«Комісар Мегре і Кіціус»

Валерій Лапікура, Наталя Лапікура Комісар Мегре і Кіціус

Передмова «Коли були ми молодими…»

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче — на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі — Хемінгуей, у живопису — Чурльоніс і Красаускас, у поезії — Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно — геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори — хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім — то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина — то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Ми увійшли у доросле життя, назавжди отруївшись п'янким повітрям хрущовської «відлиги». І на те не було ради: на щастя для влади, шестидесятників було дуже мало, фізично мало. У покоління наших батьків (рік призову 1920-25-й) були інші проблеми, аніж плодити дітей.

Наше покоління не вірило в Бога і співчувало бідним арабам, котрі в 1967-му році стали «жертвами ізраїльської агресії». І все ж, і все ж, і все ж… Підсвідоме почуття внутрішнього протиріччя вело нас не туди, куди вказували партія та уряд. Замість виховувати майбутніх будівників комунізму у дуже середній радянській школі, я прилаштувався працювати літературним редактором Телерадіокомітету. А Олекса, несподівано для всіх, пішов до Київського карного розшуку, у відділ особливо небезпечних злочинів.

Нещодавно мені до рук трапила книга з ономастики, себто, науки про власні імена. Там стверджується, що над усіма Олексами-Олексіями тяжіє карма бути захисниками знедолених. Повірте, ми зеленого поняття не мали ані про ономастику, ані про карму: нас хвилювали зовсім інші проблеми: де дістати і як зварити справжню каву, в якій пропорції треба розвести сухим вином марочний портвейн для коктейлю «Золота осінь» і, нарешті, чи десь насправді є презервативи з вусиками, чи то брехні тих, кому пощастило побувати «за бугром».

Ми були молодими, і це тішило, хоча створювало певні проблеми. Бо покоління наших батьків сприймало нашу молодість як нахабне зухвальство на адресу їхньої заслуженої старості.

Соловейчики перебудови, всі оті перезрілі хлопчики-демократики обізвали часи нашої молодості застоєм. Бог їм суддя. Поквитаємося на тому світі, в існування якого ми врешті-решт повірили. Бо і в часи так званого застою люди, незважаючи на заклики компартійних ідеологів, підкрадали — і по дрібничці, і «в особливо крупних розмірах», калічили один одного і навіть (о, жах!) убивали ближніх своїх. Сексу в Радянському Союзі, як відомо, не існувало. Існував, виявляється, сексуальний ґрунт, на основі якого процвітав цілий букет злочинів, передбачених кримінальним кодексом. І наркоманія не перестала бути наркоманією від того, що її соромливо перейменували в «залежність від певних ліків та медичних препаратів». Тож у відділі Головного управління МВС міста Києва, де працював дипломований філософ Олекса Сирота, роботи було — тільки встигай підхоплювати. От лише ніхто, крім особливо посвячених та потерпілих, і не здогадувався про справжній розгул злочинності у Радянському Союзі. Бо старе гасло зловісного Лаврентія Берії: «Немає людини — немає проблеми» за часів Андропова і Чебрикова було замінене на: «Немає інформації — немає проблеми». Не так кровожерливо, як у 1937-му, зате не менш ефективно.

Дотепники жартували, що детективний жанр у СРСР виродився в одну-єдину форму: сценарії урочистих концертів до Дня радянської міліції. Щоправда, і там траплялися непередбачувані грандіозні проколи. Не було секретом, що учасникам таких концертів на сцені вручали лише квіти від імені керівництва МВС, зате за кулісами — коштовні подарунки від того ж керівництва. І от — одна, звідусіль облауреачена і винятково народна артистка приперлася невдовзі після концерту на теж традиційний телевізійний «Голубой огонек», зодягши розкішну старовинну брошку філігранної роботи, офіровану їй міліцейськими генералами. Триклятуще телебачення, бодай йому, показало презент крупним планом, і вибухнув гучний скандал. Якась стара, хирлява недорізана інтелігентка впізнала сімейну реліквію, викрадену у неї з квартири за якийсь час до отого концерту. Я вже не знаю, як видряпувалася московська міліція з тієї халепи, але сталінська лауреатка більше ніколи не з'являлася на людях з вищезгаданою прикрасою.

На щастя — чи на нещастя — Олекса Сирота не мав жодного стосунку до подібних махінацій начальства і навіть його безпосередні командири, тодішнє керівництво Київського ГУ МВС, у такі високі сфери не допускалося.

— Наше діло собаче, — часто любив повторювати Олекса, — унюхав слід, догнав, вхопив і притяг до хазяїна. А решта — то лірика.

Була лише єдина, не пов'язана з розшуком, область людської діяльності, про яку Олекса міг натхненно говорити годинами: мистецтво варити каву. Він зажив слави одного з кращих у Києві кавоварів і кавознавців. Бо сучасному поколінню, розбещеному доступністю до широченної палітри кавових сортів, гатунків і відтінків, важко зрозуміти, чому тоді вважалося вищим пілотажем підсмажити куплені у продмазі кавові зерна рівно настільки, аби лишень знищити запах цвілі. Або — як, маючи під рукою лише два сорти натурпродукту: «кава в зернах» і «кава мелена», досягти несхожості смаку продукту висхідного — залежно від способу приготування! Він міг, навіть не куштуючи, лише з самого запаху визначити, що у чашці: «мокко», «арабіка» чи звичайнісінька «робуста». А ви кажете — «Чібо-ексклюзив», «Моккона», «капучіно»… Про існування таких прибамбасів нам знати було «не положено».

Треба сказати, що ця обізнаність допомогла колись Олексі перехопити одну з перших у історії Київського карного розшуку великих партій наркотиків. Я розкажу про це згодом. А зараз — про те, чому епіграф кожної з повістей — то рецепт кави від Олекси Сироти. Це не тільки тому, що за кавою та чаркою доброго коньяку мій друг оповідав найцікавіші історії зі своєї служби. Просто чомусь Олексин підхід до розкриття чорних кримінальних справ якось невловимо перегукувався зі способом приготування улюбленого чорного напою.

І останнє зауваження у нашій передмові. Уважні читачі першого тому «Інспектора і кави» напевне звернуть увагу на те, що у другому томі з деяких Олексиних розповідей зникає один із постійних персонажів — начальник відділу карного розшуку ГУ МВС по м. Києву, він же Полковник, він же Полкан. То не авторська забаганка. Просто у той період знадобилося, як тоді казали, зміцнити керівництво органами внутрішніх справ у одній із областей. Безпосереднього начальника Олекси і Старого і перекинули туди — у тимчасове відрядження. За його відсутності розшуком знов, як і в старі часи, керував Старий.

Комісар Мегре і Кіціус

Для варіння кави у цей спосіб потрібні увага і терпіння. Наливаємо у джезву холодної води, обережно, не перемішуючи, насипаємо мелену каву і ставимо на маленький вогонь. Як тільки вода закипить, швидко і енергійно розмішуємо каву і знімаємо її з вогню. Бажано влити одну-дві краплі холодної води, аби припинити кипіння. Якщо хоч трохи загавишся — виливай пійло у раковину, відмивай плиту і джезву та починай усе спочатку.

З рецептів Олекси Сироти.

— От ти мені скажи, хто був першим вітчизняним дисидентом?

— Згідно із законами асоціативного мислення, товаришу старший інспектор, у тебе, напевне, знову неприємності з Конторою?

— Не викручуйся, відповідай на запитання.

— Або Синявський з Даніелем, або племінник Єсеніна, як його?… Вольпін, здається. Їх Микита Сергійович чи то в шістдесят першому, чи в шістдесят другому посадив. От тільки не пам'ятаю, кого раніше.

— Я ж тебе, журналюга мій ерудований, не про радянського, а про вітчизняного запитав. Ним був якраз Чернишевський. Микола Гаврилович. А що тепер скажуть твої закони асоціативного мислення?

— Зараз, Олексо, зараз. Так, Чернишевський теж, як і ти, час від часу наскакував на державний устрій.

— Сказав же тобі — холодно.

— Добре, він донаскакувався, що його запроторили до Петропавлівки. Фортецю маю на увазі. А потім загнали до Сибіру.

— Стосовно Петропавлівки вже тепліше, а Сибір — зовсім холодно, пробач за каламбур.

— Сирота, ти садюга. Я від твого еМ-Ге Чернишевського в Університеті ледь не посивів. Більшої нудоти, ніж його роман «Что делать?», світ не бачив.

— Гріх тобі, друже, так казати про улюблену книгу вождя світового пролетаріату. А взагалі — вам саме пощастило. Бо я на своєму факультеті мусив ще й філософські праці цього полум'яного революціонера конспектувати.

— І як?

— Тобі в дитинстві цитварне сім'я від глистів давали? Приблизно те ж саме. Ну, давай, асоціатор, поворуши звивинами.

— Єсть, громадянин «начальнику! Чернишевський. «Что делать?» він пописував у камері Петропавлівки в очікуванні етапу… Петропавлівки… ось звідки по-батькові головної героїні. Віра Павлівна, котрій увесь час снилося світле майбутнє. Так, вгадав! У Віри Павлівни з роману є подвійна тезка, котра варить каву в кондитерській на другому поверсі «Дієти».

— Нарешті допетрав. У нашої Віри Павлівни твій колега Олег Бай щоранку запитує, що їй снилося. І вона чесно розповідає, не підозрюючи про жодні натяки на еМ-Ге Чернишевського, свою літературну тезку та сни цієї фригідки, які ми мусили штудіювати в обов'язковому порядку. Не інакше, як прогулювала уроки російської літератури у своїй дуже середній школі. Або просто проспала… Щаслива людина!

— То це ти мене кличеш на каву в «Дієту»? Так би одразу й казав.

— Одразу було б нецікаво.

Від автора: Моє покоління не потребує особливих коментарів до цієї давньої розмови. А от для молодших мушу написати кілька рядків, бо і самого еМ-Ге Чернишевського, і його революційну графоманію зі шкільних та вузівських курсів у Незалежній Україні, хвалити Бога, викинули. І перестали називати його іменем вулиці, пароплави, школи і колгоспи. А також ставити, де прийдеться, пам'ятники цьому утопісту. Досить того, що горезвісні «сни Віри Павлівни», в яких вона бачила комуністичне майбутнє (от де Фрейд би розгулявся!), більшовики на чолі з Леніним намагалися реалізувати у масштабах усієї планети. Чим це обернулося — почитайте у підручниках історії.

А от завдяки іншій Вірі Павлівні, яка у семидесяті роки минулого століття варила для нашої компанії каву на другому поверсі дієтичного гастроному, що був на Хрещатику поряд із магазином «Мистецтво», я дізнався від Олекси неймовірну історію, описати яку і Сименон не посоромився б.

Як правило, я намагаюся встромлятися зі своєю баньочкою на дьоготь у спогади мого друга, коли це конче потрібно, і бути при цьому максимально лаконічним. Але не завжди вдається. Так і зараз — обставини того ранку, коли ми розігналися на каву в «Дієту», вимагають супердокладного опису. Отож…

Дієтичний гастроном побудували одразу після війни у цокольному поверсі Міністерства сільського господарства. Потім, на самому початку семидесятих, чиясь розумна голова слушно вирішила, що відстань у шість метрів від підлоги до стелі магазину — то завелика розкіш. Можна сказати, архітектурна надмірність, у принципі — неприпустима у радянському будівництві. У гастрономі швиденько зробили капремонт, і він став двоповерховим. Нагорі продавали торти, а в кутку весело сичав один із перших у Києві угорських автоматів для варіння кави. Стіни були прикрашені двома виразними табличками. Перша повідомляла, що тут «Відділ відпускання кондвиробів у руки», друга — над кавоваркою — запрошувала до «Відділу вдоволення покупців на місці». Трошки нижче на шматку коробки від торта рукою Віри Павлівни було надряпане суттєве уточнення: «Покупці вдовольняються стоячи» — і велика пляма від крему замість печатки.

Ходили чутки, що спочатку у кавовому закутку стояли два-три справжні столики з пластиковими стільчиками. Потім хтось із міського партійного керівництва, зобачивши таке неподобство, буркнув: «Нічого розсиджуватися, у нас не Париж. Хай працюють». Столики-стільчики забрали, замінивши двома незугарними високими стійками зі зварного металевого прокату.

Тільки-но ми з Олексою піднялися сходами нагору, я одразу відчув якусь недобру зміну в атмосфері. Ні, народ не бився за київські торти, бо їх ще не привезли. Зате біля кавового «експресу» вишикувалася незвично довжелезна черга. А сичання кавоварки час від часу перекривали обурливі вигуки Віри Павлівни. І це теж було нехарактерно.

Ми прилаштувалися у хвіст черги і набралися терпіння.

— Слухай, Олексо, може, ти знаєш, чому київські торти завжди привозять у різний час? Люди мусять стовбичити по півдня.

— Якби в один час, то було б нецікаво. А потім — Віра Павлівна не мала би виторгу. А так потиняєшся кілька годин з кутка в куток, зголоднієш, візьмеш кави, шмат некиївського торта… і тобі полегшало, і план не горить.

Скільки я себе пам'ятаю в радянські часи, київська харчова промисловість виробляла аж три види тортів: бісквітний у кількох варіантах (з різними назвами, але одним смаком), празький і київський. Трохи згодом ще виринув «Космос», але він не робив погоди.

Три сорти можна було більш-менш вільно купити і цілими, і в нарізаному вигляді, а от київський!., цей шедевр кондитерської фабрики імені ще одного улюбленого письменника Ве-І Леніна — німецького єврея Карла Маркса — вважався таким же символом Радянської України, як горілка з перцем, київське «Динамо» і печена домашня ковбаса у полив'яних горщечках. І за цим престижним дефіцитом треба було добряче попобігати без будь-якої гарантії на успіх. Київські торти зі стилізованою гілочкою каштана на коробці не продавали, а, як тоді казали, «викидали» на прилавок. І їх не купували, а розмітали за кільканадцять хвилин під крики, лайки і вереск напівзадушених і відтоптаних… а потім, звичайно, можна було відповзти вбік, тримаючи коробку в зубах і випити у Віри Павлівни каву звичайну за сім копійок, або подвійну за чотирнадцять плюс по копійці за шматочок рафінаду. А щоби зовсім підсолодити життя, до кави зазвичай брали ще й одну восьму торта — порцію приблизно вагою сто двадцять грамів. Я спеціально наголошую на цій суттєвій подробиці, бо саме вона спричинила баталію, яка вибухнула у нас на очах за кілька хвилин потому, як ми зайняли чергу в «Дієті».

— Не знаю, як ти, — сказав Олекса, — але я часом нашій Вірі Павлівні заздрю.

— Сирота, що за достоєвщина? Може, ти ще на ній одружишся, як Раскольніков на Сонечці Мармеладовій?

— Стосовно загсу, то не вийде. У мене на дорогу до нього чомусь завжди не вистачає рівно однієї доби. А чому заздрю? Розумієш, на відміну від своєї літературної тезки, наша Віра Павлівна знає, що робити — варити каву, нарізати і відпускати торти, одержувати гроші і давати здачу. А також обслуговувати поза чергою тебе, мене і Олега Бая (на той час О. С. Бай працював журналістом. Зараз він — генеральний консул України десь у Середній Азії — авт.). А головне, у школі радянської торгівлі не викладають ані Чернишевського, ані його спадкоємців.

— Але сьогодні, здається, поза чергою не вийде.

— Погода нельотна. Напевне, хтось нашій Вірочці добряче настрій зіпсував. О Господи, а це ще що таке?

І справді дивина: коло Віри Павлівни стояли ваги. Вона довго зважувала на них кожен шматочок торта, потім клацала на рахівниці, тупо дивилася на кісточки «радянського комп'ютера», хапала олівець і гарячково починала щось ділити та множити на клаптику картону. Її хронічно бадьорий настрій кудись зник, і час від часу Віра Павлівна навіть когось обгавкувала. Сирота відловив за рукав молоденьку прибиральницю і суворо запитав:

— Хто Вірі Павлівні в борщ плюнув?

— Ой, слухайте, у нас тут учора таке було, таке було! Прителіпалась якась відьма…

— З Конотопу?

— Та ні, либонь із Печерська. І почала: ото, що у вас на ціннику написано про сто двадцять п'ять 66 грамів на порцію торта, так то я вам не вірю на слово. Зважте негайно, бо я вас знаю. Таким, як ви, просту людину обманути — що дурному з гори побігти. Зважуйте отут-таки, щоб я бачила.

— А це ще що за народний контроль? Ми її знаємо?

— Та ні, кажу ж — ця відьма вперше прийшла. Але, певно, звикла командувати, бо голос такий, знаєте, аж у вухах деренчить. Ну, Віра Павлівна притягла ваги, вони у нас у кутку стоять для виду, і давай важити. І треба ж такому статися — порція аж на три грами легша виявилася.

— Все правильно. Якби важча, вона б не репетувала.

— От і я кажу. Ми ж цей торт не під циркуль ріжемо, а навмання. Сьогодні тобі сто двадцять грамів дісталося, а завтра сто тридцять дадуть.

— Молодець! Чітке розуміння принципу соціальної справедливості. Сьогодні тебе на дві копійки обдурили, а завтра — ти когось на три. Обопільне задоволення сторін називається по-науковому. Але краще скажи, дитино, ота печерська відьма заспокоїлася?

— Якби заспокоїлася, то не була б Віра Павлівна сьогодні така розстроєна. Ця баба бучу здійняла, завідуючу викликала, всіх нас у книзі скарг обписала. Ще й сказала, що знову прийде — перевірити. І як знову спробують її обдурити, то тут усім місця буде мало. Начальство з Віри двадцять п'ять процентів прогресивки зняло, тому вона так переживає. І черга он яка, самі бачите.

— Бачу. Між іншим, можеш заспокоїти Віру Павлівну. Навіть якби вона цій буйно помішаній торт грам у грам відважила, та би все одно скандал влаштувала, бо вона сюди не по солодке прийшла, а зло зігнати. Вчися, бо колись і з тебе прогресивку знімуть.

Черга і справді виявилася довгою і сумною, як собача пісня. Тому ми сумирно дочекалися своєї подвійної, зі співчуттям похитали головами і не стали забивати баки Вірі Павлівні щодо її сновидінь. Лише примостившись за незграбною стійкою, мій друг дав волю почуттям:

— Придурок він, Чернишевський, зі своїми снами! Понавигадував, а ми от тепер потерпаємо. Нам доцент Прожогін в Університеті на лекціях розповідав, що Ленін возив з собою по еміграціям лише одну фотокартку батька і аж два портрети Чернишевського.

Я прокашлявся, збираючись з думками, але сказати нічого не встиг. Бо за нашими спинами почувся розгніваний жіночий крик:

— Не кидай шматок, як собаці! Акуратно клади і чекай, доки стрілка застигне, — і за кілька секунд гнівний крик трансформувався у злоєхидно-тріумфальний, — ага! Я казала! Я казала! Знову сто двадцять два грами! Злодюги! Бандити! Я вам учора обіцяла? То я вам сьогодні зроблю! А ти у мене землю їстимеш, бидло колгоспне!

Ми з Олексою одразу все зрозуміли. «Печерська відьма» таки виконала вчорашню погрозу і з'явилася з перевіркою. Найпаскудніше, що вона стояла у черзі за нашими спинами і напевне ж чула розмову із прибиральницею. Тож, здається, ми мали шанс одержати і свою порцію лайна. Та нас порятувала Віра Павлівна.

Вона вхопила великий бісквітний торт із квіточками і навідліг заліпила ним у фізіономію істерички. Крик обірвався, бо похлинувся кремом. Коли ж принципова дама у трансі повільно, наосліп, мов та хатинка на курячих ніжках, повернулася до нас передом, ми з Олексою тихо сповзли по стінці, тримаючись за животи. Стовідсотково правий був герой однієї французької кінокомедії, коли стверджував, що тортом в обличчя — це завжди смішно. Всім, крім власника обличчя.

Олекса, витираючи сльози, просичав крізь зціплені зуби:

— Тікаймо, доки міліцію не викликали!

— Боїшся, що у свідки запишуть? Тоді ходу!

І ми рвонули на вулицю. Здається, рачки… Відреготались у сквері на лавочці. Саме на тому місці, де багато років потому вдячні нащадки дуже доречно поставлять пам'ятник Михайлу Самуелевичу Паніковському, людині без паспорта, себто бомжу. В цьому є своя символіка, бо Євген Петров, коли ще був Женею Катаєвим, теж працював інспектором карного розшуку. Щоправда, не київського, а одеського. Про інспектора Катаєва прекрасно написав у книжці «Зелений фургон» його приятель і колишній конокрад Євген Козачинський (по-блатному — Красавчик). Світла пам'ять обом. А от про інспектора Сироту доводиться писати мені, його приятелеві. Бережіть, люди, друзів, тоді і про вас після смерті хтось добре слово скаже. Та досить про сумне… Отож, коли ми досхочу нареготалися у сквері, Олекса Сирота розпалив сигарету і раптом ляпнув себе по лобі:

— А ти знаєш, я здогадуюся, хто ця божевільна.

Олекса Сирота:

Я не помилився, я навіть упевнений, що знаю, хто ця божевільна. Вона давно не стояла у звичайній черзі у звичайному магазині. Вона з тих, хто харчується в розподільнику. Її недавно опустили на грішну землю, от вона і казиться, аж Піниться. Ні, особисто я цю відьму ніколи не бачив. Але наші шляхи колись добряче перетнулися.

Ти коли-небудь чув таку злодійську кликуху як Кіціус? Хоча — звідки. Ти ж у нас учиш дорослих, як їм треба дітей виховувати. А Кіціус був саме з тих, до кого нормальних дітей на гарматний постріл не підпускають, аби не набралися поганих звичок.

І взагалі, я відчуваю, що ти щаслива людина, раз не знаєш, хто такий Кіціус. Ти, напевне, живеш у квартирі без підвіконь та карнизів. Так, сучасна архітектура не сприяє сторонній людині залазити до твоєї оселі без запрошення. Але Кіціус примудрявся. Хоча віддавав перевагу старим будинкам. Тим, що у тридцяті-сорокові роки зводилися.

В усьому світі мої колеги найбільше стогнуть саме від квартирних крадіжок. Навіть Америка не виняток. А що вже про нас казати? Це колись, за царя Панька, у кожному селі коваль робив свої замки, і двох однакових не існувало. А зараз, коли все уніфіковано, коли всі замки випускаються лише на двох-трьох підприємствах, то навіть ледачий збере за рік колекцію всіх ключів радянського виробництва. І не для того, аби їх гостям показувати.

І ще один важливий момент. Колись люди в містах усе життя квартирували в одному і тому ж будинку, в одній і тій же комуналці. Бо окрему квартиру звичайній людині давали, як орден. Яке життя у комуналці — ти сам бачив. Незручно там людям, але і злодіям не дуже світить. Завжди хтось удома крутиться, один одного знають, сторонні одразу у вічі впадають. Що залишається любителю чужих речей? Красти білизну на горищі. Уяви собі — була колись така блатна спеціалізація, досить масова. А тепер? Нові квартали, нові райони, окремі квартири. Нормальним людям так уже спільні туалети та спільні кухні остобісіли, що їх навіть не цікавить, а хто ж там навпроти через сходи живе. От і крадуть, кому не ліньки.

Пробач, відволікся. Перейдемо до Кіціуса — всерйоз і надовго.

Від автора: Оскільки Віра Павлівна більше не з'являтимвться на сторінках повісті, мушу розповісти, чим для неї все закінчилося. Нервову даму відвели до службового туалету і навіть дали казенного рушника. Вона вмилася, втерлася і зі зціпленими зубами чкурнула з магазину у невідомому напрямі. Аж закуріло! Завідуюча кілька днів переховуй вала Віру Павлівну на складі, побоюючись, що істерична дама наступного разу з'явиться у супроводі батальйону внутрішніх військ. Як з'ясувалося, «тортом по писку» — то не лише смішно, а й повчально. Мадам не наважилася зайти ще раз.

Віру Павлівну, про всяк випадок, спровадили вчитися у торговельний технікум. Вона успішно закінчила його і, за чутками, працювала директором великого продмагу десь у Старій Дарниці. Кільканадцять років по тому я зустрів її на Хрещатику. Віра Павлівна, як і в молодості, випромінювала оптимізм, а коло неї йшла дівчинка-підліток, схожа на симпатичне лошатко з колгоспного табуна.

Олекса Сирота:

Так ото ж. Приходжу якось зранку на роботу у звичному стані: виголений, вуса акуратно підстрижені, нігті підрізані, зуби і черевики почищені. Одне слово — готовий до захисту соціалістичної законності, а якщо залишиться час, то ще й честі і гідності окремих громадян.

Перебиває всю музику, як завжди, наш Старий:

— Це добре, Олексо, що ти сьогодні виглядаєш, як нова копійка. Тебе Генерал шукає. Чеши, потім зайдеш до мене.

З'являюсь перед ясні очі начальника, рапортую. Мені рукою на стілець показують, сідай, мовляв. То добрий знак. Але закурити не пропонують — знаться, Генерал не в доброму гуморі. Щоправда, не я тому причина.

— Сирота, ти по Кіціусу коли-небудь працював?

— Про нього чув, товаришу генерал, по ньому не працював. Він злодій-домушник, а у нас «убивча бригада». Не наш клієнт.

— Радій, Сирота. Був Кіціус не твій, став твоїм.

— Спасибі, вже радий. Бо оце зранку йду на роботу, товаришу генерал, і в голові одна тільки думка крутиться: чого мені до повного щастя не вистачає?

— Знову жартики зі служби робиш, Сирота? Замполіта на тебе немає.

— А я що, товаришу генерал? Я нічого… Мене інше цікавить: кого це Кіціус замочив? Бо то, либонь, із великого переляку. Він старих злодійських законів тримається. І взагалі, у блатному світі він, можна сказати, антикваріат. Хто сьогодні, крім нього, до чужої хати крізь кватирку залазить?

— Маєш рацію, Сирота. Домушник тупий якийсь пішов і одноманітний. Або ключі підбирає, або ломиком двері підважує. Щодо Кіціуса — він не фуфло. Такий на будь-якій зоні або пахан, або його права рука. Тільки він нікого не вбивав. Його вбили. Тож він уже не клієнт, а жертва. І тепер уже ми, конкретно — ти, Сирота, мусиш знайти, чия це робота. Чого мовчиш?

— Думаю, товаришу генерал.

— Ти не Чапай, щоби думати. Твоя справа кримінальний елемент ловити. Що ти там думає

— Я думаю, що ми приїхали. Якщо Кіціуса вбили свої, то дідька лисого дошукаєшся. А якщо йому зробив козу якийсь фраєр, то де його знайдеш Як казав один мій професор, гасіть світло, злівайте воду, бо кругом самі вороги і неприємності.

— Ти ще не все знаєш, Сирота. Справа на контролі.

— Гоп-стоп, Зоя… вибачайте, товаришу генерал, це у мене нервове. Я не врубався: у нас Кіціус чужі квартири чистив чи обирався до Верховної Ради від тричі орденоносного заводу «Арсенал» імені Леніна?

З виразу обличчя нашого начальника я здогадався, що зараз почую таке, від чого самі відкручуються зірочки на погонах. Але тут задзвонила «сотка» на генеральському столі. Він притис До вуха трубку, і тому я чув лише відповіді:

— Так, ми підняли роботу зі злочинцями на вищий рівень… ні, під двері мого кабінету трупів ще ніхто не приносить. Хіба що виносять. Так… я зайду поділитися досвідом. Обов'язково. Я знаю, кому ви вже доповіли. Докладено зусиль…

Поклав трубку і пояснив:

— Знати б, яка свинюка настукала, вбив сій. Власними руками. Щодо контролю, Сирота, то з одного боку це не дуже приємно, почуваєшся, як голий у театральному буфеті. А з іншого боку — можливо, хоч тепер «нагорі» зрозуміють наші проблеми. Бо посилати всіх вони майстрів… до речі, Сирота, щодо посилання. Ну, я розумію, твій підполковник — як-то кажуть, старої школи. Він і мене часом без свідків може обкласти. Але ж ти, людина культурна, Університет закінчив. А на тебе є сигнали. Зловживаєш блатним жаргоном. А місцями — навіть матом. Ти мені можеш пояснити, чого б це?

— Пояснюю, товаришу генерал, без жаргону і без мату. Справа в тому, що, не вдаючись у дефініції, хочу підкреслити, що спосіб життя розкриває найбільш істотні, типові форми життєдіяльності людей, зумовлені пануючим у суспільстві способом виробництва…

— Сирота, ти що з мене робиш? Де ти цієї зсученої «фені» нахапався?

— Прочитав у доповіді товариша Щербицького на Всесоюзній науково-практичній конференції у Києві з проблем соціалістичного способу життя та ідеологічної роботи.

Я не став роздивлятися, чим він у мене шпурнув. Але, судячи зі звуку удару об двері, то був як мінімум бронзовий бюстик Дзержинського, який зазвичай стояв на сейфі. На щастя, я встиг вискочити за двері і причинити їх за собою.

Людина старої школи, себто, мій безпосередній начальник, фінал розмови у генеральському кабінеті прорахував блискавично.

— Бюстом кидався чи у стелю стріляв?

— Здається, «залізного Фелікса» пожбурив. Чого це він так? Я ж пожартував…

— Ca лага, нам зараз усім жарти — знаєш, де стоять? Сідай і слухай.

Я сів. Настала моя черга роззявляти рота. Виявляється, що кілька годин тому, коли нормальні люди ще додивлялися останні сни, двірник із вулиці Героїв Революції (нині — знову Трьохсвятительська — авт.) вийшов підмести околиці. Бо обидві наші площі і Управа поміж ними — то суцільна урядова траса. А навпроти ще й контролююча інстанція у вигляді міськкому партії. Тому розумний пролетар мітли власне двір підмітає в останню чергу, а перш за все береться вилизувати так звану «прилеглу територію». І от на цій території, у скверику за кущиком двірник знаходить великий мішок. Не порожній. І дуже підозрілої конфігурації. Одразу видно, що не старі газети і не мотлох із горища. Дядько лапає крізь мішковину і натикається на задубілі людські кінцівки. Вище — руки, нижче — ноги. Мертв'як, одне слово. Двірник верхи на мітлі перелітає площу і врізається у чергового по нашій Управі. Далі — рідкісний випадок — бригада не поїхала, а пішла на місце злочину пішки. Коли небіжчика витрусили з мішка, з'ясувалося, що це Кіціус, і місце злочину треба шукати деінде. Там, де його вбили, бо до скверика труп лише привезли. А спочатку прибили сильним ударом по голові — якимсь тупим предметом. Може, кулаком, а може й іншою головою. У нашій слідчій практиці і не таке бувало.

Дактилоскопія підтвердила — у мішку лежав Кіціус, відбитки пальців на мішку належать двірнику і ще якійсь особі, встановити яку через архіви не вдалося. На жаль, наші експерти брати відбитки пальців з людського тіла ще не навчилися.

Світ не без добрих людей. Хтось подзвонив — і то негайно — на Орджонікідзе (зараз Банкова — авт.) і настукав, що київська міліція мишей не ловить. Злочинний світ, мовляв, знахабнів до того, що мочить своїх прямо під вікнами у начальника Головного Управління МВС столиці.

Отак завжди. Якийсь сучий потрух насвинячить, а ви, товаришу Сирота, вигрібайте, рятуйте честь і гонор не тільки карного розшуку, а й усієї київської лягавки. Спасибі за довіру, товариші. Докладу зусиль. А що докладати доведеться чималенько, я розумів прекрасно.

Покійний злодюга був унікальною особистістю не лише київського, а й либонь усього союзного кримінального світу. Я не знаю, чи залишився після його смерті хоч один живий «кватирник». Саме так — не від слова «квартира», а «кватирка», в яку треба було вміти пролізти. Цей злодійський фах, напевне, помер разом із ним. Акселерація обминула Кіціуса, і у свої тридцять він виглядав на підлітка-дистрофіка, вивезеного «дорогою життя» з блокадного Ленінграду. Зате чіпкість і спритність у нього були феноменальні. Вночі по вузесенькому карнизу Кіціус, мов спритний котяра, діставався підвіконня і через кватирку вслизав до кімнати. Всі об'єкти майбутніх крадіжок розробляв сам. І то надзвичайно старанно. Ймовірно, відстежував у бінокль із горищ чи під'їздів сусідніх будинків. Із так званими «навідниками» ніколи справи не мав, небезпідставно вважаючи їх повними і остаточними покидьками. Колись на слідстві він так пояснив свою нелюбов до колективної праці:

— Сьогодні хтось наводить мене на багату хату, а завтра він же наведе на мене ментів.

Із цієї ж причини він ніколи не працював із помічниками і не мав постійних «бариг», себто, тих, що скуповують крадене. З квартир виносив лише компактні і цінні речі: годинники, ювелірні вироби, колекції монет. У нього, до речі, був нюх на схованки і тайники. Господарі ховали свої скарби та гроші в бачок унітазу, клали на дно відра зі сміттям, перекладали асигнаціями сторінки двадцять третього тому повного зібрання творів Ве-І Леніна, — все надаремне. Я ладен повірити у наявність певного елементу містики і навіть нечистої сили. Адже Кіціус не раз обчищав квартири, доки хазяї спокійненько давали хропака або навіть сиділи у сусідній кімнаті, впірившись у екран телевізора. Коли по ЦТ показували «Штірліца», Кіціус виходив на полювання щовечора. Одинадцять серій підряд. Коли пройшла чутка, що телевізійники збираються знімати продовження серіалу, «злодійська» бригада з нашої Управи впилася до стану шпали під рейками.

За всю злодійську кар'єру у Кіціуса було лише два проколи. Перший раз його застукав господар квартири, який несподівано повернувся з відрядження. Але повівся мужчина досить дивно. Замість скрутити Кіціуса і викликати міліцію, він із криком: «Що, шалава, хахаля завела?» кинувся у спальню бити благовірну, котра спала сном праведниці. А Кіціус спокійненько вийшов через двері, прихопивши здобич.

Його другий провал, власне, і породив оту славетну кликуху. Я вже згадував про його феноменальне нахабство. Якоїсь ночі йому закортіло понишпорити в комоді, що стояв у спальні впритул до ліжка. А на ліжку натомленим сном спали хазяї. Спали міцно. Здавалося б — жодних проблем. І тут Кіціуса єдиний раз зрадила блатна злодійська доля. То неправда, що Кіціус добре бачив у темряві. Інакше він не наступив би на хвіст здоровенному розгодованому котярі, що відпочивав на килимі посеред спальні. Від дикого вереску переляканої тваринки господарі підхопилися, ввімкнули світло і побачили незнайомця, який очманів від переляку, бо продовжував стояти на котячому хвості. Кілька років Київ відпочивав. Хоча Кіціус узяв на себе провину лише за ту квартиру з котом, строк йому дали максимальний. У порядку, так би мовити, профілактики.

Скільки квартир він обікрав — так і залишилося невідомим. Частина його жертв навіть не подала заяв до міліції. Адже Кіціус ніколи нічого не перевертав у квартирі, нічого не розпорював і не розбивав. Це збивало господарів з пантелику.

Коли випадково спливала пропажа, вони грішили на приятелів своїх неповнолітніх діток, нечистих на руку сусідів чи далеких родичів, які ночували позаминулого вівторка, але ажніяк не на професійного злодія.

Відбитків пальців Кіціус не залишав, працював у медичних рукавичках. Свій єдиний невдалий випадок він теж урахував і ніколи більше не залазив у квартири з котами. Нова генерація «домушників» часто кепкувала з ретрограда:

— І чого ото по карнизам лазити? Ще розіб'єшся… Куди простіше продзвонити хату, переконатися, що вона порожня, виламати двері і винести все, включно з унітазом.

Кіціус у відповідь запитував:

— Ти на Київському вокзалі часто буваєш?

— Ну… а що?

— Бачив там каліку на інвалідному візочку? Він завжди на першому пероні жебрає. Так він теж колись квартири продзвонював.

Від автора: Таки справді вокзальний каліка колись був «домушником». Цю історію я чув не від Олекси, тому переповідаю сам. Той злодюга чистив квартири досить успішно. Аж доки не наколовся. Продзвонив якось, підважив двері ломиком, зайшов у кімнату і спокійненько пакується. А хату цю наймали глухонімі, ті, що по електричках фото з голими бабами продають. Який їхав, таких здибав. Він сумки набиває, а вони на кухні чай п'ють. Допили, чашки помили, зайшли до кімнати, а гість якраз їхній товар надибав. На столі розклав і милується. Глухонімі, як правило, народ міцний. Миттю скрутили незваного гостя, запакували у його ж валізу і викинули з третього поверху. Життя злодію вдалося врятувати, але спеціалізацію він мусив змінити. Цікаво, що найохочіше подають йому саме глухонімі.

Олекса Сирота:

…а ще Старий сказав мені:

— Хлопці зі «злодійської» бригади мають скинутися тобі на пляшку.

— На дві, товаришу підполковник. Одну за те, що Кіціуса не стало, хоча й гріх так говорити, а другу — що не вони, а я вбивцю шукатиму.

— Ну, ти вже, Олексо, їх не дуже… а то я тебе знаю. Колег треба любити.

— А за що, дозвольте поцікавитися?

— Ну, взагалі… — Старий так і не придумав, за що саме я маю любити «злодійську» бригаду і тому буркнув: — Іди, працюй!

А мені хіба що? І піду, і попрацюю. І не дві пляшки скачаю з хлопців, а як мінімум ящик. На знак глибокої поваги до моїх старань.

І тут я розреготався.

— Сирота, ти чого? Це в тебе «білочка» чи нервове?

— Анекдот згадав, товаришу підполковник.

— Згадав, так розказуй.

— А за нього, згідно з новим закритим указом, п'ять років дають.

— То нічого. Строк поділимо: половину — тобі, половину — мені.

— Знаю я вашу половину, товаришу підполковник. Вам, як ветерану, зауваження, а мене — сторожем на овочеву базу.

— Не мороч голову, розказуй.

— Я попереджав! Леонід Ілліч виступає на Політбюро: «Отут дехто вважає, що я небайдужий до нагород. Це неправда. Мені днями товариші з Демократичної Республіки Конго на знак глибокої поваги хотіли золоте кільце в ніс встромити — так я відмовився».

Старий посміявся і погодився:

— Точно! Тягне на закритий указ. Ти, Сирота, хоч при замполітові не ляпни. Сам знаєш, за такі речі ґнота встромляють глибоко і без усякої поваги.

— Здогадуюся. Про Кіціуса комісар «нагору» просигналив?

— А хто ж іще? Ясно, що не двірник. Той із переляку свою мітлу загубив.

Останню фразу Старого я одразу забув. А з'ясувалося, що саме двірник і його мітла додали до загалом похмурої картини слідства у справі вбивства кілька життєрадісних і світлих барв. Але про це дещо згодом. Зараз мені муляло те, що муляє кожному сискарю на початку слідства: за що зачепитися?

Від автора: Олекса і його начальник мали на увазі закритий Указ Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність за злісні, наклепницькі вигадки щодо основ державного ладу, КПРС, керівників партії та держави, — за умови, якщо ці вигадки не підпадають під поняття «свідома антирадянська пропаганда». За «свідому» давали до п'ятнадцяти років, а за «вигадки» — до п'яти. Сьогодні важко навіть збагнути, що під визначенням «вигадки» малися на увазі звичайнісінькі анекдоти. Але ж було! І давали!..

Олекса Сирота:

Я розреготався у кабінеті у Старого, бо пригадав не анекдот, а дещо інше — комісара Мегре.

В журналі «Огонек» якраз почали друкувати з продовженням черговий роман Жоржа Сименона. Вочевидь, у щотижневика виникли проблеми з передплатою на друге півріччя. І цей модний останнім часом французький автор мав порятувати ситуацію. Щодо роману, то там теж вбивають домушника і везуть його в багажнику автомобіля через усе місто, Париж, звичайно.

Я казав, що Кіціуса до нас на площу привезли у багажнику? Мішок пахнув бензином і ще на ньому знайшли сліди автомастила. Запасливі водії часто возять каністру з пальним і банку з мастилом у багажнику.

Так от, паризькі вбивці, на відміну від київських, мали совість. Бо хоча вбили свого злодія, але труп його підкинули не під столичну жандармерію, а в якийсь із паризьких парків культури та відпочинку. Але теж під кущик. Тільки не в мішку, а в цивільному одязі.

Роман лише почали друкувати, але я одразу здогадався, що цього разу комісару Мегре не пощастить. Редакція зробила тонкий натяк у передмові: «Традиційна форма поліцейського роману є для прогресивного французького автора лише засобом викриття наскрізь продажної системи буржуазного правосуддя, яка насправді захищає сильних світу цього». Цікаво буде дочекатися, доки цей же роман надрукують у «Всесвіті» і, порівнявши обидва тексти, встановити, чий редактор дурніший: наш чи московський. Пам'ятаю, в «Иностранной литературе» було таке: «Его рука лежала у нее между ног». А в нашому журналі: «Він делікатно доторкнувся до її коліна». Читач потім дивується: звідки наприкінці твору у героїв узялися діти?

Що робить комісар Мегре на моєму місці? Маю на увазі, коли йому підкидають вбитого домушника. Він піднімає на ноги всіх оперативників та інспекторів і розсилає по місту — послухати, що говорять трудящі, яких продажна система буржуазного правосуддя насправді не захищає. Слушна думка! Стосовно послати… зарубіжний досвід треба вивчати і впроваджувати. Мені саме підсунули курсанта-практиканта з вищої школи міліції, треба буде його розіслати якомога далі, аби воно не плуталося під ногами і не заважало слідству.

А комісару (себто — старшому інспектору Сироті) варто зазирнути до «злодійської» бригади. Ні, не по пляшку. Знаю я їх… Сирота, зачекай трохи, ми тут саме розслідуємо крадіжку у продмазі у Святошині, то може вдасться заникати пару ящиків речових доказів. Дочекаєшся. Але дещо розпитати про Кіціуса треба. Бо коли справа на контролі, зайва інформація не завадить. Маю досвід. Не встигнеш дійти до свого кабінетика, як починаються дзвінки і візити: «Сирота, де версії?» Де, де… сказав би! У риму.

У «злодіїв» нікого не було. Я поткнувся до чергової частини, аби дізнатися, куди поділися всі хлопці, і побачив там щось стороннє. Було цьому сторонньому громадянину років зо тридцять, а може, й менше. Чолов'язі, який приречено сидів у кутку на табуретці, додавали віку розкішний фінгал під правим оком і сліди свіжого гострого алкогольного отруєння на решті фізіономії. Картину доповнювали зібганий піджак із університетським значком догори дригом, краватка, що звисала з нагрудної кишені, та класично кирпатий носяра, яким бідолаха увесь час шморгав.

— Всім привіт! А «злодійська» куди поділася? Хтось склади Центрального гастроному обчистив?

— Та ні, вони у «Трьох сходинках» (народна назва популярної розпивочної неподалік перехрестя Прорізної і Володимирської — авт.). За упокій душі Кіціуса п'ють.

— Святе діло. І навіть зворушливе. Хоча надмірний гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. А це що у вас за тінь отця Гамлета?

Черговий старшина радісно вишкірився. Він, звичайно, Уїльяма Шекспіра не читав і про його існування навіть не підозрював. Зате добре ловив інтонації співрозмовників.

— А це нам підкинули з великої Контори. Сказали, що він не по їхній часті, а по нашій. І звеліли оформити на п'ятнадцять діб. Зараз приїдуть з ленінського райвідділу і заберуть.

— Цікаво, цікаво, — я підійшов до володаря фінгала ближче. — Виходить, уже й конторські навчилися бланші ставити. Що то генна пам'ять! Як твоє прізвище, лебедику?

Побите створіння відповіло «великою і могутньою»:

— Нет у меня прозвища! Я не блатной, а геолог.

У нашому міліцейському побуті між собою ми розмовляємо якщо і не літературною українською мовою, то принаймні і не класичним київським суржиком імені Свіріда Петровіча Голохвастова. Щоправда, віднедавна розпорядженням Щербицького наше діловодство перевели на російську, а першим затриндів «языком межнационального общения», ясна річ, замполіт, решта не поспішали. Але з поваги до «старшого брата» я перейшов на московський діалект.

— Фамилия ваша как, гражданин геолог?

— Солодовников.

— А я думал — Долбодятлов. Что заканчивали?

— Ка-Ге-У в прошлом году.

— Вообще-то за пять лет проживания в Києве можно было научиться отличать украинское «прізвище», то есть, «фамилия» от русского «прозвище», оно же — «кличка».

— А мне ваш бендеровский язык ни к чему. Нас, русских, и так везде понимают.

— Естественно. Особливо на нарах. Кстати, какой ты русский? Ты или чухна болотная, или жмудь белоглазая. И чтоб знал: бендеровец — это житель молдавского города Бендеры. А тот Бандера, на кого ты подумал, через «а» пишется. Запомни, двоечник. Ладно, выкладывай, как это ты в кагебе загремел, да еще и по хулиганской статье.

Історія, що її повідав Солодовников-Долбодятлов, гідна, аби її вирізьбити золотом на мармурі і почепити на стіну чоловічого туалету геологічного факультету. Колишній студент приїхав до Києва на традиційний «День факультету». Після короткої офіційної частини розпочалась звичайна чорна п'янь. Пити було за що, бо геологи, крім дуже непоганої зарплатні, одержують ще й чималу надбавку за роботу в польових умовах, — як вони самі кажуть, «за дикість». Отут саме дикість і полізла. Молодий розвідник надр і ще кілька старших за віком колег прокинулися наступного ранку чомусь у одній з аудиторій рідного факультету. «Труби» горіли, як Москва у 1812-му році. Кинули на пальцях, кому бігти по опохмелон. Випало салазі Солодовникову. Він без пригод вибрався з червоного корпусу Університету, перетнув Володимирську і зібрався повернути праворуч до гастроному. Але щось незвичне привернуло його увагу прямо по курсу — в парку. Там біля пам'ятника Шевченку стояла група людей у вишитих сорочках і співала «Заповіт». Геолог і поліз у бійку з криком: «Националисты, вашу мать!».

На щастя, співаків супроводжувала група представників Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними співвітчизниками. А в цій організації обов'язковим є вивчення прийомів рукопашного бою. Бідолашного інтернаціоналіста скрутили і доправили у Контору на Володимирській. Там йому пояснили, що гімном буржуазних націоналістів є «Ще не вмерла Україна…», а «Як умру, то поховайте…» — це народна пісня на слова поета-революціонера та інтернаціоналіста Т. Г. Шевченка. Далі: Солодовников, виявляється, напав на делегацію прогресивних українців Канади, друзів СРСР, яких очолював сам товариш Уільям Каштан, лідер канадських комуністів. Тому це вже не хуліганство, а політична провокація, бо коли товариша Каштана підвели з асфальту, він простогнав: «Як я можу у себе в Канаді переконувати, що у вас у Союзі такий поступ, коли мене побила радянська молодь!». І нарешті: публічний натяк на те, що у наші дні радянськими вулицями вільно розгулюють націоналісти, є свідомим глумом над кадебе. Тут у товариша майора, який допитував Солодовникова, відмовили гальма і він загорлав:

— Ти, морда чалдонська! Та ми бандерівське підпілля остаточно ліквідували за рік до того, як твій тато напився в дупель і поліз на твою маму, аби сплодити таке нещастя, як ти!

Коли до геолога дійшло, у що він вляпався, з нього вилетів навіть позаторішній хміль. Тому на єзуїтську пропозицію:

— Вибирай: три роки чи п'ятнадцять діб? — жертва українського буржуазного націоналізму радісно загорлала:

— Пятнадцать суток, я уже все осознал!

Конторські змилостивилися:

— Гаразд! Але щоб ти за два тижні навчився співати «Заповіт». Та ще й без акценту. Перевіримо.

Ми посміялися над пригодами довбонутого геолога, і я зауважив:

— Скажи спасибі, що зараз не тридцять сьомий рік. Бо махав би ти і далі своїм кайлом, але вже не за великі гроші, а за пайку і під конвоєм. Років так десять-п'ятнадцять.

Сказав, а про себе подумав: де би ти був, йолопе, якби заспівав «Заповіт» на цьому ж місці, тільки не 9-го березня — офіційно, а в день перепоховання, наприкінці травня, коли у парку Шевченка під кожним кущиком по три чекісти сидить. Подумав, але не сказав. Досить, що я вже ляпнув по цій темі колись доценту Прожогіну на лекції:

— Цікаво, чого б це, на відміну від Чернишевського, жоден радянський політв'язень у зоні не написав ані «Что делать?», ані «Кто виноват?». Начебто ж люди були освічені і не за царського режиму сиділи, а за свого, радянського.

Що було! Доцент Прожогін на наших очах досивів, але не видав. Трояка, щоправда, на екзамені всмалив, але то вже дрібниці.

Нарешті приїхав «газик» із райвідділу, і гостя столиці повезли до Лук'янівського СІЗО. Потім з'явилися хлопці, які не один рік «вели» Кіціуса, і пообіцяли вже завтра зранку передати мені всі матеріали на покійного. Натяків на пляшку не зрозуміли, прямих текстів теж. Мовляв, не ти ж його прикоцав.

У кабінетику я знайшов практиканта, про якого вже забув. Дитина випромінювала радісне нетерпіння. Довелося мені виявити максимальну суворість.

— Слухати мене! Хтось невідомий чи невідомі вбили київського «домушника» Кіціуса. І підкинули труп у мішку мало не під самі наші двері. Конкретно — під отой кущик.

Я підвів практиканта до вікна і показав, під який саме кущик. Хлопець був шокований, а я продовжував:

— Ваше завдання — понишпорити поміж людьми, як мишенятко, послухати, про що вони говорять, і доповісти. Виконуйте!

Остання надія вітчизняної криміналістики почервоніла:

— А де ці люди, які про це говорять, можуть бути? Як їх знайти?

— На раз! — бадьоро почав я і замовк.

Бо й справді, де зараз люди збираються, аби поговорити? Це ж тобі не Париж, як сказав один, згадуваний мною начальник. Кав'ярень — як кіт наплакав. Та й у них не розмовляють, а швидко поглинають несмачну їжу і пійло під розлюченими поглядами тих, хто стоїть у тебе над головою, аби зайняти нарешті твоє місце. У розпивочних «Три сходинки», поблизу видавництва «Дніпро» і навпроти консерваторії клієнтура інтелігентна. Але там говорять переважно про те, з якими падлами доводиться мати справу, і хто цим падлам приробляє роги, доки вони самі заробляють на Шевченківську премію або «Заслуженого діяча мистецтв». За два кроки від того нещасного скверика, куди підкинули мішок з Кіціусом, була досить затишна пельменна, але її віднедавна окупували алкоголіки. А вони напиваються мовчки. У чергах за продуктами сваряться щодо «вас тут не стояло!» Ніяких умов для оперативної роботи!

Нарешті я викрутився:

— Підеш до Центрального стадіону, там велика таблиця з результатами матчів вищої ліги, от під нею народ збирається і говорить — з ранку до ночі.

— Так вони ж про спорт, а нам треба про Кіціуса.

— Ну, хтось може і про спорт, а хтось і про Кіціуса. Сідай на тролейбус і їдь. А мені ще попрацювати треба.

Спекавшись практиканта, я взяв три порожні теки і написав на них: «Версія № 1», «Версія № 2» і «Версія № 3». Потім дістав ще три чисті листки паперу і вивів на них якомога акуратніше: «Злодійські порахунки», «Жертва випадкової бійки», «Убитий жертвою крадіжки». Розклав листочки по теках і налагодився думати.

Аж тут без стуку прочинилися двері і встромилася голова практиканта, який мав би вже під'їжджати до Центрального стадіону…

— Товаришу капітан, вибачте, але я забув вас запитати: як Кіціуса по-батькові?

— Дехович. Кликуха така у його батька була — Деха.

— Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

— Зникни!

Ще не почав працювати, а вже допрацювався. Інших вчу, а сам злодійську кличку з іменем переплутав. До речі, покійний Кіціусів тато, відомий злодій з Подолу, всім своїм нечесним життям слугував синові за приклад. Він теж був віртуозом своєї справи, бо не існувало на світі такого замка, який Деха не відчинив би звичайнісіньким шматком дроту. Проте, коли йому доручили тримати злодійський «общак», він не виправдав довіри. Потяг собі дещицю, другу, третю… Після кількох попереджень — досить суворих, бо потому доводилося викликати травматологічну «швидку» — побожився все віддати. Але злодійської клятви не дотримав. І з ним розібрались остаточно — втопили у Дніпрі саме на тому місці, де за часів князя Володимира Рівноапостольного хрестили Русь. Лягавих попередили, аби ті не втручалися зі своїм слідством, бо йшлося виключно про справи злодійської честі.

Ні, Кіціус, звичайно, «общак» не став би заникувати. Тим більше, що, ледь зіп'явшись на ноги у кримінальному світі, він батьків борг повернув. Усіх правил поведінки «злодія в законі» Кіціус неухильно дотримувався, «авторитетів» поважав, нікому дороги не перебігав. Тож версія номер один відпадає. Але течка про всяк випадок хай лежить. Вона для показухи — найперспективніша. Адже біографія у покійника — хоч нову «Педагогічну поему» пиши. Коли батька не стало, Кіціус був іще зовсім малим шмаркачем. Маму-аферистку майже одразу замели, і з колонії вона не повернулася. Якийсь час хлопець притулився біля дядька-«гоп-стопника». Але й того пристрелили під час затримання. З півроку Кіціус тинявся вулицями, ночував у підвалах та на горищах, підкрадав помаленьку і зрештою опинився у «дитсадочку». Так у кримінальному світі називають спецшколу для неповнолітніх правопорушників. Методика виховання А. С. Макаренка, з'ясувалося, не для Кіціуса була писана. Після спецшколи здобув середню спеціальну освіту у «малолітці» і нарешті — сходив у дорослу зону. Не знаю, чому саме, але деякі злочинці називають виправну колонію «циганським факультетом». Отам Кіціус і одержав свою кличку та вищу кваліфікацію. Цікаво було б розшукати його «однокурсників».

Я чесно підготував запити і до «малолітки», і до колонії, запросив з архіву судову справу на Кіціуса і позаносив усі папери на підпис начальству. Нехай бачить, що робота ведеться, версії розробляються. Потім підійшов до вікна, глянув: кущик на місці, нових мішків під ним не видно. Постояв перед дзеркалом: вуса не стирчать, зачіска по моді, вузол на краватці такий, як годиться… що ж тобі муляє, Сирота? Покійник твій нікуди не дінеться, лежить собі у морзі на вулиці з ліричною назвою Оранжерейна, чекає комплексної судово-медичної експертизи.

Я потягся до телефону, щоб нагадати про себе, але вчасно пригадав традиційну фразу: «Вас багато, а морг один. Зачекайте пару днів, згідно з чергою». Все правильно. Морг один, а нас багато, ми там усі підгодовуємося — від торбохватів з ДАІ до товариша майора з синіми петлицями.

Одяг убитого і мішок, щоправда, у нашому НТВ, але й там нескладуха — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності поза чергою вперся. Якась складна комплексна експертиза. Чи то фальшивої накладної на бочку пива, чи то пари самопальних джинсів «мейд ін Жлобин». Сиди, Сирота, пали, вискакуй на каву. Можеш журнальчик почитати — із комісаром Мегре. Як там гарно у передмові написано: «Попри характерну навіть для прогресивних письменників Заходу ідейну обмеженість, у романі Ж. Сименона простежується глибоке співчуття письменника до так званої маленької людини, чиєю працею нагромаджені багатства жалюгідної купки капіталістичних олігархів».

Як каже наш Старий, гарно фраєр чеше, як пописаному. Люди чешуть, пишуть, видають… Їх перекладають, читають. А ти, Сирота, що останнім часом написав? Хвилиночку, зараз, десь тут у мене чернетка. Ось: «У відрі для сміття на літній кухні присадибної ділянки виявлено відрубану стопу правої людської ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа громадянина Н. На нозі чітко читається татуювання: «вони втомилися». За свідченням громадянки НН, яка проходить по справі як свідок, вищевказаний фрагмент кінцівки було відокремлено у громадянина Н. ще за його життя під час бійки з трьома, поки що ближче не встановленими, особами чоловічої статі. Для відділення фрагмента від тіла, ймовірно, застосовувалася сокира, на що вказують характерні сліди на кістці…». Як вам подобається оце: «стопа ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа»? А виразна художня деталь з татуюванням? От вам і чітка послідовність, і співчуття до маленької людини, яку пошаткували сокирою такі ж, як і вона, маленькі люди. Прості, як правда. Одне слово — радянські.

Сигарету докурив, журнал дочитав — і трохи заспокоївся. Виявляється, у них у Парижі з експертизою теж сутужно. По кілька днів чекають. А тут уже і Старий у коридорі кашляє. Відкашлявся і зайшов. Глянув на мої маленькі хитрощі і підвів риску:

— Запити пишеш, канцелярію розвів… кепські справи.

— Я версії розробляю. Ось, на кожну окрема тека.

— Ну, раз окрема на кожну, то доповідати тобі нема чого.

— То що накажете? Повісити на стінку портрет Кіціуса і щодня покладати свіжі квіти?

— Я його тата, покійного Деху, добре знав. Шубутний був злодюга, царство йому небесне. Ти знаєш, чим він закінчив?

— Навіть місце можу показати, де його втопили.

— А що звідси випливає? — Старий навіть не помітив каламбуру. — Деха розум мав. Я йому казав: у тебе ж золоті руки, ти ходку в зону починаєш з того, що на ура відкриваєш усі замки у колонії. Тобі ж у чесному житті ціни не буде. А він мені: спасибі, начальнику, за теплі слова, але для мене у вашому житті ціни таки немає. Що «Арсенал», що завод Артема — кругом оборонка. Не з моєю анкетою і не з моїм щастям. Накажете горбатитися на якомусь «Транссигналі»?

— Вибачайте, товаришу підполковник, що перебив, але Деха «Транссигналу» сто років снився. Такі, як він, свої права знають і качають — тільки підставляй. Ні, на «Транссигнал» краще з села ліміту привезуть. Вона за койку в гуртожитку і тимчасову київську прописку руки цілувати готова.

— Що ти за людина така в'їдлива, Сирота? Яке розслідування не почнеш, все воно у тебе на політику виходить. Хоча знаєш — щось у тому є. От і мені Деха казав, що він за день вкраде більше, ніж за місяць заробить. Але для нього не це головне. Я, каже, як працюю, начальнику, то вже без перекурів і походів до нужника. Я б на тих заводах такі рекорди ставив, що твій Стаханов! І хто б мене там терпів? Робочий клас, якому після мого рекорду розцінки позрізають, а нормативи збільшать? Ні, гегемон мені за це «темну» влаштує і буде правий. А на останньому суді Деха таке відморозив, що прокурора винесли. Каже, як ви вже хочете зробити з мене справжню радянську людину, то я вам обіцяю перейти у відстаючу злодійську бригаду і вивести її в передові, як та ваша Гаганова.

Від автора: Міцно забута ще за життя гванівська ткаля Валентина Гаганова на початку шестидесятих реалізувала один із хрущовських починів. Вона перейшла з передової у відстаючу бригаду і вивела її в передові. Тоді це називалося комуністичним ставленням до праці. Одержала звання Героя соціалістичної праці та мандат депутата Верховної Ради СРСР. Однак, почин не набув поширення. Для цього слід було б визнати, що відстаючі бригади для радянської планової економіки — типове явище. А це вже була політика. Коли збагнули — швиденько відіграли «повний назад».

Олекса Сирота:

Старий похвалився, що вирішив обмежити себе у палінні і бере на роботу тільки одну пачку цигарок. Після чого одразу випросив сигарету у мене і поринув у спогади. Розповів, як передова шахтарська бригада прилетіла слідом за своїм лідером-рекордсменом до Києва, відловила його біля готелю ЦК і дала бубна. Бо їм усім бойкот оголосили. Нічого, мовляв, рекорди ставити, через вас усій галузі розцінки позрізали, скоро за місяць і на пляшку не заробиш.

— Яз вами, товаришу підполковник, згоден, що тато у Кіціуса був видатною особою. Але в головному Деха помилявся — відстаючих злодійських колективів не буває. Хто не вміє красти — сидить або вдома, або у в'язниці. Тут не Карл Маркс із Фрідріхом Енгельсом у законі, а товариш Дарвін із його суворим природнім відбором. Перемагає не ідея суспільного добра, а особиста зацікавленість індивіда.

Старий замахав руками так, що згасла сигарета:

— Не знаю, Сирота, не знаю і знати не хочу. Не чіпляй мені на вуха свою філософію і не дражнися вченими слівцями. Краще скажи, що ти думаєш про всю цю історію з Кіціусом.

— Поки що думаю, чого від мене начальство хоче?

— Напрямок правильний…

— А все ж таки, якщо по-ментівськи, без філософії?

— У світлі того, що справа на контролі, начальство хоче, щоб усе було зроблене за «системою бикицер», себто — швидко! Було б ідеально, якби ти, Олексо, встановив, що Кіціуса порішили свої. Жертва злодійських порахунків, так про це у звітах пишуть. Така версія влаштує всіх — і наших, і тих, у кого це на контролі. Як ти там казав? Природний відбір? Може бути.

— Ну, а ви вірите, що Кіціуса могли свої порішити?

Старий сів на свого улюбленого коника:

— Я тридцять років злодюг ловлю і тридцять років переконуюся, що їхня душа — темний ліс. Межи собою всі «авторитетів» удають, а припреш такого «законника» до стінки — колеться, наче горіх. Я після війни ще застав справжніх блатних. Можна сказати, золотий вік, не те, що оці… Але й вони, коли вибір стояв — вірність «законам» і вища міра або сипони своїх і живи — обирали життя. Ні, все це баєчки і понти для малолітніх. Та й за що було Кіціуса вбивати? Він не тато, він навчений. З нами не співпрацював, своїх не здавав, в «общак» точно не залазив.

— Про «общак» ви вже говорили. Може, одвічне, як світ, «шерше ля фам»?

— От і пошукай. Все може бути. Я знав випадки, коли людину вбивали за те, що вона комусь наступила на ногу. Але це було після війни, тоді життя коштувало дешевше буханки хліба. А зараз що? Хоч і небагаті, зате не голодні. Ну, добре. Вечір спогадів, присвячений Дню радянської міліції, закінчено. Я тобі спробую допомогти. Є у мене пара експертів. Може, погодяться. Але носа перед ними не дери. Ти для них не інспектор, а цуценя невмиване.

— Спасибі. Ви головного не сказали: яка версія для нашого начальства найбільш небажана, а для мене — найнебезпечніша.

На жаль, на той момент сувора дійсність увірвалася в нашу науково-теоретичну дискусію у вигляді мого практиканта. Виглядав він ще гірше, ніж отой шовініст Солодовников. Старий аж руками сплеснув:

— Дитинко, а тебе за що?

— Діяв на виконання інструкцій товариша капітана, товаришу підполковник.

— Сирота, гад шулявський, ти куди малого посилав? Санітаром у Павлівку до буйно помішаних?

— Їй-бо ні, товаришу підполковник! Зібрати ймовірну інформацію щодо справи Кіціуса. Вулицями поштовхатися, людей послухати.

— Мовчи. Товаришу курсант, доповідайте, де це ви так штовхалися?

— Коло Центрального стадіону. Товариш капітан сказали, що там збираються нормальні люди. Я приїхав — стоять чоловік сорок, слухають якийсь репортаж по «Спідолі». Я не розібрав, який, бо вони всі почали стрибати і кричати: ура, наші виграли! Ну я, щоб легше на контакт ішли, питаю: який рахунок? Кажуть: два-один. А я питаю: а де грали? Вони скакати перестали, ближче підійшли, так якось дивно на мене подивилися і відповідають: у Москві.

— Ну, а далі? Побили тебе за що?

— Слово честі, не знаю. Я, щоб розмову розвинути у потрібному напрямі, кажу: перепрошую, але в що грали? Ну, вони всі на мене. На щастя, патруль поряд проїздив. Відбили…

Я подивився на підполковника, у якого на обличчі відбилася дивна суміш почуттів — бажання дати мені в карк і одразу весело посміятися з нас обох. Врешті решт Старий вибрав об'єднаний варіант.

— Це ще що, малий! От якби ти їм сказав, що за «Спартак»-Москва вболіваєш… А ви, товаришу капітан, пишіть мені доповідну про нові методи роботи з практикантами.

Після того, як горе-сищик вмився, висякався і сяк-так привів себе до ладу, а я одержав від Старого вічна-віч все, що мав би одержати, мені подзвонили від чергового.

— Сирота, це ти справу Кіціуса ведеш? Тут коло мене отой, що мішка знайшов. Каже, термінова справа. Передаю трубку.

— Алло, це ви? А це двірник з Героїв Революції. Слухайте, я не у вас зранку мітлу забув? Така, майже нова, з довгою ручкою. Вона не у вас? Бо мені зранку замітати…

Це була горезвісна «остання крапля», вона ж — «сіль на рану». Віднедавна всі розмови через пульт чергового стали записувати на магнітофон. Тому я стис усі свої емоції в кулак і максимально ввічливо пояснив роззяві, що:

— його мітли я не бачив, але обов'язково пошукаю;

— і не просто пошукаю, а неодмінно знайду;

— а якщо раптом не знайду, то завтра зранку куплю йому на Житньому базарі точнісінько таку ж саму за свої гроші;

— ні-ні, не треба дякувати, бо це мій обов'язок перед чесними громадянами;

— це дуже добре, що ви будете на мене чекати. Бо як знайду чи куплю, то одразу ж занесу мітлу вам. додому. До речі, продиктуйте, будь ласка, адресу. Ні, це не проблема, це ж зовсім поряд. Ну, що ви! У нас в міліції зараз всі такі культурні. Хвилиночку, я записую. Номер будинку? Квартири?

Чудово.

— Так от! — загорлав я щосили у трубку, начхавши на присутність магнітофона, — не пізніше, ніж завтра зранку, я прийду і встромлю ручку цієї дурної мітли у твою дурну дупу! По самі прутики!

Жертва футбольного фанатизму радісно гигикнула у своєму кутку і вперше подивилася на мене зі щирою повагою. А вже після того, як я кинув трубку, практикант ввічливо поцікавився:

— А якби це був не двірник, а двірничка?

Тут уже я з повагою глянув на молоду генерацію:

— Фінал був би дещо іншим. Я сказав би так: «Принесу вам оту мітлу, посаджу вас на неї, Маргарита ви моя недороблена, прив'яжу міцненько вашими ж колготками і особисто відправлю у політ… Ну, самі знаєте, куди. Для початку — на Лису гору».

Плівку, звичайно, крутили на великій оперативці, але Генерал того дня був у доброму гуморі:

— Чого дивуєтеся? — запитав він, коли регіт дещо вщух. — Якщо великі дурні примушують нас шукати вітру в полі, то маленькі чіпляються зі своїми віниками.

Тут Генерал помітив, що замполіт смикнувся на своєму стільці, і звернувся вже до нього:

— А ви, товаришу полковник, як будете писати на мене черговий сигнал старшим товаришам, то колектив не приплутуйте. Звалюйте все на мене. Мовляв, сказав у особистій розмові. До речі, спасибі, що нагадали. Треба буде наступного тижня обов'язково цю історію товаришу Щербицькому розказати. Я в його ложу на футбол запрошений.

Вигляд у замполіта був більш ніж жалюгідний. А Старий зробив свої висновки:

— Сирота, ти раніше начальства додому не бігай. Хай думають, що ти все усвідомив і до ночі сидиш у кабінеті над версіями.

Я так і зробив.

Через тиждень, коли Генерал, а за ним більшість управлінців поїхали на футбол, зателефонував Старий:

— Олексо, вийди через головний вхід і заверни ліворуч. Там якраз між двома світлофорами стоїть таксі. Сідай на заднє сидіння і нічого не розпитуй. Дуже раджу бути ввічливим, бо це не двірники.

На моє вітання чолов'яга в кепці, який сидів поряд з водієм, лише мовчки кивнув. Машина по Володимирській виїхала на Толстого, далі через Урицького на Чоколівку і нарешті зупинилася у мікрорайоні понад Кадетським гаєм. Довільна нумерація хрущовок у цьому кутку масиву доводила до сказу гостей, пожежників та водіїв «швидкої допомоги». Бо поряд із номером третім стояв не п'ятий, а одинадцятий-ве. Щодо п'ятого, то він чомусь стирчав аж під залізничною колією між номерами один-бе і сім-ге. Було від чого сказитися! Колись ми приїхали у цей лабіринт віддати останні почесті померлому колезі. Півдня автобус із покійником шукав, де ж будинок чотири-же, де чекали родичі. Ще півдня ми вибиралися з мікрорайону на трасу. Нарешті хтось із нас сказав: думаю, покійник був би не проти, якби ми його саме отут і поховали.

Чолов'яга у кепці мовчки провів мене до під'їзду, де смерділо котами та спаленими газетами. Ми піднялися на третій поверх, супроводжуючий відчинив двері своїми ключами, зняв кепку і пропустив мене вперед. У кімнаті з увімкненим торшером і щільно заштореними вікнами сидів у кріслі виразно немолодий чоловік у старомодному двобортному костюмі і віскозній сорочці у смужечку. Він розташувався так, що обличчя його було в тіні. І щось мені підказало особливо не придивлятися.

— Так от, яка вона зараз, радянська міліція, — констатував немолодий, — кажуть, ти Університет кінчав? Приємно, приємно мати справу з освіченим. Коли я був молодим, то допомагав моєму першому лягавому складати на мене протокол. Бо він мав чотири класи, а я аж сім. Роки, роки… пацани казали, що ти каву дуже любиш. Там, на кухні, все, що тобі треба. Звари собі, а ми з корешем по-дідівськи, під мінералочку. З Климом Ворошиловим побесідуємо.

Я слухняно вийшов на кухню, увімкнув світло — і роззявив рота. На мене чекала імпортна кавомолка, яку я бачив тільки в магазині «Берізка», скляна банка з добре засмаженими зернами, а головне — джезва! Красива металева джезва ручної роботи з чеканкою і дерев'яною ручкою. Поряд стояла порцелянова чашка з тоненькими стінками і срібна цукорниця зі срібною ложкою. Хоча руки у мене задрижали від щастя і ні про що, крім кави, я не думав, краєм ока все ж таки помітив, що і на кухні вікно щільно затулене цупкою шторою. Я, не поспішаючи, заварив собі справжній дьоготь і повернувся до кімнати.

Там на столі під торшером уже поблискувала пляшка коньяку KB (народна назва — Клим Ворошилов), стояли три кришталеві келихи, а на тарілках розкошувала закусь, наче змальована з повоєнного видання книги «О вкусной и здоровой пище»: нарізаний лимон з цукром, московський сервелат, канапки з чорною ікрою. Мовчазний супроводжуючий якраз витирав рушником фужери для мінералки.

Господар налив мені по вінця, «корешу» — до половини, а собі на денце:

— Вип'ємо за твого шефа. Якби не він — ми би з тобою зараз не розмовляли. Але оскільки я його дуже поважаю…

Супроводжуючий на знак згоди делікатно кашлянув у кулак. Ми випили. Господар звелів повторити.

— А тепер за тебе, що не побоявся чарку з наших рук прийняти.

Знову випили, закусили. Я взявся за каву. Господар не поспішав переходити до суті справи. Як усі люди його віку в присутності молодих, він любив погратися у спогади.

— Твій Старий вперше брав мене у сорок п'ятому. На Євбазі, там, де зараз цирк стоїть. Я по-дурному вляпався, він мене і пов'язав. Машини тоді у вас тільки на серйозні злочини виїжджали, а таку дрібноту, як я, водили пішки, хоч і через весь Київ. Твій Старий тоді ще зовсім молоденьким ментом був. Веде мене вгору по Воровського на Богдана, а я йому все своє життя розказую. А він слухає і не перебиває.

Зараз ми ще по третій, тільки не за жінок, а за молодість мою пропащу. Я ж на війну прийшов із зони у штрафну роту. До Берліна доповз, гада добив, гріхи начебто кров'ю змив. Давай, начальничок, дембель і довідку, що я чистий перед радянською владою. А мені: «Ещё немного, ещё чуть-чуть!» Японця треба добити. Добили. Везуть назад — тільки не додому, а у фільтраційний табір. Ну, це ми десь п'ятнадцятого серпня япошкам вічний дембель зробили, а фільтрували нас до середини вересня. Нарешті завантажують у теплушки, їдемо, співаємо. Перетнули кордон. І чомусь нас не ліворуч, на захід, а праворуч, на схід везуть. Я кажу: начальник, що за шманці? Я вже тут був, у БАМЛАГУ. З тридцять восьмого по сорок третій. А він: без паніки, громадяни демобілізовані, японські диверсанти ще влітку моста підірвали, тому поїзди поки що в обхід через Тинду ідуть. Отут мене як хто серпом по… болючому. Бреши, куме, але не забріхуйся. Я ж знаю: сам залізничну гілку на Тинду у сорок другому році розбирав. З неї об'їзну дорогу під Сталінградом зробили — на лівому березі Волги. Бо основну німці з гармат роздовбали. Але шухеру не здіймаю. Чекаю ночі. На якомусь полустаночку нас зупинили — цистерни чіпляють. Я начебто до вітру виповз, дивлюсь, а на тих цистернах крейдою написано: пункт призначення Ваніно. Я як стояв, так одразу головою вперед під укіс і драла в тайгу! Бо з Ванінського порту одна дорога — на Магадан. А я саме мізкую, чого це від нас усіх офіцерів ще у Харбіні забрали? До речі, за тридцять років так нікого з них на волі і не зустрів. І з братви нашої теж. Не дійшов, кажуть, пароплавчик до Колими.

Ото я все твоєму Старому виклав, як попові, а він мене на Львівській площі і відпустив на всі чотири боки. Іди, каже, живи, каже! Якби не випадок і не Сидір Артемович Ковпак, лежали б ми з тобою на одних нарах. І не треба мені присягатися, що зав'яжеш. Живи — та й край.

Ну, добре, покумекали, побалакали. Тепер до діла. Вбивцю Кіціуса серед наших і не шукай. Здрібнів народ блатний, це правда. Настукати можуть, здати на слідстві, але щоб замочити без причини — ми до цього ще не дожили. Кіціус був правильним блатним. Тож, капітан Сирота, не витрачай даремно сили і по нашому базару не лазь. Єдине, що гарантую — як нам втрапить той фраєр, що пацана порішив, — чекає його похорон без труни і без музики. А тепер давай пом'янемо раба Божого, бо всі ми люди.

Випили мовчки, навстоячки, я хотів заварити собі ще кави, але не наважився. Сидів і слухав, бо всяке терпіння винагороджується.

— Шукай, мент, шукай! Так воно світить, що якийсь фраєр Кіціуса за своє барахло придушив.

Ясно, що він про це ляпати не буде і до вас не побіжить. Ось що тобі допоможе: у Кіціуса свій понт був. Він не одну квартиру в будинку чистив, а щонайменше дві, а то й більше. Запам'ятав? Досить із тебе. Йди гуляй. Проведи його, кореш.

На сходах мовчазний супроводжуючий нарешті заговорив:

— Таксі на тому ж місці. Свої лягаві гроші тримай при собі: все заплачено. Хазу забудь. Ми тут гості. Позичили ключі у однієї роззяви, доки хазяї на югах відпочивають. Сьогодні ж назад підкинемо. Ну, їдь, бо мені ще прибрати треба.

Хоча й було вже пізно, я повернувся в Управу. І не помилився — Старий сидів у моєму кабінетику, роблячи вигляд, що читає журнал.

— Живий? Спати не хочеш?

— Після справжньої кави з коньяком KB готовий ламати асфальт і класти на місце.

— Тоді доповідай.

Я розповів, намагаючись не пропустити жодної фрази.

— Асфальту, Сирота, сьогодні ламати не треба, а от пару речей запам'ятай. Нікому ані пари з уст, бо це той випадок, коли спочатку мене виженуть, а тебе вже навздогін. І ще: сьогодні оті два справжні блатні авторитети порушили злодійські закони. Бо не тільки розмовляли з ментом, а й пили з ним. За це колись однозначно «перо прописували». Себто, ножа встромляли. Та й зараз то не жартики. Тож цінуй.

— Ціную, вчусь, товаришу підполковник. Але я так зрозумів, що першу версію можна далі не розробляти?

— Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…

— Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.

— Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе — її одразу під пахву — і вперед!

Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…

Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.

Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно — і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.

Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.

Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.

Зранку на інструктажі всю охорону Держтелерадіо суворо попередили не пускати до цієї важливої ідеологічної установи жінок у брюках. Бо саме пішла з Заходу така мода, а проти неї — відповідна інструкція з ЦК. От наша «дитинка» слухняно брала під козирок і перепиняла всіх модниць геніальною фразою: «У штанях ніззя!».

Все закінчилося, коли прийшла чи то на зйомки, чи то у справах ще одна загальна київська улюблениця — Адель Миколаївна Роговцева, прима Російської драми. У розкішному імпортному брючному костюмі, привезеному з гастролей, вона виглядала, як лялечка. Але сержантик зациклився на головному: баба у штанях. Він навис над нею, козирнув і вимовив свою сакраментальну формулу стосовно «ніззя!»

Вочевидь, і у славетної актриси того ранку було щось зі слухом, бо і вона перепитала:

— У чому «ніззя»?

Сержант радісно повторив:

— У штанях ніззя!

— Так зніміть свої! — миттю зреагувала Адель Миколаївна, обійшла остовпілого постового і рушила одразу до кабінету Голови. З обіду на вході стояв уже інший постовий.

Я вислухав цю сумну історію і як міг втішив дитя поліської природи, на той час ще не спотвореної мирним атомом:

— Вважай, що тобі пощастило, хлопче. Чого б ти там досяг, на своєму Хрещатику? Стояв би там до сивого волосся і щодня б тебе якась зараза на кпини брала. А в нас помаршируєш перед входом, дивись — начальство помітить, всередину забере. Ще й старшину дадуть.

— А ви самі де тут служите?

— У карному розшуку.

— Ой, а можна мені до вас? Я все робитиму, тільки візьміть. Я сильний… Я в селі об заклад трактор «Білорусь» перевертав, а потім назад на колеса ставив.

— Унікальні здібності, — погодився я, — але чого в карний розшук? Міг би в ДАІ, там спокійніше. І щодня хоч троячка, та капає.

— Ні, знаєте, от мені дуже хочеться, щоб фабрику Карла Маркса обікрали, і ви мене з собою взяли.

— Тю на тебе, ще наврочиш! А чого раптом Карла Маркса? Цукерок на дурняк наїстися?

— Ну, не без того, — соромливо визнав любитель солодкого, — а головне, може хоч там побачу, як у подушечки повидло запихають. Бо кого не спитаю — ніхто не знає, тільки сміються.

— То це тобі не до нас у розшук, а в обехаесес треба. Ми крадіжками не займаємося. Це якби директора фабрики вбили, чи у крайньому випадку якусь апаратницю зґвалтували… тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити.

Я тоді теж ледь стримував сміх, але за кілька днів спіймав себе на тому, що ламаю голову над питанням, яке абсолютно не стосується до мого розслідування: як же в ті кляті подушечки повидло запихають? От уже справді — тьху!

Від автора: Чого він дивується? Для всіх нас у дитинстві це була величезна загадка дорослого світу. А як казала моя кохана, у кожному великому мужчині сидить маленький хлопчик.

Олекса Сирота:

Я послухався поради Старого і продовжував активно поповнювати теку з офіційною версією. Крім протоколів огляду місця події, основний її зміст поки що складали відповіді на численні запити та протоколи допитів кількох київських «домушників», які згідно з офіційною версією «злодійського» відділу, покінчили зі своїм кримінальним минулим. Нічого цікавого:

— громадянина Н. на прізвисько Кіціус знав виключно наочно по спільній відсидці в зоні;

— жодних контактів після колонії у мене з ним не було;

— жодної інформації про характер його злочинної діяльності на час після відбуття покарання не маю;

— нічого спільного з громадянином H. y нас не могло бути, оскільки я брав квартири, висаджуючи двері (варіант — підбираючи ключі), а він «працював» через кватирку;

— про факт смерті громадянина Н. я дізнався від працівників міліції, які викликали мене для допиту;

— з моїх слів записано правильно.

Водночас потихеньку поповнювалася і друга тека. Прибув акт судмедекспертизи. Кіціуса справді сильно вдарили межи очі, але причиною смерті було не це. І навіть не удар потилицею об підлогу від падіння. Кіціуса задушили голіруч із такою силою, що переламали шийні хребці. Тому експерт зі спокійною совістю написав, що вбивця Кіціуса, найвірогідніше, чоловічої статі. Ні, враховуючи вутлу конституцію злодія, придушити його могла і яка-небудь грім-баба, скажімо, продавщиця з овочевого, котра ящики з цибулею кидає, як коробочки цукерок. Але запакувати труп до мішка, винести його на вулицю, завантажити у багажник автомобіля, проїхати містом, а головне, підкинути його мало не під самі двері Управи, — то, погодьтеся, заняття для мужчини.

Експертиза одягу Кіціуса все ще не надійшла.

Я не витримав і пішов до ентевешників.

— Алло, що таке, хлопці? Хто сьогодні вперся поза чергою?

— Пробач, Сирота, але тут накрили великий підпільний пошивочний цех. Жіночі брючні костюми шили. Під Італію. Так начальство трусить, аби ми встановили, з якого виробництва «тіньовики» крали матерію.

— А якщо з самої Італії?

— Ну, знаєш! Давай ми тобі краще анекдот розкажемо.

— З паршивої вівці хоч анекдот. Давайте.

— Розмовляють два грузини. Чи азербайджанці…

— А може, вірмени?

— Не перебивай, бо забуду. Так от, один каже: купи у мене завод. Хороший завод, обладнання нове, постачальники надійні, збут налагоджений. Задешево віддам. Всього за два мільйони. А другий дивується: чого так задешево? — Гроші потрібні, каже перший. Обком хочу купити.

— Дуже смішно. А ще смішніше буде, як я цей анекдот задешево продам замполіту. З посиланням на першоджерело.

— Сирота, не бери на пушку.

— Продам! Якщо завтра не зробите експертизу Кіціусового шмаття.

— Сирота, це шантаж!.. Післязавтра.

— Тоді разом із експертизою мішка.

— За горлянку хапаєш?

— Ага! Якщо сьогодні я не візьму за горлянку вас, завтра мене самого візьмуть за… самі знаєте, за що.

— Сирота, давай поговоримо, як нормальні люди. Тобі що, так залежить на цій експертизі? Оперативних розробок не вистачає? Там же — ані крові, ані сперми: сама пилюка. А ти знаєш, скільки з нею метушні, з цією пилюкою? Я і так уже до знайомих фізиків у Академію наук бігаю. Бо наш електронний мікроскоп або зайнятий, або в наладці.

— Та я що? Хіба не розумію? Це мене комісар Мегре накрутив.

— У якому напрямі?

— У напрямі свіжого журналу «Огонек». Нова публікація. Там ситуація схожа. І от французька експертиза знаходить на одязі вбитого кілька волосинок якогось екзотичного звіра. А комісар Мегре швиденько встановлює, який саме паризький кушнір пошив зі шкіри цього звіра кілька накидок для особливої моделі спортивного лімузина з відкритим верхом. Це аби водій і пасажир не мерзли у холодну пору і на великій швидкості. Автомобілів таких на всю столицю Франції було аж чотири штуки.

— І що?

— Зробиш експертизу — розкажу.

— Їм там у своєму Парижі, як електронний мікроскоп зламається, так не треба наладчика аж з Марселя викликати. Як нам із Шостки. Добре, візьми поки що фотографії мішка і заходь у п'ятницю.

По правді, я й сам не знав, чим завершилася аналогічна історія у комісара Мегре, бо закінчення повісті обіцяли у наступному номері — за тиждень. Але ж треба якось морально стимулювати колег. Я розклав принесені фотографії на столі, витяг лупу — спогад про дитяче захоплення філателією — і почав уважно розглядати. Все нормально, штамп із фабричним номером на мішку читається дуже добре. Я розвеселився — з нашою маніакальною звичкою брати все на облік, десь цей мішок зафіксований. Потім вирішив ще раз продивитися знімки вбитого Кіціуса. Їх відклацали чимало. Було таке враження, що на обличчі покійного застиг вираз здивування. Але, можливо, це мені просто здалося після того, що я почув за ці неповні два тижні. Господи, вже два тижні! А справа на контролі!

Експерти стверджують, що Кіціус загинув між першою і другою годинами ночі. Скільки часу він пролежав у квартирі, скільки його возили у багажнику — ніхто сказати не береться. Можна лише припустити, що у сквері труп пролежав досить довго, бо мішковина просякла росою. Отже, поклали ще затемна. Бо хто ж робить такі справи у світлу пору? Я продовжував тасувати знімки, як карти, думаючи про своє, коли підсвідомість подала мені сигнал. Я зосередився, сфокусував зір і зрозумів, у чому справа. На ногах Кіціуса не було взуття. Сягнув до опису віднайдених речей — черевики чи туфлі там теж не фігурували. Зробив пару дзвінків. Відповіли: клієнта привезли у самих шкарпетках. Я зрадів:

— Витрусіть із тих шкарпеток усе, що можна, — кажу.

А хлопці з НТВ, яких я замполітом шантажував, мені одразу:

— З поваги до тебе не тільки витрусимо, а й виперемо, висушимо, випрасуємо, вишиємо монограму О. С. і подаруємо до дня міліції.

— Ну і жартики у вас!

— У кого вчимося? Добре, встромимо твої шкарпетки під електронне око. Раптом там автограф убивці?

Стоп, Сирота, схаменися! Раденький, що дурненький. Якщо Кіціус і справді ходив «на діло» у самих шкарпетках, то що на них знайдуть? Залишки цегли, цементу, вапна та ще, може, мастики. Всю цеглу для Київміськбуду ліпить один і той же самий комбінат з одна тисяча дев'ятсот сорок дев'ятого року. Те ж стосується і цементу. Або марка «чотириста», або марка «шістсот», зроблена у Білій Церкві. Щодо мастики, то від тайги до британських морів вона у нас теж єдиного сорту. Як і пиво. Не здивуюсь, якщо її випускають у цеху ширнепотрібу при величезному військовому підприємстві, на територію якого втрапити важче, аніж дільничному вибитися в міністри. Ні, може планова економіка і має свої переваги для виробника, але для «убивчої» бригади карного розшуку вона створює виключно вбивчі умови, даруйте за каламбур.

Із такими джерелами інформації ані квартири, ані будинку, звичайно, не знайдеш. Але щось із цього можна таки витрусити. І з цим «щось» не соромно навіть з'явитися на ясні очі керівництву. Тепер можна стверджувати, що Кіціуса вбили під час його роботи. Для того, аби дістатися по вузькому карнизу до потрібного вікна, він зазвичай роззувався. А звідси — крихти того ж вапна на його темних брюках та чорній сорочці, зафіксовані під час першого огляду трупу. То сліди його «виробничої» діяльності, а не, скажімо, любовного побачення в під'їзді з наступною несподіваною появою ревнивого чоловіка або суперника.

На радощах я сам рвонув до Старого, аби похвалитися. Він вислухав, але за звичкою спробував вмочити мене у холодну воду:

— А звідки ти знаєш, що то він не у під'їзді трахався? У цих хрущовках тіснява — як заходиш, то вухами стіни обтираєш.

— Відпадає. Бо якщо вже при цьому ділі знімають черевики, то виключно для того, аби потім зняти штани. А Кіціус був у штанях. Далі: вбивця може, шануючи нашу цнотливість, і натяг би їх назад на труп, але чому ж тоді заразом і не взув?

— Логічно. Сирота, а звідки така обізнаність, що, де і коли знімають і в якій послідовності?

— А ви що, товаришу підполковник, ніколи у під'їздах не?…

— Сирота!!! У під'їздах, може, і ні, але от на цьому килимі таких, як ти, язикатих, — цілий батальйон!..

— Прошу вибачення. Більше не буду.

— Брешеш, звичайно. Будеш. Але на разі вибачаю. Ти у мене там запитував, яка версія найбажаніша для нашого начальства. Так от, я тепер тобі скажу най-НЕ-бажанішу. Це якби ти докопався, що Кіціуса вбили свої, але підставили його блатним ми, міліція. І то свідомо.

— А що, таке буває?

— Не будь наївним, Сирота. Колись це майже у відкриту робилося. Скажімо, який-небудь блатний добряче дошкуляє органам, а конкретних доказів мало. Подільники не колються, слідчий йолоп…

А високе начальство підпирає. Тоді робили таку штуку: затримували оцього в'їдливого, але так, аби «братва» негайно ж дізналася. Скажімо, з пивної витягали чи з танців… Добу без допитів потримають, а потім випускають. Без пояснень. А за цю добу через свою агентуру серед блатних поширюють чутки, що затриманий скурвився і купив собі свободу, сипонувши своїх. І відмитися важко, бо свідків немає!

— Зрозумів. У нас просто так не затримують і безневинних не судять… Цікава методика боротьби зі злочинністю.

— Ну що ти, Олексо. То дрібнички. От після війни, коли по Києву ще гуляли справжнісінькі банди, озброєні до зубів, була така думка — знищувати злочинність руками самих злочинців. Ну, спочатку впровадити у ці банди свою агентуру, а потім за її допомогою влаштувати їм те, що самі злочинці колись правилкою називали. Тобто, криваве побоїще.

— І що вийшло?

— А нічого, на щастя. По-перше, з'ясувалося, що не лише ми серед блатних, а й блатні серед нас свою агентуру мали. Сам здогадуєшся, після війни різний народ у міліцію приходив. І за тодішню зарплату кадрами не дуже перебирали. А потім хтось із наших розумних начальників здогадався: а якщо злочинці, замість посваритися, та об'єднаються і нас кривавою юшкою вмиють? Ну, досить із тебе історії, йди, Олексо, шукай фраєра.

І я пішов. Але для початку згадав, що треба було знайти — і то вже давно — пришелепкуватого двірника, який казенні мітли губить. Звичайно, не для того, щоби здійснити свою погрозу. Просто першого ж дня, коли він до нас із криком увірвався, ніхто не здогадався детально допитати — та ще й під протокол — про всі обставини віднайдення мішка з Кіціусом. Професіонали називається! Побігли на покійника дивитися, як сільські пацани. І звичайно, давно пора вибачитися перед двірником за свій кепський настрій того вечора.

Взяв ноги в руки, вуса одеколоном побризкав туфлі шторою протер і пішов на вулицю Героїн Революції. Ще на моїй пам'яті вона називалася вулицею Жертв Революції. Аж доки хтось розумний не зауважив, що жертвами революції, як правило, є її вороги. Експлуататорський, так би мовити, клас. А ми, виходить, їх увічнюємо. Кажуть, один начитаний у відповідь послався на відому фразу: «Революція не обходиться без жертв». Але на нього так цитькнули, що він ледь партквиток не втратив. Бо це, виявляється, Лев Давидович Троцький сказав. І зовсім з іншого приводу.

Підходжу до будинку, дивлюсь, а тротуар якась дама підмітає. А де, питаю, такий-то?

— Захворів. Я підмінюю.

— І давно захворів?

— Зараз… коли отого мертвяка в мішку знайшли, так це, значить, увечері йому недобре стало, приїхала «швидка» і забрала. Ото й досі лежить.

Я вже хотів запитати, що з ним, коли до мене раптом дійшло: це ж бідолаху, напевне, прикрутило після того, як я пообіцяв йому по телефону ручкою від мітли дещо прочистити. Подумки я картав себе останніми словами — а раптом у людини інфаркт і вона бореться зараз зі смертю у реанімації? Треба негайно розпитати, куди його поклали, поїхати туди і особисто вибачитися.

Язика я прикусив собі в останню мить. Не жени | коней, Сирота. А раптом після твоїх відвідин двірник складе компанію Кіціусу — гигнеться, як писали Ільф і Петров. Бо такі маленькі перелякані люди, як він, за чітким визначенням класиків, саме гигаються. Ані заробити на похорон з музикою, себто «зіграти в ящик», ані «врізати дуба» — заслужити домовину із цього благородного дерева — їм не дозволяє соціальний статус. Але дізнатися, що там сталось, я все ж таки мушу. А раптом у двірника звичайнісіньке отруєння несвіжою самогонкою, а я тут у достоевщину вдарився.

Те, що двірника забрала «швидка», полегшувало справу. Бо її бригади акуратно нотували, кого і куди відвезли. Більше того — через два-три дні перевіряли стан хворого та місце його знаходження і це теж записували в картотеку. Я подзвонив у довідкову «швидкої»… через кільканадцять хвилин мене порятував від смерті Старий — випадково зазирнув у мій кабінетик і вивів зі стану істеричних конвульсій на грунті реготу за допомогою склянки води на голову.

Потім вже я його відливав.

— Ну, Сирота, — сказав він, долаючи гикавку, — ти у нас унікум. З тобою трапляється те, що більше ні з ким не трапляється. Не інакше — батьки повитусі недоплатили, от вона і наврочила. Стосовно серця у двірника було все гаразд. Проблема полягала у повній відсутності у нього почуття гумору. Тому мою гіпотетичну погрозу він сприйняв як сувору даність. «Очко зіграло» — точніше не скажеш. І що ж він з великого переляку надумав? Висловлюючись по-блатному, вирішив «закосити». Викликав «швидку» під туманним приводом «побутова травма», а коли бригада приїхала, став благати зробити йому бодай якусь хворобу, інакше завтра зранку прийде сирота — інспектор міліції, який зробить з його дупою і мітлою оте і те…

Як на таку пропозицію реагує нормальний лікар? Один посміється, другий пошле подалі, а третій ще й викличе міліцію, щоб оформити фальшивий виклик, як дрібне хуліганство. Але моєму двірнику не пощастило капітально. До нього приїхав сам доктор Корольов. Колишній центровий інститутської баскетбольної команди, фантазер-вигадник, хуліган від народження, лікар вищої кваліфікації, бабник-винищувач, душа товариства, а головне — лютий ворог усіляких симуляцій та симулянтів.

Бригада, яку очолював Корольов, називалася шоковою і виїздила на найтяжчі випадки. Але якщо на місці виклику «шокової» ситуації не виявлялося, то Корольов влаштовував її симулянтам негайно — і то в найвищій кондиції. Це пішло відтоді, як один іпохондрик викликав бригаду Корольова і зажадав перев'язати йому подряпаний кицькою палець, а в цей час неподалік, на вулиці помирала дитина, що втрапила в автомобільну катастрофу. І бригада до неї не встигла. Корольов тоді дочергував свою зміну, переодягся, заїхав до симулянта вже як приватна особа і одним ударом свого замашного кулака забезпечив роботу відділенню щелепно-лицьової травматології на цілий рік. Чи треба тобі пояснювати, чому кар'єра талановитого лікаря надовго забуксувала на станції «швидкої допомоги»?

Отож, Корольов із максимально серйозним виразом обличчя вислухав двірника і сказав:

— Товаришу, не панікуй! Медицина у нас хоч і безкоштовна, але гуманна. Дамо раду.

Далі хронологічно події розгорталися так: Корольов запаковує переляканого симулянта в машину і везе куди? — в Кирилівку, себто у Центральну Київську міську психіатричну лікарню ім. академіка Павлова. Надворі ніч, психи сплять, сичі в Сирецькому гаю перекликаються і світло горить лише у черговій частині. І сидить там один із найінтелігентніших київських лікарів-психіатрів Борис Миколайович, а з ним два мордовороти-фельдшери, вигнані свого часу з гицелів за звірства, — і вони втрьох зосереджено поглинають нерозведений казенний спирт, занюхуючи його ірискою «Киць-киць».

Доктор Корольов ввічливо вітається, вибачається за клопоти і пояснює шановному зібранню:

— Ось, колеги, складний випадок. Хворий стверджує, що його переслідує злий і страшний міліціонер, аби зґвалтувати через анальний отвір ручкою від мітли. Я, звичайно, у психіатрії дилетант, але мені здається, що тут тягне на манію переслідування.

Борис Миколайович наливає колезі по вінця, теж вибачається, що іриски скінчилися, і зауважує:

— У принципі, я не заперечую. Цілком може бути манія переслідування, але вже як вияв хвороби. А причини, колеги, значно глибші, значно глибші!.. Можливо, ми маємо справу з серйозною сексуальною перверсією (себто, перенесенням), пов'язаною з негативним еротичним досвідом у дитинстві, можливо, якимсь актом брутальної статевої агресії.

Один із фельдшерів і своєї освіченості підпустив:

— Його, певно, у дитинстві міліціонером лякали. От очко і заграло.

— Можливо, можливо, — веде своє Борис Миколайович, — а міліціонер якийсь конкретний чи це узагальнений образ? Що наш гість скаже?

Двірник зі стану симуляції вже доходить до стану абсолютно законного кандидата в пацієнти Бориса Миколайовича. Бо тільки й зміг, що прізвище моє назвати:

— Сирота він, той мент, Сирота…

— От бачите! — зрадів Борис Миколайович, — сирота! Я ж вам казав. Взагалі, факти гомосексуального насильства з боку старших підлітків над молодшими характерні для закладів напівпенітенціарного типу: дитбудинків, шкіл-інтернатів… причому, знаряддям насильства не завжди виступає статевий орган, а часом і підручні предмети; олівці, ніжки від табуреток тощо. Тому мене особливо цікавить ота ручка від мітли. Поза всілякими сумнівами, це стовідсотковий фалічний символ.

Двірник нарешті збагнув, у що він втрапив, — і зомлів. Доки мордовороти його відкачували, Борис Миколайович із доктором Корольовим своє допили, папери оформили і руки один одному потисли. А жертву фалічної символіки накачали транквілізаторами — та й у палату.

Корольов з бригадою в машину — і гайда. Щоправда, через три доби совість його заїла, пішов він до «мами Наталки» і покаявся.

Від автора: «Мама Наталка» — так персонал «швидкої допомоги», а слідом за ним і кияни називали Наталю Михайлівну Лєнгауер — багаторічного директора «швидкої», глибоко поважану людину. Господь уберіг її на війні, де вона була хірургом у медсанбаті, і подарував довге-довге життя. Мама Наталка чи не першою з українських лікарів одержала звання Героя Соціалістичної праці. І це був не аванс на майбутнє чи презент до ювілею, а констатація факту.

Доки вона керувала «швидкою», станція працювала, як бездоганний механізм, хоча проблеми з пальним, запчастинами і зв'язком дошкуляли й тоді. Секрет був надзвичайно простий: крім роботи і підлеглих, у суворого директора більше нічого в житті не було.

Олекса Сирота:

Фінал цієї історії оптимістичний. Мама Наталка, щоправда, взяла стілець, поставила його посеред кабінету, залізла на нього, звеліла доктору Корольову підійти ближче і дала зо два рази по фізіономії. Потім сіла в машину і гайнула до Кирилівки — вибачатися. Коли двірнику сказали, що він може йти додому, сталося несподіване. Колишній симулянт оголосив, що йому тут дуже подобається, і як його не умовляли, наполіг на своєму. Його залишили в лікарні працювати за фахом. Він мете двір психушки, а я втратив одного з небагатьох свідків.

У мене таке враження, що Бориса Миколайовича у дитинстві теж лякали міліціонером. Бо він таки розкопав у підсвідомості двірника якусь маленьку перверсію, котра не обмежувала його працездатності, зате вберігала від будь-яких контактів із нашою Управою. Але, як говорив один наш університетський викладач, принцип єдності і боротьби протилежностей — це коли з цілого моря поганого можна все ж таки витягти капочку хорошого.

Генерал, який досі чомусь не смикав ані мене, ані Старого, нарешті викликав до себе нас обох.

— Товаришу підполковник, я тут щось не можу пригадати: того ранку, коли Кіціуса знайшли в мішку, бігав по управлінню такий у фартусі і з мітлою…

— Двірник, товаришу генерал.

— Точно! Він же мішка знайшов. Його хтось допитував?… Сирота, що це ви там руками крутите, наче фрейлехс танцюєте? Ви ж у нас, здається, православний? Чи замаскований семіт?

У ті рідкісні хвилини, коли Генерал звертався до молодших офіцерів на ви, це означало, що жертва ввічливості повинна всерйоз обміркувати текст заповіту. Тому я не став ховатися за широкі плечі Старого.

— Двірника, товаришу генерал, допитати не встигли. Спочатку всі побігли дивитися на труп. Потім мусили відгавкуватися по всіх телефонах, бо на нас настукали. Двірник тим часом, як з'ясувалося, у стані шоку…

— Невже помер? — удавано жахнувся Генерал. І я зрозумів, що він усе знає.

— Живий, товаришу генерал. Але обмежено дієздатний. Є довідка від психіатрів. Лайно вигрібати може, свідчення давати — ні.

— Це з ним що — від народження?

— Та ні, я ж казав — внаслідок шоку. Після того, як він знайшов Кіціуса, його вночі до психушки мусили забрати.

— Сирота, твоя робота? Чого мовчиш? Та не греби ти руками! Краще запам'ятай — раз і назавжди: клієнтів для дурдому поставляють інші організації. Не лізь не у своє болото. А, до речі, товаришу підполковник, про болото і про «дурку». Дайте розпорядження по розшуку надалі у звітах не вживати слова «скарга».

Оскільки Генерал перейшов в розмові зі мною на звичне «ти», то я швиденько заспокоївся, а відтак поліз на роги:

— А що, скарг уже немає? Може, вже й комунізм побудували? А ми й не помітили… вигрібаємо, як той двірник, оте саме… що від капіталізму залишилося з сімнадцятого року, і ніяк не вигребемо.

— Сирота, струнко! Кру-гом! Кроком руш!.. А ви, товаришу підполковник, поясніть капітану ситуацію. А потім разом напишете мені детальний звіт про все, зроблене по Кіціусу. Ви теж вільні.

Старий завів мене до свого кабінету і ознайомив з новою секретною інструкцією, яка надійшла з Москви. Виявляється, відтепер, цитую: пристрасть або звичку до написання скарг у державні установи та громадські організації слід вважати характерною ознакою складного психічного захворювання — «млявопротікаючої шизофренії», навіть якщо факти, про які повідомляє дописувач, мають місце.

Хвилини зо дві я відчайдушно переборював у собі пекуче бажання кинути все, здерти погони і поїхати в Кирилівку найматися на роботу напарником до жертви моєї вихватки. Подумалося: як це чудово — мати справу з інструкціями в одному-єдиному варіанті: коли ти підмітаєш їх віником на совок.

Старий тонко відчув мій душевний стан:

— Сирота, горілки налити?

— Не допоможе. Хіба що спирту з шампанським.

— Обійдешся, філософ задрипаний. Пий коньяк.

— Єсть, товаришу підполковник! Собі теж налийте, аби з вами того ж самого, що зі мною не було.

Коньяк пішов, як добре змащена блискавка. Потягло поплакатися:

— Поясніть мені, товаришу підполковник, як нам тепер працювати? От вам конкретна ситуація, знайомий дільничний розповів. Трикімнатна комуналка на трьох сусідів-одинаків. На кухні три конфорки, три столи, три шафи з посудом, три табуретки і, відповідно, три відра для сміття. Проживають: пролетар-вантажник із заводу «Більшовик», інтелігент-єврей з Академії наук і вдова-кастелянша з лікарні водників. У вантажника дивна звичка: якщо добре вип'є і вночі його прикрутить, то він справляє малу потребу не в унітаз, як усі люди, а у відро зі сміттям інтелігенту. А оскільки п'є він регулярно, то інтелігент досить швидко усвідомлює, як то воно — бути прошарком між робітничим класом і колгоспним селянством. Тому він приносить із роботи металевий літій, обмотаний у ватку, просякнуту гасом. І кладе його на дно свого відра. До ночі гас підсихає, гегемон дозріває, виповзає на кухню і пудить у чуже відро. Літій спочатку вибухає, а потім дає такий феєрверк, що вантажник з криком: «Жиди пархаті!» відскакує, падає і перевертає на себе повну посуду шафу, яка належить кастелянші. Коли перелякані сусіди прибігають на гуркіт і крики і вмикають світло, то що вони бачать? Робітничий клас сидить на підлозі посеред купи черепків, коробочок і ящичків і продовжує пудити, тільки вже під себе. Він не зміг зупинитися, він і досі не може зупинитися і тому п'є чай, сидячи на унітазі.

А тепер, товаришу підполковник, допивайте те, що у вас там залишилось, і скажіть мені на тверезу голову: кастелянша написала скаргу на обох сусідів. Вантажник написав скаргу на хіміка, бо частково втратив працездатність і заробив у заводської громадськості принизливе прізвисько Вася-пісюн. Так про що я питаю: виходячи із оцієї інструкції, вантажник і кастелянша є млявопротікаючими шизофрениками? А інтелігент, який писав не скарги, а тільки пояснення дільничному, вважається психічно здоровою людиною, так?

— Пояснюю ще раз, бо зараз побіжиш по пляшку. Потерпілі відтепер будуть писати мені, тобі, дільничному не скарги, а заяви. Або сигнал. І ми повинні розглянути цю заяву трудящого у встановлений термін. А якщо ветеран війни просигналізує на твої, Сирота, неправильні дії, — то з тебе знімуть стружку у скорочений строк. Але якщо хтось пише скаргу, заяву чи просто сигналізує в міністерство, ЦК чи ще гірше — до Організації Об'єднаних Націй, — то як би ця писанина не називалася, це скарга. Тобто, ознака… як її там? Млявої шизофренії. З відповідними наслідками для скаржника. Мораль, Сирота, така: пісяти треба у свої відра.

— Зрозумів. Більше того — навіть у своє відро не пісятиму. І під кущик теж не буду — раптом там черговий Кіціус у мішку лежить?

— Домовились. А тепер слухай мене, Олексо, уважно. Коли доростеш до начальника київської міліції, поважай трьох людей: водія, секретарку і прибиральницю. Бо водій знає, куди ти насправді з ним їздив, секретарка — чи тебе насправді немає, чи ти зачинився з друзями у кабінеті, а прибиральниця виносить із твого кабінету порожні пляшки. Затямив? А доки ти маленький інспектор — ну, навіть старший інспектор, — поважай двірників. Бо цей трудяга не тільки за тобою вигрібає. Він ще й дещо, крім своєї мітли, бачить. Бо раніше за всіх встає, бо всіх у будинку знає.

Ну, от тобі запитання на засипку по справі Кіціуса: хто у принципі міг побачити, як Кіціуса з багажника витягали?

— Зрозуміло, хто. Або жертва безсоння, або той, кому на нічний поїзд треба сідати.

— А хто тобі пальцем покаже на тих, у кого безсоння, на тих, хто до середини ночі благовірному дірку в голові робить, нарешті, на тих, хто собачку ще до світ сонця прогуляти виводить. Нарешті, хто у нічну працює, хто з вечірньої повертається? Бачиш, контингент величенький, а інформацію про нього має лише одна-єдина людина: двірник.

— Тепер я розумію, товаришу підполковник, чому ця публіка до революції вся, як один, у жандармерію стукала.

— Ти диви, яке співпадіння! За часів Берії теж — як не всі, то через одного. Це вже потім обмеження на агентурну роботу ввели. Тож натяк зрозумів?

— Стосовно — чим мені зранку зайнятися?

— Абсолютно правильно, салага. Будеш сам вигрібати те, що наробив. Якби ти двірнику не спроворив діагноз, то дев'яносто відсотків дізнався би від нього. А тепер сам обійдеш увесь цей будинок. Ніжками, ніжками — з квартири в квартиру, з поверху на поверх, з під'їзду в під'їзд. Усе побачиш, усіх розпитаєш, але гарно і чемно. Бо як дізнаюся, що після твоїх відвідин хоч один виклик був на «швидку», подам рапорт про твоє звільнення. Тож зранку блокнот в руки — і пішов!

Хміль із мене вилетів, тільки-но я уявив, що мені завтра світить. Вночі снилася двірницька мітла, що бігала за мною по подвір'ї, та її хазяїн, що крутив мені дулі з кожного вікна. Я прокинувся весь мокрий і вирішив трохи пройтися перед роботою.

Під старовинним будинком, де містилася приймальня республіканської Контори, я раптом побачив щось несподіване. Точніше, неймовірне. Там стояв невеличкий, але натовп. Що за придибенція? Зараз же не тридцять сьомий рік. Підійшов ближче, роздивився і остовпів. Кільканадцять різнокаліберно одягнених мужчин стояли обличчям до входу в Контору і голосно співали «Заповіт». Першої психічної травми я зазнав, коли пізнав диригента. Він як мінімум тиждень не ночував удома, не голився і не роздягався на ніч. Але крізь цю занедбаність проглядали натхненні риси, знайомі всім киянам із портретів під філармонією. Це був уславлений композитор, лауреат, орденоносець, діяч і так далі, і так далі, і так далі…, а також великий любитель випити і погаласувати у публічних місцях. Якщо мені не зраджує пам'ять, своє останнє симфонічне полотно він присвятив черговій річниці революції. Щодо хористів, то були тут і ветерани із засмальцьованими колодками бойових орденів та медалей на благеньких піджачках, і типові молоді алкоголіки, що їх можна здибати під кожним гастрономом, а у центрі цієї композиції стояв… уже призабутий мною геолог Солодовников і вів сольну партію. Він не потрапляв у жодну ноту, зате співав найголосніше. На сходах і у відчинених вікнах зайняли місця слухачі — прапорщики з синіми петлицями і особи у цивільному. Перехожі злякано зиркали на хористів і чимдуж перебігали на протилежний бік вулиці. До мене дійшло: інтернаціоналіст Солодовников усерйоз сприйняв жарт конторських і з'явився скласти екзамен. Сокамерники, з якими він відсидів за дрібне хуліганство, теж прийшли підтримати його у цю важку хвилину.

Імпровізований вуличний концерт трохи додав мені настрою і зайвий раз нагадав, що жартувати треба обережно. Особливо у Конторі. Тим більше, що робота мене чекала каторжна. І це я остаточно зрозумів, коли зазирнув до жеку, поцікавитися, скільки ж народу у тій «рукавичці» живе. З'ясувалося, як-то кажуть, вагон і маленький возик, у кілька разів більший за сам вагон.

— У нас, товаришу капітан, агітатори перед виборами до цього будинку без міліції не потикаються. Це ж кара Господня, а не квартири! До революції то монастирський готель був — для прочан. Ну, а після сімнадцятого — як зробили з нього комуналку, так і досі там без змін. Та ще й хтось чутку пустив років із десять тому, що його, мовляв, будуть розселяти і давати всім окремі квартири. Так цей народ усіма правдами і неправдами на кожен квадратний метр родичів понапрописував. Пів Оболоні можна тепер заселити. Отак і живуть. То вам, може, міліціонера викликати? Ой, пробачте, я й забула, що ви самі з міліції.

І я пішов. На зустріч із відповідальними квартиронаймачами і рештою прописаних. Під ногами у мене плуталися маленькі діти, в мій бік шпурляли каструлями озвірілі мами, умовляли випити алкоголіки-татусі, а напівпаралізоване чи зовсім паралізоване старше покоління за ширмами по кутках гукало: «Маня-а-а, а хто це там прийшов? Що? Не чую. Голосніше говори». Плюс специфічні запахи, плюс коти, які недоречно стрибали зі старих шаф мені на плечі, і нарешті — добросовісні собацюри, що старанно обгавкували мене, встряючи в діалоги з хазяями.

Десь на третьому з семи поверхів я зрозумів, що вся ця достоєвщина вже лізе мені через усі отвори. Нервово перекурюючи у черговий раз у черговому закапелку, я дозрівав до готовності письмово заприсягтися ніколи в житті не ображати двірників. Навіть, якщо вони увірвуться в мій кабінетик і своїми мітлами випадково позмітають всі папери зі столу або дадуть кінцем держака в зуби.

Хтось почув мою клятву, а головне — повірив у неї. Бо на четвертому поверсі з двору, а з вулиці — першому (така була у цього будинку архітектурна особливість), мені нарешті посміхнулося щастя. Там, у чистенькій кімнатці з єдиним вікном на проїжджу частину доживав віку колишній музикант із філармонії. І хоча грати на своїй скрипці він уже не міг через артрит, але слуху не втратив. Більше того, на моє ідіотське запитання, чи був він удома в ніч з та-кого-то на таке-то, відповів цілком логічно:

— Останні десять років, юначе, я не провів жодної ночі поза своєю кімнатою. На жаль…

— І ви не чули чогось підозрілого на вулиці?

— Ви мали на увазі — чи міцно я спав? Я сплю кепсько, а в ту ніч мені взагалі не спалося. Ні, чогось особливого не було. Сусіди наді мною припинили бити посуд десь о третій, а вдівець, що піді мною, вивів двох своїх кобиздохів вже після сходу сонця.

— Ну хоч щось… Наприклад, хтось приїздив чи від'їздив від будинку?

— Було таке. Якась машина під'їхала, зупинилася, стукнули дверцята… потім, як я здогадуюся, багажник, бо звук був трошки інший… якусь хвилину чулися тільки кроки, хтось відходив. Згодом повернувся. Я ще подумав: може, йому прикрутило, і він вискочив під кущик, доки людей на вулиці немає.

— А, вибачайте, дзюрчання ви часом не чули?

— Даремно кепкуєте, юначе. Ні, я чув тільки, як хтось повернувся, сів у машину, завів двигун і поїхав уздовж мого вікна — або на Хрещатик, або на Челюскінців. Куди саме — я вже не чув, це далеко.

— Вибачайте, не кепкую. А до речі, хто у вас за стінкою живе?

— За стінкою у мене, як ви мали б здогадатися, вулиця. Мені пощастило: маю сусідів не з чотирьох боків, а лише з трьох. Коли хтось дзюрить у мене під вікном, я чую. А от через зовнішню стінку, даруйте, ні. Це вам не панельна хрущовка, а капітальна цегла, сантиметрів у сорок.

— Тоді ще пару запитань. Ви до вікна підходили?

— А навіщо? Я лежав, дивився в стелю і думав.

— Світло у кімнаті було вимкнене?

— Звичайно. Я ж не читав, а просто лежав і думав. Економія копійчана… але ж і пенсія у мене не персональна, а як у всіх. А потім — якби світло у моїй кімнаті було увімкнене, той, хто вас цікавить, поїхав би шукати інший скверик.

Я мусив подумки визнати, що пенсіонер розмірковує логічно, але все ж таки перепитав:

— А ви впевнені, що то було саме тієї ночі, яка мене цікавить? А не, скажімо, до того чи після того, чи взагалі за тиждень? Раптом ви переплутали?

— Та ви що? У мене артрит, а не склероз. А потім — того ранку вся наша квартира аж гула — така подія, така подія! У нашому скверику якісь бандити вбили людину, порізали її на шматки, склали в мішок… Але щось їх налякало, вони втекли, а труп залишили. Уявляєте, який жах за два кроки від міліції, і куди вона дивилась? Ой, вибачте, юначе. Я й забув, що ви самі — міліція.

— Не переймайтеся, то пусте. Буває, що швець без чобіт ходить, у вчителя діти дурні, а міліції трупи під двері підкидають. Ви краще скажіть: зможете на звук відрізнити вантажну машину від легковушки?

— Про що ви кажете? Я ж музикант, ви забули. Слух мене ще не підводить. Під'їжджала легкова. Не вантажівка і не автобус, а саме легкова.

— Може, ви і марки машин на слух розрізняєте?

— Ну, як вам сказати… то не «Запорожець», одразу ясно, він деренчить, коли заводиться. І, наскільки я розумію, мало придатний, аби у ньому деревозити трупи в мішках. Хіба що собачі. «Москвич»? Ні, у нього звук не такий басовитий. Ближче до «Волги». Я цей звук уже десь чув. Не дуже часто, але чув… Де ви були до війни, юначе? Я би вам на звук відрізнив машину товариша Косіора від машини голови раднаркому товариша Любченка. Хоча обидва їздили на «емках». Машин тоді у Києві було мало: найбільше в енкаведе. Їх ще «чорними Марусями» звали. Як вона там офіційно, ця Маруся?

— Автозак. Автомобіль для перевезення ув'язнених.

— Так ото ж і кажу: в часи моєї молодості «чорну Марусю» не один я на звук пізнавав. Вона ще за два квартали, а всі вже у нори зашиваються: ану ж то за ними?

Я зрозумів, що зараз почнуться спогади, а тому ввічливо розпрощався, пообіцявши найближчим часом завітати ще раз. І то була щира правда. У моїй голові вже почала формуватись одна ідея, яка, щоправда, вимагала серйозного технічного забезпечення. Але я сподівався, що одержу дозвіл, бо наш Генерал любив, коли слідство велося з розмахом. Якось, пам'ятаю, для того, щоб дістати підозрюваного з острівця на Київському морі, де він ховався, я вибив вертоліт, а це ж чотириста каербе за годину експлуатації! Генерал підписав — і не зморгнув! Хоча вистачило б мені і плоскодонки з підвісним мотором. Куди б він подівся — з острова!

Я для годиться обійшов решту квартир, проте нічого нового ні дізнався. Люди або не чули, або не були впевнені, що чули, або відверто казали: «От якби ви того ранку прийшли чи бодай наступного дня…». Якби, якби.

Той Солодовников виявився хорошою прикметою. Бо хлопці-експерти таки покрутились, але експертизу одягу Кіціуса зробили. Думаю, не обійшлося без електронного мікроскопу з Академії наук. Результати підтвердили те, що я вже сам прорахував. Вапно — зі стіни, а на шкарпетках цілий букетик: пил, цемент, мастика… Тут я трохи помилився, бо вона виявилася не нашою рідною, а з НДР. Але і цього східнонімецького продукту у Києві останнім часом було навалом. Інша справа — що дорогий, зате не смердів скипидаром. Ніякої екзотики на взірець шерстинок рисі до Кіціуса не пристало, у нас не столиця Франції, а я не комісар Мегре. Зате дві довгі жіночі волосини експерти таки віднайшли на сорочці вбитого і примудрилися дати їм вичерпну характеристику. Напевне, хтось із наших міліцейських технарів писав дисертацію на цю тему, бо мені розшифрували:

— волосся не натурального кольору, а фарбоване;

— фарбували не вульгарним перекисом водню, а спеціальним барвником;

— барвник цей не вітчизняний, а імпортний. І не «Блондоран-ліквід», бо той хоч і дорогий, але більш-менш поширений, а винятково дефіцитний, надає волоссю абсолютно натурального відтінку.

Далі йшов короткий перелік перукарень, куди надходить така фарба. У моїй підсвідомості дзеленькнув перший тривожний сигнал. Знаю я ці заклади «масового побутового обслуговування». Там для клієнтів з вулиці завжди готова стандартна фраза: «Ми навіть дикторок із телебачення зачісуємо згідно з попереднім записом, так що — ви розумієте…». Понт, звичайно, але звідки простому клієнтові з вулиці знати, що у теледикторок на Хрещатику, 26 є свої гримери і перукарі. Якщо ці волосини зачепилися за Кіціуса під час його останньої трагічної вилазки, то коло пошуків звужується у небажаному для мене напрямі.

Тут саме прийшов мій практикант — підписати довідку, що він благополучно засвоїв усі ази розшукової діяльності під моїм чуйним керівництвом. Я пригадав звичай досвідчених сискарів — «постукатися об свіжака» — і показав малому акти експертизи. Він їх уважно прочитав, а потім радісно вигукнув:

— Ну, тут роботи — раз плюнути! Треба, аби вони ще раз попрацювали із залишками бетону на шкарпетках і встановили його склад. Скільки власне цементу, а скільки піску. Бо цемент у нас крадуть на кожній будівлі, це відомо. Навіть Жванецький про це казав. Але крадуть по-різному: де більше, а де менше. Тому треба вибрати підозрілі будинки, взяти аналіз бетону і співставити його з нашим.

Давно я так не сміявся.

— Молодий, та ти впрієш, доки їх збереш, твої аналізи. Бо крадуть не тільки на кожній будові, а й на кожному замісові. Якщо в будинку навіть не дев'ять, а лише п'ять поверхів, то ти уявляєш, скільки доведеться побігати? Менделєєв, чого мовчиш?

— Я думаю: чи є будови, на яких не крадуть?

— Звичайно є, але якщо Кіціуса вбили в такому будинку, то про це краще не думати. Мені дадуть по голові так, що шнурки розв'яжуться. А якщо ти в це встрянеш, то повік тобі офіцерських погонів не бачити. Ти чого в училище пішов?

— Зі злочинцями боротися.

— А ти знаєш, що таке наша робота насправді? Це все одно, що вночі на городі кавуни красти. Не видно, де стиглий, де зелений. Зате солі від сторожі у відоме місце заробити — на раз!

Молодий скис. Аби його заспокоїти, я розповів дещо з біографії Старого, не забувши додати улюблену фразу нашого Підполковника: «Подвиг будь-якого міліціонера — то виключно результат чийогось злочину». Майже те ж саме придумав Жванецький, тільки узагальнив. І смішно, і сумно…

Від автора: У тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятому році, коли вже не було на світі Олекси Сироти, а Старий нудьгував на пенсії, в одному з міст на Кавказі стався землетрус. За кілька секунд чималеньке місто обернулося на величезну руїну. Спочатку на голови людям в будинках, школах, лікарнях падало перекриття, а потім усе це криваве місиво накривали уламки стін.

Серед телеграм, що надійшли з місця катастрофи до Москви, була й така: «Просимо терміново розмістити на підприємствах Радянського Союзу замовлення на 50 тисяч домовин для тих, хто загинув внаслідок землетрусу. Тридцять тисяч домовин буде виготовлено у нашій республіці». Слідство встановило, що природній стихії «допомогли» будівельники. Вони крали цемент у такому обсязі, що дивно було, як будинки не падали від вітру.

Олекса Сирота:

Аби не склалося враження, що вбивством Кіціуса займався виключно я і бідолаха практикант, одразу запевню, що це не так. Наші оперативники, звичайно, прочесали все місто, намагаючись здобути бодай крихту потрібної інформації. Проте, результат був мінімальний. Власне, ніякого. Я розумію, що для громадської моралі і правильного виховання неповнолітніх треба було свого часу позачиняти численні розпивочні, бо їх задля триклятого плану повідкривали не тільки в овочевих магазинах, а й у дитячих кав'ярнях. Але з іншого боку — де тепер нормальний міліцейський оперативник, поштовхавшись пару днів, підслухає потрібну для слідства інформацію? Старий розповідав, як після війни дев'яносто відсотків злочинів саме так і розкривалося. Посидять хлопці в куточку пивної на Євбазі, на Житньому ринку чи на Сінному, повдають із себе дембелів, які всю війну пива не бачили — і таки віднайдуть зачіпочку чи ниточку. А потягнути й розкрутити — то вже справа техніки.

У мене було поки що три точки опори: одяг Кіціуса, мішок і машина. На машину треба було ще добряче попрацювати. З одягу експерти витрусили все, що могли, і навіть трошки більше. Щодо мішка, то, як я вже казав, на паперовому ціннику, що випадково вцілів, знайшли відбитки пальців двірника і ще однієї невідомої особи. У нашій картотеці чогось схожого не знайшлося. Ну, решта інформації: з чого виготовлено мішок, на якому підприємстві, скільки часу був у експлуатації, — то стовідсоткова бюрократія. Може, й знадобиться, коли знайдемо, де саме його взяли, а може, й ні. Залишався фабричний номер, зроблений чорною фарбою через трафарет — на віки. Десь він мав бути зафіксований. І я навіть знав, як називається цей документ: книга видачі інвентарю. От тільки де та клята книга лежить, тут я сам, без сторонньої допомоги, і за півроку не розшукав би. Доведеться йти на уклін до «злодійської» бригади. Хоча — стоп! Який уклін? Вони ж мені ще й досі не передали виписку стосовно адрес Кіціусових нічних відвідин. Ну, зайці, постривайте!

Щоправда, знущатися над «злодійською» бригадою у нашій Управі вважалося ознакою невихованості. Колег і так Бог покарав. За останній рік розкриття квартирних крадіжок скакало десь навколо цифри п'ятнадцять, максимум — двадцять відсотків. Та й то — що це були за розкриття? Сусід-алкоголік поцупив з балкона такого ж, як і він, п'янюги порожні пляшки, аби здати, нализатися і тут-таки заснути. Дитинка з бідної сім'ї, позаздривши однокласнику з родини більш-менш заможної, привласнила авторучку «паркер» і принесла до школи… і так далі, і так далі. Єдиного серйозного злодія-професіонала за весь рік затримала фактично… зовсім старенька бабуся. Її привезли з села перед одержанням ордеру на квартиру — для зайвих метрів. Самій виходити з дому не дозволяли, бо чи то за сільською звичкою, чи то від склерозу, вона забувала зачинити за собою вхідні двері. От і тинялася по квартирі без діла. І з цікавості видивлялась у вічко, хто там до сусідів дзвонить. Якось глянула — молодик якийсь із портфельчиком. Дзвонить, дзвонить, а йому не відчиняють. Бо у сусідів усі на роботі. Парубок замість обернутись і піти собі, дістає з портфеля ломик, підважує ним двері, відчиняє і заходить. Бабця, хоч і стара, але одразу збагнула, що до чого. Подзвонила до міліції, злодія і прихопили на гарячому. Радощів було у відділі! З'ясувалося, що цей, котрий з портфельчиком, їм кілька років нерви і статистику псував, а тут нарешті вляпався. Проблеми зі статистикою, одначе, не особливо засмучували «злодійський» відділ, бо з-за дверей лунали вибухи життєрадісного реготу. Я увійшов… виявляється, вони після добрячого обіду анекдотами про дистрофіків бавилися. Довелося зобразити живий символ докорів сумління і повернути їх до робочого стану. На моє прохання про допомогу колеги синхронно стали відмахуватися:

— Ти що, ти що! У нас завал! Ми своє зробили, тепер ти.

— Ну, по-перше, нічого ви не зробили, бо виписки по Кіціусу я так і не дочекався. А по-друге, чим це таким терміновим ви зайняті?

Хтось не подумав і радісно ляпнув:

— «Висяки» закриваємо.

— Чи не Кіціусові, часом?

Колеги заперечили, але не дуже переконливо. Точніше, зовсім непереконливо. І я зрозумів, що мій час настав, є на кому відігратися — і за халепу з двірником, і за собак, які обгавкували мене на вулиці Героїв Революції, і взагалі за все своє невдячне ментівське життя. Я нахабно змів на підлогу кілька течок із чийогось найближчого столу, поклав на нього мішок і сів поверх. Я був прекрасний і неповторний! З мене можна було ліпити Феміду з мечем і терезами! Тільки поголивши вуса і зав'язавши очі.

Колеги не витримали мого спопеляючого погляду і знітились. А я відвів душу:

— Ви ще збрешіть, що збулася світла мрія замполіта, і всі київські квартирні злодії з'явилися зранку у вашу бригаду з піднятими догори руками і заявами про «повинну» в зубах. Тоді я вам дещо нагадаю. Коли ви востаннє заходили у гості до отієї бабусі, що вам грабіжника з ломиком виловила? Не чую… Свинюки ви, а не радянська міліція. Ви ж її мали б на довічне утримання взяти! Ви на того вишкребка скільки чужих «висяків» зіпхнули? Хтось щось сказав? Чи мені тільки здалося? А ви знаєте, що якби у цього бідолахи був розумний адвокат, наприклад, Тарас Шейко, а суддя не поспішав би на футбол, то не важко було б підрахувати, що підсудний, якщо вірити результатам слідства, крав по двадцять вісім годин на добу! Підряд, без вихідних, відпустки, свят і лікарняних.

— Ну, так уже і по двадцять вісім…

— Добре, по двадцять сім із одним вихідним. Тепер перейдемо до Кіціуса. Хочете, я вам скажу, що ви зараз робите? Ви спочатку позакривали всі його справи, а тепер чіпляєте на нього ж подвиги інших злодіїв, на яких ви обламалися. І взагалі, крім вищезгаданого злодія з ломиком, якого заловила вищезгадана бабця, у вашому нудному житті був лише один світлий момент — коли вбили Кіціуса. Переходимо до заключної частини моєї промови. Для чого існує ваша славетна бригада? Якщо ви вже самі професійні імпотенти, то хоча би не підкладайте свиню колегам з інших бригад. То що? Будемо допомагати чи дочекаємося взаємності на кшталт «від нашого свинарника — вашому свинарнику»?

Виписки зі справ Кіціуса я одержав уже надвечір. А вранці залетів до «злодійської» бригади з криком:

— Дайте мені того, хто це писав, я його примушу всю цю брехню з'їсти без солі!

Начальник бригади широкими грудьми закрив підлеглих:

— Ну, так уже одразу і з'їсти! Сирота, давай поговоримо. Хлопці — робіть терміново каву! Тільки не оту гидоту, якою ми вгощаємо, а ту, яку самі п'ємо.

Сіли. Попили кави. Колеги порозбігалися, начебто у справах, залишивши свого начальника мені на поталу. Він, щоправда, спочатку монастирську послушницю з себе вдавав:

— Я тебе взагалі не розумію, Олексо. Нормальні адреси, заяви потерпілих, список вкраденого… стовідсотково почерк Кіціуса.

— Нормальні, кажеш? А це ось що? Дивись, я спеціально підкреслив: цей будинок… оцей і оцей.

— А що таке? Адреси як адреси.

— Та нічого. День хороший. Хоча — увечері, кажуть, дощ буде. А вночі дехто маму кликатиме. Я ці будинки добре знаю. На жодному з них — чуєш, на жодному! — немає навіть натяку на карнизи. Кіціус не муха, щоб по рівній стіні лазити. Він добирався до вікна по карнизу, аби вслизнути у кватирку. І робив це завжди вночі. Забув, чи що? А ці крадіжки відбулися вдень. Прошу, читай: «Після повернення з роботи виявила відсутність грошей і наступних цінних предметів…» Це інший злодій. Він краде ключі у хазяїв на роботі. Блискавично обкрадає їхні квартири і підкидає ключі назад. Більше того — сліпота ви моя куряча, — хтось звернув увагу, що всі потерпілі з цієї групи працюють у одній установі? Достатньо великій, на сотні робітників, але одній. Треба шукати людину, яка має вільний доступ до всіх приміщень, і до якої так звикли, що не звертають уваги. Але для вас це надзвичайно складно! Вам простіше навішати на мертвого Кіціуса чужі епізоди, скласти прекрасний звіт, а потім крутити дірки в мундирах для свіжих нагород. Ну, нічого. Я вам зараз таке зроблю, що ви забудете дорогу додому, а ваші діти будуть знати вас виключно з фотографій.

— Сирота, ти куди пішов?

— Не до замполіта. І навіть не до Генерала. Я пішов обдзвонювати всіх моїх знайомих дільничних інспекторів. А їх у мене пів Києва. І всі мене поважають.

— Бити будете?

— Гірше. Попрошу брати на облік усі побутові крадіжки. Аж до зникнення старих кальсон з балкона і двох шматків рафінаду з цукорниці.

Начальник відділу був готовий заплакати.

— Сирота, май совість. Ти ж такий, як і ми.

— Якщо я такий, як ви, то нічого про совість згадувати. Знайшли у кого просити. Думали, закопаєте всі «висяки» разом із Кіціусом — і все? Я вам влаштую таку статистику, що вас начальство натягне, як голодні матроси портових курв.

— Сирота, у нас діти, між іншим.

— Не тисни на гуманізм. У мене теж діти… десь є… мабуть. Чорт із вами, знайдете, чий мішок — забуду. Не знайдете — посивієте черговими на «жабі».

Від автора: Я вже не пам'ятаю, як офіційно називався танцювальний майданчик на схилах Дніпра між філармонією і пам'ятником на місці хрещення Русі. Здається, «Юність». Чи «Молодість»… Щось таке. Але всі знали його як «жабу». Можливо, тому, що тут після війни на прилеглій місцевості гули такі «розборки», що не одному блатному жаба циці дала.

Тут, на дерев'яній веранді без покрівлі ніхто не гасив світло о двадцять другій тридцять і не випроваджував усіх на вулицю, як у будинках культури. Тутешні оркестри не комизились і крім обов'язкового репертуару грали ще й для душі: від забороненої «Мурки» до невизнаних «бітлів». Сюди не зазирали гестапівці з Міського управління культури, аби вчинити цензуру репертуару, а добровільні народні дурні, вони ж дружинники, обходили танцмайданчик десятою дорогою. Міліція ж бралась до роботи, лише коли починалася бійка. А починалася вона щовечора, бо інакше навіщо йти на «жабу»? Просто потанцювати можна і вдома, під радіолу. В побоїщах перепадало і міліціонерам, бо гумові дубці запровадили десь у середині вісімдесятих, а тоді задирак ще розтягали голіруч.

Це унікальне, як тоді писали, вогнище культури, як і більшість танцмайданчиків, захиріло наприкінці семидесятих, коли у новозведених танцювально-концертних павільйонах загули, загупали, задеренчали і замиготіли дискотеки. Але то вже було опісля…

Олекса Сирота:

Моя погроза подіяла. Колеги одразу взялися до роботи:

— Кажеш, мішок у багажнику привезли?

— В багажнику. Є експертиза слідів бензину і мастила.

— Так, бензин у каністрі, мастило в банці. Нормальний набір. Закладемося, що машина казенна.

— Мішок, швидше за все, казенний, але його могли позичити на базі і для власної машини. Або вкрасти.

— Власна для такого діла, як трупи возити, не дуже придатна. Даішники люблять вночі приватників зупиняти: що робиш у таку пору, чого не спиться, куди їдеш, покажи, що везеш. З державною простіше: хазяїна на дачу катав. Чи в аеропорт їду по начальство… а потім, є службові машинки з такими номерами, що їм лише козиряють.

— Тіпун тобі на язика.

Дискусія розгоралася так жваво, що я вже у неї не втручався. Сидів і уважно фіксував аргументацію. А колеги, здається, і самі захопилися не на жарт:

— А може, таксі?

— Я би таксі не брав. Пам'ятаєш, на чому Оганесян — ну, той московський грабіжник — погорів? Він зазвичай телевізори брав, тоді це був дефіцит, і мусив таксі замовляти. От водії його і запам'ятали. У таксистів пам'ять професійна.

— А скільки у нас таксопарків?

— Таксопарків небагато, а от автопарків до біса. Плюс відомчі автобази. Є такі, що там по три машини стоять, а є й по півсотні. І переважно легковушки. Втомишся шманати!

— А хто тебе, дурню, примушує бази шманати? Є центральний склад автопостачання.

Через нього все йде — від запасних двигунів до шмаття для обтирання бруду. Отам і шукай.

— У сільгосптехніки свої склади.

— Ти ще скажи, що Кіціуса з Жабокричів у Київ привезли. Ні, всі знають, що на КПП після першої ночі фіксують усі номери машин, які в'їжджають і виїздять з Києва. Вбивця наш, місцевий. Місто як п'ять пальців знає… Сирота, є версія, хто його вбив?

— Є версія, хто НЕ вбивав. Як нікому не розкажете, то поділюсь. Це не свої, блатні, не ваша бригада… цить, не гудіть!.. Ймовірно — хазяїн квартири, в яку він заліз.

— Мої співчуття, Сирота. Вбивця — мужик серйозний, і з нервами у нього все гаразд. І до того ж нахабний. Інший на його місці злякався б, що хоч і злодія вбив, але все ж таки вбив. Заховав би труп так, щоб якомога довше шукали. А цей нам під двері підкинув із натяком: раз ви мене не можете від злодіїв захистити, побігайте тепер, пошукайте, чия це робота. А я посміюся.

— Н-да, цікавий момент. Я про це не думав.

— Бачиш, Сирота, і ми на щось здатні, крім статистику підправляти.

— Хлопці, а як же цей ваш нахабний і сміливий та не помітив, що мішок зі штампом?

— Не вмикав світла у квартирі — раз, вимкнув світло на сходах, коли труп ніс — два, машина у темному місці стояла — три. А головне — дуже поспішав, тому і не помітив.

— Нам колись Старий розповідав: зять тещу прибив, порубав на частини, запакував і розвіз по смітниках. А оскільки дуже квапився, то не помітив, що голову поклав у посилочний мішок із власною адресою.

— Добре, Сирота, знайдемо ми тобі, звідки мішок, а що далі? Покажеш ти його власнику, а він у відповідь: ой, спасибі, що знайшли, у мене його пару місяців тому цигани з багажника поцупили. Разом із запасним скатом.

— А може, то взагалі не його машина і мішок не його?

Я мусив погодитися, що одна справа — задушити людину, а інша — отак нахабно нам же її і підкинути. Вбивство, навіть у стані афекту, — це вам не яблука з колгоспного саду красти. Такого підозрюваного мішком з-за рогу не приб'єш. А сполохати дуже легко. Тому я попросив хлопців обмежити свої пошуки складом автопостачу. Головне — дізнатися, на яку базу він потрапив, а там уже я попрацюю.

Наприкінці я не втримався, аби їх ще раз не ущипнути.

— Тепер, коли ви всі «висяки» позакривали і у вас багато вільного часу, пропагуйте фелінофілію.

— Чого? — хором здивувалася «злодійська» бригада.

— Любов до кицьок. Виключно надійний захист боротьби з такими, як Кіціус. Хоча — таких, як Кіціус, більше не буде. У нових будинках до кватирок не дістанешся.

— Знаємо, знаємо, ти вже казав. Карнизів немає… тебе вже на цьому заклинило.

— З критикою згоден. А ще — нате вам вашу цидулку і перепишіть її нормально. Мене цікавлять тільки ті обікрадені квартири, де стовідсотково почерк Кіціуса. Ніч, карнизи…

— Сирота, ти нас уже задовбав своїми карнизами. Іди працюй і нам не заважай. Для тебе ж старатимемось!

Тепер, коли у мене були розв'язані руки, я міг впритул взятися за слідчий експеримент із машинами. Ідея була простою, як усе геніальне. Перекрити вулицю зранку на півгодини, попросити музиканта полежати у ліжку в своїй кімнаті, не встаючи до вікна, а потім по черзі проганяти повз будинок машини різних марок. Їх послідовність знаємо тільки ми. Машини мають під'їжджати, гальмувати, вимикати двигун. Водій вийде, відкриє багажник, закриє, знову сяде в машину, заведе і поїде вниз, до площі Ленінського комсомолу (тепер знову Європейська — авт.). Музикант каже нам, яка це, на його слух, машина. А ми фіксуємо все, як слід — під протокол.

Старий схвалив мій план без жодного зауваження. А Генерал взагалі пройнявся моїм ентузіазмом:

— Ти, Сирота, у нас новатор. Такий слідчий експеримент — це розмах, це сучасно! Досить уже висолопивши язики вулицями бігати. Сьогодні ж ми твій план узгодимо з відповідними підрозділами і даішників максимально залучимо, хай вчаться! Увечері проганяємо експеримент за столом у кабінеті, а завтра зранку — на вулиці.

Після наради Старий пішов не до себе, а разом зі мною у мій закапелочок. Схоже, що у нього був кепський настрій і потреба виговоритися.

— Все, Сирота, зовсім Каштанка старенькою стала. Мишей не ловить, пора втопити…

— Дозвольте уточнити. Втопили не Каштанку, а Муму. І не за мишей, а за те, що зайве гавкала. Тому за цієї аналогією слід утопити одну лягаву сироту.

— Яка різниця, кого і за що втопити? Головне, Сирота, що перевелися блатні — перевелись і сискарі. Після війни — ото була робота! Банди ходили — що твоя штрафна рота. До зубів озброєні, до людей люті: парабелума під носа, ножа під ребро. За звичайний годинник (навіть не золотий) убити могли. У кожному кварталі — злодійська «малина», барига на баризі сидів — півбазару краденим торгувало, аж гай шумів! А ми, міліція? Двадцять чотири години на добу опізнавали, хапали, брали, стріляли, самі діставали добряче. Повіриш — часом уб'ють мента, а нам і пом'янути нема коли.

А тепер? Навіть таких, як Кіціус, уже нема. Скоро з усієї міліції залишиться автоінспекція, патрульна служба і ті, що цеховиків та спекулянтів трусять. Валютників у нас Контора забрала, всі важкі злочини прокуратура пасе. Знаєш, який відділ після війни найголовнішим був? По боротьбі з бандитизмом! Я у ньому починав, я ж його і розформовував, бо де зараз ті бандити? Отак і з карним розшуком буде. Хіба я не правий? Уся злочинність по підвалах розбіглась — імпорт клепає. Дев'ятсот дев'яносто дев'ять із тисячі вбивств — на побутовому грунті. Що нам залишиться? Профілактика малолітніх, та й ту скоро або комсомол, або профспілки заберуть. Боюсь, доживу до того часу, коли сискарі з усякої дрібноти почнуть троячки стріляти, як даішники.

— Так це ж добре, товаришу підполковник!

— Кому весілля, а курці — смерть, Сирота. Ти ще не знаєш, що це таке — бути нікому не потрібним.

Від автора: Старий дожив до того часу, коли життя спростувало його песимістичні передбачення. Десь із середини восьмидесятих відновилися забуті злодійські ремесла, потім з'явилися нові: рекет, вбивства на замовлення, організована проституція, захоплення заручників задля викупу, викрадення дітей. На автотрасах наводили жах до зубів озброєні банди нападників з колишніх спортсменів і… міліціонерів.

Але не думаю, що Старий від усього цього почувався щасливим.

Олекса Сирота:

Справа Кіціуса нарешті вийшла на фінішну пряму. Начальник «злодійської» бригади вже увечері приніс мені адресу тієї автобази, на яку розподілили зі складу мішок.

Ще не читаючи, я зрадів:

— Ні, все ж таки радянська планова економіка має свої переваги! Побігали б ми за таким мішечком у Чікагщині, Детройтщині чи на Вінніпегщині.

— Не розганяйся, Сирота. Спочатку подивися, що це за автобаза.

Я подивився:

— Так! Воістину сказано: не кажи гоп, навіть якщо ти перескочив. Спершу подивись, у що ти вскочив.

— Ти ще просив адреси, по яких насправді працював Кіціус. Тримай. Ти був правий, він справді брав по кілька квартир в одному будинку.

— Згадала баба, як дівкою була. Ти скільки років у бригаді? Десять? І п'ять начальником? Ну й довго ж до тебе доходило. Це ж і є Кіціусів почерк.

— Я не про це, Сирота. Якщо Кіціус востаннє взяв лише одну квартиру в будинку, то його там же, за другим разом і прилапали на гарячому! Подивись у кінець списку. Здається, тобі знову не пощастило, як із тією автобазою.

Колега поклав переді мною листочок із такою обережністю, наче це була телеграма про передчасну смерть когось із близьких, а може, й про мою власну. Я глянув на останній рядочок… Колега був підкреслено люб'язний…

— Сирота, може ще щось треба? То ти кажи.

— Спасибі, сам впораюся. Мило у мене є, он на шафі лежить. Мотузку на складі випишу. Хоча ноги у мене дрижать, але на табуретку якось видерусь без сторонньої допомоги. Мою кобуру віддасте практикантові, хай бавиться. Борги візьмете з замполіта. На похороні гратимете виключно «собачий вальс» в обробці для духового оркестру. Хай народ знає, що ховають лягавого.

— Що, справді так кепсько?

— Чому ж? Буває і гірше. Наприклад, якщо з'ясується, що цей злодій заліз до квартири Ве-Ве.

— Тоді б не його вбили, а всій нашій бригаді капець був би. Знаєш що, Сирота? Пішли вип'ємо. Я ж тобі пляшку винен… а там далі якось легше стане. Я з цим будинком теж одного разу вляпався. Дзвонять увечері: терміново приїздіть, зникли фамільні коштовності. Унікальні, старовинні! Ми кулею туди, а там внизу біля парадного вже стоїть товариш. Морда знайома — у президіях сидить. Хоч і не в центрі, але в першому ряду. І наказує товаришам міліціонерам повертати голоблі, бо це, мовляв, діти бавляться. Я, каже, вже вашому генералу подзвонив і все пояснив. Бо які у нас фамільні коштовності? Я сам із села, від батьків нічого, окрім гною, не успадкував. Ми під козирок — і назад, на Богдана. А там уже перед головним входом Генерал стоїть з отакенною клізмою… чого, кретини, розігналися? До мене спочатку треба було зайти по консультацію. Сказано вам — діти бавилися! Аякже, діти! Я ж добре пам'ятаю, що голос був — дорослої жінки.

— А плівку з чергової частини прослухали?

— Той запис, як ти здогадуєшся, Сирота, один телепень якось цілком випадково стер ще до нашого повернення. Ну то що?

— Спасибі за співчуття, пропозиція приймається. Врешті-решт, чого це я собі ціну набиваю?

А може, мішка взяв не той водій, що «Чайку» водить, а той, що на «москвичику» типу пиріжковоз до буфету на Орджонікідзе свіжі пончики притарабанює. А я на себе страху наганяю — чекістський гараж, чекістський гараж… ходімо, доки ти не передумав.

Затишна літня кав'яренька — одна з небагатьох у центрі міста — стояла, як це не дивно, навпроти ЦК ЛКСМУ на місці знесеного ще до війни Михайлівського собору. За одним із двох столиків розважався доктор Корольов у компанії дуже красивої дівчини. Не інакше — операційна медсестра. Я знав, що цей Казанова зі «швидкої» шаленіє саме від операційних медсестер. Було в них щось таке — дивовижне і звабливе — саме для Корольова.

Колега дістав з портфеля коньяк, а я замовив хороший портвейн. Змішали обидва напої у пропорції п'ятдесят на п'ятдесят і, вимовивши: «падати з коня — так з хорошого», почали поліпшувати самопочуття.

Доктор Корольов люб'язно кивнув і пояснив своїй супутниці:

— Це вони про тебе, зіронько моя.

Медсестра образливо закопилила яскраві губи і поцікавилася:

— Сашуню, а лягавим хвоста підрізають?

— Ні, кохана, виключно стерилізують, і то без наркозу. Аби зліші були.

Ми посилено вдавали, що смакуємо букет коктейлю «Дядя Жора», бо навчив киян цьому диву знаменитий актор Георгій Мілляр. Кілька років тому його запросили на студію Довженка зіграти чергову бабу Ягу, — от звідки ця суміш пішла в життя.

Попри репліки Корольова, а може і завдяки ним, самопочуття стрімко реанімувалося. Аж тут з алейки вилетіла карета «швидкої допомоги» і різко загальмувала. З неї вискочив молодий худорлявий лікар в окулярах із тонюсінькою оправою, дуже схожий на актора Василя Ліванова. Це був ще один шибайголова з господарства мами Наталки — Сергій Вольський.

— Сашко, — загорлав він, — у Новобіличах електричка з рейок злетіла. Мама всіх туди кидає. Ти у формі?

— Зараз буду! Зроби швиденько десять крапель нашатирю на склянку води, а для дами — п'ять, бо у неї сьогодні вихідний.

— Сашуню, я тобі дам вихідний! їду з вами, бо ти знову кудись вляпаєшся.

— Умовила, кохана. Гей, люди, отим от клаповухим — дві пляшки коньяку від нашого столу. Хай замість нас розслабляються.

Машина з червоним хрестом зникла, як і з'явилася, — з виттям сирени і на максимальній швидкості. Колега замріяно подивився їй услід.

— Сирота, а може — ну їх? Моїх злодіїв, твоїх трахальників, — наймемося санітарами на «швидку», люди хоч спасибі скажуть. І кепкувати ніхто не буде.

— Стосовно кепкувати, ти маєш рацію. От я про «швидку допомогу» жодного анекдоту не чув, а про міліцію — скільки завгодно. Але нічого у нас не вийде. Вища освіта заважає на санітара піти.

Ми знову засумували, тому мусили випити пляшку з офірованих, і нас потягло поговорити про роботу. Потягло не мене, а колегу, я лише розвинув тему:

— От чого б, Сирота, нашим вождям та не вигадати собі власну міліцію?

— А що, хіба нема? Ательє у них є, перукарні є, магазини-розподількики, санаторії, лікарні, автобази, бодай би вони горіли ясним вогнем, усі ці автобази.

— А міліції нема, Олексо, тільки охорона своя. Уявляєш, як би добре було? Вона для них злодіїв ловить, а нам, грішним, залишиться захищати тьотю Мотю, дядю Васю-алкоголіка і весь трудящий клас.

— Не буде у них відомчої міліції, вони вже на медицині своїй обпеклись.

— Як? Он Феофанія: там і ліки, і телевізор у кожній палаті, і палата не на десять чоловік, а ти кажеш — обпеклись.

— А ти почитай уважно медичні висновки щодо причин смерті чергового члена політбюро, так у тебе волосся дибки стане: «Матінко, до чого ж людину довели! У нього ж хвороб — .на півколгоспу вистачить».

— Ніколи не думав.

— А ти думай частіше. Від цього, кажуть, кров швидше бігає. Корисно для здоров'я.

— А чого ж кажуть: Феофанія, Феофанія?

— Дурні кажуть. От послухай: отого лікаря, який по Корольова приїжджав, помітив? Сергій Вольський його звуть. От він колись чергував у Жовтневому палаці на партійному з'їзді. Двадцять разів попередили: як щось трапиться, бригаду викликати тільки з ЦЛК. Як наврочили — у депутата в залі інфаркт. Вольський до дверей, а йому чекісти на порозі: «Стоп! У вас допуск тільки у фойє. Кажете, людині погано? Зачекайте, зараз вам її виведуть». Не вивели, а винесли, бо делегат уже непритомний. Дзвонять до «спецшвидкої» — в рейку, десь бігає! Чекають, чекають, чекають… Все ще нема. Вольський дзвонить на Леніна, викликає свою інфарктну бригаду. Та рівно за дві хвилини вже біля входу. Її, як ти здогадався, теж затримують — немає допуску. Вольський гавкнув на конторських так, що вони того партійця бігом на руках понесли. Завантажили, крапельницю поставили, уколи зробили і все решту — та й у Феофанію. Що характерно — привезли живого. Біля воріт перепиняє охорона: вам сюди не положено. Зараз під'їде наша машина. Розумієш, колего, під'їде! До входу всього нічого, але цим роз'їденим блатним ліньки ноги бити. Ну, доки водія знайшли, доки всіх зібрали, доки під'їхали, перевантажили, довезли… а, ледь не забув — крапельницю висмикнули! Теж не положено, бо у них все своє має бути. Депутат, правда, помер, зате ніхто не відповідав за порушення правил.

Мій колега ладен був розрюмсатися. І це мене насторожило. Але він, майже не розхлюпавши, наповнив наші гранчаки і урочисто виголосив:

— Сирота, пропоную випити за упокій їхніх душ… щоби вони частіше до Феофанії не доїжджали.

Я зрозумів, що замполіту він завтра не настукає.

Далі ми перейшли на узагальнені філософські роздуми і поступово дозріли до гострої потреби заспівати дуетом популярну у нашому дитинстві пісню з якогось уже призабутого кінофільму: «Как-то в утро вешнее, рано-спозаранку старшина милиции задержал гражданку…». А що приспіву у пісні в оригіналі не було, то ми після кожного куплету вставляли рефрен з маршу міліції: «Оттого я горжусь, дорогая, милицейскою службой своей». Виходило надзвичайно зворушливо і водночас патріотично. Ми й незчулися, як позаду нас знову зарипіли гальма, і помітили Вольського з Корольовим, лише коли ті сіли за наш столик. Ні слова не кажучи, лікарі розлили по своїх гранчаках замовлений ними ж коньяк, вихилили великими ковтками, як те холодне пиво у спекотний день, і лише тоді подали голос:

— Сашко, давай цих хлопців додому відвеземо?

— Давай, а то ще міліція забере.

На ранок перед слідчим експериментом я зжував півпачки сухого чаю, аби перебити запах від учорашнього, але натренований нюх Старого обдурити не зміг.

— Сирота, я тебе офіційно попереджаю. Ні, не за те, що випив. Пий собі на здоров'я, що хочеш: каву, горілку, коньяк! Тільки щоб ти мені більше не читав на роботі детективів, а ще краще — щоби ти їх взагалі не читав, бо втрачаєш нюх. Як той мисливський пес, що обжерся ковбаси з часником. Чого ти тягнеш зі слідством? Експерименти оці дурні понавидумував… Не вистачає доказової бази? Закривай і к бісовій матері за її відсутністю. За такого ударника злодійської праці, як Кіціус, ніхто тебе лаяти не буде. А як маєш щось на прикметі, то не вдавай з себе гімназисточку, котрій і хочеться, і колеться.

— А що нагорі скажуть? Там же контроль…

— Відіб'ємося, не вперше. Що з тобою?

Довелося знову позичати у Сірка очі, що після вчорашнього, у принципі, було нескладно, і верзти відверту дурню, мовляв, боюсь образити безпідставною підозрою порядну людину, але після експерименту ситуація має кристалізуватися.

— Коли ти кажеш, що боїшся когось образити безпідставною підозрою, то це означає, що цій людині давно час сушити сухарі. Пограєшся у свої машинки — і прожогом до мене.

Те, що Старий назвав грою в машинки, в офіційному звіті носило дещо іншу назву: «Експеримент із проведенням акустичної слідчої експертизи». Це придумав сам Генерал і дуже цим пишався.

Ми й справді зібрали всі марки легкового автотранспорту та мікроавтобусів, які на той час були зареєстровані у Києві. Машини, згідно зі встановленою нами черговістю, під'їжджали до будинку, зупинялися, потім водій вимикав двигун, виходив, відчиняв і зачиняв багажник, знову сідав за кермо, заводив двигун і їхав у бік Хрещатика. Старий музикант, як і було обумовлено, лежав на своєму ліжку, і для повної чистоти експертизи ми навіть щільно завісили вікно. Я з понятими сидів за столиком і вів протокол. Задля такої святої справи даішники поділилися з кримінальним розшуком своїми службовими раціями.

Дідусь не схибив жодного разу. Він розрізнив не тільки, скажімо, стару і нову модифікацію «Запорожця», різні моделі «Жигулів» та «Волг», навіть такий екзотичний для Києва транспорт, як польський мікроавтобусик «Міс», пенсіонер вгадав.

— Не пам'ятаю точно назви, але це така смішна машинка, яка продукти розвозить.

Більше того, не попередивши музиканта, ми погнали деякі машини на друге коло, але й тут він жодного разу не помилився. І все було б чудово, якби не те, що наш слідчий експеримент накрився. Про кожну з машин наш свідок казав: «Ні, це не вона». Я настільки занепав духом, що навіть Генерал це помітив.

— Товаришу капітан, пригадайте, а ми всі марки машин охопили? Може, в поспіху якусь проминули?

— Всі, товаришу генерал. Крім відомих вам ЗІЛа з «Чайкою» і «Татри» з чехословацького генконсульства.

— До речі, про чехів. А «шкоду»-пікап ти не проминув?

— Я на неї першу подумав. Не проминув. Двічі проганяли.

Генералу нізащо не хотілося визнавати нашу поразку.

— Ну, у мене голова всіма справами забита, а ти ж молодший — і за віком, і за званням. Про трофейні іномарки забув.

— Та скільки їх там, трофейних, через тридцять років після війни?

— Не кажи, бігають. Сам бачив. Сьогодні вже ніколи, мене на Богомольця чекають, а ти їх усі збери. Бо акустична експертиза, скажу тобі, велику перспективу матиме.

Я хотів пояснити Генералу, що в якому-небудь «опель-кадеті» чи довоєнному німецькому «мерседесі» труп перевозити наважаться виключно стовідсоткові олігофрени. По-перше, у будь-який момент двигун може заглухнути, а по-друге, такий раритет і сліпий запам'ятає. Але промовчав. Я вже, здається, збагнув, що начальству не варто псувати настрій.

Довелося розблокувати вулицю і відпустити всіх водіїв із машинами. Наші пішли до Управи, а я з понятими залишився на кілька хвилин дооформити протокол. Ветеран музичного мистецтва теж розписався, а коли ми залишилися самі, нерішуче поцікавився:

— Скажіть, будь ласка, а це правда, що нашого двірника вкрали бандити, переодягнені лікарями «швидкої допомоги»?

— Правда, але не бандити, а янголи. І не вкрали, а забрали на небо, у апостола Петра перед ворітьми підмітати. До речі, я цих, з крильцями, особисто знаю. Вони мене вчора увечері додому підкинули.

Пенсіонер довго дивився на мене, а потім співчутливо зітхнув:

— Складна у вас робота, молодий чоловіче.

І напросився провести до Управи. Ми перетнули скверик і затрималися на перехресті перед світлофором. Я умовляв пенсіонера повернутися, він наполягав, що йому корисно дихати свіжим повітрям, я заперечував, що це не свіже повітря, а свіжі бензинові випари, зелене світло змінилося на червоне для нас, і тут чорна «Волга», до якої можна було доторкнутися, газонула і стрімко помчала через площу в напрямку Лук'янівки.

Дідусь схопив мене за рукав:

— Це вона! Не така сама, а вона! Не вірите? Я ж вам казав про свій слух. Більше того, коли я перестав грати на скрипці, я став колекціонувати звуки. Тої ночі зупинялася саме ця машина. У неї щось там у двигуні. Водій, напевне, ще не підозрює, а я вже чую: у двигуні сторонній звук. Ви запам'ятали номер? Бо я без окулярів…

Він мене запитує! Номер! Я, щоправда, не закінчував консерваторію і навіть не вмів грати на скрипці. Я і співати починав лише після пляшки коньяку. Але цю машину і я б не сплутав з іншою. Бо таких у Києві були одиниці. Попри стандартний кузов, на цій «Волзі» стояв спеціальний форсований двигун, який дозволяв машині не відставати від сто одинадцятого ЗІЛа навіть на шосе. Оце тобі, Сирота, привіт від Жоржа Сименона з його рисячою шкурою в екзотичному автомобілі. Не смійся над прогресивними зарубіжними письменниками.

Я відпустив свідка, перекурив на сходах Управи і пішов до Старого.

— Приніс, товаришу підполковник!

— Докази чи п'яту точку?

— Спочатку докази, а там буде видно, що доведеться знімати — штани чи голову.

— Не лякай старших. Давай по порядку Тільки протокольно.

— Єсть протокольно! Пенсіонер опізнав машину. Тільки вже після експерименту і без протоколу і понятих. Згідно із законом максимальної підлоти, проїхала повз нас під самим носом.

— То не смертельно, експертизу можна повторити. Генерал навіть буде радий.

— Б'юсь об заклад, що ні. Це «Волга» зі спецсерії. У неї форсований двигун, в якому постукує клапан. А це вже — як відбитки пальців. Наскільки я знаю, пара таких машин є в гаражі Контори на Володимирській, на одній їздить наш Міністр…

— Сирота, відставити! Дожартуєшся, що ніхто тобі навіть передачки в СІЗО не принесе. Доповідай по суті.

— Доповідаю. Решта машин цієї серії пропісані у спецавтобазі на Юрія Коцюбинського.

— І це ще не смертельно. Подумаєш, їхав водій собі раненько хазяїна забирати. Або щось комусь привіз в обумовлене місце, ось звідки стук багажника. Чого ти паніку розвів?

— Бо встановив, куди саме розподілили мішок. На цю саму спецавтобазу. І ще — ви пам'ятаєте звичку Кіціуса обкрадати щонайменше дві квартири поспіль в одному будинку. Звичайно, не за одну ніч. Так от, остання заява щодо таємничого зникнення грошей, обручок і бабусиних кульчиків надійшла за два дні до смерті Кіціуса із такого собі будинку для слуг народу. Вважаю, що Кіціус у ту ніч пішов бра и наступну квартиру і звідти його вже вивезли у мішку.

— А що в тебе є, крім версії? Таке, що помацати можна.

— Черевики. Кіціусове взуття. Він же на справу в самих шкарпетках лазив, а черевики ховав. От я їх і знайшов.

— Де, коли?

— Сьогодні на світанку, під отим будинком.

— Звідки знаєш, що то Кіціусові? А раптом комусь ліньки було до сміттєпроводу йти і він свої старі шкарбани у вікно викинув.

— По-перше, не старі. По-друге, не викинув, а заховав під кущиком, та так добре, що їх за ці півмісяця ніхто не знайшов, навіть двірник. А по-третє, як кажуть наші експерти, все решта — то справа техніки. Залишається єдине: встановити, кого з пожильців цього будинку возить чорна «Волга» з форсованим двигуном.

— Сирота, ти не поспішай стосовно пожильців. А раптом водій убив? І він теж може жити у цьому будинку.

— Може. На першому поверсі з північної сторони. Але не в цьому. Цей занадто розкішний для обслуговуючого персоналу.

— Все?

— Ні, не все. Є ще один доказ, на ньому слідство тримається. Волосина.

— Жартики у тебе…

— Та ні ж, кажу в прямому розумінні цього слова: слідство тримається на волосині, точніше — на двох. Наскільки я розумію, Кіціуса знову понесло до спальні. Там він одержав у голову і впав на килим. Можу сказати навіть точно: на килим біля трюмо. Там-таки його задушили, але не помітили, звичайно, що до сорочки злодія пристали дві жіночі волосини. Достатньо довгі для ґрунтовного аналізу. Жінка чи подруга господаря — то вже подальше слідство покаже — своє волосся фарбувала. І то в такий колір, який роблять лише у парі перукарень, куди шоферських жінок вже точно не пускають.

— А може, це хтось із Кіціусових подруг?

— Товаришу підполковник, якщо така й була, то надто сильно законспірована. І Контора не викопає. Ми ж увесь відповідний жіночий контингент перешерстили — від Мілки Анаконди до петеушних давалочок. Нуль! А якби й була, теж би до цієї перукарні не втрапила. Бо дочка чи там дружина великого начальника може закохатися у злодія тільки в індійському кіно. У мене он приятель з нашого ж курсу бив клинці під дочку заввідділом ЦК. Зараз викладає малювання у Голопупівській початковій школі. Іншої роботи для нього чомусь не знайшлося. Одружився із дояркою, кажуть, п'є.

— Кінчай, Олексо, про любов, давай ближче до справи. Чого тобі не вистачає, аби ти залишився без голови, я без персональної пенсії, а Генерал без просування по службі?

— Була би машина не з цієї автобази, — нема проблем. А так вони є — і то найскладніші. Хоча роботи там на п'ятнадцять хвилин. Встановити, чи справді водій отої машини возив у багажнику горезвісний мішок, а далі перевірити алібі. І у нього, і у хазяїна. Може, підкажете, як?

— Спитай щось простіше. Наприклад, чи є життя на Марсі. По-перше, тебе особисто далі кабінету заступника директора автобази взагалі не пустять. Жодних документів не нададуть і навіть не покажуть. Пошлються на особливий статус, вимагатимуть відповідних паперів за підписом мало не союзного міністра, а тим часом… знаєш, не хочу навіть думати, що може бути тим часом. Якщо ти хочеш довести цю справу до кінця… тобто, я хочу сказати — встановити, хто кого матиме за фраєра, то я тобі дещо пораджу. Ну, водія можна викликати до нас. Скажімо, як експерта в одній заплутаній автотранспортній пригоді. Але для цього треба знати, що це його мішок, і перевірити наявність чи відсутність алібі на ту ніч. А от що робити зі слугою народу, як ти кажеш, — і гадки не маю. Ти можеш собі уявити, що таку людину запрошують до нас, відбирають підписку про ознайомлення стосовно відповідальності за неправдиві показання, а потім під протокол запитують: скажіть, будь ласка, чи це не ви ось такої ночі, приблизно о такій-то годині позбавили життя квартирного злодія? А потім вирішили погратися з міліцією у стару народну забаву «кіт у мішку»?

— Ні, товаришу підполковник, навіть при всій своїй зіпсутості я всього цього уявити не можу.

— А у наших «злодійських» свого інформатора на автобазі немає?

— Боюся, що немає. Конторські стукачі, звичайно, присутні — за штатом належить.

— Ти диви! Інформація потрібна мінімальна, а доводиться голову ламати, аж пальці на ногах у кулак стискуються. Добре, зводь усе докупи, що є в наявності, а я тут дещо спробую за своїми каналами перевірити.

— За партизанськими, чи що? Я ж не маленький, розумію: для того, аби взнати те, що нас цікавить, треба на когось натиснути. А натиснути можна тільки на того, у кого перед нами якісь гріхи. А грішників на цю базу Контора відсіває ще на сотому кілометрі.

— У Конторі теж живі люди працюють. Можуть проґавити.

— А цей, що його проґавили, нас не пошле?

— Може послати. А може й не послати. Залежить від того, як ти до нього підійдеш.

— Я постараюсь.

— Ну-ну. А до речі, слухай: як це Кіціус примудрився за такої охорони залізти у той будинок?

— По-перше, з вулиці фасад перекривають великі старі дерева.

По-друге, на парадному вході роблять якийсь ремонт і двері забито зсередини. Пожильці заходять через хвіртку у воротах з тилу будинку. В суботу і неділю народ відпочиває на казенних дачах. А охорона — у своїй будочці, котра біля воріт. За таких умов можна підігнати до фасаду вантажівку і за ніч вивезти половину майна з усіх квартир.

Тої ночі я довго не міг заснути, бо так і не зрозумів остаточно: що маю робити далі? Може, й справді варто було ще трохи потягти кота за хвіст (тьху, от нав'язалися ці котячі асоціації!), а потім тихенько закрити справу за недоказовістю. Високому начальству можна було б наплести якусь баєчку. Наприклад, про те, що вбивця підкинув труп майже під саму Управу не з політичних міркувань, а з великого переляку. Здалося йому, що десь попереду патруль ДАІ машини перевіряє — от він і викинув поклажу. А там ніякого патруля не було.

Сон уперто не йшов, і тоді я скористався старим студентським перевіреним методом: устав, вийшов на кухню, заварив каву, випив її одразу і… через п'ять хвилин відрубався. Як-то кажуть, вибив клин клином. Тут головне — не помилитися у дозі, прийняти не менше двохсот, але не більше трьохсот п'ятидесяти грамів. Інакше не заснеш.

Генералу про нашу експертизу після експертизи я, звичайно, не розповів. Лише на оперативці промекав щось на взірець: не всі власники трофейних іномарок зараз у Києві, хтось у село поїхав до родичів, а ще хтось зачинив свій драндулет у гаражі і рвонув у відпустку. Але ми активно працюємо. Тут головне — правильне дієслово вжити. Якби замість «працюємо» я сказав, приміром, «обмірковуємо ситуацію» — був би я бідний. А так — людина працює, що ви з неї хочете?

За всі роки служби у розшуку я бачив Старого розгубленим лише пару разів. Але того ранку це була саме та ситуація.

— Сирота, кажуть, дурням щастить. Тебе маю на увазі. І себе теж — частково. Нам пощастило з твоєю автобазою.

— Що, хтось із колишніх ковпаківців працює на видачі мішків?

— Пальцем у небо. Веселіше! Пам'ятаєш, ми шукали людину, яку проґавила Контора, і ми можемо її притиснути без ризику, що вона на нас же і настукає? Так от, я тебе поздоровляю. Контора ніколи не прогавлює і не помиляється.

— Товаришу підполковник, дайте мені, будь ласка, ваш пістолет і один патрон.

— Патрон дам, але чому мій пістолет?

— Щоби вас усе подальше життя совість гризла, що ви могли врятувати свого найкращого учня, а натомість замучили його загадками.

— Жартуєш — значить стрілятися ще не готовий. Добре, слухай уважно. Перше: є людина, котру можна притиснути за приховані від Контори гріхи. Стимул, так би мовити, до відвертості.

— Ура.

— Друге: ця людина не просто працює на автобазі якимсь там підмітайлом чи навіть слюсарем. Він диспетчер. Випускає машини у рейс і фіксує їх прибуття.

— Гіп-гіп ура!

— Але є третє. Контора вирахувала, що він від неї щось приховує…

— Ой! Мамо!

— …і змусила його працювати на себе.

— Ну, знаєте, товаришу підполковник, вам із вашими паузами тільки у МХАТі працювати.

— Кожен мусить працювати, Сирота, там, куди його поставили. Коли ти це, нарешті, зрозумієш, то може доживеш мого віку і заробиш полковника швидше, ніж я майора. Перехоплюй цього конторського інформатора, але так, щоби про це ніхто з його роботи не відав. Бо знаєш — він інформує про всіх, а хтось інформує виключно про нього. Система «ніпель». Ти ще не встигнеш анкетні дані записати, як тут уже прибіжать деякі у цивільному.

— Спасибі за попередження. Може, підкажете, як на нього краще натиснути? А то він тут іще дурником прикинеться, мовляв, уся виробнича інформація тільки через директора, а потім так на мене стукне — аж вуха позакладає.

— А ти думай, Сирота, думай. Ти у нас офіцер грамотний, Університет закінчив.

І я придумав. Якщо по правді, то не зовсім я. Просто, коли стояв біля вікна, ламаючи голову, з якого боку підійти до отого диспетчера, від вулиці почувся знайомий цокіт металу об асфальт і важкі зітхання, схожі на конячі. І тут мене осінило. Через п'ять хвилин двометрова дитинка, що ледь не стала жертвою боротьби цнотливого начальства з розпусною капіталістичною модою, заповнювала собою половину мого кабінетику.

— Малий, ти вже дізнався, як повидло у подушечки запихають?

— Ще ні, товаришу капітан. Я вже і у старшини питав, а він каже: оженись із баришнею з кондитерської фабрики, вона тобі у першу шлюбну ніч все розкаже і покаже.

— І що? Оженився?

— Ще ні, але на баришню вже оком накинув. Із себе нічого, а головне — на Карла Маркса працює.

— Ну-у-у, поздоровляю. І як же її звати?

— Не знаю, ми ще не познайомилися.

— Звідки ж ти її знаєш?

— На фотографії бачив у двоюрідної сестрички. Каже, її подружка. Я ту фотку тихенько потяг. Показати?

І він витяг із внутрішньої кишені «фотку» і довірливо простяг мені. На ній кокетливо посміхалася Мерилін Монро, досить професійно перезнята, як я здогадався, з журналу «Америка». Я не те що не міг — не мав права розчаровувати допитливого сержанта саме сьогодні, коли він так мені був потрібен.

— Що я тобі скажу? Воно, звичайно, мир вам та любов, але це ж доки ти з нею познайомишся, доки до шлюбу дійде, це ж скільки часу мине? А так — хочеш — я тебе вже завтра повезу на Карла Маркса, і тобі покажуть твої подушечки.

Дитинка закліпала очима:

— Правда? Не обманете?

— А бодай би я вік солодкого не їв.

— А що я маю робити?

Домовилися ми швидко. При всьому своєму провінційному наїві хлопець виявився метикуватим. Все ж таки не завжди відсутність цивілізації згубно впливає на розвиток інтелекту дитини. Тому коли до мене у кабінет надвечір привели отого диспетчера з автобази, перехопивши його на півдорозі додому, то крім капітана Сироти затриманий побачив ще й нового помічника, котрий сидів у кутку на табуретці і з лютим виразом обличчя бив величезним кулаком правої руки у розкриту долоню лівої. Здається, це подіяло. Диспетчер не став навіть традиційно обурюватися і кричати, що зараз не тридцять сьомий рік, аби людей без пояснень хапали на вулицях.

Я, не поспішаючи, перепитав у затриманого всі його анкетні дані і акуратно їх записав. Потім відклав бланк допиту вбік і сказав:

— Мене цікавить абсолютно безневинна інформація виробничого характеру. Я її від вас одержую — і ви під'їжджаєте під саму хату на службовій машині. Захочете — висадимо за квартал.

— Будь ласка, товаришу… е-е-е…

— Сирота я. Прізвище у мене таке. Можна «товариш капітан».

— Товаришу Сирота, ви маєте уявлення про характер моєї роботи? Точніше, про характер мого підприємства?

— У загальних рисах.

— Так от, я б із задоволенням допоміг вам, але не маю права давати вам будь-яку виробничу інформацію без згоди дирекції. Більше того, навіть якщо мене лише оштрафують за неправильний перехід вулиці, я зобов'язаний негайно написати письмове пояснення у наш відділ режиму. А до речі, що вас цікавить?

— Так, дрібничка. Наприклад, де перебувала конкретна автомашина та її водій конкретного дня у конкретний відрізок часу.

— Нічого собі — дрібничка! Це ж засекречена інформація. Ви знаєте, що вам, товаришу Сирота, може бути за таку форму цікавості?

— Пробачте, я забув, яка у вас освіта?

— Вища технічна, товаришу капітан. Київський автодорожній, щоправда, заочний. Без відриву. А що?

— Та так, здалося, що юридичний стаціонар.

І тут в акцію, як і було домовлено, вперше втрутився двометровий любитель солодкого:

— Товаришу капітан, а коли ми його бити будемо? Він же з вас знущається!

Диспетчер вкрився холодним потом. А я почав гратися у доброго слідчого.

— Тобі б усе бити, бити… ми ще за того, минулого і досі не відписалися. Ти краще руку поміняй, а то синяк на долоні наб'єш.

І до затриманого:

— Ви вже його вибачте. Що поробиш. Коли всі розумні йдуть в автодорожній. А ми мусимо брати отаких. Його з боксерської секції вигнали за те, що міру удару не знав. Грушу казенну порвав.

— Я розумію, товаришу Сирота, що вам, напевне, багато важить ця інформація, але ж зрозумійте і ви мене. Тут не те що роботу, а й київську прописку втратиш, як бовкнеш зайве. Я ж підписку давав стосовно службової інформації. І потім, режимники у нас такі — ну наскрізь бачать!

— Мені й справді багато важить. І не тільки мені. Машина, яка нас цікавить, та її водій мають відношення до вбивства. А це розстрільна стаття, як вам відомо. І в даному випадку відмова співпраці зі слідством може бути розцінена, як спроба приховати злочинця од відповідальності перед законом. А це тягне на співучасть.

На останньому моєму слові сержант так ляпнув себе кулаком по долоні, що з шафи попадали підшивки журналу «Радянський міліціонер» за п'ятирічку. Диспетчер не те що здригнувся — підскочив!

— Я ж казав — ви його вибачайте, йому б тільки врізати, влиндити, хліборізку начистити. Інших текстів від нього не діждешся.

Треба віддати належне моєму співрозмовнику. Він досить швидко взяв себе в руки:

— Ви помиляєтеся, товаришу капітан, я нікого не покриваю. І навіть не відмовляюсь від дачі показань. Просто я вимагаю…

Сержант різко встав і навис над столом.

— …щоб усе відбувалося у чіткій відповідності з нашими службовими інструкціями. Ви пишете запит, одержуєте дозвіл, викликаєте мене повісткою. І я під протокол повідомлю все, що вас цікавить.

Ну що ж — доведеться міняти платівку.

— Слухай, ти, любитель інструкцій. Ти ж прекрасно знаєш, що твоя установа пошле мене разом з моїм запитом у найглибшу… вихлопну трубу. І дідька лисого я про щось дізнаюсь взагалі. Але я зроблю все у суворій відповідності з процесуальним кодексом УРСР. Вас відвезуть додому, але доки я просто напишу запит, у вас на роботі буде маленький нещасний випадок. На одного законослухняного впаде раптом щось важке. Або машина недоречно дасть задній хід, коли цей законослухняний опиниться між заднім бортом і бетонною стінкою. І гаплик! Бутерброд із дятлом. Пробачте, зі стукачем. Розумієте, така вже людська порода. Навіть найостанніший стукач не любить, коли на нього стукають. Вибачайте, неточно висловився: коли про нього інформують. А от звідки робітничий клас дізнається про подвійне життя одного зі своїх товаришів — вгадайте з трьох разів.

Здається, подіяло. Тепер можна і на скрипочці зіграти.

— Сержанте, принеси водички. Тільки не в склянці з туалету, а мінеральної, в пляшці, з буфету. Виконуй!.. Ну, от тепер, коли ми самі, шановний, скажіть, на чому вас підсікла Контора?

— На дядькові. Він курінним в УПА був, у Савура — на Волині. Мама його ніколи не бачила, бо як війна почалася, їй лише три роки було. А до того дядько в Чехії на заробітках кантувався. А як дядька вбили у сорок восьмому, то мої вже на той час давно на Донбас переїхали. Мама взагалі нічого не знала. Бабця промовчала — ні їй, ні мені до самої смерті нічого не розповіла. Ну, і я, звичайно, в анкетах нічого не писав. Навіть особливий відділ не докопався: я ж строкову в Німеччині в автобаті тягнув. По дембелю приїхав до Києва, влаштувався в один гараж, в інститут пішов, у партію вступив. Гостинку дали. Оженився… дочці п'ятий рік. Ну, а як стали у спецавтобазу оформляти, воно й випливло. А мені кажуть: хочеш нормально працювати — інформуй: що, хто, де… А ні — то їздовим у найглухіший колгосп на дядьковій батьківщині. Без партквитка і перспектив.

Ситуація, на жаль, у мого свідка була типовою. Знаю я цей метод вербування інформаторів для Контори. Ми, щоправда, в Управі теж не в білих рукавичках працюємо — у кожного опера свій стукач, і то не один. Що поробиш — така специфіка служби. Самого лише собачого нюху не вистачить. Але ж ми, лягаві, принаймні, маємо справу зі стукачами з кримінального середовища. А конторським чистеньких подавай, незаплямованих. Справжніх радянських людей. Хобі у них таке, чи що — сутність людську ламати? От і цей — нормальний роботяга з нормальною біографією. Ще й невідомо, чи був у нього насправді той дядько-курінний. Може, його й не існувало взагалі. У кого він там, начебто, служив? Ах, так, у отамана Савура. Це той, чиї хлопці Миколу Кузнєцова прибили. Тоді зрозуміло, чого у конторських така параноя на все, що з Савуром пов'язане. Уявляю, з якою насолодою доповідали своєму начальству: мовляв, викрили і завербували близького родича вбивці нашого славного розвідника. Шкода, що «залізний Фелікс» не дожив до цього часу. От уже порадів би за своїх діточок «із чистими руками і холодним розумом». Але ділитися своїми думками зі свідком я не став. Я сказав інше:

— Якщо чесно, то про бандерівців я знаю лише те, що написано у Ярослава Галана. Хоча один знайомий ветеран якось прохопився з великого перепою, що УПА наших партизанів не тільки у розход пускала, а й часом виручала добряче. Але я ніколи не зрозумію, як можна знущатися над людиною тільки за те, що у неї колись був якийсь там родич, про котрого вона й зеленого поняття не мала. Та у нас — що в Україні, що в Росії, що в Середній Азії — як глибше копнути, то такої рідні у кожного: хто у Махна був, хто у Денікіна, а хто у басмачів.

— Спасибі, товаришу Сирота, що хоч ви це розумієте. Знаєте що? Як можна обійтися без протоколу, то я все скажу. А з протоколом — то краще вже з мосту в воду, щоб і сліду не лишилося.

— Без протоколу — то без протоколу. Мені конче потрібно знати дві речі. Перша: за ким закріплена ось ця машина. Маю на увазі і водія, і постійного пасажира.

Диспетчер глянув на номер, заздалегідь написаний мною на папірці, і полегшено зітхнув:

— Господи, а я думав, що вам хтось із першої десятки потрібен. Ну… є такий. Кажуть — перспективний, бо на обслугу кричить, наче він уже секретар цека. А водій у нього розумний дядько, ветеран-фронтовик, орденоносець. Здається, порядний.

— Тоді друге: чи могли би ви для мене особисто встановити факт наявності або відсутності оцієї машини в гаражі в ніч з такого-то на таке-то число? Скажімо, завтра можна це зробити? v

— А навіщо до завтра тягнути? Я вам зараз скажу. Тої ночі «Волга» ночувала, як ви кажете, під охороною у дворі будинку, де живе отой перспективний товариш.

— Перепрошую, а це у вас нормальна практика?

— Не скажу, щоб часто, але буває. Наприклад, той же Ве-Ве, коли йому треба рано виїжджати з Пущі Водиці, сам просить свого водія переночувати на цеківській дачі. Ляшко теж так робить…

— А цей гонористий товариш?

— Тут вас краще за мене водій поінформує. Бо я ж не щодня чергую. Але цю дату я добре запам'ятав. Шофер заздалегідь попередив, що буде гуляти на іменинах у швагра, а тому попросить хазяїна, аби залишити машину у його дворі. Бо це лише за два квартали від іменинника. Ще передзвонив мені десь годині о першій ночі, каже: все гаразд, зараз іще раз заспіваємо з швагром про рушник — і спатоньки. Бо обом на службу з самого ранку. А до речі, товаришу капітан, можете самі перевірити, цей швагро у вас працює, в автоінспекції. І теж капітаном.

Я старанно записав для себе прізвище водієвого родича і вже збирався відпустити свідка, коли пригадав, що повинен запитати у нього не про дві речі, а про три.

— Вибачайте, ледь не забув. Отой водій, який мені потрібен, останнім часом мішки зі складу собі не виписував? У кого дізнатися? Знову ж таки, без запиту…

— А нікого питати не треба, я вам скажу. Він того ранку, після іменин, як у гараж повернувся, ґвалт здійняв. Мовляв, не встиг нового мішка до багажника покласти, а вже сп… спіонерили, одне слово. Кричав, що у нас не гараж цека, а колгоспна автобаза. Ні, він дядько порядний, коли треба — останнім поділиться, але дуже не любить, як без дозволу беруть. Ніхто не признався, то він і побіг на склад по мішок… Ще запитання будуть, чи можна вже йти?

— Та либонь одне: якщо ми вашого порядного дядька викличемо, він теж інструкціями прикриватиметься?

— Не думаю, що рогом упреться. Ви йому тільки все прямо кажіть, без натяків. А до речі, товаришу капітан, якщо не секрет, кого все ж таки вбили?

— Людину. Звичайну людину, яких мільйони. Ну, може щодо мільйонів я перегнув, але таких, як убитий, у нас у Союзі чимало.

— Молодий?

— Років тридцять.

— Ще б жить і жить…

На цьому мій індивідуальний, винятково особистий і неповторний внесок у розслідування справи Кіціуса закінчився. Хоч як мені свербіло довести його до кінця, але інстинкт самозбереження підказував, що старших часом треба слухатися. І я зібрав у великий оберемок здобуту інформацію і пішов з нею до Старого. Підполковник звелів мені детально переповісти всю розмову з диспетчером, а потім зауважив:

— Кажеш, його дядько у Савура воював? Так то не зовсім бандерівці, то Поліська Січ, так вони себе називали.

— А яка різниця? Кузнєцова ж вони вбили, я про це ще у школі читав.

— Ото ж бо й воно, Олексо, що у школі. Як та книжка називалася?

— Чекайте, зараз пригадаю… не так, як потім: «Це було під Ровно».

— Правильно. От у цій книжці Медведєв написав, що Миколу Кузнєцова вбили люди Савура. А коли після смерті полковника Медведєва книжку переназвали «Сильні духом», то там про це вже напряму не стверджувалося, а якимись дивними натяками.

— А чого це раптом?

— Я з волинськими «січовиками» особисто не здибався. Але наші ветерани казали, що у них, у савурівців, із медведєвським загоном якась секретна угода була. Одне слово, не чіпали вони одне одного. От воно й не ліпилося купи — щодо вбивства Кузнецова.

— Цікава історія, товаришу підполковник.

— В історії багато цікавого, Сирота. Але для тебе краще дати їй спокій і ловити далі простих радянських злочинців. Довше проживеш.

Капітана з автоінспекції підполковник допитав того ж вечора, бо, на щастя, той чергував не на якомусь там КПП, а тут-таки, в Управі.

Справді, того вечора родич зі спецавтобази був у нього на дні народження, майже не пив, та власне, і всі так — вранці ж на роботу. А швагрові — особливо, треба ж було до дев'ятої гнати на Бориспіль, — дружину хазяїна з літака зустріти. Ну, прийняли більше для настрою, побалакали, поспівали, родич ночувати залишився, а вранці вдвох підійшли до будинку, де машина у дворі ночувала. Швагро його ще й до роботи підкинув, бо по дорозі… що ще? Все, здається. Вночі з дому не виходили, навіть покурити — диміли на балконі. На автобазу справді дзвонили, аби диспетчера розбудити. Так і сказали йому: не спи, замерзнеш. Проспівали у трубку два куплети про рушник, постукали гранчаком по мікрофону… та й пішли спати. Коли це було? Максимум о пів на другу, бо о п'ятій тридцять треба вже бути на ногах. Чого це — не виспалися? Ми напередодні зранку подрімали, поки жінки наші обід готували. Вихідні ж були… Що швагро завтра робить? Відгул у нього. Чи можна його в Управу запросити для консультації з приводу однієї дорожньо-транспортної проблеми? Напівофіційно, щоб на роботі зайве не питалися? Ну, раз треба, то треба. Коли йому підійти? З самого ранку, то й з самого ранку.

Про те, чим світить швагрові участь у напівофіційній консультації, капітан не запитував. Вочевидь, із делікатності.

Водій — акуратний чолов'яга, на вигляд ровесник Старого — не став розводитися на тему, яка у нього робота і скільки років йому снилася наша дорожньо-транспортна проблема. Він з'явився без хвилини запізнення, чемно привітався і запитав, чим може бути корисний. Допит під протокол вів Старий. І не тому, що прагнув чужих лаврів — своїх вистачало на весь відділ. Він прикривав мене. Точніше, підставлявся замість мене. А я лише сидів тихенько у куточку і старанно записував їхній діалог.

— Одразу вибачайте, але ви нам корисні не стільки, як експерт, скоріше — як свідок. І звичайно, не по ДТП, а по серйозній кримінальній справі. А родича використали як посередника, бо не хотіли зайвих розмов на вашій автобазі.

— А то ви добре зробили, спасибі. Шарашка у нас, самі знаєте, яка. Є порядний народ, а є й такий, що на ходу тобі колеса повідкручує. І нахабно брехатиме, що так і було.

— Тоді розпишіться щодо попередження про відповідальність за неправдиві свідчення. А потім перейдемо до суті справи.

— Розписатися не проблема. Але правдивість моїх свідчень ви, либонь, уже через швагра перевірили.

— Відчуваю, шановний, що ми з вами знайдемо спільну мову.

— А я що? Я так, як до мене. Хотів би уточнити: ви мене тільки на свідка міряєте, чи, боронь Боже?…

— Виключно на свідка. В усякому разі — по тому факту, що нас цікавить.

— Це про ту ніч, коли я у сестри ночував?

— Що, родич таки проляпався?

— Та ні, товаришу підполковник. У мене на ту ніч передчуття паскудне. Ото знаєте — часом на нерегульованому перехресті проскочиш спокійненько, а часом щось стримує: гальмуй! І точно — як не пішохід під колеса впреться, так напереріз якесь одоробло вискочить. А спитай, чого гальмонув? Сам не знаю. Передчуття…

— В нашому ділі передчуття теж штука непогана, особливо для молоді. А для нас, старих, все ж таки краще задокументоване алібі. Воно у вас є, і не тільки тому, що родичі і сусіди підтвердили. Вас Платон Майборода врятував.

— Чекайте, це той, що композитор? Так його сто років не бачив.

— Ну, не він особисто, а його пісня про рушник. На той момент, коли ви її разом зі швагром по телефону диспетчеру співали, у багажнику вашої машини по Києву вже везли труп убитої людини. Запакований у мішок, який ви потім шукали. Оце і є залізне алібі, шановний. Але давайте для форми запишемо: такого-то числа, з двадцять першої години по нуль-п'яту годину такого-то числа перебував за такою-от адресою, що можуть підтвердити: прізвища, імена, по-батькові, інші дані свідків. Готово? Тоді розпишіться, будь ласка, отут у куточку і поїдемо далі. Ось вам фотографія мішечка. Пізнаєте?

— А чого ж не пізнати? Я за нього всій зміні дірку в голові зробив. Думав, вкрали, гади. Головне ж — прийди, попроси, сам віддам, подарую! Але не кради.

— Повністю з вами згоден, шановний. Красти гріх. І злочин. А оскільки ми з вами не в церкві, а у кримінальному розшуку, то прошу підписатися під ось цим: мішок на фотографії пізнаю як одержаний мною на складі тоді-то. Зникнення мішка мною зафіксоване… дата, приблизний час, свідки. Нічого не забули?

— Та начебто нічого, товаришу підполковник. З вами забудеш. Нагадаєте…

— Спасибі за високу оцінку. Прошу засвідчити також, що тієї ночі машина в гаражі не ночувала, а стояла… до речі, де вона стояла?

— Ну ви ж знаєте, так чого питаєте?

— Вулицю знаю, номер будинку знаю. А от номер квартири, а головне — прізвище людини, якій ви віддали ключі від службової «Волги», боюсь переплутати. Серйозна, знаєте, справа. Навіть для свідка. Бо це ви після нашої розмови підете додому догулювати відгул. А я… теж піду, можливо — у відставку. А капітан Сирота, який протокола списує, піде на нове місце служби. Наприклад, в охорону моргу або санітаром у витверезник… Це у нас жарти такі, шановний. То я вас уважно слухаю. Дуже уважно.

— Сумнів один є. А раптом швагер вам збрехав, гості щось переплутали, у диспетчера годинник зупинився і насправді я тієї ночі по Києву з покійничком їздив.

— У вас який стаж за кермом?

— Тридцять із гаком.

— А той, кому ви віддали ключі, як водій — повний салага?

— Правда ваша, недовчений… І не те, щоби практики немає чи вчителі кепські. Бо я ж особисто його дресирував. Він за кермом, вибачте, як дурна доярка — за все одразу хапається і все одразу смикає. А з іншого боку — що з такого візьмеш? Своєї машини у нього немає, бо, кажуть, сам Щербицький заборонив. Нічого, мовляв, працівникам цека приватну власність розводити. То мій хазяїн раз-пораз, як маленький, просить: пусти за кермо, пусти за кермо… от і доїздився. Що, хтось його побачив?

— А там і бачити не треба було. Достатньо почути, як він двигун заглушив, вийшов, пововтузився, а потім сів за кермо — і одразу на газ! Який висновок?

— За кермом — шмаркач. Я б оберти скинув, але двигун не глушив, а потім від'їхав би собі потихеньку, не газуючи.

— А чого ж це ви тоді позавчора у нас під вікнами на зелений газонули, аж «Волга» заверещала?

— А то я двигун перевіряв. Щось мені не сподобалося…

— У вас клапан стукає.

— Ну і слух у вас, товаришу підполковник! Я не почув.

— Це не у мене слух. Є тут у нас один такий унікум.

— Тоді йому спасибі. Завтра ж поставлю машину на профілактику, а хазяїн нехай на підмінній їздить. Хоча, про що я кажу? Яка підмінна? На чому він тепер їздитиме? На «воронку»?

— То запитання не до мене, а до прокурора. Єдине, що мене цікавить: ви нам допоможете?

— Тобто?

— Ну, самі знаєте. Обов'язки громадянина СРСР — то одне, а обов'язки водія спецавтобази — то трошки інше. Ану ви зараз скажете: не морочте мені голову, допитуйте по формі, а ще краще — негайно повідомте моє керівництво…

— А він кого вбив? Коханчиного чоловіка, чи якусь випадкову людину?

— А що, мало місце порушення морального кодексу будівника комунізму?

— Я над ним свічку не тримав і баб йому на хату не привозив. Але коли його жінка у Києві, він у мене машину на ніч не випрошує. А тільки-но вона з хати — і то кудись далеко, він мені одразу: дай ключі до ранку.

— І часто їздить? Жінку маю на увазі.

— Ну, не щотижня, але й не раз на рік. Вона у нього дуже вчена. Тільки дуже худа і курить.

— Зрозумів. Жінка в науку, а чоловік — у гречку.

— Десь так. І добро би просто в гречку, а то ж йому ризик потрібен. Баб до себе додому тягає, під носом у охорони.

— А до речі, як це йому вдається?

— Ой, товаришу підполковник, у них же, в оцих… ну, самі знаєте, у кого… все півтора людського. З вулиці глянеш — фортеця. Залізні ворота, будочка, я тільки до неї заходжу, так до мене одразу двоє: ви хто, ви до кого, зачекайте он там. Кнопки тиснуть, в мікрофон доповідають: водій прибув, що накажете? Хай внизу зачекає чи підніметься до вас? Миша не прослизне! А насправді? Проїзд через ворота вузенький, дві машини не розминуться. Коли стулки розходяться, з будочки нічого не видно. А ще й світло над ворітьми так горить, аби панству очі не сліпило. Тож охорона через своє віконце тільки номер фіксує. А у самому дворі, знову ж таки, щоб на голову не капало, зручний такий козирок — якраз над чорним ходом. Згори, з вікон хоч по коліна вистромись — нічого не побачиш, особливо увечері. А коли хазяїн за кермом, так вони не те що в машину не заглядають — навіть на номер, напевне, не дивляться. Козирнули, кнопочку натисли раз, кнопочку натисли два… там не те що одну бабу — гарем можна провезти. Охорона називається! Самий понт, як у пацанів, що у війну граються.

— Як кажуть у вашого хазяїна на службі, є така думка… Є така думка, аби ви написали пояснення — коротеньке і без «б», себто, без баб: такого-то, мовляв, числа, у таку-то пору передав ключі і машину такому-то, після чого пішов туди-то, з такою-то метою. Ключі і машину одержав там-то від такого-то о такій-то порі. І не забудьте вказати, що після повернення в гараж виявили зникнення з багажника мішка з таким-то інвентарним номером (глянете на фотографії), одержаного… і так далі. А ми тим часом із товаришем капітаном дещо організуємо. Щоб усе було у суворій відповідності…

Виявляється, Старий уже все заздалегідь підготував — і дактилоскопію, і три мішки для опізнання, і понятих. Відбитки пальців на ярлику, як з'ясувалося, належали не водію. Коли всі протоколи було підписано і ми знову залишилися утрьох, Старий запитав у водія:

— Пальчики у вашого хазяїна зняти допоможете?

— Якщо потрібно…

— Тоді ручку передніх правих дверцят зранку гарненько витріть і не доторкуйтеся. Заїдете по хазяїна, відвезете його на службу, а потім до нас, на Богдана. Ми тут усе за п'ять хвилин і обладнаємо.

— Товаришу підполковник, а ви не боїтесь?

— Я, шановний, своє в сорок третьому під Ворохтою відбоявся, коли з-під бандерівського вогню рачки виповз. Один з усього взводу і з автоматом у зубах. А от ви хоч знаєте, на що наражаєтеся?

— Не знав би — нічого не підписував би.

— А до речі, якого кольору волосся у дружини вашого хазяїна?

— Чорне з сивиною. А хазяїн полюбляє блондинок.

— Звідки знаєте? Самі ж казали: баб не возив…

— Зате патли їхні фарбовані вимітав із салону. А одного разу помаду знайшов, зовсім не таку, як у законної. Напевне, ці сучечки так територію мітять.

Старий зітхнув:

— Хто їх розбере? А до речі, куди того дня, як ви кажете, законна вибралася?

— Аж до Варшави, на якісь там їхні наукові збори. Я її сам до Борисполя відвозив.

— І забирали теж ви?

— Аякже, за тиждень привіз. Весела така, і сувенірів ціла торба.

І тут водій раптом спохмурнів, а потім вилаявся так круто, що навіть наш Старий похитав головою.

— Щось пригадали?

— Так товаришу підполковник, він же, падло, через день у мене знову машину на ніч брав. Що ж виходить — убив людину, помив руки, відіспався і знову по бабам? І оце такі нами керують?

Ми зі Старим промовчали. Тільки потім довго стояли біля вікна і роздивлялися бронзового Богдана Хмельницького так, наче бачили його вперше у житті. Головоломка склалася докупи, як на дитячих кубиках із картинками. Кіціуса згубило його професійне нахабство. Він цього разу, звичайно, не наступав на кота. Він просто увійшов до спальні у той момент, який ми, мужики, між собою делікатно називаємо «перерва». Думав, що господарі сплять. А вони не спали. Бідолашний злодюга одержав кулаком у голову і одразу втратив свідомість. А чи придушив його герой-коханець одразу з переляку, чи після певних роздумів — холоднокровно — то вже не моя справа. І боюсь, навіть не Старого. Бо якщо, врешті-решт, отой перспективний і одержить своє, то не за те, що вбив людину. В крайньому випадку, йому вигадають баєчку про стан афекту і необхідну оборону. Він одержить по повній програмі за те, що дозволив стороннім, себто нам, лягавим, дістатися до його брудної білизни. Розум, честь і совість нашої епохи повинні бути поза підозрою. Як та дружина Цезаря…

Першим порушив тишу Старий.

— Тут я у тебе свіжий журнал поцупив із детективом. Хочеш знати, чим там усе закінчилося?

— У нас в Університеті бібліотекарка була. Страшенно ненавиділа любителів детективів, тому писала ім'я вбивці на тринадцятій сторінці великими літерами на полях. І тільки після цього видавала читачам. Звільнили…

— По-перше, ти мене дідька лисого звільниш, хіба що під звільнення підведеш. А по-друге, там, власне, і розповідати нічого. Спіймав твій комісар облизня замість убивці.

— Я так і думав, товаришу підполковник, що на тій машині теж якесь велике цабе їздило. І куди комісара перевели? В якийсь обласний центр?

— Гірше. В район. Щось на взірець нашої Бородянки.

— Ну, в Бородянку, так в Бородянку, аби люди були хороші. От тільки Кіціуса шкода. Якого біса він у цей будинок поліз? Що, працівників торгівлі йому було замало? Робін Гуд недороблений…

— Запам'ятай, Олексо, такі, як Кіціус, у громадянську війну йшли або до Махна, або до Петлюри. Але точно, що не в чека.

Від автора: Бідний Старий у своєму святому невіданні. Він прожив аж до перебудови і лише тоді прочитав все в тому ж журналі «Огонек», що:

— в ЧК працювало більше кримінальних злочинців, аніж кадрових революціонерів;

— що горезвісний пітерський бандит Льонька Пантелєєв був штатним співробітником ЧК;

— що начальник махновської контррозвідки Льова Задов продовжив свою кар'єру у відомстві Дзержинського і навіть став там великим цабе;

— і нарешті, сам товариш Сталін починав свою політичну кар'єру з вульгарних нальотів на банки.

Хоча — хтозна, можливо, Кіціус і справді не пішов би в ЧК. Порядність не дозволила б.

Олекса Сирота:

Пам'ятаю, Старий дістав біломорину і розминав її так довго, що весь тютюн висипався на підлогу. Він помітив це лише тоді, коли спробував прикурити. Аби відволікти його від цієї сумної обставини, я поцікавився: як, на його думку, вирахувати найголовнішого і єдиного свідка вбивства: оту блондинку, котра фарбувалася виключно у номенклатурній перукарні? Старий глянув на мене так, як дивляться на маленьку дитинку, котра питає, чому не можна длубати у носі:

— Як вирахуємо? Згідно із законом. Якщо завтра пальчики почесного пасажира співпадуть із пальчиками на мішку, порушимо клопотання перед прокуратурою про арешт підозрюваного у вбивстві… і нехай їхнє начальство… власну дупу в цека тягне. Не все ж нам, дурним лягавим, свою підставляти.

Відбитки пальців співпали, як у підручнику криміналістики.

Звіт по справі Старий написав особисто. І навіть не дозволив мені зазирнути у нього бодай краєм ока.

До Генерала нас викликали вже за кілька годин. Вочевидь, високе начальство, враховуючи важливість справи, не вдавалося до бюрократичних придибенцій зі службовою перепискою, а владнало все по телефону. Звичайно, не по тому, що у будочці на розі Володимирської і Великої Житомирської.

Теки зі справою Кіціуса я на генеральському столі не побачив. Зате у кріслі біля вікна сидів чолов'яга, на лобі якого виразно читалися три сакральні літери. По кабінету збуджено крутився замполіт. Мій начальник виглядав заклопотаним, бо, не дослухавши мого рапорту, гарикнув:

— Не бережете себе, товаришу капітан! У нас не війна і не партизанський загін! Злочинність знижується, розкриття зростає. Потреби пертися на амбразуру немає. Ще раз пропустите чергову відпустку — будемо ставити питання. Аж до серйозного… рішення. Капітан Сирота, струнко! За недбале ставлення до власного здоров'я попереджую про неповну службову відповідність. Вашу заяву про відпустку я підписав. Можете відгуляти обидві — чергову і минулорічну. Ось, візьміть заяву.

Генерал простягнув мені аркуш паперу, в лівому горішньому кутку його рукою було написано: «До наказу». А ще підпис і сьогоднішня дата. І більше нічого, решта аркуша була чистою. Я все зрозумів.

— Надалі не припускатимусь, товаришу генерал. Докладу зусиль до недопущення аналогічних прорахунків. Кому накажете передати справи?

— Передачу оформлять без вас. У відділі достатньо людей, які не вдають із себе Олександра Матросова, але працюють без зауважень. Справу Кіціуса у нас забрали.

Чолов'яга у кріслі подивився крізь мене на стіну, потім почав вивчати свої акуратно підстрижені нігті.

— Дозвольте йти, товаришу генерал?

— Хвилинку, ледь не забув. У кадрах лежить направлення до госпіталю на чергову диспансеризацію. Відправляйтеся зараз. Відлежите там, скільки треба, а вже потім — у відпустку. І попрощайтеся з товаришем замполітом. Він ще не знає, що його переведено до Вологди на зміцнення партійного керівництва обласною міліцією з підвищенням у званні.

У замполіта впала щелепа, а очі полізли на лоба. Генерала ця картина відверто втішила. Людина з Контори продовжувала незворушно розглядати свої нігті.

Я прибирав на столі і в шухлядах, коли зайшов приятель зі «злодійської» бригади.

— Ну, що у нас, Сирота?

— У вас, у нас у Багдаді, все спокійно. Є, щоправда, певні недоробки у виховній роботі, проте не у нас, а у Вологді. Але то вже не мій клопіт, а товариша комісара. Його щойно туди перевели. З підвищенням.

— Сирота, що ти верзеш, у якій такій Вологді?

— А отій: «Вологде? Это ж вона где…» Як у Висоцького. Туди нашого замполіта головним гав-гавом переводять. А щоби ноги не мерзли, генерала дали.

— А ти?

— А я у відпустку. Як ти гадаєш, кому з нас краще?

— Ти у нас, Сирота, фраєр дев'яносто шостої проби. І у відпустці щось знайдеш на свою голову… Щоби не забути — я ж до тебе з анекдотом ішов.

— Давай.

— Ідуть у поїзді поручик Ржевський, мадам із благородних і така собі Фрося — молода, дебела, аж пашить. Їхали, їхали, дама на поручика очима стріляла-стріляла, то водички попросить, то вікно відчинити, а він — нуль по фазі. Зійшов у Жмеринці, жінки поїхали далі. Благородна каже: ах, щось цей поручик мене проігнорував. А Фрося у відповідь: «Ага! І мене двічі — у тамбурі».

Ми посміялися, потім я про всяк випадок уточнив:

— А де, колего, мораль? Хто з нас Фрося?

— Обоє. А з нами — вся наша Управа. Аби один одному не заздрили.

Тут ми вже заіржали щосили. Відчинилися двері і до нас впливло пожежне видіння, кокетливо поводячи погонами, на яких виблискувала свіжа єфрейторська личка…

— А над чим це ви так смієтеся? Розкажіть і мені…

Ми перезирнулися, пирхнули, а далі не стримались і знов розреготались. Товаришка єфрейтор струсила зі спідниці неіснуючу пилинку, відкопилила губку і поскаржилася:

— Ну от, знову всі мене ігнорують…

…Коли свідомість нарешті повернулася до нас, пожежне створіння схилилося над нашими бренними тілами і перелякано спитало:

— Вам погано? Може, дати водички? Чи вікно відчинити?

Від автора: Як не дивно, але після історії з пожежницею міліцейська медицина нічого такого в організмі Олекси не знайшла, хоча й крутила його на всі боки аж три тижні. Потім мій друг відгуляв здвоєну відпустку і ледь не узаконив особисті інтимні стосунки з однією красивою філологинею. Як завжди, не вистачило одного дня.

Олекса повернувся до свого кабінетика в Управі на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і знову поринув у справи. Бо хоча рівень злочинності знижувався, показник розкриття зростав, а от роботи у мого друга і його колег чомусь не меншало.

Справу Кіціуса, як уже було згадано, забрала Контора, а вона своїми секретами ділитися не любить. Єдине що — про перспективного товариша перестали писати в газетах. А навіжена фарбована блондинка, котра при нас заробила тортом у писок від Віри Павлівни — ото і була коханка, свідок, а може й співучасниця вбивства нещасного маленького злодюжки, який ажніяк не тягнув на героя нашого часу.

Останки Кіціуса закопали на Лісовому кладовищі у кварталі, де знаходять вічний спочинок неопізнані трупи та самотні старі з інтернатів для престарілих.

Перед московською Олімпіадою восьмидесятого року дієтичний гастроном на Хрещатику ще раз грунтовно переробили. На горішньому поверсі відкрили досить-таки затишний ресторанчик. Щоправда, невдовзі, після свята молодості, краси і спорту його переробили на піцерію з хронічно довжелезною чергою бажаючих покуштувати новий дефіцит. А внизу зробили непогану кав'ярню з імпортними кавоварками типу еспрессо.

В один із тих днів ми зайшли туди з Олегом Баєм та відомим київським письменником-фантастом Андрієм Дмитруком. За великим вікном по Хрещатику бігли спортсмени з олімпійським факелом, на тротуарі радісно верещали діти, а голуби з неба старанно капостили на голови перехожим. Ми були все ще молоді і на нас все ще позирали дівчата…

Але кава без Олекси вже не смакувала.

Оглавление

Передмова «Коли були ми молодими…»

Комісар Мегре і Кіціус

Реклама на сайте