«Експансія-I»

Експансія-I (fb2) - Експансія-I (пер. Надежда Орлова) (Штірліц - 10) 2189K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юлиан Семенов

Юліан Семенов ЕКСПАНСІЯ-І Роман

©   — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення В. В. Машкова

Перекладено за виданням: Семенов Ю. С. Позиция: Кн. 2: Экспансия-I. — М.: Международ. отношения, 1986

Авторизований переклад з російської НАДІЇ ОРЛОВОЇ

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (19 червня 1945 року)

Сталін обережно, повільно відсунув од себе папку з сторінкою машинописного тексту, повагом підвівся з-за столу, пройшовся по кабінету, постояв біля вікна, спостерігаючи, як по кремлівській площі статечно, перевальцем походжали голуби, зливаючись своїм забарвленням з бруківкою; коли довго й уважно дивитися на них, то здається, що сама бруківка пливе; містика якась; щось подібне розповідав на уроках у семінарії отець Діонісій: віщі птахи, чистилище, райські кущі.

Обернувшись, Сталін подивився на начальника розвідки, кілька разів пихнув люлькою, щоб розкурити її, знову підійшов до столу й спитав, кивнувши на папір:

— Ну як ви мені це поясните?

— Я повинен ще раз перевірити це повідомлення. Воно має надзвичайний характер, тому його надійність я мушу підстрахувати з усіх боків.

— А що за людина, яка передала вам це повідомлення? Надійна?

— Цілком. Але сенс будь-якої гри в розвідці полягає в тому, щоб саме надійній людині віддати фальшиву інформацію.

— Спасибі за пояснення. Ви дуже популярно пояснили мені суть розвідувальної роботи… Зворушений.

Він підсунув до себе текст телеграми, перебіг очима її ще раз:

«Протягом трьох днів, починаючи з середини червня, у Пентагоні відбувалися таємні наради керівництва військової розвідки СІЛА та чинів ВСС[1] з начальником управління «Армії Сходу» генерал-лейтенантом вермахту Геленом. У ході цієї зустрічі було досягнуто угоди про те, що Гелен повертається до Німеччини й розгортає свою роботу. Гелен погодився передати свою агентуру американській розвідці, включаючи керівників «російського визвольного руху» генерала Власова, активістів «української повстанської армії» Мельника та бойовиків Бандери; досягнуто угоди, що віднині американці контролюватимуть роботу Гелена з агентурою, яку він заслав до лав польського уряду в Лондоні, із словацькими, хорватськими, угорськими, болгарськими, чеськими й румунськими антикомуністичними угрупованнями, що емігрували на Захід.

Однак у підсумковому комюніке було зазначено, що після того як у Німеччині до влади прийде німецький уряд, Гелен має намір почати роботу тільки на новий німецький режим. Пентагон запевняв Гелена, що йому сприятимуть у цій справі. Наголошувалось на тому, що Вашінгтон знайде можливість вплинути на новий німецький уряд, аби тільки організацію генерала Гелена перетворити в розвідувальну службу режиму демократичної Німеччини, інтегровану в систему західного світу. Його запевнили, що він залишиться шефом розвідки нової Німеччини. Підкреслювалося також, що тепер у Німеччині ризиковано створювати єдиний центр розвідки; потрібен певний час для того, щоб західні демократії змогли по-справжньому закріпитися в своїх зонах окупації, зробивши їх недопустимими для комуністичного проникнення. Тому генералові Гелену запропонували продумати план створення кількох конспіративних центрів, насамперед в Іспанії; санкціоновано його контакти з відповідними службами генералісимуса Франко.

Після того як нарада в Пентагоні завершила свою роботу, генерал Гелен три години розмовляв з Алленом Даллесом, який, як тут вважають, привіз сюди генерала і примусив Пентагон сісти з ним за стіл переговорів. Результати цих розмов невідомі, але гадають, що йшлося про практичні кроки в напрямку розгортання антикомуністичної активності в країнах Східної Європи. Не відкидається також можливість, що розроблялися конкретні заходи для подання негайної допомоги угрупованням українських антикомуністичних загонів, які борються проти Кремля в районах Львова».

Сталін довго ходив по кабінету мовчки, потім спинився перед начальником розвідки, пильно подивився йому в обличчя, немов пройняв його своїми рисячими жовтуватими очима, і запитав:

— А тепер скажіть, як мені після цього, — він кивнув на стіл, — сидіти поруч з Труменом і обговорювати проблеми післявоєнної Європи? Чому мовчите? Не знаєте, як відповісти? Чи не наважуєтесь?

— Скоріш — друге, товаришу Сталін.

— Чому? Ви ж не нав'язуєте мені своєї думки, а лише відповідаєте на запитання. Велика різниця. То що?

— Я виходжу з того, що на Заході нам протистоять дві сили: із здоровим глуздом політики — а їх, мені здається, все-таки немало — відкрито виступають за продовження дружнього діалогу з нами. Противники, що ж, вони й залишаться противниками, нічого не вдієш. Але чим суворіше ми прореагуємо на такого роду інформацію, тим важче буде розсудливим політикам, тобто тим, хто хоче з нами дружити.

— Але ж ви вірите, що цю інформацію не сфабриковано для того, щоб ми зайняли тверду позицію? І — в такий спосіб — поставили наших симпатиків у скрутне становище?

— Треба перевіряти. Часу на це не було.

— А можливості?

— Є.

— Як ви думаєте, близьке оточення покійного Рузвельта примусить Трумена відректися од своїх слів, які він сказав на початку війни: допомагати потрібно тому, хто виграватиме битву: переможуть німці — німцям, візьмуть верх росіяни — росіянам?

— Думаю, він ладен зробити все, щоб ці його слова зовсім забули.

— А коли йому в цьому допомогти? А коли я зроблю все, щоб допомогти йому в цьому? Як вважаєте, він стоятиме за діалог?

— Не знаю.

— Добре, що відповіли чесно. Спитаємо в Громико. Скажіть мені ось що: ви, особисто ви, наважилися б на переговори з вищим гітлерівським воєначальником, не повідомивши про це мене?

— Ні.

Сталін посміхнувся:

— А може, Трумен добріший? Як-не-як демократія, вільні вибори, повна гласність?

— Саме тому на місці керівників американської розвідки я підстрахувався б санкцією президента.

— «Саме тому», — хмикнув Сталін. — Добре відповіли. Не подобається наша демократія, так? Гаразд, подумаємо, як нам треба діяти. Не довелося б брати уроки в режисерів Художнього театру: нехай навчать, як поводитися за столом переговорів про майбутнє світу з тим, хто спокійно живе у тому ж місті, де його військові дружньо приймають гітлерівського генерала… Документ мені залиште… І подумайте, як можна дістати докладнішу інформацію… Мабуть, з Іспанії? А втім, не мені вас вчити, робіть як знаєте.

ШТІРЛІЦ-І (Мадрід, жовтень сорок шостого)

Американець, який підійшов до Штірліца на мадрідській авеніді Хенераліссімо і запропонував пообідати й поговорити про те, що може мати обопільний інтерес, був цілком доброзичливий; бентежності, яка завжди супроводжує операцію викрадення чи арешту, на його обличчі не відчувалося.

— Обіцяю чудове меню, — додав він. — Як поставитесь до такої перспективи?

Листя платанів на широкій авеніді вже почало жовтіти, стало металевим, кольору чілійської міді; але осені не відчувалося; було тепло; Штірліц підставив обличчя під лагідне сонячне проміння і, якось дивно здвигнувши плечима, тихо відповів:

— А чого ж, можна й пообідати.

— Мені чомусь здавалося, що ви відмовитесь.

Штірліц знову глянув на американця: нічого собі, кремезний чоловік, подумав він, міцно збитий; вони взагалі здоровані; та й зрозуміло: воєн не знали, живуть далеко від тих місць, де розігрується трагедійне дійство, та й молоді, два століття історії — хіба це вік, дитинство.

Він чітко, аж жах бере, як виразно пам'ятав той дощовитий день, коли в тутешніх газетах надрукували промову Черчілля, виголошену «великим старим» у Фултоні; колишнього прем'єра Британії слухачам Вестмінстерського коледжу представив не хтось там, а сам президент Трумен, що надало цій промові характеру надзвичайного; протокол це протокол, в одному рядку часом викладено всю програму, яку готував цілий штаб політиків, економістів, військових, учених, розвідників та філософів протягом місяців, а то й років.

Прочитавши промову Черчілля двічі, Штірліц відклав газету, важко підвівся з рипучого стільця (три стільці стояли в його конурці, що називалася «номером», усі три рипіли на різні «голоси») і вийшов на вулицю; мрячив березневий дощ, хоч небо було безхмарне; люди шльопали по калюжах, сховавшись під парасольками; лише справжні кабальєро крокували без капелюхів, у легких пальтах — вода не кулі, не страшно, насамперед треба дбати про свій вигляд, непристойно ховатися від будь-чого, а тим паче — від дощу.

Він ішов містом бездумно, ніяк не міг зосередитись після прочитаного, та раптом збагнув, що він уже в центрі, навпроти американського посольства; у великий будинок безперестану заходили люди, була дев'ята година, початок робочого дня; він спинився біля газетного кіоска, став гортати газети й журнали, щоразу здригаючись, коли старенький продавець у величезному береті, по-піратському насунутому на очі, на одному було більмо, викрикував несамовитим голосом:

— Читайте історичну промову Черчілля, він оголосив війну Сталіну!

Штірліц дивився на американців, які входили у ворота посольства; були вони високі, кремезні, одягнені немовби в уніформу: тупорилі черевики з дірочками на носках, дуже вузенькі штани, крихітні вузлики краваток і короткі, майже зовсім куці, плащі, як правило, бежевого або сірого кольорів.

Вони йшли, весело перемовляючись між собою; Штірліц намагався збагнути, про що вони зараз говорили, і йому здавалося — судячи з виразу їхніх облич, — що розмовляли вони про якісь дрібниці: хто розповідав про те, як провів уїк-енд на Іраті, полюючи форель (в Іспанії не кажуть «ловив форель», її тут «полюють»); хтось ділився враженнями про поїздку в замок Фіни Кальдерон під Толедо (дивовижна жінка, надзвичайно чарівлива); хтось просто розповідав, що мулить лівий черевик, треба занести Пене, який працює на розі вулиці, хороший майстер і недорого бере.

І ніхто з цих людей — вони ж були не простими людьми, які ходять собі по вулицях, сидять у кафе, сіють хліб, співають у театрі чи лікують у клініці, а особливими, бо належали до касти політиків, — жоден з них не був занепокоєний, нахмурений, пригнічений, ніхто — судячи з їхніх облич — наче й не розумів того, що сталося вчора у Фултоні.

Це клерки, подумав тоді Штірліц, не бачать далі того, що написано в документі, позбавлені відчуття історичної перспективи, я не маю права судити по їхніх обличчях про всіх американців, хоч найбільше мене зараз цікавлять ті, від кого залежать рішення. Які наївні наскоки прісних пропагандистів, подумав він тоді, яка безпомічна їхня захопленість з приводу єдиної демократії, що існує на землі, — американської… Але ж і там усе визначає людина, яку привели в Білий дім; пощастило країні — з'явився Рузвельт, вирішив покарати її бог — забрав його, замінивши Труменом, який ніколи не зможе зрозуміти й відчути того, що зміг Рузвельт…

Штірліц навіть замружився, бо виникло — на якусь мить — страшне видіння: замість живих, гладенько поголених облич йому привиділися черепи, а крізь сірі плащі проступили кістяки; можливість масової загибелі людства пов'язана з уявою знову ж таки однієї людини, яка перетворює цю свою уяву в Слово, що стає поворотною віхою в природній течії Історії…

Що ж так збентежило Штірліца в промові, виголошеній Черчіллем учора далеко за океаном, у красивому й тихому, староанглійського типу приміщенні коледжу?

Мабуть, подумав він, мене приголомшили його слова про те, що необхідно — як протидію Росії — створити «братерську асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою». А така асоціація передбачала зовсім особливі відносини між Сполученими Штатами і Британською імперією. Братерська асоціація, карбував Черчілль, вимагає не тільки ще більшої дружби між спорідненими системами суспільства; а й збереження близьких стосунків між військовими радниками, спільного використання всіх військово-морських та повітряних баз, що подвоїть могутність Сполучених Штатів і зміцнить могутність імперських збройних сил.

Штірліца насамперед шмагонуло те, що Черчілль двічі вжив слово «імперія», потвердивши цим, що з минулим, тобто з антиімперською політикою Рузвельта, покінчено раз і назавжди. Трумен міг би висловити свою власну думку, він міг би сепарувати американську демократію від британських імперських амбіцій, але він не зробив цього, він разом з усіма аплодував шаленому Уїнні, виказуючи цим, що згоден з кожним виголошеним тут словом Черчілля.

Як природжений, глибинний політик, Штірліц одразу ж вичислив, що пасаж Черчілля про створення «англомовного воєнного блоку, який протистояв би Росії», є не тільки погроза Кремлю, а й жорстке попередження Франції та Італії: і Рим і Париж були поставлені перед фактом створення якісно нового блоку. А в наступному абзаці Черчілль ударив уже зовсім відкрито: «… не тільки в Італії, а й у більшості країн, віддалених од російських кордонів, діють — в усьому світі — комуністичні партії, які є загрозою християнським цивілізаціям».

Отже, зрозумів Штірліц, оцією своєю фразою Черчілль недвозначно вимагав від урядів Італії та Франції негайно виключити Тольятті й Тореза з членів кабінету, він вимагав повного розмежування з тими, хто вніс найбільший вклад у справу боротьби проти гітлеризму. Такого диктату щодо суверенних країн Європи не дозволяв собі ніхто — після дев'ятого травня сорок п'ятого року; раніше таке траплялося, але ж це робив головний ворог Черчілля, невже така коротка пам'ять людська?!

Штірліц зрозумів, що з минулим покінчено, коли двічі, дуже повільно, по словах, прочитав ту частину промови, в якій Черчілль проголосив: «Ми не можемо покладатися на незначну перевагу в силі. Під час моїх зустрічей з росіянами, я переконався, що найбільше вони захоплюються силою. Взаєморозуміння з Росією має підтримуватися всіма силами країн, які розмовляють англійською мовою, і всіма їхніми зв'язками».

Він розумів, що Москва не мовчатиме; відповідь, напевне, буде така ж різка; Черчілль знає, що робить, характер Сталіна він вивчив дуже добре; починаючи свої дії, він, мабуть, абсолютно точно вирахував можливу протидію того, хто нарівні з ним, лише рік тому, був членом Великої Трійки, сидів за одним столом у Ялті, але тоді в Криму поруч з ними була ще одна людина — Рузвельт.

Саме того березневого дня сорок шостого року, коли Штірліц тільки-но почав ходити без милиць і палиці, він зрозумів, що повернення на Батьківщину стало тепер такою складною проблемою, якої він не міг досі навіть уявити.

Саме тоді, того вологого весняного дня сорок шостого року, його охопило страшне відчуття якоїсь гнітючої безвихідності: він міг передбачити, що проти ідеї, якій він служив усе своє свідоме життя, виступлять ті сили, що традиційно нападали на Радянський Союз з украй правих позицій, він розумів, що лідер англійських фашистів Мослі, якого випустили з-під домашнього арешту, не вгамується після своєї поразки, знову збиратиме мітинги в Хайд-парку, він розумів, що можуть висунутися люди Форда, котрі відкрито схилялися перед Гітлером, але щоб з такою скаженою програмою неприйняття Росії виступив той, кого Гітлер вважав ненависним ворогом рейху, той, хто вніс свій вклад у перемогу над нацизмом, — від цього Штірліцу було так прикро й гірко, що він відрахував від тих грошенят, що зібрав, десяток песет, зайшов у кафе неподалік од американського посольства, замовив собі пляшку вина, винив її за одним присідом, склянку за склянкою, сп'янів і насилу добрався до того пансіону, де його поселили вісім місяців тому люди ОДЕССи[2], відчуваючи, як усередині в нього щось захололо, стало нерухомо-постійним, немовби повернувся той біль, що пронизав його першого травня у Ванзеї, коли кулі розірвали груди й живіт…

— То ходімо? — запропонував американець.

— Звичайно.

— Я не дуже швидко йду? — спитав американець. — Можу й тихіше.

— Та, — озвався Штірліц, — краще було б повільніше…

МЮЛЛЕР-І (1946)

Гострі промені сонця, розбившись об теплі дерев'яні жалюзі, перерізали темну кімнату жовто-блакитними лініями, які здавалися холодними, бо чимось нагадували потаємну субстанцію дзеркала; мертве відображення справжнього завжди холодне.

Мюллер довго спостерігав за тим, як поволі, ледь помітно, але все-таки заповзято промені переміщалися по кімнаті, від величезного червонодеревого столу до каміна, складеного із сірого мармуру, і до стелажів, заставлених книжками.

Він не квапився вставати з великої низької тахти; розслаблено насолоджувався тишею й спокоєм; усміхався, коли зозуля вискакувала з баварських ходиків (подарував місцевий ортсляйтер, який вивіз їх з Німеччини ще в тридцять сьомому році, тоді, як його закинув сюди, в Аргентіну, іноземний відділ НСДАП) і весело відлічувала безповоротний плин часу.

Спочатку, в перші місяці, коли Мюллер прибув до Латинської Америки, на безлюдний берег (мовчки потиснувши руки своїм супутникам, сів у машину, приготовлену для нього, яка повезла його в естансію Енріке Тростхаймера «Вілла Нуева»), він не міг спати; забувався на дві-три години, та й то лише після того, як випивав склянку дуже міцного корну[3]; запаси були величезні, весь підвал великого триповерхового особняка на березі океану був заставлений пляшками.

Але його ні на мить не облишала напруга: за два кілометри від будинку проходило шосе; огорожі й охорони, до яких він звик у рейху, не було; повне відчуття незахищеності, повсякчасне чекання тієї хвилини, коли прийдуть люди в цивільному й запитають: «Де тут переховується військовий злочинець Мюллер?» Хоч паспорт у нього був на ім'я громадянина Швейцарії Рікардо Блюма, хоч Тростхаймер запевняв його, що ніякої небезпеки тут нема, Перон ставиться по-дружньому до нас, незважаючи на те, що рузвельтівські євреї й примусили його країну оголосити війну рейху в квітні сорок п'ятого, — Мюллер не знаходив собі місця; коли лягав спати, то клав під подушку парабелум і гранату, але заснути все одно не міг, прислухався до шуму машин, що проїжджали вдалині.

— Енріке, — сказав він нарешті, — ви дуже довго зволікаєте з переправленням мене в глиб території. Я розумію, можливо, люди готують операцію з надійною ретельністю, але боюсь, щоб не привезли ви мене туди, де не їздять машини, безнадійним психом, нездатним ні на що.

— Ах, Рікардо, — усміхнувся Тростхаймер, — відпочивайте спокійно. — (Жодного разу Тростхаймер не назвав Мюллера колишнім ім'ям чи прізвищем, не кажучи вже про звання, до чого той звик за останні роки; звертання «групенфюрер» бракувало; часом навіть здавалося йому, що не вистачає якоїсь частини туалету, чи то краватки немає, чи шкарпеток не натяг.) — Ми надто дорожимо вами, — рів далі Тростхаймер, — щоб іти на необдуманий риск. Зараз відбувається конче потрібна в теперішній ситуації рекогносцировка, ми розподіляємо найважливіших гостей по регіонах так, щоб було точно дотримано пропорції в розміщенні керівників, середньої ланки і рядових співробітників… Крім того, ми вважаємо за необхідне дати вам час на карантин: там, куди ви поїдете, немає хорошої медицини, а раптом виникне потреба в рентгені, у серйозних аналізах, консиліумі кращих медиків? Навантаження останніх місяців дається взнаки не відразу, може статися серцева криза, припускаю, що у вас почне стрибати тиск… Усе це краще локалізувати тут, неподалік від центрів… Призвичаюйтесь до свого нового імені, вчіть іспанську. Я ж недаремно приставив до вас двох моїх молодих друзів, вони у вашому повному розпорядженні. Спіть, купайтеся, гуляйте… Я не наважився б говорити вам про це, якби не був певен у вашій цілковитій безпеці…

Звикнувши за останні роки до того, що всі його команди виконувалися неухильно, навчившись бачити в очах тих, хто його оточував, жадібне бажання виконати будь-яку його примху, утвердившись у думці, що тільки він знає, що треба робити в тій чи іншій ситуації, Мюллер хворобливо переживав своє нове становище, коли йому доводилось чекати вказівок невідомо від кого, виходити снідати, обідати, вечеряти в точно визначений час, коли голосно ударяв мідний гонг, прикріплений під пальмою в невеличкому внутрішньому патіо, і підтримувати розмову за столом з хазяїном і двома «вчителями», що виконували також функцію охорони; зосереджені, люб'язні, мовчазні, але без такого милого серцю Мюллера рабства (до цього звикають швидко, зате відвикати доводиться довго), яке відрізняло їх від тих, хто гарантував у рейху йому безпеку, готував їжу, прибирав у садибі й возив на машині.

«Що значить інший контингент, — тяжко думав Мюллер, придивляючись до цих двох мовчазних здорованів, — що значить відірваність од грунту! Так, німці, звичайно, німці, але ж аргентинські німці! Тутешнє середовище вже наклало на них свій відбиток, вони дозволяють собі починати розмову, не дослухавши мене; вечеряють у сорочках з короткими рукавами, в цих гидких американських джинсах, немов якісь свинопаси; регочуть, плаваючи наввипередки в басейні, не розуміючи, що все це може відвертати мене від думок або ж просто дратувати. Ні, вдома таке неможливе, все-таки рідний грунт дисциплінує, чужий — розбещує; діти, які виховувалися в домі багатих родичів, та ще й за кордоном, втрачають безумовне наслідування традицій, а це сумно».

А втім, якось подумав він, така точка зору суперечить нашій расовій теорії, за фюрером — кожен німець лишається німцем, хоч би де він жив, хоч би в. якому оточенні виховувався, кров не дає йому змоги втратити себе. Грунт, повторив Мюллер, тут інший грунт, хоч кров німецька. А що таке грунт? Містика, нісенітниця. Піщаник чи глина. Тут інші передачі радіо; завжди танцювальна музика; навіть мені хочеться рухатися в такт її ритму; тут інша їжа, такого м'яса я не їв у рейху; на стіл ставлять кілька пляшок вина і п'ють його, як воду, — постійне відчуття штучної афектації позначається на стосунках людей, це не пиво з його п'ятьма градусами, це зовсім інше. Вони читають американські, французькі й мексіканські газети; живуть поруч з англійцями, слов'янами і євреями, здороваються з ними, купують в їхніх магазинах товари, обмінюються новинами — постійна дифузія, вона непомітна на перший погляд, але розкладницький вплив такого роду контактів очевидний.

Він заспокоївся лише тоді, коли невеличкий «дорньє» приземлився на зеленому полі поблизу особняка; мовчазний льотчик привітав його різким кивком — шия немов утратила на мить свою звичну мускулистість, не могла більше тримати голови; Мюллеру це сподобалось; мабуть, льотчик недавно з рейху. Тростхаймер допоміг йому сісти в маленьку кабіну праворуч від пілота.

— Щасливого польоту, Рікардо! Я певен, що там, куди ви летите, вам сподобається по-справжньому.

Коли літак, пробігши по полю приблизно сто метрів, легко відірвався від землі й шпарко почав набирати висоту, Мюллер спитав:

— Куди летимо?

— У гори. За Кордову. Вілла Хенераль Бельграно. Це наше поселення, практично самі німці, чудовий аеродром, дороги немає, доводиться добиратися кіньми, кожна вантажівка там — подія, так що ситуація цілком контролюється.

— Чудово. Скільки туди кілометрів?

— Багато, понад тисячу.

— Скільки ж часу нам доведеться висіти в повітрі?

— Ми сядемо в Асулі. Там наші брати, заправимось, відпочинемо й полетимо далі. Біля Хенераль-Піко пообідаємо, потім візьмемо курс на Ріо-Куарто, десь там поблизу заночуємо: гори, тиша, краса. А завтра, поминувши Кордову, підемо далі; можна було б допиляти і за один день, але керівник просив мене не мучити вас, усе-таки висіти в небі десять годин без звички — нелегка штука.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім.

— Жили в рейху?

— Так. Я народився в Лісемі…

— Де це?

— Село невеличке під Бад-Годесбергом.

— Давно тут?

— Два роки.

— Вивчили мову?

— Моя мати іспанка… Я виховувався у дядька… Батько тут живе з двадцять третього.

— Після мюнхенської революції?

— Так. Він служив в одній ескадрильї з рейхсмаршалом. Після того як фюрера кинули в катівню, саме рейхсмаршал порекомендував татові виїхати сюди, в німецьку колонію.

— Батько живий?

— Він ще працює в авіапорту…

— Скільки ж йому?

— Шістдесят, та ще при здоров'ї. Він налагоджував перші польоти через океан, з Африки в Байрес…

— Куди?

— Буенос-Айрес… Американці люблять скорочення, економлять час, вони називають столицю «Байрес». Приживається…

Мюллер посміхнувся:

— Відучимо.

Пілот нічого не відповів, глянув на групенфюрера лише через хвилину з якимось, як здалося Мюллеру, співчутливим подивом.

— Ви член партії?

— Так. Усі пілоти повинні були вступити до партії після двадцятого липня.

— «Повинні»? Ви це зробили з примусу?

— Я не люблю показухи, усі ці істерики на зборах, лизоблюдські промови… Я Німеччину люблю, сеньйоре Рікардо… З фюрером, без фюрера, це не так важливо.

— Як вас звати?

— Фріц Ціле.

— Чому не взяли іспанського імені?

— Тому що я німець. Німцем і помру. Я був солдатом, мені нема чого приховувати, за кожен бомбовий удар по росіянах готовий відповідати перед будь-яким трибуналом.

— А по американцях?

— Америка далеко, не дотяглись… Базікали про могутність, а як до діла, сіли в калюжу…

— Батько перебував у партії?

— Звичайно. Він старий борець, ветеран руху.

— Дружите з ним?

— А як же інакше? — пілот усміхнувся. — Він чудова людина. Я схиляюсь перед ним. Знаєте, він готував літаки французам, які йшли з Байреса на Дакар… Дуже любив одного пілота, Антуана Екзюпері, ніжний, каже, як жінка, і сміливий, як юний воїн… Батько працював з ним за завданням, треба було з'ясувати, чи не військові відкривають цю трасу під виглядом пасажирських літаків, рейхсмаршала це дуже цікавило, от батько й дістав завдання з ним заприятелювати… Батько каже, він книжки якісь писав, цей Екзюпері, не читали?

— Навіть не чув.

— Дуже багато розповідав, довірливий, батько каже, як дитина, легко було його розворушити… П'яниця, звичайно, як усі французи… Бабій… Батько пробував знайти його в концтаборах, думав, сидить після поразки Франції… Так от він розповідав батькові, що найвища насолода летіти через океан самому-одному, ти, небо і гладінь води… Я його розумію, в цьому є щось вагнерівське, надсвітове. Дивно, що це міг відчути француз…

— А Гюго? — посміхнувся Мюллер. — Бальзак? Мопассан? Золя? Вони що, не вміли відчувати?

— Я не люблю їх. У них все легко. А я хочу думати, коли читаю. Я люблю, щоб було важко… Коли все зрозуміло, то стає нецікаво, наче мене обдурили. Письменник — особлива людина, я повинен трепетати перед його думкою…

— Він має бути як командир ескадрильї, — зітхнув Мюллер.

Фріц зрадів:

— Саме так! Потрібна дистанція, в усьому потрібна дистанція! Інакше починається хаос.

«Звідки в ньому ця дикість, — подумав Мюллер. — Не вступав у НСДАП, бо не подобалася істерика на зборах, отже, щось відчував, самостійний. Чому ж така тупість і чиношанування, коли заговорив про письменника? Тобі це не до вподоби? — спитав він себе. — Не бреши, тобі це дуже подобається, а найбільше те, що ми летимо над безлюддям, жодного будинку, яке ж це щастя — самотність…»

— Знаєте, а було б чудово, якби ми з вами долетіли до цієї самої Вілли Хенераль Бельграно, не ночуючи на проміжних пунктах…

— Не стомитесь?

— Ні, я добре витримую політ.

— Зате я втомлюся. Нам заборонено летіти на цих малютках більше як вісімсот кілометрів. Тим паче вночі…

— А що таке Асуль?

— Не знаю. Ми сядемо на аеродромі нашого друга, він керує хімічними підприємствами, живе в Байресі, тут у нього будинок, земля, аеродром і радіостанція… Дім дуже гарний, я ночував там, чудова музика, басейн, коні…

— Когось везли?

— Навіть якби це було так, я не сказав би вам, сеньйоре Рікардо. Я дав клятву мовчати. Пробачте, будь ласка.

— Ні, ні, молодчина, Фріц… Просто мені кортить якнайшвидше добутися на місце, розумієте?

— Розумію. Спробуємо. Коли я відчую, що можу летіти — полечу. Тільки треба запросити центр, чи дозволять мені продовжувати політ без відпочинку.

— Так, звичайно, все треба робити як належить. Не думайте, що я спонукаю вас порушити інструкцію.

— Це не інструкція. Це наказ.

— Тим паче. А як звати хазяїна аеродрому в Асулі?

— Під Асулем. Кілометрів п'ятнадцять, не долітаючи до міста. Я не знаю, як його звати. Зайві знання обтяжують. Хочу жити спокійно. Перечекаю важкі часи, назбираю грошей і повернуся до Німеччини.

— Коли ж це?

— Думаю, років через два всіх солдатів проситимуть повернутися.

— Невже? Та ви оптиміст! Аж завидки беруть. Молодець. Буду радий, якщо ви не помилитеся в розрахунках.

Фріц знов усміхнувся своєю лагідною усмішкою, такою дивною на його обличчі:

— Так недаремно ж я тут літаю…

Чоловік, який зустрів Мюллера на зеленому полі аеродрому біля невеликого будиночка радіостанції, побудованого зовсім по-баварському, з мореними колодками, що держали каркас, був штандартенфюрер професор Віллі Курт Танк, шеф конструкторського бюро «Фокке-Вульф»; вони були знайомі з літа сорок третього, коли Мюллер приїхав на озеро Констанц, де розміщалася штаб-квартира фірми, щоб обговорити з Танком можливість використання в роботі кількох французьких і чеських інженерів, заарештованих гестапо за участь в Опорі, які перебували в концентраційних таборах рейху.

Домовилися, що інженерів використають за призначенням, на певний строк, не більше року, потім їх треба ліквідувати, аби не було витоку інформації.

Танк тоді сказав: «Мені одразу буде ясно, хто на що здатен; тих, які не мають ідей, можна ліквідувати відразу ж, місяць, найбільше два — цілком достатній строк, щоб з'ясувати їхній потенціал. А до талановитих треба ставитися по-хазяйськи; давайте подумаємо, як можна обернути їх у нашу віру».

… Танк підняв руку в нацистському вітанні; Мюллер, відчувши в душі співучу радість, обняв його; вони постояли нерухомо, завмерши; Танк витер очі долонею, кивнув на будиночок радіостанції:

— Там накритий стіл, Рікардо…

— Спасибі… Як мені називати вас?

— Доктор Матієс. Я головний інженер заводу військової авіації в Кордові. Цілком легальний, прилетів, щоб засвідчити вам мою повагу й розповісти дещо.

Стіл в особнячку був накритий на дві персони: ковбаси, німецьке пиво, смажене м'ясо, шинка холодного копчення, багато зелені, фрукти.

Пілота, сказав Танк, нагодують у будинку; він належить Людовіго Фрьойде, мабуть, вам знайоме це ім'я, його десантували сюди в тридцять п'ятому, тепер він аргентінський громадянин, очолює партійну організацію центру території.

За обідом Танк розповів, що навколо нього вже об'єднано штаб теоретиків:

— Авіабудівники, фізики, розраховувачі — всі вони живуть у Кордові, працюють на нашому заводі; охорона аргентінська, іноземців не підпускають, американський посол Браден просив Перона влаштувати екскурсію на наше підприємство, полковник відмовив. Звичайно, скандал, галас, але ж це — край світу, сюди не дотягнешся… В особливому конструкторському бюро я зібрав Пауля Клайнеса, Еріка Вернера, Йорга Ньоумана, Реймара Хортена, Отто Берепса, Ернста Шлоттера… Ви зустрічали їх у мене, на «Фокке-Вульфі» і в Прнемюнді, у Вернера фон Брауна. Частина людей, які працювали з в'язнями, змушені взяти тутешні імена — Алваро Унеццо, Енріке Веласко, гарно звучить, правда? Отже, справа тепер за вами, політиками…

Мюллер повільно поклав виделку, не донісши до рота, нахмурився; вперше у житті його назвали політиком; вів не одразу збагнув, що слово це було звернене до нього, віднині він, Мюллер, не хтось там, а політик!

— А чогось міцнішого за пиво у вас немає? — спитав він.

— Звичайно, є, просто я думав, що в польоті може бовтати, і не почастував…

Танк підвівся, відчинив дерев'яну шафочку, такі самі стоять в альпійських селах, приніс корн, налив Мюллерові маленьку чарочку, трошки хлюпнув і собі; він не п'є, здається, в нього хвора печінка, згадав Мюллер, він і в Німеччині не пив, я помітив, як він тоді замість айнціана[4] попивав мінеральну воду, причому робив це досить спритно; те, що Танк пив воду, змусило тоді Мюллера поставити в його квартирі апаратуру прослухування й приставити найдовіренішу агентуру; справжній наці не може не пити, це неприродно — уникати алкоголю; але через два тижні надійшло повідомлення про те, що професор справді хворий і Гіммлер особисто двічі посилав його — на прохання Герін-га — до Швейцарії, у шлункову клініку доктора Райнбауера.

— Налийте-но мені більше, — попросив Мюллер. — Я хочу випити за вас. Спасибі, професоре. А самі — не пийте, не треба, я ж пригадую, що хворієте на печінку…

— Точніше сказати — хворів, групенфюрер…

При слові «групенфюрер» Мюллер мимоволі оглянувся і враз відчув, що Танк зрозумів — боїться; нічого собі політик; а втім, і програш треба доводити до абсолюту; тільки не брехати; страх — природний стан вигнанця, от брехня — кінець будь-якій справі.

— Помітили, яким я тут став боягузом? — посміхнувся він. — Боюся власної тіні, сором і ганьба.

— Це відбувається з усіма, — відповів Танк, і Мюллер подумав, що він повівся правильно, всяка інша реакція з його боку могла б виявитися програшною. — Коли до нас прибув полковник Рудель — а ви знаєте, яка це мужня людина, — то й він через кожні десять хвилин підходив до вікна, аби впевнитися, що він у безпеці. Це минеться. В мене це минуло за місяць.

— Коли ви прибули сюди?

— В кінці березня… Ні, ні, я дістав санкцію рейхсмаршала на виїзд з найціннішими архівами. Я вивіз із собою частину матеріалів по ФАУ, креслення нового бомбардувальника, документацію про засоби наведення… ІТТ гарантувала мій переїзд до Швейцарії, а там уже все було заздалегідь влаштовано.

— Ви й тут контактуєте з ІТТ?

— Ні. Поки що утримуюсь. Усе-таки Перон надійніший, як-не-як — він тут Лідер, його гасла багато в чому близькі до наших. Звичайно, трохи дивно виглядає його терпимість до єврейського й слов'янського питань, тут же багато сербів, хорватів, українців, росіян, євреїв…

— І за ці місяці, — хмикнув Мюллер, — ви вилікували печінку?

— Уявіть собі — це так. Мабуть, раніше всі ми жили на нервах… Усі хвороби бувають від нервів… А тут у мене штат надійних колег, ми живемо душа в душу…

Мюллер знов усміхнувся:

— Нема гестапо, не викликають у партійну канцелярію, не треба писати звіти в штаб люфтваффе, нема потреби проводити щотижневі читання «Фолькішер беобахтер» із співробітниками… Чи не так?

— Ах, завжди ви жартуєте, — відповів Танк, і Мюллер зрадів, що взяв реванш: тепер професор злякався, обличчя його на мить стало розгубленим, якимось безформним, як у боксера, котрий поплив після добрячого удару.

— За вас, професоре. За те, що ви зберігаєте в серці ідеї нашого братства. Спасибі!

Мюллер пив солодко й довго; не закушував, блаженно відчуваючи, як по тілу розливається тепло.

— А де Рудель? — спитав Мюллер.

— Він головний військовий конструктор нашого підприємства. Перон лишив йому звання полковника, часто буває в Буенос-Айресі, зовсім відкрито… Він це заслужив — солдат…

У сорок третьому році капітана Руделя поранило під час нальоту на російські колони; кулеметною чергою, прицільно пущеною з «Петлякова», йому перебило обидві ноги. Ампутували. Зробивши дві операції, замовили в Швейцарії особливі протези, відправили на відпочинок в Аскону, невеличке швейцарське містечко на кордоні з Італією; там він навчився ходити, повернувся в свою ескадрилью; після першого вильоту про це розповіли Герінгу; фюрер особисто вручив Руделю рицарський хрест з дубовим листям, погони полковника і золотий знак НСДАП. Геббельсу було доручено підготувати матеріали про те, що Рудель — уже після поранення — зробив двадцять бойових вильотів, збив п'ять російських літаків і розбомбив сім ешелонів; відтоді йому не дозволяли літати, возили у з'єднання, де він виступав перед особовим складом, закликаючи воїнів завдати нищівного удару російським варварам та американським євреям; потім його «позичив» Ріббентроп, полковникові влаштували вояж у країни-сателіти — Угорщину, Словаччину, Румунію, Хорватію, на північ Італії; під час цих подорожей він виконував ряд делікатних доручень служби Шелленберга; в гестапо знали про це, бо готували його документи на виїзд, перевіряючи рідних, друзів і знайомих, чи немає серед них прихованих комуністів, соціал-демократів, євреїв, слов'ян або ж членів незареєстрованих релігійних общин; Мюллер прочитав два рапорти Руделя про його контакти з авіаторами Швейцарії і Румунії; до того, як Антоиеску прийшов до влади, Бухарест мав досить надійні зв'язки з американськими й французькими літакобудівниками; швіци і в час війни приймали в себе як американських бізнесменів, так «і німецьких інженерів (на час відрядження в Берн вони міняли форму люфтваффе на цивільні костюми). Рапорти Руделя не сподобалися Мюллерові: гнав липу, переписуючи дані з швейцарських журналів, — ніякої цензури, друкуй що заманеться, добре бути нейтралом, нічого не скажеш! Хоч рапорти й були абиякі (найбільше полковник намагався створити видимість небезпеки, яка чатувала на нього, коли виконував завдання), Мюллер пройнявся довір'ям до цієї людини: далеко не всі військові, а особливо так підняті фюрером, ішли на співробітництво із секретною службою — заважав кодекс офіцерської честі: військовий аристократизм, кастовість солдатів і таке інше…

— Так, — погодився Мюллер, спостерігаючи, як професор Танк наливав йому корн, — ваша правда, він — солдат, він заслужив пам'ятник за життя… До вас з наших поки ще ніхто не звертався?

— У мене був один чоловік, якого я, признатися, не знаю. Він передав мені, щоб зараз усі свої сили ми спрямували на укорінення. І невтомно працювали для армії Перона. Про те, що треба буде робити в майбутньому, сказав цей чоловік, мені повідомлять пізніше.

— Хто саме мав про це повідомити?

— Про це він не сказав.

— Ви не допускаєте думки, що це був якийсь провокатор?

— Ні. Що ви… Провокатор провокує, випитує…

Мюллер зітхнув:

— О, наївна, свята простота! Провокатор спершу стане вашим знайомим, потім — добрим знайомим, згодом — приятелем, другом, а вже після цього ви самі розповісте йому все те, у чому він зацікавлений, і виконаєте його прохання чи пораду, яка й спровокує вашого противника на ту дію, яку я задумав… А ця людина стала вашим знайомим… Отак-то воно… Опишіть мені його, будь ласка.

— Невисокий, з дуже достойним обличчям, у сірому костюмі…

Мюллер засміявся:

— Професоре, я не спіймав би людного ворога, якби мав такі словесні портрети… Колір очей, форма носа й рота, особливі прикмети, зріст, манера жестикулювати, вимова… Баварець, макленбуржець, берлінець, саксонець…

— Саксонець, — одразу ж відповів Танк. — Очі сірі, дуже глибоко посаджені, ніс прямий, хтиві ніздрі, якісь навіть хрящуваті, рот великий, чітко нагадує літеру «м», трохи розмиту. Коли розмовляє, не жестикулює…

— Ні, не знаю, хто б це міг бути, — замислено мовив Мюллер.

Він сказав неправду; він знав майже всіх тих функціонерів НСДАП і абсолютно всіх своїх співробітників, що їх відправили в березні — квітні сорок п'ятого у Південну Америку та Іспанію по таємних трасах ОДЕССи. За словесним портретом, який намалював Танк, він зрозумів, що у нього був не провокатор, а працівник відділу преси НСДАП штандартенфюрер Роллер.

Саме Роллер і зустрів — на превеликий подив Мюллера — його літак, що приземлився на величезному полі аеродрому Вілли Хенераль Бельграно.

Коли Мюллер заговорив з ним на своїй ламаній іспанській, Роллер засміявся:

— Групенфюрер, тут у нас тільки тридцять аргентинців, решта — нас п'ятсот чоловік — німці, товариші по партії, розмовляйте рідною мовою. Хайль Гітлер, групенфюрер, я щасливий вітати вас!

Він же й привіз Мюллера на старенькому пошарпаному грузовичку в особняк, що стояв неподалік від аеродрому, на схилі пагорба; той же баварський стиль, багато мореного дерева, камін сірого мармуру, низькі кушетки, чудові килими, книжки, які відправив Мюллер до Швейцарії ще сімнадцятого березня, — довідники по країнах світу, документи банківських операцій у Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, досьє на хоч якоюсь мірою помітних політичних діячів світу, вчених, письменників, акторів, як правої, так і лівої орієнтації; література з філософії, історії та економіки XX століття, папки з документами, підготовлені в спеціальних підрозділах політичної розвідки, звіти військових, тексти промов Гітлера на партайтагах, компрометуючі матеріали на німецьких і західноєвропейських керівників (дуже зручно торгувати в обмін на конче потрібну інформацію з тими, хто ще тільки рветься до влади), книжки з релігії, — усього сім тисяч триста двадцять одиниць на зберігання.

Решту документів надійно сховано в сейфах цюріхських та женевських банків, код відомий тільки йому, Мюллеру, ніхто не має права взяти їх для свого користування; людей, які здійснили операцію по закладенню цих архівів, ліквідували, він один володіє вищими таємницями рейху, запасний код запресовано в атлас економічної географії світу; Мюллер відразу ж знайшов поглядом цю книжку; він вийме кодову табличку до сейфів пізніше, коли Роллер піде; він вірить штандартенфюреру, але конспірація ще більше зміцнює віру, інакше не можна, політика передбачає тотальну недовіру до всіх, хто оточує тебе, в ім'я того, щоб усі вони згодом, у потрібний день і час, вірили лише одній людині на світі, йому, Генріху Мюллеру.

Роллер показав гостеві його дім, сказав, що в маленькому флігелі живуть слуги групенфюрера, їх привезли з Парагваю, індійці, коштують копійки, десять доларів за штуку; дівчинці тринадцять років, але її цілком можна класти в ліжко, щоб зігрівала ноги, у цих тварин так заведено; протягом найближчих півроку ветерани підшукають йому німкеню аргентінського громадянства, шлюб з нею — звичайно формальний — дасть змогу одержати тутешній паспорт; по радіо буде передано — тому, кого це, звісно, стосується, — що партайгеносе Мюллер благополучно прибув на місце тимчасової дислокації; прийнято рішення поки що до активної роботи не приступати; є підстави вважати, що протягом найближчого року ситуація у світі зміниться; такі відомості передав Гелен по ланцюгу; він людина надійна, хоч, звісно, не до кінця наша, надто багато егоцентризму і військової кастовості; і все-таки час працює на нас; витримка і ще раз витримка; риболовля й полювання допоможуть скоротати час вимушеного неробства…

І от через кілька місяців Рікардо Блюм, громадянин республіки Аргентіни (в минулому — німецький банкір, що постраждав від нацистів, бо мати була на восьму частину єврейка), лежить на низькій тахті і дивиться, як сонячне проміння, покраяне тонкими жалюзі, повільно піднімається по вибілених стінах, і думає про те, що, мабуть, його час от-от настане.

У нього є підстави так думати, він ніколи не видає бажане за дійсне, саме тому він тепер живе тут, а не гниє в камерах нюрнберзької тюрми.

ШТІРЛІЦ-ІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Прямо, будь ласка, — сказав американець, — тут недалеко.

— Я чув, що непогано годують в «Емператріс», — озвався Штірліц. — Це тут поряд, праворуч.

— Я впевнений тільки в тій кухні, яку знаю… Ходімо, ходімо, не бійтесь.

— Зачекайте, — попередив Штірліц. — Червоне світло. Оштрафують.

Пішоходів не було, машин також, час трафіко[5] скінчився, але світлофор уп'явся у вулицю своїм тупим і роз'ярілим червоним оком, не моргаючи, зупинись, та й годі.

— Мабуть, зламався, — кинув американець.

— Треба ждати.

— Ну їх к бісу, ходімо.

— Оштрафують, — повторив Штірліц. — Я їх знаю…

— Нас не оштрафують, — відповів американець і пішов через дорогу.

І зараз же пролунав свисток поліцейського; він був уже немолодий, цей капрал, ввічливий, небагатослівний; штраф на місці взяти відмовився, попросив документи, забрав шоферські права американця й ватіканське посвідчення Штірліца, назвав адресу дільниці, куди треба прийти, щоб з'ясувати факт порушення правил руху, і, відійшовши до тротуару, сів у машину без розпізнавальних знаків поліції — ясна річ, затаївся, чатував на порушників.

— Сволота, — процідив крізь зуби американець, — маскується. Не турбуйтесь, я заплачу за вас штраф.

— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Валяйте.

— Швидше йти ніяк не можете?

— Дуже поспішаєте?

— Не те щоб дуже, але…

«Але чому вони підкралися до мене саме сьогодні? — подумав Штірліц. — Чого вони так довго чекали? Смисл? Чому це приурочено до тих днів, коли закінчується Нюрнберзький процес? Світ чекає вироку; але ж тут, в Іспанії, переконані, що багатьох підсудних виправдають, тільки когось для перестраху посадять у тюрму… Я ж у це не вірю, в Нюрнберзі нема кого виправдувати, там судять найстрашніших злочинців, найжахливіші організації, які будь-коли існували у світі… Звичайно, фалангісти Франко не можуть не мріяти про виправдувальний вердикт, зрештою там, у Нюрнберзі, їх судять також… Але ж диму без вогню не буває? Не можна видавати бажане за дійсне? Можна, на жаль, можна, — заперечив собі Штірліц. — Але я не вірю в те, що бодай хтось із співробітників Гітлера уникне смерті… Там судять банду… Тут галасують, що обвинувачений Ялмар Шахт був президентом Рейхсбанку й не підписував наказів на розстріли… А хто давав гроші Тіммлеру на створення гестапо? Він! Хто давав золото Герінгу на створення армії й люфтваффе? Шахт, хто ж іще! «Франц фон Напен був послом!» Невже?! А ким же він був до того, як став послом Гітлера? Канцлером! І передав владу єфрейторові. Папен знав, що таке фюрер, він був дуже добре обізнаний з його програмою, він розумів, що робив, коли коронував Гітлера «національним лідером», творцем «Великої Римської імперії германської нації»… Я не вірю, я просто не маю права вірити в те, що гітлерівців — хоча б одного — виправдають у Нюрнберзі. Якщо це станеться, значить, я — приречений, я — заложник тут, ніколи мені звідси не вибратись».

Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

— Хочете курити? — спитав американець. — Даремно, на вулиці це ризиковано, пряма дорога до раку, нікотин в'їдається в легені разом з киснем, це — навіки, подумайте про своє здоров'я…

— Спасибі за пораду.

— Не вірите?

— Як же я можу не вірити, коли ви повторили мої слова?

Ти не маєш права, сказав собі Штірліц, думати: «Мені звідси не вибратись»… Людина, яка припускає на самому початку діла можливість невдачі, приречена на програш… А в мене не діло, а життя… Якщо я не зможу вирватися звідси, мені кінець, нерви не витримають, я зірвусь… Це я маю право сказати собі і мушу почути, бо це правда… Я на грані, я це знаю, і закривати на це очі й затуляти вуха — обманювати себе, а такий умисний обман таїть у собі катастрофу… Я мушу звідси вирватися, я вирвуся звідси, інакше просто не може бути… Точніше, не має права бути, я все ще в бою, і я не маю права його програти, це буде занадто несправедливо… А спалення Джордано Бруно було справедливим? — спитав він себе й знову пошкодував, що немає в кишенях сигарет; це дуже погано, коли тобі доводиться йти у невідомість, не знаючи, що тебе жде (на добре принаймні не сподівайся), й не мати з собою пачки міцних «Дукадос»…

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-І (осінь сорок п’ятого)

Запитання. — Розкажіть про ваші закордонні відрядження, починаючи з тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року. Хто вас супроводжував? Імена, прізвища, звання співробітників? Завдання, які ви їм ставили?

Відповідь. — Завдання їм ставив Гейдріх. Я тоді ще не був шефом шостого управління, я сам змушений був виконувати ті накази Гейдріха, які не суперечили моєму розумінню честі й достоїнства німця.

Запитання. — Ви коли-небудь відмовлялися підкорятися Гейдріхові?

Відповідь. — З цілком зрозумілих причин я не міг цього зробити. Хоч і вживав своїх заходів, щоб звести нанівець його завдання… Я пригадую, у тридцять дев'ятому році…

Запитання. — Ви ухиляєтесь від запитання.

Відповідь. — Одинадцятого березня тридцять восьмого року, в день аншлюсу, я дістав наказ Гіммлера вилетіти разом з ним в Остмарк…

Запитання. — Куди?

Відповідь. — Остмарк. Так після аншлюсу називалася Австрія. Ми летіли у великому транспортному літаку. Гіммлер сидів, притулившись до дверей, говорив про майбутнє цієї країни, потім перейшов на свою улюблену тему про скандінавські руни; я звернув увагу на якийсь сторонній настирний шум і помітив, що блокіратор, який замикає двері, відкрився. У будь-яку хвилину Гіммлер міг випасти… Я схопив його за лацкани, рвонув на себе, він гнівно вигукнув щось, і я побачив, як на його обличчі застиг переляк… Я пояснив йому, в чому справа… Відтоді він був завжди дуже добрий до мене… Саме цим пояснюється те, що він довіряв мені, хоч я й дозволяв собі перечити йому. Він не терпів цього ні від кого, лише від мене…

Запитання. — Ви коли-небудь заперечували йому письмово?

Відповідь. — За тих умов це було неможливо. Заперечення керівникові було виключено в системі рейху.

Запитання. — Що ви робили в Австрії?

Відповідь. — Я захопив архіви австрійської секретної служби. Оскільки її шеф полковник Ронге виявив бажання працювати на нас, операція пройшла швидко й організовано. Правда, якихось цікавих документів я в нього не знайшов, крім хіба що матеріалів, пов'язаних з дешифруванням кодів ряду іноземних посольств. Потім Гіммлер доручив мені підготувати заходи безпеки у зв'язку з приїздом до Відгл Гітлера. Мушу сказати з усією чесністю, що я ніколи не бачив такого ентузіазму людського натовпу, що вітав фюрера.

Запитання. — Скільки людей ви посадили перед цим у тюрми?

Відповідь. — Цим займалися Кальтенбруннер і Мюллер. Я був завжди пов'язаний із зовнішньополітичними питаннями.

Запитання. — Але в момент проїзду Гітлера по місту ви відповідали за його безпеку, ви, а не Кальтенбруннер і не Мюллер. За вашим наказом було заарештовано трьох чоловік на мосту через Дунай, до якого під'їжджав кортеж Гітлера.

Відповідь. — У вас неправильна інформація. Я ніколи не давав наказів про будь-чий арешт. Я був у центральному бюро поліції, де на карті позначався — метр за метром — проїзд кортежу… Інформація надходила щохвилини від постів стеження, розміщених на визначених для проїзду Гітлера вулицях. За двадцять хвилин перед тим, як фюрер мав проїжджати через міст, я одержав повідомлення, що австрійські СС заарештували трьох підозрілих осіб, які, як припускалося, мали підірвати міст, замінований цієї ночі… Отже, заарештовували їх не за моїм наказом… Я знав, що фюрер не любить, коли змінюються маршрути його проїздів, це поставило б мене у дуже невигідне становище, тому я поспішив на міст, устиг подивитися, чи немає там десь бікфордового шнура, переконався, що опори незаміновано, але про всяк випадок проїхав за десять метрів перед машиною Гітлера. Після цього я повернувся до центрального поліцейського бюро…

Запитання. — Яка доля трьох заарештованих австрійців?

Відповідь. — Тієї ж ночі прилетів Мюллер. Він займався такого роду справами. Він, не я.

Запитання. — Тих людей катували?

Відповідь. — Повторюю, я ніколи не вникав у суть роботи Мюллера.

Запитання. — Але ви припускаєте можливість застосування тортур?

Відповідь. — Мюллер — садист… Він міг застосувати тортури, хоч вони й були заборонені статутом міністерства внутрішніх справ.

Запитання. — А статутом гестапо?

Відповідь. — Також.

Запитання. — Чи довго ви працювали у Відні?

Відповідь. — У травні мене послали до Італії, бо туди вилітав Гітлер, щоб нанести візит Муссоліні і, таким чином, покласти край вигадкам західної преси про розбіжності, що виникли між дуче й фюрером у зв'язку з аншлюсом Австрії.

Запитання. — Вас відправили в Рим самого?

Відповідь. — Щ… З Мюллером.

Запитання. — Чим займався Мюллер?

Відповідь. — Він займався всією поточною роботою, перевіркою маршрутів, виявленням неблагонадійних осіб, які проживали на тих вулицях, де мав проїжджати Гітлер. А я налагоджував політичні контакти із секретною службою Му еро ліні.

Запитання. — Хто був з вами ще під час цього відрядження?

Відповідь. — Штурмбанфюрер Шторх і майор Гаузнер.

Запитання. — Під час цього візиту італійська поліція провела понад шість тисяч превентивних арештів… У тюрми кинули жінок і дітей лівих переконань. Хто був ініціатором цієї нелюдської акції?

Відповідь. — Мюллер. Я привіз із собою вісімдесят найталановитіших співробітників політичної розвідки, які здійснювали контакт з італійською прикордонною й паспортною службами. Я також послав до Рима п'ятсот кращих лінгвістів, що займалися романською філологією. Як туристів. Їх об'єднали в трійки, кожному було дано цілком конкретне завдання: налагодження знайомств з офіцерами секретної поліції дуче, зав'язування контактів з жінками світу, що мали за своїм становищем доступ до інформації, а також постійне спостереження за всім тим підозрілим у будинках та на вулицях, що може завадити проведенню дружнього візиту фюрера. Головна мета Муссоліні тоді зводилася до того, щоб продемонструвати Гітлерові єдність нації, відданій ідеалам фашизму. Йому це вдалося повною мірою, бо Гітлер насамперед звертав увагу на те, як поводиться натовп на вулицях, він був людиною почуттів, вважав, що має дар провидіння. Єдиний інцидент стався не з нашої вини, і це коштувало відставки моєму довіреному інформаторові, офіцерові протоколу штабу фюрера фон Бюлову-Швандте; річ у тім, що Гітлер переодягся у вечірній костюм, бо після прийому почесного параду в Неаполі разом з королем мав їхати в оперу. Але король був у військовій формі. Гітлер звільнив фон Бюлова-Швандте зразу ж після цього параду, відправив його послом у Бельгію, що було для мене великою втратою.

Запитання. — Що означає «довірений інформатор»? Ви мали право вербувати агентуру в найближчому оточенні Гітлера?

Відповідь. — Йдеться не про агентуру у звичайному розумінні цього слова. Звісно, це було б безумством вербувати людину з оточення фюрера, це коштувало б мені життя. Але фон Бюлов-Швандте був людиною з хорошої родини, мав чудову освіту, і йому було чого боятися…

Запитання. — Я не зрозумів вас… Поясніть, що ви маєте на увазі?

Відповідь. — Я вже сказав, він був широкоосвіченою людиною, його батько дотримувався старих традицій, справжній аристократ. У сімейному колі коли-не-коли та й починалися розмови про те жахливе, що ніс з собою Гітлер. На другий день після таких розмов людей починав прямо-таки ятрити страх. Чутки про гестапо, як про всезнаючу організацію, що їх поширював насамперед Гейдріх, робили свою справу. Чимало аристократів уживали всіх заходів, аби тільки заручитися дружбою з людьми моєї професії… Цим вони немовби діставали індульгенцію на спокуту таємних гріхів. Лише так я можу пояснити те, що фон Бюлов-Швандте немало розповідав мені з того, що відбувалося за закритими дверима імперської канцелярії. Між нами було укладено мовчазну угоду: він постачає мене інформацією, яка допомагає мені орієнтуватися в тому, що відбувається в кабінеті Гітлера, а я забезпечую заступництво родини фон Бюлова у моєму відомстві. А втім, про це навіть не треба було домовлятися, все було зрозуміло само собою. За тих умов багато що вирішував не Гітлер і не Гіммлер, а їхнє оточення… Саме воно могло вивести людину з-під удару, а могло й підвести під нищівний удар… Фюрер був досить відхідливою людиною… Через кілька тижнів після спалаху гніву Гіммлер — якщо я встигав його підготувати до розмови — легко добивався у фюрера того, що було вигідно мені й моїй справі… Так, до речі, сталося згодом і з фон Бюловим… Гіммлер попросив у Гітлера дозволу використати досвід фон Бюлова з питань протоколу в нашому представництві в Лондоні… Гітлер тільки посміявся: «Він примусить нашого посла з'явитися на прийом до короля, в спортивному костюмі…»

Запитання. — Чи означає це, що фон Бюлов виконував у Лондоні шпигунські завдання?

Відповідь. — Я так не ставив би запитання. Що значить «шпигунські» завдання? Звичайно, він передавав мені найцікавішу інформацію, пов'язану з розстановкою сил у вашому кабінеті, особливо напередодні приходу сера У пістона. Фон Бюлов мав широке коло знайомств у Лондоні, його інформація відповідала дійсності, не видавала бажане за факт, не дотримувалася програми фюрера, яку той виголосив напередодні. Жах тоталітаризму в тому й полягав, що дипломати й наша служба змушені були часом іти проти очевидного лише тому, бо це було вигідно доктрині, сформульованій Гітлером. Однак саме мій підрозділ відвоював собі право повідомляти Гіммлеру правду, незважаючи на точку зору фюрера.

Запитання. — З ким із англійців найчастіше спілкувався фон Бюлов, щоб одержати конфіденціальну інформацію?

Відповідь. — Мені важко відповісти на це запитання. Я повинен познайомитися з документами, які я надсилав Гіммлеру. Звичайно, фон Бюлов нічого не писав мені, я не смів принижувати людину його рівня роботою рядового інформатора. Та коли ви дасте мені можливість подивитися мої звіти того часу, я зможу пригадати ті імена, які часом доводилося приховувати псевдонімами. Наприклад, Фредді Краус, якого ми приставили до сім'ї сера Уїнстона через Жаклін де Броглі, працював під псевдонімом Племінник, а саму Жаклін ми називали Красуня…

Запитання. — Про цей вузол ми поговоримо іншим разом. Поки що продовжуйте показання про вашу закордонну роботу, про контакти, зв'язки, про резидентів.

Відповідь. — Дуже складною була операція у Венло…

Запитання. — Розкажіть про цю операцію докладніше.

Відповідь. — Гейдріх викликав мене до себе й сказав, що наші люди налагодили в Голландії — вже після того, як між Німеччиною й Англією формально йшла війна, — контакт з британською секретною службою. Він передав мені папку з цілком секретними документами й запропонував вивчити її так, щоб вранці я вніс пропозиції щодо розвитку операції на найближче майбутнє. Суть справи зводилась до того, що наш агент Ф-479…

Запитання. — Його прізвище?

Відповідь. — Я знав його тільки за номером.

Запитання. — Наскільки серйозний був рівень цього агента?

Відповідь. — Найвищий рівень… Він був політичним емігрантом, жив у Голландії з моменту приходу до влади Гітлера, а потім почав співробітничати з нами… Саме він установив контакт з британською секретною службою…

Запитання. — За чиєю вказівкою?

Відповідь. — Думаю, це була його ініціатива. На відміну від Гіммлера і Гейдріха, я завжди підтримував ініціативу секретних агентів, вважаючи, що моїм працівникам доцільніше включатися в операцію вже після того, як проведено всю підготовчу роботу… Він натякнув англійській секретній службі, що в Німеччині існує генеральська опозиція у вермахті. Це заінтригувало Лондон, ваші люди зацікавились, чи немає серед опозиції людей, здатних організувати путч проти Гітлера… Саме після того, як агентові поставили таке питання, Гейдріх і запропонував мені очолити керівництво операцією.

Запитання. — Ви не припускаєте думки, що ідею про генеральську опозицію вигадав сам Гейдріх?

Відповідь. — У мене немає таких фактів.

Запитання. — Яка подальша доля агента Ф-479?

Відповідь. — Не знаю.

Запитання. — Хто його вербував?

Відповідь. — Не знаю.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Я сказав Гейдріху, що маю намір сам зустрітися з англійською секретною службою в Голландії. Він схвалив мій план. Я одержав документи на ім'я капітана транспортного управління генерального штабу Шемела. Для цього справжнього капітана Шемела відправили в інспекційну поїздку до Польші, а я почав вивчати всі матеріали, які зібрали на нього. День я витратив на те, щоб навчитися носити монокль, яким завжди користувався капітан. Це виявилося не такою вже й важкою справою, бо в мене було погано із зором, особливо правого ока. У Дюссельдорфі, на нашій конспіративній квартирі, я вживався в образ Шемела, а також створював легенду про генеральську групу. Двадцятого жовтня тридцять дев'ятого року я одержав шифротелеграму від нашого агента, що зустріч має відбутися завтра у прикордонному Цутфені, у Голландії. Вночі подзвонив Гейдріх: «Я даю вам повну свободу рук на переговорах з англійцями». Мене супроводжував один з моїх співробітників, що тримав на зв'язку Ф-479, цілком кваліфікований спеціаліст, але дуже неуважний, і це мало не коштувало нам життя. Ми виїхали двадцять пер…

Запитання. — Прізвище вашого співробітника?

Відповідь. — Здається, Краузе.

Запитання. — Не пригадуєте точно?

Відповідь. — У мене були тисячі співробітників… По-моєму, Краузе… Отже, ми прибули в Цутфен, там на мене чекав великий чорний «б'юїк», у якому сидів чоловік, що відрекомендувався капітаном Вестом з англійської розвідки. Він запросив мене в свою машину, мій співробітник поїхав слідом за нами; Вест виявився чудовим, симпатичним співрозмовником; та ще й до того він був скрипалем, а я теж грав з самого дитинства, тому в нас дуже скоро налагодився цілком дружній контакт. Про справу він не говорив доти, поки ми не зустрілися з майором Стевенсом і лейтенантом Коппенсом. Я сказав їм, що справді представляю опозиційну групу, яку очолює відомий генерал, його і мед і із зрозумілих причин я не можу відкрити. Наша мета — повалення Гітлера. Моє завдання — дізнатися про позицію Британії: чи підтримуватиме Лондон контакт з новим урядом, контроль над яким здійснюватиме генеральний штаб вермахту? Якщо це так, то готовий одразу ж сісти за стіл переговорів, що конче необхідні, аби виробити умови мирного договору між Німеччиною й Британією після того, як фюрера буде усунено. Бест і Стевенс відповіли, що уряд її величності вітає намір групи військових усунути Гітлера і що ми можемо розраховувати на допомогу Лондона в нашій роботі. Але деталі угоди між Берліном і Лондоном, яку буде укладено після повалення Гітлера, було б доцільно обговорити в присутності одного з керівників опозиції. «Чи можете ви організувати перехід кордону одному з ваших лідерів?» Я відповів, що докладу всіх зусиль, щоб це зробити. Тоді англійці запропонували провести наступну зустріч у їхній штаб-квартирі, в Гаазі, тридцятого жовтня, пообіцявши ознайомити нас з розгорнутими пропозиціями не тільки міністерства закордонних справ Англії, а й Даунінг-стріт…[6] Я повернувся до Берліна, і Гейдріх повторив, що він дає мені повну свободу дій як у легендуванні операції, так і в доборі кандидатів на «участь» у «змові генералів». Я оселився в особняку мого друга професора де Кріні, директора відділення психіатрії госпіталю Шаріте; це були чудові дні тиші й відпочинку; якось, під час прогулянки з професором, я подумав, що він цілком може зіграти роль одного з «генералів-опозиціонерів», оскільки він був полковником медичної служби, народився в Австрії, в Граці, що надавало достовірності його неприязні до Гітлера, який окупував його країну. Де Кріні погодився з моєю пропозицією, я ознайомив його з деталями плану, і ми поїхали в Дюссельдорф, на мою конспіративну квартиру, щоб підготуватися до зустрічі з британською розвідкою й відрепетирувати можливі аспекти переговорів, що мали відбутися. Ми пробули у Дюссельдорфі два дні й виїхали до Голландії. Коли ми прибули на місце зустрічі із Стевенсом і Вестом, вас затримала голландська поліція, привезла в дільницю, якнайретельніше обшукала, ми мало не провалилися, якимсь дивом уникнули цього завдяки випадку…

Запитання. — Чому ви мали провалитися?

Відповідь. — Тому що при підготовці операції я приділив максимум уваги професорові де Кріні, вважаючи свого співробітника цілком кваліфікованим розвідником, та коли почався обшук і нас примусили відкрити портфелі, я з жахом побачив у свого розвідника упаковку аспірину зі штампом «головного санітарного управління СС». Щастя, що мій саквояж уже оглянули, я вибрав момент, поки обшукували де Кріні, і з'їв ці таблетки.

Запитання. — Сильно потіли?

Відповідь. (Сміх допитуваного).

Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Через годину прийшли Стевенс і Вест, сказали, що переплутали дорогу. Прямо з поліції вони забрали нас у дім Веста, де його чарівна дружина, чудова художниця, дочка генерала Реєса, влаштувала нам вечерю. Розмова була дружня, стіл добірний (я ніколи й ніде не їв таких смачних устриць), атмосфера настроювала на відвертість розмови. Щоправда, наш агент Ф-479, якого також запросили на вечерю, дуже нервувався, і мені здалося, що це помітили всі, хто сидів за столом. Де Кріні поводився прекрасно, він привернув до себе загальну увагу, немов вихлюпнувся його австрійський лоск і шарм, хазяйка була в захопленні від «старого пана». А проте я відчував на собі пильний вивчаючий погляд Веста; коли я вийшов у туалет, він непомітно пішов за мною й запитав: «Ви завжди носите монокль чи тільки інколи?» Назавтра нас запросили на конспіративну квартиру британської секретної служби, яка працювала в Голландії під прикриттям фірми «Ханделс Діїнст Феєр континент» на Ніуве Уїтлег, п'ятнадцять. Там ми обговорили всі основні позиції.

Запитання. — Які саме?

Відповідь. — Після того як генерали «скинуть» Гітлера, ми оголошуємо мир із західними державами, даємо незалежність Польщі, Австрії й Чехословаччині, повертаємося до системи золотого стандарту в економіці, але зі свого боку просимо розглянути в позитивному плані справу про повернення Німеччині її колоній, відторгнених в результаті Версальського миру. «Це необхідно тому, — наголосили ми, — що німці гостро дискутують питання про життєвий простір, і замість анексій Гітлера було б доцільно підтримали наш режим, повернувши німцям втрачені заморські землі». Вест і Стевенс погодилися з нашою точкою зору і запропонували розглянути можливість проголошення «мандатних територій». Майор Стевенс переговорив по телефону з Лондоном і сказав нам, що остаточно це питання буде розв'язано на наших переговорах з лордом Галіфаксом з міністерства закордонних справ імперії… Ми одержали код на радіостанцію британської секретної служби й спеціальний номер «О-Н-4» в Гаазі. Було домовлено, що я разом з керівником опозиції приїду в Голландію наступного тижня й полечу в Лондон для зустрічі з лордом Галіфаксом та іншими членами кабінету. Повернувшись до рейху, я безперервно підтримував контакт з англійцями, їхнє радіо працювало бездоганно, та, незважаючи на мої постійні запити про продовження роботи, Гейдріх мовчав, жодного разу не з'єднавшись зі мною по телефону. Шостого листопада я на свій страх і риск знову поїхав до Голландії, щоб зустрітися з англійцями, сказав їм, що серед керівництва опозиції тривають дискусії з приводу умов для мирних переговорів з Лондоном. Англійці, аби «підштовхнути» наших «опозиціонерів», зауважили, що в тому разі, коли війна продовжиться й виникне реальна загроза німецького вторгнення, у Берліні не повинно бути ілюзій: «Навіть якщо Острів буде окуповано, ми переберемося в Канаду й вестимемо війну проти нацистів до кінця».

Запитання. — Хто саме сказав вам цю фразу?

Відповідь. — Я зараз не можу згадати, хто саме виголосив ці слова.

Запитання. — Ви навмисно уникаєте точних відповідей?

Відповідь. — Я саме намагаюся бути гранично точним у своїх показаннях.

Запитання. — З яких обставин ця гра з Лондоном, задумана, з ваших слів, Гейдріхом, зазнала змін?

Відповідь. — Якраз я наближаюсь до цього. Я дуже нервувався, бо Гейдріх перервав зі мною контакт, я раз по раз дзвонив йому в бюро, побоюючись втратити зв'язок з англійською секретною службою. У розвідці найменше зволікання підозріле, комбінацію треба робити стрімко…

Запитання. — Це ваша думка? Чи таким був метод роботи СД?

Відповідь. — Це моя думка і мій метод. На жаль, у СД мій метод не зустрічав належного розуміння. Навіть Гейдріх побоювався приймати самостійні рішення, він завжди намагався заручитися підтримкою Гіммлера, а той також ніяких заходів не вживав, не обговоривши справу з фюрером, який дуже захоплювався роботою розвідки. Тому ми втрачали дорогоцінний час і упускали ініціативу. Фюрер не так часто, як це здається, приймав Гіммлера, він тоді багато уваги приділяв вивченню архітектурних проектів Шпеєра, цікавився тим, що відбувалося в кіно, уважно стежив за літературою й живописом, ретельно готував конспекти своїх виступів перед нацією… Тому вирішення питання з грою проти Стевеиса й Беста затягувалось, остаточного схвалення фюрера все ще не було, але я на свій страх і риск знайшов великого фабриканта, який згодився поїхати зі мною в Голландію як глава «опозиції», і почав з ним репетиції…

Запитання. — Як прізвище цієї людини?

Відповідь. — Це дуже шанований пан, який не був членом партії і не працював у СД…

Запитання. — Він був вашим агентом?

Відповідь. — Такого рівня людей ми не залучали до агентури. Він був моїм добровільним помічником…

Запитання. — Виходить, він підтримував режим Гітлера?

Відповідь. — Тоді всі підтримували режим Гітлера.

Запитання. — Як прізвище цього промисловця?

Відповідь. — Доктор Вестрик.

Запитання. — Це той доктор Вестрик, який працював у США як європейський представник ІТТ?

Відповідь. — Ні. Його родич.

Запитання. — Вестрик з ІТТ був вашим агентом?

Відповідь. — У тому розумінні, як ви ставите запитання, не був. Він виконував особисті доручення Гіммлера й Ріббентропа.

Запитання. — Чиї доручення він виконував частіше?

Відповідь. — Частіше він працював на Ріббентропа.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Дев'ятого листопада я прийняв снотворне — через нервове напруження, викликане дивною мовчанкою Гейдріха, мене мучило безсоння — і заснув дуже рано, о десятій годині. Опівночі мене розбудив телефонний дзвінок. Я не зрозумів, хто дзвонить у такий час, і сердито спитав, якого біса мене будять і хто посмів це зробити. Ввічливий голос сухо відповів, що посмів це зробити рейхсфюрер Гіммлер. «Я дзвоню з поїзда Гітлера, щойно ми дізналися про замах на фюрера в пивному підвалі «Бюргерброй», багато ветеранів руху вбито й поранено. Звісно, це робота британської секретної служби. Ви повинні припинити свою гру з Бестом і Стевенсом, а замість цього мусите викрасти їх обох. Ясно?» — «Ясно, але…» — «Ніяких «але»! — відрубав Гіммлер. — Це наказ фюрера і не підлягає обговоренню». Через два дні було організовано викрадення Беста й Стевенса у Венло, біля кордону, де я домовився чекати їх у кафе; наші машини збили прикордонний шлагбаум, а люди Мюллера витягли з «б'юїка» Стевенса й Беста; лейтенанта Коопенса, що виявився працівником голландського генерального штабу, було вбито під час стрілянини…

Запитання. — Хто планував викрадення?

Відповідь. — Я виконував наказ Гіммлера.

Запитання. — Це зрозуміло. Але планували операцію особисто ви?

Відповідь. — Можна сказати, що так.

Запитання. — А як сказати інакше?

Відповідь. — Ви маєте рацію. Інакше не скажеш.

Запитання. — Чи вважаєте ви, що замах на Гітлера в «Бюргерброї» був спеціально підстроєний Гейдріхом або кимось іншим з СД?

Відповідь. — Про це я думав багато місяців… Але й досі я не можу дати певної відповіді…

Запитання. — Ви брали участь у розслідуванні замаху?

Відповідь — Так.

Запитання. — Викладіть.

Відповідь. — Через три дні після захоплення Беста й Стевенса я прибув до Берліна й доповів Гіммлеру обставини, пов'язані з переговорами, які я вів з британською секретною службою в Голландії…

Запитання. — Гіммлер запитував вас про те, чи пропонували Бест і Стевенс усунути Гітлера?

Відповідь. — Точно я не пригадую… В усякому разі у моєму рапорті на його ім'я я не торкався цього питання.

Запитання. — Але ви допускаєте можливість такого інтересу Гіммлера?

Відповідь. — Допускаю. Але мушу з усією певністю підтвердити: я й тоді наполягав на тому, що Бест і Стевенс не причетні до замаху на життя фюрера.

Запитання. — Ви допускали можливість того, що замах готували інші співробітники «Інтеллідженс сервіс»?

Відповідь. — Особисто я такої думки ніколи не висловлював.

Запитання. — Ні в розмовах, ні в письмових звітах?

Відповідь. — У розмовах я, може, й говорив щось подібне, але тільки для того, щоб урятувати Беста й Стевенса, бо Гітлер прямо заявив Гіммлеру, що саме англійці готували замах, а безпосередніми організаторами його були Бест і Стевенс.

Запитання. — Гітлер сказав про це після того, як ви викрали Беста й Стевенса?

Відповідь. — Їх викрала ударна бригада СС. Мене не можна називати автором операції, я не брав у ній безпосередньої участі, наказ надійшов од Гіммлера.

Запитання. — Йдеться не про ступінь вашої провини, Шелленберг. Даремно ви такий надмірно обережний. Я полегшу ваше становище: нас цікавить головне — чи був Гітлер ініціатором усієї цієї авантюри, чи задумав він її заздалегідь, чи підключив Гейдріх за його вказівкою агента Ф-479 до наших людей у Голландії, щоб організувати після цього спектакль із «замахом» на його життя?

Відповідь. — Я не виключаю такої можливості, бо коли Гіммлер привіз мене в рейхсканцелярію і Гітлер вручив учасникам операції Залізні хрести першого класу, він прямо сказав, що необхідно зробити відкритий процес, запросивши пресу всього світу, на якому Бест і Стевенс розкажуть про те, як вони готували замах на його життя, виконуючи вказівку сера Уїнстона Черчілля. Мені здається, це дало б змогу Гітлерові організувати пропаганду на Острові в такий спосіб, щоб англійці зрозуміли: як тільки Черчілля усунуть з уряду, як тільки на його місце прийде «чесний політик, який відкидає терор і диктат», він, Гітлер, готовий сісти з Лондоном за стіл мирних переговорів. При цьому Гітлер постійно говорив, що Отто Штрассер, брат його колишнього друга, одного із засновників НСДАП Грегора, якого розстріляли, звинувативши в державній зраді й шпигунстві на користь ворогів нації (що, звичайно, було безглуздям, цілком зрозуміла боротьба за владу, ревнощі до Штрассера, котрий мав вплив на «старих борців»), був саме тією людиною, яка зуміла втекти з рейху і працювала пліч-о-пліч з секретною службою англійців. Коли минуло кілька днів і було затримано якогось Еслера при спробі перейти кордон у районі Базеля, Гітлер подзвонив Гіммлерові й сказав, що саме ця людина й готувала за завданням англійців вибух у «Бюргерброї», ланка очевидна: з Лондона — через Гаагу — у Мюнхен; штаб терору в домі Беста й Стевенса, навідник — Отто Штрассер, виконавець — Еслер. Гітлер наказав застосувати до Еслера вищий ступінь залякування і домогтися «правдивих показань». Гітлер настійливо квапив Гіммлера й Гейдріха, а ті переклали відповідальність за розслідування на мене, причому Гейдріх порекомендував мені зайти до шефа гестапо Мюллера й постаратися виробити з ним спільну лінію. Я прийшов у кабінет групенфюрера, вигляд у нього був дуже стомлений, мабуть, не спав цілу ніч. «Допитують безперервно, — сказав він. — Бест і Стевенс заперечують свою участь у замаху, Еслер верзе якусь нісенітницю, він з породи фанатиків, говорить, що вже рік мріяв розірвати фюрера на шматки». Я сказав, що вважаю помилковою спробу організувати спектакль, у якому буде розіграно версію «англійської змови» проти Гітлера, на чолі якої стояли Бест і Стевенс. «Ці люди, — запевнив я, — наскільки я міг їх зрозуміти під час наших зустрічей, не стануть статистами в трагікомедії суду, вони не говоритимуть того, що їм напишуть наші «драматурги». Мюллер відповів, що вони говоритимуть усе, що буде для них написано. «Я це зумію зробити, допити з залякуванням, наркотики, лікарі-психіатри, гіпноз — усе це у мене в руках, та Еслер належить до фанатиків, він псих, його може понести на процесі, з чотирьох найкращих гіпнотизерів тільки один зміг його заспокоїти, та й то лише на півгодини. Якби процес був закритий, можна було б частіше оголошувати перерви, ми з ним працювали б у цей час, але ж фюрер хоче відкритого спектаклю. Це ризиковано». Я попередив його, що маю намір говорити про це з Гітлером. Мюллер тільки посміхнувся: «У Гіммлера й Гейдріха цього не вийшло, спробуйте, я тільки скажу вам спасибі, зараз саме той випадок, коли наші інтереси змикаються».

Того ж дня мене прийняв Гітлер, я доповів йому свої міркування. Він був розгніваний, але стримався, а коли запросив усіх на обід, сказав Гіммлеру: «Ваш Шелленберг не вірить у те, що саме його Бест і Стевенс керували Еслером». Гіммлер відповів, що він знає про це, але поки що не вдалося дістати доказів прямого зв'язку Беста і Стевенса з Еслером, мабуть, англійці підтримували з ним зв'язок через «Чорний фронт» Отто Штрассера, адже Еслер усе-таки признався в тому, що контактував з двома невідомими, які передали йому вибухівку… «Ми зможемо, — закінчив Гіммлер, — довести лише те, що бомбу виготовили для Еслера за кордоном». Гітлер довго мовчав, а потім звернувся до Гейдріха: «Я вимагаю, щоб усі вони заговорили. Застосуйте все, що завгодно, але вони повинні сказати те, що я хочу почути, тобто правду». Але через три місяці він переключився на іншу ідею, і я зітхнув з полегшенням…

Запитання. — Що це була за ідея?

Відповідь. — Точніше кажучи, їх було дві. Перша — викрадення герцога Віндзорського, а друга — вбивство чи викрадення Отто Штрассера.

Запитання. — Ми повернемося до цих питань на наступному допиті. Поки що в мене є ряд уточнюючих зауважень. Ви знайомі з тією промовою, яку фюрер виголосив у пивному залі в Мюнхені за півгодини перед замахом?

Відповідь. — Якщо мене не зраджує пам'ять, він говорив у цій короткій промові про те, що рейх стоїть на порозі тривалої, кривавої війни, війни не на життя, а на смерть, і новий чотирирічний план, який він доручив розробити Герінгу, зробить Німеччину воєнним табором.

Запитання. — Вас не здивував топ цієї промови? Відповідь. — Здивував. Запитання. — Поясніть чому.

Відповідь. — Тому що два місяці, які минули після закінчення війни проти Польщі, відзначалися широкою пропагандистською кампанією, котру провадив у пресі й на радіо рейхсміністр Геббельс… Суть її полягала в тому, що фюрер підготував мирні пропозиції Заходові, ось-ось буде підписано договір з Лондоном, який підведе риску під війною, й настане ера процвітання Німеччини. Промова фюрера в Мюнхені прозвучала як несподіваний дисонанс усьому, що друкувалося в наших газетах.

Запитання. — Як ви вважаєте, ця промова була несподіванкою для Гіммлера й Геббельса?

Відповідь. — Про Геббельса я нічого не можу сказати, а от Гіммлер, поки йшло розслідування обставин замаху, був у пригніченому стані… Часом мені навіть здавалося, що він чимось наляканий.

Запитання. — Чим саме?

Відповідь. — Мені важко відповісти.

Запитання. — Гаразд, тоді я сформулюю це запитання інакше. Хто затверджував кандидатів, запрошених на традиційну зустріч ветеранів з фюрером у мюнхенському «Бюргерброї»?

Відповідь. — Я не обізнаний з цим питанням, але мені здається, що запрошення затверджувала канцелярія Гітлера, а вже потім списки передавалися начальникові управління охорони фюрера.

Запитання. — Як його прізвище?

Відповідь. — Вилетіло з голови… Я вам скажу пізніше…

Запитання. — Він підлягав Гіммлерові?

Відповідь. — Формально — так.

Запитання. — А фактично?

Відповідь. — Фактично — Гітлеру. І певною мірою Гессу й Борману.

Запитання. — Хто розподіляв місця в «Бюргерброї»?

Відповідь. — Начальник охорони фюрера.

Запитання. — Як ви поясните той факт, що в перші ряди досадили людей, дуже близьких — у минулому — до Рема й Штрассера? Як ви поясните той факт, що від вибуху загинули саме ті ветерани, котрі перебували під наглядом спеціальної служби Мюллера, яка прослухувала їхні телефонні розмови й перлюструвала кореспонденцію? Як ви поясните, нарешті, і те, що цього разу фюрер виголосив дуже коротку промову, й не лишився, як завжди, у підвалі, а зразу сів у поїзд і поїхав з Мюнхена. Ми провели розслідування; це була безпрецедентно коротка промова, ні до, ні після він ніколи не виголошував такої короткої промови…

Відповідь. — Ви вважаєте, що замах був організований самим Гітлером?

Запитання. — Нас цікавить ваша думка з цього питання.

Відповідь. — Гіммлер розповідав мені, що коли фюрер дізнався про вибух бомби, яка підняла до самої стелі ту трибуну, на якій він стояв, убила дев'ятьох і спотворила сорок ветеранів руху, він мало не заплакав, сказавши: «Як завжди, провидіння рятує мене, бо я потрібний нації!» Навіщо фюрерові було організовувати такий спектакль? Щоб заробити собі популярність? Але він уже тоді був надзвичайно популярний у народі. Навіщо ж іще?

Запитання. — А для того, щоб покласти край мріям про мир. Таке ви припускаєте? Ви ж пам'ятаєте, що преса тієї пори обіцяла німцям мир… Можливо, Гітлер хотів довести, що англійців, які готують на нього замах, треба знищити і для цього треба йти на будь-які жертви? Можливо, ви і ваша робота по Весту й Стевенсу, що почалася незадовго перед замахом, була ланками його плану?

Відповідь. — Мені важко у це повірити. Запитання. — А в те, що справжнім організатором замаху — коли ви вважаєте, що не Гітлер був ініціатором цього «другого рейхстагу», — був Гіммлер?

Відповідь. — Ні. Він тоді не міг піти на це. Я пам'ятаю, як він вагався у квітні сорок п'ятого, коли я благав його скинути фюрера, я знаю його нерішучий характер, ні, я не думаю, що він тоді міг піти на це…»

ШТІРЛІЦ-ІІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Ви дуже напружені, — сказав американець, — даремно… Не бійтеся.

— Я боюсь тільки лихого ока, — відповів Штірліц. Американець розсміявся:

— Невже вірите в лихе око? Не піддавайтесь містиці.

— І все-таки в який ресторан ви хочете мене запросити?

— У той, де добре годують. Ситно. І різноманітно… Ви дуже напружені, я бачу. Вам нічого не загрожує, повірте.

Штірліц посміхнувся:

— Повірити? А це за правилами?

— Взагалі — ні, але ми — виняток.

— Як же я тепер житиму без документів? — спитав Штірліц, зрозумівши, що той поліцейський немарно чекав їх у машині; комусь був дуже потрібний його документу єдиний, що засвідчував особу доктора Брунна та його право на проживання в Іспанії протягом шести місяців.

— Жити важко, — погодився американець, — але існувати можна цілком.

«Я програв час, — подумав Штірліц, — а це єдино непоправний програш. Я програв його, поки лежав непорушно, бо саме в ті місяці Білий дім повернув направо, росіяни знову стали «загрозою для людства», комуністів у Америці посміли назвати «агентами іноземної держави», їхню діяльність оголосили ворожою».

ГЕЛЕН-І (осінь сорок п'ятого)

Повернувшись до Німеччини на американському військовому літаку, Гелен поселився у Мюнхені; його контакт від Сі-Ай-Сі[7], з яким Даллес звів його ще за вечерею у Вашингтоні, запропонував службі генерала віллу зовсім близько від штаб-квартири американських окупаційних сил, котру відібрали у родини заарештованого СС обергрупенфюрера Поля.

— Та що ви! — лагідно усміхнувся Гелен. — Хіба можна афішувати нашу дружбу… Зона наповнена комуністичними елементами, усі ліві підняли голову… Нам треба поселитися далі, якнайдалі від злих очей… Якщо росіяни дізнаються, що ми працюємо разом, — ждіть великого скандалу, вони негайно заявлять, що генерал Гітлера вчить Америку нацистського антикомунізму…

Того ж вечора, повернувшись з конспіративної квартири, де була зустріч з контактом, Гелен сказав своєму помічникові Курту Мерку (у свій час той очолював підрозділ абверу на півдні Франції):

— Ходімо погуляємо, засидівся, тіла не відчуваю…

Вони вийшли на маленьку вуличку, де тепер жив Гелен, попрямували до Англійського парку по стежці, встеленій іржавим дубовим листям; осінь була тепла, діти купалися і в жовтні, воістину «світ зійшов до человєцех».

— У мене вдома американці натикали апаратуру, — пояснив Гелен. — Зробили це досить красиво, але мій Генріх — усе-таки він спеціаліст вищого класу — знайшов усі точки; вони пролізли навіть у ванну кімнату, розуміючи, що там найзручніше місце для таємних розмов. Отже, розмовлятимемо під час прогулянок, давайте замотивуємо це порадою лікаря — відкладення солей, необхідний двогодинний моціон, нехай він запише це в історію хвороби, документ.

— Важко працювати, відчуваючи до себе постійне недовір'я, — озвався Мерк.

Гелен глянув на нього здивовано:

— А як би ви зробили на місці американців? Так само. А може, ще й суворіше. Я, приміром, — коли б ми перемогли — посадив би їх у віллу, яка охороняється, не випускав би нікуди, використав би як аналітиків і теоретиків операцій — і не більше. Дякуйте богові, що ми живемо так, як живемо, це оптимальний варіант, американці — великі наївні діти, які, на жаль, незабаром подорослішають…

Мерк посміхнувся:

— Дякувати треба не богові, а вашому другові Аллеиу Даллесу.

Гелен похитав головою:

— Ні, богові, бо він звів мене з ним…

— Гаразд, подякуємо, хоч я в бога й не вірю.

— Тільки не кажіть про це американцям. Вони навіть на монетах чеканять: «У бога ми віримо». Правда, якось не дуже кореспондується з постулатом Біблії про те, що треба вигнати торговців з храму, але вони переможці, а їх, на жаль, не судять. Судять нас. Саме в цьому зв'язку, дорогий Мерк, необхідно налагодити дуже акуратний контакт з Нюрнбергом… Конкретно — з тими адвокатами, які прийняли на себе важкий тягар захисту нашої армії і уряду рейху… А також — хоч як це здаватиметься дивним — гестапо… Ми мусимо допомогти нашим адвокатам у побудові стратегії їхніх захисних промов…

— Ви маєте намір допомагати захисту гестапо? — Мерк здивувався. — Думаєте, це можливо?

— Неможливо. Однак це полегшить долю армії і уряду, робота на контрастах. А ми з вами до того ж зобов'язані думати наперед. Німцям незабаром буде потрібна секретна поліція, щоб стежити за лівими. Саме цю думку ми й повинні акуратно закласти в промови адвокатів. Дуже тактовно, стримано, при явному засудженні гестапівського злочинства й жорстокості…

— У такому разі чому ви не попросите мене налагодити контакт з тим, хто захищає партію? — спитав Мерк.

— Нам не потрібна нацистська партія. Її мети — я маю на увазі антикомуністичну й антиросійську спрямованість — потрібно и можна досягти в інший спосіб… Але про це пізніше. Отже, перша позиція — адвокати Нюрнберга. Друга позиція: у Марбурзі, на Барфюссерштрасе, живе доктор Мертес… Це ваш давній товариш по службі і добрий знайомий… Його справжнє ім'я Клаус Барб'є. Я хочу, щоб ви зустрілися з ним… І призначили йому місце і час, де побачимося ми. Він і я. Ви забезпечите охорону. Продумайте, що треба зробити, — Гелен уважно подивився на Мерка, — щоб жоден американець ніколи і ні за яких обставин не дізнався про факт цієї зустрічі.

… Зустріч відбулася в суботу в Альпах, на самому кордоні з Швейцарією; Гелен — за приписанням лікарів — почав робити не тільки щоденні двогодинні моціони, а й недільні поїздки в гори; максимум навантажень, ночівля під відкритим небом у спальному мішку, гірське повітря лікує всі хвороби.

Мерк, який знав Барб'є ще в ту пору, коли той очолював ліонське гестапо (допомагав йому у виявленні англійських розвідників, євреїв та російських полонених, що втекли з концтаборів; комуністами займався сам Барб'є, нікого до них не допускав, доповідав про акції особисто Гейдріху, а потім Кальтенбруннеру), випадково зустрів його на вокзалі в Меммінгені, зачепив рукою, вибачився й, піднявши капелюха, шепнув:

— Зайдіть до туалету.

Там, біля пісуарів, Мерк безгучно, самими губами, сказав:

— Дотримуючись цілковитої конспірації, ретельно перевірившись, з'явишся у готелі «Цур пост» у Фрайбурзі десятого числа; приїдеш базельським поїздом; сядеш у Бонні в третій вагон з кінця, нам так буде зручніше спостерігати, чи немає за тобою хвоста. Якщо ми помітимо чужих, то біля тебе сяде жінка в синьому береті. Це сигнал тривоги, до готелю не йди.

По худому обличчі Барб'є майнула посмішка:

— Починаємо, слава богу… Я так чекав цього, Мерк…

Стеження людей Гелена за Барб'є того разу нічого тривожного не виявило — «об'єкт чистий»; у «Цур пості» на Барб'є чекав Мерк. Діставши інформацію, що й за ним самим сьогодні нікого немає, Мерк зумів одірватися од американців ще на виїзді з Мюнхена, хоч його завжди пасли досить ретельно.

З Фрайбурга вибрались увечері, один з друзів Отто Габсбурга, нащадка австро-угорських монархів, підвіз на своєму «майбаху» до того села, звідки починався підйом; у гори подалися вночі; на світанку добралися до тієї хижі, біля якої Гелен уже заклав свій табір.

— Спасибі, Мерк, — сказав Гелен, що грівся біля вогнища. — Лягайте спати, ви зовсім виснажились, аж очі запали. Можете взяти в мене у рюкзаку шоколад, американці мене ним обгодовують, а я його ненавиджу.

Гелен підвівся; все ще не дивлячись на Барб'є, пішов лугом до підйому; від нічного холоду високі трави ставали ще запашнішими, відчувався аромат жовтого свіжого меду, панацея від усіх хвороб, альпійське різнотрав'я, що може бути прекраснішим і цілющим?!

На краю урвища, біля сірих валунів, він різко зупинився й заговорив, знаючи, що Барб'є йде слідом:

— Послухайте, Мертес, ви робите дурниці на кожному кроці. Не вважайте американців наївними дітьми, нехай у це вірить на тому світі ваш Геббельс…

— Наш Геббельс, — виправив його Барб'є. Гелена це здивувало, він повільно обернувся:

— Ви вважаєте за можливе заперечувати мені?

— Безперечно, — відповів той. — Ми ж тепер маємо намір будувати нову, демократичну Німеччину, а демократія передбачає загальну рівність і право кожного на захист своєї точки зору.

— Ну й нахаба, — спроквола мовив Гелен. — Та ви просто нахаба, Мертес!

— Ви добре знаєте моє прізвище, пане Гелен. Ваш помічник працював зі мною в Ліоні, навіщо ж ви так… Ви продовжуйте, я вас слухаю якнайуважніше.

— Та ні, такий ви мені, мабуть, не потрібний, я передумав розмовляти з вами.

— А я ні. Вам доведеться розмовляти зі мною, генерале, бо зброї ви з собою не носите, Мерка я обмацав, отже, знищити ви мене не зможете. Я спущуся вниз і — якщо мене візьмуть американці, котрі, як сказав Мерк, за мною стежать, — скажу їм, що ви запросили мене на конспіративну зустріч. Потай від них. Дотримуючись усіх застережних заходів. Вони подвійної гри не люблять. Як і ми.

— Це ви мені погрожуєте, так? — спитав Гелен, знову відвернувшись од Барб'є. — Ось, виявляється, який у вас метод. Чіпко, але нерезультативно. Ви хочете взяти своє нахрапом, нахабством. Але це ви могли робити з дівками, яких підкладали під тих, хто мав зв'язки з партизанами в Ліоні. Зі мною такі фокуси не пройдуть. Перед тим як було вирішено запросити вас на цю зустріч, я поклав у службовий сейф план операції вашого вербування, оскільки ви становили інтерес для американців. Але ви відмовилися від співробітництва. Отже, я передаю всі матеріали на вас американцям і допомагаю їм у створенні стрункої системи доказів вашої вини і обґрунтовую необхідність вашої видачі Франції, де з вами матимуть справу люди Тореза. Це все. Ідіть геть.

Барб'є довго мовчав, потім, хруснувши пальцями, тихо сказав:

— Простіть, генерале. Ви повинні мені простити… Зараз у всьому звинувачують тільки нас, «ваш Гітлер, ваш Геббельс», а всі інші, виходить, тільки те й робили, що організовували проти них змови. Але ж це не так. Що міг без вас Гітлер і цей нещасний Геббельс? Та нічого… Нерви не витримують, з'являється злість відчаю… Пробачте, будь ласка…

Гелен довго мовчав; саме такі мені потрібні, думав він; чіпкий і безстрашний; справжній нахаба; фанатично відданий минулому; значить, не зрадить; гестапівські фокуси я з нього виб'ю, навчиться світськості, це, зрештою, не велика мудрація.

— Де Зікс?

— У таборі.

Це був оберштрумбанфюрер СС, давній друг Барб'є; саме він перший провів експериментальне випробування душогубок; до Мінська приїхав Вальтер Рауф, і вони задушили дві тисячі радянських дітей, — спочатку вирішили подивитися, як це діятиме на дитячі організми; випробування пройшло блискуче; Зікс написав рапорт у Берлін, всіляко вихваляв винахід Рауфа: ніяких криків, ніяких айнзацкоманд, розстрілів; від гетто до кладовища п'ять кілометрів, за цей час усі задихнуться в кузовах, усе тихо й конспіративно.

Коли з Берліна прийшло привітання, друзі влаштували товариську гулянку й послали телеграму Барб'є: «Приймаємо поздоровлення, бажаємо тобі щастя, твої брати». (Після перемоги американці заарештували Зікса й передали до рук правосуддя; Гелен після першої зустрічі з Барб'є звернувся до американців з проханням випустити Зікса для організації «оперативної роботи по опору більшовизму». Але військові юристи повстали; з чотирнадцяти обвинувачених есесівців десять було повішено; Зікса насилу вдалося врятувати від петлі; його звільнили через три роки — за «хорошу поведінку»; на другий день після повернення до Мюнхена його зарахували до штабу «організації Гелена» як спеціаліста по боротьбі з «червоним терором».)

— Де Манке?

— У таборі.

(Цього витягли через рік; працював керівником резидентури в Західному Берліні, контактував з литовськими й українськими націоналістами.)

— Аусбург?

— Еміль?

— А що, є ще якийсь?

— Ні, ні, я не знаю нікого, крім Еміля.

— Ну так відповідайте.

— Він на волі.

— Це я знаю. Він бере участь у вашій авантюрі?

— У якій саме?

І тут Гелен обернувся.

— У тій самій, — гнівно сказав він. — У любительській. Два паршиві фанатики їздять по країні, користуючись наївністю американців, і, бачте, збирають «старих борців» з гестапо Мюллера і розвідки Шелленберга, щоб почати підпільну боротьбу за велику Німеччину. На кого піднімаєте руку, Мертес?! Віднині одержуватимете вказівки людини, яка прийде до вас від Мерка. Жодного кроку без його санкції не маєте права робити. Ясно?

— Так.

— Це що таке?! — Гелен знову обернувся; обличчя — наче маска гніву. — Як ви відповідаєте мені, борець за демократію! Я запитую, вам ясно?

— Так точно, генерале!

На цьому зустріч закінчилась; шлях униз, у долину, був для Барб'є найпринизливіший; він відчував себе маленьким і жалюгідним; розуміючи всю безнадійність становища, витяг з гаманця десять доларів, купив пляшку смердючої горілки, мабуть, яблучної, погано очищеної, випив її, не закушуючи, хоч узяв з дому плоский пластмасовий пакетик з хлібом, намазаний маргарином; пішов на вокзал і, забившись у куток, примусив себе розслабитись, долічив до трьохсот і заснув.

Він не міг збагнути, скільки часу спав; здригнувся, відчувши, що біля нього хтось сів. Очей не розплющував; страшенно тисло в скронях, і була гидка сухість у роті, подумав, що спав зовсім недовго, обмін речовин від народження був чудовий, двох годин спу вистачало на те, щоб вивести з організму хміль, ніяких наслідків, ні головного болю, ні поколювання у печінці; він відчував на собі погляд того, хто сів поруч; цей чоловік здавався йому дуже огрядним; чомусь Барб'є був певен, що в нього маленькі голубі очі.

Але очі в його сусіда — середнього на зріст — були чорні, обличчя — знайоме, десь уже бачив, тільки не міг згадати, де й коли.

— Так от, з приводу інструкцій, — сказав чоловік. — Той, хто привів вас у гори, просив помістити у «Гамбургер нахріхтен» і в кельнському «Курірі» таке оголошення… Запам'ятовуйте, жодного слова самовільно не можна змінити: «По цілком доступній ціні продається плівка для малогабаритних фотоапаратів типу «Лейка», «Засс» і «Квік». Звертатися на адресу: Кассель, Бісмаркштрасе, сім, і Гамбург, Ауф дем Кьоленхоф, два». Запам'ятали?

— Повторіть, будь ласка, ще раз.

Чоловік повторив.

— Тепер запам'ятав.

— Ви зрозуміли смисл цього оголошення?

Ще б пак, подумав Барб'є, тільки дурень не зрозуміє; малогабаритні фотоапарати марки «Засс» були на озброєнні гестапо й регіональних підрозділів СД; нікому в рейху, крім них, не дозволялося мати ці фотоапарати; за непослух карали ув'язненням у концентраційному таборі. Зрозуміло, на ці дві адреси, які йому назвала людина Мерка, треба ждати гостей; люди гестапо і СД уміють читати між рядками, одразу зрозуміють, адреси в Касселі й Гамбурзі — маяки. Оце так Мерк, оце так Гелен, хвацько!

— Хто прийматиме наших товаришів за цими адресами?

— Це не ваш клопіт. Вам повідомлять, коли в цьому буде потреба. Далі… Поставте перед Емілем Аугсбургом таке завдання: оскільки в нього є контакти з майстернями, де готують документи… Не заперечуйте, ми знаємо всі ваші адреси… Отже, оскільки в нього є ці контакти, то нехай відповість, чи мають його люди в своєму розпорядженні друкарські машинки з російським шрифтом?

— Мають. Дві, — відповів Барб'є. — Не треба перевіряти мене на дрібницях. Ви ж мене водите, судячи з усього, не перший день, то чудово знаєте, що цими російськими машинками Аугсбурга забезпечив саме я.

— Одна з них російська, номер тридцять дві тисячі сорок вісім?

— Не пригадую. Але, здається, номер п'ятизначний.

— Цю машинку знищіть, вам її підсунули. Коли сядете в поїзд, вам передадуть хорошу російську машинку. Там же в чемодані будуть гроші. Звітність вестимете так, як вели в гестапо, вчити, думаю, не треба.

— Правильно думаєте.

— До вас надходить деяка інформація з Берліна… Спробуйте зробити дві-три дезінформації про те, як росіяни готують свої війська для удару по «союзниках» з виходом на Ла-Манш. Аугсбург знається на російських справах, нехай зробить болванку, передасте мені, ми внесемо свої корективи. Скільки часу вам потрібно для виконання цього завдання?

— За тиждень спробуємо впоратися.

— Мене це влаштовує. Моє ім'я Еріх Ульстер. Зв'язок у нас поки що буде односторонній, я дзвонитиму вам чи зустрічатиму щоп'ятниці в булочній Пауля… О дев'ятій ранку. Коли я помічу, що за одним з нас стежать американці, у контакт з вами не вступатиму, чекайте дзвінка чи листа з редакції, вас попросять зайти для переговорів з приводу вашого оголошення. Це означає, що я чекаю вас на вокзалі Фульди, біля кас, щочетверга, о сьомій вечора.

Через тиждень Гелен подзвонив своєму американському контактові й попросив позачергової зустрічі, негайно, зараз же.

— У мене є дві надзвичайні новини, — сказав Гелен, коли вони побачилися. — Одна — сумна, почну з неї, бо друга, як розумієте, радісна…

— Взагалі я вважаю за краще починати з радісної…

— Я — також, але справа в тому, що, можливо, ви захочете перервати нашу розмову й надіслати мої сумні матеріали у свій штаб, вони того, на жаль, варті.

І він передав американцеві фальшивку Еміля Аусбурга — дві машинописні сторіночки російського тексту; печатку і підписи було зроблено на славу, товар «на вершковому маслі».

— Я не розумію, що тут написано, — сказав контакт.

— Можу перекласти. Але це буде досить приблизний переклад. Я вирішив віддати цю інформацію вам, особисто вам, щоб саме ви могли нею оперувати. Ці сторінки з інструкції політвідділу механізованого корпусу, розквартированого під Ростоком; замполітам дають рекомендації про роботу серед особового складу в період кидка до Ла-Маншу.

— Від кого надійшла інформація? — спитав американець, підводячись. — Надійні джерела?

— Мої джерела надійні, — відповів Гелен, — я шушваль не підбираю.

Американець подзвонив у штаб, попросив негайно надіслати двох автоматників, знайти тямущого перекладача з російської, оперативно опрацювати документ і показати криміналістам, щоб виключити можливість підробки.

— Спасибі, генерале, — сказав американець, — Хто, крім вас, знає про цей документ?

— Ви.

— Отже, це наша спільна робота?

— Ні, це ваша робота, — відповів Гелеп.

— Генерале, любий, ви ж прекрасно знаєте, що і у вас, і в нас, та й взагалі в усіх розвідках світу, одна система перевірки: що я відповім Вашінгтону, коли мене запитають, як до мене потрапив цей надзвичайно секретний документ росіян? Ви розумієте, що цей документ дає нам змогу добре приперти до стінки вашінгтонських миротворців, тому я повинен назвати людину, яка передала мені це.

— А ви назвете. Ви скажете, що ваші люди — замотивуйте це сьогодні ж — завербували якогось Мертеса, не знаючи, що всі дані на нього лежать в одному з моїх підрозділів… Я, до речі, й сам цього не знав до сьогоднішнього ранку… Скажіть, що для користі справи, зважаючи на терміновість інформації, ви не стали вимагати в мене розгорнутої довідки про цього самого Мертеса… Я її підготую за кілька днів, люди вже займаються цим…

Біля дверей особняка зарипіли гальма, і по тому, як люто вони засичали, обидва зрозуміли, що приїхали американці.

Контакт передав своїм автоматникам липу (Гелена приголомшило те, що він навіть не заклеїв конверта, яка безвідповідальність, провалять агента і оком не змигнеш, треба це запам'ятати, знадобиться, пора підводити до них своїх людей у технічний персонал, цілком можна працювати), сказав, що приїде в штаб через дві години, й повернувся до столу, сервірованого лише фруктами й мінеральною водою з Віші.

— Хороша новина також пов'язана з цим таємничим Мертесом, — провадив далі Гелен. — Мої люди, правда, тільки сьогодні показали мені проект операції, і я затвердив його, бо він того вартий. Річ у тім, що Мертес зумів об'єднати навколо себе понад вісімдесят головорізів із служби Мюллера і Шелленберга. Ці люди готові почати боротьбу за відродження рейху. Оскільки це не російська проблематика, я передаю вам усі дані. До речі, ця операція може вивести вас на тих, ким ви цікавитесь: на людей, які платять гроші тим, хто зміг утекти з рейху. Дуже цікава справа. Отже, можете ставити спостереження за двома квартирами: Кас-сель, Бісмаркштрасе, сім, і Гамбург, Ауф дем Кьоленхоф, два. Тільки просив би вас про одну послугу: не поспішайте ліквідовувати ці два осині гнізда фанатичних нацистів, не порадившись зі мною: декого з них, хто прилетить на вогник Мертеса, особливо з розвідки Шелленберга, цілком можна використати. Вам це робити незручно, а я можу працювати з ними, з мене нічого не візьмеш…

Так Гелен заклав секретній службі США своїх конкурентів з СС і гестапо, які уникли арешту, діставши при цьому в своє використання тих людей із служби Шелленберга, які мали великий досвід розвідроботи проти Росії, Польщі й Чехословаччини.

Звичайно, він не збирався віддавати американцям тих людей в Іспанії, Португалії й Латинській Америці, які платили гроші «головному резерву майбутнього», усім тим, хто затаївся, чекаючи свого часу. Ці люди потрібні йому, Гелену, його Німеччині. Він віддасть американцям тільки тих, у кому не зацікавлений, аж надто закаляних, нехай янкі теж загидяться; високих професіоналів розвідки, що осіли поза рейхом, він беріг для себе, стежачи за кожним їхнім контактом.

«У великому треба вміти жертвувати малим», — він часто повторював ці слова своїм співробітникам.

Нехай посидять люди Мюллера в тюрмах янкі; зрештою, це не Моабіт і не Дахау, навіть м'ясо дають і дозволяють носити краватку. Все одно витягне їх звідти він, Гелен. Йому вони будуть, вдячні до самої смерті. Тільки так: поділяй і владарюй, і не забувай, що в будь-якому великому треба вміти жертвувати малим.

А вже після цього Гелен сів — з олівцем у руці — за промову адвоката Меркеля, яку той написав на захист гестапо.

На першій сторінці промови після фрази «справа гестапо набуває значення у зв'язку з думкою обвинувачення, смисл якого полягає в тому, що гестапо нібито було найважливішою зброєю влади при гітлерівському режимі», Гелен запропонував Мерку обговорити з адвокатом можливість включення такого пасажу: «Захищаючи гестапо, я знаю, якою жахливою ганьбою покрита ця установа, я знаю, який жах і страх наводить це слово, знаю, яку ненависть викликає воно».

На другій сторінці Гелен попросив переконати адвоката в тому, що конче необхідно включити в промову ще одне надзвичайно, з його погляду, важливе положення.

— Питання про колективну вину, — пояснив Гелен своєму помічникові, — це найголовніше питання найближчого майбутнього. Армію відновлювати нам, більше нікому. Хто піде в неї служити, в нашу нову армію, якщо в голови людей утовкмачать концепцію «колективної вини»? Отже, необхідно додати: «Помилково стверджувати, що людина може вважатися винною й притягуватися до відповідальності вже тому, що вона належить до певного об'єднання, не обтяжуючи себе розслідуванням кожного окремого випадку, аби з'ясувати, чи викликала певна особа особисто на себе вину своїми діями чи своєю бездіяльністю».

Мерк посміхнувся:

— Про «бездіяльність» багато хто зрозуміє дуже правильно, логічне виправдання власної позиції в минулому.

— Знаєте, мені не дуже потрібні апостоли, — поморщився Гелен. — Зрозуміли — то й слава богу, навіщо конферувати? Повторюю, ми закладаємо фундамент майбутнього, а він мусить бути міцним. Треба зробити все, щоб уроком Нюрнберга стало не обвинувачення, а захист.

На четвертій сторінці Гелен запропонував включити ще одну концептуальну фразу:

— Поліцейські органи, у тому числі й політична поліція, ведуть роботу в галузі внутрішніх справ держави. Визнаний міжнародний правовий принцип забороняє втручання будь-якої держави у внутрішні справи іншої країни. Таким чином, і в цьому напрямі існують сумніви щодо допустимості обвинувачення проти гестапо.

Погортавши примірник проекту промови Меркеля ще раз, генерал потер очі і подумав, що з таким «сліпим» документом працювати важко, псує зір. Перед тим як продиктувати ще одну вставку, він довго, тяжко, допитливо розглядав обличчя Мерка, наче вперше його побачив; так бувало в нього: якась нерухома маска лягала на лоб, на губи, підборіддя, потім раптом, немов за командою, оживали очі, ставали знову до всього уважними, чіпкими буравчиками, а вже потім з'являлася тінь усмішки — значить, щось вирішив, дуже для нього важливе.

— Не заперечуватимете, якщо спробуємо протягти ще один пасаж? Він звучатиме так: гестапо було одним з державних органів, а про співробітників будь-якого державного органу не можна говорити як про членів якоїсь приватної організації. Тому співробітники гестапо не були його членами, тим більше добровільними, вони займали звичайні посади чиновників.

На запитання, чи були цілі й завдання гестапо злочинними, треба відповісти заперечно. Мета гестапо, як і кожної політичної поліції, — охорона народу й держави від замаху ворогів на устої держави та її вільний розвиток. Відповідно до цього завдання гестапо визначені в параграфі І закону від 10 лютого 1936 року так: «Завданням гестапо є виявлення всіх антидержавних дій і боротьба з ними, збирання й використання результатів розслідувань, повідомлення про них урядові, інформація всіх інших органів про важливі для них події й подання їм допомоги».

А потім Гелен продиктував вставку, яку він назвав конче потрібною:

— При розв'язуванні питання про те, чи слід вважати гестапо-відповідальним за всі справді здійснені злочини, не повинен залишатися без уваги також той факт, що члени цієї установи діяли не по своїй волі, а за наказом. Особи, на яких падає обвинувачення, стверджують і можуть це довести показаннями свідків, що при відмові виконувати одержаний наказ їм загрожувало не тільки дисциплінарне покарання чи втрата прав чиновника, а й концентраційний табір, а в разі служби в армії — воєнно-польовий суд і страта. Хіба це не причина для встановлення факту відсутності вини?

Походивши по кабінету, Гелен закінчив:

— Виступ будь-якого захисника — а на процесі такого роду тим більше — оцінюється переважно за початок і за кінець. У Меркеля розмитий початок і зовсім аморфний кінець. Інколи доцільно самим ударити по своїх же; жертвуй малим заради великого; ми об'єктивні, не боїмося критики, бо віримо в майбутнє… Нехай він завершить ось так… Та не пишіть, Мерк! Де ж ваша пам'ять?! Всього кілька фраз, запам'ятайте: «Я не ставив собі за мету виправдувати злочини тих окремих осіб, які нехтували законами людяності, але невинних я хочу врятувати. Я хочу прокласти шлях такому вироку, який відновить у світі моральний порядок».

— Та чи варто навіть намагатися витягувати гестапо, генерале? — знову спитав Мерк. — Це — бита карта. Гестапо треба топити.

— Правильно, — погодився Гелен. — Чим доказовіше ми захищатимемо чудовиськ із гестапо, тим легше їх буде залучати до роботи, по-перше, і тим надійніші наші шанси при захисті армії та уряду рейху, по-друге…

… Того ж вечора Гелен зустрівся з Латернзером, захисником групи генерального штабу. Розмовляли віч-на-віч під час прогулянки.

Гелен говорив повільно, немов вбиваючи в голову співрозмовника те, що йому здавалося основним:

— Віддавши до суду військового командира, який слухняно виконував свій військовий обов'язок за наказом свого уряду, через те, що дії цього уряду оголошуються незаконними, а цього командира вважають як співучасника в діяннях уряду, обвинувачення тим самим покладає на нього обов'язки контролювати законність політики своєї держави, тобто кінець кінцем робить такого військового командира суддею над політикою держави… Гітлер помер, тому обвинувачення лишає в тіні його особу й шукає інших людей, які несуть відповідальність. Але ніхто не може заперечувати, що Гітлер сконцентрував усю владу в імперії в своїх руках і тим самим прийняв на себе всю повноту відповідальності. Суть будь-якої диктатури зрештою зводиться до того, що воля однієї людини є всемогутньою і що всі рі-шенпя залежать тільки од волі цієї людини.

Сказане не повинно тлумачитись як спроба звільнити когось від відповідальності. У кожного німецького генерала досить мужності, щоб відповісти за свої дії. Та коли має бути встановлено правду, то треба оцінювати події так, як вони справді розгорталися, і покласти їх в основу для встановлення судової істини. Кращим доказом того, що генерали не брали участі в планах Гітлера, є висловлення самого Гітлера: «Я не вимагаю, щоб генерали розуміли мої накази; я вимагаю, щоб вони виконували їх».

Гелен подивився на адвоката:

— Я не дуже швидко говорю?

— Зовсім ні.

— Німецькі генерали, — вів далі Гелен, — найменше хотіли війни на Заході. Коли Англія і Франція оголосили війну, це стало фактом, до якого німецькі військові керівники аж ніяк не прагнули. Якщо в перший період війни з Росією розміщення й ставлення до російських військовополонених не відповідали положенням Женевської конвенції, то це пояснюється виключно тим, що певні труднощі неминучі. На всіх фронтах командуючі видавали накази, спрямовані проти можливих зловживань у поводженні з військовополоненими, і при порушеннях притягали винних до відповідальності. Жорстоке ставлення до військовополонених або ж вбивство їх не мали місця на підставі їхніх наказів чи з їхнього відома.

Гелен знову подивився на адвоката, той ішов мовчки, зосереджений.

— Яку можливість мали взагалі підсудні генерали для пасивної чи активної дії всупереч наказу й закону? — продовжував Гелен. — Які були б перспективи для успіху? Просте відхилення від протизаконних планів чи наказів шляхом заперечень, запобігань, висловлення остороги було б хоч і можливим, але на ділі безуспішним. Частково ці можливості не використовувались лише тому, що генерали просто не знали багато про що. Обвинувачені військові начальники дізнавалися про щось тільки в тому разі, коли вони, як солдати, мусили по-воєнному виконувати готове рішення. Демократичний політичний діяч скаже, що вони могли піти у відставку. Це може зробити парламентський міністр у демократичній країні. Німецький офіцер не міг цього зробити. Військова непокірність була й буде порушенням обов'язку, а на війні злочином, гідним смерті; обов'язку не підкорятися не існує для жодного солдата в світі, поки існують держави, наділені суверенними правами; при диктатурі Гітлера відкрита непокірність могла призвести лише до знищення підлеглих, а не до скасування цього наказу; жоден стан не поніс таких жертв за свої переконання, протилежні Гітлерові, як коло обвинувачених тепер офіцерів… У німецьких військових керівників тільки один обов'язок — до останку боротися з ворогом. Вони повинні були зробити трагічний вибір між особистим правом і військовим обов'язком; вони вибрали і, керуючись ним, діяли так, як підказувала їм мораль воїна.

Я вважаю, що військові керівники, котрих хочуть обвинуватити, в жодному разі не були організацією чи групою і тим більше не об'єднувалися єдиною волею, спрямованою на виконання злочинних дій. Ці люди не являли собою злочинної зграї, назване обвинуваченням з'єднання цих офіцерів під штуфним загальним поняттям «генеральний штаб і ОКВ» насправді є цілком довільним об'єднанням різних службових осіб, що займали ті чи інші посади в різні періоди і, крім того, належали до різних частин збройних сил. Такий підхід, необгрунтований ні внутрішньо, ні з погляду правової необхідності, може мати своєю метою лише дискредитацію такого інституту, як генеральний штаб…

Латернзер не перебив Гелена ні разу; коли той закінчив, мовчки, здивовано стенув плечима.

Прощаючись, простяг Гелену мляву руку:

— Я подумаю над вашими словами.

— Спасибі… Нехай обвинуватять гестапо, так їм і треба, нехай розтопчуть партію, але конче потрібно врятувати від ганьби імперський уряд і генеральний штаб. Це — питання майбутнього. Як себе почуває генерал Йодль?

— Погано.

— Але він поводитеметься гідно?

— Не маю сумніву.

— А Кейтель?

— Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.

— От і допоможіть їм… Ви ж німець…

Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:

— Справді? Ви в цьому цілком упевнені?

… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди — письмової чи усної.

Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.

Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.

ШТІРЛІЦ-ІV (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…

— Так. Один раз я там пив каву.

— Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.

— Давно стежите за мною?

— З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн — ваше нове прізвище?

— Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?

— Ні, можете називати мене Джонсон.

— Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.

— Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?

— Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8].

Джонсон посміхнувся:

— Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?

— Я зжився з обома.

— Достойна відповідь. — Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. — Праворуч, будь ласка, там моя машина.

Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один — позаду.

— Сідайте, містере Бользен, — запропонував Джонсон. — Залазьте перший.

Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.

— Полюбляєте швидку їзду? — спитав Джонсон.

— Не дуже.

— А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.

— Чудово, — сказав Штірліц. — Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…

— Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, — подумав Штірліц, — треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після сорока п'яти кожен рік — сходинка до пекла, старість наближається стрімко, я сильно відчуваю наслідки поранення, він недаремно про це спитав; хворих до співробітництва не запрошують, а якщо цей Джонсон справжній, а не фальшивий, то саме для цього він вивозить мене з міста. Вони нікого не викрали з Іспанії, не хочуть сваритися з Франко, а тут живуть нацистські тузи куди більшого, ніж я, рангу, живуть відкрито, без охорони; генерал СС фон Любич взагалі купив апартамент за два будинки від американського посольства, під їхньою огорожею своїх собачок прогулює».

— Відчуваю, коли міняється погода, містере Джонсон. Кістки болять.

— Може, це відкладення солей? Чому ви пов'язуєте біль у кістках з пораненням?

— Тому що я пролежав нерухомо вісім місяців. А раніше грав у теніс. Тричі на тиждень. Такий різкий злам у життєвій стратегії впливає на кістяк; так мені, принаймні, здається. М'язи не так важко зміцнити, а от відновити кістяк, заново натренувати всі зчленування — потрібно не п'ять місяців, бодай рік, не менше.

— Скільки вам платять за тиждень, містере Бользен?

— А вам?

Усі засміялись; Штірліц зрозумів, що до кожного його слова напружено прислухаються; Джонсон сказав:

— Ви не тільки добре розмовляєте по-англійськи, а й думаєте так, як ми, нашими категоріями. Не доводилось працювати проти нас?

— Проти — ні. На вас — так.

— Ми не маємо такої інформації, дивно.

— У політиці, як і в бізнесі, престиж — штука неабияка. Я думав про ваш престиж, містере Джонсон, коли ви вели сепаратні переговори 8 друзями Гіммлера. Історія не прощає ганебних альянсів.

Молодик, що сидів за кермом, обернувся; обличчя його було мужнє, відкрите, зовсім юне, на лобі помітно шрам, мабуть, осколок.

— Містере Бользен, а як ви думаєте, історія простить нам те, що вся Східна Європа відійшла до росіян?

Джонсон посміхнувся.

— Харві, не чіпай питань теорії, ще не час. Містере Бользен, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили містера Вальтера Шелленберга і Клауса Барб'є?

— Кого? — Штірліц спитав, щоб виграти час; зараз вони почнуть перехресний допит, зрозумів він; кожна моя відповідь повинна бути з резервом; треба поводитись так, щоб мати можливість маневру, вони щось готують, вони випробовують мене з різних боків, справа ясна.

— Шелленберга, — повторив Джонсон.

— У квітні сорок п'ятого.

— А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.

— Здається, я бачив його разів зо два, не більше, — відповів Штірліц. — Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.

— Але ви згодні з тим, що Барб'є — звір і костолом? — не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.

— Ви заволоділи архівами гестапо? — запитав Штірліц. — Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.

Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків, де смажать молочних кочінільяс; диво, а не їжа, пальці оближеш: тільки, мабуть, не буде ніяких кочінільяс — у цих людей інші завдання.

— В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? — повторив своє запитання Джонсон.

— Думаю, що в сорок третьому році.

— Де?

— Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.

— Йому хтось протегував у тому приміщенні?

— Не знаю. Навряд.

— Чому «навряд»? — так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».

— Так мені здається.

— Це не відповідь, — зазначив Джонсон. — Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.

— Я — чуттєвий логік, — відповів Штірліц. — Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.

— У багажнику три каністри, — заперечив той, що вів машину. — Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.

— Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.

— Побачимо, — сказав Джонсон. — Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.

Штірліц посміхнувся:

— «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.

— До переможених — застосуєш, — зауважив Джонсон. — До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» — це буде хвилини через чотири, — будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.

Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:

— Вилазьте, Бользен.

— Дякую, Джонсон.

Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль?[9] А що? Можуть.

Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.

… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?

Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин — «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів, тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія — матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів — не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали — потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.

Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?

Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.

Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.

Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:

— Вам куди?

— До Мадріда, — відповів Штірліц.

— Сідайте підвезу.

І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.

— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.

— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?

Штірліц посміхнувся:

— Та ще й який!

— Давно в Іспанії?

— Та як вам сказати…

— Можете не говорити, якщо не хочете.

— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.

— Хто ви за фахом?

— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.

— Це як? Перекладач?

— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?

— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.

ШТІРЛІЦ-V (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?

— Гідна відповідь.

— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.

— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.

— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.

— Дуже приємно, пане Брунн.

— Дуже приємно, пане Кемп.

— Де ви живете?

— У центрі. А ви?

— На кальє Леон.

— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?

— Саме так.

— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.

— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.

Штірліц посміхнувся:

— Це директива?

— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.

— Дякую. З радістю.

— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?

— Навіть не чув.

— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…

Кемп звернув на путівець.

«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.

— Он його сарай, на пагорбку, — сказав Кемп. — Зараз осяде пилюка, побачите.

— За контурами він схожий на середньовічний замок.

— Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.

На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, — гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.

Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.

Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування — з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.

— Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, — щиро привітав дон Феліпе гостя. — Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.

— Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.

Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.

У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко — тільки в нас та в Іспанії.

У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа де торос». Завжди ваш Франсіско Бельяр»; або: «Дорогий Феліпе, голова — це, звичайно, чоловік, а шия — жінка; куди вона повернеться, туди й голова подивиться. Де ти ховаєш свою донью? Твоя Лоліта».

— А може, хочете щось попоїсти, Брупн? — спитав Кемп. — Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…

— У вас дружина часом не іспанка?

— Німка.

Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…

— Але я не зможу відповісти вам тим самим, — озвався Штірліц. — У мене дуже мало грошей.

— ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?

— Англійську та іспанську.

— Досконало?

— А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.

— Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.

— Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?

— Ви богомільні?

— Біс його знає… В усякому разі марновірний.

— Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?

— А що іще тут дають?

— Смажене м'ясо, — Кемп кивнув на камін. — Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу[10], найсмачніша їжа…

— Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто[11].

Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча — це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.

— Дон Феліпе, — гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. — Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.

— Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.

— А що ви порекомендуєте моєму гостеві?

— Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.

— Рискнемо? — спитав Кемп.

— Той не виграє, хто не рискує, — погодився Штірліц. — Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.

— Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.

— Спасибі.

— Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?

— Ні.

— Осилите?

— Можна спробувати.

— Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.

— В усьому?

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.

— Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.

— Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…

— Мої боси такому впливові не піддаються, — відрізав Кемп. — Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.

Штірліц посміхнувся:

— Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.

Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:

— Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?

— Майже сирою, — сказав Штірліц. — Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?

— Чотири, — відповів дон Феліпе. — Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.

— Витримаєте чотири порції? — спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. — Чи збанкротуєте через мене?

— Та хоч п'ять, — мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.

— Тоді п'ять, — оголосив Штірліц. — Я подужаю.

— От і чудово, — всміхнувся Кемп. — Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка — нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.

— Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? — поцікавився Штірліц.

— Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль[12] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.

Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом:

— За нещасних німців.

— За них варто, — погодився Штірліц, — Щоб не були такими довірливими.

— Як вас зрозуміти?

Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:

— Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.

— Ви проти сильної руки?

— А ви — за?

— Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.

— Примушував? — Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. — Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. — Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: — Однієї пляшки мені мало, замовте ще.

— Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?

— З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.

— Почекайте, скоро вип'ємо.

Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька шматків м'яса в п'ятиденну; коли ж я пив справжню каву востаннє? Мабуть, місяців зо два тому, коли Герберт Зоммер запросив мене в «Хіхон»… Герберт… Він такий же Герберт, як я Брунн. І поселили мене в той пансіон, де старий з «Блакитної дивізії» дає ключі й уважно стежить, коли й хто виходить і повертається. Але якого чорта вопи тоді вивозили мене з Берліпа? Судячи з усього, вони витягли мене звідти під час останнього танкового прориву, навряд чи хто ще зміг вирватися з того місива. Навіщо треба було лікувати мене в Римі? Переправляти з ватіканською фальшивкою сюди, у Мадрід? Навіщо я їм потрібен? На тобі була їхня форма, заперечив собі Штірліц, і ніяких документів. У хапанині, поки ще був їхній порядок, вони, мабуть, тоді були зобов'язані витягти штандартенфюрера. А тут схаменулися: чому без документів? Чому опинився в тому районі Берліна, куди вже прорвалися росіяни? Чому сам? У формі? Мюллер мертвий, Герберт навіть сказав, на якому кладовищі його поховали. Першого травня. Ніхто, крім нього, не може мати матеріалів проти мене. Мюллер ні з ким не ділився своєю інформацією, це не в його манері. Віллі, Ойген і Курт загинули на моїх очах, це відпадає. Айсман? Навіть коли він живий, у нього немає проти мене доказів, я повернувся в березні сорок п'ятого із Швейцарії в Берлін. Це свідчить про мою вірність режиму фюрера; людина, пов'язана з росіянами, просто-таки не могла повернутися в рейх. Це ж вірна смерть… Холтоф? Він запропонував мені змову і за це поплатився розбитим черепом, усе за правилами. Про сина, про зустріч з ним у нічному Кракові Штірліц забороняв собі згадувати, краялось серце, а воно йому ще потрібне, щоб повернутися, на Батьківщину. Залишалася тільки одна уразлива ланка — СС штурмбанфюрер Хьоттль. Саме йому Штірліц дав у Лінці явку російської розвідки у Швейцарії, коли шукав зв'язок зі своїми. Коли про це дізнався Даллес — а він міг про це дізнатися, бо Хьоттль контактував саме з ним, — тоді справа міняється. І ні в кого не можна спитати про долю Хьоттля. І писати нікуди не можна. Треба затаївшись чекати, відкладаючи із щотижневої субсидії кілька песет; іншого виходу немає; оскільки він назвав себе у Ватікані доктором Бользеном; можливо, вони ще не вийшли на Штірліца; вони можуть вийти, якщо їм у руки потрапили всі архіви, та, судячи з того, як у квітпі палили ящики з документами у внутрішньому дворі Принц Альбрехтштрасе, Мюллерові дав вказівку Кальтенбруинер знищити ключові документи; якщо ті, хто вцілів, вирішать відновити «Чорний Інтернаціонал», вони дістануть потрібні документи в сейфах швейцарських банків, куди поклали найважливіші архіви ще в кінці сорок четвертого. Так, але живий головний свідок, Шелленберг, заперечив собі Штірліц, він сидить у англійців, він, напевне, пішов з ними на співробітництво. Але він надто розумний, щоб віддавати всі карти; за що тоді жити далі? Про те, як я став «доктором Бользеном», знає тільки він, це була його ідея, він дав мені цей паспорт зі свого сейфа. Та й у англійців немає звичаю ділитися своєю інформацією з ким би там не було, навіть з «молодшим братом». Так, але тоді до мене під'їхали б англійці, а не американці. Коли б рік тому я міг ходити й розмовляти, мене американці повернули б додому, якби я сказав їм, хто я; час втрачено, тепер, мабуть, не віддадуть, признаватися Джонсону в тому, хто я є насправді, наївно, не за правилами. Не треба зараз терзати себе запитаннями, сказав собі Штірліц, це нерозумно. Все одно ти не зможеш вичислити ходи тих, хто має інформацію й свободу пересування; треба покластися на долю, ретельно аналізувати кожен погляд і порух тих, хто взяв мене в кільце; життя привчило зважувати фрази контрагентів, схоплювати те слово, яке відкриває їх; жоден з них не віддав боротьбі стільки років, скільки я, за мною досвід, триклятущий, виснажливий, який робить старим у сорок шість років; мій досвід може протистояти їхній поінформованості, не дуже довго, зрозуміло, але певний час цілком може; а зараз треба пити й точно грати стан голодного сп'яніння; примітивно, звісно, але вони клюють саме на примітивне; у людей цієї психології спотворене відчуття, вони схожі на ласолюбців — ті ніколи не пориваються до красивих і достойних жінок, їх надить до шлюх, ніяких умовностей, усе просто і ясно із самого початку; вони тягтимуть мене вниз, до себе; я піддамся, іншого виходу немає, єдиний шлях доторкнутися до інформації… Щоб я був проклятий, якщо він зараз не запитає мене про «фарс суду в Нюрнберзі»…

— Упевнені? — замислено протягнув Штірліц. — Вашими б устами та мед пити. Чому ви думаєте, що ми повернемося додому? Я щось не дуже в це вірю.

— Дон Феліпе! — гукнув Кемп. — Ще одну пляшку. Тільки давайте андалузького… І де наша труча?

— А хіба ви не чуєте, як пахне димом? — озвався дон Феліпе. — За три хвилини труча буде на столі…

— А чого це ви сказали «наша труча»? — спитав Штірліц. — Це моя труча, моя, а не ваша.

— Чому ви не їсте сиру?

— Тому що я його ненавиджу. Я сиджу на ньому майже рік, розумієте?

— А навіщо замовили?

— Від жадності, — подумавши, відповів Штірліц. — Жадність і заздрощі — головні рушії дії.

— Невже? А мені здавалося, гнів і любов.

— Любите Вагнера, — мовив Штірліц.

— Дуже, — признався Кемп. — І він вартий того.

Він налив повну склянку Штірліцу; а йому не вистачило; росіянин не здивувався б, якби я відлив половину, подумав Штірліц, але якщо я зроблю це зараз, до мене поставляться з підозрою, бо тут так не заведено і будь-яке відхилення від норми дискомфортно і тому викликає відштовхування, відчувають чужака; тільки в умовах традиційної демократії суспільство не боїться, що чужий відособлюється; лад, який створив Гітлер, авторитарний за своєю суттю, не терпів нічого того, що фюрер вважав неорганічним і позатрадиційним; людська самість каралася табором чи розстрілом; спочатку рейх і нація, а потім уже людина; великий жах випав на долю нещасних німців, боже ти мій…

— Як ви ставитеся до Гітлера? — спитав Штірліц і, похитуючись, підняв свою склянку.

— А ви? Бачите, я почав говорити, як ви, — запитанням на запитання.

— Хороший учень, швидко взяли методу, дуже, до речі, надійна штука, резерв часу на роздуми.

— Ви не відповіли на моє запитання.

Штірліц випив вино, поставив склянку, нахилився до Кемпа:

— А як мені краще відповісти? Від моєї відповіді, мабуть, залежить, чи матиму я роботу у вашій фірмі, чи ні. Що мені треба відповісти? Я повторю, тільки скажіть.

Підійшов дон Феліпе з великим дерев'яним підносом, на якому лежали п'ять чудових рибин, ледь присмажених; синьо-червоні цяточки по боках було чітко видно, дуже добра форель, високогірна, прекрасно приготовлена, бачиш, що їси.

— Красиво, правда? — сказав дон Феліпе. — Сам любуюсь; готую й любуюсь.

— Розкішно, — погодився Штірліц. — Навіть якось незручно відправляти таких красенів у шлунок.

— Нічого, — усміхнувся Кемп, — відправляйте. Для того їх і ловлять. Коли б їх не ловили, то цей вид вимер би. Спробуйте-но не стріляти зайців. Епізоотія, мор, загибель. Нехай виживуть найсильніші, закон розвитку. Я їв форель у долині; зовсім несмачне м'ясо, воложисте, трухле; бо там риба живе без боротьби, вироджується…

Штірліц впорався з першою тручею, випив андалузького тінто, блаженно примружив очі, відкинувся на спинку грубо збитого дерев'яного крісла й заговорив:

— Якщо спроектувати вашу концепцію на людську спільність, тоді світ жде слов'янсько-єврейська окупація. Їм найбільше перепало, наша з вами батьківщина прямо-таки полювала на представників цих племен — без ліцензій, у будь-яку пору року, незалежно від статі й віку.

Кемп налив вина в склянки, Штірліцу — повну, собі — половинку, посміхнувся:

— Нічого, постараємося самозберегтись. Сили для цього є.

— Не видавайте бажане за дійсне.

— Я інженер, а не політик, мені це протипоказано.

— Інженери не вміють протистояти окупації, Кемп, це якраз випадає на долю політиків. Або військових. Яке ваше військове звання?

— А ваше? Труча прохолоне, а вона смачна, поки гаряча.

— Правильно, — погодився Штірліц. — Я зовсім забув. Ви мене втягуєте в суперечку, а я страх як люблю сперечатися, забуваю й про їжу.

Він узявся за другу рибину; обсмоктав навіть очі; дон Феліпе, який сидів біля свого величезного каміна, помітив, що кабальєро їсть рибу як людина, котра знається на тручі, браво, якби був капелюх — зняв би.

— Ви помітили, — сказав Штірліц, — що іспанців насамперед непокоїть, як сказано чи зроблено; що в них завжди на другому місці; трагедія народів, пригнічених абсолютизмом, позбавлених права на самовираження в ділі…

— Абсолютизм рейху не заважав нам побудувати за п'ять років найкращі в Європі автостради й найпотужнішу промисловість, — озвався Кемп. — Це не пропаганда, це визнають навіть вороги.

— А ще вони визнають, що в рейху була карткова система, І за кожне сумнівне слово людей саджали в концентраційний табір…

— Ну, знаєте, зараз у цьому найлегше звинувачувати фюрера. Завжди звинувачують тих, хто не може захиститись. Ви ж знаєте, що відбувається у Нюрнберзі… Помста переможців. Ми самі писали один на одного доноси, ніхто нас не силував. Така вже ми нація, нічого не вдієш.

Приступивши до третьої рибини, Штірліц знизав плечима:

— Так, дивна нація… При паршивих соціал-демократах доносів не писали, мали змогу говорити відкрито, а прийшов фюрер — і нація змінилася, шістдесят мільйонів донощиків…

— Ось тепер я зрозумів, як ви ставитесь до Гітлера.

— І правильно зробили, — відповів Штірліц. — Коли б він не зачіпав Лондона і Вашінгтона, у нас були б вільні руки на Сході. Ніхто ще за всю історію людства не вигравав війни на два фронти.

— Невже? — Кемп знову налив Штірліцу тінто. — А Росія? У вісімнадцятому році в неї було не два фронти, а трохи більше.

— Це непорівнянні категорії. Росіяни проголосили інтернаціонал знедолених, незалежно від національної ознаки за ними стояли пролетарі всього світу. Наш рух був національний, тільки німці, нікого, крім німців.

— От у цьому й була певна помилка Гітлера.

— Хіба? — здивувався Штірліц. — Ви вже змогли витиснути із себе страх? Чудово; заздрю; я й досі боюсь дозволити собі думати про якісь речі; інерція державного рабства, нічого не вдієш… А навіщо я взагалі розмовляю з вами про це, Кемп? Ви напоїли мене, і я розв'язав язик. Та хай йому чорт, налийте ще, га? Глядіть, я можу заспівати. Я співаю, коли п'яний. Правда, я зрідка буваю п'яний, тут жодного разу не був, немає грошей, а зараз я розважаю душу, спасибі вам. А чому ви не замовили собі тручу?

— Я люблю м'ясо.

— А ви ж сказали, що тут чудове м'ясо!

— Коли б я хотів їсти, — сказав Кемп, приховуючи роздратування, — повірте, я замовив би собі.

— Налийте мені ще, га?

— З радістю. — Кемп знову посміхнувся. — Гарне вино, правда?

— Еге ж, — погодився Штірліц і, допивши вино, взявся за четверту рибину. — А тепер переходьте до діла. Ви дуже довго хитрували, Кемп. Тільки не кажіть про випадкову зустріч, не треба, я аж надто довго працював у розвідці, щоб повірити в це. Я був би радий повірити, я щасливий, що маю змогу дістати роботу в ІТТ, але не можу повірити вам, розумієте? Не можу, та й годі, будь ласка, не сердьтесь на мене за це. І потім, коли я п'яний, я легко ображаюсь, а тому стаю агресивний.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ — ІТТ (1927–1940)

Долі людей залежать від крутих поворотів історичного розвитку так само, як і моральні категорії, що визначають духовне обличчя людини, висунутої силою закономірностей і випадковостей до лідерства в тому чи іншому регіоні світу; це поширюється і на діячів науки, бізнесу, культури, адже політика неможлива без цих іпостасей суспільного й ділового життя планети.

Був би Сосенс Бен блискучим філологом, якби не почалася перша світова війна. Воно й зрозуміло, син датчанина і француженки, він змалку знав мову батьків; оскільки батько його був почесним консулом Франції на Віргінських островах, юнак легко вивчив німецьку та англійську, бо острови були перевалочною базою суден — і не тільки риболовецьких. Батько послав Сосенса на Корсіку, хлопчик повинен знати діалект, на якому говорив великий імператор; тільки після цього він дозволив йому переїхати в Париж; там молодий Бен шукав собі тему для захисту зваппя магістра, але на той час Білий дім заплатив Данії тридцять мільйонів доларів, Віргінські острови стали власністю Сполучених Штатів, а Сосенс — їхнім громадянином. Саме це дало йому можливість поїхати в Пуерто-Ріко й розпочати там торгівлю цукром, приглядаючись до того, що відбувається на його новій батьківщині; а відбувався тоді бум у засобах зв'язку; майстри робити зиск, північні американці швидше за всіх зрозуміли, який важливий телефон у системі діла, що об'єднує країну не словом, а загальнонаціональним вузлом бізнесу.

Зразу ж після війни Бен організував невеличку компанію з претензійною назвою «Інтернейшнл телефон енд телеграф» із штаб-квартирою в Пуерто-Ріко і на Кубі, Там, досконало вивчивши іспанську, він обкатався і в двадцять третьому році, після путчу іспанського диктатора Прімо де Рівери, який запросив іноземні монополії взяти участь у реконструкції країни («Наша революція, — говорив Прімо де Рівера, — стала можливою лише тому, що брати в Італії на чолі з дуче фашизму Муссоліні довели свою життєстійкість»), опинився в Мадріді.

Коли ти не готовий до Іспанії, не сподівайся на успіху країна, що вигнала — в епоху інквізиції — арабів та євреїв, які дали їй учених, купців та лікарів, і через це відкинута в своєму розвитку назад не на одне століття, немовби несла на собі печать прокляття: минула велич канула в небуття; колись велика держава займала тепер місце на задвірках, стала опудалом Європи, її хворою дитиною; але претензії лишалися колишніми, імперськими.

Бен зміг — на відміну від десятків своїх інших конкурентів — так повестися в Мадріді, так замилити очі іспанцям, запопадливим до розкоші, що організував філіал ІТТ, назвавши його «Компанія телефоніка де Еспанья», президентом її призначили не когось там, а графа Оргаса, ім'я якого стало хрестоматійним не через заслуги його роду, а лише тому, що образ одного з них намалював Ель Греко, великий іспанець — духом, прийшлий грек — по крові.

Коли підписували контракт, Бен заявив:

— Я маю намір і надалі допомагати будь-якому режиму в світі, який згоден співробітничати зі мною, і в першооснові якого я бачу динаміку й відкриту національну спрямованість.

Контракт з диктаторським режимом був такий вигідний, що вже через чотири роки Бен, одержавши кредит у Морганів, купив колись могутню фірму «Інтернейшнл Вестерн електрик», заплативши колишнім власникам тридцять мільйонів доларів; наступним кроком на шляху до створення імперії було одруження; він узяв шлюб з Маргарет Данлап, яка була членом сім'ї вугільних королів.

Невдовзі після цього він організував «Стандард елетрицітетс гезельшафт» у Німеччині, зблокувавшись з могутнім АЕГ, потім купив компанію «Лоренц», що входила в імперію «Філіпса»; після цього підкрався до шведського «Еріксона».

І через десять років після того, як почав підторговувати вугіллям у Пуерто-Ріко, Бен, що був на той час полковником (дуже любив своє військове звання, всіляко підкреслюючи це, особливо в розмовах з тими журналістами, яким вірив; не міг збагнути, чому вони ставляться до цього з гумором), став одним з найсильніших бізнесменів світу, які працювали в індустрії зв'язку.

Саме тому четвертого серпня тисяча дев'ятсот тридцять третього року однією з перших зовнішньополітичних акцій канцлера Німеччини Адольфа Гітлера була зустріч у Берх-тесгадені з полковником Сосенсом Беном та його спеціальним представником у Берліні Генріхом Манном.

В результаті цієї зустрічі ІТТ дістало такі права в рейху, яких Гітлер не давав жодній іноземній фірмі.

Після того як Бен і «великий фюрер німецької нації» потиснули один одному руки, до Вена підійшов особистий радник Гітлера з економічних питань Вільгельм Кепплер.

— Я рекомендував би вам, полковнику, — сказав він, — підтримувати контакт з вашим колегою, бізнесменом і банкіром Куртом фон Шредером. Ви знаєте, що наша національна революція дуже критично ставиться до фінансового капіталу;. виняток становлять люди, котрі розуміють наше національне устремління; Шредер розуміє його, тому фюрер йому довіряє. Якщо у вас виникнуть якісь проблеми в майбутньому — тримайте зв'язок зі Шредером, я знатиму про все через п'ять хвилин. По телефону, — посміхнувся Кепплер. — Та ще коли це буде ваш телефон, то конспіративність, таку бажану нам, політикам, і вам, бізнесменам, буде цілком збережено.

Він, звичайно, не сказав Бену, що Курт фон Шредер очолював «гурток друзів Гіммлера» і фінансував створення гестапо; не сказав він йому й про те, що Шредер був ветераном нацистської партії; а втім, Бен прекрасно знав про це через свої нью-йоркські контакти; брати Даллеси підтримували сталий зв'язок зі Шредером, характеризуючи його як цілком надійного партнера, патріота антикомуністичної боротьби, прихильника сильної влади в Німеччині, змученій лібералізмом соціал-демократії, близької до ідей Маркса.

Наступного дня Бен і Шредер зустрілися. Обідали в найдорожчому ресторані Берліна; саме там і уклали угоду про те, що Курт фон Шредер, «старий борець націонал-соціалізму», стане членом спостережної ради компанії СЕГ, дочірньої фірми ІТТ.

Того ж дня Бен дав вечерю на честь людини, яку назвав йому Шредер (кандидатуру заздалегідь погодили з Герінгом та Гіммлером, обидва підтримали банкіра). Звали цю людину Герхард Алойз Вестрик; хазяїн найбільшої адвокатської контори рейху; «старий борець»; консультував службу Гіммлера, виконував його завдання під час численних поїздок за кордон.

Бен і Вестрик розсталися не тільки друзями, а й компаньйонами; Вестрик став членом спостережної ради ІТТ, віднині він міг їздити в Штати не як гість, а як член керівництва імперії зв'язку, представник інтересів ІТТ в рейху.

А вже після цього Бену організували ділову зустріч з Германом Герінгом; було обговорено питання про те, яку участь братиме ІТТ у переозброєнні німецької армії; про наслідки переговорів не знав ніхто, крім Гітлера і Кепплера; Бен дав згоду на участь ІТТ у створенні вермахту — це був ворожий акт проти Білого дому, куди прийшов Рузвельт, проти Парижа і Лондона, які підписали Версальський мирний договір, за яким Німеччину позбавляли права мати свою армію.

Тому зрозуміло, що, коли почалася репетиція другої світової війни в Іспанії, Бен опинився в Мадріді; зрозуміло й те, що Франко — після своєї кривавої перемоги — знову уклав угоду з Беном, згідно з якою вся телефонна мережа країни, телеграф і радіо переходили під контроль полковника; цю владу він поділяв тільки з двома фалангістами, особистими представниками каудільйо; йшлося не про фінанси, а лише про престиж нового режиму.

Незабаром після вторгнення Гітлера в Польщу компанії ІТТ у рейху — на відміну від усіх іноземних, які були арієзовані і перейшли у власність міністерства економіки, — стали німецькими. Прибутки щокварталу перераховувалися на рахунки Бена у Швейцарії, імперія зростала небаченими темпами, бо Вестрик дбав, щоб в усіх окупованих країнах заводи, пов'язані з виробництвом радіоапаратури та засобів зв'язку, переходили у власність ІТТ.

Після того як уся Європа була повержена Гітлером, директор європейського ІТТ і член спостережної ради штаб-квартири у Нью-Йорку доктор Вестрик прибув до Нью-Йорка як особистий гість полковника Вена.

Емісарові Гіммлера було замовлено розкішні апартаменти в готелі «Плаца» — п'ятикімнатний президентський номер; двокімнатні номери синам і чудовий трикімнатний номер особистому секретареві, баронесі Інгрід фон Фагенхайм; усі рахунки сплачував Бен.

На першу вечерю Бен запросив Едселя Форда, сина автомобільного короля Штатів.

— Дорогий Едсель, я думаю, вам буде корисно подружитися з моїм близьким другом доктором Вестриком, — сказав Бен, знайомлячи гостей. — Ніхто так, як він, не розуміє всієї вигоди зміцнення американо-німецьких відносин.

— Дуже приємно, докторе Вестрик, — Форд рвучко трусонув руку німця, — я з симпатією ставлюсь до експерименту вашого канцлера.

— Дуже приємно, містере Форд, — відповів Вестрик. — Фюрер доручив мені висловити вам своє захоплення діяльністю вашого концерну.

— Спасибі. Зворушений.

Вестрик кашлянув, закурив і спитав:

— Я можу розмовляти за цим столом цілком відверто, панове?

— Безумовно, — відповів Бен. — Тільки так, Герхард.

— Берлін уповноважив мене обговорити з вами можливість вплинути на великий бізнес Сполучених Штатів тільки в одному плані: допомога Британії безглузда. Лондон приречений на поразку, якщо тільки Черчілль не пристане на умови, які ми маємо намір йому продиктувати. Який сенс допомагати покійникові, політичному трупу? Я маю точні викладки з цифрами й прогнозами — на що ми можемо сподіватися від розвитку нашої торгівлі; це гарантує вам колосальні прибутки.

— Що ж, — озвався Форд, — цікава пропозиція. Як ви вважаєте, Сосенс?

Той знизав плечима:

— Якби я дотримувався протилежної точки зору, то навряд чи спало б мені на думку організувати цю вечерю.

— Я гадаю, — мовив Форд, — варто було б зібратися ширшим колом і обговорити ті питання, які предметно нас цікавлять.

Через три дні Бен — через президента нафтового гіганта «Тексас компані» Рібера — влаштував обід, на який запросили шефа зарубіжних операцій «Дженерал моторс» Джеймса Муні, мільйонера Страсбургера, який володів найбільшими видавництвами країни, Форда та керівників концернів «Ундервуд» і «Кодак».

(Бен немарно включив у комбінацію Рібера: шеф його розвідувальної служби Герберт Грюп повідомив йому після вечері з Фордом, що зустріччю вельми цікавилася контора Гувера; люди Грюна зафіксували трьох агентів ФБР у залі ресторану «Пласа»; блискучий конспіратор, Бен виставив Рібера, у кожній комбінації важлива фігура прикриття, це розв'язує руки на майбутнє.)

Розмова була конструктивна; люди американського бізнесу запевнили доктора Вестрика, що почнуть кампанію за припинення воєнних поставок Англії; однак справа ця надзвичайно делікатна й складна; Рузвельт почав своє президентство з того, що визнав Москву; мабуть, він пов'язаний незримими узами і з Лондоном, отже, сподіватися на швидке зрушення не доводиться; і все-таки позиції тих, хто бачить майбутнє світу в альянсі Вашінгтон — Берлін, досить сильні в цій країні; побачимо, хто сильніший.

Удару по Бену та його друзях завдав не Гувер; той зберігав інформацію в своїх броньованих сейфах, чекаючи, хто візьме верх у боротьбі інтересів — ІТТ, «Форд», «Дженерал моторс», «Кодак», «Ундервуд», «Саллівен енд Кромвелл» братів Даллесів чи адміністрація Рузвельта і ті англо-зорієнтовані корпорації, котрі підтримували демократів.

Удару завдала британська розвідка — несподіваного й точного; резидент лондонської секретної служби в Нью-Йорку Вільям Стефенсон зміг опублікувати в липні сорокового року в «Нью-Йорк хералд трибюн» статтю про те, що доктор Вестрик — насправді відомий націонал-соціаліст; хоч він прибув у Штати начебто як «гість» Рібера, насправді ж візит було заплановано під час поїздки в рейх Бена; дивно й те, що доктор Вестрик прибув по дипломатичному паспорту Ріббентропа; у Лондоні мають усі підстави стверджувати, що кожне слово, сказане нацистським бонзою, було заздалегідь обговорено в ставці Гітлера й дістало цілковите схвалення фюрера.

Вестрику більше нічого було робити в Штатах; повернувшись до рейху, він усе-таки показав групенфюреру Курту фон Шредеру контракт, який він підписав з Беном перед від'їздом з Нью-Йорка: йому, Вестрику, доручалось керівництво підприємствами ІТТ в усій Європі, за що рада директорів фірми зобов'язалася виплачувати йому сто тисяч золотих рейхсмарок щорічно.

Перед від'їздом Вестрик вельми тактовно обговорив з Беном конспіративні форми зв'язку (причому запропонував підтримувати контакти не з ним, президентом підприємства, а з керівником служби розвідки й безпеки ІТТ Грюном, так зручніше й надійніше). Незабаром Грюп поклав на стіл Бека розшифровану телеграму з Берліна: «Рейхсмаршал Герінг запрошує вас, шановний полковнику Бен, бути його гостем в обговоренні проблем, що мають взаємний інтерес».

Герінг прийняв Бена в Карінхалле; зустрів біля входу, по-дружньому обняв; одягнений був у скромну мисливську куртку, гольфи й важкі черевики, що здавалися завеликими для його фігури, бо були взуті на товсті вовняні шкарпетки домашнього, баварського плетіння, біле з синім і рожевим, дуже колоритно; спочатку показав американському гостеві колекцію рушниць, їх було дев'яносто чотири: дванадцять «голанд-голанд» із золотою інкрустацією, двадцять два «пьорде», вісім «перле», два «Івани Альошкіни», сімнадцять «Мацка», решта — рушниці із Зуля; потім запросив до залів, де експонувався живопис: два Тіціани, Рубенс, Тінторетто, Вермейєр, Гойя, Веласкес, ескізи Ель Греко, імпресіоністів не тримав, фюрер називає їхній живопис «маячнею божевільних малярів», а хто, як не він, розуміє мистецтво?

Бен завмер перед Ель Греко:

— Яка дивовижна соковитість барв, рейхсмаршале! Яке точне поєднання неможливого — червоного, синього і густо-зеленого! Яка трагічна блідість обличчя герцога Оргаза в контрасті з цим буянням барв, як чітко видно печать близької смерті!

— Ходімо далі, — усміхнувся Герінг, — там є цікавіший Ель Греко.

— Ні, дозвольте мені полюбуватися цим.

— Любуватиметеся ним удома, він — ваш, це мій подарунок, полковнику Бен, я радий, що у вашому домі буде пам'ять про цей візит дружби до рейху.

— Рейхсмаршале, я не можу прийняти такий дорогий подарунок, що ви…

— Можете. Навіть зобов'язані. Та й ви можете зробити мені подарунок, щоб не відчувати себе боржником. І цим подарунком буде ваш політ у Лондон, зустріч з Чемберленом і Черчіллем, обговорення з ними наших мирних пропозицій… Якщо ж вони відкинуть нашу пропозицію і рейх не одержить такого очікуваного нами подарунку, миру, то й тоді є вихід: оформлення в Швейцарії — з вашою допомогою, певна річ, — поставок на ті стратегічні товари, в яких рейх має потребу, а Лондон заборонив їх продавати… Вашінгтон — не так різко, звичайно, — також.

— Вважайте, що ви одержали подарунок, пов'язаний з оформленням стратегічних операцій у Швейцарії, це не проблема. А що стосується переговорів у Лондоні… Не певен в успіхові, але спробувати можна, спробую…

— Спасибі, полковнику Бен. — Герінг усміхнувся своєю чарівною усмішкою, поплескав кого по плечу й додав: — Але щоб ми були квити, будь ласка, їдьте в Бухарест до фюрера «залізної гвардії» Йона Антонеску… Він зустрінеться з вами, звісно, сугубо конспіративно… Обговорите з ним питання, пов'язані з майбутнім статусом ІТТ у Румунії…

— Можуть виникнути якісь проблеми?

— Так. Усі іноземні фірми там під контролем держави. Мої люди допоможуть вам одержати компенсацію, гадаю, деталі ви зумієте обговорити з Антонеску за столом дружби, він — мисляча людина, благородна й смілива.

(Єдиним американцем, який одержав від Антонеску компенсацію, був Бен; Румунія виплатила йому тринадцять мільйонів доларів: нацисти вміли дякувати за службу.)

Після розкішного обіду з російською ікрою, фазанами та іспанськими ангула[13], що їх привозили воєнні літаки із Сантьяго-де-Компостелла прямо на стіл рейхсмаршала, Герінг, проводжаючи Бена до машини, сказав:

— І останній подарунок, полковнику. У нас є можливість допомогти вам розширити ваше підприємство не тільки в Іспанії, оскільки Франко — наш друг, а й закріпитися в Аргентіні. Розкручуйте там діло. Звідти можна перекинутися в Чілі, Колумбію і на Кубу. В Болівію, думаю, також. Ми згодні бути поруч з вами у тому регіоні. І придивіться до майора Хуана Перона, але так, щоб про це знали тільки троє: я, ви і ваш Грюн. Домовились?

ШТІРЛІЦ-VI (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Чого це ви вирішили, що я маю перейти до діла, дорогий Брунн? — здивувався Кемп. — До якого? Підвіз людину — тут так заведено; пригостив співвітчизника…

— Що не заведено…

— Мій батько — ганзеєць, ми особливі німці, у нас у Гамбурзі це звичайна річ.

— Невже? Ну, як хочете. Я намагався полегшити вам завдання.

— Яке?! Про що ви?!

Штірліц взявся ще за одну рибину, підсунув свою склянку до Кемпа, поглянувши при цьому на пляшку; вина лишилося на денці; колір його був справді чорно-червоний, траурний.

— Хочете ще? — спитав Кемп.

— Хочу.

— У вас здорова печінка.

— Мабуть, бо я взагалі не знаю, що це таке.

— А я раніше щорічно їздив в Карлсбад. Усе-таки це найбільший курорт у світі. Ні, ні, в мені не говорить тупе національне чванство — якщо німецький курорт, то найкращий… Я фіксую факт. У дитинстві я хворів на жовтуху, лікарі лякали батьків, що залишусь напівінвалідом, на все життя дієта, нічого смаженого, лише овочі, у кращому випадку варена курка, але після Карлсбада я їм усе, що хочу, навіть сало.

Штірліц кивнув на останню рибину:

— Хочете?

Кемп розсміявся:

— Знаєте, боюсь, що таки хочу! Ви так апетитно їсте, так смачно це робите, що я, мабуть, не втримаюсь. А ви наїлись?

— Чорт його знає… Якщо почастуєте ще однією пляшкою, то, мабуть, не відмовився б від м'яса, ви казали, тут м'ясо теж чудове, так?

— Невже можете з'їсти ще й м'ясо?

— Тільки з вином.

— Погано не буде?

— Гірше, ніж є, не буває.

— Хочете завтра вранці прийти до нас у фірму?

— Неодмінно прийду. Дякую.

— Не тіште себе надією на великий заробіток. Спочатку більше як на дві тисячі не сподівайтесь.

— Скільки? Дві тисячі! Та це ж ціле багатство! Я маю п'ятсот песет і поки що не вмер з голоду. Дві тисячі… Якщо ви допоможете мені дістати таку роботу, буду вашим рабом до самої смерті.

— Гадаю, зможу. Ви сказали, що працювали в розвідці… У кого саме?

— А ви?

— Я ж говорив вам, — поморщився Кемп. — Я розумію, ви маєте право підозрювати, але ми з вами в Іспанії, слава богу, тут з розумінням ставляться до тих, хто виконував свій обов'язок перед рейхом… Я маю відрекомендувати вас шефам… Директор фірми Ерл Джекобс, славна людина, зовсім ще молодий, любить німців за вміння працювати, але відверто ненавидить тих, хто був з Гітлером… Я мушу придумати для вас якусь історію… Тільки тому я вас і розпитую… То допоможіть мені…

— По-перше, кожен, хто виконував свій обов'язок перед рейхом, був з Гітлером. По-друге, я не дуже люблю брехати. Так, я служив у розвідці, так, я, доктор Брунн, виконував свій обов'язок, яку тут придумаєш історію?

— Дуже просту. Я можу сказати Ерлу, що ви підтримували Штауфенберга і всіх тих, хто хотів знищити Гітлера влітку сорок четвертого. Так, скажу я йому, доктор Брунн справді був співробітником військової розвідки, але він ніколи не був в нацистській партії…

— Він вам повірить?

— А йому нічого не лишається робити. Йому потрібні люди, добре освічені люди, а таких в Іспанії немає, розумієте? Іспанці не люблять вчитися, їм аби пофантазувати та побазікати…

— Вони не вчаться тому, що курс в університеті коштує десять тисяч песет.

— Коли людина хоче вчитися, то знаходить будь-які можливості, — розлютившись, відповів Кемп. — Є народи, котрі запопадливі до знань і до роботи, а є ледарі; іспанці — ледарі.

— А французи?

— Не треба перевіряти мене, — Кемп знову засміявся, обличчя його стало лагідне, розслаблене, і Штірліц відчув, скільки зусиль потрібно було цій людині, щоб так різко зламати себе; напевне в нього на язиці крутилась відповідь, подумав Штірліц, і я знаю його відповідь, зміст її зводиться до того, що французи теж недолюдки: бабії й п'яниці; звичайно, вони не таке бидло, як слов'яни чи євреї з циганами, але все одно вони неповноцінні, варто подивитися на їхні брудні базари, на обшарпані стіни їхніх будинків, на їхніх жінок, безсоромно-розмальованих, у коротеньких спідничках, усі до єдиної шлюхи…

— Я не дуже вмію брехати, Кемп, ось у чому штука. Будь-хто, якщо він не безнадійний дурень, одразу зрозуміє, що я брешу. Ану, проговоріть мені те, що ви хотіли сказати цьому самому американському ділкові…

— Ну що ж, спробую… Тільки не перебивайте, я ж імпровізую… Дорогий містере Джекобс, я зустрів мого давнього знайомого доктора Брунна, чудовий лінгвіст, знає англійську, іспанську, трохи розуміє й по-німецьки, — посміхнувся Кемп. — Дипломований філолог, чесний німець, утік на Захід від російських полчищ… Під час війни виконував свій обов'язок на передових ділянках битви… Зараз живе тут, поки що не прийняв жодної з тих пропозицій, з якими до нього зверталися іспанські й британські фірми…

— Давайте розділимо проблему, — посміхнувся Штірліц. — Перше: ваша імпровізація… Я не знаю американці в, але я досить ретельно вивчав Секста Емпірика. Він говорив мудрі речі, приміром, при відсутності чіткого критерію стає неочевидним і справжнє, а розходження в думках про істину спричиняє до стримування від судження. Коли б ви розповіли мені, Джекобсу, історію доктора Брунна, я б утримався від рішення, тобто я не взяв би його, Брунна, на роботу. Так, так, саме так, Кемп… Послухайте, ви ж мені обіцяли ще одну пляшку… Думки бігають… Але це не страшно, ми їх візьмемо в кулак… Ви вмієте брати свої думки в кулак? — спитав Штірліц і навалився грудьми на стіл. — Умієте. По очах бачу. Я хоч і п'яний, але все одно можу аналізувати ваші слова… Ага, на чому я зупинився?

— На тому, що я обіцяв вам ще одну пляшку.

— Це буде дуже люб'язно з вашого боку. Тільки я випив би краще каталонського… Якщо, звичайно, можна.

— Можна, все можна, Брунн. Дон Феліпе! Вина моєму другові!

— Я не ваш друг. — Штірліц різко відсунувся і, розгойдуючись, вперся очима в Кемпа. — Всі мої друзі загинули. Я сам-один. У мене немає друзів, ясно? Не думайте, що я нічого не розумію. Я пам'ятаю, з чого почав. З моєї історії, яку ви імпровізували. Все це дурниці… Так, саме так, дурниці. Я не повірив би жодному вашому слову на місці вашого Джонсона…

— Джекобса.

— Ну гаразд… Джекобса… Не вважайте його ідіотом лише тому, що він представник наймолодшої нації світу. Молодість — це достоїнство, а старість — лихо. Ми представники старої нації, тому й просвистіли війну. Ми звикли до дисципліни зверху донизу… Як олов'яні солдатики… А вони, американці, емпірики. Тепер про друге… Що, мовляв, я не прийняв пропозиції від якихось там фірм… Безглуздя… І хіба в нього немає телефону, в цього Девіса?

— Джекобса…

— Тим більше… Чи він не може подзвонити в ті фірми, які ви будете змушені йому назвати? І запитати, хто, коли й де пропонував мені роботу? Зараз я вас залишу на кілька хвилин. — Штірліц, хитаючись, підвівся й пішов у туалет; там він пустив воду, підставив голову під холодний струмінь, розтер обличчя хрустким, туго накрохмаленим рушником; ми тут перші відвідувачі, подумав він, до рушників ще ніхто не торкався; Кемп не може не клюнути; по-моєму, я підставляюсь йому досить вдало, і йшов я сюди прямо, не хитаючись, тільки трохи поплив, коли встав; я граю спиною спробу зібратися, я це вмію. Не хвастайся, сказав він собі, усе непросто, ти й досі не розумієш, що відбувається, і не можеш навіть уявити, що тебе жде, а тебе жде щось, до того ж сьогодні, це точно… А чому ти не допускаєш імовірності його версії? — спитав себе Штірліц. Ти зовсім відкидаєш можливість того, що він справді запросив тебе сюди сам по собі? Німець — німця? Так, я відкидаю цю ймовірність; коли б він запросив мене сюди як одноплемінника, він би розповів про себе; інакше — відкрито й зацікавлено — розпитував би про мою історію, він би по-іншому поводився, у ньому зараз відчувається напружена скованість. Він до чогось готується. Це безсумнівно. Я запропонував йому розмін фігур, він відмовився. Чому?

Штірліц почув близький шум машини, різке скрипіння гальм, удари дверцят, схожі на далекі постріли з дрібнокаліберної гвинтівки.

Ось воно, сказав він собі; це, напевне, приїхав той голубий «форд», який мав бути «за чотири хвилини». Нічого собі чотири хвилини! Хороша американська точність. Але чому той, який назвав себе Джонсоном, так цікавився якимось Барб'є? Теж не за правилами. Чорт його знає. Може, розробили комбінацію, в яку хочуть заплутати мене. Смисл? Я не знаю, відповів він собі, я не можу зрозуміти їхньої логіки… Коли вони вели розмову з Карлом Вольфом чи з Шелленбергом, то дбали про стратегічні інтереси, але завпеди підкреслено гребували контактами з нацистами такого рівня, яким вважають мене. Навіщо їм падло? Що їм можуть дати штандартенфюрери? За кожним з них тягнеться шлейф злочинів, який зобов'язує американців відправляти їх у Нюрнберг, на лаву підсудних. Звідси не можна вивезти людину в Нюрнберг, франкісти не допустять, брати фюрера, союзники рейху.

Він побачив своє відображення в дзеркалі; господи, як постарів, скільки сивини й зморщок, мумія, а не людина: висох, одні кістки та шкіра, костюм пом'ятий, теліпається, як на вішалці, сором.

Штірліц повернувся в темний сарай; за столиком біля дверей сиділи два чоловіки; на Штірліца вони навіть не глянули, захоплені розмовою.

— А вина все ще немає? — голосно спитав Штірліц; Кемп приклав палець до губів, зробив це професійно, ледь помітним, легким жестом.

Штірліц зіграв переляк, наблизився до Кемпа, перейшов на шепіт:

— У чому справа?

— Ви не знаєте того, що сів до вас спиною? — Кемп кивнув на столик біля дверей.

— Звідки ж мені його знати, коли я тільки-но почав ходити по місту?

— Давайте розплатимося й поїдемо до мене. У мене є і вино, і м'ясо…

— А хто той, кого так ви злякались?

— Я не злякався його. Чому я маю його лякатися? Просто я дуже не люблю червоних. Цей чоловік був тут л республіканцями, Хорст Ніпс, відсидів своє в таборі у Франко, а зараз працює з французами, представляє банк «Креді ліонез». Ходімо звідси, ходімо, Брупн.

Ось на кого вони мене вивели, зрозумів Штірліц, на республіканця. Не треба йому було називати банк, навіщо вже так розжовувати?! Треба було назвати ім'я і потім стежити за тим, як я шукатиму до нього підхід. Так, мабуть, мене привезли сюди саме для того, щоб назвати прізвище Хорста Hiпca. Але чому він приїхав сюди, як на загад? А що коли Ніпс опинився тут випадково? Що коли справді був з республіканцями, а потім сидів у таборі Франко? Будь усе тричі прокляте; не світ, а величезна пастка, де не можна вірити нікому і ні в чому. Якщо Ніпс республіканець і працює з французами, це найнадійніший канал зв'язку з домом. Що йому, важко переслати мого листа в наше посольство в Парижі? Я начебто трохи сп'янів. Чи розгубився.

… Машина Hinca, старий «рено» з французьким номером, стояла біля автомобіля Кемпа; зараз я повинен зіграти сон, зрозумів Штірліц; буде час подумати, мені зараз є про що думати, бо я повинен змусити Кемпа на вчинок. Моя правда, весь цей обід у дона Феліпе зрежисовано від початку й до кінця, вони перебрали з «республіканцем», підставу треба вміти готувати, закон біржі не для розвідки, стрімкість необхідна лише в екстремальних ситуаціях.

Кемп вийняв з шухлядки, вмонтованої в щиток машини, жуйку:

— Відбиває запах, гвардія сівіль, якщо вони пас затримають, почує м'яту, а не вино. Я також трохи сп'янів…

— Ви думаєте, що я п'яний, коли говорите про себе «також»? Я не п'яний, Кемп. Я тяжко тверезий. Я просто не вмію п'яніти, такий уже в мене організм. Куди їдемо?

— Я ж сказав — до мене. Коли, звісно, хочете.

— Хочу. Ви одружені?

— Взагалі одружений… Родина живе в Лісабоні… Я тут сам. Ні, не сам, звичайно, за мною дивиться чудова бабуся…

— А дівки є?

— Хочете дівку?

— Звичайно.

— Іспанок немає, ви ж знаєте їхній кодекс, геть-чисто всі Дульсінеї. Але якусь там француженку можна знайти. Є парочка англійок у нашій фірмі, дуже запопадливі до любові, на Острові всі чоловіки грішать гомосексуалізмом, у них клімат поганий, сонця нема, а дівки страждають, ладні стрибнути на кожного стрічного мужчину.

— Нехай стрибають, — погодився Штірліц. — Щоб не впасти, коли почнуть стрибати, я зараз посиджу із заплющеними очима і розслаблюсь.

— Відпочиньте, звичайно, відпочиньте. У нас добрячих тридцять хвилин.

— Ви так повільно їздите? — здивувався Штірліц, сідаючи в крісло. — Гаразд, їдьте як хочете… Але ви не заснете за кермом?

— Постараюсь.

— Деяких треба розважати розмовами… Вас треба?

— Розслабтесь і відпочиньте. Мене не треба розважати розмовами.

— Гаразд. Ви мене заспокоїли, — мовив Штірліц.

А чого б мені, справді, не поспати півгодинки, подумав він. Отак, як сьогодні, я не пив і не їв майже півтора року. Мене ситно годував лише Герберт; мабуть, це був їхній перший підхід до мене, він був спритніший за Джонсона й за цього самого Кемпа, справжній ас, запитання ставив «по дотичній», зрисовував мене акуратно, не темнив: «я з братства, дорогий Брунн, зараз треба лежати на грунті, як підводний човен, коли море прочісують дредноути з глибинними мінами на борту. Збільшити допомогу ми поки що не можемо, але, гадаю, ситуація скоро переміниться. Згодні зі мною? Відчуваєте нові віяння в світі? Ні? А я відчуваю. Я ніколи не видавав бажаного за дійсне, навпаки, мені завжди дорікали за надмірний песимізм. Хто? Товариші по партії і СС Я закінчив війну у вашому званні. До речі, Вользен, ваше справжнє прізвище?» Штірліц тоді відповів, що розмовляти про професію він може тільки з тим, кого знає по РСХА. «Моїм шефом, як, між іншим, і вашим, був Кальтенбруннер, але він у тюрмі в Нюрнберзі. Одначе я переконаний, що ми досить добре підготувалися до умов боротьби в підпіллі, отже, я жду того, хто пред'явить свої повноваження на керівництво моєю діяльністю в майбутньому. Тій людині я й буду цілком підкорятися». — «Позиція, — згодився Герберт. — Сперечатися з цим неможливо. Кого ви готові вважати своїм керівником? Якщо не Ернст Кальтенбруннер, то хто?» — «Шелленберг, — відповів Штірліц, знаючи, що той сидить у тюрмі в англійців, і сидітиме довго, поки не дістануть від нього всієї інформації, є резерв часу. — Вальтер Шелленберг». — «Дуже добре, я відповім про ваші умови. Зі свого боку я підтримаю вашу позицію, можете мені вірити. Якісь прохання чи побажання у вас є?» — «Нема, дякую». — «А може, хочете встановити зв'язок з кимось з рідних, близьких, друзів?» — «Де Мюллер?» — «Він загинув». — «Коли?» — «Першого травня, поховали в Берліні».

Який же ти невдячний, сказав собі Штірліц. Вища форма невдячності — це безпам'ятність, навіть мимовільна; як же ти міг пам'ятати пісний обід цього Герберта і забути Педро де ля Круса, матадора з Малаги?! Адже він нагодував тебе пречудовим кочінільяс, не таким, звичайно, як у Бургосі в Клаудії, краще, ніж вона, їх ніхто не готує, а втім, готують, у Памплоні, в часи Сан-Ферміна, фієсти, але він запросив тебе після кориди і дуже смачно нагодував; не тебе одного, звісна річ, матадори завжди запрошують чоловік дванадцять, це в них прийнято — особливо після того, як закінчив бій з трофео, одержавши два вуха бика, якого вбив, — одна з найвищих нагород Іспанії.

Штірліц довго розробляв цю комбінацію — безсилу, продиктовану відчаєм людини, що змінила коричневе пекло на голубе; чим кращі сині фалангісти Франко від коричневих штурмовиків Гітлера?! Таке ж свавілля, цензура, тотальне стеження одного за одним, така ж закритість кордонів, така ж ненависть до червоних.

Йому потрібен був зв'язок, він звик вірити в те, що дома завжди думають про нього, готові прийти на виручку в будь-якій ситуації, тим біліше в критичній; якби він налагодив зв'язок — Штірліц був переконаний у цьому, — якби він дав знати Центру, де перебуває, його витягнули б звідси, його вивели б додому. Зв'язок, що може бути важливіше від зв'язку для людини, що працює на розвідку?!

Спонукало до дії величезне оголошення біля входу на Пласа де торос: «Останні виступи великого матадора Педро де ла Круса перед його від'їздом у Мексіку; бики Міури; квадрилья видатного майстра Франсіско Руїса».

У Мексіці немає поштової цензури, подумав Штірліц, коли я зможу повірити де ла Крусу, він візьме з собою мій лист до пастора Шлага і кине його в поштову скриньку в тому готелі, де зупиниться; я попрошу Шлага поїхати в радянську зону Берліна, подзвонити у воєнну комендатуру й сказати черговому, що Юстас зараз у Мадріді, мешкає по кальє Піамонте, неподалік від старого храму, в пансіонаті дона Рамона Родрігеса, будинок три, другий поверх.

Штірліц навіть не допускав думки, що черговий може не знати німецької, а коли й знає, то такий дзвінок може здатися йому підозрілим, а якщо він його й запише в книгу, то ніхто там не зрозуміє, що йдеться про нього, Максима Максимовича Ісаєва; який Юстас? Чому в Іспанії? І навіщо про це знати комендатурі Берліна? Усвідомлюючи свою єдність з Батьківщиною, людина вважає, що правомочним і просто-таки необхідним має бути безупинний зворотний зв'язок; найчастіше така аберація уявлень буває у тих, хто довго живе далеко від дому, черпаючи сили, щоб жити й виконувати обов'язки, саме в цьому загостреному відчутті своєї єдності зі своїми, в постійній увазі до нього — щоденній і щохвилинній.

Штірліцу щось заважало у цьому плані, він розумів усю його примарність, але відчуття покинутості було таке, що він уперто відводив од себе запитання, а їх було дуже багато; спочатку треба підійти до матадора де ля Круса, говорив він собі, а вже потім, коли він виявиться людиною, якій можна вірити, я продумаю деталі й зроблю цю роботу так, як тільки єдино можливо її зробити.

Він поїхав до редакції «Пуебло», в газету франкістських «профспілок» і розповів свою історію: доктор філології, покинув батьківщину; крім Іспанії, не може жити в жодній іншій країні; брав участь в битві генералісимуса проти республіканців, має нагороду; хотів би випробувати себе в ролі спортивного репортера; звичайно, йдеться про штатну роботу у відділі, тільки гонорар; живу на пенсію, в грошах потреби не маю, схиляю голову перед коридою, яке достоїнство, перемагав найсильніший, логічність емоції; таке ніде неможливе, гірім як на Пласа де торос; посвідчення на бланку вашої впливової газети відкриє шлях до розуміння таємниці двобою людини з биком, глядач одне, а репортер, який має право бути поруч з квадрильєю, — зовсім інше; у вас такого, здається, ще не було — іноземець пише про бій биків; так, звичайно, Хемінгуей, але ж він червоний, та й до того ж його не пускають в Іспанію, і писав він романи, а не репортажі.

… З посвідченням «Пуебло» Штірліц поїхав на «Пласа де торос Віста Аллегре», не дуже велику, але цілком престижну, пройшов через три загороджувальних кордони поліції, спустився на арену, туди, де за дерев'яною загородкою квадрилья і матадор організовували бій, відрекомендувався Педро де ля Крусу; той попросив пікадора Анхела прочитати папірець, сам же з села, неграмотний; попросив писати правду; «я не боюсь критики, але терпіти не можу, коли бракує професіоналізму; я одержую гроші за роботу, а вона кривава, отже, якщо чогось не зрозумієте, спитайте моїх колег, вони знають толк у цьому ділі і допоможуть вам збагнути тонкощі».

Штірліц кілька разів бував на кориді в тридцять сьомому, коли працював у Бургосі при штабі Франко; звичайно він купував квитки на трибуну «Сомбра»[14], де збиралися ті, хто міг платити; дуже часто він сідав біля шефа політичної розвідки генерала Гонсалеса — сам по собі він людина незвичайна і кориду любив дуже ревіло; хоча істинного відчуття бою Штірліц усе-таки не пережив, але йому стала зрозумілою геометрія бою; найвищий смисл кориди — довести риск до абсолюту. Чим ближче від стегна матадора проходить ріг бика, гострий, як шило, чим недбайливіше він змахує своєю бордовою мулетою перед роз'яреною мордою закривавленої тварини, тим вищий клас боротьби; іспанці полюбляють безрозсудність риску, нехтування смертельною небезпекою, а цього не можна зіграти, фальш прихована в слові, але вона одразу ж помітна в русі крихітної фігурки матадора на величезній арені, віч-на-віч з п'ятисот-кілограмовим биком, що приготувався до останнього удару; або ти проткнеш йому серце, або він підніме тебе на роги, третього кінця не буває.

Початок бою був не з кращих, хоч бик — чудовий, його торс чимось нагадував Штірліцові торпеду, така ж тупа одержима спрямованість; коли він вів справу атомника Рунге, йому довелося звертатися до експертизи не тільки у відомство Герінга (той певний час підтримував атомний проект), а й до людей Вернера фон Брауна, батька ФАУ. Штірліц тоді з жахом дивився на ці ракети; такі ж, як цей бик, могутні в «торсі» і такі ж вузькозаді, вони зримо таїли в собі спрямовану, безглузду загрозу.

Педро де ля Крус застосовував неправильну тактику бою; з самого початку він повівсь аж надто безстрашно; публіка не любить цього на початку, не треба тішити щохвилинною імовірністю летального кінця; звичайно, коли люди помітять, що він боїться бика, матадора обсвищуть, і, як би прекрасно він не провів кориду, перше враження буде вирішальним, а ще ж стародавні драматурги знали, як грати героя, недаремно вони вводили в тканину вистави хори про сильного і небезпечного ворога; герою лишалось або перемогти, або загинути, категорія інтересу витримана абсолютно; так само, подумав тоді Штірліц, і Педро треба було грати свого бика; треба було заздалегідь зрежисирувати з пікадором його падіння з коня, коли бик кинеться на вершника; треба було домовитися з бандерильєрос[15], щоб вони розбіглися по арені, а ще краще — сховалися за дерев'яним бар'єром, коли бик почне бігати за людьми, і тільки після цього, зоставшись з твариною мано-о-мано[16], варто показувати безстрашність, вона була б підготовленою, контраст — мистецький прийом, а хіба це не мистецтво — справжній бій проти п'ятисоткілограмового бика з пасовиськ Міури?!

Настрій людей, які прийшли на видовище, переломити важко; Штірліцу здалося навіть, що Педро програв бій; обсвищуть; але воістину, нема лиха без щастя: бик підняв на ноги молоденького бандерильєро, наздогнавши його біля самої загородки, куди так поспішав хлопець сховатися від розлюченої тварини.

Хлопець міг загинути, якби Педро не кинувся на бика з мулетою в руці, відманюючи його до себе; відманив; почав гру; бик проносився мимо нього за сантиметр, не більше; на трибунах закричали: «Оле!»[17]. А це означає, що роботу Педро оцінили; мертва тиша трибун, розкраяна гарячим видихом «оле!», свідчить про те, що матадор веде бій достойно, як справжній кабальєро; відчайдушна мужність і абсолютна грація рухів, ніякої метушні, достоїнство, насамперед достоїнство.

На почесних місцях для найповажніших гостей Штірліц помітив генерала Гонсалеса; той сидів у білому чесучевому костюмі, в білому капелюсі, зі стеком у випещених руках; після звільнення у відставку ніколи не носив форми, хоч мав на це право.

«Ось хто мені потрібен, — подумав тоді Штірліц. — Та я в нього не викличу інтересу в моєму нинішньому становищі. Коли б я був сильний, він пішов би на будь-який блок зі мною; той, кого увільнили від справ, прагне до зв'язків з сильними, особливо з іноземцями… А я — бідний і слабкий, пусте місце, йому немає ніякого резону відновлювати зі мною знайомство, яке було таке близьке в тридцять сьомому…»

Після закінчення бою, коли Педро обійшов арену, піднявши над головою трофео — вухо бика, яке вручив йому президент кориди, — він запросив Штірліца у свій величезний «паккард», де вміщалось вісім чоловік, уся його квадрилья, включаючи «шпажного хлопця» Антоніо, і вони поїхали в невеличкий бар «Алеманія» на тихій вулиці Санта Анна, тут традиційно збиралися після боїв усі матадори; частування було по-іспанському щедрим і безладним, тарілки ставили й зразу ж забирали; Штірліц не встигав доїсти, як у нього вихоплювали м'ясо і ставили тарілку з новою їжею; ну й темперамент!

Дедалі більше матадор подобався Штірліцу; він любив у людях надійність і шанобливість до тих, хто від нього залежав; Педро дивився на своїх бандерильерос та пікадора закоханими сяючими очима; «без вас я ніщо, кабальєрос, спасибі вам, ви були справжніми бійцями, я був у захваті від вас». Люди за сусідніми столами цмакали язиками: «Як сказано! як чудово сказано!» Ніхто так не цінить слова в застіллі, як іспанці та грузини: «Спочатку було слово» — як же інакше?

Такий хлопець не підведе, подумав тоді Штірліц, йому можна довірити листа, він не розпечатає й не віддасть тому, хто попросить про це; іспанці цінують довір'я; чим більше й відвертіше довіряєш йому, тим він вірніший дружбі, бо довір'я можливе тільки між друзями; я спитаю його, де він, зупинився в Мадріді, і прийду до нього завтра; я заплутаю тих, хто може стежити за мною, хоча навряд, я ніби чистий, кому я тут потрібен?

Штірліц приглядався до матадора; він умів дивитися так, що людина не помічала цього; недаремно займався живописом; погляд, як удар бандерильєю, стрімкий, неуважний, і ось уже вловлена манера слухати (а це ж так важливо, як люди слухають інших, за цим одразу постає характер); погляд — і в пам'яті назавжди залишиться манера говорити; догляд — і ти назавжди запам'ятаєш, як людина їсть і п'є, у цьому теж її характер; ні, він по-справжньому подобався Штірліцу, цей матадор.

Цедро пив дуже мало, їв ще менше, на запитання відповідай стримано, але дуже красиво; в кінці обіду підсунувся до Штірліца:

— Я поважаю вас, німців. Мій брат воював разом з вами в «Голубій дивізії» проти червоних. Його там убили.

Ні, подумав Штірліц, недаремно я постійно відчував сповитість; я відчуваю небезпеку шкірою; це відчуття стало моїм «альтер его», нічого не вдієш; не воно, звичайно, все-таки превалює в мені, по-перше, я логік, і тому мені дуже важко жити, бо кожне поривання душі автоматично, само собою зрозуміло, перевіряється холодним розрахунком, аналізом фактів та явищ, інакше не можна; якби я жив не так. на мене давним-давно чатував би провал. Стоїки твердили, що з трьох елементів — визначуване (думка), визначальне (слово) і предмет, що перебуває поза всім, — головним є визначальне. Епікурійці спростили цю позицію, вилучивши поняття «визначальне», піднесли того, хто бачить і судить про предмет, висловлюючи неправду чи правду словом; епікурійці полегшили собі життя, вони відмовлялися приймати ідею, думку як явище, що існує поза нами; «я — господар світу, я створюю його в своїй уяві так, як мені хочеться, істина чи брехня визпачається тільки моїм словом»; бідолашні епікурійці, моя робота їм не підійшла б, прогоріли б за один місяць, а то й швидше. А втім, і стоїки довго не протрималися б, примат слова нікого до добра не доводив, не слово визначає факти буття, а саме воно, буття, формулює з допомогою слова правду і неправду, як тільки слово перетворюється на сваволю, як тільки свідомість стає тираном буття, то починається шабаш неправди. Я завжди йшов за правдою факту, мабуть, тому й слова знаходив правильні; я не намагався підігнати життя під себе, це неможливо, хоч дуже спокусливо; життя обстругує нас і змушує — рано чи пізно — йти в його руслі, а як же інакше? Гаразд, годі тобі хвалити себе, подумав Штірліц, живий іще — і слава богу, думай, що тебе чекає, та й хропи стиха, щоб Кемп повірив у твою гру: голодне сп'яніння, розвезло, рано чи пізно язик розв'яжеться, обм'якнеш. От і готуйся до того, щоб розм'якнути достовірно. А для цього примусь себе виключитися, ти ж умів спати по п'ять хвилин, зате якою свіжою ставала голова, — якою чистою й зібраною, виключайся, ти ще маєш хвилин десять.

… Кемп поклав йому руку на плече через п'ятнадцять хвилин, пригальмувавши біля старовинного красивого будинку:

— Ми приїхали, Брунн. Як спалося?

— Я не спав жодної хвилини, — відповів Штірліц. — Я думав. І в мене голова розвалюється. Препогане діло, коли не нап'єшся досхочу. У вас є щось випити?

— Я ж казав: усе, чого душа забажає. Дома і я з вами відведу душу, ви ж пили, а я тільки за компанію, знаєте, як це прикро…

— Знаю. Я теж підтримував компанію, коли мені доводилось виконувати свою роботу.

— Ви знову за своє… — зітхнув Кемп, пропускаючи Штірліца в невеличкий ліфт, лише на дві особи, хоч кабіна з червоного дерева, дзеркало венеціанське, а ручки на дверцях латуниі, ручної роботи — вищирені пащі тигрів, дуже страшно.

Квартира Кемпа здивувала Штірліца: в старий іспанський будинок з його таємничими темними закутками, довгими коридорами й величезними вікнами, закритими дерев'яними віконницями, немовби вставили німецьку квартиру — багато світлого дерева (мабуть, липа), біло-блакитна кераміка, баварські ходики-зозуля, хірургічно чиста кухня-їдальня, великий хол з каміном; на стінах пейзажі Альп і Гамбурга, його маленьких вуличок біля озера.

— Хочете віскі? — спитав Кемп. — Чи й далі питимете вино? Я хильну віскі.

— Скільки у вас вина?

— Вистачить. Дюжина. Осилите?

— Ні, сечовий міхур лопне, некрасиво. А пляшки зо дві висмокчу.

— Є хамон[18]. Справжній, з Астурії, дуже сухий. Любите?

— Страшенно. А сир є?

— І сир є. Сідайте. Включити музику? Я привіз багато наших платівок. «Лілі Марлен» поставити?

— Яке у вас військове звання?

— Капітан. Я закінчив службу капітаном. Якби лишився в армії, був би полковником.

— В якому році закінчили служити?

— Давно.

— Просто так і сказали: «Більше не хочу служити рейху і фюреру»?

— Ні, — відповів Кемп, розставляючи на столі великі важкі келихи, тарілки, на яких були зображені мисливські сцени, пляшки, блюдо з хамоном і сиром. — Ви дуже добре знаєте, що так я сказати не міг. Мене перевели в міністерство пошти і телеграфу… Ми займалися атомним проектом. Штурмбанфюрер Ріхтер очолював адміністративну групу, я курирував координаційну службу, величезний обсяг інформації, треба було стежити за всім, що друкувалося англійською, французькою… Та й, крім того, безугавні сварки між теоретиками… Вони як письменники чи актори… Гризуться вдень і вночі, штурхаються, мов діти, але, на відміну від малят, б'ються де кулаками, а гостро відточеними шилами. Покуштуйте вино. Чи сподобається?

Штірліц відпив ковток:

— Це краще, ніж те, яким нас поїв дон Феліпе.

— Справді? Дуже радий. Мені присилають вино із Севільї, а там у нас бюро, ми купили хороші виноградники. Ерл розуміється на комерції… Ще?

— Із задоволенням.

— А я доллю собі віскі… Добряче віскі, селянський напій… Даремно відмовляєтесь.

— Я не відмовлюсь, якщо ви залишите мене в себе. Нап'юсь до одуру. Обіцяю.

— До одуру — не дозволю. На чужині одноплемінники повинні оберігати один одного. Не приведи господи…

— Коли ви приїхали сюди?

— В сорок четвертому… Фюрер закрив атомний проект як нерентабельний. А потім гестапо заарештувало провідного теоретика Рунге, вони довідалися, що в нього чи то мати, чи то бабуся була єврейка, ви ж знаєте, нечистих до секретної роботи не допускали… Ну, мене й відправили сюди, на Піренеї…

— Хто? Армія?

Кемп уперше за всю розмову важко, без усмішки подививсь у вічі Штірліцу й відповів:

— Так.

— Розвідка? Абвер?

— Ні. Адже ви прекрасно знаєте, що Гіммлер розігнав абвер після замаху на Гітлера, та міністерство пошт і телеграфу мало свої позиції в армії…

— З якого року ви в ІТТ?

— З сорок п'ятого.

— Громадянин рейху працює в американській фірмі?

— Чому? Це іспанська фірма… Крім того, мені влаштували фіктивний шлюб з іспанкою, я тепер тутешній громадянин, усе легально. Як, до речі, у вас з паспортом?

— У мене хороший паспорт.

— Можна подивитись?

— А навіщо? А ж сказав — цілком хороший паспорт.

— Ви іспанський громадянин?

— Ні, в мене дозвіл на проживання.

— Ну що ж, на перших порах — терпимо. Вип'ємо за успіх нашого задуму, докторе Брунн. Вип'ємо за те, щоб ви стали людиною ІТТ…

— Я за успіх не п'ю… Марновірний. А за знайомство вип'ю. Дякую, що ви підібрали мене на дорозі.

— Не варто. Як ви, до речі, опинилися там?

— Не збагну.

Кемп хлюпнув віскі у свою важку склянку й, випивши, сказав:

— Скільки ж років вам треба було пропрацювати в розвідці, щоб стати таким підозріливим?

— Життя, — відповів Штірліц. — Де, до речі, зараз той хлопець з гестапо…

— Який саме?

— Рунге? Ні, Ріктер…

— Не знаю. Та й не душе цікавлюся ним.

— Не думаєте про те, що ці люди можуть нам знадобитися в майбутньому?

— «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

— Німцям.

Кемп підвівся, походив по холу, відтак зупинився біля вікна, припав лобом до скла й неголосно мовив:

— Щоб відповісти на це запитання, докторе, я повинен дістати від вас вичерпні дані про те, як ви сюди потрапили, з ким підтримуєте контакт і чому опинилися на тій дорозі, де автобуси ходять лише двічі на день… А втім, якщо ви відмовитесь відповісти, на роботу я вас так чи інакше влаштую. Як кожен німець, я сентиментальний, нічого не вдієш.

… Розсталися о третій ранку; Кемп викликав таксі, спустився на вулицю, заплатив шоферові гроші, повторив, що чекає Штірліца завтра о дванадцятій, у своєму кабінеті на Аточе, повернувся в квартиру, вимкнув апаратуру звукозапису, витяг із захованої в стіні фотокамери касету, старанно загорнув її в світлонепроникний папір, потім зняв відбитки пальців Штірліца на склянці та з паперової скатерті, обробленої спеціальною речовиною, все це сховав у сейф. Завтра матеріали буде відіслано до Мюнхена, в «організацію» генерала Гелена.

(Про те, що «доктор Брунн» йтиме дорогою на Сієрру з дванадцятої до дванадцятої двадцять і що саме тоді треба його посадити в машину, йому, підполковникові абверу Ріхарду Віккерсу, котрий проживає в Іспанії по паспорту інженера Кемпа, прийшла вказівка з «організації», причому його попередили: «об'єкт» може становити серйозний інтерес у майбутньому, якщо тільки підтвердиться, що це саме та людина, якою зацікавився генерал Гелен.)

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (брати Даллеси, осінь сорок п'ятого)

1

Вони зустрілися в клубі на ленчі; обідали, як завжди, за столиком біля вікна — там було їхнє постійне місце; коли офіціант почав готувати стіл для десерту, Аллен зітхнув:

— Потяг до парадоксів — перший симптом старіння.

— Он як?

— Напевно, так; ми тікаємо від головного питання: скільки ще лишилося? Відточуємо мозок міркуваннями про те, як би неможливе зробити можливим…

— Такий парадокс мене цікавить значно більше, ніж тебе, бо я набагато старший.

— Але він, як завжди, опосередкований. — Аллен пихнув своєю прямою англійською люлькою. — Чим кращий у тебе настрій, тим більше шансів на довголіття, а чим довше ти живеш, тим реальніший винахід еліксиру вічності.

— Але це аксіома, а не парадокс.

— Правильно, я ще тільки підкрадаюсь до парадокса… Скажи мені, які етапи російської історії ти можеш назвати піковими, найвизначнішими?

— Хм… Мабуть, хрещення, потім перемога над татаро-монголами, затим розгром Наполеона, а тоді — нинішня перемога над Гітлером.

Аллен похитав головою:

— Не зовсім так, хоч перші дві позиції я приймаю. Двома велетами, що визначили гігантські стрибки Росії, були Петро Великий і Ленін. Перший зробив Росію європейською державою, великою європейською державою, уточнив би я, а другий перетворив її у світову державу: якщо до сімнадцятого року в Мехіко, Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айресі не дуже й знали про Росію, то після перемоги революції Леніна сама ідея її державності стала фактом присутності на півдні нашого континенту, в Африці, Індії і Австралії. Згоден?

— На жаль, ти змушуєш мене погодитися з цим.

— Я? — посміхнувся Даллес. — Чи Ленін?

— Знову ж таки, на жаль, не ти, — в тон йому відповів Джон Фостер. — З тобою я домовився б якось.

— Тепер дай мені відповідь на таке запитання: хто з російських лідерів прожив на Заході стільки, скільки Петро та Ленін? Відповідаю: ніхто. Отже, причетність бунтівної російської думки до європейського технічного й культурного прогресу двічі була для Заходу чреватою появою нової якості державної сили. А коли Росія опипилася на задвірках Європи? Коли вона зазнавала принизливих поразок? У той момент, коли російський двір стояв на позиціях ізоляціонізму, коли всі контакти із Заходом було припинено, коли вони варились у власному котлі; вперше це проявилося під час Кримської війни, коли десант англо-французів розгромив армію Миколи Першого. На жаль, так, так, саме так, на жаль, незабаром після цієї поразки в Росії звільнили селян. Потім почав налагоджуватися контакт із Заходом, що — коли б він і далі тривав — могло ввести Росію в число п'яти провідних промислових держав Європи. На щастя, після воцаріння Олександра Третього те вікно, яке прорубав Петро, знову зачинилося — древні традиціоналісти, що стояли в опозиції до новацій Петра Великого, живучі при дворі імператорів — усі контакти припинились, і було вироблено стратегію на перетворення імперії в євроазіатську державу. Але розгром Миколи Другого маленькою Японією знову викликав у країні зливу обурення, а обурюватися там було кому, як-не-як Толстой, Чайковський, Достоєвський і Менделєєв за національністю росіяни і аж ніяк не англійці, нація мислителів, як не крути! І після всіх пертурбацій прийшов Ленін, який сформувався як політичний і державний діяч Росії на трьох китах: німецькій філософії, Французькій революції і англійській політекономії. І Росія, ставши Республікою Рад, переступила кордони Європи, Азії та Америки, озброєна не експансією, а привабливістю своєї доктрини. Не сперечайся, Джон, це мені неприємно, як і тобі, але не можна повставати проти фактів. Що ж відбувається тепер? Нашу сьогоднішню політику можна назвати найбезглуздішою з усіх, які ми проводили останнім часом. Ми насильно тягнемо Росію за стіл переговорів, ми нав'язуємо їй рецепти європейського парламентаризму, ми охаємо й ахаємо з приводу того, що вони не розуміють нас. Та й слава богу, коли не розуміють, Джон! Завдання Заходу в тому й полягає, щоб, заштовхнувши джина в пляшку, відтіснити до його кордонів, нехай вони пріють у своєму соку! Цей обмін їм потрібен, Джон! Він нам не потрібен! Ми повинні зробити все, аби там знову перемогла ідеологія традиціоналістів, ми зобов'язані сприяти розриву всіх тих контактів, які встановилися під час війни! Тільки це дасть нам свободу маневру в Європі, Джон, тільки це гарантує нашу спокійну роботу на півдні Америки, що, зрештою, головне для нашого покоління. Схід Європи — больова точка Кремля, для нас це — тактика ближнього бою, тоді як захист Західної півкулі — стратегія, спланована на багато десятиліть уперед.

Джон Фостер хрустко відкусив яблуко, похитав головою й спитав:

— Загадати загадку?

— Звичайно.

(Це в них було змалку: вони розмовляли особливою мовою, незрозумілою для дорослих; батько посміхався: «Нехай, це потяг до автономії, незалежність людини народжується саме в дитинстві, навчаться стояти за себе, без цього зімнуть».)

— Тоді скажи: кому вигідний розпуск ВСС? Кому буде на руку, якщо твоя організація перестане існувати? Тільки відповідай парадоксально, інакше ти не збудиш в мені інтересу, — всміхнувся Джон Фостер Даллес.

— Не знаю, — відповів Аллен. — Гублюся в здогадках.

… Коли Трумен повернувся з Потсдама, про розпуск ВСС піхто ще й не думав, хоч у повітрі витало щось; повсякчасно, день за днем, не дуже помітно для обивателя йшов процес формування нового штабу; людям Рузвельта, як і їхньому покійному кумирові, виказувалася прилюдна повага, протоколу дотримувалися неухильно, але тим, хто вмів мислити, було ясно, що настають нові часи, зріс інша концепція політики.

Звичайно, першу атаку на ВСС організував директор ФБР Гувер, конкурент, але й він зробив це не прямо, а через своїх друзів, які працювали в Об'єднаному комітеті начальників штабів: «Нині Відділ стратегічних служб — просто мильна бульбашка; війна скінчилась, ми мусимо сказати це з усією певністю, небезпеки вже немає, бо реальна загроза справі виникає лише в тому разі, коли коней запрягають на ходу. Давайте відкрито визнаємо, що ВСС проґавив Пьорл Харбор; давайте не будемо закривати очей на те, що Донован мав відомості про ситуацію в Югославії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині, та нічого не зміг зробити, аби привести там до влади режими, опозиційні Сталіну; давайте, нарешті, погодимося з тим, що ВСС залежав від англійців, від їхнього досвіду й традицій більшою мірою, ніж від таланту американських розвідників».

Сказане слово є предтеча дії. У пресі почалися толки; люди Рузвельта справедливо побачили в нападках на ВСС вимогу створити новий розвідувальний орган, який підлягав би безпосередньо президентові. Це був поворот до побудови суспільства, де було б визнано примат розвідки й затверджено дозволеність знати все про всіх. Ті зі штабу Рузвельта, хто ще міг бодай чимось впливати на події, зайняли різко негативну позицію в ставленні до тих, хто котив на ВСС.

«Дикий Білл», розумний, але нестриманий Уїльям Донован, хрещений батько ВСС, вибухнув філіппікою проти тих, хто перемивав кістки ВСС: «Ви піднімаєте голос на святе, на те, що народилося під час війни і витримало випробування війною».

Саме тоді, під час чергової зустрічі з президентом, Джон Фостер Даллес і поставив запитання:

— Гаразд, припустимо, що час ВСС вийшов. Хто стане правонаступником?

Трумен відповів, як завжди, в своїй манері: «Треба порадитися, подумаємо».

… Джон Ф. Даллес не знав, що саме його молодший брат стояв за спиною Гувера, котрий почав атаку проти ВСС.

Він не знав, навіть не міг уявити собі, що саме Аллен задумав і вичислив усю комбінацію з розпуском ВСС. До цього рішення Аллен Даллес прийшов не одразу й не так просто, після тяжких роздумів про вироблення концепції майбутнього. Як і кожна ідея, тим паче та, що носила характер стратегічний, тобто глобальний, ця його комбінація народжувалася навпомацки, поволі, підминаючи під себе факти й думки, правду й брехню, бажане й реальне. Поступово, спочатку не зовсім виразно, з'явилися деякі контури замислу, але, на відміну від тих задумів, котрі народжувались раніше, — у розмовах з друзями, в неодноразовій перевірці аналітиками, — ця його ідея мусить жити в таємниці і належати лише одній людині на світі: йому, Аллену Даллесу, і нікому більше, навіть брат не мав права нічого знати про неї.

Він виходив з того, що, по-перше, війна закінчилась, нацизм зламано, отже, вся концепція минулої діяльності ВСС віджила своє, більше того, ставала тягарем для тієї політики, яка приховано формувалась Труменом, — відкрите стримування комунізму, закріплення американських позицій у світі й поступове відторгнення росіян до кордонів тридцять дев'ятого року. По-друге, нова стратегія спиралася не на союзницькі постулати, а на реальний стан справ у світі, а він був такий, що Англія вже не існувала як імперія, вона втратила свої ключові позиції в Азії, а також на півдні Американського континенту, не кажучи вже про Європу та Близький Схід; Франція лише на словах називається союзником, а насправді таким не є; отже, єдиним реальним союзником, об'єднаним зі Штатами спільністю антикомунізму, могла й зобов'язана стати Німеччина. Проте той колектив людей, який складав мозковий центр ВСС, не зразу й не легко погодиться з такою моделлю майбутнього, а вона здавалася Даллесу єдино доцільною, бо Німеччина — хочемо ми того чи ні — є бастіоном Заходу, висуненим до російських кордонів. По-третє, зловісним жартам президента Рузвельта про імперські амбіції Черчілля, котрий тремтів за британські колонії, настав кінець; тепер Америці треба було захищати завойовані в світі позиції, хоч би як ця боротьба називалася — імперською, гегемоністською, агресивною — не так важливо; все те, що належало раніше Англії та Франції, має контролюватися Сполученими Штатами, бо лише їхня могутність зможе утримати ці території в орбіті Заходу. І, нарешті, по-четверте, він розумів: воєнно-промисловому комплексу, створеному в період битви проти Гітлера, потрібен той мобільний інструмент, який зможе не тільки давати продумані рекомендації по оптимальному вкладу капіталів у світі, а й захищати ці вклади так, як цього не міг робити Відділ стратегічних служб, кожен вчинок якого (тією чи іншою мірою, звичайно) контролювався, обговорювався й санкціонувався трьома рівноправними штабами — сухопутним, морським та військово-иовітряним, а за кожним з цих штабів стояли цілком конкретні корпорації, і що було бажано «Тексасу», який ставив на флот, те зовсім не влаштовувало «Діллона», котрий традиційно підтримував сухопутні (передусім десантні) війська.

— А все-таки що ти збираєшся робити, якщо ВСС справді перестане існувати? — поцікавився Даллес-молодший.

— Знаєш історію про те, як осел потрапив на безлюдний острів? — пихнувши люлькою, спитав Аллен.

— Ні.

— Не образишся?

— Ми ж домовились ніколи один на одного не ображатися; сердитися можна, але ображатися — ні; образливість — родима пляма тугодумної малорухливості…

— Добре… Отже, осел опинився на безлюдному острові, де немає ні прісної води, ні тіні, ні їжі. Минає день, другий, ситуація зовсім безнадійна, осел обійшов увесь острів, бив копитом пісок, шукаючи воду чи коріння, — ніде нічого, пусто. І ні паруса на водяній гладіні, ні гелікоптера в небі. Що ж треба було робити ослу, щоб врятуватися?

Джон знизав плечима:

— Може, поблизу був якийсь острівець з водою й травами?

— Був. За сто метрів. Але ж осел не вмів плавати. Як бути?

— Не знаю, — відповів Джон Фостер. — Справді не знаю.

— От бачиш, — Аллен зітхнув. — І осел не знав. Джон відкинувся на спинку стільця, розсміявся і пообіцяв:

— Я спробую розповісти цю історію президентові. Ні, йому не можна, він образиться…

— Авжеж, йому цього розповідати не слід. Розумовий апарат нашого обранця вельми загальмований. Мушу признатися, що саме я значною мірою сприяв появі ідеї про розпуск ВСС, мій мудрий і добрий брате.

— Побоюєшся, що помічник ніколи не стане шефом підприємства?

— І це також… Але — тількц якоюсь мірою. Я навіть сказав би, незначною. Усе простіше: «Дикий Білл» рекрутував кадри ВСС не лише з числа наших з тобою друзів та однодумців. Він узяв у кадри чимало людей зовсім лівих, я навіть сказав би, марксистських концепцій. Якщо це було доцільно в дні війни проти Гітлера, то зараз це неприпустимо.

— Такого пасажу я не зустрічав у пресі.

— Поки ще рано. Як, по-твоєму, коли Трумен зважиться на те, щоб офіційно розігнати мій рідний ВСС?

— Скоро.

— А хто прийде замість нього?

— Він не знає.

— Було б ідеально, якби він передав функцію ВСС державному департаментові, Джон.

— Це означає погубити все діло на пні.

— І дуже добре. В майбутньому я виділяю тобі, — жорстко сказав Аллен, знову пихнувши люлькою, — пост державного секретаря. Я так задумав, бачиш ти…

— І тому підкладаєш мені свиню?

— Не тобі. А нинішньому державному секретареві Бірнсу. Нехай поламає на цьому зуби. Послідовність і ще раз послідовність, Джон. Будь-яке реальне сходження є сходження по щаблинах, а воно — поступове. Якщо ти зможеш допомогти реалізації цієї ідеї, я обіцяю тобі Спектакль.

— Який?

— Сенсаційний. Котрий піде на користь справі. І приведе тебе в державний департамент, а мене — в розвідку, підпорядковану не зграї честолюбців, а президентові Сполучених Штатів.

— Конструкція цікава, — сказав Джон Фостер, — але ти до кінця не сформулював причинні послідовності. Думаючи про стримування комунізму в Європі і, мабуть, у Азії, ти досі жодним словом не обмовився про Латинську Америку, а це — головна небезпека, Аллен, реальна небезпека, бо саме там тліє гнотик, вставлений у бочку з порохом. Там росіян немає й не було, там не виправдаєш наші дії загрозою ривка червоних армій до Ла-Маншу.

— Я з тобою цілком згоден. Я вже почав працювати.

— Як саме?

— Я хочу створити архів, Джон. З цього починається будь-яка розвідувальна акція. А коли ми умовились, що нова організація розвідки буде якісно нова, тобто дійова, то збирання архіву на те, що мене цікавить, дасть нам привід до дії. І потім: саме там, на півдні, я маю намір випробувати ще один мій задум…

— Поділися ним.

— Дай слово, що зрозумієш мене правильно?

— Я постараюсь зрозуміти тебе так, як треба.

— Я маю намір провести експеримент… Я хочу зробити так, щоб чорнову роботу на півдні нашого континенту провели наші з тобою колишні вороги. Коли американці відкрито виступали проти Панчо Вільї і Сандіно, нам докоряли цим і справа і зліва. Ми більше не виступатимемо так, грунт розпушать німці. На них обрушаться всі удари в разі невдачі, з нас нічого питати, ми були осторонь, ми не втручались…

— Заманливо, але ризиковано.

Аллен знову пихнув люлькою й допитливо подивився на брата:

— Ти проти?

— Я проти того, щоб це стало гласністю.

— Ні, це не стане гласністю.

— Стане.

— Ні.

— Гарантії?

— Я створюю групи з вірних людей, які шукатимуть і знайдуть нацистів, котрі сховалися від кари. І ці люди зроблять усе, що їм накажуть. Будь-який пошук — це архів, той самий архів, без якого не можна почати серйозну справу. Та коли про те, що ти вважаєш південь континенту найгарячішою точкою світу — і ти вважаєш правильно, — дізнаються наші противники на Уолл-стріті, тоді всю ідею із створенням централізованого органу розвідки буде торпедовано на корені. Вони ж розуміють, що в тебе є брат, який не претендує на лідерство, а любить свої люльки і віддає перевагу справі над розмовами. Вони не допустять, аби наш з тобою альянс став фактом життя! Прецедента такого роду — зовнішня політика й нова організація розвідки в руках однієї сім'ї — не було ще в історії Штатів. Будь-який прецедент небезпечний саме тим, що він — прецедент, тобто реальність.

… Після того як у жовтні сорок п'ятого президент Трумен ліквідував ВСС, після того як Даллес-молодший організував досить витончену дезинформацію на Кремль, суть якої полягала в тому, що цей жест президента Сполучених Штатів не може не викликати відповідних заходів генералісимуса Сталіна, бо війна скінчилась, потреба в розвідувальній роботі відпала, мир гарантовано єдністю союзників і роллю Організації Об'єднаних Націй, після того як Сталін нічого не відповів на цей пасаж — права преса США почала кампанію за негайне створення «мобільного й цілком дієздатного розвідувального органу».

А вже потім конгресмен Мундт жахнув заяву, смисл якої зводився до того, що люди ВСС, передані державному департаментові, геть усі заражені бацилами комунізму, заплямовані контактами з росіянами й підлягають тотальній перевірці.

ФБР дістало право почати негласне розслідування проти трьох тисяч співробітників Відділу стратегічних служб.

Після цього Аллен Даллес таємно зустрівся із сенатором Маккарті і вручив йому документи, які свідчили про «зв'язки» провідних працівників ВСС з комуністами; Маккарті почав розкручувати колесо комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності; головну увагу було звернено — з подання Аллена Даллеса — на антифашистів, причому не американського походження.

У пресі з'явилися документи про тотальний шпіонаж; потреба в створенні могутнього й цілком самостійного розвідувального товариства, таким чином, перетворювалась у необхідність.

Але ніхто в Сполучених Штатах: ні Донован, якого звільнили з посади й відправили в почесну відставку в Європу заступником американського обвинувача в Нюрнберзькому трибуналі, ні навіть Гувер, — не міг припустити, що за кулісами цієї комбінації стояв Аллен Даллес, не міг, та й годі, аж надто все тонко; вони звикли до простіших рішень, подібних комбінацій планувати не вміли, це ж талант, а з ним народжуються… І ніхто не знав, що найглибшою, справжньою, а тому потаємною причиною, яка спонукала Аллена Даллеса форсувати розгін ВСС, було цілком видиме бачення ним майбутнього розвідувального організму Сполучених Штатів.

Саме тепер, у період тяжких часів, коли він відійде від справ, його люди — через ланцюг інших людей, за вчинки яких він не відповідає й ніколи не зможе відповідати, — наберуть таку команду, котра згодна буде на все. Жоден керівник, що відповідає за конституційно створену урядову установу, ніколи не дозволив би залучати до роботи тих, кого залучать зараз; він — осторонь; він нічого не знає, він відійшов від справ, його робота в боротьбі з нацизмом закінчилася перемогою, він не підписує жодного документа, не дає жодної санкції на дію. А коли його покличуть до діла, він матиме укомплектовану команду, якої ще ніколи не було в Західній півкулі; філіали його «ударних загонів» буде розкидано по всьому світу; нова команда наказів не обговорює, її побудовано за принципом п'ятірок, ніхто нікого не знає, а тому кожен готовий на все. Тим більше що й тут, у Штатах, він буде в тіні, всю оперативну роботу візьме на себе Роберт Макайр, а він уміє мовчати, як утопленик, для цього є досить серйозні підстави.

Особистість і історія… Питання це дуже не просте. Спробуй відповісти на нього, особливо коли уявиш, що могло бути з світом, якби так раптово не помер Рузвельт і не зайняв його місце Трумен.

Коли особистість висувається до лідерства, як вияв цілком закономірної тенденції, тоді історія розвивається так, як їй і належить розвиватись; у тому разі, коли біля керма правління опиняється людина, яка піднялася вгору в результаті збігу випадковостей, тоді розвиток мстить людству, немовби караючи його за пасивність, боягузтво й пристосовництво.

Особистість і історія… Відповідь на це питання — досить актуальне — наука ще не дала; встигнути б почути відповідь учених, адже поява випадкових особистостей на арені історії чревата катастрофою, і ця загроза ставала дедалі відчутнішою, бо якщо раніше право на владарювання вирішувалося на полях битв, коли віч-на-віч сходилися армії, то нині все визначає швидкість, з якою пальці — за наказом лідера — натиснуть на безликі кнопки, що приводять до дії ті сили, котрі розривають атоми, вихлюпуючи їх і спалюючи все довкола запиленим грибом смерті.

2

«Дорогий містере Макайр!

Після п'ятимісячного подорожування по Латиноамериканському континенту я зібрав чимало документів (з перших рук), які дають змогу зробити висновок, що Гітлер добився абсолютно феноменального успіху в своїй спробі проникнути на південь Західної півкулі. У Чілі, зокрема, в тридцять п'ятому році існували три економічні сили — Сполучені Штати, Великобританія і Німеччина. Якщо на долю нашої країни тоді випадало двадцять сім процентів експорту і двадцять три проценти імпорту, то на долю Німеччини відповідно двадцять і сім. А через рік рейх підняв свій експорт до двадцяти восьми процентів, а імпорт до дев'яти, змусивши нас здати свої позиції, бо наш експорт упав до двадцяти п'яти процентів, а імпорт — до дев'ятнадцяти. Великобританії було завдано ще більшого удару. Така ж (чи майже така) ситуація складалася в Сальвадорі, Гватемалі, Перу, Еквадорі, Колумбії. Здавалося б, після нацизму становище повинно було докорінно змінитись, та оскільки Аргентіна, починаючи з тридцять восьмого року, займала на півдні континенту перше місце по торгівлі з Німеччиною, оскільки там існує понад тисячу фірм, створених на капіталі НСДАП і СС, позиції Німеччини — як тільки цю країну буде відновлено — знову виявляться досить сильними.

Саме тому я й хочу поставити перед Вами кардинально питання: якою мірою Ви санкціонуєте роботу з німецькими колоністами в Аргентіні, Бразілії, Чілі й Парагваї, та й чи санкціонуєте Ви таку роботу взагалі?

Я довго вивчав історичний зріз проблеми й дійшов досить цікавих висновків. Річ у тім, що ми — єдина країна, яка не мала розвідки аж до сорокового року, у нас зовсім немає архівів, тобто резерву для залучення до співробітництва можливих друзів нашої країни. Це поки що — наголошую, поки що — можна відновити, якщо ви вважатимете за можливе доручити аналітикам дослідити документацію, що зберігається в Пентагоні і ВМС, пов'язану з акціями на півдні континенту, починаючи з 1890 року, коли наш корабель «Таллапуза» пришвартувався в Буенос-Айресі у зв'язку з революційними заворушеннями і вніс свій неабиякий вклад у стабілізацію становища в країні.

Зовсім не досліджено документи адмірала Бенхайма, який очолив нашу ескадру, що брала в 1894 році участь у боях проти повстанців; ніхто не вивчав матеріалів про десант у Нікарагуа з крейсерів «Марлбхед» і «Коламбіа» в 1898 році; ні в ВМС, ні в Пентагоні (як мені сказали) немає інформації (тобто, напевне, вона неупорядкована в архівах, що валяються в сирих приміщеннях) про загін наших гардемаринів, висаджених 1905 року в Гондурасу з есмінця «Марієта». У ВМС дещо є про наш десант у Панаму, коли ми утримували цю територію в 1903–1904 роках; не досліджено контактів наших військових моряків з корінним населенням Домініканської республіки під час десанту морської піхоти з есмінців «Детройт», «Янкі», «Ньюарк» і «Хатфорт». Оскільки ми досить міцно осіли тоді в Санто-Домінго, конче потрібно підняти всі корабельні книги про те, де дислокувалися наші люди в місті, в яких будинках; прізвища хазяїв, рід занять, родичі, діти. Я не певен, що ми досить серйозно дослідили наші контакти на Кубі, а їх було багато в період з 1906-го по 1912-й, коли ми завершили операцію по висадженню наших військ на острів договором про надання нам військової бази Гуантанамо. А контакти на Гаїті, такі необхідні тепер? А Домініканська республіка? Всього тридцять два роки тому, в 1914-му, ми знайшли в собі мужність втрутитися в конфлікт і кинути есмінець «Мачіас» на придушення революційного бунту. Хто про це пам'ятає? Боротьба проти лівих у Нікарагуа, коли ми були господарями становища протягом семи років, з двадцять шостого по тридцять третій рік? Я не певен, що Самоса до кінця щирий з нами, все-таки його нацистські симпатії такі сильні, що вірити в його зорієнтованість тільки на нас вельми ризиковано. Його удар по німецьких колоністах у країні після початку другої світової війни був продиктований аж ніяк не його вірністю нашим антигітлерівським принципам, а лише бажанням забрати собі плантації, що належали німцям. Німецьких колоністів інтернували, чимало з них виїхало до Парагваю та Аргентіни, але резидентура СД і абверу працювала в Нікарагуа без перешкод, документацію з цього питання я підбираю, перешлю Вам з наступною поштою.

І, нарешті, останнє.

Виконуючий обов'язки резидента в Іспанії Пол Роумен, який зібрав серйозну інформацію по Латиноамериканському континенту і по Піренейському півострову, рекрутований у ВСС з профспілок, до того ж, як мені сказали, був аж надто тісно пов'язаний з лівими елементами. Я аж ніяк не маю наміру дезавуювати його мужню працю в час війни у Німеччині, але ситуація в світі міняється, а він усе ще лишається схоластичним ідеалістом. Коли я запитав у нього досьє на тих німців, з якими у нас є контакти в Іспанії, він відповів мені, що, мовляв, з жодним нацистом служба не збирається підтримувати контакти, аби тільки не компрометувати ті демократичні ідеали, на яких утворилися Сполучені Штати. Звичайно, після цього я не вважав за можливе ділитися з ним своїми міркуваннями про необхідність проведення роботи серед німців, що оселилися на півдні континенту. Мабуть, було б доцільніше перемістити Роумена в якесь інше місце, туди, де його ідеалізм не перешкоджатиме справі. Зволікання — смерті подібне; кожен втрачений день працює проти нас, бо Лондон не сидить склавши руки, та й німці сподіваються на те, що в найближчі роки ситуація в Європі зміниться і демократіям доведеться піти на альянс з консервативними елементами Німеччини. Отже, Латинська Америка стає тепер дослідним полем можливого співробітництва. На великій відстані від європейського галасу, на тутешніх безмежних просторах такий експеримент можна проводити грунтовно й спокійно, розраховуючи на далеке майбутнє.

Жду відповіді; як завжди Ваші рекомендації для мене надзвичайно цінні, вони визначають настрій подальшої роботи.

Щиро Ваш

Джон Джекобс».

3

«Дорогий Аллен! Я хотів би показати Вам для ознайомлення цікавого листа Джона Джекобса, брата Ерла, керівника ІТТ в Іспанії. Коли це можна зробити?

Ваш Макайр».

4

«Дорогий Макайр! Ви ознайомите мене з усіма цікавими листами, коли я стану Вашим начальником. А поки я скромний адвокат із «Саллівен енд Кромвелл». Дерзайте!

Ваш Аллен Даллес».

5

«Дорогий Макайр!

Я довго вагався, перш ніж сісти за цього листа. Ви знаєте, я завжди намагався бути подалі від начальства і ближче до практики нашої боротьби проти коричневого жаху; при всіх моїх недоліках саме цю рису я відносив до тих небагатьох достоїнств, які дав мені бог. Чимало з того, що відбувається зараз, я вважаю хибним, і це моє право, погодьтесь. Я виконую свій обов'язок, керуючись основоположними принципами нашої демократії, коли ж моє розуміння справедливості суперечитиме тим поняттям, які починають брати верх, то я вважатиму своїм обов'язком почати боротьбу проти нечесності. Але перш ніж почати боротьбу, я хотів би вислухати Вашу думку.

Справа в тому, що Джон Джекобс, який тепер проживає в Буенос-Айресі (його брат Ерл очолює «наше» мадрідське ITT), вилітаючи звідти в інші регіони континенту, підкреслено називає себе Вашим особистим представником. Та це ще півбіди. Жахливість у тому, що він намагається залучити до роботи в Аргентіні німців, у котрих я все ще вбачаю наших головних ворогів. Ідеться не про тих, хто емігрував туди, рятуючись від Гітлера, ні, а зовсім навпаки, бо саме тих німців він вважає підозрілими, «червоними». Він шукає усталених контактів з тими, кого відрядили сюди гітлерівці ще до війни, а також з тими, хто тепер ховається тут від помсти. Я розгортаю нашу роботу в Іспанії (сподіваюсь, і в усьому іспаномовному світі) так, щоб виявити всіх нацистів, підготувати умови для їх видачі правосуддю, а Джекобс, навпаки, робить усе можливе, аби тільки залучити їх до довірливого співробітництва. (Я, до речі, маю намір перевірити, чи не проводить аналогічної роботи в Іспанії його брат Ерл.)

Звідси моє запитання: це його особиста ініціатива чн він розвиває свою активність, виходячи з Ваших рекомендацій?

Щиро Ваш

Пол Роумен».

6

«Полу Роумену

Дорогий Пол!

Я був дуже радий одержати Вашого чесного листа, сповненого громадянської мужності і такої властивої Вам відкритості.

Звичайно, активність Джона Джекобса, який, безумовно, не мій особистий представник (та й як він може мене представляти, коли я тепер, після ліквідації ВСС, став чиновником державного департаменту), є його власною ініціативою.

Думаю, Вам відоме моє ставлення до нацистів.

І все-таки обіцяю зажадати у Джона Джекобса найдокладнішого звіту про те, що він насправді робить в Аргентіні. Ви ж знаєте, як полюбляють фантазії окремі чиновники, особливо ті, які більше думають про власний успіх, аніж про торжество нашої справи, а вона дуже проста і тому надзвичайно важка: захист демократії від загрози тоталітаризму, хоч би звідки він виходив. У цьому розумінні ми зобов'язані використати всі можливості в нашій боротьбі, але аж ніяк не ті, котрі можуть завдати втрат престижу країни і справі.

Радив би вам тим часом зовсім не втручатися в роботу Джекобса — принаймні доти, поки я не матиму від нього пояснень.

Щиро Ваш

Макайр».

7

«Джону Джекобсу

Мій дорогий містере Джекобс!

Ваш лист здався мені надзвичайно цікавим. Ви добре й масштабно мислите, Ваш пошук здається мені дуже перспективним. Дерзайте! Але без упину думайте про престиж нашої країни, яка зробила головний внесок у перемогу над коричневим страхіттям гітлеризму.

Дружня порада: працюйте автономно, порвіть контакти з посольством. Даремно Ви гніваєтесь на Пола Роумена; він прекрасна людина і мужній солдат, він — і це цілком припустимо — може бути в полоні відмираючих концепцій; я не скидаю з рахунку і звичайну людську ревність. І все-таки я почуваю до цього ветерана повагу й симпатію. Ви примкнули до нашої діяльності, коли битва з нацизмом і японським агресором закінчилась, не Ваша вина, що Ви не знаєте всіх заслуг Роумена; рано чи пізно країна відплатить йому вдячною пам'яттю. Його колишню близькість до лівих не можна ставити йому в провину, бо вона бездоказова, а ми живемо в умовах такої демократії, яка завжди відкидала і відкидатиме наклеп як метод боротьби з політичним опонентом. І ще: оскільки Вас рекомендувала на роботу банківська група Дігона, всіляко уникайте того, щоб Вас могли попрікати за роботу не на того хазяїна. Це козир в руки тим, хто є противником тієї справи, якій ми з Вами служимо.

Чекаю Вашої докладної і розгорнутої доповіді. Надсилати її через посольство не варто. Знайдіть можливість ще раз зустрітися з керівником ІТТ в Аргентіні містером Арнолдом, він знає про Ваш візит, і обговоріть з ним форми співробітництва. Думаю, ІТТ і в майбутньому буде цілком надійним партнером у нашій подальшій роботі.

Щиро Ваш

Роберт Макайр».

8

«Джозефу Маккарті. Сенат США

Мій дорогий Джозеф!

Хочу привітати Вас з тим, що тепер саме Ви курируєте комісію по боротьбі з антиамериканською діяльністю. Ніхто інший не зміг би налагодити цю благородну роботу — таку зараз потрібну, — крім Вас. Це не комплімент, а констатація реальностей.

Оскільки, як мені відомо, Ваші зв'язки з Едгаром[19] мають дружній характер, я хотів би, щоб Д3и попросили в нього всю інформацію на Пола Роумена, який працює тепер у нашому посольстві в Іспанії. Справа в тому, що наш з вами улюбленець Білл[20] залучив його до співробітництва ще до початку війни саме з тих, кого вони рекрутували в лівому таборі. Те, що було цілком необхідне в сороковому році, нині має бути переосмислене.

Я просив би Вас виконати моє прохання тактовно і якомога акуратніше, бо Роумен по праву вважається одним з найталановитіших і мужніх розвідників, а таким людям — повірте, я кажу це цілком професіонально — властиві надзвичайна чуттєвість і ранимість.

Якщо в Едгара є якісь тривожні матеріали, ми могли б зустрітися й обговорити ряд можливих заходів.

Вашу відповідь я дуже хотів би одержати при особистій зустрічі, в такій справі документ часом обертається саме проти справи.

Сердечно Ваш

Аллен Даллес».

9

«Тому, кого це стосується!

Цілком конфіденційно!

Едгару Гуверу

Директорові Федеральногобюро розслідувань

Дорогий Едгар!

Ви маєте унікальний дар формулювати завдання так коротко й глибоко, що я не перестаю захоплюватися Вами.

Абсолютно згоден, що ми ніколи не наведемо порядку вдома, поки не втремо носа лівим на чолі з комуністами — як нашими, американськими, так і тими, хто приїхав сюди в час війни, подібно до всіх цих Брехтів та Ейслерів. Те, що вони пишуть, друкують і знімають у Голлівуді, це відкритий виклик нашим традиціям, гімн чужій нашому народові доктрині комунізму. І відбувається це при байдужому потуранні адміністрації. Досить!

Я сформулюю завдання крутіше й безстрашніше: необхідний загальнонаціональний процес над ворогами, який доведе довірливим американцям, що в країні зріє змова, яку зобов'язані ліквідувати справжні патріоти Америки.

Цілком згоден з Вами, що пора готуватися до смертельної битви. Я буду дуже вдячний, якщо Ви дозволите мені і моїм найближчим друзям з Комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності ознайомитися з Вашими досьє, в яких зібрано матеріали, що викривають лівих.

Після цього я маю намір зв'язатися з Алленом Даллесом і обговорити з ним те, що мене найбільше цікавить, а саме: яким чином європейські центри більшовизму організовують свої бойові пропагандистські групи для проникнення на наш континент? Аллен недавно сказав, що цілий ряд співробітників ВСС, які лишилися на державній службі, так само підтримують тісні контакти з лівими в Європі, налагоджені з ними, коли ті були в підпіллі. Тому вони дуже добре знають, як працювати проти державної ідеї, їх, зрештою, увінчали лаврами «антифашистських борців» і, що найстрашніше, організували в легіони, Едгар! Я відчуваю страх перед їхньою постійною, прихованою, шурхотливою присутністю!

Тому, якщо наша співдружність оформиться в певний неоголошений блок: Гувер — Даллес — Маккарті, я певен, ми зможемо вилікувати нашу прекрасну батьківщину від тієї хвороби, якою її насильно заразили люди чужої крові, чужої ідеї, чужої традиції.

Сердечно Ваш

Джозеф Маккарті, сенатор США».

10

«Цілком конфіденційно!

Аллену Даллесу

«Саллівен енд Кромвелл», Уолл-стріт9 Нью-Йорк, США

Дорогий Аллен!

З властивою йому ефективністю Джозеф Маккарті підтримав усе те, про що ми з Вами говорили.

Як я зрозумів, Джозеф має намір почати з чужих. Я передам йому матеріали по Брехту й Ейслеру, вони справляють враження. Але ці люди мали якісь зв'язки з Вашими колегами по ВСС, з Полом Роуменом, яким Ви цікавилися, також.

Був би глибоко вдячний, якби Ви знайшли час разом поснідати. Деякі речі варто обговорити віч-на-віч, вони того варті. Ніхто, крім Вас, не вмів організувати такі комбінації, які буде занесено до хрестоматій політичної боротьби XX століття. Настав час думати про нові комбінації. А поза Вами і без Вас вони неможливі.

Щиро Ваш

Едгар Гувер,

директор ФБР».

11

«Цілком секретно!

В одному прим.

Генералові Гелену,

Мюнхен, Ріхардштрасе, 8

Шановний пане генерал! Надсилаю відомості про Аллена Даллеса за минулий тиждень, одержані оперативним шляхом.

1. Останні заходи, що їх таємно вжив м-р Даллес проти колишніх працівників ВСС, найімовірніше продиктовані його бажанням провести «чорнову роботу» по перевербуванню відомих офіцерів політичної розвідки РСХА і тих, хто з ними тісно співробітничав у боротьбі проти більшовизму, саме в той час, коли він одійшов від роботи у ВСС і став приватною особою. Поки лівих, що працювали у ВСС, не ошельмують і не усунуть із секретних служб США, така діяльність може стати гласністю, що завдасть майже непоправної шкоди престижу родині Даллесів.

2. Очевидно, м-р Даллес має намір «накопичувати» резерв «ударної агентури», який він хоче ввести в активну роботу напередодні свого повернення до активної державної діяльності.

3. Мабуть, цим же пояснюється і те, що м-р Даллес вживав певних заходів у Нюрнберзі, щоб натиснути на тих, від кого залежить доля обвинувачених президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена і заступника рейхсміністра пропаганди, головного експерта з питань комунізму Науманна.

4. Головним контактом м-ра Даллеса треба вважати Роберта Макайра, який виконує обов'язки начальника розвідки державного департаменту. З'ясувати причини, чому м-р Макайр так фанатично відданий м-ру Даллесу, поки не було можливості.

СВ-722».

МАКАЙР І

… Літо сорок другого року в Мадріді видалося спекотливим і безвітряним; жодного дощу за три місяці; листя було сіре, вкрите пилюкою; в липні воно здавалося листопадовим, жалюгідним, ось-ось опаде.

І люди були схожі на це листя, такі ж запилені, поскручувані, сіролиці. А вже на тих, хто вистоював чергу До воріт американського консульства, прикривши голову газетою, зовсім дивитися було важко; але вони стояли по кілька годин на осонні, тихо стояли, намагаючись не розмовляти одне з одним, хоч надія була в усіх єдина: дістати таку бажану американську візу і виїхати к бісовій матері з цієї божевільної Європи, де все котилося в прірву і кожен новий день віщував горе і жах.

Черга іноді нагадувала якусь живу саморегулюючу істоту: варто було одному ввійти у приміщення консульства, як люди підступали на два, а то й на три кроки, штовхаючись, аби тільки швидше наблизитися до заповітних воріт; здавалося б, логіка мала підказати людям, що немає смислу їм, спітнілим, так щільно притулятися одне до одного, адже ввійшла лише одна людина, навіщо ж робити два, а то й три кроки вперед, та якщо одна людина не дуже-то піддається посиланням розуму (а тому більшість вчинків у житті зумовлюються емоційними, часом зовсім сліпими імпульсами), то людський натовп живе почуттям, логіка суперечлива йому, вступає в дію некерований, стадний інстинкт, особливо коли ситуація екстремальна, а лідера немає і ніхто не викрикує стримуючих слів команди.

Тому, коли до воріт підійшов такий самий запилюжений чоловік, як і ті, що стояли в черзі, і взявся за ручку дверей, натовп змієподібно подався вперед, інстинктивно відсікаючи чужинцеві шлях у те завітне, чого чекали всі. Якби він під'їхав на машині, якби був одягнений в костюм з краваткою, ніхто й не ворухнувся б: пройшов представник іншого світу, якийсь інопланетянин; хіба йому можна стояти в черзі? Вона, ця мовчазна змія, нами створена, нами керована, нам одним і служить.

Але чоловік сказав тим, хто пітно відтручував його від ручки дверей фразу по-англійськи, з якої усі зрозуміли, що він — американець, іде сюди у справі і до їхнього чекання ніякої причетності не має.

Англійській мові й напористості, з якою була вимовлена фраза, підкорилися, навіть не кричали й не вимагали показати паспорт; довір'я чи, навпаки, розлюченість юрби з'являється в першу мить спілкування з чужинцем, з тим, хто хоче бути сам по собі, незалежним від неписаних законів спільності знедолених. Якщо юрба повірила — усе гаразд, ні — розмови марні, не переконаєш, тут тільки кулемети можуть навести порядок, слово безсиле.

Чоловікові повірили, він відчинив двері й сказав солдатові, що стояв біля входу:

— Віце-консул чекає мене.

Але віце-консул його не чекав, та й не був він американцем, і прийшов сюди задля того ж, чого стояли й чекали люди в черзі: з проханням про в'їзну візу. Однак, на відміну від тих, хто ввійшов до приміщення консульства, він не заповняв багато сторінок обов'язкових анкет, чиї запитання видавалися застрашливо-багатозначними, а спитав білозубу секретарку, де він може знайти другого віце-консула Роберта Макайра.

— Але він не відає в'їзними справами, — відповіла дівчина, — в нього зовсім інші питання.

— Я знаю, — відповів відвідувач, — саме тому його й шукаю.

Він справді знав, що Макайр представляє в консульстві організацію генерала Донована, ВСС. Він мусив знати про це, тому що саме від цієї людини залежало його подальше життя, адже інформація — матір успіху.

— Здрастуйте, — сказав він, увійшовши в невеличкий, без вікон кабінет, де головними предметами, що зразу впадали в очі, були величезний старовинний сейф, потужний радіоприймач і кондиціонер, врізаний у внутрішні двері, що вели в інші кімнати. — Дозвольте відрекомендуватись… Я — Вальтер Кохлер, співробітник абверу. Мені приписано одержати американську візу, поселитися в Сполучених Штатах і організувати передачу воєнно-стратегічної інформації на гамбурзький центр організації мого шефа адмірала Канаріса.

— А чому ви вирішили, ніби мене цікавлять співробітники абверу? — спитав Макайр, умикаючи приймач. — Я відаю питаннями культурного співробітництва між Штатами і Мадрідом, ви, мабуть, помилилися дверима…

— Містере Макайр, ваше прізвище я почув у абвері, тому й вирішив звернутися до вас.

— Ну, знаєте, — посміхнувся Макайр і, підвівшись з-за столу, заходив по кімнаті, не пропонуючи Кохлеру сісти, — до нас приходять десятки агентів абверу, обіцяють відкрити секрети рейху, але ми їх виставляємо за двері, бо вони ніякі не агенти, а звичайнісінькі емігранти, котрі намагаються будь-яким шляхом якнайшвидше потрапити до Нью-Йорка.

— Але я прийшов не з порожніми руками, — мовив Кохлер. — Я прийшов з доказами.

Все ще ходячи по кабінету (Макайр в такий спосіб спитувався угамувати хвилювання, що охопило його: жодного разу, жодна людина досі не приходила в консульство з таким признанням, він сказав неправду, але він сказав її навмисне, маючи намір затягти відвідувача до бесіди, нав'язавши йому свій ритм і стиль розмови; це така справа — якщо, звичайно, Кохлер каже правду, — про яку через годину дізнаються у Вашінгтоні, це така операція, яка одразу зробить його ім'я відомим адміністрації, шлях нагору, до слави і кар'єри), віце-консул вирішив:

— Ну, що ж, давайте подивимося ваші докази.

Вони, ці докази, виявилися бездоганними. Кохлер виклав на стіл мікроплівки з інструкцією для збирання передавача, написані симпатичним чорнилом позивні рації і час роботи, а також рецепт для виготовлення такого чорнила на місці.

— Ну, гаразд, — Макайр відсунув мікроплівку, — все це, звичайно, цікаво, але які гроші вам дали в абвері? Ви ж не сподіваєтесь заробляти у Штатах своїм трудом на шпигунську діяльність?

— По-перше, це неможливо, бо я — переконаний антифашист, — запевнив Кохлер. — Мою родину переслідували нацисти за те, що я очолював церковну общину в Утрехті, і лише тому я вдав, що погоджуюсь на їхню пропозицію… По-друге, вони дали мені гроші, — і він поклав на стіл шість тисяч доларів.

Це був перший емігрант, який пред'явив американцям такі гроші; це й переконало Макайра остаточно в тому, що йому прямо в руки пливе удача, про яку він ніколи це зважувався навіть мріяти.

— Покажіть ваш паспорт, — звелів він.

— Будь ласка, — Кохлер простяг йому документ.

Макайр перегорнув фанеру, кинув її у письмовий стіл, відкривши його легко, як касир — конторку, куди згрібає дрібні срібні гроші, знову походив по кабінету, а потім сказав:

— Зараз ми почнемо розмову… Думаю, краще, коли ми зразу записуватимемо відповіді на запитання… А в кінці ми продумаємо, як вам зробити свою заяву… переконливіше, чи що…

— А в чому вона зараз здається вам непереконливою, містере Макайр?

— Її непереконливість я вбачаю в непідготовленості.

— Тобто, — допоміг йому Кохлер, — ви хочете своїми запитаннями підвести мене до визнання?

Макайр уважно подивився на Кохлера, нічого не відповів, кивнув на стілець; той обачно сів, склавши маленькі пухлі руки на округлих колінах.

— Ви пропонуєте мені робити липу, — сказав Макайр нарешті. — Навіщо?

— Яку липу? — Кохлер підняв руки. — Про що ви?! Я робив комерцію, у мене в Утрехті був невеликий ювелірний магазинчик, я хотів мати бізнес з американцями, я знаю, ви завжди турбуєтесь про те, щоб вигоду мали обидві сторони, що ж у цьому поганого?! От я й запропонував…

— Давно прийняли католицтво?

— Я завжди був католиком.

— А батько?

— Також.

— Він прийняв хрещення?

Кохлер дрібно засміявся:

— Ви думаєте, що я єврей? Ні, я не єврей, просто я непоганий комерсант, містере Макайр…

… Через два дні Макайр надіслав до Вашінгтона шифротелеграму: він перевербував агента абверу, який прийшов саме до нього, бо в гамбурзькому центрі Канаріса йому пощастило дістати інформацію про те, що найсильнішим контррозвідником в апараті Донована на Піренеях вважають саме Макайра.

Незабаром після цього Макайр повернувся до Штатів, одержав нагороду і, крім інших справ, які йому доручив Донован, почав готувати дезинформацію для Кохлера. Для цього Макайра відрядили в Швейцарію до Аллена Даллеса, той розповів йому про перевербування, Аллена зовсім заполонила логіка, сила й жорстокість молодого колеги, всіляко його — в подальшому — відзначав, ставлячи за приклад молодим співробітникам ВСС. Підтримував він Макайра ще й тому, що той став улюбленцем директора ФБР Едгара Гувера; старий доручив своїм хлопчикам, які працювали з Кохлером, консультувати кожен свій крок з Макайром, бо «ця людина справедливо може вважатися новою зіркою нашої розвідки».

Кохлер тим часом одержав хороший номер у нью-йоркському готелі, а агенти ФБР почали — від його імені — гнати інформацію на Гамбург. Звідти надходили радіограми, сповнені подяки, наголошувалося на тому, щоб агент дотримувався максимум обережності, бо його робота вносить величезний вклад у справу боротьби проти американського фінансового капіталу, Уолл-стріту й більшовицького Інтернаціоналу Москви.

Однак Кохлер звернувся до своїх шефів з ФБР і попросив їх виконати те, про що він домовився з Макайром у Мадріді.

— Ні я, ні ви не знаєте, — сказав він, — чи є тут інші агенти абверу й СД. Я думаю, є. А всі вони подібні до скорпіонів у банці, тому я не відчуваю себе в безпеці жодної години. Потрібне прикриття. Це гарантує мене від пострілу в потилицю. До того ж таке прикриття допоможе нам в оперативній роботі: хто знає, може, хтось з агентів рейху й клюне на мене…

— Яке прикриття ви маєте на увазі? — спитали його люди ФБР.

— Радіомайстерню в Нью-Йорку. Це цілком логічно з погляду Канаріса: агент, який жене інформацію з ворожого лігва, пустив коріння й підстрахувався легальною роботою.

Люди ФБР звернулися за консультацією до Макайра, бо думки в оточенні Гувера розійшлися, частина співробітників виступила проти такої комбінації, ризиковано; однак Макайр підтримав Кохлера. Йому купили радіомайстерню в Бронксі, бізнес пішов на лад, Кохлер взагалі не цікавився тим, що гонять від його імені в абвер, веселився, бешкетував, але кілька разів так спритно відірвавсь од спостереження, що в штаб-квартирі ФБР оголосили тривогу; зняли її лише через вісімнадцять годин — після того як голландець повернувся в готель зовсім змарнілий, з синцями під очима; вирішили, що дохнув у проституток, так, мабуть, і було. Насправді він був не в повій, а на зв'язку з агентом абверу, якого закинули німці на хімічне підприємство, що входило до складу концерну «Дженерал електрик».

Тричі він відривавсь од спостережень ФБР за два роки його роботи — аж до квітня сорок п'ятого — і тричі одержував інформацію надзвичайного характеру, пов'язану з атомним проектом.

Коли передові частини американської армії захопили архів абверу, люди Даллеса зразу ж заходилися досліджувати всі донесення німецької агентури, які було передано із Сполучених Штатів і Канади у Гамбург.

Найцікавіші інформації повідомляли Даллесу — це була звичайна річ і не викликала надмірних ревнощів Пентагону, бо в цей час Аллена справедливо вважали найдосвідченішою людиною серед усіх, хто займався в час війни справами рейху.

Саме він і натрапив на дивну невідповідність у радіограмах від Кохлера: більшу частину було зашифровано тими цифрами, які голландець передавав Макайру (вони були записані симпатичним чорнилом між рядками в молитовнику, видрукуваному голландською мовою); ці повідомлення були надіслані людьми ФБР, які навчилися копіювати почерк перевербованого агента, в них повідомлялося про те, які частини готуються до відправки на континент, про нові з'єднання флоту США, що комплектувалися на Західному узбережжі, і про те, хто з вищих офіцерів очолюватиме ті чи інші дивізії. Інформація була цілком коректна, не могла викликати підозрінь в абвері. Але ті радіограми, які зберігалися в особистій справі Кохлера з грифом «Д. В.», тобто «дуже важливо», зашифровані зовсім інакше, і та інформація, котру надіслали з Нью-Йорка, була найбільшим секретом Сполучених Штатів, бо її присвячено не чомусь там, а саме «Манхаттенському проекту», тобто атомній бомбі.

Даллес весь похолов, коли одержав ці матеріали, закинув їх у свій сейф, попросив співробітників вилучити їх із загальних описів і затребував у свого помічника Геверніца докладну інформацію про те, як справи у Гітлера з проблемою «зброї відплати», але не на підставі даних американської агентури, а з першоджерела, добре, що майже всі архіви попали в його, Даллеса, руки.

Люди Геверніца провели досить скрупульозну роботу, з'ясували, що проблему атомної бомби в Німеччині спочатку курирував Герінг, але вермахт ставився до інформації про роботу над проектом в Штатах досить скептично. Агент А-2232 повідомляв ще в сороковому році, що хімічні заводи в Амарілло, на півдні Штатів, почали дуже інтенсивно виробляти гелій і що влада країни робить усе для організації максимальної секретності, пов'язаної з випуском саме цієї продукції.

Генеральний штаб вермахту відповів Канарісу: ця інформація не викликає ніякого інтересу і зовсім передчасно робити висновок, що між добуванням цього газу й виробленням важкого урану може бути бодай якийсь зв'язок, а інформація агентури має певний інтерес лише в тому розумінні, наскільки взагалі інтенсифікується робота промислових комплексів США.

Та Канаріс не переставав бомбардувати Кейтеля телефонними дзвінками, наполягаючи на тому, що інформація його агентури містить у собі винятковий інтерес і, він певен, вийшла на ключове питання, яке має політичне, а не тільки воєнно-промислове значення.

Однак штаб вермахту і в сорок першому році відповів Канарісу, що «збільшення виробництва гелію не має ніякої причетності до розвитку ядерної техніки, а пояснюється це зростанням флоту дирижаблів, що належали ВМС США».

Лише в сорок другому році, коли начальник розвідуправління люфтваффе генерал Шміт після розмови з Герінгом повідомив одному з шефів абверу Карлосу, що, на його думку, підтверджену до того ж довідкою СС штурмбанфюрера Вільгельма Ріктера (той відповідав за «гелієвий вузол атомного проекту рейху»), роботи в галузі ядерної техніки в США не стоять на місці, а, як вважає «дослідник Рунге, котрий має допуск до американської наукової літератури, просунулися далеко вперед». Ось чому штаб вермахту визнав за необхідне вкорінити в США агентуру, її мета — проникнення в таємницю ядерних досліджень США, якщо такі справді там є.

Саме тоді — це видно з документів Канаріса й Шелленберга — і виплив Вальтер Кохлер, причому його легенду, яку так неприпустимо-легковажно сприйняв Макайр, підготували в абвері, саме вона й дала можливість гітлерівському агентові без перепон збирати надзвичайно секретну інформацію, в той час як люди ФБР і Макайр, головний улюбленець Донована, гнали в Гамбург сущу дурницю, сподіваючись, що Берлін вишле на зв'язок з Кохлером цілу армію своїх агентів.

Даллес розумів: якщо він передасть у Вашінгтон ці подробиці, на кар'єрі Макайра можна ставити хрест; коли йому й пощастить відкараскатись од воєнного суду, то ні про яку роботу в урядових організаціях не може бути й мови. Після першої зустрічі з Макайром тоді ще, наприкінці сорок другого, Даллес знав, що ця людина вийшла з простої сім'ї, спеціальної освіти не має, зате має міцні щелепи, неабияку напористість і мріє про хорошу кар'єру. Діставши інформацію про те, як він, Макайр, — вільно чи невільно — сприяв засиланню в Штати німецького агента, який займався шпіонажем по атомній бомбі, Даллес затребував од своїх друзів у Вашінгтоні секретні дані про те, що ж таке насправді Макайр, що він зараз робить, хто його підтримує і що його може чекати в близькому майбутньому.

Відповідь він дістав вельми цікаву: «Зараз «Дикий Білл» перевів «М» у державний департамент, де він займається добором, оформленням на службу і контактом з тими кадрами розвідників, які перейшли з ВСС у дипломатичне відомство і працюють у посольстві. Очевидно, в найближчому майбутньому «М» матиме позачергове підвищення; цілком можливо, що саме він очолить весь відділ, що відає кадровою політикою. Нова адміністрація його активно висуватиме, бо він користується підтримкою директора ФБР Гувера і до того ж дуже добре зарекомендував себе на роботі в нашому консульстві у Мадріді, саме він завербував найсерйознішого німецького агента «К», гра з яким дала змогу дезинформувати спочатку Канаріса, а потім і Шелленберга в період підготовки операції вторгнення у Францію».

… У Даллеса вже тоді був у голові свій план: розгін ВСС, розміщення кадрів Донована по відділах державного департаменту, міністерства юстиції, Пентагону, штабів ВМС і ВПС, усе це для того, щоб згодом створити не тільки свою особисту розвідку, а й ударити по Доновану за те, мовляв, що він привів у ВСС величезну кількість червоних, які працювали не так на Рузвельта, як на Сталіна.

Даллес уже тоді розумів, що дипломати, та й політики, не зможуть зробити того, що задумав зробити він: не тільки в Західній Європі, а й на півдні Американського континенту, а також і в країнах, що попали в зону радянського впливу. Не було, вважав він, таких людей у Вашінгтоні, які б мали відчайдушну мужність, щоб повернути Америці втрачені позиції, і не лише в Чілі й Аргентіні, айв Угорщині, Югославії та Чехословаччині.

Так, звичайно, ця робота не вписується в норми загальновизнаних статей міжнародного права, але саме тому й були йому потрібні люди, які виконували б його накази куди заповзятіше, ніж накази свого безпосереднього начальства. Високий професіонал, Даллес, обмірковуючи категорії вихідні, глобальні, ніколи не цурався чорнової роботи; проблему оформлення ділових стосунків як зі своїми, так і з противником, котрий ішов на контакт, вважав ділом основним; якщо ти змушений постійно думати про те, чи контрагент вірний тобі, чи не веде подвійної гри, чи не віддає тебе іншим, серйозна комбінація просто неможлива, бо вона в принципі має бути подібна до змови між закоханими, цілковите довір'я одне одному, ніяких сумнівів у чесності партнера…

Тому, прилетівши з Геленом у Штати, Даллес запросив Макайра на ленч, був надзвичайно привітний, згадував ризикований політ молодого колеги в Женеву; люблю відважних людей; діждався, поки Макайр сам зачепив Кохлера, і зразу ж завдав йому нищівного удару, вийнявши з кишені довідку про те, хто такий Кохлер, що він робив у Штатах насправді і якої шкоди міг би завдати «Манхаттенському проекту», якби Гітлер не був істеричним кретином, а його «палладіни» — полохливими маріонетками, що боялися сказати бодай одне слово, яке б ішло врозріз з відчуванням «великого фюрера».

Макайр став блідий, аж синій; Даллес помітив, що співрозмовник, мабуть, голиться майже від самих повік — отакий щетинистий; борода закрила б усе обличчя, якби він не голився так старанно, очевидно, двічі на день.

— Що робитимемо? — спитав Даллес, не назвавши його ні «містером Макайром» — коли б зрозумів, що має справу з дурнем, ні «Бобом» — як називав його тільки п'ять хвилин тому.

Макайр хруснув пальцями, що було протиприродним усьому його фізичному й духовному складу: важкий, сильний, самозакоханий, впевнений у майбутньому, він зламався, пальці крутив, як дівчина на першому прийомі у гінеколога, і дивився на Даллеса переляканими очима, що стали, як у рака, витріщені й круглі, без будь-якого виразу, з самим лише нервовим полиском…

— Я не знаю, Аллен… Це такий жах… Ви повинні допомогти мені…

— Як? — поцікавився Даллес. — Яким чином?

— Я не знаю… Не мені вам підказувати… Я готовий на все, я…

— А на що ви можете бути готові? На те, щоб ми закинули вас у Японію й ви принесли відомості, що Шелленберг не переслав японцям вашої інформації? Чи заспокоїли Трумена, що копія ваших шифровок не попала в Кремль?

— Моїх шифровок?!

— А що, Кохлера я привіз у Штати? Чи Геверніц?

— Але я навіть не міг собі уявити…

— Гаразд, Боб, — сказав Даллес, збагнувши за цю мить те, що він хотів збагнути, — пишіть на моє ім'я лист… Абсолютно чесний, з усіма подробицями, не намагаючись вигородити себе… Викладіть усе так, як ви б розказали богу. Завтра ввечері ваша сповідь має бути в мене. Я спробую погасити пожежу. Я на вас ставив, Боб, і мені дуже прикро, що ви мимоволі спрацювали на руку Гітлеру… А зараз — вище вашу красиву голову з ранньою сивиною! Усміхайтесь і думайте про те, що у вас є друзі, — це допомагає жити.

— Але ж мені справді нема в чому сповідуватись, Аллен! Чи не думаєте ви, що за цим стояла якась користь?

— Боб, тільки не робіть помилки. Ви на грані того, щоб зробити непоправну помилку: тобто сказати мені половину правди. Я знаю, я к роблять суперагентів. Я спостерігав за роботами, подібними до вашої з Кохлером, і дивився на це крізь пальці, бо з самого початку здогадувався про те, що сталося, і страхував своїх хлопчиків. Я розумію, як нестримно вам хотілося вискочити, Боб, я все це прекрасно розумію… Але як усе сталося? На чому вас обійшов Кохлер? Чому ви так безсумнівно вирішили поставити на нього — напишіть мені про це… Зрештою, я мушу переконатися у вашій щирості… Ви, сподіваюсь, не думаєте, що я піду на те, щоб приховати ворога, навіть коли він мені й симпатичний… Я можу простити помилку, але не зраду.

— Навіщо писати? — тихо спитав Макайр. — Ви й так усе зрозуміли… Правильно зрозуміли… Це була ставка мого життя… Невже ви не вірите мені?

— Вірю, — відповів Даллес й уставився своїми мудрими добрими очима в його розширені зіниці. — Але мені потрібна гарантія, Боб. Життя привчило мене страхувати ризиковані справи.

Через три дні після того, як Макайрова «сповідь» побувала на столі в Даллеса, вони зустрілися в державному департаменті, зустрілися «зовсім випадково», потиснули один одному руки. Не випускаючи з рота своєї прямої англійської люльки, Даллес сказав так, що це чули тільки вони вдвох:

— Усе гаразд, Боб, живіть спокійно, мої друзі в курсі того, що сталося… Цими днями побачимось, я поясню вам те, що треба буде зробити…

Він пояснив йому, що треба було робити: Макайр став свого роду таємним кур'єром між Гувером, міністерством юстиції й Даллесом, причому якщо формально він повинен був координувати акції Відділу розвідки державного департаменту в плані його кадрової політики з побажаннями Пентагону (добір і розстановка військових аташе), ФБР (вивчення особистих справ дипломатів та розвідників) та міністерства юстиції (нагляд за додержанням законності), то віднині він фактично працював на Даллеса, сам не робив жодного кроку без того, щоб не обговорити заздалегідь усі пропозиції зі своїм рятівником.

Саме Макайр і виявився тією фігурою, яка Даллесу була так потрібна; замишляючи свій удар по ВСС ще влітку сорок п'ятого як кожен талановитий розвідник він розумів, що чорнову роботу, пов'язану з риском викриття й публічного скандалу, має вести та людина, яка згодна на все і ніколи не закладе боса.

Можливість викриття (люди ВСС — зубасті, за себе боротися вміють, особливо ті, які прийшли сюди на початку війни з лівого табору, в усьому й завжди орієнтувалися на Рузвельта) і пов'язаного з цим позбавлення заробітку в державному департаменті була відповідним чином підстрахована: брата Макайра, цілком надійну людину, котру, звичайно, ні в які таємниці не посвящали, запросили на роботу в ІТТ, і він готувався зайняти місце директора філіалу концерну в Монтевідео; крім заробітної плати, йому виділили певну кількість акцій, і він їх поклав у банк на своє ім'я, хоч його попередили про те, що розпоряджатися цими коштами має Роберт — «з метою національних інтересів країни». Коли Макайр дізнався, скільки коштують ці акції, він зрозумів, що за всю свою діяльність у державному департаменті, та й у будь-якій іншій урядовій установі, — навіть коли припустити, що житиме він до ста років і стільки ж років сидітиме в своєму кріслі, — він не зможе заробити й третьої частини того, що стало його власністю в результаті благодійності Аллена Даллеса і тих сил, які за ним стояли.

ШТІРЛІЦ-VII (Мадрід, жовтень сорок шостого)

Штірліц виліз із таксі, яке викликав йому Кемп, піднявся в свій номер, здивувавшись, що діда, котрий сидів на поверсі, не було на місці; він завжди чутко дрімав у кріслі, вкривши ноги, роздуті водянкою, важким баскським пледом.

Штірліц увімкнув світло — тьмяне, похмуро-запилене, стомлено скинув м'ятий піджак, обернувся й зразу наткнувся поглядом на чоловіка, що спав на його вузенькому ліжку, не знявши черевиків; черевики були тупорилі, американського фасону, як і в Джонсона. Чоловік справді спав; навіть чудовий професіонал не міг би так точно зіграти рівного хропіння, незручної пози, та й рожева пом'ятість на обличчі говорила про те, що незвичайний гість лежить на його ліжку годину, а то й дві; зморило, мабуть, бідолаху, поки надав.

Штірліц якусь мить постояв біля дверей, обдумуючи, як же бути: чи розбудити незнайомого, чи піти з номера, чи лягти спати на маленькому жорсткому диванчику, що стояв у закутку, біля умивальника, — туалету в номері не було, доводилося ходити аж у самий кінець коридора; душова була на першому поверсі, треба було платити сім песет кожного разу; вода текла то холодна, то гаряча; нічого не вдієш, пансіонат з однією зірочкою; раніше в таких жили повії, студенти та бідні іноземці, що приїхали в Мадрід вивчати мову.

Він вимкнув світло, акуратно повісив піджак на спинку стільця і влаштувався на диванчику, полічи до ста, сказав він собі, і ти заснеш; ну їх усіх к чорту; ти не збагнув, що від тебе хочуть, усе надто заплутане, ніякої логіки; ні, звичайно, логіка є, їхня логіка, незрозуміла тобі; значить, треба чекати; ніщо так не допомагає подолати нестерпну втому чекання, як сон; спи.

І він заснув, немов провалився в темряву.

… На грані між сном і пробудженням Штірліц раптом побачив величезний луг, геть-чисто білий, бо весь був укритий польовими ромашками, і по цьому білісінькому лугу йшли Сашенька і Санька; вона зовсім ще молода, він ніколи не бачив її іншою, а Санька був у німецькій формі без погонів, але чомусь босий, ступні зовсім воскові, з синіми жилками холодних, неживих вен; якщо Сашенька здавалася веселою, близькою, живою, то син — через ці страшні воскові ноги — був весь попелястий, наче нереальний, і навколо його голови вився рій червоної мошкари.

Він схопився з диванчика; було ще темно, отже, спав не більше як годину; чоловік на ліжку згорнувся клубком, поклав долоню під щоку, цмокав, як мала дитина. Це солодке цмокання чомусь розлютило Штірліца; він витяг сигарету, закурив, важко затягся й сказав:

— Послухайте, треба й честь знати, в мене ноги затерпли.

Чоловік на ліжку більше не цмокав, затаїв дихання і — Штірліц відчув, це — напружився.

— Ви ж розмовляєте по-англійськи, — сказав нарешті чоловік, відкашлявшись, — я погано розумію німецьку.

— Лягайте на диван, я хочу поспати на своєму ліжку, — сказав Штірліц. — Ноги звело.

— Я чекав вас з дванадцятої, пробачте за вторгнення… Я міняв скат, саме я мав підібрати вас на дорозі, вам же говорили мої колеги про голубий «форд».

— Говорили… Чому ж так довго міняли скат? Я йшов хвилин двадцять по шосе, все ждав, коли стрельнуть у спину.

— Я завжди стріляв у лоб, ми ж не гестапо. — Чоловік підвівся з ліжка, потягся так, що Штірліц почув, як хруснули його суглоби, ввімкнув світло й, посміхнувшись, сів на стілець біля перехнябленого маленького столика. Рання сивина робила його обличчя благородним, очі були круглі, синювато-чорні, розумні, із смішинкою. — Це ж я мав нагодувати вас казковим обідом. Доведеться ждати до ранку, підемо казково снідати.

— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…

— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?

— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?

— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка. Шарль. Чи Магомет. Іван. Важливо те, що я прийшов до вас з пропозицією. Я представляю американську розвідку і зацікавлений у тому, щоб познайомитися з вами ближче. Я щойно одержав деякі відомості з Вашіигтона, пов'язані з вами і з вашим минулим. Приглядався я до вас досить довго, довелося попрацювати в німецьких архівах, страшенний хаос; мабуть, усе-таки багато документів пропало, але по фотографіях я зробив висновок, що доктор Брунн і пан Бользен — та ж сама особа.

— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.

— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?

— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.

— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.

Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».

«Але ж це фальшивка, — подумав Штірліц, — Дагмар надсилала мені телеграми з Швеції».

У конверті була ще одна фотографія: Дагмар у морзі, з номерком на нозі; спалахи магнію холодно відбиваються на білому кахлі; байдужі обличчя поліцейських; біля них — два чоловіки в строгих чорних костюмах.

— А це хто? — спитав Штірліц, тицьнувши в чорних пальцем.

— Товстий — німецький консул фон Рібау. Другого не знаю… Рібау вважає, що цей другий з резидентури вашого посольства, те, що він німець, сумніву немає. Ми його шукаємо. Знайдемо, це точно.

— Рібау підтвердив свої слова під присягою?

— З приводу чого?

— З приводу смерті фрау Фрайтаг.

— Перегляньте уважно всі документи, там є висновок шведів. Ми були впевнені, що ви захочете одержати цей документ.

— Чому?

— Тому що я зібрав на вас деяку інформацію.

— Де вона?

— У нашому досьє. Хочете подивитись?

— Звичайно.

— Гаразд, дещо покажемо. Ну, я чекаю відповіді.

Штірліц підвівся з дивана, підійшов до умивальника, сполоснув обличчя, відчуваючи бридкий запах хлорки (водопровід ні к чорту, труби старі, а іспанці бояться інфекції — пам'ять про чуму живуча, немає нічого страшнішого від масового мору чи голоду, бо юрба стає некерованою), травлять мікробів, а заразом і очі; розтер обличчя рушником, акуратно повісив його на гачок, підійшов до дивана, сів, закинувши ногу на ногу, і сказав:

— Мене підібрав на дорозі працівник вашого ІТТ містер Кемп.

— Американець?

— Він назвався німцем. Може, натуралізований німець, не знаю. Вам перевірити легше, ніж мені.

— Ми перевіримо. Чого він од вас хотів?

— Того ж, що й ви. Чесності й моєї дружби.

— Я вашої дружби не хочу. Я нею гребую, пробачте за відвертість. Я дуже не люблю нацистів, але мені доручили зустрітися з вами, нагодувати вас обідом і поговорити про всіх ваших колишніх знайомих.

Навіщо ви показали мені ці фальшивки? — спитав Штірліц, кивнувши на фотографії й заяву консула; подивившись, він недбало кинув їх на стіл, вони розсипалися, лежали віялом, як новенькі гральні карти.

— Щоб ви знали, як вас шукають. Я видав би вас Інтерполу, слово честі, але мої шефи вважають за можливе використати вас як розповідача… Вони хочуть почути ваші розповіді про минуле, розумієте?

— Розумію.

— Якщо ви не погодитесь, нарікати доведеться на себе.

— Видасте трибуналу?

— Після нашої розмови — якщо вона матиме вербувальний характер — це вже неможливо.

— Що ж тоді робити? Піф-паф, ой-ой-ой, помирає зайчик той?

— Що-що?

— Є така казочка про бідного зайця, її добре переклали німецькою, а я постарався дослівно переказати вашою мовою…

— Дослівно — не вийде. В дослівному перекладі немає особистого начала, а без особистості будь-яка справа приречена на загибель.

— Правильно.

— Що вам пропонував Кемп?

— Пропонував роботу в ІТТ.

— Яку саме?

— Перекладачем.

— Гм… дивно… Що воно за один?

Якщо в Кемпа увіткнули апаратуру прослухування, подумав Штірліц, вони матимуть розшифровану розмову до дев'ятої ранку, хлопці вміють цінувати час. Коли ж у нього дома чисто, тоді мені невигідно говорити все; дві силии— не одна, є можливість маневру, якщо тільки він не продовжує гри, заздалегідь обумовленої з тим же Кемпом.

— Німець. Як і я. Начебто інженер…

— Давно він тут?

— Спитайте в ІТТ, може, він мені все брехав.

— В ІТТ ми спитаємо, звичайно, тільки от що дивно: роботу перекладача в цій фірмі мав запропонувати вам я, а не якийсь там Кемп. Де тут у вас телефон? У діда?

— Так.

— Я мушу подзвонити.

— Не будіть свого шефа, ще рано… Розсердиться…

— Шеф я. Будитиму помічника. Портьє розуміє англійську?

— А ви його самі спитайте.

Чоловік знову залився сміхом — при цьому він якось несподівано згинався навпіл, немов натикався на невидимий дріт; і вже безгучно сміючись, поклав на стіл ще один конверт і вийшов з номера.

Штірліц розпечатав його: там лежав паспорт громадянина Нікарагуа на ім'я Максимо Брунна з посвідкою на проживангія в Іспанії, триста доларів, візитна картка: Ерл Джекобс, Мадрід, ІТТ, генеральний директор. Ватіканської липи, яку вчора відібрав поліцейський на вулиці, в конверті не було, дивно.

«Що їм від мене потрібно? — стомлено подумав Штірліц. — Чи є Кемп, цей сміхотун і вчорашній Джонсоп ланками одного ланцюга? Так, безумовно. А навіщо викрутаси? Умови гри? Мабуть, вони вважають, що так треба? Хочуть мене заплутати? Але ж я розумію: вони мене плутають. Правильно, я розумію, тільки вони можуть не розуміти цього. Вони ж не знають мене. Вони одержали якісь архіви, а хіба можна до кінця збагнути людину, маючи лише архівні дані? Ні, звичайно. Це так, але ж їм міг розповісти про мене Шелленберг. Міг, але англійці нікому не віддають своєї інформації, навіть найближчим союзникам, взагалі правильно роблять; що знають двоє, те знають усі. Не намагайся полегшити життя, сказав собі Штірліц, до американців могли потрапити Айсман, Холтофф, Хьоттль, ці працювали зі мною, у них немає проти мене доказів, але вони мають уявлення про мою манеру думати, говорити й робити; три різні характери, цілком досить для того, щоб зобразити мій психологічний портрет… Чому тільки три?. А люди, які працювали з Кет на конспіративній квартирі? А Троль, котрий знав її і мене? А Шлаг, з яким ми розсталися друзями і який знає, хто я насправді? А може, все-таки ризикнути? І сказати прямо й відверто: «Годі вам, хлопці, зрештою, ми союзники, повідомте вашого посла в Москві для передачі в Кремль, що полковник Максим Максимович Ісаєв живий і чекає повернення додому». Ні, це можна було зробити минулого року, ще влітку, коли я лежав непорушний, а тепер, особливо після того, як вони затіяли штуку з Фрайтаг, це неможливе… Погоджуйся, на все погоджуйся, але за одну лишень плату: вимагай розслідування обставин убивства Фрайтаг. Доведи, що це робота Мюллера, чия ж іще, йому потрібен був гарант на випадок моєї втечі до нейтралів, ясно, навіщо він це зробив. Він міг не вірити Фрайтаг, міг боятися, що я зробив її своєю, але головне, що його лякало, — це моя втеча з рейху. Він страхувався. Вони вміли страхуватися кров'ю безневинних людей, складаючи вину за це на того, хто їм потрібний. Якщо цей американець відмовиться виконати цю мою умову, тоді треба послати все к чорту; тут. у пансіоні, вони навряд чи порішать мене, багато галасу; є година-дві на вчинок. Іти в метро, в будь-який спосіб відірватися від спостереження й тікати до французького кордону. Будь-що, тільки туди. Де підкине попутна машина, де автобус. Іти польовою дорогою, далі від шосе. Головне — іти, рух є те єдине, що може врятувати од відчуття безнадії. В усякому разі — це вихід. Брудним даватися не можна, бо вони тоді можуть сунути мене в будь-яку гидоту, не відмиєшся. І не заспокоюй себе Лойолою, його словами, що шкурка варта вичинки… Так, але як ти, саме ти, доведеш свою непричетність до вбивства Фрайтаг? В архівах не може бути рапорту виконавця. Таке навряд фіксується. Але в архіві можуть бути звіти шофера Ганса, якого потім убили люди Мюллера, щоб заплямувати мене кров'ю нещасного хлопця… В архіві повинен бути його рапорт про те, що ми з ним проводжали Фрайтаг у Швецію і вона стояла на борту парома і махала мені рукою, довго, якось беззахисно, дуже ніжно; усе-таки в людях, засуджених на загибель, заздалегідь прочитується приреченість… Так, це один шлях. Другий шлях для доказів мого алібі — екіпаж парома; судно шведське, ті, хто працював там півтора року тому, думаю, усе ще плавають з Німеччини до себе додому. Нехай американці спитають тих, хто бачив, як я ходив по пірсу, там ще стояла моя машина, як я прощався з жінкою, яка плакала, стоячи на борту. Я тоді був сам на пірсі, йшов дощ, машина стояла віддалік, але з парома її бачили, тоді з рейху практично ніхто не їздив до Швеції, кордони були перекриті, весь народ став заложником, щоб фюреру було не так страшно гинути самому… Напевне мене запам'ятали. Я назву точну дату. Я примушу себе згадати обличчя тих членів екіпажу, мимо яких я проходив з каюти першого класу до східців… Я мушу настроїтись на той день, зосередитись, подивитися це кіно в моїй пам'яті. Й описати тих, хто був тоді».

Американець повернувся замислений, сів до столу, уважно подивився на Штірліца, хмикнув і, повертівши головою, щоб розім'яти шию, спитав:

— Ну як?

— Чудово, — відповів Штірліц. — А у вас як? Помічник не сердився?

— Сердився. Лаяв мене найгіршими словами. Нічого, пересердиться. Ну, що надумали? Як моя пропозиція?

— Вона цікава. Але я не прийму її, коли ви не допоможете мені довести, що це, — Штірліц торкнув мізинцем фотографії мертвої Дагмар, — брудна фальшивка, яку організував проти мене шеф гестапо Мюллер.

— Ви ж з ним хлебтали з одного корита. Який йому був сенс плямувати вас?

— Прямий. Я розповім про це після того, як ви приймете мою умову. Я не розповідатиму вам своєї історії, як дрібний карний злочинець, що опинився в камері рецидивістів. Це дрібнота ублажає неприторенних негідників. А це проти моїх правил.

— Зате це за моїми правилами.

— Ну, тоді й грайте з самим собою за вашими правилами. Тільки спочатку заберіть усе це сміття. — Штірліц підсунув на краєчок столу паспорт, фотографії, відбитки пальців, гроші й візитну картку Ерла Джекобса. — І зачиніть двері кімнати з того боку.

— Не треба зариватись. — Очі його звузились, нічого пташиного в них не було, крихітні щілини. — Постарайтесь ніколи не забувати, що ви — брудний нацистський бандит.

— До якого ви, чистий демократ і борець за свободу, прийшли з пропозицією співробітничати.

— Не треба мене дратувати. Бо зверну вам щелепу, я це вмію робити, бо працював у професіональному боксі.

— Це дуже демократично, коли професіонал б'є хвору людину. З таким демократизмом вас би з радістю взяв у свою особисту гвардію рейхсфюрер Гіммлер, він цінував професіоналів.

— Не заривайся, тварюко.

— Геть звідси, — неголосно, дуже спокійно мовив Штірліц. — Геть! А то розбуджу весь цей блощичник. Мої сусіди торгують краденим, вони не люблять лягавих, якої б національності вони не були. Ідіть, інакше буде галас. Вам цього не треба. А я вже нічого не боюся.

— Ви всі боїтеся за свою смердючу нацистську шкуру…

— В кожному правилі бувають винятки, — сказав Штірліц, зрозумівши, що в них немає нічого, крім цих його «пальців»; ні Айсмана немає, ні Хьоттля, ні Рольфа, ні Шлага; якби вони були в них, цей хлопець говорив би інакше, вони не держать у себе кретинів, розумна нація, сильна держава, цінують розум.

— Що ви хочете цим сказати? Намагаєтесь заправити інформацію, начебто ви підтримували героїв замаху на Гітлера? Рятували євреїв? Передавали таємниці біснуватого Білому дому чи Кремлю?

— Заправляють сорочку в штани. Інформацією обмінюються.

Очі знову округлились; засміявся, але не так заливчасто, як перед цим; похихикував, уважно дивлячись на Штірліца.

— Отже, коли я спробую розібратися в справі з убивством Фрайтаг, ви готові на мене працювати? Так треба вас розуміти?

— Мене треба розуміти так, що я прийму вашу пропозицію після того, як ви покажете мені абсолютно всі матеріали, пов'язані з справою Фрайтаг, а я поясню вам, що треба зробити, аби довести моє алібі. Майте на увазі, вам це вигідніше, ніж мені. Одна справа, коли ви співробітничаєте з офіцером політичної розвідки Шелленберга, який займався аналізом зовнішньополітичних імовірностей, а інша — з костоломом і вбивцею. Не ви робите агента, Мухамед, а саме агент робить вас, гарантуючи ваше зростання й просування вгору по службових щаблинах.

— Слухайте, а на ринку тут можна попоїсти? — задумливо спитав американець.

— Можна, тільки там немає гарячого.

— Поїдемо на ринок?

— Поїдемо.

— Але перш ніж ми поїдемо, дайте мені відповідь: поки я виконуватиму ваше прохання, готуватиму телеграми в Швецію і в нашу зону Берліна, ви згодні зустрітися з вашими колегами? Колишніми колегами?

— Я знаю тільки одного. Ви його теж напевне знаєте, він мені приносить гроші щосуботи.

— Герберт, він же Зоммер? Він не ваш колега. Він з вашої смердючої партії, він ніколи не працював у розвідці. Ми знаємо про нього все, він нас не дуже цікавить.

— Невже? Значить, вам відомо, де він бере гроші?

— Це моє діло, а не ваше… Я дам вам імена кількох людей… Зустрінетесь з ними?

— Що за люди?

— Один очолював резидентуру в Лісабоні у сорок п'ятому, другий був у розвідці Ріббентропа.

— У Ріббентропа не було своєї розвідки.

— У нього був відділ досліджень, це те ж саме.

— Добре. Мета зустрічі? Чого треба добитися? Психологічні портрети моїх співрозмовників? Родинний стан? Друзі? Звички? Інтереси? Освіта?

— Ач, — посміхнувся незнайомий. — Бритва. До речі, мене звати Пол. Містер Пол Роумен.

— Дуже приємно. А мене — пан доктор Брунн.

— Ну, ти й сучий син…

— Та й ти велика скотина.

— Ненавидиш нас?

— Чесно говорити?

— А я зрозумію, якщо брехатимеш.

— Дуже люблю американців.

— Ніби не брешеш. Дивно.

— Саме тому я зробив усе, що міг, аби тільки зірвати переговори про сепаратний мир між генералом СС Вольфом і твоїм босом, Даллесом. Вам, американцям, було б дуже соромно, коли б GG обергрупенфюрер потиснув руку Даллесу при спалахах фотоапаратів світової преси. Краще вже до кінця стояти на своєму, ніж бути Іудою. Тирани викликають загострений інтерес, страх, ненависть, захоплення, заздрощі, здивування, але не презирство. Іуда — викликає.

— Бользен — твій псевдонім?

— Це моя справа. У тебе в руках архіви — шукай.

— Їдьмо на базар?

— Їдьмо.

— Тільки нічого не питимемо… О дванадцятій тобі треба бути в Ерла Джекобса, в ІТТ.

— З Кемпом?

— Ні, до Кемпа ти прийдеш об одинадцятій. Він сидить на другому поверсі, сімнадцята кімната, секретаря в нього немає. До речі, він один з тих двох, хто мене цікавить. З грудня сорок четвертого він був у вашій поганій резидентурі в Лісабоні. Ти подружися з ним, Бользен. Чи Брунн, як тобі зручніше… Він дуже велика паскуда, цей Кемп, який насправді Ріхард Віккерс, чи то майор, чи то підполковник, зі своєю жінкою живе сепаратно, вона спить з двома неграми в Лісабоні, дуже сексуальна, мабуть, маніячка, її сестра працювала з доктором Вестриком, є такий сучий син, який лизав зад Гіммлеру, був членом CG, а тепер видає себе за нашу людину, представляє інтереси ІТТ у Німеччині і бореться за демократію. Мене цікавить, чим займався цей самий Віккерс — Кемп до січня сорок п'ятого. Друзів у нього немає. Він нікому не вірить, жодній людині на світі. З аристократичної сім'ї, народився під Гамбургом, про родичів ми знаємо мало. Дуже часто бачиться з Ерлом Джекобсом. Теж бидло, наше бидло, але не краще за ваше. У сорок першому був проти того, щоб ми вдарили по Гітлеру. В сорок п'ятому кричав «ура» й надів військову форму, грабував разом зі своїм братом Німеччину. Правильно робив, тільки треба було трофеї передати країні, а не набивати свої кишені. Будь з ним обережний. Пильнуй.

Пол Роумен відчинив двері, вийшов перший, стукаючи важкими черевиками; по-хлоп'ячому прудко спустився вниз, швидко пішов вулицею, не обертаючись на Штірліца, повернув за ріг вулиці, там стояв голубий «форд».

Уже в машині Роумен сказав:

— Хорст Ніпс… Це ім'я тобі щось говорить?

— Республіканець? Працює у французькому банку?

— Він такий республіканець, як я нацист. До квітня сорок п'ятого він був помічником начальника відділу досліджень у Ріббентропа, займався Латинською Америкою. Це номер два. Сім'я живе в Аргентіні, дружина й троє дітей. Тут легалізований. Має величезні зв'язки в Мадріді. Залегендований цілком надійно. Дістав аргентінське громадянство. З робітників, був штурмовиком, його послали вчитися в Гейдельберг, потім направили в міністерство закордонних справ, коли там почали переслідувати кадрових дипломатів, які не вступали в твою смердючу нацистську партію… Мені треба роздобути їхні зв'язки. Завдання зрозуміле?

— А тобі? — спитав Штірліц і посміхнувся. — Ти своє завдання зрозумів?

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ — I

1

«Полу Роумену,

посольство США, Мадрід, Іспанія,

21 листопада 1945 року

Дорогий Пол!

Тільки сьогодні я нарешті спокійно випив, спокійно подивився в очі Елізабет, спокійно погрався з Майклом і Джозефом у сищиків і гангстерів, спокійно пройшовся по дому, немов заново його оглядав, і спокійно ліг спати. Правда, заснути не міг, хоч це не від образи й розуміння повної безвиході, а від того, що страшенно перехвилювався за останні два місяці. Отже, не сердься, що я не відповів тобі, просто не міг сісти за стіл.

Завтра я вилітаю в Голлівуд, звідти напишу тобі, розповім, як я там улаштувався, бо я розпрощався з Вашінгтоном, очевидно, назавжди.

Але давай до ладу, ти ж відірваний від дому, живеш, зогрітий мавританськими вітрами, втішений співом хітан, а тому навіть не можеш уявити, що тут коїться з твоїми друзями.

На початку вересня мене викликав Роберт Макайр і почав розпитувати про життя-буття, про те, чи цікаво мені працювати в умовах миру, чи не скучно, чи не тягне мене поїздити по світу.

Звісно, я відповів, що тільки дурень відмовиться. Він спитав, куди мені хотілося б поїхати. Я, звичайно, поцікавився, що буде з Елізабет і хлопчиками, може, нарешті настав час, коли родина має право подорожувати разом з нами. Макайр відповів, що йдеться саме про те, щоб я поїхав на роботу за океан, ясна річ, з родиною. «ВСС кінчилось, — ошелешив він мене, — усі ми переходимо на роботу в державний департамент, там створюється управління розвідки; дипломат, само собою зрозуміло, один не подорожує, неодмінно з родиною, інакше підсунуть у ліжко дівку і ти видаси їй усі секрети, якими напхана твоя голова».

Ми посміялися; я сказав, що рішення про передачу кадрів ВСС у державний департамент абсолютно безглузда ідея, ми не вживемося під одним дахом з дипломатами, по-різному виховані, звикли до різних методів мислення. Макайр погодився зі мною, але зауважив, що я неправильно визначив причинні зв'язки: «Ми з ними вживемося, бо нас навчили вживатися і з дияволом, — сказав він мені, — вони не захочуть ужитися з нами, ось у чому річ; каста; політика; з їхнього погляду, ми належимо до клубу асенізаторів історії».

Цікаво, як ти з ними, з політиками, вживаєшся під одним дахом у Мадріді? Бідолашненький…

Одне слово, він запропонував мені на вибір: Португалію, Іспанію чи Марокко.

Іспанію я відкинув одразу ж, бо вважаю бажання поїхати в Мадрід недружнім актом по відношенню до тебе, досить одного вихованця «Дикого Вілла» на Андалузію, Країну басків і Галісію, разом узятих. Марокко, звичайно, спокусливо, але з однією тільки іспанською там не проживеш, потрібна арабська, і не така, якою розмовляю я, а справжня, лоуренсівська. Зупинилися на моїй улюбленій Португалії; Елізабет була страшенно цьому рада, «хлопчики вивчать мову Камоенса і Васко да Гами».

Я прийшов, як і сотні наших хлопців, у державний департамент, мене прийняв дуже люб'язний чоловік — алюмінієва сивина, проділ, підправлений бритвою, красиві вусики, темно-сірий піджак, синьо-білий метелик — посадив у м'яке крісло, сам сів навпроти, попросив гарненьку секретарку приготувати каву, почастував крекером і почав розмову про те, яка галузь дипломатичної роботи мене могла б зацікавити насамперед. Я потрапив у досить складне становище, бо не міг, певна річ, сказати йому, що Макайр уже назвав ту країну, де я працюватиму. Тому я плів якусь нісенітницю, говорив, що ладен виконати свій обов'язок у будь-якій точці земної кулі, аби тільки була користь дядькові Сему, ми хлопці служиві, звикли підкорятися наказові, і щось цьому подібне.

«Розкажіть мені про вашу роботу в Донована», — мовив алюмінієвий дядько.

Я відповів, що позбавлений можливості розповідати йому про мою роботу в розвідці, бо в нас існує свій кодекс честі, і без дозволу мого керівника я не маю права розкривати подробиці.

«А ви без подробиць, у загальних рисах», — запропонував алюмінієвий.

У загальних рисах я розповів йому, що прийшов у ВСС з газети «Мейл», іспанську і португальську вчив у Новій Англії; у сороковому році працював у Нідерландах, де так-сяк освоїв німецьку, потім довелося посидіти в Африці, почав вивчати арабську.

Він спитав, чи є в мене нагороди; я відповів, що дві. Він поцікавився, за що. Я сказав, що за роботу. Тоді він спитав мене, що я ще вивчав у Новій Англії. Я відповів, що змалку виявляв інтерес до історії Французької революції, моя мати француженка, її мова певний час була моєю першою, поки батько працював у Канаді.

Тоді алюмінієвий, уперше за свою розмову закуривши, спитав, від кого я одержав завдання встановити контакт з комуністичним підпіллям у Франції.

Я відпарирував, якщо він знає про цей факт, то йому має бути відомо, хто доручив мені цю роботу.

«У вашій справі, містере Спарк, написано, що це була ваша ініціатива», — в'їдливо зауважив він.

Моя, то моя, подумав я, хоч добре пам'ятав, як Олсоп передав мені вказівку Макайра; я навіть згадав, що він сказав мені про це в кафе лондонського готелю «Черчілль» десь на початку квітня сорок четвертого, коли ми готували вторгнення в Нормандію.

Тоді алюмінієвий спитав мене, з ким саме з французьких комуністів я підтримував контакти. Я сказав, що, оскільки мене закинули в травні, коли нацисти правили нещасною Францією, всі мої контакти з комуністами мали конспіративний характер, я для них був П'єром, вони для мене Жозефом і Мадлен.

«Але ж ви зустрічали їх після того, як ми визволили Францію?»

«Ні».

«Це дуже дивно. Чому?»

«Тому що через дев'ять днів після того, як ми ввійшли в повсталий Париж, мене знову перекинули в Іспанію».

«А хіба в Парижі було повстання?»

«Так, ми писали про це в газетах».

«Мені здавалося, що це гра, бажання полестити де Голю».

«Про лестощі не знаю, але я там боровся».

«Разом з комуністами?»

«Не тільки. Хоч вони були головною пружиною повстання».

«І навіть під час цього… повстання ви нікого не називали на ім'я? Тільки Жозеф і Мадлен?»

«Ні, я був зв'язковим зі штабом полковника Ролль-Тангі. Одне його ім'я справжнє, друге псевдонім, тільки я не пригадую, яке справжнє».

«Ви спілкувалися безпосередньо з ним?»

«Не, тільки».

«З ким іще?»

«З майором Лянресі».

«Це справжнє ім'я?»

«Мені було незручно запитувати його про це. Та й ніколи. Треба було воювати. Знаю лишень, що він воював в Іспанії проти Франко, знав наших хлопців з батальйону Лінкольна».

«Ах, он як… Він розмовляв англійською?»

«Так. Зовсім вільно. Хоч з французьким акцентом».

І я, дурень, почав розповідати про те, який забавний у французів наш акцент, причому найбільше в тих, хто народився в Провансі, взагалі в усіх жителів півдня якийсь особливий акцент, він робить їх беззахисними, схожими на дітей.

«Скажіть, — перебив мене алюмінієвий, — а ви не розмовляли з Лянресі про Іспанію?»

«Ми з ним розмовляли про те, як розмінувати ті будинки, яким загрожувало знищення, і ще про те, як пройдуть зв'язкові до наших передових частин».

«Але після того, як ми ввійшли в Париж, ви, мабуть, зустрічалися з ним?»

«Після того як ми ввійшли в Париж, я без просипу пиячив тиждень. З нашими».

«З ким саме?»

«З Полом Роуменом, Джозефом Олсопом і ЕрнестомХемінгуеєм».

«Роумен зараз працює в Іспанії?»

«Його перевели до вас наприкінці війни».

«Так, так, я його пригадую, я з ним розмовляв у цьому ж кабінеті. Він марксист?»

«Він такий же марксист, як я балерина».

«Ви просто не в курсі, він же учень професора Кана, а той ніколи не приховував свого захоплення доктриною єврейського дідуся».

Отже, ти у нас марксист, зрозумів?

Потім алюмінієвий спитав, чи це той Хемінгуей, який писав репортажі про Іспанію, я відповів, що він писав не тільки репортажі, а й книжки. Алюмінієвий сказав, ніби він щось читав, але не пригадує що саме, йому не подобається манера Ерні, дуже багато брутальності, жахлива фраза, якась базарна мова, та й, крім того, він занадто романтизує професію диверсантів, малює над їхніми головами німб, це він робить тому, бо не знає життя. «Я сам ходив у розвідку у Франції в сімнадцятому, — розказував він, — повзав на животі під німецьким дротом, щоб вивідати їхнє розташування, я пам'ятаю, як це було». Я зрозумів: він, мабуть, не читав «За ким подзвін», а лише чув думку тих, хто не любить Ерні, а його багато хто не любить за те, що дуже популярний, мені здається, він ні в чому не ідеалізує Джордана, а навпаки.

«Ну, бог з ним, з тим Хемінгуеєм, давайте повернемося до наших справ, — вів далі алюмінієвий. — Що вас найбільше цікавить: консульська робота, політичний аналіз чи вивчення економічних структур тих країн, де вам, можливо, доведеться працювати?»

Я відповів, що найвигідніше було б використати мене по тій спеціальності, якої нас навчили Донован і Даллес, коли ми боролись з нацистами.

«Добре, — погодився алюмінієвий, — я передам ваше побажання керівництву, зателефонуйте <в європейський відділ, скажімо, в понеділок»;

Розмова була в четвер, ми поїхали з Елізабет у Нью-Йорк, залишивши хлопчиків у її матері, чудово провели уїк-енд, провідали Роберта й Жакі, згадали минуле, потім подивилися спектакль про те, як радикуліт стає головним стимулом для людини, яка мріє про кар'єру танцівника, було дуже смішно; у Діка зустріли Бертольда Брехта й Ганса Ейслера, вони затівають у Голлівуді грандіозне кіно, Ейслер просив передати тобі вітання, а Брехт сказав, що ти його просто зачарував, коли приїжджав до нього в сорок другому консультуватися по наці, перед тим як тебе вирішили закинута до них у тил. Брехт хотів написати тобі, але був страшенно заклопотаний і, як завжди, неуважний, твою адресу спочатку ткнув у кишеню штанів, потім поклав у портфель, а тоді сховав у піджак і, мабуть, загубив. У суботу ми славно пообідали в Чайна-тауні, подивилися — ще раз з тим же захопленням — чаплінського «Диктатора» і повернулися додому щасливі украй. У понеділок я набрав телефон, який дав мені алюмінієвий, там мене вислухали й попросили передзвонити в середу. Мені це не дуже сподобалося, але що вдієш, жодна державна установа з традиціями не може обійтися без бюрократії; справді каста, хай їм чорт. Подзвонив у середу; призначили на п'ятницю, знову марно. Тоді я поїхав до наших, але мені сказали, що Макайр уже в Європі, негайне відрядження; повний розгардіяш, як у фірмі, що зазнала банкротства. У понеділок алюмінієвий сказав, що мене не можуть узяти на роботу в державний департамент. Я був страшенно цим приголомшений: «Чому?» — «Ми не коментуємо». Тоді я подзвонив Аллену Даллесу й попросив його знайти для мене кілька хвилин. Він зразу погодився, вислухав мене, підтримав, що треба боротися, й пообіцяв допомогти. У четвер я ще раз подзвонив йому, він відповів, що департамент уперся, їх, бачте, непокоять мої контакти з комуністами. «Треба переждати, Грегорі, — мовив він, — почекайте, як казав Сталін, буде і на нашій вулиці свято».

Сам розумієш, на війні ми, звісно, не могли думати, що треба відкладати гроші, і коли підійшов строк платити внесок за будинок, мені стало не по собі. Я знову подався до наших, намагався поговорити з Донованом, але його відрядили до Нюрнберга заступником нашого обвинувача, потрошитиме нацистських свиней. Стіменс, який мене прийняв — ти його пам'ятаєш, він відав контррозвідкою, шукав зрадників дома — теж пообіцяв, що спробує допомогти, але з державним департаментом розмовляти важко, чинуші, бояться власної тіні.

Минуло ще п'ять днів, і я почав трохи психувати, бо зайшов у банк, подивився свій рахунок, посидів з олівцем у руках і зрозумів, що через два тижні мені доведеться просити в когось у борг, наближається строк платити за страховку.

Це добряче підігнало мене, і я зв'язався з газетами, зустрівся з Шлессінджером і Маркузе, дзвонив у Детройт, у «Пост», звідти мене переправили до Нью-Орлеана, там запропонували місце в газеті, що виходить в Сан-Дієго, але Елізабет була проти: не можна залишати маму, а везти її туди в спекоту небезпечно, старенька перенесла дві серцеві кризи.

Нарешті об'явився Стіменс, дав мені телефон, але це було в п'ятницю ввечері, у Голлівуді вже нікого не було, а він запропонував зв'язатися з «Тенті сенчурі фокс», їм потрібен консультант, який бодай трохи розуміється у політиці, війні та розвідці, платять двісті доларів на тиждень, не бозна-які великі гроші, та й це вже щось, а не жах безробіття, от уже не думав, що коли-небудь на практиці зіткнуся з цим поняттям.

Подзвонив Брехту, він дуже зрадів, що в мене буде можливість переїхати в Голлівуд, розповідав, що робота консультанта-редактора надзвичайно цікава, близька до творчості, ніякого чиновництва, «змова однодумців, солодкі ігри дорослих дітей, чим розкованіше фантазуєш, чим ближче наближаєшся до менталітету дитини, тим більше тебе цінять».

Ти собі не уявляєш, що було зі мною в той триклятий уїк-енд, я дивився на себе збоку і був приголомшений тим, як я змарнів за ті тижні, коли сидів без роботи. Надав же мені чорт вибрати професію історика! Я розумію, ти економіст і юрист, тобі нічого не страшно, потурили алюмінієві, пішов собі в будь-яку контору і запропонував свої послуги, людина, яка вміє видиратися крізь хитрощі параграфів наших кодексів, потрібна скрізь і всюди — доти, звичайно, поки ціла наша демократія. Чи економіст! Як я заздрю тобі, надійна спеціальність, «німецьке проникнення в Європу», на цьому можна стати тричі доктором, якщо алюмінієві почнуть копати й проти тебе. До речі, мені не сподобалось, що той біс з метеликом, згадавши твоє ім'я, більше ні разу про тебе не заговорив, він чекав, поки я скажу щось, і хоч він повзав на пузі під дротом, щоб зрисувати розташування німців під Марною, у розвідці він справжній профан, поводився, як приватний детектив з дешевого радіоспектаклю, сама цікавість, настояна на багатозначності, а справжній розвідник це той, хто вміє знайти спільну мову з чотирма людьми, які зібралися за одним столом: з банкіром, безробітним, повією і монашкою.

Одне слово, у понеділок я держав себе за руку, щоб не накручувати телефонний диск рівно о дев'ятій, у нас в усіх від надмірного відчуття власної престижності пара з ніздрів валить. Подзвонив о дев'ятій тридцять, насилу витерпів. «Так, ви нам потрібні, можете приїжджати для підписання контракту». — «Оплата квитка на літак за мій рахунок?» — «Звичайно, ви не Хамфрі Богарт». — «Але де гарантія, що я підійду вам?» — «За вас просили дуже серйозні люди із столиці, а вчора про вас багато розповідав Брехт. Його підтримав Ейслер, на великих драматургів і музикантів гріх не зважати».

Я вилетів туди, у Лос-Анджелесі було справжнє пекло, мене не залишало відчуття, що пахне смаженими каштанами, як у Парижі, в середині вересня в Картьє Латан. Голлівуд мене знову ошелешив — тиша, надійність, краса, височенні пальми, жива історія нашого кіно, ні в кого немає такого кіно, як у нас, нехай про нас говорять що кому заманеться, лають і критикують, але треба бути зовсім уже нечесною людиною, щоб підняти голос проти Голлівуду.

І от я спакував чемодани, здав тутешню квартиру в аренду (це може бути ще додатково двісті доларів на місяць, зовсім непогано), пройшов по кімнатах, не відчуваючи того бентежного жаху, який пойняв мене останніми тижнями, випив, ліг у ліжко, але не міг заснути і, діждавшись, доки Елізабет почне солодко посапувати, — вона стала ще гарнішою, навіть не можу собі уявити, що ми з нею одружені вже дев'ять років, у мене до неї така ж ніжність, як і в перші дні нашого знайомства, — пішов у кабінет, сів до столу й написав тобі цього довжелезного листа.

Пиши мені на готель «Амбрассадор», я найняв двокімнатний апартамент, житимемо там, поки Елізабет не підшукає будинок.

Звичайно, коли ти прилетиш у відпустку сюди, ми чекаємо тебе в гості. Повно гарненьких молодих дівчат з розумними холодними очима ходять по студії. Такі не вміють зраджувати. Якщо ти вкладеш з ними договір на любов, вони ніколи не порушать умов контракту. Це їм невигідно. Що ж, нехай так, це чесніше за підлість, породжену почуттями. Викинь нарешті з серця Лайзу. Викинь. Я бачив її в Нью-Йорку, тому прошу тебе ще раз — викинь. А взагалі чогось тоскно у мене на серці: так буває завжди, коли щось не до кінця розумієш. Я жену від себе думки, але ж їхня настирливість куди страшніша, ніж атака осінніх мух, які, здається, оскаженіли від наближення холодів і тому жалять усе, що тільки можуть, а особливо ноги, до крові розчухуєш.

Я забороняю собі признаватись у тих почуттях, які мене часом охоплюють, я пам'ятаю, як Донован учив нас боятися почуттів, не породжених логікою. Я про все це не забуваю розумом, та хіба просто справитися з тим, що живе в тобі? Немає нічого гіршого, як незаслужена образа, ти згоден? А втім, к чорту цей державний департамент! Правду каже Даллес, треба почекати. Усе вгамується.

Пиши. Твій

Грегорі Спарк».

2

«Грегорі Спарк,

готель «Амбрассадор», Голлівуд, США

Дорогий Грегорі!

Твій лист страшенно мене засмутив, та й є чим. Економіка немислима поза історією, так що не дуже заздри моїй, як ти писав, «спокійній» професії. Двічі прочитавши твоє послання, я переглянув промови Ціцерона і прийшов до печального висновку, суть його зводиться до того, що кінець будь-якої епохи, пов'язаної з великою людиною, яка внесла свою лепту в історію, неминуче супроводжується приходом нової команди, котра пропонує свою, якісно нову модель майбутнього. А оскільки видатні люди — піки історії, оскільки людство не дуже розбалуване особистостями типу Цезаря, Спартака, Македонського, Клеопатри, Галілея, Лютера, Кромвеля, Петра, Наполеона, Вашінгтона, оскільки кожен злет думки змінювався віками чекання нових ідей, нам з тобою лишається тільки солодкий спогад про ту пору, коли ми удостоїлися щастя входити у велику команду дуже великої людини, яким був Рузвельт.

Я не зовсім уявляю собі, як воно буде, коли прийде політик з новою програмою; повторення Рузвельта неможливе (будь-яке повторення чревате фарсом або ж катастрофою, в цьому я цілком згоден з Марксом), а от що висунуть замість його курсу, я поки що не зовсім уявляю. Сподіватися, що ті, хто оточує Трумена, зможуть створити ідею, привабливу для країни й світу, досить ризиковано, бо він сіра людина, він зовсім не підготовлений до керівництва країною. Я думаю, Трумен звільнятиметься від людей Рузвельта; до речі, по-людському я його розумію. Кому приємно, коли тичуть тобі в очі попередником, велетнем, ім'я якого й без того в усіх на вустах. Тому зробити треба так, щоб люди забули Рузвельта, але робити це треба розумно й тактовно — у цьому, мабуть, Трумен і ті, кого він із собою привів, вбачають своє головне завдання. Як це можна зробити? По-перше, необхідно визначити того ворога, чия загроза зрозуміла кожному американцеві. По-друге, потрібно знайти рецепт, у який спосіб цього ворога можна перемогти. По-третє, треба довести народові, які блага дістане кожен в результаті цієї перемоги. Нацизм знищено. Японських агресорів розгромлено. Що ж загрожує Америці? Економічний спад? Припускаю. Криза духовних цінностей? Цілком можливо, бо на зміну доктрині війни ідея миру приходить зовсім непросто. Ти знаєш, як перемогти економічний спад? Я — ні. У нас вважають, що економіка — це дуже просто, знай укладай гроші, але ж це точка зору малокомпетентних людей. Як подолати духовну кризу? Ти знаєш? Я — ні. Мабуть, потрібен час, треба створювати новий суспільний клімат у країні. А це трудно. А без очевидного всім і кожному ворога, що загрожує Америці, чи це буде П'єр, Чжао, Іван, Фріц, чи привид безробіття, чи жах нової «Чорної п'ятниці», політик, позбавлений глибокої суспільної ідеї, не утвердить себе. Але ж хочецця! Мені здається, що Трумен не шукатиме компромісу з дядьком Джо, а піде на те, щоб форсувати розрив. Сталін — цілком достойний ворог, причому не сам по собі — все-таки він герой війни, — а як прибічник більшовицької доктрини, поневолення людства. Саме тому алюмінієвий пан з бритвеним проділом так ретельно випитував тебе про твої контакти з французькими комуністами. Команду, яка вибрала курс, мають укомплектувати тими, хто готовий до гутаперчевих рішень і не обтяжений служінням минулому. Отже, оцінюй те, що сталося, як щось цілком логічне, тобто неминуче. Давай навчимося приймати життя таким, яким воно є. (Якби мене запитали, я запропонував би назвати ворогом на найближчий час тих нацистів, які лягли на грунт; вони готуються до того, щоб піднятись, але, думаю, люди Трумена відкинули б мою пропозицію, і не тому, що вони не згодні зі мною, а через те, що розгром гітлеризму пов'язаний з ім'ям Рузвельта; повторення вже завершеного не дає «політичного навару», прісно.)

Чи не поспішив ти з Голлівудом? Коли б ти написав мені, я зразу запросив би тебе з Елізабет та хлопчиками в Мадрід, тутешньому філіалу ІТТ (хоч усі вони пройдисвіти і лизали зад Гітлеру) потрібні серйозні працівники, і платили б вони вдвічі більше, ніж твої боси в «Твенті сенчурі фокс». Ну, гра зіграна, нічого не вдієш.

Я дуже радий, що ти знову зустрівся з Брехтом і Ейслером. Надішли мені їхні адреси, я напишу їм, дуже люблю цих художників. Ніяк не можу збагнути, чому Голлівуд досі не поставив Брехта по-справжньому. Я бачив його спектакль у Відні напередодні аншлюсу, він ще й тепер живе в моїй душі; саме Брехт помагав мені пережити страшний жах допитів, холод у камері, приреченість у бараку.

Де ти бачив Лайзу? Ні, не думай, я вже видужав, я переболів тим, що сталося, та хіба викреслиш п'ять років життя з пам'яті? Точніше — з серця, з пам'яті якось можна. Якщо людство навчилося легко забувати тих, хто був кумиром, то чому я маю бути винятком з правил? Я бачу твою скептичну посмішку, мовляв, говори, говори. Ні, правда, Грегорі! Вір мені. На підтвердження — у мене прохання: підбери мені когось з тих холоднооких і мудрих голлівудських дівчат, які свято виконують підписаний контракт на дружбу і на спільне прокидання в одному ліжку. Дівчина має бути кирпатенька, зеленоока, з веснянками (навіть восени), справжня американка (я все-таки трошечки расист, тим паче, що мій дідусь очолював ку-клукс-клан в Алабамі) і неодмінно освічена в тому коледжі, який ми з тобою знаємо; все, що завгодно, аби тільки не дурепа. Нехай навіть кривенька, аби тільки інтелектуалка. Серйозно, мене це збуджує, я стільки їх перебрав після того, як Лайза показала мені, що означає «вірність солдату», що мене не цікавить секс; послухати розумну дівчину в ліжку — найвища насолода.

Тепер про справу. Чи не було в тебе якихось розмов з твоїми французами (передусім з тими, які очолювали підрозділи макі в районі Ліона) про СС гауптштурмфюрера Клауса Барб'є? Ед написав мені з Кельна, що нібито цей сучий син шастає на волі, хоч за ним полює вся наша військова розвідка. Кілька разів я чув про Барб'є й тут, від тих, хто зумів утекти від суду — поки що; я обачно ходжу навколо цих наці, розминаю їх; тягнуться досить цікаві нитки до Латинської Америки, в наші окупаційні зони; у справі пошуку кожне свідчення може стати розгадкою, поштовхом до істини, незамінною підмогою в роботі. Слава богу, поки я ще можу над цим трудитись, Даллес знав про цю роботу і всіляко її підтримував, але цілком можливо, що після того, як він пішов з розвідки, інтерес до мого пошуку послабиться, тим більше що вистачає справ поточних, а вони затягують, як бензин у вирву. (Тому я дуже шкодую, що ти прийняв запрошення Голлівуду; тут у мене є надійні хлопці, але вони виконавці, польотом фантазії похвалитися не можуть. Іще. Оскільки ти бував у Лісабоні і знаєш тутешню ситуацію, поворуши мозком, розкажи мені все, що ти пам'ятаєш про нацистів, які працювали у воєнному аташаті рейху при Салазарі. Усе, найнікчемніша дрібниця може мати неоцінимий інтерес.)

Будь ласка, передай Елізабет моє найніжніше вітання. Я дуже заздрю, що ти ставишся до неї з такою ж ніжністю, як і в той день, коли вперше її побачив. Це так чудово і, на жаль, рідко.

Усім серцем твій

Пол Роумен».

3

«Резидентурам Відділу розвідки державного департаменту Сполучених Штатів Америки в Іспанії, Португалії, Аргентіні, Бразілії, Чілі, Парагваї і Болівії

Цілком секретно

12 березня 1946 року

Є підстави вважати, що в країні Вашого перебування переховуються такі нацистські воєнні злочинці, як Борман, Мюллер, Ейхман, Менгеле і Барб'є.

Їх конче потрібно виявити, захопити й видати в руки правосуддя, це дасть можливість підійти до всіх тих нацистів, яким удалося легалізуватися, дістати тут право політичного притулку або ж тимчасовий вид на проживання.

З самого початку Вашої роботи в цьому напрямі потрібно вказати підлеглим з усією відвертістю, що нині робота по виявленню підступу до нацистських злочинців, яких внесено в розшуковий лист у Нюрнберзі, ні в якому разі не дає санкції на залучення німців-емігрантів з нацистським минулим у ряди агентури. Їх можна використати лише як джерело інформації, що дасть змогу вийти на тих, хто мусить бути заарештований згідно з санкцією, виданою Міжнародним трибуналом.

Але не слід виключати можливості одержувати через ці джерела поточну оперативну інформацію, пов'язану з тими питаннями, що становлять інтерес для безпеки Сполучених Штатів та їхніх союзників.

Конкретні питання мають вирішуватись з урахуванням обстановки на місці.

Роберт Макайр».

Пол Роумен старанно вивчив текст, дещо його здивувало, і він виписав на окремі аркушики кілька фраз, прочитав їх окремо від усього тексту ще раз і відправив у Вашінгтон шифротелеграму такого змісту:

4

«Державний департамент,

Роберту Макайру

Строго секретно

1. Чи потрібно вести роботу при вивченні німецьких емігрантів з нацистським минулим у тому плані, чи не являють вони собою воєнних злочинців, які підлягають суду?

2. У тому разі, коли з'ясується, що той чи інший емігрант не внесений досі в список головних злочинців, а насправді він ним є і сховався від кари під чужим прізвищем, чи треба негайно ставити про це до відома міжнародний трибунал, чи спочатку необхідно сповістити про ці заново відкриті обставини у Відділ розвідки державного департаменту?

3. Як треба розуміти фразу: «Не слід виключати можливості одержувати через ці джерела оперативну поточну інформацію»? В Іспанії цілком легально проживають і працюють нацисти, що стоять дуже близько до Франко, варто лише згадати групенфюрера Дегреля, який був під час війни «вождем» валлонського підрозділу СС, тут зовсім вільно проводить час у будь-якому товаристві «фюрер» Хорватії Анте Павелич; усім відомо, що Франко прихильно ставиться до князя Багратіоні Мухуранського, якого Гітлер затвердив на пост нового «царя великого Грузинського князівства», не кажучи вже про цілий ряд військових, банкірів та дипломатів третього рейху, інформацію на яких я відправив у телеграмах 2102–45 і 479–46. Звичайно, їхня оперативна інформація буде тенденційна, спрямована проти тих основних принципів, що їх було зафіксовано в документах, прийнятих конференціями в Ялті й Потсдамі.

4. Як треба розуміти термін «союзники Сполучених Штатів»? Чи належать усе ще до «союзників» Франція та Італія — у світлі виступу сера Уїнстона? Чи можна й досі вважати нашими союзниками уряди Росії, Польщі, Югославії й Албанії?

Прошу надіслати відповідні роз'яснення, які дадуть змогу цілком певно й недвозначно зорієнтувати моїх співробітників.

Виконуючий посаду резидента

Пол Роумен».

Прочитавши телеграму, Макайр знову згадав Пола, його гірку історію, поставився до його позиції з поблажливим розумінням; зрештою, життя буде неповне, якщо вилучити з нього ідеалістів, відданих тій ідеї, котра яскраво освітила їхнє життя в минулому; в усякому разі, їхня інформація завжди визначається добросовісністю, а той перекіс у минуле, який, безперечно, буде в ній, цілком піддається коректуванню на підставі вивчення документів, що так чи інакше надходять від усіх інших служб сюди, у Вашінгтон, й розшифровуються у тому відділі, до якого входять люди, дібрані тепер з усією ретельністю, — абсолютні однодумці, якісно нова команда.

Та коли став відповідати Роумену, Макайр зрозумів, що відповісти не так просто, бо запитання виконуючого обов'язки резидента вимагали цілковитої ясності; Роумен з тих, хто не задовольниться малопереконливими формулюваннями; зрозуміло: він вірний ідеям Рузвельта, але усувати його з Мадріда лише через цей один факт недоцільно, адже він займав досить незначну посаду і не мав права на самостійні рішення, а його героїчне минуле було надійною гарантією шанобливого до нього ставлення тих, хто так чи інакше брав участь у битві проти коричневого страховиська.

Чим довше Макайр роздумував про цю ситуацію, тим складнішою вона йому вимальовувалась; найбільше він побоювався зв'язків своїх співробітників з людьми преси; у разі звільнення є можливість почати скандал, та й не всім у колі журналістів подобається новий курс Трумена.

Так, звичайно, далі роздумував Макайр, цей самий Роумен незначна фігура в системі департаменту, проте через посаду його допущено до таких матеріалів цілком секретного характеру, аналізуючи які можна скласти очевидну картину поступового коригування зовнішньополітичного курсу уряду. Тому, перш ніж відповісти в Мадрід, Макайр звернувся до своїх друзів з проханням перевірити зв'язки «чудового хлопця, тямущої людини, серйозного розвідника, героя боротьби проти нацизму» в одному лише плані — чи не дружить він з тими, в кого язик довгий та ще й до того ж погано тримається за зубами.

Відповідь, яка надійшла через два тижні, насторожила Макайра, бо з неї випливало, що Пол Роумен не тільки підтримував дружні зв'язки з світом преси (з братами Олсопами, Ліппманом, Солсбері, Стівенсом, Уїтні), не тільки й досі дружить з колишнім співробітником ВСС Грегорі Спарком, якого звільнили з системи через підозру в лівих настроях, а й сам дійсно був учнем марксистського професора Кана.

Коли Макайр на черговому ленчі зустрівся з Даллесом (він навмисне вступив до клубу братів, щоб зустрічі були виправдані й не викликали запитань у заздрісників і відкритих противників могутньої сім'ї) і розповів йому про те, що сталося, Аллен з відповіддю не поспішав, довго попихкував своєю люлькою, часом поглядав на співрозмовника чіпким вивчаючим поглядом («Будь проклята моя безмежно любима професія, — говорив він, — і її закон: коли хочеш вірити, нікому не вір»), потім, поклавши люльку на стіл, біля чашечки міцно завареного жасминового чаю, сказав:

— Даремне панікуєте, Боб. Цей Роумен, скільки я його пам'ятаю, прекрасний хлопець. Попросіть-но його скласти довідку на всіх тих нацистів, яких він витоптав у Іспанії. Покажете її мені, може, щось підкажу, все-таки я тримаю в голові тисячі німецьких імен, — а там і вирішимо, що робити., Напишіть йому, що розгорнуті рекомендації надішлете після вивчення всіх, кого він вважає за потрібне залучити джерелами інформації, і тих, спілкування з якими може завдати шкоди, — він торкнув себе пальцем у груди, — престижу цієї країни.

… Коли Роумен прислав таку довідку, Даллес забрав її на ніч, зробив фотокопію і запитав — по відомих лише йому одному каналах — генерала Гелена про всі ті імена, які згадував Роумен, попередивши, що цю роботу необхідно провести в обстановці виняткової секретності і що ніхто з його, Гелена, американських контактів про це не повинен знати — ні за яких обставин.

У відповіді, підготовленій Геленом, було дано установчі відомості на сімнадцять чоловік, про які згадував Роумен; також повідомлялося, що «доктор Брунн» насправді співробітник розвідки Шелленберга, відомий під прізвищем Бользен, але в всі підстави думати, що це його псевдонім; справжнє ім'я Бользена — Брунна з'ясовується.

Даллес подякував Геленові, попросив його скласти розширену довідку на доктора Зоммера, Кемпа і Брунна — Бользена, які зацікавили його, зустрівся з Макайром, порекомендував йому, як краще відповісти Роумену, і перевів розмову на останні фільми, що привезли у Штати з Франції:

— Там настає щось якісно нове, повірте моєму чуттю. Чи виявиться Голлівуд спроможним сказати своє слово в новій обстановці, ось що мене бентежить…

Потім він смішно прокоментував останній бейсбольний матч між «буйволами» й «техасцями», упевнено назвав майбутнього чемпіона, порекомендував Макайру їсти щоранку терту редьку з маслиновою олією, додавши, що це робить печінку бастіоном здоров'я, і, попрощавшись, поїхав до себе в Нью-Йорк, умовившись про наступну зустріч через тиждень на прем'єрі «Петрушки» великого Стравінського…

5

«Полу Роумену,

виконуючому посаду резидента в Іспанії

Цілком секретно

Оскільки Ваша телеграма з проханням роз'яснити мою депешу 3209–46 передбачає розгорнуту відповідь, просив би Вас узяти в розробку згаданих Вами Зоммера, Кемпа і Брунна. Радив би насамперед зосередити увагу саме на Брунні — Бользені.

Після Вашого повідомлення, як пройшов контакт з Брунном — Бользеном, ми проаналізуємо Ваше повідомлення й охоче вислухаємо Ваші пропозиції на майбутнє.

Тільки така дружня робота, котра має визначити стосунки між резидентурами й центром, дасть Вам змогу зрозуміти те, що поки ще не зрозуміле, а нам дасть можливість скоригувати наші рекомендації стосовно специфічних умов, які існують в Іспанії.

Макайр».

Цю телеграму, записану Макайром зі слів Даллеса, було побудовано на тому тотальному недовір'ї, якого зобов'язана була дотримуватись нова розвідувальна служба країни; Даллес знав, що робив, бо в свій час він звернувся до Гелена з особистим проханням — знову ж таки обминаючи всі офіційні канали — налагодити спостереження за зв'язками резидентів «рузвельтівської команди»; пропозиція Макайра почати контакт з Брунном — Бользеном передбачала дію, а розвідник ні в чому так не проявляється, як у дії, його всього видно наскрізь, наче голенького, бери — не хочу!

Не знав Макайр і того, що Даллес уже домовився з директором ФБР- Гувером про початок роботи по всіх тих резидентах, які додержувалися «старого курсу». Але він добре запам'ятав зауваження Даллеса, кинуте мимохідь: «Якщо раптом Гувер зацікавиться Роуменом, захищайте його коректно, стримано, я допоможу зробити так, щоб про вашу пропозицію дізналися в державному департаменті: там не люблять ФБР і цінять тих, хто не боїться захищати своїх».

… Однак, комбінуючи й граючи, затіваючи складні інтриги, підставляючи Макайра Гуверові, зіштовхуючи лобами державний департамент і служби Мюнхена, Даллес не знав, що й Гелен вів свою партію, і не збирався «вивчати» Кемпа, як і багатьох інших у різних країнах світу, бо той був резидентом «організації» генерала в Іспанії, користувався його цілковитим довір'ям і безмежною підтримкою.

Не знав Даллес і того, що Гелен, відчувши його певний інтерес до Брунна — Бользена, дав Кемпу вказівку налагодити стеження за цією людиною, оскільки, як писав він, треба чекати підходу до нього представників відповідних служб, а це «дасть нам можливість простежити на ділі, як працює американська розвідка в третіх країнах, а конкретно в тих, де живе багато вигнанців, які ще не змогли визначитися в суспільному житті і яких досі ніяк не використано на благо майбутнього Німеччини».

Саме ця вказівка Гелена й змусила Кемпа ще уважніше придивитися до Брунна — Бользена і звернутися в Мюнхен з проханням зібрати всі можливі дані про «об'єкт», тому що, писав він, можуть бути зовсім несподівані повороти справи, якщо, звичайно, дозволити собі розкіш довіритися — на цій фазі — почуттю, а не об'єктивним даним.

Гелен прочитав повідомлення Кемпа, сказав Мерку, що не слід довіряти почуттю, але порадив не випускати Вруна — Бользена з поля зору, чого чорт не втне, коли бог спить…

6

«Едгару Джону Гуверу.

Федеральне бюро розслідувань

Дорогий Учителю!

Ви навіть не уявляєте, який приємний мені був Ваш дзвінок!

Мушу признатися, що саме у Вас (я завжди пам'ятаю про щасливі години, проведені разом з Вами в роботі проти гітлерівських шпигунів) я навчився доброзичливості, яка притаманна Вам у ставленні до людей, незалежно від того, на яких щаблях ієрархічної градації вони стоять.

Ніколи не забуду, як Ви сердито й по правді шпетили мого нинішнього боса Нелсона Рокфеллера і водночас покірно вислухували докори прибиральниці, яка гнівно сварила Вас за те, що після наради у залі лишається так багато тютюнового попелу на килимах…

Я, взявши з Вас приклад, досить жорстко відстоюю свої позиції в кабінеті помічника державного секретаря, але покірно схиляю голову, коли дівчата з друкарського бюро лають мене за те, що завалюю їх роботою. Ніщо не здається мені таким бридким, як безтактність, та ще з тими, хто не може відповісти тобі тим самим. Ми часом аж надто багато говоримо про вірність ідеалам демократії, але поводимось, мов римські патриції, до того ж без достатньої на це підстави — ні перемог на полях битв за нами, ні переможених в суперечці філософів, ні покорених жіночих сердець.

Тепер про справу. Пол Роумен, який цікавить Вас, судячи по відзивах людей, що добре його знають, давно працює в розвідці.

Зараз він виконує обов'язки резидента в нашому посольстві в Мадріді, причому виконує їх коректно і зі знанням справи. Певну емоційну неврівноваженість Роумена можна пояснити тим, що йому довелося просидіти в нацистській тюрмі.

Мене трохи здивувала Ваша зацікавленість цією людиною, бо ФБР даремно ніким не цікавиться.

Я розумію, що дружба не дає права просити про щось таке, що може бодай трохи завдати шкоди тій справі, якій ми з Вами служимо, але я міг би допомогти у Вашій справі набагато компетентніше, коли б Ви вважали за допустиме точніше визначити сферу Вашого інтересу до Роумена. Це дало б мені змогу ще й ще раз подивитись його особисту справу, а також зустрітися з тими колегами, котрі працювали з ним пліч-о-пліч як у ту пору, коли він перебував саме у ВСС, так і після того, як у травні сорок п'ятого його перевели у Відділ державного департаменту. З найглибшою повагою

Ваш

Роберт Макайр».

7

«Роберту Макайру,

виконуючому посаду начальника

Відділу розвідки державного департаменту США

Дорогий Боб!

Спасибі за Ваші добрі слова. Тільки ради правди маю сказати, що не такий я вже й сміливий, як Ви вважаєте, бо я ніколи не заперечував ні президентові, ні міністрові юстиції, а треба б!

Відносно тих, хто стоїть нижче від нас, то їх у сто разів більше, ніж тих, хто стоїть над нами, вони ж і зберігатимуть про нас пам'ять, і передаватимуть її нащадкам. Буде прикро, якщо наступні покоління судитимуть про нас по тих невихованих чиновниках, які, на жаль, ще зустрічаються в коридорах влади. Ваша правда, найвища суть демократії полягає не в тому, як собачаться сенатори перед мікрофонами радіокомпаній, набираючи очки до майбутніх виборів, а саме в тому, щоб ненав'язливо й тактовно виховувати в народі своїм прикладом повагу до тих, хто править країною.

Тому, й далі посміхаючись, терпіть буркотливу лайку добрих ваших друкарок, але все-таки не сваріться з Нелсоном Рокфеллером.

Тепер з приводу Пола Роумена.

У мене, звичайно, не може не бути тих професіональних секретів, котрими я не маю права ділитися ні з ким, навіть з такою славною людиною, якою вважаю Вас. Однак у цьому конкретному випадку хочу сказати з усією відвертістю: мені на стіл потрапили документи, що свідчать про дуже довірливу дружбу м-ра Роумена з такими німецькими емігрантами, як Брехт та Ейслер, які давно й міцно пов'язали своє життя з більшовизмом.

Тому на цьому етапі мене цікавить лише одне: чи ставив коли-небудь м-р Роумен до відома своє керівництво про його не ділові (оперативні), а дружні контакти з цими іноземцями?

Якщо так, то питання буде закрите, оскільки розвідка передбачає «дружбу» з найжорстокішим ворогом. Якщо солдат перемагає у відкритому бою, то розвідник — у трагічно-закритому, не видному сторонньому оку, а тому особливо невдячному.

Коли ж ні, то я просив би Вас з розумінням поставитися до тих заходів, яких мені доведеться вживати, бо, хоч як нам дорога доля кожного американця зокрема, все-таки доля народу Сполучених Штатів усім значно дорожча.

Думаю, Ви зрозумієте мене правильно, коли я попрошу знищити цього листа.

Буду радий бачити Вас у кінці наступного місяця, коли я закінчу ту роботу, якій зараз віддаю весь свій час.

Щиро Ваш

Гувер».

8

«Джозефу Макарті,

Сенат Сполучених Штатів Америки,

Комісія по розслідуванню антиамериканської діяльності

Дорогий Джо!

Як я й думав, м-р Роумен, який цікавить нас, ніколи нікого не ставив до відома про свої дружні стосунки ні з Брехтом, ні з Ейслером.

У зв'язку з тим що мої хлопці наскребли ще деякі матеріали на цих живчиків (до речі, вони євреї, а не німці), оскільки в мене підбирається загрозливо-велике досьє на таких комуністичних симпатизантів, як Чарлз Спенсер Чаплін, Пол Робсон, Артур Міллер (це молодий драматург з породи викривачів, ліві мліють від захоплення перед його писаниною), а всі вони так чи інакше пов'язані один з одним в цілком оформленому товаристві противників існуючого в нашій країні ладу, я прийняв рішення переглянути всі. контакти Роумена, бо Кремль не може не бути зацікавлений у тій абсолютно секретній інформації, яку він має в своєму розпорядженні.

До того ж м-р Роумен був у нацистській катівні, тому більшовики мають можливість впливати на нього, використовуючи його відверто антинацистську позицію.

Дуже прикро для нас і виграшно для противника те, що м-р Роумен самотній, у нього зараз немає сім'ї, отже, він позбавлений тих «прив'язок», які допомагають одруженій людині, а тим паче батькові сімейства, надзвичайно ретельно контролювати ті рішення, які треба визначати як кардинальні.

Державний департамент надав мені додаткові можливості для оперативної роботи; я одержав звідти список рідних, знайомих та друзів м-ра Роумена.

Я дуже не хотів би лякати себе наявністю розгалуженої сітки, більшовицької змови у нашій країні, але краще дізнатися про хворобу заздалегідь і за допомогою скальпеля відчленити заразу.

Просив би Вас, дорогий Джо, зразу ж вилучити Роберта Макайра із списку, який Ви прислали: якщо ми почнемо шукати єретиків серед тих, кого вважаємо братами (і справедливо вважаємо), то виграють лише ті, які мріють про те, аби тільки нашій країні було завдано шкоди. Я ручаюся за Макайра. Його добре — в минулому — ставлення до м-ра Роумена не повинно кидати на нього тінь.

Про хід моєї роботи я ставитиму Вас до відома.

Сподіваюсь, що цей лист Ви знищите, бо він має особистий характер і розкриває те, про що не мають права знати навіть Ваші співробітники. Це не Ваша провина, це — наша спільна біда, бо були широко розчинені двері для червоних не тільки державних установ, а й святі для кожного американця ворота Капітолію.

Сердечно Ваш

Гувер».

9

«Ерлу Джекобсу,

ITT, Мадрід,

Іспанія

Дорогий Ерл!

Я був зворушений тим, як швидко, а головне, конфіденційно Ви відповіли на моє прохання.

Прошу Вас мати на увазі, що та людина, якою ми цікавимось, надзвичайно компетентна у своїй професії. Отже, будь-яка кустарщина в роботі з ним загрожує неприємностями. Якщо вас не обтяжить, то проконсультуйтеся у цій справі з моїм давнім другом Вутвудом, і хай Вас не лякає, що він живе в Мадріді як кореспондент «Чікаго стар», це чудове прикриття для справжнього патріота, який присвятив себе боротьбі проти комунізму.

Просив би Вас пересилати всю кореспонденцію для мене тільки через нього.

Думаю, не слід говорити, яке мені дороге Ваше добро співробітництво на благо нашої загальної справи.

Сердечно Ваш

Гувер».

ШТІРЛІЦ-VІІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

Ерл Джонсон був огрядний, високий чоловік; стрижений йоржиком, зразу видно — американець; очі дуже сині, опушені довгими чорними віями (такі б жінці, подумав Штірліц); шкіра на обличчі гладенька, лискуча навіть, мабуть, кожного ранку йому робили масаж після гоління; єдине, що дисгармонувало з тією лагідною жіночністю, що визначало обличчя Джонсона, був ніс, істинно боксерський, круто переламаний на переніссі і трохи повернутий вліво.

— Радий вас бачити, докторе Брунн, — сказав він, легко підвівшись з-за столу. — Кемп прогудів мені про вас усі вуха. Хочете випити?

— Ні, спасибі, я п'ю другий день, досить.

— Мені доводиться пити щодня і — нічого. Невже колись і я скажу цю жахливу, справді пов'язану з віком фразу: «Я п'ю другий день, досить»?! Брр! Страшно подумати! А каву?

— З радістю.

Джекобс підійшов до каміна, там у нього стояв млинок для кави й невеличка електроплитка з мідними турочками. Швидко й красиво, якось по-чаклунськи він почав готувати каву, говорячи тим часом:

— В Анкарі мені подарували рецепт, він чудовий. Замість цукру — ложка меду, ріденького, краще липового, чверть дольки часнику, це пов'язує воєдино смисл кави й меду, і головне — не доводити до кипіння. Усе те, що закипіло, позбавлено смислу. Та й люди, які перенесли надмірні навантаження — фізичні й моральні, — гублять себе, хіба не так?

— Дамаську сталь, навпаки, загартовують температурними перевантаженнями.

Джекобс обернувся, якусь мить розглядав Штірліца, примруживши свої голубі очі (у наших жителів Півночі такі ж, подумав Штірліц, у владимирців та поморів), потім усміхнувся:

— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.

Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.

— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?

— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.

— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…

— Мої майбутні функції?

— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.

— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.

— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?

— Спасибі. Влаштує.

— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?

— Хто?

— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.

— Він назвав себе Полом.

— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.

— Такий високий, круглоокий? Їздить на…

Джекобс перебив:

— Так, так, на голубому «форді», це він.

— Про доплату він мені не сказав…

— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.

— Що ж, логічно.

— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?

— Згоден.

— Про що він вас просив?

— Про співробітництво.

— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».

— Я відмовився б.

— Припустимо.

— Я відмовився б, — повторив Штірліц.

— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.

— Вас не ознайомили з моїм досьє?

— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?

— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.

Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:

— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.

— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?

Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.

— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.

Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».

— Це треба підписати? — спитав Штірліц.

— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.

Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.

— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?

— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…

— А не першого травня?

— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.

— Хто переправив?

— Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…

— Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.

— Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання — штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.

— Виправимо.

— Спробуйте.

— Про що вас просив Пол?

— Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.

— А ще?

— Його цікавив містер Кемп.

— Ще?

— Усе, мабуть.

— Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?

— Я виконував особисті доручення Шелленберга.

— Хто це?

— Він був начальником політичної служби рейху.

— Його вбито?

— Ні. Як я чув, він тепер в англійців.

— Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?

— Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…

— Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?

— Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.

— Як?

— С-579-А.

Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.

— Далі…

— У Кракові мені доводилося займатися проблемами, пов'язаними з охороною таємниці виробництва літаючих снарядів ФАУ-2. Там я сяк-так опанував ази польської мови…

— Знаєте людей, що працювали разом з Вернером фон Брауном?

— Ні, не знаю. Я мав завдання знайти ФАУ, який залетів не за призначенням під час випробувань. Боялися, що ракета потрапить до поляків або росіян.

— Знайшли?

— Ні.

— І вас не розстріляли? — здивувався Джекобс. — Дивно. Мені говорили, що Гіммлер розстрілював тих, хто не виконував його наказів.

— Це він умів, — погодився Штірліц. — Але в рейху, як і скрізь, існувала ієрархічна градація… Шелленберг міг доповісти Гіммлерові про мій неуспіх, а міг і не доповідати. Або ж звалити провину на інших співробітників, чимось йому неугодних…

— Далі?

— Я назвав найважливіші операції… Якщо хочете, я посиджу за столом і спробую написати вам докладний звіт.

— Це було б дуже мило… Тепер ось що… Я просив би вас почати од завтрашнього дня розбирати наш архів. А потім вас познайомлять з високоповажними економістами. Вони допоможуть вам у фактографії… Мене цікавить чана-ліз роботи німецьких фірм — усіх без винятку, — яких було залучено до будівництва залізниць, аеродромів, радіостанцій, підприємств хімічної промисловості, портових споруд в Іспанії, арабському світі й Латинській Америці. Мені потрібні імена, історія кожної людини — я маю на увазі керівників, звісна річ; дрібнота мене не цікавить; контактні фірми — насамперед латиноамериканські. Коли складете цю довідку, ми перейдемо до детальнішого вивчення планів на майбутнє. Який строк вам на це потрібен?

— Який даєте? — спитав Штірліц.

— Хороше запитання, — кивнув Джекобс. — Я даю три тижні. Вистачить?

— Мало, звичайно, але спробую щось зробити.

— Це все. Я задоволений зустріччю. У касі вам видадуть двісті доларів, купіть собі пристойний костюм і найміть квартиру.

— Спасибі. Скільки ж ви мені все-таки збираєтесь платити?

Джекобс посміхнувся:

— Я боявся, що ви так і не поставите цього запитання. Тоді мені було б важко вам вірити, я не вмію вірити людям, які працюють без грошей, за цим прихована користь. Або фанатизм. І те й те мені бридке. Я платитиму вам триста доларів на місяць. Для Америки це дуже мало, просто-таки злидні. Для Іспанії — співвідносячи з курсом песо — цілком пристойно. Але це для початку. Якщо ваша робота буде результативною, я підвищу вам заробіток до чотирьохсот доларів.

— Зрозуміло. Я вільний?

— Так.

— Коли мені треба бути в офісі?

— Завтра субота… Влаштовуйте свій побут… А в понеділок з'явитеся до Кемпа. Він буде вашим керівником. Це не заважає вам звертатися до мене з тими пропозиціями, які того заслуговують. До побачення.

Штірліц вийшов на вулицю, залиту сонцем; уранці Пол дав триста доларів, зараз у хірургічно чистій, обкладеній кахлем касі він одержав ще двісті; з цими грошима я доберусь до Парижа, подумав він. Це мій шанс, останній, судячи з усього. Вони розставили пастки так, що потім мені не вирватись. Те, що я підписав у Ерла, — дрібниця в порівнянні з тим, що треба буде підписувати на конспіративній квартирі цього самого Пола; заступник резидента, ти бач, який рівень. Зараз я подамся до себе, подзвоню портьє в бюро по аренді квартир, запишу адреси й піду дивитися те, що мені запропонують. Тікати треба сьогодні, завтра може бути пізно. А втім, коли я повернусь до себе, цілком імовірно, що на мене там уже чекають з адресою тієї квартири, де маю поселитись. Ні, я не повинен повертатися в свою комірчину, я зараз піду на Сібелес і зателефоную в центрального поштамту в бюро аренди. Я дзвонитиму так, щоб люди, які йдуть за мною, а вони неодмінно йдуть, побачили той номер, який я накручуватиму, й почули те, про що я говоритиму. Я обдзвоню кілька бюро і в кожного, з ким розмовлятиму, спитаю, які є пропозиції, потім запишу адреси, попрошу добряче розтовкмачити, як їх краще знайти, який під'їзд і поверх; питання про поверх я мушу за-мотивувати інтересом до того, чи е в домі ліфт, мені важко підніматися, це правда, тут знають, що в мене все ще болить ліва нога й часом зводить поперек так, що я втрачаю свідомість. Я піду в те бюро, яке розміщено на першому поверсі, я поїду туди на метро, аби люди, котрі йдуть за мною, впевнилися в тому, що я не намагаюсь відірватися від них. Напевне, вони пустили за мною іспанців; судячи з розмови з Ерлом Джекобсом, мені доведеться працювати не з ученими, а з людиною з Пуерта-дель-Соль; такими архівами, про які він згадав, у цій країні відає секретна поліція, головна характерна ознака фашистської авторитарності — тотальна прихованість інформації. Отже, зв'язки у них продумано надійно, коли вони влаштовують мені контакти з тутешньою секретною службою. Що ж, дуже добре. Нехай вони переконаються, що я справді йду в бюро аренди; перший поверх — мій шанс, іспанські будинки особливі, вони потайні, сповнені нерозгаданої таємниці, в них багато дверей, що ведуть у двір чи на іншу вулицю. Не тіш себе надією заздалегідь, подумав Штірліц. Цілком можливо, що двері в двір забиті, вони дуже схожі на нас, милі моєму серцю іспанці, страшенно люблять забивати двері або ж заставляти їх величезними шафами, а тобі зараз не під силу пересовувати шафи; як це казав слуга Миколи Івановича Ванюшина у Владивостоці? Вступить? Точніше не скажеш; коли біль пронизує поперек, він вступає; до речі, спробуй переклади це на іншу мову.

Він спустився в метро, подзвонив з телефону-автомата в декілька бюро аренди, потім підійшов до великої карти, на якій було відмічено станції, звірив з адресами, записаними на папірці, й подався в те бюро, яке містилося саме на першому поверсі.

Він усе ще не перевірявся, хоч можна було на мить затриматися біля скляних дверей, та коли тебе пасуть професіонали, вони помітять цей твій побіжний погляд, вони роботи, для них не існує нічого, крім тієї людини, яка йде попереду на відстані п'ятдесяти метрів, вони подібні до закоханих, що переслідують прекрасну даму: бачать і помічають усе, навіть цей миттєвий погляд у склі; чесна людина ніколи не думає про те, хто йде за нею слідом; ти чесна людина, Штірліц, тобі нема чого боятися, ти співробітник ІТТ: ідеш наймати собі квартиру, ніщо інше тебе не цікавить, нехай роботи будуть спокійні.

У бюро аренди квартир сеньйора Хосе-Марія Педро Ра-мона-де-Льйоса гарненька секретарка в скромному синьому костюмчику запропонувала Штірліцу останні журнали, попросила зачекати п'ять хвилин, хефе зараз звільниться, буде радий по можливості допомогти вам, наше бюро найпрестижніше в Мадріді, хоч ще й зовсім молоде, зате фламенко, матадори й футболісти звертаються саме до нас, а це ж найшанованіші люди країни, погодьтесь…

Штірліц легко погодився і запитав, де можна помити руки; увійшов до туалету, глянув у віконце, що виходило в двір: біля воріт стояв хтось і читав газету; все зрозуміло, не підеш, стежать по-справжньому.

… Хефе, сеньйору Хосе-Марії, було років тридцять, він запропонував Штірліцу з десяток квартир на першому поверсі («важко підніматися по сходах, хворі ноги»), найдужче розхвалював одну, на Сан-Рафаелі:

— Вулиця тиха, дуже спокійна, транспорту мало, зелена, чудовий краєвид…

— Двір, звичайно, прохідний, отже, коли мене не буде вдома, у квартиру можуть влізти злодії?

— Двір прохідний, усе правильно, але не слід забувати, що при певних недоліках, які поки ще є в нас, невдовзі й з ними покінчимо, — все-таки генералісимус уже поклав кінець крадіжкам. Я теж живу на першому поверсі, але не став навіть закріпляти решітки на вікнах — і ніяких проблем, повірте.

… Квартира справді була хороша, кімнати світлі, вікна великі; Штірліц удав, що уважно розглядає рами, тільки так він зміг побачити, де зупинилась машина, котра йшла за ними, не відстаючи біля світлофорів; водій — високий професіонал, нічого не скажеш. У машині троє, значить, ніхто не вийшов; саме час післяобідньої сієсти, стомилися, бідолашні. Навряд за мною пустили другу машину, все-таки з бензином у них сутужно, хоч і з арабами тепер подружились…

— Ну що ж, — сказав Штірліц, — я підпишу контракт на цю квартиру… Можете залишити ключ?

— Ключ у вашому розпорядженні, сеньйоре Брунн.

— Телефон, мабуть, відключено?

— Звичайно. Навіщо марно платити гроші…

— Коли можна буде ним користуватись?

— Зразу ж, як тільки ви оплатите рахунок.

— А коли я попрошу, щоб це зробили ви? В мене, на жаль, немає песет, тільки долари…

— Це можна виправити, я обміняю сам.

— Мабуть, я внесу задаток за квартиру п'ятдесят доларів, а в понеділок, коли відчиняться банки, перерахую на ваш рахунок плату за квартал, домовились?

— Чудово.

— Тоді ви залиште один ключ мені, а другий візьміть з собою і привезете сюди телефоніста. Якщо раптом я відлучусь, усе зробите без мене, гаразд? Ось аванс, шістдесят доларів.

— Дакуердо[21], — сказав Хосе-Марія, — їду.

Штірліц зняв піджак, повісив його на спинку крісла й сказав:

— Я проведу вас.

По дорозі до дверей він устиг стягти краватку і розстебнути ґудзик на сорочці, людина вдома, відпочиватиме, час сієсти, дивіться на мене уважно, професіонали, бачите, який у мене вигляд? Розумієте, що я нікуди не збираюсь? Стежте за мною уважно, я проведу Хосе до машини, зачиню дверцята його допотопного «форда», постукаю вказівним пальцем по годиннику й скажу — так, щоб ви могли це прочитати по моїх губах, — що чекатиму його разом з телефоністом через півгодини. Це не може вас не заспокоїти. Потім я повернуся в квартиру, не надіваючи піджака, вийду в двір, пройду на другу вулицю, добре, що я попросив Хосе-Марію об'їхати квартал, тепер я знаю, де стоянка таксі, слава богу, що тут є стоянка, сяду в машину й скажу водієві, щоб він їхав на Хосе Антоніо, і ось тут я подивлюся в дзеркальце, аби переконатися, що ви відпочиваєте в своїй машині, а коли ви все-таки сядете мені на хвіст, то я вийду на Гран-Віа біля універмагу, піднімуся в той відділ, де продають костюми, куплю собі піджак, штани, плащ і берет, переодягнуся в кабіні, і, сподіваюсь, зрештою я все-таки після цього відірвуся від вас…

Він написав на клаптику паперу записку: «Сеньйор де Льйоса, я незабаром повернуся, напишіть, будь ласка, номер мого телефону, щоб я міг продиктувати його знайомим. Щиро Вам вдячний, Максімо Брунн».

Після цього, посидівши біля столу кілька хвилин, щоб зібратися, стати пружиною, згустком відчуттів і спрямованості, він підвівся і вийшов через чорний хід у двір. У таксі він переконався: хвоста не було.

… Перевдягнувшись у примірочній кабінці універмагу, він узяв іншу машину й сказав водієві:

— Якщо це не дуже дорого, відвезіть мене, будь ласка, в Кольменар В'єхо.

— Це дорого, кабальєро, — відповів шофер. — Це дуже дорого, бо назад мені доведеться їхати порожнім…

— Я заплачу долари…

— І мене посадять за це в підвал Пуерта-дель-Соль? — спитав водій, обернувшись, — Звідки я знаю, що ви за один?

— Ну, тоді зупинитесь біля якогось банку, я обміняю гроші по курсу.

— Ні, не треба, — посміхнувся шофер, — краще я обміняю вам по курсу. Ви ж іноземець?

— Так.

— Песет у вас немає?

— На жаль.

— Кому «на жаль», а кому на щастя. Добре, я візьму у вас долари, їдьмо.

— Скажіть, а я зможу звідти проїхати на Гвадалахару?

— Звичайно, умовите якогось водія на Пласа-Майор[22], вони там байдикують і раді роботі. Щоправда, дороги на Гвадалахару поганющі, курні…

— Нічого, — відповів Штірліц, — потерплю.

У Гвадалахару він не збирався, навіщо йому туди? Йому треба встигнути в Бургос, туди йдуть автобуси з Кольменар-В'єхо, добре, що ти вивчив розклад не тільки на Андору, а й на всі напрямки; з Бургоса не так далеко до Сан-Себастьяна, а з моїми доларами можна домовитися з рибалками, вони візьмуть мене на борт, отже, післязавтра я буду у Франції. Я повинен бути у Франції, поправив себе Штірліц; поки що я все роблю правильно; я не маю права їхати; цілком можливо, що я даремно лякаю себе, але краще підстрахуватись, хай живуть забобони, вони поки ще нікому не шкодили, хороші ліки проти самовпевненості.

— Іще, — сказав він водієві, — заїдемо в театральний магазин, це тут, зовсім близько, поверніть праворуч, я справлюсь миттю…

Через п'ять хвилин він вийшов з пакетом, у якому були перука і вуса, нічого не вдієш, хоч вік маскарадів скінчився, але людство навчилося добре розумітися на словесних портретах розшукуваних. Нехай собі шукають у прикордонному Сан-Себастьяні чоловіка з моїми прикметами; вони не звернуть уваги на сивого чоловіка з прокуреними вусами; хвоста начебто немає, а вважати й цього водія агентом тутешньої охранки — означає розписатися в тому, що я хворий манією переслідування…

У Бургос він добрався опівночі; місто жило гомінливим, веселим життям, на вулицях повно народу, відкриті кафе й ресторани, на Пласа-Майор теж повнісінько людей, і, як завжди в Іспанії, йому вчувалася прекрасна музика, знайома змалечку.

Поселився він у номері пансіонату з гучною назвою «Емперадор», роздягся і, звалившись у ліжко, одразу заснув; це з ним сталося вперше за ті довгі місяці, що він тут прожив. Снився йому бенкет у селі, і він виразно відчував смак квашеної капусти, хрумкої, білої, качанної, политої темною соняшниковою олією, щойно вичавленою, а тому пахучою й дуже смачною. Але лякало його в цьому сні те, що він сидів за столом сам-один, а ті, з ким він розмовляв, мовчали, як води в рот набрали.

ГЕРІНГ-І (осінь сорок п'ятого)

Перші дні, проведені в камері, здавалися Герінгові нереальними, придуманими, немов страшний сон; варто лиш поворухнутись, розплющити очі, солодко потягнутись, і все минеться, і знову за вікном височітимуть снігові піки Альп, співатимуть пташки і задиматиме вітер, несучи з гір пахощі різнотрав'я, найулюбленіші його ще змалку пахощі.

Почуття безвихідності гнітило його особливо вдень, коли американський солдат давав металеву миску з ріденьким супом і два шматки хліба; найпринизливіше було те, що хліб різали навмисне грубо, товсті шматки кришились, їх клали на стіл презирливо і владно, наче наймитові, підрядженому на жнива.

Спочатку він тяжко страждав од того, що не мав кокаїну, бо останніми роками звик до цього чудового, легкого, звеселяючого наркотику; зникало все болісне, неприємне, з'являлося відчуття справжнього свята, йому вчувався навіть акордеон, прекрасні пісні рибалок Пенемюнде, задьористі, з солоними дотепами, але водночас такі мелодійні, що один раз почута мелодія назавжди лишається в пам'яті.

Герінг викликав тюремного лікаря й сказав, що його давно терзає біль у тих місцях, де сиділи — ще з часів першої світової війни — осколки. «Я хотів би попросити у вас щось обезболювальне, може, ви погодитесь з тим, що мені рекомендували мої лікарі, трохи кокаїну, це повністю знімає біль».

Лікар пробув з ним майже три години, знову розпитував про поранення, обслухував, міряв тиск, потім перевіз розмову на те, як ув'язнений бачить своє майбутнє, помітив, що Герінг відразу замкнувся в собі, віддав належне волі нациста — з його історії хвороби, яку захопила оперативна група ВСС, було видно, що рейхсмаршал був справжнім наркоманом; спитав, чи не хоче ув'язнений пройти курс лікування в психіатричній клініці, бо наркоманія належить саме до розряду психічних захворювань.

Герінг відповів, що він не має наміру скористатися з доброї поради ескулапа, який, як він розуміє, дасть йому змогу уникнути суду, бо душевнохворих, йому це відомо, не притягають до відповідальності, у чому ж винні нещасні; ні, він цілком здоровий і готовий до двобою з переможцями.

— Це дуже добре, що ви готові до боротьби, — відповів американський лікар, — а що стосується душевнохворих, то їх — по закону, затвердженому, зокрема, і вами, — просто душили в газових печах, як неповноцінних. Отже, за тими нормами права, які ви разом зі своїми колегами, що керували рейхом, нав'язали німцям, душевне захворювання аж ніяк не звільняє вас від відповідальності.

Герінг посміхнувся, стежачи за собою збоку; головне, щоб посмішка була зневажлива; лікар — перша ластівка, він — як доктор Брандт, котрий писав фюрерові рапорти про те, що він, Герінг, говорив під час хвороби, які ліки приймав, чим цікавився; і так само сьогодні про все цей доповість начальникові тюрми, кожне його, рейхсмаршала, слово буде проаналізовано, кожен жест вивчено, навіть усмішку занесуть у картотеку спостереження; увага, повсякчасна увага.

— Отже, в Нюрнберзі мене збираються судити за законами рейху? — запитав він. — Якщо так — я спокійний, цей суд стане процесом проти обвинувачів.

… Він відмовився від медичної допомоги; коли кокаїнова спрага ставала нестерпною, доводила до нестями, він починав щипати під ковдрою тіло, хоч розумів, що лікарі, які оглядають його щотижня, спитають, звідки з'явилися синці; нехай, тільки я сам собі хазяїн, я дозволяв собі радість наркотику, я пізнав блаженство прекрасних видінь, я врятував себе від страшного жаху останніх місяців, коли, на відміну від моїх товаришів, спав ночами і зберігав чудовий настрій, бо вірив у чудо і в перемогу, я сам поламаю Цю звичку. А коли не зможу, коли сили залишать мене, тоді я зніму коронку з двадцять восьмого зуба (тюремники ніколи не втнуть, що це тайник для отрути) і все закінчу тут, у камері, до початку процесу. Або я вийду на процес як боєць, або я мушу піти з життя зараз, щоб лишитися в пам'яті німців як легенда.

Він зміг зламати себе, сів на строгу дієту, відмовившись од половини своєї пайки хліба, дуже схуд і став — поступово, день за днем — входити в колишню форму, не в ту, на яку він прирік себе в останні роки, а саме в ту, яка вирізняла його з-поміж інших в тридцяті роки: згусток енергії, сила, натиск, воля, одержимість.

Але повернення в колишню форму, можливість думати аналітично породили такі важкі запитання, що він певний час вагався, чи правильно він зробив, одмовившись від пропозиції лікаря полікуватися.

Чому мовчать німці, в сотий і тисячний раз запитував він себе, чому ті, що вітали його на всіх вулицях і дорогах Німеччини, присилали йому щодня тисячі листів, у яких висловлювали свою любов до «націонал-соціаліста номер два», чому вони не організують штурмової бригади, котра нападе на тюрму, яку охороняють паршиві солдати з Америки, що не вміють воювати, коли їм не дадуть ранком теплого пориджу[23] з вершками і великого шматка бекону, чому не викрадуть його й не вивезуть у гори, де він оголосить початок боротьби за визволення країни від навали ворога?! Чому така підлість і боягузтво? Звідки це у великій нації німців? Слов'яни, ці безумні й затуркані діти Сходу, піднялися на боротьбу, коли їхнє становище здавалося безвихідним! Паршиві євреї повстали у Варшаві, знаючи, що ми перетворимо їх на попіл. А німці, його любов, надія й гордість, мовчать і ждуть, як миші… Невже він, Герінг, помилився — ще тоді, на самому початку, — коли повірив Гітлеру і його словам про те, що є тільки одна нація в світі, покликана цим світом управляти, і ця нація — німці, і ніхто, крім німців?!

У своїх нескінченних умовиводах, коли голова помалу очищалась і він був здатний знову мислити логічно, він зразу схопився за рятівну думку: в боягузливій пасивності німців винне міжнародне єврейство й більшовизм. Але йому довелося заперечити собі: добре, а чому ж росіяни не підкорилися, попавши в німецьку окупацію?

Чому боролись поляки і югослави? Чим керувалися словаки, коли підняли свій бунт? Вони ж могли покоритися своїй долі, зрадити своїх лідерів, говорити одне одному, в усьому винні німці, що опір безглуздий, але ж вони чинили опір!

Ні, сказав сам собі Герінг, я повинен, я мушу, хоч як це важко, закрити очі на цю історичну провину німців. Якщо я хочу лишитися в їхній пам'яті, я повинен прийняти бій в ім'я їхнього ж майбутнього. Зрештою, фюрер і я вивели Німеччину до вершини її історії, невже вони й це забудуть?! Коли ще німці досягали такого зльоту? Невже вони позбавлені почуття вдячності?! Не думай про це, сказав він собі, ти ні в чому перед ними не винен. Пам'ять про людину акумулює лише його нація. Забудь про те, що крає твоє серце. Думай про вічність, а її тобі можуть дати лише вони; містична таємниця спільної мови, однакова манера мислити — ось що є гарантами твого безсмертя.

Стань легендою, продемонструй мужність, прийми останній бій, і онуки тих, хто зараз зраджує тебе, напишуть на твою честь вірші і поставлять пам'ятники…

Після чотирьох тижнів він став вимагати, щоб йому принесли в камеру книжки з історії права; працював методично, наполегливо. Знаючи, що у вічко за ним спостерігають наглядачі, примусив себе уважно стежити за обличчям, манерою рухатися по камері; легенда починається тут, зараз; американські виродки не можуть не розповісти своїм друзям, рідним, знайомим про те, що вони бачать кожного дня. Ні, не розчавлена, не пропаща людина сидить у камері, а впевнений у своїй історичній правоті борець, який спокійно дивиться в очі тим, хто привласнив собі право обвинувачувати його, рейхсмаршала «Великої Римської імперії германської нації».

Коли американці викликали його на допит і Адріан Фішер повідомив, що він може вибрати собі адвоката, Герінг тільки знизав плечима:

— Ви думаєте, що в тій атмосфері істеричного страху, який панує в окупованій Шваччині, хтось зважиться захищати другу людину імперії? Навіщо робити з процесу фарс? Я вважаю, що найдостойнішим буде у цій ситуації — відмовитися від захисника. Навіщо ставити нещасного німця в безвихідне становище? Вважаю, що з мого боку найдостойнішим буде власний захист. Гадаю, що особисто мені, Герману Геріпгу, захист не потрібний, йдеться про захист тих принципів, яких я дотримувався…

Те ж саме він заявив і британським військовим юристам; чиновник міністерства закордонних справ, котрий був присутній на першому допиті, послав у Лондон шифротелеграму, в якій повідомляв, що Герінг «не схожий на переможеного ворога і сповнений рішучості використати Нюрнберзький процес як місце, де він зможе пропагувати нацистські ідеї».

І тільки після цих зустрічей, після того як лікарі і охоронники зібрали досьє на кожну годину, не те що день, проведену Герінгом у тюрмі, тільки після того, як досьє було вивчено психіатрами, криміналістами, соціологами, Уїльям Донован, шеф уже розпущеного на той час ВСС, новий заступник головного обвинувача від США, викликав Герінга на допит — сам на сам.

— Моє ім'я Уїльям Донован, — відрекомендувався він, — військове звання генерал, я заступник головного обвинувача від Сполучених Штатів.

— Так, я знаю про це.

— Я хочу запропонувати вам каву. Ви дозволяєте собі пити каву?

— Так, дозволяю.

— Це не реанімує вашу згубну пристрасть до кокаїну? Все-таки кава — який не є, а наркотик.

— Ви користуєтесь необ'єктивною інформацією. Я ніколи не вживав наркотиків.

— Цю інформацію я взяв з історії хвороби, яку вели лікарі, приставлені до вас і вашої родини. Усі вони були членами партії і ветеранами СС Невже ви не вірите членам партії і ветеранам СС?

Герінг посміхнувся:

— Мерзотникам з партії і СС повірив фюрер, коли ті організували змову проти мене. Він був такий довірливий… А от я не вірю тим, хто записав у мою історію хвороби паскудство, щоб потім давати проти мене показання переможцям. Форма торгу, досить поширене явище в світовій історії, ще одне свідчення людської недосконалості, його може виправити тільки сильна держава, яка вимагає від особистості максимального виявлення здорового начала, а не низьких почуттів…

— Ми дотримуємося з приводу цього іншої точки зору.

— Історія нас розсудить.

— Уже розсудила.

— О, ні! Головний суд історії попереду, повірте моєму слову.

— З вашою участю? — посміхнувся Донован.

— Ні. Ми з вами добре знаємо, кого я маю на увазі.

— Ось тому я й хочу з вами поговорити відверто.

— Я не сподіваюсь нічого хорошого від одвертої розмови в'язня й обвинувача.

— Не варто бути таким поспішно категоричним. Ви ж політик. Де ваша витримка?

— Часом для політика начебто важливіша твердість, ніж витримка, як предтеча безвільного компромісу.

— Я так розумію, що ви не зацікавлені вести далі розмову? Це не допит, повторюю. Ви можете відмовитися від розмови, я запросив вас саме для розмови.

— Я правильно припускаю, що ваші співробітники фіксують кожне слово, сказане тут?

— Ні. Я просив нашу розмову не записувати.

— Ви звернулися з таким проханням як заступник обвинувача чи як начальник американської розвідки?

— Ви чудово поінформовані, вітаю. Думаю, це полегшить нашу розмову.

— Хочете внести якісь пропозиції?

— Я не радив би вам переступати грань дозволеного, Герінг. Це не у ваших інтересах. Ви дали людству немало уроків, зокрема, ви досить старанно розробили метод закритих процесів, позбавивши підсудних права спілкуватися з світом, коли їхні слова були звернені в порожнечу. Я кілька разів дивився фільм, який зняли ваші кінематографісти про процес над учасниками замаху на Гітлера… Ми намагалися знайти ті плівки, де нещасні говорили про те, чому вони відважилися на такий подвиг, але, на жаль, усе було знищено вами.

— У вас є документ за моїм підписом, у якому я наказував вилучати певні частини з цього фільму?

— Свідки покажуть. Крім того, ви навчили світ, як треба працювати із свідками в потрібному спрямуванні…

— Ви розмовляєте не як солдат, а як інквізитор.

— А кого ви нагадували собі, коли шантажували Димитрова і Торглера, знаючи, хто саме підпалив рейхстаг? Солдата? Чи Великого інквізитора? Кого ви нагадували собі, коли наказували спалювати у печах мільйони євреїв? Коли благословляли вбивство тридцяти мільйонів слов'ян? Коли наказували розстрілювати наших полонених пілотів?

— Покажіть мій підпис під цими наказами, — повторив Герінг, відчуваючи, як пече в грудях і розриває скроні тяжкий біль.

— Є її підписи, є й свідчення Кейтеля і Розенберга…

— Кейтель — це ганчірка. Він ніколи не мав своєї думки, його справедливо називали «лакейтелем». А Розенберг, цей істерик, ладен на все, аби тільки вигородити себе, він завжди був дрібним честолюбцем, він випрошував у Гітлера міністерську посаду і плакав, коли Ріббентропа, а не його, зробили відповідальним за зовнішню політику. Хороших ви знайшли свідків. Я рознесу їх у пух і прах…

— По-перше, — насупився Донован, — ці ваші свідки були членами вашої партії, по-друге, саме вони стояли на трибунах поруч з вами та фюрером і, по-третє, вони виконували ваші накази, а не ви — їхні. Ви почули б, які показання дає про вас Бальдур фон Ширах, вождь гітлерюгенду, а ви ж завжди говорили про нього як про яскравий талант, про ідейного борця і надію рейху.

— Так він же був гомосексуалістом! Слава богу, не знав про це Гіммлер, а то красеневі це так не минулося б… Вони дуже слабкі у моральному плані — ці нещасні, він може сказати все, що йому заманеться…

— Отже, ви очолювали групу педерастів, лакеїв і честолюбних істериків? Якщо додати сюди ще й Гесса, то й безумців? Хто ж правив Німеччиною?

Герінг зрозумів, що Донован послав його в нокдаун; він нічого не міг зробити з своїм обличчям — відчував, як до лиця прилила кров; а це означає, що набрякнуть жили біля скронь, це жахлива виглядає, Геббельс особисто сам цензурував фільми, зняті під час виступів Герінга, і вирізав ті шматки, коли приливала кров і набрякали жили: неестетично; найближчий соратник фюрера повинен бути красивим, молодим і привабливим для широких мас.

— Чого ви від мене хочете?

— Ось цього я й ждав, — посміхнувся Донован. — Я радий, що ви нарешті поставили це запитання, для якого я вас і викликав. Власне, справа, котру я маю намір з вами обговорити, зводиться ось до чого: або ви допомагаєте мені, тобто обвинуваченню Сполучених Штатів, і ми з вами розробляємо форму спільного сценарію Нюрнберзького процесу, або ви відмовляєтесь мені допомогти, і в такому разі я подумаю про свої наступні кроки…

— Як обвинувача? Чи як шефа розвідки, який може повідомити пресу про мою раптову смерть перед початком процесу?

— Ну, навіщо так різко, — відповів Донован. — Це Гіммлер з вашої санкції пішов би на такий крок. Мені — важко, я особа підзвітна, багато інстанцій мають право втрутитися в мою роботу, призначити розслідування — в Сенаті чи Конгресі, в присутності публіки й представників преси… А втім, ваша ідея заслуговує, щоб над нею подумати — звичайно, в плані оцінки тих моральних принципів, якими ваша система керувалася в повсякденному житті… Як же точно писав про неї Карл фон Осецьки, не перестаю дивуватися його дару передбачення…

— Хто це?

— Вам справді незнайоме це ім'я?

— Ні.

— Лауреат Нобелівської премії, він був журналістом, виступав у пресі проти вашої доктрини… Його заморозили в концтаборі…

— Він захворів у таборі, ви хочете сказати?

— Ні, його навмисне обливали холодною водою, перед тим роздягнувши догола…

— Яке варварство… Ніхто не гарантований від проникнення в державні установи садистів…

— Ні, його заморожували цілком нормальні люди. Вони виконували наказ.

— Чий?

— Вищестоящого начальника.

— От він і був садистом. Явне відхилення від норми… Покарання за протиурядову агітацію — так, це по закону, але мордувати людей нікому не дозволялось.

— А вбивати? Чи душити газом?

— Доведіть. У вас є мої підписи?

— Так. Ми маємо тексти ваших виступів з приводу знищення євреїв.

— Неправда! Я ніколи не виступав за їхнє знищення. Я наполягав, щоб їх відсторонили від громадського життя, на еміграції їх, але не на знищенні. Я не згоджувався з фюрером у цьому питанні.

— Ви виступили проти нього на партайтазі? На засіданні імперської канцелярії?

— Ні, я розмовляв з ним про це віч-на-віч. Ми жили в авторитарній державі, я присягнув на вірність фюрерові, отже, я не міг виступати проти нього, це акт непокори, а закон карає за непокору верховному головнокомандуючому.

— Він став верховним головнокомандуючим під час війни. Ніч «кришталевих ножів» ви провели до війни.

Герінг відчув себе маленьким, немовби вдавленим у металевий стілець, закріплений посеред кімнати; сказав стомлено:

— Викладайте ваші пропозиції, генерале.

— Я вже виклав їх. Ви готові сісти зі мною разом за сценарій процесу?

— В якому я допоможу вам обвинуватити самого себе?

— Ні. Тих, хто сидітиме поруч з вами на лаві підсудних. Я згоден залишити за вами роль ідейного вождя, людини, що довірила поточні справи штабу — Кейтелю, Заукелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франку, Штрайхеру… Вони обманули ваше довір'я, зловживали владою, переступили межу закону — навіть вашого, нацистського. А коли ви дасте показання проти цих садистів — думаю, ви не будете сперечатися, що Кальтенбруннер, Заукель і Штрайхер — типові садисти, — коли настане час для промов захисту, я обіцяю вам карт-бланш… Можете виступати з програмною заявою, відділяйте злаки від плевел, проводьте грань між ідеєю і втіленням її в життя…

— Але я можу захворіти на чуму чи хронічний нефрит у той день, коли мені дадуть мікрофон для промови захисту, генерале.

— Я згоден дати вам слово солдата, що ви виступите зі своєю промовою, вас не обмежуватимуть у часі, дозволять викликати на засідання усіх ваших свідків, усіх без винятку…

Герінг довго мовчав, потім посміхнувся:

— Навіть Бормана?

Донован відповів йому теж з посмішкою:

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб знайти його.

— Але ви розумієте, що я не вмію бути донощиком? Ви усвідомлюєте, що я не маю права втрачати свого обличчя?

— Вас ніхто не спонукає бути донощиком. Якщо я покажу вам документи, зібрані обвинуваченням проти Франка, Штрайхера, Розенберга, Кальтенбруннера, Кейтеля, ви жахнетесь. Адже ви не знали всіх подробиць, хіба не так?

— Звичайно, я не міг знати подробиць, — погодився Герінг, відчуваючи, що він готовий потягтися до Донована, прийняти його, повірити йому до кінця. — Зачекайте, — він змусив себе відкинутися на спинку стільця, — але ж мої показання проти тих, хто заплямував себе злочинами, викличуть їхні зустрічні ходи. Вони обіллють мене грязюкою…

— «Грязюку» треба зібрати в архівах. А вони сидять у камерах і позбавлені такої можливості. Вони говоритимуть по пам'яті, апелюватимуть до почуття, а це згубно на суді. Вагу має лише документ, підпис, свідоцтво безпристрасного очевидця.

— Я повинен подумати, — сказав Герінг. — Я обдумаю вашу пропозицію.

Того ж дня Донован зустрівся з головним обвинувачем США Джексоном:

— Усе-таки я глибоко вірю в те, що коли єдиний, який лишився в живих, ватажок банди зізнається в злочинах, котрі чинила решта гангстерів, це відкриє очі німцям. Найбільше я боюсь загальної і тихої покірності нації…

— Думаєте, він так просто визнає себе винним?

— Ні, «так просто» він, звичайно, не зізнається у своїй вині… А коли ми доб'ємося, що він відчує себе фюрером бодай на лаві підсудних, коли він нарешті дістане те, про що мріяв, лишаючись наці номер два, коли ми саме так проведемо його перший допит на суді, тоді з ним можна домовитися про лінію поведінки щодо інших обвинувачених. Він допоможе нам довести вину Розенберга, Штрайха, Кальтенбруннера.

Джексон поволі підвів очі на Донована, глянув на нього з подивом, потім запитав:

— Ви що ж, пропонуєте укласти угоду з Герінгом?

— Я не назвав би таким словом цю пропозицію. Ми дістаємо можливість для широкого маневру, а нам доведеться маневрувати, не треба закривати на це очей. То буде серйозна справа, якщо він піде на таку домовленість.

— Він — може бути. Але я не піду, Вілл. А якщо підете ви, то я зроблю все, щоб таку угоду поламати.

— Це непередбачливо.

— Принаймні це чесно. Тут не спектакль, Вілл, а трибунал, якого чекає людство. Гра недопустима, угода страшна по відношенню до пам'яті тих, кого знищив цей жирний мерзотник.

Донован знизав плечима:

— Він схуд…

— Стривайте, ви що, вже мали з ним таку розмову?

— Я допитував його. Черговий допит. І обговорив можливість спільної лінії…

— Ви що, з глузду з'їхали?! Спільної лінії?! З ким? Вілл, я забороняю вам надалі спілкуватися з цією потворою!

— Ви не маєте права забороняти мені будь-що, — відповів Донован. — Я не дитина, а ви не бабуся. У мене є свій погляд на речі, у вас — свій. Давайте подивимося, чий погляд переможе.

… Але переміг Джексон. Розгнівався він страшенно, натякнув, що звернеться до преси, буде скандал; Донована відкликали в Америку; перед від'їздом він усе-таки зустрівся з Герінгом ще раз.

Так, думав Герінг у короткі хвилини перед сном, вільні від роботи над документами, єдино правильна лінія мого захисту — це захист чистої ідеї і звинувачення тих, хто ухилявся від неї. Так, звичайно, Донован сказав правду: Ганс Франк і Ернст Кальтенбруннер хворі люди, психіка у них розладнана, вони жили примарою, вони були такі наївні, що навіть не дозволяли собі думати про можливу катастрофу, цілком позбавлені захисного інстинкту, зовсім не думали про майбутнє, коли доведеться відповідати за кожен документ, що вийшов з твоєї канцелярії. Я був ближче до фюрера, я ніколи не забуду, як він на третій день після приходу до імперської канцелярії здивовано поглянув на товстезні папки, які йому принесли чиновники для читання й підпису. Я пригадую, як він сказав: «Якщо я читатиму й підписуватиму ваші папери, я не зможу думати й виступати перед нацією. Я призначив міністрів, з ними й вирішуйте всі поточні справи, я не підпишу жодного документа, крім вітальних та співчутливих телеграм лідерам мого рівня». І поїхав вечеряти у свій улюблений мюнхенський ресторан, запросивши, як завжди, Шпеєра і двох ветеранів, котрі працювали в Гейдельберзькому університеті. А нещасний Штрайхер щодня писав по одній статті в свою газету, вимагаючи покінчити з євреями. Наївний ідеаліст, він підписував кожен свій рядок, йому й на думку не спадало, що фюрер усе-таки уявляв собі трагічний кінець усієї нашої справи, тому й придумав собі такий захист заздалегідь, у далекому тридцять третьому… Що ж йому, Герінгові, доведеться захищатися в такий же спосіб тут, у Нюрнберзі, через дванадцять років після тих подій; боже мій, всього дванадцять років, а вдається — життя минуло, довге, щасливе й прекрасне життя…

Так, думав він, я визнаю своє лідерство, я наполягав на доцільності наших постулатів, так, ми хотіли врятувати Європу від марксизму, зробити це могла тільки сильна Німеччина, а не Веймарська республіка, так, були помилки, так, я таврую ганьбою непотрібні жорстокості, про які я нічого не знав, але все, що я робив, було підпорядковано лише одному — врятуванню німецького народу, європейської культури і протиборству з більшовизмом.

ШТІРЛІЦ-ІХ (Бургос, жовтень сорок шостого)

Він не знав, скільки часу тривало розслаблене забуття, в яке він провалився, тільки-но голова впала на подушку.

Він прокинувся, бо йому здалося, ніби хтось торкнув його плече. Але в номері нікого не було; тиша, звична самотність; тільки тут просторо, не так, як у мадридському пансіонаті; два вікна, альков, велика ванна; людина швидше звикає до маленького простору; тут, у величезному номері, Штірліц почувався невпевнено.

Спи, сказав він собі. Ти вирвався. Завтра ти будеш ка кордоні, тому треба як слід відпочити; усе вже позаду, ти повернешся на Батьківщину, тільки наберися зараз сили, ти мусиш бути зосередженим і міцним, завтра передбачається важкий день, але ти зробиш усе, що задумав, тільки тверде бажання дає перемогу, ти переможеш. Повернись ца правий бік, як учив батько, і лічи до ста, умить заснеш. Ні, заперечив він собі, я не засну, і це дуже погано, справді погано, бо зовсім буду кволий, а коли задумано головне діло, треба відчувати своє тіло зібраним, а мозок ясним, готовим на швидкі, але добре обмірковані рішення.

Він подивився на годинник — пів на третю; а я хотів прокинутися о сьомій, не вийшло. А може, висплюся в автобусі? Ні, в автобусі не поспиш, ніде в світі немає таких галасливих і веселих людей, як в Іспанії, та й їхати доведеться через ті місця, де я був дев'ять років тому; повернення в молодість — якщо тридцять сім років дозволяється вважати молодістю — б'є по нервах, я не зможу не думати про Яна Пальму, про Васю, який був Базилем, про прекрасну Клаудію, я не зможу не згадувати, як мені влаштували перехід за лінію фронту до наших, до Володимира Антонова-Овсієнка і Михайла Кольцова.

Штірліц устав з ліжка, світла не вмикав, зловив себе на думці, що все ще боїться хвоста, хоч вважав, що стежити зараз не повинні, знайти його практично неможливо, тим більше в суботу, в поліції теж працюють люди, мають же вони право на відпочинок; будь ласка, відпочивайте собі, любі жандарми, пийте, гуляйте з подругами, спіть, тільки не сидіть у своїх кабінетах на Пуерто-дель-Соль біля телефонних апаратів, не треба, сядете післязавтра, коли мене вже не буде у вашій країні…

Він підійшов до столу, на якому стояв великий приймач; Штірліц не слухав іноземного радіо відтоді, як опинився в Іспанії, бо в його пансіонаті старий портьє мав репродуктор, що передавав повідомлення однієї лише мадрідської станції, а знайомих у нього не було — він не мав права їх заводити без санкції зв'язкового з ОДЕССи, а то не дадуть дотації, а за що жити, — то й інформації, крім тієї, яку організовували франкісти, він не мав, про реальний стан у світі скоріше здогадувався, ніж знав, а він належав до тих людей, що вірили тільки факту, а не домислу, бо з нього ніякого пуття — розслаблююча мозок маніловщина, безвихідність…

Напевно, не працює ця старезна бандура, подумав Штірліц, вмикаючи приймач; але він помилився, бандура працювала, та ще й дуже добре. Він довго ловив Москву; безрезультатно. Німеччина — як східна зона, так і західна — передавала фокстроти; Париж вальсував; пощастило з Англією — він знайшов станцію, що транслювала передачу з Нюрнберга; оглядач коментував промови правозаступників; докладніше зупинився на виступі адвоката, який захищав Альфреда Розенберга, цитував уривки з промови:

— «У липні 1942 року Борман писав Розенбергу. Зміст листа Бормана, якого в оригіналі не існує, зводився ось до чого: слов'яни повинні на нас працювати, а ті, кого ми не можемо використати, нехай помирають. Піклуватися про їхнє здоров'я непотрібно. Плодючість слов'ян небажана. Освіта небезпечна. Досить і того, що вони зможуть рахувати до ста. Кожен освічений росіянин — наш ворог у майбутньому. Релігію ми залишимо їм як засіб абстрагуватися. Що стосується їхнього постачання, то забезпечити потрібно лише найнеобхіднішим. Ми — пани і повинні одержувати все у першу чергу.

На цей лист найближчого співробітника Гітлера Розенберг міг дати лише одну відповідь: удати, що він згоден, зробити уявну поступку. Така дивна зовнішня переміна в настановах начальника викликала занепокоєність у східному міністерстві.

Розенберг, даючи показання, сказав, що він погодився з цим тільки для того, щоб заспокоїти Бормана і Гітлера…

Дванадцятого жовтня сорок четвертого року Розенберг через Ламмерса передав фюрерові прохання про відставку…

Не діставши відповіді на своє прохання про відставку, Розенберг не раз намагався поговорити особисто з Гітлером, але марно».

Господи, яка коротка людська пам'ять, подумав Штірліц. Розенберг, бачте, подав прохання про відставку! Але ж у жовтні сорок четвертого наші війська стояли під Варшавою; батьківщину звільнили від німців ще в серпні, а що було робити міністрові «східних територій»?! Без міністерства і без територій?! На що сподівається адвокат, говорячи про відставку в тому залі, де сидять представники армій переможців?! Якщо переможені намагаються забути все, що тільки можна забути, то все пам'ятають переможці! Вони просто не мають права забувати, це жахливо, коли люди забувають історію! У цьому приховано якусь страшну невдячність, а ніщо не карається так жорстоко, як невдячність, — не лише в людському, а й у державному смислі! Скільки прикладів зберегла історія, коли держави, що зрадили основну ідею, — як це було, приміром, з республіканським Римом, — були поховані під уламками тієї споконвічності, на якій і утвердилась їхня велич… Адвокат вів далі:

— … Як приклад особливої жорстокості підсудного обвинувачення не раз указувало на так звану акцію «Сіно». Ідеться про план командування центрального фронту евакуювати із зони операцій п'ятдесят тисяч дітей, бо вони були великим тягарем у зоні операцій, до того ж більшість з них не мала батьківського догляду… Розенберг як імперський міністр у справах східних окупованих областей був спочатку проти цього, тому що, по-перше, він боявся, що цей захід може розглядатися як викрадення дітей, і, по-друге, тому, що ці діти не можуть сприяти значному зміцненню воєнної сили. Начальник оперативно-політичного штабу зв'язався з Розенбергом і передав йому, що центральний фронт надає вирішального значення тому, аби діти потрапили в імперію не через генерального уповноваженого імперського міністерства у справах окупованих східних областей… Щоб обгрунтувати своє клопотання перед міністром, було також додано, що підлітки не являють собою істотного зміцнення воєнної сили, але важливим є зменшення біологічної сили слов'янства на тривалий час; такої думки дотримувався не лише рейхсфюрер СС, а й сам фюрер. Зрештою Розенберг дав згоду на проведення цього заходу. У зв'язку з цим слід сказати: тут йшлося про таке коло питань, які по адміністративній лінії не були підпорядковані Розенбергу. Він не хотів знищувати чужий народ, навіть незважаючи на обгрунтування, що це необхідно для біологічного послаблення росіян.

Ой, який же мерзотник цей адвокат, подумав Штірліц. Як тільки люди в залі терплять його слова?! Як судді дозволяють говорити те блюзнірське, якому він надає форми юридичного доказу?! Стривай, сам собі заперечив він, так ти докотишся чорт знає до чого. Жорстокістю не доб'єшся добра. Ми не маємо права повторювати гітлерівців, які не дозволяли своїм противникам говорити те, що ті думали. Демократія припускає право на висловлювання. Навіть якщо це фашизм? — спитав себе Штірліц. Та хіба це демократія, коли вона дозволяє вільно протягувати ідею Гітлера. Тоді це пародія на демократію. Або ж зрада демократії. Як можна захищати фашистського бузувіра, доводячи, що «необхідність біологічного послаблення противника» не передбачала «знищення чужого народу». А що ж вона тоді передбачала?! Посилення його, чи що?!

— … На противагу твердженню обвинувачення, — монотонно говорив адвокат, — Розенберг ні в якому разі не був натхненником переслідувань євреїв, як і взагалі не був керівником і творцем політики, котру проводила партія і Німецька імперія.

Розенберг, звичайно, був переконаним антисемітом, він висловив свої переконання і принципи в творах і промовах. Але антисемітизм не був на першому плані його діяльності… Обвинувачення цитувало ось яке висловлювання Розенберга як програмне: «Єврейське питання після усунення євреїв з усіх громадських постів остаточно розв'яжеться, коли буде створено гетто…» Але Розенберг не брав участі в бойкоті євреїв 1933 року, його не залучали до розробки антиєврейських законів: позбавлення громадянства, заборона одружуватися, позбавлення виборчих прав, звільнення з усіх важливих постів та з установ. Він також не брав участі в заходах проти євреїв у тридцять восьмому році, в руйнуванні синагог і в антисемітських демонстраціях. Він не був закулісним керівником, який підбурював людей на такі дії або наказував їм виконувати їх…

Авжеж, бідолашний рейхсміністр не знав, що всіх євреїв виселили з міст, зігнали в гетто і звідтіля погнали до печей Освенціму, подумав Штірліц. Він вимагав знищили їх як ідейну «силу», але він не хотів їх спалювати, «добрий доктор» Розенберг. Так, звичайно, він був переконаним антисемітом, але ж це позиція, кожна людина має право на позицію, інакше це порушення права людини на свобод ду виявлення власного «я», не треба змішувати ідею антисемітизму з практикою геноциду, яку «тайкома» від нього проводили Гітлер і Гейдріх, отакі собі шибеники, обдурювали своїх найближчих товаришів по партії.

— … Я переходжу до оперативного штабу Розенберга. Не менш як три обвинувачі виступали на цьому процесі, закидаючи Розенбергу систематичне пограбування шедеврів мистецтва і науки на Заході та Сході. Спочатку я повинен розглянути явно перебільшені й несправедливі обвинувачення в тому, що діяльність особливого штабу на Заході поширювалась без будь-якої різниці на громадську й приватну власність, що Німеччина присвоїла собі твори мистецтва, які перевищують за цінністю скарби музею Метрополітен у Нью-Йорку, Британського музею в Лондоні, Паризького Лувру, Третьяковської галереї, разом узятих. Я повинен також визнати неправильним твердження про те, що «програма пограбування» Розенберга мала на меті позбавлення окупованих областей усіх скарбів мистецтва і науки, зібраних протягом століть… Він діяв не з власної ініціативи, а в порядку проведення в життя державного наказу…

Герінг підтримував роботу оперативного штабу і, як він свідчить, «відокремив» дещо за згодою фюрера для своїх цілей… Розенберг не міг ужити проти Герінга ніяких заходів, але все-таки доручив своєму уповноваженому Роберту Шольцу точно реєструвати все, що переходить до Герінга…

Ач, подумав Штірліц, він доручив «реєструвати»! Звісно, російські недолюдки не вміли створювати музеїв, та й взагалі, чим вони можуть пишатися?! Усі ціТолстиє, Пушкіни, Глінки, Достоєвські, Чайковські… Їхні садиби якраз були підходящі для казарм, стіни товсті, печі теплі, і Петродворець побудував Растреллі, а який він росіянин, напевно, німець, росіяни не зугарні бути зодчими, гунни!.. Боже ти мій, двадцяте століття, усе це відбувалося в двадцятому столітті, коли люди піднялися в небо, спустилися під воду і розщепили атом… Звідки такий вандалізм у країні, яка дала світові великих мислителів, поетів, музикантів?! Чому маніяк Розенберг виявився сильнішим за Гегеля і Баха?! Захист націонал-соціалізму — це програма для майбутніх нацистів. Цей адвокат дає їм поради, як уникнути «прикрих подробиць», як правити відповідно до норм міжнародного права, як підстрахувати безчинство параграфом конвенції… А от скажи самому собі, спитав себе Штірліц, ти зміг би накинути на шию Розенберга зашморг, подивитися йому у вічі, а потім ударити ногою табуретку, знаючи, що в ту ж мить його тіло почне звиватися й безпомічно смикатись? Так, відповів він собі одразу ж, я зробив би це. Я зробив би це з чистою совістю, тому що не вважаю Розенберга за людину. Він гадина. Справжнісінька гадина, існування якої небезпечне для життя на землі. Я так само спокійно повісив би ґвалтівника, який учинив наругу над беззахисною дівчиною, вандала, який задушив немовля, тварюку, що замучила старого чоловіка. Це цілком співзвучне тій моралі, якої дотримуються мільйони на землі. Хтось мусить узяти на себе жахливий тягар кривавої помсти — інакше світ загине і настане царство жаху й тьми.

… Передача з Лондона закінчилась; почали гнати музику; Штірліц пошукав на шкалі приймача інші країни, але — марно, світ втомився, уже пізня ніч, скоро почне світати.

Лягай спати, сказав він собі. Ти добряче зарядився, послухавши промову цього собачого сина у Нюрнберзі. Він варядив тебе ненавистю. Це непоганий заряд, особливо коли тобі треба рвонути через кордон, який охороняють тутешні фашисти. Ти повинен бути солдатом, котрий ретельний до науки ненависті. Інакше перемоги не буде.

Штірліц ліг у ліжко, повернувся на правий бік, як його привчив батько, і почав лічити до ста, але сон не приходив. Тоді він примусив себе почути голос батька, коли той співав йому ніжну колискову: «Спи, моя радість, засни, в домі погасли вогні, мишка за пічкою спить…» Він усміхнувся, подумав, що тільки в устах мами чи батька бридка миша може перетворитися в доброго і веселого Міккі Мауса. А подумавши так, він згадав обличчя батька, його сиву чуприну, випуклий лоб, гачкуватий, як у ясновельможного князя Меншикова, ніс і заплющив очі, аби якнайдовше тримати в собі це видіння, яке дедалі рідше приходило до нього, і відчув блаженне розслаблення, бо людина, в котрої живий батько чи мати, — незвичайна людина, вона сильна, як ніхто, і щаслива, бо в будь-яку хвилину може припасти до старечої руки і відчути такий спокій і впевненість у собі, які не відомі нікому іншому…

Думаючи про це, він і заснув…

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-ІІ

«Дорогий Пол!

Пробач, що довго не відповідав тобі, дуже закрутився на новому місці. Спочатку треба було розібратися що до чого, спасибі «Дикому Віллу» за його мудрі уроки: «Спершу зрозумій, хто хропе в сусідньому домі, а вже потім думай, чи варто бити вікна в його спальні».

Ну й країна, цей Голлівуд, скажу тобі! Про те, що тут відбувається, ще напишуть книжки і знімуть дивовижні фільми, запевняю тебе.

Отже, все по порядку: спочатку я повинен був познайомитися з усіма тими, кого я консультуватиму, а для цього прочитати принаймні сорок сценаріїв про війну, розвідку, любов, дипломатію, про афери, подвиги й зраду. Або я нічого не тямлю, або все, що я прочитав, — справжнісінька мура. Сюжети поверхові, створені за тими рецептами, які придумали ще в тридцятих роках, характери штамповані, як годинники, що випускають для дітей, — жодного камінчика, тільки циліндр, працюють три місяці, потім можна викидати на смітник, ремонту не піддаються.

Я сказав про це директорові сценарної студії Спенсеру; він уважно вислухав мене й відповів: «Спарк, я вас розумію, але зрозумійте і ви нас. Ми працюємо на аудиторію, яка налічує десятки мільйонів. Люди дивляться кіно після роботи. Вони стомилися. Вони намахалися руками біля своїх верстатів та стойок барів, вони набігалися по канцеляріях і перенервувалися, чекаючи вечірніх випусків газет, не знаючи, що сталося з їхнім доларом, летить він униз чи повзе вгору. Тому в кіно вони приходять не думати про нове, а спокійно собі розчулитися тим, до чого звикли. Ми втратимо аудиторію, якщо покажемо їй свою інтелектуальну перевагу. Як відомо, ніхто не любить тих, хто розумніший за тебе, самостійніший у мисленні, а тому — талановитіший. У кіно хочуть бачити таких людей, яким може стати кожен глядач. Ясно? Ви — чесна й хоробра людина, але не треба сушити собі голову завчасно. Це вам не ВСС, у світі кіно перекушують вени зубами, як тільки відчувають у людині противника».

Ти ж розумієш, що вени мені дорогі, я боюсь, коли їх перекушують, тому я зачаївся і став оглядатись, прислуховуючись до того, про що говорять ті, хто мене оточує.

І ось тоді в мене піднялося волосся дибом. Я ніколи не думав, що в нашій Америці, та не десь там, а в столиці Талантів, ворушиться й набирає сили така чорна й дрімуча зграя мракобісів.

Хай живуть заповіти Даллеса: «Розчиняйтеся, підігруйте, слухайте, говоріть, багатозначно посміхайтесь, запам'ятовуйте не тільки слова, а й паузи, не тільки репліки, а й реакцію на них, стикайте різні думки, провокуйте суперечку — лише це вам дасть можливість збагнути ту картину, яка наближається до істини».

Я почав розчинятися й провокувати суперечки. Краще б я цього не робив, слово честі!

З'ясувалося, що тут, як, на жаль, і скрізь, відбувається те ж саме, типове: талановита людина сидить у своєму домі й пише чесний сценарій, який купують, але не ставлять; талановитий режисер знімав фільм, але йому не роблять потрібного прокату, — зате бездарні горлохвати, користуючись громадською пасивністю талановитих, лізуть по адміністративних щаблинах угору. Адже не Чаплін, не Богарт, не Тресі, не Трейсі стали президентом акторської гільдії, а нікому не відомий Рейган, який добре стрибає в сідло і вміє плакати скупою сльозою справжнього американця над тілом друга, вбитого в перестрілці з індійцями. Не Хе-мінгуей, не Сінклер, не Брехт чи Ремарк визначають обличчя драматургії, а легіон бездар, що ліплять сценарії, як піццу. Брехту й Ремарку взагалі тут ваяшо: в акторській Гільдії прямо говорять, що ці чужі не мають права писати для американського глядача, вони не розуміють нашого характеру, нехай пишуть для єврейських театрів чи, зрештою, для німців; американці мають свої традиції, в які не можна пускати іноземців, це роз'їдає національну культуру, як іржа.

Я не стримався, заперечив: «Сервантес, Гете й Данте не працювали в Голлівуді! Толстой і Достоєвський з Чеховим народилися не в штаті Огайо! Золя, Мопассан і Франс не торгували соками в Бронксі!» Мені відповіли, що я перекручую факти. Це не стосується класики, спасибі їй, ми на ній учимося, але зараз настав час відроджувати наші традиції, а це можуть зробити американці, тільки американці й ніхто, крім американців. Я тоді спитав, кого треба вважати справжнім «американцем»? Чи можна віднести до американців Армстронга, Фіцджеральда або Робсона? Мені відповіли, що я шахрую, бо йдеться не про джаз, а про кіно й літературу. Тоді я спитав, як бути з Ренуаром і Ейзенштейном, Станіславським і Рейнгардтом? Суперечка припинилася, я справляв перемогу, все-таки темну некомпетентність можна душити знанням, ще не все втрачено. А через два дні я дізнався, що ті, з ким я сперечався, уже наводять довідки, росіянин я, єврей чи пуерторіканець, чи не було в моїх генеалогічних таблицях української чи німецької крові, і взагалі, чи я не член комуністичного гуртка. Отак-то. Воістину, коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Але ж ідеться не про одну людину, а про американців!

Я запропонував Коеллу — це нова зірка, прийшов у кіно з журналістики, хоч і не воював у Європі, але гітлеризм ненавидить, — зробити кінострічку про те, як націонал-соціалізм причесав німців, як він рубанком зняв кращий шар, розстрілявши й посадивши в табори найталановитіших, певні дріжджі нації, людей, здатних до самостійного, свідомого мислення.

«Хто це тут дивитиметься? — спитав Коелл. — Найголовніше для нас, щоб фільм сподобався тим, хто закінчив сім класів. Отже, треба показувати історію, як простачка, донька неписьменного шевця, стає зіркою естради. Це подивляться двадцять мільйонів, успіх і прибуток гарантовано! Або ж про те, як нашого хлопця закидають у тил до наці чи до японців, а він бере в полон цілу дивізію. До того ж він має ще принести в рюкзаку з десяток кілограмів платини, яку він викрав у Єви Браун, після того як вона віддалася йому на альпійській вершині з криком: «Адольф, прости мені, я цього не хотіла, він узяв мене насильно!» Хто дивитиметься фільм про те, як країна програла сама себе, віддавшись у руки банди? Тим паче нам, американцям, таке не загрожує, поки що, слава богу, кожен американець говорить те, що думає». Я хотів був сказати, що і в Німеччині люди говорили, що хотіли, але тільки пошепки, зате писати й знімати їм не дозволяли: думка завойовує масу зверху, а не навпаки, — в тому разі, звичайно, якщо мислячі одинаки відчувають її, тобто маси, настрій.

Я прийшов з цією ідеєю до Брехта; він тільки знизав плечима. «Знаєш, — сказав він мені, — я навчився відчувати, все життя мене цього вчили в Європі, будь проклята ця наука. Так от, я відчуваю, що й тут щось гряде. Не роки, а місяці після того, як кінчився Гітлер, а ти послухай, про що тут розмовляють? Полічи, скільки разів у тутешніх салонах традиціоналістів за один вечір вимовляють слово «чужий» (про Ейслера, Чапліна й про мене), теж саме — про дуже талановитого Дмитрука, а який же він чужий? Його дід — українець, а він не знає жодного слова по-українськи, пише свої твори класичною англійською… А яку інтонацію стали вкладати в слово «червоний»? Вже починають забувати про те, що зробили червоні для перемоги над Гітлером, забувають, Грегорі, не сперечайся, або роблять усе, щоб люди якнайшвидше це забули. А коли націю змушують забути правду, тоді її ждуть важкі часи, і насамперед ці труднощі впадуть на нас, на тих, хто не є чистий американець. Шлях до фашизму — це істеричні розмови про традиції справжніх арійців — з цього почався Гітлер».

Зараз я консультую (тобто переписую діалоги й ситуації) картину про наших розвідників, яких закидають на маленький острів біля Окінави. Я одразу згадав алюмінієвого диявола з державного департаменту, йому працювати б над цим фільмом, а не мені, він викинув би всю «романтизацію» розвідки, він пояснив би їм, як треба знімати правду про війну, куди вже нам з тобою, політикам, сидіть та не рипайтесь!

Єдина втіха: мої хлопчики бігають до океану, пляж недалеко від дому, напрочуд гарний. І ночі тут такі чудові, Пол, такі незвичайні! Ми сідаємо з Елізабет на подвір'ячку того будинку, де нам пощастило найняти три невеличкі кімнати (тут житло дорожче, ніж у столиці), п'ємо каву й слухаємо, як над нами літають якісь дивні птахи і перегукуються один з одним, сховавшись у стрілчастих кронах гігантських пальм, які — мабуть, через їхній ріст — здаються мені такими ж гонористими, як верблюди.

До речі, приїжджав Макайр, знайшов мене, приніс віскі, фрукти й печиво, просиділи півночі за розмовами. У нього все гаразд, працює в державному департаменті, передавав тобі вітання, хотів написати, а чи написав? Він ще спитав, чи не давав тобі Брехт п'єси «Вжити заходів» перед тим, як ти полетів до рейху в сорок другому. Я сказав, що не знаю про це. Він під враженням драматургії Брехта, я їх познайомив, Макайр був у захваті, ти ж знаєш, як він може захоплюватись. Правда, раніше він захоплювався бейсболом, але, мабуть, на старість усіх починає вабити до вічного, а що є більш вічним під сонцем, як думка?!

Я дуже довго роздумував над твоїм листом. Я ще не готовий до суперечки. А може, не до суперечки, а навпаки, до згоди. Спочатку мені здалося, що ти просто роздратований, і причина цього роздратування — твоє горе з Лайзою. Повторюю, забудь про неї. Чим швидше ти це зробиш, тим буде краще. Я знаю, що кажу. Але що більше я вчитувався в твої рядки, то більше розумів, що справа тут не в твоїй роздратованості, а в тому, що в тебе інше бачення, ти все ще в ділі, на відміну від мене.

Подумай і напиши мені про те, про що я тобі розповів. Як би ти поводився на моєму місці?

Твій Грегорі Спарк.

Р. S. Про твоє прохання з приводу нацистів. У Лісабоні надзвичайно цікавим бісом був якийсь Гамп з військового аташату, але начебто це його псевдонім, справжнє прізвище чи то Веккерс, чи то Віккерс. У нього були дуже сильні зв'язки з портовиками та власниками пароплавних компаній, що плавали в Латинську Америку.

Славиться він ще й тим, що мав цілий штат розкішних дівок, яких поставляв дипломатам. У нього були не тільки європейські жінки, а й дуже добре підготовлені азіатки, здебільшого японки і таїландки, що приїхали сюди з Парижа, коли почалася війна.

Що з ним сталося потім, я не знаю. Як тільки ще щось згадаю — напишу.

Твій Г. С.»

ШТІРЛІЦ-Х (Бургос, жовтень сорок шостого)

Штірліц розплющив очі, відчувши, що помолодів на десять років, легко встав з високого дерев'яного ліжка, не боячись відчути той біль у попереку та лівій нозі, який постійно мучив його всі ті місяці, поки він лежав нерухомо в Італії, та й тут він давався взнаки, особливо на перших порах, коли він примусив себе відмовитись від ціпка, бо впадає в очі всім, він не любив вирізнятися із загальної маси, звичка — друга натура, нічого не вдієш, як-не-як з початку двадцятих років він жив за кордоном, за чужим паспортом; двадцять чотири роки, майже половину життя, провів серед чужих, за легендою. Він не дуже розумів, навіщо йому й зараз тут, у Мадріді, все ще треба бути непомітним, таким же, як і всі, але він відчував, що саме так він мусить поводитись, чекаючи того моменту, коли настане час шансу, а в тому, що цей час рано чи пізно настане, він забороняв собі сумніватися.

Штірліц налив води у великий емальований таз; глечик був не баскський (у тих безумні кольори, всі гончарюють як кому заманеться), скоріш андалузький, біло-голубий — цей колір холоду потрібен тамтешній сорокаградусній спеці, є хоч на чому спочити очам; вода за ніч нагрілася, хоча з гір тягло, прохолодою, все-таки жовтень; він довго вмивався, потім добряче розтер тіло рушником і відчув після цього якусь особливу бадьорість — уже забув, коли й було таке, мабуть, у Швейцарії після останньої зустрічі з пастором, як переконався, що роботу зроблено і в Даллеса нічого не вийде з Вольфом, наші не дозволять, чорта пухлого, ми рукаті…

Він спустився вниз, у невеличке кафе; за столиками ні душі, осінь; раніше, в часи республіки, сюди приїжджало багато туристів, жовтневі кориди найцікавіші, парад зірок, а після того як прийшов Франко, жоден іноземець у цю країну не приїздить, який інтерес навіщати фашистів, усе регламентовано, усе заборонено; кращі фламенко емігрували, чимало з них оселилися у Мексіці, на Кубі, в Аргентіні та Чілі, в музеях порожньо, народ неписьменний і напівголодний, не до картин і скульптур, заробити б на хліб насущний.

Старенька з чорною пов'язкою на сивому волоссі, а тому схожа на піратську матір, принесла йому каву, два шматочки хліба підсмажені на маслиновій олії і мармелад.

— А тортільї немає? — спитав Штірліц. — Дуже хочеться гарячої тортільї, я добре заплачу.

— У нас не готують тортілью, сеньйоре.

— Може, є де поблизу?

— Хіба що в дона Педро… Але він відчиняє свою кафетерію о восьмій, а зараз ще тільки пів на восьму.

— Який жаль!

— Може, хочете омлет, я приготую.

— Омлет? — перепитав Штірліц. — А картопля у вас є?

— Є й картопля, сеньйоре. А чого ж їй не бути…

— То чому ж не залити смажену картоплю з цибулею яйцями? Це ж і є тортілья, як я розумію.

— Взагалі це так, але я вже сказала, що в нас не готують тортільї. Це треба вміти. Не можна, щоб у кожному домі вміли все. Я вмію робити смачний омлет, про це всі знають на вулиці, от ним і можу вас почастувати…

— А чому не можна вміти все в кожному домі? — здивувався Штірліц. — По-моєму, це дуже добре, якщо всі вміють усе.

— Тоді не буде обміну, сеньйоре. Кінець торгівлі. Як же тоді жити людям? Треба, щоб кожен на вулиці вмів щось своє, тільки так добре робив, як не вміють цього робити інші. На нашій вулиці дон Педро готує тортілью та ще мигдаль у солі. Донья Марі-Кармен — паелью з куркою[24]. Дон Карлос славиться тим, що робить паелью з маріскос[25]. Я пригощаю омлетом, а дон Франсіско відомий тим, що варить худіас і тушкує потрухи, які йому привозять з Пласа де торос. Якби кожен міг робити все це в своєму домі, знову почалася б війна, бо у відвідувачів не буде вибору: всі усе вміють, невідомо, куди йти. Краще вже, щоб кожен знав своє, маленьке, але робив так, як ніхто із сусідів.

Штірліц замислено кинув:

— Розумно, ви дуже розумно мені пояснили.

Я все, завжди й скрізь, хоч би де я був, приміряю до Росії, подумав він. Це, мабуть, так з усіма, хто відірваний од батьківщини. Як було б добре, коли б ми брали в кожній країні розумне й прищеплювали це в себе дома. Дерева ж прищеплюють, і маємо чудові плоди; до старого могутнього стовбура пересаджують чужу галузку, яка потім стає неподільною частиною дерева. Так і зі звичками: почали ж у нас їсти картоплю, а як проти неї бунтували, як люто повставали проти того, щоб брати у рот земляний брудний горіх?! І ботфорт соромилися надіти, і жінку в Асамблею пускати не хотіли, диво, а не народ, який же він вірний тому, що звичне; воістину, «мужик, як бик, втокмачить він собі в довбешку дур, кілком його не виб'єш звідти»… Ох, який же поет був Некрасов, який велетень, він заслуговує, щоб йому присвятили романи й п'єси, творець громадської думки, рятівник бунтарів, аристократ, гравець, друг жандарма Дубельта й товариш в'язня Чернишевського — тільки в Росії таке можливе…

— Де у вас телефон? — спитав Штірліц.

— Ах, сеньйоре, ми його відключаємо на осінь та зиму. Гостей немає, навіщо платити марно?

— Але ж весною доведеться платити, щоб включити апарат у мережу…

— Все одно це дешевше. Онук підрахував, вія закінчив три класи, дуже грамотний, вільно пише й може читати Книжки з малюнками.

— Це чудово, — озвався Штірліц. — А може, ви знаєте, коли відходить автобус на Сан-Себастьян чи Сантьяго-де-Компостела?

— На Сантьяго автобус не ходить, туди можна добратися з пересадкою, тільки я не знаю де… Вам краще піти на автобусну станцію, сеньйоре… Там ви про все дізнаєтесь, та й попутні машини зупиняються, водії беруть у кузови багато людей, треба ж підробити у вихідний день…

— Спасибі, але ж на автостанцію можна подзвонити 8 автомата, економія часу… Де тут поблизу автомат?

— О, я не знаю, сеньйоре… Десь на площі, але я туди не ходжу ось уже десять років, дуже болять ноги, точніше дев'ять років, бо, коли сюди приїхав наш каудільйо, я ходила подивитися на нього й кидала йому під ноги квіти, але мене тоді вів чоловік і я зовсім не звертала уваги на телефони…

— Любите каудільйо?

— Так він же каудільйо… Як можна не любити того, хто тобою править? Звичайно, я його люблю, дуже люблю, і вся моя сім'я його дуже любить, а найбільше онук, який уміє читати… Та хіба ви додзвонитесь у суботу на автобусну станцію? Люди мають відпочивати в суботу, вони зараз п'ють каву, отже, вам краще піти на площу, там про все дізнаєтесь…

… Через півгодини після того, як Штірліц пішов, у пансіонат зайшов поліцейський, що відповідав за рехіон[26], він попросив дати йому книгу, куди естранхерос[27] вписували свої імена, номери паспортів і пояснювали мету приїзду; побачивши прізвище Брунн, саме те, яким цікавився Мадрід, — дзвонили ще вночі, з самого Пуерто-дель-Соль, у всі великі міста дзвонили, не тільки в Бургос, — поліцейський дозволив старенькій пригостити його кавою, з'їв омлет, закурив пуро[28] й спитав:

— Цей іноземець розплатився?

— Так, сеньйоре, — відповіла старенька, — він розплатився.

— Значить, він не повернеться?

— Так, сеньйоре, не повернеться.

— Про що він тебе питав?

— Ні про що погане не питав. Я сказала йому, що дуже люблю нашого каудільйо, і він пішов.

— А про твого сина, якого ми розстріляли, він не питав?

— Навіщо ж йому про нього питати, сеньйоре? Раз ви розстріляли Пене, значить він був винен, війна, нічого не вдієш… Ні, він не питав про Пепе… Навіщо йому питати про мого сина?

— Бо твій син був червоний, от навіщо. Всі естранхерос шукають по країні червоних, щоб знову почати громадянську війну і віддати нас Москві. Від чоловіка давно не було листів?

— Півроку.

— Скоро одержиш. Він ще живий. Працює добре, у таборі ним задоволені… Років через два повернеться до Дому, якщо тільки викине дурощі з своєї анархістської довбешки… Скільки тобі заплатив цей іноземець?

— Як дозволено по затвердженій муніципалітетом таксі.

— Не бреши мені, відьмо! Дав тобі на чай?

— Ні, сеньйоре.

— Покажи купюру, якою він розплатився.

— Я вже віддала її, сеньйоре. Я її віддала онукові, щоб він купив масла в дона Ернандеса.

— Ну що ж, видно, доведеться посидіти у нас твоєму онукові…

Стара прошкандибала до столика, де зберігала ключі, витягла з шухлядки три долари й простягла їх поліцейському, той сунув гроші в кишеню, погрозивши:

— Ще раз порушиш закон — покараю.

— Надалі я не порушуватиму закону, сеньйоре. У цього іноземця не було песет, і він поклав мені на стіл долари, я на них не дуже-то й розуміюся…

— На доларах розуміються всі. Куди він пішов?

— Не знаю, сеньйоре.

— Він питав тебе про щось?

— Ні.

— Що, весь час мовчав, жодного слова не промовив? Глухонімий?

— Ні, сеньйоре, здоровий… Слова промовляв, що було, $о було. Він просив мене зробити тортілью, я відповіла, що її готують у дона Петро, ну, він, мабуть, і пішов туди.

— Брешеш, карга, — позіхнув поліцейський, — я вже був у Педро. Куди він їде, не сказав?

— Ні, сеньйоре, не сказав.

— Ми його піймаємо, — сказав поліцейський. — І він напише папір. І в ньому розповість усе. Розумієш? І згадає кожне слово, яким з тобою обмінявся. Тоді я прийду сюди й візьму твого онука, ходер![29] Затям це. Зрозуміла, що я сказав?

— Так, сеньйоре.

— Ну, згадала?

— Начебто він щось говорив про автобус…

— Про який автобус? Є рейс на Мадрід, на Памплону, Віго, Сан-Себастьян…

— Ні, сеньйоре, цього я не пригадую, він начебто говорив про автобус — і все.

— Коли він пішов?

— Недавно.

— Скажи мені точно.

— Я ж не знаю, як воно за годинником, сеньйоре… Не гнівайтесь, я правду кажу… Ну, приблизно стільки часу, скільки треба, щоб закипіла каструля з водою…

— А коли вона закипить, треба втопити в неї твою сідницю… Як він був одягнений?

— На ньому була курточка.

— Якого кольору?

— Зеленкуватого.

— У береті?

— Ні, в кепці, я ж кажу, він іноземець…

— Вуса в нього були, борода яка?

— Ні, ні, цілком пристойний сеньйор, акуратний, доголений.

Поліцейський підвівся, стомлено зітхнув і поволі пішов до виходу. На порозі зупинився і, не обертаючись, сказав:

— Якщо він повернеться, не здумай сказати, що я тут був. І зразу ж пошли когось у поліцію…

Поліцейський повернувся в дільницю, доповів про все в міську службу безпеки; два агенти по нагляду за іноземцями без жодних зусиль знайшли Штірліца на станції, він стояв у черзі за квитком; ранковий автобус відійшов о шостій годині, треба було чекати вечірнього, який відправлявся о сьомій.

Через п'ять хвилин Пол Роумен виїхав з Мадріда на гоночному «форді»; взяв у помічника військового аташе Вайнберга, його батько воював разом з братом Пола в бригаді Лінкольна; загинули під Уескою; у Штатах їхні сім'ї дружили; обидва люто ненавиділи франкізм, на фронт у Європу пішли разом добровільно; в квітні сорок п'ятого їх відправили в Мадрід.

Через шість годин Пол приїхав у Бургос. Машина з чорної стала сіро-жовтою, геть уся вкрилася пилюкою; біля бару «Сеговія», на кальє Хенералісимо, — у кожному місті, хай йому грець, цей Франко, понавішував табличок зі своїм ім'ям — Пол зустрівся, як і домовились, з агентами безпеки; ті сиділи під парасолем на відкритій терасі й пили вино; грошима їх тут не балують, подумав Пол, вино поганеньке, коштує копійки, а на мигдаль чи кукурудзяні пластівці у тутешніх пінкертонів грошей не було.

— Я від Еронімо, — сказав Пол, — він просив передати, що має намір зробити візит на різдво.

Це були слова пароля від полковника Еронімо з відділу реєстрації іноземців Пуерта-дель-Соль; ключ до нього Пол підібрав не зразу, поступово, але все-таки підібрав, тепер працювали душа в душу.

— Хочете вина? — спитав один з агентів.

— Ні, спасибі, я не п'ю вина. Хіба що холодної мінеральної води.

Агенти перезирнулись; нічого, подумав Пол, платіть за холодну мінеральну воду, вона вдвічі дорожча від вашого кислого вина, не треба було пропонувати, теж мені, гранди паскудні.

Один з агентів клацнув пальцями так голосно, немов він працював не в таємній поліції, а на сцені, в ансамблі фламенко; сухо попросив офіціанта, що підбіг до них, принести кабальєро крижаної води, про мінеральну, зауважив Пол, не сказав, дадуть з7під крана, щоб не платити, викрутились, голубчики; запропонував їм сигарети; відмовились; іспанці не курять «рубіо»[30], тільки «негро»[31], вислухав запитання, яке їх уповноважило начальство поставити сеньйорові; знизавши плечима, відповів:

— Ні, ні, цей американський нікарагуанець ні в чому не перейшов межі закону. Вашого закону. Ми не звертаємося до вас офіційно. Звичайна дружня допомога. Сеньйор Брунн, який мене цікавить, забув внести гроші, він просто забув сплатити податки, розумієте? Нам доводиться в посольстві й цим займатися.

— Розумію, — відповів той агент, який, видно, був старший за званням. — Отже, наші послуги вам більше не потрібні?

— Ні, дякую. Велике спасибі. Де зараз сеньйор Брунн?

— Об'єкт, що вас цікавить, зараз у музеї.

— Ясно. А як він провів день? Нічого тривожного? Він досить багато п'є, ось у чому річ… Не бешкетував часом?. Ви ж знаєте, ми буйні, коли нап'ємося…

— Він взагалі нічого не пив, — відповів старший і замовк, мабуть, мав вказівку чекати запитань.

Чудово, сеньйори, я безмежно вам вдячний… Тільки от чи не пішов він з музею, поки я тут пив з вами воду?

— Нас повідомлять. Музей далеко?

— За рогом, три квартали.

А якщо він уже піде, коли я туди під'їду?

— Вас попередять біля входу. Дякую, сеньйори, до зустрічі…

У музеї Брунна, звичайно, вже не було; вродлива рудоволоса дівчина покликала Роумена (Пол зразу подумав, що вона пофарбувала волосся, але потім зрозумів, що воно таки справжнє, дівчина з Астурії, там у горах зустрічаються руді, дуже схожі на римлянок, тільки в тих немовби виточені, аристократичні, трошки хижі носи, а в цієї був кирпатенький, селянський, милий його серцю; чимось схожа на Пат, молодшу дочку їхнього сусіда по фермі).

— Куди він пішов, — спитав Пол тихо, хоч жодної людини не було в мертвотно-холодному холі музею, тільки старий касир куняв у своєму закутку, раз у раз роняючи голову на груди, як поганий диригент, котрий хоче взяти аудиторію не вмінням, а позою; проте чуба з лоба не відкидав, був лисий.

— Вас просять заїхати на Сан-Пердо, двадцять три, — відповіла дівчина.

— Якого чорта? — не стримався Пол. — Мені сказали, що ви знаєте, куди пішов той чоловік, який мені потрібен.

— Там знають, куди він подався, — відповіла дівчина і, обернувшись, пішла собі. Пол зрозумів, що розмовляти з нею марно, не скаже ні слова, шістка.

Він чортихнувся, підійшов до касира, спитав, як знайти кальє Сан-Педро, вислухав двадцять пустих і непотрібних слів про те, що всі у місті знають цю вулицю, як же можна не знати цю прекрасну тінисту вулицю, на якій живуть найповажніші сеньйори, вона ж зовсім поряд, треба поїхати прямо, потім повернути на кальє Алехандро-де-ла-Пенья, а далі біля ресторану «Лас пачолас» звернути ліворуч, перетнути авеніду де Мадрід, а там третій провулок ліворуч, лише самі особняки в парках.

Пол приїхав на цю вулицю, але вона виявилася не Сан-Педро, а Сан-Педро-Мартір.

Він угамував у собі бажання повернутися в музей, витягти старого з-за скла і примусити бігти поперед машини через місто, підштовхуючи його своїм бампером.

Біля одного з особняків він побачив жінку, що вибирала пошту з великої скриньки, принаймні десяток газет, кілограмів п'ять паперу, і все порожньо, жодної інформації; фашизм — це повна відсутність інформації, тобто правди; всі брешуть один одному, добре знаючи, що брешуть, і все-таки навіть Автори цієї брехні шукають між рядками цієї спритно сконструйованої нісенітниці бодай дещицю правди, от парадокс, га?! Ні, не парадокс, заперечив собі Пол, фашизм — це відсутність гарантій для будь-кого; не сподобається Франко, як на нього подивився якийсь міністр чи генерал, от і немає голубчика, авіакатастрофа, відставка або заслання кудись якнайдалі.

— Пробачте, ви не допоможете мені знайти кальє Сан-Педро? — трохи пригальмувавши, спитав Роумен.

— Та це зовсім в іншому кінці міста, — озвалася жінка. — По-моєму, десь на півдні…

— По-вашому чи точно? — роздратовано спитав Пол. — Я кажу: Сан-Педро… Що, таких вулиць багато в місті?

Жінка всміхнулася, і Пол помітив, що її чарівне зеленооке обличчя всіяне веснянками, хоч надворі жовтень, весна давним-давно скінчилася.

— Більшість наших вулиць названо на честь «сан» чи «санта», — вона все ще всміхалася. — Нічого не вдієш, ми більші католики, ніж папа римський.

— Невже, — усміхнувся Пол і подумав, якби він лишився тут з нею, поговорив, потім запросив її на вечерю, а потім повів би кудись потанцювати, могло статися чудо, могло виявитися, що вона саме та людина, яку він шукає усі ті роки, як повернувся з гітлерівського полону, дивом перепливши на рибальському човнику затоку, й опинився у Швеції, прилетів звідти додому, не подзвонив Лайзі з аеропорту — хотів зробити сюрприз, ну й зробив — підняв з ліжка нежданим дзвінком у двері, а на його маленькій подушечці лежав мулат у жовтій, найтоншого шовку туніці.

Але я не розмовлятиму з нею, зрозумів Роумен, я схожий на запряженого коня, весь націлений на діло, воно стало моїм єством, я боюсь од нього відірватися, бо нікому тепер не вірю, я й сам собі перестаю вірити, а коли в ділі, голова зайнята ним одним, дуже надійно, ніяких емоцій, злість і устремління, нічого більше.

Він від'їхав метрів сорок, різко загальмував, вирішив усе-таки повернутися: подумав, що зустрівся саме з тією жінкою, яка йому потрібна; подивився в дзеркальце: на вулиці вже нікого не було; найдужче він боявся здатися смішним; незручно дзвонити в під'їзд і питати: «Пробачте, де тут у вас живе дівчина, в неї обличчя у веснянках і дуже гарні зелені очі…»

Чортів Брунн, подумав він, брудна нацистська тварюка Бользек, я міг би зараз пиячити з Вейнбергом, а не гасати по цій нещасній катівні, що іменується Іспанією; боягузи, а не люди, як можна терпіти фашизм?!

Він повернувся на Пласа-Майор; поліцейський, вислухавши його запитання, глибокодумно відповів:

— Вамос абер…[32]

Потім він вийняв пошарпану карту міста, розгорнув її, довго розглядав, з чого Пол зробив висновок, що страж порядку не в ладах з грамотою, взявся допомогти йому, знайшов цю кляту Сан-Педро, але поїхав мимо того особняка — дівчина з веснянками, звичайно, на вулицю більше не виходила.

Кожному з нас у житті відпущено тільки один шанс, подумав він, ми знаємо це, але все одно поспішаємо чи зволікаємо, зрештою, дістаємо той шанс, який був уготований іншому, тому такий бедлам на нашій планеті.

… Будинок, потрібний йому, виявився старим, триповерховим, у великому тінястому парку. Чоловік, який стояв біля металевих воріт, сказав, щоб він запаркував машину і йшов центральною алеєю, обсадженою кипарисами, — біля під'їзду вас зустрінуть.

Ступаючи по червоній гальці, невідомо як сюди привезеній, Пол знову подумав: «Навіщо нашій банді так потрібен цей Брунн, ніяк не збагну? Для чого він їм зпадобився? Чому такий інтерес? Хіба мало тут осіло нацистів, живуть собі в норах, затаїлись, сволота, а з цим прямо-таки якась свистопляска. Я знаю, чому він цікавить мене, але чому і вони в нього вчепилися, ось у цьому й заковика».

— Здрастуйте, містере Роумен, — привітав його хорошою англійською мовою невисокий здоров'як у голубому костюмі і яскраво-синій краватці; обличчя зберігало сліди морської засмаги, відмітний колір старої маслинової олії, що простояла всю зиму в сухому темному льоху.

— Здрастуйте, — відповів Роумен. — Чесно кажучи, я не дуже звик до таких конспіративних ігор, часу в мене обмаль, та й справ вистачає.

— Звичайно, звичайно… Нічого не вдієш, слова «таємниці мадрідського двору» придумано не у Вашінгтоні, а в цій країні.

Цей з породи босів, зрозумів Пол, такі жарти дозволяють собі тут тільки великі хлопці з центру. Він нетутешній або ж сидить у Бургосі емісаром Пуерта-дель-Соль.

— Як вас звати? Ви не відрекомендувалися, — сказав Роумен.

— О, пробачте, будь ласка. Можете називати мене Хай-ме… Грегоріо Пабло-і-Хайме.

— Дуже приємно. Я — Пол Роумен. Де та людина, яку я шукаю?

— Вона під контролем. Я допоможу вам. Але я хотів би зрозуміти, що спонукало мого давнього друга Еронімо на таку завзяту зацікавленість у тому, щоб ви знайшли цього самого нікарагуанця із зовнішністю скандінава?

— Дружба. Ми друзі з Еронімо.

— Давно?

— Відтоді як Франко зацікавився розвитком економічних відносин зі Штатами. І тим, щоб ми протягли його в Організацію Об'єднаних Націй…

— Не «його», а «нас». Ми не відокремлюємо себе від каудільйо.

— Це зрозуміло. Ваше право… Якщо ви не відділяєте себе від каудільйо, то й вам пора подружитися зі мною, бо, на жаль, я теж змушений не дуже-то відмежовувати себе від нашого галантерейника, від президента Трумена.

— Ви маєте санкцію на те, щоб так говорити про свого лідера?

— Поправка до Конституції — ось моя санкція, зрозуміло? Ви мені вибачте, Хайме, я в дитячі ігри не граю, виріс; маєте запитання — ставте. Хочете допомогти знайти цього самого Брунна — допоможіть. Ні — ну й чорт з ним, скажу послу, що служби Іспанії не змогли нам як слід допомогти. Незабаром ваше національне свято, нехай Томас обговорює цю справу з вашим каудільйо…

— Томас… Це хто?

— Посол. Ви що, не знаєте, як його звати?

— О, так, так, звичайно, але я чомусь не дуже пов'язував вас з дипломатичною службою.

— Інших у нас, на жаль, поки що нема. Але, думаю, скоро будуть.

— Коли приблизно?

Йому треба щось віддати, зрозумів Пол; нехай напише звіт у свою паршиву Пуерта-дель-Соль, тоді він не відчуватиме себе приниженим; інакше виходить, що він мені — Брунна, а я йому — дулю. Тільки я тут з ним не розмовлятиму, на них надто великий вплив мали араби та євреї, так ті хоч при їхній природженій хитрості розумні, а в Дих тільки емоції, може напартачити, ще програє нашу розмову не тим, кому потрібно…

— По дорозі до того місця, де зараз перебуває мій клієнт, — сказав Роумен, — я з радістю відповім на ваші запитання.

— Вас відвезе туди мій помічник, Пол. У мене немає часу їздити з вами і шукати нікарагуанця. Було б добре, якби ви відповіли мені зараз.

— У вас завжди поганий запис, Хайме. Все шелестітиме й тріщатиме, ви ж одержували апаратуру від людей ІТТ, а вони гнали вам товар з Німеччини, ніякої гарантії, працювали в'язні концтаборів… Хочете говорити — ходімо погуляємо по парку, там затінок, заразом і розімнемося, я просидів за кермом шість годин…

— І все-таки, Пол, моя послуга залежить саме від тієї розмови, яку я хочу провести тут, у цій кімнаті.

— Ну й проводьте. — Роумен підвівся. — З самим собою. До побачення.

Bin усе зважив правильно: секретна служба Франко до-вволяла своїм співробітникам працювати самостійно лише до певної міри — особливо після того, як об'єкта зламали і той пішов на співробітництво; що стосується широкої ініціативи, такої, яку Донован, наприклад, дав Аллену Даллесу, дозволив йому несанкціонованість, тут не було, тай не могло бути; все треба узгодити й затвердити в головного хефе, все доповісти в штаб-квартиру каудільйо, обговорити з військовими і якимось чином погодити з дипломатичною службою режиму. Цей голубий пнеться, він звик до розмов з дрібними гендлярами, котрі не те що Штати продадуть, а й рідну матір, аби збути свій тухлий товар цим грандам, що не вміють працювати, а тільки сплять та базікають…

— Зачекайте, Пол, — зупинив його Хайме біля дверей. — Ви даремно нервуєтесь…

— Я нервуюсь? — щиро здивувався Роумен. — От чого нема, того нема. Що, ходімо гуляти?

— Я вас дожену, — сказав Хайме, — одну хвилинку. Візьме диктофон, зрозумів Роумен, ну й телепень.

Коли Хайме наздогнав його в парку, Пол показав очима на його піджак і прошепотів:

— Відключіть вашу штуку. Все одно я говоритиму дуже тихо і нічого не запишеться, галька тріщить під ногами, все ваглушить.

— Чого це ви такий підозріливий, — посміхнувся Хайме. — Можете мене обмацати.

— Подзвонили в Мадрід? Дістали санкцію на розмову без вапису?

— Послухайте, з такою людиною, як ви, просто одне «задоволення дружити. Я тепер розумію Еронімо. Може, зустрінемося в Мадраді?

— А що ви мені зможете дати? Я не звик марно витрачати час.

— Я також.

— Мене цікавлять люди із спеціальністю.

— Іспанці?

— Боронь боже! Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. Живіть як хочете. Якщо іспанцям подобається Франко, нехай він ними і править.

— Нами, Пол, нами. Не відділяйте мене від іспанців, я хочу, щоб нами правив каудільйо.

— Не говоріть за всіх, Хайме. Доцільніше сказати «мною». Розумієте? «Я хочу, щоб мною правив Франко».

— Я лише тоді чогось вартий, коли моя служба представлятиме думку нації. Один — це ж порожнеча…

— Один — це один, Хайме. Це дуже багато, та ще коли один — тобто кожен — явище. А от коли суцільні нулі, мільйон нулів, а попереду, окремо від них, одиниця — тоді це ненадовго, одиниця вріже дуба, нулі розсиплються…

Хайме засміявся:

— А ми навіщо? Ми не даємо нулям розсипатись. Ми їх добре тримаємо в руках… Так от, мене теж цікавлять люди із спеціальністю, звісно, не нашого громадянства.

— Якого конкретно?

— Не вашого. Я розумію вас і ціню ваш такт: вас не цікавлять іспанці, мене — американці. А всі інші нехай стануть об'єктом нашого спільного інтересу. Згодні?

— Пропонуєте обмін інформацією?

— Саме так.

— А чому б ні? Звичайно, згоден… Ви — мені, я — вам, дуже зручно.

— Залишите свій телефон?

Роумен поморщився:

— Послухайте, не треба так. Ви ж не дитина, їй-богу! Я дуже добре розумію, що мій телефон ви прослухуєте. Будь; те професіоналом, це надійно, таких цінять… Аматорами, що сліпо повторюють план, розроблений дядями, розплачуються. Будьте одиницею, Хайме. Бійтесь бути нулем. Дзвоніть мені в середу о дев'ятнадцятій, вечір вільний, можемо зустрітись. Де Брунн?

— Агов, — Пол гукнув Штірліца, коли той, поглянувши на годинник, підвівся з-за столика невеличкого кафе за два блоки від автовокзалу. — Ви куди?

— А яке ваше діло? — Штірліц стенув плечима, зразу ж відчувши біль у попереку і втому, що важко опустилась на плечі, немов хтось натиснув дуже сильною рукою на слабку кісточку ключиці.

— Як це так?! — Роумен сторопів од цих слів; ждав чого завгодно, тільки не такої реакції.

— А так. Який сьогодні день? Отож-то воно. Не людина для суботи, а субота для людини. Чи я мушу відмічатися перед тим, як захочу вийти з квартири?

— Дзвонити повинні.

— Чому? Не повинен. Ми про це не домовлялись.

— Брунн, якщо ви не скажете, чого сюди приїхали, я передам вас тутешній поліції.

— Вони люблять нас. Мені нічого не буде.

— Це так, вони вас люблять. Але вони, як і ми, не люблять тих, хто краде гроші, котрі належать фірмі. Тим паче такій міцній, як ІТТ. Ерл Джекобс пов'язаний з іспанцями, за крадіжку вас зашлють на каторгу.

Штірліц закурив, зітхнув, ляснув пальцями; куди йому до іспанців, у тих це від народження; ляскання не вийшло, шепіт якийсь, а не ляскання; тоді він повільно обернувся до стойки, боячись, що біль прониже все тіло, й попросив:

— Дві кави, будь ласка.

— Я не маю часу розпивати з вами каву, — сказав Роумен. — Або ви відповісте на моє запитання, або я зв'яжусь з поліцією, там чекають на мій дзвінок.

— Я відповім вам… Не зліться. Випийте кави, добряче поспішали, звичайно. А дорога погана, треба розслабитись… Зараз підемо туди, куди я хотів піти сам-один. Я любитиму ланку, а ви посидите в сусідній кімнаті… Тільки вона нестримна в емоціях, розбурхає вас, краще зразу прихопіть когось.

— Годі вам клеїти дурня! — Роумен розлютився по-справжньому.

— Послухайте, Пол, я тут працював… Розумієте? В тридцять сьомому, І наймав квартиру в домі жінки, до якої вирішив приїхати в гості… Ви ж знаєте, що нам при Гітлері Заборонялося спати з іноземками…

— Вашому рівню не заборонялось.

— Я тут був ще не на тому рівні, якому дозволялось. Я тоді був штурмбанфюрер, шавка… Та й потім, коли нацизм пре вперед — усім усе забороняють, і ці заборони всі приймають добровільно, навіть з радістю; починають дозволяти, лише коли все розсипається…

— Ходімо. Я імпотент. Приємно послухати, як нацист ричить з місцевою фалангісткою, зоосад у Бургосі.

Штірліц допив каву, поклав на стіл долар, офіціант, який, здавалося, не звертав на нього уваги, кинувся шулікою, змахнув зелененьку й зник на кухні.

Іншого виходу в мене немає, зрозумів Штірліц. Слава богу, що я згадав про Клаудію, невже вона ще тут? А куди вона дінеться? Іспанки люблять свій дім, вона нікуди не могла звідси поїхати. А скільки ж їй зараз років? Вона молодша за мене на п'ять, отже, їй сорок один. Теж не подарунок; єдине, чого я зовсім не вмію робити, то це прикидатися закоханим, це справді страшенний злочин, жінки слабші за нас і влюбливіші, це все одно, що обдурювати дитину… Але вона любила мене, чоловіки краще відчувають, як ставляться до них жінки, ніж вони самі, вони живуть у придуманому світі, фантазерки, нам і це снились такі фантазії, які живуть у них, кожна подібна до Жюль Верна, що не встиг себе реалізувати; хлопчики ніколи не грають у свою війну з такою вигадливістю, як дівчатка в ляльок і в дочки-матері.

Він підвівся, стомлено думаючи про те, як Роумен міг його вичислити; зробив висновок, що тутешня служба почала контактувати з американцями; ще один удар по його надії на дружбу переможців; шкода; бідолашна кулька, нещасні люди, котрі живуть на ній; якась приреченість тяжіє над ними, фатум…

— У вас машина близько? — спитав Штірліц.

— Звичайно.

— А втім, тут недалеко. Підемо пішки?

— Як хочете, — відповів Роумен. — Я ж здоровий, це ви каліка.

Вони йшли мовчки, Штірліц знову трохи накульгував, біль у попереку дужчав; будь він проклятий; усе в нашому житті визначає якась одна мить; я прекрасно себе почував, не було ніякого болю, мені здавалося, що я молодий до тієї хвилини, поки не покликав мене цей хлопцюга; лише одна мить, і все перемінилося.

… Він увійшов у холодний мармуровий під'їзд перший і, натиснувши на мідний сосок дзвоника, миттю збагнув, яку непоправну помилку зробив: Клаудія знала його як Штірліца, а не як Брунна чи Бользена…

А ці про Штірліца, мабуть, ще не знають, подумав він, і чим довше вони не знатимуть про це, тим імовірніший шанс повернутися додому; я мушу зробити все, щоб вона не встигла назвати мене так, як завжди називала — «Естіліц». Я повинен — в ту хвилину, поки вона йтиме до дверей, — придумати, що треба зробити, аби тільки не дати їй змоги вимовити це слово.

ВИТЯГИ З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-ІІ (квітень сорок шостого)

Запитання. — Поясніть, яка була мета вашого візиту в Мадрід та Лісабон влітку сорокового року.

Відповідь. — Ви маєте на увазі липень сорокового року? Запитання. — Так.

Відповідь. — Я був змушений виконати наказ рейхсміністра Ріббентропа…

Запитання. — У чому він полягав?

Відповідь. — Це був абсолютно божевільний наказ… Подзвонив Ріббентроп і глузливим тоном — це було властиво йому та Герінгу — спитав, чи я маю час приїхати до нього негайно. Я відповів, що, звичайно, маю, але спитав, що буде предметом бесіди, аби я встиг підготувати потрібні матеріали. «Це не тема для телефонної розмови», — відповів Ріббентроп і поклав трубку. Оскільки мій безпосередній шеф Гейдріх був ревнивий, як жінка, і всі мої контакти з близьким оточенням фюрера сприймав як особисту образу, я не міг не сказати йому про цей дзвінок, все одно він дізнався б про нього в кінці тижня, коли спеціальна служ-. ба доповідала йому про всі телефонні розмови керівників рейху; заборонялося підслухувати тільки одного фюрера, але ж нічого не було сказано про всіх інших, та все одно телефонні розмови Гітлера з Герінгом, Ріббентропом, Геббельсом, Розенбергом, Кейтелем клали на стіл Гейдріха, і лише він визначав, про що доповідати Гіммлерові, а про що замовчати… Гейдріх вислухав мій рапорт, сказав: «Джентльмен, мабуть, не хоче консультувати зі мною свої проекти, що ж, це свідчить про те, що пан рейхсміністр став старим ідіотом. Їдьте, Шелленберг, і передайте йому мою щиру повагу…»

Майже завжди Ріббентроп не пропонував мені сідати, коли я бував у нього за дорученням Гіммлера, але цього разу він вийшов мені назустріч, запросив сісти біля кофейного столика, сам сів навпроти мене й спитав, чи правильні чутки про те, що в мене чудові зв'язки з секретними службами в Іспанії та Португалії. Я відповів, що мої зв'язки там справді надійні… Тоді він спитав, якою мірою вони надійні. Я сказав, що зв'язки розвідників мають особливий характер, питання надійності відходить на другий план, головною стає проблема взаємної вигоди й загальної доцільності. Ріббентроп досить довго обдумував мою відповідь, він з породи людей, які туго мізкують, потім нарешті спитав, чи добре я знайомий з герцогом Віндзорським. «Вас Же познайомили з ним на тому вечорі, який ми влаштували на його честь?» Я відповів, що мене не запросили на той прийом, але, звичайно, я чув про нього. Ріббентроп спитав, чи усвідомлюю я, якого саме рівня другом рейху є цей член британської королівської сім'ї. Я відповів, що можу про це здогадуватись.

«Які у вас є про нього матеріали?» — спитав Ріббентроп. Я сказав, що мені зараз важко відповісти, бо не мав можливості затребувати архіви. Тоді він попросив мене висловити свою особисту думку про герцога Віндзорського. Я зробив це, і Ріббен…

Запитання. — Розкажіть, що ви говорили Ріббентропу з приводу його високості герцога Віндзорського.

Відповідь. — Я сказав, що справа герцога Віндзорського свідчить про чудові традиції Англії, яка обстоює різні думки про одне й те саме питання, підкресливши, що позиція уряду його величності, перебуваючи в стані війни з рейхом, не є безкомпромісна; Даунінг-стріт ще й досі сподівається, що королівська сім'я сама вирішить свої внутрішні проблеми. Ріббентропа моя відповідь, звичайно, збентежила. Він сказав, що я не зовсім розуміюся на питаннях зовнішньої політики. Він сказав також, що я «не усвідомив головного: герцог Віндзорський — це взірець найпрекраснішого, дуже нам близького, найбільш правого політика серед усіх, хто живе на Острові. Саме ця його позиція страшенно розлючує правлячу Британією урядову кліку. Наше завдання полягає в тому, щоб гідно й шанобливо використати цього відданого друга рейху в наших інтересах».

Запитання. — У чиїх саме?

Відповідь. — В інтересах рейху і тих сил у Британії, які виступають за союз і дружбу з Гітлером… А всі ці питання «про традиції й терпимість кабінету Черчілля, — сказав на закінчення Ріббентроп, — мають вторинний характер і не причетні до суті проблеми». Я спробував заперечити в тому розумінні, що не можна приймати рішення, пов'язане з країною, не звертаючи уваги на її традиції, називаючи їх «вторинним питанням». Ріббентроп перепинив мене: «Фюрер і я прийняли рішення про герцога Віндзорського ще в тридцять шостому році. У нас є для цього підстави, щоб прийняти рішення, яке не підлягає обговоренню. Мені відомо, що кожен крок герцога контролює британська секретна служба. Але мені також відомо, що герцог, якого примусово призначили намісником на Бермуди, все ще лишається другом рейху. Більше того, в мене є достовірна інформація, що він висловив бажання оселитися в нейтральній країні і звідти вживати заходів, спрямованих на досягнення миру між Берліном та Лондоном. Фюрер вважає реалізацію такої можливості — один із членів британської королівської сім'ї відкрито стає на бік рейху — надзвичайно важливою. Тому вам доручається — з вашою західною зовнішністю, невимушеною поведінкою й знанням мов — відправитися на Піренейський півострів і зробити все, щоб вивезти герцога з Португалії. П'ятдесят мільйонів франків уже депоновано в Цюріху на ім'я його високості. Ви повинні вивезти його у будь-який спосіб, навіть застосувавши силу. Якщо ж він виявить вагання, вам дається повна свобода рук. Але прй цьому ви відповідаєте головою за безпеку герцога Віндзорського і за стан його здоров'я. Мені відомо, що найближчим часом його запросить один з іспанських аристократів приїхати на полювання. Вчора я обговорював цю проблему з фюрером, і ми вирішили, що саме в час полювання ви й маєте вивезти герцога до Швейцарії. Ви, звичайно, готові виконати це завдання?» Я навіть сторопів від такої Постановки питання, але все-таки звернувся до Ріббентропа з проханням дозволити мені з'ясувати в нього ряд конче потрібних для роботи моментів. Він дозволив, і я спитав його: «Ви говорили про симпатії герцога до Німеччини… Ви мали на увазі німецьку культуру, стиль життя, взагалі німецький народ чи ви вже включили сюди й симпатію герцога до нинішньої форми правління в рейху?» Ріббентроп хотів був щось відповісти, та раптом на його обличчі промайнула тінь переляку — як-не-як я приїхав з того дому, де всім заправляв Гіммлер, — і він відрубав: «Коли ми говоримо про сьогоднішню Німеччину, ми говоримо про ту Німеччину, яку й ви як німець представляєте у світі». — «Але від кого до вас надійшла інформація про симпатії герцога до рейху?» Ріббентроп відповів, відомості надійшли з Мадріда від цілком надійних людей, що займають досить високі пости1 у франкістській ієрархії. «Усі деталі обговорите з моїм послом у Мадріді. Та інформація, яка відома фюреру й мені, залишиться нашою з ним інформацією, з нею ніхто не може ознайомитись, крім нас». — «Чи немає тут якогось протиріччя, — мовив я. — Ви говорите про симпатії до нас герцога і водночас даєте мені свободу рук для його викрадення». Ріббентроп поморщився! «Фюрер дозволяє вам застосовувати силу не проти герцога, а проти британської секретної служби, яка тримає його під постійним і невсипущим наглядом. Коли я сказав про застосування сили, йшлося про те, щоб допомогти йому перебороти психоз страху, який старанно організовує секретна служба Черчілля. Ви повинні допомогти герцогові подолати бар'єр страху, лише в цьому розумінні я говорив про свободу рук. Він буде вдячний вам, коли опиниться у Швейцарії і зможе їздити по світу без постійного нагляду поліцейських нишпорок. Це все, Шелленберг».

Мені нічого не лишалося, як устати, подякувати цьому мерзотникові «за довір'я» і піти. Але Ріббентроп зупинив мене, показав очима на навушники, прикріплені до одного з телефонів; я надів їх; він набрав номер Гітлера й сказав: «Мій фюрер, Шелленберг виконає наказ». Гітлер сказав: «Нехай він налагодить контакт з герцогинею Віндзорською, вона має великий вплив на свого чоловіка. Скажіть Шелленбергу, що в нього будуть посвідчення від мого імені на проведення будь-яких акцій в ім'я успішного виконання цього завдання».

Коли я доповів Гейдріху про розмову, той зауважив, що весь план йому не подобається, що цей негідник Ріббентроп намагається використати його людей саме в таких ідіотських операціях і що я не маю права їхати в Мадрід один, він прикріпить до мене двох співробітників, найкомпетентніших в іспанських та португальських питаннях. Мені нічого не лишалося, як подякувати йому за турботу і…

Запитання. — Кого саме відрядили з вами?

Відповідь — Штурмбанфюрера Кройзершанца, він загинув на східному фронті, і штурмбанфюрера Штірліца…

Запитання. — Яка доля Штірліца?

Відповідь. — Останній раз я бачив його в квітні сорок п'ятого…

Запитання. — На чиєму літаку ви літали до Мадріда?

Відповідь. — На одному з літаків Герінга. Це був спеціальний рейс. У Мадріді я взяв таксі окремо від офіцерів, які мене супроводили, заїхав у готель, де жили німецькі дипломати, потім, замінивши машину, поїхав до того готелю, де мав намір поселитися, а вже після цього, на третій машині, прибув у посольство, і мене там прийняв посол фон Шторер. Він повідомив мені, що його інформатори — представники вищої аристократії Іспанії й Португалії — ска…

Запитання. — Хто саме? Назвіть прізвища.

Відповідь. — З погляду етики взаємовідносин між розвідниками й дипломатами, я не мав права цікавитися іменами його контактів.

Запитання. — І ви не вжили ніяких заходів, щоб з'ясувати, що це були за люди?

Відповідь. — Я не пригадую. Мені важко відповісти на ваше запитання точно…

Запитання. — Ви не доручили нікому з ваших підлеглих у посольстві з'ясувати таке важливе для всієї операції запитання?

Відповідь. — Вам би доцільніше подивитися рапорти моїх супровідників. Якщо вони збереглися, то напевне там є вказівка на те, чи давав я таке завдання…

Запитання. — У нас складається враження, що ви говорите тільки про те, що показує вас у вигідному для вас світлі. А нас цікавить оперативна обстановка. Адже ці події відбувалися всього п'ять-шість років тому…

Відповідь. — Я не хочу пускати вас по хибних слідах, тому я такий обережний у тих відповідях, де вимагається абсолютна точність.

Запитання. — Ви могли б доручити з'ясувати імена інформаторів посла штурмбанфюреру Кройзершанцу?

Відповідь. — Міг.

Запитання. — А Штірліцу?

Відповідь. — Міг. Мабуть, йому я й повинен був доручити це завдання, якщо й доручав, бо в тридцять сьомому році він працював при штабі Франко і, як я пригадую, мав досить тісний контакт з полковником Гонсалесом…

Запитання. — Альфредо Хосефа-і-Раулем Гонсалесом?

Відповідь. — Я не пригадую його імені…

Запитання. — Він був заступником начальника політичної розвідки у Франко.

Відповідь. — Так, якщо він був заступником начальника політичної розвідки, то це саме той Гонсалес… Що з ним тепер? Я чув, його зняли з цієї посади.

Запитання. — Вам повідомили імена інформаторів посла?

Відповідь. — Щось говорили. Але я не міг входити в контакт з тими іспанцями, тому, певне, наказав надіслати відомості на інформаторів посла Шторера в наш архів…

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Фон Шторер виявився вельми достойною людиною, без чванства і ревнощів, властивих дипломатам щодо людей моєї професії. Він пообіцяв організувати кілька прийомів, на яких я зустріну людей, що мають інформацію про герцога Віндзорського з перших рук. Він ще сказав, що точна дата полювання, котре організують для герцога, поки невідома і що герцог зараз у дуже пригніченому стані, бо призначення його губернатором Бермуд він вважає формою почесного заслання. Герцог знає, що британська секретна служба з підозрінням ставиться до запрошень на полювання і робить усе, аби відмінити цей захід. «Але, — сказав фон Шторер, — полювання можна організувати десь у прикордонному районі і влаштувати там «випадковий» перехід кордону. Тут, — додав він, — ви його візьмете під свою опіку…»

Запитання. — Судячи з цього зауваження, фон Шторер поводився не як дипломат, а як ваш колега.

Відповідь. — Мадрід був центром нашої диверсійно-розвідувальної служби на Піренеях, у Північній Африці, по морських перевозках союзників… Звісна річ, фон Шторер не міг бути осторонь цієї роботи.

Запитання. — Він. був агентом СД?

Відповідь. — Він міг бути особистим інформатором Гіммлера. Вербування на такому рівні не фіксувалося.

Запитання. — Але з того, як він поводився з вами, ви могли припустити, що він належить до інформаторів Гіммлера?

Відповідь. — У Німеччині тоді неважко було примусити людину до співробітництва з секретною поліцією…

Запитання. — Я хочу почути цілком певну відповідь: «Так, міг бути людиною Гіммлера» або «Ні, не міг».

Відповідь. — Так. Міг.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Потім Шторер зупинився на тих проблемах, які найдужче непокоїли його як посла. Його бентежило те, що інформація, яка йде з Мадріда в Берлін, часом суперечить одна одній, бо його звіти Ріббентропу — з одного боку, рапорти представника НСДАП, що надсилалися рейхсляйтеру Боле, — з другого, й телеграми нашого резидента Гейдріху з третього, складаються секретно одна від одної. «Кожен хоче підставити йогу другому», — сказав фон Шторер. Потім він зупинився на головній проблемі, яка його цікавила. Він сказав, що той натиск, який проводить Ріббентроп на Франко, аби негайно втягти генералісимуса у війну на боці рейху, здійснюється без належного такту, який конче потрібен у Мадріді. «Коли не зважати на іспанський гонор, — сказав Шторер, — коли не повторювати часто пишномовних фраз про велич Іспанії, тоді тут нема чого робити. Старий галісієць[33] — бувала бестія, і хоч він наш друг, але не може не брати до уваги жахливого економічного стану країни. Він витрачає майже всі гроші на армію, таємну поліцію й пропаганду, тому промисловість і сільське господарство перебувають у скрутному становищі. Якщо ми зможемо взяти на себе постачання Іспанії продуктами харчування, машинами, літаками, танками, тоді Франко приєднається до нас. Коли він повірить, що вступ у війну дасть країні економічні вигоди, тоді він піде на це. Але пан рейхсміністр тисне тільки на те, що вступ Іспанії у війну необхідний для остаточної перемоги рейху, а цього тут не досить, ніщо так не в'їдається у свідомість нації, як її минула велич, а ми закриваємо на це очі, непростимо. Було б добре, якби ви довели цю точку зору до відома пана рейхсміністра».

Запитання. — А хіба сам Шторер не міг цього зробити?

Відповідь. — Рівень достовірності інформації в рейху визначався не критерієм істини, а лише тим, хто стояв ближче до того чи іншого керівника. Оскільки я був вхожим до Ріббентропа, фон Шторер вважав, що той прислухається до моїх слів більше, ніж до його.

Запитання. — Посол фон Шторер був надзвичайним і повноважним міністром рейху. А ви — лише штандартенфюрером… Полковник і начебто маршал. Хіба це логічно?

Відповідь. — Якби рейх було побудовано на основі логічних посилань, думаю, що зараз я допитував би вас, а не ви мене.

Запитання. — Не відвертайте уваги на подробиці, нас цікавить ваша операція проти його високості герцога Віндзорського.

Відповідь. — Після того як я зустрівся з моїм іспанським знайомим і обговорив контакти в Лісабоні, я виле…

Запитання. — З ким ви зустрілися в Мадріді?

Відповідь, — Наш аташе по зв'язках з іспанською секретною службою запросив до себе на вечерю чотирьох вищих офіцерів з розвідки Франко.

Запитання. — Імена?

Відповідь. — Я не певен, що ці пани виступали під своїми справжніми іменами, найімовірніше вони користувалися псевдонімами, іспанці дуже інтригабельні і недовірливі. Проте доти, поки ти не доведеш їм свою значимість, можливості й свою готовність допомогти їм у їхніх ділових операціях… Як я пригадую, там був генерал Серхіо Оцуп, підполковник Еронімо та полковник Гонсалес, цей не приховував свого справжнього імені, бо ми його знали ще в пору підготовки повстання Франко, і генерал… Ні, я не пригадую четвертого імені… Ми обговорили проблему…

Запитання. — Ви відверто сказали їм, що їдете в Лісабон викрасти члена королівської фамілії Великобританії?

Відповідь. — Я відверто говорив про це, розмовляючи з кожним окремо, після того як товариство розділилося на групи… Так, я кожному говорив про це зовсім відкрито.

Запитання. — Ніхто з ваших співрозмовників не висловив сумніву щодо допустимості такої акції?

Відповідь. — Ми професіонали, ми ж робили свою роботу…

Запитання. — Отже, професіоналізм дозволяє забути норми міжнародного права?

Відповідь. — З погляду міжнародного права, ви не можете мене допитувати, бо я — військовополонений.

Запитання. — Ви вважаєте себе військовополоненим? Це ще треба довести. І довести можемо тільки ми. Від нас залежить, вважати вас полоненим чи заарештованим нацистським злочинцем. Продовжуйте.

Відповідь. — Діставши ряд нових контактів у Лісабоні, я виїхав туди, орендувавши потужну американську машину. Мої люди в посольстві найняли для мене апартамент у домі багатого емігранта з Голландії, єврея за національністю, людини антинацистських переконань…

Запитання. — Як його звати?

Відповідь. — Не пам'ятаю.

Запитання. — Ви пам'ятаєте. Ви не хочете назвати його їм'я, чи не так?

Відповідь. — Я не пам'ятаю.

Запитання. — Гіммлер знав, що ви зупинилися в домі єврея?

Відповідь. — Ні. Я не мав права контактувати в роботі з євреями.

Запитання. — А коли б він дізнався про це?

Відповідь. — Я сказав би, що мені це й на думку не спало.

Запитання. — А ваш хазяїн знав, що ви з РСХА?

Відповідь. — Звичайно, ні. Мене відрекомендували йому як швейцарського комерсанта.

Запитання. — Чому ви вирішили зупинитися саме в голландського єврея, а не в іншому домі?

Відповідь. — Тому що люди, які симпатизували в Португалії англійцям, прекрасно знали, що людина з СС ніколи не зупиниться в домі єврея. Таким чином, моя квартира була в повній безпеці, я був гарантований, що британська секретна служба не зацікавиться мною. А в мене були підстави побоюватися такого роду інтересу, бо я був переконаний, що у вас були мої фотографії, таємно зроблені Вестом і Стевенсом, коли я вів з ними переговори у вашій штаб-квартирі в Гаазі.

Запитання. — Чому ви ідентифікуєте мене й мого колегу з британською секретною службою? Ми представляємо органи слідства і не маємо ніякої причетності до секретної служби його величності.

Відповідь. — Так, звичайно, хай буде так. Можна продовжувати? Дякую. Отже, я налагодив контакт із співробітниками японської розвідки, котрі працювали в Лісабоні під дахом власника судноплавної фірми і на…

Запитання. — Його прізвище?

Відповідь. — Ошима.

Запитання. — Ім'я?

Відповідь. — Завжди я називав його «пан Ошима» або ж «дорогий друже». Я попросив його дістати мені інформацію, пов'язану з герцогом Віндзорським, який жив у замку Ерторіл. Потім я зробив візит нашому послу фон Гуену, і він мені люб'язно допоміг уточнити деталі дорученої мені операції.

Запитання. — Чи був фон Гуен інформатором Гіммлера? Відповідь. — Думаю, що був.

Запитання. — Ви не відповіли так упевнено з приводу Шторера.

Відповідь. — Річ у тім, що фон Гуен був добре інформований про мою роль у Венло, коли викрадали Беста і Стевенса… Таку інформацію одержували найдовіреніші люди СС… Він, до речі, спитав, чи продумую я застережні заходи, аби моя акція не завдала шкоди німецько-португальським відносинам. Саме тоді Салазар ще більше зміцнив таємну поліцію, і мої люди практично до початку сорок п'ятого року робили все, щоб прибрати до рук вищі чини цієї служби. Наскільки я знаю, саме таку роботу вела секретна служба Великобританії…

Запитання. — Ви віддаляєтесь від основної теми. Що ще вам сказав фон Гуен?

Відповідь. — Він сказав, що одержав інформацію, яка має винятковий характер. Незважаючи на події у Венло, секретна служба Великобританії все ще переконана, що серед німецьких військових існує впливова опозиція до фюрера, генерали хочуть усунути його й підписати мирний договір з Лондоном, щоб створити єдиний фронт проти більшовиків.

Запитання. — А може, ця переконаність створилась не всупереч інцидентові у Венло, а саме завдяки йому?

Відповідь. — Ви хочете сказати, що британська секретна служба навмисне пішла на те, щоб віддати нам Беста і Стевенса? Ви хочете сказати, що операція планувалась не тільки в Берліні, а й у Лондоні?

Запитання. — Мене цікавить ваша точка зору.

Відповідь. — Я не готовий до того, щоб висловлювати свою точку зору з приводу такого припущення. Я мушу подумати…

Запитання. — Продовжуйте ваші показання про спробу викрадення його високості.

Відповідь. — Наступного дня від Ошими надійшла вичерпна інформація про замок Есторіл, про зали та апартаменти, що їх займали герцог та його дружина, слуги й охорона. Я організував спостереження за замком і мав інформацію, що секретна служба Англії не спускає з нього очей. Потім надійшли дані, що герцогу Віндзорському відкрито не рекомендували приймати запрошення на полювання, яке передав йому мій іспанський знайомий…

Запитання. — Ви ж сказали, що не пригадуєте імен тих іспанських аристократів, які влаштовували полювання на честь принца…

Відповідь. — Здається, серед них був потомок графа Оргаса… Та ще нащадок маркіза де ля Енсенада… Словом, я дістав інформацію про те, що герцогові не рекомендовано їхати на полювання і що він, як і раніше, не хоче їхати на Бермуди і з радістю лишився б у Європі. Однак герцог начебто сказав, що він не має наміру назавжди оселятися ні у ворожій, ні в нейтральній країні… Його позиція видалася мені дивною. Він хотів жити в Європі, але в Європі на той час було тільки дві нейтральні країни — Швеція та Швейцарія, бо і Іспанія, і Португалія були значно ближчі Гітлеру, ніж Черчіллю… Я обговорив цю ситуацію з моїм португальським контактом…

Запитання. — Його ім'я?

Відповідь. — Антоніо ду Сантуш, як мені здається… Полковник ду Сантуш із секретної поліції… Ми розробили план… Я попросив його повідомити герцога Віндзорського, що за ним посилене спостереження англійської секретної служби, а можливо, й німецької, і тому він, ду Сантуш, має посилити його охорону своїми людьми, чинами португальської секретної поліції… Щоб надати словам ду Сантуша більшої вагомості, мої люди організували інцидент в Есторілі і розбили кілька вікон камінням… Це дало змогу людям ду Сантуша зробити ретельний обшук в Есторілі під приводом того, що під каміння могли задекорувати бомби або підслухуючі пристрої. Це дало мені додаткову порцію інформації про герцога Віндзорського, а також про те, що ситуація з його майбутнім зовсім непроста. Я влаштував ще один спектакль з биттям вікон. Я вдався також до дуже простого, але який дратує нерви, маневру: герцогу привезли величезні букети троянд із запискою: «Від ваших португальських друзів, що роблять усе, аби врятувати вас від британської секретної служби».

Запитання. — Коли ж португальська секретна служба, як ви кажете, відтіснила британську охорону, то чому ж ви не викрали його? Ви ж мали право на «будь-який вчинок»?

Відповідь. — Справа в тому, що мої спостерігачі повідомили: після того як португальці провели потрібну роботу, зразу ж активізувалася британська секретна служба; з Лондона прибуло понад двадцять осіб із спеціального підрозділу, вони блокували входи і виходи з Есторіла[34]. Я зустрівся з моїм японським другом. Він вислухав мене і поставив одне лише запитання: «Що може врятувати вас від покарання, якщо ви не виконаєте наказу фюрера?» Я відповів, що мені навіть важко уявити, що зі мною буде, коли я не вивезу герцога Віндзорського. Японський друг запевнив, що зможе допомогти мені в організації «спектаклю зі стрільбою» і влаштувати виток інформації про це в бразільську пресу. «У вас буде виправдання перед фюрером, ви зробили все, що могли, і не ваша вина, якщо викрадення зірвалося». Того ж вечора я зустрів ду Сантуша і — було бажання перевірити самого себе — сказав, що завтра вночі разом зі своїми людьми, незважаючи на небезпеку стрілянини, викрадатиму герцога. При цьому я запитав, чим він може мені допомогти і скільки це коштуватиме. Ду Сантуш відповів, що ситуація складна; він не береться мені допомагати, бо багато людей може загинути, а цього Салазар йому не простить. І ще він додав, коли про все це стане відомо, то престижу рейху буде завдано непоправного удару. «Це, звичайно, позбавить вас підтримки в моїй установі, у нас не люблять тих, хто занадто гучно й ризиковано працює. Я можу обіцяти вам тільки одну форму допомоги: з моїх джерел Берлін дізнається, що викрадення практично неможливе…» А через кілька днів герцога вивезли кораблем на місце його почесного заслання на Бермуди… Коли я повернувся до Берліна, Гейдріх, вислухавши мій рапорт, зауважив: «Ніколи більше не дозволяйте Ріббентропу втягувати себе в авантюри, подібні до цієї». Саме ця його позиція врятувала мене від покарання…

Запитання. — Гейдріх міг піти на те, щоб по своїх каналах поінформувати секретну службу Британії про операцію, яка готувалася, аби скомпрометувати Ріббентропа як ініціатора цієї справи?

Відповідь. — Не знаю.

ГЕЛЕН-ІІ (квітень сорок шостого)

Геленові передали копію стенограми допитів Шелленберга, він поцікавився, хто ще мав до них доступ, і, почувши відповідь, що ніхто, крім тієї людини, якій пощастило їх сфотографувати, задоволено кивнув, попросив помічника не з'єднувати його ні з ким, відмінив зустріч із Степаном Бандерою, призначену на конспіративній квартирі в будинку на Луїзенштрасе, і почав скрупульозно вивчати одержаний матеріал.

Справді, стенограми були документом неоціненним, бо давали змогу зрозуміти, що відомо переможцям про найзаповітніші таємниці розвідки рейху, а що лишилося невідомим. У свій час саме він дав усну вказівку в своєму відділі «Іноземні армії Сходу», який почав готуватися до поразки рейху зразу після замаху на Гітлера, далеко не всі документи заносити в реєстраційні книги. Саме влітку сорок четвертого Гелен наказав своїм помічникам підняти архіви, починаючи з кампанії в Польщі, і подати йому всі без винятку документи, на яких були його підписи або резолюції. Саме тоді він знищив близько сорока своїх наказів та інструкцій, у яких йшлося про принципи поводження з полоненими, про методи допитів нестійких осіб, про ставлення до диверсантів та командос (розстріл на місці, без суду), а також два листи Гіммлерові, які мали характер неприхованої (але, на жаль, такої типової для тоталітаризму) підлесливості. Замість цих документів з тими ж номерами він заклав у архів зовсім інші тексти, що відзначалися стриманістю, гідністю, в яких було ряд заперечень рейхсфюреру з тих саме питань, про які Рузвельт, Сталін і Черчілль згодом заявили у своїй Декларації як про воєнні злочини, що підлягали судові Міжнародного трибуналу. Це не так важливо, що в архіві Гіммлера залишаться оригінали справжніх документів; по-перше, можна сподіватися, що їх знищать; а коли й ні, то він віднині дістав можливість шельмувати їхню оригінальність, доводячи, що це є не що інше, як робота гестапо, яке хотіло скомпроментувати напередодні краху рейху всіх тих патріотів Німеччини, прихильників істинно європейської ідеї, борців проти всіх форм тоталітаризму, що вирішили стати на шлях прихованої непокори божевільному фюрерові; два документи — не один; нехай переможці вирішать, котрий їм вигідніше вважати справжнім…

Гелен знав, що Шелленбергові було набагато важче знищити компрометуючі його документи, — спробуй відважся на таке, коли сидиш в одному приміщенні з Кальтенбруннером та Мюллером; Гелена через це страшенно цікавило, як поводиться Шелленберг в ув'язненні; адже він знав про нього все, він знав ту правду, котра не мала права потрапити до рук англо-американців; це дало б право Даллесу ставитися до нього, Гелена, не як до соратника у боротьбі з Гітлером, не як до того рицаря, який очолює таємний фронт боротьби проти більшовицького проникнення на Захід, а як до свого агента, зламаного на доказах, отже, який змушений працювати за наказом, а не так, як він працює тепер, набуваючи з кожним днем дедалі більшої ваги в очах колег з Вашінгтона.

Він боявся показань Шелленберга ще й тому, що в Лондоні до влади прийшов робітничий уряд Еттлі; так, звичайно, лейбористам доводиться йти у фарватері американського курсу, їм просто-таки нікуди подітися, але ж якась частина показань Шелленберга може просочитися в пресу, почнеться скандал, що стане крахом нашої справи.

Гелен розумів, скільки ума, такту й натиску виявив Даллес, аби урятувати його від Нюрнберзького процесу; поки що його імені не згадували там жодного разу, тоді як навіть генерала Хойзінгера викликали на допити; лише втручання того ж Даллеса, який подав добре зроблені документи про те, що Хойзінгер примикав до опозиції, вивели колегу Гітлера й Кейтеля з-під арешту й трибуналу.

Тому він, Гелен, і повинен був заздалегідь знати, що відбувалося в Лондоні.

Він узнав, що має тепер у своєму розпорядженні той матеріал, таємний смисл якого можуть оцінити американці; навіть помічник Даллеса, німець Гуго Геверніц, нездатен збагнути Шелленберга, бо виховувався в тій країні, де можна говорити що думаєш (у тому разі, звісно, якщо це не завадить справі), а не там, де треба було повторювати те, що віщав єфрейтор, коли навіть ти дуже добре знав, що він верзе нісенітницю. Він, Гелен, розуміє нещасного Шелленберга; йому зрозумілі ті місця, де він приховує головне, будує комбінацію на майбутнє, відверто хитрує, благає про допомогу, вибудовує лінію захисту, зрозумілу цим паршивим демократам; Гелен читав протоколи допитів Шелленберга так, ніби розмовляв зі своїм відображенням у дзеркалі, боже, спасибі тобі за те, що ця страшна чаша обминула мене.

Наступний день він присвятив оперативному дослідженню показань Шелленберга, виписавши ті імена його співробітників, які не раз він згадував, а особливо ті, якими цікавились англійці.

Тринадцять прізвищ офіцерів СД здалися Гелену перспективними з погляду їх подальшої розробки.

Серед цих тринадцяти був СС штандартенфюрер Макс фон Штірліц.

Коли через деякий час Гелену доповіли, що Штірліца, якого залучив Шелленберг до комбінації Карла Вольфа під час його переговорів у Швейцарії з Даллесом, потім використав Мюллер (подробиці поки що невідомі, але можна передбачити, що групенфюрер вивчав можливості таємного зв'язку Штірліца з секретною службою росіян, робота по з'ясуванню такого роду імовірності ведеться), живе в Мадріді в паршивенькому пансіонаті під прізвищем Максімо Брунна і злидарює, Гелен відчув смажене.

Він не одразу збагнув, чому в нього з'явився особливий інтерес до Штірліца; в підоснові розвідки мусить бути жіночність, тобто примат чуттєвого; тільки потім у діло входить холодна, безжально-скальпельна логіка; саме своїм гострим чуттям розвідника він вбачив у справі не відомого йому Штірліца таке, що можна повернути на користь його, Гелена, справи.

Він ніколи не підганяв себе; Бальдур фон Шірах, вождь гітлерюгенду, що зараз потерпає в камері Нюрнберга, якось розповідав йому про солодку муку творчості; Шірах писав поганенькі віршики, які співали хлопці й дівчата: «Вперед, діти Німеччини, знищимо всіх червоних, побудуємо світ справедливості, світ Німеччини, світ нашого фюрера, найкращого друга людства!»

«Ви не уявляєте собі, генерале, що я відчуваю, коли в мені народжується новий вірш, — казав тоді Шірах. — Я почав розуміти жінку, яка носить під серцем дитину. Поквапити процес — значить народити недоноска. А це злочин перед нацією, бо недоношена дитина — фізично чи духовно неповноцінна, це баласт держави. Треба вміти ждати Це солодка, гидка, але, на жаль, необхідна мука — ждати! Виробивши в собі це вміння, ви відчуєте щастя, коли, проснувшись якось уночі, кинетеся до столу й рядки ляжуть на папір самі собою, без жодної помарки. Всі ці розмови про потребу працювати щодня — вигадка слов'янських тугодумів та євреїв, яким чужі категорії духу. Ждіть, генерале! Вмійте ждати, і вас неодмінно помітить таємнича віха щастя».

Гелен, слухаючи тоді Шіраха, з жахом думав про те, хто керує молоддю Німеччини. Пихатий неосвічений дурень, що пописує свої жахливі віршики, від яких аж дрож проймає, і віддає накази хлопчикам і дівчаткам, посилає їх під російські танки й прирікає на безглузду загибель у боротьбі проти англо-американців…

І все-таки з доводом рейхсюгендфюрера про вміння ждати він не міг не погодитись, будь-який форсаж мислі мстився недодуманістю позицій; але чекання має бути не пасивне, як пропонував Шірах, а активне, підкорене ідеї.

Саме тому, давши завдання ще раз переглянути все, що встигли зібрати його люди про Мюллера, генерала Поля, Шелленберга, Кальтенбруннера, Ейхмана, генерал подався в Альпи на щотижневу прогулянку, як завжди, запросивши з собою Мерка; той став незамінним компаньйоном під час цих мандрів; він чудово, думаюче слухав, дозволяв собі заперечувати, що Гелен цінив найбільше, але робив це надзвичайно тактовно, дотримуючись субординації; саме на цій недільній прогулянці Гелен і зрозумів, чому його так зацікавив невідомий штандартенфюрер Штірліц (скільки їх було в СД!).

— Як ви гадаєте, Мерк, що скажуть американці, коли ми, саме ми, наша організація, зможемо виявити Мюллера та його ланцюг, розкиданий по всьому світу?

— Вони скажуть спасибі, — відповів Мерк. — Тільки я думаю, що Мюллер загинув.

— Дуже шкода, якщо він загинув. Коли чесні німці, тобто ми, віддаємо до рук правосуддя німця-бузувіра, тобто Мюллера, це не може не підняти наш авторитет. Тому Мюллера мусимо знайти ми. Це зміцнить наші позиції у суперництві з Аденауером, який будує свої стосунки з американцями набагато незалежніше й жорстокіше, ніж ми. Він, звичайно, розумна людина, але я не хочу, щоб він став єдиним законодавцем політичної моди на німецькому горизонті. Я хочу, щоб моду диктували ті люди, яких ми виведемо на політичну арену, ми, а не Аденауер.

— Мені здається, ви завжди були сповнені респекту в ставленні до старого пана, — мовив Мерк.

— Я справді сповнений до нього респекту. Але він сугубо цивільна людина, отже, він може за певних обставин піти на друге Раппало й встановити контакт з Москвою. Жоден воєнний стратег на це більше не піде і правильно зробить.

— Ви відкидаєте будь-яку форму компромісу з росіянами?

— Я… Ми зробимо все, щоб виключити можливість такого компромісу. Німці — єдина нація в Європі, яка може гарантувати той мир, умови якого ми з вами формулюватимемо. Ми — і ніхто інший. Для того щоб гросадмірал Редер і гросадмірал Деніц стали героями для майбутнього покоління німців — а вони будуть ними, — ми, саме ми, повинні віддати світові оце чудовисько — Мюллера. Я йду далі, Мерк… У документах промайнуло дещо про те, що Мюллер передбачав контакт цього самого Шті… Як його?

— Штірліца.

— Спасибі. Так от, він передбачав контакт Штірліца з секретною службою росіян і все-таки не кинув його в підвал, як повинен був би зробити, не повісив на рояльній струні, а навпаки, тримав біля себе. Навіщо? Не знаю. І не хочу знати. Та коли ми доведемо світові, що гестапівець Мюллер був зв'язаний — через цього самого Штірліца — з більшовиками, тоді ми доб'ємося того, чого ще не вдавалося нікому. Розумієте мене?

— Не просто розумію, а захоплююсь.

— Захоплюються голландським живописом, — посміхнувся Гелен. — Не треба мною захоплюватись, треба сперечатися зі мною, щоб концепція була абсолютно вивірена. Дивіться, що можна зробити… Ми знайомимо Кемпа з тими матеріалами, які є в нашому розпорядженні про Штірліца.

— У нас немає матеріалів оперативного значення, генерале. Треба сформулювати ідею, а Кемпу доручити зробити грубу роботу. Але її не зробиш, якщо він не має в руках кількох бомб, які заженуть Штірліца в тісний кут.

— Не зажене, — погодився Гелен. — А мені треба добитися, щоб цей самий Штірліц виконував усе те, що ми йому запишемо в нашому сценарії. Роль буде завидна, її треба виконувати натхненно, але під нашим постійним контролем. Запросіть усіх наших друзів: можливо, в них є якісь матеріали про Штірліца… Надії, звичайно, мало, але хто не шукає, той не знаходить, іщущий да обрящет… Суть моєї пропозиції зводиться до того, щоб передислокувати Штірліца в Латинську Америку. Там найсильніша колонія націонал-соціалістів, там приховані найцікавіші зв'язки, звідти можна підібратися до Мюллера, якщо він живий, і коли до нього підбереться Штірліц, ми пристукнемо їх обох. Але перед цим ми постараємося дати можливість Штірліцу налагодити контакт з росіянами. Це буде такий залп, від якого Кремлю не вичухатись: альянс з гестапо Мюллером це така компрометація, якої їм не простить історія… Як?

— Грандіозно, — відповів Мерк. — Тільки дуже страшно, генерале. Росіяни мають право стати на дибки. Може, ведмедя варто дратувати до певної міри?

— Його не треба дратувати взагалі. Його треба відстрелювати, Мерк.

Через три тижні Мерк поклав на стіл Гелена документи шведської поліції, пов'язані з розшуком доктора БоЛьзена, що обвинувачувався в умисному вбивстві фрау Дагмар Фрайтаг, яку знайшли мертвою на паромі, що відплив до Швеції з Німеччини в березні сорок п'ятого року; останнім, з ким вона мала контакт, був доктор Бользен, він же Штірліц, він же Максімо Брунн.

А ще через вісім днів Мерк повідомив Гелену адресу фрау Руббнау в Женеві. Вона начебто колись заявляла поліцейським властям Швейцарії, що в загибелі її чоловіка Вальтера Рубенау винен саме СС штандартенфюрер Штірліц.

— Пошліть до неї Барб'є, — сказав Гелен. — Нехай він як слід промацає її й привезе офіційну заяву цієї нещасної, адресовану не швейцарським властям, а нашій приватній організації по розслідуванню нацистських злочинів.

— Це неможливо.

— Чому?

— Фрау Рубенау — дружина єврея. Барб'є просто не зможе з нею розмовляти, він паталогічний антисеміт.

— А ви передайте йому наказ, Мерк. І нагадайте, що невиконання наказу не прощають. Я також не палаю любов'ю до євреїв, але це не заважає мені підтримувати дружні стосунки з директором банку, який переказує мені гроші, а він за національністю аж ніяк не іспанець.

БАРБ'Є-1 (1946)

Фрау Єву Рубенау йому пощастило знайти в Монтрьо, як і передбачав Мерк, бо саме там була дуже сильна єврейська община, що сформувалася після того, як Гітлер розв'язав антисемітську кампанію, позбавивши євреїв права займатися науковою та громадською діяльністю; бойкоту зазнали перукарні, ресторани, швейні та взуттєві майстерні; євреїв, що працювали на заводах та фабриках, заарештували зразу ж після приходу нацистів до влади, бо переважна більшість перебувала в лавах комуністичної чи соціал-демократичної партій; чимало з тих, хто встиг виїхати з рейху, осіли саме там, у Монтрьо.

На конспіративній зустрічі людина, що прийшла від Мерка, вручила Барб'є шведський паспорт з швейцарською візою на ім'я Олафа Брінберга, триста швейцарських франків і квиток до Берна. «Далі поїдете автобусом, цілком пасторальні краєвиди, відпочинете; через три дні ви маєте повернутися, я чекатиму вас на вокзалі в Базелі; коли ми помітимо щось підозріле, я у ваше купе не сяду. Їдьте додому, я знайду можливість з вами зв'язатися».

Назавтра Барб'є приїхав до Берна; перше, що він зробив, — зайшов у ресторан і замовив розкішний обід; яка шкода, що Регіна й діти, Клаус і Ута, позбавлені цього; я привезу їм ящик з харчами; як же добре бути нейтральною країною, чорт забирай; спочатку він з'їв татар-азу, три порції жовтого масла, бульйон з грінками, шніцель по-віденськи, замовив до кави сири й завершив свій бенкет подвійною порцією вершкового морозива.

У Женеві, перед тим як сісти в автобус, що йшов до Лозанни і далі, в Монтрьо, він знову зайшов у невеличкий ресторанчик, що містився навскіс від вокзалу, спитав, чи є айсбан, вислухав трохи здивовану відповідь офіціанта, що, звичайно, є, попросив приготувати дуже великий шматок, потім, соромлячись самого себе, замовив дві порції масла (конче потрібного для зору, вітамін «А» в чистому вигляді) і порцію шинки — «хочу підзаправитися перед гарячим, пропустив обід, був у дорозі, а попереду неблизька дорога в гори».

Приїхавши в Монтрьо, він зупинився в пансіоні мадам Фроле, яку просто вразила вимова шведського гостя: «У вас істинно південний акцент, ніколи не жили в Ліоні?! Ви справжній ліонець, я сама родом звідти, я втекла, коли прийшли боші і почали свій кривавий шабаш!»

Барб'є похолов од жаху; треба покласти це старе стерво в ліжко, вони про все забувають — і про бошів, і про шабаш, коли береш їх за цицьку і робиш боляче; нехай вона пам'ятає про коханця, а не про шведа з чудовою ліонською вимовою; він попросив мадам купити хорошого вина, на її смак; пили до двох годин, потім він залишився в старої; пішов з пансіону рано-вранці, коли мадам ще спала; нехай згадує цю ніч, а не мою ліонську вимову, і так їй дістався подарунок на схилі віку, цьому французькому стерву.

Перед тим як іти туди, де жила фрау Єва Рубенау, він зайшов у ресторан тризірочного готелю, попросив приготуй вати йому яєчню з шинкою, замовив ковбасу і сир; лише потім збагнув: офіціанти не можуть не помітити, який же це дурень замовляє такий дивовижний сніданок; трохи мармеладу, рогалик і кава — так снідають нормальні люди; але він не міг нічого з собою вдіяти; після того як перестав бути людиною СС, після того як крах рейху позбавив його звичних благ та розкішної їжі, запакованої в акуратні картонні ящики, Барб'є завжди відчував голод, зовсім не знайомий йому раніше.

Навіть після того як люди Гелена почали підгодовувати його, передаючи двічі на місяць долари, він забороняв Регіні купувати продукти на чорному ринку: «Ми не маємо права виділятися навіть у малому, зразу донесуть сусіди, ці миші сповнені заздрощів і страху, вони мстять, як миші, нишком».

Швидко поснідавши, запитав у офіціанта, де в місті зупиняються англійці; ми, знаєте, звикли до ситного сніданку, без вівсяних пластівців уранці день зіпсований; вислухав відповідь — офіціант легко перейшов на англійську, от сволота, нічого не зрозуміло, — подякував і пішов до Рубенау.

Будинок він знайшов легко, це, на щастя, був великий будинок на тій вулиці, по якій ішла автомобільна дорога в гори, на Гліон, гамірно, багато людей; спустився вниз — казіно, поставити б на тридцять один і зняти весь банк, оце тобі й дорога в Іспанію; не смій думати про це, сказав сам собі Барб'є, ти що, з глузду з'їхав?! Думай про Регіну, про Уту й Клауса, вони зосталися заложниками, їх тримають під прицілом мерзотники Гелена — аморальні, маленькі люди; які вони, німці, продажні тварюки! Поводяться так, як можуть поводитися тільки євреї. Або російські звірі, у яких немає серця. Німець нездатен на таку жорстокість — залишити сім'ю заложниками. А ти ж брав заложниками дітей, ти розстрілював їх, почув він свій голос і зразу оглянувся, злякавшись. Але ж вони були французи, відповів він собі. Або комуністи. А це не люди. Це вороги. А я кажу про німців. Якби французи не почали свого паршивого Опору, в мене не було б потреби брати заложників. Вони самі примусили мене до цього, дія породжує протидію… Ніхто не знає, як я пиячив ночами після того, як довелося розстріляти першу партію заложників, як у мене серце розривалося від болю, але я дав присягу на вірність, а що може бути ганебніше за відступництво?! Війна є війна, в неї свої закони.

… Фрау Єва Рубенау жила на третьому поверсі; будинок був без ліфта, східці дерев'яні, старі, рипучі, з якимсь особливим запахом — надійності, чи що, саме надійності й спокою; сусіди знають одне одного, вітаються, зустрівшись, і обмінюються новинами; буде дуже недобре, коли ця єврейська сучка поділиться новинами зі своїми паршивими сусідами, мабуть, тут живуть тільки євреї, шкода, що Гітлер не встиг усіх їх спалити в печах, як було б прекрасно жити на землі, тоді не росіяни стояли б у Берліні, а ми в Москві, цей Сталін перетяг євреїв на свій бік, коли дозволив їм почувати себе рівними, от вони й продемонстрували, що можуть, от вони і налагодили свій проклятий єврейський ланцюг з американцями й англійцями, та дарма, американці ще поплачуть, вони ще згадають нашу правоту, вони ще побудують свої Освенціми для цього триклятого племені, вони ще згадають фюрера, дайте тільки час…

— Здрастуйте, фрау Рубенау, — сказав Барб'є, коли жінка відчинила йому двері, — дозвольте відрекомендуватись. Я Олаф Брінберг, із Стокгольма, з Товариства жертв нацизму. Ви дозволите мені ввійти?

— Так, але я вас не чекала… Чому ви не подзвонили?

— Я не знав вашого телефону…

— Він є в довідковій книзі… В будь-якому кафе, де в телефон, ви могли довідатись…

— Прошу уклінно мені пробачити… Якщо ви зайняті, я ладен почекати… Йдеться про долю вашого покійного чоловіка, пана Вальтера Рубенау… Чи, може, ви однофамільниця?

— Хто дав вам мою адресу?

— У нашому товаристві зібрано адреси всіх жертв нацизму.

— Ви єврей?

— Я швед іудейського віросповідання, фрау Рубенау. Але ми розшукуємо не тільки тих жертв нацизму, хто був євреєм. Ми збираємо документи на всіх тих, хто попав під сокиру гітлерівських вандалів… Отже, ви зайняті, тоді я зайду пізніше… Можу запросити вас на обід до ресторану…

— Заходьте, будь ласка… В мене мало часу, пане Брінберг, я мушу негайно надрукувати замовлення, це наш єдиний прожиток… Півгодини вас улаштує?

— Так, я спробую вкластися… А де ваші крихітки?

— У школі.

— Вам доводиться і друкувати, і готувати їжу, і вчити з малюками уроки?

— Це доля всіх матерів. Щаслива доля, пане Брінберг, коли ти не боїшся, що тебе посадять у тюрму, а твоїх дітей відправлять у газову камеру…

— Чи довго ви були в тюрмі?

— Недовго… Три місяці… Але потім я весь час була в гетто…

— Ви чистокровна єврейка?

— Я чистокровна німка.

— Як?!

— Так, це правда. В цій країні, слава богу, можна не приховувати своєї національності. Поки ще тут людину цінять за роботу чи за талант, а не за національну ознаку.

— Можете поїхати в Радянську Росію, — посміхнувся Барб'є. — Там гарантовано рівність навіть негрів, не те що євреїв…

— Мені й тут добре, пане Брінберг. Мені було дуже погано на моїй батьківщині, я ненавиджу її, я ненавиджу німців, мені соромно, що мене народили німецькі батьки…

— Я розумію вас, фрау Рубенау, я добре вас розумію…

— Але ж ви не могли постраждати від гітлерівців, ви швед…

— У мене загинула двоюрідна сестра, Дагмар Фрайтаг…

— Хто?

— Це була дуже талановита жінка, філолог, розумниця… Її згубила та ж людина, яка, як ми вважаємо, була вбивцею і вашого чоловіка…

— Як його прізвище?

— Воно вам невідоме?

— Ні, я це прізвище знаю і вже повідомляла про нього тутешній поліції, його шукають, цього садиста… Але я хочу, щоб ви мені назвали це ім'я, пане Брінберг… Нацисти привчили мене нікому не вірити. Я навіть собі часом перестаю вірити, я не завжди вірю дітям, мені здається, що й вони мені брешуть, особливо коли затримуються після школи…

— Ми змогли дістати інформацію, що людиною, яка винна у загибелі вашого чоловіка, був якийсь Борзен, доктор Борзен з гестапо…

— Це неправильно. Бользен, ось як буде правильно. Але він має й інше прізвище. Штандартенфюрер Штірліц.

— Ви коли-небудь бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Можете впізнати?

— Я впізнаю його серед тисяч людей. Я впізнаю його, навіть коли він зробив пластичну операцію. Діти здобудуть освіту, почнуть заробляти гроші, ми зберемо на те, щоб почати наш розшук, і ми знайдемо цього Штірліца. Ми його знайдемо. Я впізнаю його і вб'ю. Сама. Без будь-чиєї допомоги. Його шукають ось уже кілька місяців. Але я не дуже вірю, що його знайдуть.

— Чому?

— Так… Я маю підстави думати саме так, пане Брінберг.

— На жаль, я повинен з вами погодитися, фрау Рубенау. Світ має коротку пам'ять. Усі хочуть якнайшвидше забути всі страхіття. Всі хочуть взяти від життя те, чого не Эстигли взяти раніше, у цьому виявляється недосконалість людської натури. Але ми не збираємося забувати. Ми не забудемо. Ми теж маємо намір карати самостійно. Не чекаючи того часу, коли почне діяти влада. Ми вже знайшли двох мерзотників… — Барб'є витяг з кишені фотографії, які передав йому Мерк. — Цей, довготелесий, був наглядачем у концтаборі Треблінка. Ми схопили його й віддали в руки влади. Другого гестапівця, Куля, зараз транспортуємо до Німеччини з Еквадору…

— Ну й що з ними буде? — зітхнула жінка. — Їм дадуть змогу виправдатися, як це дозволяють Герінгу і Штрайхеру? Виділять адвокатів? Помістять їхні фотографії в газетах? Братимуть у них інтерв'ю?

— Це справді так, фрау Рубенау. Але сидіти в тюрмі й чекати вироку… Це кара страшніша, ніж розстріл на місці…

— Не порівнюйте тюрми союзників з нацистськими. Ви не знали, що це таке, а я знала…

— Скажіть, фрау Рубенау, ви не погодилися б віддати вашого хлопчика в нашу школу для особливо обдарованих дітей? Він так само ще й досі пише музику, ваш восьмирічний Моцарт?

Він знав, як працювати з матерями, цей Барб'є, він знав, як працювати з жінками, скільки разів він виходив через них на їхніх дітей і батьків, він умів вести свою лінію — неквапливо, вдумливо, співчутливо…

— Я не зможу жити без нього, пане Брінберг. Я зворушена вашою турботою про Пауля, але ми більше ніколи не розлучатимемось.

— Тоді ми згодні видати вам субсидію, щоб ви змогли платити його вчителеві музики…

— Що я повинна для цього зробити?

— Нічого. Погодитися її прийняти, та й годі, — сумно посміхнувся Барб'є. — Відкрити рахунок у банку, якщо хочете, ми це зробимо зараз же, і край. Ми переказуватимемо на цей рахунок гроші. Не дуже великі, ми живемо на приватні пожертвування, але все-таки це буде вам хоч якась підмога.

— Спасибі, — відповіла жінка. — Велике спасибі, це дуже нам допоможе.

— Ах, нема за що дякувати…

— Може, щось іще?

— Ні, ні, це все, що я вам хотів сказати. Ходімо відкриємо рахунок, і я попрощаюсь з вами…

— Але в мене немає вільних грошей…

— Вони є в мене. А втім, вони не вільні, — Барб'є зітхнув, — бо належать вам. До речі, ви маєте право подати в суд на цього самого Бользена — Штірліца, нехай в Нюрнберзі подумають, як їм бути з рядовими головорізами. Вимагайте, щоб вам призначили пенсію за збитки, завдані СС Це ж СС позбавило вас годувальника…

— Думаєте, такий позов розглядатимуть?

— Дивлячись як написати, фрау Рубенау. Ви маєте хорошого адвоката?

— Консультація у хорошого адвоката коштує сто франків. Я не маю таких грошей.

— Це хороший адвокат, — Барб'є торкнув себе пальцем у груди, — не бере із своїх. Ми повернемося, і я напишу позов…

Вони спустилися вниз; Барб'є відчував напруженість, яку переживала жінка; це добре, подумав він, це саме та натура, яку перемагають поетапністю, вона скаже мені все, що я маю від неї почути.

У банку він відкрив на її ім'я рахунок, поклав п'ятдесят франків, потім запросив її в магазин і купив дітям шоколад, фрукти й жувальні гумки; вчасно себе зупинив, бо спочатку хотів купити щось дешевше — ковбасу, масло і сир; ти ж швед, зупинив він себе, тільки німці зараз відчувають голод, ця тітка відразу все збагне, вона з породи розумних, хоч і довірлива; а втім, недовірливість властива бездарним людям, якби я не втямив цього в Ліоні, моя робота не була б така результативна.

— Що ви знаєте про цього мерзотника? — спитав вія, поговоривши перед цим про те, як усе дорожчає, про необхідність посилати дітей на відпочинок у гори, це ж зовсім поруч, а селянське молоко конче потрібне дітям, воно закладає основу на все життя…

— Нічого, — відповіла жінка. — Я маю його фото й відбитки пальців. Оригінали я віддала в поліцію, копію зберігаю в себе. Це все, що я маю.

— Уже немало. Ви не уявляєте, як це важливо для криміналістів. Як ви дістали його фото й відбитки пальців?

— Мені передав його начальник. Він був дивною людиною. Мабуть, зрозуміло, що війну програли, й робив усе, аби самому якось викрутитись… От він і відкрив мені, що Вальтера вбив Штірліц.

— А як звали ту людину?

— Він сказав, щоб я ніколи навіть не подумала назвати його ім'я.

— Але ви знаєте його ім'я?

— Так.

— А якщо я згадаю? Якщо ви відповісте на мої запитання і я назву прізвище, це не буде порушенням вашого слова. Згодні?

— Так, — відповіла жінка після тривалої паузи.

— Де відбулася ваша розмова?

— В його кабінеті.

— У Берліні?

— Так.

— В установі?

— Так.

— У гестапо?

— Так.

— Де воно розміщалось?

— Ви не знаєте, де розміщалось гестапо?

— Нічого дивного. Я швед, я ніколи не був у Берліні…

— На Принц Альбрехтштрасе…

— Там було не лише гестапо, фрау Рубенау. Там була штаб-квартира усього РСХА, — відрубав Барб'є і тільки-но закінчив фразу, як збагнув, що схибив.

— Звідки вам відомо? Як ви знаєте про це, якщо ніколи не були в Берліні? — зразу спитала жінка, але він уже був готовий до цього запитання, зрозумівши, що своєю обізнаністю відкинув її до настороженості, яка була на початку їхньої зустрічі.

— Ця адреса тепер відома всім, фрау Рубенау. Читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу, адже вони друкують велику кількість документів, ми їх дуже ретельно вивчаємо…

— Ой, так, звичайно…

— На якому це було поверсі?

— Не пригадую… Нас дуже швидко провели по сходах, ми були оточені з усіх боків есесівцями…

— З вами були діти?

— Зі мною була Єва. Пауля цей пан дозволив відправити в швейцарське посольство…

— Опишіть цього пана, будь ласка.

— Це важко… В нього була дуже мінлива зовнішність…

— Він був у формі?

— Так.

— Скільки в нього було квадратів у петлиці?

— Я не пригадую… Ні, ні, я зовсім цього не пригадую…

— Добре… Про що розмовляли в його кабінеті?

— Він давав доручення чоловікові… Він хотів, щоб Вальтер поїхав сюди, до Швейцарії, і поговорив з кимось про можливі мирні переговори.

— Це все, що ви пам'ятаєте?

— Так.

— А скільки тривала розмова?

— Хвилин сім.

— Але ж він не міг за сім хвилин сказати тільки дві фрази, фрау Рубенау…

— Спочатку він сказав, що й дівчинку врятував би, адже мого Пауля він відправив у швейцарське посольство… Він сказав, що він і нас врятував би до від'їзду Вальтера, він говорив, що в Лозанні живе якийсь Розенцвейг, якого він виручив у тридцять восьмому, коли євреїв почали вбивати на вулицях… Потім сказав, що лише виконував накази рейхсфюрера і жив з розпанаханим серцем і тому в свої літа посивів, як дід…

— У «свої літа» він сказав вам?

— Саме так він сказав…

— А у зв'язку з чим він просив вас не називати його імені?

— Того ж дня, тільки вночі, він сказав, що Вальтера вбив Бользен… Цей самий Штірліц… Він передав мені його фото й відбитки пальців… І сказав, що Штірліц може переховуватись… У Швейцарії також. Він дав мені паспорт і квитки на поїзд, що йшов до Базеля, і велів, щоб я мовчала, поки Пауль тут, у посольстві, але як тільки він буде зі мною, у Швейцарії, я маю піти до поліції й усе розповісти про Штірліца… Знаєте, в цього Штірліца були якісь незвичайні очі, в них немовби сльози стояли, коли він віз мене до Мю… до цієї людини, він був добрим зі мною, а Пауля посадив собі на коліна, коли ми відправляли маленького в посольство… Потім, коли минув рік, я подумала, що він психічнохворий, садист… не може людина з такими очима холоднокровно вбити мого Вальтера. А тепер я подивилася фотографії Герінга в тюрмі, яке благочестиве й добре обличчя, як він щиро говорить, що нікому не хотів зла і тільки виконував накази фюрера…

— Мерзотник, — сказав Барб'є. — Всі вони мерзотники. Вони були створені фюрером і зрадили його, ще й перший півень не проспівав…

— Хіба до поняття «Гітлер» можна прикласти слово «зрада»? — спитала жінка.

— Він був особистістю, а не поняттям, — заявив Барб'є. — Як би нам не хотілося визнавати це, але, на жаль, це так… Людину, що дала вам фотографію Штірліца й відбитки його пальців, звати Мюллер, фрау Рубенау… Не відповідайте. Подивіться мені у вічі, ось так… Дякую… Як він сказав вам про це? Які слова він мовив?

— Той чоловік, — вперто повторила жінка, так само не називаючи імені, — сказав, щоб я забула його ім'я. Він сказав, що коли я посмію його запам'ятати, він мені не позаздрить.

Барб'є зітхнув.

— Забудьте його ім'я, — сказав він. — Я можу тільки повторити його слова, бо й сам боюсь нацистів, фрау Рубенау, хоч їх уже розгромили. Зараз ви напишете заяву, я вам її продиктую, але не згадуйте там імені Мюллера, я боюсь за життя ваших дітей, вони Ж мститимуться не нам, а дітям…

Жінка похитала головою:

— Ні, пане Брінберг… Я нічого не писатиму. Я все сказала в поліції… Мертвого не повернеш, і я теж боюся за дітей… Дякую вам за турботу, але я нічого не писатиму.

— Ви можете показати мені фото цього самого Штірліца та його відбитки пальців?

— Так, це я можу зробити.

— Ви дозволите мені сфотографувати ці документи?

Жінка відповіла не одразу; Барб'є не квапив її, чекав.

— Гаразд… Я дозволю… Але я нічого не писатиму… Він зробив фото великоформатним об'єктивом, так, що в кадр попала й жінка.

Узявши з неї слово, що вона буде обережною, пообіцявши приїхати ще раз через рік, щоб дізнатися, що потрібно для хлопчика, він залишив свій телефон у Швеції (Мерк дав йому номер у Стокгольмі) і попрощавсь.

У Базелі на пероні він побачив зв'язківця; той також помітив його, але стояв мов закам'янілий.

Коли поїзд рушив, до купе зайшло двоє; Барб'є відчув, що серце впало кудись униз, закалатало, пульсуючи, важко.

— Здрастуйте, Барб'є — сказав високий, кремезний американець. — Ваш знайомий їде в сусідньому вагоні. Він, мабуть, прийде до вас в інший день, отже, ми маємо час поговорити. Згодні?

— Ви плутаєте мене з кимось, — спокійно відповів Барб'є. — Ви мене з кимсь плутаєте…

— Облиште. Ні з ким ми вас не плутаємо. Я не хочу втомлювати себе зайвими рухами, виймати з кишені вашу фотографію тієї пори, коли ви очолювали гестапо в Ліоні, підписи на ліквідації і листи родичів заарештованих вами людей. Чи показати? Тоді я заразом покажу фотографії ваших зустрічей з Мерком. І копію оголошення в газетах про обслуговування власників міні-фотоапаратів… Можу показати ваші фальшиві паспорти на ім'я Мертеса і Беккера. Можу дати витяг з домової книги, Марбург, Барфюсерштрасе. Досить? Чи продовжувати? Можу зачитати витяг з нюрнберзьких документів: розшукується нацист Барб'є, якого внесли до списку головних злочинців під номером сорок вісім. Ну, говорити далі?

— Не треба.

— Отже, прізвище?

— Барб'є, Клаус Барб'є, — мовив він згаслим голосом, таким тихим, що американець, нахилившись до нього, попросив говорити голосніше.

— Клаус Барб'є.

— Звання?

— СС гауптштурмфюрер.

— Чудово, все правильно, мені подобається, що ви не намагаєтесь брехати. Покажіть мені документ, з яким ви їздили в Швейцарію.

Барб'є вийняв шведський паспорт, американець погортав його, здивовано похитав головою, повернув, поцікавившись:

— Вручив Мерк?

— Його контакт.

— Невеличкий чоловічок, у шкірянці?

— Так.

— Як його звати?

— Не знаю.

— Може, знадобиться — знайте: Генріх. Часом треба ставити зв'язкового на місце, вони іноді беруть на себе не ті функції. З яким завданням вас посилали у Швейцарію?

— Ви, мабуть, стежили за мною… Ви ж знаєте…

— Говоріть голосніше.

— Ви ж знаєте.

— А якщо ні?

— Мені потрібно було знайти в Монтрьо фрау Рубенау.

— Що везете від неї? — спитав американець, і з цього запитання Барб'є зрозумів, що американці знають абсолютно все про його візит у Монтрьо.

— Нічого.

— А плівка?

— Так, я везу плівку.

— Що на ній?

— Я можу віддати її вам.

— А що ви віддасте Мерку?

— Вилучите в нього.

— Ну, навіщо ж? Це нерозумно… Ви скажіть нам, що на плівці, більше нам нічого не потрібно.

— Фото Штірліца — Бользена — співробітника політичної розвідки Шелленберга. Відбитки його пальців…

— Для чого це потрібно Мерку?

— Не знаю.

— Вони вас погано використовують. Жаль. Ми маємо намір це робити більш кваліфіковано. Ось він, — американець кивнув на здорованя, що стояв біля дверей купе, — працює в нас, у воєнній контррозвідці. Його звуть Дік Лавуа. Наступного тижня він вас заарештує. Після зустрічі з Мерком. Але ви вистрибнете з машини. Він стрілятиме по вас. З автомата. Кулі холості, зате шум буде добрячий. Про це дізнається Мерк, отже, генерала Гелена буде поінформовано одразу ж. Так?

— Мабуть, так.

— А чого це ви такий спустошений? Що, власне, сталося? По-моєму, ви маєте радіти… Кінець непевності, початок спокійної роботи.

— Що я повинен буду робити?

— Виконувати вказівки Діка. Він скаже вам, що треба робити. Роботи багато. Відновлюйте сітку своїх соратників по СС. Працюйте безстрашно. Ми ізолюємо більшість із них, усе-таки ви налагодили зв'язки з монстрами, їхні імена у всіх на пам'яті…

— А моє?

— Ви — не той рівень.

— Коли я зроблю те, що вам потрібно, мене теж заарештують?

— Ні.

— Чому я повинен вірити вам?

— Тому що ви не маєте вибору. — Американець підвівся. — З приводу завдання, яке ви дістали від Мерка, напишете мені докладний рапорт. Не на машинці, а власноручно. Підпишете псевдонімом. Мене цілком влаштує Мертес. У вас є запитання?

— Є.

— Будь ласка.

— Назвіть ваше ім'я. Ви ж самі сказали, що часом треба зна…

Американець перепинив його:

— Треба знати ім'я контакту. А не моє. Ім'я мого контакту ви знаєте. Дік Лавуа. І все. Досить, Барб'є. Гроші потрібні? Чи вистачає тих, що платить Мерк?

— Ні, не вистачає.

— Гаразд, Лавуа вам платитиме. Ще е запитання?

— Мерк працює і на вас?

— Ви працюєте на мене і на нього. Думайте, як це поєднувати. Внесіть свої пропозиції. Ми розглянемо їх прихильно, це я вам обіцяю. Продумайте план роботи, ми цінимо ініціативу. Конкретніше — ми платимо за ініціативу. А платимо ми добре, бо цінимо хватку. До побачення.

ДАЛЛЕС (серпень сорок шостого)

Даллес, який незримо стояв за спиною всіх комбінацій — а вони замислювались не тільки у Вашінгтоні, а й у Німеччині — спочатку не звернув уваги на прізвище Штірліц, що двічі промайнуло в повідомленнях Гелена, надісланих йому в приватному порядку.

Як правило, погляд його, чіпкий і холодний, насамперед фіксував імена, що мали шанс відіграти певну роль у комбінаціях, які можна запланувати у верхах; деталі, другорядні персонажі, подробиці, такі бажані нижнім поверхам розвідки, не цікавили його, заважали думати про головне, про те, кого, де і як провести в крісло прем'єра, військового міністра чи керівника зовнішньополітичної служби тієї чи іншої країни.

Його адвокатська фірма «Саллівен енд Кромвелл» була центром інтересів найбільших корпорацій Уолл-стріту, отже, він був підстрахований у своїй діяльності не тільки незримим фінансуванням з боку ІТТ, яка дедалі все більше й більше перетворювалася в підрозділ політичної розвідки Сполучених Штатів, ставала певною державою в державі, але й іншими фінансовими й промисловими імперіями країни; їхня підтримка визначала його стратегію; тоді ще не йшлося про горіхи[35]; ця форма досягнення бажаного в ту пору ще не була так поширена, як тепер; убога, знекровлена Європа дозволяла пересувати фігури на шахівниці політики за допомогою інших важелів; витрати на створення лідерів були мізерні; архіви гітлерівських спецслужб давали змогу застосовувати інші форми впливу; людина, забруднена колаборанством з нацистами, згодна була на все, аби тільки таємне не стало явним, — не було тоді найбільної ганьби, ніж обнародування факту співробітництва з гітлерівцями.

Але після вивчення архівів НСДАП Даллес звернув увагу на те, що жінки, які були закохані в Гітлера, коли він ще не був фюрером, допомагали йому не грошима, все-таки це образливо, а (перша це зробила фрау Бехштейн, дружина фабриканта роялів) цінними подарунками.

— Ви можете доручити вашим друзям, — сказала фрау Бехштейн фюреру, — продати кілька картин, вони не вписуються в мій салон, не думайте, що це завдасть мені бодай якогось матеріального збитку. Гроші ви можете перевести на потреби вашого чистого й мужнього руху.

Тому ще в червні сорок п'ятого Даллес дав вказівку своїм співробітникам у Німеччині вберігати (у кількох замках нацистських бонз, що їх реквізували окупаційні війська) картини, скульптури, золотий і срібний посуд, музейну порцеляну, колекції марок та монет, щоб у потрібний момент перетворити їх на подарунки тим, на кого він і його команда вирішать ставити.

Найбільше часу витрачалося на створення контрсил незалежній політиці де Голля; Франція має бути надійно інтегрована в угруповання антиросійського устремління Заходу, традиції франко-російського співробітництва не мають права бути відновленими.

Повсякчасну увагу Даллеса привертала Італія; наявність комуністів в уряді, міць їхньої партії здавалися йому загрозливими, треба було готувати новий кабінет, який вишпурне Тольятті; велася робота між масонами (будучи членом ложі, курирував особисто) в армії і серед керівництва карабінерів.

Тому якийсь там Штірліц не цікавив та й, зрозуміло, і не міг цікавити Даллеса; майбутнє Німеччини треба було вирішувати по-справжньому тільки після того, як стабілізується становище у Франції та Італії і коли «організація» Гелена достатньою мірою підготує поле діяльності на Сході, рекрутувавши на антибільшовицьку боротьбу серйозні сили у Празі, Будапешті, Варшаві, Бухаресті, Тірані, Софії, Белграді, та й у тому ж Східному Берліні.

Та коли прізвище Штірліц промайнуло втретє — до того ж на цей раз інформація прийшла не від Гелена, а від агентури, вкоріненої в його організацію, — Даллес згадав, що колись чув це ім'я, попросив підготувати довідку про цю людину.

З довідки було видно, що штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц був близьким співробітником Шелленберга, виконував його доручення у Швейцарії — напевпе, у справі висвітлення переговорів з Вольфом, — потім його залучив Мюллер, незважаючи на те, що групенфюрер підозрював Штірліца у зв'язку з червоними в якійсь загадковій комбінації, в ході якої йому довелося нейтралізувати ряд осіб (Д. Фрайтаг — на паромі, що плив з рейху до Швеції, та В. Рубенау — коли той їхав з Берліна до Швейцарії), після цього сліди його губилися до того часу, поки його не виявили в Мадріді як Роумен, так і служба Гелена. Ніяких підходів до Аденауера чи до Шумахера в Штірліца не було; в Швеції й Швейцарії його також не було зафіксовано як людину, що налагодила конфіденційні відносини на урядовому рівні. Пастор Шлаг, один з лідерів європейського пацифізму, якого називають серед контактів Штірліца, лікувався в Швейцарії, бо в нього відкрилося тяжке легенево-серцеве захворювання, і тому пастора не могли досі відповідним чином використати як канал інформації про Штірліца, хоч сам пастор становив певний інтерес через його дружні зв'язки з колишнім канцлером Віртом та Брюннінгом.

І все-таки Даллес цю довідку не повернув униз, а сховав у свій сейф; неквапливий, він довго обмірковував своє рішення; головне — вміти ждати, Артуро Тосканіні багато разів говорив йому, як це важливо навчитися вмінню ждати тієї миті, коли з'явиться повне розуміння духу і змісту музики.

Через тиждень, відчувши шкірою необхідність комбінації, припускаючи можливість того, що Гелен може вести свою лінію, він порадив Макайру доручити Роумену роботу по Штірліцу — Брунну, щоб «створити детальніший портрет цієї людини, дати йому дах в одній з тих компаній, які мають серйозну вагу в Іспанії, і таким чином тримати його завжди в полі зору».

Даллес вважав, що доручити цю роботу треба саме Роумену, тому що на той час куратор комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності сенатор Джозеф Маккарті вже одержав досить багато матеріалів з ФБР та міністерства юстиції про ліве минуле (а чи минуле?) заступника резидента в Іспанії та про його дружні контакти з антифашистами Бертольдом Брехтом і Ейслером, над якими працювала американська контррозвідка.

… У той же час свою комбінацію із Штірліцом Гелен обдумав набагато скрупульозніше, бо він мав більшу інформацію, ніж та, яку його люди віддали американцям.

Суть його комбінації грунтувалася на ряді пунктів, які складалися в дуже цікаву схему.

Перше. Підготувати Вільгельма Хьоттля, СС оберштурмбанфюрера, помічника Кальтенбруннера, завербованого службою Даллеса в кінці сорок четвертого року, не тільки до того, як треба давати показання проти Кальтенбруннера в Нюрнберзі, а й до того також, щоб ім'я Штірліц, як, проте, і ім'я Гелен, ніколи, ніде і ні за яких обставин він не згадував. Не було Штірліца, не було його шифровки Даллесу в Берн з проханням налагодити йому, Штірліцу, контакт з опорною базою антигітлерівської розвідки. Коли знадобиться, він, Хьоттль, дістане вказівку згадати цей факт, а поки що — не було його, та й годі.

Друге. Ретельно розробити версію можливого зв'язку Штірліца з Мюллером.

Третє. Створити ситуацію (план операції скоригувати на місці, доручивши вивчити всі деталі Кемпу), в якій Штірліцу буде вигідний, а ще краще — необхідний контакт з російською секретною службою, якщо його справді залучила Москва до співробітництва.

Четверте. Оскільки заступник резидента США в Мадріді Пол Роумен не приховує своїх симпатій до тих комуністів-підпільників у рейху, на зв'язок з якими у свій час його посилав А. Даллес, визнано за доцільне не заважати, а навпаки, сприяти його контакту з Штірліцом, який, це стало ясно з даних спостереження, а також від джерела, засланого в американське посольство в Іспанії! санкціонований Вашінгтоном.

П'яте. Сприяти оформленню чотирикутника: Штірліц — Мюллер — Роумен — Москва.

Шосте. У випадку, коли комбінація дасть можливість будувати дальші ходи в цьому напрямку, докласти максимум зусиль, аби надати задумові цілком реальної форми, перевіривши всі контакти Роумена в США та Німеччині, а Штірліца — в Іспанії.

Сьоме. Організувати підведення до Роумена кваліфікованої агентури, щоб мати щодня секретну інформацію.

Восьме. Кемп повинен вести свою лінію з Штірліцом так, аби в того створилося враження, що, крім американців, до нього виявляють інтерес співвітчизники, але ту сферу, в якій Штірліцу буде запропоновано проявити себе в майбутньому, називати не слід доти, аж поки в цьому виникне оперативна необхідність.

Цеп план, що його Мерк розписав потім у деталях, і послали Кемпу десятого вересня сорок шостого року, за тридцять два дні до того, як Роумен намітив свій контакт із Штірліцом.

… Перехопити Штірліца на дорозі не становило особливих труднощів для Кемпа: поки Роумен пив каву в придорожньому ресторанчику, чекаючи сигналу від Джонсона, який очолював «групу контакту», непоказний, запилений чоловік проколов лівий задній балон його машини.

Коли пролунав телефонний дзвінок, бармен запроспв Роумена до телефону. Той, вислухавши повідомлення Джонсона, що Брунн згоден розмовляти й чекає його на шосе, кинувся до машини. Та, від'їхавши сто метрів, чортихнувся, зрозумів, що спустило колесо, лютуючи, міняв його протягом довгих п'ятнадцяти хвилин (був зіпсований домкрат), а коли прибув на місце, Штірліца, звичайно, не побачив — усе було розіграно по нотах, одним словом — стара школа!

ШТІРЛІЦ-ХІ (жовтень сорок шостого)

Перехрещення людських доль недоступні для пізнання так само, як і ті загадкові, у чомусь навіть містичні моменти, коли випадок стає предтечею закономірності або ж, навпаки, закономірний перебіг подій припиняється волею випадку.

Справді, чим пояснити такі повороти історії, як, наприклад, смерть Александра Македонського, що стала предтечею загибелі Еллади? Чи була ця смерть закономірна? Чи всьому виною був випадок? Але чому ж тоді цей поодинокий випадок — смерть людини, народженої за образом і подобою мільйонів інших людей, — породив таку кардинальну ломку політичної і, коли хочете, етичної карти світу?

Чи піддається логічному аналізу та ситуація, в якій саме Візантія — умираюча, розтерзана протиріччями, вже сходячи з історичної арени через інтриги, економічну відсталість, нехтування народженням нового — передала релігію пишно-врочистого православ'я молодим слов'янам Київської Русі, які динамічно розвивались? Чому не Ватікан з його сухуватою, в глибині своїй прагматичною доктриною переміг, а саме Візантія? Запізнились папські посли? А чому вони запізнились? Коням корму не вистачило — через тупість, тих, хто тримав ямські двори на багатоверстних, небезпечних для подорожей прогонах з Ватікану до Києва? А може, в цьому був прихований якийсь інший смисл?

Чи можна вичислити на ЕОМ причинний момент загибелі Петра Великого? З його смертю історія Росії повернула назад, почалася смута, реанімація минулого, яке завжди смердить, незважаючи на рясне припудрювання стародавніх реалій; імперія відкотилася з тих рубежів, до яких її вивів геній Петра та його сподвижників. Що це — випадок? Чи закономірність?

Чому такий мудрий політик, яким був Франклін Делано Рузвельт, обрав на пост віце-президента Гаррі Трумена? Зрозуміло, що мистецтво державного управління передбачає наявність у лідера почуття балансу; полярність ідей гарантує усталеність курсу, робить неможливим кардинальні відхилення, оскільки в кабінеті існує старанно скалькульована різність думок. Але чому з декількох сотень політиків, таких угодних правій більшості Америки, яка боялася нового і покладалась на звичне, він вибрав саме Гаррі Трумена?!

Очевидно, у цьому конкретному випадку Рузвельт зробив непростиму (але, на жаль, досить поширену серед політиків) помилку, доставивши на того, хто за своїми параметрами аж ніяк не міг стати його суперником — дуже скромно освічений, сором'язливий і зовсім не відомий широким масам народу, який же це конкурент?!

Підбираючи людей за своїми мірками, оточуючи президента талановитими людьми, в штабі, мабуть, забули, що з історії людства бували й такі ситуації, коли капітал обирав собі сірого лідера, який був набагато зручніший, ніж іскрометна особистість, бо ним можна керувати, він зовсім пасивний. Хай він буде рупором тих ідей, які визначають консервативну тенденцію, хай не заважає, хай бере собі всі лаври національної слави, тенденція не схильна до суєтності, її насамперед непокоять користолюбні інтереси тієї спільності людей, яку вона, ця тенденція, виражає.

То що це — випадковість чи закономірність, коли на зміну Рузвельту, готовому приймати рішення, які хвилювали країну, прийшов не ліберальний Генрі Уоллес, що стояв за продовження діалогу з Кремлем, а обережний консерватор Трумен, який відкинув Сполучені Штати до часів тридцять третього року, коли в країні панував ізоляціонізм, представників лівих концепцій вважали за ворогів, усе європейське здавалося їм хистким, навіть у чомусь заразним, а Радянського Союзу зовсім не визнавали й піднесли його до категорії «географічної данності»?!

Чому з усіх зоологічних антикомуністів, породжених тріумфом революції Леніна, лише австрійський фанатик Гітлер зміг прийти в рейхсканцелярію Німеччини і стати кривавим, всевладним, антиінтелектуальним фюрером того народу, який дав людству Баха, Лютера, Маркса?

Чи був закономірний цей страшний алогізм, чи випадковий?

Мабуть, однозначно відповісти на це запитання не можна, бо якби не було в Німеччині тоді Крупна і Гуго Стінненса, якби не склалася урядова бюрократія, корумпована з магнатами, якби не виражав її інтересів фон Папен, людина з гутаперчевою совістю, якби не панувала в західному світі малоінтелігентна, зовсім позбавлена компетентності точка зору на суть соціалістичної революції, що відбулася в Росії, якби не взяли верх емоції над логікою, — Гітлер не зміг би так легко, наче ніж у масло, увійти в пал? щ канцлера. Так, звичайно, німців принизили умовами Версальтського договору, який був лише банкетом переможців, котрі думали про гарантії розвитку свого національного капіталу, а не про майбутнє світу; так, безумовно, німці виявилися непідготовленими — після столітньої паличної дисципліни, що панувала при кайзерах, — до того демократичного вибуху, який стався зразу після краху монархії, такої вигідної безтямному обивателеві, що звик покладатися на наказ згори, а не на власні роздуми про правду й брехню, вигоду й програш, про ворога справжнього й мнимого.

Але як можна повірити в те — і віра ця стала національною, повсюдною, — що тільки більшовики, слов'яни та євреї винні в горі, яке звалилося на країну? Як можна було не бачити, що саме свої верховоди виявилися неспроможними вивести країну з кризи? А в їхніх же руках була влада, тобто гроші, преса, залізниці, заводи, поліція, зовнішня політика, армія! Як можна було не розуміти, що нацьковування на інших — у чомусь не схожих на тебе чи формою носа, чи кольором волосся, чи способом розподілу національного продукту —є виверт властей предержащих, які збагнули власне банкротство?! Немає нічого страшнішого, коли до влади приходить сірість. В її ж надрах і зароджується фашизм, ідеологія люмпена й крамаря, царство тупої спрямованості в одну лише національну спільність, яка була можлива в минулому, але в епоху нинішню, в епоху надшвидкостей, коли світ став малим і єдиним, зародження такої доктрини несе в собі тільки одне — загибель людства.

Мабуть, така постановка питання, коли думка будується за принципом «від загального до часткового», змушує пильніше розглядати долю не тільки лідера — в незримій зчепленості випадковості й закономірності, — а й звичайної собі людини, бо в певний момент вона, звичайна людина, нічим, здавалося б, не примітна, опиняється в центрі таких загадкових перехрещень, які роблять її причетною до подій глобальних, світової важливості.

Так — певною, звісно, мірою — сталося і з Робертом Харрісом, який приїхав в Бургос того ж дня, що й Штірліц, правда, приїхав він сюди зовсім випадково, хотів лише подивитися те місто, де — починаючи з тридцять шостого року й до початку тридцять восьмого — він був кореспондентом лондонської «Мейл» при штабі генерала Франко.

Взагалі ж мета його поїздки в Іспанію була зовсім інша. Він мав зустрітися з тими, хто був пов'язаний з імперією ІТТ, оскільки родина Харріса мала прямі інтереси в «Белл корпорейшн», а вона, ця британська фірма, вела давній і важкий бій з полковником Беиом, починаючи ще з тієї пори, коли той вступив у альянс з нацистами, відтіснивши таким чином острів'ян від регіонів Європейського континенту, які за традицією їм належали.

У Бургос Харріс приїхав вихідного дня — в неділю, щоб зустрітися з молодістю, бо кожну людину вабить у ті міс-ся, де проходили її найкращі роки; одні, хоробріші, їдуть тудп, не боячись зрозуміти, що все прекрасне вже минуло, лишилося позаду; другі намагаються грати в піжмурки з самим собою, вигадуючи майбутнє, втішаючись надією на зустріч із щастям; треті загулюють — п'ють без просипу і починають існувати, очікуючи наближення неминучого кінця.

Харріс пройшов у дім Клаудії за півгодини перед тим, як туди поспішали ІПтірліц і Пол. Та й як же він міг не прийти сюди, коли саме в квартирі цієї жінки він оселився після того, як звільнилися кімнати, які наймав Штірліц, а саме Клаудія стала його першим — і таким чудовим! — учителем іспанської мови…

Служниця посадила Харріса у вітальні й принесла добірку ілюстрованих журналів — самі фото, мінімум тексту; в країні сорок відсотків неписьменних, чим менше люди читають, тим спокійніше спить генералісимус; втім, поняття «спить» у цьому випадку неправильне, спати людина може і в тюремній камері; чим менше читали іспанці, чим страшніше лютувала цензура, тим більшими ставали мисливські угіддя Франко, тим неймовірнішою робилася його колекція мисливських рушниць, тим більші вклади вносила його напівмонарша дружина на рахунки швейцарський банків, тим активніше налагоджувалися її зв'язки з діловим світом, який був зацікавлений у ній як у людині, що впливала на дідуся. Перед виїздом з Лондона Харріс дістав конфіденційну інформацію про те, що сеньйора Франко готується через підставних осіб придбати контрольний пакет акцій найбільшої торговельної фірми Іспанії «Галереас Пресіадос», магазини розкидані по всій країні; черевики, сорочки, кухонне начиння, пальта, вироби народних ремесел, радіоапаратура, роялі, програвачі, парфуми, мило, шкарпетки, пледи, посуд — усі галузі іспанської, та й не тільки іспанської, промисловості було зав'язано в «Галереас»; хай живе корупція, основа основ тоталітарної держави! Не проблеми національної економіки, не спроба перетворити країну з сільськогосподарського придатку Європи в індустріально розвинену державу, не питання, пов'язані з необхідністю підвищення стандарту життя, а лише розхожий, не зафіксований в офіційній пресі вислів «я — тобі, ти — мені» визначав суть того, що відбувалось у франкістській Іспанії.

Ти кладеш на рахунок сеньйори мільйон песет, а вона робить так, що ти одержуєш найвигідніше замовлення від уряду на розробку нових пластмас для потреб армії, але при цьому половина цієї «військової» продукції йде саме на сугубо мирні прилавки її магазинів.

Ти даруєш дочці сеньйори діамантовий перстень на вісім каратів, а вона влаштовує так, що ту позику, яку ти так марно добивався протягом п'яти років, легко й просто дає уряд, використовуючи свої, знову ж таки корумповані, зв'язки з банками.

Вона призначає тебе — наказом дідуся — заступником міністра промисловості, а ти в свою чергу допомагаєш тій фірмі, яку тобі назвуть, укласти угоду з бразільською корпорацією; гроші мають бути переказані в швейцарський банк; проценти, які наростуть за півроку (щось близько шести, все залежить від вкладеної суми), ділять між сеньйорою, тобою, заступником міністра і хазяїном зацікавленої фірми.

Інтереси народу? А що таке народ? Безсловесне бидло! Все вирішує еліта, вона й рухає країну вперед, не ці ж темні й неписьменні Педро, Мігелі й Бласко! Що вони взагалі можуть?! Нехай сліпо повторюють слова дикторів радіо й цитати із статей у «Пуебло» та «Ой», нехай чіпляються за те вбоге благополуччя, яке їм дав дідусь; та й справді, голодних, які вмирали б на вулицях, більше немає, кожен може заробити не тільки на хліб, вино й хамон, а навіть на гарну сукенку доньці, чого ж їм ще треба?! Рівність — це міф, утопія, шкідлива вигадка російських марксистів, чим швидше люди забудуть про це, чим швидше цьому оголосять анафему, тим краще; непокірних можна перевиховати в тюрмах, цього навчилися за десять років диктатури, тим паче було в кого вчитися — Гітлер цілком надійний наставник.

Їдучи до Іспанії, Харріс мав на меті проникнути в таємницю механіки «мадрідського двору» — з одного боку (це на користь справі, «Белл» мусить знати, що треба робити, головне — зрозуміти приховані пружини й таємні лабіринти ходів до Франко), з другого — написати в «Мейл» про все те химерне, алогічне, тимчасове, але ще могутнє, щ о панувало за Піренеями, і, нарешті, виконати конфіденційне прохання генерала Грінборо з розвідки.

Та, прилетівши в Мадрід, Харріс трохи розгубився від тієї численної інформації, яку він одержав у перший же тиждень; треба було передихнути, звикнути до іспанських темпів, темперамент цілком африканський, сто слів за хвилину.

От він і вирішив податися до Бургоса, тим більше що образ Клаудії — він це зрозумів по-справжньому, тільки коли повернувся до Іспанії, — завжди жив у ньому всі ці роки.

… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».

— Мене звуть Бользен, — сказав Штірліц служниці. — Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?

— Сеньйора живе сама, — відповіла служниця, — проходьте, будь ласка.

Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:

— Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?

Штірліц знизав плечима:

— Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…

— Ви — німець?

— На жаль.

— Це ви наймали в неї квартиру?

— Саме так.

— Вас звати…

Штірліц не міг пригадати, під яким ім'ям його знав Харріс — чи то Естіліц, як його називали іспанці, чи то Макс, тому поспішив нагадати:

— Макс Бользен. Забули?

— Здрастуйте, Макс! Я — Харріс, пригадуєте мене? Радий вас бачити.

— Справді раді? — спитав Штірліц. — Отже, відтоді ваша позиція перемінилася? Ви так часто говорили про необхідність знищення всіх фашистів у Європі… Харріс посміхнувся:

— Фашизм і інтелігентність не поєднуються, а ви, незважаючи на те, що були німцем з Берліна, здавалися мені інтелігентом. Давно тут?

Пол не дав відповісти Штірліцу.

— Давно, — сказав він. — Містер Бользен давно живе в Іспанії. Я Пол Роумен з Нью-Йорка.

— А я — Роберт Спенсер Харріс з Лондона, дуже приємно познайомитись, містере Роумен. Ви — бізнесмен?

— Значно гірше. Державний службовець. А ви?

— Ще гірше. Я — журналіст.

— Родина Харріс з «Белл» не має до вас ніякої причетності? — спитав Пол.

— Дуже віддалену, — поспішив відповісти Штірліц, бо знав з картотеки, яку вів тутешній підрозділ Шелленберга на всіх іноземців, акредитованих при штабі Франко, що Роберт Харріс був прямим спадкоємцем капіталів концерну «Белл».

Харріс зиркнув на Штірліца, тінь посмішки промайнула на його блідому, з жовтизною обличчі; закуривши, він відповів Полу:

— Якби я мав причетність до концерну «Белл», то, мабуть, сидів би у божевільному Сіті, а не тут, у розслаблюю-чо-тихому домі чарівної Клаудії. Ви давно не бачили її, Макс?

— З тридцять восьмого.

— А я з тридцять дев'ятого.

— Листувалися?

— Тільки до початку війни, а потім усе закрутилося, завертілося, не до листів… Треба було воювати проти вас, воювати, щоб поставити вас на коліна… Як ваш бізнес?

Штірліц наймав у Клаудії квартиру за легендою: він «представляв» інтереси Крупна, контакти з резидентурою СД намагався приховувати, але Іспанія — це особлива країна, тут можна робити багато чого, тільки приховати щось абсолютно неможливо.

— Від мого бізнесу й сліду не лишилося, Роберт. Ось мої нові боси, — Штірліц кивнув на Пола.

Роумен витяг з кишені візитну картку, простяг Харрісу; той уважно прочитав її, кивнув, багатозначно підвівши брови, і вручив Штірліцу й Полу свої візитки, записавши спочатку на кожній телефон мадрідського готелю «Філіпе кватро».

— Смішно, — сказав Харріс, знову сівши в своє крісло. — Закохані зустрічаються в домі прекрасної іспанки і не відчувають у собі гострої потреби схрестити шпаги.

— Звідки ви знаєте, що я був закоханий у Клаудію? — спитав Штірліц. — Це була моя таємниця.

— Але не Клаудії, — Харріс посміхнувся. — Її кімната завішана вашими картинами. Нічого, крім картин Макса, — пояснив він Роумену. — Гарненька таємниця, правда? Та ще ваші фотографії… Ви дуже змінились… Щось, я пригадую, у вас тоді було інше прізвище… Ви сказали «Бользен»… Хіба ви Бользен?

— Те, що я Макс, ви не сумніваєтесь?

— У цьому я не сумніваюсь.

— А те, що я тепер співробітник ІТТ, який ніжно любить британську «Белл», вам підтвердить мій друг, — увіткнув Штірліц, який точно вичислив кожен поворот розмови, особливо після того, як Харріс застопорився на його прізвищі. — Правильно, Пол?

— Правильно.

— Дайте перо, Роберт, я запишу вам свій телефон і домашню адресу, приходьте в гості, згадаємо минуле, — сказав Штірліц, розуміючи, що такий виверт влаштує американця, налагодить прослухування їхньої розмови в квартирі; це дасть люфт у часі, а він дуже потрібен Штірліцу, цей часовий люфт, немає нічого важливішого від тайм-ауту, коли сили кінчаються і стратегію твоєї гри розгадано.

Пол закурив, з хрускотом потягнувся, це здивувало Харріса — він славився виточненістю манер; у свій час СД довго приглядалося до нього: чи, бува, не гомосексуаліст; у Шелленберга був досить міцний сектор, який займався ними, — правда, доти, поки Гіммлер санкціонував розстріл свого племінника, спійманого на цьому гріху; сектор помалу розкасували, та й виходи на закордон різко скоротились, тотальна війна, не до жиру, аби живу.

— Послухайте, джентльмени, не знаю, як ви, а я просидів за кермом шість годин, голова тріщить, — сказав Роумен. — Як ви ставитесь до кави?

— Тут за рогом є чудове місце, — озвався Штірліц. — Хазяїна, здається, звали Діонісіо.

— Його посадили, — сказав Харріс. — Він розповів смішний анекдот про каудільйо, і його запроторили в концентраційний табір. Я був там півгодини тому.

— А його син?

— Мені було незручно розпитувати, ви ж знаєте, тепер тут усі доносять один на одного, страшенна підозріливість, іспанців важко впізнати…

Пол хмикнув:

— Важко їм буде, бідолашним, коли хтось шльопне їхнього Гітлера.

— Його не шльопнуть, — заперечив Штірліц. — Великого каудільйо, батька нації охороняють як зіницю ока. Цю охорону йому налагодив СС бригаденфюрер Ратенхубер, а він знав свою роботу, особисто відповідав за безпеку Гітлера, а це не жарти.

— Яка його доля? — поцікавився Харріс. — Йому віддали належне?

Пол посміхнувся:

— Як розуміти ваше запитання? Вас цікавить, чим його нагородили? Нашою медаллю «За заслуги»? Чи зробили кавалером ордена Бані?

— Я не говорив би так зневажливо про орден Бані, — співучо відповів Харріс. — Я не зустрічав людей, яких би нагороджували ним без достатніх для того підстав.

Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:

— Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.

— Ходімо до Діонісія, джентльмени, — сказав Харріс, — я запрошую. Вип'ємо кави.

Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.

Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони — наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!

— Макс, — сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: — Макс, як дивно…

Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.

— Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, — сказала вона, — я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.

— Це мій друг, — сказав Штірліц, — його звуть Пол, він американець.

— Здрастуйте, — так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. — Я думала, що те… вас більше немає.

— Чому? — всміхнувся Штірліц. — Я живучий.

— Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.

У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» — Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…

Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.

Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.

— Схоже на Ель Греко, — сказав Пол. — Хто художник, сеньйоро?

— Угадайте, — сказала Клаудіа. — Подумайте і вгадайте.

— Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.

Харріс посміхнувся:

— Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…

— Бідолашний Макс, — хмикнув Пол, — То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.

— Песет? — спитала Клаудіа. — Чи доларів?

— Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?

— Вище не буває, — відповіла Клаудіа. — Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?

— Так, звичайно, — відповів Харріс. — Усе ще подобаються.

Пол здивовано глянув на Штірліца.

— Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!

— А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? — спитав Штірліц. — Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.

— Старатимусь, — пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.

Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…

— Схоже на північ, — сказав Пол, обернувшись до Штірліца. — Але це не Німеччина. Ці барви не властиві Німеччині. Скоріше Швеція, Естонія, північ Росії… Де ви це малювали?

— Тут.

— Так, — підтвердила Клаудіа, — я сиділа в кріслі, а Макс малював. Я ще питала, де таке широке привілля і таке холодне небо, а він відповів: «Там, де нас з тобою немає». Правда, Макс?

— Думаєш, я пам'ятаю?

— Я пам'ятаю все, що пов'язане з ва… з тобою, — вона тепер говорила, здавалося, з ним одним, і Штірліц подумав про Харріса: «Бідолашний Роберт, не хотів би я опинитися на його місці; взагалі ситуація неймовірна, якщо вдуматись; у домі жінки, яка була мені потрібна як прикриття — і тоді й тепер, — побачити суперника, необхідного мені сьогодні як повітря, як порятунок, як надія, бо він справді з клану «Белл», а цей клан дуже не любить ІТТ, і коли я знайду час і спитаю самого себе про ті відомості, що проходили через мене в ту, десятирічної давності, пору, я можу вибудувати точний макет розмови з ним у Мадріді, а поговоривши, я матиму той канал зв'язку зі світом, який мені зараз конче потрібен».

Клаудіа поставила на стіл маленькі чашки; кавник у неї був тут же, в їдальні, старовинний, але підключений до електрики.

— У тебе поганий вигляд, — сказала Клаудіа, поклавши свою суху долоню на руку Штірліца.

— А в Роберта кращий? — сцитав Штірліц.

Клаудіа немов і не чула цього, навіть не глянула на Харріса; а той старанно вдавав, яку відчуває насолоду від кави, що її зварила Клаудіа.

— Ти, мабуть, хворів? — вела далі жінка. — Ти потім мені все розповіси, у мене є бабуся в Севільї, яка лікує хвороби. Зіллям. Її звуть Пепіта, їй дев'яносто три роки. Мені здається, вона хітана[36]. Якщо кожного ранку пити цілющі трави — звіробій, деревій, календулу й алое, — людина переживає другу молодість. Я п'ю їх сім років.

— Продайте патент, — сказав Пол, відсовуючи чашку. — Я розбагатію на цьому пійлі. Спасибі, Клаудіа, мені було страшенно приємно познайомитися з вами.

Він підвівся; разом з ним підвівся Харріс. Він витяг з кишені маленьку коробочку й простяг її Клаудії:

— Це вам.

— Спасибі, — відповіла жінка, насилу одвівши свої чудові зелені очі від обличчя Штірліца. — Спасибі, Роберт, це так люб'язно.

Вона не відкрила коробочки; підвелася, подала руку Робертові; він, низько схилившись, поцілував її.

— Можна на одну хвилинку вкрасти у вас Макса? — спитав Пол. — Мені треба сказати йому два слова.

— Так, так, звичайно, — відповіла жінка. — А я тим часом зварю ще кави, так, Макс?

— Спасибі, — відповів він і вийшов слідом за Полом у вітальню.

Той закурив і, сівши на підвіконня, сказав:

— Я, звичайно, дізнаюсь, під яким ім'ям ви тут жили, Бользен. Спасибі, ви полегшили мені вашу перевірку. Поздоровляю вас з такою подругою і з вашою спритністю. Квиток на Сан-Себастьян віддайте мені, вам його оплатить Ерл, я підтверджу, що ви їздили туди на моє прохання. І поверніть усі ваші гроші. Мені так буде спокійніше.

— Ви поводитесь нерозумно, — сказав Штірліц, простягаючи американцеві гаманець. — По-перше, я можу поїхати з Клаудією. По-друге, якби я вирішив тікати, я зробив би це з товаром. Кому я потрібен з порожніми руками? А ви по дорозі поговоріть з Робертом, він славний хлопець, тільки на відміну од вас не співробітничає з колишніми нацистами. Він знадобиться у вашому ділі, бо, судячи з усього, знає те, що вам і не снилося. Ви, мабуть, цікавитесь нашими, я маю на увазі СД, зв'язками. Вони йшли через ІТТ. Але британці вміють працювати з тими, хто стоїть їм поперек дороги, краще, ніж ви.

— Він що, зі служби?

— Думаю, ні. Принаймні до війни не був зв'язаний, ним цікавились.

Пол ляснув пласким гаманцем по долоні, відкрив його, полічив гроші, здвигнув плечима й простяг його Штірліцові:

— Тримайте. Ваша правда, я не подумав. Скажіть мені, навіщо ви взяли квиток до басків?

— Щоб утекти, — просто відповів Штірліц.

— Куди?

— Світ за очі.

— Чому?

— Тому що злякався.

— Чого?

— Того, що знову опинюся в такому ж страхітті, у якому був з тридцять третього року.

— Ви в СД з тридцять третього?

— Так.

— Давно вважаєте цю організацію «страхіттям»?

— Так.

— З якого часу?

— Це моя справа.

— Чому ви вирішили, що тут після того, як ми вас знайшли, на вас чекає таке саме страхіття?

— Тому що Ерл дав зрозуміти, що він не любить вас і не вірить вам. Отже, моя робота, яка — не знаю, буде, напевне, спрямована проти вас. А я більше не витримаю того, щоб бути у змові. Вона можлива тільки раз, причому змовники мусять або перемогти, або їх знищать. Змова ламає людям хребти, постійне чекання, страх, який покидає тебе тільки вночі, перед тією хвилиною, коли тебе починає знемагати сон після того, як наковтався намбуталу. Розумієте?

— Трохи. Я ніколи не брав участі у змовах. Ви розкажете мені завтра, про що говорив Ерл?

— Ні. Я сказав вам те, що міг. Коли хочете, щоб у нас відбувся діалог, поясніть, чому він посмів так говорити про вас? Дурень? Ні. Розумний. Ваша комбінація? Тоді я небагато на вас поставлю — груба робота. З іншим, може, пройде, зі мною — ні. Я професіонал, тому граю партію на розкритих картах, дуже не люблю темнити.

Пол загасив сигарету, підвівся з підвіконня, пофарбованого слизькою фарбою кольору слонової кості, пішов до дверей.

— Тільки не тікайте, гаразд? — попросив він. — По-перше, не вийде, а по-друге, мені сподобався ваш живопис. Слово честі.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (1946)

«Пане Краузе![37]

З одержаних мною відомостей, можливі зустрічі[38] між Базіліо[39] і Бласом[40].

Це повідомлення викликало серйозну занепокоєність у домі Білла[41], тут думають про те, як можна стати цьому на перешкоді.

У той же час Дон Дієго[42] зовсім інакше прореагував на цю новину, зауваживши, що будь-які кроки в цей момент завчасні, бо, мабуть, Анхел[43] задумав якусь акцію, смисл якої поки що нікому не відомий.

Дон Дієго висловився в тому розумінні, що розмову[44] не тільки з Анхелом, а й з усіма його колегами по Універмагу[45] треба буде провести пізніше, коли настигне час, і розмову цю слід підготувати так, щоб перебування Базіліо в Універмазі[46] взагалі стало неможливим.

Щиро Ваш Доісозеф Ф. Сінелман[47]»

РІКТЕР-І (1946)

Вільгельм Ріктер вірив єдиному житейському правилу: бути з тими, хто переміг.

… Він вступив на теологічний факультет, хотів присвятити себе справі служіння слову божому, та коли в Німеччині стало ясно, що Гітлер і його штурмові загони прямо-таки рвуться до влади, а церква здає позиції на всіх фронтах, він зорієнтувався і вступив в СС; громити доводилося не тільки синагоги, а й парафії, очолювані священиками, які стояли в опозиції до націонал-соціалізму.

Спочатку партія використовувала його як оратора на диспутах з тими віруючими, які виступали проти жорстокості нацистів, кілька разів він писав для «Штюрмера», його прийняв Юліус Штрайхер і високо оцінив його роботу, потім прийшов наказ вступити до університету на фізико-математичний факультет: саме тоді Гітлер заявив, що партії, яка йде до влади, потрібні люди з дипломами.

Після того як він здав екзамени екстерном (членам СС дали такий привілей), його рекрутували у той підрозділ, що стежив за вченими, які працювали в секретних науково-дослідних інститутах. Так через кілька років він опинився в групі, яка курирувала атомний проект. Він розумів, що фізик Рунге й ті, хто його підтримував, стоять на правильному шляху; він розумів, що саме ідея Рунге може привести рейх до володіння атомною зброєю, але більшість учених, що мали прямі виходи на Герінга, ненавиділи Рунге, одержимого своїм ділом, який нічого не хотів бачити навколо себе, недовірливий, переляканий, не дуже духовно розвинений, він був справжнім генієм лише в своїй спеціальності, а давно відомо, що геніальність, не підстрахована пробивною силою, приречена.

Ріктер розумів, що арешт Рунге був злочином проти рейху, він усвідомлював, що усунення фізика відкине Німеччину назад, але, дотримуючись свого принципу «бути з тими, хто перемагає», а в рейху давно вже перемогла одержима антисемітська тенденція, освячена авторитетом фюрера, він не вживав ніяких заходів для того, щоб — на догоду Німеччині, саме їй, — перемогла істина.

Його думка жила немовби окремо від плоті; десь глибоко всередині самого себе Ріктер розумів, що війну програно; він зрозумів це після того, як росіяни вийшли до кордонів Польщі і англо-американці почали бої в Голландії, але він забороняв іншому Вільгельму Ріктеру не те що думати про це, а навіть боявся почути цього другого Ріктера. І тільки коли союзники розбомбили його котедж, де загинули дружина й діти, тільки коли він прийшов до керівника відділу, що комплектував групи для евакуації в Альпійський редут, і той сказав, що він, Ріктер, під евакуацію не підпадає, бо «проґавив» Рунге, що виявився напівкровкою, «паршивий єврей творив у вас під носом свої чорні справи, спрямовані на підрив оборонної могутності рейху», — тільки тоді він дозволив собі почути того Ріктера, який народився в ньому, і він, цей невідомий йому самому Ріктер, сказав нарешті ті слова, до яких він забороняв досі собі дослухатися: «На якийсь час перевагу можуть узяти ідіоти, залякані головним ідіотом, у руках якого влада, але ти все-таки це ідіот, ти вмієш розуміти значення формул, їхню жорстоку логіку. Чому ж ти досі нічого не зробив, щоб бодай трохи забезпечити своє майбутнє?! Адже те, чому поклонялися всі ідіоти у цьому рейху, таке жорстоке й злочинне, що просто так, безкарно, закінчитися не може. Наближається розплата, і відповідатиме не тільки головний маніяк, а й усі ті, хто служив йому. Чим більше людей чесно дбатиме про особисте благо, тим сильніша буде держава; тільки в цьому гарантія успіху, а не в сліпому наслідуванні того, що прийшло в голову Гітлеру. Але ця істина вже не застосовна до рейху, він кінчився, його крах — це питання місяців. І ти хочеш разом з ідіотами загинути? Чому? Ти розумів Рунге, саме ти перший читав його формули й захоплювався ними! Коли б ти мав владу, ти дозволив би вченому закінчити свою справу і його реалізована на практиці ідея зробила б тебе переможцем, тобі дісталися б лаври, ти став би батьком атомної зброї, ти диктував би свою волю ідіотам, ти, а не хтось інший. Єдина можливість твого порятунку полягає в тому, щоб урятувати те, що зробив Рунге; його ідеї можуть не тільки гарантувати тобі життя, а й дадуть можливість помститися за ті принизливі роки лихоліття, коли ти був не Ріктером, а багатьма гутаперчевими Ріктерами, що пристосовувалися до істериків і тупиць, які не прочитали в житті жодної бодай трохи серйозної наукової книжки. Ну, починай! Не будь стадним ідіотом! Тепер або ніколи! Борися за майбутнє, якщо ти нарешті зміг сказати собі, а головне, почути правду про жах того, що відбувається!»

І він викрав із сейфа під час метушні, пов'язаної з евакуацією, ті документи, які належали Рунге та його колегам, зняв копію з них і надійно сховав у погребі на дачі. Але тоді, в сорок п'ятому, наступного дня уранці після того, як це було зроблено, він усе-таки не зміг би до кінця чітко пояснити — якби його хтось запитав про це, — чому він учинив саме так.

Ріктер зрозумів, чому він учинив саме так, коли почав свій тяжкий шлях в еміграцію. Він нічого не взяв з собою, тільки два діаманти, вилучені в дружини Рунге під час обшуку, і ці розрахунки. З ними він і приїхав до Аргентіни, чудом приїхав, допоміг випадок, дивний збіг щасливих обставин.

А головне, що врятувало його (він це збагнув значно пізніше), це природжена обережність: на диспутах проти віруючих він виступав без істеричного надриву, як було заведено в рейху, він намагався напучувати, а не закликав до негайної розправи; статтю в погромну штюмерівську газету підписав псевдонімом; виконуючи всі накази СС, він усе-таки намагався «мікширувати» удари там, де це було можливо, а не закликав до крові.

Робив він так не тому, що обережність, закладена в його гени, підказувала: чим тихішим і непомітнішим ти будеш, тим легше складеться твоє життя — і в разі несподіваного злету і в сумному для тебе розвитку ситуації. Бути в середині — надійніше, ніж рватися в той чи той бік; якщо провидінню треба тебе піднести, воно знайде тебе; якщо ж на тебе чекає удар, він не буде такий нищівний, як проти тих, хто в усіх на виду. Середина, слава середині, зрештою, саме вона є та зона, де до слушної години відсиджуються і щасливчики і невдахи.

Спочатку Ріктер поступив на роботу вантажником у порту Буенос-Айреса, платили непогано, найняв окрему кімнату, хоча й без вигод, зате в тихому районі; через три місяці він почав роздивлятися, поїхав у центр міста, зайшов до книжкового магазину «ABC» — продаж літератури німецькою мовою; познайомився з директором, адреси своєї, звичайно, не лишив; купив довідники про персонали, про партії й газети Аргентіни, повернувся до себе й засів за конспект; допоміг досвід університету, як-не-як там прищеплювали навики систематичного мислення.

Ріктер не міг ще до пуття збагнути, навіщо йому потрібні ці дорогі книжки, але щось підказувало йому робити саме так.

Через три тижні він склав довідку, виписавши різним чорнилом найсерйозніші сили, що визначали політичне життя країни.

На перше місце він поставив Перона, провів під його ім'ям дві товсті лінії і далі в певній послідовності записав Громадянський радикальний союз, що правив Аргентіною чотирнадцять років, аж до тридцятого року, коли владу захопили воєнні диктатори і ця партія перейшла в опозицію. Чорнилом голубого кольору — щоб точніше закарбувалося в пам'яті — Ріктер каліграфічно вивів: «Кістяк партії — інтелігенція; ГРС — це щось середнє між консерваторами й лібералами Британії, користується підтримкою національної буржуазії, зорієнтованої на Північ континенту; має вплив серед студентства, технічної інтелігенції, частини землевласників. Боротьбу з Пероном програє».

Наступною силою він позначив комуністів; перекреслив назву партії червоним чорнилом; потім вивів перші літери, що означали назву національно-демократичної партії, яку організував тимчасовий президент Аргентіни генерал Урібуру, що прийшов до влади в тридцятому році в результаті воєнного перевороту.

Оскільки партія спиралася на землевласників, бідних селян північних провінцій, які були під опікою духовенства, на чиновництво, що погрузло в корупції, і на верхівку армії, оскільки саме ця партія не могла — через свою духовну структуру — зрозуміти, що в двадцятому столітті не можна робити головну ставку на темне селянство, заперечувати промисловий прогрес і сподіватися на повернення до давноминулих часів патріархальності й безпосередньої підкореності селянської маси хазяїнові, — він перекреслив і цю партію, бо саме її й повалив Перон під час перевороту сорок третього року, який він здійснив, спираючись на гасло «національної революції, що побудує суспільство справедливості, у якого будуть сили протистояти як американському імперіалізмові, так і міжнародному більшовизму, суспільство вертикальних профспілок, підпорядкованих національному, а не класовому принципу».

Зеленим чорнилом Ріктер перекреслив і соціалістичну партію; тоді це ще був навіть не ворог; через відсутність чіткої програми партія розпалася.

Після того як Ріктер вивчив розстановку партій персоналії й найсерйозніші газети країни (виписав «Кларін», «Пренсу» і «Насьон»), придбав підручник іспанської, пустив у кімнату (безплатно) студента, що вивчав німецьку мову (Мануель, двадцяти трьох років, завзятий шанувальник Ніцше, до того ж переконаний антифашист, антиамериканіст, антикомуніст, прибічник «експерименту генералісимо Франко», людина, яка однаково схилялася перед силою й переконанням, — повний сумбур у голові), і почав ходити на збори, де виступали політичні лідери, — певна річ, з дозволу пероністських властей, «свобода слова» була під контролем; головне — виголосити те, чого хоче народ, дістати на цьому його підтримку, а згодом можна легко провести такі поправки до законів про «свободи», що все повернеться на тоталітарні круги своя.

Найбільше Ріктер чекав тієї хвилини, коли виступатиме Перон; від Мапуеля він дізнався про це за тиждень; на виступ пішов заздалегідь, щоб устигнути зайняти місце в першому ряду: тутешні «латиноси» зовсім божевільні, темперамент з ушей капає, треба підстрахуватись; слухаючи промову генерала, оточеного здоровенними охоронниками, відчував екзальтовану симпатію членів пероністських профспілок, коли Перон говорив про «права робітників», про «утиски імперіалізму», про «інтриги комуністів», «національну спільність»; Ріктер зауважив, що, на відміну від Гітлера, генерал жодного разу не вимагав крові євреїв, яких тут оселилося чимало, не виступав проти слов'ян — югослави, росіяни й українці працювали в порту, щоправда, мову свою забули, натуралізувалися, вважаючи себе справжніми аргентінцями; не закликав до «смертельної битви з ворогами нації», не закликав і до тотальної війни, а навпаки, говорив про те, що Аргентіні потрібен мир і саме для цього вона мусить стати могутньою державою, щоб «прокласти всім іншим країнам Латиноамериканського континенту шлях до соціальної гармонії й прогресу». Ріктер відмітив також, що Перон не піддавав принизливим нападкам парламентаризм, як це завжди робив Гітлер; він не висміював інтелігенцію, навпаки, говорив, що «без національних кадрів учених найширшого спектра торжество національної революції не може бути здійснено повною мірою, бо саме талант учених допомагає нашому суспільству справедливості оволодівати вершинами знань, спрямованих на користь нації, яка пробудилася тепер і відчула себе могутнім колосом американського півдня».

Все сходиться, розмірковував Ріктер, ідучи безлюдними вулицями міста (мітинг закінчився майже опівночі, дуже люблять тут поговорити), все складається саме так, як я й мріяв.

Він пам'ятав свої мрії до найменших подробиць, йому тепер показували їх, він був у них триєдино дійовим: один Ріктер солодко мріяв, другий скептично відкидав першого, а третій жив незалежно від цих двох, оцінюючи докази першого й другого. Він почав жити мрією ще в рейху — коли лягав у широке ліжко біля Марі-Лізе, закидав руки за голову і, заплющивши очі, чекав появи солодких видінь. Іноді він бачив себе в рейхсканцелярії; назустріч йому йде фюрер, швидко тиснуть один одному руки, запрошує до столу й каже про те, як мужньо повівся штурмбанфюрер, знехтувавши погрозами бюрократичної махини, що ізолювала його, фюрера, від нації. «Ви цілком правильно зробили, звернувшись до мене з вашою пропозицією, я підтримав її, тепер особисто ви очолите дослідницьке бюро. Я даю вам звання генерала, через рік ви мені доповісте: все, що ви задумали, виконано». Ріктер слухав у собі першого, забороняючи другому заперечити, що цього ніколи не буде, він добре знав, що цього ніколи не станеться, та коли життя таке, що все заздалегідь розкладено по поличках, нічого несподіваного (радісного, звичайно) бути не може, жди тільки неприємностей (ідіоти зробили ставку на заздрість як на засіб охоронного роз'єднання суспільства, «сам не можу і тобі не дозволю»), єдине, що лишалося людині, не позбавленій думок, то це тільки мріяти; будь-яку можливість діяти виключено, дозволялося лише сліпе й безперечне виконання наказу, що надійшов зверху.

Потім, коли Марі-Лізе не стало, коли Мюллер кричав на нього як на найпослідущого пройдисвіта, коли згустилися хмари і Ріктеру загрожував Східний фронт, бо він не просто «проґавив» єврея, але й сприяв йому в «роботі», він уже мріяв про інше; дуже часто він бачив, як назустріч йому йде Черчілль, бере його руку в свою товсту, як оладка, по-старечому добру долоню й каже, що союзники висловлюють йому величезну подяку за те, що він, Ріктер, так довго рятував від арешту видатного вченого; він виразно бачив, як його, Ріктера, нагороджують хрестом Британської імперії, чув, як протяжно ниють шотландські волинки і офіцери в спідничках беруть під козирок, коли він обходить шеренги почесної варти.

Але й ця мрія зникла, коли він почув по лондонському радіо передачу про те, що всіх офіцерів СС віднесли до розряду нацистських злочинців і вони підлягають суду трибуналу.

Ось тоді й переміг третій Ріктер, задавлений усі ці роки Ріктером першим і другим, який боявся свого першого й другого «я», захоплювався ними й страшенно їх ненавидів.

Живи реальностями світу, почув він третього Ріктера; прикидай усе, що відбувається в світі, на себе, на свій інтерес, на свою справжню мрію, вона схожа на мрії всіх людей, народжених під цим сонцем; усі вони мріють про те, щоб стати першими, мати блага цього життя, осідлати його, підкорити собі і втішатися ним. Тобі всього тридцять дев'ять, у тебе ще все попереду, ти занадто довго ждав: умертвляючи себе, підкоряв свою думку чужій маячні, примушував знаходити лазівки для своєї совісті, щоб цю очевидну маячню уявити собі суворою й виправданою необхідністю, якої мусив дотримуватись з міркувань національної необхідності, хоча ти чудово розумів, що справа не в необхідності, а в боягузтві, що випливає з неможливості протистояти ідіотам, кожен з яких — і в цьому була головна сила режиму — в глибині душі думав так само, як ти дозволяєш собі думати тепер.

Він не одразу збагнув, що Перон — його головна надія, до того ж не міфічна, ефемерна, як Гітлер чи Черчілль, а зовсім реальна; він ішов до усвідомлення цього потемки, його все ще роз'їдав страх; тільки після того, як він послухав Перона, вивчив ситуацію в країні, тільки коли він вступив до профспілки портових робітників й одержав цілком легальні документи, він почав діяти. На його прохання Ману ель пішов у ювелірний магазин на кальє (тут на відміну від справжньої іспанської говорять «каже») Флоріда; один з діамантів, менший, оцінили в астрономічну суму; студент вийшов із скляних дверей з вибалушеними очима; Ріктер швидко перерахував песо на долари, виходило щось близько семи тисяч, справжнє багатство; сказав продати за шість, але без занесення до книги реєстрації номера паспорта; після цього арендував двокімнатну квартиру на тихій Суйпаче, поблизу кафедралу, купив кілька костюмів (аргентінці стрічають людину по одежі) і придбав ліцензію на відкриття «Фірми з проблем сучасної фізики, консультації й проекти», зробивши директором-розпорядником того ж Мануеля. Після цього він замовив розкішні візитні картки, зайшов у бюро подорожей на авеніді Дев'ятого Липня й купив тур по гористому південному сходу країни. В невеличкому курортному містечку Сан-Карлос-де-Баррілоче він затримався на сім днів; справа того варта; кращого місця для втілення атомного проекту не придумаєш; далеко від чужих очей, чудове озеро Науель-Уапі (це надзвичайно важливо при будівництві реактора), зовсім безлюдні місця (в напрямі до кордону з Чілі), де можна спокійно провести випробування «штуки», і до того ж гігантські запаси енергоресурсів — водопади в горах.

Повернувшись до Буенос-Айреса, він зачинився в квартирі, працював місяць, потім запросив Мануеля, і той зробив переклад його звернення до Перона.

Воно звучало так: «Ваше превосходительство! Протягом трьох років я очолював у рейху відділ, що займався створенням атомної бомби, вся документація якої тепер у мене, застрахована і є моєю власністю.

Я чув, що в районі Кордови почалися роботи по створенню могутньої аргентінської авіації й артилерії; імена моїх колег, що приїхали у Вашу чудову країну, мені відомі давно і аж ніяк не з чуток. Але мій проект дасть Аргентіні не просто перевагу в літаках, конче потрібних для торжества ідей Вашої національної революції, а дасть саме атомну зброю, яка виведе Аргентіну на друге місце в світі, і цей факт сам по собі докаже абсолютно всім, як багато може досягти нація, що стала на шлях справедливості й боротьби за високі ідеали національної гармонії.

Звичайно, цей проект мусить бути вищою таємницею держави, бо як Північна Америка, так і більшовики не потерплять появи атомної зброї в руках національної сили, що стоїть на цілком відмінних — як від Вашінгтона, так і від Москви — позиціях.

Якщо Вас зацікавить моя пропозиція, я згоден зустрітися з Вами, особисто з Вами і ні з ким іншим, щоб розглянути мій проект. Потім усі наші контакти буде припинено, і я почну практичну роботу, яка принесе тріумф Вашій справі й зробить Ваш рух головним не тільки на півдні Американського континенту.

З цілком зрозумілих причин — як-не-як я виходець з Німеччини — я не вважаю за можливе давати свою адресу й телефон. У тому разі, якщо цей лист потрапить у Ваші руки, я чекатиму щовівторка, починаючи з дня надсилання цього документа, Вашого посланця на перехресті авеніди Хусто та авеніди Сан-Мартін; він має бути в тому «на-карді», який завжди супроводжує Вас під час Ваших чудових виступів на зустрічах з профспілковими активістами; до речі, я — член однієї з ваших профспілок. Ваш посланець має тримати в руках книгу Ніцше, видану німецькою мовою. Я віддам себе в руки тільки цій людині.

Я бажаю Вам щастя й успіхів у тій великій справі, якій Ви служите як істинний каудільйо нації».

Мануель узявся передати листа, запевнив Ріктера, що його друзі — впливові люди в Рухові; Ріктер знав, що всі слова завзятого «директора-розпорядника» треба «ділити на десять», але іншого виходу не було; затаївся, підготувався чекати, щоб не так нестерпно тягся час, щодня ходив на «ABC», переглядав книжки, пив каву з директором; звернув увагу на те, що професор Танк усе частіше буває тут, коли приїздить до столиці; де живе зараз Танк, не питав, розуміючи, що це може налякати хазяїна; знаючи, що той оселився десь на околицях Кордови, завів знайомство з старою Фішер, яка працювала у відділі комплектації замовлень; саме там, у її кімнаті, розміщеній на другому поверсі магазину, йому вдалося переглянути книжку постійних замовників, виписав адреси Танка й Руделя, навіть сам здивувався, як просто в нього все вийшло; а просто тому, що це Аргентіна, сказав він собі, у рейху я не зміг би поводитися так розковано.

Якби мені пощастило дістати адресу Штірліца, подумав він тоді вперше; цей знав про Рунге все; те, що фізик не говорив нікому, він відкривав штандартенфюреру, в них були зовсім особливі стосунки після арешту… Ті вузли, які Рунге не встиг записати в документах, залишилися в нього в голові, і він ділився своїми ідеями з Штірліцом, я пригадую, як вони з розумінням перезиралися на очних ставках з ученими — противниками ідей Рунге. Нехай, головне — почати, ті вузли, яких ще бракує, додадуться, зрештою, можна буде підлізти до американців; на те, що я знайду Штірліца, надії мало; легше шукати голку в сіні; така війна; всіх розкидало чорт знає куди… Аби тільки відбулася зустріч, аби тільки зацікавилися ідеєю, все інше додасться, я Дуже довго чекав, пора якось починати, а хто в цьому світі починав, маючи в руках усі козирі?!

На зустріч пішов не на твердих ногах, тряслися коліна, серце калатало десь у горлянці; третій Ріктер намагався говорити щось заспокійливе, розумне, але Ріктер перший не слухав його, раз по раз повторюючи: «Це кінець, зараз мене візьмуть, кинуть у підвал, і почнеться жах». Який буде цей жах, Ріктер уявляв собі до найдрібніших деталей: після арешту Рунге йому наказали провести допити з тортурами тих, хто був навіть зовсім мало причетний до цієї справи; працювати доводилося разом з штурмбанфюрером Холтоффом. Той уважно стежив, як Ріктер катував заарештованих — кругова порука кров'ю найнадійніша, від неї нікуди не дінешся, це — до останнього подиху; хрещення жахом, таке не забувається.

А втім, рятівний другий Ріктер заспокоював першого й третього: «Холтофф загинув, ніхто, крім нього, про тебе нічого не знає, не думай про погане, жди тільки хороше».

… Діставшись до умовленого місця, Ріктер зупинився, обливаючись потом; чекав, не маючи сили поворухнутись.

ШТІРЛІЦ-ХІІ (жовтень сорок шостого)

Від'їхавши від Бургоса сорок кілометрів, Пол голосно позіхнув, байдужно подивившись на Харріса, а той насилу приховав здивоване роздратування — не можна так нав'язливо демонструвати, що ти погано вихований; якщо це манера поведінки, старанно продуманий епатаж, якийсь відпрацьований стиль, то треба знати, де й коли нам користуватись. Хоча, заперечив він собі, ми знайомі лише півтори години, та й обставини нашої зустрічі були в чомусь принизливі: Клаудіа просто не помітила мене, і це було щиро, бо вона й досі захоплена цим Максом, яке ж у нього тоді було прізвище, хай йому чорт! Та й причому тут його прізвище?! Відчувши свою чоловічу малість, як ти можеш знайомитися з іншою жінкою, запрошувати її на вечерю, кликати в свою квартиру, вести до ліжка, якщо тобі знову, вже вкотре, дали зрозуміти, що ти зовсім не мужчина, так, зручна подушка! Всі вони тварюки, подумав він раптом з відчайдушною люттю, хтиві тварюки, яким потрібна сила, нічого, крім сили! Цей Макс грав у теніс, я пригадую, він завжди возив у своєму автомобілі дві ракетки й дюжину м'ячів, якихось особливих, яскраво-червоного кольору, в цьому теж була бравада, бажання не бути схожим на інших. (Він, звичайно, не знав, що червоні м'ячі на корті були умовним сигналом для зв'язкового.) А ти, сумно думав далі Харріс, нудно живеш за законами того клубу, в якому тебе виховали: «Джентльмена визначають манери; стриманість, у всьому й завжди стриманість; якщо хтось помітив на твоєму обличчі гнів, радість чи печаль, отже, ти не досить сильний і погано вихований — усе моє треба носити в собі». А цей Макс ніколи не носив своє в собі. Він завжди був щирий. І зараз він щирий і впевнений у собі, хоча його країна стоїть на колінах, її перетворено в картопляне поле Європи… Ах, причому тут його країна?! Що це за острівні амбіції — думати про світ, коли в своєму домі все валиться. Мені так легко з проституткою, я фантазую з нею, не боюсь запитувати про те, як їй було з іншим, це збуджує мене, я втягуюсь у змаганпя з незнайомим суперником, що додає мені сили, але тільки-но захоплююсь порядною жінкою, тільки-но піддаюсь трепетним чарам кохання, як зараз же настає крах, я нічого не можу, мені боязно образити її запитанням чи поглядом, яка дурниця…

— Послухайте, Боб, — сказав Роумен, — можна я називатиму вас Боб? Це заощадить багато часу. Замість шести літер усього три, та й «р» вимовляється як дві літери, розкотисто звучить, вважайте, сім, а не шість.

— Тоді я називатиму вас просто Не. Згодні?

— Як вам заманеться! Можете Не. Чи Ре.

— Чому?

— Скорочено від «Роумен». За ті дні, які нам відпущено на розмови, набіжить секунд сорок, це діло. Ви машину водите?

— О, так, звичайно. Пол похитав головою:

— Тільки не сердьтеся, гаразд, тоді я вам дещо скажу.

— Я не знаю, як сердяться, дорогий Не. Або я дружу, або я воюю, третього не дано.

— Дано, дано! Ох, як же ви свердлили Бользеиа очима, на&іть обличчя змарніло. Ні, правда, а чому замість одного «так» ви відповіли «о, так, звичайно»?

— Тому, що я так звик. Чому б вам не стримувати позіхання, наприклад? Ви позіхаєте дуже некрасиво, розкриваєте рота, як депо, а зуби у вас зовсім не такої кондиції, щоб демонструвати їх стороннім.

— Саме стороннім і треба демонструвати свої вади. Якщо вони їх приймуть, значить, стануть друзями. Якщо зневажливо відкинуть — відійдуть у стан недругів. Конкретика, у всьому конкретика, хай живе конкретика! Сідайте за кермо, я боюсь, що засну, я засинаю за кермом, розумієте?

— Гаразд, я охоче підміню вас.

— Любите швидку їзду?

— Я люблю їздити повільно, щоб мати можливість побачити те, мимо чого проїжджаєш. Швидку їзду ненавиджу.

— Невже ненавидите, — знову хмикнув Пол, зупинивши машину так різко, що занесло задок. — Виходить, що я її страшенно люблю? Ви прихильник полярності? Третього не дано, так? А хоча б до манери їзди можуть бути бодай якість відтінки? «Не дуже люблю». Так теж можна сказати.

— Ви суперечите собі, Не. Ви собі грубо суперечите. За нашою логікою слово «ненавиджу» — це економія секунд, а «не дуже люблю» — марнотратство. Ми ж тепер усього вчимося у вас. Нещасні остров'яни без колоній, якась медуза замість імперії, міфічна співдружність, котра остаточно розпадеться без вашої протекції.

— Це точно, — згодився Пол, — розтягнуть по камінчику.

Він вийшов з машини, помахав руками, зробив кілька присідань, старанно висякався, сів на заднє сидіння, влаштувався зручніше, витягнувши ноги (хотів покласти на спинку, але подумав, що англієць цього не переживе; якби я хоч трохи знав про нього, якби в мене був до нього серйозний оперативний інтерес, треба було б позлити, дуже сприяє дружбі; сходяться саме ті люди, які починали із сварки), поклав долоню під щоку й попросив себе заснути.

— Вам не дуже заважатиме, Не, якщо я увімкну радіо? Я завжди слухаю радіо, коли приїжджаю в чужу країну, — спитав Харріс.

— Валяйте. Тільки тут нічого слухати, наперед відомо, що скажуть, можу написати заздалегідь, а ви потім звірите з офіційним текстом.

Харріс увімкнув радіо; передавали пісні; останнім часом Франко зняв заборону на американські джази — ждав, як прореагує Вашінгтон на такий «сміливий жест». Вони тут оцінюють кожен пук як зовнішньополітичну акцію, подумав Роумен. Начебто нам робити нема чого, крім того, як аналізувати, хто стоїть за тим, що тут дозволили дудіти нашим трубачам! 'Теж мені, подія! Дудять собі, ну й нехай дудять, кому це заважає?! Але ж Гітлерові заважало, заперечив він собі. «Американський джаз — мистецтво кривляк, чорних недолюдків, розгнуздані ритми тварин, знущання над великою музичною думкою Вагнера й Баха». До чого тут Вагнер і Бах? Це все одно, що примусити промисловість лити тільки сталь, заборонивши виробляти білизну. Цікаво, коли б у Німеччині дозволили наш джаз, хто б стояв за цим? Герінг? Мабуть. Страховисько, звичайно, але в ньому все-таки були якісь проблиски живої людини. Решта — фанатики, хворі люди, психи, яким віддали на поталу вісімдесят мільйонів… Між іншим, картини Штірліца теж не подарунок для їхнього фюрера… Могли б зірвати погони за такі кольори, розмитість форм, особисте ставлення до пейзажу й портрета. Напевне, тому він і залишив усе це в Іспанії. А хіба тут легше? Ні, просто, мабуть, він вірить цій жінці. Гарна жінка. Чимось схожа на ту, кирпатеньку, у веснянках, що стояла на Сан-Педро, чудо, а не дівчина. А дістанеться якомусь виродку. Так, очевидно, все-таки цей Бользен їхав до неї. Я на його місці поїхав би до такої красуні. Все у нашому житті — хочемо ми того чи не хочемо — залежить від жінки. Якщо ти витяг виграшний жетон у божевільній лотереї життя — будеш щасливий; промахнувся — нарікай на себе, пий віскі, кури, бігай до дівок, аби скоріш закінчити перебування на кульці, все одно радості не діждешся. Так, але чому ж він усе-таки купив один квиток до Сан-Себастьяна? Він же міг взяти два місця. Та й потім, тепер у нього є гроші, спокійно можна було арендувати автомобіль. Я зробив би саме так, якби в мене була приятелька, схожа на зеленооку. Не міряй усіх на себе, ця снобська манера нікого до добра не приводила, сказав віл собі, старайся домислити людину, наблизити її до себе, але в жодному разі не ідентифікувати з собою: вивчи її особливості, звички, виявлені риси характеру і знайомства, і це дасть тобі змогу скласти більш-менш правильний психологічний портрет. Значить, треба вичислити цю саму Клаудіу, та й Харріса також, тим паче, що він з «Белл», а те, що проти мене плете Ерл Джекобс з його бандою, треба добре проаналізувати, я відчуваю якийсь холод навколо себе, я боюся признатися собі в цьому, але рано чи пізно доведеться сісти за стіл, узяти перо й записати ті позиції, які мене непокоять. Можливо, я надто різко заперечував проти того, щоб починати альянс з розвідкою Гітлера? Але було б надзвичайно непатріотично по відношенню до Америки, якби я висловився за такий альянс! Ми закаляємо себе лайном на очах у всього світу, і відмитися буде непросто, точніше неможливо. Все це правильно, нема за що мені дорікнути. Але я знову роблю помилку, заперечив він собі. Я мислю, як логік, але ж у нас з'явилися люди, які визнають почуття, а не логіку. І з'явилися вони не в театрі, там — хай собі, там навіть треба так, у Вашінгтоні. Та я все одно ніколи, ні за яких умов не зможу погодитися з проектом використання німців з метою оборони вільного світу. Робити вакцину проти холери, щоб заразитися чумою? Перспектива не з радісних. Ні, але чому ж мене так вразили картини цього самого Бользена? Вони вразили тебе тому, подумав він, що він дуже скритна людина, а в живопису відкрився, ставши незахищений. І ця його несподівана відкритість дає змогу використати його для того, щоб виявити всю мережу есесівців, розкидану не тільки в Іспанії, але й по всьому світу; в Аргентіні їх хоч греблю гати, та й у Чілі тисячі. Він буде моєю козирною картою, саме він. Нехай тоді Ерл і його ІТТ спробують ударити мене. Я відповім фактами, а це буде такий удар, який покладе в нокаут кожного, хто наважиться підставити мені ногу, це буде удар по тих істериках, які від страху перед росіянами ладні піти на альянс з гвардією Гітлера. Бользен почне роботу з іспанцями й ІТТ. Ті й ті виведуть його на таємні зв'язки. Вони стануть моїми. Якщо навіть Бользен віддасть мені десяту частину інформації, а він, напевне, уміє її дозувати, моє спостереження доповнить те, що він вирішить приховати. Він буде наводником, так навіть зручніше, нехай собі, зрештою не треба забувати про почуття людської гідності, з ним інакше не можна, він схований у самому собі, він відрізняється від усіх тих наці, з якими мені доводилось зустрічатися — і з тими, які мене катували в Брюкке, і з тими, які тепер живуть тут і читають лекції про загрозу світового більшовизму. Досить, годі про це, завтра в тебе багато справ, а сьогодні ввечері ти повинен напоїти віскі цього британця й розговорити його про «Белл», ІТТ і про все інше, а потім покласти його до якоїсь шлюхи, його щойно товкли мордою об стіл, дуже прикро, я розумію бідолаху, ще й як розумію. Спи, наказав він собі, згадай маму і засни, ти легко засинаєш, коли примусиш себе побачити маму, почуєш її голос, ждатимеш затаєно, як вона почне розповідати тобі страшну казку з хорошим кінцем.

А Харріс гнав машину, вижимаючи акселератор до упору, і все ще думав, що всі ці «Белл», ІТТ, «Мейли», диктатури, демократії, генерали ніщо в порівнянні з тим, що відбулося у Клаудії. Нам залишилося жити справжню дрібницю, казав він собі, якісь там п'ять — десять років; мені, вважай, уже сорок вісім, до грудня зовсім мало, відпущено хвостик, ая самотній, усе життя самотній, бо ждав, кожного дня ждав, що зустріну чудо, і проходив мимо того, що здавалося звичайним, Клаудіа видавалася мені простою іспанкою, яка мріє народити купу дітей, щодня прибирати в домі, стежити, щоб служниця розвішувала на сонці простирадла, ходити до церкви, виїздити раз на рік до моря і потім згадувати про це цілу зиму. Але ж вона не така, я сам винен у тому, що придумав собі такий образ, я не зміг її зрозуміти, нав'язати їй її ж саму, мужчина — якщо він справжній мужчина, а не така неміч, як я, — мусить нав'язати жінці той образ, котрий створив у своїй уяві, вона змогла б реалізувати це, напевне змогла. Всі нещастя на землі через недомовленість, боїмося здатися смішним, занадто владним, слабким чи не в міру сильним, а треба завжди бути самим собою, а я все життя грав той образ, який придумав собі в колледжі, стругав себе під цей ідеал і достругався. А Штірліц… Так, так, його тоді ввали Штірліц, справді, як же це я міг забути, ніякий він не Бользен, а Штірліц, Клаудіа називала його Естіліц і завжди замикалася в собі, коли я питав її про нього, й ніколи не прибирала його фотографії зі столика, хоч він не писав їй і не дзвонив; зник, наче у воду канув, а вона все одно берегла його фотографії. Я приносив їй квіти і набридав розмовами про живопис Сіслея і відкриття Розерфорда. А їй потрібен був мужчина, владний і сильний. І не здумай брехати собі, що це не так. І мені тепер, коли я зрозумів це, кінець. Я не зможу піднятись. І не здумай брехати собі, що можеш. Думай про пристосування, тобі нічого іншого не лишається, вигадай для себе пристойну і прийнятну брехню і йди за нею; плати якійсь танцівниці, тобі ж Подобаються жінки абсолютних форм, спробуй знайти балеринку, яка потребує протегування, підкори її собі і відчувай поруч з нею свою силу. Чи витягни з бардака якусь повію, найми квартиру, вона боготворитиме тебе, повії — вдячні люди: платять добром за добро. Авжеж, заперечив він собі, звичайно, добром, як же інакше, тільки в її тваринній пам'яті завжди будуть усі жеребці, а ти зі своїми комплексами будеш начебто як на десерт; коли людина сита, вона не відмовить собі в тому, щоб з'їсти маленький шматочок смердючого сиру. Ти — не м'ясо, Роберт, ти сир, сухий і несмачний, який подає твій дворецький Беджамін на срібному блюді, що приросло до його тонкої руки з синіми склеротичними прожилками.

Він знову уявив собі, що зараз відбувається в домі Клаудії, виразно побачив, що витворяє цей холодноокий Штірліц з жінкою, як він робить її покірною твариною, замружився, подумав, що це гнів піднявся в ньому, але знайшов у собі силу признатися: ніякий це не гнів, а звичайна хтива ревність, яка завжди виникає на комплексі власної неповноцінності, скритої в найпотаємнішій глибині людської субстанції, яка зветься Роберт Спенсер Харріс.

А Штірліц у цей час лежав на тахті й стежив за тим, як лікар, що його викликала перелякана Клаудіа, вводив йому у вену якусь тягучу чорну рідину, і думав, що такого ще не було з ним; і біль його терзав, і кульгавість давалася взнаки в ті дні, коли мінялася погода, але щоб знепритомніти за столом і сповзати як мертвий на підлогу — такого ще не траплялось.

Це від нервових навантажень, сказав він собі, більше цього не буде, бо гра ввійшла в заключну стадію, жодної неясності; Пол тепер узнає моє справжнє прізвище і вживе усіх заходів, які виведуть мене на тих, хто зацікавлений до кінця зрозуміти, що я за один. Я не знаю, хто це буде — ті, що стоять за Кемпом, якщо за ним справді хтось стоїть; його, Пола, боси, котрі мають право аналізувати всі архіви; хтось третій, взагалі невідомий, — але тепер усе прискориться, я просто не матиму можливості випустити себе з-під контролю, як це сталося тут щойно. Це можна пояснити, я відчув тут не просто острівець безпеки, я раптом відчув любов, я одвик від того, щоб навіть дозволити собі думати, що тебе люблять, що ти потрібен комусь у цьому жорстокому й порожньому світі, що тебе чекають, і це не там, куди неможливо добратися через ті лінії, котрі проведено легкими пунктирами на вощених листах географічних карт, а наяву стають надовбами і шлагбаумами, а тут, поряд, біля тебе, всього шість годин поїздом чи сім автобусом, справжня дрібниця.

— Доведеться полежати з тиждень дома, — порадив лікар. — Мені важко сказати, що з вами було, мабуть, наслідок нещасного випадку, — він знову подивився на груди Штірліца, покраяні білим хрустким шрамом. — А може, це легкий спазм судин головного мозку. Я пропишу вам набір трав, тут у горах чудові трави, це нормалізує вам тиск. Тільки не вживайте алкоголю і не куріть.

— Вживатиму, — озвався Штірліц. — Заздалегідь обіцяю: ні в якому разі не відмовлюсь від цього.

— Але ж це нерозумно.

— Саме тому й не відмовлюсь. Коли потрібно кожної хвилини включати розум, щоб не дати дуба, тоді життя втрачає свою принадність. Ні, краще вже жити стільки, скільки тобі відпущено богом, не думаючи щосекунди, як ти повів себе, вмреш чи виживеш…

Лікар подивився на Клаудіу здивовано:

— Сеньйоро, ви повинні примусити свого чоловіка підкоритися моєму проханню.

— Все, що робить сеньйор, — правильно, — сказала Клаудіа, — спасибі вам, ви дуже допомогли, набір трав він не питиме, ліків також. Молю бога, аби він швидше зміг повернутися на корт, це його врятує.

— Який корт? — лікар сплеснув руками. — Це — смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!

— Він саморегулюючий, — усміхнулася Клаудіа. — Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.

— Ви говорите, як англійка, сеньйоро.

— Я говорю, як жінка, лікарю.

Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз — на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.

— Увімкни радіо, — попросив Штірліц. — У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.

— Яку станцію знайти?

— Будь-яку.

— Музику? Чи новини?

— Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.

Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…

— Ти попросиш свою покоївку купити мені квиток на поїзд?

— Ні.

— Чому?

— Тому що д дуже не хочу, щоб ти їхав.

— Я теж не хочу. Але я повернуся. Якщо хочеш, приїжджай до мене в Мадрід. У мене тепер терпима квартира.

— Звичайно, хочу. Я приїхала б до тебе, якби ти жив і в підвалі.

— Спасибі, — він погладив її по щоді, вона знайшла вустами його долоню, поцілувала її, завмерла.

— Господи, яке це щастя, що я бачу тебе… Я так металась після того, як ти поїхав, так шукала когось, хто бодай трохи був би схожий на тебе… Ніхто не повірить, коли скажу, що ти не спав у моєму ліжку… Які дурні чоловіки, які вони всі недовірливі й слабкі… Але я все одно покладу тебе до себе в ліжко, — говорила вона. — Тепер ти так просто від мене не відкараскаєшся.

— Ти думаєш, я відмовлюсь? — усміхнувся Штірліц. — Я не відмовлюсь. Тільки боюсь завдати тобі прикрості, я поганий коханець…

— Звідки ти знаєш, що таке хороший коханець? У жінок усе це зовсім по-іншому, ніж у вас. Вам найголовніше те, а нам найдорожче, що до і після.

— Тоді я підійду, — знову всміхнувся Штірліц. — До і після гарантую.

— Тобі краще?

— Звичайно.

— Ти радий мене бачити?

— Так.

— На твоєму місці іспанець відповів би «дуже».

— Але ж я не іспанець.

— Зварити тобі каву?

— Не треба. Побудь зі мною.

Вона зітхнула:

— Це в тебе так називається «побудь зі мною»?

— Я зіпсований.

— Знаєш, чому я закохалася в тебе?

— А чому?

— Тому що ти, як дівчина. Такий же сором'язливий.

— Невже?

— Звичайно.

— А мені чомусь здавалося, що я мужній, — усміхнувся він.

— Це само собою. Але ж ти завжди намагався приховувати свою силу. Ти грав весь час і зі мною теж грав, але тільки не можна грати з закоханою жінкою. Вона все знає й відчуває. Як секретна поліція.

— Секретна поліція вважає, що вона знає, а насправді нічого вона не знає, бо збирає плітки в інших, а кожен живе своїми уявленнями, а людські уявлення такі різні, так багато нісенітниці в їхній підоснові… До тебе приходила секретна поліція після того, як я поїхав?

— Мене викликали.

— Ти, я пригадую, дружила з італійцями… Тебе викликала їхня секретна служба? Чи іспанська?

— Німецька також.

— Невже? Якого дідька? Що їм було від тебе потрібно?

— Вони питали про тебе.

— Я розумію, що не про Гітлера.

— Хто в тебе бував… Про що ви говорили… Що ти любив їсти. Які пісні слухав по радіо.

— А що ти їм відповідала?

— Я говорила їм неправду. Ти любив іспанські пісні, а я відповідала, що ти слухав тільки німецькі. Ти їв тортілью і дуже хвалив, як я її готувала, а я говорила, що ти просив годувати тебе національною кухнею.

— Якою саме?

— Німецькою.

— Я розумію, що не японською. Вони ж спитали тебе, що я найдужче любив з німецької кухні, чи ні?

— Звичайно. Я відповіла, що ти страшенно любив капусту й смажене м'ясо.

— Яке м'ясо? — знову посміхнувся Штірліц.

— Ну, звісно, м'ясо биків.

Отакими добрими намірами стелять дорогу в пекло, подумав Штірліц. Вони зрозуміли її брехню, коли вона сказала про м'ясо биків, бо справленій німець найбільше любить свинину — пісну, жирну, байдуже, але свинину, тільки аристократи полюбляли сідельце козулі чи вирізку оленя, в їхніх колах дичина цінилася понад усе. Ось чому Холтофф так довго розпитував мене, яке м'ясо я найдужче люблю і які пісні мені найбільше до душі? Яке тотальне недовір'я одне до одного! Який страх уселив Гітлер у людські душі, як швидко змогли умертвити такі категорії, як віра й дружба; кожного від самого народження вважали потенціальним зрадником… Та коли ідея Гітлера — як воші лементували на розі кожної вулиці — найсправедливіша, то навіщо її зраджувати?! Який резон? Ні, все-таки вони ні в що не вірили, сказав собі Штірліц; тотальний цинізм; хто хоч трохи думав, той розумів усе про маячню божевільного фюрера, але служив йому, знаючи, що дороги для відступу нема, її відрізано. «Я — забруднений, я — в ділі, а інших, тих, хто нижче, треба поступово перетворити у пособників, закаляти кров'ю, привчити до недовір'я й підозрілості, тільки це гарантує сталість нашої неконтрольованої, незмінної, солодкої влади».

— Погодувати тебе, Естіліц?

— Краще побудь зі мною, зелена… Тобто посидь біля мене… Я так повинен сказати чи ні?

— Кажи як хочеш… Це таке щастя чути твій голос, він у тебе якийсь незвичайний.

Він знову погладив її по щоці; музика кінчилась, диктор почав читати останні вісті; стрибок цін на долари в Цюріху; нова демонстрація Кремля на шляху до світової агресії, передбачається приїзд російської дипломатичної місії в Аргентіну і негативна реакція з боку Білого дому на цей крок правого націоналіста Перона, погода в Андалусії…

Штірліц рвучко підвівся, не встиг навіть подумати, що в грудях знову розіллється біль. Обмін дипломатичними місіями між Аргентіною і Москвою. Ось він, порятунок! Не Харріс, це міф, йому небезпечно вірити, бо він занадто вразливий і слабкий на злам, піддається впливу, тому, що хоче бути суперменом, не гра в піжмурки з Полом, за котрим прихована якась таємниця, ні, саме Аргентіна! Треба зробити так, щоб Пол чи ІТТ, немає значення, зацікавилися б моїм відрядженням у Буенос-Айрес. Треба до кінця зрозуміти, що їм від мене потрібно, потім підставитися, а після того вже нав'язати своє рішення: «Я виконаю все, що вам треба саме в Аргентіні, там у мене зв'язки, я зроблю те, що ви задумали…» Тільки не поспішати, тільки підвести їх до такої думки, тільки витримка, пружинність, аналіз…

— Чого це ти, Естіліц?

— Пусте, — відповів він. — Раптом дуже захотілося попоїсти. Ти розумниця, ти відчуваєш мене краще, ніж я сам себе. Що в тебе є, зелена? Чим ти можеш почастувати мене?

— Ти, звичайно, хочеш тортілью? Чи смаки змінилися?

— Смаки, як і характер, не міняються.

— А в мене ще є чудовий, темно-червоний, дуже сухий хамон, прислав дон Антопіо, пригадуєш його?

— Головний фалангіст? У нього м'ясна крамниця біля Пласа-Майор?

— Так. Мила людина, добра, в нього велике серце.

— Серця у всіх однакові. Напевно, він став посилати тобі хамон після того, як у нього померла дружина…

— Звідки ти знаєш?

— Я не знав. Просто я побудував логічну схему, і вийшло, що він не має іншого резону присилати тобі хамон, бо через це хоче підкрастися до твоєї спальні.

— Він з тих, хто крадеться не до спальні, а до церкви. Побувши у священика і надівши на палець каблучку, двері до спальні жінки можна відчиняти лівою ногою… Шкода, що я не запитала лікаря, чи можна тобі пити вино…

— Можна. Якщо він рекомендує трави, то вино тим більше годиться.

— А раптом тобі знову стане погано?

— Тоді ти влаштуєш прекрасний похорон. Наймеш оркестр і попросиш Роберта Харріса виголосити промову на моїй могилі.

— Щоб у тебе язик відсох!

— Мені буде дуже трудно без цієї частини тіла, — зітхнув Штірліц. — Це для мене те саме, що руки для хорошого столяра.

Він сів до столу; Клаудіа торкнулася губами його голови й вийшла з вітальні; по радіо й досі співали; ще раз останні вісті будуть лише через сорок п'ять хвилин; треба пошукати інші станції, може, вже з'явилися коментарі про встановлення дипломатичних відносин між Москвою і Аргентіною; це серйозна подія в нинішньому розподілі політичних сил; очевидно, Перон робить черговий жест перед виборами, сподіваючись, що це дасть йому голоси робітників та лівої інтелігенції. Чи втягує нас у свою політичну боротьбу? Задирає американців. Торг? Допекти північного партнера до живого, а потім підписати вигідний договір? Логічно. В такому разі завжди потрібно мати про запас противагу; чим Росія не противага? Я не вірю, що Перон пішов на встановлення відносин лише тому, що тепер поза нами і без нас світова політика неможлива. Закривати очі на це можуть тільки дурні, а вони не засиджуються в президентських палацах. Злочинець і кат може царювати довго, а от дурня зіпхнуть ті, хто поруч, варто їм остаточно переконатися, що людина, яка прийшла з їхньою допомогою до лідерства, насправді некмітлива й позбавлена гнучкості, конче потрібної в безупинно мінливому саморегулюючому ділі політики.

З Полом треба розмовляти відверто. Аби тільки збагнути його справжню позицію. В чому їхнє розходження з Ер-лом? Хто на кого працює? Так різко це запитання не можна ставити. А може, саме так? Ні, запитання сформульовано неелегантно, просто в лоб, а щоб пізнати правду, треба спростити завдання до примітиву. Потім можна перейти до дуже милих моєму серцю подробиць, вивчивши їх, я зрозумію найголовніше, а поки що необхідно звести задачу до абсолютної простоти. Воістину «не можна під кінець не впасти, неначе в єресь, у дивовижну простоту».

Ті хлопці Пола, що підкотили до мене на авеніде Хенералісимо, не люблять наці, варто згадати того, зі шрамом; в його очах була неприхована ненависть до мене; це чудово. Треба зробити так — я ще, певна річ, не знаю, в який спосіб, щоб Пол звів мене з ним. Треба створити ситуацію, в якій мені знадобиться їхня допомога; вони люблять гратися в доброчинність і в небезпеку, що ж, підемо їм назустріч. Треба було б подивитися американські детективи. Спасибі Франко, що дозволив власникам кінотеатрів показувати ці картини, найближчим часом мені потрібен буде такий посібник. Щоб вони зрозуміли мене, я мушу зрозуміти їх. Чи хоча б наблизитися до того, що вважається розумінням.

Штірліц витяг сигарети; пом'ялись; чомусь згадав Кемпа; глибоко затягся, відчуваючи хлоп'ячу насолоду; справді заборонений плід солодкий, і це стосується не тільки гріха Адама та Єви; якби лікар не забороняв геть усе, я відчув би звичайну гіркоту, уявив би свій жовтий язик і ту гидоту, що буде в роті на ранок, але зараз я таки схожий на хлопчиська, який робить поспіхом невмілу затяжку і здається сам собі героєм, уявляє себе пораненим і сивим; бідолашні діти, ну навіщо вони граються в дорослих?! А втім, у кого їм ще гратися? Козаки або ж розбійники, вони дорослі, а що дорослі роблять? Воюють. У дівчаток — мами й дочки, не сини ж, вони неслухняні, їх не можна так податливо крутити, годувати, мити, шльопати, лікувати, цілувати, ставити в куток, як дочок, хоч сини, коли стають дорослими, добріші до матерів, лагідніше ставляться до старості, більше піклуються про своїх матерів, а дочки йдуть у свою сім'ю, перше місце займають їхні діти, мати відступає на другий чи третій план і, до речі, вважає це природним, ось вони, закони, які не піддаються коригуванню, на відміну від усіх інших, вигаданих людьми, нехай навіть такими мудрими, як Марат чи Вашінгтон…

Ти думаєш про це, сказав собі Штірліц, щоб не дозволити почути ту думку, що з'явилася і від якої тобі буде дуже важко відкараскатися. Ти логік, ти підкоряєш себе схемі, і цю схему ти побачив — вперше за останні місяці — більш-менш предметно, і в цій схемі суттєвий вузол ти відводиш Клаудії; не обманюй себе, це так, і хоч ти знаєш, що це жорстоко і нечесно щодо жінки, все одно ти не можеш змусити себе вивести її із задуманої схеми, бо без неї вся твоя конструкція може розвалитись.

Так, відповів він собі, це правильно, вона ввійшла в мою схему, ввійшла зразу, тільки-но мене знайшов Пол, ввійшла — тоді ще імпульсивно, не осмислено, — як єдиний шанс на порятунок; після того як ми прийшли сюди і я побачив її прекрасні зелені очі й прочитав у них те, чого вона ні від кого й не думала приховувати, в моїй голові виник план порятунку, шанс на повернення додому, і в цій схемі я мимоволі зробив її вузлом номер один, бо саме вона може запросити візу у Францію, передати там мій лист у посольство і привезти мені відповідь від своїх… А чому, власне, їй мають вручити відповідь? Чому їй мають повірити? Я довго думав би, перш ніж повірити і вручити в треті руки життя товариша, який опинився в скрутному становищі… І не тільки в такому варіанті ти покладав надії на неї, сказав собі Штірліц; ти відразу зрозумів, що їй можуть не повірити, і думав, що, одружившись з нею, ти набудеш прав громадянства й природне право пересування, але ж це безчесно використовувати любов жінки, навіть якщо в підоснові користі святе. Ти не маєш права піти на це, бо потім, коли все закінчиться благополучно і ти повернешся на Батьківщину, ти і: е зможеш без здригання в серці дивитися на себе в дзеркало. Не можна своє благополуччя будувати на горі інших, людина, що перейшла норми моралі навіть в ім'я святого, все одно сповзає у вседозволеність, яка і є фашизм.

… Клаудіа принесла невеличку красиву сковорідку з тортільєю, не забула, що Штірліц не любив, коли цю селянську, що шкварчала в маслиновій олії, страшенно смачну страву перекладали на тарілку, втрачалося саме те, що надавало картоплі, яйцям, шматочкам хамона й зелені єдиної, зовсім нової якості.

— Яке вино ти питимеш, Естіліц?

— Біле.

— У мене немає білого… Є тільки тінто. Й пляшка «росадо», торішнє, з Памплони, з Сан-Ферміна…

— Ти була минулого року на фієсті?

— Я кожного року буваю на фієсті. І біжу по кальї Естафета, щоб не відчути себе старою.

— Я випив би «росадо» за зелену, яка ніколи не буде старою.

— А я вип'ю за те, що ти повернувся…

— Я ще не повернувся, зелена. Я просто провідав тебе. А потім поїду.

— Але ж ти запросив мене до себе?

— В гості, — сказав Штірліц. — Я покажу тобі Мадрід так, як його ніхто не покаже.

— Я ж ні на що не претендую, Естіліц. Я просто щаслива, що бачитиму тебе… Інколи… Коли приїжджатиму до тебе в гості… Дай мені це право.

— Не сердься.

— Я радію. Я тільки радію, чому ж я маю сердитись?

— Не обманюй мене.

— Інакше буде дуже погано. Жінка повинна завжди обманювати чоловіка, вона мусить бути така, якою він хоче її бачити, вона мусить усе приховувати в самій собі, лише тоді вони будуть щасливі й ніколи не стануть тягарем одне для одного.

— Я не думав, що ти така мудра.

— Я зовсім не мудра. Просто я можу бути з тобою такою, яка є. Раніше я не могла бути такою. Треба було, щоб минули роки і щоб я усвідомила, хто ти і що важиш у моєму житті, щоб я стала сама собою, коли говорю. Раніше я була дурна, боялася сказати те, що думала. Я завжди говорила те, що треба, а не те, про що думала. Хай їй грець, тій школі, яка робила все, щоб навчити нас бути як усі, обстругати, наче колоду… А як можна любити гладеньку, безлику колоду? Поети оспівують деревця й квіти, а не колоди. Але, на жаль, ти починаєш розуміти, що треба бути собою, справжньою, а не такою, яку хочуть бачити оточуючі, коли вже пізно, життя минуло, все кінчилось…

Штірліц підняв свій келих з легким рожевим вином, потягся до Клаудії, цокнувся з носом, випив, знову витяг сигарету.

— У мене є пуро, — сказала Клаудіа. — Я дам тобі пуро після кави.

— Я їх терпіти не можу, чесно кажучи. Пригощай ними тих, хто любить міцний тютюн.

— Навіщо ти мене образив?

— Я? Ні, я не збирався тебе ображати. Я теж дуже хочу бути таким, який є. Тому сказав, як подумав, а не те, що мав би відповісти вихований кабальєро.

— Ти приїжджатимеш до мене?

— Так.

— Часто?

— Не знаю.

— Ти й раніше ніколи не відповідав напевне, Естіліц.

— Це погано?

— Тоді — дуже. Мені ж тоді було тридцять, і тому я вважала себе молодою, а всі молоді хочуть певності, щоб неодмінно в церкву, а потім діти в домі, багато дітей, а потім, а потім, а потім… Отож-то й воно… Найвища певність саме й полягає в непевності, постійна надія на те, що от-от станеться чудо.

— Зручно. Коли ти прийшла до цього?

— Після того як мала безліч пропозицій на певність… Та й цей Роберт Харріс… Така певність гірша за самотність, адже коли вдвох, а тобі з ним погано, тоді навіть і мріяти ні про що не можна… Відчай, крах надій, рання старість, та ще в країні, де розлучення заборонено законом.

— Дозволять.

— Ніколи. Де завгодно, тільки не в Іспанії.

— Дозволять, — повторив Штірліц. — Отже, коли виникне пристойна пропозиція — погоджуйся.

Жінка допила своє вино, дуже акуратно поставила келих, немов боялася розбити його, й запитала:

— Я можу тобі чимось допомогти?

Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:

— Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?

— Звичайно.

— Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.

— Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.

— Ходімо, — сказав Штірліц, — Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…

… Через тиждень до Бургоса приїде бразильський історик ду Баластейруш. Він поселиться в готелі «Прісіпе піо» й заявить у поліцейській дільниці, куди його люб'язно запросять, перш ніж дати вид на проживання строком на сорок п'ять днів, що тема його роботи, замовлена університетом Ріо-де-Жанейро, називається «Історія будинків Бургоса, зведених до початку XIX століття».

Таке пояснення цілком задовольнить відділ реєстрації іноземців; Баластейруш з натхненням порине в свою справу, почне робити виписки із старовинних проектів, копіювати креслення, фотографувати фасади найцікавіших будинків, гортати домові книги, зокрема й ту, де було прізвище Клаудії.

Після повернення в Мадрід (тільки звідти відправлявся літак за океан) він передасть Полу Роумену відомості про те, що в період з серпня 1936 року по січень 1938-го в апартаментах сеньйори Клаудії Вілья Бьянкі, яка працювала тоді в особливому відділі генерального штабу армії каудільйо Франко, проживав підданий «Великої Римської імперії німецької нації», дипломований інженер Макс фон Штірліц, що народився 8 жовтня 1900 року, паспорт SA-956887, виданий рейхсміністерством закордонних справ 2 травня 1936 року в Берліні, на Вільгельмштрасе, 2.

Перевірка, що її провели з допомогою мадрідських контактів Пола, підтвердить достовірність інформації, яку одержав платний агент військової розвідки США.

На запит, надісланий до Вашінгтона з приводу того, чим займався особливий відділ генерального штабу в Бургосі наприкінці тридцятих років, відповідь прийде певна й недвозначна: контррозвідувальною роботою серед іноземців, акредитованих при генералові Франко.

РОУМЕН-І

Коли від парку Ретіро йдеш униз до Сібелес, треба неодмінно притискатися до фонтана, якщо ти хочеш повернути в напрямі до Аточі, а йому треба було потрапити саме туди, бо Роберт Харріс, що напився минулої ночі до самісіньких риз, просив Пола заїхати по нього в готель «Феліпе кватро» й пообідати разом. «У мене синдром похмілля, світ не милий, рятуйте, Макса ще й досі немає в ІТТ, я вмираю».

Роумен насамперед подзвонив в ІТТ, йому сказали, що доктор Брунн уже працює в архіві, від серця відлягло — не втік, і він подався до Харріса — англієць був того вартий.

Час не квапив, Харріс точної години не призначив, тому Роумен, знаючи божевільну вдачу іспанців — тільки дорветься до керма і зразу щосили тисне на акселератор, камікадзе якісь, а не водії, — майже тулився до гранітних плит; задовго до світлофора почав плавно пригальмовувати, краще втратити дві хвилини, ніж запізнитися на дві години, якщо стукнешся з кимось; коли він відчув різкий удар і машину виштовхнуло на пішохідну лінію (слава богу, пішоходи ще не ринулись переходити вулицю), стало страшенно прикро; коли б хоч у чомусь порушив правила, правда, «форд» застрахований, але ж тепер треба чекати поліцію, тут дуже доскіпливо оформляють протокол, зовсім не бережуть часу, на це піде не менше години, трясця твоїй матері, скажений кабальєро!

Однак за кермом старенького «шевроле», взятого, як виявилося, напрокат, сидів не кабальєро, а дівчина. Вона вискочила з машини, схопилася за голову й закричала:

— Якого чорта ви їздите, як стара баба?!

— Якого чорта ви женете, як псих? — у тон їй відповів Роумен, відчинивши дверці «форда», але з машини не вийшов.

У дівчини все обличчя було вкрите веснянками, ніс кирпатий, очі голубі, довге чорне як смола волосся здавалося перукою, вона прямо-таки мусить бути блондинкою.

«Мабуть, скандінавка, — подумав Роумен. — Саме той стиль жінки, який мені подобається, і знову веснянки, ну ніби на загад».

— Що мені робити в цьому чортовому місті?! — бідкалася дівчина. — Я не знаю їхньої мови, що мені робити?!

— Платити мені гроші, — відповів Роумен, — й забиратися звідси, поки не приїхала поліція. Тут за порушення правил саджають в холодну.

— Як я поїду?! — все ще не вгамовувалася дівчина. — На чому?! Та вилізьте ви нарешті зі своєї чортової машини! Що, у вас броньована сідниця?! Я радіатор розбила!

Роумен виліз; ніс «шевроле» справді було розплющено.

— Треба штовхати до тротуару, — порадив Роумен. — Платіть за те, що пом'яли мій бампер, тоді допоможу.

— Більше нічого не хочете?! Це ви мені платіть! Ви різко загальмували, тому я і врізалася у вас.

— А може, я це зробив навмисне? Хотів одержати з вас страховку. Звідки ви знаєте?

— Як вам не соромно! Допоможіть мені!

Роумен подивився на бампер своєї машини, пом'ятий був не дуже, але без поліцейського протоколу майстерня навряд чи візьметься ремонтувати по страховці, вимагатиме, щоб заплатив готівкою, правда, можна всучити пару пляшок віскі хазяїнові; чорт з ним, дам віскі; дівчина гарна, не можна завжди проходити мимо того, що здається тобі мрією; ти не знаходив собі місця після Бургоса, коли втратив ту руду; зараз втратиш цю чорну; помреш бурлакою зі своїм сварливим характером, нічого, Харріс почекає, нехай відмокне у ванній.

— Вивертайте кермо, — сказав Роумен. — Тільки-но загориться червоне світло, почнемо штовхати. Шофери істерично сигналитимуть, але ви не звертайте уваги, кричіть їм «ходер» і штовхайте собі свою лайбу.

— Що таке «ходер»?

— Це значить «займатися любов'ю».

— Краще вони допомогли б нам, а не їхали займатися любов'ю…

Вони зрушили машину з місця, далі вона легко пішла під уклін. Роумен крутив кермо, кричав шоферам «уно моментіко», дівчина голосно повторяла «ходер», вулиця сміялась, хоч водії все ще сигналили.

Поставивши машину біля готелю, Роумен іще раз оглянув «шевроле», вода з радіатора й досі цебеніла тонким струмочком.

— Що робити? — спитала дівчина розгублено.

— Ходімо відженемо мій «форд».

— Ідіть самі, у мене в машині багаж.

— Іспанці не крадуть.

— Так я вам і повірила! Мені дідусь казав, що вони всі злодії.

— Він хоч раз був тут?

— Ні, але він був дуже начитаний.

Роумен аж скорчився від сміху; він сміявся, як завжди, беззвучно; махнув рукою і побіг до «форда». Коли дали червоне світло, він, порушивши всі правила, перетнув вулицю й запаркував свою машину біля «шевроле» дівчини.

— Перетягайте багаж до мене, — сказав він. — А там вирішимо, що робити.

— Це ви перетягайте мій багаж! Розбили машину й зразу починаєте експлуатувати нещасну дівчину.

— Покажіть-но зуби…

— Що?! Я розбила рот?!

— Ні, просто я хочу побачити, які у вас гострі зуби.

Дівчина всміхнулася; усмішка в неї була несподівана, обличчя одразу змінилось, лоб розгладився, стало видно, який він великий і випуклий; зникли ранні зморшки біля продовгуватих голубих очей; ніякої косметики; але вона не така вже й молода, як мені здалося спочатку, подумав Роумен; їй не двадцять, як я гадав, ось-ось тридцять; тим краще, дівоча необізнаність передбачає в партнерстві юнацьку недосвідченість, а мені незабаром сорок…

Він допоміг їй перетягти баул, чемодан і велику полотняну сумку, на якій було вишито два слова: «Норвегія» й «Осло».

— Я — Пол Роумен, а як вас звати? — спитав він.

— Крістіна Крістіансен… Кріста…

— Давно з Осло?

— Звідки ви знаєте, що я звідти?

— Я працюю дедуктивним методом Шерлока Холмса.

— Ні, правда…

— А сумка чия? — він кивнув на заднє сидіння. — Там же про вас усе написано.

— Так я можу бути з Канади… А сумку я просто купила в Осло.

— Я канадців впізнаю за милю, — сказав Роумен. — У мене є друг, який виховувався у Квебеці… Що мені з вами робити? З'їздимо до вашої страхової компанії?

— А я й не знаю, де вона…

— Покажіть документи на машину.

— Вони залишилися в машині.

— Принесіть.

І фігурка в неї чудова, подумав Роумен, от пощастило, га? Я відчуваю постійну порожнечу навколо себе; після того як повеселишся з французькими гастролерками, які обслуговують іноземців у «Рітці», стає ще самотніше, хоч вовком вий. А з цією дівчиною мені раптом стало спокійно, я відчув себе живою людиною, мені захотілося забути Брунна, нацистів, Харріса й поїхати з нею в село, посидіти в невеличкому кафе, діждатися вечора, коли люди почнуть співати свої чудові пісні, самому заспівати разом з ними і її навчити, як треба допомагати собі чути ритм, виляскуючи його сухими спритними пальцями.

— Ют, — сказала Кріста, даючи йому документи. — Я не розумію іспанську, ми з хазяїном гаража розмовляли жестами.

— Тут це небезпечно, — посміхнувся Роумен і ввімкнув двигун. — Особливо з вашою фігурою.

— Я займалася японською боротьбою.

— Гаразд, продовжуйте нею займатися, — сказав Роумен, розглядаючи пожмакані папери, які фірма по аренді машин вручила Крістіні. — Їдьмо до них, там усе врегулюємо. Скільки ви їм заплатили?

— За три дні…

— Я запитую про гроші, а не про дні.

— Двадцять доларів.

— Вони взяли у вас долари?

— Звичайно.

— Це тут заборонено. Вони мусять брати тільки песети.

— Чому?

— Щоб зміцнювати престиж власної валюти й покласти край спекуляції на чорному ринку… Ви чим займаєтесь?

— Пишу дисертацію.

— Про що?

— Про казна-що. Інтегральні залежності…

— Що?!

— Я не хочу про це говорити! Мені ця математика остогидла, як ромашкові таблетки! Я не хочу згадувати про те, що мені невдовзі знову доведеться робити.

— Навіщо ж тоді писати дисертацію?

— Бо цього хотіла мама. І тато також, він був професором математики. А я їм обіцяла, коли вони були живі. Вони ж привчили мене тримати слово.

— Хороші у вас були тато й мама.

— Дуже. А ви що робите?

— Бізнес.

— Ви не англієць?

— Ні.

— Американець, так?

— Він. Ніколи раніше не були в Мадріді?

— Ніколи.

— Подобається місто?

— Та я ж з аеродрому — в бюро аренди, звідти — вам у бампер і після цього у вашу машину. Я тут всього лише дві години.

— Влаштували собі відпустку?

— Еге ж. Мій друг сказав, що в жовтні тут найцікавіші кориди. І квитки на них не дуже дорогі.

— Слухайте більше ваших друзів… Квитки завжди коштують однаково, тут немає туристів, закрита країна, ціпи регулюються владою… Хто ж це верзе таку нісенітницю?!

— Ви розсердились?

— Чого це я розсердився, просто не люблю, коли люди базікають дурницю.

— Ви ревнивий?

— А ви спостережлива.

— Математик, — всміхнулася Кріста, — нічого не вдієш, мені без цього не можна… Як у шахах… Знаєте, як називають шахи?

— Як?

— Єврейський бокс.

Роумен знову засміявся, аж стукнувся лобом об кермо; а посміявшись, сказав:

— Після того як ми все відрегулюємо з вашою машиною, я одвезу вас до себе. В мене велика квартира, можете жити в ній.

— Спочатку подзвоніть дружині, вона може бути проти.

— Гаразд. Подзвонимо від мене, вона у Нью-Йорку, я запитаю, чи вона не буде проти, якщо в мене поживе кілька тижнів дуже вродлива дівчина, вся у веснянках, з продовгуватими голубими очима, а волосся чорне, як вороняче крило.

— Я пофарбована, — сказала Кріста. — А взагалі я зовсім біла. Ви бачили хоч одну чорну норвежку?

— Де ви так вивчили англійську?

— Батьки віддали мене в англійську школу… Вони були англофілами… У нас частина людей німців, але більшість симпатизує англійцям.

Вони приїхали в бюро прокату, Роумен зайшов до шефа, який дрімав за скляними дверима, вифранчений, в оранжевому піджаку, яскравому галстуку, з двома фальшивими камінцями на товстих пальцях, порослих цупкими щетинистими волосиками.

— Хефе, — звернувся до нього Роумен, — ваша клієнтка мало не загинула в катастрофі. Ви всучили їй автомобіль без гальм.

— Кабальєро, — вигукнув шеф, — усі мої автомобілі проходять найретельніше обслуговування. За машинами стежать кращі іноземні спеціалісти. Я не довіряю свої машини іспанцям, ви ж знаєте наш народ, тяп-ляп, ніякої гарантії, усе поспіхом, бездумно. Я дав сеньйориті чудовий «шевролете», на ньому можна проїхати всю Європу.

— Хефе, мотлох цей ваш «шевролете», — в тон хазяїнові заперечив Роумен, ох, оці вже іспанці, вони схожі на німців, не кажуть «пежо» а «пегеоут», не «рено», а «ренаулт», і неодмінно «шевролете», а не «шевроле», потяг до повного порядку, а чи існує він на землі? Світ скуйовджений, безладний, може, в цьому й прихована його найвища чарівність. — Давайте домовимося ось про що: сеньйорита не звертається у страхове товариство, у неї багато синців, вона може завдати вам серйозної шкоди, «шевролете» стоїть біля Сібелес, нехай ваші люди притягнуть його сюди й старапно відремонтують, а ви дасте сеньйориті малолітражку, якщо вона їй буде потрібна. Домовились?

— Кабальєро, це неможливо. Ми повинні поїхати на місце події і викликати поліцію…

— Яка випише вам штраф, хефе…

— Ми з ними зможемо домовитися по-доброму.

— «Ми»? Я не маю наміру з ними домовлятися ні по-доброму, ні по-поганому. — Роумен витяг з портмоне десять доларів, поклав на стіл хазяїна й вийшов; Кріста ввімкнула приймач, знайшла музику, передавали пісні Астурії.

— Усе гаразд, — сказав він, — ми вільні. Знаєте, про що вони співають?

— Про кохання, — посміхнулася дівчина, — про що ж іще.

— Музика — це кохання, її найвища стратегія, а я запитую про тактику, тобто про слова.

— Мабуть, про квіти щось…

— Ні, «блюмен» — це німці, у них всі пісні про квіти. Іспанці оспівують дію, рух і слово; «о, як горять твої очі, коли ти говориш мені про своє серце, що завмирає від солодкого передчуття»…

— Ви дивно розмовляєте… І поводитесь не по-американськи…

— А як я повинен поводитись по-американськи?

— Напористо.

— Вам про це говорив друг, який знає ціни на тутешню кориду?

— Так.

— Пошліть його к чорту. Американці хороші люди, не вірте базіканню. Просто нам заздрять, тому й не люблять. Хай би всі навчилися так працювати, як ми, то й жили б добре… Ми, може, тільки занадто пнемось, щоб усі жили так, як ми. Нехай і нам не заважають… Погано про нас говорять лише самі заздрісники… Правда… Ви голодні?

— Дуже.

— Місто подивимося потім?

— Як скажете.

— А чого це ви стали така покірна?

— Відчула вашу силу. Ми ж як звірятка — вмить відчуваємо силу.

— Поважаєте силу?

— Як сказати. Якщо це просто сила, м'язів багато, тоді нецікаво… Я ж займаюся японською боротьбою… А якщо сила поєднується з розумом, тоді жінка піддається… Тільки сильні люди можуть бути добрими. Сильний лікар, сильний математик, сильний літератор — вони добрі… А ті, хто знає про себе правду, хто знає, що він слабкий й невдатний — хоч і в еполетах, і уславлений, — все одно злий…

— Кидайте математику, Крісто, — порадив Роумен. — Ваше місце у філософії… Що ви більше любите? М'ясо чи рибу?

— Найбільше я люблю готувати. Ненавиджу ресторани. Якщо ти не сподобалась офіціантові, він може плюнути в смажену картоплю, ніхто ж не бачить…

Роумен знову залився сміхом, постукав лобом об кермо, вирулив від Сібелес на Пассеа-дель-Прадо, повернув праворуч, зупинився біля критого ринку; коли Кріста почала зачиняти вікна в машині, ще раз сказав, що тут не крадуть, іспанці народ напрочуд чесний, узяв її за руку (вона була тепла й м'яка, серце в нього зупинилося від ніжності)' й повів дівчину в м'ясний павільйон.

— Продаю, — сказав він, кивнувши на ряди, повні продуктів. — Вибирайте — що душі заманеться.

— Не розорю?

— Ну й що? Зберемо банду, почнемо грабувати на дорогах.

— Тут зайці є?

— Тут е все. Але тільки тоді, коли у вас є гроші.

— Я вмію готувати зайця. З часником, цибулею й помідорами.

— Мати навчила?

Кріста похитала головою:

— Той друг, якого ви відразу не злюбили.

— У такому разі зайця ми не купуватимемо. Що ви ще вмієте готувати?

— Можу зробити тушковану телятину.

— Хто вчив?

— Ви хочете, щоб я відповіла «мама»?

— Так.

— Бабуся.

— Годиться. Купуємо телятину. Вмієте вибирати? Чи допомогти?

— Що треба відповісти?

— У цьому випадку можете відповідати що хочете.

— Мій друг любить, коли я це роблю сама.

— Знаєте що, скажіть, де ви хотіли б зупинитися, я вас відвезу в готель.

— Я й сама дійду.

— Чемодан у вас заважкий.

— Пусте, я навчилася тягати чемодани під час війни.

— Навіщо ви так граєте зі мною, га?

— Бо дали мені можливість відчути ваш до мене інтерес. Якби ви були байдужі, я б з шкіри лізла, аби вам сподобатись.

— Жінки люблять, коли з ними грубі?

— Ні. Цього ніхто не любить… Я, звичайно, не знаю, може, якимсь психопаткам це подобається… Але гру любить кожна жінка. Ви, чоловіки, відібрали у жінок право на інтригу, ви не пускаєте нас в дипломатію, не дозволяєте керувати шпигунським підпіллям, не любите, коли ми стаємо професорами, ви дуже владолюбні за своїм кроєм, і нам лишається виявляти свої людські риси тільки в одному: у грі з вами… За вас же, не думайте…

— От хороша телятина, — сказав Роумен.

— Я на неї й націлилась. Квапдо? — спитала вона продавця.

Той здивовано подивився на Роумена, іспанці не розуміють, коли на їхній мові розмовляють погано, це ж так просто, розмовляти по-іспанському.

— Сеньйорита запитує, скільки коштує? — допоміг Роумен. — Зважте два гарних шматки. Якщо у вас залишилися нирки й печінка, ми теж заберемо.

— Скільки коштує? — повторила Кріста. — Дуже дорого?

— Ні, терпимо, — він простяг їй гроші. — Купіть-но торбинку, вони тут зручні, продають у крайньому ряду.

— Навіщо? — дівчина знизала плечима. — Я збігаю в машину, у мене завжди є з собою сумка, це ще з часів окупації… Дайте ключ.

— Так я ж не замкнув дверей.

— Так, правильно, забула. Я зараз, — і вона побігла до виходу, і Роумен помітив, як усі продавці, що стояли за прилавками, проводжали її томними очима.

А все-таки ми півні, подумав Роумен, справжні півні, ті теж дуже полюбляють пасти своїх курок, і так само гордовито оглядають суперників, і так само пихато походжають подвір'ям, мені бракує тільки шор, слово честі, та ще й золотавого півнячого гребеня. Найдурніші істоти на землі — півні… Ввечері я поведу її в «Лас Брухас», там співають кращі фламенко, нехай витріщають на неї очі, це, виявляється, дуже приємно… Як це погано — відвикати від товариства жінок, яким не треба платити, думаєш, як це зробити б тактовніше, шукаємо кишеню, а в неї немає кишень, в сумку впхнути конверт негарно, мало що в неї там лежить, протизаплідні таблетки, фотографія коханого чи аспірин… Чорт, невже я зустрів ту, про яку мріяв? Це ж завжди несподівано, як сніг на голову; коли плануєш щось, неодмінно все виходить навпаки… Але дуже погано те, що я відчуваю до неї якусь тендітну ніжність, я не можу уявити її поруч, близько, моєю… Розчарування розбивають людину навпіл — живе мрією, яка відчужена, і грубим задоволенням потреби; поспав з кимось, відчув у собі ще більшу порожнечу, й знову весь у полоні мрії, все дужче розуміючи, що вона, як кожна справжня мрія, нездійсненна.

Кріста (мені зручніше називати її «Кріс», подумав Пол) прибігла з маленькою, але дуже місткою сумочкою; вони склали в неї хамон, овочі, селянський сир і жовтий скрутень масла з Кастілії — там його присолюють і в коров'яче молоко додають трохи козячого й кобилячого, чудо, а не масло, мабуть, їй сподобається.

Продавці знову провели Крістіну очима; не втрималися, щоб не прицмокнути язиками; мавританське, — це в них невигойне, та чи й треба вигоювати?!

— А вино? — спитала вона. — Чому ви не купили вина?

— Тому що в мене дома стоять три барильця чудового вина, — відповів Пол. — Є віскі, джин, німецькі рислінги довоєнного розливу, коньяк з Марселя, — чого душа забажає.

— Ох, яка ж я голодна, — сказала дівчина, — Наші покупки страшенно смачно пахнуть. Я можу не їсти цілий день, але як тільки почую запах їжі, в мені прокидається Гаргантюа.

— Хамон ніколи не куштували?

— Ні. А що це?

— Це пояснити важко. Селянський сир любите?

— Ох, не моріть голодом, будь ласка, Пол, краще швидше поїдемо, га?..

Він привіз її до себе, на Серано; в його величезній квартирі було надзвичайно чисто; сеньйора Марія прибирала в нього тричі на тиждень; як і всі іспанки, страшенно була охайна; те, що Лайза встигала за годину, вона робила як священнодійство майже цілий день: пил витирала тричі, пилососом не користувалась — дуже складний агрегат; лазила на колінах під ліжком — немає нічого надійнішого за вологу ганчірку; обов'язково мила вікна, хоч вони були зовсім чисті, і старанно вибивала ковдри й пледи, викинувши їх на підвіконня, хоч Роумен ніколи не вкривався нічим, крім простирадла.

— У вас тут, як у храмі, — сказала Кріста. — Хто стежить за чистотою у вашому домі?

— Подруга, — відповів він, поставивши чемодан дівчини в передпокої на маленький столик біля дзеркала, набрав номер Харріса й попередив, що зустріч переноситься на завтра, виникла невідкладна справа, будь ласка, пробачте, Боб.

— А як ставиться до вашої служниці дружина? — спитала Крістіна.

— Вони терплять одна одну.

— Ви кажете неправду. І якщо ви хочете, щоб я у вас залишилась, віднесіть мій чемодан у ту кімнату, де я спатиму.

— Вибирайте самі, — сказав він, — я ж не знаю, яка кімната вам сподобається.

Він показав їй великий хол з низьким диваном біля скляних дверей на величезний балкон, де був маленький басейн і солярій, свій кабінет, їдальню й спальню.

— Де подобається?

— Можна в холі?

— Звичайно.

— Ідеально було б влаштуватися на вашому чудовому балконі. Казкова квартира… Ви, мабуть, дуже багатий, еге ж?

— Ще й який… Що стосується балкона, то не треба дражнити іспанців, вони вночі проникливі, як кішки.

— Щось дуже ви їх любите.

— Вони того варті.

— А як звати вашу подругу, що тут прибирає?

— Марія.

— Скільки їй років?

— Двадцять п'ять, — відповів він і подзвонив в ІТТ.

— Сеньйор Брунн в архіві, там немає апарата, можемо попросити підійти, але доведеться почекати.

— Ні, спасибі, — сказав Роумен. — Передайте, що дзвонив Пол, я зв'яжуся з ним увечері.

Крістіна іще раз оглянула його квартиру, понюхала, чим пахне на кухні, й спитала:

— Марія — гарненька?

— Так.

— Навіщо ж ви привезли мене сюди?

— Жалко стало…

— Знаєте, викличте таксі.

— Зараз. Тільки спочатку зробіть мені м'ясо.

— Щось мені розхотілося робити вам м'ясо.

— Ви що, ревнуєте?

Кріста подивилася на нього з усмішкою.

— Як це ви робите? — вона повторила його жест, зігнувшись навпіл. — Так? Це означає, що вам смішно, га? Ну от і мені також смішно. Почекайте, а чи не берете ви реванш за мого друга?

Він поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе, поцілував у лоб і відповів:

— А ти як думаєш?

Вона обійняла його за шию, заглянула в очі й тихо сказала:

— Мабуть, на балконі мені буде дуже холодно.

— І я так думаю.

… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:

— Запевняю тебе, там уже все закінчилось…

— Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?

— Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.

— А я хочу тобою похвастатись.

— Це приємно?

— Дуже.

— Але ж я потвора.

— Не кокетуй.

— Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.

— Як у тебе бувало? Так, як зі мною?

— Тобі треба брехати?

— Ти ж математик… Калькулюй.

— Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, — не було…

— А потім?

— Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.

— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?

— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.

— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.

— Не обманюй себе.

— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.

— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?

— Не обов'язково.

— А в мене його просто немає.

— Що хочеш, те й надівай.

— У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.

— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.

— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.

— Налити соди?

— Краплю.

Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:

— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.

— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.

— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?

— Ну, гаразд, плесни.

Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:

— Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.

Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.

— Подобається? — тихо спитав Пол, схилившись до неї; звичних для жінок пахощів парфумів не було, шкіра пахла єством, зовсім особливий запах чистоти й свіжості.

— Дуже, — так само пошепки відповіла Кріста, — тільки вони не співають і не танцюють, а працюють.

— Це погано?

— Дивно.

— Тут не люблять працювати, — всміхнувся Пол, — жарко, та й земля благодатна, кинь кісточку — виросте персик. Зате тут дуже люблять, коли показують працю в пісні і в танці.

— Як у негрів.

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю. Просто мені так здається. Я бачила ваш джаз… Там були негри… Вони також працювали, дуже потіли, бідолашні…

— Не будь така сувора… Невже тобі подобається, коли танцюрист холодний?

— Не знаю. Взагалі, танець має бути відділений од тіла… Адже тіло лише спосіб виразити задум балетмейстера…

— Послухай, я завжди боявся вродливих і розумних жінок… Ти занадто розумна.

— А чому ти їх боявся?

— Закохувався.

— Чого ж боятися? Це приємно — закоханість.

— Ти молода. Ти собі можеш це дозволити. А в мене кожна закоханість — остання.

— Скільки тобі?

— В цьому році буде сорок.

— Це не вік для мужчини.

— А який для мужчини вік?

— Ну, я не знаю… Років шістдесят…

— Отже, ти даєш мені двадцять років фори?

— Тобі? Більше.

— Чому?

— Ти недолюбив…

Пол наблизив її до себе, поцілував у скроню і зразу відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він обернувся: над ним навис величезний, дуже п'яний Франц Ауссем з швейцарського посольства.

— Раднику, — сказав він, — чому ви не були у нас на прийомі? І чому не знайомите мене з найкрасивішою жінкою «Лас Брухас»?

— Найкрасивішу жінку звуть Крістіна. Це Ауссем, секретар швейцарського посольства, Кріста.

Ауссем поцілував їй руку:

— Чи можу я до вас сісти?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Не треба, Франц.

— Я не стану вам заважати. Мені просто приємно побути біля такої чарівної дами.

— Мені ще більше, — сказав Роумен. — І потім, ми обговорюємо важливу справу: коли й де відбудеться паше весілля. Так, Кріста?

— Сідайте, містере Ауссем, — сказала Кріста. — Пол належить до того типу чоловіків, які вмирають холостяками.

— Ні, — повторив Пол, — не треба до нас сідати, Франц. Я вирішив вмерти одруженим. Дуже хочу, щоб на моїй могилі плакала прекрасна жінка. Правда. Не сердьтеся, Франц, гаразд?

ШТІРЛІЦ-ХІІІ (жовтень сорок шостого)

Кемп прийняв Штірліца рівно о десятій, Штірліц не встиг навіть поголитися, приїхав до ІТТ прямо з вокзалу; Кемп поцікавився, як почуває себе доктор Брунн на новій квартирі, змовницьки підморгнув, спитавши, чи не занадто бурхливими були дні відпочинку, дуже помітні синці під очима, почастував склянкою холодного оранжаду й запросив піднятися в довідково-архівний відділ корпорації.

Там три кімнати з'єднувалися між собою білими зі срібними розводами старовинними дверима, Кемп кивнув на стіл біля вікна й сказав:

— Це ваше місце.

— Чудово, — відповів Штірліц. — Тільки я не вмію працювати на малих просторах.

— Як це? — не зрозумів Кемп.

Штірліц підійшов до другого стола, легко підсунув його до свого, вийшло щось подібне до російської літери «г», і, обернувшись до Кемпа, сказав:

— Так можна?

— Цілком.

— Ну й гаразд. Що робити?

— Працювати. — Кемп усміхнувся своєю звичкою, широкою й приязною усмішкою. — Показувати клас. Он там, — він кивнув на двері, — сидить наш цербер, сеньйор Анхел. Ходімо, я вас познайомлю.

Вони ввійшли до другої кімнати; вона була ще більша за першу, геть уся заставлена шафами з довідниками, підшивками газет, фінансовими звітами корпорацій, іспанських міністерств та добіркою журналів. У кутку, за маленьким столиком горіхового дерева, дуже ажурним, на тоненькому, з жереб'ячими ніжками стільці сидів тендітний, схожий на дівчину чоловік років п'ятдесяти, у фіолетовому оксамитовому піджаці, замість галстука дивне жабо дуже тонкого шовку, штани кремові, шкарпетки білі, а черевики з позолоченими пряжками.

Він легко підвівся назустріч Штірліцу, здалося, що він злітає, такий був худий, потиснув руку екзальтовано, запропонував каву й сигару, поплескав Кемпа по плечу так, як заведено в Іспанії, й сказав чудовою німецькою:

— Любий Брунн, я щасливий, що ви працюватимете разом зі мною. Буде з ким відвести душу. Я чахну в цьому скляному бункері. Щоб ми могли спокійно пити каву, я спочатку познайомлю вас з правилами роботи в цьому закладі. Власне, особливих правил немає, ви заявляєте, який матеріал узяли, тему, над якою працюєте, декларуєте, за чиїм завданням проводите аналіз, і вказуєте час, який вам відпущено на дослідження тієї чи тієї ситуації. Я фіксую це в моєму щоденнику, і ми починаємо пити каву. Все ясно?

— Надзвичайно, — відповів Штірліц.

— Ну й прекрасно. Так, ще одна формальність. Вам доведеться розписатися в зобов'язанні не виносити документів з відділу. Зрозумійте мене правильпо: в Іспанії заборонено поширювати літературу, в якій піддається критиці внутрішня політика каудільйо, а наші хазяї вельми нестримані в друкованому слові, тому, як вам відомо, далеко не всі видання, що виходять у Штатах, продаються тут, на пенінсулі[48]. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, я громадянин цієї країни і змушений робити все, щоб перешкодити ускладненням у стосунках між корпорацією й Пуерта-дель-Соль.

— Щоб перешкодити ускладненням у стосунках, — зауважив Штірліц, — треба дати розумним людям на Пуерта-дель-Соль добрячого хабара. Це кращий спосіб зав'язати добрі стосунки.

Анхел якось знітився, розгублено подивився на Кемпа; той важно засміявся:

— Звикайте до жартів доктора Брунна, дорогий Анхел, нічого не вдієш, у кожної людини є свої химери. Він так вільно говорить про хабара саме тому, що ніколи й нікому його не давав. Якби давав, як це доводилося робити мені, мовчав би. Правильно, Брунн?

— А чим ви платили? — спитав Штірліц.

— Живописом. Тут у ходу живопис. Як-не-як батьківщина Веласкеса, Мурільйо, Ель Греко та Гойї…

— Не забувайте Сурбарана, — вставив Штірліц. — Він — епоха, не пізнана ще до кінця епоха.

— Непізнаних епох не буває, — заперечив Анхел, який трохи заспокоївся після слів Кемпа.

— Бувають, — мовив Штірліц. — Я, наприклад, це можу собі пояснити інквізицію взагалі, а іспанську — пов'язану з вигнанням арабів та євреїв з Іспанії — зокрема. Бити тих, кого треба було використати на свою користь? Це всупереч духу історії.

— Кабальєро, — сказав Кемп, — у вас є час на розмову, я вам заздрю, а в мене через півгодини зустріч з партнерами. Живописом тут не відбудешся, треба показувати зуби. Докторе, — він обернувся до Брунна, — було б славно, якби ви склали певний реєстр проблем, які могли б зацікавити наш відділ кон'юнктури. Конкретно, які фірми в світі ждуть нашої пропозиції про кооперацію, а які сповнені бажання погострити зуби об наші білі кістки.

— Це все? — спитав Штірліц, подумавши, чому Кемп дає йому зовсім інше завдання, зовсім не пов'язане з тим, про яке говорив Ерл Джекобс. — Більше нічого?

— Це дуже багато, докторе.

— Але це все? — перепитав Штірліц.

— Поки що — все, — відповів Кемп.

— Час?

— Не зрозумів?

— Скільки ви даєте мені на це часу?

— Два дні.

— Це зовсім нереальний строк. Я підведу вас. Вам буде соромно дивитися в очі містеру Джекобсу. Я прошу у вас чотири дні.

— Три.

Штірліц похитав головою:

— Я пожертвую неділею. В неділю я працюватиму, я хочу виглядіти в очах наших босів пристойно, Кемп, побійтесь бога!

Анхел посміхнувся:

— Кабальєро, ви можете віддавати недільний день роботі на корпорацію, але я цього не маю наміру робити. На відміну від вас, мені вже далеко за п'ятдесят, і кожну неділю я віддаю тому, що від мене з кожною хвилиною все більше й більше віддаляється — я маю на увазі любов.

Кемп розсміявся, а Штірліц сказав:

— Дурниці, кабальєро. Гете був прудкий і в сімдесят чотири. Його партнерці було вісімнадцять.

— Але це було платонічне, — озвався Кемп. Штірліц відрізав:

— У чоловіків платонічного не буває. Це стосується тільки жінок, вони чуттєвіші за нас і мрійливіші.

— Гаразд, — сказав Кемп, простягши руку Анхелу, — я постараюсь відбити для вас чотири дні, докторе. Сподіваюся побачити вас сьогодні ввечері, зайдіть до мене.

Він покликав Штірліца з першої кімнати, затримавшись біля дверей:

— Докторе! Пробачте, будь ласка, можна вас попросити на одну хвилинку…

Штірліц підійшов до нього, причинивши двері, які вели до Анхела; він зрозумів, що головне завдання (чи головну перевірку) він одержить саме зараз; він не помилився.

— Ви, звичайно, розумієте, — мовив Кемп, — що відділ кон'юнктури цікавлять ті фірми, які ніколи не зачипяли двері перед носом у німців? Конкретно: концерн цікавиться тими підприємствами, які мали контакти з рейхом. Концерн цікавлять персоналії. Я розумію, що в тутешній довідковій літературі ви не знайдете тих подробиць, які конче потрібні для атакуючого бізнесу, але якщо ви хоча б назвете об'єкти можливого інтересу, вважайте, що ви зробили свою справу. Ясно?

— Цілком, — відповів Штірліц. — Іншого я собі й не уявляв. Тільки який регіон вас цікавить насамперед?

— Нас цікавить регіон, який зветься дуже просто й коротко: світ.

— Отже, ви даєте мені право підкрадатися до цього самого світу через будь-яку країну?

— Абсолютно.

Штірліц поманив до себе Кемпа; той тямуще присунувся.

— Скажіть, — шепнув Штірліц, — а цей самий Анхел — педик?

Кемп так само змовницьки прошепотів:

— Навпаки. Мені здається, він сексуальний маніяк. Вія розповідає такі подробиці…

— Той, хто займається любов'ю по-справжньому, — сказав Штірліц, — ніколи не розповідає подробиць. Він їх вивчає на практиці. Для своєї втіхи і нам на заздрість…

Повернувшись до залу, де сидів фіолетовий, білошкарпетковий, золотопряжковий кабальєро, Штірліц попив каву, яку той зварив (тут, мабуть, усі наслідують приклад боса й тримають у кабінетах кавники, подумав Штірліц), розповів кілька анекдотів, спитав, де можна купити такі розкішні черевики, справжнє середньовіччя, у нашу машинну добу це приваблює, запросив сеньйора Анхела пообідати, запитав, чи він любить форель, у дона Філіпе її прекрасно готують; як, ви не знаєте дона Філіпе?! — це ж по дорозі в Алькобендас, просто чудове місце, краща кухня, пристойне товариство, ми неодмінно маємо поїхати туди; потім поцікавився, хто тут працював до нього, вислухав відповідь, що доктор Брунн тут перший постійний клієнт, а інші бували наскоками, і попросив сеньйора Анхела відчинити всі шафи, щоб він міг скласти уяву, що тут взагалі зібрано.

Анхел витяг книжечку, попросив Штірліца розписатися, що той одержав ключі від усіх шаф, і побажав докторові успішної роботи.

Штірліц почав роботу зі своєї кімнати; у тебе не було справжньої інформації, подумав він, у тутешніх газетах друкують недогризки інформації, американські газети продають тільки в першокласних готелях, коштують вони страшенно дорого, та й купити не завжди легко; про радянські й говорити нема чого, за збереження їх саджають у тюрму; ти почнеш з того, що реанімуєш історію за той час, поки був одірваний від життя, ось з чого ти почнеш. Ти визначиш для себе больові точки минулих місяців, добре помізкуєш над ними, а потім сядеш за Аргентіну. Це конче потрібно і для тебе, і для них; Іспанія не дуже-то пускала американців у свою економіку, та й німців також. Франко волів за краще тримати країну в стані депресії, аби тільки обрізати всі зв'язки із зовнішнім світом, аби тільки законсервувати себе як «геніального каудільйо й хенералісимо», — усе зробиш заради того, щоб панувати!

Він узяв підшивки газет та журналів, обклався ними й відчув — уперше за всі ці місяці, — як ним оволоділо погамоване відчуття своєї потрібності справі, не будь-якій, не аби щось робити, а саме тій, якій він віддав життя.

Пообідав він на розі, в невеличкому ресторанчику; зал було розділено на дві частини; біля вікон стояли столики, а посередині, навколо довгої стопки бару, товпилися постійні відвідувачі; можна було взяти, не чекаючи офіціанта, гарячу тортілью й пульпу, добре готували смажені ковбаски й круглі тюфтельки; пообідав він за п'ятнадцять хвилин: спочатку випив крихітну чашку кави, потім склянку молока, а тоді вже з'їв тортілью й ковбаску, на десерт — апельсиновий сік і ще одну чашку кави, але тепер уже велику чашку, з вершками.

Вийшовши з ресторанчика, Штірліц піднявся на останній поверх ІТТ; Анхел дав йому другий ключ; сів до свого столу, закурив і сказав собі: це тест; вони, звичайно, приготували мені випробування; я повинен зробити такий аналіз, якого вони ще не мали; гарантія життя — моя потрібність, я повинен їм довести, що я вмію те, чого не вміють вони. А я й справді можу те, чого вони не можуть; я вижив при Шелленбергу лише тому, що мене вважали «світлою головою», я міг дати пояснення з тих питань, які цікавили бригаденфюрера; я придумував концепцію й під неї закладав інформацію; трагедія багатьох аналітиків полягає в тому, що вони тонуть у потоці інформації, безвільно йдуть за нею; треба робити навпаки: організувати інформацію відповідно до ідеї, підкоряти її собі, безстрашно й розковано фантазувати; будь-яка справжня ідея має бути божевільна, тільки тоді вона цікава; а прісне, нудне тепер нікого не збудить до дії; Джекобс азартна людина, це відчувається в його манері розмовляти, у тому, як він реагує на відповіді, у стрімкості жестів і природженому почутті гумору, це як гроші — коли є, то назавжди, а нема — то й не буде, скільки не бийся… Я віддам їм конкретику, я нашкребу її, це важко, але можливо, сімдесят відсотків серйозної розвідувальної інформації черпають з відкритих джерел. Але щоб зрозуміти, які саме проблеми їх повинні цікавити, я повинен скласти для себе точну хронологію тих подій, які визначали обличчя світу за ці місяці, коли я був одірваний від щоденного аналізу того, що відбувається. Ніхто так швидко не вибивається з ритму роботи, як політики, позбавлені інформації.

Промова Черчілля у Фултоні — трагічна; це концепція без інформації, це надто суб'єктивно, а тому заманливо для непрофесіоналів; справжній професіоналізм є не що інше, як калькуляція риску й допущення можливостей; чуттєвість небезпечна в політиці, вона приносить хвилинні дивіденти, але обертається пагубними наслідками в майбутньому; не можна спалювати мости ні в коханні, ні тим паче в міждержавних відносинах. Але ж щось стоїть за такою тенденцією? Що? Банки? Які? Концерн? Чий? Історія персоніфікована лише тоді, коли ти зміг наблизитися до розуміння прихованого механізму соціального інтересу тих груп, які мають силу ставити на ту чи іншу людину, на особистість, що перебуває у фокусі суспільного інтересу. Невизнаний може бути художник чи письменник — слава прийде до нього посмертно; вченого можуть відкинути сучасники — його ідеї восторжествують після того, як він піде в небуття, але ще більша буде його слава, підтверджена пам'яттю поколінь; невже політик Черчілль прагне до широкої популярності для того, щоб люди чекали його слова, і не так важливо, мудрого чи химерного, головне — аби його почули й обговорювали всі.

… Штірліц закінчив перший день роботи об одинадцятій годині вечора, коли приміщення корпорації спорожніло, сидів тільки черговий у кімнаті телефонного й телеграфного зв'язку; він і прийняв від Штірліца ключі, дав йому книгу, щоб той розписався, коли пішов з роботи, сказав «на добраніч» і знову ввіткнувся в «Блаупункт» — передавали запис футбольного матчу між «Реалом» (Мадрід) і збірною Аргентіни.

Дома Штірліц роздягся й пустив воду в ванну. «Давно я не лежав у такій ванній, оце блаженство, га? Чи багато людині треба, чорт забирай?!»

Він заліз у зелену воду і, закинувши руки за голову, розслабився.

… Штірліцу — хоч правильніше сказати Ісаєву, а може, ще правильніше Владимирову — пощастило: він народився й виховувався в тому середовищі, де важливість людини, її багатство, її роль визначалися рівнем знань, умінням мислити й мірою відданості ідеї демократії, братерства й рівності.

Якось його батько, друг і послідовник Мартова, в Цюріху ще, до повернення в Росію (виїхали слідом за «Іллічами»)1, спитав Всеволода (піхто тоді й уявити собі не міг, що в двадцять першому він назве Дзержинському той псевдонім, під яким проживе до двадцять сьомого, — Максим Максимович Ісаєв, а вже Менжинський затвердить Штірліца):

— Ти Коли-небудь задумувався над феноменом слова «енциклопедія»?

— Ні.

— А даремно.

— Поясни, тату.

— Греки визначали його як довідковий твір, що містить у собі в скороченому вигляді — зверни на це особливу увагу — всі людські знання. В скороченому вигляді… Чому? Тому що скласти розгорнуту довідку на всі ідеї, які висунуло людство, неможливо. Чому Французьку революцію пов'язують з Дідро, батьком енциклопедистів? Бо він був перший, хто узагальнив досвід прожитих тисячоліть, сконцентрував людські знання в певну біблію від науки. Це був вулканічний вибух ідей (через сорок років після цієї розмови, почувши всеосяжне «інформаційний вибух», Штірліц подумав, який близький був батько до цього формулювання). Двір Бурбонів не бачив небезпеки в тому, що книжкові черви складали свої картки на філософів, математиків та полководців; вони ж не прославляли зухвалість бунтівників і не цитували слів відступників од віри?! Що може бути протиурядового в короткому викладі концепції Арістотеля, Сократа, Еразма Роттердамського, Канта й Бекона? Чим небезпечний Піфагор і Ньютон? А чого боятися переказу основ механіки й хімії? Нехай собі! Аби тільки не закликали темну юрбу до бунту. А вони закликали людські маси до знання, а це революція, а не бунт. Люди, які прочитали енциклопедистів, раптом зрозуміли, що життя, котре їм нав'язали, алогічне за своєю суттю. Його позбавили того, що має регулювати це життя, тобто зведення законів, яке називається конституцією. Воно було повне традиційних, породжених ще дідами й прадідами заборон, які затримували розвиток, робили його таємним, потворним, повзучим і, таким чином, — навіть з погляду Біблії — робили саме життя гріховним. Хто зберігає традиції заборони? Абсолютиська влада. Отже, вона стримує розвиток? Виявляється, так. Але ж це злочин чи безглуздя — стримувати розвиток. Це суперечить здоровому глузду й вигідно одиницям, які стоять на чолі піраміди і бояться ступити бодай найменший крок до нового, переосмислити те, що відбулося в королівстві протягом століть. Завтра не можна правити так, як сьогодні, а сьогодні правлять не так, як учора. Консервувати можна фрукти, але не форму правління. Отже, виходить, саме влада, як охоронниця традицій, тобто минулого, заважала тому, що зростало, тобто новому? А хіба довго можна заважати зростанню? Не можна. І знання, поширене в суспільстві його пророками, тобто енциклопедистами, підняло народ на штурм Бастілії… А взяти нашу Батьківщину… Коли Плеханов, Аксельрод, Ленін та Мартов почали створювати гуртки і — на базі найновіших досягнень науки — доводити робітникам, яких обдурювали традиційним «у вашому горі, злиднях, безправ'ї винні соціалісті, жиди й «англійка, яка гидить», — що не ці міфічні вороги винні в тому, що Росія топчеться на місці, поступившись першістю Німеччині та Франції, а саме самодержці, зайняті лише тим, аби втримати райське життя в своїх палацах, — тоді й стався дев'ятсот п'ятий рік… Ось що таке енциклопедія… Я помітив це тому, сину, що ти погано читаєш підручники з природознавчих дисциплін… Я бачу, ти не дуже любиш математику й біологію? Думаю, це відбувається тому, що ти бездумно йдеш за гімназичною програмою, не дозволяєш собі фантазувати, головне для тебе — бал у щоденнику, і не думаєш, як би створити власну життєву концепцію. Я не проти власності, коли йдеться про знання, Всеволоде. Ти спробуй замахнутися… Читай підручники не як збірник нудних догм, а як ту довідкову літературу, яка дасть тобі змогу створювати свій світ, висуваючи нову ідею людської спільності. Років через два тобі треба прочитати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ілліча. Це — зразок нової методології мислення, коли політик і економіст препарує вулканічне виверження ідей у фізиці, біології, хімії, роблячи їх інструментом боротьби проти рутини… Навчись думати, коли читаєш, не погоджуватись, бачити між рядками, домислювати за автора, захоплюватися словом, обурюватися на туманний чи незграбний зворот! Піднімайся до рівності з рядком. Розмовляй з книжкою, сину, — тільки з цього починається приторк до того прекрасного, що називається словом «рівність»…

Штірліц часто згадував батька, коли сідав за книжки, довідники, добірки газет, журнали, документи з архівів, бо саме завдяки йому навчився розчинятися в мовчазному співрозмовникові, стежити за рядком, як за усним словом, фантазувати про те, що відчував між рядками, сміливо висувати свої пропозиції, викликані прочитаним, відкидати їх і думати про нові.

… Назавтра, випивши з насолодою чашку кави, яку приготував сеньйор Анхел, Штірліц заходився складати свою схему світу за ті місяці, коли він не мав жодної серйозної інформації.

Історія — складна наука; навіть те, що відбулося хвилину тому — вже історія; яка дивовижна спресованість слів, ідей, подій, імен, перехрещень інтересів! Як важко вичленити з цього навіки замовклого звучання ті контрапункти, які визначили пік не те що року чи дня — хвилини! В одну й ту саму секунду в різних куточках світу думали, виступали, підписували документи, створювали симфонію чи завершували будову формул такі велетні, як Ленін і Едісон, Клемансо і Кюрі, Ллойд-Джордж і Горький, Ейнштейн і Золя, Суриков і Гінденбург, Чаплін і Скрябін, Вільгельм II і Томас Манн, Джек Лондон і Анна Павлова, Вітте і Шаляпін, Сунь Ятсен і Чижевський… Якщо дозволити часові бездушним рухом годинникових стрілок викреслити із самого себе нову череду днів і років, то іменами, які визначали б одномоментність історії, треба було б назвати Капицю і Нільса Бора, Рузвельта і Галину Уланову, Гітлера й Оппенгеймера, Черчілля і Рахманінова, Сталіна і Фейхтвангера, Гіммлера і Едіт Піаф, Пастернака і Прістлі, Мао Цзедуна і Сальвадора Далі, їдена і Маресьева, Пікассо і Прокоф'єва, Еренбурга і де Голля, Корольова і Хемінгуея, Курчатова і Сомерсета Моема…

Тому, коли Штірліц почав аналіз історичних відомостей з першого травня сорок п'ятого року, саме з того дня, як його було вирвано з життя і він провалився в темряву і безгоміння на довгі вісім місяців, йому стало ясно, що ті з'єднувальні нитки історії — часто-густо незримі, їх можна лише вигадувати, — які визначали розвиток світу, збігали в ті дні й місяці, котрі задовго передували подіям сьогоднішнього дня.

Однією з таких подій, що вплинула на становище не тільки у Вашінгтоні й Латинській Америці, а й тут, за Піренеями, виявилася конференція в Чапультапеці, що відбулася в лютому сорок п'ятого неподалік від мексіканської столиці.

Штірліц відклав документи, пов'язані з подіями сорок шостого року, перейшов до газет та журналів часів війни І зібрав усе, що міг, з надрукованого в іспанській і північноамериканській пресі; особливо цікаво висвітлював роботу конференції кореспондент «Вашінгтон пост» Джілбер Еллістон, з його матеріалів Штірліц і почав свій аналіз. Чим уважніше він вивчав те, що сталося в Мексіці у ті дні, коли він мотався між Берліном та Цюріхом, роблячи усе, аби тільки зірвати можливість сепаратної змови Гіммлера э Даллесом, — тим прикріше йому ставало, бо сама ідея конференції в Чапультапеці змикалася — якоюсь, звичайно, мірою — з тією концепцією, яку визнавав Даллес і ті, хто за ним стояв.

Що ж було основним, що визначало цю конференцію, яку проводив державний секретар Стеттеніус і його помічники Нельсон Рокфеллер та Клейтон?

Якщо відкинути словесну лузгу й дипломатичне припудрювання, то стає зрозумілим, що основне, чого домагався Вашінгтон від латиноамериканських республік, зводилося ось до чого: визнання головної ролі Сполучених Штатів на півночі континенту (необхідно для Уолл-стріту в його боротьбі проти ділків лондонського Сіті), створення єдиного генерального штабу всіх армій Американського континенту і, нарешті, підготовка такого договору, який гарантував би континент від агресії.

Чиєї? — одразу спитав себе Штірліц. Хто тоді може вдарити? Гітлер був приречений, крах рейху вирішили бої під Сталінградом та Курськом. Японія? І це неможливо. Що вона могла без Троїстого союзу? Протистояти всьому світові було не під силу державам могутнішим, куди вже їй?

Отже, замість Панамериканського союзу, який міг вважатися як адміністративно-правова унія, створювалася воєнно-політична організація, а це кричуще суперечило статуту Організації Об'єднаних Націй, яка мала ось-ось зібратися в Сан-Франціско.

Хто стояв за спиною такого плану? Яким корпораціям Уолл-стріту була вигідна сама ідея воєнно-політичного союзу на півдні Американського континенту, керованого з Вашінгтона? Рокфеллеру, що прибув до Мексіки? Безумовно. А кому ж іще? Чи був хтось проти?

Штірліцові стало тепер ясно й те, що Вашінгтон вже тоді підготував блок, слухняний його волі, блок, чиї голоси в Організації об'єднаних Націй утворять прецедент сталої більшості, яким цілком можна маніпулювати в інтересах тих, хто має намір у майбутньому визначати політику в світі.

Штірліц проаналізував і таке складне питання, як тодішнє ставлення Сполучених Штатів до Аргентіни, де влада нестримно котилася в руки Перона, вихованого на німецькій воєнній доктрині, шанувальника Гітлера, Муссоліні та Франко. Як професіонал, він не міг не віддати належного тій таємній роботі по «прив'язуванню» до себе Буенос-Айреса, яку провели американські політики. Експерти державного департаменту точно зважили на амбіційність полковника, не скидали з рахунку потенціальної економічної могутності величезної країни і особливостей національного характеру, тому в резолюції, яку прийняли щодо Буенос-Айреса (Аргентіна була єдиною країною, яка прислала своїх представників до Мексіки), висловлювалося лагідне побажання, щоб послідовники Перона узгодили свою зовнішню політику з політикою інших республік у питаннях ведення війни проти держав Осі. Формулювання було єлейно-стримане, хоч Аргентіна виявилася єдиною країною на півдні Америки, яка все ще підтримувала дружні стосунки з рейхом, книжки Гітлера, як і раніше, поширювалися в магазинах «ABC», на екранах кінотеатрів демонструвалися фільми третього рейху, геббельсівська «Фелькішер беобахтер» продавалася в газетних кіосках поряд з «Вашінгтон пост», «Юманіте» та «Пуебло», а посол Ріббентроп влаштовував прийоми, на яких з'являлися вищі чини адміністрації.

Стеттініус пояснював цей тур вальсу навколо Аргентіни тим, що без участі республіки в союзі американських «братів» концепція єдності Західної півкулі могла бути порушена. Але насправді не тільки це визначало одностайність, з якою таку резолюцію було прийнято в Чапультепеці. Річ у тім, що ті ж Чілі, Парагвай та Монтевідео боялися невтримної економічної експансії північного «брата», тоді як саме Аргентіна була якнайтісніше зв'язана з банками Великобританії; як завжди, в дію вступав закон чисел — дві сили краще, ніж одна, протиріччя між Вашінгтоном і Лондоном (хоч і мова одна, й культури близькі, але гроші в обігу різні!) дасть змогу республікам півдня континенту лавірувати між гігантами. До того ж можновладці у Сантьяго, Монтевідео й Асуньйоні були поінформовані, що Перон не має наміру віддавати на заклання німецькі капітали, отже, зберігалася третя (фінансова) сила, а вона найбільш бажана, бо поїш пани (містери та сеньйори) б'ються, холопам (кабальєро, хентес) можна жити, є до кого притулитись.

Наприкінці березня сорок п'ятого року Буенос-Айрес відповів Вашінгтону, що Аргентіна приєднується до рішень конференції і з «метою співробітництва, щоб відбити акти агресії з боку будь-якої держави, спрямовані проти будь-якої американської держави», оголошує про початок війни з Японською імперією; оголошується війна й Німеччині — але як союзниці Японії, яка була основним противником Сполучених Штатів на океанах.

Такий маневр дав змогу Вашінгтону протягти Аргентіну в Організацію Об'єднаних Націй, що було викликом усім, хто повинен був засідати в одному залі з посланцями тих, хто відкрито заявляв у ту пору про свою симпатію до Осі; це допомогло державному департаменту сприяти Буенос-Айресові встановити дипломатичні відносини з тими, з ким він вважатиме за потрібне, незважаючи на те, що сорок шостий рік був роком виборів, коли більшість населення країни відкрито стояло за дружбу з усіма державами, що внесли вирішальний вклад в антифашистську боротьбу.

Таким чином, Штірліц збагнув, що весною сорок п'ятого на поверхні політичного моря видніли лише невеличкі рифи, а вулканічну гірську гряду, складену з гігантських піків, було приховано тишею неозорого мовчання.

Він позначив для себе проблему Чапультеиека як одну в найцікавіших, бо там ще не було — під тиском Сполучених Штатів — обговорено питання про відносини латиноамериканських республік з профашистською Іспанією, і перейшов до аналізу нового блоку питань, який він почав з вивчення стенограми допитів головних нацистських злочинців у Нюрнберзі, намагаючись знайти в них — звичайно, між рядками — те, що могло становити для нього інтерес, і аж ніяк не хвилинний.

Він затримався на допиті фельдмаршала Кейтеля радянським представником Руденком, особливо на тій його частині, де йшлося про ставлення до військовополонених.

«Руденко. — У своєму звіті від п'ятнадцятого вересня сорок першого року адмірал Канаріс вказував на масові вбивства радянських військовополонених і говорив про необхідність покласти край цьому свавіллю. Ви були згодні з тими положеннями, які Канаріс висунув у своєму звіті на ваше ім'я?

Кейтель. — Після того як я одержав цього листа, я негайно доповів про нього фюрерові, та ще про дві ноти народного комісара закордонних справ від початку липня, й просив вирішити це питання… Взагалі, я поділяв сумніви Канаріса…

Руденко. — Поділяли? Дуже добре. Я пред'являю вам оригінал доповідного листа Канаріса, на якому є ваша резолюція…

Кейтель. — Я знаю цей документ з помітками на полях.

Руденко. — Стежте за резолюцією… Ось документ Канаріса, про який ви щойно сказали, ви вважали правильним… Ваша резолюція: «Ці положення відповідають уявленням солдата про рицарський спосіб ведення війни. Йдеться про знищення цілого світогляду, тому я схвалюю ці заходи й покриваю їх. Кейтель». Ваш підпис?

Кейтель. — Так, я написав це як рішення після доповіді фюрерові.

Руденко. — Але там не написано, що це Гітлер так сказав. Там написано: «Я покриваю. Кейтель». Я питаю вас, підсудний Кейтель, що іменується фельдмаршалом, який не раз називав себе тут солдатом, ви своєю кривавою резолюцією підтвердили й санкціонували вбивства беззбройних солдатів, що потрапили до вас у полон? Це правильно?

Кейтель. — Я беру на себе цю відповідальність…»

… Дуже страшний був допит американським прокурором Кальтенбруннера, Штірліц замружився, щоб відігнати від себе настирне видіння — довге, навіть трохи дегенеративне обличчя начальника РСХА, «доктора юриспруденції й вірного паладина Гіммлера».

«Еймен. — Підсудний, ви чули на цьому Суді показання, пов'язані з «особливим поводженням»? Що воно означало?

Кальтенбруннер. — Треба припустити, що це означало смертний вирок, який не виносив суд, а визначався наказом Гіммлера. Особисто я розумію це так».

(Штірліц подумав, якщо колись якийсь художник захоче намалювати фрески про людські достоїнства чи пороки, то брехню і жах він цілком може писати з фотографії Кальтенбруннера.)

«Еймен. — Підсудний Кейтель показав, що такий вираз був загальновідомий. Чи був і вам відомий вираз «особливе поводження»? Відповідайте, будь ласка, «так» чи «ні».

Кальтенбруннер. — Так. Був наказ Гіммлера — можу також послатися і на наказ Гітлера — стратити без судового розгляду.

Еймен. — Чи обговорювали ви коли-небудь з групенфюрером Мюллером просьби про застосування «особливого поводження» до деяких людей? Відповідайте «так» чи «ні».

Кальтенбруннер. — Ні.

Еймен. — Чи були ви знайомі з Джозефом Шпасілем?

Кальтенбруннер. — Я його не знав.

Еймен. — Я передаю вам його показання.

Кальтенбруннер. — Та це ж Йозеф Шпаціль! Його я знав.

Еймен. — Можливо, ви глянете на абзац, що починається зі слів «щодо» «особливого поводження»… Знайшли те місце?

Кальтенбруннер. — Щоб охопити зміст документа, я маю прочитати його повністю.

Еймен. — Підсудний, у вашого ж адвоката є копія цього документа!

Кальтенбруннер. — Мені цього не досить.

Еймен. — Гаразд, тоді читайте з середини сторінки: «Під час нарад начальників секторів групенфюрер Мюллер часто радився з Кальтенбруннером про те, чи слід застосовувати у тій чи тій справі «особливе поводження». Ось приклад такої розмови: «Мюллер: Скажіть, будь ласка, у справі «А» треба застосувати «особливе поводження»? Кальтенбруниер відповідав «так» або пропонував, щоб це питання вирішив рейхсфюрер. Коли відбувалася подібна розмова, називалися тільки ініціали, отже, особи, що були присутні на нарадах, не знали, про кого йшлося». Це письмове показання правда чи брехня, підсудний?

Кальтенбруниер. — Зміст цього документа не можна назвати правильним у вашому тлумаченні, пане обвинувач… Можливо, що Мюллер говорив зі мною про це, коли ми разом обідали, бо мене це цікавило з погляду зовнішньої політики й інформації…

Еймен. — Вам знайоме ім'я Цірайса?

Кальтенбруниер. — Так.

Еймен. — Він був комендантом концентраційного табору в Маутхаузені?

Кальтенбруниер. — Так.

Еймен. — Я зачитаю уривок з передсмертної сповіді знайомого вам Цірайса… «Раннім літом сорок третього року до табору приїхав обергрупенфюрер СС доктор Кальтенбруниер… Йому було показано три методи вбивства: пострілом у потилицю, через повішення й умертвіння газом. Серед призначених для екзекуції були й жінки; їм відрізали волосся і вбили пострілом у потилицю. Після страти доктор Кальтенбруниер подався в крематорій, а пізніше — до каменоломні». Це правильно?

Кальтенбруниер. — Це брехня.

Еймен. — Добре… Перед вами документ… Про знищення на місці англо-американських льотчиків… Підписано: «Доктор Кальтенбруниер». Чи заперечуєте ви той факт, що маєте причетність до цього наказу?

Кальтенбруниер. — Я ніколи не одержував цього наказу.

Еймен. — Ви заперечуєте, що тут стоїть ваш підпис?

Кальтенбруниер. — Пане обвинувач…

Еймен. — Відповідайте на моє запитання: ви заперечуєте, що це ваш підпис?

Кальтенбруниер. — Я не одержував цих документів. Звичайно, я якоюсь мірою винен, що не звертав уваги, чи не даються від мого імені такі накази…

Голова трибуналу. — Я нічого не розумію! Або ви говорите, що це не ваш підпис на документі, або ж — що підписали його, не подивившись на зміст. Що саме ви стверджуєте?

Кальтенбруниер. — Панове! Я ніколи не одержував цього документа! Я не міг підписати його, бо це суперечить моїм переконанням!

Голова трибуналу. — Я не питаю про ваші переконання. Я хочу мати відповідь: ви підписували його чи ні?

Кальтенбруниер. — Ні.

Голова трибуналу. — Але ж там стоїть ваш підпис!

Кальтенбруниер. — Я не певен, що це мій підпис.

Голова трибуналу. — Полковнику Смирнов, по яких пунктах ви хотіли піддати свідка перехресному допиту?

Смирнов. — Підсудний заперечував свою участь у знищенні євреїв у Варшавському гетто… Він запевняв, що поліцай-фюрер Польщі Крюгер нібито підлягав безпосередньо Гім-млерові і ніякої причетності до Кальтенбруннера не мав…

Голова трибуналу. — Будь ласка, ставте питання.

Смирнов. — Я прошу дати підсудному щоденник Франка. Читайте і стежте, чи правильно перекладено. «Немає сумніву, — каже Крюгер, — що усунення євреїв вплинуло на заспокоєння… Але серед робітників-євреїв є спеціалісту яких сьогодні не можна замінити поляками без будь-яких наслідків… Тому Крюгер просить доктора Кальтенбруннера доповісти про це рейхсфюрерові СС…» Чому Крюгер робив це через вас?

Кальтенбруниер. — Крюгер жодного слова не каже про те, що я там був як його начальник. Він знав лише, що я як шеф служби інформації рейху часто приходив до Гіммлера із спеціальними повідомленнями і він просив мене доповісти йому й це питання…

Голова трибуналу. — Ви говорите аж надто швидко і виголошуєте промови, не відповідаючи на запитання.

Кальтенбруниер. — Крюгер підлягав безпосередньо Гіммлерові.

Смирнов. — Я прошу відповісти, чи просив вас Крюгер подати його звіт Гіммлеру, чи ні? Це все, про що я вас питаю.

Кальтенбруниер. — На цій нараді було багато людей, і кожного, хто був близький до фюрера чи Гіммлера, про щось просили.

Смирнов. — Я прошу вас відповісти «так» чи «ні». Просив він вас доповісти?

Кальтенбруниер. — Я цього не знаю.

Голова трибуналу. — Пане Смирнов, добийтеся від нього, щоб він відповів на запитання.

Смирнов. — Підсудний, чи просив Крюгер доповісти Гіммлерові, що неможливо зараз Знищувати всіх кваліфікованих робітників-євреїв, і як той поставився до цього?

Кальтенбруниер. — Може, він і просив мене, але ні в якому разі не як свого начальника…»

Господи, подумав Штірліц, хто ж тоді був начальником у їхньому смердючому рейху? Один Гітлер? Решта агнці божі? Нічогісінько ні про що не знали? Проливали сльози ночами за тими, кого знищували в печах, як на конвейєрі?

Усі до одного повторювали: «Я навіть не чув про звірства», «Тільки у Нюрнберзі я дізнався про той жах, який творили секретні айнзацкоманди СД в Росії», «Я просто не хотів, щоб євреї відігравали певну роль у фінансах, промисловості, науці та мистецтві рейху, але я ніколи не закликав до того, щоб їх спалювали в газових каморах, це суперечить моїм переконанням», «Я довіряв фюрерові і не міг припустити, що він замишляв таке»…

Лише обвинувачений Шахт, організатор банківсько-валютної системи третього рейху, людина, яка дала Гітлерові кошти на створення вермахту, з посмішкою розглядаючи англійського обвинувача Джексона крізь товсті скельця окулярів, не сперечався за дрібниці, визнавав, що підтримував фюрера, і єдина суперечка з тим, хто його допитував, стосувалася Чехословаччини, коли Шахт заявив, що Гітлер не захоплював Праги: «Він же не взяв цю країну силою! Союзники просто подарували її фюреру!»

Джексон заціпенів від гніву, але свого добився, реванш був нищівний.

— Коли я був міністром без портфеля, — почав забивати, мов цвяхи, запитання англійський обвинувач, — було розв'язано агресивні війни проти Польщі, Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії; саме тоді, коли ви були членом імперського уряду Гітлера, почалося вторгнення в Радянську Росію і було оголошено війну Сполученим Штатам. Незважаючи на це, ви лишалися міністром фюрера? Чи не так?

— Так, — відповів Шахт, так само недбало розглядаючи обвинувача; тінь поблажливої посмішки все ще не зникала з його обличчя.

— Ви не порвали з Гітлером доти, поки німецька армія не почала відступати, чи це не правда?

— Лист, завдяки якому мені вдалося остаточно припинити стосунки з Гітлером, датований тридцятим листопада сорок другого року.

— Ви вже тоді вважали, що корабель тоне? Війну програно, чи не так?

— Саме так. Про це досить чітко свідчать мої усні й письмові заяви.

— Скажіть, після окупації Відня ви примусили службовців австрійського банку прийняти присягу?

— Так.

Ви примусили їх повторювати за вами такі слова: «Я клянуся, що скорятимуся фюрерові Германської імперії і германського народу Адольфу Гітлеру… Будь проклятий той, хто порушить її. Нашому фюреру тричі «зіг хайль». Правильно описано те, що було?

— Так, — відповів Шахт. — Ця присяга була обов'язкова для чиновників.

(Штірліцові імпонувало, що Шахт спокійно визнавав свою вину; жоден із обвинувачених так не поводився; старий іде на шибеницю, подумав тоді Штірліц, з гордо піднятою головою; що ж, яка не є, а все-таки позиція.

Але Штірліц і гадки не мав, що фінансового генія третього рейху, людину, без якої фюрер не зміг би створити ні армії, ні флоту, ні СД, ні гестапо, виправдає трибунал по всіх пред'явлених йому обвинуваченнях.)

З особливою ретельністю Штірліц проштудіював промову адвоката Латернзера, який захищав генеральний штаб третього рейху. Він довго роздумував, чому Латернзер зважився на відкриту фальсифікацію фактів, чому твердив у своїй промові, що останнє з пред'явлених обвинувачень — «військові керівники мусять нести відповідальність за те, що на практиці допускали здійснення злочинних планів Гітлера, а не заперечували проти них» — знову веде до центральної проблеми даного процесу, яка стосується військових, а саме — до проблеми виконання обов'язку. Неодноразово повторювалося: накази Гітлера були не тільки військовими наказами, вони мали до того ж законодавчу силу. Чи могли військові керівники не підкоритися законам? Коли не додержуватись наказу щодо вчинення загальнокримінального злочину, це може призвести до того, що цей наказ вимагатиме дії, спрямованої проти державної влади. А чи можна взагалі говорити про злочин, якщо наказ вимагає дії, спрямованої не проти державної влади, а навпаки, здійснюваної за її вказівкою? І коли навіть відповісти позитивно на це запитання, то який громадянин якої держави може визначити злочинний характер своїх дій?

Як міг Латернзер ігнорувати те, що було не просто доказане, а цілком очевидне людству: без генерального штабу Гітлер ніколи не спланував би жодної своєї кампанії! Штірліц пам'ятав рядки програми НСДАП, де прямо сказано, що саме партія й збройні сили є тими двома стовпами, які підтримують філософію життя рейху. Хіба можна наполягати, ніби генеральний штаб, що керував агресією, не винен, коли вину головнокомандуючого люфтваффе Герінга ніхто не заперечував, головнокомандуючого військово-морським флотом Деніца Гітлер призначив своїм наступником, а фельдмаршал Кейтель, безпосередній куратор генерального штабу, покривав убивства полонених! Можна захищати, але не можна доводити невинність генерального штабу, знаючи, що армія разом з айнзацкомандами розстрілювала без суду й слідства жінок і дітей в окупованих нею країнах?!

(Штірліц не міг передбачити, що в промову Латерпзера було закладено цілі «блоки» фраз генерала Гелена, він не допускав навіть думки, що генеральний штаб та імперський уряд Гітлера виправдають, незважаючи на протест радянського судді Нікітченка. Закінчувався сорок шостий рік; захід Німеччини треба було оформлювати в державу, вірну Заходові, а хто це зробить, як не ті, хто знав, як вести діло в управлінських канцеляріях рейху і вчити молодь абетки військового ремесла в нашвидкуруч відремонтованих казармах Гітлера.)

… Саме цей період — з весни сорок п'ятого і до осені сорок шостого року — і виявився тією ареною історії, на якій Штірліц мав докласти всіх зусиль, щоб побачити провідних персонажів, збагнути ті тенденції, які вони представляли, і, узагальнивши цю інформацію, прийти до рішення, продиктованого не тільки його особистими, людськими інтересами, а й тією позицією, якої він дотримувався з того листопадового дня сімнадцятого року, коли зв'язав своє життя з революцією Леніна.

ГОНСАЛЕС-І

Генерал Альфредо-Хосефа-і-Рауль Гонсалес, відомий серед друзів під прізвиськом Локс[49], насправді був одним з найрозумніших людей в іспанській розвідці.

Він починав в університеті Саламанки, спеціалізуючись в докторантурі з історії Аргентіни й Чілі; його праці були блискучі, висновки парадоксальні й несподівані; раптом він кинув науку й пішов у політику, в тридцять дев'ять років став полковником, один із шефів політичного департаменту в генштабі. Але за розум (в епоху царювання бездар) доводиться розплачуватись; от його й звільнили у відставку в липні сорок першого — після того, як він сказав, що «Голубу дивізію», яку послали до Росії, буде розбито і що встрявати в бійку проти Росії — недалекоглядний крок, наслідки якого важко передбачити.

Відтоді він жив у евоїй величезній, схожій на лабіринт квартирі на Кальє-де-Акунья; влітку виїжджав на море, в маленьке — сім будиночків — рибальське село Торремолінос, що під Малагою.

Його перша дружина загинула в автомобільній катастрофі; друга застудилася під час прогулянки на катері, прохворіла цілу зиму й померла в клініці професора Мендоси від невідомого лікарям легеневого захворювання.

З того часу Гонсалес жив самотньо; обслуговував його капрал Хорхе — одинокий, він поселився в його домі, водив машину, все сам купував, сервірував стіл до обіду (снідав Гонсалес у ліпшу; раніше, до відставки, не розумів, як це чудово, зразу вставав, біг у ванну, їв наспіх — лічильник часу не вимикався ні на хвилину, робота — це швидкість, перемагає той, хто спрямований) і тер генералові спину дуже жорсткою мочалкою, бо масаж — основа довголіття.

Прокидався він в один і той же час, рівно о десятій, за мить перед тим, як Хорхе приносив газети: «Йа», «Інформасьйонес», «Пуебло» і «ABC», а також лісабонську «Діаріу ду нотішіаш» (цю газету цензура Франко пропускала в країну беззаборонно); в втім, до розгрому рейху він одержував і «Фелькішер беобахтер» (єдина європейська газета, що не дозволяла собі нападок на режим Франко).

Перші місяці після того, як його звільнили, перегляд ранкових газет був для нього певним сурогатом роботи. Він підкреслював абзаци, що здавалися йому найважливішими; був глибоко переконаний, що ось-ось усе зміниться, Франко зрозуміє свою помилку, подзвонить йому і запросить повернутися, пояснивши, що все, що сталося, було наслідком інтриг Серано Суньєра, який давно і страшенно не любив Гонсалеса, бо вважав, що розвідка псує його, міністра закордонних справ, роботу, вторгаючись не в свої прерогативи. Однак минали місяці, Франко не дзвонив; пішов Суньєр, призначили іншого «Меттерніха», а він, Гонсалес, усе ще був у відставці. Тоді стомлений чеканням діла генерал дозволив собі в колі близьких друзів висловити критичні зауваження на адресу каудільйо, який забуває тих, з ким починав справу; через п'ять днів після цього йому подзвонив невідомий і, не назвавшись, порекомендував бути обачнішим у формулюваннях, особливо коли мова йде про людей, оточених любов'ю нації. Безгрішних немає, за кожним є дещо, яке дає змогу вжити таких заходів, котрі доведуть людям, що й він, генерал, заслуговує не просто відставки, а ув'язнення в тюрму як людина, що запустила руку в кишеню казни».

Генерал не встиг обізватись, як трубку акуратно поклали на важіль; саме у той день — уперше в житті — він пере жив принизливе відчуття власного безсилля; немає нічого прикрішого за неможливість відповісти на образу!

Ось тоді він і сказав собі те, чого ніколи досі не дозволяв собі навіть подумати: «В жодному нормальному суспільстві таке немислиме. Я розплачуюсь за те, що допомагав будувати тюрму. Все марно. Треба затаїтися й ждати. Я живу в приреченій країні, де все побудовано на алогізмах, де горе називають щастям, а терор — свободою. Мені отмщеніє і аз воздам».

Відтоді він не навідувався до клубу, з дому виходив на прогулянку, а зі своїм колишнім помічником Веласкесом, який відповідав за розвідувальну сітку в Англії та Сполучених Штатах, зустрічався тільки в ліфті, коли той приїздив з Лондона. Добре, що жили в одному будинку й розуміли один одного без слів.

Саме після того дзвінка йому стало ясно, що сподіватися на якісь зміни, поки живий Франко, — безглуздя, легковажність, старечий маразм, марне мріяння; треба затаїтись і ждати; зміни відбудуться, але це станеться значно пізніше, з розвитком у країні індустрії і науки; порятунок у тому, щоб зробитися непомітним, розчинитись, стати часточкою маси, відмовившись від того, що визначало індивідуальність Альфредо-Хосефа-і-Рауля Гонсалеса.

Проте в тодішній Іспанії і таку манеру поведінки треба було замотивувати, щоб чиновник Пуерто-дель-Соль, який одержував щоденні рапорти про нього, Гонсалеса, про його зустрічі, прогулянки, про розмови, стан здоров'я, відправлення природних потреб з жінками, про покупки, телефонні дзвінки, чи не здригнувся на чомусь, не пішов радитись з керівниками, що спричинилося б ще до жорстокішого стеження, а то й до акції; Франко на це був великий мастак, особливо полюбляв такі операції по усуненню противників, які були пов'язані з авіакатастрофами або з організаціями терористичних актів руками лівих підпільних угруповань.

Тому, переказившись у спальні після того дзвінка, Гонсалес викликав лікаря Мендосу; переглянувши перед цим довідник внутрішніх хвороб, де йшлося про симптоми інфаркту, поскаржився, що не може дихати, дуже болить у лівому підребер'ї, часті позиви до блювоти.

Мендоса по праву вважався дорогим лікарем, консультуй вав Гонсалеса ще з того часу, коли той був одним із шефів розвідки, не поривав з ним стосунків і після відставки, бо досяг такого місця під сонцем, що міг дозволити собі рідкісну розкіш: нічого й нікого не боятися. На гроші, зароблені практикою, він купив величезну латифундію в Галісії, вклав гроші в акції універмагів і придбав пай у «Ереро і Фереро», — кращих мадрідських магазинах виробів із шкіри. На відміну від міністра, генерала, начальника департаменту, функціонера міністерства фаланги, його не могли звільнити, сам собі хазяїн, своя клініка, та й рахунок у банку цілком надійний.

Вислухавши Гонсалеса, лікар потримав свої тонкі холодні руки на його могутніх волосатих грудях, поставив десяток неквапливих запитань, потім схилився до його голови і тихо прошепотів:

— У вас немає інфаркту… Якщо ви хочете стенокардії, то насамперед замотивуйте біль у сонячному сплетенні…

… Півроку Гонсалес провів у ліжку, хоч кожного ранку робив гімнастику, щоб м'язи не стали мов ганчірки; Мендоса, який розумів ситуацію як ніхто інший, розпустив чутки, що генералові три чисниці до смерті, серце нікудишнє, який жаль, людина в розквіті сил, уявляю, який це буде удар для каудільйо, диво, коли Гонсалес виживе, я не можу дати гарантії, що летальний кінець не настане в будь-яку хвилину. Тиранія любить убогих; стежити за Гонсалесом перестали; небезпеки ніякої, живий покійник. Ось тоді він і розпочав здійснювати той план, що його розробив, поки вмирав. Суть цього плану зводилась до того, щоб неймовірно розбагатіти, бо лише багатство могло зробити його не досяжним для ворогів, час пустих гасел про «єдність і благо нації» скінчився, все повернулося на круги своя, могутність людини, її потрібність визначалися віднині тільки тим, скільки грошей лежало на її рахунку і якою кількістю земель вона володіла.

Гонсалес розумів, що він не зможе розбагатіти, лежачи в ліжку і читаючи книжки, беручи фоліанти з старовинних шаф ручної роботи; потрібно спілкування, аналіз новин, причому не пустих, газетних, а живих, почерпнутих у тих колах, де є доступ до реальної, а не обструганої інформації. Таке спілкування — щоб воно не викликало нового циклу робіт проти нього з боку секретної поліції, — так само має бути старанно замотивованим. Тому лікар Мендоса подзвонив йому й сказав, що можна вставати, особливої загрози для серця поки що немає; звичайно, не слід перевантажувати себе, але бувати на кориді чи на футболі аж ніяк не забороняється, якщо, звичайно, вмієте контролювати емоції, бо доля усіх болільників — принизливий інфаркт на трибуні, коли ніхто не захоче вам допомогти, і не через те, що люди погані, просто всіх у той момент цікавитиме пас Пепе лівому захисникові «Реалу» Карденасу, той майстерно б'є по низу з правої, або ж — якщо йдеться про Пласа де торос — люди чекатимуть завершального удару Бласа, який чудово держить ліву ногу, вигинаючи її тятивою перед кидком на бика, так само, як це робив Педро Ромеро з «Фієсти», котру написав дон Ернесто, що воював проти каудільйо з росіянами. Кремль платить письменникам злитками платини, купують на корені, всім відомо…

З того часу Гонсалес почав відвідувати кориди, обачно відновив знайомства, приглядався, прислухався; мистецтва лицедійства вчитися йому не доводилось, асом розвідки вважався цілком заслужено, а підтримав Франко лише тому, що був переконаний: Іспанії потрібен порядок, країна ще не готова до безмежної демократії, яку запропонували республіканці; мають минути роки, перш ніж народ зможе користуватися її благами безкровно; спочатку треба навчитися вислухувати супротивну точку зору й тактовно висувати свої докази, а не палити з кольта в лоб опонента. Він не міг собі уявити, що перемога порядку прийде з терором і невгамовним прославленням маленької людини на прізвище Франко.

Саме на Пласа де торос він цілком умотивовано зустрівся з Аихелом-Алькасером де Веласкесом і провів з ним дві години на трибуні «Сомбра», перемовившись лише кількома фразами; але й цього було досить, щоб зрозуміти те, що треба. Веласкес був його учнем і зараз — зустріч ця відбулася ще у сорок третьому році — зайняв особливе становище в європейській розвідці.

Доля Веласкеса була зовсім незвичайна, але водночас типова, якщо розглядати його справи, слова, ідеї й захоплення, не відокремлюючи від концепції іспанського національного характеру, а саме крізь призму цього характеру, що поєднував у собі риси як Дон Кіхота, так і Санчо Панса.

Дванадцятирічним хлопчиком Веласкес прийшов на Пласа де торос; взагалі таке рідко трапляється, бажаючих — тьма-тьмуща; навіть десятирічні перескакують через дерев'яні бильця й біжать на бика з червоною ганчіркою, але тільки одиницям щастить уникнути рокового удару, більшість кінчає госпіталем, розпанаханим боком, інвалідністю. Веласкес був везуном, він показав клас, глядачі заревли: «Нехай залишається, нехай уб'є бика!» І він лишився, убив бика і одержав вухо; це було неймовірно в дванадцять років, про нього написали в газетах: «Хлопчик з народу переміг кращого бика Міури!» Його вітав засновник іспанської фаланги Хосе Антоніо Пріма де Рівета, віддав малограмотного хлопчика в школу, потім в університет на філософський факультет в Саламанку; там він слухав розповідачів, адептів іспанського фашизму, які віщали про велич національного духу, про те, що Іспанія стала жертвою змови міжнародного єврейства на чолі зі Сталіним, що тільки дон Адольфо, фюрер Німеччини, протистоїть на континенті дияволам, які базікають про «людське братерство»; немає і не може бути братерства між людьми, що розмовляють різними мовами. За дорученням шефа фаланги Веласкес брав участь у терорі, його засудили на смерть, після заколоту Франко випустили на волю; під час громадянської війни одержав орден за відвагу; вбивство Хосе Аитоніо Прімо де Рівери вважав комбінацією каудільйо, який попросив про цю послугу лівих, аби тільки усунути головного конкурента; а оскільки всі ліві — червоні, згодні на будь-який злочин, вони з радістю прибрали вождя іспанської фаланги, брата Гітлера, світоча Іспанії.

Саме тоді, після вбивства Хосе Антоніо, ім'я Анхела-Алькасера де Веласкеса і потрапило в рапорт секретної поліції, про який доповіли генералові Гонсалесу, — шалений матадор сказав про це не комусь, а в товаристві іноземців, серед яких був і офіцер СД, що працював у Бургосі при штабі Франко. Ім'я цього офіцера було Макс, знайомі називали Максимо, але найчастіше, особливо ті, котрі з ним дружили, звали його Естіліц, тому що прізвище Штірліц дуже важко вимовлялося іспанською.

А Веласкес не вгамовувався, лаяв Франко на всі заставки, тому Гонсалес і запросив його до себе, сказав, якщо йому набридло життя, то він може з ним покінчити в цьому ж будинку, в туалеті, пістолет до його послуг, калібр цілком надійний, зніме півчерепа, ніякого болю, мозок розбризкає по кахлю, тільки, жаль, змішається з лайном, неестетично.

А потім він і запросив Веласкеса в розвідку, такі згодяться в крутих ділах, і послав його повчитися діла в Берліні, до адмірала Канаріса та Шелленберга, згодом влаштував свого протеже в Лондон на посаду прес-аташе.

Там Веласкес почав працювати на абвер, виконував особисті завдання Шелленберга, а влітку сорок першого року, незадовго перед тим, як Гонсалеса вишпурнули у відставку, його залучила до співробітництва розвідка Японії.

Саме він, Гонсалес, після того як повноважний міністр і надзвичайний посол Сума-сан відвідав міністра закордонних справ Іспанії Серано Суньєра і домовився про форми обміну інформацією з Веласкесом по дипломатичних каналах, санкціонував форму фінансування розвідувальної групи. Сума-сан пообіцяв передавати Веласкесу не чеки чи гроші, а діаманти й перла, щоб той міг платити своїм помічникам: кореспонденту газети «Мадрід» у Нью-Йорку Пенеллі де Сільва, репортеру «Йа» Франсіско Лусінтесу, журналісту з «ABC» Хасінто Мікельарена і Аладрену з «Інформасьонес». При цьому Гонсалес уже тоді підозрював Аладрена, брата відомого скульптора, який жив в одпій квартирі з Гарсіа Лоркою, в тому, що той працює не так на японців, як на американців, бо двічі навідувався до американського посла в Іспанії Хейєса, намагаючись (о, наївність любителів!) провести цей контакт таємно.

Скоріш машинально, а не з цікавості Гонсалес, готуючи свої справи для передачі наступникові, спитав, скільки ж японці платять Веласкесу. Сума була воістину приголомшлива.

Зустрівшись з Веласкесом на трибуні Пласа де торос (домовились про це в ліфті, піднімаючись у свої квартири), вони поводилися так, щоб ні в кого (а особливо в двох молодиків, що сиділи ліворуч від них) не було ніяких сумнівів: обмінюються враженнями про бій биків, думки цілком компетентні, причому, якщо «дипломат». грішить надзвичайною емоціональністю, то «генерал» цілком стриманий, гумористичний і, мабуть, тяжкохворий, бо раз по раз приймає пілюлі (хід підказав Мендоса, «пілюлями» були балабушки «сен-сена», що перебивали неприємний запах у роті).

Коли після закінчення кориди люди ринули до виходу, а саме тут і мільйонер і безробітний стають завзятими іспанцями, тобто завзято працюють ліктями й нестримно рвуться вперед, намагаючись якнайшвидше вибратися з вузького тунелю, що веде до вулиці, Гонсалес і Веласкес обмінялись найважливішою інформацією, а саме: «матадор» устиг сказати «генералові», що цілий ряд співробітників ВСС він узяв «на гачок», що вони працюють не за гроші, а з ідейних міркувань, намагаючись завдати удару імперським устремлінням Великобританії, що японці чомусь припинили фінансування дорогоцінним камінням, дали йому доручення на рахунок у філіалі швейцарського банку, відкритий у Цюріху якимось доктором Міллером, і що, за чутками, німці зараз спішно утворюють у нейтральних країнах свої фірми, вкладаючи туди величезні кошти. Він устиг також сказати, що німці просили його переказати триста тисяч доларів на ім'я Єви Дуарте, дружини аргентінського полковника, який недавно повернувся до країни після дворічної роботи в Берліні на посту військового аташе при Гітлері; професор історії, що спеціалізувався по Латиноамериканському континенту, Гонсалес знав це ім'я. Канаріс у свій час сказав йому, що дружить з цим перспективним військовим, — світла голова, здатен багато на що, цілком перспективний.

Гонсалес пообіцяв продумати ситуацію, з наступним контактом не поспішав, знаючи, що Веласкес повернеться до Іспанії лише в березні сорок п'ятого, коли настане час його чергової відпустки, і весь цей рік він помалу, не поспішаючи, дуже обачно налагоджував зв'язки з економістами, зустрічаючись з ними на коридах; телефонні дзвінки були замотивовані — обмін враженнями після минулого бою. Так само замотивовані були й спільні сніданки із знайомими в кафе «Ріо-Фріо», ніякої конспіративності, у всіх на очах, слухай, секретна поліціє, пиши свої звіти, якщо збагнеш, про що йдеться.

Після розгрому Гітлера, після того, як світ змінився, Гонсалес почав поводитися розкутіше; Франко похитнувся, в нього з'явилося аж надто багато відвертих ворогів, щоб приділяти увагу тим, хто здавався йому ворогом прихованим; саме тоді ті, хто називав Гонсалеса Локо, зрозуміли, що він зовсім не безумець, а навпаки, куди розумніший за тих, котрі вважали себе мудрецями; виявляється, в опозиції, коли тільки зуміти її пересидіти, є свої плюси, бо неждано-негадано Гонсалес став представником кількох латиноамериканських фірм, які уповноважили його вкладати торгові угоди, за що платили дуже високі комісійні; хто саме керував фірмами, ніхто не знав, та й нікого це особливо не цікавило, бо товар надходив чудовий, затримок у платежах не було, а подарунки заінтересованим чиновникам надсилалися щомісяця, до того ж вельми щедрі.

Однак Гонсалес ніде й ніколи не сказав жодного слова проти генералісимуса, мовчав, як води в рот набрав, став кращим знавцем кориди; одного разу опинився на трибуні поряд з американським радником; той кинувся до нього з обіймами — виявляється, вони були знайомі ще з сорокового року, коли радник був прес-аташе і тільки-но починав свою дипломатичну кар'єру.

Через два тижні Гонсалеса запросили до американського посольства на коктейль, присвячений приїзду в країну групи бізнесменів, що працювали в сфері холодильних установок; в Іспанії багато м'яса, чого-чого, а цієї дрібниці вистачає, поле для вигідних операцій, холодильники наші, м'ясо ваше, торгівля в голодній Європі — спільна, нам — вісімдесят відсотків, вам — двадцять, цілком по-джентльменськи.

… Саме цей епізод з підсадкою до американця й помітив Штірліц на Пласа де торос навесні сорок шостого, коли підкрадався до тих матадорів, які від'їжджали до Мексіки; помітив і забув, заклавши в анали пам'яті.

Знадобилось через п'ять днів після того, як повернувся з Бургоса; саме там він познайомився з Гонсалесом десять років тому, саме ця людина може йому зараз допомогти, всі люди, що мають на собі печать знання, а тим більше зв'язків, потрібні йому.

Відновлення знайомства з Гонсалесом було справою техніки…

Як завжди, того ранку Гонсалес випив чашку кави, з'їв рогалик, підсмажений на оливковій олії, і заходився читати газети; офіційних повідомлень він тепер не читав, навіть не переглядав; починав з інформацій про кориди, що відбулися, робив виписки, складав схеми; він тепер визнаний «провісник» наслідків двобоїв — жива легенда, цим треба дорожити, це — привід для будь-яких зустрічей, можливість бути на виду у всіх, розмовляти про те, що цікавить, відповідати на запитання, а це, певна річ, дає змогу ставити свої, пов'язані не тільки з боєм биків.

Усе хоч трохи цікаве він вирізав, складав у кольорові папочки; тому, коли він натрапив на описання кориди, що починалося пружною фразою, яка належала явно не іспанцю, «бик був червоний і вилитий, наче торпеда», — генерал зацікавився матеріалом, підіткнув під себе пухову ковдру, прострочену китайською шовковою ниткою з бісером, і прочитав репортаж одним духом, здивувавшись, що це блискуче описання бою закінчувалося такими словами: «Я пригадую, як дев'ять років тому, коли осіннє небо було таким же високим і перисті хмари на ньому помалу танули в спекотливому жовтавому мареві, що піднімалося все вище й вище, поки не досягло ледь виразного обрису місяця, який сходив тут в останні дні жовтня вже о сьомій вечора, великий матадор Еухеніо, обернувшись до полковника Гонсалеса, що сидів поруч, усмішливо сказав: «Нехай бог розподілить удачу», і пішов на середину Пласа де торос, і був уже готовий убити бика й одержати трофес, як сталося непередбачене, і на Пласу вискочив десятирічний хлопчик, і бик кинувся на нього, і розпоров би хлопчика гострим, як шило, рогом, але Еухеніо вмить підбіг до бика, одвів його на себе, і бик його поранив, а він урятував хлопчика, хоч і не одержав трофес, зате виграв пам'ять. Я ніколи не забуду, як Альфредо Гонсалес, якого вже тоді по праву вважали кращим аналітиком кориди, сказав: «Бог розподілив удачу по-божому, він нагородив Еухеніо не тільки розумом, а й серцем».

Підпис під есе ні про що не говорив; дивно, «Пуебло» ніколи не друкувала цього Максимо, звідки таке чудове перо?

Гонсалес одразу згадав той день у Бургосі, і Еухеніо, і той бій, тільки своїх слів — йому сподобались слова, котрі, як писав Максимо, він сказав тоді, — він не пам'ятав; а втім, це не так важливо, пам'ятають інші, пам'ять про нас бережуть люди, я — пусте, мить у людській череді, та коли я залишив по собі пам'ять у інших, виходить, життя прожито не марно…

Узявши телефонну трубку, він подзвонив у «Пуебло»; головного редактора затверджував особисто каудільйо; йому він не подзвонив, навіщо? Більш виправданий дзвінок був у відділ, який давав постійно репортажі про кориди; нехай вони скажуть головному про дзвінок генерала Гонсалеса, це престижніше, героя має грати юрба, сам герой мусить вперто мовчати, гріх забувати уроки драматургії античності.

— Хто просить редактора відділу? — спитала секретарка.

— Гонсалес.

— Звідки ви?

— Я? — Гонсалес раптом посміхнувся. — Від себе. Скажіть вашому шефові, що його турбує дзвінком генерал у відставці Альфредо Хосефа-і-Рауль Гонсалес.

— Одну хвилинку, — відповіла дівчина іншим голосом; у грубці щось клацнуло, і зразу пророкотів густий баритон шефа відділу Рохаса.

— Я хотів би подякувати Максимо, — озвався Гонсалес, — якого ви сьогодні опублікували. Я згадав ту кориду в Бургосі і прекрасного матадора Еухеніо, якого мало хто знає тепер… Доля загиблих — безпам'ятство…

Нам надзвичайно приємний ваш дзвінок, сеньйоре Гонсалес, ми дуже шануємо ваш талант, ніхто, крім вас, не вміє так точно передбачити результати кориди…

— Це перебільшення, — відповів Гонсалес, — але я вдячний вам, Рохас…

— Цей Максимо не іспанець… Він писав нам разів зо два… Я навіть не знаю, хто він… У мене немає його телефону… Зачекайте хвилинку, я запитаю Альберто, він готував цей матеріал до публікації… А вам він справді сподобався?

— Так, це гарно зроблено. Звичайно, в нього свої уявлення про кориду, ніхто, крім іспанців, не може збагнути зміст тавромахії, але все-таки він сповнений поваги до предмета і намагається його осягнути не знаскоку, як усі ці інглезес та алеманес…

— Ось, генерале, його адреса… Е, ні, він, виявляється, дав свої нові телефони, будь ласка, записуйте…

… Другий телефон, службовий, здався Гонсалесу знайомим; пам'ять у нього була натренована, професіонал високого класу; він переглянув свою папку з візитними картками, яку став поступово підбирати після того, як знову почав виходити у світ; усе правильно, той же комутатор, що й у директора ІТТ Ерла Джекобса, останній раз зустрічалися на вечері в аргентінського посла з нагоди проголошення Дня незалежності республіки, дуже чіпкий хлопець.

Гонсалес зателефонував у ІТТ, попросив з'єднати його s доктором Брунном, відповіли, що апарата в доктора немає, треба почекати; генерал почув голос, який здався йому знайомим, привітав з чудовою публікацією, подякував за пам'ять і запросив на вечерю до себе додому, на кальє-де-Акунья; запрошені Веласкес, генерал Серхіо Оцуп, брат відомого петроградського фотографа, радник американського посольства Джозеф Гейт і керівник торгової місії Іспанії у Швейцарії дон Хайме Бетанкур.

… Він пізнав Штірліца зразу; вони обнялися; Гонсалес прошепотів:

— Естіліц, боже мій, який я радий вас бачити!

— Я Брунн, — також пошепки відповів Штірліц. — Хай буде проклята наша пам'ять, я не Естіліц, а Брунн!

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-III

«Грегорі Спарку,

готель «Амбрассадор»,

Голлівуд, США

Дорогий Грегорі!

По-перше, тобі треба було б написати нову адресу. Я надсилаю листа на твій готель, сподіваючись, що його тобі перешлють. А якщо ні, то бог з ним, з цим листом, напишу нового.

По-друге, я зараз не можу детально розповісти тобі про своє життя, бо на балконі спить дівчина, яку звуть Кріста, я бачу її з того місця, де пишу, любуюся нею й думаю: «Хай ідуть к бісовій матері всі мерзотники цього світу, якщо поруч з тобою живе чорнокоса (а взагалі вона білява), голубоока, великолоба, веснянкувата, довгонога, розумна й добра дівчина!» Хай усі вони йдуть к бісовій матері, якщо в тебе є Елізабет і хлопчики, а в мене є Кріста, а хлопчики ще тільки будуть чи дівчатка, це не так важливо, але неодмінно веснянкуваті, голубоокі й біляві.

Світ вступив у смугу лихоліття, Грегорі, колишні ідеали відходять у минуле, нові тільки народжуються. А нам треба залишатися самими собою, треба зберігати в своїх осередках порядність, вірність дружбі, бажання прийти на допомогу тому, кого даремно ображають. Це передається дітям, від наших дітей — онукам, а це — геометрична прогресія, тільки на це я сподіваюсь. На зло тр-р-р-радиціям наших бездар (цікаво, чи вважають вони своєю традицією і те рабство, яке було законом у Штатах ще вісімдесят років тому?) треба зберігати наші традиції братерства, що складалося в роки війни, тільки цим ми можемо допомогти людству.

У зв'язку з цим скажи Вренксу — він також, мені здається, працює в Голлівуді, пише якусь муру, — щоб старий був обачніший, листуючись зі своїми іспанськими кореспондентами. Він тут боровся у складі батальйону Лінкольна, я розумію, як він ненавидить каудільйо і як любить тих своїх друзів, яких тільки-но починають випускати з концентраційних таборів (не без мого, до речі кажучи, натиску), але не можна втрачати розуму й підводити підцензурних іспанців. Я пишу про це спокійно, бо відправляю лист з дипломатичною поштою, значить, фалангістська наволоч не зможе цього прочитати, а в Штатах, слава богу, таємниця листування поки що гарантується законом. Саме це, мабуть, і є одна з наших традицій, до того ж не міфічна, а реальна, така нам дорога, бо дозволяє відчувати себе особистістю. Ти в своїх суперечках, якщо все-таки вирішиш їх продовжувати (не радив би, марно), спитай своїх опонентів, що вони конкретно розуміють під словом «традиція»? По пунктах і без придихів. Убивство індійців? Розстріли північних американців, які повстали проти рабства? Торгівля живими людьми, обмін їх на породистих собак, натасканих на полювання зайців? Ку-клукс-клан? Чи це не вважається «американською традицією»? Тоді, може, наша традиція — це Лінкольн? Я — «за». Але нехай не забувають, проти яких «традицій» він боровся.

Тут, у нашій колонії, теж є прихильники традицій; як правило, це видатні — по малограмотності — люди. Читати вони ледве по складах можуть, найдужче люблять слухати. От якийсь одержимий борець розуму і вкладає в їхні голови нісенітницю, бундючиться від гордості, бо він сам є представник найбільшої (за територією) і найбагатшої (за кількістю мільйонів) держави у світі. Коли я сказав, що найбільшими — за територією — є Росія і Канада, на мене подивилися із співчутливим подивом. Коли я, уподібнившись тобі, приніс довідник, мені сказали, що хазяїн видавництва не чистокровний американець, у глибині душі нам заздрить, а тому публікує фальсифіковані дані. Тоді я, втративши на якусь мить контроль, сказав, що традиції ніколи не бувають однозначні, ВОНРІ утворювалися в боротьбі проти зла, тупості, насильства, корупції, злиднів, що й ста років ще не минуло, як у нашій країні скасували рабство, яке було американською традицією. Після цього я відчув навколо себе якийсь вакуум і замовк.

Ну їх к чорту, Грегорі! Підшукуй для мене місце консультанта з питань телефонно-телеграфного зв'язку в Голлівуді. Саме так, бо я придбав акції тутешньої ІТТ по досить вигідному курсу. Отже, сам бог велить змінити професію. До речі, Кріста має якусь причетність до цієї професії, вона талановитий математик, працює над проблемою чисел, страшенно цікаво. Скільки коштує невеликий (три-чотири кімнати) котедж на березі океану? Подалі від центру, звичайно, але з хорошим під'їздом. І щоб поряд не було ні бензоколонок, ні аптек. Я питаю про це цілком серйозно.

Господи, який я щасливий, Грегорі! Яке блаженне відчуття тиші й надійності прийшло до мене, після того як бог подарував мені Крісту. Я ж поховав себе, з головою поринув у справи, лише це давало мені можливість засинати, не напившись віскі. Я не бачив довкола себе нікого й нічого, примусив себе стати роботом, певний панцир від безнадійності — швидше б прожити, швидше б ходики на кухні відлічували відпущений тобі час, щоб продовжити свій лік для інших, які йдуть слідом. І раптом старий «шевроле» б'є бамбер мого «форда», і з'являється Кріста, і все міняється. За день, за один лише день усе змінилося, Грегорі! Пригадуєш, у Біблії? І був ранок, і була ніч, день перший… Того дня — першого — я розплющив очі й одразу замружився, бо боявся, що не відчую її біля себе; я дуже злякався, що все те, що відбулося вчора, — сон, ще один сон, скільки ж я бачив таких снів за останні роки, можна було б написати такі чудові книжки, якби я вмів записувати сни, ї у всіх — добрий кінець. Я повільно простяг ліву руку й відчув поряд з собою порожнечу, і такий жах охопив мене, така безвихідь, Грегорі, що навіть й передати не можу. Я тихо став лаятись, я ніколи не думав, що вмію так гидко лаятись, я лежав і лаявся, а потім побачив на столику дві склянки й зрозумів, що я даремно лаюсь, значить, Кріста була, не міг же я пити з двох склянок, звичайно, я, як і всі, що пережили війну, трохи не при собі, але поки ще я незакінчений псих, і тоді я покликав: «Кріс!» і найдужче боявся, що не почую її відповіді, і ніхто не відповів, але я подумав: коли раніше мені снилися безіменні, чудові, добрі, люблячі жінки, то зараз я зрозумів, що жінку моєї мрії звуть Кріста, вона не зникала з пам'яті, як усі інші. Я схопився з ліжка, подумавши, що вона пішла рано-вранці, все-таки мені сорок, а їй двадцять п'ять, може, я старий для неї, і вона вирішила припинити все зразу, поки не зайшло дуже далеко. Я сказав собі тоді, стрибаючи на одній нозі, бо не міг другою попасти в штанину, що наплюю на все й зроблю так, що мої фашистсько-фалангістські друзі з поліції перекриють аеродроми й вокзали, вони це хвацько вміють робити, Гіммлер учив, не хтось там. І раптом я почув, як у ванній кімнаті ллється вода, та ще почув голос Крісти, вона співала веселу пісеньку про букет польових квітів; вона співала її німецькою, а потім, коли готувала сніданок, норвезькою, а опісля, коли стояла на балконі й махала мені рукою, дивлячись, як я сідав у машину, англійською, і на лівій її щоці була ямочка, і чорне волосся закривало великий випуклий лоб, усіяний веснянками, і я лише тоді повірив, що вона поряд і що я приїду на ленч — досі я ніколи не приїздив додому, завжди їв у кафе, — і ми сидітимемо навпроти одне одного й розмовлятимемо собі про що завгодно, і це буде те, що люди називають щастям і що так нудно пояснюється в енциклопедичному словнику англійської мови.

Словом, я хочу одружитися наступного місяця. Кріста самотня, батьки її померли, отже, ніяких складностей з поїздкою додому й розмовами з сім'єю не передбачається, і ніхто не питатиме про допустимість вікової різниці і про те, якого я роду, і чи не загрожуватиме їй бодай щось від моєї першої дружини, ти ж знаєш, які європейці обачливі в справі одруження.

А весною ми приїдемо в Штати і неодмінно навідаємося до тебе в Голлівуд, Кріста ні разу не була в нашій божевільній країні, і я хочу показати їй не туристські маршрути, а справжню Америку, яку ми так з тобою любимо. Мені дуже хочеться, щоб і вона її полюбила.

Пиши. Тільки із зворотною адресою.

Твій Пол Роумен.

P. S. Чому не відповідає Брехт, я послав йому листівку й листа?»

УРИВКИ ІЗ СТЕНОГРАМИ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-III (1946)

Запитання. — Чим викликаний ваш політ до Лісабона в квітні сорок першого року?

Відповідь. — На початку квітня мені подзвонив Гіммлер і наказав негайно підготуватися до звіту, повідомивши, що викликає фюрер. Я ще не встиг покласти трубки, як мене запросив Гейдріх. Він сказав, що питання, з якого викликає Гітлер, досить складне. «Від найдовіренішої агентури надійшло повідомлення, що в Лісабоні з'явився Отто Штрассер. Я познайомлю вас з моєю людиною, яка працювала в організації Штрассера «Чорний фронт». Цю людину заслали до нього, вона мала завдання розкласти «фронт» зсередини. Дістанете від неї інформацію про становище в цій емігрантській зграї. Але я думаю, що Гітлер викликає вас не тільки для того, аби організувати розвал «Чорного фронту». Мені здається — гя суджу по тій ненависті, яку фюрер відчуває до братів Штрассерів, — мова піде про те, щоб ліквідувати Отто. По дорозі до рейхсканцелярії я розкажу вам про ті причини, які викликали таку глибоку ненависть фюрера до братів». Я натякнув Гейдріхові, що було б доцільніше доручити цю операцію тій людині, яку вже вкорінено в «Чорний фронт»…

Запитання. — Прізвище цієї людини?

Відповідь. — Штандартенфюрер Біст.

Запитання. — Що ви про нього можете сказати?

Відповідь. — Нічого, крім того, що він класний професіонал.

Запитання. — Він був ладен на будь-який злочин?

Відповідь. — Якщо Міжнародний трибунал заборонить розвідку як таку, я погоджусь з вашим висновком. А оскільки розвідку поки що не вважають злочинною організацією, я залишаю за собою право відповісти в тому розумінні, що штандартенфюрер був ладен виконати будь-яке завдання, доручене йому командуванням.

Запитання. — Біст підтримував постійний контакт з фюрером народної економіки Гуго Стіннесом?

Відповідь. — Я про це не знаю.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — У кабінеті Гітлера нас чекав Гіммлер. Фюрер запитав Гейдріха, що є пового в справі Штрассера. Той відповів, що додаткової інформації, крім тієї, яку він передав йому вчора, повідомити не може. Тоді фюрер, чомусь розгнівавшись, сказав: «Кожен з вас людина військового обов'язку й присяги. Наказ командира — істина в останній інстанції. Порушення наказу — хоч яку посаду ви займали б — загрожує кожному з вас розстрілом. Ви це усвідомили досить ясно?» Ми відповіли, що це нам ясно. Тоді, трохи заспокоївшись, Гітлер вів далі: «Найнебезпечніша для руху, як ніхто, та людина, яку підняли до керівництва, яка знала вищі таємниці НСДАП і рейху, а потім волею нації її скинули з цієї посади. Найнебезпечніший для руху, як ніхто, той, хто привласнив собі право висувати власні концепції, що йдуть врозріз з тими, які висунув я. Це є не що інше, як зрада інтересів націонал-соціалізму! Будь-яке «ячество», будь-яка претензія на власну точку зору, нехай це навіть прикривається високими словами про благо нації, підлягають знищенню вогнем і мечем. Ви згодні, Гіммлер?» Той не сподівався на таке запитання, тому відповів розгубленою і занадто афектованою згодою. «Оскільки старшого, Грегора Штрассера, — провадив Гітлер, — ми встигли схопити і стратити, на жаль, дуже легко, розстріл — це смерть солдата, зрадника треба рвати на шматки манікюрними щипцями, — залишився Отто. Він не знає всього, але він був керівником закордонної організації НСДАП, він має цілий ряд дуже важливих відомостей, якими цікавляться секретні служби Лондона, Москви та Вашінгтона. Тому я наказую вам стратити його, хоч би там що». Гейдріх відповів, що він зрозумів завдання; я вважав за краще мовчати. Фюрер провадив далі: «Щоб операція пройшла успішно, я сам продумав її поетапний план. Я пригадую, як провалилася справа з герцогом Віндзорським, тому прошу дотримуватися плану, що гарантує удачу. Отже, — по-перше, вам належить з'ясувати нинішню резиденцію Отто Штрассера. По-друге, після цього його треба знищити будь-яким шляхом. По-третє, я даю вам, Шелленберг, повну свободу дій, не думайте про способи, будь-який спосіб хороший, коли йдеться про страту зрадника, урок для інших мерзотників, профілактика настроїв у країні, спосіб єднання маси навколо того, кого вона, ця маса, назвала своїм фюрером. Ніхто, повторюю, жодна жива душа на світі не повинна знати про цей мій наказ…» Ми повернулися до кабінету Гейдріха й там продовжували обговорювати майбутню операцію. Я не міг збагнути, чому мене вибрали на цю роль. Мені навіть здалося, що Гіммлер і Гейдріх перевіряють мене після невдалого викрадення герцога Віндзорського. Потім ад'ютант доповів Гіммлерові, що за його викликом прибув професор з Мюнхенського університету. Гіммлер пояснив, що цей професор — найвидатніший бактеріолог. «Він вручить вам отруту, якою ви вб'єте Штрассера. Але майте на увазі, при ньому нічого не можна говорити про завдання, яке ви одержали», — додав він перед тим, як запросити професора.

Запитання. — Його ім'я?

Відповідь. — Не пригадую.

Запитання. — Ви пригадуєте.

Відповідь. — Я знав його ім'я, але зараз воно випало з пам'яті…

Запитання. — Професор Штойбер?

Відповідь. — Можливо…

Запитання. — Хочете послухати його показання?

Відповідь. — Був би вам вдячний.

Запитання. — Ну що ж, слухайте. «Шелленберга в присутності Гіммлера й Гейдріха я ознайомив з правилами поводження з отрутою фелозіласкіназа. Я запевнив Шелленберга, що одна крапля отрути вб'є будь-яку людину; шанс — тисяча проти одного. Причина смерті подібна до тифозного захворювання, що досить вигідно з погляду можливої лікарсько-медичної експертизи». Правильні показання?

Відповідь. — Так.

Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Ви ж, судячи з усього, знаєте.

Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Професор вручив мені дві пляшки отрути… Хоч потрібна була одна крапля… Повернувшись до кабінету, я зразу ж сховав ці пляшки в сейф. Потім запросив штандартенфюрера Біста. Розмова з ним була марна, він мало що знав і про «Чорний фронт», і про самого Штрассера. Через два дні після того, як наші техніки приготували для мене спеціальний саквояж з металевим сейфом, вмонтованим у нього, щоб зберігати пляшки з отрутою, я вилетів до Лісабона, найдужче боявся митного огляду. На щастя, мене зустріли португальські друзі з секретної поліції, прізвищ яких я не пригадую…

Запитання. — Не пригадуєте прізвищ друзів?

Відповідь. — Це були люди іншого рівня, їхні прізвища знати необов'язково.

Запитання. — Але ви назвали їх друзями…

Відповідь. — Не ворогами ж мені їх називати… Словом, я благополучно пройшов митний огляд і поселився в будинку одного з португальських контактів…

Запитання. — Ім'я?

Відповідь. — Полковник ду Сантуш.

Запитання. — Ви пробули в нього одну ніч?

Відповідь. — І день… У нього я наочно й переконався в тому, на що йдуть наші рейхсмарки… Мені принесли на підпис чеки із взуттєвого магазину, купили «на потребу операції» тринадцять пар черевиків. Помилково до чека підкололи папірці з магазину з розмірами купленого взуття — починаючи з дитячого і кінчаючи жіночими, з Парижа, найдорожчими. А взагалі ця поїздка була для мене справжнім відпочинком, бо протягом двох тижнів, поки агентура португальців нишпорила по Лісабону, я купався й загоряв. А Отто Штрассер так і не з'явився в Лісабоні… Дві пляшки з отрутою, сховані у водонепроникному сейфі, було утоплено під час морської прогулянки, я повідомив Гейдріху, що Штрассер так і не з'явився, мабуть, інформація, яку він одержав, була фальшива. Я запропонував продовжити спостереження в Лісабоні, але вже без мене, написав у телеграмі, що повернуся до Португалії вже для виконання вироку, як тільки Штрассера буде знайдено. Через два дні Гейдріх відповів, що він згоден з моєю пропозицією… Я повернувся в Берлін, боячись гніву фюрера, але, на моє щастя, в цей час Гесс полетів до Англії, та й взагалі лишалося трохи більше як місяць до початку війни проти Росії…

Запитання. — Вас залучали до розробки плану цієї війни? Як ви працювали напередодні війни?

Відповідь. — Російська секретна служба на той час розгорнула дуже серйозну активність у Німеччині й на окупованих територіях. Точніше кажучи, вони ніколи й не припиняли своєї активності. Мене зобов'язали організувати не тільки розвідувальну, а й контррозвідувальну роботу проти Росії, використовуючи для цього і нашу агентуру, і білу гвардію, і людей з оточення князя Багратіона, проголошеного царем Грузії, і українських повстанців Мельника й Бандери. Але робота ця була надзвичайно важка. Коли я літав до Норвегії, щоб обговорити з протектором Тербовеном координацію роботи наших людей та абверу з його співробітниками, мені вдалося перевербувати норвежку, учасницю Опору, яка після двох зустрічей призналася в тому, що їй дано завдання вбити мене. Вона боялася помсти підпільників, і я — на віддяку за її зізнання й перехід на наш бік — видав їй нові документи і відправив до Португалії. Здається, потім вона перебралася до Франції. Вона надсилала дивовижну інформацію, яку я навіть доповідав фюрерові. Але після звільнення Франції я дістав повідомлення від моїх інформаторів, які працювали в Парижі в посольствах нейтральних країн, що ця чарівна дівчина одержала повий паспорт і з'являлася на прийомах у британців, американців та росіян.

Запитання. — Прізвища ваших інформаторів?

Відповідь. — Я повинен згадати… Я не пригадую, здається, це були люди з іспанського посольства.

Запитання. — Ім'я і прізвище цієї дівчини?

Відповідь. — Я знав її як Маріанну Кріс.

Запитання. — Під яким прізвищем ви відправили її до Португалії?

Відповідь. — Здається, як Крістіну Лівере.

Запитання. — Коли це було?

Відповідь. — Точно я не пригадую…

Запитання. — Опишіть її.

Відповідь. — Висока блондинка з дуже великими голубими очима, на лівій щоці маленька родимка, розмір взуття шість з половиною.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Починаючи з літа сорок другого року, після того як я відвідав Гіммлера в його штаб-квартирі у Житомирі, я присвятив себе справі реалізації моєї ідеї про укладення почесного миру із західними державами.

Запитання. — Це — інша справа. Чи вважаєте ви себе винним у підготовці терористичних актів, викрадень та отруєнь?

Відповідь. — Ні. Я виконував наказ.

Запитання. — Чи вважаєте ви, що трибунал у Нюрнберзі погодиться з такою позицією?

Відповідь. — Не знаю.

Запитання. — Ви усвідомлюєте своє становище?

Відповідь. — Цілком.

Запитання. — Чи згодні ви виступити свідком обвинувачення проти Герінга, Кальтенбруннера, Ріббентропа та інших головних воєнних злочинців?

Відповідь. — Так.

Запитання. — Чи готові ви до співробітництва з нами?

Відповідь. — Абсолютно.

Запитання. — Чи згодні ви підписати зобов'язання про співробітництво з нашими службами?

Відповідь. — Мого слова не досить?

Запитання. — Чи згодні ви підписати таке зобов'язання?

Відповідь. — Так.

Запитання. — Чи згодні ви дати нам вичерпну інформацію про всіх ваших контактів у світі?

Відповідь. — Так. Я ж підписав зобов'язання.

Запитання. — Ми зараз перелічимо вам імена людей, про яких ви мусите написати докладні довідки: Борман, ду Сантуш, герцог Оргаз, пастор Шлаг, СС штандартенфюрер Біст, СС штурмбанфюрер Ріхтер, СС штандартенфюрер Штірліц, СС гауптштурмфюрер Барб'є, СС групенфюрер Мюллер, секретар міністерства закордонних справ Лютер, доктор медицини Керстен, генерал-лейтенант Гелен. Ви пам'ятаєте всіх цих людей?

Відповідь. — Більшою чи меншою мірою.

Запитання. — Скільки часу вам треба для роботи?

Відповідь. — Не менше як два місяці.

ШТІРЛІЦ-ХІV (жовтень сорок шостого)

Ця папка лежала так, щоб той, хто відкриє шафу, одразу звернув на неї увагу.

Саме тому Штірліц не взяв її, а заходився розбирати інші документи. Він упевнився, що зробив правильно і що цю папку йому підсовували, коли несподівано зайшов Кемп, запитав, як ідуть справи, попросив сеньйора Анхела зварити його чарівну каву; «від болю розколюється голова; медицина повинна знайти пояснення не тільки для психопатів, але й «кліматологів», тобто для тих, хто хворобливо реагує на наближення переміни погоди, стаючи зовсім несамовитим»; тільки після цього неуважно глянув на відчинену шафу, затримавши погляд на папці з грифом «секретно», яка лежала собі на своєму місці.

Перед початком обідньої перерви Штірліц зайшов у зал, де за своїм столом картинно сидів Анхел, одягнений сьогодні в яскраво-жовтий піджак, темно-бузкові штани й голубу сорочку з тонкого шовку; черевики, правда, були ті самі, з важкими мідними пряжками й високими закаблуками.

— Чи не дозволили б ви мені ще раз почитати американські прес-релізи з Нюрнберзького процесу? — спитав він. — Я заради цього відмовився б від обіду.

— Гм… Взагалі я маю право давати ці матеріали тільки громадянам Сполучених Штатів, — відповів Анхел. — Ні, ні, це вказівка нашої влади, іспанської, а не керівництва концерну. Хтось уже встиг донести, що ви почали працювати з цими матеріалами, скандалу, правда, не було, але все-таки… Добре, добре, — помітивши, як здригнулось обличчя Штірліца, квапливо додав Анхел, — я дещо вам дам, будь ласка, якщо хтось увійде сюди, сховайте підшивку в стіл. Домовились?

— Я сховаю її так, що не знайде навіть сатана.

— Сатана знайде все, — зітхнув Анхел. — На те він і сатана…

… З усієї дібраної Ангелом документації про Нюрнберг Штірліц того дня зупинився на показаннях Гізевіуса. Він знав цю людину, зустрічався з ним у Берні, коли той був консулом третього рейху. Мовчазний, він цурався знайомств, справляв враження сухого службиста, недалекого й заляканого. Тим паче здивували Штірліца його показання, про які він чув ще влітку, але їх не читав, бо іспанські газети друкували тільки ті матеріали з Нюрнберга, які представляли головних нацистів ідейними борцями проти більшовизму, що нічого не знали про порушення конституційних норм у рейху…

У Анхела зберігався повний стенографічний звіт показань Гізевіуса:

«Запитання. — Чи правильно, що ви були учасником подій 20 липня 1944 року?

Відповідь. — Так.

Запитання. — Як ви потрапили на службу в поліцію?

Відповідь. — У липні 1933 року я склав державний екзамен з юриспруденції. Будучи нащадком старовинної чиновницької родини, я заявив про свою згоду служити в прусській адміністрації. Я тоді вже був членом німецької народної національної партії та організації «Сталевий шолом» і за тогочасними поняттями вважався політично благонадійним. Отже, моя перша служба як чиновника була служба в політичній поліції. Це означало, що я вступив тоді в заново створену таємну державну поліцію (гестапо). Я був тоді дуже радий цьому призначенню на службу в поліцію. Найжахливіше і найпомітніше для новачка було те, що почала діяти система позбавлення волі, найстрашніша, яку можна було тільки вигадати; величезних приміщень новій державній поліції не вистачало для заарештованих. Створили спеціальні концтабори для заарештованих гестапо. І назви їхні залишаться назавжди ганебною плямою в історії. Це були Оранненбург і власна тюрма гестапо на Бабельштрасе — Колумбіа-Хауз, чи, як її ще цинічно називали, «Колумбійське гніздо».

Звичайно, в порівнянні з тим, що ми пережили пізніше, це було тільки початком, але це почалося так, і я хотів би передати в кількох словах моє особисте враження. Уже через два дні я спитав одного з моїх колег: «Скажіть, що я тут — в установі поліції чи просто в розбійницькій печері?» Він мені відповів: «Ви в розбійницькій печері і будьте готові до всього. Вам треба буде ще багато пережити».

Запитання. — Те, про що ви говорите, ви дізналися з власного досвіду?

Відповідь. — Я спираюсь тут не тільки на свій власний досвід, я дуже багато чув від людини, яка в ту пору теж служила в державній таємній поліції, і в моїх показаннях його знання відіграватимуть велику роль. Отже, в той час до таємної державної поліції викликали відомого спеціаліста з кримінальних справ, можливо, найвидатнішого криміналіста в прусській поліції, оберрегірунгсрата на прізвище Небе. Небе був націонал-соціалістом. Він стояв в опозиції до старої прусської поліції й приєднався до націонал-соціалістської партії. І вийшло так, що на моїх очах ця людина пережила внутрішній злам, побачивши, що твориться в поліції. Я думаю, що тут важливо згадати, з якої причини Небе став вирішальним опонентом, який ішов по шляху опозиції аж до 20 липня й потім прийняв смерть через повішення.

В той час у серпні 1933 року Небе дістав од підсудного Герінга завдання вбити Грегора Штрассера, організувавши автомобільну катастрофу або ж на полюванні. Це доручення так вразило Небе, що він не захотів виконувати його і зажадав від імперської канцелярії пояснення. З імперської канцелярії йому відповіли, що фюрер нічого не знає про таке завдання. Небе після цього запросили до Герінга, де його добряче шпетили за те, що він звернувся з таким запитом, нарешті, Герінг усе-таки після всіх цих дорікань вирішив дати йому вищу посаду, аби примусити його замовкнути.

Запитання — 30 червня 1934 року справа дійшла до так званого путчу Рема. Чи можете ви коротко описати обстановку, яка передувала цьому путчу?

Відповідь, — Я мушу сказати, що ніколи не було путчу Рема. 30 червня був лише путч Герінга та Гіммлера. Я можу висвітлити цю похмуру главу, бо я опрацьовував справу в поліцейському відділенні міністерства внутрішніх справ, і ті розпорядження, які давали Гіммлер та Герінг по радіо всій імперській поліції, потрапили до мене. Остання радіограма звучала так: «За розпорядженням Герінга треба негайно спалити всі документи, що стосуються 30 червня». Я тоді дозволив собі покласти ці папери в мою вогнетривку шафу. Я не знаю, чи вони збереглися, це залежить від здібностей підсудного Кальтенбруннера. Я все-таки ще сподіваюсь знайти їх. І я на підставі цих документів можу заявити, що 30 червня СА не зробило жодного пострілу. СА не брало участі в путчі, але я не хочу виправдовувати цим керівників СА. 30 червня не загинув жоден керівник СА, який не заслужив би смерті. Але становище 30 червня було таке, що, з одного боку, стояло СА на чолі з Ремом, а з другого — Герінг і Гіммлер. Подбали про те, щоб керівництво СА за кілька днів до 30 червня послати на відпочинок. Керівників СА саме 30 червня Гітлер запросив на нараду у Віссзеє. На вокзалі вони дізналися про події, що було для них цілковитою несподіванкою, і поїхали на місце тих подій.

Так званий мюнхенський путч розвивався так, що мюнхенське СА взагалі не брало участі в ньому, і за годину їзди від Мюнхена так звані державні зрадники заснули вічним сном, не припускаючи того, що в Мюнхені, як розповідали Гітлер і Герінг, учора ввечері начебто відбувся путч…

Коли скінчилася обідня перерва, Штірліц віддав Анхелу добірку прес-релізів, заручившись його згодою, що дочитає показання Гізевіуса завтра чи наступного тижня, і повернувся до своєї роботи.

Через годину хтось подзвонив Анхелу, той заметушився, сказав, що йде на дві години, але Штірліц і тоді не доторкнувся до папки, і тільки після того, як він розібрався в паперах на нижній полиці і перейшов на другу, тільки коли Анхел повернувся в архів, він поклав цю папку на стіл, бо тепер його неінтерес до неї міг зіграти проти нього ж.

Відкривши першу сторінку, він остаточно переконався в тому, що папку йому підсовували, бо на супровідному папері було надруковано: «Документи одержані при обшуку аргентінського громадянина Аугусто Канілья, якого підозрювали в роботі на секретну службу росіян. Розголошенню не підлягає».

Стоп, сказав собі Штірліц, отже, вони підозрюють мене в тому, в чому підозрював Мюллер? Чи я впадаю в транс підозріливості? Вони повинні вивчити мене з усіх боків, це їхнє право. Я даремно панікую. Все те, що я робив до цього, становило інтерес для американців, хіба не так? Так, безперечно, але американці мають усю цю документацію, це їхня власність, чого ж їм панікувати? А тут мені прямо підказують, хто зацікавлений у цих документах. Для чого? Щоб я зняв з них копію? І передав зв'язковому?

Він перегорнув супровідну сторінку й заглибився в читання довідки про нацистські опорні бази в Аргентіні.

Матеріал, звичайно, зубодробильний, подумав Штірліц, але чому саме у російської розвідки має бути такий інтерес до нього? Невже американські служби не цікавить доля нацистів у Латинській Америці? Для чого цей матеріал так ненав'язливо, але відверто підсунули мені?

Він недбало кинув папку на підлогу, так, щоб це бачив Анхел, і, глянувши на годинник, попросив у нього дозволу піти раніше; Кемп правий, мабуть, зміниться погода, у мене теж тріщить від болю потилиця.

Таксі він зупинив біля будинку концерну, слідом за ним ніхто не тягся, хоча, судячи з того, як йому нав'язували аргентінську папку, повинні б. Він попросив шофера відвезти його до музею Прадо; коли йому треба було обміркувати щось, він ішов саме туди, ніщо так не сприяє логічному аналізові, як вирування почуттів, прихованих у працях великих майстрів, це як тепло проти холоду: допомагає відчути себе зібраним і готовим до вчинку…

… Штірліцу здавалося, що він був у Прадо сам-один — так мало відвідувачів; зрідка хтось з'являвся біля картини: тиша; лункий звук твоїх кроків немов спадав з високої стелі.

Штірліц вийшов із залу Ель Греко; спинився на порозі, оглянувся; все-таки малювати людину вниз головою, подумав він, у чорно-зеленій гамі, до того ж ти сприймаєш цю позу цілком природною, — таке випадає на долю далеко не кожного генія, а лише родоначальника філософії живопису; до Ель Греко такого не було; навіть в іконах такого не було; на його картинах можна вчитися мислити, тобто вибудовувати схему майбутнього, а не тільки розуміти ту епоху, яка створила його як особистість.

Він пройшов коридором, знаючи, що по дорозі до виходу неодмінно затримається біля Мурільйо і Сурбарана; в цьому темному коридорі кроки не відлунювались; виникло відчуття гнітючої тиші середньовічного замку; хлопчиком, коли він жив з батьком у Цюріху, завжди мріяв перенестися в часи Річарда — Левове Серце. Чому всі діти (з ким йому доводилося розмовляти, а це було нечасто) мріяли жити в минулому? Фантазії Жюля Верна проходять, це немовби азартна гра; але всі мріють пожити в ті віки, коли були рицарські турніри, кінні бої, мушкетери короля. Тільки ось чомусь про інквізицію забувають маленькі люди; а втім, вони не знають про неї, у школах це вчать поверхово, навіщо кидати тінь на Ватікан, віра — це вічне, інквізиція — випадковість, прикра випадковість, не треба ворушити минуле, не можна жити без святого в серці, релігія — вища за батька й матір, шануйте її.

Він вийшов у великий зал, де експонуються Мурільйо і Сурбаран; почув дзвіночок — служителі нагадували гостям, які ще були в музеї, що час огляду закінчився; однак Штірліц не пішов до виходу, а раптом ступив крок назад і притулився до одвірка, бо побачив Кемпа, який стояв поряд з чорноволосою високою жінкою й щось швидко їй говорив, але так, що будь-кому, хто міг їх побачити, не спало й на думку, що вони знайомі. Жінка роздивлялася картину, стояла до неї обличчям, а Кемп робив вигляд, що милується зовсім іншим полотном, повернувся до жінки боком, ворушіння губів ніхто не побачив би, якби він припустив, що за ним стежить хтось, стоячи біля входу; а втім, Кемп навіть не міг уявити собі, що за ним спостерігає Штірліц; він був цілком певен, що в музеї вже нікого немає; аби тільки швидше він кінчив їй говорити, подумав Штірліц, це ж відвертий обмін інформацією. Якщо мене виганятимуть звідси і він мене помітить — жити мені тоді недовго. Хто ця жінка? Кур'єр? Виконавець? Вона не може бути резидентом, дуже молода. Мабуть, кур'єр. Одягнена по-європейськи, не американка, не англійка і навіть не з Канади. Кур'єр. Аби тільки він швидше пішов. У розвідці ніхто й ніколи не прощає того, хто став — нехай навіть мимовільним — свідком контакту.

Закінчивши говорити, Кемп рушив до виходу; жінка перейшла на другий бік залу, зупинилась біля Мурільйо; погортала путівник, знайшла пояснення до робіт цього художника; Штірліц діждався, поки Кемп вийшов з музею, повільно пройшов уздовж полотен, мимохідь глянув на путівник, який читала жінка, — текст був англійський.

Він затримався біля кіоска, купив кілька листівок; треба дати Кемпу час, нехай він від'їде подалі; почекав, поки жінка спустилася сходами вниз, і лише після цього неквапно пішов до важких, вісімнадцятого століття дверей; здається, штовхни — не відчиниш, та ні, пневматика, маса послушна не те що руці — пальцю.

Чого ж ти не починаєш зі мною головної розмови, Кемп, подумав Штірліц. Давно пора почати тобі цю розмову. Все розумію, витримка, вміння спровокувати ситуацію, в якій твоя розмова виглядатиме природно, необхідність намалювати мій психологічний портрет, якщо його ще повністю не намалювали, чекання інструкцій, якщо живі ті, хто може їх давати, все розумію, але чомусь ти зволікаєш, Кемп, це не за правилами, бо заважає мені думати про ймовірності. Як же тобі допомогти, га?

Він ще раз подивився на жінку, яка йшла до площі; механічно пішов слідом за нею; довів до вулиці Серано, простежив, як вона піднялася ліфтом, подивився на табличку мешканців; навпроти квартири сім прізвища не було, порожнє місце…

… Назавтра він з'ясував, що в квартирі сім живе якийсь інглез, славна людина, звуть Паоло Роумен, працює в галузі торгівлі, щедрий, останнім часом зовсім перестав пиячити…

Того ж дня, тільки через три години, Еронімо, із секретної поліції, знайшов Роумена у «Флоріді», на колишній Гран-Віа; Пол тепер досить часто призначав тут зустрічі Крісті. «Тут пахне минулим, — якось він сказав їй, — я відчуваю тут присутність наших людей з батальйону Лінкольна, і Хемінгуея, і росіян, які допомагали іспанцям боротися проти Франко, і Анрі Мальро. Тут чисто, хоч таємна поліція й тримає постійний пост; від того дня, як фаланга ввійшла до столиці, вони безупинно ждуть змов».

Як завжди, вдень тут майже нікого не було; відвідувачі збиралися надвечір, годині о сьомій, після полуденної сієсти; Пол сидів з Крістою в глибині залу; вона тримала його руку в своїх долонях. «Дуже смачний сандвіч, — сказав він їй, показавши очима на їхні руки, — тільки з'їсти не мояша».

Еронімо підійшов до столу; Пол відрекомендував його Крісті; він поцілував повітря біля її руки (іспанці ніколи не торкаються губами до шкіри жінки), од віскі відмовився, подивився на годинник, Пол його зрозумів, підвівся, пішов разом з ним до стойки; бармен впізнав кабальєро з Пуерта-дель-Соль, запропонував вина, Еронімо похитав головою, показав очима на двері, бармен зразу ж вийшов.

— Ви доручали доктору Брунну стежити за вашою подругою? — спитав Еронімо.

— Я?! — Пол не зміг приховати тривожного здивування і розізлився на себе за це (в тутешній таємній поліції з кожним треба бути насторожі, навіть з тими, кому платиш). — А в чому справа? Чому це вас цікавить, Еронімо?

— Мене це абсолютно не цікавить. Просто я думав, що ви про це можете не знати. А мужчина повинен знати все Якщо він виконував ваше прохання, то питань нема.

— У кожній справі бувають накладки, — сказав Пол лише для того, аби хоч щось сказати (іспанці страшенно полюбляють багатозначність, це предтеча інтриги). — Мене цікавить одне: як професіонально він це робив?

— Він робив це надзвичайно професіонально, — відповів Еронімо, і Роумен відчув, як раптом стали крижаними його пальці.

— Спасибі, Еронімо, — сказав він, — я дуже вдячний вам за дружбу. Може, пообідаємо разом? Скажімо — післязавтра?

ГЕРІНГ-ІІ (1946)

Герінг увійшов до своєї камери, відчуваючи, що сорочка, яку він надів під кітель, пошитий з м'якої тканини, стала зовсім мокра, хоч викручуй. Читання вироку було виснажливе, так страшно й чітко він бачив — немов йому показували фільм про самого себе — усі ті роки, що він провів у Берліні та Карінхалле: овації юрби, урочисті паради, спортивні свята, прийоми в рейхсканцелярії, заздравиці на його честь, які гриміли на вулицях з гучномовців, — і сили покинули його зовсім.

Слухаючи вирок, він раз по раз повертався пам'яттю до перехресних допитів, яким піддавали не тільки його, а й усіх інших партайгеноссе, подумки перевіряючи — укотре вже, — чи пристойно він і ті, за кого він тут відповідав, виглядатимуть в очах нащадків.

Він згадував запитання англійського обвинувача Джексона і його, Герінга, відповіді з фотографічною чіткістю.

Він вирішив відповідати коротко й чітко, щоб ніхто й ніколи не зміг дорікнути йому за те, що він боявся відповідальності чи приховував правду; так, битву програно, але піти треба, залишивши по собі таку пам'ять, яка протистояла б морю брехні, що вихлюпнула на рух більшовицька преса та єврейська пропаганда Уолл-стріту.

Герінг вимогливо переглядав цю стрічку довжиною чотирнадцять місяців, — кадр за кадром, метр за метром, — і початок цього фільму здавався йому цілком рицарським.

Він бачив обличчя Джексона, холодне, спокійне в своїй бундючності, ненависне йому обличчя, і чув його голос, монотонний і байдужий:

— Прийшовши до влади, ви негайно знищили парламентський уряд в Німеччині?

Він чув і свої відповіді, бачив себе немов з боку, оцінюючи себе не як Герінг уже, Герінг скоро зникне, а як глядач майбутнього фільму, який зняла історія, а не кінематографісти:

— Він нам більше був не потрібен.

— Для того щоб утримати владу, ви заборонили всі опозиційні партії?

— Ми вважали за конче потрібне у майбутньому не допускати існування опозицій.

— Ви проповідували теорію про необхідність знищення всіх тих, хто був настроєний опозиційно до нацистської партії?

— Оскільки опозиція в будь-якій формі заважала нашій роботі на благо нації, опозиційність цих осіб не могла бути терпима.

— Після пожежі рейхстагу ви організували велику чистку, під час якої багатьох було заарештовано і багатьох убито?

— Я не знаю жодного випадку, щоб бодай одну людину було вбито через пожежу в приміщенні рейхстагу, крім засудженого імперським судом палія Ван дер Люббе. Арешти, які ви пов'язуєте з пожежею рейхстагу, насправді були спрямовані проти комуністичних діячів. Арешти проходили зовсім незалежно від цієї пожежі. Пожежа тільки прискорила їхній арешт.

— Отже, у вас уже до пожежі були готові списки для арештів комуністів?

— Так.

— Ви і фюрер зустрілись під час пожежі?

— Так.

— І тут же, на місці, ви вирішили заарештувати всіх комуністів?

— Я підкреслюю, що рішення було прийнято задовго до цього. Але розпорядження на виконання рішення про негайний арешт надійшло тієї ж ночі.

— Хто був Карл Ернст?

— Я не знаю, чи було його ім'я Карл, але знаю, що Ернст був керівником СА в Берліні.

— Хто такий Хельдорф?

— Згодом він став керівником СА в Берліні.

— А хто такий Хейнес?

— Він був начальником СА в Сілезії.

— Вам відомо, що Ернст заявив, зізнавшись, що він і вищеназвані особи втрьох підпалили рейхстаг і що ви та Геббельс планували цей підпал і дали їм речовини, які легко спалахують, — рідкий фосфор та гас, котрі поклали для них у підземному ході, що веде з вашого будинку до приміщення рейхстагу?

— Я не знаю ні про яку заяву керівника СА Ернста.

— Але з вашого будинку в рейхстаг вів спеціальний хід?

— Є хід, по якому доставляли кокс для центрального опалення.

— Ви коли-небудь хвалилися тим, що підпалили рейхстаг, — хоча б жартома?

— Ні.

— Отже, ви ніколи не говорили, що підпалили рейхстаг?

— Ні.

— Ви пригадуєте сніданок у день народження Гітлера в сорок другому році?

— Ні.

— Ви не пригадуєте? Я попрошу, щоб вам показали письмову заяву генерала Франца Гальдера: «Я чув на власні вуха, як Герінг вигукнув: «Єдина людина, яка справді знає рейхстаг, — це я, бо я підпалив його!» Сказавши це, рейхс-маршал поляскав себе по стегну».

— Цієї розмови взагалі не було.

— Ви знаєте, хто такий Гальдер?

— Так.

— Яку посаду він займав у армії?

— Він був начальником штабу сухопутних військ….

Герінг устав з жорстокого вузенького ліжка, походив по камері, легко закинувши руки за спину; спинився під вікном, підвів голову, щоб побачити зірку на низькому осінньому небі; чомусь виразно уявив, як режисер, який сидітиме на високому стільці поруч з оператором на зйомці фільму про нього, про рейхсмаршала Великої Римської імперії германської нації, неодмінно скаже акторові, щоб той повторив цей жест; розслаблені кисті — за спину, різко піднята голова, стримана, сповнена гідності усмішка в'язня, який дивиться на зірки. Немовби показуючи майбутньому виконавцеві своєї ролі цей жест ще раз, Герінг повернувся до ліжка, знову закинув руки за спину і підійшов до віконця; але голову підвів аж надто різко, ніби відчувши на собі чийсь погляд, — вийшло картинно, подумав він, а дивиться на мене охоронник, він же безперестану дивиться, пора до цього звикнути. Якби все було, гірко подумав він, як було, Геббельс привіз би мені цей фільм і ми викликали б режисера, зробили йому зауваження, попросили щось змінити й перезняти, і він навряд чи відмовив би нашому проханню, а хто попросить прибрати картинність і фальш тоді, коли зніматимуть цей фільм?! До речі, назва мусить бути коротка і скромна. Мабуть, люди підуть на картину «Рейхсмаршал». Чи навіть просто «Герінг». Моє ім'я предметне, в ньому прихована про-стрільна конкретика, «Герінг»… Так, не «Рейхсмаршал», а саме «Герінг», так буде значно достойніше, все-таки я ще й досі не збагнув, яке велике щастя випало мені: лише той політик по-справжньому добився чогось, коли люди знають його не за титулами та званнями, а тільки на саме ім'я…

Ну, гаразд, спитав він себе, а якщо режисер зніматиме стрічку й вивчатиме архіви Нюрнберга і цей допит, що він скаже собі? «Наш Герінг переміг у битві з терором союзних суддів?» Чи, навпаки, визнає мою поразку?

Герінг походив по камері, все ще відчуваючи на собі погляди, ні, не цього американця, який дивиться на нього у вічко, а мільйонів тих, до кого повернеться його дух, а це буде пізніше, коли настане час відплати.

Зрештою, сказав він собі, я відкрито визнав, що мав намір розігнати опозицію й заарештувати комуністів. Так, боротьба є боротьба, з цим можна не погодитись, але картати мене за це не можна. Я відверто сказав, що мені не потрібно було підпалювати рейхстаг, бо я й так запроторив би в тюрми всіх, хто з нами не згоден. Позиція? Так, це позиція, а жодна позиція не буває беззаперечна. Я не виляв, як Ріббентроп чи Кальтенбруннер, я закривав обличчя руками, щоб не бачити цієї ганьби, я переконував їх на прогулянках приймати бій, доводячи вимушеність своєї правоти, а не відкидати очевидне, але так не було! Який же принизливий звірячий потяг до життя!

Він підійшов до стола, обережно сів на маленький стілець, угвинчений у бетонну підлогу камери, й заходився вивчати сторінки допиту, який вів російський обвинувач.

— Чи визнаєте ви, що метою війни проти Радянського Союзу було захоплення територій до Уралу? Приєднання до імперії Прибалтики, Криму, Кавказу, Волзьких районів? Підкорення Німеччині України, Білорусії та інших областей? Ви визнаєте це?

Герінг виразно почув свій голос, сповнений спокійної гідності, іронічний погляд, звернений на росіянина, зовсім розслаблена поза, ніякого напруження, абсолютна тобі статечність, але не безсила, а навпаки, охоплююча приховану, пружну енергію:

— Я не визнаю цього ні в якій мірі.

— Хіба ви не пригадуєте, що на нараді у фюрера шістнадцятого липня сорок першого року Гітлер саме так визначив цілі війни проти СРСР?

— Я хочу подивитися документ про цю нараду.

— Будь ласка, ми маємо протокол., передайте підсудному Герінгу. Ознайомились?

— Документ здається мені занадто перебільшеним щодо названих у ньому вимог.

— Але ви визнаєте, що цей протокольний запис спраж-ній?

— Я визнаю це тому, що я його бачу.

— Ви визнаєте, що згідно з цим документом ви були учасником цієї наради?

— Я був присутній… Саме з цієї причини у мене є сумнів у правильності протокольного запису.

— Хто записував протокол?

— Борман.

— Який був сенс Борману вести неправильний запис наради?

— Він перебільшив дещо.

— Багато?

— Наприклад, про області Волги не було й мови. Що стосується Криму, то… фюрер хотів мати Крим.

— Отже, на цій нараді йшлося про те, щоб Крим зробили областю імперії?

— Так.

— Відносно Прибалтики теж говорилося на цій нараді?

— Так, але ніколи не стверджувалося, що Кавказ має стати німецьким. Йшлося лише про те, щоб зробити сильний економічний вплив з боку Німеччини.

— Це означало, що Кавказ мав стати німецькою концесією?

— Якоюсь мірою — це можна було визначити тільки після переможного укладення миру.

— Отже, перебільшення Бормана зводиться лише до того, що про Волзькі колонії мови не було?

— Перебільшення полягало в тому, що тоді обговорювалися такі питання, які практично взагалі не можна було обговорювати. В кращому випадку можна було говорити про ті області, які вже зайняли, а також про їх управління.

— Ми зараз з'ясовуємо факт, що про ці питання була розмова на нараді. Ви тепер цього не заперечуєте?

— Частково ці проблеми обговорювалися, але не так, як тут записано.

— Я хочу зробити висновок, що ця нарада підтвердила основний план захоплення територій Радянського Союзу.

— Це правильно. Але я повинен сказати, що я, як відзначено в протоколі, не поділяв цих неосяжних пропозицій. Зверніть увагу на те, що тут сказано: «У відповідь на тривале обговорення цих питань рейхсмаршал підкреслив найважливіші моменти, які саме зараз могли бути для нас визначальні: забезпечення народу продовольством, забезпечення потрібною мірою господарства, а також налагодження безпеки шляхів сполучення». Я хотів звести нескінченну дискусію — наслідок сп'яніння від перемоги — до суто практичних питань.

— Сп'яніння від перемоги мало місце, я згоден, але з ваших пояснень не видно, що ви заперечували проти приєднання Криму до імперії. Це так?

— Я не мав ніяких підстав для цього.

— Ви виступали на нараді рейхскомісарів окупованих областей шостого серпня сорок другого року?

— Дайте, будь ласка, протокол.

— Прошу. Ознайомились? Отже, я запитую, вам падав фюрер надзвичайні повноваження в питаннях економічної експлуатації окупованих територій?

— Я вже визнав, що несу відповідальність за економіку в окупованих країнах, але лише у зв'язку з тими директивами, які я давав…

— Отже, зважаючи на ваші особливі повноваження, ваші вимоги були обов'язкові для учасників наради?

— Так.

— Звертаю вашу увагу на сто вісімнадцяту сторінку стенограми тієї наради. Знайшли?

— Так.

— «Раніше все здавалося простішим. Тоді це називали розбій. Це відповідало формулі віднімати те, що завойовано. Тепер форми стали гуманніші. Незважаючи на це, я збираюся грабувати — й грабувати ефективно… Ви повинні бути — як лягаві собаки. Там, де є дещо і в чому може мати потребу німецький народ, це мусить бути вмить вивезено із складів і доставлено сюди». Це ви говорили?

— Можу припустити, що я це сказав.

— У травні сорок першого року ОКВ розробило директиву про безкарність німецького солдата за злочини, вчинені проти місцевого населення. Таку директиву повинні були вам доповідати?

— Цей документ безпосередньо мені не надсилали. У супровідному папері сказано: «Штаб оперативного керівництва військово-повітряних сил, головний квартирмейстер».

— Але ви згодні з тим, що за своїм становищем ви мусили знати цей документ?

— Ні, бо в противному разі цей документ надіслали б безпосередньо мені, головнокомандуючому, а не генерал-квартирмейстеру.

— Вам повинні були доповісти про цей документ?

— Якби мені доповідали про кожен документ, який проходив по окремих інстанціях і не вимагав мого втручання, я потонув би в морі паперів. Мені доповідали тільки про найважливіші справи…

— Вам доповідали тільки «найважливіші справи»… А про знищення міст, про вбивство мільйонів людей вам не доповідали? Це все проходило по «службових каналах»?

— Коли б якесь місто мала знищити авіація, такий наказ віддав би безпосередньо я сам.

— Вам відомо про наказ Гіммлера з приводу знищення тридцяти мільйонів слов'ян?

— Це був не наказ, а всього лише промова.

— Але ж у німецькій тоталітарній державі був тільки один керівний центр — Гітлер, ви його заступник, і наступник, і найближче оточення. Чи міг Гіммлер давати розпорядження про знищення тридцяти мільйонів слов'ян, не маючи на це вказівок Гітлера чи ваших?

— Гіммлер не видавав такого наказу. Він виголосив промову, в якій сказав, що тридцять мільйонів слов'ян має бути знищено. Коли б Гіммлер справді видав такий наказ, то він мусив би спитати про це не мене, а фюрера.

— Я не сказав про наказ. Я кажу про настанову. Ви припускаєте, що він міг дати настанову без погодження з Гітлером?

— Не існувало директиви, яку дав би Гітлер на знищення слов'ян.

— Айнзацгрупи СД учиняли масові знищення радянських громадян. Чи не була діяльність айнзацгруп СД результатом реалізації заздалегідь розробленого плану знищення євреїв, слов'ян та інших народів?

— Діяльність айнзацгруп була цілком секретна.

— Отже, мільйони німців знали про злочини, що творилися, а ви не знали… Ваш свідок Бодешатц заявив тут, на суді, начебто в березні сорок п'ятого року ви сказали йому, що багато євреїв убито і за це доведеться дорого заплатити.

— Свідок Бодешатц так не говорив.

— А як же він говорив?

— Він повторив мої слова: «Якщо війну програємо, то це обійдеться нам дуже дорого».

— Чому? За вбивства, які ви здійснювали?

— Ні… Взагалі…

— Чи згодні ви були з теорією «вищої раси» і з вихованням в її дусі німецького народу?

— Ні. Хоча відмінність між расами я, безумовно, визнаю.

— Але з теорією не згодні?

— Я ніколи не заявляв, що ставлю одну расу як панівну.

— Дайте відповідь на запитання прямо: ви згодні з цією теорією?

— Особисто я не вважаю її правильною.

— Ви заявили на суді, нібито у вас були розходження з Гітлером у питанні захоплення Чехословаччини, у єврейському питанні, відносно війни проти Радянського Союзу, в оцінці теорії «вищої раси» і щодо розстрілів англо-американських льотчиків. Чим пояснити, що, маючи такі серйозні розходження, ви вважали за можливе співробітничати з Гітлером і проводити його політику?

— Я можу розходитися в поглядах з моїм верховним головнокомандуючим, але якщо він наполягатиме на своєму, а я дав йому присягу — дискусії не може бути.

— Якщо ви вважали для себе за можливе співробітничати з Гітлером, чи вважаєте ви себе, як другу людину в Німеччині, відповідальним за організовані у масовому масштабі вбивства ні в чому не винних людей?

— Ні, бо я нічого не знав про них і не наказував їх проводити. Принаймні ви запитали б мене, чи був я легковажний, коли не намагався навіть щось дізнатися про них.

— Ви себе краще знаєте… Ви тут заявляли, що гітлерівський уряд привів Німеччину до розквіту. Ви й тепер упевнені, що це так?

— Катастрофа настала тільки після того, як програли війну…

… Герінг рвучко встав з-за столу; програш; цей росіянин виграв бій; він виграв його саме цим своїм останнім запитанням, зіткнувши його, Герінга, з нацією. Він згадав той аналіз боротьби, який він провів зразу після закінчення допиту двадцять другого березня сорок шостого року разом з адвокатом Отто Штамером. Юрисконсульт німецького флоту Штамер був коректний, стриманий в оцінках, уникав прогнозів і, як здавалося Герінгу, зовсім позбавлений емоцій. Саме тоді рейхсмаршал сказав йому: «По-моєму, я відбився, га?! У трибуналу немає жодного мого підпису на розстріл! Слово — це не доказ! Німці зрозуміють мене! Зрештою, не може нація, яку ми привели до небаченого злету, бути невдячна! Не може народ не мати пам'яті!» Штамер хотів уникнути прямої відповіді, але Герінг вимагав, щоб адвокат сказав йому правду. «Я ж тепер не страшний, — посміхнувся він, — я не можу відправити вас у табір, це російському обвинувачеві здається, що я тільки те й робив, що палив рейхстаг, душив євреїв, страчував росіян і саджав у камери німців». Штамер тоді відповів: «Пане Герінг, про підпал рейхстагу говорив англієць, про знищення євреїв говорили всі, про розстріли росіян згадували американці й французи… Що стосується німців, то я мушу вас засмутити: ви ніколи не бачили черги в магазині за ерзац-джемом і як видавали норму маргарину із свинячих кісток. Німці знали це, пане Герінг. І не після поразки, а починаючи з перших днів війни. А ви про це не знали, бо ад'ютанти завбачливо не доповідали вам, і ніхто з членів вашої родини не бував у магазинах. Ви тоді могли говорити те, що думали, та й то, мабуть, з острахом, а німців перетворили у безсловесних рабів ідеї пана Гітлера. Будь-яке заперечення — навіть продиктоване болем за долю рейху кінчалося саме тим, про що ви тільки-по згадали: концтабором. У кращому випадку… Я розумію, вас бентежить, пане Герінг… Усі ми боїмося неминучого кінця і хочемо продовжити своє життя в пам'яті нащадків… Якщо ваші відповіді певним чином відредагувати, то можна буде уникнути того, що неминуче гряде саме від німців: прокляття Гітлеру за те, що він учинив… У вас тільки одна надія: останнє слово, пане Герінг. Можете відстоювати свою ідею, але доведіть, що ви нічого не знали про правду життя в імперії… Ви вже нічим не допоможете Гітлерові, а кожного, хто вирішить повторити його експеримент, розчавить історія, як чумну мишу… Так, так, саме так, пане Герінг… Хоч як це дивно, ваш головний козир — це співробітництво з Чемберленом і Деладьє. Вони перші сіли з вами, націонал-соціалістами, за стіл переговорів, благословивши, в такий спосіб, право на імперську державність, побудовану на фундаменті доктрини Гітлера. Спробуйте обіграти це, доказ переконливий. Будь ласка, пам'ятайте, що світове панування нації, досягнуте військовими засобами, було можливе в ту пору, коли на землі був один Рим, одна Еллада і один Єгипет. Тепер, коли обвинувач Сполучених Штатів вилітає на різдвяні канікули до Нью-Йорка й добирається туди за шістнадцять годин, — Колумбу на це потрібно було життя, — ідея панування однієї нації над іншою є свідчення паранойї… Захищаючи німців, ви захищатимете себе, пане Герінг, і, будь ласка, завжди пам'ятайте Лея — його вирок страшніший за той, який настане».

… Герінг ніколи не забував фюрера «трудового фронту» Лея, який повісився у своїй камері зразу ж після того, як йому вручили обвинувальний акт. Його посмертний лист був хворобливим самокатуванням, певна спроба поєднати непоєднане; він писав про любов до фюрера, але при цьому твердив, що «антисемітизм зруйнував основну заповідь партії… Важко признатися у власних помилках, та, оскільки все існування нашого народу є тепер під сумнівом, ми, націонал-соціалісти, мусимо заявити молоді, що це була помилка. Запеклі антисеміти мусять стати першими борцями за нову ідею НСДАП». Він писав так, немов заздалегідь признавався в тому, що знав про геноцид, а він не мав права цього робити! Немає документів фюрера, де він наказував убивати євреїв і слов'ян! Це все фанатизм юрби! Ми завжди заперечували проти безконтрольності! Ех, якби знати майбутнє! Як легко було б розстріляти одну-другу сотню з тих, хто безпосередньо вішав росіян чи вбивав євреїв! «За порушення норм поведінки арійців!» І — край! Більше нічого не треба! Нехай спробували б обвинуватити нас будь у чому! Не могли ж вони посадити на лаву підсудних шістдесят мільйонів?! Ні, Штамер добре мислить, але він не державний діяч! Він юридичний хробак! Та, на жаль, його правда — лишився головний шанс, моє останнє слово. Саме в ньому я закладу основи тієї редакції цього процесу, яке рано чи пізно настане, — нехай це почнеться не в Німеччині, але це почнеться!

… Останнє слово він писав сам, не підпускаючи Штамера; досить, і так дуже багато помилок було допущено, дуже точпо він дотримувався його порад — не заперечувати очевидного, зосередивши своє ораторське вміння, аби довести, іцо не знав основних подробиць. І ні слова про Гітлера! Годі вигороджувати його, Штамер правильно говорив. Зрештою, я був заступником, то нехай судять про те, яким міг стати націонал-соціалізм, коли б саме я прийшов до влади. Я! Я! Я! Нехай глузують з цього найкоротшого слова, нехай! Немає нічого прекраснішого й конкретнішого, ніж «я»!

… Коли йому надали останнє слово, він заговорив (знову він бачив себе збоку, немов був режисером майбутнього фільму, і знову був задоволений собою) повагом, скульптурно виліплюючи кожну фразу:

— Як доказ того, що я повинен був знати і знав про все, що відбувалося, наводять той факт, що я був другою людиною в державі. Обвинувачення не наводить ніяких документальних матеріалів там, де я заперечую під присягою, що знав про щось або прагнув до виконання цього. Ми чули тут, що найтяжчі злочини були вчинено таємно. Мушу заявити, що я найсуворіше засуджував ці вбивства і що я досі не можу збагнути, за яких обставин їх здійснювали. Твердження пана Додда[50], що я наказав Гейдріху умертвити євреїв, не має жодного доказу. Немає також ніякого доказу, який би я дав або ж який був би підписаний за моїм наказом, про розстріл льотчиків противника… Мабуть, серед наших противників немає жодного керівного діяча, який упродовж останніх двадцяти п'яти років не виступав би і не писав подібного до того, що ставиться нам за вину. З усього, що відбувалося протягом чверті сторіччя — нарад, промов, законів, учинків, — обвинувачення робить висновок про послідовність, яка начебто була, нібито з самого початку все було заплановано якраз у такий спосіб. Це позбавлення будь-якої логіки обвинувачення колись виправить історія. Пан Джексон заявив, що не можна судити й карати держави і що відповідальність за дії цієї держави необхідно покласти на керівників. Але жодна держава ніколи — шляхом вручення ноти — не звертала уваги імперії на те, що діяльність у цій імперії в дусі націонал-соціалізму зазнає судового переслідування. Якщо зараз окремих осіб, насамперед нас, керівників, притягають до відповідальності і хочуть засудити — хай буде так! Але не можна судити націю. Німці довіряли фюрерові і при його тоталітарному способі правління не мали ніякого впливу на події… Я не хотів війни і не сприяв її розв'язуванню. Я відповідаю за те, що зробив. Але категорично відкидаю те, що мої дії диктувалися волею й прагненням підкорити чужі народи шляхом війни, вбивств, пограбувань, звірств чи злочинів…

Він був задоволений собою до сьогоднішнього дня, він і зараз також був задоволений своєю позицією, все ще мислено граючи самого себе в тому майбутньому фільмі, який зніме на його честь нація, але постійно відчував певну скованість в думках, бо як тільки дозволяв собі згадати допити Франка, Кальтенбруннера, Кейтеля, Штрайхера, Розепберга, їхні плутані, боягузливі показання, їхнє бажання звалити відповідальність на фюрера і, таким чином, на його наступника, Герінг упадав у відчай і починав розуміти, що прекрасному слову «я» завжди й скрізь, кожної хвилини протистоїть страхітливе, безлике, некероване слово «вони».

Він прокинувся вночі щасливий, відчувши на щоках сльози радості, бо виразно побачив молоді відкриті обличчя юнаків. Голубоокі, біляві, рослі, справжні німці нордпчного типу, вони сказали про те, що післязавтра нарешті учинять напад на тюрму, знімуть охорону і він, Герман-Вільгельм Герінг, дістане свободу, зникне на якийсь час, щоб показати себе в близькому майбутньому, коли настане пора воскреснути з попелу, мов чарівний птах Фенікс, і стати на чолі боротьби з ордами більшовиків, очистити теорію й практику націонал-соціалізму від того, що не витримало випробування часом…

Він виразно чув, як старший юнак викладав план захоплення тюрми; п'ятдесят сміливців легко перестріляють усіх цих ситих і безпечних американчиків, аби тільки не увірвалися до камери ті, хто чергує на поверсі; двері сталеві, куленепробивні, він удержить їх; головне — протриматися; все вирішують найостанніші хвилини, секунди, долі секунди; я навалюся всім тілом на ці двері і благатиму провидіння допомогти моїм хлопчикам, рицарі завжди перемагають, відвага — мати успіху, ану, швидше ж, швидше!

Герінг лежав з розплющеними очима, відчуваючи сльози на щоках; він не рухався, щоб вартовий, який наглядав за ним у вічко невідривно, не помітив, що він прокинувся.

Величезна, гнітюча тиша була в тюрмі, тиша, від якої віяло нестерпною, тяжкою безнадією.

Він торкнувся кінчиком язика до того зуба мудрості, якого лікар не дозволив йому виривати, бо саме в ньому він мав намір зробити тайник для капсули з крихітним кристалом ціаністого калію; смерть безболісна, мозок вичленить з усієї тієї непізнаної какофонії почуттів і жахливих уявлень лише гостре відчування осені, запах смаженого в солі мигдалю; ніякого болю; не буде цих страшних кроків, останніх кроків по землі, коли тебе поведуть коридором і ти благатимеш бога, щоб цей коридор був довгий-предовгий, нескінченно довгий, щоб ти ішов ним та йшов, існує ж нескінченність, чому ж не примусити її усією силою свого подертого на шматки уявлення стати дійсністю в той день і годину, коли звершиться те, про що сьогодні сказали на суді, сказали живі люди, які можуть ходити по вулицях, дзвонити по телефону, сидіти в ресторані, любуватися цвітінням пролісків, наливати воду в зелену ванну, сидіти в нужнику, не відчуваючи на собі очей наглядача, і, сказавши це, вони не здригнулися від того, що вирішили долю подібних до себе, котрі сиділи по другий бік лави, живих, братів своїх земних во плоті; який же жорстокий цей світ, боже, спаси мене, дай мені силу відколупнути кінчиком сірника золоту пломбу, тільки я знаю, як це можна зробити, але ж це так нестерпимо-моторошно! Ні, треба чекати! Набратися сили й чекати, адже біляві, голубоокі хлопчики закінчують підготовку тієї справи, яка принесе мені свободу, і я відчую на своєму обличчі краплі осіннього дощу і вдихну на повні груди повітря свободи! Чекати! Немає нічого страшнішого за чекання, але і нічого прекраснішого за нього немає, тому що слово чекання близьке по-дитячому чистому й зрозумілому всім слову надія. А якщо я захворію? — спитав він себе. Вони ж не страчуватимуть хворого? Я можу хворіти рік чи два, я скажу, що в мене відібрало ноги, не потягнуть же вони мене на ешафот?! Це неможливо! Так не роблять мислячі істоти! Вони не мають права бути такі жорстокосердій, вони не мають права, вони не мають права, не мають права…

Він раптом близько-близько побачив зеленуваті, трохи витрішкуваті очі фюрера й почув голос його, він не розібрав слів, але його пройняв давно забутий страх; він позбувся цього гнітючого почуття безугавного страху лише тут, у камері тюрми, він відчув себе борцем у залі суду, він більше не боявся гримання, він, рейхсмаршал, безупинно думав про те, що Гімлер може зробити з ним, з його дружиною й дітьми, і тому він завжди був такий, яким подобався фюрерові, боже мій, невже світом керує не розум, а страх, один лише маленький жахаючий, що підточує тебе, немов хробак, отой теплий і затхлий страх?!

Ні, сказав він собі, це не страх! Я ніколи не був боягузом! Мене звинувачували в чому завгодно, але тільки не в боягузтві… Доброта, нас усіх згубила доброта й м'якосердність, ось у чому корінь того, що сталося! Ми самі провели грань між усіма пами й Гітлером, назвавши його фюрером. Ми говорили собі, що порядок потребує особистості, яку треба створити. Адже можна, можна було створити Штрассера чи Рема! Чому не мене?! А створивши з Гітлера легенду, яка іменувалася фюрером, ми не могли переступити в собі німця: безсумнівне шанування того, хто стоїть на щаблину вище! Коли ж я зрозумів, що ми котимося в прірву, у мене вже не було сили відкрити правду нещасній, тремтячій істоті, я боявся, що мої слова розірвуть серце Гітлера, я жалів його, бо він втілював у собі спільне начало, молодість і чистоту задумів. Якби я не був такий добрий і знайшов у собі силу відкрити йому очі на все, що відбувається, не боячись його болю, все могло б піти інакше, все, абсолютно все!

… І це не так, стомлено й безнадійно заперечив собі Герінг, тому що, думаючи про доброту, він постійно оперував словами «боявся» й «страшився», а вони породжені поняттям страху, чим же іще?!

… Герінг не міг угамуватись, сів на ліжку й, обхопивши голову руками, почав розгойдуватись, тяжко боячись, що не зможе стримати себе і ревно, на одній ноті завиє — так, як вив старий німець на поруйнованій вулиці Берліна, мимо якого він проїхав сімнадцятого лютого сорок п'ятого року, повертаючись зі Східного фронту, що був усього лише за сто кілометрів від столиці тисячолітнього рейху; зіткнувшись поглядом з ад'ютантом, примусив себе удати, що не помітив цього нещасного старого, який вив, задерши до неба виснажене обличчя з витеклим оком, залитим бурою старечою кров'ю…

ШТІРЛІЦ-ХV (листопад сорок шостого)

Спочатку Штірліц не повірив очам, примусив себе перечитати першу шпальту газети ще раз; так, помилки бути не могло; трьох головних нацистських злочинців — президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена та заступника Геббельса, головного рейхспропагандиста Науманна звільнили з-під арешту, незважаючи на окрему думку російського судді.

От і сформувалася тенденція, подумав Штірліц. Вона така тривожна, така демонстративна, що тепер мені зрозуміло, чому американська розвідка підійшла до мене саме тепер, я їм потрібен, я і подібні до мене, тому що вони виправдали того, хто платив гроші на створення армії рейху, того, хто передав урядову владу сильній особистості, великому фюреру Адольфу Гітлеру, який зміг перемогти комунізм у Німеччині, нарешті, того, хто був головним антикомуністичним пропагандистом рейху. Три провідники тенденції, яку не можна назвати інакше, як антиросійську, бо — подобається це комусь чи ні — Росія є центром комунізму. Цим трьом, що дружньо тиснули Гітлерові руку, стояли поряд з ним на трибунах, коли той приймав паради армії та СС, сьогодні, всього лише через сімнадцять місяців після закінчення війни, винесли виправдувальний вирок?

Політика — наука натяку, а тут і дурневі зрозуміло! фінансист, пропагандист і вищий урядовий чиновник, що покликав на боротьбу з більшовизмом сильнішого за себе, угодні сьогоднішньому дню, і ніякі вони не злочинці. Як і наступник Адольфа Гітлера, якому фюрер передав владу, гросадмірал Деніц; і цьому зберегли життя.

Армію й імперський уряд також виправдано, злочинними організаціями не названо…

Який уже там натяк? Позиція…

Штірліц накрутив номер телефону Роумена й спитав його:

— Ну, як?

— Радієте? — посміхнувся той. — Приїжджайте у «Флоріду», радітимемо разом, я там буду за півгодини…

У «Флоріді» він почастував Штірліца кавою, поцікавився, як ідуть справи, як Кемп, де Джекобс, відповіді слухав неуважно, раз по раз оглядався, немов когось чекав, про вирок не говорив, ніби це його й не обходило, потім несподівано спитав:

— А що таке фашизм, Брунн?

— Як відповідати на ваше запитання? Серйозно? Чи повеселити?

Роумен глибоко затягся і, не відводячи від обличчя Штірліца важкого погляду, відповів:

— А це як можете. Хочете серйозно — валяйте серйозно, а вирішили повеселити — веселіть. Тільки не до такого стану, щоб я вмер од сміху. Ви ж знаєте, як я вмію сміятися… Серце — тик, я — в могилку, а що вам без мене тут робити, га?!

— Це правильно. Без вас мені буде погано.

— Тільки перед тим, як ви почнете відповідати, я вам допоможу. Ви тоді зрозумієте краще, чого я від вас хочу. Для цього я вам розповім, як мене мордували, коли я потрапив у ваші руки.

— Якби ви потрапили в мої руки, я вас не мордував би. Я взагалі нікого не мордував.

— Тому що ви визнаєте гуманізм?

— «Серед рабів не можна бути вільним…» — сказав один покидьок. Не в цьому річ. Мій підрозділ не займався тортурами. Нас зобов'язували думати.

— Але ж ви ділилися своїми думками з катами?

— Особисто я намагався ділитися з ними далеко не всіма моїми думками, — чомусь посміхнувся Штірліц.

— Молодець, — похвалив Роумен, — це добре. Їдьмо звідси, сядемо в іншому місці, там і побалакаємо.

У машині він мовчав, не сказав жодного слова, тільки курив одну сигарету за одною.

Вони зайшли в «Каса де Андалусія», що неподалік від Пласа-Майор, у найстарішому районі Мадріда; стіни були, як і скрізь у Іспанії, мазані, як на Україні, на цих вибілених стінах добре читались біло-голубі кахлі з типово андалусійськими висловами: «Зуби важливіші за родичів», «Те, що маєш віддати племінникам, з'їж з хлібом і запий вином!», «Вино — сила, вода — ревматизм», «Хто багато п'є, той пізно платить».

Роумен замовив вино; воно було таке червоне, що в гранчастих склянках здавалося зовсім чорним, пахло спекою й затаєною темінню бодег[51]. Людей було мало, час обіду скінчився, всі розійшлися по домівках, сплять до п'ятої години, прокинуться, з шостої до восьмої посидять у своїх бюро, а там кінець роботи, все одно платять дрібняки, справжні гроші можна заробити на контакті з потрібними людьми — тут, або в «Каса Галісія», чи в «Ель Бодегоні», де збираються німці, в «Рітці», куди почали навідуватись американські торговці, запопадливі до фламенко, кориди, полювання форелі; тут з ними і налагоджуй контакт; на державу надії кепські, аби тільки урвати, вигоди не діждешся.

Роумен пригубив склянку, знову закурив, продиригував перед обличчям Штірліца сірником, підождав, поки він погас, кинув його у велику попільницю і сказав:

— Так от, я вам розповім свою історію… Перші два дні після арешту мене не чіпали… Зі мною вів цілком культурні розмови високий брюнет з грайливими очима… Він говорив про те, що я тепер безслідно зник, розбився під час приземлення, потонув в озері, потрапив у вогнедишну трубу металургійного заводу, отож не треба тішити себе надією на конвенцію про військовополонених. Однак він погодився, що, справді, хтось у тюрмі міг запам'ятати мене, але і в цьому випадку не варто сподіватися на можливу допомогу швейцарського Червоного Хреста, бо мене викинули з парашутом не, у військовій формі, а в цивільному, отже, я — вивідувач, а вони, вивідувачі, не підпадають під статус військовополонених. «Я, — додав брюнет, — голосував би за те, щоб людей нашої професії вважали солдатами, раптом мені доведеться стрибнути з парашутом десь у Флоріді, та, на жаль, на мою думку уваги не звертають». Отже, провадив далі він, якщо я не говоритиму, він нічого не зможе зробити, щоб допомогти мені. «Ви йшли на завдання — мали зустрітися з кимсь. Нас цікавить: з ким, де, коли? Можете не розповідати про ваше завдання. Нам треба дістати ваш зв'язок. Це все, чого ми від вас хочемо». Я відповів, що навіть коли б я знав зв'язкового, то не назвав би його, і попросив його зрозуміти мене правильно: «Ви не стали б нічого розповідати, опинившись на моєму місці, правда?» Брюнет сказав, що не треба порівнювати його, ідейну людину, з американським вивідувачем, який одержує за свою роботу гроші від фінансових акул Уолл-стріту. Я заперечив, що я нічого не одержую від Уолл-стріту, що я солдат, вірний присязі. Тоді він дав мені час на роздуми, але попередив, що коли день зустрічі із зв'язковим буде безповоротно втрачено, коли я обрав тактику затягування, то нарікати мені доведеться на себе. Я повторив, що зв'язковий мені не відомий, наплів йому, що мене мали знайти в готелі «Кайзерхоф» у Дімгіні, і на цьому допит припинився. Через сім годин мене перевели в іншу камеру. Там брюнета не було, сидів непоказний, рудий, спітнілий і, мабуть, дуже хворий чоловік, який сказав, що зв'язкового схопили в «Кайзерхофі» і зараз нам влаштують очну ставку. Я посміявся в душі, бо знав, де на мене чекає зв'язковий. До камери привели дівчину, гречанку, про це я дізнався, коли вони почали її катувати, вона кричала рідною мовою. Рудий запросив трьох молодих п'яних молодиків, велів їм сісти на стільці, які були акуратно розставлені попід стіною, і почав допитувати дівчину, вимагаючи, щоб вона зізналася в тому, хто послав її в «Кайзерхоф» і кого вона повинна була там зустріти. Вона відповідала, що її ніхто туди не посилав, її схопили на вулиці, коли вона проходила мимо готелю. Рудий кілька разів монотонно повторив свої запитання, потім попередив, що їй доведеться ремствувати на себе, якщо вона зараз же в усьому не зізнається. Бідолашна заплакала ті пробелькотіла, що не знає, в чому їй треба зізнаватися, тоді рудий обернувся до п'яних молодиків, кивнув їм, вони підійшли до дівчини, зірвали з неї вбрання й почали її ґвалтувати. Я ніколи в житті не чув, щоб людина так кричала, як та нещасна. Рудий подивився на мене й пообіцяв, що він зразу ж відпустить дівчину, якщо я скажу йому правду. А я не міг йому сказати правди, бо на зв'язок до мене мала прийти жінка, не така молоденька, як ця, але жінка, яка нічого не зможе зробити, коли її ламають три реготливі, п'яні маніяки. Я заплющив очі, щоб не бачити цього жаху, але рудий ударив мене гумовою палицею по шиї. Я прикусив язика від несподіванки, він опух у мене, став схожий на коров'ячий, який продають у м'ясних лавках. Це був апокаліпсис, півтори години, дев'яносто хвилин жаху. Я спробував кинутися на них, на цих тварюк, але мене звалили й почали бити; я був натренований закриватися, це врятувало мене того вечора, але наступного ранку вони прив'язали мене до крісла, перед тим роздягнувши догола, і стали катувати, торкаючись дротом, через який було пропущено струм, до члена. Ніколи не переживали такого відчуття?

Штірліц теж продиригував перед обличчям Роумена сірником, кинув його в попільнику, затягся й відповів:

— Щось подібне я переживав.

— Хто вас катував? Де? Коли? За що?

— Якщо я тоді нічого не відповів, то чому ви думаєте, що я відповім зараз?

— Бо коли ви мені відповісте, розмова піде по іншому руслу.

— Це ніколи не пізно — змінити русло розмови… Чесно кажучи, мене найбільше цікавить, як ви змогли вибратися з того пекла?

— Чому вас цікавить саме це?

— Тому що звідти не можна було втекти… Чи для вас організували втечу… Після того як вас зламали…

— Ви не вірите мені?

— Ви просили мене розповісти, що таке фашизм… От я й поставив таке запитання, бо фашизм ніколи й нічому не вірить, він вірить лише собі… Отже, дозвольте мені ще раз вас запитати: як ви звідти вибралися?

— Я відповім… Тільки спочатку я мушу наголосити на одній немаловажній деталі… Після тих тортур я став імпотентом чи щось приблизно таке… Кажуть, що все залежить від жінки… В ліжку… Жінки, які потім лягали у мою постіль, докладали немало зусиль, щоб повернути мене до життя… В них це погано виходило… Це вийшло в мене самого, коли я зрозумів, що зустрів жінку, якій ладен віддати всього себе…

— Як її звати?

Роумен відсунув попільничку, стенув плечима:

— Хочеться знати її ім'я?

— Дуже.

— Що ж, усе залежить від того, в яке русло буде спрямовано нашу розмову… Про те, як я врятувався, можу сказати, що мене виручили наші льотчики… Вони розгрохали вашу вошиву тюрму, і мене перевели до табору, а він був неподалік від затоки, і я вирішив, що краще нехай мене пристрелять при втечі, ніж я розповім усе, чого не мав права розповідати вашим мерзотникам. Я йшов на зв'язок з підпільною групою, до складу якої входили три жінки і один інвалід. Ім'я однієї з цих жінок добре знали у вашому поганому рейху, бо її чоловік був відомий комуніст, його гільйотинували в Моабіті, і вона мстилася Гітлерові. Вона це робила чудово, до речі кажучи…

— Якщо прізвище цієї жінки Троглер, то я зробив так, що її син дістав право виїхати до Швейцарії.

Роумен відкинувся на спинку високого різьбленого стільця, відсьорбнув зі своєї склянки, довго дивився на Штірліца своїм важким поглядом, потім похитав головою:

— Ні, її прізвище було зовсім інше. А от про долю сина Троглера я наведу довідки.

— Не наведете. Такі справи доводилося організовувати без паперів і навіть без слів. Треба було розуміти погляд, паузу, жест… Хлопець учився в школі живопису… А я не байдужий до тих, хто вміє виразити світ гамою барв і правильною пропорцією скипидару.

— Але ви його перед цим перевербували, чи не так?

— Комуністи практично не піддавалися перевербуванню… Якщо, звичайно, вони були комуністи, а не примкнули до руху, щоб мати від цього певну вигоду.

— Ви хочете сказати, що вони такі ж фанатики, як наці?

— Я не став би порівнювати ці ідеології. Багато членів НСДАП працювало на вас, дуже охоче йшли на вербування, особливо починаючи з сорок четвертого року…

Роумен посміхнувся:

— І в Гітлера, і в Сталіна на прапорі було одне й те саме слово — соціалізм.

— Ви погано знаєте історію. У Гітлера на прапорі було написано «націонал-соціалізм»… Краще повернімося до нашого питання… Я не веселитиму вас, постараюся відповісти серйозно. Одну з характерних рис фашизму я вже назвав — невіра в людину, підкорення особистості думці того, хто піднятий над нею, фюрера, чи дуче, або ще кого, яка різниця, важливо — сліпе підкорення, неможливість власної точки зору, тотальне недовір'я до думки. «Національний соціалізм» — не що інше, як вища форма зради соціалізму… І починати відлік цього процесу треба не з Гітлера, а з Муссоліні, який був редактором соціалістичної газети «Аванті» до того, як сам же розігнав редакцію цієї газети, а публіцистів кинув до своїх тюрем, де їх катували за його наказом.

— Італійський фашизм має неабияку причетність до націонал-соціалізму Німеччини, — озвався Роумен.

— Це хибна думка. Є люди, які умисне говорять так тому, що це зручно й потрібно тим, хто хоче це чути… Але ви помиляєтесь… Якщо хочете, я продовжу свої роздуми вголос… \Чи ну їх к чорту?

— Ні, продовжуйте, мені цікаво вас послухати, тим паче, що я сам затіяв цю розмову.

— Так от, «феномен» Муссоліні цілком закономірний, коли розглядати світ з погляду історичної ретроспективи. Звідки він прийшов до Рима? З села. Але народився в родині дрібного буржуа, батько мав кузню, мати — вчителювала. А хто найбільше революційний у селі, той, хто зазнавав утисків великих китів міста? Дрібний хазяїн… Батько Муссоліні дав йому дуже цікаве ім'я — Беніто Амількаре Андреа. Чому таке дивне ім'я? Тому що Беніто Хуарес був героєм Мексіки в її боротьбі проти янкі. Анархісти Амількаре Чінріані і Андреа Коста потрясали міста Італії — два «найбезстрашніші анархісти країни».

Хлопець виховувався в родині, де слово «соціалізм» було певним захисним щитом проти наступу міської буржуазії на патріархальне село. Чи має значення в питанні, яке ми аналізуємо, характер Муссоліні? Безперечно. Має. Уже в школі він називав себе дуче, тобто вождем. Уже в школі він улаштовував різанину, вже в класах мріяв про себе самого як про явище віку. Нормальній людині це важко уявити… Ви не мріяли про себе самого, Пол? Вам не вчувалося ревище юрби, заздравиці у вашу честь? Ви мріяли про свої портрети на всіх вулицях, у всіх будинках і кабінетах? Ні?

— Ви говоріть, говоріть, докторе, — все ще не відриваючи важкого погляду від обличчя Штірліца, — мовив Роумен. — Валяйте, я слухаю.

— Муссоліні подався в еміграцію, кинувши школу, куди мати влаштувала його вчителем початкових класів. Коли в країні немає можливості реалізувати себе, коли соціальні умови такі, що корупція душить на пні все живе й самостійне — а Муссоліні був живий і самостійний, смішно у нього це віднімати, — тоді честолюбство шукає виходу в першому-ліпшому ділі, яке може допомогти йому набути слави. Отже, трагедія суспільства стає тим живильним середовищем, на якому виростають амбіції людей, подібних до Муссоліні та Гітлера… У Швейцарії, куди він емігрував, йому нічого не лишалося, як примкнути до тих, хто роздрібнював римський уряд, а роздрібнювала його лише одна сила — соціалісти. Саме соціалісти, аж ніяк не національні, запам'ятайте це, а саме ті, які спочатку визнавали Маркса, а потім — Бернштейна. Муссоліні було двадцять років, коли в дев'ятсот другому він почав працювати в емігрантській «Аванті», головному органі соціалістів. Він писав день і ніч… Він написав за роки еміграції сорок томів статей, працездатністю його природа не обділила… І знаєте, хто підштовхнув його вгору? Джачинто Серраті та Анжеліка Балабанова, соціалісти…

— От ви собі й суперечите, — зауважив Роумен, — виходить, правда моя, якщо лідера фашизму підтримували вожді соціалістів…

— Він тоді не був лідером фашистів, Пол. Він став ним через дванадцять років, під час кризи, викликаної війною. Тоді, в еміграції, він не був фашистом, тоді він думав лише про те, де і з чиєю допомогою він може стати Муссоліні. Саме тому він рветься в редактори вкрай лівого журналу Італії «Класова боротьба», саме тому друкує на його сторінках викривальні статті проти буржуазії — чим дошкульніше нападаєш на сильного й багатого, тим більшого авторитету набуваєш серед слабого й бідного… А їх багато, бідних, куди більше, ніж багатих, вигідне поле для рекрутування резервів; менше науки, ніяких доказів, геть логіку; головне — почуття, фраза, ореол — повалення… Ви кажете «соціалізм»… Мені довелося супроводжувати Шелленберга у Рим, коли він їхав туди зав'язувати дружбу з секретною службою дуче напередодні візиту фюрера до Італії… Перед тим як їхати туди, я попрацював у довідково-архівній службі СД… І знайшов цікаві висловлювання Муссоліні: «Я прославляю індивідуума. Все інше — не більше як проекція його розуму й волі». По-вашому, це твердження має причетність до соціалізму? «Немає нічого справжнього, все дозволено! Це буде девізом нового покоління!» Або: «Я ненавиджу здоровий глузд і ненавиджу його в ім'я життя і мого незнищенного смаку до авантюр». «Маса любить сильних людей. Маса — це жінка». «Про соціалізм я маю варварське уявлення. Я сприймаю його як найбільший акт заперечення і руйнування, який коли-небудь реєструвала історія!» Як? Це має причетність до того соціалізму, який визначено його творцями? «Якщо соціалізм не хоче вмерти, він мусить набратися сміливості бути варварським». Нічого собі, правда? Треба з'ясувати собі справжні філософські концепції, на яких сформувався Муссоліні, по-перше, і зрозуміти, чому він дістав трибуну в лавах соціалістичної партії, по-друге. Почну з другого. Соціалісти переживали ідейний розбрід. Реформізм, тобто пристосовництво до існуючого, робили партію хисткою, вона була згодна на будь-які компроміси, аби тільки втриматися на плаву політичного життя. То чому все-таки трибуну захопив не хтось там, а саме Муссоліні?

Відповідь можемо мати лише в тому разі, якщо проаналізуємо першу позицію. Не скучно?

— Зовсім ні.

— Можна продовжувати?

— Не крутіть.

— Не буду… Так от, працюючи в секретному довідково-архівному підрозділі СД, я ознайомився з відомостями про те, на чому — реально, а не з чуток — сформувався Муссоліні. Агентура повідомляла, що Муссоліні не Маркса штудіював, і не Енгельса, і не Каутського з Бернштейном, не Плеханова її не Леніна, а Штірнера і Ніцше, творців школи егоцентричного насильства над тими, хто тебе оточує. Потім він узявся вивчати Бергсона, його теорію інтуїції, тобто теорію примату особистості над законами розвитку суспільства і теорію месіанства індивіду, його влади над собі подібними. А вже після цього він почав угризатися у вчення Сореля, для якого єдиною формою досягнення поставленої в житті мети було насильство. Не наука, повторював він Сореля, може завоювати масу, а міфи, які я створю для неї. Міфи легко запам'ятати, вони апелюють до почуттів плебсу. А вже потім поряд з Муссоліні з'явилися нові філософи, такі, як Папіні та Прецоліні, що найбільше говорили про велику таємницю італійської душі, про трагедії великого Риму, про необхідність боротьби за повернення легенди. Але як це робити? Відповідь підказав Парето: «На зміну віджилих еліт мають прийти нові. Масою правлять обранці, маса схиляється перед силою й словом, висловленим як одкровення від нової віри. Коли правлячий клас вичерпав свої сили управляти юрбою людей, його треба скинути, щоб зайняти його місце; з плебсом не можна розмовляти голосом розуму. Він сприймає лише наказ і обіцянку». Муссоліні всмоктував ці концепції, але, будучи людиною спритною, дуже добре розумів, що не настав ще час відкрито показати себе у цій новій позиції, спершу треба було стати в лавах партії соціалістів, завоювати там лідерство, а вже потім — у слушний момент, за сприятливих обставин — заявити себе вождем своєї доктрини. І цей момент настав, коли грянула війна. Саме тоді він порвав з соціалістами, і перший це вітав вождь італійських націоналістів Прецоліні, який проголосив: «Нарешті велична натура Муссоліні позбавилася соціалістичної наклейки!» Зразу після того, як Муссоліні виключили з рядів соціалістів, міністерство закордонних справ Італії, яке цуралося досі «лівого революціонера», налагодило з ним таємний контакт. Муссоліні одержує гігантські субсидії від фірми «Едісон», частково, до речі кажучи, ваш капітал, від «Фіата»; саме ці фірми оформляють для нього купчу на видання газети «Поноло'д'Італія». Таємні емісари французького уряду передали йому майже мільйон — як же, соціаліст закликає до вступу Італії у війну проти Німецької імперії! Між іншим, і російський уряд налагодив з ним контакт. Він запропонував свої послуги агентові царя Геденштрому, попросивши за це мільйон франків. Поки Петербург роздумував, Муссоліні перекупили інші сили. І лише після того, як його купили, після того, як він став володіти касою втричі більшою, ніж каса партії соціалістів, він проголосив створення «загонів революційної дії». Знаєте, як буде по-італійськи «загін», «об'єднання»?

— Ні.

— «Фаші». Звідси й термін «фашизм». Розповідати далі?

— Розповідайте.

— «Пополо'д'Італія» перестала бути органом соціалістичної партії, але стала безпартійною газетою «бійців та виробників». Із соціалізмом усе покінчено, причому я маю на увазі слово, термін, визначення, а не ідею, про ідею ми вже говорили. Почалося зближення з буржуазно-аристократичною елітою. Йому це було конче потрібно, без підтримки клубу, в якому зберігалися традиції «італійського духу», — правда, я не знаю, чи був такий, я взагалі не розумію, що таке «дух нації», — він не міг би реалізувати себе як вождя. Що він міг запропонувати клубу традиційно сильних, тобто багатих? Тільки одне: «Я, Муссоліні, зобов'язуюсь навести в країні порядок, дати вам гарантію спокійного життя, а взамін ви надаєте мені титул вождя і коронуєте «дуче національного порядку». Хто міг встановити в Італії порядок? Хто міг урятувати від безмежної парламентської демократії, де зчіплювалися думки талановитих честолюбців? Тільки той, хто піднявся на гребені народного незадоволення, хто навчився управляти масою і хто зможе повести її туди, куди вигідно тим, хто живе у палацах і дуже не хоче переселятися звідти в халупи. Правий політик не зможе повести за собою знедолених, це розуміли в клубах еліти. Військова диктатура потрібна на обмежений строк. Вихід один: приручити Муссоліні, дати йому вкусити влади, діставши запевнення від колишнього соціаліста, що майнові відносини залишаться такими, як і були. І Муссоліні виступив перед елітою. Повторюючи слова французького філософа Лебона, який поглибив Ніцше, він виголошував: «Цивілізації створювалися й оберігалися невеличкою купкою інтелектуальної аристократії, а не юрбою. Сили юрби спрямовані лише на руйнування. До того ж юрба здатна сприймати ті ідеї, які спрощені до краю. Щоб повести за собою масу, треба звертатися не до розуму — вона позбавлена його, — а до уяви. Юрба топче слабих і схиляється перед сильними. Тип героя, який приваблює плебс, нагадує Цезаря, шолом якого сліпить своїм блиском, влада вселяє повагу, а меч примушує юрбу боятися! Для того щоб управляти масою, має визначитися еліта. Є два роди еліт: левів і лисиць. Початок двадцятого століття — це занепад влади лисиць, настала пора еліти левів. Дев'ятнадцяте століття було століттям розуму, інакше неможливо було створити капітал. Зараз настав час не розуму, а інтуїції! Є інтелектуальна інтуїція, а є містична. Я стою на грунті останньої! Я готовий сказати своє слово проти демократичного виродження і гуманітарних вивертів інтелігентів! Людина за своєю природою слабка й погана, і коли вона здатна чогось досягти, то лише завдяки страху. Я введу покарання за ледарство. Страйки й демонстрації буде нещадно припинено. Мене критикуватимуть ті, з ким я починав. Що ж, я примушу їх замовкнути, усі методи хороші в ім'я того, щоб у країні переміг порядок! Класів немає, це вигадка марксистів! Є нація, тільки нація й нічого, крім нації!»

— Ви вважаєте, що Муссоліні був таким же націоналістом, як і Гітлер?

— Можливі модифікації. Усе-таки не можна не зважати на багатокрів'я Італії, але ідею національного соціалізму, чи — попервах — «окопного», перший проголосив саме Муссоліні. Він був конче потрібен для воєнного комплексу, який одержав величезні прибутки після війни, ці люди розуміли, що їх мало, що вони потребують захисту того, за ким іде маса, і вони на нього поставили. У них не було вибору: робітники страйкували, влада не знала, як задовольнити їхні економічні вимоги, не зачіпаючи інтересів воєнних промисловців, приклад Росії був у всіх на вустах, хмари скупчувалися, загроза соціальної революції була очевидна. Промисловці створюють «антибільшовицькі організації», платять військовим, які навчають найманців, але роз'єднані загони — це ніщо, крапля в морі. Силу можна знищити тільки силою. Суспільство розшаровувалося, потрібний був лідер, який задовольнить і воєнних промисловців, і робітників. Начебто несполучно, хіба не правда?! Однак ця несполучність була удавана. Промисловців влаштувало те, що Муссоліні повів робітників у атаку не на банки й палаци мільйонерів, а на парламент і демократію, народ стомився від злиднів та дискусій, народ хотів певності. От він її й дістав. Як завжди, в лівому таборі йшла сварка з приводу принципів, на яких може відбутися об'єднання з буржуазною демократією, як завжди, не було єдності, як завжди, людей мучили дебатами, а Муссоліні пішов зі своїми фашистами на Рим і взяв його без бою. Точніше кажучи, він і не брав його: воєнні промисловці, банкіри й армія примусили короля віддати йому владу: «похід на Рим» потрібен був як міф, бо, як визнавав Муссоліні, не логіка править масою, а саме легенда… Ну, а вже після того як він сів у кабінет прем'єра, після того як у його руках опинилася армія, поліція, флот, зв'язок, залізниці, не дуже й важко було усунути ідейних противників і доручити своїм борзописцям створити культ «рятівника нації». Свободу слова визнали. непотрібною, кордони закрили, газети підпорядкували цензурі, страйки заборонили, недовір'я звели в принцип — фашизм виявив своє обличчя… Згодні з такою версією?

— У чому ви вбачаєте відмінність між націонал-соціалізмом Гітлера і фашизмом Муссоліні? — спитав Роумец.

— Вона номінальна. Гітлер був ще менш освічений, він взагалі вийшов з люмпенпролетаріату, усвідомив свою бездарність у живопису, це, мабуть, у душі зламало його, звідси — жорстокість, культ крові й ненависті… Як кожна некомпетентна людина, Гітлер не вірив логіці й зневажав науку. А оскільки в той час, коли Гітлер вийшов на старт, у Німеччині безчинствував культ насильства, як реакція на страхіття війни, оскільки інтелектуальна еліта була роз'єднана, оскільки економіка руйнувалася, викидаючи на вулицю мільйони робітників, що стали ізгоями суспільства, оскільки освічених людей було мало — більшість, яка прислухалася до істеричного слова, ринулася за тим, хто говорив звичне й зрозуміле: «В усьому винні євреї! В усьому винні більшовики!»

— Зараз ви, очевидно, почнете мене переконувати, що й Гітлера привели до влади товстосуми… Щось не в'яжеться: товстосуми, яких я не люблю, як кожна інтелігентна людина, — цілком мислячі люди. Мабуть, ви насамперед маєте на увазі промисловців, навіщо їм було допомагати тому, хто нацьковує на них масу?!

— Маса була тією силою, якою Гітлер торгував: «Я можу ними управляти, а ви — ні. Хочете бачити мене фюрером, хочете мати гарантію, що я врятую Німеччину від більшовицької революції, — приймайте мене таким, який я є, я обіцяв вам спокійну роботу й недоторканність ваших рахунків у банках». До речі, англійський нафтовий король Детерінг передав Гітлеру напередодні виборів до рейхстагу майже двадцять мільйонів марок. Невже ви серйозно думаєте, що без підтримки Ялмара Шахта і віце-канцлера Папена фюрер міг прийти до влади? Вони віддали йому владу, як і Муссоліні. Але товстосуми дуже боялися досвіду Росії. Шахт і Папен нічого так не боялися, як російського експерименту, де гасло «Мир — хатам, війна — палацам» стало практикою життя…

— Ви часом не перебуваєте в комуністичній партії?

Штірліц знизав плечима, закурив і спитав:

— А коли так — що тоді?

— Вас завербував Кремль з кінці сорок четвертого?

— А коли ще раніше? — Штірліц посміхнувся. — Тоді що?

— Ви сказали: вам відомо, як допитували в гестапо… Якщо вас катували, то хто? Коли? За що?

— На всі запитання я не відповім, але на запитання «за що?» згоден відповісти… Я дещо зробив для того, щоб допомогти зірвати сепаратні переговори Аллена Даллеса з Карлом Вольфом… У Швейцарії в сорок п'ятому…

— Значить моя інтуїція, — Роумен хмикнув, — не підвела. Вас завербували комуністи. Кому, як не їм, було вигідно зірвати ці переговори?

— Дивно… Мені здавалося, що найбільше в цьому була зацікавлена Америка… Стати країною, яка йде на змову з Гіммлером? Від цього досить важко відмитися… Мені здається, я працював на вас не менше, ніж на росіян… Питання престижу в політиці — питання немаловажне…

— І для того, щоб ви допомогли нам зберегти реноме найчеснішої і найреспектабельнішої держави, ви вбили нещасну Фрайтаг, дорогий штандартенфюрер Штірліц?

— Давно знаєте моє прізвище?

— А ви як думаєте?

— Я думаю, вам сказали про це зовсім недавно.

— Мені сказали про це після того, як ти, фашистський перевертню, почав стежити за моїми друзями…

— Красивий, веснянкуватий агент Кемпа — ваш друг? — здивувався Штірліц і потягся за сигаретою, але він не встиг узяти її з пачки, бо Роумен ударив його кулаком в лоб і повалив горілиць…

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-ІV

«М-ру Полу Роумену

Посольство США в Іспанії

Дорогий Пол!

Елізабет і я щиро поздоровляємо з Крістою. Бог почув тебе і виконав твоє прохання: розумна, голубоока і з веснянками, саме про таку дівчину ти мені писав в одному з своїх послань. Щастя вам і добра.

З приводу будинку на березі океану. Можна підшукати.

Правда, ціни досить високі, як-не-як ми живемо в Голлівуді, а не десь там. Я подивився три котеджі, один з басейном, шість кімнат, дорого, але можна взяти на виплат, другий — холостяцький, там тільки спальня та хол, зате величезна веранда, метрів сорок, цей дешевший, але просять усі гроші одразу. Третій треба ремонтувати, його арендували німецькі й французькі емігранти, зовсім запустілий, вони помалу складають чемодани, з роботою погано, антифашистська продукція зараз не має такого попиту, як у сорок четвертому, тому люди вирішили повернутися до своїх розбитих вогнищ у Європі.

Я замовив фотографії трьох цих будинків, надішлю тобі з наступною поштою.

Твоєї поради з приводу суперечок я послухався й дотримуватимусь її неухильно. Твоя правда: усе вирішує осередок щастя, у ньому народжується мир і довір'я, саме те, чого позбавлена більша частина людства.

До речі, про Вренкса. Він не одержав жодного листа з тієї країни, яку ти мав на увазі. Він писав туди п'ять разів, але не одержав жодної відповіді. Твою рекомендацію я йому передав, це його дуже здивувало, але все-таки він подякував і пообіцяв про все подумати. Назавтра він подзвонив мені й спитав, чи можу зробити люб'язність надіслати його листа разом з моїм. Я відповів, що мій лист до тебе йде так само, як усі звичайні листи, це тільки ти мені надсилаєш кореспонденцію з дипломатичною поштою.

У мене дуже багато новин, але я зрозумів з твоєї попередньої звісточки, що краще поговоримо про все це при нашій зустрічі. Якщо я тебе зрозумів правильно, тоді наговоримося про все, коли ви з Крістою приїдете сюди наступної весни. Будь ласка, не резервуйте готель, Елізабет і я образимося, якщо ви зупинитесь не в нас, хлопчики галасують на вулиці, тож вони вам не заважатимуть, та й у кімнаті, яку ми для вас приготуємо, вікна виходять у сад, що належить другу Ейслера, композитору Дмитру Темкіну, ти пригадуєш його, він готував музику для фільму «Сто чоловіків і одна дівчина» з Леопольдом Стоковським у ролі диригента. Він живе тут уже двадцять років, став знаменитістю, але розмовляє з жахливим акцентом, а Ейслера запрошує в гості тільки ввечері, щоб ніхто не бачив; удень і в неділю в нього збираються тільки американці, все-таки прислів'я, що часом треба бути святішим за самого папу римського, лише тому й стало прислів'ям, що виражає суть того часу (тих часів), коли воно стало хрестоматійним, тобто зрозумілим кожному і майже кожному потрібним.

Якщо у вас у посольстві показуватимуть фільм «Десант», подивись… В титрах ти знайдеш і моє прізвище. Полюбуйся на гру президента акторської Ліги Рейгана, я тобі писав про нього, він виконує роль одного з наших диверсантів.

На жаль, я провалявся в ліжку, підхопив якусь дику інфлуенцу (температури нема, тільки страшний кашель), коли в Штати приїжджали російські письменники Симонов та Еренбург. Про них багато писали, причому по-різному, відзначали, що Еренбург особистий представник Сталіна, давно й надійно пов'язаний з російськими секретними службами, очолював бюро Комінтерну в Парижі, а Симонов, який пише ліричні вірші, був при ньому як декораційне прикриття. А втім, газетна сенсація — це газетна сенсація, а приймали їх тут чудово, по-дружньому, і, як сказав мені потім Брехт, йому дзвонив затворник Ліон Фейхтвангер і, здається, мав намір вибратися з свого далекого відлюддя. До речі, він поводиться саме так, як ти радиш мені поводитись. Йому легше — він створює світи, в яких живе, йому не нудно, а я — нездара, позбавлений хисту писати чи малювати, тому й не можу існувати без спілкування з до себе подібними.

А через місяць приїхали два російські біженці, один колишній полковник, другий майор. Розповідали просто жахливі історії про Росію, начинені сюжетами, які можна зразу ж крутити в кіно, їхні лекції збирали величезну аудиторію, добряче заробили. Я потім з ними поговорив, і з'ясувалося, що вони перейшли до Гітлера в сорок другому, співробітничали з генералом Власовим, ти пригадуєш, про нього багато цікавого розповідав Аллен. Мій інтерес якось згас, бо в мене, як і в тебе, та й у всіх наших, своє ставлення до перебіжчиків. Я дивився на них і бачив їх у німецькій формі, уявляю, як ти почував би себе, адже охоронники твого концтабору носили таку саму форму.

Брехт ходить якийсь сумний, я спитав, чому він не відповідає на твої листи. Він дуже здивувався й сказав, що нічого від тебе не одержував. Але з властивою йому розгубленістю він, я думаю, ткнув кудись твої послання й знайде їх лише тоді, коли прибиратиме в своєму кабінеті, геть-чисто заваленому книжками, журналами та кореспонденцією.

Ми сердечно обіймаємо Крісту й тебе.

Чекаємо скорої зустрічі,

твій Грегорі Спарк».

ШТІРЛІЦ-ХVІ (листопад сорок шостого)

Сидячи за кермом свого «форда», Роумен усе ще лютував:

— Хто тобі, фашистський мерзотнику, дав завдання стежити за Кріс?..

Штірліц швидко ввімкнув радіо: передавали останні вісті з Лондона.

— Прибери це! — гримнув Роумен. — Вимкни к чорту! Мене не підслухують. Прибери, я сказав! Зараз ти скажеш Крісті, де й коли ти її бачив з Кемпом, падлюко!

— Слухай, пришелепок, — тихо мовив Штірліц, — не репетуй, як істеричка. А підслухувати тут можуть навіть у нужнику.

— Це за вашими сучими нацистськими правилами! Це ви нікому не вірите, тому й ставите апаратуру в нужнику, щоб знати всі таємниці, і через це перестали вірити навіть самим собі! Усе про людину має право знати бог! А ви замахнулися й на бога, паскуди! Вимкни звук! Мені заважає ця шлюха з її останніми новинами!

— Не вимкну. Висади мене й вимикай. А мені життя дороге.

— Ніхто не загрожує твоєму паскудному життю. Хто доручив тобі стежити за Крістою?! Відповідай!

— Спочатку ти скажеш, коли ти взнав моє ім'я, а потім я відповім на твоє запитання. Це моя умо…

— Зроби голосніше! — раптом крикнув Роумен, різко натиснувши на гальма. — Знайди хвилю, щоб не зникала станція! Голосніше, кажу!

Штірліц не одразу збагнув, чому Роумен різко загальмував і круто повернув до узбіччя. Він увімкнув звук на всю потужність і тільки після цього зрозумів, чому Роумен так жадібно подався до приймача.

— Після цього виступу, — читав лондонський диктор, — два провідних спеціалісти «Нью-Йорк таймс» з питань міжнародного комунізму Фрідріх Вольтман і Ховард Рашмор зробили заяву для преси, що, найімовірніше, йдеться про більшовицького агента Ейслера, який знайшов притулок у Сполучених Штатах після того, як Гітлер почав свою антисемітську вакханалію в рейху. Вольтман зауважив, що, розглядаючи можливу комуністичну діяльність Ейслера, конче потрібно дуже уважно придивитися до автора текстів на прізвище Бертольд Брехт, досить популярного менестреля ДПУ. З інформаційних джерел, близьких до Капітолію, повідомляють, що головним слідчим у Комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності виступить Роберт Стріплінг. Передають, що він уже провів попередні допити Адольфа Менжу, Рональда Рейгана та Роберта Тейлора, але докладно про це пресу не повідомлено. Оглядачі ввалюють, що йдеться, напевне, про розгалужену комуністичну змову. Сьогодні Стріплінг викликав на допит сестру Ейслера місіс Рут Фішер, яка в двадцятих роках була одним з керівників Німецької комуністичної партії… Оттава. Сьогодні тут під час пожежі в готелі «Пріс Джодж» загинуло троє людей, серед яких відомий гірськолижник Клод Фармьє. Причини виникне…

Роумен вимкнув приймач, витяг сигарету, закурив, подивився на Штірліца невидющими очима, потім відчинив вікно й сердито сплюнув.

— Ну, суки, — лаяв він тихо, — брудні, дурні, неграмотні суки… «Автор текстів Брехт»… Що ж це таке, га?

— Я не скажу, що це фашизм, — посміхнувся Штірліц, — але певна схожість є. Фашизм завжди дає перший залп проти інтелектуалів.

— А ти мовчи!

— Я можу вийти?

— Ні.

Роумен зробив дві глибокі затяжки, сигарета стала, як жалобний прапор: чорний попіл і червона кайма, дуже страшно. Він увімкнув запалення, розвернувся і, порушуючи всі правила, погнав через осьову в центр, до площі Колумба; там загальмував і, не глянувши на Штірліца, сказав:

— Ходімо. Штірліц спитав:

— Може, я почекаю?

— Ходімо, — повторив Роумен. — Ти мені знадобишся як експерт з фашизму, маленький Гітлер…

— А що, — посміхнувся Штірліц, обережно вилізаючи з машини, бо після удару Роумена, коли він упав горілиць на слизьку підлогу, викладену кахлями, у попереку знову страшенно занило, — цілком престижно; експерт розвідки Сполучених Штатів з питань гітлеризму. Заплати мені добрі гроші за тиждень — і я згоден, проконсультую, а чому б і ні?

Вони піднялися на третій поверх нового будинку, пройшли довгим коридором, зупинилися біля дверей, на яких була прибита мідна табличка «Юнайтед Прес Інтерпейшнл», Роумен натиснув на велику мідну кнопку, пролунав мелодійний передзвін; двері відчинив невеличкий чоловічок у пом'ятій сорочці, що вибилася із зіжмаканих, дуже довгих штанів.

— Здрастуй, Пол, — сказав він, — сідай і не плутайся під ногами. Іде дуже важлива інформація.

І, повернувшись, задріботів до телетайпної, де великі машини, гуркотливо смикаючись, видавали новини.

Роумен пройшов слідом за ним, відірвав паперовий аркуш зі щойно переданими повідомленнями й почав їх читати. Він перебіг текст швидко, і Штірліц помітив, що Роумен читає як людина, котра звикла працювати професіонально: він спочатку ковтав новину, потім виділяв частини і лише після цього брав повідомлення вкупі, з'ясувавши непотрібне. Але, судячи з того, як забігали зіниці американця, Штірліц зрозумів, що в цьому тексті йому було важливе кожне слово.

Роумен прочитав його не три, а чотири рази, мовчки простяг Штірліцу й, рвучко підвівшись, знову пішов до телетайпної.

Штірліц перебіг повідомлення, знову витяг сигарету, згадавши той весняний день у Берні, коли він сидів з пастором Шлагом на набережній, спустившись по красивих доріжках, устелених бурим, іржавим торішнім листям, до вольєрів, де тримали оленів: найбезлюдніше місце в зоопарку, тільки качки літають, безлюддя й тиша. Саме там він уперше подумав, що може статися із світом, якщо Даллес домовиться з Вольфом, дифузія ідей — штука складна, проникнення концепції нацизму в буржуазно-демократичне суспільство непомітне; він пам'ятав Берлін тридцять другого року, він добре пам'ятав той рік, краще йому забути ту пору, така вона була страшна, таке прикре було відчуття власної безпорадності; бачиш і розумієш, куди котиться країна, але нічого не можеш вдіяти, щоб запобігти цьому її сповзанню в страхіття…

«Тут передають, — прочитав він повідомлення ще раз, — що комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності в складі голови Перкена Томаса, сенаторів Карла Мундта (Південна Дакота), Джона Макдоуела (Пенсільванія), Річарда Ніксона (Каліфорнія), Річарда Вайля (Іллінойс), Джона Ранкіна (Міссісіпі), Хардіна Петерсона (Флоріда) і Герберта Боннера (Північна Кароліна) провели попередню розмову з Герхардом Ейслером, братом відомого композитора, що працює в Голлівуді. За дорученням комісії матеріали для розмови готували головний слідчий Роберт Стріплінг і слідчий Луїс Рассел. Офіційне слухання призначено на початок сорок сьомого року.

Наводимо текст стенографічного звіту, що його одержали від адвокатів.

Стріплінг. — Містере Ейслер, встаньте.

Ейслер. — Я не маю наміру вставати.

Стріплінг. — У вас є адвокат?

Ейслер. — Так.

Стріплінг. — Пане голова, я вважаю, що ми можемо дозволити свідку запросити адвоката.

Голова. — Містере Ейслер, підніміть вашу праву руку.

Ейслер. — Я не підніму моєї правої руки доти, поки мені не буде надано можливості зробити заяву.

Стріплінг. — Пане голова, я думаю, ви маєте оголосити, чому призначено слухання справи, перш ніж приймати рішення про права свідка Ейслера.

Голова. — Містере Ейслер, ви в Комісії по антиамериканській діяльності. На підставі шістсот першого параграфа цивільного права нас зобов'язали розслідувати характер та об'єкт антиамериканської пропаганди в Сполучених Штатах, а також з'ясувати, які іноземні держави стоять за цією пропагандою і чи ставить вона за мету повалення уряду США, а також інші питання, що виникнуть у зв'язку з дослідженням головного. Оскільки комуністичну партію США визнано підривною організацією, усі форми її діяльності підлягають розглядові в нашій комісії. Тому ваші відповіді на запитання повинні бути відверті й відповідальні, ніякої двозначності. Ми не маємо наміру дати вам можливість виступати з будь-якими заявами доти, поки ви не приймете присяги. Тільки після присяги комісія розгляне клопотання про додаток вашої заяви до справи. Отже, підніміть вашу праву руку.

Ейслер. — Ні.

Голова. — Містере Ейслер, не забувайте, що ви гість нашої країни.

Ейслер. — З гостями так не поводяться, бо я…

Голова. — Ця комісія…

Ейслер. — Бо я не гість, а політичний ув'язнений у Сполучених Штатах.

Голова. — Одну хвилину! Ви згодні присягнути?

Ейслер. — Я не можу присягнути, поки не зроблю кількох зауважень.

Голова. — Ні, зараз ви не робитимете ніяких зауважень.

Ейслер. — Отже, не буде ніякого слухання моєї справи, принаймні в моїй присутності.

Голова. — Ви відмовляєтеся присягнути? Я правильно вас зрозумів, містере Ейслер? Ви відмовляєтеся присягати?!

Ейслер. — Я згоден відповісти на всі ваші запитання.

Голова. — Одну хвилину… Ви відмовляєтеся дати присягу?

Ейслер. — Я згоден відповісти на всі ваші запитання.

Голова. — Містере Стріплінг, викличте іншого свідка. Комісія дотримуватиметься свого порядку. Ви ж відмовляєтесь присягнути перед лицем нашої комісії.

Ейслер. — Я не відмовлявся і не відмовляюся присягати.

Стріплінг. — Пане голова, по-моєму, свідок мусить замовкнути. Або встати й присягнути. Або його треба вивести із залу — в кожному разі, до того часу, поки ми не прийдемо до одностайної думки.

Сенатор Мунд. — Пане голова, спитайте його ще раз: чи згоден він присягнути?

Голова. — Ви знову відмовляєтеся принести присягу, містере Ейслер?

Ейслер. — Я ніколи не відмовлявся дати показання під присягою. Мене доставили сюди як політичного ув'язненого. Я прошу дати мені змогу зробити кілька зауважень у справі — всього лише три хвилини — перед тим як я присягну й відповім на ваші запитання, а потім виступлю зі своєю заявою.

Голова. — Я вже сказав, що ви дістанете право на слово тільки після того, як відповісте на наші запитання під присягою. Потім ваші зауваження — якщо слідство визнає, що вони заслуговують на увагу, — розгляне комісія. Але спершу ви повинні присягнути.

Ейслер. — Ви помиляєтесь у цьому пункті. Я нічого не повинен, бо я політичний в'язень. А політичний в'язень нікому нічого не винен.

Голова. — Ви відмовляєтесь присягнути?

Ейслер. — Я прошу дати мені три хвилини, щоб я міг пояснити комісії те, що я на…

Голова, — Ми дискутуватимемо ваше питання лише після того, як ви присягнете.

Сенатор Мундт. — Пане голова, я вважаю, що свідка треба вивести із залу.

Сенатор Ренкін. — Згоден.

Голова. — Виведіть свідка.

Стріплінг. — Пане голова, я хотів би, щоб знали, до якої тюрми відправлять Ейслера.

Голова. — Хто його сюди доставив?

Стріплінг. — Два присутніх тут джентльмени. Назвіть ваші імена.

Греннан. — Я — Стів Греннан, офіцер секретної служби, міністерство юстиції, відділ імміграції.

Бросман. — Я — Бросман, офіцер секретної служби, міністерство юстиції, відділ імміграції.

Голова. — Це ви привезли сюди Ейслера?

Офіцери секретної служби підтверджують це.

Голова. — Куди ви його забираєте?

Греннан. — У вашінгтонську міську тюрму.

Потім комісія викликала для показань Рут Фішер — рідну сестру Ганса Ейслера, композитора, який проживає за адресою: 122, Ваверлі-плейс, Нью-Йорк, і Герхарда Ейслера, що перебуває у вашінгтонській тюрмі. Місіс Фішер на попередньому слуханні під присягою, зокрема, показала:

— Герхард і я вступили до лав комуністичної партії Німеччини 1920 року. Я була секретарем берлінської організації, потім членом Політбюро, а також членом Президії ВККІ Комінтерну в Москві. Ми дуже дружили з Герхардом, особливо в ту пору, коли він повернувся з фронту, де про вів в окопах чотири роки, але в двадцять третьому наша дружба скінчилась, бо я вже стояла в опозиції до Політбюро і Комінтерну. Я тому наважилася сьогодні виступити із заявою перед шановною комісією, що вважаю Герхарда одним з найнебезпечніших терористів…

Голова. — Пробачте, місіс Фішер, ви зведена сестра Ганса і Герхарда Ейслера?

Фішер. — Рідна. Саме тому я прошу вас дозволити мені виступити із заявою.

Голова. — Звичайно.

Фішер. — Я вважаю Ейслера закінченим терористом, небезпечним для Сполучених Штатів і Німеччини. Те, що ця людина мій брат, змушує мене особливо гостро відчувати більшовицьку загрозу Сталіна. Він хоче нав'язати свій лад Європі і всьому світові. Аби вислужитися перед сталінським ДПУ, мій брат ладен віддати на заклання дітей, сестру, кращих друзів. Відтоді як я дізналася, що він у Штатах, я відчувала постійний страх за Америку. Користуючись симпатією до нацистських жертв, Герхард Ейслер розгорнув тут свою підривну роботу. Він приїхав сюди п завданням встановити в США тоталітарну систему, вождем якої буде Сталін.

Голова. — Нам хотілося б дізнатися про діяльність Герхарда Ейслера, починаючи з червня сорок першого, коли він приїхав у Штати.

Фішер. — Уперше він приїхав у Штати в тридцять третьому, після того як я зустріла його на квартирі мого молодшого брата, композитора Ганса Ейслера, в Парижі, за адресою: Плас Вожірар, чотири, де Ганс жив після еміграції з нацистської Німеччини. Герхард їхав у Штати, щоб очолити антиурядову боротьбу. Я вважаю, що всі ці роки він очолював тут підпільну сітку російської секретної служби.

Голова. — Як член Комінтерну?

Фішер. — Так, незважаючи навіть на те, що з двадцять восьмого по тридцятий рік він був в опозиції до Сталіна.

Сенатор Рассел. — Куди ще їздив ваш брат від Комінтерну?

Фішер. — До Іспанії, Австрії, Чехословаччини. Голова. — Місіс Фішер, чому ви вийшли з комуністичної партії?

Фішер. — Тому що Сталін зробив Комінтерн підрозділом ДПУ.

Сенатор Мундт. — «Нью-Йорк таймс» ще десять років тому писала, що комуністична партія — це не партія, а конспіративна група, яка ставила собі за мету зруйнування демократії й захоплення влади. Чи так це?

Фішер. — Так.

Голова. — Чи правда, що ваш брат був в'язнем концентраційного табору?

Фішер. — Ні.

Сенатор Мундт. — Але слідчий Стріплінг подав нам документи, що він був жертвою нацистського терору.

Фішер. — Його ув'язнив у табір уряд Віші, генерал Нетен…

Голові. — За антинацистську діяльність?

Фішер. — За комуністичну діяльність. Французька поліція знала, що він комуніст високого рівня, і хотіла ізолювати його від суспільного життя, бо Франція була окупована Гітлером…

Сенатор Ніксон. — Ви просили права на американське громадянство?

Фішер. — Так.

Ніксон. — Чи можу я вважати, що ви, хоч і вийшли з комуністичної партії, але ще й досі симпатизуєте марксизму, оскільки дуже добре інформовані про те, що відбувається в її лавах, зокрема з вашим братом.

Фішер. — Тепер ми бачимо загрозу сталінської імперії всьому світові. Я повинна бути інформована, щоб вести боротьбу проти більшовицького тероризму.

Голова. — Нам треба швидше закінчувати цю справу, бо в Сенаті мають голосувати з приводу важливого питання, і ми повинні бути там…

Сенатор Вайль. — Мисіс Фішер, ви сказали, що у вас є молодший брат. Він усе ще живе в Штатах?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Ваші брати підтримували контакт у Франції? Тут вони також контактують?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Які ваші стосунки з композитором?… З вашим молодшим братом?

Фішер. — Такі самі, як і з старшим.

Сенатор Вайль, — Отже, ви порвали стосунки з Гансом Ейслером з тих же причин, що й з Герхардом?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Ваш брат-композитор теж комуніст?

Фішер. — У філософському розумінні безумовно.

Сенатор Ніксон. — Він дружить з Герхардом Ейслером?

Фішер. — Так.

Сенатор Боннер. — Оскільки вам добре відома активність комуністів, відповідайте: чи багато Комінтерн прислав своїх людей з Москви до Сполучених Штатів?

Фішер. — Кілька тисяч».

Штірліц акуратно відсунув од себе широкий телетайпний аркуш, підвів голову; Роумен сидів навпроти, витягнувши ноги; нижня щелепа випнута, немов у нього прилучився вовчий закус; волосся скуйовджене, комір сорочки розстебнутий, краватка спущена.

— А чого це ви розхвилювалися? — спитав Штірліц, — Ви ж знали про все це, коли вимагали моєї консультації про фашизм?

— Зараз знову вріжу, — пообіцяв Роумен. — І це буде погано.

— Ця Фішер нагадує мені Ван дер Люббе, — сказав Штірліц.

— Сука.

— Чому? Відробляє американське громадянство. Вона ж просила надати їй право громадянства… Його треба заробити… Їй написали сценарій, вона його з толком вивчила… Дамочку свого часу кудись не обрали, вона образилась… Але сюжет справді шекспірівський: так топити братів… Немає нічого найнебезпечнішого за істеричку, слово честі… Ніхто так не піддається режисурі, як жінки…

— Хто образив дамочку? — спитав Роумен.

— Ви що, не чули про неї досі?

— Ні.

— Вона хотіла повалити Ернста Тельмана, лідера німецьких комуністів. З ультралівих позицій. Не вийшло. Тоді вона закусила вудила, дуже їй хочеться бути першою… Між іншим, зовсім недалеко від Муссоліні, від цього лівого соціаліста… Не вважаєте?

— Я дуже люблю Ганса…

— Якого?

— Ейслера.

Штірліц стиха кашлянув, не підводячи очей на Роумеиа, спитав:

— Знаєте його музику?

— Я нічого не розумію в музиці. Я люблю його як людину. Він чудовий хлопець. Дуже добрий, лагідний… Терорист… Ну, сука, га?! Послухайте, і яку ж вона плела нісенітницю: «Його посадили у табір не за антинацистську, а за комуністичну діяльність». Адже це одне й те саме!

— Послухайте, Пол… Тільки не бийте мене в лоб, гаразд?

— Ну…

— Тільки пообіцяйте не бити. А то я відповім. Попільничкою по голові. Я це вмію, слово честі. Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Хто ще знає про те, що ви дружили з Ейслером?

— А вам яке діло?

— Ніякого… Чи не зв'язана… Чи не зв'язані близькі вам люди із справою, що почалася у Вашінгтоні…

— Ти думаєш, що кажеш, нацистська гадино?

— Я думаю, що кажу, чиновнику, який виконує завдання своїх гітлерів, — Штірліц кивнув на телетайп. — Чи ти вважаєш, що все це паскудство — вінець демократії?

— Повтори, що ти сказав.

— Що ти служиш новим гі…

— Я не про це… Чому ти пов'язуєш жінку, яка… Як ти посмів назвати її агентом Кемпа? Чому ти, тварюко, вихована в смердючому рейху, де ніхто й нікому не вірив, смієш каляти фішерівським лайном жінку, яку не знаєш?!

— Відпусти руку! Відпусти… Отак… Тепер я тобі відповім…

І Штірліц розповів йому про те, що сталося в Прадо, — до найменших подробиць.

Після довгої паузи Роумен хотів було сказати Штірліцу, що, оскільки він усього боїться, йому скрізь ввижаються агенти секретної поліції, котрі мають зловити його й видати Інтерполу як наймита, який виконував чорні діла за наказом своїх шефів, а може, і без наказу, за власною ініціативою, йому, мабуть, просто здалося, що Кемп щось шептав Крісті в музеї, але Роумен нічого не сказав, і не лише тому, що засумнівався в правдивості такого припущення, а тому, що виразно, зримо побачив акуратні, трохи нахилені вліво рядки листа Грегорі, де той поздоровляв його з Крістою, та ще говорив, що бог просто-таки виконав його замовлення, познайомив саме з такою дівчиною, про яку він, Пол, писав йому в одній з кореспонденцій: «голубоока», «у веснянках» і з якою можна не тільки кохатися, а й розмовляти перед сном про всяку всячину нашого буття».

Дурниці, урвав себе Пол. Якби хтось вирішив підвести до мене агента, старанно виконуючи моє побажання, що я його жартома висловив у листі, це не могло б не насторожити мене; я нав'язав би противникові свою волю, а не підладжувався б під нього. Це я так думаю, сказав він собі, але ж мій противник може думати інакше. Не можна боротися з твоїм «альтер его», вічний шах, знаєш, що буде нічия… Гаразд, але ж у мене є можливість перевірити все це. Не все, звичайно, заперечив він собі, але через Еронімо я можу дізнатися, чи завжди тутешні гаспиди читають моє листування. Якщо вони стежать за старим Вренксом з інтернаціональної бригади «Лінкольна» — а Грегорі все-таки брякнув його ім'я в листі, який ішов не з дипломатичною поштою, — тоді можна буде перевірити й те, що сказав Штірліц, тоді я зможу зрозуміти, що вони затіяли з Кемпом, а вони щось мали на меті, бо Ерл Джекобс хлопець зубастий, і він знає, як я не люблю його брата, той засів у Буенос-Айресі, щоб колекціонувати тамтешніх наці. Ерл чудово розуміє, що я не продамся за їхні паршиві акції і не покриватиму його ставку на гітлерів за те, що ІТТ робить нам послуги, нехай спробує не робити, ми їй крила обрубаємо…

Стривай, сказав він собі, ти говорив Штірліцу, що він брудний наці, бо вихований на недовірі до кожного. Ти правильно сказав, але чому ж ти зараз думаєш про всякі хитрі комбінації, а не ідеш до Крісти й не поставиш їй запитання: «Людино, ти зустрічалася з Кемпом у Прадо?» Ти ж упевнений, що вмієш читати правду в очах, от і прочитав бн… Так, я вмію читати правду, і я дуже боюсь, признався він собі, що побачу правду в її очах, і тоді я не матиму можливості перевірити те, що мушу перевірити… А чи треба тоді щось перевіряти? — спитав він себе. Тоді, звичайно, не треба. А коли я зрозумію, що Штірліц не брехав? Це буде крах, подумав він, крах, уже непоправний. Переживши таке страхіття з Лайзою, я вирішив жити самотньо, а це нелегка справа, самотньо міг жити Ерні, художник може жити сам-один, він оточений юрбою своїх героїв, а ти так жити не зможеш, тобі потрібна опора… І ти відмовився від цього свого рішення, випросив собі дівчину, припав усім серцем до неї і раптом дізнаєшся, що її до тебе просто приставили… Навіщо тоді щось перевіряти, комбінувати, метушитися?! Тим паче, що дома почався шабаш, і ти із службового обов'язку змушений цьому сприяти, бо працюєш, хочеш того чи ні, на тих, хто засідає в Капітолії і з інтересом вислухує гидоту й злість, яку вивергав на братів істеричка Фішер… Треба кинути все к бісу й їхати до Грегорі… Консультувати фільми про війну… А вечорами висмоктувати свою пляшку й лягати спати, раз і назавжди заборонивши собі мріяти про щастя. Його в тебе не буде. Не судилося воно тобі. Поки непогано працює шлунок, серце не коле, печінку не крутить, живи, як живуть усі, партію зіграно, жди кінця, збирайся помаленьку в дорогу… Ні, сказав він собі, все це нісенітниця, але чому мене потягло в цей бридкий мінор тільки після того, як прочитав телетайп. Ось чому я немов якийсь прибитий… Я ще не можу збагнути, що відбувається, мене все це страшенно приголомшило, одне наклалося на друге, пече, ось чому я розгубився. Слава богу, що я почув повідомлення по радіо, добре, що я не привіз Штірліца додому й не примусив його розповісти Крісті те, що він розповів мені. Це було б смішно. Людина — коли вона любить, а її любові загрожують — не думає про те, що вона смішна, тобто жалюгідна, така вже природа людська, у будь-який спосіб утримати втіху. Навіть зрадою ідеалів? — спитав себе Роумен, і це запитання, хоч воно було жорстоким, допомогло йому розслабитись, зручніше вмоститися в кріслі, закурити й крикнути у телетайпну своїм звичним похмуро-глузливим голосом:

— Ей, Нік, звари-но нам кави!

— Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?

— А що тут розуміти, — відповів Роумен. — Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?

— Як у морзі, — засміявся Нік. — Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?

— Тепер запам'ятаємо, — відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.

— Зате я пам'ятаю, — озвався Штірліц. — Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.

— Гаразд, — відповів Роумен. — Включуся.

Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? — спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили — ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».

Він чомусь пригадав, як чікагський бізнесмен, зайнятий у книжковій торгівлі, опинився на межі банкротства й життя змусило його придумати геніальний хід: він випустив роман «Війна і мир» колосальним тиражем, заздалегідь повідомивши в газетах, що заплатить десять тисяч премії тому, хто знайде помилку в книжці, помилку, зроблену умисне, щоб перевірити увагу читачів. Книжку миттю розкупили, бізнесмен не тільки поправив своє діло, а ще й поклав у кишеню сотню тисяч баків гарячого прибутку, бо грамотних багато, особливо тих, хто вважає себе грамотним, — усі тепер мастаки поживитися на дурняк. А от помилки так ніхто й не знайшов. Надійшли тисячі гнівних листів: «Акули бізнесу обманюють американців». Тоді бізнесмен надрукував у газеті: «Ніхто нікого не обманював. На обкладинці книжки у прізвищі Толстой замість» о» надруковано «а», Талстой; просто ніхто не дивився на обкладинку, всі кинулись мотлошити текст…»

— Ей, Брунн, — покликав Пол з кухні, — допоможіть мені! Візьміть чашки, я зварив пречудову каву.

«Сильний хлопець, — подумав Штірліц. — Так скрутній себе за кілька хвилин не кожен зможе, мій удар був у під-дих. Від такого не кожен швидко оговтається. А коли він уміє так грати? Тоді я собі не позаздрю, тоді я в ньому маю такого ворога, який на мій удар відповість своїм, і це буде нищівний удар, що там стусан у лоб, коли летиш із стільця на кахлі, це казна-що, лікувальна гімнастика, а не удар…»

РОУМЕН-ІІ

Роумен увійшов до квартири, тихо відімкнувши двері, і зразу ж почув пісеньку, її, Крістіпину, пісеньку; вона поралася на кухні, він це відразу зрозумів, бо в домі пахло ваніллю, вона клала багато ванілі, коли готувала яблучний пай.

Він зупинився біля одвірка, притулився спиною до стінки, подивився на своє відображення у великому венеціанському дзеркалі, провів по обличчю чіпкими пальцями; з'явилися червоні смуги; погано, здали нерви, це почалося після того, як посидів у наці, та ще це було, коли він увійшов — так само тихо, хотів зробити сюрприз Лайзі — в свою квартиру й побачив її з тим мулатом; найгірше те, подумав вів, Що я розповідав Крісті про ці червоні смуги на обличчі ніхто не буває такий довірливий, як чоловік середніх літ, що покохав молоду жінку. Він ставиться до неї як до дитини, жодних таємниць, це ж назавжди, останнє, найкраще, що подарував бог під старість.

Роумен потер долонями щоки, щоб вони не були смугастими, нехай почервоніють. Дивно, коли п'єш у молодості, стаєш червоний, а коли перевалило, бліднієш, як вапно. Краще й не дивитися б на себе після того, як хильнеш півпляшки віскі, страшнувато, обличчя — як маска….

— Кріста! — гукнув Роумен.

— Ау!

— Це я, — він примусив себе говорити голосно, весело, — все мусить бути, як було.

— Мені здавалося, що ти прийдеш пізніше, — відповіла вона, вибігши з кухні. — Ти не дзвонив, і я вирішила, що в тебе багато справ і ти повернешся вночі. А потім я подумала, може, я вже набридла тобі і ти розважаєшся з іншими жінками.

Вона була в коротенькій спортивній спідничці й фартусі, як шоколадниця, коли вже встигла купити? Чорне волосся було підв'язано стрічечкою, довгасті голубі очі дивилися на нього відкрито й весело; вона обняла його, піднявшись на носки, вкрила обличчя швидкими поцілунками, пошептала на вухо щось швидке й незрозуміле — це в неї була така гра — й спитала:

— За що ти на мене сердишся, любий?

— Я серджусь на цей паскудний світ, — відповів він. — Я не просто серджуся на нього, мила моя, я його ненавиджу. Він того заслуговує, їй-богу, не думай, я поки ще не став буркуном… У Штатах хочуть посадити в тюрму кількох німців… Це дуже хороші німці, таких я більше не зустрічав у житті…

— У чому їх обвинувачують?

— Їх ні в чому не можна обвинуватити…. — Тобі це чимось загрожує?

Треба було спитати інакше, подумав Роумен, краще б вона спитала, чи не можу я їм допомогти? Хоч вона спитала як жінка, що кохає; вони власниці куди більше, ніж чоловіки; щастя поодинці неможливе, я складова частина її щастя, отже, запитання логічне. Інша річ, мене її запитання не влаштовує, але це вже моя справа, як завжди, я поспішаю і завжди поспішав; свої думки формулював безапеляційно: «чудовий хлопець», «гидка дівка», «милий старий», а знав цих людей два дні щонайбільше. І потім з'ясовувалося, що «чудовий хлопець» був гнидою, «гидка дівка» виявлялася вірним другом, а «милий старий» був на обліку в клініці для шизофреніків, маніяк і садист. Ні, подумав він, її нема в чому обвинувачувати, та й взагалі не поспішай з обвинуваченням, поміркуй добре, навіщо тобі сказав про все це Штірліц?

Він поцілував її в лоб і відповів:

— Нам це нічим не загрожує.

— Мені взагалі нічого не загрожує, — всміхнулася Кріста. — Я людина дуже вільної професії, місце вчителя математики якось знайду, але ти занадто властолюбний, тобі важко буде жити, якщо відберуть у тебе твоє діло. Ти дуже любиш своє діло, я бачу. Ходімо їсти яблучний пай. Приготувати тобі щось випити?

— Неодмінно. Тільки перед яблучним паєм почастуй мене макаронами. Коли я вип'ю, то страх як багато їм. Мені не загрожує алкоголізм. Ті п'ють, не закушуючи, на голодний шлунок; чим більше п'ють, тим менше думають про їжу, а я, навпаки, уминаю, аж за вухами лящить, вовчий апетит.

— Макарони на ніч? — Кріста здвигнула плечима. — Це ж шкідливо.

— А ми їх з тобою випотіємо, — пожартував Пол і подумав, що він негарно сказав, але Кріста засміялася, весело засміялась, а вона тонка людина, відчуває все, як мембрана; ну й що, заперечив він собі, коли любиш, намагаєшся пускати мимо вух те, що не вкладається у твою схему, не помічати того, що може стати образливим для коханої; кажуть, любов сліпа, — неправильно, вона відчутно зряча, але при цьому автоматично виключає з свідомості те, що слід відкинути, забути, не побачити й не дочути.

— Я думала, що мені сьогодні не можна, — сказала Кріста, — але виявляється, можна, мабуть, переплутала дні… Зараз я зварю макарони, підсмажу сало з цибулею, натру сиру, дуже багато сиру, а потім покладу на сковорідку помідори, якщо тобі справді не страшні лукуллові бенкети… Якби я їла, як ти, то зразу стала б як бочка, і ти мене негайно прогнав би… Щаслива ти людина, їси скільки хочеш, дуже заздрю… Я зроблю віскі, так?

— Ні, я вип'ю «смирнофф». Хочу горілки без льоду й без апельсинового соку, кілька ковтків зовсім чистої горілки.

— Невже тобі подобається ця гидота?

— Вона всім подобається, тільки дехто не признається… Скільки часу ти готуватимеш макарони?

— Двадцять три з половиною хвилини.

— Не поспішай. Мені треба написати дуже важливого листа, я хочу це зробити, поки не напився. Даю тобі сорок хвилин, влаштовує?

— Так, любий, я не поспішатиму.

— А завтра я звільнюся раніше і повезу тебе в Ескоріал.

— Ой, це ж чудово!

— А може, спочатку зайдемо в Прадо.

— Будь ласка, повези мене в Прадо! Я там нічого не могла зрозуміти, у них такі жахливі путівники…

— Бо там треба ходити з тим, хто хоч трохи знає Іспанію. Гаразд, вирішимо, куди подамося спочатку, вари макарони…

Вона спокійно поставилась до того, що я згадав Прадо, подумав він, не здригнулась, призналась, що була там, а я пам'ятаю себе на допиті, я знаю, як важко зберігати спокій, коли міни починають рватися поряд, і ти чекаєш наступного запитання з жахом і примушуєш себе бути таким, яким вони привели в камеру, весь час стежиш за обличчям і тому не можеш за ним устежити. Невже ти повірив німцю Штірліцу і не віриш їй? Невже сюжет Яго такий стійкий? Невже людина — така зіпсована істота, що завжди намагається розчинитися в поганому, відкидаючи хороше?

Він зайшов до кабінету, підсунув друкарську машинку, заклав аркуш паперу, легко надрукував адресу й першу фразу: «Грегорі Спарк, 456, Біверлі-плейс, Голлівуд, США. Дорогий Грегорі…»

Ну, й що ж ти напишеш? — спитав він себе. Що найбільше мене зацікавило б, якби я був підісланий у дім ворога? Мене зацікавили б його вчинки. Слова — дурниця, сьогодні бовкнув одне, завтра — друге, людина е людина, вінець непослідовності. Вчинки — єдине, що цікавить розвідку, це вчинки, зв'язки, можливості й думки, зафіксовані на папері.

«Сьогодні я відчув шок, — почав повільно, обдумуючи кожне слово, виклацувати Роумен, — коли почув по радіо інформацію про арешт Ейслера і про свідчення цієї мерзотниці Рут Фішер. Вона ж доносить на композитора! Я спочатку не дуже й повірив своїм вухам, мені здалося, що це не Лондон говорить, а Москва розігрує свій черговий пропагандистський водевіль. Я поїхав у ЮПІ, подивився телекси, впевнився, що це не спектакль, і напився так, як напивався після повернення в Штати з нацистського полону. Спершу я нічого не міг збагнути, ти ж знаєш, я прагматик, я мушу з'ясувати причини й наслідки події. Ти знаєш і те, що доти, поки я не придумаю комбінацію, яка допоможе друзям, що попали в біду, я не вгомонюсь. Тому я примусив себе протверезитися й настроїтись на дію, а не на емоції, к чорту їх! І мені це вдалося. Я прикинув план, котрий конче потрібно обговорити з тобою.

По-перше, я знаю принаймні трьох людей із СД, що відкрито живуть у Мадріді, роблять бізнес, цілком шановні кабальєро. Це Кемп з ІТТ, Штірліц, звідти ж і Рошке, який подвизається у сфері кінобізнесу, прокатує старі європейські фільми, після того як костоломи каудільйо виріжуть усі сумнівні місця, а сумнівними місцями тут вважається: а) критика на адресу Ватікану; б) показ напівголої жінки (якщо покажеш голу — посадять у тюрму за «хуліганство у громадських місцях» і оштрафують на десять тисяч песет); в) згадування слів «комунізм», «Радянський Союз» (такого нема, є «Росія»), «тиранія», «нацисти», «корупція», «клерикалізм»; г) про критику Франко я не кажу, за це відразу запроторять на каторгу.

Так от, ці троє людей не можуть не знати, як у Гітлера створювались антикомуністичні спектаклі. Тобто вони знають про це не так, як ми, а із середини, з деталями, пам'ятають поетапність, що за чим повинно йти і чим це можна закінчити — під завісу.

Добром ці люди таку інформацію не віддадуть. Тому я негайно почну оформляти на них хороші компрометуючі матеріали. Але й цього буде замало, як мені здається, горіхи дуже міцні, просто не розкусиш.

Тому перше запитання: не пригадуєш ти чи хтось із наших знає чого-небудь про цих людей?

По-друге, навідайся до Ейслера і Брехта. Спитай, чим ми можемо їм допомогти? Що вони самі збираються робити? Ти пам'ятаєш Едмонда з «Кронікл»? Негайно з'єднай його з ними, тому що він воював з наці, він — наш хлопець, у тій свистоплясці, яка почалася, він може стати по-справжньому незамінною людиною. Він досить чесний і незалежний, може сказати слово правди.

По-третє, прошу тебе негайно подзвонити Аллену Даллесу. Він мудра людина, попроси його втрутитись, поки не пізно, бо немає нічого складнішого, як відмиватися від бруду, і не людині, а державі. З його зв'язками не дуже й складно втрутитися, та й потім, ніхто, крім нього, не знає, яка важлива для антинацистської боротьби була творчість Брехта і Ейслера.

По-четверте. Не роби нічого різкого, що може нахилити човна; коли ти вже набрав води, зменшується швидкість і порушується стійкість, а саме це, боюсь, нам буде потрібне насамперед…»

Роумен поглянув на годинник. Минуло більше як півгодини, тепер зволікай, сказав він собі. Ти мусиш не дописати цього листа, він має залишитися тут завтра вранці. Щоб усе це виглядало природно, ти повинен проспати, вдати досаду, коли подивишся на годинник, подзвонити в посольство, схопитися з ліжка, випити молока, сказати Крісті, яка кинеться готувати тобі каву, що повернешся обідати, — спізнююсь, дуже важлива справа, до зустрічі, — і піти, залишивши листа в каретці, й чекати, що ж буде далі, ой, краще нічого не було б, ну, тримайсь тоді, Штірліц, не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо нічого не станеться, ох, не хотів би…

Рівно через сорок п'ять хвилин — він дивився на секундну стрілку — Крістіна гукнула з кухні:

— Пол! Макарони імені Італії чекають на тебе!

— Зварити каву? А може, чай?

— Налий ще одну склянку смирнофф, — відповів він і підвівся з-за столу.

… Назавтра він приїхав на конспіративну квартиру Еропімо й влаштувався біля апарату, чекаючи відомостей про спостереження за своєю квартирою, за Кемпом і Штірліцом, а також відомостей прослухування телефонних розмов в його ж домі.

Господи, аби тільки нічого не було, аби тільки я переконався, що все це хитра гра гадів, думав він, я тоді навіть не кришив би вилицю Штірліцу, а просто відправив би його — і Ерл Джекобс не відмовить на моє прохання — в Екваторіальну Гвіану, там європейці не живуть більше як рік, смерть настає від жовтої лихоманки або від прокази. Нехай собі гниє там живцем, немає нічого приємнішого, як спостерігати повільну загибель ворога. Розстріл — це порятунок, повішення — теж порятунок; якби Гітлер потрапив нам до рук, його повісили б, а це дуже несправедливо, його треба було б карати повільно, роками, треба було б скликати консиліум садистів і доручити їм придумати таку муку, яка примусила б інших гітлерів добре думати, перш ніж почати новий жах, перш ніж говорити своєму народові, що він — найгеніальніший, найсправедливіший, найхоробріший, що йому заважають євреї чи більшовики, а може, банкіри, а може, — часи міняються, — зулуси, християнські демократи, безробітні, тільки не думай, мій народе, що тебе оббирають твої ж однокровні, що саме вони роблять усе, аби ти не став мислячою особистістю, обмежують тебе в правах, аби ти проявив себе там і в тому, де ти можеш себе проявити, тільки не смій думати про те, що диявол завжди таїться в нас самих, це ж дуже зручно для гітлерів ставити себе поза критикою, вказуючи перстом на винних у народних злигоднях де завгодно, тільки не в своєму домі…

— А що все-таки сталося, Пабло? — спитав Еронімо (він називав Роумена не «Пол», а «Пабло», по-іспанському); сьогодні полковник був у ніжно-блакитному костюмі; він міняв ЇХ щодня, його гардероб, здавалося, складався з усіх барв веселки; дивлячись на Еронімо, не треба було гадати, який сьогодні день: у середу він надівав синій костюм, у четвер — бежевий, у п'ятницю — салатний, у понеділок неодмінно блакитний, а у вівторок — чорний, у цей день він доповідав керівництву. Генерал Еспіноза був людиною старої закваски, довго жив у Німеччині, чорний колір вважав найдостойнішим для чиновника, терпимо ставився лише до червоної чи блакитної краватки, та й то через те, що чорно-біло-червоне — це був колір нацистського прапора, а блакитне — символ фаланги, дуже патріотично.

— Що? — неуважно перепитав Роумен. — Я не чув тебе, пробач.

— Я питаю… В тебе якісь неприємності?

— Поки що — ні, — відповів Роумен. — Ти певен, що відомості про наше спостереження не оформлять як документ, про який доведеться доповідати генералові?

— Не думай про це.

— Я не можу про це не думати, Еронімо. Я не хочу, щоб про цей захід знав хтось, крім тебе.

— Не виключено, що про це дізнаються інші.

— Хто саме?

— Фернандес.

— Той, що воював у «Голубій дивізії»?

— Так.

— Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?

— Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?

— Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…

— Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…

— «Приділити увагу» — цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією — «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.

— Добре. Я це зроблю.

— Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…

Еронімо посміхнувся:

— Усе-таки американці невиправні люди; усім хочете нав'язати свою логіку, всім і в усьому. Не можна в розмові з іспанцем, в якому тим паче ти зацікавлений, вживати слово «вигода», Пол. Це не за правилами, не за нашими правилами, розумієш? Треба говорити про спорідненість душ, про закон дружби, про готовність на будь-яку жертву, про те, що тебе не цікавить користь, що ти ненавидиш тих, хто думає про вигоду, хай про неї думають арабські мудреці та єврейські гендлярі, ти повинен говорити про високе й вічне, лише тоді розпушиться поле для ділового співробітництва, де враховано всі ставки…

— Пусте, — посміхнувся Роумен, — коли виписуєш чек без усяких там, просторікувань, це теж не так уже й погано. Ми не вбачаємо нічого образливого в діловому партнерстві.

— А ми вбачаємо. Коли ти виписуєш чек і кажеш, щоб я витратив гроші на користь знедолених, це — за нашими правилами, хоч я на ці гроші одразу ж куплю діамант своїй подрузі… А коли ти тикнеш мені конверт на витрати, я змушений кинути його тобі в обличчя… Ми ж донкіхоти, не забувай цього, найраціональніші раціоналісти…

— Слава богу, ти — виняток.

— То я ж не іспанець. Мене переплутали в пологовому будинку, мати лежала в одній палаті з дружиною англійського дипломата, їй мене помилково підсунули в ліжко, у мене ж острівний менталітет, Пабло, я прагматик від народження, я почав складати гроші в дитинстві, як справжній інглез, — усміхнувся Еронімо, — іспанець гребує це робити, для нього головне — розмова про високе, мрія про нездійсненне, розумування про тлінність, а не земну суєту…

Чого ж це вони нічого не повідомляють, подумав Роумен; мріють про нездійсненне? Хороша робота для агентів таємної поліції… Нехай уже краще називають себе нацією Сан-чо Панса, той був близький нам по духу, цілком ділова людина, хоч занадто обачний. Хвороба всіх колишніх — чд то був народ, чи одна людина… Крах минулої величі Іспанії породив національну нерішучість. Слава богу, ми починали свою історію на чистому полотні, зважили на досвід світової історії… Зважили? А чому тоді викликають на допит Ейслера? Безпам'ятність? Чи національна молодість? Відсутність історичного досвіду? Фашизм починається з невіри… Правильно. Але чому про це сказав нацист Штірліц?.. До такого можна прийти, тільки коли ти чесний і безстрашно дивишся на своє минуле, а він же мусить його боятися. Але він чогось недоговорює, завжди щось приховує, і очі в нього якісь незвичайні… Я дуже добре знаю очі його колег, у них видно страх або ж нездоровий фанатичний блиск. Будь-який масовий рух абсортує величезну кількість одержимих ідіотів, котрі не вміють думати самі, тому те, у що їм вдалося повірити, здається їм істиною в останній інстанції… Для таких заперечувати минуле — означає виступати проти самих себе. Хто цього хоче? Але ж Штірліц виступає проти минулого? Інакше він не був би такий точний в оцінках минулого, вони в нього просто-таки разючі.

Роумен сумно подивився на телефон: мовчить, та й годі.

Що ти хочеш собі сказати, подумав він, коли раз у раз повертаєшся до цього самого доктора Брунна, у якого так багато прізвищ? Чи ти все ще не готовий до того, щоб сказати щось? Усе ще прикидаєш можливу комбінацію? Але ж ти дістав однозначний наказ із Вашінгтона: Штірліца треба зламати, принизити й завербувати. «Після того як ви його перевербуєте, — згадав Роумен сухі слова телеграми, — і перевірка підтвердить його компетентність у тих справах, які йому доручать, ви дістанете додаткову інформацію, як і де його використати». А я й так знаю, де його можна використати, подумав Роумен, я це знаю краще за вас, вашінгтонських мудріїв, він мусить стати моїм інформатором і висвітлювати тутешню нацистську еміграцію, а потім ту, що сховалася на півдні Америки. Я матиму від нього найдостовірнішу інформацію, бо він виконував серйозні доручення як Шелленберга, так і Мюллера. Нехай спробує відмовитись, передам на нього всі матеріали у мадрідську поліцію, попрошу заарештувати й видати Нюрнберзькому трибуналу за вбивство шведки Фрайтаг на паромі. Цього Досить, щоб його повісили. Так, але він не здригнувся, коли я сказав про Фрайтаг. Він запропонував мені включитися в розслідування цієї справи: «Відправте мене в Нюрнберг, я відповідатиму перед судом, я не боюсь відповідальності». Цим він вибив козир у мене з рук.

— Чого ж вони мовчать? — занепокоївся Роумен.

— Виходить, говорити нічого, — усміхнувся Еронімо. — Судячи з твого настрою, тобі було б приємніше, якби нічого не сталося. Чи я помиляюсь?

— Помиляєшся. Нехай би сталося те, що має статися, але тільки якомога раніше.

— Це буває в романах Жюля Верна, дорогий Пабло. Його романи були спочатку написані на листах ватману, а потім перенесені на сторінки рукопису. Це гра, а не романи. Життя — це чекання… Справжня література, коли вона дзеркало життя, — теж чекання…

— Трипер часом не підхопив? — спитав Роумен, — Аж надто велемовний… Як у венеролога…

— У тебе великий досвід у цих гидких хворобах?

— Я не сказав би, що дуже великий, але якийсь там маю. Чоловік без триперу — це як непідкований кінь…

Даремно я його образив, подумав Роумен. Вони ображаються там, де нормальна людина просто посміється… Горці, загострене почуття власної гідності… Чого ж тоді не пристрелять свого каудільйо… Він їх не словом ображає, а самим фактом своєї над ними влади… Непоказний, хитрий, неосвічений надолобень править нацією, яка народила Сервантеса, Колумба і Гойю, незбагненно. Невже і в нас таке можливе? Звичайно, можливе. Начебто Трумен набагато інтелектуальніший за їхнього дідуся? Що напишуть прес-секретарі, те й скаже… Манекен… Як міг Рузвельт назвати його своїм віце? Невже закони політики сильніші за здоровий глузд? Невже звичне — тримати біля себе нездару, яка не становить небезпеки, — вище за логіку? Невже лідер забуває, що й він тлінний? Невже він серйозно думає про вічність? Не міг же Рузвельт не розуміти, що коли прийде стара з косою і запросить на екскурсію в ту країну, звідки ніхто ще не повертався… Чому він не запропонував Уоллесу лишитися з ним ще на один строк? Дуже розумний і самостійний? Нехай до тебе дотягуються талантом, це ж не страшно… Жах починається, коли тобі доводиться ставати навпочіпки, щоб зрівнятися зі своїм оточенням, м'язи не витримають безупинного стояння навпочіпки, ти ж не гімнаст, а президент…

Роумен знову потягся за сигаретою; Кріста нікуди не вийде з дому і нікому не подзвонить… Вона сказала, що спробує зробити паелью, а це не так швидко робиться, вона просто не встигне нікуди вийти… Ні, справжній розвідник, навіть коли він нацист, цілком може мати розумні очі й дозволяти собі незалежність у думках. Копійка ціна була б йому, цьому Штірліцу, якби він дивився на мене олов'яними очима фанатика і розпатякував про велич німецької нації, про її вікові традиції, про її місію зберегти в світі пам'ять, сім'ю і уклад від суєти машинної експансії. Він мусить бути розумним, іронічним і не боятися критикувати те, чому служив… Чому «служив»? Вони й понині служать, тому такі, як він, потрібні нам, тому його ми зобов'язані завербувати, тому я й хочу вкорінити його в ту святую святих уцілілого нацизму, яка затаїлась і жде свого часу. Все логічно, сказав собі Пол, усе було б до кінця правильно, якби я не побачив його живопису в Бургосі… Людина може приховати себе в слові, але найточніше вона виявляє себе в пісні, малюнку чи в танці. Я ніколи не забуду, як вичислив характер старшого брата Ерла — Джона Джекобса, коли цілий вечір спостерігав за тим, як він танцював на нашому випускному вечорі. Який він був спочатку скромний і сором'язливий у рухах! Як галантно тримав дівчину за талію — немов крихкий кришталевий келих! І як, напившись, зовсім перемінився, почав розмахувати руками, навалюватися на Люсі, підминати її, поклавши свої важкі руки їй на плечі! Як він бридко вивертав ноги, намагаючись бути схожим на Грегорі Спарка, але Грегорі не затаювався, він завжди був самим собою, лазив дівчатам під спідниці, лаявся в аудиторії, як шкіпер, і це нікого не ображало, бо він ніколи не прикидався. «Так, я такий, не подобаюсь — не спілкуйтесь зі мною, лицеміром бути не хочу». А Джон любив розмовляти про філософські школи, а в глибині був тупий покидьок… Грегорі, поки не зустрів Елізабет, крутив направо й наліво, але він ніколи нікому не розповідав, з ким спав, а Джон один раз сяк-так упорався з Люсі, а потім смакував в аудиторії подробиці, і Грегорі правильно зробив, що врізав йому, добре врізав, той запам'ятав удар з правої — знизу вверх, так що зуби хруснули… Цікаво, чи розповів він братику Ерлу про цей епізод? Навряд, про пережиті приниження не кажуть навіть братам… Але він ніколи не забуде того удару Грегорі, до кінця днів своїх не забуде, хіба такий удар забудеш? Саме таким ударом я поквитаюсь зі Штірліцом, пообіцяв собі Пол, ударом Грегорі Спарка, найкращого хлопця серед усіх, з ким мене зводило життя. Але тільки ти почекаєш, сказав він собі, ти не зробиш цього сьогодні і завтра не зробиш. Спочатку ти до кінця з'ясуєш, для чого він сказав тобі цю гидоту про Крісту, кому це було вигідно, завжди думай про те, кому йде на користь учинок, тоді збагнеш суть справи; ніяких емоцій, к чорту емоції, лиши їх нещасним жінкам, позбавленим логічного хисту, живуть почуттям, прекрасні звірятка; лічи, калькулюй, зважуй — і ти збагнеш приховане. А от після того, як ти збагнеш, навіщо він говорив гидоту про голубооку веснянкувату людину з чорною гривою й ногами, що ростуть від шиї, коли ти вирішиш, як повестися з тими, хто стоїть за ним, коли ти візьмеш на себе його зв'язки і він буде вже тобі не потрібен, ось тоді ти поквитаєшся з ним за те, що він замірявся вдарити найдорожче, що подарувало тобі життя після стількох років самотності, ось тоді ти повториш різкий рух знизу вверх направо при одномоментному підніманні плеча й розвороті правої ступні.

— Слухай, Еронімо, в тебе є контакти з норвезькою службою?

— Ні. Тобто тепер ні, раніше, при Квіслінгу, ми добре контактували… А втім, коли пошукати, то щось, мабуть, можна буде нашкребти… Що тебе цікавить?

— Об'єктивні відомості на одну людину…

— Норвежця?

— Так.

— Ти маєш на увазі Крістіну? — тихо спитав Еронімо. — Очевидно, так, еге ж?

— Так.

— Про всяк випадок я приготував ті відомості, які вона дала нашій імміграційній службі в аеропорту…

— Ну й що ж?

— Живе в Осло… Вчиться в аспірантурі математичного факультету університету… Незаміжня… Мешкає по Стокгольмсгатан, в будинку дев'ять… Родичів і знайомих в Іспанії немає, грошей про декларувала чотириста двадцять сім доларів… Мета приїзду — туризм… Мадрід, Севілья… Повертатиметься на батьківщину через Мадрід, строк перебування в країні два місяці…

— Вона назвала готель, де збиралась зупинитися?

— Так.

— Який?

— «Мадрід» на Пласа-д'Іспанья.

— Хтось бронював їй номер?

— Вона сама надіслала телеграму з Осло.

— Іспанською?

— Так.

— Багато помилок у тексті?

— В мене склалося враження, що телеграму писав іспанець. До того ж дуже грамотний, це нечасто зустрічається… Ми ж не в ладах з граматикою, наша стихія — усне слово…

— В яких довідниках є цей готель?

— Цього готелю в довідниках немає, Пабло. Я вже перевірив…

— Ти слухаєш усі розмови із закордоном?

— Грошей не вистачить, дуже дорога втіха…

— Ти дізнався про все це з власної ініціативи?

— Ні. Я зобов'язаний давати звіт про тих, хто ввійшов у контакт з провідними дипломатами великих країн…

— Кому?

— Фернандесу.

— Ти вважаєш, що ним можна управляти?

Еронімо знизав плечима:

— На це запитання дуже нелегко дати певну відповідь. Але після того, як він здумав послати до вас свого сина, з ним можна буде говорити у скрипковому ключі: хлопець — його єдина дитина…

— На доктора Брунна в тебе нема нічого нового?

— Є.

— А чому ти мені нічого про це не сказав?

— Тому що ти мене не питав… Ти ж із ним працюєш сам, мої люди засікли твій інтерес до нього, я після цього зняв спостереження…

— Щось тривожне є?

— Не знаю, чи тривожне… Але цікаве, є… Він увійшов у контакт з Гонсалесом…

— З яким? У вас стільки Гонсалесів, скільки у нас Джонсонів.

— З тим Гонсалесом, який був заступником начальника розвідки у Франко в період громадянської війни…

— Як це йому вдалося?

— Вони були знайомі в Бургосі… Там доктор Брунн був відомий найближчим друзям під прізвищем Штірліц…

— Гонсалес ще й досі в опалі?

— Так.

— Чому Франко його звільнив?

— Генералісимусу не сподобалось, що Гонсалес виступив проти відправки в Росію «Голубої дивізії».

— А чому він був проти цього? Одержав злиток золота від ДПУ?

— Ні, зливків не одержував… Просто він добре знав ставлення іспанців до росіян… Він читав повідомлення агентури, знав усю правду.

— Франко теж знав правду, я гадаю.

— Ні. Йому не доповідали про те, що йому не подобалось. Він завжди говорив, що іспанці ненавидять червоних. Йому так було спокійно, розумієш? Він хотів у це вірити, і йому не можна було заперечувати.

— Тобі не вдалося послухати, про що Гонсалес розмовляв з Брунном?

— Це аси, Пабло… Вдома вони базікали про дрібниці… А потім генерал запросив Брунна у «Клуб Йєрро», вхід лише для своїх, еліта, мої люди не змогли туди ввійти, мокли під дощем, доки ті бенкетували й обмінювалися таємницями.

— Після цього ти за ними спостерігав?

— За генералом ми стежимо постійно. А за Брунном подивилися тільки денків зо два… Нічого серйозного не було…

— А несерйозного?

— Він зустрівся з Веласкесом…

— Хто це?

— Запитай у твоїх британських колег, у них на нього може бути хороше досьє.

— А, це той хлопець, який працював у Лондоні, а потім у нас? З дипломатичним картоном?

— Так.

— Де вони зустрілись?

— Що, ваші не стежили в ці дні за Брунном?

— Він утік від них.

— Так, він добре тікає від спостереження, цілком професійно. Ні, на жаль, нічим не можу тебе порадувати, Веласкес повіз його до себе на фінку, під Гвадалахару, туди не пролізеш…

— Усе?

— Усе. В мене створилося враження, що Гонсалес на прохання Штірліца підбирав якісь матеріали на німців у Аргентіні.

Роумен глянув на годинник, потер обличчя п'ятірнею, подивився на себе в дзеркало: червоних смуг не було; слава богу, заспокоююсь; Кріста нікуди не вийшла з дому і ні до кого не дзвонила; отже, вчора Штірліц зробив перший хід своєї гри; ні, їхньої гри; ну що ж, грайте, сучі діти, мені це на руку, подивлюся на вас у ділі; я навіть перестав злитися на нього; нічого не вдієш, він виконує свою роботу, я — свою, подивимося, хто перетягне канат.

— Ну, як? — спитав Роумен. — Посидимо ще з півгодини й підемо обідати?

— До обіду ще три години.

— Це до іспанського, — посміхнувся Роумен. — А до нашого — година. Гадаю, була фальшива тривога, Еронімо… Я не міг не звернутися до тебе по допомогу, але я недаремно питав, чи можна зробити так, щоб ця наша робота лишилася тільки нашою роботою…

І саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; надійшло перше повідомлення зовнішнього спостереження: з квартири кабальєро «Р» («Роумен») вийшла жінка; їй дали позначення «Б» («буена», «хороша»), підійшла до телефону-автомата, перевірившись перед цим, набрала номер… Апарат у будці один, тому слухати розмову, не викликаючи підозри, неможливо…

За хвилину подзвонили з пункту запису; підключили апарат Кемпа; Пол зразу ж почув голос Крісти: «Чи не можна попросити у вашій бібліотеці книги з теорії чисел?» — «Куди ви дзвоните?» — «В бібліотеку». — «Ви помилилися». — «Це номер дванадцять тридцять сорок два?» — «Ні, дванадцять п'ятдесят п'ять сорок два».

.. О дванадцятій п'ятдесят п'ять Кріста зустрілась з Кемпом у центральній бібліотеці в черзі на замовлення книжки. Вона щось сказала йому, кілька фраз, згадала якесь ім'я й адресу Холі-Буде (Роумен зрозумів, що агенти Еронімо саме так вимовили англійське слово «Голлівуд»), розмовляла ніби сама з собою, напівобернувшись (як у Прадо, зрозумів Роумен), прямого контакту не було, все справді було дуже схоже на те, що розповідав доктор Брунн, він же Бользен, він же Штірліц, хай йому чорт, його професіоналізму.

З бібліотеки Кемп подався на площу Колумба; тут він запаркував машину і, перетнувши авеніду Хенералісимо, ввійшов у під'їзд будинку сеньйора Серайо; оскільки об'єкт виявився надзвичайно підготовлений, ретельно перевірявся, вирішили, що недоцільно йти за ним; але подальше спостереження встановило, що Кемп був у квартирі, в якій живе Хосе Гутієрес, громадянин республіки Аргептіни, акредитований в Іспанії кореспондент буенос-айреської газети «Кларін» («… брат Хосе був найближчим помічником генерала Перона, — відразу ж пояснив Еронімо, — який курирує питання безпеки»).

«Б», після того як зробила замовлення на три книжки, повернулася на квартиру кабальєро «Р», не входячи більше ні з ким у контакт, купила по дорозі букет квітів (червоний, синій та білий гладіолуси) та коробку шоколадних цукерок «Аора».

Я ж сказав їй, що найдужче люблю квіти, що мають колір прапора Штатів, згадав Роумен; пам'ятає; після зустрічі з нацистом необхідно виявляти максимум уваги до чоловіка, з котрим спиш і про поведінку котрого мусиш доповідати керівникові… А якщо дівчину просто на чомусь зламали, подумав він, і їй потрібна моя допомога? Чому б не запитати її: «Люба моя, що сталося? Розкажи, що сталося? Я допоможу тобі, тільки скажи правду. Хто ж тобі допоможе, як не я?» А вона спитає, про що я говорю, засміється, попросить, щоб я нічого не вигадував, і тоді я можу не стримати себе, взяти її за волосся і надавати ляпасів. Ти ж сам хотів подивитися, що буде після того, як — ти залишиш приманку з «холівудськими» адресами, ось ти й маєш те, що хотів. Отже, хай живе незнання? Отже, знати правду непотрібно тобі? Нехай краще буде так, як зручніше? В лайні, зате в своєму… Правда — якщо ти пізнав її віч-на-віч — кривава. Хірург, що розтинає шкіру, щоб побачити виразку й вирізати її, не боїться крові, вона — як очищення, це необхідно, бо розумно; усе справжнє розумне такою самою мірою, якою усе розумне справжнє… Ні, заперечив він собі, все-таки людина вважає, що зручніше жити, коли не знаєш. Її лякає правда, вона не готова до неї, бо вона вимагає негайної відповіді дією, але ж нема нічого спокійнішого за бездіяльність.

— Хосе Гутієрес, якого ми визначили як «X», — тим часом усе ще доповідала служба спостереження, — після того, як від нього пішов Кемп (віднині ми називаємо його «К»), що повернувся до ІТТ, виїхав за місто… Зупинився біля бару «Неаполь»… Зробив звідти два дзвінки невідомим людям і поїхав до посольства… Доктор Брунн, якому ми дали позначення «Б», з ІТТ сьогодні не виходив, працював у архіві, ні з ким не контактував, нікому не дзвонив…

— Ну що, — спитав Еронімо, — продовжуватимемо? Чи знімемо спостереження? Дама повернулася додому…

— Справа не в дамі, — відрубав Роумен. — Дама вже мене не цікавить. Зате мене дуже зацікавили ці два кабальєро… У тебе тут немає нічого випити?

— Є тінто.

— Це ти пий своє тінто. Я хочу віскі.

— Дуже дорого, — посміхнувся Еронімо. — Ми — бідні люди, Пабло, на нас економить кожен, хто може… Віскі коштують шалені гроші, тінто — копійки, вдвічі дешевше за вашу несмачну кока-колу.

— Це вона у вас несмачна, а в нас вона дуже смачна.

— Отже, смачну ви виробляєте для себе, а несмачну — для іспанців?

— Для європейців. Ми продаємо оптом, — посміхнувся Роумен, — не знаючи, кому дістанеться. А можна подзвонити в «Рітц» і попросити їх принести сюди пляшку?

— Ні, я просив би тебе цього не робити… Як-не-як тут конспіративна квартира…

Знову задзвонив телефон, служба повідомила, що Хосе Гутієрес виїхав з аргентінського посольства й помчав до центру, повернувши в район особняків, зупинився біля будинку маркіза де ля Куенья; вийшов з машини, дверей не эамкнув, біля воріт чергують двоє з гвардії севіль; охоронники відсалютували Гутієресу як доброму знайомому й розчинили хвіртку.

— Знімайте спостереження, — миттю скомандував Еронімо. — Зараз же йдіть звідти!

— Нехай спостерігають, — утрутився Роумен. — Мені потрібно, щоб вони спостерігали, що буде далі.

Але Еронімо підвівся, поправив краватку і сказав:

— Я приймаю твоє запрошення на американський обід, Пабло.

— Аде ж я просив, щоб вони продовжували спостереження…

— Ходімо, — сказав Еронімо, — я дуже хочу їсти.

— Та що з тобою, зрештою?

Еронімо обвів кімнату своїми томними очима, затримався на віддушинах у кутку під стелею і мовив:

— Я не вмію розмовляти про справи, коли голодний, Пабло. Будь ласка, не гнівайтесь на мене. — І пішов у передпокій…

… Коли вони спустилися на вулицю, Еронімо витер хусточкою свій великий рот і сказав:

— Тобі треба знати б, Пабло, що маркіз де ля Куенья — член ради директорів «Гелереас Пресіадос». Спостерігати за ним — те саме, що класти голову в пащу голодного лева. Коли хочеш, щоб мене відправили прибирати сад в особняку відставного генерала Гонсалеса, — проси мене вести далі спостереження за ним…

Говорити так у полковника Еронімо Еньякі були всі підстави, бо маркіз де ля Куенья був тією фігурою у мадрідському дворі, від якої залежало все або майже все, бо саме він здійснював контакт з дружиною генералісимуса Франко за дорученням найбагатших сімей Іспанії.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (сеньйора Франко)

Після того як загони фалангістів увірвалися в Мадрід і почалося місиво, сеньйора не могла вийти з дому, бо генералісимус вважав, що в столиці повно терористів, які тільки й ждуть, як би відомстити йому. Родина поселилася в розкішному замку, який охороняла сотня добірних гвардійців, що починали з Франко ще в Африці; парк був прекрасний і тихий; продукти привозили з гасієнд[52], що охоронялися й належали друзям диктатора; кухарі, мажордом, покоївки і лакеї безвиїзно жили на території; тут постійно жили також шофери, слюсарі, водопровідники, садівники — всіх до одного привіз начальник особистої охорони Франко з рідного міста диктатора; ніяких контактів з заколотниками столиці, шкідливий вплив виключено.

Спочатку сеньйора не відчувала тяготи цього розкішного, зручного, постійного затворництва, а навпаки, відчувала блаженну заспокоєність, що настала нарешті в родині після двох з половиною років громадянської війни, коли кожної ночі, особливо в перші місяці, вона довго роздумувала, перш ніж лягти в ліжко, — роздягатися чи ні, доведеться тікати чи ніч мине спокійно; під голову завжди клала маленьку сумочку з трьома діамантовими перснями, двома смарагдовими й сапфіровими підвісками — оце і все багатство, є ще трохи грошей, але вони вкладені в нерухоме майно, а землю ж з собою не візьмеш у вигнання, не продаси мерзенним ювелірам, щоб забезпечити прожиток для родини…

Коли прийшла довгождана перемога і вона оселилася в цьому величезному, воістину королівському замку, відчуття умиротвореного щастя було якимсь особливим, тихим, чи що, не треба було повсякчасно боятися, що доведеться тікати, бідності еміграції, а то ще й гіршого, тюрми, трибуналу, розстрілу чоловіка.

Перші місяці вона багато спала; лікарі приписали тривалі прогулянки по парку; весна була п'янка, цвітіння почалося на два тижні раніше, ніж звичайно; влітку родина переїхала в заміський замок, але й там були одні й ті ж обличчя; правда, не зразу, а поступово, вони почали набридати їй — жінка є жінка, жити без товариства, без спілкування З тим світом, який раніше оточував її, коли Франко був звичайним командиром дивізії, ставало дедалі важче.

І якось вона сказала чоловікові:

— Знаєш, я відчуваю, що скоро розучусь розмовляти.

— А ти розмовляй зі мною, — відповів він, — Я дуже люблю тебе слухати.

Але через тиждень в замку було влаштовано партію; Франко особисто затвердив список запрошених, начальникові охорони велів подбати, щоб з Віго заздалегідь привезли тих офіцерів, з якими вони дружили сім'ями на початку двадцятих років.

Вечір пройшов прекрасно, чудово співала Марі-Кармен, вона тоді тільки-но набирала силу, з хорошої родини, батько був хазяїном магазину, фінансував рух, через це начальник охорони легко дозволив запросити її, хоч її піаніста в замок не пустив — знайшов зв'язки, що порочили його, небезпечно.

Сеньйора вийшла до гостей у дуже нарядному платті, царствено обійшла запрошених, знайшла для кожного миле слово; Марі-Кармен погладила по щоці, але з-за столу пішла перша, що трохи здивувало генералісимуса. Але він лишився в залі до кінця; коли зазирнув до її спальні, сеньйора лежала тихо, нерухомо; вирішив, що спить, турбувати не став. Вранці Франко вразило її обличчя — воно було бліде, з синцями під прекрасними величезними очима.

— Ти погано почуваєш себе, люба моя? — спитав він співчутливо.

— Ні, ні, — сухо відповіла вона, — все чудово.

— Але вигляд у тебе стомлений.

— Вигляд у мене заздрісний, — сумно всміхнулася сеньйора, — Я себе почувала вчора городнім опудалом… Усі дами були прекрасно одягнені, а я навіть не знала, що тепер модно, як одягаються жінки на вулицях, що виставляють у вітринах кращих магазинів… І потім, ти помітив, які діаманти були на Еухенії? А які смарагди висіли у вухах цієї старої Маданьєс? Наче яблука…

— У них яблука, — посміхнувся він, — а в тебе Іспанія, слава і влада.

«А чи довговічна вона? — саме тоді вперше подумала сеньйора. — Ти не монарх, якщо станеться щось у країні, сім'я житиме в злиднях».

Але, подумавши, вона не зронила ні слова. Тільки через три місяці — витримки вона навчилася у свого чоловіка — сказала:

— Ти не вважаєш, що настав час і мені з'явитися в місті? Все-таки в Європі так заведено, щоб дружина національного лідера вносила свій вклад у справу чоловіка. Зрештою, чому мені не патронувати б медицину? Чи школи?

… До виїзду сеньйори охорона генералісимуса готувалася тиждень. Був затверджений маршрут поїздки по місту, перевірено тих людей, які мали її зустрічати й відповідати на запитання, підготовлено тексти її звернень до лікарів у тих клініках, що можна було відвідати; чотириста агентів охорони зайняли свої місця на тих вулицях, якими їхатиме кортеж; гвардію севіль, що відповідала за дороги, за два дні до того перевели на казармене становище, на горищах багатоповерхових будинків свої місця зайняли снайпери.

Сеньйора попросила ознайомити її з планом виїзду, запитала, по яких вулицях пролягатиме шлях, і внесла лише одну корективу, й висловила бажання, щоб кортеж проїхав головною вулицею Мадріда — Гран-Віа, яка називалася вже тоді Хосе-Антоніо, на честь вождя фаланги.

У «паккарді» з нею, крім двох охоронників (решта набилася в «Лінкольн» супроводу), було ще дві дами; кандидатури також затвердив начальник особистої охорони каудільйо; одну з запропонованих сеньйорою, маркізу Батісту, він відкинув, бо був у натягнутих стосунках з її чоловіком; сеньйора висловила незадоволення, але шеф безпеки був невблаганний; цього вона йому не забула. Франко не забув йому іншого: прочитавши рапорт про виїзд сеньйори у місто з метою «ознайомлення з ситуацією в медичному обслуговуванні дітей та підлітків», він виділив абзац, у якому наголошувалось, що сеньйора «наказала шоферові зменшити швидкість, коли кортеж їхав вулицею Хосе-Антоніо мимо найрозкішнішого магазину хутра, а також, коли машина проїжджала будинок французької моди та ювелірний магазин Хесуса де Вальявілла, що було порушенням норм безпеки».

Знаючи, що звіти начальника охорони існують не в безповітряному просторі, а тою чи іншою мірою стають відомі штабу фаланги, тобто міністерству руху, міністерству внутрішніх справ і шефові управління безпеки країни, Франко розумів, що цей абзац цілком може дати тему для розмов, які в Іспанії, країні, що гостро відчуває інтригу, небажані.

Тому, коли сеньйора — знову ж таки через кілька місяців — запитала, чому в Мадріді немає Аранхі, що охороняв Франко, коли вони жили у Бургосі, її слова впали на вже підготовлений грунт; незабаром Аранху перевели з Барселони у Мадрід, де він очолив підрозділ особистої гвардії Франко.

Наступний виїзд у місто організовував уже особисто він, Аранха, вірний дружочок; йому можна було абсолютно відверто сказати про природне бажання добачити нові моди, полюбуватися майстерністю ювелірів і відчути приємну ніжність соболиного хутра.

Але Франко, вислухавши її прохання купити діамантовий гарнітур з Бельгії (виставлений на Гран-Віа), відповів, що зараз не час просити такі гроші в казні.

— Треба почекати, люба, — додав він, — не всі нас зрозуміють. Ти ж знаєш, скільки в мене заздрісників, — навіть серед тих, хто вважається близькими друзями.

Сеньйора знала, що в деяких питаннях з Франко сперечатися не було сенсу; обережний і неквапливий, він зрідка помилявся в своїх вчинках, не вдавався до різкості — віддавав перевагу нелегкій, поступовій послідовності.

Та, коли Гітлер почав війну проти Росії, коли несподівано для всіх Англія і Америка підтримала Сталіна, коли Франко проводив дні і ночі в нарадах з військовими, економістами й дипломатами, бо режим знову похитнувся, — вона зрозуміла, що зволікати тепер — непростимо. Всяке може статися; якщо не вона, мати й дружина, подумає про майбутнє сім'ї, цього не зробить ніхто. Так, Франко прекрасний політик, вона захоплюється ним; так, він стратег боротьби, це визнали в країні, але він чоловік, він не відчуває постійного страху за рід, за своє потомство; він не знає того жаху, що його бачить вона уві сні, один і той же кошмар, наче мана, — тягне за руку дівчинку, їхню крихітку, через ліс, ноги позбивані до крові об камінь, здалеку чути п'яні крики чоловіків, а маленька голосно плаче й благає: «Мамочко, погрій мене, мені холодно, мамочко, прошу тебе, погрій!» А замість очей у неї криваві рани, хоч вії такі ж, як і зараз, довгі й пухнасті, й зуби якісь жовті, страшної, скошеної форми, немов спиляні.

Ідею про те, щоб скликати дружин банкірів та промисловців і спонукати їх допомогти благодійності сеньйори Франко, залучити їх до патронування клінік, для того щоб преса зробила про це великий матеріал, висловила не вона; Аранха через заступника міністра закордонних справ (народилися в одному місті, відтоді й дружать) підсунув цю думку його шефові Серано Суньєру; саме він, міністр, увійшов з цією пропозицією до генералісимуса: «Такий раут дозволив би запросити дружин послів як країн Осі, так і союзних держав, — і ті й ті оцінили б таке посередництво надзвичайно високо».

Саме на цій зустрічі дружина графа Оргаса мала виконати прохання свого чоловіка (ідею підказав маркіз де ля Куенья) і передати сеньйорі внесок на розвиток медицини, бажано віч-на-віч, — діамантовий перстень старовинної роботи з фамільної колекції.

Сеньйора виконала доручення чоловіка дуже делікатно; сеньйора Франко подякувала сім'ї за підтримку її починання, пов'язаного з долями тисяч знедолених; зрештою, заради них ми й живемо; сказала, що з радістю запрошує її до себе на тому тижні, в четвер, на чай — треба обговорити план роботи на майбутнє і, звернувшись потім до дам, повідомила, що найстародавніша родина Іспанії відкрила благородний почин, уступивши в діло допомоги медичному обслуговуванню іспанців. Про те, в якій формі зроблено цей вступ, сеньйора не уточнила, кожен може думати по-своєму.

Вночі сеньйора попросила чоловіка запросити графа Оргаса на полювання; такої честі удостоюються лише ті, кому Франко вірив безмежно; людина, яку запрошено в його дім, діставала право на все.

Через тиждень штаб таємного ордена католицьких технократів прийняв до відома інформацію маркіза де ля Куенья; були розроблені рекомендації на майбутнє; коштовності, хутра, а то й просто чеки на п'ятизначні суми просто-таки потекли в руки сеньйори. Директор банку, якого контролювало братство, повідомив, що Аранха відкрив рахунок на своє ім'я, пред'явивши для оплати чеки, виписані на ім'я «благодійної» сеньйори; після цього міністерство фінансів зажадало оплати вартості песет доларами, «щоб придбати в Швейцарії необхідну апаратуру для клінік та лікарень». Аранха уклав пачки доларів у плоский саквояж і повіз їх у палац Франко.

Риба клюнула наживу, почалося полювання.

Спочатку братство підвело до сеньйори скульптора Мігеля Удіно; його портрети до пояса славилися фотографічною точністю й великою кількістю деталей, що тішили торговий смак потомків колишньої аристократії, — Удіно старанно ліпив персні, діадеми, підвіски, а також чудово передавав фактуру плаття.

Портрет сеньйори, який він намалював за сім сеансів, вразив її: «Ви справжній чарівник, Мігель! Яка майстерна точність, яке дивовижне проникнення в душу жінки!» Посадили позувати сеньйориту; він зробив з неї ангелочка з великими очима; це сподобалось і генералісимусу, дочку він любив тремтливою любов'ю; потім настала його черга позувати Мігелю. На цих сеансах скульптор багато говорив про трагічну історію Іспанії, захоплювався полководницьким талантом генералісимуса, легко критикував існуючі недоліки (немає хороших фарб, неможливо придбати надійні різці, замовлення на пам'ятники героям боротьби проти комуністів, зовсім немає сили пробити через бюрократію чиновників, що заражені таємним республіканством та іудаїзмом), розповідав про творчі плани, про своє давнє бажання зробити величезні монументи по всій країні, в яких був би зображений подвиг фаланги в її боротьбі проти чужорідних ідей Кремля.

Мігель говорив так ловко, що Франко не міг не спитати, чому Удіно не реалізує свого задуму, котрий, звичайно, здається йому дуже благородним і важливим? Цього тільки й Ждав скульптор; назвав маркіза де ля Куенья як можливою керівника справи: людина надзвичайного смаку, поклонник генералісимуса, справжній патріот нації, багатий, отже, незалежний в судженнях — на відміну від тих керівників департаменту мистецтв, які користолюбні, домагаються від скульпторів хабарів, інакше замовлення не дістанеш. Кому ж, як не цій людині, очолити справу в створенні монументальної історії про перемогу фаланги в громадянській війні проти більшовизму?!

Як завжди, Франко нічого не відповів, немовби Удіно і не вніс конкретної пропозиції, перевів розмову на дрібниці, але через два тижні маркіз одержав запрошення на прийом; Удіно відрекомендував його сеньйорі і зробив так, щоб протягом п'яти хвилин ніхто не заважав їхній розмові, яка здалася усім присутнім абсолютно світською, тоді як маркіз торкнувся питань цілком конкретних, дуже важливих для братства, але зробив це так, що навіть сеньйора далеко не зразу збагнула їхній довгий смисл.

Маркіз говорив про те, що промисловість країни не може зрозуміти суть того, що відбувається в країні, бо торгівлю задавили чиновники міністерства, тому й ті, хто виробляє різці, такі потрібні для талановитого Удіно, і фабриканти взуття, і ті, хто випускає предмети санітарії — ванни, умивальники, клозети, та й хазяї мебельної індустрії неспроможні задовольнити потреби ринку. Якби можна було перетворити торгову фірму «Галереас Пресіадос» в певний центр всеіспанської торгівлі, якби ці універмаги стали певним осередком, навколо якого згуртувалася б промисловість, то ситуація в країні швидко й істотно змінилася б. Але це неможливо доти, поки цьому ділу не буде надано відповідної ваги, і лише одне може змінити ситуацію: згода сеньйори ввійти до складу членів ради підприємства — заради того, щоб саме з висоти цього поста мати можливість ефективніше допомагати благородній справі медичного обслуговування нещасних іспанців.

Сеньйора обіцяла подумати над пропозицією «милого маркіза» і відійшла до дружини американського посла, приділила їй дві хвилини (годилося не більше як півтори, протокол — жорстока штука), порекомендувала запросити Мігеля Удіно, «він істинно іспанський художник, кровоточиве серце наших традицій, і, крім того, він, як ніхто інший, вміє відчувати жіноче серце», потім приязно поговорила з дружиною посла рейху, фрау фон Шторер, знову погладила по щоці Марі-Кармен, її пісні були тепер найпопулярніші в столиці, як яке інакше, запрошують у замок, прихильно ставиться сама сеньйора, і запросила гостей до столу.

Через три дні їй доповіли, що Мігель Удіно почав малювати портрет до пояса дружини американського посла, вона, задоволена, кивнула і за обідом сказала генералісимусу, що її компанія по благодійності передбачає тісний зв'язок з тими, хто може реально допомогти ділу; конкретних кроків, яких треба вжити, не визначила, імен не назвала — хто, як не дружина, знає характер свого чоловіка?!

Франко, певна річ, на такий посил також ухилився від прямої відповіді; звичайно, він цілком розуміє її, його захоплює турбота коханої про благо іспанців; усе, що може полегшити долю нашого прекрасного й довірливого народу, має бути зроблено, дотримуючись, звісно, необхідного такту і, на жаль, конче потрібної обережності, щоб не дати приводу недругам та заздрісникам.

Більше нічого сеньйорі й не треба було. Аранха запросив маркіза де ля Куенья з дружиною поїздити по місту, щоб вибрати місце для будівництва нової клініки, і під час цієї поїздки сеньйора дала свою згоду на реалізацію ідеї із спостережною радою підприємства, але за умови, що повідомлення про це не потрапить у жодну газету (начебто щось могло потрапити в пресу без штампа франкістської цензури!). При цьому сеньйора зауважила, що регіональні підрозділи нової фірми, коли вона перетвориться в загальноіспанське підприємство, мають продумати питання про залучення до роботи на місцях дружин командуючих військовими округами, бо саме армія, яка відповідає за порядок у країні, зможе подати допомогу тим підприємцям, які внесуть найбільш цікаві пропозиції для піднесення національної економіки, покликаної служити справі відродження величі іспанської нації.

Так поступово визрівав корумпований ланцюг; щомісяця маркіз привозив сеньйорі конверти з внесками на «благодійність», Аранха міняв песети на долари, сім'я Франко, таким чином, перетворилася в найбагатшу сім'ю півострова.

А в самому центрі цієї павутини був маркіз де ля Куенья, який, ставши віце-президентом громадського комітету по увічненню подвигу армії і фаланги, налагодив прямі контакти не тільки з усіма найбільшими підприємцями країни та банкірами, а й з партнерами за кордоном, як у нацистській Німеччині, так і в Сполучених Штатах, у нейтральній Швейцарії та профашистській Аргентіні.

Ідея братства про двовладдя — як зриме державне, так і таємне банківське — поступово стала набувати організаційних форм, старанно, певна річ, законспірованих, а тому особливо могутніх, бо в підґрунті цього інтересу було не щось там, а золото, гарантія сили.

Саме тому аргентінський журналіст Гутієрес, брат могутнього помічника Перона, що курирував безпеку буенос-айреського генерала, але при цьому втягнений у ланцюг таємного братства, і поїхав до маркіза, одержавши інформацію Кемпа про те, що американський розвідник Пол Роумен підкрадається до тих, хто ввійшов у діло не словом, а вніс багатомільйонні скарби «третього рейху» в броньовані сейфи іспанських та аргентінських банків.

ШТІРЛІЦ-ХVІІ (листопад сорок шостого)

— Послухайте, Брунн. Ви не стомлюєтесь, що я раз у раз називаю вас різними іменами?

— Я звик.

— Може, вам буде зручніше, коли я називатиму вас Бользен? — спитав Роумен.

— Це теж псевдонім… Один чорт…

— Добре, я називатиму вас Штірліц…

— Ви впевнені, що це моє справжнє прізвище?..

Роумен запросив його погуляти в парку Ретіро; вони зустрілися біля Плацолети Піно, неквапливо пішли до Пасеа де лас Естатуас; Штірліц віддав належне тому, як елегантно перевірився Роумен; побачив, що стежать, посміхнувся, сказав, що «це не мої люди, мабуть, іспанці проявляють ініціативу, а може, ваші, Штірліц»; вислухав його відповідь: «На жаль, я не маю можливості налагодити стеження», погодившись, кивнув і витяг з кишені свої, як завжди, пожмакані сигарети, спитавши при цьому:

— Ну, добре, а яке ж ваше справжнє прізвище?

— А що, коли б воно виявилося англійським?

— Цього не може бути.

— Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, — зітхнув Штірліц. — Так Чехов писав, чули про такого письменника?

— Звичайно, — у тон йому відповів Роумен. — Він писав тексти для античних опер, які ставила трупа Мохамеда Рабиновича в Нью-Джерсі… Я називатиму вас «доктор»… Чуєте, скажіть мені: як ви ставитеся до Гітлера?

Штірліц знизав плечима:

— Коли я скажу, що ненавиджу, ви мені не повірите, І я не маю права вас у цьому переконувати… Сказати, що люблю — не оригінально, всі націонал-соціалісти мусять його любити.

— А ви мене переконайте. Поясніть, коли ви його зненавиділи. Чому? Мені цікаво послухати хід ваших міркувань.

— Думаєте намалювати мій психологічний портрет по тому, як я брехатиму вам?

— Ваш портрет у мене в голові. Мене цікавить логіка вашого мислення, ви цікаво мислите, не ординарно… Ви щойно сказали: «Всі націонал-соціалісти мусять любити Гітлера»… У червні сорок п'ятого Отто Штрассер дав нам показання, що й він, і його старший брат Грегор ненавиділи фюрера…

— Невже? А ви почитайте, з якою заявою в партійній пресі рейху виступив Грегор Штрассер, коли Отто втік із Німеччини… Він затаврував його як зрадника, що попався в лапи євреїв та агентів Комінтерну, заявив, що відмовляється від нього й пориває з ним будь-які стосунки, бо він посмів підняти голос проти великого фюрера. Але й це не допомогло: через півроку Гітлер наказав його розстріляти, і його перетворили на мішень ті есесівці, які за день перед тим проводили свої зібрання під портретами основоположників руху, а ними були Гітлер, Грегор Штрассер і Рем, клялися їм у вірності й любові, захоплювалися їхніми геніями й слізно розчулювалися з дружби «братів»… Нацизм передбачає присутність ідола, котрий звільняє від необхідності думати; клянуться не ідеї, а тому, хто її виражає. Все персоніфіковано. Все пов'язано з іменем однієї людини. Триєдиний дух, керівництво нацією мусить бути одноособовим, ось тому й убили Штрассера та Рема. В глибині душі Штрассер міг ставитися до Гітлера як завгодно, але відтоді як у нього забрали пропаганду, після того як Геббельс зробив фюрера живим богом, ніхто не мав права на думку; «хайль Гітлер» стало синонімом «доброго ранку» і «на добраніч». Не скажеш — гільйотина… А це боляче й дуже страшно, бо ти чуєш шурхіт падаючого металу і уявляєш, як через якусь мить цей гострий, як бритва, метал розірве шийні хребці, хлине кров і настане вічна темрява… Вмирати не так страшно, коли падаєш з машиною в проваллля, — там хоч якось можна орудувати, крутиш кермо, тиснеш на гальма і приловчаєшся, як би не вдаритися об камінь… Страшніше в літаку — сидиш у салоні, повна безпорадність, пілоти дурні, от якби ти сів за штурвал, то вивів би літак з піке… Легше у ліжку — в тебе рак, а ти переконаний, що це виразка, і невдовзі винайдуть — повинні, не можуть не винайти — нові ліки, прийде лікар, послухає тебе стетоскопом, припише якісь дивовижні пілюлі, і все буде гаразд, дома й стіни помагають… А от як на пласі…

— У вас дуже хороша уява. Не думайте, що всі можуть уявити собі, як сокира відчленяє хребці. Аж надто витончено, та й, крім того, треба постійно відчувати цю загрозу, щоб так страшно бачити її в реальній дійсності.

— А що коли я її завжди відчував?

— З якого року ви працювали на росіян?

— А чому не на англійців? Вони теж воювали проти Гітлера…

— Ми їх запитували.

— А про Канаріса не запитували? Що вони вам відповіли, цікаво було б почути… Чи у вас фіксують всі домовленості на співробітництво? Навіть на рівні адмірала?

— Не грайте зі мною в кота й мишку, докторе… Я не заперечуватиму вам, якщо ви доведете мені, що справді не любили Гітлера. І докажете до кінця свою думку про те, що всі нації любили фюрера.

— Я не сказав «любили». Вони зобов'язані були його любити. За відступництво карали смертю. Вони мусили поклонятися кумирові, щоб вижити. Але кожна людина, навіть дурень, зберігає в собі щось вічне… Почуття власної гідності передається людині з генами, навіть рабові. Якби не це, то не було б Спартака… Отже, німець змушений був відкинути логіку і забути, що насправді його присилували любити Гітлера, присилували вважати його генієм. Щоб остаточно не впасти в своїх же очах, німець запевняв себе, що справді народився месія, на землю прийшло прозріння, я служу йому, і я щасливий, що можу виконувати це почесне завдання, бо саме фюрер сказав, що я належу до крові і духу обраних. У дні перемог не так важко повернути себе до такого складу мислення. Та коли починаються поразки, ситуація ускладнюється… Німець хотів би зрадити проклятого Гітлера, який привів країну до краху. Людина за своєю природою виявляє презирство до зради, а особливо з того часу, коли легенда про Іуду стала предметом вивчення в школах. Правда, при цьому людину вчать, щоб вона донесла владі на кожного, хто думає не так, як він, одягається не як усі, співає не ті пісні, читає не тих авторів, — словом, хто бодай трохи виділяється із загальної маси… Чому? Та тому, що керувати особистостями набагато складніше, ніж юрбою… Признатися в тому, коли навіть німці взнали правду про Гітлера, що ти поклонявся ідіоту, психічно хворому неуку? Але ж це плюнути собі в очі, відмовитися від прожитих років, зрадити друзів, які полягли на полях битв за справу фюрера… Відверто сказати собі, що тобою правив придурок — означає розписатися в тому, що ти справжнісінька безхребетна нікчема… Ні, все-таки легше в усьому звинувачувати чужих…. Звинувачувати себе? Це притаманно мудрецям. А чи багато мудреців ви зустрічали в своєму житті, га?

— Чим ви можете довести, що відчували до фюрера ненависть?

— Нічим… Я на вашому місці не повірив би жодному моєму доказові… Хіба що… Ні, пусте… Я не повірив би. Та й годі…

— Тоді поясніть, чому я не відчуваю до вас ненависті, як до інших наці? Погодьтесь, у мене досить підстав для того, щоб бажати смерті усім вам разом і кожному зокрема. Чому ж я не почуваю до вас холодної, непогамовної і мстивої ненависті?

— Чорт його знає… Між іншим, я теж відчуваю до вас симпатію…

— Чому?

— Мабуть, тому що ви розумний… Незахищений якийсь…

— Природжена німецька сентиментальність?

— Можливо, — погодився Штірліц. — В усякому разі, даю вам слово: я ставлюся до вас з симпатією. Отже, вносьте свою пропозицію… Ви ж запросили мене не тільки для того, щоб утішатися історією, гуляючи по місцях Ізабелли і Філіппа…

Роумен подивився на Штірліца, не повертаючи голови, лише скосив свої круглі синювато-чорні очі; білки червонуваті, з жовтизною; багато п'є, подумав Штірліц; так п'ють, коли на серці тоскно; коли все добре, людина просто стає весела, це так приємно — епікурейське розслаблення, забуваєш про реальність тлінного життя, поринаєш у мрії; він тверезий, як скло, а вранці пив і вночі, мабуть, також, до того ж немало.

— Правильно, — озвався нарешті Роумен. — Я запросив вас, щоб внести ділову пропозицію…

— Я її вислухаю, — сказав Штірліц. — Я гадаю, що це буде цікава пропозиція, як думаєте, за ким зараз стежать? За вами чи за мною?

— За вами.

— Чому?

— Тому що я попросив про це.

— Навіщо?

— Хочу знати всі ваші контакти.

— Кого ви про це просили?

— То мій клопіт… Запитання безтактне, ви ж розумієте, що я не відповім…

— Але це був не полковник Фернандес?

Роумен знову скосив очі на Штірліца; звідки він міг дізнатися про Фернандеса? Тільки Еронімо і я знаємо про нього і про те, що я обіцяв приділити його синові увагу в Нью-Йорку, коли хлопець поїде туди на навчання… Звідки ця інформація? Не міг же Еронімо сказати йому про це? А чому — йому? Хіба не може бути хтось третій?

— І на це запитання я вам не відповім, докторе.

— Даремно.

— Думаєте?

— Я не думаю… Це півбіди — «думаю». Я переконаний.

— Чому?

— Тому що стежать не за мною.

— За мною?

— Так.

— Давно?

— Відтоді як ви стали одержувати листи…

Роумен здивувався, не втримався, обернувся до Штірліца:

— Листи? Які?

— Не знаю. Від якогось червоного…

— Я?! Від червоного?! Та ви з глузду з'їхали! Хто вам про це сказав?

— На мою нетактовність ви відповідаєте своєю? Як ви мені не відповіли, так і я маю право промовчати…

— Можете не відповідати. Я знаю, хто вам сказав… Генерал Гонсалес?

Штірліц посміхнувся:

— Виходить, за мною стежать ваші люди?

— Досить того, що за вами стежать. Це все, що я можу сказати.

— Посидимо? — запропонував Штірліц. — Перекуримо, га?

— Охоче. До речі, ви спритно тікаєте від тих, хто за вами стежить…

Штірліц похитав головою:

— Точніше сказати, мене у них викрадають. У вас які сигарети? Руді? Чи негро?

— Ви ж добре бачили пачку, яку я вийняв з кишені.

— Я помітив, що ви пачку з-під «Лакі страйк» набиваєте «Дукадос»… Навіщо?

— Не знаю… Я багато роблю того, чого й сам не знаю… Хочеться, от і роблю…

Вони сіли на ажурну білу лавочку; осіннє небо над Мадрідом було високе, зовсім безхмарне, голубе; воно було таке чисте, що Штірліцу вчувся далекий шум моря і повільний розмах крон височезних сосен; деталь породжує картину; частковість, якщо вона прекрасна, дає змогу домислити оточуючий її світ. Як нейздійснена мрія життя, як те, чого ти завжди був позбавлений, Штірліц, коли бачив тутешнє високе чудове небо, то аж надто виразно уявляв собі безлюдний піщаний берег моря і величезний сосновий ліс поряд; це можна так сумно написати; відображення неіснуючих сосен у тому морі, якого ніколи не бачив…

— Стривайте, — Роумен якось зразу спохмурнів, провів своєю чіпкою квадратною п'ятірнею по лобі; одразу ж з'явилися сліди, наче від ляпаса, — ваш генерал нічого не говорив про ці самі листи?

— Ні… Він сказав, що ви почали одержувати листи від червоного і вами зацікавилися дома.

«Грегорі, — раптом збагнув Роумен, — це листи Грегорі. Дома, мабуть, давно почали копати на червоних, на Ейслера та Брехта, і Грегорі попав у сітку. Невже у нас також стали розпечатувати листи своїх, не вірять солдатам, стежать за резидентом?! Не може цього бути! Він бреше, цей наці, він бреше! Але ж він не брехав, коли сказав про Крісту, стомлено заперечив собі Роумен, він сказав правду, вона на зв'язку у Кемпа. Хай йому пек».

— Можете дізнатись, про якого червоного йдеться?

— Навряд. Вони тут дуже полохливі… І мені нічим торгувати… Якби в мене було чим торгувати, тоді можна було висувати умову: ти — мені, я — тобі. Але ж у мене немає нічого за душею… Тут принаймні…

— А де у вас є за душею щось?

— Скажімо, в Латинській Америці… Надійніше, звичайно, в Берліні, але ж ви не наважитесь мене послати туди…

— Чому? — задумливо заперечив Роумен. — Може бути й таке, що наважусь. Повернетесь?

— Я вам тут потрібен?

— Мабуть, так… Але що ви робитимете в Берліні? Там стоїмо ми з нашими союзниками, там нема ваших колег, вони бояться там на очі показуватись.

— Навіщо я вам потрібен, Пол?

— Ви помітили, ми не відповідаємо один одному, а лише запитуємо.

— Інколи запитання може бути водночас і відповіддю. — Правильно… Ви мені потрібні, бо я мушу збагнути механіку можливої інфільтрації нацизму в часи іншого суспільства. Чи таке можливо? Кого використовують? Де? Що висувається на перший план?

— На перший план висувається обдурювання суспільства.

— Як це?

— Конче потрібно примусити всіх думати однаково. Це не проста робота, вона під силу чіпким хлопцям, Геббельс хоч і був кульгавий, але голова в нього метикувала… При цьому ситуація в країні мусить бути складна, відсутність лінії, ідейний розбрід, кожен тягне в свій бік, кожен пропонує свій вихід із становища. Люди стомлюються від балаканини, вимагають певності. От і визріло живильне середовище для появи фюрера… Він зобов'язаний сказати: «Буде так, а не інакше, в труднощах винні ті, а не ці, знищивши їх, ми здобудемо щастя й добробут, покора — шлях до могутності й процвітання».

— Це дуже загально, а тому — грубо, докторе. Я сформулюю предмет мого інтересу інакше: чи допустима інфільтрація нацистів у суспільне життя, скажімо, Англії? Чи Франції?

— У Францію їм дорогу перекрито, вони можуть спробувати почати нове діло лише в тій країні, де їх не знають, де люди не бачили нацизму своїми очима…

— Але це Америка, — сказав Роумен.

— Яка? — уточнив Штірліц. — Їх дві.

Помовчавши, Роумен спитав:

— У вас є сім'я, докторе?

— Не знаю.

— Ви вживали якихось заходів, щоб знайти вашу сім'ю?

— То мій клопіт.

— Добре, тоді я сформулюю мій інтерес: ви згодні разом зі мною взятися до справи по виявленню стовпів нацизму? Тут я дізнався про деякі підходи, але в Мадріді ви опинились у фокусі уваги тутешньої таємної поліції… На жаль, я не можу працювати без їхньої допомоги… А в Латинській Америці ви — сірник в урні на П'ятій авеню…

— Хм, цікаво. — Штірліц подивився на пачку сигарет, затиснуту в руці Роумена; той простяг її, витяг з кишені сірники, чиркнув, дав вогник, метко прикривши долонею, чисто солдатський жест; Штірліц прикурив, солодко затягся, відкинувши голову, ніби ковтав велику пілюлю, і повторив: — Дуже цікаво…

— Вам цікава моя пропозиція? Чи сама ситуація?

— І те й те. Чому ви вирішили мені повірити? Чому ви, мій противник, вносите таку пропозицію? Мусять бути якісь мотиви, що спонукали вас до такого рішення, ні?

— Як вам сказати… Я одержав на вас документи, докторе… Крім тих, про міс Фрайтаг, отруєну на паромі… Я одержав папери, з яких видно, що ви такою ж отрутою, як і в першому епізоді, відправили на той світ якогось містера Рубенау, коли він їхав з рейху до Швейцарії за вказівкою групенфюрера Мюллера…

— Невже він його все-таки вбив? — обернувся Штірліц. — Невже?!

Роумен зразу побачив, як змінилося обличчя Штірліца; воно постаріло за одну мить, з'явилися дрібні зморшки під очима, ще більше стала помітною його блідість, прозорий хворобливий колір шкіри й величезний, невимовний біль, що постійно жив у його очах.

Ось що мені завжди в ньому подобалося, збагнув Роумен. Я раніше не концентрував на цьому уваги, я не розчленяв його на складові частини, сприймаючи цілком, укупі, а зараз я побачив його очі, він немов смертельно поранена людина, яка біжить з останніх сил, сподіваючись, що ще один крок — і вона впаде в руки друга; в мене були такі очі, коли я повернувся додому після німців і побачив Лайзу. Я пригадую свої очі, я їх часто розглядав у дзеркалі, я вчився приховувати свій біль від людей, зімнуть і розтопчуть, я мусив здаватися сильним, інакше не проживеш, я й тепер веду таку ж гру і боюсь признатися собі в тому, що тепер мені ще гірше, ніж три роки тому, обманутися двічі в головному, у виборі друга, — паскудна ситуація. Те, що я зараз затіваю, не що інше, як спосіб не впасти, втрималися на плаву… Ні, сказав він собі, не треба вже так каляти себе лайном, тобі стало дуже страшно, коли ти почув повідомлення про Ейслерів, одне лягло на друге, все-таки правда десь посередині, між двома цими ударами, інакше, якби я взнав тільки одну правду про Крісту, я зламався б… Мене, хоч як це жахливо, врятувало повідомлення про Ейслерів… Господи, як же обпекла весь світ нелогічна, випадкова, нерозривна павутина; не можу збагнути, чому Штірліц увімкнув радіо в машині саме в ту хвилину, коли я віз його на очну ставку до Крісти, ага, він боявся прослухування, але чому він натрапив саме на Лондон? Чому саме в цю секунду диктор читав про Ейслерів? А я ж тоді вже знав про Крісту, йшов на дно, пускаючи бульки, але шок з Ейслером примусив мене виплисти, і я набрав повітря, зрозумівши, що просто так спитися, стати обивателем, зрадити те, в що вірив, — підло й дріб'язково; Ейслер і Брехт ні в чому не винні, не мають причетності до мого горя з Крістою, але ж цілком може бути, що ті, хто режисує мерзоту проти них, мимохідь ставлять підніжку й мені… «Листи від червоного»… Невже вони читають листування свого зі своїм? Усе-таки члени одного клубу, люди розвідки…

— Як і коли це сталося? — спитав Штірліц, і з того, як він дивився на Роумена, той зрозумів, що він питає його про це вдруге, раніше він не чув, у нього так бувало, це рятівний засіб — відключення від світу, заглиблення в себе…

— Про що ви?

— Про Рубенау.

— Я не пригадую. Цікавить точна дата?

— Так.

— У квітні сорок п'ятого. Є поліцейський протокол, відбитки ваших пальців, адреса доктора Бользена в Бабельсберзі, я покажу вам. Тепер ви зрозуміли, чому я вирішив вам повірити? Ви у безвихідному становищі. Здумаєте втекти — я передам вас Нюрнберзькому трибуналу… Поки що вас не шукають… Так, принаймні, як Бормана, Мюллера, Ейхмапа, Штангля, Менгеле, Барб'є чи Вальтера Рауфа… Якщо ви підете на те, щоб обманути мене, якщо я все-таки помилився в вас — я видам вас і вмию руки…

Це було б щастя, подумав Штірліц. Це кращий вихід, коли він передасть мене Нюрнберзькому трибуналу, це — свої, це дорога додому… Бідолашний Роумен… Він чогось недоговорює. Мабуть, він вийшов на розгалужену нацистську сітку і злякався… Але мені, звичайно, краще допомогти йому з дому… Тільки там я зможу відверто розповісти все, що знаю. Тільки там я зможу узагальнити ті дані, які я маю — особливо тепер, після того як Гонсалес дав мені інформацію, та й у ІТТ я дещо наскріб, вони ж не знають, що золоте яйце можна знайти і в купі сміття, всім цим Кемпам і Джекобсам здається, що найважливіше зберігається в їхніх броньованих сейфах, що, думають вони, можна знайти в старих газетах, листуванні концерну й доповідних записках спеціалістів з міжнародної торговельної кон'юнктури на матеріали, пов'язані з виробництвом засобів зв'язку та масових комунікацій?! Хай живе некомпетентність ворогів! Аби вони тільки якнайдовше були темні! Аби вони тільки завжди цуралися науки, аби вони тільки вважали єдино правильною свою думку чи ту, до якої вони вже звикли, і якщо відмовитися від неї, то їм здається, що настане крах тим ідеалам, яким вони служили… Мені треба безперечно погоджуватися з пропозицією Роумена, сказав собі твердо Штірліц. Я не люблю поводити себе підло навіть у малому, але я повинен обдурити його. Він може сісти на літак і повернутися додому, і це звичайна річ… Коли ж я скажу йому про моє бажання зробити те ж саме, його реакція може виявитися непередбаченою… Вони хороші люди, американці, неповороткі й громіздкі, як ми, тому вони мені так і подобаються, але їхній менталітет зовсім особливий, серед них треба пожити багато-багато років, щоб зрозуміти їх, а в мене на це немає сили. Я хочу додому…

— По-перше, — сказав нарешті Штірліц (вони зараз розмовляли повільно, паузи були важкі, чутні), — я був би радий стати перед трибуналом, бо лише там я довів би свою невинність. А втім, по-друге, я згоден прийняти вашу пропозицію. Тільки давайте умовимося: ви розповісте мені, чому вирішили розшукувати стовпів наці, вивчати можливості інфільтрації гітлеризму в демократичні суспільства, а я також поясню, чому погодився працювати разом з вами.

— Приймаю… Це за правилами… Поїдемо кудись… Поїдемо й вип'ємо, а заразом до кінця відкриємо один одному наші пропозиції.

— Краще ми це зробимо пізніше. Іспанці добре слухають в машинах, та й за сусідній столик у ресторані вони можуть посадити своїх людей, краще все зробити на свіжому повітрі…

— Ми поїдемо в «Клуб Йєрро», — посміхнувся Роумен. — Ви ж там були з генералом Гонсалесом… І з Веласкесом були… Я з'ясував, що тутешня секретна служба позбавлена можливості входити в аристократичні клуби, у них немає на це грошей, та й потім — пики квадратні, за милю видно.

— Вас дезинформують, Пол, — відповів Штірліц. — У цих клубах теж працює агентура, тільки про це не знає ваш друг Еронімо. Там задіяні офіціанти й метрдотелі, там також усе контролюється.

— Звідки ви знаєте?

— Я обмінювався досвідом з секретною службою Франко ще в тридцять сьомому році, коли жив у Бургосі… Гейдріх… Чули про його салон «Кітті»? Він зробив у Берліні аристократичний клуб для своїх… Говори що хочеш… І читав записи найвідвертіших розмов через дві години після того, як вони закінчувались.

Роумен так зареготав, аж зігнувся навпіл; він добре натренований, подумав Штірліц, таку вправу можуть робити тільки дуже гарні гімнасти; стоячи, хай так, але виконати це сидячи непросто.

Посміявшись, Роумен сказав:

— Докторе, Німеччина це Німеччина. Ви взагалі особлива країна, але тут офіціантів наймають аристократи, вони їм платять великі гроші, вдвічі більші, ніж професорам в університеті. Який же смисл їм видавати тих, хто платить?

— Прямий, — відповів Штірліц. — В особливому відділі таємної поліції, який веде аристократів, їм сказали, що посадять їх, на це тут не треба рішення суду, — якщо вони не виконуватимуть усього того, що їм накажуть… Хто ж наважиться втратити дві професорські плати?

Роумен знову закурив, скрушно похитав головою:

— Ну й режим, га?! Ну, прокляті коричнево-голубі бардаки! Ну, блювотна помийна яма… У вас і логіка якась особлива, нормальна людина не відразу її зрозуміє, така вона звивиста… Як можуть жити держави з такою змієподібною логікою, чому не розваляться?!

— Це ми пройдемо іншим разом, — усміхнувся Штірліц. — А тепер скажіть мені, тільки без зайвих емоцій: жінка, яка живе у вас, завдала вам прикрості фактом своєї зустрічі з Кемпом?

Роумен зробив дві короткі, але дуже глибокі затяжки й відповів:

— Навіть не знаю, як повестися, докторе… Чи знову врізати вам у лоба, чи признатися, що вона працює проти мене…

— От ви й почніть відлік з того моменту, як її до вас підвели, Пол… Ви легше зрозумієте, в чому ви могли провинитися перед тими, хто за вами стежить…

— Як ви думаєте, якщо Кемпу добре заплатити, він виконає те, про що його попросять?

— Нічого він не виконає… І не треба йому платити, він не продажна шлюха… Ви правду сказали, він був резидентом у Лісабоні, він із касти… Він не перепродається… Таких людей не можна просити. Вони не дуже розуміють значення цього слова, воно забарвлене пастельними тонами дитинства. Він уміє виконувати наказ. Він, коли накажуть, зробить усе, що завгодно.

— Чий повинен бути наказ? Корпорації ІТТ? Вона служить мені, і без мого відома там нічого не робиться…

— Ви й справді так думаєте?! Чи хитруєте?

— У вас є підстави не вірити мені?

— Є. Не вам служить ІТТ, а ви служите їй.

— Про це я немало читав у марксистських пропагандистів, докторе, не треба…

— Я вичитав це в тих документах, які мені доручили розсортирувати в архіві. Можу довести.

— Доведіть.

— Добре. Приїздіть завтра в ІТТ, я вам покажу дещо. Але ви не відповіли на моє запитання…

— Відповім… У нас є час. Про всяк випадок запам'ятайте адресу… Це Грегорі Спарк, з ВСС, він зараз проживає в Голлівуді, «Твенті сенчурі фокс», чотириста двадцять вісім, Біверліплейс. Це коли ви не зможете знайти мене, але вам треба буде передати мені щось дуже спішне. Запам'ятали?

— Так.

— А що стосується спонукальних причин, які підштовхнули мене на авантюру з прихованими наці… Якісь речі, пов'язані з практикою моєї роботи, я не маю права відкривати вам. Те, в що я вас кличу, — моя особиста справа.

Я роблю її у вільний від служби час. Ви ж радіо слухаєте?

— Люба моя людино, та вам відпущено години. Вас уже взяли на гачок, вас звинувачують у зв'язку з червоними. Але ви не простий обвинувачений, а той, що працює в розвідці державного департаменту і, отже, має доступ до абсолютно секретних матеріалів. А хто в них зацікавлений? Червоні! Всі ці Брехти та Ейслери. Ви розумієте, що живете під гільйотиною?

— Америка — не рейх, докторе.

Штірліц жорстко усміхнувся:

— Тоді навіщо ви цікавитесь можливістю інфільтрації тоталітаризму нацистського типу в пору демократичного суспільства?

— Я опублікую ті матеріали, які хочу одержати з вашою допомогою, докторе… А це, мабуть, досить страшні матеріали… Дещо я вже знаю… Про тих наці, яких змушений був залучити на нашу службу… Я не маю права про це говорити, але мені доведеться сказати про це, якщо справа зайде аж надто далеко і вони занесуть сокиру над шиями Ейслера й Брехта… Ці два німці вчили мене боротися проти Гітлера. вони не просто великі художники, вони солдати одного зі мною батальйону…

— Кому ви скажете про це?

— Людям.

— Зберете мітинг?

— Є газети й радіо.

— Скільки коштує хороша газета, Пол? У вас вистачить грошей, щоб купити газету? Чи заплатити за годину часу на Сі-Бі-Ес? Не будьте ви ідеалістом, справді.

— А ким накажете бути? Матеріалістом, чи що?!

— Назвіть це прагматизмом, не сперечатимуся.

— Прізвище Ейслер вам давно відоме? Про що воно вам говорить?

— Найбільше мені сказала ваша реакція, коли згадало це прізвище лондонське радіо. Я бачив, що з вами творилося, коли ви прочитали телетайп про засідання Комісії по антиамериканській діяльності…

Роумен наполегливо повторив:

— До цього дня ім'я Ейслера було вам знайоме?

— Навіщо ви ставите запитання, відповідь на яке заздалегідь відома?

— І все-таки я хочу почути цю заздалегідь відому мені відповідь.

— Як хочете… Тільки я відповім по-своєму… Я відповім, що реальний фашизм починається з того моменту, коли держава називає ворогами найталановитіших.

Роумен знову скосив очі на Штірліца, задоволено кивнув:

— Я теж про це подумав. А ще я подумав про те, що жінка, яка живе в мене, з'явилася незадовго перед початком справи Ейслера. І через сім місяців після того, як я написав Спарку про те, як люблю Ганса Ейслера і його друга Бертольда Брехта і який я вдячний їм за те, що вони допомагали мені перед тим, як мене закинули в нацистський тил.

— Ганц логіш[53], — посміхнувся Штірліц. — Цією чудовою фразою в рейху коментували розстріли тих, хто посмів не любити Гітлера… Чи довго ви маєте намір продовжувати вашу особисту справу?

— Доти, поки не закінчу.

— Хочете сказати, що ситуація безвихідна?

— Ну то що ж тоді?

— Тоді треба шукати іншу силу в системі ваших американських сил, якій буде вигідна ваша інформація. Вона має допомогти в користолюбних цілях… Я не знаю — боротьба за президентство, сутичка конкурентів, самі думайте, ви там живете, не я.

— Послухайте, скажіть мені, коли ви стали таким?

— Я був завжди таким.

— Ні, я маю на увазі інше… Ви говорите як людина, що була в опозиції до Гітлера…

— А якщо я був в опозиції до Гітлера?

— Тут, — Роумен поплескав себе по спідній кишені піджака, — в мене є такі документи, за які ви віддали б півжиття. Тому я запитую ще раз: чому вас не повісили?

— Пощастило.

— Хто це може підтвердити?

«Це може підтвердити пастор Шлаг, — подумав Штірліц, — якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»

РІКТЕР-ІІ (1946)

Перші тижні після зустрічі на вулиці з полковником Гутієресом (відрекомендувався порученцем Хуана Перона) були сповнені томливого чекання.

Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником — чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.

Йому здавалося, що розмова відбулася досить відверта; Гутієрес слухав його з зацікавленням; запитання ставив цілком конкретні, виявивши достатню компетентність у проблемах взаємозв'язків науки з мінералогією й промисловістю. Не було й того, чого Ріктер найбільше боявся: якби Гутієрес з самого початку спитав його холодним начальницьким голосом про минуле, зажадав написати пояснення, де і як він дістав посвідку на проживання, чи готовий стати перед судом, він, хоч і готував себе до стійкого протистояння, зламався б і даром віддав усі документи по атомному проекту, незважаючи на те, що він їх застрахував і сховав у надійному місці. Жах нацизму полягав також і в тому, що людина була цілком безсила перед державою, розчавлена нею, позбавлена індивідуальності і будь-яких прав на захист. Професія юриста, якщо він не служив режимові як слідчий, експерт, суддя чи прокурор, була абсолютною фікцією; адвокати відмовлялися брати на себе захист у політичних процесах, добре розуміючи, що чим доказовіше вони виступлять на суді, тим швидше самі опиняться на лаві підсудних як «вороги нації»; вказівка будь-якого чиновника НСДАП була для них істиною в останній інстанції. За тринадцять років гітлерівського панування німці звикли до думки, що треба жити тихо, як миші; потрапивши в маховик нацистської системи, ти приречений на загибель, а вже протиборствувати високому начальству взагалі безнадійно, бо, по-перше, до нього не допустять, а по-друге, якщо станеться чудо і ти станеш перед ясними очима великого фюрера німецької нації, язика проковтнеш від жаху, жодного слова наперекір не зможеш вимовити від спопеляюче-захопленого жаху і замість слів критики почнеш проголошувати гасла на честь самого режиму, який щойно був ненависний тобі і який розтоптав тебе й принизив.

Один з Ріктерів, він навіть до пуття не міг зрозуміти котрий, перший, другий чи третій, весь час нашіптував: «На що заміряєшся?! Знай своє місце! Продай ти ці кляті папери за двадцять п'ять тисяч, відкрий хорошу німецьку пивницю, клієнтури повно, одружись, народи дітей, помирати не страшно, а під старість мріятимеш про майбутнє, часу вистачить!» Воістину ніде не існувало такої безлічі мрійників, як в умовах інквізиції та державного тоталітаризму; права на вчинок не було, думку лімітовано, свободи слова нема — мрій собі, вигадуй світи, будь гладіатором, стань новим Христом, але мовчки, про себе.

Однак, коли Гутієрес стримано, але цілком доброзичливо з ним привітався, подякував за лист, сказав, що цей лист його зацікавив, атомний проект — штука серйозна, од серця відлягло, хоча язик ще й досі був шершавий, ніяк не міг проковтнути клубок, що застряв у горлі, та й голос переривався.

Гутієрес уже не вперше зустрічався з німцями, що зверталися до Перона з пропозиціями, іноді зовсім фантастичними. Спочатку, ще в сорок п'ятому, коли почали прибувати перші партії вигнанців, Гутієрес радився з приводу того чи іншого листа з Людвігом Фрьойде, який давно був посередником між Берліном та Пероном у фінансових операціях. Але невдовзі він переконався, що робити цього не треба, бо Фрьойде, що прибув сюди на початку тридцятих років за вказівкою Гітлера, хотів, щоб Перон вислухував пропозиції тільки від нього, «комісара рейху на півдні Американського континенту». Про професора Вампенроде, здібного енергобудівника, який утік з рейху, бо мав звання СС штандартенфюрера й доктора, керував роботами, що виконували російські полонені, Фрьойде сказав: «Він — божевільний, бійтеся психів, усі його проекти — виплід хворої фантазії, його треба лікувати, а не використовувати в ділі»; про інженера Клівере, котрий запропонував свої послуги в дорожньому будівництві, додавши до листа документи про те, що саме він очолював усі роботи по автомагістралі Берлін — Франкфурт-на-Одері, Фрьойде відгукнувся як про шахрая; і тому й другому відмовили не те що в допомозі, а навіть не дали змоги зустрітися з чиновниками адміністрації, що відали такими ж проблемами в аргентінських міністерствах. Та коли Вампенроде підхопила бразільська фірма, а Клівер підписав контракт з чілійською автобудівною конторою, Гутієрес більше не звертався за консультацією до Фрьойде; кореспонденцію, яку одержував секретаріат Перона, доручив читати двом своїм секретарям, вони ж запитували інформацію на авторів найцікавіших листів через Мадрід, де на зв'язку з групами німців працював Хосе, молодший брат полковника, — під дахом журналіста, спеціального кореспондента газети «Кларін», і через Лісабон, де колишній дипломат рейху Ауенроде напередодні капітуляції продав людям Гутієреса всю свою сітку за сорок тисяч доларів, звідти щупальці тяглися до Швейцарії, Туреччини та Швеції; надійшла неперевірена інформація, що мадрідський центр еміграції має зв'язки з американською зоною окупації Німеччини, але звістка про це була досить приглушена, перебувала в стадії ретельного дослідження; спроби налагодити оперативний зв'язок з лондонською розвідкою поки що кінчалися невдачею: хоч Лондон передавав деяку інформацію для Перона, особливо коли йшлося про американців, що ставилися до нього досить підозріло через його обіцянки націоналізувати провідні американські фірми, налагодити стале ділове співробітництво поки що не вдавалося, англійці є англійці, роками думають, перш ніж прийняти рішення, досі вважають себе пупом землі, думають, що не вони підкорені часу, а він — їм, тому й програють свої позиції…

Саме ці події й спонукали Гутієреса до того, щоб зустрітися з Ріктером: як-не-як німець писав про атомну бомбу, Хіросіма й Нагасакі у всіх у пам'яті; дискусії в ООН на перших сторінках газет; створивши штуку, американці стали такими могутніми, що нікому й ніколи ще такого й не снилося; маючи таку зброю тут, в Аргентіні, цілком можна думати про те, щоб проголосити еру Перона в іспаномовному світі, підкорити собі не тільки Парагвай, а й усі країни аж до Мексіки, перетворивши їх у бастіон проти більшовизму та американського фінансового капіталу.

Оскільки він уже зустрічався з двома німцями, що втекли з рейху в травні (один запропонував проект хімічного тресту добрив, другий писав про те, як можна одержати патенти на автомобілебудування), оскільки Гутієрес був людина розумна й гостро відчував співрозмовника, одразу ж збагнув ту різницю, яка ділила німців на тих, що приїхали сюди з санкції, працювали багато років у аргентінських умовах, звикли до тутешньої більш-менш демократичної манери спілкування, і на тих, які втекли з рейху, здійснивши, мабуть, перший за останнє десятиріччя несанкціонований начальством вчинок, і тому здавалися йому зовсім розчавленими й переляканими; так, між іншим, і було насправді — це підтвердила служба спостереження, що її пустили за цими німцями зразу після того, як закінчилася розмова. Можна було б, звичайно, до кінця розчавити цих німців, узяти їхню ідею, не давши їм натомість нічого, вони все одно й не пікнули б, роз'їдені страхом, але Гутієрес розумів, що саме німці мають здійснювати ці свої проекти, особлива нація, мало хто може працювати так, як вони, не гріх повчитися в того, хто вміє, зрештою, вони ж працюватимуть на Аргентіну, а не на себе, підконтрольні в усіх своїх вчинках й позбавлені будь-яких прав.

Тому Гутієрес і розмовляв з Ріктером цілком доброзичливо, слухав його з інтересом, вважаючи, що саме така манера розмови допоможе людині вільно поводитись і не бути заляканим йолопом, що нездатен незалежно й відкрито викладати не так головну ідею, як деталі, по яких можна буде згодом судити про міру його компетентності.

Ріктер розумів, що його доля не могла вирішитись так скоро, як він про те мріяв, бо він не мав хисту державного мислення. Він не розумів, що це таке, та й не міг розуміти, будучи вихований у рабській тупості рейху, яка рано чи пізно привела б імперію Гітлера до катастрофи. Люди були позбавлені можливості самовиявлення, яке насамперед і становить гарантію могутності країни; коли людина виконує тільки продиктоване «генієм фюрера», який навіть школи не закінчив толком, коли інженер, робітник, дослідник не може проявити свій талант без того, щоб без упину не оглядатися на чиновника НСДАП, співробітника СС, офіцера гестапо, функціонерів «трудового фронту» Лея, кожен з них мав право заборонити те, що йому було просто незрозуміле, — тоді держава (а тим більше під ударами Червоної Армії) розпадеться не просто на якісь там шматки, а на сім'ї, не зв'язані між собою нічим, крім нацистської заборони на все; тупа заборона — шлях до національної катастрофи, юридично затверджене право на самостійність — дорога до державної могутності.

Тому що державні справи в умовах гітлерівського рейху вирішував лише Гітлер та два-три його найближчі костоломи, такі, як Гіммлер і Герінг, які в свою чергу самі були розчавлені фюрером, позбавлені права заперечувати створеному ними ж, бездарами, божеству, яке піднесло їх, безграмотних авантюристів, до абсолютного всевладдя, тому що нації тільки лишалося бездумно й сліпо виконувати те, що привиділося єфрейторові, — Ріктер не міг навіть уявити собі, що стільки запитань виникне у Гутієреса (вихований у Лондоні, чудово знав юриспруденцію) після розмови про аргентінську атомну бомбу.

Перш ніж доповідати ідею Перону, полковник послав своїх секретарів, щоб зустрілися з професором Умберто Дейвою, якого завербував німецький резидент Зандштете ще наприкінці тридцятих років; той вислухав посланців Гутієреса й відповів, що атомну бомбу — якщо вся документація перебуває в одних руках — можна виготовити за умови, коли центр, який вироблятиме її, матиме достатню кількість електроенергії, необхідні мінерали і, головне, вклади. На запитання, які мінерали і де можна їх закупити, професор приготував вичерпну довідку і пообіцяв підрахувати фінансові витрати на реалізацію проекту протягом тижня.

Потім до представників американських, бразільських та шведських фірм, які мали в Аргентіні свої філіали, підвели агентуру, яка повинна була зібрати інформацію про те, які мінерали, обладнання, верстати й прилади можна у них придбати, але так, щоб нікому ніколи й на думку не спало, що все це купується для виробництва атомної бомби.

Після цього ті фінансисти, які підтримували Перона, прозондували у філіалах американських, швейцарських та британських банків питання про позику «на шляхове будівництво в сільських районах Аргентіни».

Лише після цієї попередньої роботи, на яку витратили близько місяця, питання доповіли Перону. Будучи людиною парадоксальною й стрімкою в рішеннях, диктатор спитав Гутієреса:

— Ну, а коли американці дізнаються про те, що член націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини, СС штурмбанфюрер Ріктер почав здійснювати для нас атомний проект? Що буде, коли про це дізнаються росіяни? Ви подумали про це?

— Я вважав, що про це треба думати пізніше, — відповів Гутієрес, — після того як ми приймемо пропозицію, якщо, звичайно, ми її приймемо.

Перон підвівся з-за столу; спортивної статури, налитий м'язами, завжди чудово одягнений (іспанська пристрасть до краси — незнищенна), він легко пройшовся по кабінету, ступаючи по паркету немов спринтер, здавалося, от-от побіжить; спинився біля книжкових стелажів (найдужче любив Унамуно, Муссоліні і Джером К. Джерома), розхитуючись з носка на п'яту, а потім сказав:

— Одна сила — це диктат. Дві сили — вже дипломатія. Ви зрозуміли мене?

— Ні.

— Я люблю вас саме за те, що ви єдиний, хто відповідає чітко, без будь-якої потуги на багатозначне всерозуміння… Як ви поставитесь до того, коли ми запропонуємо Москві встановити дипломатичні відносини?

— Негативно.

— Чому?

— Тому що це буде подарунок лівим.

— Вони хочуть встановити відносини з Москвою?

— Всі як один.

— А багато їх у країні?

— Ви це знаєте не гірше, ніж я.

— Правильно, просто я веду нашу розмову таким чином, щоб ви самі зрозуміли те, що зрозумів я, а не брали мою ідею механічно… Чимало лівих підтримає мене на виборах, якщо я проголошу встановлення нормальних відносин з Кремлем… Людям подобається, коли лідер прислухається до маси… Та коли тут з'являться червоні, це завдасть удару янкі, вони лютуватимуть і вживуть усіх заходів, аби тільки блокувати росіян… Їх насамперед цікавитиме саме ця проблема, Гутієрес. І наш атомний проект буде надійно захищено боротьбою двох гігантів на тутешній землі…

— Це елегантно, — погодився Гутієрес. — Але я все-таки проти… Авторитет червоних надто великий, щоб ми недооцінювали їхньої загрози.

— А хто сказав, що ми її недооцінюємо? До того ж я просто фантазую… Мені подобається ідея цього самого Ріктера, я бачу в ній перспективу могутності, але ж вихід до справжньої могутності легший, коли тобі протистоять дві сили, які борються одна проти одної, ніж коли тисне тільки одна — я маю на увазі янкі… А втім, я ні на чому не наполягаю, подумайте, Гутієрес, подумайте…

Коли Перон сказав, що він «не наполягає», кожному, хто його знав, було ясно — він уже прийняв рішення. Гутієрес знав його, тому сперечатися вважав за недоцільне.

Через два дні Перону організували зустріч, дотримуючись усіх норм конспірації, з Людвігом Фрьойде.

— Ось що, — сказав Перон колишньому представникові Гітлера, — я зрідка вживаю наказовий імператив, ви це знаєте, але в даному випадку розмова піде саме в цьому ключі: мені потрібно, щоб ви протягом місяця — більше в мене немає часу — одержали позику в розмірі сто п'ятдесят мільйонів доларів… Продумайте, під що, це ваш клопіт. Міністерство фінансів кооперуватиме з вами цю роботу, гарантії банкам та фірмам, які ви контролюєте, дадуть від імені мого уряду… Думаю, гроші треба просити на шляхове будівництво та реконструкцію портів… Якщо цього мало, будь ласка — літакобудування, закладення нових аеропортів…

— Але, мабуть, я мушу знати, — стиха запитав Фрьойде, знайомий Перону ще відтоді, як переказував на рахунки Єви Дуарте гроші НСДАП і СС, — під що все-таки справді треба просити позику?

— Для чого? — здивувався Перон. — Хіба вам не досить моїх слів? Та ще: будь ласка, залучіть ваших друзів з англійськими, французькими, іспанськими прізвищами, будь-якими, що вам подобаються, тільки німецьких вух за цією позикою не може бути виявлено ніколи і ні за яких обставин.

— Але ж я не всемогутній, — ще тихше відповів Фрьойде. — Не я один розпоряджаюся тими коштами, котрі лежать у тутешніх банках… Мене неодмінно запитають, який буде процент?

— Про те, хто вас питатиме, ми поговоримо окремо. Мене не влаштовує те, що я не маю досьє на тих, хто прибув до Аргентіни після дев'ятого травня. А я повинен їх знати. А що стосується процента, то нехай ті, хто вас питатиме, самі назвуть суму. Вони її одержать.

Після цієї розмови диктатор доручив Гутієресу запитати відповідні департаменти про те, скільки часу буде потрібно, щоб налагодити надійний міст з районом Барілоче, де мають, як сказав Ріктер, будувати штуку; які потрібні витрати, які фірми можуть зробити цю роботу в найкоротший строк і якнайкраще; і, нарешті, попросив дати йому проект широкої дезинформації для того, щоб ніхто в світі не дізнався про те, що задумав здійснити він, Хуан Перон, в ім'я того, щоб зробити іспаномовні народи, — як вони того й заслуговують, — наймогутнішою нацією світу, відібравши пальму першості у янкі, а про росіян і говорити нема чого — їм не під силу створити бомбу, країна лежить в руїнах, та й рівень техніки не той, азіати…

І лише через довгі шістдесят три дні, які пішли на обговорення його пропозиції, Ріктера запросили зустрітися з Гутієресом для ділової, цілком предметної розмови.

Як і першого разу, Ріктер спочатку страшенно потів від хвилювання і навіть голос втрачав (а втім, почекавши два тижні, прагматичний німецький розум, що не вміє жити бездіяльно, примусив його зайнятися бізнесом; Мануель знайшов десяток студентів з порядних родин, які мали складати випускні екзамени, платили цілком пристойно, моэок відпочивав на цих уроках, зате терзали душу сумніви ввечері, коли він починав думати про те, чому ж мовчать аргентінці).

Гутієрес був дуже привітний; мовчазний шофер, що привіз їх у невеличкий особнячок на тихій вулиці, зварив каву, накрив на стіл і вийшов у садчщоб не заважати розмові; спочатку полковник розпитував Ріктера про обставини, за яких йому довелося зіткнутися з таємницею атомного проекту рейху, уважно вислуховував відповіді, які здавалися йому надто логічними, відрепетируваними заздалегідь, щоб бути правдою, не переривав його, згідливо кивав головою, засмучувався, коли Ріктер розповідав про некомпетентність людей з вермахту і штабу люфтваффе, заспокоїв таким чином співрозмовника, дозволив йому розслабитись, а потім сказав:

— Через сорок хвилин зачиняться банки, отже, сідайте в машину і їдьте туди, де ви зберігаєте документацію. Коли повернетесь, ми продовжимо розмову в присутності третьої людини.

— Але ви ж не сказали, — раптом сиплим голосом мовив Ріктер, — чи прийнято мої умови?

— Прийнято. Вас призначають науковим консультантом проекту, тисяча доларів на місяць, безкоштовний дім, обслуговування, польоти й поїздки за наш рахунок.

— І все?!

— Ви вважаєте, що цього мало? Можливо. Взагалі, ми маємо право вам нічого не пропонувати, а видати вас американцям, нехай ті платять більше, хоча, мені здається, вони нічого не платять у своїх тюрмах нацистським злочинцям…

Цього було досить. Гутієрес сказав саме ті слова, яких так боявся Ріктер.

Підвівшись, він жалісливо спитав:

— Але ж я вам буду вже не потрібен, коли передам документацію?..

— Це не так. Ви знаєте механізм. Таких людей у нас більше немає. Отже, ми в вас зацікавлені. Та й, крім того, ми визнаємо закони благородства, як-не-як ви живете в Аргон-тіні, а не десь там… Тут можуть убити, але не обманюють, це дріб'язково…

О дев'ятій вечора, після того як професор Умберго Дейва закінчив вивчати документи, після того як він обговорив з Ріктером основні вузли справи, Гутієрес, який не зронив жодного слова за весь час дискусії, підсунувся до німця й спитав:

— А хто допоможе нам позбутися вад, таких очевидних? Професор Дейва правильно сказав: тут усе чудово — за винятком того, що немає описання методу гідролізу та розрахунків максимальних температур. Як же ви хочете зробити бомбу в дуже короткий строк, коли у нас немає двох найважливіших компонентів ідеї?

— Я не встиг довести до кінця свої дослідження… Думаю, що можна залучити експериментаторів, — відповів Ріктер, — які запропонують свої схеми, зрештою, я не проти співавторства.

Гутієрес обернувся до Дейва:

— Але ж будь-який учений зрозуміє, навіщо потрібна ця розробка?

— Безумовно, — відповів професор.

— Отже, — Гутієрес подивився на Ріктера, — всім стане відомо, що ми збираємося робити?

— Цих учених можна ізолювати, — сказав Ріктер. — Зрештою, йдеться про якийсь рік, а найбільше — два…

— Тут не рейх, — відрубав Гутієрес. — Нам чимало подобалося з того, що відбувалося у вас на батьківщині, але нам було не до душі те, що піддані переставали бути сеньйорами, Ріктер, нам подобається бути сеньйорами, бачте…

— Що ж, — швидко сказав Ріктер, злякавшись, що зараз уся справа може провалитись, тому, не продумавши до кінця, чи правильно він робить, продовжив: — тоді треба спробувати знайти одну людину на прізвище Штірліц, він був у курсі всього цього діла.

Ім'я Рунге він називати не міг, це йому було ясно з самого початку, бо він, Ріктер, торгував краденим, тим, що по праву належало фізику.

Назвавши ім'я НІтірліца, він з жахом подумав про те, а що як штандартенфюрер живий і його розшукають, то аргентінці напевне дізнаються всю правду й відберуть у нього, Ріктера, те, що може належати одному йому й нікому іншому.

— Кого? — перепитав Гутієрес. — Кого ви назвали?

Ріктер тихо відповів:

— Штігліца.

Він вимовив прізвище дуже тихо, перекрутивши його, і насилу проковтнув клубок, що застряв у горлі.

Гутієрес кивнув, підвівся, запросив Дейву й Ріктера в сад, там уже пахло чудовою «парижжею» — смаженим на вугіллі м'ясом; перший келих він підняв за Перона, потім запропонував випити за Аргентіну; вино було з підвалів Мендоси, з провінції Кордоба, здавалося, що воно дуже легке, але це тільки тим, хто не знав його сили; інформацію про Ріктера за ці місяці було зібрано повну; не п'є; отже, або дуже міцний, або потече; найімовірніше — потече, весь на нервах, не треба особливої спостережливості, щоб помітити це; Ріктер справді потік; це зрозумів Гутієрес, коли той жалісно запитав, що буде з його проектом, невже два вузли, які лишилися незавершені, можуть поставити під сумнів усю ідею?

— Ні, — відповів Гутієрес, перейшовши на чудову німецьку, — це не ставить ідею під сумнів. Під сумнів її поставила ваша нещирість…

— Яка?! В чому?!

— В тому, як ви намагалися приховати від мене ім'я тієї людини, яка знає все. Я хочу знати точно: Штірліц чи Штігліц? Ім'я. Вік. Прикмети. Ось вам перо, пишіть…

Саме тому ще одна сила, зокрема люди генерала Перона, виявилася зацікавлена в тому, щоб серед сотень тисяч німців, що розбрелися по світу, і мільйонів, які затаїлися в рейху, знайти одного, Макса фон Штірліца, «приблизно сорока років, інтелігентної зовнішності, в минулому — СС штандартенфюрер з політичної розвідки рейху»…

ШТІРЛІЦ-ХVІІІ (листопад сорок шостого)

У «Клубі Йєрро» Роумен страшенно сп'янів, бо майже нічого не їв; хиляв одну склянку віскі за другою, без содової, без льоду, пуро, його веселість стала трохи істеричною, він розповідав прекумедні історії про те, як закінчував коледж; в аудиторіях не з'являвся; дні проводив на бейсбольному полі; «професори — всі як один — болільники, вони ставили мені вищі бали, сидячи на трибунах, але не за знання, а за мої прориви до воріт противника; в мене голова, як чавун, я нічого не боявся — довбешку вперед і — гайда. Завжди треба вірити, що пронесе; якщо завагаєшся, хоч на хвилину уявиш собі самого ж себе з переламаним хребтом — ти не гравець, ти вже кінчився для спорту».

— Ви завжди не закушуєте, коли п'єте? — спитав Штірліц.

— Найголовніше втягти голову в плечі, — не відповідаючи, вів далі Роумен, — і стати збитим з самих мускулів і перти биком. На кшалт тутешніх, яких пускають на иайпрестижніші кориди у Памплоні з полів Міури…

— З'їжте щось, — попросив Штірліц. Взагалі він ніколи ні на чому не наполягав, нічого не пропонував прямо; він вважав, що це безтактно; значно доцільніше підвести людину до слова або ж вчинку; державний тоталітаризм починається з сім'ї, де слово старшого беззаперечне; старший не може бути дурним, вік — гарантія розуму й досвіду, хіба це не одне й те ж? Але зараз, розуміючи, що Роумен на грані, нервова криза, у будь-яку хвилину може зірватись, Штірліц зрадив себе, добряче намазав кукурудзяний корж маслом, підсунув його Роумену і повторив — Ану, з'їжте, Пол, вам же вести машину.

— Ви слухайте, коли я говорю! І запам'ятовуйте. І моліть бога, що я взагалі сиджу з вами за одним столом, стара нацистська скотино.

— Молю, — відповів Штірліц. — Молю без упину. З'їжте масло, невже хочете впитися?

— Хто? Я? Докторе, не міряйте людство своїми мірками! Жирні ковбасники п'ють двадцять грамів після шматка свинини, а потім надудлюються світлим пивом… У вас же у всіх задниці, як дзоти!

— Особливо в мене.

Роумен глянув на худого Штірліца, елегантний костюм теліпався, як на вішалці, щоки запали.

— Ви — виняток. — Роумен усміхнувся. — Тільки не думайте, що коли ви не п'єте, а я сьогодні відпочиваю, вам удасться вивудити в мене службові таємниці… Ви ж усі, мов гієни, жадаєте таємниць… Маленьких, загрифлених безглуздих таємниць, тоді як головні таємниці людства назавжди закриті для вас… Ану, скажіть мені, що таке любов? Зрада? Удача? Щастя? Не зможете… Отож-то й воно… Це Я{ таємниці! І ніхто, ніде й ніколи не зможе пізнати їхню заповітну суть… Ну, взнаєте ви, що якомусь завербованому Фріцу я дав номер Х-64. Що, світ зміниться? Діти не хворітимуть? Кохані не зраджуватимуть нас?

Він випив ще одну склянку — повільно, крізь зуби; його пересмикнуло; знову потер обличчя п'ятірнею; зразу ж виступили синьо-червоні плями; наблизився до Штірліца — його сильно хитало, вдавалося, що він зображує плавця, — й шепнув:

— Ви розумієте, що в мене немає виходу? Я переріжу вам горло, якщо ви…

Він недоговорив, упав на стіл, змахнув склянку й тарілки; нечутні офіціанти немов чекали цього, кинулися шулікою на битий посуд, все прибрали миттю.

— Кабальєро стомився, — сказав Штірліц. — Допоможіть мені провести його в парк, він любить свіже повітря.

Відвідувачів у ресторані ще не було; гості збираються на четверту годину, тому зараз тут було порожньо; проходячи мимо гардеробниці, Штірліц купив у неї два маленькі букетики червоних гвоздик, тут так заведено; правда, гвоздики завжди купують перед тим, як увійти в клуб, як знак належності до тутешнього братства; Роумена поклав на лаві за будинком; звідти відкривався чудовий краєвид на Каса-де-Кампо, величезний парк, тиша й благодать.

Чи довго він спатиме, подумав Штірліц. Бідолашний хлопець, йому погано. Він щира людина, тому такий вразливий… Удає, що він скритний і грубість свою вдає; по-справжньому грубі люди ховаються під личиною джентльмена… Він нещасний. Яка це страшна і — він правий — непізнана субстанція — недовір'я. Я не вірю йому, він — мені; люди подібні до гальки на пляжі, лежать собі поряд, згори здаються одним цілим, а насправді тотальна роз'єднаність..» Кажуть, що лише магія мови об'єднує людську спільність. Неправильно, я зараз відкрився б росіянинові, аби тільки почути рідне слово, але ж цей росіянин може виявитися людиною генерала Власова. Він не просто зрадить мене, він вважатиме за щастя убити мене, одномовця, одноплемінника, тому що я вірю іншим словам і служу іншій ідеї… Ми самі називаємо предметами, що оточують нас, те значення, яке хочемо назвати… Ікона, якій молилися, відрізняється від тієї, яка висіла в хаті й була схована від людських очей.

Ми дивимося на жінку й передаємо їй частину свого єства; мріємо про досконалість, яка нам угодна, і передаємо тому, кого любимо, свою енергію, розум, почуття… От подивитися б на Роумена якнайдовше, подумав Штірліц, і передати йому те, що мені потрібно, як це було б чудово… Людство, на жаль, реалізує себе не в днях, а у віках; лише через століття ми маємо більш-менш правильне уявлення про те, що минуло… А коли й маємо, то чи робимо належні висновки? Іспанська нація в часи інквізиції втрачала тисячу волелюбців. Іспанська інквізиція панувала тут століття, з тисяча чотириста сімдесят першого до тисяча восьмисотого. Спалили тридцять дві тисячі мудрих людей, які думали так, як веліла їм совість, а не за наказом священика. Сімнадцять тисяч застили на смерть, триста тисяч кинули в каземати, примусили виїхати мільйони арабів та євреїв. Здавалося б, мали винести урок історії, пам'ятати, що це глупство призвело до руйнування їхньої імперії, країну відкинуло у другорядні, вона стала задвірком Європи, та ось бачите, віддали жандармам Гарсіа Лорку, змирилися з тим, що кращі люди знемагають у таборах Франко або ж подалися в еміграцію… А скільки великих ідей вигнанці віддали іншим державам і народам? Скільки користі принесли Англії протестанти, які змушені були втекти з Франції?! А Растреллі і Фонвізін? Чи фламандці, що осіли в Лондоні, а потім виїхали до Америки? А тепер і Америка, яка стала Америкою внаслідок того, що гнані волелюбці змушені були покинути Європу, почала топтати тих, хто шукав у ній порятунку від Гітлера… Ні, людство ще не вміє колективно мислити про загальне благо. Воно навчилося віддавати себе іконі, скульптурі, архітектурним ансамблям, Біблії, книжкам, але брати те, що йому пропонує знання, воно ще не в силах… Недовір'я? Чи честолюбство, віра лише в самого себе — після віків духовного гніту церкви, коли людину позбавили права виявити свою суть, а найбільше, коли вона, її суть, не вкладалася у звичну схему догм? Господи, якби перемогла віра Арістотеля в те, що лише втіха є головним мірилом діяльності людини! Якби людство підписало всесвітній договір, щоб вважати втіху найвищим благом, смислом життя! Багато горя ми просто не зазнали б… Але як примирити труд каменяра, що працює під палючим сонцем, з трудом мислителя, який має насолоду від спілкування із знанням у прохолоді бібліотеки? Спробуй доведи каменяреві, що він відчуває блаженство, коли піднімає брили…

Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

— А чому ви не подивилися, що лежить у моїй спідній кишені? — тихо спитав Роумен, не міняючи п'яної пози; він немов розтікся по лаві, проте голос його був тверезий і синювато-чорне око дивилося сумно, але, як завжди, важко. — Я ж сказав, що в кишені зберігаються такі документи, за які ви півжиття віддасте…

— У мене лишилася чверть, а не половина, — зітхнув Штірліц, — жаль розлучатись.

Роумен легко, зовсім не п'яно підвівся:

— Ходімо?

— Коли хочете говорити — говоріть тут. І далі вдавайте п'яного, за нами все ще стежать.

— Я помітив, спасибі.

— Куди поїдемо?

— Не знаю.

— Я на вашому місці подзвонив би подрузі, Пол… Коли ви впевнені, що вона проти вас, зробіть усе, аби вона не здогадалася про вашу обізнаність.

— Подруга подалася в Севілью. На двадцять шостому кілометрі, між Гетафе і Аранхуец, у той же автобус сів Кемп, а його машину вів не відомий мені — поки що принаймні — чоловік. Кемп проїхав з нею п'ятнадцять кілометрів, вийшов з автобуса, пересів у свій «шевроле» і повернувся в Мадрід. Є ще запитання?

— Запитань багато…

— Я їх передбачаю, докторе. Я вам скажу ще дещо… Тільки спочатку я вас запитаю: ім'я доктора Стіннеса вам про щось говорить?

— Звичайно.

— Що ви про нього знаєте?

— Те, що він був віртшафтсфюрер[54] народної економіки, фінансував Гітлера і за це його декорували вищими нагородами рейху.

— Це все?

— Все.

— Постарайтесь пригадати, докторе. Ви повинні знати про нього ще дещо.

— Я сказав би, коли б знав.

— Ім'я Геро фон Шульце-Геверніц вам добре знайоме?

— Звичайно. Це ваш колега, він працював у Швейцарії з Даллесом, офіцер з ВСС.

— Ви напрочуд поінформована людина. Мені страшно сидіти поруч з вами, від вас іде знання, яке карається… Що вам ще відомо про мого друга Геро?

— Нічого.

— А те, що він зять Стіннеса, знаєте?

— Ні.

— Тепер дізнались. Ну, і як ви до цього поставитесь?

— Без захоплення. Ось тепер я зрозумів механіку переговорів між вашими босом Даллесом та обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом…

— Вашим босом… Кажіть до кінця: переговори між нашими улюбленими босами Даллесом і Вольфом… А де відбувся контакт між Вольфом і Даллесом?

— В Лугано, в Італійській Швейцарії.

— Італійська Швейцарія — правильно, Лугано — нісенітниця. Контакт було налагоджено в Асконі, за дев'ять кілометрів від італійського кордону, на віллі Едмунда Стіннеса, брата Гуго, американо-німецького промисловця…

— Про це я теж не знав.

— Дуже добре. Значить, ми чітко працювали, в наше завдання входило забезпечити абсолютну секретність цієї комбінації… Я відповідав за забезпечення секретності, докторе, я, ваш покірний слуга.

— І про це я не знав… Ви були у Швейцарії під своїм прізвищем?

— Це не ваше діло. Це моє діло. Як, до речі, моїм ділом було свято вірити в те, що смисл наших переговорів з Вольфом полягає в тому, щоб, увійшовши до нього в довір'я, захопити Гітлера і Гіммлера, наших заклятих ворогів… Але це так, мимохідь… І про зустріч у Страсбурзі ви теж не знали?

— Кого з ким? І коли?

— У серпні сорок четвертого, за два тижні перед тим, як звільнили Париж… Кого з ким? Шефів СС і великого бізнесу рейху, ось кого…

— Ні, і про це я не знав.

— Тоді вам буде цікаво послухати. Чи — нудно?

— Ні, цікаво.

— Так от, там відбулася зустріч керівників концернів «Мессершмітт», «Крупп», «Рейнметалл». «Бош», «Фольксваген» і «Геркулес». Охорону зустрічі забезпечував особливий підрозділ СС. Серед гостей була людина військово-морського флоту, що представляла інтереси гросадмірала Деніца, доктор Штрассер із міністерства воєнної промисловості і доктор фон Ягвітц з міністерства економіки. Доповідь зробив доктор Шайд, керівник концерну «Хермансдорф унд Шьонбург», який водночас був одним з вищих керівників СС; обергрупенфюрер, як і Карл Вольф, ветеран руху. Саме він і сказав присутнім там те, за що будь-кого іншого в рейху розстріляли б тоді без суду і слідства. Він сказав, що війну програно, крах Гітлера ясний кожному, хто має голову на плечах, тому треба негайно, не втрачаючи жодного дня, налагоджувати особисті контакти з американським бізнесом, використовуючи для цього фірми «Цейс», «Лейка» і пароплавну компанію «Гамбург — Америка», які мали свої представництва в Нью-Йорку… Так, так, ще в кінці тридцятих років ці фірми зареєструвалися в Штатах як американські, наші, рідні… Більше того, доктор Шайд назвав швейцарські банки, що стануть найдовіренішими партнерами тих німецьких промисловців, які одержать позику від НСДАП і організують «опорні точки» в світі. Розумієте, що це значить?

— Не до кінця.

— Розшифровую. Два швейцарські банки відкривають рахунки на панів «ікс», «ігрек» і «зет», тобто на людей Круппа, «Рейнметалу» чи «Боша», а може, ще на когось. Ці анонімні пани «ікси» купують фірми і компанії в усьому світі. Грошей на це не жаліють, партія Гітлера вкладає своє золото не в щось там, а в нерухоме майно — дуже надійна справа. Оскільки фон Ягвітц з міністерства економіки почав свою діяльність як співробітник рейхсляйтера Боле[55] і курирував націонал-соціалістів в Аргентіні, а тільки в одному Буенос-Айресі жило шістдесят членів партії фюрера, питання про купівлю аргентінських фірм не вимагало особливих зусиль. Тим паче, що саме він, фон Ягвітц, підтримував постійний контакт з аргентінськими військовим аташе в Берліні підполковником Хуаном Пероном…

— Он як…

— Саме так… Ось чому мене насамперед цікавить Аргентіна… Але про це пізніше… Найголовніше те, що один мій друг зумів послати на цю нараду в Страсбурзі свою людину… нашого вірного товариша… І запис розмов, який він зробив, пішов у державний департамент… Про це чомусь згадали лише в кінці минулого року, докторе… Але досі ніхто не хоче серйозно зайнятися тим, щоб з'ясувати: які ж фірми в світі стали тепер таємними філіалами НСДАП? Хто з них відраховує гроші тим керівним нацистам, які притаїлись? Як розгортається їхня робота сьогодні? Ви пригадуєте, я запитував вас, як можна налагодити інфільтрацію нацизму в демократичне суспільство? Тепер ви розумієте, що мій інтерес не носить характеру абстрактного, дядько біситься з жиру, йому скучно, от він і пустився в ризиковане діло, хоче полоскотати нерви… Я довго чекав, докторе, поки мої друзі дома почнуть трясти нацистів, але ж Круппа звільнили від суду… І Стіннеса також звільняють від суду… А саме він відправляє посилки в тюрму заступникові Гейдріха доктору Бесту, який зробив з Данії концтабір… І також відмовилися видати Будапешту доктора Бехера, який спалив півмільйона угорських євреїв… І також мовчать про нацистські активи в Нью-Йорку, про те, що і в мене на батьківщині можуть працювати філіали нацистських фірм, створених на гроші НСДАП після того, як про це домовилися в Страсбурзі. Зате дуже голосно заговорили про те, про що говорили всі ці бести і бехери в часи Гітлера — про підступи ейслерів та брехтів… А це здатне викликати тільки одне, докторе… Це здатне викликати бійку… Ви німець, ви знаєте, що це таке, тому я вирішив поставити на вас. Та ще тому, що ви добре малюєте… Я бачу у вашому живопису другий смисл… І тому ще, що вас аж надто явно підставляв Мюллер у справі з Рубенау та Фрайтаг… Ну і, нарешті, тому, що ви не полізли у спідню кишеню мого піджака, коли я розтікся п'яним млинцем на цій лаві…

Штірліц знову поплескав себе по кишенях; Роумен витяг пачку сигарет, поклав на лавку й підштовхнув їх пальцем.

— Спасибі, — сказав Штірліц. — Тільки ви нічого не сказали про те, як бути з ІТТ і Кемпом… Вони — сильні люди і в них є якийсь інтерес до мене, просто так вони благодіяти не будуть. Мене взяли туди на ваше прохання?

— І на моє теж… Але ви маєте рацію — Кемп веде свою партію, він служить мостом між нацистами в Європі і нацистами в Латинській Америці…

— Як я можу зникнути звідси? Чому ви думаєте, що я приживуся в Буенос-Айресі?

— Тому що територія Аргентіни в сотні разів більша за тутешню. Тому що там ви почнете все спочатку. Тому що туди ви приїдете без хвоста…

— У вас готова для мене легенда?

— Ні. Ми її створимо разом. Ви зробите усе, щоб підійти до Людвіга Фрьойде… Він живе в Буенос-Айресі… Саме він був тією людиною, яка одержувала гроші нацистів і переводила їх на купівлю земель, фірм та банків у Аргентіні. Саме він став тепер казначеєм НСДАП. Саме він є ключовою фігурою в тій роботі, яку вам доведеться здійснювати…

— Якщо мене не порішать, то чого можна сподіватися в майбутньому?

— Чого хочете.

— Це не відповідь.

— Я питаю: чого ви хочете?

— Чистого паспорта і вільного пересування без постійного стеження.

— Другого не обіцяю, перше — гарантую.

— Як же я поїду в Аргентіну?

— Я ж сказав, про це думатимемо разом.

— Як звуть ту людину, що послала у Страсбург вашого друга?

— Не коментується.

— Але його звали не Грегорі Спарк?

Роумен глипнув на Штірліца:

— А коли й так, то — що?

— Нічого… Просто ви мені дали голу інформацію, а в такому ділі важлива будь-яка деталь, будь-яке ім'я, слово, цифра…

— Цією людиною був я, докторе. Ясно? Я держу в руках нитки, але всі вони обірвані… Працюючи у Шелленберга, ви не мали причетності до Латинської Америки?

— Ні.

— Ви там ніколи не жили?

— Ні.

— Але хоч якісь імена з агентури чи співробітників СД до вас могли потрапляти, поки ви працювали з Шелленбергом?

— Навряд… Хоч не виключаю такої можливості…

— Прізвище Зандштете вам говорить про щось?

— Щось чув.

— Що саме?

— Зараз не пригадую.

— А дві літери — ФА?

— Що це? — байдуже спитав Штірліц.

— Це «Феррокарілес алеманес»… Залізнично-туристська компанія німців в Аргентіні зі штабом на вулиці Флоріда, чотириста тридцять дев'ять, Байрес… А партайгеносе Готфрід Зандштете був одночасно прес-аташе німецького посольства, користувався дипломатичним імунітетом і підтримував за дорученням страсбурзького есесівця фон Ягвітца постійпі контакти як з людьми Перона, коли той жив у країні, так і з його помічником Гутієресом, коли Перон виїжджав у справах… Він же поширював через ФА всю пропагандистську літературу Гітлера по всій Латинській Америці. Він же вербував агентуру серед лікарів, спорстменів, бізнесменів, військових, політиків… У Чілі йому допомагав Герман Кох, що сидів під дахом німецького віце-консула в Пуанта-Аренас… Коли Гітлер похитнувся, Кох поринув у бізнес, купив компанію «Штубенраух» у Патагонії, відкрив її філіали в усіх містах на півдні країни, придбав у Аргентіні велику кількість земель і побудував віллу «Пудето» на перехресті стратегічних доріг двісті дев'яносто два і двісті дев'яносто три, а вони виходять на автомагістраль номер «три», що зв'язує воєдино всі порти південного узбережжя континенту… Після війни його люди вклали кількасот тисяч доларів — купили нові землі на кордоні з Чілі, поблизу озера Барілоче. Його люди зовсім недавно скупили сотні тисяч гектарів земель у провінції Сальта… Сліди цієї операції тягнуться до Арндта фон Болен унд Гальбаха з родипи Крупна… Центром агентури НСДАП у Парагваї був «Німецький банк Південної Америки», в Асунсьйоні; незадовго перед крахом, попереджені з Аргеитіни, вони перекачали всі свої активи, купивши землі вздовж ріки Парани, починаючи з міста Ігуасу… Від секретної служби Франко на півдні Америки всі контакти з наці здійснював прес-аташе Хуан-Ігнасіо Рамос, він тепер консультант ІТТ в Байросі… Ясно? Не заплуталися в іменах?

— Поки що ні.

— Продовжувати?

— Валяйте.

— В роті пересохло, язик шорсткий…

Роумен оглянувся; в парку, що належав клубу, вхід у який охоронявся, було як і досі порожньо; небо стало прозоре, здавалося, що ось-ось воно розчахнеться і зору відкриється щось яскраве, предметне, немов намальоване пензлем «паршивого модерніста» Сальвадора Далі; повільно стече на землю червоно-чорним, тривожним і страшним…

— Ойга ме![56] — крикнув Роумен. — Чи є хтось тут?!

Його голосу немовби ждали: зразу з'явився офіціант у чорних брюках, накрохмаленому білому піджаку, в сліпучо-білих фільдеперсових рукавичках, шанобливо схилився перед кабальєро, вислухав його прохання — «віскі і багато Льоду»; плавно відійшов; спина його була пройнята готовністю виконати замовлення якнайкраще і якнайшвидше. Роумен вів далі:

— Другим помічником Зандштете був професор німецької мови в медичному коледжі Бернард Майєр. Він працював по армії, підтримував постійний контакт з Хосе-Рамоном Даусом, начальником управління спорту генерального штабу, другом Перона. Третім — Отто Герман Фолькхмаймер, тепер він у кінобізнесі, в нього лишилося багато картин доктора Геббельса, він їх крутить ще й досі в невеличких кінотеатрах.

Підійшов офіціант, приніс віскі з льодом, під пахвою тримав складений столик, установив його біля лави, спитав, може, подати солоних горішків, сказав, що він готовий виконати будь-яке прохання кабальєро, аби тільки їм добро відпочивалось, і відплив до будинку; спина так само пройнята готовністю, вона здалася Штірліцу набагато виразнішою, ніж обличчя.

Випивши, Роумен говорив далі:

— Вважають, що саме Фолькхмаймер залучив до співробітництва одного з провідних учених Аргентіни професора Умберто Дейва; той свого часу приїздив у рейх, був у захваті, організував в університеті осередок НСДАП, працював серед найталановитіших фізиків та математиків країни…

— Звідки вам надійшов цей матеріал? — спитав Штірліц.

— Не коментується, — відрубав Роумен. — Я своїх секретів не відкриваю.

— Добре, я спитаю інакше: чи багато грошей коштувала ця інформація? Будь ласка, скажіть, це дуже важливе запитання, Пол, воно важливе для вас, не для мене…

— Звичайно, за інформацію такого рівня платять…

— Ви одержали ці дані після того, як за вами почали стежити?

— Послухайте, не треба говорити загадками.

— Ваша школа, — усміхнувся Штірліц. — Ви ж зі мною говорите тільки загадками. Повторяю, не я зацікавлений у відповіді, а ви.

— Чому?

— Ви мені перелічили всі імена? Чи щось лишилось?

— Звичайно, лишилось.

— Наприклад, Туліо Франчіні, — сказав Штірліц, — який працював зв'язковим торгового радника німецького посольства в Чілі Бьотгера… Священик Педро Вьяне… Лишилося ще ім'я Віллі Кьона, якого призначив Гітлер «запасним комісаром НСДАП у Латинській Америці», місце проживання в Сантьяго, вулиця Монеда, тисяча п'ятдесят чотири; Мазілья, один з директорів німецької авіакомпанії ЛАТІ; іспанський контакт Зандштете партайгеносе Зайдліц, що виступав під псевдонімом Хосе-Хуан із Більбао.

Роумен потер обличчя п'ятірнею, спробував зламатися, але сміху не вийшло; глянув на Штірліца своїм оком-маслиною і спитав:

— Отже, ви в комбінації проти мене?

— Тоді я не відкрився б вам… Вам продали товар застарілий, який був в ужитку, Пол… У сорок третьому році палата депутатів Аргентіни почала слідство з приводу «Бюро інформації» ФА — «Феррокарілес алеманес»… Під час розслідування всі ті імена, про які ви мені говорили, було так чи інакше згадано… Явки, які ви назвали, були викриті. Навіть шифр нацистів аргентінці змогли прочитати… Але найцікавіше те, що, коли було призначено заключне слухання справи і розкрилося б усе, президента скинули військові і до влади прийшли люди колишнього військового аташе Аргентіни в рейху — полковника Перона… Таку інформацію вам міг продати розумний спекулянт, який знає, що ці матеріали було опубліковано крихітним тиражем, а потім зовсім вилучено з поширення Пероном, або ж явний дезинформатор, котрий хоче спрямувати ваш пошук по відпрацьованих каналах, де будь-кого, посланого вами, чекатимуть люди з військової розвідки. А вони кинуть вашу людину в тюрму. Або почнуть з нею гру. А коли з людиною, що виконує доручення розвідки, грають, вважайте справу закінченою, а ви опинитеся в дурнях. Роумен хрустко потягся.

— Я не хотів би мати вас своїм ворогом, докторе.

— А я з радістю записав би вас у свої друзі, Пол.

— Але друзі не брешуть. А ви мені брехали, коли говорили, що були непричетні до Латинської Америки…

Всієї правди Штірліц відкрити не міг, він не мав права говорити про те, як йому допоміг генерал Альфредо Гонсалес, але він повинен був відповісти Полу так, щоб той не відчув цього.

Тому він сказав:

— Я справді до неї не був причетний. Я працював у архіві ІТТ, а немає нічого страшнішого за нерозібрані архіви, Пол. Можу показати вам стенографічний звіт палати депутатів у справі ФА.

— Як ви думаєте, Кемп знав, що там зберігається цей документ?

Штірліц посміхнувся:

— Зберігається… Він не зберігався, він валявся в ящику, вкритий патьоками, з'їдений мишами… А втім, я не виключаю, що він знав про цей документ, але тоді він мав бути певний, що ви почнете розмову про цей предмет саме зі мною. Тому я вас і питаю: хто дав вам цю інформацію?

Роумен не міг відповісти Штірліцу; в нього просто язик не повертався сказати правду, бо ця «цілком секретна інформація» надійшла йому від Роберта Макайра з Відділу розвідки державного департаменту, коли він повідомив туди про свій намір використати «доктора Брунна» для роботи по виявленню нацистського підпілля на півдні Латиноамериканського континенту.

— Відвезіть мене додому, — сказав Роумен, піднявшись з лавки. — Ляжу спати. Дуже хочу спати.

… Повернувшись додому, він не ліг спати, а, прийнявши душ, поїхав на конспіративну квартиру, де його вже майже годину чекав Еронімо.

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН І

У Севілью вона приїхала ввечері, коли величезні низькі зорі зайнялися на небі, що здавалося лискучим, як метал, — таке воно було чорне. Райдужні, хисткі, біло-голубі кола круг жовтого місяця, на якому напрочуд химерно повторювалися обриси океанів та континентів землі, здавалися таємничими істотами, схожими на глибинних жителів моря.

На автобусній станції, як і сказав Кемп, вона зразу сіла в таксі, попросила відвезти її в готель «Мадрід», найняла там двомісний номер (плата така ж, як і за одномісний, відвідувачів немає, осінь, здали б і за півціни, коли поторгуватись), подзвонила Роумену, назвала йому свій номер, сказала, що на нижній полиці холодильника лежить чудове м'ясо, підсмажене у часниковому соусі; дуже сумую, я тут не витримаю три дні, ну її к чорту, цю Севілью; вийшла на вулицю, сіла в друге таксі, а не в перше, і попросила шофера відвезти її в старе місто. Там на вулицях було повнісінько гулящого люду, видно як удень, багато екіпажів, коні були вифранчені, немов жінки.

Вона перевірилась, зайшла в перше-ліпше кафе, набрала той номер, що їй Кемп продиктував під час їхньої короткої зустрічі в автобусі, і запросила до телефону сеньйора Бласа.

— Де ви? — спитав Блас, не відповівши на привітання; голос його був низький, владний; по-німецьки розмовляв з жахливим акцентом. — Я до вас під'їду. Назвіть кафе, звідки дзвоните.

— «Карденас», — сказала Кріста. — Кафе називають «Карденас».

— Такого в місті немає, — різко сказав Блас.

— Зараз я збігаю нагору, уточню, ви зачекайте біля телефону.

— Де це кафе?

— На дуже красивій маленькій вуличці.

— Надзвичайно точна адреса, — посміхнувся Блас— Добре, подивіться, я почекаю.

Кріста вибігла на вулицю; кафе, звичайно, називалося «Ріо-Фріо»[57], а трохи нижче було великими літерами написано «Каса Карденас»[58]; нічого не вдієш, Карденас хотів наголосити, що «холодна річка» належить саме йому і нікому іншому.

Коли жінка повернулася до телефону, місце її вже зайняли; кремезний чоловік у чорному костюмі, що облягав його тіло так, немов він був танцівник, томно кадрив невидиму співрозмовницю, обіцяючи їй неймовірний вечір, коли легкі і п'янливі, як молоде вино, «струмені Зори піднімуть її до небес». Співрозмовниця, мабуть, відмовлялася підніматися, а танцюрист обіцяв їй ще щось приємніше, показуючи Крістіні на пальцях, що, мовляв, зараз, ще одна хвилинка — і все буде гаразд.

Але розмовляв не хвилинку, а добрих п'ять.

Коли Крістіна передзвонила, Блас сказав:

— Ви, очевидно, вперше в Іспанії? Залишили б сумочку біля трубки, у нас не крадуть… Люди зрозуміли б, що ви повернетесь, а не забули покласти трубку на важіль — у нас це часто буває, ми неуважні…

Він вислухав адресу, здивувався, що Карденас поставив своє ім'я на вивіску, старіє, хвороба честолюбства з роками прогресує, і пообіцяв бути в «Ріо-Фріо» через півгодини.

— Замовте собі вина, скажіть, щоб принесли «вино де каса», у Карденаса чудові виноградники на узбережжі. Ви моя гостя, так що замовляйте все, що захочете.

… Як і заведено в Іспанії, він запізнився на двадцять хвилин.

— Ви повинні мені пробачити, — похмуро сказав Блас, хватко обнімаючи жінку своїми холодними очима; погляд його був відверто оцінюючий, безсоромний, — як і всі нації, що не мають справжньої індустрії, ми погано орієнтуємося в часі. Американці найточніші люди, бо виплавляють найбільше в світі чавуну; коли робітник заґавиться біля домни, це загрожує йому бути розтопленим у киплячому металі, дуже боляче. Навіть якщо він і врятується, його проженуть з роботи, і він не зможе жити так, як жив раніше — з холодильником та автомашиною. А нам нічого не загрожує… Якщо виженуть з роботи — як жив іспанець у злиднях, так і житиме. Навіщо ж поспішати? Бачите, я самоїд… Як вино?

— О, воно справді чудове.

— Ви голодні?

— Дуже.

— Прекрасно, — сказав Блас. — Мене просили показати вам місто, я згоден бути вашим гідом. Зараз я замовлю столик у «Лас пачолас», там дають справжню андалузьку їжу.

Він пружно встав і пішов униз, до телефону.

Все-таки Пол, подумала Кріста, зовсім не думає про те, як він виглядає; він завжди однаковий, такий, як насправді; інші ж чоловіки хочуть показати себе. Вважають, що жінки схильні до гри; це неправильно, саме чоловіки найбільше думають про те, яке враження вони справляють.

… На початку сорок третього в Осло привезли фільми про природу Німеччини; на відміну від художніх картин, ці кінострічки були привабливо-правдиві, зняті зі смаком і тому збирали досить велику аудиторію, — на фашистські бойовики люди не ходили, бо там усі вороги були потворами, зате кожен німець — богом, а кому до душі пропаганда?

Кріста найдужче запам'ятала один фільм: оператор поставив камеру на великій галявині і зняв весняний зліт тетеруків; чорно-червоні красені билися один з одним, розпушивши хвости, бились відчайдушно, стинаючись по-лебединому вигнутими грудьми, а тетерки спостерігали за цим турніром любові, походжали собі по галявині, немов усе, що тут відбувалося, їх зовсім не стосувалось.

Вона запам'ятала цей фільм так добре ще й тому, що саме в цей час німецький офіцер, який поселився в сусідньому з ними будинку, почав посилати їй квіти. Звідки він діставав квіти в листопаді у затемненому Осло, де тоді вже ввели комендантську годину, вона не могла зрозуміти, але їй було це приємно, хоч батько якось з огидою здивовано зауважив:

— Приймати подарунки від окупанта?

А другий офіцер — він займав перший поверх у тому ж будинку, хазяї втекли до Англії, — присилав їй шоколад; щосуботи приходив його денщик і передавав старенькій фру Есперсен, що жила в їхній сім'ї уже двадцять років, красиву коробку з пречудовими цукерками, особливо смачна була начинка, вино й вишні.

Потім у тому ж котеджі поселився третій німець; він спеціалізувався на книжках — раз на тиждень присилав томик поезії або ж альбом з фотографіями різних регіонів Німеччини.

Саме він запросив Крісту в кіно, якраз на той самий фільм про бій тетеруків; вона попросила його не проводжати її до дверей.

— Батько проти того, щоб вас проводжав офіцер окупаційної армії? — спитав німець; його звали Ганс.

— Не в цьому справа, — легко збрехала Кріста, — але ви, звичайно, знаєте, як до вас ставляться в Норвегії?

— До нас ставляться добре, — відповів Ганс. — Тільки безглузді одинаки не розуміють того, для чого ми сюди прийшли. Невже вас не лякає загроза британської окупації? Приклад Ірландії має бути застрашливим.

На різдво вони заявилися до них утрьох: книжник Ганс, Фріц з квітами і «шоколадний Віллі»; були надзвичайно ввічливі; зробили все, щоб демонстративний вихід з вітальні її батька не був такий шокований, але все-таки поводилися, мов тетеруки на токовищі, хіба що хвости не настовбурчували.

… Блас повернувся, знову оцінююче оглянув Крісту, наче роздягав її, попросив офіціанта принести ще одну пляшку вина і сказав, що в «Лас пачолас» столик зарезервовано, спочатку вип'ємо тут, потім прокатаємося на екіпажі по старій Севільї, а після цього поїдемо вечеряти; до речі, там чудові фламенко, куди кращі, ніж мадрідські, послухаємо пісні Андалусії, вони тут зовсім особливі.

— О, це ж прекрасно! Дякую! — озвалася Кріста.

— Ви вперше на пенінсуле? — запитав Блас.

— Вперше.

— Цікаво?

— Безумовно.

— Що ви встигли подивитися в Мадріді?

— Не дуже й багато, — відповіла Кріста, чомусь посміхнувшись. Вона ж не хотіла їхати в Севілью; поруч з Роуменом, у його хірургічно чистому домі, який спочатку здався їй відчужено-холодним, вона зовсім несподівано для себе пережила дивне почуття, схоже на не знайоме їй досі умиротворення. Будучи людиною сильною, дуже самостійною, не гравцем, він дав їй змогу відчути спокій поруч з ним, той спокій, якого вона не знала відтоді, як гестапо забрало батька й маму. Вона запевняла себе, що все це вигадка, вона на роботі, ніяких сантиментів, це заважає справі, розслаблює, дає простір для ілюзій, вона говорила собі: все, що відбувається — акторське пристосування, просто треба придумати собі це умиротворення, щоб зручніше було робити те діло, яке їй доручили, але чим далі, тим очевидніше вона розуміла, що відчуття, котре виникло в ній, це не пристосування для точнішого виконання тієї ролі, яку для неї написали, а справжнє почуття, раніше їй не знайоме.

На першій зустрічі з Кемпом вона сказала:

— Треба якнайшвидше все закінчити б… Боюсь, мені буде досить складно працювати в майбутньому…

— Закохались? — спитав він, напівобернувшись до неї і розглядаючи полотно Мурільйо. — Хороший мужчина?

— Та не в цьому справа, — відповіла вона роздратовано. — Він дуже відверта людина… Вірить мені… І в ньому немає паскудства…

— Робіть як знаєте, — відповів Кемп. — У нас до нього теж немає відрази. Просто треба з'ясувати, чим він живе вдома. Це не є нечесність. Зрештою, можете підказати йому щось, лагідно вплинути на нього… Ви ніколи не поведетеся з ним безчесно. Навпаки, цілком можливо, що ви будете йому потрібні в складній ситуації… Якщо він справді має намір одружитися з вами, не відмовляйтеся, не треба… А взагалі, робіть так, як велить вам совість. Я не смію вас приневолювати, боронь боже.

Точно вичисливши мужчину Роумена, саме Кемп запропонував Крістіні наполягти на поїздці в Севілью; це перевірка, сказав він, і для вас, і для нього; ніщо так не виявляється, як почуття, — особливо під час короткої розлуки. Зрозумієте, що він вам справді дорогий, — дуже добре, ми попрощаємося, ви влаштовуватимете своє життя, а відчуєте в ньому холодок, що ж, продовжимо наше діло, вам не буде так важко, як тепер, я все розумію…

Але, говорячи так, Кемп думав зовсім про інше: найбільше прив'язує чоловіка, а особливо такого, як Роумен, самостійність жінки: якщо поїздка в Севілью задумана, вона має відбутися. Не для Крісти, а саме для Роумена вони й задумали поїздку в Севілью; захопленість жінки Роуменом виявилася для нього несподіванкою; все-таки жінки — загадкові істоти: захопитися такою людиною? Жахливий характер, ніякого шарму, грубий, безтактний, зовсім безпорадний у ліжку…

Слухаючи тоді Кемпа, вона згадувала Ганса, той ранок, коли він, лежачи в ліжку, гладив її по мокрій щоці й тихо говорив, як крається його серце за батьків «білявочки» (вона тоді ще не фарбувалася, волосся було, як копиця соломи), заспокоював її, ніжно шепотів на вухо якісь ласкаві слова, слухаючи їх, Кріста розслаблювалась, майбутнє не здавалося їй таким страшним, яким вона побачила його після трагедії з батьками.

А потім Ганс попросив допомогти йому в його боротьбі за нещасних старих. «Ти повинна познайомитися з тим, хто справді винен у їхньому арешті, це зрушить справу з мертвої точки, мені буде легше говорити з тими офіцерами, від яких залежить їхня доля». Вона, звичайно, погодилась; він улаштував їй зустріч з доцентом університету Олафом Лі; гестапо підозрювало його у зв'язках з англійцями, треба було підвести до нього свого інформатора; Лі був обережною людиною, знайомств уникав; усі ті, хто його оточував раніше, були вірні йому й поділяли спільне для норвежців почуття глухої ненависті до окупантів. Кріста йому сподобалася, тим паче він знав її батька й схилявся перед талантом професора; через два тижні вона сказала Гансу, що не може більше, «він хоче, щоб я лягла з ним у ліжко». Ганс тоді довго мовчав, потім приніс вино і став пити, наливаючи і їй одну чарку за другою; під ранок він сказав — вже в ліжку, коли кінчив її мучити: «Я прощу тобі цю жертву… Якщо це допоможе повернути тата й маму, я прощу тобі все, білявочко…» Коли вона повернулася до нього через два дні від Олафа Лі, він усю ніч випитував її, як їй було з іншим, любив її шалено, а потім зник, не попрощавшись. Тієї ж ночі до неї постукав незнайомий чоловік, який розмовляв по-норвезьки з акцентом, сказав, що треба негайно зібратися й виїхати звідси, бо Лі схопили під час радіосеансу з Лондоном і його друзі вважають, що вона винна в провалі, можлива помста, треба змінити квартиру, «ми не кидаемо в біді наших друзів, особливо таких ніжних і розумних дівчат, як ви». Він же, цей Густав Гаузнер, і став її керівником, він же і влаштував їй побачення з мамою, яку перевели з гестапо в госпіталь; батька обіцяли випустити незабаром, після того як вона закінчить нову роботу…

Вона ніколи не могла забути, яке почуття гидливості до самої себе пройняло її тоді; вона побачила себе збоку, немовби своє відображення в дзеркалі, в найкращі її години, коли вона подобалася собі — особливо вранці в неділю, можна повалятися в ліжку, знаючи, що скоро буде кава, і всі зберуться за столом, і тато розповідатиме дивовижні історії про свої числа, а мама зробить чудові хрусти на маргарині, і буде тихо й надійно, як ніде, тільки в неділю вранці було їй так спокійно за столом з татом і мамочкою.

Вона бачила не себе навіть, а якусь жінку, страшенно на неї схожу; жінка стояла біля дзеркала в легенькій піжамі, червоно-голубі квіточки по білому, і все на її обличчі було, як і раніш, — веснянки, кирпатенький ніс, ямочка на підборідді, але ж це не я, думала вона тоді, я не можу бути нею, цією гидкою підстилкою.

«А чому?» — почула вона тоді чиєсь тихе запитання.

Тому що, відповіла вона, ніхто не бачив, як я голосила в ванній, коли виходила від цього нещасного Лі, як я просила в бога прощення за те, що роблю, як я перечитувала Біблію, аби тільки знайти виправдання собі, і я знаходила це виправдання, бо заповідь гласила, що батька й матір треба любити вище всього, а коли є любов, тоді можна піти на все, аби тільки врятувати тих, хто дав тобі життя і хто зараз терпить страшні муки.

Ні, заперечив їй голос, зовсім не схожий на її власний, це не виправдання. Ти мусила торгуватися, як жінка на базарі, ти повинна була сказати: «Як тільки мамочка й тато прийдуть додому, я виконаю все, що я маю для вас виконати, але я віддам свою честь лише тоді, коли життя тих, кого я люблю, буде врятовано».

Вона тоді пішла до церкви, пробула там цілий день, вимолюючи собі прощення, заспокоювала себе, що прощення їй відпущено, але в найглибшому куточку своєї душі не вірила цьому, і те, що вона не вірила собі самій, було найжахливішим, просто нестерпним. Вона повернулася додому, й випила двадцять таблеток снотворного, і засинала, відчуваючи якесь щасливе заспокоєння, особливо коли написала: «Таточку й мамочко, я мрію, щоб ми там побачилися, але я зробила все, щоб ви туди прийшли якомога пізніше».

Першим, кого вона побачила, був Гаузнер, що схилився над її ліжком у лікарні, — з чорними кругами під очима, зарослий щетиною, дуже постарілий. Він тоді погладив її по щоці, зітхнув і сказав: «Нікому з нас не дано втекти від своєї долі, дівчинко; смертю, як і життям, розпоряджаємося не ми, а наш фатум, і чинити можна тільки так, як велить доля; її не обдуриш».

— Погано себе почуваєте? — спитав Блас. — Стомилися з дороги?

— Ні-ні, — відповіла Кріста. — Просто я думаю, про що мені вас попросити… Мені чимало розповіли про Севілью, я повинна подивитися фабрику, де працювала Кармен, католицьку академію, вона начебто пов'язана з експедицією Колумба, арабські вулички, архітектуру сімнадцятого століття, особливо в старому місті, бібліотеку та ще з десяток місць, я навіть забула їхні назви…

— Згадаємо, — відповів Блас. — З чого ви хотіли б почати?

— Мені все одно. Ви ж мій гід.

— Я почав би з того, з чого хочуть почати всі мужчини, — посміхнувся він і підняв келих. — За ваш приїзд у Севілью.

— Спасибі, — відповіла вона і відпила маленький ковток важкого чорно-червоного вина.

— Спеціального інтересу у вас немає?

Кріста не зрозуміла й здивувалась:

— Що?

— Ну, якісь фірми, інтересні люди, університет…

— Ні-ні, мене це зовсім не цікавить.

— Як влаштувалися?

— Цілком пристойно.

— В готелі?

— Так.

— Як зветься?

— «Мадрід».

— Це сарай, а не готель. Краще вам переселитися в ательє мого друга Вітторіо. Він зараз малює в Малазі, чудова мансарда, є телефон, старий район, там вам буде приємніше.

— Ні-ні, спасибі. Я вже сказала в Мадріді, де поселилася. Туди можуть дзвонити.

— Це дуже просто, я залишу портьє ваш новий номер, — сказав Блас. — А втім, як знаєте. Гід пропонує, а гість може відмовлятися від пропозицій…

— Коли ми маємо бути в «Лас пачолас»?

— Це залежить від вас.

— Ні, це залежить від початку концерту, який там дають фламенко.

— О. це буде вночі.

— Тоді в мене є час прийняти душ?

— Звичайно.

— Я можу не переодягатися?

Він подивився на неї, нічого не відповів, знизав плечима — вони в нього були міцні, налиті, але все одно в них угадувалася жіночність, занадто похилі; у Пола вони сухі й квадратні, немов вирубані сокирою, і очі в нього дуже холодні, хоч чорнющі, вони в нього стають тепліші тільки перед сном, та ще коли він дивиться на мене рано-вранці… А в цього очі тануть, як топлене масло. І долоні, мабуть, мокрі від поту.

— Поїдемо? — сказав Блас. — Чи хочете ще вина?

— Краще потім.

— Як знаєте, — відповів Блас, поклав на сірий мармур столика купюру, крикнув старому, який стояв за баром, щоб здачу він лишив собі, і, пропустивши Крісту вперед, вийшов на вулицю.

— А у вас жарко, — сказала вона. — Дивно, листопад — і така спека.

— Це подув вітер з Африки. Дуже небезпечний вітер.

— Чому?

— У Відні його називають «фьон»… Якщо чоловік убиває свою дружину тоді, коли дме «фьон», йому пом'якшують кару. Шоферів, що зробили катастрофу, взагалі звільняють від покарання. Цей вітер дуже впливає на психіку… Наші жінки зразу ж вагітніють у пору «фьону», він збуджує бажання…

— Добре знаєте Відень?

— Ні. Просто люблю читати. Взагалі іспанці більше люблять слухати… У нас страшенно люблять слухати оповідачів, а от я дурний якийсь іспанець, мене тягне читати, мабуть, тому, що нікому не вірю, тільки собі.

Він артистично змахнув рукою, таксист помітив його жест здаля, так само артистично й рисковано повернув до тротуару, розчахнув дверці й сказав неймовірно довгу фразу.

— Сідайте, — сказав Блас, пропускаючи Крістіну першу.

— А що вам говорив шофер? — спитала вона.

— Ви дуже підозріливі, — відповів Блас, щільно присунувшись до неї.

— Скоріш допитлива.

— Підозріливі, не заперечуйте, я відчуваю жінок, — сказав Блас, і по тому, як він це сказав, Кріста зразу зрозуміла, що жінок він зовсім не відчуває; вміти з ними спати ще зовсім не означає відчувати їх. Чоловіки наївно вважають, що чим шаленіше вони люблять жінку в ліжку, чим більше вони владні з нею, тим дужче вона до них прив'язується, стаючи кішкою, дворовою сучечкою чи куркою, що покірно дріботить за дурнем з гребенем. Бідолашні чоловіки, вони зовсім забувають про любов лебедів чи тигрів! Що зробиш, не всі вони люблять читати, тобто дотикатися до першоджерела знань, більшість, цей Блас правду каже, вважають за краще слухати оповідачів, а ті повторюють те, що їм розповідали старші друзі, але ж будь-яка розповідь — це спотворення уявлень… Ніколи жінці не була так конче потрібна ніжність, як у цей жорстокий вік. Фізіологія превалює, тільки коли жінка зовсім позбавлена інтелекту, — тоді її почуття ближчі до тварин, ніж до людини. І ще — такі жінки не мають фантазії, тієї рятівної іпостасі людського духу, яка лише й може гарантувати щастя біля мужчини вдвічі старшого і, навпаки, приректи на муки поруч з молодим атлетом…

… Вона завжди пам'ятала обличчя старого англійця, до якого її підвів Гаузнер; через нього вона мала познайомитись з Грегорі Уорком, американським дипломатом, що працював у Лісабоні, — німці дали слово, що батько прийде додому зразу ж після того, як вона подружиться з Уорком, той жив у Португалії сам, без сім'ї, дуже сумував.

Англієць потяг її в номер, перервавши вечерю, роздягав тремтячими руками, сопів, човгав ногами, в ліжку був схожий більше на борця, ніж на коханця, їй було погано з ним, вона завжди пам'ятала Ганса, він навчив її бути жінкою, вона зовсім втрачала розум, коли він цілував її ліве плече й тоненьку кісточку ключиці.

— Не треба так сильно, — попросила вона англійця. — На мене це не впливає, моя ерогенна зона отут, — вона доторкнулася до свого плеча.

Англійця тоді перекосило від люті, він ударив її по щоці, сказав, що вона паршива повія, й пішов з готелю. До Грегорі Уорка їй довелося йти самій, вона робила все, що могла, але в ліжко його вкласти не зуміла, а від цього ж залежало життя тата, тільки від цього й ні від чого іншого, так сказав Гаузнер, давши їй клятву офіцера зробити для батька все, після того як вона, у свою чергу, виконає те, що їй було доручено.

— Хочете курити? — спитав Блас.

— Спасибі. Я курю, тільки коли п'ю. Шофер сказав щось непристойне? Чому ви не переклали мені його тиради?

— Я думав, ви забули про це… Ви якось дивно заглиблюєтеся в себе… Я думав, вас це вже не цікавить… Ні, шофер не сказав нічого непристойного… Просто він з Пасальї, це такий район у горах в напрямку до Херес-де-ля-Фронтера, там чоловіки велеречиві, замість «ходімо» вони кажуть: «Чи не вважали б ви за можливе виділити з свого дорогоцінного часу хоча б хвилину і, якщо, звичайно, це аж ніяк не обтяжить вас, піти разом зі мною, вашим покірним слугою». От він і сказав: «Я згоден дати мою машину в розпорядження сеньйора, щоб він міг задовольнити всі бажання чарівної сеньйори». Простіше кажучи, «таксі вільне».

— Диви, яка краса, — посміхнулася Кріста, подумавши при цьому, чому ж вона не почула в цій довгій фразі, яку мовив шофер, єдиного іспанського слова, яке вивчила досконало, — «сеньйора».

… В готелі Блас запитав:

— Мені почекати вас у холі? Чи можна піднятися в номер?

— Ні, — відповіла вона. — Будь ласка, почекайте тут, я повернуся дуже швидко.

Вона піднялась до себе, роздяглася, ввійшла в крихітну ванну, пустила душ; гарячої води не було; холодна, як лід, подумала вона, а на вулиці така спека; мабуть, у них ще працюють арабські водопроводи; дуже дивно, відійшла в минуле культура, вимерли покоління, а творіння рук людських живе й досі.

Кріста чомусь згадала, як батько незадовго перед арештом сказав:

— Знаєш, чим далі, тим дужче я вірю в те, що можна вивести математичну формулу істини. Так, так, це правда!

Треба відштовхнутися від концепції пошуку курсу літаків. Ламані шматки різної спрямованості складаються — волею людського розуму — в абсолют лінії… Десь тут прихований ключ до моєї ідеї… Числа подібні до характерів, ти ніколи не задумувалася над цим? Спробуй уважно придивитися до сімки й одиниці. Цифри ці найбільше мене цікавлять. А яка цікава шістка! Я хотів би, щоб ти почала вивчати теорію чисел, нехай тебе звинувачують, що ти схильна до чорної магії і окультизму, нехай сміються… Я згоден з Бором: у кожній справжній ідеї неодмінно є трошки якоїсь боже-вільності…

Завмерши під душем, вона думала про те, чому діти такі переконані в своїй правоті, чому вони так вперто відстоюють свою правду, ось-ось були маленькі, слово батьків вважали законом, мама й тато все знають, вони найсильні-ші, справедливі й розумні, а настає пора, промине людина певний невидимий кордон (де проходить? між чим і ким?) і стає цілком упевнена в своїй правоті, батьки вже для неї старомодні, боягузливі, та й не такі розумні, якими вони здавалися раніше… Якби можна було вберегти покоління від цієї трагедії, що із віку в вік повторюється! Як багато сердець не було б розбито, як багато доль не було б понівечено…

Про що я, подумала Кріста. Чому це навалилося на мене? З якого часу? Після того як Кемп вийшов з автобуса? Ні. Раніше. Мені двадцять шість, але я прожила три життя, а може, й більше, я лічу людей, а не думаю про них, я не мрію про майбутнє, як інші, а просто програмую можливу ситуацію, зважаючи при цьому на допустимість недопустимого… Пол був ситуацією; тепер виникла певна несподіваність у моїх з ним стосунках… То й що? Я не маю права на ілюзії. Їх у мене витравили. Якщо я піддамся жіноцтву, яка є надія, можу зламатися, запити, перетворитися на вуличну шлюху…

«А ти й є шлюха», — почула вона в собі і не одразу знайшла слова, щоб заперечити; перше, що спало на думку, — «необхідність жертви», — здалося бездоказовим; хіба мало хто опинявся в такому становищі, як вона, але ж вони не шукали виходу в ліжку з чоловіком, який носив таку ж форму, як і ті, що повезли до тюрми тата з мамочкою.

«Тобі хотілося цього», — почула вона те, що досі забороняла собі чути.

Ні, заперечила вона собі, мені не хотілося цього, не хотілося, не хотілося, не хотілося!

І через те, що в голосі було чути лише одне це полохливе й жалісне «не хотілося», їй стало ясно, що хотілося, що цей холодноокий, коректний і співчутливий Ганс з його книжками був уже давно приємний їй, коли ще він тільки почав розпускати хвіст при «шоколаднику» та «квіткареві», але він це робив достойніше, ніж вони, і вмів приховувати своє бажання.

Кріста зірвала з гачка рушник, рвучко закрутила кран, наче злякалася, що й він скаже щось, розтерлась так, аж шкіра горіла, одяглася, зайшла в кімнату і, сівши до столика, замовила Мадрід.

Роумена дома не було.

Він мав поганий вигляд останніми днями, подумала вона. В нього зовсім хворі очі. І він багато пив. Ні, це не тому, що я стала тягарем для нього, я пригадую, як пив Грегорі Уорк, коли не міг переступити любов до своєї дружини, як його гнітили наші зустрічі, як він хотів бути зі мною й не міг собі цього дозволити, тому що був не тетерук, а справжній мужчина, для якого самозвіт починався з серця й розуму, а не з сліпого тваринного потягу.

Якось, взявши її тонкі руки з своєї шиї, він сказав Крісті:

— Соломко, мабуть, я рано постарів, але я не можу лягти в ліжко з жінкою, в яку не закоханий. Кажуть, це трапляється з людьми, котрим стукнуло п'ятдесят. Дивно, мені тридцять чотири, але почуття в мене старечі. І, будь ласка, не кажи, що п'ятдесят — розквіт мужчини. П'ятдесят років — це початок заходу, хоч він може бути дуже гарним і тривалим, як у кінці серпня…

Чому я так часто згадую Грегорі, спитала себе Кріста. Я бачила його останній раз три роки тому на набережній Тежу, неподалік від Есторіла, і була така ж осінь, тільки там дуже волого, і було так само тихо, як зараз у цій конурі, а мені було так само погано, як зараз… Ні, зараз ще гірше, тому що Пол дуже схожий на Уорка, він такий же відкритий і такий же сором'язливий, навіть просить відвернутися, коли роздягається… Я згадала Грегорі тому, сказала вона собі, що лист Пола був адресований теж Грегорі, якомусь Грегорі Спарку, ось чому я так часто згадую його…

Вона не знала й не могла знати, що Грегорі Спарк, друг Пола, працював у Лісабоні, під прізвищем Уорк, як, втім і Спарк не міг здогадатися, що «соломка» була німецьким агентом, а вже те, що саме вона виявилася тією «веснянкою», яка принесла щастя Полу Роумену, — тим більше.

Вона не знала й не могла знати, що Пол Роумен не відповідав на її дзвінки, бо був зараз на конспіративній квартирі, що підтримувала безперервний зв'язок з Севільєю, де за кожним її кроком стежили його люди.

ШТІРЛІЦ-ХІХ (листопад сорок шостого)

Генерал Серхіо Оцуп зустрів його біля порога; двері були відчинені; жив він у величезній квартирі в самому центрі старого Мадріда, у вузькому будинку початку минулого століття, на третьому поверсі; пахло тут — і це вразило Штірліца — Росією: ладан, старі книжки і самовар, саме самовар з сосновими шишками, з особливим теплом, яке відчував він тільки в Росії.

— Заходь, заходь, «хазяін барін», — сказав Оцуп по-російськи, і ці слова його, петербурзький говір, смішинка в очах, метушливість, як предтеча дружнього застілля, властива саме росіянам, коли ті чекають гостей, вразили Штірліца.

— Пробачте? — спитав він Оцупа нерозуміюче; його іспанська — після року, прожитого в Мадріді, — стала зовсім вишуканою. — Що ви сказали? Я не зрозумів вас…

— Та й не повинні, — весело відповів Оцуп. — Це я порідному кажу, по-російському, драпонув звідтіля у вісімнадцятому, Петруся кликав з собою, молодшенького, а він Леніна фотографував, не захотів, служив справі революції. Він і понині урядовий фотограф у Кремлі, а я генерал у Франко… Отак воно… Розкидало братів, стоїмо один проти одного, біблейський сюжет! Роздягайтеся, ласкаво прошу в дім. Спочатку подивимося колекцію, потім гості підійдуть, перезнайомлю…

Музей починався в передпокої, завішаному й заставленому хорезмськими тарілками, старовинною афганською зброєю, керамікою з Бухари, індійськими різьбленими з кістки слонами, мавпами та кігтистими орлами.

— Чудова експозиція, — сказав Штірліц. — Я завжди вважав, що Бухара славиться біло-голубими кольорами, а у вас, просто дивно, зелено-сині малюнки…

— Я не наполягаю на тому, що це Бухара, — озвався Оцуп, уважно глянувши на Штірліца.

— Джелалабад?

Оцуп навіть сплеснув руками:

— Ви колекціонер?

— Я? Ні. Чому ви вирішили?

— Бо ви ж запитали. В мене бували тисячі гостей, але ніхто ніколи не питав про Джелалабад…

— Хм, для мене Джелалабад — таємниця за сімома печатками… Афганці вважають себе пришельцями, деякі інтелектуали взагалі кажуть, що їхнє плем'я — це нащадки еллінів… Я бував у Джелалабаді… Розписи, які я бачив, а головне, малюнки, які робили на базарі старці, дуже вразили мене своєю схожістю з фаюмськими портретами… На зміну маскам стародавніх єгиптян, що прилучили померлого до вічного життя, перетворюючи його в іпостась Озіріса, прийшло мистецтво римських завойовників з їх вертикальними скульптурними статуями того, кого вже нема на цьому світі, але він усе-таки живе завжди в домі нащадків… Але як це перекочувало в Джелалабад? Чому я саме там побачив стримані, сповнені томливої жагучості барви Стародавнього Єгипту?

— Тому, мабуть, — Штірліц почув у себе за спиною густий, трохи хрипкуватий голос, — що міграція культур — тс головне, що підлягає ще розшифруванню.

Оцуп згідливо кивнув:

— Познайомтесь, будь ласка, панове… Доктор Брупн, доктор Артахов.

— Дуже приємно, — сказав Артахов, подаючи Штірліцу велику, майже квадратну долоню. — По-російськи мене звуть Петро Потапович.

— Дуже приємно, — відповів Штірліц, з трудом потискуючи квадратну жорстку долоню.

— Ходімо в кімнати, Петрушо, — знову по-російськи сказав Оцуп і зразу ж пояснив Штірліцові, — нас тут мало, росіян, кожною миттю дорожимо, щоб по-своєму перемовитись, пробачте…

У першій кімнаті, заставленій величезними шафами червоного дерева, які було обладнано під музейну експозицію, зберігалися російські складані ікони: крихітні, дерев'яні, скромні; а також ікони, оздоблені сріблом.

— А тут, — Оцуп розчахнув двері в другу залу, — в мене найпрекрасніше, що є. Ласкаво прошу.

Він увімкнув світло — яскраве проміння ламп, спрямованих на стіни, завішані іконами, враз освітило довгі очі Христа, мовчазний погляд, звернений на тебе запитливо і вимогливо. Обличчя його були різні, Штірліц одразу пізнав школи; чи не Феофан Грек в оригіналі навпроти мене? Звідки він тут? Чому? Вулиця старого Мадріда, два росіянини, один з них генерал поліції, другий «Петруша», і чудовий живопис Древньої Русі.

Запитання трохи не зірвалося з його язика, але він вчасно похопився; він не має права навіть натякнути, що знає ім'я Феофана Грека; хто чув тут про нього?! Хто, вимовляючи ці два слова, може відчути, як розливається солодке тепло в грудях?! Росіянин, хто ж іще! А ти німець, сказав він собі. Ти Макс фон Штірліц, ти не маєш права хоч у чомусь відкрити свою російськість, хто знає, може, саме цього й ждуть. Хто? — спитав він себе. — Оцуп? Чи доктор Артахов?

— Неймовірно, — сказав Штірліц, — я відчуваю урочистість Візантії, я чую їхні співи…

— Ніяка це не Візантія, — насупившись, кинув доктор Артахов. — Справжнісінька Росія-матінка… Не доводилось у нас бувати?

— Я проїхав Радянський Союз транссибірським експресом. У сорок першому, — відповів Штірліц. — На жаль, у Москві пробув тільки один день, — весь час у посольстві, був май, самі розумієте, який час…

— Розумію, — зітхнув Артахов. — «Май» — погане слово, походить від «маятися»… Замість того щоб Черчіллю в ніжки впасти та помиритись, так на тобі, Гесса, пророка руху, обізвали божевільним…

— Ах, Петрушо, не впадай, бога ради, в трясучку! Німчура все одно цього не зрозуміє, — сказав Оцуп. — Та й я також.

Артахов загнув матюка й сказав;

— Не буде їм прощення за те, що дали себе зламати…

Дивно, подумав Штірліц, чому всі росіяни, яких я зустрічав за кордоном, абсолютно переконані в тому, що ніхто з присутніх не розуміє їхніх матюків? Невже через те, що глибинна Росія практично не бачила іноземців і тому зберегла віру в те, що її мови ніхто не знає, крім її синів та дочок? А доктор цей з старих емігрантів. Справді трясучий. Треба тримати себе, стежити за очима; серед гостей цілком можуть виявитися люди з особливим зором — ті вміють фіксувати не те що слово, а й погляд.

— Ну, а тепер прошу далі. — Оцуп обернувся до Штірліца: — Тут є те, що вас надзвичайно зацікавить.

Генерал розчахнув двері в третій зал, вимкнувши світло в другому, де були ікони; Штірліц зразу подумав, що Оцуп давно живе на Заході, привчений до тутешнього раціо; росіяни, та ще коли чекають гостей, світла не вимикають, гуляти так гуляти, в усьому має бути святковість, а в цього в голові вже сидить лічильник, працює сам по собі, автоматично фіксує песети, які доведеться віддати за освітлення, — електростанцій мало, тому світло дороге, генеральського окладу на все не вистачить, особливо коли тримаєш таку колекцію.

Тут, у приміщенні ще більшому, ніж два перші, було зібрано книжки, багато тисяч російських, іспанських, англійських та німецьких фоліантів.

— Та звідки ж це?! — здивувався Штірліц.

— Погано по Мадріду ходите, — деренчливо засміявшись, відповів Оцуп, щиро радіючи з його подиву. — Понишпорте у крамничках на Рібейра-де-Куртідорес, походіть по Растро, попитайте тямущих у цьому людей біля «Каса контрабандістас» — чорта купите, не те що книжки сімнадцятого століття. Я, наприклад, за безцінь купив фоліант Федорова!

— А хто це? — прикинувся Штірліц, а сам дивувався, як наш перший друкар міг опинитися в столиці католицької Іспанії.

— Російський Гутенберг, — відповів Оцуп.

Артахов поморщився, сказав по-російськи:

— Та чого ти перед ним стелишся?! Чому це наш Федоров їхній Гутенберг, а не навпаки?

Оцуп роздратовано кинув:

— Вудила не закушуй, Петю! Німець раніше почав!

— Звідки ти знаєш?! Архіви дивився? Які? Архіви все брешуть! Не записали наші в якусь відомість вчасно, от і віддали німцеві те, що було по праву нашим.

Оцуп посміхнувся, пояснивши Штірліцу:

— Де збирається більше одного росіянина, неодмінно ждіть сварки, диво, а не нація!

В цей час пролунав дзвінок; пішов гість; Оцуп, вибачившись, попрямував до передпокою.

— Ви хто за професією? — спитав Артахов.

— Філолог. А ви?

— Вигнанець, — відповів Артахов. — Знаєте, типово російська професія. А живу на ті кошти, що редагую журнал «Окультизм», штаб-квартира наша в Асунсьйоні, туди Сталін не дотягнеться, працюємо, слава богу, спокійно, тут ненадовго у справах… Багато вашого брата в Парагваї оселилося, славні люди, щиросердні, в стражданні очистились, проходять зараз нове загартування — для сили це, вірю. А коли говорити серйозно, то я закінчив історичний факультет. Вивчав долю Батьківщини, всього себе віддавав цьому предмету…

— В Росії? — спитав Штірліц.

— А де ж іще можна вивчати її історію? Не в Америці ж?! Там сама жидівня, вони на нашій історії канкан танцюють! Тільки про те й мріють, щоб знову туди влізти, ґешефти свої розкручувати… Та й у вас, у німців, Росію вивчали зневажливо, наче якийсь гербарій розглядали.

— Я читав Олеа… — Штірліц примусив себе зіграти, ніби він забув прізвище першого іноземного побутописця Росії.

— Олеарія, — допоміг йому Артахов, посміхнувшись. — Сукин син. Йому Ватікан платив за наклеп.

— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?

Артахов не встиг відповісти — до залу входили гості Оцуна; починалася звична процедура знайомств, яка має в Іспанії дещо екзальтований характер, вона супроводжується неодмінно розмовою, смисл якої зводиться до того, щоб знайти спільних друзів і по цьому визначити, хто твій співрозмовник, що являє собою і чого від нього можна сподіватися.

Трохи згодом прийшов генерал Альфредо Гонсалес, байдужо кивнув Артахову, перекинувся кількома словами з незнайомими Штірліцові чоловіками, заглянув у четверту кімнату, де був накритий великий стіл, а-ля-фуршет, попросив дівчину у фартушку дати йому склянку вина, чомусь змерз, дощ іде, як крізь сито сіє; побачивши маркіза де ля Куенья, який щойно ввійшов, повів його до залу, де лики Христа запитливо дивилися на кожного, хто входив туди, перемовився з ним кількома фразами і тільки потім, узявши Штірліца під руку, запитав:

— Скажіть, Максимо, у вашій американській богадільні ніяк не коментують майбутній візит аргентінської промислово-банківської делегації?

— Ні, — відповів Штірліц. — Правда, Кемп просив мене подивитися газети, чи немає нічого цікавого, пов'язаного з тамтешніми великими проектами…

— Нічого не знайшли?

Штірліц роздумував одну лише мить, як відповісти: дещо він знайшов; сказав спокійно:

— Я продовжую дивитися, Альфредо. Вас ця тема цікавить?

— Дуже.

— Добре, я буду особливо уважний.

— Дякую. Якщо через кілька днів вам подзвонить Оцуп i запросить на каву, це означає, що я його попросив. Ви за-мотивуйте свій інтерес до його колекції, це знадобиться, Максимо. — І плавно пішов до гостей.

Штірліц повернувся до Артахова, що стояв, насупившись, один:

— Ви тут уперше?

— Я виїхав з Європи півтора року тому.

— Після краху в Берліні?

— Так.

— До цього жили в рейху?

— Ні. В Югославії.

— Працювали з Власовим?

— Хіба з ним можна було працювати?! Неук! Горе, та й годі: якщо Захід на когось хоче поставити, то неодмінно знайде дурня!

— Мабуть, розумних Захід боїться, — посміхнувся Штірліц. — Вирветься з-під контролю, як ним управлятимеш?

— Але це ж означає приректи справу боротьби з більшовизмом на загибель! Допомогти Русі тільки розумний може!

— А хто на Заході хоче допомогти Росії? Навіщо? її треба держати в темноті. Спробуй випусти її — ого! Небезпечно, для чого конкурент?! Ви ж Розенберга читали, він не дуже приховував свого ставлення до Росії: робоча сила і кормова база.

— Пропаганда, — заперечив Артахов. — Своїм він казав одне, нам інше. Ніщо так не дозується, як пропаганда. Пошкреби її нігтем і зразу побачиш, який резон криється за словом… Хоча в чомусь таки ваша правда. Я багато думав, чому Олеарій, що про нього ви згадали, та й його колеги Гваньїні з Одерборном поширювали про Івана Грозного такі жахливі плітки. Та тому, що саме Іван Грозний був перший російський государ, що зіткнувся із Західною Європою і вдарив тих сусідів, яких Ватікан, та й Лондон з ним укупі, вважав своїми. Адже і лівонці, і поляки лякали Париж та Берлін, що Іван не обмежиться своїми явними зазіханнями, а рушить далі, до моря… А не хотіли цього. Навпаки, мріяли закрити її, Московію, в старих кордонах. Життя там вельми дешеве, краще вічно туди їздити, до них, себто до нас, диких. — Артахов раптом посміхнувся. — Знаєте, скільки гольштінське посольство одержувало від нашого царя на прохарчування своїх людей, а їх було аж тридцять чотири душі?

— Ні, — відповів Штірліц; він справді не знав цього.

— Так от послухайте.».. Шістдесят дві буханки хліба, четверть бика, чотири барани, дванадцять курок, дві гуски, зайця, півсотні яєць, чверть відра іспанського вина, пива й горілки — для панів дипломатів; слугам вилляли бочку меду, бочку пива і бочку горілки, крім цього, Ще пуд масла на тиждень, сіль і три відра оцту. По-царськи,? а?!

— Таки справді, — мовив Штірліц, глянувши на Альфредо Гонсалеса; обійшовши запрошених, перемовившись з кожним кількома словами, той знову повернувся до маркіза де ля Куенья; до всіх стояв спиною, говорив тихо, так що ні почути його не можна було, ні прочитати по губах.

— Однак не можу не погодитись, — вів своє Артахов, — рейхсміністр Розенберг у корінь питання не Дивився, а його, корінець цей, можна знайти тільки — в історії. І якщо до історії поставитись серйозно, то стане зрозуміло, що Росія — певного роду фенікс, де здоровий глузд тісно пов'язаний з найдосконалішою містикою. Справді, були таржища, Псков і Новгород, від Москви близькі, до Ганзи відчували потяг, російсько-німецька співдружність у чистому вигляді, — та де там! Комусь треба було знищити ці російські форпости, а замість них поставити чорт знає як далеко Архангельськ — на догоду англійцям, та й Астрахань — їм же на догоду, бо вони Персією тоді крутили, так і далі крутитимуть, згадаєте моє слово. І прирекли Московію на закритість; внутрішнє торжище, жодного спілкування зі світом…

Штірліц байдужно сказав:

— Я чув, що генерал Власов і ті, хто був з ним, вважали за непотрібне й шкідливе для Росії будь-яке спілкування зі світом…

— А з Німеччиною? Хоч який був дурень, а спілкування з Німеччиною не відкидав! Навпаки, росіяни й пруссаки — рідня по крові…

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Та дуже просто! — зрадів Артахов. — Дивіться в корінь! Руси і пруси! Корінь той самий!

— Я вам стільки спільних коренів знайду, — зітхнув Штірліц, — що не зрадуєтесь… Не по крові близькі наші пруссаки з росіянами, а зовсім по інших субстанціях. І насамперед тому, що в Росії і в Німеччині дуже довго правила казна, все йшло зверху, від імператора, живому життю нав'язувалась безглузда воля двірцевого фантазера, який не знав життя, вірив лише тим, хто його оточував, а будь-яку самостійність низів вважав замахом на його владу… Це нас споріднювало, докторе, а не корені…

— Стривайте, але ж те, що ви сказали, марксизм…

— Ну й що? Він же існує. Гегеля пам'ятаєте? «Все розумне дійсне і все дійсне розумне».

Артахов скрушно похитав головою:

— Отак воістину поразка відкидає націю в обійми вседозволяючого лібералізму!

— Якщо лібералізм сприяє думці — я, на жаль, за лібералізм. Бідолашним німцям тепер треба якнайсерйозніше думати про своє майбутнє, бо, як з'ясувалося, теорія, висунута Гітлером замість Старого завіту, абсолютно неспроможна і кінчилася тим, що ми з вами опинилися на задвірках: ви зі своїми коренями, а я з ідеєю богом обраної раси…

— Он як, — спроквола мовив Артахов, — у нас у Південній Америці так німці не говорять…

— А як вони там говорять?

— У всякому разі, не так, — повторив Артахов і також подивився на Штірліца якимсь особливим, холодним і відчуженим поглядом.

Штірліц кивнув йому, підійшов до книжкових шаф, заглибився у вивчення бібліотеки; розмовляти з Гонсалесом будь про що, поки він не закінчить своєї роботи, марно; природжений розвідник, він дуже легко діставав надійну інформацію саме на таких зустрічах, де збиралися люди одного кола, що розуміли один одного з півслова; їх об'єднувала спільність інтересів; в умовах франкістської держави своє завдання вони вбачали в протистоянні лівим тенденціям, які щодня й щогодини зростали завдяки неоковирному і боягузливому утриманню захопленої фалангістами влади, що базувалася на переконанні: коли не помічати проблем, які стали для всіх очевидні, значить, їх і немає; існує лише те, що позначено друкованим словом, а решта — химера.

… Штірліц бачив у склі книжкових шаф усе, що відбувалося в залі, — хто з ким розмовляв, що говорив і як слухав; все це закладалося в таємничі засіки його пам'яті, щоб у потрібний момент спрацювала інформація, необхідна для негайного прийняття того чи іншого рішення.

Він помітив, як один з гостей ковзнув по його спині поглядом, а потім швидко підвів очі й зустрівся з очима Штірліца у склі шафи; ти старієш, сказав собі Штірліц; перший симптом старості — втрата моментальної реакції на слово, жест чи погляд; треба дізнатися в Гонсалеса, хто він такий; дуже молодий і аж надто гарно одягнений, цілком може бути інформатором; на «одежину» в цьому товаристві мало хто звертає увагу, людей тут цінять за гектари землі, які їм належать, і за зв'язки; програв темп — бери якістю, усмішливо подумав Штірліц; очей з красеня не спускав, примусив того відвернутися: саме той, хто стежить, зацікавлений у тому, щоб його не помітив той, за ким він стежить.

Лише після того, як красень продовжив розмову з сивим чоловіком, на лацкані піджака якого стирчала маленька, зроблена з емальованого металу колодка найвищого франкістського ордена, Штірліц відчинив скрипливі дверцята шафи, помітив, як на нього обернулися, задоволено подумав, що добився саме того, чого добивався, і дістав з полиці французьку книжку в чудовій сап'яновій оправі.

… У найтяжчі хвилини життя Штірліца рятувала книга. Все життя він був вдячний батькові за те, я к той навчив його читати; хлопчиком він уже привчився з головою поринати в книгу, ставати учасником дійства; він слухав і бачив розмови героїв, думав разом з ними і засинав щасливим, знаю їй, що завтра він зустрінеться з новими друзями, що, як і він, мають відпочити: герої книжок також стомлюються, бо вони не тільки вбирають у себе мислячі погляди мільйонів очей, а й віддають себе цим мільйонам читачів, — таємничо влаштований світ, пізнавати його ще треба й пізнавати…

… Він погортав сторінки книжки й зразу почув говір Парижа; боже мій, яка чудова мова Франції, недаремно Пушкін відчував її, як рідну, а радісне сприймання чужої Краси доступне тільки найталановитішим, які наділені не лише розумом, а й загостреним відчуттям, котре ніколи не відштовхує чуже тільки тому, що воно чуже, нехай навіть і прекрасне…

Він перебіг очима рядки в книжці про свята людства; ні, сказав він собі, не можна перебігати; якщо за тобою дивляться, буде помітна фальш; ти мусиш не поспішаючи прочитати сторінку; будь-яка напруженість — неприродна, а все неприродне — підозріле.

«Чисто російські свята, — почав уважно читати Штірліц, — епохи язичества відзначали в честь Дажбога, тобто Сонця, Волоса, покровителя худоби, і Перуна, Розпорядника Грому і Блискавки. Найяскравішими були свята в честь Дажбога, якого слов'яни вважали істинним організатором життя на землі. Слов'яни вважали, що у Дажбога є найлютіший ворог, Бог Темряви і Холоду; боротьба між ними постійна і виражається Зимовим і Літнім Сонцестоянням; Смерть Дажбога у грудні передбачає його Народження влітку, дев'ятого червня. Християнство Риму, добившись багато чого, а може, і всього, все-таки не змогло перемогти культу язичеських свят — такі вони були прекрасні. Римляни й греки, починаючи з сімнадцятого листопада до п'ятого січня, славили бога Діонісія в дні, що називалися Брумалії; на зміну їм ішли Сатурналії, в честь Сатурна, які закінчувалися двадцять третього грудня; потім, до першого січня, відзначали Воти, а з першого до п'ятого січня починалися Календи. Якщо на свято Брумалії по вулицях еллінських та римських міст ходили ряджені, то Сатурналії відмічали битвами гладіаторів, закланнями, бенкетами; свято Воти відзначали виголошенням молитв, а січневі Календи — пора веселості, бо чим радісніше святкуєш ці дні, тим щасливіший весь наступний рік; саме тоді й народилася традиція подарунків: хазяїни домів вітали юнаків, які приходили до них з поздоровленням, і виносили їм подарунки; ночами починалося ворожіння — все, що передвіщали в дні Календ, неодмінно збудеться.

Незважаючи на офіційне визнання Римом християнства, свята ці не припинялися, хоч Брумалії й Сатурналії випадали в Піст, що його запровадила церква. Лише через кілька століть Юстініаи скасував торжества Брумалій, Сатурналій і Вот, об'єднавши гульбища Календ з днями Різдва Христового й Днем Богоявлення.

Дивовижно те, що греко-римські язичесько-християнські свята, коли прийшли до слов'ян після хрещення Русі, знайшли дещо споріднене з ними у тутешніх язичеських святах і злилися в одне ціле. Важко відрізнити, де закінчується російське язичество і починається греко-римське. Російські Коляди, наприклад, явно походять від римських Календ, хоч адепти російського самозвеличення запевняють ще й досі, що свято це треба визначати коренями, бо слово «Коляда» можна трактувати як таке, що походить від «коло», тобто «колесо», знаку, містично пов'язаного з фігурою сонця; «колода» означає «запалений пень», що також символізує вогняний круг сонця; можливе й інше пояснення, коли припустити, що Коляда насправді є «коло» і «їжа», тобто «кругове частування». Але якщо йти за історією, то Коляди прийшли в російську мову через болгар, які переінакшили римські «календи» в «каледи», що стали російськими колядами, котрі відповідно й святкували з двадцять четвертого грудня до шостого січня, коли відзначали похорони зими й народження сонця. Перерядження молоді, властиве Колядам, можна й понині спостерігати на фресках Київського Софійського собору…»

Господи, подумав Штірліц, який малий і єдиний світ! Ми не знаємо себе і тому намагаємося замінити істину уявленням, і якщо істина є народження логіки, то уявлення породжене почуттям, яке конче потрібне в мистецтві, але чревато в науці, а історія — наука, і коли її перетворюють у зведення міфів, то виникають страшні доктрини панування одних над другими, а це немислиме без крові.

— Естіліц, — почув він тихий голос Гонсалеса, — я хочу познайомити вас з моїм другом, ходімо…

Штірліц поставив книжку на місце, не зразу відірвався від неї, погладив рукою сап'яновий корінець, причинив скрипливі дверці шафи і пішов слідом за Гонсалесом у ту кімнату, де був сервірований стіл; біля вікна стояв невисокий, дуже тендітний чоловік, досить ще молодий, не більше тридцяти, одягнений дуже скромно.

— Хосе, — звернувся до нього Гонсалес, — я хочу відрекомендувати вам мого доброго і давнього друга Максимо Брунна, що вміє писати про кориду як справжній іспанець.

— Дуже приємно, — відповів молодий чоловік. — Мене звуть Хосе Гутієрес. Я ваш колега, представляю аргентінську пресу в Іспанії.

Гонсалес посміхнувся, пояснив Штірліцові:

— Кабальєро — брат полковника Гутієреса.

— Я захоплююсь розумом вашого брата, — сказав Штірліц.

Хосе нахмурився:

— Як це вам удалося скласти враження про розум мого старшого? Він же не пише про кориду й не виступає на мітингах…

— Зате на мітингах виступає Перон, — відповів Штірліц. — А я дуже серйозно ставлюсь до його позиції.

— Ну, це зрозуміло, — відповів Гутієрес. — Як-не-як саме Аргентіна належить до десяти найбільших держав світу. Від нас, хочуть цього чи не хочуть, багато чого залежить, і не тільки в іспаномовному світі, де ми, хай не ображається генерал, — він усміхнувся до Гонсалеса, — є лідерами. І це надовго. Так, в усякому разі, я вважаю.

— Це буде назавжди, — сказав Гонсалес, — якщо Аргентіна і далі відчуватиме спорідненість з матір'ю Іспанією.

Гутієрес кивнув:

— Саме так. Ось тому я й хочу звернутися до вашого друга, доктора Брунна, з трохи незвичайним проханням… Можна?

— Просити не заборонено, — відповів Штірліц, — бо дається можливість і відмовити.

Гонсалес пояснив аргентінцеві:

— Я попереджав вас, Хосе… Мій німець… нікарагуанський друг, надзвичайний акуратист… Це поширюється й на те, як він будує свої фрази.

— У мене багато німець… нікарагуанських друзів, — прийнявши гру Гонсалеса, відповів Гутієрес. — Я віддаю перевагу німець… нікарагуанську одвічну точність іспансь… аргентінському солодкомовству, не підтвердженому ділом… Доктор Брунн, вам ніколи не доводилось зустрічатися з якимсь Максом фон Штірліцом? І коли так, то що ви можете мені про нього сказати? Я розумію, прохання несподіване для вас, але вся наша подальша розмова залежатиме саме від вашої відповіді…

Штірліц уважно подивився на Гонсалеса; обличчя генерала вкрилося зморшками: стало непроникливе; якась маска відсутності, погляд — холодний, не очі, а крижинки, зрозуміти нічого не можна.

— Здається, я десь зустрічав пана, який вас цікавить, — відповів Штірліц, все ще не відводячи погляду від Гонсалеса. — Мені важко відповісти про ті його риси, що можуть вас зацікавити, але пригадую одне: він не з породи базік. Так мені принаймні здалося.

— Хто він за освітою?

— Забув, сеньйоре Гутієрес… Здається, він мав і гуманітарну і технічну освіту…

— Але він не фізик?

— Його, мені здається, колись цікавили розрахункові схеми, якісь абстрактні побудови, котрі можна застосувати до чого завгодно — до фізики також.

— Я був би глибоко вдячний, докторе Брунн, якби ви змогли допомогти мені розшукати сеньйора Штірліца (прізвище вимовив по-німецьки, без неодмінного «е» на початку слова). Думаю, що й він був би вельми зацікавлений у знайомстві.

— Добре, — відповів Штірліц. — Я спробую допомогти вам, сеньйоре Гутієрес. Коли ви хотіли б порозмовляти з цим паном?

— Бажано найближчим часом, до того, як у Мадрід приїде наша банківсько-промислова делегація з надзвичайно широкими повноваженнями, а це буде незабаром.

… Повертаючись додому, Штірліц подзвонив з автомата Роумену; того ще й досі не було ні дома, ні в посольстві; дивно; вони тепер розмовляли по кілька разів на день, і це не було якимсь певним обов'язком, скоріш людською потребою; отак воно, воістину від ворожнечі до симпатії один крок, хоч класики формулювали це інакше: «від любові до ненависті». Чи міняється зміст від перестановки цих компонентів? Бог його знає, життя покаже, хто ж іще…

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН-ІІ

Блас поаплодував наймолодшій співачці ансамблю Пепіті і, ледь обернувшись до Крісти, спитав:

— Подобається?

— Дуже.

— Чесне слово? — Чесне.

— А чому вона вам подобається? Незвичайно? Екзотика? Зігріває серце?

— Просто я люблю Меріме.

— Кого?

— Проспера Меріме… Невже не знаєте?

— Всі іспанці чули про Кармен, чарівна жителька Півночі… Але ж Меріме нічого не розумів у національному характері. Сталося непізнане диво — він випадково попав з цим ім'ям… Воно запам'яталося, припало до смаку… В мистецтві виграє той, хто вміє придумати назву… Мене здивувало, що ви пов'язуєте баєчку француза з виступом нашої Пепіти… Він же зовсім не знав, не розумів циган, їхньої туги, їхнього бентежного духу, безкорисливості…

… В «Лас пачолас» було душно, народу — не протовпишся, всі галасливі, кричать, наче розмовляти по-людськи не. вміють; жестикулюють, мов п'яні, хоча п'ють мало, на відміну від трьох американців чи канадців, що сиділи біля самісінької естради, та Бласа, що й сам пив і уважно стежив, щоб келих Крісти був налитий.

— У вас страшенно галасливі люди, — сказала Кріста.

— Дратує?

— Ні… Просто я не звикла…

— Обтічна відповідь, — мовив Блас. — Я запитаю інакше: після відвідин Іспанії вам захочеться повернутися сюди ще раз? Чи ждете й не діждетеся, коли б якнайшвидше податися додому?

— Хочу повернутися.

— Щаслива північна жінка, — зітхнув Блас. — Як це для вас просто: приїхати, поїхати… А от мене нікуди не пускають, навіть у Португалію.

— Чому?

— Неблагонадійний… Хоча, — він посміхнувся, — я тут бачу бодай ще трьох неблагонадійних…

— Як розуміти «неблагонадійний»?

Він зовсім близько присунувся до жінки; його обличчя змінилося в одну мить:

— Ви що, не знали окупації?

— Знала… Чому ви розсердились?

— Тому що, як я чув, під час окупації в усіх країнах Європи неблагонадійними вважали тих, хто дозволяв собі розкіш мати власну точку зору. Про це знали всі. Чи я неправду кажу?

— Правду, — відповіла Кріста, трохи відсунувшись від нього, бо чим більше Блас пив, тим ближче притулявся до неї, але робив це не вульгарно й вимогливо, а якось обережно, необразливо.

— Ви тут побачили ще трьох неблагонадійних… Хто вони?

— Тобто як це хто? — він посміхнувся. — Мислителі. Як правило, неблагонадійними стають люди найнадійніші… Знаєте, яким я був патріотом Франко? О-ля-ля! — він так сильно замахав пальцями в себе перед носом, що Крісті здалося, немовби вона почула хрускіт кісточок.

— Чому ви перестали бути патріотом Франко?

— Я образився, — відповів Блас і відпив ще один ковток вина. — Як і всі іспанці, я легко ображаюсь. Ми взяли в арабів їхню чутливість до образи, але не перейняли у євреїв їхню тверезу розважливість. Я був газетярем, до того ж, Слово кабальєро, зовсім непоганим. Я друкувався в «ABC» і виступав по радіо, а вже тут, у Андалусії, я взагалі був першою людиною, «золоте перо», а не Блас де ля Фуентес-і-Гоморра… Це я, — пояснив він, — пробачте на слові.

— Чому ви образились? — твердо спитала Кріста. — І на кого?

— Тепер про це навіть смішно говорити… Роки — кращі маестро, вони вчать мудрості по прискореній програмі… Е? Непогано я закрутив, правда? Не сердьтеся, я це запишу, я почав записувати деякі фрази, — пояснив він. — Не покладаюсь на пам'ять, бо найцікавіше приходить в мою голову після другої пляшки…

Він витяг із спідньої кишені свого балетно-обтягнеиого піджака плоску, як дощечка, записну книжечку з якимсь химерним вензелем, тисненим по темно-коричневій шкірі, вийняв з неї плоский олівчик; грифель був так гостро підструганий, що нагадав Крісті зуб білки, швидко записав щось і сказав:

— Як кожен інтелектуал, я працюю над книжкою. Я почав її до того, як мені дали по шиї. Потім я переробив написане, міняючи зміст на прямо протилежний, валячи попередні догми. Коли ж мені пригрозили трибуналом, я перекреслив два варіанти і написав третій, наближений до першого, екзальтованого, але відтоді як мене позбавили права друкуватися в газетах і я живу з випадкових приробітків на фірмах, почав карпати новий варіант, наближений до другого, в якому я викривав існуюче… Всі ті, хто не зміг добитися успіху, викривають, ви помітили? Або ж ті, що вже вилізли на вершину, — тим ніхто не перешкодить, вони на Олімпі. Гюго хотіли судити, то він поїхав собі в Лондон. Толстого відлучили од церкви, але не могли позбавити права молитися в своїй садибі, кімнат графу вистачало… Я вас не заговорив?

— О, ні, — відповіла Кріста, — мені цікаво вас слухати…

— Але не думайте, що я можу говорити тільки про людські образи! Ви дуже неприступні, а ми, іспанці, можемо бути справжніми ідальго лише тоді, коли відчуваємо бодай невеличку зацікавленість жінки. Якби я відчув, що вас цікавить не тільки моя боротьба з покидьками, а я сам по собі, Блас де ля Фуентес-і-Гоморра, то розмова могла б перейти в інше русло…

— Нехай краще вона йде по старому руслу, — посміхнулася Кріста. — Не сердьтеся, будь ласка…

— Ви заміжня?

— Я маю друга.

— Хочете, я перекладу вашу відповідь на хорошу іспанську?

— Хочу.

— По-іспанськи вашу фразу треба сказати так: «Ідіть-но ви під три чорти!»

— О, ні! Як же я можу проганяти такого дбайливого гіда?!

Чорт забирай, подумала вона, відчувши, що починає п'яніти. Навіщо мені вислухувати його історії й сидіти тут після того, як концерт цієї куцої Пепіти закінчився? Треба повертатися в готель, подзвонити Полу, прийняти душ і лягти спати. Але ж мене зламали, мене привчив Гаузнер до того, щоб запам'ятовувати кожне слово будь-якої людини, яка вступила зі мною в контакт. «Людина — це цілий світ, — говорив він. — Ти повинна колекціонувати світи, що входять у твою орбіту. Наша планетарна система побудована за принципом агресивного недовір'я. Нападає тільки той, хто впевнений, що його маса — більша. Решта — згорають, наближаючись до інших тіл. Зібравши в свій гербарій різновидності всіх світів, ти зможеш калькулювати вагу, напрямок і тенденцію, ти станеш володаркою таємниць, а лише це гарантує життя в наш суворий вік, коли ось-ось гряне апокаліпсис. Вір мені, дівчинко! Запам'ятовуй слова й думки тих, хто довкола тебе! Створюй свою конструкцію бачення людини, тільки тоді ти переможеш. Затям собі: виживають ті, хто становить цінність. Найвища цінність — професія. Але не кожна професія має товарну вартість, а лише та, що її можна повернути на користь комбінації. Чи буде це розвідка, наука чи мистецтво. Кожну людину визначає ціна. Але визначити її може тільки той, хто має хист колекціонувати — один з методів владарювання, дівчинко. Я віддав тобі мою ідею, я нікому її не віддавав, я зробив це тільки тому, що винен перед тобою, і хоч я не можу спокутувати своєї провини повністю, але навіть малість потрібна долі, яка розраховує наші ходи на шахівниці життя».

— Ще вина? — спитав Блас.

— Ви поблажливі до п'яних жінок?

— Я їх боготворю.

— Дивно. Чому?

— Вони податливі.

— Я, навпаки, криклива.

— А твереза?

— О, податлива, як телиця! — Кріста зітхнула. — Але я піддаюся лише тим, хто мені подобається.

— Перекласти вашу фразу іспанською? їй почала подобатися ця гра, вона кивнула:

— Неодмінно!

— По-іспанськи це звучить так: «Кабальєро, засвідчуючи свою щиру повагу, я дозволю собі сказати, анітрохи не бажаючи прикро вразити вас, одного з найдостойніших людей пенінсули, що ваше обличчя нагадує мені фізіономію скунса, до яких у моєму серці почуття, далеке від трепетного захоплення». Це необразливо, бо барвисто. І найголовніше — важить. У нас не сердяться, коли відмовляють, втілюючи цю відмову в форму значущої пишномовності, навпаки, це запрошення до інтриги…

— Скільки ж думок записуєте щодня у вашу книжечку? — спитала Кріста.

— Щодня? — Блас посміхнувся. — Мені потрібна іскра… Думки народжуються не просто після пиятики, а коли зустрічаєш людей, які запалюють… Ви мене запалюєте… А таких зустрічей раз на рік… Це — понт… Бачите, як мене потягло на самовикриття? Бійтеся, це безвідмовний прийом — самовикриття чоловіка… Жінка — істота жаліслива, а нещасних, так уже ведеться, жаліють.

— Бідолашненький… Ну, а що з вами потім сталося? Чому заборонили виступати в пресі?

— Я ж казав: я дозволив собі розкіш образитися на владу. А цього не можна робити. Хлопчиськом я воював у військах генералісимуса, робив це без особливого страху, повірте. Ні, не тому, що я якийсь герой, зовсім ні… Маму вбито під час бомбардування, батько, кадровий офіцер, загинув у перші дні битви, я залишився сам. Ми починаємо ставитися до себе серйозно в тому разі, коли знаємо собі ціну і маємо що сказати іншим. Не всі народжуються Моцартами, деякі ними стають. Коли битва закінчилася, я пішов у журналістику, мотався по країні і бачив, що хрести і регалії одержують не ті, хто бився на полі брані, а люди з грошима, що повернулися в країну після перемоги Франко з Англії, Африки та Аргентіни. Нас, борців, обійшли. Хлопчисько, я, звичайно, мріяв одержати свій хрест за заслуги і медаль за хоробрість. А не одержав. І сказав у компанії, що справедливості немає в цій країні: «Один балаган заміняється другим, а оркестр на естраді пілікає ту саму вульгарну мелодію, яка звучала споконвіку». А оскільки в Іспанії переміг фашизм, то будь-яке слово, відмінне від тих, якими продиктовано обмінюватися один з одним, негайно стає відомим поліції. Ні, мене не заарештували, просто відправили з Мадріда в Севілью… А нема нічого страшнішого — в умовах авторитарного режиму, — як провінція, в якій панує таке безправ'я, що й уявити не можна. До того ж наше безправ'я особливе, ми ж багато взяли у мавританців, скільки віків жили з ними пліч-о-пліч! Мені, звичайно, сказали, що ще не все втрачено і я можу виправитись… Знаєте, у Франко є такий вираз: «виправитись». Не чули?

Кріста похитала головою, відпила ковток вина, закурила.

— О, це свідчення доброти генералісимуса, — віз далі Блас. — Людина, що пройшла війну, але дозволила собі образитись, все-таки має право на виправлення. Як хлопчисько, що з'їв шматок різдвяної індички без дозволу бабусі. Треба бути слухняною дитиною, прати свої шкарпетки, не бігати по хаті, стежити за поведінкою братів, і тоді тобі простять, як же інакше, ти ж виправився. От я й почав виправлятися, писати хвалебні статті про те, як місцева фаланга робить усе, аби тільки підняти Андалусію до процвітання, як воєнний губернатор сеньйор дон Рафаель Родрігес-Пелайа не спить і не їсть, прямо сохне, бідолашний, думаючи про робітників Севільї та виноробів Хереса, а він же і їв, і пив, та ще й одержував мільйонні хабарі від грошових тузів… Ї я знав про це… Ви розумієте мене? Я знав. Але я заплющив очі, заткнув вуха ватою й придумував легенди про праведників, обманюючи самого себе тим, що біси читатимуть мої публікації, — а вони читали, бо без їхньої візи ніщо не має права бути надрукованим, — і наслідуватимуть той образ, який я створюю, вони ж розумні люди, переконував я себе, у них с діти, про них не можна не думати! Що може бути страшніше, ніж помста народу, пригніченого тупими владиками, їхнім же дітям? Адже йдеться до цього, ви мені повірте, я знаю свій народ! Я брехав собі, розумієте? Я не можу збагнути, навіщо я так гидко собі брехав… Роз'їдало честолюбство? Серйозно думав, що вони колись забудуть те, що я ляпнув язиком у Мадріді? В умовах режиму, який панує у нас, той, хто спіткнувся, позбавлений права повернутися нагору, в ту касту, членом якої він був… Коли вони почали роздавати слонів у черговий раз, нагороджуючи хрестами й посадами, мене, звичайно, знову обійшли. Тоді я поніс відкрито…. Після того пригрозили трибуналом… От я й почав записувати думки, — він поклав свою долоню на серце, там у спідній кишені піджака лежала його плоска книжечка, — дня нового фоліанта. Я ж тепер можу не думати про хліб насущний — я кинув журналістику… Тепер фірми платять мені за те, що я маю зв'язки і знаю половину Іспанії… Дуже зручно… Я вже не мрію про хрест і медалі за мужність… Усе перегоріло… А ось Мігель, — він кивнув на високого чоловіка, який про щось розмовляв з п'яними американцями, що сиділи біля темної сцени, — все ще мріє про визнання. Він ненавидів червоних, завзято служив дідусеві, а йому все одно не дали бляхи. От він і потрапив у табір неблагонадійних… Хоч, мені здається, в глибині душі він сподівається ще й досі, що генералісимус рано чи пізно згадає про нього… Мігель воював поруч з ним, починаючи з Бургоса… Він, мабуть, мріє, що Франко покартає його, покартає, а потім усе-таки накаже, щоб його нагородили, наблизили і прославили в газетах. Коли ж такого не буде, то він…

Блас різко урвав себе, поліз у кишеню по сигарети.

— Чому ви не договорили? — здивувалася Кріста.

— Тому що дуже розговорився…

— Я не донесу. Та мене й не зрозуміють, якби я й була інформатором.

— На Пуерта-дель-Соль багато хороших перекладачів з англійської і німецької мов. Гестапо навчало наших поліцейських… Пішли в «Альамбру», га? Там цікава програма.

— Знаєте, я стомилася…

— Як хочете, тільки в «Альамбрі» дуже цікаво… Дивіться, бо потім пожалкуєте. Я не спокушатиму вас, я зрозумів, це безнадійно. Просто мені дуже гарно з вами, ви — добра…

— Яка я добра? — зітхнула Кріста. — Ніяка я не добра, просто…

— Що? — спитав Блас. — Чому тепер ви недоговорюєте?

— Розхотілося… Щось я стала тверезою з вами, справді…

— В «Альамбре» вип'ємо. Там продають справжнє шотландське віскі. Любите?

— Терпіти не можу, горілим хлібом пахне…

— Придумаємо, що пити. Ходімо.

… Крісті здавалося, що коли вони вийдуть з «Лас пачолас», буде тихо, безлюдно, затаєно, прохолодно, але людей — повно-повнісінько; гамірно; вулиці яскраво освітлені, лунала музика, і це була правда, а не те відчуття музики, що не облишало людину після того, як вона кілька годин підряд слухала пісні фламенко, пройняті терпкою полинною гіркотою.

— Котра зараз година? — запитала Кріста.

— Пів на другу.

— А чому люди не сплять? Сьогодні свято?

— Ні, чому… У нас ніколи не лягають спати раніше третьої.

Крістіна усміхнулась:

— Чого тоді іспанці скаржаться на бідність? Завжди будете бідні, коли лягаєте спати о третій ранку.

… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.

— Бідолашненьке, — сказала Кріста пошепки, — воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?

— В «Альамбру»? — Блас трохи здивувався. — В нічний бар?

— Не можна?

— Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?

— Як же його тут залишити, воно ж загине.

— Все одно в «Альамбре» покинете його.

— Я його заберу в Мадрід.

— В автобус не пустять.

— Чому?

— Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.

— Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?

— Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…

— Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?

— Звичайно, уразливий, — відповів Блас. — Покажіть хоча б одну невразливу людину…

— Подивіться на мене, — сказала Кріста. — У мене немає цього почуття.

— Ні, — він похитав головою. — Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.

— От, бачиш, різнобарвний, — сказала вона йому, — мені не вірять…

— А ви й самі собі не вірите, — додав Блас, — я ж бачу…

— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.

— Дивна ви якась.

— Невже? Це добре чи погано?

— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст![59]

Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.

— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?

— Я ще ніколи не каталась.

— Загадуйте бажання…

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…

— Збувалося?

— Жодного разу.

— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.

— Я не вчу, — відповів Блас. — Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…

Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:

— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?

— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.

— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.

— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.

Кучер був мовчазний, а може, просто стомився, голова раз у раз падала на груди, кінь ішов знайомим йому маршрутом, світлі вулиці змінювалися темними, набережна Гвадалквівіра здавалася зловісною, бо тут було мало вогнів, вода не шуміла, подекуди стирчали камені і вгадувалися мілини; як не соромно брехати в туристських проспектах, подумала Кріста, «багатоводна річка Іспанії, течія її бистра й гуркотлива»… Всі скрізь усім брешуть. На цьому стоїть світ, подумала вона. Брешуть у великому і в малому, навіть коли йдуть справляти нужду, питають, де можна помити руки; як брехали, так і брехатимуть, не тільки чужим, а й собі, так споконвіку заведено, так і йде, так і йтиме.

— Чого це ви зажурились? — спитав Блас.

— Так, — відповіла вона. — Іноді й це буває. Не звертайте уваги.

— Мені дуже передається настрій жінки.

— Це погано.

— Я знаю.

— Намагайтеся жити окремо від людей. Замкніться в собі, говоріть з собою, сперечайтесь, жартуйте, любіть себе, лайте, але тільки в самому собі… Знаєте, як це зручно?

— Для цього треба бути сильним.

Кріста похитала головою і, погладивши котеня, сказала!

— Для цього треба вірити в те, що всі ми маріонетки і править нами фатум, якого не можна обійти, але від якого можна на певний час сховатися…

— Послухайте, — сказав Блас, — я боюсь, що ми з вами дуже нап'ємося в «Альамбре»… Там просто не можна не напитися… Тому скажіть мені, поки я не забув спитати… Кемп просив зробити це зразу, але мені, чесно кажучи, якось розхотілося займатися справами, коли я зустрів вас. Це не дуже поєднується — ви і справи… Кемп просив дізнатися, як правильно пишеться ім'я вашого керівника?

— Густав, — машинально відповіла Кріста, потім різко обернулася до Бласа й, нервово погладивши котеня, спитала: — Ви маєте на увазі керівника моєї дипломної роботи?

— Будемо вважати, що так…

— Чому Кемп сам не спитав мене про це?

— Не знаю… Він подзвонив мені за годину до вашого приходу… Чесно кажучи, мені поперек горла стоять його гості… Я думав, що й цього разу пришлють стару каргу з онуком, яку треба практикувати в іспанській мові, поки дитя печеться на сонці… Він просив вам сказати, що Роумен не повернеться до ранку… В нього справи… Якісь справи, пов'язані з вами, розумієте? І попросив дізнатися ім'я вашого керівника, чомусь саме ім'я… І ще він просив вас зв'язатися з цим самим Густавом, а потім передзвонити до нього, він чекає…

— Почекає до завтра… Все одно зараз пізно…

— Він сказав, що це треба зробити сьогодні вночі.

— А чого ж ви мовчали?

— Тому що ніч у нас починається о третій годині, а зараз ще немає й другої, а ще тому, що ви красива, а я іспанець… Якщо хочете, заїдемо до мене, звідти подзвоните, а потім подамося в «Альамбру»…

За двадцять хвилин було зафіксовано номер телефону в Мюнхені, який замовляла Кріста; після того як центральна станція з'єднала, людина, що сиділа в замкнутій кімнаті квартири Бласа на паралельному апараті, лінію роз'єднала.

З Кемпом їй теж не вдалося поговорити — лінію перервали таким самим способом.

— Не впадайте у відчай, — сказав Блас. — Це Іспанія. Зв'язок працює жахливо. Я підтверджу, що ви дзвонили цілу ніч…

— Спасибі, Блас.

… Справжній Блас де ля Фуентес-і-Гоморра тим часом сидів собі в темній кімнаті за містом, куди його вивезли ще вдень, за три години перед приїздом Крістіни в Севілью, а той, хто цього вечора грав його роль, возив жінку в «Альамбру», напував вином, куди було підмішано горілки, і повернув її в готель «Мадрід» уже о п'ятій ранку, коли ось-ось мало світати, був Енріке, людина Роумена, з сім'ї республіканців.

Виходячи від неї, Блас попросив портьє приготувати вранці молока для котеняти і, поклавши перед старим купюру, попросив зробити так, щоб сеньйору ні з ким не з'єднували по телефону до його повернення в готель.

За ті дві години, що Кріста була в «Альамбре», Роумен встиг з'ясувати, що телефон, по якому вона дзвонила в Мюнхен, належить Герберту Морсену.

На блискавку, яку він послав не у вашінгтонський відділ розвідки, а друзям у Мюнхені, прийшла відповідь, що під іменем Герберта Морсена живе в Мюнхені якийсь Густав Гаузнер, що співробітничає у філіалі ІТТ як експерт з питань, пов'язаних із Скандінавськими країнами.

Бласу дали вказівку підсипати у вино трохи снотворного, щоб жінка міцно спала і ні з ким не розмовляла по телефону, а вранці забрати її з готелю о дев'ятій, відвезти за місто, на фінку, де вирощують биків для кориди, щоб вона не могла подзвонити ні в Мадрід, ні в Мюнхен, і тримати там аж до особливого сигналу.

… Але вона прокинулася, бо нявчало котеня.

Вона прокинулася о восьмій і одразу ж замовила розмову з Роуменом.

Та його не було вдома. Він там і не міг бути, бо в цей час летів у Мюнхен.

РОУМЕН-III

Він розшукував Еда Снайдерса в центральних мюнхенських казармах; поки їхали на Терезієшптрасе, у той будинок, де жив Гаузнер, Ед скаржився, що Пентагон зовсім по-ублюдочному ставиться до питань розвідки, ніякої елегантності, сидіти доводиться у всіх на виду, нічого собі конспірація; солдати показують на моїх людей пальцями: «А ось наші шпигуни»; спробуй розгорни роботу в таких умовах; я згадую той час, коли ми служили у Донована, як золотий вік, Пол, тоді все було ясно, а тепер справжнісінька плутанина, доводиться шанобливо розкланюватися з генералами, котрі ще рік тому горлали «хайль Гітлер».

— Півтора, — озвався Роумен. — Але це теж не минуле століття. Яких конкретно генералів ти маєш на увазі? Медиків, інтендантів, техніків?

— Ти обріс щетиною, — посміхнувся Снайдерс. — Під пекучим іспанським небом ти відстав од життя. Пол. Медики — не мій клопіт, я працюю з розвідниками. Про Верена[60] ти, сподіваюсь, чув?

— Хто це? — спитав він і знову виразно і близько побачив прямо перед собою обличчя Крісти.

— Ні, ти справді не чув про Верена?

— Звичайно, не чув, — збрехав Роумен. Він знав ціну Снайдерсу — товариський хлопець, аж ніяк не Сократ, у ВСС вів технічні питання, до аналітиків та розраховувачів стратегічної інформації його не допускали, тому й ставився до них з особливою повагою; Роумен для нього був людиною легенди; у ВСС усі знали історію Пола; та й те, що тепер він очолював іспанський підрозділ, само за себе говорило про його становище в ієрархії розвідок. Але Роумен розумів при цьому, що Снайдерс йому не союзник; він розумів також, що той прийняв його так дружньо лише тому, бо був цілком впевнений: несподіваний приліт Роумена до Мюнхена санкціоновано, отже, треба все зробити, поки він не запитав своїх нинішніх шефів у Пентагоні; а втім, все одно я маю люфт часу — поки військові надішлють запит до державного департаменту, поки перекидатимуться паперами, я встигну вирішити все, що треба; і це я мушу зробити за сьогоднішній день; якщо ж не вийде, то на всьому моєму ділі можна ставити хрест, — Гаузнер професіонал, це й є те головне, з чого й слід починати, щоб не було промаху.

— Це той чорт, що працював у генеральному штабі? — напівзапитливо сказав Роумен. — По-моєму, він займався росіянами?

— Він у нас займається росіянами, — підкреслив Снайдерс— На жаль, мені дали зрозуміти, що нас не стосується, чим він займався у минулому. Важливо, щоб він чітко працював на нас тепер.

— Ну й як? Надійний?

— Я не можу подолати в собі недовіри до німців, Пол. Не можу, та й годі.

— Ти расист?

— Я антифашист, як і ти. Не ображай мене. Я одвик від твоїх жартів, я все сприймаю серйозно.

— А я й кажу серйозно.

— Ні, я не заперечую, — виправився Снайдерс; йому весь час — і в минулому також — доводилося коректувати себе в розмовах з людьми такими, як Пол; птахи високого польоту; недоторканні; вони завжди говорили все, що спадало на думку, якщо навіть це йшло врозріз з загальноприйнятими нормами, — їм можна, їм платять не за посаду, а за голову. — Я не заперечую, Пол, серед німців трапляються й порядні люди.

— Невже? — Роумен посміхнувся. — Що це ти кажеш? Гіммлер, до речі, також запевняв, що між євреями теж трапляються цілком порядні, але все-таки їх усіх треба спалити в печах.

— Що ти хочеш цим сказати? Що я схожий на Гіммлера?

— Ні. Цим я хотів сказати, що німці, як і всі інші народи, цілком нормальні люди, такі ж, як ми з тобою… Але серед них народжувалися гітлери й герінги. Ось що я хотів сказати. І що у той час, коли в них у країні було безладдя, хаос і безпорядки, які лякають юрбу, вони пообіцяли створити державу дисципліни. Тільки для цього німці мусили переступити самих себе й знищити слов'ян та євреїв. Не сердься, Ед… Переможці повинні мати ясну позицію. Тим паче ти, який живе в Німеччині…

— Це правильно, — легко погодився Снайдерс, бо зараз йому не треба було болісно придумувати відповідь, намагаючись збагнути таємний смисл у словах Роумена; той сказав просту фразу, можна погодитись, не ризикуючи виглядати в його очах дурнем; як і всі обмежені люди, Ед найдужче боявся здаватися смішним. — Це все абсолютно правильно… Знаєш, часом мені буває дуже прикро, коли бачу наших солдатів у неділю на базарі: вони забувають, що представляють не когось, а Америку… Така спекуляція, така принизлива торгівля з німцями, така жадоба наживи, що просто червонієш за нашу з тобою країну.

— А що продають?

— Продукти… З харчуванням поки що погано, хоча, звичайно, не порівняти з тим, що було рік тому… У Гітлера зовсім не було запасів продовольства, на складах порожнісінько — хоч покотись… Величезні запаси гармат, патронів, гвинтівок, снарядів, мінометів, але ні хліба, ні масла, ні м'яса.

— Тебе це дивує?

— Звичайно! Як можна було починати війну без запасів їжі?!

— Та він же вважав, що його годуватимуть росіяни.

— А якщо невдача? Він же мусив думати про можливу невдачу?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Він не знав слова «якщо». Самозакоханий маніяк, він вважав, що будь-яке його рішення мусить бути проведено в життя без жодного «якщо». Слово «якщо» взято з арсеналу тих людей, які вірять тим, хто їх оточує. А фашизм егоцентричний, базується на тотальному недовір'ї й переконаності у власній правоті.

Сказавши так, Роумен одразу ж згадав Штірліца; я повторив його, подумав він; дивно, його доводи такі антинацистські, що просто диву даєшся. А коли не один тільки Штірліц думав так? Чому ж рейх не розвалився, як картковий будиночок? Тому він не розвалився, бо їм служили розумні, відповів він собі. Кріста — найрозумніша жінка, яку я будь-коли зустрічав, але ж вона служить цим кемпам та гаузнерам. Чому?! Ну, чому ж?! Хіба можуть ангели виконувати завдання диявола?!

— Послухай, Ед… Цей біс, до якого ми з тобою їдемо, дуже сильна людина… І розумна…

— Вони сильні доти, поки їх не стукнеш у лоб тим запитанням, котрого вони бояться, як вогню…

— Якого саме запитання вони бояться?

— Хіба в Іспанії не злякаються, якщо ти запитаєш: «А коли ви відправилися до Росії з ешелонами «Голубої дивізії»?

— Навпаки, — Роумен посміхнувся. — На жаль, навпаки. Тобі дадуть відповідь, що, «виконуючи волю генералісимуса, я поїхав на фронт проти кривавих більшовиків» тоді й тоді, я воював і там і там, мене нагородили за мій подвиг на війні проти росіян таким і таким хрестом… Там ще й досі шанують Гітлера, Ед, і вйажають його великим генієм людства…

— Не може бути!

— Твоїми губами віскі пити б…

— Тоді чому ми підтримуємо з ним нормальні стосунки? Роумен обернувся до Снайдерса й повторив:

— А чому ж ми підтримуємо з фашистом Франко дипломатичні стосунки, Ед?

— Мабуть, плацдарм, — відповів Спайдерс після недовгого роздуму. — Важливий стратегічний плацдарм… Гібралтар і Кадіс змикають Середземне море. Ця свиня Франко потрібний нам, щоб не пустити росіян в Атлантику.

— Мабуть, — погодився Роумен, але подумав: «А навіщо ж ми тоді воювали проти Гітлера? Він надійніше закрив би росіян. Чого ж ти не договорюєш, Ед? Чому не скажеш — і це було б цілком логічно, — що не треба нам громити Гітлера, а домовитися з нацистами й спільно загнати росіян в їхній барліг. Боже мій, чому ми всі мастаки виправдовувати підлість?! Невже в пас така сильна інерція байдужості, «хай все йде, як іде, аби тільки мене не торкалось?!»

— От бачиш, — вже спокійніше сказав Снайдерс. — Життя — складна штука. Нагорі знають, що роблять, їм видніше… Огляд — велика штука, Пол. Те, що бачить орел, на п'ять порядків більше, ніж дано пересмішнику.

— Послухай, пересмішнику, — всміхнувся Пол, відганяючи від себе обличчя Крісті, що постійно стояло в очах, — ти перебив мене… Той біс дуже чіпкий, розумієш? Ти говорив, вони всі розвалюються, коли їх б'єш у лоб запитанням про нацизм… Боюсь, що цей не потече…

— Ще й як потече! Повір мені, я тут з ними вожуся з ранку до ночі — поки переконаєшся в тому, що він працюватиме на нас, поки перевіриш його в ділі…

— Добре. Спробуємо зробити так, як ти кажеш… Ти зможеш, коли ми заберемо цього самого Морсена — Гаузнера, роздобути на нього інформацію, поки я розмовлятиму з ним?

— Спробуємо. Я запитаю Верена. Він їх знає всіх як облуплених…

— Ти віриш Верену?

Снайдерс посміхнувся:

— Знову обізвеш расистом, коли я відповім, що не вірю жодному німцеві?

— Коли скажеш, що не віриш жодному нацистові, я тебе тільки похвалю за твердість позиції і вірність нашим з тобою ідеалам…

— Звичайно, не вірю, Пол. Як я можу вірити їхньому генералу? Але кажуть, що сам Даллес вивозив його у Вашингтон…

— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?

— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…

— Цього року?

— Минулого.

Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!

Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:

— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?

— Ходімо разом.

— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.

— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.

— Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, — «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…

По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.

— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.

— З американського представництва, — сказав Снайдерс.

Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.

— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.

— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.

Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками — види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, — на літніх канікулах.

У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.

Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:

— Чим можу служити?

— Це ми вирішимо пізніше — чи взагалі ви можете служити, — сухо відповів Снайдерс, — а поки що збирайтеся.

— Збиратися? — трохи здивовано перепитав Морсен. — Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?

Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.

Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…

— Це залежить від вас, — мовив Роумен. — Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.

— Я буду готовий за хвилину, — сказав Морсен і пішов до свого кабінету.

Донька й Роумен пішли слідом за ним.

— Ви можете сидіти, полковнику, — сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. — Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…

Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.

— Я можу подзвонити? — спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. — Мені треба попередити, що я… Що я…

— Ні, дзвонити нікуди не треба, — відрубав Роумен. — І вам, — він подивився на дівчину, — не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.

— Я повернуся, донечко, — сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. — Будь ласка, не хвилюйся.

— Таточку, — сказала дівчина, і голос її затремтів, — будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…

— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…

Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:

— Де ваша дружина?

— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.

— Ви живете вдвох з дочкою?

— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.

У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:

— Ваше справжнє прізвище…

— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…

— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?

— Густав Гаузнер.

Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?

— Ваше звапня? — спитав Роумен.

— Майор.

— В якому році вступили в абвер?

— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.

— Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?

— В основному — так.

— Ваша цивільна професія?

— Викладач Берлінського університету.

— Спеціальність?

— Філолог.

— Це я знаю. Мене цікавить конкретика. У кого вчилися? Де проходили практику?

— Моя спеціальність — норвезька і шведська мови. Закінчував семінар професора Баренбойма. Працював перекладачем у торговельній місії Німеччини в Осло. Потім був кореспондентом «Франкфутер цайтунг» у Стокгольмі.

— До Гітлера?

— Так.

— Кому підлягали в абвері?

— Майору Гаазе. Потім полковникові Пікенброку.

— Мене цікавлять живі, а не покійники.

— Гаазе живий.

— Хіба він живий? — Роумен звернувся до Снайдерса. — У вас є на нього матеріали?

— Зараз перевіримо, — відповів той. — Ріхард Гаазе? Чи Вернер?

— Не треба вважати мене дитиною, — відповів Гаувнер. — Я у ваших руках, тому запитуйте, а не вдавайте, що все знаєте. Гаазе звати Ганс, він живе у Гамбурзі, працює в пресі.

— Це дах? — спитав Роумен, — Його відрядив туди Верен?

— На такі запитання я відповідатиму лише в присутності генерала. Я згоден розповісти про себе, але про роботу — ви повинні мене зрозуміти — я маю право говорити тільки з санкції генерала.

— Ви відповідатимете на ті запитання, які я вам поставлю, — відрізав Роумен. — І не вам диктувати, що я можу запитувати, а що ні.

— Ви мене неправильно зрозуміли, полковнику, — відповів Гаузнер. — Я зовсім не диктую вам. Я кажу про себе. Не про вас, а про себе. Ви можете запитувати про що завгодно, але я відповідатиму лише те, що не суперечить моєму розумінню офіцерської честі.

— Шануєте кодекс офіцерської честі? — спитав Роумен.

— Як і ви.

— Кодекс нашої офіцерської честі не дозволяв убивати дітей, спалювати в камерах євреїв і вішати на площах людей за те тільки, що вони дотримувалися інших ідейних переконань, — врізав Снайдерс. — Так що не треба про честь, Гаузнер. Ми про вашу честь знаємо не з чуток…

— Не змішуйте СС з армією, — сказав Гаузнер.

— А яка різниця? — Роумен знизав плечима. — Така ж злочинна організація, читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу.

— Неодмінно прочитаю ще раз, — сказав Гаузнер. — Хоч я не дуже схильний до ревізії власної точки зору на історію.

Вони в'їхали на територію казарми, вартові взяли під козирок, запитливо глянувши при цьому на Гаузнера.

— Цей зі мною, — відповів Снайдерс, кивнувши на Гаузнера. — Полковник хоче з ним поговорити.

Вартові козирнули ще раз, піднявши шлагбаум, і тільки в цю мить обличчя Гаузнера здригнулось, і спала з нього маска.

— Тепер я готовий до розмови, — сказав він. — Я допускав можливість викрадення противником, тому був такий стриманий. Сподіваюсь, ви розумієте мене.

— Противником, — повторив Роумен; він висловився однозначно, а Снайдерс не спитав його, яким саме.

У невеличкому кабінетику Снайдерса горіла яскрава лампочка, тому обстановка здавалася лазаретною, наче в ординаторській, звідки хірурги йдуть до операційної.

Роумен сів у кріслі, що стояло в простінку між вікнами, які виходили на плац, і спитав:

— Скажіть, будь ласка, хто й коли дав вам санкцію на відрядження Крістіансен до Іспанії?

— Кого? — обличчя Гаузнера здригнулося, запитаний було несподіване. — Як ви сказали?

— Я оперую ім'ям Крістіни Крістіансеп, а хочу знати про цю жінку все. Хто санкціонував її відрядження до Мадріда на зв'язок з Кемпом? Хто затверджував її завдання? Скільки часу пішло на підготовку? Якими джерелами ви користувалися, орієнтуючи її на роботу з об'єктом, який вас цікавив?

Дивлячись на пожвавлене обличчя Гаузнера, на його гострі вилиці, Роумен раптом злякався, що Снайдерс зараз бовкне його ім'я, а він же, цей Гаузнер, називав саме його ім'я Крістіні, розповідав про нього щось таке, що одержав у конверті, запечатаному сургучем, з грифом «цілком секретно»; а що коли там була і моя фотографія, подумав він. Що коли він уже здогадався, що я й є той самий Пол Роумен, до якого його агент так ловко підійшла в Мадріді, розламавши бампер свого арендовапого «шевроле» об задок моєї машини?

Роумен підвівся, кивнув Снайдерсові:

— На одну хвилину, будь ласка, — і вийшов з кімнати. Снайдерс подивився на сейф, на стіл, чи все замкнено, чи немає якихось папок, вийшов слідом за Роуменом, не причинивши дверей, подивився на нього запитливо, той приклав палець до губів, узяв його під руку й шепнув:

— Залиши нас удвох. І не здумай вимовити моє ім'я. Мене звуть Чарлі, зрозумів? Чарлі Спарк, запам'ятав?

— Добре, — так само пошепки відповів Снайдерс— Ти довго з ним розмовлятимеш?

— Як піде.

— Я заглядатиму до вас, — сказав Снайдерс— Я тобі підіграю.

— Як?

— Я знаю як, повір.

— Добре, тільки не бовкни моє ім'я, зрозумів?

— Зрозумів.

Роумен повернувся до кімнати, щільно причинив двері і лише після цього подивився на Гаузнера і подумав, що він зробив помилку, перервавши розмову, бо німець мав ту паузу на роздуми, яка була йому, мабуть, конче потрібна… — Отже, — сказав Роумен, — я слухаю вас…

— Я продумав ваше запитання… Пробачте, я не маю честі знати, хто ви і як вас звуть?

— Мене звуть Чарлз Ріхард Спарк, я полковник американської розвідки… Отже…

— Все-таки на це ваше розгорнуте запитання, містере Спарк, я хотів би відповісти в присутності Верена…

— Вас треба розуміти так, що саме він санкціонував цю комбінацію?

— Я сказав те, що вважав за можливе сказати, містере Спарк… До речі, серед ваших родичів немає містера Грегорі Спарка?

— Кого? — спитав Роумен, відчуваючи, як у грудях, зразу захололо. — Якого Грегорі?

— Він працював у Португалії під іншим прізвищем. Ним цікавився абвер, тому я й спитав вас про нього.

— Серед моїх родичів немає ніяких «Грегорі», — відповів Роумен. — Я попрошу вас докладно розповісти про Крістіансен. Ви маєте право це зробити, ніяк не порушуючи норми офіцерського кодексу…

— Так, мабуть, — погодився Гаузнер. — Все, що стосується часів війни, ви маєте право знати досконально…

— А до нинішніх часів? Я не маю права знати цього?

— Ви мене неправильно зрозуміли, містере Спарк. Ви зобов'язані знати все і про сьогоднішній день, але я згоден допомагати вам у цій справі лише в присутності генерала.

— Ясно, — кивнув Роумен. — Я слухаю.

— Фрейлейп Крістіна Крістіансен насправді Крістіиа Ернансен. Її залучили до співробітництва в сорок третьому, після арешту батька, професора Еріка Ернансена, й матері, вельмишановної фру Гретти… Її залучив Гаазе, потім її роботою керував я… Вона хороша людина, містере Спарк. Мені було її дуже шкода. Я робив усе, що міг, щоб допомогти їй визволити батька з гестапо…

— До кого саме ви її підводили?

— Нас цікавили групи терористів, які блокували порти… Вони висаджували судна в повітря…

— Термін «терористи» навряд чи до них застосовний. Це були диверсанти, вас так треба розуміти?

— Взагалі, так, ваша правда. Тепер я назвав би їх саме так, але в ті роки до них ставилися, як до терористів… Вони висаджували в повітря судна, на яких були не тільки солдати, що виконували свій обов'язок, але й мирні жителі…

— Розумію, — Роумен знову кивнув. — Я розумію вас… Вона, ця Ернансен, працювала з примусу?

— Ні, ні… Гаазе влюбив її в себе, він набагато молодший від нас з вами, ну, а потім почалася професіональна діяльність фрейлейн Крістіни… Я не сказав би, що вона працювала з примусу… Звичайно, вона норвежка, доля їй судилася гірка, як і її окупованій країні, але вона робила все, щоб урятувати батька… Спочатку вона не дуже й розуміла свою роботу… Так мені принаймні здається…

— Вона знала, що їй доведеться спати з тими, кого їй називали, щоб урятувати батька?

— Т#ак, це був головний важіль…

— Зрозуміло, — сказав Роумен і знову закурив; пальці його були холодні, як лід, і злегка тремтіли; тремтіння було дрібне, судорожне, практично неконтрольоване. — Зрозуміло, пане Гаузнер. А тепер я намалюю вам маленьку сценку. Може, я говоритиму кострубато й нескладно, але ви потім зрозумієте, чому я так говорю. Ми з вами працюємо в сфері жорстокої професії… Нічого це вдієш, все треба називати своїми іменами… Отже, уявіть, якщо ви зараз не відповісте мені, не викладете в письмовому вигляді правду про мадрідську комбінацію, то сьогодні ввечері, коли у вашому під'їзді всі заснуть, моя людина піде до вашої дочки й скаже, що її батька заарештували, йому загрожує смерть за те, що він робив під час війни, і що із ситуації, яка створилася, є лише один вихід. Він покладе дівчину в ліжко, а вранці назве їй того чоловіка, до якого їй треба буде підійти, стати його коханкою, а потім доповідати йому, тобто моєму хлопцеві, про все, що його цікавитиме.

В міру того, як Роумен забивав свої фрази, обличчя Гаузнера дедалі ставало все блідиішим; загострився ніс; якось зсередини, зовсім несподівано, залягли чорні тіні під очима, набрякли вуха — такі бувають у ракових хворих в останні тижні перед смертю…

— Ви не зробите цього, — насилу розтуливши посинілі губи, прошепотів Гаузнер. — Це… це… неможливо, містере Спарк…

— Чому?

— Тому що… це злоч…

— Що, що?! Закінчуйте слова, Гаузнер, коли почали! Злочин? Ви це слово хотіли сказати? А чому? Це не злочин. Адже ви не вважали себе злочинцем, коли працювали з Ернансен? Ви чесно виконували свій обов'язок перед рейхом, ви інакше не могли, ви були змушені зробити те, що вам доручали, я цілком розумію ваше становище…

— Ні, не розу… не розумієте… Невиконання наказу загро… загрожувало мені смертю… А вам це ні… нічим не загрожує…

— Тобто як це «нічим»? Виженуть з роботи! І правильно зроблять, коли виженуть! А що мені тоді робити? Я ж навіть не професор норвезької філології. Просто полковник і нічого не вмію, крім одного — працювати в розвідці… І ви знаєте, що в нашій з вами професії означає фактор часу… А я його втрачаю з вами, Гаузнер. Отже, відповідайте на всі мої запитання і повертайтеся до своєї милої дочки.

У двері зазирнув Сиайдерс, суворо подивився на Гаузнера і запитав:

— Я поки що не потрібен, полковнику?

— Ні, ні, спасибі, — відповів Роумен. — Я викличу вас, коли виникне така потреба.

Двох фраз було досить для Гаузнера, щоб швидко вичислити ситуацію; він же американець, отямся, сказав він собі; він ніколи не зробить того, що на його місці зробила б людина гестапо (він навіть не встиг заспокійливо подумати, що він же не був людиною гестапо), він бере тебе ца пушку, це марна погроза, та й тільки…

— Я жду, — сказав Роумен, почекавши, коли Сиайдерс зачинить двері. — Я хочу звільнити вас, Гаузнер.

— Ні, містере Спарк. Пробачте. Можете робити все, що завгодно з моєю дочкою, якщо ви наважитеся на такий злочин, але я вам відповім тільки в присутності генерала.

Він щось придумав, збагнув Роумен. Я дав йому час, поки відповідав Снайдерсу. Він був готовий усе відкрити, але передумав за ті секунди, поки мене питав Ед. Що ж ти придумав, собако, міркував Роумен. Чому ти так змінився за ці секунди?!

— Добре, — сказав Роумен і важко підвівся з крісла. — Зараз ми поїдемо з вами до Верена. Віддайте ваші документи, будь ласка. Я вас затримую.

— Будь ласка, — відповів Гаузнер і ще дужче зблід. Він простяг паспорт і продуктову картку. — Більше в мене нічого немає.

— Цього досить, — відповів Роумен. — Їдьмо.

У коридор він вийшов перший, покликав Снайдерса, той визирнув із сусідньої кімнати; Роумен сказав, що він їде з Гаузнером до Верена, спитав, чи є в машині карта Мюнхена, спустився в двір, сів за кермо, розклав план міста, чіпко схопив очима дорогу, що вела до Швейцарії, попросив Гаузнера витягти руки і зчепив їх тонкими сталевими наручниками.

Через кілька хвилин — вони їхали мовчки — Гаузнер зауважив:

— Ви їдете не тією дорогою, містере Спарк.

— Я їду тією дорогою, яка мені потрібна.

— Ви хочете кудись заїхати?

— Так.

— Я можу допомогти вам знайти правильну дорогу. Ви заблудитесь. Тут є хороша дорога, зовсім пряма… Куди ви маєте заїхати?

— Я знаю, куди мені треба потрапити, Гаузнер, я знаю. Погано, подумав він, якщо мене зупинять наші патрулі й почнуть питати, чому я везу людину в наручниках; вони зажадають дозволу на арешт. А Сиайдерс мені не потрібен. Зараз мені вже ніхто не потрібен. Будь-який американець мені зараз може тільки завадити; я і він, її керівник, і нікого більше.

Роумен проскочив патруль; хлопці помахали йому руками, він весело посміхнувся й натис на акселератор ще дужче.

— Куди ми їдемо? — спитав Гаузнер, коли вони звернули на путівець. — Ви не переплутали дороги?

Роумен не відповів; він благав бога, щоб машина не вперлася в'паркан якогось котеджу; в них такі акуратні парканчики, просто диво, а не порядок, а мені треба хоч трошечки безладу, мені треба ще метрів сімсот, усього сімсот, щоб довкола не було будинків, і щоб мою машину ніхто не бачив з дороги, і щоб його крику, коли він кричатиме, ніхто не почув, більше мені нічого не треба, бо єдине, що він міг подумати, поки Сиайдерс відчиняв двері, то це, те, що я не зроблю, як він, як робили всі вони, чорні, зелені й цивільні, словом, він правильно подумав, тільки він не знає, як мене катували у них струмом, як мене зрадила Лайза, як я став інвалідом, поки не зустрів Крісти й не повірив у те, що вона послана мені богом, за всі мої гріхи послана, за моє добро і зло, за те, що я такий, який є, і ні за що інше…

Доріжка, посипана гравієм, кінчилася біля каналу; раніше тут ловили рибу, зрозумів Роумен, а в тому згорілому будиночку пили пиво або ховалися від дощу; слава богу, я попав у те місце, яке мені й потрібно…

— Ну, от і приїхали, — сказав Роумен, судорожно вдихнувши повітря. — Ви бліднієте, коли хвилюєтесь? А мені стає нічим дихати… Зараз я вам скажу щось, Гаузнер… Після цього ви зрозумієте, що я зроблю з вашою дочкою саме так, як ви зробили з Крістіною…. Я був у вас у полоні… Розумієте? І мене брали на тортури струмом… Щоб зробити імпотентом… Я не розповідатиму подробиць, як це робили, ви їх знаєте…

— Я їх не знаю… Я працював у абвері, ми не катували людей, містере Спарк…

— Моє прізвище Роумен. Пол Роумен, ось у чому вся справа…

Він не зводив очей з Гаузнера і правильно робив, бо помітив, як у очах німця заворушився жах, і зрозумів усе, що йому треба було зрозуміти.

— Крістіна дуже добре зробила свою роботу, Гаузнер… Так добре, що я прилетів до вас, щоб узнати правду. Всю правду: з іменами, телефонами, паролями, розумієте? Якщо ви мені не дасте відповіді на ті запитання, які я поставив у казармі, нарікайте на себе: я зроблю з вашою дівчинкою так, як ви зробили з Крістіною…

— Але я… але я не ро… не робив з нею так…

— Усе, Гаузнер. Я повинен встигнути на літак. Виходьте з машини. Час кінчився. В тому, що сталося, винні ви. Виходьте, я пристрелю вас. Мене судитимуть, чорт з ним, нехай. Якщо я не узнаю всієї правди, мене це не дуже й бентежить… Але після того, як я вас пристрелю, я приїду до вашої дочки і зроблю те, що обіцяв. Клянуся, я зроблю саме так.

Роумен виліз з машини, витяг із задньої кишені штанів «вальтер», розчахнув дверцята й опинився з Гаузнером віч-на-віч. Чорні тіні під очима, що були зникли, знову стали наче намальовані, і губи танцювали й були сухі, як у алкоголіка…

… Через дві години Роумен вилетів у Мадрід, дізнавшись про все, що хотів, а головне, зрозумів, чому Кріста працювала на них; бідна дівчинка, вона вірила, що, виконавши останнє завдання, їй назвуть ім'я вбивці її батька.

… Через три години Мерк подзвонив Гаузнеру й попросив його заїхати «на чашку чаю». «В мене гість із Стокгольма, мріє з вами зустрітися й згадати колишнє».

Але ніякого гостя в нього не було, Мерк сидів у своєму кабінеті сам-один; сказав, що «в казармах у Гелена є свої люди; про те, що сталося, все відомо; врятувати може лише повне зізнання»; вислухавши колегу, спитав:

— Ви розумієте, що сталося?

— Так.

— Ну, й що ви маєте намір робити?

— Я готовий виконати те, що ви мені доручите, Мерк.

— «Пане Мерк»! Це сьогодні вранці я був «колегою»! А зараз я став «паном»! І залишуся ним для вас назавжди!

— Говоріть тихше, — попросив Гаузнер. — У мене можуть розірватися судини, і тоді я не зроблю того, що мені треба буде зробити.

— А що вам треба буде зробити?!

— Не знаю. Але я не вважаю становище безвихідним…

— Ви віддали йому справжнє ім'я генерала?

— Ні.

— А іспанські зв'язки?

— Так. Коли б він зрозумів, що я йому брешу, він напевне виконав би свою зловісну обіцянку…

— Та плювати…

— Пане Мерк, — перебив його Гаузнер, — будь ласка, добирайте вирази… Йшлося про долю дитини…

Йому кінець, зрозумів Мерк; його розтерли підошвою об асфальт, тільки таким його можна тепер сприймати.

— Пробачте мені, — сказав Мерк. — Я такий приголомшений тим, що сталося, що не володію собою… Спасибі, що ви прийшли, Гаузнер… Я мушу обговорити ситуацію й прийняти рішення, а ви зараз їдьте відпочивати, на вас лиця немає.

І Гаузнер заплакав; обличчя його трусилося, сльози котились по щоках, наче краплі весняного дощу по немитих від зими шибках веранди на маленькій дачці в лісі.

«Чому я подумав про дачу? — здивувався Мерк, проводжаючи візитера в передпокій; збагнув лише тоді, коли зачинив за ним двері: — Його обличчя вкрилося сивою щетиною, це неохайно, хоча типово для тих хвилин, коли переживаєш стрес; неохайність в обличчі нагадала мені дачу; весною шибки в патьоках, сірі, схожі на неголені…»

Усміхнувшись, Мерк став одягатися; все ще мрячив дощ; він натяг светр; дуже боявся застудитися, а до Пуллаха шлях неблизький, не приведи господи — ще зляже, а тепер це неможливо, повна бойова готовність, противник дізнався про те, про що не має права знати…

КЕМП-І

Він подивився на годинник: до ленчу лишалося сорок хвилин (тепер, пропрацювавши рік в ІТТ у Джекобса, він ніколи не говорив «обід»; тільки «ленч», зручніше й об'ємніше; ленч передбачає і знайомство, й обмін думками, й легку випивку, все зав'язано в одному слові; «давайте пообідаємо» — багатослівно, ближче до обжерства, тоді як ленч і є ленч; все ясно з самого початку).

Вечір буде зайнятий; зустріч цілком перспективна, йдеться про вербування графа Бахцу Елльсберга; підготовчу роботу провів доктор Райн, він надійний, не піддається ілюзіям, коли сказав «так», значить упевнений в успіху; чому не дзвонить Блас? Хоча я дозволив йому все, мабуть, поклав дівку в ліжко; красень, молодий, не те що Роумен; розмову з Штірліцом доведеться перенести на завтра, бо сьогодні на тринадцяту тридцять призначено ленч в «Лукулусі» — кращий ресторан Мадріда, всього лише десять столиків, цін немає, все, як у «Максима» в Парижі; збираються найповажніші люди міста, тисяча песет більше, тисяча менше, кого це хвилює, коли укладаються мільйонні угоди?! Задля справи виправдані будь-які витрати; тільки тупі скнари бояться викинути тисячу там, де пахне мільйонами, і, як водиться, програють, бо кожен початок пов'язаний зі щедрими витратами, прибутки потім ідуть, діалектика, нічого не вдієш.

Із Буенос-Айреса прилетіли тузи, їх опікає Гутієрес-молодший; на прийоми до сеньйори Франко одержує особисті запрошення, сильний, зв'язки неймовірні.

Кемпа трохи здивувало те, що вони, ці банківські тузи з Аргентіни, прибули разом з промисловцями; як правило, такі змішані групи прилітають лише тоді, коли очікується підписання якогось дуже великого індустріального залізничного чи військового проекту, а такого в Аргентіні поки що не передбачалося; принаймні Штірліц — коли Кемп доручив йому скласти довідку про колізію, що зацікавила його, — нічого серйозного не знайшов, хоча проаналізував усю пресу республіки, навіть ту, яку було заборонено ввозити в Іспанію, і доставляти її в ІТТ з дипломатичною поштою, яка не підлягала, певна річ, огляду митних властей Франко.

Кемп, звичайно, і гадки не мав, що Штірліц зацікавився якоюсь статейкою у «Кларіні», де йшлося про намір спорудити каскад електростанцій в районі Барілоче, що на кордоні з Чілі; зовсім безлюдний, необжитий район, чому саме там? Чому «Кларін», що почав, як було оголошено, цикл репортажів про цей проект, надрукував тільки один, а потім замовк? Знаючи суть роботи секретного підрозділу Ге-рінга, котрий працював над створенням атомної бомби для рейху, Штірліц пам'ятав, що першим і основним питанням проекту була прив'язка лабораторій і дослідних заводів по виробленню гелію до електростанцій, з дотриманням норм надзвичайної секретності.

Штірліц заклав інформацію в пам'ять, але не запустив її в дослідження, бо привчив себе до того, що аналізувати треба факти, а не домисли.

Він, звичайно, не знав і не міг знати, чому Кемп поставив перед ним завдання обчислити те нове, що намічалося в промислово-шляховому будівництві Аргентіни, як і Кемп, він також міг лише припускати, для чого група тузів із Буенос-Айреса прилетіла в Мадрід — за особистою вказівкою Перона. Єдиний у цій групі — професор Дейва — представлений як науковий експерт, був утаємничений у справжню мету поїздки в Європу. Саме він, Дейва, повинен був мимохідь, ненав'язливо промацати можливість придбати в різних фірмах (бажано в англійських та шведських, але через іспанські концерни) ті стратегічні матеріали, верстати та апаратуру, які потрібні Ріктеру для створення «штуки»; робота у Барілочі вже почалася, але була оповита цілковитою таємницею, і зведення про результати кожного дня доповідалися безпосередньо президентові. Він, професор Дейва, мав ставити свої запитання у такий спосіб, щоб його співрозмовники ні в якому разі і ні за яких обставин не могли зрозуміти, чим же по-справжньому цікавляться аргентінці. Більше того, Гутієрес розробив точний план дезинформації, виконання якого повинно було дати можливість іспанцям і тим, хто з ними зв'язаний, прийти до висновку, що Перон задумав гігантський план портового й міського будівництва («нація насамперед, я думаю не про якісь там міфічні «класи», винайдені Марксом, а про всіх трудящих»), що досить добре прозвучить у пресі після виборів.

Ні Штірліц і ні Кемп не могли також передбачити, що Дейві дали ще одне делікатне доручення (а втім, не йому одному) — з'ясувати долю тих осіб, які були зав'язані в атомний проект нацистів; прізвище Штірліца стояло не на останньому місці.

… Часом Кемп ненавидів себе за зайву, як він сам це назвав, «німецькість». Він нічого не міг вдіяти з собою, коли мозок його, немов окремо від нього самого і від його глибинної суті, автоматично обчислював ту реальну, чисто житейську економію, яку дають всі ці ділові ленчі і коктейль-парті. Суми ці не просто намертво закарбувалися в його мозку (часом навіть мимо його волі), але й складалися в певну концепцію бюджету; якось само собою виходило так, що місячний оклад, який платила фірма, майже повністю переходив на його рахунок у «Банк де Мадрід»; харчувався він саме на цих практично щоденних прийомах; Ерл Джекобс виділив йому досить значну суму на представницькі витрати та бензин (так звані транспортні витрати), фірма також фінансувала його телефонні розмови і, після того як він підготував чотири дуже вигідні контракти, взяла на себе половину квартирної платні, бо Джекобс вирішив, що його холостяцька квартира цілком може бути обладнана для зустрічей з потрібними людьми, коли розмова в ресторані небажана з цілого ряду міркувань, а насамперед тому, що секретна поліція — особливо після того, як Франко санкціонував широкі зв'язки з Америкою, — хоче знати все і всіх, влізає в прерогативи міністерства економіки, відробляє свій хліб абияк, а рапорти агентури можуть бути некваліфіковані чи тенденційні, і тоді навіть сам Ерл Джекобс з його зв'язками не гарантований, що вдасться вчасно «погасити» непотрібну сварку.

Іноді Кемп виймав свою чекову книжку і з радістю переглядав суму свого рахунку, яка щомісячно збільшувалася, — адже після війни почав з нуля, а через одинадцять місяців зможе купити старий будинок на березі біля Малаги, який нагледів якось, будучи у відрядженні в Андалусії. Знову-таки незалежно від самого себе, зовсім автоматично його мозок, підкорений ощадливому педантизму, легко й точно вичислив, що треба буде ще три роки попрацювати в корпорації, щоб перетворити розвалюгу в цілком пристойний пансіонат, який він назве «Кондор»; вісім номерів, великий хол-ресторан, басейн у дворі; Герман Гіскес, підполковник абверу, один з найдовіреніших співробітників Гелена, сказав на їхній останній зустрічі, що через кілька років у гамбурзьких газетах можна вже буде надрукувати рекламу про «німецький куточок на березі Середземного моря»; саме тепер у Німеччині роблять гроші, величезні гроші, отже, люди захочуть відпочити тиждень-другий подалі від чужих очей, запросивши на сонечко хорошу подругу.

Гіскесу він вірив; вперше вони зустрілися на конспіративній квартирі Гелена в Мюнхені у вересні сорок четвертого; генерал тоді запросив його (не «Кемпа» ще), підполковника Ріхарда Віккерса, і підполковника Германа Гіскеса.

Гелен був похмурий, довго сидів біля приймача «Блау-пункт», ловив хвилю тієї німецької радіостанції, яка передавала тірольські пісні (дуже голосисті, надійно забивають розмови; отже, прослухати їхню бесіду колега Мюллер практично не міг, коли припустити, що гестапо — за завданням Кальтербруннера — все-таки обладнало його конспіративну квартиру апаратурою), потім запросив офіцерів до невеличкого столика, сервірованого печивом, трофейним товстим шоколадом та неміцною кавою.

— Я запросив вас, — сказав він, — не для того, щоб повідомити вам щось приємне, а зовсім навпаки… Я хочу поговорити з вами цілком відверто про те, що нас чекає. А чекає нас окупація. Так, саме так. Війну програно, крах неминучий. І я хочу розповісти про те, як кожному з вас належить поводитись після того, як вас заарештують…

Гелен нахмурився, лоб вкрили глибокі зморшки, він був стомлений і змарнілий: щоки позападали, під очима залягли темні тіні.

— Так, — роздратовано повторив він, — саме так, після того, як вас заарештують… Єдиний, хто, можливо, уникне арешту, — він підвів очі на Кемпа, — будете ви, бо я пробив для вас призначення в Лісабон; ваше прізвище тепер — Кемп, починаєте службу в нашому аташаті. Але більшу частину часу витрачайте на те, щоб уже зараз, не гаючись, шукати контакти з ІТТ — я вірю моєму другові доктору Вест-рику. Не думайте про поточні справи; ваше головне завдання — підготувати точку, яка в майбутньому дасть змогу організувати надійний дах для всіх тих, у кому будемо зацікавлені ми, солдати тієї Німеччини, яка встане з попелу.

… Вдруге Кемп зустрівся з Германом Гіскесом у Лісабоні, коли той прилетів до португальської столиці разом з Густавом Гаузнером у грудні сорок четвертого, напередодні різ-два; вони поїхали на Байро Алто, в район місцевої Фліт-стріт, у невеличкий ресторанчик «Нова прімавера»; розмовляли мало, пили багато, настрій у всіх був пригнічений; дали обітницю допомагати один одному чим можуть і як можуть, грядущому жаху можна протиставити тільки єдність бойових соратників. Кемп переклав прислів'я, виведені синьою поливою на білих кахлях, вмонтованих у стіну: «Добре робить той, хто робить», «Фальшивий друг — найгірший ворог». Саме тоді Гіскес і пожартував: «Найбільша допомога, яку ми зможемо подати нашій нещасній батьківщині, полягає, мабуть, у тому, щоб кожен з нас зміг розбагатіти, як Крез. Тільки потім не сісти сидьма на це багатство, а поділити його між борцями… Страшненька ідея визначає кінець режиму: «Багатійте, і ви допоможете нації!» Де наша колишня німецька духовність, боже мій?!»

… У «Лукулусі» було весело, аргентінці влаштували чудовий обід, м'ясо тало в роті, ніде в світі немає такої яловичини, як у них, хазяїн ресторану не образився, коли вони привезли кухаря з свого посольства, той готував ростбіфи й вирізки, пильнуючи, щоб не було пересмаження, це найстрашніший гріх, бо пропорція присмаженості зверху і крові всередині є першооснова гастрономії Байреса; найменше порушення заплямує ганьбою, навіщо тоді друкували в меню назву страв, що славилися в Аргентіні.

Вино подавали з бодег Мендоси — спеціально привезли з собою п'ятнадцять ящиків; звичайно, іспанська «Рьоха» чудова, але вже коли в «Лукулусі» сьогодні приймають на ар-гентінський лад, то нехай головне, що визначає стіл, тобто м'ясо й вино, буде аргентінське.

Маркіз де ля Куенья був в ударі, розповідав анекдоти, хазяїни й гості сміялися до сліз; благопристойний порядок змінила дружня розкутість: люди мінялися місцями, розмовляли всі, стало гамірно; розбилися за інтересами, запитання й відповіді перекидалися легко, мимохідь, коли послухати з боку, могло здатися, що люди говорили про сущі дрібниці, та й випито немало, однак якщо проаналізувати суть цього застілля, то компетентні економісти змогли б скласти жорстку схему, побудовану на м'яких, немов доторк котячих лапок, натяків, вигуків здивування, напівфраз, а то й просто вигуків. Як велике барвисте панно складається з мізерних мозаїк, так і тут головний смисл був надійно прихований в лузгу зовсім необов'язкових слів; тільки коли їх зібрати на друковані сторінки, вони набудуть закінченого логічного смислу.

Правда, Кемп, який уважно слухав все і всіх (це в них заздалегідь обговорено з Джекобсом), не міг приховати здивування, коли професор Дейва, підсівши до нього з келихом вина, заговорив чудовою німецькою; спитав про долю гумбольдтовської бібліотеки («боже, з яким захватом я працював у вас у Берліні, яка прекрасна систематизація знань!»), цікавився, що сталося з Дрезденською галереєю, що безслідно зникла, адже це російська зона окупації, чого можна сподіватися від вандалів; потім сказав, що його німецькі друзі в Байресі непокояться за професора Грюннерса; чи не має «любий Кемп» якоїсь інформації про цього видатного математика; я був би безмежно радий, якби ви розшукали його, все-таки Іспанія — це Європа, вам ближче до Німеччини, не те що нам, живемо на іншому краю землі, ходимо догори ногами, Новий рік відзначаємо в той день, коли настає літо, все не як у людей. До речі, про професора Грюннерса може знати один полковник на прізвище Штірліц, мені називали це ім'я в нашому університеті, а раптом ви чули щось про нього, чого на світі не буває?!

Не діждавшись відповіді Кемпа, начебто це його не дуже й цікавило, професор Дейва переключився на розмову з маркізом де ля Куенья, звалив на нього потік інформації з приводу того, як інтенсивно бразільці почали освоєння прикордонних з Аргентіною районів неподалік водопаду Ігуасу, використовуючи техніку, яку вони одержали з Швеції через посередництво іспанців. «Ми ревнуємо, зрештою Бразілія — дитя Португалії, а ми піддані іспанської культури, хіба може люба мати виявляти байдужість до рідних дітей?!»

Маркіз де ля Куенья засміявся:

— Головна різниця між нами й португальцями полягає в тому, що ті пускають биків на кориду, забинтувавши їм роги м'якими ганчірками, а ми жадаємо протиборства з шилом. Та й взагалі, дитяча ревність часто буває безпідставна, в підоснові її почуття, а не факти. Наскільки мені відомо, ми не дуже й активно торгуємо з Бразілією. А втім, цілком можливо, що хтось з наших уліз туди, обминувши моїх бюрократів, діло є діло, штучні перепони заважають обміну капіталу, спасибі за ваше повідомлення, я неодмінно запитаю наших нероб…

Коли Дейва хотів був устати з крісла й перейти ближче до Джекобса, Кемп простиг йому свою візитну картку:

— Мені було дуже приємно познайомитися з вами. Я негайно спитаю моїх друзів про те, що вас цікавить.

Дейва витяг свою картку, дописав на ній ще два телефони і сказав:

— Буду радий бачити вас у Байресі. Тут я зупинився в «Рітці», терпіти не можу розкошів, але, на жаль, становище зобов'язує — мої боси неймовірні марнотрати, вони не можуть, бачте, жити в однокімнатних номерах…

Як і завжди, Кемп їхав з прийомів раніше за Джекобса (це було також обумовлено заздалегідь), щоб до повернення боса узагальнити запитання, що виникли під час ленчу. Він підійшов до своєї машини (на такі заходи брав престижний автомобіль фірми, старий «остін» із затемненими шибками), відчинив дверці, хотів був сісти за кермо, але почув своє прізвище; його покликали з тієї машини, що стояла зовсім поряд з «остіном»; голос здався знайомим, нічого тривожного; обернувся: за кермом непримітного «штеєра» сидів Густав Гаузнер…

— Он воно як? — задумливо перепитав Кемп, вислухавши свого дуже давнього знайомого, і відчув давно забуте бажання затягтися міцною сигаретою. — Гаразд, сідайте до мене, від'їдемо звідси, там і вирішимо, що робити.

— Та ні, — роздратовано сказав Гаузнер. — Що треба робити, я знаю, у мене є інструкція. Інше питання — чи встигнемо?

— Встигнемо, — відповів Кемп і посміхнувся. — Особливо коли є інструкції. До речі, ви що, тягли їх через кордон?

— Як і торс, — у тон йому посміхнувся Гаузнер. — Інструкції тут. — Він злегка приторкнувся вказівним пальцем правої руки до лоба. — Все по пунктах, завчено аж до ком.

Кемп припаркував машину на вулиці генерала Мора, поклав у рот жувальну гумку й сказав:

— Про жінку зрозумів. Про зв'язок, який треба передати вам, також. Про готель і машину тим паче. Але я не можу збагнути, чому мені треба негайно летіти звідси в Буенос-Айрес? Це виглядатиме як втеча.

— Подзвоніть Кіршнерові. В нього додаткові вказівки. Ви знаєте Кіршнера?

… Кіршнер, один з тих, кого закинув Гелен в Іспанію на глибинне вкорінення, поки що не мав оперативних завдань, уникав будь-яких контактів з німцями, використовувався «організацією» в крайніх випадках. Зараз був саме такий випадок. Сьогодні вранці з Гамбурга подзвонила «тітка Гертруда» (агент Мерка) й, привітавши «любого Хайнца», попросила його передати Гербертові (Кемгіу), якщо той раптом подзвонить йому, щоб він «подбав про прибирання дому» після того, як «роз'їдуться родичі з півдня».

Звичайна фраза, яку Кіршнер передав Кемпу, коли той подзвонив йому, розшифровувалася так: «Після того як людина, що вийшла до вас на зв'язок, виконає покладене на неї завдання, ліквідуйте її з допомогою надійних людей, але самі після цього передислокуйтесь до Аргентіни на заздалегідь обумовлену явку».

Кемп повільно, немов заворожений, поклав трубку й не зразу наважився вийти до Гаузнера з підвального приміщення, звідки дзвонив (що за безглузда манера встановлювати телефон біля нужників?!). Він з жахом побачив обличчя Гаузнера, коли вони сиділи в Лісабоні всього якихось два роки тому і розмовляли про те, що єдиною панацеєю від тотального знищення німців з карти світу є лише одне: абсолютна, сердечна, щира дружба; досить нам дозволяти всяким недоумкам, таким, як єфрейтор, користуватися природженою німецькою властивістю порядку, беззаперечним виконапням будь-якого найкривавішого наказу начальника.

З не відомим йому досі жахом Кемп раптом зрозумів, що він ні на хвилину не сумнівався в тому, що виконає наказ «організації» й організує вбивство Гаузнера («прибирания дому») після того, як той зробить свою роботу. Оскільки Гаузнер приїхав сюди, значить, він автоматично перейшов у його, Кемпа, підлеглість і, отже, розповість докладно, що йому треба зробити; ох, краще б мені не знати цього, подумав Кемп; будь тричі все прокляте; не життя, а якесь знущання з того, що є в людини святого… Хоча чи є? Все випалили, вік жорстокий, не на милосердя розрахований.

— Ну що ж, — сказав він, увійшовши в кафе, повільно сідаючи за мармуровий столик біля Гаузнера. — Все сходиться. Розповідайте діло, я одержав необхідні вказівки, допомогу забезпечу.

— Як з часом? — знову спитав Гаузнер. — Повірте моєму відчуттю, з часом у нас дуже скрутно. Мені треба негайно побачити ту жінку, яку я вам передав на зв'язок…

— Крістіну?

Гаузнер машинально оглянувся, кивнув і стомлено вів далі:

— Я повинен зустрітися з нею негайно. Людина, яку ви мені передасте, мусить вивезти її з міста і надійно постерегти, поки я не проведу розмови з Роуменом.

— На предмет?

— Його вербування.

— Це нереально.

— «Організація» вважає, що завдання це важке, але все-таки цілком реальне. Це думка генерала, а він не помиляється. Ви переконані в точності тієї інформації, яку вам передали?

— Мені передають досить багато інформації, — сумно посміхнувся Кемп. — Яку саме ви маєте на увазі?

— Про стосунки Роумена до мого агента… до Крістіни?

— Інформація абсолютна. — Кемп хотів був додати, що слухав запис їхніх розмов, починаючи з самого раннього ранку і до того моменту, коли вночі вони починали займатися любов'ю, але чомусь не став цього робити; за кілька хвилин я вже звикся з тим, так само з жахом подумав він, що розмовляю з покійником, розуміючи, що перед загибеллю Гаузнера може статися таке, що змусить його заговорити. Тутешні хлопці на Пуерта-дель-Соль примусять навіть труп ворушити сірими холодними губами.

Він уявив собі цей жах: жовтувате обличчя мертвого чоловіка; прозорі, немов обтягнені папіросним папером, очні яблука, загострений хрящуватий ніс (чому в усіх покійників ніс стає хрящуватим, наче всі померлі — євреї; ах, коли б) і відстовбурчені, з синявою вуха.

— Інформація цілком надійна, дорогий Гаузнер…

— Я — Морсен. Будь ласка, забудьте те ім'я.

— Добре. Що ви маєте намір робити після вербувальної розмови?

— Або я ламаю його і він дає згоду на роботу за завданням «організації» і тоді ми постачаємо його такою інформацією, яка сприятиме його кар'єрному зростанню і переводу до Вашінгтона, або знищу його.

— Друге ясно. Яку інформацію ви можете йому пообіцяти?

Гаузнер закурив і, відкинувшись на спинку крісла, відповів:

— Я віддаю йому вас.

— Ви збожеволіли.

— Я — ні. Мерк — можливо.

— Ви збожеволіли, — повторив Кемп. — Я ж тримаю всі нитки!

— В Буенос-Айресі ви з'явитеся на відому вам адресу, — монотонно, якось навіть торжествуюче говорив Гаузнер, — і передасте там усі свої зв'язки, паролі, довіреності на рахунки. Там же вам вручать нові документи; місце вашої майбутньої роботи — Парагвай з виходом на північні райони Аргентіни. Мене уповноважили вам передати саме це…

— Це все?

Гаузнер витяг з кишені маленьку англійську книжку.

Кемп устиг помітити титул на корінці — О'Генрі.

— Тут паспорт, гроші й шифри; телефонний зв'язок заборонений категорично, тільки листування.

Кемп подивився на годинник; треба встигнути зняти мої гроші в «Банк де Мадрід», подумав він, не залишати ж їх тут? Яке все-таки безглуздя, чорт забирай! Десь щось з кимось сталося, а б'є по мені… А втім, ні; я лечу в Аргентіну, а Гаузнера кладуть у труну, не треба мені гнівити бога, зі мною не так уже й погано…

Тим часом Гаузнер тягуче говорив завчене:

— «Організація» вважає, що найближчим часом Роумен почне проявляти активність, якщо вже не почав. «Організація» передбачає, що одним з об'єктів його активності може стати якийсь доктор Брунн, він же Штірліц. Вас просили, перед тим як ви, не заїжджаючи додому, відправитесь на аеродром, звернутися до ваших друзів, щоб посприяли налагодити стеження за Брунном, а також за Роуменом. Вас також просили локалізувати тих знайомих Роумеиа в місцевій секретній службі, з якими він підтримує службові стосунки; назвали ім'я полковника Еронімо; мені доручено передати: вже вжито заходів, щоб вас підтримав у всьому полковник Фернандес. Мене також просили передати: завдання полягає в тому, щоб не дати можливості доктору Брунну зникнути, бо «організація» передбачає, що після заходів, ужитих нею, Роумен зробить усе, щоб допомогти докторові Брунну виїхати з Іспанії. Факт можливої допомоги має бути відповідним чином зафіксовано…

— Але цього я вже не встигну зробити, — сказав Кемп. — Кому передати документи, якщо хтось з моїх людей зможе сприяти виконанню цієї вказівки?

— Мені, — відповів Гаузнер. — Як тільки Брунн поїде на вокзал чи на аеродром, я повинен одержати документи про те, хто і як допомагав йому в цьому. Вони мають бути в мене, коли я розмовлятиму з Роуменом.

Вони мають бути при тобі, коли тебе вб'ють, подумав Кемп. Бідолашний Гаузнер. А я ще нещасніший, бо мене зробили христопродавцем. Мене не розпинали, не катували в катакомбах, не погрожували життям рідних, мені просто передали слова генерала, і я почав завчено діяти, тобто брехати, замовляти каву, зацікавлено слухати і спокійно дивитися в очі колеги, якого вб'ють мої люди з групи Берндта — Пепе.

Ну, добре, спитав він себе, а що коли я зараз усе відкрию Гаузнеру? От візьму й скажу йому: «Друже, ти приречений. Той, хто послав тебе сюди, віддає тебе на заклання. Йому потрібно — в якійсь складній комбінації, невідомій ні тобі, ні мені, — щоб ти мав при собі документи про зв'язок Штірліца з Роуменом. Коли твоє тіло — мертве, піддатливе й важке — перевертатимуть, після того як обміряють його і зроблять фотографії, — залізуть у кишені, знімуть годинник і черевики (підбори — чудові контейнери для таємної кореспонденції!), при тобі повинні бути саме ці документи. Недаремно мені доручили пильно стежити за Роуменом, недаремно я дістав вказівку «організації» вступити в контакт з «доктором Брукном» перед тим, як Роумен почне з ним свої ігри, недаремно доручили мені провести цю операцію так, щоб Брунн відчув постійну турботу про нього і нашу таємну могутність, яка нічого не просить взамін за своє добро, і я провів цю операцію, але я був маленьким пішаком у великій грі, задуманій комбінаторами; тепер мені ясно, що вони недаремно наказали мені організувати знайомство дівки бідолашного Гаузнера з цим американцем, неспроста саме я мав привести Штірліца до Ерла Джекобса, все це неспроста, і мені не дано зрозуміти наступні ходи комбінації, і тобі, нещасний, довірливий Гаузнер, не дано зрозуміти, в ім'я чого ти мусиш умерти». Ну й що, спитав себе Кемп. Що станеться, коли я скажу йому це? Він же не повірить мені. Або передасть по якійсь запасній лінії — вони могли дати йому запасний ланцюг — сигнал тривоги: «Кемп збожеволів». Або — ще гірше: «Кемп продався ворогові й зводить наклеп на братство нашої «організації».

— Добре, — сказав Кемп, відчувши тяжку втому, навіть плечі осунулись, — я зроблю все, що можу. Їдьмо на телеграф, звідти легше зв'язатися з ким треба, телефони ресторанів на підслухуванні, тутешні опозиціонери ресторанні, вони затівають двірські перевороти в ресторанах, зрозуміли? Хочете випити перед дорогою?

— Я п'ю після закінчення роботи, — відповів той. — Велике спасибі.

Після закінчення роботи ти лежатимеш на асфальті, подумав Кемп. Або на паркеті. Краще б на килимі, не так боляче падати. Та коли куля розірвала тебе, ти не відчуваєш болю від падіння, сказав він собі, ти сприймаєш падіння, як благо, як доторк до землі, яка дає силу; хтось з древніх намагався торкнутися ногою землі, коли його душив ворог, бо вірив, що вона дасть йому нову силу, і, здається, дала, але ж це буває в легендах, у житті все грубіше й жорстокіше, пахне горілою вовною, булькає червона кров у куточках рота і в горлі повно гіркої блювотини, бо пробита печінка, велика, як у корови, і така ж бура.

Він устав рвучко, бо зрозумів: ще мить, і він усе скаже Гаузнеру, він просто не зможе перебороти в собі цього бажання; хтось розповідав йому, здається Клаус Барб'є, що зрадник — перед тим моментом, коли він іде в камеру працювати проти свого близького друга — відчуває до нього таку ж краючу серце ніжність, як мати до своєї дитини. Але це триває тільки якусь мить; головне — подолати в собі криз, потім буде не так страшно; боляче — так, але не страшно, і коли біль усе-таки можна перенести, то страх безугавний, а тому нестерпний.

ПОЗИЦІЯ-І

Червень сорок шостого року в Нью-Йорку був дуже вологий і такий задушний, що відчуття липкої спеки не залишало городян і вночі, коли з океану налітав вітер; зливи — наче хтось поливав з брандспойта — були все-таки короткі і прохолоди не приносили.

… Посол Радянського Союзу Громико підвівся з-за столу, підійшов до вікна; Нью-Йорк уже спав, вулиці були безлюдні, в серпанковому сіро-розмитому небі бринів світанок; згадав Пушкіна — «адна заря смєніть другую спєшит, дав ночі полчаса», однак чи то магія Петрової столиці, чи невтолима туга за домівкою — вже третій рік він представляв за океаном Батьківщину, наймолодший «надзвичайний повноважний», немає ще тридцяти восьми, — але пронизливий своїм безутішним сумом пушкінський рядок не лягав на Нью-Йорк; воістину нам дим вітчизни і солодкий, і приємний…

Громико глянув на світляний циферблат: пів на третю; через сім годин виступ у Комісії ООН по контролю над атомною енергією; вранці одержали пропозиції Кремля: від того, як він вмотивує необхідність прийняття російської позиції — всього лише три пункти, кілька фраз, — залежить майбутнє людства; саме так, бо мова піде про те, що так тяжко тривожить світ.

Посол розумів, що опір радянській пропозиції буде серйозний; сподіватися на логіку (не почуття навіть), на жаль, не доводилося, бо склад мислення воєнно-промислового комплексу зовсім особливий, до загальнолюдського не застосовний. Тому він працював весь день над текстом свого виступу, щоб абсолютно точно і, головне, дохідливо донести смисл пропозицій Кремля не тільки до членів ООН, а й до західного радіослухача і читача, який піддавався щогодини й щохвилини талановитій і жорстокій обробці засобами масової інформації: працюють доки, майстри своєї справи,' професіоналізм у них справді високий.

— Пане посол, — спитав його якось один із старійшин американської журналістики Уолтер Ліпман, — невже ви все-таки вірите у можливість досягти згоди в світі, незважаючи на те, що зараз відбувається в нашій країні?

— Вірю.

Ліпман посміхнувся:

— Це вказівка Кремля?

Громико відповів не зразу, немовби розмірковував уголос:

— Це з одного боку. А з другого — мій інтерес до історії… Якщо до цієї науки ставитись вдумливо і не боятися черпати в минулому уроки для майбутнього, тоді не можна не бути оптимістом.

… Він повернувся до столу, перебіг очима текст і раптом виразно побачив обличчя своїх братів Федора, Олексія й Дмитра, молодшенькі; ще в дитинстві захопилися історією: неподалік від їхнього рідного села, біля Железник (Старі й Нові Громики розділяла чудова й тиха річка Бесядь), височіли кургани; дитяча уява малювала картини минулого: вбачалися шведські легіони, що йшли по Білорусії до Полтави; змучені колони Наполеона. Коли брати підросли, стали зачитуватись книжками Соловйова, мріяли про розкопки; не судилося — Федора й Олексія вбили нацисти, поклали свої голови на полі битви; Дмитро весь поранений, тільки душа в тілі; дядьки по матері, Федір і Матвій Бакаревичі, загинули на війні; Аркадія, єдиного брата дружини, вбито в бою під Москвою…

«Не можна не бути оптимістом», — згадав він свою відповідь Ліпману; болісно подумав, чи не видає бажане за дійсне? Ні, хоч як важко правді, вона візьме своє; чим більше людей зрозуміють нашу позицію, тим більше надії на те, що в майбутньому не повториться страшне воєнне минуле; тут його знають по фільмах Голлівуду, живуть уявленнями, до того ж не тільки молодь, а й, що мене тривожить, політики.

Громико ніколи не міг забути, як його — він тоді прилетів у Вашінгтон — запросив у гості Джон Фостер Даллес, автор «жорсткого» курсу. Особняк його був невеликий, скромний; вітальня водночас була й бібліотекою, багато шаф з книжками, дуже схожі на декорації з бродвейських п'єс про добрих старих адвокатів, що черпають знання в старовинних фоліантах тисненої шкіри із позолоченим обрізом, — думка мусить бути красивою.

Даллес простяг гостеві неодмінне віскі, хоча знав, що радянський посол ніколи нічого не п'є: відчинив дверці шафи, провів пальцем по корінцях:

— Ленін і Сталін, вибрані твори. — Витягши том, він перегорнув сторінки, що рясніли помітками олівцем та підкресленнями. — Зараз мене особливо цікавить питання диктатури пролетаріату, стараюсь збагнути її істинний смисл.

Посол чіпко переглянув помітки Даллеса; навіть побіжний перегляд свідчив, що хазяїн дому вибудовує концепцію тотального неприйняття всього, на чому утворився Радянський Союз, — поза часом, місцем і конкретними обставинами, без найменшого бажання бодай трохи зрозуміти найближчого союзника Америки, яким була Росія в Ялті весною сорок п'ятого.

Елеонора Рузвельт, повернувшись восени сорок п'ятого року з Лондона, куди її супроводжував Даллес, зустрівши посла на прийомі, поскаржилась, що Даллес просто одержимо не вірить росіянам: «Звідки така підозріливість?» Вдова президента, яку Трумен усе ще прилюдно називав «першою леді», підкреслюючи цим свій респект до Рузвельта, посміхнулася тоді: «Чомусь саме на Острові Даллес особливо виявляє своє недовір'я до всіх пропозицій, що йдуть з Москви, мабуть, на нього дуже сильно впливає Черчілль».

Громико пам'ятав, як вразила його інформація, що надійшла в посольство з Тегерана: Сталін, не добившись — хоч як намагався — точної відповіді від Черчілля, коли ж почнеться вторгнення союзників в Європу, підвівся з крісла і, стримуючи гнів (тільки очі якось дивно пожовтіли), звернувся до Ворошилова й Молотова:

— У нас аж надто багато справ дома, щоб тут гаяти час. Їдьмо! Нічого путящого, як я бачу, не виходить…

Справу врятував протокол. «Маршал неправильно мене зрозумів, — сказав Черчілль, — точну дату зрештою можна назвати — травень сорок четвертого…»

В інформації, що надійшла послу Радянського Союзу у Вашінгтоні з Москви, підкреслювалось, що Черчілль відступив тому, що Рузвельт явно був проти його політики трохи поблажливого «стримування» росіян… Рузвельта немає, а Черчілль живе, в супроводі Трумена приїхав у Фултон, виголосив промову проти червоних, закликав до єднання сильного Заходу в його протистоянні «світовому комунізму».

… Якось Трумен — в ту пору віце-президент — запросив посла в Білий дім на «кіновечір». Показували хроніку: бій на Тихому океані, боротьба американської піхоти проти японців; потім пішли кадри радянських документалістів: бій у Білорусії та на Україні; Трумен, сівши поруч з послом, раз по раз повторював:

— Це надзвичайно, це просто дивовижно! Який героїзм народу! Яка могутність вашої армії! Я в захопленні, я не доберу слів, аби висловити свій захват…

Посол не знав ще цих кінокадрів, щойно надійшли з Батьківщини; тому дивився на екран пожадливо, мріючи побачити когось з друзів чи рідних серед запилених, поранених солдатів, що рвалися на Захід. Але Трумен говорив без упину, дедалі все більше, виявляючи своє захоплення у найвищих ступенях, кожну фразу закінчував запитанням: «Хіба не так?», «Хіба не правда?»; треба було відповідати, відриваючись від екрана, відповідати точно; нелегко було примусити себе забути слова цієї людини, сказані на початку війни; смисл їхній був цинічний і продиктований традиціями дрімучого ізоляціонізму — чим більше німців і росіян загине в цій битві, тим краще для Америки; допомагати треба то одним, то другим — в залежності від обставин.

Після того як показ фільмів закінчився, Трумен запросив на коктейль; так само багато й натхненно говорив про подвиг росіян, про їхній внесок у загальну перемогу над коричневим чудовиськом, про те, як він високо цінить героїзм Рад.

… Посол вніс останню правку в абзац завтрашнього (ні, де там, уже сьогоднішнього) виступу, прочитав його вголос, начебто вийшло:

— Обставини склалися так, що одне з найбільших відкрить людства спочатку знайшло своє матеріальне втілення в певному виді зброї — в атомній бомбі. Однак, хоч до цього часу таке використання атомної енергії є єдиним практично відомим шляхом її застосування, людство стоїть на порозі широкого застосування атомної енергії в мирних цілях на благо народів… Існує два можливих шляхи для використання цього відкриття: один — використання з метою виробництва засобів масового знищення, другий — використання його на благо людства. Парадоксальність становища полягає в тому, що перший шлях більш вивчений і освоєний. Другий — практично невідомий. Але ця обставина не тільки не применшує важливості завдань, що стоять перед Атомною комісією ООН, а навпаки, підкреслює ще більшою мірою значущість цих завдань у справі зміцнення миру між народами…

Громико згадав обличчя Оппенгеймера; великий учений, один з «батьків» атомної бомби, коли вони останній раз зустрічалися, цілком однозначно висловився, підтримавши пропозицію про повну заборону виробництва зброї масового знищення, хоч і не знав тоді, та й не міг знати, що вже щоденно в Штатах вироблялася нова атомна бомба… Проти кого буде спрямовано цю зброю?

Згадав Альберта Ейнштейна; невеличкий на зріст, згорблений, він на одній із зустрічей тихо, якось навіть боляче сказав: «Якби я знав, що у Гітлера не буде атомної бомби, ні за що не став би підтримувати тутешній ядерний проект, ні в якому разі не став би…»

Посол ніколи не міг забути, скільки холоду й затаєного торжества було на обличчі Трумена в Потсдамі, коли він сказав Сталіну про успішне випробування штуки; саме тоді посол згадав, як у Ялті, лише півроку тому, Сталін запросив Молотова і його, посла в США, — протокол, він і є протокол, — провідати Рузвельта, який занедужав, через це в той день засідання Великої Трійки відмінили; президент лежав у кабінеті, відведеному йому на другому поверсі Лівадійського палацу; візиту «дядька Джо» зрадів, заздалегідь приготувавшись до того, щоб прийняти гостей. Уперше посол зрозумів, яка це важка для президента робота — бути як усі, щоб ніхто не помітив недуги, яка завдавала йому непогамовного страждання. Під час передвиборних виступів треба було заздалегідь піднімати коляску Рузвельта на трибуну так, щоб цього не бачили американці, бо лідер мусить бути атлетично здоровий, красивий і усмішливий; кожна нація живе своїм стереотипом керівника; генетичний код історії, інакше не скажеш, хоч і небезсуперечно; а втім, що абсолютне в цьому світі?

Сіре, пооране сильними зморшками обличчя Рузвельта, на яке падало проміння кримського сонця, якось дивно контрастувало з його очима, що світилися то відкритим дружелюбством, роблячи обличчя президента звичним, знайомим по тисячах фотографій, то завмирали, ставали тьмяними, погаслими; посол згадав страшний за своєю точністю вираз: «фаравей лук» — «погляд відчужений».

Спускаючись униз — візит був недовгий, всього тільки двадцять хвилин, — Сталін зупинився на площадці між другим і першим поверхами, витяг люльку, неквапливо розкурив її і, не звертаючись ні до кого, немовби сам собі тихо сказав:

— Яка несправедливість, га? Чудова людина, мудрий політик, і от… Невже кожному видатному державному діячеві не дано часу на те, щоб завершити задумане?

… Переглядаючи кожного ранку провідні американські газети й журнали, відмічаючи для себе, як змінюється тон редакційних статей та коментарів, намагаючись зрозуміти, чим же викликаний такий різкий поворот у ставленні до радянського союзника, навіщо так тенденційно й нечесно нагнітається настрій тотального недовір'я до росіян, посол дедалі частіше згадував той день, коли Молотов прилетів у Штати, — ще на прохання Рузвельта, який вважав необхідним присутність народного комісара закордонних справ на акті врочистого проголошення Організації Об'єднаних Націй у Сан-Франціско навесні сорок п'ятого.

Під час зупинки у Вашінгтоні Трумен, який устиг за ці кілька тижнів відсунути від Білого дому найдовіренішу людину покійного президента Гаррі Гопкінса (соціаліст, лівий, симпатизує росіянам), запросив Молотова на зустріч.

Саме тоді посол і здивувався з тієї переміни, що відбулася в Тру мені за якісь кілька тижнів: у розмові з Молотовим він був гранично жорстокий, підкреслено сухий, роздратований, будь-яку пропозицію, що її висував народний комісар, відкидав, практично не дискутуючи.

Посол віддав належне такту й витримці Молотова: той, немов не помічаючи неприхованої недоброзичливості нового президента, порушував питання, які мали бути вирішені на установчому засіданні Організації Об'єднаних Націй, — адже йшлося про післявоєнну ситуацію в світі, про те, як заздалегідь досягти згоди у всіх спірних питаннях, — щоб людство нарешті мало гарантії безпеки; минуло сорок п'ять років двадцятого століття, всього сорок п'ять, а скільки з них було віддано Молохові війни?!

Трумен нетерпляче човгав ногами, неуважно дивився у вікно. Саме тоді посол подумав: «Чому наркома називають «пан Ні»? По справедливості «містером Ні» треба назвати Трумена».

Молотов усе-таки знову й знову повертався до проблем, що були у фокусі загальної уваги: репарації з Німеччини, трибунал у Нюрнберзі, доля фашистської диктатури Фран-ко в Іспанії, ситуація в Польщі, Греції, Югославії, — Черчілль, як завжди, шаленів, вимагав втручання у внутрішні справи цих країн, докладав усіх зусиль, щоб нав'язати Великій Трійці свою точку зору, досить далеку від тієї, спільної, яку було вироблено в Ялті ще при Рузвельті. Посол дивувався зовсім не відомій йому раніше стриманості наркома; він, зустрічавшись з ним не раз, звик до його тактовної, але незмінно сухої й твердої манери, але зараз не впізнавав Молотова — так легко він вів дискусію, приймав пропозиції президента, котрі давали змогу прийти якщо навіть не до згоди, то хоч якоюсь мірою прийнятного для престижу країни компромісу… Однак досягти нічого практично не вдалося; більше того, порушуючи загальноприйняті норми пристойності, Трумен підвівся перший, перервавши таким чином розмову, — протокол працює сам по собі, немає потреби у словах: раз хазяїн встав, вважай, тобі пора йти, розмову закінчено.

Посол зрозумів те, чого не міг до кінця зрозуміти під час зустрічі Молотова і його, Громико, з Труменом трохи пізніше, коли вирішувалося питання, де бути штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй — в Європі чи Америці.

Представники європейських країн обговорювали з ним це питання не раз; усі як один були за те, щоб саме Європа стала центром нової світової співдружності націй, об'єднаних ідеями гуманізму, добра і тиші, — людство стомилося від вибухів бомб та ухкання залпів гаубиць; а втім, думки в Сан-Франціско були зовсім різні, дехто пропонував створити штаб-квартиру в Африці — «континент майбутнього», хтось називав одну з країн Латинської Америки — іспанською розмовляють не тільки в Мадріді, Мексіці та Буенос-Айресі, а й, у далеких Філіппінах також, чим не доказ?!

Але всі розуміли, що справу вирішить позиція Кремля, бо престиж країни, яка зробила такий неймовірний за своїм значенням внесок у торжество перемоги людства над гітлеризмом, був тим фактором, що обумовлював багато рішень у світі, — не тільки конкретно це.

Громико одержав телеграму з Кремля вночі, напередодні голосування, результат якого був загалом вирішений, бо в кулуарах усі були переконані, що Росія проголосує за те, щоб Організація Об'єднаних Націй підняла свій стяг в одній з європейських столиць.

Але Сталін круто повернув, доручивши радянській делегації підтримати американську пропозицію, тобто погодитися з побажанням Білого дому, щоб нове світове об'єднання націй розмістилося в Сполучених Штатах.

Пояснюючи позицію Москви — певною мірою несподівану, — Кремль у своїй вказівці Громико зосередив головну увагу на тому, що традиційний американський ізоляціонізм — доктрина Монро не в цьому столітті народилася! — є течія суто реакційна, небезпечна для нинішньої світової тенденції; треба зробити все можливе, щоб молодий колос ие замкнувся в собі самому, треба докласти всіх зусиль, щоб американці не відчували своєї відірваності від проблем Європи, Азії та Африки, треба зробити так, щоб ідея «окремості» Сполучених Штатів, така бажана традиціоналістам-консерваторам, зжила сама себе: епоха науково-технічної революції зробить землю маленькою і спільною, причому чим далі, тим швидше: якщо можна зрозуміти чи навіть передбачити швидкості існуючих двигунів, то думку вчених не передбачиш, а шлях від ідеї до її практичної реалізації став стрімкий і не піддається розрахункам найсміливіших футурологів.

Ось чому Молотов був такий лагідний у тій важкій розмові з Труменом — треба зробити все, щоб в Америці не переміг дух ізоляціоністів, це ж так традиційно для них; егоцентризм, замкненість в самих собі, неприйняття простої істини, що, крім Америки, на земній кулі є й інші континенти, інші традиції, інші культури…

І знову, вкотре вже, посол згадав холодні очі Трумена, коли той невідривно дивився на Сталіна в Потсдамі під час обговорення питання про репарації, які мала виплатити Німеччина. Йшлося про відшкодування, мабуть, не більше п'яти відсотків тих збитків, що їх завдали гітлерівці Радянському Союзу, але який же непорушний був Трумен, який пихато-холодний був він, коли радянські представники мотивували справедливість такої вимоги: півтори тисячі кілометрів — від Бреста до Москви — були зоною випаленої землі; скорботно височіли обвуглені руїни Смоленська, Севастополя, Сталінграда, Новоросійська, Києва, Мінська.

… Відмові на справедливу вимогу росіян надавали форми витонченої, у чомусь навіть співчутливої, але чим витонченішою й скорботнішою була відмова Трумена та Етлі, що приїхав у Потсдам замість Черчілля, який програв вибори, тим похмуріший ставав Сталін, він якось сказав своїм колегам:

— Мабуть, нам треба буде пройти між Сціллою державного приниження і Харібдою економічної блокади, котрою нас хочуть узяти за горло. Якщо в двадцятому вистояли, то, вважаю, тепер вистоїмо, хоча думати є про що, тим паче, мені здається, президент Трумен вирішив полякати нас атомною бомбою. Хоч лякати нас — недалекоглядно, покажемо зуби, чи варто дратувати росіян?

Громико походив по своєму невеликому кабінету, знову зупинився біля вікна, припав лобом до скла — воно було прохолодне, всі інші речі немов увібрали в себе липку тяжкість денної виснажливої спеки.

Побачив обличчя мами, «професора» — так її звали в селі, «тітка Ольга — професор», — і старий і малий йшли за порадою, бо сама книжку любила і дітям цю пристрасть зуміла передати; почув її тихий голос — до останньої хвилини живе в людині голос матері, немов «та нить, що з'єднує віки»: «Синку, якщо люди одне до одного тягтимуться з відкритим серцем, а не зі злом за пазухою, якщо зуміють не тільки вперед дивитися, а й назад оглядатися, коли зможуть не самих себе слухати, а й до інших прислухатися, — біди не буде, а коли не так — горе прийде, людина нині сильна стала, в повітря піднялася і під воду заглянула, на думку управи немає, одне лише добро людей єднає…»

… Посол повернувся до стола і, закінчивши правку, дописав:

«У самій основі нинішнього становища, що характеризується відсутністю будь-якого обмеження щодо виробництва й застосування атомної зброї, закладені причини, здатні лише збільшити підозри одних країн до інших і викликати політичну нестабільність… Відкриття методів використання атомної енергії не може залишатися протягом більш-менш тривалого часу надбанням лише одної країни… Воно неминуче стане надбанням ряду країн… У розвиток цих загальних положень я за дорученням мого уряду вношу на розгляд комісії конкретні пропозиції: а) не застосовувати ні за яких обставин атомної зброї; б) заборонити виробництво та збереження зброї, основаної на використанні атомної енергії; в) знищити в тримісячний строк весь запас готової й по-закінченої продукції атомної зброї…»

Посол увімкнув лампу; над Нью-Йорком, що поринув у тяжкий і тривожний сон, жеврів сторожкий світанок; згадав, як у Сан-Франціско, де він після від'їзду Молотова був главою делегації, з американської столиці в день перемоги подзвонила його дружина Лідія: «У посольство йдуть і йдуть люди, черга вишикувалась, тисячі ждуть на вулиці, всі радісно збуджені, «вікторія!». Поздоровляють нас, таке свято, таке щастя». Згадав натхненне обличчя великого диригента Леопольда Стоковського, той подзвонив перший, голос зривався від щасливого хвилювання, потім — Юджин Орманді, музика — непротокольна, талант, що об'єднує; подивувався із загалом безбарвної промови Трумена, виголошеної в день торжества людства, як же вона контрастувала з святкуванням американців, який талановитий народ, як багато у нас спільного і як жорстоко й сліпо намагаються посварити його з нами, в ім'я чого?!

«Головне — визначити позицію в очах людства; той, хто вміє слухати, почує, — подумав посол, підвівшись. — Треба відпочити перед виступом; важка втома заважає справі, особливо такій, яка на нього чекає сьогодні вранці. Наука історії береже факти; чутки й плітки відразу можна розпізнати, наводяться петитом у коментарях до текстів першоджерел. Лузгу забудуть, залишиться правда нашої позиції; нехай звинувачують у чому завгодно, але переконувати американців у тому, що ми хочемо війни, не просто недалекоглядно чи, за Талайраном, «безглуздо», бо безглуздість у політиці страшніша за злочин; ні, звинувачувати росіян у тому, що вони мріють про агресію, коли в країні не вистачає двадцяти мільйонів годувальників, а Білорусія, Україна і половина Європейської Росії живе в землянках, — або аморально, або некомпетентно».

РОУМЕН-ІV

У літаку він купив плескату пляшку віскі, рівно двісті тридцять грамів, відкрив її і відпив великий булькотливий ковток; тепла не відчув; закашлявся так, наче простудився. Він відпив ще й ще, пополоскав рот і тільки після того, як зігрілися ясна, відчув, що крижаний холод відступив, а натомість поволі розійшлося по всьому тілу тепло.

Треба заснути, сказав собі Роумен, у Мадріді ніколи буде спати. Зараз я засну, але спочатку складу план; сон приходить легко, коли ти зробив діло, інакше промучишся, не зімкнувши очей; а ти й так не заснеш, подумав він, навіть коли заплющиш їх, бо ти нічого не зможеш зробити з Крістою, вона повсякчас стоїть перед тобою, і ти вигадуєш собі ці чортові плани, аби тільки забути те, що тебе так гнітить, а ти ніколи, ніколи, ніколи — господи, яке страшне слово, паче яма, ні, страшніше, ніби воронка, — не зможеш сховатися від того, що ти взнав, будь проклятий наш потяг дізнатися правди, будь неладне це нездійснене бажання докопатися до суті! Навіщо це? Коли те, що було раніше, лише за якусь мить до того, як ти побачив, почув чи зрозумів те, що перекреслило минуле, навіщо болісне вишукування пояснень? Хіба можна пояснити зраду? Адже зрада — це смерть того, кого ти вважав другом, кого любив, кому вірив. Ні, заперечив він собі, це твоя смерть, це в тобі вмер той, кому ти віддавав серце й душу, це твоє горе і твій відчай, а той, хто тебе зрадив, живе як жив… Які неоковирні слова з'являються в мені, подумав Роумен. Вони немов каміння. Пол завжди пам'ятав два камені дивної форми, в біло-жовтих голках; їх вирізали у Саллі, сенбернара, який жив у батьків на фермі. Великоока, жіночна, з чудовим скорботним обличчям, Саллі раптом перестала вставати з газона, коли приходили гості, тільки ледь била хвостом по землі. Роумену тоді здавалося, що їй просто не хочеться рухатись; вона в тебе розлінилася, сказав він матері, ти її надто пестиш. Мама відповіла, що Саллі перестала їсти і в неї гарячий ніс, а він сказав, що все це дурниці, просто, мабуть, ти перегодувала її вчора, напевне, чимось смачним, після гостей залишаються чудові ласощі, смажена в маслиновій олії картопля, кісточки, хрущики; мама тоді сказала, що я безсердечний, та я на неї не образився, я давно перестав ображатися на неї, дуже сварливий характер, постійний перепад настроїв, але ж це мама; батьків не вибирають і не судять. І тільки коли Саллі відправили до лікарні, бо вона стала скавчати і вже не розплющувала своїх круглих, опушених чорними віями очей, а хірурга не виявилося на місці, бо була саме неділя і він подався до себе на ранчо, — Роумен переконався, що Саллі справді хвора.

Він поїхав по хірурга, знайшов його, привіз у клініку, але Саллі вже померла; мама розповіла, що бідолашненька перестала скавчати лише тоді, коли вона підкладала їй під голову свою долоню і шепотіла на вухо тихі, ласкаві слова.

Хірург зробив розтин і показав Роумену два голчасті біло-жовті камені.

— Якби ви приїхали на день раніше, — сказав він, — ваша собака була б жива. Можете не вірити людям, але вірте собакам, вони ніколи не симулюють хвороби. Якщо вона плакала, значить, вона плакала всерйоз, тому що не могла витерпіти болю.

… Роумен допив віскі, закурив і спитав себе: що ж тепер робити? Життя кінчається тільки тоді, коли воно кінчається. Будь-який удар рано чи пізно забувається, стає якимось душевним мозолем, а він подібний до кісткового — у місці, де вже був перелом, вдруге не буде. Але що добре для кістки, те трагічно для душі! Ми часто плутаємо поняття: коли кажуть «витримка», чи не є це насправді жорстокість чи ще гірше, черствість, байдужість? Він так само бачив очі Крісти прямо перед собою, великі, дуже голубі; а втім, іноді вони ставали в неї зовсім прозорі; коли ж вони в неї змінювалися? І чому?

Перший раз він помітив, що очі її стали крижані, коли вони сиділи на кухні за великим дубовим столом (дуб убиває мікроби: не треба ніяких скатерок, а тим паче лакувати, дуже гігієнічно, батько привчив його до цього); вони тоді розмовляли про Францію, про те, що Париж незвичайне місто, в ньому музика, вона народжується в кожній людині, навіть у тій, котра не має слуху, і завжди чути акордеон та гітару, мелодія прониклива, у ній звучить непозбутній сум, предтеча солодкого, як у дитинстві, очищення слізьми.

— Саме там уперше в житті, вже дорослий, я заплакав, — сказав їй Роумен. — Я тоді закінчив «Манон Леско». Жив у дешевому готелі на Кліші, була осінь, сіявся дрібний дощ, стіни будинків були в патьоках, на вулицях ані живої душі, а я стояв біля вікна й плакав, як маленький…

— Жалієш шлюх? — спитала тоді Кріста; вона спитала це, якось бридливо підібгавши губи, саме тоді її очі й здалися Роумену прозорими й холодними, як крижинки.

— Яка ж Манон шлюха? — здивувався він. — Нещасна жертва обставин.

— Чоловіки, а особливо абати, ідеалізують жінок, — відповіла тоді Кріста. — Звичайнісінька хтива сучечка…

— Чи не занадто ти жорстока до нещасної француженки?

— Ні. Я зовсім не жорстока, — відповіла Кріста, встала й підійшла до плити, хоч на конфорках нічого не стояло, ні сковорідки з підсмаженими хрущиками, ні кавника, а вона все одно підійшла до плити, особливо виразно пригадав Роумен.

Бідолашна, подумав він, заборонивши собі чути ті слова, які ворушилися, немов біло-жовте голчасте каміння, з'являлися в ньому, важко припасовуючись одне до одного. Бідолашна, бідолашна, бідолашна, повторював він, аби тільки не почути того, чого він не хотів чути, бо знав, якого разючого болю завдадуть йому будь-які інші слова, крім цього, нескінченно повторюваного — «бідолашна». Стривай, сказав він собі. Пригадай, коли в неї змінилися очі вдруге? Це дуже важливо, ти мусиш згадати, звелів він собі, розуміючи, що хоче заглушити те, що жило в ньому завжди, не давало йому спокою ні на хвилину, навіть коли він слухав Гаузнера, який швидко й чітко, якось дражливо відповідав на його запитання.

Роумен купив у стюарда ще одну пляшку, але подумав, що пити більше не треба, машина стоїть на аеродромі Баррахас, він її залишив, як слід не запаркувавши на стоянці, бо поспішав на літак, і хоч у нього дипломатичний, номер, поліція не зупиняє дипломатів, але так було до того, поки він не наступив ногою на мурашник, тепер усе може змінитися, і цс буде за правилами, не треба дивуватись, якщо так буде, пошук правди завжди пов'язаний з життєвими незручностями, ти сам ішов на це, мабуть, усе-таки не зовсім розуміючи тоді, які це може викликати наслідки.

А ще раз у неї змінилися очі в наш перший день, згадав він, коли я сказав, що не жартував з швейцарським дипломатом Ауссемом, заявивши йому, що маю намір з нею одружитися. Ось коли в неї стали зовсім прозорі очі, неначе в них застигла весняна дощова вода; така була в них на фермі, в бочці, що стояла під ринвою між спальнею батьків і великою верандою, на якій влітку пили чай і вечеряли. Роумен часто дивився на відображення хмар у цій бочці, вони здавалися ще привабливіші в тій прозорій воді, якісь нереальні, неймовірно чисті, забарвлені в незвичайні кольори, немає таких у палітрі живописців, тому що барви — справа рук людських, а хмари — творіння неземне.

«Навіщо це тобі? — спитала його Кріста, коли вони повернулися додому вже майже на світанні. — Навіщо тобі одружуватись?»

«А я сам-один у ліжку дуже мерзну, — відповів він. — Економитиму на електриці, та й потім — ці матерчані грілки з пропущеними крізь них електродами часто псуються».

«Мене по-різному називали, — сказала вона тоді, — але грілкою поки ще жодного разу».

«Звикай, — сказав він, відчувши, як похололи пальці після її слів «мене називали», — людина легко звикає до неминучого».

«Це правильно, — відповіла вона, — ох, як це правильно».

І тоді, за мить перед тим, як вона вимкнула настільну лампу, він помітив, які в неї стали очі, але не міг роздивитися їх уважніше, бо вона примружилась, скрутилася калачиком, обняла його й спитала: «Ну як, тепло?»

Вона дуже сильна людина, подумав Роумен, і я не маю права її судити. Я можу заборонити їй повернутися до мене, можу викинути її з дому, коли вона приїде з Севільї, навіть можу вдарити, але я не маю права її судити, бо все, що з нею було, це наслідок війни, а не вона ж її придумала, їй нав'язали її, нема нічого жахливішого за невідворотність війни чи фашизму, коли люди все розуміють, але нічого не можуть вдіяти, щоб уникнути цього страшного грядущого, це як сон, коли ти лежиш на рейках, бачиш, як на тебе котиться паровоз, чуєш, як пече його наближення, розумієш, що треба тільки трошки посунутись і це страховисько промчить мимо, але тебе проймає якийсь параліч безволля і ти лише мружишся, зіщулюєшся в клубок, намагаєшся стати крихітним, щоб опинитися між колесами, але не робиш, здавалося б, дуже простого, однісінького руху, який тільки й може врятувати тебе…

Їй сказали, що вона може врятувати свого батька тільки так, повторив він, що ніяких інших шляхів для його порятунку не існує. Вона опинилася у полоні таких обставин, які розпоряджалися не її честю, а життям батьків, як можна було протистояти їм, цим безжалісним обставинам? І тепер, посилаючи її до мене, їй було сказано, що лише це допоможе їй з'ясувати, хто ж насправді вбив батька. Я розумію її, я її розумію, сказав він, але зразу почув у собі запитання: «А чи зможеш ти виключити з своєї чоловічої пам'яті те, що переслідує тебе з тієї хвилини, як ти дізнався все?» Коли ти кохаєш її, сказав він собі, ти мусиш забути, а ти її кохаєш і тому зможеш зробити те єдине, що тільки можна. Ти ж не наївний хлопець, ти мужчина, який знає життя не з чуток, а віч-на-віч, на самоті, без кривлянь і припудрювання.

От саме тому я й не зможу ніколи забути цього, зрозумів він. Хоч би як намагався. І чим більше я намагатимусь забути це, тим жахливішим стане моє життя. І її. Підожди, урвав він себе, не поспішай. Спочатку ти повинен побачити її живу, у веснянках, з ротом-трикутничком, чорноволосу, з продовгуватими голубими очима, кирпатеньким носом і з прекрасним випуклим, розумним лобом…

Що ж, почув він у собі, це хороша угода, немає нічого надійнішого за угоду, в підґрунті якої чекання; все життя людське — забарне чекання, і чим більше ми квапимо події, тим швидше наближаємося до кінця, не затримуючись на маленьких станціях «Радості», бо вічно спрямовані в чекання «Головного», а чи головне насправді те, що ми там так ревно чекаємо, позбавляючи себе щастя розчинитися на прогулянках у лісі чи сидячи за столом з домашніми біля єдиного надійного в світі родинного вогника?!

Гаразд, досить про це, наказав він собі. Коли ти хочеш зробити те, що задумав, думай про діло, і коли ти примусиш себе зробити це, тоді ти зобов'язаний вирішити, куди треба поїхати насамперед? До Еронімо? Чи до Брунна? Хм, усе-таки що значить звичка, я думаю про нього як про Брунна, хоч знаю, що він Штірліц і що його зав'язали в ту комбінацію, яку крутили проти мене люди Верена. Невже вони виконували завдання Вашінгтона? Невже все почалося там, а всі ці кемпи й гаузнери були маленькими виконавцями великого задуму? Не може бути, щоб Верен рискнув грати проти мене. Як-не-як я — переможець, я представляю державний департамент, розвідку, чорта, диявола, Білий дім, Трумена, кого завгодно, тільки не самого себе, що я — сам по собі — для них?! Смітнинка, дрібнота, таких, як я, — тисячі. Е — ні, виявилося, що таких мало, бо моїми друзями були… Ні, чому «були»?! Мої друзі Брехт та Ейслер, ось що насторожило декого, а потім виник Грегорі Спарк і наша кореспонденція. Ну й таємниця листування! Ну й суча демократія! Ну й поправка до конституції! Ну, гади, яких я не бачу окремо, але зате так страшно відчуваю всіх разом! І цю масу, в якої немає обличчя, зацікавив не тільки я, а й Брунн, який, як вони вважають, був зв'язаний з росіянами. Ну, інтригани, ну, Жюлі Верни трикляті! їм би книжки писати для юнацтва! Так ні ж, плетуть своє, вигадують сітки, бояться їх, витрачають гроші, аби тільки впевнитись у своїй правоті, не хочуть стукнути себе долонею в лоб і сказати собі, що все це мура собача, маячня, нав'язана гітлерами, які навчили світ тотальної недовіри та кривавої втіхи потаємної міжусобиці!

Так, спочатку Штірліц, вирішив він і тут же заперечив собі: значно правильніше поїхати до Кемпа, посадити його в машину, сказавши, що передбачається робота, й зламати його, бо я тепер знаю від Гаузнера, на чому його можна зламати об коліно. А вже потім — Штірліц. І тільки після всього цього Кріста…

Стоп, сказав він собі, не смій про неї. Ти став чітко мислити, ти довго збирався, ти був як той старий спортсмен, що рискнув вийти на баскетбольний майданчик після багатьох років перерви, ти тільки-но був лемішкою, якимось телячим желе, а не людиною, тому викресли зараз себе з самого ж себе, поринь у справу, будь зв'язковим між епізодами та персонажами, протистав інтризі безликих свою інтригу! Ти не вистоїш, якщо не приймеш умови їхньої гри, вони не зрозуміють тебе, якщо ти признаєшся їм про свій сердечний біль і думатимеш про резони. Вони зорієнтовані на ті конструкції, які вигадали самі, от ти й теліпайся між цими конструкціями! Тільки ти — сам, отже, ти маєш фору в маневруванні, а їх — легіон, і вони пов'язані тисячами незримих ниток, рухи їхні уповільнені й думки безумовно-однозначні, тому вони й приречені на програш, якщо тільки ти не допустиш помилки. Все залежить від тебе, зрозумів? Тільки від тебе, і ні від кого іншого…

Роумен подивився в ілюмінатор; літак — найшвидший вид транспорту, подумав він, а звідси, згори, здається зовсім тихохідним. Коли їдеш у поїзді, будинки й дерева за вікном проносяться з пульсуючою швидкістю, вагон розхитує, колеса вистукують чечітку, абсолютне відчуття стрімкості. Навіть коли пришпориш коня, ти виразно чуєш свист вітру у вухах і земля перед очима здиблюється, а тут, у повітрі, коли на всю потужність ревуть чотири мотори, все одно річки й ліси пропливають під крилом так повільно, що здається, якби ти вийшов з літака, володіючи хистом триматися в повітрі, як на воді, то легко обігнав би цей тихохід.

… Душевний мозоль, подумав Роумен. Це теж душевний мозоль, який свідчить про феномен людського звикання до несподіваного. Двадцять років тому політ був сенсацією, а тепер небо обжите; скільки думок народжується у фюзеляжах цих чотиримоторних крихіток, де зачинені діти землі! Скільки людських доль залежить від того, чи долетить літак до того пункту, де його ждуть, чи, навпаки, бажають йому катастрофи?!

Між іншим, сказав він собі, коли вже комусь і бажають ле долетіти до Мадріда, то це тобі. Гаузнер мусить молити бога, щоб я розбився, проковтнув отруту, вмер від розриву серця або чуми; цікаво, як звучить така молитва? Хоч це не має права називатися молитвою; тільки прохання про добро ближнім гідне повторення, а коли комусь бажають загибелі, це завжди повертається бумерангом; рано чи пізно, але неодмінно повертається. А втім, мені зараз треба бути дуже обережним, подумав він і спитав Крісту, яка стояла перед очима: «Правда, «веснянко»?»

… Машина стояла на тому ж місці; страшенно запилилася за ці сорок годин, вкрилась червонуватим нальотом; правильно написав Хемінгуей, тут червона земля, саме червона, і пилюка така ж — не безлика, сіра, мучниста, як скрізь у світі, а саме червона.

Він обійшов автомобіль, попробував ногою колеса, чи немає люфта, це ж так просто робиться, варто трохи ослабити гайки, і ти летиш у кювет, вітрове скло стає сахарно-білим, очні яблука рве гостро-снігове місиво, — все, спробуйте продовжувати вашу роботу, містере Роумен.

Він сів за кермо, ввімкнув запалення, різко розвернувся, загальмував біля телефону-автомата, не перевіряючись, набрав номер помічника, спитав, як справи на півдні, й сказав, що гостя треба негайно відправляти назад; «гостем» було позначено Крісту; повернувся в машину й поїхав до міста.

Біля в'їзду в Мадрід з'їхав на узбіччя, ввійшов у маленьке кафе й спитав хлопчиська, що стояв за стойкою:

— Де тут телефон, чіко?[61]

— Сі, сеньйоре, — відповів хлопець, протираючи стойку мокрою ганчіркою з таким старанням, що можна було подумати, немов він полірує дорогоцінне дерево.

— Я питаю, де телефон? — повторив Роумен, вкотре вже здивувавшись, як важко й повільно думають тут люди, розмовляючи з іноземцем, — у всьому шукають інший смисл, насторожені, занадто уважні.

— Зараз я покличу дідуся, — відповів хлопець і вийшов у маленькі двері, що вели на кухню; в іспанців такі двері надзвичайно таємничі, подумав Роумен, наче за скрипучими дверима не така ж кімната, як ця, а таємне судилище інквізиції, повне суддів у червоних каптурах з чорними прорізами для вогненних очей.

Прийшов старий у береті, привітався й спитав, що хоче кабальєро.

— Мені потрібен телефон, — втрачаючи терпіння, сказав Роумен. — У вас є телефон?

— Ах, кабальєро, ми щойно відкрили кафе, не все зразу, треба зібрати грошей…

— А в барі навпроти?

— Я вважаю за неможливе заходити до конкурентів, кабальєро, — відповів старий. — Можуть неправильно зрозуміти. Ви ж знаєте, які підозріливі люди…

Роумен відповів, що здогадується, попрощався й швидко вийшов; за ним не стежили, та й не повинні, подумав він, я летів не прямим рейсом, мене ждуть через три годинп. Як що ждуть. Коли я думаю правильно, а не розплющений підозріливістю.

Він проїхав ще п'ять блоків, зупинився біля готелю з гучною назвою «Ексельсіор», хоч на вивісці була лише одна зірочка; це означало, що в кімнатах немає навіть умивальника, не кажучи вже про туалет; гості стоять у холодному коридорі, наступаючи одне одному на п'яти, ждучи своєї черги в клозет; немає нічого принизливішого страждати в коридорі біля клозета, особливо коли в животі бурчить, а попереду тебе стоять ще троє. Назвали б готель якось простіше, подумав він, але зразу заперечив собі: тоді тут взагалі ніхто не зупинився б; хазяїн б'є на престиж — на цьому ловляться іспанці; якщо ти зупинився в «Ексельсіорі», отже, ти серйозна людина; у всяких там «Гренадах», «ГІарижах» та «Толедо» живуть дрібні шахраї та аферисти, жоден кабальєро не зупиниться в готелі з такою прозаїчною назвою.

Він поклав монету перед портьє і показав очима на телефонний апарат.

— Кабальєро! — вигукнув портьє, неначе йшлося про життя та смерть, і підсунув апарат Роумену.

Набравши номер ІТТ, він попросив з'єднати його з архівом:

— Мені сказали, що сеньйору Анхелу провели телефон, коли це вас не обтяжить, дізнайтесь його додатковий.

— У сеньйора Анхела немає телефону, — відповіла дівчина й дала відбій.

От стерво, подумав Роумен. Я ж знаю, що йому поставили апарат, тепер мені ясно, навіщо вони поставили йому телефон, вони хочуть контролювати всі переговори Брунна, ось чому дали Анхелу персональний номер. А втім, на місці цієї красуні, яка одержує за свою пекельну роботу копійки, я теж немилосердно переривав би всі розмови; люди по-справжньому працюють лише в тому разі, коли дорожать своїм окладом, все інше — химера, ніхто ж не продає черевики або хліб за півціни?!

— Сеньйорито, — сказав Роумен, набравши номер ІТТ ще раз, — це говорить лікар сеньйора Анхела. В нього дуже поганий аналіз, я маю неодмінно викликати його на огляд… Інакше він може вмерти… Невже ви хочете, щоб старий чоловік загинув з вашої вини?

— Він зовсім не старий, — відповіла дівчина. — А що з ним? Скажіть мені, я йому передам.

Отак вичисляють дівчат, які сплять з сивими живчиками, — панчішки, трусики, кофточка, більше не треба; Роумен пояснив сеньйориті, що вона навряд чи зможе запам'ятати медичну термінологію, просто їй не передали по зміні, що два дні тому спеціально на прохання лікарів було поставлено телефон для сеньйора Анхела і було б надзвичайно люб'язно, якби красива сеньйорита знайшла можливість допомогти лікареві.

— Чекайте, — сказала вона, — я спробую.

Що я плету, подумав Роумен. Я ще не відійшов од віскі в літаку і тому молов не просто нісенітницю, а несусвітну дурість. Дівка зараз же розповість про мою розмову цьому живчикові. Ну й нехай, сказав собі Роумен. Просто, мабуть, я відчуваю, саме відчуваю, що все вирішиться в лічені години, тому й поспішаю; якщо все вийде так, як я хочу, мене вже не обходитиме, що подумає про все сеньйор Анхел і як він доповість про цей дивний дзвінок своєму кураторові на Пуерта-дель-Соль. Все вирішать години, а потім будь що буде, не можна планувати дуже далеко вперед, це іноді не збувається, і не тому, що ти погано плануєш, просто, крім тебе, планує ще два мільярди людей на землі, перехрещення задумів такі несподівані, таять у собі стільки непередбаченого, що найточніша схема може розлетітись на дрізки тому, що в якогось не відомого тобі мосьє Жюля чи фрау Анни заболить живіт і він чи вона не подзвонять містеру Рипкіну, котрий мав прийняти рішення в справі сеньйора Альвареса, зв'язаного з сером Летсбі, від якого й залежало рішення однієї з ланок твоєї схеми.

— Алло, я з'єдную вас, лікарю. Додатковий сеньйора Анхела три дванадцять.

— Дякую вам, я записую, три дванадцять, — повторив Роумен, підсунув до себе пачку сигарет, дивуючись з того, що його палець машинально малював три цифри: постійна гра в брехню навіть з самим собою, природжене паскудство людства…

— Анхел де Пальма, — почув він трохи схвильований голос мишачого жеребчика; Еронімо сказав, що красень висвітлював монархістів, які завзято виступали проти фаланги за повернення короля; іноді його відряджали до іноземців з англомовного світу, щоб придивитися до візитерів, чи не тягнуть ті зв'язків від республіканської еміграції.

— Ради бога пробачте, сеньйоре де Пальма, — сказав Роумен, — Сеньйорита відмовлялася з'єднати мене з архівом, переконувала, що у вас ще й досі немає телефону, і тому мені довелося піти на хитрість, бо я вичислив по її голосу, як вона до вас ставиться… В неробочий, звичайно, час…

І — не рипайся, подумав Роумен; ви мавританці, з чого в нас сміються, те у вас кінчається ножем, який всадить тобі в спину брат цієї самої знеславленої телефоністки.

«А чому ж ти не всадив ножа в живіт Гаузнера?» — почув він насмішкуватий голос, поморщився, як від зубного болю, і витяг сигарету похололими пальцями.

— Що вам треба? — кашлянувши, спитав Анхел.

— Мені потрібен доктор Брунн, якщо вас не обтяжить.

— Хто його просить?

І Роумен відповів:

— Колега.

Через кілька секунд Штірліц узяв трубку, і Роумен відчув дивну радість, почувши його спокійний, трохи сухуватий голос.

— Зайдіть до Кемпа, — сказав Пол, не назвавшись, — і запросіть його спуститися вниз. Скажіть, що я привіз йому дуже важливу інформацію і що я хоч…

— Він поїхав дві години тому, — перебив його Штірліц, знову подивувався, згадавши, який був блідий Кемп, коли вони зустрілися в ліфті. Він сказав, що сьогодні пізніше, ввечері, по Штірліца заїде його, Кемпа, друг, треба разом повечеряти б, є чим обмінятися, говорив нервово, покушуючи свої гарні хтиві губи.

— Куди він поїхав? — спитав Роумен.

— Не знаю… Останніми тижнями він чомусь забуває мені доповідати, зовсім відбився від рук.

— Виправимо, — пообіцяв Роумен. — Подзвоніть йому додому. Ви знаєте його номер?

— Це не проблема. Дізнаюсь.

— Скажіть, що ви самі під'їдете до нього. Я буду біля вас, на розі, через двадцять хвилин спускайтесь.

Штірліц сів у машину й сказав:

— Дома його немає. Який ви скуйовджений… Сталося щось?

— Сталося, — відповів Роумен замислено. — Добре, їдьмо далі, там розберемось… Сталося багато цікавого, Штірліц… Скільки заплатите, коли я скажу, що мені відомо, хто вбив Вальтера Рубенау?

— Від кого прийшла інформація?

— Від Мюллера.

Штірліц витяг сигарети, закурив, похитав головою:

— Комбінуєте? Чи — правда?

— Я тільки-но з Мюнхена. Я кажу правду. Хоч і комбіную. На ваше щастя, в архіві Гіммлера зберігся запис телефонної розмови Мюллера з невідомим абонентом. Групенфюрер сказав цьому невідомому абонентові: «Негайно усуньте людину, фотографію якої вам покажуть. Це якийсь Рубенау. Не сплутайте його. Тим препаратом, який вам зараз передасть професор із Мюнхена, можна угробити дивізію. Це — те ж саме, що готували Шелленбергу для Штрассера і чим ви працювали на паромі. Невиконання завдання виключається. Йдеться про компрометацію того ж червоного, як і в першому епізоді». Могла бути така розмова?

— Я дуже хотів би, щоб ця розмова збереглася.

— Вона збереглася.

— Ви її привезли?

— Ні… Зате я привіз інше… Я привіз набагато цінніше, ніж цей запис… Я привіз із Мюнхена дуже важливе питання, Штірліц… Воно звучить так: «Що ж виходить, докторе? Виявляється, ви — червоний?»

Штірліц глибоко затягнувся, уважно подивився на змарніле обличчя Роумена, похитав головою, тихо, начебто блаженствуючи, засміявся й відповів:

— Червоний. Не коричневий же. Хіба у вас очей нема?

ШТІРЛІЦ-ХХ

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

— Зайдемо до мене, — сказав він нарешті, — я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

— Дивитимемося мовчки? — спитав Штірдіц. — Якщо мовчки — я згоден.

— Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? — усміхнувся Роумен.

— Червоним, які працювали проти коричневих в їхньому домі, треба було завжди думати про свою голову, знадобиться для діла, тому вони справді дуже обережні і марно не спокушають долю.

— Гаразд, там вирішимо, як дивитися — мовчки чи обмінюючись враженнями…

— Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…

— Вам туди більше повертатися не треба, — сказав Роумен.

— Як це?

— Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей — тим паче.

Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.

Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац — і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?

— Я зараз, — сказав Роумен, — сідайте і наливайте собі віскі, докторе.

Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.

А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона — навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле — коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами — належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!

— Я зараз, — повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, — влаштовуйтесь, я миттю.

Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» — витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням — будь неладні тисячі цих самих управлінь — менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» — скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець — спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.

… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.

— Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, — можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання — то бережіться.

Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».

— Так ніде й не повеселилися? — спитав Роумен.

— Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?

Роумен почухав кінчик носа:

— Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…

— То, може, поп'ємо кави в іншому місці?

— Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.

— Ну що ж, гаразд, — погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.

— Так, — відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. — Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? — він подивився на годинник. — Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.

Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:

— У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.

— Я не заважатиму?

— Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, — перервав він себе, — все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.

— От бачите, — зітхнув Штірліц. — Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…

Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.

— Нікого з них не знаєте? — спитав він самими губами.

Штірліц прочитав запис двічі; прізвище Кроста здалося йому знайомим; у СС штандартенфюрера професора Танка був ад'ютант з таким же прізвищем, працював на Шелленберга; батько голландець, мати німкеня. Інших не знав, не бачив і нічого про них не чув.

— Ні, — шепнув Штірліц. — Крім першого…

— Гаразд. Поїхали. Посидимо в «Бокаччіо», там поки що мало відвідувачів.

— Чи в «Палермо», — підіграв йому Штірліц, називаючи адреси тих барів, куди, — вони легко зрозуміли один одного, — їхати й не збиралися, але залишали неправильний слід; коли їх слухають, — а їх напевне слухають, — нехай нишпорять.

Вони вийшли до передпокою, Роумен відчинив двері, але знову задзвонив телефон; якусь мить Пол роздумував, чи варто вертатись, запитливо подивився на Штірліца, той розвів руками, не любив вертатися, чомусь найнеприємніші новини повідомляють, коли виходиш з дому, якась непізнана закономірність, пішов би — і бог з ним, віддалив би на якийсь час прикру необхідність роздуму про те, як треба діяти і що можна зробити.

— Все-таки підійду, — сказав Роумен, і Штірліц зрозумів, що вони зараз думали абсолютно однаково…

Дзвонили з посольства; посланник Гейн просив негайно приїхати: «Це дуже важливо, Пол, я чекаю на вас».

Те, що Роумена запросив кар'єрний дипломат Гейт, по було випадковістю, а являло собою одну з ланок у тому плані, який продумав Роберт Макайр, з подання директора ФБР Гувера і Маккарті.

Взагалі Гейт сторонився людей зі служб, не вірив їм і трошки побоювався. Кожна людина народжується чотири рази — крім самого факту народження. Але якщо день своєї появи на світ кожен святкує, тому що знає його, то інші дні народження, які іноді визначають віху якісно нового життя людини, не святкує ніхто, бо навіть не записує на календарі ту хвилину, коли зустрічає жінку, яка потім стає його дружиною, появу першої дитини відзначають як факт народження на світ божий нової людини, не усвідомлюючи, що саме цей день і визначив цілком нові риси людини, яка стала батьком; не відзначають і той день, коли було зроблено вибір професії, але ж саме це надає особі спрямованості, а що, як не спрямованість, виявляючи себе в часі й просторі, визначає те, що залишить після себе та чи інша індивідуальність? Зрідка хто пам'ятає і той день, коли людина була поставлена перед вибором між безкомпромісним додержанням правди й тим постійним лавіруванням серед рифів життя, яке, на жаль, так поширене в тому світі, де слово «пристосовництво» стало конче необхідним, та хіба дійшли б до нас праці Галілея й полотна Веласкеса, якби вони не навчалися прикрої науки пристосування до обставин, що їх оточували?! А з другого боку, важко уявити, як пішов би розвиток цивілізації, коли б не відкинули практики пристосування Джордано Бруно чи Ян Гус, прийнявши мученицьку смерть. Інша справа: чому історії забажалося, щоб Галілей, відрікшись, пристосувався, зберіг для людства свої ідеї, а Бруно загинув, не зрадивши себе?

… Уже коли був чиновником консульського відділу, Гейт одружився з дочкою посла, це ще дужче зміцнило його позиції в світі дипломатії, поклавши, однак, додаткові обов'язки: він став потайніший і надто обачний у виборі знайомств — тільки свій клуб, тільки ті, хто так само, як і він, допущений; будь-який мезальянс випадкового, нехай і веселого приятелювання може завадити кар'єрі.

Народження близнюків міцно прив'язало його до сім'ї, він дуже любив своїх хлопчиків і не міг зрозуміти тих своїх колег, які норовили вирватись з дому в заміський ресторан і провести там ніч у шаленому гульбищі. Щасливий сім'янин живе іншими уявленнями про розваги і навіть розмовляє іншими словами — в порівнянні з багатьма тими, кому не дано радості домашнього вогнища, а скільки таких на землі!

Але він не міг забути — і це була єдина червоточина, яка раз у раз завдавала йому душевного болю, — того дня, коли довелося розмовляти з міністром закордонних справ маленької африканської країни і той переконав його, що прем'єра купили нацисти, ось-ось вибухне путч, виріжуть усіх тих, хто готовий до боротьби з тиранією; якщо ви поїдете в палац і скажете, що плани змовників відомі вам, вів далі міністр, це вплине на тирана; єдине, що на нього може вплинути, то це твердість позиції; рейх далеко, а ваші війська поряд; зробіть так, як я прошу, це врятує мій народ! Я не кажу про себе, мене й мою сім'ю уб'ють сьогодні ж, бо тиран знає, що я поїхав до вас, не спитавши на те санкції; я — фікція, хлопчик на побігеньках, але за можливий альянс з Гітлером судитимуть мене тому, що договір буде підписано моїм ім'ям, навіть коли мене вже не буде в живих; як буде моїм рідним, якщо хтось із них врятується; зробіть же хоч що-небудь!

Гейт слухав міністра і з тоскним жахом думав про те, що він нічого не зможе зробити, по-перше, тому що він не посол, а всього лише радник; посол у Касабланці й невідомо коли повернеться; по-друге, тому що тут немає шифрозв'язку, посольство тільки-но приїхало в цю варварську глушину, а запитувати інструкції по телефону — навіть якщо пощастить одержати Вашінгтон протягом найближчих п'яти-шести годин — відкритим текстом, називаючи прізвища, дати — повний абсурд, вважатимуть психічно хворим; і, нарешті, по-третє, представник ВСС у посольстві був дуже йому неприємний, так сепарував свою роботу від того, що робили три інші дипломати, акредитовані тут, так мерехтливо грав очима, даючи зрозуміти, що йому відомо те, чого не дано знати мишам з департаменту, що про спільну акцію не могло бути й мови; будь-яка рада з ним давала привід: вистрелить у бік, під лопатку при першій же зручній нагоді, звинувативши в некомпетентності або, гірше, в боягузтві; та й взагалі йому легше, він може тільки радити, а вирішувати так чи інакше довелося б йому, Гейту, з нього й спитають.

Слухаючи міністра, він тоді спіймав себе на страшній думці: якщо його вб'ють, ніхто й ніколи не дізнається про цю розмову; нехай події розвиваються так, як їм судилося розвиватись; я у безвихідному становищі, і це саме той випадок, коли треба думати тільки про власний престиж; лише в цьому разі я зможу достойно представляти країну.

Вночі скоїлося те, про що попереджав міністр; його самого застрелили; сім'ю вирізали; проголосили союз з рейхом; але в кінці наступного дня спрацював механізм ВСС — тиран загинув у «автомобільній катастрофі», а до влади прийшов полковник, з яким резидент їздив на риболовлю й стріляв антилоп на рівнинах.

Це був той самий четвертий день народження, який і визначив до кінця субстанцію Джозефа Гейта…

І якщо тепер він не міг уже напевне назвати число, коли відбулася ця страшна розмова, то в анналах ВСС йому могли б нагадати не тільки день, а й годину й хвилину — розвідка нічого не забуває, інакше вона перестала б бути розвідкою.

Саме тому на нього й випав вибір ФБР і Макайра; нехай він, Гейт, ознайомить Роумена з тією телеграмою, яку склали таким чином, щоб згодом її можна було прилучити до справи, якщо її буде заведено.

— Думаю, що я впораюсь досить швидко, докторе, — сказав Роумен, вилізаючи з машини. — Почекайте мене біля «Дона Піо», гаразд?

— Добре, — відповів Штірліц.

— Гроші у вас є? Штірліц посміхнувся.

— Хочете попросити в борг? Скільки треба?

— Замовляйте собі що хочете, я заплачу.

— Тоді я замовлю сотню порцій каспійської ікри, — пообіцяв Штірліц. — Сім доларів за штуку.

— Не треба. Краще я віддам вам грошима, вони вам, судячи з усього, знадобляться в недалекому майбутньому, — сказав Роумен і ввійшов у посольство.

… Гейт подивився на нього занепокоєно, спитав, чи все гаразд, чи ие потрібна якась допомога і чи не помічав Пол чогось тривожного.

— А що сталося, Джозеф? — весело здивувався Роумен. — Мій сейф відчинили лазутчики? Чи Гесс назвав мое ім'я як свідка його захисту?

— Поки що ні, — відповів Гейт, простягаючи йому папку з цілком секретною телеграмою. — Прочитайте. Ви зрозумієте, чому я такий занепокоєний.

Роумен витяг з кишені зім'яту пачку «Лакі страйк», закурив, не спитавши дозволу, хоч знав, що Гейт не переносив тютюнового диму, і заглибився в читання. Він переглянув текст чіпко, по обличчю його важко було зрозуміти, іцо він відчував, воно зараз завмерло, тільки губи жили, але Гейт так і не міг відповісти на запитання: зневажливо посміхається Пол чи серйозно лютує.

Роумен і сам не розумів, що він відчував, прочитавши текст перший раз…

«Сьогодні, о 10.45 за Грінвічем, — говорилося в телеграмі, — представник «організації» м-р Ваксенмайр навідався в Мюнхені до майора Уїтлоу в його службовому приміщенні і ознайомив останнього з інформацією, що представляє оперативний інтерес. Суть її зводиться до того, що якийсь Морсен протягом тривалого часу видавав себе за учасника антинацистського руху, обманним шляхом пробрався на роботу в підрозділ «організації», яка дуже активно сприяє спеціальним службам США, що зайняті виявленням та ізоляцією колишніх гестапівців, працівників військової контррозвідки, військово-польових та «імперських народних судів», співробітників VI управління РСХА, зв'язаних з терористичною діяльністю, а також партійних функціонерів, що заплямували себе санкціями на злочинні дії проти представників церкви, євреїв, членів опозиції, жителів окупованих країн, льотчиків ВПС США та Англії і політичних працівників Червоної Армії.

В результаті ретельної перевірки, якій піддаються всі ті, хто пропонує свої послуги «організації», яка веде благородну роботу проти злочинців, об'єднаних між собою спільністю агресивних задумів і недозволених методів політичної боротьби, було з'ясовано таке:

Морсен насправді є Густавом Гаузнером, членом НСДАП з 1939 року, майором військової розвідки, нагороджений двома Залізними хрестами І і II ступенів за участь в розгромі антинацистського підпілля в Норвегії, до якого входили представники церкви, монархісти та члени комуністичної партії, а також за вкорінення агентури у французький рух Опору, яке здійснював він разом з нацистським злочинцем Клаусом Барб'є, що ховається зараз від справедливої розплати (в минулому начальник гестапо в Ліоні).

Оскільки Морсен в останні дні битви за Норвегію перебував у північних районах, які захопили росіяни, і з'явився у Німеччині лише після розгрому «третього рейху», можна припустити його контакт з секретною службою більшовиків. П'ять місяців його життя «темні» й поки що не піддаються перевірці, хоча робота в цьому напрямку не припиняється ні на один день.

Під час його служби в «організації» звертало на себе увагу те, що Морсен дуже часто націлював операції, які він пропонував, проти тих осіб, яких найактивніше розшукує російська розвідка в Іспанії, Португалії, Колумбії, Чілі й Аргентіні. (Список прізвищ м-р Вакменмайр вручив майору Уїтлоу, щоб передати у Вашінгтон.)

Серед таких осіб слід назвати якогось доктора Брунна, він же Бользен, він же Штірліц, який давно прикував до себе інтерес «організації», але його прийняли в ретельну розробку лише після того, як Морсен, він же Гаузнер, залучив до своєї операції для встановлення контакту з Брунном — Бользеном — Штірліцом якусь Крістіансен (справжнє прізвище з'ясовуємо) й самовільно, без санкції на те «організації», доручив їй ввійти в оточення співробітника посольства СІЛА Пола Роумена, оскільки останній, згідно з інформацією Мор-сена, яку він дістав з не відомих досі джерел і явно носить секретний характер, «працював» по Брунну — Бользену — Штірліцу. Припускають, що Пол Роумен взагалі становить особливий інтерес для Морсена.

«Організація» має достовірну інформацію про те, що хоч Брунн — Бользен — Штірліц і є співробітником колишнього СС бригаденфюрера Вальтера Шелленберга, але насправді виконував найделікатніші доручення Бормана, а також найжорстокіші накази начальника IV відділу РСХА (гестапо) Мюллера по ліквідації учасників антигітлерівського опору. До людей, знищених ним, можна віднести Д. Фрайтаг і В. Рубенау (такі ж довідки було вручено м-ром Ваксенмайром майорові Уїтлоу для передачі у Вашінгтон). «Організація» вважає, що Брунн — Бользен — Штірліц був тісно зв'язаний з секретною службою росіян і, цілком імовірно, має якусь інформацію (можливо, компрометуючого характеру) на Морсена — Гаузнера. Тому необхідно спішно встановити нинішнє місцеперебування Брунна — Штірліца і домогтися від місцевої поліції, щоб його негайно затримали. «Організація» дістала незаперечні документи про безпосередню участь Морсена у фізичній розправі над героями норвезького Опору професором Еріком Ернансепом і доцентом Олафом Лі, що дає законну можливість заарештувати злочинця й передати його в руки високого суду в Нюрнберзі.

Вчора відбувся несподіваний контакт Морсена з невідомим, який видав себе за представника американських спеціальних служб (однак жоден американський розвідник не мав завдання на контакт з Морсеном). Після цього Морсен, він же Густав Гаузнер, зник.

«Організація» схильна припустити (ця версія тепер проробляється спеціалістами карного й міжнародного права, про результати доповідатимуть майору Уїтлоу), що названого нацистського злочинця могла перевербувати російська секретна служба і він шукатиме укриття в Іспанії, Португалії чи Латинській Америці, найімовірніше, в Аргентіні або ж у Чілі, де нині легально проживає Фердінанд Зандштете, кальє Лаваже (дім невідомий), Буенос-Айрес, Аргентіна.

Звертає на себе увагу той факт, що, з наведених у Пентагоні попередніх довідок, Зандштете підтримує зв'язок з тими аргентінськими вченими й акторами, які досить часто їздять у ділові поїздки до СІЛА, особливо в Нью-Йорк, Техас, Лос-Анджелес та Голлівуд.

Можна припустити, що злочинець, який зник, шукатиме в Іспанії зустрічі з Брунном — Бользеном — Штірліцом або для того, щоб його знищити, або, навпаки, щоб працювати разом з ним.

У зв'язку з вищенаведеним відповідним службам посольства США в Іспанії пропонується подати максимальну допомогу Полу Роумену в тих заходах, що він вирішив вжити (арешт Морсена — Гаузнера буде виправдано), забезпечивши міри по його безпеці.

Вважаю за можливе ознайомити з цією телеграмою тих осіб, яких потрібно зорієнтувати на те, щоб допомагали м-ру Роумену всебічно.

Роберт Макайр».

— Ну то як? — спитав Гейт. — Вас не могли знайти… Де вас чорти носили?

— Гаузнера ловив, — посміхнувся Роумен. — Спасибі за турботу, Джозеф. Як завжди, вони там, нагорі, занадто панікують…

— Ця телеграма повторна, першу вони надіслали вам. Ви їм зараз дасте відповідь?

— Звичайно.

— Можливо, вони вам надіслали щось іще, якусь додаткову інформацію, я ж не маю змоги читати всі ваші секрети…

— Ви відповісте їм на це, — сказав Роумен і повернув Гейту папку, подивившись ще раз на ту адресу в Аргентіні; яку було вказано. — Повідомте, що ви підготували заходи безпеки. Напишіть, що проводимо нараду, про результати якої неодмінно повідомите.

— Так, але ми не проводили наради, бо чекали вас…

— Хто вам, до речі, сказав, що я повернувся додому?

— Ерл Джекобс. Я ж усіх обдзвонював…

— Ерл вам сказав, що я повернувся? — уточнив Роумен.

— Так, тільки-но. А в чому справа?

— Ні, все гаразд, просто цікавлюсь. І краще було б, якби ви вважали, що не знайшли мене. А коли я повернуся, ми складемо спільну телеграму, Джозеф. Я просто не можу відмінити зустрічі, я її призначив кілька днів тому…

— Але вона не має причетності до цієї справи? — Гейт кивнув на папку.

І Роумен зрозумів, що він не може відповісти на це запитання Гейта ствердно.

… Він піднявся до себе в резидентуру; на відміну від просторих кабінетів посольських чиновників, тут була прямо-таки конурка без вікон; задушно й темно.

Роумен відімкнув сейф і написав на бланку шифрограми з поміткою «блискавка»:

«Прошу негайно сповістити, чи відомі Відділу розвідки такі імена: Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда. Вони сховалися від суду, проживають у Мадріді і є глибоко законспірованими керівниками релігіозної сітки нацистів в Іспанії. Вважав би за доцільне зразу після одержання моєї телеграми запитати про це «організацію» генерала Верена. Оперативна необхідність змушує мене, — дотримуючись також і вашої вказівки, що є в телеграмі, яку вручив мені Гейт, — вжити негайних заходів для виявлення нацистських злочинців, як це й було наказано в попередніх директивах. Вашу відповідь, а також інформацію з Мюнхена чекаю сьогодні ж, г завтра може бути пізно, бо завтра ці три нацисти зникнуть, попереджені Гаузнером, Кемпом або його зв'язковими. Версію зникнення Гаузнера вважаю за потрібне ретельно перевірити. Роумен».

Він знав, яка буде відповідь. Він був переконаний, що Відділу розвідки ці імена відомі; шифровка від них надійде зразу ж — в ній напишуть, що «організацію» запитали. А от «організація» Верена зволікатиме, їй нічого не залишається робити, вона має дати якийсь час Гаузнеру, або я взагалі нічого не розумію; вони дадуть відповідь не раніше завтрашнього вечора, підтвердять, що люди, про яких я згадав, справді є ті, кого вони самі шукають. Але вони ні в якому разі не признаються в тому, що Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда, прибули в Мадрід по їхніх паперах, з їхнім завданням, на їхні гроші, виконуючи наказ Верена. А вже з приводу перевірки обставин «зникнення» Гаузнера нехай почухається Макайр, цей пасаж для нього згодиться в майбутньому.

Він подзвонив по внутрішньому телефону своєму помічникові Джонсону, тому самому здорованю, який починав разом зі своєю командою операцію по «доктору Брунну» (Бласа він також «організував» і Крісту вів, він багато чого робив) і попросив його негайно зайти до нього (слава богу, жив при посольстві, під рукою). Коли Джонсон прийшов, Пол сказав йому, щоб той з двома своїми людьми через дві години був у ресторані «Ель Бодегон» і провів приховане фотографування трьох чоловік: біля кожного з них лежатиме пачка сигарет «Честерфілд» без фільтра і дві коробки сірників, одна з яких буде відкрита. Після того як об'єкти буде сфотографовано, необхідно дуже обережно простежити за їхнім маршрутом додому (чи в готель) і скласти про це повідомлення, яке треба негайно передати у Відділ розвідки департаменту, «незалежно від того, зустрінемося ми з вами сьогодні чи ні. Завдання ясне?»

Джонсон майже ніколи не відповідав, а мовчки кивав круглою головою, завзято працюючи щелепами; часом Роумену здавалося, що він жує не одну, а добрий десяток гумок.

А вже після цього, без помітки «блискавка», він написав другу телеграму:

«Згаданих у попередньому повідомленні нацистських злочинців мені вдалося виявити завдяки тому, що у вашій телеграмі 472–41 від сьомого серпня сорок шостого року було названо прізвище доктора Брунна, який, як ви повідомили, міг бути співробітником політичної розвідки Бользеном або — що стало ясно з наступної телеграми — СС штандартенфюрером Штірліцом.

Робота, яку проведено з вищезгаданим об'єктом, дала змогу дістати відомості, конче потрібні для того, щоб потім вийти на «вузол Гаузнера». Не може не викликати подиву те, що якийсь Кемп, про котрого я не раз повідомляв у відділ, але й досі не одержав про нього ніякої інформації, хоча й просив запитати про нього «організацію», був дивним способом поінформований про ряд моїх планів, затверджених Відділом розвідки. Це дало йому можливість увійти в контакт з Брунном, випередивши мене. Мета цього заходу — довести Брунну, що німці знають про нього й саме вони про нього піклуються і підтвердили це, влаштувавши Брунна на роботу в ІТТ до Ерла Джекобса, і влаштував його саме Кемп, хоча зробити це мав я, як і було рекомендовано відділом. Мабуть, відділ повинен якнайсерйозніше дослідити питання про можливі витоки інформації, дуже вигідної «організації» Верена. Не можу навіть уявити, що хтось із наших передає в Мюнхен зовсім секретні відомості, пов'язані з роботою по виявленню нацистських злочинців, але те, що інформація йде, — я тепер не маю ніякого сумніву, особливо після того як вийшов на Гаузнера і був змушений вилетіти в Мюнхен без вашої санкції, побоюючись, що моя телеграма з детальним описом обставин сполохне того (чи тих), хто зв'язаний з Вереном і діє на шкоду інтересам Сполучених Штатів.

Детальне повідомлення про ті сенсаційні дані, які мені вдалося одержати у Гаузнера, я надішлю після того, як буде завершено сьогоднішню операцію. Я прошу вас висловити думку про можливість залучення до роботи для виявлення нацистських злочинців і всієї їхньої сітки — не тільки в Іспанії, а й у всьому світі — тутешніх республіканців, яким властива традиційна ненависть до гітлеризму. Мушу зауважити, що чимало з них відчувають потяг до комуністичної ідеології. Чи можливе співробітництво з ними в операціях проти нацистів? Я прошу зафіксувати всіх, через кого проходитиме телеграма, поки її не покладуть на стіл Макайру, щоб можна було почати розслідування, пов'язане з виявленням німецької агентури у Відділі розвідки. Роумен».

Ну, що, Макайр, посміхнувся Роумен, важко тобі буде відповідати на цю телеграму, га? Вона ж прийде до тебе по щаблинах, короткий зміст цієї інформації буде записано в реєстр, про неї напевно доповідатимуть великому начальству, бо йдеться про можливу зраду когось із працівників Відділу розвідки. Очевидно, ти зможеш довести, що тобі підсовували липу про ситуації в Латинській Америці і тамошній німецькій агентурі, яку ти навіщось надіслав мені. Хто саме гнав тобі цю липу? Чи перевіряли її? Хто перевіряв? За чиїм дорученням? А коли перевіряли, то чому існує абсолютне довір'я до джерела інформації? Так назви його, назви!

Блискавка вже надійшла до тебе, Макайр, викручуйся тепер. А ця надійде пізніше, тоді, коли Кріста розповість мені все, що мусить розповісти, Джонсон витопче цих трьох нацистів, а Штірліц допоможе провести очну ставку між Гаузнером, мною й Крістою. Гаузнер не може не з'явитися тут, і я розумію, навіщо вони його сюди послали… «Сховаюся від арешту»… Розкажіть вашій тьоті… Він шукатиме зустрічі зі мною, щоб поставити всі крапки над «і», але Еронімо зробить так, що знайду його я. І коли все це відбудеться, я пошлю докладний звіт про те, що мною було зроблено: можете робити що вам заманеться, а я веду свою боротьбу з нацистами, і я її вестиму, аж поки не здохне останній нацист у помийній ямі. Ви можете робити те, що вважаєте за потрібне, а я всі ці місяці робив те, без чого не можна жити на цій землі, бо багато чого можна простити, а от тільки гітлеризм простити не можна. І я правильно робив, що гнув своє і діяв за своїм планом, не надсилав його вам на затвердження. Я робив правильно, тому що я виявив тутешню нацистську сітку, а згодом я зроблю це ж і в Латинській Америці, і я знаю, як я це зроблю…

… Спустившись униз, Роумен зайшов до невеличкої заскленої кімнати чергового, ще раз уточнив у транспортному довіднику точний час (якщо в Іспанії можна говорити про такий), коли прибуває автобус із Севільї, експрес «Сур-Норте», і почав гортати товстий зошит (схожий на той, у який батько записував надої його племінних корів), в якому було зареєстровано адреси й телефони дипломатів, співробітників військового аташату, представників преси та керівників провідних фірм, акредитованих при міністерстві економіки.

Він повільно водив пальцем по іменах, примушуючи себе бачити обличчя кореспондентів ЮПІ, Ассошіейтед Пресе, «Лук», «Кольєрс», «Нью-Йорк таймс», «Вашінгтон пост»; він вірив у фізіогностику, йому завжди здавалося, що людина з відкритим, гарним обличчям не зробить підлості, це можуть тільки тонкогубі, щербаті потвори; фізичний дефект у чоловіків подібний до духовної травми жінки, після якої та пускається берега; людину з неприємною зовнішністю охоплюють такі ж бажання, як і того, кому природа дала сильне тіло й привабливе обличчя; однак якщо симпатична (зовні) людина живе без комплексів, то потвора вже з дитинства починає розуміти: домогтися свого зможе лише хитрістю й обманом, змійством, одним словом. (Якщо, звичайно, не йдеться про незвичайний характер, обдарований талантом чи просто яскраво вираженою здібністю — в математиці, музиці, поезії, фінансах.)

Роумен одразу зрозумів, що до Ліпишця він не дзвонитиме; дуже молодий, ие воював, з бідної сім'ї, тому не мав природженого потягу до незалежності мислення і вчинку, безупинна оглядка на тих, від кого залежало та н понині залежить його майбутнє; Едмонд Скулбрайт з АП був непоказний, лисий, з відстовбурченими вухами й неприємним запахом — від нього завжди смерділо потом і затхлою білизною, що зберігалася у вологому приміщенні; до того ж він расист; чомусь усі расисти смердять затхлістю та ще. в цих миготливі очі, як у клімактеричних жінок; Пік з «Вашінгтон пост» подобався Роумену, славна людина, воював, привабливий з виду, але його газета аж надто близька до адміністрації, йому буде непросто надрукувати в завтрашньому номері своєї газети, що конче потрібно опублікувати після того, як закінчиться розмова з Крістою, — вона головний свідок Пола; вона й Штірліц; вона — важливіша, її свідчення будуть (не мають права не бути) нищівні: «організація», яку очолює генерал Гітлера, почала розгортати свою агентурну сітку в світі, працює проти американців, використовуючи провокацію як метод діяльності; вона розповість про Гаузнера, про загибель її батька й про те, що сталося з Олафом Лі; вона скаже все про те завдання, яке тепер їй доручив Гаузнер, а вже потім усе це, та й не тільки це, прокоментує він, Роумен; відступати нікуди; все одно йому доведеться піти з державної служби, бо він не має наміру кидати Крісту, він любить її, і вона буде з ним. Завжди. До кінця днів його.

А вона цього хоче? Роумен почув у собі це запитання, але навіть не став відповідати на нього; воно здалося йому набридливим, як осіння муха, і таким же приреченим; він зараз відчував себе зосередженим і цілеспрямованим; я одружуся з нею тут, у Мадріді, вирішив він, Кріста візьме моє прізвище, і її не наважаться не пустити в Штати; Грегорі Спарк знайде мені місце в Голлівуді, не помру з голоду, та й потім, у нас поки що немає дітей, тільки ті бояться матеріальних труднощів, хто відповідає за життя, яке дали маленьким істотам, котрі не можуть постояти за себе. Відіб'ємося, сказав він собі, мусимо відбитися. Коли всі мовчать, повинен же знайтися хтось один, який скаже правду. І ця правда не має бути приблизною — тоді її легко ошельмувати й висміяти. Ні, сказати треба так і те, що примусить подумати тих, хто хоче посадити на лаву ганьби Брехта й Ейслера, а для цього працюють пліч-о-пліч з ве-ренами й гаузнерами, який чомусь зразу ж після того, як я його вичислив, знайшов і зламав, виявився не просто нацистським злочинцем, а «російським агентом», до того ж його люди «часто навідувалися в Голлівуд», — он куди повернув мій давній друг Макайр. Він вважає себе тонким і розумним, але він не такий уже розумний, яким хоче бути, він просто дурень, бо мислить, наче котить по рейці, — прямо-прямо, ух, як прямісінько, а в світі немає нічого абсолютно прямого, все різноспрямовано.

… Роумен зупинився на Олександрі Вутвуді з Чікаго, саме він підтримував зв'язок з Ерлом Джекобсом на прохання директора ФБР Гувера; по-перше, статечний, сивий і добродушний, а по-друге, на відміну від Ліпшиця і Скулбрайта, говорив що думав, а Роумен вірив таким; мовчуни здавалися йому людьми, які щось завжди приховують у собі, боячись проговоритися після двох добрячих склянок віскі, а коли людина змушена щось приховувати, вона ніколи не наважиться на відчайдушний вчинок, побоїться, гирі таємниці не дозволять їй ступити в порожнечу.

Роумен зняв телефонну трубку, щоб подзвонити Вутвуду, але зразу поклав; телефонні розмови посольства фіксуються, подзвоню з «Дона Піо»; а який же Ерл Джекобс, га?! Ну, ITT, ну телефонно-телеграфна корпорація! Тільки чому він наважився так підставити себе? Чому він пішов на те, щоб відкритися? Як він дізнався, що я дома?

— Дуже просто дізнався, — відповів Штірліц. — Було б смішно, якби він не знав про це: в нього ж працює Кемп, а він сам раз у раз літає в Мюнхен. Інша річ, тут ваша правда, чому він відкрився? Знаєте, я відчув ендшпіль, коли ми тільки зустрілись. Ви мені нічого не говорили і, мабуть, маєте на це серйозні підстави, але я відчуваю наближення кінця партії, Пол. У цьому розумінні я немов барометр, зрідка помиляюсь.

— Ви теж відкриваєте мені далеко не все.

— І правильно роблю. А ось тепер я просто не маю права відкривати вам те, що хотів відкрити. Бувають такі моменти в житті, коли людині, котра наважилася на якийсь відчайдушний вчинок — а ви на нього наважились, — краще не знати всієї правди, це може завадити.

— Хто ви за національністю?

— Точніше було б запитати: хто ви за переконаннями?

— Цим запитанням ви дали мені вичерпну відповідь, докторе.

— Вас це засмутило?

— Скоріш здивувало.

— Це хороша штука — здивування, Пол. До речі, після п'ятдесяти люди нечасто дивуються, живуть своїми уявленнями, все під них підминають… Здивування — це дар піднесення. Після піввіку — вниз, а до — все вгору та вгору…

— Вам справді сорок шість?

— Так.

— Ровесник віку? Штірліц посміхнувся:

— З усіма випливаючими звідси наслідками…

— За гороскопом ви хто?

— Терези. Восьме жовтня дев'ятсотого року.

— Восьме жовтня? Хм, зараз я скажу, що ви робили того дня… Ви, якщо мене не зраджує пам'ять, вийшли з свого пансіонату о десятій, купили газети, прочитали їх, залишили на лаві в «Ретіро», поміток не робили, ніхто ці газети потім не взяв, вітер поніс їх на газон; потім подалися в Прадо, довго були в залі Ель Греко, потім… стривайте, стривайте…

— Ви добре за мною стежили… Взагалі я відчуваю, коли стежать, а на цей раз — ні… Ваші люди стежили? Чи іспанці?

— То людина повинна знати всю правду? — посміхнувся Роумен. — Чи все-таки нехай чогось не знає, особливо в годину ендшпіля, га?

— Ну-ну…

— Ні, але я маю згадати, докторе… Після Ель Греко ви пили каву десь на вулиці…

— Правильно.

— А потім пішли в кіно.

— На Гран-Віа.

— Який фільм дивилися?

— «Гуркотливі двадцяті»… З Джеймсом Кегні і Хемфрі Богартом у головних ролях.

— А після цього повернулися до себе.

— І сів читати Монтеня.

— Я, між іншим, уважно переглядав ті місця, які ви підкреслювали… Того дня, мені здається, ви штудіювали розділ про самотність…

— Штудіював? — перепитав Штірліц. — Ні, штудіював я в Берліні… Тут я вчив Монтеня напам'ять…

Роумен поглянув на годинник; треба ще раз подзвонити Еронімо. Перед зустріччю з Крістою я повинен побачити його, проговорити позиції, хоча ставити на нього ризиковано; він зобов'язаний мені тим, що вклав свої заощадження в «Даймонда», він тепер може жити на проценти з вкладів, а не на свою зарплату, це зробить його незалежнішим, усе правильно, але якою мірою він готовий на вчинок?

— Почитайте, га? — сказав Роумен. — Те, що я глянув на годинник; не має причетності до нашої розмови. Просто мені ще дещо треба встигнути зробити… Ваша правда, ендшпіль наближається невблаганно.

— Доброчесність задовольняється собою, — посміхнувся Штірліц, згадуючи Монтеня, — їй не потрібні ні права, ні дії збоку. Серед тисячі наших звичних вчинків ми не знайдемо жодного, який би ми робили безпосередньо заради себе. Подивись: ось людина, яка видирається нагору по уламках, стіни, розлючена, у нестямі, будучи мішенню для пострілів з аркебуз; а ось друга людина, вся в рубцях, знеможена, бліда від голоду, вона вирішила скоріше вмерти, аби тільки не відчинити міські ворота першому. Чи вважаєш ти, що вони тут заради тебе? Вони тут заради того, кого ніколи не бачили, хто анітрохи не обтяжує себе думками про їхні подвиги, потопаючи в цей час у розкошах та насолодах. А от ще одна: харкає, очі гнояться, невмита й непричесана, вона йде з свого кабінету далеко по півночі; ти думаєш, що вона порпається в книжках, щоб стати доброчеснішою, щасливішою і мудрішою? Навпаки. Вона, ця людина, ладна замучити себе до смерті, аби лише повідати потомству, яким розміром писав вірші Плавт… Хто не погодився б з превеликим бажанням віддати своє здоров'я, спокій чи навіть життя в обмін на популярність і славу — зовсім марні, непотрібні й фальшиві з усіх монет, що є в нас у обігу? Ми пожили досить для інших; проживемо для себе хоча б останок життя. Зосередимо на собі й на своєму власному щасті всі наші помисли й наміри! Адже не особиста справа — відступати, не втрачаючи присутності духу; будь-який відступ досить клопітний сам по собі, щоб додавати до цього ще й інші турботи. Коли господь дає нам можливість підготуватися до нашого переселення, використаємо її до пуття; складемо пожитки; попрощаємося заздалегідь з тими, хто тебе оточував; звільнимося від обтяжливих пут, які зв'язують нас із зовнішнім світом і віддаляють від самих себе… Настав час, коли нам треба розлучитися з суспільством, бо нам більше нічого запропонувати йому. І хто не може позичати, той не повинен і брати в позику.

— Правильно, — кивнув Роумен. — Взагалі я дуже добре пам'ятаю ті рядки, які ви підкреслили напередодні нашої зустрічі, десятого чи одинадцятого… Про тортури.

— Винахід тортур — небезпечний винахід, — зразу заговорив Штірліц, — і мені здається, що це скоріш випробування терпіння, ніж випробування істини. Приховує правду і той, хто спроможний їх перенести, і той, хто не спроможний зробити цього. Я думаю, що цей винахід в основі своїй базується на свідомості нашої совісті, бо винному здається, що совість допоможе тортурам, примушуючи його визнати свою провину, невинному ж вона надає сили витерпіти тортури…

— Пам'ять у вас з дитинства така? — спитав Роумен.

— Ні. Я все забував, коли був хлопчиком.

— Бачите… А я все пам'ятав… Зате тепер став забувати… Замовте-но ще чогось випити.

— Вам — віскі?

— Звичайно, не «віші», — відповів Роумен, підвівшись. — А чому ви не п'єте?

— Сьогоднішню ніч один з нас повинен бути по-справжньому тверезим.

Роумен посміхнувся:

— Це теж Монтень?

— Ні, це я, — у тон йому відповів Штірліц.

— Це ви, — замислено повторив Роумен і знову подивився на годинник. — Я можу звернутися до вас з проханням?

— Звичайно. А втім, це не означає, що я його безумовно виконаю.

— Я дам вам три телефони, докторе. По першому ви попросите до апарата сеньйора Хайнца Достера. По другому — Адольфа Зайделя, а по третьому — сеньйора Еухеніо Парреда.

— Попросив. Далі?

— Вам ці імена не відомі?

— Ні.

— А Фрідріх Кальбах?

— Не чув навіть.

— Добре… Скажете кожному з них таке: «Я жду вас на чашку кави, надійшов контракт, треба обговорити умови, за яких ми його підпишемо. Тільки візьміть мої сигарети, тут продають лише «Дукадос». Таке прохання виконаєте?

— Виконаю. Час і місце зустрічі сеньйори Достер, Зайдель і Парреда знають?

— Так. Вони зразу ж прийдуть туди, куди мають прийти.

— Ці люди належать до ваших ворогів?

— Так. Я коли-небудь покажу вам їхні фотографії. Думаю, ви згадаєте ці обличчя; коридори РСХА були не такі вже й темні, щоб не помітити тих, хто йшов тобі назустріч.

— Зовсім світлі коридори, — відповів Штірліц. — Чорта помітиш, не те що обличчя того, хто йде тобі назустріч.

— Телефон унизу, докторе. Не заперечуватимете, якщо я буду присутній при ваших розмовах?

— А якби заперечив?

Роумен погасив сигарету в попільниці й підвівся зі стільця.

… Усі троє були на місці; запитань не ставили, відповіли, як по писаному, мабуть, словами відзиву; дзвінку не здивувалися, отже, Гаузнер не брехав…

— А зараз, — сказав Роумен, коли Штірліц поклав трубку, — не сердьтеся на мене і відійдіть убік, я повинен подзвонити сам…

— Я почекаю нагорі?

— Ні, почекайте тут. Тільки осторонь. Я секретничатиму, пробачте…

… Вутвуд вислухав Роумена, сказав, що він перенесе розмову з Чікаго на ніч, якщо справді Пол обіцяє йому нечувану сенсацію, і сказав, що приїде на автостанцію, куди прибуває рейс із Севільї.

… Еронімо все ще не відповідав: ні на роботі, ні на конспіративній квартирі, де вони завжди зустрічалися, його не було; Роумен подзвонив додому полковникові, зустріч з ним була дуже необхідна; служниця відповіла, що «сеньйор коронель поїхав у відрядження».

— Коли? — здивувався Роумен. — Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.

— Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?

Роумен задумливо поклав трубку; ось воно що, збагнув він. Тепер я ще ближче до фіналу. Його такий поспішний від'їзд, коли він справді поїхав, не випадковий. Його, мабуть, вивели з діла, я тепер позбавлений зв'язку з його відомством, допомоги не жди ні від кого… Отже, сьогодні станеться щось. Що?

— Що? — перепитав Штірліц і зітхнув. — Оскільки я не маю всього, що знаєте ви, будуватиму логічну схему, зовсім голу, а ви коригуйте, співвідносьте з тією інформацією, яка у вас є…

— Знаєте, я теж умію мислити логічно, гадаю, не варто мене цього вчити. Я поставлю вам запитання ще більш однозначно: що зробили б люди Гіммлера, якби хтось з табору їхніх противників дізнався цро те, чого він не мав права знати?

— А що в такому разі зробили б ви?

— Я думав би, що треба зробити, аби інформація, яка пішла до противника, стала дезинформацією. Я думав би, як можна її перевернути, спрямувати проти моїх ворогів.

— Часу вистачає?

— Ні.

— Це немаловажний фактор… Скажіть мені… Якою мірою і з якого часу справа вашого друга Ейслера може бути якимсь чином пов'язана з тим, що вас зараз непокоїть?

— Попали в десятку.

— А коли так, у чому уразливість вашої позиції?

— В її неуразливості, хоч як це дивно.

— Правильно… Отже, люди Гіммлера могли б піти двома шляхами: або вони влаштували б таку провокацію, яка зробить вас їхньою слухняною зброєю, — перевербування і таке інше, або вас мали знищити. Негайно. Сьогодні ж…

— Перше виключено, — відрізав Роумен, — їм нема на чому мене притиснути.

— Тоді їдьмо в посольство і бийте по ваших ворогах залпами інформації. Адже вам є що сказати?

— Чи захочуть мене почути, докторе? Як би цей залп не повернувся проти мене ще з більшою неминучістю, ніж можливий постріл Гауз…

— Я не образився, — сказав Штірліц, помітивши, як Роумен урвав себе. — То ваш клопіт, а не мій, ви вправі розпоряджатися іменами людей, нікому їх не відкриваючи.

— Я досить довго дивився у ваші очі, докторе… І я прийшов до висновку, що ви не відмовитеся сказати нашому журналістові Вутвуду про Рубенау, і про Фрайтаг, і про Кемпа, і про ту жінку, яку бачили з ним у Прадо… І навіть про те, як я прийшов до вас і дав вам справжні нікарагуанські документи…

— Вам вигідно запроторити мене в тюрму?

— Ні. Ви скажете, що можете висловитись лише після того, як послухаєте мої запитання, звернені до Крісти… Так, ми її скоро зустрінемо… Я люблю її… Ось у чому річ… Її звуть Кріста Крістіансен… Точніше Крістіна… Ви скажете те, що вважатимете за потрібне сказати, тільки після того, як Вутвуд — це наш кореспондент, він прийде до автобуса — запише показання Крісти… І мої… За нашими законами завжди мусить бути два свідки. Мене до уваги не беруть, якби для справи вистачило коїх і її показань, я не став би вас просити…

— Хочете вдарити по тих націонал-соціалістах, які втекли від кари? Я так вас маю розуміти?

— Так.

— Поясніть, яку причетність до цього має ваш друг Ейслер?

— Безпосередню…

— Є докази?

— Досить серйозні, хоч і непрямі…

— Ваша дівчина… Кріста… Їй є що сказати?

— Так.

— Вона вам призналася в чомусь?

— Вона любить мене.

— Вона вам відкрилася?

— Ні.

— Добре, давайте я послухаю те, що вона говоритиме вашому Вутвуду…

… Він не зміг цього зробити.

Його вразило обличчя Роумена, коли з автобуса «Сур-Норте» вийшли всі пасажири, а жінки, яку він чекав, не було. Його обличчя стало біле, мов крейда; коли він провів пальцями по обличчю, неначе скидаючи з себе маску, на лобі і щоках лишилися бурі смуги, ніби шкіру припекли розпеченим залізом.

Він кинувся в автобус, як атлет; рухи його були поривчасті й пружні; шофер, злякавшись чогось, сказав, що красиву голубооку сеньйориту з чорно-рудим кошеням у руках зустріли на двадцять сьомому кілометрі два сеньйори; судячи з того, як він описав їх, один з них, зрозумів Роумен, був Густав Гаузнер; другий — не Кемп, а хтось інший, прикмети не збігалися — ні колір волосся, ні форма рота, це можна приховати гримом, а зріст: був дуже високий.

— Сеньйорита зразу погодилася вийти з автобуса? — спитав Роумен. — Вона нічого не сказала вам чи своїм сусідам по кріслу? Не чинила опору?

— Ні, ні, інакше я відчув би погане, кабальєро… Вона зразу ж вийшла з сивим, і вони сіли в його машину…

— Яка машина? Штірліц підказав:

— «Шевроле»? На дверцях було щось написане?

— Ні, ні, це була інша марка, — відповів шофер, — Я думаю, це був «остін», в усякому разі, щось дуже старомодне…

… Ось чому вони відправили з Мадріда Еронімо, зрозумів Роумен, коли вони гнали в аеропорт Барахас; вони правильно розрахували, що я саме його попрошу перекрити вокзали й аеропорт; хто зараз скаже мені, чи полетіла чорноволоса дівчина з обличчям, усіяним веснянками, з красивим трикутним ротом і випуклим лобом з двома поперечними зморшками?!

Звичайно ж, в аеропорту її не було.

Ах, Кріста, Кріста, де ж ти, людино моя ніжна?! Як мені розшукати тебе в цьому страшному і зачаєному людському океані?!

… О третій годині ранку Роумен зупинив машину біля посольства, піднявся до себе, прийняв чотири таблетки аспірину, підставив голову під холодну воду, старанно розтер волосся рушником і тільки після цього вийняв із сейфа чистий паспорт громадянина США, приклеїв одну з багатьох фотографій Штірліца, які зберігав у себе, написав прізвище Брюлл, ім'я Макс, рік народження 1900-й, дата народження — 8 жовтня. Після цього жахнув парагвайську візу — цілком надійна, в консульстві республіки працюють свої люди; перелічив двадцять купюр стодоларової вартості, поклав їх у паспорт і спустився вниз.

— Беріть таксі й женіть в аеропорт, — сказав він. — Зараз ми покатаємося по місту, щоб відірватися від тих, хто нас пасе, а потім візьмете таксі. Літак відлітає через три години, встигнете. Паспорт надійний, віза — також. Зв'язок, — якщо мене сьогодні не пристукнуть, — триматимемо через вашу подругу Клаудіа, пам'ятаєте її адресу?

— Так.

— У неї є гроші на політ до Штатів?

— Думаю, що є.

— Вона погодиться зганяти у Голлівуд і зустрітися з моїм другом?

— Якщо я попрошу її про це…

— Можете зробити таку люб'язність?

— Так… Грегорі Спарк, як запасний зв'язок, залишається?

— Так.

Роумен простяг йому свій плоский блокнотик з буро-коричневим вензелем:

— Пишіть… Тільки не дуже налягайте на перо… Вам треба буде написати ще одну записку. Мені. Полу Роумену… Точніше, це розписка на дві тисячі доларів, які ви одержали для того, щоб спіймати Гаузнера, він же Морсен… І щоб ви не думали, ніби я щось приховую, — погляньте ось на це, — і Роумен простяг Штірліцові телеграму, яку передав йому Гейт усього лише п'ять годин тому. — Ви зрозумієте, чому вам не можна лишатися тут ні на хвилину… Якщо ж ви вирішите скористатися ситуацією й зникнути… Можна, звичайно… Тільки це буде дуже безчесно… Не тільки щодо мене… Щодо людей, докторе… Я назву ряд імен і дам адреси, які допоможуть вам орієнтуватися у цій справі, яку я намагався робити останні півроку…

Рейс, на якому Штірліц вилетів за океан, а також номер паспорта й ім'я, в нього вписане, Гелен узнав через двадцять дев'ять хвилин після того, як літак іспанської авіакомпанії злетів у небо…

… Коли Роумен увійшов до квартири, перше, що приголомшило його, зім'яло й пройняло жахом, були все ті ж тонкі, ледь відчутні пахощі Крісти, її кельнська вода, але зараз вони здавалися йому такими пронизливо-беззахисними, такими маленькими й жалюгідними, що серце його здавило й перевернуло так, що він ахнув і притулився до дзеркала. Він заплющив очі, поклав руку на груди, сказав собі, що нічого ще не закінчено, я знайду дівчинку, я буду справжнім негідником, коли я не знайду її, навіщо я все це затіяв, боже мій, жив би ілюзією щастя, як усі, так ні, почав шукати правду, а коли почав, то й дістав за це…

Не смій, сказав він собі, це безчесно так думати, ти не маєш права так думати, бо знаєш, що таке фашизм, і знаєш зовсім не так, як інші. Зосередься, попросив він себе, стань згустком волі, ти не маєш права ні на що інше…

Роумен зітхнув, розплющив очі і перше, що побачив, був пістолет у руці Гаузнера; німець стояв у кінці коридора і чухав ніс.

Ялта— Мадрід — Буенос-Айрес — Сантьяго-де-Чілі

1984

СЛОВО ПРО АВТОРА

У свій час Сенека сказав: «Мені не цікаво знати будь-що, навіть найкорисніше, коли про це знатиму тільки я. Якби мені запропонували найвищу мудрість при неодмінній умові, щоб я мовчав про неї, я не погодився б».

За свої сорок років життя Юліан Семенов устиг багато взнати, і це своє багатство він щедро віддає в своїх книгах багатомільйонному читачеві. Історик і східознавець за освітою, він починав як викладач афганської мови на історичному факультеті МДУ і як дослідник Середнього Сходу. Поширена думка, що праця історика — праця кабінетна, тиха, спокійна, — це хибна думка. Історик — як хірург, як архітектор, як воєначальник — він завжди в пошуку, він відчуває в собі пристрасне зіткнення різних начал, з яких тільки й може виникнути точна концепція того чи іншого епізоду історії. Казенне визначення «епізод історії» насправді містить у собі боріння пристрастей пушкінської чи шекспірівської напруги, взаємозв'язки мільйонів і особистості, подвижництва і животіння, прозріння і буденності, добра і зла.

Чехов говорив, що той, «хто понад усе ставить спокій своїх близьких, мусить зовсім відмовитися від ідейного життя».

Юліан Семенов, який висаджувався на зламаний лід Північного полюса і пройшов як спеціальний кореспондент «Правдн» крізь палаючі джунглі героїчного В'єтнаму, який боровся пліч-о-пліч в партизанами Лаосу і передавав блискуче написані репортажі з Чілі и Сінгапура, Лос-Анджелеса і Токіо, з Перу і з Кюрасао, з Франції і з Борнео, який знав зачаєно-тихі вулиці нічного Мадріда, коли йшов по слідах колишніх гітлерівців, що сховалися від справедливої кари, живе по-справжньому ідейним життям.

Саме тому його герой Максим Максимович Ісаєв — Штірліц став улюбленим героєм радянської молоді. Письменник віддає своєму героєві частку свого «я», і чим більше він віддає себе своєму героєві, тим яскравішим, життєвішим і визначнішим стає цей герой.

Письменник, що присвятив своє життя створенню політичних романів, в основі яких — реальні факти історії, потрапляє в особливе становище: давноминуле він має зробити сьогоднішнім, у колишнє — повинен вдихнути живу реальність. Без героя, котрий проходить через пласт історії, труд письменника приречений — фотоілюстрація в епоху кольорової фотографії виглядає безпорадно й жалюгідно.

У політичних хроніках Юліана Семенова категорія інтересу, тобто гострий сюжет; інформація, тобто широке знання й розуміння проблем; почуття, тобто духовне наповнення героїв, — сплавлені так, що не видно «швів», це немов робота майстра гарячого зварювання. Дослідження історії, політики і людських доль в умовах нашого великого часу, який потряс увесь світ, — ось що таке романи Ю. Семенова про Штірліца.

Письменник веде свого героя крізь грізні й прекрасні роки революції. Романи «Діаманти для диктатури пролетаріату» і «Пароль не потрібен», написані одним подихом, до речі, як і все у Семенова, не є наслідком самої лише фантазії — письменник іде за рядками документів тієї епохи.

Від роману до роману Ю. Семенов простежує становлення й змужніння Максима Ісаєва, комуніста, солдата, антифашиста. Ми бачимо Ісаєва — Штірліца під час громадянської війни в Іспанії: в дні боїв під Уескою й Харамою ми разом з Михайлом Кольцовим зустрічали таких Штірліців — чудових дзержинців, які прийняли бій з гітлерівцями, перший бій, найперший. Читач слідкуватиме за подіями, що відбувалися в тривожні весняні дні сорок першого року, коли Гітлер почав війну проти Югославії, — роман «Альтернатива», написаний Ю. Семеновим у Белграді й Загребі, відкриває чимало не відомих досі подробиць у складній політичній структурі того періоду; мя побачимо Штірліца в перші дні Великої Вітчизняної війни, ми зустрінемося з ним у Кракові (нацисти прирекли місто на знищення), ми зрозуміємо, який внесок зробив Штірліц, щоб урятувати це чудове місто, допомагаючи групі майора Вихора, ми будемо стежити за надзвичайно небезпечною роботою Штірліца в ті «сімнадцять спалахів весни», котрі так багато важили для долі всього світу в останні місяці війни, коли я, фронтовий кіножурналіст, ішов з нашими військами дорогами поверженого гітлерівського рейху, і нарешті через двадцять років ми знову зустрінемо Максима Максимовича Ісаєва, коли він, демобілізувавшись, повернувся до мирної праці вченого і журналіста, але йому знову судилося зіткнутися — віч-на-віч — з недобитками гітлеризму, з тими, хто робить «бомбу для голови», з маніяками, зараженими ідеями расової переваги й сліпого націоналістичного неонацизму.

Створюючи свої політичні хроніки, Юліан Семенов пройшов усі дороги свого героя: я пам'ятаю, з яким завзяттям він виступав проти «батька душогубок» Рауфа, що ховався від справедливої кари в Пунта-Аренас, столиці Вогняної Землі, я пам'ятаю, як разом з перуанським антифашистом Сесарем Угарте він викривав підручного Кальтенбруннера — гестапівця Швендта, який притаївся в Лімі.

Саме тому політичні хроніки Семенова відзначаються досконалим знанням матеріалу, саме тому така безкомпромісна позиція письменника-антифашиста.

Окремо хочу сказати про мову романів: насичена, наближена до манери сучасного кінематографа, наповнена величезним зарядом інформації, рапірна — в гострих і динамічних діалогах, достовірна — в роздумах, лірична — в акварельному й витонченому змалюванні природи.

Усе це — значною мірою — об'єднує романи Семенова єдиним стрижнем, бо еклектика, формалізм, схильність до мовного «модерну» чужі нашій радянській літературі.

Саме це, звичайно, разом з відкриттям нових пластів історії, з глибокими філософськими роздумами, з дуже цікавими людськими характерами зробило прозу Ю. Семенова об'єктом неабиякого інтересу наших кінематографістів — такі фільми, як «Сімнадцять спалахів весни», «Майор Вихор», «Пароль не потрібен», користуються заслуженою і доброю славою в нашій країні і за кордоном.

Юліан Семенов виступає в цій хроніці-епопеї як соціолог, історик, політичний журналіст — цей сплав породив нову якість роману, політичного роману, побудованого на факті, а написаного в жанрі майстерного детективу.

Через долю Максима Ісаєва — Штірліца простежуються приховані пружини найважливіших історичних подій. Доля Ісаєва — одна з мільйонів доль тих, хто вніс свій вклад у великий подвиг радянського народу, який урятував світ від коричневої чуми…

РОМАН КАРМЕН,

лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці, 1975 рік

Примітки

1

ВСС — Організація (відділ, управління) секретних служб (розвідка США, створена за вказівкою Рузвельта для боротьби проти гітлеризму). — Тут і далі примітки автора.

(обратно)

2

ОДЕССа — таємна організація членів СС.

(обратно)

3

Корн — пшенична горілка (нім.).

(обратно)

4

Айнціан (або енціан) — горілка, настояна на гірському зіллі тирличі.

(обратно)

5

Трафіко — дорожні пробки (ісп.).

(обратно)

6

Даунінг-стріт — резиденція англійського прем'єр-міністра.

(обратно)

7

Сі-Ай-Сі — спеціальна служба військової розвідки США (англ. скор.).

(обратно)

8

Кічінільяс — смажені в духовці поросята (ісп.).

(обратно)

9

Пуерта-дель-Соль — площа в Мадріді, на якій містився штаб таємної поліції Франко (ісп.).

(обратно)

10

Труча — форель (ісп.).

(обратно)

11

Тінто — червоне вино (ісп.).

(обратно)

12

Гвардія сівіль — поліція (ісп.).

(обратно)

13

Ангула — вугор (ісп.).

(обратно)

14

Сомбра — тінь (ісп.).

(обратно)

15

Бандерильєрос — учасники бою (ісп.).

(обратно)

16

Маио — о–мано — віч-на-віч (досл. «рука в руку») (ісп.).

(обратно)

17

Оле — давай (ісп.).

(обратно)

18

Хамон — в'ялене м'ясо (ісп.).

(обратно)

19

Едгар — Едгар Гувер, директор ФБР.

(обратно)

20

Білл — Вільям Донован, колишній директор ВСС.

(обратно)

21

Дакуердо — домовились (ісп.).

(обратно)

22

Пласа-Майор — головна площа в кожному іспанському місті (ісп.).

(обратно)

23

Поридж — вівсяна каша (англ.).

(обратно)

24

Паелья — рис, схожий на плов (ісп.).

(обратно)

25

Маріскос — дари моря (ісп.).

(обратно)

26

Рехіон — район (ісп.).

(обратно)

27

Естранхерос — іноземці (ісп.).

(обратно)

28

Пуро — сигара (ісп.).

(обратно)

29

Ходер — поширена лайка (ісп.).

(обратно)

30

Рубіо — руді, тобто світлі, сигарети (ісп. жаргон).

(обратно)

31

Негро — сигарети з чорним тютюном (ісп. жаргон).

(обратно)

32

Вамос абер — подивимось (ісп.).

(обратно)

33

Мається на увазі Франко.

(обратно)

34

Полковник Ісаєв (М. фон Штірліц) зумів повідомити в Москву про операцію, намічену Шелленбергом. Москва в усній формі поінформувала людину, близьку до Черчілля, про викрадення, що готується, яке могло створити серйозні труднощі для Великобританії; живий Квислінг з королівської фамілії міг перейти на бік Гітлера, що в умовах сорокового року, коли Англія переживала пору серйозних труднощів як військового, так і економічного характеру, коли посол США Кеннеді переконував Рузвельта в недоцільності допомоги «приреченому на поразку Острову», могла справити шоковий вплив на британську громадськість, тим більше що такі могутні аристократи, як леді Астор та лорд Рокуелл, активно прагнули до сепаратного миру з Гітлером, відчуваючи давню симпатію до антикомуністичної ідеології націонал-соціалізму. (Ю. С).

(обратно)

35

Горіхи — хабарі (амер. жаргон).

(обратно)

36

Xітаиа — циганка (ісп.).

(обратно)

37

Пан Краузе — Гелеп.

(обратно)

38

Зустріч — встановлення дипломатичних відносин.

(обратно)

39

Базіліо — Москва.

(обратно)

40

Блас — Буенос-Айрес.

(обратно)

41

Дом Білла — державний департамент США.

(обратно)

42

Дон Дієго — Аллен Даллес.

(обратно)

43

Анхел — президент Аргентіни Перон.

(обратно)

44

Розмова — комбінація, удар.

(обратно)

45

Колеги по Універмагу — керівники країн Південної Америки.

(обратно)

46

Перебування Базіліо в Універмазі — необхідність організувати розрив дипломатичних відносин між СРСР і всіма державами Південної Америки.

(обратно)

47

Джозеф Сінелман — агент «Організації» Гелена V–185.

(обратно)

48

Пенінсула — півострів (ісп.).

(обратно)

49

Локс — дурний, божевільний (ісп.).

(обратно)

50

Додд — обвинувач від США.

(обратно)

51

Бодега — винний погріб (ісп.).

(обратно)

52

Гасієнда — маєток (ісп.).

(обратно)

53

Ганц логіш — цілком логічно (нім.).

(обратно)

54

Віртшафтсфюрер — економічний вождь (нім).

(обратно)

55

Шеф закордонних організацій НСДАП.

(обратно)

56

Ойга ме! — дослівно: послухай! (Ісп.)

(обратно)

57

Ріо-Фріо — Холодна річка (ісп.).

(обратно)

58

Каса Карденас — Будинок Карденаса (ісп.).

(обратно)

59

Ойга, пссст — послухай, стій (ісп.).

(обратно)

60

Один з псевдонімів Гелена.

(обратно)

61

Чіко — маленький (ісп.).

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов ЕКСПАНСІЯ-І Роман

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (19 червня 1945 року)

ШТІРЛІЦ-І (Мадрід, жовтень сорок шостого)

МЮЛЛЕР-І (1946)

ШТІРЛІЦ-ІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-І (осінь сорок п’ятого)

ШТІРЛІЦ-ІІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ГЕЛЕН-І (осінь сорок п'ятого)

ШТІРЛІЦ-ІV (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ШТІРЛІЦ-V (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ — ІТТ (1927–1940)

ШТІРЛІЦ-VI (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (брати Даллеси, осінь сорок п'ятого)

МАКАЙР І

ШТІРЛІЦ-VII (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ — I

ШТІРЛІЦ-VІІІ (Мадрід, жовтень сорок шостого)

ГЕРІНГ-І (осінь сорок п'ятого)

ШТІРЛІЦ-ІХ (Бургос, жовтень сорок шостого)

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-ІІ

ШТІРЛІЦ-Х (Бургос, жовтень сорок шостого)

ВИТЯГИ З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-ІІ (квітень сорок шостого)

ГЕЛЕН-ІІ (квітень сорок шостого)

БАРБ'Є-1 (1946)

ДАЛЛЕС (серпень сорок шостого)

ШТІРЛІЦ-ХІ (жовтень сорок шостого)

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (1946)

РІКТЕР-І (1946)

ШТІРЛІЦ-ХІІ (жовтень сорок шостого)

РОУМЕН-І

ШТІРЛІЦ-ХІІІ (жовтень сорок шостого)

ГОНСАЛЕС-І

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-III

УРИВКИ ІЗ СТЕНОГРАМИ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-III (1946)

ШТІРЛІЦ-ХІV (жовтень сорок шостого)

ГЕРІНГ-ІІ (1946)

ШТІРЛІЦ-ХV (листопад сорок шостого)

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-ІV

ШТІРЛІЦ-ХVІ (листопад сорок шостого)

РОУМЕН-ІІ

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (сеньйора Франко)

ШТІРЛІЦ-ХVІІ (листопад сорок шостого)

РІКТЕР-ІІ (1946)

ШТІРЛІЦ-ХVІІІ (листопад сорок шостого)

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН І

ШТІРЛІЦ-ХІХ (листопад сорок шостого)

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН-ІІ

РОУМЕН-III

КЕМП-І

ПОЗИЦІЯ-І

РОУМЕН-ІV

ШТІРЛІЦ-ХХ

СЛОВО ПРО АВТОРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg