«Пророчиця»

Пророчиця (fb2) - Пророчиця 1047K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха — журналіст, письменник, сценарист. Першу книжку «Шлюбні ігрища жаб» видав у 25 років. Сьогодні він — автор понад ЗО художніх, документальних та публіцистичних книжок.

Романи неодноразово екранізувалися, перший фільм «Тупик» (1998) режисер Г. Кохан зняв за журнальною публікацією. Дослідник і теоретик жанрів масової культури, Андрій Кокотюха — лауреат низки професійних премій, серед них — «Золотий Бабай», «Срібний Георгій», «Коронація слова».

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна» Ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс і пісенної лірики про кохання «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно й театр обрані невипадково, адже саме вони є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

Андрій Кокотюха Пророчиця

Важко уявити, аби когось викинули з нашої поліції. Треба дуже постаратися. Поки не вкриєш себе громадською ганьбою, там терпітимуть практично все.

Кен Бруен, «Вартові»

Розділ 1 Колишній

Сержант міліції Малишев вийшов із машини під дощ, відступив на три кроки і підніс голову, намагаючись вирахувати, де саме на четвертому поверсі світяться вікна потрібної квартири.

Комусь цього березневого вечора не пощастить, вирішив він, і на цю думку повнуваті губи міліціонера розтяглися у мстивій посмішці. Сержант Малишев іще не знав кому. Але якщо до нього припхалася з Ахтирки теща і живе вже другий тиждень ніби в гостях, то чому лише йому, Малишеву, якого поважають колеги по роботі та фотографія якого висить на Дошці пошани в райвідділі, повинно бути погано? За великим рахунком, справа навіть не в тещі, а в її мордатій собаці — жінчина мама привезла свою домашню улюбленицю з собою, і тепер ця сучка — собака, не теща! — з якогось незрозумілого права гарчить на нього, сержанта міліції Малишева, в його власній квартирі. Дуже не любив сержант, коли на нього гарчали. Але віддубцювати чотириногу сучку гумовим кийком теж не міг: не хотілося зайвий раз зв’язуватися з двоногою.

Навіть із двома: мамині гостини погано впливали на його дружину, в неї, за висловом Малишева, в присутності рідної неньки прорізався голос, і поводитися вона починала так, як оті дурнуваті тітки в телевізорі. Як не прийдеш із роботи, так по «ящику» якісь бабські виступи: «Ми, жінки, надто часто і забагато дозволяємо чоловікам принижувати себе!» — ну, і всяка інша контрреволюція. Часом сержантові Малишеву здавалося, що жінка наслухається телевізійних тіток, у яких усе чухається без мужика, і вірить: якщо про це говорять уголос, значить, це має право на існування. Просто коли немає поруч мами з Ахтирки, жінка мовчить, бо знає, як реагує зразковий конотопський міліціонер, якщо вдома на нього починають підносити голос. І тримає все, почуте від телевізійних курвів, у собі. Та коли приїздить мама, жінка стає сміливішою, бо їх уже двоє.

Та ще й сучка в тещі люта. Сержант Малишев, який впевнено ішов майже голіруч на злісних порушників правопорядку, панічно боявся собак. Зізнатися в цьому тещі — себе не поважати, бо матиме проти зятя додатковий козир. Ще нацькує свою псину на зятя…

Словом, сержант міліції Малишев, чий характер і без того не був аж надто м’яким, останніми днями тільки й шукав, на кому б зірвати злобу, накопичену у власній квартирі. Зараз, отримавши виклик і приїхавши побалакати з заколотниками побутової бійки, він уже смакував, як почне здійснювати виховну роботу з усіма, хто тільки спробує опиратися його наказам. Весь у передчутті прекрасного, сержант Малишев зважив у правиці гумового кийка — свого вірного супутника і, без перебільшення, найкращого друга. Тільки кийок не підведе, не зрадить, не схибить.

Тим часом із міліцейської машини вже вилазив під дощ сержант міліції Прудник. У нього теж були свої підстави шукати можливість стравити пару. Тещі з собакою в Прудника не було. Виконуючи заповідь «Одружуватися треба з сиротою!», яку почув у дитячі літа в фільмі «Бережись автомобіля!», Прудник таки знайшов сироту — хто ще в нинішні часи піде жити з ментом у ментівський гуртожиток. Але кілька років тому общагу почали тасувати якісь структури, в результаті частина її почала заселятися за гроші строкатим людом. Від чого постраждали, власне, конотопські менти — адже в міліцію йшли, як правило, хлопці з довколишніх сіл і переважно — через можливість отримати кімнату в гуртожитку з віддаленою перспективою дістати окрему хату. Тепер же у зв’язку з переходом на комерційні рейки місця для проживання працівників міліції почали різко скорочуватися. Вже на отримання кімнати в гуртожитку претенденти шикувалися в черги, і така ситуація, болісно й гостро описана в одній сумській газеті, могла або не мінятися зовсім, або мінятися лише на гірше.

Сержантський склад, підмовивши навіть кількох молодших офіцерів із числа мешканців гуртожитку, намагався домогтися справедливості. Створили ініціативну групу, навіть підпрягли з міськради депутата з опозиційними поглядами і юридичною освітою. Та вся ця боротьба за свої права дуже швидко закінчилася. Начальство натякнуло: правозахисна активність завершиться тим, що новим людям нададуть кімнати в гуртожитку за рахунок виселення тих, хто там уже мешкає. Тільки так. Прудник брав у цьому русі лише пасивну участь, більше мовчав і створював масовість, але одного з активістів, який розповів щось сумським журналістам і навіть у формі позував фотографу, з общаги таки виперли.

Зловили, як брав у торговки соняхом на базарі двадцять гривень, приписали корупцію і виперли. З жінкою і донькою-школяркою. Аби не бачити, як клумаки з нехитрими речами виносять і ставлять на брудний асфальт, сержант Прудник ще зранку пішов і напився.

Тепер усі мовчать, а пацан, котрий оселився за стіною в Прудника, періодично серед ночі врубає музику і починає підспівувати, ні, радше — підкрикувати. Збагнувши, що виперти з гуртожитку його ніхто найближчим часом не зможе, пацан забурів і прямим текстом посилав сержанта міліції, навіть коли той у формі стукав до нього серед ночі, вимагаючи припинити неподобство. «Цю музику не можна слухати тихо, пане селянин!» — почулося у відповідь останній раз, і було це не далі як минулої ночі.

Тому, сповнений, як і його напарник Малишев, безсилої люті, сержант міліції Прудник теж дуже хотів на комусь відірватися і мав велику надію, що порушник спокою, котрий вломився в чуже помешкання і тепер там сваволить, почне чинити опір слугам закону, які перебувають при виконанні службових обов’язків.

Сержант Прудник глянув на сержанта Малишева і красномовно поправив на плечі автомат — останнім часом від патрулів вимагали носити вогнепальну зброю постійно.

Сержант Малишев ковбойським жестом поправив кобуру, брязнувши при цьому кайданками на поясі, ляснув гумовим кийком об долоню лівої руки. Потрібного вікна він так і не вирахував, мабуть, не на вулицю виходять ці вікна, у двір із протилежного боку.

Обом міліціонерам, чию владу в межах власних місць проживання ніхто чомусь не поспішав визнавати, дуже кортіло довести свою значимість якщо не цілому світові й навіть не всьому Конотопу, то хоча б одному окремо взятому п'яному дебоширові.

— Погнали, — коротко звелів Малишев.

У їхньому патрулі він був за старшого.

Постоявши під броньованими дверима потрібної квартири, міліціонери якийсь час мовчки слухали, намагаючись зрозуміти, що ж саме відбувається всередині. З досвіду обидва знали: навіть крізь подвійні двері чутні звуки суперечки чи навіть бійки. А судячи з повідомлення оперативного чергового по місту, тут відбувалася саме бійка.

Розбороняти бійки сержанти любили як кожен окремо, так і гуртом, коли їм траплялося заступати на зміну в парі.

Але за дверима було тихо, й губи Малишева мимоволі скривилися: ну що за люди, не могли побитися, поки міліція приїде! Скільки ж тут їхати, адреса майже в центрі, вони отримали повідомлення о сьомій десять вечора, а о сьомій двадцять уже вилазили з машини. Якщо вже в розборах дійшло до бійки, то нормальні люди не припиняють з’ясовувати стосунки так швидко. Малишев знову ляснув кийком об ліву долоню, тепер уже — роздратовано.

Прудник, вловивши настрій товариша, лише знизав плечима й рішуче натиснув указівним пальцем — під нігтем сіріла брудна борозенка — на ґудзик дзвінка. Надавив і не відпускав, насолоджуючись суцільним різким дзеленчанням. Правильно, нема чого, це вам не гості, відчиняйте — міліція.

Двері справді швиденько відчинилися, проте Прудник, котрого охопила якась раптова й незвідана мстивість, не квапився забрати палець, ще сильніше впираючи його в кнопку. Тим часом Малишев, не чекаючи особливого запрошення — справді ж викликали, бляха-муха! — ступив усередину, потіснивши в проході брюнетку середнього віку в світло-сірих трикотажних штанях і синтетичній кофті такого ж кольору з підлітковим каптуром. Оцей фасон, виконаний «під струю» місцевими умільцями, зовсім не омолодив господиню. Навпаки, як на погляд сержанта Малишева, лише підкреслював її гонитву за подовженням молодості. Хоча, придивившись до неї при хатньому освітленні, Малишев відзначив: не стара вона, просто, як кажуть, затягана. На вигляд старша за свої роки, бо або зовсім за собою не стежить, або не знає, як це правильно робити.

Сержант міліції Малишев розумівся на таких речах: його дружина працювала в салоні краси, вдома валялася купа відповідних журнальчиків із фотографіями глянцевих жінок та пацанчиків, котрих міліціонер безапеляційно називав «підорами», бо справді так вважав. До того ж дружина підробляла зачісками на дому і час від часу займала кухню з черговою клієнткою.

Перше, що впало в око сержантові, — переляканою жінка не була. Тривога в очах, навіть трошки ніяковіє. Але не схоже, щоб тут і зараз відбувалася бійка. Навпаки, сержант Малишев буквально відчув на собі атмосферу якогось такого міщанського спокою й достатку, який сам хотів би мати — і матиме, якщо вчепиться в службу. А він такий: як учепиться — то зубами.

— Сержант Малишев, — не стільки назвався, скільки виплюнув він. — Міліцію викликали?

— Може, досить уже дзвонити? — у голосі жінки чулося роздратування.

Це ще більше насторожило бувалого в бувальцях Малишева. Вона не так уже рада їхній швидкій появі, вона взагалі більше втомлена, ніж налякана, і дуже хоче, аби міліціонери швидше зробили належну роботу. Ось тільки роботи для себе міліціонер тут не бачив. Принаймні поки що.

— Що у вас сталося? — рівним голосом запитав Малишев.

— У нас? — перепитала жінка, і знову сержант уловив штучність — вона точно знає, що міліція приїхала туди, куди слід, тільки й далі не певна, чи потрібна їй тут уже міліція.

Сержант Малишев не встиг нічого сказати — з боку кухні до передпокою на поклик безперестанного дзвінка вийшло двоє чоловіків.

Теж напружені, прочитав сержант на обох обличчях. Затримав на мить погляд на одному, і все стало на свої місця. Навіть якщо тут щось сталося, після чого всі замирилися і тепер не знають, як спровадити наряд, йому, сержантові Малишеву, тут явно знайдеться трошки роботи. Бо він упізнав одного з мужчин.

— Хорош уже, — кинув Малишев через плече Пруднику.

Той слухняно забрав палець із дзвоника, поправив автомат на плечі й теж посунув у квартиру, не поспішаючи причиняти по собі двері.

— То викликали міліцію чи ні? Чи будемо ложний виклик оформлять? — суворо поцікавився сержант Малишев, дивлячись просто в очі чоловікові, про котрого вже знав усе, крім імені.

Бо за свою нехай іще не надто довгу, але все одно — насичену міліцейську службу він навчився впізнавати в натовпі зеків. Не так важливо, скільки років тому вони сиділи за колючим дротом, де сиділи і за що. Колишніх зеків не буває, цю істину Малишев втовкмачив собі в голову і в цьому пересвідчувався безліч разів. Той, хто бодай раз топтав зону, назавжди матиме і арештантський вигляд, і, головне, арештантський погляд.

Окинувши незнайомця швидким поглядом, Малишев зробив висновок: цей звільнився зовсім нещодавно.

Шрам на правій щоці — не показник. Справа навіть не у волоссі, яке ще не встигло як слід відрости після зонівської зачіски. Під машинку тепер багато хто стрижеться. Джинси та светр не з секонд-генду, а з «нуля», хоча на такого, в кого є гроші, незнайомець не тягне, але це теж не показник. Хоча саме вчорашні зеки хворобливо поспішають поновити після виходу свій гардероб, аби відчути свободу в буквальному розумінні на собі. Справа в реакції на появу ментів у формі — незнайомець стримав її, проте досвідчене око сержанта все зафіксувало.

В голові Малишева почав складатися простенький, як і все в патрульній роботі, пазл. Їх викликали на бійку, бійки чомусь нема, зате народ у квартирі напружений, і серед трьох громадян, котрі перебувають тут, явно є колишній ув’язнений. Причому зона не в такому вже далекому для нього минулому.

Зараз у нього не виявиться документів, радісно подумав сержант міліції Малишев. Його треба забрати для встановлення особи, він почне опиратися — як же так, свобода ж! — і ось тут дізнається, бичок, на кого нарвався, і хто давно вже шукає можливості довести, хто є хто в цьому світі.

Малишев оцінював ситуацію і робив висновки моментально, за що й відзначився на Дошці пошани. Понад усякий сумнів, він зараховував себе до тих, хто народжується з міліцейською чуйкою. Але того, що почалося за мить, навіть він не зміг передбачити — надто вже все це виявилося позбавленим логіки. І головне — все почалося дуже швидко, стрімко, відразу. Потім, аналізуючи ситуацію, сержант дійшов висновку: діяти так, як діяв, незнайомий із поглядом вчорашнього зека вирішив, щойно побачивши міліціонерів у формі.

— Значить, міліцію викликали?

Вурка говорив це жінці, а водночас усім корпусом повертався до другого чоловіка, товстенького, в пуловері домашнього плетіння, вищого десь на півголови і якогось аж надто надійного для того, аби влазити в будь-які конфлікти. Він запитав не для того, аби почути відповідь — або знав її наперед, або навпаки — зовсім не хотів чути недолугих пояснень. За словом не забарилося діло: коротко замахнувшись, вурка різко, сильно і дуже професійно втопив кулак у саму середину натягнутого на пузці синього пуловера. А коли чоловік ойкнув і почав згинатися, напасник ступив крок назад, міцно впираючись у слизький ламінат підлоги, і наступним, не менш прицільним ударом зацідив ворогові просто в центр обличчя.

Він хотів роз’юшити носа супротивникові — і роз’юшив. Ніс, на який наразився кулак, виявився слабеньким, та навіть і витриваліший ніс навряд би витримав, без перебільшення, гарматний удар сухого міцного кулачиська.

Кров бризнула на підлогу. Лишилася на кулаку.

— СЕРГІЮ!!! — розпачливо зойкнула жінка, і міліціонери не зрозуміли, до кого вона звертається — до того, хто б’є, чи до того, кого луплять.

Бо кинулася вона все одно до побитого; та хоча їх відділяв заледве крок, на шляху виріс вурка, перехопив підняту жіночу долоню, рвучко розвернув волаючу жінку, заломлюючи руку назад і зразу потому сильно штовхаючи в кімнату. Все це забрало щонайбільше десять секунд, і коли сержанти кинулися нарешті виконувати свої прямі обов’язки, вурка, на величезний подив обох, посунув на них голіруч, зі стиснутими для ближнього бою кулаками.

Опір при затриманні.

Те, що лікар прописав задовбаним побутом сержантам Малишеву та Пруднику.

Пустивши кийок у роботу, старший патруля таки перетягнув ним вуркагана по плечу, але раптом відчув — нападник несподівано перехопив ініціативу. Бо дуже грамотно скористався тією перевагою, яку дає сутичка в тісняві, у цьому разі — в коридорі стандартної двокімнатної квартири. З одного боку, проти нього було четверо, включно з жінкою, але з іншого — в тісняві передпокою всі охочі натовкти йому пику раптом почали заважати одне одному. Тоді як вурка крок по кроку пробивався до виходу.

— НАЗАД!!! — почув Малишев у себе за спиною крик Прудника і, відчуваючи, що треба послухатись, розвернувся, відступив і притулився до стіни, приготувавши кийок до бою.

Та потреби в цьому вже не було. Сержант міліції Прудник вже зірвав із плеча автомат — вкорочений «калаш», десантний варіант — і наставив дуло на вурку. Від вигляду зброї жінка враз припинила кричати, чоловік у пуловері — стогнати, і в цій тиші клацнув затвор.

— Стій, де стоїш! — наказав Прудник. — Руки вгору! На коліна! Спиною до мене!

Вуркаган зупинився, зміряв сержанта глузливим поглядом.

— Отак, значить? А ти правда стрельнеш, салаго?

— Тільки ворухнися — побачиш.

— Дуже страшно. Знаєш, скільки паперів доведеться потім списати для начальства?

— Рота стули! Руки вгору, на коліна!

— Я це вже чув, — спокою вурки можна було навіть позаздрити. — Дорвався до зброї? Може, стрельнеш? В мене, в стелю, куди? Ти знаєш, що тут кулі рикошет дадуть, і лишиться в цьому коридорі за будь-якого розкладу кілька трупів. Чи кілька поранених, як кому пощастить. Давай, вали!

— Заткнися! — знову гаркнув Прудник.

— Давай так, — промовив нападник, і в його голосі зараз зовсім не чулося агресії. — Ти опускаєш ствол, тільки повільно, бо ще, не дай Боже, палець здригнеться — і тоді піндик усім. Я ж про рикошет тобі вже говорив? Чи ти сам знаєш? Може, інструктаж сачкував, га, сержанте?

Малишев, незважаючи на критичність ситуації, відчув у манері та інтонаціях противника щось дуже знайоме. Він тільки не міг зараз дотумкати, де, коли і за яких обставин уже доводилося бачити приклад такої поведінки. Причому — не один раз, а кілька. На його очах такі переговори — саме так, переговори! — вже велися.

Його думки та висновки і тут не встигли за діями супротивника.

— Домовились, сержанте? — тепер вурка говорив узагалі лагідно, так досвідчений батько вмовляє сина-підлітка сказати, з ким і де він оце так напився. — Давай, тихенько опускай зброю, не грайся. Нормально поговоримо, з’ясуємо, хто тут правий, а хто — лівий.

Чоловік у пуловері, важко дихаючи, обіперся об стіну, затуляючи закривавленою жменею розбитого носа.

Жінка шморгала, тремтіла і трималася за плече — мабуть, вивих.

Сержант Малишев міцніше стиснув кийок у правиці.

Вурка зуби заговорює, зрозумів він. І робить це аж надто професійно, щоб бути звичайним собі каторжанином, котрий відсидів за вуличний грабунок чи завдання особливо тяжких тілесних ушкоджень — за віком та за замашками цей чоловік не пасував у категорію причетних до наркобізнесу.

Перш ніж на думку Малишева спала єдина правильна, хоча й неймовірна, з огляду на обставини, ідея, все закінчилося.

— Ну, то поговоримо? — вуркаган зробив півкроку вперед.

— Стояти! — рявкнув Прудник, загрозливо повівши дулом.

— Слухай, кажу тобі, сержанте — не балуйся! А, ясно — він у тебе на запобіжнику, тому ти такий безтурботний. Перевір, ага?

Погляд сержанта мимоволі ковзнув туди, де в автомата був запобіжник.

Пильність він утратив лише на секунду.

Цього противникові вистачило.

Він блискавично кинувся на Прудника, правою рукою схопив автомат за дуло, відвів убік, а лівою вдарив сержанта навідліг, буквально відштовхуючи його від автомата. Ремінь ковзнув із плеча, тепер вуркаган тримав «калаш» за дуло, потім — р-раз! — перехопив його напереваги.

Жінка не стримала розпачливого лементу.

Сержант Малишев сам здивувався спокою, з яким дивився на спрямоване на себе автоматне дуло.

— Кажу ж — салабон, — почулося, мов крізь шар вати. — Служби ні хріна не знає! Запобіжник не зняв, довбодятел.

А тоді вуркаган спокійно опустив зброю, кинув її на підлогу, під ноги Малишеву.

— Отак, панове сержанти. Дайте вдягнутися і ведіть, куди треба. Вас же для цього кликали, ні?

З цими словами він глянув на побитого чоловіка в пуловері й на жінку, по чиїх щоках текли два струмочки, і вона не квапилася витирати сльози.

Поручкавшись із черговим капітаном, оперуповноважений карного розшуку Конотопського міського BBC Андрій Шпола взяв у нього рапорти потерпілих сержантів і вмостився з ними тут-таки, в черговій частині, на потертому диванчику.

— Нічого не вийде, — відразу попередив черговий.

— А я поки що нічого не роблю, — озвався Шпола підкреслено байдужим голосом, швидко перебіг очима списані аркуші.

У черговій частині, крім капітана, товклися ще менти в формі й у цивільному. Та, здається, перейнялися появою сищика тільки сам капітан і вусатий старшина, який примостився у кутку. Решта входили, виходили; залежно від настрою та ступеня знайомства або віталися зі Шполою за руку, або просто кивали. Хоча пригода сьогодні справді сталася не зовсім ординарна, нічого аж такого, що могло б привернути загальну увагу, не трапилося.

Дочитавши рапорти, опер покрутив їх у руках, ніби намагаючись прочитати між рядків ще щось, не приступне його розумінню, а тоді з підкресленою охайністю поклав списані аркуші собі на коліна.

— Ну? — запитав старшина.

— Яке там «ну», — відмахнувся Шпола. — Хлопці твої молоді, аби Серьогу Горілого знати. Скільки вони тут, років зо три, правильно?

— Малишев — з дві тисячі шостого. Прудник — з сьомого… Здається…

— Все одно проти Сірого — пацани, — відмахнувся Андрій. — Він же твого Прудника на раз-два зробив. Обеззброїв за всіма правилами, як у підручнику. Я тобі, коли хочеш, розкажу, як колись Горілий на даху сам Колю Вітра взяв, а Колю Вітра не знати — це вже гріх.

— Ну да, — вступив у розмову мужчина в цивільному. — При обшуку в нього «муху» знайшли, гранатомет. З одним зарядом, правда, але, як той казав, що було — те й купив.

— Коля Вітер у Чечні рік воював, — нагадав Шпола. — Причому чорт його розбере, на чиєму боці: то за федералів, то за чеченів. Одні так казали, другі — інак, але ані Москва, ані Грозний нашого Колю в розшук не оголошували. Й на такого звіра капітан Горілий попер із табельним «макаром». Проти, на секундочку, помповика… Тож у сержантів ваших шансів було — нуль.

— Якби я Серьогу особисто не знав, я б тобі, Шполо, не подзвонив, — буркнув черговий. — Закрили б його тут і оформили по повній програмі. Віриш, що він би в нас за бажання на зону повернувся?

— Нє-а, — мотнув головою сищик. — Конотоп, Гришо, місто невелике. Тому нашого брата мента тут порівняно небагато. Ну, а таких, як Горілий, взагалі з десяток… Добре, хай два.

— Шпола, він — колишній співробітник, — нагадав вусатий старшина, і це прозвучало в його вустах якось урочисто.

— Співробітник — колишній, — легко погодився Андрій. — Ментів же колишніх не бува, як кажуть у жінчиному селі. Горілий не зникне, це тобі я кажу. Або хтось із наших його впізнає, або хтось із контингенту. Так чи сяк, а до розшуку інформація дійшла б.

— Ти хочеш сказати, що ми його ось так відпустимо? — черговий капітан здивовано звів брови. — Слухай, Шполо, у нього — вторгнення в чуже помешкання, бійка в нетверезому стані, напад на працівників міліції, заволодіння зброєю, і це — лише на десятий день, що він гуляє на волі!

— Його випустили за зразкову поведінку, — нагадав Шпола. — І давайте, мужики, коли вже ми тут усі — свої люди, почнемо від самого початку. Ніякого вторгнення не було. Це, між іншим, його колишня квартира, з якої колишня жінка Сергія після вироку швиденько виписала. Може, він прийшов до неї в гості, до колишньої.

— Колишній оперативник, засуджений за перевищення службових повноважень і хабарництво, приходить після звільнення в гості на сто грамів до колишньої дружини, — підсумував старшина. — А вона викликає міліцію, бо колишній чоловік почав гасити теперішнього. Дуже мудро як на колишнього опера і вчорашнього зека, хіба ні?

— А є заяви потерпілих? Катьки, колишньої його, чи цього кнура, її нинішнього? Здається, претензій до Горілого вони не мають…

Не почувши відповіді, Шпола повів далі:

— Це, значить, відпадає. Давайте про ось ці заяви поговоримо, — він потрусив списаними аркушами в повітрі. — Сержанти Малишев і Прудник поводилися непрофесійно. Мало того, що Прудник не зняв автомат із запобіжника, так він ще допустив, аби його зброєю заволодів, нехай так, злочинець. Якщо Горілий їх усіх зробив, не факт, що цього подвигу ніхто більше ніколи не повторить. А до якогось начальства десь там нагорі вся ця історія рано чи пізно дійде. У випадку з Горілим, повір мені, це станеться дуже швидко. Я вам, мужики, зараз не про Сергія — гори він, коли вже на те пішло, вогнем зі своїми вибриками. Я вам про двох сержантів кажу. Одному — двадцять п’ять років, другому — взагалі двадцять два. В обох — жінки й діти. У Прудника, як я по ходу дізнався, скоро буде друга дитина. З міліції їх, ясно, не попруть — зараз криза кадрів, таких самих наберуть. Але крові, ви ж знаєте, пацанам попсують. Їм це треба?

Старшина поліз у кишеню формених штанів по цигарки, витяг прим’яту пачку, запхав сигарету до рота, закурив, відвернувся до вікна, за яким темнів мрячний ранній березень.

— Ну як? — витримавши ввічливу паузу, поцікавився Шпола.

— Ви там, у розшуку, ось таким чином справи й закриваєте, — буркнув старшина.

— Вірніше — не відкриваєте, — уточнив черговий.

— А для чого дурну роботу робити? — легко погодився Шпола. — Давайте чесно, мужики: у нинішньої пригоди нема перспектив для успішного розвитку. Максимум — прикрі наслідки для її учасників. Крім Горілого — а йому гірше, ніж є, вже точно не буде.

— Які пропозиції? — запитав черговий.

— Вважати те, що сталося, польовими навчаннями. Слухайте, ви що, справді гадаєте, що Серьога Горілий міг почати валити з автомата навсібіч? Та ця справа до суду не дійде, можемо замазати на ящик коньяку! Якщо судових перспектив нема — на фіга козі баян?

Черговий перезирнувся зі старшиною. Решта людей, котрі товклися в черговій частині, здавалося, не звертали на ці розмови уваги. Такі справи тут, серед своїх, обговорювалися й вирішувалися дуже часто.

— Я взагалі-то не оформив його ще ніяк… — почав був капітан.

— Давайте, мужики, зараз не торгуватимемося, — Шпола підвівся. — Взяти з учорашнього зека нема чого. Вирішувати такі речі за піхур теж якось не годиться. Всі ж знають Горілого, правда? А цю макулатуру порвемо, лади?

Капітан знизав плечима.

— Мені що, більше за всіх треба?

— Ну і давай його сюди!

Черговий безпомильно вибрав серед рядів кнопок на панелі перед собою потрібну, зняв чорну як ебоніт телефонну трубку, запитав у неї:

— Чуєш, де там у нас Горілий сидить?

Пауза.

— І як?

Коротка пауза.

— Нічого, виводь із речами. Мамка по нього приїхала, — і не стримався — додав: — Цицьки зара’ дасть!

Андрій Шпола під це діло радісно розірвав заяви навпіл.

Потім — іще раз.

Вмурований у казенну стіну годинник показував по дев’ятій — час, коли починала набирати обертів життєва активність не лише Конотопського міського відділу міліції, а й міських, районних та міськрайонних, а також — лінійних міліцейських відділів і відділів по всіх містах, містечках і навіть селищах України. Цим робота конотопської міліції не відрізнялася від роботи, яку виконували їхні колеги в Шостці, Шепетівці, Стороженці, Єнакієвому, Джанкої, Ніжині, а тим більше — в Києві.

Від дев’ятої вечора і до першої ночі міліцейські камери попереднього ув’язнення гостинно відчиняють свої двері для алкоголіків, дрібних злодюжок, наркодилерів, котрих звозять з клубів або збирають по вокзалах, де товчеться випадковий люд, а також для іноземних громадян без документів — і навіть — із документами, які слід ретельно перевірити, аби «прокачати» темно- або жовтошкірого щодо можливості злупити з нього або з його одноплеменців-земляків викуп. Не так часто, не в такій кількості, але все ж таки починають звозити повій — не тих, які катаються в таксі від клієнта до клієнта, і тим більше — не тих, хто пасеться в кафе при готелях і саунах, більш-менш доглянутих та огорнутих ароматами хоч і недорогих, проте приємних парфумів, — а ветеранів праці: розплилих, із хворою шкірою, порепаними руками й підбитими очима, розфарбованих дешевими рум’янами, мов снігові баби нашого дитинства — буряковими шматочками, і з носами, барвою схожими на морквини. Такий вигляд мають і тридцяти-сорокарічні привокзальні алкоголічки, готові задовольнити будь-чию потребу за двісті грамів горілки та кілька гривень, і вуличні наркоманки, чия верхня вікова межа сягає максимум двадцяти п’ятьох років і які навряд чи протягнуть ще рік-два, бо починають в шістнадцять, за рік потому, як зробили перший укол, і за півроку по смерті від передозу того, коханого, котрий з тим уколом був у них першим. На панель їх виставляють дрібні наркодилери, котрі за сумісництвом стають такими ж дрібними сутенерами, за п'ять наступних років у «товару» остаточно збігає термін придатності, тому користі від таких затриманих — лише в кількості. Бо плану із затримання за добу ніхто в міліції не відміняв, його навіть часом вимагають перевиконувати. Серед такої однорідної людської маси трапляються, звісно, певні строкаті винятки, та загалом контингент настільки схожий, що в журналах реєстрації затриманих по всіх відділеннях країни можна хіба міняти імена-прізвища: рід занять лишиться однаковим.

На ранок, зазвичай до дев'ятої години, всіх випускають, як люблять жартувати самі менти, до вечора. На довший час лишаються іноземці, котрі ще не викупили себе, та молоді пацани, зловлені десь у районі вокзалу з «кораблем» коноплі в кишені, бо за них іще пару днів ітимуть мляві, але вперті торги. Так усе йде по колу, не сьогодні створеному і не завтра розімкненому.

Коли Сергія Горілого вивели з камери, двоє патрульних саме затягували до відділу чергового п'яницю. Шпола посторонився, даючи дорогу. Але затриманий, котрий іще за порогом поводився не агресивніше за мішок із картоплею, раптом, ніби відчувши, що його приперли в міліцію й зараз поведуть у задушливу камеру, до таких як сам, раптом ожив, розродився довжелезною, зітканою з матюкальних вивертів безадресною обуреною тирадою, і спробував вирватися. Молоді патрульні не змогли його втримати, і п’яниця, до всього ще й нівроку грубий, потягнув їх за собою на підлогу, мов якір — кораблі.

Кучугура, що враз утворилася між Горілим і Шполою, завадила їхній зустрічі й навіть помітно її змазала: коли Горілий обійшов гору тіл, чоловіки обійнялися не радісно та міцно, а якось похапцем, наче не зустрілися після п’ятьох років і наче один щойно не витягнув із прикрої халепи другого, а так ніби виконувався певний обов’язковий ритуал.

— Нічого не міняється, — Горілий кивнув на кучугуру.

— Без тебе — ніяк, — розвів руками Шпола.

— Ні, Андроне, хай краще все це — без мене.

Він знову кивнув на злих розхристаних патрульних, котрі без особливого успіху намагалися підняти з підлоги затриманого, марно чекаючи на допомогу збоку: всі, хто у цей час перебував у черговій частині, включно з капітаном, котрий лише кивнув звільненому Сергієві, наразившись на його погляд, стежили за потугами молодих міліціонерів з глядацьким азартом футбольних уболівальників.

— Ти як? — Шпола відзначив рубець на правій щоці, не дуже глибокий, проте помітний, але раніше цієї особливої прикмети в друга не було. — Наші подарували?

— Наші, — підтвердив Горілий. — Тільки не ваші, а імєнно наші.

Аби наочно показати, наскільки широке це поняття, Горілий зобразив руками неправильної форми коло.

Захекані патрульні радилися, що їм робити із тушею, яка розляглася на підлозі, потроху починаючи заспокоюватися.

— Він зараз засне, хлопці, — попередив Сергій.

— Я йому, блін, зараз засну… — один із патрульних відповів, навіть не обертаючись у бік порадника.

— В смислі — «наші»? — не втямив Андрій, смикнувши друга за рукав куртки.

— У прямому. Засуджений мент хоч нібито й зек, а насправді — все одно ж мент, — пояснив Горілий. — Там, де я сидів, у Мені, всі наші. Але ж порядки все одно зонівські. Ну, була історія, — він торкнувся шраму пучками пальців. — Слухай, чого ми тут стоїмо?

— Ти мені краще скажи, за яким чортом ти сюди взагалі влетів.

— А, це…

Горілий відмахнувся, і в цей час п’яний на підлозі, застогнавши, почав блювати.

— Твою мать! — дружним дуетом вигукнули патрульні.

Глядачі не менш дружно зареготали. Правда, регіт швидко захлинувся — заригана підлога чергової частини насправді нічого смішного собою не являла. Від безсилої люті один патрульний загилив затриманому носаком, що викликало новий блювотний спазм.

— Це вже щось, — зауважив Горілий. — Тепер діло буде.

— Яке ще діло? — тепер патрульний розвернувся до нього, воліючи глянути, хто ж це тут такий розумний.

— Таке, як треба. Зараз він проблюється і трошки очуняє. З ним хоч поговорити стане можна.

— На хріна мені з ним говорити? — огризнувся патрульний.

— А на хріна було його сюди везти? — парирував Горілий.

Швидкої відповіді жоден із патрульних не мав. Можливо, обоє тільки тепер починали усвідомлювати глибинну суть поставленого запитання: вони ж насправді привезли собі шматок марудної роботи, підхопивши сильно «врізаного» мужика, який нічого не зробив, крім того, що десь справді дуже сильно нализався.

У цей сам час двері відчинилися, і з вогкого темного березня зайшов чоловік.

Новий відвідувач був схожий на сотні тисяч, якщо не мільйони невисоких русявих мужчин середнього віку, які носять мушкетерську борідку, при цьому старанно голячи вуса. На тлі сищика Шполи в потертій, проте ще добротній шкірянці, Горілого у виклично новій, але все одно — на речовому базарі в Конотопі купленій плямистій, під військову зробленій курці, а тим більше — поруч із розхристаними пацанами в міліцейській формі та їхнім затриманим у ще не так давно чистому довгому плащі, цей, із борідкою, вигляд мав дещо чужорідний.

Заклопотані своїми справами Шпола й Горілий не звернули б на «мушкетера» уваги, якби він, трошки потупцявши на місці, немов збираючись із важливими думками і наважуючись на крок, який довго відтягувався, сам не звернувся до них:

— Будьте ласкаві, а мені куди?

Запитання прозвучало настільки просто і безхитрісно, що Сергій Горілий не знайшов нічого іншого, як відповісти в тон:

— Туди!

— Я серйозно, — сказав «мушкетер».

— Так і я серйозно!

— Залежно, що вам треба, яка у вас справа, — втрутився Андрій.

Прогнози Горілого тим часом почали справджуватися: п’яний поволі починав адекватно сприймати довколишній світ. Ставши на чотири, він крутив головою та стогнав, усвідомивши, куди потрапив і що накоїв. Патрульні поки не чіпали його — все погане, що могло статися з ними цього мрячного вечора, вже сталося.

— Життя і смерті, — відказав «мушкетер».

— Що — «життя і смерті»? — не відразу включився Шпола.

— Справа в мене життя і смерті, — терпляче пояснив «мушкетер» і додав: — Моєї. Я повинен померти. Мені сказали…

— Шановний, — зітхнув Горілий, втручаючись у справу, яка його, недавнього зека, більше не мала б обходити. Але ж, як то кажуть, колишніх оперів не буває. — Якби кожен із нас не мусив колись померти, місця для людей на планеті Земля давно б не лишилося. І ми всі, — він обвів присутніх жестом, — почали б убивати одне одного набагато частіше, ніж це трапляється тепер. Людству без смертей просто стало б тісно.

— Бачите, ви мене не розумієте, — «мушкетер» аж випромінював терплячість. — Тому я й запитую, куди мені пройти, аби хтось зміг мене вислухати і вжити якихось заходів.

— Заходів для чого? — Шпола вже шкодував, що почав розмову — серед дев’яноста тисяч жителів Конотопа завжди знайдуться ще не знайомі йому особисто міські божевільні.

— Щоб я не помер, — просто відповів «мушкетер».

Затриманий п’яниця поволі спинався на рівні ноги, гидливо дивлячись на свої забруднені долоні.

Андрій рішуче витяг із кишені службове посвідчення.

— Карний розшук. Капітан Шпола, «убійний» відділ. Кажіть чітко: що у вас сталося? Що ви там про життя і смерть говорили? Вам погрожують? Хто? Чому?

Від такого несподіваного натиску «мушкетер» аж позадкував.

— Тобто ви займаєтеся розслідуванням убивств, я вас правильно зрозумів?

— Правильно.

— А ваш колега? — він перевів погляд на Горілого.

— І мій колега, — Шпола зиркнув на Сергія, чекаючи з його боку заперечень, та Горілий вирішив промовчати.

— А заяви ви приймаєте?

— Якщо ви знаєте про злочин, що готується, і хочете його попередити, заяву у вас прийме черговий. А далі ми вже з’ясовуватимемо, що до чого. Якщо, звісно, це по нашій лінії.

— Ось я й не знаю, — знову завів своєї «мушкетер». — Поки що мені просто сказали, що скоро я повинен померти.

— Погрожували? — повторив Шпола, помітно втрачаючи терпіння.

— Та ні… Просто сказали…

— Залякували?

— І не залякували. Знаєте, я, мабуть, даремно прийшов… Хоча… хто його знає… Просто хотів заяву залишити… Щоб у міліції лишилася, про всяк випадок. Ну, що я не сам… Коли щось там…

Тон «мушкетера» починав категорично не подобатися Горілому. Трохи потіснивши сищика плямистим плечем, він запитав коротко:

— Як вас звати? Документи є при собі?

— Звати мене Коваленко Микола… Іванович… Коваленко… Проживаю тут, у Конотопі, підприємець… приватний… А знаєте, про паспорт я якось не подумав…

— Чому ви прийшли саме зараз і саме — в міліцію? — тепер розмова плавно перетворилася на допит.

— Я ж вам кажу: мені напророчили скору смерть. Тиждень тому… Ні, п’ять днів тому, п’ять… Коли і як помру, не сказали, просто попередили.

— Хто?

— Жінка.

— Ваша?

— Ні, просто жінка. Чужа. Ворожка.

Чоловіки перезирнулися. В практиці кожного з них дотепер не траплялося жодного випадку, коли людина від ворожки відразу йшла в міліцію.

— Ви хочете заявити на неї? — уточнив Шпола.

— Не на неї, — терпляче пояснював Коваленко. — Вона мені нічого поганого не зробила. Просто я не вірю в оце все… Не вірю у ворожіння, пророцтва, долю, карму…

— Для чого ж тоді до ворожки ходили? — поцікавився Горілий.

— Дружина порадила. Сама до неї ходить, мене умовила. Мовляв, мій душевний стан її турбує. Мене він теж турбує. Криза, бізнес сиплеться…

— Але все одно сходили?

— Сходив. Ну, я однаково в це не вірю. Тільки пророцтво, чи як там воно називається, звучало досить переконливо. Але я помирати не збираюся. Тому й вирішив написати про всяк випадок заяву, зафіксувати в міліції: я, Микола Коваленко, був попереджений про те, що найближчим часом піду з життя. Приймуть, як гадаєте? Ви ж займаєтеся вбивствами…

Чоловіки знову перезирнулися.

— Вбивствами — але не смертями, — промовив Шпола. — Смертями займається морг. Померти можна від чого завгодно.

Він хотів іще щось докинути, та в кишені враз задзвонив мобільник. Побачивши прізвище абонента, висвітлене на дисплеї, сищик показав телефон Горілому.

— Давай, — блазнювато підбадьорив той друга. — Начальство дзвонить.

Патрульні, оточивши затриманого, щось наввипередки намагалися йому довести.

Коваленко замовк, чекаючи все ж таки на пораду своїх нових знайомих.

— Слухаю, — відповів Шпола, справді послухав якийсь час, глянув на Горілого. — Тут. Ми ще у відділі… Гаразд… Так, будемо. Є.

Ще поки сищик говорив, Сергій заперечливо похитав головою. А коли той завершив розмову, сказав:

— Не будемо. Вірніше, ти, коли хочеш, їдь, куди покликали. Хоча… Це ж твоє начальство, тут хочеш — не хочеш, а треба…

— Сірий, ти даремно, — до дивака, якому хтось там напророчив смерть, опер миттю втратив інтерес. — Я все розумію, але тут не той випадок. Семенович правда допомогти хоче…

— Одного разу вже допоміг, — обірвав його Горілий.

Двері відділу знову відчинилися. Потіснивши «мушкетера» Миколу Коваленка, котрий так і не пройшов далі, терпляче чекаючи корисної поради, всередину головою вперед пірнув чоловік у брудному пальті, руки якого були скуті за спиною кайданками. Ці руки майже вертикально тримав дебелий розпашілий сержант без кашкета. Його кашкет м’яв у руці напарник, молодший з виду й помітно збуджений. Власне, зігнутися навпіл і просуватися, буцаючи повітря перед собою, затриманого змушував саме цей прийом, застосований сержантом. «Суглоби точно доведеться вправляти», — машинально відзначив про себе Горілий, який сам неодноразово змушував затриманих рухатись ось у такий спосіб. Затриманому боліло — він викрикував щось незрозумілою мовою: жодну з мов народів Кавказу колишній працівник карного розшуку Сергій Горілий не знав, але хоча б міг визначити, що до відділу затягли або першого, або, швидше за все, чергового за цей вечір кавказця.

— Дарма ти, — повторив Шпола. — Зарудний каже…

— Мені до одного місця, що каже твій Зарудний! — урвав друга Горілий. — Хочеш — паняй до нього сам. Послухаєш і мені передаси. Я поміркую.

— По-моєму, Сірий, ти не в тому становищі тепер, аби ставати в позу…

Горілий відзначив: Андрій далі тримає трубку біля вуха, ледь відсторонивши. Свідомо він так робив чи ні, але той, із ким капітан розмовляв, добре чув їхню розмову — затриманий кавказець волав на весь голос, на підвищених тонах почали перемовлятися патрульні зі своїм п’яним затриманим, і доводилося говорити голосно, аби всіх перекричати.

— Слухай, може, про моє становище не тут поговоримо? — Сергій повів плечима так, ніби довкола виникла тіснява.

— Алло, — Андрій повернувся до обірваної розмови. — Так… Да… Добре, є… — і відключившись нарешті від співрозмовника, він зітхнув: — Сказав, ти сьогодні не в гуморі. Пізніше тебе знайде.

— Знайде, — легко погодився Горілий. — Всі начальники колись були слідцями. То ми йдемо?

— А зі мною — що? — обережно поцікавилася жертва чужих пророцтв.

Занурившись у з’ясування лише їм самим зрозумілих стосунків, чоловіки зовсім забули про дивака, який чомусь уперто чекав, поки на нього звернуть увагу. Власне, перестав звертати на нього увагу саме Горілий — за роки своєї роботи в розшуку він звик бачити й вислуховувати ще не таких і не таке. Тепер колишній мент і зовсім недавній зек менш за все переймався проблемами міських божевільних, тим більше — якщо вирішення не залежало від нього.

Своєю чергою Андрій Шпола, так само сищик із досвідом, підсвідомо розумів: один із десятьох таких божевільних справді може повідомити цікаві речі, котрі лише на перший погляд можуть видатися комусь маячнею не зовсім адекватної людини. Але саме тепер Шпола, по-перше, був не на роботі, а по-друге — мусив остаточно залагодити ситуацію, в якій опинився його друг, причому — з власної ж дурості.

— Пройдіть до чергового, напишіть заяву, — Андрій кивнув у бік відгородженої великим скляним вікном чергової частини. — На ім’я Зарудного. Управління внутрішніх справ міста Конотопа, начальнику карного розшуку, підполковнику міліції Зарудному Володимиру Семеновичу. Ну, і викладайте все, як знаєте. Вперед!

Кому він сказав оце «вперед» — дивному відвідувачу чи Горілому, котрому нетерпеливилося вийти звідси, не відомо. Кожен зреагував по-своєму: Сергій вийшов під березневий дощик, а «мушкетер» Коваленко, чомусь розгубившись на згадку про заяву на ім’я начальника карного розшуку Зарудного, невпевненим підтюпцем посунув до виходу.

На ходу відступив, даючи дорогу одному з патрульних — той волік п’яному відро з водою та швабру.

Навесні дві тисячі п’ятого року капітана міліції, опера «убійного» відділу Сергія Горілого звинуватили у перевищенні службових повноважень і хабарництві.

Потрапивши під програму тотальної чистки рядів, затіяну новопризначеним міністром внутрішніх справ, Горілий не здивувався швидкому суду й вироку — п’ять років позбавлення волі з неможливістю обіймати посади в органах МВС протягом трьох років по закінченні терміну ув’язнення. Коли відверто, назад у міліцію Горілий після всього навряд чи готовий був повернутися, хоча чесно визнавав: нічого, крім як ловити убивць і бандитів, не вмів.

Так само Горілий розумів іще кілька речей. Наприклад — що він, коли вже попався, мусив спокутувати гріхи мало не всієї конотопської міліції, і добре, що відповідав не за всіх ментів Сумщини, які встигли «накосячити» за роки перебування при владі злочинців на чолі з тогочасним президентом держави. Або — що все могло скластися для нього набагато гірше, якби не втрутився Семенович, він же — Володимир Зарудний, тоді ще — заступник начальника «убійного» відділу. Власне, Зарудного поставили на це місце теж у рамках операції «Чисті руки», отже — формально він замінив на посаді корумпованого попередника. Значить, довіра до Зарудного поки що була, і він скористався цим, рятуючи, за його словами, зад Горілого від гарячої сковороди.

Якби «справу Горілого» хтось вирішив розкрутити по повній програмі, то навряд чи Сергієві вдалося б обмежитися відносно м’яким вироком, та ще й з можливістю вийти на волю з чистою совістю достроково — на рік: дрібничка — а приємно! Бо насправді історія, в яку він уліз, за чийогось бажання та чиєїсь злої волі могла потягнути на серйозніше покарання.

Почалося все з того, що Катерина, тоді ще — жінка Горілого, попросила чоловіка прояснити справу одного, за її словами, доброго знайомого. Навіть говорила, чий там він родич або приятель, та на той час це не мало для Сергія аж такого значення. Він, як і переважна більшість сищиків, не гребував так званими «замовними» розслідуваннями. У таких ситуаціях треба відчувати, коли слід залучати на паях безпосереднє начальство, засилаючи йому наперед обумовлений процент від обіцяного гонорару, взамін отримуючи напівофіційне прикриття, а коли краще діяти самостійно. Тут був саме той випадок, коли Горілий вирішив ризикнути й обійтися власними силами.

А історія виявилася напрочуд банальною. На одного конотопського підприємця середньої руки почали насідати якісь відморозки, вимагаючи, аби підприємець вступив у спілку з власником «лівої» фірми. Це допомагало новому «партнерові» частково легалізувати власні кримінальні схеми, там навіть щось було пов’язане з російськими контрабандистами, тим паче що кордон зовсім близько. І якби там, у схемі, цієї контрабанди не виявилося, може, вдалося б зрештою домовитися про співпрацю. Але стояти поруч із відвертим криміналом підприємець не захотів. Слово за слово — почалися погрози. Одного разу йому навіть спалили машину, після чого він почав шукати приватні виходи на міліцію, бо усвідомлював — найімовірніше, офіційній заяві ходу так швидко, як йому того хотілося б, не дадуть.

Це потім капітан Горілий дотумкав: знав далеко не все. Розвели його, як пацана. І — не бандюки-відморозки.

Переговоривши з жінчиним протеже, Сергій узяв пару днів на перевірку інформації, прояснив ситуацію, запитав що слід у кого треба, після чого вирішив вписатися в історію. Нічого складного не було: підключивши ще одного опера, який завжди був у таких темах, Горілий, знайшовши привід, затримав відморозків за підкинуту цигарку з анашею, разом із колегою вивіз у район, замкнув у понурій камері селищного міліцейського відділка і провів певну виховну роботу. Після чого підприємця лишили в спокої, Сергій отримав чесно зароблені гроші й навіть устиг забути про цю рядову пригоду: виконання роботи забрало загалом щонайбільше тиждень, не надто напружуючи опера.

Ну, а за півроку, коли грянули показові міліцейські чистки, відморозки раптом стали потерпілими, накатавши на капітана Сергія Горілого заяву. В якій, зокрема, написали: працівник карного розшуку виконував замовлення приватного підприємця. А приватний підприємець, зовсім не дурень, швиденько написав іншу заяву: капітан міліції Сергій Горілий організував на нього «наїзд», потім запропонував послуги з «вирішення питання» і взяв за це суму, котра відрізнялася від реально отриманої в два з половиною рази — ясно, що в бік збільшення.

Понад усякий сумнів, і конотопське, і сумське, і навіть київське міліцейське начальство чудово розуміло істинний стан справ. Тому Зарудний швидко підключився, пояснивши Горілому те, що Сергій, в принципі, знав і сам. Якщо не взяти на себе перевищення службових повноважень та отримання хабара, можна дістати звинувачення в незаконному позбавленні волі, «дахуванні» кримінальних структур, участь у нелегальному бізнесі тощо. За це однозначно накрутять більше. А так можна обмежитися п’ятирічним терміном, а реально відсидіти чотири роки, вийшовши на волю з чистою совістю за зразкову поведінку. До того ж, нагадав Зарудний, попався поки що тільки один Сергій. Якщо той упреться рогом, почнуть крутити далі, ще когось обов’язково підметуть під загальну боротьбу зі зловживаннями, і нема гарантії, що він, Горілий, не піде як організатор злочинної групи з числа діючих працівників Конотопського УМВС. «Ти людей підставляєш, — сказав тоді Зарудний прямим текстом. — Тобі вже нічого, тільки гірше може бути. А іншим — як?» Зокрема нагадав, що подільник Горілого, колега-опер, поки що не у справі. Доведеться його називати, а в хлопця — молода дружина, дитина і новий міністр начебто до кінця року квартиру обіцяв. Не хочеться ламати колезі життя.

Не хочеться, погодився Горілий.

І взяв усе на себе. З так званими потерпілими, як і обіцяв Зарудний, відповідну роботу провели: відморозки заяву забрали, лишилися звинувачення підприємця у вимаганні грошей.

Уже потім, після суду, Сергій дізнався: з конотопським підприємцем у його жінки Каті все почало крутитися вже давненько. Недарма ж вона звела його з чоловіком-ментом. Щоправда, тоді стосунки лише жевріли, були невизначеними і ґрунтувалися на небажанні Катерини далі жити з ментом, котрий, як вона переконалася, не має в найближчому майбутньому особливих перспектив для кар’єрного зростання. Та й перспективи — річ наживна, головне — бажання, а бажання рости по службі в опера «від землі» Сергія Горілого зовсім не було. Хто знає, може, Катерина пішла б від чоловіка до коханця тихо-мирно, якби не оця кримінальна справа, що змусила прискорити події…

Поки Горілого ще судили, Катерина подала на розлучення й отримала його досить швидко. Автоматом виписала колишнього чоловіка з квартири. Коханець перебрався до неї, бо своє житло сам мусив лишити колишній дружині — теж розлучався заради можливості жити з Катею. Хоча що він у Катерині знайшов, колишній опер досі не міг утямити. Мабуть, вирішив він, пристрасне кохання таки існує…

Звільнившись із колонії, Сергій повернувся фактично в нікуди. Сам він родом із Конотопського району, і там, у рідному селі під промовистою назвою Грузьке, жила його мама. Ще в місті мешкав рідний брат, молодший на чотири роки, який недолюблював старшого спочатку за те, що мент, потім — за те, що дав себе посадити, нарешті — за те, що відсидів і тепер — безробітний бомж із сумнівною репутацією. Хай там як, перебувши в мами кілька днів, відпившись і відіспавшись, Горілий приїхав до Конотопа й оселився у братика, який мав у передмісті приватний будиночок, бо потроху торгував будівельними матеріалами. Для чого Сергій попхався до Катерини, що хотів з’ясувати з її коханцем — досі не міг чітко пояснити навіть сам собі.

Знав лише: вони сиділи і випивали тихо-мирно, без скандалу. Може, скандал би й стався — випиваючи чарку по чарці, Горілий потроху починав заводитися зсередини. Та в який момент і для чого Катерина викликала міліцію, він не помітив. Від коханця чекав чогось такого. Від колишньої жінки — ні.

Ночувати Сергій лишився в Шполи.

Другова жінка, Ліда, ставилася до Горілого нормально, і взагалі як на дружину опера-«убійника» виявилася на диво терплячою. Сама накрила чоловікам скромний, але поживний стіл, сама поставила в центр столу пляшку горілки, навіть випила з мужиками «за повернення», після чого лишила обох на кухні, пішовши вкладати чотирирічну доньку. Коли Горілого судили, дитина саме народилася.

Ранком Сергій прокинувся зі звичною — ще б не звикнути, котрий уже день не просихає! — важкістю в голові, поволі сповз із розкладеного спеціально для гостя крісла-ліжка, знайшов на кухні записку із вказівками, де що лежить поїсти і де стоїть принесене ще з вечора пиво, розшукав найперше ці «ліки», відкоркував пляшку, приклав горлечко до вуст.

Горілий спорожнив половину, коли на столі у великій кімнаті озвався телефон.

Прикинувши ситуацію, Сергій вирішив узяти трубку. Мобільного телефону в нього не було, а це Шпола, напевне, хоче запитати гостя про здоров’я і взагалі — дізнатися про плани на сьогодні, яких не знав навіть сам Горілий, — знає ж, що гість, навіть якщо прочухався, напевне ще вдома, бо йти особливо нема куди. Отож Сергій відповів.

— Я слухаю.

— Нормально все? — почув Андріїв голос, і голос цей, відчутно напружений, мимоволі змусив напружитися і Горілого.

— Дякую за пиво.

— На здоров’я. Слухай, пам’ятаєш того дивака? Вчора? З борідкою? Якому смерть напророчили?

— А… Ну, і що там?

— Помер сьогодні вночі, — пауза. — Вбили.

Розділ 2 Невесела вдова

Того вечора заяву Микола Коваленко, як з’ясувалося, в міліції не залишав.

Черговий капітан навіть не міг пригадати пристойно вдягнутого чоловіка з «мушкетерською» борідкою. Спочатку його увагою, як загалом загальною увагою всіх, хто був на той час у відділі, заволоділа метушня патрульних довкола п’яного придурка. Потім, як бачив сам Шпола, приперли агресивного вірменина, який махав ножем на стоянці таксі неподалік торгівельного центру. Звісно, черговий капітан зачепився краєм ока за мужчину, котрий про щось бесідував зі Шполою та звільненим Горілим, проте — чесне слово! — не надали ані цій бесіді, ані взагалі — цьому відвідувачу особливого значення на тлі того, що почалося, коли виручати свого земляка примчало з півдесятка вірмен.

Значить, Микола Коваленко із якихось незрозумілих причин спочатку прийшов у міліцію, наляканий пророцтвом ворожки, а потім, поговоривши з компетентним у таких справах оперативником карного розшуку, на якого напоровся випадково, відвідувач, так само з невідомих причин, вирішив не писати заяви, не скаржитися на пророцтво та пророчицю, а просто розвернувся і пішов геть.

Як показав час — пішов назустріч своїй смерті.

Мертве тіло знайшла дружина підприємця, Галина, яка перед тим усю ніч чекала на чоловіка і не могла видзвонити: телефон від пів на одинадцяту вечора перестав відповідати будь-що, крім механічного: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Хай там як, Галина Коваленко виявилася останньою, хто говорив із ним.

Крім, звичайно, його вбивці.

А опер-«убійник» Андрій Шпола, виходить, виявився останнім, хто бачив Коваленка живим.

Крім, знову ж таки, його вбивці.

Пам’ять на все, що має чи може мати стосунок до скоєного злочину, в Шполи була натренована професійно. Тому він особливо не напружувався, аби точно визначити час, коли Коваленко прийшов у міліцію: двадцять перша десять. Обставини навіть складалися так, що Шпола міг точно сказати, скільки часу вони говорили і коли розсталися. Адже розмову перервав дзвінок підполковника Зарудного, мобільник зафіксував час вхідного дзвінка — 21.16. Після чого Горілий, а за ним одразу і Шпола пішли геть, лишивши Коваленка вирішувати власні проблеми.

Ну, а він за пару хвилин теж пішов геть, очевидячки, зрозумівши, що тут або не до нього, або його висміють, не прийнявши заяви, або не приймуть заяви, не висміявши, а вилаявши недоречного відвідувача, якому нема чого робити, крім як заважати працювати міліції. Потому Коваленко подзвонив дружині, попередивши, що їде у справах, буде пізно, хай вона не чекає. Нічого дивного в такому дзвінкові не було, підприємець Коваленко останнім кризовим часом таки почав виїжджати з хати раніше, а повертатися — пізніше, ніж зазвичай. Дзвонив він теж на мобільний, час дзвінка так само зафіксувався: 22.14. Годину потому Галина набрала чоловіка, аби поцікавитися, де це він є. Телефон уже не відповідав.

Вночі жінка дзвонила в міліцію — чоловік зник. Відповідь виявилася прогнозованою: загуляв. Не з’явиться за дві доби, несіть заяву, вже ж приймемо. Не знаючи, що діяти, Галина подзвонила другові сім'ї, такому собі Олегу Познякову, аби той приїхав і зробив що-небудь. Єдине, на що спромігся Позняков, — знову подзвонити в міліцію, проте отримав аналогічну відповідь. Під ранок змучена Галина, випивши після наполягань Олега коньяку, заснула.

Приблизно о шостій під вікнами проїхала машина.

Зупинилася. Посигналила.

Коваленки мешкали в приватному секторі, тому, якщо автомобіль зупинявся біля їхніх воріт та гудів попід їхніми вікнами, це означало лише одне: приїхали до них. Від різкого звуку Галина тривожно прокинулася. Позняков, схопивши для чогось кочергу від коминка, поквапився на двір. Поки біг, машина поїхала.

Залишивши під ворітьми на брудній мокрій землі мертве тіло Миколи Коваленка.

Кульове поранення в голову.

Розтин показав: смерть настала між пів на дванадцяту й по дванадцятій ночі. Треба буде визначити точнішу годину — визначать. Але поки що і цього досить.

До ранку тіло жертви лежало на бетонній підлозі — експерти виявили відповідні часточки на одязі. Слідів насилля, крім дірки в голові, на тілі Коваленка не було. Він підпустив убивцю до себе впритул, значить — знав його і, мабуть, довіряв. Нарешті, його тіло привезли просто під хату, але не викинули, поїхавши геть, а перед цим попередили домашніх, аби ті виходили і забирали тіло. Значить, це могла бути якась демонстрація. І це дійство зайвий раз підтверджує: вбивця знав не лише жертву, а також — домашню адресу Коваленка і, ймовірно, міг бути знайомий із його дружиною. Чи й навіть із другом сім’ї Олегом Лозняковим.

Ну, і наостанок інформація для роздумів. На зустріч зі своїм убивцею Микола Коваленко поїхав після того, як поговорив з опером Андрієм Шполою, вирішив не писати заяви, не повідомляти міліції про нещодавнє пророцтво щодо власної смерті. Натомість попередив жінку про якісь нагальні справи, хоча ще кілька годин тому дзвонив Галині, питаючи, що купити поїсти, бо вже вибирається в бік домівки.

Його плани різко помінялися після візиту в міліцію.

Коваленко або про щось здогадався, або… або… або…

Так чи сяк, пророцтво невідомої ворожки дивним чином справдилося.

Все це Шпола виклав увечері Горілому. Перед тим по телефону просив лишитися ще на ніч, якщо, звичайно, Сергієві нема зараз чого робити. Термінових справ у вчорашнього в’язня справді не було, нетермінових — теж. Горілий узагалі не мав жодних планів на найближче майбутнє, навіть перехотілося повертатися до колишньої жінки і бити морду її коханцю за вчорашнє. До брата додому теж не надто тягнуло, хоча там лишилися нехитрі речі — сумка зі зміною білизни та чистим светром.

Обійдеться. Тепер до вечора похмільна голова Горілого була забита історією з убивством чоловіка, якому провістили смерть. Він так само, як і Шпола, бачив жертву і говорив із нею за кілька годин до вбивства. А значить, відчував себе певною мірою причетним до всієї пригоди. Хоча й усвідомлював: хто-хто, але звільнений одинадцять днів тому з місць позбавлення волі колишній працівник міліції має найменше шансів вписатися в процес пошуку істини. Але, як уже говорилося, колишніх оперів не буває. Горілий, як хорт, зробив стійку на здобич.

— Що думаєш? — діловито запитав Сергій, коли чоловіки нарешті сіли за стіл, відіславши Ліду до дитини, і традиційно випили по першій.

— Поки нічого, — знизав плечима Шпола. — Взагалі ніхто нічого ще не думає. Нічого ж сенсаційного, людей щодня вбивають. І ти, Сірий, краще за мене це знаєш.

— Щодня вбивають тих, кому напередодні напророчили смерть?

— З цим якраз усе досить каламутно, — зізнався Андрій. — Цілий день займалися оточенням цього Коваленка. Людина як людина, всі, хто знав його, відгукуються позитивно. Особливо не пив, курити кинув, по бабах не бігав…

— Це тобі жінка… ну… вдова сказала?

— Вдова, Серього, взагалі поки що нічого не каже. Побачила труп у грязюці — зомліла, коли «швидка» приїхала і люди в білих халатах привели її до тями, почала істерику. Їй укололи таку дозу заспокійливого — навіть коли очуняла трошки, все одно була неадекватна. До завтра з нею марно говорити.

— А що друг родини?

— Здебільшого він свідчив. Про вбитого — тільки хороше.

— Ну ясно, друг усе-таки… У них спільний бізнес? Чим узагалі Коваленко займався?

— Інтернетом, кабельним телебаченням, сателітними антенами. Позняков йому не конкурент, цей більше на поліграфічних послугах спеціалізується. Реклама там різна, візитки, коротше — в обох бізнес невеличкий, більш-менш стабільний і поки що принаймні видається абсолютно чистим.

— Бач — поки що. Сам сумніваєшся…

Шпола з мовчазної згоди друга налив іще по одній.

— Ти б не сумнівався… За щось же мужика грохнули. Причому — з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

— Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

— Аякже! — заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: — Але толку з цього — нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

— Марку машини хоч вирахували?

— Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже — труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

— Яка відьма?

— Конотопська, — Андрій криво всміхнувся на власний жарт. — Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

— Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш — містика існує.

— Поки що це збіг, — фраза прозвучала не надто впевнено.

— Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, — ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. — Для опера це нормально?

— Тобто, — заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, — тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема — в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або — погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

— Відьма, — уточнив Сергій.

— Нехай відьма, — кивнув Андрій. — Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» — після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

— Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше — не брехнею.

— Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

— Так чи йнак, треба шукати цю відьму, — сказав він.

— Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

— А хто у нас по відьмах? — парирував Шпола. — Хіба «шахраї», — він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

— То запитайте в жінки, тобто — у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?

— Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, — повторив Андрій. — Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

— В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

— Чого це ти вирішив, що наша відьма — бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча — чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі — розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися — хай посадить його за кермо.

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють — справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі — є ще порох у порохівницях, а іншим — що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині — навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми — як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

— Семенович, — промовив опер. — Знову.

— По мою душу? — уточнив Горілий.

— Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

— Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав — тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

— Слухаю, — Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. — В мене. Сидимо. Не знаю… — і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: — Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

— Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, — уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

— Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

— Не хочу! — викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. — Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія. Але йому так само не хотілося перетворюватися на таку собі буферну зону між своїм безпосереднім начальником, підполковником міліції, та другом, котрий відбув покарання і формально вважався кримінальним елементом, нехай звільненим умовно-достроково. Бо колишніх зеків не буває, так само, як колишніх сищиків.

— Ну, не знаю… — невпевнено проговорив Андрій у трубку.

Не чекаючи, чим закінчиться розмова, Горілий вийшов у коридор, зняв із вішака свою плямисту куртку, натягнув її, почав узувати черевики. Він зав’язував шнурок на лівому, коли з кухні вийшов Шпола.

— Тобі робити нічого?

— Ти про що? — Горілий навіть не глянув у його бік.

— Сам знаєш. Я в дурному становищі. Може, вирішиш свої справи з Семеновичем сам?

— А у мене з ментівським підполканом нема ніяких справ, — у тон йому відповів Сергій, упорався нарешті зі шнурком, притопнув ногою, начепив на голову такого самого, як куртка, мілітарного картуза.

— Куди зібрався? До брата?

— Не надійся, — криво усміхнувся Горілий. — Там я ще менш потрібен, ніж тут, тобі.

— Язиком не мели.

— Так я й не мелю… Не парся. Дай запасні ключі, піду пройдуся. Покурю, провітрюся, подумаю. Цілий же день тут у тебе валявся.

Шпола знизав плечима, зняв із цвяшка запасний ключ на іграшковому брелочку — донька виграла в якусь дитячу безпрограшну лотерею, — простягнув.

— Я б у твоєму становищі довго не гуляв.

— Не боїсь. Годинку потиняюся, прийду. Все одно в тебе тут ліпше, ніж у братика, — потім ніби згадав про щось, уточнив: — Ну, годинка, півтори, десь так…

Сергій Горілий сподівався, що цього часу йому вистачить.

Під час розмови Шпола згадував домашню адресу Миколи Коваленка. Добре знаючи місто, Горілий прикинув — це не так уже й далеко, а маршрутки в той бік іще ніби повинні ходити.

За годину впорається. Ну, нехай — за півтори.

Цього вечора дощ змінила сіра мряка туману. Він уже по обіді поволі почав огортати місто і тепер робив пізній березневий вечір не темним, а схожим на гігантську порцію міцної чорної кави з молоком, а точніше — з вершками.

Закуривши і застромивши руки до кишень куртки, Горілий втягнув голову в плечі і посунув крізь туман дворами, вийшов до трамвайної колії, пішов у лівий бік, час від часу озираючись, чи не проріжуться крізь темно-вершкову пелену фари маршрутки. Коли нарешті одна з них виринула з мряки, освітивши пішохода, Сергій замахав руками, зупиняючи маршрутку, і при вході висипав у жменю водієві дріб’язок. Хоче — хай рахує, все одно більше грошей у нього нема. Вчорашні ображені за наглядний урок сержанти капітально почистили його. Що хотіли знайти — не відомо, але в результаті по-шакалячому вигребли те, що Сергій дозволив собі взяти в матері — своїх грошей у вчорашнього в'язня не водилося. Просити ж на якісь дрібні витрати у Шполи, і тим більше — в Юрця-братця, Горілому не хотілося.

Поки їхав, навіть подумки похвалив підполковника Зарудного за його наполегливе бажання зустрітися і, мабуть, з’ясувати стосунки, що лишилися недоз’ясованими тоді, навесні дві тисячі п’ятого. Аби не оця його настирливість, Сергієві довелося б шукати інший привід, аби вийти з квартири Шполи. А вийти дуже захотілося: все, що розповів Андрій про поведінку вбитої горем вдови Коваленка, вельми Горілому не сподобалося.

Так, можна ввійти в ступор від несподіваної трагічної новини. Проте неможливо так сильно ввімкнути гальма, аби не зрозуміти: між дивним пророцтвом смерті і трагедією, що сталася незабаром, підтвердивши це пророцтво, повинен бути прямий зв’язок. Значить, перше, що мусила повідомити безутішна вдова, — це ім’я та адресу ворожки. Хоча б через відсутність інших слідів. Хай там як, Галина Коваленко вочевидь прикрилася власним горем, а друг сім’ї Олег Позняков всіма силами її захищає.

Не помітити цього міг хіба сліпий або тупий. Ані сліпим, ані тупим Андрій Шпола не був. Але ні Коваленко, ні Позняков не підозрювалися в скоєнні злочину. В іншому разі їх, як підозрюваних, уже давно б активно пресували в розшуку, розвівши по різних міліцейських кабінетах. Причому Шпола брав би в пресингу безпосередню участь. Але що Галина — потерпіла, а Позняков — узагалі стороння особа, то їх не чіпатимуть, бо для цього нема жодних підстав. Відповідно, ці двоє (Галина — так точно!) — можуть і мають право говорити міліції те, що вважають за потрібне, і максимально довго приховувати ту інформацію, яку вважають за доречне не озвучувати.

Маршрутка зупинилася в потрібному місці, Горілий вийшов у туман, роззирнувся, визначаючи напрямок руху, знову закурив і зачвакав уперед, до погано освітленого приватного сектора.

З іншого боку, міркував він далі, Галина Коваленко навряд чи непролазна дурепа. Отже, розуміє: рано чи пізно їй доведеться відповідати на питання, хто та ясновидиця і де вона мешкає. Значить, жінці потрібно просто потягнути час. За який повинно вирішитися щось, про що ніхто, крім неї і, можливо, друга сім’ї Познякова, не знає і не знатиме. Коли так, коваль клепле, доки тепле.

Горілий, підходячи до будинку Коваленків, зовсім не збирався допомагати Шполі. Вірніше, він мав намір зробити те, чого Андрій не може собі дозволити зараз. І, отримавши відповідь для себе, потім він охоче поділиться інформацією з Андрієм. А зробить він так, бо наперед знає: ніхто, навіть друг, цього не схвалить.

Знайшовши потрібний будинок, кинув у грязюку недопалок, провів рукою по воротях, шукаючи, де тут може бути ґудзик дзвінка, знайшов, натиснув.

Кроки потойбіч паркану почулися хвилин за п’ять, потім — стривожене:

— Хто?

Запитував чоловік.

— Міліція! — гаркнув Горілий, сподіваючись — тон і манера викличуть довіру.

Недарма надіявся. Оббита залізом хвіртка прочинилася, біле обличчя чоловіка, котрий вистромився з-за неї, гармонійно зливалося з довколишнім туманом.

— Ви уже були…

— Я ще не був! — у голосі Горілого брязкав метал. — Є ряд питань. Ви хто? Документи?

— А я…

— Все ясно, — Сергій рвучко смикнув хвіртку на себе, потіснивши чоловіка в плащі, накинутому на светр, — кирпатого розпатланого очкарика. — Галина Коваленко вдома?

— Вдома, тільки…

— Давайте пройдемо, — тон Горілого далі не передбачав заперечень. — Ви так і не назвалися. Документи є? Паспорт…

— Водійські права, але…

— Без «але»: права тільки в Америці посвідчують особу. Надивляться телевізора, мня…

— До чого тут телевізор? — очкарик остаточно перестав щось розуміти.

— Хто такий, питаю? Чи забрати для з’ясування?

— Куди забрати…

— ТУДИ! Прізвище!

— Позняков…

— Хто такий?

— Я ось тут…

— Бачу, що ти ось тут! У будинку є ще хтось?

— Н-нікого… — кирпатий Позняков поправив окуляри.

— А Галина?

— Галина є…

— Дзвонили?

— Хто?

— Зараз поговоримо, — метал із голосу щез.

Досить на перший раз, вирішив Горілий. До туману, який огорнув усе навкруги, Сергій охоче напустив ще й свого туманцю.

Тільки-но ступивши всередину, Горілий звернув увагу: помирати хазяїн цієї оселі навряд чи всерйоз збирався. Знадвору, та ще й пізно ввечері, не так упадало в очі, що тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий, і тепер не відомо, коли все це завершиться і чи завершиться взагалі.

Будівельне причандалля займало цілий куток у великій кімнаті, звідки, за стратегічним задумом покійного Коваленка, сходи вестимуть на другий поверх, до затишної мансарди. Через це — інакше не скажеш! — звалище атмосфера в будинку пригнічувалася ще більше, явно не додаючи відчуття затишку та спокою.

Горілий скинув картуза, і не знаючи, куди його приткнути, склав та запхав у кишеню куртки. Куртку розстебнув, кинув на очкастого Познякова суворий погляд, відзначивши: за час, поки перетинали двір, друг сім’ї трошки отямився, бо в запитанні почувся виклик:

— Щось ви не схожі на міліцію… А у вас документи є?

— В мене все є, шановний, — Сергієві не хотілося ось так віддавати ініціативу якомусь ботаніку. — І поки я не почав доводити тут свої можливості та повноваження, ліпше з’ясуймо для себе скоренько кілька питань, а тоді вам дадуть спокій. Наскільки, звичайно, спокій у вашій ситуації можливий. То вам точно не дзвонили? Ми ж перевіримо, краще не брехати.

Зараз Горілий відчайдушно блефував. Припустивши, що вдова Коваленка та їхній спільний друг (чий статус ще треба точніше з’ясувати, надто вже впевнено він поводиться в чужому домі й надто непевно при цьому тримається) справді вирішили щось колективно приховати, не буде помилкою припустити, що обоє в зв’язку з цим чогось дуже бояться. В іншому разі ім’я та адресу так званої відьми Галина вже назвала. Та й Позняков, який, понад усякий сумнів, у курсі всіх родинних справ Коваленків, напевне дав би аналогічні свідчення. Ну, а люди, котрі чогось бояться, завжди проймаються загальним страхом викриття. Значить, вирішив Сергій, зовсім не буде помилкою припустити: Галина Коваленко має здригатися тепер від будь-якого телефонного дзвінка, передусім — невідомого.

— Не дзвонили, — машинально відповів Позняков, навіть не поцікавившись хто, і цим підтвердив підозри Горілого.

— Ще подзвонять, — пообіцяв Сергій. — Чи прийдуть. Чи підстережуть десь, не знаю. Словом, обов’язково якось попередять, аби ви далі мовчали, як мовчите.

— Про що мовчимо? — Позняков знову спробував закликати на підмогу логіку того, що зараз відбувалося.

— Гадаєш, я не знаю, хто ти такий? — раптом грубо перейшов на «ти» Горілий. — Ти ж знав, що мужика завалять. І жінка його знала! Навіть знаєте хто, і тепер граєтеся в партизанів-ковпаківців,[1] вашу мать!

— А ви… хто! — все ж таки Позняков намагався чинити хоч якийсь опір.

— Далі гратимешся — вважай, я — смерть твоя геройська! — рявкнув Горілий, аби остаточно перекреслити будь-яку спробу спустити розмову на гальмах, тим більше часу в нього на все про все лишалося не так уже й багато. — Бо мені не скажеш, ніхто нікого тут не захистить!

— Від чого захищати? — тепер Позняков уже не качав права, а лише просився.

— Ти мені це зараз і скажеш! Інакше той, кого ви тут так боїтеся, зробить усе, аби ви вже ніколи нічого нікому не сказали!

По очах колишній опер читати не розучився — навіть крізь скельця окулярів прочитувалося, що кирпатий Позняков дуже добре розуміє попередження незнайомця. Навіть усвідомлює — загрався, і нема смислу кричати: «Про що це ви говорите?», так треба було триматися від самого початку розмови. Тепер очкарик шукає можливостей зійти зі слизького без особливих втрат.

— Хто ви? — почувся за спиною Сергія жіночий голос, і чоловіки синхронно обернули голови в бік дверей, котрі вели, швидше за все, до спальні.

В проймі, закутавшись у важкий махровий халат, стояла коротко стрижена жінка, під очима асиметричними плямами темніли кола, і навіть цупкий халат не приховував її тендітності, коли не худорлявості.

— Не менший друг вашої родини, ніж ось він, — Горілий несподівано навіть для себе поміняв тон. — Галина?

— Галина, — підтвердила жінка. — Чого вам треба?

— Знати, чи залякували вас.

— І тому самі прийшли лякати? Я ж усе чула.

— Ніхто вас не лякає… Принаймні не лякає більше, ніж ви боїтеся тепер.

— Чого ж ми, по-вашому, боїмося? — Галина говорила тихо, поводилася трохи загальмовано, і Сергій списав це на ліки, котрими жінку від самого ранку шпигували. Хай там як, трималася вона цілком адекватно для того, аби відповідати на потрібні запитання.

— Галю, я теж говорив із вашим чоловіком, — почав Горілий.

— Тобто — «теж»?

— Неважливо, — відмахнувся Сергій, мазнувши поглядом — «не лізь, стій, мовчи!» — у бік Познякова. — Просто: я говорив із Миколою Коваленком за годину до того, як він зник. Хочете, опишу, який він на вигляд…

— Вірю. Далі.

— Микола обмовився, що ходив до якоїсь ворожки. Ви знаєте про це?

Відповіді не було. Галина Коваленко не знала, як треба відповідати незнайомцеві. І навіть поки що не вирішила, чи треба відповідати взагалі.

— Добре. Він сказав — до тієї жінки повели його ви. Це правда?

— Ні! — надто поспішно відповіла вона.

— Значить, він збрехав? Для чого це йому? Слухайте, люди, вас тут двоє і ви не здаєтеся ідіотами. Я тут неофіційно, а ось завтра знову припхаються офіційні особи, і їм теж відома ця казка про ворожку. З ними довго філонити не вийде. А я зможу зробити так, аби ніхто не дізнався, що це саме ви назвали адресу провидиці. Так видаватиметься, що міліція сама, без вашої допомоги, вирахувала цю особу. Чи та ворожка знає таке, що може зашкодити вам, Галино, особисто?

— Нічого вона не знає!

І — знову надто покваплива відповідь, проте — вже щось, жінка тепер хоч нічого не заперечує, не вдає з себе хворого незнайка.

— Тоді чому ж ви так уперто не кажете, хто вона така? З тією пророчицею як мінімум поговорити треба. На тлі нещодавніх подій, вибачте, таке бажання видається досить логічним. Аби, Галю, — тепер Сергій плавно перейшов на довірливий тон, — ваш чоловік не пішов у міліцію з якогось дива та не вирішив для чогось розказати про напророчену смерть, ніхто б вас про особу, котра цю смерть, власне, накликала, не запитав би ніколи. А вбивцю шукали б… не знаю… деінде. Міліція займається. До речі, — Горілий раптом аж стрепенувся, — хто б справді міг бажати Миколі Коваленку смерті, та ще й такої? Викрали, застрелили, підкинули труп під хату. У вас немає ніяких припущень?

Поки він говорив, друг сім’ї Позняков остаточно заспокоївся і знову спробував перейти в наступ.

— Слухайте, ви тут так зайшли із гонором… То лякаєте, то заспокоюєте, то знову залякування. Хто ви, звідки? Тільки не кажіть, що з міліції.

— Мене звуть Сергій. Для нормального спілкування цього вам поки що досить.

Галина знову включилася в розмову.

— Добре, Сергію, навряд чи ви справді зичите мені лихого. І дійсно від мене з тією ворожкою не відчепляться. Ви вгадали…

— Я — не гадалка, — машинально зауважив Горілий.

— …мені таки не вигідно, аби та жінка, про яку ми тут говоримо, дізналася, що це я допомогла міліції чи комусь там іще її знайти. Вона не ховається, просто обставини, за яких її тепер шукатимуть… Ну, ви розумієте… Словом, якщо я скажу вам, де її знайти, ви зможете зробити так, як обіцяли?

— На вас не подумають, — пообіцяв Горілий.

— Я вам телефон продиктую. Адреса… вона там не мешкає швидше за все. Просто приймає клієнтів… тобто відвідувачів.

— А це звідки знаєте?

— Колись прийшла без попередження — її там не було. Потім подзвонила, домовилася, то вона чекала.

— Гаразд, ім’я в неї є? Прізвище?

— Яке прізвище у ворожки, — мабуть, Познякову власне зауваження видалося мудрим, навіть дотепним.

— Звуть її Олеся.

— Як ви познайомилися? Через газету, інтернет?

— Вона не дає оголошень спеціально. Каже — тільки шарлатани і заробітчани так роблять.

— Вона, ця Олеся ваша, грошей із відвідувачів не бере?

— Бере, скільки дають. Каже — її призначення допомагати, люди самі визначають міру її допомоги та ступінь вдячності.

— Ух ти! А як нічого не дати?

— Не можна, — Галина пожвавилася. — Така прикмета є: ворожці треба пропонувати винагороду і не жадувати. Вона сама знає, хто й скільки може дати. Відчуває, розумієте?

— Ні. Ніколи не мав справи з медіумами. Значить, кажете, відчуває?

— Відчуває. І хто жадібний — того доля покарає.

— Цікаво, — Горілого справді починало цікавити все це. — Ну, і як же покарає? Так, як вашого чоловіка? Він пожалів зайву сотню гривень?

Уже говорячи так, Горілий зрозумів — перестарався. Галина знову замкнулася в собі, та й Позняков змінився на лиці.

— Зараз я запишу вам телефон, — сухо відповіла жінка. — Запитаєте в неї. Тільки ж ми домовлялися.

Вона розвернулася і зникла в спальні, машинальним рухом причинивши по собі двері. Позняков, потупцявши якусь мить, не стримався — поспішив за нею. До Горілого долинув гучний, хоч і нерозбірливий шепіт, так ніби один із них щось комусь забороняв робити, а другий вперто намагався зробити те, що надумав. Сергій навіть ступив крок уперед, аби краще розчути, — та розмова урвалася.

За мить зі спальні вийшов Позняков, тицьнув Горілому синій квадратик стикера з номером мобільного телефону і всім своїм виглядом дав зрозуміти: тема вичерпана. Взявши паперовий квадратик, Сергій запхнув його в кишеню штанів, кивнув на прощання. Перш ніж піти, глянув на годинник — тут на стінці висіли й весь час, поки йшла розмова, гучно клацали стилізовані під старовину ходики з явно декоративними гирьками, — і відзначив, що впорався з задумом досить швидко, розколов-таки вдову…

…Так Горілий зробив першу помилку з низки багатьох наступних. І всі разом, і навіть кожна окремо уже могли коштувати йому життя…

Розділ З Конотопська відьма

Не таке воно велике, славне місто Конотоп. Знав його колишній опер-«убійник» Сергій Горілий, як свої п’ять пальців, причому такими закапелками часом доводилося лазити — хай Бог боронить. Але навіть при тому, що розколоти невеселу вдову вдалося досить швидко, все одно туди-назад за півтори години не встиг. Дві з невеличким гаком години гуляв, і Шпола, відчинивши, сердився цілком щиро.

— Мала, між іншим, тільки вклалася. Я вже тут сиджу, чекаю, звідки ж сьогодні тебе визволяти, — пробурчав напівголосно.

— А Лідка?

— Що — Лідка? — не зрозумів Шпола.

— Теж уклалася?

— Куди?

— Разом із малою. Спати.

— Лідка моя тут до чого? Сам де віявся?

— Думав.

Відповідь здалася Андрієві непевною.

— І надумав? — поцікавився він, аби хоч щось запитати. — Ти заходь, заходь, чого маячиш…

— Надумав. Лідки зараз треба. Жіночої допомоги.

Ідея, яку озвучував Горілий, спала йому на думку якусь хвилину тому, коли він заходив у під'їзд, хоча дорогою від удови Коваленко так і не вирішив остаточно, що робитиме далі. Тепер, коли його раптом осяяло, Сергій вирішив не зупиняти цей вдалий вечір на досягнутому.

— Ти можеш нормально говорити? Чи ти десь по дорозі ще знайшов і додав, аби думалося краще?

— Шполо, я тверезів і, здається, протверезів. Тому кажу тобі, як людина, здатна мислити тверезо: без Лідки твоєї зараз нічого в нас із тобою не вийде. Або сусідку гукай, куму, будь-яку жінку, кому довіряти можеш.

Нарешті Андрій розгледів — друг і справді вже не був не те що п’яним — навіть підпилим. І миттю згадав: давно не бачив Горілого, відвик від його манери плести свідому дурню, перш ніж сказати щось дійсно важливе у справі. А в тому, що весь цей час Горілий не просто нипав світом, а займався справою, і справа ця — напророчене вбивство підприємця Коваленка, сумнівів у Андрія вже не було жодних.

— Кажи, — мовив коротко, даючи зрозуміти — про все здогадався, тільки далі не второпає, що саме мусить відбутися.

— Не в коридорі ж, — Сергій скинув брудні черевики, проте лишився в куртці, пройшов на кухню, сів і вклав у кілька речень все, що він уже встиг зробити, і який результат вдалося отримати.

А потім іще кількома реченнями виклав власний план дій, до якого на цьому етапі підключалися сам Андрій і, що дуже важливо, його дружина Ліда.

— Так, значить, — промовив Шпола, поки не зовсім склавши в голові несподівану інформацію, і головне — ще не добравши, з якого боку до неї підступитися.

Горілий розумів його стан. Реалізація, в принципі, не була аж такою проблематичною. Начальству, тому ж Зарудному, сказав опер Шпола, цілком вистачало, що відомості про таку собі Олесю, котра займається чимось на зразок пророцтв, він отримав оперативним шляхом.

Розсекретити стукача жодному оперативнику не можна звеліти навіть офіційним наказом, якщо, звісно, такий ідіотичний наказ хтось колись напише.

Вже скоро як три десятки років з уст в уста передавалася легенда про начальника Сумської обласної міліції, призначеного на цю посаду після звільнення з відповідальної партійної посади на початку 1970-х років. Лишається таємницею, ким був цей чолов’яга до того, як його «кинули» на міліцію, і ким став потому, як за півроку після цього справді незрозумілого призначення його з таких самих незбагненних причин прибрали, «кинувши» на якусь іншу, не менш відповідальну ділянку роботи. Не зберігся і виданий ним унікальний історичний документ, якого, здається, нема навіть в архівах, але час від часу знаходяться менти, котрі начебто бачили наказ видавати стукачам посвідчення стукача. Насправді документ, котрий повинні були, за мудрим задумом нового керівника, вручати «барабанам», так буквально не називався. Але пояснювалася потреба в ньому ось як. Виявляється, оперативний склад карного розшуку дістає з каси певні суми грошей нібито на оперативні витрати. Насамперед — оплату цінних відомостей, що отримуються від добровільних позаштатних співробітників. Проте цих людей — стукачів — міліцейське керівництво в очі не бачило. А сам факт існування таких людей підтверджувався лише папірцем-розпискою, котра, за великим рахунком, є «фільчиною грамотою», може бути написана ким завгодно. Отже, є підозра, що так званих інформаторів не існує в природі. Гроші ж на їхню оплату використовуються оперативним складом для власних потреб. Звітність та облік у справі витрачання цих — не слід забувати! — державних коштів ведеться незадовільно. І коли вже такі витрати передбачені, то пропонується видавати кожному стукачеві спеціальний документ, із серійним номером, печаткою та вклеєною фотографією. З часом так буде простіше перевіряти, чи існує в природі ця людина, вимагати від інформатора звіт, і якщо його відомості не приносять користі, позбавляти винагороди. Коротше кажучи, новий міліцейський начальник пропонував стукачам приходити двічі на місяць у касу по аванс і зарплату, як це роблять усі радянські службовці. Та головне: інформація, не підтверджена письмово, з зазначенням номера посвідчення, не мала права бути реалізована.

Звісно, в міліції той легендарний чоловік довго не затримався не через своє новаторство. Та й ініціатива ця, як виявилося, не могла знайти підтримки, поки не прогулялася по інстанціях. Тоді, в тій країні, такі пропозиції хоч і розглядалися в Києві, але приймалися або не приймалися в Москві. Просто так, без бюрократичної підтримки, на рівні «Я наказав — ти виконуй!» у Радянському Союзі ці всі речі не проходили. Ось чому історія лишилася анекдотом — і ось чому пригадалася Сергієві Горілому саме зараз.

Припустімо, Зарудний не почне допитуватися, де саме і як Шпола накопав контакт пророчиці Олесі. Але, як і куди не пішла б далі ця справа, жінка, котру вже встигли охрестити «конотопською відьмою», — дуже важливий свідок. Значить, між нею і потерпілою проведуть очну ставку. Рано чи пізно — швидше рано, ніж пізно — або Зарудний, або ще хтось утаємничений обов’язково поцікавиться джерелом інформації. Ось тут сто відсотків спливе постать колишнього працівника карного розшуку Горілого, який не просто вишкрябав із вдови відомості, які вона чомусь приховувала від офіційних органів слідства, а й, очевидячки, діяв незаконними методами.

Яке там: будь-які дії та методи громадянина Горілого є незаконними. Адже він, учорашній в’язень, засуджений за корупційні дії та зловживання службовим становищем, з будь-яким міліцейським розслідуванням не може мати нічого спільного. Якщо, звісно, він не проходить по справі як фігурант.

Хто дозволив Горілому? Капітан міліції Андрій Шпола.

Ось над чим зараз міркував сищик. З ситуації, що склалася, виходів, як водиться, вимальовувалося два. Перший — реалізовувати інформацію офіційним шляхом, тим самим наражаючи на неприємності як себе, так і Горілого. Другий — прийняти Сергієву пропозицію, ризикнути, порушуючи службову субординацію до кінця, в чому вбачався серйозний мінус другого варіанту. Зате його врівноважував суттєвий плюс: вони йтимуть по гарячих слідах…

Вони.

Тепер уже вони. Подобається комусь чи ні, але Горілий став повноправним учасником розслідування навіть не відсьогодні, а ще з учорашнього вечора, коли вперше — і востаннє — побачив чоловіка, вбитого за кілька годин по їхній випадковій зустрічі.

Все це пролетіло в Андрієвій голові менш ніж за п’ять хвилин, і логіка підказувала: візьми телефон, набери номер Зарудного, розбуди, якщо спить, у двох словах поясни ситуацію, навіть не ховайся зі своїми розмовами від Горілого, нехай чує, нехай бачить дію відомої приказки про Платона та істину… Після того друзі нехай посваряться, це ж ненадовго, скільки разів вони гавкалися й мирилися, головне — збереться Горілий та поїде геть із міста, питиме в рідних Гайках іще якийсь час, відлежуватиме свободу, зате припинить крутитися під ногами, дратувати тих, кого Сергієві в його становищі дратувати, може, й не слід було…

Шпола взяв телефон.

Вийшов, лишивши Горілого самого, але ненадовго — повернувся в супроводі Ліди, яка, побачивши, котра година, тяжко зітхнула:

— Ви зовсім уже подуріли, мужики?

— Зовсім, — погодився Шпола, і це було не надто далеко від істини. — Але все одно ще не пізно. Пів на одинадцяту — не так страшно.

— Хоча б поясніть, скільки ви вже випили і чи не почекає ваша ідея до завтра.

— В нашій роботі, Лід, до завтра мало що може почекати, — промовив Горілий.

— А ти тут узагалі до чого?

— Бо все виметикував. Бачу, давно вже слід усе пояснити. Коротше, Лідо, — Сергій відліпив сідниці від підвіконня, зробив крок у її бік, тепер їх розділяв кухонний стіл. — Ситуація така: є жіночка, народна цілителька чи щось у такому дусі. Нам із нею треба терміново зустрітися, щиро переговорити. Вона з різних причин цього не хоче. І взагалі, наскільки я розумію, довіряє більше жінкам. Твій чоловік набере номер, а ти поговориш.

— Про що?

— Сам не знаю, — признався Горілий. — Аби спочатку відповіла.

— Хто ж тоді знає?

Ліда глянула на чоловіка. Той знизав плечима, сказав:

— Розумієш, тут особливий випадок. Зустрітися з нею треба спробувати чимшвидше. Бо виглядає так, що до ранку ця жінка цілком може змитися з міста. Якщо вже не дала драла. До того ж, боюся, офіційна розмова з нею нічого не дасть. Тому поки що її потрібно спробувати як мінімум умовити негайно прийняти тебе. Хай тільки скаже, куди їхати, — далі ми самі.

— Хто вона? — Ліда мала право знати.

— Не бійся, не вбивця. Поки що — цінний свідок, далі побачимо.

— Я дзвоню — вона не відповідає. Або каже, що таки справді не в місті й нескоро буде. Тоді як?

— Тоді ми дамо тобі спокій, — пообіцяв Горілий. — І завтра твій чоловік дасть цій інформації офіційний хід. Підключаться всі, кому треба підключатися в таких випадках. Один дзвінок, Лід. І бреши, наче на допиті.

— Ніколи не була на допитах.

— Скажи ще — ніколи не брехала.

— Одного разу було, — призналася Ліда з серйозним виразом обличчя.

— Коли це? — стрепенувся Шпола.

— Коли за два місяці по нашому весіллі тебе, чоловіче, підрізали ножем у якомусь притоні, а я переконувала себе, що не знала, за кого виходила заміж і що мене чекатиме далі. Давайте номер, комбінатори ви… великі…

Звіряючись зі шпаргалкою, Шпола набрав потрібний рядок цифр. Приклав трубку до вуха, боячись почути, що абонент не зможе прийняти дзвінок або перебуває поза зоною досяжності, та виклик пішов, і Андрій простягнув трубку дружині. За кілька секунд Ліда вже говорила, причому — голосом і тоном, якого від неї чоловік ніколи не чув:

— Доброго вечора, вибачте, що так пізно турбую, я з Олесею говорю? Пробачте, ради Бога, ще раз, не знаю, як по-батькові… Просто Олеся, дякую… Мені знайома одна дала ваш телефон, довго не хотіла давати, просила вам її не називати… Не знаю вже, що робити, чоловік із дому пішов… Навіть не знаю, на кого думати, куди… Мені сказали… Добре… — зробила характерний жест рукою, Шпола тут-таки підсунув їй папірчик і ручку, Ліда почала писати. — Гаразд… Хапаю таксі й буду…

Закінчивши, видихнула, наче несла важку сумку з базару додому пішки по слизьких зимових вулицях.

— Не здивувалася навіть, — промовила, знизавши плечима. — Я б здивувалася на її місці.

— Тому, мабуть, вона на своєму, — сказав Горілий.

Адреса «конотопської відьми» була записана поруч із її телефоном.

Панельний будинок на Кубі, одній із міських околиць, нічим серед таких самих домів не вирізнявся. Це й пізнього вечора, коли ліхтарі не горять, можна помітити. За звичкою великих міст, такі забудови іменували «спальниками», і якось Горілий краєм вуха чув по телевізору бурхливий виступ такого собі прогресивного архітектора, котрий розводився: «Правильно, правильно, такі райони тільки спальними і називали! Тут лише спати можна, жити тут нормальній людині неможливо! Не для життя вони будувалися — для спання! Ось і занурилися у вічний летаргійний сон!» Що мав на увазі промовець, за що і проти чого повстав — Сергія тоді, та й тепер, зовсім не хвилювало. Бо він не погоджувався з тим архітектором: для спання призначені передусім центральні частини міст.

Хоч Конотоп узяти: не великий, але й не маленький. Однак цілодобових шинків чи інших місць для розваг проти ночі тут знайти складніше. Зате на околицях, хоча б тут, на Кубі, нічне життя активніше за денне. Сюди, подалі від центру, переміщаються зали з барами та гральними автоматами. Тут в орендованих під розважальні заклади підвалах тишком-нишком продають і купують наркотики, хоча оце «тишком» — хіба про людське око, бо насправді в місті не секрет, де можна о будь-якій годині ночі отримати задоволення, за надання яких світить цілком серйозна кримінальна відповідальність. Тут-таки, в тиші безликих забудов, функціонують приватні апартаменти повій і міні-борделі. Якщо хтось переховується від правосуддя — на околиці ліпше не потикатися. Це лише на перший погляд тут усі між собою пов’язані тотальною причетністю до дрібного, середнього чи великого криміналу. Насправді більшість «точок» міліція не квапиться прикривати лише через те, що їхні власники за гарантію недоторканості — досить хистку, проте хоч якось забезпечену, — здебільшого здадуть «гарячого» перехованця з тельбухами. Такі випадки в практиці Горілого і Шполи вже траплялися, і неодноразово.

І, не змовляючись, вони дорогою на Кубу дійшли висновку: ця пророчиця Олеся (або жінка, яка видає себе за пророчицю і називається відвідувачам Олесею) не дуже-то й ховається. При тому, що околиці зазвичай неспокійні в кримінальному плані, будь-які дива сприймаються тут як належне. Насторожити і налякати міську околицю здатне тільки щось таке, що не вписується в тутешню систему координат.

Пророчиця Олеся, ким би вона в результаті не виявилася, в таку систему цілком вписувалася.

Набравши наперед названий код, Шпола прочинив двері під'їзду і, перш ніж зайти, за інерцією сторожко роззирнувся, хоча навіть за бажання нічого не зміг би побачити: березнева темрява цього вечора була дуже густою, зовсім не ворушилася. Але Горілий, піддавшись силі звички, теж глянув навсібіч, так само не вгледів нічого підозрілого, але, хай там як, відчував себе якось незатишно. Списавши свій стан на те, що вперше в житті йде допитувати справжню провидицю, Сергій, зайшовши за Шполою, надто рвучко зачинив двері. Вони грюкнули так, аж сам Горілий мимоволі здригнувся, а Шпола — той узагалі сіпнувся, напівприсів і розвернуся в русі, чекаючи нападу ззаду і готуючись дати відсіч. Зрозумівши, що сталося насправді, Андрій крізь зуби матюкнув порушника спокою, рушив до ліфта, натиснув кнопку виклику і не почув характерного гудіння.

— Приїхали, — буркнув ззаду Горілий. — Сьомий поверх.

— Без тебе знаю, — огризнувся Шпола і пішов сходами, для чогось квапливо перестрибуючи через дві сходинки.

Коли чоловіки нарешті дісталися потрібного поверху, трошки захекавшись на ходу, Шпола, не даючи собі часу, аби віддихатись, подзвонив у двері квартири без номера — єдиної на поверсі, як і попереджали Ліду по телефону.

Двері відчинилися майже відразу.

Так ніби той, хто впускав пізніх гостей, точно знав, коли вони прийдуть, і лиш чекав, поки підійдуть до дверей.

Чоловіки зробили крок у напівтемряву — світла всередині не вмикали, проте тут мерехтіло сяйво, джерело якого Горілий побачив відразу: світилося з-за прочинених дверей кімнати, що була просто перед ними.

Тут було якось тихо, і водночас — настільки незатишно, наскільки може видаватися позбавленим затишку помешкання, де штучно відтворена таємнича атмосфера приводила в трепет вразливі натури й насторожувала бувалих ментів, нехай один із них уже давно не ловить убивць, а другий, сидячи якось у засідці, бачив, як підлітки намагаються принести в жертву бродячого кота за якимсь лише їм відомим ритуалом, і не мав права заважати їм, бо той, на кого влаштовувалася засідка, затримувався і, до речі, так у пастку й не втрапив. Прикро, що й новоспечених окультистів теж довелося відпустити, навіть не шугонувши…

Жінка, яка перебувала тут, ніби зливалася з напівтемрявою, сама намагаючись стати її частиною. Принаймні темний одяг на ній і темне довге, до плечей, розпущене волосся свідчили про це. Вона ні слова не сказала, лише тихим привидом перемістилася з коридору в мерехтливу кімнату, і Горілий зі Шполою, ступивши за нею, нічого особливого там не побачили: запалені свічки, розставлені на підлозі й на підвіконні в довільному порядку, журнальний столик, обабіч якого теж притулилися дві свічечки, стілець з одного боку, крісло — з протилежного. Мимоволі Сергій почав рахувати про себе свічкові вогники, налічив шість із тими, що на столі, а тим часом жінка, підійшовши до вікна, повернулася до гостей і заговорила звичайним, трошки хрипкуватим голосом, котрий так не пасував до загальної нарочитої театральності атмосфери.

— Хто з вас Ліда?

— А хто більше схожий? — бовкнув Горілий.

— Припиніть, — голос жінки звучав рівно, без жодних емоційних ноток, так ніби своїми словами вона монотонно лупить у якусь одній їй відому точку. — Не буде ніякої Ліди. Я знала, що прийдете ви.

— Тоді давайте по порядку, — Шполі подобалося, коли від самого початку всім усе зрозуміло. — Ввімкнімо світло, загасімо ці свічки, поговорімо серйозно.

— А в мене тут усе серйозно, — так само монотонно промовила жінка. — Якщо ви гадаєте, що прийшли в цирк і я вам зараз почну тут кроликів із капелюха витягати чи вогнем плюватися — ви дуже помиляєтесь. У такому разі вам ліпше відразу піти.

— Ну, відразу ми не підемо.

Шпола вмостився на кріслі, відсунувши при цьому столик, від чого полум’я свічок хитнулося, відбивши на стіні химерні тіні, — на мить Горілому здалося: ось зараз із напівтемряви вилізе чорна рука з розчепіреними пальцями, кожен із яких закінчуватиметься довжелезним — завдовжки із сам палець, як не більше! — нігтем, почне рости, рости, потім ухопить…

От же ж бісів дитячий кошмар!

— Якщо ви ввімкнете електричне світло, розмови не вийде, — мовила жінка. — Я не зможу вас бачити.

— А так можете?

— Так — можу. Людину видно, лише коли є природне освітлення.

— Зараз тут хіба природне? — Горілий жестом обвів свічки.

— Це — природне світло, — правила своєї жінка. — Свічки воскові, не ваш магазинний парафін. Віск справжній, той, який дають бджоли. Значить, у цьому воскові — енергія сотень бджіл, — тепер Сергієві здалося, що вона вже говорить, ні до кого не звертаючись, просто вивергає слова з рота у власноруч створену напівтемну порожнечу. — Бджоли беруть свою силу, літаючи з квітки на квітку. Квіти розквітають, живлячись сонячною енергією. Далі пояснювати чи й так усе ясно?

Запала тиша — кожному з чоловіків раптом гостро закортіло, аби на питання цієї жінки відповідав інший.

— Тобто ви хочете сказати… — Горілий обережно добирав правильні слова. — Ну, значить, це так ніби бджоли зарядили віск цією самою сонячною енергією… Чи як?

— Ви швидше шурупаєте, ніж мені здалося, — зовсім не відчувалося, що жінка іронізує — вона далі не виказувала жодних емоцій. — Енергія сонця — це суть енергії життя. Саме ця енергія допомагає мені бачити при світлі цих свічок те, чого неможливо побачити, принесіть ви сюди хоч прожектор, чи що там іще всіх сліпить.

— По-моєму, — озвався зі свого місця Шпола, — ви зараз морочите нам голови.

— А по-моєму, — жінка навіть не обернулася в його бік, — це ви прийшли до мене, причому — пізно ввечері та обманом.

— Так, — сам до себе мовив Шпола, відчуваючи, що спілкування йде не на рівних і він утрачає контроль над ситуацією — ця дивна жінка вже змушує їх виправдовуватися. — Так, — повторив він. — Давайте без ваших штучок.

— А нема ніяких штучок, — почулося у відповідь. — І не буде.

— Тоді я ввімкну світло, — Горілий ступив крок до стіни, де вже помітив у напівтемряві вимикач.

— І нічого не дізнаєтесь, — зауважила жінка.

— Що ми повинні дізнатися?

— Не знаю. Для чогось же ви сюди прийшли.

Розмова явно починала заходити на друге коло.

— Давайте спочатку, — скреготнув зубами Шпола. — Вас звуть Олеся?

— Моє ім’я важливе для вас? — знову питання наражається на питання.

— Треба ж якось до вас звертатися…

— Може, документи перевірите?

Знову глухий кут. Вони вже хвилин п’ятнадцять говорили — або, скоріш за все, їх змушували весь цей час говорити ні про що. Бджоли, віск, сонячна енергія — тільки не те, заради чого вони сюди прийшли.

— То вас звуть Олеся, — тепер не запитав — просто уточнив Шпола.

Жінка мовчки кивнула. Андрій розумів — далі розмова мусила б піти по порядку, тільки він, хоч убийте, не відчував, яким саме повинен бути цей порядок. Не відчував цього, схоже, і Горілий. Та Олеся, скориставшись правом хазяйки, сама повела розмову далі.

— Як звати вас — мені насправді не важливо. Але коли вже пішло таке знайомство, назвіть свої імена.

— Слухайте, — Горілий ступив крок до неї. — Вас звуть Олеся. Ті, хто давав ваші координати, казали: ви наче як займаєтеся пророцтвами. Щойно ви заявили, нібито чекали саме нас, тобто — що прийдемо ми, а не жінка, котра дзвонила і вкручувала вам, чесно признаюся, іржаві гайки. Де логіка, можете сказати? Ви ж повинні знати, кого з нас і як звуть, хіба ні?

— Ні, — відповів рівний голос. — Ви тільки-но зайшли в цю кімнату, під світло моїх свічок, а я вже побачила все, що мені потрібно. Хоча… — тут Олеся вперше трошки знітилася, — я зараз неправильно сказала. Я справді дещо побачила, проте мені цього побаченого зовсім не треба. Так, як мені особисто не потрібно все, що я бачу про кожного з тих, хто приходить до мене. Але хіба все, бачене нами день у день довкола себе, так уже потрібно кожному з нас? Я дещо побачила. І нічого не зміниться, якщо я знатиму ваші імена. До того ж, шановний, я попереджала: циркових атракціонів не буде. Зокрема — гри в «угадайку».

— Мене звуть Сергієм, — вирішив не сперечатися з нею Горілий. — Мій колега — Андрій. Тепер ваша черга: займаєтесь пророцтвами чи ні?

Прозвучало все це дещо грубувато, абсолютно не дипломатично, навіть якось по-підлітковому: «Павле Андрійовичу, ви — шпигун?»[2] Проте Олеся жодним чином не відреагувала на такий відверто солдафонський напір, лише голосно зітнула.

— Займаються, до вашого відома, бізнесом… чи політикою, кому як зручніше. Пророцтвом, як ви кажете, ось так займатися, наче свинарством, неможливо. Якщо хтось каже, що займається такими речами, не слід йому вірити. Я просто бачу, ось і все. І то — не завжди. Ви знаєте, хто така Дельфійська Бджола?

— Дельфінська? — уточнив Шпола, аби лиш не мовчати.

— Дельфіни тут ні до чого, — сказала Олеся. — Дельфійська Бджола — так звали пророчицю з Дельфів, де стояв величний храм богу Аполлону. Ім’я Дельфійській Бджолі було Піфія, і кожна її відповідь вважалася пророцтвом.

— Значить, бджіл і сюди пристебнули, — підсумував Горілий. — Може, ще щось корисне нам скажете?

— Про бджіл?

— Хоч би й так.

— Ви впевнені, що хочете це почути?

— Ми вже багато чого від вас почули.

— Ви від мене ще нічого не чули, — монотонно парирувала Олеся. — Бджолою пророчицю Піфію нарекли не просто так. Бджоли та все, пов’язане з ними, а це — мед і віск, прямо стосуються життя і смерті як життєвого фіналу. Догорить воскова свічка — чиєсь життя догоряє.

Тепер чоловікам остаточно відібрало мову. А Олеся, яка враз ніби стала більшою — чи це здалося, адже так не буває! — заговорила, карбуючи кожне слово, вагу якого Горілий справді почав відчувати на собі:

— Дельфійську Бджолу часто питали про смерть. І прорікала вона смерть. І ЗБУВАЛИСЯ. ПРОРОЦТВА. ЇЇ.

Далеко внизу, за вікном, сновигали поодинокі машини.

Незважаючи на незвичність ситуації, Горілий все ж таки встиг трошки адаптуватися до всіх цих свічок у темній кімнаті, тому спробував оцінити обстановку і зробити про себе деякі висновки. Наприклад, якщо ґрунтуватися на аксіомі, що помешкання може багато розказати про того, хто в ньому живе, то ця квартира або виявилася винятком із правил, або не вкладалася в жодні правила, або — і це взагалі видавалося дивним — Олесі з її, назвемо це так, здібностями глибоко плювати на бодай елементарний комфорт.

Почати з того, що квартира — однокімнатна. В єдиній кімнаті, крім крісла, столу та свічок, нічого більше не було. Планування цих блочних будинків по всій країні стандартне, Горілий знав його досконально, тому навіть не припускав, що ліжко, розкладний диван чи софа притулилися на кухні. Правда, огляду квартири вони не здійснювали, бо насправді на те не було потреби. Але чомусь Сергій був переконаний: більше жодних меблів вони тут не побачать.

Де ж у такому разі спить ця пророчиця?

Друге, що впадало в око, а точніше — у вуха, — шум машин за вікном. Будинок стояв поруч із трасою, туди ж виходили вікна, і з часів, коли Господь створив склопакети, мешканці радянських будинків, де менш за все архітекторами планувався затишок, масово почали відокремлюватися від гамірного зовнішнього світу щільними імпортними віконними рамами. Очі вже остаточно призвичаїлися, і Горілий звернув увагу: в цій квартирі не лише старі допотопні віконні рами, а й відкритий балкон. Його не склили ще з часів, коли цей будинок заселили щасливими «черговиками». І сьогодні балкон так і лишається відкритим усім вітрам та зовнішнім звукам.

Шпалери в одному місці відклеїлися від стіни. Спочатку Горілий списав це на оптичний обман, створений мерехтінням свічок, але тепер переконався: тут давно не робили ремонту, щонайменше років десять, як не більше.

Поки що він не знав, до чого застосувати свої висновки і які припущення робити на їхній основі. Він узагалі не знав, як слід поводитися в гостях у відьми. Судячи з того, як тримався Шпола, він теж не зовсім розумів, що відбувається і свідком чого вони з Сергієм є. Мовчала й Олеся, вочевидь, уважаючи: вона сказала все, що треба знати незваним гостям. До того ж вона говорила речі, абсолютно не знайомі оперативникам, колишньому і діючому. Шпола вчився у Харкові, в міліцейській академії, Горілий взагалі прийшов у розшук із вуличного патруля, закінчивши потім для годиться школу міліції. Ані перший, ані другий не вивчали нічого, що було б пов’язане з міфологією, окультизмом та іншими речами, котрі не піддаються раціональному поясненню і до яких складно, практично неможливо застосувати жодну зі статей кримінального кодексу.

— Зараз ви намагаєтесь довести нам, що ви, немов та… як її… Піфія, можете щось там передрікати і це збудеться, вірно? — спробував Андрій повернутися по короткій паузі до більш звичних йому матерій.

— Я нікому нічого не намагаюся довести, — знову завела своє Олеся. — Мені нема потреби переконувати вас у чомусь. Ви прийшли до мене. Я можу хіба здогадатися, для чого. І сказати все, що побачила, якщо вам це цікаво і якщо, звісно, ви готові взяти мої слова до уваги.

— Може, ви присядете? — запитав Горілий.

Олеся мовчки взяла стілець, напіврозвернула його так, аби опинитися між двома свічками, поставленими на підлозі, вмостилася і, мов та школярка-відмінниця, склала руки на колінах. Горілому теж набридло стояти, але місця йому не лишилося, тому він, недовго думаючи, опустився на підлогу, вперся спиною об стіну.

— Тепер давайте по порядку, — промовив він. — Ви давно тут мешкаєте?

— А хіба це має значення? — знову не подив, лише констатація факту.

— Послухайте, — Шпола, аби дати старт ходу власних думок, ляснув себе по колінах. — Я не знаю, що і для кого ось тут і тепер має значення. Ми не знали, кого побачимо і що почуємо. Ви розповідаєте нам казочки, вдаєте з себе невідомо кого, тоді як є кілька цілком конкретних запитань, на які ми хочемо отримати відповідь бодай і в такій обстановці. Якщо вам для того, аби чітко, повторюю, Олесю — чіт-ко! — відповідати, потрібне ось таке освітлення, заради Бога! Бо поки що ми просто бесідуємо. І якщо результат бесіди мене особисто, Олесю, не задовольнить, я просто зараз викличу наряд, затримаю вас, замкну в кімнатці з ґратами — й ось там побалакаємо.

Хоч про Піфію, хоч про шміфію. Домовилися?

Для відповіді Олесі знадобилася пауза тривалістю в хвилину.

— Значить, ви все ж таки з міліції, — сказала нарешті вона. — Не ви двоє, а саме ви, Андрію. Це ж ви Андрій, правильно?

— А ви хіба досі не зрозуміли?

— Спочатку я знала: дзвінок жінки на ім’я Ліда обернеться появою двох мужчин. Потім, коли ви зайшли сюди і стали під світло свічок із бджолиного воску, під світло Матері-Бджоли, праматері всіх пророчиць, я побачила: один із вас має владу, другий ходить під мечем…

— Під яким іще мечем? — не витримав Горілий.

— Під мечем долі, — спокійно відповіла Олеся, від чого її слова зрозумілішими не стали. — Я не знала, що то за влада. Влада має різні втілення, вона різнолика.

Ось тепер ви, Андрію, прямо дали зрозуміти, від якої ви влади.

— Тепер ви скажете, мабуть, що міліція і закон не мають над вами чи такими, як ви, жодної влади, — зазначив Шпола.

— Закони є. Вірніше, не закони — Закон. Він один — Закон Життя. Над ним ніхто не владний. Той, хто мусить померти, помре, хай який буде багатий і знаменитий. Той, хто мусить його пережити, переживе, хоч зачиняйте бідолаху в камеру без вікон і моріть голодом. Ви, — Олеся простягнула руку в бік Шполи, — владні наді мною, бо я — тіло. Та ви не владні над собою.

Горілий відчув, як голова паморочиться від усього цього набору слів, котрий він не міг і не готовий був перетравити.

— Послухай, ти, тіло, — озвався він зі свого місця, намагаючись говорити голосом вуличного патрульного. — Хоре нам тут мозок прати, ага? Це друг у мене терплячий, а наді мною, як ти кажеш, меч. Що ця хрінь значить — потім розберуся. Тільки думаю, нічого хорошого, правильно?

— Нічого хорошого, — грубість не вибила Олесю з колії. — Але ми тут із вами поки що говоримо про речі, які до жодного з вас не мають стосунку. Ви прийшли сюди не через своє, правда? Вас привело до мене чуже горе. Чужа смерть. Я права?

— Чия смерть? — швидко запитав Шпола. — І що ви про це знаєте?

— Помер мужчина. Він мусив померти.

— Чому це відразу — мусив?

— Бо він був тут. І я побачила над ним тінь смерті.

— Про кого ми зраз говоримо?

— Мене не цікавлять паспортні дані тих, хто приходить сюди.

— Чотири дні тому. Пригадали?

— До мене приходять по десятку людей щодня. Чотири дні тому, — Олеся на мить замовкла. — П’ятеро жінок… Мужчина один. Легше згадати — звали Коля… Микола…

— Прізвище?

— Не знаю. Микола. Все.

— Чого хотів?

— Не знаю. Сказав — тоскно на душі. Я сказала — смерть недалеко. Він не повірив, посміявся навіть, пішов. Значить, помер-таки? Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху.

— Олесю, тепер ми перейшли нарешті до конкретної розмови. Ви за візит, чи як це там у вас називається, гроші берете?

— З вас не візьму нічого.

— Чому?

— Бо ви прийшли не через своє. Але своє дістанете.

— Досить уже загадок! — тепер і в Шполи почав уриватися терпець. — Чому люди йдуть до вас?

— Хочуть знати майбутнє. Якщо чорну смугу змінить біла, я кажу, коли це буде і за яких обставин, аби людина не проґавила свого птаха удачі. Люди неуважні до себе…

— Про це потім поговоримо, — Шпола вже, як хорт, занюхав слід. — Микола Коваленко, так вашого відвідувача звали. Він подзвонив і прийшов, так?

— Так.

— Ви приймали його в такій самій обстановці?

— Звичайно. Я пояснила вам чому.

— Гаразд. Такі ось казки про бджілок і Піфій ви теж йому розповідали?

— Казки розповідав дідусь Панас по телевізору, коли я маленька була.

Знову вона за своє… Горілий скреготнув зубами. Йому що далі, то більше почала набридати вся ця історія, котра на голову не налазила, тому й видавалася надто вже підозрілою. Хоча б через неможливість перевірити слова пророчиці Олесі.

— Гаразд, — погодився Шпола. — А ви йому що розказали?

— Побачила смерть біля нього.

— Що це означає?

— Я відчуваю тут, — пророчиця поклала праву руку собі на груди, ближче до серця, — і тут, — перемістила долоню до лоба. — Жоден із вас побачити цього не зможе, бо не відчуває. Ну, а я, відповідно, не можу пояснити словами своїх відчуттів. Ви скажете, який вигляд має любов чи ненависть?

— А я відчуваю, — знову вклинився в імпровізований допит Горілий, — що зараз комусь із нас набридне все це слухати.

— Ви, Сергію, можете відчувати все, що заманеться. Зробити нічого не зможете.

— Чому це?

— Бо влада не з вами. Вам самому треба боятися.

— Оп-па! — Горілий повільно почав зводитися на рівні ноги. — Значить, уже погрози пішли?

— Серього, може, помовч трошки? — Шполі не подобалося, як той збиває його з вірно обраної лінії, яка поволі-поволі починала вимальовувати бодай якийсь результат. — Давай уже по черзі, не про тебе зараз мова!

— Але я ще скажу, — буркнув Горілий, але знову сідати на підлогу не збирався, затерпнули зігнуті коліна, і він затупцяв, розминаючись.

— Скажеш, — погодився Андрій і повернувся до перерваної розмови, нахилившись трошки вперед, аби бути ближче до Олесі. — Раніше ви знали Миколу Коваленка?

— Я вперше почула від вас, що він — Микола Коваленко. Тим більше нічого не знала про нього. Крім того, що скоро по нього прийде смерть.

— Коли?

— В смерті, Андрію, нема годин прийому.

— Як узагалі ваші… гм… клієнти домовляються з вами про зустріч?

— Так само, як і ви. Я не афішую своїх послуг, як різні там потомствені ворожки. Людям потрібне моє слово — вони самі знаходять мене. І радять іншим. Вам же хтось мене порадив.

— Дружина нещасного Миколи Коваленка. Якому ви, Олесю, винесли вирок.

— Послухайте, Андрію, — нарешті в її монотонному голосі з’явилося щось віддалено схоже на людські інтонації. — Ви працюєте в міліції, ви наділені владою. За певних обставин така влада може навіть стати абсолютною. На кроткий час, але все ж таки. Хай там як, ви краще за мене знаєте значення слова «вирок». Будь-якому вироку передує суд. Я ж не суддя, нікого не суджу. І не знаю, кому і за що доля пророкує життя коротше, ніж належиться пересічній людині. Вірніше, — одразу ж виправилась вона, — можу побачити смерть біля незнайомої людині в натовпі за денного світла. Чи ось як тут і тепер — при світлі воскових свічок, світлі Матері-Бджоли…

— Та заткалася б ти вже зі своєю бджолячою матір’ю! — знову не стримався Горілий.

— Та ти б рота стулив! — теж не стримався — рявкнув Шпола, і від його різкого голосу навіть здригнувся, а тоді — раптом згаснув вогник однієї зі свічок, виставлених на столі.

Олеся і на це ніяк не відреагувала.

А Горілий зловив себе на відчутті, зовсім для нього несподіваному, — згасла свічка викликала дивне занепокоєння, що переросло в тривогу, пояснення якій він, матеріаліст до шпику кісток, дати зараз не міг. Так само дивним чином щезло бажання втручатися в подальший хід розмови: Сергій перемістився у найтемніший куток і ніби втиснувся в нього, наче лишаючи пророчицю зі Шполою наодинці.

— Олесю, — повторив Андрій, трошки заспокоївшись. — Ми тут сім мішків гречаної вовни з вами наговорили. Зараз я спробую підбити невеличкий підсумок всьому сказаному — такий, яким я його бачу.

Те, що Шпола збирався сказати, з точки зору здорового глузду було диким. Але якщо інакше не скажеш, треба говорити те, що збираєшся.

— Миколу Коваленка ви раніше не знали. Так само, як не знаєте нікого з тих, хто до вас приходить. Микола намагався знайти пояснення певним негараздам, котрі почали відбуватися в його житті. Ви, — наступні слова далися Шполі найважче, — якимось дивним чином можете вирізняти людей зі, скажімо так, певними життєвими проблемами… проблемами з життям… із подальшим життям… Ви називаєте це пророцтвом смерті та провіщуєте… це. Змінити вже нічого не можна. Ви не впливаєте на смерть…

— Хто я така, щоб на неї впливати, — мовила Олеся, голос знову став монотонним.

— Ви не говорите, коли прийде смерть. Ви лише попереджаєте, що вона прийде незабаром. Так?

— Не попереджаю. Людину не треба попереджати про прихід смерті. Тільки ті, хто з різних причин наділений владою, переконані у власному безсмерті. Але навіть вони колись помруть. Я бачу смерть. І кажу це. Точної дати не буває.

— Ви напророчили смерть Миколі Коваленку. Такий результат?

— Такий.

— Він для цього приходив?

— Ніхто не приходить для того, аби дізнатися, що помре. Більшість людей цікавить, як довго вони житимуть. І слово «смерть» вони навіть не вимовляють уголос.

— Отже, — зітхнув Шпола, — ви відчули близьку смерть Миколи Коваленка і сказали йому про це. Так?

— Саме так.

— Він якось реагував?

— Не повірив. Але злякався. Нічого нового: ніхто не вірить, але всі бояться, коли чують таке.

— Більше ви його не бачили?

— Вдруге до мене ніхто не приходить.

— Та воно і зрозуміло, — пробубонів зі свого кутка Горілий. — Я тут слухаю вас, слухаю, і дуже багато запитань назбиралося. Тільки все одно ти, Піфіє, бджілко Майя чи як тебе там іще звати, толком мені нічого не скажеш. Знову почнеш свої казочки втирати, а мені тут із тобою ніколи. Скажи ось що, коли вже почала: я тут почув, ти не з усіх гроші береш. Значить, із когось таки береш. Я дуже приземлений чоловік. Тарифчик не назвеш?

— Люди щедрі, коли дізнаються про своє майбутнє щось хороше. Тарифу, про який ви, Сергію, говорите, в мене нема.

— Значить, ти не всім смерть обіцяєш?

— Не всім. Але й не приховую. З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово.

— Бач яка…

Горілий не договорив.

Бо раптом у нього склалося розуміння, для чого він узагалі завів усю цю розмову і що його хвилювало від самого початку, крім, звичайно, зовсім нежилого вигляду відьомської квартири. В усьому, що говорила Олеся, прозвучало те єдине, чого не помітив настирний Шпола. Свого колишнього колегу Горілий через багато років знову побачив у всій красі: намагається вилущити очевидне, тоді як неочевидних речей зовсім не бере до уваги. Хоча саме те, що ховається від очей, насправді має для їхньої справи найважливіше значення.

Рішучим кроком Сергій Горілий виступив зі свого кутка.

— Ти сказала, відьомська твоя душе, що не братимеш із нас грошей. Ми тобі не збиралися їх давати. Шполо, за думкою стежиш? — (Андрій промовчав). — Далі ти кажеш: зі смертників грошей не береш. Ну, а смертників ти вже сама бачиш. Шполо, ти все зрозумів?

Той знову промовчав, і Горілий повів свою сольну партію далі.

— Нарешті, я почув від тебе серед іншої чортівської лабуди, що ми, мовляв, отримаємо тут щось своє. Тобі, бач, нас видно тільки при оцих свічках. Дурня повна, звичайно, але давай уже, дурій до кінця: вимальовується така картинка маслом, що ми тут смертнички?

Відповіла Олеся не відразу. А коли почала говорити, голос зазвучав глухіше, ніж завжди, так ніби до вуст жінка приклала бляшаний мегафон або звичайну бляшану трубу.

— Коли ви зайшли, я побачила смерть поруч із вами. Коли так — усе, що ви робите зараз, ви робите дарма. Що б ви не хотіли зробити, ви цього зробити не встигнете. Смерть поруч. Не хочу більше говорити. Не можу більше говорити. Свічка не просто так згасла — коли вона гасне, це знак Матері-Бджоли. Гасне вогник свічки — життю кінець.

У повній тиші Олеся підвелася, махнувши при цьому краєм довгої спідниці, від чого гойднулося і згасло полум’я ще двох свічок обабіч неї.

Надворі вони, не змовляючись, закурили і мовчки, без певної мети, рушили темною вулицею в бік центру.

Сюди, на Кубу, діставалися на таксі: Шпола, як кожен оперативник, мав знайомого таксиста, котрий за потреби возив його для оперативних справ коли за півціни, коли — просто так: дружба з працівником міліції для приватного таксиста сама по собі чималого вартувала. Назад же обом захотілося пройтися і перетравити почуте й побачене.

Потому як Олеся так, ніби між іншим, побачила десь біля них невідворотну смерть, продовження розмови автоматично втратило смисл. Так само безглуздо було брати пророчицю і волочити у відділок. Хоча в наш час затримати без причини можна будь-кого, а причину вигадати вже потім, заднім числом, формально саджати в камеру навіть на кілька годин треба за щось. Коли говорити про ситуацію з Олесею, то в ній капітан міліції Андрій Шпола видаватиметься повним ідіотом. Досить буде того, що він заарештує відьму, котра щойно черговий раз провістила смерть, і то — неясно кому. Щоправда, потреба затримати Олесю все ж таки була: це допомогло б з’ясувати її особу. Як не крути, перевірити, хто вона така, все одно слід.

Але Шпола таки вирішив не тягнути пророчицю глупої ночі в міліцію. Все одно за сьогодні нічого більше, ніж уже вдалося, з’ясувати не вийде. Та й отримана інформація, за великим рахунком, для подальшої реалізації виявилася непридатною.

— Вчинимо так, — промовив він, радше міркуючи вголос, ніж звертаючись до Горілого. — Завтра візьму безутішну вдову, хай напише на папірці контакти цієї відьми і розпишеться. Потім — відьмина черга. Хай теж напише сама, як до неї Коваленко приходив і чого хотів. Тільки без оцих її штучок. Все папірець до папірця.

— Як знаєш, — знизав плечима Горілий. — Мені в цих схемах все одно місця нема.

— Ти б на моєму місці що зробив?

— А я не на твоєму місці.

— Дуже зручно.

— Дуже, — погодився Горілий. — Ти ще скажи: аби не я зі своїми ініціативами, ти б і горя не знав.

— Каламутно, — кивнув Шпола. — Всі ці відьмацькі історії в юридичну мову не вписуються. Й оперативно-розшуковою діяльністю не передбачені. Чесно скажу, Сірий, — навіть не знаю, як треба сприймати все, що ми сьогодні почули й побачили, і чи взагалі це треба якось сприймати. Розумієш, про що я?

— Ага. Вона когось із нас поховала. Скажи краще — а ось втече ця Олеся до завтра?

— Нічого не зміниться, — впевнено відповів Шпола. — Навпаки: втече — собі гірше зробить. Бо так вона нічим не ризикує. Бачила смерть, напророчила — все, хай кожен думає, що хоче. Позиція в неї чітка. Ні, Сірий, треба офіційно її викликати, знімати свідчення й особу встановлювати, тільки так. Коли прокачаю, хто така, мо', цікавинка яка спливе. Слухай, чого ми, як два поци, ноги б’ємо?

Андрій витяг телефон, і за десять хвилин їх підібрав на бровці тротуару знайомий таксист.

Вікна не світилися — Ліда таки вклалася спати. Попрощавшись із таксистом, Шпола й Горілий стали біля під'їзду, аби викурити ще по цигарці на сон грядущий.

Зовсім поруч спалахнули фари, висмикнувши їх із вологої березневої темряви.

Хряснули дверцята — з черева машини, на яку чоловіки не звернули уваги, вибралася висока постать. Одночасно з машини вилізли ще дві постаті, завмерли, явно чекаючи вказівок.

— Не спиться глупої ночі? — почувся знайомий Шполі та Горілому густий баритон.

Ось тільки Андрій, на відміну від Сергія, чув цей голос буквально кілька годин тому. А Горілий говорив із Зарудним дуже давно — коли той іще не був підполковником і начальником карного розшуку.

— Мовчите? Значитця, так, орли, — Зарудний хоч і не повернув голови, проте звертався не до Шполи з Горілим, а до тих, хто стояв у нього за спиною. — Тут один клієнт без документів, беріть його і везіть до нас, я з ним потім поспілкуюся. А ти, конспіраторе, — це вже адресувалося Шполі, — ноги в руки — і вперед, на міни. Дещо поясниш мені. Заодно і я тобі дещо поясню.

Розділ 4 Смерть поруч

Чи то дев’ять, чи то десять років тому в Суми приїхали американські поліцейські. Чому саме в Суми — Бог його знає, тоді ніхто не з’ясовував, а тепер — тим паче. Подейкували, ніби існувала якась міжнародна програма обміну досвідом, в рамках якої спочатку американські копи показували себе на Сумщині, а потім — сумські менти летіли через океан, аби постояти за честь країни перед американськими колегами. Були то ігри місцевого високого начальства, спроба зробити якесь північноамериканське місто побратимом Сум чи ще якась оказія — лишається таємницею, якої, власне, ніхто особливо й не прагнув розкрити, бо все одно до Америки полетів начальник УМВС Сумської області разом зі своїми колегами з інших областей — як «нагрузка» до міністерських генералів і полковників. Навіть потім, здається, давав інтерв’ю місцевій пресі, говорячи, що нашим би людям — та американську техніку.

Проте факт лишається фактом: у Суми приїхала група американських копів, серед яких — негр і коротко стрижена пуерториканка, до якої слід було звертатися офіцер Гонзалес, тоді як до інших хлопців, включно з негром, — запросто Джон, Том і Сай. Перебувала ця команда професіоналів на Сумщині три дні. На другий день наші вирішили показати гостям, що слобожанські менти теж не і тім’я биті, запропонували провести імпровізовані змагання і виставили проти четвірки славних копів четвірку наших парубків. Спочатку, правда, офіцерові Гонзалес спробували делікатно вказати на суто чоловічий характер забави, відповідно сформувавши команди три на три. Проте офіцер Гонзалес чітко, мов зачитувала затриманому його права, заявила про неприпустимість дискримінації за статевими ознаками. Коли заходилися шукати пуерториканці гідну суперницю з числа українських міліціонерок і навіть почали в авральному порядку дізнаватися про наявність таких кадрів у Харкові, місті двох міліцейських академій, офіцер Гонзалес знову заявила протест: спеціально для неї жінку-копа залучати не треба, вона цілком готова зійтися в двобої на рівних із чоловіком.

Серед четвірки українських правоохоронців, виставлених проти американської команди, опинився Володимир Зарудний, тоді ще — опер «убійного» відділу конотопського міського карного розшуку і поки що — капітан міліції, до того ж недавно «окапітанений». Хто знав його раніше, всі впевнені — саме після участі в тих зразково-показових виступах службова кар’єра Зарудного впевнено і швидко пішла вгору.

На звичайному міліцейському «бобику» Зарудний примудрився виконати знаменитий «поліцейський розворот» — коли автомобіль на повній швидкості здатен, керований умілим водієм, розвернутися довкола своєї осі. Перед цим вправу, до якої «бобик» зовсім, здавалося б, не пристосований, опер виконав, осідлавши БМВ. Коли команди перемістилися в тир, Зарудний спокійно, ніби робив це щодня, вибив максимальну кількість очок як по нерухомих, так і по рухомих мішенях не лише з «Макарова» і «стєчкіна», а й озброївшись знайденими для такого випадку «магнумом» і «глоком». Нарешті в рукопашній запропонував Джонові, Томові та чорношкірому Саю стати проти нього втрьох, «зробив» їх сам, щоправда, таки не без зусиль, вийшовши з поєдинку дещо пошарпаним, але потім усе одно принципово завівся сам на сам із офіцером Гонзалес, у якої аж очі горіли від азарту: перед тим колеги Зарудного, не звичні до серйозних сутичок із бабою, про всяк випадок піддалися американській тітці — про це наперед домовилися, аби не соромно було, якщо б офіцер Гонзалес справді поклала супротивників. А так українська сторона про домовленість знала, в разі чого готуючись підтвердити: наші хлопці пожаліли американську тітку. Ну, а капітан Зарудний її не пожалів — втулив синець на половину обличчя і ледь не зламав їй руку.

Правда, неофіційно Володимира Зарудного якийсь час називали мужиком, який воює з бабами, та це довго не протрималося: Зарудного таки поважали і до вікопомного американського десанту.

Ощадливий на слова і жадібний до діла, він за кілька років після того з опера, який «топтав землю», пізнаючи всі тонкощі оперативної роботи, дослужився до такої дивної, на погляд не знайомих із вітчизняною міліцейською специфікою, посади, як заступник начальника відділу боротьби з особливо тяжкими злочинами, скоєними проти особи, а простіше — «убійного» відділу конотопського карного розшуку. Дивними такі посади здаються через загальний стан речей, згідно з яким заступників у міліції більше, ніж начальників, при цьому заступник стає таким собі «проміжним начальником» — вже не підлеглий, але ще не керівник, ще не керує, але вже організовує роботу. Та головне: заступники саме в цій системі довго не тримаються — стають начальниками, займаючи місце свого попередника, який обов’язково йде на підвищення.

Причому — спочатку в область, а там — у Київ, де зникає в надрах всеїдного міністерства, аби потім за деякий час виринути або в оточенні народного депутата, або — банкіра середньої руки, чи в будь-якій іншій бізнесовій структурі.

Ймовірно, така доля була вготована і сорокарічному Володимиру Зарудному. Цінного кадра давно примітили в Сумах, та й Харків позирав у його бік, конкуруючи з Києвом. Та раптом 2004 рік переламав і перетасував усі плани, Зарудний лишився на своєму місці, й схоже було, що Конотоп, де підполковник почувався, наче риба в воді, виявився для нього зручнішим за гамірні й непевні Київ із Харковом, поминаючи вже Суми. Ба більше: ходили чутки — які до Сергія Горілого, звісно, на той час уже не доходили, — що Семенович, як тут називали Зарудного, може, й хотів би піти вище, та комусь дуже потрібен саме в Конотопі й саме на цій посаді. Принаймні досить величеньке та стратегічно важливе як на районний центр місто він, начальник карного розшуку, тримав під контролем. Відсоток убивств, бандитських нападів і розбоїв, розкритих по гарячих слідах, поволі зростав. Але утримувати таку планку Зарудному вдавалося не так легко: мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію, тому «убійники» щоразу мусили бути готові працювати в цілодобовому режимі, виконуючи щось схоже до команди: «В ружйо!»

У зв’язку з убивством підприємця Миколи Коваленка, а особливо — з дивними обставинами, за яких скоєний був цей злочин, особовий склад «убійного» відділу працював у цілодобовому режимі. Такий висновок, у всякому разі, зробив для себе Сергій Горілий, сидячи на задньому сидінні машини поруч із молодим незнайомим опером. Другий, теж молодий і незнайомий, вів машину.

Обоє мовчали.

Зарудний, в автомобіль до якого сів Андрій Шпола, розтинав нічне місто попереду.

Щільно причинивши двері кабінету, підполковник Зарудний кивнув капітанові Шполі на один зі стільців поруч зі столом, за яким зазвичай збиралися оперативники на нараду, а сам умостився за столом, закурив, дозволив це зробити й Андрієві.

Оперативник навіть не намагався почати розмову першим. Дорогою сюди начальник не зронив ні слова, і тепер Шпола був більш ніж упевнений: справа в Горілому. Тільки для чого влаштовувати весь цей цирк із нічною засідкою біля під'їзду й затриманням Сергія «до встановлення», а також як це стосується вбивства Коваленка, він не розумів. На перший погляд, Зарудний залучив серед ночі особовий склад для з’ясування відомих лише підполковнику приватних стосунків із Горілим, котрий, як не крути, відсидів за гріхи щонайменше третини правоохоронців Конотопа, поминаючи вже околиці. Такий особистий підхід для Зарудного загалом не характерний, через те Шпола губився в здогадах.

Проте, коли почалася розмова, Андрій уже за кілька хвилин усе збагнув і, коли чесно, забув тимчасово про Горілого та про його проблеми.

— Ти телефон вимкнув, — розмову Зарудний почав із зауваження.

— Ніч же.

— То й що? У нас убивство. Це я так пояснюю, чому тебе під будинком чекали. Твоя… Ліда, здається?

— Ліда.

— Ну, сказала — ви кудись пішли. Пили-пили, а тоді пішли.

— Ви заходили до мене додому?

— Твій мобільний не відповідав — я набрав на домашній.

— Ну, не дуже вже ми й пили… Так, вечеряли, для апетиту…

— Друг твій, Шполо, вчора вже вечеряв для апетиту.

— Не зі мною.

— Добре, не в ньому зараз діло. Я, на відміну від тебе, мобільного не вимикаю. І потерпіла змогла мені додзвонитися, — Зарудний зробив затяжку. — Коваленко. Галина. Вдень я, коли розмовляв із нею, залишив свій номер. Просив дзвонити, що б вона не згадала, о будь-якій годині, — він збив попіл у попільничку, — дня і ночі.

— Я теж залишав.

— Але ти свій вимкнув. І взагалі, тебе вдома не було. Куди це ви, друзі, ходили серед ночі?

— Ви ж казали щойно — діла це не стосується.

— Сказав, — кивнув Зарудний. — Ти потім якось за нагоди подякуй удові. Бо якби не вона, ми б з тобою не так балакали. До справи, — підполковник роздушив недопалок у попільничці, підсунув її ближче до опера, вона ковзнула по гладенькій поверхні столу. — Близько одинадцятої години вечора, тепер уже — вчорашнього вечора, Галина Коваленко подзвонила мені. Тобі, — вказівний палець Зарудного націлився на Шполу пістолетним дулом, — вона дзвонити не захотіла. Вирішила: коли є номер начальника, для чого смикати підлеглого, якщо той усе одно доповідатиме по начальству. Мудро?

— Мудро.

— Вдова зробила заяву: чоловік, тобто Коваленко Микола, як там його… ну, не суть, так ось: підприємець Коваленко Микола останнім часом мав досить серйозні проблеми з однією тутешньою фінансовою установою. Філія такого собі банку «Слобода», керівник — Павло Нікітин, особа в місті відома.

З паузи, зробленої підполковником, Шпола зрозумів — зараз він сам повинен до чогось додуматися, і його раптом осяяло, здається, навіть швидше, ніж того чекав Зарудний.

— Стоп-стоп! Банк «Слобода», Нікітин, у нього ж там над службою безпеки головує…

— Молодець, — витягнувши ще одну цигарку з пачки, підполковник закурювати не поспішав, пом’яв її в пальцях. — За безпеку в «Слободі» відповідає полковник міліції у відставці Олександр Момот. Колишній наш колега і навіть мій товариш… Саша Момот, значить, — поклавши цигарку на поліровану поверхню столу, Зарудний накрив її долонею, почав легенько качати. — Колись навіть перетиналися по роботі. Нормальний мужик, його поважали. Ніхто слова не сказав, коли він дослужив своє і в бізнес-структури подався. Тобі теж вудку закидали, скажи? — (Шпола вважав за краще тут промовчати, та Зарудний і не чекав відповіді, принаймні чесної). — Закидали, закидали, сам опером халтурив, зарплати ж… Сім’ї ж…

У Володимира Зарудного були дружина і доросла донька, котра вчилася в Києві на журналіста-міжнародника, чим підполковник дуже пишався.

— Ну, далі слухай. Бізнес нашого Коваленка протікати почав, у всіх так тепер. Криза, сам розумієш. Рік тому, коли ще все більш-менш гаразд було, Коваленко взяв у «Слободі» кредит. Не те щоб дуже великий, але тридцять тисяч баксів у наш час — гроші.

— Для мене і сотня — гроші, — зауважив Шпола, тут-таки уточнив: — Гривень.

— Тепер прикинь, як банкам. Понабиралися підприємці кредитів, як погані собаки — бліх. Бо тридцять тисяч — справді для серйозного бізнесу блохи. Але той тридцять, той тридцять, той сорок, той п’ятдесят, той десять, той навіть п’ять — уже… порахуй, скільки там виходить? Сто шістдесят п’ять? І це я так, зі стелі цифри тобі даю. Головне — їх же назад не несуть. Ні тридцять, ні навіть п’ять. Куди там — тисячі сраної ніхто банку тепер не повертає. В Києві чи Харкові від цього банки стогнуть, вводять там у них тимчасову адміністрацію, ще якусь хріновину… Словом, Шполо, керівник місцевої філії банку «Слобода» Павло Нікітин дав моєму доброму знайомому Саші Момоту повну свободу дій у справі вибивання боргів. Ти розумієш тепер, до чого я так здалеку заходжу?

Тепер Андрій не просто розумів — знав: уже за кілька хвилин підполковник Зарудний назве кількох підозрюваних у вбивстві, і підозрювані ці, схоже, напряму підпорядковуються відставному полковнику Момоту.

Відставний полковник міліції, таким чином, починає перетворюватися щонайменше на організатора викрадення та вбивства Коваленка. А боржників у банку «Слобода» чимало. Значить, у ході справи намалюється ще цілий ряд епізодів. Треба буде підняти перелік нерозкритих убивств підприємців, з’ясувати — раптом вони були боржниками пана Нікітина, який нацькував на них пана Момота…

— Вона заяву написала? — швидко запитав Андрій.

— До неї поїхали, займаються. Заява буде. Ясно тепер, чому вона так крутила?

— Боялася…

— Боялася, — погодився Зарудний. — А подзвонила чому? Бо злякалася ще більше, коли сьогодні близько десятої вечора до неї ввалився чоловік із замашками бандита або колишнього мента… Вона саме так і сказала, Шполо. Адже наш колишній колега Саша Момот собі в підручні тільки таких і набирав. Працівників міліції, звільнених за невідповідність, і громадян, які свого часу притягалися за дрібний кримінал. По молодості: бійки, рекет, співучасть у розбоях…

— У банк же не беруть таких!

— У касири не беруть. У менеджери не беруть, — під тиском долоні Зарудного цигарка вже перетворилася на купку коричневого тютюну, змішану з подертим цигарковим папером. — У старші менеджери не беруть. Зате в керівники — беруть. Особливо тих, хто, як наш пан Нікітин, свого часу притягався за економічні злочини. Нехай, Шполо, сьогодні ці злочини й за злочини не сприймаються — такий бізнес кругом крутять. Але мені, Андрію, як там тебе…

— Петрович.

— …немає значення… Так ось, Андрію Петровичу, мені сорок чотири, я ще ті часи пам’ятаю. В ті часи валютники та спекулянти йшли під суд і сідали! Це тепер вони герої, жертви режиму. Я ще героїв знаю, новіших — жертв злочинної влади, за Кучми їх щемили. Чекай, ось півроку не мине — вже жертви Ющенка знайдуться! Тому знаю я, Шполо, цих бізнесменів. Нікітин дозволив Момоту таких бійців у службу безпеки набирати, а Момот радий старатися. Це в менти їх не беруть. Бо тут із ними, Шполо, в разі чого важко щось зробити. Хіба звільнити… Чи посадити, як он друга твого…

— Приклад невдалий. Горілий — не бандит.

— Ага, не перевертень у погонах! Тільки потримав двох людей добу під замком, попресував, використовуючи службове становище, і гроші за це отримав. До речі, про Горілого: перелякана вдова описала свого вечірнього гостя. Когось мені цей опис нагадав. Дав завдання хлопцям, аби зняли «пальчики», потерпіла покаже, за що її непроханий гість брався. Пропустимо через картотеку, встановимо особу, чи все ж таки сам зізнаєшся, що Горілого до Галі Коваленко ти послав?

— Нікуди я його не посилав!

— Сам пішов, — Зарудний узяв чистий аркуш паперу, почав згортати кульочок. — Для чого? Потерпіла говорила — все про якусь ворожку розпитував, але ж це дурня, правда?

— Дурня, — погодився Шпола. — Тільки правда.

— Ти що маєш на увазі?

— Я не знав, для чого Сергій пішов до потерпілої. Я взагалі не знав, що він до неї піде. Тільки повернувся він із цікавим результатом — пророчицю знайшов. І ми…

— Забудь про це, Шполо, — серйозно мовив Зарудний, струшуючи те, що лишилося від розтовченої цигарки, в кульочок. — Не було б інформації про борги Коваленка — взялися б до тої вашої… до тої відьми, чи кого ти там знайшов, усерйоз. А так, — він зіжмакав кульок, — тепер справа техніки. Ми вже ніколи не дізнаємося, для чого Коваленко справді приходив у міліцію. Може, відьма — частина якоїсь оперативної комбінації Саші Момота, він майстер був на різні штучки. Обов'язково викличемо її, допитаємо, тільки не про відьму, хай їй грець, тепер мова. На Коваленка наїжджали. Його пресували. Йому погрожували. Потому як він наважився-таки прийти до нас (хоча, до речі, так заяви й не залишив), він за годину щез. А під ранок його труп із діркою в голові викинули з машини біля власного будинку. Типовий випадок прямого залякування, хіба ні?

Так. Шпола мусив це визнати.

— Тепер: для чого я тобі все це кажу без свідків, Андрію Петровичу? — Зарудний жбурнув зіжмаканий кульочок у кошик для сміття. — Ти нормальний мужик, ти зрозумієш. Насправді Сашко Момот — теж непоганий мужик. Знав його особисто?

— Бачив пару разів… — Шпола поки не розумів, куди хилить начальник.

— Ну, а я з ним колись… А, — підполковник відмахнувся. — Є в мене його координати. Сам подзвоню, спробую домовитися. Усе ж таки на нього самого Нікітин тисне, борги ж інакше не повернеш. Та й особливо нема з ким Саші працювати, крім відморозків. Коротше, він мусить зрозуміти: хай краще віддасть виконавців, звільнить їх заднім числом, ми справу закриємо, він висновки зробить.

Тепер Зарудний не зводив очей зі Шполи, й опер враз усвідомив іще одну річ: підполковник із капітаном, начальник карного розшуку — з оперативником «убійного» відділу таких розмов зазвичай не ведуть. І якісь такі речі вкрай рідко узгоджують. Бо опер — людина маленька, йому ставлять задачу — він виконує. Зі своїх тридцяти двох Шпола скоро як десять років їв оперський хліб, тому знав: про такі речі підполковник домовляється не з капітаном, а щонайменше з полковником… якщо не з генералом…

Ніби прочитавши його думки та вловивши сумніви, Зарудний підвівся, обійшов стіл і розташувався на стільці якраз навпроти Андрія, аби бути до нього ближче.

— Ти ведеш цю справу. Ти її закриєш. Ситуація неоднозначна, Момот тут більше союзник, ніж противник. Поки що я намагаюся її не роздувати. Можеш собі уявити, що почнеться, коли вбивця, який натискав на курок, потягне за собою колишнього полковника міліції, той — банкіра Нікітина з темним минулим, банкір підключить Суми, звідти підтягнуть Київ, а нам на управління купу довболобів пришлють — з’ясовувати. Всі всіх у результаті відмажуть, але працювати не дадуть. Хто лишиться в сухому залишку? Той-таки придурок, який на курок тиснув. Ну, ще, можливо, відьма твоя, яка невідомо яким тут боком приклеїться. Розумієш? Усі кінці тобі дам, якщо з Момотом домовлюся…

— А не домовитеся?

— Тоді вже по повній програмі, Шполо. Але Саша, кажу ж тобі, не дурний.

Рвучко підвівшись, Зарудний повернувся за свій стіл, підсунув до себе мобільник.

— Поки все йде, як іде, доповідатимеш мені особисто. Зараз котися спати, вже друга ночі, на восьму щоб як штик був, роботи з головою. Сприймай це або як прохання, моє особисте, або — як наказ.

Андрій Шпола кивнув і, збагнувши — розмову закінчено, принаймні — на даному етапі, підвівся і рушив до виходу.

— Друг там твій за дверима повинен сидіти, — почулося за спиною. — Скажи, хай зайде… хвилин за тридцять.

Горілий справді весь цей час скнів у порожньому передбаннику, навіть трошки подрімати встиг.

Далі нічого не пояснюючи, молоді оперативники завели його в якийсь кабінет, записали дані, старанно — навіть підкреслено старанно! — ним продиктовані, потім для чогось «відкатали пальці», дали паперові серветки, аби витер пучки, і лише потому завели сюди, лишивши під наглядом одного з них.

З чим пов’язане його затримання і чим уся ця ситуація може загрожувати, Сергій намагався не надто перейматися. Статус підлеглого в міліції, як він аж тепер утямив, мало чим відрізнявся від статусу в’язня: ні від того, ні від того практично нічого не залежить. Якщо ти — хоч опер, хоч зек — складова великої неповороткої системи, жодні твої дії, навіть дуже правильні та сто разів вивірені, не прискорять роботи величезного механізму. Ініціатива карається обабіч колючого дроту, тому найліпше, що варто робити в системі, — то це не метушитися. Поки нічого довкола не загрожує твоїй особистій безпеці — пливи собі за течією, кудись та винесе.

Не бажаючи свого часу миритися з таким станом речей, Горілий попервах думав: його ініціатива в оперативній роботі комусь потрібна. Пізніше усвідомив: найпотрібніше в його оперативній роботі — ті халтури, за які брався, зрештою, не він перший, і з його засудженням така практика не припиниться. Та він і по собі помітив, і підозрював, що більшість колег береться за «ліву» роботу не стільки за можливість додатково заробити, хоча гроші, за дотепним зауваженням актора Андрія Миронова в тій-таки старій радянській комедії «Бережись автомобіля!», ще ніхто не відміняв. Проте, халтурячи «наліво», оперативних — справжній оперативних — почувався вільним від всякого роду інструкцій, що переважно заперечували одна одну і суттєво обмежували дії та вбивали не лише саму ініціативу, а навіть бажання її виявляти. Потрапивши за ґрати, Сергій не зробив для себе жодного разючого відкриття: знав, що там кожен сам за себе, і в процес виживання адміністрація колонії жодним чином не втручається. Досить того, що вертухаї охороняють, а «кум» — начальник оперативної частини — хоче лишень знати, хто, не дай Боже, готує втечу, хто кого і за що хоче підрізати, хто, яким чином і звідки дістає спиртне, наркотики, домовляється про побачення з проститутками й коханками.

Для того, аби гарно стерегти підпорядкований контингент, більшого знати і не треба.

Через те, відчуваючи, що зараз у особах мовчазних хлопців-оперів за наказом Зарудного його знову підхопила якась течія, Горілий, проаналізувавши події останньої доби і дійшовши висновку — проблем не буде, просто вмостився зручніше на стільці, примружив очі й віддався її плину.

Аж поки з кабінету не вийшов чимось помітно стурбований Шпола.

Зарудний кликав учорашнього в'язня до себе.

Ну-ну…

Коли Горілий переступив поріг кабінету, акуратно причинивши по собі двері, Зарудний підвівся з-за столу. Але не для того, аби ступити назустріч колишньому підлеглому з розпростертими обіймами: підійшов до масивного сірого сейфа в кутку, витягши на ходу з шухляди в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, із брязкотом відімкнув замок. Масивна рука підполковника пірнула в сталеве черево, і Сергій не помилився — начальник карного розшуку витягав звідти пляшку коньяку.

Почату. Ледь-ледь, але почату. Цілі пляшки в цьому кабінеті довго не тримаються, хоча загалом алкоголь тут не переводиться.

Ніби відповідаючи на його думки, Зарудний тут-таки повернув коньяк назад, натомість видобув віскі, справжнє, навіть у фірмовій коробці. Ця виявилася незайманою, Зарудний поставив її на стіл для нарад, вийняв квадратну пляшку з коробки, примостив поруч дві склянки, вихлюпнувши перед тим з однієї рештки води на підлогу. Під супровід байдужого Сергієвого погляду скрутив корок, налив одну майже по вінця, другу — до половини. Ту, повну, підсунув до краю, пропонуючи таким чином Горілому підійти.

— Я не гордий, — промовив той, справді підійшов, узяв склянку й одним махом спорожнив, правда, закашлявшись на видиху.

— З поверненням, — Зарудний теж випив, але неквапом, невеликими ковтками, хоча теж до денця.

Хвиля міцного різкого алкоголю накрила Горілого, поки господар кабінету допив своє. Кімната враз хитнулася, мов човен у шторм, на короткий час потемніло в очах. Та втома від кількаденного пиття принесла з собою і досвід: зробивши кілька глибоких вдихів-видихів, Сергій поклав правицю на спинку найближчого стільця, натиснувши на неї всією вагою свого тіла і втримавшись на ногах. Хитавиця не припинилася, просто була вже не аж такою інтенсивною. Повернулася приємна легкість, відразу закортіло посилити відчуття повного розслаблення, та в кабінеті підполковника Зарудного недавньому зеку цього хотілося найменше.

— Вважай, поручкалися.

Підполковник хлюпнув собі ще, цього разу — зовсім мало, горлечко перемістилося до Сергієвої склянки, але той накрив її лівою долонею, так само міцно стиснувши за краї.

— Як хочеш, — знизав плечима підполковник.

У надрах сейфу знайшлася переполовинена шоколадка. Покришивши її квадратиками просто на обгортку, Зарудний виклав цю закуску на стіл, запросто сперся на край свого столу, пригубив віскі, закурив. Перехопивши погляд Горілого, простягнув пачку. Тому справді хотілося курити, свої цигарки закінчилися, і зрештою — пригостився начальницьким віскі, то позичайся сигаретами, треба бути послідовним.

— Відпочив? — поцікавився Зарудний, закуривши.

— Не втомився, — в тон відповів Горілий.

— Воно й видно. За роботою скучив? Чого тебе до Коваленкової вдови понесло? Ти хто такий узагалі?

— Людина без документів, — мовив Горілий. — Із довідкою. І з усіма громадянськими правами.

— Ти диви!

— Ну да! В тому числі — з правом спілкуватися без обмежень.

— Ось що… реклама ти мобільного зв’язку… без обмежень, — говорив Зарудний без жодної злості, радше як суворий батько чи навіть старший брат, повчаючи нерозумного меншенького. — За своє ти відсидів…

— Не тільки за своє, — втулив Сергій.

— Потім про це, — Зарудний зробив іще одну затяжку, поставив склянку поруч, потягнувся по шоколадний квадратик, прожував. — Значить, за своє ти відсидів. Паспорт отримаєш без проблем. Будуть проблеми — вирішимо на раз. У справі, якою зараз займається твій друг Шпола, ти не свідок, не підозрюваний, не потерпілий і навіть не жертва. Поки в тебе нема документа зі штампом про реєстрацію за місцем проживання, ти, Сергій Горілий, бомж, який звільнився з місць позбавлення волі. Січеш? Будь-яку участь в оперативно-розшукових міроприємствах[3] ти брати не можеш. Такі дії за бажання можуть трактуватися як порушення закону. Хоча б адміністративне. Ясно?

— Я можу йти? — Горілий, відпустивши спинку стільця, зробив крок назад.

— Ні, не можеш, — Зарудний, уже не приймаючи жодних заперечень, знову розлив по склянках віскі, цього разу — без фанатизму, зовсім потроху. — Не дивись на мене так, не скрегочи зубами. По-перше, поламаєш, гостри — не гостри. По-друге, собі ж краще зробиш, якщо зараз повернешся до матері, чи де ти там живеш, і пересидиш тихенько хоча б місяць. Ну, півтора — максимум.

— І що буде?

— Ти ж сам кажеш — не тільки за своє відсидів. Нагадаю, коли забув: твоя проблема і провина, Горілий, лише в тому, що попався. Не ти, то інший пішов би, як кажуть інтелігенти, на жертовний олтар. Тільки ти строк відсидів повний?

— На шість місяців менше. З хвостиком.

— До чого тут хвостик? Який хвостик?

— Шість місяців і дванадцять днів. Ось такий хвостик. Дрібний, але приємний. Хоча, — Горілий глянув уже трошки збитим із різкості поглядом на тліючий кінчик цигарки, — кому як. Ви сиділи хоча б шість місяців і дванадцять днів, і навіть не на зоні — просто в камері?

— Не починай, — Зарудний знову сьорбнув зі склянки. — Сиділося тобі нормально, єдина незручність — позбавлення волі. І то: в межах колонії твоєї свободи занадто ніхто не щемив. Я ж постійно тримав руку на пульсі. Певні люди отримали ніби між іншим певні вказівки, тому відбував ти, Горілий, покарання, не те щоб у Христа за пазухою, але й не в найгірших умовах.

При цих словах Сергій мимоволі торкнувся шраму на щоці.

— Теж у курсах, — кивнув Зарудний. — Навіть знаю, за яких обставин ти собі цю особливу прикмету заробив. Ну, звиняйте, там не курорт, народ усякий є, і людина людині — вовк. А тим паче — в таких, гм, екстремальних умовах. Я тебе шукав, до речі, для серйозної розмови.

— Ми тут хіба жартуємо?

— Не тут ми повинні були здибатися. І не так. Серйозно, Горілий, я своїх не здаю.

— Хіба?

— Хіба… Ти мотав не по повній програмі, бо зрозумів дещо. Образився? Ну як же: всі грішать, один спокутує… Коротше, Горілий, мені справді тепер не до тебе, але поговорити ми повинні, тому тебе сюди й привезли. Слухай уважно: місяць гуляєш, місяць, ніяких півтора, то я захопився. Нехай кругом різні справи втрясуться, хоча б ця історія з відьмою, хай їй грець… Ще дізнається хто, що тут, у Конотопі, відьма завелася і смерть пророкує… Значить, за місяць або ти мені дзвониш, запросто, без оцих своїх ображених штучок, або я тебе сам знайду. Є можливість нормально працювати і перспектива нормально жити. Є в мене один знайомий, люди йому потрібні, з досвідом… таким, як у тебе…

— З досвідом сидіти в тюрмі? — Сергій блазнював, навіть не приховуючи цього.

— З досвідом оперативної роботи, — Зарудний не відреагував на блазнювання. — Робота в Глухові, аби тут не відсвічував. Тобі ж байдуже, як я розумію, в Конотопі тебе нічого не тримає. Попервах кімнату виділять, потім — нормальне житло. Тільки постарайся цей місяць гарно поводитися, гаразд?

— А це ви мені таку блатну роботу за зразкову поведінку підкидаєте?

— Я б на твоєму місці, Горілий, не пащекував.

— Тому ви і не на моєму.

Майже повна склянка віскі свою підступну справу зробила — контролювати власні емоції Сергієві ставало дедалі важче, зате й придурюватися, що все гаразд, теж нелегко.

— Що тобі не подобається?

— Мені?

— Тобі.

— Все подобається. Ваша пропозиція подобається. Віскі подобається. Ставлення до товариша по зброї подобається. А чотири з половиною роки на кічі — так узагалі вічний кайф! Я вільний?

— У тебе ж довідка про це є, сам говорив, — криво посміхнувся Зарудний.

— Ну, а зараз я вільний? Можу йти з цього кабінету?

— Можеш. Розумію, ти гоноровий зараз. Але це минеться. Ліпше тобі подумати і зважити все.

— Зважити? Як на базарі, коли зважують, і при цьому — обважують?

— Іди вже, — зітхнув Зарудний. — Бачу, нам іще раз треба буде… Тебе відвезуть, куди скажеш, бо серед ночі в такому стані знову залетиш.

— Ногами дійду. Не надо…

Ледь гойднувшись, Горілий підійшов упритул до столу, кинув недопалок у свою склянку, послухав, як той зашкварчав у сорокаградусній коричневій рідині, для чогось підморгнув підполковнику, розвернувся і вийшов. Як відзначив Зарудний — все ж таки не надто впевненим кроком.

Підполковник не бачив — це бачив молодий опер, він саме спішив до начальника, бачив, але нічого начальству не сказав, — як Сергій, уже за дверима, в передбаннику, розвернувся, міцно вперся ногами в паркетну підлогу, зігнув праву руку в лікті, ляснув по згину лівою, показав цю фігуру зачиненим дверям, лише потому пішов геть. Не озираючись.

Зранку, коли Андрій Шпола доїхав до управління, там уже втілювався в життя саме той, гірший варіант, чого так побоювався Володимир Зарудний. А саме: домовитися з Момотом про співпрацю в екстремальних умовах не вдалося, доводилося діяти самостійно і на випередження.

Зібравши в себе «убійний» відділ у повному складі, підполковник повідомив операм останні новини, бо тепер ця справа стосувалася не лише Шполи, хоча Андрій і далі вів її. Начальнику карного розшуку вдалося-таки видзвонити серед ночі керівника служби безпеки Конотопської філії банку «Слобода» Олександра Момота і навіть записати розмову на спеціально налаштований диктофон, щоб усі оперативники почули: колишній міліцейський полковник, заскочений нічним дзвінком, усе ж таки не дуже здивувався. Підтвердив: із боржниками справді велася певна робота, гроші ж повертати треба, бо коли прикрутило — в банк бігли, а коли банк пасок затягує — божників це ніби не стосується. Але боржників жодним чином не залякували, і взагалі Момот гадки не має, хто міг убити підприємця. «Щодня когось убивають, Володю, ми ж із тобою менти, не всі ж трупи на моїх людей вішати», — так і сказав. На запитання, які ще трупи і хто вішав на його людей, відповідь була: «Ой, не чіпляйся до слів, Зарудний. Може, я завтра раненько підскочу, сядемо і перетремо цю тему?» На тому розмова закінчилася.

Продовження її не було — Момот до управи, попри домовленість, не з'явився. Хоча на дзвінки відповідав, пояснив — винен, закрутився, теж треба дещо з’ясувати, поки що нема з чим до Зарудного їхати, таке всяке. Начальник карного розшуку продемонстрував дивовижну та не звичну для себе поступливість. Але водночас просто при всіх віддав по міському телефону розпорядження знайти номер приймальні керівника банку Нікітина, звелів набрати його і, назвавшись секретарці, попросив з’єднати з шефом. «Ні, шановна, мене мало хвилює його зайнятість! Ви погано почули, хто з вами говорить? НАЧАЛЬНИК. КАРНОГО. РОЗШУКУ. Бачили по телевізору в серіалах таких? Я чекатиму, шукайте шефа і з’єднуйте!»

Нікітин знайшовся за десять хвилин, був не в себе, говорив із машини, куди і звідки їхав — не ясно. Не надто сперечався з підполковником Зарудним, поцікавився лишень, чи в курсі начальник міліції, почув у відповідь: «Не треба лякати знайомствами, я знаю начальника і не боюся його!» — і після короткого опору погодився надіслати по факсу список усіх підлеглих пана Момота: працівники служби безпеки оформлені на роботу в банк офіційно.

Далі — новий дзвінок секретарці. Ні, вона не в курсі, що шеф звелів надати такий список… «А, ось чекайте, він дзвонить… Так-так, Павле Павловичу, пан підполковник саме на дроті… Є… Зрозуміла… Так-так… Алло, Володимире Семеновичу? Який у вас мейл, я протягом півгодини перешлю… Факсом? Звичайно, нема проблем, це займе тридцять хвилин, не більше, кажіть номер… Звичайно, там є всі адреси…».

Список працівників служби безпеки «Слободи» надійшов факсом за двадцять хвилин.

— Бородуля Денис Геннадійович, вісімдесят другого року… пацан… Проживає: місто Конотоп… — Зарудний підвів очі від аркуша. — Все, братці, я за вас усіх половину роботи зробив. Із відставними підполковниками та з банкірами говорити — царське діло, тут згоден. Далі — самі. Ось список, хай роблять копії, дуйте в адреси. Шпола, бери собі цю Бородулю тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження. Ясно?

— Так точно!

— Тут четверо лишилося, якраз по одному на кожного. Крикун, Вася — робиш заодно запит на всі прізвища. Поки ви сюди всю команду Момота притягнете, дані повинні надійти.

— Якщо на когось щось є, — зауважив Крикун, опер зі справді оригінальним прізвищем.

— Якщо є, — погодився Зарудний. — Тепер головне — крутити їх теплими. Галю Коваленко сюди, хай гляне на цих красунчиків. Може… Ні, напевне впізнає тих, хто на чоловіка наїжджав. У будь-якому разі оформити все, що скаже, письмово, хай підпише. Тоді легше піде.

— А як удова не впізнає нікого? — спитав Крикун.

— Мусить. Сама ж мені дзвонила. Сама боїться, і не без причини. Ні, впізнає, впізнає. До речі, Шполо, як упораєшся — замикай свою Бородулю в камеру, тягни сюди ту відьму. Все ж таки вона Коваленка лякала, не хто інший.

— Тоді два варіанти, — прокашлявшись, заговорив Андрій. — На власні вуха чув від Коваленка: його до відьми послала рідна жінка. Вона сама не заперечує. Значить, або Галина з ними в змові і щось знає, або там із тим пророцтвом така хитра схема — на раз не розгадаєш.

— Значить, про пророцтва та схеми, Шполо, ми потім поговоримо, — Зарудний глянув на годинник. — Давайте, мужики, по конях. Момот мирної угоди не захотів — буде йому війна!

Складалася, впевнено складалася мозаїка.

За вказаною у факсі адресою Бородулі Дениса Геннадійовича не виявилося. Не мешкав він у цій квартирі замалим не рік — відтоді як влаштувався на роботу в банк. Але адресу написав цю, вона значилася в паспорті. Тут Денис Бородуля прописаний, тут його бабуся живе, вона внучку на свою площу прописала, аби потім квартира йому відійшла. Все це сама бабуся Андрієві Шполі й повідала.

Де живе внучок насправді? Бог його знає… Хвалився, в банку платять нормально, вистачає житло винаймати, не все ж молодому чоловікові з батьками жити, друзів кудись запрошувати треба, дівчат, він хлопець показний. Скажіть, бабусю, може, є у вашого онука вже дівчина якась? Аякже, синочку, є, така гарна, приходили на Різдво, колядували, так гарно вона співає…

Батьки Дениса Бородулі знали про дівчину не набагато більше, ніж бабуся. Але назвали хоча б прізвище.

Тим часом чотирьох інших охоронців «Слободи» звезли в управління. Кого на роботі затримали, кого — вдома, про адресу жоден не збрехав. Лише один із чотирьох виявився віком трошки за тридцять, решта — такі самі молоді, як Бородуля. Затриманих оперативники розвели по кабінетах, інтенсивно «кололи», таким чином Шполі ніде було приткнутися у своєму відділі, він пішов до «розбійників», і там, у коридорі, нарвався на Зарудного. Дізнався: біситься Момот, дзвонить напряму начальнику, вимагає відпустити його людей, які зовсім ні до чого не причетні. «Але сам на виручку не їде, о!» — сказавши так, підполковник багатозначно підніс вказівного пальця догори.

Поки що Шпола не став з’ясовувати, що ж це може означати, — ожив його телефон у кишені, довідка на Бородулю прийшла: сім років тому притягався за спробу збройного нападу, але обійшлося, умовно отримав, бо свідки показали: під час нападу практично не при ділах був, можна сказати — поруч стояв, і взагалі — здається, хтось там у долю Дениса втрутився. Решта охоронців раніше проблеми з законом мали? Не мали… Це ще ні про що не говорить, але все ж таки Денис Бородуля — поки єдиний, кого дивним чином не вдається знайти…

Не встиг Шпола перевести подих — власною персоною з’явилася потерпіла. Наживо Галині Коваленко охоронців не показували, пред’явили фотографії з особової справи, їх на вимогу Зарудного до того часу надіслали з банку, тепер уже — електронною поштою, в сканованому вигляді. Вдова не придивлялася довго — відразу Бородулю впізнала: «Він, морда бандитська, до нас додому приїжджав, погрожував, я чула розмову в коридорі!» Докладніше погодилася написати, жінку тут-таки завели кудись у надра карного розшуку, дали їй аркуші паперу, вона засіла за твір. Андрій просив згадати ворожку Олесю: звідки й хто порадив звернутися, словом — усе, що хоч якось із нею пов’язано.

Тим часом відшукали дівчину Бородулі. Офіціантка в барі «Темпора», зустрічається з Бородулею рік, живуть разом у нього в орендованій квартирі. Дівчина була щиро налякана, постійно нагадувала: Денис — нормальний хлопець, нічим підозрілим не займався, вони в травні збирались одружуватися, документи приготували… «Вдома ночував?» — «Ночував. Рано подзвонив йому хтось, підірвався Денис, каже — робота, швидко зібрався…» — «Раніше так було?» — «Так — це як?» — «Щоб удосвіта на роботу викликали?» — «Наче ні… Точно — ні». — «Не здивувало це вас?» — «Так часи ж такі непевні, мало для чого смикнуть, банк же…» — «Речі якісь брав із собою?» — «Ні… наче». — «Гроші?» — «Не знаю». — «В квартирі зберігалися гроші?» — «Ну… була якась сума… Ми на весілля відкладали, потім на подорож… Денис до Праги хотів…» — «Знаєте, де він гроші ховав?» — «Денис не ховав — зберігав!» — «Гаразд, де зберігав — знаєте?»

Дівчина знала, де її наречений зберігав гроші.

Проте коли Шпола попросив, аби взяла зі сховку на антресолях конверт із однією тисячею шістьмастами доларами, ані конверта, ані грошей там не виявилося.

Спробувала подзвонити Денисові — абонент не міг прийняти дзвінок.

Поки Шпола виясняв із дівчиною, в управлінні один із затриманих охоронців, найстарший, заявив: Бородуля, придурок, загрався, застрелив Коваленка. Без свідків, там у нього вже особисті мотиви були, заївся він із підприємцем, сам хотів його дістати. Тому й не сказав нікому відразу, потім проговорився, вчора буквально. «Так і перло з нього, — казав охоронець, — ненадовго вистачило». — «Ви Момоту повідомили?» — «Не встигли. Чесно — думали, заливає, хвалько, ціну собі набиває. Ось, мовляв, який я крутий». Решті охоронців про цю розмову з Бородулею нічого відомо не було. Та байдуже: все зросталося — вбив Бородуля людину і в біга подався.

Каламутно все це, міркував Андрій, повертаючись до управління. Дуже каламутно. Роль Момота не зрозуміла, колеги Бородулі щось можуть крутити, та й із пророчицею він особисто спілкувався, теж узагалі непрояснена лінія… Ну, та нічого. Бородуля прояснить, його вже повинні в розшук оголосити — не втече.

Так, у клопіткій і на диво результативній праці, минув день. За купою справ Шпола так і не спромігся розшукати Горілого. Вчора той поїхав спати до брата, а про що з Сергієм говорив Зарудний — Шпола не знав, так само гадки не мав про подальші плани свого друга. Нічого, вирішив він. Розгребеться все — знайдуться. Тим більше, за великим рахунком цей маховик Горілий розкрутив. Аби не навідався пізнього вечора до вдови, не настрашив її своїм шрамом і вуркаганськими манерами, навряд чи Галина так скоро пояснила би справжню суть проблем свого покійного чоловіка…

Наступний день, на відміну від попереднього, новин не приніс.

Слідів Дениса Бородулі не знайшлося. Виставлене за його дівчиною спостереження нічого не дало. Не з’являвся наречений-утікач, навіть не дзвонив: телефони, міський і мобільний, тримали на контролі. Про всяк випадок переночували в КПУ четверо його колег, хоча Шпола і був проти: навпаки, втікач може спробувати законтачити з кимось із них. Та Зарудний лишень відмахнувся — будуть сидіти, він сказав. Начальника карного розшуку інше переймало: Олександр Момот раптом перестав турбувати колишніх колег. Банкір Нікітин заявив — не може знати, де його начальник охорони. Через учорашні події прийшов із заявою про звільнення, але замість того отримав пораду: бери відпустку за свій рахунок, скористався нею, і де проводить цю відпустку його підлеглий — Нікітин зеленого поняття не має.

До того ж Галина Коваленко раптом у лікарні опинилася: нерви. Друг сім'ї Позняков, звісно, тут як і уродився, пояснив: удова боїться помсти Бородулі, адже вбивця гуляє на волі, тому просить поставити біля неї охорону. Шпола, вислухавши його, послав кудись по інстанціях — не до тебе, дядьку, вже звиняй…

По обіді Шполі дзвонила дружина Ліда. Ще звечора доньці стало недобре, температура підскочила, мабуть, щось вірусне, навесні завжди так. Жінка сказала — лікар був, справді якийсь вірус, температура трошки впала, просила зайти в аптеку, як звільниться. «До речі, коли сьогодні будеш? Горілий дзвонив, по-моєму знову того…» — «Що хотів?» — «Так… Просто». — «Нехай собі, виясню. А коли буду — не знаю, сонце, правда. Все, давай, пока-пока».

За півгодини після Лідки мобільний Шполи вкотре за день затренькав. Номер, який висвітився, був незнайомий. Проте почутий голос — навіть дуже знайомий.

— Здоров, начальнику. Як жисть? Треба перетнутися, на нашому місці. Тільки чув… не той… не тягни, давай бігом…

У березні по четвертій дня вже починало ледь помітно сутеніти, хоча вечір огортав місто не так швидко, як узимку. Дивно, подумалося чомусь Андрієві: коли називаєш час, то уточнюєш — четверта дня, а п’ята — вже вечора. І навпаки — буває третя ночі, та четверта година — лише ранку.

Не знати для чого Шпола відзначив цю дивну закономірність. Насправді лише звітував Зарудному, яка тепер година, й отримав вичерпні інструкції: нічого не робити, жодних заходів не вживати, з місця не сходити, чекати, поки приїде «Беркут», а тоді вже — брати. Та й то самому не пертися поперед спецназу, це їхня робота — під кулі.

Андрій Шпола вважав перебільшеним побоювання підполковника, що загнаний у глухий кут утікач Денис Бородуля почне стріляти. Взагалі він навряд чи має при собі вогнепальну зброю. Навіть якщо все зростається і це він, Бородуля, застрелив Коваленка, пістолет заледве досі при ньому. Проте з досвіду опер так само знав: від невинної, на перший погляд, овечки можна, і навіть треба, чекати вовчого вищиру.

Подумавши всує про зброю, про всяк випадок витягнув і перевірив свій табельний «макаров», зняв із запобіжника. Закурив, зиркнув на годинник. Шістнадцята двадцять, а кругом уже сіро. Такий ефект давав похмурий туман, ним природа замінила не менш понурий дощик, який ось уже третій день дратував, то починаючи бризкатися, то раптово припиняючи. Шпола ніколи не був у Англії, тому не міг підтвердити, правда це чи ні, коли таку негоду називають не знати з чиєї легкої руки «англійською».

Вчасно подзвонив Діма на прізвисько Голова. Тільки якось несподівано. Шпола досі не міг збагнути, до чого тут узагалі Діма Голова, який стосунок має до Бородулі, чому зрештою вирішив здати міліції, здавалося б, абсолютно незнайому людину. Ну, Голова нікуди не дінеться, вирішив Андрій. Власне, вирішив він це тільки тепер, коли перевірив інформацію, переконався — в згаданій квартирі згаданого будинку справді засів оголошений у розшук за підозрою у скоєнні вбивства громадянин Бородуля, віддзвонився, як домовлялися, Зарудному й отримав суворий наказ прирости до свого пункту спостереження в очікуванні підмоги. Коли втікача затримають, вирішив Шпола, треба буде знайти Діму Голову, сісти з ним і погомоніти душевно, хай пояснить, звідки взяв таку потрібну інформацію.

Перевірялися ж відомості досить просто, хоча й витратив на цю процедуру Андрій понад годину. Спочатку пройшовся по сусідніх квартирах, знайшов пенсіонерку-ентузіастку, показав посвідчення, запитав, хто мешкає в сорок другій квартирі. Тут-таки дістав вичерпну відповідь: Танька Хохлова, буржуйка, їй житло від бабусі дісталося, а ця сучка його, бач, здає за гроші, та ще й, мабуть, приховує від держави свій бізнес, податків не платить. Точно, відразу погодився Шпола, не платить. Ми ж саме такими буржуйками тепер і займаємося, он скільки бюджет недоотримує, там же, шановна, і ваша, мабуть, пенсія. Пенсіонерка погодилася: точно, краде в неї Танька Хохлова пенсію, нехай навіть у такий спосіб. Не знала сусідка, чи є хто у сорок другій квартирі зараз, але радо погодилася вивести підступну сусідку на чисту воду. Підійшла, подзвонила в двері, про щось поговорила голосно — Шпола стояв про всяк випадок двома проймами вище, не надто дослухався. Нарешті розвідниця повернулася з завдання, доповіла: живе там молодий хлопець, спочатку двері не відчиняв, потім відчинив на довжину ланцюжка, визирнув. Ненадовго, тільки зірка пенсіонера встигла його роздивитися, впізнала на пред’явленому фото: «А він хто, бандит?» Андрій заспокоїв: не бандит, не бандит, спільник вашої Таньки Хохлової, вони разом державу обдурюють, тут-таки подякував щиро і попросив мовчати, на що пенсіонерка по-змовницькому підморгнула.

Далі — справа техніки, вирішив Шпола. Самому ломитися в квартиру йому не дозволяли інструкції, хоча інколи на них можна було з високої дзвіниці плювати. Скажімо, Горілий уже давно б сам змикитив, як би підозрюваного власноруч скрутити, для нього все це — іграшки та ігрища, догрався кінець кінцем… Але Андрій діяв чітко, за попередньою домовленістю — набрав номер Зарудного, доповів, отримав належні вказівки, ось тепер зайняв позицію на лавці зовсім поруч із потрібним під'їздом. У разі чого квартира на п’ятому поверсі, не стрибне. Вихід на дах замкнений, це Шпола теж перевірив.

Знову глянув на годинник — шістнадцята двадцять п’ять.

Де ж цей «Беркут» довбаний… Двадцять хвилин, як…

З дверей під’їзду швидко вийшов — навіть вилетів кулею! — молодий хлопець у незастебнутій шкірянці та з сумкою через плече.

Простоволосий.

Навіть у ріденькій туманній млі Андрій Шпола впізнав того, на кого чекав тут, у засідці.

ЧОР-РТ! Куди це його раптом несе… Чому…

— Е! Ану, стій! — гаркнув Шпола, підводячись із лавки та роблячи крок навперейми втікачеві.

Зупинившись лишень на мить, Денис Бородуля тут-таки наддав, прискоривши біг.

— Стояти, кажу! Міліція!

Тепер уже Шпола не крився, рвонув навперейми, швидко скоротивши відстань між собою та втікачем. Вони рухалися синхронно, ось їх уже розділяла тільки досить величенька, неправильної форми калюжа.

— Стій, Бородульо! — на ходу Шпола рвонув із кобури пістолет, підніс дуло догори, готуючись за непокори пальнути в повітря для попередження.

Але втікач зупинився.

Розвернувся до Андрія, в повороті висмикуючи з-за пазухи щось, чого Шпола роздивитися толком не встиг — бо досить тягнути, палець надавив спуск, пальнуло вгору.

Зі свого боку втікач теж плюнув вогнем. Гримнуло раз, другий, третій, четвертий.

Шпола спочатку вирішив — це якась стіна між ним і Бородулею виросла, на яку він з усього маху налетів. А потім, завмерши, махнув руками, повалився долілиць просто в калюжу, і зовсім уже недоречна з огляду на момент думка майнула: в аптеку ж треба, хто тепер…

…Потім, коли наступної миті з-за рогу вилетіла машина з «беркутівцями», не ясно, хто перший відкрив прицільний вогонь, побачивши людину зі зброєю в руках. Коротко рявкнув автомат, Дениса Бородулю скосило чергою, помер на місці.

Андрія Шполу довезли до лікарні, та не донесли до операційного столу. Діяли швидко, злагоджено, та куля вразила життєво важливі органи, жодного шансу оперу не лишила…

Розділ 5 Зустрічі вночі

У день, коли ховали Шполу, вперше цієї ранньої весни визирнуло сонце — дуже щедре на яскраве сяйво, воно хазяйнувало в чистому й на диво безхмарному небі.

Горілий не стояв разом з усіма біля могили, прилаштувався неподалік, за гранітним прямокутником, напис на якому сповіщав: спочиває тут не знайома колишньому сищикові Самійленко Поліна Панасівна, яка народилася одна тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, а померла ось зовсім нещодавно — дві тисячі сьомого, проживши на білому світі майже вісімдесят років, переживши голод, війну, відбудову, перебудову й радянську владу, захопивши навіть чималий кавалок незалежності й отримавши по смерті доглянуту вдячними дітьми й онуками могилу. Ну, а Шпола Андрій Петрович прожив лише тридцять два роки — до тридцяти трьох, Христового віку, не дожив, мало, ох як мало встиг за своє життя, земля йому пухом…

Біля могили хтось щось говорив, голосно, з пафосом, а Сергій, до якого ці промови долітали, зовсім не розбирав слів. Не придурювався — правда не розбирав, не хотів. Бо все, що міг сказати другові, говорив за ці дні не раз і не два. Коли дізнався, намагався пройти до Лідки, заспокоїти бодай якось, хоча й усвідомлював — жодне слово тут не допоможе. Та в квартирі виявилося повно якогось люду, жінок здебільшого, родичів, мабуть, — побачили п’яного біля дверей — навіть півслова сказати не дали. Стало розуму не ломитися в двері, нікого не кликати, не волати, не сваритися. Повернувся до брата, зачинився у виділеній йому кімнаті, прихопивши з собою пляшку горілки і кілька літрів пива в пакеті, так протримався день, до дня похорону, старанно не помічаючи що далі, то нетерпимішого погляду братця Юри, чиє мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

На кладовищі Горілий не ховався, але теж нутром відчував таке ж саме загальне багатозначне мовчання. Хтось зі старих знайомих привітався з ним за руку, хтось, зустрівшись поглядом, лишень кивнув, та більшість намагалася не дивитися в бік колишнього опера, ніби тіло його вкривали потворні гнійники чи був він калікою, жебраком, при вигляді яких перехожі старанно відводять очі. Одначе заборонити Сергієві прийти на цвинтар і попрощатися з другом ніхто не міг, не хотів і не збирався. Горілого для всіх просто не існувало. Принаймні — в цей час.

Ліда Шпола, враз почорніла від горя, стояла прямо й мовчки, дивилася не на підготовану до поховання труну з тілом загиблого чоловіка, а просто себе, ніби там, серед хрестів і надгробків, справді майоріло щось дуже для неї важливе. Та коли маленький мітинг завершився і домовину почали опускати в свіжу могилу, надра якої з безсоромністю світського хронікера висвітлювали недоречно яскраві сонячні промені, Ліда заголосила, тонко й протяжно, поточилася і, не підтримали б її відразу кілька пар рук — впала б у вогку глинисту яму раніше, ніж туди спрямують гріб. Молоду жінку підхопили та швиденько понесли до виходу, де вже стояла заздалегідь викликана «швидка» й звідки вже поспішав лікар, миттю зрозумівши ситуацію. Горілий змусив себе дивитися і на це, і на те, як повільно зникала в могилі домовина з тілом його вбитого друга, а тоді розвернувся — плювати, хай дивляться, хай бачать! — витяг із кишені плямистої кутки пласку пляшку, з якої вже сьорбнув зранку, приклав горлечко до вуст, зробив ковток. Ось так, поминки — то поминки!

За спиною бабахнуло — салют, спецназівці в парадній формі тричі стрельнули з автоматів одиночними, в цей хор вписався одинокий пістолетний постріл, і на цей звук Сергій обернувся: стріляв Володимир Зарудний, вдягнений із такого приводу по формі, який додав до першого пострілу ще два. Запхнувши руки глибоко в кишені куртки — права пестила скло недопитої пляшки, Горілий, намагаючись триматися рівно, посунув до виходу, боковим зором уловивши: Зарудний, сховавши зброю, рухається в одному з ним напрямку. Сергій стишив ходу, не хотілося перетинатися з підполковником. Та начальник розшуку явно хотів перетнутися: дійшовши до виходу, зупинився і глянув поверх надгробків прямо на Горілого.

Нехай. Значить, треба так. Значить, не все вони ще прояснили.

Мружачись на сонці, Сергій пішов поміж могильних огорож просто на Зарудного. Підійшов, іще глибше застромивши руки в кишені, й чомусь почав молити Бога, аби підполковник не простягнув йому руки. Доведеться або тиснути її, або демонстративно відмовлятися. Перший варіант не годився для Сергія, другий вважався поганою прикметою на кладовищі. Та Зарудний, мабуть, сам вірив у прикмети і чудово розумів ситуацію — заклав руки за спину.

— Прийми співчуття, — промовив він, жодної щирої нотки Горілий у його голосі не почув, хоча кожен сприймає вияви щирості по-різному, особливо — в такій обстановці. — Ви ж дружили.

У відповідь Сергій обмежився кивком.

— Я з машиною. Тебе підвезуть, куди скажеш.

— Пішки дійду.

— Все одно — ходімо, посидимо. Є пара слів.

— Та ясно.

— Нічого тобі ще не ясно.

Розвернувшись, підполковник широкими кроками рушив до своєї машини. Біля неї маячив водій, який надавався начальнику карного розшуку за штатним розкладом, хоча Зарудний сам любив сидіти за кермом. Проте часом шофер возив начальство на якісь офіційні наради в Суми, або просто в службових справах, коли й куди Зарудний вважав за потрібне. Жестом наказавши водієві відійти, підполковник сів на заднє сидіння, кивнувши Горілому, аби той примостився поруч. Зачинивши дверцята зі свого боку, підполковник узяв із сидіння формений кашкет, кинув наперед, зітхнув.

— Давай сюди, що там у тебе.

— Де?

— Не дратуй мене тепер, Горілий, добре? Давай, пом’янемо…

Сергій зі слухняним спокоєм подав Зарудному свою пляшку. Той, ковзнувши поглядом по етикетці, зробив кілька великих і жадібних ковтків просто з горла, повернув Горілому, і поки той прикладався й собі, витяг цигарки, закурив, кинув пачку перед собою на сидіння. Ну її, гордість — Сергій теж узяв цигарку, затягнувся пожадливо, наче курив не півгодини тому, перш ніж зайти на міський цвинтар, а щонайменше рік тому.

— Як це сталося? — запитав він.

— У газетах же писали. Навіть у новинах…

— Не читаю. Не дивлюся. Насправді як було?

— Так, як писали, — Зарудний, опустивши скло, струсив попіл. — Тупо, просто, швидко. Через те — страшно.

— Ким він був… ну, той, хто стріляв? Підозрюваний по справі Коваленка?

— Андрій реалізовував отриману від стукача інформацію. Хто він, для чого «злив» Бородулю — гадки не маю. Ти ж у наших справах обізнаний. Своїх інформаторів опери начальству не здають.

— Але ви все знаєте… Начальство…

— …багато про що в курсі, — погодився Зарудний. — Тільки не цього разу. Якого хріна той Бородуля ховався, тікав, стріляв — у голові не вкладається. Для чого він узагалі на дно заліг? Доказів же насправді не було, тільки збирали… Значить, було щось, було…

— Тепер — є?

— В смислі?

— Докази. Є докази?

— Денис Бородуля, нагадаю тобі, був у розшуку і стріляв у офіцера міліції, котрий, перебуваючи при виконанні службових обов'язків, хотів його затримати. Ось, — підполковник поліз у внутрішню кишеню, видобув складений учетверо папірець, кинув на сидіння.

Сергій узяв, розгорнув. Стандартне оголошення в розшук. Портрет людини, якої Горілий ніколи в житті не бачив, — Дениса Бородулі, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, лише на п’ять років молодший за Андрія, мертві обоє, як на війні.

— І що?

— Доби не висіло. Може, він не збирався вбивати… Склалося так…

— Погано склалося.

— Згоден. Тепер скажи мені не для протоколу: тобі це все для чого?

— Ви про що?

— Вимкни дурня, Горілий. Не ображайся на те, що зараз почуєш, але ти — ніхто. Людина без документів. Місяця не минуло, як із тюрми вийшов. Мент-корупціонер. Не перебивай, — відчувши п'яне Сергієве бажання щось зі сказаного заперечити, Зарудний виставив перед собою руку, жестом звелівши помовчати. — Так є, Сергію. Таким ти видаєшся збоку. Такий твій соціальний статус, якщо висловлюватися зовсім уже казеною мовою. Гаразд, приїхав з’ясувати стосунки з колишньою жінкою, попив горілки зі старим другом. Але для чого тобі постійно крутитится поруч? Добре, ти вирахував ту вашу пророчицю, існування якої, до речі, дуже сумнівний факт, — знову застережливий жест. — Сумнівний, сумнівний. Я, припустімо, тобі ще повірю. Але хто, крім тебе і покійного Шполи, її бачив? Вдова Коваленка? Нехай, знову ж таки — нехай. Згоден — ти її вирахував, чим довів — оперативної хватки не проп’єш і судовим вироком її не позбавити. Ну, для чого ти зі своїм стрьомним, Горілий, таки стрьомним соціальним статусом взагалі поліз не у своє діло?

Відповідь уже зривалася з Сергієвих вуст.

— Самі ж сказали тільки що — бо я опер, громадянине начальник, — останню фразу він навмисне промовив із підкресленим блазнюванням. — Нехай без паспорта та з судимістю, але — опер. Тільки відмінність у тому, що Андрюха чекав від начальства відмашки, аби почати вираховувати пророчицю, і не був певен, чи починати це робити взагалі. А мені ніхто не вказує, що чинити, де, коли і як. Я вже на волі, громадянине начальник.

— Не кривляйся, — відповів Зарудний рівним голосом, зовсім, здається, не здивований відповіддю, хотів залізти в непотрібні суперечки, та потім, очевидячки, вирішив не переливати з пустого в порожнє, замість цього простягнув руку до пляшки. — Дай іще, чи що…

Чоловіки знову випили, лишивши практично на денці. Випите закурили.

— Тепер що робитимеш? — запитав, помовчавши, Зарудний. — Справа закрита.

— Вже?

— Скоро закриють. Сам знаєш нашу систему, вона не помінялася. Повторимо урок, Горілий: підозрюваний у вбивстві бізнесмена спочатку ховався від міліції, потім чинив збройний опір працівнику міліції і вбив його.

— А ствол, із якого вбили Коваленка, є?

— Швидше за все, Бородуля його викинув. Куди — ми ніколи не дізнаємося. Але у нас, Сергію, і не такі дірки латали. Це неправильно… мабуть… Проте це так. І не тільки в нас. Зрештою, пошук знаряддя вбивства тепер — проблема не розшуку, а слідства. Відповідно, і пророчицю, так майстерно тобою вирахувану, ніхто вже шукати не стане: злочин розкритий.

— Але пророцтво було.

— І в газетах є гороскопи, — в тон Сергієві відповів Зарудний. — Побачить хтось повідомлення про несприятливий для себе день, стукнеться того дня лобом об стовп, і що — побіжить судитися з гороскопом? Не сміши курей. Я не почув — далі в тебе які плани?

— Чому вас так цікавить моє майбутнє?

— Тому, Горілий: моя пропозиція, озвучена в кабінеті далі в силі. Хоч ти й розкидався там бичками… Вертайся до матері, Серьожо, — голос підполковника раптом зазвучав майже по-батьківському. — Вертайся, вертайся. Тут тобі вже нема чого ловити. Тебе ж тримала оця проклята справа, хіба ні? Цікавила, навіть дуже… Якісь там пророцтва…

— Все ж таки — як із пророчицею? — стрепенувся Горілий.

— А ніяк із пророчицею! Не буває пророчиць, Серьожо. Вбивцю Шпола вирахував, лишається організатора знайти.

— Кого?

— Тобі для чого? — здивування звучало щиро. — Це вже наші справи. Може, не організатор він… Але в біга подався, десь заліг…

— Хто?

Замість відповіді Зарудний одним махом допив горілку, жбурнув пляшку під ноги.

— Дід Пихто! Кажу ж тобі: справи Коваленка за тиждень, максимум — за два, вже не буде! Допоміг її розкрити Андрій Шпола, ціною власного життя. Роль одного, гм, персонажа цієї вистави далі лишається неясною, але то вже окрема історія. Прокуратура, Серьожо, справу закриє, хоч ти на сковорідці голим пузом крутися. Спише в архів, і я тебе дуже прошу: час, поки все вляжеться, проведи в рідному селі. Допоможи матері по господарству. Чекай від мене дзвінка, потерпи, почнеш ставати на ноги.

— Все? — коротко запитав Горілий.

— Ти п’яний, — констатував Зарудний.

— Це злочин?

— Це — дурість, Серьожо. Проспися, їдь до мами, послухай мене. Нічого ти вже тут не вдієш.

— О! А що я, по вашому, збираюся діяти?

— Ще більші дурниці. Які — не знаю, але трошки знаю тебе. Власне, ти вже пояснив, чому преш у цій історії рогом, наче бик на ворота.

— Пуста розмова, — Горілий теж щиглем послав свій недопалок за вікно.

А тоді, не бажаючи продовжувати балаканину, шарпнув дверцята, вийшов, визнавши правоту одного з тверджень Зарудного: він зараз справді був п’яний.

Як потрапив додому — до брата, — Сергій пам’ятав уже приблизно. Дорогою кудись заходив, ще щось пив, поминки по другові перетворилися на один великий горілчаний марафон, який почався не три дні тому і не з нагоди Андрієвої загибелі: все ж таки, крути не крути, а на свободу засуджений Горілий таки вийшов два тижні тому з чистою совістю. Допивши ще щось, прихоплене по дорозі, Сергій, скинувши тільки черевики, завалився на тахту, закутався в картатий плед і провалився в темряву сну, чомусь устигнувши уявити себе на місці покійника, котрого ввергають у вологий морок могили.

Прокинувся — був пізній вечір, родина вже зібралася, мешканці — брат Юра, його жінка і дві племінниці з різницею у віці в два роки, старшій десять нещодавно виповнилося, — ходили по квартирі, щось бубоніли, грюкали, кожен такий звук бив Горілого по голові, мовби ватою закутаній, але все одно — чутливій та важкій. Намагався знову заснути, не хотів знов наражатися на докори та відверту неприязнь у братиковому погляді, тільки не зміг довго втриматися, сечовий міхур розривався. Підвівшись із тихим стогоном, Сергій якось пригладив волосся, хоч не зовсім ще відрощене, але вже й не табірну зачіску, виповз бочком із кімнати.

Племінниці саме мостилися біля телевізора, на рідного дядька — нуль уваги і, здається, фунт презирства, коли не більше. Зі спальні визирнула братова, втомлена худа жінка в окулярах, адміністратор чогось там, назву фірми Сергій ніяк не міг запам’ятати і не дуже-то й хотів. Провела родича поглядом крізь скельця окулярів, демонстративно зачинилася. Хай собі…

З убиральні Горілий пройшов на кухню. Душу шкрябав кігтями цілий котячий притулок, хотілося чаю, ще краще — чарку, день поволі змішувався з ніччю. Попросити в Юрка? Ні, Сергій у цей момент ладен був краще полягти смертю хоробрих у боротьбі з жахливим багатоденним похміллям, ніж просити надто правильного брата про таку послугу. З грішми теж не особливо… Навіть зовсім погано: дізнавшись про Шполу, сказав Юрієві, попросив у борг, коли таке діло, і брат саме через цю обставину не відмовив, просто не наважився, але тепер у кишені шурхотіло кілька дрібних папірців і бряжчала жменя дріб’язку. Ну чому все так, чорт забирай…

Брат сидів на кухні. Маленький телевізор, прилаштований на великому холодильнику, показував новини.

— Як справи? — питання прозвучало байдуже.

— Нормально, — буркнув Сергій, розуміючи — відповідь ще дурніша.

— Додому тобі не пора? — без жодних дипломатичних переходів запитав брат Юрій, відвернувшись од телевізора, глянувши на пожмаканого брата знизу вгору.

— Коли? — Сергій не знайшовся, що відповісти.

— Давно, — відчеканив Юрій. — Мама дзвонила. Ти їй наплів про якусь там роботу, кудись ти там улаштовуєшся… Не влаштувався ти нікуди, Сергію. Не сезон. Криза скресла.

— Ти це їй сказав?

— І це теж, — зробивши звук голосніше, Юрій підвівся. — Слухай, я все розумію. Тільки і ти мусиш збагнути: в мене сім’я і дочок двоє. Вигнати тебе я не можу, не маю морального права.

— Це тобі хто сказав? — Сергієві важко дихалося, не від братових слів — загальний стан не сприяв жодному полегшенню. — Про моральне право — хто сказав? По ящику? — він кивнув у бік телевізора.

— До чого тут… А, — Юрій відмахнувся, обперся руками об кухонний стіл — частину новенького «куточка», зробленого явно під замовлення. — Друга вбили, згоден…

— Що? З чим ти згоден?

— Я… я дурню верзу, Сергію, а ти її, дурню цю, коїш… Я матері пообіцяв — ти завтра будеш. Ну, відпочинеш удома… Тут стреси… Катька твоя… Коханця її… я знаю… З різних там справ…

Тепер об стіл вперся руками Сергій. Брати якийсь час упритул гляділи один на одного.

— Ти, Юрець, уже зовсім тут… Не можеш сказати, як мужик мужику, — вали, мовляв, Сірий, звідси, дістала мене, тебе, в смислі, моя… твоя… коротше, п’яна кримінальна морда. Чи «бандитська морда» краще звучатиме? Зрозуміліше мені, жінці твоїй, дівчатам?

— Не репетуй, — тихо попросив Юрій.

— Чого це? Ви хіба в родинному колі не перемелюєте все? Хіба не обговорюєте тут родича з тюрми? Хіба не запитує тебе твоя баба, коли вже він, в смислі я, перестане тут перегаром смердіти, жерти тут кризові харчі, спати тут…

— Моя дружина — не баба, — Юрій урвав брата, намагаючись надати своєму голосу ноток суворості.

— Правильно, не баба вона, звиняй. Ти — баба, Юрок-огірок! Сам не можеш мене послати, то мамкою прикриваєшся. Пообіцяв він, завтра я буду, чекає хай! Та подавися ти!

Лють вимученого організму рвалася назовні. Горілий навіть подякувати братикові раптом захотів: дав привід зло зігнати, хоча він навряд чи тепер на це заслуговує. Сергій розвернувся, задівши край столу стегном, стрімко перетнув коридор, — племінниці ще демонстративніше втупилися в телевізор, — штовхнув двері кімнати, де спав, підхопив худий наплічник, єдине своє тут майно, в якому — зубна щітка та зміна білизни, і, широко ступаючи, аби покінчити з усім якнайшвидше, пройшов до передпокою, почав похапцем узуватися. Юрій, стоячи в дверях кухні, стежив за ним без жодного подиву, але й без особливої радості.

— Куди підірвався?

— Ти ж сам виганяєш! Забираюся, не бачиш?

Упоравшись зі шнурками, Сергій натягнув куртку, потім — картуза, причому — козирком назад, невідомо кому і що демонструючи.

— Ніхто тебе не виганяє. Ранком поїдеш… Не ходить зараз нічого…

— А це тебе вже хай не гребе, братець! Добраніч, вітання сім’ї, бувай здоров! Дякую за гостинність!

Коли виходив — хряпнув дверима. Усвідомлював дурість власної поведінки, але нічого вдіяти не міг, лють на себе — та й на весь світ заодно — ще не вихлюпнулася до кінця.

Ніби й не було сонячного дня. Вийшовши в звично похмурий березневий вечір, Сергій прилаштував рюкзак на плечах, повільно застебнув куртку, обернув козирок картуза в правильний бік, потім, зробивши кілька кроків, зупинився, опустився на найближчу лавку, втягнув голову в плечі.

Йти о цій порі йому особливо не було куди. До рідного села Грузьке ходили маршрутки й навіть рейсові автобуси — не так часто, як приватні мінівени, та все ж таки трошки дешевші, доїхати можна. Лишень не зараз, по восьмій вечора. Тільки тепер Горілий зрозумів, наскільки глибоко занурився в скорботний сон. Здавалося, намагався відіспатися за всі дні з позавчора, коли, набравши домашній номер Андрія, почув сухий чоловічий голос і коротке: «Його нема. Вбили сьогодні». Проте скорбота скорботою, але можна було й перележати на братовій тахті до ранку. Бо, показавши невідомо кому характер, а коли бути зовсім уже відвертим — відсутність характеру, Горілий сам себе загнав у чергову пастку.

Вибратися з неї не так складно, навіть цілі три шляхи пропонується. Перший — повернутися назад, пробуркотіти вибачення, зачинитися до ранку, а на ранок — у перший же транспорт, що рухається в бік Грузького, на яке він, мабуть, тепер приречений. Без суду та слідства намалювався вирок: загрузни в Грузькому, сиди і не рипайся. Шлях другий — те ж саме, тільки без принизливого повернення на територію порядного Юрця-братця. Перекантуватися на залізничному вокзалі до ранку, а там або десь звідти, або, швидше за все, від автовокзалу забратися в маршрутку і — до побачення, місто Конотоп.

Третій — найпростіший: знайти біля залізничного вокзалу таксиста, готового за гроші везти пасажира хоч у Грузьке, хоч за сто кілометрів до російського кордону, і взагалі — за окрему плату через кордон доправити, таких метких дядьків у прикордонному за статусом Конотопі хоч греблю гати.

Два останні варіанти впиралися у відсутність фінансового забезпечення. Вискочивши від брата, Сергій якось про це не подбав. Перший, принизливий варіант, передбачав, що брат дасть на дорогу і навіть на опохміл, аби не бачити його у найближчій і, по можливості, у віддаленій перспективі. Горілий уже навіть рипнувся підніматися й вертатися, та потім передумав, сів назад, замислено почухав давно не голене підборіддя.

Справді, вертатися, вибачатися і проситися — рішення в його ситуації на сто відсотків правильне, ось тільки в його теперішню систему цінностей таке ось визнання життєвого краху не вписувалося. Грошей на таксі теж не вичаклуєш. Хіба по повній зануритися у відведене йому після виходу з колонії місце в міському кримінальному середовищі та спробувати пограбувати якогось лоха, бажано навіть кількох. Горілий сам посміхнувся на цю думу, визнаючи неможливість для себе утілення в життя такого плану. Лишається рулити пішки на вокзал, товктися там цілу ніч, а зранку йти проситися до маршрутників — це теж соромно, проте не так, як проситися до Юрця-братця.

Вирішивши так, Сергій підвівся і, глибше запхнувши руки в кишені куртки, рушив до залізничного вокзалу.

Йшов годину.

Не можна сказати, що зовсім протверезів дорогою, зате точно провітрився. На центральному вокзалі таких пасажирів, як він, вистачало в будь-який час доби, загубитися було досить легко, як на будь-якому вокзалі. Але Горілий ні від кого не ховався і губитися не збирався: зараз йому радше було треба, аби ніхто не звертав уваги на неголеного чоловіка тридцяти чотирьох років із перегарними вихлопами та худим наплічником.

Усередині вокзалу Сергія огорнув стійкий незнищенний дух, зітканий із немитих тіл, дешевих парфумів, погано перетравленої їжі, нездорового дихання пошкоджених болячками легенів, одеколону «Саша» або чим там іще дезінфікують себе подорожні та наливаються привокзальні бомжі, нечищених черевиків, зопрілих шкарпеток, хлорки, вбиральні, пиріжків із кислих прострочених дріжджів, смажених на прогірклій, неодноразово вживаній для смаження олії, ще чогось невизначеного, та однозначно — тваринного, шолудивого, псячого, кирзового, зовсім не свіжого. Роззирнувшись, Горілий пошукав очима вільне місце в залі очікування, зачепився поглядом за патрульних, які саме перевіряли документи у збентеженого пацана із дерматиновою сумкою через плече, потупцяв і, перетнувши вестибюль, вийшов до колій. Там глибоко вдихнув свіжого, як виявилося, повітря, постояв, подивився, як пенсіонерки й жіночки непевного віку гасають між поїздами, пропонуючи пасажирам вареники, торти, смажену рибу, насіння й морозиво, а коли ніхто не бачить і не чує — горілку, рідше — вино, а за потреби можуть роздобути навіть коньяк: напій тут, на Конотопському центральному вокзалі, досить сумнівного походження, проте навряд чи хтось серйозно отруїться, адже ця рідина незалежно від назви містить ті ж сорок градусів…

На згадку про градуси Горілому засмоктало всередині, ледь зашуміло в голові, й він заодно відзначив: у кишенях нема цигарок, аби хоч якось перекурити цю, понад усякий сумнів, довгу ніч. Заодно Сергій вигріб нарешті всю свою готівку, перелічив разом із дрібними монетами, підбив невтішний підсумок: п’ять гривень і аж сімдесят копійок. Повинно, правда, вистачити на пачку дешевих цигарок… чи на сто грамів найдешевшої горілки тут-таки, у вокзальній наливайці… чи на прогірклий біляш, від якого напевне почнеться печія, але ж її можна запити водою з туалету… якщо туди пустять, зручності на вокзалі платні…

Аби порахувати жалюгідні фінансові залишки, Горілий мимоволі пройшов платформою вперед, ставши на освітленіше місце. Спочатку не відразу включився в ситуацію, а коли зрозумів, що відбувається, — було запізно. До нього, типа з характерною зовнішністю, освітленого з усіх боків, цілеспрямовано рухалася пара патрульних. Горілий радше відчув їх інстинктом учорашнього зека, а коли підвів голову та глянув на них — зціпив зуби від безсилої люті на черговий свій прокол. Адже до нього наближалися не просто патрульні — недавні знайомі сержанти Малишев і Прудник.

Вони теж упізнали свого кривдника.

Реванш був неминучим.

— Стояти! — гаркнув на ходу Малишев, лапнувши кобуру, та вчасно забрав руку — бракувало просто зараз, на залізничній платформі, гратися в американського копа.

Горілий не збирався тікати. Цим би він точно погіршив своє становище: тікаєш від міліції — вже винен. Раптом йому гостро закортіло, аби ці двоє придурків загребли його у відділок, замкнули в камері до ранку, дали відлежатися, все одно ж випустять. Проте шосте відчуття підказувало: забрати заберуть, тільки ж цим не обмежаться — обов’язково почнуть зводити рахунки під виглядом того, що затриманий чинив опір. Але бити себе носаками та кийками він точно не дозволить, хоч одному та зламає носа або щелепу, наприклад — ось цьому, Малишеву. Це вже стаття плюс власні поламані ребра.

Поки міркував так — патрульні підійшли з обох боків.

— Старий знайомий, — не запитав — констатував факт сержант Прудник. — Куди їдемо?

— Поки що нікуди, — чесно відповів Сергій.

— Значить, поїзди зустрічаємо, га? — мовив з іншого боку Малишев.

— Гуляю, — обмежився Горілий коротким поясненням.

— А залізничний вокзал, аби ти знав, не місце для прогулянок, — Прудник говорив до свого ворога, як до неприхованого ідіота.

— Гаразд. Я піду погуляю в інше місце, — без надії сподіваючись, що все ще може минутися, Горілий зробив спробу забратися геть, та Малишев чіпко схопив його за лікоть.

— Красти підеш?

— Чому відразу красти?

— Бо в нас місячник по боротьбі з профілактикою вуличної злочинності, — гордо заявив сержант. — І ти, братику, під нього підпадаєш. Воруши копитами, зараз у тюрму підемо.

— За що? — Сергієві самому це питання видалося безглуздим.

— Я тобі… козел… десять причин намалюю, — процідив Прудник. — Не зли мене, ясно? Побачимо, хто тебе цього разу витягне.

Виходу не було.

Але наступної миті сталося те, що могло статися тільки на такій важливій залізничній станції, як Конотоп. Десь над головою хрипко прокашлявся гучномовець, а потім закликав утомленим жіночим голосом:

— Працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування! Повторюю, працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування!

Від передчуття позачергової демонстрації своєї безмежної влади сержанти навіть синхронно розпростали плечі.

— Стій тут! — наказав Малишев, тицьнувши кийком Горілого в живіт. — Не йди нікуди, гірше буде.

Після того, переконані, що ворог послухається і покірно чекатиме своєї черги на екзекуцію, обоє слуг закону побігли у будівлю вокзалу з’ясовувати, що там за пригода. А Сергій і правда лишився стояти, чекаючи, поки Малишев і Прудник візьмуться до нього. Так минуло зо п’ять хвилин — аж тоді до Горілого дійшло, до чого він опустився і наскільки втратив будь-яку здатність до опору. Нехай безглуздого — але ж опору…

Зціпивши зуби від образи на самого себе, Сергій розвернувся, знову пірнув у надра вокзалу. Патрульні Малишев і Прудник саме кудись упевнено вели підозрілого, як їм здалося, хлопця. Той чимчикував покірно, тільки так можна заслужити подальше прощення, і Сергій отримав зайву можливість подивитися на себе збоку. Побачене йому не сподобалось. Зайняті процесом здійснення правосуддя, сержанти нікого і нічого довкола себе не помічали. Провівши компанію поглядом, Горілий рішуче рушив до почекальні, вибрав собі вільне місце в кутку, біля заглибленого в себе огрядного дядька з брудною картатою сумкою, вмостився, напівприліг, заховавшись за ним, прилаштував рюкзак під голову.

Так спливло хвилин тридцять.

Його не шукали.

Більше такого сидіння Горілий не витримав. Знову підвівся, неввічливо посунувши дядька, рішуче попрямував у закуток, відгороджений під кафетерій, на ходу виймаючи сумні фінансові ресурси. До біса цигарки, стрельнути в когось можна, до поганої мами смердючі пиріжки, з чим би вони там не були! Душа просила чогось іншого, нехай стане легше хоч на годину, нехай зараз сержанти вже нишпорять кругом, жити треба одним лиш…

— Здоров, начальнику!

Привітання почулося з лівого боку, пролунало зовсім поруч. Сергій у першу секунду навіть не втямив, що звертаються саме до нього, і це він — начальник, та привітання повторилося, на плече за мить лягла чиясь рука.

— А я все дивлюсь: ти, не ти?

Чоловік років під сорок, який привітався з Горілим, не був схожий на типового мешканця нічного вокзалу. Розстебнуте пальто недешеве, хоч вартість в око не впадає, під ним — светр стриманої барви, брюки в тон пальту, туфлі з гострими носаками, не замащені в березневу вуличну грязюку. Навіть масивний срібний ланцюжок на ший, увінчаний ще масивнішим хрестом, і золота фікса, що блиснула при посмішці, не псували загалом респектабельної картини. Все одно Сергій не одразу впізнав цього чоловіка.

— Ти ж наче не носив окулярів, — нарешті промовив він.

— Тепер ношу, — чоловік зняв їх, склав, обережно заховав у кишеню пальта, простягнув Горілому ліву руку долонею догори. — Здоров, чи як?

Цей чоловік завжди простягав для привітань саме ліву руку, і ті, хто не знав або вперше мав із ним справу, спочатку губилися. Зате знайомі робили так, як повівся зараз Горілий — не намагалися потиснути його ліву своєю лівою, тим більше — правицею, а просто ляскали по простягнутій долоні, вичерпуючи цим процес привітання.

— Казали люди, що ти вийшов.

— Я для людей такий інтересний?

— Нормальний ти мужик, начальнику, — чоловік говорив без тіні іронії. — Реально, без базару. Навіть шукати тебе хотів, тільки закрутився, — кивок кудись за спину. — Справи в мене тут. Із митниками пару тем треться.

— Як успіхи?

— Про кризу чув?

— Сам же знаєш — там політінформації проводять. Народ на зоні не такий уже дикий.

— Та ясно. Ну, ось — домовлятися легше стало. А ще пару років тому такий гонор, куди твої гроші. Слухай, ходім, пригощу.

— Хтось би спорив — я не буду.

Чоловіки підійшли до шинквасу.

— О! — вигукнула жінка середнього віку — на тітку без віку доглянута, хоча і втомлена з виду барменка схожа не була. — Яким побитом, Вольо? Давно тебе видно не було…

— То я в твою зміну не попадаю, — мовив той, кого назвали Волею. — Значить, знайди нам ось із товаришем два по сто… мабуть, коньячку. Тільки хорошого, не того, якого тиждень тому на Зернове цілий вагон гнали.

— Того вже половини нема, — буркнула барменка, артистичним жестом витягла звідкілясь із-під прилавку почату пляшку, поставила поруч дві пластянки. — Коли я тебе дурила? По сто?

Воля уважно глянув на мовчазного Горілого.

— Один — сто, один — сто п’ятдесят, — уточнив замовлення. — Лимончик поріж, цілий.

— З цукром?

— Давай.

За п’ять хвилин чоловіки розташувалися довкола круглого столу. Між пластянками з коньяком поставили тарілочку з лимонними скибками.

— З поверненням, начальнику.

— Та я ж не начальник наче вже…

— Не для мене.

Цього чоловіка справді звали Волею, чим він у досить далекому з огляду на календар бандитському минулому дуже пишався. Його батько, німець, прямий нащадок одного з військовополонених, що лишилися в Радянському Союзі по війні відновлювати зруйновану економіку, або, як любив говорити сам Воля, істинний арієць, назвав свого сина Вольдемаром. Щоправда, хоч він і дав синові автентичне німецьке ім’я, сам тато вже носив питомо українське прізвище Шульга: бабуся, яка по війні загуляла з полоненим німцем, про всяк випадок записала дитину на своє, дівоче.

Знаменитих, відомих на весь світ Вольдемарів так і не знайшлося. Зате так звали якогось баварського барона, діда Вольдемарового батька, якого Воля навіть на фотографіях не бачив. Названий на честь шляхетного родича, сам Воля особливою шляхетністю не відзначався. Коли батько Волі з приходом перебудови й руйнуванням Берлінської стіни несподівано почав клопотатися про повернення на свою історичну батьківщину, навіть знайшов через листування якихось прямих німецьких родичів і почув краєм вуха про можливість отримання якоїсь там компенсації за свого батька, тобто — Волиного діда, сам Вольдемар уже потроху освоював приватне підприємництво. Правда, для двадцятирічного кандидата в майстри спорту з кульової стрільби це вилилося в невідворотний зв’язок із криміналом. На диво, Волі вдалося не лише вціліти під час стрілянини «шалених дев’яностих», а ще й налагодити з німецькими родичами бізнесові контакти через батька, що вже на той час успішно перебрався до, як любив говорити Воля, фатерлянду. Свою фантастичну фортуну Воля пояснював саме наявністю в себе такого оригінального імені, навіть приказку придумав: «Воля волю притягує».

Але, познайомившись із Вольдемаром у процесі розкручування якогось убивства, тоді ще опер Горілий знайшов цьому везінню більш приземлене пояснення. По життю поміркований та обережніший, ніж безшабашні брати-слов’яни, Воля, який мав рівно половину німецької крові й, відповідно, був не надто схильний до непевних авантюр, навіть у дев’яності роки примудрявся ходити по краю, ніколи не перетинаючи межі. Звісно, про нього ходили різні чутки, з ним у різний час пов’язували зникнення чи наглу смерть чималої кількості теж далеко не ідеальних людей, і навіть без протоколу затримані могли розказати про суворість, часом навіть жорстокість Волі. Проте він навіть у критичні моменти готовий був частково поступитися власними інтересами, якщо для того, аби їх відстояти, треба було допустити відвертий, нічим не прикритий та жодною логікою не виправданий бєспрєдєл. Тоді Сергій, працюючи в «убійному» відділі заледве рік, не послухав старших колег і навіть на зло їм, усупереч реальним оперативним потребам, викликав Волю повісткою. Той прийшов просто з цікавості — глянути, хто там, у розшуку, такий нахабний. Сам допит виявився, як і передбачалося, коротким, Вольдемар аргументовано заперечив свою причетність до будь-яких кривавих розбірок, зате потім чоловіки понад годину гомоніли просто «за жисть», у процесі чого Сергій переконався — п’ять років різниці у віці все ж таки можуть бути досить суттєвими, справді видаються цілою епохою.

Не можна сказати, що відтоді опер подружився з Волею. Так само не можна назвати Вольдемара повноцінним кримінальним авторитетом — він навіть не притягався до суду, куди вже там мотати строк, і максимум скільки посидів за ґратами — сорок вісім годин у ранній прибандитченій молодості. Потім вони час від часу зустрічалися, їхні стосунки лишалися незрозумілими для обох, про що чоловіки якось теж спробували поговорити, ні до чого не домовившись. Але Горілий знав про вплив Волі на певні процеси в житті бізнесового та кримінального Конотопа, ну а Вольдемар, як щойно з’ясувалося, був у курсі проблем колишнього оперативника…

— Будьмо!

Воля підняв пластянку, не чекаючись, відпив трошки, пожував лимон, навіть не скривився, лишень, схиливши голову набік, із цікавістю спостерігав, як Сергій давиться своїм коньяком, марно намагаючись перехилити сто п’ятдесят грамів рідини одним духом. Коли Горілий закашлявся, Вольдемар, нахилившись уперед, стукнув його лівим кулаком по спині. Потім, уважно подивившись на нього, запитав ніби між іншим:

— Давно гуляєш, начальнику?

— Третій тиждень пішов.

— Я про оце, — Воля клацнув пальцями себе по горлу.

— А… — коньяк уже рятівною теплотою розтікався шлунком. — Так… Не дуже…

— Я чув про Шполу. Всі чули, — тут-таки уточнив Вольдемар. — Вважай, пом’янули. З'їли б його все одно. Правильний надто… був… У вас таких не люблять.

— А у вас?

— І в нас такі не приживаються, — легко погодився Воля, навіть не уточнивши, де це — «у них». — Слухай, не моє діло, звичайно, ви ж друзями були… Але зав’язував би ти з цим ділом. Хоч ненадовго, га, начальнику?

Горілий по-вовчому, з-під козирка, зирнув на співрозмовника.

— Ти казав — шукав мене? Хотів пораду дати?

— Не тільки. Знаєш, як там усе в реалі закрутилося?

— Хто ж мені скаже…

— Я скажу, — Вольдемар знову сьорбнув коньяку, пожував іще одну лимонну скибку. — Сам про все не в курсах. Але в цілому картина ось яка. Пацан той, який у Шполу стріляв, насправді не такий шкідливий. Коли його в розшук оголосили, я попросив своїх понюхати, що за один, все ж таки вбивство. То за ним нічого такого. Залетів колись у юності, так хто в юності не залітав? Його Момот у команду відібрав, а Момот — він же мент колишній, причому — не найгірший, ми з ним навіть колись перетиналися, спілкувалися про те-се… Людина складна, та все одно зовсім безголового у команду не потягне. А тут раптом: пацан спочатку одного завалив, причому — як не з дозволу, то з відома Момота, і потім ще й у мента стріляв, прицільно…

— Вдова Коваленка його впізнала, — промовив Горілий.

— Ти ж мент, начальнику. Інші докази якісь були?

— А я хрін знаю! — знову визвірився Сергій.

— Не собачся, далі слухай. Спочатку та баба, вдовиця, пацана називає — буцімто саме він її чоловіка пресував. Потім хтось там на нього ще вказав. Далі пацан заліг на дно, а менш ніж за добу здає його твоєму другу Шполі типчик один, Діма Голова.

— Про це ж наче ніде не говорили…

Замість відповіді Воля пронизав Сергія поглядом, по вінця сповненим докору. Погоджуючись, що бовкнув дурницю, Горілий кивнув.

— Чув про такого?

— Про якого?

— Діма Голова. Це його поганяло, башка в нього цікава. Кругла абсолютно, лиса, вуха чебурашкові…

— Мене, Воль, кілька років у місті не було.

— Вибач, тоді все ясно. Голова — дрібний злодюжка, плановий наркоман, утримував притон і потроху барабанив ментам. Через те й не посадили.

— Зовсім не сидів?

— Ну як… колись було, коноплю вирощував. Написали, типу в промислових цілях… Відсидів скількись там, не знаю, надто дрібний пасажир. Коротше, останнім часом, це вже мої хлопці нанюхали, перебував на оперативному зв’язку у Шполи. Як Голова надибав інформашку про ничку того Бородулі — велика таємниця, начальнику. Бо не могли їхні доріжки ну аж ніяк перетнуся, розумієш? Навіть лягаючи на дно, той Бородуля просто не міг крутитися в орбіті Діми Голови.

— Самого стукача чого не запитали, коли так цікаво?

— Хотіли. І цікаво стало згодом, як він щез.

— Слухай, — Горілий гойднувся вперед, уже зовсім повернувши собі бувалий кураж — така чарівна сила спиртного, — для чого ти зі мною тут і зараз про це теревениш?

Воля, взявши паузу, маленькими ковточками допив рештки свого коньяку.

— Я тебе справді шукав, начальнику. Тільки не так щоб дуже. Хотів би — знайшов би швидше, і говорили б ми з тобою в іншому місці. Та коли вже ти мені тут і зараз випадково, віриш у це чи ні, але — справді випадково, потрапив на очі, значить, доля така. Мені нормальні люди потрібні, бажано з колишніх ментів. У мене ж теми різні, з митниками в тому числі. Вантажі ходять до росіян і назад, бізнес, усе таке. Супровід, гарантування безпеки, спеціалістів бракує. Хотів тобі пропозицію зробити, криміналу мінімум, можна сказати — практично нема.

— Гадав, я погоджуся?

— Хоча б поміркуй. Вважай, моє слово сказане. Я ж не просто так, я порозпитував. На зоні ти нормально поводився, гідно навіть…

— Дякую за високу оцінку, — криво посміхнувся Сергій. — А про Голову ти просто так заговорив?

— На чому ти мене ловиш, начальнику? Коли в місті стріляють, тим більше — у вашого брата, мене це теж стосується. Не люблю бєспрєдєлу, після нього ваші щоразу починають гайки закручувати. І якби ще когось гнилого такий самий несвіжий застрелив — хай би вже… А тут нормального наче мента вальнули, притомного… Поцікавився спочатку просто так, чіткої відповіді не отримав, запитання з’явилися… Ось, тобі принагідно говорю.

— То що з тим Головою? — Горілий запитав діловито, даючи Вольдемарові зрозуміти — його пояснення цілком задовільні. — Зник, кажеш? Ясно, зник, стукач же.

— Ти, хоч і судимий, начальнику, та опером грамотним наче був, а все одно не до кінця деякі теми вкурюєш, — із неприємним хрускотом зіжмакавши порожню пластянку, Воля відступив на крок ліворуч й викинув її в смітник; пластянка стукнулася об край, звалилася на підлогу, і Вольдемар, нахилившись, знову підібрав сміття й викинув тепер уже акуратніше, тоді повернувся до розмови. — Мені, та й іншим серйозним людям, шкоди від такого стукача, як Діма Голова, нема ні грама. Хто в нього по притонах крутиться? Різна дрібнота, яку навіть розшук гребе остільки-оскільки. Вашого брата цікавить, де про що шепочуться, хто зі сторонніх у місті крутиться — раптом тупий бандюга з тих, хто без царя в голові, вирішив пересидіти в наших краях. Тут наші з вами, тобто, вибач, із ними інтереси багато в чому збігаються. Хіба ні?

Насправді зараз Горілий просив пояснень більше для проформи, аби освіжити в пам’яті деякі аксіоми оперативно-пошукової роботи та стосунки оперативників із кримінальним світом. Діму на прізвисько Голова він справді не знав, проте в словах Волі нічого нового не почув: більшість міліцейських інформаторів небезпечні лише для зальотних гостей міста й повних ідіотів із числа кримінальної шелупоні. Ситуація довкола них складалася така, що народець типу Діми Голови як носій різноманітної інформації був однаково вигідний як карному розшуку, так і серйозним кримінальним діячам, чия діяльність за кілька останніх років уже на дві третини легалізувалася, як от у Вольдемара.

Висновків зі сказаного Горілий поки що не робив, надто виснажився за останні дні. Лише взяв собі на олівець, зав’язав десь вузлики на пам’ять, вирішив на дозвіллі помізкувати з приводу сказаного. Хоча поки що сам не знав, до яких реальних відкриттів це мізкування може привести.

— Правильно, правильно, — погодився Сергій. — То Голова зник?

— Як не було. Чого він злякався, гадки не маю. Йому ж тільки відповісти на пару питань було треба…

— Може, не хоче.

— Може, й так, — знизав плечима Воля. — Ти мені про наші справи ліпше скажи, начальнику. Впишешся? Відразу багато не обіцяю, але перспективи для зростання є.

На язиці в Горілого крутилося: мені за сьогодні вже вдруге перспективну роботу пропонують, причому в обох випадках — не в міліцейській системі, хоча перша пропозиція йшла від підполковника міліції. Та чи не вперше не лише за сьогодні, а й за кілька попередніх днів усередині спрацювало якесь невидиме гальмо. Тому обмежився коротким:

— Подумаю.

— Валяй, — погодився Воля.

Потім поліз у кишеню, витягнув широке шкіряне портмоне, звідти, з відділення для візитівок, — білий прямокутник, чистий з обох боків. Таких у нього з десяток, встиг зафіксувати Сергій. Повернувши портмоне назад, вийняв із внутрішньої кишені ручку — не кулькову, чорнильну, відзначив Горілий, коли співрозмовник скрутив чорний ковпачок, щоб написати на прямокутнику номер телефону.

— Що б не надумав, начальнику — дзвони, — прямокутник підсунувся до Сергія. — Хоч «так», хоч «ні», мені треба знати, я ж якісь розрахунки роблю… А тепер, — тон Волі зовсім не помінявся, лишень обличчя ледь-ледь напружилося, — я пішов, а ти стій спокійно, не обертайся.

— Чого… — Горілий усупереч попередженню спробував сіпнутися, та жорсткий Волин голос зупинив його:

— Стій, кажу. По твою душу он ідуть, не інакше.

— Хто?

— А я знаю? Сам з’ясовуй.

Вольдемар відійшов від столика-стійки так само швидко, як нещодавно підійшов до Горілого.

Сергій не витримав — розвернувся всім корпусом.

Гадав побачити там сержантів, уже відчував, як не стримається — принизливо гукне Волю на допомогу.

Ні, не сержанти.

Прямо на нього впевнено і безпомильно крокували двоє молодих людей без верхнього одягу, в самих піджаках, один — у джинсах, другий — у темних штанах. Під піджаками — в одного джемпер, у другого, який носив джинси, сорочка з краваткою. — «З машини вийшли», — вирішив Горілий.

З-за викоту піджака «джемпера» зміївся дротик. Закінчувався він навушником, втопленим у лівому вусі.

Сергій розвернувся назад. Волі вже не було.

— Пане Горілий? — почулося зовсім поруч.

Його вивели на привокзальний майдан. Взагалі-то Сергій ішов сам, під руки чи за карк ніхто не тримав, проте присутність за спиною двох неговірких конвоїрів збоку нагадувала Горілому конвоювання затриманого чи — чого б і ні? — супровід дуже важливої персони. Серед припаркованих тут автівок вирізнявся джип, і сумнівів не було — на «пана Горілого» чекали саме в цій машині.

Трошки випередивши «конвойованого», «джемпер» прочинив перед ним задні дверцята. Не до кінця розуміючи, у що вписується тепер, Сергій підійшов, обережно зазирнув у цей бункер на колесах. У салоні відразу ж засвітилося світло.

— Заходьте, сідайте, — почулося запрошення.

Поправивши на плечі шлейку наплічника, Горілий заліз усередину, опинившись навпроти невисокого чоловіка приблизно одного віку зі щойно баченим Вольдемаром, тільки вдягненого не так демонстративно: скромний, як на того, кого возять у джипі по Конотопу, плетений светр, вельветові штани і розстебнутий довгий плащ. До того ж Воля навіть при вокзальному освітленні та в такий пізній час блищав поголеним підборіддям, тоді як новий знайомий Горілого не голився, здається, стільки ж, скільки й він сам. Або щонайменше відучора.

— Моє прізвище Нікітин, — назвався чоловік, простягнувши Сергієві долоню, котра при потискуванні виявилася міцною, стиснула правицю Горілого, наче кистьовий еспандер, сильно й коротко, потім відпустила. — Коньяк, віскі?

— Коньяк, — автоматично сказав Сергій.

Нікітин видобув із кишені плаща пласку флягу з нержавійки, на якій біля горлечка скромно притулився кругляшок радянського герба, простягнув Горілому. Машинально труснувши флягу, той зазначив — десь половина, відкрутив, приклався, повернув господарю.

— Тримайте в себе, — дозволив Нікітин. — Я дізнався, що ви тепер не місцевий, зупинилися в брата. Брат ваш пояснив моїм помічникам: ви кудись зірвалися проти ночі. Мене не цікавлять причини, цілком логічно було припустити можливість вашої ночівлі на вокзалі. Бачите, не помилився.

— А якби я не ночував на вокзалі?

— Є ще Ліда Шпола. Та навряд чи б ви сьогодні пішли до неї, після похорону. Взагалі, пане Горілий, давайте без «якби». Ми знайшлись, про що ще говорити…

— Я вас не шукав. Я вас навіть не знаю.

— Зате я вас шукав. І дещо про вас знаю. Я хочу наперед зняти всі можливі «чому» і «як», пане Горілий: у мене в цьому місті чимало можливостей для збирання потрібної інформації. Якщо ця інформація не фінансова і взагалі — не бізнесова, аналізувати її та робити потрібні висновки я не вмію. Для цього фінансисти тримають службу безпеки і беруть на роботу людей із відповідними навичками. Колишні старші офіцери міліції, а ще ліпше — служби безпеки, пасують ідеально.

— Ви якийсь банкір, — сказав Горілий, аби не мовчати.

— Банк «Слобода», вам цього досить.

— Так. Ваш працівник убив мого друга.

— Будемо вважати вірчі грамоти пред’явленими, — Нікітин відкинувся на спину сидіння. — Поїхали, біля вокзалу про справи не говорять.

Один із «піджаків», той, що з навушником, сів за кермо. Другий примостився поруч із ним. Джип поволі рушив і поїхав темними містом.

— Куди ми? — поцікавився Горілий.

— Приїдемо — побачите. Вам нема чого боятися.

— А я банкірів не боюся!

— От і добре.

Адресу, куди його привезли, Горілий зафіксувати не встиг, та нічого таємничого чи незвичайного поки що не відбувалося: центральна частина міста була освітлена, будинок був звичайнісінький, і взагалі, не схоже було, аби банкір Нікітин хотів вивезти колишнього опера кудись подалі й помилуватися, як його живцем закопують у землю. Аби з дурної голови не почав відновлювати справедливість, зводячи з усіма банкірами спочатку Конотопа, потім — України та світу, рахунки за вбитого друга.

Квартира на четвертому поверсі теж виявилася звичайнісінькою, стандартною однокімнатною. З набору меблів — м’який куточок, телевізор на тумбочці та вбудована шафа. Не надто тісно, але якось не обжито, зробив висновок Сергій, кинувши на ламіновану підлогу рюкзак і вмощуючись без дозволу в крісло; він миттю відчув, як йому кортить простягнути ноги і виспатися. Нікітин розмістився навпроти на дивані, його цербери в піджаках примостилися біля вікна. Схоже, секретів від них у банкіра наразі не було.

— Чаю чи кави не пропоную, коньяк у вас, — відсік неодмінні в таких випадках формальності Нікітин. — Я хочу зробити вам одну ділову пропозицію, пане Горілий.

«Третій за день. Всім я став раптом потрібен», — відзначив подумки Сергій, а вголос сказав:

— А можна без «пана»? Бо незатишно якось…

— Гаразд, не-пане Горілий, — легко погодився Нікітин. — Ближче до справ. Зібраних про вас відомостей досить для висновку: ви можете впоратися з завданням, яке я вам запропоную. У вас досвід оперативної роботи, ви маєте оперативну тяму, до того ж знаєте кримінальний світ тепер уже не тільки ззовні, а й зсередини.

— Дякую, — вихопилося в Сергія.

— Не треба дякувати. Це так про вас висловлювалися і деякі колеги, і представники, так би мовити, опозиційного табору. Значить, я підключаю свої можливості та збираю потрібну інформацію. Ви зі свого боку аналізуєте її, робите висновки і кажете, відомості якого плану потрібні вам, аби провести розслідування.

— Розслідування чого?

— Вбивства підприємця Коваленка, вашого друга капітана Шполи і працівника моєї служби безпеки Дениса Бородулі.

Це було сказано так просто, що Горілий спочатку не до кінця зрозумів, про що йдеться. А коли до нього дійшло, якась сила штовхнула його знизу, підкинула, поставила на рівні ноги.

— В чому справа? — спокійно поцікавився Нікітин. — Сядьте, будь ласка, я ще не закінчив.

— Що вам не ясно?

— А вам усе ясно? — парирував банкір. — Сядьте і слухайте, питання потім. Я скажу те, що мушу, і якщо не зацікавлю вас чи не переконаю, мої люди відвезуть вас назад на вокзал. Там вам, по-моєму, досить комфортно, правда?

Горілий промовчав.

— За те, що приділили мені свій, понад усякий сумнів, дорогоцінний час, я виплачу невеличку компенсацію, — сказав банкір. — І більше не потурбую. В будь-якому разі ви починаєте вже зараз заробляти гроші, годиться?

— Скільки? — вихопилося в Горілого, після чого він одразу зненавидів себе.

— А вам, Горілий, хіба не все одно? Вашу ситуацію я знаю, повірте мені. Сядьте, послухайте, майте терпіння. Ви нічого не втратите.

Останнім часом довкола нього всі праві. Прийнявши це як факт, Горілий повернувся в крісло, навіть зробив ковток із фляги. Очевидячки, збоку це мало не надто приємний вигляд: на обличчі Нікітина майнув незадоволений вираз.

— Почнімо від самого початку, — банкір умостився зручніше. — Олександр Михайлович Момот, полковник міліції у відставці, працює зі мною від самого заснування в Конотопі відділення банку «Слобода». А це, на секундочку, восьмий рік. Його роботою я був задоволений, втручався вкрай рідко. Мене хвилювала безпека, причому бажано — гарантована засобами, котрі не надто суперечать чинному законодавству. Але криза, про яку ви, мабуть, чули, внесла в мій світогляд певні корективи. Зокрема, я дав Олександрові Михайловичу добро на проведення певної роботи з тими, хто вперто не хотів повертати взяті в банку кредити. Ви можете перебивати в будь-який момент, Горілий. Бачу, нетерпеливиться, прошу.

— А якщо боржник не міг повернути борг?

— Явних банкрутів не чіпали. Для цього, до речі, Момот отримав указівку старанно перевірити ділові справи кожного, а їх сотні. Ми нікого не розорювали, просто пропонували певні умови. Не обтяжуватиму вас економікою, скажу тільки: таким, як Микола Коваленко, пропонувалося сплачувати банку заборговані кошти поки що без відсотків, навіть за меншою ставкою, ніж зазвичай, але — регулярно. Краще хай течуть тонкі, проте стабільні струмочки, ніж стоїть невблаганна посуха. Це я так образно висловлююсь, суть ви повинні вловити.

— Вловив, — для Сергія тут справді не виявилося нічого складного. — Припустімо, ви позичили мені сто гривень під якісь там відсотки. Але я не віддаю, хоча бабки в мене ніби крутяться. Просто мені самому треба, бо криза, в усіх проблеми. Ну, і ми хочемо тихо-мирно існувати. Тому ви пропонуєте забути поки що про відсотки і віддавати, скажімо, не по десять гривень на місяць, а по сім чи навіть шість. І для мене не надто обтяжливо, і вам копієчка до копієчки. Так?

— Приблизно, — кивнув Нікітин. — Але частина боржників такого лібералізму не хотіла розуміти. Серед упертих був той самий Коваленко, й ось із такими віслюками я дозволив Момоту вести, скажімо так, певну роботу.

— Наїжджати, — відчеканив Горілий. — Це називається наїжджати.

— Фізичного тиску не чинили, — занадто швидко заперечив банкір. — Така в мене була умова, насильством тут не допоможеш. Але, погодьтеся, якісь штрафні санкції чи інші перспективи отримати покарання мусили бути. Виховна робота, не більше…

— Про те, що Бородуля, підлеглий Момота, за його наказом і з вашої мовчазної згоди проводив із Коваленком оту саму виховну роботу, написала в заяві його вдова, — мовив Горілий. — Наскільки я знаю, це виховання набуло з часом особистого характеру, і…

— Жодних «і»! — урвав його Нікітин. — Ви розумна людина, Горілий, повторюся ще раз, а очевидного не бачите або не хочете бачити!

— Що ж, по вашому, очевидне?

— А те! Жодних доказів, крім нічим не підкріпленої заяви потерпілої! Нехай вона написана власноруч, але ж цим уся, як у вас кажуть, доказова база поки що вичерпується! Знаєте ви чи ні, але була ще одна заява, усна, нібито Бородуля хвалився, що застрелив Коваленка. Звернули увагу? Один із товаришів Бородулі буцімто чув його похваляння. Не сам бачив, бо в іншому разі це, наскільки я розуміюся на карному кодексі, теж тягнуло за собою відповідальність, а лише чув. І то — ці чутки підтвердити неможливо! А з того, хто чув, узяти нічого! Зате на підставі однієї заяви та однієї чутки Дениса Бородулю оголошують у розшук! Він переховується, його аж надто швидко знаходять, він чомусь відкриває вогонь, тут-таки, ніби на замовлення, наспіває «Беркут», вбивця міліціонера застрелений на місці зі зброєю в руках! Тепер доказів вистачає!

— Ви хочете виправдати Бородулю?

— Скажіть краще: вам, Горілий, усе це не здається сумнівним?

Це він іще пророчицю не згадав, подумалося Сергієві.

А тут іще Діма Голова зник, про що банкір теж словом не обмовився…

— Що вам до Бородулі? — запитав наполегливо.

— До Бородулі — нічого, — чесно визнав Нікітин. — Я його прізвище дізнався, тільки коли хлопця оголосили в розшук. Команду набирав Момот, а я йому довіряю. Справа в Момоті — адже тепер у розшуку він. Організатор злочину, без його ідейного натхнення нічого б не сталося. Так принаймні вважають ваші колишні колеги. Навіть це ще півбіди, — банкір далі говорив щиро. — Треба за короткий, по можливості, термін довести непричетність начальника служби безпеки банку «Слобода» та його підлеглого до… назвемо речі своїми іменами, Горілий… до вибивання боргів, яке вилилося в убивство підприємця. В іншому разі серйозні проблеми почнуться найперше в мене як керівника банківської установи. Власне, вони вже потроху починаються, але на мені справа не закінчиться. Постраждає репутація банку «Слобода» в цілому, а це досить потужна фінансова структура. Люди просто припинять нести до нас гроші, партнери втратять до нас інтерес, а в умовах кризи менш ніж за рік банк збанкрутує та лусне.

— Ви не справедливість поновлюєте, а бізнес рятуєте, — гмикнув Горілий.

— Що в цьому поганого? — тепер щирим було здивування Нікітина. — Слухайте, Горілий, чесно — я готовий постраждати за своє. Аби в мене під носом справді щось таке коїлося і мій начальник безпеки виявився падлюкою. Тільки, повторюю, це не так. Момот — порядна людина, ми за вісім років стали навіть друзями, хоча між начальником і підлеглим у нашій справі дружні стосунки не вітаються. І все-таки… Словом, у міліції мене навіть слухати не захочуть.

— Пробували говорити?

— Не доводьте мені, що ви дурніший, ніж я думаю! — тепер Нікітин дратувався, як заклопотана людина, чий дорогоцінний час безбожно крадуть. — Справу закриють. Переховування, опір при спробі затримання та вбивство офіцера міліції — найвагоміший у світі доказ вини Дениса Бородулі. Принаймні для системи. Момот ховається, бо не хоче за ґрати. Колишні колеги, за словами Олександра Михайловича, скористаються нагодою і розкрутять його не на цій справі, то на іншій. Ви ж самі знаєте, як це робиться. Він не хоче буцатися з міцним дубом, яким є Міністерство внутрішніх справ України, бо сам свого часу був причетний до, образно кажучи, вгноєння ґрунту для сприятливого росту цього, гм, дерева. А ви тепер поза системою…

— За бажання системи можу опинитися поза законом, — зазначив Горілий.

— Тому я й пропоную вам зручну, як на мене, форму співпраці. Ви можете жити тут, це службова кватира нашого банку. У вас буде мобільний телефон, гроші на оперативні витрати. До ваших послуг — ось ці молоді люди, Анатолій і Геннадій, — банкір кивнув у бік своїх мовчазних супутників. — Машину виділити не можу, у вас навіть паспорта ще нема, не те що прав, ризиковано. Але ваші помічники будуть на колесах, відвезуть вас, куди скажете, щоправда, лише в рамках оперативної необхідності, приватні справи залагодите пізніше. Хай як закінчиться справа, ви отримаєте двадцять п’ять тисяч доларів.

— Мінус оперативні?

— Плюс оперативні.

— Та-ак… Ну, а якщо все підтвердиться? Бородуля справді вбив Коваленка, як тоді?

— Якщо зберете докази, гроші все одно отримаєте. Я хочу знати правду, Горілий. Коли її знаєш, зручніше ухвалювати рішення та робити маневри. Та правда, яка є тепер, мене не влаштовує.

— А якби…

— Що? Кажіть, кажіть, почали ж.

— Якби до всього цього не був причетний банк «Слобода», вас би цікавила вся ця історія?

— Ви таки вперто хочете справити на мене погане враження, Горілий, — зітхнув Нікітин. — Звичайно, ні. Я не борець за світову справедливість. Я борюся за власний спокій і спокій свого бізнесу. Скільки вам треба для відповіді? Чи ви вже готові повертатися на вокзал?

Рішення Горілий уже прийняв. Але не квапився відповідати, тримаючи хоча б подобу марки. Натомість допив із фляги рештки коньяку.

— Все ясно, — Нікітин підвівся. — Відпочивайте, мої… ваші помічники будуть тут зранку на дев’яту… Ні, завтра краще на десяту, враховуючи ваш сьогоднішній стан, — і раптом перейшов на «ти», сказав зовсім уже по-простому: — Кінчав би ти бухати, Горілий, га? Серйозно, пригальмуй. Роботи до чорта, ти мені тверезим потрібен, коли вже погодився.

Сергій хотів на зло Нікітину заперечити — ще ніхто не погодився.

Але потім вирішив не брехати.

Розділ 6 Митний контроль

Тут була гаряча вода, тут була чиста постіль.

Старанно, з непритаманним йому фанатизмом, Горілий вимився, просидівши у ванній хвилин сорок, потім до червоного витерся махровим рушником, обмотав ним стегна і так, у рушнику, заліз під ковдру на хрустке накрохмалене простирадло. Думки не складалися докупи, роїлися в голові, й Сергій вирішив поки їх не збирати — заплющив очі, на диво швидко заснув, але й спав не так довго, як хотілося: розплющивши очі в темряві, ввімкнув нічник над головою, подивився — лише двадцять по п’ятій ранку, спробував знову заснути, та тільки дарма крутився і посилено мружив очі.

Бурчав живіт — хотілося їсти. Але ще дужче кортіло пити, навіть випити, хоча б вранішнього рятівного пива.

Тут, у центрі, працювали цілодобові крамнички, Горілий навіть уже намилився встати та вдягтися, аби вийти за традиційними вже для себе ліками, та замість цього випростався під ковдрою, вимкнув світло, примружив повіки. Перележати — так це називається. Якщо вже події довкола відбуваються самопливом і від Сергія лише вимагається або їхати в цьому поїзді, або зістрибнути, то ліпше вже їхати з дотриманням усіх правил поведінки пасажира. Де першим пунктом записано: «Зберігати тверезий розум, аби не дратувати оточення й не зашкодити собі». Різні люди говорили з ним учора про різні речі, та всі, не змовляючись, радили утриматися від спиртного.

Невже це вчора так було помітно?

А чому, власне, тільки вчора?

Підвівшись на дивані, Горілий кілька хвилин посидів, чекаючи, поки голова припинить паморочитися — реакція на вчорашні скорботні поминки, — потому підвівся, знову накрутив вологий рушник на стегна, босоніж прочовгав на кухню. У холодильнику квартири, названої службовою, їстівного не виявилося нічого, хіба кілька пакетиків вівсяної кашки з фруктами швидкого приготування. Кашка — значить, кашка. Добре, хоч чайник є, електричний, і посуд. У шафці відшукалися дві початі коробочки з пакетиками чаю, чорного та фруктового. Знайшовши найбільший кухоль, Сергій закип’ятив воду, запарив два фруктові пакетики, докинув туди ще паперовий мішечок із чорною заваркою, накрив питво тарілочкою, і поки запарювалося — закалабанив у глибокому полумиску кашу. Втиснувши ранішню їжу — назвати це сніданком ніяк не повертався язик, Горілий насипав у заварену суміш побільше цукру, примостився на табуретці біля темного вікна.

Трошки полегшало не від каші чи чаю — від самого процесу. Сергій не лежав лежнем, щось робив, а в його стані це було дуже важливо і сприяло активізації розумового процесу. Тепер, сидячи на ослоні та сьорбаючи гарячу солодку рідину, Горілий нарешті спромігся навести лад у своїх думках. І відразу, перш ніж визнати правоту Нікітина й підстави для сумнівів, які мав щодо цієї історії Вольдемар, він укотре відокремив від усього, що трапилося і в що його втягували обставини, епізод із пророчицею Олесею.

Вона, ця вірна донька Матері-Бджоли, не вписувалася поки що в жодні рамки та не вкладалася в жодну логічну схему. Ані Нікітин, ані Вольдемар жодним словом не обмовилися про пророцтво, згідно з яким Коваленко прирікався на смерть. Це мало пояснення: історію з пророцтвом на широкий загал не виносили. Хлопці з розшуку, навряд чи не без додаткових велінь Зарудного, не мололи язиками — собі ж гірше. Заяву про напророчену смерть Коваленко зі зрозумілих причин не написав. І якби вони зі Шполою тоді випадково не зустріли цього дивака, навряд чи його жінка Галя комусь розповіла б, як її чоловік ходив до відьми, та ще за її вказівкою. Коли так, то цього тим більше не дізналися місцеві журналісти. Власне, за конотопських писарчуків Горілий якраз був спокійний, тут їм нема де особливо розгулятися зі своїми сенсаціями. Проте Суми не так далеко, а там преса потужніша, особливо — так звана «жовта». Але обійшлося: пророцтва Олесі відомі лише невеликому колу втаємничених, котрі з різних причин не лише вміють, а й повинні тримати язика за зубами.

Банкір Павло Нікітин й авторитетний підприємець Вольдемар до цього кола не входили.

Але чи вплинуло їхнє незнання цих нюансів на саму ситуацію?

Якщо Микола Коваленко мусив померти, якщо в нього така вже доля, якщо переслідував його фатум, то байдуже, хто вистрелив йому в голову, потім підкинувши мертве тіло під саму хату. Розшукувати в даному разі винного — це все одно, що шукати, хто викресав блискавку, яка вдарила в сухе дерево, зваливши його на молоду пару, котра цілувалася в романтичній обстановці, і розчавивши обох на смерть.

Поставивши наполовину спорожнену чашку на підвіконня, Сергій пошукав і не знайшов у квартирі цигарок. Без курива тепер ставало недобре, треба виходити, віддаючи останні гроші за пачку дешевих сигарет, усе одно на десяту йому привезуть якісь там гроші. Та здоровий глузд знову переміг: Горілий кількома фразами, сказаними подумки, пояснив сам собі — вийшовши по цигарки, він зрештою купить на ці гроші пива, пивом душу не обдуриш, знову заведеться скорботна карусель, а його, між іншим, найняли, як-не-як, на роботу. Нічого, перетреться поки без курива. Краще запити все це ще одним кухлем чаю.

За вікном світанок поволі-поволі вступав у свої права. Накип’ятивши собі ще води, Горілий запарив чай в іншому, чистому кухлі, взяв і, недопитий, і новозапарений із собою до кімнати, там поставив їх на підлогу біля дивана, сам умостився на простирадлі, перевернувся на спину, підклав руки під голову.

Так. Поїхали далі.

Подальший хід думок Сергієві не подобався зовсім. Бо тільки тепер, поволі оклигуючи від кількаденного загулу, він на відносно тверезу голову нарешті міг зізнатися собі в тому, в чому не хотів, навіть боявся зізнаватися на п’яну. А саме: спочатку Олеся прорекла смерть Миколі Коваленку, а потім — котромусь із двох оперативників, як виявилося — Андрієві Шполі. Отже, такий собі Денис Бородуля — рука долі, не інакше?

Приверзеться ж таке!

Хай там як, нічого іншого в мізках не крутилося. Дивакувата жінка, названа напівжартома «конотопською відьмою», чекала на їхній з Андрюхою прихід, подивилася на них, потім промовила буквально таке: «Смерть поруч із вами». Шпола, значить, стояв поруч із ним, а він, Сергій Горілий, відповідно, поруч зі Шполою. За два дні Андрія не стало. Отже, хай би як неправильно це прозвучало, смерть вибрала Шполу, ставши таким чином поруч із ним, Горілим.

Бо, видається, витала поруч із Андрієм Шполою.

Те, що сталося, непрямо підтверджує деякі провісницькі здібності цієї чортової Піфії чи як там вона себе нарекла. Вона не сказала, хто і коли помре. Вона щось, видиме тільки її оку, побачила, відчула й від цього застерегла.

Знаючи, що пророцтва тієї жінки мають силу, нехай сила ця й не має раціонального пояснення, за певною логікою речей обидва вони мусили зважити на це та стерегтися, бути обережними…

Чому?

З цією думкою Горілий благополучно задрімав іще на годинку.

Коли розплющив очі, крізь завіси вже пробивалося ранкове сонце. Не таке недоречно бадьоре, як на вчорашньому похороні, проте все одно більш схоже на весняне, ніж у попередні дні. Сергій виринув із дрімоти з чітко сформованою думкою: потойбічну частину цієї історії слід поки що облишити, маючи на увазі: на неї треба зважати й робити поправку. Прийнявши для себе цю не зовсім зрозумілу істину, Горілий примостив подушку під головою зручніше, намацав поруч із диваном ледь-ледь теплий чай, поволі, смакуючи солодку рідину, випив його, схрестив руки на грудях, уперся очима в стіну, зачепився поглядом за химерний візерунок на шпалерах.

Ну, припустімо, пророчиці бувають і їхні пророцтва здійснюються, подумав сам до себе. Але якщо абстрагуватися, то Нікітин має рацію, цього не забрати. Всі підозри ґрунтувалися лише на словах, Бородулю навіть без протоколу допитати не встигли. Знову виникає оте глухе «Чому?», але саме в цій, позбавленій жодної містики історії, відповідь знаходиться дуже швидко. І відповідь ця однозначна: працівника служби безпеки банку «Слобода» Дениса Бородулю запідозрили, бо на нього вказала Галина Коваленко.

Наступне «чому»: чому вона не сказала про свою підозру відразу, адже все так очевидно. Відповідь: вона боялася, її залякали. Звісно, коли під вечір чоловік зникає, а зранку його труп викидають із машини біля воріт власного будинку, це страшно. Тільки Галина твердила: її залякали раніше, і натякала — залякали саме бандити з банку. Ще одна заява, не підкріплена жодними фактами. Галині Коваленко повірили, бо вона — потерпіла і вивела міліцію на слід.

Передчуваючи наближення удачі, Горілий сів, уперся спиною об стіну, вмостився зручніше. Повторімо умови задачі: потерпіла сказала, що її чоловікові погрожували, потерпіла впізнала того, хто це робив. Що ще цікавого й корисного сказала Галина Коваленко? Що її чоловік ходив до ворожки, та наворожила скору смерть. Вона підтвердила це, проте далі теми не розвивала, пославшись на свій поганий стан…

Але… Так, так, пора вже сказати «але» замість «чому»!

Але поки він, Горілий, особисто не прийшов до потерпілої і не витиснув із неї координати так званої — це він тоді так вважав — пророчиці, Галина зовсім не збиралася, схоже, інформувати міліцію про наїзд людей із банку. Вона видала свою несподівану активність за переляк від приходу підозрілого типа, тобто його, недавнього зека, коротко стриженого, з запахом горілки та красномовним шрамом на пиці.

Насправді це Галина Коваленко закрутила маховик справи. По суті, відвертаючи увагу розшуку від того, що потребувало негайного втручання та оперативної розробки: від пророчиці Олесі та її на диво правдивих пророцтв.

Є, правда, ще кілька «чому», досить серйозних. Чому, наприклад, вона вирішила перевести стрілки саме на банк і персонально на Бородулю… Скажімо, вона справді могла впізнати його, бо Бородуля таки мав розмову з Коваленком на завдання Момота і з мовчазної згоди Нікітина, і напевне — неодноразово. Переводила стрілки на першого-ліпшого, ним виявився саме той, хто мав раніше проблеми з законом… Не клеїться випадковість.

Або: чому один із колег Бородулі раптом вирішив зробити зізнання, яке, коли вірити Нікітину — а вірити йому можна й треба! — потім ніхто заднім числом письмово не оформлював.

Або: чому Бородуля, чорт забирай, ховався, тікав, почав стріляти, якщо не відчував за собою жодної провини? Бо так захотілося пророчиці Олесі, і хлопець став сліпою зброєю в руках долі… Красиво звучить, мов у телевізійних програмах про різні там прокляття фараонових могил чи розритих склепів.

Так чи сяк, ця лінія веде до того-таки потойбіччя, яке Горілий з мовчазної згоди з самим собою поки що вирішив не чіпати. Для чого, коли є цілком реальний слід: надто активна жінка, котра — у своєму висновку Сергій тепер уже був цілком переконаний — насправді може виявитися не зовсім потерпілою, граючи в свою, одній лишень їй відому гру.

Годинник показував по восьмій ранку.

Майже дві години ще нудитися.

— Додумались чогось пожерти притягти?

Цю парочку, виділену йому в помічники, чи охоронці, чи контролери — хтозна, Горілий чомусь відразу, щойно Анатолій і Геннадій зайшли, обізвав для себе Круть і Верть, як мишенят із давньої бабусиної казки. Хоч схожими на ледачих мишенят хлопці не були, обоє насправді були подібні своєю дивною як на молодих людей безликістю. Вчора, не знаючи їхніх імен і намагаючись розрізняти хоча б за одягом, Сергій не усвідомив того, що втямив сьогодні, коли Толя-Гена зайшли зранку. Насправді вони могли вбратися в будь-який одяг, помінятися ним. Від цього живішими не стануть. Ось Толя в светрі, Гена — в піджаку. Але нехай Толя вдягне Генин піджак, а Гена — Толин светр — одразу ж можна почати плутати імена, та й їм обом, як здалося Горілому, насправді глибоко плювати, як і хто до них звертатиметься і чим вони відрізнятимуться один від одного, крім одягу.

— Тобто? — запитав Анатолій.

— Ні, — відповів Геннадій.

Уже вдягнений, Сергій із погано прихованою іронією глянув спочатку на одного помічника, потім — на другого.

— Важко було подумати, що тут холодильник порожній?

— А я тут не живу, — відповів Анатолій.

— Ні, — промовив, явно перебуваючи на своїй хвилі, Геннадій.

— Ви завжди так добре міркуєте? Вас же мені ваш начальник… рекомендував, а ви такі тугодуми.

— Нам дали завдання, — пояснив Анатолій. — Що треба — кажи.

— А ми хіба на «ти»? — старшими за Горілого Круть і Верть могли бути хіба вкупі.

— Він з усіма на «ти», — сказав Геннадій.

— А ти? — поцікавився Сергій.

— А я ніяк.

— Ну, а до мене як говоритимеш?

— Ніяк, — повторив Геннадій. — Для чого? Є робота — ми робимо. Щось не те — сигнал шефу. Все гаразд — працюємо далі. Ініціатива не наша.

— Так-так, — Круть і Верть дедалі більше цікавили Горілого. — Що ж може бути не так?

— По ситуації, — обмежився Анатолій таким поясненням.

— А про ініціативу — я не зрозумів…

— Просто все, — Геннадій витяг із кишені куртки конверт, та передавати його Сергієві не поспішав. — Ініціатива карається. Якщо вона не наша, карають теж не нас. Нормальний хід?

Замість відповіді зголоднілий Сергій рішуче простягнув руку по конверт. Там лежала пачечка фіолетових банкнот по п’ятдесят гривень. Швидко порахував — двадцять папірців, себто одна тисяча, за нинішнім курсом — десь так баксів сто з невеличким гаком. Негусто, якщо йдеться про оперативні витрати.

— Це все? — перепитав про всяк випадок.

— Це — тобі, — розмито відповів Анатолій. — Треба ще — кажи. Тільки пояснюй, для чого. Раптом питання без грошей вирішити простіше.

— А хазяїн у вас не щедрий, — присвиснув Сергій.

— Свистіти не треба, — зауважив Геннадій. — Грошей не буде.

З іншої кишені на світ Божий явився мобільник, не новий, але Гена тут-таки, на очах у Горілого, вставив у трубку нову сім-картку, звірившись із якимось папірцем, написав номер, передав Сергієві:

— Це службовий. Дзвінки лімітовані, не треба захоплюватись розмовами. Краще нам казати, що треба дізнатися, або домовлятися про особисту зустріч.

— Н-да, весело з вами, капітошками, — Сергій спробував пожартувати.

— Як-як? — перепитав Анатолій.

— Ніяк, — відмахнувся Горілий, ховаючи конверт із грішми в кишеню куртки. — У вас дитинства не було хіба? Мультиків не бачили? Казок не слухали?

Не почувши нічого у відповідь, Сергій поцікавився, як дзвонити Нікітину, і за кілька секунд уже вітався з роботодавцем:

— Ранок добрий. Я просто в шоці від ваших васалів, пане Нікітин.

— Ви ж наче не визнаєте «панів».

— О! А я так собі думав, ми в однобічнім порядку…

— У двобічнім, коли вам так зручніше. Сподобалися хлопчики?

— Оригінальні.

— Таких ні в кого нема. Зайвого не скажуть і не зроблять. Мрія боса. Ви тільки привітатися подзвонили?

— Якщо вам цікаво, хочу розказати хід своїх думок…

— Не цікаво, — охолодив його Нікітин. — Там у вас двоє людей для роботи. Мене цікавить результат. Ну і, звісно, якщо треба буде влізти, куди не дуже треба, ви повідомляєте мене особисто і пояснюєте необхідність. Будемо вирішувати. Зараз аврал?

— Та нема поки авралу, — відповів Сергій, і раптом, зовсім не чекаючи від себе, бовкнув: — Їсти хочу!

— Знаєте, давайте з цим собі раду самі, — схоже, банкіра все ж таки вдалося хоч чимось розворушити. — Ну, ми домовились. Смачного.

Закінчивши розмову, Горілий сховав телефон у кишеню, окинув уважним поглядом своє новоспечене і дещо дивакувате військо.

— Так, голуби… — почав він.

— Ми не голуби! — у голосі Геннадія чулася суміш агресії та істерики.

— Сам підор! — не стримався Анатолій.

Лише тепер дотумкавши, в чому проблема, Сергій реготнув, та швидко взяв себе в руки, навіть обсмикнув куртку.

— Так, орли… Орли нормально? — не зустрівши заперечень, провадив: — Отже, орли, справа така. Галина Коваленко, дружина, пардон — удова нашого вбитого. Є в неї друг сім’ї, такий собі Позняков. Потрібні максимальні відомості про обох, непогано б вирахувати якусь близьку подругу Галі. З цією дамою я хочу побалакати, бажано — якнайшвидше. Й ось іще що… Є одна адреса, це на околиці, на Кубі. Зараз я напишу вулицю, номер будинку, номер квартири. Пробийте, хто там мешкає і як би мені з тією людиною теж зустрітися.

— Все?

— Поки все, там як піде. А я десь поснідаю. В разі чого дзвоніть…

Круть і Верть вийшли, залишаючи по собі враження, ніби й не було їх тут зовсім.

Їсти довелося над силу.

Вимучений алкоголем шлунок неохоче приймав бодай щось, крім рідини, та Сергій над силу втоптав у себе гарну порцію смажених реберець із картоплею фрі, заївши подвійними сирниками та запивши, аби ліпше проходило, все ж таки пивом. Останньої миті обрав не стандартний півлітровий кухоль, вирішив удовольнитися меншим злом, та коли шлунок відчув приємну спокійну ситість — знову не втримався, замовив іще одне маленьке пиво. Всю безглуздість свого вчинку втямив, допивши другий кухлик, — все одно випив більше, ніж справді хотів. Зате по сніданку отримав несподіваний і водночас — жаданий бонус: потягло на сон, і Горілий швиденько, поки не перебилося, повернувся назад у квартиру, забрався під ковдру, швидко заснув і розплющив очі по обіді, нарешті повноцінно виспавшись.

Толя-Гена не дзвонили, хоча Горілий дисципліновано не вимикав телефону. Це дещо опустило його з небес на землю. Чомусь грішним ділом подумалося: коли вже розпочалися дива і йому, вчорашньому зеку, позавчорашньому ментові, нині — безробітному бомжеві з сумнівною репутацією та алкоголічним виглядом запропонували житло, нехай тимчасове, засіб зв’язку, нехай службовий, роботу, нехай разову, і цілком реальну оплату праці, то ці два казкові персонажі повинні роздобути потрібні відомості легким порухом руки й за дуже короткий час. Виявляється, навіть дива не можуть бути абсолютними.

За півгодини, умившись і запаривши собі звичного вже порційного чаю, Сергій із сумом переконався: те, що здавалося дивом, загрожує перетворитися на каторгу. Бо нема гіршої кари для пошуковця, ніж сидіти без діла, чекаючи, поки його забезпечать необхідною інформацією. З іншого боку, аби він усім цим займався сам, нічого б із цього взагалі не вийшло. Доведеться, значить, сидіти крячкою, сьорбати вже остогидлий чай і нудитися, нудитися, нудитися…

Горілий вийшов у крамницю, набрав собі пакетиків із супом швидкого приготування, ковбаси, сиру, хліба, прихопив смажену курку, кефір і банку консервованих помідорів. Притяг усе це назад, виклав у холодильник, знову вирішив попити чаю, та вимкнув чайник, коли вода була вже на півдорозі до кипіння.

Час спливав повільно.

Завалившись на диван, Сергій увімкнув телевізор. Як на службову квартиру, обладнання стояло досить жирне: антена — сателітка. Але на жодному із безлічі каналів увага Горілого не зупинилася. Тоді він із якоюсь незрозумілою затятістю почав рахувати канали. Налічив сто двадцять три. Абсолютно безглузде зайняття, таке саме, як і сам перегляд телевізора. Хай там як, Горілий почав рахувати, скільки каналів передають новини, які з них — музичні, спортивні, фільмові. Потім вирішив для чогось дивитися тільки російські.

Час, здається, сповільнив хід.

Ця забавка швидко набридла, і для контрасту Сергій почав зупиняти увагу суто на українських каналах. Коли переклацнув на «5 канал», забрав палець із кнопки, бо побачив у студії чоловіка, котрий видався смутно знайомим. Хоча політика Горілого не цікавила, він усе ж таки підвівся, гойднувся вперед, вдивляючись в екран. Наче цей діяч раніше не носив бороди й вусів… Ні, стоп, не так: у нього просто бороди не було, а тепер таке щось противне, як у того гада повзучого, Катьчиного коханця, через якого все його життя пішло навскіс. Борідка, як у мушкетера… Це він під інтелігента косить, а сам же колись на базарі в Конотопі починав, потім на якусь там партійну роботу грошей дав, небагато, скільки може дати пересічний дядько з базару, але як на конотопську політику — з головою…

Горілий пригадав, як років десять тому йшла якась місцева передвиборча кампанія, і листівками з цим телевізійним писком, тоді ще з вусами, але точно без бороди, було завішане все місто. Їх викидали з поштових скриньок, а двірники потім матюкалися, згрібаючи все це сміття, якому, здавалося, кінця-краю не буде, як зимовому снігопаду: ось же, тільки чистили вулицю, а години не спливло — знов за лопати… Здається, він навіть кудись пройшов тоді, потім його в Київ одразу перевели, базарний свій бізнес згорнув, затягли інші справи… Щось не видно вас, Олексію Івановичу, не чутно, шановний товаришу Воропай, земляче ви наш ненаглядний.

Ефір саме закінчувався. Лідер нової політичної сили «Чесна Україна!» Олексій Воропай розповів про перспективи об’єднання всіх демократів на парламентських виборах, пояснив, до якої потужної політичної сили тяжіє, а заодно — розказав журналістам про індивідуальний підхід до електорату. Зокрема — чим живе його рідна Сумщина, особливо — рідний Конотоп, звідки він починав шлях у велику політику, і чому не можна проводити однакові політичні кампанії не лише в різних регіонах, а й навіть у різних районах одного регіону.

Тьху, придурок!

Не дочекавшись, поки лідер політичної сили підіб’є підсумок своєї промови, Горілий люто натиснув кнопку, перемикаючись із депутата Воропая на інший канал, де в самому розпалі вирувало ігрове шоу з дівчатами в коротких спідницях. О, хоч щось людське… Та шоу вже за пару хвилин перервалося на рекламу, і Сергій зрозумів: ось так, наодинці з телевізором, він без діла на тверезу голову довго не протягне. Як не земляка-депутата крутять, то рекламу пива. Спробуй тут утримайся…

Телевізор Горілий все ж вирішив не вимикати — хай хоч щось бубонить, не буде такої ілюзії тиші. Спочатку хотів лишити гумористичне шоу, але, почувши старі анекдоти, перемкнув на якусь російську програму, де двоє чоловіків (один — із борідкою, як у Катьчиного коханця або в депутата Воропая, чи мода в них усіх така?) — розводилися про роль європейських королев у розвитку середньовічної культури, під супровід цього зовсім не шкідливого бубоніння пройшов на кухню, відчахнув шматок ковбаси, врізав хліба і приречено ввімкнув чайник.

Це схоже на одиночну камеру. Байдуже, що можна в будь-який момент відчинити її, вийти, повернутися, слухати і дивитися різну муру по телевізору або ввімкнути радіо і таку ж муру тільки слухати. Бо насправді йому нема куди звідси йти, і бути тут, їсти ковбасу, пити чай, дивитися телевізор він дійсно приречений.

Вода в чайнику забулькала. З автоматичним клацанням він вимкнувся.

Задзвонив телефон.

Знайшлася найближча подруга Галини Коваленко. Розлучена, причому, як на свої тридцять років, навіть забагато разів: аж тричі. Дітей нема, зараз придивляється до четвертого кандидата в чоловіки, з яким уже третій місяць, від Нового року, живе разом у його помешканні. Попри бурхливе особисте життя, водночас встигає цікавитися інтимними таємницями приятельок.

Зі свого досвіду оперативно-розшукової роботи Горілий знав: це радше виняток, ніж правило. Зазвичай подружок буває двоє: в однієї в ліжку все о’кей, друга страждає від недолюбленості, тому знає про подружку все, і не лише про подружку. Такі жінки після тридцятьох і до безкінечності починають страшенно нудитися, від цього стають уважнішими до всього, що відбувається довкола. Особливо до справ, які їх не стосуються. Через те вони для розшуку найцінніші свідки.

Горілий не запитав, як Толі-Гені вдалося вирахувати подругу Галини. Зрештою, їм дали завдання, вони намагаються його виконувати. Насправді Сергій уже підсвідомо готувався почути від свідка те, в чому сам давно був упевнений, лишалося тільки отримати підтвердження: Галина та друг сім’ї Олег Позняков давно вступили в інтимний зв’язок.

Жінка зовсім не здивувалася і навіть не злякалася, коли біля виходу з салону краси, де вона працювала, на неї чекала машина, з машини виліз дивний неголений чолов’яга зі шрамом на обличчі, назвав лише своє ім’я і запитав, чи не могли б вони поговорити. Вони зайшли в найближче кафе, і Сергій, тільки заговоривши про Галину Коваленко, збагнув: із язиком жінка не дружить. Її не цікавило, хто він такий і чому розпитує про Галю. Уточнила тільки, чи не з міліції він. Відповіді «ні» цілком вистачило, натяк на обережність зник, натомість нова знайома продемонструвала нестримне бажання розповісти історію кохання Познякова й Галини, на заваді якому стояв Коваленко, хоча сам про це і здогадувався, що цілком красномовно характеризує цього типа, чи не правда, Сергію?

Єдине, про що дуже просив Горілий, — розповідати не весь роман, а лише короткий зміст. Подруга погодилася, раз по раз свою обіцянку забувала, йому доводилося перебивати, співрозмовниці це не подобалося, але все ж таки після години плідного спілкування Сергієві стали зрозумілі три базові речі.

Перша: шлюб Коваленки взяли не в Конотопі, чотири роки тому Микола запропонував тоді ще нареченій Галі зібратися і поїхати на кілька років у Шостку, де в нього намалювався перспективний партнер і маленький, менший, ніж тут, зате стабільний бізнес та, головне, можливість купити хату, а про окремий будинок Галя мріяла — це так подруга твердить — із пелюшок. На думку самої подруги, усе набагато простіше: Коваленко підозрював, що Позняков може відбити в нього наречену, і просто евакуював її з Конотопа. Сам же Позняков, хоч і гарний хлопець, тоді якось не зміг розкрутити бізнес.

Друга: будинок у Конотопі, зручніший, ніж у Шостці, подружжя купило після наполегливих прохань Галини. За кілька років вона, за її словами, в Шостці мало не здуріла і хіба мохом не поросла. Та й сам Коваленко вже хотів повернутися назад, у Шостці все йшло хоч і стабільно, але там стало затісно для його бізнес-проектів. Але, вбухавши гроші в будинок, Микола по грошах вийшов у «нуль», бізнес почав із кредитів, і так, позичаючи-перепозичаючи, заліз у борги до банку «Слобода».

Третя: чоловік, із яким зараз живе сама подруга Галини Коваленко, — юрист. Це вона познайомила свого приятеля з Галиною, і за якийсь час та подзвонила йому напряму, попросила зустрітися, і результатом цієї зустрічі стало оформлення документів, відповідно до яких будинок був записаний на Галину Коваленко — чоловік нотаріально завірив дарчу. Згідно з документами, формально будинок належатиме Галі лише по смерті Миколи. Поки Коваленко живий-здоровий, він може в будь-який момент відкликати дарчу. «Для чого все це треба?» — «А ви хіба з дуба впали, Сергію? Там є якісь юридичні запутки-закрутки, за якими Коваленко, навіть маючи у приватній власності будинок, для банку за законом власником не є. Арештувати його нерухомість ніхто не має права. Машина теж на жінку переписана, він по довіреності їздив, сам на себе її оформив. Далі не ясно?» — «Ясно, ясно. Взяти з нього нема чого, фірма за документами — банкрут або стрімко наближається до банкрутства. Але в усіх так, криза ж. Він себе убезпечив від наїзду про всяк випадок». — «Бачите, розумієте. Тільки це не Коля, царство йому небесне, придумав, а Галка ідею підкинула». — «А Галка сама додумалася?» — «Я вам нічого не говорила, Сергію. Бо ми трошки той, посварилися були, ще подумає чого…»

На цьому розмова закруглилася, жінка поквапилася додому, Горілий іще зостався, попросив принести кави — ніч попереду обіцяла бути насиченою. Дочекавшись замовлення, закурив і підбив перші підсумки. Вони ж, сподівався Сергій, будуть у цій справі останніми.

Якщо вдасться якимось боком пристебнути до цієї історії пророчицю Олесю.

Хоча він уже навіть здогадувався в загальних рисах, яким саме: бракувало деталей, та він сподівався почути їх від безутішної вдови та її вірного друга.

— Ми з вами вже знайомі, — нагадав Горілий.

Галина не поспішала пускати незваного вечірнього гостя всередину, навпаки — посунула на Горілого, змусивши відступити на кілька кроків, і сама вийшла на ґанок, не зачинивши, проте, по собі двері.

— Чого вам? — удова намагалася бути грубою, та це в неї дуже погано виходило.

— Ви ще прийняли мене за бандита. Нажалілися дядям-міліціонерам.

— А ви хто? Знову приходите проти ночі…

— Ну, до ночі ще далеко, тільки по дев’ятій. Позняков удома зараз?

— Хто?

— Галино, мені ніколи.

Горілий зараз казав чисту правду: мов гончак, відчувши близькість загнаної дичини, він хотів одним махом покінчити з усім, бо на повірку робота виявилася не аж такою складною, а відповідь на задачку стояла в кінці задачника, тільки ніхто не вправився туди зазирнути.

— То йдіть у своїх справах! — вдова рішуче ступила назад, тепер уже намірившись зачинити двері, але з іншого боку.

— Галино, в мене правда замало часу. Ви обізвали мене бандитом, то на вашій совісті. Тільки вас повинно інше хвилювати: до кого б я не належав, головне — не до правоохоронних органів. Бо в іншому разі з вами б уже давно бесідували не тут і не так. Ще раз: Позняков удома?

— Я тут!

Із-за спини вдови виступив друг сім’ї. Якщо він не стояв поруч, то мусив занепокоїтися, з ким це його подруга так довгенько бесідує, тримаючи гостя, хай хто б там з’явився, на порозі.

— Дуже добре. Як я встиг зрозуміти, Позняков, ви давали Галині дуже багато корисних порад. Може, дасте ще одну — хай вислухає мене зараз мовчки? І ви заодно послухайте, вас це теж стосується.

— Хай зайде, — мовив Позняков, хоча тримався далеко не так упевнено, як жінка.

Відступивши, Галина дозволила зайти Горілому, причинила двері й відійшла до Олега, ставши поруч. Тепер дві спини заступали незваному гостеві хід усередину. Це було схоже на оборону фортеці малими силами, запеклу та відчайдушну, хоча й марну.

— Чого вам? — тепер запитав Позняков.

— А вас не цікавить, хто я і звідки?

— Минулого разу ви назвалися міліціонером. Збрехали. Коли прийшли вдруге і вже не називаєтесь міліціонером, значить, усе одно збрешете, — Позняков, обійнявши Галину за талію, притиснув до себе. — Думаю, важливіше те, з чим ви прийшли сюди знову, а не те, ким ви насправді є.

— Мудро, — погодився Горілий. — Бачите, Галино, справу з чоловіком мати значно ліпше.

— Я це знаю, — виклично кинула вона.

— Так, давайте справді коротко і ясно, бо я до вас не перевиховувати, тільки попередити, — Сергій діловито потер руки. — Ви коханці, причому — давно, але історія вашого великого почуття мене мало хвилює. Скажете — ні?

— Ні.

— «Ні» — це не коханці?

— «Ні» — це не скажемо. Хіба так не видно? — Олег дужче притиснув до себе Галину.

— Мене так само не хвилює, чим вам, Галино, не догодив Микола Коваленко. Бачив я його — нормальний мужик. Цікаво інше: ви справді збиралися залякати цивілізовану людину, котра займається інтернет-послугами, кабельним телебаченням тощо, за допомогою банального пророцтва смерті? Будинок подарований вам, і ви справді вирішили, що, почувши про невідворотну близьку смерть, ваш чоловік помре від інфаркту, автоматично залишивши вам будинок? Я тут порадився з деким, перш ніж до вас їхати: всі борги смерть боржника так само списує автоматично, бо у вас за документами уже не спільне майно, банк лишить вас у спокої, а ви, Позняков, через певний час почнете рулити ще й друговим бізнесом без жодних зобов’язань перед кредиторами.

Поки він говорив, обоє побіліли. Горілий навіть не міг упевнено сказати, хто більше.

— Це неправда, — видушила з себе Галина. — Не так… усе не так…

— Неправда чи не так? — уточив Сергій. — Кажіть, як правильно. Особливо докладно зупиніться на історії з тією вашою знайомою відьмою. Яку роль насправді вона виконувала у вашій схемі. Ну, мовчати будемо?

— Не так усе, — повторила Галина.

— Платівку заїло? — гримнув Сергій.

— Ви ж не з міліції, правильно? — обережно почав Позняков, не випускаючи вдову з обіймів. — Який у вас тоді інтерес? Ви тут нагородили зараз сім мішків гречаної вовни, та якщо це переказати-таки органам… Ви для цього прийшли, так? По гроші? Скільки вам треба?

— Олеже, — слабо писнула Галина.

— Мовчи! — тепер Позняков відсторонив її, обличчя знову починало набувати нормальної здорової барви. — Не знаю, до чого ви там іще додумалися. Гадки не маю, яким сміттям ваша голова забита. Тільки ж ви по гроші прийшли, хіба ні? Для чого ж іще, ну, для чого приходять незнайомі типи пізніми вечорами?

— Скажімо, я був другом Коваленка. Хочу поновити справедливість.

— Неправда, ви не були другом Коваленка. Ви — шахрай, бандит і шантажист!

— Ух, як гучно, — самими губами посміхнувся Горілий. — Ще мерзотником мене назвіть. Як іще там можна? Негідником, ницим типом… Я по телевізору чув, у серіалах про аристократів так лаються.

— Не заговорюйте зуби, — Позняков знизив тон до нормального. — Скільки вам треба?

— Спочатку — пояснення.

— Можете прийти завтра зранку? — вступила в розмову Галина.

— Чому саме завтра і чому саме зранку?

— Подумати треба.

— Чого тут думати? Ви ж знаєте всі деталі скоєного вами ж злочину. За попередньою змовою, між іншим, так це називається.

— Нам треба подумати, — стояла на своєму Галина. — Я… ми нічого такого… Не змовлялися ми… Тут двома словами не скажеш…

— Ясно, не двома. Не трьома навіть.

— Давайте так, — Галина заговорила швидко, опанувавши себе, оцінивши ситуацію і тепер намагаючись узяти її під контроль. — Справді, до завтра не треба чекати. Поговорімо… Але є кілька моментів… Гроші ж вам потрібні, Сергію… вас так, здається… Вам же потрібні гроші, Сергію?

— Певна річ, — кивнув Горілий, при цьому подумавши: головне, аби вони самі в це повірили.

— А ви приходьте години за три. Ось саме перед дванадцятою, нормально буде. Не боїтеся?

— Ви ще не лякали, — Сергій знову розтягнув губи в посмішці. — Покличете вашу приятельку Олесю з її опівнічними пророцтвами?

— Без неї не обійтися, — серйозно відповіла Галина. — Ви наче думки читаєте. Раніше півночі вона все одно сюди не вибереться. Чекати тут вам навряд чи буде цікаво.

— Чому ж? — говорячи так, Сергій насправді тільки тримав марку, бо час уже прийняти правила запропонованої гри, суть якої він сподівався дізнатися швидше, ніж за три години, ще до півночі. — Та добре, добре вже. Бачу, ми з вами одне одного зрозуміли. Ми ж подружимося? Візьмете мене другом родини? Га, Позняков?

— Олегом мене звуть, — видушив із себе той, аби не мовчати.

— Добре… Олег Позняков… Галя Коваленко… Не прощаюся. І ви не тікайте.

Що з цього всього вийде, Сергій Горілий поки що не знав.

Але в одному був переконаний на всі сто: без попередження, мов чортик із табакерки, ввірвавшись у життя цих двох зі своїми підозрами саме в момент, коли вдова та її найкращий друг, здається, вже видихнули, він обов’язково спровокує їх на певні дії, котрі повинні пролити нарешті світло на цю зіткану з нелогічностей історію.

Горілий тицявся навмання. Щоправда, він знав, куди саме треба поткнутися. Проте двоє змовників не повинні запідозрити його в частковій обізнаності. Коханці й коханки, відьми-пророчиці, нікчемні стукачі, відставні полковники міліції, бандити, банкіри — все в одному клубку, і важко бути повністю втаємниченим у всі ці дивні, неймовірні, навіть фантастичні, як на сторонній погляд, але хай там як — цілком реальні для нашого повсякденного життя сплетіння, зв’язки та поєднання.

Так міркував Сергій, поки йшов у темряві від будинку до машини, де на нього чекали Круть і Верть.

— Ну? — запитав Геннадій, коли Горілий вмостився ззаду.

— Гну! — відповів Сергій у тон.

— Так бігом гни, — вставив Анатолій.

— А ви сьогодні цілий день вошкалися — нічого? Де ваше «бігом»?

У відповідь нічого не прозвучало, і Горілий вирішив поки не гарикатися з Толею-Геною, відразу перейшов до справ.

— Коротше, пробний камінець я закинув, кола по воді пішли широкі. Точно щось буде, причому — години за дві максимум. Слід попасти цю солодку парочку. Непогано було б іще послухати, про що вони теревенять зараз…

— Ніхто не попереджав, — зазначив Геннадій. — Техніка — не проблема.

— Та ясно, сам не знав, — зітхнув Горілий. — Значить, сидіть отут, очей із будинку не зводьте. Раптом що — по ситуації, але без крові. Мені шумніть за найменших змін.

— Що значить… Зібрався кудись? — здивовано запитав Анатолій.

— А чому так здивовано? Не з вами ж мені тут киснути, я вже за день своє відкиснув. Є одна справа, але я швидко. Тачку зловлю, гроші ж видали…

Не чекаючи, поки Толя-Гена почнуть домагатися пояснень, Горілий швидко вибрався з машини.

Центральне шосе тут зовсім поруч. Таксівки їздять регулярно.

Без свічок, освітлена двома електричними лампочками, знайома однокімнатна квартира мала убогий вигляд.

— Здаєте, значить, — перепитав Горілий хазяїна, худого мужика років за п’ятдесят.

У своїй старій, застебнутій до підборіддя китайській куртці та викопній лижній шапочці типу «півник» він видавався реліктом початку минулого десятиліття, безробітним ветераном підприємства колись усесоюзного значення. Образа на весь світ так і лишилася в очах цього чоловіка, як і оцей ось «півник» на голові, невідомо як збережений і полинялий від двох десятиліть прання.

— Не можна? — похмуро запитав «півник».

— Можна. Квартира ваша?

По правді кажучи, Сергій підозрював: Олеся таки не живе тут, серед мінімуму старих меблів, у абсолютно незатишному помешканні. Але він припускав — вона використовує квартиру як такий собі кабінет для прийому відвідувачів. Тепер же з'ясовується: пророчиця найняла її в цього «півника» усього за три тижні до того, як Галина, за її словами, відправила до неї Миколу Коваленка.

— А що таке, шановний?

— Та нічого особливого… шановний… Просто минулого тижня я зустрічався тут з однією жінкою. Звуть Олеся, прізвища не знаю. То вона дала зрозуміти, що тут мешкає…

— Динамо, значить?

— До чого тут динамо?

— Ну, продинамила тебе, брат, та падлюка.

— О! Відразу падлюка?

— А як! — «півник» не говорив — випльовував слова. — Сучка така! Я без того збитки терплю! Піди здай зараз хату, здай! То перебирають, то торгуються… Ну, ця ніби погодилася на півроку… Я їй кажу: на менше я не здаю, хочеш добу чи дві — паняй оно в гостиницю!

— Її Олеся звали?

— Наче… Мені хрін різниця… На «о» так точно…

Це Круть і Верть іще вдень пробили власника за названою Горілим адресою, потім роздобули його домашній телефон. Сергій перевірив обережно, боявся налякати Олесю — хтозна, ким доводиться їй той, на кого квартира записана. Виявляється — ніким. Вірніше — ворогом, нажила собі…

— Куди ж ця, котра на «о», поділася?

— Провалилася б крізь землю, гадина така… Домовилися ж на півроку, вона аванс дала за два місяці, як годиться. А тут позавчора дзвонить: давайте гроші за місяць назад, я пожила, тепер обставини помінялися… Знаєш, що сказала, коли я гроші не захотів повертати?

— Звідки ж…

— Прокляну! — «півник» зробив великі очі.

— Отак, — швидше сам до себе, ніж до «півника», промовив Сергій. — І документів її ви не бачили? Може, паспорт із реєстрацією?

— Для мене документи — ось! — витягнувши з кишені зім’яту п’ятигривневу купюру, «півник» розпрямив її, витягнувши руки перед собою. — Во! Тут і підписи, і печатки, і реєстрації, і фотографії! Де я тепер квартиранта знайду? Кільком людям відмовив!

Замуркотів телефон Горілого.

— Знайдеш, — запевнив «півника» розчарований Сергій.

Телефон знову муркнув.

Горілий приклав трубку до вуха.

— Так, — новини змусили його забути поки про «півника». — Отак, значить, — глянув на годинник — відтоді як він поїхав сюди, лишивши Крутя й Вертя в засідці, минуло заледве півтори години. — Ви де? Наздожену, наздожену, тримайте зв’язок. І їх тримайте, все, погнав я.

«Півник» навіть не збирався розуміти, що довкола нього відбувається.

— Так тобі не хата потрібна?

— Жінка мені потрібна, дядя. Яка в цій хаті ще три дні тому жила.

В тому, що вона справді тут мешкала, Горілий уже не був такий упевнений.

— А чого голову морочиш?

Горілий пішов до дверей.

— Е, чуєш, — запитав навздогін «півник». — Нікому з твоїх знайомих хата не потрібна? Беру недорого, чуєш?

— Зроби тут ремонт, дядя. Хоч косметичний, — порадив Сергій, беручись за дверну ручку. — І посвяти перед тим про всяк випадок… Чи після того.

— Кого посвятити?

— Квартиру цю, дядя. Попа позви, хай кадилом помахає.

— Для чо’о?

— Тобі квартирантка на хату поробила.

— Серйозно?

Горілий уже виходив, не бажаючи далі продовжувати розмову, говорив це спересердя, не знаючи, на кого зараз злитися, і «півник» тільки вигукнув:

— Допоможе?

— Це як вірити будеш.

Останні слова Сергій говорив уже голосно, бо стояв біля ліфта.

Його вів мисливський азарт.

Не відомо, чим закінчиться сьогоднішня ніч, але його розрахунки почали справджуватися: за півгодини потому, як він пішов, Галина Коваленко й Олег Позняков швидко вийшли з дому назустріч викликаному таксі, завантажили в багажник квадратну дорожню сумку і кудись подалися.

Анатолій запевняв: «хвоста» не помітили, бо дуже квапилися. Припустив — на вокзал. Це все нагадувало поспішну втечу.

Не помилилися — втікачі доїхали до вокзалу.

Поки Горілий мчав туди на таксі, події набули не просто стрімкого, а й зовсім несподіваного повороту: парочка просто на очах у Крутя й Вертя потовклася трошки біля каси, а тоді запросто вийшла на перон і ось уже вантажилася в поїзд на Москву — всі поїзди в російському напрямку ставали в Конотопі. Зупинити процес у Толі-Гени не було жодної можливості: поки Анатолій дзвонив Горілому, який у цей час перебував за три хвилини їзди від вокзалу, поїзд іще стояв, усі вони стоять щонайменше двадцять хвилин. Та біготня по пероні, від перону до машини, чекання Сергієвої появи, коротка військова нарада, нарешті — відчайдушна рішення спробувати все ж таки прорватися у вагон, а в разі чого Нікітин уже якось прикриє, хвилина по хвилині забирали дорогоцінний час.

Поїзд рушив, ламаючи всі плани та розрахунки Горілого.

— Вагон запам’ятали? — швидко запитав Сергій.

— Десятий, — хором відповіли Круть і Верть, і не схоже було, що вони домовилися.

— Ми можемо наздогнати поїзд на Хуторі?[4]

— Легко, — вони знову відповіли хором.

— Тоді погнали, чому стоїмо!

І вони справді погнали.

Якщо десь колись існувала нічна їзда без правил, то весь час, поки мчали від Конотопа до Хутора, Горілий мав змогу переконатися: Анатолій, який кермував, не просто брав уроки такої їзди, а й був найкращим учнем. Звісно, в оперському минулому траплялося ганяти по вулицях удень і вночі, та, всупереч народним уявленням про його роботу, Горілий жодного разу не брав участі у шаленій — такій як у кіно — погоні за злочинцями, в яких, звісно, не було жодних шансів на втечу. Максимум, що довелося пережити, — кількадесят разів ганяти кримінальний елемент пішки, і часом навіть переслідувані тікали від такої погоні, щоправда, дуже скоро попадаючись або йому ж таки, або комусь із його колег, або патрулю, з яким жарти короткі.

Можна сказати, Сергій Горілий вперше за свої тридцять чотири роки за кимось по справжньому гнався. Навіть більше: наздоганяв пасажирський поїзд.

Вони летіли крізь ніч, по головній трасі легко обходячи поодинокі легковики, вантажівки та рейсові автобуси, зовсім не нариваючись на аварійні ситуації, хоча з появою попереду чергової пари фар, особливо — зустрічних, Сергій щоразу щулився та зціплював зуби, готуючись до фатального удару. Але Анатолій злився з машиною в одне ціле, тримав кермо впевнено, і скоро їхні перегони почали нагадувати Горілому гральні автомати, де кожен може уявити себе за кермом автівки на гоночному треку або на важкій заплутаній дорозі, та ще й утікачем від поліцейської погоні.

Такі автомати він бачив якось у Сумах, у розважальному центрі, навіть спробував зіграти і заклався тоді зі Шполою на пиво, що обжене робота. Звісно, пиво вони випили незалежно від програшів-виграшів, бо впоратися з гральним кермом Сергій не зміг — раз по раз його віртуальний автомобіль на щось натикався і ніяк не міг відірватися від поліцаїв, до того ж гра швидко закінчилася. Зате довкола сиділа пацанва і навіть кілька дівчат середнього шкільного віку, які, закусивши губи, хвацько обходили всі віртуальні перешкоди, заробляючи собі якісь незрозумілі віртуальні очки…

Дорогою до Хутора трійця мовчала. Горілий не знав, чи потрібно щось пояснювати Крутеві й Вертеві. А ті, своєю чергою, не вимагали жодних пояснень від нього. До того ж Сергій іще не надумав, як їм, стороннім цивільним особам, вирішувати свої справи з законними пасажирами потяга на прикордонній території. Нічого, час пішов, тут головне — встряти в бійку, якось то воно буде — так уже, на відміну від погонь, багато разів у нього бувало.

Коли попереду замайоріли вогники Дружби, годинник показував пів на дванадцяту ночі.

— Встигли? — про всяк випадок поцікавився Горілий.

— Залежно куди, — з філософічними нотками озвався Геннадій. — Тут поїзд довго стоїть. Інша річ, чи нас туди підпустять і чи когось із вагонів випустять.

— Може, шефу вашому дзвякнути?

— А що прикордонникам шеф? Хто він тут для них такий? Що ми взагалі тут хочемо зробити, мета яка цієї подорожі?

Відповіді досі не було, і Горілий відмовчався.

Та коли заїхали на станцію, він укотре переконався: дуже погано ще знає здібності своїх несподіваних партнерів. Навіть не попросивши, а звелівши Сергієві лишатися біля машини, Круть і Верть зникли в приміщенні, повернулися хвилин за двадцять у супроводі якогось суворого чоловіка в формі з погонами, дали знак Горілому — давай, не стій! Далі в супроводі цього офіцера, який ніяк не назвався, хоча й не спитав нічого в Горілого, компанія пройшла на колію, вийшовши саме до потрібного їм поїзда — хвилин двадцять як прибув. Звідки б не починалася нумерація вагонів, десятий завжди буде по центру, так вони й зупинилися.

Ось він, номер десять. Горілий не стримався — пришвидшив ходу, випередивши супроводжуючого офіцера. За спиною хтось щось сказав — дарма, слова ніби відлетіли від спини. Та раптом Сергій різко зупинився.

З десятого вагона один по одному вийшли кілька прикордонників, вистрибнув собака, прикордонник тут-таки підхопив її за повідець. Потім, обережно ступаючи, ніби боячись упасти, показалася Галина Коваленко. Навіть за неяскравого освітлення перону Горілий побачив у її жестах скутість, викликану не просто страхом — страхом через затримання. Чого-чого, а поведінки затриманих Сергій за півтора десятки років життя надивився. Під конвоєм усі мають однаковий вигляд, навіть якщо обабіч не стоять озброєні конвоїри, а на руках затриманих нема наручників.

— Що за… — пробурмотів Горілий, розуміючи, наскільки швидко ситуація виходить у нього з-під контролю.

За Галиною, постійно озираючись і намагаючись щось комусь неголосно довести, вийшов Олег Позняков. Позад нього з’явилися митники, один тримав дорожню сумку. Провідниця дивилася на цю картину з невдаваною байдужістю: хіба вперше на кордоні митники та погранці когось знімають…

На коротку мить уся компанія скупчилася на платформі біля вагона. Потім прикордонник із собакою пішов уперед, Галина приречено рушила за ним, безпорадно крутячи головою.

Горілий сам не знав, чого домагався, — не зважаючи ні на кого та не думаючи про наслідки, рушив уперед. Від другого кінця вагона він уже готовий був, хай чим це обернеться, гукнути Галину.

Але вона враз побачила його сама, випадково повернувши в його бік голову.

Впізнала. Зі свого місця Сергій точно не міг цього бачити, але відчув — упізнала.

Далі все відбувалося стрімко, забрало секунд двадцять, і ніхто нічого не зрозумів. Навіть до Горілого не дійшло спочатку, для чого Галя зайцем рвонула назад до вагона, махнувши при цьому виставленою перед собою рукою. Збоку це схоже було на спробу відчайдушної втечі, тому за жінкою кинулися всі митники та прикордонники разом, забувши на секунду навіть про Познякова — другий затриманий стояв, ураз усіма полишений, і далі безпорадно крутив головою. Де не взявся міліціонер, збоку наспів другий, аби не рипався, заломили Познякову руки назад.

Тим часом Галина вже добігла до вагона. Зробила ще якийсь незрозумілий рух рукою, а тоді, наче послизнувшись чи підвернувши ногу, впала на асфальт платформи, витягнувши руки перед собою, практично пхнувши їх під колеса потяга.

Коли на втікачку навалилися гуртом, почали піднімати, Галина спочатку коротко опиралася, а тоді враз заспокоїлася, стала покірною, її повели назад, на ходу одягаючи кайданки. На глядачів — Горілого з компанією — уваги ніхто не звернув, і не дивно: вся увага зосередилася на дивній, коли не сказати — нелогічний поведінці затриманої жінки.

Відтоді як усе це почалося, Галина Коваленко тільки те й робила, що намагалася виграти час і відвернути увагу від того, що насправді її варте. Принаймні такі висновки зробив для себе Сергій. Жодних інших висновків не напрошувалося.

Він зиркнув через плече.

Круть і Верть про щось тихо перемовлялися з офіцером.

Глянув перед собою — провідниця з напарницею та приятельками з інших вагонів жваво обговорювали несподівану пригоду. В його бік ніхто не дивився.

Швидко підійшовши туди, куди кілька хвилин тому рвонула Галина, Горілий зупинився біля краю колії, саме там, де впала жінка.

Простягаючи перед собою руки.

Перед тим ковзнувши лівою рукою до кишені джинсів. Праву ж руку виставивши, аби посемафорити йому: стій на місці, ані руш. Він зрозумів сигнал і послухався.

В його бік далі ніхто не дивився. Присівши, Горілий швидко провів рукою спочатку біля бордюру колії, потім — трохи далі, по щебінці, ближче до вагонних коліс. Пальці намацали щось чужорідне, зовсім не схоже ані на типове сміття біля колій, ані на камінці щебеню. Затиснув знахідку, підніс до очей, роздивився.

Плаский прямокутник із металевим корпусом. Носій інформації. Підключається до комп’ютера чи будь-якого приладу з відповідним обладнанням.

Флешка.

Розділ 7 Знову пророцтво

— І що все це означає?

Дратувала Павла Нікітина не тільки неможливість із першого разу, махом, збагнути побачене й почуте. Бісило та напружувало все: дзвінок по першій ночі, яким Горілий витяг його з ліжка, перебивши сон — банкір знав себе! — до ранку, бо вже йому не заснути, а вирішенню перманентних проблем, яких банку не бракує, його недосипання зовсім не сприятиме. Як, між іншим, і ось це зібрання на службовій квартирі, куди Горілий навіть не попросив — звелів йому негайно приїхати. Хоча Нікітин не розумів поки що, чому все це не могло почекати до ранку. Адже будь-яке рішення, прийняте посеред ночі, все одно можна втілити в життя лише з початком робочого дня…

За великим рахунком, Павло Нікітин уже починав шкодувати про свій учинок. Піддався пориву, розшукав цього нахабного… навіть не знаєш, як і сказати… мента, не мента… типчика, словом… Розшукав цього нахабного типа, здуру пообіцяв винагороду й підтримку, хоча набагато простіше було б домовитися про вирішення всіх проблем у потрібних кабінетах за допомогою потрібних сум грошей. Місяць-два мотання нервів, зате потім — звичний режим дня, нормальний ритм роботи, менше зобов’язань перед усякими лузерами, яких доводиться шукати по вокзальних розливайках…

Щоправда, довелося б віддати Момота. Службу безпеки банку завжди знайдеться кому очолити, вибір із колишніх силовиків навіть у маленькому Конотопі величезний. Проте поки що Нікітин не уявляв собі нікого іншого на місці Олександра Михайловича — Саші, Сашка — Момота. Йому не хотілося просто так, без бою, здавати своїх, а Момот за ці роки став для банкіра справді своїм, хоча фінансисти навіть у містах, менших за Конотоп, не мають права дозволяти собі куди там дружні — бодай товариські стосунки, тим більше — з колишнім офіцером міліції, який відповідає за безпеку їхнього бізнесу.

Хай там як, Павло Нікітин порушив правила. Олександр Момот став для нього не сказати другом, але добрим надійним товаришем — це точно. Банкір був свідомий того, що коли зовсім прикрутить, товаришем доведеться пожертвувати. І так само зізнавався собі: соромлячись таких думок, намагаючись щосили відтягнути необхідність ухвалити це ганебне, безсоромне, проте необхідне рішення, він вирішив спробувати трошки поборотися не стільки за Момота, для якого колишні колеги вже приготували відповідну м’ясорубку, скільки за себе. Він спробує хоч щось зробити — для очистки власної совісті.

Через те він найняв Горілого. Тому й підхопився серед ночі, грубувато кинувши дружині: «Все нормально, спи!» Приїхав сюди, п’є каву, зварену Анатолієм, і намагається разом із усіма втямити, що ж, кінець кінцем, відбувається.

— Наскільки я знаюся на техніці, — спокійно відповів Горілий, — вони налаштували відеокамеру, записали це звернення, потім перегнали на комп’ютер, отриманий відеофайл зберегли на флешці, флешку взяли з собою.

Кому збиралися її показати — гадки не маю. Все це парочка проробила, можна сказати, в пожежному порядку.

Але все одно діяли вони на диво організовано: вважайте, отримали фору на три години, а коли я пішов — за півтори години прояснили ситуацію, швиденько провели всі технічні маніпуляції, зібрали мінімум речей, гроші, документи, рвонули на вокзал. Там купили квитки на найближчий потяг до Москви, зараз із цим проблем нема, і ледь не втекли. Доїхали, щоправда, тільки до Хутора.

— Ви мені пояснюєте, що відбулося, — Нікітин насилу стримався, аби не зірватися на крик: в різних варіаціях це пояснення він чув від Сергія вже втретє. — А я хочу знати, що все це означає.

— Вони злякалися.

— Вас?

— Почасти.

— Ви можете точніше висловлюватися?

— Гадаю, не мене, а наслідків мого несподіваного вторгнення. Галина, побачивши мене на платформі, вирішила в останній момент скинути флешку… Ну, я спочатку не знав, що саме хотіла вона зробити, — уточнив Сергій. — Але з її поведінки зрозумів: вона зробила так, бо побачила мене. Всі ці маніпуляції мусив зрозуміти лише я, і я, коли чесно, шукав там якусь записку.

— Гаразд, — Нікітин передав Анатолію порожню чашку, і той без зайвих слів слухняно пішов робити шефові ще одну, третю за останні сорок хвилин каву. — А якби вона вас не побачила?

— Флешку могли знайти в неї при обшуку. Надали б значення знахідці, не надали — хтозна. Митники, в принципі, випасають різні такі штуки — промислове шпигунство, різні там розробки, які не варто передавати по інтернету, бо відстежити можна…

— А ви, я бачу, людина в таких справах підкована. Доводилося займатися?

— Та Бог із вами, пане Нікітин! Я розрізані трупи з вигрібних ям виловлював, у мене не така інтелігентна спеціалізація. Приятель один є в системі державної безпеки… Та й не в печерах живемо, все ж таки двадцять перше століття…

— Гаразд, не морочте мені голови.

Банкір покрутив у руці флешку, щойно вийняту з відповідного «гнізда» свого ноутбука — навіть якби Горілий не попросив, Нікітин усе одно захопив би плаский комп’ютер із собою, за межами квартири не розлучався з ним ніколи й ніде, вся конфіденційна інформація зберігалася тільки там, робочому комп’ютеру не довіряв із причин, щойно названих Сергієм: економічну інформацію крадуть всюди і завжди, а довіряти банкір міг, крім себе, ще Момоту, але ж Сашка зараз поруч нема, а значить — тільки собі.

— Для кого, по вашому, призначалося ось це? — Нікітин показав флешку Горілому. — Чому вони вирішили тікати? Від кого? Чому — в Москву?

— Ну, про Москву на флешці є.

— Там не пояснюється, чому треба було виїжджати саме туди, а не в Суми чи Київ, наприклад.

Зайшов Анатолій з кавою. Круть і Верть узагалі трималися непомітно, в розмову не встрявали, обмежившись підтвердженням правдивості слів Горілого і стисло пояснивши порядок своїх дій на станції Хутір-Михайлівський. Але при останніх словах шефа Геннадій кашлянув і зовсім по-школярському підніс руку. Нікітин запитально глянув на нього, потім кивком дозволив утрутитися.

— Там митниця, — нагадав Геннадій.

— І що? — не зрозумів банкір.

— Наших утікачів зняли на Хуторі митники, — нагадав Геннадій. — Ми ж пробили там, що змогли. Дуже просто — надійшла інформація, що в такому-то поїзді, такому-то вагоні мужик і баба, паспортні дані такі-то, перевозять наркотичну речовину. Інформацію взяли до відома, контрабандистів затримали. Все просто.

— Наркотики знайшли? — уточнив Нікітин.

— Начебто знайшли.

Банкір, відпивши кави, перевів погляд на Горілого.

— Що скажете?

— Молодець, — Сергій відсалютував Геннадію правою рукою. — Я тільки тепер про це подумав. Коли так, все набагато гірше і серйозніше, ніж я думав.

— Тобто?

— Проти нас грає хтось дуже грамотний і сильний. Людина з можливостями. Ну, типу, як ось ви, пане Нікітин. На Хутір злили поїзд і номер вагона. Як це можна було дізнатися? Тільки простеживши за парочкою втікачів! Ваших хлопців не змалювали, бо той, хто послав коханців на вокзал, вів їх не від хати, а виглядав уже на вокзалі. І напевне, цей невідомий демон не має гадки ані про ваш інтерес до цієї справи, ані про те, що ви вписалися в неї, ані про те, що підписали також мене, тим більше — не знає ваших людей!

— А чому демон? — здивувався Нікітин.

— Вирвалося. Ненавмисне. Сам не знав, як його назвати, ляпнув перше, що в голову стукнуло. Вважайте, наш противник отримав кодове ім’я — Демон.

— Не жирно для нього?

— Враховуючи його дружбу з нечистою силою — саме те.

— До чого тут нечиста сила?

— Хіба не чули про ворожку Олесю? Давайте ще раз послухаємо. Ні, молодець, Ген, правда — додумався, — Сергій знову відсалютував Геннадієві. — Бач, не завжди ініціатива карається. Молодець, реально — молодець. Тепер я спробую все пояснити. Бачите, якої малості іноді не вистачає.

Знизавши плечима, Нікітин повернув флешку в ноутбук, відкрив віконце. На диску був єдиний файл, банкір навів на нього курсор.

Запустив.

На пласкому моніторі з’явилася вже знайома Горілому кімната на першому поверсі будинку Коваленків. Зображення стрибало: у того, хто налаштовував об’єктив камери (в Олега Познякова, більше нема кому), тремтіли руки: від поспіху, від хвилювання, або від усього разом. За кадром почулося його: «Галко, сідай уже, йди давай!» Потім її: «Та зараз, чекай!» І зовсім уже смішне, другий раз слухали, все одно не стрималися: «Та куди ти ще там причісуєшся! Губи вона ще малює! Зовсім уже!»

Нарешті в об’єктив зайшла Галина Коваленко, справді трошки причепурена. Хай що відбувалося, жінка навіть у такій ситуації лишається жінкою: її ж знімають, чорт забирай… З собою молода жінка несла табуретку. Поставила її, обернулася до камери: «Так? Сюди?» — «Та як хочеш, часу нема!» Посовавши по підлозі, нарешті примістила табурет, як вважала за потрібне, сіла, машинально поправила волосся. «Можна вже?» — «А ти готова?» — «Ну… готова… давай спробуємо». — «Значить так, Галь: я тобі нічого не кажу, тут не кіно, других дублів не буде. Говори, що треба і як знаєш. Все, поїхали».

Жінка зосередилася. Відкашлялася. Вона нервувала й боялася, це помітив навіть Нікітин, коли дивився і слухав це вперше.

«Кгм… Можна, да? Значить… Мене звати Галина Коваленко. Я не знаю, хто вбив мого чоловіка, Миколу Коваленка. До його вбивства ми з Олегом Лозняковим не причетні. Ми не хотіли його вбивати… Що таке, Олеже?»

«Нічого! — голос Познякова за кадром. — Думай хоч трошки! Так виходить, що не хотіли вбивати, але вбили! Ми взагалі нічого не хотіли! Мене все влаштовувало!»

«А мене — ні!»

«Галю, запис іде! Час теж іде!»

«Ти ж сам перебиваєш!»

«Все, вибач, не буду більше! Значить, у його смерті ми взагалі не були зацікавлені, так і кажи!»

«Добре, добре, все… Кгм, — Галина в кадрі знову зосередилася: — Значить… Ми з Олегом справді… Тобто… Коротше, у нас інтимний зв’язок, ми коханці. Микола про це не знав. Може, колись би здогадався, бо світ не без добрих людей. Але останнім часом йому було не до мене, бо почалися проблеми з бізнесом. Я купу народу підключила, Олег теж підтягнув своїх знайомих… Коля його про це просив… Отож, ми почали оформлювати якісь юридичні документи, ну, ніби в Миколи жодної власності нема. Не знаю, правильно ми чинили чи ні, так нам підказали… Навіть радили фіктивно розлучитися… Хоча я збиралася не фіктивно… Не тепер, може, згодом… Хай би все це минулося, не хотіла залишати чоловіка в складний період. Я правильно говорю, Олеже?» — вона трошки хитнулася вперед.

«Не збивайся з теми, давай, далі, далі…»

«Так… Одного разу… на початку цього місяця… Точно не пам’ятаю, але перед восьмим березня, за два чи три дні… Словом, мені на мобільний подзвонив якийсь чоловік. Голос був незнайомий. Номер визначався, я записала, — Галина витягнула з кишені джинсів наперед заготований папірець, зачитала номер, повторивши його ще раз. — Чоловік не назвав себе. Сказав: знає про Миколині проблеми, порадив звернутися до однієї жінки, вона чи ворожка, чи щось таке… Я намагалася дізнатися, де незнайомець узяв мій телефон. Він пояснив: спільні приятелі дали, не уточнив. Наголосив, що дуже хоче допомогти і це в наших же інтересах. Дав телефон, ось такий, — Галина зачитала знайомий уже Горілому номер пророчиці Олесі. — Я запитала, скільки це буде коштувати. Чоловік сказав: вона сама назве ціну. Обіцяв іще дзвонити. Ну, я розказала про дзвінок Миколі. Він спочатку не повівся, а на ранок каже — що ми втрачаємо? Цікаво ж… Сходив. Повернувся розгублений, пояснив — та жінка, Олеся, грошей із нього не взяла, бо ніби побачила смерть, а в неї правила такі — коли бачить смерть, плати не бере. Походив він так день, тоді каже: мовляв, не подобається йому все це, хтось залякує, треба йти в міліцію, дістали ці банкіри зі своїми вибриками. Під вечір зібрався, поїхав у міліцію заяву писати. Потім подзвонив, попередив: ситуація помінялася, треба з одним старим знайомим зустрітися. І пропав… На ранок труп підкинули… — Галина шморгнула носом. — Потім прийшов чоловік, такий, на бандита схожий. Хотів знайти ту жінку, пророчицю… Я міліції поки що нічого не казала. Тим більше, що Микола сам вирішив не говорити… Навіть якби я розказала про пророцтво, хто б мене слухав… Але той бандит нас налякав, я послала його до тієї… пророчиці… Сама ж подзвонила по тому телефону, ну, чоловікові, який пророчицю порадив… Бо не знала, з ким побалакати, не в міліцію ж із цим… Він миттю трубку взяв, вислухав мене… Каже, аби я дзвонила в міліцію, краще — відразу підполковнику Зарудному… В мене був його номер… Словом, я повинна була подзвонити Зарудному, розповісти, як на Миколу з банку наїжджали. Назвати прізвище Момота… хто це такий, я не знаю… Потім попросив послати йому нашу електронну адресу. Для чого — не пояснив. Тільки наступного дня я отримала листа, до нього пришпилена була фотографія, і текст — я повинна впізнати цю людину, ніби це він погрожував Миколі. Цей хлопець справді до нас приходив, від банку, здається, навіть погрожував… Тільки звідки той незнайомець про це знає… Олеже, можна, я з думками зберуся?»

«Давай, тільки часу вже зовсім нема».

Галина, заплющивши очі, посиділа так кілька секунд, потім розліпила повіки, продовжила вже впевненіше, наче давала свідчення в прокуратурі:

«Потім той хлопець, Бородуля, якого я впізнала, кудись утік. Стріляв у міліціонера, його самого застрелили… Потім до мене знову прийшов той бандит, ну, який раніше приходив, зі шрамом…»

При цих словах Горілий мимоволі торкнувся рубця на обличчі, а Нікітин, перехопивши цей жест поглядом, посміхнувся.

«…Тобто сьогодні він з’явився, дев’ятнадцятого березня. Звинуватив нас із Олегом у тому, що ми змовилися, влаштували вбивство Миколи, а все чоловікове майно вже на мене переписано, тому автоматично залишається після його смерті мені. Грошей вимагав… Зараз бандит забрався. Я подзвонила тому незнайомцю, бо в міліцію не подзвониш, доведеться пояснювати… Таки можуть нас запідозрити… Словом, той чоловік порадив негайно зібрати все необхідне, документи і гроші в першу чергу, їхати на вокзал, звідти першим же поїздом — через кордон, у Росію. Ліпше відсидітись, там нас не дістануть, а він тут поки що все залагодить. Завтра в Москві він зранку сам нас набере, дасть нові інструкції. Все, — пауза. — Даю ці свідчення про всяк випадок. Від руки не хочу писати, бо так видно, що я — це я, Галина Коваленко. Нас із Олегом Позняковим спочатку в невідомо що втягнули, тепер шантажують. Може, ця інформація знадобиться… Бо я не знаю, — знову пауза, цього разу довша. — Так, Олеже, все! Я справді не знаю, про що ще говорити і для чого це все взагалі треба!»

«Спокійно, Галь. Не зайве. Так, усе, давай збирайся, а я займуся відео».

Камера вимкнулася, коли Галина почала підводитися з табуретки.

За вікном далі стояла волога ніч.

Сергій примостився біля підвіконня, відчинив кватирку, закурив, прилаштувавши під попільницю порожню сигаретну пачку — від минулого вечора, коли почалася гонитва за втікачами, встиг непомітно для себе скурити всю пачку.

— Ви таки стривожили жінку, Горілий, — мовив Нікітин. — Якщо не налякали. Судячи з її слів, у обох випадках поява такого собі бандита зі шрамом спровокувала її на рішучі дії.

— Виходить, так, — погодився Сергій. — І дії ці носили досить нелогічний характер, якщо оцінку їм даватиме стороння людина. Ви, наприклад. Удова подзвонила не в міліцію, що зрозуміло, коли йдеться про появу такого собі бандита. Галина Коваленко набрала номер нашого Демона. Тепер він уже наш, як не крути. А вже Демон, — Горілий наголосив на останньому слові, — дав їй інструкції, звелів дзвонити Зарудному, наводити його на ваших людей, пане Нікітин… Ну гаразд, гаразд, не дивіться так — на людей Момота. Через них — на самого Момота. Тепер він зашифрувався, у вас проблеми, справу про вбивство Коваленка, як я розумію, закриють. З іншого боку, пане Нікітин, саме в цій нелогічності — логіка, як кажуть, усього нашого життя. А вона така: в міліцію пересічні люди в критичних ситуаціях намагаються звертатися в останню чергу. Така в нас міліція, така в неї репутація, такий, як кажуть по телевізору, імідж. Сам Коваленко — і той до останнього тягнув.

— Хай, міліція в нас погана, — погодився Нікітин. — Той, кого ви назвали Демоном…

— …Ми назвали.

— Нехай ми, — кивнув банкір, махом допивши холодну каву. — Отже, хай ким би виявився цей Демон, він — людина з плоті та крові. Вам не здається, Горілий, що цей Демон розіграв якусь дуже грамотну комбінацію?

— Здається. Після Гениного нагадування про митницю на Хуторі я навіть певен цього. Бо все складається: він не чекає на мою появу в хаті вдови Коваленка, бо думає — все тіп-топ, свою справу він зробив…

— Яку справу?

— Пізніше про це поговоримо, там є суперечливі моменти. А зараз про те, що не викликає сумнівів, — захопившись, Горілий навіть забув про сигарету, вона повільно димилася, затиснута між пальців. — Галина дзвонить Демону, тому, хто все це почав: що робити? Той ухвалює блискавичне рішення — послати їх через кордон до Росії, а на кордоні організувати так, аби втікачів затримали і замкнули. Організувати таку підставу може лише людина зі справді демонічними можливостями.

Треба мати щонайменше кінці на митниці та ще й за кілька годин усе організувати. Ми вже припустили, що Демон стежив за переляканими коханцями. До того ж, пане Нікітин, ми можемо не без підстав припустити ось таке: затримка на кордоні, вся ця історія з підкинутими наркотиками — зразково-показовий виступ, демонстрація можливостей.

— Кому? Вам?

— Демон не знав, що ми з вами в грі, Нікітин, — Горілий непомітно опустив отого незручного для себе «пана». — Він навіть не припускав, що Позняков і Галина зроблять фінт із записаними на відео свідченнями. Він хитрий, та не розумний, бо не припускає можливості, що хтось іще здатен вести власну гру, і гадає, буцімто тримає все під контролем. Нашому з вами Демону треба було чітко і ясно дати зрозуміти втікачам: випадок на митниці — його рук справа, і це не межа. Тому їм ліпше мовчати. Думаю, або Галина, або Позняков, або обоє разом у критичній ситуації не просто доперли, що сталося і хто в цьому винен, а й зрозуміли — їхня сповідальна флешка може додати проблем. Як Галині вдалося приховати її від митників та погранців — не знаю. Мабуть, флешка від самого початку лежала окремо, в кишені штанів. Тих самих, у яких ми бачили жінку на відео: коханець віддав їй флешку, а вона запхала її в кишеню, куди простіше. Ну, а ми наспіли дуже вчасно. Бо тепер Галина точно зрозуміла: бандит зі шрамом, тобто я, їй не ворог. Ось і спробувала хоч якось мені допомогти.

— Це все, мабуть, так, — промовив замислено Нікітин. — Мабуть, так… Мабуть… Але для чого все це робить так званий Демон?

— Зачищає кінці, — впевнено відповів Горілий. — Навіть якщо наші втікачі ризикнули б подзвонити комусь на взірець Зарудного, їм, затриманим на Хуторі за спробу перевезти наркоту, важко буде це здійснити. Їх просто ніхто слухати не захоче. Не треба також забувати, що наш Демон сам усе організував, а значить, дав тим, кому треба, відповідні інструкції. Він просто вивів Галину з гри, а заодно — її коханого Познякова.

— Скільки можна про гру? — банкір знову почав дратуватися. — Гра, гра… Яка ще гра?

— Мені теж хотілося б це зрозуміти, — розвів руками Горілий. — Але погодьтеся — з нами граються. Не з нами, як з нами… Тьфу, сам заплутався. Коротше, той, кого ми так влучно назвали Демоном, переслідує якусь мету. Й абсолютно чужорідним тілом у ній видається згадана тут уже особа, здатна пророчити смерть. Толику, можна мені так само кави?

Анатолій глянув на шефа. Нікітин показав йому два пальці, той вийшов на кухню. Геннадій більше не втручався в розмову, слухав із цікавістю, наче стежив за якимось телевізійним шоу, де грають в чергову «вгадайку».

— Може, досить загадок? — спитав банкір.

— Сам не проти. Але поки що тільки вони і є. Давайте від самого початку, — Сергій зручніше вмостився на підвіконні, по ходу машинально зіжмакавши пачку з попелом і кинувши її в темний прямокутник кватирки. — Я йшов від того, що це Галина Коваленко, скажімо так, нацькувала на свого чоловіка пророчицю Олесю. Навіть припускав: вони домовилися, аби так звана відьма за певну суму грошей налякала Миколу. Для чого це Галині — гадки не мав, та сподівався прояснити ситуацію. Коханці, задумавши зжити зі світу зайвого в їхньому дуеті чоловіка, могли що завгодно закрутити. Заважає загибель Андрюхи Шполи, — тут Сергій зробив коротку паузу. — Я вам не говорив, але напередодні та ж таки пророчиця теж попередила його про близьку смерть. Власне, не його, ми були в неї разом. Когось із нас, і цим смертником виявився Андрій. Нема логіки — Галина хоч і послала нас до відьми, могла навіть попередити про наш візит, але я ніколи не повірю, що ось так, по мобільному телефону, вирішуються такі питання: «Пані відьмо, до вас їдуть двоє мужиків, ви їх налякайте, а ми розрахуємося». Смішно? Якщо врахувати, що на Олесю вивів наш Демон, а Галина подзвонила після мого візиту саме йому, вимальовується зовсім інша картина: пророчиця Олеся — спільниця Демона.

Нікітин не стримався — гмикнув.

— Щойно ви сказали найдурнішу в світі, й одночасно — найрозумнішу в світлі наших справ фразу. Бо з ким же бути відьмі в змові, як не з демоном? Потойбічні сили проти нас…

— А нема чого сміятися, — Сергій зараз тримався як ніколи спокійно та впевнено, так завжди бувало, коли він почувався на правильному шляху. — Слід просто зрозуміти мету Демона. Тоді вирахуємо, хто він, бо самі ж кажете — з плоті та крові. Жив собі підприємець Микола Коваленко, нічим знаменитий не був, нікому не заважав, крім банку «Слобода». Та й банку не заважав, якби заборговані гроші вчасно повернув. Ну, почали його пресувати з вашого дозволу, Нікітин, але не його одного, вірно? Вірно. Тільки ж не всіх ваших боржників невідомий благодійник хоче послати до пророчиці нібито для вирішення його, Коваленка, проблем. Стежите за думкою? Пророчиця Олеся явно з подачі свого друга чи, правильніше, покровителя Демона замість підказати шлях вирішення проблеми підкидає Коваленкові нові. Далі цей Демон інструктує Галину, кого їй треба впізнати. Так із його подачі — ви стежите за думкою, Нікітин? — з його подачі банк «Слобода», його керівник Павло Нікітин і колишній міліцейський полковник, він же — голова служби безпеки банку Олександр Момот отримують проблеми. Дві можливі відповіді, Нікітин. Або від самого початку в такий хитрий спосіб підбиралися до вас чи вашого банку, — Сергій окреслив руками в повітрі велике коло, — або хотіли залякати та схопити на гарячому Миколу Коваленка, тільки ситуація вийшла з-під контролю, тому довелося починати масштабнішу гру.

— Ви самі як вважаєте?

— Я? — перепитав Горілий.

В цей час з’явився Анатолій з двома чашками кави, Сергій узяв свою, затиснув у долонях, відпив, скривився — гаряча.

— Вам за висновки гроші платять, — нагадав Нікітин.

— Тоді купуйте такий висновок: складна багатоходова комбінація, розіграна Демоном, має на меті якимось чином створити проблеми вам персонально. Або банку «Слобода», в що взагалі віриться більше. Бо підприємець Коваленко, продавець інтернет-послуг, сателітних антен та іншої лабуди — надто дрібна людина для масштабів задуманого. Та все одно лишається пояснити загибель Шполи і цього, Бородулі. Якби не пророцтво, Нікітин, я списав би це на випадок — таких випадків сотні, навіть не такі трапляються.

— Але ж ви самі казали про можливу домовленість відьми й Демона?

— Казав. І далі певен цього, — Сергій покрутив гарячу чашку в руках, глянув за вікно, ніби порівнюючи чорноту кави з чорнотою березневої ночі. — Я навіть після всього, до чого додумався сьогодні, переконаний — до викрадення і вбивства Миколи Коваленка прямо причетний наш Демон. Але він не міг знати, що Шпола вистежить залеглого на дно Бородулю. Що той зіткнеться з Андрюхою, вважайте, ніс до носа. Нарешті — що Бородуля вб’є Шполу, а потім «беркутівці» застрелять його самого, від чого проблем у вас, Нікітин, тільки побільшає. Коли так, — він поставив чашку з кавою на підвіконня, — без пророчиці не обійтися.

— Ви ж знаєте, де її шукати.

— Думав — знаю. Тільки хата, на якій вона нас із Андрієм приймала при свічках, була найнята нею ж десь за тиждень до того, як до неї приїхав Коваленко. І тепер наша відьма в пожежному порядку забралася звідти. Щоправда, є телефон, тільки я б не покладав на нього великих надій. Так само, як і на телефон Демона.

— До речі, — стрепенувся Нікітин. — До наших послуг справді є два телефонні номери!

— Про Демона скажу точно, навіть готовий закластися на всю обіцяну вами суму гонорару: номер відсьогодні точно не актуальний. Подумаєш, сім-картка! Викинув — і нема такого номера, абонент не приймає дзвінок, номер не є дійсний. З пророчицею такий варіант теж можливий. Приїхали, Нікітин. Тепер хіба за вами справа.

— За мною?

— Ну як, ми ж домовилися — Демон атакує саме вас, тож ви повинні скласти мені список своїх ворогів. Усе інше — справа техніки.

Нікітин зітхнув.

— Списочок завеликим вийде…

Коли вся компанія забралася нарешті з квартири, годинник показував по четвертій ранку, і за вікном поволі-поволі, тихою сапою, але вже починав жевріти світанок. Зачинивши по банкірові та Крутеві з Вертем двері, Горілий раптом відчув, як же він насправді втомився. Скинувши взуття, завалився на диван, як був, у одязі, дав собі установку довго не спати, і сам же її порушив: розліпив повіки аж за білого дня, за півгодини до полудня, нарешті остаточно виспався й почувався на диво бадьорим.

Хоча б через тимчасове завершення його місії. Бо подальший розвиток подій залежить лише від Павла Нікітина. За винятком деяких розбіжностей, загалом вибудуваною вчора версією Сергій був задоволений. Виходить, банкір, починаючи всю цю непевну каламуть із пошуком справжнього убивці Коваленка, сам того не усвідомлюючи, визнав — це таки його справа. І захищати він мусить нині таки себе. Від кого — хай сам голову сушить. Складе список імовірних ворогів, почнеться марудна сидяча робота: вивчаючи по черзі тих, кого запідозрить Нікітин, відкидати варіанти, поки з усіх можливих залишиться тільки один.

Один із цього списку — Демон, безсумнівно. Бо вчора він улаштував бенефіс, повною мірою продемонструвавши свої можливості. Не сказати, що безмежні, проте все одно — чималі. Проти банкіра, нехай і конотопського масштабу, може почати гру тільки рівноцінна за своєю значимістю й можливостями людина.

До речі про Демона…

Спритно заклавшись учора на свій не отриманий іще гонорар, Горілий, хай там як, мусив перевірити все до кінця. Тому, підсунувши до себе папірець, на якому вчора зафіксував озвучений Галиною телефонний номер, без вагань, мов стрибаючи з вишки в холодну воду, набрав потрібний порядок цифр. І переконався — закладом не ризикував. Позбавлений життя жіночий голос повідомив передбачуване: «Цей номер не є дійсний». Для очистки совісті повторивши набір іще кілька разів, Сергій лишив усіляку надію вийти на Демона ось так просто.

Наступною в черзі була Олеся. На неї Горілий не закладався і, чекаючи аналогічного результату, навіть машинально перервав зв’язок, коли в трубці пішов рівний виклик. Рука, якою тримав телефон, враз затерпла, Сергій впустив трубку на диван, стиснув-розтиснув кулак кілька разів — довго ми писати вчились, наші пальчики втомились! — а тоді, боячись, що повторна спроба зірветься і телефон уже не відповість, знову взяв мобільник, набрав номер.

Виклик пішов.

Гудок. Другий. Третій. Четвертий…

— Слухаю вас.

Жіночий голос. Той самий: рівний, безбарвний, холодний, ніби з глухого вогкого підземелля. Хоча лише відповідає на дзвінок, нічого більше.

— Алло… — Сергієві раптом перехопило подих і від удачі — відгукнулася, прямий слід до Демона! — і від згадки про щонайменше дві напророчені цією жінкою смерті, нехай навіть на одну з них того, кому пророчили, наперед прирекла інша людина.

З плоті та крові, як сказав Нікітин. Демон з плоті та крові.

— Хто це?

— А… Гм… Олеся, правильно?

— Олеся. Ви хто?

— А ви не здогадуєтеся?

— Я зараз припиню розмову. Мені ваш тон не подобається. Хто ви?

— Не впізнаєте, значить…

— Чоловіче, я впізнаю тільки того, кого бачу. Вас я по телефону не бачу. А голос ваш ні про що мені не говорить і нікого не нагадує. До побачення.

— Стоп-стоп, чекайте! — Горілий, не чекаючи від себе такого, заторохтів. — Чекайте! Якщо ви мене побачите, ви впізнаєте. Ми вже бачилися одного разу. Дзвонила жінка на ім’я Ліда, може, тиждень тому. Ну?

— Ліда, — тон не змінився. — Так. У неї повинно статися горе.

— Вже сталося. Ми можемо не по телефону?

— Так, я згадала вас. Можемо. Коли і де?

— Хіба ви там, на Кубі, вже не живете? — Горілий не стримався — таки бовкнув.

— Немає значення. Ми зустрінемося в місті. Там, де денне світло.

— Зараз саме день.

— Тим краще. Назвіть час і місце, тільки до обіду, поки сонце в зеніті.

Вони зустрілися за годину, не в самому центрі — трошки пройти: в останній момент Сергій раптом вирішив не перетинатися з дивною жінкою, від якої багато чого можна чекати, занадто близько до свого нового тимчасового місця проживання. Зібрався повідомити Крутя й Вертя про несподівану зустріч, проте здав назад. Ще чого, про кожен свій крок доповідати. Зрештою, це лише баба, не сам Демон, він тепер дуже обережний, далеко заходити не збирається.

Справді, на вулиці до Сергія підійшла звичайна жінка. Тепер, роздивившись Олесю за денного світла, Горілий відзначив — вона старша, ніж видавалася тоді, під час першої зустрічі при свічках. Простоволоса, замість довгих кіс — коротка стрижка, яка ледь-ледь прикриває вуха. Одягнена дуже просто, навіть скромно. Хоча, з іншого боку, Сергій практично не мав досвіду спілкування з відьмами, а телевізор, особливо останнім часом, якщо не брати до уваги вчорашнього дня, коли показали земляка з когорти політичних лідерів, практично не дивився.

Тому ніде не міг побачити, який вигляд має чи повинна мати людина, котра спілкується з потойбічними силами та пророкує долю. Навпаки, чи то відпочивши, чи то просто набравшись за вчорашню ніч куражу, Горілому при вигляді Олесі захотілося вигукнути щось типу: «Зозуле-зозуле, скільки мені жити?» Замість того рявкнув, бадьоро та голосно:

— Привіт!

— Добридень, — тону свого Олеся так і не змінила, навіть, здається, говорила ще тихіше. — Для чого волати? Ми мало знайомі, це неприємно. Здається… Сергій?

— Хоч цього не забули.

— Ми не знайомі, — повторила Олеся. — Але в мене таке враження, що я знаю вас багато років.

— Просто зараз воно прийшло? Враження?

— Просто зараз, — легко погодилася Олеся. — Тоді ви з вашим другом стояли поруч, ваші карми заважали одна одній…

— Карми? А чакри наші нікому не заважали?

— Ви дарма зуби шкірите, Сергію. З вашим другом нещастя трапилося, тому не слід спокушати долю.

— Ну, якщо вже доля така, яка є, то спокушай, не спокушай — не зміниться нічого, — штучна грайливість випарувалася з тону Горілого. — Мій друг таки загинув. Ви тоді не сказали, над ким із нас смерть, загинув він.

— Невже замість нього хотіли ви? — Олесині брови ледь смикнулися, та вона миттю притлумила в собі найменший прояв емоції. — Ви ще встигнете. Я встигну. Всі помирають, Сергію. Тільки не слід кричати про це тут, посеред вулиці. Ви хочете поговорити? Пригостіть мене кавою або чаєм. Краще чаєм, застудилась я щось…

Тепер, коли Горілий придивився уважніше, помітив — вигляд у неї таки хворобливий. Під очима окреслилися темні кола, білки очей вкрилися тоненькими червоними ниточками, жінка на додачу навіть шморгнула носом і зовсім по-дитячому витерла зворотним боком долоні, відразу ж засоромившись. І все ж таки Горілий ніяк не міг утримати на припоні язика.

— Хіба такі як ви хворіють?

І миттю наразився на зустрічне:

— А які це — такі як я?

— Відьми, — сказав — і тут-таки легенько ляпнув себе по губах. — Ну, ви ж бачите майбутнє. Відаєте. Я, наприклад, бачив двох чоловіків, яким ви винесли смертний вирок. Чому ж ви своє нездужання не передбачили, не почали профілактичне лікування… хоча б…

Нарешті вона виявила хоч якісь емоції: Олеся дивилася на Сергія, як на безнадійно хворого.

— Якщо ви покликали мене, аби вести розмову в тому ж дусі, ліпше відразу розійдімося. Не треба мені вашого чаю. Що ж до нібито смертних вироків… не я їх виносила. Доля, від неї не втечеш. Мене це теж стосується: коли доля така — застудитися цими днями, то жодне профілактичне лікування не допоможе.

— Знову ви про долю… Про Матір-Бджолу ще розкажіть.

Мовчки розвернувшись, Олеся швидко пішла геть. Рвучко наздогнавши пророчицю, Сергій міцно схопив її за лікоть, розвернув до себе. Тепер емоції проявлялися повною мірою: її обличчя, ще хвилину тому ніби мармурове, тепер пашіло неприхованою злістю.

— Чого вам іще?

— Ми все ж таки підемо пити чай.

— Це ви так запрошуєте? Сергію, того разу, коли ви з другом були в мене, я побачила, що один із вас має стосунок до реальної влади, і це — явно не ви. Я зараз піду, звідки прийшла, і ви нічого мені не зробите. Вам за себе слід боятися.

Горілий розтиснув пальці.

— Отак навіть?

— Отак, — лють знову змінилася виразом повної байдужості до навколишнього. — Говорила ж — сонце в зеніті. Зараз пік виділення чистої енергії. Я бачу вас дуже добре.

— Що ж ви бачите?

— Давайте і правда чаю вип’ємо, — зітхнула Олеся.

Поруч виявилося невеличке кафе, стандартне як зовні, так і всередині, де їм запропонували «чай чорний, чай зелений, чай фруктовий» і, прийнявши замовлення, принесли чашки з окропом, два пакетики на одному блюдці, чотири запаяні в папір прямокутники порційного цукру, окремо для Горілого — порцію сосисок відварних: зранку він іще нічого не їв.

Олеся кинула собі пакетик у чашку, потицяла ложечкою об денце. Загалом жінка здавалася аж занадто флегматичною — мов і не було вияву несподіваної агресії двадцять хвилин тому. Весь цей час вони мовчали. Пророчиці, вочевидь, зовсім не хотілося починати розмову, а Горілий ніяк не міг наважитися — все ж таки Олеся недвозначно натякнула: наближаються серйозні неприємності.

Використовуючи мовчанку, Сергій швидко впорався з сосисками, відсунув тарілку, кинув і собі пакетик чаю в окріп, підняв чашку, закликав свою супутницю:

— Давайте мирову. Я просто… — далі він не знайшов слів, замість них простягнув чашку, цокнувся з Олесиним чаєм.

— Просто — що? — знову запитала жінка, і Горілий вкотре відзначив: вона постійно намагається зловити його на слові, навіть не намагається — таки ловить.

— Не знаю, як сказати…

— Давайте, я за вас усе скажу, — Олеся зробила великий ковток, прокашлялася. — Правда, десь протягло… Я живу на цьому світі, Сергію, і в цьому місті. Харчуюся не святим духом, читаю пресу. Коли фотографію вашого друга Андрія в міліцейський формі надрукували в газеті, розказуючи про трагічно загиблого під час виконання службового обов’язку офіцера міліції, я чомусь так і знала — ви почнете мене шукати. Вас вразила не нагла смерть, кожна людина повинна чекати на свій фінал. Не застрелять, то машина зіб’є, чи в річці потоне, чи на голову цеглина впаде…

— Оптимістка ви, нічого сказати.

— Нічого й не кажіть, — Олеся крутила чашку в руці, й Горілий чомусь звернув увагу — нігті її без манікюру, охайно підстрижені, але руки не надто доглянуті. — Міліціонера завжди може застрелити або штрикнути ножем бандит. Якби перед цим я не побачила біля вас смерті й не сказала про це, ви ставилися б до всього, що відбулося, зовсім інакше. Друзі люблять мститися за друзів — тільки мститися нема кому, вбивця поніс покарання, і в цьому я теж вбачаю руку долі. Хоча й ніколи в житті не бачила того, хто вистрілив у вашого друга. Ось чому ви не знаходите слів, Сергію. Ось чому ви шукали мене знову: волієте знайти пояснення тому, чого навіть я пояснити не можу.

— Ви говорили про мене, — нагадав Горілий.

— Так. Ви впевнені, що хочете це чути?

— Поки що я ще нічого не почув. Крім попередження: «Вам за себе слід боятися».

— Біля вас смерть, Сергію.

Пророчиця сказала це буденним тоном. Так, як досвідчений лікар повідомляє хворому: «У вас рак, але рідним вашим ми нічого не скажемо». Довкола далі тривало розмірене конотопське життя. Хтось замовив розчинної кави, хтось уже вирішив пообідати під сто грамів, замовивши сосиски, картоплю фрі й капустяний салат, за вікном ходили люди, заклопотані маленькими суспільними і величезними власними проблемами. Нікому не було діла до Сергія Горілого, який, за словами пророчиці, мусив ось-ось померти.

— Як це розуміти? — вичавив із себе Горілий, відсунувши чашку — захотілося не чаю з пакетика, а горілки — з пляшки, ще краще — просто з горлечка.

— Все не так, як здається, — Олеся говорила так само спокійно, навіть зробила ще один ковток чаю.

— Нічого собі. Ви мене тільки-но поховали, а тепер — не так, як здається? — Сергієві хотілося вибухнути, проте тіло раптом ніби скувало кригою, мороз пробіг шкірою, мов розряд електричного струму.

— Ви не дослухали. Смерть загрожує вам тільки тут, у цьому місті. Ви, як я відчуваю, могли померти раніше. Тільки вчасно забралися подалі від Конотопа, не були тут кілька років. Ваш друг не міг уникнути смерті, як показав час. Ви — можете. Їдьте звідси якнайдалі, Сергію. Тікайте. Це містечко — не для вас, тут ваша погибель, так написано у вас на роду. Я все це побачила, не хочете — не вірте.

— Прямо так, підвівся і пішов?

— Вам тут небезпечно лишатися. Не питайте чому — я не знаю. Я не можу назвати ваших ворогів, день і час вашої смерті, спосіб, у який у вас заберуть життя. Знаю тільки: смерть буде наглою, але вона загрожує вам тільки в межах Конотопа. Тікайте звідси, вас же тут нічого не тримає. Рятуйте своє життя — і житимете довго та щасливо, це я теж бачу, Сергію.

Тепер вона перейшла на гучний шепіт, дивилася Горілому просто в очі, а коли він спробував іще щось запитати — рвучко підвелася, зробила рукою застережний жест:

— Не йдіть зі мною. Не шукайте мене. Більше ні про що не питайте.

Розвернулася і пішла, не озираючись.

Горілий отямився, коли за жінкою вже зачинилися двері кафе. А тоді труснув головою, відганяючи те невидиме, що раптом найшло на нього.

Аж тепер зрозумівши — вдруге пророчицю йому тепер уже не наздогнати, та й ганятися за нею по місту — несерйозно, Сергій тут-таки визнав: він — повний ідіот. Або ця відьма зробила з нього ідіота, обморочила, як минулого разу, а він радий старатися — піддався, як піддалася б усяка людина, якій на рівному місці напророчать близьку смерть. Навіть затятий Хома Невірний забуде на якийсь час про все на світі, почувши на свою адресу таке пророцтво. Та ще й із вуст жінки, яка вже щонайменше двічі провіщала це людям — і пророцтва незабаром збувалися.

Олесю він викликав на побачення зовсім із іншою метою.

Припустив — поруч із нею може бути той, кого він називає Демоном. Коли вже Демон рубає всі кінці, то пророчиця, котра напевне в спілці з ним або принаймні знає його, повинна бути під прицілом пильної уваги. А отже, Демон мусив намалюватися в районі місця зустрічі.

Горілий витягнув телефон, набрав номер.

— Гено, як там?

— Ніяк, — почулося в трубці. — У нас узагалі-то нема філерського досвіду, хочу вам сказати.

— Але ви стежили за нами?

— Як домовлялися. Тільки до вас особливої уваги ніхто не виявляв, в усякому разі нам так здалося. А відьма ваша з кафе вийшла, пройшла вперед, сіла в таксі і чкурнула кудись. Тут уже ми не ризикнули їхати за нею, не було вказівок…

— Правильно, Гено, ініціатива карається, — зітхнув Горілий. — Гаразд, дуйте на квартиру, зараз я теж там буду.

Сховавши телефон назад у кишеню, Сергій посидів іще трохи. Заплатили вони, як водиться в таких закладах, наперед, тому, якщо клієнт більше нічого не хотів, на нього не звертали уваги.

Горілий підвівся. Ще раз упевнився — ніхто не дивиться.

Взяв паперову серветку.

Швидким рухом підхопив зі столу чашку, з якої пила пророчиця Олеся, пхнув у кишеню, так само швидко залишив обікрадене кафе.

Відьма вона чи ні — відбитки пальців навіть відьми лишають.

Круть і Верть явно припиняли нагадувати несхожих близнюків. Якщо Анатолій далі видавався таким собі молодшим офіцером, якому самодур-генерал доручив виконувати примхи свого денщика, то Геннадій тримався вже не так відсторонено й самовпевнено. Він, звісно, теж почувався в аналогічному статусі, ось тільки вже усвідомив — денщик, до послуг якого їх раптом віддали, все ж таки має якесь право голосу і до нього треба дослухатися. Коли вже сам генерал підривається серед ночі, аби послухати його міркування.

— Ми не думали, що за нею слід стежити, — почав Геннадій, щойно Горілий переступив поріг квартири, вже перетвореної на штаб-квартиру.

— Ви разом не думали? На дві голови?

— Я не думав, — поправився хлопець.

— У тебе вища освіта є?

— Ну, є…

— Ти, коли вчився, теж не думав?

— А стежити за людьми або вміють, або не вміють, — встряв Анатолій. — Для таких випадків, хай тобі буде відомо, наш бос тримав цілу купу дармоїдів, ними Момот командував.

— Ви, значить, не дармоїди.

— В нас інше завдання, — Анатолій говорив це з помітною гордістю. — Ти знаєш, що таке аналіз?

— Я знаю, що таке аналізи, — відрубав Горілий. — І ви, пацани, поводитеся зараз, як два аналізи! Вчора якось іще рулили, Гена мені взагалі допоміг звести деякі думки докупи. Який у вас аналіз? Взагалі — яким хріном ви в тому банку займаєтеся?

— Служба безпеки, — пояснив Геннадій. — Тільки є безпека фізична, це коли треба когось не пустити чи там охороняти…

— Або по боржниках ходити, — вставив Горілий.

— Або так, — охоче погодився Геннадій. — Є ще інша безпека — фінансова. Аналізуються різні ризики, вивчається становище конкурентів, їхні методи, різні там ноу-хау, якими вони збираються відбивати клієнтів. Довго пояснювати…

— Та ясно, ясно. В банку, як у будь-якій службі безпеки: є бійці, а є еліта. Ви, значить, еліта. Тепер виконуєте не властиві вам функції. Нехай, — Горілий сів на диван, витяг із кишені вкрадену чашку. — І збираєте різну інформацію. Як — мене не повинно гребти, правильно? Тоді я не хочу знати, як ви це зробите, але ось — чашечку старанно мацала та подруга, за якою ви не потрудилися простежити. Я хочу, аби «пальчики» з цього посуду змалювали, а отриманий результат пропустили через міліцейську базу даних. Треба ж якось спробувати встановити особу подруги Демона. Запитання?

Анатолій підійшов, нахилився, аби взяти чашку. Та Геннадій зупинив його, сходив на кухню, приніс звідти кульочок, у який Сергій загорнув хліб, аби не черствів, охайно запакував туди речовий доказ, пояснив радше колезі, ніж Горілому:

— В кіно бачив.

— Оскільки нічого не питаєте, значить, завдання ясне, — задоволено кивнув Сергій. — Давайте, вперед. Мені знову нема чого робити.

Анатолій витяг із внутрішньої кишені піджака складений учетверо аркуш, простягнув Горілому.

— Це що?

— Робота. Шеф склав список прізвищ, ти ж сам казав.

Сергій розгорнув папірець. Прізвища були набрані на комп’ютері та являли собою, власне, самі тільки прізвища, без імен і по-батькові. Навіть без посад — просто перелік безликих пронумерованих прізвищ тих, кого Павло Нікітин вважав своїми ворогами або — навпаки — тих, хто, як думав банкір, вважав своїм ворогом його.

Вісім.

У масштабах Конотопа — чимало. Якщо врахувати, що це був перелік справді сильних міста сього. Один із цих вісьмох міг виявитися Демоном.

— Адамов, Мокренко, Габунія, Барвистий, Шульга, Харитоненко, Сипливець, Фітман, — прочитавши перелік уголос, Сергій звів очі на Крутя й Вертя. — Мені це нічого не говорить. Хіба Габунія… Реваз, у якого нічний клуб?

— Був колись. Тепер зачинили, там же казино працювало, а гральний бізнес всюди прикрили. Він збитків зазнав, просив у шефа виручити грішми, аби розкрутитися. Ми прорахували ризики, — не без гордості зізнався Геннадій. — Порадили шефові в це не лізти.

— Ага, і тепер Габунія — в чорному списку… Так, ладно, мужчини. Це для мене не інформація для роздумів. Притараньте сюди хоча б ноутбук, спробую пошукати… А ще краще — підготуйте, аналітики, на кожного кандидата в Демони аналітичну довідку. Тоді й побалакаємо.

Горілий вирішив поки що нікому не казати, як пророчиця Олеся намагалася ненав’язливо виперти його з міста. Так чи йнак, Демон уже напевне знає про його, Сергія Горілого, інтерес до цієї справи. І, видко, сприймає його всерйоз, що не може не тішити самолюбства й не підтверджувати: він рухається в правильному напрямку.

Хоча Горілий, признатися, рухався навмання. Сам не знаючи, куди його заведуть пошуки.

І ще одне: він гнав від себе думку, що пророцтво Олесі може бути не пов’язане напряму з підступами Демона. Тобто може виявитися правдивим, як правдивими були два попередні. Гнав — але думка все одно поверталася.

До вечора знову нічого не сталося.

Думав поспати — не вийшло. Тільки заплющував очі, відразу згадувалася наврочена близька смерть, і Сергій чомусь боявся не прокинутися. Розуміючи, що все це — дурість, він спробував прогнати погані думки, зосередившись на телевізорі.

Ніхто не давався чути. Хотів подзвонити Крутеві чи Вертеві, бажано Геннадію, той хоч має трошки більше амбіцій, ніж Анатолій, якого Горілий вирішив охрестити Роботом Толею. Та потім передумав: вони хоч і механічні обоє, проте відповідальні. Буде інформація — самі озвуться.

Він знову втупився в телевізор.

Навіть почав куняти.

Телефон!

Скочивши на ноги, Сергій глянув на дисплей. Номер знайомий, він уже набирав його сьогодні.

Олеся.

— Так, я слухаю, — Горілий сам злякався свого враз захриплого голосу.

— Це Олеся…

— Впізнав. Ми дуже швидко розсталися сьогодні.

— Так, я теж про це думала. Сергію, ви ж не заради пророцтва мене шукали. Ви хотіли запитати… чи дізнатися щось інше, вірно?

Горілий відчув — справді, цілком серйозно, починає побоюватися цю жінку.

— Може, ви ще скажете, що саме?

— Ви шукаєте одну людину.

— Шукаю, — тепер Горілий опанував себе — розмова ввійшла нарешті в потрібне русло. — Ви знаєте кого?

— Не по телефону. І не зараз. Ви можете якось дістатися Шаповалівки, це недалеко, кілометри зо три від міста, може — чотири…

— Я знаю, де це. Чому в Шаповалівку?

— Потім, усе потім… — голос її вже не звучав відсторонено й утробно, відчувалося — вона теж дуже хвилюється і чогось боїться. — Там при в'їзді, з лівого боку, така доріжка ґрунтова. Хата стоїть, крайня, наче так збоку. Ну, ви побачте, вона така… нежила, словом… Такий вигляд має принаймні. Я там вас чекатиму.

— Коли?

— Я, власне, вже там… В смислі — тут… Коли доберетеся… Шаповалівка, запам’ятали?

Горілий хотів запитати ще щось, та Олеся від’єдналася так само раптово, як і подзвонила.

Подумав — і набрав її номер.

Глухо. Абонент не може прийняти дзвінок. Пророчиця не лише припинила розмову, а й вимкнула телефон.

Шаповалівка… Чому саме там?.. З'ясуємо.

Горілий швидко наклацав номер Геннадія. Тепер пора з’явитися вам, Крутю й Вертю.

У дитинстві Гена Корсак зачитувався пригодницькими романами, і на те були цілком об’єктивні причини: його мама працювала директором книгарні. Зараз Гені було лише двадцять дев’ять років, але він устиг пізнати, що таке книжковий дефіцит, перш ніж літературу так званого підвищеного попиту почали з вигодою для себе друкувати кооперативні видавництва, а мережа державної книжкової торгівлі поступово занепала. Від дня народження Гени до подолання книжкового дефіциту лишалося ще одинадцять років — нехай це ніщо в порівнянні з попередніми десятиліттями дефіциту, але мама як директор книгарні мала змогу розпродувати таку жадану літературу між працівниками, друзями, колегами, не забуваючи й про себе. Книжка тоді ще була хорошим хабаром, допомагала вирішувати різні проблеми маленької та середньої значимості — ордер на квартиру не отримаєш, але, наприклад, оздоровчу путівку для дитини за пільговою ціною чи палку сирокопченої ковбаси дістанеш. Звісно, не всі книжки йшли на презенти потрібним людям, частина лишалася вдома, і більшість із цього — класичні пригодницькі романи, дефіцит номер один тодішньої книжкової торгівлі.

Мама скептично ставилася до захоплення сина подвигами мушкетерів і мисливців на скарби. Батько книжок узагалі не читав, щиро вважаючи: найкраща книжка — ощадна, її можна читати все життя. Коли його заощадження після 1991 року «згоріли», підліток Гена вперше побачив батька п’яним, а коли радянські рублі замінилися купоно-карбованцями, знеціненими ще в процесі друку, батько згорів від горілки разом зі своїми вкладами. Згорів у буквальному розумінні: високоякісного алкоголю в продажу теж не було, купив на похмілля сурогат, спалив шлунок — і за кілька днів батька ховали. Мама, нічого більше не вміючи, спробувала зайнятися «дикою» книжковою торгівлею, возила літературу з Харкова, але виявилося — в Конотопі раптом упав попит на будь-яку книжку, крім хіба збірників замовлянь, рецептів народної медицини й астрологічних порад у тоненьких обкладинках. Змирившись, мама почала продавати в колишній своїй книгарні оселедці та жіночий трикотаж, а сина навіть не просила — молила, аби перестав забивати собі голову дурнею, а йшов працювати по фінансовій лінії, бажано — кудись у банківську систему, щоб точно знати, як зробити так, аби гроші, а з ними й люди, не горіли.

Напружившись і здобувши паралельно економічну та юридичну освіти, Геннадій Корсак однак глибоко в душі лишився шанувальником пригодницьких історій, читаних у дитинстві й ранній юності. Через те, на відміну від старшого за нього лише на два роки Анатолія, свою роботу в банку «Слобода» часом уявляв грою. Можливо, тому він і досяг, як на свій вік, досить великих успіхів, його цінували як виконавця. Саме виконавцем він і був, старанно уникаючи ініціативи, хоч і згадуючи при цьому безумства хоробрих героїв книжок свого дитинства.

Тому Гену Корсака зауваження Горілого зачепили за живе.

Так трапляється, коли працюєш, як веліли, думаєш — саме так і треба, аж раптом зовсім стороння людина з вулиці, у їхньому разі — взагалі з вокзалу, а за великим рахунком — із тюрми, колонії суворого режиму, людина без перспектив, грошей та навіть без документів починає поводитися так, як завжди хоче поводитися більшість нормальних чоловіків: незалежно, впевнено, якщо не самовпевнено, не зважає на своє становище, навіть не усвідомлює його. При цьому показує, хто і який вигляд має збоку.

Геннадій вперше побачив збоку себе.

Те, що він побачив, йому не сподобалося.

Тому зараз, коли вони розтинали ніч, прямуючи до Шаповалівки, герої дитинства, безстрашні лицарі плаща та шпаги, джентльмени удачі й підкорювачі прерій, вперше зібралися всі разом, витіснивши з Гени Корсака всі інші бажання, крім одного: особисто взяти участь у пригоді — а саме так він сприйняв нічну подорож.

До того ж йому раптом закортіло принести реальну користь. Таку, як учора вночі, — чомусь похвала Горілого виявилася для хлопця приємною і навіть дуже важливою. Він і далі волів виправдовувати довіру. Він уже не міг байдуже ставитися до колишнього опера.

— Мабуть, ця хата.

Сергій кивнув на темний контур будинку, котрий справді маячив трошки збоку від основної траси — окремо від решти хат, вікна яких де-не-де світилися. Анатолій мовчки скерував машину в указаний бік, і коли вони наблизилися, виїхавши з-за лісосмуги, стало видно: ця хата не такий уже будинок із привидами, як підозрював Горілий.

Вікна світилися. Слабенько — але світилися.

— А як не та? — засумнівався Геннадій.

— Наче правильно їхали, — знизав плечима Сергій. — Помилилися — вибачусь, далі поїдемо. Хоча навряд. Надто все це в стилі нашої подруги.

— Я теж піду, — промовив Гена Корсак, відчинивши дверцята зі свого боку — він сидів поруч із водієм.

— Я тобі піду, — беззлобно відповів Горілий. — Ваша задача — тут сидіти. Страхувати мене.

— Теж мені — держстрах, — гмикнув Анатолій. — Від чого страхувати? Там тітка, хвора на голову.

— Дарма ви мені ствол не роздобули, — Горілий проігнорував його, але пізніше зрозумів — саме такий настрій Анатолія вплинув на рішення Сергія дозволити зрештою Геннадію скласти йому компанію.

— У нас зброєю не торгують, — буркнув Анатолій. — Шеф ясно сказав: ти можеш у щось влізти, то нехай краще влізеш без зброї. Бо шлях кожної одиниці озброєння тут, у Конотопі, дуже просто простежити. І шлях до шефа приведе.

— Це він не сам додумався, — зауважив Горілий. — Це його Момот навчив.

— Усе одно правильна думка.

— А я з тобою, Толян, це обговорювати не збираюся, — взявшись за ручу дверцят, Горілий секунду подумав. — Ну його в баню. Хочеш іти, Гено — гайда. Що там буде, не знаю, але хай ми з голими руками, зате — вдвох.

— Ну, а як вона тобі щось напророчить, Ген? — підсмикнув його Анатолій.

Тут, за містом, перед крайньою хатою з ледь освітленими вікнами, Гена Корсак справді трошки злякався, вже не певен — саме тепер він зробив правильний вибір, проявивши ініціативу. Але враз засоромившись таких своїх думок, нічого не відповів, натомість вийшов із машини, для чогось скинувши куртку й лишивши її в салоні на сидінні. Ноги, взуті в піжонські туфлі, відразу по самі шнурки вгрузли у весняну багнюку, хлопець кумедно підстрибнув, намагаючись стати зручніше, почулося чвакання. Сергій Горілий у своїх «бездоріжних» берцах тримався впевненіше.

— Вперед, — мовив він, додавши по паузі: — Дивись, не впади там… Городський… — і вже до Анатолія: — Вирубай фари про всяк випадок.

Підкоряючись силі звички, Горілий в останню мить скомандував зупинити машину так, аби від потрібної хати її все ж таки відділяли дерева. Не хотілося, щоб пророчиця точно знала: він уже приїхав, до того ж не сам. Звісно, якщо Олеся справді відьма — здогадається, та про це Сергій зараз думав менше, ніж про необхідність дотримуватися засобів оперативної безпеки. Коли Анатолій слухняно вимкнув фари, довкола стало зовсім темно.

— Тримайся за мною, — кинув через плече Сергій, додав: — Мовчки, — і рушив напростець до хати по вологій грузькій землі. Поквапившись за ним, Геннадій знову ледь не послизнувся — його взуття точно не годилося для сільської місцевості.

Звідти, звідки вони рухалися, підійти можна було тільки на задвірки хати — сюди, до посадки, виходили підсліпуваті вікна. Колись тут був паркан, тепер під ногами валялися його зогнилі дерев’яні залишки, хіба з протилежного боку, де були, вочевидь, вхідні двері, бовваніли якісь стовпи та щось подібне до огорожі, яка насправді нічого ні від кого не огороджувала.

Зупинившись біля найближчого вікна, Горілий спробував зазирнути всередину, нічого толком не побачив, потарабанив кісточками пальців у скло. Жодної реакції. Він знову постукав, цього разу — гучніше й наполегливіше. Зсередини ніхто не підійшов, хоча Горілому на мить здалося — там, у тьмяному світлі, рухається якась темна і ніби невагома тінь.

Довкола стояла тиша.

— Чортзна-що, — буркнув Сергій. Постукавши наостанок, тепер уже — гучно і настирливо, він кивком голови звелів Геннадію йти за собою, обігнув хату, зайшов з причілку, ступив на перехняблений, а колись, мабуть, міцний дерев’яний ґанок, не криючись, стукнув кулаком у двері.

Вони відчинялися всередину.

Тому відхилилися від удару, бо замкнені не були.

Все це дуже не сподобалося Горілому, і здоровий глузд вимагав тут-таки розвертатися і швидко забиратися геть, подалі від цього місця, яке справді нагадувало відьмине лігво зі старих казок. Тікати самому і забирати з собою хлопця, який сам не знає, куди зараз лізе. Тільки думка про втечу, саме слово «тікати» суперечило натурі Сергія, адреналін бурлив у крові, серце шалено билося, ноги самі перенесли його через поріг. Зрештою, встиг на ходу виправдати свою нерозумну поведінку Горілий, пророчиця Олеся — чудернацька жінка, вже неодноразово доводила це, і хтозна, яку виставу вона приготувала для глядачів тепер.

Неширокі сіни, далі — одна кімната. Десь збоку Сергій — як не крути, в селі виріс, у бабці така ж приблизно хата була! — швидше вгадав, ніж помітив комору, там зберігається різний сільський скарб, харчі, котрі не псуються, і живуть миші — з того кутка потягнуло знайомим запахом. Але запах мишей — єдине, чим тут справді пахло. В цій хаті давно ніхто не мешкав, таких покинутих будівель по довколишніх селах повно. Горілому згадалася однокімнатна кватира, де він уперше побачив Олесю: тут усе таке ж саме.

Навіть свічки.

Їхнє тьмяне світло пробивалося з кімнати через шпарину ледь прочинених дверей.

За весь час, поки вони ходили тут, ані Сергій, ані його супутник не промовили ні слова. Горілий чув, як сопів йому в потилицю Геннадій.

Узявся за холодну металеву ручку, потягнув на себе, прочинив двері, переступив поріг. Зробив за інерцією кілька кроків — і завмер, вражений побаченим видовищем.

Всюди по кімнаті стояли запалені свічки. Скільки їх було — Сергій не рахував, відзначив лишень — розставили їх на перший погляд хаотично, хоча в кожному хаосі завжди є певний порядок і логіка, особливо коли цей нібито безлад влаштовує відьма.

Полум’я свічок відбивало на стінах химерні тремтливі тіні. Горілий сам відразу став такою самою тінню, та не це зараз привернуло його увагу. В центрі напівтемної кімнати, в мерехтінні свічок, на підлозі, розкинувши руки, горілиць лежала пророчиця Олеся. Тепер її волосся, знову довге і пряме, а не таке, як нині вдень, розметалося по підлозі й нагадувало рамку якоїсь моторошної картини. З одягу — широкий балахон, теж темний і теж розмаяний.

Жінка була схожа на птаха з розіпнутими крилами.

Мертвого птаха.

Ступивши ближче, вже знаючи, що буде найчорнішим на цій картині, Горілий нахилився, розгледів темну пляму на лобі. Кров.

Пістолетний постріл.

Убили, як Коваленка.

Демон!

Ніби у відповідь на його думку за спиною почувся якийсь рух, і Сергій, ще не знаючи, кого чи що він там побачить, розвернувся й уже в повороті кинув своє тіло ближче до стіни, подалі від мертвого тіла пророчиці.

У прямокутній проймі дверей виросла темна постать.

Висока.

А може, лише здалася такою.

Між Демоном і Горілим стовбичив, досі не в змозі отямитися від побаченого, Гена Корсак. Помітивши рух у темряві біля чорного дверного прямокутника, Сергій скрикнув — то просто вихопилося попередження, та хлопець уже не мав шансів на порятунок.

Гримнув грім. Темрява плюнула вогнем. Заклало вуха. Зойкнув Гена Корсак, незграбно завалившись на підлогу, просто на свічки, погасивши одну й перекидаючи ще кілька обабіч себе.

Тепер час здійснитися ще одному пророцтву…

Таке майнуло в мозкові Горілого, але тіло тепер не слухалося мозку, діяло саме по собі, керуючись лише найдавнішим у світі інстинктом — самозбереження. Поруч було вікно, щось підказувало — воно старе і розвалиться від міцного удару, так і сталося — садонувши ліктем, Сергій вивалив скло разом із підгнилою рамою. Темрява, яка огортала Демона, знову ворухнулася, клацнула — ноги Горілого зігнулися в колінах, коліна стукнулися об підлогу, знову гримнуло, але смерть цього разу пролетіла над головою, лишень обдавши гарячим подихом.

Поруч валялася згасла свічка. Не знайшовши нічого ліпшого, Сергій підхопив її, жбурнув у темряву перед собою, водночас дико крикнувши. Тінь ворухнулася — Демон інстинктивно сахнувся, не знаючи, чим саме пожбурив у нього смертник. Цю секунду Горілий виграв — пружно підскочивши, викинув себе у пройму вікна, через розпанаханий одяг обдираючи руки та стегна об краї скла й залишки рами. Вивалившись у грязюку, Сергій прорачкував кілька метрів — ззаду знову гримнуло! — а тоді, підвівшись, побіг, не розбираючи дороги, до лісосмуги, де лишився Анатолій.

На бігу петляв, мов заєць. Але більше не стріляли.

Добіг до машини, ввалився, брудний, у салон, нічого не сказав Анатолію — той сам усе втямив, розвернувся, погнав у бік міста.

Цього разу смерть почекає. Так вирішив Сергій Горілий.

…А потім, уже на квартирі, коли Анатолій щось пояснював по телефону Нікітину, Горілий ухвалив інше рішення. Зовсім несподіване для себе і для банкіра. Намацав у кишені куртки прямокутник картону з записаним від руки номером, без вагань набрав його, і коли Анатолій саме отримав від шефа остаточні інструкції з приводу того, що сталося, Горілий уже виходив зі службової квартири.

Тут ставало небезпечно.

Розділ 8 Копай глибше

Начальник конотопського міського карного розшуку підполковник Володимир Зарудний приїхав у Шаповалівку, коли тут уже другу годину поспіль працювали колеги з районного управляння.

Територіально село, як і всі населені пункти району, більш чи менш віддалені від міста, вважалося їхньою парафією, але подвійне вбивство лише в чотирьох кілометрах від Конотопа, до того ж — вогнепал, трапляється нечасто. Тому інтерес до цієї пригоди не лише тутешніх колег, але й начальства з області пояснювався легко. Єдине, що хоч трохи тішило Зарудного в цій ситуації, — пістони вставлятимуть не йому, нехай карний розшук району віддувається. Одначе він виявив до стрілянини в Шаповалівці професійну зацікавленість.

І саме тому виїхав на місце сам, попередивши перед цим начальника районного розшуку. Пояснив двома словами, що саме його зацікавило, дізнався, що на місці працює група, а сам начальник уже ходить по начальству, бо з одним трупом, як правильно передбачив Зарудний, таки виникли проблеми. «Мабуть, це мої проблеми, — зазначив підполковник. — Про всяк випадок не надто квапся, я гляну на місці, як і що, тоді перетнемося, покалякаємо, добро?»

Коли вирулив на ґрунтову дорогу та завернув за лісосмугу, побачив міліцейський «бобик», який заступав шлях. Автівка Зарудного не мала розпізнавальних знаків, сам він нечасто вдягав форму, тому двоє сержантів, що старанно перекрили рух, посунули на нього. Один при цьому наїжачився автоматом, і це мало не вивело підполковника з себе — ремби довбані, мать їх за ногу! Хряснувши дверцятами, вийшов із машини.

— Зброю опустили! — гаркнув, сам дивуючись нападу люті. — Іграшки вам тут? Войнушка? Прізвище як?

Останнє стосувалося сержанта з автоматом, який, до речі, не дуже то й поспішав виконувати наказ. Та його товариш щось коротко і тихо сказав на вухо — і автомат опустився дулом донизу.

— Сержант Прудник! — відрапортував той.

— Сержант Малишев! — луною вторив другий трошки з запізненням: — Охороняємо місця скоєння злочину, пане підполковник!

Відпустило так само швидко, як і накотило. Чомусь згадалася фраза з доповідної, яку сам же колись писав: якість особового складу невисока через відчутний брак професійних кадрів. Ось наочне підтвердження.

— Вільно, — сказав примирливо, додав після короткої паузи: — Молодці, правильно стережете. Знаєте службу. Тільки заберіть свій «бобик», я проїду…

Про приїзд Зарудного оперативну групу вже попередили — назустріч поспішив майор Супрун, заступник начальника районного розшуку і сам непоганий опер, підполковник пам’ятав його з різних справ, навіть знав, що йому довго не хотіли давати майора, когось не того потривожив, уперто не бажав відступатися, а коли дещо пояснили — здуру накатав рапорт. Власне, через цей рапорт мало не вилетів потім із міліції; на щастя, настали нові, як усі спочатку гадали, часи, Супруна припинили пресувати, але й капітаном тримали на два роки довше, ніж належить, лише півроку тому нарешті підвищили, причому відразу — в званні та в посаді. Як його начальник, так і сам новоспечений майор здогадувалися: нагорі, не в Сумах — у Києві, відбулися чергові посадові рокіровки, в результаті чого опальному капітанові виявилося простіше дати довгоочікуваного майора, ніж далі підводити цінного, хоча й не надто покірного офіцера до звільнення, яке загрожує традиційним у таких випадках переходом у приватні бізнесові структури.

— Трупи забрали вже?

Зарудний скочив оком на дві «швидкі», які стояли поруч із міліцейськими «бобиками» та машинами слідчого і самого Супруна: з деяких пір прокурорські й міліцейські працівники з районного управління виїжджали на трупи переважно власним транспортом, заправляючись при цьому казенним бензином, що в результаті компенсувало не дуже зручну їзду поганими сільськими дорогами.

— Ви ж просили поки не чіпати, — хоч були вони давно знайомі, навіть випивали кілька разів у спільних компаніях, на людях Супрун із Зарудним трималися виключно на «ви», демонструючи глядачам і слухачам зразок дотримання субординації. — Юнака вже винесли, не назад же класти… А друге тіло ще там.

— Ходімо глянемо.

Офіцери підійшли спочатку до «швидкої», Зарудний заліз усередину, медбрат відгорнув простирадло, підполковник подивився на Гену, чиє обличчя в останні секунди перед смертю зафіксувало подив і переляк воднораз, зітхнув, знову затулив лице.

— Можете везти, — сказав він, виліз назовні, почекав, поки перша «швидка» поїде, провів її поглядом, тоді обернувся до Супруна. — Мені це все не подобається. За тиждень вбивають другого працівника банку «Слобода», причому за досить стрьомних обставин, хіба ні?

— Теж із безпеки? Під Момотом ходив? — уточнив Супрун, який також знав і відставного полковника Момота, і його статус у «Слободі», і, звісно ж, те, що підлеглі Момота зайнялися тиском на особливо проблемних кредиторів.

— У вбитого знайшли документи. Що там?

— Нічого. Пластикова картка. Корсак Геннадій Вікторович, комерційний універсальний банк «Слобода», відділ економічної безпеки.

— Момот — просто безпека. В широкому розумінні. Цей підлягає… підлягав особисто Нікітину. Еліта, мать їх… Таких іще яйцеголовими називають.

— Де називають?

— В Америці, — підполковник сплюнув собі під ноги. — Знати б тепер, за яким хріном цей елітний пацанчик поперся серед ночі до чорта на роги… Зрозумів, до чого все йде?

— Та ясно, — тепер зітхнув Супрун. — Пана Нікітина доведеться брати в оборот, хай як не хочеться. Аби тільки той труп, який у хаті, проблем би не було.

— З Нікітиним я вам поможу. Тим більше, з ним давно пора душевно побалакати. Хто міліцію, до речі, викликав?

— На «сто два» подзвонили. Виклик прийнятий о сьомій тридцять. Поки доїхали…

— А постріляли їх коли?

— Експерти кажуть — іще вчора. Десь так не раніш як о двадцять другій. Точніше покаже розтин.

— Відбитки пальців?

— На дверних ручках і на одвірку лишилися чіткі.

Друге тіло вже дактилоскопіювали, документів жодних, але проб’ємо через базу, може, спливе щось. Проте, — тут Супрун гмикнув, — якщо вже той Корсак, із банку, — тамтешня еліта, а в хаті — хтось із його знайомих, і вони сюди сповзлися серед ночі, громадянину Нікітину буде про що розказати.

— Хата чия? Хто міліцію викликав?

Зарудний хотів запитати, чому ніхто в околиці пострілів не чув, але стримався — сам бачив місцевість, усвідомлював: тут хіба гармату почують, а взагалі зараз стільки піротехніки у вільному обігу ходить, що бабахкання не дивують не лише міських, а й сільських мешканців.

— Той, хто дзвонив, не назвався. Але, гадаю, бомжара якийсь. Самі ж бачите — хата покинута, нічия фактично. Наші вже попрацювали з місцевими жителями. Баба тут мешкала, сама, родичів нема, померла — зо дні чотири лежала, поки на неї поштар не наткнувся, пенсію ніс. Десь рік хата ось так стоїть, шибки у вікнах збереглися, аж дивно… Словом, тут, буває, бомжі підночовують. Хтось із них, видно, забрів на насиджене місце і надибав два трупи… Але другий… — Супрун похитав головою. — Давно такого не бачив. Яке давно — ніколи! Сатаністи тут завелися, чи що.

— Чому сатаністи?

— Самі гляньте.

Давно пора — задля цього Зарудний і приїхав.

Офіцери пройшли всередину, майор пустив підполковника вперед, і той, ступивши в потрощену кімнату, зупинився на порозі, замислено оглянув місце злочину, потім схрестив руки на грудях, схилив голову набік.

По всій кімнаті стояли, тобто здебільшого валялися свічки, переважно нові, парафінові, вочевидь, куплені спеціально для такої нагоди, хоча було й кілька згарків. Майже точно по центру лежав, розкинувши руки, як розіп'ятий грішник, чоловік років під сорок із залитим кров’ю лицем.

— Куля в голову, — пояснив ззаду Супрун.

— А той, із банку?

— Постріл у груди. Точно в серце, помер на місці. Неабиякий стрілець був той, хто це зробив. Але ж бачите — на ритуал схоже.

— Який іще ритуал?

— А Бог його знає! Про всяк випадок нас уже попередили, аби ми не ляпали язиками. Бо гадом я буду, Володю, — вони були самі, тому Супрун відкинув «викання», — точно почнуть роздзвонювати про ритуальні убивства на Сумщині, до яких причетні банківські працівники! А ми — сопи в дві дірки й пояснюй, що тут не так.

— Гаразд, — Зарудний іще раз глянув на розкидані свічки. — Нікітина, як і обіцяв, беру на себе. Просто зараз, чого тягнути. А в мене проханнячко одне: будь-що спливе про цього, — підполковник кивнув на вбитого чоловіка, — чи взагалі по відбитках пальців, підозрюваний з’явиться — тримайте мене в курсах, добро?

…Прохання старшого за званням товариша майор Супрун виконав іще до обіду. Бо відбитки пальців і невідомого вбитого, і другого, який залишив «пальчики» на дверних ручках, і взагалі добряче наслідив у хаті, встановити вдалося досить швидко. Обоє вже свого часу притягувалися до відповідальності. Вбитий — Мурзенко Дмитро Іванович на прізвисько Діма Голова, сидів за якісь дрібниці, тепер — утримувач притону, кілька останніх днів його в місті ніхто не бачив, навіть ходили чутки, що він із невідомої причини вирішив залягти на дно. А на місці скоєння злочину відбитки пальців залишив теж раніше судимий, колишній працівник міліції Горілий Сергій Васильович, якого, до речі, в місті бачили зовсім нещодавно, на похороні вбитого працівника карного розшуку Андрія Шполи.

За деякими даними, доповідав уже по обіді Зарудний керівництву, Діма Голова перебував на оперативному зв’язку в Шполи. Простіше кажучи, стукав оперу, «барабанив». Він же, так само за оперативними даними, виказав Шполі місце, де переховувався підозрюваний у вбивстві підприємця Коваленка.

Свідомо чи несвідомо, але послав його на смерть.

Тепер, говорив Зарудний, нові обставини відкриваються. Раніше він не звернув уваги на останній дзвінок у переліку вхідних на мобільному телефоні Бородулі. А там був номер телефону-автомата.

Тоді якось не до того було, Бородуля ж застрелений під час збройного опору міліції, чого вже там перевіряти, роздруківку вхідних дзвінків узяли так, для проформи, бо порядок такий. Нині ж усе інакший вигляд має, пояснив Зарудний.

Автомат установили. Він недалеко від будинку, де мешкав і утримував свій кишеньковий притон Дмитро Мурзенко, він же — Діма Голова. Довести це тепер неможливо, тільки непевний типчик той Голова. Міг і вашим, і нашим. Спочатку «своєму» оперу втікача здати, а потім того втікача попередити: тікай, братан.

Ось чим можна пояснити таку поквапну втечу Бородулі з квартири, де він ховався. Ось чому, побачивши Шполу, стріляти почав — уже накрутили. Ланцюг випадковостей, до якого додалися дві нові ланки: банкір Нікітин зі своєю економічною безпекою та колишній опер Горілий, у якого вбили друга, Андрія Шполу. Як тепер з мінімальною погрішністю можна припустити — вбили саме за прямої причетності хитрого й підступного стукача Діми Голови.

Для чого його шукали люди Нікітина — треба з’ясувати. А для чого його шукав Горілий — ясно, підбив наостанок підсумок Володимир Зарудний. Тут-таки розтовкмачив: просив же Зарудний Сергія заспокоїтися, навіть — чого вже там! — обіцяв із роботою допомогти, є такі можливості, він же класним опером був, та й свій усе ж таки, не лишати ж без допомоги… Проте погодився з керівництвом: слід оголошувати Сергія Горілого в розшук.

Під кінець дня Павло Нікітин уперше в житті зрозумів, як воно — коли справді, без зайвих красивих слів і позерства, хочеться лягти і померти. Відразу, без мук, швидко і мовчки. Щоправда, перед цим треба заповіт скласти, тут практичний склад розуму таки взяв гору над емоціями. Перш ніж помирати, слід владнати свої ділові справи та залагодити фінансові, бо дружина лишиться, синові тринадцять років, вони ж не винні, що їхнього чоловіка й батька звів у могилу невідомий Демон — от уже причепилося! — а перший великий цвях у його майбутню труну забив цей ідіот Горілий.

Треба ж було з таким зв’язатися!

Хоча Нікітин не міг чітко сформулювати своїх претензій до найнятого ним колишнього опера. Всі ці кілька днів той діяв абсолютно правильно, грамотно, свою зарплату чесно відробляв, навіть суттєво просунувся вперед: це ж він допоміг скласти докупи всі розрізнені шматочки мозаїки, з чого стало ясно — невідомий ворог таки дійсно копає під банкіра, причому здалеку заходить, і хитрющий, скотина. Таки демон, інакше не назвеш.

Звісно, ні про якого Демона банкір Зарудному в розмові без протоколу не згадав. Як не обмовився жодним словом про історію з пророчицею, бо це надавало всьому, що відбувалося, зовсім уже ідіотського забарвлення. Нікітин навіть сам до кінця не знав, вірить він у пророцтва невідомої жінки чи ні. Напарник убитого Корсака, Анатолій, запевняє, що бачив її. Тільки ж бачив він не пророчицю, а звичайну, за його словами, жіночку, навіть, на його думку, трошки побиту життям. Здібностей цієї жінки Анатолій не знав. Він, як з’ясувалося, взагалі не свідок: сидів у машині, поки в хаті стріляти не почали, тоді довіз брудного Горілого до квартири, нічого не запитав, крім того, що з Геннадієм Корсаком трапилось. А тоді якось прошляпив, коли Горілий забрався геть.

Правда, себе Нікітину під час бесіди з Зарудним теж було за що ненавидіти. Він справді знав від Анатолія про халепу, в яку вскочили Горілий із Корсаком. Тільки заборонив дзвонити в міліцію. Рано чи пізно мертві тіла самі знайдуться, і краще хай так, ніж необхідність відповідати: «Звідки ви, пане Нікітин, знаєте про вбивство? Для чого туди поїхав ваш працівник? Чому не повідомили органи? Хто вам дозволив вести власне розслідування? Та ще й залучати до цього недавно звільненого з місць позбавлення волі колишнього працівника міліції, покараного, між іншим, за зловживання службовим становищем?» Власна легкодухість у результаті вдарила по ньому ж бумерангом тих самих проблем, тільки тепер — виведених у квадраті.

Не попхайся Гена Корсак за Горілим, усе було б добре. І для самого Геннадія, і для Нікітина, і для справи. Бо про справу, власне, ніхто б не дізнався. А так… для чого хлопчисько попер у ту хату?

Ще одна нестиковка: за словами Анатолія, повезли вони Горілого на зустріч із тією, чорти б її забрали, пророчицею, а Зарудний каже: крім Корсака, там іще якогось дрібного кримінальника застрелили. Жодної згадки про мертву жінку.

Тому від гріха подалі Павло Нікітин вирішив поки що гнути свою лінію, не викладаючи підполковнику Зарудному всієї правди. Насамперед пов’язаної з так званою пророчицею. Оскільки її не було в хаті, і застрелили не її — банкір фотографії бачив, — то краще хай Зарудний про цю тему взагалі нічого не знатиме. Так само промовчав Нікітин про свідчення Галини Коваленко, записане на флешку, про обставини, за яких цей носій інформації було знайдено, залишив тільки факти, котрі неможливо спростувати: його працівники Геннадій і Анатолій були приставлені як помічники до Сергія Горілого, котрий справді здійснював на його прохання приватне з’ясування деяких обставин справи, пов’язаної з убивством Коваленка і причетністю до цього інших працівників банку «Слобода». «Яка функція була відведена вашим хлопцям?» — «Контролювати Горілого, аби не накоїв дурниць». — «Він інформував вас про хід свого так званого розслідування?» — «Мене не цікавили подробиці. Важливішим видавався результат». — «Доведення непричетності керівника служби безпеки банку Олександра Момота до організації вбивства?» — «Так». — «Чому Горілого понесло в Шаповалівку?» — «Кажу ж вам — зеленого поняття не маю!» — «Ви згодні, що ваші безвідповідальні дії призвели до загибелі вашого ж працівника? Молодого, перспективного, про нього всі дуже високої думки». — «Я теж дуже високої… Так, згоден». — «Ви знаєте, де переховується Олександр Момот? Слухайте, Нікітин, віддайте його міліції. Якщо він ні до чого — з’ясуємо, ми ж його колишні колеги. Віддали б одразу — і все, менше проблем».

Із цим Павло Нікітин якраз погоджувався.

Тільки навіть тепер, затиснутий у куток, у який сам же з доброї волі зайшов, банкір усе одно вирішив іще трошки поборотися. Він не знав, справді не знав, куди подівся Горілий. Ось кого б він віддав Зарудному з дорогою душею, нехай із цим партачем його вчорашні колеги самі вовтузяться. Проте за Момота він надто довго боровся, аби ось так, через власну дурість, помножену на необережність Гени Корсака і головотяпство Горілого, здати товариша на раз-два.

Тому Нікітин укотре повторив: не знає він нічого про Момота.

Здається, Зарудний повірив. Хоча все одно пообіцяв неприємності. Щоправда, тут-таки додав: особисто йому Нікітин нічого поганого не зробив, але посада в нього така: змушений доповісти про розмову вище, і якщо не вдалося домовитися без протоколу, доведеться наступні свідчення давати під протокол, уже не йому і не в цьому кабінеті.

Добре було б, якби зустріччю з начальником карного розшуку сьогоднішній день і завершився. Але протягом наступних годин у Нікітина відбулося ще кілька телефонних розмов, у результаті чого банкір збагнув: якщо не вирішить всіх своїх проблем за два-три дні, може лишитися без партнерів, без покровителів, без… Ліпше перелік не продовжувати. Це означало віддати Момота, купивши собі в такий спосіб індульгенцію. Ну, а те, що колишні колеги давно хочуть загнати Сашу в жорна українського правосуддя, тільки шукають бодай невеличкого приводу, банкір тепер жодних сумнівів не мав.

Замкнувшись у кабінеті, Нікітин якийсь час міркував, дзвонити Момоту, аби оповісти весь невеселий розклад, чи почекати. Від дзвінка утримувало, не в останню чергу, побоювання, що його телефон уже десь там взяли на контроль, простежать шлях від дзвінка до дзвінка, технічні можливості навіть у Конотопі дозволяють, тут — купа підприємств, кордон недалеко, служба безпеки завжди на низькому старті. Майнула раптом бунтівна думка: а ну як він тільки того і прагне… Ніби не причетний, а Сашка простежили… Відразу прогнав від себе підступну думку: ні, ось так непрямо допомагати органам йому самому невигідно. Так вийде, що він справді ні до чого, значить, заженуть його під ті самі жорна, по тій самі повній програмі, і тоді точно в нього фори не буде, чим торгуватися — теж.

Так Нікітин сидів, дивлячись в одну точку, міркуючи, яке прийняти рішення, і що далі, то більше схилявся до того, аби, витримавши для фасону пару днів, принести Зарудному голову Сашка Момота на тарілці з блакитним обідком. Ну їх усіх під три чорти, тепер часи суворі, кризові, кожен сам за себе.

Озвався телефон.

Нікітин подивився на дисплей. Номер не визначався. Хто це ще?

Відповідати? Не відповідати?

Дзвінок повторився.

— Алло.

— Це я, впізнав — чи сказати хто?

Нікітин ледь не кинув трубки — на мить вона уявилася йому в вигляді змії, отруйної, небезпечної, до того ж чомусь розпеченої, хіба ж бувають гарячі живі змії…

— Якого біса ти сюди дзвониш?

— Не сци, — голос Сергія Горілого звучав на диво спокійно, наче не шукали його відсьогодні по всьому місту та прилеглих територіях. — Це такий телефон, його пропасти неможливо, спеціальний. Захищений від прослуховування, всякі такі навороти… Говори нормально. Дуже радий, до речі, що ми на «ти» перейшли, давно пора.

— Не хочу я з тобою ні про що говорити!

— Зате я хочу. Хоча справді тепер радості мало. Слухай, це правда, що в тій хаті, де Генку твого вбили, мужика якогось знайшли?

— Звідки я знаю!

— Знаєш. Тебе бачили, як ти в управу заходив. Із ким бесіду мав? Із Зарудним поки, чи вище брати?

— За мною стежать? Ти?

— Мені надвір не можна, пане Нікітин. І ви це теж добре знаєте. То правда про мужика чи ні?

— Правда, — насилу підтвердив банкір. — Для чого взагалі…

— Потім лірика, — урвав його Горілий. — Я на власні очі там відьму мертву бачив, теж застрелену. Вона, значить, на чоловіка перетворилася по смерті.

— Ти там п’яний, чи як? Хто в кого перетворився?

— Добре, потім про це. Тепер, як ти розумієш, нас із тобою ця пророчиця смерті повинна зацікавити не подвійно, а потрійно.

— Ніхто мене не цікавить! Нема ніяких нас, Горілий, ти все зрозумів?

— Ні, ще не все. Хочу зрозуміти більше. І ти мені в цьому допоможеш. Знаєш чому? — Сергій говорив на одному подиху, не лишаючи співрозмовнику можливості вставити навіть півслова. — У тебе працівника вбили. Помічника твого, Геною звали, якщо забув. Він зі мною пішов і на себе мою кулю прийняв, ясно тобі? Я знайду, хто це зробив, демон він чи не демон, з рогами чи з хвостом! Ти хочеш знайти убивцю свого помічника Гени?

— Так, — вперше за цей день Нікітин сказав щиру правду, навіть не думаючи, чим вона може йому загрожувати.

— Молодець, будуть із тебе ще люди. Тоді так: я твоєму Толіку одне завдання давав. Його можливо виконати?

— Ну… Ще вчора по обіді хлопці цим займалися… Не знаю, чи варто нам тепер потикатися до вашої системи…

— Варто, варто, там така система — патрульні не знають, що начальство собі думає. Можливості лишилися, поки що принаймні. Доки ти платоспроможний, ці кінці в тебе будуть, Нікітин. Тому постарайся до завтра організувати відбитки пальців із чашки та прогнати їх через міліцейську базу даних. Я сам тебе знайду завтра, не скучай.

Розмова закінчилася, проте Павло Нікітин іще якийсь час міркував: ось послухав він колишнього мента, якого в розшук оголосили, і виконуватиме його прохання з максимальним тепер для себе ризиком. Ніби так і має бути — але вперше за день банкір заспокоївся.

— Ну як, начальнику? — поцікавився Воля.

— Сказав — зробить, — Горілий простягнув йому телефон.

— Що це дасть?

— Поки що не знаю. Я взагалі після вчорашнього перестав щось розуміти. Тому, як завжди, тикаюся, куди можна.

…Вчора вночі Сергій згадав про телефон, залишений Вольдемаром, і подзвонив йому, бо більше не було кого просити про допомогу. Коли Гена зостався там, у покинутій всіма хаті з кулею в грудях, із того, як доповідав про це шефові Анатолій, стало ясно: не приховати цю наглу смерть, і не збирається банкір Нікітин прикривати Горілого. Бо доведеться, будь-що доведеться давати пояснення, ось так і випливе: потягнув до Шаповалівки його людей поганий Горілий, а чому він так зробив… ну, далі за текстом.

Почувши дзвінок Сергія та прохання терміново зустрітися, Воля погодився відразу. Сказав, звідки Горілого забере машина. Куди привезли — Горілий не особливо придивлявся, але точно — якась Вольдемарова штаб-квартира. Розповів усе, навіть про Олесю і Демона, а тоді запитав просто: «Що робити?» — «Ти просто як Чернишевський[5]», — відповів тоді Воля, а коли Горілий запитав: «А це хто?» — відмахнувся: «Тобі воно не треба, начальнику». Далі, нічого не пояснюючи, звелів перевезти свого, як він сам висловився, гостя до готелю, хоча готелем це помешкання назвати було важко. Радше приміщення камерного типу: голі стіни, койка з панцирною сіткою, матрац, на кухні — стіл і одна табуретка, чайник, пара чашок. Навіть телевізора не було, поминаючи вже інші способи гаяння часу, як то книжки чи бодай газети. Охорони тут, щоправда, не було, але до ранку Воля про всяк випадок не радив гостеві потикатися надвір, заодно застеріг від телефонних дзвінків, навіть у майже наказовому порядку сказав: «Витягни батарейку з телефону, треба буде зв’язок — я забезпечу». Потім додав: «Горілки принести?» — «Ти ж сам тоді радив пригальмувати, ось я й стараюсь», — відповів Сергій, у чомусь обдурюючи самого себе, та потім, коли Воля пішов, улігся на ліжко і вирішив: так краще. Бо зараз потрібен тверезий розум і обережні, сто разів продумані вчинки.

Розмишляв довго, та додумався лишень до одного: між покійною Олесею і Демоном таки справді існував прямий зв’язок. Демон скеровував її, і всі попередження про близьку смерть — з його голосу. Хоча Демон давав Сергієві шанс: мовляв, забирайся з міста подалі, тоді довше проживеш. Чому ж тоді не почекав, як поведеться Горілий після попередження? Чому відразу вирішив зачистити обох — і його, і пророчицю? Спочатку кинув наживку, щоб точно зацікавити своєю особою потенційну жертву, а потім звелів Олесі викликати Сергія в Богом покинуту хату на сільській околиці для нібито важливої розмови, під час якої розкриються всі таємниці. Там-таки поклав пророчицю. Готував кулю і на Горілого, ховався в тій коморі з мишами, безсумнівно. Тільки не знав, що Горілий прийде не сам.

Знову не все прорахував. Знову випадковість і, на перший погляд, безглуздість Сергієвих дій і дій тих, хто йому волею випадку допомагає, руйнує всі розрахунки, зроблені на холодну голову.

З цією думкою Горілий заснув, а коли прокинувся — вовком вити закортіло. Бо тільки тепер до нього дійшло: замкнули його в чотирьох стінах, звідки він начебто й може в будь-який момент вийти, але насправді не може, небезпечно це. Так само як дзвонити, і взагалі давати про себе знати будь-кому в такому чужому тепер, як виявилося, Конотопі. Та ще й їсти нічого в «готелі» нема, а після вчорашніх сосисок вдень у компанії Олесі він так нічого і не встиг запхати в шлунок.

Навіть у вікно не подивишся — краєвид похмурий, промзона, з чого можна хіба що вирахувати, куди його завезли, та від цих знань користі в його ситуації — мінімум.

Так нудився Горілий десь до полудня, і вже зовсім одурів, коли нарешті приїхав Вольдемар і видав новину, від якої навіть тренованому Сергієві стало зле: трупи в Шаповалівці знайшли, тільки один — Генин, а другий — Діми Голови, того самого зниклого стукача.

Тепер Діма Голова знайшовся — труп пророчиці Олесі щез, хоча Сергій бачив його на власні очі.

Чортівня.

Але чортів не буває. Як і взагалі нечистої сили.

Висновок напрошувався єдиний: знову грається Демон, причому в незрозумілу гру. До того ж він явно причетний до зникнення стукача Голови, яке Вольдемара зацікавило, проте не аж так: мало що буває, міліцейському інформаторові завжди є від кого ховатися. Тільки як тепер все це докупи зібрати, Горілий не знав. Вбивство Шполиного інформатора, дрібного, зовсім нікчемного кримінальника, знову не вкладалося в схему, плутало всі розрахунки.

Горілий був більш ніж переконаний: уся ця вистава з підміною трупів була влаштована лише для одного глядача — для нього. Своїми діями він постійно коригував плани Демона, втручався в тільки йому відомий первісний план, змушував постійно змінювати ходи. Так було у випадку з митницею на Хуторі. Так і тепер, коли — через несподіване втручання спраглого до героїзму Гени — його, Горілого, труп не вдалося лишити поруч із мертвим тілом пророчиці Олесі…

Отже, Демон знає, хто саме крутиться в нього під ногами.

Тепер, коли Горілого оголосили в розшук після убивства Діми Голови, весь цей пінг-понг набув вигляду поєдинку, такого собі двобою: хто кого.

Але ж… від самого початку, коли Демон усе це закрутив, він мав інші плани, в реалізацію яких такий собі Сергій Горілий не втручався.

Тому вкотре відіграємо назад…

Якщо повернутися до початку, говорив Сергій радше собі, ніж новому, зовсім несподіваному союзнику — Волі, то вимальовується складна, хоча, як показує час, досить дієва схема. Демон — називатиме його так — вирішив дістати Нікітина. Чому — згодом з’ясується, головне — як. А ось як: спочатку налякати Коваленка, до якого має претензії банк. Кандидатура, вочевидь, обрана навмання, просто Демону саме цей проблемний кредитор потрапив на око. Відповідно до першого етапу багатоходової комбінації Коваленко попереджений про смерть пророцтвом, яке повинне збутися. В міліцію він не побіжить, але злякатися мусить. Тому переповість про це жінці, обраній Демоном у мимовільні спільники. А після вбивства Галина Коваленко підтверджує: так, Миколі напророчили загибель. Хто в це повірить? Ніхто, почнуть розробляти реальнішу версію, і тут Галина наведе тінь на банк «Слобода».

Далі все нібито йде саме.

Бородуля в розшуку як імовірний убивця.

Момота тягають як вірогідного організатора.

Нікітин дістає проблеми як ініціатор протиправних дій, спливають різні небажані секрети.

Та втручається ініціативний стукач Голова, опер Шпола мчить на затримання, Бородуля тікає, вбиває міліціонера, його самого розстрілюють на місці. Здається, події виходять із-під контролю, що грає на руку Демону: банкір Нікітин уже точно, сто пудів отримує серйозні проблеми.

Але пророчиця тим часом сигналізує своєму покровителю: втрутився якийсь ідіот зі шрамом на обличчі.

Демон починає про всяк випадок зачищати кінці, знешкодивши Галину Коваленко з її коханцем Позняковим, заодно фізично прибравши Олесю та спробувавши ліквідувати Горілого, аби під ногами не крутився.

Ось тільки, зауважив Сергій, викладаючи всю можливу схему Вольдемарові, нікуди не вписується стукач Голова. Припускаючи, що той зник не без участі Демона, і точно знаючи про пряму причетність Демона до його вбивства, а також усвідомлюючи: Демон нічого не робить дарма — він підтирає за собою всі сліди, доводиться робити висновок: якимось чином клаповухий нікчемний стукач Діма Голова теж уписаний в цю диявольську схему. Він теж свідок, якого треба прибрати.

Свідок чого?

Перше запитання, на якому Горілий загруз. А Вольдемар, зрозумівши це, лишив на столі в кухні пакет харчів, нагадав — вода в крані, і залишив «гостя» до пізнього вечора самого — вигрузати зі своїх думок.

Під вечір прийшов розказати про те, що Горілого оголосили в розшук.

Воля який час дивився навіть не на нього, а, здається, крізь нього, у вікно, за яким виднілася промислова зона, тоді зняв лівою рукою окуляри, хукнув на скло, витер хусточкою, глянув на світло, склав і сховав у кишеню замшевого піджака.

— Не менжуйся, начальнику, — сказав він нарешті. — Подумай добре. Той, кого ти так сміливо обізвав демоном, дарма ж нічого не робить, правильно?

— Поки не робив, — погодився Сергій.

— Значить, Діму Голову теж завалив недарма. І підкинув його в ту хату замість баби-відьми теж недарма. Значить, воруши мозком: що ще не так? Коли Діма в усе це вліз?

— Ну… Він же Бородулю здав… — знову повторив Горілий. — Я цього діяча не знаю, але тобі на слові вірю. Коли ти кажеш — темний, значить, так і є. Як він міг знати, де заліг хлопець із банківської служби безпеки? Не могли вони перетнутися, різними вулицями ходили — теж твої слова.

— Мої, — кивнув Воля. — Давай, думай далі. Глибше копай, глибше, поки що в очевидному риєшся, начальнику.

— Це очевидне, Вольдемаре, таким очевидним не було, — розумний вигляд і менторський тон співрозмовника починали дратувати і далі голодного Сергія: хоч Воля і привіз якоїсь там ковбаси з хлібом, гість не встиг поїсти, заскочений новинами і захопившись розмовою, — їсти ж ковбасу при Волі чомусь не хотілося. — До цього, як ти кажеш, очевидного ми дійшли методом проб і помилок.

— Ви — це ти з Пашею Нікітиним? Ти висунув версію, а він погодився — це за ним, типу, ганяються?

Спершу ладен заперечити, Горілий раптом завмер із розтуленим ротом. Справді, під таким кутом він ситуацію ще не розглядав. Ні, в тому, що протистоїть справжньому Демону, він сумнівів не мав. Проте тільки в цю мить до Сергія дійшло: а Воля не такий уже й неправий. Хата в Шаповалівці повинна була стати місцем смерті для Олесі, як показав час, для Діми Голови — і для нього, Сергія Горілого. Та всі ці смерті насправді жодним чином не створювали додаткових проблем для банкіра Нікітина.

Тепер він, звісно, їх має. Бо Демон, хай хто він там є, точно не міг передбачити ініціативи Гени Корсака. Покараної ініціативи, до речі, та все одно — навряд чи вбивця знав, що на ймовірну зустріч із пророчицею прийдуть двоє, один із них — працівник служби економічної безпеки банку. Те, чого не знаєш, неможливо брати в розрахунок.

— Гаразд, — промовив Сергій обережно, ніби боячись сполохати думку, яка може щомиті зірватися і полетіти, мов метелик із квітки — від різкого руху натураліста з сачком. — Голова здав Шполі схованку Бородулі. Сам він, за твоїми словами, дізнатися про неї не міг. Виходить… — голос Горілого зазвучав зовсім напружено, — йому підказали… Могли підказати… Ні, таки підказали, без «могли»!

— Розумний, коли захочеш, — Воля підвівся з табуретки, яку сам же приніс із кухні. — Далі давай. Я вже прикинув член до носа, дещо запідозрив. Хочу тепер, аби ти до цього ж самого дійшов. Уже тепліше, начальнику, вперед, вперед!

Горілий знову загруз, але осяяння спалахнуло раптово, саме собою, ніби так і мало статися. Господи, це ж треба було так глибоко копати, аби побачити: те, що хочеш викопати, на поверхні лежить, тільки трошки збоку.

— Голова отримав підказку для того, аби передати її Андрюсі Шполі, — промовляючи це, Сергій уже ні на секунду не сумнівався в своїй правоті. — Той, хто йому підказав, знав, кому «барабанить» Діма. В нашій системі витік такої інформації малоймовірний. Значить, хтось сторонній…

— Ти не відхиляйся від теми, начальнику. Скажи: чому хтось хотів, аби саме Голова дістав потрібну інформацію і переказав її саме твоєму другові?

Все. Більше варіантів нема.

— Шпола повинен був піти на це затримання. А переляканий Бородуля — вискочити і застрелити його, — глухо промовив Сергій. — Деталі ще слід з’ясувати, але картина вимальовується саме така. Хотіли… Демон хотів зачистити Андрюху. Або Шпола зачистив би Бородулю, там уже хто кого, їх просто нацькували одного на одного. За будь-якого розвитку подій справа Коваленка закривалася б. Підозрюваний або мертвий, або — вбивця. Або, якби Шпола його лише поранив, все одно збройний опір міліції та попередня гра в хованки — сто відсотків доказ вини для наших слідчих органів.

Підвівшись із койки, Горілий підійшов до вікна, подивився на огорнуту мрякою промзону, тоді розвернувся, аби сказати нарешті те, що міняло весь напрямок його думок і весь перебіг подій.

— Справу Коваленка закривали. По любому. Всі ці банкірські фантазії… — він махнув рукою, ніби махом перекреслюючи їх. — Від самого початку все закрутилося довкола Миколи Коваленка. А за всією біганиною про нього якось і забули. Це ж його вбили, Вольдемаре. З нього все почалося. Хотіли вбити — і вбили. Ось так хитро, через безглузді пророцтва замітаючи сліди. Демон іще тоді, коли ми з Андрюхою вперше до Олесі навідалися, про всяк випадок виніс Шполі смертний вирок. Коли це сталося, я перший подумав про фатальну долю, збіг обставин, таке всяке. А збігом обставин усе це й видавалося. Скажу тобі, Волю, як колишній мент: у нас по факту пророцтва смерті прокуратура жодної справи ще не порушувала. Ні тепер, ні десять років тому, ні за радянської влади. Тому пророчицю за будь-яких обставин ніхто б не шукав. Бо пророцтво — не зброя, не знаряддя вбивства, на якому лишаються відбитки пальців чи кров жертви.

Закінчивши свій монолог, Горілий відчув несподівану втрату сил, ніби кілька годин поспіль кидав вугілля в кочегарці. Та на койку не повернувся, сперся об край підвіконня, схрестив руки на грудях.

— Логічно, — перетравивши сказане, погодився Воля. — Лишається прокачати, за що хтось… нехай це буде Демон, коли так хочеш… отож: за що цей Демон убив підприємця Коваленка, про якого я, — він тицьнув себе пальцем лівої руки в груди і повторив, наголошуючи на власній значимості, — я зовсім нічого не знаю? Займався якимось там бізнесом, дрібним…

— Радше середнім.

— Це за його мірками середнім, за твоїми мірками середнім, а я міряю — дрібним! Ну, нехай буде середнім. Все одно — яка людина, такий і бізнес. Дрібним був той Коваленко за життя, максимум посереднім. За що такий хитрован, як твій Демон, хотів його вбити, вбив, та ще й таке кругом закрутив?

— Не знаю, — іншої відповіді Горілий від себе не чекав. Та й Вольдемар від нього — так само.

— Можна спробувати дізнатися, — сказав він. — Сьогодні він — дрібний чи середній, а вчора, може, — ого-го. Або позавчора таку купу в чийсь борщ наклав… Коротше, — Воля хлопнув себе по колінах, підвівся, витяг окуляри, начепив собі на носа, від чого замість солідності додав собі вигляду такого собі Знайка з казки про пригоди Незнайка, читаної колись Горілим у дитячому садку. — Сиди тут, начальнику. Все одно ти нічого не можеш сам. Твої можливості тепер не обмежені, а тупо відсутні. Я дам команду, люди пошебуршать, де треба, кого слід зарядять, до завтра буде результат. Або до післязавтра.

— Про Олесю, пророчицю, я теж нічого не знаю, — нагадав Сергій.

— Звиняйте, дядьку, бананів нема! — розвів руками Воля. — Я її в очі не бачив, паспортних даних не знаю.

Вона, може, і не Олеся зовсім. Тим більше, взагалі розчинилася, випарувалася, н-да…

— Але дещо можна зробити, — нагадав Горілий.

Розповів про фінт із вкраденою чашкою і відбитками пальців.

Подзвонив із Вольдемарового мобільника Нікітину, отримав обіцянку довести справу до кінця.

А тоді лишився сам — Воля пішов давати вказівки, потрібні для вивчення життєпису Миколи Коваленка.

Зайнятися абсолютно нічим — чиста тобі одиночка. Шизо, він же — штрафний ізолятор, тільки що цілодобово лежи — не хочу, а там шконку піднімають.

Навіть Горілому з його загалом гарною поведінкою вдалося раз залетіти туди — після тієї бійки, на пам’ять від якої назавжди лишилася особлива прикмета. Згадавши, машинально торкнувся рубця, пройшовся пальцем по правій щоці. Це ж треба — з усіх тамтешніх бакланів[6] йому довелося зіткнутися саме з ліваком. Тому і шрам лишився з правого, а не з лівого боку: половинку леза супротивник стискав між великим і вказівним пальцями лівої руки, цілив у око, влучив би, просто Горілий виявився трошки спритнішим. Хоча той баклан працював лівою віртуозно, навіть краще, ніж деякі — правицею.

Треба було чимось забити голову. Не хочеться згадувати про той випадок, але обстановка мимоволі до того спонукає.

Як там його звали, баклана цього… Дивно: ім’я та навіть прізвисько того, хто лишив йому відзнаку на все життя, Сергій не міг ось так пригадати. Зате раптом спливло в пам'яті: він усе хвалився своїм днем народження. Мовляв, народився тоді, коли треба, тринадцятого серпня, а виявляється, тоді відзначається аж цілий Міжнародний день шульги. Не всі вірили, а той товк своє: бач, у нас навіть день спеціальний у календарі є…

Шульга.

Так називають людей, у яких ліва рука — головна.

Шульга.

Десь зовсім недавно спливало це слово… чи прізвище… Це було пов’язано з банком Нікітина…

І людина-шульга сьогодні була тут, і неодноразово…

Вдарила блискавка — не за вікном, а в голові Горілого, під черепною коробкою, розтинаючи мозок на дві половинки. Чому ця блискавка не вдарила раніше? Як він міг забути…

Рвучко підхопившись, Сергій кинувся до дверей. Але ключів у замку не виявилося, хоча цілий день вони стирчали там. Зціпивши зуби, обшукав свій «готель»: спочатку швидко, потім — старанно, метр по метру, хоча шукати тут особливо не було де, меблів мінімум, усе на виду. Підійшов до вікна, наперед знаючи про безнадійність такої спроби: шостий поверх, вистрибнути хіба назавжди. Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Це була вже не перша помилка, зроблена ним за весь цей час, відтоді як він уліз в історію зі справдженим пророцтвом. І те, що ця помилка — остання, зовсім не тішило. Двері залізні, важкі: подзвонивши Волі, Сергій, сам того не усвідомлюючи, загнав себе в смертельну мишоловку.

Горілий повернувся на ліжко, сів, потім ліг.

Спокійно. Нічого ще не втрачено. Рано себе ховати. Почнемо з того, що про його осяяння ніхто не здогадається. Вольдемар і компанія далі думатимуть, що допомогли йому вести пошук Демона у вірному напрямку. Як, мабуть, сміявся про себе Воля, коли чув оте «демон». Нічого, сміється, за приказкою, той, хто сміється останнім.

Отже, зачинили його тут про всяк випадок. Завтра, якщо ця команда гратиме до кінця, вони повернуться, аби продовжити. Головне — триматися так, наче нічого не сталося. Воля так чи сяк відчинить двері. А там…

Більшу частину ночі Горілий то обмізковував з різних боків свій здогад, дедалі більше переконуючись у своїй правоті та думаючи, як би краще перевірити теорію, або вибудовував черговий варіант своєї втечі з несподіваного полону.

Виявляється, від думок теж можна втомитися. Бо, саме втомившись міркувати, Сергій заснув.

Вони прийшли аж під обід. Сам Вольдемар, із ним — іще один мужчина, чия одна долоня була завбільшки з Сергієві дві. Трималися відвідувачі спокійно, ніби справді ні про що не здогадувалися, і Горілий намагався нічим не видати себе, не ховав погляду, аж велетень буркнув:

— Чого витріщаєшся?

— Та я нічого, — розуміючи, що має зараз ідіотський вигляд, Сергій швидко перейшов до справ. — Ну, що там, не зловили мене ще?

— Це від тебе залежить. Як ховатимешся, начальнику, — Вольдемар простягнув Сергієві телефон. — Подзвони своєму банкіру, запитай про відьмині пальчики. Бо тут мої люди про Коваленка дещо назбирали. Небагато, але змістовно. Я сам не читав, тобі довіряю.

Поки Сергій слухняно — нічого ж не змінилося! — набирав номер, Воля вийняв зі шкіряного портфеля не дуже товсту, але й не зовсім уже тоненьку течку, кинув на ліжко. Тим часом відповів Нікітин.

— Довго говорити не можу, — попередив відразу, точно вгадавши, з ким говорить. — Хочеш подробиць — набери пізніше.

— А двома словами?

— Є твоя відьма у вашій базі даних. Аферистка, притягувалася за шахрайство, серед іншого працювала також під народну цілительку, ворожку, таке все. Давай, я звільнюся за пару годин.

Банкір закінчив розмову сам, і Горілий навіть пожалів його: марну роботу проробив, лише дурно гроші витратив і контакти задіяв.

— Що? — поцікавився Воля.

— Пізніше просив набрати. За пару годин.

— Ну, і ми тоді зайдемо. Ти вивчай, потім резюме зробиш. Поговоримо, коротше. Працюй, начальнику.

Вони вийшли, знову залишивши пакетик із харчами.

Але не вони зараз захопили увагу Горілого: ключі від квартири теж лишилися тут, валялися на ліжковому покривалі, велетень ніби між іншим сам їх туди кинув.

Так.

Відразу дати драла — чи… Але ж Воля не дурний, міг лишити ключі не просто так. Вчора замкнув, мов у сейфі, сьогодні день відчинених дверей. На вошивість перевіряє… Сидять там десь біля виходу. Чекають, коли він вийде… вибіжить…

Треба заспокоїтися. Зібратися. Зосередитися. Чимось зайняти себе. Взяти щось у руки. Хоча б цю теку.

Сергій узяв її, розгорнув.

Ключі звабливо лежали поруч.

Розділ 9 Демон

— Привіт, Серьожо. Довго бігати збираєшся?

У глибині душі Володимир Зарудний сподівався: це рано чи пізно станеться.

Тому не надто здивувався, коли йому під вечір на мобільний подзвонив Горілий. Щоправда, сталося це, коли підполковник повертався додому, засидівшись у своєму кабінеті, бо майже цілий день ходив по начальству, вислуховував доводи, сам намагався щось довести, здебільшого без особливого успіху. Як водиться, причетність керівництва комерційного банку «Слобода» до двох убивств не викликала сумнівів. До кінця дня всі керівні особи вже без жодних докорів сумління впевнено додавали до цієї фрази «щонайменше»: щонайменше двох убивств.

І, підозрював Зарудний, вже скоро справа не підлягатиме конотопській міліції та міській прокуратурі. Варто було будь-якому банківському керівнику вступити хоча б у невеличку грязюку і невчасно витерти ноги — все, грязюка негайно перетворювалася на болото, трясовина починала засмоктувати, і як тут не згадати приказку: ускочив по самі вуха. Ну, а «нагинати» й розкручувати фінансистів — справа, яку високе керівництво нікому не віддасть.

Тому, потрапивши в свій кабінет аж близько четвертої вечора, Зарудний зробив те, чого не робив давненько: зачинився зсередини, вимкнув усі телефони, примостився на стільцях і з чистою совістю проспав до шостої, коли березневий вечір уже вступив у свої права, поглинувши місто мрячною вологою пеленою. А за пару годин, встигнувши пороздавати цінні вказівки, підполковник сам замкнув кабінет і поїхав додому. Хотілося випити горілки і — вкотре за багато днів — подивитися якусь муру по телевізору.

Не вийшло — телефон задзвонив.

Ось і не вір у дива: тільки про нього подумали, він тут як тут.

Говорити з Сергієм на ходу Зарудний не захотів, з'їхав на тротуар, кермуючи однією рукою, незграбно припаркувався, помітно заважаючи іншим, але саме на такі дрібниці начальник карного розшуку міг дозволити собі не зважати.

— Тому дзвоню, — Горілий говорив швидко, і Зарудний відчував — той дуже хвилюється, навіть трошки задихався. — Бігти вже нема куди.

— А подробиці? — підполковник говорив рівно, подій не квапив.

— При зустрічі… Семеновичу, я той… Здатися хочу, коротше… Вам тільки, більше нікому… Виходу нема, правда…

— До тебе аж тепер це дійшло?

— Довше доходило, ніж ви гадаєте, Семеновичу. Я з такого вибрався… Ну, не по телефону… Здатися хочу вам, ви ж самі казали — своїх не здаєте…

— Говорив. Слів назад не беру. Давай, Серьожо, приходь. Обіцяю окрему камеру і зробити все можливе, аби на тебе не навісили чужого.

— Так у мене і свого нема, Семеновичу! Так, ладно… Зустрінемося — все розповім. Тільки не приводьте з собою весь оперсклад.

— Ти і правда не за того мене маєш, Серьожо. Де і коли?

Горілий назвав час і місце.

— Чому там?

— Тягне. Як усякого вбивцю.

Зарудний так і не зрозумів, серйозно зараз говорить Горілий чи намагається жартувати.

— Нехай так. Буду. Сподіваюсь, ти дурня не клеїтимеш? Без зброї прийдеш?

— А ви?

— Ось тут ми не торгуємося. Я офіцер міліції, при виконанні. Мені відповідно до посади належить при собі пістолет мати. Хочу це відразу обумовити, аби ти не почав вимагати від мене скласти зброю, — тон Зарудного пожорсткішав. — Ти сам сказав, що йдеш здаватися. А я прийматиму в тебе капітуляцію, без зброї не можна. Або ми граємося, Серьожо, або…

— Та я вже награвся, — почулося у відповідь. — Ледь не догрався. Правда, Семеновичу, можу не дожити до зустрічі. Якщо вони розчухають…

— Хто — вони?

— Все, все! — заквапився Горілий. — Не можу більше говорити, давайте, до зустрічі.

Послухавши трохи гудіння в трубці, Зарудний зітхнув.

Пацаном був Сергій Горілий, пацаном і лишився. Тому, між іншим, загримів на зону він, а не якийсь інший невдаха: все б йому гратися, в дитинстві у війни не набігався по своєму селі. Так уже крутить йому в одному місці: зустріч призначив у Шаповалівці, в тій-таки хаті, хай їй тричі грець, де сам же наслідив.

Ну, нехай, коли так подобається гратися.

Не буде Зарудний нікому поки що про це доповідати. Начальник карного розшуку може собі дозволити не звітувати керівництву навіть із такого серйозного приводу, як готовність утікача прийти до нього з каяттям.

Зрештою, вирішив Зарудний, це його персональний, як тепер кажуть, бонус.

Як домовлялися, до відлюдної хати в Шаповалівці підполковник приїхав за дві години. До того часу колесив містом, двічі зупинявся попити кави, а на третій раз — навіть із коньяком, начальник карного розшуку міг собі це дозволити безкарно, чим завжди потай пишався: мовляв, має однакову з депутатом недоторканність.

Стояла вже тиха глупа ніч, навіть сіявся ненав'язливий легенький дощик, то сипав крапельками, то переставав, то знову сипав. Не бачачи причин гратися в хованки, Зарудний обережно, тримаючи кермо прямо, підрулив до поламаного паркана, вийшов, про всяк випадок глянув на всі боки.

Темно, тихо, волого, брудно.

Сіпнувши двері, відчинив, зайшов усередину, пірнувши в запах покинутої всіма, крім мишей, людської колись оселі, гукнув:

— Ти тут? Я вже є!

— Тут, тут, заходьте — почулося з кімнати, щось клацнуло — і загорівся слабенький вогник.

Зарудний пройшов у кімнату. Там, біля розбитого вікна, стояв зі свічкою в руці Сергій Горілий. Під ногами валявся худий наплічник.

— На підлозі знайшов, — Горілий кивнув на свічку.

— Вибач, друже, але забий рюкзаком гол он у ті ворота.

Зарудний показав на найближчий до Сергія куток, і той, знизавши плечима, виконав наказ, копнувши ногою своє єдине майно — наплічник полетів у кут.

— Ви гадали, там у мене гранати?

— Бог тебе знає. Ти тут за ці дні такого накосорізив — нічому не здивуюсь. Здоров, чи як?

Чоловіки наблизилися, Зарудний на ходу простягнув руку, Горілий, переклавши свічку з правої долоні в ліву, потиснув коротко й міцно.

— Іншого світла нема.

— Ти сам сюди покликав. Дешевий ти таки клоун, Серьожо, вибач на слові. Чого ти взагалі лишився? Погуляв на волі менше місяця. Теж мені, мент-рецидивіст.

Горілий замість відповіді підійшов до цілого вікна, капнув на підвіконня трошки воску, примостив туди свічку. Тепер вільними були обидві руки, він знову повернувся до Зарудного.

— Я збирався, — пояснив він. — На вокзал уже погнав. Але там мене перехопив Нікітин, знаєте такого?

— Я і про нього знаю, і про його стосунки з тобою — теж. Слухай, ви ж, мужики, нормальні наче були, — Зарудний пройшовся кімнатою, аби не стояти на місці — сидіти тут не було на чому. — Нормальні, в смислі — книжок дурних не читали, телевізора не дивилися. Де ви понабиралися оцього — приватне розслідування, туди-сюди? Ви що собі думали, у нас тут Голівуд сраний, де кожен дядя з гаманцем може найняти кожного колишнього мента, аби той десь щось помацав, понюхав, поставив різним людям пару-трійку запитань? Понабираються дурні різної, і туди ж — у приватні детективи лізуть! Долазилися, голубчики? Один має проблеми, другого в камеру доведеться повертати. Це я про тебе, Горілий, про тебе!

— Може, послухаєте спочатку? — спокійно запитав Сергій. — Бо я думав, у нас розмова вийде, предметна.

— А я і так знаю, Серьожо, що ти хочеш мені сказати! Тебе підставили, аякже! Ти в цій хаті не був, а навіть якщо й був, то стукача Діму Голову не вбивав, і тим більше — того довбня з банку.

— Як ви думаєте, за що я їх повбивав?

— Та я нічого не думаю, Горілий! Труп того, як його, Корсака, Нікітинського служки, взагалі все заплутує. Бо з Головою все ясно: ти ж опер, жоден вирок суду цього не скасує, сам же говорив. Почав рискати, нанюхав інформацію про Голову, вирішив для чогось знайти цього стукачка, бо той ховався, слово за слово… Але Корсак тут до чого? Нікітин мені сам сказав, що виділив його тобі в помічники. Значить, ви разом тут були, один із вас лишився. Скажи ще — не ти стріляв…

— Не я, — відповів Горілий. — Чому ви, Семеновичу, цього не можете припустити? Правильно, мене підрядили перевірити деякі сумнівні факти. Справді, я дізнався про те, що такий собі Діма Голова видав Шполі місце, де ховався підозрюваний. А потім із доброго дива дав драла. Тільки не його я тут шукав. І не було тут його. Покликала мене сюди ота пророчиця, яка побачила біля Коваленка смерть. Коли я приїхав — знайшов її труп…

— Я сам учора вранці виїздив сюди, — відрубав Зарудний. — Ніякої пророчиці, живої чи мертвої, тут не було! Я гадав, Серьожо, у нас тут серйозна розмова буде, а ти знову казочками годуєш і козаками-розбійниками! — підполковник зробив крок до Горілого. — Слухай, я приїхав сюди, бо насправді не здаю своїх. А тебе навіть після всього, що було, вважаю своїм. Розкажи, як було, і ми разом подумаємо, як пом’якшити тобі всі можливі удари.

Сергій не відповів. Поліз у кишеню — Зарудний при цьому напружився, ковзнув рукою до викоту куртки: пістолет завбачливо прилаштував за паском, по-ковбойському, — але Сергій витяг сигарети, встромив одну до рота, ляснув себе по боках, тоді підійшов до освітленого підвіконня, прикурив від свічки.

— В мене є що сказати, — почав він. — Тільки ви дослухайте, Семеновичу, і старайтеся нічого не проґавити. Бо я сам спочатку не повірив у те, до чого додумався.

— Ну-ну, — Зарудний забрав руку від пістолета. — Але не розтягуй свою історію на тисячу й одну ніч. Бо ночувати з тобою я тут не хочу.

— Не треба, — Горілий затягнувся. — Спочатку в цій історії взагалі нічого не трималося купи. Ось послухайте, який воно мало вигляд.

І він заговорив, укотре почавши від зустрічі на вокзалі спершу з Волею, згодом — із Нікітиним, про пригоду на станції Хутір-Михайлівський, нарешті — про останнє пророцтво Олесі. Навіть пояснив, чому невідомого ляльковода вирішив іменувати Демоном. Зважаючи на прохання Зарудного, старався не затягувати, говорив по суті та вклався хвилин десь так у двадцять щонайбільше — на годинник не дивився, проте час відчував.

— Усе сказав? — перепитав підполковник, коли Горілий замовк.

— Не все, це лише умови задачі.

— Ну-ну, валяй далі, математик… — Зарудний і собі закурив.

— Спочатку я думав, вірніше — ми з Нікітиним думали, що таким нестандартним способом хтось готує пастку йому. Банкір навіть склав мені списочок тих, кого підозрює в особистій неприязні. Але раптом мені підказали інший варіант розвитку подій: Нікітин виник уже в процесі, той Демон лише користався ситуацією: якщо можна по ходу потопити місцевого фінансиста і перевести на нього всі стрілки, то чом би й ні. Спочатку я на це повівся, хоча Микола Коваленко здавався зовсім незначною фігурою. Таких нема за що вбивати, тим більше — ось так хитро. Але вчора під вечір, коли не було чим себе зайняти, я знову обміркував ситуацію, дещо пригадав, дещо зіставив. І в мене з’явилися всі підстави… — він витримав паузу, схожу на театральну, від уваги Зарудного це не сховалося і роздратувало, — підозрювати, що за всім цим стоїть один наш спільний знайомий.

— Не мороч голови. Хто?

— Прізвище його — Шульга. Звати Вольдемаром. Вольдемар Шульга, його бабуся німецьке дідове прізвище не взяла, батька на своє записала. А Вольдемар — гучне й незвичне ім’я, за ним прізвище часом спитати забуваєш. За збігом обставин він і справді шульга, лівак.

Заява, попри всі старання Горілого, ефектною не вийшла. Зарудний просто не хотів сприймати таких ефектів.

— Припустімо, я знав, що він Шульга. То й що?

— Його Нікітин назвав серед восьми своїх ворогів.

— Мене міг дев’ятим назвати, мера Конотопа — десятим, президента України — одинадцятим. Що з того?

— А те, Семеновичу: коли я згадав, як прізвище Вольдемара, зрозумів, який був дурний.

— Порозумнішав?

— Можна й так сказати. Воля мене ніби випадково на вокзалі надибав і так, між іншим, навів на Діму Голову. Потім — випадок на Хуторі: з митниками та погранцями Вольдемар Шульга міг домовитися запросто, в нього частина бізнесу на кордоні зав’язана, йому нічого не варто організувати підкинуті наркотики й затримання так званих контрабандистів. Лишалося якось простежити його зв’язок із пророчицею Олесею, але те, що витягнути мене на побачення сюди, в цю покинуту хату, їй звеліли — сумнівів нема. Все поламав Гена Корсак зі своїм раптовим бажанням стати корисним. Тому, коли мене не вдалося застрелити і покласти поруч із пророчицею, Демон вирішив застосувати резерв — поміняти трупи, покласти замість своєї мертвої спільниці Олесі свого мертвого спільника Голову, підкинути, кому треба, інформашку про те, що я його шукаю, а труп Корсака взагалі ідеально вписувався в схему, хоча, повторюю, сам Гена її мало не поламав. Тепер усі вбиті мертво зав’язувалися на інтересах Павла Нікітина. Міліції лишалося тільки пресувати його та шукати мене. Демон радіє.

— Чекай, чому знову — Демон? Ми ж про Волю Шульгу говорили. Твої висновки, ясно, не доказ, але є підстави взятися за нього. Давно пора, до речі…

— Смислу нема, — Горілий кинув недопалок під ноги, роздушив носаком.

— Чому?

— Тому, що я знову помилився. Вольдемар Шульга — не Демон. Вірніше, Демон — не Вольдемар Шульга.

Знову запала тиша. Її порушувало шурхотіння дрібного дощику та вітер за вікном: задував у вибиту шибку, протяги гасали помешканням, слабенько дзвеніло потріскане скло.

Зарудний чекав продовження, та Горілий не квапився. Видко, сам чекав, поки підполковник поведе розмову далі. І той не витримав:

— Хто ж тоді? Не тягни, Шехерезада ти довбана!

— А ви, Семеновичу, теж, значить, казки любите.

— Почав — то кажи, Серьожо. Я дуже хочу дослухати твою казку до кінця. Чому ти раптом відкинув Вольдемара?

— З багатьох причин. Хоча б тому, що, поки я об стіну головою бився, який був дурний і як дозволив себе розвести й обкрутити, люди Вольдемара послідовно зробили те, що Воля сам запропонував: перевірити особу Миколи Коваленка, чоловіка з дуже простими й поширеними в Україні паспортними даними. Кого вони підключили, кого зарядили, кому що заслали — мене мало цікавить. Бо в кожній справі головне — результат. А ось результату Вольдемар чекав від мене. Грамотний там хтось у нього в департаменті сидить. Акуратно все підсумував, склав таку собі доповідну записочку, долучив пару ксерокопій, все це передали мені — інформація для роздумів, думай головою, думай сам. Почав я це читати. В процесі припинив на Волю грішити: більші грішники є. Тут іще Нікітин із переляку розстарався: поки я зводив два і два в тих папірцях, намалювалися дані про Олесю, пророчицю. Оперативна інформація, зібрана за грубі гроші й відповідним чином перевірена, бо за неї платять, а значить, товар мусить бути якісним. Ніяка вона не пророчиця, хоча косила під різних там ворожок, за що притягалася до кримінальної відповідальності, навіть сиділа, тільки недовго. Звати її Коровченко Олександра Микитівна, шістдесят восьмого року народження… одна тисяча дев’ятсот, ясна річ. Чи, точніше сказати — звали, вона ж мертва, Демону вже не потрібні її пророцтва. Але до неї потім повернемося, гаразд? Бо навіть подробиці її біографії — не крапка і не до кінця мене переконали.

— В чому?

— Кого треба вважати Демоном. Не помиливсь я — демон, понад усякий сумнів. Хай як гучно це звучить. Тільки демонічна особистість могла так усе закрутити. І тільки демонічна особистість могла бути настільки впевненою в собі, що не припускала протидії. Демон закручував, а я пер навмання і напролом. Тому постійно змушував його міняти плани, ось як позавчора вночі тут, на цьому місці.

— Мені вже набридає, Горілий. Хоча… ліпше виговорись тут, сам на сам зі мною, ніж будеш потім свої казки прокурору казати. То що там у нас із Демоном?

— Краще все ж таки почати з Миколи Коваленка. Бо це з нього насправді все й почалося. Потерпіть іще трошки, Семеновичу, вже скоро. Я історію розповім, за що купив — за те продам. Як мені її піднесли, так я й переказую. Насправді в тих паперах усе не так написано, це я вже більшість сам змикитив, додумав і підсумував. Таке склалося… Сам цього знати не можу, бо на той час, наприкінці дві тисячі п’ятого року, коли наша країна готувалася до перших парламентських виборів після перемоги нової влади над старою, я був самі знаєте де. На той час був у нас у Конотопі такий місцевий політичний активіст — Воропай Олексій Іванович. Заледве не рік підтримував він опозиційний демократичний рух, щось там пікетував, десь кричав, звісно ж, на Майдані стояв, куди без нього. Заслуги оцінили — зробили місцевим керівником, не останньою людиною після мера. Тільки тісно стало Олексієві Івановичу в рідному Конотопі. Навіть Суми вже для наших — не межа бажань, всі на Київ націлені. Ось і крутився депутат Воропай у Києві, все намагався потрапити в якісь там партійні списки, бажано — прохідні. Що таке — не знаю, нам, зекам, цього знати не положено.

— До чого тут узагалі Воропай? Ти хоч уявляєш, що плетеш?

— Я ще нічого не сплів, Семеновичу. Слухайте далі. Присмоктався наш Воропай до однієї дійної політичної корови. Тільки там біля вимені таких телят — задом жуй. І Бог його Святий знає, як склалася б політична кар’єра конотопського політика Воропая, аби племінник київського партійного лідера, від якого залежала Воропаєва доля, не приїхав на Миколая погуляти в Конотоп до якогось свого дружка. Там, тобто тут, новонароджені вельможні підсвинки погуляли: бухло, марихуана, кокаїн, сауни — по колу. Закінчилося це все тим, що вельможний племінник зґвалтував одну дівчину. Не те щоб вона така вже цнотлива була, не те щоб не усвідомлювала, з ким гуляла, — просто в якийсь момент не захотіла давати племіннику одного з них, бо їй інший хлопець більше подобався. Як на гріх… хоча чому «як» — саме на гріх паничі втратили всіляку обережність. Відбулося все це при свідках, серед свідків незрозуміло яким чином опинився і наш Микола Коваленко. Бачте, як здалеку заходжу.

— Ну-ну…

— Десь там Коля з компанією гуляв поруч, почув дівчачий лемент, кинувся виручати. Причому не перший — побіг, як усі, аби не стояти. Справді сіреньким типчиком він виявився. Наскочила міліція, пов'язала всю казку, поки з’ясували, поки те, поки се… Словом, паничі зовсім оборзіли, завелися з ментами, а я сам знаю, як небезпечно заводитися з нашими ментами. Певна річ, після такого повороту вилучили в них і «травичку», і кокс, і навіть у когось ствол, травматичний, правда, але байдуже — все одно без дозволу. Як ви гадаєте, Семеновичу, потрібен його дядькові, одному з лідерів політичної сили, яка йде на парламентські вибори широким фронтом, такий гучний скандал довкола власного прізвища? Адже племінник, сучий синок, одне з ним прізвище носив. Але справа таких обертів уже набрала, що залагодити її виявилося не дуже легко. Тоді й нагодився відомий конотопський політик Воропай Олексій Іванович. Сам при цьому не був, свічки не тримав, але з того, де зараз пан Воропай, розумію: тоді почалися торги. Воропай залагоджує справи в Конотопі, а за це його вносять в омріяну прохідну частину виборчого списку, чи як він там називається. Ну, а відпрацював своє Воропай по повній. Офіційно, як раніше, припинити розслідування справи про зґвалтування й таке інше неможливо: демократія ж, міліція з народом, не старі кучмівські часи. Тому Воропай обирає неофіційний шлях вирішення проблеми. Довірити цю делікатну справу може тільки одній людині. І ця людина починає обробляти свідків одного по одному, аби ті забрали заяви і про все забули. Зверніть увагу: не за гроші, купити Коваленка і компанію ніхто навіть не намагався, вони б, може, і взяли по якій тисячі баксів… Ні, їх пресували. Як молодогвардійців у Краснодоні. Тільки від тих пацанів вимагали обмовляти себе й виказувати інших, а від наших молодих людей вимагалося зовсім інше — забути все. І по можливості звалити з Конотопа подалі. Якщо не назавжди — бодай на кілька років. Ось так Микола Коваленко з молодою дружиною Галею нагло чкурнув у Шостку. Між іншим, Семеновичу, коли буде потрібне підтвердження моїх слів, наполягайте на ексгумації тіла Коваленка. У нього два пальці зламані на правій руці. Їх дверима затискали, — він витримав паузу. — Та чого це я: ви ж знаєте це дуже добре. Самі затискали, Володимире Семеновичу. Це ж ви залагоджували ту справу, правда?

Зарудний мовчав. Він уже давно зрозумів усю серйозність намірів Горілого. Так само картав себе: недооцінив аналітичні здібності цього колишнього опера.

— Вам нема чого сказати, підполковнику Зарудний? Це ж вам так віддячили — званням і посадою. Воропай — народний депутат, ви теж при владі, все ніби йде добре. Поки Микола Коваленко не повернувся в Конотоп. А ось що далі сталося, чому ви його вирішили зачистити остаточно — вбийте, не знаю.

Оце «вбийте» Зарудний пропустив повз вуха.

— Ти що, Серьожо, справді вважаєш мене Демоном?

— Я — то таке. Ви самі себе демоном вважаєте. Гаразд, не буду гадати, говоритиму лишень про те, що точно знаю. А знаю таке: Олесю, вона ж — Олександра Коровченко, вперше посадили за шахрайство саме ви, коли ще трудилися у відповідному відділі. Це потім вам набридло з аферистами вошкатися, не ваш калібр, не демонічний. Але достеменно відомо — і за ці відомості, повторюся, бабло платилося: ви спочатку розкрутили Олесю на повну котушку, а потім вона відбулася досить легким терміном. Бо, знаючи специфіку нашої роботи, безперечно поділилася з вами інформацією. Думаю, коли вона вийшла на волю, прийшла по допомогу до вас. Ви ж своїх не здаєте, я тому свідок. Ви могли тримати — куди там, тримали її про запас, як дрібний козир у колоді. Тепер вона зі своїми здібностями знадобилася. А здібності в неї були, хоч акторські, хоч психолога. Тільки, Зарудний, і це не головне, казав же я. Проколовся ти, — ось тепер Горілий вирішив «тикнути» підполковнику з чистою совістю, — кілька годин тому. Остаточно проколовся. Бо попри те, що відбувалося довкола, ти все одно лишався про себе вищої думки, ніж про інших. Тому зовсім утратив пильність, коли відповів на мій дзвінок: «Слухаю тебе, Горілий».

— Ідіот. Почув твій голос — і відповів. Твій голос я впізнаю.

— Сам ідіот! — Сергій уже не міг стримати своєї радості. — Ти знав, хто дзвонить, ще не почувши мого голосу, а побачивши номер телефону, з якого я дзвонив. Ти впізнав цей номер. Його зафіксувала собі твоя спільниця, відьма Олеся, а пам’ять у тебе хороша. Зарудний! Я дзвонив Олесі з цього номера! Вона здала його тобі! А ти виказав себе! До інших наших спільних знайомих я з цього телефону не дзвонив, підполковнику!

— Чому? — вихопилося в Зарудного.

— Бо, крім убитого Андрюхи Шполи, в нас нема більше спільних знайомих, до яких я міг би подзвонити у справі! Цей телефон узагалі вважався конспіративним — я ж і до сьогодні був напівлегальним, у тій ситуації просто світитися з телефоном не хотів. Правильно вчинив, як бачиш. Те, що це — мій номер, знало насправді дуже обмежене коло осіб!

Здається, навіть вітер дмухати перестав — так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:

— Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?

— Скажу, — відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. — Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне — для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?

— Ти правда цього хочеш? — здивування Зарудного звучало щиро. — Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, — тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. — Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші — надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, — тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав — часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує — нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив — волав: «Позатикай там у себе роти!»

— І ти заткнув?

— Як бачиш. Сам розумієш, зібрати установочні дані на Коваленка та його родинну ситуацію мені нічого не коштувало. Для цього навіть оперсклад залучати не довелося: повно нештатних інформаторів. Затикати рота треба було назавжди. Той, хто не змовчав раз, обов’язково повернеться до цієї теми. А проблем із владою мені точно не треба.

— Сам на Київ націлився, га, підполковнику? Місцинка в міністерстві? Чи яка тобі з Воропая користь?

— А цього тобі, Горілий, ніколи в житті не збагнути.

Тому не пояснюватиму. Хочеш слухати по суті — слухай: просто так убивати Колю теж не варто було. Одне діло — кримінальна справа, інше — історія з пророцтвом. Смішно, сам же сміявся. Та я його до останнього не хотів убивати, Олеся повинна була тільки попередити, налякати.

Люди бояться незрозумілого, це не погроза по телефону: «Заткни хавало, бо голову відірву!» Микола поперся в міліцію з заявою. Але передумав, здуру подзвонив мені — треба зустрітися. Уяви собі, Горілий: цей довбодятел настільки втратив відчуття реальності, що вирішив шантажувати мене! Каже: знаю, мовляв, що ви тепер — начальник карного розшуку, то я все про вас розповім, ви всі одна банда! Ні, ну не дитячий садок?

— Як він на тебе вийшов?

— Прямо, Серьожа, прямо. Я, коли він у місто повернувся, зустрівся приватно, нагадав про себе, телефончик лишив. Тільки не сказав, хто я тепер. Він і так знав, що я з міліції і не остання там людина. Не заморочувавсь я такими, як Коваленко, ясно тобі?

— Мені інше ясно. Тоді, в управлінні, коли Коваленко заяву ніс і на нас із Андрієм наштовхнувся, ти саме Шполі дзвонив, мене шукав. І Шпола назвав Коваленкові твоє прізвище й посаду. Тому-то він одразу здав назад. Для чого йому заяву писати, якщо вона до тебе потрапить все одно? Толку не буде. Але він дещо зрозумів, і таки спробував останній шанс — відігратися хоч якось за поламані пальці, собі власну значимість довести. Ні на що він насправді не сподівався, просто Колі за свою тодішню легкодухість завжди було соромно. Як це: в країні боротьба з корупцією, а він, потерпілий від неї, мовчить? За таким самим принципом покійний Гена Корсак діяв — собі доводив: ось, мовляв, і я дещо можу. Обоє голови склали, наївні. Обоє — від твоєї руки.

— Красиво сказав, — погодився Зарудний. — Та було все не так красиво. Набрид мені Коваленко зі своїм, як ти кажеш, бажанням щось значити. Стрельнув йому в голову, пістолета, само собою, позбувся, далі відомо.

— Для чого труп біля будинку викинув? Коваленко не міг просто зникнути? Наглядна агітація?

— І це теж. Якби він зник, або труп знайшли десь за містом — ефект, погодься, не той, — Зарудний помітно пишався собою. — Лишалося справу закрити, і спустили б її на гальмах. Тим більше, там про якесь пророцтво йшлося, у нас із нечистою силою не в’яжуться. Але тобі, Горілий, крутило в одному місці. Вдова Коваленкова тобі Олесю здала. Довелося продовжувати пророцтва, та й справу все одно будь-що згортати треба.

— Ти навмисне послав по сліду Бородулі саме Шполу?

— Кого ж іще? Ти ж його втягнув у цю тему, Горілий, ти. З Галиною я роботу провів анонімно, вона й так усього боялася…

— Чекай, ти голос змінював, артисте?

— Аякже! — і Зарудний одразу ж показав, як він це робив, заговоривши глухо та утробно: — Ну, а з деким із людей Момота теж відповідну роботу провів. Серед купи крутих охоронців завжди знайдеться боягуз, котрий злякається тиску начальника карного розшуку. Хто зі мною хоче сваритися? — голос знову став нормальним, Зарудний наблизився до Сергія ще на крок. — Бородулю теж я накрутив, щоправда, анонімно. Попередив — підозрюють і шукають. Тільки не міліція, а бандити. Він чомусь повірив, писок же в пір’ячку, я навмисно послужний список кожного попередньо вивчав, перш ніж ввести людей Нікітина в схему.

— Зі Шполою… як вийшло?

— Простіше, ніж ти думаєш, Серьожо. Він чітко виконував наказ — доповідати мені. Вирахував я Діму Голову як стукача вже давно, той особливо й не ховався. Підкинув інформацію, яку треба було передати Шполі. А коли Шпола засів біля будинку — дав знати Бородулі, що його пасуть, є наказ стріляти. Бородуля запанікував і, побачивши мужика в цивільному зі зброєю в руках, почав стріляти. Думав, ясна річ, що то — бандит. До того ж я розрахував із мінімальною погрішністю, коли «Беркут» наспіє. Ті раді старатися — поклали озброєного і небезпечного бандита. Переляканий і загнаний пацан обов’язково б дуло витяг. Я навіть не думав, що так усе складеться і Шпола, дружок твій, загине в бою. Бородуля, звісно, стріляв у Шполу зі свого пістолета, на який мав дозвіл як охоронець, а не зі зброї, що з неї застрелили Коваленка… Але то вже дрібниці — скажімо, застрелив Коваленка з «лівої» зброї, пістолет зразу викинув. Справа Коваленка, як ти правильно говорив, закривалася будь-що. Аж тут ти знову з якогось дива приперся до його вдови. Ну, довелося напружувати свої можливості. Тепер ти, салаго, зрозумів їх нарешті?

— Ти справді Демон, — промовив Горілий. — І пишаєшся цим. Так само, як Коля Коваленко пишався своїми нібито сміливими вчинками. Грався ти, Зарудний, для власного задоволення. Доводив заодно своїм покровителям-політикам, який ти сильний і розумний. Але, як я зараз бачу, це не головне. Ти ж усе це мені розказуєш — і сам від себе в захваті! Які складні схеми — підмінювати труп пророчиці на труп стукача!..

— Вбивство стукача, який прямо причетний до вбивства Шульги, простіше пояснити бажанням помсти, ніж убивство пророчиці. В хаті було два трупи, ти просто другого не помітив. Потім один із них зник…

— Де Олеся?

— Закопав. Обіцяю прикопати тебе поруч.

Різкий рух — і Зарудний уже стояв до Горілого майже впритул, пістолет націлений у голову, а ліва рука простягнута широкою долонею догори:

— Все з кишень, розумнику! БІГОМ, Я СКАЗАВ! Бо в покійника в кишенях ритися почну, хитрожопий ти мій!

Мерехтіло полум’я свічки.

Його хитали стрімкі протяги, та загасити вогник не могли. Швидше за все — не хотіли. Навіть за такого освітлення Сергій Горілий бачив перед собою чорне, чорніше за всі темні ночі світу, пістолетне дуло — і більше нічого, навіть високу постать Зарудного заступило. Чорнота вбивчого дула була дуже красномовною, красномовнішою за будь-якого оратора. Воно зовсім поруч, ізсередини тягне смертельним, могильним холодом.

— Ну! — повторив Демон.

Сергій аж надто швидко поліз рукою в праву кишеню куртки.

— Стій! Куди! Повільно, суко!

Рухи Горілого справді сповільнилися. Праву кишеню вивернув повністю, звідти випала тільки напівспустошена цигаркова пачка, тихо впала на підгниваючі дошки старої, вочевидь, ніколи не перестелюваної підлоги.

— Друга кишеня! Ворушися!

Ця виявилася порожньою.

— Штани!

— Знімати?

— Побалакай у мене! Кишені штанів!

Там теж не виявилося нічого, крім мобільного телефону. Горілий поклав трубку в долоню Зарудного. Ступивши на півкроку назад і про всяк випадок попередивши:

«Стій, де стоїш!» — підполковник натиснув на відповідну кнопку, зайшов у функцію «Меню», зробив іще пару маніпуляцій і промовив із неприхованим полегшенням:

— А я думав — помилявся. Телефончик тобі Нікітин підігнав. Він сам зізнався, можеш не думати, як відповісти. Апарат із дешевих, тільки тепер навіть у таких диктофон умонтований. І в тебе, мудак, він зараз увімкнений. Ти кого дурити хотів, чмо болотяне?

Горілий мовчав, сказати справді не було чого.

— Сам же мене демоном обізвав, — замість нього мовив Зарудний, — повинен був знати, сопляк: я такі речі на раз-два просікаю. Ще коли ти тут почав зі мною балачки, я вирішив: відразу не валитиму, послухаю. І бач — не помилився. Дурня він тут вмикає, грається, відверта розмова сам на сам, сповідуюсь перед ним! Теж мені, піп! Бач, теж погратися закортіло в дешевого детектива!

Всі ми себе кимось уявляємо, Горілий! Причому кимось дуже крутим: Коля Коваленко, ось пацан цей із банку. Тридцять скоро, а все одно — пацан, якщо все так, як ти кажеш, і він за тобою поперся чисто погратися. Весела нічна прогулянка, твою мать! Думав, запишеш оці мої одкровення, потім почнеш торгуватися. Ідіоте, ти б звідси по-любому не вийшов, навіть якби я не розгадав твій фінт із диктофоном! Тільки один звідси вийде, ясно тобі? Між іншим, молодець, добре тримався, коли про друга свого почув. Я гадав, ти на мене кинешся, як усякий щирий друг, аби в горло вчепитися. Тут би я тебе і… Ну, це все одно станеться. Смерть твою Олеся передвістила, її пророцтва збуваються, треба бути послідовним. Кругом марш, мордою туди, руки на стіну, ноги розсунув! БІГОМ!

Горілий покірливо, хоча й повільно, розвернувся, вперся руками в стіну, взявся зручніше, попробував машинально, чи спружинять у разі чого.

— Шкода, що тебе не знайдуть ніколи, як і відьму. Ти ж бо в розшуку — підкинув я своїм роботи. Тільки тут саме той випадок, коли мені вигідно ваше безслідне зникнення. Пророчиця — зайвий свідок, ти — взагалі суцільний головний біль…

Зарудний, коротко замахнувшись, щосили жбурнув телефоном об залишки старої сільської пічки, притиснув пістолетне дуло до Сергієвої потилиці.

— Ну, здається все, Горілий.

Той справді знав — усе, і закінчиться все просто зараз, він навіть не встигне порахувати до десятьох.

Тягнути далі не можна.

Тому вирішив спробувати провести цей прийом за п’ять секунд: подав голову назад, сильніше впершись потилицею в дуло, тоді різко, поки Зарудний не оговтався, смикнув головою праворуч, відчуваючи, як здирається шкіра з черепа, водночас відштовхнувся руками від стіни, ледь зігнув ноги в колінах, вигнувся назад і щосили влупив головою, точно знаючи, де у ворога обличчя.

Зарудний був вищим за Сергія.

Коли проводиш «гангстерський» прийом, важливо цілити в самий центр писка, лупити в ніс, юшити його — це боляче і несподівано воднораз. Та через невеличку різницю в зрості удар прийшовся трошки нижче, в щелепу, губи, зуби. Завдаючи удару, Горілий при цьому крутнувся довкола власної осі, розвертаючись для переходу в атаку.

Палець Зарудного все ж таки натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Куля влипла в стіну.

Й одночасно в хату ввірвалися троє, один вирізнявся статурою — той самий велетень, із Вольдемарових людей. З увімкненими ліхтариками в руках вони нагадували лицарів-джедаїв зі світловими мечами, тоді як пістолети в їхніх руках на зброю чомусь зовсім не були схожі. Безцеремонно відштовхнувши Горілого, велетень осліпив Зарудного ліхтариком, інші двоє обеззброїли, притиснули до стіни.

— Не чекав? — важко дихаючи, запитав Горілий. — За Шполу та за всіх інших отримаєш просто зараз. Дякую за зауваження.

Його трусило — адреналін кипів у крові.

Хотілося всадити в Демона всю обойму, а перед тим — дати в морду, звалити з ніг, топтати, топтати, топтати… Може, він спробував би так зробити, і ці троє, навіть велетень, не зупинили б його, та ззаду почувся спокійний рівний голос:

— Все, начальнику, досить. Погрався — хоре, тепер це наша пісочниця.

У мерехтливе світло ступив через поріг Вольдемар Шульга. Пальто було розстібнуте, руки тримав у кишенях, скельця окулярів відбивали свічкові блиски.

— Не грається тут ніхто, — огризнувся Сергій, але послухався, зробив кілька кроків назад, даючи дорогу несподіваному партнерові.

— Якраз грається, — не змінюючи тону, заперечив Воля. — Скотина, а говорить усе правильно: Горілий грався з тобою, чуєш ти, Демоне? Вірніше — ми з тобою гралися. І запис вівся, причому не тільки на той диктофон, який ти розгатив. Там, — Вольдемар кивнув, — у посадці, машина наша стоїть. На начальникові — мікрофончик, маленький, диво техніки. А в машині — приймач, хитрий такий прилад, ловить і акуратно записує звуки на відстані до кілометра. Між лісосмугою і хатою — щонайбільше метрів п’ятсот. Тож аудіоверсія начальникових запитань і твоїх вичерпних відповідей існує в одному, проте якісному примірникові.

— Якби… якби я його зразу…

— Ризик був, — погодився Воля. — Але начальник сам на нього пішов. Я припустив — тобі цікаво буде до кінця все дослухати. Ну, ми теж підстрахувалися: весь час ти був на прицілі. Знаєш, що таке снайперська гвинтівка Драгунова з інфрачервоним прицілом? Думок вона не читає, але в мене такий спеціаліст — ти б рипнутися не встиг. Реально.

— Так, значить, — сказав Зарудний. — Змовилися, значить… Обложили… Тепер що? Торгуватися ти будеш? Банкуй, Вольо, банкуй, заслужив.

— Про що мені з тобою домовлятися? — не здивовано — просто з цікавістю запитав Вольдемар. — Тут багато вже говорилося, і я хочу тобі щось пояснити. Дійде до тебе, не дійде — мені насрати. Бо тепер мені зовсім не цікаво, які висновки ти зробиш зі сказаного мною і чи зробиш їх колись узагалі. Ти теж послухай, начальнику, — закликав він Горілого. — Тобі, на відміну від цього колишнього Демона, це ще знадобиться.

— Чому ти його постійно начальником дражниш? — підполковник, навіть оцінивши й визнавши повну власну безпорадність та особистий програш, все одно намагався тримати марку й зібрати докупи рештки гордості. — Фуфел він останній, ти-то мусиш розбирати!

— Як бачиш — не такий уже останній і не зовсім фуфел, — Воля знову зосередився на Зарудному. — А начальник він реальний. Гадаєш, ти начальник? Хто тобі це сказав? Твої наставники в ментівській академії? Чи друг твій, той, із народних депутатів? Не начальник ти. Начальників можна вбити, можна покалічити, залякати можна — вони теж люди. Їм можна навіть зарплату платити за те, що такі хороші начальники. Але купити справжнього начальника — о! — Воля виставив перед собою зігнуту в лікті руку. — А тебе купили. Причому навіть не за гроші, хоча, думаю, бабло тобі засилали регулярно. Коли за діло, а частіше — просто так, доглядали за покупкою. Ти служив тим, заради кого ламав пальці дверима таким, як Коля Коваленко. Хай не дуже він розумний, хай сірий і дрібненький, але тобі особисто він нічого не зробив. Тобі наказали — ти виконав. Слуга ти. І такі, як ти — слуги, або навіть служки. Розумієте це, тому й біситеся. Бо насправді господарюємо в місті ми. Я, той-таки Паша Нікітин. Ось про кого я думав — фуфло, а він іще й більш-менш гідно тримався, міг же колегу твого колишнього, Момота, здати, навіть, мислю собі, у глибині душі хотів. Аж бач — вистояв… Система міліцейська, яку ти і такі, як ти, наказами змушуєте працювати і під себе підганяєте, а у вас не виходить ні хріна, на нас і таких, як ми, працює з дорогою душею. Бо надає послуги, за які ми платимо. А ми без крайньої потреби, коли вже зовсім припече, коли не можна інакше, нікого не судимо, не саджаємо, справ замовних не фабрикуємо, і тим більше — не закриваємо. Може, у нас і не так, як у тій Європі чи там Америці. Зате — по-чесному, бо бєспрєдєл повинен померти в дев’яностих. Він сам себе і знищив. Ось що я вам усім хотів сказати, — Вольдемар зняв окуляри й обернувся до Горілого. — Іди, начальнику. Далі вже ми самі. Ти свою справу зробив.

Він це так промовив, що сперечатися чи заперечувати відпала всяка охота.

Горілий востаннє наблизився до Зарудного, якого далі тримали за руки люди Шульги, мовчки взяв у велетня ліхтарик, посвітив у лице підполковнику, намагаючись прочитати щось на його обличчі чи в його очах. Щось таке, що зародило б десь глибоко в Сергієвій душі сумнів: ось чиню я зараз неправильно, треба не так — не тут і не так.

Зарудний, коротко глянувши на нього, плюнув презирливо, відвернув обличчя.

Хай собі.

Повернувши ліхтарик, Горілий вийшов із хати.

Пішов прямо, не озираючись, застебнувши плямисту куртку, піднявши комір, глибоко запхнувши руки в кишені.

Чекав за спиною пострілу.

Епілог

…Коли в селі Шаповалівка під Конотопом, у тій-таки поганій хаті, де вже напередодні вбили двох, знайшли тіло начальника карного розшуку підполковника Володимира Зарудного з кулею в голові — він лежав на підлозі долілиць в обрамленні хаотично розставлених запалених свічок, — приховати цей факт, рівно як і говорити й писати про якісь неймовірні ритуальні вбивства, вже ніхто не міг заборонити.

…Куди Вольдемар Шульга ходив, із ким балакав душевно, кому давав слухати записану в тій хаті розмову — не знав ніхто. Але все це завершилося тихим і непомітним для сторонніх зняттям оголошення про розшук підозрюваного в скоєнні двох убивств Сергія Горілого, а справою про ритуальне вбивство начальника розшуку почали займатися не так активно.

…Так само припинили розшукувати Олександра Момота, і він випив із Горілим: усе ж таки саме Сергій доклав зусиль, аби це сталося. У процесі розмови Момот запропонував подумати — є перспектива працювати під його началом. «Мені он Воля те ж саме запропонував», — відповів Сергій. — «І що ж ти вибереш?» — «Не знаю».

Це була перша відповідь на поставлене з дня його звільнення запитання, яку Горілий дав щиро, відверто й одразу.

Грудень 2009 — лютий 2010, Київ

Примітки

1

Ковпаківці — бійці великого партизанського з’єднання, яке виникло на Сумщині під час німецької окупації 1941 року і яким командував Сидір Ковпак (1887–1967). Пізніше ковпаківці стали великим військовим підрозділом радянської армії. Сумщину після того часто називають партизанським краєм. — Тут і далі прим. авт.

(обратно)

2

Фраза з популярного в Радянському Союзі телевізійного серіалу «Ад’ютант його превосходительства» (режисер Євген Ташков, 1970 p.), яка відразу стала жити окремим життям, перекочувавши в розряд крилатих. Запитання «Ви — шпигун?» поставив «червоному» розвіднику Павлові Кольцову підліток-ідеаліст Юра Львов, його вихованець. Відтоді цитату використовують, коли треба продемонструвати чиюсь наївність, простоту і хлопчачу прямоту в бажанні дізнатися очевидну правду, а також — просте запитання, на яке неможливо дати таку саму просту відповідь.

(обратно)

3

Тут слово «заходи» (рос. «мероприятия») спотворене навмисне, до загальноприйнятого чиновницько-бюрократичного рівня.

(обратно)

4

Хутір-Михайлівський (колишня Юрасівка) — вузлова залізнична станція Південно-Західної залізниці. Розташована в місті Дружба (Сумська обл.). Через вузлову залізничну станцію Хутір-Михайлівський проходять магістралі Київ-Москва та Орша-Донецьк. На станції міститься відділення прикордонного контролю «Хутір-Михайлівський», яке контролює транспортні засоби, вантажі, осіб, що перетинають державний кордон України, а також митний пост «Хутір-Михайлівський».

(обратно)

5

Чернишевський Микола (1828–1889), російський публіцист і письменник, ідеолог революційно налаштованої інтелігенції у другій половині XIX століття. За свої погляди був позбавлений громадянських прав і висланий на каторгу. Його роман «Що робити?» («Что делать?», 1863) став програмним твором для людей із соціалістичними поглядами.

(обратно)

6

Баклан — тут: хуліган, у ширшому значенні — той, хто постійно лізе на рожен, часто не думаючи про наслідки для себе (жаргон.).

(обратно)

Оглавление

Андрій Кокотюха Пророчиця

  Розділ 1 Колишній

  Розділ 2 Невесела вдова

  Розділ З Конотопська відьма

  Розділ 4 Смерть поруч

  Розділ 5 Зустрічі вночі

  Розділ 6 Митний контроль

  Розділ 7 Знову пророцтво

  Розділ 8 Копай глибше

  Розділ 9 Демон

  Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg