«Знайти і затримати»

Знайти і затримати (fb2) - Знайти і затримати (Арсен Загайгора - 3) 520K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Віктор Тимчук

Віктор Тимчук ЗНАЙТИ І ЗАТРИМАТИ

©   — україномовна пригодницька література

Художник Г. С. Ковпаненко

Рецензент Р. Ф. Самбук

ЗНАЙТИ І ЗАТРИМАТИ

Вони до світанку грали в карти, курили й пили горілку, і коли котрийсь із них совав під столом ногами, то зачіпав порожні пляшки, які глухо дзвеніли. У кімнаті було сиво від цигаркового диму. Їхні очі почервоніли від неспання, їдкого чаду і вже недобачали масті на картах.

Гра тривала доти, поки всі до копійки гроші не перейшли до підстаркуватого, дряблочолого, з гачкуватим носом. Зіжмакані купюри він згрібав зі столу брудними руками в одну купу, затискав їх у кулаці й запихав за пазуху картатої сорочки. За його повільними рухами слідкувало три пари примружених очей.

Дряблочолий спав на єдиному ліжку з обвислою сіткою, яка майже торкалася цідлоги, скоцюрблений, наче складений удвоє, і його неголені щоки надимались, стовбурчились рудою щетиною й опадали, із свистом випускаючи повітря. Другого, в тільнику з рукавами, сон зморив за столом, і його кучмата голова покоїлась на руках серед консервних бляшанок, пляшок з-під пива і тарілки, в якій залишилося кружальце помідора. Двоє розтягайся на брудній підлозі, на старих куфайках, спинами один до одного, і скидалися на сіамських близнюків. Вони дихали важко, з присвистом, наче втомлені тривалим бігом.

За вікном зайнявся ранок, коли прокинувся один з тих, що спали на підлозі.. Спершу він протер кулаками очі, смачно, до хрусту в лопатках, потягнувся, пригладив, наче приклеїв до вузького лоба, чубчик і зиркнув на годинник. В його припухлих очах мигнув неспокій. Обсмикав зім'яту лляну сорочку, глянув на дряблочолого й кучматого, наблизився до столу, позливав у склянку із пляшок залишки пива й спрагло випив.

Навшпиньки підійшов до дряблочолого, постояв над ним, поліз рукою йому за пазуху. Між стиснутими пальцями у нього шелеснув червінець. Зневажливо розтягнув у посмішці тонкі губи.

Потім розбудив сплячого на підлозі. Коли той сів, затулив йому широкою долонею рот і застережливо підняв палець.

— Тсс… — просичав, кинув на двері. — Гайда.

Вчора, у неділю, я затримав злочинців, що крали пряжу зі складу трикотажної фабрики.

Був задоволений наслідками своєї роботи і, чого гріха таїти, навіть подумки сам себе хвалив.

До кабінету заглянув Скорич.

— Арсене, ти чого!.. — здивовано запитав.

— А що? — Я відірвався од паперів.

— Адже нарада о восьмій, — нагадав Дмитро Юхимович. — Ходімо в кабінет Ольхового.

Я глянув на годинник — ще сім хвилин до початку наради. Якось непомітно, після взяття грабіжника Кисюри і викриття тренера Радутного, майор Скорич перейшов зі мною на «ти». Розумів, що так виявляв своє довір'я і доброзичливість. Між нами усталилися дружні стосунки, і я цінував їх: не зловживав прихильністю, якнайкраще виконував роботу.

Працювалося мені з ним легко: Скорич не сковував моєї ініціативи, не підганяв, — але і я не переступав межі дозволеного.

Замкнув сейф, кімнату й через три сходинки вибіг на третій поверх. Двері до кабінету начальника відділення відчинені. Підполковник Ольховий, худий, з неслухняною чорною шевелюрою, з нервовим обличчям, сидів за столом і щось писав. Працівники розсілися попід стінами. Стояв приглушений шум.

Останнім увійшов молодший лейтенант Пазов Яків, невисокий і бистрий у рухах, недавній випускник спеціальної середньої школи МВС. Пошукав очима вільного місця й опустився на стілець біля дверей.

— Чого, Якове, так далеко? — насмішкувато запитав його Ольховий. — Сідай перед мої світлі очі. Та її, здається, ти не провинився, щоб ховатись. Га?

Всі заусміхалися.

— Та ніби… — невпевнено відповів Пазов і сів у крісло за приставним столиком.

В кабінеті стало тихо: офіцери знали, що зараз підполковник розпочне нараду.

— Увага, товариші, — голосно звернувся Ольховий. — Бігцем, як завжди щопонеділка, підведемо підсумки нашої роботи за минулий тиждень. Спочатку хочу поздоровити капітана Загайгору із завершенням розшуку злодіїв з трикотажної фабрики. Молодчина, Арсене Федоровичу! Так тримати! Ну-ну, не треба соромитись…

Підполковник увімкнув настільний вентилятор, спрямував його на присутніх. До мене долинула хвиля прохолодного повітря. Ольховий стисло аналізував роботу кожного відділення за тиждень. І я вкотре переконувався, що він глибоко розбирався у різнобічній діяльності всіх підрозділів. Особливо його дратувало повільне виконання дорученої справи чи наказу, бо за усім тим стоять люди, яким потрібна наша допомога.

До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.

— Їй-бо щось трапилось, — пошепки сказав. — І по нашій лінії.

Ольховий подивився на мене, примружився.

— Товариші! — звернувся підполковник до присутніх. — На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.

Я зиркнув на годинник — 8.30.

Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.

— І як можна вбити людину на автовокзалі? — заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. — Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? — знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.

Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь — означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.

Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.

— Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? — не вгавав Микола. — Га, злодії?

Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.

— Давай, Миколо, на червоне світло, — дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. — Чому ти не поступаєш в училище?

— Приглядаюсь… — різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. — Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.

— Хм, за ним — людські долі. Позбавити людину волі — не жарти. Відповідальність велика.

— От-от, відповідальність… — закивав Бунчук.

Ми проїхали проспектом Леніна й повернули на Жовтневий. У «газику» задушливо, наче в печі. Обабіч дороги мигтіли платани. Вдалині, праворуч, виднілося сіре, високе приміщення автовокзалу. Ми поминули стоянку таксі, криту посадочну платформу, на якій метушилися пасажири навколо автобусів. Я мигцем глянув на майдан і не помітив натовпу. Невже злочин трапився в залі чекання чи коло білетних кас? Бунчук зупинив «газик» біля входу в автовокзал.

— Сиди в Машині, біля рації, — наказав я сержанту.

— Але ж тут є телефон, — сказав Микола, сподіваючись теж піти на місце події.

— Виконуйте!

Я увійшов до кімнати. У ній — стійкий вокзальний дух і гострий запах камфори. На кушетці лежала худорлява жінка в простій зеленій сукні. Над жінкою схилилася рудокоса лікарка чи медсестра. Вона оглянулась, і в її руці зблиснув шприц.

То вбивства не було! І то жертва…

— Вам кого? — сухо, нетерпляче запитала.

— А де черговий?

— Там… — Вона намацала вену й зробила укол.

— Це потерпіла? — Я нічого не розумів.

— Там… коло вбиральні, — не повертаючись, уривчасто кинула.

Я заспішив до вбиральні. На сходах купчились чоловіки, яких стримували, не пускали до середини молоденький міліціонер і високий, мускулястий старшина. Я назвався.

— Черговий по автовокзалу старшина Воловик, — представився він і доповів: — У вбиральні о 8.25 виявлено труп. Смерть, мабуть, настала від удару по голові чимось гострим. Я викликав «швидку медичну допомогу» і повідомив… Обережно обдивлявся труп. При ньому ніяких документів.

Я відзначив, що старшина діяв правильно, навіть перевірив, чи мав при собі документи небіжчик.»

— Хто сповістив про вбивство?

Притихлий натовп прислухався до нашої розмови.

— Ось цей товариш, — старшина показав на вже підтоптаного чоловіка з авоськами. — У мене в кімнаті дружина… того…

От і відпало перше запитання: кого вбили? Дружина скаже. Може, взнаю і за що. Я спустився сходами до вбиральні. У відчиненій тісній кабіні стояла на колінах, прихилившись плечем до перегородки, людина в сірому дірчатому капелюсі з капрону, насунутому аж на очі. Обличчя закривавлене…

На дверях кабіни висів жовтий вузький пасок. Мабуть, від штанів. Ні, пасок на вбитому. Дивно. Чий же він? Про взяття сліду розшуковою собакою не могло бути й мови: і запах хлорки, і безліч відвідувачів…

На сходах зустрівся з експертами, Ольховим, прокурором, Яковом Пазовим і слідчим, моїм ровесником, Глібом Родіоновичем Маховим, з яким уже довелося розслідувати одне вбивство. Він зиркнув на мене й скорботно похитав русявою головою.

— Що, знову разом? — невесело запитав.

— Я вже впрягся, Глібе.

— Маєш якісь дані? — потис мені руку.

— Там, у кімнаті міліції, дружина загиблого і ось… — я кивнув на дядька з авоськами. — Перший, хто побачив убитого.

— Займись поки що ними, а я туди… — розпорядився Гліб.

Я з чоловіком зайшов у кімнату міліції. Ми сіли на лавку під вікном. Чоловік з полегкістю поклав на неї авоськи.

— Хто ви і звідкіля? — запитав я свідка — худорлявого, у чорній вигорілій кепці з ґудзиком і простому костюмі в чорну смужку.

— Я свинар із Братків, Поліхун Остап, вибрався до сина, сьогодні у нього день народження. Стара ось зібрала харчів домашніх… — Поплескав сухою, коричневою рукою по авоськах. — Але вскочив у халепу… Таке і в страшному сні не приверзеться. Що тільки у місті не коїться?! Серед білого дня…

— Не панікуйте, дядьку, — перебив я його. — Розповідайте далі.

— Ага, далі: виліз я з автобуса, шість годин трясся, ну і до вбиральні. Відхилив двері, а там…

— А не помітили паска на дверях?

— Це вже потім. Ох і біда…

— А коли б побачили пасок, відхилили б двері?

— Ні, бо зайнято, видать. Ви мене відпустите?

— Звичайно. Тільки почекайте, з вами ще поговорить слідчий.

Я залишив дядька розгубленого, пригніченого. У другій кімнаті мене зустріла запитливим поглядом рудоволоса медсестра. Дружина вбитого, жінка років за сорок, з косинкою на шиї, не звела голови. Її руки безживно лежали на кушетці. Очі заплющені, наче спить. Я сів поруч з нею. Не хотілося її турбувати, але час збігав… І я торкнув її руку — холодну, мов неживу. Жінка підвела голову й глянула на мене безтямними очима.

— Нам треба поговорити. Я з міліції. Ви мене чуєте?

Жінка кивнула й прошепотіла:

— Його вбили за гроші. За гроші… У Терентія в сумці було п'ятдесят вісім тисяч. Ми їхали…

— Яка сумка?

— Господарська, коричнева, ручки обмотані голубою у смужкою, якою електродріт…

— А хто вбив? Ви когось підозрюєте?

— Не знаю. Я теж зайшла до вбиральні. Мене закачало…

Коричнева сумка з голубими ручками — це вже прикмета.

— Зачекайте. — Я схопився й вибіг надвір.

Бунчук сполохано визирнув з кабіни «газика».

— Миколо, передай: затримувати всіх, у кого господарська сумка, коричнева, ручки обмотані голубого стрічкою. В сумці — п'ятдесят вісім тисяч карбованців. Зрозумів?

— Так точно, товаришу капітан! — І сержант взяв мікрофон. — Я — Тринадцятий, я Тринадцятий…

Тим часом я пішов до стоянки таксі і попитав у водіїв, чи не бачили пасажира з коричневою господарською сумкою. Ні, не запримітили. І навряд чи вбивця сів у автобус. Можливо, він те зробив одразу, коли ще не помітили трупа.

У кімнаті вже сидів Махов. Медсестра тримала жінку за зап'ястя — лічила пульс.

— Сто сорок п'ять, — сказала вона. — Уже спадає. Дивіться, Даріє Савівно, може, ляжете?

— Краще я посиджу. Мені так легше… — знеможеш мовила. — А ви питайте, питайте…

— Звідкіля ви приїхали? Навіщо везли із собою стільки грошей?

— Ми приїхали з Казанівки. Вчора Терентій сторгував хату, сьогодні домовилися піти до нотаріуса оформляти документи. І ось… — Жінка міцно стулила губи, тамуючи розпач.

— З ким сторгували? Адреса власника хати? Його прізвище?. — Махов пильно дивився в обличчя жінки.

— Прізвище… адреса… — повторила пошепки. — Ніби… яблука. Є такий сорт яблук.

— Антонов? Папіров? Симиренко? — підказав Гліб.

— Ні… — Жінка похитала головою. — Якось інакше. Все вилетіло з голови.

— І адреса?

— І вулиця. Називав її Терентій, називав… — наморщила лоб. — Десь коло лиману вона. І в того чоловіка є «Волга». Він мав зустріти нас на автобусній…

Ми знову багатозначно ззирнулися з Глібом. Я відразу зрозумів хід його думок: коло пошуків власника хати звузилось, бо не дуже багато у місті вулиць, прилеглих до лиману, і не в кожного власника будинку є «Волга». Та й, Мабуть, хазяїн давав оголошення про продаж хати через обмінне бюро.

— Якої вартості куп'юри? — поцікавився Махов.

— Як це? — не зрозуміла жінка.

— По п'ять, десять, двадцять п'ять карбованців, — пояснив.

— По десять, всі по десять і трохи по двадцять п'ять. Більше п'яти тисяч папірців, замотані в газету.

— Прізвище вашого чоловіка, і де він працював?

— Заготівельником у райспоживспілці, Ричко Терентій Назарович.

— Які він мав при собі документи?

— Паспорт, військовий квиток і папірець з адресою і прізвищем того чоловіка.

— А звідкіля ваш чоловік взнав про ту хату? — запитав я.

— Вичитав на дошці оголошень.

Розповіла, що вчора чоловік пізно прийшов додому, десь близько десятої вечора; вранці вони вдвох першим автобусом вирушили з Казанівки, і в дорозі він виходив на зупинках пити пиво. Їхній син демобілізувався з армії і збирався вступати до суднобудівного інституту, тому батьки вирішили переїхати до обласного центру — все ж разом житимуть. Дарія Савівна працювала робітницею на маслозаводі, мешкала у власному будинку, годували двох кабанчиків, бичка, тримали кури, розвели бджіл — дванадцять вуликів, гарний присадибний садок, двадцять років тулили копійку до копійки.

Славно натулили, відзначив я про себе.

— …І сон мені поганий спився: зацвіла під хатою вишня, а я рихтуюся зрубати її… Ох, коли б не кляте пиво! Коли б не воно… — похитувалася жінка, і сльози струмочками текли з-під повік.

— Скільки пасків було на вашому чоловікові?

— Пасків? Один. — Вона нарешті розплющила очі, кінцем хустини витерла сльози.

Один… Безперечно, не пиво призвело до вбивства. Тут діяв зухвалий і хитрий злочинець, який, кимось зарані попереджений про приїзд Ричка, вже чекав його на автовокзалі, вислідив, убив і почепив на дверях пасок, мовляв, зайнято, щоб виграти час для втечі.

Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.

— Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? — запитав Махов.

Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…

— Ніби казав… — спроквола мовила. — Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.

— А який будинок? Скільки кімнат?

— Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.

— А паркан? — додав я.

— Паркан?.. Не казав Терентій.

Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?

Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:

— Ви нікому не казали про купівлю будинку?

— Ні.

— А де зберігали гроші?

— Вдома.

Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.

— О котрій годині ви приїхали?

— П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, — відповіла змореним голосом.

А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10–15 хвилин і все через той пасок.

Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.

— Вам уже краще? — запитала медсестра у Ричко.

— Трохи… — Дарія Савівна приклала долоню до грудей.

А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути — навряд: великий пакунок, гроші у газеті — ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, — це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.

— Нічого підозрілого, товаришу капітан, — доповів лейтенант. — Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, — розвів руками. — І в автобусах теж.

— Гаразд, іди в машину.

Тепер у мене зажевріла надія, що по тій сумці впізнають убивцю. Я остаточно впевнився: йому не відомо про дружину Ричка. Він переконаний, що про сумку й гроші ніхто не розповість. Нам нічого тут робити. Треба розшукати власника будинку й «Волги».

Махов звівся й відкликав мене в куток кімнати.

— Займемося, Арсене, хазяїном хати. Поки що це добрий слід, — сказав Гліб. — А там буде видно. Я трохи затримаюся тут: оформлю протоколи, ще декого допитаю.

Я кивнув на знак згоди. Ми намірилися йти, коли зненацька задзвонив телефон. Ричко аж здригнулась, а медсестра злякано дивилася на чорний апарат. Я взяв трубку.

— Загайгора слухає.

— О, добре, що застав, — зраділий голос Скорича. — Є повідомлення з транспортної міліції: лейтенант Загата вскочив за кимось до вагона приміського поїзда. Наче за двома хлопцями. Під'їдь на вокзал і точно взнай. Не гайся!

Я переказав Махову повідомлення майора.

— Може, вскочив за дрібними злодюжками? — засумнівався Гліб.

Я знизав плечима.

— Давай перевір. А раптом… Шкода, у нас жодної прикмети вбивці. Хіба що сумка.

Ми заспішили надвір, підійшли до «газика».

— Рація мовчить, товаришу капітан, — із жалем мовив Бунчук, заводячи машину. — Куди зараз?

— На залізничний вокзал, і швидко, — наказав йому.

Побачив, як з вбиральні, виносили ноші з тілом Ричка, накриті простирадлом. Чомусь завважив, що смерть людини не тільки горе для рідних і близьких, але й великий клопіт з влаштуванням похорону: замовлення домовини, вінків, стрічок, оркестру, транспорту, місця на кладовищі, отримання довідки і свідоцтва про смерть, поминки, потім спорудження надгробка чи пам'ятника.

— Невже його засікли на вокзалі? — збуджено запитав. Микола. — А я думав: якщо поруч тролейбусна зупинка, то чому б йому не дременути на вокзал?

— Правильно подумав, — похвалив сержанта Пазов. — Але на вокзалі його нема.

Он і та зупинка тролейбуса. Неподалік від неї — газетний кіоск. У віконці — знуджена кіоскерка. Можливо, їй і впали в око коричнева сумка і той, хто її ніс. Деякі продавщиці володіли чудовою пам'яттю й при нагоді згадували риси обличчя, що мигнуло в юрбі. А коли ще підказати незначну прикмету… А вона була — сумка.

— Арсене, кіоскерка, — нагадав мені Пазов.

— Угу. Потім, Яшо… — Я задумливо крутив у руках білу кулькову ручку.

Одначе через поспіх ми відклали розмову з кіоскеркою. Махов зверне на неї увагу. Це точно. А я сподівався отримати словесний портрет злочинця від працівників транспортної міліції. Адже помітили, що Загата скочив за двома хлопцями. Невже моє передбачення, що на автобусній діяв не один нападник, справдиться?

Був упевнений, що убивця відбував уже покарання, бо не кожен наважиться на вбивство. Ех, коли б у вбиральні відшукали відбитки його пальців! Взагалі, міркував я далі, лише щось непередбачене могло врятувати Ричка від пограбування. І коли б воно сталося на вулиці, в тролейбусі, — наслідки виявилися б не такими трагічними. Вбиральня стала пасткою для нього і слушною нагодою для рецидивіста замести сліди.

Глянув на годинник — 9.15. Вже промайнуло 45 хвилин, як ми займалися розслідуванням! І коли вони збігли?! До речі, мені подобалося працювати із слідчим прокуратури Маховим. Неговіркий, коректний, стриманий, він не сковував моєї ініціативи, не нав'язував своїх рішень. Між нами встановилися товариські, дружні стосунки, які аж ніяк не заважали у роботі, а навпаки — ми починали розумітися з одного погляду, з півслова. І молодий Пазов виявляв гарні здібності.

Повернули з проспекту Леніна ліворуч, на Пушкінську. Микола помітив моє нетерпіння і збільшив швидкість. Цікаво, чи виявили експерти щось суттєве на місці події? Пасок… Звичайно, він — речовий доказ, якщо належав убивці. Щоб на ньому хоч один відбиток пальця… Згодом Скорич повідомить по рації висновки експертів. Згодом… Якщо Загата помилився, нам доведеться шукати власника «Волги», до якого їхав Ричко.

— Де стати, товаришу капітан? — озвався Микола.

«Газик» в'їхав на привокзальну площу з невеликим сквером, оточену з трьох сторін п'ятиповерховими житловими будинками. Вокзал — приземкувате, сіре, довге приміщення. Розпеченою серпневим сонцем площею снували люди, розверталися тролейбуси, сигналили таксі.

— Ближче до входу, — відповів я Бунчуку.

— Мені в машині?.. — з надією, що. візьмемо з собою, запитав Микола.

— Коло рації, сержанте, коло рації. — Я вистрибнув за Пазовим з «газика».

У вокзалі повітря як у солдатській казармі. Ми увійшли до кімнати міліції. За столом сидів молодший лейтенант, під стіною — розхристаний, кучматий хлопець у сандалях на босу ногу. Поруч стояв міліціонер з напруженим обличчям.

— Вам кого? — глянув на нас офіцер.

— Капітан Загайгора, з карного розшуку, — відрекомендувався я. — І лейтенант Пазов.

— Ви не маєте права! — раптом схопився і сипло заговорив молодик. — Я їду до моря! А мої документи…

Молодший лейтенант скривився й махнув рукою:

— Сядьте, розберемося. — Й до нас: — Ви відносно Загати?

Я кивнув.

— Давайте прогуляємось, — запропонував йому.

Ми вийшли на перон.

— Чому тут опинився Загата? — спитав Пазов.

— Проводжав сестру. Я саме прийняв телефонограму, коли він зазирнув до нас. Розповів йому про вбивство на автобусній станції і про коричневу сумку з голубими ручками, — тихо, щоб не чули пасажири, говорив молодший лейтенант. — Потім я оглянув всі приміщення вокзалу — нема схожої сумки ні в кого.

Ми стали у затінку, під стіною вокзалу.

— Да, оголошують прибуття приміського поїзда, я сюди, — продовжував молодший лейтенант. — Пасажирів — повно. Ну, думаю, у такому стовковиську не те що сумку, великого ящика не помітиш. Ходжу, приглядаюся… Нічого підозрілого. А Загата із сестрою розмовляє і теж, бачу, крутить головою, поглядає. Підійшов поїзд, почалася посадка. Через хвилин десять на пероні — нікого… Поїзд рушив. Я пішов до Загати, а він дивиться на перший вагон і раптом вигукує: «Вони! Їй-бо, вони! Повідом!..» І на ходу на приступку… Я озирнувся — тільки встиг помітити, як мигнула чиясь нога, взута в кед.

— У який вагон стрибнули підозрілі? — уточнив я.

— Що за поштовим, — лейтенант уникав наших поглядів.

— А Загата?

— У передостанній. — Він знизав плечима й розпачливо додав: — І як я проґавив?! Коли б стежили удвох за посадкою, вони б не проскочили. Та я залишив Черняка із тим «зайцем».

— Де був поштовий вагон?

— Майже проти багажного відділення, — показав рукою на низьку будівлю з граніту в кінці перону, біля якої вишикувались жовті візки й електрокар.

Ми пішли туди. Мені не хотілося робити поспішних висновків. Молодший лейтенант пригнічено плентався за нами.

— Скажіть, — звернувся до нього, — як називається перша станція, де зупиняється поїзд, і скільки до неї кілометрів?

— Партизанська, кілометрів п'ятнадцять, — глянув на годинник. — Він уже прибув.

— Загата у формі? — поцікавився Яків.

— Як я.

— Угу. Прибув… Ви вільні, — відпустив я молодшого лейтенанта.

Уздовж перону, від вокзалу до багажного відділення, тягнувся невисокий, ажурний паркан, за яким росли низькі кущі, липи, а далі — привокзальна площа, стоянка таксі й зупинка тролейбуса.

За багажним відділенням — двометрова глуха стіна й довгий цегляний склад із широким піддашником. Ні, не звідси пробралися на перон ті двоє. Ми пішли назад і, не змовляючись, зупинилися біля паркану. Дивилися на дрібне листя кущів, траву між липами, наче надіялися побачити свіжі сліди.

Якщо справді Загата переслідував грабіжників, то вони проскочили до поїзда тільки сюдою. На таксі не їхали, бо водій міг запам'ятати їх. Тролейбусом, он і зупинка. Стояли тут, стежили за молодшим лейтенантом. І, вибравши момент, коли він повернувся до них спиною, перестрибнули через паркан…

Я ще раз переконався, що маю справу з досвідченими злочинцями. Шкода, що відразу не заблокували вокзал. Тоді б вони не проскочили. Але молодшому лейтенанту ні з ким було здійснити ретельну перевірку. Добре, що нагодився Загата.

— То який висновок, Арсене? — Пазов сів на паркан. — Якщо припустити, що вони вбивці.

— Висновок один: вони місцеві, вільно орієнтуються в місті, навіть врахували час відправлення поїзда. Лише не передбачили, що Ричко буде з дружиною і що з'явиться Загата, — сказав я і продовжив: — Одягнений у форму, дільничний не зможе потайки слідкувати за ними. Спробує затримати. Якщо не дасть про себе знати зі станції Партизанська, значить, поїхав далі, до кінцевої. А Снігурі вузлова, там відділення транспортної міліції, буде кому допомогти йому.

— Так… Мабуть, на цьому наш розшук і припиниться, — Яків зиркнув на годинник. — Десь через годину.

Із вокзалу вискочив молодший лейтенант.

— Товаришу капітан! — гукнув до мене й махнув рукою.

Невже звістка від Загати? Чи не зійшов на Партизанській?.. Моє серце прискорено забилося. Одначе обличчя у молодшого лейтенанта схвильоване і трохи розгублене.

— Там дзвонить начальник станції Партизанська… — засапано мовив, переводячи подих. — У нього сидить якась жінка… зійшла з поїзда… Начальник чув постріл.

— Постріл? — скинувся Пазов.

— У вагоні? — сторопів я.

— Не сказав де. Постріл, — понуро повторив молодший лейтенант.

Ми заспішили до вокзалу. У кімнаті міліції кучматого молодика вже не було. Я рвучно схопив трубку.

— Алло! З вами говорить інспектор карного розшуку Загайгора. — Обличчя у Пазова напружилось. — Так, чули постріл… А та жінка? Їхала в тому поїзді? Угу… Дайте їй… Ви заспокойтесь, заспокойтесь… Бачили високого міліціонера… і двох… Ви заспокойтеся… Почекайте нас, ми скоро, — я поклав трубку, занепокоєно глянув на присутніх. — Вона бачила Загату і двох хлопців, один — з сумкою. Загата стрибнув за ними з поїзда. Дуже збуджена. До пуття по телефону не поговориш. Треба їхати. І там дільничний…

Ми метнулися на площу, до «газика». Бунчук глянув на нас настороженими карими очима, і його рука з пончиком застигла біля рота. Напевне, вигляд у нас був надто стривожений.

— Ти знаєш найкоротший шлях до станції Партизанська? — випалив я, відчиняючи дверцята й падаючи на сидіння.

— Знаю: через вантажний двір і вздовж колії попід лісосмугою і полем…

— Давай, Миколо, жми! — Я взяв мікрофон рації. Крізь перешкоди озвався голос чергового. — Четвертий, говорить Тринадцятий. Ми їдемо на станцію. Партизанська. Загата сів у приміський поїзд за двома підозрілими. На станції жінка з того поїзда. Хоче щось розповісти. Начальник станції чув постріл. Загата вистрибнув з вагона за тими двома.

— Гаразд, Тринадцятий. Тримайте нас у курсі, — сказав черговий. — Висновків експертів ще нема. Від Махова теж ніяких новин. Вам допомоги не треба?

— Поки що ні. Я із Пазовим і Бунчуком, і там Загата.

Микола вміло лавірував між вибоїнами. Тісними вулицями околиці міста ми проїхали мимо вантажного двору, заставленого контейнерами, поминули його, а потім старий занедбаний цвинтар, густо зарослий чагарником і деревами. Нарешті вихопились на грунтівку, що тислася до лісосмуги, за якою лежав залізничний насип. Праворуч врунилось аж до обрію лапате листя цукрових буряків.

— Скільки ми вигадаємо кілометрів? — запитав сержанта.

— Вісім, зате натрясе… — покрутив головою Микола.

— Не розсиплемося, — буркнув Пазов.

Непокоїв той постріл. Стріляти міг і Загата і… Жінка, що дзвонила, на власні очі бачила тих двох. Це вже не абищо. І сумку. Сумку! Може, Загата переказав щось через неї?

Лан цукрових буряків закінчився, й розпочалася плантація соняшників, що зливались обіч шляху в суцільну жовтогарячу стіну. Нас немилосердно трясло. Микола відчинив скриньку. У ній лежали в промасленому папері пончики, добряче підсмажені, з пухирчиками олії в дірочках. Пиріжки апетитно запахли, аж у мене покотилася слина.

— Хазяйська ти дитина, — похвалив Яків сержанта.

Ми захрумтіли пончиками. Бунчук ні про що нас не розпитував, бо чув мою розмову по рації. Хлопець він метикуватий. Микола кривуляв грунтівкою, об'їжджав вибоїни, та все одно «газик» підстрибував, і ми безперестанку гуцали по сидіннях.

— Слухай, Яшо, а що по той бік залізниці?

— Ліс, а за ним — дорога до міста і на Снігурі, за дорогою — лісосмуга і поля колгоспу «Партизан», село Тарасівна, — охоче заговорив Пазов, що зріс у місті.

— А чому «Партизан»?

— У перший рік війни в цьому лісі був табір партизанського загону. Там ще й досі є землянка, правда осіла вже, — із жалем сказав.

— Ліс… — Я знизав плечима. — Не дуже він великий.

— До війни підступав до будинків. Фашисти від страху багато вирубали, потім місто розрослося, — пояснив Яків. — До війни й цієї залізниці не було, і тої дороги…

Залізниця вигиналася, трохи бралася вгору. У насипу зачорнів отвір — велика водостічна труба. Микола пригальмував, і ми переїхали через струмок, сполохавши горобців, що купалися у тоненькій смужці води.

— Вже скоро, — мовив Бунчук. — Кілометрів зо два.

Проскочили переїзд із автоматичним шлагбаумом, і за старими акаціями зажовтіли стіни великого будинку. На фронтоні напис: Партизанська.

Біля приміщення станції стояло кілька будинків, в яких жили службовці. Микола зупинив «газик». Я і Пазов вийшли з машини. Навколо — ні душі.

Ми зайшли в порожній, крихітний вестибюль із касовим віконцем і трьома лавками. У кутку тулився на табуретці бачок із питною водою. До нього ланцюжком припнутий кухоль. На стіні — розклад руху поїздів. Звернули в коридор і наткнулися на двері з табличкою «Начальник». Пазов відхилив їх — у кімнаті огрядний, червонощокий чоловік і русявокоса жінка. Коло неї на стільці — звичайний рогозяний кошик, рідкісна річ у місті.

— Ми з міліції. Я капітан Загайгора.

— О! — вигукнув начальник. — А ти казала не приїдуть! Це телятниця з «Партизана». Найденко Надія Танасівна.

— А він же так просив, так просив передати… — жалісливо проказала телятниця. — Боже, як я тоді перелякалась…

— Хто просив?

— Той міліціонер. Високий, худий, молоденький, як мій непосидюх Грицько.

Високий, худий… Дільничний інспектор Загата.

— Де ви його бачили? Чого перелякалися? — допитувався я. — Розказуйте все по порядку.

— Ага, я зараз… — Телятниця схвильовано облизала губи, передихнула й заговорила: — Значить, ото вранці я колгоспною машиною приїхала до міста у ветаптеку, послав наш зоотехнік взяти ті ліки, — кивнула на кошик, з якого визирала шийка бутля. — Опісля покрутилася по магазинах і на вокзал, на поїзд. Їду, думаю про своє… Бачу, скоро наша станція. Вийшла в тамбур, приготувалася сходити, бо недовго стоїть у нас поїзд. Тут влітають до тамбура двоє… Господи, які страшні!.. Один відіпхнув мене від дверей і почав відмикати їх своїм ключем, а другий вчепився у клямку й когось не пускає з вагона, кричить до того, мовляв, стрибай, я затримаю… А той валує: «Тримай! Тримай!» А я ні жива ні мертва… — У жінки тремтіли пальці, і вона зчепила їх у пелені.

Я поквапив її:

— Що ж далі, Надіє Танасівно?

— Ох, далі… — перегодя мовила. — Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете — подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він — за ними…

— Стрибнув? — хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. — У якому місці?

— Саме на вигині залізниці.

— А ви не виглянули з тамбура? — Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.

— Де там… Я наче заклякла від жаху.

Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.

— Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? — доскіпливо питав я.

— Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один — невисокий, — телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, — присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.

— А в що вдягнуті? — Яків наче підслуховував мої запитання.

— На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.

— Ти про сумку, Надіє, про сумку, — нагадав жінці залізничник.

— Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.

Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.

— Як вони називали один одного?

— Нелюдські якісь імена, — похитала головою. — У присадкуватого ніби риб'яче.

— Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? — випалив Пазов.

— Ні, великої риби, хижої, — уточнила Найденко.

— Кашалот? — підказав залізничник.

— Акула? — докинув я.

— О, акула, та трохи не так, — морщила лоба жінка. — Ще наче якась буква.

— А того як?

— Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…

— Філон? — підказав я.

— Еге, Філон, — телятниця здивовано подивилася на мене.

— А хто стрибнув із сумкою?

— Перший, високий..

— Спасибі вам, Надіє Танасівно, — і я звернувся до залізничника: — Звідкіля ви чули постріл?

— Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно — трах! — наче суху дошку переламали. Оце й усе, — розвів руками начальник станції.

Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!

— Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?

— Туди, — показала рукою. — До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…

— А з того боку попід колією є дорога?

— Проїдете, — впевнено сказав залізничник. — Може, мені з вами?

— Не треба. Якщо з'являться на станції — дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, — попередив.

Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.

— Новин ніяких? — запитав його..

— Ні.

Я замислився. Спроквола мовив:

— Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? — і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: — Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?

— Так точно.

— Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, — сказав Пазов.

«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.

До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців — двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого — ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.

Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.

— Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?

— До поїзда, — непривітно буркнув.

— Іздалеку?

— З Тарасівки, — не зупинявся.

Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав:

— У лісі нікого не бачили?

— Суниць і грибів там нема… — шкутильгав далі.

Нема. Мабуть, нікого не зустріли.

Стривай! А якщо начальник станції не почув другого пострілу через наближення поїзда? І таке може бути. З кабіни висунувся Яків і махнув до мене рукою.

— Арсене, нам присилають Кузьменка! — гукнув мені.

Правильно зробили. Ми посувалися далі. Я придивлявся до схилу насипу, сподіваючись помітити свіжі сліди. Ліс видавався мені тривожним і таємничим. Десь там Ілля сам переслідує злочинців. Відчайдушний він хлопець. Хоч би стрибнув добре. Позаду загуркотів поїзд. Товарняк. Він саме минав станцію. Я спустився з насипу, став за кущем шипшини. Поїзд наближався, і все гучніше стугоніли рейки. На повороті швидкість у нього невелика, і, мабуть, приземлився Загата без ушкоджень. Коли б ті двоє скрутили собі в'язи.

Мене обдало гарячим пругким повітрям, майнуло обличчя машиніста, і замигтіли, застукали колеса, пригинаючи рейки на стикові, забряжчали буфери.

Гул подаленів, і стало тихо. Я вже чув сюрчання коників і спів жайвора. На насипу ще дужче припікало сонце. Подумав: грабіжники, напевне, не тікатимуть до дороги і не скористаються попутним транспортом, бо здогадуються, що їх уже шукають, раз міліціонер кинувся за ними. Вони пересидять у схованці день, а вночі пробиратимуться до міста.

Що ж, до вечора ми ще знайдемо власника будинку і «Волги», влаштуємо у нього засідку. Це на випадок, якщо Загаті не пощастить. Ось і пересохлий струмок. Здалося чи справді?.. Я уважно глянув на високу траву, що росла на смузі землі між насипом і лісом. Трава місцями прим'ята, аж до перших дерев. Я здогадався — сліди. От чи свіжі вони? Я підняв руку, щоб Микола зупинився. Збіг до підніжжя насипу, нахилився до трави…

Слід свіжий. Я пішов до узлісся, переконуючись, що так широко бігти міг тільки довгий Загата.

Добре, що нам висилали Кузьменка із розшуковим собакою. Перед густим кущем ожини сліди повертали праворуч. Я мимохідь зірвав чорну ягоду й вкинув до рота, теж обминаючи… І ягода застрягла мені в горлі. Я вкляк на місці.

— Арсене, що там?! — стривожено гукнув Яків.

А я не можу поворухнути язиком… За кущем ожини лежав Загата. На його голубій сорочці, під правою лопаткою, червоніла пляма…

— Викликайте наших! — прорвало мене. — І «швидку медичну допомогу»! Аптечку давайте!

Обережно, щоб не затоптати сліди, я ступив до лейтенанта й припав вухом до його спини. Серце билося. Живий!

— Іллюшо, — покликав.

Навіть не ворухнувся. Його голова лежала на руках. Мій погляд зупинився на розстебнутій кобурі, й нараз мене пронизав лиховісний здогад… Ще надіючись на якесь диво, я заглянув лейтенантові під обличчя. Пістолета не було. А може, аж під ним, накрив своїм тілом? Пальцем підняв клапан кобури — порожня, і запасної обойми теж нема.

Я звівся й витер спітнілий лоб. Підбіг Пазов, оглянув чіпким поглядом Загату і одразу все зрозумів.

— Хоч живий? — запитав.

— Дихає.

Справа погіршилася. Вбивця озброївся. Скільки ж залишилось у нього патронів? П'ятнадцять чи менше? І що тут сталося? Чому лейтенант поранений? Невже влаштували йому засідку? Адже злочинців двоє…

Підбіг Бунчук з аптечкою.

— Загата… — вражено прошепотів.

— Ти вийняв ключ запалювання? — Я взяв у нього аптечку.

— Ключ?.. Залишив.

— Забери!

Микола метнувся до «газика». Ми з Яковом присіли коло лейтенанта. Я розкрив аптечку, приготував перев'язувальний пакет. Задер Іллі сорочку і майку, просякнуті кров'ю. Під лопаткою зяяла вузька рана — від ножа. Вернувся Бунчук, став біля нас навколішки. Я змочив тампон йодом, потім приклав його до рани й почав бинтувати. Сержант просовував кінець бинта попід груди й зітхав:

— Живий… живий…

А лейтенант навіть не стогнав. Я взяв його за підборіддя, щоб скинути кашкет, коли помітив під шиєю сірникову коробочку й білу кулькову ручку. Подумав, що вбивця нишпорив по кишенях пораненого, шукаючи документи.

Я повернув сірникову коробку другим боком і побачив написане чорною пастою одне слово: «ЦИБУ?». Літери кострубаті, наче шкрябала напівграмотна людина. Невже писав Загата, втрачаючи свідомість? Провів ручкою по коробці — паста чорна. Він. Щоб воно значило — «ЦИБУ?»? І ота перевернута літера «с»? Я подав коробку Пазову.

— А де пістолет? — запитав Бунчук.

Його обличчя спохмурніло, і він озирнувся.

Ліс таємниче мовчав.

— Тобі щось говорить цей напис? — запитав Якова.

— Ні, — він знизав плечима.

— Ох, Яшо, коли б Махов розшукав власника будинку й «Волги», — із надією сказав я.

— А якщо він носить окуляри недавно? — задав закрутисте питання Пазов.

— Все одно. Адже щороку провадиться техогляд і хтось із ДАІ, напевне, пам'ятає такого водія, — заперечив йому.

— Можливо, — погодився лейтенант.

— Миколо, йди до «газика» й передай черговому: нехай пошукають у картотеці клички Філон і Акула. — Я показав сержанту сірникову коробку. — Це слово нічого тобі не нагадує?

— Цибу… — прочитав і здвигнув плечима. — Ні. Загата написав?

Я кивнув.

— Не закінчив його, — зробив висновок Бунчув. — Цибу…

Прихопивши аптечку, він пішов до машини. Повільно спливали хвилини. Ілля не приходив до пам'яті. Сиділи коло нього на траві, Я крутив у руках сірникову коробку. Недарма Загата надряпав те слово. Щось хотів сказати. Може, те перевернуте «с» нез'єднана літера «о»? Тоді — ЦИБУО… Незрозуміло: і не прізвище, і не кличка. І ніби десь чув схоже. Таке відчуття, що воно мені знайоме.

Я притулив вухо до спини Загати… Серце билося, проте повільніше, з довгими паузами. Вернувся Бунчук, простяг руку — на долоні тьмяно полискувала гільза. Від пістолета Макарова. Ще свіжий запах пороху.

— Знайшов у траві, — мовив Микола. — Випадково.

Коли б навмисне шукали, навряд чи знайшли б. Отож, у грабіжників залишилося 15 патронів. Як завжди, один злочин породжував наступний. Мов ланцюгова реакція, — сказала б моя мама, викладач хімії.

Подумав: стрибаючи з поїзда порізно, грабіжники заздалегідь домовились, де зустрінуться, бо той, що без сумки, не схоче розлучатися зі своїм спільником. Це вже вовчий інстинкт злочинців — триматися зграєю. Поділити гроші вони просто не встигли.

Почув, що з того боку насипу під'їхали машини. Нарешті! Спочатку звідти вискочив Букет — чорна вівчарка з рудою підпалиною на грудях, потім — кінолог, молодший лейтенант Кузьменко. Вони спустилися вниз і підбігли до нас. Кузьменко, побачивши Загату, зсунув кашкет на потилицю й покрутив головою.

— Н-да… — приголомшено сказав. — Як же це він не вберігся? І пістолет…

Букет збуджено скавулів, пориваючись вперед. Підійшли експерти, принесли ноші. Я віддав сірникову коробку й порожню гільзу на експертизу. Заклацав фотоапарат, почали заміряти… Сива лікарка помацала пульс і ледь посміхнулася. Працювали мовчки, без коментарів. Нам з Пазовим нічого було тут робити. Я гукнув Бунчука.

— Знайди, Миколо, просіку й рулюй за нами. І повернувся до Кузьменка: — Ну, Олексо, покажіть, на що ви здатні. Ми не дуже топтались. Он бачиш? — показав йому лопуховий листок, розчавлений підбором.

Кузьменко присів біля нього, ткнув пальцем і наказав:

— Слід, Букете, слід! Шукай, шукай…

Букет припав рухливим носом до землі й шарпнувся праворуч. Він впевнено вів нас, петляючи між деревами й кущами. Олекса не попускав паска, щоб не заплутатись за стовбур. У лісовій тиші різко лунали наші кроки й засапане дихання вівчарки.

Букет різко взяв праворуч, і ми вибігли до лісового джерела, що било з-під коріння старої, високої сосни. На вогкому піску чіткі відбитки підошов і підборів десь сорок четвертого розміру. Його, безперечно. Пив воду. Он і дві заглибини, напевне від колій, коли нахилявся. А де ж відбитки рук? Ага, ось вони з протилежного боку. П'ятірня нівроку.

Букет скімлив і поривався вперед. Ми з Яковом озирнулися — за деревами їхав наш «газик» — і побігли далі. Те, що втікач завернув до джерела, свідчило, що він знає цей ліс. Отож — вони не «гастролери». У мене навіть трохи покращав настрій, бо все одно грабіжники подадуться до міста. А там…

Поміж дерев помітив неглибокі круглі лунки, порослі травою. Мабуть, у цьому місці колись точився запеклий бій. Авжеж, Яків розповідав про партизанський табір. Ось куди вели сліди! Поміж дерев чорнів товстий обгорілий дуб…

— Олексо… стій… притримай… Букета… — наказав Пазов Кузьменку.

Я пішов до дуба, ховаючись за березами й липами, зиркав під ноги, щоб не наступити на суху гілку… Заскрекотіла сорока, набридливо, наче когось попереджала про небезпеку. Я оглянувся — Яків і Олекса обережно йшли за мною. Букет, припадаючи до землі, нетерпляче сіпався вперед. Он і зруйнована землянка. З-за ліщинових кущів Я пильно обдивився галявину. Нікого. І нічого підозрілого.

Ми не поспішали: постояли кілька хвилин, сторожко прислухаючись і уважно оглядаючи кожен кущ. Потім я перебіг до товстого ясена, подав Олексі знак, щоб прикрив мене з тилу, і тоді вийшов.

— Пускай Букета.

Пес заметушився по галявині, потім ліг біля ніг Кузьменка й заскавулів, віддано дивлячись на свого провідника.

— Що з ним?

— Не бере сліду, — Олекса почувався ні в сих ні в тих.

Дивно. Не міг же злочинець злетіти. Адже саме сюди прийшов. Як же він зник? І чи зустрілися тут грабіжники?

Ми почали ретельно вивчати галявину — добряче затоптану й засмічену. Скрізь розкидані клапті газет, корки від пляшок, консервні бляшанки, недопалки, обгорілі сірники. Натрапили на свіжу купку попелу і дрібно подерту фотокартку. Коло замшілої деревини скалки скла. Я подивився крізь одне на свій палець і зі здивуванням відзначив, що скло збільшувальне. Очевидно, від окулярів.

Знайшли п'ять чорних невеликих ґудзиків. Скраю галявини помітив прим'яту траву, наче від коліс мотоцикла. В одному місці — дві глибокі ямки, явний слід від підпірки, в другому, збоку — одна. Я тихо свиснув.

— Що там, Арсене? — схопився Пазов.

— Здається, тут були мотоцикли.

— Ось чому Букет не бере сліду, — розчаровано протяг Кузьменко. — Хитро придумали, мерзотники.

На стежці до галявини свіжий відбиток покришки. Знайомий малюнок протектора… «Ява»! Точне! Далі — відбиток вужчий і малюнок інший. Таки два мотоцикли. Куди ж вони поїхали? Судячи з того, як грабували й тікали, досвіду їм не позичати. Знали, що повертатися до міста небезпечно. Вихід — сховатися в найближчому селі, де ніхто не знав про вбивство.

Мене насторожувала кількість спільників: власник будинку, двоє на мотоциклах, один із вбивцею… Надто багато. Злочинці не люблять ділитися здобиччю. До того ж два мотоцикли неминуче привернуть увагу.

Поміж деревами замигтів наш «газик», я склав долоні рупором і гукнув:

— Бунчук! Бунчук!..

«Газик» спинився, з нього вискочив сержант, виймаючи пістолет із кобури. Я мимоволі посміхнувся і помахав рукою, підійшов до водія. Микола сховав зброю.

— Зв'яжися з опергрупою. Біля джерела є сліди. Хай зроблять зліпки. Нам ніяких повідомлень?

— Майор Скорич цікавився.

— Почекаєш нас на шляху.

На галявині Пазова й Кузьменка із Букетом не було. Я зупинився біля землянки. На пій, зверху, лежали свіжі гладіолуси й айстри. Хто їх поклав? Злочинці не вшановують пам'ять загиблих. У щілині, колишньому вході до землянки, помітив якусь жовту довгу річ. Встромив руку, намацав — м'яке і… Коса! Білява коса, з лікоть завдовжки. Звідкіля ж вона тут?! Чия? Ну й заковика.

Позаду загарчав Букет.

— Арсене! — покликав Кузьменко. — Ходи сюди!

Озирнувся. Між зеленим листям сірів кашкет Олекси й виднілася русява голова Пазова. Що трапилося?.. Букет тримав у зубах поношену сандалету й метиляв нею, намагаючись роздерти.

— Невже того, що поранив Загату?

— Хто зна. Може, приміряв, — сказав Яків. — А це що в тебе?

— Коса, знайшов у землянці.

Мотоцикли і залишене взуття, коса… Я нічого не розумів, хоч Олекса багатозначно поглядав на мене. Здогадувався, про що він думав: мовляв, узув убивця чиїсь черевики, щоб збити нас з пантелику. Вірно, коли б не мотоцикли. Невже тут був хтось раніше? А відтята коса? Ліс — не перукарня.

Бунчук поїхав до дороги, а ми втрьох прочісували ліс навколо галявини. Неподалік з трави витикався поруділий пеньок. Коли підійшов ближче — мало не скрикнув… Коричнева господарська сумка з обмотаними ізоляційною смужкою ручками! Грошей, звичайно, у ній не було. Так, убивця позбувся особливої прикмети. Сандалета і сумка… Не було впевненості, що грабіжники не поміняли на собі й одягу. На поляні ми більше нічого не знайшли.

Під'їхали експерти. Яків віддав їм наші знахідки, й ми подалися лісом до дороги. Роздивлялися навсібіч. Букет принюхувався до землі, але ні сліду, ні речей… Грабіжники наче випарувалися. Неймовірно. Я тішив себе надією, що при в'їзді у місто пост ДАІ звернув увагу на двох мотоциклістів і їх пасажирів. Коли ні, — обривалися всі ниточки. Залишався тільки власник будинку.

Зненацька Букет загарчав і шарпнувся убік, припав носом до землі й потяг за собою Кузьменка.

— Слід! Слід! — зраділо загукав Олекса.

Ми з Яковом кинулись за ним. Пес мчав до дороги. Долинув шум машин, і поміж деревами засіріла смуга асфальту. Букет стрибнув у кювет і став. Шерсть на його загривку настовбурчилась. У траві лежали дві пари туфель — старих, давно не ваксованих. Одна пара — жіночі на низькому підборі.

— Он воно що! — Яків аж посміхнувся. — Перевзулися.

Далі Букет сліду не брав. Я поклав туфлі в целофанову торбинку. Таки обдурили нас грабіжники. Мабуть, сіли на попутну машину. Проте дивно, що одні туфлі жіночі.

На узбіччі, десь за кілометр од нас, уже стояв наш «газик». По той бік дороги — ріденька лісосмуга, крізь яку жовтіло стернею поле, всіяне копичками соломи.

— Що ж далі? — запитав мене Кузьменко.

— Поїдемо до міста, — відповів я і замахав рукою Бунчуку, щоб під'їжджав.

Недалеко паслися рябі корова й телятко. Пастушок, хлопчик років дванадцяти, у пілотці, білій майці й чорних трусах, сидів на бетонному стовпчику й зосереджено стругав паличку.

— Слухай, солдате, — звернувся до хлопчика, — ти давно тут сидиш?

Захопленими синіми очима він дивився на Букета.

— А це вівчарка? Вона вчена?

— Вчилася на «відмінно», — посміхнувся Олекса.

— Ти не бачив, з лісу ніхто не виїжджав на мотоциклах?

— Їхали на моторолері і на мотоциклі, коли я пас корову в лісі.

— Куди вони поїхали? — запитав Яків.

— Стежкою до залізниці, — хлопчик не зводив очей із Букета, що не виявляв ніякої цікавості до нього.

А ми їх не помітили, бо їхали з протилежного боку насипу.

— Хто ж там був?

— На моторолері — дві тьоті, а на мотоциклі босий дядя.

— А ти більше нічого тут не бачив і нічого не чув?

— Ніби хтось стріляв, три рази.

На галявині ми гільз не знайшли.

— А з лісу на дорогу не виходило двоє дядьків?

Хлопчина покрутив головою. Він ще згадав, що одна тьотя білява, а друга, що сиділа позаду, чорнява. А яка сорочка на дядькові — не пам'ятав. І ніяких сумок у них не було.

— Відпочивай, Яшо, — сказав я лейтенантові.

Під'їхав наш «газик».

Я сів до кабіни, взяв мікрофон і викликав чергового.

— Я Тринадцятий. Товаришу майор, треба знайти біляву дівчину, яка їздить на моторолері.

— Записав. Що там у вас?

— Фактів — сам чорт ногу зламає.

— Пересівайте. Зерно залишиться, — впевнено сказав черговий. — Власника «Волги» і хто під кличками шукаємо. Все.

Я вибрався з машини й сів на траву, поруч із Пазовим.

— Дві дівчини й хлопець, босий… — міркував я. — А де ж другий, га, Якове? Хтось переодягнувся у жіночий одяг, напевне той чорнявий, бо одна дівчина, зі слів пастушка, чорнява.

— Ні, надто хитромудро, — заперечив Пазов. — Та припустимо таке. Проте одна людина не зможе одночасно приїхати і на мотоциклі, і на моторолері. Їх повинно бути двоє.

Чому він босий? За цим щось крилося. До нас підійшов Кузьменко.

— Що будемо робити, Арсене Федоровичу? — запитав він.

— Почекаємо експертів.

Якщо сумки в них не було, то куди зникли гроші? Закопав чи передав спільнику, і той ховався з ними в лісі? Під'їхала машина оперативної групи, зупинилася.

— Чим порадуєте? — звернувся я до Коливайла — циганкуватого експерта.

— Дещо є. Лише попередні висновки. Приміром, бите скло — від окулярів, а на ньому відбитки пальців трьох чоловік.

— Цікаво.

— Цікаве попереду, — сумно посміхнувся Коливайло. — На галявині товклося вісім осіб. То як? — лукаво примружився.

Ми стояли мовчки, вражені його повідомленням. Пазова щось запитав Кузьменко, і він машинально кивнув йому головою. Олекса з Букетом залізли в машину оперативників, і вони поїхали. Яків, Бунчук і я залишилися на дорозі. Вісім… Звідки? Хто? Ніяк не в'язалися кінці з кінцями.

І тут згадав бородатого діда з костуром і стару жінку, яких бачив біля станції. Ще й розмовляв з дідом. Тепер мені здалася підозрілою їхня поява біля місця, де лежав поранений Загата. І кошик у діда. Чому б не перекласти туди гроші? Ні, восьмеро — це забагато спільників, А ще власник будинку — дев'ятий. Дурниця!

— Тринадцятий! Тринадцятий!.. — заговорила рація.

Я схопив мікрофон.

— Тринадцятий? — голос майора Скорича.

— Так точно.

— Отримуй інформацію; вбивця і грабіжник не Акула, а Шакула. Його прізвище — Дрига Мирон Демидович. Притягався до кримінальної відповідальності за розбій і пограбування універмагу. Сім років позбавлення волі. Це йому зараз двадцять вісім. Філона у картотеці нема. Або гастролер, або новоспечений підручний. Ми оповістили всі навколишні населені пункти, виставили пости. Власника «Волги» шукаємо. Картотека велика. Біляву дівчину теж. Що у вас нового?

— Справжній вінегрет, аж голова паморочиться, — поскаржився майорові.

— Аби не від успіхів, — пожартував Скорич. — То що там?

Я розповів Дмитру Юхимовичу про здобуті факти.

— Дійсно лабіринт. Мені здається, грабіжники залишилися в лісі або десь поблизу. Тактика їхня давно відома: пересидіти найінтенсивніші години розшуку. Звичайно, можуть, коли споночіє, податися… еге, в місто чи в Тарасівну, якщо мають там у кого сховатися.

Я поклав мікрофон і до Миколи:

— Розвертайся і потихеньку до Снігурів. Трохи проїдемо.

Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч — лісосмуга, а за нею — скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.

Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій коробці. ЦИБУ… Можливо, у його паперах щось знайдемо.

Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож — ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.

— Куди веде он та грунтівка? — запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.

— Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.

— Ну, Миколо!.. — я покрутив головою. — Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.

Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.

— Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… — розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.

— Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс — найкраща схованка.

Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим — грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! — вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.

Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.

Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.

Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.

— Як справи?

— Працюємо, — бадьоро відказав і нараз спохмурнів. — Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?

Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.

Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.

— Тринадцятий слухає.

— Добре, — озвався черговий. — Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено: Шакули, тобто Дриги Мирона.

— Ти знаєш, де вулиця Піонерська? — запитав сержанта Пазов.

— На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.

Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.

— О, це ви! — здивувався і надів кашкет на облисілу голову.

Інспектор — старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.

— Розкажіть, що це за Марина, — попросив його.

— Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до медучилища. Живе у рідної тітки Веренько Євдокії Тарасівни. Тітка — швея, її чоловік Трохим — на заробітках у Сибіру, — коротко доповів старший лейтенант.

— Давно Жалинська вдома?

— Хвилин з десять.

— Ви заходили до них?

— Ні.

— Де їх будинок?

— Он ліворуч під цинком, — показав на дах, що здіймався над верхівками яблунь.

— Собаки нема?

— Не тримають.

Ми з Пазовим зайшли на просторе, густо поросле споришем подвір'я. Будинок добротний, із силікатної цегли, довга веранда обвита виноградом, між листям звисали дорідні грона. На спориші — сліди від коліс моторолера. Он і він, чехословацька «Чезета», біля літньої дощатої кухні. Звідтіля долинав збуджений жіночий голос.

— Що я скажу твоїм батькам? — чулося жалісливе. — Господи, на кого ти схожа? Обскубане, мов гуска.

Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка — висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.

— Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… — І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: — Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… — і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. — Стріха, їй-бо, стріха.

Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.

— А ви хто такі? — запитала. — Не її ухажори?

— Ми з міліції, з карного розшуку. Це лейтенант Пазов, а я капітан Загайгора.

— З… з… — І Марина знеможено сіла на стілець.

— З міліції? — вражено перепитала тітка. — З розшуку? А це чого? Кого шукаєте?

— Вам сказала Марина, де її коса? — я не дав їй опам'ятатися.

— Обрізала. Хоч би принесла. Я свою й досі бережу, — ображено зазначила. — Кинула, видать, на пляжі.

Марина злякано дивилася на нас.

— Ні, Євдокіє Тарасівно, не на пляжі.

— Боже! — сплеснула в долоні Веренько. — Що ти накоїла? Вже міліція… — Витерла кінчиком косинки очі й забідкалася коло нас. — Ви сідайте, сідайте…

— Ну, Марино, давай розповідай, куди і з ким ти сьогодні їздила? — спитав я.

— На пляж, на пляж… — встряла тітка.

— На пляж, — повторила Жалинська.

— Облиш, — я суворо перебив її. — Ми тут не для того, щоб слухати твої байки. Справа надто серйозна.

У тітки витяглось лице, і вона знесилено опустилася на стілець. У Марини почервоніли вуха, потім обличчя вкрила блідість, повні губи дівчини нервово засіпались…

— Господи… — благально мовила Веренько. — Дитино, признайся… А я ж думала… на пляжі… готується…

— Я… я все… — Жалипська доторкнулася до кінців свого волосся на шиї і відсмикнула руку, наче від вогню.

Ось її розповідь, що зримо уявилася мені з розпитування і поквапливих відповідей дівчини.

Познайомилася з ними за тиждень до першого екзамену.

Поснідала, прибрала в хаті, взяла рушника, підручники, з десяток яблук і пішла на пляж. Зранку людей було небагато, і я вибрала собі місце неподалік від засмаглої трійці — дівчини й двох хлопців, що лежали на піску, вткнувшись у книги.

Такі сусіди мене влаштовували, бо теж, мабуть, готувались до екзаменів. Вони не звернули на мене уваги, хіба що худорлявий хлопець в окулярах зиркнув кілька разів, і то вже тоді, коли я скинула халату трохи соромлячись свого білого тіла.

Дуже хотілося скупатись, і я побігла до лиману, з розгону шубовснула у воду. Трохи поплавала, вибралася на берег свіжа й збадьорена. Коли йшла до своїх речей, на мене глянув хлопець в окулярах і щось сказав, бо його товариші попідводили голови й дивилися на мене.

Дівчина — кругловида, — з легкою засмагою, затримала погляд на моїй косі й тепло посміхнулася, грайливо штурхнула ліктем того, в окулярах. Я здогадалася, що їх вразила моя коса, рідкісна тепер, яка зсунулася за спину, лоскотала мені поперек пухнастим кінчиком.

Я впала на гарячий пісок, розкрила підручник з хімії й почала читати. Першого іспиту, письмового твору, я не боялась. Не знаю, скільки минуло часу, коли почула веселу команду чорнявого хлопця з тієї трійці:

— Підйом! Фізкультпауза!

Вони схопились і, немов лошата, з підстрибом, галасуючи, побігли до води. Худорлявий, в окулярах, десь мого зросту, скидався на підлітка, а чорнявий — значно вищий, спортивної статури. Дівчина теж гарна, нічого не скажеш. Очкастий, так подумки охрестила хирлявого, озирнувся на мене, ніби запрошував до їхньої компанії. От коли б чорнявий… Але він, зрозуміла, дружив із тією дівчиною.

Вони недовго пустували у воді й з вибриками вернулися до свого місця, а чорнявий ще й стояв на руках, ходив колесом і крутив сальто під захопленими поглядами пляжників. Збуджені, захекані, вони почали грати у волейбол. М'яч час від часу підкочувався до мене, наче випадково, і я відбивала його до гравців.

— Ходи-но до нас, русалко! — покликала мене дівчина, напевне, щоб догодити тому очкастому.

Нехай. Я пристала до них і скоро вже знала, що чорнявий — Максим, але вони називали його Максом, дівчина — Клава, а очкастий — Юрко.

Макс грав ефектно: високо підстрибував, влучно бив по м'ячу, гарно, уміло падав, і на його дужому тілі вигравав кожен м'яз. Клава часто ловила гави, бо захоплено дивилася на Макса. Юрко… Ох, який він незграбний! Щоразу поправляв окуляри, метушився, не попадав по м'ячеві, чіплявся ногою за ногу й брикався на пісок, мов лантух. Його товариші незлобиво сміялись.

Награвшись, полягали до книжок і запросили мене до себе. Я не відписувалась. Коло гурту краще, піхто не чіплятиметься з хлопців, а трійця товариська й культурна, і теж не байдикує.

Взнала, що вони покінчали десять класів і готувалися поступати: Клава — до будівельного технікуму, Максим — у педінститут на факультет фізвиховання, а Юрко — на філологічний. Ну, а я в медичне училище.

Ми перемовлялись, читали свої підручники, питали один одного, коли котрийсь чогось не розумів, купалися й грали в м’яча.

Юркові кортіло лягти коло мене, і він наважився. Я відчувала, що сподобалася йому. Взагалі, я подобалась багатьом хлопцям у нашій школі, але ні з ким по-справжньому не дружила. А Юрко мені… От коли б трохи вищий за мене і без окулярів, і щоб статурою як Макс… Проте він симпатичний, особливо вабили його очі, лагідні й беззахисні, ніби дитячі.

Серед них я обвиклася і почувалася мов з давніми знайомими. За мою довгу косу вони називали мене, з легкої руки Клави, Русалкою. Я не ображалась. А чого? Те ймення мені подобалось. Юрко вимовляв його із захопленням і побожністю. Чудний. Дивився на мене й на косу, ніби на якесь диво.

Я незчулася, як збігли години і вже було пора йти додому, поки не повернулася тітка з роботи. Вона мені наказувала не ходити на пляж, щоб, боронь боже, нічого зі мною не сталося. Хм, ніби я маленька. Отож зібралась, і Юрко теж по сестричку в дитсадок. Макс і Клава залишились. Я їм позаздрила.

Юрко — мовчун. У гурті ще трохи балакав, а наодинці зі мною йому одбирає мову. Тільки зиркав крадькома на мене й поправляв окуляри… Лише коли я зупинилася біля хвіртки, він запитав з надією:

— Ти завтра прийдеш?

— Прийду, — пообіцяла, бо чого ж сидіти самій.

Отак я готувалася до екзаменів, поєднувала приємне з корисним. З розмов уже знала, що Макс і Юрко навчалися в одній школі, тільки в різних класах, а Клава приїхала до міста з села й жила в гуртожитку будівельного технікуму. От кому розкіш! Цілковита самостійність, якою Клава, мені здавалося, не дуже користувалася. Словом, за кілька днів я ближче пізнала своїх пляжних товаришів і зробила висновок, що Макс готувався до іспитів абияк, тримався біля нас з-за Клави.

Ми і на другий, і на третій день верталися з пляжу з Юрком. Звичайно, я б залишилася іще, але не хотіла гнівити тітки і тому поспішала додому. Здається, на четвертий… Ага, на четвертий день, коли ми брели гарячим, грузьким піском, раптом Юрко почав декламувати:

Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів… Може, сподіватися зухвало, Вірити і ждати — поготів. Обіймає сумніви огонь…[1]

Я аж рота роззявила від здивування. А він читав, читав, і мене то охоплював смуток, то радість, то гнів. Я досі не чула тих віршів. У школі ми їх не проходили. Вражено дивилася на Юрка. Мій шлях до хати змигнув наче одна мить. І я, щоб хоч чимось спантеличити Юрка, сказала йому:

— А в мене є моторолер, і я на ньому їжджу.

— Моторолер? Справжній? — щиро здивувався він. — Тут?

— Звичайно, — я аж закопилила губу від гордощів.

— Покажи! — не повірив Юрій.

Я відчинила хвіртку, й очкастий заглянув у двір, де біля веранди стояла моя «Чезета». Тітки ще не було, і я завела свою машинерію, зробила кілька кіл по подвір'ю під захопленим поглядом Юрка. І коли я знову підійшла до нього, то він протер окуляри, щоб краще мене роздивитись.

— Ніколи б не подумав… — і взяв мене за руку. — Тобі не страшно?

— Чого?! — розсміялась.

— А мені треба п'ятого в ліс, — сумно мовив Юрко.

— Поїдемо.

У четвер, першого серпня, ми всі складали екзамени. Перед тим домовились зустрітися на Флотському бульварі, біля кафе «Сніжинка», щоб відзначити цю подію. Твір я написала швидко. Обрала тему «Образ Олега Кошового в романі О. Фадєєва «Молода гвардія». О дванадцятій годині закінчила й першою з'явилася на призначене місце.

Сіла на лавці й милувалася лиманом, вітрильниками… Палило сонце, але мені воно не дошкуляло. Зловила себе на думці, що хочу, щоб раніше прийшов Максим. Засоромилася, й водночас ворухнулось ображене самолюбство, бо на мене він зовсім не звертав уваги. Невже так закохавсь у Клавку? Вона ж ніби старша за нього.

Втім, наступним на бульвар прибіг, еге, саме прибіг, Юрко. Боже, яке у нього було щасливе обличчя, коли побачив, — що ми лише вдвох!.. Ми поділилися своїми враженнями від іспитів, а потім Юрко почав читати вірші. Скільки він їх знав! І про любов, про море, чайки, вітрила… Я здогадувалась, що ними він казав мені те, чого не насмілювався сказати своїми словами, але робила вигляд, що не розуміла, тільки сприймала чудові рядки поезії…

Десь о другій годині нарешті з'явилися Клава і Максим, Він, мабуть, заходив за нею в технікум.

Кафе прохолодне й напівпорожнє. Хлопці замовили морозива з полуничним варенням. Максим ще хотів пляшку сухого вина, але Клава чомусь різко, роздратовано заперечила. Взагалі, я помітила, що вона часто задумувалась, отак раптом серед сміху або веселощів її, лице кам'яніло і погляд застигав на чомусь. Аж неприємно. І що то з нею робилось?

Опісля ми сіли на прогулянковий катер і пливли лиманом, навідались у парк культури й відпочинку, де катались на каруселі, а потім завітали до кімнати сміху. Чого тільки не поробили з нас ті криві дзеркала! Я реготала, аж зводило щелепи, до кольок у животі. Лише Клавка… Дивна: зовсім не пішла, чекала нас надворі. І коли ми, виснажені реготом, вийшли з кімнати, то було нам якось незручно перед нею, що відразу не могли позбутися того сміху.

Максим запропонував піти на танці, але я відмовилась, щоб не сердити тітку пізнім поверненням. Юрко залишився зі мною і провів до самого двору. Не знаю, я забула, поцікавитись, чи була Клава з Максимом на танцмайданчику, бо на другий день вони навіть словом про те не обмовились.

Ми зустрічалися на пляжі й готувалися до наступного екзамену, бо на першому ніхто з нашої четвірки не зрізався. Я за ті дні славно засмагла, й Макс називав мене жартома шпротинкою, а я… я його Жаном Маре, на що Клавка насмішкувато чмихала.

У неділю ми знову ласували морозивом, гуляли і розважалися в парку, але не зайшли до кімнати сміху, мабуть, на догоду Клавці. А мені кортіло, бо надто кумедним робили Юрка ті дзеркала, невисокого, щуплого, в окулярах, схожого на пуголова.

Вже коли розходились, Юрко нагадав, щоб не забули про завтрашню поїздку до лісу. Домовилися зустрітись на розі моєї вулиці вранці. Чого Юркові туди забаглося — не казав. Треба, і все. Ми й перестали допитуватись. До того ж набридло щодня вилежуватися на пляжі. Я тільки зауважила, що треба повернутися до шістнадцятої години.

І от у понеділок я визирнула о пів на дев'яту на вулицю — Юрко вже чекав, поблискував окулярами, поглядав і на дорогу, звідкіля мали з'явитись Макс із Клавою, і сюди, на тітчину хату, нетерпляче посмикував плечем, на якому висіла на ремінці чорна, кругла сумка. Чекав. Нехай.

Я ще півгодини покрутилася по кімнатах, вірніше перед трюмо, розглядала себе зі всіх боків, порівнювала з Клавою, і дійшла висновку, що не поступалася їй ні в чому. Навіть була перевага — коса, а в неї — коротка стрижка під хлопчика. І що Макс знайшов у Клавці? В мене аж виступили сльози на очах… Боже, Марино, сказала сама собі, яка ти заздрісна, схаменися.

Коли вивела свою «Чезету» за ворота, на вулиці вже стояли всі троє з червоною «Явою». Я під'їхала до них. Вони зустріли мене захопленими вигуками, тільки Клавка мовчала. Мабуть, заздрила, бо з прихованою зневагою промимрила:

— Моторусалка…

Я вдала, ніби не почула. Юрко невміло, з острахом всівся позаду мене.

— Ми їдемо попереду, — сказав він Максові. — Я покажу, де звертати зі стежки в ліс.

— А хіба не все одно? — здивувався Макс.

— Ні, от побачиш, — серйозно заперечив Юрко.

— Приготував нам якийсь сюрприз, — таємниче прошепотіла Клава, приклавши пальця до губів.

Юрко зніяковіло всміхався…

Я газонула й помчала нашою вулицею до залізничного насипу. Юрко тикався носом, підборіддям мені в спину, і я відчувала, що він боїться випасти з сидіння. В оглядовому люстерці бачила позаду нас Макса й Клаву на мотоциклі. — Клавка невимушено тримала Макса за талію, визирала з-за плеча, мружачись від зустрічного вітру. Я б теж із задоволенням так його обійняла.

Невдовзі ми дісталися насипу й поїхали попід ним. Скоро постав зеленою стіною ліс. До мене притисся Юрко й гукнув на вухо:

— Марино, праворуч стежка — нам туди.

Я повернула до нього голову — він торкнувся губами моєї щоки й злякано відсахнувся. Я ледве не засміялась. Ох і телепень!

— Добре!

Звернула на стежку, над якою з'єднувались кропи дерев, і ніби впірнула в зелений тунель, де зовсім не відчувалася спека, Через кілька хвилин виїхали на галявину.

— Гальмуй, Марино, гальмуй, — сказав Юрко.

Я поставила «Чезету» під липою, поруч спинив «Яву» Макс. На галявині лежала замшіла колода, над землею витикався дах зруйнованої, осілої землянки, біля неї — обгорілий стовбур могутнього дуба.

— І чого ми сюди приїхали? — знизав плечима Максим. — На пляжі краще,

— Справді, Юро, чого? — докинула я.

Юрко дивився на землянку й мовчав. Ми перезирнулись, нічого не розуміючи. Юрко вийняв із сумки довгий газетний пакунок, розгорнув його… Букет квітів! Ми здивовано витріщилися на нього.

— Оригінально, Юро, Марина зуміє оцінити, — першим отямився і з'єхидничав Максим.

У мене мимоволі зайнялися вуха і щоки.

— Але навіщо так далеко їхати? І на пляжі міг би подарувати, — ображено проказала Клава, мабуть заздрячи мені.

Проте Юрко мов не чув тих реплік і квітів мені не дав, а підійшов до землянки, поклав їх на неї й похилив голову, застиг, наче до чогось прислухався, і м» ні тої миті теж чомусь тривожно стислося серце. Навіть Макс уже не наважувався заговорити.

— Вічна тобі пам'ять, Кіндрате Федоровичу, — тихо сказав Юра.

— Який Кіндрат Федорович? — запитав Макс. — Ти про кого?

— Про свого дідуся. Він тут партизанив… — Юрко поправив окуляри й повернувся до нас. — Сьогодні виповнилося двадцять п'ять років із дня його загибелі. Ось я й хотів вшанувати його пам'ять.

Нам стало незручно й соромно, і ми уникали Юркових лагідних очей, ніби чимось завинили перед ним. Долинувпротяжний гудок паровоза, аж у мене по спині пробігли мурашки.

— Чого ж ти відразу не сказав? — докірливо запитала Клава.

Ми сіли, на колоду її на кілька хвилин запало мовчання…

— Ми ні разу не говорили про війну, — Клава зітхнула. — Як тут тихо і… сумно, і чомусь хочеться плакати…

— Розкажи, Юро, про свого дідуся, — попросила я його.

— Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував дороги й мости, сидів у засідках… У сорок третьому, ось тут, табір оточили фашисти. Цілий день відбивали їхні атаки. Вранці карателі підвезли вогнемети. Партизани кинулись на прорив. На дідусеві загорівся одяг. З гранатою він стрибнув на кулеметників… Оце і все, — закінчив Юрко.

Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…

— Хто тобі розповів такі подробиці? — поцікавився Максим.

— Звідси недалеко село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, — пояснив Юрко.

— Юро, а співати тут можна? — запитала Клава.

— Звичайно.

Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:

Степом, степом Йшли у бій солдати. Степом, степом – Даль заволокло… Мати, мати Стала коло хати…

У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.

Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло — безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…

— Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, — зненацька сказав Юра.

— Ти?! Зі своїм зором? — вихопилось у мене. — Ох і навоював би!..

— До речі, я в дитинстві не носив окуляри, — ображено буркнув Юра й одвернувся.

Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.

— Що це? — запитав я.

— Хтось вистрілив, — недбало сказав Максим.

— Може, браконьєри? — насторожилась Клава.

— Браконьєри… — Макс зверхньо скривив губи. — Тут ні косуль, ні оленів.

Я помітила, що Юрко не чув ні пострілу, ні нашої розмови, а над чимось міркував, задумливо протираючи скельця окулярів.

— Я хочу води. Ви взяли з собою воду? — вередливо запитала Клава.

Максим і Юрій перезирнулися.

— Звідси недалеко джерело, — сказав Юрій і показав рукою.

— Давай, Клаво, підемо разом, — визвався Максим.

— Еге, йдіть, молодята, — зненацька зірвалося у мене з язика. — А ми почекаємо, ми терплячі.

— Марино! — сторопіла Клава. — А ти завидюща…

Я — мов у рот води набрала, бо таки справді заздрила їй. Лише прикро, що Клавка те відчувала. Вона пішла з Максимом, а я крадькома провела їх поглядом. Здогадувалась, якої води їм забаглося. Скоса зиркнула на Юрка, непоказного, і подумала: а чи наважився б він поцілувати мене? І навіть не уявила собі тої миті, та й не дуже мені того кортіло. Признатися, не хотіла залишатись із ним наодинці, слухати вірші, які починали набридати. Та й зіпсувався настрій через Клаву й Максима.

Враз там, куди пішли Максим і Клава, замигтіло щось, голубе. Хтось біг. Ага, он він, біжить до нас оглядаючись. На ньому лляна синювата сорочка навипуск з мереживом на комірці. Молодий, але старший за нас, чубчик над лобом, вузькі очі. Нижчий від Макса, проте важчий. Його вже помітив Юрко.

Незнайомий вийшов на галявину, оцінююче, непривітно оглянув нас, потім наш транспорт.

— Тут ніхто не з'являвся? — став перед нами, заклав руки в кишені.

Юрко, поправивши окуляри, розглядав його, мов дивовижний експонат.

— Ніхто. А що, ви когось загубили? — грайливо, наче штовхнув мене біс, повела я плечима.

— Товариша. Домовились зустрітись, а його ще нема. І де ж він?! — Незнайомий розгублено роззирнувся навкруги, підійшов до землянки, заглянув усередину, наче там міг сховатись його товариш.

— Сідай, — запросив незнайомого Юра, — почекай свого друга.

Хлопець сів біля мене, й від нього війнуло міцним духом поту, ніби він довго й важко працював. А справді: чого це він і його товариш не на роботі? Я ковзнула поглядом по його грубій, короткопалій руці, порослій рудим волоссям, що впиралася в коліно розчепіреною п'ятірнею з чорними рисками бруду під нігтями. Мабуть, подумала я, порався коло землі. І, щоб Юрко не розпитував про його друга, я встряла у розмову.

— А хто там стріляв, ви не бачили?

Він здригнувся й різко повернув голову на короткій товстій шиї, зиркнув на мене зеленими очима, аж мені чомусь затерпли ноги.

— Стріляли… пастушки із самопала, — і кивнув на мотоцикли. — Може, підвезете мене до міста?

— Нас четверо, — відповів Юрко.

Незнайомець недовірливо скривив губи.

— Де ж решта?

— Макс і Клава пішли до джерела, — сказала я.

— Я їх там не бачив, — заперечив незнайомець.

Авжеж, подумала я, їм так хотілося води, як мені зараз танцювати.

— Хто ж водить ці машини? Часом не ти? — у прийшлого прозвучала іронія в голосі, натяк на окуляри Юрія.

Але Юрко не розібрав прихованого кепкування.

— Куди мені… — із жалем сказав. — На моторолері Марина…

— Та ну? — незнайомець ляснув себе по коліні. — Не вірю! Хоч убий, а не вірю!

— Доказати?

— Спробуй, подивлюсь.

Я звелась і пішла до «Чезети».

— Ходімте, покатаю. Чи боїтесь? — задирливо кинула йому.

— З великим задоволенням, — схопився з колоди. — Люблю з вітерцем.

Він порівнявся зі мною. Його тонкі губи кривились у зверхній посмішці. Мене аж злість взяла. Не терплю, коли вважають ні на що не здатною. Я почала заводити моторолер, як позаду пролунало відчайдушно й злякано:

— Шакула! Стій! Стій!..

Я побачила за колодою, за спиною Юрка, що встав і вражено витріщився, високого чорнявого хлопця у брудній жовтій футболці. Блідий, розпатланий, він спирався на дрючок і важко дихав. Шакула метнувся до товариша.

— Філон! Друг! — зраділо вигукнув. — Що трапилось? Що?

— Ногу підвернув, — хотів ступити, та ойкнув і вкляк. — А ти тікати, Шакуло…

— Куди тікати, Філоне? Куди? — вдавано весело говорив Шакула. — А де сумка? Де?

Ми з Юрком теж підійшли до них, допомогли підвести Філона (мабуть, прізвисько), до землянки, посадили на траву, і він сперся спиною на горбик, заплющився, застогнав.

— Йому треба в лікарню, — зауважила я.

— Почекай! — відмахнувся від мене Шакула й затряс Філона. — Ти мене чуєш? Де сумка?

— Облиш смикати його з-за якоїсь сумки! — скипів Юрко, хапаючи Шакулу за руку. — В нього, можливо, перелом. Ти розумієш — перелом! — покивав пальцем перед розплющеним Шакулиним носом.

Той на мент оторопів, і його зелені очі забігали туди-сюди за пальцем, та нараз вони зовсім звузились і вп'ялися Юрію в обличчя. Він лиховісно скреготнув зубами, аж мені зробилося страшно.

— Ти чого, очкастий, в'яжешся? — погрозливо засичав і простяг до лиця Юрія розчепірену п'ятірню. — Та я тебе!.. — І раптом стримав себе, вибачливо продовжив: — У тій сумці мій паспорт, диплом, трудова книжка. Дійшло? А ти…

— Не панікуй, — не витримала я і втрутилась у розмову. — Знайдеться сумка. От як його відвезти в лікарню?

— Є сумка, є… — прохрипів Філон.

— Є?! — Шакула присів коло товариша, поцілував його в щоку. — Філоне, золотце ти моє! Де ж вона, рідненька?

— Я його завезу до міста або в село. До села навіть ближче. Там є лікарня, — запропонувала я.

Мені було шкода того Філона, й трохи дивувала поведінка його товариша, який надто переживав, але коли йшлося про життя друга… 1 навіщо носити при собі паспорт, трудову книжку, диплом? Може, влаштовувався на роботу? Мабуть.

— Відкрий очі, Філоне, — попросив Шакула. — Ти чув, повеземо тебе в лікарню. Сумку ж не залишимо.

Між деревами з'явилися Максим і Клава. Я помітила, що вони трималися за руки, ну як дитсадківська малеча на прогулянці. Замріяно-щасливі… Авжеж, напилися води.

І кого хотіли обманути?! Безсоромники. О, роз'єднали руки, щоб ми не побачили. Підійшли до землянки, не помічаючи ні Шакули, ні Філона, які сиділи за нею.

— Що ви там робите? — звернулася до нас Клава, обходячи землянку.

Шакулу немов підкинуло, й він став на рівні. Його плескате, одутле обличчя витяглось од здивування. І Клавка теж вражено витріщилась на нього, вклякнувши на місці. Вони дивились одне на одного, поступово обличчя Клавки блідло, і вона мовби зів'яла. Макс, розгублений і приголомшений, втупився в неї.

— Кого я бачу! — нарешті збуджено вигукнув Шакула. — Оце так зустріч!

— Хто… хто там? Хтось іще прийшов? — промимрив заплющений Філон. — Відійди, Шакуло.

Шакула поступився, і Філон відкрив очі — смикнувся, наче хотів звестися, а Клава затулила лице руками.

— Клавка… — прошепотів Філон і перевів погляд на Максима.

І я, і Юрій розгублено стояли збоку й чекали, що ж воно далі буде.

— Ти їх знаєш, Клаво? — підозріло поцікавився Максим.

— Знаю… — затинаючись, відповіла вона й пішла до колоди, сіла й знову сховала обличчя в долонях.

Максим насуплено зиркав на неї, чекав пояснення. Клава мовчала.

— Ворушись, Філоне, ворушись! — заметушився Шакула, нетерпляче затупцював коло товариша. — Потім з'ясуєте свої стосунки. Де сумка?

Клава прийняла долоні й знічено подивилася на Філона.

— Що, думала, вже капут мені? Ні, я ще з тобою побалакаю, — зловтішно сказав їй Філон і до Юрія — Нагнись, друзяко, кілька слів…

Юрко нагнувся, і він щось зашепотів йому на вухо. Максим знервовано кусав губи. Я здогадалась, що існував якийсь зв'язок між Клавкою і Філоном. Макс, напевне, теж зрозумів і переживав, не знаючи, що робити. Ох і вклепалася Клавка! Тепер не задиратиме носа. І чи Макс простить їй? А вона, мабуть, не розповіла йому про свої стосунки з отим… Якісь вони неприємні, щось у них мені не подобалось.

Юрій пішов у ліс. Шакула пильно стежив за ним. Максим стояв посеред галявини, непривітно позирав на Клавку й більше не наважувався ні про що питати її; а може, вирішив поговорити з нею опісля. Біля грубого ясена Юрко нахилився й рушив назад. У руках він тримав старий рогозяний кошик. Шакула, побачивши його, тихо вишкірився, подався вперед, мов приготувався до стрибка.

— Швидше, друзяко, швидше! — заквапив Юрка Філон. І тільки він підійшов до них, як Шакула вчепився у кошик, потяг його до себе, але Юрко не відпустив.

— Ти чого? Чого?… — спантеличено проказав. — Він просив віддати тільки йому.

— Шакуло, не чіпай! — намагався звестися Філон. — Не чіпай!

— Пусти, кажу, — сичав Шакула, шарпаючи кошик. — Пусти, а то пошкодуєш. Пусти…

Набагато дужчому, Шакулі увірвався терпець, він щосили смикнув до себе кошик, і з нього випали чорні туфлі й великий паперовий згорток. Згорток розсунувся, і ми пороззявляли роти від здивування… На газеті лежала добряча купа грошей. Філон, скориставшись із загального сум'яття, підповз до грошей і почав хапливо згрібати їх до себе, запихати в кошик… Шакула обвів нас усіх страшним поглядом, аж у мене затерпли поги.

— Наші вони, наші… — белькотів Філон, пожадливо горнучи до себе гроші. — Своїм горбом заробили… вколювали на Півночі.

Шакула мовчав, зловісно спостерігав за нами, ніби боявся, щоб ми не кинулись до кошика.

— Клаво, що це за хлопці? Де вони працюють? Справді на Півночі? — Я пішла до неї. — Чому ти мовчиш?

А вона мов скам'яніла: сиділа з широко розплющеними, наче скляними очима й нічого не бачила, не чула. Лише знекровлені губи посіпувались… А тим часом Філон зібрав гроші й сховав кошик у себе за спиною. Максим рішуче ступив до Шакули.

— Зараз вони нам скажуть…

Юрко теж зробив крок. Шакула люто ошкірився, стрибнув убік і спритно вихопив з кишені ножа. На лезі заграли сонячні блискітки. У мене похололо в грудях і ніби одібрало мову. Максим і Юрій, мов заворожені, дивилися на ніж.

— А це ви бачили, щиглики? — засичав Шакула. — Ну, іди, іди, хто хоробрий.

— Шакула! — крикнула Клава, аж у мене мороз побіг по спині.

Юрій наче прокинувся від того крику й метнувся назад, вхопив дрючка, на якого спирався Філон.

— Шакуло, бий їх! Ріж! Ріж! — раптом істерично з волав Філон.

Юрій замахнувся дрючком, а Максим пригнувся, мабуть, приготувався кинутись Шакулі під. ноги, коли той зненацька вихопив з-під сорочки чорний пістолет і, впевнений у своїй силі, зареготав. Я так і сіла. А хлопці наче остовпіли. Навіть Філон вибалушився на пістолет. Я — ні жива ні мертва, лише подумки приказувала: мамо, мамусю, рятуй мене…

— Ану докупи! — грізно наказав Шакула, з лиховісним усміхом граючи ножем і пістолетом. — Буду стріляти! Очкастий, кидай дрючок, а то зроблю калікою! І ти, штиблет, сідай!

— У тебе шпалер! — крикнув Філон. — Звідки?

Шакула не відповів. Юрій стискав дрючок, аж побіліли пальці. Клава скочила з колоди й метнулася до Юрія і Максима, взяла їх за руки й потягла за собою.

— Сідайте, сідайте… — злякано лементіла. — Він може… Ви його не знаєте…

Хлопці подалися за Клавою і сіли на колоді. На них переможно дивився Шакула. Ми ще не могли тверезо осмислити, в яку халепу втрапили. Шакула, ліньки похитуючись, підступив до Максима й приставив ножа до горла.

— Не рипайся, Максику, зі мною жарти погані. Заводь, повезеш нас. Ферштейн?

— Я… я не повезу.

— Полоскочи йому селезінку, — підказав Філон.

Шакула злегка натис на ніж, і на шкірі виступила цятка крові. Сполотнілий Максим відхилив голову, лапнув себе за шию, побачив на пальцях кров і аж захитався…

— Ага, не подобається, — зловтішався Шакула. — Ну! І ти, Маринко, поїдеш.

— Не їдьте! Не їдьте! — закричав Юрій.

Я чула, як йому пошепки мовила Клава:

— Мовчи, Юро, вони завезуть, а потім у міліцію…

Максим і я звелися, рушили до мотоциклів. Ноги у мене ніби ватяні. Я… я боялася, щоб раптом Макс не дременув, бо тоді… тоді вистрілить у мене. Шакула однією рукою допомагав піднятися Філону і водночас пильнував кожний наш крок і порух, тримаючи пістолет напоготові. Філон ступив і присів, заойкав.

— Не можу, — опустився на землю. — Не втримаюсь…

— Ша, не розпускай нюні, щось придумаю, — і Шакула наказав нам: — Ану, назад! Докупи!

Ми вернулися до своїх, сіли на колоду. Шакула нахилився до Філона. Той щось йому зашепотів, а потім Шакула почав оглядати його ногу. Нараз вхопив за ступню й різко смикнув, аж Філон заверещав.

— Ну, тепер через десять хвилин пострибаєш, — задоволено мовив. — Моя баба теж вправляла кістки.

— Господи, як втекти од них?! — я ледве не заплакала.

— Давайте разом несподівано кинемось на них і… — заговорив Юрій, стискуючи кулаки.

— Захотів кулю в лоб? Не дурій, заспокойся, — остудив Юрка Максим. — Наберіться терпіння. Вони все одно підуть.

— Клаво, хто вони? — запитала лагідно я.

— Ох, не питай, Марино, не питай…

— Клаво, скажи! — роздратовано випалив Максим.

— Що казати? Що? Чого ви лізете мені в душу? Не чіпляйтеся до мене! Не чіпляйтесь!.. — Клава відвернулась і тихо заплакала.

Справді, навіщо допитуватись? Хіба й без того не було зрозуміло, хто ті двоє? Я здогадалася: Клава знала їх раніше, а з Філоном щось її зв'язувало і, напевне, більше, ніж знайомство. У цій ситуації Максим, звичайно, почувався ошуканим і ображеним. До того ж нас гнітило почуття безпомічності й страху перед озброєним Шакулою. Що він бандит, я не сумнівалась. І затримати ми їх не могли, і сподіватися на допомогу теж. Аби не сталося чогось гіршого — ось про що я думала. Філон мені здавався, не таким лихим, як його напарник. А може, через вивих він менше збиткувався над нами?

— Ні, я так не можу! Не можу! — Юрій раптом встав і пішов на Шакулу. — Тут за нас проливали кров, гинули партизани, а ви!..

Шакула наставив ножа і чекав Юрія з блюзнірською посмішкою, присадкуватий, наче ведмідь, а Юра скидався на підлітка, що у відчаї, не тямлячи себе, кинувся на хижого звіра.

— Стій, Юро, стій, — змучено сказала Клава.

Юрій наткнувся грудьми на ніж і зупинився. На його білій тенісці зачервоніла плямка. Шакула відскочив убік і схопив Юрія за руку, різким рухом заломив її за спину. Пручаючись, Юрко гукав:

— Макс! Марино! Чого ж сидите! Макс! На мотоцикл!

Я затулила долонями лице й заскімлила. Чула — Клава звелась, і відразу пролунав злий голос Філона:

— Клавко! Не пхай свого носа! Бахура завела…

Я прийняла долоні й побачила: Клава стояла, а Шакула кинув Юрія на землю, приставив до його горла ніж, і, Юрко, знесилений, лежав і не ворушився. Бандит зірвав з нього окуляри й сховав до кишені, став ближче до Філона й з презирством дивився на Юрія. Він піднявся й безпомічно озирнувся навколо. До нього підійшла Клава, взяла за руку й підвела до колоди. Я боялась глянути на нього, побачити кров на тенісці… Клава дістала з сумочки хустинку, змочила її парфумами й приклала до рани. Максим і Філон ревниво стежили за тим, що вона робила.

— Шакуло, надінь окуляри Максові, — раптом запропонував Філон. — Хай покрасується штиблет.

— Гарно придумав, — Шакула підійшов і надів окуляри Максимові, погрозив пожем. — Скинеш — о! — відступився, помилувався виглядом хлопця. — Дивись, який піжон! Професор!

Максим сидів і не ворушився. Окуляри спотворили його обличчя. Він був схожий на чорну настовбурчену ворону під дощем.

— Тебе все одно, Шакуло, спіймають і посадять за грати, — на диво безбоязно сказала Клава.

— Разом із твоїм посадять, — зловтішно додав той. — Я б тобі показав Максика-ваксика. Вона, Філоне, може, з ним…

— Не базікай, Клавка не така.

— А ти зараз почуєш, — Шакула підступив до Максима, притис до його горла ніж. — Ну, професоре, що між вами було? Ну!

Боже, який жалюгідний Максим! І ще в окулярах… Мені не вірилося, що він признається перед чужими людьми, відкриє сокровенне. А я… Яка я гидка! Нашорошила вуха й чекала, чекала…

— Я нічого… — видушив Максим. — Ми лише цілувались.

— Макс! — у відчаї мовила Клава. — Яка ж ти погань, Шакуло.

— А ти її любиш? — крізь задоволений сміх питав Шакула. — Любиш? Ну! Штрикну!

— Я з нею недавно, — промимрив Максим. — Я тільки так…

— Тільки так, Максиме?! — Клава вражено дивилася на нього повними сліз очима. — А ти ж говорив, клявся…

— Чув, Філоне, цілувались. Цілувались! — смакував Шакула.

Філон махнув рукою. Зненацька, різко Шакула вхопив мене за косу й потяг її донизу, аж запаморочилась голова, і я мимоволі заплющилася від болю й страху, вчепилася руками за колоду, щоб не впасти.

— А ти, куріпочко, любиш очкастого?

Я мовчала, вся холонучи, затерпли руки й ноги, а язик наче приріс до піднебіння, мов уві сні: хочеш бігти, а ноги не слухаються, кричиш, а голосу нема. Господи, невже ніхто не заступиться? Розплющила очі — прямо переді мною лискуче лезо з цяткою крові на вістрі й плескате лице бандита. Не людина, а колоть, оте замерзле груддя болота на дорозі.

— Мм… я… я…

— Ну! Любиш очкастого? — смикнув за коси.

— Я… він мені… не подобається.

— А хто? Хто, русалочко? — І Шакула наблизив ніж до моїх очей.

— Ма… Макс.

— Макс! — зареготав Шакула. — Макс! Ти чув, Філоне? Ох і кумпанія! Клавко, вона твоя суперниця! Видряпай їй очі!

Я була сама не своя і не знала, куди подітись від сорому. На душі стало гидко, мов вчинила щось бридке, ніби підтримала тих негідників, перебігла до них. Проте своїх слів назад не повернеш. Намагалася ні на кого не дивитись, тільки поперед себе. Сиділа мовчки. А Шакула святкував перемогу: його широка масна пика вилучала задоволення й втіху.

Юрій, наче у темній кімнаті, намацав Максима, зняв із нього окуляри й надів собі, звівся, озирнувся й метнувся до дрючка. Але Шакула встиг наступити на нього ногою.

Та Юрко смикнув дрючка до себе, Шакула заточився, і Юрій замірився дрючком, гукнувши:

— Тікайте! Біжіть у село! Там люди! Я їх затримаю!

— Побіжать — тебе заріжу, — Шакула хижо стежив за рухами Юрія, пригнувся, готувався до стрибка. — І буду стріляти. Всіх покладу…

У мене знову наче віднялися ноги. А Максим скулився, мов над ним навис якийсь тягар-вантаж, що мав от-от впасти йому на голову. Тільки Юрій і Клава… Вона заходила ззаду, а Юрко махав дрючком, намагаючись поцілити бандита по руці. Шакула спритно ухилявся від ударів, одмахувався від Клави ножем і, вибравши момент, пірнув під палицю й штрикнув Юрка в передпліччя. Юра випустив дрючка й схопився за руку, затис рану. Між пальцями виступила кров… Шакула вдарив Клаву кулаком у груди, аж їй забило віддих, підскочив до Юрія — зірвав з нього окуляри й кинув на землю, наступив ногою — хруснуло скло. Юра безпомічно закліпав очима.

Я незчулась, як метнулася до Шакули, впала перед ним на коліна й залементувала:

— Шакуло, милий, не чіпай, будь людиною… Не чіпай. Ми не втечемо… Ми тихо… Ми нікому… тільки не чіпай Юри…

— Що, душа в п'ятах? — відступився Шакула, споважнівши. — Глядіть мені, щиглики, нікого не пожалію.

— Марино, не принижуйся, — з болем мовив Юрко.

Клава повела його до колоди, посадила, зняла з шиї косинку й заходилась перев'язувати рану. А я не мала сили встати, почувалася спустошеною, мов після якогось горя, кволою і байдужою до всього. Я не осуджувала Максима за нещирість чи боягузтво. Признатись, не вірила, що він страхополох. Напевне, більш стриманий і розсудливий. Бо ж, справді, за такої ситуації нам залишилося чекати вечора й нічого не робити, не наражатися на небезпеку. То Юрко наче очманів од люті.

Шакула ліг на траву, заклав ногу на ногу.

— Болить… — заскімлив Філон. — Сюди не прийдуть лягаві?

— Не дрейф, все шито-крито. Ми гарно замели сліди, — заспокоїв його Шакула і додав — Це б підскочити до міста. У Чмиха є знайомий з «Волгою», приїхав би за тобою.

— Облиш тріпатись, — Філон облизав губи. — Дороги перекриті… Поклич Клавку.

— Тюха ти, — плюнув Шакула. — Клавко, кличе твій…

Клава встала й підійшла до Філона, присіла поруч. Філон з ревнивою цікавістю позирав спідлоба на неї.

— У мене залишилося твоє фото, — нарешті несміливо сказав. — Їздив у село до твоєї матері, був у твоїх сестер.

— А до моєї бабусі не заходив? — схвилювалася Клава.

— Бабусі… Насміхаєшся… Ти розрахувалася з того БМУ?

— Так, і живу в гуртожитку.

— А, ось чому тебе не було у нашої хазяйки.

— Ти справді не заходив до бабусі?

— Та заходив, няньчилася з чиїмось внуком, такий кучерявий малюк… Я тебе шукав, Клаво.

— Не шукай, Сергію, і дай мені спокій. Можливо, останній раз бачимось. Спаскудив ти собі й мені життя. І через що? Хотів гарно жити? То живи чесно, працюй, а все інше з часом…

— Стара твоя молитва. Як вона мені набридла, — Сергій гидливо скривився.

Клава покинула його й сіла на колоду біля Юри. Я чула їхню розмову і зрозуміла, що вона була його дружиною. А Максим вважав, що з Філоном вона лише зустрічалась. Як він поведеться, коли дізнається? Да, йому зараз нелегко: обманула його Клавка, не сказала правди. Та й він… Господи, ми обоє з ним два чоботи — пара. Адже я не краща в очах Юрка. Не краща. Він теж мав право мене зневажати.

Я подибала до своїх, сіла біля Клави. Шакула, бавлячись ножем, сторожко поглядав на нас. Я молила бога, щоб хтось прийшов сюди, багато людей, і тоді бандити нічого не зможуть зробити. Коли б міліціонер… Шакула сів, почухав потилицю. Потім встав, пройшовся, зупинився над захисними шоломами, підняв одного, одягнув, поплескав по голові.

— А в ньому, Філоне, зручно битись, — зауважив і раптом вихопив з-під сорочки пістолет, навів на нас і загорлав — Хенде хох! Хальт! Шнель! Доннер-веттер! Пух, пух, пух… — і зареготав.

— Боже, який страшний, — прошепотіла я.

— Схожий, схожий… — багатозначно сказав Юрій.

Шакула враз перестав реготати.

— На кого схожий, очкастий, га? — грізно підступив до нього.

— Не в'яжись до людини, Мироне, — суворо мовила Клава.

Мирон… Я аж здивувалася, що у нього було людське ім'я.

— Тебе посадять, Шакуло, і ти страшенно цього боїшся, — не замовк Юрій. — Ти від страху й робиш свої підлості. Це тут ти герой. Ми ще побачимо, який у тебе буде вигляд на суді. Побачимо. Ми всі станемо свідками.

— А, стукач!.. — заревів Шакула, підскочив і вхопив Юрія за горло. — Ти, гнидо, будеш свідком? Задушшу-у…

Юрій здоровою рукою відбивався від нього. Максим хотів чи звестися, чи дременути. А я… я заніміла. Та нараз Клава штовхнула Шакулу в плече, і він заточився, відпустив Юрія. Після миттєвої розгубленості бандит кинувся до неї, схопив за коси, заломлюючи голову, й страшно засичав:

— Ах ти, стерво… — турнув Клаву до колоди.

Юрій масажував шию, ледве ковтаючи слину. На шиї, тонкій, як у горобця коліно (так казала моя мати), виднілися синці. Посеред галявини лежала Клавіша сіра сумочка. Шакула никав поляною, наче неприкаяний. Підібрав Юркові окуляри без скелець, начепив їх Максимові, мовчки ткнувши під ніс здоровенний кулак.

Долинув гудок тепловоза, і я уявила вагони, повні пасажирів, які спокійно їхали, пляж, де ми так щасливо, безтурботно проводили час, загораючи, готуючись до екзаменів, і мене охопили глуха, невимовна туга й розпач, гірке почуття безвиході, мов опинилася серед пустелі, сама як палець, і ні звідки чекати порятунку.

Я вже каялася, що не послухала матері й тітки, не сиділа дома, а шукала знайомств, товаришів, і коли б не вони, не Юрко, я б не потрапила сюди. Ще й не відомо, чим це скінчиться і як складу після всього наступний іспит. А коли не повернусь до чотирьох годин, тітка переживатиме, і що їй казати, як пояснити своє запізнення? Ох і наслухаюсь од неї докорів! Аби лише вони, аби не гірше.

Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.

Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.

— Поклади, — стомлено, збайдужіло мовила Клава..

— Слухай, Філоне, та це ж твій братик! — здивовано вигукнув Шакула.

— Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.

Шакула віддав фото, почухав потилицю.

— Думав — Макс… — розчаровано протяг Філон. — Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?

— Чотири місяці. — Лице Клави змінилось.

— Синок твоєї сестри Тетяни? — допитувався Філон.

Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього — впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.

— Кого він подер?.. Кого?.. — з болем говорила. — Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…

У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.

— Син?! — вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. — Мій син? Син… — задивився на клапті фотокартки.

— Плюнь ти на нього. — Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. — Клавка так його виховає, що він на тебе не…

— Клава — мама… — ошелешено прошепотіла я.

— Мати-одиначка, — презирливо докинув Максим.

Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.

Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.

— У кого є мотузок? — на диво лагідно звернувся до нас Шакула.

Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.

— Не признаєтесь… — Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. — Що ж, сам пошукаю.

Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.

— О, вірші!

— Які вірші? — стривожився Юрій.

— Кахи, кахи… — Шакула відкашлявся:

Минає ніч, і перед днем Пустився дощ крапнистий, З Мариною садком ідем По золотавім листі. Стікають крапельки води За комірець жакета, І я сміюся, молодий, Сміюсь на всю планету!

— Гм, наче про любов, і Марину згадав… — перегорнув сторінку. — О, знову!

Ти з вінком, Марино, в житі В цю ніч приснилася мені, І колоски, зерном налиті, Вплітала в квіти запашні, Голівку нахилила трошки, Й торкалося колосся кіс, Тобі всміхалися волошки, Для тебе мак червоний ріс, А в небі сонце круглочоле… І я прокинувся чомусь. Надворі ранок. Вийду в поле І сон свій додивлюсь…

Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.

— Марино, ти чуєш? — насмішкувато вигукнув Шакула. — А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:

Ти, Марино, спиш уже давно. Йду від тебе стежкою поволі, Й місяць в золотому ореолі Зазирає у твоє вікно. Листям не шеберхає верба, Почали співати перші півні, Хай же тобі ніч ця голуба Навіває сни казково-дивні. Знаю: усміхаєшся вві сні І подушку, гладиш ненароком… І на тебе хоч би одним оком Знову глянуть хочеться мені.

Н-да… — Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.

Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього — незграбного, беззахисного,

— Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? — лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. — Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!

— Нетреба, Марино, заспокойся, — здавлено сказав Юра.

— Не строй трагедії, кицечко, — прохрипів Шакула. — Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…

Його бридкий голос наче шпигнув мене в груди, боляче пронизав усю й примусив одірватися від Юрія. Кудись поділося почуття страху, аж я сама себе злякалась, своєї відчайдушності. Повернулася й жбурнула в гидку, масну пику Шакули свій гнів:

— Ти!.. Ти!.. — мені забракло повітря. — Паскуда, покидьок, нікчема… Проклинаю, проклинаю… — І метнулася до нього, сторопілого, загатила кулаками в груди. — Через тебе… через тебе…

Шакула, приголомшений моїм несподіваним нападом, позадкував, наступив на слизький захисний шолом і гепнувся на землю. Мабуть, падіння привело його до тями — ногою штурхнув мене в живіт, аж я переломилася надвоє. До мене прибігла Клава й допомогла дійти до поваленого дерева. Вона мені щось втішне говорила, гладячи по голові, наче маленьку, стурбовано зазирала в обличчя й лагідно посміхалася. Сіла між мною і Юрком, обняла нас, прихилила до себе і тихенько шепотіла:

— Все минеться, забудеться, мої дорогі, все буде добре… Мені справді стало краще.

— Спали його; спали… — раптом зі злістю процідив Філон.

— А ти голова… — пожвавішав Шакула, шукаючи сірники.

Він вирвав аркуші з зошита, склав їх купкою й підпалив. Потягло димком. Папір обвуглювався, чорнів, скручувався і ставав легким попелом. Відчула, що плачу, бо в куточок губ скотилася сльоза…

— Горить… — прошепотіла Клава. — Любов горить…

— Гей, очкастий! — гукнув Шакула. — Погрій руки на вогнищі кохання!

Він зареготав і пустився у дикунський танок навколо маленького багаття. Клава притислася головою до Юриної, щока до щоки, і, похитуючись, мов заколисуючи його, заговорила:

— Ти напишеш ще кращі вірші. Аби не згоріло в душі почуття. І ти не плач, Марино. То не людина, то звір.

— Да, я звір! — стрибав, скаженів Шакула, вимахуючи ножем. — Покинутий батьком… і мати відцуралась… і сидів сім років у клітці… Я гидь, покидьок, пропащий… Зате ви переді мною на задніх ратицях… Зате живу, як мені хочеться… грабую, ріжу, вбиваю, гуляю…

Змокрілий, стомлений, засапаний, Шакула впав на траву, розкинувся, встромивши поруч себе у землю ніж. Запанувала тиша. Зошит догорів — залишилася купка попелу, наче зчорнілий гриб-порхавка. Сюрчали коники в траві, щебетали пташки, над галявиною пурхали метелики. Заскрекотіла сорока й замовкла, через якусь хвилину знову долинула різка, коротка й чиста її тріскотня.

Ми дивилися в ліс, у той бік, звідки скрекотала сорока. Наче хруснула, як ото під ногою, суха гілка… Ні, мені не здалося, бо Клава зиркнула на мене. Бандити насторожились: Шакула витягнув ніж із землі, поправив пістолет під сорочкою, а Філон сів прямо на кошик з грішми..

Знову — хрусь-хрусь…

— Ніби хтось іде… — прошепотів Юрій.

— Хто йде? — стривожився Шакула, вовкувато озираючись.

— Де вони? — Намагався звестися Філон.

Ми й собі з Клавою встали, сповнюючись надією на порятунок, пильно вдивляючись у ліс. Не я, бо не насмілилась би, а Юрій взяв за руку Клаву і мене…

— Не пускай їх, Шакуло, не пускай! — вереснув Філон.

Ми зробили лише кілька кроків, як одним стрибком на нашому шляху постав Шакула з ножем, зігнувся, аж вигнулась дугою спина, ніби у розлютованого кота.

— Назад! — загорлав. — Не пущу!

Прямо на нього пішов Юрій і повів нас за собою. Шакула перекинув ніж у ліву руку й з-під сорочки вихопив пістолет, націлився у Юрка, а мені здавалося, що чорна цятка дивиться просто мені в очі й от-от з неї вирветься смерть. Одначе Юрко не спинився: залишив нас і сам… Мною тіпало, мов у пропасниці, й наморочився світ… Юрій, безпомічний без окулярів, затупцював на місці, мружився, намагаючись хоч щось розгледіти. Максим сидів… Клава стала пліч-о-пліч з Юрієм…

— Назад! — відчайдушно крикнув Шакула і…

Мене оглушило, але перед тим я почула, як між мною і Юрієм щось дзизнуло. Я мимоволі присіла — підломились ноги — і бачила, як хитнувся Юрій, а Клава підтримала його, щоб не впав, і аж тоді кволо забилася думка, що то пролунав постріл і, напевне, він поранений, але звестися я не могла і закричати теж. Не знаю, куди біг Максим, що опинився коло Юрія, який зненацька вчепився йому в горло й душив…

— Це я… Макс… — хрипів, відбиваючись від нього, і Юрко врешті його відпустив.

А Шакула розкарякувато стояв попереду й страшно шкірився, не опускаючи зброї. Навколо гостро пахло чимось паленим, немов сіркою. Шакула показав Максиму пістолетом на колоду, і той слухняно повернувся на своє місце. Було якось незвично тихо, мов після раптової зливи влітку. Я поволі приходила до тями. І чим яснішало в голові, тим дужче пік сором, що не встояла, як Клава, пліч-о-пліч з Юрієм. Од пострілу наче щось надломилось у мені, відібрало волю й рішучість. Я зневажала сама себе.

— Стривай, а куди ти, Максе, хотів бігти, га? — згадав Шакула й рушив до нього, ховаючи пістолет під сорочку. Спинився навпроти. — Ану, встань! — І, коли той встав, задер йому теніску й почав розстебати штани. — Не бійся, не зроблю євнухом. Я тільки… — повідрізав ґудзики й жбурнув на землю. — Ось так. Тепер тримай руки в кишенях. І скинь свої капці.

Шакула перевзувся у Максимові сандалети.

— О-хо-хо… — реготав Філон. — Ну і втнув… Як у кіні…

Максим скидався на великого намоклого птаха, який розпустив крила для просихання. Він викликав жалість і водночас відразу своєю покірністю, хоча наш опір бандитам теж досі не дав ніяких наслідків. Проте ми не мовчали, щось робили, прагнули звільнитись і… боялись. Боялась я, а Клава — ні, тільки за Юру.

Що ж робити? На кого надіятись? Я і Клава… А я ж писала твір, образи… Уляна Громова і Люба Шевцова…

А хто ми? Хто?!

Он він пішов, скалив зуби, вилицюватий, з прилиплим до лоба чубчиком, певний у своїй силі, безпечний і нахабний. Вже скільки того збиткування у нього на совісті?

А скільки попереду…

Мамо! Я скочила на ноги й, мов із заплющеними очима, накинулась на Шакулу, що саме порівнявся зі мною, била його кулаками й кусала, вищала, наче навіжена, поки не відчула болю у потилиці. Аж тоді отямилась і побачила Шакулу, що тикав Юрку в обличчя щось довге й жовтаве, звивисте, мовби живе.

— На, понюхай, очкастий, — приказував. — Можеш погладити. Ти ще не гладив, шмаркатий, дівочих кіс.

— Бузувір… Що зробив?.. — чомусь плакала Клава.

Я лапнула себе за шию, щоб намацати косу, але замість неї пальці наткнулися на розпущене волосся. Я зібрала, волосся в кулак і хотіла перекласти його на груди, та воно, коротке, вислизло з долоні. Коса! Моя коса!.. Ми з Клавою дивилися на Шакулу в якомусь заціпенінні…

— Шакуло, треба тікати! Тікати звідси!.. — істерично закричав Філон і зарачкував од землянки в ліс, волочачи за собою кошик. — Тікати!.. — звівся і, хапаючись за дерева, подибав далі.

Пролунав несамовитий крик: Максим із перекошеним від страху обличчям кинувся до мотоцикла. І мене наче хтось штовхнув за ним силоміць…

Оглушливо пролунав постріл.

— Філоне, стій! — заволав Шакула.

— Що трапилось? — розгублено питав Юрій. — Що трапилось?

І все потонуло в шаленій тріскотні двигунів.

Я не чула, як позаду мене на сидінні опинилася Клава.

Дощата літня кухня наповнилась димом — пригоріли кабачки, про які забула Маринина тітка, слухаючи відповіді племінниці на наші запитання. Тітка мов скам'яніла з виделкою в руках, і її худе гостре лице ще дужче видовжилось од переживань. Євдокія Тарасівна ніяк не могла вимовити й слова, тільки дивилась, дивилась на Марину повними сліз очима…

А Жалинська непорушно сиділа за столом, похнюплена, як людина, що зробила щось негарне.

Я вже й не ворушив би лихі спогади, коли б нам було все зрозуміло із відповідей Марини. Проте не поспішав із запитаннями, даючи можливість дівчині заспокоїтись. Поки, не надійшло нових повідомлень про Шакулу й Філона, ми могли спокійно осмислити, зважити отримані від Марини відомості.

Відзначив, що бандити далеко не втекли, коли не трапився щасливий для них випадок. Отож вони десь ховалися в лісі, в тому районі. Це вже полегшувало пошук. Треба знайти їх до сутінків, щоб уночі не прослизнули, до міста, де у них були знайомі.

Окрім цього, нас турбувала доля Філона-Сергія. Шакула намагається позбутися спільника, щоб не ділитися здобиччю. Були всі підстави чекати ще одного злочину. І попередити його поки що ми не могли.

— Боже, Мариночко, дитино моя… — раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. — Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?

Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.

— Кабачки, тьотю, кабачки, — спромоглася на слово Марина.

Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.

— Згоріли… — безнадійно махнула рукою.

Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.

Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.

— Молодець, Арсене, що згадав, — похвалив мене Яків.

Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих — колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?

— Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? — запитав я.

— Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, — знічено відповіла.

— Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?

— Ні, вона пішла через товарну станцію.

— А Юрій? Де Юрій?

— Юра? — Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. — Він… ми… ми…

Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.

— Він поїхав із вами? — допитувався Яків.

Марина злякано похитала головою.

— І ви залишили його в лісі з отими? — недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. — Як же це трапилось?

— Як? Як?! — Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. — Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…

— У лісі ми його не зустріли, — сказав я.

— Боже, оставили… — вражено прошепотіла тітка. — Марино… Може, вони його…

Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.

— Що нам буде? Мене судитимуть? — запитала Марина.

— Ні, виступите на суді як свідки, — заспокоїв її і подумав, що для них суд — власна совість. — Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?

— Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.

— Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, — заступилася за племінницю тітка. — Опам'яталася б і заявила.

Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами — обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.

Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.

— Назвіть прізвища своїх знайомих, — попросив Марину Пазов.

— Не знаю. Тільки Юри — Коренюк.

— Поїхали з нами, — сказав я.

— Куди ви її забираєте? — Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. — Куди? Вона ж нічого…

— Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, — заспокоїв її. — Вона скоро повернеться.

Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.

— Пригощайтесь.

Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.

— Сідай, Марино, — запросив пригнічену дівчину до машини. — А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.

— Я в курсі, — сказав старший лейтенант. — Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, — дістав з нагрудної кишені фотокартку. — Надивився, аж стоїть перед очима.

Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.

— Шакула… — прошепотіла. — Він.

Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.

— Давай, Миколо, на станцію Партизанська, — наказав йому.

— А чого туди? — стривожилась Марина.

— Надіємось на одну зустріч, — відповів я ухильно. — А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я — Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.

Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на узліссі й стежили за дорогою, наче вовки у засідці. Втім, довго їм не всидіти: голод і спрага примусять їх вийти на білий світ.

Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.

— Цибух Петро! Ци-бух! Чмих — Цибух! — гаряче зашепотів Якову. — Ось що означав напис на коробці! — мене ніби лихоманило від збудження.

Я увімкнув рацію.

— Четвертий…

— Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість — два роки за хуліганство, — скоромовкою випалив я. — І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».

— Так… — озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: — Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?

— Філон, мабуть, кульгає. Як там з власниками «Волг»? Як Загата?

— Скорич відбирає. Загата житиме. Що у вас нового?

— Вже є один свідок з галявини. Їдемо на станцію Партизанська ще за двома.

Я відкинувся на спинку сидіння. Подумки подякував Загаті. Міцний хлопець: втрачаючи свідомість, знайшов у собі сили залишити ниточку-слід. Шкода, що Шакула викрав у нього зброю. Тут дільничний помилився. «І як воно сталося? Тепер я впевненіше припускав, що Чмих міг бути спільником. Він не їхав з ними в поїзді, інакше б Шакула не сподівався на машину. Цибух залишився в місті, вважаючи себе поза підозрою.

Тоді: де його бачив Загата? Невже на залізничному вокзалі? І чому написав прізвище саме Чмиха? Адже переслідував Шакулу і Філона. Очевидно тому, що їх не знав, а з Цибухом знайомий особисто. І десь бачив їх разом. Логічно. Отож почало дещо прояснюватись. А той, що продавав хату, слугував їм за живця.

Виходило — ціла зграя злочинців. Один із них — Шакула — вже доволі начіпляв на себе статей карного кодексу. Через те надзвичайно небезпечний. Такі йдуть на все. Приречений, загнаний у глухий кут ошалілий звір… Н-да, коли б не пістолет Загати. Тринадцять набоїв — ще не одне життя могло обірватись. Микола знову спинив машину в затінку рідколистої акації, що росла неподалік вокзалу. Чи сиділи там тітка і дядько?

У зальчику тільки немолода жінка в солом'яному капелюшку. Поруч неї, на лавці, стоїть чорний чемодан, на який вона спирається ліктем, щоб зручніше було сидіти й підтримувати голову долонею.

Отих двох не було. Може, десь сиділи за вокзалом? Старим людям, на сонці… Куди ж вони поділися? Яків узяв кружку — брязнув ланцюжок — і наточив з бачка води. Спрагло пив… З мене не спускала очей пасажирка. Почув, як важко, з кректанням, зітхнула. Та ні, не вона! Обличчя її спокійне, нерухоме… Хто ж тоді? І мене ніби щось підштовхнуло зазирнути за високу спинку лавки…

Напевне, я мав пришелепкуватий вигляд, бо жінка здивовано закліпала повіками. На лавці скоцюрблені лежали тітка й дядько. Ми сіли з Яковом напроти них. Подружжя спало.

Дядько заворушився і розплющив очі. Втупився в мене, потім у Якова, обличчя поволі прибирало осмисленості. Старий прудко звівся, скинувши коліньми свою палицю на підлогу. Тітка схопилася й очманіло лупала на нас посоловілими безбарвними очима.

— Ми, діду, з міліції, — спокійно сказав Пазов. — То кого ви здибали в лісі?

Дядько спочатку зиркнув на свої ноги в кедах, потім на жінчині, запилюжені і висохлі, поважно погладив руду бороду й недовірливо, насмішкувато прискалив око.

— А ви не брешете? — лукаво запитав.

Яків показав йому своє посвідчення. Дядько прочитав, гмикнув і скрушно похитав головою.

— Вскочили ми з тобою, Марфо, в халепу, — шаркнув по підлозі ногою. — Казав же тобі, що наші шкарбуни таких грошей не варті. Казав? А ти… — дядько махнув рукою. — Ще й кошика…

Тітка знітилася, заворушила пальцями брудних ніг і сховала їх під лавку.

— І скільки він заплатив вам за туфлі й кошик? — поцікавився я.

— Два червінці.

Вони розповіли, як зустріли в лісі хлопця з сумкою і той умовив їх продати йому черевики й кошик. Я вилучив у дядька гроші, записав свідчення. Кеди, правда, залишив до завтра на старому, пожалів його ревматичні ноги.

Ми вийшли надвір. Пазов раптом спинився, і я ледве не штовхнув його в спину.

— Значить, — Філон і Шакула поміняли взуття, — сказав Яків.

— І, напевне, сіли на попутну машину, — додав я.

— Можливо. Але їм доведеться десь зійти напівдорозі, щоб не проїздити через пост ДАІ.

— Хто зна. Мені здається, вони не здогадаються, що ми вже натрапили на їхній слід, — зауважив я.

— А подія на галявині? — нагадав Пазов. — Злочинці тепер не впевнені, що Марина, Клава чи Юрій мовчатимуть.

Була можливість прочесати ділянку лісу. Й навколишні села. Проте вирішили з цим не поспішати, щоб не тривожити передчасно населення. Ми сіли в машину. Бунчук простяг мені аркушик з блокнота.

— Я записав, передали по рації, — пояснив. — Може, ви встигнете. Всі вулиці виходять до лиману. З них ніхто не давав оголошення про продаж будинку.

На аркушику п'ять прізвищ з адресами:

1. Головач Федір Павлович, пров. Фрунзе, 48.

2. Агненко Василь Сидорович, вул. Горького, 17.

3. Савлук Клим Захарович, вул. Продольна, 146.

4. Ободянський Марко Борисович, пров. Богуна, 22.

5. Литвинов Семен Іванович, вул. Садова, 91.

П'ять власників «Волг», одібраних для перевірки. А скільки їх одсіяли Махов і Скорич? Я уявив, як вони прискіпливо вдивлялись у кожну фотокартку, зважували усі «за» і «проти». Адже; коли отримували права, навряд щоб користувались окулярами. Одначе відтоді збігло немало літ. Хто ж із п'ятьох спільник чи просто знайомий Чмиха?

— Поїхали, Миколо, — одірвав погляд від аркушика.

Я побачив у дверях вокзалу огрядну постать начальника станції. Ото, мабуть, здивований, що ми знову тут. «Газик» зробив півколо і виїхав на шлях до міста. Автоматичний шлагбаум, колія… Я втупився в аркушик: Агненко, Головач, Савлук, Ободянський, Литвинов. Хто з них? Намагався прикинути, мовби заглянути за літери, кудись углиб, щоб пізнати кожного, з'ясувати їхню причетність до злочину й зупинитися на одному. Тільки на одному. Хто з них?

А чи власник будинку, який збирався купити Ричко, і той, з яким товаришував Чмих, одна і та ж людина? Сумнівно, щоб порядний чоловік мав товариські стосунки з Цибухом. Дуже сумнівно. Звідси висновок: або спільник, або… Шакула бовкнув дурницю, щоб заспокоїти Філона. І чому мені раніше це не спало на думку?

— Микола, ти знаєш, де ці вулиці? — запитав я.

— Так точно, — не без гордощів відповів сержант. — Усі в різних районах міста.

Бунчук чекав вказівки, куди їхати, щоб заздалегідь вибрати короткий шлях. З кого ж розпочати?

— Ну, Якове, то до кого?

Він знизав плечима.

— А яблука? Пам'ятаєш, прізвище домовласника наче сорт яблук, — нагадав йому.

— Наче яблука… Головач, Агненко, Савлук, Ободянський, Литвинов… Стривай! Савлук! Авжеж. Тільки підставити літеру «б» замість «в» — і саблук. Савлук — саблук. Точно — він, вулиця Продольна. Значить, до Савлука, Арсене, — без ентузіазму сказав.

Він позаздрив моїй здогадці.

— Правильно, — задоволено мовив я. — Давай, Миколо, на Продольну, будинок 146.

Марина весь час мовчала. У мене ворухнулася до неї жалість, бо зазнала дівчина болісного розчарування. Максим їй подобався, а показав себе підлим страхополохом. Погано, що розчарувалася, тільки розпочавши життя. Коли надто вразлива, то довго на душі лежатиме тягар.

Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час — одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч — лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться — сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.

Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.

Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.

— П'яне, чи що? — буркнув Бунчук. — Набратись у спеку…

Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.

Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:

— Юра! Юра!.. — і вчепилася, засмикала ручку дверцят.

Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.

— Юро! Живий!.. — Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.

Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.

— Марино… — Він зробив порух правою рукою — вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. — Як ти тут?.. А їх зловили?

— Пробач, Юра, пробач… — белькотіла дівчина. — Ми… я… наче очманіли від страху.

— Ах, не треба про те, не треба, — стомлено попросив хлопець.

Дівчина знітилась.

— Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?

— Ні, але міліція знає, шукають, — Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.

— Ти заявила? — запитав Юрій.

Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.

— Хто це з тобою? — мружився Юрій на нас, недобачаючи.

— Лейтенант Пазов, — відрекомендувався Яків і показав на мене: — Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..

— В лікарню — ні. Хочеться пити, — Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.

— Тоді потерпи, хлопче, — я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

— Давай сядемо при дорозі, — запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

— Чому ти босий? — Яків із співчуттям дивився на хлопця.

— Шакула здер сандалі для Філона.

— Він же побіг з поляни, — я згадав розповідь Марини.

— Потім вернувся і здер, — Юрко поворушив пальцями.

— В який бік вони пішли? — запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

— Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… — Юрій мимоволі доторкнувся до живота. — Коли встав — у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

— А де твоя сумка, Юро?! — здивовано вигукнула Марина. — Загубив чи забув?

— Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?

— Яка вона, сумка? Опиши її, — попросив Коренюка.

— Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, — не замислюючись, сказав Юрій. — З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

— Яке прізвище у Максима?

— Шойко.

— Ти з ним учився в одній школі?

— Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

— Погано ти знав свого товариша, — зауважив Яків. — З таким у розвідку не підеш.

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

— Ви їх зловите? — примружився до мене підсліпувато.

— Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого — злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник — десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

— Тринадцятий! Тринадцятий! — нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

— Тринадцятий слухає.

— Запишіть адресу Цибуха Петра, — сказав черговий.

— Хвилину… — Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». — Давайте, товаришу майор.

— Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

— Є, — доповів. — У вас ніяких новин?

— Левенець дала свідчення про події на галявині, —. повідомив черговий. — Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

— Левенець? — я не второпав, про кого мова.

— Це Клава! Клава! — зраділо підказала Марина.

— Хай не турбується: Юрій з нами, — сказав черговому.

— Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, — похвалив нас черговий.

— Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.

— Угу… сумка… чорна… спортивна… — повторив майор. — Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. — І відключився.

— А Макс не з'явився у міліцію, — зазначив Юрій.

Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.

Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку — 140, а у Цибуха — 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.

— Ти помітив? — запитав я Пазова.

— Авжеж, — відповів Яків.

Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.

— А коли ви їх покажете нам? — запитав Юрій, виходячи з машини.

— На очній ставці, потім — на суді, — відповів я.

Ми рушили.

— То куди тепер, Арсене Федоровичу? — спитав Бунчук.

— На Продольну.

— І Савлук на Продольній, — згадав сержант.

— Не тільки: вони з Цибухом сусіди, — додав Пазов.

— Овва! — здивувався Микола. — Банда, точно. Правда?

— Слідство покаже, — я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.

Насторожувало, що власник будинку і «Волги» — сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.

Особливу підозру викликав Цибух. Коли до сутінків не затримаємо злочинців, то хоч довідаємось про їх знайомих і спільників, у кого шукатимуть вони притулку, і там влаштуємо засідки.

Це теж неабищо.

Ми їхали передмістям, і Бунчук кидав погляди ліворуч. Я й собі глянув на будинки, але не помітив нічого незвичайного, хіба що… Ох і хитрий сержант! Націлювався на гастроном.

— Може, перекусимо? — запитав я Пазова.

— А чого ж?.. Зупиняйся, Миколо, — весело наказав йому Яків, беручись за ручку.

— Ліпше мені, — зупинив його Бунчук. — Я у формі, а вам без черги не дадуть.

Я поклав йому у нагрудну кишеню троячку.

— Візьми кефіру, ковбаси, батон, мінеральної води.

Сержант підтюпцем побіг до гастроному. Ми лише встигли перекинутись з Яковом кількома словами, як Микола уже вигулькнув на порозі гастроному з повною авоською. Я посунувся на місце водія.

— Ви чого?!.. — здивувався Бунчук.

— Спершу ти полуднуй, — сказав йому.

— Ну, ви даєте, товаришу капітан! — не без задоволення зауважив. — Я завжди вспію, а от ви…

— Розмови, сержанте! — удавано суворо припини я балачку.

Микола, посміхнувшись, шаснув у кабіну. Я нахильці випив, пляшку мінеральної води, аж після того завів «газик», і ми поїхали. Пазов і Бунчук смакували ковбасою, яка гостро, апетитно пахла часником.

Крутою вуличкою піднялися в центр. Звідси поїхали прямо до Жовтневого проспекту.

— Товаришу капітан, прошу до столу, — жартівливо запросив мене Бунчук ситим голосом.

Ми помінялися місцями. Повеселілий Микола щось замугикав собі під ніс. Я полуднував ковбасою з булкою. Водії, бачачи в оглядове люстерко за кермом міліціонера, звільняли нам шлях. Ми швидко дісталися в кінець проспекту. Зненацька заговорила рація.

— Тринадцятий, де ви зараз? — запитав черговий.

— В центрі міста, — доповів йому.

— Заберіть Махова з прокуратури і з ним на Продольну.

Я загорнув півбатона й шмат ковбаси у газету, поклав у скриньку, не знаючи, що вони мені невдовзі знадобляться зовсім за інших обставин. Співчутливо подумав, що, напевне, не вернеться на свою дільницю Загата. Мені було шкода лейтенанта. Втрата особистої зброї — надзвичайна подія, до того ж вона потрапила до рук злочинця. Загострилася ситуація, зросла небезпека для громадян. І як воно сталося?

Ось ми й на Продольній, забудованій одноповерховими будинками із садками. Крізь листя фруктових дерев деінде зблискувала вода, то виринав човен, що мов покоївся далеко серед листя. Я придивлявся до номерів будинків: 24, 26, 28… Ще неблизько.

Слідчий Махов мовчав. Вигляд у нього стомленої украй людини. Він справді добряче вимотався за день. Я, мабуть, теж не кращий, а злочинці ще не затримані, й не знати скільки часу триватиме розшук. Ми навіть не виявили їх місця перебування. І я позаздрив Пазову, якого підключили до групи спостереження за залізничним вокзалом. Його хоч не трясе й не дихає бензином.

110, 112, 114… Вже скоро. Бунчук перестав мугикати, У мене теж минуло кілька хвилин розслаблення, поки перебував у прокуратурі. Внутрішньо напружився, зосередився. Аби застати їх вдома. Більше сподівався на зустріч із Савлуком. Серед власників «Волг» рідко трапляються молоді, такі, як Цибух. Чмих, звичайно, не тримався домівки. А коли він спільник Шакули й Філона, то й поготів. Можливо, навпаки: готував алібі.

Нарешті, 134, 136…

— Зупинись! — наказав Бунчукові Махов.

Микола загальмував. Через два будинки — дім Цибуха, а через чотири — Савлука. Ми з Маховим вийшли з «газика». Я віддаля побачив обіч дороги білу вальковану хатину, криту жерстю. Біля прилавка купчилося кілька жінок із банками й каністрами. Здогадався, що то гасова лавка.

Поминули 138-й і 140-й будинки. Ось він — невеликий, в червоної цегли, з двома вікнами на вулицю, критий шифером. Паркан старий, давно не фарбований, подекуди виламані штахетини. Хвіртка трималася на чесному слові. Ми ступили на подвір'я. Махов постукав, за дверима — ні згуку. Гліб затарабанив дужче… Нікого. Коли ще так «пощастить» із Савлуком, ми зазнаємо гіркої невдачі й постане питання: де їх шукати?

Ми постояли прислухаючись. Ніде нічичирк.

— Що ж, підемо до Савлука, — вирішив Махов.

Паркан у Савлука двометровий, із струганих дощок, щільно припасованих одна до одної, ворота і хвіртка металеві. У хвіртці щілина поштової скриньки. Між яблунями сяяв дах із цинку. Добротні хата й хлів із силікатної цегли стояли близько від дороги, і тому подвір'я було невелике, заасфальтоване. Гаража ми не побачили. Двері на веранду, обвиту виноградом, відчинені. Ми увійшли в двір. Гліб постукав. Чекали. Махов нетерпляче покусував губу. Нарешті заскрипіли мостини, і двері до хати відчинились. Я не стримався, полегшено зітхнув і посміхнувся немолодій, невисокій, мов колобок, жінці в барвистому халаті. На руках вона тримала голубоокого сіамського кота. Жінка запитливо й водночас зраділо дивилася на нас.

— Ви до Клима Захаровича? — Голос у неї на диво тонкий і приємний.

— До нього, — підтвердив Гліб, відчуваючи її доброзичливість.

— А ми вас давно ждемо, — жінка поступилась і запросила нас: — Заходьте, прошу.

Нас чекали… Чудасія! Я ледве не знизав плечима. Нас явно вважали за когось іншого. Ми переступили поріг і пішли за жінкою до вітальні. Кімната обставлена скромно: телевізор, стіл з чотирма стільцями, сервант з простим посудом, один килим над тахтою, на якій лежала розгорнута книга. Мабуть, господиня читала. З вітальні двері ще до двох кімнат.

Ми сіли за стіл. Господарка — на тахті.

— Як доїхали?

— Нормально, — Махов з цікавістю дивився на неї повеселілими очима.

— Самі? — жінка ковзнула поглядом по наших руках.

— Нн… — трохи зам'явся Гліб. — Не сам — з товаришем.

Кіт стрибнув на підлогу, пройшов повз мене й подерся по гардині до карнизу, всівся на ньому й звідтіля стежив за нами. Савлукова любляче посварила його пальцем, приказуючи:

— У, мазунчик-муркотунчик… — нараз заметушилася. — Я зараз. Тільки переодягнусь і проведу вас.

— Куди? Хіба Клима Заха… — я вже звівся, передчуваючи знову невдачу.

— До Клима, до Клима, дорогі наші покупці, — пішла до другої кімнати.

— Хвилиночку! — зупинив її Гліб. — А де ж він?

— У гаражі. Я зараз…

Мене осінило: вона подумала, що ми від Ричка, його сини чи родичі!

— Ее… Пробачте, як вас?.. — запитав Махнов.

— Тетяна Михайлівна.

— Тетяно Михайлівно, не треба. Ми самі. Ви скажіть, як дійти до гаража.

— Звідси недалеко: праворуч по Заводській і під гаєм побачите гаражі. Наш п'ятий, — охоче пояснила, напевне, не дуже хотіла залишати домівку. — Незручно, звичайно, але на подвір'ї ніде поставити. Спочатку не думали, коли будувалися, про машину.

— Дякую вам, — вклонився їй Гліб.

— Хата наша майже нова. Та Клим уже показував вам, — згадала господиня.

А нам уже не сиділося. Таки пощастило: відразу вийшли на потрібного власника будинку й «Волги».

У коридорі мимохідь, наче між іншим, запитав:

— А Петра нема вдома?.

— Ви його знаєте? — здивувалася жінка.

— Трохи.

— Чула, як зранку бряжчав відрами. Десь тиняється, ледащо, — осудливо мовила. — А Клим казав, що ви майже однолітки. Завжди він щось наплутає.

— Ну як там? — нетерпляче запитав Бунчук.

— Натрапили на слід, — відповів я. — Ти знаєш, де гаражі по Заводській, під гаєм?

— Знаю.

У нас було кілька хвилин на оцінку отриманих відомостей. Закрався сумнів щодо причетності Савлука до вбивства Ричка. Тетяна Михайлівна не схожа на дружину злочинця. Хоча зовнішність іноді оманлива.

Ми вже мчали по Заводській. Ліворуч тяглися залізничні колії і вагони без тепловозів. Тут, майже на околиці міста, розташована сортувальна станція. На другому боці вулиці стояли п'ятиповерхові будинки. Далі виднівся дубовий гай, а за ним здіймалися корпуси якогось заводу. Стривай! То ж машинобудівний, на якому працювали батьки Руслана Табурчака.

Он і металеві гаражі — руді, зелені, сині, що вишикувались вздовж гаю. У деяких відчинені ворота, навпроти — «Победы», «Москвичи», «Волги», навіть одна чорна трофейна легковушка — чи «опель», чи «мерседес». П'ятий гараж теж відкритий.

— Зупинись, Миколо, скраю, — сказав сержантові Махов. — Щоб не муляти очей.

Перший і другий гаражі зачинені, у третьому з оглядової ями витикались голова в зеленому старому капелюсі і брудні руки, що порядкували під бежевою «Победою». Четвертий — на замку. П'ятий — біла «Волга М-21». Зовні машина мала пристойний вигляд. З-за правих дверцят визирали старі коричневі туфлі. Я здогадався, що Савлук лежав на передньому сидінні. Що він там робив? Спав?

Постукав пальцем по капоту. Туфлі заворушились, і в кабіні закректало, за склом з'явилося плече в картатій сорочці, потім чорний берет і нарешті повне обличчя з носом-картоплиною і великими сірими очима за скельцями окулярів. Спершу я подумав, що то брат Тетяни Михайлівни, до того вони були схожі.

— Клим Захарович? — для певності запитав Махов.

— Я.

— Нам треба з вами поговорити.

— Зачекайте, — Савлук завовтузився, вибираючись із машини.

Він ледь вищий за «Волгу», і такий же натоптуватий, як його дружина. Підсмикнув старі, замащені штани, витер ганчіркою куцопалі руки й підійшов до нас без всякого знічення й настороги. Махов простяг йому посвідчення.

— Вв… ви не помилилися? — розгублено дивився на нас. — Слідчий прокуратури…

— А це інспектор карного розшуку, — кивнув на мене Гліб.

Чи справді ні в чому не винен, чи вдало грав простачка?

— Напевне, ні, товаришу Савлук, не помилились, — я оглянувся, де б сісти.

Савлук запобігливо метнувся в глиб гаража й виніс три похідні розкладні стільчики. Ми сіли напроти нього. Власник дістав цигарки, закурив. Гліб дав час йому оговтатись.

— Справа надто серйозна, Климе Захаровичу, — попередив його. — Отож надіємось на вашу відвертість і допомогу. Зважте, що нам дещо відомо.

— Але ж я… Я нічого не знаю, — затремтів його голос.

— Кого ви сьогодні чекали?

— Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…

— О котрій годині повинні були зустрітись? — перебив його Гліб. — Де?

— На автобусній о 12.30.

— Чому не зустріли?

— Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, — знічено відповів.

— На скількох тисячах зійшлися?

Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…

— За п'ятдесят вісім тисяч, — тихо вимовив.

— З ким мав приїхати покупець?

— У неділю був сам. Не казав, — Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.

Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.

— Ви зараз на пенсії?

— Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.

— А навіщо продаєте хату?

— Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, — Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: — Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.

Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.

Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?

Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.

— Чому? — і гостро подивився на Савлука. — Ричка пограбували і вбили на вокзалі.

— Вбили Терентія?! — скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.

— Вбили після дванадцятої години, — говорив далі Гліб. — Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.

Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.

— Ось чого ви приїхали, — гірко сказав. — Але ж я нічого…

— Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?

Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…

— Ніби ніхто з чужих, — спроквола мовив. — Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.

Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.

— А цього ви ніде не бачили?

Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.

— Ні, не бачив, — повернув мені фото.

— Гаразд, — Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: — Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?

— А потім… — Пенсіонер знову закурив. — Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.

— Втрьох?! — Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. — Хто ж третій?

— Авжеж: я, Ричко і Петро, — буденно уточнив.

— Який Петро?

— Ну, наш сусід.

— Цибух?

— Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.

Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?

— Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? — схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.

— Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… — Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. — І давно ви з ним товаришуєте?

— Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, — пояснив. — Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..

— Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?

— Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.

— Ну, не він, а можливо… — Я замовк від застережливого погляду Махова.

— А що сталося з «Волгою»? — запитав Гліб. — Коли вона зіпсувалася?

— Сьогодні.

— Хм… А вчора Цибух до вас не навідувався?

— Під вечір. Я саме чистив свіч… — Савлук затнувся й злякано вилупив очі. — Ні, ні, не Петро… І коли він встиг щось у ній зіпсувати?

— Це, Климе Захаровичу, встановить експертиза, — зауважив Гліб. — Ви більше нічого не робіть коло машини.

Несподівано перед гаражем з'явився кучматий, середнього зросту, хлопець у тільнику з рукавами, в штанях невизначеного кольору і сандалях на босу ногу. Він тримав у руці пляшку вина, білого міцного, або у просторіччі — «біоміцину». Його каштанові очі весело блищали. Наче знайомий, ніби десь… Чмих! Він!

— Захаровичу, чого засумували? — бадьоро заговорив Цибух і поплескав по пляшці. — Давайте штакани. Зараз хильнемо по грамульці — і закучерявиться світ.

Савлук мовчав. Петро зайшов до гаража, зиркнув на Махова, потім на мене.

— Слухай, кореш, де я тебе бачив? — дивився на мене, почухав кудлату голову, почмихав носом. — А, ти сидів у Іллюшки. Теж у нього на гачку? Ну, то дрібниця. Давайте роздушимо банку за знайомство.

Цибух балакучий, збуджений. Я звівся і став у воротях, перекрив йому про всяк випадок шлях до втечі.

— Помовч, Петре, помовч, — скривився Савлук і недбало махнув рукою. — Ет!

— Чого мовчати, Захаровичу? — світив очима.

— Сідай, — Махов кивнув на звільнений стільчик.

— А штакани? — не вгавав Цибух і сів, поставив між ногами пляшку.

— Тобі привіт від Шакули і Філона, — сказав я.

— Ідуть вони… — Чмих вилаявся і засміявсь. — Обдерли ми їх з Коцюбою до нитки. А де ти зрізався з ними?

— Коли, ж це ви їх так обчистили? — запитав Гліб.

— Вчора, кореш, вчора, — Цибух поплескав себе по кишені.

— Тепер тиждень заправлятимуся біоміцином. О!

Нічого, не підозрюючи, він вибовкнув важливі факти. Тепер залишалося з'ясувати, як Шакула і Філон дізналися про Ричка і його другий приїзд у місто. Власне, ми здогадувалися, хто їм розповів про грошовитого дядька. От лише — випадково чи навмисне? Від того залежала доля Цибуха.

Чмих, мабуть, знав адреси, куди могли з'явитися Шакула і Філон, якщо проникнуть у місто. На нас стривожено позирав Савлук. Я ступив до Цибуха й поклав йому на плече руку, притис до стільчика.

— Ну, облиш… — заворушився той. — Давай, штакани.

— Петре, це ж товариші з прокуратури! — не витримав і вигукнув Савлук.

Цибух сіпнувся, щоб встати, й затих. Я відкотив ногою подалі пляшку з вином.

— Де ти зустрівся з Шакулою і Філоном?

— Я не сука, начальнику, своїх не продаю! — верескнув Чмих.

— Так, не продаєш… — Гліб спокійно продовжив: — Значить, це ти з ними сьогодні вбив на автовокзалі Ричка. Ти?

— Якого Ричка? Якого? — зблід Цибух. — Ти мені, начальнику, не чіпляй на вуха лапшу.

— Вбили Терентія, що хотів купити в мене хату, — з відчаєм мовив Савлук.

— Терентія?! — витріщився Чмих. — Того дядька, що вчора з вами їхав, і мав сьогодні…

— Того, — підтвердив я.

— Ну, то як? Ти їх намовив, і Шакула підколов Загату, — допитувався Махов.

— Шакула Загату… — не зовсім усвідомлюючи, про що йдеться, повторив Петро. — Іллю… — І раптом з розпачем: — Не я! Не я! — рвонув тільник на грудях, зацокотів зубами.

— А хто? Ти з ними грав у карти, розмовляв, ти і підказав їм, — заперечив Гліб Цибуху. — Це засвідчать вони.

— Ні, ні, клянусь… — захлинався від хвилювання. — Я тільки так, між іншим сказав…

Він зацьковано, безпорадно поглядав то на нас, то на Савлука, зрозумівши, що вскочив у добрячу халепу. Мабуть, справді Чмих не причетний до вбивства, але мимоволі посприяв йому, розповівши Шакулі й Філону про Ричка.

— Заспокойся і розповідай, як усе сталося, — наказав йому Махов.

— Що я наробив? Хто мені повірить? — Чмих обхопив голову руками. — Я зустрівся з ними коло гастроному. Вони бачили, як я вилазив з «Волги», бачили Клима Захаровича і того Ричка. В гастрономі набрали горілки, пива й пішли до Коцюби. Випили, почали в очко… — облизав пошерхлі губи. — Коцюба махлював, і Шакула з Філоном програвали, але комизились, чванились, що мають багато грошей. Я не витерпів і кинув, що копійка це, а не гроші, от один дядько натовк у панчоху… Я ж не знав, начальнику, не думав, що вони рішаться на таке.

— Далі?

— Філон не звернув уваги, а Шакула потроху, непомітно почав мене випитувати. Я ж не знав, не думав…

— А хто посвідчить: Шакула і Філон? — Слідчий дивився на Петра.

— Вони мене потягнуть за собою… — захитався на стільчику Цибух. — Потягнуть… Пропав я, пропав…

Його теревені за чаркою і картами привели до злочину.

— Може, Коцюба підтвердить? — кинув я йому рятівне коло.

— Іван? Продасть він мене теж, — безнадійно мовив.

Цибух потрапив у скрутне становище. Коли не буде свідків, суд вважатиме його причетним до вбивства з метою пограбування: Хоч і не викликав Чмих у мене симпатії, але стало шкода його.

— А раніше ти з ними зустрічався? — доброзичливо, без ноток офіційності, запитав Махов.

— Вранці, біля пивної бочки. Коцюба і познайомив нас.

— А де тебе вчора бачив Загата?

— Не знаю.

— Коцюба сидів із Шакулою?

— Ні, Шакулі хтось дав Іванову адресу.

— Да, Петре, важко тобі доведеться, — підсумував слідчий.

— Влип, ох і влип… — забриніли сльози в голосі Цибуха. — Вдруге мати не витримає.

— Завжди ви надто пізно згадуєте матір, — зауважив я.

— Товариші, а я? — встряв у розмову Савлук. — Я можу посвідчити.

— Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, — заперечив я.

— Н-да… — розчаровано протяг пенсіонер.

— Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, — звівся Махов.

Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.

— Я готовий, — сказав Савлук. — Зараз виведу машину,

— Не треба, у нас свій транспорт, — і я звернувся до Чмиха. — Вставай, Петре, і тільки без фокусів.

Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.

— Ходімо, — повторив.

Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, — то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…

Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.

— Де живе Коцюба? — запитав у Чмиха.

— На Водопої, вулиця Продольна, 152.

— На Продольній? — здивувався Клим Захарович. — Але такого прізвища я не чув.

— Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він — Хоменко, — пояснив Петро.

— А, Хоменко, отой волоцюга, — розчаровано протяг пенсіонер.

Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, — не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне — натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.

Цибух щось шепотів. Я прислухався.

— Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…

— Я тебе влаштую, Петре, влаштую… — казав Савлук. — Тільки візьмися за розум.

— Аби пронесло, аби… — наче молився Цибух, заплющившись.

Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства — не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.

Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там — Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…

Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:

— Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.

Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.

— Що, Окурок, хочеш жерти? — погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.

Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері — і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.

Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, — старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.

Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі — бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку — лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.

— Коцюба? — запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.

— Він.

— Буди.

У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки — випухкуючи повітря, немов чахкав паровоз, випускаючи пару. І щоразу злітала й опускалась йому на віко, наче прив'язана, набридлива зелена муха. Петро дав по носі щигля Коцюбі, але той лише покрутив головою. Тоді Цибух затрусив його, приказуючи:

— Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…

У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.

— От набрався! — обурювався Цибух. — Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!

— Стривай, — я зупинив його. — Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.

Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.

— Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? — запитав я.

— Ні, я не казав.

— А Коцюба?

— Може, й ляпнув, — лиховісно глянув на ліжко. — Яка тут гидь…

— Хіба раніше не бачив?

— Я завжди приходив сюди під кайфом.

— Про що говорили Філон і Шакула? Не називали кличок, малин?

— Вони програвали… — Цибух почухав під пахвою. — Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.

Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби — безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.

Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.

— Фуу, ну й хлів… — зморщив лице Микола, підступив до ліжка. — Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? — показав пляшечку з нашатирним спиртом.

— Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, — сказав Махов.

— Зараз продере до п'ят, — і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.

Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим — до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.

— Хм… — промимрив презирливо. — Ти чого тут?

— Заговорив. Ще дати понюхати? — Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.

— Ну що, Хоменко, будемо говорити? — запитав його Махов.

Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника — жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди — ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.

Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.

— Ти хто такий? — глухо поцікавився.

— Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.

— Овва, давно не бачилися, — насмішкувато прорік. — І чого пожалували?

— Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?

— А, Шакула… — пожвавішав. — Він зараз на мілині. Здатний на все.

— Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, — встряв Цибух.

— На, викуси! — скрутив йому Коцюба дулю й хрипло засміявся.

— Дурень ти! — скипів Петро й метнувся до нього, вхопив за плечі, затермосив, аж у того заметлялася голова. — Ти знаєш, чим пахне? Знаєш? Строком на всю катушку! Кажи, йолопе!

— Сядь, хлопче, сядь… — Бунчук одірвав Цибуха від Коцюби, підштовхнув до стільця.

Коцюба очманіло вирячив очі.

— Яким строком? — пробелькотів. — Ми ж тільки в карти… Прокинувся опівдні — а їх лизя злизала. Ти що, начальнику? — злякано дивився на Махова.

— Давайте адреси, до кого вони можуть піти, — не давав йому оговтатися Гліб.

— У Шакули тут нікого… — нервово почухав за пазухою. — Вони прямо з поїзда і до мене. Може, у Філона?

Про Філона, подумав я, розповість Клава Левенець. І про всяк випадок варто поцікавитися його колишніми зв'язками.

— Сержанте, виведіть Цибуха надвір, — розпорядився слідчий.

Почекав, поки вони вийшли, і запитав Коцюбу:

— Про які гроші говорив Шакулі Петро?

— Про гроші?! — звів вигорілі брови Коцюба. — Не чув. Їй-бо, не чув.

— Ви не поспішайте.

Іван чухав груди й супився, згадуючи…

— Ніби щось таке варнякав, — нарешті невпевнено сказав. — Але я не прислухався — стежив за картами.

— А Цибух і Шакула не залишалися наодинці?

— Ні, — заперечив Коцюба. — От Філон і Шакула вискакували надвір.

— Коли?

— Десь посеред гри.

Це після того, як Петро розпатякав про Ричка. Вибігали поділитися враженнями.

— Взувайся і поїхали, — сказав Коцюбі Махов.

— Куди? — сторопів Іван. — Чого? Я ж тільки в карти…

— Дасте показання про Філона і Шакулу.

Надворі на повні груди вдихнув повітря. Коцюба не замкнув кімнати. Справді, ні до чого: там нема що красти. На денному світлі вигляд у нього ще більш непривабливий: лице дрябле, побабчене, мов печене яблуко, волосся позлипалося, одяг висів, наче на жердині, й Коцюба щоразу підсмикував штани.

— Скільки вам років? — запитав його.

— Тридцять один.

Ми з Глібом здивовано перезирнулися. Майже наш ровесник. Це ж як треба жити, щоб так виснажити себе? Мені аж закортіло подивитися в дзеркало. Напевне, від страху, щоб часом самому через кілька років не зрівнятися з Коцюбою. Чудний: я ж не алкоголік і не картяр, нормально жив, правда, з перевантаженнями, як пілот, — і фізичними, і душевними.

Жінки, що стояли біля гасової крамниці, поглядали на нас, затримували свої погляди на Коцюбі й Цибуху, і в їхніх очах ні жалю, ні смутку. Коли проходили мимо них, почув:

— Слава богу, забрали…

Махов відпустив Клима Захаровича додому. Ми з Глібом сіли на заднє сидіння «газика», з боків обох свідків. Не хотіли ризикувати.

Сонце вже перетнуло зеніт і хилилося до обрію. Незабаром, через кілька годин, спадуть на землю вечорові сутінки, і попереду довге чекання у коротку літню ніч. Чи вдасться до темряви знайти і затримати грабіжників?

Вкотре питав себе: куди вони могли податися з галявини? Або тікали далі від міста, або навпаки — спробують проникнути у нього. Десь зачаїлися поблизу. Втім, для Шакули то не вихід із становища. Філон йому вже не потрібний. У цьому випадку почне діяти їх вовчий закон: позбутися спільника й заволодіти грішми. Філон — приречений. Невже не розумів? Мені зробилося тоскно й незатишно від безсилля.

Універмаг. Біля нього повернули на вулицю Шевченка, і наш «газик» упірнув під густі крони каштанів. Микола заїхав у двір відділу. Я глянув на вікно майора Скорича. Відчинене. Отож, Дмитро Юхимович у себе. Цибуха й Хоменка помістили в слідчий ізолятор. Ми постояли з Глібом кілька хвилин надворі, щоб хоч трохи позбутися бензинового духу, яким просякли.

Махов пішов до підполковника Ольхового, а я забіг до майора. Він сидів за столом і писав.

Я з великим задоволенням сів на диван.

— Стомився? — співчутливо запитав майор.

— Свідки мигтять, наче кадри в кіно, — признався, на мить заплющуючись.

— Да, багатенько їх уже набралось, — посміхнувся Скорич, і в його руках, мов у фокусника, з'явились термос і паперовий згорток. — Ти хоч перекусив?

— З Пазовим і Миколою пожували булки з ковбасою. — Мені втішно від його піклування.

Майор сів поруч, подав термос і згорток.

— Ну то ще підкріпись, бо до ранку далеко, — сказав.

Я не відмовився, щоб не образити Дмитра Юхимовича.

У термосі — какао, вкусив бутерброд з маслом і голландським сиром… Розповів майору про розмови із свідками, що ми відразу натрапили на власника будинку, якого збирався купити Ричко. Як завжди, Скорич уважно слухав, опустивши довгі, густі вії, і наче задрімав. Я закрутив термос, поставив на стіл, подякував, витягнув ноги й блаженствував на дивані.

— Між іншим, Арсене, я добре знаю Шакулу, — заговорив майор. — Він «герой» моєї останньої справи, коли я служив у Кавунівці. При затриманні Дрига чинив шалений опір.

— Швидше б зустрітися з ним, — сказав я.

— Намалюй план місцевості, — попросив Скорич. — Помізкуємо, куди він міг податись.

Я сів за приставний столик, взяв чистий аркуш і заходився креслити. Спершу наніс залізницю; потім — соняшникове поле, ліс, де позначив галявину, далі дорогу на Снігурі й до міста, за нею — лісосмугу і скошений лан з копичками соломи, тваринницькі ферми колгоспу «Партизан». Визначив приблизну віддаль од насипу до землянки і від неї до дороги. Намалював місце, де знайшли пораненого Загату. Глянув на ескіз — ніби все.

Скорич хвилин п'ять мовчки вивчав схему. Потім додав кружечків — населені пункти, і від них до галявини проставив кілометри.

— То куди, Арсене? — запитав.

— У лісі не залишаться, — я не поспішав із своїми припущеннями. — Ліс можна прочесати.

— Вірно, — Дмитро Юхимович підморгнув мені.

— Ми їх чекаємо на дорозі, а вони — у протилежний бік: через насип і соняшники, — не дуже впевнено виклав свою версію.

— Гм, соняшники… — повторив майор. — Заманливо й ніби логічно. А ти куди пішов би? Дрига не дурний, ні.

Куди б я пішов?.. Вже думав над цим. Подивився на план. Звичайно, Шакула хитрий, і він зробить навпаки. Людину тягне до житла. І якщо вбивця здогадується, де ми хочемо його шукати, він туди не піде. Отож, у нього єдиний вихід: перейти дорогу на Снігурі й зачаїтися десь поблизу села Тарасівки. Там магазини, садки і можна за відповідну платню польовими дорогами, які не контролювалися, вислизнути на машині з області. Без Філона. Він — приречений.

— Я пішов би, Дмитре Юхимовичу, до Тарасівки.

— О! — майор зраділо підняв палець. — І я теж. Коли звечоріє, рушимо в село, обстежимо околиці.

— Стемніє — вилізе зі схованки, — підтвердив я.

— Що вирішив Махов? — поцікавився Скорич, та я не встиг відповісти, як задзвонив телефон, і Дмитро Юхимович узяв трубку. — Слухаю. Так. Він у мене. Угу… угу… Хай зачекає нас. Ми зараз приїдемо.

— На посту ДАІ зупинили ЗІЛ для перевірки. Шофер сказав, що десь о третій годині бачив, як дорогу переходило двоє хлопців, — повідомив Скорич.

— На якій дорозі? В якому місці? — я схопився, стримуючи хвилювання.

— На Снігурі. Шофер покаже, — майор теж встав. — Я з вами.

— Треба взяти Кузьменка з Букетом, — запропонував я.

Ми швидко зібралися.

Майор сів з Бунчуком, а я, Махов і Кузьменко з Букетом позаду. Наш «газик» вискочив з подвір'я. Пес лежав у ногах і засапано дихав, висолопивши язик.

Мовчали. Напевне, від утоми й постійної напруги. «Газик» поглинав кілометри міських вулиць.

Ось і крутий спуск до мосту через гирло річки Степової… Гастроном, де годину тому Микола купував їжу… Вулиця, на якій жила Маринина тітка…

Звіддалік я побачив пост ДАІ, зелений ЗІЛ з причепом і патрульний «газик». Трохи далі — «Волга» і автобус, біля них два інспектори перевіряють пасажирів. На лавці сиділи третій інспектор і широкоплечий чоловік у кремовій тенісці. Шофер. Микола загальмував коло вантажівки. Ми вийшли з машини, підійшли до лавки. Інспектор, лейтенант, звівся й віддав честь.

— Це шофер Старинець. Він каже… — почав.

— Гаразд, лейтенанте, я сам з ним побалакаю, — Гліб глянув на водія, заохочуючи до розповіді.

— Після двох годин я їхав у колгосп «Партизан». І ось десь так на десятому кілометрі від поста ДАІ попереду помітив, що дорогу переходять двоє. Ніби з лісу вони йшли, бо прямували до лісосмуги, — шофер облизав губи, напевно хвилювався. — Зустрічних машин в той момент не було. Перейшли, і все. Я поїхав. Коли б знаття. Оце їхав назад — мені стоп. Перевірка. Я запитав, мовляв, кого шукаєте? Вони й сказали.

— Які ті двоє з себе?

— Один накульгував і мав за плечима чорну сумку.

Ми з Маховим перезирнулися.

— І все? Більше нічого не запам'ятали? — допитувався Гліб.

— Другий у синюватій сорочці.

Вони!

— Покажете місце?

Старинець трохи подумав:

— Покажу.

Ми кинулись до машини.

— Олексо, сідай коло Миколи! — наказав Скорич Кузьменку.

Бунчук витискав із «газика» всі його кінські сили. Хоч сонце ще стояло над лісом, але спека вже спадала.

Мелькнула грунтівка, що вела до тваринницьких ферм.

— Тут! Тут! — вигукнув Старинець.

Сержант різко загальмував, аж ми подалися вперед,

— Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, — сказав Махов. — Хай їде додому.

Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.

— Олексо, стій! — приглушено крикнув Скорич. — Не забувай — у них зброя. Не поспішай.

Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.

Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.

— В якій? — пошепки запитав.

— Не знаю.

Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?

— Пущу Букета, — сказав Кузьменко. — Що тут думати?

— Ти що, Олексо?! — Мені було шкода пса. — Застрелить або заріже.

— Так, слухайте мене, — заговорив Скорич. — Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.

Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…

Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.

— Ти бачив, Арсене?

— Угу.

— Де? Де? — збентежено запитав Кузьменко.

— Третя від грунтівки, — зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…

— Щось чорніє в соломі, — сказав Кузьменко.

— То волосся Філона, — уточнив я. — А синє — сорочка Дриги.

— Зараз візьмемо, голубчиків, — нетерпляче заворушився Олекса. — Га, товаришу майор?

Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів — не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?

— Слухайте: ви сідайте в «газик» — і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… — запропонував Кузьменко. — Він і не стямиться.

— Ні, Олексо, ні, — заперечив Махов. — У комусь та застрягне куля.

— Дійсно, це не вихід, — погодився я.

— Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… — не здавався кінолог.

— Так спалимо всю колгоспну солому, — відбувся жартом майор. — І на феєрверк збіжиться все село.

— Викликати бронетранспортер або танк, — подав нову ідею Олекса.

— Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, — розважливо мовив Дмитро Юхимович. — І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

— Ти чого? — здивувався Гліб.

— Бачите ферми? — спитав. — Скоро вечірнє доїння.

— А, сховатися між коровами й підкрастися до них, — підхопив Кузьменко. — Непогано придумав. Я — за.

— Не те, Олексо, — охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

— Значить, пастка на колесах… — сказав майор. — Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

— Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

— На жаль, нема, — сумно погодився Гліб.

— І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, — додав я. — Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

— Шакула небезпечний при затриманні, — нагадав майор.

— Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

— Займай позицію, Олексо, і спостерігай, — наказав майор. — Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни — сповіщай по рації. Дій!

— Ні пуху, Арсене, — серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

— Знайшли, Миколо, сидять у соломі, — повідомив йому.

— Нарешті! — широко посміхнувся сержант. — Тепер їм амба. А де Кузьменко?

— Слідкує, — відказав майор. — Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами — давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.

Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:

— Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?

— Так точно!

— Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. — І до Бунчука: — В Тарасівку, Миколо.

В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.

— Четвертий слухає, — озвався черговий.

— Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.

— Допомоги не треба?

— Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.

— Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.

— К чорту, Четвертий, к чорту. — І майор поклав мікрофон.

Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.

— До гаражів, — підказав Скорич водієві.

У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні — Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!

Відразу за ставком — колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними — кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.

— Я зараз, — кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».

Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.

— Беріть бортову, — прогув густим басом.

Майор подивився на мене.

— Ні, бортова не підходить, — сказав я. — А де молоковози?

— Уже на фермах, — здоровань розвів руками. — Так що радий би, але…

— А доїння вже скінчилося? — запитав Гліб.

— Тільки почалося.

— Поїхали, Дмитре Юхимовичу, — заквапився я. — Ще є шанс.

До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.

— Вам, дядьку, треба в танку їздити, — боячись за машину, кинув Бунчук.

Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.

— Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.

— І який обслуговували калібр?

— Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, — не без гордості сказав.

— Ого! — з повагою вигукнув Микола. — Там снаряд як підсвинок!

— Добрячий підсвинок, — підтвердив задоволено механік. — А навіщо вам саме молоковоз?

— Він без кузова, — відповів я.

— Гм… — Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.

Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?

І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.

— Скорич взяв мікрофон.

— Двадцять перший, Двадцять перший…

— Двадцять перший слухає, — пролунав молодий голос.

— Де ви?

— На узбіччі, біля з'їзду на дорогу до ферм.

— Негайно сховайте машину в лісі. Кузьменко хай залишається в засідці. Подальші розпорядження — пізніше. Виконуйте!

Ми спинилися біля молоковоза й висипали з «газика». Махов відчинив дверцята молоковоза.

— Нема ключа запалювання, — і натис на кнопку звукового сигналу.

— Це вже Сашко коло Гані крутиться, — зазначив механік.

Заклично, тривожно розлігся гудок. Подумав, що, напевне, чути його Шакулі й Філону… З ферми вибіг рудоволосий хлопець. Він метнувся до молоковоза, але його перехопив здоровань.

— Давай ключа, скоро. Це з міліції, — ошелешив його.

— Але ж я… Навіщо? — вражено лупав круглими очима.

— Потім, Сашко, потім. Давай, — і простяг долоню.

Сашко неохоче поклав на неї ключ. Я взяв його й сів за кермо.

— Як машина? — запитав у Сашка.

— Нічого, бігає, — відповів затинаючись.

— Зніми внутрішні ручки з правих дверцят і праве оглядове дзеркало, — попросив його.

Хлопець дістав з-під сидіння викрутку й заходився відкручувати. Трохи повернув ліве люстерко, щоб у ньому міг бачити, що діється позаду машини, лише я. Здається, все. Ще раз оглянув кабіну. Ага, скринька. Відчинив її. Сигарети «Подільські», сірники, гайки, гвинтики…

— Миколо! — гукнув до Бунчука. — Принеси ту ковбасу і шмат батона!

Сержант кинувся виконувати вказівку, зрадівши, що й для нього знайшлася робота. Я поклав харчі в скриньку. Апетитно запахло ковбасою. Це б іще…

— У тебе нема самогонки? — запитав у Сашка. — Хоч би чвертку.

— Ні, я з собою не вожу. — Він підняв сидіння й поклав під нього ручки, люстерко й викрутку.

— Що, самогон? — перепитав механік. — А в Гаврила. Мотнись, Сашко, до нього.

Сашко зник на фермі. Я поклав руки на кермо. Й помітив, що вони тремтіли. А ніби був спокійним. Знав: хвилювання вляжеться, тільки виїду на грунтівку. Он і Сашко з пляшкою.

— Насилу… випросив… — відхекувався.

Я витягнув із шийки кукурудзяний корок, понюхав — у ніс вдарив гострий запах бурякової сивухи? Набрав у рот, трохи ковтнув, а решту виплюнув. Потім більше половини вилив із пляшки на землю. Сашко, механік і Бунчук не спускали з мене очей. Поклав пляшку в скриньку, закрив. Ось тепер усе. Завів машину.

— Пам'ятай, Арсене: Шакула небезпечний при затриманні. Пам'ятай, — сказав мені Дмитро Юхимович.

Я жодного разу не глянув на нього і Махова, поки готувався, та відчував на собі їхні погляди, прискіпливі, стурбовані. Авжеж, через хвилину-другу віч-на-віч з убивцею… Відпустив гальмо, й молоковоз рушив. Це вже майор, слідчий і сержант стежитимуть за мною з-за крайньої ферми.

Виїхав на дорогу. По обидва боки жовтіло стернею поле, мигтіли копиці. Сонце било прямо мені в очі, але я не опустив козирка. За молоковозом тягнувся довгий темно-сірий шлейф куряви. Вона довго трималася у повітрі й поволі осідала… Здогадувався, що за машиною слідкує Шакула. Щоб у нього не закралася ніяка підозра, на половині дороги загальмував, газонув, а потім зупинився, виліз, підняв капот, кілька хвилин буцім колупався у двигуні, й знову поїхав.

Наближалася третя копичка. Я крадькома зиркав на неї, поглядав на лісосмугу, де ховався Кузьменко з Букетом. Натиснув і відпустив акселератор, натиснув і відпустив… Проїхав копицю, в якій ховалися злочинці. Натиснув і відпустив…. Навмисне став подалі, ближче до лісосмуги. Вийшов з кабіни й підняв капот, вліз під нього, прислухаючись.

Наче з-під землі, біля правої підніжки з'явився присадкуватий молодик у синюватій лляній сорочці з мереживом на комірці, одутлий, мордатий, з русявим чубчиком над лобом. Поставив чорну спортивну сумку на приступку й дивився на мене крізь примружені вії. На його одязі остюки, у волоссі — солома. Шакула! Сам! Не витримав — клюнув.

Гра почалася.

— Звідки ти взявся?! — здивовано вигукнув я.

Він облизав губи й перевів подих. Я ковзнув по його постаті очима, намагаючись помітити, де у нього пістолет. Ні, не в кишені. Мабуть, під сорочкою, за паском.

— Там уже мене нема, — силувано посміхнувшись, розтяг тонкі губи. — Ти у місто?

— Еге, везу молочко.

— Підкинеш?

— А чого ж… Ось забарахлив карбюратор, — я посмикав дротик. — А ти не з Тарасівки? До когось приїздив?

— Скакав у гречку, — Шакула оглянувся.

— Це ж хто у нас така спритна?

— Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, — обтріпав сорочку, штани. — Ну, ти скоро?

Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.

— Айн момент, — я хряснув капотом.

Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.

— Фу… — Шакула полегшено зітхнув. — Люблю колеса. Як тебе звати?

— Федір, — назвав ім'я батька.

— А мене — Роня.

Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він — мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.

— Чудно — Роня, — сказав я.

— Ну, Мирон, а для близьких знайомих — Роня, — пояснив Дрига.

Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.

Все ближче асфальт. Я чекав, що от-от Шакула викриє себе, і зібрав усю свою витримку. Скосив очі — Дрига міцно стулив щелепи, аж випнулись жовна, а його брезкле обличчя ніби скам'яніло, в погляді — лиховісні зелені вогники. Ось зараз, зараз, за…

— Повернеш на Снігурі, — холодно, наче не своїм голосом сказав і напівобернувся до мене. — На Снігурі, Федю.

— Ти що?! — Я аж пригальмував. — Скисне ж молоко! Чи в тебе не всі вдома?.,

— На Снігурі, Федю, — погрозливо лагідно повторив. — І менше патякай. Отримаєш сотнягу. Ну!

— Плював я на твою сотнягу! — скипів я. — З мене шкуру здеруть за молоко! Виженуть з комсомолу! Мільйонер! Сотнягу!

— Ах ти, шкет! — люто вигукнув Шакула й вихопив з-під сорочки пістолет. — Щур комсомольський! Повертай!

— Ти… ти… — белькотів я. — Сховай… не натисни…

— Сховаю… — зверхньо, презирливо цідив Шакула. — Повернеш і сховаю, йолопе. Тільки без фокусів. Зроблю дірку.

Злякано зиркаючи на нього, я виїхав на асфальт і повернув на Снігурі. Гра продовжувалась. Попереду — вісімдесят кілометрів. Ні, трохи менше, бо в райцентр Шакула не подасться: зійде поблизу якогось села, де є знайомі, щоб пересидіти в них. Дійсно, недурний. Я уявив, як від ферми вилетів наш «газик» і помчав до копички. Зиркнув у люстерко — за нами їхала «Победа». Що ж, усе йшло за планом.

— Молодчага, Федю, — похвалив мене Шакула. — Тепер жми.

Він розслабився: простягнув ноги й відкинувся на спинку сидіння, але пістолета не сховав. Пістолет Загати. Я мимоволі заскрипів зубами. Шакула лапнув по дверцях і наткнувся на штирі від ручок. У мене змокріло під пахвами. Головне — не зірватись, витримати, вибрати вдалий момент і…

— Куди це ти ручки подів? — запитав.

— Зняв хтось. У нашому селі до біса машин.

— Скільки у тебе бензину?

— Повний бак.

— Знаєш дорогу на Кавунівку?

— Через Снігурі.

— Ні, Снігурі треба об'їхати полями. Ферштейн?

— Об'їдемо, — пообіцяв йому, переконуючись, що Шакула хитрий і підступний.

Нас обігнала «Победа». Подивився в люстерко. Наш «газик» не з'являвся. Дрига тримав пістолет на правому стегні. Не спішив ховати. Обережний тип. І смикнув мене чорт за язик сказати за комсомол. Тепер він пильнуватиме кожен мій рух. Он як витріщився на руки.

— Слухай, а в тебе граблі не шоферські, — зненацька зауважив, кривлячи губи в злостивій посмішці, й глянув на свої руки — коротколапі, товсті, брудні. — Га, камса? Не шоферські.

Ох і підловив, мерзотник. А я не звернув уваги. Прикра промашка. Тепер їх не замастиш. Справді, руки канцеляриста. Пильне око в Шакули.

— Дурний ти, Роню, — єхидно відповів. — Я тільки вчора приїхав з курорту. Місяць лікував радикуліт у Хмільнику. Чув про такий курорт? Родонові ванни…

— Чув, десь на Вінниччині, — не гасив лиховісної посмішки. — Молодий, а вже радикуліт. Де ж ти його підхопив?

— Торік взимку обламався, полежав під машиною і маю цяцьку, — якомога сумніше сказав. — Добре, хоч путівки дають.

— Дають… — перекривив Шакула. — А я беру. Сам беру. Мені щастить. От сьогодні: сиджу в соломі й молю бога, щоб послав на дорогу машину, щоб вона стала коло мене. І ти з'явився і став. Га? І тепер я чкураю. Тепер свиснуть мені.

З нами розминувся МАЗ, завантажений кругляком. Ох, якби вбивця знав, який бог влаштував йому цю поїздку! І хто сидів поруч!.. Хай потішиться своєю силою. Вже недовго. Я глянув у люстерко — позаду їхав «газик», а за ним ще один. Наші! Пора діяти. Гра наближалася до кінця. Я простяг руку до скриньки, і Шакула насторожився, ворухнув пістолетом.

— Там сигарети, — сказав йому.

— Я сам, — відчинив скриньку й потяг носом. — Ти чого мовчав, що у тебе є закусь і шнапс?

— Бо ти не питав.

— У мене з ранку ні крихти в роті. — Його очі заблищали.

Мої розрахунки справджувалися. Шакула, не ховаючи пістолета, вхопив лівою рукою шматок батона і вп'явся у нього дрібними зубами, потім вкусив ковбаси.

— Дай закурити, — попросив його.

— Потім, Федю, натевкаюсь, і обоє зачадимо, — здавлено прогугнявив.

Я терпляче чекав. Шакула не їв, а терзав батон і ковбасу. Незабаром візьме пляшку, і тоді… Я трохи нижче посунув руку по керму. Головне — не проґавити моменту.

Наші трималися на тій же віддалі.

Шакула сопів і плямкав. Його борода лисніла від жиру. На пістолеті біліли крихти батона.

Я чекав…

— О, заморив черв'ячка, — задоволено сказав Шакула й погладив себе по животі. — А тепер не гріх і закропитись.

Він узяв пляшку й зубами витягнув корок.

— Дай мені хоч цяпку.

— Е, ні, ти, Федю, крутиш бублика, — насмішкувато сказав. — А я ще хочу пожити. Ох і дам копоті. Ну, будьмо!

Шакула поколотив самогонку й припав до шийки, задерши голову. Ковтав, аж булькало, й косив оком на мене… І таки не витримав — зиркнув на пляшку, скільки у ній залишилось. Того було досить: я щосили вдарив його ліктем у сонячне сплетіння і вхопив ручне гальмо.

Пролунав постріл. Впала пляшка, й Шакула вткнувся лобом у панель, завалюючись на мене. Молоковоз занесло, він виїхав на узбіччя, наближаючись до кювету. Я нахилився, не випускаючи керма, і серед скла намацав пістолет. Відчинив дверцята й став на приступку. Шакула зсунувся на сидіння. З його лівого стегна цебеніла кров…

Я скочив на землю, й у мене підломилися ноги. У вухах дзвеніло. Сів на траву. Дивився, як під'їхали наші «газики» й з них вистрибнули хлопці. Букет кинувся до кабіни молоковоза. До мене підбігли Махов і Скорич, радісні, щось говорили. Гліб поклав долоню мені на плече. Потім підійшов Бунчук і розповів, що в соломі знайшли Філона з проломленим черепом, відвезли в лікарню.

З кабіни витягли очманілого й жалюгідного Шакулу — Мирона Дригу. На його зап'ястях зімкнулись наручники.

— Роня! — гукнув я до нього і не без втіхи запитав: — То яку тобі бог послав машину?!

На другий день заговорив Загата. Він розповів, що бачив Цибуха із Шакулою біля пивної бочки, коло гастроному, з двома незнайомими хлопцями. А потім побачив отих двох на вокзалі з коричневою сумкою, одразу запідозрив їх. Коли стрибнув з поїзда, побіг за Шакулою. Вистрілив угору, проте той не зупинився — тікав. Потім Дрига впав: стогнав, качався, скімлив, не міг звестися. Загата нахилився до нього, щоб допомогти, й Шакула підступно вдарив його ножем.

Ще експерти встановили, що «Волга» не заводилася через свічку, яку надто круто загвинтив Савлук, аж вона тріснула.

Примітка

1

Вірш В. Симоненка.

(обратно)

Оглавление

Віктор Тимчук ЗНАЙТИ І ЗАТРИМАТИ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg