п'ятсот пляшок пива він не міг викинути цей образ зі своєї голови. Діти — двоє близнюків, двоє близнючок і блакитноокий малий — перетворилися для нього на нав'язливу ідею, на його гавань, на його порятунок. Він тисячі годин витратив на те, щоб нарізати моркву тонко-тонко, відмити всіх чисто-чисто, приготувати бездоганні портфелі, все гарненько випрасувати, віддраїти умивальники до повної дезінфекції. Потім цей абсолютний перфекціонізм поволі згас, повернувши Данґлара, якщо не до нормального, то хоча б до прийнятного стану — кількість випитих пляшок зменшилася до тисячі чотирьохсот за рік. Щоправда, в особливо тяжкі дні до них додавалося ще й біле вино. Але осяйний зв'язок з п'ятьма дітьми нікуди не зник, і це, казав він собі особливо похмурими світанками, ніхто не міг відібрати в нього. І ніхто, якщо чесно, не мав такого наміру.

Він чекав, сподівався на жінку, яка лишиться в нього і здійснить вчинок, протилежний вчинку Марі: відчинить двері і повільно пройде коридором до нього у жовтому костюмі, але все було марно. Жінки зоставалися з ним ненадовго, та й взагалі ці стосунки були непевними. Він навіть не сподівався на таку жінку, як Камілла, ні — її витончений профіль був настільки ніжним і чітким, що він запитував себе, чи то намалювати його треба, чи розцілувати. Він чекав на жінку, на звичайну собі жінку, хай навіть її тіло теж розтікалося донизу, як і його власне. Байдуже.

Данґлар бачив, як Адамберґ повернувся, а тоді безшумно зачинив двері до свого кабінету. Він же також зовсім не був красивим, і все ж вечірня зоря належала йому. Ні, тобто він усе ж таки був гарним, але якщо розглянути окремо кожну рису його обличчя, то привабливість, з точки зору логіки, була неможливою. Жодної правильності, жодної гармонії — нічого особливого. Він справляв абсолютно хаотичне враження, але цей хаос якимось чином виявлявся спокусливим, навіть розкішним. Особливо, якщо він загорався якоюсь ідеєю. Данґлар завжди вважав цю випадковість несправедливою. Його власне обличчя, як і Адамберґове, — таке саме довільне поєднання, але результат виявився жалюгідним. А ось Адамберґ, без жодного козиря в рукаві, примудрився зірвати джек-пот.

Але оскільки Данґлар ще з двох з половиною років любив читати й міркувати, заздрісним він не був. Ще й тому, що в нього були діти. А також тому, що попри хронічне роздратування, йому подобається цей тип — навіть його фізіономія: і великий ніс, і нахабна посмішка. Коли Адамберґ запропонував йому перейти разом з ним сюди, у кримінальний розшук, Данґлар ні миті не вагався. Безтурботність Адамберґа, яка, без сумніву, компенсовувала надмірно тривожну і часом вузьколобу діяльність його власного мозку, стала для нього практично необхідністю. Як і ящик з пивом, вона розслабляла.

Данґлар поглянув на зачинені двері. Адамберґ усе одно займеться цими четвірками, але спробує не дратувати свого заступника. Данґлар забрав руки від клавіатури і трохи стурбовано притулився спиною до стільця. Відучора він запитував себе, чи не став, бува, на хибний шлях. Бо ці перевернуті четвірки... Він їх уже десь бачив. Засинаючи у своєму порожньому ліжку, він дещо пригадав. Це трапилося дуже давно далеко за межами Парижа, ще коли він був звичайнісіньким юнаком, а не лягавим. Оскільки Данґлар не багато подорожував у своєму житті, він спробував відшукати сліди у своїй пам'яті, якщо, звісно, там лишилося щось, окрім стертого на три чверті спогаду.

Адамберґ зачинив двері, щоб зателефонувати у всі сорок з хвостиком комісаріатів Парижа, не відчуваючи на собі справедливого роздратування заступника. Данґлар висловився за митця-інтервенціоніста, але сам Адамберґ цю думку не поділяв. А отже, щоби провести розслідування в усіх округах Парижа, потрібно було ступити один крок — крок некорисний і нелогічний, який Адамберґ радше зробить сам. Ще зранку він зовсім не був певним щодо цього. За сніданком він знову погортав свій записник і, вибачившись перед Каміллою, подивився на четвірки так, наче збирався поставити все на кін. Він навіть поцікавився її думкою. «Це мило», — сказала вона. Однак Камілла, щойно прокинувшись, нічого не бачила, тому не відрізнила б поштового календаря від лику святого. Доказ того — вона мала сказати не: «Це мило», а «Це жахливо». Адамберґ м'яко відповів їй: «Ні, Камілло, це не дуже мило». І саме тієї миті, вимовляючи це заперечення, він нарешті зважився.

Адамберґ почувався трохи розмореним після недоспаної ночі, і тіло його огортала солодка млість. Тепер він набирав перший номер у списку.

Близько п'ятої вечора він завершив своє опитування. Прогулятися комісар виходив тільки раз, під час обіду. Камілла зателефонувала йому на мобільний, якраз коли він поїдав сандвіч на лавці. Ні, зовсім не для того, щоб тихим голосом поділитися враженнями про минулу ніч — це зовсім не в її стилі. Камілла економила слова — замість неї завжди говорило її тіло, а кому потрібно, той зрозуміє. А що саме зрозуміє — ніколи не можна знати напевно.

У своєму блокноті він написав: Жінка, Розум, Бажання — Камілла. Він перервався і перечитав цей рядок. Величні слова і водночас порожні. Однак, накладені на Каміллу, вони вивищувалися, наповнювалися сенсом. Він майже бачив, як вони надимають папір під собою. Добро — Камілла. Але надто складно було для нього написати слово Кохання. Ручка виводила літеру «К», потім завмирала на «о», надто схвильована, щоби продовжувати. Довгий час ця недомовленість бентежила його, і з часом він зміг, як сам гадав, докопатися до її суті. Він любив кохання. А ось проблеми, які кохання тягнуло за собою, не любив. Жити, не встаючи з ліжка, — спокуслива утопія, можлива максимум на два дні. А далі тягнувся цілий вир проблем, які народжуються з думки, що витає в повітрі, і закінчуються за товстими стінами, звідки коханню вже не втекти. Вигорівши, наче суха трава на протязі просто неба, воно закінчувало свій лет у чотирьох стінах на підлозі біля каміна. А для таких людей, як Адамберґ, усі ці наслідки кохання видавалися гнітючою пасткою. Він тікав від натяку на них, заздалегідь відчуваючи їх завбачливим нюхом здобичі, що відчуває свого хижака. Але часом йому здавалося, що Камілла у цих втечах завжди грала першу скрипку. З її регулярною відстороненістю, обережною чуттєвістю і черевиками, які завжди готові рушити далі. Однак Камілла завжди виконувала свою роль обережно, доброзичливіше і м'якше, ніж він сам. Важко було помітити той інстинкт, що штовхав її до втеч, та й небагато часу Адамберґ міркував над цим питанням. Знехотя Адамберґ визнавав, що він лінується думати про Каміллу. Часом він починав розмірковування, а тоді забував про них, захоплений іншими думками. Комісар стрибав з однієї ідеї на іншу, доки не складалася цілісна мозаїка образів, за якою виникала порожнеча.

Адамберґ, як завжди, тримав на колінах блокнот і дописував свою фразу. Під гуркіт дрилів, що дірявили стіни біля вікон, він поставив крапку після літери К. Камілла телефонувала йому не заради просто привітання, а для того, щоб розсудливо поговорити про четвірки, які Адамберґ зранку показував їй. Адамберґ підвівся і, перечепившись через будівельне сміття, пішов у кабінет Данґлара.

— Ваш каталог знайшовся? — поцікавився він.

Данґлар кивнув і вказав пальцем на екран, де на величезній швидкості пролітали збільшені відбитки пальців, схожі на міжгалактичні образи.

Адамберґ обійшов стіл і сів навпроти Данґлара.

— Скільки, на вашу думку, в Парижі розмальованих четвірками багатоповерхівок?

— Три, — відповів Данґлар.

Адамберґ підняв пальці на руках.

— Три плюс дев'ять буде дванадцять. А зважаючи на те, як мало людей повідомляють про подібні вибрики лягавим — якщо не брати до уваги особливо стривожених, байдужих і схиблених, яких у світі вистачає, — можна розраховувати як мінімум на тридцять будинків уже розмальованих нашим «інтервенціоністом».

— І знову ті самі четвірки? Однакова форма, колір?

— Ті самі.

— І знову лишилися чисті двері?

— Це нам і треба перевірити.

— Маєте намір зробити це?

— Гадаю, так.

Данґлар поклав руки на стегна.

— Я вже бачив такі четвірки, — сказав він.

— Камілла також.

Данґлар підняв брову.

— На сторінці якоїсь розгорнутої книги на столі, — відповів Адамберґ. — У приятеля подруги.

— Про що ця книга?

— Камілла не знає. Вона гадає, що це книга з історії, бо її власник — хатній робітник удень і медієвіст — увечері.

— А хіба зазвичай не навпаки?

— Зазвичай стосовно чого?

Данґлар схопив пляшку пива, що стояла на столі, і ковтнув з неї.

— А ви, де ви її бачили? — запитав Адамберґ.

— Уже не пам'ятаю. Це було давно.

— Якщо ці четвірки існують то там, то сям, отже, мови про вигадку й бути не може.

— Не може, — визнав Данґлар.

— Інтервенціонізм же передбачає створення, чи не так?

— Загалом, так.

— То що будемо робити з вашим «інтервенціоністом»?

Данґлар закопилив губу.

— Відходити від нього.

— І чим його замінимо?

— Типом, якому нема чого робити.

Адамберґ необачно вступив у будівельне сміття, забруднивши свої старі черевики.

— Мені здавалося, що нас перевели, — зазначив Данґлар, — у кримінальний розшук, у відділ особливо тяжких злочинів.

— Щось таке пригадую, — сказав Адамберґ.

— Чи скоєно в цих дев'яти будинках злочин?

— Ні.

— Насилля? Погрози? Залякування?

— Ні. Ви ж сам чудово знаєте, що ні.

— Отже, чому ми це обговорюємо?

— Тому що є підозра на злочин, Данґларе.

— У четвірках?

— Так. Це мовчазний напад. І серйозний.

Адамберґ глянув на годинника.

— Я маю час повести...

Він витягнув свій блокнот і швидко згорнув його.

— Повести Бартено відвідати кілька таких багатоповерхівок. Доки Адамберґ пішов забирати кинуту на стілець куртку, Данґлар одягнув свою, охайно обсмикнувши поли. Природної краси Данґлару бракувало, тому його козирем завжди була елегантність.

11

Декамбре повернувся досить пізно і до вечері встиг лише забрати вечірню «химеру», яку для нього відклав Жос.

(...) коли з'являються отруйні гриби, коли поля і ліси вкриваються павутинням, а скотина хворіє чи навіть мертвою падає на моріжку, а дика лісова звірина так само, коли хліб швидко пліснявіє; коли на снігу валяються мухи, хробаки або молоді комарі (...)

Він знову склав папірець, доки Лізбет бігала будинком, гукаючи всіх мешканців до столу.

Обличчя Декамбре здавалося значно похмурішим, ніж уранці. Старий швидко поклав руку Жосові на плече.

— Маємо поговорити, — сказав він. — Сьогодні ввечері у «Вікінгу». Хотів би, щоб нас не чули.

— Гарний улов? — запитав Жос.

— Гарний, але смертоносний. Рибка може виявитися завеликою для нас.

Жос завагався.

— Так, Ле Ґерне. Слово бретонця.

За вечерею Жосу вдалося викликати усмішку на обличчі похнюпленої Єви завдяки наполовину вигаданій веселій родинній історії, і він цим пишався. Потім моряк допоміг Лізбет прибрати зі столу — не лише через звичку, а й через можливість побути біля неї. Він уже готувався піти у «Вікінг», коли побачив, як Лізбет спускалася зі своєї кімнати у вечірньому вбранні — блискучій чорній сукні, що охоплювала її широченний силует.

Вона швидко пройшла, усміхнувшись до Жоса, і в Жоса всередині все перевернулося.

У «Вікінгу» було гаряче і накурено. Декамбре вмостився за дальнім столиком у глибині ресторану і стурбовано чекав біля двох кальвадосів.

— Лізбет кудись пішла у вечірній сукні, щойно помила посуд, — оголосив Жос, сідаючи.

— Так, — сказав Декамбре, не здивувавшись.

— Її запрошено?

— Щовечора, крім вівторка і неділі, Лізбет одягає вечірню сукню.

— Вона з кимось зустрічається? — стривожено запитав Жос.

Декамбре похитав головою.

— Вона співає.

Жос насупив брови.

— Вона співає, — повторив Декамбре. — Виступає. У кабаре. У Лізбет дуже сильний голос.

— Але відколи, чорт забирай?

— Відколи вона приїхала сюди і я навчив її сольфеджіо. Щовечора у «Сант-Амбруаз» вона збирає повну залу. Якогось дня, Ле Ґерне, ви побачите її прізвище на афішах. Лізбет Ґластон. І де б ви не були, не забудьте її.

— Було б дивно, якби я її забув, Декамбре. А це кабаре, туди можна піти? Можна її послухати?

— Дамас буває там щовечора.

— Дамас? Дамас Віґ'є?

— А хто ж іще? Він хіба вам про це не казав?

— Ми щоранку разом п'ємо каву, але він і словом не прохопився.

— Це і зрозуміло, він же закоханий. А це не те, про що базікають.

— Дідько, Дамас! Але ж Дамасу тільки тридцять років.

— Лізбет також. Від того, що Лізбет товста, вона не перестає бути тридцятирічною.

Жос дозволив собі помізкувати про можливу пару Дамас — Лізбет.

— З того щось вийде? — запитав він. — Ви ж трохи знаєтеся на житті?

Декамбре скептично скривився.

— Чоловіча анатомія вже давно не вражає Лізбет.

— Дамас хороший.

— Цього надто мало.

— А що ж Лізбет чекає від чоловіків?

— Не так вже й багато.

Декамбре ковтнув кальвадосу.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати кохання, Ле Ґерне.

— Знаю. Велика рибина, яку ви впіймали.

Обличчя Декамбре стало похмурим.

— Це настільки серйозно? — запитав Жос.

— Боюся, що так.

Декамбре кинув оком на сусідні столики і, здавалося, заспокоївся. Гамір, який панував у «Вікінгу», був гіршим за варварське плем'я на облавку дракара.

— Я встановив особу одного з авторів, — сказав він. — Мова йде про перського лікаря XI століття, Авіценну.

— Гаразд, — сказав Жос, якого справи Авіценни цікавили значно менше, ніж справи Лізбет.

— Я знайшов той абзац у його «Liber canonis».

— Гаразд, — повторив Жос. — Декамбре, а ви були вчителем, як і ваш батько?

— Як ви дізналися?

— Просто, — сказав Жос, клацнувши пальцями. — Я також трохи знаюся на житті.

— Можливо, вас дратує те, що я розповідаю, Ле Ґерне, але вас зацікавить те, що ви почуєте.

— Гаразд, — повторив Ле Ґерн, який відчув себе так, ніби перенісся в часі на уроки до старого Дюкведіка в пансіоні.

— Інші автори просто переписували твори Авіценни. Мова завжди йде про одне й те саме. Ми ходимо навколо чогось, не називаючи це, не торкаючись, ніби грифи, що звужують коло навколо падла.

— Навколо чого? — запитав Ле Ґерн, трохи розгубившись.

— Навколо теми, Ле Ґерне, я ж вам щойно сказав. Усі ці дивні листи об'єднує одна тема. Вони провіщають саме її.

— І що ж вони провіщають?

Цієї миті Бертен поставив на стіл два кальвадоси, і Декамбре зачекав, доки високий нормандець піде, щоби продовжити розповідь.

— Чуму, — відповів він, стишивши голос.

— Яку чуму?

— Справжню чуму.

— Велика хвороба стародавніх часів?

— Саме вона. Власною персоною.

Жос ненадовго змовк. А може, грамотій просто верзе дурниці? Може, він просто насміхається з нього? Жос усе одно не міг перевірити всі ці історійки з «canonis», тож Декамбре може правити казна-що. Жос — моряк обережний, тому він ретельно вивчив обличчя старого розумника, в якому точно не було глуму.

— А ви не намагаєтеся замилити мені очі, Декамбре?

— Навіщо?

— Щоби погратися в типа, який знає все, і в типа, який не знає нічого. У хитруна й дурня, освіченого і неосвіченого, знавця і тупака. Але поглянув би я на вас із вашими іграми у відкритому морі без рятувального жилета.

— Ле Ґерне, ви надто жорстокий.

— Так, — визнав Жос.

— Щось мені здається, ви вже багатьом носа розквасили на землі.

— І на морі також.

— Я ніколи не грався в хитруна і дурня. Що це мені дасть?

— Владу.

Декамбре усміхнувся і знизав плечима.

— Можна продовжувати? — запитав він.

— Якщо бажаєте. Але, по правді, нащо воно мені все це здалося? Протягом трьох місяців я зачитував послання кадра, що переписував Біблію. Мені платили — я читав. Як це мене стосується?

— У моральному плані ці оголошення належать вам. І якщо я завтра піду до лягавих, то хотів би попередити вас про це. І найкраще було б, якби ви пішли разом зі мною.

Жос одразу вихилив свій кальвадос.

— Лягаві? Ви з'їхали з глузду, Декамбре! До чого тут узагалі лягаві? Зрештою, це ж не якась бойова тривога.

— Звідки вам знати?

Жос стримав слова, які готові були ось-ось зірватися з язика, через кімнату. Кімнату потрібно зберегти.

— Послухайте сюди, Декамбре, — мовив він, опанувавши себе. — У нас є тип, який, відповідно до вашої теорії, переписує старі тексти про чуму. Якийсь псих, скажімо, фанатик. Але якщо ми будемо звертатися до лягавих щоразу, коли якийсь пришелепкуватий розкриє рота, то в нас не буде навіть часу випити келиха.

— По-перше, — сказав Декамбре, випивши половину свого кальвадосу, — йому мало просто переписувати — він хоче, аби ви читали це. Тобто він анонімно висловлюється на міському майдані. По-друге, він рухається вперед. Поки що він на початку текстів. Він досі не зачіпав абзаців зі словами «чума», «зло» чи «смертність». Він розтягує прелюдію, але все одно рухається вперед. Ви розумієте, Ле Ґерне? Він просувається. Ось що серйозно. Він просувається. До чого?

— Та певно ж до кінця тексту. Це ж логічно. Ще не бачив кадра, який би починав книженцію з кінця.

— Багато книг. А ви знаєте, що там, в кінці?

— Але ж я їх не читав, цих бісових книжок!

— Десятки мільйонів трупів. Ось що наприкінці.

— Бо ви надумали собі, що цей божевільний збирається вбити половину Франції?

— Я цього не казав. Кажу лише, що він рухається до смертельної розв'язки, підповзає до неї. Він же нам не «Тисячу й одну ніч» читає!

— Ви кажете, що він просувається. А я б радше сказав, що він стоїть на місці. Уже місяць він маринує нас цими тваринячими оповідками то під одним соусом, то під іншим. Хіба ж це по-вашому означає «рухатися»?

— Я певен щодо цього. А пам'ятаєте інші оголошення, ті, які без початку й кінця розповідають про життя чоловіка?

— Звісно. Але це зовсім з іншої опери. Цей хлоп їсть, трахається, спить, і це все, що про нього відомо.

— Цей хлоп — Семюел Пепіс.

— А я з ним незнайомий.

— Дозвольте мені вам його представити: англієць, міщанин-шляхтич, який жив у сімнадцятому столітті в Лондоні. І працював він, до речі, у Морському Відомстві.

— Велике товстодупе цабе з портового керівництва?

— Не зовсім, але це не має значення. А важливо те, що Пепіс дев'ять років вів особистий щоденник, з 1660 по 1669 роки. Рік, який наш псих підкидає у вашу скриньку, — це рік великої чуми в Лондоні, 1665-й. Сімдесят тисяч трупів. Ви розумієте? День за днем дивні повідомлення наближаються до моменту її початку. Ми вже дуже близько до цього. Ось що я називаю просувається.

Уперше Жос стривожився. Те, що розповідав грамотій, — переконливо. Такою мірою, що і справді варто попередити лягавих.

— Фараони нас засміють, якщо ми скажемо їм, що тут якийсь псих розважається, читаючи щоденник трьохсотрічної давнини. Це нас вони посадять, кажу вам.

— Ми не казатимемо їм цього. Ми лише попередимо їх, що якийсь псих розважається, провіщаючи смерть на міському майдані. А далі хай уже самі викручуються. Проте в мене буде чисте сумління.

— Вони все одно нас засміють.

— Звісно. Саме тому ми не підемо до абиякого лягавого. Я знаю одного, який сміятиметься не так, як інші, і зовсім не з того, що інші. От до нього ми й підемо.

— До нього ви підете, якщо вам так хочеться. А щодо мого свідчення, я дуже сумніваюся, що вони приймуть його, як одкровення. Бо моє досьє, Декамбре, не таке вже й бездоганне.

— Моє також.

Жос подивився на Декамбре, нічого не сказавши. Браво. Браво, аристократе.

Мало того, що старий грамотій виявляється бретонцем із Кот-дю-Нор, так ще й був засудженим. Вочевидь, звідси і несправжнє прізвище.

— Скільки місяців? — стримано запитав Жос. Як справжній джентльмен моря, він не запитував про причини затримання.

— Шість, — відповів Декамбре.

— Дев'ять, — мовив на те Жос.

— Випустили?

— Випустили.

— Мене також.

Нічия. Після цього діалогу чоловіки серйозно помовчали.

— Дуже добре, — сказав Декамбре. — То ви йдете зі мною?

Жос скривився.

— Але ж це тільки слова. Слова. Вони ніколи нікого не вбивали. Це всім відомо.

— Ні, Ле Ґерне. Слова вбивали завжди, ось що відомо.

— Але коли?

— Відколи хтось вигукнув «Смерть йому!» і натовп повісив засудженого. Завжди.

— Чудово, — переможено сказав Жос. — А якщо вони заборонять мені працювати?

— Ну ж бо, Ле Ґерне, ви що, боїтеся лягавих?

Зачеплений за живе, Жос скинувся.

— Скажете таке, Декамбре. Ми, Ле Ґерни, може, і мужлаї, але поліціянтів не боялися ніколи.

— Ось і добре.

12

— А до якого лягавого ми підемо? — запитав Жос, піднімаючись бульваром Араґо близько десятої ранку.

— Я з цим чоловіком двічі перетинався через свою...

— Справу.

— Точно.

— Два рази — не так уже й багато, щоб роздивитися людину з усіх боків.

— Але ти можеш глянути на неї з висоти пташиного польоту, і загальний образ виявився непоганим. Спочатку я взагалі мав його за підсудного, а це вже хороший знак. Він приділить нам хвилин п'ять. У гіршому разі він вважатиме наш візит безглуздим і забуде про нього. А в кращому — достатньо зацікавиться, аби рознюхати подробиці.

— І все вищеозначене.

— І все вищеозначене.

— А чому це може його зацікавити?

— Він любить заплутані і незрозумілі історії. Принаймні шеф дорікав йому саме цим, коли ми вперше зустрілися.

— Ми зустрінемося з якоюсь дрібнотою?

— Це вам не до вподоби, капітане?

— Я ж вам сказав, Декамбре. Мені начхати на цю історію.

— Він не дрібнота. Наразі він головний комісар, керує групою в кримінальному розшуку. Відділ убивств.

— Відділ убивств? О, йому точно сподобаються наші старі папірці.

— Хто його знає.

— А за які чесноти дивака зробили головним?

— Як я знаю, в нього хист до незрозумілих справ. Я кажу «незрозумілі», але міг би й сказати «незбагненні».

— Нема чого присікуватися до слів.

— А мені подобається присікуватися.

— Я помітив.

Декамбре зупинився перед високими дверима.

— Ось і прийшли, — сказав він.

Жос скинув оком на фасад.

— Їхній шхуні не завадив би добрячий ремонт.

Декамбре притулився спиною до фасаду і склав руки на грудях.

— Ну що? — запитав Жос. — Покиньмо це все?

— У нас зустріч за шість хвилин. Треба дотримуватися домовленостей. Він дуже зайнята людина.

Жос притулився спиною до фасаду біля нього і чекав.

Повз них пройшов, опустивши голову, якийсь чоловік. Уклавши руки в кишені, він, не поспішаючи, пройшов на ганок, навіть не глянувши на двох стариганів біля стіни.

— Гадаю, це він, — пробурмотів Декамбре.

— Чорнявий коротун? Ви жартуєте. Стара сіра футболка, м'ята куртка. У нього навіть волосся не підстрижене. Продавець квітів на набережній Нарбон — можливо, але комісар — нізащо в світі.

— Кажу вам: це він, — наполягав Декамбре. — Я впізнав його ходу. Він хитається.

Декамбре дивився на годинник, доки не минуло шість хвилин, а тоді повів Жоса в недоремонтовану кам'яну будівлю.

— Я пам'ятаю вас, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, запросивши обох гостей до свого кабінету. — Тобто не так. Після вашого дзвінка я передивився ваше досьє і згадав вас. Пригадую, ми з вами якось поговорили, і справи ваші тоді йшли кепсько. По-моєму, я порадив вам піти з роботи.

— Я так і зробив, — сказав Декамбре, намагаючись говорити гучніше через галас, здійнятий дрилями, який Адамберґ, здавалося, не помічав.

— Ви підшукали щось по виходу з в'язниці?

— Я став радником, — сказав Декамбре, оминувши увагою кімнати, які він здає в піднайм, і мереживо.

— Податковим радником?

— З життєвих питань.

— Он як, — замріяно відказав Адамберґ. — Чому б і ні. І є клієнти?

— Не скаржуся.

— І що ж люди вам розповідають?

Жос уже почав запитувати себе, чи не помилився часом Декамбре адресою і чи взагалі цей лягавий хоча б іноді виконує свою роботу. На його столі не було комп'ютера, а тільки розкидані папірці. Стільці й підлогу також укривали якісь записи і малюнки. Сам він стояв, притулившись спиною до білої стіни і вперши руки в боки. Комісар дивився на Декамбре знизу, трохи нахиливши голову. Жос подумав, що очі поліціянта кольором і структурою схожі на слизькі коричневі водорості, фукуси, які заплутуються навколо корабельного гвинта. Вони такі самі м'які, але невиразні, блискучі, але не осяйні — невизначені. Круглі бульки цих водоростей називалися поплавцями, і, на Жосову думку, саме це слово найкраще описувало погляд комісара. Його поплавці ховалися в тіні густих темних брів, що надавало їм схожості з двома скелястими печерами. Зігнутий ніс і кутасті риси надавали його обличчю трохи твердості.

— Але найчастіше люди приходять з історіями кохання, — вів далі Декамбре. — Або його надто багато, або недостатньо, або зовсім нема. Або воно не таке, як їм хотілося б, або вони не можуть наважитися через різноманітні...

— Штуки, — перебив його Адамберґ.

— Штуки, — підтвердив Декамбре.

— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...

— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.

— Погрози?

— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.

Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.

— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.

— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?

— Чуму.

— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що змінює. І як вам її оголошують? Листами? По телефону?

— Через ось цього пана, — сказав Декамбре, вказавши на Жоса трохи церемонним жестом. — Месьє Ле Ґерн — професійний Глашатай, він продовжує справу свого прапрадіда. Оголошує новини кварталу на перехресті Едґара Кіне і Деламбр. Він краще це все пояснить.

Адамберґ повернув до Жоса трохи втомлене обличчя.

— Одним словом, — сказав Жос, — люди, яким є що сказати, лишають мені повідомлення, а я їх зачитую вголос. Нічого особливого. Потрібно лише мати гарний голос і пунктуальність.

— І? — запитав Адамберґ.

— Щодня двічі або тричі на день, — знову взяв слово Декамбре, — месьє Ле Ґерн знаходить ці коротенькі листи, що провіщають чуму. Кожне повідомлення наближає нас до початку епідемії.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, беручи до рук блокнот. Цей різкий рух указував, що розмова добігає до кінця. — І давно це?

— З сімнадцятого серпня, — уточнив Жос.

Адамберґ завмер і швидко підвів погляд на бретонця.

— Ви впевнені? — запитав він.

І Жос побачив, що помилився. Не щодо дати першого химерного оголошення, ні, але щодо очей комісара. У каламутних водоростях його погляду загорівся яскравий вогник — ніби поплавець охопила мініатюрна пожежа. Ці спалахи загоралися і знову згасали, ніби маяк.

— Зранку сімнадцятого серпня, — повторив Жос. — Одразу після закінчення періоду стояння в сухому доці.

Адамберґ відклав блокнот і взявся знову крокувати. Сімнадцятого серпня вперше розмалювали четвірками паризьку багатоповерхівку на вулиці Шейо. Принаймні першу багатоповерхівку, про яку повідомили. Наступний будинок — два дні по тому, на Монмартрі.

— А наступне повідомлення? — запитав Адамберґ.

— Два дні по тому, дев'ятнадцятого, — відповів Жос. — Потім ці повідомлення так і посипалися. Починаючи з двадцять четвертого, вони приходили щодня, а останнім часом навіть по кілька разів на день.

— Можна на них глянути?

Декамбре простягнув йому останні збережені аркуші, і Адамберґ швиденько їх проглянув.

— Не можу зрозуміти, — сказав він. — Чому ви вирішили, що тут йдеться про чуму?

— Я з'ясував джерело цих уривків, — пояснив Декамбре. — Це рядки, взяті зі старовинних трактатів про чуму, а їх за довгі століття багацько назбиралося. Автор уже повідомляє ознаки, які передують розквіту чуми. А скоро він перейде безпосередньо до теми. Ми вже дуже близько. А в останньому уривку, ранковому, — сказав Декамбре, вказуючи на один з аркушів, — текст обривається якраз перед словом «чума».

Адамберґ проглянув сьогоднішнє оголошення.

(...) і ходять багато людей, ніби тіні на стіні, і бачать темну пару, що стелиться землею, наче туман (...) коли між людей бракує довіри, процвітає заздрість, ненависть і розпуста (...)

— Чесно кажучи, — сказав Декамбре, — я гадаю, що це трапиться завтра. Тобто сьогодні вночі для жертви. Так каже щоденник англійця.

— Хаотичні уривки з життя?

— Усе впорядковано. Записи датовано 1665 роком, роком великої чуми в Лондоні. І вже за кілька днів Семюел Пепіс побачить перший труп. Гадаю, завтра. Завтра.

Адамберґ поклав папери на стіл і зітхнув.

— А що ж, на вашу думку, побачимо ми?

— Гадки не маю.

— Без сумніву, нічого, — сказав Адамберґ. — Це справді неприємно, так?

— Еге ж.

— Але неправдоподібно.

— Знаю. Остання чума у Франції згасла у Марселі в 1722 році. Вона вже відійшла в легенди.

Адамберґ провів пальцями по волоссю, можливо, щоб трішки розрівняти його, подумав Жос, тоді зібрав папірці і повернув їх Декамбре.

— Дякую, — відповів той.

— Чи можу я і далі зачитувати їх? — запитав Жос.

— У жодному разі не припиняйте. І зайдіть до мене розповісти, що буде далі.

— А якщо нічого не буде далі? — запитав Жос.

— Дуже рідко хтось розпочинає настільки організовану і безглузду акцію, щоб вона не вилилась у якийсь конкретний прояв, хоча б мінімальний. І мені було б цікаво дізнатися, що цей тип робитиме далі.

Адамберґ провів чоловіків до виходу і повільним кроком повернувся до свого кабінету. Ця історія виявилася більш ніж неприємною. Вона огидна. А щодо зв'язку з четвірками, то жодного збігу, окрім дати, не було. І все ж він схильний був повірити аргументам Дюкведіка. Завтра цей англієць, Пепіс, побачить першого мертвого від чуми в Лондоні, і з цього розпочнеться катастрофа. Не сідаючи, Адамберґ швидко розгорнув свій блокнот і знайшов номер медієвіста, який йому дала Камілла. Саме в нього вона вже бачила ці перевернуті четвірки. Він поглянув на новенький настінний годинник, який повідомляв, що зараз п'ять хвилин по одинадцятій. Якщо цей тип працював прибиральником, то навряд чи він зможе застати його вдома. Слухавку зняв чоловік з молодявим і квапливим голосом.

— Марк Вандузлер? — запитав Адамберґ.

— Його немає вдома. Він у резервному шанці, виконує місію чищення-прасування. Якщо бажаєте, я можу залишити для нього повідомлення в розташуванні його частини.

— Дякую, — трохи здивовано відказав Адамберґ.

Він почув, як по той бік дроту кладуть слухавку, як шелестять у пошуках папірця і якоїсь ручки.

— Я повернувся, — сказав голос. — З ким маю честь розмовляти?

— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ, кримінальний розшук.

— Лайно, — враз посерйознішав голос. — У Марка проблеми?

— Жодних. Його номер мені дала Камілла Форестьє.

— А, Камілла, — просто відповів голос, але промовив це «Камілла» з особливою інтонацією, яку Адамберґ, зовсім не будучи ревнивим, упізнав по короткому тремтінню і навіть здивуванню. Навколо Камілли існували різноманітні світи, населені людьми, про які він сам не знав, бо йому було на те байдуже. І коли він випадково натрапляв на фрагмент такого світу, то завжди дивувався, ніби відкривав новий континент. Хто сказав, що Камілла не може царювати на багатьох територіях?

— Я телефоную з приводу малюнка, — продовжив Адамберґ. — Досить загадкового символу. Камілла казала, що бачила репродукцію такого в одній з книг Марка Вандузлера.

— Можливо, — сказав голос. — Але та книга точно не вона.

— Вибачте?

— Марк цікавиться лише Середньовіччям, — сказав голос з ледь помітною зневагою. — Навряд чи він хоча б кінчиками пальців торкається сімнадцятого століття. Гадаю, це не зовсім входить у коло інтересів кримінального розшуку?

— Хтозна.

— Добре, — відповів голос. — Визначення предмета?

— Якщо ваш друг знає значення цього символу, це може нам знадобитися. У вас є факс?

— Так, за цим же номером.

— Чудово, я надішлю вам ескіз, і якщо Вандузлер володіє якоюсь інформацією, було б люб'язно, якби він мені її надіслав.

— Чудово, — відповів голос. — Чоті приготуватися. Виконуємо завдання.

— Месьє... — мовив Адамберґ, коли з того боку вже мали намір повісити слухавку.

— Девернуа, Люсьєн Девернуа.

— Це потрібно швидко. Якщо чесно — навіть терміново.

— Можете розраховувати на мою старанність, комісаре.

Девернуа повісив слухавку. Збентежений Адамберґ учинив так само. Він міг сказати тільки одне: цей Девернуа — пихатий нуль, який не надто любить лягавих. Можливо, військовий.

До пів на першу Адамберґ нерухомо простояв біля стіни і дивився на свій мовчазний факс. Потім роздратовано пішов прогулятися і роздобути якусь їжу. Будь-яку. Все, що випадково трапиться в околицях кримінального розшуку, з яким він уже потроху знайомився. Сандвіч, помідори, хліб, фрукти, пиріг. Залежно від настрою і крамничок — і байдуже на здоровий глузд. Він рішуче рухався вулицями, стискаючи в одній руці помідор, а в іншій — хлібець з горіхами. Потрібно спробувати провести весь день на вулиці і повернутися лише завтра. Але ж Вандузлер може обідати вдома. А в такому разі був шанс, що Адамберґ отримає відповідь і завершить з цим нагромадженням химерних фантазмів. О п'ятнадцятій годині він повернувся до свого кабінету, кинув куртку на стілець і повернувся до факсу. На підлозі на нього чекав аркуш.

Комісаре,

Перевернута четвірка, яку ви мені надіслали, — точна репродукція цифри, яку колись у деяких регіонах малювали на дверях та віконних перекладках у часи чуми. Вважається, що символ цей має античне походження, але християнська культура ввібрала його, бо розпізнавала в ньому хрест, намальований не відриваючи руки. Така цифра трапляється також у торгівлі і книгодрукуванні, але найвідомішою вона стала саме як талісман від чуми. Малюючи її на дверях своєї оселі, люди захищалися від бича божого.

Сподіваюся, що ця інформація виявиться для вас корисною.

З повагою,

Марк Вандузлер

Адамберґ сперся на стіл і опустив голову, тримаючи в руках факс. Перевернуті четвірки, талісман від чуми. У місті вже розмальовано тридцять багатоповерхівок, ще й ці листи у скриньці Глашатая. Завтра англієць 1665 року побачить перший труп. Насупивши брови, Адамберґ зайшов у кабінет Данґлара, розчавлюючи штукатурку на своєму шляху.

— Данґларе, а інтервенціоніст ваш дурня клеїть.

Адамберґ поклав факс на стіл, і Данґлар обережно оглянув його. А потім перечитав.

— Так, — сказав він. — Тепер я і сам пригадую, де бачив таку четвірку. У металевій огорожі балкона торгівельного суду в Нансі. Дві четвірки, одна з яких навиворіт.

— То що ми робимо з вашим художником, Данґларе?

— Я вже сказав. Віддаляємося від нього.

— А ще?

— Замінюємо його. На візіонера, який боїться чуми як чуми і захищає будинки мешканців свого міста.

— Він не боїться її. Він пророкує її і готує, крок за кроком. Він уже приготувався. Може вистрелити завтра або сьогодні вночі.

Данґлар уже давно вивчив обличчя Адамберґа, яке могло в одну мить змінитися з тьмяного, наче згаслий вогонь, на палке. Таємничим чином світло просочувалося крізь смагляву шкіру. В такі напружені моменти Данґлар знав, що всі його заперечення, скептичні ремарки і найлогічніші аргументи здиміють без сліду. Тож він притримає їх до спокійніших часів. Водночас заступник у такі хвилі стикався з власними суперечностями: ірраціональні переконання Адамберґа пускали корені, і тимчасова відмова від здорового глузду приносила Данґлару дивну втіху. Тож він не міг не слухати його, захоплений виром ідей, за які не ніс відповідальності. Адамберґова манера розмовляти часом сприяла повільному ритму подорожі з усіма своїми низькими, м'якими тональностями, постійними повтореннями і поверненнями. І зрештою, досвід підказував йому, що Адамберґові ідеї, породжені хаотичним натхненням, дуже часто влучали в десятку.

Саме тому Данґлар, не сперечаючись, вдягнувся в куртку і дозволив Адамберґу повести себе на вулицю, де той розповів історію старого Дюкведіка.

Близько шостої години чоловіки прийшли на майдан Едґара Юне послухати останній за день випуск оголошень. Спершу Адамберґ обійшов перехрестя, все роздивився і оцінив місце, звернувши увагу на будинок Декамбре, синю урну, почеплену на платан, магазин спортивних товарів, де він побачив Ле Ґерна, що вовтузився зі своєю касою, і кав'ярню «Вікінг», на яку миттєво спрямував свій погляд Данґлар. Він вирішив зайти туди і не виходити. Адамберґ постукав по шибці, щоби повідомити йому про прихід Ле Ґерна. Він знав, що слухання випуску оголошень нічого йому не дасть. Але Адамберґ хотів якомога краще роздивитися місцину, звідки лунали повідомлення.

Потужний і мелодійний голос бретонця вразив його. Він легко линув з одного кінця майдану в інший. Адамберґ подумав, що голос — це одна з причин, чому моряку вдається зібрати навколо себе слухачів.

— Один, — почав Жос, для якого присутність Адамберґа не лишилася непоміченою. — Продаю інструменти для бджільництва і два бджолиних рої. Два. Хлорофіл виробляється сам, і нехай дерева ото не хваляться. Вони просто хвальки.

Адамберґ здивувався. Він не зрозумів цього другого оголошення, але аудиторія зовсім не видавалася збентеженою і серйозно чекала на продовження. Певно, все через силу звички. Вочевидь, як і для всього решта, для успішного слухання потрібні тренування.

— Три, — незворушно продовжив Жос. — Шукаю споріднену душу, якщо можливо, привабливу, якщо ні — тим гірше. Чотири: Елен, я досі чекаю на тебе. Я більше ніколи не підніму на тебе руку. Зневірений Бернар. П'ять: нехай сучий син, що зламав мого дзвоника, готується до неприємного сюрпризу. Шість: мотоцикл 750FZX 92, пробіг 39 000 км, шини і гальма нові, повністю замінені. Сім: що ж ми таке, ну що ж ми насправді таке? Вісім: пропоную швацькі послуги. Якісно. Дев'ять: якщо одного дня доведеться оселитися на Марсі, їдьте туди без мене. Десять: двадцять п'ять ящиків французької квасолі. Одинадцять: клонувати людину? Гадаю, на Землі й так вистачає придурків. Дванадцять...

Оголошення Вісника почали заколисувати Адамберґа, тож він узявся роздивлятися, хто в маленькій групі щось записує, а хто нерухомо слухає Глашатая, тримаючи в руках сумки — ці люди просто відпочивають після довгого офісного дня. Швидко зиркнувши на небо, Ле Ґерн перейшов до прогнозу погоди на завтра, а тоді до морського прогнозу (західний вітер посилиться ввечері з трьох до п'яти), і це, вочевидь, усіх улаштовувало. Тоді він знову повернувся до оголошень, практичних і метафізичних. Адамберґ прокинувся, коли побачив, як Дюкведік напружився ближче до шістнадцятого оголошення.

— Сімнадцять, — вів далі Глашатай. — Це лихо існує дотепер і нині десь присутнє, і буття його є рукотворним, бо ж не трапляється нічого нового і не існує нічого такого, що створено не було.

Глашатай кинув на нього швидкий погляд, повідомляючи, що він щойно прочитав «химеру», і перейшов до вісімнадцятого: «Небезпечно дозволяти плющу розповзатися спільними стінами». Адамберґ дослухав випуск до кінця, включно з несподіваною оповіддю про навколосвітню подорож «Луїз-Женні», французького пароплава вантажопідйомністю 546 тонн, наповненого вином, лікерами, сухофруктами і консервами. Коли він повертався на Бас-о-з'Ерб, то сів на мілину біля Пен-Бра. Загинув увесь екіпаж, крім собаки. Після цього останнього оголошення пролунав задоволений або розчарований шепіт і багато хто рушив у напрямку «Вікінга». Глашатай зіскочив на землю і підняв однією рукою свою сцену — вечірній випуск завершено. Розгублений Адамберґ повернувся до Данґлара, щоби поцікавитися його думкою, але той, як варто було сподіватися, пішов допивати свій келих. Адамберґ знайшов заступника біля барної стійки у «Вікінгу» з безтурботним виразом обличчя.

— Винятковий кальвадос, — сказав Данґлар, указавши пальцем на свою маленьку склянку. — Один з найкращих, які я коли-небудь куштував.

Хтось поклав руку Адамберґу на плече. Дюкведік зробив знак іти за ним за столик в глибині зали.

— Оскільки ви опинилися в нашому районі, — сказав він, — то краще вам знати, що тут нікому не відоме моє справжнє ім'я, крім Глашатая. Розумієте? Тут я Декамбре.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ і записав прізвище в блокнот.

Чума, Дюкведік, Сиве волосся — Декамбре.

— Я бачив, що ви щось записували під час випуску, — сказав Адамберґ, ховаючи блокнот назад у кишеню.

— Десяте оголошення. Хочу придбати квасолю. Нам тут вдається знайти гарні продукти, та ще й недорого. А щодо «химери»...

— «Химери»?

— Оголошення від психа. Сьогодні вперше зринула чума, щоправда, замаскована під словом «лихо». Це одна з її назв, а є й багато інших. Смерть, інфекція, зараза, бубонна болячка, моровиця... Її настільки боялися, що намагалися навіть уникати назви. Цей тип наближається. Він уже майже назвав її, майже доторкнувся до неї.

Невеличка молода білявка із зібраними на потилиці кучерями підійшла до Декамбре і обережно доторкнулася до його руки.

— Марі-Бель? — запитав він.

Молода жінка стала навшпиньки і поцілувала старого в щоку.

— Дякую, — сказала вона, посміхаючись. — Я знала, що вам це вдасться.

— Прошу, Марі-Бель, — сказав Декамбре, усміхнувшись у відповідь.

Жінка кивнула на прощання й пішла, взявши під руку високого брюнета з волоссям по плечі.

— Дуже гарненька, — сказав Адамберґ. — Що ви для неї зробили?

— Я змусив її брата одягнути светр, а це, повірте мені, було непросто. Наступний пункт програми — куртка в листопаді. Я вже працюю над цим.

Адамберґ вирішив не занурюватися в глибини життя кварталу, який зовсім його не цікавив.

— Іще одне, — сказав Декамбре. — Вас помітили. На майдані вже були люди, які знали, що ви лягавий. Як вони про це дізналися, — сказав старий, оглядаючи Адамберґа з голови до ніг, — я гадки не маю.

— Глашатай?

— Можливо.

— Байдуже. Можливо, це навіть на краще.

— Там ваш помічник? — запитав Декамбре, кивнувши головою в бік Данґлара.

— Капітан Данґлар.

— Бертен, високий нормандець, що тримає цей бар, розповідає зараз йому про молодильні властивості його особливого домашнього кальвадосу. А зважаючи на темпи вашого капітана, він за найближчі п'ятнадцять хвилин помолодшає ще на п'ятнадцять років. Кажу вам про це, аби просто попередити. Насправді тут незрівнянний кальвадос, але наступного ранку ви через нього будете, м'яко кажучи, недієздатними.

— Данґлар часто буває цілий ранок недієздатним.

— О, чудово. І все ж нехай він знає, що мова йде про особливий алкоголь. Від нього не просто стаєш недієздатним, а ще й простакуватим, тупуватим і схожим на равлика, вкритого слизом. Неймовірні перетворення.

— Це боляче?

— Ні, це наче відпустка.

Декамбре попрощався і вийшов, не захотівши тиснути руку поліціянту у всіх на очах. Адамберґ спостерігав, як молодшає Данґлар, а тоді о восьмій вечора силою посадив його за стіл, щоб чимось нагодувати.

— Навіщо? — з гідністю поцікавився Данґлар. Його очі вже осоловіли.

— Щоб було чим блювати вночі. Інакше живіт болітиме.

— Чудова ідея, — відповів Данґлар. — Нумо їсти.

13

Адамберґ узяв таксі, аби після «Вікінга» відвезти Данґлара додому, а тоді подався під вікна Камілли. З тротуару було видно освітлене вікно її майстерні під дахом. Кілька хвилин він стояв, обпершись на капот своєї машини, і дивився втомленим поглядом на це світло. Цей абсурдний і метушливий день розтане в тілі Камілли, і від усіх вигадок про чуму не лишиться більше нічого, крім уривків, що обернуться на серпанки, а тоді і зовсім зникнуть.

Він піднявся на сьомий поверх і тихо зайшов. Коли Камілла творила музику, то завжди лишала двері відчиненими, щоб не перериватися під час такту. Камілла в навушниках сиділа за своїм синтезатором. Поклавши руки на клавіші, вона всміхнулася йому і жестом показала, що ще не закінчила. Адамберґ так і лишився стояти, прислухаючись до нот, що долинали з навушників, і чекав. Молода жінка попрацювала ще з десять хвилин, а тоді зняла навушники і вимкнула синтезатор.

— Пригодницький фільм? — запитав Адамберґ.

— Наукова фантастика, — відповіла Камілла, підводячись. — Серіал. Мені замовили шість серій.

Камілла підійшла до Адамберґа і поклала руки йому на плечі.

— Якийсь тип з'явився на землі як грім серед ясного неба, — пояснила вона, — наділений надприродними здібностями і бажанням усіх повбивати. Ніхто навіть не знає чому. Здається, це питання нікого не хвилює. Бажання вбивати вимагає не більше пояснень, ніж бажання випити. Він хоче вбивати, і все тут, така ось у нас відправна точка. Особлива прикмета — він ніколи не пітніє.

— А в мене також наукова фантастика, — сказав Адамберґ. — Я зараз на початку першої серії, і тому нічого не розумію. На землі з'явився якийсь тип, наділений бажанням усіх повбивати. Особлива прикмета — він розмовляє латиною.

Посеред ночі Адамберґ розплющив очі, відчувши, як Камілла ворухнулася. Вона заснула, поклавши голову йому на живіт, а він обіймав її руками і ногами. Його сонна свідомість мимоволі звернула на це увагу. Він трішки посунувся, щоб лишити для неї більше місця.

14

Коли настала ніч, чоловік пройшов короткою алеєю, що вела до напівзруйнованого будинку. Він знав напам'ять вигини витертої бруківки і полірування старих дерев'яних дверей, у які постукав п'ять разів.

— Це ти?

— Це я, Мане. Відчини.

Стара жінка, велика і товста, провела його на кухню під світло електричної лампи. У маленькому передпокої електрики не було. Він тисячу разів пропонував Мане полагодити будинок і покращити умови життя, але вона з постійною впертістю відкидала всі його проекти.

— Пізніше, Арно, — казала вона. — Коли гроші стануть твоїми. А мені начхати на всі ці твої умови життя.

Потім вона показала на свої ноги, взуті у важкі чорні мокасини.

— Знаєш, скільки мені було, коли купили першу пару взуття? Чотири роки. А до чотирьох років я ходила босоніж.

— Знаю, Мане, — казав чоловік. — Але дах протікає і від цього псується підлога на горищі. Мені не хочеться, щоб якогось дня ти просто провалилася крізь неї.

— Дбай краще про свої справи.

Чоловік сів на диван у квіточку, а Мане принесла теплого вина і тарілку з коржиками.

— Раніше, — казала Мане, ставлячи перед ним тарілку, — я могла пекти тобі маленькі коржики з молочною пінкою. Але зараз ніде не знайти молока, яке б давало пінку. Воно зникло, зникло. Ти можеш його лишати на вулиці на десять днів, воно вже й пліснявою вкриється, а пінка все одно не з'явиться. Це більше не молоко, а помиї. Мені доводиться замінювати його вершками. Просто доводиться, Арно.

— Я знаю, Мане, — сказав Арно, наповнюючи принесені старою великі келихи.

— Смак сильно змінився?

— Ні, вони такі самі смачні, запевняю тебе. І нічого тобі перейматися через ці коржики.

— Маєш рацію, годі дурниць. Як усе?

— Усе готово.

На обличчі Мане з'явилася зла посмішка.

— Скільки дверей?

— Двісті п'ятдесят три. Мені все швидше і швидше вдається робити це. Знаєш, вони дуже гарні і елегантні.

Посмішка старої розширилася і стала трішки м'якшою.

— Ти маєш хист, мій Арно, і ти відновиш його, на Біблії клянуся.

Арно посміхнувся у відповідь і притулив голову до великих обвислих грудей старої. Від неї пахло парфумами і оливковою олією.

— Усі вони, мій маленький Арно, — повторювала вона, погладжуючи його волосся. — Всі вони виздихають, всі до останнього.

— Усі, — сказав Арно, міцно стиснувши її руку. Стара підскочила.

— У тебе є перстень, Арно? Твій перстень?

— Не хвилюйся, — сказав він, підводячись. — Я лише одягнув його на другу руку.

— Покажи.

Арно простягнув до неї праву руку, середній палець якої прикрашав перстень. Вона торкнулася до маленького блискучого діаманта. Потім зняла прикрасу і наділа її на ліву руку.

— Лиши його на лівій, — наказала вона. — І ніколи не знімай.

— Гаразд. Не сердься.

— На лівій, Арно. На безіменному пальці.

— Так.

— Ми чекали, чекали роками. І ось цей вечір настав. Дякую Господу, що дозволив мені дожити до цієї ночі. І якщо Він дозволив це, Арно, то Йому хотілося цього. Йому хотілося, аби я була тут, щоб ти міг виконати своє призначення.

— Так і є, Мане.

— Випиймо, Арно, за тебе.

Стара підняла келиха і цокнулася об келих Арно. Тримаючись за руки, вони зробили кілька ковтків у повній тиші.

— Годі дурниць, — сказала Мане. — Все точно готово? Ти знаєш код, поверх? Скільки їх там усередині?

— Він мешкає сам.

— Ходімо, я дам тобі матеріал, не треба зволікати. Я сорок вісім годин не годувала їх, тож вони накинуться на нього, наче сифіліс на священиків. Натягни рукавички.

Арно пішов за нею до старенької драбини, що вела на горище.

— Не скрути собі в'язи, Мане.

— Не переймайся. Я тут двічі на день лажу.

Мане без проблем піднялася драбиною, яка скрипіла під її ногами.

— Спокійно, маленькі, — наказала вона. — Підсвіти мені зліва, Арно.

Арно навів лампу на велику клітку, де метушилося з двадцять щурів.

— Поглянь на того, що конає в кутку. Вже завтра у мене будуть нові.

— Ти впевнена, що вони заражені?

— Заражені до кінчиків вусів. Ти що, ставиш під сумнів мою компетентність? І це у великий вечір?

— Звісно ж ні. Просто я б хотів, щоб ти поклала мені їх десять замість п'яти. Для певності.

— Я можу їх тобі і п'ятнадцять покласти, якщо захочеш. Так ти зможеш спати спокійно.

Стара нахилилася, щоб підняти маленьку полотняну торбинку, що лежала на підлозі біля клітки.

— Позавчора помер від чуми, — сказала вона, трусячи торбинкою в Арно перед носом. — Зараз ми позбираємо з нього бліх і в дорогу, Сімоно[17]. Підсвіти мені.

Арно дивився, як Мане на кухні порається з трупиком щура.

— Будь обережною. Раптом вони тебе покусають?

— Я нічого не боюся, кажу тобі, — пробурмотіла Мане. — До того ж я з голови до п'яток укрита олією. Заспокоївся?

За десять хвилин вона викинула тварину в смітник і простягнула Арно грубий конверт.

— Двадцять дві блохи, — сказала вона. — Бачиш, у тебе їх з головою.

Він обережно вклав конверту внутрішню кишеню куртки.

— Я пішов, Мане.

— Швидко відкривай його і просовуй крізь двері. Відкривай його і нічого не бійся. Ти — володар.

Стара ненадовго стисла його в обіймах.

— Годі дурниць, — сказала вона. — Вступай у гру і най береже тебе Господь. Тримайся подалі від лягавих.

15

Адамберґ приїхав у кримінальний розшук о дев'ятій ранку. Субота — день спокійний. Працівників виходить на роботу значно менше, та й дрилі змовкли. Данґлар не прийшов: вочевидь, розплачувався тепер за курс омолоджування у «Вікінгу». А самому Адамберґу відучора запам'яталося лише те особливе враження від ночі, проведеної з Каміллою, млість у м'язах стегон і спини, що лишиться з ним десь до другої години, ніби стишена луна, що озивається у тілі. А потім це минеться.

Він провів ранок, знову телефонуючи в усі окружні комісаріати. Нема чого повідомити. Жодних загадкових смертей у будинках з четвірками. Натомість зареєстровано ще три скарги на вандалізм в одинадцятому, шістнадцятому і сімнадцятому округах. Знову ті самі четвірки і підпис із трьох літер — «CLT». Урешті-решт він зателефонував Брею з Набережної Орфевр.

Брей був привітною людиною з непростим характером. Іронічний естет і талановитий кухар, він ніколи не судив ближніх своїх поспіхом. У Поліційному управлінні, де призначення Адамберґа керівником відділу розслідування вбивств викликало певні сумніви через його безтурботність, одяг і незбагненні професійні успіхи, Брей був одним з небагатьох, хто приймав Адамберґа таким, як він є, і не намагався зробити його нормальним. Ця терпимість була тим більше цінною, бо Брей обіймав впливову посаду в Префектурі.

— Якщо в одній із цих багатоповерхівок щось трапиться, — завершив Адамберґ, — будь ласкавим повідомити мені новини. Я стежу за цим усім уже довгий час.

— Тобто поступитися тобі цією справою?

— Саме так.

— Можеш на мене розраховувати, — сказав Брей. — Хоча б я на твоєму місці не нервувався даремно. Типи на кшталт твого недільного художника зазвичай виявляються якимись слабаками.

— І все ж трохи переймаюся. Я стежу за цим усім.

— У тебе вже встановили ґрати?

— Лишилося ще два вікна.

— Приходь якось на вечерю. Мус зі спаржі з кервелем здивує тебе. Навіть тебе.

Адамберґ з усмішкою поклав слухавку і, запхавши руки в кишені, пішов обідати. Він з три години блукав під сірим вересневим небом, а потім знову повернувся в кримінальний розшук по обіді. Коли він наближався, якийсь незнайомий агент виструнчився перед ним.

— Бригадир Ламар, — одразу ж представився чоловік. Сам він стояв і крутив один із ґудзиків куртки, а погляд його зупинився на стіні навпроти. — О тринадцятій годині сорок одна вам телефонували. Хтось назвався Ерве Декамбре і попросив вас зателефонувати за цим номером, — закінчив агент на одній ноті, простягаючи записку.

Адамберґ оглянув Ламара, намагаючись перетнутися з ним поглядом. Змучений ґудзик упав на підлогу, але чоловік і далі стояв струнко, опустивши руки вздовж тіла. Щось у його високому зрості, білявому волоссі та синьому погляді нагадало про власника «Вікінга».

— Ви нормандець, Ламаре? — запитав Адамберґ.

— Саме так, комісаре. Народився у Ґранвіллі.

— Ви прибули з жандармерії?

— Саме так, комісаре. Я пройшов конкурс, щоб потрапити до столиці.

— Можете підняти ваш ґудзик, бригадире, — запропонував Адамберґ. — І можете сісти.

Ламар послухався.

— А ще можете спробувати подивитися на мене. У вічі.

На обличчі бригадира з'явилася паніка, а сам він і далі вперто роздивлявся стіну.

— Це для роботи, — пояснив Адамберґ. — Зробіть зусилля.

Чоловік повільно повернув голову.

— Добре, — зупинив його Адамберґ. — Не рухайтеся більше. І дивіться прямо у вічі. Бригадире, ви тут потрапили до лягавих. Відділ убивств вимагає більше тактовності, природності і людяності, ніж будь-який інший. Вам доведеться прикидатися, підкрадатися, ставити запитання, стежити, лишившись непоміченим, довіряти, а також витирати сльози. А такого, як ви, помітять за сто льє. Ви ж жорсткий, наче бугай у своєму загоні. Вам потрібно навчитися розслаблятися, і це не станеться за один день. Перша вправа: дивіться на інших.

— Добре, комісаре.

— У вічі, а не на чоло.

— Так, комісаре.

Адамберґ відкрив свій блокнот і записав на берегах: Вікінг, Гудзик, Прямо на стіну — Ламар.

Декамбре з першого разу підняв слухавку.

— Я вирішив за потрібне попередити вас, комісаре, що наш тип щойно перейшов рубікон.

— Тобто?

— Краще я зачитаю вам ранкові й опівденні «химери». Ви слухаєте?

— Так.

— Перша — це продовження «Щоденника» того англійця.

— Сепіса.

— Пепіса, комісаре. «Сьогодні, попри власне бажання, я побачив два чи три будинки з червоним хрестом на дверях і написом «Господи, помилуй нас». Сумне видовище. Якщо я не помиляюся, то вперше бачу щось таке».

— Справи кепські.

— І це ще дуже м'яко сказано. Цим червоним хрестом позначали двері заражених будинків, щоб перехожі оминали їх. Отже, Пепіс перетнувся з першими зачумленими. Насправді хвороба вже бушувала в передмісті, але Пепіс, заховавшись у багатому центрі, ще не знав про це.

— А друге повідомлення? — перервав його Адамберґ.

— Ще серйозніше. Зараз прочитаю.

— Тільки повільно, — попросив Адамберґ.

— «Сімнадцятого серпня брехливі чутки передвіщали біду, багато хто тремтить, але значна частина людей сподівається на відомого лікаря Ренсана. Марні сподівання: чотирнадцятого вересня чума увійшла в місто. Спершу вона охопила квартал Руссо, де одразу ж почали з'являтися мертві тіла». Оскільки ви не бачите перед собою аркуша з текстом, скажу, що тут дуже часто трапляються три крапки. Цей тип — маніяк: він не може обірвати оригінальну фразу, не позначивши це. Більше того, «сімнадцяте серпня», «чотирнадцяте вересня» і «квартал Руссо» надруковані іншим шрифтом. Він точно змінив дати і місце в тексті, тому позначає свої зміни іншим шрифтом. Я так гадаю.

— І сьогодні чотирнадцяте вересня, так? — запитав Адамберґ, який завжди плутав дати в межах одного-двох днів.

— Саме так. Тобто божевільний просто повідомляє нам, що чума увійшла в Париж і почала вбивати.

— Вулиця Жан-Жака Руссо.

— Гадаєте, саме це місце під загрозою?

— У мене є багатоповерхівка, розмальована четвірками на цій вулиці.

— Якими четвірками?

Адамберґ вирішив, що Декамбре і так досить вплутався у цю справу, тому має право знати про іншу сферу діяльності свого психа. А ще він про себе відмітив, що попри свою освіченість, Декамбре, як і ерудит Данґлар, зовсім нічого не знав про значення четвірок. Талісман не був аж настільки відомим, тож тип, який його використовував, мав зануритися дуже глибоко в питання.

— У будь-якому разі, — завершив Адамберґ, — ви можете розслідувати цю справу без мене, для своїх життєвих питань. Це буде хороший екземпляр для вашої колекції, як для вас, так і для Глашатая. Але щодо справжньої небезпеки, то можна забути про це. Хлоп обрав інший шлях, винятково символічний, як сказав би мій заступник. Бо на вулиці Жан-Жака Руссо нічого не трапилося цієї ночі, як і в інших розмальованих будинках. Натомість він продовжує малювати. Це триватиме, доки йому не набридне.

— Тим краще, — сказав Декамбре після короткої паузи. — Дозвольте сказати, що мені було приємно познайомитися з вами ближче, і вибачте, що через мене ви марно витратили час.

— Навпаки. Я вмію цінувати добре витрачений час.

Адамберґ поклав слухавку і вирішив, що його робочий суботній день завершено. У списку поточних справ не було нічого, що не зачекало б до понеділка. Перед тим, як вийти з кабінету, він подивився у блокнот, аби, прощаючись, назвати правильно жандарма з Ґранвілля.

Надворі крізь легкі хмаринки пробилося сонце, і все місто набуло святкового і трішки ледачого настрою. Він зняв куртку, перекинув її через плече і повільно рушив уздовж ріки. Здавалося, ніби парижани забули, що в них є річка. Попри весь свій бруд, Сена лишалася для Адамберґа прихистком. Він насолоджувався її важким плином, запахом щойно випраної білизни і криками птахів.

Спокійно блукаючи маленькими вуличками, Адамберґ порадів, що Данґлар зостався перетравлювати свій кальвадос удома. Йому хотілося поховати історію з четвірками без свідків. Данґлар мав рацію. Митець-інтервенціоніст чи маніяк-символіст, а псих зі своїми четвірками обертався в колах, не дотичних до Адамберґа. Комісар програв, і йому було на це начхати. Тим краще! Він ніколи не пишався своїми перемогами в суперечках із заступником, але поразки любив переживати на самоті. У понеділок він скаже, що помилився, і четвірки перейдуть у розряд кумедних історій на кшталт велетенських сонечок з Нантея. Від кого ж він чув цю історію? Від фотографа з ластовинням. А як же його звали? Він уже й не пам'ятав.

16

У понеділок Адамберґ оголосив Данґлару, що справу з четвірками завершено. Як людина вихована, Данґлар не дозволив собі жодного саркастичного коментаря, а лише кивнув на знак згоди.

У вівторок, о чотирнадцятій п'ятнадцять зателефонували з комісаріату Першого округу і повідомили, що в будинку № 117 на вулиці Жан-Жака Руссо знайдено труп.

Адамберґ поклав слухавку надзвичайно повільно, ніби зараз ніч і він не хотів нікого розбудити. От тільки день був зараз уповні, тож Адамберґ не намагався зберегти сон інших, а радше сам прагнув заснути. Тихенько забутися. Він добре знав миті, коли власна природа настільки турбувала його, що хотілося одного дня згорнутися в клубочок тупості і безсилля, щоб ніколи більше не вилазити з нього. Ті миті, коли попри всі аргументи здорового глузду він мав рацію, не були найприємнішими. Вони тиснули на нього своєю вагою, наче зловісний дар, вручений йому при народженні злою феєю Карабос[18]. Вона схилилася над його колискою і промовила таке: «Раз ви не покликали мене на хрестини — а в цьому не було нічого дивного, адже його батьки, бідні, як Йов, святкували народження дитини на самоті в нетрях Піренеїв, закутавши малого в одну з найкращих ковдр, — раз ви не покликали мене на хрестини, дарую цій дитині талант відчувати бридоту ще до того, як усі решта помітять її». Або щось на кшталт того, але елегантніше сказане, адже фея Карабос у жодному разі не була ні грубою, ні неосвіченою.

От тільки такі миті тривали недовго. З одного боку через те, що насправді Адамберґ не збирався згортатися клубочком, оскільки мав фізичну потребу півдня ходити, а решту дня — стояти. З іншого боку, він не вірив, що мав якийсь дар. І всі його передчуття, пов'язані з четвірками, насправді просто логіка, хай навіть ця логіка не була такою стрункою, яку Данґлара, навіть якщо він не міг пояснити її невловиму механіку. Очевидно, що з самого початку ці четвірки задумувалися як погроза. Та ще й така чітка, ніби автор написав на дверях: «Я тут. Дивіться на мене і стережіться». Очевидним також було те, що ці погрози перетворилися на реальну небезпеку, коли Декамбре і Ле Ґерн повідомили йому про те, що чумні повідомлення почали з'являтися того самого дня. Очевидно, що той тип насолоджувався трагедією, яку сам і розігрував. Очевидно, що він не зійде з обраного шляху, і що всі ці мелодраматичні уточнення можуть завершитися трупом. Логічно. Настільки логічно, що Декамбре боявся цього не менше, ніж сам комісар.

Грандіозна постановка автора, її помпезність і складність не переймали Адамберґа. Більше того, її дивність була навіть у чомусь класичною, притаманною рідкісному типу вбивць, яких штовхає вперед монументальна, але розтоптана гордість. Він підноситься на п'єдестал, домірний його приниженням і амбіціям. Значно складніше і не зрозуміліше було те, чому ж він обрав стародавній образ чуми.

Повідомлення комісара Першого округу виявилося лаконічним: відповідно до інформації, наданої оперативниками, що знайшли труп, тіло було чорним.

— Поїхали, Данґларе, — сказав Адамберґ, проходячи перед кабінетом заступника. — Збирайте оперативників, у нас труп. Судмедексперт і криміналісти вже в дорозі.

У такі миті Адамберґ був доволі швидким, тож Данґлар поспіхом зібрав людей і пішов за ним, так і не почувши жодного пояснення.

Двоє лейтенантів і бригадир улаштувалися на задньому сидінні машини, а Адамберґ тим часом притримав Данґлара за рукав.

— Секунду, Данґларе. Нема потреби достроково турбувати цих хлопців.

— Жюстен, Вуазене і Керноркян, — сказав Данґлар.

— Клієнт дозрів. Труп на вулиці Жан-Жака Руссо. У тій багатоповерхівці нещодавно намалювали десять дзеркальних четвірок.

— Лайно, — відказав Данґлар.

— Це білий тридцятирічний чоловік.

— А чому ви уточнюєте — білий?

— Бо його тіло чорне. Вся шкіра почорніла, і навіть язик.

Данґлар насупив чоло.

— Чума, — сказав він. — «Чорна смерть».

— Саме так. Але я не вірю, що той чоловік помер від чуми.

— І чому ви настільки впевнені?

Адамберґ знизав плечима.

— Не знаю. Надто вже масштабно. У Франції не було чуми з давніх-давен.

— Її завжди можна прищепити.

— Але ж її ще треба десь роздобути.

— Але це також дуже навіть ймовірно. Дослідницькі інститути переповнені єрсиніями, навіть у Парижі всі знають, де це. У темних закутках боротьба триває. Вправний і хитрий тип може дістати її там.

— Хто такі єрсинії?

— Звуть їх так. Прізвище та ім'я: Yersinia pestis. Властивості: бацила чуми. Професія: історичний убивця. Кількість жертв: десятки мільйонів. Мотив: покарання.

— Покарання, — пробурмотів Адамберґ. — Ви певні щодо цього?

— За тисячу років ніхто не піддав сумніву той факт, що Бог наслав чуму на землю, аби покарати людей за гріхи.

— Скажу вам таке: не хотів би я перестріти Бога на вулиці посеред ночі. Те, що ви кажете, правда, Данґларе?

— Правда. Вона ж справжній бич Божий. Уявіть собі типа, який вештається, тримаючи в кишені таке. Це ж критично небезпечно.

— А якщо ні, Данґларе? Якщо хтось просто хоче, аби ми повірили, що якийсь тип тягає бич Божий у кишені? Це ж катастрофа! Щойно про це стане відомо, місто спалахне, наче степ під час пожежі. Є ризик виникнення масштабного колективного психозу.

З машини Адамберґ зателефонував у кримінальний розшук.

— Кримінальний розшук, лейтенант Ноель, — пролунав сухий голос.

— Ноелю, візьміть з собою когось небалакучого. Ні, краще візьміть ту стриману чорняву жінку.

— Лейтенанта Елен Фруасі, комісаре?

— Так, саме її, і вирушайте на перехрестя бульвару Едґара Юне і вулиці Деламбр. З'ясуйте, чи вдома Декамбре, що мешкає на розі вулиці Ґете, і лишайтеся на місці до вечірнього випуску оголошень.

— Випуск оголошень?

— Ви зрозумієте, коли побачите самі. Близько шостої один тип вилізе на касу. Лишайтеся там до нового наказу і придивляйтеся якомога ретельніше. Особливо до публіки навколо Глашатая. Я з вами зв'яжуся.

П'ятеро чоловіків вилізли на п'ятий поверх, де на них чекав комісар Першого округу. На всіх сходових майданчиках двері було вимито, але помітити великі чорні сліди від свіжої фарби було зовсім не складно.

— Комісар Девіяр, — видихнув Данґлар Адамберґу у вухо за мить до того, як вони піднялися на останній сходовий майданчик.

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Ви берете справу в свої руки, Адамберґу? — запитав Девіяр, потискаючи йому руку. — Мені щойно телефонували з Управління.

— Так, — сказав Адамберґ. — Я стежив за нею ще до того, як вона з'явилася.

— Чудово, — змучено відповів Девіяр. — Тут серйозне пограбування відеосалону і з тридцять розтрощених машин у моєму секторі. Справ тут більше ніж на тиждень вистачить. Отже, ви знаєте, хто цей хлоп?

— Я не знаю нічого, Девіяре.

Водночас Адамберґ відчинив двері квартири, щоб роздивитися їх з лицьового боку. Вони були чистими, без жодних слідів фарби.

— Рене Лорійон, неодружений, — сказав Девіяр, кинувши оком на свої найперші записи. — Тридцять два роки, власник авторемонту. Досьє абсолютно чисте. Тіло знайшла прибиральниця, яка приходить раз на тиждень, у вівторок зранку.

— Не пощастило, — сказав Адамберґ.

— Це точно. У неї трапився нервовий зрив, і за нею приїхала дочка.

Девіяр віддав йому всі свої нотатки, і Адамберґ жестом подякував. Тоді підійшов до тіла. Група експертів розступилася, щоб він міг усе роздивитися. Голий чоловік лежав на спині, схрестивши руки. Шкіра у нього була чорна, як сажа, і вкрита десятком великих плям: на стегнах, тулубі, руках і обличчі. Язик, також чорний, було витягнуто з рота. Адамберґ став навколішки.

— Фальшивка, еге ж? — запитав він у лікаря.

— Нема чого жартувати, комісаре, — сухо відповів той. — Я ще не оглядав тіло, але точно можу сказати, що цей чоловік — мертвий, і мертвий уже не одну годину. Сліди на шиї, сховані під чорним вугіллям, свідчать, що його задушили.

— Так, — м'яко відказав Адамберґ. — Я не це хотів сказати.

Він доторкнувся до чорного порошку, розсипаного по підлозі, розтер його між пальцями, а тоді витер руку об штани.

— Вугілля, — пробурмотів він. — Цього чоловіка вимазали вугіллям.

— Виглядає на те, — сказав один з експертів.

Адамберґ швидко роззирнувся навколо.

— Де його одяг? — запитав він.

— Охайно складений у кімнаті, — відповів Девіяр. — Черевики стоять під стільцем.

— Не пограбування? Не крадіжка зі зломом?

— Ні. Або Лорійон сам відчинив убивці, або ж той тихенько відімкнув замок відмичкою. Я більше схиляюся до другого варіанта. Якщо так і є, це значно полегшує справу.

— Спеціаліст попрацював?

— Точно. У школі не вчать так майстерно відкривати замки. Цей тип, вочевидь, побував за ґратами і пробув там досить довго, щоб усього навчитися. У будь-якому разі, він є в нашому каталозі. Якщо він лишив хоч найменший відбиток, ви його впіймаєте менше, ніж за два дні. Саме цього я вам і бажаю, Адамберґу.

Троє криміналістів працювали в тиші. Один оглядав труп, другий — замкову шпарину, а третій — меблі. Адамберґ повільно обійшов кімнату, тоді зайшов у ванну, кухню і маленьку охайну спальню. Натягнувши рукавички, він механічно відчиняв дверцята шафи, нічного столика, висовував ящики комода, робочого столу, буфета. Тільки на кухонному столі панував безлад. Там Адамберґ побачив великий конверт кольору слонової кістки, що лежав на стосі газет і листів. Його розкрито одним охайним рухом. Комісар дивився на нього, не торкаючись, і чекав, доки образи впорядкуються у його свідомості. Ця справа була неподалік, зовсім поруч.

Попри те, що пам'ять Адамберґа не вміла правильно фіксувати власні назви, заголовки, марки, орфографію, синтаксис і все решта, що стосувалося написання, вона чудово давала раду образам. Адамберґ був талановитим візуалом, тому міг уповні осягнути життєву панораму, від тьмяного сонячного сяйва до ґудзика, якого бракувало на рукаві Девіяра. Дуже чіткий образ постав у нього в голові: Декамбре сидить у приміщенні кримінального розшуку навпроти нього і витягує стос «химер» з грубого конверта кольору слонової кістки, встеленого світло-сірим шовковим папером. Розмір того конверта був більшим за середній. Такий самий конверт лежав зараз тут, на стосі газет. Адамберґ жестом попросив фотографа зробити кілька знімків, а сам тим часом гортав блокнот у пошуках його імені.

— Дякую, Бартено, — сказав комісар.

Він узяв до рук конверт і відкрив його. Той виявився порожнім. Адамберґ проглянув стос листів, що очікували на відповідь, зазирнув у кожен конверт. Усі вони були відкриті вручну, і в кожному досі лежав лист. У смітнику, окрім відходів триденної давності, лежали два розірвані конверти й багато пом'ятих папірців, але жоден за розміром не скидався на конверт кольору слонової кістки. Замислившись, комісар підвівся і помив руки в рукавицях. Навіщо чоловік зберіг порожній конверт? І чому не відкрив його руками, швидко і просто, як усі решта?

Він повернувся до головної кімнати, де експерти якраз завершували роботу.

— Я вже можу йти, комісаре? — запитав лікар, не знаючи, звертатися йому до Девіяра чи до Адамберґа.

— Йдіть, — відповів Девіяр.

Адамберґ поклав конверт у поліетиленовий пакет і віддав його одному з лейтенантів.

— Цей конверт має потрапити в лабораторію з усіма іншими, — сказав він. — З приміткою «терміново».

Адамберґ вийшов з багатоповерхівки годину по тому, коли винесли тіло. На місці лишилися двоє офіцерів, які опитували мешканців.

17

О п'ятій годині вечора двадцять три агенти кримінального розшуку зібралися навколо Адамберґа, вмостившись на стільці, встановлені поміж будівельного сміття. Бракувало тільки Ноеля і Фруасі, які спостерігали за майданом Едґара Кіне, і двох офіцерів, що чергували на вулиці Жан-Жака Руссо.

Адамберґ чіпляв кнопками до стіни великий план Парижа. Звіряючись зі списком, який він тримав у руках, комісар позначав великими шпильками з червоними голівками чотирнадцять багатоповерхівок, уже розмальованих четвірками, і зеленою шпилькою — п'ятнадцяту, де було скоєно вбивство.

— Сімнадцятого серпня, — почав Адамберґ, — на землі з'явився тип, що мав намір повбивати всіх. Назвімо його «CLT». Цей «CLT» не кидається бездумно до горла першого зустрічного перехожого. Він проводить підготовчу фазу, на яку витрачає майже місяць, але розпочато її, без сумніву, задовго до того. Злочинець атакує одразу на двох фронтах. Фронт перший: він обирає паризькі багатоповерхівки, де вночі малює чорні цифри на дверях квартир.

Адамберґ увімкнув прожектор і велика перевернута четвірка з'явилася на білій стіні.

— Це специфічна дзеркальна четвірка, що закінчується двома рисочками на хвості. Ці особливості притаманні кожному малюнку. Внизу праворуч художник додає три великі літери: «CLT». На противагу четвіркам, вони прості і без прикрас. Злочинець витворює цей сюжет на дверях усіх квартир, крім однієї. Ці двері обрано випадково. Здається, що критерії вибору нерозмальованих дверей нічим не вмотивовані. Помешкання розташовані в одинадцяти різних округах, на великих авеню та на маленьких вуличках. Номери будинків також абсолютно різні — парні й непарні. Та й самі будинки, багаті і бідні, представляють стилі різних епох. Складається враження, ніби «CLT» вирішив зібрати якомога більше різноманітних зразків у свою колекцію. Так, ніби хотів сказати, що може дістатися до кожного: нікому не втекти.

— А мешканці? — запитав лейтенант.

— Трішки пізніше, — відповів Адамберґ. — Ці дзеркальні четвірки мають особливе значення: колись цю цифру використовували як талісман для захисту від чуми.

— Якої чуми? — пролунав голос.

Адамберґ з легкістю впізнав брови бригадира.

— Чума, Фавре, була лише одна. Данґларе, нагадайте, будь ласка, три фази її розвитку.

— Чума з'явилася на Заході у 1347 році, — сказав Данґлар. — За п'ять років вона спустошила Європу від Неаполя до Москви і вбила тридцять мільйонів людей. Цей жахливий період у житті людства було названо Чорною смертю. Ця назва дуже важлива для розслідування. Вона походить від...

— Три фази, Данґларе, — перервав його Адамберґ.

— Потім вона знову періодично виникала, приблизно раз на десять років, знищуючи цілі регіони, і відступила лише у вісімнадцятому столітті. Я ще не згадував ні про пізнє Середньовіччя, ні про сучасність, ні про Схід.

— Чудово, і не згадуйте. Цього вистачить, аби зрозуміти, про що йдеться — про чуму, яка вбиває людину за п'ять-десять днів.

Після цього повідомлення всі почали перешіптуватися. Адамберґ уклав руки в кишені і, схиливши голову, чекав, доки аудиторія заспокоїться.

— А чоловік з вулиці Жан-Жака Руссо помер від чуми? — запитав переляканий голос.

— Я дійду до цього. А поки що другий фронт: сімнадцятого серпня «CLT» озвучує своє перше оголошення на міському майдані. Він зупиняє свій вибір на перехресті бульвару Едґара Юне і вулиці Деламбр, де одна людина досить-таки успішно відновила професію вуличного Глашатая.

Праворуч піднялася рука.

— Що це за професія така?

— Чоловік удень і вночі підвішує на дерево урну, куди люди кладуть повідомлення, які хотіли б оголосити за, гадаю, невелику плату. Тричі на день Глашатай висипає листи з коробки і виголошує їх.

— Це повна дурня, — сказав хтось.

— Можливо, але це працює, — відказав Адамберґ. — Продавати слова не дурніше, ніж продавати квіти.

— Або ж бути лягавим, — пролунав голос ліворуч.

Адамберґ звернув увагу на офіцера, який це сказав: усміхнений коротун із сивим волоссям, на три чверті лисий.

— Або ж бути лягавим, — підтвердив Адамберґ. — Повідомлення «CLT» незрозумілі ні широкому загалу, ні вузькому колу. Йдеться про короткі уривки зі старовинних книг, написаних французькою або латиною, які псих кидає в урну у великих конвертах кольору слонової кістки. Тексти надруковано на принтері. На тому майдані є чоловік, що цікавиться старими книгами. Це настільки заінтригувало його, що він вирішив у всьому розібратися.

— Його прізвище? Професія? — запитав один лейтенант, на колінах в якого лежав розгорнутий блокнот.

Адамберґ на мить завагався.

— Декамбре, — відповів він. — Пенсіонері радник з життєвих питань.

— На тому майдані всі божевільні? — запитав інший.

— Цілком ймовірно, — сказав Адамберґ. — Але це тільки оптична ілюзія. Якщо поглянути здалеку, все і всюди видається нормальним. Але якщо придивитися ближче, то можна помітити, що всі більше чи менше божевільні — на цьому майдані чи на іншому, десь там чи в нашому кримінальному розшуку.

— Я не згоден, — гучно запротестував Фавр. — Потрібно бути зовсім дурним, щоб вийти на майдан і волати всілякі нісенітниці. Краще б той тип добряче трахнувся, це б одразу прочистило йому мізки. На вулиці Ґете за три сотні франків будь-хто розставить ноги.

Пролунало гигикання. Адамберґ обвів усіх спокійним поглядом, від якого смішки стихли, а тоді зупинився на бригадирі.

— Я вже казав, Фавре, психи є і в нашому відділку.

— Знаєте, комісаре, — почав Фавр, ураз підвівшись. Його щоки почервоніли.

— Стуліть пельку, — різко обірвав його Адамберґ.

Ображений Фавр одразу ж сів, неначе його вдарили. Адамберґ помовчав кілька секунд, схрестивши руки на грудях.

— Я вже раз просив вас поміркувати, Фавре, — спокійніше сказав він. — Тепер я прошу вас про це вдруге. У вас точно має бути мозок, пошукайте його. А якщо не знайдете, йдіть собі жартувати подалі з моїх очей і з цього відділку.

Втративши інтерес до Фавра, Адамберґ поглянув на великий план Парижа і повів далі:

— Цьому Декамбре вдалося розшифрувати зміст повідомлень, залишених «CLT». Усі вони взяті зі старовинних трактатів про чуму й зі щоденника, пов'язаного з нею. Протягом місяця «CLT» повідомляв про знаки, які віщують лихо. Потім він набрав обертів і оголосив про прихід чуми в місто минулої суботи, у квартал «Руссо». Три дні по тому, тобто сьогодні, ми знаходимо перше тіло в багатоповерхівці, розмальованій четвірками. Жертва — молодий власник автосервісу, охайний, неодружений, чистий перед законом. Труп лежав роздягненим, а його шкіру вкривали чорні плями.

— Чорна смерть, — промовив голос (той, який нещодавно цікавився причиною смерті).

Адамберґ звернув увагу на скромного юнака з м'якими рисами обличчя і великими зеленими очима. Біля нього підвелася жінка з масивним незадоволеним обличчям.

— Комісаре, — сказала вона. — Чума — надзвичайно заразна хвороба. І ніхто не гарантує, що цей чоловік не помер від чуми. Але ви привели на місце злочину чотирьох оперативників, навіть не дочекавшись висновків лікаря.

Замислившись, Адамберґ підпер підборіддя кулаком. Ці інформаційні збори перетворювалися на своєрідне з'ясування стосунків зі сварками і пробними провокаціями.

— Чума, — сказав Адамберґ, — не передається через контакт. Це хвороба гризунів, зокрема — щурів, що передається людині через укуси їхніх інфікованих бліх.

Адамберґ ділився новими знаннями, які здобув сьогодні завдяки словнику.

— І коли я повів туди чотирьох людей, — продовжив він, — уже було відомо, що жертва точно не померла від чуми.

— Чому? — запитала жінка.

Данґлар прийшов на допомогу комісару.

— Оголошення про прихід чуми в місто було зроблено Глашатаєм у суботу, — сказав він. — Лорійон помер в ніч з понеділка на вівторок, тобто три дні по тому. Варто зазначити, що після потрапляння бацили в організм людина помре не раніше, ніж за п'ять днів (звісно, за рідкісними винятками). Тобто ми точно не маємо справу зі справжньою чумою.

— Чому ж ні? Він міг заразитися раніше.

— Ні. «CLT» — маніяк. А маніяки не шахраюють. Якщо оголошення пролунало в суботу, отже, і зараження мало статися в суботу.

— Можливо, — сказала жінка, трохи заспокоївшись, і сіла.

— Власника автосервісу задушили, — знову взяв слово Адамберґ. — Потім його тіло вимазали деревним вугіллям, щоб імітувати симптоми і нагадати про назву хвороби. Тобто ніякої бацили в «CLT» нема. Це не якийсь божевільний лаборант, що блукає зі шприцем у сумці. Цей чоловік діє символічно. Але очевидно, він сам вірить у чуму, і вірить дуже сильно. На дверях жертви не було жодної четвірки. Нагадую вам, що четвірки — це захист, а не погроза. Тобто в зоні ризику опиняються лише ті, чиї двері не розмалювали. «CLT» заздалегідь обирає жертву і захищає інших мешканців багатоповерхівки своїми малюнками. Ця турбота про захист інших показує, що «CLT» справді вірить, що поширює чуму. І все ж він не б'є наосліп: він убиває одного і захищає усіх решта, які, на його думку, не мають постраждати від лиха.

— Він вірить, що поширює чуму, і водночас душить? — запитав чоловік праворуч. — Якщо він здатен так себе дурити, то ми маємо справу зі справжнім шизофреніком, чи не так?

— Не обов'язково, — сказав Адамберґ. — «CLT» керує уявним світом, який сам же і вигадав. Це не таке вже й рідкісне явище: багато людей вірять, що можуть читати майбутнє по гральних картах або по кавовій гущі. Десь там, на вулиці, або навіть тут, у межах нашого відділку. В чому різниця? Купи інших людей вішають фігурку Богородиці над ліжком і щиро вірять, що ця статуетка, зроблена людськими руками і придбана за шістдесят дев'ять франків, справді захистить їх. Вони розмовляють зі статуеткою, розповідають їй різні історії. В чому різниця? Лейтенанте, межа між уявленнями про реальність і реальністю пролягає винятково крізь точку зору, особистість і культуру.

— Але, — перервав його офіцер із сивим волоссям, — чи є хтось іще в зоні ризику? Всі ці двері, що лишилися без малюнків: невже на їхніх мешканців чекає така сама доля, як і на Лорійона?

— Боюся, що так. Цього вечора біля чотирнадцяти чистих дверей у пофарбованих будинках буде поставлено охоронців. От тільки ж ми не знаємо про всі пофарбовані будинки — лише про ті, звідки надходили скарги. Без сумніву, в Парижі ще з двадцять таких, якщо не більше.

— Чому б не зробити оголошення? — запитала жінка. — Щоби попередити людей?

— У цьому і полягає запитання. Є ризик, що розпочнеться загальна паніка.

— Можна сказати лише про четвірки, — запропонував сивий. — Нема потреби розповідати про все решта.

— Так чи інакше, а про все стане відомо, — відповів Адамберґ. — А якщо цього не трапиться, «CLT» сам нажене страху. Він же з самого початку робить саме це. І якщо він обрав Глашатая, то це тому, що нічого кращого не вигадав. Якби він надсилав таке в газету, то його повідомлення швидко опинилися б у смітнику. Тож він вирішив розпочати скромно. І якщо цього вечора про нього заговорять у пресі, то перед ним, як перед королем, відкриються всі шляхи. Але це в будь-якому разі лише питання часу. Він сам прокладе собі шлях. Якщо він продовжить і ще когось уб'є, поширюючи чорну смерть, загальний психоз неможливо буде спинити.

— І що ж ви надумали, комісаре? — тихо запитав Фавр.

— Урятувати людські життя. Мешканцям розмальованих багатоповерхівок буде надіслано запрошення в комісаріат.

Злагоджене гудіння означало одностайну згоду всіх членів бригади кримінального розшуку. Цього вечора Адамберґ почувався дуже втомленим, бо забагато поводився як поліціянт. Йому дуже хотілося просто сказати: «Ми працюємо, і кожен викручується, як може». А натомість довелося викладати факти, класифікувати запитання, визначати проблеми і завдання. У певному порядку і з певною владою. Йому чомусь пригадалося, як він ще дитинчам бігав по гірських доріжках, підставляючи голе тіло під сонячні промені, а тоді він запитав себе, якого біса він робить тут, повчаючи двадцять трьох дорослих людей, які стежать за ним, як за маятником.

Так, він пригадав, що тут робить. З'явився тип, який душить інших, і він його розшукував. Не дозволяти різним типам руйнувати світ — його робота.

— Первинні цілі такі, — підбив підсумок Адамберґ, підводячись. — По-перше, захист потенційних жертв. По-друге, спостереження за цими жертвами і пошук будь-яких спільних рис між ними: родина, вікова категорія, стать, соціально-професійний статус тощо. По-третє, стеження за майданом Едґара Кіне. По-четверте, і це основне — пошук убивці.

Перш ніж знову заговорити, Адамберґ повільно обійшов залу туди-сюди.

— Що ми знаємо про нього? Можливо, це жінка, такий варіант також не треба відкидати. І все ж я схиляюся до чоловіка. Цей літературний параді вихваляння більше пасують до чоловічої пихи, до бажання бути поміченим і потреби в демонстрації сили. Якщо буде підтверджено, що жертву задушили, можна безпомильно ставити на чоловіка. Дуже освіченого чоловіка, навіть надзвичайно освіченого, інтелігента. Він досить заможний, бо має комп'ютер і принтер. Можливо, має смак до розкошів. Конверти, якими він користується, великі і дорогі. У нього є хист до малювання, він охайний і ретельний. З нав'язливими ідеями. А отже, боягузливий і забобонний. Зрештою, це, можливо, колишній в'язень. Якщо лабораторія підтвердить, що замок було зламано, треба буде покопати в цьому напрямку. Проглянути всіх арештантів з ініціалами «CLT», якщо йдеться про його підпис. Одним словом, нам нічого не відомо.

— А чума? Чому саме чума?

— Коли ми дізнаємося про це, то впіймаємо його.

Люди розійшлися під грюкання стільців.

— Розділіть обов'язки, Данґларе, а я двадцять хвилин пройдуся.

— Підготувати офіційне повідомлення?

— Будь ласка. У вас це вийде краще, ніж у мене.

Лаконічне повідомлення було оголошено по всіх каналах у вечірніх новинах о восьмій годині. Його написав Адріан Данґлар. Він просив усіх мешканців будинків, позначених четвірками на дверях, якнайшвидше прийти у найближчий комісаріат. Причина: розшук злочинної групи.

З восьмої тридцять телефон у приміщенні кримінального розшуку не змовкав. На місці лишалася третина команди, і Данґлар з Керноркяном сходили за харчами і за вином, які поставили на верстаку електриків. О дев'ятій тридцять було з'ясовано, що розмальовано ще чотирнадцять будинків — тобто всього двадцять дев'ять, — які Адамберґ відмітив новими позначками на плані міста. Мешканців двадцяти восьми квартир, двері яких лишилися незачепленими, уже внесено у список. На перший погляд, між ними немає жодного зв'язку: великі родини і неодружені, чоловіки, жінки, молодь, люди середнього віку, старші — всі вікові категорії, всі статі, всі професії і соціальні групи. Коли перейшло за одинадцяту годину, Данґлар прийшов повідомити Адамберґу, що на кожному зі сходових майданчиків, що опинилися під загрозою, поставлено чергувати двох поліціянтів.

Адамберґ відпустив агентів, котрі затрималися на додатковий час, лишив на місці нічну команду і сів у службову машину, щоб поїхати на майдан Едґара Кіне. На зміну попередньому тандему приїхали лисий чоловік і масивна жінка — та, яка ледь не накинулася на Адамберґа посеред зборів.

Він помітив їх на лавці — на перший погляд, вони безтурботно розмовляли, але в той же час уважно стежили за урною, що висіла за п'ятнадцять метрів від них. Комісар непомітно привітався з колегами.

— Звертайте увагу на формат конверта, — сказав він. — Завдяки фарту і цьому ліхтарю його, певно, можна буде розгледіти.

— Ми когось затримуємо? — запитала жінка.

— Ні, лише спостерігайте. Якщо вам здасться, що ви помітили нашого злочинця, непомітно за ним простежте. Двоє фотографів розташувалися по різні боки на сходовому майданчику цього будинку. Вони зніматимуть усіх, хто наближатиметься до урни.

— О котрій годині нас змінять? — позіхаючи, запитала жінка.

— О третій ранку.

Адамберґ зайшов у «Вікінг» і помітив Декамбре, що влаштувався за столиком в глибині зали в компанії Глашатая і ще п'яти осіб. Через прихід комісара розмови стихли, як розладнаний оркестр. Поліціянт зрозумів, що всі люди за столом знали, що він лягавий. Декамбре вирішив не ховатися.

— Комісар Жан-Батіст Адамберґ, — сказав він. — Комісаре, дозвольте представити вам Лізбет Пластон, співачку, Дамаса Віґ'є, з крамниці «Рол-Райдер», його сестру Марі-Бель, Кастійона, коваля на пенсії, та Єву, нашу мадонну. Ви вже знайомі з Жосом Ле Ґерном. Складете нам компанію за келихом кальвадосу?

Адамберґ відмовився.

— Можна вас на одне слово, Декамбре?

Лізбет безцеремонно схопила комісара за рукав, трішки смикнувши його. Адамберґ миттєво впізнав цю особливу, змовницьку вільність людини, яка не раз бувала в комісаріаті; пересичену впевненість повії, звичної до нескінченних поліційних облав і контролів.

— Скажіть, комісаре, — сказала вона, оглядаючи його одяг. — Сьогодні ввечері ви шпигуєте? Це ваше нічне маскування?

— Ні, це мій щоденний одяг.

— А ви не надто про себе дбаєте. Якась розхлябана поліція пішла.

— Лізбет, по одежі людей не судять, — сказав Декамбре.

— Іноді судять, — відповіла та. — Ось цей чоловік, наприклад, дуже розхлябаний і ніколи не прагне нікого вразити. Чи не правда, комісаре?

— Вразити кого?

— Жінок, — запропонував Дамас, усміхнувшись. — Усе ж таки потрібно вміти вражати жінок.

— Ото розумака вишукався, Дамасе, — сказала Лізбет, повертаючись до нього, і юнак почервонів. — Нам, жінкам, зовсім не треба, щоб нас вражали.

— Он як, — сказав Дамас, насупившись. — І що ж вам треба, Лізбет?

— Нічого, — відповіла та, гучно гепнувши великою чорною рукою по столу. — Нам нічого не потрібно, правда, Єво? Ні любові, ні ніжності, тільки ящик квасолі. Ось що. Сам і мізкуй.

Єва не відповіла нічого, а Дамас змарнів, крутячи келих у руках.

— Ти не маєш рації, — з тремтінням відказала Марі-Бель. — Ніхто просто так не відмовляється від кохання. Що ж іще лишається?

— Квасоля, я ж сказала тобі.

— Ти говориш казна-що, Лізбет, — відповіла Марі-Бель, схрестивши руки. Здавалося, вона ось-ось заплаче. — І не треба тільки через те, що ти маєш досвід, відмовляти інших.

— То набувайся досвіду, ягнятку, — сказала Лізбет. — Я ж тобі не заважаю.

Раптом Лізбет вибухнула реготом, поцілувала Дамаса в лоб і поплескала Марі-Бель по голові.

— Усміхнися, ягнятку, — сказала вона. — І не слухай, що каже огрядна Лізбет. Огрядна Лізбет зла, і вона свариться з усім світом через свій той самий бойовий досвід. Правильно робиш, що захищаєш свою позицію. Це добре. От тільки, якщо тебе цікавить професійна думка, дам пораду: не варто набиратися цього досвіду аж надто багато.

Адамберґ відвів Декамбре вбік.

— Вибачте мені, — сказав Декамбре, — але я маю стежити за розмовою. Розумієте, завтра мені треба буде давати поради. Тож маю бути в курсі.

— Він закоханий, так? — сказав Адамберґ ледь зацікавленим тоном людини, яка грає в лотерею, але не надто вірить у перемогу.

— Дамас?

— Так. У співачку?

— Точно. Я можу чимось бути корисним, комісаре?

— Це трапилося, Декамбре, — тихо сказав Адамберґ. — Повністю чорний труп на вулиці Жан-Жака Руссо. Знайшли сьогодні вранці.

— Чорний?

— Голий, задушений, вимазаний вугіллям.

Декамбре стиснув щелепи.

— Я так і знав, — сказав він.

— Так.

— За нерозмальованими дверима?

— Так.

— Ви охороняєте інших?

— Їх двадцять вісім.

— Вибачте. Не сумніваюся, що ви вмієте робити свою роботу.

— Мені потрібні ці «химери», Декамбре, всі, що у вас є, разом з конвертами, якщо ті досі збереглися.

— Йдіть за мною.

Чоловіки перетнули майдан, і Декамбре повів Адамберґа до свого кабінету.

— Ось, — сказав Декамбре, простягаючи йому стос папірців і конвертів. — А щодо конвертів, гадаю, ви і самі розумієте, що це безнадійно. До них торкався і Ле Ґерн, і я. Мої вам брати не доведеться, всі десять пальців є у вашій базі даних.

— Тоді мені знадобляться відбитки Ле Ґерна.

— Також у базі даних. Як мені відомо, чотирнадцять років тому Ле Ґерн сидів у в'язниці за велику бійку у Ґільвінеку. Бачите, ми вже у вашому комп'ютері, навіть просити не доведеться.

— Слухайте, Декамбре, невже всі на цьому майдані сиділи?

— Бувають такі місця, де віє особливим духом. Я прочитаю вам недільну «химеру». Вона була лише одна: «Сьогодні ввечері, повертаючись на вечерю, я дізнався, що в місто прийшла чума. Три крапки. У кабінеті завершую листи, впорядковую справи і статки у разі, якщо Господь захоче покликати мене до Себе. Най здійсниться воля його!»

— Продовження «Щоденника» англійця, — сказав Адамберґ.

— Точно.

— Сепіс.

— Пепіс.

— А вчора?

— Вчора нічого.

— Он як, — сказав Адамберґ. — Він сповільнюється.

— Не думаю. Гляньте на ранкового листа: «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає». Цей текст означає, що маніяк не складає зброю. Зверніть увагу на це «завжди готовий» і «коли забажає». Він оголошує і насміхається.

— Він грається в надлюдину, — сказав Адамберґ.

— А отже, інфантильний.

— Це все одно нічого не дає, — сказав Адамберґ, похитавши головою. — Він зовсім не дурень. Тепер, коли поліція наготові, він більше не вкаже місця наступного злочину. У нього розв'язані руки. Він назвав «квартал Руссо», щоб точно встановити зв'язок між першим злочином і проголошеною ним чумою. Цілком імовірно, що відтепер він стане куди невловимішим. Тримайте мене в курсі, Декамбре, від оголошення до оголошення.

Адамберґ вийшов, тримаючи під рукою пакет з повідомленнями.

18

Наступного дня, близько другої години, комп'ютер видав ім'я.

— Я знайшов одного, — гучно сказав Данґлар, жестом запрошуючи до себе колег.

З десяток агентів зібралося в нього за спиною, прикипівши очима до монітора комп'ютера. З самого ранку Данґлар вишукував «CLT», а інші тим часом продовжували визбирувати інформацію про двадцять вісім квартир, що опинилися в зоні ризику, марно шукаючи точку перетину. Перші результати з лабораторії прибули вранці: замок було зламано професійно. У квартирі не знайдено жодних відбитків, крім тих, що належать власнику і прибиральниці.

Вугілля, яким користувалися, щоб вимазати в чорне шкіру, зроблено з гілок яблуні, а не придбане в магазині — у тих пакетах є різноманітні лісові ефірні олії. А щодо конверта кольору слонової кістки, то такий можна роздобути в будь-якому магазині канцтоварів за три франки двадцять сантимів. Його було відкрито гладеньким лезом і всередині нема нічого, крім паперового пилу і трупика маленької комахи. Чи відправляли комаху ентомологу? Адамберґ нахмурив брови, а тоді кивнув.

— Сезар Лоран Тавеньйо, — зачитав Данґлар, нахилившись до екрану. — Тридцять чотири роки, народився у Вільньов-ле-з'Орм. Засуджений за побиття і завдання ран. Перебував у центральній в'язниці Періго півтора року і ще два місяці за агресію, спрямовану проти охоронця.

Данґлар вивів досьє на екран, і всі витягнули шиї, щоб роздивитися CLT, його довге обличчя з низьким лобом, великий ніс, близько розташовані очі. Данґлар швидко зачитав продовження досьє.

— Рік після виходу з в'язниці лишався безробітним, потім улаштувався нічним сторожем у автосалон. Мешкає в Левалуа, одружений, має двох дітей.

Данґлар запитально зиркнув на Адамберґа.

— Яка освіта? — з сумнівом запитав Адамберґ.

Данґлар поклацав по клавіатурі.

— З тринадцяти років учився на покрівельника. Екзамени провалив. Облишив навчання і жив з парі на матчах та ремонтом мопедів, які одразу ж і продавав. Це і робив до того, як мало не вбив одного з клієнтів, поціливши в нього мопедом, скажімо так, впритул. А потім в'язниця.

— Батьки?

— Є матір. Працює на картонній фабриці в Періго.

— Брати, сестри?

— Є старший брат, нічний сторож у Левалуа. Завдяки йому Сезар і знайшов роботу.

— Не надто він і вчений. Не розумію, яким чином Сезар Лоран Тавеньйо міг би заговорити латиною.

— Самоучка? — запропонував хтось.

— Не розумію, навіщо типу, який випускає пару, кидаючись мопедами, братися за вивчення старофранцузької. Надто різка зміна, як на десять років.

— Отже? — розчаровано запитав Данґлар.

— Нехай двоє поїдуть до нього і перевірять. Але я не вірю, що це він.

Данґлар зупинив пошук і пішов за Адамберґом в його кабінет.

— Мене це задовбало, — оголосив він.

— Що сталося?

— У мене блохи.

Адамберґ здивувався. Це вперше за скільки років охайний і стриманий Данґлар ділиться з ним гігієнічною проблемою.

— Старий, просто розкладіть інсектициди кожні десять метрів. Вийдіть на дві години, поверніться, провітріть і все буде гаразд.

Данґлар похитав головою.

— Це блохи Лорійона, — уточнив він.

— Хто такий Лорійон? — уточнив Адамберґ, усміхнувшись. — Кур'єр?

— Лайно. Рене Лорійон — учорашня жертва.

— Вибачте, — сказав Адамберґ. — Ім'я вилетіло мені з голови.

— То запишіть його, чорт забирай. Я підхопив бліх у Лорійона. Ще вчора ввечері на роботі почав чухатися.

— Господи, Данґларе, але що я маю вдіяти? Ну тип виявився не таким охайним, як здавався. Або він підхопив їх в автомайстерні. А я що з тим можу зробити?

— Господи, — сказав Данґлар, нервуючись. — Ви самі вчора казали усій команді: чума передається через укуси бліх.

— А, — відповів Адамберґ, цього разу вловивши, про що говорив заступник. — Тепер я вас розумію, Данґларе.

— Ви якийсь загальмований сьогодні вранці.

— Мало спав. Ви впевнені, що мова йде про бліх?

— Я вмію розрізняти укуси бліх і комарів. Мене покусали в паху і під пахвами. Набряки такі великі, як мій ніготь. Я помітив це тільки сьогодні вранці, не встиг ще перевірити дітей.

Нарешті Адамберґ помітив, що Данґлара їсть тривога.

— Але чого ви боїтеся, старий? Що відбувається?

— Лорійон помер від чуми, а я підчепив у нього бліх. У мене є тільки двадцять чотири години, щоб зреагувати, інакше стане запізно. Так само і для дітей.

— Господи, невже ви купилися? Ви що, не пам'ятаєте, що Лорійона задушили, замаскувавши це під чуму?

Адамберґ зачинив двері і поставив стілець біля заступника.

— Пам'ятаю, — відповів Данґлар. — Але, захопившись своїми символами, «CLT» дійшов до того, що напустив бліх у квартиру. Це не може бути просто збігом. У його божевільній голові ці блохи зачумлені. І ніщо, абсолютно ніщо не може переконати мене, що ті блохи справді не заражені.

— Якби вони були зараженими, то навіщо було душити Лорійона?

— Бо він сам хоче приносити смерть. Я не боягуз, комісаре. Але мене зовсім не тішить ідея ходити обкусаним блохами, яких випустив схиблений на чумі тип.

— Хто їздив з нами вчора?

— Жюстен, Вуазене і Керноркян. Ви. Лікар. Девіяр і люди з Першого округу.

— Вони досі у вас? — запитав Адамберґ, поклавши руку на телефон.

— Хто?

— Ваші блохи.

— Звісно. Якщо вони ще не подалися вештатися відділком.

Адамберґ зняв слухавку і набрав номер лабораторії Префектури.

— Адамберґ, — представився він. — Пам'ятаєте комаху, яку ви знайшли на дні порожнього конверта? Так, саме її. Активізуйте ентомолога, абсолютний пріоритет. Тим гірше, скажіть, нехай відкладе своїх мух на потім. Це терміново, старий, справа чумова. Так, ворушіться, і скажіть йому, що я надішлю йому ще бліх, живих. Нехай буде обережним і, звісно ж, дотримується секретності.

— А щодо вас, Данґларе, — сказав він, поклавши слухавку, — прийміть душ і поскладайте всі ваші речі в поліетиленовий пакет. Відправимо їх на експертизу.

— А мені що робити? Весь день ходити голяка?

— Я куплю вам якусь хламиду, — сказав Адамберґ, підводячись. — Навіщо випускати ваших тварючок по всьому місту?

Данґлара надто хвилювали укуси блошиць, аби перейматися через одяг, який йому принесе Адамберґ. І все ж у його думки закрався невиразний страх.

— Покваптеся, Данґларе. Я відправлю до вас додому дезінсекторів, та й сюди, у наш відділок, також. І попереджу Девіяра.

Але перш ніж піти на закупи, Адамберґ зателефонував історикові-прибиральнику Марку Вандузлеру. На щастя, той якраз обідав у себе вдома.

— Можливо, ви пригадуєте справу з четвірками, з приводу якої я до вас звертався? — запитав Адамберґ.

— Так, — відповів Вандузлер. — До того ж я чув оголошення о восьмій вечора і читав ранкові газети. Там писалося, що знайшли мертвого чоловіка, і журналіст запевняє, що коли виносили труп, з-під простирадла звисала рука і її вкривали чорні плями.

— Лайно, — сказав Адамберґ.

— А тіло справді було чорним, комісаре?

— А ви добре знаєтеся на чумі? — запитав Адамберґ, не відповідаючи на попереднє запитання. — Чи лише приблизно?

— Я медієвіст, — пояснив Вандузлер. — Так, я добре знаюся на чумі.

— А таких фахівців багато?

— Чумологів? Скажімо так, на сьогодні їх п'ятеро. Я не кажу про біологів. Маю двох колег на півдні, та вони більше цікавляться медичним аспектом проблеми, іншого в Бордо, але той зосереджений на комахах-носіях, і ще один історик-демограф в університеті Клермона.

— А ви? Який ваш фах?

— Безробіття.

П'ятеро, сказав сам собі Адамберґ, не так уже й багато в масштабах країни. І наразі тільки Марк Вандузлер знав значення четвірок. Історик, літератор, чумолог і, без сумніву, латиніст. Варто буде перевірити цю людину.

— Скажіть, Вандузлере, а скільки часу розвивається хвороба? Приблизно?

— У середньому інкубаційний період триває від трьох до п'яти днів, іноді один або два, а від п'яти до семи днів — перебіг самої хвороби. В загальних рисах.

— Вона добре лікується?

— Так, якщо одразу звернути увагу на симптоми.

— Гадаю, ви мені будете потрібні. Приймете мене?

— Де? — недовірливо запитав Вандузлер.

— У вас.

— Гаразд, — відповів Вандузлер після недовгого вагання. Потайний тип. Але багато типів стають потайними від думки про те, що до них завітає лягавий. Практично всі. Це не перетворює Вандузлера автоматично на «CLT».

— За дві години, — запропонував Адамберґ.

Він поклав слухавку і пішов у супермаркет на майдані Італії. Він оцінив Данґлара на 48 або 50 розмір, бо той був на п'ятнадцять сантиметрів вищим і на тридцять кілограмів важчим за нього. І треба було приховати живіт. Комісар швидко взяв пару шкарпеток, джинси і велику чорну футболку (бо біле повнить, як і горизонтальні смуги, він чув таке). Куртку брати непотрібно: погода була теплою, та й Данґлару завжди гаряче через випите пиво.

Данґлар чекав на нього у ванній, обгорнувшись рушником. Адамберґ віддав йому новий одяг.

— Я надішлю пакет з вашим одягом у лабораторію, — сказав Адамберґ, піднімаючи великий пакет для сміття, куди Данґлар поскладав своє вбрання. — Не панікуйте, Данґларе. У вас попереду два дні інкубаційного періоду, тож усе встигнемо. Це дозволить нам дочекатися результатів аналізів. Лаборанти терміново займуться нашою проблемою.

— Дякую, — пробурмотів Данґлар, витягуючи футболку і джинси з пакета. — Господи, ви хочете, щоб я це одягнув?

— Побачите, капітане, вам чудово пасуватиме.

— Я буду схожим на дурня.

— А я схожий на дурня?

Данґлар не відповів, розглядаючи глибини пакета.

— Ви не взяли для мене трусів.

— Я забув, Данґларе, але ж це не смертельно. Просто до вечора пийте менше пива.

— Як практично.

— А ви попередили школу? Щоб вони оглянули дітей?

— Звісно.

— Покажіть мені свої укуси.

Данґлар підняв руку, і Адамберґ нарахував три великих набряки під пахвою.

— Жодних сумнівів, — визнав він. — Це справді блохи.

— Ви не боїтеся підчепити й собі? — запитав Данґлар, спостерігаючи, як Адамберґ крутить в усі боки пакет, щоб зв'язати його.

— Ні, Данґларе. Я рідко чогось боюся. Ось помру, тоді й боятимуся — це менше псуватиме мені життя. Чесно кажучи, єдиний раз у житті, коли мені було справді страшно, це коли я сам-один спускався на спині з вертикального льодовика. І, крім ризику невідворотного падіння, мене також лякали ті бісові сарни, що дивилися на мене великими коричневими очима і ніби казали: «Бідолашний дурень. Тобі не вдасться». Я дуже ціную сарн з великими очима, але вам розповім про це іншого разу, коли ви не будете таким напруженим.

— Було б чудово, — сказав Данґлар.

— Я заїду до того історика-прибиральника-чумолога, Марка Вандузлера, на вулицю Шаль неподалік звідси. Подивіться, чи є у нас на нього щось, і переадресовуйте всі дзвінки з лабораторії на мій мобільний.

19

На вулиці Шаль Адамберґ опинився перед високою і вузькою занедбаною будівлею, невідомо як збереженою у серці Парижа. Від дороги її відділяв порослий широкою травою моріжок, по якому із задоволенням пройшов Адамберґ. Двері відчинив старий, усміхнений іронічний чоловік, який, на відміну від Декамбре, не відмовляв собі в радощах життя. В руках він тримав дерев'яну ложку і нею ж указував шлях.

— Улаштовуйтеся в їдальні, — сказав він.

Адамберґ зайшов у велику кімнату з трьома круглими арками вікон, умебльовану довгим дерев'яним столом, який професійними рухами натирав воском тип у краватці.

— Люсьєн Девернуа, — представився тип, відклавши ганчірку. Голос його був гучним, а потиск руки — сильним. — Марк буде за хвилинку.

— Вибачте за клопіт, — сказав старий, — у цей час Люсьєн навощує стіл. Нічого не вдієш, такий статут.

Адамберґ сів на дерев'яну лавку, втримуючись від коментарів, а старий сів навпроти нього з виглядом людини, яка вся в очікуванні.

— То що, Адамберґу, — взявся за нього старий веселим тоном. — Ми більше не впізнаємо давніх знайомців? І як завжди, ми нічого не шануємо?

Здивований Адамберґ зосереджено розглядав обличчя старого, викликаючи в пам'яті всі можливі образи. Це точно було не вчора, точно. Знадобиться не менше десяти хвилин, щоб пригадати. Тип з ганчіркою, Девернуа, став працювати повільніше і дивився по черзі на обох чоловіків.

— Бачу, нічого не змінилося, — вів далі старий, щиро всміхаючись. — Однак це не завадило вам он як високо вилізти з вашої посади бригадир-майора. Варто визнати, що весь ваш шлях складається з одних лише перемог, Адамберґу. Справа Каррерона, справа де ла Сомма, залп у Валандрі, славнозвісні лицарські трофеї. Вітаю, комісаре. Як бачите, я стежив за вашою кар'єрою.

— Навіщо? — перейшов до оборони Адамберґ.

— Тому що мені цікаво було, залишать вас живим чи вб'ють. Ви видаєтеся диким бур'яном на доглянутому полі. Надто спокійний і байдужий, ви всім заважаєте. Гадаю, Адамберґу, ви і самі про це знаєте краще за мене. У поліційній системі ви рухалися по сходах кар'єрної ієрархії, наче більярдна куля. Ви ніколи нікого не слухалися — просто непідвладні контролю. Так, і мені цікаво було, чи дозволять вам і далі зростати. Вдалося прослизнути — тим краще. Мені так не пощастило. Вони наздогнали мене і звільнили.

— Арман Вандузлер, — пробурмотів Адамберґ, побачивши у старечих рисах енергійне обличчя молодшого на двадцять три роки комісара — саркастичного, егоцентричного бонвівана.

— В яблучко.

— В Еро, — продовжив Адамберґ.

— Ага. Зникла молода дівчина, і ви тоді дуже вправно викрутилися, бригадир-майоре. Того типа впіймали в порту Ніцци.

— І ми вечеряли під аркою.

— Восьминогом.

— Восьминогом.

— Наллю собі келих вина, — вирішив Вандузлер, підводячись. — Промочити горлянку.

— Марк — ваш син? — запитав Адамберґ, приймаючи келих.

— Мій племінник і хрещеник. Він дозволив мені оселитися в нього — хороший хлопець. Знаєте, Адамберґу, а я лишився не менш нестерпним, ніж ви — гнучким. Можливо, навіть став ще нестерпнішим. А ви — ще гнучкішим?

— Не знаю.

— Ще тоді було багато чого, що ви не знали, і, здається, це нітрохи не переймало вас. То що ж ви прийшли шукати в оселю, про яку нічого не знаєте?

— Убивцю.

— А як це пов'язано з моїм племінником?

— Через чуму.

Старший Вандузлер похитав головою. Він узяв держак для швабри і двічі постукав ним об стелю, там, де гіпс уже добряче постраждав від таких ударів.

— Нас тут четверо, — пояснив старший Вандузлер, — живемо один над одним. Один удар — для святого Матвія, два — для святого Марка, три — для святого Луки, присутнього тут з ганчіркою в руках, і чотири удари для мене. Сім ударів — загальні збори всіх євангелістів.

Поклавши держак, Вандузлер зиркнув на Адамберґа.

— А ви не змінилися, так? Вас нічого не дивує?

Адамберґ мовчки усміхнувся, а Марк тим часом зайшов до їдальні. Він обійшов стіл, потиснув руку комісару, а тоді кинув засмучений погляд на дядька.

— Бачу, ти вже взяв на себе керівництво операцією, — сказав він.

— Каюся, Марку. Але двадцять три роки тому ми разом їли восьминога.

— Шанцеве товариство, — пробурмотів Люсьєн, складаючи ганчірку.

Адамберґ роздивився чумолога Вандузлера-молодшого. Сухоребрий, нервовий, з жорстким чорним волоссям. У його рисах було щось індійське. Він був з голови до ніг убраний у чорне, і лише пасок крикливо виділявся. На пальцях Марк носив срібні персні. На ногах — важкі чорні черевики з застібками, трохи схожі на ті, які носить Камілла.

— Якщо ви бажаєте конфіденційної розмови, — сказав він Адамберґу, — боюся, доведеться звідси вийти.

— І так буде добре, — відповів Адамберґ.

— У вас проблема з чумою, комісаре?

— Якщо точніше, проблема зі знавцем чуми.

— Тим, що малює четвірки?

— Так.

— Це пов'язано зі вчорашнім убивством?

— А ви як гадаєте?

— Гадаю, так.

— Чому?

— Через чорну шкіру. От тільки четвірки ж мають захищати від чуми, а не приносити її.

— Отже?

— Отже, я думаю, вашу жертву не було захищено.

— Точно. Ви вірите в силу цієї цифри?

— Ні.

Адамберґ перетнувся поглядом з Вандузлером. Той здавався щирим і трохи ображеним.

— Більше того, я не вірю в жодні амулети, персні, бірюзу, смарагди, рубіни та інші талісмани, які вигадують, щоб захиститися. А вони ж значно розкішні за просто четвірку.

— Для цього носили персні?

— Якщо могли це собі дозволити. Багаті рідше вмирали від чуми. Хоч вони і не знали цього, але їхні міцні будинки краще захищали їх від щурів. Помирали найчастіше бідні. Тому й вірили в магічну силу коштовного каміння: бідняки не носили рубінів, тому помирали. Nec plus ultra[19] були діаманти, найкращий захист. «Діамант на лівій руці нейтралізує всілякі лиха». І тому заможні люди дарували своїм нареченим саме діамант як запоруку кохання, щоб захистити від бича. Звичай лишився, але вже ніхто не пам'ятає чому, як і ніхто не пам'ятає про значення четвірок.

— Убивця про це пам'ятає. Звідки він дізнався?

— З книжок, — нетерпляче відповів Марк Вандузлер. — Комісаре, якщо ви викладете мені проблему, я, можливо, допоможу вам.

— Спершу я маю запитати у вас, де ви були в ніч на вівторок, близько другої години ночі?

— Це час убивства?

— Приблизний.

Судовий лікар визначив, що вбивство було скоєно близько першої тридцять, але Адамберґ вирішив запитати з запасом. Вандузлер заправив за вуха жорстке волосся.

— Чому я? — запитав він.

— Мені шкода, Вандузлере. Але мало людей знають про значення четвірок, дуже мало.

— Це логічно, Марку, — втрутився Вандузлер-старший. — Робота така.

Марк роздратовано підвівся, схопив держак швабри і стукнув по стелі.

— Спускається святий Матвій, — уточнив старший.

Чоловіки мовчки чекали. Тишу порушував лише дзенькіт посуду, який мив Люсьєн, більше не зацікавлений у розмові. За хвилину спустився високий блондин, завширшки як двері. Вбраний він був лише у великі полотняні штани, стягнуті на поясі мотузкою.

— Мене кликали? — запитав він басом.

— Матіасе, — сказав Марк, — що я в біса робив у понеділок о другій ночі? Це важливо, нехай ніхто не дихає.

Матіас зосередився на кілька секунд, насупивши світлі брови.

— Ти пізно повернувся з прасування, близько десятої. Люсьєн насипав тобі попоїсти, а потім пішов у свою кімнату з Елоді.

— Емілі, — розвернувшись, підправив його Люсьєн. — Жахливо, що ви ніяк не можете вбити собі в голову її ім'я.

— Ми зіграли дві партії в карти з хрещеним, — вів далі Матіас. — Він виграв триста двадцять франків і пішов спати. Ти взявся за прасування білизни пані Булен, потім — пані Дрює. О першій ранку ти склав прасувальну дошку і згадав, що маєш віднести наступного дня дві пари простирадл. Я тобі допоміг, і ми вдвох прасували їх на столі. Я взяв стару праску. Ми закінчили складати їх в окремі пакети близько другої тридцять. Піднімаючись спати, ми зустріли хрещеного, який виходив у туалет.

Матіас підвів голову.

— Він вивчає первісну історію, — сказав Люсьєн біля своєї раковини. — Це точно. Можете довіряти йому.

— Можна я піду? — запитав Матіас. — У мене там збирання в процесі.

— Так, — відповів Марк. — Дякую.

— Збирання? — запитав Адамберґ.

— Він клеїть у льосі палеолітичний кремінь, — пояснив Марк Вандузлер.

Так нічого і не зрозумівши, Адамберґ кивнув. Натомість він зрозумів, що не збагне ні функціонування цього будинку, ні життя його мешканців, лише поставивши кілька запитань. Для цього знадобилося б дуже багато зусиль, а це зовсім не його справа.

— Звісно, Матіас міг збрехати, — сказав Марк Вандузлер. — Але, якщо захочете, запитайте кожного з нас окремо про колір простирадл. Він не міг переплутати дати. Того ж ранку я забрав білизну у мадам Туссен, що мешкає у 22-му будинку на авеню Шуазі, можете перевірити. Я їх виправ і висушив протягом дня, а ввечері попрасував. Наступного дня відніс. Два блакитних простирадла з мушлями і два темно-рожевих, а на звороті — сірих.

Адамберґ кивнув. Бездоганне домашнє алібі. Цей тип знався на білизні.

— Добре, — сказав він. — Я коротко викладу вам ситуацію.

Оскільки Адамберґ говорив повільно, йому знадобилося двадцять п'ять хвилин, щоб пояснити справу з четвірками, Глашатаєм і вчорашнім убивством. Обидва Вандузлери уважно слухали. Марк кивав, ніби почута розповідь підтверджувала його здогади.

— Сіяч чуми, — у підсумку сказав він. — Ось з ким ви маєте справу. І водночас захисник. Отже, тип вважає себе володарем. Найцікавіше, що сіячі зазвичай були вигаданими персонажами і вимірювалися тисячами.

— Тобто? — запитав Адамберґ, розгорнувши блокнот.

— Кожного разу, коли розгоралася чума, жах був настільки великим, що, крім Бога, комет і повітряних інфекцій, яких неможливо покарати, винних шукали на землі. Шукали сіячів чуми. Людей звинувачували в тому, що вони поширюють чуму через мазі, різноманітні припарки, якими вони змащували дзвоники, замкові шпарини, поручні і фасади. Нещасний тип, який просто доторкнувся до будівлі, ризикував загинути. Тоді повісили купу людей. Їх називали сіячами, змащувачами та отруйниками. І ніколи за всю історію людства ніхто не запитав себе, навіщо комусь чинити таке. Тут у нас, без сумніву, сіяч. Але ж він сіє не куди заманеться, правда? Він нападає на одних і захищає інших. Він Бог, він спрямовує бич Божий. Наче Бог, він вибирає, кого прикликати до себе.

— Ми шукаємо зв'язок між потенційними жертвами. Наразі марно.

— Якщо є сіяч, має бути і носій. Чим він користується? Ви знайшли сліди мазі на незамальованих дверях? У замковій шпарині?

— Ми не шукали їх. Навіщо здався носій, якщо жертву задушили?

— Гадаю, відповідно до цієї логіки, він не відчуває себе вбивцею. Якби він просто хотів убивати сам, то йому не довелося б вигадувати всю цю історію з чумою. Він користується бичем Божим як посередником між собою і жертвами. Це чума вбиває, а не він.

— Звідси й оголошення.

— Так. Він підкреслено виводить чуму в головні дійові особи і стверджує, що тільки вона несе відповідальність за те, що трапиться. А ще йому обов'язково потрібен носій.

— Блохи, — запропонував Адамберґ. — Мого заступника в квартирі жертви вчора покусали блохи.

— Чорт забирай, блохи? У вбитого були блохи?

Марк різко підвівся, засунувши стиснуті кулаки в кишені штанів.

— Які блохи? — нервово запитав він. — Котячі?

— Нічого про це не знаю. Я наказав віднести речі в лабораторію.

— Якщо мова йде про котячих або собачих бліх, боятися нема чого, — сказав Марк, крокуючи туди-сюди вздовж столу. — Вони не завдадуть шкоди. Але якщо йдеться про щурячих бліх, тобто якщо той тип справді заразив щурячих бліх і випустив їх на свободу, Господи, та почнеться ж катастрофа!

— Вони справді небезпечні?

Марк глянув на Адамберґа так, наче той запитав, що таке білі ведмеді.

— Я зателефоную в лабораторію, — сказав Адамберґ.

Він відійшов убік, щоб зателефонувати, а Марк тим часом жестом попросив Люсьена менше шуміти, складаючи тарілки.

— Так, саме так, — казав Адамберґ. — Ви вже завершили? Як, ви кажете, називаються? Заради Бога, по буквах.

Адамберґ записав у блокноті літеру «N», потім — «о», а далі йому було складно продовжувати. Марк узяв олівець з його рук і дописав почате слово: Nosopsyllus fascialus. Потім поставив знак запитання. Адамберґ ствердно кивнув.

— Усе гаразд, у мене вже є назва, — сказав він ентомологу.

Марк далі написав запитання: носії бацили?

— Віднесіть їх на бактеріологічну експертизу, — додав Адамберґ. — і шукайте бацилу чуми. Двічі закоркуйте їх, у мене вже є вкушена людина. І заради Бога, не випускайте їх бігати лабораторією. Так, за цим самим номером. Усю ніч.

Адамберґ поклав телефон у внутрішню кишеню.

— В одязі мого заступника знайдено двох бліх. Це не людські блохи. Це...

— Nosopsyllus fiasciatus, щурячі блохи, — закінчив за нього Марк.

— У конверті, який я забрав у квартирі мертвого, була ще одна мертва блошиця. Той самий вид.

— Саме так він їх і підкидає.

— Так, — сказав Адамберґ і у свою чергу почав ходити. — Він відкриває конверт і випускає бліх у квартиру. І все одно я не вірю, що ці чортові блохи — інфіковані. Гадаю, це все суто символічно.

— Він настільки занурився в символи, що аж відкопав десь щурячих бліх. А їх зовсім не легко роздобути.

— Гадаю, він блефує, саме для того і вбиває сам. Він знає, що блохи нікого не вб'ють.

— Це не точно. Вам би варто було зібрати всіх бліх, що завелися у Лорійона.

— І як я маю це зробити?

— Найпростіше — прийти в квартиру з однією чи двома морськими свинками і випустити їх туди на п'ять хвилин. На них позбираються всі. Тоді ви хутенько запхнете їх у торбу й відвезете у свою лабораторію. А одразу після цього — дезінфекція квартири. Не лишайте морську свинку там надовго. Один раз укусивши тварину, блохи можуть піти на прогулянку. Варто піймати їх у процесі обіду.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, записуючи стратегію. — Дякую вам за допомогу, Вандузлере.

— І ще два моменти, — сказав Марк, проводжаючи комісара до дверей. — Знайте, що ваш володар чуми — не такий уже й гарний чумолог. Його ерудиція обмежена.

— Він десь помилився?

— Так.

— Де?

— Вугілля, «Чорна смерть». Це просто образ, словесна плутанина. Pestis atra[20] означало «жахлива смерть», а не «чорна смерть». Тіла зачумлених ніколи не чорніли. Лише кілька синюватих плям там і сям. Це пізніший міф, відома і поширена помилка. Всі в це вірять, але це не так. Коли ваш убивця вимазує тіло вугіллям, він помиляється. Він припускається величезної хиби.

— Он як, — сказав Адамберґ.

— Не втрачайте розсудливості, комісаре, — сказав Люсьен, виходячи з кімнати. — Марк — надто скрупульозний, як і всі медієвісти. Він губиться в деталях, проходячи повз найголовніше.

— І що ж це?

— Жорстокість, комісаре. Людська жорстокість.

Марк усміхнувся і відійшов, щоб дати Люсьену пройти.

— А який фах у вашого друга? — запитав Адамберґ.

— Його найперша професія — дратувати всіх навколо, але за це не платять. Таке він практикує добровільно. По-друге, він спеціалізується на сучасності — на Великій Війні[21]. Ми дуже сваримося через історичні періоди.

— Цікаво. А про який другий момент ви хотіли мені сказати?

— Ви, певно, шукаєте типа з ініціалами «CLT»?

— Це важлива зачіпка.

— Забудьте про неї. «CLT» — це всього-на-всього відомий трунок із трьох прислівників.

— Вибачте?

— Майже всі трактати про чуму вважають найкращою порадою таку: Cito, longe fugeas et tarde redeas. Це означає: Мерщій тікай і довго не вертайся. Це відомі «ліки трьома прислівниками»: «Швидко, Далеко, Надовго». Латиною: «Сіtо, Longe, Tarde». CLT.

— Ви б могли записати? — попросив Адамберґ, простягаючи йому свого блокнота.

Марк надряпав кілька рядків.

— «CLT» — це порада, яку ваш убивця дає людям, котрих захищає четвіркою, — сказав Марк, повертаючи комісару блокнот.

— Ініціали мені подобалися значно більше, — сказав Адамберґ.

— Розумію. Чи могли б ви тримати мене в курсі? Щодо бліх?

— Вас настільки цікавить розслідування?

— Справа не в тому, — усміхнувшись, відповів Марк. — Але на вас можуть бути Nosopsyllus. А в такому разі вони могли опинитися на мені. І на інших також.

— Зрозуміло.

— Це ще одні ліки від чуми: Швидко зніми їх і помийся добре. ШЗП.

Виходячи, Адамберґ перетнувся з білявим велетнем і поставив йому одне-єдине питання.

— Одна пара була бежевою, — відповів Матіас, — сіра на звороті, а інша — блакитна, з мушлями, королівськими гребінцями.

Приголомшений Адамберґ вийшов з будинку на вулиці Шаль і пройшов через садок. Були ж на світі люди, які знали стільки неймовірних речей. Які уважно слухали уроки в школі, а потім продовжували накопичувати знання вагонами-цистернами. Знання про інший світ. Ці люди проводили життя, занурившись у справи сіячів, у мазі, латинських бліх і магічні слова. І було очевидно, що все сказане — лише малесенький фрагмент вагонів-цистерн інформації, зібраної в голові Марка Вандузлера. Здавалося, ці знання жодним чином не полегшать звичне буття. Однак сьогодні вони допомогли, і від них залежать людські життя.

20

З лабораторії у відділок прийшло ще два факси, і Адамберґ швидко проглянув їх. На «химерах» не знайшли жодних відбитків, крім тих, які були на всіх оголошеннях і належали Глашатаю і Декамбре.

— Мене б здивувало, якби сіяч і справді лишив пальчики на повідомленнях, — сказав на те Адамберґ.

— Навіщо він витрачається на такі конверти? — запитав Данґлар.

— Питання церемоніалу. В його очах кожен його вчинок є особливим. Не може ж він надсилати своє повідомлення у пролетарському конверті. Він бажає дорогоцінного обрамлення, адже кожен лист — вияв абсолютної витонченості. Це не жалюгідний вчинок першого зустрічного, такого, як ви чи я, Данґларе. Ви ж не можете собі уявити, що кухар в розкішному ресторані подасть вам волован[22] у пластмасовій мисці? Так само і тут. Конверт має бути на рівні — вишуканим.

— Відбитки Ле Ґерна і Дюкведіка, — сказав Данґлар, відклавши факс. — Обидва сиділи.

— Так. Але недовго: дев'ять і шість місяців.

— Цього досить, щоб завести корисні знайомства, — сказав Данґлар, активно чухаючись під пахвами. — А навчитися користатися відмичкою можна й після в'язниці. Які там у них звинувачення?

— У Ле Ґерна — завдання тяжких побоїв, які могли закінчитися смертю.

— Он як, — присвиснув Данґлар. — А чому ж йому не дали більше?

— Пом'якшувальні обставини: судновласник, якого він побив, не ремонтував свій корабель, і той зрештою пішов на дно. Двоє моряків утопилося. Ле Ґерн, ошалілий від горя, виліз із рятувального гелікоптера і накинувся на баригу.

— Судновласника покарали?

— Ні. Ні його, ні інших типів з керівництва порту, які його покривали. Рука руку миє. Як вважав Жос Ле Ґерн, той дав їм хабара. Вони всі разом змовилися і вигнали Жоса з усіх портів Бретані. Він більше ніколи не був капітаном. Тринадцять років тому, втративши все, він пришвартувався до монпарнаської бруківки.

— А в нього є причини ненавидіти все людство, як гадаєте?

— Так, він гнівливий і злопам'ятний. Але ноги Рене Лорійона ніколи не було в керівництві порту.

— Можливо, він вибирає собі жертву на заміну. Так буває. Ле Ґерну найпростіше надсилати самому собі листи, хіба ні? Більше того, відколи ми почали стежити за майданом і Ле Ґерн першим дізнався про це, «химери» зникли.

— Не він один знав про те, що прийшли лягаві. О дев'ятій вечора про це було відомо всьому «Вікінгу».

— Але якщо вбивця не з того кварталу, то як же він міг би дізнатися?

— Він скоїв убивство, а тому не сумнівався, що поліція тепер насторожі. Також він помітив наших агентів на лавці.

— Тобто, зрештою, виходить, що ми марно вистежуємо?

— Ми вистежуємо з принципу. І ще з однієї причини.

— А за що посадили Декамбре-Дюкведіка?

— За спробу згвалтування неповнолітньої у школі, де він викладав. У той час його вся преса цькувала. У п'ятдесят два роки його ледь не лінчували на вулиці. Під час слідства йому знадобився захист поліції.

— Так, пригадую, справа Дюкведіка. На дівчинку було скоєно нападу туалеті. А й не подумаєш, правда, коли бачиш його?

— Згадайте про його захист, Данґларе. Троє десятикласників накинулися на дванадцятирічну дівчинку, доки всі були в їдальні. Дюкведік добряче побив хлопців і взяв маленьку на руки, щоб винести її звідти. Школярка була наполовину роздягненою і плакала у нього на руках у коридорі. Саме це й побачили інші підлітки. Троє хлопців подали протилежну версію: Дюкведік гвалтував дівчинку, вони втрутилися, він їх за це побив, а тоді витягнув її, щоб тікати. Слово одного проти слова інших. Дюкведік зламався. Подруга покинула його, а колеги віддалилися. Бо сумнівалися. Сумніви породжують порожнечу, Данґларе, і вони ніколи не минають. Саме тому він назвався Декамбре. Життя цього чоловіка закінчилося у п'ятдесят два роки.

— Скільки років було б цим трьом хлопчакам сьогодні? Близько тридцяти двох-тридцяти трьох років? Ровесники Лорійона?

— Лорійон навчався в Періго. А Дюкведік викладав у Ванні.

— Він міг обрати жертву на заміну.

— І цей також?

— То й що? Хіба ви не знаєте, що двоє старих можуть знищити ціле покоління?

— Я надто добре про це знаю.

— Треба придивитися до цих двох. Декамбре чудово влаштувався, щоб надсилати ці листи, і, звісно, він би зміг їх написати. Зрештою, це саме йому вдалося осягнути їхній зміст. По одному маленькому арабському слову він миттєво вийшов на «Liber canonis» Авіценни. Непогано, еге ж?

— Нам у будь-якому разі доведеться придивитися. Я переконаний, що вбивця приходить на сеанси. Зрозуміло, що він почав саме звідти, бо вибір у нього був невеликий. Але ще й через те, що він давно і досить зблизька знає цю урну. Ці оголошення, які видаються нам такими безглуздими, для нього, навпаки, видавалися природним способом передачі новин, як, власне, і для всіх у кварталі. Я певен щодо цього. І я певен, що він приходить послухати — він там під час випуску оголошень.

— Не бачу причини, — заперечив Данґлар. — Це надто небезпечно для нього.

— Причини немає, але байдуже, Данґларе. Я гадаю, він там, у натовпі. Саме тому ми й не припиняємо стежити за майданом.

Адамберґ вийшов зі свого кабінету і пройшов через центральну залу до плану Парижа. Агенти витріщалися на нього — хоча ні, не на нього, а на Данґлара, збагнув Адамберґ. Кожен з цікавістю роздивлявся заступника, вбраного у велику чорну футболку з короткими рукавами. Тоді Адамберґ підняв угору праву руку і всі погляди повернулися до нього.

— О вісімнадцятій годині потрібно залишити приміщення для дезінфекції, — сказав він. — Коли повернетеся до себе, обов'язково прийміть душ, помийте голову і покладіть увесь одяг, буквально весь, у пральну машинку і виперіть при температурі 60 градусів. Мета: знищення потенційних бліх.

Люди заусміхалися і забурмотіли.

— Це офіційний наказ, — вів далі Адамберґ, — обов'язковий до виконання всіма, і зокрема тими трьома людьми, що їздили зі мною до Лорійона. Кого-небудь з присутніх покусали відучора?

Керноркян підняв палець, і всі з цікавістю втупилися в нього.

— Лейтенант Керноркян, — оголосив він.

— Заспокойтеся, лейтенанте, ви не один. Капітана Данґлара також покусали.

— При шістдесяти градусах, — пролунав голос. — Гаплик сорочці.

— Виперіть або доведеться спалити, — сказав Адамберґ. — А ті, що не бажають слухатися, потенційно ризикують захворіти на чуму. Наголошую: потенційно. Я переконаний, що блохи, яких убивця випустив у Лорійона, здорові, і грають суто символічну роль, як і все решта. І все одно цей захід є обов'язковим до виконання. Блохи особливо кусючі вночі, тож раджу вам одразу по поверненню додому якомога швидше виконати сказане. Далі виконайте дезінсекцію за правилами, отрута лежить у вестибюлі. Ноелю та Вуазене, перевірте завтра алібі цих чотирьох учених, — попросив він, простягаючи їм документ. — Усі вони — чумологи, а отже, підозрювані. А ви, — вів далі Адамберґ, звертаючись до усміхненого чоловіка з сивим волоссям.

— Лейтенант Меркаде, — сказав офіцер, трішки підвівшись.

— Меркаде, перевірте цю історію з простирадлами у мадам Туссен на авеню Шуазі.

Потім він жестом указав на кругле, перелякане обличчя з зеленими очима і на негнучкого бригадира з Ґранвілля.

— Бригадир Ламар, — представився колишній жандарм, підводячись так рівно, ніби він палицю проковтнув.

— Бригадир Есталер, — промовило кругле обличчя.

— Обійдіть двадцять дев'ять будинків і ще раз оглянете всі не замальовані двері. Мета: знайти сліди мазі, жиру чи будь-якого іншого продукту, нанесеного на замок, дзвінок або ручку дверей. Будьте обережними, одягніть рукавички. Хто перевіряє мешканців цих квартир?

Піднялися чотири пальці — Ноеля, Данґлара, Жюстена і Фруасі.

— Які результати? Є точки перетину?

— Жодної, — відповів Жюстен. — Ця вибірка не підвладна жодній статистиці.

— А опитування на вулиці Жан-Жака Руссо?

— Нічого. Ніхто не бачив у будинку незнайомців. І сусіди нічого не чули.

— Код?

— Елементарний. Цифри так стерлися, що їх майже неможливо прочитати. Тобто лишається двадцять п'ять комбінацій, які можна перевірити за шість хвилин.

— А хто опитує мешканців інших двадцяти восьми будинків? Може, хоча б хтось бачив цього художника?

Груба жінка з масивним обличчям рішуче підняла руку.

— Лейтенант Ретанкур, — відрекомендувалась вона. — Ніхто не бачив художника. Зазвичай він діє вночі, а від його пензлика галасу нема. Добре натренувавшись, він виконує всю операцію за півгодини.

— Коди?

— На багатьох з них лишилися сліди від пасти для зліпків, комісаре. Він знімав відбитки і визначив найбрудніші місця.

— В'язнична хитрість, — сказав Жюстен.

— Це будь-хто міг би вигадати, — заперечив Ноель.

Адамберґ глянув на годинника.

— За десять шоста. Залишаємо приміщення.

О третій годині ранку Адамберґа розбудив дзвінок від біологічної служби.

— Жодних бацил, — утомлено сказав чоловік на тому кінці дроту. — Результат негативний. Ні на блохах, ні на одязі, ні в конверті, ні на дванадцяти зразках, зібраних у Лорійона. Здорові і чисті, ніби щойно з санаторію.

Адамберґ відчув полегшення.

— Усі блохи — щурячі?

— Усі. П'ятеро самців, десять самок.

— Чудово. Обережно зберігайте їх.

— Вони мертві, комісаре.

— Тоді не треба ні вінків, ні квітів. Збережіть їх у пробірці.

Він сів на ліжку, увімкнув лампу і почухав голову, а тоді зателефонував Данґлару і Вандузлеру, щоб повідомити про результат. Він по черзі набрав усі двадцять шість номерів інших агентів відділу, потім лікаря і Девіяра. Ніхто не поскаржився на те, що їх розбудили посеред ночі. Він плутав імена своїх помічників, і блокнот уже не порятує його. Не було часу на те, щоб порпатися в записнику, і навіть на те, щоб зателефонувати Каміллі і призначити побачення. Йому здавалося, ніби сіяч чуми зовсім не дасть йому поспати.

О сьомій тридцять, коли Адамберґ ішов до відділку кримінального розшуку з кварталу Маре[23], то почув дзвінок.

— Комісаре? — мовив задиханий голос. — Бригадир Ґардон з нічної зміни. У Дванадцятому окрузі знайдено два тіла посеред тротуару. Перше — на вулиці Роттембург, а друге — неподалік, на бульварі Суль. Двоє чоловіків, вимазаних деревним вугіллям, лежать на дорозі, абсолютно голі.

21

Опівдні обидва тіла прибрали й відвезли в морг, а рух на дорозі знову було відновлено. Оскільки тіла кинули на видному місці, не лишалося жодної надії, що широкий загал не дізнається про ці чорні трупи. Уже сьогодні ввечері цим займеться телевізійна служба новин, а завтра все буде в пресі. Неможливо приховати особи жертв, тож їхній зв'язок з будинками на вулиці Пуле і вулиці Турвілля встановлять дуже швидко. Дві багатоповерхівки, де всі двері розмальовано четвірками. За винятком дверей загиблих. Двоє чоловіків, одному тридцять один, а іншому тридцять шість років. Один — батько сімейства, а інший жив з дівчиною.

Три чверті агентів кримінального розшуку бігали столицею: одні шукали свідків у місцях, де було знайдено тіла, інші ще раз прийшли в позначені багатоповерхівки. Вони розпитували близьких і намагалися встановити зв'язок між новими смертями і вбивством Рене Лорійона. Остання ж чверть прикипіла до клавіатур і строчила звіти, занотовуючи нові дані.

Адамберґ притулився спиною до стіни і опустив голову. Він стояв неподалік від вікна, крізь нові ґрати якого міг спостерігати за плином життя на тротуарі. Адамберґ намагався впорядкувати в голові досить-таки велику кількість різноманітних даних, пов'язаних з цими вбивствами і все вищеозначене. Йому почало здаватися, що обсяг цих даних є завеликим для одного людського мозку — принаймні для нього. Комісар більше не міг осягнути їхні образи, а тому вони його розчавлять. Посеред змісту «химер», дрібних проблем мешканців майдану Едґара Кіне, судових досьє Ле Ґерна і Дюкведіка, розташування розфарбованих будинків, особистостей жертв, їхніх сусідів, батьків, вугілля, бліх, конвертів, лабораторних аналізів, дзвінків від лікаря і характеристик убивці, він не міг охопити єдність відкритих шляхів, губився. Вперше вжитті йому здалося, що Данґлар зі своїм комп'ютером має рацію, а ось він, віддаючи тривоги на милість вітру, — ні.

Дві нові жертви за одну ніч, одразу двоє чоловіків. Оскільки лягаві охороняли їхні двері, вбивця просто виманив їх на вулицю і стратив. Злочинець обійшов перешкоди так просто, як німці пройшли нездоланну лінію Мажино[24]: коли французи заблокували дороги, ті просто перелетіли на літаках. Двоє бригадирів, що чергували перед квартирою вбитого на вулиці Роттембург Жана Віяра, бачили, як він кудись виходив о восьмій тридцять.

Не можна завадити чоловікові піти на побачення, правда ж? Тим більше, коли цього Віяра нітрохи не вражав «той бісів галас навколо четвірок», як він пояснив охоронцеві. Інший чоловік, Франсуа Клерк, вийшов з дому о десятій, за його словами, на прогулянку. Він задихався від присутності лягавих за дверима, а надворі було тепло і він хотів випити келих вина. Не можна ж перешкодити чоловікові піти випити, правда? Обох задушили, як і Лорійона, з різницею в годину. Масовий забій. Потім трупи перевезли в машині, без сумніву, разом, де їх роздягнули і вимазали вугіллям. Зрештою, вбивця викинув їх прямо посеред вулиці у дванадцятому окрузі, на околиці Парижа, з усім їхнім одягом. Сіяч боявся, що його помітять, бо цього разу тіла не поклали зі схрещеними руками на спину.

Їх викинули поспіхом. Адамберґ подумав, що потреба квапитися з фіналом мала дуже засмутити вбивцю. Вночі ніхто нічого не помітив. Попри два мільйони мешканців, о четвертій ранку посеред робочого тижня столиця може бути такою ж порожньою, як і гірське селище. Столиця чи не столиця, а на бульварі Суль люди сплять так само міцно, як і в Піренеях.

Витягнути з цих убивств можна тільки одне: усім чоловікам уже за тридцять. А це не надто точна інформація, як для спільного знаменника. Бо решта портрета зовсім не клеїлася. Жан Віяр ніколи не гарував у передмісті, як перша жертва. Він — витвір найкращих кварталів, став інженером-програмістом і одружився з адвокатом. Франсуа Клерк був скромнішого походження. Цей важкий широкоплечий чоловік працював у відділі доставки на великому винному заводі.

Не відходячи від стіни, Адамберґ зателефонував судовому лікарю, який якраз працював над тілом Віяра. Доки вони їхали до нього, комісар зазирнув у свій блокнот у пошуках прізвища лікаря. Ромен.

— Ромене, це Адамберґ. Вибачте, що турбую. Ви підтверджуєте задушення?

— Без сумніву. Вбивця використовує грубу мотузку — міцний пластиковий шнур. На потилиці помітний чіткий слід від удару. Можливо, вбивця скористався своєрідною рухомою петлею. Злочинцю потрібно лише потягнути праворуч, це навіть не вимагає багато сили. Мало того, він покращив свою техніку і тепер вбиває ефективніше: обидві жертви отримали значну дозу сльозогінного газу. Доки вони не встигли оклигати, вбивця накинув на них петлю. Це швидко і надійно.

— А на тілі в Лорійона не було укусів — укусів комах?

— Чорт забирай, я забув зазначити це у звіті. Тоді мені це не видалося важливим. У нього в паху були свіжі укуси блощиць. У Віяра вони також є — на внутрішньому боці правого стегна і на шиї, уже трохи давніші. Останнього я ще не встиг оглянути.

— А блохи можуть кусати мертвих?

— Ні, Адамберґу, в жодному разі. Вони залишають тіло при перших же ознаках заклякання.

— Дякую, Ромене. Перевірте на відсутність бацили, як у випадку Лорійона. Ніколи не можна бути певним.

Адамберґ поклав мобільний назад у кишеню і прикрив долонею очі. Отже, він помилився. Вбивця не підклав свій конверт з блохами в мить убивства. Між підкиданням бліх і вбивством минув певний час, бо ж комахи вже встигли вкусити. У випадку Віяра минув досить довгий час, адже лікар підтвердив, що набряки вже досить давні.

Він покружляв кімнатою, склавши руки за спиною. Тобто сіяч виконує дуже дивний церемоніал: спершу підкидає розкритий конверт під двері майбутніх жертв, а тоді ще раз повертається, зламує замок і, з вугіллям в кишені, душить свою здобич. Тобто він виконує все за два рази. Спершу — блохи, потім — убивство. Не кажучи вже про інфернальні четвірки і попередні оголошення. Адамберґ відчув, як у ньому наростає безсилля. Стежинки перепліталися, правильний шлях вислизав від нього, а цей ритуальний убивця ставав усе дивнішим і незрозумілішим. Піддавшись пориву, він набрав номер Камілли і вже за півгодини лежав у своєму ліжку — спершу голий під власним одягом, а потім і голий без одягу. Камілла вмостилася на ньому і заплющила очі. І вже за хвилину він забув, що двадцять сім співробітників його відділку патрулюють на вулицях та за моніторами.

За дві з половиною години він приїхав на майдан Едґара Кіне, примирившись із собою. Це легке тремтіння у стегнах огортало і майже захищало його.

— Я збирався вам телефонувати, — сказав Декамбре, виходячи до нього за поріг власного будинку. — Вчора не було нічого, але сьогодні з'явився один лист.

— Але ми не бачили, щоб хтось поклав його в урну, — сказав Адамберґ.

— Цього разу «химера» прийшла поштою. Він змінив технологію і більше не ризикує приходити сам. Тепер він їх надсилає.

— На яку адресу?

— Сюди, Жосу Ле Ґерну.

— Він знає ім'я Глашатая?

— Багато хто його знає.

Адамберґ рушив за Декамбре й у його кабінеті розкрив великий конверт.

«Враз пройшла чутка, яка швидко підтвердилася, що чума вибухнула в місті одразу на двох вулицях. Казали, що двох (...) знайшли з усіма ознаками лиха».

— Ле Ґерн виголосив це?

— Так, опівдні. Ви ж самі казали продовжувати.

— Тепер, коли цей тип перейшов до дії, тексти стали куди чіткішими. Який ефект це справляє на аудиторію?

— Неспокій, запитання і жваві обговорення у «Вікінгу». По-моєму, приходив один журналіст. Він ставив запитання Жосу та іншим. Не знаю, звідки він узявся.

— Усе через плітки, Декамбре. Цього неможливо уникнути. У зв'язку з «химерами» останніх днів, оголошенням у вівторок увечері і ранковою смертю все обов'язково мало закрутитися. Так мало трапитися. Можливо, преса отримала заяву від самого сіяча, який вирішив здійняти бурю.

— Це дуже ймовірно.

— Надіслано вчора, — сказав Адамберґ, перевертаючи конверт. — З Першого округу.

— Оголошено дві смерті, — сказав Декамбре.

— Це вже трапилося, — відповів Адамберґ, дивлячись на старого. — Почуєте сьогодні ввечері по телевізору. Двох голих, вимазаних вугіллям чоловіків викинули на тротуар, наче мішки зі сміттям.

— Одразу двох, — глухо промовив Декамбре. Його рот стиснувся, утворюючи на білій шкірі море зморшок.

— Як ви гадаєте, Декамбре, а тіла зачумлених справді чорні?

Грамотій насупив брови.

— Я не спеціаліст у цьому питанні, комісаре, особливо що стосується історії медицини. Саме тому мені знадобилося так багато часу, аби розібратися з «химерами». Але можу вас запевнити, що тогочасні лікарі ніколи не згадують про цей колір. Виразки, плями, бубни, набряки — так, але не чорний колір. Він закарбувався в колективній свідомості значно пізніше, через семантичну подібність.

— Гаразд.

— Однак чомусь ця помилка прижилася, і чуму називають Чорною смертю. І ці слова, вочевидь, дуже важливі для вбивці, адже саме вони сіють жах. Він хоче вразити, полонити свідомість сильними образами, байдуже, справжні вони чи ні. І Чорна смерть автоматично вражає.

Адамберґ улаштувався у «Вікінгу», що був досить спокійним, як на пообіддя, і замовив у високого Бертена каву. Крізь вікно він міг бачити весь майдан, як на долоні. За п'ятнадцять хвилин йому зателефонував Данґлар.

— Я у «Вікінгу», — сказав Адамберґ.

— Будьте обережні з тим кальвадосом, — попередив Данґлар. — Він дуже особливий. Ніби за помахом чарівної палички він прибирає всі ідеї з вашої голови.

— У мене більше нема ідей, Данґларе. Я розгублений. Гадаю, він подолав мене, збив з пантелику. Боюся, він мене переміг.

— Кальвадос?

— Сіяч чуми. «CLT». До речі, Данґларе, забудьте про ці ініціали.

— Ви про мого Сезара Лорана Тавеньйо?

— Дайте йому спокій, — сказав Адамберґ, розгортаючи свій блокнот на сторінці, заповненій Вандузлером. — Це отрута із трьох прислівників.

Адамберґ почекав на реакцію заступника, але той промовчав. Це було забагато навіть для Данґлара. Його ясний мозок заплутався.

— Cito, Longe, Tarde, — прочитав Адамберґ. — Забирайся до дідька і не повертайся вічність.

— Лайно, — за мить прокоментував Данґлар. — Cito, Longe fugeas et Tarde redeas. Я мав про це подумати.

— Ми всі вже втратили здатність думати, і ви також. Він на нас тисне.

— Хто вам про це сказав?

— Марк Вандузлер.

— Як ви і просили, я поцікавився ним.

— Забудьте і про нього. Він не причетний.

— А ви знали, що його дядько був лягавим, і його звільнили прямо перед пенсією?

— Так. Ми з ним разом їли восьминога.

— Чудово. А ви знали, що його небіж Марк був причетним до кількох справ?

— Кримінальних?

— Так. Але як консультант для слідства. Він, далебі, не дурний.

— Я вже помітив це.

— Я вам телефонував щодо алібі чотирьох чумологів. Усе гаразд, комар носа не підточить — вони були зі своїми родинами.

— Без шансів.

— Саме так. І нікого більше не лишається.

— А я нічого більше не бачу. І нічого більше не відчуваю, давній друже.

Данґлар міг би позловтішатися з того, що Адамберґа підвела його інтуїція. Натомість — і це здивувало його самого — йому стало дуже шкода колегу, і він вирішив підбадьорити його, бо сам чудово знав, як воно.

— Неправда, — впевнено сказав він, — ви точно щось відчуваєте. Ну хоча б щось.

— Дещо одне, — повільно сказав Адамберґ після недовгої паузи. — Одне й те саме.

— Скажіть, що.

Адамберґ обвів майдан поглядом. Люди почали гуртуватися біля великого платана, хтось виходив з бару — всі готувалися до випуску оголошень Ле Ґерна. Слухачі укладали парі щодо того, виживе чи ні екіпаж розбитої шхуни.

— Я знаю, що він тут, — сказав Адамберґ.

— Тут — це де?

— На цьому майдані. Він тут.

У Адамберґа більше не було телевізора, і він узяв собі за звичку в разі необхідності йти в ірландський паб за сто метрів від нього. У заповненому музикою і запахом Гіннесса[25] приміщенні працювала Енід, знайома офіціантка Адамберґа. Вона дозволяла йому дивитися маленький телевізор під баром. Тож за п'ять восьма він відчинив двері «Чорних вод Дубліна» і прослизнув за барну стійку. Словосполучення «чорні води» найкраще описувало його стан з самого ранку. Доки Енід готувала для нього величезну картоплину з салом — і звідки взагалі ірландці беруть таку велику картоплю, цікаво було б дізнатися, якби на це був час, тобто якби сіяч чуми не зайняв усі ваші думки, — Адамберґ тихо послухав випуск новин. Усе було саме так катастрофічно, як він і побоювався.

Ведучий повідомив про те, що в Парижі за тривожних обставин померло троє осіб у ночі з понеділка на вівторок і з середи на четвер. Усі жертви мешкали в будинках, розмальованих четвірками, про які йшлося у спеціальному повідомленні Префектури поліції у позавчорашніх новинах. Значення цих цифр, яке поліція не захотіла пояснювати, вже відомо завдяки їхньому автору, що надіслав коротке повідомлення в Агентство Франс-Прес. Це анонімне повідомлення надіслано з такою обережністю, що жодним чином неможливо встановити особу автора. Автор стверджує, що троє осіб померло від чуми і що він уже давно попереджав мешканців столиці про бич Божий через оголошення на перехресті бульвару Едгара Юне і вулиці Деламбр. Такі заяви дозволяють вважати, що ми маємо справу з неврівноваженою людиною. І хоча на тілах жертв справді було виявлено ознаки чорної смерті, Префектура поліції стверджує, що ці чоловіки стали нещасними жертвами серійного вбивці і померли від задушення. Адамберґ почув своє прізвище.

Далі показали розмальовані двері, все пояснили, надали свідчення мешканців, продемонстрували майдан Едґара Юне, а тоді окружного комісара Брезійона власною персоною, який сидів у своєму кабінеті на Набережній Орфевр і серйозним тоном стверджував, що всі люди, яким погрожує псих, захищені силами поліції і що чутки про чуму — це абсолютна вигадка розшукуваного типа. Чорні плями на тілах з'явилися через те, що їх натерли шматочком деревного вугілля. Замість того, щоби вдовольнитися цими заспокійливими твердженнями, телевізійники показали коротку документалку щодо минулого чорної чуми у Франції, щедро приправлену жахливими зображеннями і коментарями.

Засмучений Адамберґ сів на місце і, сам того не помічаючи, з'їв величезну картоплину.

У Вікінгу» збільшили гучність телевізора, а Бертен затримував гарячу страву і удар гонга. Жос опинився в центрі уваги, тому відбивався, як міг, від незліченних запитань. Його підтримували незворушний Декамбре, котрому вдавалося зберегти холоднокровність, і Дамас, який, хоч і не знав, як може виявитися корисним, відчував, що ситуація стає дедалі напруженішою, і постійно тримався ліворуч від Жоса. Марі-Бель зайшлася слізьми, чим добряче налякала Дамаса.

— У нас чума? — вигукнула вона під час випуску, озвучивши страхи кожного, які ніхто не наважився висловити вголос.

— Ти не почула? — громовим голос сказала Лізбет. — Ті хлопці не померли від чуми, їх задушили. Не чула? То слухай уважно, Марі-Бель.

— А хто сказав, що той товстун з Префектури не дурить нас? — запитав чоловік з бару. — Ти що, справді віриш, що коли в місті почнеться чума, вони любенько нам про все розкажуть, Лізбет? Віриш, що вони вибовкають нам усе, що знають? Це як з тією чортовою кукурудзою чи коровами, ти віриш, що нам усе одразу розкажуть?

— А що ми тим часом робимо, га? — втрутився інший. — Жеремо їхню кукурудзу.

— А я більше не їм її, — прокоментувала жінка.

— Тати ніколи її не їла, — сказав її чоловік. — Ти просто не любиш її.

— З усіма їхніми дурними експериментами, — взявся за своє голос за баром. — Цілком імовірно, що вони там щось напартачили і випустили хворобу у вільне плавання. Ну от, наприклад, зелені водорості, звідки взялися ці зелені водорості?

— Ага, — хтось відповів йому. — І вони більше не можуть її впіймати. Це як з кукурудзою і коровами.

— Троє померлих, ти розумієш? І як вони збираються це зупиняти? Вони самі не знають, кажу тобі.

— І я про те ж, — відповів чоловік біля бару.

— Але чорт забирай, — вигукнула Лізбет, намагаючись перекрити шум дискусії, — цих типів задушили!

— Бо в них на дверях не було четвірок, — сказав чоловік, піднявши вгору палець. — Вони не були захищеними. По телику ж пояснили, так чи ні? Нам же не приснилося це, так?

— Але якщо це правда, то нічого вони там не випустили, цей же тип її і насилає.

— Вони щось випустили, — вперто повторив чоловік. — А хтось намагається захистити і попередити людей. І він робить усе, що може.

— То чому ж він позабував про деяких людей? Чому розмалював тільки жменьку багатоповерхівок?

— Але ж він не Бог. У нього лише дві руки. Ти можеш сам собі намалювати четвірку, якщо напудив у штани.

— Але чорт забирай! — знову закричала Лізбет.

— Що трапилося? — тихо запитав Дамас, але ніхто не звернув на нього увагу.

— Не зважай, Лізбет, — сказав Декамбре, взявши її за руку. — Вони божеволіють. Лишається сподіватися, що до ранку заспокояться. Будемо подавати вечерю, запрошуй мешканців.

Доки Лізбет збирала своє стадо, Декамбре, відійшовши від бару, зателефонував Адамберґу.

— Комісаре, тут стає гаряче, — сказав він. — Люди втрачають голову.

— Тут також, — відповів Адамберґ, сидячи за столиком ірландського бару. — Хто посіє аудиторію, пожне паніку.

— Що ви збираєтеся робити?

— Повторювати і повторювати, що тих чоловіків убито. А що там у вас кажуть?

— Лізбет і не таке бачила, тому вона зберігає ясний розум. Ле Ґерну трохи начхати на це все, він лише намагається захистити свій заробіток. Така буря його не збентежить. Бертен видається знервованим, Дамас нічого не розуміє, а Марі-Бель на межі нервового зриву. Решта заводить стару пісню: від нас усе ховають, нам нічого не кажуть і взагалі часи непевні. «Коли зима — спекотна, хоча б мала холодною бути; літо студене замість спекотного, а осінь і весна так само».

— Багато вам зерна перебрати доведеться, раднику.

— Вам також, комісаре.

— От тільки я вже не бачу, де зерно, а де — полова.

— Що ви збираєтеся з цим усім робити?

— Я збираюся піти спати, Декамбре.

22

З восьмої ранку в п'ятницю у відділ убивств комісара Адамберґа надіслали підкріплення з дванадцяти осіб і терміново встановили п'ятнадцять додаткових телефонів, щоб відповідати на дзвінки, які перевантажені окружні комісаріати переадресовували на кримінальний розшук. Кілька тисяч парижан хотіли знати, чи правду сказала поліція щодо причин смерті, чи потрібно вживати якихось заходів і якими будуть подальші вказівки. Префектура наказала комісаріатам відстежувати усі дзвінки і звертати увагу на панікерів, які першими заварили кашу.

Ранкові газети зовсім не збиралися втихомирювати занепокоєння, а воно все зростало. Адамберґ розклав на столі головні видання і швидко проглянув їх. У газетах викладалися основні тези вчорашнього випуску теленовин з коментарями і фотографіями перевернутих четвірок на першій сторінці. Хтось згущав барви, а інші, обачніші, намагалися працювати розсудливо. Однак усі газети вирішили за потрібне подати in extenso[26] промову комісара Брезійона. І всі надрукували тексти двох останніх «химер».

Адамберґ перечитав їх, намагаючись уявити себе людиною, яка вперше сприймає це повідомлення, та ще й у такому контексті — з трьома свіжозчорнілими трупами.

Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає.

Ураз пройшла чутка, яка швидко підтвердилася, що чума вибухнула в місті одразу на двох вулицях. Казали, що двох (...) знайшли з усіма ознаками лиха.

Є в цих рядках щось таке, що може схвилювати найзабобонніших — а таких приблизно вісімнадцять відсотків населення. Вісімнадцять відсотків сумнівалися, чи настане 2000 рік. Адамберґ здивувався, якого ж масштабу набула ця справа завдяки пресі, здивувався швидкості, з якою поширювалася пожежа, якої він боявся, відколи було оголошено про першу смерть. Чума, це старомодне запилюжене лихо, поглинуте історією, відроджувалася під перами журналістів з непристойною живучістю.

Адамберґ кинув погляд на годинник і готувався до прес-конференції, що, за наказом керівництва, мала відбутися о дев'ятій годині. Адамберґ не любив ні наказів, ні прес-конференцій, але розумів, що ситуація того вимагала. Йому наказали заспокоїти уми, показати фотографії ший задушених, розвінчати плітки. Судмедексперт прийшов йому на допомогу. Адамберґ гадав, що принаймні до нового вбивства або до нової особливо страшної «химери» ситуація під контролем. Він чув, як гурт журналістів за дверима збільшується, а гамір наростає.

Тієї самої миті Жос, закінчивши морський прогноз погоди перед суттєво щільнішим натовпом, перейшов до «химери» дня, яка зранку прийшла поштою. Щодо цього комісар висловився чітко: потрібно продовжувати зачитувати, щоб не порвати єдиний зв'язок з сіячем. У напруженій тиші Жос перейшов до двадцятого оголошення:

— Малий трактат про чуму. Містить опис, симптоми і наслідки оної, а також засоби і ліки, як профілактичні, так і цілющі, три крапки. Той зрозуміє, що заражений вищезгаданою чумою, хто набряки побачить у паху, так звані бубони, хто жар відчує і запаморочення, головні болісті та різноманітні божевілля, і хто побачить, як на тілі з'являються плями, звані ще папулами, і набувають вони синюватого, сірого й чорного кольору та постійно зростають. А той, хто хоче захистити себе від моровиці, має намалювати на дверях талісман у вигляді хреста з чотирма кінцями, який точно відверне лихо від дому.

Тієї миті, коли Жос нарешті завершив цей довгий опис, Декамбре миттєво зняв слухавку, щоб без затримки повідомити інформацію Адамберґу.

— Ми потрапили в серйозну халепу, — сказав нарешті Декамбре. — Цей тип уже завершив з приготуваннями. Він описує лихо так, ніби чума насправді увійшла в місто. Гадаю, цей текст належить до початку сімнадцятого століття.

— Перечитайте мені, будь ласка, кінцівку, — попросив Адамберґ. — Повільно.

— У вас там хтось є? Я чую гамір.

— Близько шести десятків журналістів, що аж нетямляться. А у вас?

— Гурт слухачів значно щільніший, ніж зазвичай. Фактично — маленький натовп. І з'явилося багато нових облич.

— Запишіть, будь ласка, «старі». Спробуйте укласти список тих, хто постійно приходить, максимально точно, якщо це можливо.

— Вони змінюються залежно від часу сеансу.

— Зробіть усе можливе. Попросіть тих, хто постійно на майдані, допомогти вам. Бармен, спортсмен, його сестра, співачка, Глашатай — усіх, хто щось може знати.

— Гадаєте, він тут?

— Так. Саме звідти він почав, а отже, там і лишається. У кожної людини є свій барліг, Декамбре. Перечитайте мені кінець.

— А той, хто хоче захистити себе від моровиці, має намалювати на дверях талісман у вигляді хреста з чотирма кінцями, який точно відверне лихо від дому.

— Заклик до населення самостійно малювати четвірки на дверях. Він хоче напустити туману.

— Саме так. Я сказав «сімнадцяте століття», але у мене вперше складається враження, що цей уривок вигаданий з певною метою. Є спроба прикинутися, але вона марна. Зрештою, щось не так зі стилем.

— Наприклад?

— «Хрест із чотирма кінцями». Мені ніколи не траплялося таке формулювання. Автор хоче виразно описати четвірку, хоче, щоб ніхто не помилився, але я гадаю, що він склеїв цей уривок з різних шматочків.

— Якщо цей уривок надіслано водночас і Ле Ґерну, і пресі, ми ризикуємо захлинутися, Декамбре.

— Хвилинку, Адамберґу. Я послухаю про кораблетрошу.

На дві хвилини запала тиша, а тоді Декамбре повернувся до телефону.

— Отже? — Запитав Адамберґ.

— Усі врятувалися, — сказав Декамбре. — А ви на що ставили?

— Усі врятувалися.

— Хоча б десь пощастило за день.

Коли Жос зіскочив зі своєї каси, щоб піти випити кави з Дамасом, Адамберґ зайшов у велику залу й піднявся за кафедру, яку для нього підготував Данґлар. Судмедексперт стояв поруч, а прожектор був готовий ввімкнутися щомиті.

Він став перед ордами журналістів і простягнених мікрофонів, а тоді сказав:

— Чекаю на ваші запитання.

За півтори години прес-конференція завершилася, і навіть досить удало. М'яко, крок за кроком відповідаючи на всі запитання, Адамберґу вдалося розвіяти сумніви, що витали над трьома чорними смертями. Прямо під час конференції він перетнувся поглядом з Данґларом і по його напруженому виразу обличчя зрозумів, що щось трапилося. Лави офіцерів поріділи. Щойно збори завершилися, Данґлар зачинив за ними двері кабінету.

— Труп на авеню Сюфрен, — оголосив він. — Його запхали під вантажівку разом з одягом. Тіло знайшли, тільки коли водій уже від'їхав, о чверть по дев'ятій ранку.

— Лайно, — сказав Адамберґ, гупнувши на стілець. — Чоловік? Тридцятирічний?

— Жінка, молодша тридцяти.

— Єдина ниточка рветься. Вона мешкала в одному з тих чортових будинків?

— Чотирнадцятий пункту списку, на вулиці Тампль. Четвірки там було намальовано два тижні тому — на всіх дверях. Крім тих, що вели до квартири жертви, на третьому поверсі справа.

— Що про неї знаємо?

— Її звати Маріанна Барду. Незаміжня, батьки живуть у Коррезі. Має одного коханця на вихідні, у Манті, а другого, на кілька вечорів, у Парижі. Працювала продавчинею у крамниці елітних парфумів на вулиці Бак. Красива жінка, дуже спортивна, записана в різні спортивні зали.

— І ні Лорійона, ні Віяра, ні Клерка вона не зустрічала?

— Я б вам сказав.

— Вона виходила вчора ввечері? Щось казала охоронцеві?

— Поки що невідомо. Вуазене та Есталер поїхали додому. Мордан і Ретанкур прибули на авеню Сюфрен і чекають на вас там.

— Я не знаю, хто є хто, Данґларе.

— Це ваші помічники, чоловіки та жінки.

— Молода жінка? Задушена? Гола? Шкіра вимащена чорним?

— Яків інших.

— Зґвалтування?

— Здається, ні.

— Авеню Сюфрен — хороший вибір. Один із найпустельніших куточків міста вночі. Вистачить часу навіть на те, щоб вивантажити сорок тіл і не спітніти. Як гадаєте, чому під вантажівкою?

— У мене був час подумати про це. Певно, вбивця поклав її туди пізно ввечері, але не хотів, щоб тіло знайшли до світанку. Або з поваги до традиції (візники приїжджали на світанку збирати викинуті на вулицю тіла), або щоб труп знайшли після випуску оголошень. Чи віщував випуск оголошень цю смерть?

— Ні. Він розповідав, як уберегтися від мору. Вгадайте, як.

— Четвірки?

— Четвірки. Їх потрібно самостійно малювати на дверях.

— Наш сіяч надто зайнятий убивствами? Йому більше нема коли малювати? Він передає повноваження?

— Гадаю, ні, — сказав Адамберґ, підводячись і вдягаючи куртку. — Це щоб збити нас з пантелику. Уявіть, що буде, коли хоча б одна десята парижан послухається і захищатиме двері четвірками. Ми не зможемо відрізнити справжні від імпровізованих. А малювати їх не складно, в газетах їх дуже чітко надруковано. Лишається тільки охайно перемалювати.

— Графолог миттєво відрізнить справжні від фальшивих.

Адамберґ похитав головою.

— Ні, Данґларе, не миттєво. Не тоді, коли перед нами опиняться п'ять тисяч четвірок, намальованих п'ятьма тисячами рук. І я точно недооцінив реальну кількість. Купа людей послухається. А скільки буде вісімнадцять відсотків від двох мільйонів?

— А хто входить у ці вісімнадцять відсотків?

— Легковірні, боягузи, забобонні. Ті, хто боїться затемнень, нових тисячоліть, передбачень і кінця світу. Принаймні ті, хто визнає це під час опитувань. Скільки це буде, Данґларе?

— Триста шістдесят тисяч.

— Можна готуватися до чогось такого. А якщо до цього додасться ще й страх, то ми захлинемося ними. А якщо не вдасться відрізнити справжні четвірки від фальшивих, не помітимо справжні чисті двері. Ми не зможемо нікого захистити. Тоді сіяч зможе гуляти, де захоче, без лягавих, які чекають на кожному сходовому майданчику. Він зможе навіть малювати посеред білого дня, щоб не панькатися з кодами. Бо не можна ж заарештувати тисячі людей, які візьмуться розмальовувати власні двері. Розумієте, Данґларе, навіщо він це робить? Він маніпулює громадською думкою, бо його це влаштовує, йому це необхідно, щоб позбутися лягавих. Він кмітливий, Данґларе, кмітливий і прагматичний.

— Кмітливий? Ніхто не змушував його малювати ці бісові четвірки. Ніхто не змушував його ізолювати своїх жертв. Це пастка, в яку він сам піймався.

— Він хотів, щоб усі зрозуміли, що йдеться про чуму.

— Але йому вистачило б просто намалювати червоний хрест після...

— Це правда. Але він запустив вибіркову чуму, а не загальну. Він обирає собі жертв, але має твердий намір захистити тих, хто мешкає поруч. Це також прагматично і вмотивовано.

— Умотивовано у всесвіті його божевілля. Він міг би вбивати, не розігруючи постановку з цією бісовою старомодною чумою.

— Він не хоче вбивати сам. Він хоче, щоб людей було вбито. Він хоче бути тим, хто спрямовує прокляття. Для нього в цьому полягає величезна різниця. Він не вважає себе відповідальним.

— Чорт забирай, але чума! Це кумедно. Звідки він виліз, цей тип? З якого світу? З якої могили?

— Коли ми зрозуміємо це, Данґларе, то зможемо арештувати його, кажу вам. А щодо кумедності, так воно і є. Але не недооцінюйте давню добру чуму. Вона досі у справі, і цікавить значно більше людей, ніж мала б. Можливо, гротескна і вбрана у дрантя, але зовсім не смішна. Кумедна, але грізна.

Коли машина рушила до авеню Сюфрен, Адамберґ зателефонував ентомологу, щоб відправити його з морською свинкою на вулицю Тампль, у квартиру нової жертви. У квартирах Жана Віяра і Франсуа Клерка було зібрано Nosopysllus fasciatus, чотирнадцять у першого і дев'ять у другого, а ще кілька знайшлося в пакетах з одягом, які сіяч кинув біля них. Усі здорові. Всі великі конверти кольору слонової кістки розрізано ножем. Потім комісар набрав номер Агентства Франс-Прес. Якщо хтось отримає такий конверт, нехай негайно зв'яжеться з поліціянтами. І нехай такий конверт покажуть в опівденних новинах.

Адамберґ з жалем дивився на оголене тіло молодої жінки, спотворене задушенням і практично повністю замащене вугіллям і брудом від вантажівки. Її одяг жалюгідною купкою лежав поруч. Авеню було перекрито, щоб уникнути цікавих очей, але сотні людей уже пройшли повз мертву. Не було жодного способу приховати інформацію. Адамберґ з сумом засунув руки в кишені. Він утратив свій дар передбачення, йому більше не вдавалося зрозуміти, відчути, осягнути цього вбивцю, тоді як сіяч, на противагу йому, діяв надзвичайно ефективно: зачитував оголошення, маніпулював пресою, вбивав своїх жертв, коли хотів і де хотів, попри те, що поліція мала б затиснути його з усіх боків. Адамберґ не зміг відвернути чотири смерті, незважаючи на те, що його пильність прокинулася значно раніше. До речі, а коли? Під час другого візиту Маріз, знервованої матері сімейства. Він чітко визначив мить, коли народилося його перше занепокоєння. Натомість він не знав, коли втратив нитку, якої миті забрів у туман, безсило потонувши в даних.

Він дивився на юну Маріанну Барду, доки її тіло не опинилося у вантажівці моргу, віддавав короткі накази і неуважно слухав звіти своїх офіцерів, які надходили з вулиці Тампль. Молода жінка вчора ввечері не виходила — вона просто не повернулася з роботи. Він відправив двох лейтенантів до її шефа, не надто на щось сподіваючись, а тоді пішки рушив до свого відділку. Він ішов довго, більше години, а тоді повернув до Монпарнасу. Якби ж він тільки міг згадати, коли загубився.

Комісар піднявся вулицею Ґете і повільно дійшов до «Вікінга». Замовив сандвіч і сів за столик, який виходив на майдан. За тим столиком ніхто не хотів сидіти, бо потрібно бути досить маленьким, аби не вдаритися об фальшивий ніс дракара, що нависав над ним, причеплений до стіни. Коли комісар уже з'їв чверть свого сандвіча, Бертен підвівся і раптом ударив у мідну дошку над баром, і від удару того пролунав грім. Зі здивуванням Адамберґ бачив, як одним поривом з майдану зривалися всі голуби, а маси клієнтів вирушали до ресторану. Серед них був і Ле Ґерн, якого Адамберґ жестом запросив до себе. Глашатай сів навпроти нього, не питаючи дозволу.

— Скнієте від горя, комісаре? — запитав Ле Ґерн.

— Скнію від бездіяльності, Ле Ґерне. Це так помітно?

— Ага. Втратили курс?

— Я б не зміг сказати краще.

— Зі мною таке траплялося тричі, і ми, як сліпці, поневірялися в тумані, уникаючи однієї катастрофи, щоб потрапити в іншу. Двічі проблема була винятково в приладах. Але третього разу це я помилився з вимірами секстанта наприкінці безсонної ночі. Втома призвела до величезної похибки. Непростимої.

Адамберґ виструнчився, і Жос побачив, як в його очах барви водоростей загораються ті самі вогники, що й тоді, першого разу в його кабінеті.

— Скажіть мені це ще раз, Ле Ґерне. Дослівно повторіть.— Про секстант?

— Так.

— Тобто це як з секстантом. Варто заплутатися, і дуже сильно схибите. І то буде непростима помилка.

Адамберґ завмер, зосередивши погляд на точці на столі, рука напружена, ніби він хотів, щоб Глашатай замовк. Жос не наважувався більше нічого сказати, лише спостерігав, як сандвіч стискається між пальцями комісара.

— Я знаю, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ, піднімаючи голову. — Знаю, коли перестав розуміти і бачити його.

— Кого?

— Сіяча чуми. Я перестав його бачити і втратив орієнтир. Але тепер я знаю, коли це трапилося.

— Це важливо?

— Так важливо, ніби ви отримали можливість виправити свою помилку з секстантом і повернутися в ту мить, коли схибили.

— Тоді й справді важливо, — підтвердив Жос.

— Я маю йти, — сказав Адамберґ, лишаючи на столі гроші.

— Обережно з дракаром, — попередив Жос. — Не забийте голову.

— Я невисокий. А цього ранку була «химера»?

— Ми б вам повідомили.

— Йдете шукати свою точку відліку? — спитав Жос, коли Адамберґ відчиняв двері.

— В яблучко, капітане.

— Ви справді знаєте, де вона?

Адамберґ показав пальцем собі на чоло і вийшов.

У мить похибки. Це коли Марк Вандузлер розповідав про помилку. Саме цієї миті Адамберґ утратив орієнтири. Крокуючи, Адамберґ намагався пригадати слова Марка Вандузлера. Він дозволив нещодавнім образам повернутися разом зі звуком. Вандузлер стояв біля дверей зі своїм блискучим паском і тонкою тремкою рукою, пальці якої прикрашали срібні персні — три срібних персні. Так, усе через вугілля, як він там казав? Коли ваш убивця вимащує тіло вугіллям, то помиляється. Він припускається величезної похибки.

Адамберґ зітхнув з полегшенням. Він сів на першу лавку, що трапилася йому на шляху, записав ремарку Марка Вандузлера у свій блокнот і доїв сандвіч. Ні, він так само не знав, куди йти далі, але принаймні збагнув, коли його секстант почав зраджувати. Адамберґ знав, що відтепер тумани можуть розвіятися. Він відчув гарячу вдячність до моряка Жоса Ле Ґерна.

Комісар повільно повертався до відділку кримінального розшуку, і його погляд щоразу натикався на передовиці газет, коли він проходив повз кіоски. Сьогодні ввечері або завтра, коли сіяч надішле в Агентство Франс-Прес свій зловісний «Малий трактат про чуму» і коли стане відомо про смерть четвертої жертви, жодна прес-конференція не зупинить поширення пліток. Сіяч сіяв і збирав щедрий врожай.

Сьогодні ввечері, завтра.

23

— Це ти?

— Це я, Мане. Відчини, — нетерпляче сказав чоловік. Щойно він зайшов усередину, як кинувся в обійми старої і міцно притиснув її до себе, м'яко гойдаючи то в один, то в інший бік.

— Працює, Мане, працює! — вигукнув він.

— Як мухи, вони дохнуть, як мухи.

— Вони корчаться і дохнуть, Мане. Пам'ятаєш, як колись заражені так божеволіли, що рвали на собі одяг і бігли в річку топитися? Або билися об стіну, щоб розтрощити череп?

— Проходь, Арно, — сказала стара і потягнула його за руку. — Навіщо стовбичити в темряві?

Мане повела його у вітальню під світло електричної лампочки.

— Умощуйся, я приготувала тобі коржиків. Ти ж знаєш, тепер ніде не знайдеш молочної пінки, тому я змушена класти вершки. Я просто змушена, Арно. Налий собі вина.

— Колись заражених викидали з вікон, так багато їх було. Тіла знаходили на вулицях, ніби старі матраци. А це сумно, правда, Мане? Батьки, брати, сестри.

— Вони тобі ні брати, ні сестри. Вони кровожерливі звірі, які не варті того, щоб ходити по землі. Потім і тільки потім ти повернеш свою силу. Або вони, або ти. І цього разу переможеш ти.

Арно всміхнувся.

— Знаєш, вони вже корчаться і заслабнуть за кілька днів.

— Бич Божий наздожене їх навіть у втечі. Вони досі можуть бігати. Гадаю, тепер вони все знають.

— Звісно, знають і тремтять, Мане. Тепер їхня черга, — сказав Арно, вихиливши келих.

— Годі дурниць, ти прийшов за ними?

— Цього разу мені треба багато. Я вирушаю в подорож, Мане, ти ж знаєш, я рухаюся далі.

— А не гівняний я тобі матеріал підсунула, правда?

На горищі стара рухалася між клітками, поміж писком і дряпанням.

— Ну-ну, — шепотіла вона. — Чого це ви так розкричалися? Хіба Мане вас не годує?

Вона підняла маленьку, добре запаковану торбинку і простягнула її Арно.

— Тримай, — сказала вона. — Повідомлятимеш мені новини.

Схвильований Арно спускався сходами перед Мане і стежив, щоб вона не оступилася. В руках він ніс мертвого щура. Мане — чудовий знавець, найкращий. Без неї він би не впорався. Без сумніву, він володар, подумав Арно, крутячи свого персня, але без неї він би втратив ще десять років життя. А щодо життя, воно ой як потрібно йому тут і зараз.

Арно поночі вийшов зі старого будинку, і в кишенях у нього шелестіли п'ять грубих конвертів, де ворушилися Nosopsyllus fasciatus, із зарядженими торпедами провентрікулусами. Він тихенько розмовляв сам з собою, доки піднімався бруківкою в темряві. Провентрікулус. Гострий кинджал посередині ротового апарату. Сисальце, ріжок, голка. Арно любив бліх, і не було нікого, крім Мане, з ким би він міг із задоволенням обговорити подробиці величі їхньої анатомії. Але не котячі блохи, в жодному разі. Вони зовсім не заразні, тому він їх зневажав. Мане зневажала їх також.

24

Цієї суботи всіх агентів кримінального розшуку, які могли прийти попрацювати понаднормово, попросили вийти на службу. Прийшла вся команда Адамберґа, крім трьох, кого ніяк не відпускали родинні клопоти. Було ще дванадцятеро офіцерів, надісланих на підкріплення. Адамберґ прийшов о сьомій годині і, перш ніж накинутися на стос газет, що лежав на столі, проглянув останні результати з лабораторії. Наскільки це було можливо, він завжди намагався вживати слово «стіл» замість слова «бюро», яке, хоч і не було особливо мелодійним, менше на нього тиснуло. У «бюро» він чув лише важке «відро» і гамір «метро». А в «столі» шелестіли крилами «журавлі» і відпливали «кораблі». Бюро з гуркотом падало, а стіл — кружляв.

На цьому столі було зібрано результати найсучасніших досліджень, які не допомагали ніяк і нічому. Маріанну Барду не згвалтували. Її шеф запевнив, що вона переодяглася в комірчині і пішла, але не сказала куди. У нього виявилося надійне алібі, у двох коханців Маріанни також. Її задушили близько десятої вечора, а перед тим — облили сльозогінним газом, як і Віяра та Клерка. Бацили не знайдено. На тілі — жодного блошиного укусу, так само як і у Франсуа Клерка. Але в неї вдома зловили дев'ять Nosopsyllus fasciatus. Бацили не знайдено. Вугілля — зі спаленої яблуні. Жодного сліду мазі, жиру чи іншої речовини на дверях.

О сьомій годині тридцять хвилин сорок три телефони кримінального розшуку прокинулися. Адамберґ відключив свою лінію і розмовляв тільки по мобільному. Підтягнув до себе стос газет. Передовиця першої ж із них не віщувала нічого хорошого. Вчора ввечері, після того, як у новинах о восьмій пролунало повідомлення про нову жертву «чорної смерті», він попередив окружного комісара Брезійона. Якщо сіяч надішле свої добрі «профілактичні та цілющі» поради в газети, вони більше не зможуть захищати потенційних жертв.

— А конверти? — відповів Брезійон. — Можна ж зосередитися на цьому.

— Він може змінити конверт. Не кажучи вже про різних жартівників і реваншистів, які підсовуватимуть такі підкупу дверей.

— А як же блохи? — знову подав ідею окружний комісар. — Усіх укушених віддавати під захист поліції?

— Вони кусають не одразу, — відказав на те Адамберґ. — Клерка і Барду взагалі не покусали. Є ризик, щодо нас прибіжать тисячі збожеволілих людей, яких покусали людські, котячі і собачі блохи. А справжні мішені ми пропустимо.

— І викличемо загальну паніку, — похмуро додав Брезійон.

— Преса й так це робить, — відповів Адамберґ. — І ніяк цьому не завадиш.

— А ви все одно завадьте, — відрубав Брезійон.

Адамберґ поклав слухавку, розуміючи, що доля його нового призначення у кримінальний розшук була тепер у хитрих руках сіяча чуми.

Насправді йому було начхати, якщо доведеться втратити роботу і поїхати геть. Але втратити нитку тепер, коли він знайшов точку відліку, було б справді дуже прикро.

Комісар розклав газети і зачинив двері, щоб відгородитися від пронизливих перехресних телефонних дзвінків, які лунали один за одним у великій залі, мобілізуючи всіх працівників відділку.

У передовиці з'явився «Маленький трактат» сіяча, супроводжуваний фотографіями останньої жертви, коментарями про чорну чуму і заголовками, що мали на меті підживити страхи: «Чорна чума чи серійний убивця?», «Бич Божий повернувся?», «Вбивства чи зараження?», «Четверта підозріла смерть у Парижі». І так далі.

Статті вже були куди менш обачними, ніж напередодні, і деякі з них навіть починали критикувати те, що тепер називалося «офіційною версією про задушення». Практично у всіх виданнях цитувалися уривки з доказів, які Адамберґ надавав на вчорашній прес-конференції, щоб одразу ж піддати їх сумніву та розвінчати. Чорний колір трупів, вочевидь, змушував брехати найвправніші пера, і стародавні страхи пробуджувалися, наче спляча красуня після трьохсотрічного сну. Ця чорнота, яка насправді була величезною похибкою. Величезна похибка, яка могла кинути місто у вир божевілля.

Адамберґ знайшов ножиці і почав вирізати статтю, яка хвилювала його найбільше. Хтось із агентів, напевно, Жюстен, постукав і відчинив двері.

— Комісаре, — задихавшись, сказав він. — По периметру майдану Едґара Юне збільшується кількість четвірок. Це тягнеться від Монпарнаса до авеню Мен, а тоді вздовж бульвару Распай. Здається, зараз там дві чи три сотні розмальованих багатоповерхівок — близько тисячі дверей. Фавр і Есталер поїхали розвідати ситуацію. Есталер не хоче працювати в одній команді з Фавром, каже, що той йому як скалка в гузні. Що робити?

— Поміняйтеся і самі працюйте з Фавром.

— Він і мені як скалка в гузні.

— Бригадире... — почав Адамберґ.

— Лейтенант Вуазене, — підправив офіцер.

— Вуазене, у нас нема часу перейматися ні Фавровим гузном, ні Есталеровим, ні вашим.

— Зрозумів, комісаре. Владнаємо це потім.

— Точно.

— Нам продовжувати патрулювання?

— Це наче вичерпати море ложкою. Наростає нова хвиля. Погляньте, — сказав комісар, простягаючи йому газети. — Поради сіяча надруковано у всіх передовицях: самі намалюйте собі четвірки, щоб уникнути інфекції.

— Я бачив, комісаре. Це катастрофа. Ми не зможемо викрутитися. Крім перших двадцяти дев'яти, ми не знатимемо, кого захищати.

— Їх лишилося всього двадцять п'ять, Вуазене. Ніхто не телефонував щодо конвертів?

— Уже більше сотні. Ми не встигаємо відстежувати.

Адамберґ зітхнув.

— Кажіть людям, нехай несуть їх у кримінальний розшук. І перевірте всі ці бісові конверти. Може, в купі знайдеться хоча б один справжній.

— Патрулювання продовжувати?

— Так. Спробуйте оцінити масштаби катастрофи. Зробіть вибірку.

— Принаймні сьогодні вночі нікого не вбили, комісаре. Сьогодні зранку всі двадцять п'ять були живими і здоровими.

— Я знаю, Вуазене.

Комісар нашвидкуруч вирізав статтю, яка вирізнялася в загальному потоці своїм повільним і насиченим змістом. Тільки цього елемента і бракувало, щоб підпалити порох у гарматі, линути трішки олії в перше кволе вогнище. Назва була загадковою: «Хвороба № 9».

Хвороба № 9.

Голосом окружного комісара П'єра Брезійона префектура поліції запевнила нас, що чотири таємничі смерті, що сталися в Парижі цього тижня, — справа рук серійного вбивці. Жертви померли через задушення, і головний комісар Жан-Батіст Адамберґ, відповідальний за розслідування, показав пресі переконливі фотографії зі слідами задушення. Однак на сьогоднішній день усі знають, що анонімний інформатор стверджує, ніби ці люди померли від перших спалахів чорної чуми, жахливого мору, який колись винищував світ.

Перед обличчям цієї альтернативи дозвольмо собі піддати сумніву бездоганну демонстрацію служби нашої поліції, повернувшись на вісімдесят років у минуле.

Париж витер зі своєї пам'яті деякі спогади про чуму. Однак остання епідемія вдарила по столиці всього лишень у 1920 році. Зародившись у Китаї у 1894 році, третя пандемія чуми охопила Індію, призвівши до смерті дванадцяти мільйонів людей. Вона потрапила в усі порти Західної Європи — в Лісабон, у Лондон, у Порто, в Гамбург, у Барселону... і в Париж, на баржі, що прибула з Гавра і випорожнила свої трюми на берегах Левалуа. На щастя, як і у всій Європі, епідемія довго не протрималася і згасла за кілька років. Однак вона встигла заразити дев'яносто шість осіб, зокрема у північних та східних передмістях, де в антисанітарних бараках мешкали бідні лахмітники. Інфекція прослизнула intra mums[27], спричинивши два десятки смертей у центрі міста.

Доки тривала ця епідемія, французький уряд зберігав усе в таємниці. Здійснювалася вакцинація населення, яке опинилося в зоні ризику. Але пресу не повідомляли про причини вживання цих виняткових заходів. Епідемічна служба префектури поліції наполягла на тому, що від населення потрібно приховати лихо, яке вони скромно називали «хвороба № 9». Генеральний секретар написав у 1920 році таке: «Певну кількість випадків зараження хворобою № 9 зареєстровано в Сан-Уані, Кліші, Левалуа-Перре та в Дев'ятнадцятому і Двадцятому округах. (...) Звертаю вашу увагу на суворо конфіденційний характер цієї записки та на необхідність  збереження цього в таємниці, аби не посіяти паніку серед населення». Витік цієї інформації дозволив газеті «Юманіте» викрити правду у випуску від 3 грудня 1920 року: «Сенат присвятив учорашнє засідання хворобі № 9. Що ж таке хвороба № 9? За три з половиною години ми дізналися від месьє Годена де Віллена, що йдеться про чуму».

Ми зовсім не маємо наміру звинувачувати представників поліції у фальсифікації фактів заради приховування реальності, але цією маленькою історичною нотаткою нагадуємо громадянам, що Держава може мати свою істину, яка не завжди є істинною, і що в усі часи влада мала хист до замовчування.

Замислившись, Адамберґ опустив руку, стискаючи в долонях убивчу статтю. Чума в Парижі в 1920 році. Він узагалі вперше про це чує. Комісар набрав номер Вандузлера.

— Я щойно прочитав газети, — сказав Марк Вандузлер, не давши Адамберґу часу висловитися. — Ми наближаємося до катастрофи.

— Наближаємося, — підтвердив Адамберґ. — Ця чума 1920 року, це правда чи вигадка?

— Абсолютна правда. Дев'яносто шість хворих, з яких тридцять чотири — померли. Лахмітники з околиць і кілька мешканців міста. Особливо активно хвороба лютувала в Кліші, знищуючи цілі родини. Діти збирали дохлих щурів на звалищах.

— Чому вона не поширилася?

— Вакцинація і профілактика. Та і в щурів, здається, вже виробився імунітет. Це була агонія чуми в Європі. Останній її відгомін — в Аяччо у 1945 році.

— А мовчання поліції — це правда? Хвороба № 9 — не вигадка?

— Правда, комісаре. Мені дуже шкода. Жодним чином неможливо спростувати.

Адамберґ поклав слухавку і почав ходити кімнатою. Ця епідемія 1920 року засіла в нього в голові, ніби хитрий механізм, що відчиняє таємні дверцята. Здається, він не тільки знайшов слід, а й може зазирнути крізь ці напіввідчинені двері на темні запліснявілі сходи — сходи історії. У кишені задзвонив мобільний, і Адамберґ послухав розлюченого Брезійона, який щойно прочитав ранкові газети.

— Що ще за гамір навколо поліційних таємниць? — волав окружний комісар. — Що за галас навколо чуми 1920 року? То була епідемія іспанки. Негайно спростуйте це все.

— Не можу, пане окружний комісаре. Це все правда.

— Ви що, знущаєтеся з мене, Адамберґу? Скучили за своїми альпійськими луками?

— Справа не в цьому, пане окружний комісаре. У 1920 році справді була чума, дев'яносто шість осіб захворіло і тридцять чотири померло, а поліція й уряд намагалися приховати все від населення.

— Поставте себе на їхнє місце, Адамберґу!

— Я і є на їхньому місці, пане окружний комісаре.

Запала тиша, і Брезійон різко кинув слухавку. Жюстен чи Вуазене, хтось із них, відчинив двері кабінету. Вуазене.

— Це розповзається, комісаре. Дзвінки звідусіль. Усе місто вже в курсі, люди бояться і вкривають двері четвірками. Ми вже не знаємо, за що братися.

— То ні за що не беріться. Пливіть за течією.

— Гаразд, комісаре.

Знову задзвонив телефон, і Адамберґ став біля стіни. Міністр? Суддя? Чим сильнішим ставав тиск з боку інших, тим більша безтурботність охоплювала його. Відколи він знайшов точку відліку, все налагодилося.

Телефонував Декамбре. Він першим не сказав, що читав ранкові газети і що ми рухаємося до катастрофи. Декамбре і далі зосереджувався на «химерах», які він отримував раніше, ніж Агентство Франс-Прес. Вочевидь, сіяч навмисно давав Глашатаю трішки додаткового часу, ніби хотів зберегти за ним привілей першого читача або ж віддячити, що він послугувув для нього слухняним трампліном.

— Ранкова «химера», — сказав Декамбре. — Над нею варто подумати. Вона довга. Візьміть щось, щоб записувати.

— Слухаю.

— «Минуло вже сімдесят років, — почав Декамбре, — відколи вони востаннє відчули наслідки цього жахливого мору, і тепер вели вільну торгівлю, доки три крапки не побачили три крапки корабель, навантажений бавовною та іншими товарами три крапки. Я вам кажу про ці три крапки, комісаре, бо в тексті вони фігурують.

— Знаю. Продовжуйте, тільки повільно.

— «Пасажирам дали право вільного пересування Містом з їхнім багажем та безперешкодних контактів з мешканцями, і це призвело до вбивчих наслідків: оскільки три крапки пани три крапки лікарі прийшли до міської ратуші попередити Ешевенів[28], що зранку їх викликали три крапки до молодого моряка на ім'я Ейсален, і їм здалося, що його вразила Зараза».

— Це кінець?

— Ні, там ще цікавий епілог щодо настроїв градоначальників, який точно сподобається вашому керівництву.

— Слухаю.

— «Ешевени затремтіли від такого попередження, бо вже збагнули, з якими лихами і небезпеками доведеться їм зіткнутися. І впали вони в абсолютний відчай, і жах охопив їх. І нема нічого дивного в ляку їхньому перед Чумою і запамороченню в їхніх умах, бо ж Священне Писання вчить нас, що трьома бичами загрожуватиме Бог народу своєму, і Чума — найлютіший, найгірший з них».

— Не знаю, чи впав мій окружний комісар в абсолютний відчай, — сказав Адамберґ. — Він сам кого хочеш туди кине.

— Уявляю собі. Я також пізнав таке. Потрібно когось принести в жертву. Ви боїтеся за свою посаду?

— Я подумаю про це. Про що вона, ця «химера» дня?

— Вона довга. Довга, тому що має дві мети: посилити страхи людей, продемонструвавши, що керівникам самим страшно, і провістити наступні смерті. Проголосити з уточненням. У мене є одна приблизна ідея, Адамберґу, але я не певен, потрібно перевірити. Я ж не спеціаліст.

— Навколо Ле Ґерна багато людей?

— Ще більше, ніж учора ввечері. На майдані вже яблуку ніде впасти під час випусків.

— Треба змусити Ле Ґерна платити за місце. Принаймні від того комусь буде користь.

— Обережно, комісаре. Краще не жартуйте так у присутності бретонця. Бо Ле Ґерни, може, і мужлаї, але точно не розбійники.

— Це точно?

— Принаймні саме так стверджує його покійний прапрадідусь. Він час від часу заходить до нього. Не так, щоб аж надто часто, проте регулярно.

— Декамбре, а ви сьогодні зранку намалювали четвірку на дверях?

— Ви намагаєтеся мене образити? Якщо лишиться всього одна людина, яка вистоїть проти смертельних хвиль забобонів, це буду я, Дюкведік, слово бретонця. Я і Ле Ґерн. І Лізбет. Якщо захочете приєднатися до нас, ласкаво просимо в компанію.

— Я подумаю про це.

— Забобони проймають легковірних, — загорівшись, вів далі Декамбре. — Легковірність — джерело маніпуляцій, а маніпуляції породжують лихо. Це великий бич людства, і накоїв він значно більше смертей, ніж усі чуми, разом узяті. Спробуйте впіймати цього сіяча до того, як вас звільнять, комісаре. Не знаю, чи усвідомлює він, що робить, але він дуже помиляється, вважаючи парижан гіршими, ніж вони є насправді.

Замріяно всміхнувшись, Адамберґ поклав слухавку. «Усвідомлює, що робить».

Декамбре зачепив питання, яке відучора тривожило Адамберґа і яке він уже почав розплутувати. Поклавши перед собою текст «химери», він зателефонував Вандузлеру, а в той час Жюстен, він же Вуазене, відчинив двері і на пальцях показав комісарові, що кількість будинків, розмальованих четвірками, перейшла за сімсот. Адамберґ кивнув і подумав, що до вечора їх стане тисячі.

— Вандузлере? Це знову Адамберґ. Маєте час? Я вам зачитаю ранкову «химеру». Це займе хвилинку.

— Уперед.

Марк уважно слухав, як голос Адамберґа тихо описував невідворотну катастрофу, що звалилася на місто в особі юного Ейсалена.

— Отже? — дочитавши, спитав Адамберґ, ніби зазираючи в енциклопедію. Йому видавалося неможливим, щоб вагон-цистерна інтелекту Марка Вандузлера не допомогла розгадати цю загадку.

— Марсель, — упевненим тоном сказав Марк. — Чума прийде в Марсель.

Адамберґ очікував, що поле дій сіяча розшириться, бо його текст передбачав новий спалах, але не за межами Парижа.

— Ви впевнені, Вандузлере?

— Абсолютно. Мова йде про прибуття корабля «Гран-Сан-Антуан» 25 травня 1720 року до берегів замку Іф. Корабель приплив із Сирії та Кіпру, навантажений тюками інфікованого шовку і вже зараженим екіпажем. Пропущені імена лікарів — старший і молодший Пейсонель, саме вони почали бити на сполох. Це відомий текст, і епідемія відома також — вона вбила половину міста.

— Цей юнак, до якого ходили лікарі, Ейсален, ви знаєте, де він мешкав?

— Майдан Лінча, сьогодні майдан Ленча, за північною набережною Старого Порту. Перший спалах винищив вулицю Ескаль. Її більше не існує.

— Ви можете помилятися?

— Ні. Це Марсель. Можу надіслати вам копію оригінального тексту, якщо бажаєте підтвердження.

— Не варто, Вандузлере. Дякую вам.

Хитаючись, Адамберґ вийшов з кабінету. Він підійшов до Данґлара, який, як і тридцять інших агентів, намагався дати раду телефонним дзвінкам і виміряти масштаби забобонного торнадо. Велика зала тхнула пивом і потом.

— Скоро, — сказав йому Данґлар, відкладаючи слухавку і записуючи цифру, — у всьому місті не лишиться ні грама фарби.

Він підвів голову до Адамберґа, і чоло його було вологим.

— Марсель, — сказав йому Адамберґ, демонструючи текст «химери». — Сіяч вирушає в подорож. І ми також, Данґларе.

— Господи, — сказав Данґлар, пробігаючи очима текст. — Прибуття «Гран-Сан-Антуана».

— Ви впізнаєте цей уривок?

— Коли ви мені сказали, я впізнав його. Не певен, що зміг би розшифрувати швидко.

— Він відоміший за інші?

— Звісно. Це була остання французька епідемія, і вона виявилася особливо жорстокою.

— Не остання, — сказав Адамберґ, простягаючи йому вирізану статтю про «хворобу № 9». — Прочитайте це, і ви зрозумієте, чому до вечора в Парижі не лишиться жодної людини, яка б вірила слову лягавого.

Данґлар прочитав і захитав головою.

— Це катастрофа, — сказав він.

— Не вживайте цього слова, Данґларе, благаю вас. З'єднайте мене з колегою з Марселя, район Старого Порту.

— Район Старого Порту — це Масена, — пробурмотів Данґлар, який знав напам'ять імена всіх окружних комісарів країни, а також керівників окремих округів. — Надійний чоловік, не такий лютий, як його попередник. Того понизили за фізичні знущання над арабами. На його місці тепер Масена, дуже порядна людина.

— Тим краще, — сказав Адамберґ, — бо нам доведеться разом працювати.

О шостій годині п'ять хвилин Адамберґ прийшов на майдан Едґара Юне, щоб послухати вечірній випуск оголошень, який не приніс нічого нового. Відколи сіяч змушений був користатися поштою, а не кидати листи прямо в урну, він не завжди встигав передати своє послання до нового випуску. Адамберґ знав про це, тому прийшов на майдан лише для того, щоб роздивитися обличчя слухачів, які зібралися навколо Ле Ґерна. Натовп став куди щільнішим, ніж минулими днями, і багато хто витягував шиї, щоб подивитися, який же цей «Глашатай», котрий передає оголошення про чуму. Двоє агентів, що постійно стежили за майданом, мали також стежити за безпекою Жоса Ле Ґерна, якщо в натовпі під час сеансу виникнуть ворожі настрої.

Адамберґ притулився до дерева неподалік від естради, і Декамбре розповідав йому про знайомі обличчя. Він уже склав список із сорока осіб, яких розділив на три колонки: вірні, часті і непостійні слухачі, додав фізичні прикмети до всього вищеозначеного, як полюбляв казати Ле Ґерн. Червоним він підкреслив прізвища тих, хто ставив парі щодо фіналів кораблетрощ, про які розповідалося в «Сторінці історії Франції», блакитним — швидких, які бігли на роботу одразу по закінченню сеансу, жовтим — тих, хто лишався побазікати на майдані або у «Вікінгу», фіолетовим — місцевих, які приходили в базарні дні. Це була чітка і охайна робота. Тримаючи папірець у руці, Декамбре тихенько вказував комісару на обличчя, щоб той міг їх запам'ятати.

— «Кармелла», трищоглова шхуна під австрійським прапором вантажопідйомністю 405 тонн, що вирушила з Бордо до Кардіффа, сіла на мілину біля Ґак-ар-Вілер. Екіпаж, чотирнадцять осіб, урятовано, — завершив Жос і зіскочив зі своєї сцени.

— Погляньте, — сказав Декамбре. — Всі, хто здаються збентеженими, супляться і нічого не розуміють, — новенькі.

— Тобто блакитні, — сказав Адамберґ.

— Точно. Ті, хто щось обговорює, хитає головою і жестикулює, — завсідники.

Декамбре залишив Адамберґа, щоб піти допомогти Лізбет почистити квасолю, ящик якої вони купили за невисокою ціною, а Адамберґ тим часом зайшов у «Вікінг» і прослизнув під ніс дракара за стіл, який він уже вважав своїм. Ті, хто укладав парі щодо фіналу кораблетрощі, зібралися в барі і галасливо мінялися грішми. Список ставок зберігав Бертен, щоб ніхто не шахраював. Через божественне походження Бертена вважали людиною надійною і непідкупною.

Адамберґ замовив каву і затримався на профілі Марі-Бель, яка старанно писала листа за сусіднім столиком. Це була тендітна дівчина, яку можна було б вважати гарненькою, якби її вуста окреслювалися чіткіше.

Її волосся, як і братове, густими кучерями спадало на плечі, але воно було білявим і чистим. Вона всміхнулася комісарові і продовжила писати. Біля неї сиділа молода жінка на ім'я Єва, що намагалася допомогти їй з листом. Вона була не такою гарненькою, бо їй бракувало вільності. Її спокійне обличчя видавалося серйозним, а під очима намалювалися темні кола. Саме так Адамберґ уявляв собі якусь героїню з дев'ятнадцятого століття, замкнену у провінційному будинку з дерев'яними панелями.

— Так буде добре? Гадаєш, він зрозуміє? — запитувала Марі-Бель.

— Добре, — сказала Єва, — але якось надто коротко.

— Розказати йому про погоду?

— Можна.

Марі-Бель повернулася до свого листа, міцно стиснувши ручку пальцями.

— Слово «захворіти», — сказала Єва, — пишеться через «хв».

— Ти впевнена?

— Гадаю, так. Дай-но спробую.

Єва кілька разів спробувала написати слово на чернетці, а тоді нерішуче насупила брови.

— А тепер я і не знаю. Може, переплутала.

Марі-Бель повернула голову до Адамберґа.

— Комісаре, — трішки сором'язливо запитала вона. — Слово «захворіти» пишеться через «ф» чи через «хв»?

Уперше в житті з Адамберґом радилися щодо орфографії, і він не міг дати відповідь.

— У реченні «Але Дамас не захворів»? — уточнила Марі-Бель.

— Фраза нічого не змінює, — тихо сказала Єва, схилившись над чернеткою.

Адамберґ відповів, що він зовсім не розуміється на орфографії. Марі-Бель, здається, дуже вразило це відкриття.

— Але ж ви поліціянт, — заперечила вона.

— Так і є, Марі-Бель.

— Я піду, — сказала Єва, торкнувшись до руки Марі-Бель. — Я обіцяла Дамасу допомогти йому порахувати касу.

— Дякую, — сказала Марі-Бель. — Мило з твого боку, що ти мене підміняєш. Бо з цим листом мені ніяк не вдасться звільнитися.

— Навпаки, — сказала Єва, — мене це розважить.

Вона тихо зникла, і Марі-Бель повернулася до Адамберґа.

— Комісаре, мені казати йому про цю... цей... мор? Чи краще якомога довше мовчати?

Адамберґ повільно похитав головою.

— Нема ніякого мору.

— Але четвірки? І чорні тіла?

Адамберґ знову похитав головою.

— Є вбивця, Марі-Бель, і це вже велике лихо. Але щодо чуми, то нема навіть її тіні.

— Я можу вам вірити?

— Беззаперечно.

Марі-Бель знову всміхнулася і цього разу розслабилася повністю.

— Боюся, що Єва закохана в Дамаса, — сказала вона, трохи напружившись, ніби Адамберґ, розібравшись із проблемою чуми, мав дати раду решті проблем у її житті. — Радник каже, що це добре, що до неї повертається життя, і хай усе буде як буде. Але я, мабуть, уперше не згодна з радником.

— Бо? — запитав Адамберґ.

— Бо Дамас закоханий в огрядну Лізбет, ось чому.

— Вам не подобається Лізбет?

Марі-Бель закопилила губи, а тоді продовжила.

— Вона хороша, але надто вже галаслива. І я її трохи боюся. У будь-якому разі Лізбет тут недоторканна. Радник сказав, що вона — наче дерево, що дає притулок багатьом пташкам. Я, звісно, не проти, але це дерево добряче б'є по вухах. До того ж Лізбет усюди намагається командувати. Всі чоловіки волочаться за нею. Автоматично, через її досвід.

— Ви заздрите? — усміхнувшись, запитав Адамберґ.

— Радник каже, що так, але я сама цього не усвідомлюю. Мене дратує, що Дамас цілі вечори просиджує там. Але треба визнати, що коли ви слухаєте, як Лізбет співає, то автоматично підпадаєте під її шарм. Дамас дуже захоплений, тому не помічає Єву, бо та не галаслива. Звісно, з нею нуднувато, але це і так зрозуміло, зважаючи на все, що вона пережила.

Марі-Бель допитливо глянула на Адамберґа, ніби хотіла з'ясувати, чи знає він щось про Єву, чи ні. Вочевидь, нічого.

— Чоловік роками бив її, — пояснила вона, не встоявши перед спокусою. — Вона втекла, але він розшукує її, щоб убити. Уявляєте таке? Чому поліція спершу не вб'є її чоловіка? Ніхто не має знати імені Єви, це наказ радника, і горе тому, хто лізтиме не в свої справи. Сам він знає її ім'я, але йому можна, тому що він — радник.

Адамберґ дозволив розмові захопити себе і лише час від часу позирав крізь вікно на те, що відбувається на майдані. Ле Ґерн вішав свою урну на ніч на платан. Шквал телефонних дзвінків, що переслідував його з самого відділку, потихеньку спадав. Чим банальнішою була розмова, тим більше він міг розслабитися. Його вже нудило від напружених роздумів.

— Гаразд, — сказала Марі-Бель, зі щирим поглядом повернувшись до нього. — Це добре для Єви, бо відтоді вона терпіти не може чоловіків. Тут вона оживає. А з Дамасом вона побачила, що бувають чоловіки кращі за того негідника, який постійно її лупцював. І це добре, бо життя жінки без чоловіка не варте нічого. Лізбет у це не вірить, вона каже, що кохання — це лише казочки. Уявіть собі, вона навіть каже, що кохання — це повна дурня.

— Вона була повією? — запитав Адамберґ.

— Звісно, ні, — вражено відповіла Марі-Бель. — Чому ви кажете такі речі?

Адамберґ пошкодував про своє запитання. Простота Марі-Бель виявилася більшою, ніж він очікував, і так навіть краще.

— Це ваша робота, — засмучено сказала вона. — Вона спотворює вас.

— Боюся, що так і є.

— А ви, ви вірите в кохання? Я дозволяю собі поцікавитися думкою з боку, бо тут позиція Лізбет недоторканна.

Оскільки Адамберґ промовчав, Марі-Бель похитала головою.

— Ну звісно, — підсумувала вона. — З усім, що вам доводиться бачити. Але радник виступає за кохання, дурниця воно чи ні. Краще добре подуріти, аніж від нудьги заскніти. Це правда щодо Єви. Вона стала значно жвавішою, відколи вечорами допомагає Дамасу з касою. От тільки Дамас кохає Лізбет.

— Так, — підтвердив Адамберґ, і без жодної неприязні зауважив, що розмова ходить по колу. Чим більше вони кружлятимуть, тим менше йому доведеться говорити, тим більше він забуде про сіяча і сотні дверей, які цієї самої миті вкриваються четвірками.

— А Лізбет не кохає Дамаса. Тож Єва страждатиме, Дамас страждатиме, ну а щодо Лізбет — гадки не маю.

Марі-Бель поринула в роздуми про те, як би так улаштувати, щоб усім було добре.

— А ви, — запитав Адамберґ, — ви в когось закохані?

— Я, — сказала Марі-Бель, почервонівши, і постукала пальцем по листу, — зі своїми двома братами маю досить чоловіків, про яких треба турбуватися.

— Ви пишете братові?

— Молодшому. Він мешкає в Роморантені й любить отримувати листи. Я щотижня пишу йому і телефоную. Хотілося б, аби він приїхав у Париж, але Париж його лякає. Вони з Дамасом не надто метиковані. Молодший ще гірший. Я маю казати йому все, що потрібно робити, навіть у поведінці з жінками. А він же симпатичний білявий хлопчина. Однак ні, чекає, доки я йому підкажу, інакше й не ворухнеться. Тож виходить, що я маю турбуватися про них аж до їхніх весіль. І мені є чим зайнятися, особливо, якщо Дамас отак роками чекатиме на Лізбет. Ну хто потім має витирати йому сльози? Хоча радник каже, що я не конче маю це робити.

— Так і є.

— А він добре знається на людях. До нього цілий день хтось ходить — старий чесно заробляє на хліб. У нього розумні поради. Але ж не можу я просто покинути своїх братів.

— Але це не заважає любити когось іще.

— Та ні, заважає, — впевнено сказала Марі-Бель. — Та й працюючи в магазині, я не багато кого можу зустріти. А тут, на майдані, мені ніхто не подобається. Радник каже мені піти пошукати трохи далі.

Годинник у ресторані пробив сьому тридцять, і Марі-Бель підскочила. Вона швидко склала листа, приклеїла марку на конверт і кинула його в торбинку.

— Вибачте, комісаре, але я маю бігти. Дамас чекає на мене.

Вона побігла, і Бертен прийшов забрати склянки.

— Балакуча, — ніби вибачаючись за Марі-Бель, сказав нормандець. — Не потрібно вірити всьому, Що вона каже про Лізбет. Марі-Бель ревнує і боїться, що та вкраде у неї брата. Це й зрозуміло. От тільки Лізбет вища за це все, просто не всі це розуміють. Вечеряти?

— Ні, — відповів Адамберґ, підводячись. — У мене справи.

— Скажіть, комісаре, — запитав Бертен, супроводжуючи його до дверей. — Треба чи не треба малювати цю четвірку?

— А ви хіба не син громовержця? — запитав Адамберґ, обернувшись. — Чи це все байки, які я чув тут на майдані?

— Так і є, — відповів Бертен, піднімаючи підборіддя. — Через Тутенів, по материнській лінії.

— От і не малюйте ці четвірки, Бертене, якщо не хочете, щоб ваш славний предок надавав вам запотиличників.

Бертен зачинив двері і, не опускаючи підборіддя, прийняв серйозне рішення. Доки він живий, жодних четвірок не буде на дверях «Вікінга».

За півгодини Лізбет зібрала мешканців на вечерю. Декамбре попросив тиші, постукавши ножем об келих. Сам він уважав цей жест трохи вульгарним, але іноді необхідним. Кастійон дуже добре розумів цей заклик до порядку і миттєво зреагував.

— Я не маю звички диктувати правила поведінки своїм гостям, — Декамбре надавав перевагу цьому терміну, а не конкретнішому — «орендарі», — які повноправні королі у своїх кімнатах, — почав він. — Утім, у зв'язку з досить особливими обставинами, в яких ми всі опинилися, я прошу всіх не піддаватися загальній інтоксикації і утриматися від малювання різних там талісманів на дверях. Подібний символ зганьбить цей дім. Утім, якщо хтось із вас забажає намалювати таку четвірку, я, поважаючи індивідуальну свободу, не матиму нічого проти. Але буду вдячним тій людині, якщо на час божевілля, доки не буде знайдено сіяча чуми, вона переїде в інше місце. Дуже сподіваюся, що нікого з вас не зацікавила така перспектива.

Він обвів поглядом усіх присутніх за мовчазним столом. Декамбре відмітив про себе, що Єва завагалася, на обличчі Кастійона грала посмішка фанфарона, хоча сам він був не надто спокійним, Жосу було начхати, а Лізбет шаленіла від однієї думки про те, що хтось причепить четвірку в її володіннях.

— Гаразд, — сказав Жос, якому хотілося їсти. — Вирішено.

— І все ж таки, якби ви не зачитували ці диявольські повідомлення...

— Диявол не лякає мене, маленька Єво, — відповів Жос. — Шторми — так, від них мороз по шкірі. А ось диявола, четвірки і весь цей гамір можете заховати собі в кишеню і прикрити носовою хустинкою. Слово бретонця.

— Вирішено, — сказав Кастійон, якого підбадьорила промова Жоса.

— Вирішено, — тихо повторила Єва.

Лізбет нічого не сказала і взялася насипати суп.

25

Адамберґ сподівався, що неділя і значно менша кількість преси трохи загасять пожежу. Останні дані, отримані вчора ввечері, не дуже здивували його: у Парижі розмальовано четвірками від чотирьох до п'яти тисяч багатоповерхівок.

З іншого боку, недільний вихідний дозволяв парижанам цілий день розмальовувати свої двері, тому ця кількість може шалено зрости. Зрештою, все залежало від погоди. Якщо двадцять другого вересня буде сонячно, вони подадуться за місто і ця історія потроху розсмокчеться. Ну а якщо буде хмарно, настрій у всіх погіршиться, і двері приймуть удар на себе.

Коли комісар тільки-но прокинувся, то, не встаючи з ліжка, визирнув у вікно. Йшов дощ. Адамберґ закрив долонями очі і втішив себе думкою, що не доведеться брести у відділок. Чергові зможуть його знайти, якщо сіяч, попри посилену охорону перших двадцяти п'яти будинків, знову вдарив цієї ночі.

Жан-Батіст прийняв душ, одягнувся, простягнувся на ліжку і чекав, утупивши погляд у стелю. Його думки розбрелися. О дев'ятій тридцять він підвівся й вирішив, що хоча б на одному фронті сьогодні здобуто перемогу. Сіяч нікого не вбив.

Він зустрівся, як і було домовлено вчора, з лікарем-психіатром Ферезом, котрий чекав на нього на набережній острова Сан-Луї. Адамберґу не подобалася ідея зачинитися в кабінеті на стільці, тому він попросив, щоб вони пройшлися вулицею, милуючись водою. Зазвичай Ферез не йшов на такі поступки своїм пацієнтам, але Адамберґ до пацієнтів не належав. До того ж попри страх його дуже інтригувала колективна істерія, породжена творцем четвірок.

Адамберґ здалеку помітив Фереза — високого, трішки згорбленого чоловіка під сірою парасолькою. У нього було квадратне обличчя, високе чоло, обрамлене півколом сивого волосся, що виблискувало під дощем. Вони познайомилися два роки тому на вечері, яку вже й не пригадували, хто організовував. Цей чоловік, який видавався трішки байдужим, стриманим і відстороненим від інших, умів проявляти величезну увагу, якщо в нього про те просили, і цим повністю змінив трохи стереотипну думку Адамберґа про психіатрів. Він радився з Ферезом, коли інтуїція щодо поведінки «іншого» натрапляла на перепону через відсутність медичних знань.

Адамберґ, в якого не було парасольки, прийшов на зустріч змоклим до нитки. Ферез знав про вбивцю і його нав'язливу ідею лише те, що повідомляла преса, і він уважно прислухався до додаткових деталей, які йому повідомляв комісар. Байдужий вираз обличчя лікаря пронизував зосереджений і ясний погляд, що не відривався від вуст співрозмовника.

— Як мені здається, — сказав Адамберґ після довгої сорокап'ятихвилинної оповіді, під час якої лікар не перебивав його, — має бути якесь пояснення, чому він звернувся саме до чуми. Сіяч же не експлуатує якусь абсолютно банальну ідею, яка у всіх на вустах, на кшталт... — Адамберґ змовк, щоб підібрати правильне слово. — На кшталт якоїсь модної теми, якою нікого не здивуєш...

Він знову перервався. Йому часом було складно надати словесну форму усім цим колючим поняттям. А Ферез жодним чином не намагався йому в цьому допомогти.

— На кшталт апокаліпсиса нового тисячоліття або героїчного фентезі.

— Так, — підтвердив Ферез.

— Або всілякі заяложені мотиви про вампірів, християнство і сонце. Все це, Ферезе, було б логічною упаковкою для вбивці, який намагається зняти з себе відповідальність за свої вчинки. Логічною, тобто зрозумілою для всіх — сучасною. Цей тип назвав би себе Володарем боліт, Посланцем сонця або Великого Абсолюту — і кожен зрозумів би, що якийсь псих остаточно з'їхав з глузду або ж потрапив у секту. Ви розумієте, про що я?

— Продовжуйте, Адамберґу. Ви б не хотіли сховатися під мою парасольку?

— Дякую, скоро дощ закінчиться. Але з цією чумою сіяч просто помилився століттям. Він анахронічний, «кумедний», як каже мій заступник. А кумедний, тому що коїть дурниці, бо його чума скидається в наш час на динозавра у кегельбані. А сіяч — і взагалі дивак, потрапив не у свій час. Ви досі мене розумієте?

— Продовжуйте, — повторив Ферез.

— До того ж чума, якою старомодною вона б не була, досі здатна пробуджувати історичні страхи настільки, що в них знову готові вірити, але це вже інше питання. Мене цікавить, чому цей тип настільки відірвався від свого часу? Чому обрав тему, про яку ніхто, зовсім ніхто нічого не знає? І саме це потрібно збагнути. Я не кажу, що не існує людей, які цікавляться цим питанням, наприклад, з точки зору історії. Я навіть знаю одного такого. Однак, може, я й помиляюся, Ферезе, але якби людина не цікавилася темою своїх досліджень, вони б не проникли так глибоко в неї, щоб стати мотивом для серійних вбивств.

— Маєте рацію. Тема досліджень лишається за межами підсвідомого, бо до неї приходиш у старшому віці. Це діяльність, а не імпульс.

— Навіть якщо ця діяльність стає нав'язливою ідеєю?

— Навіть тоді.

— Тобто з можливих мотивів сіяча можна викреслювати інтелектуальний, а також випадковість. Це не той тип, який міг би сказати: «Спробуймо використати бич Божий, від цього може бути крутий ефект». Це не шахрай чи містифікатор. Неможливо. Сіяч не діє відсторонено. Він щиро в усе вірить. Він з любов'ю вимальовує свої четвірки, по вуха занурившись у справу. Він використовує чуму інстинктивно, без будь-якого культурного контексту. Йому начхати — зрозуміють його чи ні. Він себе розуміє. І використовує саме чуму, бо йому потрібно саме так. Ось до чого я дійшов.

— Гаразд, — спокійно сказав Ферез.

— І якщо сіяч прийшов до такого, то це означає, що чума в глибинах його «я». Отже, ця справа...

— Родинна, — завершив за нього Ферез.

— Точно. Ви погоджуєтеся?

— Без сумніву, Адамберґу. Інших варіантів я не бачу.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, заспокоївшись і зрозумівши, що в питаннях словникового запасу найскладніше вже позаду. — Спершу я подумав, що цей тип перехворів на чуму в юності в далекій країні, через випадковість, травму чи ще щось. Але мене це не вдовольнило.

— Отже? — підбадьорив його Ферез.

— Отже я сушив собі голову, яким робом драма, що завершилася на початку вісімнадцятого століття, могла вплинути на дитинство сучасної людини. Таким чином я дійшов логічного висновку, що сіячеві має зараз бути двісті шістдесят років. Це також мене не вдовольнило.

— А було б непогано. Цікавий пацієнт.

— І тоді я дізнався, що у 1920 році чума знову була в Парижі. У нашому столітті, ще й не на початку. Ви знали про це?

— Ні, — визнав Ферез. — Чесно, не знав.

— Дев'яносто шість хворих, з них тридцять чотири померло, у бідних передмістях. І я гадаю, Ферезе, що родина цього типа постраждала. Можливо, зачепило його прадідусів чи прабабусь. Так драма обернулася на родинну сагу.

— Ми називаємо це родинним привидом, — перервав його лікар.

— Дуже добре. Вона стала легендою і міцно закарбувалася в голові дитини, якій постійно розповідали про знищення близьких предків. Гадаю, це хлопчик. Для нього чума стала органічною частиною життя, його...

— Психічного оточення.

— Саме так. Для нього це спонтанний елемент, а не застарілий історичний образ, як для нас. Я знайду прізвище сіяча поміж тридцяти чотирьох жертв чуми 1920 року.

Адамберґ зупинився, схрестив руки на грудях і глянув на лікаря.

— Непогано, Адамберґу, — сказав Ферез, усміхнувшись. — І ви на правильному шляху. Однак додайте до цього родинного привида жорстокі випробування, які дозволили йому розквітнути. Привиди оселяються в розломах, точніше — в тріщинах.

— Зрозуміло.

— Але боюся, мені доведеться вас засмутити. Я б не шукав вашого сіяча серед родин, де хтось помер від чуми. Радше серед родин, які вижили. Це тисячі людей, а не тридцять чотири.

— Чому серед тих, хто вижив?

— Тому що ваш сіяч користується чумою як інструментом влади.

— І?

— Такого б не було, якби чума перемогла його родину. Тоді б вона була для нього огидною.

— Я знав, що припустився помилки, — сказав Адамберґ, рухаючись далі. Руки він склав за спиною.

— Не припустилися, Адамберґу, ви лишень трішки збилися зі шляху. Якщо сіяч використовує чуму як інструмент влади, то це означає, що вона сама колись дала цю владу його родині. Чума дивом оминула ту домівку посеред зачумленого кварталу, де всі решта помирали. І родина мала заплатити дуже високу ціну за це диво. Спершу їх почали ненавидіти за те, що вони вижили, а потім — підозрювати, що вони наділені таємною владою, і зрештою — звинувачувати в тому, що це вони розносять моровицю. Ви ж знаєте цю вічну історію. Не здивуюся, якщо на його родину спершу показували пальцями, потім — погрожували їм, ганьбили їх. Настільки, що їм довелося тікати з дому, щоб сусіди не розірвали їх на кавалки.

— Господи, — сказав Адамберґ, наступивши на кущувату траву піддеревом. — Ви маєте рацію.

— Це можливо.

— Так і є. Родинна сага про диво їхнього порятунку, цькування і відчуження. Сага про те, як вони втекли від чуми, і більше того, стали її володарями. Вони стали пишатися тим, чим їм дорікали.

— Так завжди буває. Скажіть комусь, що він дурень, а той відповість, що пишається цим. Звичайна захисна реакція, яким би не було звинувачення.

— Привид — це їхня відмінність, їхня влада над бичем Божим, про яку невтомно розповідалося.

— І не забувайте, Адамберґу, про самого сіяча: розбита родина, втрата батька або матері, відчуття покинутості, а отже неймовірна слабкість. Це можливе пояснення того, чому хлопчик так прикипів до родинної слави, єдиного джерела його сили. Без сумніву, це дідусь розповідав йому. Драми зазвичай передають через покоління.

— Так я точно не знайду його в реєстраційному бюро, — сказав Адамберґ, копаючи все ту саму кущувату траву. — Сотні тисяч людей уникли чуми.

— Мені шкода.

— Не треба, Ферезе. Ви мені дуже допомогли.

26

Коли Адамберґ піднімався бульваром Сан-Мішель, сонце знову визирнуло. Куртку комісар ніс у руках, щоб вона трохи висохла. Він не намагався сперечатися з думкою Фереза, бо знав, що лікар мав рацію. Таким чином сіяч знову опинявся поза зоною доступу, хоча Адамберґ уже майже впіймав його за руку. Лишався майдан Едґара Кіне, до якого він і прямував. На цьому майдані перебував правнук лахмітників із 1920 року, він завжди туди повертався. Він там перебував постійно або ж приходив туди, не зважаючи на небезпеку. Зрештою, чого йому боятися? Він почувався володарем, що і довів собі тієї миті, коли особливо цього потребував. І не налякати його двадцятьма вісьмома лягавими: він же спрямовував бич Божий і він сам міг зупинити його порухом руки. А двадцять вісім лягавих — то не більше, ніж пташине лайно.

Цим і пояснювалася пиха сіяча. Парижани слухалися його і ретельно зображували на дверях талісман. А двадцять вісім лягавих дозволяли кількості трупів збільшуватися. Четверо вже померло, а Адамберґ і гадки не мав, яким чином завадити наступному вбивству. Лишалося тільки стати на перехресті й розглядати, от тільки розглядати що — цього він не знав. І дати куртці і штанам трохи висохнути.

Він ступив на майдан тієї миті, коли пролунав гонг нормандця. Він уже вивчив систему, тому поспішив у ресторан, щоб попоїсти гарячого за столом із Декамбре, Лізбет, Ле Ґерном, меланхолійною Євою і людьми, яких він не знав. Ніби за наказом, відданим Декамбре, розмови велися про все, крім сіяча. Натомість за сусідніми столиками ляси тільки про це й точилися, і багато хто підтримував звинувачення, висунуте журналістом: лягаві їм брехали. Фотографії задушених — це фальшивка, за кого вони їх мають? За дурнів? «Так, — відповідав на те інший, — але якщо вони померли від чуми, то як так вийшло, що вони встигли роздягнутися і охайно скласти свої речі перед тим, як померли? Або залізли під вантажівку? До чого це все, скажи мені? Це схоже на чуму чи, може, все ж таки на вбивство?» «Справедливо», — подумав Адамберґ, озирнувшись, щоб роздивитися розумне й солідне обличчя дуже товстої жінки в блузці з квіточками. «Я не кажу, — відповідав їй нервовий співрозмовник, — що все так просто». «Це не так, — утрутився сухорлявий чоловік з високим голосом. — Це два в одному. Ці люди справді помирають від чуми, але невідомий хоче, щоб про це було відомо, тому витягує їх з будинків і роздягає, аби всі все бачили і люди були на сторожі. Ні, це не шахрай. Він намагається допомогти». «Он як, — знову взяла слово жінка, — то чому ж він не діє якось чіткіше? Типи, які переховуються, ніколи не викликали в мене довіру». «Він ховається, бо не хоче показувати своє обличчя, — заперечив високий голос, розробляючи свою теорію в процесі розмови. — Це тип з лабораторії, і він знає, що вони випустили чуму, розбивши скляну пробірку. А вголос він сказати не може, бо в лабораторії наказали мовчати через можливі хвилювання. Влада не любить населення, яке не поводиться спокійно. Отже, мовчанка. А цей хлоп намагається пояснити все людям, але так, щоб про нього не дізналися». «Навіщо? — запитала жінка. — Він боїться втратити роботу? Якщо він не хоче висовуватися через те, то дозволь тобі сказати, Андре, що твій захисник — плюгавець».

Коли принесли каву, Адамберґ відійшов, щоб відповісти на дзвінок лейтенанта Мордана. Тепер нараховувалося близько десяти тисяч розмальованих будинків. Ні, жодної нової жертви, щодо цього можна трішки заспокоїтися. А от щодо іншого — справжнісінький паводок. Чи можна більше не відповідати на дзвінки панікерів? Бо ж їх усього шестеро у відділку сьогодні. «Звісно», — відповідав Адамберґ. «Гаразд, — сказав Мордан, — тим краще». Принаймні його хоча б втішало, що поліція Марселя також долучилася до справи. Масена просив, щоб Адамберґ йому зателефонував.

Щоб зателефонувати Масені, Адамберґ закрився в туалеті й сів на опущену кришку унітаза.

— Почалося, колего, — сказав Масена. — Коли по радіо повідомили про вашого божевільного і посипалися коментарі журналістів, стало зрозуміло, що ми тепер не знудимося.

— Це не мій божевільний, Масено, — сухим тоном відповів Адамберґ. — Він і ваш також. Пропоную поділитися.

Масена хвильку помовчав, оцінюючи колегу.

— Згода, ділимося, — визнав той. — Наш псих зачепив нас за живе, бо тут чума хоч і стара рана, але її дуже легко подразнити. Щороку в червні архієпископ відправляє месу, щоб відвернути епідемію. Ще у нас тут є пам'ятники і вулиці на честь лицаря Розе або єпископа Бельзенса. Марсельці не поховали ці імена в глибинах своєї пам'яті, не забули їх.

— А хто ці типи? — спокійно поцікавився Адамберґ.

Масена був холериком, ще й вочевидь недолюблював парижан. Оскільки Адамберґ не був парижанином, йому на це було начхати. Насправді, йому було б на це начхати, навіть якби він і був парижанином. Адамберґу було байдуже, бути тут чи там. Але Масена лише видавався таким бойовим, бо вже за п'ятнадцять хвилин увесь його запал остигав.

— Ці типи, колего, день і ніч гарували, щоб допомогти людям під час великої моровиці 1720 року, коли начальники, знать, лікарі й духівництво тільки п'ятами накивали. Це герої, ось так.

— Масено, боятися смерті — це нормально. Вас там не було.

— Зрештою ми тут не для того, щоб переписувати історію. Я лише пояснюю вам, що тут, у Марселі, лихо з «Гран-Сан-Антуана» оживає зі швидкістю світла.

— Тільки не кажіть, що всі мешканці Марселя знають, хто такі ці Розе і Бельзен.

— Бельзенс, колего.

— Бельзенс.

— Ні, — визнав Масена. — Не всі їх знають. Але історію про чуму, про знищене місто та провансальську стіну[29] знають усі. Чума глибоко засіла в головах.

— Та тут, виявляється, також, Масено. На сьогодні у нас розмалювали десять тисяч будинків. Залишається тільки сподіватися, що закінчиться фарба.

— А тут за один ранок я нарахував близько двох сотень лише в районі Старого Порту. А підрахуйте в масштабах міста. Але, чорт забирай, колего, вони всі подуріли чи що?

— Вони це роблять, щоб захиститися, Масено. Якщо ви порахуєте людей, у яких є мідний браслет, кроляча лапка, медальйон святого Христофора та вода Лурда[30], тих, які стукають по дереву, не кажучи вже про тих, хто носить хрести, то легко нарахуєте сорок мільйонів.

Масена зітхнув.

— Доки це роблять вони самі, нічого страшного, — сказав Адамберґ. — Чи вдається вам якимось чином відрізнити автентичні четвірки? Четвірки, намальовані самим сіячем?

— Це складно, колего. Люди ж намагаються копіювати. Багато хто лінується розширювати основу, інші малюють лише одну рисочку на кінці замість двох. Але в половині випадків вони старанні. Їхні малюнки страшенно схожі на оригінали. І як ви хочете, щоб я їх відрізняв?

— Вам не повідомляли про конверта?

— Ні.

— Чи трапляються багатоповерхівки, де розмальовано всі двері, крім одних?

— Так, колего. От тільки лишаються ще люди, які зберегли здатність мислити тверезо і які відмовляються малювати на дверях усілякі дурниці. А є ще такі, які соромляться. Вони малюють дрібнесеньку четвірку внизу дверей. Таким чином вони наче і малюють, і водночас не малюють, як вам до вподоби. Не можу ж я всі двері з лупою оглядати. А ви самі робите таке?

— У нас тут цунамі, Масено, головне заняття на вихідних. Ми це більше не контролюємо.

— Нічого?

— Практично нічого. Зі ста п'яти мільйонів квадратних метрів міста мені підвладні не більше ста. І саме на цих ста метрах я сподіваюся побачити сіяча, який, можливо, вештається районом Старого Порту в цю саму мить.

— Можете надати його прикмети? Хоча б приблизно?

— Ні. Його ніхто не бачив. Я навіть не певен, що це чоловік.

— То що ж ви вистежуєте на маленькій підконтрольній вам території, колего? Ектоплазму?

— Враження. Я зателефоную вам увечері, Масено. Тримайтеся.

Хтось уже довгий час смикав ручку дверей туалету, тож Адамберґ спокійно вийшов з кабіни і пройшов повз типа, якому дуже кортіло висцяти чотири кухлі пива.

Комісар попросив у Бертена дозволу повісити куртку сушитися на один зі стільців, доки він сам піде огляне майдан. Відколи Адамберґ відновив підупаду сміливість нормандця, можливо, врятувавши його від насмішок і втрати божественного авторитету серед клієнтів, Бертен вважав себе пожиттєвим боржником комісара. Бармен разів з десять дозволив йому лишити свою куртку і пообіцяв, що стежитиме за нею, як матір за дитиною. Також він наполіг, щоб Адамберґ одягнув зеленого плаща, що захистить його від вітру і зливи, які Жос передбачив під час опівденного випуску. Адамберґ так і зробив, щоб не ображати гордого нащадка Тора.

Усе пообіддя він провів на перехресті, перериваючи свої прогулянки лише кількома філіжанками кави у «Вікінгу» і кількома телефонними дзвінками. Цього вечора кількість розмальованих багатоповерхівок у Парижі сягне п'ятнадцяти тисяч, а в Марселі, де також наростав ажіотаж, — чотирьох тисяч. Адамберґ усіма силами намагався розвивати в собі байдужість, аби хоч якось боротися з цунамі. Навіть якби йому сказали, що четвірок тепер два мільйони, він би не здригнувся. Здавалося, все в ньому спустошилось і відмерло. Все, крім погляду, єдиної досі жвавої частини його єства.

Він мляво прилаштувався біля платана, щоб послухати вечірній випуск. Руки звисали вздовж тіла, загубившись у надто широкому плащі нормандця. Жос пересунув недільні сеанси, тому коли він поставив касу на тротуар, була вже майже сьома. Адамберґ нічого не очікував від цього випуску, бо ж листоноша не ходить по неділях. Однак він уже почав розпізнавати обличчя людей, які зібралися навколо естради.

Він витягнув список, приготований Декамбре, і роздивлявся своїх нових знайомців, щойно ті приходили. За дві хвилини сьома на порозі свого будинку з'явився Декамбре, Лізбет штовхалась у натовпі, щоб зайняти звичне місце, а Дамас у светрі став перед крамницею, прихилившись до опущених залізних ґрат.

Жос упевнено розпочав випуск, і його могутній голос линув з одного кутка майдану в інший. У променях кволого сонця Адамберґ слухав безтурботні оголошення. Все пообіддя він не мав чого робити, тому дозволив своєму тілу і думкам розслабитися, згадуючи плідну ранкову розмову з Ферезом. І він почувався губкою, що гойдається на хвилях припливу, — і саме такого стану часом прагнув.

Наприкінці випуску, коли Жос розповів свою історію про кораблетрощу, комісар підскочив, ніби якийсь важкий камінь сильно вдарив губку. Від шоку йому мало не стало погано — він так і завмер насторожі. Комісар нічого не міг сказати про його походження. Цей образ боляче вдарив Адамберґа, доки він засинав біля платана. На одну десяту секунди цей мотив пронизав його з якогось кутка майдану.

Адамберґ виструнчився, всюди вишукуючи той незнайомий образ, щоб наново пережити шок. Тоді він прихилився до дерева, точно відтворюючи позу, в якій був, коли натхнення зійшло. Звідси у поле його зору входив простір від вулиці Монпарнас і до доброї чверті слухачів Глашатая. Адамберґ зціпив зуби. Тут було надто багато місця і надто багато народу, та й натовп уже почав розходитися врізнобіч. П'ять хвилин по тому Жос виніс свою касу і майдан спорожнів. Все зникало. Адамберґ підвів очі до білого неба, сподіваючись, що образ сам на нього зійде, прямо з повітря.

Але образ знову впав на дно своєї криниці, подібний до коштовного каменя, який образився, що йому не приділили достатньо уваги тієї короткої миті, коли він дарував милість своєї присутності, подібний до зірки, що падає з небес. І тепер потрібно чекати цілі місяці, доки він знову захоче показати себе.

Засмучений Адамберґ мовчки пішов з майдану, переконаний, що він тільки-но проґавив свій єдиний шанс.

І лише повернувшись додому і роздягнувшись, він помітив, що забрав з собою зелений плащ нормандця, а під носом дракара лишив сушитися свою стару чорну куртку. Знак того, що він також довіряв божественному заступництву Бертена. Ну або ж того, що він пустив усе за водою.

27

Камілла піднялася на п'ятий поверх, прямо до квартири Адамберґа. Мимохідь вона зауважила, що мешканець лівої квартири на четвертому поверсі розмалював свої двері величезною чорною четвіркою. Сьогодні вони з Жаном-Батістом домовилися провести разом ніч. Вона мала прийти не раніше десятої години, адже через сіяча життя кримінального розшуку стало дуже непередбачуваним.

Дівчина почувалася заклопотаною, ще й з цим кошенятком під рукою. Воно годинами йшло за нею по вулиці. Камілла погладила його, а тоді лишила, потім тікала, однак кошеня вперто йшло слідом за нею, незграбно стрибаючи, щоб наздогнати. Камілла перетнула сквер, аби швидше втекти від нього.

Вона залишила його біля дверей, доки вечеряла, а потім знову знайшла на сходовому майданчику, коли виходила. Сміливе кошеня й далі переслідувало її, прямуючи до своєї мети. Коли Камілла підійшла до будинку Адамберґа, втомившись змагатися з твариною, яка її обрала, і гадки не маючи, що з нею робити, вона підняла малого і поклала під руку. Це була звичайнісінька біло-сіра кулька, легенька, наче мильна бульбашка, з ідеально круглими блакитними очима.

О десятій годині п'ять хвилин Камілла відчинила двері, що їх Адамберґ практично ніколи не замикав, і не побачила нікого ні у вітальні, ні на кухні. З посуду в раковині стікала вода, і Камілла подумала, що Жан-Батіст заснув, очікуючи на неї. Вона може прилягти поруч, не порушуючи його сну, дуже важливого в період напружених розслідувань, і покласти на ніч голову йому на живіт. Вона зняла свій рюкзак і куртку, посадила кошеня на диванчик і зайшла у спальню, рухаючись максимально тихо.

Жан-Батіст не спав у темній кімнаті. Камілла побачила його голу спину, що смаглявою плямою виділялася на тлі білих простирадл. Їй знадобилася мить, аби збагнути, що він кохався з якоюсь дівчиною.

Пекучий біль пронизав її чоло — так, наче між очі потрапив артилерійський снаряд. І на якусь часточку секунди їй здалося, що вона більше ніколи і нічого не побачить. Її ноги підкосилися, і вона впала у напівтемряві на дерев'яну скриню, яка слугувала для всього — цього вечора на ній лежали речі дівчини. Перед нею, не знаючи нічого про її мовчазну присутність, рухалися два тіла. Камілла тупо дивилася на них. Вона бачила жести Жана-Батіста і впізнавала їх один за одним, рух за рухом. Біль, наче розжарене свердло, увійшов їй межи очі, тому вона заплющила їх. Жорстока сцена, звичайна сцена. Рана і банальність. Камілла опустила погляд. Не плач, Камілло.

Вона вперто розглядала підлогу, не зводячи очей на тіла на ліжку.

Тікай, Камілло. Мерщій тікай і довго не вертайся. Cito, longe, tarde.

Камілла спробувала поворухнутися, однак відчула, що ноги не тримають її. Вона ще нижче опустила погляд і повністю зосередилася на кінчиках власних ніг. На чорних шкіряних черевиках — на квадратних носках, бічній застібці, складках, посірілих від пилу, каблуках, трохи перекошених від довгої ходьби.

Черевики, Камілло, дивися на черевики.

Я і дивлюся на них.

Як добре, що вона не роззулася. Боса і беззахисна, вона б не змогла втекти ось так одразу. Можливо, вона б лишилася, прибита до цієї скрині, зі своїм свердлом у лобі. То свердло для бетону, не для дерева. Дивися на черевики, бо вони в тебе є. Уважно дивися на них. І біжи, Камілло.

Але ще надто рано. Ноги, наче спущені прапори, лежали на скрині. Не підводь голову, не дивися.

Звісно ж, вона знала. Завжди було саме так. У нього завжди були дівчата, багато інших дівчат, на різний час — це вже залежало від їхньої витривалості. Адамберґ не розривав стосунків, аж доки ті не вичерпаються самі собою. Звісно, вони завжди були, ці дівчата, що плавали, наче русалки вздовж берегів ріки. «Вони мене зворушують», — лаконічно пояснював Жан-Батіст. Так, Камілла все знала про моменти затьмарення і туманні часи, які майоріли десь там, на віддалі. Одного разу вона повернула назад і віддалилася. Вона забула про Жана-Батіста і його надміру залюднені береги, про світ буремних драм, які болісно близько зачіпали її. Вона віддалилася на роки і поховала Адамберґа з усією шаною, як ховають тих, кого дуже любили.

Аж доки минулого літа він не вийшов з-за рогу вулиці, і її пам'ять, наче вправний ілюзіоніст, не оживила його у всій недоторканній чистоті. Вона поверталася до нього кінчиком черевика — одна нога всередині, друга зовні — пробуючи на дотик і дуже часто вагаючись, чиї обійми їй обрати — свободи чи Жана-Батіста. Аж до цього вечора, коли несподіваний удар угатив їй цвяха у чоло. Всього-на-всього переплутав день. Жан-Батіст ніколи не був надто точним у датах.

Доки вона роздивлялася черевики, до ніг поверталася сила.

Рухи на ліжку згасали. Камілла дуже тихо підвелася і обійшла скриню. Вона вже виходила крізь двері, коли дівчина піднялася і закричала.

Камілла почула гарячковий шум тіл, Жан-Батіст одним стрибком скочив на ноги і гукнув її на ім'я.

Тікай, Камілло.

Я роблю, що можу. Камілла схопила свою куртку, рюкзак, помітила загублене кошеня на диванчику і забрала його також. Почула, як дівчина щось казала і запитувала. Тікати, негайно. Каміла злетіла вниз сходами і довго бігла вулицею. Важко дихаючи, вона зупинилася біля порожнього скверу, перелізла через Грати і впала на лавку. Вона притиснула ноги до себе, обхопивши руками коліна. Свердло, встромлене в чоло, потихеньку зникало.

Біля неї сів юнак з фарбованим волоссям.

— Так не годиться, — м'яко сказав він.

Він поцілував її у скроню і мовчки пішов геть.

28

Данґлар ще не спав, коли хтось тихо постукав у його двері після опівночі. Він сидів у майці перед телевізором і пив пиво. На екран він не дивився, бо знову і знову гортав записи про сіяча чуми та його жертв. Це не може бути випадковістю. Цей тип обрав їх, отже, має бути хоча б якийсь зв'язок. Він годинами опитував родини загиблих у пошуках хоча б найменшої точки перетину і тепер переглядав свої записи в надії знайти ключ до розгадки.

Наскільки Данґлар був елегантним удень, настільки ж неохайним був увечері. Вдома він носив домашній одяг — як і його батько, коли сам Данґлар був ще дитиною — грубі вельветові штани і майку. Обличчя його було неголеним. Усі п'ятеро дітей уже спали, і Данґлар прослизнув довгим коридором, щоб відчинити двері. Він гадав, що побачить Адамберґа, а натомість прямо на сходовому майданчику перед ним постала донька Королеви Матільди — напружена, трохи задихана і з кошеням під пахвою.

— Я розбудила тебе, Адріане? — запитала Камілла.

Данґлар похитав головою і жестом запропонував їй тихо йти за ним. Камілла не запитала у Данґлара, чи нема зараз у нього вдома якоїсь дівчини, і втомлено сіла на пошарпаний диван. При світлі лампи Данґлар побачив, що молода жінка плакала. Не сказавши ні слова, він вимкнув телевізор, відкрив пляшку з пивом і простягнув їй.

Камілла одразу ж випила половину.

— Усе кепсько, Адріане, — видихнула вона, відставляючи пляшку.

— Адамберґ?

— Так. Погано ми з ним почали.

Камілла допила своє пиво. Данґлар знав, як це: коли ти плачеш, необхідно відновлювати кількість рідини, що випарувалася. Він нахилився до підніжжя крісла, де стояв недавно початий ящик, і приготував другу пляшку, яку підсунув до Камілли низьким гладеньким столиком, як підсовують першу шашку на початку гри.

— Існують різні поля, Адріане, — сказала Камілла, простягаючи руку за пляшкою. — Свої, які ти доглядаєш, і інші, на які ходиш гуляти. Багато на що там можна натрапити — люцерну, ріпак, льон, пшеницю, а бувають ще поля під паром[31] чи порослі кропивою. Я ніколи не підходжу до кропиви, Адріане, ніколи не рву її. Розумієш, вона не для мене, як і все решта.

Камілла опустила руку і всміхнулася.

— Але раптом ти випадково оступаєшся вбік, і вона обпікає тебе, хоч ти цього й не хочеш.

— Тобі боляче?

— Нічого, минеться.

Вона взяла другу пляшку і добряче ковтнула — значно повільніше. Данґлар за нею спостерігав. Камілла була дуже схожою на свою матір, Королеву Матільду. Від неї вона успадкувала квадратну щелепу, тонку шию і трішки зігнутий ніс. Але в Камілли була дуже світла шкіра і досі дитячі вуста, які відрізнялися від переможної усмішки Матільди. Вони з хвильку помовчали, і Камілла допила другу пляшку.

— Ти кохаєш його? — запитав Данґлар.

Камілла поклала руки на коліна і зосереджено роздивлялася зелену пляшечку, що стояла на низькому столику.

— Це надто небезпечно, — м'яко відповіла вона, похитавши головою.

— Знаєш, Камілло, того дня, коли Бог створював Адамберґа, у нього була дуже важка ніч.

— Ні, — відповіла Камілла, підводячи очі, — я не знала цього.

— Саме так. Мало того, що Він погано спав, Йому ще й глини забракло. Тоді Він легковажно постукав у двері до свого Колеги, щоб позичити у нього трохи матеріалу.

— Хочеш сказати... Колеги знизу?

— Звісно. А той дуже зрадів несподіваній можливості і швиденько знайшов для Бога все необхідне. Ну а Бог, змучений ніччю без сну, все необдумано перемішав. З цього тіста він і зліпив Адамберґа. Це був дуже особливий день.

— Я була не в курсі.

— Про це пишуть у всіх хороших книгах, — усміхаючись, відповів Данґлар.

— І що з того? Що дав Бог Жану-Батісту?

— Він дав йому інтуїцію, м'якість, красу і гнучкість.

— А що дав Диявол?

— Байдужість, м'якість, красу і гнучкість.

— Лайно.

— Правильно кажеш. Але ми ніколи не дізнаємося, в яких пропорціях Бог поєднав це все. Це одна з найбільших загадок сучасної теології.

— Не хочу в цьому порпатися, Адріане.

— І правильно, Камілло, бо відомо напевне, що коли Бог створював тебе, він проспав без задніх ніг сімнадцять годин, тому був у бездоганній формі. І цілий день він витворював тебе старанними благословенними руками.

Камілла всміхнулася.

— А як щодо тебе самого, Адріане? Яким був Бог, коли ліпив тебе?

— Увесь вечір напередодні він зі своїми друзяками Рафаїлом, Михаїлом та Гавриїлом жлуктив щось міцне. То не дуже відома історія.

— Могло ж вийти щось дивовижне.

— Ні, у нього тремтіли руки. Саме тому мої обриси такі нечіткі, розмиті й незрозумілі.

— Усе пояснюється.

— Так, бачиш, як просто.

— Я піду трішки прогуляюся, Адріане.

— Ти певна щодо цього?

— Маєш кращу ідею?

— Натисни на нього.

— Я не люблю тиснути на людей, у них від того лишаються шрами.

— Маєш рацію. На мене також одного разу натиснули.

Камілла похитала головою.

— Мені потрібна твоя допомога. Зателефонуй мені завтра, коли він буде у відділку. Я зможу зайти до себе і скласти рюкзак.

Камілла схопила третю пляшку й добряче приклалася до неї.

— Куди ти підеш?

— Гадки не маю. Знаєш хороше місце?

Данґлар указав на своє чоло.

— Ну звісно, — всміхнувшись, відповіла Камілла. — Але ти старий філософ, а мені бракує твоєї мудрості. Адріане?

— Так?

— Що мені з цим робити?

Камілла простягнула до нього руку й показала клубочок хутра. Він насправді виявився кошеням.

— Він увесь вечір ішов за мною. Гадаю, хотів мені допомогти. Він такий маленький, але сміливий і дуже гордий. Не можу взяти його з собою, він же такий тендітний.

— Хочеш, щоб я подбав про котика?

Данґлар узяв кошеня за шкірку, оглянув його і розгублено поставив на підлогу.

— Краще б ти лишилася, — сказав Данґлар. — Він сумуватиме за тобою.

— Котик?

— Адамберґ.

Камілла допила третю пляшку і беззвучно поставила її на стіл.

— Ні, — сказала вона. — Він зовсім не тендітний.

Данґлар не намагався переконати Каміллу. Після трагедії ніколи не завадить податися в мандри. Він подбає про кошеня, бо воно буде для нього таким самим добрим і гарненьким спогадом, як і сама Камілла, але, звісно ж, не таким розкішним.

— Де ти збираєшся спати? — запитав він.

Камілла знизала плечима.

— Тут, — вирішив Данґлар. — Я розкладу для тебе цей диван.

— Не завдавай собі клопоту, Адріане. Я просто ляжу зверху, бо спатиму в черевиках.

— Навіщо? Тобі ж буде погано.

— Це не має значення. Відтепер я спатиму взутою.

— Але ж вони брудні, — сказав Данґлар.

— Краще бути насторожі, аніж чистою.

— А ти знаєш, Камілло, що пишномовство ще нікого не врятувало?

— Так, я знаю. Це якась ідіотська частина моєї натури штовхає мене до пишномовства. Або ж бідномовства.

— Ні пишномовство, ні бідномовство, ні просто розмови з самим собою не допоможуть.

— А що ж узагалі допоможе? — запитала Камілла, знімаючи черевики.

— Роздуми.

— Гаразд, — сказала вона. — Потрібно буде собі придбати.

Камілла випросталася на дивані, лігши на спину із розплющеними очима. Данґлар пішов у ванну і повернувся зі змоченим холодною водою рушником.

— Поклади це на повіки, зійдуть набряки.

— Адріане, а коли Бог закінчив ліпити Жана-Батіста, чи лишилося в нього хоч трохи тіста?

— Трохи.

— І що ж Він з ним зробив?

— Кілька складних штук на кшталт шкіряних підошов. Вони надзвичайно зручні для носіння, але ковзаються на схилах і коли йде дощ. І тільки нещодавно Людині вдалося подолати цю тисячолітню проблему, приклеївши до підошов гуму.

— Але ж не можна приклеїти гуму до Жана-Батіста.

— Щоб не ковзався? Ні, не можна.

— А що ще, Адріане?

— Знаєш, у Нього не лишалося надто багато тіста.

— Що іще?

— Кульки.

— Ось бачиш, кульки — це справді класно.

Камілла заснула. Данґлар зачекав ще півгодини, щоб забрати холодний компрес з її очей і вимкнути світло. Він дивився крізь морок на молоду жінку. Він би віддав усе випите за десять місяців пиво за можливість доторкнутися до неї, коли Адамберґ забував її поцілувати. Він піймав кошеня, підняв до обличчя і зазирнув котику у вічі.

— Усі ці неприємні випадковості — це тупо, — сказав він кошеняті. — Це завжди дуже тупо. А ми з тобою будемо тепер жити разом. Чекатимемо, доки вона повернеться, якщо таке взагалі буде. Що скажеш, пухнастику?

Перш ніж лягти спати, Данґлар зупинився біля телефона і завагався, чи не попередити Адамберґа. Зрадити Каміллу або зрадити Адамберґа. Він довго міркував про темні двері цієї альтернативи.

Доки Адамберґ поспіхом одягався, щоб побігти за Каміллою, дівчина ставила йому цілу низку запитань — відколи він її знає, чому не розповідав про неї, чи він з нею спав, чи кохав її, про що він думає, чому біжить за нею, коли повернеться, чому не залишиться, вона не хотіла бути сама. В Адамберґа від них паморочилася голова, тому він на жодне не зміг відповісти. Він залишив дівчину в квартирі, знаючи, що вона нікуди не подінеться, доки він повернеться, і все одно ставитиме свої запитання. Випадок з Каміллою був набагато складнішим, бо Камілла не боялася самотності. Вона настільки не боялася її, що, зіткнувшись з найдрібнішими проблемами, знову зривалася в нову подорож.

Адамберґ швидко крокував вулицями у великому плащі нормандця. У нього мерзли руки. Він добре знав Каміллу. Вона втече, і швидко. Коли Камілла мала намір змінити атмосферу, зупинити її було не легше, ніж зловити надуту гелієм кульку, ніж упіймати її матір, Королеву Матільду, коли та пірнала в океан. Камілла мандрувала своїми власними широтами, де перебивалася випадковими заробітками, вислизаючи із незграбно переплетених шляхів. У цю саму мить вона мала взувати черевики, упаковувати синтезатор, закривати футляр з інструментами. Камілла дуже покладалася на цей футляр, за допомогою якого заробляла на життя, покладалася значно більше, ніж на самого Адамберґа, і це заслужено.

Адамберґ повернув на розі вулиці й підвів очі до вікон її помешкання. Темно. Важко дихаючи, комісар усівся на капот якоїсь машини і схрестив руки на животі. Камілла не заходила до себе і, можливо, зникне, так і не повертаючись. Так воно і бувало, коли Камілла вирушала в мандри. І хтозна, коли він тепер побачить її. Може, через п'ять років, може, через десять, а може, й ніколи.

Пригнічений Адамберґ повільним кроком повернувся до себе. Якби сіяч не панував у його думках, такого б не трапилося. Втомлений, він мовчки впав на своє ліжко, доки схвильована дівчина знову бралася ставити свої запитання.

— Будь ласка, замовкни, — сказав він.

— Це не моя провина, — обурилася вона.

— Це моя провина, — відповів Адамберґ, заплющуючи очі. — Але замовкни або забирайся геть.

— Тобі байдуже?

— Мені до всього байдуже.

29

О дев'ятій ранку трохи знервований Данґлар зайшов у кабінет Адамберґа. Він чудово знав, що абсолютно ніщо не здатне виправити легковажну натуру комісара, нітрохи не пов'язану з реальністю. Адамберґ сидів за столом і гортав стос газет із жахливими заголовками, однак це його, здається, не надто хвилювало. Його обличчя було, як і завжди, спокійним, хіба що, можливо, трішки більше замисленим.

— Розмальовано вісімнадцять тисяч будинків, — сказав Данґлар, кладучи йому звіт на стіл.

— Гаразд, Данґларе.

Данґлар мовчки стояв на місці.

— Учора там, на майдані, я майже впіймав того типа, — трохи згаслим голосом сказав Адамберґ.

— Сіяча? — вражено запитав Данґлар.

— Так, сіяча власною персоною. Але він вислизнув від мене. Все вислизає від мене, Данґларе, — додав він, підвівши очі й на мить перетнувшись поглядом із заступником.

— Ви щось побачили?

— Ні, насправді нічого.

— Нічого? Як же ви можете говорити, що майже впіймали його?

— Я відчув його.

— Що ви відчули?

— Не знаю, Данґларе.

Данґлар утримався від коментарів і вважав за краще лишити Адамберґа самого, коли той рушав на свої непевні території і гуляв болотистим узбережжям, де вода з'єднувалася з землею. Він пішов аж до головного входу, щоб зателефонувати Каміллі, долаючи соромливе відчуття, ніби він шпигун, що проник у відділок.

— Ти можеш піти туди, — тихо сказав Данґлар. — Він тут, і роботи в нього хоч греблю гати.

— Дякую, Адріане. До побачення.

— До побачення, Камілло.

Данґлар із сумом поклав слухавку і повернувся за свій стіл. Механічно увімкнув комп'ютер, який надто радісно дзижчав, відлунюючи в його похмурих думках. Ох, цей комп'ютер. До всього йому байдуже. За півтори години він побачив, як Адамберґ швидким кроком пройшов повз нього. Він знову зателефонував Каміллі, щоб попередити про можливий візит. Але Камілла вже вирушила у мандри.

Адамберґ знову натрапив на зачинені двері, але цього разу не вагався. Він витягнув відмичку і потрапив усередину. Варто було раз поглянути на майстерню, аби зрозуміти, що Камілла зникла. Її синтезатор зник разом із футляром сантехніка і рюкзаком. Ліжко — застелене, холодильник — звільнено, електрику — відключено.

Адамберґ усівся на стілець, щоб подивитися на цей спорожнілий дім і поміркувати. Він дивився, але не міркував. За сорок п'ять хвилин його вивів із заціпеніння дзвінок мобільного.

— Щойно телефонував Масена, — сказав Данґлар. — У них у Марселі труп.

— Гаразд, — відповів Адамберґ ранковим тоном. — Зараз буду. Візьміть мені квиток на найближчий літак.

Близько другої години, поспіхом залишаючи відділок, Адамберґ поставив сумку біля робочого столу Данґлара.

— Я їду, — сказав він.

— Так, — відповів Данґлар.

— Довіряю відділок вам.

— Так.

Адамберґ шукав слова, і його погляд зупинився біля ніг заступника, за якими ховався круглий кошик, де спало мініатюрне, кругленьке кошеня.

— Що це, Данґларе?

— Це кіт.

— Ви приносите у відділок котів? Вам не здається, що в нас тут і так клопотів по вуха?

— Я не міг лишити його вдома. Він надто маленький, усюди пісяє і сам навіть їсти не може.

— Данґларе, ви ж казали, що не хочете домашньої тваринки.

— Іноді люди кажуть одне, а роблять інше.

Данґлар відповідав коротко, навіть трохи агресивно, не відриваючи погляду від екрана, і Адамберґ упізнав цей мовчазний осуд, який іноді випромінював заступник. Його погляд повернувся до кошика, і за мить чіткий образ постав перед ним. Камілла, яка йшла геть, тримаючи в одній руці куртку, а під іншою — сіро-біле кошеня, на яке він під час її втечі не звернув уваги.

— Вона вам його довірила, так, Данґларе?

— Так, — відповів Данґлар, зосереджено вдивляючись в екран.

— Як його звати?

— Пухнастик.

Адамберґ витягнув собі стільця і сів, поклавши лікті на стегна.

— Вона вирушила в подорож, — сказав він.

— Так, — повторив Данґлар і цього разу повернув голову і зупинився на втомленому погляді Адамберґа.

— Вона сказала вам куди?

— Ні.

На мить запала тиша.

— Трапилося маленьке непорозуміння, — сказав Адамберґ.

— Я знаю.

Адамберґ декілька разів провів руками по волоссю. Повільно, ніби шукав у своїй голові опори, а тоді підвівся і мовчки вийшов з відділку кримінального розшуку.

30

Масена приїхав зустріти колегу в аеропорт Маріньян, а тоді повіз прямо в морг, куди вже доправили тіло. Адамберґ хотів побачити його, адже Масена не міг з'ясувати, чи не йдеться часом про імітатора.

— Ми знайшли його голим удома, — пояснив Масена. — Замки професійно зламано. Дуже чиста робота. А там же стояло два нових засуви.

— Він з самого початку діяв саме так, — зазначив Адамберґ. — На сходовому майданчику не було чергових?

— Колего, у мене чотири тисячі ось таких-от багатоповерхівок.

— Так. І в цьому його сила. За кілька днів він звів нанівець поліційний нагляд. Прізвище, ім'я, прикмети?

— Сільвен Жюль Мармо, тридцять три роки. Працює в порту, лагодить кораблі.

— Кораблі, — повторив Адамберґ. — Він часом не з Бретані?

— Звідки ви знаєте?

— Я не знаю, а запитую.

— У сімнадцять років він працював у Конкарно. Саме там і навчився корабельній справі. Раптово все покинув і подався в Париж, де жив на дрібні заробітки столяра.

— Тут він мешкав сам?

— Так. Його подруга — заміжня жінка.

— Саме тому сіяч убив його вдома. Він чудово про все знає. Це все невипадково, Масено.

— Можливо, але між Мармо і чотирма вашими жертвами нема жодного зв'язку. Крім цього перебування в Парижі з двадцяти до двадцяти семи років. Не завдавайте собі клопоту розпитуваннями, я вже надіслав усе досьє у ваш відділок.

— Там це і трапилося — в Парижі.

— Що?

— Їхня зустріч. Ці п'ятеро мали знати одне одного, перетинатися тим чи іншим чином.

— Ні, колего, гадаю, сіяч просто хоче, щоб ми побігали. Він змушує нас вірити, що ці вбивства мають сенс, щоб збити нас з пантелику. Легко було дізнатися про те, що Мармо мешкає сам. Увесь квартал знав про це. Тут про все розповідають на вулиці.

— А як щодо сльозогінного газу?

— Отримав значну порцію прямо в обличчя. Порівняємо зразок з паризьким і дізнаємося, чи привіз він його з собою, чи придбав у Марселі. З цього можна буде почати розслідування.

— Не сподівайтеся, Масено. Цей тип дуже здібний, кажу вам. Він передбачив усе — всі повороти справи, всі можливі наслідки — наче хімік. І він точно знає, якого результату хоче досягнути. Не дуже здивуюся, якщо він і справді виявиться науковцем.

— Науковцем? Я гадав, що ви скажете: філологом.

— Одне не суперечить іншому.

— Науковець і божевільний?

— У нього з 1920 року в голові засів привид.

— Чорт забирай, колего, це вісімдесятирічний старигань?

Адамберґ усміхнувся. При живому спілкуванні Масена виявився куди привітнішим, ніж по телефону. Він усі свої слова супроводжував жестами: хапав колегу за руку, плескав його по спині, по плечу і по нозі в машині.

— Я б, радше, сказав, між двадцятьма і сорока.

— Нічого собі розвилка, колего. Це ж ціла прірва!

— Хоча цілком можливо, що йому й вісімдесят. Чом би й ні? Його техніка вбивства не вимагає багато сили. Паралізувати газом і задушити рухомою петлею, схожою на ту, яку електрики використовують, щоб зв'язати великі мотки кабелю. Дуже проста річ, з якою навіть дитина впорається.

Масена припаркувався неподалік від моргу, відшукавши місце в тіні. Тут і досі пекло сонце. Люди гуляли в розстібнутих сорочках або ж шукали прохолоди в затінку, вмостившись на сходи будинків з мискою нечищених овочів на колінах. А в Парижі, мабуть, Бертен шукав свій плащ, щоб сховатися від зливи.

Відкинули простирадло, яке вкривало мертве тіло, і Адамберґ ретельно розглянув жертву. Плями, намальовані деревним вугіллям, були такого самого розміру, як і ті, що знайшли на паризьких тілах. Вони повністю вкривали живіт, руки, ноги і навіть язик. Адамберґ провів по них пальцем, а тоді витер руку об штани.

— Вугілля відправили на аналіз, — сказав Масена.

— Його покусали?

— Двічі ось тут, — сказав Масена, вказавши на внутрішній згин ноги.

— А що в нього вдома?

— За допомогою запропонованої вами техніки було зібрано сім бліх. Хитро і практично. Комахи також вирушили на аналізи.

— Конверт кольору слонової кістки?

— Так, у смітнику. Не розумію, чому він не звернувся до нас?

— Він боявся, Масено.

— Точно.

— Боявся лягавих. І лягавих він боявся більше, ніж убивцю. Він гадав, що зможе захиститися сам, поставив два нових замки. Як там його одяг?

— У кімнаті абсолютний хаос. Цей Мармо дуже неохайний. Коли живеш сам, тобі начхати на це.

— Це дивно. Сіяч охайно роздягає своїх жертв.

— А цього йому і не довелося роздягати, колего. Він спав на ліжку голим. Тут усі зазвичай так роблять. Через спеку.

— Мені можна оглянути його будинок?

Адамберґ піднявся на ґанок ветхої споруди, що стояла неподалік від Старого Порту. Де-не-де на її стінах виднілися рештки червоної штукатурки.

— Жодних проблем з кодом, так?

— Здається, його зламано дуже давно, — відповів Масена. Він приніс величезного ліхтарика, бо електрика в будинку була відключена. Адамберґ ретельно оглянув двері у світлі ліхтаря, поверх за поверхом.

— Отже? — запитав Масена, коли вони піднялися на останній поверх.

— Отже, він побував у вас. Це він, жодних сумнівів. Легкість, швидкість, вправність, розташування перпендикулярних рисочок — це він. Можна навіть сказати, що він мав досить часу. Здається, в цих будинках йому не надто заважали?

— Тобто, — пояснив Масена, — якщо ви вдень або вночі натрапите на типа, який розмальовує двері, вам буде на нього начхати, до того ж у багатоповерхівці. Зрештою, коли у цей час усі інші люди також малювали, то чим він ризикував? Ви не проти трішки пройтися, колего?

Адамберґ здивовано на нього глянув. Це вперше він зустрів поліціянта, котрий, як і він сам, хотів пройтися.

— У мене є маленький човник у бухті. А що, як ми вийдемо у відкрите море? Раптом це допоможе думати? Я, наприклад, часто так роблю.

За півгодини Адамберґ уже піднімався на облавок «Едмона Дантеса» — маленького моторного човника, що добре тримався у морі. Адамберґ з голим торсом сидів попереду, заплющивши очі під теплим вітром. Масена, так само голий по пояс, сів позаду. Ні той, ні той не намагалися думати.

— Ви від'їжджаєте сьогодні ввечері? — прокричав Масена.

— Завтра на світанку, — відповів Адамберґ. — Хочу прогулятися портом.

— Так. У порту також з'являються думки — в Старому Порту.

На час морської прогулянки Адамберґ вимкнув мобільний телефон, тому прослухав усі повідомлення після повернення на берег. Заклик до порядку від комісара Брезійона, дуже стурбованого цунамі, яке наростало в столиці, дзвінок від Данґлара з останніми даними про четвірки, а також від Декамбре, який зачитав йому «химеру», що прийшла в понеділок зранку.

Спершу вона оселилася в бідних кварталах, вологих і брудних. Певний час вона дуже слабко поширювалася і, здавалося, зовсім зникла. Але поступово вона зміцніла і почала пролазити на популярні, заможні вулиці, а тоді, розквітнувши уповні, заявила про себе у всіх кварталах, де й поширювала смертельну отруту. Вона скрізь.

Адамберґ записав текст собі у блокнот, а потім повільно зачитав його на автовідповідач Марка Вандузлера. Він ще раз перевірив телефон, ірраціонально шукаючи інше повідомлення, яке загубилося під купою попередніх, але там нічого не було. Камілло, будь ласка.

Уночі, після розкішної вечері в компанії колеги, Адамберґ покинув Масену, міцно обійнявши і пообіцявши, що вони ще перетнуться, і пішов гуляти вздовж південної набережної, осяяної Нотр-Дам-де-ля-Гард[32]. Він роздивлявся, як корпуси кораблів відбивалися один за одним у чорній воді — настільки точні, що видно було навіть перетинки на щоглах. Він став навколішки і кинув у воду камінець, від якого ці відображення затремтіли й захиталися. Місячне сяйво дрібними спалахами торкалося бурхливих хвильок. Адамберґ завмер, притиснувши долоню до землі. Сіяч, він був там.

Комісар підняв голову і почав обережно роздивлятися людей, що гуляли вночі. Їх було багато — всі, повільно рухаючись, насолоджувалися останнім теплом. Пари і кілька груп підлітків. Жодного самотнього чоловіка. Адамберґ, досі на колінах, оглянув усю набережну, метр за метром. Ні, на набережній його не було. Він був там і водночас в іншому місці. Економлячи зусилля, Адамберґ кинув у рівну темну воду ще один камінчик. Відображення знову затремтіло, і місячне сяйво взялося брижами. Ось де він був — у воді, в осяйній воді. Дрібні спалахи били по очах і зникали. Адамберґ зручно вмостився на набережній і роздивлявся білий корпус корабля. У цих спалахах і причаївся сіяч. Адамберґ завмер і чекав. І як піна, що відділяється від скелястих узбереж, м'яко зринає у світлі дня, так і образ, загублений учора на майдані, піднімався з глибин свідомості. Адамберґ заплющив очі та майже не дихав. У спалаху. Образ ховається у спалаху.

І раптом він постав у всій красі. Спалах наприкінці випуску оголошень Жоса. Хтось ворухнувся і щось швидко зблиснуло. Спалах фотоапарата? Запальничка? Ні, звісно ж ні. Цей спалах був значно меншим, як ці скалки світла місячної ночі, і значно невловимішим. Він ворухнувся, знизу вгору і ковзнув з руки, наче зірка, що падає.

Адамберґ підвівся і глибоко вдихнув. Він збагнув. Під час випуску зблиснув діамант. Блиск сіяча, захищеного королем талісманів. Він був там, десь на майдані, з діамантом на пальці.

Зранку в аеропорту Маріньян він отримав відповідь Вандузлера.

— Я цілу ніч вишукував цей бісів уривок, — сказав Марк. — Версія, яку ви мені зачитали, — осучаснена і зроблена в дев'ятнадцятому столітті.

— Отже? — запитав Адамберґ, абсолютно впевнений У ресурсах вагона-цистерни Вандузлера.

— Труа. Оригінальний текст датується 1517 роком.

— Яке ще Труа?

— Чума в місті Труа, комісаре. Він хоче, щоб ви прогулялися.

Адамберґ одразу ж зателефонував Масені.

— Для вас хороші новини, Масено. Ви можете видихнути. Сіяч покидає вас.

— Що відбувається, колего?

— Він вирушає в Труа, місто Труа.

— Бідолаха.

— Сіяч?

— Комісар.

— Я вже йтиму, Масено, оголошують мій літак.

— Ми ще побачимося, колего, обов'язково побачимося. Адамберґ зателефонував Данґлару, щоб повідомити ту саму новину і попросити терміново зв'язатися з містом, яке опинилося під загрозою.

— Данґларе, сіяч носить на пальці діамант.

— Жінка?

— Можливо, але я не знаю.

На час польоту Адамберґ вимкнув мобільний і ввімкнув його, лише коли ступив на землю в Орлі. Він перевірив повідомлення — нічого — і сховав його в кишеню, зціпивши губи.

31

Доки місто Труа готувалося до оборони, Адамберґ, вийшовши з літака, одразу рушив у відділок, а звідти — на майдан. Декамбре вийшов йому назустріч, тримаючи в руках грубий конверт.

— Ваш спеціаліст розшифрував учорашню «химеру»? — поцікавився він.

— Труа, епідемія 1517 року.

Декамбре провів рукою по щоці, ніби намагався поголитися.

— А сіячу сподобалося подорожувати, — сказав він. — Якщо він збирається відвідати всі місця, які зачепила чума, то за тридцять років ми об'їздимо всю Європу, за винятком кількох місцин в Угорщині і Фландрії. Він усе ускладнює.

— Навпаки, спрощує. Він групує людей.

Декамбре кинув на нього запитальний погляд.

— Я не думаю, що він вештається країною заради задоволення, — пояснив Адамберґ. — Його група роз'їхалася, ось він її і збирає.

— Його група?

— А якщо вони роз'їхалися, то та подія сталася досить давно. Банда, група, спільники. Сіяч вишукує їх один за одним і насилає на них бич Божий. Його вибір не випадковий, я певен Щодо цього. Він знає, куди цілиться, і вибір той зроблений уже дуже давно. Гадаю, вони вже всі зрозуміли, що опинилися в небезпеці.

— Ні, комісаре, вони б звернулися за вашою допомогою.

— Ні, Декамбре. Це все через злочин. Це ж буде справжнім зізнанням. Тип з Марселя зрозумів це і встановив два замки на двері.

— Але ж який злочин, чорт забирай?

— І звідки я маю знати? Лайно якесь. І хтось вимагає реваншу. Хто посіє лайно, пожне бліх.

— Якби це було так, то ви б уже давно знайшли точку перетину.

— Їх цілих дві. Всі ці чоловіки та жінки належать до одного покоління. І всі вони мешкали в Парижі. Ось чому я кажу: угруповання, банда.

Він простягнув руку, і Декамбре подав йому конверта кольору слонової кістки. Адамберґ витягнув звідти ранкове повідомлення.

Ця епідемія враз припинилася в серпні 1630 року, і всі (...) раділи з того дуже. На жаль, перерва ця була дуже короткою. Вона виявилася моторошним передвісником жахливого рецидиву, що тривав з жовтня 1630 до кінця 1632 року (...)

— Що там з багатоповерхівками? — запитав Декамбре, доки Адамберґ набирав номер Вандузлера. — В газетах пишуть, що в Парижі їх вісімнадцять тисяч, а в Марселі — чотири.

— Це було вчора. Сьогодні, як мінімум, двадцять дві тисячі.

— От лихо.

— Вандузлере? Це Адамберґ. Я вам продиктую ранкового листа, ви готові?

Декамбре підозріло й трішки ображено дивився, як комісар зачитує по телефону ранкову «химеру».

— Він пошукає і зателефонує мені, — сказав Адамберґ, поклавши слухавку.

— У цього типа хист, правда?

— Правда, — з усмішкою підтвердив Адамберґ.

— Якщо йому вдасться знайти місто з одного тільки цього уривка — браво. Він стане не просто генієм, а ясновидцем. Або ж злочинцем. Вам лишиться тільки нацькувати на нього псів.

— Це вже давно зроблено, Декамбре. Цей хлопець поза підозрою. У нього не тільки бездоганне алібі — він тоді прасував, а я ще й наказав стежити за ним щовечора. Він спить у себе, а зранку виходить на прибирання.

— Прибирання? — розгублено перепитав Декамбре.

— Він прибиральник.

— І спеціаліст з чуми?

— Ну ви ж плетете мереживо.

— Цього разу він не дізнається, — сказав Декамбре після напруженої тиші.

— Дізнається.

Старий пригладив сиве волосся, поправив матроську краватку і повернувся в тінь свого кабінету, де в нього не було жодних суперників.

Удар гонга нормандця прокотився майданом під дрібним дощем, і всі рушили до «Вікінга», розганяючи по дорозі голубів.

— Вибачте, Бертене, — сказав Адамберґ. — Я возив ваш плащ аж у Марсель.

— Куртка висохла. Моя дружина попрасувала її для вас.

Бертен витягнув з-під барної стійки охайний чистий пакунок, який віддав у руки комісара. Куртка з моменту придбання ще ніколи не була настільки гарною.

— Слухай, Бертене, ти тепер що — підлещуєшся до лягавих? Вони тебе дурять, а тобі цього мало?

Високий нормандець повернув голову до балакуна, що бридко осміхався. Той якраз чіпляв паперову серветку між товстою шиєю та сорочкою, готовий до трапези.

Син Тора вийшов з-за своєї стійки і рушив прямо до його столу, перевертаючи стільці на своєму шляху. Схопив чоловіка за сорочку і щосили потягнув назад. Оскільки тип невдоволено вив, Бертен дав йому два ляпаси, витягнув до дверей і викинув на майдан.

— Не смій повертатися! У «Вікінгу» нема місця для таких покидьків, як ти.

— Ти не маєш права, Бертене! — волав тип, важко підводячись. — У тебе громадський заклад! Ти не маєш права обирати клієнтів!

— Я обираю поліціянтів, і я обираю людей, — відповів Бертен, захряснувши двері.

Потім пригладив рукою світле волосся, щоб зачесати його назад, і, сповнений особистої гідності, повернувся за стійку.

Адамберґ пішов праворуч, під ніс дракара.

— Ви обідатимете? — запитав Бертен.

— Обідатиму і залишуся тут аж до випуску оголошень.

Бертен кивнув. Він зовсім не любив лягавих, але цей стіл лишався за Адамберґом ad vitam aeternam[33].

— Я не знаю, що ви шукаєте на цьому майдані, — сказав нормандець, витираючи ганчіркою стіл. — Якби не було Жоса, ми б тут знудилися.

— Саме так, — сказав Адамберґ. — Я чекаю на випуск оголошень.

— Добре, — сказав Бертен. — У вас попереду п'ять годин, але в кожного свої методи.

Адамберґ поклав мобільний біля тарілки і непевно глянув на нього. Камілло, заради бога, зателефонуй. Він узяв його до рук, повернув в один, а потім в інший бік. Тоді легенько клацнув. Телефон закрутився, наче дзиґа. Байдуже, чи знайдеться сіяч. Зателефонуй. Бо на все решта байдуже.

По обіді зателефонував Марк Вандузлер.

— Нелегко, — сказав він тоном людини, яка цілий день шукала голку в сіні. Адамберґ чекав на відповідь.

— Шательро, — продовжив Вандузлер. — Пізніший переказ подій.

Адамберґ передав повідомлення Данґлару.

— Шательро, — занотував Данґлар. — Окружні комісари Левле та Бурло. Я їх попереджу.

— Четвірки в Труа?

— Поки нема. Журналістам наразі не вдалося розшифрувати повідомлення, як це було з Марселем. Маю залишити вас, комісаре. Пухнастик зараз наробить збитків новій штукатурці.

Адамберґ поклав слухавку. Йому знадобилося трішки часу, аби збагнути, що Данґлар говорив про кота. І вже вп'яте за день він поглянув своєму мобільному у вічі, обличчя до обличчя.

— Зателефонуй, — прошепотів він. — Ворушися. Це було непорозуміння, будуть і інші. Не переймайся через них, навіщо вони тобі? Це мої непорозуміння і мої історії. Лиши їх мені. Зателефонуй.

— Ця штука розпізнає голоси? — запитав Бертен, коли приносив гарячу страву. — Воно саме відповідає?

— Ні, — сказав Адамберґ, — не відповідає.

— А все ж таки приємно мати такі речі.

— Ні.

У «Вікінгу» Адамберґ провів усе пообіддя. Тільки на півгодини його відволікали безглуздими розмовами Кастійон, а тоді Марі-Бель. За п'ять хвилин до початку випуску він вийшов слухати оголошення — водночас із Декамбре, Лізбет, Дамасом, Кастійоном, що зайняли звичні місця, і меланхолійною Євою, яку він помітив у тіні колони Морріса[34]. Щільний натовп зібрався навколо естради.

Адамберґ відійшов від свого улюбленого платана і наблизився до Глашатая. Його напружений погляд переходив від одного знайомця до іншого, стежив за найдрібнішими жестами, які могли викликати сяйво. Жос уже прочитав вісімнадцять оголошень, а Адамберґ досі нічого не помітив. Раптом під час морського прогнозу погоди чиясь рука здійнялася вгору, торкнулася чола — і Адамберґ усе зрозумів. Спалах. Комісар вражено відійшов до платана. Довгу мить він невпевнено і нерухомо стояв там. Потім повільно витягнув телефон із попрасовано! куртки.

— Данґларе, — пробурмотів він. — Прибудьте якомога швидше на майдан з двома оперативниками. І мерщій, капітане. У мене є сіяч.

— Хто? — запитав Данґлар, підводячись і показуючи жестом Ноелю та Вуазене рухатися за ним.

— Дамас.

Кілька хвилин по тому на майдані загальмувала поліційна машина, з якої вийшло троє поліціянтів. Вони підійшли до Адамберґа, що чекав на них біля платана. Цей факт викликав інтерес у тієї частини аудиторії, яка лишилася потеревенити, адже найбільший із поліціянтів тримав у руці біло-сіре кошеня.

Коли четверо лягавих вивели закутого в кайданки Дамаса і хутко посадили його у поліційну машину, мешканці майдану були шоковані. Єва бігла за машиною, яка поїхала прямо перед нею. Жінка стискала голову руками. Марі-Бель у сльозах кинулася в обійми Декамбре.

— Він божевільний, — сказав Декамбре, притискаючи до себе молоду жінку. — Він повністю збожеволів.

Навіть Бертен, який спостерігав за сценою крізь віконні шибки, засумнівався у своїй глибокій повазі до комісара Адамберґа.

— Дамас, — пробурмотів він. — Вони з'їхали з глузду.

За п'ять хвилин увесь майдан зібрався у «Вікінгу», щоб бурхливо обговорити драму.

32

Сам Дамас зберігав спокій. На його обличчі не промайнуло ні тіні клопоту, ні запитання. Не чинячи жодного опору, він дозволив себе арештувати, посадити в машину й відвезти у кримінальний розшук. Він не зронив ні слова, навіть не спробував приховати обличчя. Це був найспокійніший затриманий з усіх, з ким Адамберґу доводилося мати справу.

Данґлар сів на край столу, Адамберґ притиснувся до стіни, а Ноель і Вуазене стали в кутах кімнати. Фавра посадили за стіл у кутку, щоб задокументувати допит. Дамас, спокійно розвалившись на кріслі, відкинув довге волосся назад і чекав. Його закуті в кайданки руки лежали на колінах.

Данґлар непомітно вийшов, щоб винести Пухнастика до його кошика і попросив Мордана і Меркаде принести всім поїсти і попити, а також, якщо вони будуть такими люб'язними, півлітра молока.

— Це для затриманого? — поцікавився Мордан.

— Для кота, — делікатно уточнив Данґлар. — І якби ви могли наповнити його мисочку, це було б дуже мило. Я буду зайнятим увесь вечір, а може, і всю ніч.

Мордан запевнив, що на нього можна покластися, а тоді Данґлар повернувся на своє місце на краю столу.

Адамберґ якраз знімав кайданки з Дамаса, хоча Данґлар уважав, що це робити зарано: лишалося ще одне незаґратоване вікно, а про реакції цього чоловіка вони не знали нічого. Втім, комісара це зовсім не обходило. По-справжньому його хвилювало зовсім інше: цього типа звинувачено в тому, що він — сіяч чуми, без жодного путящого доказу. Миролюбний вигляд Дамаса повністю заперечував це. Вони розшукували високоінтелектуального ерудита, а Дамас був чоловіком простим, навіть трохи загальмованим. І видавалося зовсім неможливим, що цей юнак, стурбований винятково своєю фізичною формою, міг надсилати настільки складні листи Глашатаю. Данґлар стривожено запитав себе, чим узагалі думав Адамберґ, коли зважився на цей безпрецедентний арешт. Від страху він навіть куснув себе за внутрішній бік щоки. Як на нього, Адамберґ ось-ось опиниться в глухому куті.

Комісар уже поговорив із заступником прокурора й отримав ордери на обшук крамниці Дамаса та його помешкання на вулиці Конвансьйон.

П'ятнадцять хвилин тому туди поїхало шість оперативників.

— Дамасе Віґ'є, — почав Адамберґ, зазирнувши в пошарпане посвідчення особи. — Вас звинувачено у вбивстві п'яти осіб.

— Чому? — запитав Дамас.

— Тому що вас звинувачено, — повторив Адамберґ.

— Он як. Ви кажете, я вбивав людей?

— П'ятьох, — сказав Адамберґ, поклавши перед Дамасом фотографії жертв і називаючи їхні імена одне за одним.

— Я нікого не вбивав, — сказав Дамас, глянувши на них. — Можна я піду? — додав він, підводячись.

— Ні. Вас затримано. Ви можете комусь зателефонувати...

Дамас здивовано глянув на комісара.

— Але я й так можу телефонувати, коли хочу.

— Цих п'ятьох людей, — сказав Адамберґ, показуючи йому фото, — було задушено за тиждень. Чотирьох у Парижі й одного в Марселі.

— Чудово, — сказав Дамас, знову сідаючи.

— Ви їх упізнаєте, Дамасе?

— Звісно.

— Де ви їх бачили?

— У газеті.

Данґлар підвівся і відійшов, лишаючи двері відчиненими, щоб і далі чути цей досить-таки посередній початок допиту.

— Покажіть мені руки, Дамасе, — сказав Адамберґ, складаючи фотографії. — Ні, не так. Переверніть їх.

Дамас любенько послухався і показав комісару свої довгі напружені руки, повернуті долонями до стелі. Адамберґ узяв його за ліву руку.

— Це діамант, Дамасе?

— Так.

— Навіщо ви його перевернули?

— Щоб не пошкодити, коли ремонтую скейти.

— Він дорогий?

— Шістдесят дві тисячі франків.

— Звідки він у вас? Родинний спадок?

— Це ціна проданого мною мопеда, 1000 RI, майже нового. Покупець заплатив мені ось цим.

— Чоловіки зазвичай не носять діаманти.

— Ну, а я ношу. Бо у мене вони є.

У дверях з'явився Данґлар і жестом попросив Адамберґа йти за ним.

— Щойно телефонували хлопці з обшуку, — тихо сказав Адамберґ. — Це нічого не дало. Ні мішка з вугіллям, ні блошиної ферми, жодного живого або мертвого щура і жоднісінької книжки в усій квартирі, крім кількох бульварних романів.

Адамберґ почухав потилицю.

— Забудьте, — сказав Данґлар наполегливим тоном. — Ви спіймали облизня. Цей тип — не сіяч чуми.

— Та ні, Данґларе.

— Ви не можете висувати звинувачення на ґрунті цього Діаманта. Це смішно.

— Чоловіки не носять діамантів, Данґларе. А цей носить на безіменному пальці і ховає камінь у долоні.

— Щоб не пошкодити його.

— Дурниці, ніщо не пошкодить діамант. Це найкращий захисний камінь від чуми. Він у його родині з 1920 року. Він бреше, Данґларе. Не забувайте, що він має доступ до урни Глашатая тричі на день.

— Цей тип за все життя жодної книги не прочитав, — буркотливо сказав Данґлар.

— А звідки ви знаєте?

— Ви що, серйозно вважаєте цього типа латиністом? Знущаєтеся?

— Я не знайомий з латиністами, Данґларе, тому я не упереджений.

— А Марсель? Як він опинився в Марселі? Він завжди сидить у своїй крамниці.

— Його не було ні в неділю, ні в понеділок зранку. Після вечірнього випуску оголошень у нього був час заскочити у потяг о двадцятій двадцять. І повернутися сюди о десятій ранку.

Розлючений Данґлар знизав плечима і повернувся до свого комп'ютера. Якщо Адамберґ хоче спіймати облизня, нехай робить це без нього.

Лейтенанти принесли вечерю, і Адамберґ розклав піцу у своєму кабінеті прямо в картонних коробках. Дамас з'їв свою порцію з апетитом і з дуже задоволеним виглядом.

Адамберґ спокійно чекав, доки всі наїдяться, склав картонні коробки біля смітника і, зачинивши двері, продовжив допит. Данґлар постукав за півгодини. Здавалося, його невдоволення зникло. Він поглядом попросив Адамберґа підійти до нього.

— У базі даних нема Дамаса Віг'є, — тихо сказав він. — Цього типа не існує. Його документи — фальшиві.

— Ось бачите, Данґларе. Він бреше. Надішліть його відбитки, він точно сидів. Перевіримо його з самого початку. Чоловік, що відкрив квартиру Лорійона і типа з Марселя, точно знав, як це робиться.

— Програма з відбитками не відкривається. Казав вам, що цей клятий файл доводить мене до білої гарячки вже цілий тиждень.

— Їдьте в Управління, старий, і то мерщій. Передзвоніть мені звідти.

— Лайно, на тому майдані у всіх фальшиві імена.

— Декамбре сказав, що бувають місця, де віє особливим духом.

— Ваше прізвище — не Віґ'є? — запитав Адамберґ, знову притулившись до стіни.

— Це прізвище для магазину.

— І для ваших документів, — сказав Адамберґ, показуючи йому посвідчення особи. — Ваші папірці фальшиві.

— Друг зробив це для мене, мені так більше подобається.

— Бо?

— Бо мені не подобається батькове прізвище. Воно надто відоме.

— І все ж скажіть.

Уперше Дамас промовчав і стиснув губи.

— Воно мені не подобається, — нарешті видавив він. — Мене називають Дамасом.

— Ну гаразд, зачекаємо на прізвище, — сказав Адамберґ.

Адамберґ пішов прогулятися, лишивши Дамаса під вартою лейтенантів. Часом буває дуже легко розпізнати людину, яка бреше і яка каже правду. І Дамас казав правду, коли стверджував, що нікого не вбивав. Адамберґ чув це в його голосі, бачив у очах, читав по губах і чолу. І все ж він був переконаний, що сіяч — перед ним. Це вперше він мав такі суперечливі відчуття щодо підозрюваного. Він пригадав агентів, які досі обшукували дім підозрюваного і крамницю. Це виявилося абсолютним провалом. За годину Адамберґ повернувся у відділок, подивився на надісланий Данґларом факс і переписав дані у свій щоденник. Він зі здивуванням побачив, що Дамас заснув на стільці міцним сном людини з чистою совістю.

— Він спить уже сорок п'ять хвилин, — сказав Ноель.

Адамберґ поклав руку йому на плече.

— Прокидайся, Арно Дамасе Еллер-Девіллю. Я розповім тобі твою історію.

Дамас розплющив очі, а тоді заплющив їх.

— Я і так її знаю.

— Відомий авіаконструктор Еллер-Девілль — твій батько.

— Він був ним, — сказав Дамас. — Слава Богу, він беркицьнувся у повітрі на своєму приватному літаку два роки тому. Хай не спочиває з миром.

— Чому?

— Просто так, — відповів Дамас, і його губи затремтіли. — Ви не маєте права допитувати мене. Запитайте мене будь-що інше. Будь-що інше.

Адамберґ подумав про Ферезові слова і підійшов з іншого боку.

— Ти п'ять років сидів у в'язниці у Фльорі і вийшов на свободу два з половиною роки тому, — сказав Адамберґ, зачитуючи свої записи. — Звинувачення у навмисному вбивстві. Твою дівчину викинули з вікна.

— Вона вистрибнула.

— Саме це ти і повторював, наче робот, на суді. А сусіди давали свідчення. Вони казали, що ви лаялися, як собаки, останні декілька тижнів. Вони багато разів хотіли викликати поліцію. Чому сварилися, Дамасе?

— Вона була неврівноваженою. Весь час кричала. А тоді вистрибнула.

— Ти не на суді, Дамасе, і не на повторному слуханні справи. Можеш змінити платівку?

— Ні.

— Ти її штовхнув?

— Hi.

— Еллер-Девіллю, це ти вбив чотирьох чоловіків і одну жінку минулого тижня? Ти їх задушив?

— Ні.

— Ти вмієш користуватися відмичкою?

— Я навчився.

— Вони завдали тобі шкоди, ці типи і дівчина? Ти їх убив? Як подружку?

— Ні.

— Що робив твій батько?

— Гроші.

— Що він робив з твоєю матір'ю?

Дамас знову стиснув губи. Задзеленчав телефон — на лінії слідчий суддя.

— Він заговорив? — запитав суддя.

— Ні. Замкнувся в собі, — відповів Адамберґ.

— Маєте якісь зачіпки?

— Жодної.

— Обшук?

— Марний.

— Покваптеся, Адамберґу.

— Ні, хочу розпочати кримінальне провадження, пане суддя.

— Без варіантів. У вас нема жодного доказу. Розговоріть його або відпускайте.

— Віґ'є — не справжнє ім'я, його документи — фальшиві. Мова йде про Арно Дамаса Еллер-Девілля, він п'ять років відсидів за вбивство. Цього недостатньо для кримінального провадження?

— Зовсім ні. Я чудово пригадую справу Еллер-Девілля. Його засудили, тому що свідчення сусідів вразили присяжних. Але його версія була не гіршою за версію звинувачення. Не можна вішати на нього чуму тільки через те, що він сидів у в'язниці.

— Замки відкривалися спеціалістом.

— У вас там на майдані й інших колишніх в'язнів не бракує, чи я помиляюся? Дюкведік і Ле Ґерн підкуті не гірше за Еллер-Девілля. А про нього у в'язниці добре відгукувалися.

Суддя Арде був людиною твердою, але водночас чутливою і обережною. Рідкісне поєднання рис, яке, однак, не влаштовувало сьогодні Адамберґа.

— Якщо відпустимо цього типа, — сказав Адамберґ, — я не гарантую нічого. Він знову почне вбивати або вислизне з наших рук.

— Жодної кримінальної справи, — твердо закінчив Арде. — Або примудріться роздобути докази до дев'ятнадцятої години тридцяти хвилин завтрашнього дня. Докази, Адамберґу, а не якась плутана інтуїція. Докази. Наприклад, зізнання. На добраніч, комісаре.

Адамберґ поклав слухавку і довго мовчав. Ніхто не наважувався перебити його. Він притулявся до стіни або блукав кімнатою, опустивши голову і склавши руки. Данґлар бачив, як на його щоках під шкірою з'являється дивне сяйво зосередження. Та попри всю концентрацію він не міг знайти щілину, через яку можна було б достукатися до Арно Дамаса Еллера-Девілля. Бо Дамас міг убити свою подружку і підробити папери, але сіячем Дамас не був. І якщо цей тип з порожнім поглядом знав латину, він з'їсть свою сорочку.

Адамберґ вийшов, щоб зателефонувати, а тоді повернувся до кімнати.

— Дамасе, — знову взявся він за старе. Комісар витягнув стільця і сів біля підозрюваного. — Дамасе, ти сієш чуму. Ти підкидаєш послання в урну Жоса Ле Ґерна вже більше місяця. Ти вирощуєш щурячих бліх, яких і підкидаєш під двері своїм жертвам. Ці блохи сіють чуму, вони інфіковані і кусаються. На трупах є сліди від їхніх смертельних укусів, а тіла почорнілі. Всі п'ятеро померли від чуми.

— Так, — сказав Дамас. — Саме так пояснюють журналісти.

— Це ти малюєш четвірки. Ти підкидаєш бліх. Ти вбиваєш.

— Hi.

— Ти маєш дещо зрозуміти, Дамасе. Ці блохи, яких ти переносиш, стрибали по тобі так само, як і по інших. А ти не часто переодягаєшся і не часто миєшся.

— Я минулого тижня помив голову, — заперечив Дамас.

І знову Адамберґ затремтів перед щирістю, яка вигравала в очах юнака. Таку саму щирість він бачив в очах Марі-Бель.

— Ці зачумлені блохи також на тобі. Але ти захищений, у тебе є діамант. Отже, вони не можуть нічого тобі зробити. Але якби в тебе не було каменя, Дамасе?

Дамас стиснув пальцями перстень.

— І якщо ти до цього не причетний, — звів далі Адамберґ, — то нема чого турбуватися. Бо тоді у тебе просто немає бліх. Розумієш?

Адамберґ мить помовчав, відстежуючи найдрібніші зміни у виразі обличчя підозрюваного.

— Дай мені свій перстень, Дамасе.

Дамас не ворухнувся.

— Усього на десять хвилин, — наполягав Адамберґ. — Я поверну тобі його, присягаюся.

Адамберґ простягнув руку і чекав.

— Твій перстень, Дамасе, зніми його.

Дамас не ворушився, як і всі решта у цій кімнаті. Данґлар бачив, як риси обличчя підозрюваного почали брижитися. Щось ворушилося.

— Дай його, — сказав Адамберґ, не опускаючи руки. — Чого ти боїшся?

— Я не можу його зняти. Я присягнувся. Тій дівчині, яка вистрибнула. Це її перстень.

— Я поверну тобі його. Дай його, зніми.

— Ні, — відповів Дамас і заховав ліву руку під стегно.

Адамберґ підвівся і почав ходити.

— Ти боїшся, Дамасе. Як тільки на твоєму пальці не буде персня, ти знаєш, що блохи покусають тебе і цього разу заразять. І тоді ти помреш, як і інші.

— Hi. Я присягнувся.

Провал, подумав Данґлар, розслабивши плечі. Гарна спроба, але провал. Надто вже непевна, ненадійна ця історія з діамантом.

— Ну тоді роздягайся, — сказав Адамберґ.

— Що?

— Знімай усе своє дрантя. Данґларе, принесіть пакет.

Незнайомий Адамберґу чоловік просунув голову в двері.

— Мартен, — представився чоловік. — Ентомологічна служба. Ви мені телефонували.

— Зараз ви знадобитеся, Мартене, за хвильку. Дамасе, роздягайся.

— Перед усіма цими типами?

— А чим вони тобі заважають? Вийдіть, — сказав він Ноелю, Вуазене і Фавру. — Він вас соромиться.

— Чому я маю роздягатися? — вороже запитав Дамас.

— Мені потрібні твої речі, і я хочу оглянути твоє тіло. Чорт забирай, роздягайся вже.

Насупивши чоло, Дамас повільно виконав наказ.

— Поклади все в пакет, — сказав Адамберґ.

Коли Дамас роздягнувся, лишивши тільки перстень на пальці, Адамберґ закрив пакет і покликав Мартена.

— Терміново. Розшукуємо ваших...

— Nosopsyllus fasciatus.

— Точно.

— Сьогодні ввечері?

— Сьогодні ввечері, якомога швидше.

Адамберґ повернувся до кімнати, де, опустивши голову, стояв Дамас.

Комісар підняв йому одну руку, потім другу.

— Розстав ноги на тридцять сантиметрів.

Адамберґ оглянув його стегна з одного й іншого боку.

— Сідай, ми закінчили. Я пошукаю тобі рушника.

Адамберґ повернувся з роздягальні із зеленим рушником, який Дамас швидко схопив.

— Тобі не холодно?

Дамас заперечно похитав головою.

— Дамасе, тебе покусали блохи. У тебе є два набряки під правою рукою, один ліворуч у паху і три праворуч. Але ти нічого не боїшся, бо маєш персня.

Дамас не підводив голови, закутавшись у великого рушника.

— Що ти про це скажеш?

— У магазині є блохи.

— Хочеш сказати, людські блохи?

— Так. Комірчина недуже чиста.

— Ти краще за мене знаєш, що це щурячі блохи. Ми ще з годинку почекаємо і дізнаємося про це. Мартен нам зателефонує. Знаєш, Мартен хороший спеціаліст. Він миттєво знайде тобі щурячих бліх. Ти можеш піти спати, якщо хочеш. Я принесу тобі ковдри.

Він узяв Дамаса за руку й провів до самої камери. Підозрюваний лишався спокійним, але він утратив свою здивовану байдужість. Він мав напружений і заклопотаний вигляд.

— Камера нова, — сказав Адамберґ, простягаючи йому дві ковдри. — І білизна чиста.

Дамас мовчки ліг на ліжко, і Адамберґ замкнув за ним ґрати. Комісар повернувся до свого кабінету. Йому було погано. Жодних сумнівів, він спіймав сіяча, але йому все одно було погано. Цей тип же вбив п'ять осіб за тиждень. Адамберґ змусив себе пригадати їх, знову побачити обличчя жертв, молоду жінку, покладену під вантажівку.

Ще година минула в тиші — Данґлар не наважувався сказати щось. Шанси, що в одязі Дамаса буде знайдено зачумлених бліх, дуже й дуже невисокі. Адамберґ малював на папірці, покладеному на колінах. Риси його обличчя напружилися. Вже була перша тридцять ночі. Мартен зателефонував о другій десять.

— Дві Nosopsyllus fasciatus, — серйозно заявив він. — Живі.

— Дякую, Мартене. Надзвичайно цінні екземпляри. Не дозволяйте їм розбігтися підлогою, інакше з цими красунями розбіжиться все наше розслідування.

— З цими красенями, — підправив його Мартен. — Це самці.

— Вибачте, Мартене. Я не хотів нікого образити. Надішліть, будь ласка, одяг назад у відділок, щоб підозрюваний міг одягнутися.

За п'ять хвилин суддя, який уже заснув, дав дозвіл на кримінальне провадження.

— Ви мали рацію, — сказав Данґлар, важко підводячись. Його тіло боліло, а очі позападали. — Але все трималося на волосині.

— Волосина значно міцніша, ніж ми звикли думати. Просто її потрібно тягнути обережно і постійно.

— Хочу звернути вашу увагу, що Дамас досі не заговорив.

— Він заговорить. Тепер він знає, що все пропало. Він надзвичайно хитрий.

— Неможливо.

— Так, Данґларе. Він клеїть дурня. А оскільки він надзвичайно хитрий, то клеїть він його дуже добре.

— Якщо цей тип говорить латиною, я з'їм свою сорочку, — сказав Данґлар, відходячи.

— Смачного, Данґларе.

Данґлар вимкнув свій комп'ютер, підняв кошика, де спало кошеня, і, тримаючи його під рукою, попрощався з нічною зміною. У вестибюлі він перетнувся з Адамберґом, який витягував з роздягальні розкладне ліжко з ковдрою.

— Лайно, — сказав він. — Ви спатимете тут?

— Доки він не заговорить, — відповів Адамберґ.

Данґлар рушив далі, не сказавши ні слова. Що ще тут сказати? Він знав, що Адамберґ не дуже хоче повертатися додому, де досі витав аромат непорозуміння. Завтра буде краще.

Адамберґ надзвичайно швидко приходив до тями.

Адамберґ установив ліжко і поклав зверху ковдру. За десять кроків від нього перебував сіяч. Людина четвірок, людина жахливих «химер», людина щурів, людина чуми, людина, яка душила своїх жертв і вимащувала їх вугіллям. Це вимащування вугіллям — величезна похибка.

Адамберґ зняв куртку і штани, а тоді поклав мобільний на стілець. Заради Бога, зателефонуй.

33

Хтось багато разів поспіль натискав на нічний дзвінок — вочевидь, справа була терміновою. Бригадир Есталер відчинив парадні двері і впустив украй спітнілого чоловіка. На тому був поспіхом застібнутий костюм і розхристана сорочка, з якої стирчало чорне волосся.

— Хутчіше, старий, — сказав чоловік, швидко сховавшись у затишок відділку. — Я хочу зробити заяву. Про вбивцю, про людину чуми.

Есталер не наважився тривожити головного комісара, тому розбудив капітана Данґлара.

— Чорт забирай, Есталере, чому ви телефонуєте мені? Розбудіть Адамберґа, він спить у своєму кабінеті.

— Саме так, капітане. Якщо насправді це недуже важливо, я боюся, що він мене з'їсть.

— А мене ви боїтеся менше, Есталере?

— Так, капітане.

— Дарма. За шість тижнів роботи з Адамберґом чи бачили ви, щоб він кричав?

— Ні, капітане.

— Тридцять років мине, а ви все одно цього не побачите. А ось я кричатиму прямо зараз, бригадире. Чорт забирай, розбудіть його. Йому все одно не потрібно багато спати. А мені потрібно.

— Гаразд, капітане.

— Хвилинку, Есталере. А чого той тип хоче?

— Панікер. Він боїться, що його вб'є вбивця.

— Ми вже давно вирішили не зважати на панікерів. Їх зараз більше ста тисяч у місті. Виженіть його геть і дайте поспати комісару.

— Він заявляє, що особливий, — уточнив Есталер.

— Усі панікери вважають себе особливими. Якби було інакше, вони б не панікували.

— Ні, він заявляє, що його покусали блохи.

— Коли? — запитав Данґлар, сідаючи в ліжку.

— Сьогодні вночі.

— Гаразд, Есталере, будіть Адамберґа. Я також зараз приїду.

Адамберґ умив обличчя й тіло холодною водою, попросив у Есталера кави — вчора нарешті поставили кавовий автомат — і відштовхнув ліжко вглиб кабінету.

— Приведіть цього кадра до мене, бригадире, — сказав він.

— Есталер, — представився юнак.

Адамберґ кивнув і витягнув свій блокнот. Тепер, коли сіяч у камері, він зможе зайнятися цим натовпом незнайомців, що бігає відділком. Записав: Кругле обличчя, Зелені очі, Переляканий — Есталер. А нижче Адамберґ написав іще: Ентомолог, Блохи, Кадик — Мартен.

— Як його звати? — запитав комісар.

— Рубо Кевен, — відповів бригадир.

— Вік?

— Близько тридцяти, — сказав Есталер.

— Його покусали сьогодні вночі, він так каже?

— Так, і він у паніці.

— Непогано.

Есталер провів Рубо Кевена прямо до дверей комісара. У лівій руці він тримав кухлик кави без цукру. Комісар не вживав цукру. На відміну від Адамберґа, Есталер любив життєві дрібнички, любив пригадувати їх і показувати, що пам'ятає.

— Я не клав вам цукру, комісаре, — сказав він. Каву він поставив на стіл, а Рубо Кевена посадив на стілець.

— Дякую, Есталере.

Знервований чоловік чухав пальцями густе волосся на грудях. Від нього тхнуло потом, а піт його тхнув вином.

— Вас раніше кусали блохи? — запитав Адамберґ.

— Ніколи.

— Ви впевнені, що вас покусали саме сьогодні?

— Дві години тому. Я саме від цього прокинувся. Тому і прийшов попередити вас.

— На дверях вашої багатоповерхівки є четвірки, месьє Рубо?

— Дві. Консьєржка намалювала одну маркером на вікні, а другу — хтось із п'ятого поверху, з квартири ліворуч.

— Отже, це не він. І це не блохи. Можете спокійно вертатися додому.

— Ви жартуєте? — чоловік підвищив голос. — Я вимагаю захисту.

— Сіяч розмальовує всі двері, крім одних, перед тим, як запустити бліх, — відкарбував Адамберґ. — Це інші блохи. Чи приходив до вас хтось останніми днями? Хтось із твариною?

— Так, — насупившись, сказав Рубо. — Два дні тому приходив друг зі своїм псом.

— Ось бачите. Повертайтеся до себе, месьє Рубо, і засинайте. Ми всі трохи покуняємо, і все буде добре.

— Ні. Я не хочу.

— Якщо ви настільки хвилюєтеся, — сказав Адамберґ, підводячись, — зателефонуйте дезінфекторам та й по всьому.

— Це не допоможе. Вбивця обрав мене, з блохами чи без бліх. Я вимагаю захисту.

Адамберґ повернувся за стіл, підійшов до своєї стіни і ретельніше оглянув Кевена Рубо. Тридцять років, агресивний, стривожений — і щось мерехтить на дні його великих темних трішки випуклих очей.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Він вас обрав. У вашому будинку нема жодної нормальної четвірки, але ви знаєте, що він вас обрав.

— Блохи, — пробурмотів Рубо. — Так написано в газеті. У всіх жертв були блохи.

— А як же пес вашого друга?

— Ні, справа не в цьому.

— А чому ж ви настільки впевнені?

Тон комісара змінився, Рубо відчув це і зіщулився на стільці.

— Через газету, — повторив він.

— Ні, Рубо, тут щось інше.

Щойно приїхав Данґлар. Годинник показував п'ять хвилин по шостій, і Адамберґ жестом попросив заступника вмощуватися. Капітан мовчки підійшов і сів за комп'ютер.

— Слухайте, — знову взявся за своє Рубо, повернувши впевненість. — Мені погрожують, якийсь божевільний намагається мене вбити, а мене ще й ображають?

— Чим ви заробляєте на життя? — запитав Адамберґ, пом'якшивши тон.

— Я працюю у відділі лінолеумів у великому меблевому магазині, за Східним вокзалом.

— Ви одружені?

— Розлучився два роки тому.

— Діти?

— Двоє.

— Вони живуть з вами?

— Зі своєю матір'ю. Маю право відвідувати їх на вихідних.

— Ви вечеряєте в ресторані? Вдома? У вас є кухар?

— По-різному, — трохи спантеличено відповів Рубо. — Часом я готую собі суп і напівфабрикати. Іноді ходжу в бістро. У ресторанах надто дорого.

— Ви любите музику?

— Так, — трохи розгублено відповів Рубо.

— А телевізор маєте?

— Так.

— Дивитеся футбол?

— Так, звісно.

— Розбираєтеся?

— Більш-менш.

— Дивилися матч Нант — Бордо?

— Так.

— Непогано зіграли, правда? — запитав Адамберґ, який його не дивився.

— Ну як сказати, — скривившись, відповів Рубо. — Все розвивалося досить мляво і закінчилося нічиєю. Це можна було передбачити з першого ж тайму.

— А новини в перерві дивилися?

— Так, — машинально відповів Рубо.

— Отже, — вмостившись перед гостем, сказав Адамберґ, — ви б мали знати, що вчора сіяча чуми було затримано.

— Так казали, — знервовано сказав Рубо.

— У такому разі, чого ж вам боятися?

Чоловік кусав губи.

— Чого вам боятися? — повторив Адамберґ.

— Я не певен, що це він, — з сумнівом сказав чоловік.

— Правда? А ви знаєтеся на вбивцях?

Рубо повністю заковтнув верхню губу, чухаючи волосся на грудях.

— Це мені погрожують і мене ж ображають, — повторив він. — Я мав це передбачити. Варто звернутися до лягавих, як вони миттєво запроторять тебе у в'язницю. Це все, що вони вміють робити. Потрібно було самому викручуватися. Приходиш тут допомогти правосуддю, і ось тобі результат.

— Але ви допоможете, Рубо, дуже навіть.

— Правда? Гадаю, ви забагато хочете, комісаре.

— Не викаблучуйся мені тут, Рубо, ти не настільки хитрий. — А?

— Ага. Але якщо ти не захочеш допомогти, то любенько повернешся до себе. До себе, Рубо. Якщо спробуєш утекти, тебе приведуть додому, де ти чекатимеш смерті.

— Відколи це лягаві кажуть, куди я маю йти?

— Відколи ти причепився до мене. Але вперед, Рубо, ти вільний, тікай.

Чоловік не ворухнувся.

— Боїшся, так? Боїшся, що він задушить тебе грубою мотузкою, як і всіх решта? Ти знаєш, що не зможеш захиститися. Знаєш, що він упіймає тебе, де б ти не був — у Ліоні, Ніцці, Берліні. Ти мішень. І чудово знаєш чому.

Адамберґ відкрив шухляду і розклав перед нічним гостем п'ять фотографій жертв.

— Ти знаєш, що приєднаєшся до них, правда? Ти всіх їх знаєш, і тому боїшся.

— Дайте мені спокій, — сказав Рубо, відвернувшись.

— Ну то тікай. Забирайся.

Минуло дві довгі хвилини.

— Гаразд, — наважився чоловік.

— Ти їх знаєш?

— І так, і ні.

— Поясни.

— Скажімо так, колись давно, сім чи вісім років тому, ми зустрілися. Випили по келиху.

— Ну, звісно. Ви просто випили вина, і саме тому він вас по черзі винищує.

Чоловік пітнів, і запах поту наповнив усю кімнату.

— Хочеш кави? — запропонував Адамберґ.

— Буду вдячним.

— І чогось поїсти?

— Буду вдячним.

— Данґларе, скажіть Есталеру, щоб приніс усе.

— І цигарки, — додав Рубо.

— Розповідай, — повторив Адамберґ, коли Рубо брався за дуже солодку каву з молоком. — Скільки вас було?

— Семеро, — прошепотів Рубо. — Ми зустрілися в барі, чесно.

Адамберґ зазирнув у великі чорні очі й помітив, що крихта правди прослизнула за цим «чесно».

— Що ви там робили?

— Нічого.

— Рубо, у мене в камері сіяч. Якщо хочеш, я закрию тебе з ним, заплющу очі і закінчимо з тим. За півгодини ти помреш.

— Що ж, ми нашугали одного хлопця.

— Навіщо?

— Складно пояснювати. Нам заплатили, аби цей тип розповів дещо, ось і все. Він щось у когось поцупив і мав повернути. Ми його нашугали, така була угода.

— Угода?

— Ага, нас найняли. Підробіток.

— І де ж ви його «нашугали»?

— В одному спортзалі. Нам дали адресу, прізвище типа і назву бару, де ми мали зустрітися. До того ми одне одного не знали.

— Зовсім?

— Так. Нас було семеро, і ми не були знайомими. Він знайшов нас поодинці. Хитрюга.

— Де він вас знайшов? — Рубо знизав плечима.

— Там, де можна знайти типів, які не проти нашугати інших за бабоси. Нічого унікального. Мене відкопали в купі лайна на вулиці Сан-Дені. Чесне слово, я вже давно нічого такого не роблю. Чесне слово, комісаре.

— Хто тебе найняв?

— Не знаю, все було написано. Одна дівка мені принесла листа. Папір здавався дорогим, чистим. Я і довірився.

— Від кого?

— Чесне слово, я так ніколи й не дізнався, хто нас найняв. Той шеф надто хитрий. Переховувався, аби ми не захотіли ще.

— Отже, ви зібралися всі семеро і схопили жертву.

— Так.

— Коли це було?

— У четвер, сімнадцятого березня.

— Ви притягнули його у цей спортзал. І щодалі?

— Чорт забирай, я ж сказав, — відповів Рубо, смикаючись на стільці. — Ми його нашугали.

— Ефективно? Він вибовкав те, що мав вибовкати?

— Так. Він зателефонував і передав усю інформацію.

— Про що йшла мова? Бабло? Наркота?

— Я нічого не зрозумів, чесно. Шеф виявився задоволеним, бо ми про нього більше нічого не чули.

— Добре заплатили?

— Так.

— Отже, нашугали? І хлопець усе вибовкав? Тобто катували?

— Нашугали.

— І ваша жертва розплачується з вами вісім років по тому?

— Гадаю, так.

— За те, що нашугали? Ти знущаєшся з мене, Рубо. Тому повернешся до себе.

— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.

—«Вони»?

Рубо знову закусив губу.

— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.

— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.

— Дівчину також нашугали?

— Трохи. Клянуся, це був не я!

— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.

— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.

— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?

— Ну, з того, що вони робили.

— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.

Рубо гучно вдихнув.

— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...

— Член, — підказав Адамберґ.

Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.

— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.

— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?

— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.

— Поштрикали?

— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.

— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.

— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.

— Тобі досі смішно?

Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.

— Дівчина? — повторив Адамберґ.

— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.

— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.

— Я не торкався до неї.

— А шостий? Він нічого не зробив?

— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.

— Що вона робила?

— Це вона поливала його бензином. Так реготала.

— Не сумніваюся.

— Так, — сказав Рубо.

— А потім?

— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.

— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.

— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.

— До цього тижня?

— Так.

— Коли впізнав жертв.

— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.

— Ти одразу все збагнув?

— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.

— Що він повернувся?

— Так.

— А знаєш, чому він так довго чекав?

— Ні, не знаю.

— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.

Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.

— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.

— Бо це не він, — видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.

— Упевнений?

— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...

— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.

— Навіщо?

— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.

Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.

— Ти впізнаєш це?

— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.

— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.

Рубо притиснув руки до живота.

— Ти боїшся чуми?

— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.

— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?

— Певен.

Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.

— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.

Рубо завагався.

— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.

Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.

— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.

Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.

— Отже? — запитав Адамберґ.

— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.

На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.

— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?

— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.

— Ти тоді також був небезпечним.

Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.

— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.

Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.

— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?

— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.

Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.

— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?

— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.

— Обличчя?

— Можливо. У нього не було довгого волосся.

— А ти часом не обмочився? Через переляк?

Рубо захитав головою.

— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.

— Дякую, — сказав Рубо.

— Назви мені прізвище наступної жертви.

— Ну... це я.

— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?

— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.

— Його прізвище?

— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.

— Вік?

— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.

— З Парижа?

— Гадаю, так.

Адамберґ відвів Рубо у відкриту камеру, а тоді просунув голову крізь ґрати до Дамаса і простягнув йому одяг.

— Суддя вирішив розпочати кримінальне провадження.

— Гаразд, — спокійно відповів Дамас, сідаючи на ліжко.

— Ти розмовляєш латиною, Дамасе?

— Ні.

— Тобі досі нема чого сказати мені? Про бліх?

— Ні.

— А щодо шести типів, які влаштували тобі допит у четвер, сімнадцятого березня? Щось скажеш? А про дівчину, яка реготала?

Дамас і далі мовчав, повернувши до себе долоні і торкаючись великим пальцем до діаманта.

— Що вони забрали в тебе, Дамасе? Крім твоєї дівчини, тіла і честі? Чого вони хотіли?

Дамас не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Я передам тобі сніданок. Одягайся.

Адамберґ відвів Данґлара вбік.

— Цей покидьок Рубо щось приховує, — сказав Данґлар. — І завдає вам клопотів.

— Дамас має спільника на свободі, Данґларе. Рубо підкинули бліх уже після того, як Дамас опинився у нас. Хтось вирішив підмінити його, коли дізнався про арешт. Усе зроблено дуже швидко — навіть попереджувальних четвірок не намальовано.

— Якщо у Дамаса є спільник, то це пояснює його спокій. Хтось продовжить його справу, і на це можна розраховувати.

— Відправте людей опитати його сестру Єву і всіх мешканців майдану, щоб дізнатися, чи не було в нього друзів. А ще я хочу виписку всіх його телефонних дзвінків за останні два місяці. З квартири і з крамниці.

— Не хочете скласти нам компанію?

— Там, на майдані, я зараз не в пошані. Я зрадник, Данґларе. Їм простіше буде говорити з офіцерами, яких вони не знають.

— Ясно, — сказав Данґлар. — Ми б ще довго шукали цю точку перетину. Одна зустріч, один вечір, один бар, люди, які навіть не знайомі між собою. Пощастило, що цей Рубо запанікував.

— А там є чого панікувати, Данґларе.

Адамберґ витягнув мобільний телефон і знову зазирнув йому прямо у вічі. Від постійних благань задзеленчати, ворухнутися і зробити хоча б щось цікаве комісар уже почав плутати телефон із втіленням самої Камілли. Він розмовляв з ним, розповідав йому про життя, ніби Камілла могла все це почути. Але, як казав Бертен, це тільки розважає, і не більше. Камілла не з'явиться з мобільного, наче джин із лампи. І хай навіть справу буде закрито, йому байдуже. Комісар обережно поклав його на землю, щоб не пошкодити, і ліг на півтори години поспати.

Його розбудив Данґлар, який приніс виписку телефонних дзвінків Дамаса. Допити на майдані нічого не дали. Єва мовчить як риба, Марі-Бель заходиться риданням, Декамбре ходить надутим, Лізбет репетує, а Бертен дає однослівні відповіді, проявляючи всю свою нормандську стриманість. І з усього виходило, що Дамас цілими днями сидів на майдані, всі вечори проводив у кабаре, слухаючи Лізбет, і ні з ким там не спілкувався. Друзів у нього не було, а всі неділі він проводив зі своєю сестрою.

Адамберґ розгорнув список телефонних дзвінків у пошуках повторюваного номера. Якщо спільник був, Дамас обов'язково постійно підтримував з цією людиною контакт, оскільки графік четвірок, бліх і вбивств був надзвичайно щільним. Але Дамас телефонував надзвичайно рідко. З дому були дзвінки лише в крамницю — без сумніву, це Марі-Бель телефонувала Дамасу, а з крамниці взагалі мало куди телефонували і рідко в одне й те саме місце. Адамберґ перевірив чотири номери, які регулярно повторювалися — всі належали постачальникам скейтів, роликів і спортивних касок. Адамберґ відклав виписку в куток столу.

А Дамас зовсім не дурень. Він лише дуже талановито прикидався. Він це все приготував у в'язниці і після неї. Все приготував за сім років. І якщо він мав спільника, то не підставляв би його, телефонуючи з дому. Адамберґ зв'язався з агенцією Чотирнадцятого округу і попросив усі виписки з телефонних автоматів на вулиці Ґете. За двадцять хвилин до нього прийшов факс. Відколи поширилися мобільні телефони, телефонні автомати стали використовуватися значно менше, тож Адамберґ отримав не дуже великий список. Там повторювалося одинадцять номерів.

— Якщо хочете, я вам їх розшифрую, — запропонував Данґлар.

— Почніть з цього, — сказав Адамберґ, указуючи на номер. — Це в дев'яносто другому департаменті, О-де-Сен.

— А де це? — поцікавився Данґлар, підходячи до свого комп'ютера.

— Наше північне передмістя. Якщо пощастить, потрапимо на Кліші.

— Чи не буде краще перевірити всі решта?

— Вони нікуди не подінуться.

Кілька хвилин Данґлар клацав у тиші.

— Кліші, — оголосив він.

— У десятку. Осередок чуми 1920 року. Все в родині, у привиді. І, можливо, саме там він і мешкає. Хутчіше, Данґларе, прізвище, адреса.

— Клементина Курбе, вулиця Оптуль, 22.

— Знайдіть у реєстрі.

Данґлар і далі клацав по клавіатурі, доки Адамберґ міряв кроками кімнату, намагаючись не наступити на кошеня, що гралося з ниткою, яка звисала з його штанів.

— Клементина Курбе, уроджена Журно, Кліші, дружина Жана Курбе.

— Що ще?

— Забудьте, комісаре. Їй вісімдесят шість років. Це стара пані, забудьте.

Адамберґ закопилив губу.

— Що ще? — наполягав Адамберґ.

— У неї була дочка, що народилася в 1942 році, — механічно виголошував Данґлар, — Розелін Курбе.

— А що про цю Розелін?

Адамберґ схопив Пухнастика і поклав його в кошик. Той швидко виліз звідти.

— Розелін, уроджена Курбе, вийшла заміж за Антуана Еллер-Дервілля.

Данґлар мовчки дивився на Адамберґа.

— У них був син? Арно?

— Арно Дамас, — підтвердив Данґлар.

— Це його бабуся, — сказав Адамберґ. — Він тихенько телефонував бабусі з телефона-автомата. А як щодо батьків цієї бабусі?

— Померли. Не будемо ж ми копатися аж до Середньовіччя?

— Їхні імена?

Знову швидке клацання по клавіатурі.

— Еміль Журно і Селестін Давель, народилися в Кліші, селище Оптуль.

— От і вони, — прошепотів Адамберґ. — Переможці чуми. Бабусі Дамаса було шість років під час епідемії.

Адамберґ узяв телефон Данґлара і набрав номер Вандузлера.

— Марку Вандузлере? Це Адамберґ.

— Хвилинку, комісаре, я відкладу праску.

— Селище Оптуль, Кліші. Це вам щось говорить?

— Оптуль — осердя епідемії, саме там були бараки лахмітників. У вас є «химера», де йдеться про це місце?

— Ні, адреса.

— Селище вже давно зникло, там зосталися тільки бідні будиночки.

— Дякую, Вандузлере.

Адамберґ повільно поклав слухавку.

— Беріть двох чоловіків, Данґларе. Ми їдемо туди.

— Учотирьох? По літню пані?

— Учотирьох. Зайдемо до судді за ордером.

— А коли ми поїмо?

— Дорогою.

34

Вони піднялися старою алеєю, з обох боків закиданою сміттям, що вела до маленького пошарпаного будиночка з прибудовою з нерівних дощок. Дощ м'яко стікав на дах із черепиці. Літо вже згасло, вересень також.

— Димар, — сказав Адамберґ, указуючи на дах. — Дерево. Яблуня.

Він постукав у двері, і їх відчинила стара пані, велика й огрядна. Її обличчя було важким і зморшкуватим, а волосся — схованим під квітчасту хустинку. Її темні очі мовчки розглядали чотирьох агентів. Потім вона викинула цигарку, яка звисала у неї з рота.

— Лягаві, — сказала вона.

Це було не запитання, а остаточний діагноз.

— Лягаві, — підтвердив Адамберґ, заходячи всередину. — Клементина Курбе?

— Власного персоною, — відповіла Клементина.

Стара провела їх у вітальню і застелила диван, щоб вони могли сісти.

— У поліції тепер і жінки є? — сказала вона, зневажливо зиркнувши на Елен Фруасі. — Жодних компліментів на вашу адресу. Вам не здається, що досить і чоловіків, які брязкають зброєю? Навіщо ще їх імітувати? Ні на що інше не сподобилися, га?

Клементина промовила це «сподобилися» на селянський манер.

Зітхнувши, вона пішла на кухню і повернулася з тацею, навантаженою склянками, і тарілкою пиріжків.

— Уява, ось чого завжди бракує, — сказала вона, поставивши тацю на маленький столик, укритий скатертинкою, перед заквітчаною канапою. — Тепле вино, коржики на молочній пінці, що ви на таке скажете?

Адамберґ здивовано дивився на неї, майже зачарований її важким обличчям. Керноркян показав йому, що не відмовився б від коржиків, адже з'їдений у машині сандвіч зовсім його не вдовольнив.

— У добрий час! — сказала Клементина. — От тільки зараз більше ніде не знайти молочної пінки. Молоко перетворилося на помиї. Тому доводиться замінювати вершками. Я просто змушена вдаватися до цього.

Клементина наповнила п'ять склянок, ковтнула трішки теплого вина і поглянула на агентів.

— Годі дурниць, — сказала вона, закуривши цигарку. — Чого прийшли?

— Арно Дамас Еллер-Девілль, — почав Адамберґ, беручи до рук маленького коржика.

— Вибачайте, Арно Дамас Віґ'є, — сказала Клементина. — Так йому більше подобається. Під цим дахом не вимовляють прізвища Еллер-Девілля. Якщо це вас засмучує, підіть скажіть його на вулиці.

— Він ваш онук?

— Теж мені меланхолійний красень вишукався, — сказала Клементина, повернувши підборіддя до Адамберґа. — От тільки не вважайте мене дурепою. Якби ви цього не знали, то не прийшли б сюди. Ну як вам коржики? Смачні чи несмачні?

— Смачні, — заявив Адамберґ.

— Чудові, — сказав Данґлар, бо і справді так вважав. За останні років сорок він точно не їв таких смачних коржиків, які самі наповнюють тебе абсолютною радістю.

— Годі дурниць, — сказала стара, напосівшись на чотирьох поліціянтів. — Дайте мені трохи часу зняти фартух, вимкнути газ, попередити сусідку, і я з вами йду.

— Клементино Курбе, — сказав Адамберґ. — У мене є ордер на обшук. Спершу ми оглянемо будинок.

— А ви хто будете?

— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Жане-Батісте Адамберґу, я не маю звички ризикувати життями людей, які не завдали мені шкоди, і байдуже, лягаві вони чи ні. Щури на горищі, — сказала вона, вказуючи пальцем на стелю. — Триста двадцять два живі щури і одинадцять дохлих, укритих зголоднілими блохами. Раджу не наближатися до них, бо тоді за ваше життя я не відповідаю. Якщо хочете запхати туди носа, спершу зробіть дезінфекцію. Не завдавайте собі клопоту, ферма нагорі, а машинка Арно, на якій він друкував свої листи, у маленькій кімнаті. Там же і конверти. Що вас іще цікавить?

— Бібліотека, — сказав Данґлар.

— Також на горищі. Але треба пройти повз щурів. Чотириста томів, як вам таке?

— І все про чуму?

— А про що ж іще?

— Клементино, — м'яко сказав Адамберґ, беручи ще одного коржика. — Ви б не хотіли сісти?

Клементина примостила велетенське тіло на квітчасте крісло і схрестила руки.

— Навіщо ви нам це все розповідаєте? Чому нічого не заперечуєте?

— Про зачумлених?

— Так, про п'ятьох жертв.

— Теж мені жертви, — сказала Клементина. — Кати.

— Кати, — погодився Адамберґ. — Мучителі.

— Вони можуть відкинути копита. Чим швидше вони здохнуть, тим швидше Арно оживе. Вони все забрали у нього, втоптали його в землю. Арно має ожити. А це неможливо доти, доки ці мерзотники ходять по землі.

— От тільки ці мерзотники не помирають самі.

— То було б надто добре. Мерзотники живучі, як коти.

— Їм треба було допомогти, Клементино?

— Зовсім трішки.

— Чому саме чума?

— Журно — володарі чуми, — різко відказала Клементина. — Просто не треба ображати Журно, ось і все.

— А якщо ні?

— А якщо ні, то Журно нашлють на вас чуму. У них у руках бич Божий.

— Клементино, навіщо ви розповідаєте нам це все? — повторив Адамберґ.

— Замість чого?

— Замість того, щоб мовчати.

— Ну ви ж знайшли мене, так? А малого ще вчора забрали. Тож годі дурниць, ми йдемо, та й по всьому. Що це змінює?

— Усе, — сказав Адамберґ.

— Нічого, — важко посміхаючись, сказала Клементина. — Справу зроблено. Допетрали, капітане? Зроблено. Ворог уже там. Ще троє здохнуть за наступний тиждень, і байдуже, чи тут я буду, чи там. Для них уже надто пізно. Роботу завершено. Всі восьмеро помруть.

— Восьмеро?

— Шестеро катів, жорстока дівка і замовник. Як на мене, їх восьмеро. Ви взагалі в курсі справи чи ні?

— Дамас нічого не сказав.

— Звісно. Він не міг говорити, доки не переконається, що роботу завершено. Саме так ми і домовилися, якщо когось із нас загребуть. Як ви взагалі його знайшли?

— По діаманту.

— Він ховає його.

— А я все одно побачив.

— Ox, — сказала Клементина. — Ну ви ж знаєтеся, знаєтеся на бичі Божому. Ми не врахували цього.

— Довелося швидко вчитися.

— Надто пізно. Роботу завершено. Ворог уже там.

— Блохи?

— Так. Вони вже на них. Вони вже заражені.

— Їхні імена, Клементино?

— Розігналися. Щоб ви їх урятували? Це їхня доля, і вона звершиться. Не треба було шкодити Журно. Вони ж знищили його, комісаре, його і дівчину, яку він кохав. Бідолашка викинулася з вікна.

Адамберґ кивнув.

— Клементино, це ви переконали його помститися?

— Ми постійно говорили про це у в'язниці. Він спадкоємець свого прадідуся, і йому належить перстень. Потрібно було, щоб Арно підняв голову, як і Еміль під час епідемії.

— Вас не лякає в'язниця? Для вас? Для Дамаса?

— В'язниця? — перепитала Клементина, ляснувши себе по стегнах. — Жартуєте, комісаре? Ми з Арно нікого не вбивали. Хвилиночку.

— Хто ж тоді?

— Блохи.

— Випускати заражених бліх — це те саме, що стріляти в людину.

— Хвилинку, їх ніхто не змушував кусати. Це бич Божий, і він падає, куди Господу заманеться. Якщо хтось і вбивав, то це сам Бог. Ви ж не думаєте і його за ґрати запхати, га?

Адамберґ дивився на обличчя Клементини Курбе — таке ж ясне, як і в онука. Тепер він зрозумів, звідки взялася ця Дамасова незворушність. Вони почувалися абсолютно невинними у п'яти вбивствах, які скоїли, і трьох, які запланували.

— Годі дурниць, — сказала Клементина. — Тепер, коли ми з усім розібралися, мені йти з вами чи лишатися тут?

— Я попрошу вас піти з нами, Клементино Курбе, — сказав Адамберґ, підводячись. — Щоб зробити заяву. Вас затримано.

— От і гаразд, — сказала Клементина, і собі підводячись. — Так я і малого побачити зможу.

Доки Клементина прибирала зі столу, гасила вогонь і вимикала газ, Керноркян показав Адамберґу, що зовсім не хоче робити обшуку на горищі.

— Вони не заражені, бригадире, — сказав Адамберґ. — Господи, ну де, по-вашому, ця жінка мала роздобути зачумлених щурів? Вона марить, Керноркяне. Це все в її голові.

— А вона каже інакше, — похмуро заперечив Керноркян.

— Вона щодня має з ними справу. І досі не заражена.

— Але Журно захищені, комісаре.

— У Журно є привид, але він не заподіє вам шкоди, даю слово. Він нападає лише на тих, хто намагається нашкодити Журно.

— Щось на кшталт родинного месника?

— Точно. Зберіть вугілля і відправте його в лабораторію з приміткою «терміново».

Приїзд літньої пані у відділок викликав сенсацію. Вона принесла цілу коробку коржиків, яку весело показала Дамасу, коли проходила повз нього. Дамас усміхнувся.

— Не хвилюйся, Арно, — сказала вона йому, навіть не стишуючи голос. — Роботу завершено. Всі вони отримали своє.

Дамас ще ширше всміхнувся, взяв коробку, яку вона простягала йому крізь ґрати, і повернувся назад на лаву.

— Приготуйте для неї камеру біля Дамасової, — попросив Адамберґ. — Витягніть з роздягальні матрац і влаштуйте все якомога зручніше. Їй вісімдесят шість років. Клементино, — сказав він, повернувшись до старої, — годі дурниць. Будемо робити заяву прямо зараз чи ви почуваєтеся втомленою?

— Починаємо, — впевнено сказала Клементина.

Близько шостої вечора Адамберґ пішов прогулятися. Його голова обважніла від одкровень Клементини Журно, у заміжжі — Курбе. Він дві години слухав її розповідь, а потім звів сам на сам онука й бабусю. І жодного разу їхня віра у смерть трьох наступних катів не похитнулася. Навіть коли Адамберґ заперечив їм, що часу, який минув між підкиданням бліх і смертю, недостатньо для того, щоб у загибелі цих людей можна було звинуватити зачумлених комах. «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає», — відповідала Клементина, бездоганно цитуючи «химеру» від дев'ятнадцятого вересня. Навіть коли Адамберґ показав їм негативні результати аналізів, які підтверджували абсолютну безпечність їхніх бліх. Навіть коли їм показали фотографії задушених. Віра у своїх комах лишалася непохитною, як і певність, що троє людей ще помруть у Парижі, Труа і Шательро.

Комісар з годину повештався вулицями, а тоді зупинився перед в'язницею Санте. Один із в'язнів звісив ногу крізь ґрати. Завжди підвертався тип, який би висував ногу і хитав нею над бульваром Араго.

Не руку, а саме ногу. І не взуту, а босу. Цей хлоп, як і він сам, хотів походити на вулиці. Він поглянув на цю ногу і уявив, що це нога Дамаса або Клементини. Він зовсім не вважав їх аж такими божевільними, якщо не брати до уваги темного коридору, в який завів їх привид. Коли нога різко повернулася в камеру, Адамберґ зрозумів, що є хтось третій за межами стін, готовий завершити почате в Парижі, Труа і Шательро, і він тримає напоготові скручену мотузку.

35

Адамберґ повернув до Монпарнасу і вийшов на майдан Едгара Юне. За п'ятнадцять хвилин пролунає удар гонга Бертена. Він прочинив двері «Вікінга», запитуючи себе, чи наважиться нормандець витягти його за комір, як учорашнього клієнта. Але Бертен не ворухнувся, коли Адамберґ прослизнув під ніс дракара і зайняв своє місце. Бертен не ворухнувся, але й не привітався і вийшов, щойно Адамберґ сів.

Уже за дві хвилини Адамберґ зрозумів, що весь майдан знає, що лягавий, який забрав Дамаса, у кафе, і скоро за його спиною збереться цілий натовп. Саме цього він і хотів. Можливо, сьогодні свою вечерю Декамбре проведе у «Вікінгу».

За п'ять хвилин вороже налаштована група на чолі з Декамбре, за яким ішли Лізбет, Кастійон, Ле Ґерн, Єва і багато інших, прочинила двері кафе. І тільки Ле Ґерн здавався досить спокійним. Його вже давно не вражали бурхливі новини.

— Сідайте, — майже наказав Адамберґ, підводячи голову, щоб роздивитися агресивні обличчя, які зібралися навколо нього. — Де маленька? — запитав він, розшукуючи Марі-Бель.

— Вона хворіє, — глухо сказала Єва. — Злягла. Через вас.

— І ви також сідайте, Єво, — сказав Адамберґ.

За день обличчя молодої жінки змінилося, і Адамберґ побачив у ньому стільки ненависті, що граційність старомодної меланхолії губилася в ній. Ще вчора Єва була зворушливою, а вже сьогодні — загрозливою.

— Випустіть Дамаса, комісаре, — сказав Декамбре, порушивши тишу. — Ви на грані величезної помилки. Дамас сумирний, добрий. Він ніколи нікого не вбивав, ніколи.

Адамберґ нічого не відповів і пішов у туалет, щоб зателефонувати Данґлару. Нехай двоє оперативників наглядають за домівкою Марі-Бель на вулиці Конвансьйон. Потім він знову сів за стіл навпроти старого грамотія, який дивився на поліціянта зверхнім поглядом.

— П'ять хвилин, Декамбре, — сказав він, піднявши руку з розчепіреними пальцями. — Я розповім історію. І мені начхати, якщо комусь вона набридне — все одно розповім. Розповідатиму у своєму ритмі і своїми словами. Іноді від цього засинає мій заступник.

Декамбре підняв підборіддя і замовк.

— У 1918 році, — почав Адамберґ, — лахмітник Еміль Журно повернувся живим і здоровим з війни чотирнадцятого року.

— Вже набридло, — сказала Лізбет.

— Замовкни, Лізбет, і дай йому шанс.

— Чотири роки на фронті без жодного поранення, — продовжив Адамберґ, — це, м'яко кажучи, диво. У 1915 році лахмітник урятував життя свого пораненого капітана, знайшовши його на нічийній землі. Перед тим, як рушити в тил, капітан на знак вдячності подарував рядовому Журно свій перстень.

— Комісаре, — сказала Лізбет. — Ми тут не для того, щоб обговорювати хороші історії добрих давніх часів. Не замилюйте очі. Ми тут, щоб говорити про Дамаса.

Адамберґ поглянув на Лізбет. Вона була блідою, і це вперше комісар побачив, що чорна шкіра може збліднути. Вона набула сірої барви.

— Але історія Дамаса — це далека історія добрих давніх часів, Лізбет, — сказав на те Адамберґ. — Отже, продовжуємо. Рядовому Журно пощастило. У персні капітана був діамант, більший за сочевицю. Всю війну Еміль Журно носив його на пальці, повернувши каменем усередину і заквецявши брудом, щоб діамант не вкрали. Демобілізований у 1918 році, він повертається у свої злидні в Кліші, але персня не продає. Для Еміля Журно перстень стає рятівним і священним. Два роки по тому в поселенні вибухає чума, руйнуючи цілі вулиці. Але родина Журно — Еміль, його дружина і шестирічна донечка Клементина — не захворіли. Про них почали перешіптуватися, посипалися звинувачення. Від лікаря, що забіг у селище, Еміль дізнається, що діамант захищає від мору.

— Ці всі дурниці — правда? — з бару запитав Бертен.

— У книгах написано саме так, — сказав Декамбре. — Швидше, Адамберґу, набридло вже.

— Я вас попереджав. І якщо ви хочете почути новини про Дамаса, доведеться вислухати моє набридання до кінця.

— Новини — це завжди новини, давні вони чи нові, довгі чи короткі.

— Дякую, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ. — Еміля Журно почали звинувачувати в тому, що він керує чумою, можливо, навіть сіє її.

— Нам начхати на того Еміля, — сказала Лізбет.

— Лізбет, це прадід Дамаса, — суворо сказав на те Адамберґ. — Родині загрожувало лінчування, тому Журно втекли з поселення Оптуль. Батько ніс маленьку на плечах крізь звалища, де корчилися зачумлені щури. І діамант їх захистив: живі-здорові, вони втекли до кузена в Монтрей і не поверталися в своє старе помешкання до кінця драми. Їхня репутація змінилася. Раніше зневажені, Журно обертаються на героїв, на володарів чуми. Їхня дивовижна історія стає славою і девізом. Еміль сильно захопився своїм перснем та історіями про чуму. По його смерті дочка, Клементина, успадковує перстень, славу та історії. Вона виходить заміж і виховує дочку, Розелін, у легендах про силу Журно. Ця дочка виходить заміж за Еллер-Девілля.

— Ми віддаляємося, віддаляємося, — пробурмотіла Лізбет.

— Наближаємося, — сказав Адамберґ.

— Еллер-Девілль? Авіаконструктор? — трохи напружено запитав Декамбре.

— Він стане ним. А тоді це двадцятитрирічний юнак — розумний, амбіційний і жорстокий — який хоче підкорити світ. А ще це батько Дамаса.

— Прізвище Дамаса — Віг'є, — втрутився Бертен.

— Ні, прізвище Дамаса — Еллер-Девілль. Він ріс в оточенні заплаканої мами і жорстокого батька. Еллер-Девілль бив дружину і лупцював сина, а коли хлопчику виповнилося сім років, покинув родину.

Адамберґ кинув погляд на Єву, яка враз опустила голову.

— А маленька? — запитала Лізбет, якій ставало цікаво.

— Про Марі-Бель ще не йдеться. Вона народилася значно пізніше за Дамаса. Щоразу, коли тільки міг, Дамас тікав до бабусі Клементини в Кліші. Вона втішала малого, підбадьорювала і зміцнювала в ньому віру у славу Журно. Після того, як батько бив їх, а тоді покинув, слава родини Журно стає єдиною силою Дамаса. У десятирічному віці бабуся урочисто вручає йому перстень, а разом із перснем — силу спрямовувати бич Божий. Те, що було для хлопчика лише грою, закарбовується в його мозку і перетворюється на чудовий інструмент помсти, поки що символічної. Обнишпоривши ринки Сан-Уана і Клінянкура, бабуся зібрала величезну бібліотеку творів про чуму не лише 1920 року, а й про інші, які зрештою доповнили родинну епопею. Самі можете уявити. Пізніше Дамас стає досить дорослим, щоб самостійно втішатися, читаючи жорстокі оповіді про чорну чуму. Вони нітрохи не лякають його — навпаки. У нього діамант великого Еміля, героя 1914 — 1918 років і героя чуми. Ці оповіді втішають його, вони — його природна помста за похмуре дитинство. Розумієте?

— Ми не бачимо зв'язку, — відповів Бертен. — Це ще нічого не доводить.

— І ось уже Дамасу вісімнадцять. Худорлявий, погано вбраний, тендітний юнак. Він стає фізиком. Можливо, щоб перевершити батька. Він розумний чумолог, який знає латину, а ще — освічений і здібний фізик з привидом у голові. Він озлоблюється і підкорює галузь авіабудування. У двадцять чотири роки відкриває спосіб виготовлення надлегкої, у сто разів міцнішої пористої сталі, тут я ще не з усім розібрався. Не можу пояснити чому, але ця сталь є надзвичайно потрібного для авіабудування.

— Дамас щось вигадав? — вражено перепитав Жос. — У двадцять чотири роки?

— Саме так. І він має намір дорого продати свій винахід. А дехто вирішує просто забрати цю сталь у Дамаса, нічого не заплативши. Він нацьковує на хлопця шістьох чоловіків, шістьох диких псів, які катують його і ґвалтують його дівчину. Дамас усе видає, втративши за один вечір гордість, кохання і винахід. І свою славу. За місяць його дівчина викидається з вікна. Вісім років тому була гучна справа Арно Еллер-Девілля. Його звинуватили в тому, що він викинув її з вікна, і посадили на п'ять років. Два роки тому Дамас якраз досидів термін.

— А чому Дамас нічого не сказав на суді? Чому дозволив запхати себе у в'язницю?

— Бо якщо поліція відшукає мучителів, у Дамаса будуть зв'язані руки. А він хотів помститися повного мірою. У той час він ще не міг мірятися з ними силою. Однак п'ять років по тому — інша справа. Сухорлявий Дамас виходить з в'язниці з п'ятнадцятьма кілограмами м'язів і переконанням ніколи в житті більше не говорити про сталь. Помста потьмарила йому свідомість. У в'язниці легко знайти собі ідею фікс. Насправді, це єдине, що лишається. Він виходить з в'язниці і має вбити вісьмох людей: шістьох мучителів, дівку, яка була з ними, і замовника. Всі п'ять років старенька Клементина стежила за ними, відповідно до вказівок Дамаса. Цього разу вони приготувалися. Для вбивства Дамас покладається на родинну силу. Що ще? П'ятеро померли того тижня. Лишаються ще троє.

— Це неможливо, — сказав Декамбре.

— Дамас і бабуся у всьому зізналися, — сказав Адамберґ, дивлячись йому прямо у вічі. — Сім років приготувань. Щури, блохи і старі книги — у бабусі в Кліші. Конверти кольору слонової кістки також. Як і принтер. Усе.

Декамбре похитав головою.

— Дамас не може бути вбивцею, — повторював він. — Або ж я порву свій фартух радника з життєвих питань.

— Уперед, у мене буде колекція. Данґлар уже з'їв свою сорочку. Декамбре, Дамас зізнався. У всьому. Крім імен трьох жертв, які лишилися. Він з радістю чекає їхньої неминучої смерті.

— Він сказав, що вбив їх? Власноруч?

— Ні, — визнав Адамберґ. — Він сказав, що їх убили зачумлені блохи.

— Якщо це все правда, — сказала Лізбет, — не звинувачуватиму його.

— Сходіть до нього, Декамбре, якщо хочете. До нього і його «Мане», як він називає її. Він підтвердить усе, що я вам щойно розповів. Ну ж бо, Декамбре. Підіть і послухайте самі.

Важка тиша запала за столом. Бертен забув ударити в гонг. Близько восьмої двадцять п'ять він, схаменувшись, важко гепнув кулаком по мідній дошці. Пролунав моторошний дзвін, який ознаменував кінець зловісної історії доброго давнього часу Арно Дамаса Еллер-Девілля.

За годину незграбні й болісні шматки цієї інформації вже було перетравлено і Адамберґ гуляв майданом разом із ситим і вже заспокоєним Декамбре.

— Ось воно як, Декамбре, — казав Адамберґ. — І нічого не зміниш. Мені також дуже шкода.

— Дещо не сходиться, — сказав Декамбре.

— Правда. Дещо не сходиться. Вугілля.

— О, і ви помітили?

— Величезна похибка для будь-якого чумолога, — пробурмотів Адамберґ. — Більше того, Декамбре, я не певен, що тим трьом нічого не загрожує.

— Дамас і Клементина за ґратами.

— І все одно.

36

Близько десятої Адамберґ поїхав з майдану, відчуваючи, що пропустив важливу деталь — і він знав яку. Він хотів побачити в натовпі Марі-Бель.

Родинна справа, підтвердив Ферез.

За столом у «Вікінгу» бракувало Марі-Бель. З нею потрібно було поговорити. Вона — єдине яблуко розбрату між Дамасом і Мане. Коли Адамберґ назвав ім'я дівчини, Дамас хотів відповісти, однак стара Клементина розлючено повернулася до нього, наказавши забути про цю «дочку шльондри». Потім стара щось процідила крізь зуби, і Адамберґ розчув щось на штиб «товстухи з Роморантена». Дамас був настільки нещасним і так старанно намагався змінити тему розмови, ніби всіма силами просив Адамберґа не чіпати його сестри. Саме тому Адамберґу справді хотілося нею зайнятися.

Ще не було одинадцятої години, як він повернув на вулицю Конвансьйон. Там помітив двох утомлених оперативників, що сиділи у цивільній машині неподалік від будинку.

На п'ятому поверсі горіло світло. Отже, він міг подзвонити у квартиру Марі-Бель, не боячись розбудити її. Але Лізбет казала, що та хворіє. Він вагався. Перед Марі-Бель його єство так само розривалося на частини, як і у випадку Дамаса і Клементини: одна половина волала про невинність, а друга нашіптувала, що він знову доторкнувся до маски сіяча, скільки б облич у нього не було.

Адамберґ оглянув фасад. Будинок в османському стилі з тесаного каменю і з вирізьбленими балконами. Квартира простягалася на шість вікон на поверсі. Великі статки Еллер-Девілля, дуже великі статки. Адамберґ запитував себе, чому, якщо вже Дамас відчував таку потребу працювати, він не відкрив розкішну крамницю замість темного і захаращеного «Рол-Райдера» на першому поверсі.

Доки він нерішуче стояв у затінку, парадні двері відчинилися. Марі-Бель вийшла під руку з невисоким чоловіком і ступила кілька кроків безлюдним тротуаром. Вона розмовляла з ним збуджено і нетерпляче. Коханець, подумав Адамберґ.

Сварка закоханих через Дамаса. Він повільно наблизився. У світлі вуличних ліхтарів було видно дві світловолосі голови. Чоловік повернувся, щоб відповісти Марі-Бель, і Адамберґ розгледів його обличчя. Симпатичний, трохи бляклий, тендітний. Брів майже нема. Марі-Бель міцно обійняла його, а тоді поцілувала в обидві щоки.

Адамберґ бачив, як за нею зачиняються двері багатоповерхівки, а юнак пішов геть тротуаром. Ні, не коханець. Коханців не цілують так швидко в обидві щоки. Отже, хтось інший, друг. Адамберґ поглядом простежив за юнаком, який усе віддалявся, а тоді підійшов до будинку, щоб піднятися до Марі-Бель. Вона не хворіла, а була на побаченні. З невідомо ким.

З братом.

Адамберґ закляк на мить, поклавши руку на ручку дверей. Її брат, її молодший брат. Однакове світле волосся, непомітні брови й тонка посмішка. Вигоріла копія Марі-Бель. Молодший брат з Роморантена, який так боявся Парижа. І все ж він у Парижі. І Адамберґ ураз збагнув, що у списку Дамасових викликів не було жодного дзвінка до Роморантена, в Луар-е-Шер. А сестра ж мала телефонувати йому регулярно. Малий не дуже метикований, малого цікавлять новини. Але малий зараз у Парижі. Третій нащадок Журно.

Адамберґ швидко, майже бігом пішов вулицею Конвансьйон. Вона була довгою, тому він здалеку бачив юного Еллер-Девілля. За тридцять метрів до нього він сповільнив крок і почав підкрадатися в затінку. Юнак кидав часті погляди на шосе, ніби шукав таксі. Адамберґ сховався під якимсь ґанком, щоб викликати машину. Потім поклав мобілку у внутрішню кишеню, знову витягнув, а тоді подивився на нього. По мертвому погляду телефона він зрозумів, що Камілла не зателефонує. За п'ять років, за десять, а може, й ніколи. Що ж, тим гірше, байдуже.

Він відігнав цю думку і наздогнав Еллер-Девілля. Еллер-Девілль-молодший, другий чоловік, який завершить чумний витвір, доки старший і Мане сидять у в'язниці. Ні Дамас, ні Клементина ні на мить не вагалися, що механізм запущено. Сила родинної саги діяла. Нащадки Журно вміли триматися разом і не прощати принижень. Вони — володарі, а не мученики. І образу вони змивали зачумленою кров'ю. Марі-Бель щойно передала справу в руки молодшого Журно. Дамас убив п'ятьох, а цей доб'є решту трьох.

Не можна втратити його і не можна налякати. Стеження ускладнювалося тим, що юнак постійно озирався на шосе, і Адамберґ також, боячись, що під'їде таксі і тоді він не зможе тихо заарештувати його. Краєм ока Адамберґ помітив бежеву машину, в якій упізнав авто відділку. Вона практично порівнялася з ним, коли Адамберґ, не повертаючи голови, жестом попросив водія сповільнитися.

За чотири хвилини на перехресті Фелікса Фора юний Еллер-Девілль підняв руку — і біля тротуару зупинилося таксі. Адамберґ за тридцять метрів від нього заскочив у бежеву автівку.

— За таксі, — прошепотів він, м'яко зачиняючи дверцята.

— Зрозуміло, — відповіла лейтенант Віолет Ретанкур, велика масивна жінка, що грубо перервала його під час перших термінових зборів.

Біля неї Адамберґ упізнав молодого зеленоокого Есталера.

— Ретанкур, — представилася жінка.

— Есталер, — сказав юнак.

— Повільно їдьте за ним, без зайвих рухів, Ретанкур. Бережіть цього типа, як зіницю ока.

— Хто це?

— Другий чоловік, правнук Журно, юний володар. Це він збирається стратити одного мучителя в Труа, іншого — в Шательро, а Кевена Рубо — в Парижі, щойно ми його відпустимо.

— Покидьки, — сказала Ретанкур. — Не буду їх надто оплакувати.

— Але ж ми не можемо просто сидіти і дивитися, як їх душать, лейтенанте, — сказав Адамберґ.

— Чому б і ні? — поцікавилася Ретанкур.

— Повірте, вони не втечуть від покарання. Якщо не помиляюся, Журно-Еллер-Девіллі рухаються в напрямку зростання, від найменшого до найстрашнішого. Складається враження, що вони почали свої страти від найменш жорстоких членів банди, а завершать королем мерзотників. Тому що поступово ці «командос» зрозуміли, як Сільвен Мармо і Кевен Рубо, що їхня колишня жертва повернулася. Троє останніх знають про це, вичікують і помирають від страху. Це додатковий елемент помсти. Поверніть ліворуч, Ретанкур.

— Я бачила.

— Логічно, що останнім у списку мав би йти замовник тортур. Вочевидь, фізик-авіаконструктор, здатний збагнути перспективи Дамасового відкриття. Навряд чи їх тисячі в Труа чи Шательро. Я доручив це Данґлару. У нас є шанси знайти його.

— Лишається тільки дати юнакові привести нас до нього.

— Це ризиковано, Ретанкур, непевна гра. І якщо у нас є інші засоби, краще вдатися до них.

— Куди цей хлопець нас веде? Ми їдемо прямо на північ.

— Або до себе в готель, або в орендовану кімнату. Він отримав накази і їде спати. Він не поїде прямо на таксі в Труа або Шательро. Все, що нас цікавить сьогодні ввечері, — адреса його барлога. Але вже завтра він вирушить. Він має діяти якомога швидше.

— А сестра?

— Ми знаємо, де сестра, і стежимо за нею. Дамас повідомив їй усі деталі, щоб у разі чого вона могла передати їх молодшому братові. Що для них важливо, лейтенанте, то це закінчити справу. Бо з 1914 року Журно не знають поразок і не мають ніколи зазнати їх.

Есталер свиснув крізь зуби.

— Отже я, — сказав він. — Точно не Журно. Щодо цього я певен.

— І я точно не Журно, — сказав на те Адамберґ.

— Наближаємося до Північного вокзалу, — сказала Ретанкур. — А що, як він сяде на потяг прямо сьогодні ввечері?

— Уже надто пізно. У нього з собою навіть сумки нема.

— Він може подорожувати без нічого.

— А чорна фарба, лейтенанте? Відмички? Блошині конверти? Сльозогінний газ? Зашморг? Деревне вугілля? Він же не може покласти це все в задню кишеню.

— А це означає, що молодший братик кумекає у зламуванні квартир.

— Точно. Якщо він не виманює жертв на вулицю, як Віяра і Клерка.

— Не все так просто, — відказав Есталер. — Якщо всі жертви напоготові. А, на вашу думку, саме так і є.

— А сестра? — запитала Ретанкур. — Дівчині набагато простіше виманити чоловіка на вулицю. Вона гарненька?

— Так. Але я гадаю, що Марі-Бель лише отримує інформацію і надає її. Я не певен, чи знає вона все. Вона наївна і дуже балакуча, тому, ймовірно, Дамас не довіряє їй або захищає її.

— Тобто чоловіча справа? — доволі різко уточнила Ретанкур. — Справа для суперменів?

— В тому-то і вся проблема. Гальмуйте, Ретанкур. Вимкніть фари.

Таксист висадив юнака біля каналу Сан-Мартен на безлюдному відрізку набережної Жеммап.

— М'яко кажучи, дуже спокійний куточок, — пробурмотів Адамберґ.

— Перш ніж піти до себе, він чекає, доки таксі поїде, — прокоментувала Ретанкур. — Обережний супермен. Гадаю, він не дав точної адреси. Він піде пішки.

— Їдьте далі з вимкненими фарами, лейтенанте, — сказав Адамберґ, коли юнак знову рушив. — їдьте. Стоп.

— Чорт забирай, бачу, — сказала Ретанкур.

Есталер кинув вражений погляд на Віолет Ретанкур. Дідько, ніхто не каже «чорт забирай» керівнику групи.

— Даруйте, — пробурмотіла Ретанкур. — Вирвалося. Я просто і сама побачила. Я добре бачу в темряві. Юнак не рухається, він чекає біля каналу. Що він там видивляється? Заснув чи що?

Кілька секунд Адамберґ роздивлявся місцину, схилившись між двома лейтенантами.

— Я вийду, — сказав він. — Підійду трішки ближче, сховаюся за рекламним щитом.

— За тим із чашкою кави? — запитала Ретанкур. — І померти від задоволення? Не дуже підбадьорливе гасло.

— У вас і справді хороший зір, лейтенанте.

— Усе видивлюся, коли захочу. Можу вам навіть сказати, що навколо багато гравію. Тому наробите галасу. Супермен закурив. Гадаю, він чекає на когось.

— Або пішов прогулятися, або думає. Розташуйтеся обидва за сорок кроків від мене.

Адамберґ мовчки вийшов з машини і наблизився до тонкого силуету, що стояв край води. За тридцять метрів комісар зняв черевики, пішов по гравію і сховався за «Померти від задоволення».

У темряві було погано видно канал. Адамберґ підвів голову і побачив, що три найближчі ліхтарі — розбиті.

Можливо, юнак не вийшов прогулятися. Він кинув цигарку у воду, а тоді клацнув пальцями спершу однієї, потім другої руки, оглядаючи набережну ліворуч від себе. Адамберґ зиркнув у тому ж самому напрямку. Здалеку наближалася висока худа тінь. Чоловік, старигань, який придивлявся, куди він ставить ноги. Четвертий Журно? Дядько? Двоюрідний дідусь?

Порівнявшись із юнаком, старий нерішуче зупинився у темряві.

— Це ви? — запитав він.

У відповідь він отримав удар у щелепу і в сонячне сплетіння, а тоді впав, як картковий будиночок. Адамберґ бігом перетнув відстань, яка відділяла його від набережної, доки юнак скидав нерухоме тіло в канал.

Він обернувся на звук Адамберґових кроків і притьмом кинувся тікати.

— Есталере! За ним! — закричав Адамберґ, перш ніж стрибнути прямо в канал, де пливло на животі тіло старого. Адамберґ швиденько витягнув його на берег, де Есталер уже простягав руку.

— Чорт забирай, Есталере! — кричав Адамберґ. — Хлопець! Хапайте хлопця!

— Ретанкур побігла, — пояснив Есталер так, ніби він спустив собак.

Він допоміг Адамберґу вилізти на набережну й підняти важке слизьке тіло.

— Рот у рот, — наказав Адамберґ і побіг набережною.

Удалині він бачив силует швидкого, як лань, юнака. За ним гналася важка тінь Ретанкур, незграбна, наче цистерна, що мчала за чайкою. Потім велика тінь скоротила розрив і навіть наблизилася до своєї здобичі. Вражений Адамберґ сповільнив крок.

За двадцять кроків по тому він почув глухий шум і крик болю. А потім ніхто більше нікуди не біг.

— Ретанкур? — гукнув він.

— Не поспішайте, — відповів гучний жіночий голос. — Я міцно тримаю його.

Дві хвилини по тому Адамберґ побачив, що лейтенант Ретанкур зручно вмостилася на грудях у втікача, здушуючи йому боки. Юнак ледве дихав, вигинаючись і намагаючись вирватися з-під туші, яка придавила його. Ретанкур навіть не завдавала собі клопоту витягнути пістолет.

— А ви швидко бігаєте, лейтенанте. Ніколи б по вас не сказав.

— Тому що в мене велика дупа?

— Ні, — збрехав Адамберґ.

— Ви помиляєтеся. Вона мене гальмує.

— Не дуже.

— Скажімо, у мене є енергія, — відповіла Ретанкур. — Я перетворюю її на що хочу.

— Наприклад?

— Наприклад, зараз я тисну.

— У вас є ліхтарик? Мій потонув.

Ретанкур простягла йому ліхтарик, і Адамберґ підсвітив обличчя свого в'язня. Потім він одягнув на нього «браслет», заклацнувши другий кінець на зап'ясті Ретанкур. Тобто до дерева.

— Юний нащадку Журно, — сказав він. — Помста закінчується саме тут, на набережній Жеммап.

Юнак звів на комісара повні ненависті і здивування очі.

— Ви помилилися людиною, — скривившись, сказав він. — Старий хотів напасти на мене, а я захищався.

— Я був позаду тебе. Ти вдарив його кулаком в обличчя.

— Тому що він витягнув зброю. Він мені каже: «Це ви?» і водночас витягує зброю. Я його вдарив. Гадки не маю, чого той старигань від мене хотів! Будь ласка, чи не могли б ви попросити цю жінку злізти з мене? Я задихаюся.

— Сядьте йому на ноги, Ретанкур.

Адамберґ понишпорив у пошуках паперів. Усередині куртки він знайшов гаманець і випорожнив його, направивши світло ліхтарика на землю.

— Відпустіть мене! — волав затриманий. — Він напав на мене!

— Замовкни. Починаєш діяти на нерви.

— Ви помилилися людиною! Жодних Журно я не знаю!

Адамберґ насупив брови і підсвітив посвідчення особи.

— Тебе ще й не звати Еллер-Девіллем? — здивовано запитав він.

— Ні! Ви самі бачите, що помиляєтеся! Той тип на мене напав!

— Поставте його на ноги, Ретанкур. І відведіть у машину.

Адамберґ підвівся й занепокоєно повернувся до Есталера.

З його одягу стікала брудна вода. Юнака звали Антуан Юрфен, він народився у Ветіньї, в Луар-е-Шер. Просто друг Марі-Бель? І старий на нього напав?

Есталер повернув до життя тіло стариганя, який тепер сидів біля нього, тримаючись за плече.

— Есталере, — наблизившись, запитав Адамберґ. — А чому ви не побігли, коли я вам наказав?

— Вибачте, комісаре, що не послухався. Але Ретанкур бігає втричі швидше за мене. Цей тип був уже поза зоною моєї досяжності. Тож я подумав, що вона — наш останній шанс.

— Дивно, що батьки назвали її Віолет[35].

— Знаєте, комісаре, немовля ж завжди маленьке, і ніяк не передбачиш, що воно перетвориться на універсальну бойову машину. Але вона як жінка дуже добра, — додав він. — Дуже люб'язна.

— Правда?

— Її просто треба знати.

— Як він?

— Він дихає, але вода потрапила йому в бронхи. До всього ж він іще й поранений, виснажений, з хворим серцем. Я викликав швидку, правильно?

Адамберґ став на коліна і спрямував ліхтарик в обличчя старого, який притулився до плеча Есталера.

— Чорт забирай. Декамбре.

Адамберґ узяв його за підборіддя і м'яко потрусив.

— Декамбре, це Адамберґ. Розплющіть очі, друже.

Декамбре із зусиллям підняв повіки.

— Це не Дамас, — слабко сказав він. — Вугілля.

До них під'їхала машина швидкої, і звідти вийшло двоє чоловіків, тримаючи в руках ноші.

— Куди ви везете його? — запитав Адамберґ.

— У Сан-Луї, — сказав один із санітарів, вантажачи старого.

Адамберґ дивився, як Декамбре кладуть на ноші й несуть у машину. Він витягнув з кишені свій телефон і похитав головою.

— Мобільний протік, — сказав він Есталеру. — Дайте мені свого.

Адамберґ збагнув, що тепер, навіть якщо Камілла й захоче зателефонувати, то не зможе зробити цього. Мобільний протік. От тільки це не мало значення, бо телефонувати Камілла не хотіла. Ну й добре. Не телефонуй більше. І тікай, Камілло, тікай.

Адамберґ набрав домашній номер Декамбре. Слухавку взяла Єва, яка досі не спала.

— Єво, дайте слухавку Лізбет, це терміново.

— Лізбет у кабаре, — сухо відповіла Єва. — Вона співає.

— Тоді дайте мені номер кабаре.

— Не можна заважати Лізбет, коли вона на сцені.

— Єво, це наказ.

Адамберґ почекав хвилинку і запитав себе, чи не перетворюється він на лягавого. Він чудово розумів, що Єва зараз сердита на весь світ, але зараз на це не було часу.

За десять хвилин він додзвонився до Лізбет.

— Я вже збиралася йти, комісаре. Якщо ви хочете повідомити, що звільнили Дамаса, я вас слухаю. Якщо ні, то й говорити немає про що.

— Я щоб повідомити, що на Декамбре напали. Його везуть у лікарню Сан-Луї. Ні, Лізбет, гадаю, все минеться, Ні, якийсь юнак. Не знаю, його будуть допитувати. Будьте ласкаві, приготуйте для нього сумку і не забудьте вкинути туди кілька книжок, як ітимете провідати. Ви будете йому потрібні.

— Це ви винні. Чому ви його викликали?

— Куди, Лізбет?

— Коли зателефонували йому. У вас там що, бракує людей у поліції? Декамбре — не ваш запасний солдат.

— Я не телефонував йому, Лізбет.

— Тоді це був хтось із ваших колег, — заявила Лізбет. — Дзвонили від вашого імені. Я ще не збожеволіла. Це ж я передавала повідомлення про зустріч.

— Набережна Жеммап?

— Об одинадцятій тридцять перед будинком № 57.

Адамберґ кивнув у темряві.

— Лізбет, нехай Декамбре не виходить зі своєї кімнати. Під жодним приводом, хто б не телефонував.

— То це не ви?

— Ні, Лізбет. Лишайтеся біля нього. Я надішлю вам агента на підмогу.

Адамберґ зателефонував у відділок.

— Бригадир Ґардон, — оголосив голос.

— Ґардоне, відправте людину в лікарню Сан-Луї, для охорони кімнати Ерве Дюкведіка. А ще двох агентів на вулицю Конвансьйон, до будинку Марі-Бель. Ні, так само, просто спостерігати за будинком. Нехай, коли вона завтра вийде, її приведуть до мене.

— Затримати, комісаре?

— Ні, приведіть як свідка. У літньої пані все гаразд?

— Вона трохи поговорила з онуком через ґрати. А тепер спить.

— Про що вони говорили, Ґардоне?

— Якщо чесно, гралися. У китайський портрет. Ну, знаєте, гра така на вгадування. А якби це був колір? А якби це була тварина? А якби шум? Потрібно вгадати обрану особистість. Не просто.

— Здається, їх зовсім не хвилює їхня доля.

— Зовсім. Літня пані трохи пожвавлює атмосферу у відділку. А цей Еллер-Девілль — непоганий хлопець, поділився коржиками. Зазвичай Мане готувала їх на молочній пінці, але тепер...

— Знаю, Ґардоне. Вона кладе вершки. Чи отримано результати експертизи деревного вугілля Клементини?

— Годину тому. Нічого, вони не збігаються. Ні сліду яблуні. Ясен, в'яз, біла акація — все, що продають у магазині.

— Чорт забирай.

— Знаю, комісаре.

Адамберґ повернувся в машину. Змоклий одяг прилип до тіла, а спина взялася дрижаками. Есталер сів за кермо, а Ретанкур — позаду разом із в'язнем. Він нахилився до дверцят.

— Есталере, це ви забрали мої черевики? — запитав він. — Я не можу знайти їх.

— Ні, комісаре. Я їх не бачив.

— Тим гірше, — сказав Адамберґ, перелазячи на переднє сидіння. — Не сидіти ж мені там усю ніч.

Есталер рушив. Юнак припинив волати про свою невинність, притиснутий неосяжною вагою Ретанкур.

— Відвезіть мене додому, — сказав Адамберґ. — І скажіть нічній команді починати допит Антуана Юрфена Еллер-Девілля Журно чи як там іще його звати.

— Юрфен, — пробурмотів юнак. — Антуан Юрфен.

— Встановлення особистості, домашньої адреси, перевірка алібі і все решта. А я ж займуся цим клятим деревним вугіллям.

— Де? — запитала Ретанкур.

— У своєму ліжку.

Випроставшись у темряві, Адамберґ заплющив очі. Три образи вимальовувалися крізь серпанок утоми і денних подій. Коржики Клементини, втоплений телефон, деревне вугілля. Він вигнав з думок коржики, оскільки ті не мали жодного інтересу для слідства — вони лишень фермата для душі сіяча і його бабусі. Як загублений дух, прийшов до нього мобільний потопельник, уламки судна після кораблетрощі, яка могла б фігурувати в «Сторінці історії для всіх» Жоса Ле Ґерна.

Мобільний телефон Адамберґ, автономний заряд З дні, вирушив на схід по вулиці Деламбр, досягнув каналу Сан-Мартен і пішов на дно. Екіпаж утрачено. Жінку на облавку, Каміллу Форестье, втрачено.

Домовилися. Не телефонуй, Камілло. Йди. Байдуже все. Лишалося тільки деревне вугілля. Отже, повертаємося на самий початок.

Дамас був дуже розумним чумологом, і все ж припустився величезної похибки. Ці два речення не узгоджувалися між собою. Або Дамас нічогісінько не знав про чуму, тому помиляється, як пересічний обиватель, розмальовуючи чорним тіла своїх жертв. Або Дамас усе ж таки трохи на цьому знався і ніколи б так не помилився. Не така людина, як Дамас. Не такий педант стосовно старовинних текстів, де він позначав усі пропуски, які дозволяв собі. Ніхто не змушував Дамаса додавати ці три крапки, які ускладнювали читання «химер» Глашатаєм. Усе було в тих маленьких крапочках, які вказували на сліпе обожнювання ерудитом оригінального тексту. Обожнювання чумолога. Тексти Древніх не рвуться на шматки і не складаються, наче банальна мішанина. Їх потрібно шанувати і обожнювати, ніби святиню, не допускаючи блюзнірства. Люди, які ставлять три крапки, не розмальовують тіла вугіллям. Вони не припускаються такої величезної похибки. Це була б неприпустима образа бича Божого, що потрапив до рук ідолянина. Той, хто вважає себе володарем віри, сам глибоко вірує. Дамас використовував силу Журно, і він був останнім з усіх, хто наважився б нею гратися.

Адамберґ підвівся і покружляв своїми двома кімнатами. Дамас не розривав Історію. Він же ставить три крапки. Отже, Дамас не розмальовував вугіллям тіла. А отже, і не вбивав. Вугіллям вимазувалися сліди від задушення. Це був останній жест убивці, і Дамас би такого не зробив. Не розмальовував вугіллям, не душив, не роздягав, не відмикав дверей.

Адамберґ закляк біля телефона. Дамас здійснював лише те, у що він вірив. Він був володарем чуми, а отже розсилав оголошення, малював четвірки і випускав зачумлених бліх. Повідомлення віщували повернення справжньої чуми, звільняючи його від важкої ноші. Ці оголошення бентежили громадську думку, запевняючи його у поверненні всемогутності. Ці листи сіяли збентеження, розв'язуючи йому руки. Намальовані четвірки обмежували сферу впливу завданих ним збитків, заспокоюючи совість його уявного і надзвичайно ретельного вбивці. Для володаря не припустимий приблизний вибір. Четвірки слугували необхідним обмеженням, щоб випущені комахи покусали лише мішень і нікого більше. У жодному разі Дамас не мав наміру перебити всіх мешканців багатоповерхівки, якщо він хотів знищити лише одного. Це була б неприпустима незграбність для нащадка Журно.

Ось що робив Дамас. Він вірив у це все. Щоб відродитися, він поширював свою владу на тих, хто знищив його. Він підкинув під п'ять дверей безсилих бліх. Клементина «завершила роботу», підкинувши комах під двері трьох останніх мучителів. На цьому й завершуються неефективні злочини легковірного сіяча чуми. Але хтось убивав за Дамасовою спиною. Хтось утілився в його привида і справді вбивав замість нього. Хтось дуже практичний, хто ні хвилі не вірив у чуму і нічого про неї не знав. Хто вважав, що шкіра зачумлених чорніє. Хтось припускався величезної похибки. Хтось, хто штовхав Дамаса у пастку, яку він сам для себе вирив аж до неминучого кінця. Простий механізм. Дамас вірив, що вбиває, а насправді хтось робив це за нього. Докази тиснули на Дамаса. Все, від бліх і до деревного вугілля, мало привести його до довічного ув'язнення. Хто ж заперечуватиме, що Дамас — винен, спираючись лише на жалюгідні три крапки? Гілочка, що бореться проти бурхливого моря доказів. Жоден присяжний не зацікавиться цими трьома маленькими крапочками.

Декамбре збагнув. Його напружила несумісність маніакальної наукової точності сіяча і велетенська фінальна помилка. Він перечепився за деревне вугілля і дійшов єдиного правильного висновку: їх двоє. Сіяч і вбивця. Вочевидь, увечері у «Вікінзі» Декамбре надто багато базікав. І вбивця це зрозумів. Він оцінив наслідки своєї похибки. І це було лише питання годин, коли ерудит закінчить свої роздуми і поділиться ними з лягавими. Небезпека видавалася неминучою, тому старий мав змовкнути. Не було більше часу вдаватися до вишуканості. Лишався тільки один вихід — нещасний випадок: старий мав утопитися.

Юрфен. Тип, який так сильно ненавидів Дамаса, що бажав його падіння. Тип, що так близько підійшов до Марі-Бель, аби витягнути інформацію в наївної сестри. Маленький, хирлявий слухняний слабак, який без страху і докорів сумління зміг скинути старого у воду. Швидкий, жорстокий убивця. Але чому б тоді не вбити одразу Дамаса? Навіщо вбивати п'ятьох інших?

Адамберґ підійшов до вікна. Притуливши чоло до шибки, він роздивлявся темряву вулиць. А може, він просто замінить мобільний телефон, але збереже номер? Він понишпорив у мокрій куртці, витягнув телефон і розібрав його, щоби просушити його нутрощі. Хто ж його знає.

А що як убивця просто не міг убити Дамаса? Тому що тоді злочин миттєво скинуть на нього? Як убивство багатої жінки завжди скидають на її бідного чоловіка. Єдиний варіант — Юрфен був чоловіком Дамаса. Бідним чоловіком багатого Дамаса.

Статки Еллер-Девілля.

Адамберґ зателефонував у відділок з домашнього телефона.

— Що він розповідає? — запитав комісар.

— Що старий напав, а він просто захищався. Він стає агресивним, дуже агресивним.

— Не відпускайте його. Це Ґардон на лінії?

— Лейтенант Мордан, комісаре.

— Це він і є, Мордане. Він задушив чотирьох чоловіків і жінку.

— Він стверджує інше.

— Це він скоїв. У нього є алібі?

— Він був у себе в Роморантені.

— Копніть глибше, Мордане, щодо Роморантена. Знайдіть зв'язок між Юрфеном і статками Еллер-Девілля. Хвилинку, Мордане, нагадайте мені його ім'я.

— Антуан.

— Еллер-Девілля старшого звали Антуан. Розбудіть Данґлара і відправте його в Роморантен якомога швидше. Він має з самого ранку розпочати слідство. Данґлар — експерт у родинній логіці, особливо в тому, що стосується руйнування сімей. Скажіть, нехай з'ясує, чи не є Антуан Юрфен сином Еллер-Девілля. Невизнаним сином.

— Чому ми це шукаємо?

— Бо так і є, Мордане.

На світанку Адамберґ роздивлявся свій сухий розібраний телефон. Він набрав службу технічної підтримки, доступної вдень і вночі для всіх охочих, і замовив новий телефон зі збереженням номера попереднього.

— Це неможливо, — відповіла йому втомлена жінка.

— Можливо. Мікросхема суха. Можна просто переставити її з одного апарата в інший.

— Це неможливо, пане. Це ж вам не домашня білизна. Це картка з жучком, який не можна...

— Я знаю про жучків усе, — обірвав він її. — Вони живучі. І я б хотів, щоб ви перенесли цього в інше середовище.

— А чому ви просто не хочете інший номер?

— Бо я чекаю на терміновий дзвінок за десять або п'ятнадцять років. Я з кримінальної поліції, — додав Адамберґ.

— Ну якщо так, — вражено відповіла жінка.

— Я чекаю на апарат за годину.

Він поклав слухавку, сподіваючись, що його жучок виявиться куди живучішим за бліх Дамаса.

37

Данґлар зателефонував якраз тоді, коли Адамберґ закінчував одягатися. Комісар відшукав штани і футболку, схожі на вчорашні. Адамберґ наразі схилявся до ідеї якогось загального одягу, щоб менше морочитися над питаннями вибору й сумісності. Та і взагалі не перейматися такими дурницями, як одяг. Однак у шафі він не знайшов жодної пари черевиків, окрім важких гірських берців, непридатних для носіння в Парижі, тож зупинився на шкіряних босоніжках, які саме зараз натягував на босі ноги.

— Я у Роморантені, — сказав Данґлар. — І дуже хочу спати.

— Ви зможете проспати чотири дні поспіль, коли закінчите обшукувати це місто. Ми наближаємося до критичної точки. Не губіть ниточку Антуана Юрфена.

— Я вже закінчив з Юрфеном. Тепер я посплю і повернуся в Париж.

— Пізніше, Данґларе. Випийте три горнятка кави і продовжуйте.

— Я вже все закінчив. Мені вистачило опитати матір, і вона нічого не приховує — навпаки. Антуан Юрфен — син Еллер-Девілля, невизнана дитина, що народилася через вісім років після Дамаса. Еллер-Девілль йому...

— Їхні умови життя, Данґларе? Бідні?

— Скажімо, посередні. Антуан працює у слюсаря і мешкає в маленькій кімнаті над крамничкою. Еллер-Девілль йому...

— Чудово. Стрибайте у потяг і розкажете мені всі подробиці, коли повернетеся. А ви просунулися щодо фізика-садиста?

— Учора опівночі я знайшов його в комп'ютері. Це Шательро. Металургійний комбінат Месле, величезний завод, розташований у промисловій зоні. Постачальник номер один для авіаліній, визнаний на світовому ринку.

— Велика риба, Данґларе. Месле — його власник?

— Так, Родольф Месле, інженер-фізик, викладач університету, директор лабораторії, начальник підприємства і ексклюзивний власник дев'яти патентів.

— Надлегка незламна сталь серед них?

— Неламка, — підправив Данґлар. — Він отримав цей патент сім років і сім місяців тому.

— Це він, Данґларе, замовник убивства і згвалтування.

— Звісно ж, він. А ще він місцевий царьок, недоторканна персона французької промисловості.

— А ми доторкнемося.

— Не думаю, що Міністерство внутрішніх справ подякує нам за це, комісаре. На кону надто багато грошей і національна репутація.

— А нам і не треба когось попереджати, особливо Брезійона. Нехай щось просочиться в пресу, і вже за два дні це лайно в житті не змиє пляму. Він посковзнеться, а потім і остаточно завалиться. Ось тоді його і схопить правосуддя.

— Чудово, — сказав Данґлар. — А щодо матері Юрфена...

— Пізніше, Данґларе, зараз на мене чекає її син.

Офіцери нічної зміни залишили на столі звіт. Антуан Юрфен: двадцять три роки, народився у Ветіньї і мешкає в Роморантені, департамент Луар-е-Шер. Уперто тримався своїх початкових свідчень, а потім зателефонував адвокатові, який порадив йому миттєво заткатися. Відтоді Антуан Юрфен сидів і мовчав.

Біля камери з'явився Адамберґ. Юнак сидів на ліжку, стиснувши щелепи. Він ледь помітно ворушив м'язами кістлявого обличчя і клацав худими пальцями.

— Антуане, — сказав Адамберґ, — ти син Антуана. Ти Еллер-Девілль, позбавлений усього. Визнання, батька, грошей. Певно, тобі щедро діставалися стусани, ляпаси і смуток. Ти також лупцюєш і рвеш. Дамаса, іншого сина, визнаного і багатого. Твій брат по батькові, якого, не сумнівайся, били не менше. Один батько — одні удари.

Юрфен і далі мовчав, кинувши повний болю і ненависті погляд на лягавого.

— Адвокат сказав тобі мовчати, і ти слухаєшся. Ти дисциплінований і покірний, Антуане. Дивні риси для вбивці. Якщо я зайду в камеру, то не знаю, чи ти кинешся до мене розірвати горло чи згорнешся клубочком у кутку. Або те й інше водночас. Я навіть не знаю, чи усвідомлюєш ти, що робиш. Ти втілюєш дію, і я гадки не маю, де твої думки. Дамас же втілює думку, а в усьому решта — безсилий. Ви обидва руйнуєте: він — думками, ти — руками. Слухаєш мене, Антуане?

Юнак затремтів, не ворухнувшись.

Адамберґ відпустив ґрати і відійшов. Йому навіть шкода було цього зболеного заляканого обличчя, як і нерозсудливої байдужості Дамаса. Батько Еллер-Девілль може пишатися собою.

Камери Дамаса і Клементини були розміщені в іншому кутку. Клементина розігрувала з Дамасом партію в покер, передаючи карти з камери в камеру по підлозі. Оскільки більше нічого не було, грали на коржики.

— Вам вдалося поспати, Клементино? — запитав Адамберґ, відімкнувши ґрати.

— Непогано, — сказала стара. — Звісно, не так, як удома, але загалом непогано. Коли вже ми з малим підемо?

— Лейтенант Фруасі проведе вас у ванну і видасть білизну. А де ви взяли карти?

— Це все ваш бригадир Ґардон. Учора ми провели хороший вечір.

— Дамасе, приготуйся, — сказав Адамберґ. — Ти підеш наступним.

— Куди? — запитав Дамас.

— Митися.

Елен Фруасі відвела стару пані, і Адамберґ підійшов до камери Кевена Рубо.

— Підведися, Рубо, ти виходиш. Тебе переводять.

— Мені й тут непогано, — сказав Рубо.

— Ти ще повернешся, — сказав Адамберґ, відімкнувши ґрати. — На тебе буде відкрито кримінальну справу за завдання тяжких тілесних ушкоджень і можливе зґвалтування.

— Дідько, — сказав Рубо. — Я лише стояв на шухері.

— Надто вже весело ти там стояв. Ти був шостим у списку. Отже, один із найнебезпечніших.

— Дідько, я прийшов сюди вам допомогти. Допомога слідству зараховується?

— Забирайся. Я тобі не суддя.

Двоє офіцерів вивели Рубо з відділку. Адамберґ зазирнув у записник. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель.

— Морелю, а хто поїхав до будинку Марі-Бель? — запитав він, глянувши на годинник.

— Ноель і Фавр, комісаре.

— Чого вони там сидять? Уже дев'ята тридцять.

— Можливо, вона не виходитиме сьогодні. Відколи брата заарештували, вона не відчиняє магазин.

— Я їду туди, — сказав Адамберґ. — Оскільки Юрфен нічого не каже, Марі-Бель розповість, що він з неї витягнув.

— Ви поїдете туди прямо так, комісаре?

— Як так?

— Ну... тобто в босоніжках? Може, вам щось інше позичити?

Адамберґ поглянув на свої босі ноги крізь ремінці сандалів, шукаючи ґанджу.

— А що не так, Морелю? — щиро запитав він.

— Не знаю, — відповів Морель, намагаючись піти навспак. — Ви керівник відділу.

— А, — сказав Адамберґ, — солідність, Морелю? Ви про це?

Морель не відповів.

— У мене не було часу купити черевики, — сказав Адамберґ, знизавши плечима. — До того ж Клементина важливіша за мій одяг, правда?

— Звісно, комісаре.

— Стежте, щоб їй нічого не бракувало. А я знайду сестру і повернуся.

— Гадаєте, вона щось нам розповість?

— Можливо. Марі-Бель любить базікати про своє життя.

Щойно він вийшов на ґанок, як спеціальний кур'єр вручив йому пакунок, який комісар відкрив прямо на вулиці. Він знайшов там свій мобільний і поставив посилку на багажник машини, шукаючи договір і все вищеозначене. Живучий жучок. Удалося зберегти попередній номер і перенести його в новий прилад. Комісар задоволено поклав телефон у внутрішню кишеню і рушив далі, через тканину притискаючи його до себе, ніби хотів зігріти апарат і відновити з ним перерваний діалог.

Комісар помітив Ноеля і Ламара на вулиці Конвансьйон. Менший — це Ноель. Вуха, волосся їжаком, куртка — Ноель. Великий і прямий — це Ламар, колишній жандарм із Ґранвілля. Обидва офіцери кинули швидкий погляд на ноги комісара.

— Так, Ламаре, я знаю. Куплю їх пізніше. Я піднімаюся, — сказав він, указавши на п'ятий поверх. — Ви можете повернутися.

Адамберґ перетнув розкішний коридор і піднявся сходами, вкритими червоним килимом. На шляху до сходового майданчика він помітив конверт, причеплений до дверей Марі-Бель. Уражений комісар повільно подолав останні східці й наблизився до білого прямокутника, де було написано лише його ім'я — «Жану-Батісту Адамберґу!»

Утекла. Марі-Бель утекла під носом у поліції. Зникла. Зникла, не подбавши про Дамаса. Насупившись, Адамберґ відкрив конверта. Сестра Дамаса втекла з поля бою.

Сестра Дамаса і сестра Антуана.

Адамберґ важко всівся на сходинки, поклавши конверт на коліна. Скінчився карнавал. Антуан не витягував жодної інформації з Марі-Бель, Марі-Бель сама дала її йому. Слухняному Юрфену, Юрфену-вбивці, що діяв за наказами сестри, Марі-Бель Юрфен. Він у темряві набрав номер Данґлара.

— Я в потязі, — сказав Данґлар. — І я спав.

— Данґларе, а в Еллер-Девілля не було ще однієї позашлюбної дитини з родини у Роморантені? Дівчинки?

— Це те, що я намагався вам сказати. Марі-Бель Юрфен народилася на два роки раніше за Антуана. Єдинокровна сестра Дамаса. Вона не знала його, доки рік тому не приїхала до нього в Париж.

Адамберґ мовчки кивнув головою.

— Це прикро? — запитав Данґлар.

— Так. Я шукав мозок операції і знайшов його.

Адамберґ поклав слухавку, ввімкнув світло і притулився спиною до дверей, щоб розгорнути листа.

Любий комісаре,

Я пишу зовсім не для того, щоб допомогти вам уладнати справи. Ви вважали мене дурепою, а мені це зовсім не до вподоби. Але оскільки я й справді була схожою на дурепу, мені нема чим вам дорікнути. Я пишу заради Антуана.

Я хочу, щоб цього листа було зачитано на судовому слуханні, адже він не винен. Це я всім керувала від початку і до кінця, це я наказувала йому вбивати.

Це я йому казала, чому, кого, де, як і коли. Антуан ні за що не несе відповідальності, він просто слухався мене, як і завжди. Це не його провина, і взагалі це все не його провина. Я б хотіла, щоб про це сказали на суді, можна на вас розраховувати? Я поспішаю, бо в мене не дуже багато часу. Ви дали маху, зателефонувавши Лізбет, щоб відправити її в лікарню до старого. Бо Лізбет, хоч вас це і здивує, часом потребує втішання. Мого втішання. Вона одразу ж зателефонувала мені, щоб розповісти про нещасний випадок з Декамбре.

Отже, вбивство стариганя провалилося і Антуана впіймали. Вам знадобиться небагато часу, щоб збагнути, хто його батько, особливо коли моя матір зовсім не приховує цього, тож ви миттєво прибіжите сюди. Там уже сидять двоє ваших, у машині. Все пропало, тож я тікаю. Не намагайтеся мене відшукати, це безнадійна справа. У мене купа готівки, яку я зняла з рахунка цього дурня Дамаса, тож я викручуся. У мене є африканський одяг, подарований Лізбет на свято, тому ваші служаки нічого не помітять. Навіть не переймаюся через це. Тож просто забудьте.

Я лишень поясню вам кілька деталей, щоб ви добре затямили, що Антуан ні в чому не винен. Він ненавидів Дамаса, як і я, але він не здатен нічого замислити. Лишень слухався матір. Ну і батька, коли той лупцював його. Все, що він міг робити в дитинстві, — це душити курей і кроликів, щоб випустити пару. По суті, він і не змінився. Наш батько, може, і король авіабудування, але він ще й король мерзотників, це щоб ви знали. Він тільки і вмів, що надувати животи жінкам і кулаками махати. У нього був один офіційний син, якого він ростив у розкоші.

Я кажу про цього дурника Дамаса. Ми були ганьбою батькової родини, злидарями з Роморантена, і він зовсім не хотів визнавати нас. Він казав, що це питання репутації. Натомість він ніколи не шкодував для нас тумаків, і ні мені, ні мамі з братом не бракувало такого щастя. Мені було начхати на це все, бо я вирішила одного дня таки вбити його. Але він застрелився сам. А щодо грошви, то він зовсім не лишав їх для мами, лише необхідний мінімум для виживання — боявся, що сусіди почнуть перешіптуватися, коли побачать, що ми ходимо з простягнутою рукою. Падлюка, хамло і боягуз — ось хто він.

І коли він нарешті здох, ми з Антуаном запитали себе, чому не маємо права на частину грошей, якщо вже прізвища нам не дісталося. Ми мали повне право, ми були його нащадками все ж таки. Так, але це ще треба було довести. Ми, звісно ж, знали, що шансу зробити ДНК-тест немає, бо татусь розвіявся десь над Атлантикою. Однак це можна було зробити з Дамасом, який забрав собі все, не поділившись. От тільки ми добре розуміли, що Дамас відмовиться від ДНК-тесту, бо тоді йому доведеться віддати дві третини грошенят. Хіба що він нас полюбить, подумала я. Або хоча б полюбить мене саму. Ось так я і долучилася до гри.

Звісно, ми розглядали варіант прибрати його, але я сказала Антуану, що це навіть не обговорюється: коли ми прийдемо вимагати спадок, кого перших запідозрять?

Звісно ж, нас.

Я приїхала в Париж саме з цією думкою: оголосити, що я його єдинокровна сестра, поплакатися і змусити його прийняти мене. За два дні Дамас здався. Він схопив мене в обійми, навіть трішки поплакав, а коли дізнався, що в нього ще й брат є, розчулився ще більше. Він у мене мало не з рук їв — ну і дурень. Усе йшло, як по маслу, щодо нашого з Антуаном плану про ДНК. Щойно буде отримано дві третини спадку, і можна забути про Дамаса. Не люблю цей тип чоловіків, які хваляться своїми м'язами, а насправді скиглять з приводу і без.

Це вже потім я помітила, що Дамас психований. Оскільки він у мене з рук їв і потребував підтримки, то розповів мені увесь свій божевільний план про помсту, чуму, бліх та інші дурниці.

Я знала про все до найменших подробиць, бо він годинами про це торочив. Імена типів, яких він знайшов, адреси, все. Я ні миті не вірила, що ці ідіотські блохи хоча б когось можуть убити. Ну і одразу ж поміняла план. Поставте себе на моє місце. Навіщо задовольнятися двома третинами, якщо можна отримати все? У Дамаса було прізвище, цього і так вистачить. А в нас — нічого. А найкраще, що Дамас навіть не збирався торкатися до батькових грошей, казав, що вони зіпсовані й брудні. Якщо чесно, мені здається, що в дитинстві і йому не весело жилося.

Покваплюся. Лишалося дозволити Дамасу клеїти дурня і вбивати у нього за спиною. Якби все вдалося, Дамас би назавжди сів у в'язницю. Після восьмого вбивства я б навела лягавих на слід, у мене б точно вийшло. А оскільки він сліпо довіряв мені, я керувала всім його статком, тобто ми з Антуаном грабували його. Зрештою, ми просто забирали своє. Антуану не потрібно було нічого вирішувати — просто слухатися мене і вбивати. Він же сам це і любив — слухатися і вбивати. Я недостатньо кремезна, та й любові у мене до того особливої немає. Я допомогла йому, виманивши на вулицю двох чоловіків, Віяра і Клерка, коли всюди стояли лягаві, а Антуан їх по черзі задушив. Тому я вам і кажу, що Антуан ні в чому не винен. Він слухався мене, а більше нічого і не вмів робити. Навіть якби я наказала принести з Марса цеберко води, він би пішов туди, не вагаючись. Це не його провина. Якби ви його відправили в хорошу психлікарню, то це було б значно краще, ніж в'язниця, і справедливіше, адже він не винен. У нього порожня голова.

А сам Дамас, він би дізнавався, що люди помирають, і не намагався б розібратися детальніше. Він був переконаний, що це все діяла його «сила Журно», тому б і не скумекав, що й до чого. Бідний дурень. Я б його видоїла до кінця, якби не ви. Його також варто добре полікувати.

У мене все гаразд, вигадок мені не бракує, щодо свого майбутнього — не журюся, тож і ви не переймайтеся. Якби Дамас міг надіслати трохи свого зіпсованого бабла нашій мамі, було б непогано. Головне, не забудьте про Антуана, я розраховую на вас. Передавайте мої поцілунки Лізбет і тій дурепі Єві. І вас обіймаю. Ви все перекапостили, але все одно мені подобаєтеся. Не тримайте зла.

Марі-Бель

Адамберґ склав листа і довго сидів у темряві, приклавши руку до вуст. У відділку він мовчки відімкнув камеру Дамаса і жестом показав йти за ним. Дамас сів на стілець, відкинув назад волосся і спокійно та уважно дивився на комісара. Досі не зронивши ні слова, Адамберґ простягнув йому листа сестри.

— Це для мене? — запитав Дамас.

— Ні, для мене. Прочитай.

Дамас важко переживав удар. Лист тремтів у кінчиках його пальців, рука підтримувала голову, і Адамберґ бачив, як сльози падали на коліна. Надто багато новин як на один раз: ненависть брата і сестри, повне розвінчання влади Журно. Адамберґ мовчки сів навпроти нього і чекав.

— Тобто блохи не були заразними? — нарешті прошепотів Дамас, не підводячи голови.

— Зовсім.

Дамас довго мовчав, стиснувши руками коліна, ніби він випив щось надзвичайно бридке і воно ніяк не хотіло затікати всередину.

Адамберґ майже бачив, як нестерпна вага реальності впала на юнака і розчавила йому голову. Його герметичний світ луснув, наче кулька, а уява зблякла. Комісар запитував себе, чи зможе чоловік вийти з цього кабінету: важкі, наче метеорит, новини притисли його.

— Чуми не було? — з болем запитав він.

— Жодної чуми.

— І вони померли не від чуми?

— Ні. Їх задушив твій єдинокровний брат Антуан Юрфен.

Новий удар — і руки стиснулися на колінах.

— Задушені і вимащені чорним, — продовжив Адамберґ. — А тебе не здивували ці сліди від задушення і вугілля?

— Здивували.

— І?

— Я гадав, що поліція вдалася до такого, аби приховати чуму і не лякати людей. Але це правда?

— Так. Антуан ішов за тобою і знищував їх.

Дамас поглянув на свою руку і доторкнувся до діаманта.

— І Марі-Бель керувала ним?

— Так.

Нова тиша, нове падіння.

Цієї миті до кабінету зайшов Данґлар, і Адамберґ пальцем указав йому на листа, що впав Дамасові до ніг. Адамберґ написав йому кілька слів і простягнув папірець.

Зателефонуйте лікарю Ферезу щодо Дамаса: терміново. Попередьте Інтерпол про Марі-Бель: жодної надії, надто хитра.

— І Марі-Бель мене не любила? — прошепотів Дамас.

— Ні.

— А я гадав, що любила.

— Я також так гадав. Усі так гадали. Саме тому ми всі і попалися.

— Вона любила Антуана?

— Так. Трішки.

Дамас склався вдвоє.

— Але чому вона не попросила грошей? Я б їй всі віддав.

— Вони не вірили, що таке можливо.

— У будь-якому разі я не хочу до них торкатися.

— А доведеться доторкнутися. Ти наймеш хорошого адвоката для брата.

— Так, — сказав Дамас, досі обіймаючи себе руками.

— А ще ти маєш потурбуватися про їхню матір. Їй нема на що жити.

— Так. «Товстуха з Роморантена». Саме так її завжди називали вдома. Я і гадки не мав, що це означає і про кого йдеться.

Дамас різко підняв голову.

— Ви ж не скажете їй, правда? Ви їй не скажете?

— Їхній матері?

— Мане. Не кажіть їй, що блохи були не... не...

Адамберґ не намагався йому допомогти. Дамас мав сам вимовити це слово багато-багато разів.

— Незараженими, — завершив Дамас. — Це її вб'є.

— Я не вбивця. І ти також. Подумай про це, добре подумай.

— І що зі мною буде?

— Ти нікого не вбивав. Тебе можна звинуватити лише в тридцяти блошиних укусах і загальній паніці.

— Отже?

— Справу буде закрито. Можеш звідси вийти прямо сьогодні.

Дамас утомлено, незграбно підвівся, стискаючи пальці навколо свого діаманта. Адамберґ дивився, як він виходить на першу зустріч зі справжньою вулицею. Але Дамас повернувся до своєї відчиненої камери, ліг, згорнувшись клубочком, і більше не рухався. На своєму ліжку Антуан Юрфен лежав так само, повернувшись в інший бік. Батько Еллер-Девілль чудово попрацював.

Адамберґ відімкнув камеру Клементини, котра курила, розкладаючи пасьянс.

— То що, — сказала вона, дивлячись на нього. — І чим усе закінчилося? Приходите, йдете, а ми й гадки не маємо, що відбувається.

— Ви можете йти, Клементино. Вас відвезуть назад у Кліші.

— Довгенько ж ви.

Клементина розчавила недопалок об підлогу і вдягла свою кофтину, яку ретельно застібнула.

— А у вас непогані сандалі, — сказала вона тоном поціновувача. — Добре сидять?

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Слухайте, комісаре, тепер, коли ми вже трохи знайомі, чи не скажете, чи здохли ті троє останніх мерзотників? Через увесь цей галас я не встигала стежити за новинами.

— Усі троє померли від чуми, Клементино. Спершу Кевен Рубо.

Клементина всміхнулася.

— Потім інший, уже забув прізвище, і нарешті Родольф Месле, всього годину тому. Упав, наче каменюка.

— В добру путь, — сказала Клементина, широко всміхаючись. — Є на світі справедливість. Не треба квапитися, ось і все.

— Клементино, нагадайте мені ім'я другого, а то щось вискочило з голови.

— О, в мене воно ніколи не вискочить. Анрі Томе, на вулиці Ґренель. Останній з покидьків.

— Саме так.

— А як малий?

— Він заснув.

— Звісно, ви ж накинулися на нього, як на мокру ворону, ось і втомили. Перекажіть, що я чекаю на нього в неділю на обід, як завжди.

— Він прийде.

— Що ж, комісаре, гадаю, ми все обговорили, — сказала вона, простягаючи йому міцну руку. — Мені ще треба подякувати вашому Ґардону за гральні карти і перекинутися словом з іншим — високим таким, трохи повним і лисуватим. Він ще гарно, зі смаком одягається.

— Данґлар?

— Так, він хотів би рецепт моїх коржиків. Він не сказав прямо, але я це по ньому одразу зрозуміла. Здавалося, що це для нього дуже важливо.

— Цілком імовірно.

— Людина, яка вміє жити, — сказала Клементина, кивнувши головою. — Вибачте, я піду вперед.

Адамберґ провів Клементину Курбе до ганку і побачив Фереза, якого попросив лишитися.

— Ось цей? — поцікавився Ферез, указуючи на камеру, де лежав Юрфен.

— Це вбивця. Гучна родинна справа, Ферезе. Можливо, його відправлять у психіатричний притулок.

— Адамберґу, ніхто більше не каже «притулок».

— А ось той, — продовжив Адамберґ, указуючи на Дамаса, — він має вийти, але не може. І ви мені зробите послугу, величезну послугу, Ферезе, якщо допоможете йому і підлікуєте. Повернення у реальний світ. Болюче падіння з десяти поверхів.

— Це людина з привидом?

— Так.

Доки Ферез намагався привести до тями Дамаса, Адамберґ нацькував двох офіцерів на Анрі Томе, а пресу — на Родольфа Месле. Потім він зателефонував Декамбре, який збирався після обіду виходити з лікарні, Лізбет і Бертену, щоб таємно повідомити про повернення Дамаса. Потім зателефонував Масені і Вандузлеру, щоб повідомити про наслідки величезної похибки.

— Я погано вас чую, Вандузлере.

— Це Люсьєн висипає на стіл провізію. Гучний процес.

Натомість Адамберґ чітко почув гучний голос Люсьена, який лунав у великій кімнаті:

— Чомусь ми дуже часто нехтуємо неймовірною силою гарбузів.

Він поклав слухавку і подумав, що цей вигук чудово пасував би до рубрики оголошень Жоса Ле Ґерна. Грубе, здорове і потужне оголошення без усіляких задніх історій — далеке, дуже далеке від моторошного відлуння чуми, яке вже блякло. Адамберґ поклав телефон на стіл і з хвильку подивився на нього. Данґлар зайшов, тримаючи в руках папку, і простежив за поглядом Адамберґа. У свою чергу він узявся мовчки розглядати телефон.

— Щось не так з вашим телефоном? — запитав він після довгої хвилини тиші.

— Нічого, — відповів Адамберґ. — Він просто не дзвонить.

Данґлар поклав папку «Роморантен» і вийшов, не сказавши нічого. Адамберґ умостився на досьє і, поклавши голову на руки, заснув.

38

О пів на восьму вечора Адамберґ рушив до майдану Едґара Юне. Він не поспішав, але рухався з такою легкістю, якої не мав останні два тижні. Легкістю і порожнечею. Він зайшов у дім Декамбре, у маленький кабінет, де стояла скромна табличка: «Радник з життєвих питань». Декамбре сидів на своєму місці. Його шкіра досі була блідою, але спина вже випрямилася. Він розмовляв з великим знервованим червонолицим чоловіком, який сидів навпроти.

— Погляньте, — сказав Декамбре, кинувши погляд на Адамберґа, а потім на його сандалі. — Гермес, посланець богів? Новини?

— У місті все спокійно, Декамбре.

— Зачекайте хвилинку, комісаре. У мене консультація.

Адамберґ відійшов до дверей, схопивши краєм вуха уривок початої розмови.

— Цього разу все зруйновано, — казав чоловік.

— Усе вже налагодилося, — відповідав Декамбре.

— Усе зруйновано.

За десять хвилин Декамбре запросив Адамберґа і посадив його на стілець, який ще не остиг після комісарового попередника.

— А про що ви говорили? Про меблі? Про руки?

— Про стосунки. Двадцять сім розривів і двадцять шість примирень з однією і тією самою жінкою — абсолютний рекорд серед моїх клієнтів. Ми називаємо його Зруйнуй-Залагодь.

— І що ж ви йому радите?

— Ніколи і нічого. Я намагаюся зрозуміти, чого хочуть люди, і допомогти їм отримати це. У цьому і полягають поради. Якщо хтось хоче щось зруйнувати, я допомагаю. Якщо наступного дня він уже захоче все залагодити, я допоможу йому і з цим. А ви комісаре, чого ви хочете?

— Я не знаю. Та й байдуже, якщо чесно.

— Тоді я не можу вам допомогти.

— Ні. Ніхто не може. Завжди так.

Декамбре з легкою усмішкою притулився до спинки стільця.

— Я помилився щодо Дамаса?

— Навпаки. Ви хороший радник.

— Він не міг убивати насправді, я знав про це. Він не хотів убивати насправді.

— Ви бачили його?

— Він зайшов у свою крамницю годину тому. Але металеві жалюзі не піднімав.

— Він слухав випуск оголошень?

— Запізно. Вечірній сеанс у робочі дні о вісімнадцятій десять.

— Вибачте. Я плутаюся в графіках і днях.

— Не страшно.

— Іноді страшно. Я віддав Дамаса в руки лікарю.

— Ви правильно вчинили. Він з хмар упав на землю. А це завжди неприємно. Там, нагорі, нічого не руйнується і нічого не лагодиться. Тому він там і перебував.

— Лізбет?

— Вона одразу ж пішла до нього.

— Он як.

— Єва засмутиться.

— Звісно, — сказав Адамберґ. Трішки помовчав.

— Бачите, Дюкведіку, — знову почав він, розташовуючись навпроти старого. — Дамас відсидів п'ять років за злочин, якого не існувало. Сьогодні його звільнено за злочини, які він гадав, що скоїв. Марі-Бель утікає через різанину, якою керувала. Антуана засудять за вбивства, яких він не задумував.

— Провина і ілюзія провини, — тихо сказав Декамбре. — Вас це цікавить?

— Так, — сказав Адамберґ, глянувши йому прямо у вічі. — Якщо вже ми говоримо про це.

Декілька секунд Декамбре витримував його погляд, а тоді кивнув.

— Я не торкався до тієї дівчинки, Адамберґу. Троє школярів накинулися на неї в туалеті. Я добряче віддухопелив їх, підняв малу і виніс звідти. Свідчення зламали мене.

Адамберґ поглядом продемонстрував згоду.

— Ви так і думали? — запитав Декамбре.

— Так.

— Отже з вас вийшов би непоганий радник. Тоді я почувався практично безсилим. Ви і про це знали?

— Ні.

— А тепер мені начхати, — сказав Декамбре, склавши руки на грудях. — Або майже начхати.

Цієї миті звук гонга нормандця прокотився майданом.

— Кальвадос, — сказав Декамбре, піднявши палець. — Гаряча страва. Таким не нехтують.

У «Вікінгу» Бертен усіх пригощав на честь повернення Дамаса. Сам юнак утомлено сидів, поклавши голову на плече Лізбет. Ле Ґерн підвівся й потиснув руку Адамберґу.

— Аварію ліквідовано, — сказав Жос. — Більше нема «химер». Знову повертаються овочі на продаж.

— Чомусь, — сказав Адамберґ, — ми дуже часто нехтуємо неймовірною силою гарбузів.

— Точно, — серйозно відповів Жос. — Я бачив гарбузи, що надималися, наче кульки, всього за дві ночі.

Адамберґ прослизнув у галасливу компанію, що починала вечеряти. Лізбет простягнула йому стілець і всміхнулася. Йому раптом дуже захотілося притиснутися до неї, але це місце вже зайняв Дамас.

— Він поспить у мене на плечі, — сказала вона, показавши на Дамаса пальцем.

— Правильно, Лізбет. Він дуже довго спатиме.

Бертен церемонно поставив додаткову тарілку перед комісаром. Гарячими стравами не нехтують.

Коли вже подавали десерт, Данґлар відчинив двері «Вікінга». Він підійшов до бару, поставив біля ніг Пухнастика і непомітно гукнув Адамберґа.

— У мене мало часу, — сказав Данґлар. — На мене чекають діти.

— Якісь проблеми з Юрфеном? — запитав Адамберґ.

— Ні, Ферез оглянув його і дав заспокійливе. Той послухався і відпочиває.

— Чудово. Цього вечора всі нарешті зможуть заснути.

Данґлар замовив у Бертена склянку вина.

— А ви? — запитав він.

— Я не знаю. Можливо, трішки пройдуся.

Данґлар випив половину келиха і поглянув на Пухнастика, що притулився йому до ноги.

— Росте, так? — запитав Адамберґ.

— Так.

Данґлар допив вино і беззвучно поставив келих на барну стійку.

— Лісабон, — сказав він, поклавши на стійку зігнутий папірець. — Готель «Сао-Жоржі». Номер 302.

— Марі-Бель?

— Камілла.

Адамберґ відчув, як тіло напружилося, як від раптового удару. Він склав руки в замок і сперся об стійку.

— Як ви дізналися, Данґларе?

— Я наказав стежити за нею, — сказав Данґлар, нахиляючись, щоб підняти кошеня. Ну або ж щоб приховати обличчя. — Від самого початку. Як мерзотник. Вона ніколи не має про це дізнатися.

— За нею стежив поліціянт?

— Вільньов, колись працював у П'ятому окрузі. Адамберґ не ворушився, зосередившись на складеному папірці.

— Будуть і інші непорозуміння, — сказав він.

— Я знаю.

— І може трапитися...

— Знаю. Може трапитися.

Адамберґ нерухомо розглядав білий папірець, затим простягнув руку і накрив його долонею.

— Дякую, Данґларе.

Данґлар узяв кошеня під руку і вийшов з «Вікінга», махнувши на прощання рукою.

— Це був ваш колега? — запитав Бертен.

— Посланець богів.

Коли ніч упала на майдан, Адамберґ, притулившись до платана, розгорнув свого блокнота і вирвав звідти аркуш. Він подумав, а тоді написав: Камілла. Подумав з хвильку і додав: Я.

Ось і початок фрази, подумав він. Уже непогано.

За десять хвилин, коли продовження так і не з'явилося, він поставив крапку після Я і, зігнувши аркуш, уклав у нього п'ятифранкову монету.

А тоді повільним кроком перетнув майдан і поклав свого листа в блакитну урну Жоса Ле Ґерна.

Фред Варґас — королева сучасного французького детективу! Письменниця тричі нагороджена премією International Dagger Award від Асоціації письменників-криміналістів. Твори авторки вирізняють три складові: нетипові обставини, цікаві персонажі та неочікувана розв'язка. Саме таким є гостросюжетний детектив «Мерщій тікай і довго не вертайся»!

У Парижі відбувається щось дивне. На дверях квартир з'являються символи, схожі на перевернуті четвірки. Спочатку це нагадує безглуздий розіграш, але згодом стає не до жартів... В одному з будинків, у квартирі, не позначеній четвіркою, знаходять почорніле тіло, а поряд з ним конверт. Комісар Адамберґ з'ясовує: четвірка — це середньовічний знак, що захищав дім від кари Божої. І той, хто не має його на дверях, не зустріне схід сонця...

— Це малюнки, — пояснила вона. — Тринадцять малюнків — на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте...

— Картини?

— О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні...

Примітки

1

Назва корабля перекладається як північно-західний вітер (норд-вест). (Тут і далі прим. пер.).

(обратно)

2

Брест — місто на заході Франції, супрефектура департаменту Фіністер. Це місто можна без перебільшення назвати головними морськими воротами Бретані.

(обратно)

3

Сен-Назер — місто на заході Франції, розташоване в гирлі річки Луари.

(обратно)

4

Подвійний булінь — один з основних і найдавніших вузлів загального застосування. Іноді іменується «королем вузлів» за простоту й універсальність.

(обратно)

5

Пон-л'Аббе — муніципалітет у Франції, в регіоні Бретань, департамент Фіністер.

(обратно)

6

Гідромель — бретонський медовий напій. У давнину його вважали еліксиром здоров'я і афродизіаком.

(обратно)

7

Ар Баннур — бретонське слово, що означає «Глашатай».

(обратно)

8

Фіністер — департамент на заході Франції, один з департаментів регіону Бретань.

(обратно)

9

Друга французька імперія або Французька імперія — період в історії Франції з 1852 по 1870 рр., коли в результаті було встановлено конституційну монархію на чолі із племінником Наполеона І Луї Наполеоном Бонапартом.

(обратно)

10

Третя Французька Республіка — конституційний лад Франції, прийнятий 4 вересня 1870 року.

(обратно)

11

Піп-шоу — заклади, у яких відвідувач може за певну суму подивитися крізь вікно кабінки на роздягнену жінку. Один з різновидів стриптизу.

(обратно)

12

Шанувальники (ісп.).

(обратно)

13

Петанк — один з різновидів боулзу, метою якого є, стоячи всередині кола (обома ногами торкаючись землі), кинути порожнисті металеві кулі якомога ближче до маленької дерев'яної кулі.

(обратно)

14

Набережна Орфевр — поліційне управління.

(обратно)

15

Святий Рох — середньовічний французький святий, високо шанований у католицькій церкві. Вважається одним із захисників від пошестей і чуми.

(обратно)

16

Інтервенціонізм — сучасна художня практика соціально заангажованого мистецтва, яка передбачає мистецьке «втручання» в, наприклад, міський ландшафт: встановлення художніх інсталяцій у непристосованих до цього локаціях.

(обратно)

17

Відома фраза, автором якої вважають жінку-автопілота Сімону Луїзу де Піне де Бордде Форест. У 1961 році набула популярності завдяки телеведучому Ґі Люксу, який звертався так до своєї колеги Сімони Ґарньє.

(обратно)

18

Карабос — зла фея з казки «Спляча красуня».

(обратно)

19

Далі нікуди (лат.). Тут у значенні — поза конкуренцією.

(обратно)

20

Латинське слово «atrus» («atra» в жіночому роді) — багатозначне, одне з його значень — «чорний», а інше — «жахливий», «страшний».

(обратно)

21

Мова йде про Першу світову війну (1914—1918 рр.).

(обратно)

22

Волован — пиріг із шарового тіста з м'ясом, рибою або грибами.

(обратно)

23

Маре — паризький район на правому березі Сени, на схід від кварталу кафе і галерей Бобур. Розташований між майданом Республіки та майданом Бастилії.

(обратно)

24

Лінія Мажино — система французьких укріплень на кордоні з Німеччиною, що будувалася в 1929—1934 рр.

(обратно)

25

Гіннесс — популярна ірландська пивна торгівельна марка, під якою виробляються декілька сортів пива. Однак сьогодні найчастіше Гіннессом називають сухий стаут — темне пиво, найпопулярніший алкогольний напій в Ірландії.

(обратно)

26

Цілком, повністю (лат.).

(обратно)

27

У межах міста (лат.).

(обратно)

28

Ешевен — посадова особа у середньовічній Франції, яку призначав сеньйор чинити правосуддя на його землях.

(обратно)

29

Щоб уникнути розповсюдження чуми навколо Марселя, було збудовано стіну заввишки 2 м і завширшки 70 см. За спробу порушення карантину було передбачено смертну кару.

(обратно)

30

Лурд — місто та муніципалітет у Франції. Вважається, ніби вода з лурдського джерела зцілює від хвороб.

(обратно)

31

Пар — поле, на якому протягом певного періоду не вирощують сільськогосподарських культур і утримують його в чистому від бур'янів стані.

(обратно)

32

Нотр-Дам-де-ля-Гард — базиліка в Марселі. Мешканці міста вважають діву Марію своєю заступницею.

(обратно)

33

На віки-вічні (лат.).

(обратно)

34

Колона, вона ж тумба Морріса. Від імені паризького друкаря Габріеля Морріса.

(обратно)

35

Фіалка (з фр.).

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg