«Вибух»

Ростислав Самбук Вибух

Сейф

1. “Юнкерс” уже підлітав до Бреслау, коли Кранке нарешті повідомили, що з Берліна до них прибуває штурмбанфюрер Краус. У Кранке лишалося кілька хвилин, аби дістатися аеродрому, але все ж устиг зустріти начальство біля самого трапа. Видно, Краус добре усвідомлював зміни, що сталися останнім часом у місті, бо спустився з літака не як раніше, статечно й з почуттям власної гідності, а збіг, перестрибуючи сходинки, й нетерпляче зупинив Кранке, котрий виструнчився для рапорту.

Штурмбанфюрер якось наполохано роззирнувся довкола, наче сподівався побачити на льотному полі російські танки, і Кранке подумав: Краус недалекий від істини — передові танкові частини росіян увірвалися вчора на східну околицю міста й відступили тільки після запеклого кількагодинного бою з фаустпатронниками, полишивши на вузьких вулицях палаючі машини. Проте, певно, вже сьогодні ввечері чи найпізніше завтра підтягнуться головні сили — артилерійську канонаду чути навіть тут, у західному передмісті, і ширяться чутки, що танки червоних обійшли Бреслау й прорвалися мало не до Котбуса.

Кранке підвів руку, вітаючи штурмбанфюрера, вигукнув “хайль Гітлер”, але той не відповів, подивившись на Кранке відчужено й трохи здивовано. Попрямував до “опель-адмірала”, якого досвідчений водій подав мало не до самого “юнкерса”.

Кранке ніяково опустив руку й почимчикував за штурмбанфюрером, нараз відчувши, що приїзд берлінського начальства анітрохи не схвилював і не стривожив його, навпаки— приніс полегшення: гора впала з його плечей, бо в останні дні Кранке, не признаючись навіть самому собі, перебував у повній розгубленості. З одного боку, в штабі армії, котра захищала місто, його запевнили, що росіяни ніколи не візьмуть Бреслау, з другого — ніхто не міг сказати нічого певного про завдання особливої команди “Цепеліна”. З Головного управління імперської безпеки надходили невизначені й часто суперечливі вказівки. Кранке відчував, що все це може обернутися величезними неприємностями для нього, — за широкою ні спиною Крауса почувався трохи затишніше: мабуть, штурмбанфюрер привіз чіткі розпорядження, недаремно ж гнали з самого Берліна порожній “юнкерс”.

Кранке вмостився на задньому сидінні поруч штурмбанфюрера, підняв скло, що відгороджувало їх від шофера, однак проявив витримку й промовчав. Але Краусові було не до дипломатичних тонкощів — запитав прямо:

— Де росіяни?

— Ходять чутки, — ухильно відповів Кранке, — що вчора їхні танки вели бої у східному передмісті.

— І що?

— Не пройшли…

Краус ледь чутно, самими пучками, постукав по шкіряній спинці переднього сидіння.

— Не тіштеся надіями, — сказав просто.

Кранке злякано відсунувся від нього: адже є наказ фюрера, згідно з яким есесівці вішали й розстрілювали панікерів на місці, й за подібні слова могли накласти головою і не такі, як Краус. Видно, штурмбанфюрер одразу здогадався, що саме збентежило Кранке, бо довірливо поклав йому руку на коліно й сказав вагомо:

— Так, Пауль, не тіште себе надіями. Маршал Конєв прорвав нашу оборону й вийшов до Котбуса. Певно, росіяни візьмуть Бреслау в кільце й полишать у тилу. Удар спрямований…

Краус на мить затнувся: йому було важко вимовити це слово, навіть лячно, проте воно начебто висіло в повітрі, й Кранке побілілими губами мало не автоматично прошепотів:

— На Берлін?

— Так, — твердо й спокійно відповів штурмбанфюрер. Нараз він усім тілом повернувся до Кранке, втупився в нього уважно, наче бачив уперше і обмірковував, до якої міри можна довіряти йому.

Кранке зробилося ніяково під цим поглядом, відчув, що зараз штурмбанфюрер відкриє всі карти, скаже, для чого нагально прилетів до Бреслау, певно, це мусило полегшити йому, шефові такої великої і складної організації, як особлива команда “Цепелін”, життя, бо завжди легше виконувати чужі вказівки, ніж самому приймати рішення. Однак цього разу Кранке не відчув полегшення, та й яке в біса полегшення, коли штурмбанфюрер СС і співробітник Головного управління імперської безпеки каже про російські танки під Берліном? А в Берліні ставка самого фюрера!

— Мусимо дивитися правді у вічі, — мовив Краус і відкинувся на спинку сидіння. — Тож, поки можливо, повинні вжити деяких заходів.

“Поки можливо…” Ці слова свідчили про пряму зраду. Ще два дні тому Кранке без жодних мук сумління заарештував би й не таку особу, як Краус, але згадав бензиновий дух від розігрітих моторів “юнкерса”, пілота, який вистрибнув з літака одразу за штурмбанфюрером, і вирішив, що з арештом можна почекати, а зараз треба слухати й зважувати кожне слово, тепер це єдиний вихід для розсудливої людини, а в здоровому глузді Кранке собі ніколи не відмовляв.

Нічого не відповів штурмбанфюрерові, тільки ще трохи відсунувся, дивився спокійно і очікувально. Краус посміхнувся презирливо.

— Розумію вас, гауптштурмфюрере! — мовив мало не офіційно. Він не назвав його, як щойно, Паулем, інтимно й довірливо, однак Кранке ніяк не зреагував на зміну тону. В його становищі головне — витримка, і тепер спочатку вислухати все, що скаже Краус, лише тоді можна зробити безпрограшний хід.

— Так от, гауптштурмфюрере, — сказав Краус уже без посмішки, — я міг би наказати вам, та, гадаю, буде значно краще, коли ми знайдемо спільну мову й ви самі усвідомите невідворотність того, що станеться дуже скоро.

Кранке знову не зреагував на ці слова, які могли б бути й провокаційними. Він-то знав, що саме станеться дуже скоро, і особисто для себе вжив деяких заходів. Зрештою, треба бути несусвітним дурнем, аби, маючи під рукою такого видатного спеціаліста, як Валбіцин, не запастися кількома комплектами абсолютно надійних документів, що засвідчували цілком пристойне минуле інтендантського гауптмана Гроса, чи середнього комерсанта Відемана (торгівля будівельними матеріалами). То більше, що кузен Кранке Макс Відеман справді мав у Кенігсберзі контору з продажу будівельних матеріалів і за чутками, що дійшли до гауптштурмфюрера, місяць тому загинув від бомби.

Але хто може перевірити чутки, коли місто фактично оточене?

Однак чи не очікує така ж доля Бреслау?

Подумавши про це, Кранке відчув, як тенькнуло в нього серце, і зовсім мимовільно сказав:

— Уважно слухаю вас, штурмбанфюрере.

Затнувся одразу, бо навіть такі слова можна витлумачити по-різному… Застережливо підвів руку, та Крауса, видно, задовольнило й це — сказав самовпевнено, як на думку Кранке, навіть дуже самовпевнено:

— Я знав, що ви зрозумієте мене з півслова, Пауль. І покладаюсь на вашу енергійність, розпорядливість та знання справи.

Що ж, з цим можна було поки що погодитись, то більше, що й сам Кранке не схильний був применшувати свої ділові якості.

— Так, — ствердив гауптштурмфюрер, — можете цілком покластися на мене.

— Документи “Цепеліна” в порядку?

Кранке ображено знизав плечима: про це штурмбанфюрер міг би й не запитувати.

— Що маєте на увазі? — поцікавився про всяк випадок.

— Найсекретніші… Списки особливого складу школи, агентів, яких закинули до радянського тилу, диверсантів, а надто — резидентів. Ну й решту…

Кранке кивнув: звичайно, під “рештою” Краус розуміє зразки радянських документів, гроші, ордени та медалі, зняті з убитих. Відповів упевнено:

— Усе за інструкцією. Списки резидентів та агентів, що діють у російському тилу, зберігаються в єдиному примірнику в моєму особистому сейфі. Також паролі та явки.

— Добре, навіть дуже добре, — схвалив Краус. — Гадаю, у вас нема особливих ілюзій щодо становища Бреслау?

— Ще вчора я вважав, що ми протримаємось. Але якщо Конєв прорвався до Берліна…

— Завтра чи післязавтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау.

— “Цепелін” не повинен потрапити в оточення! — вирвалося в Кранке, але він одразу затнувся, подумавши, що, певно, це вже залежить не від нього, не від Крауса, не від самого Головного управління імперської безпеки, а від маневру танкістів маршала Конєва. Ця думка була настільки нестерпною, що до болю в суглобах стиснув пальці.

— Що “Цепелін”, — одізвався Краус байдуже, як на думку Кранке, навіть злочинно байдуже. — З курсантів сформуєте батальйон і передасте штабу власовців — якщо він, звичайно, є в Бреслау. Але найкращим людям треба дати справжні документи, нехай просочуються через лінію фронту, осідають у радянських містах, матимуть явки й паролі, гроші…

— Але для чого?

— Не будьте наївним, Кранке, справжні розвідники цінуються в усі часи і в усіх країнах.

Кранке підвів на Крауса очі, — здається, починав розуміти, куди гне штурмбанфюрер.

— Маєте на увазі… — почав нерішуче й замовк, бо навіть сама думка про це вважалася зрадою і каралася негайно й нещадно.

Нараз подумав: каралася… Каралася вчора, позавчора, рік тому…

А сьогодні? Коли росіяни під Котбусом і їхні снаряди вибухають на вулицях Бреслау? Недарма ж і він має документи комерсанта, що торгує будівельними матеріалами…

— Так, — повторив Краус, не відвівши очей, — справжні розвідники, професіонали, такі, як ми з вами, Пауль, цінуються завжди. Я вже не кажу про список наших резидентів у росіян… Знаєте, чого він вартий?..

Тепер Кранке зрозумів остаточно.

— Ви встановили контакти з… — Все ж не міг вимовити ці слова — “з американцями”, і додав затнувшись: — У Швейцарії? Самі?

— Ні, — похитав Краус головою, дивуючись наївності гауптштурмфюрера. — Невже ви гадаєте?..

Проте Кранке вже сам зрозумів недоречність свого запитання: спеціальний “юнкерс” і шифровка Головного управління імперської безпеки про те, що штурмбанфюрер має особливі повноваження, і керівництво особливої команди “Цепеліна” мусить виконувати всі його вказівки, — хіба цього мало?

Отже, Краус, перебуваючи в Швейцарії, діяв не на власний розсуд. І його терміновий від’їзд з Берліна після провалу операції із замахом на Верховного Головнокомандувача росіян півроку тому виявився чистим блефом, як і чутки про те, що штурмбанфюрера мали розжалувати й відправити рядовим на Східний фронт. І найкраще підтвердження цього те, що він сидить у розкішному “опель-адміралі” поруч Кранке з особливими повноваженнями РСХА.

Краус помовчав: розумів, які думки тривожили гауптштурмфюрера. Що ж, зрештою Кранке має рацію, тоді, після провалу акції з Іполитовим, він, Краус, ледь утримався, врятувало лише те, що літак, який висадив агента в російському тилу, розбився і весь його екіпаж потрапив у полон. Кальтенбруннер, правда, лютував, і тільки Скорцені зміг переконати його, що обставини іноді бувають сильніші за людей, — і все ж Краус позбувся свого місця в Головному управлінні, його перекинули на рядову роботу в Швейцарію, далі від начальницьких очей, але й це вважав за велике щастя. Ще б пак: про підготовку замаху на російського Верховного знав навіть фюрер, і невідомо, як зміг викрутитися сам Кальтенбруннер…

Тоді Краус зовсім занепав духом, вважав, що все скінчилося, пішло прахом, а виявляється, навпаки. Останнім часом йому вдалося встановити контакти з одним з помічників Аллена Даллеса, співробітником Управління стратегічних служб, спритним і діловим американцем, котрий вважав, що все в житті продається, на все є ціна, і навіть на товарах, котрі сьогодні начебто не купуються, завтра можна непогано заробити. Не вилучав він із сфери зацікавлень і розвідку, Краус устиг переконатися в цьому під час бернських переговорів групенфюрера СС Вольфа з американцями про сепаратний мир — штурмбанфюрер мав нагоду кілька разів зустрітися з Етоні Хейгом, пересвідчившись, що заокеанська розвідка не шкодує грошей, коли йдеться про справді цінну інформацію.

У Швейцарії Краус навчився трохи по-іншому дивитися на події, що відбувалися в Німеччині, й тверезіше оцінювати їх. Збоку, як кажуть, видніше, — і в тому, що третій рейх доживав останні місяці або навіть тижні, Краус не мав жодного сумніву. Тепер дякував богові за те, що свого часу Кальтенбруннер розгнівався на нього: Хейг досить прозоро натякнув, що кваліфіковані розвідники завжди потрібні Америці, особливо такі, що мають досвід боротьби з червоними, отже, все залежить від самого Крауса, його енергії та бажання прислужитися Управлінню стратегічних служб.

Енергії штурмбанфюрерові не треба було позичати, бажання й поготів — в результаті довелося тимчасово залишити гостинну й ситу Швейцарію, щоб приземлитися в прифронтовому Бреслау й на власні вуха почути близький гул російських гармат. Однак Краус не втратив оптимізму — встиг відчути смак до американського розмаху й вірив: ніщо не може протистояти йому.

“Опель-адмірал” заїхав на територію стадіону, частину якого зайняла команда “Цепеліна”, — Кранке й тут устиг добре влаштуватися: будинки, що займали курсанти й викладачі, відгородили колючим дротом, і вартові охороняли в’їзд до найсекретніших об’єктів. Колись для зустрічі Крауса чи якогось іншого працівника РСХА збиралися хоча б викладачі та інструктори школи, але штурмбанфюрер повідомив ще з борту “юнкерса”: його короткочасний візит не слід афішувати, — машина зупинилася біля котеджу, де розмістилися канцелярія та особисті апартаменти шефа команди “Цепеліна”, й Краус піднявся до кімнати на другому поверсі — вдень та вночі її охороняли есесівці, бо саме тут стояв сейф з винятково секретними документами.

Есесівці залишились за дверима, Кранке зупинився посеред кімнати, очікувально дивлячись на штурмбанфюрера, а той наблизився до сейфа, постояв секунду чи дві, дивлячись на нього, буцім то був не звичайний металевий ящик з хитромудрим замком, а якесь заморське диво. Нарешті, не кажучи ні слова й не обертаючись, простягнув назад руку. Кранке одразу ж зрозумів цей багатозначний жест, дістав з кишені мундира ключ і вклав у руку штумбанфюрера. Але нагадав:

— Шифр… Ви не знаєте шифру.

— Давайте, Пауль, — відступив той убік, — відчиняйте, бо маю не так уже й багато часу.

Кранке, не криючись, набрав шифр — за інструкцією штурмбанфюрер не мав права доступу до найсекретніших документів “Цепеліна”, та мало не одразу за повідомленням, що він вилетів з Берліна, надійшла спеціальна інструкція від самого Шелленберга з наказом показувати Краусові все.

Штурмбанфюрер швидко оглянув вміст сейфа. Картонні папки з особовими справами курсантів, окремо — справи тих, котрих уже закинуто в радянський тил, зовсім тоненька тека з палітурками, обтягнутими чорною шкірою…

Краус, намагаючись не виказати свого хвилювання, витягнув чорну теку з сейфа: так і є, всередині лише кілька аркушів — прізвиська, паролі та явки. Фактично, заради цих папірців і прилетів він сюди.

Штурмбанфюрер ледь утримався, аби не витягнути документи з теки й заховати до внутрішньої кишені мундира — цікаво, як би повівся Кранке? Певно б, заперечував, не дозволив, що ж, усі на його місці вчинили б так само, зрештою, керівництво відкинуло пропозицію Крауса особисто доставити документи в Берлін. По-перше, сейфи Головного управління імперської безпеки вже не були найнадійнішим місцем, навпаки, найцінніші документи вже почали вивозити звідси до Альпійської фортеці фюрера, у гори за Лінцом в Австрії, там, у закинутих штольнях та інших криївках, за наказом Кальтенбруннера, підготували тайники для найсекретніших паперів третього рейху. По-друге, начальство, мабуть, розуміло: довірити документи “Цепеліна” одному чоловікові — мало не все одно, що позбутися їх. Краус сам знайде можливість, не ділячись ні з ким, продати їх американцям.

Штурмбанфюрер зустрівся з напруженим поглядом Кранке й неохоче поклав чорну теку назад до сейфа. Запитав:

— Скільки маєте ключів?

— Один.

Краус непоспішливо замкнув сейф, навмисне недбало засунув ключ до кишені. Знав: тепер він усе одно не зможе одноосібно заволодіти документами “Цепеліна”. Нехай поки що лежать у сейфі — аби Кранке не витягнув їх. З документами гауптштурмфюрер міг і втекти, а сейф не понесеш з собою.

Краус дістав з портфеля великомасштабну карту, акуратно розклав на столі, розгладив долонею — Кранке підійшов роздивляючись. Нічого секретного, звичайна карта Бреслау та довколишніх земель. Проте гауптштурмфюрер нічим не виказав незадоволення чи здивування — знав, що з Берліна навряд чи ганятимуть порожній “юнкере” заради буденної розмови з шефом особливої команди “Цепеліна”.

Краус почав обережно й навіть якось байдуже, насправді ж уважно зиркаючи на гауптштурмфюрера:

— Отже, Пауль, сподіваюсь, ви й самі знаєте, що “Цепелін” доживає останні дні. І що ми мусимо врятувати все, що можемо, достойно, так би мовити, вийти з гри. Повинні бути відвертими один з одним, бо, може, це єдиний наш шлях до порятунку та майбутнього відродження.

— Відродження? — раптом не утримався від іронії Кранке. — Врятувати б голови…

— Ми-то з вами врятуємо!.. — Краус кинув багатообіцяючий погляд на сейф. — Все залежить від нашої далекоглядності, Пауль, та деяких документів “Цепеліна”.

— Я вже зрозумів це.

— Справді, — повеселішав Краус. — Тоді ближче до діла. Ви чули про американське Управління стратегічних служб?

— Яким керує Аллен Даллес?

— Він тепер у Швейцарії, і тільки позавчора я бачився з ним у Берні.

— Їх цікавлять наші документи?

— Навіть дуже. Ці люди вміють дивитися в майбутнє. В обмін на документи вони гарантують нам з вами, Пауль, особисту безпеку й непогані гроші. Крім того, вони розраховують на наш з вами досвід. Бо нема ціннішого капіталу, ніж збагачена знаннями людина. Коротше, Пауль, гадаю, що Даллес збирається на нас заробити. А ми зараз не маємо іншого виходу.

— Бачу, ви недаремно оберталися в колі ділових людей, — зауважив Кранке. — І вони хочуть мати це? — кинув погляд на сейф. — Але як? Де американці й де червоні?

— Так, існують деякі складнощі, — згодився Краус. — Однак ви недооцінюєте їхнього розмаху й спритності. Містер Хейг обіцяв вислати по документи спеціальний літак.

— Лише по документи? — Вуха в Кранке почервоніли від роздратування.

— По документи прилечу я, — заспокоїв його Краус, — і обумовлено, що літак забере й вас. — Кажучи це, збрехав безсовісно, але гадав, що, зрештою, все якось уладнається. — Та врахуйте, не сьогодні-завтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау, тому й треба, не гаючись, вивезти сейф з міста. — Поплескав долонею по карті й додав: — Ми з містером Хейгом не сиділи склавши руки й маємо деякі пропозиції. Бачите, — взяв зі столу гауптштурмфюрера гостро застрзтаного олівця, тицьнув у карту, — за сорок кілометрів на захід від Бреслау містечко Сведбург — на південь від Берлінської автостради. А ось тут, між Сведбургом та Охтендунгом, — обвів коло, — Штокдорф — маєток графа фон Шенка. Старий граф недавно помер, молодий служить у Люфтваффе, ми з ним приятелюємо, я взяв у Генріха записку до управителя, і маєток буде в нашому розпорядженні. Сьогодні ж вивеземо туди сейф, і ви чекатимете в Штокдорфі мого повернення.

Кранке зітхнув і заперечив:

— Але ж росіяни будуть і там…

— Звичайно. Проте вони не зможуть контролювати кожен населений пункт, а ви зупинитеся у мисливському будинку фон Шепка. Нехай Валбіцин підбере вам документи: ви — якийсь там далекий родич графа, хворий і звільнений од військової служби, з Дрездена чи Франкфурте, там ваш дім, зруйнований бомбардуванням, і цілком логічно, що знайшли притулок у родичів.

Кранке схвально кивнув: виготовити такі документи легко, й ідея Крауса принадлива.

Штурмбанфюрер акуратно склав карту, та не заховав її до портфеля. Недбало відсунув на край столу, як непотріб: знав місця навколо Штокдорфа як свої п’ять пальців. Не раз він полював там на зайців і вздовж і впоперек виміряв навколишні поля й переліски своїми ногами.

— Поки вантажитимуть сейф, — мовив, всідаючись на широкому шкіряному дивані, — я не відмовлюся від обіду.

Кранке зняв телефонну трубку й віддав належні розпорядження. Потім покликав до кімнати есесівців і наказав знести сейф до вантажного “мерседеса”. По дорозі до їдальні уточнив:

— Ми залишимо сейф у Штокдорфі й повернемось до Бреслау?

— На жаль, у маєтку Шенка ніде приземлитися “юнкерсу”.

— А як ви заберете документи звідти? То більше, посадите літак, не викликавши підозру росіян?

— Разом з Хейгом ми продумали і цей варіант. У його розпорядженні буде невеличкий російський літак. Чомусь росіяни називають його “кукурудзником”. Він сідає де завгодно.

— Отже, потім я підкину вас на аеродром і повернусь до Штокдорфа? А як бути з “Цепеліном”?

— Лишіть його на Телле. Нехай знайде можливість переправити курсантів шкіли у тил росіянам. По двоє-троє… Якщо навіть половина загине чи здасться, однаково ми підемо, грюкнувши дверима. А Телле після завершення операції нехай знайде можливість дістатися до Штокдорфа. З новими списками. Сподіваюсь, Пауль, ви розумієте, що за кожен новий список містер Хейг буде змушений платити окремо.

Кранке посміхнувся скептично. Зауважив:

— Я б не заплатив ані марки. Певно, “Смерш” візьме наших людей в перші ж дні. Росіяни зараз метиковані, згадайте, як ретельно ми готували Іполитова, і то програли.

Видно, сама згадка про провал тої операції була нестерпна для Крауса, бо скривився й відповів кисло:

— Ніхто нічого не знає, і, коли навіть п’ятьом із сотні вдасться осісти в радянському тилу, шкурка варта вичинки. То більше, що Хейгові важкувато буде одразу перевірити вартість нашої інформації.

Краике засміявся беззвучно, але тут-таки опанував себе. Він-то краще за всіх знав, що п’ять із сотні зовсім не найгірший варіант.

— Візьміть із собою до Штокдорфа Валбіцина, — порадив Краус.

— Хочете продати його Хейгові окремо?

— Він вартий не одної тисячі доларів, — погодився Краус. — Крім того, на ці кілька днів, які знадобляться мені для контакту з Хейгом, мусимо тримати сейф під наглядом, а Валбіцин знає російську, досвідчений і хитрий, він зараз дорожчий за золото.

— Я б волів, аби сейф охороняли Курт з Вернером…

— Ці двоє? — кивнув Краус у бік есесівців, котрі саме підігнали вантажівку до брами.

— Цілком надійні й готові виконати будь-який наказ.

— Від них на півкілометра тхне солдатським духом, якщо навіть переодягнути в цивільне.

— Так, — несподівано легко погодився Кранке, — нехай лишаються тут. Відвезуть сейф і повернуться. Та й оборона міста збільшиться на двох відважних захисників.

— А настрій у вас, бачу, поліпшився, — посміхнувся Краус.

— Зараз я пригощу вас такими біфштексами, що ви згадуватимете нас до самого Берліна. До того ж є гарний коньяк.

— Прихопіть коньяк до Штокдорфа. Ми вип’ємо його, коли сядемо у “кукурудзник”.

— Краще, коли приземлимося в американців.

— Маєте рацію, — підхопив Краус. Він постояв трохи біля дверей їдальні, дивлячись, як есесівці з допомогою курсантів підіймають сейф до кузова “мерседеса”, й пішов їсти біфштекси з почуттям виконаного обов’язку, позбувшись тривоги й напруження, що не полишали його останнім часом після повернення до Німеччини. Бо через дві, найбільше три години він виїде до аеродрому, і “юнкерс” підніметься в повітря над німецьким містом, яке невблаганно беруть у лещата росіяни. Але зараз навіть гуркіт російських гармат не зможе зіпсувати йому апетиту.

2. Бобрьонок не здивувався, побачивши у кабінеті Карого людину в німецькому офіцерському мундирі. Подумав: полонений, якого доставили для допиту. Але чоловік сидів на дивані вільно, поклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку, мало не лежав, і дивився на Бобрьонка з Толкуновим, які завмерли біля дверей, спокійно й доброзичливо. Майор не помітив у його очах тривоги й збентеження, тільки втому й зацікавлення, зовсім не властиві полоненому, котрого збираються допитувати в контррозвідці. Правда, цей гітлерівський офіцер міг не знати, що його привели саме до “Смершу”, проте мусив здогадуватись: і в армійському штабі на нього не чекає дружня розмова.

Карий сидів не за столом, як звичайно, коли вів допит полонених, але перекладача у кабінеті Бобрьонок не побачив і, ще не розібравшись як слід у ситуації, якимсь внутрішнім чуттям усвідомив: викликали їх з Толкуновим не для буденної розмови з черговим полоненим. Полонених, не лише офіцерів, а й генералів, зараз досхочу, цілі німецькі частини здаються без бою, певно, ця людина в пом’ятому мундирі й без погонів доставила таку цінну інформацію, що Бобрьонка з Толкуновим вирішили розбудити — вчора розшукувачі брали участь у затриманні диверсантів, які намагалися зірвати греблю на Одері й затопити прибережні селища, тож лягли тільки на світанку.

Бобрьонок ще раз зміряв чоловіка в німецькому офіцерському мундирі уважним поглядом.

Кілька днів не голився, що, зважаючи на фронтові обставини, зовсім не дивно. Обличчя витягнуте, очі втомлені і якісь виголоджені, але не бігають, як у людини, що турбується за свою долю. До того ж полковник усміхається йому приязно, наче сидить перед ним не звичайний фріц, а мало не приятель.

Карий озирнувся на розшукувачів нетерпляче, ніби й не запрошував їх, а з’явилися вони самочинно й перервали розмову в найцікавішому місці. Обличчя його наразі проясніло в посмішці, він показав на вільні місця на дивані, та Бобрьонок зупинився посеред кабінету нерішуче — йому зовсім не хотілося сідати поруч недобитого гітлерівця, хоч і який потрібний він був полковникові. Проте не міг не послухатися Карого — нерішуче переступав з ноги на ногу.

Карий озирнувся здивовано й навіть невдоволено, та, певно, нарешті збагнув, що саме стримує майора, лукаво примружився й мовив:

— Сідайте, товариші, прошу знайомитись… — Він простягнув руку до чоловіка в німецькому мундирі, витримав досить довгу паузу й додав: — Старший лейтенант Мохнюк…

Бобрьонкові вистачило секунди, найбільше двох, аби збагнути, хто ж такий насправді цей неголений і втомлений старший лейтенант, він підтягнувся і козирнув йому поштиво. Толкунов також приклав руку до кашкета, але до нього ще не зовсім дійшло, чому саме майор Бобрьонок тягнеться перед якимсь миршавим старшим лейтенантом, як раптом полковник Карий сказав таке, що навіть Толкунову захотілося виструнчитися:

— Старший лейтенант Мохнюк мало не три роки працював на нас у “Цепеліні”, прошу привітати його, товариші офіцери, з поверненням.

Неголений і пом’ятий чоловік почав підводитися з дивана якось нерішуче й сором’язливо, та Бобрьонок одним кроком подолав відстань до нього і потиснув руку сильно й доброзичливо, як тиснуть руку другові, з яким давно не бачилися. Нараз обійняв його, певно, цей раптовий вияв почуттів зворушив Мохнюка, бо поклав майорові долоню на плече й поплескав, буцім пропонував якщо не дружбу, то щиру приязнь.

— Він же Сивий, — уточнив Карий, — виводив нас на агентів “Цепеліна”.

— Знаєш, скільки я на тобі орденів заробив! — ступив до Мохнюка Толкунов.

— Заслуги старшого лейтенанта також відзначені, — сказав Карий, і видно було, що він не дуже схвалював капітанове самоприниження. — Проте цю проблему ви ще встигнете обговорити, а тепер до діла, товариші розшукувачі. Гадаю, повідомлення старшого лейтенанта зацікавить вас. — Полковник обернувся до Мохнюка, той подивився на нього запитувально, і Карий уточнив: — Прошу вас, проінформуйте офіцерів про події у “Цепеліні”.

Мохнюк з огидою провів долонею по неголеному підборідді, видно, звик до акуратності, й колючі щоки дратували його, та пересилив себе й почав, з цікавістю поглядаючи на розшукувачів:

— Позавчора до “Цепеліна” прибув штурмбанфюрер СС Краус. Прилетів з Берліна на “юнкерсі”, встановити це було неважко, бо маю гарні стосунки, точніше, мав, з шофером начальника “Цепеліна”, і той розповів, що гауптштурмфюрер Кранке їздив зустрічати берлінське начальство Власне, Краус не робив секрету з свого прибуття, не крився, і я сам бачив, як вони разом з Кранке обідали в нашій їдальні. Взагалі, начальство з Головного управління імперської безпеки в “Цепеліні” не дивина, та варте уваги от що: під час візиту Крауса до нашої канцелярії підігнали “мерседес” і повантажили на нього сейф, який стояв у кабінеті Кранке. Так би мовити, святая святих “Цепеліна”, в ньому зберігаються шифри, списки агентів, закинутих у російський, — затнувся і поправився: — тобто в наш, тил, особові справи агентів. Найсекретніші документи. До кабіни “мерседеса” сів інструктор школи Валбіцин, спеціаліст по документах, бридкий тип і алкоголік, але спеціаліст класний, слідом за вантажівкою виїхав “опель-адмірал” з Кранке та Краусом. Машини повернулися години через три, можливо, трохи пізніше, маю на увазі хвилин десять чи п’ятнадцять, спочатку “мерседес”, а потім легкова. Але, врахуйте, вже без Кранке й Валбіцина. Обов’язки начальника перебрав оберштурмфюрер СС Телле. За його вказівкою з курсантів школи почали формувати групи з двох — трьох осіб, переодягнутих у форму наших офіцерів. Я брав безпосередню участь в інструктажі диверсантів, після цього вдалося перейти лінію фронту.

— А ми мусимо виловити інших… — втрутився Толкунов. Карий зробив застережливий жест.

— Не поспішайте, капітане, — зауважив несхвально. — І прошу уважно слухати. — Він кивнув Мохнюкові, й той вів далі:

— У кабінеті Кранке я знайшов карту міста й навколишніх районів, — вказав на карту, розстелену на столі в Карого. — Звичайна карта, без жодних позначок, тому оберштурмфюрер Телле і не звернув на неї уваги. Тільки в одному місці, на захід од Бреслау, обведено олівцем місцевість у районі містечка Сведбург. Точніше, між Бреслау та Сведбургом, кілометрів за двадцять п’ять — тридцять від міста. Зверніть увагу, саме на таку відстань приблизно мусив від’їхати водій вантажного “мерседеса”, пам’ятаєте, він повернувся до “Цепеліна” через три години: за годину, зважаючи на завантажені прифронтові дороги, навряд чи від’їхав би далі, ніж на тридцять кілометрів, ще годину на зворотний шлях, решту — аби дістатися визначеного населеного пункту, влаштувати справи, вивантажити сейф…

— І ви вважаєте, — занетерпеливився Бобрьонок, — що сейф з секретними документами “Цепеліна” захований десь у районі Сведбурга?

— Ми із старшим лейтенантом не виключаємо такої можливості, — мовив Карий.

— Але ж ви казали, що штурмбанфюрер Краус прилетів на “юнкерсі”. Могли завантажити сейф у літак і відправити до Берліна.

Мохнюк похитав головою.

— Ні, — заперечив, — спочатку я і сам гадав так, але потім розпитав шофера — його разом з есесівцями, що несли службу в команді “Цепеліна”, відправили на передову, і він з цього приводу напився. Так от, лаявся останніми словами, ганьбив Кранке, звинувачував у зраді. Мені не вдалося встановити, куди саме він відвозив Кранке з Краусом, водій лише сказав, що чекав на гауптштурмфюрера, який разом з Краусом кудись їздив на “мерседесі”, але повернувся лише Краус, і шофер одвіз його на аеродром.

— А есесівці? — уточнив Толкунов. — Які вантажили сейф? Їх не розпитували? Чи вони також лишилися з Кранке?

— Ні, вони повернулися, і Телле відправив їх на передову. У мене склалося враження, що оберштурмфюрер поспішав з цим, щоб замести сліди. Розпитувати есесівців я не міг, це викликало б підозру.

— Отже, з сейфом лишилися Кранке та Валбіцин? Може, ще хтось? — запитав Бобрьонок.

Мохнюк знизав плечима.

— Наші замкнули кільце навколо Бреслау через день після зникнення Кранке. Більше я нічого не знаю.

— Телле лишився в місті?

— Він проводжав мене.

Бобрьонок схилився над картою. Здається, окреслено зовсім маленький шматочок, але до нього входять чотири села, ще хутори, спробуй знайти тут сейф. Звичайний сталевий ящик, котрий можна заховати так, що сто років шукатимеш.

— Фотографії?.. — запитав нараз, одірвавшись од карти. — У вас нема фотографії Кранке й Валбіцина?

— Кранке — нема, а Валбіцин — ось він. — Мохнюк тицьнув пальцем у звичайне любительське фото, що лежало на столі Карого. Отже, полковник уже подумав над цим і, певно, має якісь ідеї. Бобрьонок підвів очі на Карого, наче шукав допомоги, але полковник нічим не підбадьорив його. Майор потягнувся до фотографії: четверо, видно, не дуже тверезих чоловіків у німецьких мундирах посміхаються, витріщившись у об’єктив. Крайній ліворуч — Мохнюк.

А Валбіцин?

— Високий — всередині, — пояснив Мохнюк.

Коротко підстрижений чоловік з видовженим обличчям, тонкими бровами і з такими ж тонкими, наче підведеними, губами. Не посміхається, а якось кривиться зверхньо, буцім потрапив не в своє товариство і змушений терпіти його.

— Сьогодні ж матимете фотографію Валбіцина, — сказав Карий навдивовижу буденно, наче він з розшукувачами вже обговорив усе й залишається з’ясувати незначні деталі.

Однак Толкунов визнав за можливе перепитати:

— Отже, товаришу полковник, ви доручаєте нам розшукати сейф “Цепелінам?

— Вам разом із старшим лейтенантом Мохнюком.

Толкунов зміряв Мохнюка не зовсім схвальним поглядом, полковник зрозумів його й пояснив:

— Щеглов уже підготував старшому лейтенантові обмундирування, і після обіду виїжджайте до Сведбурга.

— Навіщо? — нараз зовсім по-домашньому розвів руками Толкунов. — Навіщо вони вивезли сейф з Бреслау? Всього за якихось паршивих тридцять кілометрів?

Полковник подивився на нього задумливо. Запитав раптом наче й недоречно:

— Скажіть, капітане, скільки маєте поранень?

— Три.

— А скільки ваших товаришів убито? З розумним і досвідченим ворогом б’ємося, невже, гадаєте, вони не вирахували, що через кілька днів ми оточимо Бреслау?

— Ну, — зовсім простодушно мовив Толкунов, — про це і я догадувався, але скажіть, чому вони не забрали цей клятий сейф у Берлін?

— Щоб додати нам клопоту, — цілком серйозно зауважив Бобрьонок, проте очі в нього сміялися. — Аби не сиділи ми з вами, капітане, без діла.

— От кляті фріци, — пробуркотів Толкунов, — навіть до контррозвідки свого поганого носа почали пхати. — Примружившись, зиркнув на Карого й запитав: — Вважаєте, щось дуже хитромудре задумали й поки що затаїлися?

— Певно, так, — погодився полковник. — От знайдемо сейф і одержимо відповідь на всі ваші запитання.

3. Мишко сидів на бричці, яку кинув попід сараєм, порушивши суворий розпорядок, установлений самим управителем, — мусив обов’язково загнати бричку в сарай, попередньо обчистивши колеса від багна. Але управитель уже другий день не з’являється на їхньому хуторі, а сьогодні вранці прибіг Славко Мигуля — клявся і божився, що вчора через село на Сведбург пройшли російські танки, він сам бачив їх — з червоними зірками на баштах — і розмовляв з танкістами отак от, як зараз балакає з Мишком. Танкісти сказали, що Гітлеру капут і взагалі капут усім фашистам — скоро Берлін стане нашим.

Мишко сидів, роззявивши рота, вірив і не вірив, знав, що незабаром прийдуть свої, тут, у селі Штокдорф, про це тільки й балакали, проте щоб на власні очі побачити танки з червоними зірками… До того ж цей Мигуля патякало, міг і збрехати, але ж, видно, не збрехав, бо вночі на сході, де Бреслау, небо світилося й гуло, наче збиралась гроза.

Певно, не збрехав, бо коли це було, щоб управитель хоча б раз на день не зазирнув до корівника, не поцікавився надоями молока… А сьогодні вранці Мишко вперше сам без фрейлейн Ельзи злив молоко в бідони й доставив до шосе, звідки їх відвозили на вантажівці до Сведбурга.

Нараз Мишко подумав, що міг би не відвозити бідони, обійшлися б кляті німці без молока. Від цієї крамольної думки спершу зробилося лячно, але лише на мить, одну невловиму мить, бо Мишко вже точно знав, що все минулося, — і ляк, і приниження, і важка праця від темна до темна, може, ще сьогодні він побачить своїх. Нарешті прийшли, й він знову почуватиметься людиною, — але навіть від усвідомлення цього чомусь не стало радісно, й тривога не відпустила його. Мишко подумав, що зараз з’явиться управитель Кальтц чи навіть сам молодий граф фон Шенк, — лише за те, що не обчистив бричку й не закотив її до сарая, загрожувала сувора кара, аж до відправлення в табір…

Мишко зіщулився, уявивши, як Генріх фон Шенк хвиськає його батогом, колись він бачив, як молодий граф шмагонув по обличчю конюха — француза Жана Ріке, той тиждень ходив з червоною смугою на щоці,— лише уявивши цю сцену, Мишко люто стиснув кулаки, відчувши, як кров шугонула в обличчя.

Зіскочив з брички, спересердя пхнувши її ногою, почув, як гелгочуть гуси на моріжку за сараєм, і раптом у нього народилося рішення, він зупинився лише на мить, роздумуючи, і оббіг сарай, точно знаючи, що саме вчинить зараз.

Гуси паслися ліниво, білі й вгодовані — велика гусяча зграя. Птахи не стривожилися, побачивши Мишка, ситі німецькі гуси, вони, певно, зневажали його, бо все тут навколо було німецьке, починаючи від міцного цегляного сарая, вкритого черепицею, й кінчаючи ними, вгодованими гусьми, котрих не мав права навіть торкнутися якийсь зачучверений слов’янин, раб з далекої України.

Поважний гусак скосив на Мишка невдоволене підозріле око, засичав загрозливо й витягнув шию, проте хлопець нараз ступив до нього пружним кроком, міцно схопив за шию і стиснув. Птах затріпотів крилами, намагаючись вирватися, однак Мишко стиснув так, немов скручував шию не гусакові, а управителеві — бичачу, товсту, ненависну шию Кальтца, якого поранило в руку ще під Дюнкерком. Шкода — в руку, а не в шию. Клятий вояка назавжди лишився обер-лейтенантом, тупим, обмеженим, лайливим, жорстоким, і Мишко, вклавши всю лють і силу в кулаки, не помітив, що гусак давно вже обважнів і безсилі крила опустились долу.

Хлопець лячно озирнувся, та лише на мить, і попрямував до барака, недбало тягнучи гусака за собою крізь гелготливу й сполохану гусячу зграю, котра розбігалася перед Мишком злякано й галасливо.

Обминувши ставок, Мишко ще здалеку побачив Лесю. Дівчина поспішала до корівника й захекалася. Угледівши, як тягне Мишко важкого птаха, зупинилася й відступила зі стежки, очі в неї округлилися, й чоло пішло зморшками, простягнула руки до Мишка, немов хотіла зупинити, але хлопець став сам, жартівливо підважив птаха, наче й не сталося нічого особливого, і мовив, буцім ішлося про зовсім буденне й незначне:

— Приходь, Лесю, до нас обідати. Мати засмажить, бо давно я не їв гусятини…

Дівчина підвела руки, немов відгороджувалася не тільки від Мишка та його злочину. Певно, хотіла щось сказати, але дихання в неї перехопило, почервоніла, й сльози виступили на очах.

Мишко кинув гусака й ступив до неї крок, та Леся замахала руками й відсахнулася від нього, немов від зачумленого.

— Збожеволів?.. — нарешті видихнула. — За це ж тебе…

— А дзуськи! — нараз переможно вигукнув Мишко, нарешті усвідомивши, що все найстрашніше позаду й справді тепер йому нічого боятися. — Чхати я хотів на фріців, нехай вони всі повиздихають! Чула, наші прийшли!

Але по округлених і зляканих очах зрозумів, що Леся йому не повірила, либонь, і всі не повірять, поки не побачать своїх на власні очі.

Та й що можна пояснити цьому дівчиськові?

Правда, Леся завжди подобалася Мишкові, точніше, йому здавалося, що завжди, але почалося це тільки півроку тому, восени, коли скиртували солому й він подавав їй снопи нагору. Раптом дівчина послизнулася, Мишко упіймав її й притиснув до себе, лише на мить відчувши пружне й розпашіле від роботи тіло, відтоді не міг забути того доторку й намагався зайвий раз перестріти дівчину по дорозі в корівник чи в іншому місці. Якось увечері, коли сиділи попід бараком, спробував навіть пригорнути й поцілував несміливо, та дівчина відштовхнула його, проте не дуже сильно, а вранці Мишко спіймав її очікувальний і запитальний погляд. Хотів сказати, що кращої нема навіть серед полячок, котрі працювали на центральній садибі маєтку і про яких французи казали, що таких красунь треба пошукати й в самому Парижі, та засоромився, не сказав про це, проте був чомусь упевнений, що Леся догадується про його почуття, і чекав лише зручного моменту, щоб освідчитися.

Менш зручного, ніж сьогодні, мабуть, не було за весь останній час, та Мишко, переступивши через гусака, схопив дівчину за руку й притягнув до себе — вона не пручалася чи то з переляку, чи то просто не отямилась від Мишкового повідомлення, а хлопець нараз обійняв її, притиснув міцно, тепер уже точно знаючи, що не було й ніколи не буде в нього щасливішого дня.

— Відпусти, вар’яте… — прошепотіла Леся, але не пручалася, навпаки, поклала йому голову на плече. Так стояли еони, принишклі й перелякані, не бачачи й не чуючи нічого, забувши і про війну, і про корів, що мукали, чекаючи на Лесю, та раптом десь зовсім близько загуло, дівчина обережно вислизнула з Мишкових обіймів, гул перетворився на гуркіт, і нараз зовсім низько, хлопцеві навіть здалося: підстрибни і зачепиш рукою — пройшли три літаки з червоними зірками на крилах.

Мишко підвів руки й загорлав несамовито “ура!”, гадав, що з літаків його побачать і почують, та сталеві птахи зникли за корівниками, а він усе ще стояв з піднятими руками й відчував на розпашілому обличчі холод вихора, що вирував угорі. Нарешті побачив Лесю і запитав у неї, немов не вірив своїм очам і вимагав негайного підтвердження:

— Ти ж бачила, це свої?

— Наші… — відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. — Побігли!

— Корови недоєні…

— Біс із ними!

— А молоко? Що скаже Кальтц?

— Німецьке молоко! Тьху… — плюнув і розтер.

— Корів шкода.

— І корови німецькі! — Підхопив гусака. — І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… — Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: — Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.

І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.

Дорога спускалася до байраку, через який перекинули вузький дерев’яний місточок, і на ньому стояв хлопчина років десяти; Мишко одразу впізнав його: син якогось родича Кальтца, що мешкав у сусідньому селі.

Одягнутий у форму гітлерюгенду, хлопець стояв посеред місточка, широко розставивши ноги, й дивився, як Мишко з Лесею наближаються до нього. Нараз засунув руки в кишені шортів, з-під яких стирчали худі, немов сірники, ніжки, й подався їм назустріч, дивлячись зверхньо й презирливо.

Мишко відчув, як затремтіли Лесині пальці, стиснув їх міцно й заспокійливо. Ступили на місток, і дерев’яні бруски застукали під такими ж дерев’яними колодками, що кріпилися ремінцями до ніг.

Хлопець не притишив крок, ішов, заклавши руки до кишень, вони зближувалися швидко, певно, раптом хлопчина усвідомив, що йому не збираються поступатися дорогою, і це не те, що здивувало, а вразило, бо вигукнув тонким голосом, уклавши в єдине слово всю ненависть і презирство, з якими ставився до цих рабів:

— Weg!

Він вимагав, щоб йому звільнили дорогу, і ще вчора Мишко відступив би до билець, пропускаючи цього миршавого гітлерюгенда. Але сьогодні присунувся впритул до нахаби — хлопчина ледь діставав йому до грудей, підвів голову й зробив спробу відштовхнути Мишка, однак той схопив його за рожеві вуха й почав сильно і з насолодою м’яти.

Хлопчина загорлав несамовито, на мить Мишко подумав, що негарно знущатися з меншого й слабшого, проте не міг утриматися, повернув гітлерюгенда до себе спиною і відважив такого копняка, що той не втримався і впав, незручно простягнувши вперед руки.

А Мишко знову взяв Лесю за руку, вони перестрибнули через хлопчину, весело зареготавши, і цей зневажливий регіт так вплинув на нього, що закрутився на цупких дошках мосту, шкрябаючи їх нігтями, й заскиглив жалібно і з ненавистю.

Але Мишко вже не чув його загроз, зовсім близько бачив бараки й матір, що сиділа біля дверей на дзиглику й чистила картоплю. Вона відклала ніж і дивилася, як біжать, опустивши руки знеможено, певно, здогадувалась про Мишкові почуття до цієї цибатої і не дуже вродливої дівчини, але побачила вперше, як тримаються за руки. Можливо, це вразило її більше, ніж літаки з червоними зірками. Проте Мишко не помітив материної розгубленості, він узагалі цієї миті не міг нічого помічати, був переповнений почуттями й мусив негайно вихлюпнути їх.

— Мамо!.. — вигукнув і, тільки тепер побачивши, що вона дивиться не на нього, а на Лесю, відпустив руку дівчини. — Мамо, ви знаєте, прийшли наші!..

— Знаю, дитино, — відповіла якось умиротворено, без того зачудування й захвату, котрих очікував.

— Ти бачила літаки?

Мати кивнула, не спускаючи пильного погляду з Лесі. Та почервоніла, але не відвела очей, наче захищала себе й своє почуття. Мати зрозуміла це й збагнула, що зараз втручання недоречне, краще удати, ніби нічого не помітила, принаймні мала пристойний привід для відступу — підвелася і, широко перехрестившись, мовила просвітлено, дивлячись кудись над дітьми, немов і справді бачила бога:

— Слава тобі, господи! — Ще раз перехрестилася урочисто та додала зовсім буденно: — От і дочекалися…

Мишко кинув їй під ноги важкого гусака.

— Леся зараз обпатрає, — сказав так, наче йшлося про щось цілком звичайне, — засмаж на обід, бо я вже й не пам’ятаю, коли їв гусятину.

Він і справді не пам’ятав, либонь, їв її ще до війни, а тоді йому не виповнилось і тринадцяти, певно, його б не забрали до Німеччини, та в тринадцять виглядав шістнадцятирічним, а тепер, коли ще не виповнилось сімнадцяти, вибехкав на сто вісімдесят п’ять сантиметрів і сам без особливих зусиль підіймав задок брички.

— Де взяв? — запитала мати.

— Приніс, і все! — одповів виклично.

А Леся підтримала:

— Наробилися за три роки, їм з нами он скільки розплачуватися!

Видно, мати додержувалась такої ж думки, але відразу погодитися із зухвалим дівчиськом не хотіла, бо заперечила:

— За крадіжку в Гарці, кажуть, повісили…

— Не крадемо — своє! — заперечив Мишко безапеляційно, й мати, наче лише чекала цих слів, одразу заспокоїлася. Підняла гусака й мовила задоволено:

— Великий!

Леся підхопила птицю, облила окропом і заходилася патрати, а Мишко вирішив, що святковий обід не може відбутися без дівчат, вони садили капусту аж під Гарцом, кілометрів за чотири від Штокдорфа. Нараз він уявив, як під’їжджає до поля, де працюють дівчата, на вороному жеребці самого фон Шенка, й тут-таки збагнув, що мусить вчинити саме так, бо не простить собі нерішучості, може, ніколи не трапиться нагода погарцювати на баскому коні, як сам граф фон Шенк. До коня східних робітників і близько не підпускали.

Мишко побіг до конюшні.

Конюх, старий, трохи підсліпуватий Карл, як і завжди, вже відпочивав — нагодував робочих коней, а виїзних почистив, після цього залазив на горище й спав годину. Його не взяли навіть до фольксштурму, ортсгрупенляйтер сам розпорядився не вносити Карла до списків, бо той був несповна розуму, міг розмовляти тільки з кіньми і ще трохи з управителем Кальтцом, особливо коли той давав розпорядження щодо конюшні.

Карлове хропіння лунало з горища, мабуть, конюха не розбудила б ціла ескадрилья штурмовиків, і Мишко вивів вороного із стійла, загнуздав і осідлав. Кінь, відчувши вуздечку, заіржав збуджено, Мишко всунув ногу в стремено і опустився на блискуче шкіряне сідло. Вороний одразу заграв під ним. Хлопець ще ніколи не гарцював на такому коні, тільки ганяв верхи робочих моцаків купати до ставу, відпустив повід, і вороний одразу пішов чвалом.

Леся, помітивши Мишка, завмерла з роззявленим ротом. Мати насварилася кулаком, та хлопець підвів жеребця дибки й, сам дивуючись зі своєї зваги, пустив його в обхід бараків на дорогу до Гарца.

Дівчата ще здалеку побачили вершника, але не одірвалися від роботи, певно, гадали, що дорогою скаче сам молодий граф, і боялися його гніву, та Мишко спрямував вороного навскіс зораного поля, лише тоді дівчата покинули капусту, дивлячись на зухвалого вершника.

Мишко підскакав до них і осадив коня перед самими робітницями — ефект був надзвичайний, кам’яніли не вірячи й, мабуть, думали, що все це примарилося, однак Мишко, не злазячи з коня, загорлав:

— Кінчай роботу! Чого працюєте на швабів?

Висока худа дівчина, запнута темною хусткою, люто визвірилася на нього:

— Самому жити розхотілося, то й нас загубити хочеш?

— Наші прийшли! — радісно вигукнув Мишко. — Годі на фріців спину гнути!

— Наші, невже наші? — Руки в дівчини опустилися, либонь, лише тепер вона утямила те, що мовив Мишко, бо заплакала, але не зрушила з місця ані на крок, стояла й витирала сльози на щоках.

До Мишка вже бігли дівчата. Бігли, мигтячи голими коліньми, розмахуючи руками, вони вже повірили йому, мабуть, тому, що навіть такий відчайдуха, як Михайло Галайда, ніколи б не наважився сісти на графського коня. Це загрожувало шибеницею, а Мишко крутить огира на ріллі, навіть нахабно хвиськає лозиною.

Дивлячись, як тирлувалися навколо нього дівчата, як жадібно й недовірливо зиркають, Мишко відчув, що мусить негайно щось мовити їм, хоча сказав фактично все, що знав, проте згадав літаки з червоними зірками й, підвівши руку до неба, запитав:

— Бачили? Сьогодні наші їм завдали такого… — затнувся, не знаходячи слів, та й не знав, чого саме завдали німцям літаки з червоними зірками, проте закінчив цілком упевнено: — Справжній розгром! Тобто наше свято, кінчайте роботу і до нас. Мати готує святковий обід.

Дівчата обступили Мишка, чіпляючись за стремена й зовсім не боячись харапудливого коня, хтось навіть запропонував стягти хлопця з сідла й гойдати. Але вороний, тупцюючись на місці, намагався вкусити найвідчайдушніших. Дівчата зойкали, а Мишко, обравши зручний момент, вирвався з оточення і пустив жеребця на бруківку, що огинала зоране поле.

Вороний весь час намагався зірватися на чвал, Мишко стримував його, та на дорозі пустив таки коня, раптом уявивши себе командиром цілого ескадрону. Поруч нього мчить прапороносець з червоним стягом, а позаду — кіннотники в будьонівках, і пісня враз народилася в ньому:

Там вдали, за рекой, засветились огни,

В небе ясном заря догорала,

Сотня юных бойцов из буденновских войск

На разведку в поля поскакала…

Мишко співав, зримо уявивши собі, що за горбком, на який збігала дорога, побачить білогвардійців, витягне шаблю й кинеться на них, але замість білогвардійців перед його ескадроном наїжачилися багнетами солдати в гітлерівських мундирах на чолі з Кальтцом, рубонув з плеча гострим лезом, і Кальтц упав на коліна, конаючи. А Мишко вже врубався в гущу ворожих військ і кожним змахом шаблі косив солдатів у ненависних зелених мундирах. Розпалився так, що й справді почав мазати лозиною, вороний скосив на нього чорне око і раптом заіржав голосно та люто, наче перед справжнім боєм. Та з-за пагорба несподівано вискочили не солдати, а відкрита машина з людьми у військових кашкетах, і Мишко зупинив вороного, роззираючись безпорадно: не втечеш, навколо порожні поля і скосять першою ж автоматною чергою.

Однак подумав раптом: чого тікати, ніхто ж не знає, що він самовільно осідлав жеребця.

А відкрита машина наближалася повільно. У ній сиділи люди в незнайомій формі з погонами. Це були не німецькі солдати, й червоні зірки блищали на кашкетах.

Але ж чому погони?

Нараз Мишко згадав: колись чув, що Червона Армія перейшла на нову форму, тепер солдати й командири, замість петлиць, носять погони…

Невже ці військові свої?

Машина зупинилася посеред бруківки за кілька кроків од хлопця — кінь хропів і задкував од неї. Мишко натягнув вудила, тепер уже точно знаючи, що нарешті побачив своїх. Он і шофер — не в кашкеті, а в знайомій з дитинства пілотці з червоною зіркою. Однак чого дивиться на нього спідлоба, відчужено, навіть зі злістю, адже він, Мишко, свій! Може, вони незадоволені тим, що він працював на німців? Та що міг учинити, коли його силоміць вивезли сюди. Схопили в Києві й вивезли… Правда, мати поїхала разом з ним, однак чи можна судити за таке матір?

Зрештою, він спокутує свою вину. Он ще німці б’ються під Бреслау та Берліном, і він може стати солдатом, принаймні не гіршим од юнака, що сидить за кермом машини й зиркає на нього сердито.

Але ж цей юнак — свій. Нехай злий і колючий, проте свій, не клятий фріц, як той шмаркач з гітлерюгенду, що вимагав від нього звільнити дорогу.

Але що питає командир, який сидить на задньому сидінні?

Мишко збагнув: командир говорить німецькою, чистою німецькою, як Кальтц чи сам фон Шенк. Але чому німецькою, коли червоні зірки? І що він хоче?

— Ви з Гарца? Там мешкаєте?

— Ні, я з Штокдорфа, — відповів Мишко автоматично також німецькою. — Хутір отам от… — показав рукою ліворуч, де видніли червоні черепичні дахи.

Офіцер, що запитував його, обернувся до свого сусіди. Мовив:

— Цей німчик з того хутора… — кивнув у бік Штокдорфа. — Треба розпитати його…

До Мишка дійшло: вони розмовляють російською. Отже, справді свої, але чому обзивають його німчиком?

— Та я свій! — вигукнув раптом тонким голосом — відчув, як важкий клубок підкотив до горла, очі налилися слізьми, й додав зовсім тихо, мало не пошепки: — Свій я, з України…

Чорнявий військовий, що сидів попереду, поклав шоферові руку на плече, й той заглушив мотор.

Видно, чорнявий був тут найголовнішим, він зміряв Мишка уважним, як видалося хлопцеві, сердитим поглядом, і запитав:

— Давно тут?

— Та з сорок другого… — знітився Мишко. Відчув, що радість та урочистість, які буквально випромінювали з нього, одразу зникли, натомість прийшла тривога, й почуття вини опанувало ним.

— Звідки? — Військовий зіскочив з машини й підійшов до Мишка. Хлопець відчув незручність від того, що височить над командиром, незграбно сповз з жеребця і відповів тихо, немов справді завинив саме в цьому:

— З Києва.

Командир роззирнувся довкола.

— Військові там є? — кивнув у бік Гарца. — Німецькі військові частини?

Мишко енергійно захитав головою.

— Усі військові втекли, — повідомив радісно. — І не тільки військові. Наш управитель також і багато німців з села… Накивали п’ятами.

Командир подивився на Мишка задумливо, немов зважував, наскільки можна йому вірити.

— Кінь у тебе гарний… — простягнув руку до морди жеребця, щоб погладити, але той вищирився й спробував укусити. — Породистий кінь, не селянський.

— Графський… — Мишко все ще почував себе ніяково під допитливим поглядом, — молодого графа фон Шенка.

— І тобі дозволено?..

— Ні, — тепер Мишко не відвів очей, — але ж граф утік, я й вирішив осідлати.

Чорнявий подивився на Мишка з цікавістю. Видно, зрозумів, що саме спонукало хлопця сісти на графського жеребця, бо запитав:

— Допекли тобі?

— Так, — одповів Мишко коротко, та одразу додав, уклавши в одне слово всі свої почуття: — Фашисти!..

— А ти на них працював, — подав голос похмурий командир, що сидів на задньому сидінні машини.

Мишко стенув плечима, відчуваючи всю справедливість цього докору.

— А що мав робити? — запитав, знаючи, що це не виправдовує його.

— Якого року народження? — чорнявий зміряв його прискіпливим поглядом.

— Двадцять восьмого.

— Шістнадцять?

— Уже сімнадцять, — на всяк випадок прибрехав Мишко.

Чорнявий обернувся до похмурого командира.

— Отак от, капітане Толкунов, — сказав рівним голосом, не докоряв йому, але й не підтримував: —Цьому хлопчиськові виповнилося тринадцять, коли забрали сюди.

Каштан тільки гмикнув: видно, все ж не схвалював об’єктивності чорнявого.

— Добре, — сказав без ентузіазму, — розпитайте в нього, майоре, чи нема на хуторі чужих людей. — Мовив, не дивлячись на Мишка й так, наче той не міг сам зрозуміти його.

— Нема, — одповів хлопець з готовністю. — У нас у Штокдорфі тільки ми, східні робітники, крім того, десять поляків і семеро французів.

— Ціла бригада, — несхвально уточнив капітан Толкунов. Він легко вистрибнув з машини, здається, навіть не торкнувшись борта рукою, підійшов до Мишка впритул і запитав: — Як звешся?

— Михайло Галайда.

— Східні робітники — це наші?

— Усі з України.

— Слухай мене уважно. Розпитай, може, хтось бачив три дні тому на хуторі чи десь поблизу вантажний “мерседес” і “опель-адмірал” з військовими?

— На “опелі” молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.

— Німці на хуторі живуть?

— Сімнадцять німецьких садиб. А далі — ціле село.

— Лишилися?

— Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.

Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:

— Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?

У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.

— Хутір прочешемо, — вирішив майор. — Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? — запитав у Мишка.

— Чотири бараки під черепицею перед хутором. Мій другий від дороги.

— Подивись уважно, — примружився майор, — може, якийсь непорядок на хуторі. Зайві люди…

— Зробимо! — аж витягнувся Мишко. Нараз шморгнув носом і запитав ніяково: — А можна у вас дізнатися?..

— Що?

— Як нам бути? Ми ж свої, радянські, і мені треба в армію.

Майор перезирнувся з іншими військовими.

— У Сведбургу є наш військовий комендант, — пояснив. — Він розпорядиться.

— А нам можна не працювати?

— На німців? — зареготав капітан. — Тепер нехай фріци на нас працюють.

Лише на мить Мишко уявив собі самовдоволеного, бундючного й жорстокого Кальтца, як запрягає коней у бричку, а він, Мишко Галайда, підганяє його, гримає навіть — і мимовільна усмішка розтягнула губи.

— Подобається? — запитав капітан.

— Чого б ні?

— А якщо так, — сказав майор владно, — то слухай уважно. Ми зараз поїдемо, а ти на нас чекатимеш. Попитай у своїх, чи не помітили щось підозріле. Війна йде, й почувайся військовим. Збагнув?

— Слухаюсь, — зовсім по-військовому відповів Мишко, навіть смикнувся, щоб відкозиряти, та вчасно згадав, що без кашкета. — Слухаюсь, товаришу майор, — повторив ще раз, дивлячись на Бобрьонка так віддано, що в того не лишилося жодного сумніву: зробить усе, як наказано.

Майор уже вмостився на передньому сидінні, коли Мишко, наважившись, мовив:

— А можна мені ще запитати?

— Давай.

— Оце ви казали, що тутешніх селян розпитуватимете. То хотів повідомити: є тут один німець, дуже гарний, і наші кажуть: комуніст.

— Що? — різко обернувся Толкунов. — Що ти верзеш?

У Мишка витягнулося обличчя.

— Так кажуть… — повторив нерішуче. — Та й одну нашу дівчину врятував. Вона захворіла, німці наших не лікували, а він прийшов і вилікував.

— Лікар?

— Фельдшер.

Толкунов посміхнувся зневажливо.

— Ну й що? — сказав жорстко. — Він дівчиськові пігулку дав, а ти й вуха розвісив. Комуніст!..

— Я ж не тверджу, люди гомонять…

— Усіх не переслухаєш.

Майор зробив знак Толкунову, аби сідав до машини. Коли рушили, зауважив:

— Даремно ти… Треба зустрітися з цим фельдшером.

— Зараз ти мені почнеш торочити, — люто сіпнувся капітан, — що всіх фріців не можна однаково стригти…

— Це не я, — заспокійливо мовив Бобрьонок. — Ти “Правду” читав? Там чітко сказано: є гітлерівці і є німецький народ… Ти в Мохнюка попитай, — озирнувся на старшого лейтенанта, який впродовж останніх хвилин сидів мовчки, — він різних німців набачився.

— На мене не посилайтеся, — відмахнувся той. — Я весь час серед есесівців та іншого кодла…

— По-моєму, тут, куди пальцем не тицьни, всюди есесівець чи ще якась погань… — не здавався Толкунов. — Бреслау хто боронить? Есесівці? От і зваж: німець є німець…

Бобрьонок заперечливо покрутив головою.

— Ні, — сказав упевнено, — не можу з цим погодитись. — Він насунув кашкета на лоб і поправив автомат на колінах — попереду вже зовсім близько видніли будиночки Гарца.

Мишко стояв на бруківці, не звертаючи уваги на нетерпляче форкання вороного, поки машина з червоними командирами не зникла за горбочком. Не міг повірити, до кінця усвідомити, що розмовляв щойно зі своїми, сам майор дав йому завдання. Нарешті скочив на коня, хвисьнув лозиною і помчав, не розбираючи дороги, озиминою. Справді, чого шкодувати: і жеребець німецький, і поле, і будинки під чужою червоною черепицею.

З кухні, де мати готувала їжу для всіх робітників фон Шенка, пахло засмаженим гусаком — настільки смачно, що в Мишка перехопило дихання. Мати щось мішала у великій каструлі, побачила сина й посміхнулася йому.

— Зголоднів? — запитала. — Зачекай трохи, зараз досмажиться.

— Мамо, — мовив Мишко якось жалібно, — не поспішай, мамо, бо через дві години сюди приїдуть наші. Червоні командири, розумієш, я щойно розмовляв з ними, мають справу в Штокдорфі й заїдуть…

— До нас?

— Я ж кажу, мають справу, й мусимо нагодувати.

— Ти сам бачив наших? — не повірила.

— Щойно.

Мати впустила ложку, та задзеленчала на кам’яній підлозі, а мати ступила крок і сіла на лаву.

— Слава тобі, господи… — Підвела руку, певно, щоб перехреститися, та знеможено опустила її. Заплакала й повторила: — Слава тобі, господи, дожили…

4. Мисливський будинок фон Шенка заховався серед дубового гаю на схилі горба. З його вікон відкривалася широка панорама навколишніх ланів. Мисливським цей будинок можна було назвати лише умовно: старий фон Шенк взагалі ніколи не брав рушницю в руки, а граф Генріх фон Шенк лише двічі чи тричі вполював зайця — та й взагалі що за полювання, коли заради паршивого зайця треба мало не цілий день місити багно на полях?

Потроху будинок, споруджений предками Шенків ще у вісімнадцятому сторіччі, переобладнувався — про первинне його призначення нагадував лише хол, прикрашений вепрячими головами та оленячими рогами. У залі на першому поверсі граф Генріх поставив білий рояль, купив модерні меблі й наїжджав сюди з друзями у веселій компанії вродливих дівчат. З давніх часів у будинку збереглися лише дзвінкі металеві гвинтові сходи й потаємний хід з другого поверху в підвал, де граф Генріх обладнав спальню і куди зникав з черговою коханкою під час гульбища.

Кілька разів до компанії Шенка потрапляв і штурмбанфюрер Краус. Молодий граф похвалився своїм тайником, і саме про нього згадав штурмбанфюрер, обираючи об’єкт, де можна було б сховати документи “Цепелінам.

Та й взагалі штокдорфівський мисливський будинок — місце, куди не кинь, зручне, усамітнене: до найближчого хутора два кілометри, а за парком рівне, засіяне озиминою поле, чудовий майданчик для приземлення невеличкого літака.

У потаємній кімнаті розташувалися Кранке з Валбіциним. Правда, в цілому вони проводили час нагорі. Гауптштурмфюреру тут подобалось: з двох широких вікон бібліотеки проглядаються підходи до будинку, поміж дубами видно дорогу, й непомітно під’їхати до маєтку неможливо. З тилу крутий горб, зарослий густими кущами, отже, за появи нежданих гостей можна своєчасно спуститися до схованки в підвалі, де стояла рація, — тут мали одержати від Крауса сигнал про прибуття літака.

На першому поверсі улаштувалися старий камердинер графа Георг та управитель маєтку Кальтц. Власне, в плани Крауса не входило перебування Кальтца в мисливському будинку, та управитель з’явився уже після від’їзду шгурмбанфюрера, повідомивши, що втік від східних робітників — вони відкрито загрожували йому розправою.

Кранке поморщився, та мусив примиритися. Зрештою, коли все йтиме за планом, завтра-післязавтра прилетить Краус, а там хоч потоп. Мудрим все ж виявився цей король Людовік, дарма що паршивий француз. Кранке зробилося боляче: от і французи збунтувалися, ще недавно сиділи тихо й були щасливі тим, що фюрер не зруйнував їхній Париж, а тепер, як і оця дика східна орда, сунуть до Берліна, навалилися з усіх боків — росіяни, англійці, американці, французи, — і навіть вермахт, найкраща в світі армія, мусить відступати.

Невтішні думки про вермахт і поразки на фронті так засмутили Крайнє, що він прогавив коня і програв партію Валбіцину. Це остаточно зіпсувало йому настрій, гауптштурмфюрер ображено відмовився від наступної партії і примостився в зручному кріслі біля розчиненого вікна — лише кінець квітня, а вже спека, і немає кращих ліків для заспокоєння нервів, ніж споглядання природи.

Дуби ще не розвинулися, та підлісок зазеленів, а просто перед ганком зачервоніли виплекані Георгом тюльпани. Краса, спокій, і просто неможливо повірити, що росіяни зовсім поруч, і їхні машини чи навіть танки щохвилини можуть з’явитися на штокдорфівській дорозі. Уявивши це, Кранке розгублено загасив сигарету в кришталевій попільниці, догідливо поставленій Георгом на підвіконні. Старий і досвідчений слуга побачив, що Кранке сподобалось зручне шкіряне крісло біля вікна, і одразу поставив поруч на підвіконня попільницю: панам треба догоджати, передбачаючи навіть невисловлені бажання.

Кранке подумав, що саме на такій слухняності й покірності має триматися світ, принаймні стосунки поміж людьми: кожен повинен знати своє місце й не пхатися, куди і;е слід, бо вище голови однаково не скочиш.

Правда, декому вдається подолати й таку висоту, але тільки одиницям. Щ,о ж, випадок лише підтверджує сталість узвичаєних норм людських стосунків.

Але яка може бути сталість в розбурханому війною світі? Коли не знаєш, що станеться з тобою через кілька хвилин? Коли червоні вдерлися на німецькі землі?

Йому все ж як-не-як, а поталанило. Бреслау в суцільному вогненному кільці, й він міг бути там, якби не документи “Цепеліна”. А так у нього є шанс вибратися з цього кошмару і влаштуватися в складному повоєнному житті. Он росіяни галасують на весь світ про злочинність СС, вони ще дійдуть до того, що судитимуть Кранке та його колег. Гауптштурмфюрер мерзлякувато знизав плечима. Найгірша воля краща за сибірські морози, він мусить докласти всіх зусиль, аби не потрапити туди.

Скоріше б прибув літак з Краусом. Гауптштурмфюрер погодиться на всі умови американців, певно, спочатку вони не дуже розщедряться, та згодом зуміють по-справжньому оцінити його досвід, розум, працездатність.

Яке щастя, що в його руках документи “Цепеліна”. Звичайно, Краус із задоволенням заволодів би ними, та дзуськи. Крім штурмбанфюрера, у цих документах зацікавлені впливові особи з РСХА, які знають: доручити їх особисто Краусові — все одно, що негайно позбутися, той спритник одразу накиває п’ятами.

Спочатку Кранке дивувався; чому Краус не забрав його з собою до Берліна ще тоді, коли відлітав “юнкерсом”. Там, у Головному управлінні імперської безпеки, він спокійнісінько забрав би у гауптштурмфюрера документи “Цепеліна”. Проте тоді довелося б віддати їх до канцелярії, якби навіть вдалося обминути офіційні канали, то як вивезти їх з Берліна? Практично, це виключалося, і Краус справді обрав найкращий варіант. Хто ж здивується російському літакові під Штокдорфом, у тилу червоних, та й взагалі, їм з Валбіциним вистачить кількох хвилин, аби сісти в нього, — ніхто не встигне навіть отямитися, поки “кукурудзник” знову підніметься в повітря.

Скоріше б!

Кранке відчув, що ним опановує нетерплячка. Споглядання природи вже не заспокоювало, і він роздратовано зиркав на Валбіцина, який простягнувся на дивані, не знімаючи черевиків. Зрештою, він має рацію, що не роззувся: будь-якої секунди може виникнути критична ситуація, і вони обидва повинні бути готовими до небезпеки.

Але для чого класти брудні черевики на диванні подушки? Бидло кляте, хамло необтесане, і якби не твій досвід у виготовленні документів…

Либонь, Валбіцин підсвідомо збагнув, які саме думки хвилювали Кранке, але й не подумав зняти ноги з дивана, навпаки, влаштувався зручніше й нахабно втупився в гауптштурмфюрера. Знав би Кранке, що думає про нього природжений російський дворянин Кирило Валбіцин. Мабуть, не милувався б краєвидами, закрутився б, клятий шваб, як муха в окропі. Чепурун в есесівському мундирі, що бачив окопи лише в кінозалі. До речі, де ваш чорний мундир, шановний? Скинули, заховали, навіть спалили, та навряд чи вам щось допоможе, якщо справді не потрапите до американців.

Валбіцин посміхнувся іронічно. Ну, добре, вдасться вам, гауптштурмфюрере, дістатися американців, а далі? Гадаєте, цілуватимуться з вами? Люди вони досвідчені й практичні, швидко розберуться, що до чого, навряд чи їм потрібні розвідники, які не полюбляють висовувати носа з затишних кабінетів і не звикли займатися чорною роботою. Там цінуються практики, такі, як він, Кирило Валбіцин. Недарма ж його одного з багатьох працівників “Цепеліна” вибрав Краус — врангелівського поручика, котрий набув свого першого досвіду ще в царській контррозвідці й потім співробітничав з найкращими спеціалістами абверу, перевершивши багатьох із них. Це вимушені були визнати навіть у Головному управлінні імперської безпеки — звідти кинули Валбіцина, так би мовити, на передній край, до особливої команди “Цепеліна”, де займалися питаннями розвідки й диверсій у російському тилу. Він брав участь у підготовці секретних акцій, виготовляв документи самому Іполитову — Таврину, який мав завдання знищити членів Ставки російського Верховного Командування, і не його, Валбіцина, вина, що нездари, подібні до Кранке, провалили операцію.

Життя чудове й дивовижне, міркував Валбіцин, особливо якщо є горілка чи коньяк, а цей граф фон Шенк мав явно мудру голову, бо бар у бібліотеці заповнений до краю, і принаймні найближчим часом пан Кирило не мав підстав засмучуватися…

Не забути тільки, коли одержать радіограму від Крауса, прихопити з собою кілька пляшок. Коньяки в Шенка справді непогані, й варто ковтнути мартелю. Тільки передчуття насолоди від першої чарки, навіть самого запаху коньяку, сповнило Валбіцина невимовним блаженством, і він рішуче підвівся з дивана.

— Уже? — не приховуючи іронії, запитав Кранке.

Валбіцин скосив на нього невдоволене око: ну яке твоє собаче діло? Певно, лютує, що програв у шахи. Звик бути в усьому першим, але ж дзуськи, це тобі не Телле, що дозволяв собі вигравати в шефа раз — два на місяць. Шахи — гра для розумних, і до Кранке, зрештою, мусить дійти, в кого голова на плечах, а в кого й макітра.

Проте, навряд. Кажуть, коли дурень починає усвідомлювати, що він дурень, перестає бути таким, а це Кранке найближчим часом не загрожує.

Валбіцин подумав, що, мабуть, він дочекається того щасливого дня, коли зможе висловити цьому обмеженому гауптштурмфюреру все, що думає про нього. Навіть від усвідомлення цього зробилося приємно, й він, всупереч своєму бажанню, запропонував:

— Могли б скласти мені компанію.

— Зранку п’ють лише…

— Хочете сказати: російські свині? — зареготав Валбіцин, але незлостиво.

Очі в Кранке забігали. Ще вчора кинув би Валбіцину просто в обличчя: так, ти справді — російська свиня, і знай своє місце. Хоч і прислуговуєш нам, хоч і який видатний спеціаліст, проте ніколи не стати тобі на один щабель з німцем, то більше, з німецьким дворянином, фон Кранке, не забувай, чого варте оце “фон”.

— Пийте, коли хочете, це ваша особиста справа, — промимрив Кранке невдоволено. — Та не забувайте, зараз ми…

Він не договорив, з-за горбка, що прикривав мисливський будинок зі сходу, почувся гуркіт, за кілька секунд він перетворився на несамовите ревіння, Кранке метнувся до вікна й встиг побачити трійцю літаків з червоними зірками на крилах. Вони промчали низько, над самісінькими деревами, здавалося, до кімнати увірвалося не лише ревіння моторів, а й розбурхане повітря, що гостро пахло відпрацьованим бензином, і Кранке мимохіть ступив за штору, наче з літаків могли побачити його

Миттєвий переляк гауптштурмфюрера не пройшов повз увагу Валбіцина, однак, коли Кранке озирнувся до нього, нічим не виказав свого задоволення, — зрештою, куди вже гірше, радянські літаки вільно літають над Німеччиною, і хто зна, може, зараз на дорозі від Штокдорфа з’являться їхні машини чи танки…

Валбіцин розумів: поява танків з такими ж самими червоними зірками, що вони їх побачили на російських літаках, означає для нього смертельну небезпеку. Він, не вагаючись, стріляв би в людей з зірками на пілотках чи кашкетах, так само, як стріляв колись, тікаючи з Перекопу в Севастополь. Але переляк Кранке все ж потішив його душу.

Раптом подумав: невже він справді симпатизує червоним?

Відразу ж відкинув цю думку, проте якесь сум’яття лишилося в ньому, може, тому, що чарка зачекалася його, і Валбіцин рішуче натиснув на пружину, що відчиняла двері до сходів у підвал. Побачив, як Кранке кинувся за ним, на мить затримався у дверях, щоб пропустити гауптштурмфюрера, але тільки на якусь невловиму мить: посунув перший, лунко тупочучи по дзвінких металевих сходинках.

Він налив собі мало не повний келих і випив мовчки. Побачивши, що Кранке також потягнувся до пляшки, налив і йому. Спостерігаючи, як ковтає коньяк гауптштурмфюрер, хотів запитати, а як же бути з російськими свинями. Однак утримався, і не тому, що відчував якусь залежність від Кранке чи не наважувався сказати неприємне начальству, просто набута обережність та вроджена стриманість підказували Валбіцину: зараз не час для сварок та зведення рахунків. До того ж будь-яка напруженість у стосунках з Кранке не на користь обом.

Валбіцин випив ще келих, закурив і вмостився в зручному кріслі. Дивився на Кранке, бачив, як нерішуче зиркає той на пляшку, — певно, кортить знову випити, та вагається, не хоче принизити себе в очах Валбіцина. І поза Кранке, і його надто виразні погляди на пляшку потішили Валбіцина. Він подумав — метаморфоза в стосунках з гауптштурмфюрером пов’язана з російськими літаками. Мабуть, це закономірно, бо як-не-як він також росіянин, правда, відступник, та все ж слов’янська кров тече у нього в жилах і за інших обставин вітав би появу російського солдата під стінами Берліна.

Згадав, як ще зеленим прапорщиком відступав у шістнадцятому році мало не до Пскова. Тоді вони мріяли про реванш, зрештою, от він і здійснився: російські танки за Бреслау, й бундючні німці тремтять за свою шкуру, але ж і він ховається від цих танків у прокуреному підвалі, і його поставлять до стінки разом з есесівським офіцером, або й раніше, бо зрадників розстрілюють першими.

Валбіцин лише на мить усвідомив, як це може статися, і кров одхлинула йому від обличчя — зіщулився і потягнувся до пляшки.

Раніше він вважав зрадниками всіх, хто піднявся проти царя і дворян, тобто особисто проти нього, Валбіцина, то Суло бидло, що збунтувалося, і він та його однодумці мусили приборкати бунтарів. Навіть тікаючи від них до Болгарії, не вірив, що це остаточно, що назад вороття немає, завше жевріла якась надія, аж до останнього часу, і, може, лише сьогодні, побачивши над самими вікнами мисливського будинку графа фон Шенка російські літаки, він усвідомив: бидло перемогло й створило таку державу, про яку йому не мріялось навіть у найрожевіших снах.

Валбіцин допив келих одним ковтком, не відчувши міцності спиртного. Подумав, що сентиментальні думки про реванш та якусь єдину кров не для нього, історія знала різні повороти, після розгрому Мамаєвої орди хан Тохтамиш зруйнував Москву, а де ті ординці й де та трьохсотрічна неволя?

Все може статися, либонь, не сьогодні чи завтра, проте хіба потерпить та ж Америка, яка відчула смак перемог у Європі, Радянську Росію?

А якщо не потерпить, то згодиться і він, Валбіцин, — недарма ж Краус прилітав з Берліна, й недарма сидить колишній царський поручик у прокуреному, та все ж комфортабельному підвалі й п’є найсмачніший у світі коньяк!

У двері обережно постукали, тричі і з інтервалами, так делікатно нагадував про себе Георг, старий і вимуштруваний камердинер графа фон Шенка. Певно, мав якісь відомості чи невідкладну справу…

Валбіцин сперся долонями на крісло, аби підвестися, але утримався і не без задоволення побачив, як по паузі підвівся Кранке й відчинив двері. До кімнати прослизнув Георг, справді прослизнув, він узагалі, мабуть, не вмів нормально ходити, пересувався чи ковзав безшумно, як тінь, і його постать з притиснутими до тулуба ліктями наче уособлювала догідливість.

Георг зупинився на порозі, либонь, йому не дуже сподобалося в підвалі, — сигаретний дим і напівпорожня пляшка, проте нічим не виказав свого незадоволення і повідомив:

— Пан управитель Кальтц хоче йти, і я вирішив, що вам не зайве буде знати про це.

— Куди? — скинувся Кранке, і Валбіцин подумав, що дурнішого запитання не вигадаєш.

— Пан Кальтц хоче повернутися додому, — пояснив Георг рівним тоном, наче це його зовсім не стосувалося. — До дружини та дочок.

— І він уже не боїться східних робітників?

— Пан Кальтц більше боїться російських солдатів, котрі будь-якої хвилини можуть з’явитися тут. Він каже: росіяни, зрештою, знайдуть вас і повісять його разом з вами. А так має шанс: хоче разом з родиною переховатися в брата у Манслаутені. Він вважає, що зможуть дістатися туди на велосипедах.

Кранке перезирнувся з Валбіциним і ледь помітно похитав головою. Тому не треба було пояснювати, чому саме так сприйняв це повідомлення гауптштурмфюрер. Ніхто не знав про їхнє перебування в мисливському будинку, хіба що Краус, і ніхто не має знати, а чи можна заприсягтися, що Кальтц не викаже їх першому-ліпшому російському солдатові? Сподіваючись хоч трохи вигородити себе…

Гауптштурмфюрер подумав секунду, не більше, й мовив тихо й розсудливо:

— Що ж, ми не можемо затримувати пана Кальтца. Зараз кожен чинить так, як вважає за потрібне. Певно, пан управитель має рацію і мусить бути в ці тривожні часи разом з сім’єю. Але прошу вас, Георге, покличте його сюди, повинні наостанок побалакати з паном Кальтцом.

Камердинер позадкував, і двері безшумно зачинилися за ним. Кранке обернувся до Валбіцина, рішуче рубонув долонею повітря.

— Цього йолопа треба!..

— Звичайно, — погодився Валбіцин. — Але тихо.

— Я не зможу.

— По-моєму, офіцери СС можуть усе.

— Я з задоволенням пустив би йому кумо в потилицю. Але, самі розумієте, постріл приверне увагу, а це нам не до чого. Боюсь, що ножем з першого разу…

— Не доводилось?

Кранке похитав головою.

— Тільки на ученнях і з манекеном. А у вас, як мені відомо, величезний досвід….

Валбіцин хотів запитати, звідки це відомо гауптштурмфюрерові, та вчасно утримався. Звичайно, хто-хто, а Кранке детально знає його біографію. Намацав у кишені руків’я ножа, з яким, за давньою звичкою, не розлучався ніколи. Як бритва наточене золінгенське лезо викидалося пружиною від найменшого доторку до кнопки — чудова зброя, коли вмієш нею вчасно скористатися! Зітхнув удавано засмучено й розвів руки.

— Мені то й мені… — погодився. — Завжди знайдеться козел відпущення! — Згадав червонопикого, набундюченого Кальтца, його огидну манеру плямкати за столом. Що ж, хоч обідати буде приємніше. Покрутив у долонях порожній келих, хотів наповнити, але відставив. Рука мусить бути твердою, а зайва чарка не сприятиме цьому. І все ж не утримався: понюхав келих і виссав з нього останні краплини. Зауважив: — Я проведу Кальтца до дороги за парком. Там улоговина, й тіло можна скинути в кущі. Якщо знайдуть, спишуть на східних робітників…

— Тепер навколо стільки трупів — кого зацікавить ще один? — резонно заперечив Кранке. — Та й хто доскіпуватиметься?

У двері знову постукали, тепер голосно й владно — пан Кальтц не дуже церемонився з тимчасовими пожильцями, то більше, якимсь гауптштурмфюрером: набачився у фон Шенка різних генералів, зокрема і есесівських. Та й сам майже не поступався гауптштурмфюреру — як-не-як обер-лейтенант, командував ротою, коли їхня армія скидала англійців у море біля Дюнкерка, — шкода тільки, дурна куля розтрощила лікоть і руку відтяли, добре, лізу, зрештою, без неї можна не так уже й погано прожити, в чому Гельмут Кальтц уже не раз переконувався.

— Я зайшов попрощатися з вами, — сказав, немов усе було вже давно вирішене й він тільки віддавав данину світській гречності.

“От нахаба…” — подумав Кранке, та не дуже роздратовано, бо хіба можна сердитися на людину, долю якої ти визначив сам? Люб’язно посміхнувся Кальтцові н запитав:

— Вирішили все ж ризикнути?

— Наче тут ми нічим не ризикуємо!

— Але ж є де переховатися…

— День — два, а далі?

— Певно, маєте рацію. Східні робітники тепер довго не затримаються тут, і ви зможете повернутися до Штокдорфа.

— Отже, — щасливо посміхнувся Кальтц, — я додержуюсь точно такої ж думки. До того ж моя кохана Урсула зачекалася мене.

— Дружина?

— Так.

— Я заздрю вам, — підвівся Валбіцин. — Знати, що хоч хтось на тебе чекає, коли навколо… — Він не закінчив і розвів руки, наче демонстрував свою відразу до всього. — Я проведу вас, пане Кальтц, засидівся тут, і хочеться трохи розім’ятися.

— Але ж вас можуть помітити… — Кальтц невдоволено зиркнув на Валбіцина, мабуть, ця послужливість насторожила його, але втрутився Кранке й розвіяв його підозри:

— Панові Валбіцину треба глянути на поле за парком. Чи зможе там сісти невеличкий літак…

Раніше вони не ділилися своїми планами з управителем, тепер же Кранке знав, що йому можна довірити будь-яку таємницю…

Видно, Кальтц одразу оцінив цей вияв цілковитої довіри, бо пояснив охоче:

— Літак типу “фізелер шторх”. До фон Шенка колись прилітав його приятель генерал Хорнер саме на “фізелер шторсі”…

— Ось пан Валбіцин і переконається в цьому, — вставив Кранке. — Покажете, звідки краще приземлитися літакові. І нехай вам щастить.

Це було мовлене з щирою приязню, мало не дружньо, обличчя Кальтца розпливлося в широкій посмішці, й він на прощання міцно потиснув руку гауптштурмфюрерові.

Від мисливського будинку вела алея до парадного в’їзду, проте Валбіцин з Кальтцом одразу звернули з неї на стежку поміж глодових кущів. Управитель пропустив уперед Валбіцина — все ж, як визначив той, до кінця не довіряв йому, проте це не засмутило Валбіцина, бо мусили відійти далі від будинку. Стежка в’юнилася до хвіртки у паркані, вона замикалася лише на засув зсередини, за нею починалася улоговина, котра й мусила вивести їх до поля, засіяного озиминою.

Валбіцин знав ці місця не гірше за Кальтца, вони з Кранке встигли обстежити всі підходи до мисливського будинку, особливо дорогу до поля — пробирався дном улоговини спритно, обминаючи шипшинові та ожинові зарості.

За парком улоговина кінчалася, і стежка круто піднімалася вгору до поля. Валбіцин перший піднявся до нього, причаївся за розлогим кущем, роззираючись, Кальтц зупинився поруч, він захекався і глибоко втягував повітря.

Управитель обминув кущ, озирнувся на Валбіцина, запрошуючи й того посунутися трохи далі й роздивитися ідеально рівне й довге смарагдове поле, простягнув руку, показуючи, звідки краще сідати літакові, він остаточно заспокоївся і зовсім не стерігся — підставив спину, і Валбіцин одразу скористався з цього: ударив точно й сильно, Кальтц, певно, навіть не усвідомив своєї смерті, лише застогнав і осів під кущ, повільно, наче втомився й мусив відпочити.

Валбіцин акуратно обтер ніж об піджак управителя, натиснув на кнопку, ховаючи лезо, й тільки по тому перевернув Кальтца догори обличчям, побачивши, як каламутнішають його очі й мертвотна блідість розливається по обличчю, уважно огледівся і не побачив нікого. Тільки нахабна сойка стрекотіла в глодових кущах.

Валбіцин постояв ще трохи і, остаточно переконавшись, що Кальтц мертвий, швидко подався назад до улоговини.

5. Гусак досмажувався на пательні, й неймовірно смачний запах переповнював барак. Мабуть, тут не пахло так ніколи, й до кухні весь час зазирали цікаві. Чутка, що Мишкова мати смажить гусака, поширилась блискавично, це було так несподівано, що до барака прийшли навіть французи, вони нюхали повітря, про щось жваво розмовляли й, певно, схвалювали Мишкову відчайдушність, бо сміялися і радісно тицяли в хлопця пальцями. Потім один із них відкликав Мишка і поцікавився, де саме хлопець вполював такого смачного птаха. Мишко пояснив охоче, і французи, перемовившись між собою, рушили до лугу, але не встигли відійти й сотні метрів, як з-за саду, що відділяв барак від шосе, вискочила відкрита машина. Мишко відразу впізнав її і кинувся назустріч. Французи нерішуче зупинились, та, побачивши, як радісно розмахує руками хлопець, збагнули, що саме трапилося, і посунули назад.

“Віліс” загальмував різко, наче шофер випробував надійність гальм, і Бобрьонок зіскочив, мало не потрапивши в Мишкові обійми.

— Ну, — запитав майор нетерпляче, — де твій фельдшер?

Мишко не чекав, що так зразу почнеться ділова розмова. Вважав: має відбутися якась урочистість, може, мітинг, люди ж зібралися, щоо привітати визволителів, он уже біжать до машини, радісні й збуджені, і він загорлає зараз разом з усіма, бо змовчати просто неможливо…

Однак перехопив утомлений уважний погляд чорнявого командира й відповів, затнувшись, зовсім не те, що хотів, так само коротко, як і запитали:

— Леся бігала до нього — він чекає вас удома…

Хотів пояснити, хто така Леся і що до села, де мешкає фельдшер Функель, зовсім близько, он навіть черепичні дахи видніють, та машину вже оточили дівчата, й галаслива Настя, котра нікого й нічого не боялась і не соромилась, просто обхопила майора з-а шию і повисла на ньому, обціловуючи.

Мишкові здалося, що, навіть зважаючи на незвичність ситуації, Настя переборщила: така особа, як майор, вимагала більшої поваги, на мить вії! злякався Настиної безсоромності й зухвалості, проте побачив, що майор аніскілечки не образився, навпаки, притиснув до себе дівчину й закружляв, сміючись і також цілуючи її, а дівчата вже налетіли на машину, утворивши на ній малу купу, — регіт, вереск і навіть зойки долітали звідти, потім хтось, може, шофер, а може, хтось із дівчат, натиснув на клаксон, і автомобільний сигнал, заглушивши дівочий вереск, залунав над бараками, залунав урочисто й святково, немов салют.

Нарешті Настя відпустила Бобрьонка, проте не відійшла, тримала за руку й зазирала у вічі, наче сподівалася почути від нього щось потаємне, відоме тільки йому, і майор збагнув, що не має права обманути дівчину, і мусить щось сказати, точніше, не щось, а саме ті слова, на які очікує не лише ця огрядна, проте дуже симпатична Настя, а всі, хіо стир-лувався навколо їхнього “віліса”.

Бобрьонок обережно вивільнив свою руку з Настиної, обвів поглядом людей, що буквально накинулись на них, кількох секунд йому вистачило, аби побачити убозтво ви-линялих, запраних, так-сяк зацерованих і полатаних бавовняних та сатинових сукенок, брудних і дірявих сорочок на чоловіках, худі й зморені обличчя з виголодженими очима, виголодженими, але щасливими й збудженими. Десь з-поза них майнули сміхотливі очі шофера Віктора, з’явилося і одразу зникло за дівочими плечима витягнуте й чомусь здивоване обличчя Толкунова, Бобрьонок ступив крок до “віліса” й сказав те, що думав і мав сказати:

— Отак от, дорогі наші люди, дочекалися!.. Важко вам тут було, та, повірте, й нам не легше!

Дівчата відпустили збуджених Мохнюка й Толкунова, капітан поправляв зібганого кашкета і усміхався ніяково, а Віктор нараз підвівся на “вілісі”. Тепер він височів над усіма, як оратор на трибуні, мимохіть став найголовнішим — помахав затиснутою в кулаці пілоткою і закричав несподівано тонким і верескливим голосом:

— Тепер ви знову вільні! Ура!..

Бобрьонок побачив, як літня жінка в старій кофтині та навдивовижу яскравій, мабуть, зовсім новій сатиновій червоній хустці — такі носили перші комсомолки та робітфаківки — знеможено сперлася на радіатор. Йому здалося, що жінка от-от упаде й знепритомніє, тому подався до неї, але вона разом з усіма дівчатами підвела вгору стиснуті кулаки й підхопила Вікторове “ура”.

Бобрьонок пошукав очима у натовпі високого хлопця в картатій сорочці, подумав, що церемонія зустрічі переможців може затягнутися (зрештою, розумів збудження та хвилювання дівчат і навіть чоловіків, що перемовлялися незнайомою мовою, певно, французькою, бо двоє, взявшись за руки, заспівали “Марсельєзу”), проте в них зовсім не було вільного часу, вони не спали цілу ніч, об’їхавши три села, не мали права гаяти жодної хвилини — усвідомлював і добре розумів це, та що міг удіяти, коли радість заполонила і його, і навіть розсудливого Толкунова, не кажучи вже про Віктора.

Бобрьонок рішуче натягнув кашкета, немов загнуздав свої почуття, і, не зовсім увічливо відтрутивши плечем Настю, почав прокладати собі шлях через натовп до високого юнака.

Мишко побачив цей рух майора, і обличчя його засяяло. Відсторонив якогось чоловіка й вказав Бобрьонкові рукою на відчинені двері барака.

— Прошу, — мовив гордовито й навіть з відтінком пихи, — у нас готовий обід! Мати засмажила гусака…

Бобрьонок нетерпляче махнув рукою: які можуть бути гуси, коли треба зважати на кожну хвилину.

— Ні, — одповів категорично, — нема часу, крім того, ми вже трохи перекусили.

Хлопець відступив розгублено й заслонився руками від Бобрьонка, немов той бовкнув нісенітницю.

— Але є засмажений гусак… — повторив. — Мати засмажила, й ми чекали вас…

Певно, він ще не повірив, що майор остаточно відмовився і;1д царського обіду, це не бралося голови, й він не міг збагнути, як узагалі можна вчинити так. Ці почуття віддзеркалилися на його обличчі так ясно, що Бобрьонок зрозумів: не має права знехтувати цією гостинністю. Мабуть, засмажений гусак для цих виснажених людей є райським дарунком, і він смертельно образить їх відмовою. До того ж вирішив: по-швидкому можна вкластися хвилин у десять, а що таке десять хвилин, навіть найдорожчих, якщо вони можуть зіпсувати людям свято?

І майор зиркнув на годинник, хоч і без цього знав точний час, просто для того, щоб підкреслити: справді мають зважати на кожну секунду, й мовив, поклавши юнакові руку на плече:

— Добре… Але маємо лише п’ять хвилин, — зумисне наполовину зменшив уже відведений для обіду час. Обвів поглядом чоловіків, що оточили їх, і, не побачивши схожого на обіцяного йому юнаком фельдшера, запитав: — Може, покликати фельдшера сюди? Він не прийшов?

Юнак кивнув головою на червоні черепичні дахи, що видніли з-за дерев:

— Я ж казав, гер Функель чекає на нас. А він — людина дуже акуратна, — мовив з радістю, наче справді зустріч із звичайним фельдшером віщувала мало не щастя. Замахав руками до жінки в червоній хустці: — Мамо, — покликав, — ідіть швидше, бо люди зовсім не мають часу!

Певно, його почули всі, бо дівчата відпустили Віктора й відступили від “віліса”, шофер ще остаточно не отямився, стояв, розчервонілий і без пілотки, розгублено крутив головою, і непевна посмішка кривила йому губи.

Зрештою, Віктора можна було зрозуміти: либонь, уперше в житті потрапив до такого дівочого юрмовиська — нехай не всі красуні, та й одягнуті не вишукано, але хто в двадцять років, з яких понад два нічого не бачив, крім автомобільного бублика та неусміхненого Толкунова, не розгубиться і зможе знайти справжню красуню серед десятків молодих, веселих, радісних, ще не займаних — всі вродливі, бажані, ніжні, солодкі і як можна визначити, яка найбільше припала до душі?

Певно, найсміливіша, і справді, чорнява, тонка, з гострими живими очима й високими грудьми, що випиналися з-під церованої трикотажної кофтини, — схопила його за руку, навіть притулилася, немов заволоділа ним, і попровадила до барака.

Бобрьонок усміхнувся, подумавши, що, можливо, дійшла черга й до Віктора. Рішуча дівчина сподобалася майорові, з усього видно, має характер, он як дівчата розступаються перед нею. Проте одразу забув про темнооку дівчину: побачив, як Толкунов розмахує руками, недвозначно показуючи, що час рушати. Майор зробив знак, аби капітан з Мохнюком поспішили до барака, повернувся, щоб не бачити заперечливих жестів, і попрямував за Михайлом до дверей, в яких уже стояла жінка в червоній хустині.

Їх запросили до довгого столу, заставленого глиняними, грубо обпаленими мисками, — посередині парувала повна каструля розвареної картоплі, а поруч красувався добре підсмажений гусак. Офіцерів пропустили до столу, Мишкова мати почала розрізати гусака гострим кухонним ножем, Мишко відсунув лавку з неструганих дощок, але Бобрьонок, владно зиркнувши на нього, відмовився сісти, нагадуючи, що справді не мають часу і мусять лише віддати належне гостинності присутніх. Він узяв з тарілки запропонований господинею шматок гусятини, жував, скоса дивлячись на дівчат, що юрмилися в дверях, — до барака не заходили, збагнувши, що зараз справді не до застілля. Лише чорноока Вікторова красуня прослизнула до столу й встигла вибрати хлопцеві гусяче стегно, проте той зовсім забув про їжу, тільки дивився на неї розгубленими очима, мабуть, нарешті усвідомив, що на світі не існує вродливішої, і вона чомусь потрапила до цього богом забутого німецького хутора.

Бобрьонок подумав: либонь, доля не така вже й милостива до людей, — певно, ця випадкова зустріч так і залишиться випадковою і скороминущою, уже завтра вони будуть далеко від Штокдорфа й ніколи не повернуться сюди, до того ж чорноокій дівчині треба діставатися кудись далеко на Україну чи в Білорусію, звідки загнали її до цього холодного й непривітного барака, — далекий і важкий шлях, сповнений зустрічей і пригод, навряд чи така красуня запам’ятає шофера в пожмаканій пілотці…

Але Віктор був явно іншої думки, дивився на дівчину сяючими очима й зовсім забув про гусяче стегно. Бобрьонок подумав, що дай боже йому помилитися, згадав Галю і сина, якого вони назвали Антоном, але згадав лише на секунду чи навіть менше, бо вже мусили їхати й надолужувати згаяний час.

Мишкова мати простягнула йому повну тарілку паруючої картоплі з засмаженою цибулею, картопля пахла так принадно й була, певно, не менш смачною, ніж гусятина, та майор рішуче відмовився і натягнув кашкета. Для всіх це було сигналом, навіть для Віктора, але примудрився все ж трохи затриматися, зрештою, мав пропустити вперед офіцерів, правда, не завжди дотримувався цього і біг наперед заводити машину, однак сьогодні все ж зумів виграти кілька коротких секунд, либонь, найкоротших у його житті.

А Бобрьонок ішов попереду, тиснув руки чоловікам, не розуміючи їхніх слів, та відчуваючи приязнь, пестив дівочі щоки та плечі, але бачив тільки “віліс” і думав уже зовсім про інше. Пропустив Толкунова й Мохнюка на заднє сидіння, повагався трохи й вмостився поруч них, звільнивши місце біля Віктора для Мишка, той зупинився вражений і розгублений, але майор владно поплескав по обшарпаній обшивці, не запрошуючи, а наказуючи сідати, і хлопець виконав наказ. Але сів незручно, на краєчок, Бобрьонок невдоволено озирнувся, шукаючи Віктора, — звик, що тон уже мав би рвонути машину, але сьогодні для чогось поправляє приторочену позаду каністру з бензином, не спускаючи погляду з чорноокої. Бобрьонок побачив, як дівчина перегнулась до нього й прошепотіла щось на вухо. Майор роздратовано гмикнув: ще півгодини тому цього б вистачило, аби Віктор забув про все, та зараз він тільки осудливо зиркнув на майора й сказав щось дівчині. Та просяяла обличчям, нараз цмокнула хлопця в щоку, і майор, який вже хотів облаяти Віктора, лише відвернувся. Проте через секунду Віктор уже стрибнув у машину, “віліс” рвонув, і Толкунов пробуркотів щось несхвальне про молодих закоханих козлів. Певно, Вікторові не дуже сподобалося це слово, бо озирнувся і гнівно блиснув очима на капітана. З ним це трапилось уперше, і Бобрьонок подумав, як усе ж впливає любов на людей і якими може зробити відчайдухами. І ще подумав, як глибоко помиляються ті, хто заперечує кохання з першого погляду. Та що кохання, ціла драма відбулася протягом кількох хвилин: знайомство, кохання, хоч і блискавичне, а може, найглибше, яке тільки буває у житті, і тут же розлука й надія на щось світле, неминуще, можливо, перше усвідомлення справжнього щастя.

А потім вирішив: людське щастя не існує без кохання, а любов завжди підносить і перетворює людину.

Забрукована дорога вискочила до місточка через рівчак, і відразу за ним почалося село. Будинки не тулилися один До одного, як це часто буває в німецьких селах, а перемежовувалися яблуневими садами, чистими й доглянутими, за низькими дротяними парканами.

Мишко вказав на третій котедж праворуч, добротний, з мансардою, високим гайком, широкими світлими вікнами й клумбою тюльпанів між ганком і хвірткою. “Віліс” зупинився, і відразу з-за дому вийшов чоловік у комбінезоні — тримав у правиці секатор, а лівий рукав сорочки був акуратно заколотий у лікті. Чоловік стояв і мовчки дивився, як Мишко відчиняє хвіртку і як прямують до його садиби офіцери з зірками на польових погонах. Нічим не виказав свого ставлення до них — ні доброзичливості, ні страху, навіть збентеження чи хвилювання, обличчя його застигло, наче побачив сусіда, що давно вже встиг набриднути йому.

Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:

— Нас привіз сюди оцей хлопець, — кивнув на Мишка, — він сказав, що ви зможете допомогти нам.

Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:

— Не знаю… Що вам потрібно?

— Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? — ухилився від прямого запитання Мохнюк — на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.

— Можна сказати — все життя.

— Де втратили руку?

— Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… — Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.

— Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…

— Атож.

— Чи є зараз у селі чужі люди?

— Так.

— Хто?

— Гадаю, військові.

— Коли з’явилися?

— Три або чотири доби тому.

— На вантажному “мерседесі”?

— Точно не можу твердити, але чув гуркіт моторів.

— Чому гадаєте, що військові? І де вони?

— Люди кажуть: у Камхубеля ховаються есесівці. Двоє чи троє.

— Хто каже?

Функель непевно знизав плечима.

— У селі важко щось приховати. Пішла така чутка…

— Хто такий Камхубель?

— А ніхто. Селянин. Має двох синів — один у СС.

— Де садиба Камхубеля?

— З того боку села. Друга з краю.

— З цієї сторони?

— З протилежної.

Мохнюк перекладав розмову розшукувачам. Толкунов, який весь час свердлив Функеля недовірливим поглядом, засумнівався:

— А якщо бреше?

— Дуже легко перевірити.

— Чи не міг він попередити цього, як його, есесівського батька, що приїдуть радянські офіцери?

Чого б тоді нам розповідав про Камхубеля?

— А біс його зна… Всі вони камінь за пазухою тримають.

— Але ж бачите — наче відвертий.

— Можете йому вірити, — гаряче втрутився Мишко. — Порядна людина, всі кажуть.

Толкунов поморщився — ну чого лізе зі своїми порадами.

— Бач, захисник знайшовся, — осміхнувся криво. — На цих порядних ви тут спину гнули… Певно, і в цього фельдшера наймити були… Ану запитай! — обернувся до Мохнюка.

— І це тобі треба? — невдоволено зупинив капітана Бобрьонок. — Розберуться і без нас. Не подобається мені цей Камхубель з есесівцями.

— Зараз познайомимося.

— Що ж, гайда до нього.

Певно, Функель зрозумів, яке прийняли рішення офіцери, бо зупинив їх рішучим жестом і заговорив швидко.

— Що він каже? — без особливої цікавості запитав Толкунов. Але Мохнюк застережливо підвів руку. Вислухавши фельдшера, переклав:

— Він каже, що знає сина Камхубеля — справжній відчайдух і навряд чи так просто здасться. Командував якимсь військовим з’єднанням і, певно, добре озброєний. А якщо з ним ще есесівці, то брати їх дуже небезпечно. Садиба Камхубеля на горбочку, і вулицею до неї непомітно не дістатися. Там попереду ще місточок, за ним слід завернути ліворуч, вискочимо на луг, а там городами…

Бобрьонок глянув на Функеля доброзичливо.

— А ти кажеш… — легко штовхнув Толкунова в бік. — Один есесівець, а другий — бач…

Толкунов шморгнув носом, і не можна було зрозуміти, визнав він свою помилку чи ні. А Мишко сказав:

— Я знаю дорогу. На лузі біля струмка верби, там можна лишити машину, а далі я проведу. Просто до Камхубеля.

Бобрьонок зважував кілька секунд: щонайменше — троє есесівців, і їх троє — він, Толкунов і Мохнюк. Віктор лишиться з “вілісом”, а цей хлопець годиться тільки в провідники. Есесівців голіруч не візьмеш, єдина перевага розшукувачів — несподіваність. Що ж, іншого виходу нема: слід брати.

“Віліс” уже побачили в Штокдорфі — якщо викликати допомогу, мине певний час: есесівці дізнаються про небезпеку й можуть зробити спробу вирватися з села. Тоді їх не затримати.

Наказав:

— Братимемо!

Толкунов, не прощаючись з Функелем, повернув до хвіртки, а Бобрьонок подав фельдшерові руку. Той, мабуть, не чекав цього, бо впустив секатор і простягнув свою нерішуче, однак потиснув міцно, й майор із задоволенням відчув зашерхлість його долоні.

Село, мабуть, уже знало про появу радянських офіцерів, бо вулиця немов вимерла — тільки з-за паркана, садиби, що межувала з фельдшеровою, визирали злякані дитячі очі. Бобрьонок, з трудом підшукуючи німецькі слова, запитав у Функеля:

— Злякалися нас?

Той одповів не криючись:

— А як ви гадаєте? Знаєте, про що торочили в газета та ще й по радіо?.. Люди хотіли лишити село, та ваші танки прорвалися так нечекано.

Поки Мохнюк перекладав, Бобрьонок думав, що, зрештою, все закономірно: понад десять років Геббельс довбав їм мозок, і слава богу, що лишилися такі, як Функель. Але вже забув і про фельдшера, і про тривожні дитячі очі за парканом — колись усе налагодиться, а тепер не до сумнівів, треба взяти есесівців з “Цепеліна” і списки, а над іншими проблемами нехай сушить голову начальство.

За струмком верби утворили справді ідилічний закут — Віктор поставив машину так, що й за кілька кроків не можна було помітити, Толкунов опустив ремінець кашкета під підборіддя і уважно подивився на Мишка. Лише тепер той, певно, зовсім по-справжньому усвідомив усю серйозність ситуації, згасив усмішку й пірнув на стежку попід вербами.

За ручаєм тягнувся моріг, на якому паслися дві прив’язані корови, далі починалися чорні смуги зораних городів. Мишко справді добре знав місцевість, бо взяв круто праворуч, де стежка йшла поміж кущами й можна було непомітно обігнути село. Хлопець шастав у заростях попереду офіцерів, нарешті зупинився, розсунув гілки й поманив Бороьонка. Майор визирнув і побачив метрів за сто великий кам’яний сарай, а за ним крутий черепичний дах будинку. Невдоволено покрутив головою — підходи до садиби зовсім відкриті, трохи далі, правда, смородинові кущі, і якщо дістатися їх…

Толкунов дихав йому на вухо.

— Переберемося до сарая, а звідти до дому раз плюнути…

— А якщо вони в сараї?

— Начебто не повинні…

— Начебто…

Бобрьонок угледів, що трохи правіше від кущів до сарая тягнеться глибокий рівчак. Можливо, по ньому спускали з садиби стічні води. Хоч і не надійне, та все ж укриття. Наказав:

— Я спробую проповзти там, бачиш, рівчак за кущами. А ви з Мохнюком прикриєте мене. Потім по черзі за мною.

Толкунов схвально кивнув.

Бобрьонок повз, тримаючи автомат у витягнутій правиці і відчуваючи, що весь, мов на долоні. Але нічого не сталося, і вони обрали, мабуть, єдино правильний шлях. Спереду канава круто повертала — дістатися б туди, щоб заховатися. Раптом коротка автоматна черга порушила тишу, й кулі просвистіли майже над самим вухом. На мить Бобрьонок притиснувся до землі, але тільки на мить, може, на півсекунди чи навіть менше, бо одразу збагнув, що будь-яка затримка згубна. До повороту канави лишилося метрів три, вже не криючись, Бобрьонок кинувся туди й знову почув автоматне стрекотання. Його врятували саме оті півсекунди — куля лише обпалила Бобрьонкові руку нижче плеча, а він уже припав до землі, усім тілом відчуваючи її надійність.

6. Розмова відбулася у віллі під Берном, зовні начебто нічим не примітній, схожій на інші, двоповерховій віллі в респектабельному селищі, в центрі якого мешкали люди заможні — банкіри, промисловці, власники великих магазинів, — які вважали себе елітою суспільства. Одну з цих вілл, далі від людських поглядів та цікавих очей агентів різних розвідувальних служб, котрі буквально заполонили нейтральну Швейцарію, і придбало Управління стратегічних служб, як дещо пишномовно й не зовсім конкретно охрестив американську розвідку її шеф генерал Донован. Віллу під Берліном він, правда, ще й разу не відвідав, там полюбляв відпочивати й призначав конфіденціальні зустрічі його найближчий помічник і резидент Управління стратегічних служб у Швейцарії Аллен Даллес, саме тут починалися найсекретніші переговори з есесівським генералом Вольфом про сепаратну мирну угоду із західними союзниками. Даллес не любив згадувати це — треба ж таке, росіяни зуміли пронюхати про переговори й все лопнуло, як мильна булька… Та все ж комфорт, тиша, бар, повний пляшок з різноманітними напоями, надійна охорона приваблювали найвищих офіцерів розвідки, і зручні покої вілли рідко коли лишалися порожніми.

У низькому шкіряному кріслі сидів молодявий чоловік з різкими, брусуватими рисами обличчя, розумними пронизливими очима, в сірому костюмі, не зовсім новому, але ще елегантному, пошитому в дорогого кравця. Він тримав пещеними пальцями кришталеву склянку, зрідка відсьорбуючи з неї віскі. Манера триматися — ввічлива, але вільна й навіть недбала, владність жестів і впевненість, з якою вів розмову, свідчили, що він звик грати першу скрипку в найвишуканішому товаристві, знає собі ціну й взагалі ставиться до своєї персони цілком серйозно. Його партнер сидів у такому ж кріслі й пив віскі з точно такої ж кришталевої склянки, був він трохи старший за чоловіка в сірому костюмі і офіційно займав у розвідці вищу ієрархічну сходинку, та почувався трохи скуто, хоч намагався не виказувати цього, голосно реготав, удавано недбало погойдував ногою і з насолодою затягувався димом справжньої гаванської сигари.

— Мати з вами справу, Хейг, воістину задоволення, — сказав чоловік у сірому костюмі. — Я прилетів з Парижа заради цієї розмови, і, сподіваюсь, не витрачу час даремно.

Хейг посміхнувся радісно й відверто, хоч і подумав, що цей молодик безсоромно бреше. Проте хто зараз каже чисту правду? Особливо в їхніх колах. А якщо це син самого Деллона, який, либонь, має не менше мільярда, то йому можна вибачити будь-яку брехню.

— Мені дуже приємно почути те ж саме від вас, Роберте, — знову посміхнувся сліпуче, хоч і подумав, що синки мільярдерів, улаштовані батьками до Управління стратегічних служб і сповнені до краю власної гідності, ніколи не сягнуть рівня кадрових офіцерів розвідки. Однак що вдієш! Сильні світу сього тому й називаються сильними, бо звикли, щоб усі навколо підкорялися їм. Хоча, зрештою, Робертові Деллону не можна не підкоритися, особливо якщо зважити на зовсім уже близьку повоєнну ситуацію. Певно, значною мірою саме від нього залежатиме майбутній розподіл посад у розвідці, до того ж і в Деллоновому концерні завжди знайдеться тепленьке місце для відданої та розумної людини.

— Маємо обговорити з вами, Дональде, деякі аспекти нинішньої ситуації, — мовив Деллон, міцно стискаючи наполовину спорожнену склянку. — І наші з вами завдання, що випливають з неї.

Хейг схвально нахилив голову, хоч і звик до мало не щоденних розмов, присвячених саме цим проблемам: Аллен Даллес дещо зловживав часом своїх підлеглих, збираючи їх для обговорення іноді не дуже суттєвих питань. Видно, Деллон помітив ледь вловимий іронічний блиск в Хейгових очах, бо визнав за можливе додати:

— Конкретні й найближчі завдання, Дональде. Я чув, ви встановили контакти безпосередньо з офіцерами РСХА…

Хейг відповів не одразу. Хто його зна, що хоче від нього Деллон і як він насправді ставиться до ділових стосунків з есесівцями. Дехто й досі в полоні старомодних уявлень про роль СС у третьому рейху й вважає, що треба суворо дотримуватися угоди про денацифікацію. Правда, Деллона ніколи не можна було запідозрити в обмеженості поглядів, проте…

Про всяк випадок Хейг відповів ухильно:

— Не зовсім точна інформація, Роберте. Усього лише з одним офіцером, до того ж, можна сказати, він зараз в опалі.

— Проте чув, він зберіг старі зв’язки, і можна скористатися з того.

У цих словах уже відчувався прямий натяк, Хейг змірял Деллона уважним поглядом, ковтнув зі склянки й пояснив:

— Йдеться про таємні документи особливої команди “Цепеліна”. Списки агентів, закинутих німцями до росіян, зокрема до промислових центрів.

Деллон повільно відрізав кінчик сигари, непоспішливо розкурив її.

— Це дуже серйозно, — сказав, — і мені прикро, що я тільки тепер почув таку новину.

— Містер Даллес у курсі, — пояснив вибачально Хейг, — і я не винен, що така інформація досі не потрапила до вас.

— Не маю наміру звинувачувати особисто вас, Дональде, — заперечив Деллон. — Отже, документи “Цепеліна”… В якій стадії все це?

— Штурмбанфюрер Краус, який запропонував цю комбінацію, другий день у нашому розпорядженні. Під Бреслау, в якомусь маєтку графа чи барона, на нас чекають шеф особливої команди “Цепеліна” і якийсь росіянин-білогвардієць, визначний спеціаліст по документах. Потрібен маленький літак, бажано російський, який би міг приземлитися там і забрати їх.

— І все залежить від літака?

— Сьогодні повідомили: виникли якісь непередбачені труднощі.

— Дурниці, завтра вранці за будь-яких умов літак буде. Але він зможе взяти лише двох. Краус має летіти туди?

— Без нього пілот навряд чи знайде місце посадки.

— Шеф команди “Цепеліна” й російський спеціаліст… — сказав Деллон. — Третій — штурмбанфюрер з Головного управління імперської безпеки. Кимось із трьох доведеться пожертвувати.

— Гадаю, спеціаліст по документах переважить навіть генерала СС.

— Цих бундючних віслюків, Дональде, вистачає і в нас. Вирішуйте самі: шеф команди чи Краус…

— Я вже думав над цим. Певно, Краус… Має величезний досвід, готував навіть замах на самого російського Верховного Головнокомандувача і не його вина, що той агент провалився.

— Я чув про цю акцію, — зацікавлено зблиснув очима Деллон. — Певно, ці відомості також від Крауса? Я інформував Аллена, і він сказав, що про це не варто доповідати навіть президентові.

Деллон усміхнувся ледь помітно: справді, президентові іноді не варто знати те, що не може бути секретом для Деллонів.

— Отже, Краус, — вирішив. — Звичайно, шкода, нам би згодився і той Кранке. Власне, цю проблему я і хотів обговорити з вами.

— Але ж, як я розумію, його доведеться прибрати.

— Одним есесівцем більше, одним — менше, — махнув рукою Деллон, і Хейг подумав, що це не узгоджується з його попередньою заявою. Видно, Деллон сам відчув це, бо додав одразу: — І все ж ми мусимо зберегти есесівську еліту, принаймні есесівських спеціалістів, ви розумієте, Дональде, скільки справді здібних спеціалістів з найрізноманітніших питань працювало в СС?

— Здогадуюсь.

— Безперечно, більшість буде щаслива співробітничати з нами.

— Куди подінуться…

— Також резонно, Дональде. Справді, не матимуть виходу. Або з нами, або за грати. Альтернативи нема, і всякий, в кого голова на плечах, не захоче опинитися в тюрмі.

Хейг подумав трохи й заперечив:

— Однак, Роберте, наскільки мені відомо, наш президент підписав угоду про денацифікацію та переслідування СС. Росіяни зчинять галас, і не тільки росіяни. Світова громадська думка настільки недвозначна, що буде важко…

— І вам не все одно, що казатимуть наші конгресмени? — перебив Деллон.

— Мені, звичайно, все одно, але ж есесівців виловлюватиме армія, і буде нелегко домовлятися з армійськими офіцерами. Потім есесівців судитимуть, треба якось дотримуватись вироків, створювати табори… Це не так уже й просто…

— Звичайно, і я прилетів сюди саме для обговорення деяких аспектів цієї справи. Треба продумати систему, яка допоможе нам негласно врятувати потрібних людей. Таких, як Краус і отой російський спеціаліст.

— Чесно кажучи, я ще не думав над цим.

— Але ж уже завтра матимете перших ластівок. Що робити з ними, куди переправляти? З якими документами?

— Я гадав, що містер Даллес…

— Навіть він не має точного уявлення про це. Хейг подивився на Деллона стурбовано.

— Ви хочете сказати, що наші зусилля виявляться марними?

— Не зовсім, Дональде, але може статися й таке, якщо не вжити термінових заходів.

— Яких?

Деллон підвівся і підійшов до вікна. Стояв спиною до Хейга, розглядаючи щось на вулиці, нараз мовив не обертаючись:

— Вам, Дональде, доведеться зайнятися цим. Слід налагодити чіткий і безпечний шлях, яким ми зможемо транспортувати потрібних нам людей.

Хейг подумав про складності, що чекають його, — завжди важко розпочинати нову справу, особливо тепер, коли ще гримлять гармати. Але, вирішив, складностей в їхньому неспокійному житті вистачає скрізь і завжди, а запропонована Деллоном справа виглядає перспективною. Надто коли врахувати, що ці кляті есесівці намагатимуться тікати з батьківщини не з порожніми кишенями. За даними, які є в їхній швейцарській конторі, СС — одна з найбагатших організацій світу. Награбували золота, коштовностей, картин в усій Європі. Хейг мав навіть відомості (не зовсім точні, бо швейцарські банкіри вміють тримати язик за зубами), що есесівські скарби вже осіли в банках Берна, Цюріха та Женеви. І, звичайно, який дурень, маючи доступ до секретного рахунку, подорожуватиме жебраком?

Думки про есесівські скарби одразу поліпшили Хейгові настрій. Він примусить цих паршивих фашистів платити за порятунок, і це буде, без сумніву, справедливо. Бо за все в житті треба платити, особливо коли тебе витягають з багна.

Щоб не виказати Деллонові свого справжнього зацікавлення, Хейг похмуро посміхнувся і мовив розважливо:

— Справа ця непроста — знадобляться надійні люди та й гроші, певно, чималі. Залежно від розмаху операції.

— Гроші будуть, — запевнив Деллон. — Не повинні рахувати центи, коли йдеться про тисячі. Завжди вигідніше купити готового спеціаліста, ніж довго й нудно готувати новачка. А помічників шукатимете самі, Дональде. Орієнтири, щоправда, вже є. Міст, яким транспортуватимемо потрібних людей, пролягатиме з Німеччини через Швейцарію, потім через окремі італійські монастирі до Південної Америки. Іноді просто до Штатів.

— Монастирі? — не повірив Хейг.

— Не дивуйтеся, там сидять розумні люди. Та й кращого прикриття не знайдете. Спробуйте розпізнати есесівця під сутаною домініканця!..

— В цьому щось є, — погодився Хейг.

— Завтра одержите явки й паролі. Кодова назва операції — “Проект Пейперкліп”.

— У Швейцарії я знаю власників двох пансіонатів. Один на кордоні, другий тут, під самим Берном.

— Надійні?

— Поки платимо.

— Домовляйтеся. І врахуйте ще таке. Нам потрібні люди з досвідом і знаннями. Штандартенфюрер чи навіть генерала СС, якщо не має практики й взагалі вискочень, це нуль. Повторюю, в рядах СС багато пінних спеціалістів: лікарів, техніків, конструкторів… Зрештою, не так уже й важливо, належить людина до цієї організації чи ні. Спеціаліст по ФАУ мене цікавить більше, ніж есесівський фюрер, перед яким той стояв струнко. У нас вистачає своїх генералів та полковників, а от Браун, чули про такого, один…

— Конструктор ракет?

— Він здався нам у районі Мюнхена і, я гадаю, одержить у Штатах лабораторію. Але ж має багато помічників, дехто загубився в цій колотнечі, — обвів руками навколо, наче сиділи не в затишному кабінеті, а десь в окопах поблизу Ельби, — і наше завдання знайти їх, прочесати табори для військовополонених, встановити контакти з місцевим населенням. Але ж, Дональде, не мені вчити вас, як це робиться…

Хейг машинально кивнув, одразу вилаявши себе за це: мав, хоч для годиться, з увічливості заперечити Деллонові. Проте вирішив одразу, в таких справах має бути повна відвертість і взаєморозуміння.

— Я приймаю вашу пропозицію, Роберте, — мовив, дивлячись Деллонові просто у вічі. — Бо згоден з вашими ідеями — вони видаються мені привабливими.

— Я чекав саме такої відповіді. Отже, завтра починаємо операцію “Проект Пейперкліп”. Я подзвоню генералові Кларку, й ви негайно одержите радянський літак. До речі, де ваш Краус?

— Тут, у Берні.

— Сьогодні повинен вилетіти до Франкфурте, там наш аеродром, і літак чекатиме на нього.

— У вас легка рука, Роберте, — підлестив Хейг. — І відчувається справжній розмах.

— Спадковість, — ледь помітно посміхнувся Деллон. — Ми звикли завжди бачити перспективу.

Хейг поштиво нахилив голову. Справді, в чому-чому, а в діловій спритності, вмінні зазирати далеко вперед Деллонам можна було лише позаздрити. Вже Робертів дід стояв на чолі цілого концерну. Та що дід?.. Зараз у Деллонів мільярд, ніяк не менше, цілий мільярд, а маючи гроші, можна купити все, не тільки нікчемних есесівців. Хоча, подумав Хейг, не такі вони вже й нікчемні, коли сам Деллон скуповує їх оптом і вроздріб. А його, Хейгове, персональне завдання — відкраяти від цього пирога якнайбільший і якнайсмачніший шматочок. Ні, не шматочок, а шмат, і бажано — з начинкою. Головне — зважувати на все й не поспішати. Списки, котрі він завтра має одержати від Крауса, слід притримати. І зараз, коли ще йде війна, на них можна непогано заробити, проте вартість списків зросте в кілька разів по війні, коли нарешті все стане на свої місця, замовкнуть гармати й разом з ними згаснуть патріотичні пристрасті. Не можна забувати, що за всіх умов Штати й Ради — по різних боках барикади, і надійні люди, завербовані СД чи абвером, свої люди десь під Москвою чи в Києві цінуватимуться всіма розвідками. А найбагатша — американська. Ці списки, як акції, котрі ніколи не падають у ціні.

7. Толкунов одразу оцінив ситуацію і дав довгу чергу по віконечку у фронтоні, звідки обстріляли Бобрьонка. Кивнув Мохнюкові, показуючи, куди слід спрямувати вогонь, і закричав майорові:

— Ми прикриємо тебе, гайда назад!

Бобрьонок зрозумів: це — єдиний вихід. Якщо у есесівців є гранати, йому кінець, мілка канава не захистить. Він напружився, готуючись до кидка, вичекав секунду чи дві після того, як застрекотіли автомати Мохнюка й Толкунова, й побіг, не криючись — поки есесівці не оговталися і не встигли змінити позицію.

Їхній розрахунок виявився правильним — майор устиг продертися крізь кущі, впав, задихаючись, біля Толкунова, і лише тоді капітан опустив автомат. І мало не одразу по них ударили з ручного кулемета. Але це вже було не страшно: кулі зрізали віти над головами, а розшукувані легка \н в мертвій зоні й могли спокійно оцінити ситуацію.

Толкунов погладив ложе автомата, наче дякуючи йому, й зітхнув розпачливо.

— Наморочилися…

— Невідомо, скільки їх там, — сказав Мохнюк.

— Не менше трьох, якщо вірити фельдшерові.

— Вони можуть утекти через село, — втрутився Бобрьонок. — Ти, капітане, лишайся з хлопцем, а ми й там перекриємо їм шлях до відступу. І викличемо допомогу.

— Так, без неї не обійтися, — погодився Толкунов. — Будинок кам’яний, як фортеця, і всі підходи до нього прострілюються, утрьох не впоратися.

— Бувай… — Бобрьонок уже спритно перебігав попід кущами, тримаючись мертвої зони. Тепер мусили якнайшвидше обійти садибу й зайняти зручні позиції на вулиці — поки есесівці не оговталися і не спробують пробитися саме там. Бобрьонок лише на мить затримався біля “віліса”.

— Викликай Карого, — наказав Вікторові. — Танк і взвод автоматників!

Вони влаштувалися на протилежному від садиби Камхубеля боці вулиці — Мохнюк у глибокому кюветі, а Бобрьонок трохи далі, мало не напроти воріт, за кам’яним підмурком сусідської дротяної огорожі — коли б есесівці спробували прорватися саме тут, вони б перестріляли їх, як куріпок.

Минуло, певно, не більше чверті години, як есесівці обстріляли Бобрьонка, тепер у селі панувала тиша, тільки мукала неподалік корова й квоктали кури — майор подумав, що, можливо, есесівці скористалися з паузи, поки вони з Мохнюком поверталися з городів на вулицю, і втекли. Мали в своєму розпорядженні принаймні хвилин п’ять чи шість, а для людей досвідчених цього цілком вистачило б. Правда, могли думати, що з боку села садибу також заблоковано, — звідки знали, що по їхніх слідах ідуть лише троє контррозвідників, а не цілий підрозділ?..

Однак есесівці вже мали розібратися в ситуації. Справді, коли б у село ввійшов підрозділ, садибу вже б атакували, а тут — тиша, аж чути ремигання корови в хліві.

Майор подумав: якщо б він був на місці есесівців, навряд чи проривався б у ворота, краще — через рідкий яблуневий сад, він, правда, майже весь проглядається крізь дротяну огорожу, проте трохи далі, за ним — якісь господарські будівлі, курник, сарайчик і паркан, який можна перескочити.

Бобрьонок зосередив свою увагу на курнику і, як виявилось, не помилився — з-за нього вигулькнула голова есесівця, він поспіхом озирнувся і шмигонув до паркану.

Майор цілився непоспішливо — есесівець підтягувався, ковзаючи підборами черевиків по струганих і фарбованих дошках паркану. Бобрьонок зняв його короткою чергою. Але й есесівці засікли майорову схованку, вдаряли по ній з кулемета: від підмурка, за яким притулився розшукувач, полетіли цегляні друзки.

Майор не визирав, поки стріляли: бачив, що Мохнюк робить йому заспокійливі жести, зрештою, почувався затишно за кам’яним підмурком, мав можливість не висовуватися, бо знав, що Мохнюк контролює становище.

Кулемет обірвав свої черги раптово, наче йшов не справжній бій, а хтось бавився в стрілянину, знову можна було почути ремигання корови, а потім загорлав півень, видно, навіть вони звикли до пострілів…

Бобрьонок зиркнув на годинник. Минуло хвилин десять, як Віктор зв’язався зі штабом армії, і підрозділ з охорони тилу вже вирушив їм на допомогу. Має прибути приблизно через годину, отже, треба протриматися тільки годину, звичайно, це не важко, коли справді в садибі криються лише двоє-троє есесівців. До речі, одного вже нема, он лежить під парканом — добігався…

Якщо ж есесівців лишилося двоє, навряд чи зможуть довго боронитися, надто коли атакувати одночасно — звідси й з городу…

Щоправда, інформація може бути й помилковою…

Бобрьонок щільніше притулився до землі, зняв кашкет, насунув на автоматне дуло й трохи висунув з-за підмурка. Кулемет застрочив одразу, куля пробила кашкет, зачепивши зірочку, й майор лише скрушно похитав головою.

Минуло чверть години, есесівці більше не робили спроб прорватися через сусідське подвір’я, і Бобрьонок зрозумів їхній план. Скоро почне сутеніти, через годину чи трохи більше зовсім стемніє, і тоді вони намагатимуться втекти. Адже не знають, що цілий взвод автоматників уже поспішає до Штокдорфа.

Бобрьонок навіть прислухався, чи не ревуть мотори, але панувала тиша, й лише десь на краю села валували собаки. Потім заспівала якась птаха, діловито зацвірінькали горобці…

Майор посміхнувся: у горобців свої справи, настала весна, і слід дбати про гнізда — їм чужі людські пристрасті, й їхні війни щодня закінчуються мирною угодою десь попід дахом.

Зайнятий думками про горобців, Бобрьонок не одразу почув далеке дзижчання моторів. Нарешті до його свідомості дійшло: до них поспішає допомога. Майор коротко свиснув Мохнюкові, й той помахав йому з кювета рукою, показуючи, що все збагнув.

Гуркіт посилився і раптом заполонив ціле село, почулося брязкання гусениць, і з-за повороту вискочив танк, а зі ним машина з автоматниками. Бобрьонок бачив, як солдати зістрибували з автомобіля, розбігаючись попід парканом, — знали, де засіли есесівці, отже, Віктор перестрів танк за мостом, а може, той хлопець? Спритний хлопчина, треба буде потурбуватися про нього…

Танк дочекався, поки автоматники займуть зручну позицію, і повільно та загрозливо посунув до садиби Камхубеля. Він зупинився посеред вулиці, якраз між садибою і Бобрьонком, обдав майора сизою бензиновою хмарою, і гармата почала повертатися до будинку. Завмерла на мить, шукаючи ціль. Ще секунда — й вона б вивергла полум’я, та розчахнулося мансардне вікно, й звідти замахали білим рушником. Чоловік, висунувшись з вікна по пояс, щось кричав і розмахував імпровізованим білим прапором, слів не можна було почути за гуркотом мотора, проте все й так було зрозуміле — есесівці зламалися і просили пощади.

Бобрьонок побачив, як Мохнюк вискочив з кювету, побіг через вулицю, тоді й він підвівся, перескочив через паркан і подався за Мохнюком. Але ковані високі ворота садиби Камхубеля були зачинені. Майор згарячу наліг на них плечем, однак ворота й не рипнули, а слід було поспішати, поки есесівці не оговтаються.

Майор відступив на кілька кроків, аби з розгону вдарити по воротах, проте відчув гаряче дихання танка й відскочив убік — важка машина навалилася на ворота, зірвала

петель, підім’яла… Бобрьонок рвонув до садиби, виставивши поперед себе автомат, та нараз почув постріл. У танковому гуркоті постріл прозвучав несерйозно, мовби виляск звичайної хлопавки, майор інстинктивно пригнувся і метнувся вбік, проте більш ніхто не стріляв, і Бобрьонок кинувся у будинок.

На підлозі заскленої веранди, розкинувши руки, горілиць лежав чоловік у білій сорочці, стискаючи парабелум. Майор ногою вибив у нього зброю і тільки по тому побачив на протилежному боці веранди ще двох у цивільному з підведеними руками. Зупинився, загрозливо виставивши автомат і готовий будь-якої миті натиснути на гашетку, — почув важке сопіння Мохнюка за плечима й запитав не обертаючись:

— Вони?

— Ні… — Мохнюк спритно обмацав чоловіків, не знайшов зброї і озирнувся на Бобрьонка. — Ці молодики не з “Цепеліна”.

Бобрьонок розчаровано опустив автомат. До будинку вже увірвалися озброєні солдати — швидко обшукали дім і вивели на веранду літнього й сивого чоловіка та огрядну злякану жінку в старій кофті. Вона шморгала носом, з жахом дивлячись на солдат, потім побачила вбитого на підлозі, кинулася до нього, притулилася, наче сподівалася оживити, закричала тонко й пронизливо:

— Франц!.. Франц!..

Бобрьонок збагнув, що це, певно, Камхубелів син, про якого йому казав фельдшер Функель, — отже, запеклий есесівець, котрий не захотів визнати свою поразку.

А інші?

Ступив до чоловіків, які все ще боялися опустити руки.

— Допитай їх, — наказав Мохнюкові.

— Хто такі? — запитав той.

— Солдат сто першої танкової дивізії Ернст Руменіге, — одповів один.

— А ти? — Мохнюк тицьнув автоматним дулом другого.

— Ми з одного екіпажу… Йоганн Вольф…

— Документи?..

Перший повільно й лякливо опустив руки, витягнув із задньої кишені штанів солдатську книжку.

— Чому в цивільному?

Солдат знизав плечима.

— Але ж ви всіх, хто служив у СС, розстрілюєте… — пояснив нерішуче.

— Хто казав?

— Наш ротний… Та й взагалі — всі…

— Ми судимо тільки злочинців. І якщо твої руки в крові…

Солдат злякано відсахнувся.

— Ми звичайні солдати…

— З вами розберуться… — махнув рукою Мохнюк. — Візьміть їх! — наказав автоматникам і обернувся до Бобрьонка: — Виходить, потягнули пустий номер?..

— Не такий уже пустий: четверо есесівців… — похмуро відповів той.

8. — Через дві години літак, Гюнтере, — сказав Хейг і повісив плащ на вішалку. — Ви готові?

— Давно… І навіть трохи хвилююсь, кожна година дорога.

— Непередбачені ускладнення…

— Літак?

— Нарешті всі проблеми розв’язано, вилітаєте завтра з аеродрому під Франкфуртом.

— Сьогодні зв’язуватися з Кранке?

Хейг заперечив:

— Почекайте до ранку. Усе ж — війна, і завжди може виникнути щось.

— Літак — російський?

— Так.

Краус радісно посміхнувся.

— Це значно полегшує завдання.

— Але він зможе взяти лише двох.

Краус зміряв Хейга допитливим поглядом.

— Маєте на увазі?..

— Лише двох, Гюнтере. Вас і ще одного…

— Кранке чи Валбіцина?

— Яка ваша думка?

Краус невизначено знизав плечима. Біс його зна, які плани в цього американця, ліпше ухилитися від прямої відповіді.

— Обидва варті уваги.

— Нам потрібні спеціалісти, Гюнтере…

Краус здогадався, що має на увазі Хейг.

— Цей російський білогвардієць — справді гарний спеціаліст. Саме це ви хотіли підкреслити?

— А Кранке?

Тепер Краус точно знав, що хоче почути від нього Хейг.

— Таких, як Кранке, в СС хоч греблю гати. Звичайний гауптштурмфюрер, рядовий адміністратор.

— Я радий, що наші плани збігаються, Гюнтере.

Краус подумав: добре, що він сам зв’язуватиметься завтра з Кранке, а то невідомо, кому з них насправді віддав би перевагу Хейг: усе ж гауптштурмфюрер був шефом команди “Цепеліна” й має величезний досвід підготовки шпигунів та диверсантів.

— Вам доведеться на місці розв’язати цю проблему, — сказав Хейг.

— Звичайно. — Краус подумав, що не зовсім по-джентльменському стріляти в спину доброму знайомому, та що вдієш — вибору немає. Як на його думку, краще було б прикінчити цю російську свиню, проте, певно, Хейг має рацію: з Валбіцина більше користі. Крім того, Валбіцин — вузький спеціаліст і не конкуруватиме з ним, Краусом, а Кранке за всіх умов може десь підставити йому ніжку. Отже, питання розв’язане, й сумніву не може бути.

— Я летітиму разом з вами до Франкфурте, — повідомив Хейг.

“Так, — подумав Краус. — Кровно зацікавлений в успіхові операції…”

— Чекатимете нашого повернення? — запитав.

— У мене є там різні справи, — відповів Хейг невизначено. Не міг же сказати, що списки “Цепеліна” вже котру ніч не дають йому спокою. І все ж не утримався від запитання: — Ви впевнені, що завтра все буде о’кей?

— Начебто враховане все до дрібниць…

Хейг нервово потер руки.

— Тепер успіх справи залежить від вас, Гюнтере, сподіваюсь, ви до кінця усвідомлюєте, що ваша подальша доля…

— Могли б не підкреслювати це, — сухо обірвав його Краус.

— Слід поставити всі крапки над “і”.

— Так, слід, — несподівано легко погодився Краус.

— А якщо ви розумієте це, хотів би запитати… — Хейг зробив паузу, немов збираючись з думками, хоча давно вже знав, що саме йому потрібно від Крауса. Вів далі розважливо: — Ви довгий час служили в РСХА, Гюнтере, й мусите добре знати кадри Головного управління імперської безпеки. Нас цікавлять спеціалісти, найкращі ваші спеціалісти, незважаючи на те, що і як вони робили. Ми люди без забобонів, і слово “гестапо” не викликає в мене відрази й ненависті, як у людей з вузьким світоглядом. Головне: на що здібна людина і як її можна використати… Вам зрозумілий хід моїх думок, Гюнтере?

— Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?

— Так.

— Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, — похитав головою Краус. — Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.

— Ви хочете сказати, — розчаровано почав Хейг, — що не зможете допомогти мені…

Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:

— Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?

— Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…

Краус безнадійно махнув рукою.

— Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.

— Куди? — занетерпеливився Хейг. — Уже одна ця інформація багато чого варта.

— Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, — не без іронії мовив Краус. — Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…

— Де? — нетерпляче перервав його Хейг.

— Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?

— У Австралійських Альпах? За Лінцом?

— Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.

— Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.

Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.

— Не може бути! — вигукнув.

— Усе може бути зараз, Гюнтере, — повчально мовив Хейг. — Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.

— Фюрер не міг накласти на себе руки! — заперечив Краус. — Бо це — кінець Німеччині.

— Кінець, — спокійно ствердив Хейг. — Хіба ви ще не усвідомили цього?

Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді — одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.

Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:

— Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?

— Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.

— Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.

— Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.

Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?

— Давайте повернемося до цієї розмови згодом, — порадив. — Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.

— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.

— Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, — сказав. — Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. — Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, — гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?

— Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? — витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.

— Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.

— Але ж ви не знаєте Скорцені. Він — справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.

— Ну й що?

Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.

А зрештою, може, має рацію?

Либонь, має. Недавно вони трохи перебрали з Хейгом, і той втовкмачував йому, що все в світі продається і купується, буквально все, треба тільки знати, яку ціну запропонувати.

Але ж Скорцені?..

Краус мимоволі зіщулився, тільки уявивши собі розмову із Скорцені. Можливо, той наказав би розстріляти його чи повісити, все може бути, адже вважається першим лицарем третього рейху. Однак нема рейху, виходить, нема й лицарів. Ця думка трохи потішила Крауса, зрештою, Скорцені тепер такий же, як він, хіба що за нього просто трохи більше заплатять, точніше, не за нього, а за таємниці, котрі йому відомі.

Як не кинь, подумав ще Краус, час складний, і невідомо, що станеться з тобою завтра, треба жити сьогоднішнім днем, а сьогодні він має тільки підтакувати цьому американському підполковникові. Тому й мовив цілком щиро:

— Перетягти на свій бік Скорцені — це була б надзвичайна удача. Уявляю, скільки цінностей та секретних паперів заховано в штольнях Альпійської фортеці,

— Так, можна зробити непоганий бізнес, — ствердив Хейг. — І ми повернемось до цієї розмови після того, як залагодимо справу з “Цепеліном”. Думаючи про велике, — мимовільно перейшов на повчальний тон, — ніколи не гребуй малим, хоча, — уточнив, — не такий уже й дріб’язок — ті списки. І завтра мусимо їх одержати.

9. — Ну що ж, — пробуркотів Толкунов, сідаючи у “віліс”, — починаємо спочатку…

Скільки разів вони вже починали спочатку, подумав Бобрьонок, дивлячись, як автоматники ведуть до машини есесівців. Спочатку то спочатку, але звідки саме?.. У домі Камхубеля знайшли притулок есесівці, та он скільки будиночків у Штокдорфі. Ціла вулиця, у всі не зайдеш, не обшукаєш, а якщо й зайдеш, хіба важко сховатися?

Бобрьонок невдоволено похитав головою і поліз до машини. Проте побачив, що з-за місточка до них поспішає Функель, і зупинив Віктора, який уже завів мотор.

Фельдшер підійшов захеканий.

— Така новина, панове офіцери, — мовив збуджено. — Вбито Кальтца, — озирнувся на Мишка, що стовбичив тут же, — управителя маєтку графа фон Шенка. За парком, поблизу мисливського будинку.

Майор не чекав, поки Мохнюк перекладе, сам зрозумів, що йдеться про якесь убивство.

— Ну й що? — мовив байдуже.

А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:

— Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…

— Так йому й треба, — виніс категоричний присуд Толкунов. — Напився робітничо-селянської крові…

Бобрьонок запитав у Мишка:

— Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…

— Цей Кальтц був великою падлюкою, — ствердив хлопець. — І мотузок за ним давно плакав.

— От бачиш! — вигукнув Толкунов. — Собаці собача смерть!

— Але з наших навряд чи хто вчинив би це, — заперечив Мишко. — Самі ж дівчата, хіба — французи? Ні, не вони… — похитав головою.

Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.

— Там, — сказав Мишко, — на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.

“Хто?” — хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині — хто саме?

— Кажеш, мисливський будинок… — протягнув роздумливо. — І хто в ньому живе?

— Я там не був, — якось вибачливо мовив Мишко. — Нам туди ходити категорично заборонено.

— Фон Шенк?

— Він рідко тут буває.

Бобрьонок підкликав Функеля.

— Хто знайшов тіло управителя? — запитав.

— Старий Каушман. У нього поле за яром, пішов подивитися на озимину. Почув: сойки в кущах стрекочуть. Зазирнув і побачив…

— Як убили Кальтца?

— Ножем у спину.

Бобрьонок подумав: навряд чи управитель підставив би спину незнайомому, то більше комусь з робітників. Отже, Мишко має рацію, вони до цього непричетні. Певно, Кальтца прибрав хтось із знайомих або друзів.

— Хто зараз мешкає в мисливському будинку Шенка? — поцікавився у Функеля.

Фельдшер розвів руками.

— Там постійно живе камердинер Георг Хальцхауер. Іноді приїздив сам граф чи його друзі.

— Давно приїздив?

— Ще взимку.

— А друзі?

— Не чув.

— Чи можуть там переховуватись сторонні?

— А чого ж… Будинок у безлюдній місцині й досить великий.

— Кальтц міг там хоронитися?

— Звичайно.

Бобрьонок торкнувся Мишкового плеча.

— Покажеш, де той будинок.

Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і “віліс”, одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.

— Там парк фон Шенка, — пояснив Мишко, — а всередині мисливський будинок.

Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.

Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:

— Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.

Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.

Вони йшли не алеєю, а поза кущами обабіч неї. Мишко висунувся трохи вперед, але Толкунов мовчки притримав його — хотів наказати, аби взагалі повертався до “віліса”, однак тільки засопів невдоволено, згадавши, що Бобрьонок не осмикнув цього метикованого хлопчини.

Будинок виріс перед ними раптово — досить велика двоповерхова цегляна споруда з високим черепичним дахом і вузькими готичними вікнами. Певно, збудували його давно, ще в минулому столітті, бо фасад прикрашали старовинні ліхтарі, в них колись запалювали гасові лампи, тепер, либонь, замінили на електричні, однак про це можна було тільки здогадуватися, бо жодний ліхтар не світився, тьмяніли й вікна, наче в будинку зовсім ніхто не жив.

Бобрьонок нечутно прослизнув до тераси, з якої вели всередину будинку високі двері, — посмикав, але вони не піддалися, і тоді майор погрюкав — гучно й владно.

Ніхто не відповів, Бобрьонок погрюкав ще й притулив вухо до дверей, прислухаючись. Нічого не почув, хотів уже вдарити прикладом автомата, та на другому поверсі розчинилося вікно, й старечий голос запитав:

— Хто?

— Відчиніть! — наказав Бобрьонок.

Старий, мабуть, не зрозумів його одразу, проте, певно, нарешті збагнув, що з ним розмовляють російською, і мовив поспішливо:

— Вибачте, я зараз… Я швидко, прошу не гніватись…

Він і справді спустився швидко, на першому поверсі увімкнули світло, і Бобрьонок подивувався: навколо війна, ось-ось візьмуть Берлін, за кілька десятків кілометрів ідуть бої під Бреслау, а тут мир і спокій, є навіть електрика. Звідки?

Однак одразу забув про своє здивування, бо двері натужно розчахнулися, за ними злякано притулився старий, миршавий чоловічок у халаті, зовсім низенький, здається, зачепи його пальцем, упаде й не підведеться.

Бобрьонок ступив до холу, краєм ока помітивши, як метнулася тінь з-за дверей — то Мохнюк поспішав до нього. А Толкунов, як і домовлялися, поки що разом з Мишком лишався в парку — підстрахувати й у разі чого допомогти.

— Радянські офіцери! — мовив Бобрьонок владно і, не чекаючи запрошення, пройшов далі. На мить зупинився, вражений. Ніколи не бачив (та й де міг?) мисливських будинків, навіть не мав уявлення про них, а тут ноги втонули в м’якому хутрі, стіни, обшиті дубовими панелями, прикрашені вепрячими, оленячими й лосячими головами, а ведмідь, підвівшись на задні лапи, наче загрозливо ступає до непрошених гостей.

Старий все ще тулився до дверей і дивився лячно, смикаючи пальцями кінці пояса від халата.

— Ви хто? — запитав його Мохнюк.

— Георг Хальцхауер, з вашого дозволу камердинер і наглядач цього будинку.

— Хтось, крім вас, тут є?

— Ні, — енергійно захитав головою камердинер. — Та й хто може бути?

— А граф фон Шенк?

— Давно не бачили…

— Мусимо оглянути будинок.

Камердинер відпустив кінці паса, розвів тремтячими руками.

— Але ж я кажу: нікого нема.

Мохнюк ступив на дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

— Показуйте! — мовив твердо.

Старий, підібравши поли халата, метушливо почимчикував сходами, озираючись, немов йому щось загрожувало.

Бобрьонок штовхнув двері, що вели з холу. Велика кімната з білим роялем і м’якими кріслами, за розсувною скляною стіною довгий стіл і буфети попід стінами, отже, їдальня. Нікого. Майор чомусь обережно причинив двері, наче боячись порушити тишу й похмурість кімнати, сковзнув холом до ще одних дверей. Короткий коридор, праворуч двері розчинені й в кімнаті світиться. Певно, тут мешкав камердинер, постіль зім’ята й ковдра відкинута, а на столику поруч парує склянка чаю. За дверима навпроти — кухня, далі — туалет і ванна, справді нікого, і, може, старий не бреше?

Все ж почуття тривоги не полишало Бобрьонка, почув якийсь шерех в кінці коридора, підвів автомат і спрямував туди промінь ліхтарика, але, побачивши лише вовчу морду з роззявленою пащекою і виблискуючими скляними очима, тихенько вилаявся. Недаремно ж кажуть — у страха очі по яблуку…

Бобрьонок повернувся до холу і, почувши шум на другому поверсі, метнувся до сходів, стрибав через дві сходинки, хвилюючись, що запізнився. Побачивши освітлений отвір дверей, кинувся туди, на мить притулився до одвірка, готовий різонути автоматною чергою. Однак побачив лише на тлі заставлених книжками масивних шаф догідливо зігнуту низеньку постать у халаті.

“Бібліотека”, — збагнув і, не опускаючи автомата, ступив до кімнати.

Мохнюк стояв боком до розчиненого вікна й сторожко озирався, наче в книжкових шафах міг хтось сховатися. Потім для чогось визирнув у вікно й запитав:

— Уночі надворі ще зимно. Для чого відкриваєте?

Камердинер зігнувся ще догідливіше й відповів пошепки, немов довіряв величезну таємницю:

— Книжковий дух… Від книжок — негарний запах, і я не терплю його.

Мохнюк гмикнув у відповідь, але сперечатися не став.

— Почекайте тут, — наказав камердинерові, а сам, підморгнувши Бобрьонкові, вислизнув з бібліотеки. У коридорі мовив притишено: — Ви нічого не помітили в бібліотеці?

Бобрьонок заперечливо похитав головою.

— А що?

— Запах… Пахне тютюном, наче зовсім недавно курили. Й вікно відчинене…

— У мене нежить, — покрутив головою Бобрьонок. — А ви точно вловили?

— Безсумнівно…

— Може, старий палить?

— Може, й палить, але ж був унизу, в своїй кімнаті. Бобрьонок застережливо підвів вказівного пальця.

— Отож, старлей, зараз ми його промацаємо. До речі, в бібліотеці нема попільниці?

— Нема, я вже глянув.

— Тепер обережно. Скажіть камердинерові: нехай лишається там, решту кімнат обдивимось самі.

На другому поверсі було ще три спальні з ванними, в кожній — акуратно застелені ліжка, які наче пишалися своєю незайманістю. У двох спальнях шафи зовсім порожні, у третій, більшій і краще вмебльованій (видно, тут зупинявся сам фон Шенк), висіло кілька костюмів, лежали сорочки та светри. Все в ідеальному порядку, випрасуване, без жодної бганки, тут так і тхнуло нежилим духом.

У ванній Бобрьонок відкрутив крани, теплої води не було, але холодна потекла тонкою цівкою. Мохнюк перемацав рушники і впевнився, що ними також ще ніхто не користувався. На поличках під дзеркалами у всіх трьох ванних стояли флакони одеколону, лежали непочаті шматки туалетного мила.

Бобрьонок зітхнув розчаровано.

— Ні, старлей, — мовив, — якби тут хтось був, обов’язково лишив би слід, бачите, все неторкане.

Мохнюк стенув плечима.

— Я ж нічого не тверджу…

Вони повернулися до бібліотеки — Георг так і стояв посеред кімнати, догідливо зігнувши спину й перебираючи кінці пояса. Не виявляв ні хвилювання, ні обурення, тільки дивився докірливо.

— Я ж казав: нікого нема, — пробуркотів, і вперше нотки невдоволення прозвучали в його словах.

Мохнюк задумливо пройшовся вздовж книжкових шаф, зупинився біля бару, відчинив його. Кришталеві чарки й келихи. Повні й напівпорожні пляшки. Капітан узяв келих, подивився крізь нього на світло, навіть понюхав.

— Може, панове хочуть випити? — запобігливо мовив камердинер. — Є справжній французький коньяк, чи віддаєте перевагу шнапсу?

Мохнюк підійшов до Георга, запитав, пильно дивлячись на нього:

— Хто пив з цього келиха? Бачите, — підніс старому мало не до самого носа, — ще навіть не просохло…

Камердинер закліпав очима.

— Вибачте, панове, — мовив винувато, — звичайно, цей коньяк не для мене, але такі часи й невідомо, коли граф повернеться… Я і вирішив, що ковток коньяку не зашкодить… Ви не засуджуєте мене?

— Ні, — одповів Мохнюк упевнено й поставив келих назад до бару. — Аніскілечки.

— Ночуватимете тут?

Бобрьонок зрозумів, про що запитує камердинер, і енергійно похитав головою.

— Мусимо їхати, — одповів, — так і перетлумач йому: маємо ще багато справ і повинні їхати. Але, можливо, скоро повернемось.

Він затупотів по сходах, не звертаючи уваги на камердинера й начебто зовсім забувши про нього, але в холі нараз зупинився, взяв Георга за лікоть і попросив:

— Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?

Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:

— Запитай!..

Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:

— Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…

Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:

— Поїхали!

Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:

— Ну?

— Нікого, — відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: — Здається, нікого… — Подумав трохи й наказав: — Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…

— Що не подобається? — не зрозумів Толкунов. — Нікого ж не знайшли.

Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:

— Треба оточити будинок. А хлопця — додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми — тут…

Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його — голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.

Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор — двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, — міг хоч трохи затриматися й побазікати.

— Глуши двигун, — мовив, спершись на капот, — бо вони там до ранку загорятимуть…

Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:

— Щось надибали?

— Вирішили оточити будинок… — прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. — Певно, там ціла банда.

Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:

— Наші й банду візьмуть.

— Не може бути!

Шофер презирливо шморгнув носом.

— Не твоє це діло, — сказав суворо й зверхньо. — Тобі що наказано?

Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:

— Відіслали мене… Додому…

— Ну й топай, — одповів шофер безжалісно, — тут недалеко.

Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, — так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…

А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи — точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.

10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.

Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:

— Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер, я забув свою пачку внизу.

Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.

Одказав холодно:

— То хто вам заважає спуститися?

— А ви скнара, Кранке, — нараз вигукнув Валбіцин. — Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…

— Ви щось сказали про німців? — загрозливо перепитав Кранке. — Чи мені почулося?

— Ні, не почулося. Я сказав, що ви — типовий скнара, гауптштурмфюрер.

— Ще три дні тому я розстріляв би вас за такі слова, пане Валбіцин.

— Три дні тому я б не сказав такого.

— Демонструєте свою незалежність? Але врахуйте, ви все ж залежите від мене. Від мене і Крауса, — поправився, — і ми можемо лишити вас у приємному товаристві Георга.

— Гадаю, не насмілитесь вчинити таку дурницю.

— Забуваєтесь!

— Киньте, — іронічно посміхнувся Валбіцин, — не приньдтеся, вашу пісеньку вже проспівано, і ви тепер — пшик… То дасте сигарету?

Кранке сперся долонями на бильця фотеля. Ще секунда, й викинув би цю паршиву нахабну свиню у вікно, проте одразу опанував себе й потягся за сигаретами. Подав усю пачку Валбіцину. Погамував роздратування, подумавши, що, либонь, це тільки квіточки, й попереду в нього тернистий, звивистий шлях, і слід тримати себе в руках.

Валбіцин клацнув запальничкою. Кранке здалося, що за якусь мить, поки той прикурював, устиг побачити переможну посмішку на ненависному обличчі — знову гнів зсудомив його, і знову опанував себе. Подумав: негоже встрявати в суперечку, роздратування свідчитиме про його слабкість, а він ще не визнав своєї поразки. Бо безперечна поразка рейху зовсім не означає особистої поразки його, Кранке, і час згадати, що вій не тільки гауптштурмфюрер СС, а також фон Кранке, німецький дворянин, родовід якого сягає сімнадцятого сторіччя. Правда, і Валбіцин, здається, був поручиком царської армії, але ж тоді в поручики міг вибитися кожен, як у них у Німеччині навіть у полковники й генерали СС вибивалося справжнісіньке бидло, дрібні крамарі, м’ясники й навіть лакеї, а він, Кранке, так і лишився гауптштурмфюрером. Цей невисокий чин, за армійською градацією лише капітанський, давно муляв Кранке, він подумав про це з роздратуванням і зараз, та одразу схаменувся. Полковників і генералів тепер розшукуватимуть особливо ретельно, а різних гауптштурмфюрерів сила-силенна, і йому значно легше загубитися, якщо навіть американці відмовлять у підтримці.

Чому тільки мовчить Краус?

Третій день чекання, невже щось сталося?

Кранке відчув холод у потилиці. Якщо з Краусом справді негаразд, треба приймати рішення самостійно. Все було б значно простіше, якби клятий штурмбанфюрер не забрав ключ від сейфа. Крайнє мав надійні документи й міг би спробувати сам пробратися до американців. Аби тільки втекти від червоних, від їхньої контррозвідки, “Смершу”, де, звичайно, знають про існування “Цепеліна” й всіх його команд. Мабуть, давно полюють на його працівників.

Кранке подивився, як спокійно курить біля вікна Валбіцин. Глибоко затягується димом і відсьорбує з келиха, нарешті поставив келих на підвіконня і викинув недопалок у вікно. Наче не стоїть поруч попільниця — все ж неохайний народ ці росіяни, непутящий, і фюрер мав рацію, вирішивши звільнити від них Європу.

Але що хоче від нього Валбіцин?

— Ви чуєте? — запитав той.

Кранке прислухався: здається, десь поблизу гуркоче мотор… А це свідчить про небезпеку.

— Росіяни? — запитав.

Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, як від настирливої комахи. Перегнувся через підвіконня, приклавши долоню до вуха.

— Автомобіль! — мовив нарешті упевнено.

Кранке знервовано відкинув теплий плед.

— До підвалу! — наказав.

Валбіцин шмигонув до бару, поставив туди келих, не забувши висмоктати останні краплини. Схопив попільничку з недопалками й натиснув на потаємну кнопку між шафами. Одна з них подалася вперед, і Кранке, тягнучи по підлозі плед, югнув у отвір. Валбіцин прослизнув за ним, знову натиснув на кнопку, й двері безшумно й м’яко причинилися за ними.

Залізні гвинтові сходи вели до підвалу, де стояли вузькі ліжка, застелені товстими повстяними ковдрами, і сейф у кутку — його ледь спустили сюди есесівці. Крім того, біля стіни притулився невеличкий буфет, де лежав буханець хліба й кілька консервних бляшанок. Харчовий резерв для непередбачених випадків.

З підвалу вів ще один хід, який закінчувався добре замаскованим люком в альтанці, що сховалася серед бузкових кущів за мисливським будинком. За будь-яких обставин у підвалі можна було відсидітись тиждень чи навіть більше, поки вистачить харчів, а потім, влучивши зручний момент, дістатися альтанки й зникнути через парк.

Валбіцин увімкнув світло й простягнувся на ліжкові, взявши з столика ілюстрований журнал. Але Кранке безцеремонно натиснув на вимикач.

— Чого це ви? — незлобливо поцікавився Валбіцин, бо взяв журнал автоматично: читати не дуже й хотілося.

— Невже не розумієте?

— Але ж з підвалу світла не видно. Ми самі перевіряли…

— Лічильник… — пояснив Кранке. — Якщо нагорі всюди вимкнути світло, лічильник однаково крутитиметься… І спостережливі люди помітять це.

Валбіцин здивовано покрутив головою. А він, здається, недооцінив гауптштурмфюрера — справді вміє передбачити навіть дрібниці.

Вони лежали мовчки, прислухаючись, наче могли щось почути крізь товстелезні цегляні склепіння. Нарешті Кранке мовив чомусь пошепки:

— Безпідставна тривога, в разі небезпеки Георг уже встиг би подати сигнал.

— А ви поспіть, — також пошепки порадив Валбіцин, — ніч надворі, відпочивайте. Так буде…

Він не встиг закінчити свою думку — почулося тихеньке брязкотіння електричного дзвінка: Георг повідомляв, що в будинку чужі й треба сидіти тихо.

— Вони приїхали машиною, — сказав Кранке. — Виходить, росіяни…

— Так, ваші на машинах тут уже не їздять, — погодився Валбіцин.

— Наші — це й ваші, — дорікнув Кранке. — А от ті, що прийшли, ні наші, ні ваші.

Валбіцин увімкнув кишеньковий ліхтарик, скинув туфлі й в самих шкарпетках попрямував до дверей, які вели до гвинтових сходів.

— Ви що, здуріли? — не витримав Кранке.

Валбіцин зупинився, спрямував промінь ліхтарика на гауптштурмфюрера, освітив його чисто арійське видовжене обличчя.

— Заткни пельку!.. — просичав люто, і в цих словах вилив усе роздратування, що накопичувалося впродовж вечора. Побачив, як Кранке потягнувся до кишені по пістолет.

— Стрілятимеш? Але ж почують там… — Перевів промінь на стелю і додав презирливо: — Опудало!

Кранке тільки погладив пістолет у кишені. Зауважив спокійно:

— Але ж вони можуть почути кроки на сходах…

Валбіцин хихотнув.

— Ви ще не знаєте мене: вмію тихо, як миша!

Він почав підійматися сходами обережно, намацуючи пальцями ніг кожну сходинку, — мав досхочу часу, тримався за поручень і, перш ніж ступити, висвічував собі шлях. Ступивши на останню сходинку, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Дістав прихоплену з підвалу склянку, приставив краєм до дверей, що вели в бібліотеку, притиснувся вухом до денця. Старовинний, вивірений ще в юнкерському училищі спосіб підслуховувати чужі таємниці.

Тиша, чути лише збуджене дихання Кранке, який не витримав і примостився десь на нижній сходинці.

Минуло хвилин п’ять, може, трохи більше. Валбіцин не відривав вуха від склянки, мав величезний досвід і терпіння, певно, міг нерухомо простояти годину чи навіть більше: вивідав не одну таємницю завдяки своїй справді нелюдській витривалості. Нарешті почув якийсь шерех за стіною, потім тверді кроки й густий бас:

— Тут нікого нема?

— Нікого… — впізнав догідливий голос Георга. — Та й хто може бути?

Запала тиша, потім Валбіцин почув, як той же бас запитав Георга, чому відчинене вікно. Порадувався спритності старого й похвалив сам себе за завбачливість: якби сиділи з причиненими вікнами, давно б прокурили бібліотеку, й ті кляті червоні одразу б відчули тютюновий запах…

Голоси замовкли, Валбіцин вирішив, що непрохані гості пішли з будинку, однак через кілька хвилин знову долинуло гупання чобіт, до бібліотеки зайшли двоє чи троє, бо перемовлялися між собою стиха й уривчастими репліками — Валбіцин не міг точно визначити, скільки їх за дверима. Проте розмову між Георгом і тим же соковитим і чомусь знайомим йому басом, — тільки тепер Валбіцин усвідомив, що колись точно чув цей голос, — розібрав досить чітко й знову подумки похвалив камердинера за винахідливість. Подумав: усе ж він припустився помилки, поставивши келих назад до бара, хоч і спорожнив його до останку. Лишилися якісь краплини, може, тільки запах, однак і запаху, виявляється, достатньо, аби щось запідозрити.

Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила — клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?

Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер, зауважуючи йому, мав би рацію: він мусив захопити з собою до підвалу келих. На перший погляд — дрібниця, та якими неприємностями могла обернутися. Молодець Георг, викрутився і тут — старий лис, такий обведе навколо пальця кого захоче, не тільки цих недолугих смершистів.

Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями — можуть спокуситися…

Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:

— Загасіть!

Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:

— Ну, що ви почули?

— Росіяни.

— Я так і гадав. Вони пішли?

— З бібліотеки — так.

— Погано, якщо ночуватимуть, — затривожився Кранке. — Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?

Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.

Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина — ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…

— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.

Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:

“Тут нікого нема?”

Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.

Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними — в домашньому халаті й капцях без задників.

— Який жах, панове, — мовив високим голосом, — щойно тут були росіяни!..

Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:

— Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?

— Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…

Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:

— Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?

— З “Цепеліна”?

— Звичайно.

— Для чого він вам?

— Марков лишився в Бреслау?

Кранке невизначено знизав плечима.

— Напевно…

— Прошу вас пригадати точно: коли штурмбанфюрер Краус прилітав до Бреслау, Марков був на місці?

— Невже зараз це має якесь значення?

Валбіцин тицьнув пальцем у стелю.

— Здається, чверть години тому він був тут… — Обернувся до Георга, запитав: — Російський офіцер, який розмовляв з вами німецькою, високий, худий, горбоносий?

— Так, але звідки ви знаєте?

Валбіцин переможно посміхнувся.

— Поздоровляю вас, гауптштурмфюрер, — церемонно вклонився Крайнє, — ви пригріли в “Цепеліні” змію, точніше, російського агента.

— Марков? — розгублено перепитав той. — Усі так довіряли йому.

— Я також, — ствердив Валбіцин. — Але ви не відповіли на моє запитання…

— Я бачив Маркова, коли з канцелярії виносили сейф. Крутився у дворі без діла… Однак у “Цепеліні” був такий рейвах, усе розвалювалося… Ви ж самі знаєте…

— Отож, — упевнено перервав його Валбіцин. — Марков скористався з цього безладу й повернувся до своїх. Знаючи, що ми вивезли кудись сейф з документами “Цепеліна”. І тепер розшукує нас. Наступає нам на п’яти, гауптштурмфюрер, чи не здається вам, що Марков чудово поінформований?

— Так, либонь, хтось навів його на наш слід, — погодився Кранке. — Але, бачите, поки що бог милує…

— Бог і Георг, — уточнив Валбіцин. Трохи подумав і мовив різко, наче віддавав наказ: — Тепер звідси ані кроку. Поки не одержимо сигналу від Крауса.

Кранке не сподобався категоричний тон Валбіцина, та заперечувати не став. Справді, один необережний крок, і все собаці під хвіст.

— Спати, — сказав утомлено, — давайте відпочивати, панове, бо вже скоро дванадцята.

— Принесіть мені пляшку, Георге, — попросив Валбіцин, але подумав, що старий може пошкодувати повної і принесе відкорковану, зупинив комердинера: — Не треба, я сам. А ви лягайте, вечір справді видався не з солодких.

Георг пішов, а Валбіцин подався потаємним ходом до бібліотеки. Дістав з бара пляшку, постояв перед відчиненим вікном, вслухаючись у тишу парку. Той шумів заспокійливо, нараз здалеку долинув приглушений гуркіт, буцім ішла буря, проте Валбіцин добре знав: це зовсім не гроза, а відлуння канонади. Отже, десь кілометрів за двадцять чи трохи далі йде бій, певно, це росіяни штурмують Бреслау, і, звичайно, місто довго не втримати. Однак думка про це не зажурила Валбіцина — яке йому діло до Бреслау, до Берліна, плювати на все, попереду приємна ніч з повною пляшкою, а вранці все вирішиться. Буде добре, якщо Краус подасть сигнал, якщо ж ні, доведеться вибиратися звідси самому. Поява Маркова в садибі фон Шенка не може бути випадковою, і, як кажуть злодії, слід одразу злиняти.

Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…

Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, — певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все — марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.

Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.

Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти — якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.

Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, — не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім — Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.

Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.

У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина — він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.

А потім узагалі почалися благословенні часи — різні революції, заколоти, білий рух, наступ Денікіна на Москву, безладний відступ на південь і знову наступ, але тепер уже під командуванням генерала Врангеля. Хоч як дивно, але тоді Валбіцин не дуже засмутився втратою батьківського орловського маєтку. По-перше, був упевнений, що рано чи пізно поверне його, навіть побував у рідному селі, коли загони генерала Шкуро вдерлися на Орловщину, повісив кількох червоних босяків, вчасно втік, коли будьонівці розгромили Шкуро, а потім свято повірив у щасливу зірку твердого, жорстокого, але в той же час освіченого й розумного генерала Врангеля.

Навіть про відступ Врангеля до Криму, безлад і бійки за місце на пароплаві, що відходив з Севастополя, Валбіцин згадував спокійно. Бо, мабуть, саме тоді найбільше почував себе людиною — він міг усе, і його боялися, перед ним, звичайним поручиком, тремтіли полковники, не кажучи вже про червоних, яких розстрілювали сотнями.

Так, Валбіцин був твердо впевнений у цьому, — не було в нього кращих років, ніж революція в Росії, зрештою, біс з ним, що ледь накивав п’ятами з Севастополя, але ж лишилися і приємні спогади на все життя.

Справді, приємніших років не було. Потім довелося вести напівжебрацьке життя в одному з врангелівських військових формувань у Болгарії. Однак, слава богу, полковник Боровиков не забув свого вірного помічника: коли Гітлер узяв владу в Німеччині, викликав Валбіцина до Берліна, прилаштував на тепленьке місце в абвері — чинів і злетів воно не обіцяло, але давало певний комфорт і можливість мати щоденно пляшку шнапсу чи навіть коньяку, без чого після болгарських поневірянь Валбіцин уже не міг обходитись.

Забулося і те, що колись терпіли від німців у землянках під Псковом та Брестом, як стріляли по швабах і ходили в атаки, тепер лише на них покладали надії, тепер тільки з їхньою допомогою можна було дістатися до села під Орлом, і Валбіцин таки побував у ньому, правда, вже без надії повернути батьківський маєток, — добре вивчив своїх нових господарів і не сумнівався: не такі вони, аби розкидатися добром, не віддадуть, що прилипне до рук, навіть найвідданішому служаці, тим паче таке село, як їхнє, орловське.

Здається, перед війною там утворили радгосп, набудували біс його зна чого, і війна обминула все це, зберігся навіть будинок, де колись панич Кирило вилежувався на шкіряному дивані, правда, тепер тут містилося музичне училище.

Валбіцин був щиро здивований: для чого? Невже справді отим численним Іванам, Петрам чи Марусям потрібна музика, невже це для них таки завезли піаніно й навіть розкішний німецький рояль?

Рояль одразу відправили за призначенням, комусь з високопоставлених помічників адмірала Канарка, він повернувся на свою батьківщину, і тепер по його клавішах більше не тарабанила червона босота — правда, в глибині душі Валбіцина не дуже тішило, що якийсь майор чи навіть оберст видобуватиме з нього божественні звуки Бетховена. Плювати йому на всіх разом узятих полковників та штандартенфюрерів, інстинктивної неприязні до швабів не міг позбутися все життя, хоч нічим не виказував цього й вірно служив рейху.

Валбіцин скосив око на Кранке. Ще не заснув, хоча, здається, книга захопила його.

Валбіцин запропонував:

— Налити?

Гауптштурмфюрер похитав головою, і Валбіцин подумав: ну чого? Чого берегти своє дорогоцінне здоров’я, коли невідомо, чи проживеш ще хоча б добу? Клята німецька педантичність і впевненість, що все погане обмине тебе. Не те, що слов’янська неврівноваженість. До того ж цей Кранке зневажає його, Кирила Валбіцина, земляки котрого не тільки розтрощили різних там паулюсів, манштейнів, а вже стоять під Берліном.

— Як хочете, — мовив, — а я вранці все одно залишу це гостинне приміщення. Незалежно від того, обізветься Краус чи мовчатиме.

Кранке відклав книгу.

— Так, — погодився, — із штурмбанфюрером могло щось трапитись, а ми виконали свій обов’язок до кінця. Шкода тільки, — кивнув на сейф, — Краус виявився надто передбачливим…

— Був би автоген, — зітхнув Валбіцин, — ми б швидко впоралися з сейфом.

— А ви вмієте?..

— Не така вже й складна наука.

— Може, переговорити з Георгом?

— Небезпечно.

— Так, маєте рацію, — одповів Кранке, але не дуже впевнено. Подумав трохи й додав: — Ви розумієте, з тими паперами…

— Кум королю?

— Будь-яка розвідка заплатить за них.

— Ще й буде вдячна…

— Ви читаєте мої думки. У нашому з вами становищі цей фактор може стати вирішальним.

— Заплющать очі на наше минуле?

— Краус гарантував це.

— Ваш Краус думає насамперед про себе.

— Без нас він нічого не вартий.

— Певно, це так, — погодився Валбіцин. — І вранці пін обізветься.

Кранке кивнув, та якось непевно. Мабуть, слова Валбіцина про автоген запали йому в душу, — обмірковує, яку саме користь можна видобути з цієї пропозиції. Валбіцин усміхнувся: якби була найменша можливість дістати автоген, він давно б зробив це. Та й взагалі, єдине, що тримає його в цьому задушливому підвалі, — Краусова обіцянка прилетіли за ними. Цю перспективу ніяк не можна скидати з рахівниці: за якихось дві години без особливих пригод дістатися американців. А далі млин закрутиться сам…

— Я чув, що ці бісові сейфи можна якось підірвати, — озвався Кранке. — Ви в курсі?..

— Я не підривник.

— Я також.

— Гадав, що начальник диверсійного центру принаймні на цьому має знатися.

— У “Цепеліні” кожен відповідав за свою ділянку.

Валбіцин подумав, що такі “спеціалісти”, як Кранке, навряд чи зацікавлять американців, і запитав:

— Я чув, до вашого прізвища ліпиться “фон”… Маєте маєток чи давно спустили?

— Наш родовід починається десь у шістнадцятому сторіччі. — Кранке відзначався гонористістю і завжди прикрашав своє генеалогічне дерево, додаючи якусь сотню років. — Маєток наш у Східній Пруссії біля литовського кордону.

— Отже, з хрестоносців, — підсумував Валбіцин без особливого ентузіазму.

— Маємо триста гектарів орної землі, — вів далі Кранке. — Мисливські угіддя…

— Мали… — поправив Валбіцин.

— Це чому ж?

— Там зараз червоні.

— Колись вони однаково підуть.

— Ви не знаєте червоних. Ми також гадали: більше двох — трьох років не протримаються, а вони, бачите, і вас розгромили.

— То зовсім інше…

— Не інше, Кранке. Знаєте, як це зветься? По-їхньому — класова солідарність.

— Дурниці. Що спільного у німців з росіянами? Крім ненависті?

— Це у вас, Кранке. Точніше, в гауптштурмфюрера Кранке.

— Хіба воюють самі гауптштурмфюрери?

Валбіцин згадав тисячні натовпи з підведеними руками, істеричні вигуки “хайль”, факельні процесії в Нюрнберзі, військові паради, фронтову кінохроніку з численними атаками й перемогами, і його впевненість трохи похитнулася. Але думка про те, що за Кранке залишиться останнє слово, розсердила його, і Валбіцин вів далі вперто:

— Від вашого третього рейху лишилися руїни, і його треба відбудовувати. Після ери солдатів почнеться ера трударів. Ви, Кранке, не підете орати землю чи монтувати електростанцію, а ще ваш Маркс казав: пролетарі всіх країн, єднайтеся!

— Він більше ваш Маркс, ніж наш.

— Це вже казуїстика, Кранке, а факти — вперта річ. До речі, завжди хотів запитати вас, чому пішли в СС? Дворянин, землю маєте, і Гітлер начебто не дуже поважав таких…

— Усі ми думали про велич Німеччини!

Слова ці прозвучали надто пишномовно, і Валбіцин посміхнувся.

— Брешете, Кранке. Шукали особистої вигоди!

— А чого ви, також дворянин і офіцер, пішли до білої контррозвідки?

— Не плутайте праведне з грішним. Ми рятували своє минуле й думали про майбутнє. Своє, а не Росії, хоч також прикривалися гучними словами. У нас не було іншого виходу, альтернативи, і кожен мусив робити щось, навіть брудне. Розумієте, коли страйкують двірники, самому доводиться прибирати сміття. Тому ми пішли служити і вам, Кранке, вашому фюрерові, хоч я особисто ніколи не відчував до нього симпатії.

— Ну ось, — махнув рукою Кранке, — ви самі відповіли на поставлене запитання.

— Не зовсім. Нас загнали в кут, ми сподівалися на зміну влади в Росії тільки з вашою допомогою, але ж ви могли спокійно сидіти в своєму прусському маєтку й жити з прибутків від орендарів.

— Розмірене життя не для мене.

— Гадали, зробите кар’єру? Але ж Краус, без освіти і взагалі без особливих претензій, обійшов вас, Кранке. Хіба це справедливо?

— Чому вам хочеться залізти до мене в душу?

— Цікавість. Людська цікавість. Певно, вона притаманна кожному.

— Типова російська логіка: копирсатися в своїх почуттях і вивертати душу іншим.

— Доскіпуватися до істини.

— І вам потрібна істина? — щиро здивувався Кранке. — Я гадав, ви давно потопили все у шнапсі, і навіть найпростіші життєві проблеми цікавлять вас тільки стосовно до цього.

— Звичайна німецька зверхність плюс самовпевненість.

— Вони довели нас до краху.

— Так, тепер вам довго не піднятися.

Кранке опустив ноги на підлогу, здивовано втупився у Валбіцина.

— Невже ви і справді так вважаєте?

— Згадайте тільки Бреслау. Від нього лишиться купа каміння.

— Менш ніж за десять років Гітлер підняв Німеччину і створив третій рейх.

— Сподіваєтесь на німецьку працелюбність?

— Ми — організована нація.

— Не ви, Кранке, я ж казав, хто відбудовуватиме міста.

— Говорите, мов червоний агітатор.

— Дурниці, самі знаєте, ви ще, можливо, якось виправдалися б у червоних, а я — ніколи.

— То чому ж захищаєте їх?

— Я?.. — щиро здивувався Валбіцин. — Просто намагаюсь бути об’єктивним.

— Така об’єктивність межує із зрадою.

— Овва, Кранке, як зуміли все ж вбити вам у голову прописні істини: зрада, вірність фюрерові… Фірма доктора Геббельса, виявляється, зробила і з вас бовдура. — Нараз Валбіцин подумав, а чому він відмежовує Кранке від інших? Чи не тому, що Кранке з приставкою “фон” і здобув університетську освіту? Але ж скільки освічених бовдурів живе на світі, бовдурів, які свято вірять у свою винятковість! А може, вони обидва просто самотні й скривджені життям люди, які пливли за течією, не дуже замислюючись, куди винесе?

Ця думка сподобалась Валбіцину, він відсьорбнув коньяку, подумавши, що тільки алкоголь тримає його на світі, втомлену й літню уже людину, яка не лишить по собі жодного сліду. Виходить, життя минуло даремно, то для чого далі тягнути ярмо? І сушити собі голову всілякими проблемами…

Гітлер, Кранке, Німеччина…

Чи не однаково? Всюди за ним ідуть червоні. Ледь утік від них у Севастополі, а тепер вони припхалися сюди — і через скільки років! До того ж якийсь Марков, котрий пив з ним шнапс і намагався залізти в душу. А він, Валбіцин, розвісив вуха, як останній йолоп, слухав і підтакував, ось тобі й допідтакувався — сидиш у бетонному підвалі, а той клятий пройдисвіт вільно роз’їжджає німецькими селами й шукає його, Валбіцина…

Валбіцин розлютився. Ну чого справді? Ледь не заскавучав, як цуценя. Він, досвідчений вовкодав, старий і хитрий, якого ще ніхто не обводив навколо пальця. Може, тільки отой Марков… Ну й що? Наплювати й розтерти. А цей підвал можна розцінювати як тимчасовий відступ, саме тимчасовий…

Скільки таких Кранке зустрічалося на його шляху? Й ще зустрічатимуться. Усіх не перерахуєш, та й взагалі, чого він хоче від Кранке? Викинути з голови, забути, для чого зайві думки, клопоти, дбати слід про себе, тільки про себе, ніхто про тебе не подумає, не пожаліє — кожен сам коваль свого щастя.

Він, не роздягаючись, простягнувся на ліжку. Скоса зиркнув на пляшку, та утримався: завтра буде важкий день.

Кранке про щось запитав його, але Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, повернувся на бік і засопів одразу — спокійно і втихомирено.

Він розплющив очі близько шостої ранку — спав без сновидінь і прокинувся легко й одразу, сів на ліжко й провів долонею по обличчю, ніби знімаючи рештки сну, — задзвонив будильник, і Валбіцин задоволено посміхнувся. Якщо прокидається в точно визначений час, то ще у формі й дурім вчорашні думки не повинні мучити його.

Скочив з ліжка й присів кілька разів, розминаючись і дивлячись, як невдоволено ворушиться Кранке.

— Підводьтеся, гауптштурмфюрер, — мовив весело, — у вас лишилося тільки чотири хвилини.

— Знаю без вас, — пробуркотів той роздратовано. Спустив босі ноги на підлогу, намацав холодні фарбовані дошки, потягнувся за шкарпетками. Однак, усвідомивши, що вовтузитись із шкарпетками можна досить довго, сунув босі ноги в капці й підсів до передавача, що стояв у кутку біля сейфа. Одягнув навушники, покрутив ручки настроювання, хитро, наче підморгуючи, засвітилося зелене око. Кранке раптом застережливо підвів руку, наче хтось міг заглушити звуки в навушниках, а Валбіцин застиг посеред кімнати з роззявленим ротом, збагнувши, що нарешті Краус вийшов у ефір. Дивився на згорблену спину гауптштурмфюрера й стримував дихання.

Пауза тривала, Валбіцин тихенько переступив з ноги на ногу, витягнув шию, аби через голову Кранке побачити мигаюче зелене око, але тої ж секунди гауптштурмфюрер клацнув вимикачем, зняв навушники й повернув до Валбіцина сяюче обличчя.

— Ну? — нетерпляче запитав той.

Кранке зиркнув на ручний годинник.

— Сьогодні, — відповів. — О восьмій… Чи трохи пізніше. Через дві години. Уявляєте, лише через дві години!

— Ви не помилилися?

Кранке усміхнувся зверхньо, наче саме те, що він кілька секунд тому спілкувався з Краусом, надало йому значущості й знову піднесло над Валбіциним.

— О восьмій літак мусить сісти тут, — підтвердив. — Приблизно о восьмій, може, трохи пізніше.

— А ви кажете, через дві години… — Валбіцин знову поставив гауптштурмфюрера на місце. — Це вам літак, а не берлінський експрес, який прибуває точно за розкладом. — Побачив смішинку в очах Кранке й поправився: — Прибував… — Сів на ліжку й почав узувати важкі й міцні черевики на ребристих підборах. Дві години: тьма-тьмуща часу, й слід добре поснідати. Треба загадати Георгові, аби насмажив яєчні з шинкою і зготував міцної кави. Сковзнув поглядом по недопитій пляшці й мимоволі проковтнув слину. Справді, ковток коньяку натщесерце не завадив би. І все ж Валбіцин рішуче прибрав пляшку: чого очі не бачать, того серцю не жаль… Треба тільки взяти з бара й покласти до рюкзака кілька пляшок — вони вип’ють у літаку. За щасливу зустріч з новими хазяями!

11. Бобрьонок зайняв місце в кущах навпроти парадного входу, Мохнюк — ліворуч, поблизу стежки, що з’єднувала мисливський будинок з різними господарськими спорудами, а Толкунов, обійшовши садибу, причаївся в альтанці — звідти добре проглядалися підходи до будинку з тилу.

На першому поверсі ще світилося одне вікно, капітан, вичекавши кілька хвилин, прослизнув до нього, спробував зазирнути, та вікно майже до половини щільно затуляла фіранка. Толкунов роззирнувся і побачив за кілька метрів дерево, стовбур, щоправда, був товстий і гладенький, але капітан якось прилаштувався до нього й зумів дотягнутися до першої гілки. Сів на неї і зазирнув до кімнати. Побачив старого чоловіка, точніше, згорблену спину в махровому смугастому халаті, лису голову, облямовану рідким сивим волоссям. Старий налив з графина води в склянку, потім накрапав туди чогось, певно, ліків, випив, задерши голову, й нараз повернувся до вікна немов почув щось підозріле.

Толкунов інстинктивно заховався за стовбур, та одразу збагнув, що старий не може побачити його з освітленої кімнати. Справді, камердинер, про якого йому розповіли Бобрьонок з Мохнюком, скинув халат, поправив подушку й вимкнув світло.

Усе відбулося так буденно й звичайно, що Толкунов подумав: вони лише гайнують час, нікого тут, крім дідка-камердинера, нема, і краще було б хоч кілька годин поспати, набратися сил перед днем, який знову не віщує спокою.

Він посидів ще трохи на гілці, прислухаючись, та будинок стояв мовчазний і похмурий, тільки ледь-ледь поскрипувало на другому поверсі розчинене вікно. Толкунов зрозумів, що саме там міститься бібліотека, де Мохнюк унюхав тютюновий запах. На жаль, парк відступав тут від будинку, з дерева зазирнути в бібліотеку не було можливостей, та й взагалі що побачиш у темряві?

Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, — якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси — он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю — отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, — тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.

Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю, помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами — то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?

І він колись дарував жінці квіти… Так би мовити, зрівнявся з молодими лейтенантами. Ну й що? Ті жевжики впадають коло першої-ліпшої спідниці, он як кружляють навколо медсанбату, мов розцяцьковані метелики, він же подарував букет пані Марії, а таких жінок, Толкунов знав це точно, більше нема на цілому світі, і дивно, що саме він зустрів її.

Капітан згадав, як стоїть пані Марія в передпокої своєї доглянутої львівської квартири, щойно почула — Толкунов з Бобрьонком терміново від’їжджають, ще не повірила й не усвідомила, посміхається якось вимучено, певно, знає: нічого не можна вдіяти, минають останні хвилини, але однаково мусить щось вчинити, повинен же бути вихід з будь-якого становища, просто вона ще не додумалась, невже й справді така нетямуща?

А Бобрьонок уже дістав валізу, кидає в неї якісь речі, щось наспівує, наче й справді нічого не сталося, немов у світі все йде, як і треба…

Толкунов також нерішуче відступив до кімнати, аби зібрати свій сидір, лише тоді пані Марія підбігла до нього, схопила за руки й зазирнула у вічі.

“Ні… — прошепотіла. — Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,— не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.

“Поранений?.. — посміхнувся Толкунов. — Якщо зважати на кожну подряпину…” — Він аніскілечки не хизувався. Правда, рана ще давалася взнаки, нила ночами, але він твердо знав, що й це мине, і скоро згадуватиме про госпіталь розчулено, як про санаторій.

“Невже ви справді підете?” — запитала пані Марія з відчаєм.

Толкунов подумав, що вперше в житті йому хочеться лишитися з жінкою, він поклав їй руку на плече, відчув, яке воно гаряче, і засоромлено відсторонився.

“Мушу, — відповів щиро, бо справді мусив, іншого виходу не мав. — Так треба”.

Тепер пані Марія усвідомила, що через кілька хвилин капітан піде, й ніякі слова та вчинки не допоможуть. Зрештою, вона знала це й приготувалася до розлуки, однак не сподівалася, що настане вона так швидко й раптово.

“Машина чекає нас”, — мовив Толкунов винувато, буцім справді завинив перед жінкою.

“То я зараз… — одразу заклопоталася пані Марія. — Я все владнаю, аби панство було вдоволене…”

Вона югнула до кімнати й майже відразу винесла випрасувану білизну, чисті рушники й шкарпетки. Забрала в Толкунова сидір й упакувала речі обережно і акуратно, наче це була не звичайна солдатська білизна, а мало не вибухівка. Капітан хотів уже зав’язати мішок, та пані Марія забрала його і потягнула до своєї кімнати. Дістала з буфета кульок домашнього печива, Толкунов рішуче замахав руками, знаючи, чого вартий для пані Марії цей дарунок, та вона тільки зиркнула на нього так, що капітан одразу знітився. Дивився, як пані Марія зав’язує сидір, знав, що слід сказати щось значуще, принаймні подякувати, нараз подумав: пані Марія може й образитися на слова простої дяки, та не знав, як виявити почуття, що переповнювали його, а вона нарешті впоралася з сидором, поставила його на стілець і обернулася до капітана. І тоді Толкунов запитав нерішуче, знаючи, що вперше від відповіді на це запитання залежатиме все його наступне життя:

“Ви хочете ще раз побачитися зі мною?”

Пані Марія не ступила до нього, не схопила за руки, як щойно в передпокої, нараз у Толкунова обірвалося серце — невже він міг навіть на секунду припустити, що така жінка чекатиме його, але мані Марія мовила таке, що не повірив.

“Я чекатиму тебе, — сказала, — я думатиму тільки про тебе і знаю, що ти повернешся додому”.

Вона так і сказала “повернешся додому”, і це звертання на “ти”, і слова, з яких Толкунов збагнув, що ця жінка вже не чужа йому, що вона належить йому вся і назавжди, настільки збентежили й розчулили його, що лише поворушив губами й відповів стиха:

“Я скоро повернусь, Маріє…”

Уперше він звернувся до неї без роз’єднуючого слова “пані”, вона одразу усвідомила, що саме криється в цьому, бо простягнула Толкунову руки, капітан ступив до неї несміливо, бо ще не знав, як поводитися з коханою жінкою, та вона сама притулилася до нього — він гладив її по голові, зовсім як дитину, й мовчав. Нарешті почув у передпокої кроки Бобрьонка, зробив спробу вивільнитися, але жінка не відпускала, обійняла й поцілувала міцно — навіть тепер, уночі, вартуючи під мисливським будинком якогось фашиста фон Шенка, Толкунов відчував солодкість того поцілунку і знав, що нічого кращого немає й не може бути на світі.

Капітан на мить заплющив очі й знову побачив заплакану жінку в розстебнутому халаті — тримає за руку й біжить сходами поруч нього, відпустила тільки, коли рушив “віліс”, Толкунову було ніяково від того, що перехожі зупиняються й дивляться на них, але й радісно — нехай усі знають, яка жінка покохала його!

Небо на сході посвітлішало, на дубі поворушилася птаха, цвірінькнула й замовкла, наче засоромилася своєї поспішливості. Толкунов подумав, що за півгодини зовсім розвидниться. Він вийшов з альтанки й вирішив обстежити сарай та гараж, які з’єднувалися з будинком асфальтованою доріжкою. Постояв попід гаражем, помацав замковий отвір і навіть зазирнув у нього, наче й справді міг щось побачити, обійшов цегляний сарай, критий черепицею, — все будувалося на довгі роки, все було в зразковому порядку, тільки асфальтована доріжка попід сараєм давно не підміталася, вітер наніс на неї торішнє листя і пожухлий вишар.

У фронтоні сарая Толкунов побачив маленькі двері, туди можна було дістатися дерев’яною драбиною, приставленою до стіни, — капітан пересунув її, швидко доліз до дверей, але вони були замкнуті, й Толкунов спустився на землю. Нараз згадав про розчинене вікно на другому поверсі будинку, — Бобрьонок казав, що там бібліотека, — прикинув, чи дістане до нього драбина, — певно, закоротка, та можна дотягнутися до підвіконня і залізти в приміщення.

Але для чого?

Толкунов повернувся до альтанки, пробрався поза кущами ближче до будинку. Уважно огледів газон попід розчиненим вікном, не побачив нічого, крім пожухлого листя, і знову зміряв відстань до другого поверху. Так, з допомогою драбини можна нечутно залізти всередину, обдивитися знову непоспіхом, тепер старий слуга упевнений, що радянські офіцери поїхали, заспокоївся, може, й вдасться щось знайти…

Толкунов прослизнув ближче до будинку, постояв під розчиненим вікном і зовсім уже вирішив податися до Бобрьонка, аби разом здійснити задумане, та раптом капітанів погляд зачепився за щось на газоні, якась біла цяточка серед жовтого листя, ніхто не звернув би на неї уваги, клаптик паперу чи недопалок, що в них підозрілого? Однак капітан сторожко озирнувся довкола, скосував на відчинене вікно — стиха порипували віконниці, саме це порипування заспокоїло Толкунова, й він, пригнувшись, подолав кілька кроків до білої цяточки й схилився над нею.

Справді, звичайний недопалок. Половина недокуреної сигарети, либонь, недешевої, бо із золотими позначками фірми. Толкунов понюхав сигарету, відчувши терпкий аромат паленого тютюну, потримав недопалок на долоні, обережно затиснув пальцями, щоби не зім’яти, наче це була не звичайна німецька сигарета, нехай і недешева, а неабиякий скарб. Знову сторожко роззирнувшись, подався до Бобрьонка.

Майор лежав на дні неглибокої канави, підмостивши під себе листя і піднявши комір шинелі. Нічого не запитав у Толкунова, лише сів і поправив кашкета. Капітан опустився коло нього на коліна, показав недопалок на долоні.

— Знайшов там, на газоні, — повідомив, наче й справді йому вдалося відкопати коштовний скарб.

— Ну й що? — не збагнув Бобрьонок.

— Під розчиненим вікном. А ти казав: у бібліотеці смерділо тютюном…

Бобрьонок покрутив головою, не вловлюючи, куди гне капітан.

Толкунов розсердився.

— Хіба не бачиш: зовсім свіжий. А камердинер, ти ж говорив, не палить. Виходить, у будинку хтось таки ховається…

Бобрьонок понюхав залишки сигарети.

— Чому вважаєш, що свіжий? — запитав.

— Учора, пам’ятаєш, пройшов дощ. Удень, перед тим, як ми взяли есесівців і їхали сюди. Короткочасний, всього хвилин десять, та сильний. А сигарета, бачиш, не намокла. Виходить, її кинули після дощу, коли газон уже висох. Тобто ввечері чи перед самим вечором.

— Хтось швендяв попід будинком і кинув.

— Може, й так. А глянь, сигарета яка. Я таких не бачив. Золотом написано…

Бобрьонок підніс недопалок під самі очі. Зовсім уже розвиднилося, побачив золоті літери, запечену слину на тонкому папері.

— Маєш рацію, — відповів розважливо. — Навряд чи місцеві жителі палять такі. Отже, хтось ховається в будинку… Але ж ми обдивилися все…

— І на горищі?

— Ні.

— Отож, — докірливо зауважив Толкунов. — Ще треба обстукати стіни, не може бути, аби під таким будинком не було підвалу.

— А поки ми обстукуватимемо, вони знищать документи “Цепеліна”…

— Так, їх слід узяти зненацька.

— Не вийде. — Бобрьонок замислився і ствердив: — Не знаю, що й робити…

— Якщо тут хтось ховається, — мовив Толкунов, — а я в цьому тепер переконаний, — підкинув на долоні недопалок, — обов’язково викажуть себе. Не можуть цілий день сидіти в підвалі чи на горищі. То більше, що вчора їх налякали. Гадають, будь-якої хвилини можете повернутися, й тікатимуть. Тут ми їх і візьмемо.

— Згода, — вирішив Бобрьонок. — Тільки от що… Машину слід заховати, — може, хтось ітиме до садиби, побачить, і попередить про засідку.

— Але ж не впустимо.

— Ні, чого ж, нехай ідуть. Виходитимуть, візьмемо. А туди — ласкаво просимо.

— Маєш рацію, — погодився Толкунов.

Бобрьонок засвистів дроздом, і Мохнюк одізвався відразу. Він виринув з кущів так, що не колихнулася жодна гілка, і Толкунов схвально посміхнувся.

— Будуть люди… — тільки й мовив. Він лишився в засідці, а Бобрьонок з Мохнюком подалися до “віліса”. Разом з Віктором, не вмикаючи двигуна, закотили машину в кущі до невеличкої яруги. Бобрьонок відійшов трохи й прискіпливо обдивився підходи до садиби, певно, машину тепер можна було угледіти, лише наштовхнувшись на неї.

Уже зовсім розвиднілося, і небо над парком зажахтіло. Близько сьомої години з будинку вийшов Георг. Постояв на ганку, потягуючись, але Бобрьонок, що сидів у кущах за два десятки метрів від нього, бачив, як старий сторожко роззирається довкола. Камердинер подався навпростець до воріт. Тут також постояв, розглядаючи навколишні лани, навіть пройшов трохи межею, немов дбайливий господар по своєму полю, і Мохнюк, пост якого тепер був біля воріт, подумки похвалив Бобрьонка, котрий вирішив замаскувати “віліс”.

Георг повернувся до будинку центральною алеєю, заспокоєний. Ішов повільно, заклавши руки за спину й стиха насвистуючи, як повертається літня людина з приємної і не дуже втомлюючої прогулянки.

І знову будинок завмер. Бобрьонок гадав: есесівці, коли вони ховаються в домі, заспокоєні повідомленням Георга, мусять уже хоч якось виказати себе, та нічого не сталося. Тільки десь через півгодини в розчиненому вікні бібліотеки з’явився камердинер, перегнувся через підвіконня, покрутив головою, наче помітив у парку щось цікаве, й відразу зачинив віконниці.

Сонце вже піднялося досить високо над обрієм, коли в небі почувся гуркіт мотора й над парком пролетів “кукурудзник” з червоними зірками на крилах. Зовсім низько, мало не чіпляючи колесами верхівки дерев. Мохнюк подумав: розвідник чи зв’язковий шукає орієнтири, та літак, обігнувши парк, пішов на посадку — пробіг полем, засіяним озиминою, чхнув і зупинився. Мохнюк бачив, як вистрибнув з нього чоловік у чорному шкіряному пальті. Не затримуючись, попрямував просто полем до воріт: крокував упевнено, наче все навколо було йому добре знайоме. Нараз Мохнюк упізнав його. Так, Краус, точно, штурмбанфюрер Краус, незважаючи на радянський “кукурудзник” і офіцерський кашкет з червоною зіркою. Але шкіряне пальто — есесівське, й поли розлітаються від твердих кроків.

Краус проминув Мохнюка — йшов, помахуючи обламаною від куща гілочкою, як господар. Це розлютило його, але тільки на мить — збагнув: їхні передбачення виявились правильними і в мисливському будинку, очевидно, чекають штурмбанфюрера.

Аби тільки Бобрьонка чи Толкунова не ввів в оману кашкет радянського офіцера з червоною зіркою. Мохнюк дивився вслід Краусові напружено, готовий будь-якої миті прийти на допомогу товаришам, однак людина в чорному шкіряному пальті проминула алею, піднялася сходами, і відразу перед нею розчахнулися двері.

12. Увечері Краусові принесли галіфе, кітель з майорськими погонами й кашкет з червоною зіркою. Російської шинелі чи плаща не дістали, й штурмбанфюрер, подумавши, вирішив одягнути шкіряне пальто. Адже летітиме на радянському літаку, а російські льотчики (він сам бачив полонених) часто носили шкіряні пальта. Щоправда, переважно коричневі, та яке це, зрештою, має значення? Коли виникнуть якісь ускладнення, однаково не викрутитись: знає лише кілька російських слів, і його викриють за хвилину.

Краус не спав майже всю ніч, розумів, що треба відпочити, однак сон не йшов, безглузді думки лізли в голову. Але підвівся о п’ятій майже свіжий, зробив легку зарядку, поголився і обтерся одеколоном. Близько шостої за ним зайшов помічник Хейга, вони спустилися на перший поверх особняка, який займала американська розвідка, і Краус не без хвилювання почав настроювати передавач.

Кранке обізвався одразу, штурмбанфюрер передав закодоване повідомлення про виліт, одержав підтвердження, що його добре зрозуміли й чекають. І що в садибі фон Шенка все спокійно.

У Крауса відлягло від серця. Навіть тіснуватий кітель радянського офіцера вже не дратував його — штурмбанфюрер з апетитом з’їв яєчню і випив дві чашечки міцної кави. Коли закінчував снідати, зайшов Хейг. Повідомив: машина вже чекає.

Джип довіз їх до самісінького літака, біля якого вже тупцював пілот у шоломі. Він не справив на Крауса враження: низенький і миршавий. Штурмбанфюрер зиркнув на нього зневажливо і обернувся до Хейга, той одразу збагнув, що тривожить Крауса, підвів його до пілота й мовив:

— Знайомтеся, це — Джоні Кларк, один з наших асів, і ми попросили його злітати з вами на цьому фанерному ящику.

Краусові сподобалося, що його везтиме ас, він подав Клеркові руку, не без задоволення відчувши, як міцно потиснув її цей зовні хирлявий чоловічок.

— Не гаймо часу, — мовив Кларк і поліз до передньої кабіни.

Краус мовчки обернувся до Хейга. Той посміхався відкрито, штурмбанфюрер почав за звичкою підводити правицю, та вчасно згадав, що перед ним не есесівський генерал, а американський підполковник: помахав рукою і сказав бадьоро:

— Сподіваюсь, пообідаємо разом…

— Маю пляшку чудового шотландського віскі. Відсвяткуємо успішне завершення операції.

— Не заперечую. — Краус зайняв місце за пілотом, одразу заревів уже прогрітий мотор, і “фанерний ящик”, легко підстрибуючи на вибоях поля, почав вирулювати до бетонної злітної смуги.

Вони летіли низько, мало не чіпляючи верхівки дерев. Скоро внизу зблиснула річка, пілот озирнувся, кивнув Краусові на неї — штурмбанфюрер зрозумів: перелетіли Ельбу, і тепер під ними зона, зайнята радянськими військами. Іноді вони бачили їх — колона танків на шосе, артилерійська батарея на відпочинку, але пілот намагався триматися осторонь шосейних доріг та залізничних магістралей, під крилом пропливали ліси й поля, села й містечка, і Краус скоро призвичаївся до обстановки, почуття тривоги зникло — остаточно повірив в успіх операції. Наче у відповідь на його думки, пілот нараз показав Краусові на маленьке село попід лісом, зовсім таке ж саме, як і інші, над котрими пролітали, та літак зараз піднявся трохи вище, круто повернув, і Краус зрозумів: вони вже на місці, а внизу Штокдорф.

Штурмбанфюрер нахилився до борту, розглядаючи місцевість, і вказав пілотові на парк попереду, серед якого червонів черепичний дах мисливського будинку. Кларк одразу зрозумів його — вони пролетіли над парком, потім пілот зробив коло над полями і впевнено повів літак на посадку. І тепер Краус остаточно переконався, що “фанерним ящиком” керував справжній ас, — літак м’яко торкнувся колесами озимини, покотився, ледь підстрибуючи, і зупинився десь за півтори сотні метрів від парку.

Краус вистрибнув не одразу. Огледівся, та ніщо не віщувало небезпеки: безлюдне поле, і злякані ворони кружляють над ним.

Пілот зняв шолом.

— Не гайте часу, — порадив, — усе спокійно.

Краус виліз на крило. Знову роззирнувся — вже навіть ворони заспокоїлися, посідали на дерева, і штурмбанфюрер попрямував до паркових воріт. Ішов, тримаючи в кишені руків’я парабелума. Так, про всяк випадок, бо, здається, і справді все спокійно.

Ворони каркали визивно й нахабно, і саме це вселяло в Крауса впевненість, — перестрибуючи через сходинки, підвівся на ганок. Двері розчинилися, і Краус побачив усміхнене й доброзичливе обличчя Георга, з-за нього визирав Кранке.

Краус посміхнувся їм у відповідь, полегшено й відкрито, як добрим родичам, зустріч з якими завжди приносить задоволення.

— Як? — запитав Кранке.

— О’кей, — зовсім по-американськи відповів Краус, та одразу поправився: — Все гаразд, долетіли чудово.

— Не гаятимемо часу, — запропонував Кранке. Він перетнув хол, і Краус пішов за ним, втупившись у спину гауптштурмфюрера. Думав: Кранке сказав — “не гаятимемо часу”, не знаючи, що йому відведено зовсім мало, якісь лічені хвилини, і, може, варто одразу пристрелити його. Краус стиснув руків’я парабелума, справді, один постріл, і половину їхніх проблем розв’язано…

Скосував на Георга, побачив догідливу посмішку на його обличчі й подумав: доведеться кінчати і його — Краус не любив лишати свідків. Зрештою, ніякого особливого гріха тут немає, старий вже пожив на світі, життя його нікчемне й нікому не потрібне, але ж про події в мисливському будинку знатиме Валбіцин, і нікуди від цього не дінешся. Правда, Валбіцин, напевно, спокійно поставиться до акції (Краус так і подумав — “акції”, бо саме цим словом охрестили в РСХА і масові, і поодинокі вбивства) і мовчатиме, бо це в його інтересах. Зрештою, плювати на його мовчання, сам Хейг дав команду прибрати Кранке, та все ж звична обережність примусила Крауса відкласти свій намір. До того ж вирішив: не треба бруднити кров’ю килими в холі, м’які й товсті килими, котрі, мабуть, коштують скажені гроші…

Валбіцин чекав на них у підвалі — одягнений у спортивну куртку й черевики на товстих підошвах. Він нагадував любителя природи, туриста, що звик швендяти лісами й горами і півжиття проводити в наметах. Краус подав йому руку, вчинив так уперше, раніше надто висока стінка відгороджувала його від рядових співробітників “Цепеліна”, гадав, що Валбіцин сприйме це, як високу честь, але цей російський нахаба навіть не посміхнувся йому, не мовив жодного слова, потиснув руку мляво й холодно, наче рівному чи й нижчому за рангом.

Штурмбанфюрер зиркнув на нього гнівно, та відразу опанував себе: тепер емоції не кращий порадник, і слід забути і про чин штурмбанфюрера, і про расову вищість. Витягнув ключ і ступив до сейфа. Але Кранке заступив його. Краус подивився на гауптштурмфюрера незрозуміло: чого хоче? Побачив простягнуту руку Кранке й збагнув: той вирішив сам дістати папку із списками, заволодіти нею. І якщо його підтримає Валбіцин, нічого не вдієш, доведеться поступитися.

Краус застиг на мить, оцінюючи ситуацію. Певно, він припустився помилки, не пристреливши Кранке в холі, та зараз уже пізно. Невідомо, може, вони з Валбіциним змовилися. Валбіцин стоїть поруч нього і, звичайно, встигне вистрілити, перш ніж Краус покладе Кранке і його. До того ж Хейг сказав недвозначно: Валбіцин згодиться американській розвідці. Правда, якщо покласти обох, свідків не лишиться, і завжди можна щось вигадати. Та застрелити обох вже не вдасться, принаймні небезпечно…

А якщо?..

Так, треба вбити клин між ними…

— Ви хочете дістати списки, Кранке? — запитав.

— Вони будуть у мене!

— І хто ж це вирішив? — Краус вклав у запитання всю свою іронію.

— Я.

— Не довіряєте нам? — Кажучи це, обернувся до Валбіцина, немов запрошував у спільники.

Кранке анітрохи не знітився.

— Я — шеф особливої команди “Цепеліна” й ці списки готував особисто.

— Колишній шеф, — уточнив Краус, — усі ми, на жаль, колишні, і тому списки нехай дістане гер Валбіцин. І зберігає їх. — Відступив і подав ключ Валбіцину. Той одразу взяв його, і Краус зрозумів, що переміг. Кранке також нарешті усвідомив свою поразку й пробелькотів:

— Ну, якщо вже так… Але ж я вважав…

— Нікого не цікавить, що ви вважали! — Краус безцеремонно відсторонив гауптштурмфюрера. — Діставайте документи, — наказав Валбіцину.

Валбіцин не без задоволення відімкнув сейф. По-перше, приємно, що цього бундючного Кранке поставили на місце, по-друге, самий факт, що найсекретніші списки зберігатимуться в нього, свідчив про довіру з боку Крауса, що також важливо. Дістав чорну папку, витягнув з неї папери. Усього кілька десятків аркушів з надрукованими на них прізвищами. Але скільки важать вони!

Валбіцин, здається, й справді відчув тягар на руці. Склав аркуші й засунув до внутрішньої кишені куртки.

— Не втрачатимемо часу, — сказав Краус, уважно дивлячись, як Валбіцин ховає списки. — Сподіваюсь, ви зібралися?

Кранке витягнув з кутка кімнати велику валізу, а Валбіцин підхопив з ліжка рюкзак. Легко підважив його в руці, мовив безжурно:

— Оце все моє майно, нажите мало не за піввіку. Момент, — обернувся до Крауса, — там у барі стоять дві непочаті пляшки. Вони вже не дістануться Генріху фон Шенку, і буде шкода, коли такий гарний коньяк питиме якийсь червоний комісар. Є пропозиція реквізувати!

— Давайте, — погодився Краус. — Тільки швидко.

Валбіцин затупотів гвинтовими сходами, Кранке потягнув свою велику валізу до виходу, а Краус затримався в підвалі. Дочекався Валбіцина і, дивлячись, як запаковує той до рюкзака пляшки, мовив:

— Літак може взяти тільки двох…

— Тобто?.. — не збагнув Валбіцин.

— Я кажу — двох… Невже треба розжовувати?

— Маєте на увазі?.. — Валбіцин зміряв штурмбанфюрера недовірливим поглядом.

— Так, мене і вас.

— А Кранке?

Краус рубонув долонею повітря.

— Наскільки мені відомо, для вас це не так уже й складно… Тільки десь там, у парку. І без галасу.

Валбіцин ледь помітно поморщився.

— Невже тільки двох? — усе ж перепитав. Краус кивнув, і Валбіцин зітхнув. — Добре, — мовив, але без особливого ентузіазму. — Коли нема іншого виходу…

Краус пропустив його вперед, вони наздогнали Кранке вже на алеї, — гауптштурмфюрер ішов, перехнябившись від важкої валізи, — відступив убік, даючи дорогу. Краус обігнав його, а Валбіцин притишив крок і намацав у кишені ніж, гостре лезо якого викидалося від легкого натиску на пружину. Озирнувся: старий Георг стояв на ганку й дивився їм услід. У принципі Валбіцину було до шмиги, що подумає про нього камердинер, однак все ж вирішив почекати трохи, там далі, перед самими ворітьми, алея звужувалася і круто повертала, тут упритул до неї підступали бузкові кущі — зручне, затишне місце. Кранке й не писне.

Валбіцин подивився на гауптштурмфюрера, й щось схоже на жалість ворухнулося в ньому. Все ж шкода, що літак бере тільки двох. Он як старається Кранке. Чемодан мало не відриває йому руку — зібрав найцінніше, здається, у валізі є і два чи три полотна досить відомих художників, оберштурмфюрер Телле не без заздрощів розповів колись, що Кранке пограбував якогось заможного єврея у Львові…

Подумавши про картини, Валбіцин вирішив, що валізу навряд чи слід лишати: американці — ділові люди й можуть заплатити за це барахло непогані гроші. Зрештою, можна поділитися з Краусом… Тепер уже згорблена постать гауптштурмфюрера не пробуджувала в ньому жодних позитивних емоцій — алея повернула до воріт, кущі впритул підступили до неї, і Валбіцин дістав ніж. Ступив крок убік, прилаштовуючись за спиною Кранке, натиснув на кнопку, відчувши короткий удар леза, піймав напружений Краусів погляд і вдарив гауптштурмфюрера у спину, сильно й точно, як колись на навчаннях у юнкерському училищі.

Кранке випустив валізу, осів, схопився руками за груди і обернувся до Валбіцина. Певно, навіть не встиг збагнути, що сталося, — впав, уткнувшись обличчям у гравій алеї, пошкрябав його нігтями й затих.

13. Мишко просидів півночі на лавочці попід бараком, цілуючись з Лесею. Дівчина вперше дозволила так цілувати себе — вони й раніше зрідка цілувалися, але тільки тепер Мишко відчув усю різницю між коротким швидкоплинним поцілунком, украденим десь у сараї чи в закуті між бараками, і справжнім, довгим і солодким, коли забуваєш про цілий світ і готовий на все: на катування, муки й навіть смерть, аби тільки ще й ще тривали ці короткі секунди.

Відривався від дівчини, коли вже не вистачало дихання, коли зупинялося серце, щоб через мить знову жадібно потягнутися до неї. Леся сміялася і удавала, що пручається, але відповідала на поцілунки також жадібно й пристрасно, либонь, вони просиділи б на лавиці до самісінького ранку, та вийшла Мишкова мати, чомусь їй не спалося, і вирішила подихати свіжим повітрям. А може, просто помітила Мишкову відсутність і стривожилася. Леся, почувши кроки, відсунулася на край лавиці й почала швидко поправляти розстебнуту блузку — добре, що темно й мати навряд чи щось помітить.

Мишко також удав, що вони з Лесею просто гомонять про щось. Мати посміхнулася їхнім невинним хитрощам, може, згадала й свої колишні весняні ночі, однак все ж пробуркотіла щось і наказала йти спати.

Як погано влаштоване життя, подумав Мишко, зовсім забувши, що тільки хвилину тому воно видавалося найпрекраснішим. Гадав, мати, побуркотівши, піде, але вона стояла над ними, і Мишко твердо вирішив: колись, у далекому майбутньому, нізащо не набридатиме своїм дітям пустопорожнім моралізуванням — невже старі люди не розуміють, яке щастя обіймати кохану під зоряним небом?

Леся югнула повз матір до барака, й Мишко ледь не заплакав, згадавши, як багато хотів сказати їй, і нічого не встиг. Подумав, чи не податися за дівчиною, та згадка про паркий барак видалася нестерпною — круто повернувся і пішов стежкою до конюшні. Мати щось казала йому вслід, проте не чув і не хотів чути, сердився на неї за те, що відірвала від дівчини. Ішов, стиснувши кулаки й ледь розбираючи дорогу.

А небо сяяло зірками, й місяць плавав на ньому — повний і срібний. Чомусь вони з Лесею зовсім не помічали ні зірок, ні таємничого місячного світла — були сповнені одне одним, і весь світ з місяцем, зірками, весняними пахощами землі вміщувався в них.

Мишко відчув на губах присмак Лесиних поцілунків, одразу гіркота й роздратування полишили його — захотілося співати, але боявся порушити таємничу тишу й навколишній спокій, просто зупинився, підвів очі до зірок, уперше в житті усвідомив усю безмежність всесвіту й прошепотів ледь чутно, наче хтось і справді міг підслухати:

— Слава тобі!..

Він не додав того простого й зрозумілого слова “господи”, яке так часто вимовляла мати, проте мав на увазі саме його: не заяложене й мимохіть мовлене слово, а те, що виникло в нього саме зараз, коли серце переповнювало кохання, світ сріблився місячним сяйвом — і бог був в усьому, наче розчинився в зірках, повітрі, у шелесті дерев і передранковому вітерці.

Мишко твердо знав, що бога все ж таки нема, того бородатого чоловіка, якого малюють у церквах, однак зараз відчув, що, можливо, він існує в душі кожного, що цим богом і є та любов і щастя, які сповнили його.

Мишко постояв ще трохи й пішов до конюшні повільно, не чуючи власних кроків, намагався ступати безшумно, аби не порушувати зачарування цієї справді таємничої ночі.

Жеребець зустрів його зовсім буденним форканням. Мишко погладив його по крупу, кінь вдячно торкнувся руки теплими м’якими губами, хлопець попестив їх і пішов спати на сінник.

Ліг на спину, вільно розкинувши руки. Сіно терпко пахло зубрівкою, і Мишко подумав: ніщо у світі не може краще пахнути.

Жеребець довбонув ногою, зашаруділа миша, десь далеко-далеко почувся гуркіт грому — хлопцеві здалося, що насувається гроза, та згадав безмежне зоряне небо й збагнув: чує відлуння артилерійської канонади. Це не стривожило, навпаки, заспокоїло, і Мишко заснув, дихаючи тихо-тихо, зовсім як миша, що шаруділа поруч у сіні.

Прокинувся рано, спав, либонь, не більше чотирьох годин. Сон одразу полишив його. Мишко згадав Лесю і торкнувся пучками припухлих зацілованих губів, облизав їх язиком. Гадав, стане солодко — натомість відчув гіркоту, однак навіть ця гіркота подобалась йому, не знав, що в житті солодке й гірке неодмінно поруч: не можна відчути всю звабливість солодкого, не наївшись гіркого.

Жеребець бив міцним копитом у дерев’яну перегородку стійла й роздратовано форкав, Мишко спустився з сінника й дав йому напитися, вивів надвір. Тепер кінь уже не косив на нього люте око й не намагався вкусити, видно, визнав за свого, і Мишко пустив його побігати в загоні.

Вороний став дибки й заіржав, радіючи свободі, з конюшні відгукнулася кобила, Мишко озирнувся і побачив у дверях Карла. Старий насварився на нього кулаком, тицьнув пальцем у жеребця, а потім виразно обвів рукою навколо шиї, показуючи, що загрожує хлопцеві. Проте Мишко лише зареготав у відповідь, Карл, підвівши стиснуті кулаки, кинувся до нього, та Мишко взяв його за грудки й міцно трусонув. Карл лячно витріщив очі, пробелькотів:

— Графський кінь, самого Генріха фон Шенка, знаєш, що тобі буде?

— А ми тепер вашого фон Шенка туди ж відправимо… — Мишко повторив Карлів жест, не без задоволення побачивши, як відступив конюх.

— Точно збожеволів… — прошамкотів, проте, видно, згадавши свою вищість над цим нікчемним східним робітником, загорлав гнівно: —Постав, кажу, коня до стійла!

Мишко заклав два пальці до рота, свиснув по-розбишацьки, і жеребець, злякавшись, став дибки. Карл позадкував, а хлопець знущально кинув йому:

— Ходи, діду, додому спати!.. — Хотів додати щось в’їдливіше, та наразі побачив над Штокдорфом літак: він розвернувся над селом, лігши на крило, летів низько й повільно просто на конюшню. І знову Мишко помітив червоні зірки на крилах, угледів навіть пілота в шкіряному шоломі, здається, піймав його уважний погляд і, переповнений радістю, підкинув угору кепку й загорлав:

— Наші!

Літак знову ліг на крило й завернув круто. Мишкові здалось, сідатиме поруч на лузі, та рев мотора віддалявся в бік мисливського будинку — нараз Мишко побачив, як літак клюнув носом і почав знижуватися.

“Пішов на посадку”, — збагнув.

Але ж літак з червоними зірками сів на полі, що межувало з мисливським будинком, а там вчора ввечері лишився Бобрьонок з товаришами. Отже, це майор викликав літак — чорнявий майор. Вчора йому на допомогу примчав танк з автоматниками, а сьогодні — літак. Це зовсім не здивувало Мишка — він одразу розпізнав у майорі велике начальство. Хлопець подумав трохи й кинувся до конюшні. Витягнув сідло та вуздечку, перескочив через жердини загону, та жеребець розігрався і не йшов до нього, Мишко голосно облаяв вороного, примудрився і все ж упіймав та загнуздав. Накинув сідло, туго затягнув попругу і, відчинивши ворота загону, скочив на коня. Не стримував жеребця, навпаки, хвисьнув лозиною, і той помчав просто засіяним полем до дороги, що вела в обхід Штокдорфа до парку фон Шенка.

А Мишко підганяв вороного, припавши до кінської шиї, його кидало в сідлі, ледь тримався, та, здавалося, жеребець мало не повзе і він запізниться до найцікавішого. На мить майнула думка, що порушує наказ майора, який відіслав його, та відразу заспокоївся: це ж було вчора, справді, Бобрьонок наказав йому вертатися додому, однак минула ніч, і тепер він може знадобитися майорові.

14. Коли за Краусом зачинилися двері мисливського будинку, Мохнюк перебіг поза кущами до схованки Бобрьонка. Привалився до майора, видихнув йому у вухо:

— Він… Сам штурмбанфюрер Краус!..

Бобрьонок заспокоююче поплескав його по плечі.

— Я так і подумав.

— Бачите, що вигадали: наш літак… І де могли взяти?

Бобрьонок свиснув дроздом, і мало не одразу з бузкових хащів виринув Толкунов. Посміхався переможно.

— Злетілися пташечки, — мовив збуджено, — і зараз ми їх накриємо…

— Так, тепер нікуди не дінуться, — згодився Бобрьонок.

— А який нахабний! — вигукнув Толкунов. — Ти бачив: прошвендяв алеєю, як у себе вдома.

— Звик. Певно, не раз бував у фон Шенка. І це нам на руку. — Бобрьонок помовчав і вів далі: — Братимемо їх біля воріт. Де твоя засідка, старлей. Там кущі підступають до самісінької алеї. Ми з капітаном чекатимемо їх відразу за ворітьми, а ти, старлей, підстрахуєш нас у бузкових хащах. Якщо трапиться осічка, тікатимуть тільки в твій бік.

— А літак? — запитав Толкунов. — Невже випустимо? Може, раніше візьмемо пілота?

Бобрьонок рішуче похитав головою.

— До літака йти полем, непомітно не дістанешся. Пілот може відчути небезпеку й встигне підняти машину в повітря. Як тоді братимемо Крауса з компанією?

— Шкода.

— Гадаєш, мені не шкода? Спробуємо взяти їх акуратно, а тоді вже пілота…

— Точно! — Толкунов засунув долоні під пахви, відігріваючи. — Пішли, майоре, бо в мене вже руки сверблять за цією сволотою.

Відразу за ворітьми починалися буйні зарості якихось кущів, ясминових чи глодових, вони затуляли хвіртку від поля, і пілот не міг побачити, що робиться тут. Високий дерев’яний паркан обгороджував парк. Колись, мабуть, ще до війни, його пофарбували зеленою олійною фарбою, щоб не виділявся серед кущів та дерев, але від сонця і дощів фарба пожовкла і облупилася, дошки зсохлися, утворивши щілини. Бобрьонок став праворуч од хвіртки, прилип оком до проміжку між дошками, виглядаючи есесівців. Мусили з’явитися з хвилини на хвилину: он пілот нетерпляче походжає полем — певно, рахує секунди…

Чого ж йому хвилюватися, подумав Бобрьонок, небо чисте, на полі ні душі, тільки по дорозі, що збігає з горба, рухається поодинока постать — мабуть, селянин із Штокдорфа. Либонь, вийшов подивитися на озимину чи поспішає в гості до знайомих. Правда, німці тепер, певно, не ходять у гості — хоч війна в основному і обминула цей закут, зайва обережність не зашкодить, он літак з червоними зірками чомусь приземлився, прим’явши озимину, десь аж за три десятки кілометрів від найближчого російського гарнізону…

Майор перевів погляд на Толкунова. Капітан скинув шинелю, яка сковувала рухи, засунув пістолет за пас, другий тримає в правиці. Очі примружені, лишилися тільки вузькі щілини, крізь які проглядають зіниці.

Чомусь Толкунов нагадав майорові татарина в засідці: низький, м’язистий, хижий, як стиснута пружина, готова вдарити будь-якої миті.

Цікаво, а на кого схожий він сам і що думає зараз про нього Толкунов?

Бобрьонок знизав плечима, скидаючи напругу: можна трохи розслабитися, поки алея порожня. Від повороту до воріт п’ятнадцять — сімнадцять кроків, отже, вони з Толкуновим матимуть близько десяти секунд, аби приготуватися. А це не так уже й мало, навіть багато, у них з капітаном бували випадки, коли питання життя і смерті вирішувалися протягом секунди чи двох, тепер же мають аж вісім чи десять тільки для того, щоб остаточно приготуватись.

А вони ж фактично готові… Цікаво, скільки есесівців буде з Краусом? Судячи з Мохнюкового повідомлення — двоє, Кранке й Валбіцин… Та хто знає, могли прихопити і охорону. Це, звичайно, ускладнить завдання, та вони з Толкуновим упевнені, що впораються і з чотирма, зрештою, їм мусить допомогти й Мохнюк.

Якщо встигне…

Так, успіх сутички тут, біля воріт, вирішуватимуть секунди, а Мохнюк підстраховує тили, він має вступити в гру за умови, якщо комусь з есесівців удасться уникнути пастки й відступити, точніше, тікати. Старший лейтенант знає, Що робити: брати по можливості живими, стріляти по ногах чи ключицях.

Бобрьонок на мить відірвався від щілини, тільки на якусь невловиму мить, фактично навіть не відривався, просто ворухнувся, але й цього ледь вловимого руху вистачило капітанові — сприйняв, як знак тривоги й подався всім корпусом уперед. Бобрьонок побачив, як побіліли в нього суглоби на руці, що стискала руків’я пістолета. Він похитав головою, Толкунов одразу розслабився, видихнув повітря і посміхнувся Бобрьонкові, щиро й відкрито, наче не чекали есесівців і не має бути за хвилину смертельної сутички.

А вони все не йшли…

Сонце вже досить високо піднялося над обрієм і почало припікати Бобрьонкові плечі, млість розтікалася тілом. Нараз ворухнувся сумнів: а якщо Краус обдурив їх і зараз тікає з садиби фон Шенка зовсім іншим шляхом?

Однак літак стоїть у полі, й пілот нетерпляче тупцює навколо нього. А як упевнено крокував алеєю сам штурмбанфюрер! Без жодного сумніву й тривоги, наче й не прийшла війна на німецьку землю і досі вони з фон Шенком тут справжні хазяї…

Саме цієї секунди Бобрьонок побачив Крауса. З’явився з-за повороту алеї — упевнений і самовдоволений, як і чверть години тому: крокує, буцім на плаці, й поли чорного шкіряного пальта розлітаються, як крила крука. А за ним ще двоє. Один, у крислатому капелюсі, тягне важку валізу, точно важку, бо перехнябився і, либонь, спітнів, обтирає чоло тильним боком долоні. Останній — високий, у спортивній куртці й в’язаному капелюсі, насунутому на чоло. Закинув на ліве плече рюкзак, відстав від чоловіка з валізою на крок, крутить головою, роззираючись.

Судячи з Мохнюкової оповіді, високий — Валбіцин, інструктор “Цепеліна” й спеціаліст по документах, колишній врангелівський поручик. Отже, другий — гауптштурмфюрер СС Кранке, шеф команди “Цепеліна”, їхній старий ворог, про нього чули давно від узятих шпигунів та диверсантів — нарешті довелося і побачитись…

Бобрьонок відірвався від щілини й заплющив очі, даючи сигнал капітанові. Знову побачив, як побіліли в Толкунова суглоби, й показав три пальці.

Толкунов зрозумів і кивнув у відповідь. Більше їм не було чого обговорювати, й так знали, що має робити кожен.

Отже, троє, з полегшенням подумав Бобрьонок, і це значно спрощує їхнє завдання. Тепер головне — взяти без галасу, аби пілот нічого не запідозрив.

Краусові лишалося до хвіртки кілька кроків, майорові здалося — почув його дихання, він підвів руку, закликаючи Толкунова приготуватися, та Краус нараз притишив крок і озирнувся на своїх супутників. Валбіцин, який наче чекав сигналу, одразу різко нахилився праворуч, підвів руку, в якій майнуло лезо, з силою опустив її на спину Кранке — той кинув валізу, наче вона й справді обтяжувала його, захитався, але не впав, ступив ще кілька кроків, нарешті коліна його підігнулися, ткнувся обличчям у гравій алеї перед самісінькою хвірткою — Бобрьонок почув, як важко видихнув він востаннє повітря.

Майор, не відриваючись від щілини, відчув, як захвилювався Толкунов, і застережливо підвів руку. Бачив, як обминув Краус тіло гауптштурмфюрера, як підхопив валізу Валбіцин, і зрозумів: те, що сталося, зовсім не здивувало Крауса, отже, штурмбанфюрер домовився з Валбіциним прибрати Кранке, той чомусь став їм на дорозі.

Наче у відповідь на майорові думки, Краус кивнув Валбіцину й подався до хвіртки. Бобрьонок показав Толкунову два пальці й втиснувся боком у паркан, намагаючись не виказати себе.

Вони домовились з Толкуновим: першого братиме майор, але бажано було, аби цей перший не відразу помітив їх, вийшовши з хвіртки, ступив крок чи два, а ті, що йшли позаду, також би проминули її.

Майор ще встиг побачити, як нерозуміюче моргнув Толкунов — чому тепер лише один випадав на його долю, — а Краус уже вийшов з хвіртки, підставивши спину, за ним одразу протиснувся Валбіцин з валізою.

Тепер Бобрьонок бачив тільки спину штурмбанфюрера, обтягнуту чорною шкірою, коротко підстрижену потилицю під офіцерським кашкетом, точно таким, який носив він, майор Червоної Армії. Але це не викликало в Бобрьонка жодних емоцій: ні ненависті, ні роздратування, тепер починалося найголовніше — його робота, те, заради чого вони з Толкуновим не спали всю ніч, — затримання ворожих агентів.

Бобрьонок ступив два пружних кроки, зовсім забувши про Толкунова з Валбіциним, стиснув у правиці дуло пістолета і вдарив руків’ям Крауса у череп над скронею — точно вивіреним ударом: аби тільки збити з ніг, від такого удару людина втрачала свідомість, однак не надовго, всього на кілька хвилин…

Либонь, Краус не встиг збагнути нічого, не зойкнув, не застогнав — ноги в нього підломилися, він м’яко став на коліна, опустив голову, буцім побачив на землі щось цікаве, і впав зручно, боком, наче вирішив відпочити після обтяжливої дороги.

Бобрьонок озирнувся і побачив, як Толкунов викручує Валбіцину руки за спину. Тут також був порядок — майор подався назад, обмацав Валбіцина, витягнув з бічної кишені куртки “вальтер” і засунув собі за пояс.

Толкунов відпустив руку Валбіцина, і той потягнув обидві вгору, губи в нього нараз затремтіли, і мовив ображено німецькою, ніби його і справді скривдили:

— Нічого не розумію, панове офіцери, я цивільна людина й тільки виконував наказ пана штурмбанфюрера…

— Помовч! — тицьнув його в спину дулом пістолета Толкунов. І додав: — Хенде хох, і тихо… Тихо, збагнув? — Він не знав, що людина, яка стоїть перед ним з піднятими руками, розмовляє російською не гірше за нього, проте Бобрьонок не став пояснювати це капітанові, просто не мав часу, кожна секунда коштувала надто дорого. Він обшукав кишені шкіряного пальта штурмбанфюрера, дістав парабелум і, побачивши в хвіртці Мохнюка, кинув йому зброю.

Старший лейтенант миттєво оцінив ситуацію: ступив до Крауса і повернув горілиць. Поплескав по щоках, мовив задоволено:

— Живий, скоро оклигає.

Бобрьонок і без нього знав, що штурмбанфюрер через хвилину-другу прийде до тями. Обережно висунувся з кущів, розглядаючи літак і пілота біля нього. Здається, той нічого не помітив.

— У парк… — махнув рукою Толкунову. — За ворота…

Капітан зрозумів його одразу, підштовхнув Валбіцина дулом пістолета, і той, не опускаючи рук, посунув до хвіртки. Бобрьонок з Мохнюком підхопили Крауса і також перенесли до парку. Поклали штурмбанфюрера на траву під парканом, і майор, обсмикнувши гімнастерку, мовив:

— Ну, я пішов… — Він попрямував до літака непоспішливо.

Толкунов провів майора затяжним поглядом, повернувся до Валбіцина. Той стояв з піднятими руками й з жахом дивився на Мохнюка, який схилився над Краусом. Старший лейтенант на мить одірвався від штурмбанфюрера, мовив з легким знущанням:

— От і побачились, пане Кирило…

— Валбіцин? — лише тепер здогадався Толкунов.

— Власною персоною, — ствердив Мохнюк.

Валбіцин мимоволі ступив назад, наштовхнувся на тіло Кранке й заточився. Толкунов насварився на нього пістолетом.

— Стояти! — наказав суворо. — І без дурниць… Бо одержиш кулю… збагнув?

Валбіцин стояв, не зводячи з Мохнюка непорушного погляду. Думав: тепер не викрутитися, тепер — кінець, безславний кінець життя. Хто-хто, а Марков знає про нього більше, ніж треба. Клубок жалю до самого себе підступив до горла, в очах затуманилося — Валбіцин хитнувся, відчувши зрадницьку слабкість у колінах, але втримався. Згадав, як приймали смерть червоні комісари, котрих він розстрілював, — так би і йому, гідно…

Але ж то були фанатики, люди обмежені, з робітників чи селян, бидло, на глибоке переконання Валбіцина. Що бачили в житті оті комісари, а він — мисляча людина, дворянин, голуба кров. І яка несправедливість, що мусить вмерти…

А може, подумав нараз, справді краще одержати кулю, як пообіцяв йому щойно оцей каштан. Кинутися на нього, загорлати, подаючи сигнал пілотові, врятувати хоча б того…

Напружився, справді готовий до останнього кидка, але перехопив пронизливий погляд Толкунова — так, у цього червоного капітана немає ні краплини жалю, і рука, здається, тверда.

Але ж Марков… Підлий і підступний! Так залізти в душу, так прикинутися!..

Валбіцин відчув, як затерпли в нього пучки, й поворушив пальцями. Подумав, що вони з Краусом дуже легко потрапили до пастки. Вульгарної пастки…

Ну, добре, Краус і Кранке ще не встигли позбавитися самовпевненості, вони все ж таки на своїй землі і вважають — серед своїх людей, а він… Старий і досвідчений вовк, а не якийсь вельбучний штурмбанфюрер. Мав усе передбачити, весь час бути насторожі, а не плентатися, як баран, за Краусом. То більше, вчора прозвучав попереджувальний дзвінок. Учора, коли почув голос Маркова, мав ужити заходів. Не сподіватися на Крауса, літак, легку подорож до американців, а відразу накивати п’ятами. Тікати! Тікати вночі — тепер Валбіцин знав, що й уночі будинок фон Шенка був обкладений смершівцями, однак мав якийсь шанс. Принаймні п’ятдесят шансів із ста, ніяк не менше — вночі він би зумів прослизнути повз очі смершівців.

І не стояв би зараз з ганебно підведеними руками…

Валбіцин перевів погляд на Маркова й побачив, що тон знову нахилився над Краусом. Певно, у штурмбанфюрера з’явилися ознаки свідомості… Справді, ворушиться, гад повзучий, самовпевнений осел, попхався до підвалу, не побачивши, що будинок оточений, сам згорів і їх усіх підвів під монастир…

Валбіцин переступив з ноги на ногу, торкнувшись черевиком трупа Кранке. Для чого було вбивати гауптштурмфюрера? Даремна жертва. Хоча, мабуть, Кранке легше. Червоні не простили б йому “Цепеліна” й сотень диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Так, гауптштурмфюрера чекав розстріл або зашморг, мучився б, чекаючи страти, а так лежить спокійно з ножем під лопаткою, для нього все вже скінчилося.

Краус тихо застогнав, і Марков знову поплескав його по Щоках. Валбіцин подумав: зараз штурмбанфюрер остаточно отямиться, розплющить очі й нарешті збагне, до якої компанії потрапив. Удвох їм буде веселіше — не лише він відповідатиме червоним…

Нараз Валбіцин згадав про списки із сейфа, які передав йому Краус, і вони наче обпекли йому груди. Після того, як смершисти візьмуть пілота, вони ретельно обшукають їх усіх і знайдуть у нього списки, що, звичайно, не полегшить його вину.

Як позбавитися списків? Непомітно викинути?

Удавши, що вкрай стомився, Валбіцин спробував хоч трохи опустити руки, але капітан просичав загрозливо:

— Ну ти, не ворушися!..

Так, подумав Валбіцин, усе безнадійно, жодного шансу. Щоправда, він пам’ятає мало не кожного курсанта “Цепеліна” і зможе детально прокоментувати “Смершу” список диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Крім того, треба акцентувати на тому, що він служив у “Цепеліні” з примусу, що завжди ненавидів фашизм — навіть власноручно покінчив з есесівцем, убив гауптштурмфюрера СС Кранке. І тільки випадок перешкодив йому покінчити з Краусом. Так, він хотів убити й штурмбанфюрера, а потім прийти повинитися і передати червоному командуванню списки диверсантів…

Валбіцин відчув, що жах трохи відпустив його. Йому мають повірити, труп шефа команди “Цепеліна” — переконливе свідчення його лояльності. Непомітно черевиком намацав тіло гауптштурмфюрера. Як добре все склалося, чудово, що Краус погидував особисто кінчати гауптштурмфюрера й доручив акцію йому…

Штурмбанфюрер, правда, може розколотися, розповісти про справжні мотиви вбивства, проте хто повірить фашистові, есесівцеві, який готував замах на самого Верховного Головнокомандувача?

А він, Валбіцин, чесно й детально розповість про те, як Краус примушував спеціалістів “Цепеліна” розробляти цю брудну акцію — спеціально приїхав з Берліна, привіз диверсанта, кажуть, РСХА витратило понад п’ять мільйонів марок на підготовку диверсії…

Валбіцин з ненавистю зиркнув на Крауса. Здається, ворушиться, а було б значно краще, якби той чорнявий майор прикінчив його. Зайві свідки завжди шкодять.

Нараз пролунав постріл, за ним другий — стріляли біля літака, либонь, цього разу в того майора виникли ускладнення — американський пілот чинив опір. Капітан, який вартував Валбіцина, обернувся до хвіртки, крізь яку проглядався шматок поля, він підставив Валбіцину спину, на секунду чи дві, спину у вилинялій гімнастерці, і Валбіцину вистачило цих двох секунд, аби збагнути, що випадок підніс йому останній шанс: тепер він уже не контролював своїх вчинків, просто не міг контролювати, робив усе швидше, ніж можна було осмислити. Нахилився і схопив руків’я ножа, що стирчав із спини гауптштурмфюрера, лезо зблиснуло і опустилося на спину капітана, розідравши легку й піддатливу тканину. Толкунов випустив пістолет, Валбіцин перехопив його в повітрі, помітив перекошене від жаху чи люті обличчя Маркова, побачив, як тягнеться той до пістолета, засунутого за пас, — не цілячись, вистрілив у Маркова й кинувся до хвіртки.

Не знав, влучив у Маркова чи схибив, але не мав ані секунди на роздуми. За два кроки — хвіртка, й паркан захистить його, спочатку паркан, а за ним кущі й байрак, далі знайома стежка, що веде в обхід парку. Він знає тут мало не кожен кущ, і навряд чи смершисти наздоженуть його. До того ж має пістолет з повною обоймою…

Обминувши густі зарості, Валбіцин узяв різко праворуч, до байраку, однак в цей час саме звідти на нього вискочив кінь з вершником — якийсь хлопчина на вороному жеребці. Він побачив Валбіцина й зупинив коня, вороний закрутився на місці — хлопець здивовано й лячно втупився у Валбіцина, а той розгубився лише на мить. Підвів пістолет, вистрілив, проте хлопець зіскочив з коня, заховався за ним. Валбіцин, ризикуючи потрапити під копита, схопився за луку сідла, скочив у нього, не торкаючись стремена, вдарив закаблуками жеребця в боки, побачив, як відсахнувся хлопчина, хотів вистрелити в нього, та утримався, пошкодувавши набоя, і пустив коня краєм поля вздовж байраку. Побачив унизу в хащах автомобіль, почув позаду постріл, отже, Марков отямився і стріляє вслід — пригнувся до кінської шиї, ледь не розпластався на жеребці, а той ішов чвалом легко й швидко, чудовий верховий кінь.

Позаду ляснули ще постріли, розкотилася автоматна черга, проте Валбіцин з радістю усвідомив: найгірше вже позаду, тепер навряд чи влучать — повернув із стежки на поле й зареготав голосно й люто. Нехай навіть заведуть свою чортопхайку, полем все одно не проїдуть, справді, шукай вітра в полі!..

Валбіцин попестив коня по гарячій спітнілій шиї. Подумав: тільки відчай допоміг йому скочити на жеребця без стремена… А кінь справді баский, таких жеребців полюбляв його батько, слава богу, привчив сина до коней, разом гасали полями, ганяючи лисиць та зайців…

Коли це було, і як блискавично минають роки…

А пострілів позаду вже не чути.

Валбіцин нарешті насмілився озирнутися, та нікого не побачив, тільки верхівки дерев парку фон Шенка виднілися за гребенем горба. А він і не помітив, що вже скаче по схилу — поле перевалило через ледь помітний горбочок, рятівне поле, яке він ніколи не забуде.

Валбіцин зручніше вмостився в сідлі й огледівся. Тепер треба повернути круто ліворуч, за сім чи вісім кілометрів має бути велике село, де можна загубитися, — проїжджали його, везучи сейф до Штокдорфа. Певно, в машині смершистів є рація, вони зчинять тривогу, спробують перекрити всі навколишні дороги, однак що йому дороги — полями й перелісками дістатися наступного села, яке, здається, називається Нойкірхен…

А шукати його мусять в районі Сведбурга, на захід від Штокдорфа, — який же дурень тікатиме на схід, далі від американців, які прислали за Валбіциним літак. Саме так розмірковуватимуть у червоній контррозвідці, а він у цей час спробує відсидітися десь у Нойкірхені чи трохи далі в глухому закуті…

…Бобрьонок крокував до літака непоспішливо, але й не повільно — розміреним кроком упевненої в собі людини. Побачив, як застиг пілот, дивлячись на нього: певно, одразу побачив, що повертається до літака не Краус, та й як сплутаєш — від парку до машини метрів сто п’ятдесят, не більше…

Пілот почав задкувати до літака, і Бобрьонок приязно помахав йому рукою. Пілот зупинився на мить, нараз витягнув з кишені пістолет і крикнув щось незрозуміле. Майор притишив крок, але не зупинився, пілот швидко викинув руку вперед, ляснув постріл, проте Бобрьонок устиг ухилитися від кулі.

Пілот повернувся і кинувся до літака — тепер майор знав, що з Краусом прилетів американець чи англієць, він і кричав Бобрьонкові щось англійською, либонь, попереджував, що стрілятиме…

Але чи має право майор відкривати по ньому вогонь? Чи не виникнуть ускладнення?

А пілот уже лізе до кабіни — у Бобрьонка лишилася на роздуми секунда, і він пустив кулю пілотові в стегно. Не міг не влучити, стріляв метрів з п’ятдесяти, а з цієї відстані в тирі завжди влучав у “яблучко”. Тут, правда, не тир, і стріляти довелося не по мішені, та одразу побачив, як смикнувся пілот і впав на землю. Бобрьонок рвонувся до нього, але почув постріл в парку, озирнувся і побачив, як вибігає з хвіртки Валбіцин. І мало не одразу з байраку вирвався вершник.

Куточками очей Бобрьонок бачив, як лізе пілот до кишені по зброю, проте бачив також, що Валбіцин побіг до вершника, вистрілив у нього, та не влучив, помітив у хвіртці Мохнюка, вирішив, що той сам упорається з Валбіциним, і кинувся до пілота. Біг, пригнувшись і вихляючи тулубом, бачив, як тремтить пістолет у пілотовій руці, як шукає його чорний отвір, нарешті з дула вивергнувся вогонь, і куля про-свистіла зовсім близько, здається, навіть обпалила йому плече — та Бобрьонок уже падав на пілота, вибив у нього зброю і притиснув до землі. Перевернув обличчям униз, викрутив руки, скрімцювавши пасом, — це тривало обмаль часу, кілька секунд, — в’язав пілота, а думав, що ж трапилося в парку й де Толкунов? Точно бачив, що саме Мохнюк переслідував Валбіцина, але ж стеріг його Толкунов… А капітан не мав права, та й просто не міг упустити Валбіцина — беззбройного, з піднятими руками.

Бобрьонок одірвався од пілота. Підводячись з колін, бачив: Валбіцин скаче на коні, й Мохнюк стріляє йому вслід з автомата. Бобрьонок поклав пістолет на зігнуту ліву руку, піймав мушкою коня і натиснув на гашетку. Однак нічого не сталося, вершник віддалявся, і майор вистрілив йому вслід ще раз, спересердя, знаючи, що куля вже не дожене його.

Де ж Толкунов?

Тепер Бобрьонок точно знав: щось трапилось, і трапилось саме з капітаном, бо по Валбіцину стріляв тільки Мохнюк, — серце в майора тенькнуло, і він побіг до парку. Біг і бачив Мохнюка з автоматом в опущеній руці, поруч нього вчорашнього хлопчину, збитого з ніг конем чи Валбіциним, — лежить на озимині, зігнувшись, ні, вже підводиться, отже, з ним нічого страшного не сталося, а що з Толкуновим?

Від моменту, коли Бобрьонок почув постріл біля воріт і побачив Валбіцина, а потім і Мохнюка, минуло хтозна-скільки часу, либонь, більше хвилини, цього вистачило б їм з Толкуновим, щоб обеззброїти трьох диверсантів, Бобрьонок так і подумав — трьох, бо німці, як правило, закидали їх трійками.

Невже Толкунов?..

Бобрьонок точно знав, що з Толкуновим нічого не могло трапитись, та все ж, виходить, трапилось, бо Мохнюк нараз повернувся і побіг до хвіртки, — отже, також збагнув, що вершника втратили, й вертається до Толкунова.

Але що з капітаном? Його другом, побратимом, мало не братом, навіть більше, ніж братом, бо чи може порівнятися навіть рідна кров з тим, що пов’язало їх з Толкуновим!..

Бобрьонок ковзнув лютим поглядом по хлопчині, котрий, мружачись від болю, підводився з землі, — ну чого йому було треба тут, прискакав, як останній бовдур, і дав можливість утекти есесівцеві, цуценя кляте… І вже не бачив, не міг бачити винуватий погляд хлопця, одразу забув про нього — думав тільки про Толкунова, й жах сповнював його.

Невже?..

Увірвався в парк, зачепившись плащем за хвіртку, й побачив: Мохнюк підводить голову капітана, підклав під потилицю долоні й тримає обережно.

Бобрьонок упав на коліна, притиснувся щокою зо капітанових губів, не відчув дихання, провів долонею по обличчю, відчуваючи, як холоне воно.

Невже мертвий?

Але ж Толкунов не може вмерти, просто його ще раз поранено. Не може померти капітан, ніяк не може, не має права, надто тепер, коли гримлять гармати під самим Берліном і не сьогодні-завтра скінчиться війна.

Але Толкунов мовчав і не дихав, Бобрьонок ще раз провів долонею по його обличчю і підвів очі на Мохнюка.

— Як сталося? — запитав.

— Коли пролунали постріли, капітан, певно, стривожився. Я, власне, не бачив, стежив за цим, — кивнув на Крауса, котрий все ще лежав із заплющеними очима, — проте, гадаю, все сталося так: він озирнувся, і Валбіцин, скориставшись з цього, вихопив ніж з тіла Кранке і вдарив капітана в спину. Потім вирвав у нього пістолет, він стріляв у мене, я вже бачив це, та не влучив. Він виграв у мене буквально кілька секунд, а тут нагодився хлопчина на коні. Чорти б побрали того хлопчину!

Бобрьонок обережно опустив голову Толкунова, підмостивши під неї капітанів кашкет. Маленька помилка, зовсім маленька, але тільки на перший погляд: Толкунов обшукав Валбіцина, обеззброїв його, та забув про ніж, яким убито Кранке. І ця помилка виявилась фатальною…

Та що робити зараз?

Майор підвівся, зняв кашкета, постояв трохи, віддаючи останню шану своєму побратимові, й запитав Мохнюка:

— Ви обшукали Крауса? Списки в нього?

— Обшукав, та поверхово. Жодних документів…

Майор нахилився над Краусом. Поплескав його по щоках, побачив, як затремтіли вії у штурмбанфюрера, й поплескав ще, сильніше. Краус розплющив очі, мабуть, те, що побачив, не дуже сподобалось йому чи сприйняв, як поганий сон, заплющив знову, та Бобрьонок не мав часу на церемонії. Витягнув пістолет, тицьнув у підборіддя штурмбанфюрерові так, що в Крауса клацнули зуби. Мовив ламаною німецькою, швидко й з натиском:

— Ну!.. Відповідай, бо зараз одержиш кулю! Збагнув? — натиснув дулом пістолета сильніше, ледь не порвав шкіру. — Переклади йому, старший лейтенанте, запитай, де документи “Цепеліна”. Це його останній шанс, нехай зрозуміє: останній!

Мохнюк говорив швидко, ковтаючи слова, а Бобрьонок тиснув дулом, задираючи підборіддя і бачачи, як наливається кров’ю вена на товстій шиї.

Штурмбанфюрер сіпнувся, мотнув головою, намагаючись хоч трохи відвести дуло, розплющив очі й мовив чомусь пошепки:

— Я все скажу, та приберіть зброю. Не стріляйте, ви дізнаєтесь про все, я не критимуся…

Бобрьонок трохи відвів дуло, та не зовсім.

— Кажи! — вигукнув.

— Я не маю жодних документів… Вони в того, що йшов зі мною, — Валбіцина.

— Ви прилетіли сюди за документами “Цепеліна”?

Мохнюк перекладав швидко й так само швидко Краус відповідав.

— Так.

— Звідки?

— Аеродром під Франкфуртом…

— Хто послав вас сюди?

— Американська розвідка.

— Яке завдання?

— Доставити списки диверсантів “Цепеліна”, закинутих до вашого тилу, та інші документи “Цепеліна”! їх привезли сюди в сейфі з Бреслау.

— Для чого вони американській розвідці? — щиро здивувався Бобрьонок. — Адже ж — союзники, і війні кінець!

— Тепер вони воюватимуть проти вас, — не без задоволення мовив Краус.

Бобрьонок уловив цей підтекст і сказав загрозливо:

— Це тобі так хочеться?.. Не вийде!

— Ви багато чого не знаєте, — відповів штурмбанфюрер розсудливо. — Вимагаю, аби мене доставили до вашого начальства. І поводилися зі мною як з військовополоненим.

— Ось чого захотів! — Майор нахилився до Крауса близько-близько, зазирнув йому у вічі й сказав люто: — Не вийде, штурмбанфюрер. Ви — шпигун і диверсант, переодягнулися в нашу форму й цим позбавили себе статусу військовополоненого. А знаєте, що ми можемо робити з диверсантами?

— Ви не вчините так! — закричав Краус з жахом.

— Добре, — удав, що пом’якшав, Бобрьонок. — Для чого ви вбили Кранке?

— Я не вбивав.

— Бачили, але ж Валбіцин вчинив це з вашої згоди?.:

— Літак міг узяти тільки двох.

— Чому лишили Валбіцина?

— Класний спеціаліст, а такі потрібні американцям. А Кранке ви б все одно розстріляли. Надто багато насолив вам…

— Не більше, ніж ви.

— Я працював у Берліні та за кордоном і не мав нічого спільного з диверсіями.

— Але ж готували їх?

— Таж і у вас є розвідувальні органи. Під час війни кожен виконує накази…

Бобрьонок підвівся: не мав наміру встрявати в суперечку з Краусом, то більше, часу було обмаль.

— Зв’яжи його, — наказав Мохнюкові, а сам пішов до захованого в кущах “віліса”. Викликав Карого, полковник мовчки вислухав його, перервав лише в кінці, коли Бобрьонок повідомив про загибель Толкунова.

— Не вберегли! Таку людину!

— Не вберіг, — не став виправдовуватись Бобрьонок. — Вік собі не прощу, та й ще так, по-дурному…

Карий не дослухав його.

— Ваше завдання — спіймати Валбіцина, — мовив сухо. — Документи “Цепеліна” мусять бути в нас. Зараз ми перекриємо всі дороги навколо цього Штокдорфа, передайте усний портрет Валбіцина. — Вислухав, помовчав трохи й наказав: — З пілотом і Краусом лишіть Віктора. Мохнюк класний шофер, і сяде за кермо “віліса”. До садиби фон Шенка зараз виїде лейтенант Зайцев. А ви — негайно за Валбіциним. Чортівня якась, це ж треба — хлопчина на коні…. Однак, може, й на краще. Самотній чоловік тут ще може загубитися, а вершник навряд чи. Вороний жеребець, кажете?

— Гарний кінь, певно, племінний, я на цьому не розуміюся…

— І я не кавалерист… — З тону Карого Бобрьонок уловив, що полковник трохи пом’якшав. — Дістаньте мені цього Валбіцина, майоре, не наказую, прошу!

— Він убив Толкунова, — відповів Бобрьонок, — підло, ударом ножа в спину… Ми видряпаємо його з-під землі!..

15. Валбіцин скакав, обминаючи поодинокі хутори й намагаючись не потрапляти людям на очі, та все ж не міг уникнути кількох зустрічей. Спочатку його побачив якийсь літній селянин, що шкандибав, спираючись на ціпок, стежкою поміж полями; потім з посадки, якої, ховаючись, тримався Валбіцин, вийшла огрядна жінка — побачивши вершника, провела його допитливим поглядом. Валбіцин намацав у кишені пістолет, з задоволенням всадив би в неї кулю, аби позбавитися свідка, але подумав, що в посадці можуть бути ще люди, й тільки підігнав жеребця. Вороний вже втомився, дихав важко, й боки вкрилися милом, та Валбіцин не шкодував коня: знав — кожна хвилина й кожен кілометр віддаляють його від мисливського будинку фон Шенка, від смершистів, які ніколи не простять йому смерті свого товариша.

Нарешті побачив удалині темну смугу лісу й трохи осторонь неї перші будинки Нойкірхена. Тепер мусив вжити всіх заходів, щоб ніхто не зміг помітити його, — стримав коня, пустив риссю, потім перевів на крок, роззираючись уважно. З’їхав у неглибоку улоговину поміж полями. Тепер його могли помітити лише за кілька кроків — Валбіцин полегшено зітхнув і знову пустив вороного риссю.

Доскакавши до лісу, зупинив коня і постояв трохи на узліссі, прислухаючись. Здається, нічого підозрілого й нікого, тільки кілометрів за два, попід самим селом, пасеться худоба і якась жінка наглядає за нею.

Валбіцин повернув коня до лісу. їхав і подумки лаяв педантично акуратних німців: ліси тут розріджені, без завалів і хащів, мало не кожне дерево пронумероване, галявини без підліска, наче це не ліс, а парк. Нарешті, здається, знайшов підходящу місцину — яруга з крутими схилами, вкритими кущами, і по дну протікає потічок. З задоволенням подумав: усе ж війна далася взнаки, і в клятих швабів не дотянулися руки до цього байраку. Провів жеребця вздовж ручая далі, в самісінькі хащі, й нарешті спинився. Вороний потягнувся до води. Валбіцин дістав пістолет, заклав дуло коневі у вухо — жеребець радісно форкнув, вмочивши губи в холодну воду, і в цей момент Валбіцин натиснув на гашетку.

Вороний шумно видихнув з себе повітря і завалився боком у струмок, хвицьнув ногою, і Валбіцину довелося відсахнутися, аби не зачепив копитом. Перескочив через ручай і видерся крутим схилом байраку до лісу. Озирнувся задоволений: навряд чи хто-небудь з місцевих жителів у ці тривожні дні поплентається сюди, якщо ж і підуть до лісу, то кому захочеться продиратися крізь хащі до байраку?

Він пройшов до села узліссям, ховаючись у кущах, хоч навпростець шлях скорочувався мало не вдвічі. Далі до Нойкірхена вела вкатана польова дорога, обіч якої зовсім близько до лісу стояв обгорілий “тигр”. Валбіцин затримався на узліссі, виглядаючи, чи нема часом чогось підозрілого, та все навколо випромінювало спокій. Навіть підбитий танк, від якого несло паленим залізом, не викликав тривоги, навпаки, свідчив, що війна вже прокотилася по тутешній місцині.

Валбіцин хотів уже рушити до села, як нараз уловив далекий шум, наче дзижчання мухи, й про всяк випадок відступив у гущавину. Слава богу, що вчинив так, бо дзижчання наростало, через кілька хвилин перетворилося на гуркіт, і з села вискочив танк незнайомої Валбіцину марки. Танк постояв трохи, загрозливо похитуючи стволом гармати, потім заревів і рушив до лісу. Дуло гармати дивилося просто на Валбіцина, здається, воно от-от вивергне вогонь, Валбіцин зіщулився й кинувся на землю, але танк повернув до лісу, і відразу з села виїхали машини з солдатами. Йшли потужні американські “студебекери”, вздовж бортів сиділи солдати в пілотках і з автоматами, Валбіцин виразно бачив їхні обличчя — рум’яні, зовсім молоді й зморшкуваті, суворі, з сивими скронями, обпалені сонцем і пороховим гаром, раптом Валбіцин подумав, що, може, хтось із цих солдатів з Орловщини, бодай навіть з їхнього колишнього маєтку їдуть по Німеччині владно, як переможці, а він вимушений таїтися в кущах, втискуватися в землю — боже мій, яка несправедливість…

А машини йшли повз нього, обдаючи бензиновим смородом, нарешті остання сховалася поміж деревами — Валбіцин полежав ще трохи й посунув до села обережно, стискаючи в кишені куртки тепле руків’я пістолета, — росіяни могли лишити в Нойкірхені патруль, і мусив тримати вуха нашорошеними.

Мабуть, танк і моторизована російська піхота налякали й селян, бо вулиця була зовсім порожня. Валбіцин проминув кілька садиб, проте ніяк не зважувався зайти до якоїсь. Йшов, сторожко озираючись, готовий стріляти за найменшої небезпеки. А село дивилося на нього байдуже, сліпими вікнами, наче й справді вимерло.

Нарешті Валбіцин побачив дім, який дещо вирізнявся серед інших: кам’яний, з мансардою і великими вікнами, тут мав жити заможний і дбайливий господар, бо вікна, незважаючи на тривожний воєнний час, були чисто вимиті й відбивали сонце. Саме сонячні зайчики на шибках і привабили Валбіцина, він уже зовсім вирішив попросити притулку в хазяїв чепурного будинку, та раптом помітив на вулиці жінку. Вона визирала з хвіртки, на мить їхні погляди зустрілися, Валбіцин устиг помітити, що жінка — не першої молодості, але ще приваблива. Він ступив до неї, однак хвіртка грюкнула застережливо й навіть сердито мало не перед самим його носом.

Валбіцин поторгав хвіртку, але вона не відчинялася, і тоді він погрюкав у неї кулаком, вимогливо, як господар. Жінка не зважила на його вимогу, Валбіцин погрюкав ще, й нараз хвіртка зарипіла, утворивши невеличку щілину. Валбіцин побачив стривожені очі, що уважно розглядали його. Видно, він не викликав у жінки страху, бо відчинила хвіртку ширше й запитала:

— Що треба?

Перш ніж відповісти, Валбіцин оглянув жінку чіпким поглядом. Одягнута в теплу в’язану кофту, спідницю з грубої вовни й важкі, зовсім не жіночі черевики, вона, певно, не могла вразити чоловіка з першого погляду. Обличчя втомлене, із зморшками на чолі та щоках, та очі великі й живі, ніс тонкий, підборіддя м’яке, а на правій щоці симпатична ямочка.

Валбіцин подумав: якби цю жінку переодягнути б у красиву сукню, зачесати й трохи підфарбувати тушшю та помадою, виглядала б зовсім пристойно, могла б зійти навіть за красуню. Проте йому було зараз все одно, красуня перед ним чи древня бабуся, мав знайти притулок, і, либонь, краще, що натрапив на жінку симпатичну, котра, мабуть, ще накидає оком на чоловіків. А чоловіки тепер у Німеччині на вулиці не валяються, тим паче для сорокарічних жінок, має радіти навіть інвалідові, не те що такому показному, як він, Валбіцин.

Але перше, що слід було вчинити, — сховатися від очей тутешніх селян. Валбіцин не мав сумніву, що його вже побачили й стежать з-за фіранок. Безцеремонно відсунув жінку з проходу, причинив за собою хвіртку й лише по тому запитав:

— Дозвольте увійти?

Жінка зиркнула на нього насмішкувато.

— Здається, вам не дуже-то й потрібний дозвіл…

Валбіцин нарешті відчув упевненість, зробив не дуже вдалу спробу вклонитися й мовив чемно:

— Вибачте, фрау… Не знаю, як вас…

— Гертруда Штрюбінг.

— Дуже приємно, фрау Гертрудо. Ви живете одна?

Усе свідчило, що фрау Штрюбінг самотня: і грубі черевики, і забабляні руки, і рейвах на садибі, навіть заіржавіла сокира біля розкиданих дров. Особливо сокира, господар навряд чи кинув би її іржавіти під дощами.

— А яке вам діло? — Фрау Гертруда відступила й зміряла Валбіцина підозріливим поглядом.

Валбіцин посміхнувся якомога ласкавіше.

— А може, я приніс вам звістку від чоловіка…

Побачив, як потемнішали в жінки очі, як зробилися нараз зовсім холодними. Відповіла жорстко:

— От що, досить придурюватись! Кажіть, що треба, і йдіть собі далі. Мій чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув ще два роки тому.

“Те, що треба… — радісно подумав Валбіцин. — За два роки ця жінка скучила за пестощами, та й взагалі, що за сільська садиба без чоловічих рук?..”

— Бачу, що можу бути з вами цілком відвертим, фрау Гертруда, — мовив щиро, — чи не міг би знайти у вас притулок на кілька днів? Бо в такої чарівної жінки звичайний притулок має перетворитися на райське блаженство! — підлестив не зовсім витончено, але побачивши, як одразу заховала фрау Гертруда за спину забабляні руки, збагнув: його комплімент знайшов дорогу до її серця. Однак жінка все ж відступила ще на крок і мовила рішуче:

— Ні! Тепер такі часи, що не можна довіряти нікому.

— Неправда! — вигукнув Валбіцин. — Справді, часи не з кращих, проте саме тепер кожен німець мусить допомагати іншому. Тим паче, що невідомо, чим усе це обернеться. У нас з вами! — вирішив іти напролом, — Ви — самотня жінка, я — самотній чоловік, а в Німеччині зараз такі чоловіки трапляються нечасто.

І ці слова впали на благодатний грунт. Очі в жінки забігали, й вона мовила невпевнено:

— Але ж я вас зовсім не знаю… Може, ви щось накоїли!

Валбіцин посміхнувся.

— Курт Вілюман, — назвався. — Я — солдат, правда, служив в есесівській частіші, і ці російські вовки чомусь переслідують мене. Ось і мушу критися. Прошу… — дістав справжню солдатську книжку. — Можете подивитися.

Жінка взяла книжку.

“Тепер готова, — подумав Валбіцин. — Тепер ти, дурепочко, нікуди від мене не подінешся…”

— І ви справді хочете лишитися в мене? — Фрау Штрюбінг повернула книжку, і очі в неї потеплішали.

— Якщо приймете… — Валбіцин обвів уважним поглядом подвір’я. Куточками очей побачив, як затривожилася жінка, і остаточно впевнився, що фрау Гертруда в нього на гачку. — Гарно тут, — зітхнув, — і ви мені сподобались з першого погляду.

— Брешете, — заперечила жінка, та не дуже рішуче. — Просто хочете переховатися в мене.

— Переховатися також, — не став заперечувати Валбіцин. — Я відразу повірив вам, як тільки побачив ваші очі. — Гадав, що і цей досить невишуканий комплімент сподобається фрау Штрюбінг, та нараз обличчя в неї витягнулося, жінка знову зиркнула на нього підозріливо й мовила:

— Але ж ви не німець!

— Чому так гадаєте?

— Акцент, вас виказав акцент… А я, дурна…

— То й що? — Валбіцин ступив до неї, та фрау Штрюбінг підвела руки, захищаючись, і очі в неї засвітились непідробним гнівом.

— Ти — поляк! — вигукнула люто. — Клятий поляк, який має нахабство залицятися до німкені!

— А якщо й справді поляк? — не зрозумів Валбіцин. — Яке це має значення? Головне, що ви подобаєтесь мені…

— І ти смієш казати таке! Мені, арійці? Тебе ж повісять, якщо залізеш до мене в постіль. А мені не минути концтабору!

Тепер Валбіцин згадав, що в третьому рейху дійсно існував такий закон. Махнув рукою і заперечив:

— Не хвилюйтеся, фрау Гертрудо! Я не якийсь поганин слов’янин, а австріяк. З-під Лінца, чули про таке місто? Звідси і акцент…

Жінка подивилася на Валбіцина недовірливо.

— Чим доведеш?

— Я ж показував солдатську книжку. Хіба поляка взяли б у СС?

— І то правда… Як я про це не подумала?

— Жінки часто верзуть, не подумавши, — мовив Валбіцин поблажливо.

Фрау Гертруда зітхнула й відступила з викладеної червоною цеглою доріжки, що вела від воріт до будинку. Валбіцин зрозумів її і попрямував до ганку, не озираючись, як справжній господар. Лише в передпокої нарешті зітхнув полегшено й запитав жінку:

— Росіяни є в селі?

— Сьогодні пройшла колона машин з солдатами. А тиждень тому билися під лісом. Наші відступили…

— Там, де обгорілий танк?

— Так.

— А в Нойкірхені нікого не лишили?

— Мабуть, ні, бо ми б знали.

Валбіцин скинув брудні черевики, і фрау Гертруда відразу подала йому капці.

— Беріть, Курте, лишились ще від чоловіка.

— А в тебе гарна пам’ять, — посміхнувся Валбіцин, — запам’ятала, як мене звуть. З першого разу.

— Курт Вілюман, — ствердила.

Валбіцин повільно зняв куртку і в’язаний капелюшок. Запитав:

— Чи не лишилися в тебе від чоловіка свіжа сорочка й піджак?

Жінка зміряла його поглядом.

— Усе є, але ж він був огрядніший за тебе.

— Бачиш, схуд на солдатських харчах. Доведеться підгодовувати…

— Авжеж, — одразу погодилась фрау Гертруда. Заклопоталася, побігла до кімнати, лишивши двері відчиненими. Валбіцин задоволено покрутив головою: кімната чиста й затишна, на підлозі килим. Скинув з себе куртку й бруднувату сорочку, одягнув принесену фрау Гертрудою фланелеву, з приємністю відчуваючи, яка вона чиста й м’яка. Вимив руки, повільно обтер їх рушником, уважно глянув на жінку й, трохи повагавшись, запитав:

— У тебе не знайдеться чарки шнапсу? Щоб зняти нервове напруження. Розумієш, поки діставався сюди…

— Зараз я тебе нагодую. Почекай трохи, сідай тут, — вказала на зручне крісло, — відпочивай, а я скоро…

Вона зникла, а Валбіцин підійшов до вікна, визирнув у щілину між фіранками. Вулиця, як і раніше, порожня, тільки літня жінка жене двох корів. Проминула садибу фрау Штрюбінг, навіть не глянула на будинок.

Валбіцин подумав: а якщо він вчинив неправильно, якщо смершисти почнуть прочісувати села?.. Однак навряд. Так, навряд підніматимуть цілі військові частини заради одного втікача. Це заспокоїло його — приміряв піджак і лишився задоволений. Правда, трохи широкий у плечах, та дарма. Дістав з куртки папери, які витягнув з сейфа, роздивився. Так і є, списки агентів, закинутих до червоних. Паролі, явки… Ще якісь… Чудово все ж жити на світі, коли маєш голову на плечах і тверду руку. Заховав папери до внутрішньої кишені піджака, туди ж поклав документи на ім’я Петера Зайделя, комерсанта з Бреслау. Треба прожити у фрау Штрюбінг днів десять чи навіть більше, поки все заспокоїться і забудеться, — тоді можна потихеньку дістатися до американців.

Пістолет Валбіцин засунув до кишені штанів — аби завжди був з ним. Простягнувся в кріслі, з насолодою відчуваючи розслабленість у тілі — все ж скакання полями далося взнаки…

Фрау Гертруда зазирнула в двері, і Валбіцин подивувався метаморфозі, що відбулася з нею. Замість незграбної спідниці й грубезної кофти, жінка одягнула вишневу шовкову сукню, підфарбувала вії — виглядала як на свій вік зовсім пристойно, і Валбіцин вирішив, що перебування у фрау Штрюбінг буде не тільки корисним, а й приємним. Він прослідував за нею до кухні, зумівши оцінити зваби статури, торкнувся ліктя, відчувши холодну ніжність шкіри, нараз бажання охопило його, стиснув лікоть, та жінка вивільнилася. Поплескала його по щоці долонею.

— Потім… — прошепотіла, й Валбіцин збагнув, що справді повівся як зелений юнак.

Перше, що побачив Валбіцин на столі, була карафка з довгим горлечком, відчув приємний запах шнапсу, і слина сповнила рот. Ледь утримався, аби не налити відразу повну склянку, огледів стіл і задоволено потер руки. Фрау Гертруда постаралася: шмат рожевої шинки, кільце ковбаси, миска з паруючою картоплею і кисла капуста. Царська їжа не лише для голодної і втомленої людини.

Валбіцин налив келишок фрау Гертруді, зиркнув на неї і відсунув свій.

— Мені треба оговтатися… — мовив вибачливо й налив собі дві третини склянки. Сказав урочисто. — За вас, чарівна фрау, за майбутнє! За наше майбутнє — уточнив.

Жінка відсьорбнула з келишка й відставила його, підкреслюючи своє ставлення до алкоголю. Але Валбіцин спорожнив склянку до останньої краплини, давши собі страшну клятву не пити хоча б кілька днів, поки остаточно не визначиться його становище. Приємне тепло розлилося по тілу, і Валбіцин зовсім повірив у свою щасливу зірку. Кранке уже відійшов, як кажуть, у потойбічний світ, Крауса допитують контррозвідники, а він сидить у затишній кімнаті, поруч знадливої жінки, п’є горілку й закушує ароматною шинкою. Валбіцин посміхнувся широко й щасливо, підчепив виделкою великий шмат м’яса й зажував, дивлячись на фрау Штрюбінг відданими очима. Запитав:

— І як ви, Гертрудо, обходилися тут? — невизначено обвів рукою навколо. — Ну, з господарством? Маєте корову чи свиню?

— Три корови, — відповіла з гордістю, — ще відгодовую дві свині щорічно.

— Невже сама справляєшся?

— Чого ж сама… — посміхнулась поблажливо. — Були в мене дві дівки-полячки. Взяла на біржі. Ледачкуваті, та в мене особливо не побайдикуєш, знали, якщо байдикуватимуть, швидко на заводі опиняться, а там зовсім не мед…

— Вони тут? — затурбувався Валбіцин.

— Втекли, — скрушно мовила фрау Гертруда. — Три дні, як утекли. І чого їм не вистачало? У своїй Польщі давно б померли з голоду, а тут… Ну, якийсь ляпас, так за діло ж! Без цього ніяк не можна…

Валбіцин згідливо кивнув, уявивши, як лупцювала полячок фрау Штрюбінг. Отже, жінка рішуча й вольова, а на селі без цього ніяк не можна. Он — будинок, повна чаша, і сама працює, і дівок примушувала.

Наївшись, Валбіцин пройшовся по дому, розглядаючи всі закутки. Побачивши недбало кинуті на диван свої куртку й капелюшок — вони якось дисонували з загальним порядком і чистотою, — задумливо постояв над ними й наказав, справді, наказав, бо владні нотки з’явилися в його голосі:

— Спали! Зараз же спали в пічці.

Фрау Гертруда спробувала заперечити:

— Але ж це зовсім нові й коштують недешево!

Звичайно, вона мала рацію. Крім того, у добре пошитій куртці Валбіцин почувався зручніше, ніж у піджаку з чужого плеча, але уявив, як смершисти шукають на всіх перехрестях людину в коричневій куртці й темно-зеленому в’язаному капелюшку, й повторив безапеляційно:

— Зараз же спали!

Видно, єфрейтор Штрюбінг також не звик, аби йому перечили, бо фрау Гертруда одразу позадкувала:

— Невже гадаєш, що мені справді шкода якоїсь куртки? Від Франца лишилося багато одягу, а ти в мене швидко погладшаєш…

Так, подумав Валбіцин, війна все ж має свої позитивні сторони, й нестача чоловіків — одна з них. Запитав:

— На всякий випадок, де можна переховатися? Раптом прийдуть росіяни…

— О-о, — розвела руки жінка, — де завгодно. Глянь сам… — Повела Валбіцина до передпокою, відкинула ляду на підлозі, присвітила кишеньковим ліхтариком. Валбіцин побачив досить великий бетонований погріб, де на полицях стояли банки з маринованими овочами, висіли кілька окостів, кільця ковбаси. — Світла тільки нема, — зажурено мовила жінка, — війна все зіпсувала.

Валбіцин подумав: фрау Гертруда не була дуже закохана в єфрейтора Штрюбінга, якщо вважає головною втратою через війну відсутність електроенергії. Проте це влаштовувало його, і Валбіцин запитав:

— Чи не знайдеться в тебе якогось килимка? Аби кинути на ляду, щоб не було видно.

— У цьому домі знайдеться все, — відповіла фрау Гертруда з гордістю, навіть пихато, і Валбіцин остаточно зрозумів, що в домі фрау Штрюбінг може почуватися в цілковитій безпеці.

16. Мишко Галайда стояв за кілька кроків від “віліса” й дивився, як Бобрьонок з Мохнюком влаштовуються в машині. Нараз не витримав, ступив до них і мовив благально:

— Візьміть мене з собою, товаришу майоре. Я вам згоджусь, от побачите. Знаю тут мало не кожну стежку.

Бобрьонок перезирнувся із старшим лейтенантом, знизав плечима й кивнув на заднє сидіння.

— Давай, тільки без самодіяльності…

Мишкові не треба було повторювати: перевалився через борт, примостився на сидінні, шепчучи вдячно й зовсім по-дитячому:

— Спасибі, дядечки, я вам точно згоджуся…

“Віліс” рвонув з місця поза полем, яке перетнув Валбіцин. Майор поклав собі на коліна автомат, це переконало Мишка в серйозності й небезпечності їхньої місії, йому схотілося одразу стати в пригоді Бобрьонкові, принаймні хоч якось прилучитися до операції, довести, що він не зайвий у машині. Мовив:

— Праворуч — шосе на Сведбург, а просто, за Штокдорфом, бруківка до Ратінгена.

— Далі вона виходить на автостраду? — уточнив Бобрьонок.

— Так, Бреслау — Берлін, — підтвердив Мишко з радістю, наче відкривав величезну таємницю.

Бобрьонок подумав трохи й сказав Мохнюкові:

— Навряд чи Валбіцин подасться до автостради. Мусить догадуватися, що там повно наших військ і навколишні села блоковані.

Старший лейтенант кивнув згоджуючись. Він і справді водив машину віртуозно, не гірше за Віктора, “віліс”, здіймаючи шлейф пилюги, мчав поміж ланів, і гума рипіла на поворотах.

Бобрьонок розгорнув на колінах карту.

— Валбіцин мусить пробиватися на захід, — мовив роздумливо. — Якщо не через автостраду, то десь тут, в районі Кварцау. Або через Оттерберг. Покажеш поворот на Кварцау, — обернувся до Мишка.

— Тут недалеко, — зрадів той, буцім сам мав безпосереднє відношення до прокладання дороги. — За тим горбком праворуч.

За горбком справді вони вискочили на бруківку, навколишні лани проглядалися тут на кілька кілометрів: смарагдові, вкриті озиминою, розорані, чорні — вражаюча панорама дбайливо обробленої землі. Наче не було війни й не пройшли з боями на Берлін російські танки. Бобрьонок уважно роздивлявся навкруж — чи не з’явиться десь поодинокий вершник, та лани немов вимерли — тільки на одному полі майор побачив коня з бороною і чоловічу постать, що плуганилася слідом.

Кварцау з’явився раптово — за поворотом бруківка наче вперлася в одноповерхові будинки. Перед ними стояв військовий “додж”, і лейтенант з автоматом вимогливо підвів руку, наказуючи “вілісу” зупинитися.

Мохнюк загальмував упритул до “доджа”. Лейтенант обвів їх пильним і суворим поглядом, але, мабуть, був у курсі їхніх справ, бо запитав:

— Майор Бобрьонок?

— Так.

— Лейтенант Ткаченко. Ми перекрили всі підступи до Кварцау, і мій взвод зараз прочісує місцевість від містечка до Оттерберга. Розпитуємо населення. Все згідно з інструкцією.

— Коли прибули сюди?

— О дев’ятій двадцять три.

Бобрьонок прикинув: минуло близько півгодини між тим, як блокували Кварцау й навколишні хутори, і часом, коли Валбіцин скочив на жеребця. За півгодини, навіть заганяючи коня, навряд чи б дістався сюди, а тепер не прорватися крізь пости лейтенанта Ткаченка. Поклав Мохнюкові руку на погон.

— Вертатимемось, старлей, — наказав. — Дуй до Оттерберга. Чує моє серце, цей тип шукатиме щілину саме там.

“Віліс” круто розвернувся і помчав назад уже знайомою бруківкою. Вони проминули бічну польову дорогу, коли Мишко, тицьнувши в неї пальцем, вигукнув:

— Стоп! Завертайте туди.

Мохшок загальмував, а Бобрьонок, звірившись з картою, заперечив:

— Дорога до Оттерберга кілометра через півтора.

— Але ж і ця туди — і коротша. Через хутір Штайнах.

— А проїдемо?

— До Штайнаха два кілометри польової дороги, далі знову бруківка.

Бобрьонок побачив добре накатану польову дорогу й дав знак їхати. Вони звернули до Штайнаха, об’їхали хутір і справді вискочили на бруківку, що вела до Оттерберга. Недавно тут пройшли бої, дорогу розбили й роз’їздили, поля обабіч неї зрили ходами сполучень, біля самої бруківки стояв розбитий дзот, а далі на схилі чорніли обгорілі танки — німецькі, а за ними кілька Т-34 — бій тут був запеклий. Бобрьонок чув про нього: залишки есесівської дивізії вкопалися в землю під Оттербергом і боронилися до останнього.

Отже, до Оттерберга всього три кілометри, можливо, Валбіцину вдалося дістатися туди, і розшукати його в містечку, хоч і невеличкому, буде не так уже й просто.

Але ж чоловік — не голка, то більше — вершник…

В улоговині, з якої виходили в атаку “тридцятьчетвірки”, поважний чоловік переорював кіньми витолочене танковими гусеницями поле.

— Стоп, — нараз розпорядився Бобрьонок. Коли “віліс”’ зупинився, наказав Мишкові: — Спробуй розпитати того бауера, чи не помітив вершника. Нас перелякається, та й взагалі може не сказати, а ти в цивільному…

Хлопцеві не треба було повторювати: побіг навпростець, вгрузаючи по кісточки у вологий важкий грунт.

Бауер зупинився і зняв капелюха. Очевидно, цей явний вияв пошани й навіть догідливості стосувався насамперед тих, що сиділи в машині, якої не міг не помітити бауер, та Мишкові це сподобалося ще й тому, що вчора сам мусив кланятися й знімати капелюх не тільки перед таким поважним чоловіком, а й перед першим-ліпшим шмаркачем, як той нахаба з гітлерюгенду. Він мимоволі притишив крок, та, згадавши про нетерплячих офіцерів у “вілісі”, одразу забув свою удавану статечність і запитав швидко:

— Ви давно тут на полі?

— Зранку. — Бауер навіть вклонився Мишкові. Хлопця порадувало це ще більше, й запитав владно:

— Десь тут неподалік мусив проїжджати вершник на вороному жеребці. Куди він поскакав?

Уловив напруженість у погляді бауера й зрозумів, що той справді бачив вершника, але не може одразу вирішити, як учинити, — все ж найкраща позиція: нічого не бачив, нічого не знаю, і йдіть ви всі кудись далі…

І Мишко випередив бауера, не дав йому можливості вимовити “ні”, бо тоді вже той вперто б дотримувався сказаного.

— Це — злочинець, — мовив перше, що прийшло в голову й, на його думку, мусило вразити доброчесного німця. — Втік з тюрми і вкрав коня.

— О-о! — вигукнув бауер. — Я відразу запідозрив щось негарне. Він проскакав он там і звернув біля тих дерев ліворуч. Гадаю, до Нойкірхена. І гнав, як навіжений.

— Чоловік у коричневій куртці й в’язаному капелюшку? — про всяк випадок уточнив Мишко.

— Не розібрав, звідси далеко, та й ще проти сонця.

— Але точно повернув до Нойкірхена?

— Бачите три дерева? Там, де дорога повертає до Оттерберга… Так він подався ліворуч — це до Нойкірхена.

Бобрьонок, почувши таке повідомлення, захвилювався. Майор зупинив “віліс” коло трьох дерев, і вони з Мохнюком уважно обстежили поле ліворуч од дороги. Одразу знайшли сліди копит і покликали Мишка. Бобрьонок показав слід і запитав:

— Вороного?

— Слід великий, бо й жеребець нівроку, і виразний. — Мишко згадав: Карл водив вороного до кузні зовсім недавно, і тут слід нової, ще не стертої підкови. Кивнув і мовив: — Наш жеребець. Бачите, величезне копито, та й який німець скакатиме навпростець полем?

— Точно, — схвалив Бобрьонок, озирнувся на Мохнюка й запитав вагаючись: — Але ж який резон Валбіцину подаватися на схід? Нойкірхен на сході, а Валбіцин має пробиватися на захід. Єдине, що може врятувати його.

— Валбіцин не такий уже й дурний, — посміхнувся Мохнюк. — І розмірковував точно так, як ви. І прийшов до висновку…

— Що слід відсидітись десь у знайомих.

— Не виключено, що саме в Нойкірхені чи десь тут поблизу.

Бобрьонок зміряв поле оцінюючим поглядом.

— Не проскочимо?

— Тільки в об’їзд.

Вибоїстий путівець поміж полів простягнувся до темніючого вдалині лісу. За логікою Валбіцин мав скакати саме до нього, і Мохнюк не звернув на широку дорогу, що вела до Нойкірхена. Навпаки, вискочивши на узлісся, “віліс” повернув круто ліворуч і, підминаючи кущі й молоді дерева, проїхав ще сотню метрів. Здогадки розшукувачів виявились безпомилковими: неподалік знайшли сліди кінських копит, а через кілька хвилин стояли в байраці над трупом вороного.

Мишко присів і погладив вискалену морду.

— Гарний був кінь, — мовив з жалем. — Сідло зняти?

— Навіщо? — не зрозумів Бобрьонок. — Не мороч собі голови. — Показав прим’яті кущі на крутому схилі й вів далі упевнено: — Валбіцин пішов туди, а потім до Нойкірхена!

— А може, лісом кудись в інше місце? — завагався Мохнюк.

— Для чого ж тоді вбивати коня? Поїхав би спокійно, ліси тут не густі, проріджені, валяй хоч фаетоном.

— Ваша правда, майоре.

— Бував у Нойкірхені? — запитав Бобрьонок Мишка. — Велике село?

— Звичайне.

Воно й справді виявилось звичайним — з гарними садибами, та центральною вулицею пройшли зовсім недавно колона машин і танки, дорогу вибили, й “віліс” стрибав по баюрах. Зупинилися в центрі, біля магазину. Мохнюк знайшов якусь жінку, розпитав її і заїхав до бічного завулка. Загальмував біля будинку за високою дротяною огорожею…

— Тут мешкає ортсгрупенляйтер гер Райнер Венклевіц.

— З чим це їдять? — поцікавився Бобрьонок.

— За нашими мірками щось на зразок голови сільради, — пояснив Мохнюк.

— І мусить усе знати?

— Звичайно. Тут у них служба оповіщення на першому плані. На цьому все трималося. — Він натиснув на клаксон, і одразу з дому вийшов худий і низенький чоловік. — Бобрьонок чекав побачити огрядного, самовпевненого, мало не в коричневій формі фашиста, а гер Венклевіц нагадував затуркану й пригнічену життям людину, яку вже нічого не цікавить, крім дрібних сімейних клопотів. Він продріботів до дротяної хвіртки й чемно вклонився офіцерам.

Мохнюк, не відриваючись від керма, запитав:

— Ортсгрупенляйтер Райнер Венклевіц?

— Перед вами, — відповів чоловік і зняв капелюха, оголивши круглу й зовсім лису, до блиску, голову.

— У вашому селі мусить бути людина, яку ми розшукуємо, — мовив Мохнюк суворо.

Ортсгрупенляйтер застиг з капелюхом у руці.

— Село велике, — нарешті відповів повагавшись.

— Час воєнний, — перервав його Мохнюк різко, — а ми розшукуємо злочинця! Мусите знати, чи є в Нойкірхені чужі люди. Солдати, які не здалися в полон, есесівці…

— Вчора таких не було.

— Мене не влаштовує ця відповідь.

— Добре, — погодився ортсгрупенляйтер, — я спробую дізнатися. Але для цього потрібен певний час. І мушу відвідати декого…

Бобрьонок, який уважно слухав розмову, запитав у Мохнюка:

— Я не все зрозумів, та він, здається, хоче піти до когось?

— Так, має у селі інформаторів і мусить попитати…

— Відпускати його самого не можна. Нехай сідає в машину.

Мохнюк поплескав долонею по задньому сидінню, Мишко посунувся, і ортсгрупенляйтер заліз до “віліса”. Бобрьонок повернувся до нього боком, роздивляючись. Уперше бачив зблизька живого фашиста. Точніше, либонь, бачив і раніше, серед полонених, звичайно, серед них були члени націонал-соціалістської партії, та ніхто не хотів визнавати це, зрікалися і Гітлера, і фашизму, — мовляв, моя хата з краю і кожен має виконувати свої обов’язки. Але ж цей миршавець — ортсгрупенляйтер, перша людина на селі, безперечно, наці, знає, що їде в машині з червоними офіцерами, комуністами, а особливо не хвилюється, тримається чемно, з гідністю. Нараз Бобрьонкові захотілося запитати в цього сільського фашиста щось ущипливе, хоч трохи налякати його, — бач, розсівся в машині, в майже новому костюмі й велюровому капелюсі з пір’ячком за стрічкою… Зовсім як задерикуватий молодик.

Бобрьонка пойняла злість, та він пригамував її, зрештою, матиме час, аби поставити цього нахабного ортсгрупенляйтера на місце, тепер же треба приглушити свої емоції, бо злість — поганий порадник у даному разі й не литиме воду на їхній млин.

Венклевіц попросив зупинити машину біля другого від краю села будинку, перевалився через борт машини й очікувально зиркнув на Мохнюка. Той махнув рукою, відпускаючи його.

— Нехай іде сам, — пояснив Бобрьонкові. — Однаково втекти не може, а не схоче нам допомогти — не примусимо. А так — пошепочуться між собою, порадяться й піднесуть нам Валбіцина на тарілочці.

— Ну, ну, — не зовсім схвально покрутив головою Бобрьонок. — Тобі тут видніше…

Ортсгрупенляйтер повернувся через кілька хвилин. Знову зняв капелюха й вклонився чемно. Пояснив:

— Панове мають почекати з півгодини. Я послав Зеппа Кунца погомоніти із своїми людьми.

Бобрьонок повільно виліз з машини. Відчув: злість, яка мало-помалу накопичувалася в ньому, готова вихлюпнутися. Зупинився навпроти ортсгрупенляйтера, запитав, старанно добираючи німецькі слова:

— Ви були членом націонал-соціалістської партії?

Здається, Венклевіц втягнув голову в плечі й зробився ще трохи меншим. Відповів, чомусь притиснувши руки до тулуба:

— Так. Член партії.

— Уперше бачу людину, котра за таких обставин не зрікається фашизму! — вигукнув Бобрьонок.

Нараз майор відчув, що злість відступила, натомість прийшла щира цікавість: що за людина цей ортсгрупенляйтер, адже ж, либонь, перший на селі, всі його слухаються, найтиповіший, так би мовити, для фашистської Німеччини. Озирнувся на Мохнюка, попросив:

— Ти побалакай з ним, старлей. Ну, розпитай про життя. А я послухаю. Що не збагну, поясниш…

Мохнюк кивнув розуміюче. Не зліз з машини, сидів, поклавши руки на кермо й хоч цим підкреслюючи свою вищість і відчуженість від ортсгрупенляйтера.

— Пане Венклевіц… — почав, та Бобрьонок нараз обійшов навколо ортсгрупенляйтера, дивлячись на нього, як на заморське диво, й мовив Мохнюкові:

— Ні, ти йому ось що скажи. Як фашисти в наших селах комуністів босих по снігу до шибениці гнали. Тільки за те, що вони комуністи!.. А він, фашист, тут у Німеччині зі мною, комуністом і офіцером, в одній машині їздить!.. І ми з ними усякі цирліхи-манірліхи розводимо…

Мохнюк почав перекладати, а Бобрьонок утупився в ортсгрупенляйтера, намагаючись збагнути, як саме сприйматиме той його слова і які думки вируватимуть в ньому. Але майже нічого не відбилося на обличчі Венклевіца, стояв, тримаючи капелюха тонкими старечими пальцями, і, може, лише ця поза та шкіра на лисому черепі, що взялася зморшками, виказували його справжній стан. Дивився Мохнюкові мало не в рот, не відводив погляду, певно, боячись зустрітися очима з Бобрьонком і прочитати в них усе шаленство, що переповнювало майора й могло вихлюпнутися будь-якої миті. Уважно вислухавши, відповів, старанно добираючи слова:

— Не забувайте, що в Німеччині існувало гестапо. І навіть тут, в самому серці рейху, ми щоденно пам’ятали це. Крім того, найбільш екстремально настроєні люди вступали до СС.

— Ну що з ним розмовляти! — вигукнув Бобрьонок. — Вони встановили порядок, назвали його новим — вішали, розстрілювали, спалювали в крематоріях! В ім’я порядку. Але ж тепер настав час розплати. Скажи йому саме так: за той порядок настав час розплати!

Мохнюк говорив ясно й навіть якось рівно й одноманітно, а Бобрьонок помітив, як нарешті лячно забігали очі в ортсгрупенляйтера, як опустилися в нього куточки губів.

Венклевіц притиснув капелюха до грудей і мовив, зазираючи Мохнюкові у вічі:

— У Нойкірхені було все спокійно. Це можуть підтвердити жителі села. А невже націонал-соціалістів притягатимуть до відповідальності? Тільки за те, що вони були членами партії?

Бобрьонок махнув рукою: мабуть, цьому фашистові важко пояснити, чим саме він завинив, і не тільки перед своїм народом. А Венклевіц подивився на нього жалісливо, наче від Бобрьонка таки залежала його доля і судитимуть його чи не сьогодні. Нараз, мабуть, рятівна думка майнула в нього, бо потягнувся до майора й мовив упевнено:

— Ви переконаєтесь у моїй лояльності, пане офіцер.

— У селі криється злочинець, — похмуро мовив Бобрьонок, вислухавши тлумачення цього довгого речення, мовленого мало не урочисто. — І найкращий спосіб довести свою лояльність — знайти його.

— Він нікуди не подінеться! — пообіцяв ортсгрупенляйтер. — Якщо справді є в селі і його бачили наші люди. До речі, вертається Зепп Кунц, — вказав на чоловіка, що поспішав до них, — і ми зараз усе знатимемо.

Ортсгрупенляйтер натягнув капелюха, крадькома зиркнувши, яке враження це справить на офіцерів, упевнився, що вони не звернули уваги на цю його дещо демонстративну акцію, і ступив назустріч кульгавому чоловікові, який аж захекався від заповзяття.

Бобрьонок подивувався метаморфозі, котра за якийсь мент відбулася із Венклевіцом: дивився владно і, здається, став навіть трохи огряднішим і вищим.

— Ну? — запитав кульгавого.

— Невтішні новини, гер ортсгрупенляйтер, — пробелькотів той. — Ніхто не бачив у селі стороннього.

— А в Вернера Хайнріха ти був?

— І він не бачив.

— А Штібер?

— Із ним розмовляв, а він опитував сусідів.

Венклевіц нерішуче озирнувся на офіцерів.

— Ви чули? — запитав у Мохнюка.

— Проте злочинець мусить бути в селі. Інакше йому просто нема куди подітися…

Ортсгрупенляйтер подумав трохи й мовив:

— Зараз я побалакаю ще з фрау Шерінг. У неї таке око, що бачить крізь стіни… — тицьнув пальцем у будинок навпроти. — Може, пан офіцер бажає пройти зі мною?

Ортсгрупенляйтер посунув через дорогу, та Бобрьонок раптом зупинив його рішучим жестом. Принюхався і запитав:

— Ви нічого не відчуваєте?

Венклевіц зігнувся і знову зняв капелюха.

— Що я маю відчувати, пане офіцер?

— Запах… Наче хтось палить…

Венклевіц знизав плечима.

— На вулиці тепло, й навряд чи хто затопив пічку. Хіба що плиту…

— Пахне горілою матерією, — сказав Бобрьонок упевнено. Принюхався і додав: — Так, палять одяг, здається, там — он, бачите, димок з труби… — вказав на дім за півсотні метрів.

— Там мешкає фрау Штрюбінг, — пояснив ортсгрупенляйтер.

Мохнюк зрозумів, що саме має на увазі Бобрьонок. Запитав:

— Фрау Штрюбінг самотня?

— Більшість жінок Нойкірхена тепер самотні, — пояснив Венклевіц. — Як і у всій Німеччині. Мала двох східних робітниць, та вони днями втекли…

Мохнюк застережливо підвів руку. Подумав: якщо Валбіцин переховується саме в тому домі, голими руками його не візьмеш: має пістолет з кількома патронами. До того ж у разі небезпеки може кинути в пічку списки з сейфа. Отже, треба перехитрувати його.

— Хто така фрау Штрюбінг? — запитав.

— Порядна жінка, її чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув два роки тому, роботяща, віддана рейхові… — затнувся, — я хотів сказати, що нічого підозрілого за нею не помічалося.

— Ви можете обережно викликати її сюди? — присунувся до ортсгрупенляйтера Мохнюк. — Певно, саме в її домі і заховався тип, якого ми розшукуємо. Врахуйте, він озброєний, та ми все одно візьмемо його. Але ви можете прислужитися нам, і самі розумієте…

— Так, я розумію! — аж розцвів Венклевіц. — Я викличу фрау Штрюбінг сюди так, що той чоловік, коли він справді в домі, нічого не запідозрить. А Гертруда — розумна жінка, і ми з нею домовимось.

Він так і сказав “ми”, начебто прилучаючись до операції розшукувачів. Мохнюк помітив цей маневр ортсгрупенляйтера, посміхнувся ледь помітно, та заперечувати не став. Зрештою, успіх справи деякою мірою залежав і від спритності та витримки Венклевіца. Перезирнувся з Бобрьонком і, побачивши його схвальний погляд, легенько підштовхнув ортсгрупенляйтера.

— Давайте…

Дивився, як чимчикує той вузеньким асфальтовим тротуаром, прокладеним попід самісінькими парканами, почекав, поки порівнявся з садибою фрау Штрюбінг, метнувся слідом і зайняв позицію далі за садибою, звідки проглядалися всі підходи до будинку. Тепер вони з Бобрьонком контролювали місцевість — відразу за садибою починалися городи, й непомітно вислизнути з будинку не могла б і кішка.

Минуло кілька хвилин, як ортсгрупенляйтер зник у домі, — вони тягнулися довго, й Бобрьонок почав уже тривожитися, нарешті двері грюкнули, на ганок вийшла жінка в темному жакеті й капелюшку, за нею — Венклевіц. Ортсгрупенляйтер увічливо подав жінці руку й допоміг спуститися сходами, забіг уперед і відчинив хвіртку, зовсім як запобігливий чоловік, котрий нічого не бачить на світі, крім своєї вродливої половини.

Бобрьонок дав знак Мохнюкові стежити за садибою, а сам відступив до “віліса”, що його оберігав Мишко. Дивився, як прямує до нього жінка — йде, не відводячи погляду, пряма й напружена, наче побачила якесь диво чи страховисько. Зупинилася за кілька кроків, та ортсгрупенляйтер дещо безцеремонно підштовхнув її ближче до майора й мовив:

— Оце фрау Штрюбінг, яку ви хотіли бачити.

Бобрьонок нахилився до Мишка, який сидів на задньому сидінні, й запитав:

— Зможеш перекладати?

— Постараюся.

— Тлумач цій фрау точно, краще повільно, та все до слова, що я скажу.

— Зробимо.

— Так от, запитай таке: що палила вона зараз у пічці?

Мишко почав перекладати, а Бобрьонок дивився, як зреагує на його слова фрау Штрюбінг. Проте жінка нічим не виказала себе. Одповіла спокійно:

— Розпалила плиту, аби зготувати їжу. Бо нема ні газу, ні електрики. А дрова є, ще трохи вугілля.

— Зараз ми зайдемо до вас, — сказав майор, — і знайдемо в плиті залишки одягу, який спалювали. Точніше, коричневої куртки.

Майор побачив, як округлилися в жінки очі. Однак у неї вистачило духу, щоб махнути рукою і відповісти:

— Скажете таке… Для чого б це мала робити?

— Фрау Штрюбінг, — обірвав її майор суворо, — уявляєте, в яке становище можете себе поставити? Перетлумач їй точно, хлопче, якщо збреше, відповідатиме за законами воєнного часу. Кого прийняла сьогодні до свого будинку і чий одяг спалювала? Бо зараз ми все одно будемо вимушені обшукати її садибу, і якщо вона переховує когось…

Мишко тлумачив, його уважно слухала не лише жінка, а й ортсгрупенляйтер. Фрау Штрюбінг уже хотіла щось відповісти, та Венклевіц ступив до неї і сказав загрозливо:

— Я вимагаю від вас виказити людину, яку переховуєте. І як ви насмілились вчинити таке? Без відома влади!

Нараз обличчя фрау Штрюбінг почервоніло, очі налились слізьми, вона підвела руки, наче хотіла вдарити ортсгрупенляйтера чи видряпати йому очі, й закричала на нього гнівно:

— Без відома влади, кажете? А хто забрав у мене чоловіка? І хто тепер дасть мені його? А тут прибився мужчина, і він мені подобається… Ви розумієте, подобається, і я йому також… — Сльози потекли в неї по щоках, вона розмазала їх долонями. — Ну, був він солдатом, то що? Війна кінчається, і солдати все одно повернуться додому, чи не так, пане офіцер? — подалась до Бобрьонка. — Віддайте його мені, дуже прошу!

Раптом ортсгрупенляйтер ступив до жінки, Бобрьонок не встиг зрозуміти, чого він хоче від неї, як Венклевіц ударив її по щоці, різко й сильно.

— Шльондра! — вигукнув Венклевіц. — Ти зганьбила все наше село, я завжди пишався порядком у Нойкірхені, а тепер що ж виходить? Кажу панам офіцерам, що в селі нема сторонніх, а вона пригріла дезертира? Пляма на весь Нойкірхен, інакше це ніяк не назвеш…

— Ах ти ж, старий негідник! — Жінка схопила ортсгрупенляйтера за вилоги піджака, притягнула до себе. — В тебе порядок? Звичайно, порядок, усе спокійно, тихо й любо, а хто на Гісбрехта доніс? Хто його до концтабору відправив? Може, я? Чи ти? А хто Драйзіга виказав гестапо?

— Що ти, що ти!.. — замахав руками ортсгрупенляйтер. — Що ти мелеш! То були державні злочинці…

— Драйзіг — державний злочинець? Просто він казав, що думав.

— Якби кожен базікав, що думає, — люто блиснув очима Венклевіц, — ми всі давно б загинули.

— Ми всі чи ти?

Суперечка між ними могла тривати безкінечно, крім того, Бобрьонок ледь угадував зміст мовленого, й він вирішив покласти край сварці. Взяв Венклевіца за плечі й відтрутив рішуче вбік.

— Коли прийшов до вас чоловік у коричневій куртці? — запитав у фрау Штрюбінг.

— Години три тому чи навіть менше.

— Переклади їй точно, Мишко: цей чоловік — небезпечний державний злочинець. Тільки сьогодні вранці він ударом ножа вбив двох людей.

Бобрьонок уже помітив, що фрау Штрюбінг мала звичку від здивування чи ляку округлювати очі. Тепер же вони в неї стали зовсім як у сови.

— Злочинець? — не повірила. — І вбив двох?

— Ударом ножа в спину, — ствердив Бобрьонок. Він спеціально повторив це, бо мав точно визначену мету: розвінчати Валбіцина в очах жінки й примусити її допомогти їм.

— О-о! — вигукнула в розпачі. — А такий зовні добропорядний. Певно, він хотів і мене…

— Так, — вставив від себе Мишко, — мабуть, саме з цією метою він і проник до вашого дому.

Як не дивно, а цей здогад остаточно впевнив жінку у злочинних планах Валбіцина, і вона запитала нараз зовсім спокійно, немов і не заламувала щойно руки у відчаї:

— Що я маю зробити?

— Отак би давно… — пробуркотів під ніс Бобрьонок і поцікавився: — Де він переховується?

— У погребі.

— А вхід до погреба?

— Ляда в передпокої.

— Озброєний?

— Я бачила, як він поклав до піджака мого чоловіка пістолет.

— Переодягнувся і наказав спалити свій одяг?

— Так. Він почав вимагати в мене інший одяг, а що я могла вчинити проти озброєного чоловіка!

Це була зовсім нова версія стосунків фрау Штрюбінг з Валбіциним, видно, остаточно зорієнтувалася і зрозуміла, що тепер йому нічим не допоможеш. Отже, і продасть Валбіцина з легкою душею. Зрештою, це влаштовувало Бобрьонка, і він наказав:

— Ми вдвох зайдемо разом до передпокою. Ви відчините ляду й покличете його. Заспокоїте й таке інше. Зрозуміло?

Фрау Штрюбінг кивнула й тильним боком долоні обтерла ще вологі щоки.

— Свиня! — мовила твердо. — Яка свиня! А я нічого не запідозрила. Жінки взагалі такі довірливі й безпомічні…

Дивлячись на неї, ніяк не можна було повірити в це, та Бобрьонок не став нічого доводити фрау Штрюбінг. Легко підштовхнув жінку в напрямі садиби й пішов слідом, поправивши автомат на плечі.

Фрау Штрюбінг потягнула на себе ляду, й вона пішла легко, без скрипу — була акуратно змащена. Бобрьонок зайняв позицію ліворуч од жінки: Валбіцин, виходячи, обов’язково підставив би йому спину. За крок, попід самою стіною, втиснувся у вузький проміжок між диваном і шафою Мохнюк. Тримав пістолет, готовий будь-якої секунди звалити Валбіцина.

— Виходь, — сказала фрау Штрюбінг, — все спокійно.

— Чого він хотів? — запитав Валбіцин глухо.

— Дурниці, ортсгрупенляйтер сказав, щоб ми сховали від росіян продукти.

— Що ж, це правильно. — Валбіцин присвітив кишеньковим ліхтариком і почав підніматися сходами. — В селі спокійно? Немає червоних?

Бобрьонок дочекався, поки Валбіцин зовсім висунеться з вузького отвору, й сильним ударом звалив його. З протилежного боку передпокою стрибнув Мохнюк, вони заломили Валбіцину руки за спину й зв’язали їх. Майор витягнув з внутрішньої кишені піджака ТТ Толкунова, намацав там же акуратно складені папери, подав Мохнюкові.

— Вони, — побіжно передивився той, — найсекретніші документи “Цепеліна”.

Валбіцин лежав, незручно підібгавши під себе ноги, люто дивився на Мохнюка. Просичав з ненавистю російською:

— Усе ж таки вистежили… — Брудно вилаявся і додав німецькою: — Сука ти, Гертрудо, остання сука!

Бобрьонкові нараз стало важко дихати. Розстебнув горішні гудзики гімнастерки, вийшов на ганок. Сів просто на сходинки, стискаючи долонями теплий метал ТТ. Біля ганку вже зеленіли високі смородинові кущі, розкрили великі чашечки криваві тюльпани. Сонце припікало, й білі хмари ледь просувалися чистим небом. Мирним і вічним небом. Бобрьонок подумав: справді мирним, бо вже не сьогодні-завтра закінчиться війна, й він поїде до маленького містечка під Києвом, де зараз теж сидить у садку й, може, біля такої ж зеленої яблуні й дивиться на такі ж червоні тюльпани його Галя. Буде мир, і він, певно, вже ніколи не воюватиме. Бобрьонок давно чекав такого дня, як сьогоднішній, і знав: кращого, мабуть, не буде в житті, та від усвідомлення, що цей день нарешті настав, не стало легко й не прийшов давно очікуваний спокій, теплий метал пістолета обважував руку, й чомусь нило серце…

Вибух

1. Літак за кілька хвилин мусив узяти курс на Одесу. Оголосили посадку. Пасажири, здавши багаж і зареєструвавши квитки, зібралися у невеличкому вузькому приміщенні перед виходом на льотне поле.

Дівчина в добре підігнаній аерофлотській формі, обминаючи пасажирів, прямувала до дверей. Ішла вона, відхиливши голову, гордовито й відчужено, наче й не посміхалася щойно, коли реєструвала квитки: жінкам приязно, з ледь помітною зверхністю, а чоловікам багатообіцягоче й звабно.

Хлопець у розцяцькованій сорочці та злинялих джинсах хотів зачепити дівчину, але вона спритно обминула його, не подарувавши навіть погляду, а він захоплено покрутив головою і мовив сусідові:

— Варто познайомитись — гарна дівка!..

Той поплямкав губами й одповів розсудливо:

— Пуста затія. Через годину будемо в Одесі.

— Але скоро й повернемося…

— За місяць забудеш. На одеських пляжах, знаєш, скільки таких!

— Шкода пропускати… — хлопець підтягнув джинси й поправив сорочку з виглядом людини, якій мусить належати все.

Літня жінка, котра стояла попереду молодиків, невдоволено озирнулася, видно, хотіла зауважити їм, однак тільки гмикнула.

— Обережно, бабцю… — нахабно реготнув хлопець у джинсах, він явно напрошувався на конфлікт, та жінка лише засопіла і вдала, що не почула образливих слів.

Ще трохи далі лисуватий чоловік з рожевими щоками й кирпатим носом злодійкувато зиркнув на круті дівочі стегна, він не насмілився підвести очі вище, проте навіть цей погляд не пройшов повз увагу сухорлявої, плоскогрудої і суворої дружини. Вона міцно стиснула чоловікові лікоть і просичала загрозливо:

— Куди дивишся?

— Я — нічого…

— Спробуй тільки!

Чоловік злякано шморгнув носом і заперечив улесливо:

— Ти ж знаєш, крім тебе — для мене ніхто не існує.

— То й дивись на мене, — наказала, і чоловік справді повернувся спиною до дівчини, демонструючи свою відданість.

Сива жінка з модною зачіскою, в англійського крою вовняному костюмі й блузці з високим коміром зміряла дівчину в формі уважним холодним поглядом і зиркнула на свою червонощоку й гладку сусідку.

— Вродлива дівчина, чи не так? — мовила крізь зуби, й важко було зрозуміти, засуджує чи схвалює.

Червонолиця поправила долонею могутні груди, зневажливо наморщила ніс.

— А-а… — махнула рукою, — всі ми в такому віці були вродливими. Однак не пишалися цим.

Сива подивилася на сусідку уважно. Іронічна посмішка ледь торкнулася її вуст. Певно, вона й на мить не повірила надто категоричному твердженню червонощокої, проте не заперечила, а лише похитала головою і відповіла якось жалібно:

— Молодість така самовпевнена й така скороминуча. Хто з нас не вірив у її безконечність?

— Коли працюєш, та ще й обсаджена дітьми, ніколи про дурниці думати, — не зовсім увічливо заперечила червонолиця.

Сива зітхнула, видно, не погодилася, та сперечатися не стала.

Дівчина у формі зникла в дверях, певно, не здогадуючись, яке сум’яття посіяла серед пасажирів. А може, знала, бо повернулася мало не одразу, — зупинилася в дверях і мовила суворо й офіційно:

— Громадяни пасажири! В зв’язку із складними метеоумовами в Одесі виліт відкладається на годину. Прошу пройти до приміщення аеропорту.

Пасажири загомоніли стривожено, та дівчина витримала паузу й пояснила коротко і якось зовсім по-домашньому:

— Розумієте, з моря нагнало туману, й Одеса не приймає.

Багато пасажирів мали досвід, уже звикли до аерофлотівських несподіванок й тому стоїчно сприйняли неприємну звістку, лише бабуся в темній хустці сплеснула руками й вигукнула розпачливо:

— Як же так? Мене ж зустрічатимуть… Дали телеграму, що ж буде?

— Почекають, — заспокоїла дівчина. — Тепер літо, тумани не застоюються… — Ледь помітна усмішка майнула її обличчям, либонь, вона не дуже-то й вірила самій собі, як не повірили й бувалі пасажири. Однак заспокоїлися і вони, усі потягнулися назад до зали очікування.

Хлопець у злинялих джинсах затримався, чекаючи дівчину; вона з’явилася у супроводі двох пілотів — навіть не зиркнула в його бік, і той поплентався слідом за пілотами, скривившись, наче ковтнув кислого.

У залі аеропорту кожен улаштувався, як міг.

Бабуся, котра турбувалася, що її не зустрінуть, зайняла місце на найближчій лавці — сиділа, чіпко розглядаючи пасажирів і прислухаючись до оголошень по радіо, певно, сподівалась, що їхня затримка виявиться кількахвилинною.

Високий чоловік у добре пошитому сірому піджаку й білих, під джинси, модних штанях, торкнувся ліктя свого сусіда — огрядного, з великим черевом, у вишиванці й нейлоновому капелюсі.

— Може… — запропонував, виразно клацнувши пальцями по горлу, — складете компанію?

Огрядний зупинився нерішуче.

— У ресторані розсиджуватись ніколи, — заперечив, — а в буфеті хіба дають?

Високий поплескав по шкіряній сумці, що висіла через плече.

— Знайдемо.

— Моя закуска, — охоче погодився черевань, і вони дружно попрямували до стойки, де смачно пахло кавою.

Сива жінка в англійському костюмі накупила в кіоску газет та журналів, знайшла вільне крісло під вікном, відгородилася від метушні газетою, либонь, не думала ні про рейс, ні про одеський туман — щаслива людська риса: заглибитися в себе й забути про життєві незгоди.

Літній чоловік у великих затемнених окулярах і текою з чорної шкіри під пахвою постояв посеред зали, явно не знаючи, де прилаштуватися, мабуть, не звик до неробства: нарешті теж обрав крісло під вікном, витягнув з теки, прикрашеної бронзовою монограмою, звичайний учнівський зошит у клітинку й почав щось швидко писати в ньому, зовсім як учень, який не виконав домашнього завдання і в останню хвилину надолужував прогаяне.

Хлопець у злинялих джинсах, мабуть, втративши надію познайомитися з дівчиною у формі, оглянув зал, трохи повагався і потягнув свого товариша до крісла, де розташувалася жіночка в таких же зношених джинсах і смугастій блузці. Він улаштувався навпроти, нахабно втупившись у жіночку, певно, звик не церемонитися, бо почав не дуже оригінально:

— Десь я вас бачив…

Жіночка відвернулась зневажливо, але це зовсім не засмутило хлопця, він нахилився до неї і вів далі вкрадливо:

— Точно, я знаю вас… — Замислився на секунду, нараз щаслива посмішка майнула його обличчям і він заявив упевнено:

— У “Метро”. Точно — в ресторані “Метро”, і ви там — офіціанткою.

Мабуть, жіночка не була байдужою до популярності, навіть такої, бо відповіла хлопцеві приязною посмішкою. Однак про всяк випадок застереглася:

— Ну й що?

— Приємно зустріти знайому.

— Нас не знайомили.

— Давайте без умовностей. — Хлопець простягнув руку: — Андрій.

Жіночка не подала руки, однак, трохи повагавшись, назвалася:

— Надя.

Хлопець одразу пересів у крісло поруч неї, він таки не звик гаяти час, зазирнув жіночці у вічі й хотів подарувати один із завчасно заготовлених і досить банальних компліментів, які все ж прихильно сприймаються навіть розумними жінками, та не встиг, бо зовсім близько загриміло, наче щось вибухнуло чи в землю вдарила блискавка. Жіночка злякано відсахнулася, і хлопець, скориставшись із секундної розгубленості, встиг схопити її за руку.

— Гроза, — заспокоїв, — нема чого боятися.

Жіночка потягнула назад руку, але не дуже рішуче, і хлопець нахилився до її вуха, нашіптуючи щось приємне.

Чоловік у сірому піджаку дістав із сумки ще не почату пляшку, покалатав нею.

— “Арарат”, — мовив не без пихи, — бачите, коньяк найвищого гатунку. Нюхали?

Але його партнер у нейлоновому капелюсі не образився на зневажливе “нюхали”. Спокійно, наче це була звичайнісінька горілка або вульгарний портвейн, випив півсклянки, тильним боком долоні витер губи й зауважив спокійно:

— Може бути…

Чоловік у сірому піджаку не стерпів нахабства:

— Оцінити смак такого коньяку може не кожен… — почав повчально й не без роздратування, проте партнер обірвав його досить безцеремонно.

— Маєте рацію. Я казав те ж саме в Марселі, коли французи запевняли нас, що немає кращого коньяку, ніж високосортний “Мартель”.

— У Марселі?.. — не повірив високий. — Ви?

— Так, ми їздили туди на кілька днів з Парижа.

Чоловік у сірому піджаку витріщив очі, певно, не мав наміру пригощати більше цього телепня у вишиванці, але, почувши про Марсель, передумав і потягнувся до пляшки. Почав наливати по другій, коли вибухнуло, і черевань стривожено озирнувся.

— Не звертайте уваги, — зупинив його власник пляшки, — гроза… За ваше здоров’я, шановний! — Дізнавшись про Марсель, він став поважати цього бевзя в нейлоновому капелюсі, який, мабуть, носили хіба що у віддалених селах.

Огрядний взяв склянку, понюхав коньяк і мовив наче й не до діла:

— Либонь, винищувач подолав звуковий бар’єр?

Він сприйняв вибух зовсім байдуже, як і всі в аеропорту. Сива жінка не відірвалася від газети, чоловік у темних окулярах, захопившись розрахунками, й не почув його, лише бабця біля входу стривожено перехрестилася, та одразу заспокоїлася і потягнулася до чоловіка в аерофлотській формі, сподіваючись, що той нарешті повідомить час вильоту до Одеси…

І ні в кого з них — пасажирів літака, що кілька хвилин тому мав узяти курс на Одесу, — ні на мить не виникла думка (та й звідки могла виникнути?), що цей вибух безпосередньо стосувався їх усіх.

А життя в залі йшло своїм плином — молодик у джинсах залицявся до офіціантки Наді, двоє у буфеті закушували щойно випитий коньяк, чоловік у темних окулярах задоволено посміхався, терзаючи цупкий учнівський папір золотим пером паркеровської ручки, сива жінка гортала “Ого-нек” і, певно, ніхто, крім бабці, не почув тривожного виття сирени на аеродромному полі.

2. Хаблакові набридли не дуже смачні борщі та стандартні біфштекси в управлінській їдальні й він вирішив обмежитися сосисками, кавою і булочками у кав’ярні, що містилася в підвалі одного із сусідніх будинків. До сосисок тут подавали завжди свіжу й міцну гірчицю, а каву буфетниця Клава — повногруда, огрядна, неповоротка, з сумними й добрими очима — варила пахучу. Вона знала Хаблаків смак, не питаючись, зробила подвійну, поклала на тарілку здобну булочку й кекс, посміхнулася ласкаво й побажала смачного, від цієї посмішки й щирих слів їжа справді ставала смачнішою, настрій поліпшувався, і Хаблак подумав: як часто успіх багатьох справ, розрахунків, винаходів залежить від доброзичливого слова якоїсь тітки Клави.

Хаблак хвецьнув сосиску в гірчицю і зажував повільно, бо мав досить часу. З’ївши сосиски, взявся до кави з кексом. На крутих підвальних сходах показався Льоня Кобиш. Лейтенант явно розшукував його — побачивши, щасливо посміхнувся. Та Хаблак удав, що не побачив ані Кобиша, ані його багатозначності, ковтнув кави й відкусив одразу мало не половину кексу, лише по тому підвів очі на лейтенанта, посунувся, звільняючи місце біля високого столика, та Кобиш заперечливо махнув рукою і гаряче видихнув йому у вухо:

— Дуй, Сергію, до полковника. Алюр — три хрести!

Певно, він гадав, що Хаблак отак от, жуючи, кинеться до дверей, полишивши каву, проте майор, уже здогадуючись, що трапилось справді щось серйозне й невідкладне (Каштанов не посилав би Кобиша, адже знав, що Хаблак за хвилин тридцять повернеться до управління), не відсунув чашку, лише спорожнив її двома ковтками, акуратно обтер губи рожевою паперовою серветкою і тільки тоді рушив до виходу, не забувши порадити лейтенантові:

— Бери, Льоню, дві порції сосисок. Свіжі й смачні. — Вийшов поважно, і лейтенант провів Хаблака затяжним поглядом — він, аби почув, що сам полковник Каштанов розшукує його під час обідньої перерви, звичайно, поквапився б, та майор Хаблак (майор у тридцять два роки, хіба багато таких!), певно, знав собі ціну, і лейтенант з повагою дивився йому вслід, поки не грюкнули двері.

Каштанов сквапно зиркнув на годинник, похитав головою і мовив:

— Негайно до Бориспільського аеропорту…

Хаблак здогадувався, що його знайшли в кав’ярні не для спасенної розмови з полковником, однак усе ж спробував накостричитися:

— Невже, крім Хаблака, в усьому управлінні…

Каштанов застережливо підвів руку.

— Нема часу, Сергію. Дробаха вже виїхав до аеропорту. Там перед посадкою стався вибух. Очевидно, хтось підклав вибухівку в багаж, але рейс затримався, контроль багажу відклали на півгодини, і міна, закладена в одну з валіз, вибухнула. Якийсь негідник хотів знищити літак у повітрі, мабуть, заклав у чемодан міну з годинниковим механізмом. Звичайно, — сказав полковник, — все одно цю міну виявили б перед злетом літака, проте збіг обставин: уже оголошений рейс відміняється і служба контролю забарилася з оглядом багажу. Міна вибухнула, й загинув один із вантажників. Коротше: крім Дробахи, до Борисполя вже виїхав прокурор міста. Просив підключити до розслідування саме тебе. Машина внизу.

Власне, полковник сказав усе, і Хаблак зрозумів, що немає ані хвилини, аби подзвонити й відмінити запланований на вечір похід у кіно.

Дробаха чекав біля виходу на льотне поле, він одразу побачив майора й замахав привітно обома руками, навіть підвівся навшпиньки, аби Хаблак помітив його. Певно, це б мало сенс у натовпі, а біля турнікетів стояло лише двоє пасажирів, один з них насмішкувато подивився на Дробаху і мовив, либонь, щось ущипливе, але слідчий не зреагував на відверте глузування. Що ж, цей тип у чорному шкіряному піджаку не знав, хто саме нетерпеливився поруч нього, та й звідки міг здогадатися, що низенький черевань у ношеному костюмі тягне за умовною ієрархією не менше, ніж на полковника, а може, й більше. Правда, вже через хвилину Хаблак зрозумів свою помилку, бо, привітавшись, Дробаха представив йому чоловіка в чорному піджаку:

— Павло Сергійович Деркач. Бачу — ви незнайомі. Павло Сергійович працює в науково-дослідному інституті криміналістики. Він — наш експерт.

Чесно кажучи, Хаблакові не дуже подобалися так звані вчені мужі від криміналістики, особливо такого, явно піжонського вигляду, проте нічим не виказав свого ставлення до Деркача, справедливо розсудивши, що зовнішність і перше враження ні про що не говорять.

— Кого чекаємо? — запитав Хаблак.

— Прокурора міста, — пояснив Дробаха.

Тільки-но мовив він ці слова, як з’явився прокурор у супроводі високого літнього чоловіка в формі — як виявилось, начальника аеропорту, і всі вони попростували до майданчика, де складали багаж для контролю перед завантаженням у літак.

— Скільки пасажирів мали летіти цим рейсом? — запитав Хаблак у Дробахи.

— Сорок чотири. І зважте, міну підклали до валізи комусь із пасажирів. Одному із сорока чотирьох.

— Звичайно, — погодився Хаблак, — який же дурень сам візьме її з собою. Надто розкішно для самогубства. А про те, що контролюються не тільки речі, які пасажири беруть з собою, а й весь багаж, злочинець не знав.

— Безперечно.

— Отже, був намір знищити одного із сорока чотирьох, — задумливо мовив Хаблак.

— Так, — кинув Дробаха.

— Пасажирів затримали?

— Усі чекають нас.

Хаблак уявив нетерплячих і знервованих пасажирів, чомусь перед його зором постав натовп у центрі великої порожньої зали — зовсім різні люди стирлувалися посеред приміщення і дивилися на них із Дробахою, одні підозріливо, інші з надією, гнівно, прохально, запобігливо: що не людина, то інакший вираз обличчя та інший настрій, але всіх об’єднувала неприязнь до них, наче вони з Дробахою завинили чимось, і водночас надія, буцім одного їхнього слова досить, аби всі хвилювання і переживання закінчились та їх нарешті посадили в літак і доставили до Одеси.

Їх зустріли на майданчику, де стався вибух, начальник служби контролю і високий сутулий чоловік у міліцейській формі. Хаблак трохи знав його — підполковник Устименко — зустрічалися на якійсь республіканській нараді, запам’ятав не так його, як чуприну, купу шосткого дротяного волосся, здавалося, торкнись — і подряпаєшся.

За роки, що вони не бачилися, Устименко посивів і постатечнішав, але волосся, як і раніше, безладно стирчало з-під кашкета.

Від валіз, які лежали купою посеред майданчика, майже нічого не лишилося. Експерт почав фотографувати місце події, Хаблак з Дробахою заходились уважно оглядати залишки речей.

Устименко підійшов до Хаблака, скрушно похитав головою і мовив:

— Бачите, тут рознесло все на друзки. — Пояснив, хоч це було й так видно. — І ніхто не скаже, в якій саме валізі стався вибух.

Начальник аеропорту, почувши ці слова, розвів руки й зауважив розпачливо:

— Ну, добре, ми знаємо, що все одно міну знайшли б і знешкодили. Але ж які негідники: свідомо хотіли знищити і десятки людей!

— Де пасажири? — похмуро запитав Хаблак.

— Ми влаштували всіх у готелі. Попросили зачекати дві—три години. Пояснили, чому затримка, і всі погодились.

— Ходімо, — запропонував Дробаха, — тут розберуться і без нас. А пасажири й так знервовані. До речі, — поцікавився, — літак чекає на них?

— Звичайно. Тепер усе залежить од вас.

— То більше, — заметушився Дробаха й попрямував до готелю, глибоко засунувши руки в кишені піджака.

Бабця, яку Хаблак почав розпитувати першою, дивилася на нього злякано, відповідала невлад, нарешті запитала:

— Чекай, що ти про чемойдан? При чому тут мій чемойдан? Ти скажи, чому люди гинуть? Чому шпигунів пустили, як їх, американських, ну, що в беретках? Кажуть, напали на літак?

Хаблак ледь приховав усмішку: це ж треба! Правда, й бабця старезна, сиділа б краще вдома. Така що не вигадає, відразу ж і розпатякає, вже й зелені берети приплела, чула дзвін, та не знає, де він…

— Що ви, бабусю, кажете, — заспокоїв, — які там диверсанти в беретах, звичайна аварія.

Проте бабця виявилась настирливою.

— Якщо звичайна, навіщо тобі знати про мій чемойдан? — заперечила зовсім слушно.

— Аварія сталася перед завантаженням багажу в літак, — не дуже конкретно пояснив майор, — може, щось випадково потрапило в речі пасажирів…

— Ні, — мовила бабуся твердо, — я, хоч і стара, а чемойдан сама пакувала.

— А потім? — поцікавився Хаблак. — Ви ніде його не лишали? До чужих рук не потрапляв?

— Ні.

— Велику валізу мали?

— Тобто чемойдан?

— Звичайно.

— Нащо великий! Гостювала в дочки, ну, гостинців онукам купила, дочка трохи дала: цукерок, ляльку, курточку нейлонову. Разом пакувалися.

— І дочка відвезла вас до аеропорту?

— Вона сама, бо зять на роботі.

— Автобусом?

— Таксі викликала, я казала, не треба, але ж хіба її переконаєш? Гроші має, сама вчителька, а чоловік у неї вчений, в інституті працює.

— Отже, — про всяк випадок уточнив Хаблак, — ви упакували валізу, сіли в таксі, в аеропорту здали її під час реєстрації квитків? І весь час бачили валізу?

— Очей не спускала, — ствердила бабця, — як можна, а якщо вкрадуть? Там на аеродромі стільки народу й всі очима шастають…

— Ну, знаєте! — образився за пасажирів Хаблак. — Злодіїв давно вже повиловлювали.

— То для чого ж питаєте? — не без єхидства зауважила стара.

У цих словах був резон. Майор допоміг бабці підвестися, провів до дверей, вибачився за розпити й заспокоїв стару, що не пізніше ніж за дві—три години вона вже буде в Одесі.

Від наступного співрозмовника пахло гарним одеколоном і дорогим коньяком. Він розташувався на стільці перед столом чергового по готелю, за яким сидів Хаблак. Поклав ногу на ногу, і майор трохи позаздрив його білим джинсам, справді гарним і модним. Хаблак чув, що в перекупників такі штани коштували більше, ніж половина його місячної зарплати, отже, сидів перед ним чоловік явно не бідний, про це свідчив і піджак з м’якої сірої вовни, не стандартний, куплений в магазині, а пошитий дорогим кравцем, судячи хоча б з подвійної строчки на бортах.

Майор зазирнув у список пасажирів, з якими мав побалакати, й спробував угадати, хто саме з них сидить перед ним.

— Якщо не помиляюсь, — почав, трохи повагавшись, — Леонід Едуардович Русанов? — Цей елегантний чоловік середніх років мусив мати і елегантне прізвище — Русанов, Боярський, Мещерський, а не якесь зачучверене, подібне до Хаблака, Дзьобка чи Кобеляка.

Однак Хаблаковим припущенням не судилося справдитись — чоловік, розпроставши бганку на випраних і випрасуваних штанях, заперечив з гідністю:

— Помиляєтесь, мене звуть Михайлом Микитовичем. А прізвище Манжула.

— Дуже приємно, — посміхнувся Хаблак, але, чесно кажучи, цей піжонистий чоловік не дуже сподобався йому. Хоча одразу осмикнув себе: які в нього підстави для упередження?

Хаблак зробив пісне обличчя і хотів уже перейти до суті розмови, та двері відчинилися і в кімнату зазирнула бабуся. Вона поманила пальцем Хаблака, майор підвівся і посунув до неї, та бабуся не дочекалася і запитала:

— А як же буде з моїм чемойданом? Ти чого про нього розпитував? Чи не вкрали?

Хаблак подумав, що розмова із старою може затягнутися до безконечності, тому й запевнив, не вагаючись:

— Ні.

— Бо я ж казала: іграшки там і гостинці, як же я додому без них?

— За ваше майно, — ухильно мовив Хаблак, — несе повну відповідальність аерофлот. Розумієте, повну?

— Ну, коли так… — Бабця, здається, заспокоїлась, проте все ж пробуркотіла: — Краще б чемойдан був у мене.

Хаблак ледь помітно всміхнувся: не міг же сказати старій, що в принципі згоден з нею. Озирнувся і спіймав насмішкуватий погляд Манжули. Той, не чекаючи, поки Хаблак почне розмову, запитав сам:

— Якщо не помиляюсь, наша бесіда викликана неприємним епізодом з багажем?

— Коли, звичайно, це можна назвати тільки неприємним епізодом…

— Вибачте, з ким маю справу?

— Майор Хаблак, старший інспектор Київського карного розшуку.

— Оперативно працюєте.

Хаблак промовчав: зрештою, яке діло цьому піжонові до методів роботи міліції. Запитав сухо:

— Хочу поцікавитись, Михайле Микитовичу, де ви живете? І працюєте?

Манжула примружився.

— Вибачте, — запитав сам, — я тут у якій, так би мовити, ролі? Свідок, потерпілий?

— Бачите, — Хаблак кивнув на порожній стіл, — я не веду протоколу. Якщо не заперечуєте, треба з’ясувати кілька питань.

— Не заперечую, — напрочуд лагідно погодився Манжула. — Як мене звати, вже знаєте. Мешкаю в Одесі, вулиця Степова, сорок сім. Працюю у відділі постачання машинобудівного заводу.

— Ким?

— Заступником начальника відділу.

“Сто сімдесят — сто дев’яносто карбованців на місяць. Плюс прогресивка, — швидко прикинув Хаблак, — не розженешся”.

Запитав:

— Були у відрядженні?

— У Києві наш главк.

— Щось вибивали?

— Робота… — розвів руками Манжула. — Верстати, паливо, метал… Без постачальників — хана.

— Довго були в Києві?

Манжула зітхнув.

— Два тижні угробив.

— Успішно?

— Більш-менш…

— Де мешкали?

— У готелі.

— Речей мали багато?

— Які в нас речі!.. Малий джентльменський набір: білизна, носовички, плащ, піжама та зубна щітка.

— Може, щось придбали в Києві?

Манжула хитро примружився.

— Чогось ви ходите околясом… Давайте вже прямо…

— Давайте, — погодився Хаблак. — Валізу в багаж здавали особисто?

— Звичайно.

— Укладали її самі?

— Хто ж іще?

— І чужі руки її не торкалися?

— От ви про що! — Манжула подивився на Хаблака холодно. — Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці. В моїй валізі, крім звичайного мотлоху, не було нічого. Гарантія.

— А якщо гарантія, — підвівся майор, — то не смію більше затримувати.

Вони попрощалися, задоволені один одним, принаймні так вирішив Хаблак, побачивши, як приязно посміхнувся йому Манжула, зачиняючи двері.

До кабінету зайшла сива жінка в темно-синьому англійського крою костюмі й білій блузці. Вона зиркнула на Хаблака суворо, як учителька на недбалого учня, і майор підвівся саме як нехлюй-хлопчисько. Стояв за столом і дивився, як наближається до нього — сувора, гордовита й неприступна, здавалося, зараз вичитає за недоречний жарт чи негарний вчинок. Тому й почав мало не запобігливо:

— Вибачте, що потурбували, та вимушені побалакати з усіма пасажирами…

— Чого вже, — махнула рукою владно, наче відпускаючи майорові цей гріх. І, не чекаючи елементарних запитань, назвалася: —Марія Федотівна Вінницька. Доктор медичних наук. Цього досить?

— Працюєте?..

— Завідую кафедрою медичного інституту.

Хаблак обійшов стіл і подав Марії Федотівні стілець. Опустилася на нього, не спершись на спинку, й дивилася, як і раніше, холодно й запитально.

— Нам треба з’ясувати лише одне питання. — Хаблак стояв перед професоркою, збагнувши, що саме цей зовнішній вияв шаноби може зіграти на його користь. — Маєте номерок на валізу, яку здавали в багаж?

— Два… — Вінницька клацнула замком сумки й витягнула дві картонки. — Від валізи й сумки.

— Ви самі вкладали речі?

Професорка зміряла Хаблака з ніг до голови уважним поглядом, подумала трохи й відповіла вичерпно, певно, звикла до несподіваних запитань в аудиторіях і ніколи не знічувалася:

— Я їду до санаторію на місяць і не хочу обмежувати себе. Речі відбирала сама, частково дочка, вони разом із зятем уклали валізу й сумку, я не маю часу займатися такими дрібницями, слава богу, мої домашні ще розуміють це…

— Отже, дочка й зять… — роздумливо сказав Хаблак. — Хто ж саме?

Вінницька лише знизала плечима, либонь, вона й справді не надавала цьому значення, але й Хаблак мусив докопатися до істини.

— Ви самі здавали речі в багаж? — запитав.

Професорка подивилася на нього так, що майор одразу зрозумів усю недоречність свого запитання. Однак все ще дивився запитливо, й Вінницька нарешті зглянулася на його прохання:

— Зять, — відповіла, — зять відвіз мене до аеропорту й владнав усі формальності.

— Маєте гарного зятя… — чи то ствердив, чи то запитав Хаблак, проте Вінницька нічим не виказала свого ставлення до цих слів, і майор зрозумів, що вона не поділяє його наді о оптимістичної оцінки свого родича. Подумав: звичайні стосунки тещі з зятем, надто ж тещі титулованої, владної, яка звикла в усьому грати першу скрипку.

І ще подумав, що зять, зрештою, міг збунтуватися, і важко уявити, яких форм може набрати цей протест.

— Хто ваш зять? — запитав.

Вінницька зневажливо випнула нижню губу, буцім саме обговорення цієї проблеми вважала нонсенсом.

— Звичайний інженер, — пояснила.

— Бувають незвичайні?

— Авжеж, — вона підвела очі на Хаблака: невже справді не розуміє? І вела далі з притиском: — Рядовий всюди лишається рядовим, середнім; невже й серед вас нема таких? Ну, знаєте, одному все життя судилося ходити в лейтенантах, а другий в сорок уже генерал.

Що ж, у принципі Вінницька мала рацію, але Хаблакові не сподобалося, як саме було висловлено цю сентенцію, особливо стосовно до власного зятя.

— Де він працює? — поцікавився.

— Якийсь мостозагін.

Майор прикинув: люди, які споруджують мости, можуть користуватися вибухівкою, це схвилювало його і, певно, зміна в майоровому настрої не пройшла повз увагу спостережливої професорки, бо мовила з відчутним іронічним підтекстом:

— Мій зять і мухи не скривдить. На жаль, людина без злетів, але добра й тиха. Мабуть, для сімейного життя це гарно, звичайно, дивлячись для кого, мою дочку це влаштовує, може, це й добре.

— Дуже вдячний вам за інформацію, — стримано вклонився Хаблак.

Вінницька зрозуміла його правильно й підвелася, вона попрямувала до виходу — суха й незалежна, либонь, і не озирнулася б, та Хаблак зупинив її.

— Прізвище вашого зятя? — запитав.

Професорка кілька секунд постояла й лише потому оглянулася. Проказала упевнено:

— Даремно. Я маю на увазі, що даремно підозрюєте його. Тихішої людини нема на світі. Він не здатний на щось серйозне, сподіваюсь, ви розумієте мене? На жаль, не здатний, — додала.

— І все ж?

— Іван Петрович Бляшаний… — вона вимовила слово “Бляшаний” так, що одразу стало зрозуміле її ставлення до людини, котра, попри всі вади, має ще й таке непрезентабельне прізвище. І вийшла, сердито грюкнувши дверима.

Хаблак постояв трохи, осмислюючи щойно одержану інформацію, і запросив наступного відвідувача. Приблизно через півтори години він закінчив розмову з половиною пасажирів злощасного літака, занотувавши в записнику чотири прізвища. І пішов до кімнати директора готелю, де розмовляв з пасажирами Дробаха.

Певно, вони працювали майже синхронно, бо в коридорі сиділа лише одна жінка — фарбована білявка з довгим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона небайдуже глянула на Хаблака, який ледь не зіткнувся в дверях з червонощокою жінкою, обличчя котрої аж пашіло обуренням. Відтрутивши майора, вона тицьнула пальцем у білявку й мовила, задихаючись від люті:

— Ідіть, поспішайте, вони ще сміють допитувати нас, замість захистити, я вже й так ледь живу, трохи не вмерла від переживань і страху.

Вона явно казала неправду. Про переживання, переляк, не кажучи вже про смерть, певно, не могло бути й мови, її здоров’я вистачило б на трьох, а то й більше звичайних пасажирів, проте Хаблак не став заперечувати, знаючи, що зачепити таку сварливу особу міг хіба що самогубець.

Слідом за червонощокою жінкою до коридора вискочив Дробаха.

— Ну, для чого так, шановна?.. — пробуркотів примирливо й, побачивши Хаблака, ледь помітно підморгнув йому.

Майор зрозумів слідчого без слів: з такими жінками розмову на рівних вести майже неможливо, вони одразу йдуть у наступ, а хоч трохи відчувши непевність позиції протилежної сторони, буквально знищують її.

Але Дробаха набачився і не таких агресивних тіток, либонь, він усе ж витягнув з неї потрібну інформацію, бо посміхався задоволено й нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Прошу вас, Людмило Романівно, — вклонився білявці. Та підвела на нього здивовані очі: звідки цей кругленький і зовні зовсім домашній і затишний чоловік знає її?

А Дробаха посміхався їй, як старій знайомій, і білявка пройшла у гостинно розчинені двері кабінету, обвіявши Хаблака й Дробаху густим і солодким запахом парфумів. Якби Хаблак розумівся на них, одразу б збагнув, що Людмила Романівна не рівня попередній відвідувачці, що такі парфуми можуть дозволити собі тільки люди заможні, і то не всі — котрі опікуються собою, дуже полюбляють власну персону, й для яких п’ятдесят карбованців за маленький флакончик паризьких парфумів не такі вже й великі гроші — вони заплатили б і більше заради самоутвердження.

Однак Дробаха, либонь, знав ціну пахощам Людмили Романівни, бо випередив її і шанобливо підсунув стілець, сам умостився навпроти па диванчику, сплів пальці на грудях і мовив вибачливо:

— Ми затримаємо вас, шановна, лише на кілька хвилин, бачите, розмовляли з усіма пасажирами, ви — остання, якби я знав, що ви нудьгуєте в коридорі, давно відпустив би…

Хаблак усміхнувся: Дробаха покривив душею, але зробив це тонко й невимушено — привернув жінку до себе й спрямував розмову в потрібне русло.

Справді, Людмила Романівна подарувала слідчому щиру усмішку н заспокоїла його:

— Не все одно, де чекати літака — тут чи в аеропортівському залі? До речі, чи скоро?..

Дробаха запевнив:

— Хвилин через тридцять, може, раніше. — Він знав, що одеський літак готовий до вильоту, і посадку оголосять одразу після того, як відбудеться розмова з останнім пасажиром.

— О боже, — заметушилася Людмила Романівна, — ви не затримаєте мене?

— Усього кілька запитань.

Жінка нетерпляче засовалася на стільці, і Дробаха почав, не гаючи часу:

— Ви заміжня, Людмило Романівно?

— Звичайно, — відповіла з гідністю, навіть трохи ображено: невже не зрозуміло — жінка з такими даними рідко коли лишається самотньою.

— Мешкаєте в Києві?

— У новому будинку на вулиці Леніна, — одповіла не без пихи.

Дробаха замислився лише на секунду — згадав: на вулиці Леніна останнім часом споруджено лише один житловий будинок.

— На розі Коцюбинського? — уточнив. — Чудовий район, у самому центрі. Квартири поліпшеного планування…

— Так, квартира в нас непогана.

— Двокімнатна?

— Три.

— Чудово, — схвалив Дробаха, — ваш чоловік?..

— Директор комбінату. Юрій Лукич Лоденок. Може, знаєте?

— Лоденок?.. — підвів до стелі очі Дробаха. — Здається, знаю… — він кинув погляд на Хаблака, наче радився з ним, і майор збагнув, що Дробаха вперше чує це прізвище, просто спритно підігрує пихатій білявці. — Кажуть, чудовий керівник.

— Так, чоловіка цінують.

— Головне, аби цінувала жінка.

— Не без того.

— Він проводжав вас до аеропорту?

Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.

— Чоловік опікується мною.

Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.

— Скільки мали багажу? — запитав.

— Дві валізи.

— Ви самі складали речі?

Жінка зневажливо гмикнула.

— Юра не дозволяє мені займатися побутом, — одповіла з гідністю.

“Ну й ну, — подумав слідчий, — невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:

— Летите до Одеси на відпочинок?

— Чоловік дістав путівку до санаторію.

— І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?

— Я витягала із шафи, він складав.

— Невже він уміє це?

— Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?

Дробаха проігнорував це запитання.

— Отже, — вів своє, — ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?

— Так.

— І сам здав їх в аеропорту?

— Він же чоловік!

— Ви завжди їздите на курорт одна? — втрутився Хаблак.

Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.

Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував:

— Залишати вдома такого керівного чоловіка самотнім небезпечно.

— Гадаєте?.. — посміхнулася легко, проте нараз шкіра на її чолі пішла зморшками, певно, іноді й сама думала так — спохмурніла, перевела погляд на Дробаху й повторила: — Вважаєте?.. Тому й розпитуєте про валізи? Кажіть прямо…

— Ну, що ви, просто мусимо уточнити деякі деталі…

Людмила Романівна сплела пальці, стиснула так, що суглоби побіліли, й нараз мовила твердо й переконано:

— Він завів собі коханку й вирішив позбутися мене. А я, як остання дурепа… Так, вертаюсь додому…

Дробаха вискочив з крісла як м’ячик, обійшов довкола столу й нахилився до жінки.

— Ви сприймаєте наші запитання надто серйозно, — спробував заспокоїти. — Просто ми розшукуємо деякі речі, стався нещасний випадок, от і опитуємо пасажирів.

— Так, нещасний випадок… — риси обличчя в Людмили Романівни розгладилися, вона одразу повірила Дробасі, звичайно, їй хотілося вірити йому, й Хаблак подумав, що перепади в настрої жінок рідко коли грунтуються на логіці й залежать переважно від емоцій. — Отже, випадок, а я наговорила на Юрка, сподіваюсь, ви не сприйняли мої слова за чисту монету?

— Звичайно, — заспокоїв Дробаха, — і не треба вам вертатися в Київ. То більше, — зиркнув на годинник, — що через кілька хвилин оголосять ваш рейс.

Коли Людмила Романівна пішла, Хаблак улаштувався на її стільці й витягнув записник.

— Четверо, — повідомив, у мене четверо таких, що потребують перевірки.

— І в мене троє. — Дробаха витягнув із шухляди столу списаний аркуш. Одну з них ви бачили: шановна Людмила Романівна Лоденок. Не дуже віриться, що її чоловік міг вдатися до таких… — затнувся, шукаючи слів, — крайніх заходів, та перевірити зобов’язані. Ще маємо Миколу Васильовича Королькова. Академік, доктор наук, директор науково-дослідного інституту. Летить до Одеси на симпозіум, валізу укладав дома сам, бо дружини не має, розлучений, але потім в інституті до неї міг хтось полізти: залишив її біля вішалки в приймальні.

— У приймальні сидить секретарка, — заперечив Хаблак, — і від її пильного ока…

— А якщо секретарка має підстави не любити начальника? До того ж Микола Васильович не може згадати, хто поклав до його валізи бутерброди, які принесли з буфету. Академік весь у своїй фізиці, на інші клопоти його не вистачає.

— Так, — нахилив голову Хаблак, — у таких людей багато друзів, учнів, багато й недругів. — Уявив, який переполох викличе розслідування справи з валізою академіка не тільки в інституті, й похитав головою.

Дробаха акуратно склав аркуш з помітками, заховав до внутрішньої кишені піджака.

— Нарешті Ярослав Нестерович Залітач, — підсумував, — студент-заочник і робітник. Його дорожню сумку уклали товариші — у гуртожитку. Добряче хильнули й поїхали в аеропорт.

Хаблак постукав пучкою по червоній обкладинці свого записника.

— У мене четверо. Професор медицини Марія Федотівна Вінницька. Раз. Євген Омелянович Трояновський. Скульптор. Два. Григорій Андрійович Дорох. Голова колгоспу з села Щербанівки. Три. І нарешті четверта — Надія Мирославівна Наконечна. Офіціантка ресторану.

— Отже, семеро, — сказав Дробаха урочисто, немов зробив велике наукове відкриття. — І всі з Києва. Крім голови колгоспу. Але також Київська область.

Вони повернулися в аеропорт і вийшли на льотне поле. Хаблак побачив вервечку пасажирів, що тягнулася до літака який стояв неподалік. Попереду йшла сива жінка в темному англійському костюмі. Прошкувала, помахуючи сумочкою, сувора й незалежна, ніби прокладала дорогу людям, змученим чеканням, переляком і розмовами із слідчим.

“З характером жінка”, — подумав і мовив:

— Почалась посадка на Одесу.

— А нам додому, — сказав Дробаха. — До речі, кілька пасажирів відмовилися летіти — повернулися до міста за речами. Інші подзвонили родичам, аби спакували нові валізи й завезли їх до Борисполя. Дуже поспішають, а аеропорт гарантує, що сьогодні ж доставить валізи в Одесу.

— Ходімо, — Іване Яковичу, може, експерти щось уже мають. Треба також скласти протокол огляду місця події.

Проте сподівання Хаблака не справдились. Як попередньо констатували спеціалісти, в одному з чемоданів чи в сумці вибухнула, певно, саморобна міна з годинниковим механізмом. Лишилися тільки рештки трьох валіз, власників яких можна було встановити. Але серед них не було жодного із “розкішної сімки”, як висловився майор.

Залишивши експерта Деркача підбивати остаточні підсумки, Дробаха з Хаблаком повернулися до міста.

3. Сонячний зайчик сковзнув по стіні, зупинився, затремтів і зник спотиньга, наче його й не було і буцім це мерехтливе світло примарилося Юлії. Чомусь зробилось образливо й тужливо, немов підманули, наобіцяли чогось і не дали, обвели навколо пальця, та ще й посміялися.

Юлія заплющила очі. Їй здалося, що пустотливий зайчик, порипування відчиненого вікна, запах троянд — усе це сон, такий світлий і радісний, що краще б і не прокидатися ніколи…

Але порипування вікна і запах посаджених минулого року нею і Євгеном троянд не були сном. Юлія зітхнула й відкинула ковдру. Над ліжком одразу відчинилися дверцята дерев’яного годинникового будиночка, звідти хитро визирнула зозуля, прокувала лише раз, здається, скосувала бісерне око на Юлію і заховалася.

Сон уже зовсім полишив Юлію, сіла на ліжку, притиснувши до грудей м’яку подушку й звісивши голі ноги. Подумала: от нарешті вона сама. Самотня у великому чотирикімнатному будинку, зовсім сама, і єдина жива істота.

Юлія підхопилася з ліжка й закружляла на товстому килимі, що всуціль покривав підлогу спальні, закружляла, розкинувши руки, наче саме цим виявляла свою повну свободу і незалежність.

Нараз подумала, що це не личить їй, що часи дівочої розкутості й легкості давно минули, їй уже тридцять, встигла трохи округлитися й обважніти.

Таж у неї місяць волі, цілий місяць! Вона скине зайву вагу — хоча скільки тої зайвини, ніхто, певно, не помічає її, крім неї самої…

Головне, що їй так легко дихається, а тіло таке пружне й засмагле — розкішне тіло тридцятирічної жінки, в якої все попереду й котра тільки визріла для кохання.

Юлія провела долонями по крутих стегнах, наче перевіряючи їхню пружність, засміялася щасливо й побігла під душ. Пустила воду, зойкнула, та витримала різку обпалюючу свіжість, мотор гнав воду просто з-під землі, й рідко хто міг устояти під таким душем, але Юлія звикла, вона серйозно ставилася до себе й своєї вроди, знаючи, що це, можливо, єдине багатство, яким володіє.

На сніданок зварила некруто два яйця і дозволила собі цілу чашку міцної несолодкої кави, в холодильнику лежала, дратуючи її, половина “празького” торта, який позавчора Євген привіз із міста, але Юлія здолала спокусу, обмежившись маленькою скибочкою чорного бородінського хліба.

їла й думала: як усе ж гарно, що нема Євгена. Чоловік полюбляв добре поснідати, мусила смажити котлети чи біфштекси й беззмінні деруни. Цих дерунів він міг ум’яти десяток чи більше, а спробуй начистити й натерти стільки картоплі!

Юлія уявила, як смачно жує і плямкає губами Євген, їй одразу зробилося гидко, проте тільки на мить: сьогодні ніщо не могло зіпсувати їй настрій, і Юлія, покінчивши із сніданком, влаштувалася на пуфику перед дзеркалом. Примружившись, довго дивилася на себе й лишилася задоволеною. Щоправда, ранішнє сидіння перед трюмо завжди приносило їй задоволення. Перевірила, чи не з’явилася десь на обличчі випадкова зморшка, не знайшла, зітхнула полегшено й розчесала густе, нефарбоване попелясте волосся.

Торкнулася маленької родимки під лівим оком, ця родимка додавала їй пікантності, і Юлія щоранку торкалася її, це увійшло в звичку, доторк став магічним, наче охороняв її та зберігав вроду, і, відчуваючи родимку під пучкою, Юлія твердо знала, що перші зморшки на її обличчі з’являться не скоро.

Потягнулася за тушшю. Яка б не була врода, а її слід поліпшувати. То більше сьогодні. Бо день обіцяє стати особливим, через годину вона побачить Арсена, заради нього влаштувала так, що Євген учора вилетів до Одеси.

Юлія сама відвезла Євгена “Ладою” до Бориспільського аеропорту, дивилася, як літаки піднімаються в повітря — подумала, трапляються ж аварії, не часто, та сама читала в газетах, проте подумала без жалю, байдуже, певно, й не засмутилася б, дізнавшись, що білий лайнер упав на землю. Ніколи б не побачила червоного, лискучого Євгенового обличчя, масних від лою губів, які він витирає тильним боком долоні. І навіть не подумала, що разом з ним розбилися б ще люди — чужі трагедії не хвилювали її, їй вистачало власних клопотів, думала лише про себе, і зовнішній світ сприймала тільки стосовно до своєї персони.

Тому й вийшла заміж за Євгена. Звичайно, про любов не було й мови. Просто знала, що за Євгеновою спиною їй буде затишно. “Лада” й дача, тисячні заробітки. Не кажучи вже про те, що бути дружиною скульптора якось приємніше, ніж інженера чи навіть доцента. Скульптори на дорозі не валяються, навіть на тій, якою ходить вона.

То вже інша мова, що скульптором Євгена можна було назвати лише умовно — кому яке діло, що він робить, шкода, звичайно, що не мав жодної виставки, та й навряд чи матиме, вона прийшла б на цю виставку в норковій шубці, котру нарешті з великими труднощами витиснула з Євгена, хто б дивився на якісь скульптури, коли б вона пройшлася вернісажем — слово он яке: вернісаж, і вона в норковій шубці…

Так, марні сподівання на вернісаж, ніхто поки що не виставляв надгробників та пам’ятників, хоч яким би попитом не користувалися…

Єдина втіха: справжній Євгенів вернісаж на Байковому кладовищі. Іноді він садовив Юлію в “Ладу” і віз туди: показати щось новеньке — з мармуру чи граніту, масивне й вражаюче.

Юлія їхала з задоволенням, бо знала: білий мармуровий пам’ятник — то половина її норкової шубки й червоні австрійські чобітки, а от бронзовий бюст на гранітній колоні ще не отоварений, вона хоче, щоб Євген поміняв “Ладу” на “Волгу”, “Лада”, правда, зручна й комфортабельна, та “Волга” престижніша, чорна чи біла “Волга”, і вона виходить з неї у вечірній сукні, з чорної “Волги” — в білій, а з білої — навпаки, однак сукні обов’язково відкриті, вони підкреслюють округлість і звабність її плечей, і біс з ним, нехай пхається позаду червонопикий Євген, яке це має значення, хто саме пхається за нею, правда, якби Арсен…

Згадка про Арсена потішила Юлію, і вона подумала, що сьогодні ж увечері можна податися з Арсеном до міста, завіятися кудись до “Куренів” чи “Вітряка”, далі від центральних ресторанів, де можна зустріти знайомого художника чи скульптора — як правило, Євгенові колеги грошовиті й звикли увечері вештатися по фешенебельних корчмах.

А потім додому. Бо тут, на дачі, все видно, всі підходи, як на долоні, а від пильних очей тітки Мар’яни взагалі нічого не сховається.

Юлія зітхнула. Клята тітка: якби не вона, Арсен міг би щовечора приходити до неї. Зрештою, можна виламати кілька дощок з тильного боку садиби, однак тітка врахувала й таку можливість: звикла вечорами без запрошення приходити в гості, попити чаю чи попросити щось, а очима так і нишпорить, і ніщо не сховається від злостивих очей — ні Юліне секундне збентеження, ні запах міцного чоловічого одеколону, який так полюбляє Арсен.

Юлія витягнула з шухляди туалетного столика флакон французьких парфумів, що придбала вчора в Києві.

Одеколон “Драккар”, паризька фірма, двадцять п’ять карбованців, але вона заплатила б і більше, аби почути задоволений Арсенів сміх.

І чому це Арсен так рідко посміхається їй? Вона ж бо вродлива й ніжна, ну, трохи старша за нього, та яке це має значення зараз, коли ще жодна зморшка не лягла на її обличчя, а голубі очі аж випромінюють любов, ніжність і пристрасть?

Не кажучи вже про родимку, через яку міг би втратити голову не один чоловік…

Юлія ще раз, на щастя, торкнулася родимки, просто на бікіні та ліфчик накинула халатик, підхопила пляжну сумку й вийшла до саду.

З вулиці та від сусідів ліворуч садибу Трояновських відгороджувала лише дротяна сітка — Юлія намовляла Євгена поставити суціль дерев’яний паркан, та все не вистачало часу, на пам’ятники збільшився попит, люди навіть по селах почали ставити не зварені з залізних труб хрести, а гранітні брили, Євген ледь устигав обробляти їх, узяв навіть двох помічників, утворив маленьку нелегальну артіль, проте все ж розривався буквально навпіл і парканом тільки обіцяв зайнятися. Щоправда, якби Юлія хоч трохи натиснула, давно б зробив. Але й вона мала голову на плечах і вміла рахувати: паркан зайняв би в Євгена принаймні тиждень (дістати пристойні дошки, домовитись з шофером, постругати дошки, знайти робітників), а за тиждень вони втратили б чималу суму…

І Юлія мирилася з прозорою дротяною сіткою.

Сусідка ліворуч годувала птицю. Мала кілька гусей і два десятки курей, і Юлія не зважала на галасливе сусідство, бо завжди купувала свіжі яйця, що, зважаючи на Євгенів апетит, було дуже важливо.

— Доброго ранку, Насте, — привіталася Юлія першою. Хоч і їздила в “Ладі” й сама не порпалася на грядках, не гордувала сільськими жінками, й ті, хоч у душі не дуже поважали її, переважно ставились приязно. Може, тому, що Євгенова мати виросла й померла на цьому придніпровому хуторі, а може, й через мистецький Євгенів авторитет.

Настя сипонула курям пшениці, обтерла руки вилинялою фартушиною, зміряла Юлію уважним поглядом і запитала:

— Виспалися?

Юлія підставила обличчя вже гарячим сонячним променям. У Настиному запитанні вона вловила досить виразний негативний підтекст. Ще б пак: Настя підводилася на світанку — працювала в сусідньому піонерському таборі, крім птиці, мала ще корову й п’ятеро овечок, мусила крутитися по господарству, бо чоловік лише пив самогонку, коли розживався десь карбованцем, ласував магазинною “бормотухою” і тільки в поодинокі тверезі дні допомагав жінці. Й то торгувався: даси рубля, викопаю яму чи відкину гній…

І Юлія знала точно: Настя лаялась, та платила, бо все ж мала якийсь зиск — вряд чи хтось узяв би за яму дешевше.

Якось Юлія запитала в сусідки, чому та мириться з неробою? Настя лише відмахнулася, проте всезнаюча тітка Мар’яна пояснила, що Настин Сидір усе ж на два чи три місяці кидає пиятику, косить сіно й копає город, без цього їм з двома дітьми не прожити, і Сидір, хоч і останній п’яничка на хуторі, мусить забезпечити худобу сіном. Правда, вважається ще кочегаром у тому ж таборі, де працює Настя, і дружині іноді вдається випередити його і одержати в бухгалтерії хоч якусь копійку.

У такі дні Сидір влаштовує Насті скандал, лається на весь хутір і замовкає, лише побачивши на сусідському ганку Юлію. Та виносить йому карбованця чи навіть два, залежно від власного настрою, а також міцності мовлених Сидором слів, той останнім часом збагнув це й все частіше вживає такі звороти, котрі можна було б поцінувати й трояком. Але Юлія догадувалася, що й трояк для Сидора не межа, й ніколи ще надто не розкошелювалася.

Юлія не зважила на іронічне Настине запитання і чи то попросила, чи то наказала, зрештою, їй було байдуже, як сприйматиме Настя її тон, бо платила не менше, ніж на базарі, а до базару Насті потрібно було теліжитися п’ять кілометрів:

— Зробіть на вечір сиру.

— Зроблю, — одразу погодилася Настя і запропонувала: — Може, ще й свіжої сметанки?

— Візьму, — одповіла Юлія і подумала, що з таким харчем марні надії схуднути.

Настя ще раз обтерла руки й запитала наче не до ладу, але дивлячись уважно, і Юлія відчула, що її сусідка не така вже й проста, як здається:

— Як будете без Євгена Омеляновича?

— А що нам, молодим? — відверто похизувалася Юлія, зрештою, від Насті могла й не дуже критися. Настя — кремінь, з неї ніхто й слова не витягне, не те що тітка Мар’яна.

І справді, сусідка розпливлася в приязній усмішці й ствердила:

— Кажуть: живи, поки живеться…

Юлія махнула пляжною сумкою і попрямувала забрукованою бетонними плитами доріжкою до хвіртки, навіть спиною відчуваючи захоплений Настин погляд. Що ж, усе правильно: одній доїти корів, другій вилежуватися на пляжі, та Юлії було глибоко байдуже, хто і як саме поціновує спосіб її життя — головне, брати від нього все, що можливо.

Тітка Мар’яна полола город. Нахилилася над грядкою, повернувшись до вулиці задом, здавалося, нічого не чує й не бачить, проте тітчина поза та зосередженість на бур’янах аніскілечки не похитнули впевненість Юлії, що Мар’яна й зараз не пропустила жодного руху на вулиці, певно, вона все чула й бачила навіть уві сні, тому Юлія про всяк випадок зупинилася і шанобливо вклонилася Мар’яниній спідниці, з-під якої визирали засмаглі й повні литки. Не сказала ані слова, та її передбачення виявились небезпідставними, бо тітка Мар’яна одразу випросталася, поправила хустку й проспівала мало не ніжно:

— Доброго здоров’я, красуне.

— Огірків у вас буде!.. — кинула погляд на грядки Юлія. — Бочку, а то й дві насолите.

— Та буде, — погодилась Мар’яна. — Трохи буде, — уточнила, бо негоже хизуватися своїми достатками, до того ж невідомо, може, стоятиме спека чи град виб’є цвіт. — І ти б посадила. Землі он скільки гуляє, а свіжий помідор чи редька завжди до столу.

“Почалося, — неприязно подумала Юлія, — знову стара мораль читатиме”.

Справа в тому, що Юлія на своїй ділянці ніколи нічого не садила. Трохи квітів біля будинку — троянди, флокси, півонії та жоржини, щоб пахли й милували око, решту території, соток п’ятнадцять чи трохи більше, засіяли травою, Євген придбав електричну газонокосилку, раз на місяць узував кеди, натягав капелюшок з довгим козирком і викошував траву — газон виглядав чудово, на ньому можна було грати в бадмінтон чи просто загоряти попід самим будинком.

— Якщо я садитиму моркву, хто ж у вас купуватиме? — спробувала віджартуватися Юлія, але тітку Мар’яну важко було збити з правильного шляху.

— Гріх, земля гуляє, — заперечила переконано. — Кожен мусить працювати на землі.

Юлія хотіла сказати, що від роботи й коні здихають, однак промовчала: цій упертій тітці навряд чи можна довести щось — мораль пересічної людини, себе ж Юлія вважала мало не аристократкою, принаймні стояла на кілька щаблів вище над простими селючками. Проте намагалася нічим не виказувати це, ось і тепер зітхнула й спробувала виправдатись:

— Не призвичаєна я до землі.

— Посиділа б голодною, швидко б призвичаїлась.

— Ой, тітонько, у нашій країні нема голодних.

— Бо всі люди працюють.

— Ви ж не знаєте, тітонько, я пишу…

— Знайшла роботу!

— Це ви нічого не читаєте, для вас не робота.

— І що ж ти пишеш?

Юлія зробила втаємничене обличчя.

— Оповідання і повість.

Справді, попросила Євгена привезти гарного паперу й іноді, одягнувши пенюар, просиджувала годину біля столу. Навіть списала два чи три аркуші, читала Євгенові:

“В глибині його живота затрясся сміх”.

“Поміж перехожими промайнули знайомі сірі очі, повиті смутком”.

“Не зневажайте землю грубезними чобітьми”.

“Солов’ї шаленіли від кохання…”

Це називалося: “Мої думки й спостереження”.

Євгенові сподобалось, правда, такі шедеври народжувалися рідко, проте Юлія щиро вірила: все попереду й на неї чекає гучна літературна слава: вона стане відомою, як авторка “Консуело”, прізвище письменниці забула, та яке це, зрештою, має значення.

— Книгу пишеш? — не повірила Мар’яна.

— Отож, тітонько.

— А не брешеш? — Видно, ця новина вразила Мар’яну, бо навіть роззявила рота від здивування.

— Ви ж, тітонько Мар’яно, все одно нічого не читаєте!

— Твою книжку почитаю, — пообіцяла Мар’яна цілком щиро. — Обов’язково почитаю. Коли даси?

— Не так скоро це робиться, — ухильно відповіла Юлія, повернулася й пішла, гордовито закинувши голову. Сьогодні вона здобула перемогу над клятою, в’їдливою тіткою. День взагалі починався чудово, і Юлія звернула на стежку до річки упевнена: ніхто й ніщо не зіпсує їй настрою.

Стежка в’юнилася у вербових хащах, вивинулася з них одразу за болотом, збігла на горбочок і тут, на видмі, Юлія постояла трохи, відчуваючи, як вітер лоскоче її голі ноги, бачила вже річку й пляжників коло неї. Влітку навіть на цей богом забутий хутір з’їжджалися дачники, й не лише з Києва, траплялися москвичі й навіть ленінградці — приваблювали чисті піщані пляжі, свіже молоко й городина, яку ще не дуже розбещені хуторяни продавали порівняно дешево.

Юлія збігла з видми й попрямувала до пляжу, підстрибуючи й підтанцьовуючи, зовсім як школярка, що одержала п’ятірку. Лугові трави пестили її ноги, солодко пахло медуницею, з Дніпра віяло свіжістю, там на пляжі чекав на неї Арсен — гарно, коли все в житті посміхається тобі й лягає під ноги, ще й такі стрункі й засмаглі…

Перетнувши луг, Юлія уповільнила крок, шукаючи Арсена, не знайшла й стривожилася: мусив прийти, зрештою, куди йому подітися?

Стала, роззираючись, нарешті побачила, й серце тенькнуло, здавалося, ніщо не може зіпсувати настрою, та вистачило одного погляду…

Невже сталося найгірше?

Юлія відчула, як туга підкотилася до серця, воно ще раз тенькнуло і обірвалося, та ніхто б не помітив цього: стояла святкова і усміхнена, висока, струнка, вродлива — й вітер куйовдив пишне попелясте волосся.

Арсен лежав за десять кроків на килимку, і поруч нього сиділа, обійнявши коліна, дівчина в строкатому купальнику. Зовсім ще дівча, років сімнадцяти — вісімнадцяти, Юлія це визначила одразу, не дуже вродливе й худе, але самовпевнене та нахабне, бо нахилилося над Арсеном, посміхається й щось торочить.

Юлія аж задихнулася від гніву й несподіванки. Проте відразу опанувала себе, повернулася до них боком, не випускаючи, правда, з поля зору, й повільно скинула халат. Стояла, облита сонцем, і точно знала, що нема на пляжі кращої, просто не могло бути, й думала: чому так сталося?

Чому Арсен лежить на килимку поруч цибатого дівчиська й досі не помітив її?

Чому?

Скосувала на нього поглядом. Може, помилилася, може, ревнощі зробили її несправедливою й дівчина не така вже й погана?

Ні, хіба може бути привабливою істота з гострими хлопчачими коліньми, кирпата й ще, здається, ряба? Точно, в ластовинні, а рот мало не до вух, губи тонкі.

Поступово Юлія заспокоювалася. Видно, Арсен зачекався її, ну, побачив на пляжі знайому, чому не потеревенити на дозвіллі?

Але вже міг би й помітити її, Юлію, хоч раз озирнутися…

А дівчисько нахиляється до нього зовсім близько, і Арсен кладе руку на її коліно. Ще й погладжує його.

Юлія підхопила халат і пляжну сумку й попрямувала вздовж берега так, щоб Арсен помітив її. Йшла, дивлячись просто перед собою, але куточками очей побачила, як Арсен зняв руку з коліна дівчиська й зробив спробу заховатися за неї. Отож знає кішка, чиє сало з’їла.

Юлія відійшла кроків на десять, витягнула з сумки махрове простирадло, простелила на нагрітому піску, дістала чорні окуляри і, простягнувшись на простирадлі, почала безцеремонно стежити за його маневрами. Здавалося, дивиться на річку, насправді ж не пропускала жодного їхнього руху.

Дівчина помітила її і щось сказала Арсенові: може, це рябе створіння знало про їхні стосунки й торжествувало. Першим порухом Юлії було підійти до них і принизити їх, тільки не знала — як це зробити. Кількасекундне вагання врятувало її, бо справді наробила б дурниць і лише принизила себе, а так одумалася, опанувавши собою, — простягнулася на простирадлі й удала, що втупилася в книжку. Однак стежила за Арсеном спідлоба: добре, що темні окуляри маскували очі.

Не без злостивості помітила: злякався і відсунувся од Дівчини, але та, либонь, також розгадала його тактику, бо кинула якесь ущипливе слово, й Арсен ніби навмисне зареготав, обійняв та притягнув ЇЇ до себе, почав щось нашіптувати на вухо — дівча сміялося голосно, навіть надто голосно, аби Юлія неодмінно почула. Це був сміх переможниці. Юлія пополотніла від образи, але стрималася, відклала книжку й повернулася горілиць, розкинувши руки, Наче глузливий сміх та Арсенова підступність не обходили її.

Захотілося плакати — сльози справді навернулися на очі. Дома забилася б кудись у куток, виплакалася б, а тут, серед веселих і пожвавлених людей, удавала, що насолоджується життям і так, як усі, поспішає скористатися літнім теплом, дніпровою водою, надихатися напоєним луговими запахами повітрям.

Згодом трохи заспокоїлася: зрозуміла, що особливих підстав для тривоги немає, певно, Арсен навмисне розпалює в ній ревнощі, не може бути, щоб справді проміняв її на це рябе опудало. Хто-хто, а він — Арсен — не з тих, що спокусяться гострими коліньми дівчиська, котре нічого не тямить у коханні. Вона ж бо знає Арсена чи не більше, ніж він сам себе…

Юлія засміялася притишено й задоволено, наче замуркотіла кішка в передчутті смачної їжі.

І як вона одразу не розгадала цей не дуже хитромудрий маневр? Підвелася, розморена сонцем і переживаннями, й повільно підійшла до килимка, не без злостивості побачивши, як відсунувся Арсен від дівчини і як та принишкла й напружилася, певно, чекала грози, та Юлія, знявши окуляри, зупинилася над ними й запитала мало не лагідно:

— Як тебе звуть, дурепочко?

Дівчисько інстинктивно потягнулося до Арсена, чекаючи від нього допомоги, та він лежав, заклавши руки під голову, відчужений і холодний, буцім усе це ніяк не стосувалося його.

Дівчина зіщулилася, втягнула голову в плечі й відповіла покірно:

— Тетяною.

— І ти, Таню, справді уявила, що перемогла мене? — Юлії раптом стало смішно — вона наче побачила цю сцену збоку: стоїть під сонцем молода, вродлива жінка, довгонога, засмагла, з високими твердими грудьми, а під ногами в неї гидке каченя, яке вона може розчавити одним рухом.

— Що ви хочете від мене? — почула знизу зляканий голос.

— Гадаєш, закадрила Арсена?

— Він сам…

— Отож, сам, а ти, дурепочко, й розм’якла від щастя. Але ж не про тебе…

— Що вам потрібно?

— Нічого, — одповіла цілком щиро, бо й справді, чого вимагати від кошеняти, котре ледь навчилося муркотіти?

Перевела погляд на Арсена. Лише удає незацікавленість і незалежність, очі бігають і весь підібрався.

— Ну!.. — тільки й мовила до нього.

— Чого тобі? — наколющився, і Юлія зрозуміла, що не повинна принижувати його, хоч знала: проковтнув би й це. Все ж дала хлопцеві можливість відступити з гідністю.

— Ходімо купатися, — запропонувала лагідно.

Арсен відчув, що гроза пройшла, і бадьоро скочив на ноги.

— Ходімо. — Посунув до річки, ні разу не озирнувшись на дівчину, яку щойно обіймав так ніжно, і Юлія побігла за ним, також забувши про неї, — лише на секунду майнула думка, що колись Арсен так само легко кине і її, піде, не озирнувшись і забувши одразу.

Але коли ще це буде й чи варто забивати цим собі голову?

Вони попливли до піщаного острівця, зарослого вербами, Юлія втомилася, вляглася під кущами і дивилася, як Арсен, загрібаючи ногами пісок, іде до середини острівця. Довгий і стрункий, м’язи так і грають, волосся до плечей, кучма мокрого каштанового волосся, і весь він мокрий, краплі води виграють на бронзовому засмаглому тілі.

Арсен з рання й до вечора на пляжі, більше тут на хуторі нема чого робити, а в місто повертатися боїться. Каже: треба прокантуватися тут, у Дубовцях, — його партнера по операціях замела міліція, і невідомо, що говорить той на допитах.

— Увечері поїдемо до Києва, — мовила Юлія, уважно спостерігаючи за Арсеном.

Той зупинився, зиркнув недовірливо.

— Для чого?

— Гульнемо. Набридло критися.

— Я не проти.

— Посидимо у “Вітряку”.

— Там не кухарі, а каліки.

— Можна в “Дубках”.

— Краще. Але я сухий.

— У мене знайдеться.

Арсен підсів до Юлії, ніжно обійняв за плечі. Уважно зазирнув у вічі.

— Добре, що свого лантуха зіпхнула, — мовив незлостиво. — Крутився під ногами. А в Києві мені один дзвіночок треба задєлать.

— Дві копійки позичу.

— Ночуватимемо?..

— У мене. Машину в гараж, а самі в “Дубки”. Візьмемо таксі.

— Це ти добре вигадала.

— Не те, що ти…

— А-а, — махнув рукою, — ти про цю конопату миршавку…

— От що, — зненацька закипіла Юлія, — коли ще раз побачу!..

— Знайшла до кого ревнувати!

— Слухай мене, дорогенький, уважно: очі цій видрі видряпаю. І тобі також.

— Там же нема на що дивитися!

— Може, мене обіймав?

Арсен погладив Юлію по плечах, вона відсахнулася, і Арсен мовив примирливо:

— Забудь.

— Я нічого не забуваю, врахуй, — одповіла, блиснувши очима. — Це ж треба: я Євгена з дому випхала, гадаєш, легко було? А ти того ж самого дня…

— Ну, побавився трохи. Заради спортивного інтересу.

— Теж мені спортсмен… — відказала Юлія вже зовсім іншим тоном, скосувавши на широкі Арсенові плечі. Вона відкинулася на гарячий пісок, підклавши долоні під мокре волосся, і запропонувала: — Може, в Києві кілька днів побудемо?

Арсен уперто похитав головою.

— Я ж казав: мені там зараз небезпечно.

— Що таке?

— Взагалі, пусте. Купили півтори сотні доларів, подумаєш, вошивих півтора куска, хтось капнув, і Чебурашку замели.

— Чебурашку?

— Костика, ми разом з ним це провернули.

Юлія бридливо випнула губи: якісь півтори сотні, на двох зовсім мізерія. Правда, коли копнути глибше, в Арсена можуть виникнути великі неприємності. Колись він, добряче хильнувши, натякнув, що “бавиться” валютою і керує цілою зграєю фарцівників. Може, й справді не варто муляти очі міліції?.. Але ж тут, на хуторі, їм треба виважувати кожний свій крок, критися від усіх…

Запропонувала:

— А для чого тобі на Хрещатик потикатися? Прокантуєшся в мене кілька днів.

— Нудно.

— Зі мною не занудпшся! — пообіцяла Юлія цілком серйозно, і Арсен зумів оцінити багатообіцяючі перспективи, що відкривалися перед ним. Упав на пісок поруч Юлії, потягнувся до неї, та жінка рішуче відсунулась.

— Ти що, збожеволів?

Справді, повз острівець буквально за кілька десятків метрів від них промчала “ракета”, згори насувалася величезна баржа…

— Потерпи до вечора, — попросила, сором’язливо опустивши очі, як дівчина, якій вперше освідчились у коханні.

— Ну, ти й даєш! — захоплено вигукнув Арсен. Його лексиці явно бракувало різноманітності, та Юлія, не дивлячись на свої перші літературні кроки, навряд чи могла помітити це.

Мовила:

— По обіді за селом біля старого дуба.

Вирішила: для чого чекати до вечора, краще приїхати до Києва завидна, вона матиме можливість приміряти кілька вечірніх суконь, і Арсен побачить, яка вона в них пікантна.

Юлія повільно попрошкувала до води, з насолодою відчуваючи, як вгрузають ноги по кісточки в гарячий пісок, закинула назад голову і випнула й так високі груди, знала, що Арсен не зводить з неї очей, гойднула стегнами, ледь прикритими смужками бікіні, та одразу погамувала цю спокусу, зрештою, вона не манекенниця чи ресторанна пройда, пристойна заміжня жінка, що дозволяє собі трохи розваг, і гойдати стегнами, подібно до хрещатицьких шльондр, їй зовсім не личить.

Кинулася у воду, занурившись з головою, і попливла повільно, не озираючись, до берега.

Пливла й знала, що життя чудове й неповторне, особливо, коли сама куєш своє щастя.

Гуляй, дитино, поки твоя година.

Хаблак потрапив на хутір Дубовці в обідній час. Останній кілометр довелося подолати роз’їждженою піщаною дорогою пішки, бо в “Москвичі”, якого виділив йому полковник Каштанов, зіпсувалося запалення, водій почав копирсатися в трамблері, а майор, щоб не витрачати час і розім’ятися, попрошкував до хатів, що виднілися за рідкими деревами.

Сьогодні вранці з’ясувалося, що дружина скульптора Євгена Омеляновича Трояновського перебуває на дачі — про це повідомили сусіди Трояновських, вони знали навіть, де саме має хату Євген Омелянович: гостювали в нього в Дубовцях.

Хаблак прикинув, що від Дубовців не так уже й далеко до Щербанівки, села, де головував ще один пасажир — Григорій Андрійович Дорох, і можна за день, коли, звичайно, ніщо не завадить побувати й там.

І ось тобі: зіпсувався трамблер…

Дім Трояновських Хаблакові показали відразу. Певно, не знайшлося б у Дубовцях людини, яка не знала б свого “знаменитого” земляка, і тітка, котра пояснила майорові, як краще дістатися до Трояновських, казала про скульптора з повагою і називала його шанобливо на “ви”.

Але будинок Трояновських не дуже-то й вирізнявся поміж інших. У Дубовцях, видно, всі жили заможно, будинки стояли суціль цегляні, на високих підмурках, укриті бляхою або шифером. Хаблак помітив лише дві чи три садиби, де збереглися старі, під очеретом хати.

Єдине, що відрізняло будинок Трояновських, — величезна, по всьому фасаду, скляна веранда, зрештою, мусив же чимось знаменитий скульптор виявити свої смаки — вони проявилися ще в тому, що хвіртка, від якої до веранди вела вимощена бетонними плитами стежка, замикалася, Хаблак посмикав її і — безрезультатно.

Майор пройшов уздовж дротяної сітки, сподіваючись побачити когось на садибі, але там наче все вимерло, і коли б не біла “Лада”, що стояла просто на подвір’ї, подумав би, що дружина Трояновського подалася кудись із Дубовців.

Про те, що Юлія Олександрівна водить машину й сама відвезла скульптора в аеропорт, Хаблак дізнався з розмови з Євгеном Омеляновичем. Правда, Трояновський не сказав йому, що дружина перебуває на дачі, він міг і не знати цього: може, Юлія Олександрівна мала бути в Києві, та щось, певне, змінилося в її планах, тому й вирішила побувати в Дубовцях.

Але ж де вона?

З таким запитанням Хаблак і звернувся до літньої жінки в світлій лляній кофті, що порпалась на сусідньому городі.

Жінка відповіла не одразу, довго, чи не півхвилини, роздивлялася Хаблака з-під приставленої козирком долоні, нарешті підійшла до нього ближче й запитала сама:

— А ви хто ж будете?

— За дорученням Євгена Омеляновича, — не зовсім конкретно відповів Хаблак, проте, виявилось, цього туманного пояснення було цілком досить, бо жінка одразу мовила:

— Шукайте на річці.

Видно, вона вважала свою відповідь вичерпною, бо повільно рушила назад до городу, однак майор затримав її, пояснивши, що по-перше, ніколи не зустрічався з Трояновською, по-друге, не знає навіть, як пройти до річки і що все це значно утруднює йому пошуки Юлії Олександрівни.

— До річки он туди через луки, — показала жінка рукою на завулок. — А Юльку й самі побачите, іншої такої нема.

Ця репліка засвідчила її не зовсім прихильне ставлення до сусідки, й Хаблак негайно скористався з цього:

— Як зрозуміти: такої?

Жінка зміряла майора оцінюючим поглядом, презирливо гмикнула, і Хаблак збагнув: либонь, зарахувала його до одної з Трояновськими компанії, і зовсім уже зневірився в тітчиній симпатії, проте вона все ж визнала за можливе розвинути свою думку:

— А такої вертихвістки. Чоловік від’їхав, а вона одразу гола на пляж…

— Гола? — щиро здивувався Хаблак. — Отак от, без нічого?

— Ну, якщо це у вас називається одягом… Невже і в місті так ходять? Ганчіркою прикриється, а все — на очі.

— Лише ганчіркою? — хитро примружився Хаблак. — Певно, в купальнику. І на пляжі…

Тітка сердито похитала головою.

— А через село чому? Ти на річці роздягайся, а чого селом отак швендяти?

Хаблак хотів сказати, що, либонь, вона має рацію, та вулицею, обдавши їх пилюгою, промчали червоні “Жигулі”. Машина загальмувала біля хвіртки Трояновських, якийсь чоловік вискочив з неї, посмикав хвіртку і, впевнившись, що вона замкнута, поїхав далі.

— Юльчин брат з Києва, — пояснила тітка. — А наша не дуже-то й зрадіє йому.

— Чому?

Тітка зміряла Хаблака допитливим поглядом.

— А ви ким Євгенові доводитесь? — запитала.

— Просто знайомі.

— Знайомі… — мовила зневажливо. — Друзі й товариші… їздять тут, п’ють і гуляють, а щоб очі другові відкрити…

— На що?

— А на те, що жінку одну кидати негоже.

— До того ж молоду й вродливу? — підіграв Хаблак.

— Крутяться тут різні…

— І навколо Юлії Олександрівни?

— А навколо кого ж!

Ця інформація навела Хаблака на деякі роздуми, з практики карного розшуку знав кілька справ, коли невірна дружина й коханець об’єднувалися проти чоловіка…

Але ж отак от, замахнутися на життя багатьох?..

Мовив серйозно:

— Я ніколи не повірю, що така статечна й поважна жінка, як Юлія Олександрівна, може щось дозволити собі.

— Не хочете — не вірте, а ми бачимо. Від людських очей ніхто не сховається…

“Так, не сховається, — подумав Хаблак, — особливо від таких пронизливих, як у тебе”. Махнув рукою.

— Казати можна все, — заперечив. — Ну, підійшов хтось на пляжі, погомоніли…

— Погомоніли… — злостиво скривила губи. — Євген — до Києва, Арсен — до хати…

— Арсен? Хто такий? От і сказали б Євгенові Омеляновичу.

— Отак він і повірить… Натякали, та хіба він…

— Арсен… — удав, що пригадує, Хаблак. — Щось не знаю.

— Звідки можете знати? Дачник, раніше в Дубовцях ним і не пахло.

— Знайомий Трояновських?

— Тепер навіть близький, — вказала єхидно.

З-за рогу виринули червоні “Жигулі”, загальмували біля садиби Трояновських. З машини вислизнула жіночка в квітчастому халатику, машина одразу рушила, жіночка помахала рукою і відімкнула хвіртку.

— От і сама… — неприязно видихнула тітка. — Вам і шукати не треба. — Вона невдоволено поправила хустку, різко повернулася і пішла до хати, а Хаблак перетнув вулицю і гукнув Трояновську:

— Юліє Олександрівно?

Жінка вже встигла подолати половину відстані до будинку. Зовсім не здивувалася чужому чоловікові. Зупинилася очікуючи.

Хаблак грюкнув хвірткою, йшов роздивляючись. Трояновська сподобалась йому. Справді гарна, струнка, вродлива, халатик напіврозстебнутий, і засмагле тіло ледь прикрите. Подумав: звичайно жінки, побачивши незнайомого чоловіка, запинаються, та Юлія тільки ледь-ледь погойдувала пляжною сумкою і дивилася вивчаюче.

— Хто ви? — запитала.

— З міліції.

— До мене?

— До вас.

— Що трапилося?

— Маю кілька запитань.

— То прошу. — Лише тепер поправила халатик на грудях і задріботіла до веранди. — Міліція?.. — озирнулася нараз. — А-а, знаю, це в зв’язку з Євгеном? — Вона не дійшла до будинку, вказала Хаблакові на плетене лозяне крісло. Сама опустилася на таку ж гойдалку. — Я не помилилася? — перепитала.

— Так, — ствердив Хаблак, — розмова стосуватиметься вашого чоловіка.

— Який жах! — Юлія Олександрівна дещо театрально стиснула пальцями скроні. — Євген міг загинути!

— Звідки знаєте? — насторожився майор.

— Щойно приїздив Борис. Брат. Чоловік уранці дзвонив йому з Одеси й просив передати речі. Який жах! — повторила, але не дуже знервовано, принаймні очі дивилися спокійно. — Вибух! У наші часи… Але при чому тут міліція і я?

— Скажіть, Юліє Олександрівно, ви самі укладали речі чоловіка до валізи?

— Звичайно.

— І вона не могла потрапити до чужих рук?

— А-а, ось ви про що! — одразу збагнула Юлія. — Підозрюєте мене?

— Скажемо інакше: вимушені з’ясувати деякі обставини.

Очі в Трояновської потемнішали, одповіла різко:

— Валізу чоловікові укладала я особисто, і чужі руки її не торкалися. Євген сам поклав її до багажника машини, а потім разом здали в аеропорту. Отже, можете підозрювати тільки мене.

— Поки що ми нікого не підозрюємо.

— З’ясовуєте?

— Якщо хочете, так.

Юлія відкинулася на спинку гойдалки, міцно стиснула Долонями поруччя.

— Виходить, — мовила сухо й навіть жорстко, — хтось поклав до речей вибухівку. І ви розшукуєте злочинця?

Цій жінці не можна було відмовити у спостережливості й розумі, Хаблак оцінив це одразу, певно, вона вимагала підтвердження, але майор промовчав, і Трояновська вела далі, не зводячи з нього очей:

— Ось чому ви й крутитесь тут у Дубовцях. І вели спасенну розмову з тіткою Мар’яною. Уявляю, що вона наговорила про мене!

— Просто розпитував, як знайти вас.

— І тітка Мар’яна навела вас на деякі роздуми?

І знову Хаблак не відповів.

— Просвітила вас, розповіла про інтимні сторони мого життя? Так от, товаришу з міліції… — нараз припинила погойдуватися, перегнулася до Хаблака й запитала: — Сподіваюсь, наша розмова не для третіх вух?

— Звичайно.

— Так от, шановний товаришу, ви можете підозрювати мене скільки хочете, а я вам скажу відверто. Бо все одно докопаєтесь. Ну, маю я людину, якій симпатизую. Розумійте це слово як хочете, — додала, помітивши мимовільний рух Хаблака. — Але чоловікові поганого не робила й ніколи не зроблю. Більше того, я вам за Євгена горлянку перегризу, от що! Давайте міркувати разом. У мене зараз і квартира, і дача, і машина, а що я сама? Друкарка чи секретарка у підстаркуватого начальника? Уже була й більше не хочу. А Євген забезпечує мене всім.

— І не дуже втручається у ваше інтимне життя? — не без іронії запитав Хаблак.

— Якщо хочете, так, — одповіла не соромлячись. Гойднулася, і халатик розійшовся на колінах, оголивши ноги, проте не запнулася, дивилася на майора насмішкувато, бо знала ціну своїй чарівності.

Хаблак подумав, що ця зовні приваблива жіночка — звичайна хижачка, мила й чарівна хижачка з перламутровими пазурами. Мовив, наче розмірковував про себе:

— Але ж можна мати квартиру, дачу й “Ладу” і без не дуже коханого чоловіка!..

Трояновська зрозуміла натяк майора і одреагувала відразу:

— А дзуськи! Машину можна розбити, та й взагалі, залізо іржавіє, сподіваюсь, це вам відомо? За дачу тут, у Дубовцях, мені дадуть тисяч п’ятнадцять, ну, може, трохи більше. А мені ці тисячі — тьху, Євген Омелянович, знаєте, скільки заробляє? То який резон мені, розумієте, мені, робити йому погане?

Юлія Олександрівна подивилася на Хаблака переможно й раптом помітила, що цей офіцер міліції, бо він у цивільному й сорочка модна — сафарі, вродливий, навіть дуже очі великі й сірі, розумні й допитливі, чоло — високе, а каштанове волосся виблискує в сонячних променях.

Зовсім нічого собі чоловік, може, навіть кращий за Арсена, що з Арсена візьмеш — лише статура й врода, розум курячий, та і який розум може мати дрібний фарцівник, усе в нього “кльово”…

А якщо?..

Думка ворухнулася в Юлії, тільки ворухнулася і одразу опанувала нею.

Юлія Олександрівна нараз запнула халат на колінах, опустила очі долу й мовила ніяково:

— А втім, не вірте мені. Набалакала… Сама не знаю, що кажу. Борис приїхав, розповів, і я вся якась не своя…

Крізь напівопущені вії бачила, як сприймає її перевтілення цей молодик, і думала, що варто було б заманити його ввечері на київську квартиру. Біс із ним, з Арсеном, нікуди він не дінеться, а цей міліцейський офіцер справді гарний — такі не завжди трапляються навіть їй.

— Як ви дісталися до Дубовців? — запитала.

— Наша машина зіпсувалася за кілометр від села…

— То я вас довезу, — зраділа Юлія. — Давайте пообідаємо разом і поїдемо до Києва.

Хаблак усміхнувся не криючись: не так уже й важко було зрозуміти справжні наміри Юлії Олександрівни. Зрештою, подумав, не кожен чоловік встояв би перед її чарами. І ще подумав: йому вона також подобається, і треба мати силу волі, аби відмовитися від такої жінки. А в тому, що вона тільки-но одверто запропонувала себе йому, майже не мав сумніву.

Нараз Хаблак згадав лейтенанта Устимчика, свого колишнього колегу по карному розшуку, що колись погорів на такій самій хижачці, й це зовсім протверезило майора.

— Але ж, мабуть, ви не збиралися до Києва? — запитав.

— Речі… — заперечила. — Євгенові треба передати речі. Борис сказав, що Аерофлот негайно доставить їх в Одесу.

Хаблак підвівся.

— А он і моя машина. Спасибі за запрошення.

— Ні то й ні, — швидко й без жалю погодилася Юлія. Дивилася, як іде цей стрункий і вродливий міліцейський офіцер до хвіртки й вже не думала про нього. Скільки таких — струнких і вродливих, на її жіночий вік вистачить.

4. Старший науковий співробітник інституту Грач прийшов на роботу, як завжди, на десять хвилин раніше. Грача вже вдруге обирали головою профкому, він дбав про свою репутацію, завжди виступав проти нехлюйства й розбещеності, й усі мусили на власні очі бачити, який він принциповий і акуратний.

Інша справа, що Грач рідко коли досиджував в інституті до кінця роботи — завжди знаходив привід, аби піти раніше. Мав абсолютно неспростовний і переконливий привід: виклик до міськкому профспілки, збори активу, наукова конференція, боже мій, немає кінця обов’язкам голови профкому й заступникові завідуючого відділом інституту, і, коли вдало маніпулювати ними, то в такому великому господарстві, як науково-дослідний інститут, можна проіснувати з, так би мовити, найменшими для себе втратами.

Грач давно вже зрозумів нехитру механіку інститутських порядків. Звичайно, цар і бог директор — відомий вчений, академік, лауреат Микола Васильович Корольков. Одне його слово важить більше, ніж ціла промова голови.

Але до Миколи Васильовича, як і до кожного царя та бога, далеко, він десь там, у високих наукових сферах, на засіданнях, з’їздах, конференціях і симпозіумах, а тут, на землі, на твердому науковому грунті, хазяйнують зовсім інші, тут усі питання вирішує заступник директора Михайло Михайлович Куцюк-Кучинський та його найближчий помічник і радник Ярослав Іванович Курочко — завідуючий відділом, доктор наук і безпосередній шеф Федора Степановича Грача.

Іноді вони консультуються і з головою місцевкому, це якось піднімає авторитет і амбіції Грача, хоч Федір Степанович дуже добре знає своє місце на ієрархічній драбині, сам висувається рідко, усі більш-менш принципові питання погоджує з Ярославом Івановичем, здогадуючись, що в такому випадку його завжди підтримає і сам заступник директора.

Сьогодні Грач трохи нервував. Виявлялося це в тому, що час од часу знімав окуляри чи зсовував їх на кінчик маленького, схожого на гудзик носа, закочував очі й часто кліпав ними, немов десь там, на стелі чи навіть десь вище, міг прочитати відповідь на питання, що мучили його.

Ще б пак, можливо, сьогодні нарешті буде розв’язано його проблему, вирішиться те, до чого він ішов довгих три роки, нарешті матеріалізуються плоди його, правда, чесно кажучи, не дуже обтяжливих роздумів. Можливо, сьогодні фортуна посміхнеться, мусить посміхнутися, бо на його боці Ярослав Іванович, а шеф, якщо захоче, може зробити все.

Так, докторська дисертація, межа бажань кандидата наук Федора Степановича Грача.

Захистити докторську, одержати диплом — і досить. Зась місцевкомівським інтригам і приниженням, досить консультуватися, радитись, дякувати й вклонятися.

Доктор є доктор. Це — становище й зарплата. Це, зрештою, незалежність, це — здійснення гонорових бажань Грача, який твердо знав, що він — аніскілечки не гірший за всіма, так би мовити, показниками від самого Ярослава Івановича Курочка, а в деяких навіть перевершує його.

Так, перевершує. Певно, розумніший і далекоглядніший за Курочка, принаймні молодший і спритніший, і посада завідуючого відділом за правом належить йому.

А вам. шановний Ярославе Івановичу, доведеться поступитися. Зрештою, можна вас і висунути: скільки почесних посад різних референтів та консультантів, правда, без влади та авторитету, проте грошовитих.

А що вам потрібно тепер, коли перевалило за п’ятдесят?

Либонь, тільки гроші. Об’і’лися владою. Роздалися й погладшали на авторитеті, тепер віддайте іншим шматок смачного пирога, дайте їм, ще худим, поласувати досхочу.

Федір Степанович іноді, в хвилини душевного просвітлення, уявляв себе на місці Курочка. Як уперше після наказу з’являється в інституті, звичайно, запізнившись на годину чи трохи більше, зневаживши пронизливу пунктуальність, це вам не хтось, а доктор наук Грач!

Бо ніхто ще не знає, яка у нього тверда рука.

Грач поправив тремтячими пальцями окуляри й ще раз закотив угору очі. Потім витягнув із шухляди письмового столу шкіряну теку і удав, що зайнятий паперами: співробітники відділу мусять бачити, що їхній профспілковий бос зранку піклується про них.

Першою влетіла до кімнати Вірочка, Вірунчик-красунчик, як називали її в інституті, предмет неподіленого Грачевого кохання. Вона зупинилася в дверях, покліпала густо нафарбованими віями й послала Федорові Степановичу повітряний поцілунок.

Грач відірвався від паперів, зиркнув на Вірунчика суворо, хоч серце й тенькнуло.

Подумав: навряд чи Вірунчик-красунчик відмовить йому, коли нарешті стане доктором. Ця думка солодко потішила його, захотілося вже зараз сказати Вірунчикові щось ущипливе, якось поставити на місце, проте втримався і знову заглибився в папери.

Усьому свій час, і тільки терплячий сягає висот.

Аби захиститися!

Він згоден на все, навіть принесе цьому осоружному Юркові, гидкому репортерові, газетяреві, який літературно обробляв його дисертацію, розставляв коми й вишукував граматичні помилки, дві чи три пляшки пива, той загадав це за свою нікчемну роботу — прямо казав, аби похвалятися в колі таких же бездарних писак, що вчора їм, тобто йому, Юркові, доктори наук носили пиво.

Нехай, він переживе все, навіть приниження. Бо тільки принижений вміє по-справжньому помститися.

Грач вітався із співробітниками, що займали місця за столами чи просто зазирали до їхньої великої кімнати, а сам лічив хвилини.

Мерзенна все ж звичка в цього нахабного Ярослава Івановича — запізнюватися. Тобі ж, нікчемі й сучому синові, гроші платять за роботу і великі гроші, то хоча б приходив учасно…

Нарешті з’явилася Людмилочка. І відразу до Вірунчикового столу — хі-хі, ха-ха, щебечуть, сокорять, буцім не в інституті, а десь на Хрещатику: ні сорому, ні совісті…

Затулившись долонею, Грач тоскно зиркав на дівчат. Колись він, обравши зручний момент, замилив очі своїй суворій, не дуже вродливій і на рік старшій дружині і запросив дівчат до приміського будинку відпочинку. Вірунчика-красунчика, Людмилочку й ще, для балансу, знайомого Юрка-газетяра. Зміг влаштувати цей виїзд через профком без особливих витрат, придбав лише для захмеління дівчат три пляшки червоного іскристого, зобов’язавши Юрка прихопити коньяку й горілки.

І все складалося добре. Кімнати в них з Юрком та в дівчат окремі, є де усамітнитись, Людмилочка випила і, як небезпідставно вирішив Грач, була згодна на все, та й Вірунчик, здається, нарешті пом’якшала. Попередньо вони з Юрком домовились про сфери, так би мовити, впливу. Юрко мав залицятися до Людмилочки — і той не порушував конвенції. Але, дивлячись, як розімліла дівчина тулиться до нахабного газетяра, Грач спалахував ревнощами, плескав Юрка по плечі, розводив їх, сам притулявся до Людмилочки, але очима їв Вірунчика.

Боже мій, невідомі межі людської зажерливості, й не доводить вона до добра!

Так і того разу. Допили не лише червоне іскристе, але й горілку — до краплі, Юрко вже потягнув Людмилочку до іншої кімнати, чесно залишаючи Грачеві Вірунчика, та якийсь біс штрикнув Федора Степановича: загородив двері, схопив дівчину за руку, відібрав у суперника, а запитати б, для чого?

Зрештою, дівчата розсердилися і пішли до себе — й досі Вірунчик-красунчик не може вибачити йому тої поїздки…

Нічого, вибачить, дай боже, тільки аби влаштувалося з докторською…

Нарешті минула мало не година, дівчатка нащебеталися і зайнялися роботою. У Грача вже зовсім урвався терпець, і лише тоді приїхав Ярослав Іванович. Він увійшов до кімнати, як завжди гранично діловий, навіть наїжачений і похмурий, буцім і справді наукові думки обтяжували його. Ні на кого не подивився, зустрівся очима з Грачем, ледь помітно кивнув і зник у дверях.

Серце у Федора Степановича завмерло: зав викликав його, отже, розмова, як і планувалося, відбудеться саме сьогодні.

І Грач поспішив до шефового кабінету. Став перед його столом, відчуваючи, як тремтять кінчики пальців. Поправив окуляри й нарешті запитав:

— Викликали, Ярославе Івановичу?

— Так, Федоре. — Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. — Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?

— Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…

Курочко досадливо поморщився.

— Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..

Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.

— Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…

— Годиться, — схвалив Ярослав Іванович. — Сиди тут, нікуди не відлучайся.

Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.

Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами — можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:

“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”

І знову:

“Еники-беники…”

— Вітаю вас, Михайле Михайловичу! — Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. — Радий бачити в доброму здравії.

Заступник директора поворушився у кріслі — він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.

Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича — це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку — це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком — дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу — правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.

Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” — добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:

— Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…

— Без добрих вістей не ходимо.

— Розмовляли з Норвідом?

— Навіть двічі.

— Успішно?

— Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.

— Бовдур! — раптом обурено вигукнув Колобок. — Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..

— Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…

Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:

— Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!

Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?

— Наука, дорогий Михайле Михайловичу, — сказав нарешті, — баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.

— Кому як, — невдоволено покрутив головою Колобок. — Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.

— Так, — скрушно зітхнув Курочко, — не те, що ми, трудяги… — Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: — На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…

Колобок зіщулився. Як приємно було чути ці слова, сам думав так, але ж ніколи не насмілювався уголос,

А Курочко!..

Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…

Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, — вів далі:

— Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.

— Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.

Курочко, люто випнувши губи, мовив:

— І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки — ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… — затнувся і облизав смаглі губи. — Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?

Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.

А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:

— Чи не набридло вам бути тінню Королькова?

— Що ви, що ви! — замахав руками Куцюк-Кучинський. — Я так шаную Миколу Васильовича!

— І вік ходитимете в замах.

— Пишаюся цим.

— Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:

— Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!

— Звичайно, я можу припинити, — розсудливо одповів Курочко. — Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..

— Ну, гаразд, — здався Колобок, — все правильно, але ж ви так несподівано…

— Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.

— Однак не все залежить від нас…

— Так, не все.

— От я й кажу: під богом ходимо.

— Єднати ряди треба, шановний.

— Це в нашому інституті! На Королькова ж моляться!

— Не всі, Михайле Михайловичу, і своїх людей шанувати мусимо. Потихеньку, шановний, та не зволікайте. Поки дехто обертається в академічних висотах, ми всі земні позиції займемо.

— Легко сказати…

— Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.

Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.

— А ви недарма прийшли до мене, — здогадався нарешті. — З ідеями? Що ж, викладайте.

— Завжди поважав вас за гострий розум, — з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. — Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.

— З радістю, та чи зможу?

— Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…

— Кого?

— Грача.

— Федір Степанович людина справді поважна, — обережно погодився Колобок. — І заслуговує на підтримку. Я чув — він закінчив докторську.

— Приємно мати справу з розумною людиною, — підлестив Курочко. — І відділ рекомендує її до захисту.

— То в чому ж справа? — знизав плечима Куцюк-Кучинський. — Хто сумніватиметься у рішенні відділу?

— Я певен в об’єктивності наших суджень. Але ж, самі знаєте, декому може віжка під хвіст потрапити, а його слово на вченій раді…

— Так, вчена рада не піде проти Миколи Васильовича, — погодився Куцюк-Кучинський.

— І тому слід скликати її негайно, — підказав Курочко, — поки наш шановний академік не повернувся.

— Важко.

— Проте можливо.

— Нічого неможливого, справді, нема, — якось зловтішно блиснув окулярами Михайло Михайлович. — Але Корольков може вгледіти в самому факті позачергового скликання вченої ради, ну, щось… — завагався, підшукуючи слово, — підозріле, якщо хочете.

— Пусте, — впевнено заперечив Курочко. — Йому зовсім не обов’язково знати про це засідання, протокол підпишете ви, а Миколі Васильовичу ніколи заглиблюватися в дрібниці, поточні справи не повинні його цікавити, більше того, ми просто мусимо берегти час академіка для науки.

Куцюк-Кучинський зітхнув і знову зблиснув окулярами. Мовив притишено:

— Я здогадувався, що дисертація Грача не має великої наукової цінності, тепер ви зовсім переконали мене.

— Для чого ж так прямо?

— Свої люди, Ярославе Івановичу, й не потрібні нам дипломатичні еківоки.

— Отже, вчену раду скличемо…

— Післязавтра.

— Одне задоволення мати з вами справу.

— І я також розумію вас із півслова.

Курочко загасив недопалок, розігнав рукою дим. Хотів уже йти, та Куцюк-Кучинський зупинив його. Запитав:

— А як ВАК, Ярославе Івановичу? Чи не виникнуть непередбачені ускладнення?

— Досі обходилося.

— Ну, добре, — Куцюк-Кучинський махнув рукою, чи то згоджуючись, чи то відпускаючи Курочка. — Покладаюсь на вас.

Ярослав Іванович посміхнувся і пішов, а Куцюк-Кучинський дивився йому вслід і думав, що, зрештою, коли навіть дисертацію Грача ВАК і заріже, з нього як з гуски вода. Ну, скликав терміново вчену раду, хто ж дорікне за це? Полегшено зітхнув і розчинив вікно: хоч і “Золоте руно”, а дихати нічим.

Курочко вийшов до приймальні в гарному настрої: справу зроблено, і увечері бенкет забезпечено. Згадав, що не запросив Колобка, хотів навіть повернутися, та вирішив: не треба. Так, не треба, хтось може побачити Грача в ресторані разом із заступником директора, підуть небажані чутки, можливі анонімки, а дисертантові це зовсім не потрібно.

Ярослав Іванович широко посміхнувся секретарці, хотів сказати їй щось приємне, та побачив у приймальній незнайомця. Сидить скромно біля дверей, схрестивши руки на грудях, і смішно ворушить великими пальцями — огрядний, невисокий. Мабуть, не вчений — Курочко мав чіпку пам’ять і міг присягтися, що раніше ніколи й ніде не зустрічався з ним, А якщо не вчений і не якесь цабе (а цабе навряд чи сиділо б отак-от, терпляче чекаючи прийому в Куцюка-Кучинського), то не варте уваги.

Курочко ще раз усміхнувся секретарці й поспішив до відділу порадувати Грача приємною звісткою.

Секретарка зазирнула до кабінету, доповіла:

— До вас, Михайле Михайловичу, слідчий з прокуратури, товариш Дробаха. — І відразу відступила від дверей, пропускаючи. — Прошу вас…

Дивилася, як трохи боком протискується до кабінету чоловік у мішкуватому костюмі, провела його зацікавленим поглядом і зачинила двері. Подумала: хто тільки не ходить до Михайла Михайловича, а от з прокуратури, здається, вперше.

Куцюк-Кучинський зустрів Дробаху, стоячи за столом. Привітав його легким нахилом голови й вказав на крісло.

Дробаха перед тим як сісти подав посвідчення — заступник директора уважно вивчив його, видно, посада слідчого з особливо важливих справ вразила його, бо, повернувши червону книжечку, простягнув Дробасі руку й запитав трохи запопадливо:

— І що саме може зацікавити вас у нашій скромній установі?

Дробаха заховав посвідчення, повільно опустився в крісло, витримав паузу й тільки по ній мовив:

— Не таку вже й скромну установу очолюєте, Михайле Михайловичу. Не прибіднюйтесь.

— Заступник, тільки заступник директора, товаришу Дробахо. А директором у нас, певно, чули — академік Корольков.

— Тільки вчора розмовляв із ним.

— Випадково не плутаєте? Саме вчора Микола Васильович вилетів до Одеси.

— Ми зустрілися з ним у аеропорту.

— Нічого не розумію.

— Звичайно, я б на вашому місці також не повірив, але факт лишається фактом. Неприємна річ, Михайле Михайловичу, проте мушу поінформувати вас: в одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, вибухнула міна, загинув вантажник. Слава богу, ніхто з пасажирів не постраждав.

— Вибух? — широко розкрив очі Куцюк-Кучинський. — Хотіли вбити Миколу Васильовича?

Дробаха поблажливо всміхнувся.

— Не зовсім так, — застеріг, — але маємо підстави вважати, що когось із пасажирів.

— Неймовірно! — щиро вигукнув Куцюк-Кучинський і раптом затнувся.

Невже?..

Згадав: кілька хвилин тому Курочко сказав… Ну, як він сказав? Точно: “Машини розбиваються і літаки…”

Невже?..

Овва, прохіндей клятий… Але, може, й пусте…

— Неймовірно… — повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. — І ви прийшли до нас шукати зловмисника?

— Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.

— Але що я можу?

— Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?

— Наталя?

— Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?

— Гадаєте, вона причетна?

— Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.

— Але ж Наталя! Що вона може?

— Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.

— Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.

— Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?

Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.

— Звичайно, шофер, — відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”

— Прізвище шофера? — запитав Дробаха.

— Петро Лужний.

— Ще хто?

— Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум — державна таємниця? — посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.

— Звичайно, я так не думаю, — одповів Дробаха серйозно. — З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.

— Прошу, — з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.

Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка — жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.

— Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, — сказав Михайло Михайлович і запросив: — Ідіть сюди й сідайте.

Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.

— Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? — запитав слідчий.

— О десятій. Може, трохи по десятій.

— Він приніс із собою валізу?

— Ну, що ви!.. — аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. — Валізу заніс шофер.

— Петро Лужний?

— Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.

— А я і не знав, — вставив Куцюк-Кучинський.

— Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.

— Точно.

— Отже, — вів далі Дробаха, — шофер приніс валізу…

— І залишив її в приймальній.

— Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?

— На початку дванадцятої.

— Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?

— Так.

— Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?

Обурено стенула плечима.

— Для чого?

— Прошу вас, — лагідно мовив Дробаха, — пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?

Наталя замислилась на мить і відповіла не вагаючись:

— Виходила двічі. Микола Васильович просив принести з буфету бутерброди, а потім відносила листи до канцелярії.

— Скільки часу зайняло у вас ходіння до буфету?

— Хвилин вісім — десять.

— А канцелярія далеко?

— Я ще затрималась там, — згадала секретарка. — Побалакали трохи… Також хвилин десять.

— Не бачили, хтось із сторонніх заходив до приймальні?

— Але ж вхід до інституту тільки за перепустками.

— Може, застали когось?

— Директор викликав Андрусечка.

— Доктор наук, — вставив Куцюк-Кучинський. — Завідуючий відділом. Відомий учений.

— Не помітили, хтось виходив з приймальні?

— Здається, Курочко. Так, — кивнула ствердно, — Ярослав Іванович також заходив.

“Боже мій, — ледь не вигукнув Куцюк-Кучинський. — І тут Курочко!”

— Більш ніхто не турбував директора? — запитав Дробаха.

— Потім до Михайла Михайловича заходив інженер Кремінський. Ну й шофер Петро. Повідомив, що машину полагоджено.

Дробаха побачив, як нетерпляче засовався в кріслі Куцюк-Кучинський, і відпустив секретарку. Коли та зачинила за собою двері, мовив:

— Мені чомусь видалося, Михайле Михайловичу: ви хотіли щось розповісти?..

— Так, одна побіжна розмова, може, й не варта вашої уваги…

— Може, й не варта, — легко погодився Дробаха, — однак про всяк випадок…

— Був сьогодні в мене доктор наук Курочко… — Куцюк-Кучинський зняв окуляри: коли хвилювався, чомусь починав краще бачити. Нараз подумав: зараз він розповість усе про Курочка і в результаті лусне, як мильна булька, їхній альянс з Норвідом. І плакала премія.

Але для чого йому розкривати перед цим слідчим усі карти? Хіба робить так досвідчений гравець? Вистачить і натяку, туманного натяку, тоді завжди можна виправдатися.

— Так, — повторив, — заходив до мене саме перед вами один з наших завідуючих відділами Ярослав Іванович Курочко. Людина поважна, доктор наук… — пояснював так довго, аби знайти потрібні слова, щоб і кинути тінь на Курочка, і одночасно не дуже велику. Нарешті знову натягнув окуляри й закінчив по паузі: — Видалося мені, що Ярослав Іванович настроєний проти директора й ставиться до нього якось не так… А тут Наталя бачила, як він виходив в приймальні…

Дробаха подмухав на кінчики пальців, уважно зиркнув на зніченого Куцюка-Кучинського.

— І в чому це проявилося? — запитав. — Чи не могли б ви трохи конкретніше?

“А це вже дзуськи, — зловтішно подумав Михайло Михайлович, — подивимось, як розгортатимуться події, тоді, може, щось і пригадаю, а тепер — туман, білий туман, молоко так би мовити…”

— Прошу, — одповів упевнено. — Товариш Курочко скаржився на упереджене ставлення директора до проблем, що розробляються працівниками його відділу. Якщо хочете, на деяку необ’єктивність.

— Але ж це не заборонено нікому.

— Звичайно, звичайно… — зрадів Куцюк-Кучинський. Подумав: він зробив свою справу і, в разі чого, завжди зможе послатися на цю розмову. Він не втратив пильності й вчасно сигналізував. Якщо ж Курочко ні в чому не винний, ця розмова просто забудеться. Зрадів і непомітно потер пухкі долоні.

Дробаха підвівся.

— Не смію більше витрачати ваш час. Маю ще побалакати з шофером. Петром Лужним, якщо не помиляюсь?

Куцюк-Кучинський провів слідчого до дверей.

— Наталя викличе Лужного, — запевнив прощаючись. Широко й доброзичливо посміхнувся Дробасі й довго ще стояв біля зачинених дверей, все ще широко посміхаючись. Потім помацав щоки, стираючи з обличчя посмішку, й подумав: треба сьогодні ж побалакати з Норвідом. Так, ні про що, але приголубити, аби потім не дуже пручався.

Гарний настрій повернувся до Михайла Михайловича. Все ж життя дивовижне й чудове, якщо точно знати, чого ти хочеш, і вміти досягти поставленої мети.

5. Перед входом до крамниці лежав, висолопивши язик й важко дихаючи, рудий пес. Стецюк зупинився перед ним і запитав благодушно:

— Спекотно?

Пес подивився на нього розумними очима і, вловивши в Стецюковому запитанні доброзичливість, вдячно ворухнув хвостом.

— Отак от, друже, — вів далі Стецюк. — Зараз усім спекотно, але ти розлігся в затінку й відпочиваєш, а люди — в полі у таку спеку працюють. Виходить, ти звичайний ледар…

Пес, видно, не образився, бо ще раз ворухнув хвостом і удав, що хоче підвестися, однак лише сіпнувся й простягнувся ще зручніше.

— Точно, ледар, — повторив Стецюк і подумав, що цього рудого пройду слід було б прогнати з-під ганку, та не схотів зв’язуватися — подумаєш, якийсь рудий пес розлігся на травичці. Хай собі… Ще може загарчати чи вкусити, йому ж, Яремі Стецюку, сьогодні аж ніяк не хочеться псувати настрою. Бо день цей для нього таки святковий. Он і Христина, погомонівши із сусідкою, йде до магазину — почує його панібратську розмову з рудим пройдою і подумає, що її чоловік зовсім здитинів од щастя.

Але те, що сьогодні в них щасливий день, Христина знала так само твердо, як і Ярема.

Ще донедавна в їхній родині все було гаразд, роботу мав Ярема необтяжливу, але, як полюбляв висловлюватися, відповідальну і авторитетну — фактично, виконував обов’язки “ад’ютанта” голови колгоспу Григорія Андрійовича Доро-ха, а точніше, як назвали його злостиві сільські жінки, був “могоричним бригадиром”.

Справді, ще рік тому їхній голова не міг обійтися без Яреми Стецюка: хвора людина, щось з тиском та серцем, п’є чай та пепсі-колу, іноді в спеку дозволить собі склянку холодного пива, а вже про коньяк чи горілку й мови нема…

А де ти в місті чи в райцентрі дістанеш запчастини без могоричу? Як залагодиш справи на міжрайонній базі чи виб’єш міндобрива? І ось виходить, що домовляється Григорій Андрійович, а замочує Ярема. І гарно замочує, із знанням справи, щедро — наступного разу й на базі, і в міжколгоспбуді для них зелена вулиця.

А що в селі Ярему обзивають “могоричним бригадиром” — до лампочки. Зате скільки марочних коньяків перепробував!

Найбільше злостилося на Ярему сільське жіноцтво — чоловіки вже звикли: що ж, людині пофортунило, має організм спиртостійкий, а це — талант, все одно що голос у співака. Жінки сердилися, може, тому, що, їдучи до райцентру, Стецюк зав’язував модну краватку в крапочку, чи тому, що в чоловічій компанії нахвалявся про безліч знайомств із жіночою половиною роду людського…

Що, мовляв, наші, сільські баби? Вони — малокультурні, спідниці носять, як і двадцять років тому, й поводяться неінтелігентно: ти її лапнеш, а вона дулю скрутить чи, ще гірше, — ляпаса дасть.

Та поступово розмах Стецюкової діяльності звужувався, в районі навели порядок, найзавзятіших могоричників познімали, і нарешті Ярема, як не страждало його самолюбство, пішов працювати на ферму.

— Розжалували в рядові, — скаржився після чарки, але пити став значно менше, за свої не дуже розженешся, і цей поворот у його долі найпершою оцінила власна дружина.

— Хоч рядовий, зате ж тверезий, — утішалася.

Яремі таке порівняння не дуже подобалося, проте що міг удіяти? Але ж часу тепер мав більше і міг крутитися біля своїх улюблених вуликів. Десять бджолиних хаток стояли у Стецюковому садочку — акуратні, пофарбовані в зелений колір, дашки з оцинкованого заліза. Навіть журнал “Пчеловодство” почав передплачувати й хвалився, що бджолярство поставлено в нього на наукову основу.

Ярема не попхався перший до магазину, бачив, як чоловіки в ресторанах пропускають поперед себе жінок, отже, й він дав дорогу Христині, дружина скосила на нього здивоване око, та впевнено піднялася на високий ганок і попрямувала у відчинені двері.

Магазин у Щербанівці називався сільським універмагом, займав він нове й досить пристойне приміщення: торгували тут усім — від цукру й консервів до одеколону та готового одягу.

Подружжя Стецюків постояло у дверях магазину, роззираючись: чи, бува, не завезли чогось нового й дефіцитного, але ніщо не показувало на дефіцит, продавець Люба важила доярці Ганні цукерки й ліниво перемовлялася з нею, у вікно билася і дзижчала муха й чорний кіт не зводив з неї підозріливого ока.

Христина зітхнула ображено. Хотілося, щоб у магазині було якнайбільше народу, ото б вона висловилась, аби всі знали, що Яремина робота на фермі виявилась тимчасовою і що в колгоспі, як і в усій країні, вміють цінувати розумних людей: що б не сталося, зрештою, знову помітять і висунуть.

А тут слухачів тільки двоє: продавщиця і Ганна. Правда, слухачі неабиякі. Ганні скажи слово, вигадає ще десять і рознесе по селу, та й Любка не вміє втримать таємниць, до того ж хто не йде повз крамницю, завітає неодмінно — просто подивитися чи купити чогось: сільський інформаційний центр на чолі з язикатою Любкою.

І Христина, лише кивнувши поважно продавцю, рушила до закутка, де лежав і висів готовий одяг. Навмисне стала спиною до Любки й запитала не обертаючись:

— А де в тебе, Любо, шляпи?

Люба зсипала на Ганнину долоню дріб’язок, лише потому здивовано зиркнула на Стецючку: адже капелюхів у селі, особливо влітку, майже ніхто не купував.

— Для чого вам? — запитала.

Христина тільки й чекала такого запитання.

— Не розумієш! — вигукнула урочисто. — Яремі!

— Він же кашкета носить.

— Носив, — уточнила Христина, не приховуючи торжества. — Носив, а зараз він знову на руководящій роботі й негоже…

— На руководящій? — не повірила Ганна. — Це ж куди його? Могоричних, кажуть, усіх зліквідували…

Христина повільно повернулася до жінок, зміряла їх нищівним поглядом.

— То де в тебе шляпи? — перепитала.

— Зараз, тітонько, винесу з підсобки. — Люба гайнула до розчинених дверей з марлевою, від мух, фіранкою, а Ганна зупинилася з кульком цукерок і очікувально дивилася на Христину. Потім перевела погляд на Ярему, той зняв старого, пом’ятого та в плямах кашкета, обтер рукавом спітніле чоло. Посміхнувся ніяково, але водночас і переможно.

— Бригадири начебто в нас є… — нерішуче почала Ганна, — і завфермою… В парторги ти, Яремо, не годишся, бо безпартійний. Куди ж бо це?..

Стецюк зробив утаємничене обличчя, хотів уже й сказати, та помітив застережливий жест дружини й лише переступив з ноги на ногу. А Христина, дочекавшись, поки Люба винесла з підсобки кілька капелюхів, вибрала зеленого, з великими крисами, велюрового, насунула на чоло Яремі й відступила розглядаючи.

— Гарно, — підлестила Ганна, — зовсім руководящий чоловік.

— Скільки? — запитала Христина.

— Дев’ятнадцять сорок.

— Скільки-скільки?

Люба підвищила голос:

— Я ж кажу, дев’ятнадцять сорок, не так уже й дорого.

Христина хотіла вичитати: може, комусь і недорого, але цілих два червінці за якогось нещасного капелюха, проте утрималась — сьогодні її щасливий день, і за це, зрештою, можна заплатити.

І все ж повагалась трохи й потягнулась до сірого, не такого шикарного, із вузькими крисами, правда, з модною лиштвою, але явно дешевшого.

— Завеликий! — рішуче здерла з Яреминої голови зеленого. — Ось цей, здається, підійде, — взяла сірого, фетрового.

— Личить, — схвалила Люба, — зовсім гарно виглядає товариш Стецюк.

— Гадаєш? — підозріло зиркнула Христина: чи не кепкує випадком?

Однак Люба дивилася серйозно і тільки цікаві вогники світилися в її очах.

— Такого капелюха сам Сергій Володимирович носить, — насмілився Нарешті вставити Ярема. — Директор цегельного заводу. Колись ми з ним обмивали в ресторані “Бурштин” цеглу на свинарники і випили, значить, дві пляшки тризірочного…

Христина застережливо підняла руку: цей базікало може зіпсувати їй усе торжество. Але ж згадка про відомого в усьому районі директора цеглярні потішила її: поправила капелюха в Яреми на голові, зсунувши на потилицю, і мовила поважно:

— Сам Сергій Володимирович, кажеш?..

— А Ярема в яких чинах ходитиме? — не витримала й заскочила Ганна.

Щаслива посмішка раптом розтягнула Христине обличчя: відчула, в жінок урвався терпець від цікавості, та й сама вже неспроможна була мовчати, поправила Яремі капелюха, тицьнула долонею в підборіддя, аби тримав голову вище, і пояснила:

— Висувають його, значить, завідуючим колгоспним бджільництвом.

У крамниці запала тиша, тільки муха дзижчала й билася в шибку.

— Невже? — заздрісно вигукнула Ганна.

— Авжеж… — Чомусь Христині захотілося скрутити дулю цій пліткарці, але посміхнулася й мовила удавано недбало: — Дід Григорій пішов на пенсію, а хто на селі краще за Ярему з вуликами впорається?

Христина знову переможно огледіла жінок, та нараз почула таке, що навіть її загартоване у сільських сварках серце тенькнуло.

— Що-що? — перепитала. — Що ти сказала?

Але Люба повторила і не проковтнула свого поганого язика, не захлинулася слиною, а повторила, не відводячи очей і безсоромно:

— Отже, пасічником?

Христина ледь утрималася, аби не зірватися. Потім думала: як добре, що не скипіла. Посварилися б, наговорили одна одній лайливих слів і зовсім забули б про Ярему і його керівну посаду. А так Христина, лише пополотнівши, зобразила на обличчі посмішку й мовила притишено, але значуще:

— Пасічником у нас дядько Петро, хіба не знаєш? А Ярема — завідуючий бджільництвом, так сам Григорій Андрійович сказали, це тобі не завмаг, а сільська номенклатура, пойняла?

Видно, Любі не дуже сподобався підтекст, який вклала Христина в слово “завмаг”, очі в неї потемнішали й губи затрусилися, либонь, готова була вже облаяти Стецючку, однак Христина вчасно зрозуміла це і одразу скористалася перевагою, яку мають усі покупці перед продавцями:

— Скільки? — запитала. — Скільки коштує ця шляпа, дорогенька? Бо нам нема часу тут у вас теревені розводити. Ярема Іванович, як руководящий чоловік…

Люба кліпнула очима, мабуть, збагнула, що сваритися їй негоже, і одповіла сухо та офіційно:

— Двадцять вісім карбованців і шістдесят п’ять копійок.

— Ого! — не витримала Христина, але одразу затнулася. З жалем подивилася на зелений велюровий, з широкими крисами капелюх. Певно, кращий за цей і, головне, дешевший, суворо прикусила нижню губу, та згадка про директора цегельного заводу втішила її — дістала з сумки три десятки, перерахувала, хоч одразу бачила, що тільки три, й подала Любці, додавши:

— Бери й носи на здоров’я, Яремо Івановичу. Нам для руководящого чоловіка нічого не жалко — скоро тебе до колгоспного правління оберуть, тоді деякі свої погані язики зовсім поприкушують.

Одержавши здачу, недбало засунула до гаманця, хоч кортіло порахувати, і, підштовхнувши Ярему до виходу, прихопила його старого кашкета й посунула за чоловіком, не озираючись. Знала, звістка про чоловікову посаду сьогодні ж піде по селу, і це приємно лоскотало їй душу.

Обоє пройшли забрукованою центральною вулицею села, Ярема сунув попереду вельми поважно. Зустріли колгоспного конюха Миколу Підлипача, той поздоровкався, і Стецюк відповів йому, приклавши два пальці до крис нового капелюха — бачив, як відповідає на вітання сам заступник голови райспоживспілки: чому ж не наслідувати поважних і досвідчених людей?

Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:

— Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.

Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:

— Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?

— Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш — цей мед якраз для його хворого серця…

Господарка докірливо похитала головою.

— Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…

— Що ти, сусідко, — швидко, та не дуже впевнено почала Христина, — та як тобі не соромно!

Але Олена рішуче підвела руку, зупиняючи.

— Зараз чайник поставлю, — мовила, — поп’ємо чаю, я давно вже хотіла. Ще й медком поласуємо, квітковий, кажеш?

— Ох, і добрий же мед! — полегшено зітхнула Христина, збагнувши, що її дар прийнятий. — У роті так і тане, так і тане. А в гарній компанії…

Олена не пошкодувала заварки, всипала до невеличкого фарфорового чайничка ще півложечки цукру, пояснивши, що чай з цукром краще настоюється, вони всілися просто на дворі під старою грушею лимонкою. І Ярема, ковтнувши вогненного й справді пахучого чаю, мовив поважно:

— Добра ти господиня, Олено, і город у тебе, і сад, от тільки вуликів нема. Чого не заводиш?

— Так чоловіче ж діло…

Христина голосно подула в чашку, обережно відсьорбнула й зауважила:

— Дивуємось тобі, Олено. Жінка ти ще нівроку, та й Григорій Андрійович до тебе прихильний…

— Знову своєї! — заперечила Олена, але не дуже впевнено. — І коли ви оце сватання припините? — Однак дивилася на Христину доброзичливо, й та збагнула, що розмова господині приємна, хотіла ще підлестити, та грюкнула хвіртка, й на подвір’ї з’явився незнайомий високий чоловік У темній сорочці з короткими рукавами. Не вітаючись, пройшов просто до столу, Христина вже хотіла сказати йому Щось ущипливе, проте він опередив її, запитавши:

— Тут мешкає голова колгоспу?

Господиня вже звикла до чеканих і здебільшого таких нечеканих вторгнень і відповіла, аніскілечки не здивувавшись:

— Нема Григорія Андрійовича, до санаторію поїхав.

— А ви Олена Демидівна?

— Звідки знаєте?

— Записку маю до вас.

— Від кого?

— Григорій Андрійович написав.

— Як так? — здивувалася. — До Одеси ж тільки вилетів… Ось, — кивнула на Стецюка, — Ярема Іванович на літак посадив.

Хаблак дістав удвоє складеного конверта. Розмовляючи з ним і здогадавшись, що майор з київського карного розшуку не обмежиться лише бесідою з ним, а поїде до Щербанівки, Григорій Андрійович Дорох написав листа й попросив передати хазяйці будинку, де мешкав.

Хаблак пам’ятав, як Дорох сказав йому:

“Я б на вашому місці не перевіряв її. Гарна жінка, душевна й взагалі… — затнувся, й Хаблак збагнув, що цей передчасно посивілий, з нездоровим обличчям чоловік не байдужий до Олени Демидівни. — Взагалі, чесна людина, і я їй вірю, як самому собі. Та й кому ж тоді вірити? — запитав сам у себе трохи здивовано. — Зрештою, ваша справа, проте було б просто смішно підозрювати Олену Демидівну. Але, якщо вже так, передайте листа. Нехай збере мені ще валізу — сама знає, що потребую, скажете, аби Петро завіз її у Бориспіль”.

Більше він не сказав нічого, махнув рукою і пішов; Хаблак зрозумів Дороха: Григорію Андрійовичу було видніше, але він мусив зрозуміти й Хаблака та його обов’язки.

Олена Демидівна заметушилася, обтерла фартушиною табуретку, присунула гостеві.

— Чаю, — запропонувала, — з медом? А може, хочете їсти?

Їдучи з Дубовців, Хаблак пообідав у райцентрі, тому рішуче відмовився. А чаєм пахло смачно, до того ж, кажуть, у спеку він найкраще гамує спрагу, Хаблак сів навпроти огрядного чоловіка з червоним, спітнілим од крутого гарячого чаю обличчям, поклав собі на блюдечко трохи меду і з задоволенням почав пити.

Олена Демидівна прочитала листа й здивовано втупилася в Хаблака.

— Що ж сталося? — сплеснула долонями. — І де ж його валіза поділася?

Хаблак уважно розглядав її, помішуючи чай ложечкою. Справді, було б дурницею навіть на мить запідозрити цю жінку — настільки щиро здивувалася й засмутилася, дізнавшись про прикрий випадок у аеропорту. Але вона не знає, що ж справді сталося. Хаблак попросив Дороха не писати про вибух, і майор відповів заспокійливо:

— Так, нещасний випадок. До речі, ви не клали до валізи Григорія Андрійовича нічого забороненого? Спирту, скажімо? Або чогось такого?..

— Так не п’є ж наш голова, — втрутилася Христина. Хаблак суворо зиркнув на неї, мовляв, не тебе ж питають, і знов повернувся до Олени Демидівни.

— Ні, — підтвердила та, — я вранці, як підвелася, так одразу ж спакувала валізу. Те, що чоловік потребує: білизну, костюм, сорочки, ну, бритву, звичайно, поклала, мило. А Григорій Андрійович ще радіо попросив. Каже: там у санаторії сумно, і транзистор згодиться. Невже й радіо пропало?

— Не знаю, — трохи покривив душею Хаблак, — я тільки вчора познайомився з товаришем Дорохом. Він і попросив з’їздити в Щербанівку. В боргу, каже, не залишимось…

— Звичайно, не залишимось, — втрутився в розмову черевань, — у нас такий закон…

Певно, йому набридло мовчати й хотілося погомоніти з приїжджим чоловіком, проте Хаблак знав, якими нескінченними бувають подібні розмови, й зупинив череваня:

— Ви проводжали Григорія Андрійовича? — запитав.

— Еге ж.

— Вибачте, ми незнайомі…

Черевань підвівся і подав майорові через стіл велику загрубілу руку. Назвався:

— Стецюк Ярема Іванович. Завідуючий колгоспним бджільництвом.

— Дуже приємно, — міцно потиснув йому руку Хаблак. — Випадково не бачили, ніхто із сторонніх не торкався валізи Григорія Андрійовича?

Стецюк одповів упевнено:

— Що ви! Я сам отутечки взяв її, сам і відніс у аеропорт.

І тут було усе ясно й зрозуміло: Хаблак подумав, що тільки даремно витрачає час у Щербанівці, однак мусив довести діло до кінця, зокрема, міг тільки догадуватися про характер стосунків між Дорохом та Оленою Демидівною Грицик, у будинку якої мешкав голова колгоспу. Може, щире здивування і смуток Олени Демидівни вміло розіграні?

— Чай у вас смачний, — похвалив, — а мед — нема слів.

— Отож! — повчально підвів угору пальця Стецюк. — Я вивожу вулики на гречку, а там поруч ще еспарцетове поле.

— Пофортунило Григорієві Андрійовичу, — досить безцеремонно обірвав його Хаблак, — такі смачні чаї щодня розпивати…

— Еге ж, — підтвердила Христина, солодко зиркнувши на Олену Демидівну. — З такою жінкою, як сир у маслі купається… Чоловіки тільки в нас нетямущі: їм що добре, що погано… Рідко хто може справжню жінку оцінити.

Розмова почала набирати бажаного характеру, й Хаблак спробував спрямувати її в потрібне русло:

— Одразу видно, — обвів рукою вхожені грядки й накритий стіл, — гарну господиню одразу видно.

— Оце чоловік! — захоплено вигукнула Христина. — А кажуть, що міські нетямущі!

Хаблак уважно подивився на неї і вирішив, що розмова на підтекстах тут, либонь, не пройде. Мовив просто:

— А Григорій Андрійович казав мені, що холостякує. Але ж тут поруч така жінка — не кожен чоловік устоїть.

У Христини загорілися очі.

— Та хто ж встоїть проти Олени? — засокорила. — Нема такого чоловіка, ви тільки гляньте, ще молода, вродлива, роботяща, жінка в соку, й пропаде ні за що. Я їй уже вкотре кажу: дурепа, Григорій Андрійович тебе на руках носитиме, а вона затялася…

Хаблак помітив, як почервоніла господиня, і підлив масла у вогонь:

— Григорій Андрійович — чоловік видний. Хворий от трохи…

— Бо сам винен, — безапеляційно заявила Христина, — не шкодує себе. А ти, Олено, не жалієш його, пішла б за нього та поберегла для людей.

— Ви що, відмовили Григорію Андрійовичу? — удавано здивувався Хаблак.

Майор побачив, як знову почервоніла жінка, видно, ця розмова подобалась їй і остаточної крапки в їхніх стосунках з Дорохом ще не було поставлено.

І все ж Олена Демидівна махнула рукою і мовила, правда, не дуже категорично:

— На чорта мені муж, так я сама собі бог і цар, встала не м’ята, лягла не клята.

— Що ти, Олено! Хіба Григорій Андрійович тобі хоч одне погане слово сказав?

— Ні, — зізналася й нараз посміхнулася так щасливо, що, либонь, не лише Хаблакові, а навіть не дуже-то й тонкошкірому Стецюкові стало зрозуміло, що в них з Дорохом свої особливі стосунки, що все йде до свого логічного завершення і тільки потрібен час, щоби поставити останню крапку.

Либонь, Олена Демидівна зрозуміла, що трохи виказала себе, підвелася і заклопоталася.

— Пийте чай, — запросила, — печиво їжте, ви, товаришу, — присунула Хаблакові вазочку з домашнім печивом, — ще навіть і не покуштували… А я піду, зберу речі Григорію Андрійовичу. Це ж треба, — креснула долонями, — аби таке сталося…

Христина квапливо допила чай, поставила чашку на блюдечко денцем догори й подалася слідом за Оленою Демидівною.

Стецюк обтер рукавом піт на чолі — тепер без жінок два чоловіки можуть хоч порозмовляти спокійно.

— Ви, товаришу, бачили багато, літаками літаєте… А я скажу вам, колись ми обідали в ресторані з товаришем Стикою. Не чули про такого? Та ви що! Це ж наш районний ветеринар, його всі знають. То випив Семен Сидорович першу чарку й каже: “Ти, Яремо Івановичу, сам не знаєш себе. Ти от скільки в колгоспі на руководящій роботі?..”

Стецюк говорив щось далі, але Хаблак не слухав — вже занетерпеливився. Сонце он зовсім на спадні, до Києва ж із Щербанівки години півтори, може, й дві, треба поспішати, день втрачено, а справа з вибухом, либонь, не просунулася в нього ані на крок.

Цікаво, а як у Дробахи?

6. Юрій Лукич підвівся в пів на сьому — як для міста, то зовсім рано, але Лоденок умів цінувати час, точніше, себе в цьому безмежному часі й, коли треба, розраховував кожну хвилину.

Юрій Лукич зробив легку зарядку, щоб трохи розім’ятися після сну, крім того, в якомусь поважному журналі, який передплачувала Людмила, вичитав, що ранішня зарядка, хоч і не дуже впливає на похудіння, сприяє обмінові речовин, а до процесів, що відбуваються в його організмі, Юрій Лукич ставився серйозно.

Після зарядки Юрій Лукич виправ білі трикотажні труси й майку, бо й до власної гігієни ставився не менш серйозно, та й не любив, щоб у квартирі був безлад.

Правда, Людмила не завжди поділяла його переконання. Спочатку Юрій Лукич намагався перевиховувати її, проте невдовзі переконався: жінки вперті у своїх помилках, і Людмилі легше іноді півдня просидіти перед туалетним столиком, вивчаючи й поліпшуючи свою вроду, ніж закласти в пральну машину сорочки. Чесно кажучи, у Юрія Лукича навіть виникла думка розлучитися з Людмилою, та по роздумах відкинув її. Все одно колись треба одружуватись, і невідомо, кого ще візьмеш. Усі вони перед шлюбом прикидаються і працьовитими, і закоханими…

До Людмили Юрій Лукич приглядався мало не півроку, та все ж трохи помилився, правда, не зовсім, у коханої жінки бували напади працелюбства, тоді вона прала все до останньої ганчірки й вилизувала квартиру так, що Юрій Лукич навіть при бажанні не міг знайти ні порошинки. Однак це траплялося не так уже й часто, а Юрій Лукич полюбляв у всьому систему й порядок.

Зрештою, зваживши на всі плюси й мінуси, Лоденок вирішив залишити все, як є, status quo — молодшу й вродливішу від Людмили все одно навряд чи взяв би. Щоправда, якби дуже захотів, то, може б, і знайшов, проте його Людмила мала ще одну неоціненну якість: наскільки міг переконатися Юрій Лукич, вона не зраджувала його.

Тож чи варто розлучатися з вродливою, молодою, стрункою і вірною? Через те, що вчасно не випере майку?

Юрій Лукич розв’язав цю проблему досить просто. У дні Людмилиної бездіяльності сам прав і давав квартирі лад, скоро призвичаївся й переконався, що такий спосіб життя вимагає менших витрат енергії та нервових клітин, котрі, як відомо, чомусь не поновлюються.

Виправши білизну, Юрій Лукич пройшовся по квартирі з ганчіркою, повитирав пилюгу на югославській стінці “Рамона”, на білому широченному ліжку з румунського гарнітура “Людовик”, де під рожевою ковдрою полюбляла вилежуватися Людмила, виставивши руки й повні плечі. Але не дозволив емоціям захопити себе, поспішив до ванної, прийняв холодний душ, одягнувся і, не чекаючи ліфта, збіг сходами.

Виявилось, поспішав даремно: машина ще не стояла біля під’їзду, Юрій Лукич невдоволено зіщулився і нетерпляче тупцював — що за порядки, вже три хвилини, як він вийшов на вулицю, а машини все нема…

Нарешті чорна “Волга” виринула з-за рогу, загальмувала перед Юрієм Лукичем, і шофер відчинив дверцята.

— На проспекті перекрили рух, — почав поспішливо виправдовуватись, — довелось об’їжджати…

Лоденок лише скосив на нього сердите око. Не приїхати вчасно за начальством, — мав тверде в цьому переконання, — значить, проявити нехлюйство, нехлюйства ж він не вибачав. Але зранку не хотів псувати собі настрій: зіпсуєш — погано почнеться день, не ввійдеш у справжній ритм, а він поважав і себе, і свій робочий день, і своє вміння добре організувати діло.

Кожен свій день — коли не був у відрядженні чи не викликало зранку начальство — Юрій Лукич починав з тенісної розминки. Мав двох партнерів — заступника голови райвиконкому й начальника будівельного тресту, — теж ентузіастів тенісу. Іноді приходив грати досить відомий композитор, пісні якого все частіше виконувались по радіо, і взагалі, знатися з творчою інтелігенцією дедалі все більше входило в моду.

Юрій Лукич вийшов на корт у легких літніх штанях і сорочці з короткими рукавами. В глибині душі він заздрив композиторові. Той міг дозволити собі розкіш грати в шортах — вони зручніші, але що ж подумали б про Лоденка — директора такого величезного комбінату, коли б він посмів з’явитися перед публікою в коротких штанцях, з оголеними ногами!

Щоправда, композитор показував йому фото якоїсь закордонної знаменитості, здається, голови правління концерну, в шортах — але то десь там…

Лоденок вийшов на корт з почуттям законної гордості. В нього завжди пробуджувалось оце почуття, коли дивився на величезний комбінатівський Палац спорту з закритим плавальним басейном і тенісним кортом: його, Юрія Лукича, рук справа, за цей палац він мало не перегриз горло начальству, а домігся затвердження проекту та асигнувань.

Сорок — п’ятдесят хвилин на корті, потім, після короткого перепочинку, дві п’ятдесятметрівки в басейні, теплуватий душ, уже другий за день, — і саме час снідати та братися за роботу.

На сніданок Юрій Лукич уже не повертався додому, він снідав у комбінатівській їдальні, й сам шеф-кухар міг бачити, чи подобаються його страви начальству.

Після тенісу й плавання пробуджувався апетит, і Юрій Лукич з’їв заливну осетрину, біфштекс із картоплею і запив чорною кавою. Чорну каву пив і потім, в кабінеті, — біфштекс насилав сон, а кава збадьорювала.

Юрій Лукич пишався своїм кабінетом: не в старому стилі — з величезним столом, бронзовими каламарями, масивними кріслами й шафами. Такі кабінети, на його глибоке переконання, свідчили про ретроградні смаки керівника, про його небажання іти в ногу з сучасністю і взагалі — нерозуміння технічного прогресу.

У кабінеті Лоденка було багато світла, натерта до блиску підлога віддзеркалювала легкі модерні меблі, на стінах висіли естампи, а біля столу височів пульт селекторного зв’язку, з допомогою якого директор міг швидко й без секретарки зв’язатися з будь-якою ділянкою виробництва.

Юрій Лукич мав спостережливе око — за кілька секунд, поки проходив приймальню, встиг визначити, кого слід прийняти раніше, а хто зможе й почекати. Комбінат здавав черговий житловий багатоквартирний будинок, і це наперед визначало характер сьогоднішнього директорового прийому.

Лоденок пройшов до своїх оббитих чорним дерматином дверей по килимовій доріжці, посміхаючись і люб’язно вітаючись.

Що справляє найкраще враження? Привітність, уміння запам’ятати робітника, підійти до нього в цеху, потиснути руку, запитати про щось — ці деталі формують громадську думку.

Або зупинити якусь жінку — краще не дуже вродливу, осміхнутися багатозначно й сказати:

“Яка ви сьогодні приваблива!”

І все— пішов далі, забув…

Для тебе це так, щось схоже на жарт. А жінці — щастя і пам’ять. Увечері вона тільки й торочитиме чоловікові, який у них гарний директор, — ти, мовляв, нічого не помічаєш і не розумієш, але ж не перевелися ще справжні джентльмени…

У кабінеті Юрій Лукич оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Темно-сірий гарно пошитий костюм, свіжа сорочка й чисто виголені щоки. Що не кажи, вже за сорок, а він добре зберігся. Років тридцять чи трохи більше ще попереду, боже мій, як мало, і невже йому доведеться колись умерти?

Несправедливо якось і, певно, для керівного складу потрібні винятки.

Недавно Юрій Лукич читав (дай боже пам’ять, де ж це? — ага, в “Комсомольской правде”), що людина зможе жити до дев’ятисот років, і проблема ця практично розв’язуватиметься десь уже наприкінці сторіччя чи на початку майбутнього.

Дожити б!

Звичайно, спочатку не зможуть продовжити життя всім, але Юрій Лукич чомусь не сумнівався, що потрапить саме до вибраних.

Стало шкода себе, сів за полірований стіл, на якому лежали тільки блокнот і японська ручка “pilot”. Осміхнувся і натиснув кнопку, запрошуючи першого відвідувача.

Жінку, яка зайшла до кабінету, Юрій Лукич знав: та і як не знати, коли портрет її висить на Дошці пошани навпроти управління комбінату, визирни у вікно — й побачиш…

— Радий вітати вас, Маріє Петрівно! — Директор обійшов стіл і допоміг жінці сісти в крісло. — Давно не бачив вас, чомусь забуваєте нас, шановна…

Жінка сіла на краєчок фотеля, діловита, непривітна, навіть директорова підкреслена ввічливість не змінила виразу її обличчя.

— Я от що… — почала хвилюючись. — Незручно воно й не звикла просити за себе, але ось доводиться, і ви, Юрію Лукичу, вже якось пробачте…

— Ну, що ви, шановна, — всміхнувся Лоденок ще приязніше, — ми тут для того й сидимо, щоби піклуватися про вас!

Жінка полегшено зітхнула.

— Справа в мене не вельми значна, начебто вас і турбувати не випадає, та начальник квартирного сектора вперся. Отой дім, що готовий, дев’ятиповерховий, біля парку, в цьому районі міста… Звідси мені до роботи два кроки… А живу я далеко. Є люди з залізобетонного, та й на ТЕЦ працюють… їм там зручніше… Кажу: обміняй, а він — не маю права. Я, мовляв, не обмінне бюро, й ви, громадяночко, самі варіанти шукайте.

Юрій Лукич розвів руками. Справді, бюрократ цей Стеренчак, та, либонь, вийшло на краще, бо він зможе втрутитися і допомогти жінці без особливого клопоту.

Натиснув на кнопку селектора. Такі розмови полюбляв вести привселюдно, щоб відвідувачі вочевидь могли осягнути всю директорову велич.

— Леоніде Кириловичу?

— Слухаю вас, Юрію Лукичу… — почулося в кабінеті, мовби начальник квартирного сектора сидів у кріслі навпроти столу: директор кохався у технічному прогресі й наказав поставити кілька динаміків.

— У вас була на прийомі Марія Петрівна Громова — наша кранівниця із складального?

— Не пам’ятаю.

— Я прошу вас визирнути у вікно й подивитись на другий портрет ліворуч. Соромно, Леоніде Кириловичу. Жінка просить обміняти квартиру, їй і справді так зручніше, а нам зробити це нічого не варто…

— Пробачте, я вже згадав… — загуло в динаміках. — Але ж новий будинок кращий: окремі кімнати, ліфт, і якщо кожен захоче…

Юрій Лукич побачив, як зсудомило жінку. Застережливо підніс руку.

— Слухайте мене уважно, — мовив тоном, що виключав заперечення. — По-перше, не кожен, а передова робітниця. По-друге, а прошу вас (це прозвучало, як “наказую”) негайно знайти варіант і надати товаришці Громовій квартиру в новому будинку. Ви мене зрозуміли? Все… Сповістіть їй завтра…

Директор клацнув вимикачем і поважно відкинувся на спішку стільця.

Жінка підвелась.

— Не знаю, як і дякувати…

— Ну, що ви, Маріє Петрівно! — Лоденок підвівся і потиснув їй руку. — Радий був допомогти.

Наступний відвідувач почав доводити, що його несправедливо позбавили черги: він стоїть уже два роки, разом з дружиною і двома дітьми никає по приватних квартирах, а є люди, котрі менше від нього працюють на комбінаті й залишились у списку.

Директор і слухав його, і не слухав. Перед кожним заселенням одна й та сама історія: завжди знайдуться незадоволені.

Що ж, квартирну кризу ще не ліквідовано, комбінат розширюється, а темпи житлового будівництва, на жаль, ще не відповідають виробничим потребам.

Так і пояснив відвідувачеві: терпіть, мовляв, це вас не дирекція викреслила із списків, а профспілка, вона — господар, розподіляє квартири. Через два — три місяці відбудеться нове заселення, ось тоді неодмінно одержите помешкання, до речі, як ваше прізвище? Чудово — Самохвалов, підсобник з арматурного…

Юрій Лукич удав, що зробив помітку в блокноті, насправді ж розписався двічі чи тричі — гарна ручка, вміють же виготовляти кляті капіталісти, і як це їм удається?

Лоденок знуджено зиркнув на двері — хто ж наступний? — і обличчя його мимоволі розтяглося в посмішці.

Ішла, легко ступаючи по блискучому паркету модними лакованими туфлями, чорнява, з великими, широко поставленими очима, повіки ледь підфарбовані чимось блакитним, а губи сяють перламутром.

Юрієві Лукичу захотілося встати, таких рідко побачиш на комбінаті, проте нічим не виказав своїх справжніх почуттів, запросив дівчину сісти стримано й навіть холоднувато.

Вона дістала з сумочки папери, поклала на стіл, ледь затримавши руку, і Юрій Лукич побачив, які в неї гарні довгі пальці.

— Маю призначення на ваш комбінат, — почала дівчина, — й просила б вас розв’язати деякі невідкладні питання.

— Були у відділі кадрів?

— Так, мені запропонували там місце старшого економіста в плановому відділі.

— І це вас не влаштовує?

— Чому ж, але комбінат мусить забезпечити мене житлоплощею.

— Вам запропонували гуртожиток?

— Так, проте я ніколи не жила в таких умовах.

Іншій Юрій Лукич одповів би в’їдливо: “Доведеться пожити…” або “Ми не можемо забезпечити всіх навіть гуртожитком”, однак подумав, що в нього попереду цілий місяць, поки повернеться Людмила, і ця чорнявка, коли правильно повестися, може скрасити його самотність.

Лоденок обійшов стіл і сів навпроти дівчини. Вона дедалі більше подобалась йому: поводилася якось виклично, не сиділа в кріслі, а наче демонструвала себе — дихала поривчасто, й тугі груди здіймалися під прозорою кофтиною. Видно, добре знала, чим зваблювати — осміхнулася, й очі в неї затуманились.

— Ну що ж, — мовив Лоденок, наче роздумував, хоча все вже вирішив. — А покличете на новосілля?

— Ви будете моїм першим і єдиним гостем…

“І єдиним гостем”, — збагнув Юрій Лукич. Тепер мав продемонструвати свою владу! Рішуче обігнув стіл, натиснув на кнопку селектора.

— Товаришу Стеречак, — мовив твердо. — Однокімнатну квартиру з резерву дирекції виділіть Оксані Володимирівні Вороніній. Молодий спеціаліст, має призначення на комбінат. Зараз вона зайде до вас. — І вимкнув селектор, не чекаючи на відповідь.

Дівчина дивилась на нього захоплено. Підвелась повільно, перехилилась через стіл, і, Лоденку здалося, аж потягнулася до нього.

— Як же?.. — запитала невпевнено. — Мені подзвонити вам?

Юрій Лукич задумався на секунду. Небезпідставно вирішив, що залізо слід кувати, поки воно гаряче. Запропонував:

— Давайте зустрінемось сьогодні увечері. Повечеряємо. О восьмій біля пам’ятника Богдану…

— Добре, — погодилася одразу без вагань. — Отже, о восьмій біля пам’ятника…

Вона йшла по блискучому паркету, біля дверей озирнулася, посміхнулася, і в Юрія Лукича з’явилося відчуття, що торкнувся чогось коштовного й гарного: сидів, осміхався і думав, що треба прискорити заселення нового будинку — адже всі робітники з нетерпінням чекають…

Нараз різко задзеленчав телефон, Юрій Лукич узяв трубку й почув голос секретарки:

— Вас викликає Одеса, розмовлятимете?

“Чому Одеса?” — встиг подумати Юрій Лукич. З Одесою ніколи не вів ділових переговорів і не мав там близьких знайомих. Але одразу збагнув, що дзвонить Людмила, наче відчула, що він щойно завів легкий флірт з вродливою чорнявкою, і вирішила втрутитись.

Лоденок посміхнувся іронічно: не міг же пояснити дружині, що флірт — це так, швидкоплинне й пусте, просто для збудження, як пляшка гарного шампанського: вибухне, спіниться, пограє бризками, на мить затуманить голову, а хміль минає одразу, й не лишається нічого, крім приємного спогаду.

Почувши схвильований Людмилин голос, і справді одразу забув чорнявку з її звабливими формами.

— Що трапилось, мила? — запитав.

— Такий жах, — почув у трубці, — аварія, вибух у аеропорту, і всі мої речі загинули.

У Юрія Лукича похололо в грудях.

— Який вибух? — вигукнув.

Але одразу збагнув: якщо Людмила дзвонить, значить, усе обійшлося, не так уже страшно, і йдеться тільки про речі.

— Поясни, що трапилось? — попросив.

— Я вже в Одесі, але вчора наш рейс затримали на півдня. Ніяк не могла до тебе додзвонитися. Не знаю, як там і що, пожежа чи вибух, однак усі мої речі загинули. Лишилася сумка, я вже дещо купила, проте не має жодної сукні. Занотуй, милий, і сьогодні ж передай. Аерофлот доставить нам посилки негайно, я тут склала список, що мені потрібно.

Юрій Лукич уже встиг заспокоїтися. Присунув ближче клаптик паперу, притиснув трубку плечем до вуха й почав записувати, роздратовано махнувши рукою секретарці, що з’явилася в дверях, — певно, та зрозуміла, що прийому більше не буде, бо ніхто вже не з’являвся в кабінеті, і Юрій Лукич почав спокійно складати список суконь і костюмів, котрі мав негайно відвезти до Бориспільського аеропорту.

Людмила попросила підкинути їй ще трохи грошей, і Юрій Лукич, який вже зовсім заспокоївся, подумав, що це прохання не дуже доречне. Адже зустрічі з Оксаною вимагатимуть додаткових витрат: він уже знову з приємністю уявляв собі сьогоднішній вечір, проте вирішив, що й дружині за таких обставин відмовляти негоже — пообіцяв вислати гроші одразу й телеграфом.

Порозмовлявши з Людмилою, Юрій Лукич подумав, що варто довести до кінця прийом відвідувачів — зрештою, мав час: валізу до Борисполя мав завезти по обіді.

Але тепер Лоденок не одержував ніякого задоволення від спілкування з людьми, і обнадіював, і одмовляв якось підсвідомо, випадок з Людмилою все ж схвилював його. Уявив, що ця аварія могла спричинити значно гірші наслідки, й подумав: без Людмили йому було б важко, принаймні довелося б міняти весь розмірений і усталений спосіб життя; ні, як-не-як, а він кохає і поважає дружину, його чоловічі пустощі й вибрики — це зовсім інша справа, і ніхто з людей, які добре розуміються на житті, його ніколи не засудить.

Наближалася обідня перерва, і Лоденок наказав секретарці викликати машину. Але та повідомила: Юрія Лукича хоче бачити слідчий з республіканської прокуратури, він приїхав на комбінат щойно, чекає в приймальні не більше хвилини.

До прокуратури й міліції Юрій Лукич звик ставитися серйозно, гріхів за собою не відчував, проте знав, що слідчих треба поважати. Тому й розпорядився негайно запросити слідчого — зустрів його посеред кабінету й запропонував не традиційне, для відвідувачів, місце біля столу, посадив на дивані й влаштувався поруч, підкреслюючи свою повагу до представника влади.

Хоч особисто цей представник і не справив на Лоденка враження: не було в ньому начальницького шарму, якоїсь упевненості й навіть ледь помітної зверхності, котра обов’язково мусила б бути притаманна слідчому з особливо важливих справ — Юрій Лукич уже встиг ознайомитися з посвідченням Дробахи.

Але, подумав, хто їх розбере, суддівських та прокурорських діячів: своя парафія і свої закони…

— Чим можу? — запитав просто й по-діловому, без догідливості й особливого зацікавлення, як і мало вестися між людьми, приблизно рівними за службовим становищем. — Бо вже й не пам’ятаю, коли й бачив вашого брата, не кажучи вже про працівника вашого рангу.

У цих словах був подвійний підтекст. По-перше, мовляв, і ми не з лика шиті й бачили в приймальні й не таких… По-друге, тонко натякнув слідчому: у нас усе гаразд, і прокуратурі на комбінаті нема чого робити…

Але те, що Лоденок почув від цього непоказного зовні слідчого, зовсім здивувало його: справді, невже людині такого рангу нічим більше займатися, як Людмилиними валізами?

Так і одповів Дробасі: зрештою, не такі вже й великі витрати, до того ж у подібних випадках, мабуть, починають діяти певні інструкції. Аерофлот мусить відшкодувати збитки — дружина вже дзвонила йому з Одеси, по обіді він завезе в Бориспіль валізу з речами й сподівається, що, крім неприємних спогадів, від цієї історії згодом нічого не лишиться.

Дробаха згідливо кивав, слухаючи цей дещо завеликий монолог Лоденка — директор висловлювався спокійно і упевнено, без найменшого фальшу, і це підтверджувало особисту Дробахову думку, що навряд чи Юрій Лукич має якесь відношення до вибуху. Проте, дослухавши Лоденка, все ж запитав, уважно спостерігаючи за виразом обличчя співбесідника:

— Ніщо стороннє не могло потрапити до валіз вашої дружини?

— Звідки?

— Людмила Романівна повідомила, що ви разом упаковували їх. Точніше, ви самі.

— Невже? — щиро здивувався Лоденок. — Невже ви встигли побалакати з Людою? Як?

— Справа не така вже й проста, як вам видається.

— Люда казала: аварія, і я не надав значення…

— Вибух! — пояснив Дробаха, втупившись у Лоденка. — У одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, стався вибух…

— О-о! — нарешті до Юрія Лукича дійшло, чому цією справою займається слідчий такого рангу. — І ви шукаєте?..

— Мені треба встановити, чи не потрапило щось стороннє до валіз Людмили Романівни?

— Тобто бомба?

— Називайте це як хочете.

Юрій Лукич подумав, що цей слідчий, певно, має підстави підозрювати і його. Яке безглуздя!.. І все ж факт залишається фактом…

Лоденок усміхнувся вдавано, розуміючи, що саме ця вдаваність може зміцнити підозри, однак якісь розгубленість і сум’яття опанували ним: запитав, сам відчуваючи фальш у своєму тоні:

— І ви вважаєте, що бомбу підклав я? У валізу власній дружині?

— Ні, ні… Просто з’ясовуємо, чи не побували валізи в чужих руках.

— Ні! — Юрій Лукич одразу заспокоївся. — Я сам замкнув валізи й потім особисто здав їх у багаж.

— Був певен в цьому, — підвівся Дробаха.

Лоденок провів слідчого до дверей, зачинив їх і постояв трохи, аналізуючи швидкоплинну бесіду. Чесно кажучи, він би одразу й забув про неї, якби не призначене на вечір побачення. З усіх інших боків його позиції були бездоганними, зрештою, і вечеря в ресторані з вродливою дівчиною ще ні про що не говорить, та є в усьому цьому щось негарне, якийсь ризик для нього.

Лоденок подумав, що в принципі йому слід відкласти зустріч з Оксаною, ситуація, мабуть, вимагала цього, але як це зробити? Де знайти її?

Не з’явитись на побачення — дівчина може образитись, либонь, звикла, що хлопці впадають біля неї — молоді, енергійні, вродливі, а йому, як відомо, за сорок…

Правда, не всі з її залицяльників директори комбінатів, подумав не без самовдоволення, та не мав абсолютної певності в цій перевазі й вирішив ризикнути.

До того ж ризик мінімальний. Він візьме таксі й повезе Оксану до “Наталки” — є така богом забута корчма на Бориспільському шосе. Повна гарантія, що там їх ніхто не побачить.

В Юрія Лукича одразу поліпшився настрій і він поїхав додому спаковувати Людмилині сукні.

7. — Ні, я не хочу й не піду! — заявив Іван Петрович і розлігся на дивані.

Варвара зупинилася посеред кімнати, здивовано дивлячись на чоловіка. Уперше почула від нього подібне, до того ж мовлене з такою категоричністю. Вона вже встигла відвести дочку до дитячого садка й попросила Івана збігати по молоко, хліб і сосиски: вже дев’ята година, а він розгулює по квартирі в самих трусах і неголений.

І раптом таке…

Іван простягнувся на дивані у вітальні, підмостивши під нечесану голову придбану в салоні художнього фонду вишиту подушку, поклав ноги на диванну м’яку спинку, не скинувши капців — худі ноги, вкриті рудуватим волоссям, одна туфля сповзла з ноги просто на диванний велюр, і Варвара сплеснула руками від обурення.

— Чого розлігся! — вигукнула. — На дивані з брудними ногами! — Гадала, що чоловік одразу скочить, ну, хоча б скине огидні рвані капці, проте Іван аж ніяк не зреагував на її обурення, навпаки, відвернувся, даючи зрозуміти, що йому глибоко байдужі і її гнів, і її накази.

— Ти чув? — здивовано знизала плечима Варвара. — У домі нема хліба й молока.

Іван повернувся до неї і, дивлячись чистими очима, запитав байдуже:

— Ну й що?

— Сходи до гастроному.

— І не подумаю.

Так, це було вперше — уперше за все їхнє шестирічне подружнє життя Іван відмовив у чомусь Варварі, і це настільки збентежило її, що не змогла навіть пристойно відповісти. Стояла посеред вітальні й кліпала очима, нарешті не знайшла нічого кращого, ніж запитати:

— Ти що, захворів?

— Ні, — одповів і посміхнувся, як видалося Варварі, нахабно. — Ти ж знаєш, я здоровий.

— То чому ж?..

— Не хочу.

— Але ж треба.

— Іди сама.

— А хто прибиратиме квартиру?

— Повернешся з гастроному й прибереш.

— А ти?

— У мене відгули, і я відпочиваю.

— Але ж і я у відпустці й також потребую відпочинку.

— То відпочивай.

— А що їстимемо?

— Якось переб’ємось.

— А як дитина без молока?

Іван засовався на дивані й відступив, як видалося Варварі, дуже неохоче.

— По молоко я потім мотнуся.

— Можуть розібрати.

— Проживе дитина день і без молока.

Варвара розгублено розвела руками: ну, що можна відповісти на це? Присунула до дивана стілець з високою спинкою, сіла біля чоловіка й запитала лагідно:

— Що з тобою, Ваню?

— Нічого.

— Мені здалося, ти чимось невдоволений?

— Зараз — ні.

— Як тебе зрозуміти?

— А от так і розумій: лежу на імпортному дивані, під торшером за двісті ре, дивлюсь на “стінку” з кришталем і плювати хотів на все.

— Побачила б мама!

— О-о! — нараз підскочив з дивана Іван. — Нарешті сказала, що думаєш. А я за одним разом і на твою мамочку плювати хотів. З її кришталем та диваном.

— Ти що? — жахнулася Варвара. — Що мелеш?

— Не мелю, а нарешті кажу, що думаю. Дай хоч три дні пожити вільно. Скинув кайдани, невже не второпаєш, хоч на три дні скинув, а може й більше… — нараз затнувся, — може, назавжди!.. Збагнула?

— Як тобі не соромно казати таке про маму? Вона забезпечила нас усім.

— Не хочу! — зірвався мало не на крик Іван. — І не треба! Плювати! Набридло ходити навшпиньки… “Доброго ранку, Маріє Федотівно, як спали, шановна Маріє Федотівно?” А мені плювати, як спала рідна теща, нехай хоч зовсім не спить…

— Ти несправедливий, Ваню.

— Ну, звичайно, один я — сучий син, а всі ви — цяці! А ти подумай: квартира в нас чотирикімнатна, а ми з тобою і з дитиною в одній кімнаті тулимось.

— Не рівняй себе з мамою!

— Отакої, виходить, нам вічно кланятись?

— Сам знаєш, мама не може без кабінету!

— Так, наша мамахен — великий учений, їй потрібний кабінет, а потім вона втомлюється і хоче відпочивати в спальні, це ще одна кімната, а ввечері до мами приходять гості, боже мій, сам Маркіян Гаврилович, академік, всесвітньовідома величина, і йде ця величина до вітальні, сідає під торшер за двісті ре і п’є з рідною тещею португальський портвейн — шість з половиною ре за пляшку… А ти, Іване, нікчемний інженеришко, сиди в цей час у своєму закуті разом з коханою дружиною і дитиною, а коли в туалет, то навшпиньки, потихесеньку, по килимовій доріжці, аби не потривожити академіка з сіятельною мамахен. А квартиру, до речі, на всіх одержували, і нам з тобою та Олечкою аж три кімнати належать, по закону, може, не так?

— Хто б тобі дав чотири кімнати, коли б не мама?

— Знову — мама!

— Може, на твої гроші умеблювали квартиру?

— А для чого мені кришталь та імпортні “стінки”, плювати на них, я в себе вдома господарем хочу бути, ясно?

— Наче хтось обмежує тебе…

— Ну, ти й скажеш! А позавчора: “Тихше, Ваню, забери Олю, підіть з нею на вулицю, мама спить, у неї сьогодні операція…”

— Так вона ж потім три години біля операційного столу простояла. І ти це чудово знаєш.

— А я коли з роботи повернувся? Близько дванадцятої ночі, забула? І те, що в нас аварія трапилась, — уперше чуєш…

— Ти ж нічого не казав.

— А ти б запитала. Чого чоловік о дванадцятій ночі повертається? До того ж тверезий…

— Не вистачало, аби п’яний.

— Скоро зап’ю, — пообіцяв Іван цілком серйозно. — Я скоро все робитиму — як справжні чоловіки.

— Може, й коханку заведеш?

— Може, й заведу.

Обличчя у Варвари пішло червоними плямами.

— То вже одразу забирайся…

— Чого це?

— А того, що бовдур.

— Ти мене ще не знаєш…

— Бачу.

— Точно, не знаєш, — мовив якось хвалькувато й ледь не урочисто.

— Але скоро…

— Що — скоро?

— Нічого, — позадкував одразу.

— Мама повернеться, як їй у вічі дивитимешся?

Злостива усмішка майнула Івановим обличчям.

— Сумління не мучитиме мене, — одповів ухильно.

— Так можуть казати лише невдячні.

— Ну, на кого-кого, а на невдячного я не схожий, — процідив крізь зуби.

— Це з якого боку дивитися…

— З якого хочеш.

Варвара рішуче підвелася зі стільця.

— Ти сьогодні не в своїй тарілці, — визначила. — Добре, нехай буде по-твоєму. Піду по молоко сама.

Попростувала, не озираючись, до кухні, а Іван підчепив босою ногою капцю і люто жбурнув її в “стінку”. Не долетіла, шльопнулась об стілець, на якому щойно сиділа Варвара, і Іван нараз гіркотно й лячно подумав: усе, що він замислив, не здійсниться, певно, така вже в нього планида — типового невдахи.

Від цих думок мороз пішов поза шкірою. Усе пусте, а він розраховував…

Але Іван сам не признався собі, на що ж справді розраховував — ні, краще про це не думати й не згадувати… Зі стогоном простягнувся на дивані й стиснув долонями скроні.

До кімнати зазирнула Варвара.

— Відійшов? — запитала лагідно.

Отак завжди: золота жінка, він їй скандал, а вона — відійшов?..

На мить Іванові зробилося соромно, проте лише на коротку, невловиму мить — сердито засопів і кинув люто:

— Придурюєшся?

— Ні, я от про що. Вчора ти казав: машину треба змастити. То піди до гаража, я сьогодні Олечку раніше заберу, на Жуків острів поїдемо, покупаємось.

— На маминій машині? — запитав не без єхидства.

— А ти б сам на “Волгу” стягнувся?

— Мамина машина, нехай сама й шмарує.

Певно, Варвара справді уявила собі цю картину: сива жінка з високою зачіскою в елегантному англійському костюмі бере автомобільний шприц і лізе до ями, щоб промазати шкворні.

Не витримала й реготнула.

— Смішно? — швидко зіскочив з дивана Іван. — Знайшли собі й шофера, та й ще слюсаря!

— Але ж ти сам їздиш на “Волзі”…

— Не їжджу, а вожу. “Ваню, завтра відвезеш мене в Бориспіль!” — перекривив тещу.

— Не гніви бога, й ми з тобою…

— Так, і ми. Але ж… — Фальшиво посміхнувся, вклонився торшерові й навіть шаркнув ногою. — “Дозвольте, Маріє Федотівно, скористатися вашою машиною…” — “Вам сьогодні, мамо, машина не потрібна? Ми з Іваном хотіли б…” Отак: ми з тобою… У приймах ми з тобою. У шановної Марії Федотівни.

— І все ж ти не можеш заперечувати: мама нам допомагає.

— Ні, — помахав пальцем перед самісіньким Варвариним носом. — Ми — квити. Може, вона нам обіди готує, а не ти їй? А хто на базар їздить?

— Маминою машиною.

— А вона мені, як шоферові, платить? Знаєш, скільки треба?.. Сто ре на місяць.

— Хто Олечці візочка придбав? І вовняний імпортний костюмчик?

Іван затиснув долонями вуха.

— Знову… — мало не простогнав. — Знову ти своєї… Не потрібні нам її подачки, нехай краще Олечка наші костюми носить, на біса їй імпортні?

— Скажеш! Хіба не бачив, у що свого Олега Шевчуки одягають? Гонконгська сорочка…

— Нема кращих за бердичівські… Місцевого швейного об’єднання, дешево й сердито.

Либонь, Варвара збагнула, що зайшла досить далеко, й мовила примирливо:

— Давай краще не будемо: то полагодиш машину?

Іванові й самому хотілося поїхати кудись — на Жуків острів чи навіть далі, у Плютівський ліс, а потім на дамбу, там, правда, стоїть “цеглина”, проте всі їздять — праворуч Дніпро, ліворуч Козинка й луки, сотні гектарів луків і дубові гаї на них…

Ще й можна покидати блешню, дивись, якийсь недосвідчений щупак і вчепиться…

Але здаватися отак-от просто не хотів — не дозволяло честолюбство.

Видно, Варвара зрозуміла Івана, вона завжди розуміла чоловіка й уміла взяти гору — притулилася до прямої, напруженої Іванової спини, дихнула в потилицю. Прошепотіла:

— Я можу одразу забрати Олечку…

Відчула, як пом’якшала спина в чоловіка, проте ще трохи покостричився:

— А потім твоя мама гляне на спідометр — куди, спитає, їздили?

— Не бурчи.

Іванові вже й самому хотілося податися в гараж: полюбляв не так їздити, як вовтузитися з машиною. Сам регулював зазори клапанів, запалювання, міняв масло й фільтри, не кажучи вже про миття і полірування — біла “Волга” Марії Федотівни, здавалося, ніколи не була брудною, блищала навіть у дощ і заводилася з півоберта.

— Добре, — погодився Іван удавано неохоче, — але треба ще переставити колеса, готуйся на першу годину.

Варвара заклопоталася радісно.

— Який ти милий, Ваню, то я зварю картоплі, а ти по дорозі заскоч на базар, купи цибулі та огірків, може, редьки, пообідаємо вже на річці…

А Іван з полегшенням думав, що клята напруга, яка не відпускала його вже мало не дві доби, спала, він одразу розслабився і пом’якшав.

А Варвара щось щебетала в нього за спиною, та Іван не чув — про що. Нехай сокорить, гарна дружина тому й гарна, що вміє чимось узяти чоловіка, не стає йому напереп’ят… Нехай щебече, декого це дратує, а йому дружинин щебет подобається, краще вже він, ніж тещине зарозуміле чи поблажливе мовчання.

І ще подумав: усе ж як добре без шановної і вельми розумної Марії Федотівни. Як добре — неймовірно гарно, біс із ними, машиною і квартирою, могли б вони з Варварок” та Олечкою мешкати у звичайній малогабаритній двокімнатній квартирі — але окремо!

Але ж не міг позбутися думки, що краще буде їм у цій великій і гарно вмебльованій квартирі без Марії Федотівни, він валятиметься разом з Олечкою на товстому китайському килимі й не питатиме в тещі, чи можна з’їздити на Козинку.

Іван швидко зібрався і подався до машини. Взимку “Волга” стояла в гаражі, та весною її переганяли на автостоянку за два квартали від їхнього будинку — одне задоволення пройтись туди й назад пішки.

Варвара, потішена, що все так обійшлося і вдалося малою кров’ю перемогти чоловіка, побігла до гастроному. Купила молока, хліба, ще тістечок Олюні, поверталася додому пожвавлена в передчутті приємної поїздки на природу, але все ж якийсь хробачок ворушився всередині, либонь, відчувала, хоч і не хотіла сама собі признатися в цьому, що Іванів бунт небезпідставний — її також останнім часом усе більше обтяжувала материна владність та категоричність, але вона з дитинства звикла до них і навіть не уявляла собі, як можна отак-от уголос і привселюдно заперечити мамі.

Зрештою, подумала лише на мить і сама жахнулася своєї думки, може, їм би й справді краще жити окремо, правда, рахували б мало не кожного карбованця, а вона не звикла до цього. Крім того, довелося б розмінювати квартиру. Варвара тільки уявила собі розмову про це з мамою і злякалася — певно, легше перенесла б землетрус чи якесь інше стихійне лихо.

Варвара піднялася ліфтом на свій сьомий поверх і побачила, що до їхньої квартири хтось дзвонить. Високий і ще молодий чоловік у сорочці з короткими рукавами, вона ніколи не бачила його, отже, Іванів знайомий або до мами.

Варвара дістала ключі й запитала, хто саме цікавить незнайомця, і той відповів: Варвара Володимирівна Бляшана — дочка Марії Федотівни Вінницької.

Мабуть, Варвара все ж трохи розгубилася чи навіть злякалася, чоловік одразу помітив це й дістав червону книжечку, пояснивши: він з міліції і має невідкладну розмову. Либонь, вважав, що це заспокоїть жінку, певно, дещо досягнув своєї мети, принаймні тепер Варвара не дивилася на нього як на квартирного злодія, проте заспокоїлася не дуже. Зустріч з міліціонером не віщує нічого гарного, до того ж їй ще ні разу не доводилося мати серйозну розмову з міліцією, якщо, звичайно, не рахувати швидкоплинну бесіду з постовим сержантом після того, як перейшла вулицю на червоне світло.

А цей чоловік у цивільному, хоч, як устигла дізнатися Варвара з посвідчення, і майор міліції.

Майор Хаблак Сергій Антонович з Київського карного розшуку.

І Варвара пропустила майора до квартири якщо не з легким серцем, то принаймні й не дуже перелякана.

Вона запропонувала Хаблакові місце на дивані, який щойно був свідком Іванового бунту, під торшером за двісті ре, а сама влаштувалася трохи оддалік, за обіднім столом, підсвідомо обравши в кімнаті найкращу захисну позицію. Проте, виявилось, оборонятися їй було не дуже-то й потрібно, бо міліцейський майор усміхнувся зовсім приязно й попередив: він хоче з’ясувати лише кілька питань, пов’язаних з рейсом літака на Одесу. Рейсом, яким летіла її мати, професор Марія Федотівна Вінницька.

Варвара полегшено зітхнула: отже, відвідини міліцейського працівника безпосередньо не стосуються її та Івана, але що вона може знати про літак?

Так і відповіла цьому настирному майорові з карного розшуку.

— Марія Федотівна не дзвонила вам з Одеси? — поцікавився той, явно проігнорувавши її запитання.

— Ні.

“Доведеться пояснювати: що до чого”, — подумав Хаблак без особливого задоволення, втім, це надавало йому певні переваги, і майор вирішив негайно скористатися з цього:

— Ви чули про вибух у Борисполі? — запитав, не зводячи з Варвари пильних очей: якщо причетна до цієї трагедії, обов’язково викаже себе.

Але Варвара відреагувала так, як, певно, кожна дочка, почувши, що з її матір’ю щось трапилось: очі в неї округлилися, нижня губа випнулася, обличчя зблідло.

— Що? — вигукнула. — Який вибух? Що з мамою?

“Ні, — подумав Хаблак, — так імітувати переляк неможливо”.

— Заспокойтеся, — підніс руку. — З Марією Федотівною все гаразд.

— Але ж ви сказали: вибух…

— Ви забули: раніше я запитав, чи не дзвонила Марія Федотівна з Одеси?

Варварині щоки порожевішали, вона глибоко й з полегшенням зітхнула.

— Слава богу, — мовила, — з мамою все гаразд. Але чого вона мусила дзвонити?

— Зараз усе поясню, — пообіцяв Хаблак. — Однак раніше прошу вас відповісти на кілька запитань.

— З задоволенням. — Було видно, що Варвара й справді відповідатиме з готовністю: адже головне — з мамою нічого не сталося, решта — пусте.

— Ваш чоловік на роботі?

— Ні, Іван узяв відгули, сьогодні та завтра вдома.

— Можу його побачити?

— Пішов до машини й скоро повернеться.

— Він відвозив Марію Федотівну в Бориспіль? — запитав Хаблак, хоч і знав це зі слів Вінницької.

— Так.

— А речі пакувала Марія Федотівна?

— Я допомагала їй.

— Потім ваш чоловік зніс їх до машини?

— Звичайно.

— Чому ви не проводжали матір до аеропорту?

— Дочка прихворіла; не пішла в садок і не було її з ким залишити.

— А чому Марія Федотівна не спустилася до машини разом з вашим чоловіком?

— Не знаю. Та й хіба не все одно — пішла мама одразу чи затрималася.

— Саме це я і хотів уточнити.

— Дивне запитання.

— Та й взагалі ці міліцейські працівники дивні, — посміхнувся Хаблак. Проте відразу посерйознішав і мовив: — Прошу пригадати, чи надовго затрималася Марія Федотівна в квартирі після того, як ваш чоловік поніс валізу?

Варвара кліпнула очима.

— Іван сказав, — почала пригадувати, — що мусить перевірити тиск у скатах. Він вічно крутиться коло машини, увесь вільний час щось ремонтує або загвинчує… Мати сказала, аби не барився, бо повинні їхати за чверть години. За чверть години й пішла.

“П’ятнадцять хвилин, — подумав Хаблак, — чверть години мав Іван Петрович Бляшаний, щоб покласти до тещиної валізи вибухівку”.

А мовив зовсім інше:

— Гарно живете, — похвалив, обвівши поглядом справді зі смаком обставлену кімнату. — Квартира у вас затишна.

Варвара задоволено посміхнулася.

— Так, чотири кімнати й майже у центрі, краще не може бути.

Подумала: а ще кілька хвилин тому хотіла помінятись — зробилося соромно, немов учинила щось негарне й навіть ганебне.

— У такій квартирі тільки й жити та не журитися, — почав обережно Хаблак. — У мирі й злагоді…

— Звичайно! — аж зраділа Варвара. Майнула думка: правду каже цей міліцейський майор, от, людина зовсім стороння, а розуміє все, не те що Іван…

Ну, чого він біситься? Щоправда, у мами характер — не дарунок, проте до кожного характеру можна пристосуватися, живе ж Іван з нею вже шість років тихо й спокійно…

Нараз затривожилася.

— Ви скажіть, — попросила, — що з мамою? Міліція ж даремно не приходить…

— Не приходить, — погодився Хаблак. — Я зараз поясню все, однак хотів би ще запитати вас, Варваро Володимирівно, вибачте, може, це не дуже тактовно, та мушу: у вашій сім’ї все гаразд?

— Тобто в мене з Іваном?

— І це… Але скажіть, які стосунки у Івана Петровича з вашою мамою?

— Нормальні, — відповіла цілком щиро. — Не сваряться, звичайно, не без тертя, але ж дай боже, аби в усіх, як у нас. — Нараз насторожилася. — Чому це вас цікавить?

— Тому, — відповів Хаблак, — що у валізу одного з пасажирів літака, в якому летіла до Одеси Марія Федотівна, було покладено вибухівку.

Майор побачив, як знову кров відлила від щік Варвари Володимирівни, вона справді пополотніла й навіть злякалася — але чому так лякатися тепер, коли знає: все обійшлося і мати жива-здорова?

— Ваш чоловік працює в мостозагоні? — запитав.

— У мостозагоні, — ствердила. — Інженером.

— Варваро Володимирівно, щойно ви подумали про чоловіка негарне? Чи не так?

Почервоніла і очі налилися слізьми. Та все ж заперечила:

— Помиляєтесь.

— Які у вас були підстави так думати про нього?

Але Варвара вже взяла себе в руки. Одповіла твердо:

— Я ж кажу, ви помиляєтесь. Маю гарного чоловіка, і всі ваші запитання ні до чого. — Нараз очі в неї знову округлилися й почала говорити швидко, немов переконувала сама себе: — І що за манера — підозрювати? Сказано вам: живемо нормально, поважаємо одне одного, а ви — аби внести розбрат!..

Хаблак підвівся. Варвара Володимирівна не переконала його, тепер слід було побувати в мостозагоні — якщо Іван Петрович справді виготовив міну з годинниковим механізмом, мусив лишити там хоч якісь сліди.

Вибухівка просто так на вулиці не валяється.

8. Кузьма поставив на стіл три пляшки сухого вина, виклав пакунок із закускою, почав розгортати, муркочучи під ніс:

А я еду, а я еду за туманом,

За туманом и за запахом тайги…

Дем’ян, який уважно й мовчки спостерігав за товаришем, підправив не без іронії:

А я еду, а я еду за деньгами,

За туманами пусть едут дураки…

Кузьма зареготав весело й незлостиво.

— Ти мені все одно не зіпсуєш настрою, — одповів. — Не сердься.

— З чого взяв?

— Наче не видно: сидиш, як борсук у норі.

— Гадаєш: приємно втрачати товаришів?

— А ти не втрачай — поїхали разом.

— Скажеш таке. Не в Боярку мотнутися… І навіть не в Херсон…

— Подумаєш: півдоби — і в Братську. Не встигнеш і виспатися. Летиш, куняєш, вродливі стюардеси годують тебе…

— Але ж Київ! — упевнено заперечив Дем’ян. — Вийдеш на схили — Дніпро!

— А ти Ангару бачив?

— Кажеш, наче сам бачив.

— Не бачив, — зітхнув Кузьма. — Та Микола Петренко казав: красота! А післязавтра і я побачу…

— Побачиш… — погодився чи то з жалем, чи то осудливо Дем’ян. — Хоч напиши.

— Не забуду. — Кузьма виклав на тарілку добре підсмажених, ще теплуватих, курчат, розпакував кульок з пиріжками. У кімнаті запахло так смачно, що Дем’ян не витримав і ковтнув слину.

— Де ж то Гліб подівся? — запитав.

— Нетерпеливишся?

— Від курчат такий дух — спробуй утриматись!

— Еге ж, посидимо ми сьогодні добре, — мовив Кузьма і, наче у відповідь на ці слова, двері розчахнулися і до кімнати увірвався Гліб Ластівка: розпатланий, пожвавлений, в недбало заправленій у штани картатій сорочці. Обійшов навколо столу, помацав пляшки, сказав зневажливо:

— “Оксамит України”, “Перлина степу”, “Гурджані”… А горілочки не взяв?

— Переб’єшся, — відрізав Кузьма.

— Все ж товариша проводжаємо. За це грамів двісті—триста не завадило б…

— А я “сухар” поважаю, — заперечив Дем’ян, — у голову не б’є, веселить і пити приємно. Де “Гурджані” взяв?

— На Карла Маркса — у винному. Хоч в останній день пофортунило, у Сибіру, кажуть, з сухим вином важкувато.

— Там здебільша спиртом пробавляються, — радісно потер руки Гліб. — Морози, ми таких і не нюхали. — Він рішуче присунув до столу стілець, узявся відкорковувати пляшки. — Ставлю п’ять пляшок “Сибірської”, — підморгнув Дем’янові, — проти чекушки: не мине й року, як наш друг Кузьма Зінич знову об’явиться в граді Києві.

— Це ж чому? — здивувався Кузьма.

— Бо відморозить свого нахабного носа. Звик його всюди сунути, а там, брате, в цьому плані суворо.

— Звідки знаєш?

— Сорока на хвості принесла. — Гліб налив усім по півсклянки червоного густого вина, подумав трохи й долив ще. — То вип’ємо за майбутнього першопроходця Кузьму Зінича, аби ходив він з необмороженим носом. За тебе, друже!

Кузьма відсьорбнув, смакуючи, дивився, як Гліб спорожнив склянку двома ковтками, як повільно, маленькими ковточками, п’є Дем’ян, і подумав: шкода… Шкода лишати і друзів, і Київ, і цю не дуже велику й комфортабельну кімнату в гуртожитку, де прожив понад три роки.

Усього шкода, і як ще там, у Сибіру, поведеться…

Он Дем’ян дивиться сумними очима, що поробиш, може, й не скоро доведеться стрітися…

Дем’ян нарешті допив вино, чомусь понюхав порожню склянку, поставив повільно й, не поспішаючи, потягнувся за пиріжком, Дем’ян усе робить повільно, але добротно, не дуже-то й перевиконує норми, процентів на п’ять, але в цеху його поважають більше, ніж деяких заповзятливих базік-ударників, у Дем’яна взагалі не буває браку, не існує деталі, яку б зіпсував, — токар високого польоту, класний спеціаліст, член парткому заводу.

Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет — на районній Дошці пошани, через місяць — півтора одержить квартиру в новому будинку — все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.

Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення — допив вино і взявся пригощати друзів:

— Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.

— Учений, — посміхнувся Гліб. — Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.

— Хіба погано?

— Хто каже — погано… І все ж дивуюсь я тобі, Кузьмо, на Жовтневі квартиру б одержав, а там знову по гуртожитках тинятимешся.

— А тобі зле в гуртожитку? — Кузьма відломив курячу ногу, відкусив і примружився од задоволення. — Де б ще таких друзів знайшов?

— Там сибіряки — народ суворий.

— А ми що, балаболки?

— Ми — народ робочий, — не без пихи одізвався Гліб. — Ми всюди потрібні.

— Отож, особливо в Сибіру.

— Може, ти й правий, — погодився Гліб. — Комусь треба й там. І, якщо добре поміркувати…

— І я б з тобою… — нараз утрутився Дем’ян. Очі в нього після вина заблищали, він, здається, втратив свою природжену вайлуватість і пожвавішав.

— Хто ж заважає? — аж потягнувся до нього Кузьма.

— А Тома? — спохмурнів Дем’ян. — Що Тамара заспіває?

— Візьми її з собою.

— Спробуй умовити. Вона з Києва — нікуди.

— Так, тобі з Тамарою двокімнатну дадуть, — вставив Гліб. — Не менше. А там, на Ангарі, походиш…

— Тамара вже в чергу на меблі стала, — якось жалібно зізнався Дем’ян.

Гліб зареготав.

— Куди ж з меблями до Сибіру пхатися! — вигукнув. — Меблі обтяжують, і ти, Дем’яне, вже заарканений. Це ми з Кузьмою вільні козаки, що нам, молодим-нежонатим, гуртожиток усюди дадуть, а менше ніж по двісті карбованців ще не заробляли. А в Сибіру, мабуть, на всі чотириста потягнеш? — запитав у Кузьми. — Куди гроші діватимеш?

— Не по гроші їду.

— А по що? Скоро на “Жигулі” стягнешся.

— Стягнуся, — несподівано швидко погодився Кузьма, — але ж не в тому річ…

— У чому ж?

— Хіба не розумієш, — сказав Дем’ян, — там у Сибіру люди знаєш як ростуть!

— Отож, — згодився Кузьма, — я вже на четвертому, через рік диплом матиму, ну й що?

— Майстром поставлять.

— А в Братську мені вже зараз інженерну посаду пропонують. Ось, — витягнув з кишені листа, — так і пишуть: одразу заступником начальника цеху.

— Ну, — не повірив Гліб, — заступником начальника? — висмикнув листа, проте читати не став, поклав на стіл і притис великою зашкарублою долонею. — Так ти в наступній п’ятирічці й до директора доскочиш!

Кузьма лише знизав плечима, однак не дуже заперечливо. Мовив:

— Я гірничий закінчую, а Сибір тільки розворушили. Ти про КАПЕК чув?

— З чим це їдять?

— Камсько-Ачинський паливно-енергетичний комплекс, голова з вухами. У Красноярському краї. І розташований цей комплекс уздовж Транссибірської магістралі. Газети читай. Збагнув?

— Так ти ж на четвертому, а я тільки на другий перескочив, — хитро блиснув очима Гліб. — До того ж на механічному…

— От БАМ закінчать, — мрійливо мовив Кузьма, — тоді взагалі… Там усім їдла вистачить.

— Майже умовив, — роздумливо одповів Гліб. — Ти от що, Кузьмо, влаштуєшся, напиши, що та як там. А я, сам знаєш, легкий на підйом, мені збиратися — два тижні за існуючим законодавством…

— Давай, — підставив йому долоню Кузьма, а Дем’ян налив усім вина, аби скріпити угоду. Хотів сказати, що заздрить друзям, та не встиг, бо в двері постукали й відразу, без дозволу, зазирнула чергова по гуртожитку, скривилася невдоволено й зауважила:

— Порушуєте?

— Сухе вино, тьотю Галю, — посміхнувся Гліб.

— Усе одно не положено… — жінка озирнулась на когось у коридорі, мовила прохально: — Ви вже їх не засуджуйте: проводжають товариша…

Чергова відступила, пропускаючи до кімнати незнайомого чоловіка. Хлопці підвелися, намагаючись хоч якось загородити стіл із пляшками, та відвідувач лише посміхнувся і навіть вибачився за не дуже своєчасне вторгнення. Гліб поступився стільцем, сам влаштувався на Дем’яновому ліжку, а Дробаха озирнувся на тьотю Галю — стовбичила в незачинених дверях.

— Не смію затримувати, — тільки й мовив.

Чергова, видно, хотіла послухати розмову, але не насмілилась заперечити, буркнула щось сердито й не дуже ввічливо грюкнула дверима. І тільки тоді Дробаха представився. Побачив, як одразу витягнулися в хлопців обличчя, і подумав про недоліки своєї професії — усе ж, хоче він цього чи не хоче, а несе людям неспокій і клопоти — мабуть, зіпсував цим симпатичним молодикам застілля. Та що поробиш? І Дробаха пояснив, що він буквально на хвилинку — мусить з’ясувати одне невеличке питання.

— Чого вже, — заспокоїв його Кузьма, — не вибачайтеся, без справи б не прийшли, та ми за собою нічого не відчуваємо. — Обвів поглядом друзів, шукаючи підтримки, й повторив упевнено: — За нами нічого не водиться, і дивно, що прокуратура!..

— Ну, які ви всі молоді й гарячі, — зупинив його Дробаха, — наче прокуратура тільки й робить, що когось за щось притягує. Розмову маю до вас, товариство. Бо ви, — обернувся до Кузьми, — Кузьма Зінич, — мені вас досить точно описав ваш товариш Ярослав Залітач, а от хто з вас Дем’ян — не знаю.

Дем’ян поворушився на стільці, зробив спробу підвестися, однак Дробаха зупинив його. А Кузьма мовив розважливо:

— Отже, Залітач… Щось сталося із Славком?

— Нічого особливого. — Дробаха повернувся до Кузьми. — Просто він казав, що ви з Дем’яном відвозили його до аеропорту.

— Не заперечуємо.

— І упаковували його речі?

— Там речей… Сорочки, труси та майки. Покидали до сумки, бо на літак запізнювались.

— Чого?

— Так гуляли звечора… Перша Славкова відпустка. Він тільки минулої осені з армії, завком путівку до Одеси дав, і ми увечері на танці пішли. Славко трохи врізав у буфеті, з похмілля голова боліла…

— А як він, Залітач? — поцікавився Дробаха. — Гарний хлопець? Ви з ним увесь час в одній кімнаті?

Одповів Дем’ян:

— Разом працюємо, разом і живемо. А хлопець він нормальний. Правда, ходок по дівчатах, але ж молодий, першу-ліпшу спідницю побачить і біжить.

— Це пройде, — заспокоїв Кузьма. — Ще не закохувався по-справжньому. Якась заарканить, — виразно подивився на Дем’яна, — і кінець свободі. На все життя.

— Отже, — уточнив Дробаха, — ви склали речі Залітача до сумки, ви разом з Дем’яном?

— Отож, разом. Я ж кажу: всі його шмутки до одної сумки вмістилися.

— І поїхали в аеропорт?

— Автобусом до Борисполя.

— І там здали сумку в багаж?

— Точно.

— Ніхто із сторонніх не міг щось покласти до неї?

Кузьма перезирнувся з Дем’яном.

— Ні, — запевнив, — я весь час її ніс. А в автобусі на колінах тримав.

— А що, — запитав Дем’ян, — що він накоїв, Славко? І чому раптом його сумкою цікавитесь?

— Запитань до вас більше нема, — одповів Дробаха ухильно.

З цими хлопцями було все ясно — розповідати ж про вибух не хотів: зрештою, чим менше людей знають про це, тим краще.

— Але ж, — захвилювався Кузьма, — йдеться про нашого товариша. І даремно ви не розпитуватимете…

— Вийшла плутанина з багажем, — пояснив Дробаха, — і ми дещо з’ясовуємо.

Кузьма махнув рукою.

— Коли пропало щось — невелика біда. Того добра у Славка — кіт наплакав. Єдина цінність — нейлонова куртка. За півсотні.

— Дуже вдячний вам за інформацію, — церемонно мовив Дробаха, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Яка вже інформація! — полегшено зітхнув Кузьма. — А ми подумали: щось сталося… Слідчий з прокуратури — й до нас…

— Тільки відірвав вас від обіду. — Дробаха почав підводитись, та Кузьма зупинив його рішучим жестом. Перезирнувся з товаришами й запропонував:

— Може, трохи сухого вина? Від’їзне я ставлю — завтра до Братська. То дуже прошу…

Дробаха похитав головою, однак Дем’ян уже присунув йому склянку із світлим грузинським вином. Взагалі Дробаха пив рідко, та, помітивши, як дивляться на нього хлопці, вирішив не відмовлятися. Мабуть, відмова образила б їх.

Узяв склянку й мовив цілком щиро:

— Нехай вам щастить — усім вам, хлопці! У вас усе ще попереду, довге життя, аби йшли по ньому достойно! — І випив майже до дна, з задоволенням відчуваючи неповторний аромат прогрітого сонцем грузинського винограду.

9. У ресторані тільки-но починався робочий день, відвідувачі лише почали сходитися, поодинокі офіціанти ковзали по залу, несучи таці з наїдками.

Хаблак зупинив хлопця в білій сорочці з чорним метеликом. Запитав:

— Борис сьогодні працює? Шафран?

Той показав на столик у кутку ліворуч.

— Там обслуговує.

Майор розташувався в зручному, оббитому штучною шкірою кріслі. Про Бориса Шафрана йому розказала офіціантка Надія Наконечна. У них відбулася досить тривала бесіда, Надія розповіла Хаблакові ресторанні порядки й рекомендувала побалакати з Борисом. Хлопець він, на її думку, порядний. Надя так і мовила тоді майорові: “Мені не вірите, Шафрана попитайте”.

Дізнавшись, чому Хаблак розпитує її про валізу, Наконечна сиділа з потемнілими очима, дивилася на нього непорушно й мовчала. Потім сказала тихо і якось утомлено:

— Цього не може бути…

“Факт лишається фактом”, — одповів Хаблак, маючи на увазі те, що відбулося в аеропорту.

Надя кліпнула очима, наче приходячи до тями, й мовила нерішуче:

“Це вони… Я для них, як кістка в горлі”.

“Вони!” — повторила Надя впевненіше. Тоді ж вона розповіла майорові історію, котра й привела його сьогодні в затишний куточок одного із столичних ресторанів.

Хаблакові не довелося довго чекати. Борис Шафран з’явився біля столика непомітно, якби майор не сидів у кутку, міг би подумати, що офіціант випірнув із-за спини — без піджака, у свіжовипраній білій сорочці з традиційним чорним метеликом і робленою ввічливою усмішкою. Був він невисокий на зріст, кремезний, вилицюватий і осадкуватий.

“Сильний, — подумав Хаблак. — Такому б не ковзати поміж ресторанних столиків з тацею на витягнутій руці”.

Видно, офіціант прочитав у Хаблаковому погляді недоброзичливість, бо стер з обличчя завчену посмішку й запитав сухо:

— Що бажаєте?

— Якщо ви Борис Олександрович Шафран, то бажаю побалакати з вами.

— У зв’язку з чим? — насторожено запитав офіціант. — І, вибачайте, хто ви?

— З міліції, — не став критися Хаблак. — Мені порадила порозмовляти з вами Надя Наконечна.

Шафран мимовільно озирнувся, буцім хтось міг підслуховувати їх, і мовив притишено:

— Але ж я на службі…

— Лише кілька запитань, Борисе. Принесіть мені чорної кави, бутерброд або тістечко. І пляшку мінеральної води.

— Гаразд, — погодився, нахиливши голову. Хотів уже йти, але Хаблак зобачив, як хлопець полегшено зітхнув, — мав кілька хвилин, аби приготуватися до розмови, а в тому, що розмова буде не дуже приємною, не мав сумніву.

Майор затримав Шафрана:

— А метр ваш тут? Валерій Савич Лапський, якщо не помиляюсь?

І знову Шафран мимовільно озирнувся. Але одразу опанував себе й навіть махнув рукою, мовляв, яке це має значення: ресторанне життя розмірене й регламентоване, незалежно від присутності чи відсутності якогось Лапського. Проте все ж пояснив:

— Валерій Савич так рано не з’являється. Ближче до вечора, коли приходять справжні клієнти.

— Отже, я не справжній? — з жалем і навіть ображено зітхнув Хаблак.

— Виходить, так, — відповів Борис. — Хіба справжній клієнт замовляє каву й тістечка?

Хаблакові зробилося весело.

— І мінеральну воду замість коньяку?

— Отож, — ствердив Борис. — А що вам сказала Надя? — Зиркнув стривожено й навіть перелякано. — І де могли її побачити? Вона ж вилетіла в Одесу.

— От про це й порозмовляти треба, — ухильно відповів Хаблак. — Принесіть кави, Борисе, трохи погомонимо, поки нема Лапського. Відвідувачів у вас, здається, негусто.

— Нехай це вас не хвилює: скажу хлопцям, вони з моїми клієнтами впораються.

Борис ковзнув поміж щільно поставлених крісел, машинально поправив квіти у вазочці на сусідньому столику, Хаблак дивився, як увічливо зупинився він, пропускаючи якогось відвідувача.

Майор розправив бганку на білосніжній, ще не заплямованій скатертині й подумав, що ресторанне життя зовсім не просте — що тут чимало своїх підводних рифів і складностей, а цей кремезний Борис із чорним метеликом і приязною посмішкою на вилицюватому обличчі набачився всього.

Згадав Надю Наконечну, її розповідь у аеропорту. Схвильовану й не дуже доладну.

“Ну й ну, — покрутив головою Хаблак, — якщо те, що вона казала, правда…”

Лапський, не питаючись, зайшов до директорового кабінету й клацнув за собою замком.

— Погані справи, Федю, — мовив коротко. Сів у низький фотель і простягнув ноги, взуті в лаковані чорні туфлі. — Налий мені чарку коньяку, Федоре, — додав. — Налий і собі, бо справи точно погані, й мусимо негайно обговорити.

Федір Федорович з готовністю, буцім тільки й чекав на таку пропозицію, витягнув з шухляди дешевого й подряпаного письмового столу пляшку марочного коньяку “Карпати” й два кришталеві келишки. Налив Лапському повний, собі трохи не долив.

“І тут хитрує, — неприязно подумав Лапський. — Звик хитрувати всюди. Але по дрібному, як шахрай, без масштабу й перспективи. Нема в нього розмаху. Проте, — подумав далі, — мабуть, це й на краще. Розмах є в нього, Валерія Савича Лапського, є й голова на плечах, у Федора ж Федоровича тільки директорський кабінет з обшарпаним столом і марочним коньяком у ньому”.

— Не панікуєш? — Федір Федорович відсьорбнув коньяку й примружився од задоволення.

“Алкаш клятий… — ледь не вирвалося в Лапського. — Я б тебе на місці нашого начальства давно б викинув з ресторану без грошової компенсації”.

Однак вирішив, що саме ця якість їхнього директора і влаштовує його, Лапського, і третю з їхньої компанії: завідуючу виробництвом — Ганну Бориславівну Утку. А Федір Федорович нехай бавиться марочним коньяком: щодня має готівкою тридцять — сорок карбованців, іноді навіть півсотні. Подумати тільки — зелений папірець нізащо.

— Що трапилося, Валеро? — запитав директор не дуже стурбовано. — Невже сам не можеш зарадити?

— А трапилося те, Федю, — не без злостивості повідомив Лапський, — що сьогодні твоя тридцятка гавкнула.

— Не бреши.

“Цей бовдур ще й не вірить!” — подумав Лапський і мовив, понюхавши коньяк і ледь торкнувшись його губами:

— І не тільки сьогодні…

Нарешті до директора дійшло. Поставив недопитий келишок, запитав недовірливо:

— Ти маєш на увазі?..

— Я не жартую, Федю. — Лапський поклав ногу на ногу, погойдав нею, з задоволенням дивлячись на блискучий носок лакованого туфля. — Оця шльондра, Надька Наконечна, намовляє офіціантів і свою п’ятірку сьогодні не внесла.

Директор безжурно махнув рукою.

— Звільнимо! — вирішив. — Надьку звільнимо, й з кінцями.

— Не вийде.

— Це чому ж? Запишемо доганяку — знайдемо за що, потім розгляне профком, а я — наказ. На скарги клієнтів спишемо.

— Ні, — похитав головою Лапський, — ця пройда язиката, комсомольська совість у неї, бачите, заговорила, піде по інстанціях, а нам це зовсім не потрібно.

— Що ж робити?

Тепер Валерій Савич побачив справжню тривогу в директорових очах. Відпив коньяку й мовив тоном, що виключав заперечення:

— Зробиш так, Федю. Наконечній замість догани — подяку. І у відпустку її, я вже домовився з профкомом, путівку до Одеси виділили. Санаторій, тепле море, пляж — усе це передовикам виробництва.

Директор незадоволено покрутив головою.

— Повернеться — на шию сяде.

— Ні, — блиснув очима Лапський. — Не повернеться.

— Це чому ж?

— А ти щось придумай. Цілий місяць на роздуми. Висуни її кудись, як передовика виробництва. Надька до того ж студентка торговельного інституту, їй рости треба, а не в офіціантках бігати.

— Важко, — сумно заперечив директор. — Вона ж у нас не так давно…

Лапський розізлився.

— А мені, гадаєш, легко було їй путівку вибити? — вигукнув. — Люди роками працюють, а тут… І все ж зробив!

— Путівка — в наших руках, а висунення від тресту залежить. Непевна справа…

Лапський подумав, що директор на цей раз має рацію. Але ж відмова сплачувати щоденну десятку чи п’ятірку — тільки початок. Зрештою, ці десятки — на дрібні витрати директорові й ще декому, аби мовчали.

Основне ж джерело їхніх прибутків (його та завідуючої виробництвом Утки) зовсім інше, про нього не знають ні директор, ні офіціантки. Правда, можливо, хтось і здогадується, приміром, Надька, тому слід негайно і в корені знищити крамолу — Надія Наконечна не повинна повернутися до ресторану.

Валерій Савич насупився: зрештою, є різні способи, однак про них не мусить знати ніхто, навіть цей телепень у директоровому кріслі.

І ще: треба обговорити цю проблему з Уткою. Розумна жінка, енергійна й рішуча. Світла голова, вміє знайти підхід до людини. Не розкидається грішми — одному п’ятірочку, другому — червоненьку, і все тишком-нишком, акуратно, всі дякують їй і кланяються.

А за що, спитати б?

Лапський самовдоволено посміхнувся. У них все організовано, усе продумано й зважене. Ну, хто може навіть уявити, що в основному всі махінації робляться не в ресторані, а в скромній їдальні самообслуговування на першому поверсі?

У ресторані — ажур, ресторан — під ковпаком трестівських ревізорів та працівників відділу боротьби з розкрадачами. Те, що офіціант припише до рахунку карбованця чи десятку, то його особиста справа: спіймався — відповідай, офіціантові можна записати догану, звільнити з роботи, навіть, у крайньому разі, коли вже точно схопили за руку, віддати під суд…

Усе правильно, і він перший виступить на загальних зборах колективу з гнівним засудженням негідної поведінки любителя чайових.

А що: знай, у кого брати. Для цього ти поставлений тут, для цього й бігаєш з чорним метеликом чи хилитаєш стегнами, знай, перед ким хилитати, — клієнт мусить платити за все…

Навіть за вареники з м’ясом чи звичайною картоплею, нараз подумав Валерій Савич, подумав не без задоволення, бо знав, скільки вони з шановною Ганною Бориславівною нагребли на цих варениках. Не беручи до уваги вже біфштекси, відбивні, закуски…

Не полічити страв, які з’їдаються у звичайній їдальні самообслуговування — і хто може знати, що з кожного вареника чи біфштекса йде відрахування…

Від цих думок Валерію Савичу зробилося приємно і водночас жахно, жахно за своє світле майбутнє. Можливо, подумав, варто й зупинитися — нагребли вже досить: самих ощадних книжок на пред’явника — десять. І кожна — на сім тисяч.

А колись же солодкою мрією було — п’ятдесят тисяч. П’ятдесят — і крапка. Сума видавалася недосяжною, її вистачило б на все життя, безбідне, навіть комфортабельне. Однак він давно вже визначив нову цифру, даючи слово зупинитися на ній і знаючи, що нічого з цього не вийде, бо заплутався в грошах, килимах, сервізах, кришталі та ювелірних виробах, як павук у власних тенетах.

Та й що для них з Уткою золото? Ганна Бориславівна розповідала: позавчора їхала в переповненому тролейбусі й загубила золотий годинник з браслетом. Так навіть і не нахилилася. Спробуй розштовхати пасажирів!

Лапський подумав: він би все ж розштовхав, бо не такий гордий, як Утка.

От клята баба, розуму й пихи вистачить на десятьох, і це — з таким прізвищем!..

Валерій Савич допив коньяк і покрутив у м’ясистих пальцях кришталевий келишок.

— Отже, — мовив якось невизначено, — я тебе, Федю, попередив. То й роби висновки. — Зітхнув і підвівся, знаючи, що вирішувати за директора доведеться йому, Валерієві Савичу Лапському. Що ж, він витерпить і не таку халепу, як з цією офіціанточкою.

Борис приніс усе одразу: каву, пляшку мінеральної води, бутерброд і тістечко. Хаблак з задоволенням випив півсклянки холодної води і показав Борисові очима на крісло поруч.

— Сідайте, — попросив, — бо якось незручно розмовляти не на рівних.

Шафран присів на краєчок крісла, наче приготувався скочити за найменшої тривоги, і очікувально втупився в Хаблака. Майор не став випробовувати його терпіння:

— Надя розповіла дещо про ваші порядки. Ну, про щоденні п’ятірки та десятки Лапському.

Борис знервовано засовався в кріслі.

— Було, — відповів не дуже впевнено. — Бувало, — поправився, певно, згадавши, що розмовляє все ж з працівником міліції.

Хаблак вирішив трохи заспокоїти його.

— Бачите, Борисе, — сказав, — я не веду протоколу і розмовляємо ми з вами неофіційно. Розумію: було й у вас щось, проте ніхто не збирається притягати вас до відповідальності.

Борис кивнув, облизав сухі губи й мовив:

— Надя Наконечна розповіла вам про наші ресторанні порядки, і я підтверджую…

— Кому йшли ці гроші?

— Валерій Савич казав: директорові та ревізорам.

— Тобто Лапський сам наштовхував вас на обраховування клієнтів та побори з них у вигляді чайових?

— Чому — наштовхував? І зараз — також…

— Надя казала: ви відмовились.

— Гадаєте, всі?

— Ні, так я не вважаю.

— Отож.

— І легко набрати цю щоденну десятку? Адже мусите щось лишити й собі…

— Дивлячись які клієнти… — відповів невизначено.

— Ну, Борисе, ми ж з вами відверто й без протоколу.

— Якщо ділові люди гуляють, якнайменше — четвертак…

— Ділові?

Борис зиркнув недовірливо.

— Невже не знаєте?

— Догадуюсь.

— Але ж ділові гуляють не щовечора. Крім того, знають, де сідати. Мають своїх офіціантів і свої столики.

— Невже?

— Якщо навіть заздалегідь не замовили, Лапський влаштує.

— І скільки за вечір лишають у вас ділові?

Борис задумався.

— Звичайна компанія з п’яти — шести чоловік, — пояснив, — лишає карбованців сто — сто двадцять. Якщо з дівчатами, трохи більше. Як правило, — уточнив, — але не завжди. А ділові — карбованців шістсот — сімсот.

— Невже? — здивувався Хаблак. — Невже один чоловік за вечір може з’їсти й випити на сотню?

— Одна пляшка марочного коньяку в нас, — пояснив Борис, — не менше тридцятки. А діловий і з двома упорається. Ось і рахуйте…

— І скільки у вас офіціантів?

— У цьому залі семеро.

— Сімдесят карбованців чистого податку?

— Було.

— Добре, ви тепер припинили давати Лапському на лапу, — пожартував Хаблак, — і що ж він?

— Мушу ходити з нащуленими вухами. Як канатоходець. Один хибний крок і…

— Чому не скаржились?

— Одна пробувала: з’їли й кісток не лишилося. До того ж як довести?

— Існують способи.

— А ви врахуйте: люди різні працюють, і декого такі порядки цілком улаштовують.

— Вас — ні?

— Не розмовляв би з вами. Мене, Надю, ще кількох…

— По-моєму, скрутити Лапському голову не так уже й складно.

Борис заперечив:

— Ви не знаєте його: звір!

— До речі, — удавано недбало поцікавився Хаблак, — це ж позавчора відлітала Надя? У цей час Лапський був тут, у ресторані?

— Так, Надя прибігла на дванадцяту — попрощатися. І сам Валерій Савич прийшов.

— На дванадцяту?

— Так.

— Але сьогодні ж нема…

— Він так рано ніколи не з’являється.

— А позавчора прийшов?

— Виходить.

Інформація була дуже цікавою, і Хаблак вів далі:

— Наконечна казала, що просто з ресторану поїхала в аеропорт. Отже, прийшла з валізою?

— Напевно, я не бачив.

— Скажіть, Борисе, ви ж не приходите на роботу в цій сорочці з метеликом?

— Звичайно. Маємо кімнату, де переодягаємось.

— А жінки?

— І вони також.

— І Надя, мабуть, лишила валізу в цій кімнаті?

— А де ж іще?

— Лапський чи хтось інший могли зайти туди?

— Кімнати не замикаються.

— Хтось міг залізти до Надиної валізи?

— Що ви, в нас ніхто не дозволить собі цього. Скільки працюємо, жодного випадку.

— А в принципі?

— Я ж кажу: кімнати не замикаються.

Хаблак подумав, що він, певно, одержав од Шафрана максимум потрібної інформації.

— Дякую, — мовив, — ви допомогли нам. Офіціант нерішуче підвівся.

— І це — все? — запитав недовірливо. — А що ж буде з нами? І Лапським?

— Згодом усі питання розв’яжуться, — впевнено пообіцяв Хаблак. — А ви тримайтеся своєї лінії. Самі розумієте: чесній людині ніщо не загрожує.

10. Хаблак закип’ятив у чашці воду, кинув паперовий пакетик з чаєм, сидів, думав, машинально калатаючи ложечкою, і зовсім забув про чай, згадав, коли той уже зовсім охолов, але підігрівати не хотілося, відсьорбнув холодного. На чистому аркуші паперу написав два прізвища:

Бляшаний Іван Петрович.

І трохи нижче:

Лапський Валерій Савич.

Вирішив, що Валерій Савич, мабуть, уже з’явився на роботу, вечірні відвідувачі, правда, ще не займають столики, однак до вечора слід підготуватися, певно, вже є замовлення, і слід зорієнтуватися, хто де сидітиме й хто кого обслуговуватиме.

Проте з Лапським можна побачитись і увечері, нікуди не дінеться, то більше, що Хаблак не мав твердої упевненості: чи варто з ним розмовляти — можливо, слід раніше зібрати про нього деякі відомості — раптом хтось помітив, як він ліз до чемодана Наконечної.

Вирішивши побувати раніше в мостозагоні, Хаблак викликав машину. Допив холодний і несмачний чай, кинув до шухляди аркуш з двома ретельно виписаними чорним фломастером прізвищами, подумав, що варто було б зателефонувати Дробасі. Набрав номер — безрезультатно: Іван Якович не відповів. Поклав трубку, і телефон задзвонив одразу, майор відгукнувся, майже впевнений, що його викликає Іван Якович.

Проте, виявилось, дзвонили з Одеси. Хаблаків знайомий, заступник начальника обласного управління карного розшуку, підполковник Гурій Андрійович Басов повідомив таке, що майор одразу забув про викликану машину й поспішив до Каштанова. Однак у приймальні довелося посидіти — полковник розмовляв з якимось відвідувачем.

— Щось нове про вибух? — запитав Каштанов.

— Так, десять хвилин тому подзвонили з Одеси. На березі моря за Лузанівкою загинув один з пасажирів того літака — Михайло Микитович Манжула. Впав у море з крутого берега і розбився об каміння. Чи зіштовхнули…

— Коли?

— Тіло знайшли близько десятої. Був ще теплий.

— Як установили, що саме Манжула?

— Мені дзвонив Басов, ви знаєте його?

— Чув.

— Зуби з’їв у розшуку. Він не виключає випадкової трагедії. По-перше, у Манжули знайдено багато грошей, близько двох тисяч, а ще — документи, японський годинник. Отже, не грабіжники. По-друге, стежка там пролягає над самісіньким урвищем Манжула міг оступитися і впасти. Ну, а список пасажирів того рейсу був у міліції.

— Дробаха знає?

— Ще ні, я прямо до вас.

Каштанов покрутив телефонний диск. Повезло: Дробаха озвався — мабуть, щойно з’явився. Вислухавши повідомлення, Іван Якович попросив передати трубку Хаблакові.

— Не пам’ятаю я Манжули, — мовив невдоволено, — либонь, це вам довелося розбиратися з ним?

Хаблак пригадав елегантного чоловіка в білих джинсах і сірому піджаку, пошитому дорогим кравцем. Манжула, як і тоді, в аеропорту, посміхався йому ввічливо, як живий, — упевнено й навіть трохи пожвавлено.

Чоловік із зарплатою в сто сімдесят карбованців, в кишені якого знаходять дві тисячі. Рядовий постачальник, ну, може, не зовсім рядовий, заступник начальника відділу, проте білі джинси, японський годинник і гроші…

Гроші, яких не взяли…

Чи не в його валізі цокав годинниковий механізм міни?

А як він сказав тоді?

Хаблак ще раз уявив собі Манжулу. Сидить на стільці вільно, поклавши ногу на ногу, дивиться йому просто у вічі й відповідає упевнено:

“Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці, в моїй валізі не було нічого стороннього. Гарантія”.

Може, були мовлені трохи інші слова, але останнє — “гарантія” — Хаблак пам’ятав зовсім точно, і той упевнений тон, яким було сказано.

А, виходить, збрехав. І збрехав на свою голову, видно, завинив перед кимось і завинив добряче.

А може, й справді оступився чи спіткнувся на вузькій стежці над морем?

— Так, Іване Яковичу, — відповів Дробасі, — пам’ятаю я Манжулу, постачальник Одеського машинобудівного заводу. Тоді він не викликав у мене підозр.

— А тепер?

— Не подобається мені ця історія.

— Кому ж може подобатись? А що тут, у Києві?

— Двоє з чотирьох відпали.

— А в мене вимагає уваги один. Доктор наук з науково-дослідного інституту. Однак, здається мені, все це пусте. Знаєте анекдот про внутрішній голос?

— Чув.

— Так от, внутрішній голос каже мені…

— Що треба летіти до Одеси?

— Негайно, першим же рейсом.

— А ви?

— Відпрацьовуватиму київські версії.

— Мусимо побачитись. Маємо досить часу, найближчий одеський рейс через три години.

— Зараз я підскочу до вас. Додому заїдете?

— Підкинете мене на Русанівку?

— Моя машина буде у вашому розпорядженні.

Хаблак поклав трубку й зустрівся з докірливим поглядом Каштанова. Одразу збагнув, чим незадоволений полковник, і пояснив:

— Звичайно, негоже слідчому з особливо важливих справ їхати до простого смертного, але ж у нас з Іваном Яковичем свої стосунки, і він не образиться.

— Скоро і з генералом на дружній нозі будеш… — пробуркотів незлобливо полковник. Запитав: — Одесити як там, обдивилися?

— Басов сам виїжджав на місце пригоди.

— Ну й що?

— Басов — це фірма.

— Молодики тепер кажуть: не фірма, а фірма, — наче й не до ладу мовив Каштанов. — Сподіваюсь, здогадалися виставити там міліцейський пост?

— Так.

— Якісь сліди є?

Хаблак знизав плечима.

— А кажеш: фірма. Добре, лети, я на тебе покладаюсь.

З Мариною Хаблак побачитись не встиг, лише попередив по телефону, що вилітає до Одеси, а от із Степаном попрощався — добре, садок одразу за будинком і діти з його групи якраз бавилися на повітрі.

Син сидів на дерев’яному коні, міцно вхопившись руками за шию. Один з малюків намагався стягти його, а Степан відбрикувався, сопів, але тримався, і Хаблак подумав: нехай би йому так завжди — на коні.

Майор сам зняв сина, хоч тому це не дуже сподобалося… Хаблак посадив собі Степана на шию, тепер син був вищий за всіх, він приострожив батька, Хаблак перейшов на рись, потім на чвал, Степан реготав весело, і Хаблакові було весело й радісно, він з жалем зсадив сина, бо часу лишалося зовсім обмаль, і Дробаха нетерпеливився за живою огорожею садка.

У літаку Хаблак думав: непогано було б підключити до розслідування старшого лейтенанта Волошина. Колись Волошин чимало допоміг йому, тоді Хаблак шукав украдену скіфську чашу й вийшов на ціле кубло валютників, які крутилися навколо бармена з ресторану “Маяк”.

Хаблак згадав ту справу з приємністю. Тоді їм пофортунило, хоч, здається, не було жодних слідів.

Але чи будуть вони зараз?

І як сказав йому тоді Волошин? У нас — порт, усе перемішалося, сам чорт шию зламає. А вони не чорти, а звичайнісінькі міліцейські офіцери, і шиї ламати аж ніяк не хочеться.

Чомусь Хаблак уявив Манжулу і його піжонські білі джинси. Минуло лише кілька днів, як бачились, а вже немає людини. Певно, знав щось чи догадувався, а промовчав. Коли б розповів, може, був би живий.

А він — “гарантія…”

Отже, мав серйозні підстави критися…

Його вбили, напевно, вбили… І називається він зараз казенною мовою “потерпілий”.

А якщо не потерпілий, а також злочинець?

Перше, що подумав Хаблак в Одеському аеропорту: певно, телепатія все ж існує, ну, не в її шарлатанських крайнощах, а в якихось невідомих ще людству формах і проявах, бо біля виходу з поля побачив знайоме кругле й досить симпатичне обличчя старшого лейтенанта Захара Волошина. Неподалік стояла й “Волга”. Хаблака зустрічали по першому розряду; він це зрозумів одразу, проте набрався нахабства й запитав: де Басов?

Волошин образився, але, мабуть, не дуже.

— Тобі вже старших лейтенантів мало, — реготнув, — подавай підполковників! Переб’єшся.

Хаблак зрозумів, що припустився нетактовності, й почав виправдовуватися:

— Мені дуже приємно тебе бачити, у літаку навіть мріяв про це. Просто Басов був на місці пригоди, хотів розпитати ного.

— Підполковник на нараді в облвиконкомі.

— Але ж робочий день закінчується.

— Проте не закінчився. Зараз ми влаштуємо тебе в готель, за цей час Гурій Андрійович звільниться, можете навіть повечеряти разом, поєднаєте корисне з приємним.

— А ти знаєш, де це відбулося?

— Пригода з Манжулою?

— Так.

— А чого я тільки не знаю!

— Ну, готель і вечеря, сподіваюсь, від нас не втечуть, їдемо на місце пригоди.

— Нетерплячка?

— Слухай, старий, а якщо вночі піде дощ?

— І змиє і так ледь помітні сліди?

— Ти догадливий.

— На цьому тримаємось. Але ж, бачиш, сонце, і синоптики кажуть, що така погода…

— Ти їм віриш?

— Не дуже.

— Поїхали?

— Поїхали. — Волошина не треба було переконувати, розумів: Хаблак має рацію, і він, на його місці, вчинив би так само.

Шлях від аеропорту до Лузанівки пролягав мало не через усе місто, потім вони вискочили на приморське шосе, що вело до Миколаєва. Шофер гнав “Волгу” швидко і впевнено, не встигли вони й наговоритися, як звернули на бічну грунтову дорогу — машину почало кидати на вибоях. Проїхали ще трохи й зупинилися.

Грунтова дорога тут, власне, уривалася, хтось перекопав її, аби машини не під’їжджали до моря — воно було зовсім поруч, метрів за сто п’ятдесят — двісті — тихе, синє, навіть золотаве.

Хаблак підсвідомо повернув до моря — либонь, так би вчинив будь-хто: море гіпнотизує і притягує. Та Волошин указав майорові на стежку, що круто підіймалася з видолинка на гору, Хаблак пішов за старшим лейтенантом, весь час озираючись на море.

Білий пасажирський корабель ішов зовсім недалеко, а попід самісінькою герою, на яку вони видралися, стояла рибальська шаланда, й чайки кричали над нею.

Вони то сварились, то кидалися у воду й горлали різко та вимогливо. А на кормі шаланди лежав чоловік, підмостивши під голову руку, й дрімав, не звертаючи уваги ані на галасливих чайок, ані на морське безмежжя.

Хаблак позаздрив йому: вони видряпуються в’юнистою стежкою, зараз метушитимуться, шукаючи сліди, а людина розкинулася на сонці, їй далекі їхні дріб’язкові клопоти, сітки поставлені, й риба ловиться, шаланду погойдує легкий вітерець, пахне морем і сухим полином з берега — і нехай галасують чайки, під їхні крики спиться краще.

Нагорі, спершись спиною об шорсткий стовбур акації, сидів міліцейський сержант, либонь, йому набридли чайки, спекотне сонце й навіть море — бачив це щодня. Хаблак подумав: він зараз мріє збігти стежкою й пірнути в море, а сержант, мабуть, не купався вже тиждень чи навіть більше.

Сержант зрадів їм: його можна було зрозуміти — мало не весь день пронудьгував, підпираючи акацію. До того ж, певно, мав тверде переконання, що це його сидіння ні до чого — ну, оступилася людина, не втримала рівноваги, покотилася зі скелі, така вже її доля. Сама винна, треба бути обережнішим і не вештатись над урвищем, тут висота, кісток не збереш…

А коли навіть хтось підштовхнув? Спробуй установи. Пускали й собаку, довів до шосе, а тут і без собаки зрозуміло: чоловік міг прийти сюди тільки з шосе.

Бо звідки ж ще?

Далі — піонерський табір, територію огороджено, сторонніх не пускають, праворуч — санаторій, та й взагалі тут кожний клаптик узбережжя зайнятий: санаторії, будинки відпочинку, дачі, табори.

Он тільки за півкілометра видолинок з мочаром та оця гора — вільні: навпроти через шосе село, і людям потрібен вихід до моря, спробуй і його зайняти — скарг не обберешся.

— Ніхто тут не вештався? — запитав Волошин.

Сержант, струсивши суху траву із штанів, зовсім по-домашньому розвів руки і пояснив:

— Кому ж охота сюди дряпатись? Тільки дітлахам та дачникам… Петько із хлопцями цікавився, то я відігнав…

— Сержант Біленко, — представив Волошин. — Тут живе, — вказав на шосе, за яким виднілися будиночки під шифером та черепицею. — У радгоспному селищі усіх знає.

Хаблак підійшов до краю крутого берега. Море підмивало його, й він повільно й неохоче відступав. Останній зсув стався зовсім недавно, вода не встигла ще змити кам’янисту землю, що сповзла з гори.

— Де знайшли тіло загиблого? — запитав Хаблак у сержанта.

Той тицьнув пальцем в уламок гори.

— Он там, бачите, трохи праворуч. Якщо спіткнувся, втриматися важко, заточився і впав, тут ніщо не врятує.

Справді, крутий берег аж нависав над морем, Хаблак уявив, як падав Манжула, й мимохіть заплющив очі від Жаху. Певно, Манжула кілька разів ударився об гостре Каміння, перш ніж розбився на обточених морем валунах.

Майор зітхнув і зійшов зі стежки. Мовив невдоволено:

— Місце небезпечне, і я б заборонив тут вештатися.

— Як? — не втримався від іронічної посмішки сержант. — Міліцейський пост не поставиш. Та й не ходять тут — хіба що пацанва й дачники. Ті всюди пролізуть, буде пост чи не буде. Але до цього часу якось обходилось…

— Об’яву б написали, — підтримав Хаблака Волошин. — На дикті чи на дошці. Небезпечна зона, ходити заборонено. Людей попередили б…

— Скажу голові сільради, — пообіцяв сержант, проте без ентузіазму, певно, знав, що ця об’ява все одно ні на кого не вплине, тільки підштовхне цікавих.

Хаблак зиркнув на годинник — близько шостої. Отже, вони з Волошиним мають години три, щоб обдивитися гору і підходи до неї.

— А дачників у вашому селі багато? — запитав сержанта.

— Трохи є. До моря кілометрів три, три з половиною, та й через шосе переходити, у спеку не дуже приємно. Не те що в прибережних селах. Там люди грошву лопатами гребуть, а в нас не дуже. Є, звичайно, і в нас дачники — з Одеси та інших міст. У нас дорого за кімнату не беруть, а в радгоспній крамниці овочі завжди по державній ціні, не те що в приморських спекулянтів.

Хаблак подав сержантові фото Манжули, яке завбачливий Волошин прихопив із собою.

— От що, Біленко, — попросив, але прохання його прозвучало, як наказ. — Поки ми із старшим лейтенантом тут працюватимемо, покажіть цей знімок у селі. Може, хтось і впізнає.

Сержант з радістю узяв фото: видно, йому остобісіли сонце й скеля, до того ж, мабуть, ще не обідав, перебився бутербродами, он під акацією портфель, з якого видніються термос і промаслена газета.

— Зробимо, — пообіцяв, — я до тих, хто кімнати здає. У них попитаю.

— От-от, — підохотив Хаблак, — це дуже важливо.

— Як не розуміти, — виструнчився сержант, — усе буде зроблено, товаришу…

— Майор, — підказав Волошин.

Сержант виструнчився ще старанніше: майор з самого Києва навряд чи за дрібницею приїде на пустельний чорноморський берег.

Біленко пішов, а Хаблак з Волошиним уважно, метр за метром, почали оглядати місцевість. Грунт був важкий, глинистий, дощ пройшов три доби тому, вдень, коли туман затягнув Одеський аеропорт. З того часу стояла спека, й сонце висушило землю, слідів на стежці та поруч неї не знайшли, валялися тільки недопалки, але вже вимочені дощем і пожовклі на сонці.

Волошин лаявся крізь зуби, кляв південну спеку, котра так ускладнює роботу одеситів: усе в них не так, і слава про них якась сумнівна — порт, Привоз, жаргон, оперета з Водяним. Он у Ленінграді — солідно й грунтовно, пам’ятник Петрові, а не якомусь маловідомому Рішельє, дощі не така вже рідкість, і грунт не кам’яніє за якихось два дні.

Він лаявся і буркотів, та все ж перший помітив слід від підбора на вузькому проміжку між стежкою й урвищем, якраз над камінням, об яке розбився Манжула.

Хаблак став на коліна й ледь не обнюхав цей слід: підбор і половина підошви відбилися більш-менш виразно, підбор гумовий чи з якогось штучного матеріалу, зовсім новий, з рубчиком, щоб не ковзав.

Волошин зняв із сліду гіпсовий відбиток, і вони продовжили пошук. Слідів більше не виявили, та й взагалі на око їм не потрапило більше нічого, вартого уваги, окрім свіжого недопалка сигарети “Кент”, який зачепився за пожухлий кущик полину метрів за сім від стежки.

Недопалок узяли обережно, пінцетом, і заховали до целофанового пакетика, наче він був неабиякою цінністю, цей докурений мало не до фільтра недопалок.

— А ми молодці, — хвалькувато мовив Хаблак. — Група Басова не все помітила.

— Не критикуй моє начальство, — заперечив Волошин. — Не знаємо, що в них.

Ще дві години лазили вони по горі, обдивилися кожний клаптик землі, кожний кущик полину чи ковили. Сонце закотилося за хмаринку над самим обрієм, коли припинили пошуки. Волошин закурив і сів просто над прірвою, а Хаблак почав повільно сходити стежкою. Нараз зупинився й покликав Волошина. Той підвівся неохоче, кинув недопалок, подивився, як летить з висоти, і спустився до майора.

Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.

— Глянь-но сюди, Захаре, — попросив, — як гадаєш, що це таке? — Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.

Волошин опустився на коліна.

— Може, хлопець тягнув дрин по землі, — зробив припущення.

— Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…

— Гадаєш, вона й лишила цю борозну?

— Може бути таке, Захаре?

— Чому б ні…

Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:

— Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.

— Угу, — ствердив Хаблак. — Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?

— Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід — оступився і зірвався з кручі.

Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море — купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи:

— Знайшов. Цей Манжула зняв кімнату отут неподалік, у Григорія Охрімовича Граба. Позавчора.

“Наступного ж дня після повернення до Одеси, — відзначив подумки Хаблак. — Поспішав”.

— Ведіть нас, сержанте, до Граба, — розпорядився.

— Але ж, — запропонував Біленко не дуже рішуче, — зараз жінка таку-сяку вечерю скапарить. Зголодніли ж…

— Не пропаде твоя вечеря, — запевнив Волошин. — Поки жінка крутиться, діло зробимо.

Григорій Охрімович Граб, чоловік літній і робочий, судячи з мозолястих рук і продубленого вітрами й сонцем зморшкуватого обличчя, — це було видно навіть у сутінках, — сидів на лавиці біля воріт і лузав насіння. Певно, сержант попередив його про відвідини, бо аніскілечки не здивувався, лише посунувся, звільняючи місце, і запропонував гостям насіння.

Хаблак відмовився, а Волошин узяв півжменьки, кинув насінину до рота й виплюнув лушпиння далі від лавиці, аби не смітити біля подвір’я. Видно, господареві сподобалося це, бо посміхнувся і сам почав розмову.

— Шкода людину, — мовив, — непоганий був чоловік — Манжула, мій постоялець тобто, не жадібний і побалакати міг…

— Але ж зналися тільки два дні… — засумнівався Хаблак.

— Людину й за півдня розкусити можна, — безапеляційно заперечив Граб. — Або й за годину. Я до них, дачників, уже призвичаївся, з першого погляду розпізнати можу.

— Невже? — не повірив Волошин.

— Авжеж, — подтвердив Граб. — Усе воно виходить у компоненті. Я йому ціну за кімнату і дивлюсь, як він на цс… Одразу людину видно.

— І скільки ж ти з нього загилив? — поцікавився Біленко.

— У міру, сержанте.

— Знаємо вас…

— Зелененька невже багато?

— Зелененька — це ще по-божому. І він не торгувався?

— Я ж кажу: одразу людину видно — наперед заплатив.

— Манжулині речі у вас? — запитав Волошин.

— У кімнаті, куди ж дінуться!

— Сержанте, — наказав Хаблак, — організуйте понятих.

Біленко пішов до сусідньої садиби, а майор запитав:

— Отже, Манжула приїхав до вас позавчора?

— Уранці.

— Хтось рекомендував його вам?

— Для чого? Приїхав на таксі, зупинився біля магазину, питає, чи не здає хто кімнату. Я саме нагодився. Давайте, кажу, якщо сподобається. На таксі й під’їхали, кімната йому підійшла, й залишився.

— Номер таксі запам’ятали? — про всяк випадок поцікавився Волошин.

— Навіщо? Звичайне таксі, одеське і з шашечками. Як і всі…

— Кажете, Манжула вам сподобався?

— А чого? Пляшку коньяку виставив. Він — коньяк, я — закусь. Трохи посиділи…

— Розказував щось про себе?

— Звичайно. Де працює, як живе.

— Де ж?

— А на одеському машинобудівному. Постачальником. З жінкою розійшовся, живе — не тужить. Заробляє добре, сам собі господар.

— Ніхто до нього не приходив?

— Не бачив.

— Паспорт показував?

— Аякже, у нас порядок. Я його в сільраді мусив прописати, не встиг тільки. А так — чин чинарем.

— Як же він харчувався?

— Яйця в нас є, молоко в сусідки. Сир також, овочі, фрукти… На сніданок яєчню смажив, а обідати в робітничій їдальні можна.

— Не помітили за Манжулою нічого такого?.. — Хаблак клацнув пальцями. — Не крився він?

— А чого критися? На пляж ходив… Що ж дачникові робити?

Повернувся сержант з понятими, і Граб повів усіх до будинку.

До Манжулиної кімнати двері вели просто з саду, сама кімната виявилась великою, пристойно умебльованою: ліжко, диван, стіл і гардероб, вовняна доріжка попід ліжком.

— Отуточки… — відчинив господар дверцята дзеркальної шафи.

Валіза лежала там, чудова жовта валіза з ременями й блискучими замками, а на плечиках висів вельветовий костюм, також недешевий, як визначив Хаблак, японського виробництва.

Цей Манжула справді був піжоном: раніше білі джинси й піджак від гарного кравця, тепер вельветовий попелястий костюм, за якими ганяються модники. І краватка поруч, не дуже картата й визивна, у яких красуються молодики з Дерибасівської чи Хрещатика, у спокійних тонах з зеленуватим відтінком, якраз під попелястий костюм.

Волошин поклав валізу на стіл і розкрив її. Витягнув кілька пар білої трикотажної білизни, сорочки, електробритву, рушники й несесер, дорогий несесер чорної шкіри й кілька книжок та журналів — “Огонек”, “Человек и закон”, “Вокруг света”, особливою оригінальністю смаків Манжула не вирізнявся.

Склали акт — огляд Манжулиних речей майже нічого не дав, просто так, деякі штрихи для розуміння характеру та уподобань потерпілого.

Упакувавши валізу й замкнувши її, Хаблак поцікавився в господаря:

— Коли сьогодні встав Манжула?

— Дачники… — одповів Граб не дуже поштиво. — Їм що, горить? Вилежуються…

— Коли ж?

— Десь о дев’ятій чи трохи раніше.

— І відразу на море?

— Поснідав.

— Щось готував?

— Ні. Каже: яєчня набридла, випив молока, сиру господиня принесла — то й приклався. Воно точно: нема кращої їжі, ніж свіжий сир.

— А потім одразу на пляж?

— Виходить, так.

— Не бачили, ніхто не чекав Манжулу на вулиці?

— А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.

Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані — багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.

По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин — тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.

З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.

Волошин мусив заїхати по Хаблака о дев’ятій. Майор поснідав у буфеті й спустився до холу. За скляними дверима бару порядкувала прибиральниця, Хаблак згадав, як брали вони тут Гошу — тепер бармен виконує більш суспільно корисну роботу…

Волошин під’їхав рівно о дев’ятій, наче хизуючись своєю пунктуальністю, і повідомив: Басов уже в управлінні й чекає на них. Постанова на обшук у квартирі Манжули є, і опергрупа готова до виїзду. Більше того, ще вчора ввечері Гурій Андрійович встановив, що в Одесі мешкає Манжулина сестра — її мусили розшукати й привезти на братову квартиру.

Підполковник зустрів Хаблака привітно, взагалі був людиною доброзичливою і навіть, як дещо упереджено вважало начальство, благодушною, але ці якості аж ніяк не заважали йому, в очах підлеглих навіть звеличували. Не дивлячись на те, що підполковник Басов у разі потреби міг, як кажуть, знімати з них стружку.

Гурій Андрійович ознайомив Хаблака з результатом висновків судмедекспертів. Власне, нічого нового вони не сказали, смерть настала після сильного удару головою об камінь і перелому шийних хребців, на тілі загиблого виявлено багато синців і пошкоджень, переломи ніг та ребер, що сталися в результаті ударів, коли Манжула падав у прірву. Тобто він міг сам оступитися і впасти, його могли оглушити й скинути з крутого берега, принаймні з цього приводу експерти не могли сказати нічого путнього.

Не порадували Хаблака й висновки щодо знайденого на краю урвища сліду від каблука в рубчик. Манжула носив м’які шкіряні босоніжки, а слід був залишений, як твердили експерти, черевиком або туфлею значно більшого розміру, приблизно сорок четвертого, крім того, на товстій підошві. Недопалок “Кенту” також не міг належати Манжулі — він не курив, це також зазначили в акті про розтин тіла загиблого.

Хаблак поцікавився, чи виявили залишки слини на недопалкові. На щастя, знайшли — принаймні знатимуть групу крові людини, яка курила “Кент” і кинула недопалок на кручі.

Щоправда, може, курив випадковий перехожий, дачник, бо сільські хлопці, котрі могли вештатися на горбі, навряд чи й нюхали такі дорогі сигарети.

А курили “Кент” учора — Хаблак подумав, можливо, й позавчора, — якщо саме так, недопалок їм не згодиться.

Басов не поїхав з ними на Манжулину квартиру, мав якісь невідкладні справи, зрештою, і чого мав їхати — Хаблак, Волошин, ще два офіцери, не кажучи вже про дільничного інспектора, котрий зранку чекав на них біля дому Манжули — більш ніж достатньо для найретельнішого обшуку однокімнатного помешкання, котре займав Михайло Микитович.

Будинок притулився в глибині тінистої вулиці — звичайний п’ятиповерховий будинок без ліфта. Навколо росли молоді грецькі горіхи, під ними стояли зручні лавочки із спинками — на одній з них примостився міліцейський лейтенант у голубій сорочці з погонами, які чомусь сповзали з його плечей, а поруч літня жінка з червоними заплаканими очима, як догадався Хаблак, Манжулина сестра. Навпроти них сиділи двоє сивих дідуганів: либонь, дільничний знав свою справу й заздалегідь підготував понятих.

Усе виявилось точно так, як передбачав Хаблак. Спочатку дільничний відрекомендувався сам, назвавшись Петром Петровичем Деребою, потім кивнув на жінку й повідомив, що це Мар’яна Микитівна Ковальова, сестра загиблого, а двоє старих — поняті, які, певно, знадобляться.

Дідки одразу підвелися і з готовністю закивали головами, їм було цікаво поспілкуватися з міліцією, а часу ж мали чимало…

Хаблак відповів також церемонно: мовляв, з вдячністю сприймає пропозицію громадськості й з задоволенням скористається їхньою послужливістю.

Піднялися на третій поверх, Волошин відімкнув двері ключем, знайденим у кишені Манжули.

Михайло Микитович займав стандартну, не дуже велику однокімнатну квартиру, і вмебльована вона була просто: сервант, широкий диван, письмовий стіл та два фотелі, але жив покійний, це одразу впадало в око, з розмахом. На письмовому столі стояв японський стереомагнітофон, колись Хаблак чув, що така апаратура коштує десь близько двох тисяч карбованців і навіть більше, стіни кімнати укривали килими, м’який і товстий китайський килим з трояндами лежав на підлозі, а сервант заставлений кришталевими вазами, фужерами й ще якимись витребеньками. З величезної кришталевої вази на журнальному столику стирчали зав’ялі квіти. Хаблак подумав, що Манжула поспішав, залишаючи квартиру, — певно, був акуратистом, бо все блищало чистотою і кожна річ стояла на своєму місці, а от про троянди забув, він би обов’язково викинув прив’ялі, але ж три дні тому квіти були ще зовсім свіжі, а коли поспішаєш, не думаєш про троянди, яким красуватися недовго.

Сестра Манжули, якій Волошин уже встиг повідомити, що міліція розслідує обставини загибелі Михайла Микитовича і у зв’язку з цим мусить оглянути його квартиру, зупинилася в дверях, що вели з коридора на кухню, дістала хусточку й витерла сльози. Хаблак налив їй води з крана, теплуватої і несмачної — холодильник був вимкнутий і стояв відчинений: деталь, яка свідчила, що господар квартири не збирався повертатися сюди найближчим часом.

Жінка відмовилася від води, вона пройшла на кухню і сіла, спершись ліктями на стіл, подивилася на Хаблака й запитала:

— Що сталося? Чому?.. Як загинув Мишко?

Майор умостився навпроти неї — Мар’яна Микитівна сама почала потрібну йому розмову. Він співчутливо перегнувся до жінки через стіл і відповів:

— Може, випадок, а може, й гірше…

— Серце віщувало мені погане, — схлипнула жінка. — Та й Мишко… Він повернувся сам не свій, був чимось стривожений…

Хаблак згадав самовпевненого й навіть трохи пихатого Манжулу в аеропорту, там Михайло Микитович виглядав зовсім спокійним. Але ж перед сестрою міг і не критися, а в Борисполі, певно, розігрував добре продуманий спектакль.

Хаблак хотів запитати в Мар’яни Микитівни, звідки в її брата килими й кришталь, бо зарплати постачальника навряд чи вистачило б на такі витрати, одначе передумав, це могло б насторожити її, а хотілося розмови невимушеної і довірливої, коли співбесідник розуміє тебе, хоче допомогти й каже тільки правду.

Тому й перепитав:

— Кажете, Михайло Микитович повернувся з Києва знервований? В чому це проявлялося? Може, щось розповів вам?

— Та ні, нічого конкретного. Але ж я добре знаю Мишка, мати в нас рано померла, а я на десять років старша. На ноги його поставила.

— Мусили розуміти без слів.

— Отож, бачу — не в своїй тарілці. Розпитую — відмовчується. Каже: втомився і хочу відпочити. їду на село, десь зніму кімнату, щоб ніхто не знав, де, — аби не турбували. Одразу й поїхав. Покидав речі до валізи й викликав таксі. Я його обідати запрошувала, Мишко завжди в мене обідає, коли вихідний, однак того разу відмовився — поїхав, і все.

— Сказав — куди?

— Чого ж йому від мене критися? Звичайно, сказав, він у тому селі вже колись відпочивав, не дуже сподобалось, та чомусь знову поїхав. А мені наказав: нікому ні слова, ані пари з вуст, щоб друзі не пронюхали, де він, бо весь відпочинок лясне.

— І ви — нікому?

— Звичайно, ні. Одній тільки секретарці, Галині Іванівні, а більше нікому.

— Що за Галина Іванівна?

— Секретарка Мишкового директора. З машинобудівного. Він поїхав, а наступного дня вона з’являється. Я на сусідній вулиці в газетному кіоску працюю, то вона підходить, виручайте, каже, Мар’яно Микитівно, директор терміново Михайла Микитовича розшукує, позаріз потрібний, щось там з постачанням, залізо чи прокат якийсь, звичайно, гріх турбувати людину під час відпустки, проте крайній випадок. Ну, треба, то й треба, я і сказала.

Хаблак ледь помітно поворушився на стільці: повідомлення Мар’яни Микитівни зацікавило його.

— А як вона вас знайшла? — запитав. — Секретарка. Звідки дізналась, що ви у кіоску?

— А чого ж критися? Певно, Михайло й розповів на заводі. Мене багато хто знає: бачите, їй було навіть відомо, як мене звуть. Так і сказала: “Виручайте, Мар’яно Микитівно”, я це добре пам’ятаю. І на директора послалася: мовляв, сам Герасим Валер’янович просив, а директора точно так звуть, колись мені Мишко розповідав, який в них директор гарний, і саме так називав.

— Вона сама до вас підходила, секретарка?

— Сама.

— Як виглядала?

— Повна така — білявка, ну, знаєте, звичайно, не природна, тепер природних зовсім мало, отже, фарбована, гарна жінка, в тілі, й блузка мереживна, красива блузка, тепер такі модні.

— Галиною Іванівною сама себе назвала?

— Так. А що? Може, я щось не те вчинила?

— Може, й не те, — невизначено відповів Хаблак, — ніхто нічого не знає…

Майор перейшов до кімнати, де стояв апарат, додзвонився до довідкового й попросив номер телефону приймальні директора машинобудівного заводу. Одповіла секретарка.

— Галина Іванівна? — поцікавився Хаблак.

— Так, вас слухають.

Майор назвав себе й запитав:

— Ви приїжджали позавчора на Аркадію до сестри Михайла Микитовича Манжули?

— Я?.. — щиро здивувалась секретарка.

— А от Мар’яна Микитівна твердить, що саме ви. Цікавились, де можна знайти її брата.

— Вибачте, це якесь непорозуміння.

— І ваш директор не розшукував Манжулу?

— Навіщо? Товариш Манжула вже півроку тому звільнився з заводу.

Це була приголомшуюча новина, і Хаблак не спромігся ні на що краще, ніж запитати:

— Це точно?

— Вас цікавить точна дата й номер наказу?

— Ні, поки що це не так уже й важливо.

— Дати вам телефон відділу кадрів?

— Прошу.

Хаблак записав номер телефону, вже твердо знаючи, що справа починає набирати зовсім несподіваного й незвичайного повороту.

— І ще одне запитання, Галино Іванівно, — попросив, — може, воно видасться вам дивним, але скажіть: якого кольору у вас волосся? Ви не білявка?

— Скоріше — навпаки.

— Тобто?

— Брюнетка. Це має якесь значення?

— Для нас — так.

Поклавши трубку, Хаблак помітив запитувальний погляд Волошина, однак не став нічого пояснювати й поспішив на кухню. Певно, Мар’яна Микитівна трохи оговталася, бо витирала вологою ганчіркою пилюгу, яка встигла вкрити стіл за кількаденну відсутність господаря.

— Пригадайте, будь ласка, — попросив її Хаблак, — заводська секретарка, Галина Іванівна, яка розпитувала вас про брата, була сама? Вона підійшла до кіоска сама? Чи, може, хтось її супроводжував? Можливо, поспішила до когось?

Жінка поклала ганчірку.

— Сама, — ствердила. — Галина Іванівна підійшла сама. Вона ще купила в мене журнал “Україна”, дала карбованця і забула здачу. Я хотіла наздогнати, та не встигла. Вона перейшла вулицю, там у нас сквер, перетнула його й сіла в машину. Це я точно бачила, на неї чекала машина, “Волга” вишневого кольору. Я гукала її, проте Галина Іванівна не почула, машина одразу рушила.

— Номери? — запитав Хаблак. — Номери не помітили?

— Ні, машина стояла до мене боком, ще й за деревами, я ж казала, там сквер.

— Крім водія, хтось був у машині?

— Не знаю. Галина Іванівна сіла на переднє сидіння, а позаду… Може, хтось і був…

— Спробуйте пригадати.

Мар’яна Микитівна спробувала, навіть старатливо заплющила очі, але відповіла невизначено:

— Здається, був, однак твердити не можу.

Хаблак вийшов на балкон, покликав Волошина. Коротко розповів про почуте, і старший лейтенант зумів одразу збагнути всю важливість щойно одержаної інформації.

— Гадаєш, вони подалися потім до радгоспного селища? — запитав.

— Для чого ж тоді містифікація з Галиною Іванівною?

— Вишнева “Волга”! — вигукнув Волошин. — Якщо вони поїхали тою ж “Волгою”, в селищі їх могли побачити. Видна машина, як гадаєш?

— Треба їхати туди.

— Навіть дуже треба.

— А тут?

— Що тут… Хлопці, власне, вже закінчують. Гарно жив Манжула, розкішно. Але поки що нема нічого суттєвого, один блокнот, — показав маленький записник у шкіряній обкладинці. — Адреси, номери телефонів. Згодиться.

— Точно, згодиться, — погодився Хаблак. — Отже, тут кінчаємо?

— Квартиру хлопці опечатають, щось знадобиться — повернемось.

Волошин подзвонив Басову й домовився про подальші дії. Залишивши оперативників у квартирі Манжули, вони знову помчали до злощасного села на чорноморському березі.

Біленко сидів у сільраді, складав акт про якесь порушення. Навпроти нього примостилася на стільці огрядна молодиця з великою господарською сумкою, з якої виднілася зелена цибуля. Молодиця щось доводила сержантові й доводила досить азартно, бо розчервонілася і спітніла. Невдоволено озирнулася на людей, що завадили їхній розмові, навіть махнула рукою, аби вийшли й почекали. Та підхопився Біленко — збагнув: навряд чи даремно вертатимуться до селища Хаблак з Волошиним, і сказав молодиці:

— Ми з тобою, Валеріє, розберемося потім. Зараз у мене невідкладні справи.

— Це чому ж — невідкладні? — заперечила невдоволено. Та сержант обірвав її рішуче:

— Сказано: йди додому. Якщо хоч раз побачу… — він не договорив, лише махнув рукою — видно, жінка збагнула, Що їй справді краще йти, бо підхопила сумку з цибулею і почимчикувала не озираючись. Але, певно, не була б жінкою, якби не лишила за собою останнього слова. Зупинилася в дверях і кинула на прощання:

— Легше всього акти складати, ти попробуй на полі повкалувати… — шалапутливо блиснула очима й зникла.

Вислухавши офіцерів, Біленко запропонував:

— Вам селом швендяти негоже. Та й не розмовлятимуть люди з вами відверто, ясніше ясного. У мене актив є, хлопців по селу пущу — вони про все дізнаються. І я з ними. А вам краще на море податися. Годину чи півтори матимете, чого тут у сільраді стовбичити.

Хаблак покрутив головою: виходило якось незручно, поки вони купатимуться, інші діло робитимуть… Проте Біленко, певно, мав рацію, і майор запитально зиркнув на Волошина: мовляв, на твій розсуд, ти тут начальство, тобі й вирішувати.

Волошин поставився до сержантової пропозиції схвально.

— Точно, — ствердив, — ми тобі, сержанте, тільки заважатимемо. Завдання ясне: вишнева “Волга”?

— Якщо була, люди обов’язково бачили, — розсудливо відповів Біленко. — А якщо бачили й запам’ятали, скажуть.

Сержант пішов шукати своїх дружинників, а міліцейська машина рушила до моря, і Хаблак без особливих докорів сумління заліз у воду, навіть заплив далеченько, так, що крутий берег, з якого скинули Манжулу (тепер майор майже не сумнівався, що саме скинули), видавався зовсім не страшним.

Майор ліг горілиць, дивився у бездонну небесну синяву, легкі хвилі гойдали його, і нараз усі повсякденні клопоти — вишнева “Волга”, квартира з кришталевими вазами, міліцейський сержант на сільських вулицях — видалися дрібними і не вартими уваги.

Уявив скіфа на коні, що зупинився на кручі, і грецьку галеру, яка йде попід берегом з Криму до Ольвії, певно, і в тих людей були свої клопоти. Вони воювали, вбивали, брали в полон. Та все забулося. Пройшли степами скіфи, сармати, гунни, не лишилося від них нічого, тільки кургани й кам’яні баби в степу, а тепер на чорноморському березі стоять великі міста й села, і живуть у них нові люди із своїми клопотами, щастям і тривогами, під вічним небом, на березі вічного моря, і невідомо, може, років через тисячу його, Хаблака, нащадок також думатиме про нього, як він зараз про скіфа на крутому березі.

І чи не є його клопоти з вибухом у аеропорту й вишневою “Волгою” зовсім мізерними, мине час — і все забудеться, а історія складається з якихось більших, значніших подій, у порівнянні з якими те, чим він займається, піщинка на безмежному одеському пляжі.

Хаблак занурив обличчя у воду, пірнув і поплив у глибині з розплющеними очима. Зовсім поруч — здається, міг би дотягнутися рукою — гралися рибки — мабуть, ставрида. Хаблак спробував спіймати одну, але йому не вистачило повітря. Виринув, набрав повні легені й повернув до берега, швидко й ритмічно викидаючи руки.

Берег наближався, більшав — крутий, кам’янистий, суворий — і Хаблак уже не думав байдуже про себе й свою справу.

У Біленковій альтанці сиділо троє хлопчаків, двоє приблизно одного віку, років одинадцяти-дванадцяти, й третій, певно, дошкільник, проте, виявилося, вже закінчив перший клас, про що й повідомив не без пихи. І ще виявилось, що хлопці вчора вранці, біжучи на море, зробили невеличкий гак, бо мусили нарізати в акацієвому гаї рогачів для рогаток, там і наштовхнулися на вишневу “Волгу” й двох чоловіків біля неї.

Хлопці сиділи на старому продавленому диванчику, який доживав свій вік у сержантовій альтанці, дивилися на двох дядьків у цивільному, котрих чомусь цікавлять такі дрібниці, як “Волга” під акаціями — скільки тих “Волг”, “Жигулів” та “Москвичів” гасає приморським шосе та путівцями, особливо тепер, під час курортного сезону. А Хаблак думав: оці троє хлопчаків тільки вчора спілкувались із злочинцями, вбивцями, тільки вчора вранці, зараз розпитає їх і, можливо, одразу вийде на слід.

Але потихеньку-полегеньку, щоб не сполохати долю, щоб не випустити жар-птицю, яку вже тримаєш в руках.

Хаблак присунув стільця до диванчика, аби добре бачити обличчя хлопчаків, і почав здалеку:

— Для чого ж вам так терміново знадобились рогатки?

Перезирнулися, мабуть, дивуючись з нетямущості дорослого й зовні солідного та розумного чоловіка. Рудий нестрижений хлопчак з задерикуватими зизими очима одповів:

— А ворон стріляти чи голубів. їх, знаєте, скільки розвелося!

— Тебе як звуть?

— Степаном.

— За скільки кроків улучаєш в голуба?

Скосив око на друзів — якби не було поруч свідків, міг би трохи й прибрехати. А так посоромився і сказав правду:

— Ну, за п’ятнадцять.

— Добре, — похвалив Хаблак. — Око в тебе зірке. Від такого ока ніщо не сховається. То скажи мені, Стьопо, ти, звичайно, запам’ятав номери тої вишневої “Волги”?

Хлопець розгублено стенув плечима.

— Так я ж не знав, що треба запам’ятовувати…

— А ви? — перевів погляд Хаблак на інших.

Степанів ровесник також знітився під майоровим поглядом, а найменший нараз заявив упевнено:

— Не наша “Волга”, не одеська.

— Чому? — не втримався від поспішливого запитання Хаблак. — Чому так уважаєш? Бачив номери?

Хлопчик похитав головою і пояснив:

— Ні, задній номер рушник затуляв. Багажник дядько підняли й рушник повісили — на сонці, аби підсох.

— А передній?

— Там не підлізеш. Ожинові кущі, й машина впритул до них стояла. Мотором…

— Звідки ж знаєш, що не одеська?

— Я ж технікою цікавлюсь…

— “Волги” і в Києві і в Одесі зовсім однакові.

— А в нас інші талончики про техогляд. Бачили, їх на машинах ліплять?..

— Бачив, — ствердив Хаблак, — на лобовому склі.

— Точно. Тільки в нас у Одесі білий квадратик і цифри червоні — тисяча дев’ятсот вісімдесят один, а на тій “Волзі” цифри були чорні.

“Київська!”. Хаблак пригадав київські приватні машини. Так, у Києві цього року власники ліпили білі квадратики з чорними цифрами, минулого року — зелені, а цього — білі.

— Ти точно пам’ятаєш, що білий талончик? — перепитав. — З чорними цифрами?

— Можу забожитися.

— Не треба. — Хаблак зустрівся очима з Волошиним, той давно все зрозумів, майорові здалося, навіть підморгнув непомітно.

— Ну, а дядьки біля “Волги”? — взяв на себе ініціативу Волошин. — Хто з вас запам’ятав їх?

Рудий Степан підніс руку, зовсім як на уроці в школі.

— Я, — почав упевнено і трохи відтер плечем малого, котрий помітив якийсь нікому не потрібний паперовий квадратик і чомусь одержав за це похвалу приїжджих. — Я точно бачив, один стояв біля акації, такий високий, у чорному береті, з біноклем. І на дорогу дивився.

— Добре, — схвалив Волошин, — здається, ти гарно його запам’ятав. І цей дядько дивився на дорогу в бінокль?

— Ні, бінокль у руці тримав. Але для чого ж бінокль, тільки щоби дивитися.

— Це ти правильно зауважив: бінокль, щоб дивитися. Отже, дядько високий? Худий чи кремезний?

— Здоровило! — нарешті подав голос третій хлопчина, чорнявий і кирпатий. — Високий і здоровий, сорочка в нього з короткими рукавами, а м’язи!.. — Зігнув руку, показавши, які саме. — Як у борця.

— Ні, — він на боксера схожий, — заперечив Степан, — не на борця, а на боксера. На цього… — озирнувся на товариша, шукаючи підтримки. — Ми з тобою по телеку бачили, коли наші з американцями билися… Він судив якраз, казали колишній боксер, і прізвище його — Енгібарян.

— На Енгібаряна? — удав, що не повірив, Волошин. — Це чому ж?

Степан подумав трохи і відповів розгублено:

— Як чому? На Енгібаряна, і все.

Але чорнявий хлопець виявився спостережливішим. Шморгнув носом і пояснив:

— А в нього ніс такий прямий… До того ж лисий і вилицюватий. Кремезний, а чоло трохи назад.

Хаблак пригадав Енгібаряна — певно, хлопець більш-менш точно змалював його портрет.

— Кажете: дядько з біноклем був у тенісці? — запитав. — Білій чи голубій?

— Ні, жовтій, — пожвавішав чорнявий. — Така гарна сорочка, з погончиками.

— А штани?

— У джинсах. Вони обидва були в джинсах.

— А який другий? — запитав Волошин. — Той, схожий на Енгібаряна, стояв з біноклем біля акації, а другий?

— Той у машині лежав, на задньому сидінні. Спав, тільки ноги виставив.

— І ноги його були у туфлях? Ще підбори в них у рубчик…

Хлопці перезирнулися. Певно, хотілося підтакнути, та рубчика на підборах ніхто не запам’ятав.

— Може, й з рубчиком, — нарешті не зовсім упевнено сказав Степан, але Хаблак перебив його:

— А другий дядько випадково не лисий?

І знову відповів чорнявий:

— А він хусточкою накрився. Спав — і хусточкою від мух, бо мухи влітку спати не дають.

Хаблак подумав, що той, другий, може, й не спав, а тільки прикидався: накрився хусточкою зовсім не від мух. Мабуть, досвідчений і хитрий, йому свідки не потрібні, навіть такі непевні, як сільські хлопчаки. А виявилось, гарні, спостережливі й розумні хлопчаки, і навряд чи дорослі помітили б більше й змалювали чужаків у акацієвому гаю краще, ніж ця малеча. Правда, не зовсім уже й малеча: старший, либонь, в четвертому класі…

Хаблак запитав у Степана:

— Ти в четвертому вчишся?

— Перейшов у п’ятий. Ми — разом із Васьком, — тицьнув пальцем у кирпатого.

— У п’ятому — це добре, — схвалив Хаблак. — А батьки ваші вдома?

— Мати. Батько поїхав до Одеси. Він — шофером, і повіз молоко, — одповів Степан.

Волошин зрозумів Хаблака: мусили в присутності дорослих записати свідчення хлопчаків. Але ще мали час, раніше слід було обдивитися акацієвий гай, де стояла вишнева “Волга”.

Вони всі втиснулися в міліцейську машину: Хаблак узяв на руки малого, а четверо розмістилися на задньому сидінні: добре, “Волга” — не “Жигулі”, проте, подумав Хаблак, розмістилися б і в “Жигулях”, машина хоч і не гумова, але сам бачив, як везла сім дорослих.

Акацієвий гай розкинувся метрів за сто п’ятдесят від бруківки, що з’єднувала село з магістральним шосе. До гаю вела вибоїста грунтова дорога. Хаблак наказав шоферові зупинитися на бруківці: далі пішли пішки — на грунтовій дорозі могли лишитися відбитки протекторів вишневої “Волги”, і було б нерозумно самим затерти їх.

Хлопці точно показали місце, де стояла “Волга”, — на пожухлій траві не лишилося слідів, однак за кілька метрів, де машина розверталася, на глинистій поверхні протектор відбився досить чітко — слід скатів саме від “Волги”, в цьому не було жодного сумніву.

Волошин почав фотографувати сліди, а Хаблак попросив хлопчаків показати, де стояв чоловік з біноклем. Сперся об стовбур тої акації. Звідси добре бачив дорогу, його ж затуляли густі ожинові кущі — чудове місце для спостереження: всі, хто йде або їде з села до шосе, як на долоні, тебе ж ніхто не помічає.

Потім вони з Волошиним пройшли грунтовою дорогою до бруківки і ще в двох місцях сфотографували відбитки протектора.

— Нема проблем, — бадьоро мовив Волошин. — Усе на блюдечку з голубою смужкою. Київська вишнева “Волга”, знімки протекторів, словесний портрет одного з бандитів, можливо, відбиток підбору та підошви черевика одного з них. Є де розгулятися…

— Є, — погодився Хаблак, — навіть не мріяв.

— Фокус з літаком не вдався, — почав уголос міркувати Волошин. — А комусь треба прибрати цього Манжулу. Терміново прибрати — вони дізнаються, що пасажири літака врятувалися, і виїжджають до Одеси. Не зовсім оригінальна містифікація сестри Михайла Микитовича, дізнаються, куди той заховався, а Манжула таки заховався, знав чи здогадувався, хто на нього полює, ось і забився в село. Сестру попередив, аби нікому не казала, та вийшла помилка. От бандити й скористалися з неї.

Хаблак машинально кивав. Волошин казав про очевидне, а він думав, що справа тільки починається, навіть якщо йому вдасться швидко вийти на слід убивць, доведеться розв’язувати багато складних питань, а в тому, що все не так просто, Хаблак майже не сумнівався.

І ще — подвійне життя Манжули.

Звідки у звичайного заступника начальника відділу заводу, який до того ж уже півроку не працював, дві тисячі в кишені піджака, японська радіотехніка, килими та кришталь удома? За двісті карбованців на місяць цього не придбаєш…

Він тепло попрощався з хлопчаками та Біленком, міліцейська “Волга” (уже вкотре!) мчала приморським шосе, і Хаблак думав, що сьогодні мусить обов’язково порозмовляти з сестрою Манжули. Мар’яна Микитівна повинна щось знати, неодмінно знає. Хоч витягнути з неї якісь крупинки буде важко, проте треба, і сьогодні це його головне завдання.

В управлінні міліції на них чекала новина. Виявляється, ретельний обшук Манжулиної квартири все ж дав наслідки: після того, як Хаблак з Волошиним виїхали до радгоспного селища, оперативники знайшли тайник. Добре замаскований тайник у підвіконні. І в ньому ощадні книжки та гроші готівкою — всього на суму п’ятдесят сім тисяч карбованців. Не кажучи про два десятки золотих червінців, акуратно загорнутих у лляну ганчірку.

Повідомивши цю новину, підполковник Басов тільки збентежено розвів руками.

— Оце фрукт, — мовив. — І чує моє серце, Сергію Антоновичу, на велику панаму вийдете.

Хаблак не міг не погодитися з Басовим: злочинці діяли з розмахом, один вибух у аеропорту чого вартий!..

А п’ятдесят сім тисяч і золото у підвіконні звичайного заводського постачальника звідки?

Мар’яна Микитівна Ковальова мешкала в комунальній квартирі на старій одеській вулиці — чотириповерховий будинок з великим квадратним двором, квартири великі, галасливі, населені корінними одеситами, яким пальця в рота не клади.

У квартирі мешкали ще дві сім’ї — раз треба було дзвонити Кременецьким, двічі — Дорфманам і тричі — Ковальовій.

Майор натиснув тричі, сподіваючись, що відкриє сама Мар’яна Микитівна, та за дверима залопотіли легкі кроки, двері трохи відчинилися, і в щілину визирнуло дівча.

— Вам кого? — запитало, блиснувши очима.

— Ковальову.

— Зараз. — Дівча не відкинуло ланцюжок, зникло і з’явилося хвилини через дві. Запитало:

— А ви хто? Бабця питає…

— Скажи, з міліції.

Дівча округлило очі й знову залопотіло коридором. На цей раз пауза затяглася хвилини на чотири, Хаблак роздратовано переступив з ноги на ногу, нарешті почув човгаючі кроки, у щілину визирнула сама Мар’яна Микитівна, побачила Хаблака, впізнала, але не відчинила одразу.

— Ви до мене? — запитала.

“Ні, до папи римського…” — ледь не вигукнув Хаблак, проте відповів напрочуд увічливо:

— Маю розмову і, якщо не заперечуєте…

— Заперечую, не заперечую… — пробуркотіла сердито, — все одно спробуй здихатись…

Скинула ланцюжок і поплуганилась довгим, захаращеним якимись старими шафами й скринями коридором. Хаблак вирішив, що й кімната в Мар’яни Микитівни така ж захаращена — старий цератовий диван, дубовий буфет, етажерки, комоди й віденські стільці, але, виявилось, помилився, бо у великій тридцятиметровій кімнаті стояла модерна імпортна “стінка”, а між модним, оббитим золотистою тканиною диваном і такими ж кріслами притулився полірований журнальний столик. Щоправда, замість журналів та газет тут зовсім по-королівському лежало на вишитій подушці біле кудлате собача — побачивши Хаблака, поворушилося, показало зуби й невдоволено загарчало.

— Не бійтеся, — заспокоїла Мар’яна Микитівна, ніби й справді болонка могла когось злякати. Взяла собаченя разом з подушкою і притулила до грудей, зовсім як малу беззахисну дитину.

Пам’ятаючи сердиту репліку Ковальової в коридорі, Хаблак приготувався до бесіди неприємної, коли треба долати недоброзичливість і навіть ворожість, проте Мар’яна Микитівна чи то опанувала себе, чи то змінила тактику — запропонувала майорові м’яке й зручне крісло й поцікавилась, чи не хоче чаю.

Хаблак не хотів: пообідав разом з Волошиним у їдальні й випив замість компоту пляшку пепсі-коли, однак не відмовився, знаючи, що бесіда за чашкою чаю стає менш офіційною, набирає якогось інтимного забарвлення, а йому хотілося побалакати з Мар’яною Микитівною саме так, неофіційно, коли в людини зникає напруженість та упереджене ставлення до представника влади.

Мар’яна Микитівна взяла чайник і пішла до кухні — з чайником в одній руці й притиснувши собача другою. Хаблак зручніше вмостився в кріслі, чіпко оглядаючи кімнату, — розраховував мінімум на десятихвилинне чекання, та Ковальова з’явилася хвилини за дві з тацею, на якій стояли чашки з цукорницею, та незмінним собачам, котре ніяк не могло примиритися з Хаблаковим уторгненням і гарчало на нього.

— Якраз у Дорфманів закипів чайник, — пояснила Мар’яна Микитівна. Вона дістала з серванта вазочку з варенням і малесенькі блюдечка, усе це розмістила на журнальному столику, де раніше лежала болонка, тепер собача вмостилося у неї на колінах, періодично показуючи Хаблакові зуби, — чомусь майорові розхотілося пити чай, та все ж затиснув чашку долонями, пригубив, поставив назад на столик і мовив:

— Сподіваюсь, Мар’яно Микитівно, наша розмова не видасться вам дуже обтяжливою, бачу, ви жінка мужня і знайдете в собі сили, або відповісти на кілька запитань.

Мар’яна Микитівна наклала собі повне блюдечко варення, гостро зиркнула на Хаблака й відповіла твердо:

— Так, я знайду в собі сили, хоч і важко. Бідний Мишко, він так любив мене, до речі, я маю докази цього, — вставила раптом зовсім іншим тоном, по-діловому, — він любив мене, бо зневірився в жінках. Боже мій, як він страждав! — вигукнула нараз патетично, закотивши вгору очі.

“Підпільний страждальник і пройдисвіт, — не без роздратування подумав Хаблак. — Страждав і крав у держави…”

Так, майор був упевнений, що Манжула обкрадав саме державу, спробуй в наші часи накрасти в квартирах чи награбувати в перехожих на п’ятдесят тисяч карбованців, не рахуючи золота, кришталю та килимів…

А скільки ще розтринькав, пропив, прогуляв…

Хаблак відчув, як злість підступила до серця, і, щоб приховати свої справжні почуття, взяв чашку й почав помішувати в ній срібною ложечкою. Сказав, підігруючи Ковальовій:

— Я чомусь упевнений, що ви — єдина людина, якій довіряв Михайло Микитович. Тому й прийшов саме до вас.

— Кому ж довіряти, як не сестрі! — ствердила й нараз запитала наче між іншим, але дивилася гостро й пильно: — Коли я зможу одержати гроші?

— Ви маєте на увазі?.. — аж здивувався такому нахабству Хаблак.

Проте Мар’яна Микитівна не жартувала.

— Так, — вела далі, — я маю на увазі гроші, які вчора чомусь забрала міліція. Незаконно забрала. Ці гроші належать мені, бо я — єдина спадкоємиця і маю право…

— Ось про ці гроші я і хотів порозмовляти з вами, — перебив її Хаблак.

— А для чого розмовляти? Їх треба повернути, я скаржитимусь — до чого дійшли, вламуються до приватної квартири, забирають трудові заощадження!..

Хаблак застережливо підвів руку.

— Хвилиночку! — спробував зупинити Ковальову, та жінка не помітила жесту і, певно, не почула слів.

— Трудові заощадження!.. — повторила голосно. — Сподіваюсь, ви знаєте, що, за законом, вони належать мені.

— Знаю, — нарешті подав голос Хаблак, — якщо ви єдина спадкоємиця…

— Єдина.

— Законом передбачено, що можете одержати спадок через півроку. Цей строк установлений…

— Знаю. Аби виявити всіх спадкоємців. Однак більше нікого не буде, я і тільки я мушу одержати все.

— Якщо належить, одержите.

— Але чому ж тоді міліція забрала гроші й цінності?

— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого брата й збираємо речові докази.

— Хіба гроші також речові докази?

— Звичайно. І нікуди вони не дінуться, ви одержите їх, якщо з’ясується, що вони нажиті чесною працею.

— Чому ж нечесною! — розсердилася Мар’яна Микитівна так, що кинула на диван подушку з болонкою. Але собача загарчало не на неї, а на Хаблака, навіть гавкнуло.

— Пробач, Манюня, мама образила тебе… — просюсюкала Мар’яна Микитівна, але одразу забула про болонку й кинула Хаблакові: — Ви смієте сумніватися в порядності мого брата!

— Поки що ні, — покривив душею майор. — І хочу, аби ви пояснили, звідки в Михайла Микитовича такі гроші. Адже його зарплата…

— Мишко одержував триста карбованців на місяць, — дещо перебільшила братові статки Мар’яна Микитівна, — і жив ощадливо…

— Так, — не втримався від іронії Хаблак, — про це свідчать японський магнітофон і кришталеві вази, які коштують…

— Вази він одержав у спадок від мами. Й килими. Наша мама померла шість років тому й все лишила Мишкові.

— І гроші?

— Так, і гроші, — Ковальова навіть не затнулася.

— І багато заробляла ваша мама?

— Вона одержувала пенсію за батька.

— І відклала п’ятдесят сім тисяч?

— Але ж нашого батька знала вся Одеса. Микита Львович Манжула, відомий педіатр, запитайте в кожного… Він був людиною заможною, а мама не розтринькала гроші. Крім того, наші батьки мали віллу на березі моря, і мама продала її після батькової смерті.

Ковальова казала все так упевнено й переконливо, що Хаблак завагався: а що, коли його підозри безпідставні — справді, вілла на березі моря коштує великі гроші, та й відомий на всю Одесу педіатр, мабуть, заробляв багато, не кажучи вже про ліві прибутки…

— Добре, — мовив примирливо, — не про те зараз мова. — Нараз одна думка майнула в нього, і майор запитав: — Отже, ваша мама лишила всі гроші Михайлу Микитовичу? А вам нічого? Чому не навпіл?

Очі в Ковальової забігали, проте вона одразу опанувала себе й одповіла впевнено:

— Чому тільки Мишкові? Й мені також. Але ж я, самі бачите, мешкаю в комунальній квартирі й боялася тримати таку суму при собі. Я довіряла братові й зберігала свої заощадження в нього. І вимагаю, щоб половину грошей, те, що належить особисто мені, віддали негайно. Розумію, решту треба чекати півроку — я почекаю, це вже не так і важливо…

— Але чому, коли ми почали огляд квартири вашого брата, ви не повідомили про тайник?

— Щоб мати халепу? Отак, як зараз, доводити, що гроші мої, і чекати півроку?

— Тобто ви хотіли потім забрати гроші з тайника самі?

— Е-е, ні… — Мар’яна Микитівна рішуче похитала вказівним пальцем мало не під носом у Хаблака. — Ви натякаєте на щось незаконне, а незаконного тут нічого нема. Хіба погано, коли людина забирає своє, те, що належить їй по праву?

— Якщо по праву, нічого поганого, — погодився Хаблак і спробував перевести розмову на інше: — А скажіть, Мар’яно Микитівно, ви не знали, що ваш брат останні півроку не працює?

— Чому ж… — спробувала заперечити, проте вчасно згадала про історію з секретаркою, трохи збентежилась і поправилась: — Так, не знала, певно, Мишко не надавав цьому значення і просто забув сказати мені.

— Однак ви твердите, що в нього не було від вас секретів. Якось не сходиться…

— Ну, знаєте! — аж розсердилася. — Подумати тільки — робота… Сьогодні тут, завтра там. Гадаєте, мене цікавило, на заводі він чи в якомусь тресті… Чи не однаково?

— Самі казали, що характер ваших стосунків з братом виключав недомовки.

Мар’яна Микитівна замислилась на кілька секунд, видно, зрозуміла, що трохи переграла, й вирішила хоч якось згладити негативне враження від своїх слів:

— Чекайте, — замахала руками, — я вам зараз доведу, що все це не так. Мишко, коли виїжджав з Одеси, завжди пам’ятав про мене й часто писав. Я ж кажу: не міг існувати без мене. Ось листи, — дістала з різьбленої дерев’яної шкатулки. — До речі, і цю скриньку подарував мені, бачите, яке чудо: ручна робота, гуцульська. Певно, Мишко просто забув сказати, що звільнився, його не було в Одесі мало не півроку, я гадала — у відрядженні, він же постачальник, і тільки й робив, що їздив…

— І ці листи, — підохотив Хаблак, — написав останнім часом?

— Так, з Івано-Франківської області. Я ж кажу: була впевнена, що він там у відрядженні, а він, мабуть, вирішив перепочити. Бідний хлопець, стомився, а з його серцем…

Хаблак згадав упевненого, самовдоволеного чоловіка в білих джинсах і не дуже повірив Мар’яні Микитівні. Однак нічим не виказав своїх сумнівів.

— Кажете, Михайло Микитович аж півроку був у Івано-Франківській області? — уточнив.

— Можете пересвідчитися. — Ковальова подала майорові листи. — Читайте, я дозволяю, вони адресовані мені. Бачите, Мишко не забував свою сестру, писав двічі на місяць, не менше.

Писав Манжула Ковальовій справді регулярно. Не листи, а листівки, всього по кілька рядків, одинадцять листівок, першу відправлено в січні з самого Івано-Франківська, інші з Коломиї, Яремчі, Косова, знову з Івано-Франківська… Останню, згідно з поштовим штемпелем, опустив до скриньки місяць тому в Снятині.

Хаблак швидко пробіг очима написане.

З Яремчі:

“Дорога Мар’яно! Я в Карпатах. Тут сніжно. Люди ходять на лижах, а я ніяк не виберусь. Багато справ. Така вже наша доля. Цілую. Михайло”.

На іншій з краєвидом якогось карпатського містечка:

“Дорога Мар’яно! Два тижні не писав, трохи закрутився. Стояли морози, я придбав собі дублянку. Морози в Карпатах — чудо. Все біле, й сніг рипить. Цілую. Твій Михайло”.

Цю листівку Манжула відправив з Коломиї.

Ще одна з Рахова:

“Дорога сестро! Лежу на ліжку в готелі, трохи прихворів, але, на щастя, не грип. Звичайна простуда, день-два й стану на ноги. А так у мене порядок, працюю, їжджу, Карпати вже трохи набридли, скучив за Одесою. Цілую. Михайло”.

Інші приблизно в такому ж дусі.

Хаблак попросив у Ковальової дозвіл і занотував, коли й звідки вони писані — Манжула їздив по Карпатах дещо безсистемно: сьогодні в Коломиї, через десять днів аж у Рахові на Закарпатті, а ще через два тижні за кілька десятків кілометрів від тої ж Коломиї у Кутах. Але межі Івано-Франківської області, судячи знову ж таки з листівок, залишав тільки раз: лежав хворий у рахівському готелі.

Правда, кілька днів прожив на кордоні двох областей, на Яблунецькому перевалі в готелі “Беркут”. Видно, відпочивав од трудів праведних. Так і писав:

“Дорога сестро! Третій день мешкаю в чудовій місцині, У серці Карпат, на перевалі. Красивий дерев’яний готель, пристойні номери, ресторан і бар, є де відвести душу. А навколо смерекові ліси. Трохи одійшов од справ, відпочиваю. Твій Михайло”.

Датовано цю листівку дев’ятнадцятим травня, і Хаблак подумав: наприкінці травня в Карпатах справді рай, навіть позаздрив Манжулі — це ж треба, бити байдики в смерековому лісі, та ще й із щовечірніми коктейлями. До того ж піжон у білих джинсах напевно не обмежував себе товариством ресторанних офіціантів…

Мар’яна Микитівна уважно стежила, як Хаблак занотовує до блокнота окремі місця з Михайлових листівок. Сприйняла його цікавість по-своєму:

— Тепер ви переконалися, що ми жили душа в душу? — запитала. — І що між нами не було секретів?

“Й ви, шановна, знали про деякі аспекти життя вашого брата…” — подумав майор. Адже “крутився”, за його власним висловом, у Карпатах Манжула не даремно і також не даремно звільнився з роботи саме перед тією поїздкою.

Мабуть, мав якісь ліві справи в Карпатах, можливо, щось пов’язане з лісом чи виробами гуцульських умільців, бо на який ще бізнес може розраховувати ділок у цьому краї?

— Так, я переконався в ніжних почуттях Михайла Микитовича до вас, — одповів сухувато.

Зрозумів: навряд чи витягне щось більше з Мар’яни Микитівни, добре, хоч показала йому Манжулині листівки, вони дали немало матеріалу для роздумів.

Басов зустрів Хаблака запитанням:

— Щось вивудив у старої пройди?

— Трохи.

— Вона замилювала тобі очі батьком і віллою?

— Казала.

Басов покрутив головою.

— Нашим хлопцям також торочила. Після того, як вони знайшли тайник з грошима й золотом. Я поцікавився, що до чого. Батько в них і справді був лікар, звичайний педіатр у дитячій поліклініці, скромна людина. До того ж розлучився з першою жінкою, матір’ю Мар’яни Микитівни. Дачу вони мали, віллу, як каже Ковальова. Дерев’яна халупа по дорозі в Затоку. Є в нас таке приморське село. І продала мати Ковальової цю халупу за півтори тисячі, фактично взяла гроші за ділянку, ось тепер там якийсь завмаг віллу відгрохав, кам’яний будинок з мансардою.

— Півтори тисячі… — задумливо повторив Хаблак. — Менше, ніж знайшли в кишені Манжули.

— Нічого собі, кишенькові гроші… — підтакнув Басов. — Що робитимеш?

— Нічним рейсом до Києва. Чомусь мені здається: звідти нитки тягнуться: київський рейс, потім вишнева київська “Волга”… Порадимося з Дробахою і завтра тобі подзвонимо. Квиток на літак візьмете?

— Це в наших руках, — посміхнувся Басов.

11. Дробаха слухав Хаблакову розповідь про одеські події й потихеньку та зосереджено дмухав на кінчики пальців.

— І якого ж висновку ви дійшли? — запитав нарешті.

— Треба шукати вишневу “Волгу”.

— Слушно.

— І чоловіка, схожого на Енгібаряна. Це не так уже й складно.

— Згоден, майоре, розмірковуєте логічно, але, чесно кажучи, мене найбільше цікавить карпатський вояж Манжули.

— Може, останні події пов’язані саме з цим вояжем, як ви зволили висловитись?

— О-о, ми вже перейшли на дипломатичний лексикон… — м’яко посміхнувся Дробаха.

— Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

— Уже, — заперечив Іван Якович, — уже вийшов, товаришу майор. Мусите знати: гарний криміналіст — ніщо без дипломатичних здібностей.

— Вважаєте?

— Упевнений. Маю на увазі не зовнішній дипломатичний лоск, а вміння тримати себе, знайти підхід до людини, потрібні слова.

— Затуманити супротивникові голову, обвести його навколо пальця?

— Якщо хочете, й це… — Дробаха не сприйняв легкої Хаблакової іронії. — Отже, усі сили на розшуки вишневої “Волги”… Але не забувайте про Бляшаного та Лапського, все може бути, шановний Сергію Антоновичу.

— А науково-дослідний інститут? — поцікавився Хаблак. — Ви називали якогось Курочка.

— Ставимо крапку, — відмахнувся Дробаха. — Вчора подзвонив мені з Одеси академік Корольков. Вибачався… Виявляється, зовсім забув, що в Борисполі перед посадкою дістав із валізи теку з якимись розрахунками. Хотів подивитися на них у літаку. Тека лежала на дні валізи і, коли б у ній було б щось стороннє, скажімо, міна, Корольков обов’язково б її помітив.

— Біс його зна що! — розсердився Хаблак. — Водять нас за ніс.

— Киньте, — мовив примирливо Дробаха, — не забувайте: сам Корольков! Він весь у своїх формулах і розрахунках, Для чого йому забивати баки валізами? Слава богу, хоч згадав… Але, — зсунув брови, — й ви не забивайте собі баки Другорядним. Перевірку Лапського та Бляшаного доручимо іншим. А вам треба зайнятися готелями.

— Якими готелями? — щиро здивувався Хаблак.

— Не підмінюватимете ж ви автоінспекцію… Вишнева “Волга” — їхня справа, а Манжула, мабуть, мешкав десь у готелі…

— Так, у готелі, він казав про це.

— Якому?

Хаблак лише знизав плечима, а Дробаха повчально мовив:

— У готелі могли запам’ятати Манжулу, Ви кажете, чоловік помітний — поцікавтесь у чергових, покоївок, може, за щось і зачепитесь.

Звичайно, Іван Якович мав рацію, і Хаблакові навіть зробилося соромно, що сам не додумався до таких елементарних речей. Однак не став займатися самокатуванням, зрештою, вони з Дробахою підстраховують один одного, та й взагалі давно відомо, що один у полі не воїн.

За годину Хаблакові доповіли, що Михайло Микитович Манжула протягом двох тижнів (він виписався з готелю в день злощасного одеського рейсу) знімав двокімнатний номер,“люкс” у готелі “Київ”. Хаблака це розсердило: він, майор міліції і старший інспектор Київського карного розшуку, тільки раз мешкав у “люксі” значно скромнішого готелю “Моряк” — і то завдяки тому, що приїхав до Одеси разом із слідчим з особливо важливих справ, а тут якийсь пройдисвіт, нах-хаба, як подумки обізвав його Хаблак, так, нах-хаба у білих джинсах чи японському вельветовому костюмі, дармоїд, котрий дозволяє собі не працювати півроку, розкошує в комфортабельному “люксі”.

Чому?

Так і запитав у адміністраторки: чи не пам’ятає випадково постояльця Манжулу Михайла Микитовича й на якій підставі той оселився в “люксі”?

Адміністраторка, симпатична жінка з густо нафарбованими губами, наморщила свого гарного кирпатого носика, трохи подумала, проте Манжули не пригадала чи вдала, що не пригадала. Вона погортала якийсь журнал і повідомила: товариш Манжула Михайло Микитович поселився за бронею міністерства, і назвала — якого.

“Скільки вона йому коштувала?” — хотів запитати майор, та втримався, але все ж подумав, що, можливо, французька помада на губах гарненької адміністраторки придбана також на Манжулині гроші.

Однак що вдієш: не впійманий — не злодій. Певне коло людей ще користується з цього, проте він, майор міліції Хаблак, саме для того існує на світі, аби довести їм — усьому приходить кінець. А може, він даремно злостивиться на жінку, он як привітно посміхається йому, справді симпатична й дивиться доброзичливо.

Хаблак піднявся ліфтом на одинадцятий поверх (і тут Манжула дбав про себе: далі від міського гамору та автомобільного смогу), чергова зміряла його уважним поглядом, либонь, знала всіх своїх пожильців, бо запитала:

— Поселяєтесь?

Це запитання сподобалось Хаблакові, воно свідчило про спостережливість чергової, він присів біля її столика й показав посвідчення.

Жінка не здивувалася, тільки посерйознішала і якось вся аж підібралася — звичайно, знала, що даремно з карного розшуку до неї не прийдуть.

Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули.

— П’ять днів тому в сімнадцятому номері вашого поверху мешкав цей чоловік, — мовив. — Михайло Микитович Манжула. Пам’ятаєте його?

Чергова взяла знімок, піднесла ближче до очей, та одразу поклала назад на стіл.

— Звичайно, пам’ятаю. Він — з “люкса”.

— Що можете сказати про нього?

— А нічого. Чоловік як чоловік. Не напивався, не скандалив.

Хаблак вирішив почати здалеку.

— Розкажіть трохи про нього, — попросив. — Коли прокидався, коли йшов на роботу? Певно, приїхав до Києва у справах?

Чергова подивилась на Хаблака уважно. Мабуть, до неї, нарешті, дійшло, чому саме Манжулою цікавиться працівник карного розшуку.

— Невже злочинець? — Від здивування в неї сіпнулась губа. — Такий поважний і респектабельний чоловік.

Видно, вона мала ще старі уявлення про злочинців: у насунутій на чоло кепочці, з розстебнутим коміром сорочки, сигаретою, приліпленою до губи, та татуїровкою на оголених грудях.

— Ніхто нічого не знає, — поспішив заспокоїти жінку Хаблак, — ваш колишній постоялець загинув, і ми розслідуємо обставини його смерті.

Жінка зітхнула чомусь з полегшенням: бува ж таке, їй простіше було сприйняти звістку про смерть людини, ніж розчаруватися в ній.

— Інша справа, — сказала, — а я вже подумала…

Що саме подумала, Хаблак уже знав, тому й перепитав:

— Отже, кажете — респектабельний… І в чому це проявлялося?

— Статечних людей одразу видно. Навіть по одягу.

“Ну, — подумки заперечив Хаблак, — це вже дзуськи. Тепер і грабіжник у японському вельветі піжонитиме”.

— Тобто Манжула поводився тихо, вранці йшов на роботу, увечері відпочивав?..

Чергова трохи подумала й заперечила:

— Мені чомусь здалося — він у відпустці. Приїхав до Києва відпочивати, бо нікуди не поспішав і підводився пізно. Іноді півдня в номері просиджував.

— Не розпитували: як йому ведеться в Києві, чи не нудьгує?

— Була розмова. Колись сів він тут, де ви зараз. Трохи розбалакались, каже: подобається мені ваше місто, з задоволенням переїхав би. Бо у нас, в Одесі, влітку курортники надокучають. І ще сказав: вирішує в Києві якусь справу. Я зрозуміла — вчений або художник, бо в усьому закордонному й дуже гарно пахло від нього.

— Тепер пахнути кожен може: на Хрещатику он паризький одеколон продають…

Чергова суворо закопилила губу. Запитала:

— От від вас так не пахне, ви можете заплатити за паризький, бо я, вибачаюсь, ні.

— І я не можу, — чесно погодився Хаблак. — А гості до Манжули ходили? — запитав.

— Жінок маєте на увазі? — хитро примружилась чергова.

— Не тільки. Чоловіків також.

— Усе буває, — махнула рукою. — Є дівчата, що по номерах бігають. Але ж у нас суворо: до одинадцятої години…

— І до Манжули бігали?

— Не пригадую. Одного разу, правда, компанія завалилася. Він уранці пояснював: у ресторані познайомилися, то й запросив до себе на шампанське. Двоє чоловіків з дівчатами. Сиділи до пів на першу, я йому дзвонила, аби гостей випроваджував.

— Чекайте, і один з тих гостей — високий і лисуватий? Ніс приплюснутий, як у боксера, обличчя вилицювате? Схожий на вірменина? Років п’ятдесяти?

Чергова роздумливо похитала головою.

— Та ні… — Нарешті пригадала і одповіла впевнено: — Молодики, років по тридцять. Я ще здивувалась: такий солідний чоловік і з молодиками… Але ж, — презирливо випнула губи, — я вже нічому не дивуюсь. Дівчата з хлопцями були, гарні дівчата, хоча й такі… Ну, хто з порядних дівчат до незнайомого чоловіка в номер піде? А він випив, розкис, ну й запросив…

— Вранці пробачався?

— Я ж кажу: совість ще мав. Інші нап’ються, скандалять і ти ще винна, а Манжула все ж совість мав — учену людину здалеку видно.

— А вдень? — почав зондувати Хаблак. — Мусили ж до нього колеги приходити?..

— Звичайно, не на хуторі ж…

— І хто ж?

— Ну, приходили якісь чоловіки. Раз чи два, мені це байдуже. Тут, знаєте, скільки народу ходить! Приїжджають, від’їжджають, відвідувачі, компанії. Нам у це втручатися не можна. Аби тільки вночі був порядок.

— Як часто ви чергуєте?

— Раз на три доби.

“Попитати ще двох чергових”, — відзначив про себе Хаблак.

Видно, жінка прочитала його думки, бо порадила:

— А ви ще з Ніною побалакайте. Покоївка, прибирає в номерах. Вони іноді більше за нас знають. Та й ще двох чергових попитайте, моїх змінниць.

— Ніна тут?

— Куди дінеться!

Чергова підвелася, і Хаблак пішов за нею коридором. Зупинилися біля розчинених дверей, за якими гудів пилосос. Чергова погукала покоївку — і Ніна вийшла: літня жінка в білому халаті й такій же білосніжній хустці, чомусь вона видалася Хаблакові не покоївкою, а медсестрою, не вистачало тільки червоного хреста на хустці, й очі в неї були втомлені й добрі, як у справжньої медсестри.

— Оце товариш з міліції, хоче побалакати, — заявила чергова, але не пішла, видно, цікавилась розмовою і не хотіла лишати їх наодинці.

— У сімнадцятому зараз хтось живе? — запитав Хаблак.

— Сьогодні виїхали, — відповіла чергова. — Двоє з Москви, ревізори.

— Отже, номер вільний?

— Я там ще не прибирала, — втрутилась Ніна. — Не встигла.

— А можна туди?

Покоївка допитливо зиркнула на чергову.

— Взагалі не дозволено… — почала нерішуче.

— Я можу домовитись з директором.

— Для чого? У Ніни є ключі.

Покоївка й справді взяла з тумбочки в’язку ключів.

— Відчинити? — запитала.

— Проведи до сімнадцятого, — наказала чергова й посунула коридором перша. Вона дочекалася, поки покоївка відімкне двері “люкса” і вже збиралася першою ж зайти туди, проте Хаблак притримав її за лікоть.

— Дякую, — сказав ввічливо, але твердо, — певно, маєте справи… Не смію затримувати.

Чергова подивилася на нього здивовано: не могла повірити, що її так безцеремонно усувають, та Хаблак, пропустивши вперед покоївку, пішов за нею, не озираючись, і чергова, роздратовано знизавши плечима, повернулася до холу.

У номері панував безлад, на столі й підлозі валявся пакувальний папір, залишки шпагату, на підвіконні стояла недопита пляшка вина, а поруч холодильника порожні пляшки з-під води, на недбало прикритих ліжках лежали зім’яті подушки.

Покоївка нерішуче зупинилася посеред першої кімнати, що правила за вітальню. На м’якому кріслі виднілася залишена постояльцями коробка для взуття. Хаблак прибрав її і вказав покоївці на крісло.

— Сідайте, прошу вас, вибачте, Ніно?..

— Іларіонівно…

— Чудово, Ніно Іларіонівно, я хотів би порозмовляти з вами про цього чоловіка. — Поклав на стіл фото Манжули.

Покоївка не взяла знімок у руки, подивилася здалеку, проте одразу впізнала — Хаблак зрозумів це з виразу її обличчя: воно якось потвердішало, а очі посуворішали.

— Знаю, — одповіла лаконічно.

— Він мешкав тут, — обвів рукою кімнату Хаблак, — кілька днів тому.

— У мене гарна пам’ять.

— Це полегшить нашу розмову.

— Хочете розпитати мене про нього? — тицьнула пальцем у фотографію.

— Неодмінно.

— А чого це я мушу відповідати? — покоївка так і не сіла, наче підкреслюючи свою зайнятість і небажання витрачати час на зайві розмови. — Не наймалася я за людьми стежити.

— Ніхто цього й не вимагає.

— Але ж з міліції… І фото підсовуєте…

Мабуть, вона мала право наїжачитись — Хаблак зрозумів це й вирішив не критися перед покоївкою. То більше, що Ніна Іларіонівна справила на нього приємне враження, зрештою, її різкий тон також свідчив на її користь.

— Загинув він, — затулив долонею знімок Манжули, — можливо, вбитий, тому й прийшов я до вас, Ніно Іларіонівно.

Покоївка подивилася на Хаблака все ж недовірливо, але опустилася в крісло й запитала:

— Звідки знаєте?

— Так з міліції ж я…

Нараз жінка зрозуміла все: пом’якшала й навіть одразу якось поменшала.

— Такий здоровий чоловік… — почала недовірливо. — Хто ж його?

— Не знаю. Поки що не знаю, — поправився Хаблак.

— Шукаєте?

— Шукаємо, — одповів, наче вибачався.

Видно, прохальний Хаблаків тон сподобався покоївці, бо розпросталася в кріслі й мовила владно:

— Мусите знайти! Це що ж таке: серед білого дня людей убивають!..

Хаблак подумав: людські самовпевненість і категоричність невичерпні, кожен міряє на свій аршин і вважає, що саме його судження єдино правильне та незаперечне і його мусять поділяти всі.

— Отож звертаємось і до вас, — вів далі прохально, — може, допоможете спіймати злочинців.

— Я?

— Авжеж, Ви, Ніно Іларіонівно. Бачу, око у вас спостережливе й знаєте ви багато, від вас нічого не сховається. Пам’ятаєте, хто приходив до Манжули, — постукав вказівним пальцем по фотографії, — і з ким він спілкувався? Бо це нам конче потрібно знати.

Жінка примружилася, допитливо зиркнула на Хаблака, й нараз майор збагнув, що його перше враження не дуже правильне і ця жінка не така вже й добра, як видалося з першого погляду. Бо очі в неї стали холодними й прозорими, певно, зважувала, чи варто відкриватися перед цим настирливим міліціонером і до якої міри.

Збагнувши це, Хаблак підохотив покоївку:

— Вам це нічим не загрожує. Якщо бачили людей, з котрими зустрічався покійний, скажіть, коли й з ким. Може, пам’ятаєте їх?

Покоївка подумала трохи, нарешті сказала:

— Ходила тут одна… Єнєсою звуть, і путалася з ним, — вказала на знімок. — Манжулою, кажете?

— Так уже й путалася! — удав, що не повірив, Хаблак.

— Не хочете, не вірте, цю Єнєсу я знаю, покоївкою працювала тут, у готелі, як і я. Дівка молода й нівроку, все має, крім розуму. Раніш Сонькою була, а це стала Єнєсою… Знаєте, тут у готелі життя таке, що дівці, та й ще вродливій, себе тримати важко, мужики вони всі однакові… Розбестили Соньку.

— Ви бачили Інесу разом з Манжулою? — поцікавився Хаблак.

— Авжеж, уранці прибираю в п’ятнадцятому, дивлюся, а з “люкса” Єнєса шмигонула. Я тут її і перестріла. Звідки, питаю. А вона — хі-хі, тітонько, земляка провідувала, Михайла Микитовича. Хі-хі, ха-ха, давно не бачилися, приїхав до Києва, подзвонив, незручно не прийти. А який він Єнєсі земляк? Він — з Одеси, вона — з Іванкова. Наче я не знаю. Та, зрештою, яке мені діло, аби в номерах чисто було, а хто до кого швендяє…

— Може, справді знайомий?

— Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені — півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… — Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт — платня немаленька.

— Ну-ну… — заспокоїв її Хаблак, — ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?

— І я так гадаю, — зраділа покоївка. — Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…

Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:

— І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?

— Вона така ж наша, як і ваша, — рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.

— Може, знаєте, де працює?

— Єнєса?

— Так.

— У барі шукайте, — вказала великим пальцем на підлогу. — Єнєса в барі обертається. А вже потім сюди з клієнтами.

— Прізвище Інеси?

— Сподаренковою зветься. Соня Сподаренко, я ж вам казала, з Іванківського району. Вона в барі й зараз, мабуть, сидить, у неї діти не плачуть і на роботу не треба…

— Обов’язково знайду її, — мовив Хаблак: зустріч з Сонею-Інесою видавалася йому багатообіцяючою. — А хто ще до Манжули приходив? З Інесою ясно, а от чоловіки?

— Не бачила, та, певно, ходили.

— Чому так гадаєте?

— Бо Манжула не палив, а зранку попільнички були повні.

— Наче жінки не палять…

— Звичайно, палять. Ще заграничні, з фільтром. Але жінки помаду на сигаретах лишають.

— Не всі губи фарбують.

— Хто до нас ходить — усі, — одповіла так категорично, що Хаблак подумав: либонь, має рацію. — Проте жінки отих не курять — товстих, з листя.

— Сигар?

— Я бачила — в дерев’яних коробках продаються, дорогі, карбованців двадцять чи скільки?

— Дорогі, — зітхнув Хаблак, — гаванські сигари дуже дорогі.

— І смердючі, — додала безапеляційно. — Отже, їх чоловіки курять, а я такі недопалки в цій попільниці знаходила, — переставила на столі велику кришталеву попільницю. — Та сама чоловіків тут не бачила: чого їм зранку приходити? Десь увечері, випити, побазікати… З єнєсами побавитись, — додала жорстко.

В її міркуваннях був резон: за роки роботи в готелі досконало вивчила цей мікросвіт з його офіційними й приватними порядками, зуміла пристосуватися до нього. Принаймні сприймала як абсолютну реальність.

А Хаблак думав: Софія Сподаренко—Інеса, як знайти до неї підхід? Либонь, не так уже й важко, і, якщо все справді так, як розповідає покоївка, Інеса сама мусить вчепитися в нього.

Запитав:

— Яка вона з себе, Інеса?

— Познайомитись бажаєте? — посміхнулася з неприхованою іронією Ніна Іларіонівна.

Хаблак не звернув уваги на підтекст у її репліці.

— Так, — ствердив, — як її знайти?

— У бармена Сані попитайте. Сьогодні працює і всіх єнєс знає.

Хаблак спускався до бару, відчуваючи, що торкнувся чогось неприємного, і це відчуття було настільки сильним, що завернув до туалету й вимив руки. Просушуючи їх потоком гарячого повітря, уважно оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Так би мовити, середній стандарт. Не нові, але й не дуже потерті джинси, широкий пас, чорна теніска з білими гудзиками…

Ажур, порядок, фірма…

Так виглядає і майор карного розшуку, і підпільний бізнесмен, тільки в Хаблаковому гаманці вісімнадцять карбованців з дріб’язком, краплина порівняно з тим, чим кидаються “ділові” люди.

Хаблак розташувався біля стойки й замовив легкий коктейль. Бармен, високий молодик з темними, здавалося б, байдужими, але гострими очима, калатав шейкером. Майор, потягуючи через соломинку солодку, холодну й смачну рідину, спостерігав за ним куточками очей і, коли бармен наблизився до нього, запитав, як у старого знайомого:

— Саня, ти Інесу знаєш?

Бармен не здивувався і не образився на фамільярність, мабуть, він ніколи не дивувався і не ображався, невразливість стала його другою натурою, без неї він не витримав би тут довго. Скосив уважне око на Хаблака й одповів коротко:

— Знаю.

— Вона зараз тут?

Бармен не поцікавився, хто Хаблак і для чого йому Інеса, зрештою, і так було ясно. І все ж фамільярна посмішка ледь майнула його обличчям, та Хаблак спокійно проковтнув цю пілюлю. Був на роботі, й жодні барменові здогади не могли вибити його з колії.

Саня покалатав шейкером і пояснив:

— Другий столик праворуч — під вікном. У чорній кофті.

Хаблак подякував легким нахилом голови, взяв свій коктейль і попрямував до зали. Інеса сиділа за столиком сама. Хаблак нерішуче зупинився поруч, наче наштовхнувся на щось, дівчина підвела на нього очі — великі, світлі й наївні, вона вміла справляти враження. Хаблак “цінив це одразу: удав, що вагається, і запитав:

— Можна біля вас?

Інеса кліпнула віями. Не відповіла, та й не заперечила, тільки посміхнулася й ледь помітно знизала плечима: мовляв, вирішуй сам, ніхто тобі не нав’язується.

Хаблак сів навпроти Інеси, зрозумівши її тактику: вона не пропонувала себе, той, хто пропонує, завжди програє, а розумний мусить вичікувати.

Дівчина опустила очі, вдала, що цілком зайнята склянкою з пепсі-колою, і Хаблак одержав можливість добре розгледіти її. Дівчина сподобалась йому, і, якби не категорична й недвозначна характеристика тьоті Ніни, ніколи б не подумав про неї нічого поганого. Гадав побачити розмальовану й вульгарну ресторанну завсідницю, Соню з Іванкова, що виховалася в готелях, барах і плавала в столичній піні, а сиділа перед ним дівчина витончена. Правда, повіки підмальовані темніше, ніж треба, й для чогось наклеїла штучні вії. Але не пофарбувалася під білявку, чорне розпущене волосся падало на плечі, чорна блузка відтіняла білизну шкіри. І вся вона була якась тендітна й ніжна, навіть беззахисна.

Однак нараз втупилася в Хаблака очима — уважно й холодно, і майор зрозумів, наскільки хибними бувають іноді перші враження.

Хаблак дістав пачку “Марлборо”, витягнув сигарету, закурив і запитав просто й коротко:

— Ти — Інеса?

Дівчина знову кліпнула віями і відсунулась від столу, наче запитання зовсім не стосувалося її і цей нав’язливий молодик даремно чіпляється до неї. Але одразу завченим жестом поправила блузку на грудях, підвела на Хаблака зеленкуваті очі, секунди чи двох їй вистачило, щоб оцінити майора і прийняти рішення. Відповіла зовсім не те, чого чекав Хаблак — слова її так не гармоніювали з тендітністю і навіть випещеністю:

— Чого тобі треба?

Хаблак зітхнув полегшено. Зовнішній полиск одразу де й дівся, і розмовляти з Інесою стало до смішного престо. Принаймні Хаблак мав певний досвід ведення розмов з такими особами.

— Тобі привіт від Михайла, — мовив.

— Якого Михайла? — Певно, Михайли, Івани, Семени дещо переплуталися в її пам’яті й боялася ускочити в халепу.

— З Одеси привіт, від Мишка,

Дівчина пожвавішала. Видно, спогад був справді приємний, бо посміхнулася Хаблакові ніжно. Майор збагнув, що зобов’язаний цим Манжуловим щедротам.

— Як він там? — поцікавилась.

— Добре. — Хаблак подумав: Інеса не дуже б засмутилася, дізнавшись правду. — Він казав, що з тобою в Києві буде весело.

Очі в Інеси звузились і потемнішали.

— Це залежить не тільки від мене.

— Натяк зрозумів.

— Здогадливий, значить…

Хаблак зневажливо тицьнув у пляшку пепсі, що стояла перед Інесою. Запитав:

— Коктейль замовити?

— Краще шампанського. Для заначки.

“Ну й ну, — ледь помітно покрутив головою Хаблак, — половина моїх капіталів — і тільки для заначки…”

Але безвідмовно підвівся і приніс пляшку, яку Саня дістав з холодильника. Мабуть, знав, що клієнти, які цікавляться Інесою, не ходять з порожніми кишенями й відповідно вимагають уваги.

Інеса жадібно випила одразу півфужера, поцокала по склу червоно-чорними нігтями й запитала:

— Мишко нічого не передав мені?

Під цим запитанням ховався підводний риф, та Хаблак спритно обійшов його.

— Ми зустрілися випадково на Дерибасівській, — збрехав не дуже вміло, наче одесити зустрічаються тільки на Дерибасівській. — Я поспішав на літак… Мишко сказав, що скоро повернеться до Києва. — Хаблак зміряв Інесу поглядом і додав: —Тепер я починаю розуміти — чому.

Дівчина допила шампанське й знову налила повний фужер.

— Тобі? — запитала.

Хаблак рішуче похитав головою.

— Через дві години маю важливе ділове побачення. Але ж увечері… Коли не заперечуєш, могли б щось придумати.

Інеса вдала, що вагається.

— А що саме?

— Відсвяткувати наше знайомство.

— Ти де зупинився?

Хаблак показав очима на стелю.

— Дев’ятий поверх.

— У “люксі”?

— Не вийшло.

— Але ж номер окремий?

Хаблак не став її розчаровувати.

— Повечеряємо в ресторані? — запропонував.

— Взагалі вечір у мене сьогодні вільний…

— То складеш мені компанію. До речі, ти краща, ніж я гадав.

— Чим?

— Дівчина моєї мрії! — Хаблак ішов напролом, справедливо вирішивши, що особливо дипломатичні хитромудрощі з Інесою не потрібні.

Дівчина вгамувала спрагу й пила шампанське маленькими ковточками. Трохи сп’яніла, очі в неї заблищали й щоки порожевішали.

— Твоєї мрії? — перепитала. — Й ти мені подобаєшся.

— З нас вийде непогана пара.

— Що маєш на увазі? — насторожилася.

— Ти струнка й висока, та і я нівроку.

— Мені подобаються високі.

— І Михайло?

— Мишко — чудо.

— Казав: добре повеселилися. Що ти — дівка клас…

— Нам було кльово.

— Так, Михайло — компанійський. А ти полюбляєш компанії?

— Коли більше народу, веселіше.

— І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?

— А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.

— Це той — високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?

— Бублик — боксер? Ти що?

— А я був упевнений…

— Хоч бачив його колись?

— Ні, та Михайло казав: свій хлопець.

— Свій — це точно.

— Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?

— Шикарна машина. З холодильником.

Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.

— А хто ж він, Бублик?

Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.

— Якесь цабе, — відповіла Інеса, — з обслуговування.

— Ну-ну, — підохотив її Хаблак, — це мене дуже цікавить. По моїй лінії…

Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер — аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.

— Об’явиться, — пояснила, — Бублик завжди об’являється. Без запрошення.

“З’являвся, — подумки поправив її Хаблак, — тепер — дзуськи…”

— Бублик… — пробуркотів презирливо. — Ім’я хоч має? Як його прізвище?

— Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.

Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.

— Слухай, — мовив, — а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?

— Ні.

— А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?

— Товстий, — пояснила. — Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.

— Такий низенький?

— Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.

— І холодне шампанське?

— Точно, Бублик уміє жити.

— І куди ви їздили?

— До лісу за Броварами.

— А потім?

— Привіз сюди.

— У гараж не заїжджали?

— Ну тебе: розпитуєш, як міліціонер.

— Скажеш!.. Просто ми з Бубликом одну справу владнали б!

Інеса поворушила пучками.

— Таку?

— Догадлива. Ото погуляли б…

— Об’явиться, — мовила впевнено. — Нікуди він не дінеться.

— А де Бублик живе? Не знаєш?

— Мабуть, на Сирці.

— Сам казав?

— Ні, Михайло. Коли з лісу повернулися, Бублик до нас у номер хотів, щоб випити, та Михайло не пустив. Каже: тобі ще до Сирця добиратися, а й так клюкнув.

Інформація була не дуже точною: Бублик міг мати на Сирці справи чи ставив там машину. Хаблак подумав трохи й запитав:

— А номер Бубликової “Волги” пам’ятаєш?

— Для чого мені?

— Гадав, випадково…

— Ні.

— Шкода.

— А ти Михайлові в Одесу подзвони. Він і скаже, як знайти Бублика.

— Точно! — удав, що зрадів, Хаблак. — І як я одразу не змикитив. — Підвівся, бо витягнув з Інеси все, що міг. — Піду, замовлю розмову.

— До вечора?

— Тут о восьмій. — Хаблак пішов, знаючи, що Інесі доведеться довго чекати, але сумління не дуже мучило його: навряд чи сама нудьгуватиме ввечері.

12. Президент сидів у м’якому кріслі-гойдалці в лоджії висотного кооперативного будинку на набережній, бачив, як по Дніпру, за Гідропарком, різав воду білий пароплав, як сідало сонце за Лаврою, визолотивши її баню, — бачив і не бачив, принаймні ні пароплав, ні дніпрові схили не радували його, просто не звертав уваги — був людиною діловою, і краса природи рідко коли розчулювала його.

Ліворуч од Президента за столиком на коліщатках сидів на дзиглику огрядний повновидий чоловік. Дивно, як уміщався на стільчику, чоловік посміхався, догідливо дивлячись, як Президент, вільно погойдуючись, закушує коньяк цитриною.

— Далі, — наказав Президент. — Отже, приїхали в Одесу, зупинилися в Майки…

— До готелю не ризикнули.

— Правильно, — схвалив Президент, — зайвий слід…

— Подзвонили тому фраєрові, не відповідає. Послали Майку, аби рознюхала. А чого нюхати: двері зачинені, вікна не світяться — усьок, що до чого, й накивав п’ятами.

Президент поморщився.

— І треба ж таке! — роздратовано розрубав долонею повітря. — Невезіння… Вибух у повітрі — і з кінцями. Жодних слідів і красивої

— Вибух ви придумали здорово! — підлестив огрядний. — Зробили ми все так, що не підкопаєшся. Він сам валізу упаковував, потім Рукавичка його у сусідню кімнату для розмови покликав, я міну й підклав. Сам завів і перевірив. Плюс-мінус п’ять хвилин, навіть урахував, що рейс може трохи затриматись. Перед Одесою мусили й вибухнути.

— А скажи мені, Бублику, — нараз хитро примружився Президент, — тобі не шкода було?..

— Манжулу?

— Ні, але ж літак повний…

— На всіх жалю не вистачить.

— Отож, — погодився Президент. — Про себе мусимо дбати, на інших начхати.

— І наплювати. То слухайте далі. Якась бабусенція сказала Майці, що Михайлова сестра в сусідньому кварталі в газетному кіоску сидить. Ну, ми не лопухи, подзвонили на завод секретарці, вона нам усе й виклала: прізвище, ім’я та по батькові директора, себе також назвала. Майка й попхалася до кіоска. Та бабка вуха й розвісила, все чин чинарем, ми його й вислідили. На морському березі й взяли.

Президент зауважив:

— Не подобається… Як хочеш, Бублику, а це мені не подобається. Вдень і на березі — могли вас засікти.

— Ні, — заперечив Бублик, — не хвилюйтеся. Місце там безлюдне, ніхто не вештається, дачники за півкілометра на пляжі…

— А як же він з вами пішов?

— Не хотів, — невдоволено покрутив головою Бублик, — догадувався, що негарно буде, і не хотів. Не йшов, поки Рукавичка йому ножа не пред’явив. Навіть уколов трохи. Тоді пішов…

— Ну-ну…

— А далі все чин чинарем. Берег крутий, урвище, і каміння внизу. Він утік би, та посередині. Я попереду, а за ним — Рукавичка. Рукавичка й підштовхнув його…

— І ніхто не бачив?

— Так пляж за півкілометра, а тут місце безлюдне.

Президент потягнувся до пляшки, і Бублик побачив, як трусяться в шефа пальці. Посміхнувся поблажливо й сам наповнив чарки. Президент випив поспішливо й жадібно. Коньяк заспокоїв його, бо відкинувся на спинку гойдалки й мовив умиротворено:

— Усе добре, що добре закінчується.

— Падло! — люто вигукнув Бублик. — Він заліз до нашої кишені. Скільки, ви казали, загарбав?

— П’ятдесят, не менше. Чистих п’ятдесят тисяч, а може, й більше.

— Хіба можна простити?

Президент заплющив очі, підставивши обличчя сонячним променям. Мовив розсудливо:

— Можна навіть це простити. Ну, витягнув Манжула з твоєї кишені десять кусків. Ти б не помер…

— Але ж чому ви розпорядилися?..

Переможна посмішка осяяла Президентове обличчя.

— Тому, Бублику, що насмітив він. Гроші ми з тобою маємо й матимемо, а через Манжулу на нас би вийшли.

— Звідки знаєте?

— Господь-бог анонімку підкинув.

— Ну ви й даєте!

— Міліція йому на хвіст сіла, у Карпатах десь наслідив, обехеесівці в Манжулу й вчепилися.

— Ось воно що! А я гадав…

— І правильно гадав, Бублику. Ти в мене розумний: так буде з кожним, хто захоче обманути Президента. — Це прозвучало дещо награно-патетично й розходилося з попередньою Президентовою заявою про те, що через десять тисяч вони не померли б, проте Бубликові було не до психологічних спостережень. Мовив, потерши руки:

— Тепер оближуться… Манжула вже нічого не скаже.

Президент не відповів. Посидів трохи з заплющеними очима й нарешті запитав наче й не до ладу:

— Ти коли машину перефарбовував?

— На вишневу?

— Угу.

— Минулого літа.

— А інспекцію повідомляв?

— Що перефарбовував?

— Так.

— Для чого?

— Завтра віддаси Лазареві. Нехай знову зробить білою.

— Але ж мені більше подобається вишнева.

— Скажіть, будь ласка, — перебільшено ввічливо, навіть із знущальними нотками запитав Президент, — а чи подобається вам це? — схрестив пальці обох рук.

— Ні! — Бублик не помітив іронії та знущального тону. — Не подобається.

— А якщо не подобається, роби, як сказано.

— Лазар за термінове фарбування знаєте скільки здере? — зробив останню спробу відкараскатися Бублик. — П’ять сотень.

— А свою голову в скільки оцінюєш?

Бублик з повагою поплескав себе долонею по чолу.

— Поки тут дещо є…

— Нема! Нема, коли вошивих п’ять сотень рахуєш. А ти подумав: хтось в Одесі чи там, ну, на березі моря, побачив вишневу “Волгу”? Вбита людина й “Волга” неподалік…

— Ні, — впевнено відповів Бублик, — міліція в нас метикована. Кому на себе вбивство вішати хочеться? Спишуть на нещасний випадок. Ми з Манжули навіть годинника не зняли, а в нього японський, ніхто його не грабував і не вбивав, ішов стежкою над прірвою і спіткнувся…

— Я сказав!

— Сьогодні зажену машину до Лазаря.

— І поміняєш скати.

— Але ж ще зовсім нові…

— А ці спалиш десь у лісі.

— Ще їздити та їздити…

— Камери можеш лишити, якщо вже такий зажерливий. І запаску.

— Зробимо.

— Рукавичці скажеш, аби злиняв з Києва. На місяць.

— Грошей вимагатиме.

— Даси п’ятсот.

— Півкуска Рукавичці вистачить, — погодився Бублик. — Ще які будуть вказівки?

— Подзвони Леонідові. Ввечері хочу з ним зустрітися.

— Де?

— Скажеш Валері, щоб залишив столик.

— На восьму?

— Приблизно.

— Дівчата?

— Без них. Розмова ділова. Якщо знадобляться, Валера знайде.

— Так, у Валери завжди є хтось на підхваті.

Президент ще раз наповнив чарки, вони випили й закусили часточками лимона з насипаними на них кавою і цукром — закуска, винайдена, як дізнався Президент, самим царем Миколою Другим, а він цінував і поважав як старовинні титули, так і мішуру, пов’язану з ними. Полюбляв носити вдома придбану у комісіонці атласну стьобану куртку, у передпокої повісив дзеркало в бронзовій рамі й заставив сервант саксонським фарфором. Щоправда, поруч з витонченими статуетками містився вульгарний кришталевий сервіз для крюшону. Крюшону в Президента не пили і в найближчому майбутньому не збиралися пити, проте сервіз займав у серванті ціле відділення і мусив свідчити про респектабельність та фінансову вагу господаря.

— Можеш іти, — сказав Президент безцеремонно, та Бублик не образився. Навпаки, підвівся з полегшенням, бо дзиглик уже встиг набриднути йому. Непомітно потер сідницю і все ж перед тим, як зникнути, запитав:

— П’ятсот для Рукавички?..

Президент витягнув з кишені халата паку грошей.

— Тут кусок. На машину й для Рукавички.

Бублик засунув гроші до задньої кишені джинсів. Хотів сказати, що й скати дещо коштують, проте не насмілився: зрештою, вирішив, за шефом не пропаде.

Бублик пішов, а Президент, скинувши куртку, в якій він трохи спітнів, пішов до кімнати і з полегшенням простягнувся на дивані. Увімкнув стереомагнітофон, співала Мірей Матьє, щось тягуче. Президент полюбляв енергійніші ритми, поміняв бобіну, тепер співав німецький вокально-інструментальний ансамбль, і Президент, збуджений коньяком і цитриною з кавою, похвицював у такт музиці голою ногою. Почав навіть підспівувати, німецької, звичайно, не знав, просто повторював окремі слова, й на душі було приємно й легко. Щоправда, якби знав, хто саме в цей момент прошкує набережною попід його будинком, певно, не наспівував би так безжурно, але звідки було знати Президентові, що майор Хаблак, котрий сьогодні вже почув про Бублика, ледь не зіштовхнувся саме з ним на станції “Лівобережна”? І що цей самий майор мешкає тут-таки, на набережній, через будинок? І що тепер їхні шляхи мало не весь час незримо перехрещуватимуться?

Але кожному своє. Хаблак, пообідавши дома, що міг дозволити собі далеко не завжди, поїхав до прокуратури, аби повідомити Дробаху про зустріч з Інесою, а Президент, втомившись від музики, вимкнув магнітофон і закуняв. Та й чого не поспати? З жінкою розійшовся, діти не докучають, на роботу поспішати не треба…

Взагалі Президент з презирством ставився до тих, хто обіймав хоч якусь посаду, тобто вимушений був у визначену годину займати місце десь за столом, верстатом чи навіть у окремому кабінеті. Щоправда, колись такий спосіб життя доводилося вести і йому, але, слава богу, давно, поки він не вибився в люди, точніше, в ділові люди. Ось тоді й купив довідку про інвалідність, навіть одержував пенсію, сльози, не пенсію, шістдесят вісім карбованців, дві пляшки марочного коньяку в ресторані.

Президент проспав до сьомої години, прийняв душ, надів легкий літній костюм і піймав на набережній таксі. Швидше було б автобусом до метро, а там кілька хвилин до ресторану, та Президент рідко коли користувався громадським транспортом, вважаючи, що це принижує його гідність. У далекі поїздки возив Бублик, той же Бублик вивозив за місто на пляж чи до лісу з дівчатами, були ще знайомі з машинами, але власної Президент не заводив. Хоча навіть навчився водити. Міг би придбати мало не нову чи зовсім нову “Волгу”, Бублик сватав кілька разів, та по роздумах Президент відмовлявся: ще не час…

“Волга” впадає у вічі. Не приведи господи, хтось із сусідів накине злостивим оком, повідомить кого слід, що скромний пенсіонер (який, до речі, сам займає трикімнатну кооперативну квартиру) за свої щомісячні шістдесят вісім карбованців примудрився купити “Волгу”. Боронь боже, кому потрібна така реклама!

Щоправда, машину можна оформити на підставну особу, хоча б на того ж Рукавичку. Останнім часом Президент почав схилятися до такого варіанту, проте остаточного рішення так і не прийняв.

Він повільно підвівся сходами до залу, де порядкував Валера, не зайшов, а постовбичив з хвилину у холі за скляними дверима, цього вистачило, аби метр помітив його й поспішив, привітно посміхаючись, назустріч.

— Вітаю вас, Геннадію Зіновійовичу, — мовив догідливо, — столик, як і наказували, вільний.

Метр провів Президента до його місця, відсунув стілець, відкоркував пляшку холодної мінеральної води, наповнив фужер.

Президент подякував легким нахилом голови, точно так, як дякують мільйонери офіціантам у закордонних фільмах. Ці фільми Президент дивився майже всі, особливо про шикарне життя бізнесменів, дипломатів та кінозірок — вони, всі разом узяті, були для нього еталоном життя, на них рівнявся і мріяв про таке життя, коли можна їздити вулицями освітленого неоновою рекламою міста з розкішними дівчатами на не менш розкішному автомобілі, нікого не боячись і зовсім не криючись.

— Що замовлятимете, Геннадію Зіновійовичу? — Метр нахилився над столиком, поправляючи й так бездоганні серветки.

— Зметикуй сам, Валеро.

— На скільки персон?

— Будемо вдвох. Я і ще один.

— Чоловіча компанія? Не засумуєте?

— Засумуємо, тебе гукнемо.

— Зробимо, Геннадію Зіновійовичу, для вас усе буде за найвищим розрядом.

Президент подумав: спробував би ти не організувати!.. Правда, Валера, здається, його прізвище Лапський, не знає точно, кого саме обслуговує. Вважає, одного з “ділових”, і навіть гадки не має, що самого Президента.

— Хто з офіціантів? — запитав.

— Вася.

— Це той, білявий?

— Ви були ним задоволені.

— “Арарат” є?

— Для вас знайдеться.

— Дві пляшки. Спочатку одну.

— Заметано.

— А якщо заметано, — Президент покрутив фужер за тонку ніжу, дивлячись, як грають у ньому повітряні бульбочки, — то скажи Васі, аби не барився.

Валера вклонився і сковзнув поміж столиками. Президент не без задоволення провів його поглядом і перевів очі на скляні двері холу, в яких з’явився Леонід Павлович Гудзій, чи просто Льонька. Але так могли називати його лише сам він, Президент, та Бублик. Для всіх інших Леонід Павлович — людина поважна й титулована, начальник відділу главку.

Президент помахав рукою над головою. Леонід Павлович помітив і попрямував до нього, солідна, ще молода, але трохи вже обважніла людина — від справ і турбот, як полюбляв висловлюватися в колі товаришів по службі, або від просиджування штанів, про це більш категорично й правдиво казав після кількох чарок у ресторані.

Щоправда, в колі “ділових” не пиячив ніколи. Президент оберігав Леоніда Павловича і дозволяв тільки собі, й то нечасто, посидіти з Гудзієм — спробуй знайти ще такого Льоньку! Він — на передньому краї, з нього та Гаврила Климентійовича, безпосереднього Гудзієвого начальника, заступника начальника главку, починалися їхні справи, і дай боже, аби так було завжди!

Де ще відкопаєш таких людей? Ці вже підгодовані, знають таксу за послуги, а до інших ще треба шукати підхід, і невідомо, чи знайдеш…

Леонід Павлович сів навпроти Президента, білосніжною серветкою обтер спітніле обличчя і потягнувся до фужера, наповненого Валерою.

“Хамло, — неприязно подумав Президент, хіба так поводяться у вишуканому товаристві?”

Але Гудзієві, певно, було наплювати на всі вишукані товариства світу — спорожнив фужер і заявив:

— Голодний, як чорт. Уже початок дев’ятої, а я не вечеряв. І додому не ходив, затримався у главку.

— Несуть, — не без торжества мовив Президент, — уже несуть, і зараз усе буде.

Побачивши “Арарат”, Леонід Павлович з повагою подивився на Президента, проте одразу забув про нього й став накладати в тарілку салат. Підчепив виделкою шмат масного балику, намазав маслом скибку білого хліба й лише тоді очікувально зиркнув на Президента. Той взяв чарку.

— Будьмо, — мовив коротко. Не любив довгих тостів, усіляких там грузинських викрутасів, тости потрібні для захмеління дівчат — вони слухають і розкисають, а “ділові” люди тому й називаються “діловими”, що вміють робити діло, а не базікають.

— Будьмо, — повторив Леонід Павлович, і вони випили по чарці одного з найкращих коньяків у світі, випили, не смакуючи, як звичайну горілку, і, певно, не відчувши його справжнього смаку. Гудзій одразу жадібно накинувся на їжу, а Президент поколупався виделкою в салаті, посмоктав маслину й налив по другій.

— Куди женеш? — запротестував Леонід Павлович, але Президент відмахнувся: не хочеш — не пий, а сам зробив маленький ковточок; лише тепер, після маслини, коньяк почав смакувати йому, апетит приходив потім, після другої чи навіть третьої чарки, ось тоді згодяться і червона ікра, і. шинка, і навіть звичайний оселедець з цибулею.

— Ти вже замовив гаряче? — запитав, жуючи, Леонід Павлович. — Я б не заперечував проти вирізки.

Президент кивнув і повернувся до дверей, де стовбичив офіціант. Той одразу помітив цей рух і сковзнув до столика. Нахилився до Президентового плеча й слухав уважно й догідливо.

— Хто сьогодні на кухні, Васю? — запитав Президент.

— Шеф?

— Я б на твоєму місці не ставив дурних запитань.

— Вибачте. Платон Кіндратович.

— Передай Платоші пляшку шампанського, — наказав Президент. — І скажи: ми не проти вирізки.

— Зараз обов’язково передам… — аж розцвів у посмішці офіціант.

Він поспішив до кухні, а Президент повчально мовив Леонідові Павловичу:

— Що офіціант? Пішак, від нього нічого не залежить. Йому на тацю поставлять — принесе, ну, трохи швидше чи потягне, коли не відчує клієнта. А ти шефові догоди — він тобі у вирізку душу вкладе, не кажучи вже про приправи. Ось побачиш, Платоша нам сьогодні такий соус устругне, пальці оближеш.

До вирізки офіціант приніс другу пляшку “Арарату”, і Президент вирішив, що Леонід Павлович дозрів до розмови. Тому, коли Гудзій потягнувся до пляшки, Президент перехопив його руку.

— Чекай, Льоню, — мовив, — їж це Платошине творіння і слухай мене уважно.

Гудзій поклав виделку. Знав: до ресторану покликали недаремно, ось і починається справжня розмова. І треба зважати на кожне слово, бо цей тип обведе навколо пальця — головне, міра ризику і платня, головне — не продешевити.

— Їж, Льоню, — вів далі Президент мало не ніжно, наче дитині, що коверзує, але Гудзій вперто похитав головою.

— Кажіть, що треба. — Очі в нього напружились.

— Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.

— Щось трапилось? — Леонід Павлович злякався.

— Нічого особливого, Манжула наслідив… — Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить — обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: — Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.

— Михайло Микитович? — не повірив Гудзій.

— Так, Манжула, — ствердив Президент і вів далі, знаючи, що робить помилку, проте не в силі зупинитися: все ж коньяк ударив йому в голову й розв’язав язика: — Дуже розумним виявився Михайло, гроші за останній вагон собі до кишені поклав, до того ж міліція на нього вийшла, сам у цьому признався, ось і довелося прибрати.

— Вбити? — жахнувся Гудзій.

— Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.

Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:

— Ви?

— Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. — Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: — Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.

— Як він загинув?

— Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.

— Так я й повірив…

— Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш — з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися — ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.

Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:

— Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…

— Скільки? — сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:

— П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.

— Одержиш.

— Дякую. — Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.

— Чекай, — зупинив, — ці п’ять кусків слід заробити.

— Вважаю, що мій внесок… Я вже не кажу про Гаврила Климентійовича! Що ви без нас?

— А що ти без мене? — розлютився Президент.

— Добре, — позадкував Гудзій, — що треба?

— Дрібницю… Підпис товариша… — назвав прізвище начальника главку. — Це з вашого міністерства, й мусиш зробити.

Гудзій похитав головою.

— Там у мене нікого нема.

— А ти подумай. Гарнітур вартий того.

Леонід Павлович сперся ліктями на стіл. Відчув, як смачно пахне вирізка, й подумав: сьогодні вони проп’ють в ресторані пів його зарплати. Розкішне життя, і коли він ще дозволить собі такий коньяк? Але ж пусте, він зможе обмежити себе, перейде на звичайну горілку в буфеті за квартал від главку, пляшка на трьох і приємна розмова з колегами по главку, з цим можна змиритися. Проте дружина вже домовилась про гарнітур, і він сказав, що гроші будуть…

А спробуй заробити п’ять тисяч! Півторарічна його, Гудзія, зарплата..

— Що треба підписати? — поцікавився.

— Поліетиленова кришка. Двісті тонн сировини для одного заводу. І все. Крапка.

Леонід Павлович швидко прикинув варіанти. Колись пив горілку з одним чмурем з того главку. Приблизно його, Гудзія, рангу. Начальник відділу. Може, він? Ні, дуже ідейний, такому лише натякни, побіжить до парткому…

Невже нікого немає?

Леонід Павлович хотів уже визнати свою неспроможність, коли згадав Ліду. Зрадів і посміхнувся. Так, Ліда це зробить граючись. Ну, не зовсім граючись, але й без особливих труднощів. Працює в плановому відділі — підсуне начальству на підпис папірець серед інших — хто зверне на те увагу? Зрештою, він навчить Ліду, знає, як це робиться: треба вже після підпису додати в документі цифру, можливо, тільки в другому примірнику — і пішов папірець, хто його помітить у величезному потоці “вхідних” та “вихідних”?

А Лідочці за це дві сотні на нові чобітки. Від зацікавленої людини — друг там на заводі працює, з планом у них важко, от і просив допомогти…

Чобітки ж — так, іграшка, премія, дрібниця…

Леонід Павлович підніс чарку й пообіцяв:

— Зробимо. Я знаю там одну дівчину… — Випив з полегшенням і додав про всяк випадок: — Спробуємо організувати, Геннадію Зіновійовичу, гадаю, буде порядок.

І Президент випив з полегшенням. Власне, заради цієї поліетиленової кришки й запросив до ресторану Гудзія, і витрачався на марочний коньяк. Якби не кришка, на біса йому цей самовпевнений молодик!

Президент подивився, як смачно жує Леонід Павлович, згадав, що він кілька хвилин тому намагався задерти хвоста, виявляючи цим непокірливість. Чекайте, як же він сказав? Здається: “Що ви без нас?” Тобто без нього, Гудзія, і ще його вельбучного шефа — заступника начальника главку…

Знахабніли. Треба поставити на місце, бо далі буде гірше.

Президент освіжився мінеральною водою і почав украдливо:

— Ти, Льоню, послухай мене уважно. Це там, у главку, ти і твій шеф — начальники, а тут, поплескав долонею по столу, слухай, що кажуть. Тепер ми з вами одним мотузком зв язані й у такому вигляді над прірвою ходимо. Якщо один оступиться, всі впадемо, усьок?

Та Леонід Павлович насолоджувався вирізкою під справді божественним соусом, а коньяк збаламутив йому голову.

Він не звернув особливої уваги на Президентові слова й відмахнувся:

— І чого вас потягнуло на це? Усі під богом ходимо, що кому випаде, те й одержить. — Нараз зміст мовленого дійшов до нього, і Гудзій, одразу протверезівши, перегнувся через стіл і видихнув просто в обличчя Президентові: — Ні, не пройде! Ви мене до своєї компанії не зараховуйте. Ви — особлива стаття і на дно мене не потягнете. Ясно? В разі чого — я нічого не знаю і вас уперше бачу…

Президент сприйняв цей вибух спокійно й навіть з якоюсь цікавістю. Похитав головою й відповів лагідно й докірливо:

— А я гадав, що ти розумніший. Наче ми з вами вирішуватимемо, хто й скільки винний. Чув про таке управління: боротьби з розкрадачами соціалістичної власності? Ще їх називають обехеесівцями? Так от, візьмуть когось з наших, почнуть клубок розмотувати і обов’язково на тебе й твого начальника наштовхнуться. Чиї підписи на документах? Хто розпорядження на алюміній давав?

— Ми могли помилитися, директор заводу неправильно нас інформував.

— Це ти, Льоню, не мені, обехеесівцям пояснюватимеш. Тільки чи повірять?

Гудзій одразу якось знітився. Налив тільки собі коньяку й випив без задоволення.

— Ви мене з собою не рівняйте, — відмежувався. — Разом ризикуємо, проте відповідатимемо по-різному. Вам, якщо не помиляюсь, розкрадання в особливо великих розмірах загрожує, а мені…

Президент розлютився. Ця самовпевнена нікчема ще й костричиться! І сміє перечити йому, Президентові! Але одразу опанував себе: рідко коли давав волю емоціям, умів одразу загнуздувати їх і в найнапруженіших моментах відразу оцінювати ситуацію.

Посміхнувся поблажливо й зупинив Леоніда Павловича:

— Так, я знаю, що мені світить. Якщо розплутають усе — найменше п’ятнадцять років суворого режиму, і я сприйму це, як дарунок долі. Бо може бути й гірше, тому, сам розумієш, мені втрачати нічого, і я піду на все.

— Точно, підеш! — Леонід Павлович раптом перейшов на “ти”, це трапилось уперше за весь час їхнього знайомства, однак не здивувало й не вразило Президента, навпаки, підлестило, бо збагнув, що Гудзій нарешті визнав усю масштабність його особистості.

— Отож, розумієш, ми з цією владою — по різні боки. Якщо хочеш, вороги! Вона проти мене, я проти неї, все зрозуміло. Тільки вона сильніша, має закони і в разі чого розчавить мене. Мені б туди, — невизначено гойднув головою, — туди, де все, що ми робимо, іншими словами називається! Там би я показав себе!

— Проклятим капіталізмом мариш?

— Кому — проклятий, а кому й до серця. Ти б переді мною там потанцював! Я б тебе з Гаврилом Климентійовичем і в молодші клерки не взяв…

Гудзій вищирив зуби у зневажливій посмішці.

— А ти впевнений, що там би щось важив? Не помиляєшся? Там таких хитромудрих навалом, один одному горлянку рвуть…

І знову Президент ледь не вибухнув люттю, та зумів утриматися. Одповів:

— Хорошим хочеш бути? Цяцею-хлопчиком у Радянської влади? А дзуськи! Невідомо, хто більший ворог Для неї — ти чи я!

— А я з нею не ворогую, я їй служу!

— Служиш і обкрадаєш?

— У вас беру, не в неї.

— А ми в кого? Ти налий мені й собі, Льоню, мені з тобою сваритися не випадає, ми просто з’ясовуємо дещо. В моральному аспекті, чи не так? — Почекавши, поки Гудзій наповнить чарки, Президент цокнувся з ним, та пити не став і вів далі: — Ти послухай мене, Льоню, і запам’ятай. Я точно кажу: невідомо, хто більший ворог для влади, ти чи я. Бо я ворог неприхований, я беру те, що можу, на їхній мові — краду, особисто я називаю це бізнесом, ну, чорним бізнесом, але чомусь ні міліція, ні прокуратура зі мною не погоджуються і називають злодієм. Я роблю гроші, якщо спіймаюсь, виправдовуватись важко. А ти? Більший ворог, бо замаскований. Ти як на зборах у главку виступаєш? До чеснот і порядності закликаєш, з бюрократизмом борешся!..

— Звичайно, що ж у цьому поганого?

— А те, що одною рукою з державою обіймаєшся, а другу їй у кишеню запускаєш. Придурюєшся, держава тебе за друга має, а ти їй ножа в спину. То хто кращий, ти чи я?

— Але я все ж служу…

— Так, начебто служиш… Але я б тобі, на місці цієї влади, за таку службу вдвічі більше, ніж мені, відважив би. А то що ж виходить? Мені — вишку, а тобі років п’ять — сім…

— Однак і одержую від вас крихти, — поморщився Гудзій. — На вошивий гарнітур.

— А я б на місці держави так вирішив: не існував би ти, Льоню, зі своїм Гаврилом Климентійовичем, не було б і нас. Бо метал робимо не ми, і алюмінієвий лист не ми катаємо. Ми тільки знаємо, хто його потребує і де його взяти. А даєте його нам ви, без вас ми от що! — скрутив дулю. — От і виходить, ви — зрадники, держава на вас спирається, а ви їй — підніжку. А зрадників завжди карають більше, ніж відвертих ворогів. От як би я на місці держави вирішив.

— Свиня ти, Геннадію Зіновійовичу, — нараз якось безнадійно й сумно мовив Гудзій. — Сам казав: одним мотузком зв’язані…

Президент одразу охолов. Це ж треба: так вибухнути!.. І для чого? Кидати перли свиням? Але ж, подумав, якщо цей Льонька не дуже тупий, зрозуміє, що немає в нього шляхів до відступу, що справді їхні шляхи схрестилися — отже, мусить слухатися.

— Шампанського вип’єш? — запитав, закінчуючи розмову.

— Так, холодного, — відповів Гудзій, дивлячись кудись убік. Зробилося тоскно, немов одержав прочуханку від начальника главку чи самого заступника міністра. Тужно дивився, як офіціант приніс запотілу пляшку, як наливає у вузькі довгі фужери, а сам думав: дуже погано, товаришу Гудзій, паскудно виходить у вас, шановний, ні, малошановний. І як ви дійшли до такого життя?

Як дійшов, уже не пам’ятав, точніше, знав, проте не хотів пам’ятати, та й хто пам’ятає про себе негарне?

Леонід Гудзій вчився в інституті непогано, проте й без особливих злетів, вважався середнім студентом, хотів більшого, однак не міг. Не міг щось вигадати, винайти, сказати щось розумне на екзамені, нове в курсовій роботі, такий вийшов у нього і дипломний проект — Гудзій захистив його впевнено, але без блиску.

І призначення одержав таке собі: звичайним інженером на звичайне середнє підприємство в нічим не примітному містечку. Щоправда, тут йому мало не одразу пофортунило. Захворів і пішов на пенсію начальник планового відділу, і Гудзієві, звичайному початкуючому інженерові, доручили виконувати його обов’язки — він виконував їх старанно, зумів кілька разів удало доповісти директорові й став нарешті замість тимчасово виконуючого, що звучало принизливо й непевно, справжнім начальником. Саме начальником, коли однокурсники, на яких покладалися значно більші надії, ще ходили в якихось заступниках чи навіть менше…

І Гудзій зрозумів: він сам коваль свого щастя, просування по службі часто залежить не від здібностей, а від фортуни і твого вміння передбачити повороти цієї фортуни. А також від волі та бажання керівників, яким слід догоджати.

Саме в цьому Леонід Павлович скоро зміг наочно переконатися. Через рік після закінчення інституту Гудзієві довелося поїхати у відрядження до Львова, в трест, якому було підпорядковане їхнє підприємство. Це відрядження збіглося зі святом — тепер Леонід Павлович уже не пам’ятав, саме яким, але він потрапив до ресторану, де відзначалося свято, і мав щастя сидіти за столом навпроти самого заступника керуючого трестом. І вміло скористався з цього: виголосив вдалий тост за здоров’я керівників і, що було значно розумніше, за чарівність та інші принади дружини заступника керуючого.

Те, що той святковий вечір не минув для нього марно, Леонід Павлович відчув наступного ж дня: заступник запросив його до кабінету, розмовляв привітно й навіть пообіцяв принагідно відвідати Гудзія в його провінційному закуті. І дотримав слова. Десь через місяць заступник керуючого справді побував на їхньому підприємстві, згадав про Гудзія і, відмінивши ресторанну трапезу, поїхав обідати до Леоніда Павловича. Звичайно, разом з директором підприємства, котрий зміцнив позиції свого підлеглого кількома коньячними пляшками.

Леонід Павлович витратив на той обід мало не чверть місячної зарплати, проте ніколи не шкодував за тим. Обід вийшов удалим, дружина Гудзія перевершила сама себе, все смакувало начальству, а коньяк розв’язав язики й дуже вчасно: заступник керуючого наче жартома, але водночас і серйозно зауважив директорові: до якого часу керівні кадри, він саме так схарактеризував Гудзія, тулитимуться в однокімнатній квартирі?

Це запитання спричинилося до того, що Леонід Павлович уже через три тижні поліпшив свої житлові умови: одержав двокімнатну квартиру і в кращому районі.

Але що квартира! Можна було б провікувати у тій двокімнатній все життя…

І Леонід Павлович зважився. Вигадав собі відрядження до Львова, покрутився біля приймальні заступника керуючого, вибрав момент, коли секретарка кудись відлучилася, і обережно постукався, точніше, пошкрябався до кабінету начальства. Просунув голову у двері й напівжартома (правда, його дії можна було б сприймати й цілком серйозно) мовив тонким голосом:

— Ку-ку!.. Іване Петровичу, ваш таємний агент прибув!

Іван Петрович спочатку спохмурнів: хто насмілився так нетактовно жартувати? Але, побачивши напіврозгублене, напівперелякане, однак без найменшої неповаги до керівництва Гудзієве обличчя, згадав і обід, і зворушливий тост на святі, одразу пом’якшав і навіть розчулився

— Заходь, заходь, таємний агенте, — запросив привітно, — і викладай, з чим приїхав.

Леонід Павлович зумів скористатися довірливістю начальства: розповів про справи на підприємстві, намагаючись бути об’єктивним, та все ж не втримався, аби не накапати на своїх недругів чи просто людей, яким чомусь не симпатизував, переповів останні плітки про директора та головного інженера й розповів кілька не дуже пристойних анекдотів. Анекдоти Іван Петрович сприйняв і навіть занотував до записника, щоб не забути й переповісти, так би мовити, по інстанції, за інформацію подякував, відпустив Гудзія, приголубивши, і тепер Леонід Павлович уже майже не сумнівався в світлому прийдешньому.

Через деякий час він повторив візит. І знову:

— Ку-ку! Ваш таємний агент прибув…

Одне слово, не минуло й року, і Гудзієві довелося поміняти свою комфортабельну квартиру в провінції на не менш затишну у Львові: звільнилося місце в тресті, й керівництво небезпідставно висунуло на відділ молодого й здібного спеціаліста, який чудово проявив себе безпосередньо на виробництві.

Тепер Леонід Павлович одержав прямий вихід на міністерство. Історія, кажуть, повторюється. Правда, тепер Гудзієві не довелося бенкетувати й виголошувати тости за заступника міністра, доля звела їх під час поїздки за кордон — заступник міністра очолював делегацію, а Леонід Павлович був її рядовим членом. Однак, не дивлячись на це, кілька разів, навіть відштовхнувши декого непомітно ліктем, опинився в одній машині з начальством, знову розповів кілька свіжих анекдотів (збирав їх скрупульозно й навіть класифікував — кому і які можна розповісти) і потрапив у точку. Знав: заступник міністра — чудовий спеціаліст і організатор — не володів жодною іноземною мовою, доводилося одночасно вчитися і працювати, на мови не вистачило часу, і десь у глибині душі Карпо Михайлович заздрив поліглотам і переживав своє невміння швидко й спритно порозмовляти з іноземцями. А в анекдотах Леоніда Павловича якраз і висміювалися спритники, котрі, крім знання мови, нічого не мали за душею.

Коли поверталися з-за кордону, заступник міністра був у чудовому настрої: поїздка пройшла успішно, багато побачили, дечому навчили, дечого навчилися самі, везли безліч спогадів і вражень. Під цей настрій заступник міністра й запросив Гудзія до себе додому, пригостив обідом і взагалі виявив прихильність.

Минув місяць, і Леонід Павлович приїхав до Києва у відрядження. Напросився на прийом до заступника міністра, дочекався черги — до кабінету вели подвійні, оббиті дерматином двері, Леонід Павлович прослизнув у тамбур і з тремтінням в душі просунув голову крізь напівпричинені другі двері. І тонким голосом, відчуваючи, як обривається від ляку серце, прокував:

— Ку-ку, Карпе Михайловичу, ваш таємний агент із Львова прибув!..

Знав: іде ва-банк, заступник міністра міг би й вигнати, але жарт сподобався, сподобалася і Гудзієва розповідь про трестівські справи, не кажучи вже про свіжі анекдоти.

Значно сміливіше кукував Леонід Павлович у дверях кабінетів керівників так званої середньої ланки. Щоправда, кукання тут зміцнювалось горілкою з перцем, півдюжиною львівського пива або й пляшкою бімберу — слово-то яке красиве, польське, головне — слово, а те, що бімбер — звичайнісінький самогон, несуттєве, але ж який самогон, сімдесят градусів і зварений для Києва за особистим замовленням Леоніда Павловича.

Коротше, зрештою Леонід Павлович докукувався до міністерства: спочатку його перевели до центрального апарату рядовим співробітником, а невдовзі висунули на посаду завідуючого відділом одного з главків.

Тепер мав, здається, все: квартиру в столиці, певне становище, а головне — перспективу. Дратувало тільки відносне безгрошів’я. Дружина працювала лаборанткою в технікумі й приносила сто двадцять карбованців, а мало не втричі більша зарплата Леоніда Павловича все ж не вдовольняла його амбіцій. Звичайно, вистачало і на одяг, і на їжу, проте Гудзієві довелося побувати кілька разів в компаніях людей грошовитих. Одного разу його запросив додому якийсь художник, і Леонід Павлович побачив у нього кришталеву люстру. Художник похвалився, що фінська й коштує мало не півтори тисячі. Гудзій подумав: ото живуть люди — півтори тисячі, його мало не піврічну зарплату підвісити до стелі: свинство якесь…

І невже він не зможе ніколи дозволити собі таке ж свинство?

Саме на цей період Гудзієвого існування і випало його знайомство з Манжулою. Вже за першої зустрічі Леонід Павлович накинув на Манжулу оком: рядовий постачальник з Одеси дозволяє собі вдягатися краще, ніж він, відповідальний працівник столичного главку. Та й ще одноосібно оплачувати досить солідний ресторанний рахунок. Тому й зустрів наступного дня Манжулу в главку не те що вороже, але й без симпатії, не дивлячись на те, що вчора просиділи цілий вечір за одним столом.

Однак Манжула удав, що не помітив начальницької неприязні — запропонував Леонідові Павловичу дістати для дружини французьку сукню, його товариш працює помічником капітана теплохода й привозить такі, що жінки втрачають свідомість.

Гудзій уявив свою Зіну в паризькій сукні, і його неприязнь до одеського піжона чомусь значно поменшала, більше того, він не без задоволення прийняв пропозицію повечеряти в літньому ресторані “Зозуля”, не у великій компанії, як учора, а вдвох — йому, Манжулі, буде приємно провести вечір у товаристві такого високого начальства. Він так і сказав: “високого начальства”, і ці слова приємно полоскотали самолюбство Леоніда Павловича — виявляється, цей постачальник розумний і приємний чоловік, а він чомусь упереджено поставився до нього.

Вечір видався теплий і світлий, засиділися в “Зозулі”, аж поки небо не посиніло й замерехтіли перші зірки. Чи вони спричинилися до того, що Леоніда Павловича потягнуло на відвертість, чи просто випите сухе вино й шампанське (горілку й коньяк вирішили проігнорувати, зважаючи на вчорашнє переобтяження), але поскаржився на труднощі столичного життя і на безгрошів’я.

Гадав, Манжула просто поспівчуває йому, але те, що почув, буквально приголомшило його. Цей одеський пройда заявив, що справа ця не така вже й непоправна, нехай він, Гудзій, дякує богові за їхнє знайомство, бо вже зараз можна запропонувати Леонідові Павловичу одну невеличку справу, котра усуне всі його проблеми.

Висловившись так дещо невизначено, Манжула запитав, чи може Гудзій посприяти, аби главк виділив одному з їхніх підприємств додатково для потреб виробництва вагон алюмінієвого листа?

Леонід Павлович подумав: звичайно, можуть виникнути різні небажані запитання, але, зрештою, він завжди виправдається інтересами виробництва; певно, він організував би Манжулі цей вагон за вечерю в ресторані, але той нараз сказав таке, що в Гудзія заболіли скроні й нараз зовсім потверезішав. Навіть перепитав, чи не почулося, проте Манжула підтвердив: так, за цей вагон йому, Гудзієві, заплатять п’ять тисяч.

Трохи оговтавшись, Леонід Павлович хотів запитати, який дурень і за що викладатиме такі гроші, але своєчасно втримався. Зрештою, це його не обходило, і чим менше він знатиме, тим краще.

Через три дні Гудзій пробив алюмінієвий лист заводові, який, виявляється, збирався виготовляти з нього різний побутовий мотлох, щось на зразок садових лійок чи дитячих іграшок — і одержав паку грошей — вимріяні п’ять тисяч. Поклав до дипломата, все ще не вірячи, не йшов додому, а летів. Знав: Зіна отетеріє побачивши…

Зіна і справді була вражена: п’ять тисяч — ціле багатство. Вона лише мріяла про дублянку, заздрісно позираючи на жінок, яким пофортунило, а тепер можна дозволити собі норковий капелюшок, а Леонідові — шкіряне пальто.

Правда, Зіна швидко підрахувала, скільки лишиться. Виявилось, зважаючи на ії ще незадоволені бажання, не так уже й багато. Скрушно покрутила головою і тільки по тому запитала:

“Звідки?”

Леонід Павлович пояснив усе щиросердно: не звик критися від дружини, тим більше, що іноді вона просто докоряла йому: у декого чоловіки вміють жити і якось використовують своє становище, лише ми…

“А це небезпечно?” — поцікавилась Зіна.

Леонід Павлович безжурно махнув рукою.

“У крайньому разі, доганяка за нехлюйство. А зважаючи на те, що керівник я молодий і помиляюсь уперше, може взагалі обійтися”.

“П’ять тисяч за догану — дурниці, — рішуче відрубала Зіна. — Якщо б мені платили вдесятеро менше, й то…”

На цьому й порозумілися.

Коли Леонід Павлович десь через півроку приніс ще п’ять тисяч, Зіна сприйняла це як належне. Навіть поцікавилась, на що можна розраховувати в майбутньому?

Але чоловік не міг дати певної відповіді. Його опікування справами досить дрібного підприємства помітив заступник начальника главку Гаврило Климентійович Татаров — старий сухар і ортодокс. З ним ні випити, ні побалакати, знає тільки роботу й сім’ю. Стара кадра, що якось випадково опинилася в главку й дотягувала тут останні роки до пенсії.

До речі, Гудзій уже повідомив про це Манжулу: мовляв, радий би до раю, та гріхи не пускають — усе, з алюмінієвим листом крапка. Якщо він ще хоч раз учинить таке, виникне скандал, почнуться розслідування, комісії, а кому це потрібно?

Так, розслідування, звичайно, не потрібні, погодився Манжула, але треба врахувати: сам Геннадій Зіновійович вимагає, аби знайти якийсь вихід, бо справа з алюмінієвим листом виявилась перспективною.

Того разу Гудзій вперше почув це ім’я — Геннадій Зіновійович. А через день Манжула запросив його на зустріч з ним — шефом, як повідомив не без шаноби.

Потім вони зустрічалися ще кілька разів, не часто, лише за потреби, як і сьогодні.

А Геннадій Зіновійович відсьорбував холодне шампанське й дивився на Гудзія холодно та уважно. Думав: якщо цей слизняк зуміє організувати поліетилен, варто його винагородити. Так, на поліетилені можна непогано заробити. Навесні він їздив приміськими селами, так би мовити, на натуру, вивчав запити приміського населення — поліетиленової плівки катастрофічно не вистачає, і приміські баришники, які постачають місту найперші огірки та помідори й зайняли теплицями мало не всі свої присадибні ділянки, готові платити за поліетилен мало не золотом.

І нехай платять, розмірковував Президент. Щоб він міг жлуктити з цим недотепою марочне шампанське.

Підвів руку з фужером і мовив:

— Твоє здоров’я, Льоню! П’ю за твій гострий розум, за вміння все бачити й все розуміти, за твою життєву хватку. І за наші спільні з тобою позиції.

І вони випили, дивлячись один на одного приязно, як добрі компаньйони, бо коньяк і шампанське розігріли їм кров, і все навколо видавалося значно кращим, ніж було насправді.

13. — Треба їхати в Карпати.

— Так, без цього не обійтися, — погодився Хаблак і подивився на Дробаху запитально, хоча й без цього було зрозуміло: їхати йому.

— Завтра.

Дробаха підсунув Хаблакові блокнот, знайдений на Манжулиній квартирі. Мовив:

— Я попросив досвідчених людей проаналізувати адреси й номери телефонів, записані тут. Більшість, звичайно, одеські, їх виведемо в окрему групу, і в разі потреби ними займуться одеські товариші. Є також кілька київських телефонів. Нічого підозрілого: міністерства, главки, трести, підприємства. Манжула — постачальник і, натурально, мусив мати широке коло знайомств у цій сфері. Нарешті, є п’ятизначні телефонні номери. Радив би звернути на них увагу. Як правило, такі телефонні номери використовуються районними АТС.

— Можливість вийти через них на карпатських знайомих Манжули?

— Так, але не стверджую.

Хаблак погортав записник, хоча й знав мало не напам’ять усі позначки в ньому.

— Бачите… — забрав у нього записник Дробаха. — Візьмемо сторінку на “К”. Є “К”, підкреслене двічі. За ним дві літери: “В”, “С” і номер телефону: 5–15–24.

— “В.С.” — ініціали абонента, — сказав Хаблак упевнено.

— А “К”, підкреслене двічі? Є ще “К”, підкреслене один раз і зовсім без підкреслень.

— Оце вже Манжулині секрети.

— Може, оці підкреслені й не підкреслені “К” означають назви населених пунктів?

— Я думав над цим.

— Попросіть хлопців з Івано-Франківського розшуку зайнятися ними.

— Безумовно.

— Тоді, — Дробаха чемно обійшов стіл і обійняв Хаблака за плечі, — я порадив би вам їхати додому.

— Негайно скористаюся з вашої поради.

— Дзвоніть щоденно.

— Як з вишневою “Волгою”?

— Наче корова язиком злизала.

— Може, не київська?

— Усе може бути, Сергію Антоновичу, і ви це знаєте краще, ніж я. — Дробаха провів Хаблака до дверей, і той поспішив до Хрещатицької станції метро, вирішивши нічого не казати Марині про завтрашнє відрядження — для чого псувати вечір на Гідропарку?

Вечір справді видався вдалим: спочатку Степанко бігав мілководдям, потім по черзі купалися він і Марина, син бігав і верещав, не бажаючи виходити з води, а коли почало сутеніти, смажили шашлики і розпили пляшку густого й неймовірно смачного молдавського “Каберне”.

Уже повернувшись додому, Хаблак сказав Марині про Карпати й попросив зібрати валізку. Слава богу, це не зіпсувало їй настрій, навіть позаздрила:

— Це ж треба, на тому тижні купався в морі, а тепер — гори! Щастить людям…

Але очі дружинині дивилися сумно.

У Івано-Франківську Хаблакові ще не доводилось бувати. Чомусь гадав: маленьке провінційне місто, а виявилось: велике, чисте, гарно влаштоване, з широкими проспектами новобудов і пожвавленим центром.

Хаблака прийняв начальник обласного карного розшуку — йому вже дзвонили з Києва й просили допомогти; полковник запитав, якої саме допомоги потребує київський колега. Машиною і метикованим помічником принаймні забезпечимо: старший лейтенант Стефурак, місцевий, знає гори як свої п’ять пальців і не новачок у карному розшуку.

Хаблак підвів руки: все, більш нічого не треба!

Машина й товариш, із яким можна порадитися, зорієнтуватися в місцевих умовах — про це можна тільки мріяти!

Полковник зміряв Хаблака оцінюючим поглядом.

— Машина, правда, не дуже комфортабельна… — пояснив. — ГАЗ-69. Але дякуватимете, бо “Волгою” по гірських дорогах не розженешся.

— Я не турист, товаришу полковник.

— Ночуватимете тут?

— Волів би виїхати одразу до Коломиї.

— Стефурак попереджений, машина в гаражі.

Хаблак чомусь уважав, що мало не одразу за містом починаються Карпати, а дорога метляла пагорбами, прорізала широкі долини, горами тут і не пахло — звичайний подільський пейзаж. Зробилося якось ніяково, немов дитині, якій пообіцяли іграшку й забули купити, хоч їхали веселими чистими селами й поля навколо колосилися пшеницею, котра вже набрала силу й подекуди жовтіла.

Вів машину сам Стефурак. Невисокий, кремезний, в насунутій на чоло бавовняній кепочці — зовсім не скидався на інспектора карного розшуку, звичайний шофер, який везе середнього районного керівника чи голову колгоспу. Хаблак, правда, не дуже скидався на голову, офіцерська підтягнутість все ж давалася взнаки — за начальника якогось відділу культури чи навіть райвиконкомівця міг зійти. Це його цілком улаштовувало, і майор приязно зиркав на Стефурака: здається, хлопець тямущий, не якийсь міліцейський дженджик, добре, що сам запропонував обійтися без шофера — водій, який би гарний і невибагливий не був, завжди потребує додаткових витрат, моральних і матеріальних, а тут усе просто: номер на двох організувати легше, ніж на трьох, не кажучи вже про інші дрібниці.

Перед виїздом Хаблак розповів Стефуракові, з яким завданням приїхав, і назвав прізвище Манжули. Старший лейтенант подумав трохи й зауважив: якщо пам’ять не підводить, він зустрічав це прізвище в якихось зведеннях чи протоколах і, до речі, порівняно недавно. Старший лейтенант подумав трохи й згадав усе достеменно. Півмісяця тому розкручував крадіжку, одна з ниток привела його до Коломиї, там і почув це прізвище: Манжула. Справа в тому, що працівники районного ВБРСВ натрапили на слід спекулянтів листовим алюмінієм, котрим гуцули криють хати. У зв’язку з цим і був затриманий Манжула, але, як виявилось, безпідставно. Доказів проти нього не було — пробачились і відпустили.

Цікаво, подумав Хаблак, одну із своїх останніх листівок до сестри в Одесу Манжула написав саме з Коломиї — отже, добре, що їдуть вони туди, мабуть, недаремним було затримання цього одеського пройди.

В’їхали в село. Стефурак показав Хаблакові першу хату, вкриту, за тутешньою модою, листовим алюмінієм.

Майор попросив зупинитися і вийшов з машини. Великий дерев’яний будинок, нефарбований, жовте смолисте дерево наче пишалося своєю вічністю. Вікна зовсім міські, широкі, на другому поверсі лише трохи менші. Мансарда — не мансарда, нема узвичаєних скошень — і все це під гордовито виблискуючим сріблястим покриттям. Майстри, які вкривали дім, мали свої штампи, вони витискали з алюмінієвого листа різні форми, як здалося Хаблакові, під черепаху: справді, наче велетенська черепаха залишила на будинку свій панцир.

По фасаду дім прикрашали олені, вирізані з алюмінію — наче збиралися у весняному запалі накинутися один на одного, погрожували важкими рогами й трубили бойову пісню.

Хаблак відступив до машини в захопленні.

— Ну? — коротко запитав Стефурак.

— Грандіозно.

Хаблакові справді сподобався будинок, проте старший лейтенант сприйняв його репліку по-своєму.

— Ти колись бачив, аби десь продавали алюмінієвий лист? — запитав.

— Ні.

— І я не бачив.

— Отже?

— За такий дах, кажуть, платять не менше ніж три тисячі.

— Не може бути! — щиро здивувався Хаблак.

— Тільки за алюміній, без роботи.

— Неймовірно.

— А чого ти хочеш! По-перше: мода. По-друге: дах легкий, красивий і фарбувати не треба.

Хаблак подумав: коли справді три тисячі, завжди знайдуться люди, які грітимуть на цьому руки. Вони рушили, і майор запитав:

— Яка державна ціна алюмінію?

— Ти ж сам казав: не бачив у продажу.

— Але ж десь беруть…

— По-моєму, наші обехеесівці вже ламають над цим голову.

— Пізно почали.

Стефурак лише знизав плечима, і майор так і не зрозумів, засуджує чи виправдовує той своїх колег.

В’їхали в Коломию непомітно: може, Хаблак задрімав, притомившись, чи просто замислився, але околиці не запам’ятав.

Коломия сподобалася майорові, правда, сьогодні йому подобалося все, навіть досить одноманітні села вздовж шосе. Майор подумав, чим саме його вразило місто, й нарешті зрозумів — не чистотою центральних вулиць, навіть не зеленню й квітами, а непоспішливістю ритму життя, неперенаселеністю вулиць і, певно, тим провінційним духом загальної обізнаності, який чомусь упав Хаблакові в око, — можливо, тому, що люди стояли попід магазинами купками й дружно розмовляли поміж собою, чи тому, що кілька разів помітив, як ввічливо підіймають чоловіки капелюхи, зустрічаючись.

Колись і ця обізнаність, і непоспішливий темп життя, і взагалі все, пов’язане з так званим провінціалізмом, зазнавали остракізму й рішуче засуджувалися, але Хаблак не відчував до цього гострої неприязні, навпаки, після божевільного темпу столичного життя, подвоєного ще темпами карного розшуку, коломийські статечність і непоспішливість приємно вражали.

Хаблак подумав ще: за такого життєвого ритму, мабуть, і стосунки між людьми зміцнюються, отже, люди не такі відчужені, як у великому місті, — виходить, тут менше проявів зухвалості, зверхності, злоби, а в результаті (це був його специфічно-професійний висновок) і менше злочинів.

Капітан Пекар, начальник місцевого карного розшуку, чекав на них у темнуватій кімнаті з навстіж відчиненим вікном — лузав насіння і випльовував у вікно, дивлячись, як два півники підскакують і приндяться, готуючись до бійки.

Хаблак і в цьому завбачив перевагу місцевого ритму: завалений справами начальник розшуку якогось столичного району навряд чи зміг би отак безжурно лузати насіння.

Правда, Пекар знітився, зрозумівши, що його застали за таким заняттям, але одразу ж опанував себе і запропонував:

— Обідати! Бо час обідній, і я тут замовив…

Хаблак перезирнувся із Стефураком: видно, капітанова категоричність не вразила того, майор також не заперечував проти обіду — на тому й зійшлися. Пекар провів їх до чистої, буквально вилизаної їдальні, де їх нагодували домашнім борщем і смачними котлетами з добре підсмаженою картоплею.

Хаблак, якому доводилося досить часто перебиватися стандартними глевкими макаронами, ще раз переконався в добротності коломийського способу життя.

Наїлися, подобрішали й повернулися до темнуватої кімнати капітана Пекаря. Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули й коротко пояснив, чому саме вони із Стефураком завітали до Коломиї. Гадав: Пекар почне розпитувати, радитися, думати, але капітан одразу зняв трубку й попросив:

— Грицю, ти вільний? Зазирни.

Гриць не забарився — чоловік також з капітанськими погонами, низький, чорнявий і верткий. Він назвався Григорієм Васильовичем Гутовським, потиснув усім руки, і після цього Пекар подав йому фото Манжули.

— Впізнаєш? — запитав.

— Упізнаю. Ми його колись затримували. Чекайте, здається, його прізвище…

— Манжула Михайло Микитович, — підказав Хаблак.

— Точно. І що сталося? Бо в нас не було проти нього доказів.

— Убитий.

— О-ля-ля! — нараз зовсім по-хлопчачому вигукнув капітан. — Цього тільки не вистачало!

Він посерйознішав, сів і розповів, у зв’язку з чим вони вийшли на Манжулу й навіть затримали його.

Десь два місяці тому до міліції надійшов сигнал, що в районі з’явилися спекулянти — торгують алюмінієвим листом. Кілька днів обехеесівці тупцювали на місці, нарешті дізналися, що одному з колгоспників пообіцяли вночі закинути алюміній. Навіть попередили, аби приготував гроші.

Міліція влаштувала засідку, проте спекулянти не приїхали. Видно, щось злякало їх.

Хоча за їхній слід зачепитися вдалося. Через кілька днів міліція дізналася, що одному з колгоспників пропонував придбати покриття для даху шофер із сусіднього села. Навіть натякнув, що алюміній уже лежить у нього на подвір’ї.

Коли міліція наскочила до того шофера, то ніякого алюмінію в нього не знайшла, проте застала там громадянина, який назвався Михайлом Микитовичем Манжулою, який по-пояснив, що приїхав з Одеси до Карпат як турист, однак документів у нього не виявилось. Манжула повідомив, що зупинився на Косівській турбазі й залишив паспорт там.

Усе це насторожило працівників міліції. Манжулине пояснення вимагало уточнення, і одесита доставили до Коломиї. Наступного дня виявилось, що він не брехав, документи мав справжні, і міліції довелося вибачатись і відпустити його.

Розповівши цю історію, Гутовський зробив паузу, Хаблак вирішив: виклав усе, що йому відомо, але капітан раптом розповів справді цікаву новину:

— Однак на тому тижні ми все ж зачепилися за спекулянтів. І взяли одного типа на гарячому.

— Кого? — поцікавився Стефурак.

— Диспетчер нашого автогосподарства.

Хаблак витягнув Манжулин блокнот, потрібну сторінку знайшов одразу. Після першого “К”, двічі підкресленого, стояли літери: “В”, “С”.

— Як звуть вашого диспетчера? — запитав.

— Василь Семенович Гринюк.

— І телефон у нього: п’ять — п’ятнадцять — двадцять чотири?

— Звідки знаєте?

— З Манжулиного блокнота.

— Неймовірно, — розпачливо вигукнув Гутовський, — тримали злодія за комір і так безкарно випустили!

— А Гринюк признався?

— Я ж казав: взяли на гарячому.

— Дізналися, звідки в нього алюміній?

— Каже: торік придбав у якогось незнайомця. Мовляв, хотів прислужитися товаришеві, той давно просив дістати покриття, а потім відмовився. От і довелося продавати.

— Прізвище товариша назвав?

— Як не дивно, так. Ми перевіряли, все сходиться. Але ж сам факт незаконного продажу по завищеній ціні є. Передаватимемо справу до суду.

Хаблак назвав ще два номери телефону з Манжулиного блокнота, позначені літерою “К”. З одним підкресленням і без нього.

Гутовський одізвався одразу:

— Перший — наш. А на трійку в нас не починаються… — Подивився на Хаблака: — Перевіримо?

— Обережно. Не кажіть — звідки.

Капітан набрав номер і мало не одразу поклав трубку.

— Точно — наш номер, — пояснив. — Центральна аптека.

— Треба встановити, чи не працює там хтось з ініціалами “С.М.”

Гутовський знову взявся за трубку, та Хаблак зупинив його.

— Не хвилюйтеся, — пояснив капітан, — все буде в ажурі. Завідує аптекою старий комуніст, член міськкому партії, він нам усе й скаже.

Капітан Пекар схвально нахилив голову.

— Овва, — ствердив, — Яким’якові можна казати все.

— Іване Миколайовичу? — запитав Гутовський. — Григорій Васильович з райвідділу. Треба уточнити, тільки між нами, у вас хтось працює з ініціалами “С.М.”? Здається, ні? А мені треба точно. Гляньте, будь ласка. — Витримав паузу й поклав трубку. — В нашій аптеці з такими ініціалами нікого нема.

— Тепер зробимо так, — наказав Хаблак. — Ми із Стефураком допитаємо Гринюка. Давайте подумаємо: разом з вами, капітане, чи як?

— Краще разом, — зауважив Стефурак. — Гутовському відомі різні нюанси справи, на яких Гринюк може спійматися.

— Мабуть, маєте рацію. Давайте сюди вашого Гринюка.

Василь Семенович Гринюк нагадував старого, самотнього й загнаного мисливцями ведмедя. Нечесане й давно нестрижене волосся стирчало жмутами, очі блищали люто, він сутулився, довгі руки звисали мало не до підлоги, і, здавалося, зараз стане, як справжній ведмідь, на чотири лапи. Обвів усіх похмурим поглядом і зауважив:

— Чи не забагато вас, начальники?

— Зовсім знахабнів! — аж здивувався Гутовський.

— А це не нахабство: чесних людей під замком тримати?

— Це ти — чесний?

— Свої права знаємо.

Ця суперечка могла тривати хтозна-скільки, і Хаблак підкликав Гринюка до столу, де лежало фото Манжули.

— Знаєте його? — запитав.

Гринюк утупився в знімок важким непорушним поглядом. Обличчя в нього напружилося. Хаблакові здалося, що впізнав Манжулу й тягне час, аби визначити лінію поведінки.

Нараз Гринюк обережно поклав фотографію на середину столу й рішуче похитав головою.

— Не знаю, — одповів. — Уперше бачу.

— Подумайте, Гринюк, — обережно почав Гутовський. — Товариші, самі розумієте, даремно б не приїжджали. — А що мені думати: не знаю.

— І не чули такого прізвища: Манжула? — запитав Хаблак. — Манжула Михайло Микитович?

— Не чув.

— Тоді поясніть, чому в блокноті громадянина Манжули, який мешкає в Одесі, занотовані ваші ініціали й телефон?

— А я звідки знаю? Може, машини потребував, бо я диспетчером у автогосподарстві…

Коли Гринюка вивели, Хаблак обвів присутніх допитливим поглядом. Першим озвався Стефурак:

— Знає він Манжулу, добре знає, упізнав одразу, тільки зиркнув на фотографію…

Гутовський схвально кивнув, а Пекар промовчав.

— Певно, знає, — погодився Хаблак. — Та наші емоції і здогадки до протоколу не підшиєш. Шукатимемо докази.

Наступного ранку Хаблак із Стефураком виїхали до Косова: саме звідти Манжула написав одну із своїх листівок до сестри — отже, літера “К” з підкресленням чи без нього могла позначати саме це містечко. А поруч Косова, буквально за кілька кілометрів, розташувалося ще одне на “К” — Кути.

Влучили в десятку. Номер телефону біля “К” з підкресленням та ініціалами “О.П.” належав Олександрові Петровичу Волянюку — шоферові автотранспортної контори. У другому випадку все також сходилося: у Кутах мешкав шофер лісгоспу Станіслав Корнійович Бабидович. Як і Волянюк, мав телефон. їхні номери й були записані в блокноті Манжули.

Але удача, як устиг уже переконатися Хаблак, завжди приходить не в чистому, так би мовити, вигляді. Щось обов’язково мусить бути не так, щось мусить затьмарити небо — так трапилося і тепер: через кілька хвилин після того, як вони вийшли на Волянюка, товариші з Косівськоі міліції з’ясували, що той лише позавчора взяв на тиждень відпустку за власний рахунок і виїхав кудись на Закарпаття до хворого брата.

Стефурак запропонував поїхати до нього додому й з’ясувати в жінки, де саме перебуває зараз Олександр Петрович — до Закарпаття рукою подати, можна й з їздити, — та Хаблак запротестував. Адже дружина чи родичі могли нічого й не сказати, самі ж попередять Волянюка про те, що ним цікавиться міліція. Коли той справді причетний до якихось махінацій, може замести сліди, попередити співучасників.

Виявилось, майор таки мав рацію, і це з’ясувалося буквально одразу.

Поки розпитували про Манжулу працівників готелю (там ніхто не пам’ятав його), минуло досить часу, і в Кути дісталися під час обідньої перерви. Правда, в лісгоспівському гаражі перехопили механіка, але той на запитання про Бабидовича лише розвів руками.

— Пішов обідати, — пояснив. — Кілька хвилин тому. В нього машина зіпсувалася, на ремонті, от він слюсарям і допомагає, але зараз обід.

Чекати на Бабидовича не хотілося, то більше, траплялася вигідна нагода побалакати вдома, подивитися, як живе й саме чому ним зацікавився Манжула, — офіцери, дізнавшись адресу Станіслава Корнійовича, поїхали до нього.

Дім Бабидовича стояв на околиці містечка — справний цегляний будиночок за чепурним парканом із звареної арматури. Бабидович сидів біля столу надворі й зачісувався. Видно, щойно вмився, бо мокрий зібганий рушник лежав на колінах. Жінка клопоталася на літній кухні, розігріваючи обід.

Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував — дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.

Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?

Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання, мовив:

— Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.

— Так, відносно цього, — ствердив Стефурак. — Та гляньте уважніше.

— Маю гарну пам’ять, — одповів Бабидович. — Може, колись і зустрічалися, але, мабуть, побіжно, бо серед добрих знайомих цього чоловіка не тримаю. Та й серед недругів також.

— Чи не можете пояснити, чому в записнику цього чоловіка занотовано ваш номер телефону?

— Ні, не можу. Скажіть хоч, хто він?

— Скажемо, свого часу ми все вам скажемо, Станіславе Корнійовичу!

Бабидович подумав трохи й одповів:

— У ваших словах відчувається загроза. Це може мене образити. Якщо й далі розмовлятимете таким тоном, я з вами не говоритиму.

Бабидович мав рацію, і Хаблак вирішив втрутися:

— Ми прийшли до вас по допомогу, — пояснив.

— І загрожуєте?

— Людина чесна не повинна нічого боятися.

— Я не злодій.

— Віримо, але в порядності цього чоловіка, — Хаблак тицьнув пучкою у знімок Манжули, — маємо підстави сумніватися.

— Я ж сказав: не знаю його.

— Ми вам віримо. А скажіть: Волянюка Олександра Петровича знаєте?

— Косівського?

— Так, шофера автобази.

— Усе ясно, — сказав Бабидович з полегшенням, — чесно кажучи, чекав цього запитання і відразу про Волянюка подумав, та гадав, може, й пусте це все…

— Що — пусте? — заскочив Хаблак.

— Може, пообідаємо? — запропонував Бабидович.

Хаблак перезирнувся із Стефураком: їсти хотілося, проте отак от приймати запрошення людини, котру вони все ж підозрюють…

— Ні… — покрутив головою майор.

— Киньте, — обірвав його господар. — Бачу, зголодніли, а те, що ви з міліції, нічого не значить: не хабаря пропоную, а борщу. — Побачивши заперечливий Стефураків жест, вів далі з притиском: — Не хвилюйтеся, поїжте, я вам усе розповім, нічого не приховаю, що знаю — скажу. Давай, жінко, насипай усім.

Що лишалося робити? То більше, борщ пахнув смачно, а жінка виставила на стіл таріль, повну пампушок у часниковій підливі.

Коли спорожнили тарілки, Бабидович мовив:

— А тепер, люди, слухайте мене уважно. Якось навесні ми ночували з Волянюком у “Беркуті”. Може, чули, готель у нас такий на перевалі? То повертався я із Закарпаття і довелось заночувати. Там з Сашком і спіткалися, ночували в одному номері. Ну, випили трохи, багато не можна, бо зранку знову за кермо. Випили, повечеряли, розбалакались. Волянюк і каже: “Бачу, ти, Стасю, хлоп файний, і можу запропонувати гарну справу”. — “Яку?” — питаю. “Є, — каже, — люди, які продають алюміній на дахи. То їм транспорт потрібний і сараї, де той метал ховати. Можу посватати. Великі гроші платять”. Я й подумав: заробити справді можна, але сісти — також. Пояснюю йому, а він сміється. “Бачиш, — каже, — не сиджу й добре почуваюся, та й взагалі, хто не ризикує, той не живе”. Записав він мій телефон, на тому й скінчилося. Казав: коли ті люди нову партію алюмінію привезуть, подзвонять. А я вирішив відмовитись.

— Чому не повідомили міліцію? — запитав Стефурак.

Бабидович одповів непевно:

— Незручно якось. Людина до мене з довір’ям та душею, а я, виходить, закладаю її…

— Спекулянт ваш Волянюк.

— Так не він же продає той алюміній… Тільки возить.

— Співучасник злодіїв.

— Це я також розумію, — збентежено мовив Бабидович, — тому й вирішив відмовитися.

— З Волянюком після того зустрічалися?

— Бог милував.

Стефурак вирвав з блокнота аркушик, записав номер телефону райвідділу міліції.

— Якщо вам знову запропонують продавати алюміній, подзвоніть негайно.

Бабидович узяв аркуш без ентузіазму, проте пообіцяв:

— Зробимо.

Повернувшись до Косова, Хаблак негайно подзвонив Дробасі. Іван Якович слухав його, гмикаючи в трубку й кидаючи ущипливі репліки. Хаблакові видалося, що Дробаха навіть кепкує з нього, — ображено запитав, які конкретно зауваження має слідчий до його дій. Дробаха зрозумів майора одразу й поклав край Хаблаковим амбіціям досить рішуче:

— Ви, дорогенький, у пляшку не лізте. Просто в мене гарний настрій: бачу, у вас прогрес значно більший, ніж тут, у Києві. Ту вишневу “Волгу” наче віл злизав — інспекція, здається, всі перемацала, а — дзуськи. Це я вихід своїм емоціям даю і радію за вас.

Хаблак подумав: можна було б знайти дещо іншу форму виявлення емоцій, але сперечатися не став — усе ж Дробаха начальство, і його слід поважати.

— Потребуєте допомоги? — зрозумів його Іван Якович.

— Бачите, яких масштабів починає набирати справа, і нам без міцної підтримки УБРСВ не обійтися. Колись ми непогано попрацювали з лейтенантом Коренчуком, якщо б він міг приїхати сюди…

— Зробимо, — пообіцяв Дробаха, як на Хаблаків погляд, дещо безапеляційно. — Ще?

— Пам’ятаєте, я розповідав про Інесу?

— Дівчина з бару?

— Так. Яка повідомила нас про Бублика. Партнера Манжули. Останнім часом тут, згідно з повідомленнями місцевої міліції, є факти спекуляції листовим алюмінієм.

— Гадаєте, Бублик?

— Підозрюю. Про всяк випадок мусимо мати його портрет. Виготовлений хоча б зі слів Інеси.

— Завтра вдень матимете.

Хаблак подумав: одне задоволення мати справу з Дробахою. Не дав собі жодного попуску. А Інесу ще треба знайти, допитати, працівники науково-технічного відділу мусять попрацювати з нею, аби перетворити Інесині враження в зовсім конкретний образ Бублика, потім цей портрет ще потрібно передати літаком…

Він закінчив розмову з Дробахою з почуттям упевненості й нетерпіння, які завжди опановували ним, коли відчував, що йде правильним шляхом і до остаточної перемоги лишилося тільки кілька кроків. Ці почуття підігрів ще й Стефурак. Поки Хаблак зв’язувався з Києвом, капітан устиг переговорити з місцевими обехеесівцями. Він повернувся до кабінету начальника райвідділу міліції, і Хаблак одразу помітив загадково-переможну посмішку на його обличчі.

Не чекаючи розпитувань, Стефурак доповів:

— Така справа, майоре. Місцеві хлопчики домовились з одним чоловіком. Він хату будує, і йому листовий алюміній на дах мають завезти…

Хаблак одразу зрозумів усю важливість цього повідомлення.

— Де? — запитав.

— За Косовим — село Соколівка.

— Коли?

— Обіцяли днями. У того чоловіка обехеесівці засідку хотіли залишити, та відмовились. У селі засідку важко приховати, то більше, дім будується, робітники крутяться…

— І що ж вирішили?

— Працівник УБРСВ поїхав туди під виглядом заготівельника. Навіть голова сільради не знає. А в домі того бригадира, що будується, дільничний інспектор ночує, до нього в селі звикли, і все ж городами до хати ходить.

Хаблак пожвавішав.

— І нас ніхто тут не знає…

— Вважаєш?..

— Упевнений.

— А й справді, — вирішив Стефурак, — обласних організацій навалом, і ми з тобою з обласного, як це називається, відділу охорони природи? Чи пам’яток старовини?

— Товариства мисливців…

— Годиться: вештайся селом і по горах скільки влізе. Жодної підозри. Зараз домовимось у райвиконкомі, подзвонять до сільради, нас там влаштують…

— Бажано поближче до дому того бригадира. До речі, як він — надійний?

— У райвідділі йому довіряють.

Соколівка, досить довге гірське село, лежало облбіч шосе, що вело до районного центру Верховина й далі у гори, де впиралося в центральну трасу, що з’єднувала Закарпаття з Івано-Франківськом. Оселився Хаблак із Стефураком у долині неподалік від церкви, мало не навпроти якої будувався бригадир. Привітна господиня нагодувала їх мамалигою з баранячим м’ясом і на вечерю пообіцяла щось пікантно-гуцульське. До вечора ще мали час, і Хаблак запропонував піднятися на схил гори, всіяний поодинокими хатами. Підіймалися в’юнистими гірськими стежками. Здавалося, далі може видряпатися лише гірський козел, проте й там стояли хати й навіть далеко вище: всюди жили люди.

Нарешті видряпались аж до лісу, де паслися, теленькаючи тронками, корови.

Хаблакові здалося — більшого простору й краси не бачив за все життя. Синьо-зелені горя, густе повітря, що пахло сіном і гірською водою, далекі полонини, хати з блискучими, наче церковні бані, дахами і затишне умиротворююче бамкання тронок…

Стояв і думав: варто ступити кілька швидких кроків — і злетиш над цим безмежним простором: тіло справді ставало невагомим. Хаблак мимоволі підвів руки, та Стефурак зупинив його:

— Бач, як виблискує… — мовив, обвівши рукою хати під горою. — На скільки тисяч!

— Скільки б літаків з цього алюмінію можна збудувати! — Хаблак відчув, що від його поетичного настрою не лишилося і сліду. — Та всіляких інших речей.

— Ні, ти мені ось що скажи! — розсердився Стефурак. — Чому на цьому алюмінії спекулянти заробляють, а не держава? Ну, спіймаємо ми кількох шахраїв, гадаєш, припинять алюмінієм дахи крити? Інші спекулянти знайдуться, а де вони цей алюміній беруть? У держави, де ж іще? Так не простіше було б декому мозгою поворушити, цей же алюміній сюди кинути й дивиденди до державної кишені покласти?

Хаблак вирішив, що в цих Стефуракових міркуваннях є доля істини, зрештою, він думав приблизно так само, проте що міг учинити? Знизав плечима й попрошкував униз, уже не звертаючи уваги на карпатські пейзажі.

Півночі вони не спали, чекаючи сигналу. Виявилось, даремно, бо спекулянти так і не з’явилися. Заснули десь о третій, а прокинулись аж на початку десятої, певно, господарка зачекалася із сніданком і взагалі махнула на них рукою, бо порпалася в городі, й довелося покликати її.

Але що таке сніданок на селі? Півдюжини яєць, кілька цибулин та редьок з городу, глечик молока, все під рукою, і близько десятої вони вже виїхали до Верховини.

Шосе — розбитий лісовозами асфальт — пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.

Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів — статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.

Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски — і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури — під старовину, але з елементами модерну — будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.

У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.

За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки — значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив:

— У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?

Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця — це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.

Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:

— Ти пам’ятаєш тамтого Манжулу? Я ся страшенно цікава, але ж не пригадую…

— Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі — носив нам морозиво з ресторану.

— У зеленому светрі?

— Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.

— Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, — перебив дівчат Хаблак.

— Дуже прошу. — Це довгоноса.

А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила:

— Але що ми пам’ятаємо!.. Аж у травні…

— Бачите, пам’ятаєте, що жив у “люксі”, навіть у яких джинсах ходив. А тепер пригадайте, він сам мешкав чи з кимось?

— Сам, — не роздумуючи, одповіла чорнява.

— І ніхто в нього не ночував?

— У нас не дозволено.

— Це — жінкам, а до нього товариші не приїжджали?

— І чоловікам не дозволено.

— Бувають і винятки.

— Звичайно, бувають, — погодилась легко, — та ми в таких людей документи беремо, бо в нас суворо… Є вказівки, і ми не порушуємо.

— Звичайно, не порушуєте, — погодився Хаблак, розуміючи, що іншої відповіді годі чекати від чергової. — Не пам’ятаєте, хто замовляв номер Манжулі?

— А для чого? Вам потрібно — селіться. Без проблем…

“Отакої, — подумав Хаблак, — і в Карпатах, як у Києві… Тут, правда, “дуже перепрошую”, але також — “без проблем”…

— І довго мешкав у вас Манжула?

— З тиждень.

— Часто у вас такі відвідувачі селяться?

— Ні, у нас переночують і їдуть. Буває, на день чи два затримуються.

— І що ж робив Манжула?

— Мабуть, діло мав.

— Чому так уважаєте?

— А приїздили до нього. На машинах.

— Знаєте, хто?

— Звідки ж?

— Ви тут усіх мусите знати…

— З Ясеня ми, сюди їздимо.

— І на яких машинах до Манжули приїздили?

— На вантажних.

— Самі бачили?

— А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.

— На лісовозах?

— Ні, — одповіла не вагаючись. — Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.

Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:

— Удень приїжджали?

Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:

— Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.

— А номер машини не бачили?

— Бачила, чом ні?

— Який?

— Коли б знала, що міліція цікавитиметься, записала б. А так ні до чого.

— Куди поїхали? На Рахів?

— Ні, туди, — махнула рукою праворуч. — На Ворохту.

Хаблак подумав: з “Беркута” Манжула керував операціями по продажу алюмінію. Майор побалакав ще з барменом та офіціантами — бармен Манжулу впізнав, він пам’ятав, що цей постоялець заходив до нього переважно вдень, вечорами кудись зникав, лише одного разу з’явився з дівчиною, мабуть, туристкою — сиділи допізна, й Манжула пригощав досить велику компанію. Власне, ця інформація не дала Хаблакові нічого нового, і вони із Стефураком вирішили вертатися до Косова.

У Косові на Хаблака чекав Коренчук. Точніше, він ні на кого не чекав — устиг сконтактуватися з місцевими обе-хеесівцями, ті підкинули йому кілька справ, і лейтенант буквально обклався ними — з-за столу визирала лише маківка, поросла рудуватим волоссям. Побачивши Хаблака, Коренчук виліз із свого укриття і мовив без особливого захоплення:

— Є над чим поморочити голову. Наскільки я зрозумів, хочете знати, звідки цей алюміній?

— Точно.

— Не знаю. Поки що жодної зачіпки.

— Ви вчепитеся.

— Не переоцінюйте моїх скромних можливостей.

— Сподіваюсь.

— Ну, сподіватися можете, — дозволив Коренчук.

На тому й розійшлися. Хаблак із Стефураком, пообідавши в районній їдальні, подалися до Соколівки, а Коренчук лишився в райвідділі з запилюженими справами.

Десь на початку першої, коли Стефурак давно вже вимкнув телевізор і, враховуючи досвід попередньої ночі, почав розбирати постіль, у вікно ледь чутно постукали. Стефурак метнувся до дверей, а Хаблак потягнувся до піджака, що висів поруч на спинці стільця.

Невже почалося?

Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:

— Привезли?

— Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.

— Що, тільки один?

— Шофер — і все.

ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав:

— Прізвище?

— Волянюк Олександр Петрович.

Хаблак зміряв його чіпким поглядом: от їхні стежки й схрестилися. Простягнув руку.

— Документи?

— У нього… — кивнув на лейтенанта.

Хаблак узяв права, дорожній лист. Начебто все правильно, документи в ажурі. Передав їх Стефуракові, сів навпроти Волянюка, попросив:

— А тепер, Олександре Петровичу, розкажіть, де взяли алюміній?

Волянюк зсунув брови, гнівно блиснув очима на дільничного інспектора.

— Купив, — одповів не дуже впевнено. — Купив, бо хотів собі дах перекрити. Та передумав. А добру що, пропадати?

— І в кого ж купили?

— А так — привезли якісь люди. Питають, чи потрібно?.. Ось і купив…

— Отже, не знаєте, в кого?

— Не знаю.

Хаблак посміхнувся.

— Я на вашому місці був би відвертішим. Бо строк ви, Олександре Петровичу, вже заробили…

— За що?

— За спекуляцію листовим алюмінієм.

— Продав своє — хіба спекуляція?

— Давайте не гратися в схованки. По-перше, ви зараз у відпустці, дорожній лист підроблений, і машина не ваша. Згодні?

Волянюк, не відповідаючи, покліпав очима. А Хаблак вів далі:

— Усе це дуже легко встановити. Ми подзвонимо до автоінспекції, дізнаємось — чия машина, хто насправді їздить на ній і як вона потрапила до вас…

— Не треба… — мало не простогнав Волянюк.

— І я вважаю: не треба. Бо відмагання тільки збільшить вашу вину. Отже, чия машина?

— Гнатова. Гната Дуфанця.

— Де працює?

— У будівельному управлінні. В Коломиї.

— А чому ви, а не Дуфанець, привезли алюміній?

— По черзі ми. Він учора возив.

— Де зберігається алюмінієвий лист?

— У Гната в сараї.

— Адреса?

— Коломия, Трав’яна, сім.

— А звідки в нього?

— Так вагон же прийшов. Ми розвантажували й до Гната перевезли.

Хаблак подав Волянюкові фотографію Манжули.

— Знаєте його?

Шофер важко зітхнув.

— Знаю. Михайло Микитович Манжула. Ми з ним алюміній узимку возили.

— А тепер з ким?

Похитав головою.

— Тепер я з Дуфанцем у парі.

— А де взяв лист Дуфанець?

— Я не розпитував.

— Але ж вагон пригнав не Дуфанець?

— Певно, ні.

— Хто ж?

Волянюк лише знизав плечима.

— У Дуфанця попитайте.

— Попитаємо. А звідки вагон?

— Не знаю.

— Нікого ви не бачили, нічого не знаєте… Несолідно виходить, шановний. Ми з вами домовились, а ви знову в кущі…

Волянюк покрутив головою, наче намагався вивільнити шию з тугого коміра.

— Гадаєте, ті люди, що алюміній привозять, не криються? Вони й від нас криються. Моє діло теляче: привіз метал, свої три сотні одержав — і все. Мовчи й радій, що заробив.

— Так, заробили…

— Та заробив уже… — безнадійно махнув рукою. — Строк варобив, прошу я вас. Скільки?

— Я ж кажу: від вас залежить. З Манжулою як працювали?

— Так само. Алюміній вагоном у Коломию приходив, возили до Дуфанця та до мене в Косів, а далі вже покупців знаходили.

— І Манжула вам не казав, звідки метал?

— Не цікавився я. У цій справі чим менше знаєш, тим краще.

— Виходить, Манжула був головним?

— Казав: є ще якийсь Президент. Той усім заправляє.

— Президент? — Хаблак одразу збагнув, що це — прізвисько. — І де ж той Президент обертається? Адже не в Сполучених Штатах?

— Я так зрозумів — у Києві.

— Чому?

— Бо й Манжула з Києва.

— Сам казав?

— Не крився.

— А цей Президент зараз не в Коломиї?

— Все може бути.

Хаблак занетерпеливився: а якщо й справді зараз у Дуфанця спить, відпочиває після праці праведної, ніжиться в м’якій постелі, чекаючи, що Волянюк привезе йому три тисячі, сам Президент?..

Подумав трохи й показав шоферові фоторобот Бублика, привезений вчора Коренчуком.

— А з цим чоловіком випадково не зустрічалися? — запитав.

Волянюк потягнувся до фотографії жадібно й вдивлявся довго. Відклав з жалем і мовив, наче скаржився:

— Ні, не знаю і не зустрічав.

Поки, Хаблак допитував шофера, Стефурак устиг організувати понятих. У їхній присутності склали акт — машину з алюмінієвим листом відправили до Косова, і Хаблак запропонував Волянюкові:

— Хочете нам допомогти?

— То прошу вас, але чим можу? — догідливо посміхнувся.

— Поїдете з нами до Коломиї. Побалакаємо з Дуфанцем. Гадаю, побачивши вас, не пручатиметься.

— Поїду. — Волянюк рішуче насунув на чоло пожмакану кепку. — І скажу Гнатові — чого вже відмагатися?..

Манжула вмів вибирати агентів по збуту алюмінієвого листа: дім Дуфанця стояв на самому виїзді з міста, окремо від інших, поруч чи то якась база, чи то склад за високим парканом — до машин тут звикли, й ніхто не звертав уваги на те, що до Дуфанцевого подвір’я завертали завантажені автомобілі. То більше, Дуфанець працював на будівництві, щодня приїжджав вантажівкою обідати, та й взагалі машина часто ночувала в нього.

Про все це розповів Волянюк, поки їхали до Коломиї. Попереду Стефурак з Хаблаком, на задньому сидінні Волянюк з лейтенантом.

— А в Косові як? — поцікавився Стефурак. — Листовий алюміній — не голка, а у вас була, фактично, перевалочна база.

— Сусіди гадали, що я сарай під склад здаю. Лісоторговельній базі. Я ж ту чутку й пустив.

— А дільничний інспектор?

Волянюк презирливо гмикнув.

— Він у мене півлітру пив. Уперше я запросив, потім сам унадився. Захоче випити на шармак — до мене.

— Алюміній бачив?

— Чом ні?

— І не поцікавився?

— Питав. Я йому те ж саме: мовляв, лісоскладівський.

Хаблак відчув, як у нього запашіли від гніву щоки. Під носом у дільничного інспектора робилися махінації, і не один місяць, а той — за півлітру…

Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.

У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця — за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря — загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.

— Міліція! — мовив. — Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…

Господар зиркнув на Волянюка докірливо.

— Спіймався, дурню? — запитав. — І до мене привів?

— А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.

— Моя, — погодився Дуфанець якось покірливо. — Виходить, догралися… То прошу… — Відступив від хвіртки. — Робіть своє діло.

Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:

— Хтось із сторонніх є?

— Ні, тільки син та жінка.

— А цей, — клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?

— Степан Вікентійович?

— Звичайно.

— Так він же не в мене.

— Де?

— У мене йому незручно.

— У готелі?

— Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.

— Швидше, — не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, — швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.

Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.

— А Хома? — запитав Дуфанець. — Де він?

— Ще звечора поїхав.

— Де Степан Вікентійович?

— Так разом і поїхали.

— Куди? — втрутився Хаблак.

— Хіба я знаю! Сіли на “Москвича” й поїхали.

— Коли?

— Я ж кажу: звечора.

— Точніше?

— Близько одинадцятої.

У Хаблака майнула здогадка.

— Коли виїхав Волянюк до Косова? — запитав у Дуфанця.

— Так само, близько одинадцятої.

— Вважаєш, Степан Вікентійович стежив за Волянюком? — утрутився Стефурак.

— Стопроцентово. Телефон маєте? — обернувся до господині.

— Прошу, — відступила.

Хаблак пропустив поперед себе Дуфанця із Стефураком, непомітно стиснув старшому лейтенантові лікоть, і той лише кивнув, підтвердивши, що сигнал прийнятий. Поки Хаблак зв’язувався з черговим по відділу міліції і викликав оперативну групу, Стефурак начебто з простої цікавості зазирнув до кімнат. У одній спала дитина, у вітальні на дивані було постелено, але, видно, ніхто не лягав: ковдра і подушка не зім’яті. Отже, господиня не збрехала, й Корж справді подався із своїм постояльцем назирці за машиною з алюмінієм.

А якщо ось-ось повернуться і побачать біля дому на вулиці автомобіль? Певно, цей Степан Вікентійович стріляний горобець, якщо не спускав очей з Волянюка, і автомобіль біля Коржових воріт не пройде повз його увагу.

— Я лишуся тут, — запропонував Стефурак Хаблакові. — А ви давайте до Дуфанця — він віджене машину.

Хаблак кивнув, зрештою, іншого виходу не було. Стефурак провів їх до хвіртки, віддав ключ від машини, постояв трохи, дивлячись, як Дуфанець влаштовується за кермом “газика”, і саме в цей час з-за рогу виринув синій “Москвич”. Стефурак одразу збагнув: Коржів. Побачив, як Дуфанець вистрибнув з “газика”, ступив крок до “Москвича”, що загальмував поруч, і застережливо підвів руку. Боявся, що Дуфанець попередить Коржа, однак той стояв мовчки, спостерігаючи, як з “Москвича” вилазить чоловік у червоній нейлоновій куртці.

— Товариш Корж? — запитав Хаблак.

Чоловік у червоній куртці подав йому руку й назвався:

— Корж Василь, а ви, бачу, на мене чекаєте?

— Де Степан Вікентійович? — утрутився Стефурак.

— У Івано-Франківську.

— Як?

— Попросив відвезти, я й відвіз.

Хаблак показав посвідчення і відвів Коржа вбік, аби Дуфанець не чув їхньої розмови. Запитав:

— Коли виїхали?

— Учора, приблизно об одинадцятій.

— Куди?

— До Косова. Ну, трохи далі. Там є село Соколівка, то Степан Вікентійович туди наказав.

— І там стояли?

— Отож, за церквою зупинилися, і він вийшов.

— Довго стояли?

— З годину. Він до якогось знайомого ходив.

— Так, певно, до знайомого… — ствердив Хаблак, уявивши, як усе відбувалося насправді. Знаючи, кому завезуть алюмінієвий лист, Степан Вікентійович вирішив проконтролювати хід операції, — звичайно, він побачив, що Волянюка затримали, й накивав п’ятами.

Запитав у Коржа:

— А потім як?

— Степан Вікентійович повернувся і каже: відвезеш до області. А мені що? Він платить — я везу.

— Скільки?

— За четвертак домовились у Соколівку, а за область він ще червону накинув.

— Але ж у вас лишилися його речі…

— Валізка з білизною. Сказав, треба терміново до Івано-Франківська, а по речі потім приїде. Чи повідомить, куди відіслати.

— А ви хоч прізвище Степана Вікентійовича знаєте?

— Ні, тільки ім’я та по батькові. Його до мене Дуфанець привіз: з готелем у Коломиї важко, то попросив… А я перебудуватися збираюсь, гроші потрібні. Чом не заробити?

— Де в Івано-Франківську лишили Степана Вікентійовича?

— У центрі. Там готель, гадаю — до нього подався.

— Гадаєте чи бачили?

— А чого мені дивитися: розвернувся — і ходу. Мені сьогодні на роботу, то хоч годину посплю.

— Спіть, — відпустив його Хаблак і дав знак Стефуракові, аби заводив машину.

На садибі Дуфанця вже порядкувала оперативна група. Біля розчиненого сарая, де зберігався ще не проданий алюміній, стояли поняті. Дуфанець, намагаючись не дивитися на них, пройшов до дому.

Хаблак притримав Стефурака.

— Степан Вікентійович, здається, ту-ту… — зробив виразний жест рукою.

— Я так і догадався.

— Коли перший літак на Київ?

Стефурак зиркнув на годинник.

— Через п’ять хвилин. Але ж в аеропорту лишають прізвище.

— А він його й тут не залишив. Бачиш, ні Корж, ні Волянюк не знають. Зараз допитаємо Дуфанця — єдина надія.

— Якщо він не назвав тут прізвище, міг і літаком.

— Міг, — ствердив Хаблак. — Переляканий він: побачив, що Волянюка затримали, і вирішив якнайшвидше тікати. Природне стремління всіх злодіїв.

— Але міг би й догадатися, що ми перевіримо список пасажирів.

— Вважаєш його дуже розумним, — посміхнувся Хаблак. — А я дуже розумних в таких компаніях щось не зустрічав. Якби були розумними, знали б, що на них чекає. Що все одно спіймаємо. — Подумав трохи й додав: — Мені тепер його прізвище не дуже й потрібне. Коли справді Степаном Вікентійовичем називається, я його в Києві швидко знайду. Власник “Волги”, ім’я та по батькові, прізвисько Бублик, фоторобот… Чого ще треба?

— До Івано-Франківська?

— Я тільки допитаю Дуфанця і викличу сюди Коренчука. Вагони з алюмінієм приходили в Коломию, отже, мусить докопатися — звідки йшли.

— Резонно.

Дуфанець сидів у кутку кімнати, дивився, як оперативники порпаються в серванті. Затиснув руки поміж коліньми, погляд його згас, певно, й не бачив, що робиться довкола.

— Скажіть, Дуфанець, — запитав Хаблак, — як ви познайомилися із Степаном Вікентійовичем?

Підвів порожні й на диво прозорі очі.

— А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…

— Прізвище його знаєте?

— Не назвався.

— Ви не запитували?

— Я так розумію, — відповів Дуфанець розсудливо, — якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?

— Але ж Манжула назвався.

— То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.

— І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?

— Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.

— По три сотні за рейс — нічого!..

— Що й казати: ризикували недаремно.

— А Степан Вікентійович?

— Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…

— Солідно.

— Ну, не тільки ж йому…

— Кому ще?

— Не знаю. Гадаю, один не впорається.

Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.

— Упізнаєте?

— Схоже.

— На кого?

— Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.

— Чому — майже?

Дуфанець знизав плечима.

— Наче малювали його. Якийсь неживий.

Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:

— Звідки Степан Вікентійович?

Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:

— Із Києва, звідки ж іще?

— Сам казав?

— Ні, але я не сумніваюся.

— Чому?

— А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.

— Яким Президентом? — Це прізвисько називалося сьогодні вдруге — отже, не могло бути випадковим.

— Я так зрозумів: головним.

— На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.

— Але ж прилетів київським літаком.

— Невже квиток бачили?

— Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.

У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.

У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.

Грайда С.В.

Галинський С.В.

Вікторов С.В.

Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.

Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.

14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.

Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича — як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.

Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому — його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.

І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.

А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя — точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.

— Прошу сідати, — мовив Татаров сухо й офіційно, немов завітав до нього звичайний підлеглий і вони вирішуватимуть буденні виробничі питання.

Проте Гудзій аж ніяк не зреагував ні на сухість, ні на явну недоброзичливість: сів не так, як належить підлеглому — стримано й діловито, а сперся ліктями на стіл заступника начальника главку, фамільярно й нахабно зазираючи йому у вічі.

Татаров ледь утримався, щоб не осмикнути цього пройду. Подумав не без гіркоти: ось дожив і до цього, певно, слід було посміхнутися у відповідь так само фамільярно чи хоч сказати щось легке або жартівливе, щоб розрядити обстановку, та не міг — сидів важкий і набурмосений, дивився відчужено.

І ненавидів сам себе.

Згадав, як усе почалося. Тоді прийшов до нього на прийом заступник начальника відділу постачання з одеського заводу. Він і прізвища його не розібрав, якийсь Мажуга чи Мужуга, потім це прізвище почало снитися йому, а тоді подивився на дженджуристого молодика, й наперед вирішив відмовити йому, чого б не просив, бо постачальники завжди канючать, а цей до того ж набрався нахабства й відкрито запропонував йому, Татарову, виділити вагон алюмінієвого листа заводу, про який він, заступник начальника главку, здається, навіть і не чув.

Татаров тоді вивчаюче подивився на одеського піжона, збагнувши, що той пропонує йому махінацію. Рука Татарова потяглася до кнопки, щоб викликати секретарку: він тоді не схвилювався і не розгнівався, просто дивився на огидного пройду як на настирливу комаху, котру мусить негайно розчавити, гадав, що той злякається чи хоча б збентежиться, але постачальник дивився спокійно, навіть якось зверхньо й нараз сказав таке, що він, Татаров, мимовільно відсмикнув руку від кнопки.

Гаврило Климентійович і досі пам’ятав ті слова.

“Чекайте, — зупинив його Манжула. Так, з того дня це прізвище вкарбувалося йому в пам’ять. — Я не прошу вас зробити це безплатно. Ви, Гавриле Климентійовичу, матимете за один ваш підпис “Ладу”. До того ж завтра. І ніхто й ніколи не довідається про це”.

Він підвівся й позадкував до дверей, не зводячи з Татарова очей. Біля виходу ще мовив притишено:

“Я подзвоню вам завтра вранці. Розумію, що саме ви думаєте зараз про мене, але врахуйте: якщо навіть повідомите кого слід про мою пропозицію, це вам нічого не дасть. Ніхто не зможе довести, що я просив вас виділити тому заводові алюмінієвий лист. А “Ладу” матимете хоч завтра. Все у ваших руках”.

Він знав, що робить, клятий одеський пройдисвіт: “Ладою” розбив і так надтріснуте серце Татарова. “Лада” була кришталевою і нездійсненною мрією Гаврила Климентійовича. Варто було постачальникові запропонувати гроші, навіть великі гроші, на які Татаров зміг би купити машину, й він виставив би його з кабінету, покликав міліцію чи когось із громадськості, підняв би скандал, але саме слово “Лада” приголомшило Татарова. Він, ще бачачи у дверях Манжулу, уявив собі неймовірно розкішну, білу, блискучу, відполіровану машину, його власну машину, яка тільки снилася йому в рожевих снах.

І раптом ставала реальністю!..

Гаврило Климентійович ішов до своєї посади у главку довго, важко. Спочатку йому пофортунило: повернувся з фронту й одразу без труднощів поступив до політехнічного інституту. Науку опановував туго, брав наполегливістю, ретельністю. Після закінчення інституту потрапив на величезний напіввідбудований завод, мешкав у гуртожитку, никався, як і всі холостяки, по їдальнях та забігайлівках, невдовзі познайомився з дочкою головного інженера. Клара була не дуже вродливою, до того ж вийшла з дівочого віку й трохи втратила амбіційність — накинула оком на початкуючого інженера, порадилася з батьком, і скоро Татаров став її чоловіком. Звичайно, це вплинуло на службове становище Гаврила. Климентійовича. Через два роки його висунули начальником цеху, а ще через рік відкрилася вакансія директора на одному із суміжних підприємств, і Татаров обійняв цю посаду.

Правда, невдовзі тесть помер, залишивши молодого висуванця напризволяще, але Гаврило Климентійович уже потрапив до номенклатури й зміг скористатися з цього. Зірок з неба не хапав, проте й діло знав досконало, відзначався розважливістю, навчився вміло приховувати своє тугодумство, відтягуючи прийняття необхідного рішення посиланням на потребу ще раз порадитися, проконсультуватися. Розв’язував кардинальні питання вже після того, коли точно знав, якої думки додержуються вгорі.

Зрештою, не програвав.

Клара народила двох дітей, які вимагали щоденної уваги, тому вона залишила свою малопомітну й негрошову роботу, то більше, що зарплати Татарова вистачало, а в Клари збереглися татові знайомства, які використовувала нечасто, але з розумом. Так і доріс Гаврило Климентійович у п’ятдесят років до заступника начальника главку. Гадав, підніметься ще на щабель, та помилився. Коли попередній його начальник пішов на пенсію, Гаврило Климентійович не без приємності приготувався поміняти кабінет, він уже п’ять років ходив у заступниках і стільки ж лишалося до пенсії, до того ж була в нього побіжна розмова з міністром, щоправда, міністр не сказав нічого певного, але й не відмовив. І раптом!..

Татаров нічим не виказав роздратування і незадоволення, навіть обурення, які опанували ним, коли дізнався, кого призначили начальником. Але вдома увечері дав вихід емоціям. Налив повну склянку горілки й випив, не закушуючи, під здивованим і схвильованим поглядом Клари.

“Отак і служи, — заявив з гіркотою. — Знаєш, кого на главк поставили? Кононенка!..”

“Не може бути! — сплеснула руками. — Сашка Кононенка?”.

Справа в тому, що цей Сашко, на глибоке переконання подружжя, був звичайним молокососом і вискочнем, якому чомусь не подобались усталені й традиційні порядки в главку. Де тільки не виступав: на профсоюзах, у парткомі, на нарадах у міністерстві…

Гаврило Климентійович був глибоко переконаний: звичайний горлань, а виходить, нагорі прислухались до нього. А якщо прислухались, не рахуються з ним, старим, досвідченим і перевіреним керівником.

А якщо не рахуються?..

Татаров розумів, це — падіння. Точніше, можливо, не падіння, проте й перспектив у нього ніяких. Найбільше, на що може розраховувати, дотягнути до пенсії.

А далі — персоналка, цінний подарунок, промови, в яких йому казатимуть теплі слова про його внесок і безцінний досвід, і сумні дні звичайного, нічим не примітного пенсіонера.

Наступного дня Татаров перший привітав нового начальника главку. Без зайвих емоцій, стримано, але й не без поштивості. Той навіть здивувався і не втримався від запитання:

“Чи не важко вам працюватиметься тепер, Гавриле Климентійовичу?”

Татаров витримав його уважно-вивчаючий погляд.

“Ні, — одповів, — я стара й загартована кадра. — Він так і сказав напівжартома “кадра”. — І, сподіваюсь, ми спрацюємось”.

А що йому лишалося? Іти з главку? Куди? На яку зарплату? Хто йому платитиме такі гроші? І хто знає, що в Татарова ось уже скільки років не було на так звані кишенькові витрати більше трояка?

Так, Клара й діти забирали всі гроші. Всі до останку. Клара вела суворий облік статків чоловіка — їй завжди не вистачало грошей, особливо в останні роки, коли підросли й пішли до вузів дочка із сином, коли кумир сім’ї — То-мочка могла носити тільки американські джинси, а вони тягли мало не на півзарплати Гаврила Климснтійозича.

З точки зору Татарова, він спрацювався з новим начальником главку. Хоч як не було іноді важко, виконував усі його вказівки, не протестував проти нововведень, часто не сприймаючи їх, лише потихеньку гальмував те, що міг. Так і тягнув лямку з понеділка до п’ятниці. Справжнє життя починалося в суботу, на садовій ділянці, куди жінка й діти наїжджали в основному влітку — поласувати ягодами та фруктами.

Татаров сам копав землю, садив городину, обрізував дерева, але виконував ці садово-городні роботи без особливого ентузіазму — справжнє задоволення одержував вечорами, усамітнившись у маленькій прибудові до дачі, де стояв свердлильний верстат, а по стінах висіли інструменти — десятки різних ключів, пасатижі, свердла, кліщі, ножиці по металу, терпуги — усе необхідне для невеличкої слюсарної майстерні. Суботніми та недільними вечорами Гаврило Климентійович майстрував різні пристосування. З двох старих велосипедних коліс зробив зручний пристрій для намотування поливного шлангу, до бачка на горищі прилаштував трубку й тепер точно знав рівень води в ньому, сконструював мініатюрний ліфт, яким піднімав з підвалу різні банки, склянки…

Єдине, чого не вистачало Татарову, — машини. Звичайного “Москвича” або “Запорожця”. Він не гордий, то пусте, що їздить службовою “Волгою”, однак службова — не своя, котру довів би до найвищої досконалості. Адже ніхто не знає, що керування главком для нього — справа побічна, що він, по-чесному, слюсар, геніальний слюсар і, певно, на цьому шляху досяг би значно більших життєвих успіхів, принаймні задоволення мав би більше, ніж у керівництві.

Про “Ладу” Гаврило Климентійович навіть не мріяв. Тому, коли той мерзенний тип запропонував…

Мабуть, саме тоді, як рука Татарова зупинилася, не дотягнувшись до кнопки, аби викликати секретарку, вирішив це питання. Тому й наступного дня нетерпляче й з тривогою знімав телефонну трубку і, нарешті, почувши Манжулин голос і запитання: “Вирішили?”, відповів, сам ненавидячи й зневажаючи себе: “Так. Приїжджайте”.

Але Манжула був стріляний горобець.

“Для чого? — заперечив. — Для чого мозолити очі вашій секретарці й співробітникам? Під час обідньої перерви я чекаю на вас у парку навпроти автодорожнього інституту”.

Він сидів на лавці й здалеку посміхався Татарову. Посміхався гидко й фамільярно, але підвівся ввічливо, навіть шанобливо. Постукав пучками по новенькому чорному шкіряному “дипломату”.

“Тут рівно на шосту модель, — сказав і поставив “дипломат” між собою і Гаврилом Климентійовичем. — Сподіваюсь, завтра ви підпишете необхідні папери. Їх підготує Гудзій”.

“Що? — не повірив Татаров. — Гудзій? Леонід Павлович? Він з вами?.. Але ж я гадав: ніхто не знатиме…”

“Леонід Павлович — своя людина, і йому можна довіряти, — мовив Манжула упевнено, наче Татаров уже став його співучасником. — Ваш підпис вирішальний, і ми цінуємо це… — торкнувся “дипломата”. — Але хтось мусить підготувати папери для підпису. Вам негоже давати кому-небудь вказівки про таке”.

Він мав рацію — Татаров одразу зрозумів: справді, вказівка керівника главку відправити вагон алюмінієвого листа якомусь маленькому заводу могла викликати здивування підлеглих. Виходить, цей пройдисвіт — людина з головою, принаймні в нього вистачило глузду якось підстрахувати його, Татарова.

Гаврилові Климентійовичу це сподобалося, і він уже без вагання поклав дипломат собі на коліна…

Але ж Гудзій… Вічно усміхнений, послужливий, виступає мало не на всіх зборах, критикує і наставляє, навіть вимагає, а виходить…

Татарову зробилося неприємно, наче відчув гидкий запах чи торкнувся чогось слизького. Лише кивнувши на прощання Манжулі, попрямував до тролейбусної зупинки. Тримав “дипломат” міцно, навіть не вірячи, що так усе сталося — швидко й просто. Проте, проїхавши дві зупинки, вийшов, відшукав порожню лавку в затишній алеї і, відчуваючи, як тремтять у нього пальці, відкрив “дипломат”.

Дев’ять пачок по тисячі карбованців у кожній. Купюрами по двадцять п’ять карбованців. І ще два сотенних папірці. Дев’ять тисяч двісті карбованців — рівно на шосту модель “Жигулів”.

Гаврило Климентійович клацнув замками “дипломата”. Тепер матиме “Ладу”, коли захоче. Навіть у наступному місяці. Йому вже пропонували машину, але відмовився.

Добре, вважатимемо, що це питання вирішене. Але як пояснити купівлю машини Кларі й дітям? Адже вони знають усі прибутки — рахують кожен його карбованець…

Виграш?

Несолідно й підозріло. Принаймні у Клари це не пройде. Вимагатиме, аби показав облігацію. А де її взяти?

Признатися, як насправді одержав гроші?

Лише подумавши таке, Гаврило Климентійович мерзлякувато знизав плечима. Ні, й ще раз — ні. Може, Клара й поставилася б до цього спокійно, може, навіть з задоволенням узяла гроші, напевно, з задоволенням, але це виключається…

Так, він нізащо не скаже їм. Він, який усе життя пишався своїми чеснотами й завжди голосно, категорично засуджував найменші прояви нечесності, шахрайства.

В очах дружини й дітей мусить лишитися непідкупним.

Однак що ж робити?

Татаров посидів ще трохи, відчуваючи, як прилипають спітнілі долоні до “дипломата”. Нарешті прийняв рішення. Доїхав тролейбусом до найближчої ощадкаси й там поклав гроші на пред’явника. Лише потому трохи заспокоївся — весь час було відчуття, що зараз до нього підійдуть, відберуть “дипломат” і запитають, звідки гроші? Але ж тепер їх не було, вони не обтяжували, маленька сіра книжечка видавалася примітивною і несолідною, ну, хто ж може повірити, що вона еквівалентна білій, блискучій, з гіркуватим заводським запахом синтетики “Ладі”?

Гаврило Климентійович одержав “Ладу” справді через місяць. Як і мріяв — шосту модель. Підігнав машину під дім і за вечерею повідомив Кларі:

“Тепер ми маємо машину…” — мовив, наче купив у господарчому магазині емальовану каструлю.

“Машину? — ані на секунду не повірила. — Яку?”

“Ладу”.

“Ти що, мариш?”

Підійшов до вікна, відсмикнув фіранку.

“Можеш подивитися”.

Стала поруч і справді побачила під вікнами білу машину.

“Звідки?”

Вже повірила, але мало не втратила свідомість від здивування.

“Не хотів тобі казати… — пояснив Гаврило Климентійович удавано байдуже. — Уже сім років я відкладаю гроші. Щомісячно по сто карбованців”.

“Як так?”

“А ось так… По сотні. Не хотів тобі псувати настрій. Різні преміальні, щоквартальні надбавки тощо. Набігало понад тисячу на рік”.

Нарешті до Клари дійшло.

“Ти приховував від мене гроші? — вигукнула розпачливо. — Коли ми рахуємо кожного карбованця! Коли наші діти ходять роздягнуті!..”

“Нічого собі — роздягнуті, в американських джинсах!”

Проте Клара не сприйняла його іронії.

“А я не можу придбати собі пристойної сукні! — Тепер її обличчя пашіло непідробним гнівом. — У цей час він приховує щомісяця по сто карбованців заради якоїсь машини!”

“Не якоїсь, а “Лади”! До речі, в якій їздитимеш і ти…”

Кров відлила від Клариного обличчя. Мабуть, усвідомила, що автомобіль — також непогано і, зрештою, є внесок до сімейного добробуту, але все ще не могла простити чоловікові самоправства. Навіть думка про те, що він міг прийняти самостійне рішення, була неймовірною, означала мало не кінець світу.

Приступила до Гаврила Климентійовича й наказала:

“Продаси! Я чула, за “Ладу” платять скажені гроші”.

“Е-е, ні, — одповів твердо. — Хочеш, щоб мене викинули з роботи? Як спекулянта?”

Така перспектива, звичайно, не влаштовувала Клару — розгублено закліпала очима. Гаврило Климентійович зрозумів, що переміг, і негайно скористався з цього. Узяв дружину за руку й потягнув до дверей:

“Пішли, хоч подивишся…” — запропонував.

Його розрахунок виявився правильним. Сівши на зручне переднє сидіння, Клара одразу розм’якла, певно, уявила, як виходить з “Лади” разом з дітьми десь біля моря в Криму, очі в неї потеплішали, навіть попестила долонею щоку чоловіка.

“Добре, — мовила примирливо, — зрештою, може, вчинив і правильно. Але, — похитала вказівним пальцем попід його носом, — аби востаннє. Всі гроші додому. До копійки!”

“Дещо доведеться вкласти в машину, — зробив спробу хоч трохи відбитися Татаров. — Автообслуговування. Інакше втратимо гарантію”.

“Побачимо…” — відповіла ухильно.

На тому й зійшлися.

Діти сприйняли придбання машини зовсім по-іншому.

Володя обійшов “Ладу”, погрюкав дверима й всівся на переднє сидіння. Покрутив кермо і висунув щасливе обличчя до батька.

“Тачка законна… — висловив своє захоплення. — Можна їздити…”

А Томочка, підтанцьовуючи, пострибала перед капотом і цмокнула батька в щоку.

“Ти, пап, найкращий у світі, — мовила улесливо. — Тепер і ми, як нормальні люди…”

Через кілька днів Володя, вибравши момент, коли по телевізору закінчили демонструвати фільм, а програма “Час” ще не почалася, підморгнув сестрі й сказав, звертаючись переважно до матері:

“Товариші батьки, треба двісті ре… Бажано завтра”.

Клара поворушилася на дивані:

“Навіщо?” — запитала.

“Один чмур влаштує мені права. По-швидкому”.

“Автомобільні? — перепитав Гаврило Климентійович. — Для чого?”

“Ми з Томою у Крим гайнемо”, — одповів, наче це питання вже обговорювалося, все вирішене, й зупинка тільки за грішми.

З Томою Володя справді домовився. Погодились, що він візьме Соню, однокурсницю, класна дівчина, у нього з нею давно, як кажуть, вільна любов. А Томка також прихопить хлопця…

Гаврило Климентійович поворушився в кріслі, одповів коротко й твердо:

“Ні”.

“Хочеш сказати, що не даси нам машину?” — аж здивувався Володя.

“Так, не дам”.

“Чому?”

“Бо вона мені надто дорого коштувала”.

“Це ти серйозно?”

“Не може бути серйозніше”.

Клара ліниво потягнулася на дивані.

“Діти просять… — мовила лагідно. — Невже ти можеш відмовити своїм дітям?”

“Машину не дам”, — повторив Татаров уперто.

Дочка сіла поруч нього на бильце крісла. Потерлася об його неголену щоку.

“Ну, пап, — заканючила, — невже ти не любиш свою Тому?”

З огидою відчувала колючу батькову щоку й думала, як негарно виходить: уже попередила Олега, той роздзвонить усім знайомим, а цей старий чорт пручається.

“Ні”, — сказав Гаврило Климентійович таким тоном, що всі зрозуміли: він прийняв остаточне рішення.

Дочка закопилила губу й подалася до своєї кімнати, син презирливо засвистів і пішов з дому, а Клара, скориставшись з їхньої відсутності, Запитала:

“Для чого ти так?”

“Машину не дам!” — Татаров не став пояснювати свою позицію. І справді, ніхто й ніколи не сідав за кермо його “Лади” — завжди вимитої, відполірованої, немов вилизаної язиком.

З того дня минуло вже досить часу, й Татаров підписав не один папір, підготовлений Гудзієм. Трохи звик, і совість уже не мучила його, тримав у тайнику в гаражі на дачі ощадну книжку, до пенсії лишалося все менше — збирав гроші, мріючи про забезпечену старість, і вже не лякався прийдешнього. Навпаки, нетерпляче чекав дня, коли його з почестями відпровадять на заслужений відпочинок — певно, тоді нарешті позбавиться щоденного страху й спатиме спокійно.

Відвідини Гудзія, особливо такі, як сьогодні, напівофіційні, коли Леонід Павлович заходить із своєю фамільярною, мерзотно-огидною посмішкою, свідчили про чергову операцію з алюмінієм, що, відповідно, викликало й чергову хвилю негативних емоцій у Гаврила Климентійовича, пом’якшених, правда, й черговим поповненням його нетрудових прибутків. Негативні емоції і зараз поглинули Татарова, і він ледь утримався, щоб не осмикнути цього усміхненого пройдисвіта, який нахабно сперся ліктями на його стіл і зазирає у вічі.

— Учора я розмовляв з Геннадієм Зіновійовичем, — почав Гудзій, — і він передавав вам найсердечніші вітання.

“У труні я бачив твого Геннадія Зіновійовича”, — не без задоволення подумав Татаров і справді уявив собі Геннадія Зіновійовича в труні, уявив реально й видимо, в розкішній труні з квітами, хоч ніколи в житті й не бачив Геннадія Зіновійовича, лише виконував його накази. Розпорядження шефа передавав Гудзій, а гроші — Манжула, тепер уже не готівкою в “дипломаті”, як було вперше, а, за вимогою Татарова, ощадними книжками на пред’явника.

Іноді, правда, Манжула приносив і подарунки від Геннадія Зіновійовича. Як пояснював, премії за ударну працю: флакон паризьких парфумів для дружини Гаврила Климентійовича, імпортні туфлі для дочки, навіть шкіряне пальто для самого Татарова. Це пальто Гаврилові Климентійовичу, правда, так і не дісталося. Клара одразу забрала для Володі, намагаючись хоч якось компенсувати моральні втрати сина, пов’язані з батьковою впертістю відносно “Лади”. З подарунків Татаров мав зиск. Пояснював, що дефіцитні речі дістали співробітники, і Клара охоче платила за них по державній ціні.

Гаврило Климентійович трохи розслабився від приємного, хоч і уявного, споглядання шефової розкішної труни і не відразу збагнув, про що веде далі Гудзій.

— Вибачте, — перепитав, — що ви сказали?..

— Геннадій Зіновійович передав: до кінця року з алюмінієм крапка. А далі видно буде.

Певно, Татарова виказала задоволена усмішка, бо Гудзій насварився на нього пальцем.

— Лише перепочинок, — пояснив, — виникли якісь складності, й мусимо перечекати.

— Складності? — затривожився Татаров.

Гудзій не без злостивості побачив, як витягнулося обличчя у завжди сухого й незворушного Гаврила Климентійовича, і не зміг відмовити собі в приємності хоч трохи зіпсувати йому настрій.

— Шеф сказав, хтось засипався. Я так зрозумів, когось навіть узяла міліція… А Манжула загинув.

Гадав, лише трохи зіпсує настрій, але побачивши, як пополотніло обличчя Татарова, злякався й потягнувся до графина.

Але Гаврило Климентійович одразу взяв себе в руки.

— Не треба, — зупинив Гудзія, — гадаю, усе це несерйозно?

Тепер він якось прохально зазирав у вічі Леонідові Павловичу, і той зрозумів: найбільше, що потрібне зараз Татарову, його, Гудзієве, підтвердження. Зрештою, зробити йому це було дуже легко, просто кивнути чи мовити коротке слово “так”. Проте Леонід Павлович згадав постійну зверхність Гаврила Климентійовича, невеликі, але болючі уколи, які дозволяв собі той, тому й вирішив: не зобов’язаний він виступати в ролі швидкої допомоги, нехай конає від ляку, яке його, Гудзія, діло?

Відповів, похитавши головою:

— Не знаю… Нічого я не знаю, сказано тільки: поки що з алюмінієм почекаємо, а там буде видно.

Підвівся і пішов до дверей, не озираючись, знав: на маленькі уколи відповів одним, дуже болючим, але совість не мучила його, навпаки, розпирала від гордощів.

Думав: як усе ж буває приємно, коли зробиш підлість своєму ближньому.

15. Хаблак торжествував: за три дні йому вдалося повністю “розкрутити” Бублика. Тепер він знав, хто ховався за цим не зовсім благозвучним прізвиськом.

Степан Вікентійович Галинський — позаштатний розповсюджувач квитків БОРГу, бюро організації глядачів, так званий борговий, котрий ніколи, принаймні останнім часом, не мав боргів.

Як і передбачав Хаблак, наляканий Бублик того злощасного дня першим же рейсом вилетів з Івано-Франківська. В Києві Хаблак одразу одержав адреси двох пасажирів, які летіли до столиці. Радянського й Вікторова, третій з ініціалами “С.В.” — Гарайда в Києві прописаний не був, а Вікторова звали Семеном Васильовичем.

Наступного дня автоінспекція повідомила, що Степан Вікентійович Галинський є власником машини ГАЗ-24, номерний знак КИТ 63–01. Автомобіля, як було зазначено в документах автоінспекції, білого кольору. Стоянка машини — кооперативний гараж на Печерську.

Фотографію Бублика — Галинського взяли з його особистої справи, того ж дня передали до Івано-Франківська, а ще через день звідти прийшла офіційна відповідь, що Степан Вікентійович впізнаний Коржем, у якого він мешкав, і Дуфанцем, з яким продавав алюмінієвий лист.

Але в Одесі, як свідчила сестра Манжули й хлопчаки з радгоспного селища, злочинці їздили на “Волзі” вишневого кольору. Бублик же мав білу. Зрештою, майор з’ясував і це питання.

Вранці під виглядом інспектора протипожежної охорони Хаблак з’явився на платній автостоянці біля заводу “Вулкан”, де влітку стояла “Волга” Галинського. Пройшовся по ній разом з черговим, похвалив за зразковий порядок і зупинився біля білосніжної машини з номерами КИТ 63–01. Удав, що “Волга” сподобалася йому, погладив по відполірованому капоту, мовив:

— Блищить, як нова.

Черговий охоче підтримав розмову з пожежним начальником.

— Раніше подивилися б, — мовив, — ото була краса! Але її власник зрушений по фазі, бачите, колір не подобався, взяв та й перефарбував.

— А я його розумію, мені також до серця білий колір, — заперечив Хаблак.

— Як на мене, вишневий краще.

— То вона була вишневою?

— Я ж кажу: багатий колір. А він узяв і перефарбував.

Хаблак обійшов машину навколо. Схвалив:

— Ніколи не скажеш, що перефарбована. Видно, майстер класний. Не знаєте, хто? Бо мені треба…

— Знаю, — кивнув черговий, — цей чудик казав: якщо комусь треба, можна рекомендувати. Він свою “Волгу” на стоянці тільки влітку тримає — навпроти дому. Ще зимовий гараж має. На Печерську, десь біля студії кінохроніки. Там і майстерня з маляром — якийсь Лазар. Кажуть, один з найкращих у Києві.

Тепер усе зійшлося, як двічі два — чотири. Для повної ясності не вистачало тільки фотографії сліду протекторів Бубликової “Волги” — Хаблак присів біля передніх коліс, зазирнув під крило, наче хотів остаточно переконатися у високій професійній майстерності маляра, і аж засвистів від прикрості. На “Волзі” стояла зовсім нова гума…

Але ж хитрий цей Бублик, гадає, що не лишив жодного сліду — дурень, їх, зрештою, на десяток вистачить…

Хаблак поїхав до Дробахи. Івана Яковича довелося трохи почекати — мав бесіду з прокурором республіки. З’явився зосереджений і поважний, Хаблакові навіть здалося, що не варто розмовляти з ним про такі дрібниці, як перефарбована “Волга”, проте Дробаха, почувши цю новину, сердито стукнув себе кулаком по чолу.

— Не вчись розуму до старості, але до смерті, — мовив докірливо. — Ми вже скільки шукаємо ту кляту вишневу “Волгу”, а воно, виявляється, от що. Бачите, машина зареєстрована в Бублика як біла, перефарбував у вишневу і автоінспекцію не повідомив, а тепер знову біла… Мали передбачити й такий варіант — раніше б вийшли на Бублика.

— Головне, все ж вийшли, — заперечив Хаблак.

— Ні, дорогенький, на власних помилках мусимо вчитися. То що ж ви пропонуєте?

— Брати Бублика ранувато.

— Слушно, Сергію Антоновичу, навіть вельми слушно. Можемо довести тільки факти спекуляції громадянином Галинським листовим алюмінієм, за це можна й треба арештувати, але прямих доказів того, що він причетний до вбивства Манжули, нема. Те, що перефарбував “Волгу”, ні про що не говорить, лише побічний доказ.

— Крім того, не знаємо, хто співучасник убивства, — погодився Хаблак. — Чоловік, схожий на Енгібаряна.

— Треба подивитися за Бубликом, — вирішив Дробаха. — Встановити коло його знайомств і зв’язків. То більше, що є цікаве повідомлення Коренчука. Наш юний колега вийшов на завод, через який спекулянти одержували алюміній. Працівники ВБРСВ уже сидять там, знаєте, як кажуть наші підопічні: розкручують динаму…

— І арешт Бублика може насторожити декого?

— Отож. Там пахне великою аферою, прокурор республіки взяв справу на контроль.

Хаблак подумав і зауважив:

— По-моєму, Бублик у цій компанії не головний. Я вже доповідав: існує якийсь Президент. Крім того, мусить же хтось виділяти тому заводові алюміній. Я, правда, в цьому слабо розбираюсь, то парафія ВБРСВ, але інтуїція підказує…

— Правильно підказує, — ствердив Дробаха. — Отже, домовились, громадянин, що іменується Бубликом, нехай догулює. Під вашим пильним наглядом.

— Нікуди не дінеться, — запевнив Хаблак.

16. Президент призначив Шилінгові побачення на Аскольдовій могилі. Прогулювався по алеї, що вела від входу до ротонди — тут завжди багатолюдно, стоять автобуси, вештаються туристи, і екскурсоводи розповідають їм..

Про що саме розповідають екскурсоводи, Президента не цікавило. Був, кажуть, якийсь князь, ну й що? Скільки цих князів вешталося тут, по Дніпру й придніпровських кручах, кляті експлуататори трудового народу, душили свободу й демократію… А демократію Президент любив і поважав, трактуючи її, правда, досить своєрідно, — як можливість особисто для нього робити все, що завгодно: купувати, продавати, не гребуючи нічим, аби мати зиск, аби якомога більше нагребти грошей і щоб робити це, не боячись різних слідчих, обехеесівців, прокурорів, не критися, а ходити з піднятою головою, так, як там, на заході, — був би він уже членом правління якогось банку або справжнім президентом, про якого говорять відкрито й з повагою, а не пошепки.

Шилінг шикарно підкотив на “Ладі”, за кермом якої сиділа жінка. Спочатку Президент не звернув на неї уваги, цей Шилінг відомий бабій, йому раз плюнути закадрити будь-яку жінку, Бублик казав: може організувати на різні смаки.

Але жінка вийшла з машини слідом за Шилінгом, і Президент подумав, що кращої за неї не бачив давно. Не сопливе дівча, жінка під тридцять, довгонога, грудаста, може, ледь-ледь із зайвиною, але те, що треба. І несе свої принади, як найдорожчі реліквії. Певно, знає собі ціну й справді коштує недешево.

Але й Президент знає ціну й, коли треба, вміє не скупитися. Він, правда, не допотопний купець і не звик дарувати шльондрам діаманти, тепер такса зовсім інша, але на цей раз і він би не поскупився…

Президент не встиг до кінця обміркувати цю проблему, бо Шилінг помітив його і, зробивши дівці знак, аби почекала, попрямував до нього.

Вони обрали затишне місце, де не стовбичили туристи, сіли на лавку, й Президент запитав:

— Привіз?

— Є п’ять сотень.

— Доларів?

— Чотири доларами, а сотня франками.

— Згодиться. Чому мало?

— Так Чебурашку ж замели. Хіба не чули?

— Чебурашки мене не цікавлять, — жорстко відповів Президент. — То більше, що його замели.

— Усі під богом ходимо.

— Не під богом, а під… — Президент затнувся і не став уточнювати, кого саме мав на увазі: й так ясно. Запитав: — А ти?

— Пересидів на придніпровому хуторі. Поки вляглося.

— Дивись, Арсене, аби не зачепили.

— Дивлюсь… — посміхнувся безжурно. — Чебурашка — свій хлопець, не капнув. А більше мене ніхто не знає.

— Гадаєш, там не чули про Шилінга?

Хлопець спохмурнів.

— Чули, можливо, й чули, а зачепитися не можуть. Я дрібними справами не займаюсь, для цього шпана існує, вони про Шилінга лише чули, але ніколи не бачили. Мене знають лише троє, тепер двоє, бо Чебурашка там.

— Давай…

Шилінг витягнув конверт, Президент заховав його до внутрішньої кишені піджака.

— З вас належить… — почав Шилінг, проте Президент перебив його невдоволено:

— Знаю. Завтра одержиш у Бублика.

— Добре. Все?

— Ні. Маю доручення. — Президент дістав із шкіряної сумки, яку носив через плече, пакуночок. — Завезеш сьогодні ввечері, — назвав адресу, — Лідії Андріївні Мащенко. — Перехопив цікавий погляд Шилінга і вів далі сухо: — Знаю, не втримаєшся, аби не зазирнути. Не треба, скажу сам. У пакеті дамська сумочка, а в ній три тисячі. Передаси все, якщо вкрадеш хоч карбованця, завтра ж знатиму й голову відкручу. Ясно?

Шилінг кивнув: справді, з Президентом жарти погані, кажуть, не прощає нікому, й недавно когось пришили.

— Зробимо, шефе, — пообіцяв твердо.

Президент подав йому гроші.

— Тут сотня, — сказав. — Сотня за роботу. Вистачить.

— Досить, — погодився Шилінг. — Що їй сказати, Лідії Андріївні?

— Скажеш: від друзів Леоніда Павловича. З вдячністю.

— Леоніда Павловича, — повторив Шилінг. — Скажу.

— Усе.

Шилінг підвівся, та Президент, згадавши про жінку, яка привезла його, запитав:

— Що за кадра? За кермом?

— На хуторі підібрав, дружина скульптора. Сподобалась?

— Нічого.

— Класна дівка.

— Сам бачу, але ж ти з нею отак от, відкрито… Жінки, знаєш, язикаті…

— Юлька закохана в мене.

— Юлька?

— Я ж кажу: Юлія Трояновська, дружина скульптора.

— Машина її?

— На свою ще не заробив.

— Заробиш.

— Та сподіваюсь.

Президент подумав трохи, повагався і запитав не дуже впевнено:

— А вона тобі ще не набридла?

Шилінг ні на мить не засмутився і не образився.

— Хочете? — запитав.

— Приведеш до мене.

— Три сотні.

— Здурів?

— За таку кадру, шефе!..

Президент подумав: справді, не так уже й дорого.

— Добре, — згодився, — я тобі свисну.

Шилінг фамільярно підморгнув йому.

— Не пошкодуєте, — пообіцяв, — дівка що треба.

17. “Уранці Хаблакові доповіли: вчора Бублик своєю машиною виїхав до Соснівки. Прибув туди близько п’ятнадцятої години. У гастрономі купив кілька пляшок горілки, пива і поїхав на дамбу, яка нині відгороджує річку Козинку від основного русла Дніпра. Поставив “Волгу” біля першого з’їзду з дамби на луки, повернувся на дамбу й дочекався, поки поблизу причалив моторний човен. Номери човна помітити не вдалося. Цей човен відвіз Бублика на дніпровий острів приблизно за три кілометри від дамби. На острові стоїть намет. Там Бублик перебував до сьомої вечора. Повернувся до Києва, машину лишив на стоянці, з квартири більше не виходив.

Сьогодні вранці поїхав на роботу до свого бюро організації глядачів.

Острів з наметом зацікавив Хаблака, й він поїхав до Соснівки. Місто знав і мав там знайомих. Не без приємності згадував, що саме з Соснівки колись почалася одна з найвдаліших його справ — шахраї з трикотажної фабрики забули там на столику у кафе тисячу карбованців у сигаретній пачці. І скільки довелося тоді поморочитися, щоб вивести їх на чисту воду. Більше трьох років минуло, вони з Мариною мешкали ще на старій квартирі й Степана не було — швидко спливає час, усе в клопотах, у справах, розслідуваннях і, здається, скоро він не казатиме, що це сталося у сімдесят восьмому році, а приблизно так: того року я розслідував справу Чугайова. Так би мовити, етапи великого шляху…

Подумавши так, Хаблак засоромився. Етапи — можливо, а ось що великого шляху — явне перебільшення. Хоча зелені лейтенанти, що тільки починають роботу в карному розшуку, дивляться на нього як на аса.

А який там ас? Ніби сам розплутує справи? Сам він нічого не вартий. Он як багато людей залучено зараз до розслідування вибуху в Бориспільському аеропорту. Коренчук з колегами, які гортають сотні документів, накладних, банківських переказів, усіляких листів, аби докопатися, чому і як пішов алюмінієвий лист саме до маленького провінційного заводу.

Старший лейтенант Волошин, підполковник Басов з Одеси, капітан Стефурак з Івано-Франківського розшуку, а скільки буде ще?

Або хлопці, які “ведуть” зараз Бублика і засікли його поїздку на дніпровий острів…

Інженер Володимир Прохорович Юхимов уже чекав на Хаблака біля міліцейського дебаркадера. Пів-Соснівки, либонь, знала Юхимова. Був він людиною, закоханою в техніку, щирою і відкритою, нікому не відмовляв у допомозі і сам, коли треба, регулював недосвідченим автолюбителям карбюратори, клапани.

Юхимов був знаменитий у Соснівці й тим, що мав унікальний і єдиний на все місто катер з водометом — він сковзав по дніпровій гладіні, як по маслу, змагався з “метеорами” і легко обставляв човни навіть з двома моторами.

Юхимов простягнувся на носі катера, підмостивши під себе старий матрац, дрімав, підставивши сонцю й так бронзову спину. Хаблак гукнув його з дебаркадера — Юхимов ліниво перевернувся горілиць, посміхнувся привітно й навіть з дебаркадера Хаблак побачив, які в нього сині променисті очі.

— Знаю я той острів, — мовив, коли Хаблак розповів про мету подорожі. — Позавчора проїжджав, там польський намет стоїть, двоколірний, синій з жовтим. Гарний намет, дім з двох кімнат, ціле літо можна жити.

Хаблак знав: хто-хто, а Юхимов з задоволенням прожив би ціле літо в наметі. Ніколи не їздив по курортах, лише раз подався машиною до Криму, південне людське тирловисько не сподобалось йому, з того часу відпочивав тільки на Дніпрі, ставив намет у затишній місцині, ловив рибу, купався, загоряв до чорноти й ніколи не хворів.

Катер лишав позаду пінявий слід, мотор ревів, і ніс човна задерся високо вгору, здавалося, вони злетіли над водою, зависли в повітрі й тільки іноді торкаються хвиль, здіймаючи фонтани виблискуючих на сонці бризок.

До острова домчали за кілька хвилин. Юхимов погасив швидкість, і тепер катер різав носом воду статечно й сердито, наче дбайливий хазяїн, який помітив непорядок у своєму зразковому господарстві.

Намет стояв неподалік од берега, на воді гойдався моторний човен “Прогрес” з брезентовим тентом, а поруч намету виднівся збитий з дощок стіл, валялися якісь речі, на жилці, натягнутій між вбитими в пісок тичками, в’ялилася риба.

Біля човна сидів на маленькій табуретці чоловік у солом’яному капелюсі з великими крисами — такі капелюхи Хаблак бачив тільки в старих фільмах, певно, домашньої роботи, але зручні, особливо на дніпровому осонні.

Чоловік сердито замахав руками, либонь, попереджав Юхимова, що в нього поставлені закидушки, і той обминув їх, причаливши осторонь намету й прибережної зони, зайнятої його мешканцями.

Чоловік у крислатому капелюсі підвівся і стежив за маневрами катера неприязно, вторгнення чужинців не порадувало його — зрештою, це можна було зрозуміти: обираєш на дніпровій широчині затишний куточок, прагнеш тиші й спокою, а тут невідомо хто порушує твоє розмірене й усталене життя, до того ж ти нічого не можеш учинити: кожен має право причалити, поставити намет, розкласти вогнище, ловити рибу, навіть оглушити тебе транзистором, і єдине, що в таких випадках лишається робити — шукати собі нове затишне місце.

Але як прикро кидати старе: обжите, звичне, де навіть дніпрові лящі стали мало не свійськими…

Чоловік стояв і дивився, як виходять на берег незнайомці. Був він невеличкий на зріст і літній, весь його одяг становили солом’яний капелюх і вицвілі чорні сатинові труси, довгі, мало не до колін. Стояв і дивився мовчки, не відповів на Хаблакове привітання, повернувся і, не вимовивши ані слова, подався до намету.

Юхимов сів на носі катера, а Хаблак роздягнувся, розбігся і кинувся в воду з шумом, сміючись і вигукуючи щось, поплив, плескаючи долонями по воді й здіймаючи бризки ногами.

Чоловік у капелюсі вийшов з намету, сердито замахав на Хаблака руками.

— Ану тихше, — крикнув верескливо. — Рибу розженеш, бісова твоя душа! Я тобі зараз!..

Наче на підтвердження його слів і для зміцнення позиції цього миршавого й навіть кволого чоловіка з намету вивалився здоровань — також у чорних трусах, але без капелюха і в синій майці. Дідок сягав йому тільки по груди, а здоровань, здавалося, загородив собою весь вихід з намету — стояв, поклавши долоні на стегна, як уособлення сили, могутності, наче загрожував кожному, хто посміє вторгнутися в межі його володінь.

Але Хаблак не звернув уваги на недвозначне попередження здорованя, бризкався й пустував у воді, й тоді здоровань ступив кілька кроків до води й гукнув сердито:

— Ти чуєш, кому кажуть: рибу розлякаєш!

Хаблак ліг на спину, розкинув руки й запитав удавано наївно:

— А ловиться?

— Ловиться не ловиться, твоє яке діло?

Здоровань явно наривався на скандал, але Хаблакові за всяку ціну слід було уникнути сварки.

— Вибач, — мовив лагідно, — я не знав… — Він поплив до берега тихо, намагаючись не хлюпотіти, здоровань повернувся до нього у профіль, і Хаблак мало не занурився у воду од несподіванки.

Усе точно так, як описували спостережливі хлопчаки з приморського селища: прямий і наче перебитий ніс, круте підборіддя, вилицюватий — схожий на Енгібаряна, тільки в Енгрібаряна (Хаблак згадав, як стоїть той, тримаючи боксерів, які щойно закінчили поєдинок, посміхається привітно, готуючись підвести руку перможцеві) вираз обличчя зовсім інший, доброзичливий, а цей дивиться похмуро, навіть люто, і очі аж випромінюють злість.

Хаблак обережно виліз із води, приклав руку до серця, навіть зробив спробу вклонитися ввічливо. Усе — поза, голос, посмішка — мусили свідчити про його щире каяття. Куточками очей побачив, що його принизлива поза сподобалася здорованеві, риси обличчя в того пом’якшали, розслабився і опустив руки. Проте все ж пробуркотів загрозливо:

— Покупався і паняй. Місце зайняте!

— Зайняте, то й зайняте, — швидко погодився Хаблак. — Самі бачимо.

— А якщо бачите…

Хаблак пострибав на одній нозі, виливаючи воду з вуха. Показав пальцем на вогнище, над яким висів закіптюжений казанок — щось у ньому булькотіло й пахло смачно.

— Юшку варите? — запитав.

— А тобі що?

— Смачно пахне.

— Не для вас.

— Не для нас, то й не для нас, — погодився. — На всіх не наберешся. А я гадав: наша півлітра, ваша юшка.

Одразу відчув: його пропозиція не лишилась непоміченою. Здоровань перевів погляд на свого літнього товариша, той рішуче підтягнув довгі труси, можливо, цей жест був у них умовним знаком, але здоровань усе ж похитав головою і презирливо гмикнув.

— Півлітра на чотирьох… — зневажливо процідив крізь зуби.

Хаблак зрозумів його й улесливо-радісно уточнив:

— То знайдеться ще…

Літній ще рішучіше підтягнув труси: пропозиція справді видавалася спокусливою, і він, щоб відрізати здорованеві шлях до відступу, запитав:

— Самограй?

— Казьонка, — ще радісніше заявив Хаблак. — Чиста пшенична.

Певно, згадка про пшеничну остаточно розвіяла сумніви здорованя, бо риси обличчя його розгладилися і мовив мало не приязно:

— Тоді інша справа…

— Ми зараз, — заметушився Хаблак. — Ще маємо консерви та огірки. І хліба свіжого буханець.

— Тягни, — погодився здоровань і змів зі столу просто на пісок недоїдки. Постелив газету й наказав літньому: — Давай, Лук’яне, склянки, бо юшка вже готова.

Хаблак урочисто виставив на стіл дві пляшки. Юхимов приніс консерви, огірки й зелену цибулю, здоровань почав краяти хліб, а Лук’ян зняв з вогнища казанок, аби юшка трохи охолола.

Хаблак подав Лук’янові руку.

— Серьога, — відрекомендувався, — а це мій друг Володя Юхимов, його тут в Соснівці всі знають: інженер і начальник майстерень, а я на насосній станції вкалую.

— Із Соснівки, значить? — перепитав здоровань. Видно, це остаточно примирило його з гостями, бо сам подав Хаблакові руку й назвався:

— Яків.

Юхимов звично відкоркував пляшку, майже не дивлячись, розлив у склянки — вийшло точно порівну, й Лук’ян задоволено потер руки.

— Око! — мовив з повагою. — Одразу видно: чоловік має око й досвід. Тебе як, Володимиром звуть? Твоє здоров’я, Вово.

Хаблак підняв свою склянку. З його обличчя не сходила радісно-очікувальна посмішка, наче і перший ковток, і юшка, і цибуля з огірками віщували щось цікаве й значне.

— За знайомство, Якове! — сказав шанобливо й навіть підвівся, щоб ніхто не сумнівався в щирості його слів.

— Будьмо, — відповів той трохи недбало, як і годилося заможному господареві, коли приймає біднішого сусіда.

Випив Яків із задоволенням, для порядку помахав долонею перед ротом, відкусив огірка, захрумтів смачно, обводячи всіх очима, що відразу подобрішали.

— Воно, може, й правильно, — сказав, — що зібралася компанія. Бо ми вже з Лук’яном набридли один одному, погомоніти нема про що.

— Давно відпочиваєте? — співчутливо поцікавився Хаблак.

— Я ж кажу: аж набридло, — ухилився від прямої відповіді Яків.

— Але ж вода й повітря! — заперечив Юхимов. — Я завжди тільки на Дніпрі відпочиваю.

— Човен у тебе класний, — зауважив Лук’ян.

— Трохи є…

— Не трохи, а дуже. Я в цьому петраю. Водомет?

— Точно.

— Таких у Києві по пальцях перерахувати можна.

— У нас у Соснівці один.

— Сам робив?

— Не зовсім, хлопці допомагали.

— Без допомоги не обійдешся.

— Ваш? — тицьнув Юхимов пальцем у “Прогрес”?

— Яшка.

— Пристойна бляшанка.

— Точно, — реготнув Лук’ян, — у порівнянні з твоєю, бляшанка.

Хаблак аж примружився від задоволення. Коли човен справді належить Якову, вже сьогодні чи, в крайньому разі, завтра він знатиме прізвище Якова, адресу, зрештою, мало не все, що його цікавить.

Яків помітив Хаблакову радісну посмішку, але сприйняв й по-своєму.

— Пішло? — запитав.

— Гарно пішло, — ствердив Хаблак зовсім щиро, — якщо й далі так, повний порядок.

— Другу чарку під юшку, — розпорядився Лук’ян. Звільнив на столі місце, поставив казанок і роздав усім дерев’яні ложки.

Юшка жовтіла жиром і пахла лавровим листом та перцем, Хаблак ледь утримався від бажання попробувати, поки Юхимов з тою ж спритністю циркача наливав по другій.

Тепер випили мовчки, без тостів, Хаблак витримав паузу й набрав юшки після всіх, вона обпекла йому піднебіння, і на другу ложку подув так, що ледь не видув половину, проте тепер розпробував і похвалив:

— Давно не їв такої. Смачна.

— Бо риби багато, — пояснив Яків. — Риба тут ловиться, вчора ввечері навіть судак потрапив, ось, — підчепив ложкою і поклав шматок риби на газету перед Хаблаком, — покуштуй, бо судака не кожного дня впіймаєш.

Хаблак не заперечував, судак сподобався йому, та й взагалі хіба може не сподобатись риба на березі, ще й під чарку?

— По продукти в Соснівку їздите? — запитав.

— Рідко, — одізвався Яків, — у нас тут усе є. Крупа, консерва… По хліб та півлітру Лук’ян мотається. Ну, ковбаси ще прихопить, коли зовсім уже риба набридне.

— Як на мене, ніколи б не набридла.

— То їж.

Хаблак виловив з казана чималого підлящика і почав жувати, зиркаючи на Якова. Думав: фото… Завтра слід послати до Одеси його знімок для впізнання. Оті хлопчаки з радгоспного селища мусять впізнати Якова, адже точно підмітили його схожість з Енгібаряном.

Через два — три дні вони матимуть акт упізнання, і тоді можна із спокійною совістю брати Якова з Бубликом. Принаймні підстав для затримання вистачить, а незаперечні докази вбивства Манжули та підготовки вибуху в літаку з’являться в процесі слідства.

Отже, треба починати з фотографії Якова. Нема гарантії, що, навіть знаючи адресу та місце роботи Якова, він зможе дістати його знімок. Треба сфотографувати Якова зараз. Що ж, це не така вже й велика проблема…

Хаблак поїв риби й навалився на юшку. Відчув: алкоголь подіяв, і мусив хоч трохи протверезішати. То більше, що юшка справді смакувала йому.

Зиркнув на Якова і не без утіхи побачив, як посоловіли в нього очі. Ледь помітно торкнувся ліктем Юхимова і сказав:

— Гарно сидимо, хлопці, і юшка класна. У такому товаристві не гріх би ще…

— Не маємо, — пояснив Яків. — Лук’ян сьогодні мусив мотнутися, бо все прикінчили.

— У нас ще є, однак…

— Тригичковий?

— З чистого цукру.

— То що ж мовчиш?

— Бачиш, не мовчу, але ж ви спочатку…

— А ти неправильно пойняв, — втрутився Лук’ян. — Якщо з цукру, та й ще очищений, краще за пшеничну.

Хаблак пішов до човна. Накинув на плечі сорочку, поклавши до кишеньки начебто звичайну запальничку, дістав пляшку самогону. Юхимов мав ще одну чи дві в загашнику, та Хаблак вирішив: цієї вистачить, власне, Яків з Лук’яном і так уже добряче піддали, і він спробує дещо витягнути з них…

Поки Юхимов розливав самогон, Хаблак розім’яв сигарету, клацнув запальничкою. Не загорілася, клацнув ще раз — тепер мав дві фотографії Якова, прикурив, затягнувся, та одразу поклав сигарету на край столу.

— Кинув я, — почав виправдовуватися, — але коли хильну, тягне…

— Воно все у відповідності, — дещо плутано почав Лук’ян, — у мене син також кинув, але знову смокче. Значить, отрута для організму, однак приємно.

— Приїжджає син? — запитав Хаблак мало не автоматично, проте це запитання виявилось чи не найважливішим, бо Лук’ян нараз повідомив таке, що в Хаблака, певно, витягнулося обличчя і він, аби приховати хвилювання, схопив склянку й відсьорбнув досить смердючого, хоч і розрекламованого самогону. А Лук’ян сказав:

— Мій Митько нас не забуває. Та й що йому, тут він поблизу, біля райцентру. На кар’єрі працює.

“У кар’єрі проводяться вибухові роботи, — подумав Хаблак. — І цей Митько міг дістати вибухівку. Чи не ту, що вибухнула в Борисполі?”

— Знаю я той кар’єр, — зауважив. — І що там ваш Митько робить?

— Начальником дільниці.

— Щось не пригадую.

— Дмитро Червич, не чув?

— Ні.

— А його багато хто знає. Весь у мене, навіть винаходи має.

— Такі люди! — вигукнув Хаблак патетично. — Мені приємно, що сиджу з вами за столом. І ти, Якове, винахідник?

— Раціоналізатор… — реготнув той. — У мене все життя — суцільна раціоналізація.

Він сам дав привід Хаблакові поставити запитання, яке вже давно крутилося в нього на язиці, і майор негайно скористався з цього:

— Певно, маєш цікаву професію? — запитав. — Де ж ти працюєш?

— Во! — показав йому великого пальця Яків. — У мене робота — во! Не пильна й всі кланяються…

— Уміють же люди влаштовуватися!

— Голову для цього треба мати, — відповів Яків, але для чогось зігнув руку, показуючи справді вражаючі м’язи.

— На промтоварній базі він… — пояснив Лук’ян. — Це така робота: що бажаєш, те й буде.

— Точно, — зітхнув Юхимов. — У мене один знайомий працює на нашій базі, й то все має.

— Порівняв! — не без самовдоволення мовив Яків. — У нас база республіканська, усьок?

— То більше, приємно познайомитись, — аж розцвів у посмішці Хаблак. — І ким ти на базі?

— Ну й дурень, — безапеляційно заперечив Яків, — якщо так питаєш… У нас важливо не ким, а що можеш… Ну, вантажником, яке це має значення! Головне, знаю, що де лежить, а без мене — ні-ні…

— Фінські чоботи можеш дістати? У нас в універмазі викинули, то розхватали…

— Я все можу! — Яків безцеремонно вилив решту самогону собі в склянку. — Ви завтра зазирніть, бо ми післязавтра в Київ вертаємось. Звичайно, прихопіть з собою: посидимо, побалакаємо, тоді й домовимось. Ти до мене приїдеш, я тобі’ все влаштую, для хороших людей нам нічого не шкода.

Хаблакові кортіло попитати в Якова прізвище, однак утримався — недаремно ж той сховався на пустельному дніпровому острові, й Бублик тільки наїжджає до нього.

Подумав: зрештою, він і так знає про Якова досить, а завтра знатиме все. Ну, може, не зовсім усе, але те, що потрібне на цьому етапі розслідування.

І нехай собі Яків з Лук’яном ще день загоряють і ловлять рибу тут на острові.

18. До Києва повернувся Коренчук. Перше, що побачив Хаблак у кабінеті Дробахи, — вєалкий жовтий портфель, набитий паперами: він стояв на стільці біля самих дверей, немов підкреслюючи діловитість господаря, а сам лейтенант притулився в кутку, за звичкою затиснувши руки між коліньми.

Привітавши Хаблака, Дробаха мовив благодушно:

— На ловця і звір біжить, ми з Миколою Йосиповичем якраз чаювати зібралися, сподіваюсь, не відмовитесь?

Після такої преамбули, якби навіть не хотілося пити, все одно відмовитись було незручно, та Хаблак якраз хотів, до того ж знав: у Івана Яковича чай завжди смачний, здається, робить, як усі, а п’єш і відчуваєш — у Дробахи чай найсмачніший. Чи то запашніший, чи то не гірчить, чи то зовсім по-іншому п’ється в компанії під доброзичливими поглядами господаря.

Електричний самовар уже закипів, Іван Якович насипав у яскраво розмальований чайничок три ложечки заварки й залив окропом. Обернувся до Хаблака, підморгнув йому й повідомив:

— У Миколи Йосиповича цікаві новини.

— Не сумніваюсь, — пробуркотів майор. Він і справді був певен, що Коренчук докопається до витоків афери з алюмінієм.

— У вас поганий настрій? — здивувався Дробаха: майже ніколи не бачив Хаблака не тільки роздратованим, навіть похмурим.

— Ні, просто забігався.

— Чай знімає втому. — Дробаха подав Хаблакові склянку, поставив на журнальний столик вазочку з печивом. — Цитрини не маю, — попередив, — улітку з лимонами важко.

Коренчук нарешті витягнув руки, затиснуті між коліньми, підсів до самовара. Взяв свою склянку, але навіть не відсьорбнув і одразу поставив. Лише тепер Хаблак помітив, що лейтенант трохи змарнів, риси обличчя в нього загострились, проте очі світились енергією.

— Розповідайте, Миколо Йосиповичу, — сказав Дробаха. — Бачу, нетерпеливитесь, та й Сергієві Антоновичу буде цікаво послухати.

Коренчук потягнувся до склянки, стиснув її довгими кощавими пальцями, мовив:

— Ви, Іване Яковичу, в курсі, то я майорові коротко… Після того, як ви поїхали, у Коломиї на залізничній станції ми знайшли документи на вагон з алюмінієм. Відправили його з… — назвав невеличке місто. — А там металообробний завод. Довелося поморочитись, товариші з міського відділу допомогли, але все ж докопались. Там на заводі з листового алюмінію нібито всякі штукенції для ширвжитку робили. Лійки, каструлі, чайники, дитячі іграшки… Насправді ж тільки оформляли продукцію, алюміній же йшов спекулянтам. Це доведено. Директор того заводу зв’язаний із злочинцями, він та головний бухгалтер винні у розкраданні алюмінію — треба притягати до відповідальності. Пропоную арешт. Постанову міг санкціонувати міський прокурор, але ж вам тут видніше. Із дзвіниці завжди обрії ширшають, — посміхнувся і нарешті відпив чаю. — І ще, — додав по паузі, — з того заводу нитки до Києва тягнуться. Конкретно, до главку. Алюмінієвий лист ішов туди з порушенням усіляких інструкцій та настанов. А чому?

— Ясно, чому, — сказав Дробаха. — Вам, дорогенький, і розбиратися з главком.

— Якщо ви санкціонуєте.

— Сьогодні ж погодимо це з прокурором республіки.

— А як з керівниками того заводу?

Дробаха поставив склянку, склав руки на грудях і поворушив великими пальцями.

“Замислився, — непомітно посміхнувся Хаблак, — думає, яких заходів ужити. Певно, зараз дмухне на кінчики пальців”.

Дробаха вчинив точно так і мовив:

— Почекаємо день — два. Нікуди не дінуться. Чутка про арешт директора та головного бухгалтера може дійти до Києва й сполохати Бублика та іже з ним. Як у вас? — повернувся до Хаблака.

— Трохи розкрутилося. Сьогодні дзвонив підполковник Басов з Одеси. Якова Ігоревича Терещенка впізнано. Акт упізнання надісланий нам. Завтра буде. Далі: прізвисько цього Терещенка — Рукавичка. Був двічі засуджений, вперше — за хуліганство, потім за грабіжництво. Нинішнє місце роботи — промтоварна база, вантажник.

— А як себе поводить Галинський? Тобто Бублик? — Дробаха посміхнувся ледь помітно, одними очима.

— Розповсюджує квитки на концерти.

— Що в кар’єрі?

— Встановлено, що син компаньйона Терещенка Лук’яна Івановича Червича справді працює начальником дільниці кар’єру. Вибухівка там є, облік ведеться, ніби все в порядку, та працівники районної міліції гадають, що невеличку кількість її можна було б і привласнити. Проте довести це важко, майже неможливо. Вважаю, міну з годинниковим механізмом виготовив сам Червич з вибухівки, взятої в сина. Однак мої здогадки до справи не підшиєш. У зв’язку з арештом Рукавички ми могли б узяти постанову на обшук у Червича.

— А якщо це нічого не дасть?

— Вибачимось.

— Ні, — заперечив Дробаха, — це — у крайньому випадку. А вам, Сергію Антоновичу, пораджу: з’їздіть на кар’єр, побалакайте з парторгом, з комуністами. Може, щось і підкажуть.

— Слухаюсь.

— Ну, для чого ж так офіційно, — поморщився Дробаха. — Ви краще печива візьміть, навіть не покуштували, а його моя Марія Терентіївна робила, це вам не магазинне. — Він сам потягнувся до вазочки й захрумтів з задоволенням, запиваючи печиво чаєм.

Хаблак також узяв печиво, воно сподобалося йому, взяв ще, і Дробаха підсунув вазочку до нього.

— Я ж кажу: смакота! — мовив з ентузіазмом. Допив чай, потримав склянку в долонях, мабуть, вирішував, чи не налити ще, але роздумав і поставив склянку. — Є ще новини? — запитав.

— Ні, — відповів Хаблак, а Коренчук лише заперечливо похитав головою.

— Тоді давайте підсумуємо. — Дробаха підвівся і ступив кілька кроків — кабінет мав невеличкий, не було де розгорнутися. Дійшов до стінки, повернувся, постояв, ступив ще крок чи два й додав: — Сьогодні чи завтра вранці я візьму постанову на арешт Галинського й Терещенка. Не все знаємо про них, однак підстав для арешту достатньо. У Галинського: спекуляція алюмінієвим листом, його впізнали по фотографіях Корж і Дуфанець. Далі: перефарбував вишневу “Волгу”, це, правда, ні про що не говорить, але — побічний доказ. Свідчення Інеси, або Соні Сподаренко, про зустрічі Галинського з Манжулою. Манжула спекулює алюмінієвим листом на Прикарпатті, потім з тими ж співучасниками алюміній продає Галинський. Отже, одна злочинна зграя. Щось не поділили між собою чи злякалися того, що Манжулу затримувала міліція: вирішили прибрати його.

— Це ще треба довести, — вставив Хаблак, — маємо тільки побічні докази й здогадки.

— Так, згоден з вами. Проте не забувайте про слід підбора на кручі, з якої впав Манжула.

— Може зійтися, — погодився Хаблак. — Якщо Терещенко чи Галинський не викинули це взуття й ми його знайдемо під час обшуку. Маємо ще недопалок сигарети “Кент”.

— Важка артилерія, яку зможемо ввести в бій після затримання злочинців.

— Вам видніше, Іване Яковичу: прямою наводкою чи як там? — Хаблак знав, що під час війни Дробаха командував батареєю.

Дробаха зупинився, і погляд його затуманився — може, й справді згадав, як били його гармати. Обхопив підборіддя пухкими пальцями, подивився на Хаблака й мовив:

— Краще прямою наводкою. — І запитав зовсім іншим, діловим тоном: — Як Бублик? Не стривожився?

— Бігає містом. Розповсюджує квитки, нічого підозрілого.

— Президент… — зітхнув Дробаха. — Ви казали: існує якийсь Президент. Не можу повірити, що Бублик — головний заводій.

— І мені не віриться. Головний ніколи б не брав прямої участі в усуненні Манжули.

— На Президента чи на іншого їхнього шефа можемо вийти через директора заводу, — сказав Коренчук. — Або через діячів з главку. Моя версія: Бублик — простий виконавець. Не поїде шеф у гори продавати алюміній. Його справа — організувати діло.

— І Бублик безумовно знає його! — Очі в Хаблака заблищали. — На допитах ми притиснемо Галинського…

— Може й розколотися, — ствердив Дробаха.

Коренчук заперечив:

— Але ж може й нічого не сказати. Мусить зрозуміти: чим більших масштабів набирає справа, тим гірше йому.

— Гадаємо на кавовій гущі, — пробуркотів Хаблак. — Я згоден: Бублика й Терещенка треба брати. І приперти до стінки. Докази є. Почнуть валити один на одного, знаю я їхні звички, розплутаємо весь клубок.

— Мені б ваш оптимізм… — не схвалив Дробаха. — Але все ж будемо арештовувати. Бублика й Терещенка. Наступного дня після затримання київської гоп-компанії візьмемо директора заводу й головного бухгалтера. А інші нехай закрутяться. Перелякаються, може, й дурниць нароблять.

— А це нам тільки на руку.

— Так, — схвально сказав Коренчук, — у главку, звичайно, одразу дізнаються про арешт директора заводу, але що можуть удіяти? Факти не приховаєш. Папір є папір, його підписують, затверджують, і нікуди від цього не дінешся. Алюміній заводу виділяли конкретні люди, й задарма це не робиться…

— Одержання хабарів треба довести, — заперечив Дробаха. — А це завжди дуже важко.

— Згоден. Проте бувають ситуації, коли не визнати очевидне просто неможливо.

— Чекайте, — раптом вигукнув Хаблак, — я згадав одну річ. Манжула мешкав у “люксі” готелю “Київ”. І броню на цей номер видало міністерство…

Дробаха присів до столу, відсьорбнув холодного чаю і невдоволено поставив склянку.

— А це ідея, — підтримав Хаблака, — навіть непогана. Можна докопатися, хто саме замовляв Манжулі готель.

— І цим значно полегшити життя Коренчукові. Матиме відправну точку.

Лейтенант скрушно зітхнув.

— Це вам тільки здається, — одповів. — Ніщо не може полегшити нам життя. Все одно доведеться вивчати віз паперів.

— Подзвонити вашому начальнику? — запропонував Дробаха.

— Ну, що ви! Він людина тямуща, я доповідав йому, і вже створено оперативну групу, котра сьогодні ж почне роботу в главку.

— Мені до міністерства? — запитав Хаблак.

Дробаха не погодився.

— Ні, вам їхати на кар’єр. А про броню дізнається Микола Йосипович. Йому на місці видніше.

Готелями, квитками на поїзди та літаки й іншими господарськими дрібницями займалася в міністерстві Фаїна Наумівна, жінка, як визначив Коренчук, ділова й трохи розбещена загальною увагою і запобігливістю.

— Вам що? — запитала, навіть не поцікавившись, хто Коренчук і звідки. Мабуть, звикла судити про людину із зовнішнього вигляду й визначала прохачів за їй одній відомими прикметами. — Місць у готелях нема.

— Я зовсім з іншого питання…

— Квитки слід замовляти завчасно. Вас не пригадую…

— Мені хотілося б, аби ви…

— Тут усі чогось хочуть, — сердито перервала його Фаїна Наумівна. — Тільки й роблять, що хочуть, а я одна.

— Так, одна, — схвалив Коренчук, — і це мене влаштовує.

Видно, Фаїна Наумівна такого ще не чула, й Коренчукове нахабство вразило її.

— Невже? — вигукнула. — Кажете, влаштовує? — Нараз примружилася, і в її очах Коренчук прочитав неприховане єхидство: — І що ж вам потрібно від мене? Броню чи квиток?

Коренчук збагнув, що звичайна людина, яка приїхала у відрядження, вже нічого б не одержала від Фаїни Наумівни. Хотів сказати їй щось ущипливе чи навіть образливе, проте вчасно згадав, що й він певною мірою залежить від цієї жінки.

— Мені потрібна довідка, — мовив коротко.

Власне, довідок Фаїна Наумівна не давала, тож одразу втратила інтерес до Коренчука й порадила:

— Зверніться до загальної канцелярії.

Коренчук дістав посвідчення і не без зловтіхи побачив, як змінилася Фаїна Наумівна: пом’якшала, очі зробилися масляними, а посмішка догідливою.

— Так би й сказали, — зауважила, — а я до вас як до простого командированого. Відбою нема…

Коренчук міг би сказати: якби не ті настирливі прохачі, не існувало б і посади Фаїни Наумівни, але утримався.

— Мені казали, що у вас гарна пам’ять і’ зможете допомогти нам.

— Без пам’яті тут нема чого робити, молодий чоловіче, — відповіла самовпевнено.

— То, може, пригадаєте: місяць тому, а точніше, другого червня за бронею вашого міністерства в готелі “Київ” одержав номер “люкс” Михайло Микитович Манжула. Чи не могли б ви сказати, за чиїм розпорядженням йому видали цю броню?

— “Люкс” у “Києві”? — наморщила чоло Фаїна Наумівна. — Так, пригадую. Просили з главку, точно, дзвонив сам… Але, чекайте, щоб не помилитися… — Вона дістала якийсь журнал, погортала сторінки й нарешті знайшла потрібне. — Так, я не помилилася. Дзвонив заступник начальника главку товариш Татаров — сам Гаврило Климентійович. Пригадую: дуже просив, бо той Манжула якийсь пуриц… — затнулася. — Сподіваюсь, зрозуміли, ну, важлива персона, і йому треба вибити “люкс”. Звичайно, було важко, та я зробила. А в чому справа? — затривожилася, збагнувши, що міліція такими справами даремно не цікавиться. — Що з цим Манжулою? Бо товариш Татаров, самі розумієте, відомий керівник і даремно не дзвонитиме.

— Готельні справи… — невизначено пояснив Коренчук. — Дещо розслідуємо.

— А-а… — зітхнула полегшено. — Там є за що зачепитися. А я думаю: чому товариш Татаров? Така поважна людина.

— Звичайно, — підтакнув Коренчук, — і тому я просив би вас нікому не казати про нашу розмову.

— Могила, — пообіцяла Фаїна Наумівна.

Коренчук ішов довгим міністерським коридором, важкий портфель відтягував йому руку, але він звик і до портфеля, і до щоденних паперів, розмов, допитів…

Не міг звикнути тільки до людської ницості.

Спочатку — директор того заводу, лагідна й усміхнена людина, ніколи й не подумаєш, що звичайнісінький пройда й шахрай.

А тепер — Татаров, заступник начальника главку.

Поважна людина, певно, ділова, енергійна, розумна…

Ні, подумав, виходить, не дуже розумна, не може злочинець бути розумним, бо розумна людина не збочить. Ні, все ж він не має рації, не збочить тільки людина ідейна й загартована, а розум, зрештою, не виключає підступності, розумна людина просто не може не знати, що кара неминуча, що уникнути її неможливо.

Ось і Татаров… Постать!

Коренчук поставив портфель на підлогу й зім’ятою хусточкою витер з чола піт. Підхопив портфель і почимчикував далі. Нехай буде хоч яка постать: перед законом усі рівні.

19. Президент танцював шейк.

Махав руками й хвицався, наче нерозумне теля, наспівував і посміхався щасливо.

Певно, збоку це виглядало кумедно: доросла лисувата людина з досить уже виразно окресленим черевцем викаблучується на самоті, але Президент танцював би зараз і під зневажливими, навіть презирливими поглядами, плювати на все, головне, що в тебе гарний настрій і легко на душі, що все добре й найбільші радощі попереду.

А що це саме так — попереду, — Президент не мав сумніву.

Годину тому подзвонив Шилінг і повідомив, аби Президент готувався: вони з Юлією скоро приїдуть до нього.

Президент згадав жінку в легкій сукні поруч з “Ладою” — довгонога, струнка й приваблива, і подумав: такої не мав ні разу в житті. І везе ж таким покидькам, як Шилінг. Ну, дала йому природа статуру й трохи вроди, дурепи й липнуть, а розум курячий, дрібнота нікчемна, чоловіків же любити й поважати слід не за м’язи, у справжнього чоловіка мусить бути голова на плечах і повна кишеня, аби жінка знала, що він може задовольнити всі її бажання.

Юлія!

Чудове ім’я, вирішив Президент і зупинився, випнувши груди. Він повинен сподобатися їй…

Президент вислизнув до передпокою, став перед старовинним дзеркалом у бронзовій оправі. Не без задоволення подивився на своє відображення. Картинно — бачив, як це роблять герої-коханці в театрі — відставив ногу, спершись носком замшевої туфлі на килимову доріжку.

Так, він мусить справити враження на Юлію. Модні темно-зелені вельветові джинси, біла бавовняна індійська сорочка з ледь помітною лейбичкою фірми, вшитою біля кишеньки, золотий хрестик на грудях — Президент подумав і розстебнув ще гудзик на сорочці: йому легше дихається і хрестик краще видно.

Спочатку Президент хотів зустріти гостей в атласній домашній куртці. Бачив у кіно, що саме в таких куртках ходять удома академіки й відомі артисти, навіть надів куртку й пройшовся в ній перед дзеркалом. Що не кажи, видовисько вражаюче, але все ж скинув її, подумавши: по-перше, в куртці спекотно, довго не всидиш, особливо, коли піддадуть; по-друге, вона все ж старить його, натякає на роки, а сьогодні йому, як ніколи, хотілося скинути зайвий десяток.

Тому й зупинився на молодіжному ансамблі: вельветові брюки, легка сорочка, підкреслені недбалість і навіть легковажність, але хрестик із справжнього золота й ланцюжок масивний, не кажучи вже про персні на пальцях. Один з печаткою. Президент чув, що такі колись носили російські вельможі, можливо, сам граф Потьомкін (про інших вельмож Президент не знав, а Потьомкін, кажуть, тримав у руках весь Південь, недарма назвали Таврійським, отже, цей граф — фірма, а все, що підпадало під це визначення, Президент звик цінувати й поважати.

Він подмухав на перстень і потер об вельветові джинси, поправив і другий, з діамантом, потьомкінський перстень жінка може й не оцінити, а от діамант побачить неодмінно, справжня жінка не може не побачити, а в тому, що Юлія — справжня, Президент не мав сумніву.

Так, жінка справжня і бажана.

Президент накрив в’єтнамськими, сплетеними з рисової соломки серветками журнальний столик і поставив на ньому два свічники. Вечори тепер довгі, але ж, коли почне сутеніти, вечеря при свічках набере особливого шарму — переконався в цьому, коли пригощав якусь дівчину в ялтинській “Ореанді”, випадкову знайому з набережної, котра не була варта ні свічок, ні “Ореанди”, але свічковий інтим подіяв на неї так, що пішла до нього в номер без особливих умовлянь.

Між свічниками Президент розставив пляшки з коньяком, віскі й джином. Зазирнув до холодильника й задоволено потер руки: сьомга, червона ікра, свіжа пісна шинка. Ну, звичайно, консерви, різні там шпроти, лосось у томаті, не кажучи вже про салат, який зробила Катерина.

Після того, як Президент розлучився з дружиною, що б робив без Катерини? Приходить зранку, прибирає, витирає пилюгу, варить борщі й смажить м’ясо, не жінка, а золото, і обходиться значно дешевше, ніж дружина навіть з середніми запитами.

Президент зиркнув на годинник: скоро мусять прийти…

Поміняв у магнітофоні бобину, притишив звук — квартиру заполонила легка, прозора, кришталева мелодія. Це вже потім, коли піддадуть і кров заграє в жилах, можна буде вдарити по Юлії шейком, а поки музика мусить розм’якшувати, настроювати на ліричний лад, пробуджувати ніжні емоції.

Президент ще раз пройшовся квартирою: здається, все гаразд і все враховане. Лишалося чекати, а чекати він не любив. Ліг на тахту, не скинувши туфлі, нетерпляче подригав ногою, одразу скочив і подався до лоджії. Звідси побачить Юлію здалеку — аби тільки Шилінг не помітив, що сам Президент виглядає її: задере носа й загилить зайву сотню, нема в цього пройди ні сорому, ні совісті. І Президент став так, аби самому бачити всіх, хто входить до будинку, проте щоб ніхто не помітив з вулиці. Й чого вони баряться?..

Ледь устиг подумати таке, як почув мелодію дзвоника в передпокої. Отже, він прогавив Шилінга — серце закалаталося приспішено, й Президент, глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, пішов відчиняти.

Юлія стояла перед дверима і з-за її плеча досить зухвало й по-панібратському посміхався Шилінг. Але Президент не звернув уваги на його нахабство. Дивився на Юлію, і тривога й ляк опанували ним. Такою бажаною і недоступною уявилася, що серце тенькнуло, але відразу взяв себе в руки й подумав: скільки було таких — тільки спочатку видавалися неприступними й недоторканими, все, зрештою, залежало від його щедрості, голови” — не злякати, знайти ключик, а коли цей ключик ще й золотий…

Згадка про золотий ключик заспокоїла Президента, й він відступив, пропускаючи Юлію. Проминула, ледь торкнувшись його стегнами, обтягнутими джинсами, й Президент пошкодував, що прийшла в джинсах, правда, ці кляті жінки розуміють, що джинси, хоч і приховують ноги, роблять їх, так би мовити, сексуальнішими, а Юлія до того ж надягла зовсім відкриту кофтину, оголивши плечі.

Президент стояв і дивився на Юлію, зовсім забувши про Шилінга. Дивився, як жінка поправляє зачіску перед дзеркалом, і задоволена посмішка мимоволі розтягла йому губи. Так і є, Юлія мимохіть торкнулася бронзової оправи пучками, отже, дзеркало вразило її, а Президент знав, що перше враження для жінки часто буває вирішальним. А тут, у передпокої, все спрямовано на те, щоб уразити, приголомшити. Стіни обшиті дерев’яними панелями, двері обклеєні фінськими шпалерами під дерево, по краях прикрашені гіпсовим візерунковим ліпленням з позолотою, навіть двері до туалету мало не суціль позолочені, а замість ручок — бронзові лев’ячі морди з кільцями в зубах.

І химерне бра на бронзовій основі. Президент наказав ту бронзу також позолотити, і тепер усе в передпокої виблискувало й грало, певно, як у кращих домах Парижа.

— Мене звуть Геною, — назвався Президент і вів далі удавано недбало: — Сподіваюсь, вам сподобається у нашій скромній оселі.

Юлія обвела уважним поглядом передпокій, мабуть, його розкіш таки справила на неї враження, бо торкнулася позолоченого ліплення на дверях, навіть погладила його, переконалася, що позолота справжня, і одповіла захоплено:

— Скажете: скромна… — Подала Президентові руку й відрекомендувалася: — Юля.

— Тут усе для моїх друзів, — церемонно вклонився Президент, точнісінько, як метрдотель Валера Лапський вклонявся грошовитим відвідувачам, і подумав: усе, що вона побачила, пусте, от зараз…

Він показав Юлії на двері до вітальні, звідки лилася приглушена музика, і, відтерши плечем нахабного Шилінга, котрий попхався слідом за нею, прослизнув до кімнати. Звичайно, китайський килим, диван, крісла, столик із свічниками та пляшками, сервант з фарфором не могли не справити враження — Президент помітив це одразу, він легко торкнувся Юлиного ліктя й спрямував її до крісла, що стояло впритул до столика. Жінка опустилася в нього, відкинувшись на м’яку спинку, проте відразу підвелась, вражена. Саме на це й розраховував Президент — він відсторонився, аби не завадити Юлії роздивитися картину на стіні. Точніше, не картину, а розмальовану стіну. Недавно Президент зробив ремонт і найняв для цього художників, принаймні так вони назвалися, загилили стільки, що навіть Президент спочатку поморщився, але художники пояснили: за ці гроші вони ще й розмалюють стіну в квартирі — зараз це дуже модно: недавно ремонтували помешкання завмагові й перукарці, там також на одній із стін намалювали пейзажі. Вийшло дуже елегантно й красиво — берези, дуби й квіти, можна також берег озера з очеретами чи сосни, все, що подобається замовникові…

Сама ідея Президентові сподобалась, проте він уніс суттєві корективи у первинний задум художників-малярів.

Вирішив: для чого пейзажі? Пейзажів повно в усіх магазинах. На стіні треба зобразити…

Художники з ентузіазмом сприйняли його пропозицію, однак відповідно підвищили й ціну. Зрештою, домовились, і тепер Президент не без пихи дивився, як Юлія стоїть, вражена, навіть ворушить губами від захоплення.

А милуватися справді було чим. Зі стіни дивився на Юлію сам Президент у капітанському кашкеті й тільняшці, одною рукою він недбало тримав штурвал, другою вказував кудись у морську далечінь, а з морських хвиль підводилися наяди — художники принесли Президентові кілька закордонних журналів, і він особисто відібрав найвишуканіших красунь: вони простягали до капітана руки, в їхніх очах цвіли любов і захоплення, а він, суворий і недоступний, не звертав на красунь уваги, зверхньо й твердо дивився кудись у далечінь, як і належить справжньому героєві моря.

Власне, Президент не мав до моря ніякого відношення. Лише двічі їздив теплоходами з Одеси до Батумі, на “Росії” та “Грузії”, й щорічно швендяв сочинськими та піцундськими пляжами. Проте картина натякала на його морське минуле, безумовно, героїчне й сповнене небезпек, що підносило Президента в очах гостей, накладаючи на його образ туман загадковості.

Ось і Юлія стоїть, вражена…

Щоправда, художники дещо підлестили Президентові. На стіні він виглядав і молодшим, і риси обличчя були, так би мовити, поліпшені, не кажучи вже про статуру. Художники нагородили Президента довгими модними бачками, й він був вимушений кілька тижнів не стригтися й не голитися, потім привів додому найдорожчого перукаря, і той скопіював бачки з портрета на оригінал.

А які йому намалювали очі! Вони блищали благородством, рука твердо стискала штурвал, і весь він немов прямував у незвідане, яке символізували сонце й розкішні пальми на обрії.

Юлія перевела погляд з картини на Президента, він увесь одразу напружився і втягнув живіт, але жінка усміхнулася поблажливо й мовила схвально:

— Красиво.

Президент прибрав незалежну позу й кинув недбало:

— Відразу видно руку майстра. Малював мій знайомий… — він назвав прізвище відомого художника й затнувся, згадавши, що Шилінг попереджував: Юлія — дружина якогось скульптора, може, знається з цим відомим художником і він зараз сяде маком…

Але Юлія тільки округлила очі й мовила мало не з жахом:

— О-о, сам!..

— Так, — повеселішав Президент, — і всі кажуть, що в нього непогано вийшло.

— Але ж мусили заплатити йому… скажені гроші…

— Не в грошах щастя, — мовив Президент якомога недбаліше, навіть губу закопилив презирливо, що мусило означати або його вкрай зневажливе ставлення до грошей, або (він підкреслив це, торкнувшись золотого хрестика пальцями з перснями) те, що гроші для нього не проблема і, як казали в старовину, їх у нього кури не клюють.

Встиг побачити, що Юлія зуміла оцінити цей жест, принаймні помітила діамант, хотів заховати руку в кишеню, та не зміг: гордість пойняла його; гадав, Юлія поцікавиться каменем, проте вона обминула Президента й пройшла до каміна, звичайно, не справжнього — імітацію під рожевий мармур. Президент увімкнув камін: загорілися червоні лампочки, щось навіть заворушилося, немов дотлівало вугілля.

Президент моргнув Шилінгові, вони вдвох акуратно перенесли журнальний столик до каміна, підсунули туди ж крісло, і Президент церемонно посадив Юлію, а сам потягнув Шилінга до холодильника по закуски.

На кухні Шилінг фамільярно підштовхнув Президента в бік і запитав:

— Як?

— Клас! — одповів зовсім щиро. — Фартова чувиха.

Шилінг поворушив великим і вказівним пальцями.

— Варта… — натякнув зовсім прозоро.

Президент удав, що не зрозумів цього цілком виразного жесту, й відкрив холодильник. Проте Шилінг не піддався на цей трюк і мовив нахабно:

— З вас три сотні, шефе. Женіть три сотні за дівку, як умовлялися.

У принципі, Президентові завжди було важкувато розставатися з грішми, але на цей раз віддав без особливого жалю. Шилінг заховав три сотенних папірці й доповів:

— А те ваше завдання виконав. Сумочку з грішми віддав.

Президент схвально поплескав його по плечі й пообіцяв:

— За мною не пропаде. І як вона, та жіночка?

— Ви що, навіть не бачили її? — щиро здивувався Шилінг. — Такі гроші, й не дивлячись!..

— Саме так іноді робляться справи, — пояснив Президент. — Ніхто, — ні рідна міліція, ні прокуратура, — не підкопаються. Навіть якщо засічуть або та дурепа бовкне. А від кого гроші?.. — зареготав переможно. — Жодних доказів…

— Ну, ви даєте! — захоплено покрутив головою Шилінг і поліз до холодильника.

Президент узяв тарілки з ікрою та сьомгою і наказав:

— Коли запалю свічки, змиєшся. Тільки акуратно.

— Зробимо, шефе. Але я нічого не гарантую: дівка з норовом.

— Не таких загнуздували… — одповів Президент хвалькувато. Та все ж тривога закралася в душу: поставив ікру перед Юлією і зазирнув їй у вічі, немов хотів дізнатися, що віщує йому сьогодні доля.

Юлія посміхнулася, Президентові видалося, обнадійливо, і в нього одразу відлягло від серця.

Коли за дніпрові схили закотилося сонце й до кімнати почали закрадатися перші сутінки, Президент мало не урочисто засвітив свічки. Але Шилінг, мабуть, забув про їхню угоду, бо налив собі джину й поліз цокатися. Президент досить сильно штовхнув його в бік, лише тоді Шилінг усвідомив, що порушує конвенцію, підвівся і потихеньку вийшов з кімнати. Президент збільшив звук магнітофона, аби Юлія не почула клацання дверей, подав руку, запрошуючи до танцю. Притиснув її до себе трохи більше дозволеного, але вона не пручалася, поклала долоні йому на плечі, і в Президента запаморочилася голова від її тепла та запаху парфумів. Зробив спробу притиснутися зовсім щільно, та Юлія вивільнилася і грайливо насварилася пальцем. Президент знову взяв її за руку й притягнув до себе, музика лилася повільно й ніжно, він відчував під спітнілими долонями її туге тіло, нашіптував на вухо якісь слова, Юлія сміялася, Президент подумав, що вечір удався і все йде до свого логічного завершення, коли Юлія раптом запитала:

— Де Арсен?

Президент не одразу збагнув, що Арсен — це Шилінг, навіть запитав:

— Ти про Шилінга?

— Його так називають?

— Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…

Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.

— Де Арсен? — повторила.

— Невже він тобі справді потрібний?

Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив сісти і опустився поруч. Узяв жінку за плечі, повернув до себе. У мерехтливому світлі свічок вона видалася такою привабливою, що не втримався і кинув просто їй у вічі:

— Не буде Шилінга, та й для чого він нам?

— Пішов?

Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.

— У Шилінга невідкладні справи, — трохи пом’якшив удар, — він поспішав… — Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. — Ну, що ти, манюнє, — просюсюкав, — іди до мене, нам буде гарно…

— До тебе? — нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. — Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?

— А що тут поганого?

— І ти справді подумав, що я буду твоєю? — запитала серйозно.

— Ти мені подобаєшся, як ніхто.

— Невже?

Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:

— Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.

— Ти дивись!.. — Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:

— Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.

— І на що ж ти готовий, Гено? — Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.

Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.

— Твоя, — мовив хвалькувато, — дарую тобі, бери, я не скупий…

Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно — яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, — проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.

— Ти зрозумів мене, Гено? — зазирнула Президентові у вічі.

Той відступив розгублено.

— Ти?.. Ти не хочеш?..

— Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?

— Ти, сучко! — нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. — З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив — за три сотні!

У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.

— За три сотні? — перепитала розгублено. — Арсен продав мене за три сотні?

— Я дав би більше.

Юлія нервово засміялася.

— І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?

— Але ж ти мені справді подобаєшся… — Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо:

— Не підходь.

— Невже я такий огидний?

— Не підходь, кажу, — повторила тихо, але люто. Нараз знайшлася і вклала у слова ненависть і презирство, які знайшла в собі: — Крокодил Гена!

Президент рвонув на собі сорочку (бачив у кіно, так роблять у нападі гніву справжні чоловіки), мовив тихо, намагаючись, аби кожне слово звучало вагомо:

— Ні, я не крокодил… Ти ще не знаєш, як називаюсь! Я — Президент, а це не жарт!

— І не хочу знати, відійди з дороги!

Але Президент заступив двері. Вважав: не все ще втрачене.

— Ну, куди ти підеш? — заканючив несподівано для самого себе. — Залишайся в мене, Юлю, нам буде гарно…

Однак Юлія закусила вудила. Тицьнула ножем у картину па стіні, що ледь видніла при світлі свічок, мовила зневажливо:

— Гадаєш, намалював свою пику й всі впадатимуть навколо? Відійди, кажу, бо заріжу!

І таку впевненість і рішучість відчув Президент у її словах, що мимоволі ступив убік, а Юлія прослизнула повз нього до передпокою.

Президент почув лише, як грюкнули двері, — стояв, знеможено опустивши руки, потім поправив розірвану сорочку, криво осміхнувся, підняв дублянку, обтрусив і повісив назад до шафи. Випив повний фужер шампанського й трохи заспокоївся.

“Клята шльондра, — подумав. — Істеричка чи просто божевільна! Точно, божевільна…”

Ця думка остаточно заспокоїла його — справді, яка нормальна жінка відмовиться від дублянки, — і Президент пішов спати, знову сповнений власної гідності.

Юлія вискочила на Русанівську набережну й мало не одразу побачила зелений вогник таксі. Зіщулилась на задньому сидінні й ледь не застогнала від гніву та обурення.

Арсен! Продав за триста карбованців!

Біль обпікав їй серце, підступав клубком до горла, біль і гнів.

За три сотні…

Точно, справжній шилінг, валютник клятий. І дали ж йому таке прізвисько… Як в око вліпили: за гроші все продасть…

Нараз Юлія згадала, як нахабно обнімався Арсен у неї на очах з дівчиськом на пляжі. Так, Шилінг зрадив її ще тоді, вона весь час була для нього іграшкою, ось і продав, коли дорого заплатили.

Юлія відчула, як сльози з’явилися на очах — обтерла акуратно, щоб не розмазати туш на віях. Зрештою, біс із ним, для чого ятрити собі серце через якогось пройдисвіта! Спекулянт і фарцівник, звик торгувати всім, і нема для нього нічого святого.

Але ж, подумала також, ніщо ніколи не минає даремно. Не минеться даремно й Шилінгові. Вона вперше подумала про нього не як про Арсена, а як про Шилінга. І ця думка трохи зняла біль.

Так, не минеться. Чого вона мусить жаліти Шилінга? Кожному своє — по заслугах. Місяць ховався на їхньому хуторі від міліції, казав про якогось Чебурашку, потім натякнув, що тоді, на Аскольдовій могилі, передав цьому типові, справжньому крокодилові, франки чи долари. Певно, міліція полює на Шилінга, й вона мусить повідомити…

Юлія згадала чемного, високого статуристого майора, який приїздив до неї в Дубовці.

Як його прізвище? Хубак чи Хабук?

Принаймні вона точно пам’ятає, що з карного розшуку, і завтра знайде його. Симпатичний майор, зовсім на її смак. Правда, тоді він не відгукнувся на її зальоти, може, був у поганому настрої або щось тяжіло над ним, усе може бути, а він точно симпатичний.

Юлія посміхнулась, ще раз витерла мокруваті вії і покліпала ними — життя знову почало подобатися їй.

20. Хаблак знайшов парторга в одному з тимчасових будиночків, що стояли поблизу кар’єра. Сивий суворий чоловік з подзьобаним віспою обличчям одірвався від паперів, у яких робив олівцем помітки, й дивився на майора, здавалося б, незворушно, та Хаблак уловив у його очах цікавість, певно, на кар’єр не часто приїжджають такі гості.

— Мені сказали в райкомі, — почав Хаблак, — що я цілком можу покластися на вас, Герасиме Спиридоновичу.

— На те я і парторг, — одповів той з почуттям власної гідності.

— Тобто можна говорити відкритим текстом?

— А ви це рідко робите?

— Дивлячись з ким.

— Розумію, — посміхнувся Герасим Спиридонович, — цілком вас розумію. Така вже професія… То що привело вас сюди?

— Маємо відомості: на вашому кар’єрі не все гаразд із вибухівкою.

— Тобто? — одразу посерйознішав парторг. Вибухівка— це серйозно, і міліція без вагомих аргументів навряд чи цікавитиметься цим питанням.

— Потрапила до чужих рук.

— І?..

— Єдине, що можу сказати: вибух.

— І що?

— Ми дуже сподіваємось на вашу допомогу.

— Хто?.. На кого падає підозра?

Чесно кажучи, Хаблакові не хотілося називати прізвище Червича, та в райкомі йому сказали, що може цілком довіряти парторгові — ветеран війни, людина чесна й принципова. Тому, повагавшись, може, секунду чи дві, сказав:

— У вас працює начальником дільниці Дмитро Лук’янович Червич?

— Є такий.

— Не можу твердити, та, можливо, він.

Парторг замислився. Навіть покусав незаточений кінець олівця. Нарешті відповів:

— У нас взагалі за вибухівкою контроль. Дотримуємося інструкції. Але, самі розумієте, коли рвеш камінь, по-всякому буває. Люди свої, як не довіряти? Над кожним шурфом не стоятимеш, тому, чесно скажу, все може бути…

— А Червич?

— Нічого хлопець, трохи розхристаний, проте особливих зауважень нема. — Парторг ще покусав кінчик олівця і сказав: — Я зараз бригадира Лучкая покличу, з ним порозмовляємо.

Йому було видніше, й Хаблак погодився.

Лучкай, мало не двометровий велетень у комбінезоні, з’явився хвилин через десять. Він буквально випромінював силу й, здавалося, пишався нею, міцно потиснув Хаблакові руку, граючись, двома пальцями, підняв за спинку стілець, переставив до парторгового столу, сів обережно, буцім випробовуючи стілець на міцність, і запитав потому:

— Кликали, Герасиме Спиридоновичу?

— Потребуємо твоєї допомоги, Пилипе.

— Вважайте, що я вже погодився.

— Вибухівка через твої руки проходить, Пилипе…

Лучкай скосив на Хаблака уважне око: видно, збагнув, що розмова не віщує нічого приємного, зітхнув так, що стілець зарипів під ним, і погодився не дуже охоче:

— Ну, через мої…

— І в тебе порядок?

— Не діти, Герасиме Спиридоновичу. Вибухівка — не мило…

— Втрат не могло бути?

— Ні, — енергійно захитав головою, — у нас з вибухівкою глухо! Ні-ні…

— І ніхто в тебе не просив?

— А кому вона потрібна!

— Я тебе питаю, Пилипе.

— А я кажу: у нас глухо.

— Скажи, Пилипе, у яких ти стосунках з Червичем?

— Митьком?

— Наче в нас є ще Червичі…

— З Митьком у мене все нормально.

— Товаришуєте?

— Не сваримось.

— Він у тебе вибухівку не просив?

Бригадир рішуче захитав головою. Майорові не дуже сподобалась відкрита тактика парторга, але сидів мовчки, наче все це не стосувалося його.

— У нас глухо, — повторив Пилип, — порядок знаємо.

— Я тобі, Пилипе, вірю. Не вірив би, не кликав і не розмовляв. Справа серйозна, й потребуємо твоєї допомоги. Якщо порушив — скажи.

— Глухо в нас, — відказав бригадир уперто.

Парторг перевів погляд на Хаблака: чи то чекав від майора допомоги, чи то пробачався — мовляв, самі бачите, більше нічим не можу допомогти.

Хаблак вирішив утрутитися.

— Справа в тому, Пилипе, — мовив, — що ми могли б вийти на цілу банду. Якщо справді комусь давали вибухівку. Можливо, Червич у вас просив… Серйозна банда, Пилипе, навіть дуже серйозна.

Знову стілець зарипів під бригадиром, він помовчав трохи, буцім зважувався, але одповів твердо:

— У нас з вибухівкою глухо. Точно кажу.

— Тоді вибач, Пилипе… — Парторг надкусив олівець, тепер весь кінець його був обгризений. — Іди й працюй.

Коли бригадир вийшов, Хаблак запитав:

— Давно у вас Пилип?..

— Ви йому не повірили?

— Не маю підстав.

— От і я не маю. Хочете поговорити з Червичем?

— Хочу.

Парторг пішов до дверей, аби покликати дівчину, яка вже бігала за бригадиром, але вони розчинилися і до кімнати боком протиснувся Пилип.

— Забув щось? — запитав парторг.

Бригадир, не відповідаючи, пройшов до свого стільця, але не сів, взявся тільки за спинку, наче хотів зламати, й сказав вибачально:

— Ви вже, Герасиме Спиридоновичу, не сердьтеся. Не хотів я, бо тягатимуть і неприємності всякі… Тому й казав, що глухо. А воно, вибачте, було. Тільки, скажу вам, — кинув погляд на Хаблака, — при чому тут банда? Ну, рибу глушили. Митько вибухівку взяв, батько в нього рибалить і місця знає, то три відра риби привіз.

— Рибу, кажеш? — рвучко обернувся до Лучкая парторг. — Сучий сину ти, Пилипе, й відповідатимеш!

— Воно так, — похнюпився Пилип. — Міг би й не признатися, однак, думаю: про банду казали… А в нас — риба.

— А рибу що, можна глушити?

Пилип відірвав руки від стільця, мабуть, хотів розвести їх, але тільки безнадійно махнув правицею. Мовив:

— Певно, також неправильно…

— Покличте Червича, — попросив парторга Хаблак. Той пішов сам, Пилип посунув за ним, та Хаблак затримав його.

— Посидьте, — наказав, — бо розмова, здається, починається серйозна.

— Подумаєш, три відра риби… — зневажливо гмикнув бригадир.

Майор не відповів. Згадав потрощені вибухом валізи в аеропорту: вбито вантажника. І сталося це через злочинне недбальство цього телепня в комбінезоні.

Парторг пропустив до кімнати поперед себе хлопця в береті, ковбойці й линялих джинсах. Той пройшов до середини приміщення і зупинив погляд на майорові.

— Ви кликали? — запитав. — Бо Герасим Спиридонович каже: хтось приїхав і хоче побалакати.

— Дмитро Лук’янович Червич?

— Увесь перед вами.

— Для чого брали в Лучкая вибухівку?

Червич кинув погляд на бригадира, наче питаючи, як повестися, але той не подав йому жодного знаку, й Червич зовсім щиро здивувався:

— Для чого мені вибухівка?

— Питаю: брали?

— Ні.

— Не огинайся, Митько, — сказав Лучкай. — Брав, то признавайся.

— Коли брали й для чого? — запитав Хаблак.

— Батько попросив… — якось одразу зів’яв Червич. — Рибу глушити. І нам дав…

— Коли?

— З місяць тому.

— Точніше.

Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:

— Коли, Пилипе?

— Тижнів три.

— Точно, на початку місяця, першого чи другого.

“За тиждень до вибуху”, — відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:

— Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… — Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. — Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…

У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках — наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.

Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:

— Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю — симпатична.

Хаблак узяв папірець.

— А що ви ще відчуваєте? — запитав.

— Буде у вас побачення з гарною дівчиною.

— Теж мені — пророк, — зневажливо кинув Хаблак, — звичайно, коли вже дзвонить… — Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.

— Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…

Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився — симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.

— Так, я пам’ятаю вас, — відповів. — І слухаю, Юліє Олександрівно.

— Навіть так?.. — в її голосі прозвучали грайливі нотки. — У вас чудова пам’ять, майоре.

— Не скаржуся.

— Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

— Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.

— Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?

— Прошу, навпроти нас — сквер.

— Знаю. Через півгодини?

— Мене це влаштовує.

Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…

Готуючись до зустрічі з Хаблаком (Трояновська подзвонила до карного розшуку і уточнила, що саме таке прізвище в майора, котрий приїздив до неї в Дубовці), Юлія перебрала кілька суконь, але жодна не сподобалась їй. Нарешті зупинилася на вельветовій парі, коричневі брюки й жилет та блузка з високим коміром. Подумала й вирішила обійтися без ліфчика, трохи ризиковано для тридцятирічної жінки, та Юлія не мала сумніву, що виглядає на двадцятирічну, принаймні груди стирчали ще зовсім задерикувато.

Вона поставила “Ладу” поруч міліцейської “Волги” й одразу побачила в скверику того симпатичного майора. Почимчикувала через вулицю, привітно посміхаючись йому здалеку, як старому знайомому, і не без задоволення помітила привітну посмішку і на його обличчі. Сіла поруч, наче випадково відкинувши поли жилета, аби точно помітив і оцінив усю її майже незайману красу, й мовила так, наче йшлося про щось зовсім незначне й випадкове:

— Вибачте, але ви єдиний, кого знаю в міліції, ось і вирішила потурбувати.

Хаблак відзначив, що оте “єдиний, кого знаю в міліції”, звучало явно перебільшено, та не заперечив і схвально нахилив голову.

А Трояновська вела далі:

— Справа в тому, що я… — хотіла сказати “вклепалася”, а мовила: — потрапила в історію, яка, гадаю, може зацікавити вас. Якраз тоді, коли ви приїжджали в Дубовці, там відпочивав один хлопець… Він, знаєте, трохи залицявся, — пересмикнула плечима так, щоб груди заколихалися, але, здається, цей дурний міліцейський майор не помітив нічого, — і навіть справив на мене враження. Звичайно, я нічого не дозволяла, просто приємно було зустрічатися. Ми бачилися потім кілька разів і тут, у Києві, а вчора він запросив повечеряти у приятеля. І от, розумієте, який жах! Я випадково дізнаюся, що Арсен, так звуть цього хлопця, Арсен Захаров, має ще й прізвисько й займається якимись темними справами. І називається він Шилінгом. Уявіть собі — ціла зграя фарцівників та валютників, ще входить до неї якийсь Чебурашка, вже затриманий вами.

Гадала, що Хаблак зацікавиться, захвилюється, почне дякувати, а він сидів незворушний, наче розповідала про дрібниці. Нарешті наморщив чоло й запитав:

— Він сам назвався Шилінгом?

— Ні, так звертався до нього Президент.

Вона так і сказала “президент”, не знаючи, що це слово мало не сниться Хаблакові. Але майор нічим не виказав себе — ні порухом, ні поглядом, тільки запитав:

— Це друг Шилінга, і на квартирі в нього ви були вчора?

— Так, я ж кажу: Арсен затягнув мене туди. Казав: приємна компанія, є про що побалакати… Виявляється, я цього чоловіка вже бачила, вони зустрічалися біля Аскольдової могили й потім Арсен за його дорученням відвозив на Тургенєвську пакет.

— І що було в тому пакеті?

— Здається, гроші.

— Чому так гадаєте?

— Бо Арсен весь час тримав його в руках. Наче боявся загубити.

— Можливо, — процідив Хаблак, — усе можливо, і ви розповідаєте справді цікаві речі. Де живе приятель Шилінга? Як ви назвали його?

— Президент.

— Так звертався до нього Шилінг?

— Ні, — Юлія трохи почервоніла, — цей покидьок, а він точно виявився покидьком, утік, залишивши мене з Геннадієм. Тобто Президентом, а той, знаєте, уявив, що йому все дозволено…

Тепер Хаблак зрозумів мотиви, які привели до нього Трояновську. Запитав:

— Ви, звичайно, дали йому відкоша?

— Безумовно. Тоді він і назвався Президентом, казав: його всі знають, і я пошкодую. А я гадаю: одна зграя, Шилінг, Президент та інші. Фарцівники й спекулянти. Вам моя інформація не завадить?

— Не завадить, — ствердив Хаблак зовсім чесно. Він міг би додати, що ця інформація, можливо, взагалі не мав ціни, але тільки запитав: — Де живе Президент?

— На Русанівській набережній. Знаєте, там висотні будинки, так у крайньому, на десятому поверсі. Геннадій, Гена…

— А де живе Шилінг?

— Не знаю.

Справді не знала, бо Шилінг ніколи не водив дівчат додому й не давав їм своєї адреси, справедливо вважаючи, що в його неспокійному й бурхливому житті не вистачало тільки жіночих набігів із скандалами, ревнощами і, як знати, бійками.

— А кому був адресований пакет на Тургенєвську? — запитав Хаблак.

Юлія лише знизала плечима.

— Арсен зайшов у великий будинок. Якщо підійматися вулицею, праворуч, по-моєму, третій від рогу.

Ця інформація також справила на Хаблака враження: в разі потреби вони перетрусять увесь будинок, а знайдуть Президентового адресата.

Майор подивився на Юлію вдячно, вона зрозуміла цей погляд по-своєму й вирішила трохи підбадьорити цього несміливого і явно недосвідченого міліцейського лопуха — адже варто йому зробити один лише крок, навіть півкроку, один навіть безглуздий натяк на самотність чи запитати, як вона проводить вечори, цього їй вистачить, далі вона бере ініціативу в свої руки — боже мій, яке все на світі відносне: вчора їй кидали під ноги дублянку, а вона лише сміялася, сьогодні ж готова бігти за якимсь міліціонером…

Юлія нахилилася до Хаблака й поклала йому на коліна пальці, фактично ледь торкнулася: розумний чоловік одразу б збагнув натяк, але цей недотепа підвівся, навіть не запитавши номер телефону.

Юлія дивилася, як прошкує Хаблак через вулицю, і їй зробилося сумно й прикро. Але одразу подумала: не варто засмучуватись — підвелася і, випнувши вільні від ліфчика груди, попростувала до машини.

21. Бублик ночував у готелі “Славутич”, і “Волга” його стояла навпроти за клумбою з трояндами. Вчора він вечеряв з симпатичною жінкою років за тридцять, Марією Анчевською з Яремчі, і пішов до неї в номер.

Хаблак уже знав, що Анчевська працює в Яремчі на турбазі адміністраторкою, певно, Бублик познайомився з нею під час своїх ділових мандрів по Прикарпаттю.

Бублика вирішили брати, коли виходитиме з готелю, але йому, мабуть, настільки сподобалось у заїжджої молодиці, що не збирався її залишати. Навпаки, Анчевська принесла з буфету до номера чаю — снідали й, либонь, похмелялися після вчорашніх посиденьок.

Рукавичка близько десятої вийшов з бази, несучи чималий пакет, зупинив приватну машину й доїхав також до готелю “Славутич”.

Хаблак вирішив, що Рукавичка привіз із бази до готелю якісь дефіцитні товари, і сидять вони зараз із Бубликом у номері, п’ють зовсім не чай і їдять не стандартні ранішні сосиски з гірчицею. І ще подумав: Марія Анчевська, може, також із злочинної зграї — якщо в Рукавички справді дефіцитні товари, є привід затримати і її. На допитах швидко з’ясується — винна чи випадково потрапила до Бубликової компанії.

Подзвонив Дробасі — той погодився з його міркуваннями, і Хаблак викликав оперативну групу.

Ліфт підняв їх на тринадцятий поверх, чергова заступила дорогу. Хаблак показав їй посвідчення, і вона провела їх зляканим поглядом. Майор натиснув на ручку дверей першого номера — виявилось, незамкнуті, — відчинив і одразу зустрівся поглядом з Бубликом: той сидів у вітальні за маленьким столиком, заставленим пляшками й наїдками, тримав у руці чарку з горілкою, певно, тільки підніс до рота й зупинився, побачивши, що хтось зайшов до них.

— Що треба? — витягнув шию і невдоволено покрутив головою.

Хаблак, не відповідаючи, проминув передпокій, двоє оперативників зайшли за ним, зупинилися на порозі.

Либонь, Бублик збагнув, що й до чого, бо повновиде обличчя його витягнулося, червоне й розпашіле від випитої горілки, воно спочатку вкрилося плямами, а потім почало сіріти буквально на очах і за дві—три секунди Бублик змінився до невпізнання.

Але одразу опанував себе, все ж надія ще жевріла в ньому, бо поставив чарку на стіл і прохрипів — слова булькали, й, здавалося, він захлинається ними:

— Чого… чого вриваєтесь, бачите, люди відпочивають — хто вам потрібний?

— Міліція, — одповів Хаблак і зробив паузу, не без утіхи побачивши, як стиснув Бублик побілілими пальцями чарку. — Хто тут громадянин Терещенко?

Рукавичка, який сидів спиною до Хаблака, нарешті повернув до нього голову й процідив крізь зуби:

— Ну, я… Що треба? — Впізнав Хаблака, і очі в нього вирячились. — Ти! — вигукнув. — А я повірив, що ти — людина. Навіть юшкою пригостив. Чого тобі треба?

— Маємо сигнали, що ви, Терещенко, займаєтесь спекуляцією. Тому й вимушені були познайомитися на острові… — Це пояснення прозвучало дещо непереконливо, та майор справедливо вирішив, що зараз Рукавичка повірить у все. — А щойно ви принесли сюди з бази пакет… — Хаблак дивився на Рукавичку, але бічним зором помічав, як припливає кров до обличчя Бублика. Мабуть, той зрозумів: міліцейські нишпорки шукають дрібних спекулянтів і натрапили на слід Рукавички, а це для нього пусте. — Де цей пакет?

— А що? — підвівся Терещенко. — Ну, купив кілька сорочок, я ж за них заплатив.

— Де? — повторив Хаблак.

Рукавичка тицьнув пальцем у двері спальні. За ними майнуло злякане обличчя жінки, і Хаблак покликав її:

— Ви господарка номера?

Жінка стала на порозі — вже зачесана й підфарбована, проте в напівзастебнутому халаті, накинутому на сорочку.

— Де пакет, який приніс оцей громадянин? — Хаблак тицьнув пальцем у Рукавичку.

Відступила від дверей, і майор побачив у спальні на ліжку пожмаканий папір, а на ньому акуратно запаковані сорочки з ярликами індійської фірми — те, на що й сподівався натрапити.

— Отакої, — мовив удавано задоволено, — спіймалися на гарячому. Прошу всіх пред’явити документи.

Жінка підхопила з тумбочки сумку, дістала паспорт.

— А що такого? — запитала. — Мій знайомий привіз сорочки, я плачу за них гроші, що такого? Я просила дістати. У Києві можна, а до нас не доходять…

Хаблак забрав у неї паспорт, погортав сторінки.

— Розберемося, — мовив, — одержали сигнал і мусимо розібратися. Ваші документи, громадянине Терещенко.

Рукавичка підвівся, був він на півголови вищий за Хаблака й кремезніший.

— Бач, чого захотів! — дихнув на майора перегаром так. що того занудило. — Нема.

— Обійдемось… — Хаблак подивився на Бублика. — Ваші?

— Для чого? — заметушився той. — Я тут людина стороння. В гостях, от випив чарку і вже йду.

— Документи! — вимогливо простягнув руку Хаблак.

— Але ж паспорта не маю.

— Що є?

Бублик дістав службове посвідчення. Хаблак подивився на фотографію, перевів погляд на Бублика, звіряючи, запитав:

— Степан Вікентійович Галинський?

— Авжеж.

Майор заховав посвідчення Бублика до кишені. Пропустив до вітальні оперативників. Наказав:

— Покличте понятих і обшукайте номер.

— Це чому ж? — виступила вперед Анчевська. — На якій підставі? Якщо міліція, то вже й сваволити можна?

— Маємо право за необхідності провадити обшук без санкції прокурора, — пояснив Хаблак. — Прошу всіх пройти сюди, — вказав на двері спальні. — І не сперечатися!

— Ти, мент!.. — загрозливо підвів руку Терещенко, але Бублик зупинив його: певно, зрозумів, що скандал ні до чого. Сорочки — дрібниця, в крайньому разі, їх з Терещенком доставлять до районного відділення міліції і відпустять.

— Спокійно, — осмикнув Рукавичку. — Нехай товариші з міліції роблять свою справу.

— У труні я їх бачив… — не здавався Рукавичка, видно, алкоголь ударив йому в голову.

Бублик винувато зиркнув на Хаблака.

— Не звертайте уваги, — посміхнувся. — Бачите, чоловік трохи перебрав.

— Прошу пройти… — майор ще раз вказав на двері.

Бублик підштовхнув Рукавичку, і той, демонстративно захопивши з собою недопиту пляшку горілки, посунув до спальні.

— Зараз прийдуть поняті, й складемо акт… — Хаблак почав розстібати портфель, і в цей час двері номера розчинилися і в передпокої з’явився чоловік у білому костюмі — в усьому білому, навіть у легких білих шкіряних босоніжках. Чорнявий, лисуватий, довгоносий, з пронизливими очима. Уважно, не вимовивши й слова, оглянув Хаблака та одного з оперативників, що лишився у вітальні, зупинив погляд на майорові:

— Майор Хаблак? — запитав.

— Так.

— А я — Президент.

Хаблак не відвів од чоловіка очей. Він збожеволів чи, може, цей чорнявий? Отак-от самому прийти?!

Але чому?

Певно, секунду не міг збагнути — чому? Проте нічим не виказав своїх почуттів, обернувся до оперативника й наказав:

— Продовжуйте…

А сам думав: “Президент… Президент у готельному номері, знаючи, що тут міліція бере його спільників. Чому?”

Може, затримати і його разом з Бубликом та Рукавичкою?

Для чого? Адже поки що не мають проти нього жодного доказу. Тільки знають, що начебто якийсь злодій на прізвисько Президент очолює зграю розкрадачів соціалістичної власності. Та ще вчорашня розповідь Юлії про його контакти з фарцівником Шилінгом.

Ну й що?

Озирнувся й мовив суворо:

— Громадянине, тут не до жартів… Вийдіть з номера.

— Ви не почули? Я — Президент…

— Президент чого? Якої країни? — в голосі Хаблака відчувалася неприхована іронія.

— Але ж ви майор Хаблак?

— Так.

Подумав: цей тип знає його — що ж, це закономірно, має інформацію з Прикарпаття, там у них лишилися свої люди, і Президент довідався, що якийсь київський настирний майор Хаблак іде його слідами. А зараз дізнався в чергової, що в першому номері, де Бублик і Рукавичка (а він ішов саме до них), міліція. Інший тікав би одразу, тікав швидше, а цей розрахував точно: якщо майор Хаблак знає про існування Президента, рано чи пізно докопається до нього, якщо ж ні, має шанси замести сліди. Бублик та Рукавичка мовчатимуть, їм не вигідно розповідати про Президента, випливуть справжні масштаби їхніх операцій з алюмінієм, а це — додаткові роки… Він же, Президент, матиме час, аби обірвати деяк; нитки, піти в підпілля.

— Я хотів би з вами побалакати, — сказав Президент, не зводячи очей з Хаблака. — Вийдемо на хвилинку.

І це зрозуміло, подумав Хаблак: хоче запропонувати хабаря. Цікаво — скільки? Як оцінює його голову цей нах-хаба?

Може, вийти й дізнатися? Що ж, зрештою, його це ні до чого не зобов’язує…

Ні, осмикнув себе, нехай цей тип іде додому спокійно, нехай думає: у міліції нестелепи, нехай порозкошує ще кілька днів, поки вони зберуть докази. Коренчук казав: є дані, що директор заводу, для якого виписували алюміній, мав особисті контакти з Президентом — того директора вже заарештували, завтра доставлять до Києва, і навряд чи мовчатиме, а через нього вони й вийдуть на Президента… А сьогодні брати його рано, просто недоречно, нема доказів і навряд чи прокурор санкціонуватиме затримання Президента. Крім того, про арешт можуть передчасно дізнатися спільники злочинця, про яких ще не знає міліція, і матимуть час зникнути. А розшук завжди пов’язаний з ускладненнями.

Отже, тепер нехай іде…

— Нема часу, громадянине! — Хаблак ступив до Президента. — І не морочте мені голову. Прошу вас негайно звільнити приміщення!

Побачив, як ледь помітна презирлива посмішка майнула в Президентових очах — давай, смійся, регочи, нах-хаба, адже всім відомо: сміється той, хто сміється останній.

Майор буквально виштовхнув Президента з номера. Подумав: а може, він розраховував, що цю сцену побачать Бублик з Рукавичкою, адже не знав, що ті ізольовані в спальні, може, хотів подати їм якийсь знак?

Зрештою, вирішив, чого сушити собі голову: все одно скоро побачиться з цим вирлатим пройдою, неодмінно побачиться, правда, зовсім за інших обставин.

Обернувся до молодшого лейтенанта Власюка, що незворушно спостерігав його розмову з Президентом. Запитав:

— Де ж поняті? Складемо акт, нехай Терещенко з Галинським думають, що застукали їх на сорочках. Менше хвилюватимуться і спокійно поїдуть з нами. Бо маю окрему розмову до громадянки Анчевської.

Хаблак заглянув до спальні. Побачив, як сидить на ліжку свята трійця — Рукавичка трохи осторонь, тягне нахильці горілку. Підморгнув їм зовсім по-змовницькому й мовив фамільярно:

— Ну, дорогі громадяни спекулянти, приїхали… Зараз уладнаємо формальності, потім з’їздимо до райвідділу. Якщо не скандалитимете, може, попервах і обійдеться. Легким переляком тобто відбудетесь, штраф заплатите, коли, звичайно, за вами більше нічого не тягнеться. Згода? — запитав, наче й справді потребував їхньої згоди.

22. Машину лишили на бруківці, що пролягала попід дубовим лісом. Праворуч од дороги починалися садові ділянки, тут економили землю, і на вуличках між садибами не було можливості розминутися.

Дробаха з двома оперативниками дійшов до третього від краю будиночка — подав знак супроводжуючим, аби почекали й про всяк випадок підстрахували його, а сам штовхнув хвіртку.

Ліворуч — маленький чепурний цегляний будиночок, праворуч — гараж, ворота якого виходили на вулицю, попід будиночком квітник з трояндами, циніями та гайлардіями, трохи оддалік — водяна колонка з електронасосом, стіл, на якому стояв самовар, чашки, чайник.

Дробаха попрямував до будиночка, та з-за кущів смородини визирнув чоловік у жовтій майці, уважно подивився на Дробаху, не здивувався його появі, лише запитав:

— Ви до мене?

— Якщо ви Гаврило Климентійович Татаров.

— До ваших послуг. — Чоловік вийшов з-за кущів і очікувально зупинився перед Дробахою. Крім жовтої вилинялої майки, був одягнутий в парусинові штани, на ногах — старі потерті сандалії.

— Я — слідчий республіканської прокуратури Іван Якович Дробаха.

Татаров не здивувався, Дробасі здалося, аж ніяк не зреагував на його слова, лише поворушив забрудненою рукою, немов вирішуючи, чи можна подавати її гостеві,— не подав і вказав на лавицю біля столу. Запросив сухо і якось мляво, без усяких емоцій:

— Розташовуйтесь, я зараз.

Дробаха з цікавістю дивився, як Татаров миє руки. Гаврило Климентійович робив це спокійно і зосереджено, наче був зовсім один і ніхто не порушив його спокою. Ні разу не озирнувся на Дробаху, повільно обтер кожен палець і влаштувався за столом навпроти слідчого. Утупився в нього прозорими й буцім неживими очима, в яких Іван Якович не прочитав ні ляку, ні хвилювання, немов завітав до нього не дуже симпатичний сусід по садовій ділянці й зараз він вимушений пригостити його чаєм.

Вони дивились один на одного мовчки й вивчаюче, пауза затягувалася, нарешті Татаров не витримавши мовив:

— Наскільки я розумію, слідчий республіканської прокуратури завітав до мене не для спасенних розмов…

— Не помиляєтесь, Гавриле Климентійовичу, якби не нагальна справа, для чого гнати машину з Києва аж сюди?

Очі в Татарова звузилися і потемнішали, а на вилицях здулися жовна. Але стримався, навіть посміхнувся, посмішка вийшла, правда, кривою, та все ж Татаров якось неохоче витиснув із себе:

— То слухаю вас… Хочете чаю? Самовар щойно закипів.

Дробаха завагався: не дуже зручно розпивати чаї з людиною, постанова на арешт якої лежить у нього в кишені, але подумав також, що це — останній чай Татарова на волі, з домашнім печивом, що визирає з-під серветки, й натуральним медом у скляній вазочці.

— Із задоволенням, — погодився. — Вип’ю з вами з задоволенням. — Він склав руки на грудях і дивився, як наливає Татаров чай — урівноважено, дивлячись тільки на чашки і зайнятий тільки ними, буцім і справді не знає, для чого завітав до нього слідчий з республіканської прокуратури.

А Татаров пересував чашки, машинально лив у них заварку, окріп, бачив і не бачив огрядного, низенького чоловіка в легкій сорочці, який чомусь назвався слідчим прокуратури, а справді — скоріше схожий на їхнього міністерського завгоспа, така ж огидна манера складати на грудях руки й переплітати пальці. Підсунув йому чашку, запропонував мед і печиво, взяв свою, затиснувши між холодними долонями, а сам думав: кінець…

Відсьорбнув чаю, не відчувши ні смаку, ні запаху й тим часом гадаючи: приїхав допитувати чи арештовувати? Певно, сьогодні ще обійдеться, арештовують, здається, трохи по-іншому, без застілля. Сам бачив у кіно: підходять з обох боків, надягають наручники й підштовхують до машини. А тут — черевань із спітнілим чолом і пухкими, мало не жіночими руками…

І ще, подумав Татаров, як учасно він усе зрозумів і влаштував. Як учасно й розумно…

Дізнавшись про арешт директора заводу, якому вони з Гудзієм оформляли документи на алюміній, Татаров одразу збагнув, що це — кінець. Обехеесівці тепер не могли не вийти на них, просто не мали права, і найменше, що тепер загрожувало йому, зняття з роботи чи навіть суд за злочинну недбалість — якщо не докопаються до зв’язків з Манжулою та його зграєю.

Розсудливо і уважно оцінивши ситуацію, Татаров дійшов висновку: навряд чи міліція зуміє довести, що він зумисне допомагав розкрадачам соціалістичної власності. Манжула загинув, а більше він ні з ким, крім Гудзія, не контактувався. Проте на Гудзія можна не зважати. Якщо навіть почне валити на нього, де сяде, там і злізе. Завжди можна послатися на те, що в них були загострені службові стосунки, й Гудзій хоче помститися йому. Ну, а якщо докопаються до документів на листовий алюміній, нікуди не дінешся, доведеться визнати: підписував, але не надавав особливої уваги, звичайно, проявив нехлюйство, навіть недбалість, якщо хочете, злочинну, але ж довіряв відповідальному працівникові, начальникові відділу главку — кому ж ще довіряти, як не йому?

Пославшись на недугу, Татаров узяв відпустку. Мусив узяти, був людиною розважливою, хотів урахувати всі варіанти, аж до найгірших, і завчасно вжити заходів.

Перше, що зробив, продав машину. Продав за два дні, навіть трохи продешевивши, продав, хоч серце обливалося кров’ю. Перед тим як віддати, обійшов навколо своєї білої красуні, погладив капот і дах, притулився щокою, ніколи ні з ким не дозволяв собі таких ніжностей, розчулився вперше в житті й розчулився по-справжньому. Бо знав: ніколи вже не матиме такої — вистражданої, викоханої, випещеної…

Одержані за машину гроші Татаров поклав на ощадну книжку: з тим, що вже лежало на ній, вийшла досить кругла сума — якщо фортуна не змилостивиться і доведеться відсиджувати (Татаров передбачив і такий крайній варіант), у нього хоч лишиться перспектива. На дітей та дружину не розраховував, певно, зречуться, а що лишиться йому, коли вийде з колонії? Хоч гроші: придбає нову білу красуню, втече з цього клятого міста, де так зганьбився; на хліб з маслом, навіть якщо не працюватиме, йому завжди вистачить.

Аби ще пожити…

А в тому, що перед ним ще стелитимуться довгі роки, Гаврило Климентійович аніскілечки не сумнівався. Здоров’я мав чудове, щоденно робив зарядку, коли не був на дачі, вранці бігав по сусідньому парку: черева нема, м’язи налиті силою, й голова світла — жодних склеротичних ознак.

Книжку на пред’явника — єдине його багатство і єдину надію — Татаров сховав у целофановому пакеті, щільно обгорнув фольгою і поклав до акуратно видовбаної цеглини. Вночі, коли точно знав, що ніхто не чує і не бачить, розхитав і витягнув цеглину із піддашшя сусіднього гаража, замість неї замурував свою з книжкою. Тепер ніяка міліція, хоч які б мудрагелі не були і яку б техніку не використовували, нічого не знайде, і лежати його ощадній книжці, поки не витягне сам. А щорічно одних процентів набігатиме вісімсот карбованців, потім проценти на проценти…

Тому й дивився на слідчого, який чомусь приїхав до нього, замість викликати чи навіть доставити в прокуратуру, незворушно і навіть трохи зверхньо, по-філософському розміркувавши, що від долі не втечеш, та й втікати поки що нема рації.

Дробаха з задоволенням понюхав пахучий чай і запитав У Татарова:

— Вам не хочеться нічого сказати мені, Гавриле Климентійовичу?

Татаров подивився на нього холодно й бундючно, як на дрібного канцеляриста їхнього главку. Відповів рівно, але Трохи з притиском, наче віддавав наказ підлеглому:

— Вибачте, вас звуть, здається, Іваном Яковичем? Так от, шановний, я гадаю, що мої особисті справи навряд чи зацікавлять республіканську прокуратуру. Отже, службові. А служу я давно, і нічого поганого за мною не ведеться. Можливо, щось не догледів, але це може трапитись з кожним.

— Чай у вас смачний, — трохи не до ладу відповів Дробаха. — І мед ароматний, гречаний?

— Маю два вулики, а тут за кілометр радгосп гречку сіє.

Дробаха поставив чашку й мовив чи то з жалем, чи то пробачально, так, як повідомляють неприємну новину симпатичній людині:

— Я приїхав арештувати вас, Гавриле Климентійовичу.

Татаров не доніс ложечку з медом до рота, і Дробаха побачив, як вперше злякано виокруглилися в нього очі. Проте одразу опанував себе й відповів іронічно:

— Жартуєте? Але ж слідчим, та ще й з республіканської прокуратури, це протипоказане.

— Не жартую, Гавриле Климентійовичу, тому й запитав: чи не хочете щось сказати? Аби полегшити якщо не душу, то хоча б свою майбутню долю.

Татаров кинув ложку так, що ледь не розбила скляну вазочку з медом. Проте спалах його гніву на цьому й кінчився. Подивився на Дробаху зневажливо й одповів різко:

— Я вам не хлопчик, товаришу слідчий, а заступник начальника главку. І радив би не забуватися!

Дробаха повільно дістав постанову на арешт. Поклав на стіл.

— Прошу ознайомитися, громадянине Татаров, — мовив сухо й офіційно.

Татаров мовчки вивчив документ і гидливо кинув його назад на стіл. Мовив:

— Якесь непорозуміння… Однак ви уявляєте собі — що таке арештувати мене?

— Хочете поради? — запитав Дробаха.

— Не потребую. Я чесно й достойно прожив життя, мабуть, хтось зганьбив мене, та правда все одно переможе.

— Ех, Гавриле Климентійовичу, Гавриле Климентійовичу! — мовив Дробаха з жалем. — Мабуть, ви маєте рацію, колись чесно жили й чесно працювали, люди поважали вас, а начальство цінувало, навіть главком керувати доручили, І так спіткнутися! Ну, скажіть мені: чого? Грошей вам не вистачало? Двоє дітей у вас, тягнуть гроші, чи що? У мене також син — студент, звичайно, на все не вистачає, та й хіба може вистачити на все? — Він дивився Татарову у вічі й нараз побачив, як пом’якшали й посвітлішали вони — подумав, що зумів хоч трохи розтопити його серце, і цей йоржистий чоловік ще не зовсім зачерствів, але, виявилось, подумав передчасно, бо Татаров випростав спину й одповів зверхньо:

— Я попросив би вас не розмовляти зі мною так. Ви ображаєте мене, й не лише мене, установу, в якій я маю честь працювати.

— Добре, — махнув рукою Дробаха, — не хочете, не треба. Але сказати вам, скільки одержували злодії і пройдисвіти за вагон алюмінієвого листа?

— Які злодії і пройдисвіти? — здивувався Татаров так щиро, що сам сподобався собі.

— Від яких ви одержували хабарі, громадянине Татаров.

— Ви збожеволіли!

— Не зовсім, Гавриле Климентійовичу. Ми влаштуємо вам ставки віч-на-віч, пред’явимо інші докази…

— Ні, — одповів Татаров переконано, — такого не може бути.

— Так от, громадянине Татаров, — кожен вагон давав їм чистого прибутку близько ста тисяч карбованців. А скільки платили вам?

Жовна виступили на обличчі Татарова.

“Копійки, — хотів відповісти, — мізерію…”

Кляті пройдисвіти, вони кидали йому справді недогризки, навіть його біла “Лада” — дріб’язок, а знаття б, і лежало б у нього зараз на книжці…

А він радів шкіряному пальту, парфумам для Клари…

— Сто тисяч за вагон алюмінієвого листа? — удав щире здивування. — Який дурень платитиме такі скажені гроші?

— Ваш алюміній ішов на дахи в Прикарпаття. Замість виробів заводу.

— Не може бути.

— Факт лишається фактом. А заводові лист виділяли ви.

Обличчя в Татарова видовжилося, і Дробаха вперше подумав: а якщо вони помиляються і цей Татаров потрапив у халепу через дурість?

— Ось воно що! — вигукнув Татаров розпачливо. — Тепер я пригадую. Справді, мені давали на підпис такі папери. Але хто міг подумати? Готував їх начальник відділу нашого главку товариш Гудзій. Порядна людина й гарний виконавець. Ніхто про нього не скаже поганого.

— Про Гудзія ми ще побалакаємо, — пообіцяв Дробаха: все ж думка про те, що перед ним не запеклий злочинець, а недбалий працівник, дещо змінила його ставлення до Татарова. — А тепер скажіть мені: нам відомо, ви весь час скаржились на безгрошів’я і раптом придбали “Ладу”. І саме тоді, коли почалися поставки алюмінію тому заводові.

Татаров не замислився ані на мить. Усі відповіді на подібні запитання були в нього продумані й виважені до останнього слова.

— Позичив, — відповів, — на машину я позичив. Однак, на жаль, її вже нема.

— Чому? — здивувався Дробаха, бо це й для нього була новина. — Кажуть: ви так раділи машині.

— Мусив віддати гроші. Коли позичав, домовлялися, що віддаватиму частинами, гадав, в крайньому разі зможу перепозичити, а довелося віддати терміново.

— І в кого ви позичили? — не без іронії запитав Дробаха. Він уже збагнув, що Татаров спритно обдурює його, й розсердився сам на себе за легковірність.

— У одного знайомого.

— Можете назвати прізвище?

— Це вам нічого не дасть. Цьому чоловікові тому й знадобились гроші, бо від’їжджав. За кордон…

— От воно що! — Дробаха уважно подивився на Татарова. “Овва, — подумав, — міцний горішок, і розгризти тебе буде не так уже й просто!” — За кордон, кажете? А це ви непогано вигадали.

— Я попросив би вас, — мовив Татаров, — обійтися без образ.

— Звичайно, — зітхнув Дробаха. — Ну що ж, вважатимемо, що відвертої розмови в нас не вийшло, просто деякий обмін думками, як кажуть досвідчені дипломати. — Ступив кілька кроків до воріт, махнув рукою — і мало не одразу у хвіртці з’явилися оперативники, оглянувся на Татарова. — Доведеться застосувати заходи, передбачені законом. Зараз ми запросимо понятих і зробимо у вас обшук. Ось постанова, прошу ознайомитися.

Але Татаров навіть не глянув на документ. Стояв, тримаючись правицею за яблуневу гілку, відчужений і немов позбавлений почуттів, не бачив і не чув нічого, дивився порожніми очима поверх Дробахи, буцім йому було байдуже, що з ним станеться… І справді, Татаров на якийсь момент зовсім реально відчув, що припинив існування, розчинився і зник, що все загинуло, пропало, вибухнуло, що нема людини з усталеними звичками, смаками, вимогами, а замість неї з’явилася зовсім нова істота, тільки зовні схожа на Татарова, істота, котра не належить сама собі, а яка цілком залежить від інших, від їхніх примх, настроїв, характерів, і що так триватиме багато-багато днів. Від цього зробилося лячно, мороз пішов по шкірі, й Татаров подумав, що краще було б покінчити з собою, але тепер не міг учинити навіть цього, бо став уже не людиною, а злочинцем, тепер — уявляв це точно і ясно — не міг навіть кроку вільно ступити.

Але, кажуть, можна призвичаїтися в житті до всього, скільки злетів і падінь бачив він сам — зрештою, його вину ще треба довести, і йому, певно, вдасться відбутися легким переляком.

23. Каштанов подзвонив Хаблакові й наказав терміново зайти.

У кабінеті полковника сиділа жіночка років тридцяти чи трохи старша. Не дуже вродлива, але симпатична, тримала на колінах зелену сумочку, дивилася злякано й весь час клацала замком.

— Сідайте, майоре, — вказав Каштанов на стілець поблизу жіночки й сам примостився поруч. — Оце громадянка Мащенко Лідія Андріївна, вона прийшла повинитися, і, гадаю, вам буде цікаво послухати її. Я перервав розмову з нею на півслові.

Хаблак ледь помітно зморщився: у нього й так багато справ, а тут ще якась Мащенко. Докірливо зиркнув на Каштанова, той перехопив цей погляд, зробив знак, аби Хаблак набрався терпіння, і звернувся до жінки:

— Давайте, Лідіє Андріївно, почнемо спочатку.

Жінка клацнула замком сумочки, притулила її до грудей і почала невпевнено — губи в неї тремтіли, шукала потрібні слова:

— Я вже казала… Значить, зайшов до мене Льоня — Леонід Павлович Гудзій…

Хаблак поворушився на стільці: ось воно що… Хотів щось запитати, та полковник заспокійливо поклав йому руку на плече. Промовчав, а жінка вела далі:

— Ми з ним знайомі, зустрічаємось у наших співробітників, і Льоня, ну, якщо вже до кінця, залицяється до мене. Але в нього дружина, а я самотня, може, воно й негарно, Та що поробиш, чоловік він компанійський і веселий… Мені з ним приємно, звичайний флірт, більше нічого, і взагалі ми в чудових стосунках… Ви розумієте, — зупинила погляд на Каштанову, — я, мабуть, кажу не до ладу…

Полковник підбадьорив Мащенко:

— Ми вас уважно слухаємо.

— Так от, заходить до мене Леонід Павлович, ми в одному з ним міністерстві, й каже, що треба когось там вирулити, його знайомого чи друга, той дуже просить, і відмовити не можна. А мені за це — імпортні чобітки. Я подумала, певно, жартує про чобітки, а може, й ні, либонь, не жартує, бо слід було підписати папір у начальника нашого Главку на поліетилен, а він точно не підписав би, я знаю…

— Який поліетилен? — стрепенувся Хаблак. — І кому?

— Одному з наших заводів. Поліетиленова кришка. Двісті тонн… Ну, я зробила, начальник, звичайно, не підписав би, то в другому примірнику виправила цифру…

— Підробили документ? — уточнив Каштанов.

Мащенко клацнула замком, відкрила сумочку й дістала й неї пакет.

— Підробка, — погодилась, — і я винна. Але ж просив Леонід Павлович, а знаєте, заводам не завжди дають, що потрібне… Ну, я вже почала забувати й на чобітки вже не сподівалась, коли днями приходить до мене хлопець, дзвонить, передає пакунок і каже: від друзів Леоніда Павловича. Віддав і зник. Розгортаю, а там от що…

Мащенко тремтячими пальцями розгорнула пакунок і поклала на стіл пачки грошей.

— Тут три тисячі, — відсмикнула руку, немов обпеклася. — І я всі ці ночі не спала. Потім зважилась і пішла до вас.

Каштанов перезирнувся з Хаблаком.

— Шилінг, — сказав Хаблак, і Каштанов розуміюче нахилив голову.

— Більше той хлопець вам нічого не сказав? — запитав полковник.

— Ні. Тільки: від друзів Леоніда Павловича — і одразу пішов.

— А Леоніда Павловича ви давно бачили? — поцікавився Хаблак, уважно дивлячись на Мащенко: адже Гудзія вчора ввечері заарештували, і, можливо, ця жінка, дізнавшись про те, злякалася і прибігла до міліції.

— Відтоді, коли попросив мене про поліетилен, не зустрічалися. Я хотіла подзвонити йому, та якось не наважилась. Якщо він знає про три тисячі, виходить, разом з ними, тобто з тими, хто заплатив, а такі гроші даремно не платять…

— Так, не платять, — ствердив Хаблак. — До речі, Леоніда Павловича Гудзія вчора заарештовано.

Мащенко пополотніла, обличчя в неї перекосилося і стало землистим. Зіграти так не змогла б найталановитіша актриса, і Хаблак переконався в безпідставності своєї підозри. Налив води й подав жінці, однак вона не взяла склянку, ковтнула повітря й прошепотіла:

— Отже, і я… Виходить, і я разом з ним…

Полковник мовив:

— Заспокойтеся, Лідіє Андріївно. Зараз ми викличемо понятих, складемо акт, а ви сідайте отут от і напишіть про все, що повідомили. Сподіваюсь, не поспішаєте?

— Не все одно — ви ж мене також заарештуєте?

Полковник поблажливо всміхнувся, зиркнув на Хаблака, наче радився з ним, і одповів:

— Для чого такі крайнощі? Візьмемо підписку про невиїзд, ви ж самі прийшли до нас…

— Ви справді відпустите мене?

— Ніхто з вас вини не знімає, — підкреслив полковник. — Але ви допомогли слідству, визнали свою вину, й суд вирішить, як покарати вас. Ми затримувати вас не будемо.

Либонь, Мащенко чекала гіршого, бо губи в неї затремтіли, навіть схлипнула. Аж тепер схопила склянку з водою й випила мало не до дна. Потому посміхнулася жалібно і вдячно.

— Я напишу, — мовила швидко, — я все зроблю, бо тепер нема тягаря і спатиму спокійно.

Через півгодини, владнавши формальності й відпустивши Мащенко додому, Хаблак наказав привести до нього затриманого вчора Червича. Бачив його лише раз на березі в довгих сатинових трусах і трохи здивувався, коли Червич з’явився у пристойному імпортному сірому костюмі, випрасуваній сорочці і яскравій краватці.

Лук’ян Іванович зупинився на порозі, одразу впізнав Хаблака й похитав головою.

— А я, старий дурень, його юшкою пригощав, — мовив прикро. — Веслом по кумполу слід було, а ми вуха порозвішували.

— Сідайте, Червич, — наказав Хаблак сухо, — й не базікайте. Скажіть краще, для чого вам знадобилася вибухівка?

— І через це затримуєте порядних людей! — щиро здивувався той. — Одразу б запитали, а то обшук, перед сусідами зганьбили… Як тепер у вічі дивитись? Ну, поглушили трохи риби, не такий уже й великий злочин. Я її у війну протитанковими гранатами… Колись на Волині на класне озеро натрапили — чисте, глибоке, ліси навколо, жбурнув гранату, вір не вір, а щупаки пудові — ото поласували!..

Старий полюбляв поговорити, й зупинити його було важко. Хаблак вислухав усю цю тираду й запитав: — І де ж ви тепер глушили рибу?

— На озерах біля Плютів та в Козинці. Її зараз перегородили, то стала, як велике озеро.

— Син привозив вам вибухівку, й ви там же використовували її?

— Точно. Я влітку завжди на дніпровому острові стою, були ж самі в мене, бачили.

— Отже, ви твердите, що вибухівка потрапляла з кар’єру одразу до вас на острів і вже там ви пристосовували її для глушіння риби?

— Звичайно, тверджу.

— Прошу розписатися.

Старий розписався, а Хаблак запитав так, наче йшлося про дрібницю:

— Терещенкові для чого бомбу зробили?

Червич вирячив на майора очі. Нижня щелепа в нього відпала.

— Ти що, здурів? — вигукнув.

— Слухайте, Червич, — посміхнувся Хаблак, — почекайте хвилину, перш ніж остаточно накликати на себе біду. Я вам поясню дещо. Обшукуючи вашу кімнату, ми знайшли схему міни з годинниковим механізмом і навіть деякі запасні деталі до неї. Це раз. Далі: встановлено, що ви брали вибухівку в сина, котрий незаконно одержував її у робітників кар’єру, де працює начальником дільниці. А ваш добрий знайомий вантажник промтоварної бази Яків Ігоревич Терещенко, який замовив вам бомбу, підклав її до валізи одного громадянина, де вона й вибухнула. Якщо ви зможете довести, що не знали, для чого буде використано міну, вина ваша значно пом’якшиться. То чи варто вам утрачати цей Шанс?

— А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.

— Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?

— А я не возив.

— Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.

Червич подумав трохи й мовив схвально:

— Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?

— Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.

— Боже мій! — вигукнув старий. — Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?

— Скільки заплатив Терещенко за міну?

— А-а, — скривився Червич, наче ковтнув кислого. — Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.

— А навіщо Терещенку міна, казав?

— Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки — п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.

— Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? — запитав Хаблак не без іронії.

— Клявся, що правда.

— Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.

— Невже? А він…

— Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.

Червич похнюпився.

— Та бачу, — мовив скрушно. — Головне — людина загинула. Вік собі не прощу.

24. Коренчук розклав на столі кілька фотографій різних людей і наказав:

— Введіть заарештованого.

До кабінету в супроводі конвоїра зайшов вусатий чоловік середніх років у добре пошитому костюмі й темній сорочці.

— Підійдіть до столу, — запросив Коренчук. — І ви також, — підкликав понятих. — Громадянине Хрущ, чи нема серед цих людей, фотографії яких лежать на столі, чоловіка, що назвався вам Геннадієм Зіновійовичем і запропонував злочинну справу?

Хрущ, не вагаючись, тицьнув у третє скраю фото, на якому був зображений Президент.

— Ось цей, — сказав твердо.

Склавши протокол, Коренчук відпустив понятих.

— А тепер, Станіславе Гнатовичу, — запропонував, — треба уточнити деякі деталі.

— Дуже прошу, — одповів той запопадливо, — можете розраховувати на мою щирість.

— Повторіть, будь ласка, ще раз: за яких обставин ви познайомились з Геннадієм Зіновійовичем?

— Я ж казав: уперше зустрілися в нашому ресторані. Я обідав, і він підсів за мій столик. Тоді мені видалося: випадкова зустріч, тепер же розумію — він стежив за мною і обрав зручний момент для розмови. Розумієте, я трохи випив, утратив контроль над собою, от і вийшло, що він зміг утягнути мене в злочинну справу.

— Але ж, кажете, обідали, тобто зустріч відбулася під час робочого дня. І ви дозволили собі випити?

Хрущ розгублено розвів руки.

— Але ж він замовив пляшку марочного коньяку. Я, хоч і директор заводу, такого ще не пив.

— І вам не видалося підозрілим, що незнайома людина пригощає вас дорогим коньяком?

— Що ж підозрілого: симпатична людина, ми й розговорилися.

— Ви казали, що під час першої зустрічі Генннадій Зіновійович не пропонував вам нічого. Як же зустрілися ще раз?

— Тепер я згадав: він натякнув, що наше спілкування може стати корисним. Це того ж самого дня, коли ми вперше обідали. Я гадав — якийсь столичний жук. Тобто людина із становищем. А впливових знайомих всюди треба мати.

— Коли зустрілися вдруге?

— Того ж вечора.

— І під час вечірньої зустрічі він запропонував вам аферу з листовим алюмінієм?

— Так. Скориставшись з того, що я був нетверезий і не міг контролювати свої вчинки.

— Це не пом’якшує вашої вини. Вранці, коли потверезішали, могли заявити в міліцію.

— Так уже сталося: не заявив — і винний.

— Коли одержали від Геннадія Зіновійовича гроші?

— Три тисячі віддав мені того ж вечора.

— Аванс за наступні злочини?

— Виходить, так.

— І як ви домовились?

— Геннадій Зіновійович сказав, що главк виділить нашому заводові листовий алюміній. Для виготовлення різних побутових виробів. Насправді ж ми їх не робили, тільки оформляли. А алюміній відправляли в Коломию. Я можу ще раз розповісти, як усе це робилося.

— Поки не треба, — зупинив його Коренчук, — є акт ревізії. Скажіть, ви одразу домовились з Геннадієм Зіновійовичем про винагороду?

— Так, п’ять тисяч з кожного вагона. Один я не міг забезпечити операцію, тому й довелося залучити головного бухгалтера Березовського. Тобто поділитися.

— Навпіл?

— Ні, мені три тисячі, йому дві.

— Знаєте, скільки мали злочинці з кожного вагона?

— Догадувався. Але Геннадій Зіновійович пояснив, що дуже великі накладні витрати: треба платити людям з главку та іншим.

— Кому з главку?

— Не казав. Я хотів дізнатися, аби в разі чого знайти захист, та він не сказав. Мовляв, не моє діло.

— Як одержували гроші?

— Мав контакт тільки з Геннадієм Зіновійовичем. Після того, як нам виділяли алюміній, він дзвонив мені, й ми домовлялися про зустріч. У нашому місті або я виїжджав до Києва.

— Запрошував вас до себе?

— Жодного разу. Приходив до мене в готель чи призначав зустріч у ресторані.

— Ви знали його прізвище?

— Ні, у таких справах чим менше знаєш, тим краще.

— Хоч якісь координати Геннадій Зіновійович вам давав? Телефон чи адресу? На крайній випадок?

— Ні.

— І не натякав? Чи, може, проговорився під час ресторанного застілля?

— Я знав, що він мешкає в Києві. І все. Де працює і де саме живе — це мене не обходило. Звичайно, було цікаво, та звідки міг довідатися?

— А хто одержував алюмінієвий лист у Коломиї?

— Також не знаю.

Коренчук подумав трохи й мовив:

— Ви нічого не приховали, Хрущ? Бо вже завтра матимемо змогу організувати вам ставку віч-на-віч з Геннадієм Зіновійовичем Скульським.

— Затримали? — не зміг приховати радісну посмішку Хрущ, і Коренчук зрозумів, що Хрущ сказав йому правду й не боїться зустрічі із Скульським.

Дав підписати Хрущеві протокол допиту, не відповівши на його запитання, то більше, що Президента ще не арештували. Але тепер, після впізнання його Хрущем, арештують негайно, бо підстав для цього більш ніж достатньо.

25. Бублик сидів, поклавши долоні на коліна, й прохально зазирав Хаблакові у вічі.

— Сподіваюсь, ви вже з’ясували це непорозуміння? — зіпитав. — Слово честі, я не знав про сорочки, просто завітав до знайомої. І раптом — міліція. А в мене робота, невідкладні справи…

— Звідки знаєте Марію Панасівну Анчевську? — поцікавився Хаблак.

Бублик зітхнув.

— Гарна жінка й дуже подобається мені, — пояснив. — Вона з Яремчі, — повідомив, наче Хаблак не міг знати цього, — працює адміністраторкою на турбазі. Я зупинявся там, ось і познайомились.

— Це ваша біла “Волга” ночувала перед готелем? — запитав Хаблак.

Бублик ледь помітно поморщився: звістка про те, що міліція дізналася про машину, не дуже потішила його — але відрікатися не став. Та й для чого? Цей же факт можна з’ясувати за кілька хвилин.

— Моя, — одповів кисло.

— Чудова машина. Гараж маєте?

— На Печерську.

— Давно перефарбували машину?

Бублик удав щире здивування:

— Я?

— Анчевська казала, що раніше ваша “Волга” була вишневою.

— Звичайно. — Очі в Бублика забігали, він зробив не дуже вдалу спробу викрутитися: — Але ж перефарбовував не я, а майстер. Є в нас маляр у гаражі, робить, як нову, а я свою “Волгу” подряпав, ось і вирішив перефарбувати. Білий колір — чудо.

Хаблак хотів уточнити, чому ж тоді перефарбував білу на вишневу, проте це могло насторожити Галинського, і він, погортавши якісь папери на столі, запитав:

— Де ви перебували з п’ятого по сьоме червня?

Запитав начебто й не до діла, недбало, однак спостерігав за Бубликом уважно, бо саме шостого червня було знайдено труп Манжули на чорноморському березі.

— Для чого це вам? — здивувався Бублик.

— Ми, громадянине Галинський, розслідуємо одну справу, й ваші свідчення можуть стати нам у пригоді.

— Про цю спекуляцію? — швидко зиркнув на нього Бублик, однак Хаблак не відповів, тільки ухильно потарабанив пучками по паперах на столі. — Але ж я не маю до неї ніякого відношення.

— Я прошу вас відповісти.

Бублик поворушив губами, наче щось підраховував.

— Ага, пам’ятаю, — аж зрадів, що вдалося згадати, — я розтягнув ногу й довелося лежати в квартирі.

— Й нікуди не виїжджали з Києва?

— Як міг?

— Отже, перебували вдома?

Це запитання явно не сподобалося Бубликові, мимовільно поморщився, але ствердив:

— Так.

— А машина? Де в ці дні була ваша “Волга”?’

— Влітку я лишаю її на стоянці біля дому.

— Стояла там?

— Звичайно.

— Нікому не давали доручення на право водіння?

— Ні.

Бублик спохмурнів, і очі в нього звузилися.

— При чому тут моя машина! — вигукнув. — Чого причепилися до мене? Протримали цілу добу в міліції, в той час, коли маю невідкладні справи!

— Ну, добре, — погодився Хаблак, — тимчасово облишимо машину. Тепер скажіть мені, Степане Вікентійовичу, звідки ви знаєте Терещенка?

Бублик енергійно покрутив головою.

— Якого такого Терещенка? Не знаю і знати не хочу.

— Проте це не завадило вам пити з ним горілку.

— Ви маєте на увазі того огидного типа, що приніс Анчевській сорочки?

— Саме його.

— Ну, знаєте, прийшов чоловік до моєї приятельки — чому не пригостити? Але хто він — не знаю.

— Припустимо, кажете правду. А Михайла Микитовича Манжулу ви знаєте?

Хаблак побачив, як злякався Бублик. Пальці в нього затремтіли й повні щоки обвисли, він одразу постарів на десять років, проте опанував себе й відповів по паузі:

— Уперше чую.

— Негарно виходить, Степане Вікентійовичу. А от одна дівчина, є така Інеса Сподаренко, ви добре знаєте її, пізнала вас по фотографіях і свідчить, що ви кілька разів разом з Манжулою і нею вечеряли в ресторані, бували в номері у Манжули, навіть возили її разом з Михайлом Микитовичем до Броварського лісу. Більше того, вона пригадала, що ви разом з Терещенком відвозили Манжулу до Бориспільського аеропорту. Ще випили в номері на прощання пляшку шампанського, потім Терещенко взяв Манжулину валізу, а ви пішли слідом за ним. Сіли у вашу “Волгу”, тоді вона була ще вишневою, і поїхали до Борисполя.

Бублик дивився Хаблакові у рот, буцім той розмовляв з ним мовою ірокезів. Раптом ляснув себе долонею по чолу, вигукнув:

— Манжула! Ви маєте на увазі того одеського постачальника! Зовсім забув, він для мене просто Мишко, а прізвище вивітрилося…

— Але ж ви казали, що і з Терещенком уперше зустрілися в готелі “Славутич” у Анчевської.

Бублик приклав руку до серця.

— Вибачте, — мовив майже зовсім щиро, — винен, та що вдієш: якось не хотілося признаватися. Кажуть, він сидів, тобто рецидивіст, і порядній людині не годиться афішувати такі знайомства.

— Порядній людині — це так, — ствердив Хаблак. — Надто ж їздити з ним у далекі рейси…

— Я— з ним? З Терещенком? — аж підскочив від обурення Бублик.

— Так, ви — з ним. До Одеси.

— Щось плутаєте…

— Нічого я не плутаю, Галинський, і ми зробимо от що. Поїдемо до вашого гаража, там зберігаються скати, зняті з “Волги”. Помічники маляра, який перефарбовував машину, за вашим проханням поміняли гуму на “Волзі”. Майже нові скати на зовсім нові. І віднесли старі до вашого боксу. Вони ще дивувалися — навіщо міняти скати, яким ще ходити й ходити…

— Захотів і поміняв — кому яке діло! — люто наїжачився Бублик. — Ну й що?

— Добре, — мовив Хаблак благодушно. — Але справа от у чому. Сьогодні ж ми візьмемо скати з вашого гаража на експертизу, і я не сумніваюся ні на секунду, що сліди, залишені “Волгою” в акацієвому гаю між радгоспним селищем і берегом моря, де знайшли труп Манжули, й візерунок протектора на вашій гумі виявляться ідентичними. Що скажете тоді?

— Ви?.. — задихнувся Бублик. — Ви хочете сказати?..

— Саме те, що вам, Галинський, добре відоме й без мене. Хочете, розповім усе, що знаю?

Хаблак зробив паузу, дивлячись, як хапає ротом повітря Бублик. А той думав: “Бовдур, який же я бовдур. Адже Президент казав, навіть наказував: вивези до лісу й спали. Так, спали ці злощасні скати, а я не послухався: шкода стало, жадібність заїла, три сотні зекономив, вошивих три сотні — і погорів.

Але про що веде цей міліцейський майор?

Невже вони знають усе? Звідки?”

— То слухайте, — почав Хаблак, — разом з Терещенком ви завезли Манжулу до аеропорту. Поклали йому до валізи міну, виготовлену Червичем, бачите, ми знаємо навіть це. Але міна вибухнула не там, де ви розраховували, й Манжула вцілів. Тоді ви з Терещенком, який має прізвисько Рукавичка, їдете до Одеси. Через сестру Манжули дізнаєтесь, що той заховався в радгоспному селищі поблизу Миколаївської траси. Подаєтесь туди, вибираєте зручну позицію в акацієвому гаю. Гадали, вас ніхто не бачив, проте забули про хлопчаків. Пам’ятаєте, кілька місцевих хлопчаків забігли туди випадково… До речі, протокол впізнання Терещенка ось тут, — поплескав долонею по теці. — Побачивши, що Манжула йде до моря, ви з Терещенком рушили за ним, потім разом піднялися на крутий берег і скинули Манжулу на прибережне каміння.

Хаблак зупинився, не відводячи очей від Бубликових — темних, сповнених жаху. Гадав, що той вибухне гнівом, та Бублик запитав напрочуд спокійно:

— Ви все добре, навіть дуже добре вигадали. Та не сходяться у вас кінці з кінцями. Ну, скажіть, для чого мені й Терещенку цей Манжула? Якийсь задрипаний одеський постачальник — ну навіщо нам вбивати його?

— Ой, Галинський, Галинський, — похитав головою Хаблак. — Як ви все ж недооцінюєте міліцію. Вам здається: ви найрозумніші, ніхто не викриє вас, комар носа не підточить… А я знаю навіть ваше підпільне прізвисько — Бублик, ось хто ви. Може, розповісти, як і з ким продавали листовий алюміній? Про вашу злочинну корпорацію з Манжулою і Президентом? Як ви тікали недавно від мене в селі Соколівці? Побачили, що ми затримали Волянюка, коли він привіз продавати алюміній, і накивали п’ятами…

Бублик почервонів так, що, здавалося, його розіб’є параліч.

— Води, — попросив, — дайте мені води… — Випив жадібно, зуби стукали об склянку. Не поставив її на стіл, стиснув так, що Хаблакові здалося: зараз розчавить і поранить руки скалками — майор забрав склянку, також захотілося води, та пити після Бублика було гидко, іншої ж склянки не мав — облизав сухі губи й запитав:

— То що скажете, Бублику?

— Я не вбивав!.. — відповів той жалібно. — Усе, що хочете, але не вбивав. Я йшов попереду. Манжула — між нами й Рукавичка підштовхнув його. Стежка там, ви ж бачили, по самому краї урвища, а Рукавичці сили не позичати, підштовхнув — і все. — Він знову поклав руки на коліна й стиснув їх пальцями — нараз підвів на Хаілака здивований погляд і сказав: — Ось воно що! А я гадав: спекуляція сорочками… Ще здивувався — такі поважні люди, майор міліції, і два десятки паршивих сорочок.

Хаблак викликав конвоїра.

— На сьогодні вистачить, Галинський, — сказав. — Ідіть і подумайте. Вам є над чим подумати, чи не так?

Дивився, як посунув Бублик до дверей. Від недавньої бадьорості й навіть нахабства не лишилося й сліду: плентав, човгаючи підошвами, зовсім як старий дід, котрого не тримають ноги.

А Хаблак зняв телефонну трубку й наказав:

— Прошу доставити до мене Терещенка.

26. Усю ніч після того, як учора ввечері до нього підійшли двоє і попросили пройти до машини, Гудзій не міг повірити, що настав кінець. Повертався додому в чудовому настрої, утрьох з колегами по главку випили у шашличній на Петровській алеї пляшку коньяку, добре посиділи й закусили, побазікали, посміялися — і треба ж таке, наче обухом по голові…

Гудзій знав: останнім часом у їхньому главку сиділи якісь ревізори, й на серці в нього було неспокійно, проте сподівався, що все минеться. Виходить, не минулося, і настав край так добре влаштованому життю. Бо хіба можна назвати життям існування в камері з карними злочинцями й навіть бандюгами — себе Гудзій до карних злочинців не зараховував, навіть не міг уявити, що зрівняється з якимсь домушником чи хуліганом. І як це несправедливо: він, інженер, начальник відділу главку, сяде за грати, наче дрібний злодюжка, що відібрав у перехожого годинника.

Гудзій мав ніч на роздуми. Зважував, що знають у міліції, що вони можуть знати. По-перше, певно, докопалися, що вони з Татаровим оформляли документи, за якими листовий алюміній потрапляв на нікому не відомий завод, а звідти йшов наліво.

Мабуть, так і є. Геннадій Зіновійович недаремно тривожився і наказав до кінця року припинити всі справи. Виходить, міліція довела їхню причетність до розкрадання соціалістичної власності. Зрештою, маючи певні сигнали, зробити це не так уже й складно.

Але як повестися йому, Гудзієві, в цій ситуації?

Не зізнаватися ні в чому?

Глупство. Геннадій Зіновійович сказав: міліція вийшла на Манжулу, і хто може бути певен, що обехеесівці не знають про його контакти з Галинським і самим Геннадієм Зіновійовичсм? А знайомство з Манжулою і навіть з самим Геннадієм Зіновійовичем йому, Гудзію, важко заперечувати — багато хто бачив їх разом. Крім того, як пояснити придбання останнім часом меблевих гарнітурів, інших дорогих речей? Та й ще вдома лежить кругленька сума — і готівкою, і на ощадній книжці. Невже Зіна не здогадається заховати?

Хоча Зіна — розумниця, коли одразу після його арешту не зробили обшуку, вже затривожилася і вжила заходів. Так, Зіні пальця до рота не клади…

І він молодець. “Москвича” оформив не на себе, а на Зіниного батька — хоч якась утіха…

Але чи можуть бути в нього тепер утіхи?

Довгі роки поневірянь по колоніях, і чи чекатиме його Зіна?

Проте як же йому повестися на допитах?

Зрештою, Гудзій дійшов висновку, що навряд чи вдасться уникнути звинувачення у використанні службового становища із злочинною метою та в хабарництві. А якщо не уникнути, то чи варто когось жаліти? Бундючного Татарова, який, певно, й зараз зневажає його? До речі, чи заарештували його? Якщо навіть не заарештували, треба виказати, розповісти про все — де ж справедливість, він страждатиме в колонії, а цей вельбучний тип і надалі сидітиме в своєму кріслі.

Пожаліти нахабного Геннадія Зіновійовича? Ні, ніколи в житті, вони втягнули його до злочинної зграї, Манжула й він, і нехай розплачуються. Сидіти, то всім!

Крім того, його щиросердне каяття, звичайно, врахують, ну, нехай не зовсім, але мусять дати на два чи три роки менше, нехай на рік чи навіть півроку…

Слідчий, до якого викликали Гудзія, Леонідові Павловичу сподобався. Літня, статечна людина, а не якийсь там самовпевнений молодик: такому легше сповідатися. А Дробаха, лише глянувши на Гудзія, на його догідливо-улесливу посмішку, одразу визначив: слимак.

Що ж, зрештою, слідчому з такими мати справу вигідніше, хоча огидно.

Іван Якович почав офіційно:

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові?..

Слухаючи, як відповідає Гудзій, — швидко й дивлячись йому в рот, думав: і цей пройда, сучий син, негідник лише вчора сидів у кабінеті, приймав рішення, розмовляв з відвідувачами, схвалював чи відмовляв, від нього залежали справжні чесні люди, робота підприємств, він спритно вдавав, що все це його цікавить, що це — його життя. Насправді ж начхати йому було й на підприємства, й на людей, що працюють на них, опікувався лише собою, власною особою — аби було краще тільки йому, щоб їлося смачно, щоб стояла попід домом власна машина, а в квартирі нові дорогі меблі, щоб була дача, поїздки на модні курорти, закордонні відрядження…

Типовий егоїст, котрий заради власних інтересів переступить через усе…

— Ви кажете, — запитав, — що до злочинної діяльності залучив вас Манжула? В чому вона виявилася?

Гудзій у деталях пояснював, як оформляв документи, як уперше підсунув їх на підпис Татарову, як потім Манжула домовився з Татаровим, як він сам познайомився з Бубликом, а потім навіть і з Геннадієм Зіновійовичем…

Дробаха слухав Гудзія уважно, перепитував, уточнював деталі, аби в протоколі не пропустити нічого, дмухав на кінчики пальців, полірував нігті об лацкан піджака, та весь час його не полишало відчуття, що торкнувся чогось брудного й конче необхідно вимити руки.

27. — Ну, начальник, ти дайош! — мовив Рукавичка й нахабно розсівся на стільці. — Це ж треба, за якісь сорочки хапати людину! Копійка ціна тим сорочкам, жінка попросила, як відмовити?

Чомусь Рукавиччине нахабство не роздратувало Хаблака, навпаки, стало весело. Запитав:

— А скажи мені, Терещенко, хто наказав тобі підкласти бомбу до Манжулиної валізи? Бо сам би ти не додумався.

— Жартуєш, начальник… — Посмішка й нахабство одразу сповзли з Рукавички. — Яку бомбу?

— Зараз я ознайомлю тебе з показаннями Червича. — Хаблак дістав папери з теки. — Він твердить, що виготовив для тебе міну з годинниковим механізмом…

— То й що?.. Ну, зробив, а при чому тут якийсь Манжула? Не знаю ніякого Манжули, в труні бачив його. Визнаю, хотів помститися одному фраєрові, та передумав.

— А міну де подів?

— У Дніпро кинув.

— Негарно, Терещенко, брехати. А от Бублик твердить, що саме ти поклав її до валізи Манжули.

— Бреше Бублик, себе вигороджує. Не знаю ніякого Манжули й ніколи не бачив.

— Гаразд, Бублик, звичайно, міг і збрехати. Припустимо, котить на тебе бочку Бублик. А для чого брехати Інесі Сподаренко? Згадай дівчину, що була в Манжули, коли ви з Бубликом приїхали до нього в готель “Київ”.

— Так шльондра ж! Хіба їй можна вірити?

— Вона є офіційним свідком, Терещенко. І впізнала тебе по фотографії. Якщо знадобиться, проведемо ставку віч-на-віч.

Рукавичка подумав трохи й мовив:

— Не треба. Забув я, тепер пригадую. Їздив з Бубликом до якогось фраєра, а що Манжулою зветься, вперше чую.

— І потім ніколи не зустрічався з ним?

— Казав же тобі, начальник, в труні я його бачив. Усіх вас там би бачити, в білих тапочках…

— Отже, не зустрічався?

— Ні.

— І до Одеси з Бубликом не їздив?

— Плювати мені на всю Одесу разом з Бубликом! Чого там не бачив?

— А Бублик твердить, що ви вислідили Манжулу в радгоспному селищі поблизу Миколаївського шосе.

— Бублик, начальнику, що хочеш скаже. Наговорює він на мене, точно наговорює.

— Справді, Бублик може й наговорити…

— Отож, — аж зрадів Рукавичка, — свиня і брехун, йому вірити аж ніяк не можна.

— Ми б і не повірили, та ось яке діло. Пам’ятаєш, Терещенко, коли ви з Бубликом загнали машину до акацієвого гаю, туди хлопчаки забігли? Вони впізнали тебе по фотографіях. Хочеш ознайомитися з актом?

— Хочу.

Рукавичка уважно прочитав акт, доставлений з Одеси, й мовив не дуже впевнено:

— Ну й що? Ну, поїхали з Бубликом у морі скупатися, хіба заборонено?

— І ти зіштовхнув зі скелі Манжулу?

Рукавичка стиснув свого величезного кулака, люто насварився ним на майора.

— Ні, начальнику, мокру справу мені не пришиєш!

— Шити тобі, Терещенко, ніхто нічого не збирається. Просто Бублик каже, що ти, загрожуючи ножем, примусив Манжулу піднятися на крутий берег і зіштовхнув його з кручі.

— Бреше, — похмуро заперечив Терещенко, — я на кручу не піднімався, я внизу лишався, покуди Манжула з Бубликом ходили, він і зіштовхнув того фрайєра.

— Це точно, що не піднімався на крутий берег?

— Можеш записати, начальнику.

Хаблак справді записав, Терещенко розписався, і лише потому майор мовив:

— І тут ти збрехав. Коли штовхнув Манжулу, спіткнувся і залишив на краю урвища слід. Під час обшуку на твоїй квартирі знайдено черевики з каблуками в рубчик. І слід саме цього підбора відбився на кручі. Ось акт експертизи, Терещенко. Хочеш ознайомитися?

— Мені твої акти до шмиги, плювати хотів на них. Не був я там і не штовхав… Не зізнаюся я, начальнику, ніколи.

— Зрештою, твоє зізнання нам не дуже й потрібне, — одповів Хаблак, вирішивши, що на сьогодні досить, що в Терещенка все ще попереду: ставки віч-на-віч з Бубликом, Президентом, Червичем, допити, виїзди на місце пригоди…

І суд попереду, суд за вмисне вбивство.

28. Коренчук сидів навпроти Дробахи, щось доводив йому, енергійно рубаючи долонею повітря, а слідчий, склавши руки на грудях, ворушив великими пальцями й посміхався чи то іронічно, чи то заспокійливо.

Хаблак став на порозі, й Дробаха, жестом зупинивши Коренчука, запросив:

— Сідайте, майоре, зараз сюди приведуть Скульського, і я викликав вас, аби мали задоволення побалакати з самим Президентом.

Майор улаштувався навпроти Коренчука, лейтенант, збуджений розмовою, хотів продовжити її, та двері розчинилися і до кабінету ступив Президент.

Сам Президент у супроводі міліцейського ескорту.

Взяли Скульського вчора ввечері вдома на Русанівській набережній, і він мав змогу одягнутися відповідно до умов його наступного способу життя.

Видно, був людиною практичною, бо обрав джинсовий костюм, темну водолазку й туристичні черевики на товстій підошві.

Президент зупинився посеред кімнати, уважно оглянув присутніх, зупинив погляд на Хаблакові й мовив:

— От бачите, майоре, зустрілися знову, а ви тоді не повірили мені…

— Не було достатніх підстав для знайомства, — ухильно відповів Хаблак.

— Були, — енергійно спростував Президент, — і ви даремно не вийшли до коридора.

— Ви справді сподівалися купити мене?

— Усе купується й продається, майоре.

— А ви нахабний, — не витримав Коренчук. — І в скільки ви оцінили майора міліції?

— На жаль, дорого, — зітхнув Президент. — Я дав би стільки, що йому й не снилося. І ніколи не снитиметься навіть у найрожевіших снах.

— Так, давати вам було з чого, — погодився Коренчук. — Нагребли… Скільки у вас узяли? Здається, тільки готівкою під сімдесят тисяч? Не рахуючи валюти та цінностей…

— Сідайте, Скульський, — наказав Дробаха, — сподіваюсь, ви хоч тепер зрозуміли, що не все у нас продається й купується.

— Ні, — покрутив головою Президент, — не зрозумів і ніколи не зрозумію. Що б не казали, знаю: всі беруть, треба лише не помилитися, скільки кому дати.

— Голову треба на плечах мати! — зло вигукнув Коренчук. — Тоді б зрозумів — не всі.

Скульський акуратно підсмикнув штани на колінах і сів, поклавши ногу на ногу.

— На якій підставі мене затримали? — запитав.

— Я б не радив вам приндитися, — зауважив Дробаха. — Ви звинувачуєтесь у спекуляції листовим алюмінієм, організації вибуху в аеропорту, співучасті у вбивстві громадянина Манжули Михайла Микитовича, я вже не кажу про хабарі службовим особам.

— А які є докази проти мене?

— Усе свого часу, Скульський. Ви ніде не називали власного прізвища, гадали, що ні Гудзій, ні Хрущ не зможуть виказати вас, але вони впізнали вас по фотографіях. Ви звинувачуєтесь, Скульський, у розкраданні соціалістичної власності в особливо великих розмірах.

— Зараз ви скажете, що тільки щиросердне каяття пом’якшить мою вину й суд врахує це… Стара пісня, громадянине слідчий, і не треба мене агітувати. Не буду я вам допомагати: доведете — визнаю, не доведете — ні. Самі розумієте, ми додержуємось зовсім протилежних поглядів, ми з вами вороги, громадянине слідчий, ви прагнете одного, я — зовсім іншого, мені ваші закони ось тут сидять, — плеснув себе по потилиці, — вони в’яжуть мене, висять кайданами на руках, я проти них і проти вас, і шкода, що програв.

— Ви не могли не програти, Скульський! — Дробаха випростався.

— Не кажіть… — блиснув очима Скульський. — Ви ж випадково вийшли на нас.

— Ні, Скульський, ви програли вже тоді, коли тільки починали свою аферу. Ви, як тарган, хотіли залізти в кожну найменшу щілину, відчули, що в справі з листовим алюмінієм пахне смаленим, перекинулися на поліетилен — бачите, ми знаємо навіть це, хоч ще й не затримали Шилінга, але обов’язково затримаємо, тепер ніхто з вашої зграї не втече.

— Не знаю я ніякого Шилінга, навіть не чув про такого, — заперечив Президент.

— Це ще не все, Скульський. Ви хотіли підірвати літак, вам не шкода було десятків людей, вам узагалі нікого й нічого не шкода, ви хижак, Скульський, і ми не можемо терпіти вашої присутності в нашому суспільстві!

Дробаха викликав конвоїра й зробив знак, щоб Президента вивели.

Скульський, опустивши голову, попрошкував до дверей, а Дробаха кинув йому в спину:

— Ми підірвали ваше кубло, Скульський, і не буде нікому пощади. Ніколи й нікому!

Дробаха підвів руку із стиснутим кулаком, наче присягався у мовленому, а Хаблак підійшов до розчиненого вікна. Подумав: молодець Іван Якович, гарно сказав — точно, вони підірвали злочинне кубло, тепер можна хоч трохи вільно зітхнути.

Майор сів на підвіконня боком, задивився на небо і раптом помітив далеко під сонцем срібний відблиск.

Літак, облитий сонячними променями, сковзав у синяві. Самотня цяточка рухалася в прозорому небі, здавалося, вона кинула виклик вічному спокоєві. Хаблак подумав: скільки їх — тисячі тисяч розрізають небо над материками та океанами.

Летять з півночі на південь, із сходу на захід, розбурхуючи небо ревом моторів…

Вельветові джинси

1. Сонячний зайчик тремтів на підлокітнику, і здавалося, жінка хоче спіймати його. її довгі в’ялі пальці час од часу стискалися, та зайчик вислизав, і Хаблакові на мить видалося: саме ця нескінченна гра з відблиском турбує і бентежить жінку. Майор подумав, що вона зовсім забула і про нього, і про експерта, і про понятих, які стовбичили біля порога. Хаблак уже кілька разів запрошував їх сісти, але поняті підпирали одвірки, витягували шиї і не спускали очей з експерта Болотова, який оглядав кімнату. Хаблак мало цікавив їх — майор сидів на стільці й про щось розпитував господарку квартири. Порівняно з експертом, котрий клацав фотоапаратом, оглядав склянки на столі й для чогось підняв з підлоги й поклав поруч зіжмакану серветку, Хаблак був для них людиною явно другорядною, випадковою, наче й непричетною до найважливішої події будинку. Либонь, поняті усвідомлювали всю свою значущість і знали, що надворі на них чекають збуджені й нетерплячі сусіди. Тому намагалися не пропустити нічого вартого уваги, їх аніскілечки не цікавили стандартні й незначні запитання молодика в піжонській куртці, який зручно влаштувався у фотелі. Ну кому потрібне прізвище господарки, відомості про її від’їзд і повернення, коли дізналася про крадіжку і як саме — про це й так знають усі. Адже бездротовий телеграф уже давно розніс по кварталу, що обікрадено квартиру народної артистки Корольової. Всім відомо, що десять днів тому вона поїхала на море, ну, може, й не всім, принаймні для сусідів це не секрет. Правда, повернулася набагато раніше, ніж планувала, — щось не сподобалось на південних пляжах чи просто захворіла. Зайшла в квартиру й побачила: хтось устиг погосподарювати в ній — шафи порозчинювані, немає найкращих речей… Хто не втратить голову від розпачу?

А зараз сидить у кріслі холодно й незворушно, наче все, що робиться, її не обходить і обікрадено зовсім іншу квартиру…

Нарешті Корольова відірвала пальці від підлокітника, мабуть, стомлена боротьбою з неслухняним зайчиком, обвела поглядом кімнату, буцім уперше побачила в ній непроханих гостей. Хаблак помітив у її очах зчудування, наче збагнула нарешті, що сталося, і зрозуміла всю невідворотність події. Обличчя Надії Петрівни скривилося, чоло зморщилося, як у дитини, котра намагається щось усвідомити й ніяк не може, потім вона махнула рукою і згорбилася, забула і про Хаблака з його настирливими запитаннями, і про безмовних, з палаючими од цікавості очима понятих, замкнулася в своєму горі. Хаблак подумав: певно, жінку найбільше мучив не жаль за втраченим (хоч одна каракулева шуба, правда, ношена, тепер не по кишені Корольовій, не кажучи вже про інші речі), а образа за те, що чужі, жадібні руки порпалися в її шафах і комоді, торкалися найулюбленіших суконь, прикрас, перебирали книжки, висували шухляди столу. Мабуть, вона й тепер відчуває присутність у квартирі чужака, і це відчуття ще довго не даватиме їй спокою.

Хаблак співчутливо зиркнув на жінку: тут він нічим не міг допомогти їй, навіть швидко спіймавши злодія і повернувши вкрадені речі. А на те, що це йому справді вдасться, він поки що не покладав великих надій: злодій, судячи з невдоволеного гмикання експерта Болотова, майже не залишив слідів, певно, не новачок, та й не поспішав, діяв розсудливо — це видно з усього. Отже, знав, що Корольова виїхала, і мав час вибрати найцінніші речі.

Хаблак зазирнув у вічі жінці, буцім намагався нарешті привернути її увагу, проте й цього разу йому не вдалося зацікавити Корольову — дивилася на майора холодно й байдуже, як на чужу людину, котру змушена терпіти лише за обставин, що склалися. У майора ображено затремтіли губи, однак одразу опанував себе, подумавши, що Корольову можна зрозуміти… Зрештою, невідомо, як би сам повівся на її місці.

І Хаблак, затамувавши невдоволення, запитав спокійно:

— Скажіть мені, Надіє Петрівно, хто знав, що ви їдете до Криму?

Корольова відповіла не одразу: зиркнула на майора здивовано, наче мала справу з малою дитиною, якій слід пояснювати елементарні речі.

— Багато хто знав, — відповіла нарешті, знизавши плечима. — Я не робила з цього таємниці.

Хаблак усім корпусом повернувся до понятих, так, що крісло аж зарипіло.

— Ви знали, що Надія Петрівна їде у відпустку? — запитав. — І на скільки?

Жінка, яка не діставала чоловікові й до грудей, підвела на нього очі запитливо, а той ледь помітно похитав головою, нахилився трохи вперед і навіть устиг щось сказати, але що саме, майор так і не розібрав, бо жінка зупинила чоловіка енергійним жестом і затуркотіла:

— Звичайно, ми знали… Дізналися, але не одразу… Може, на другий день чи на третій. Розумієте, ми вже на пенсії й сидимо там, унизу, де квіти, там зручно — на лавиці, крім того, люди поруч, і поговорити є з ким… Газет, розумієте, не передплачуємо, позаяк на пенсії… Та й по телевізору все кажуть, сусіди розповідають…

— Катю, — нарешті докірливо вставив чоловік і знову похитав головою, — нас питають…

— А я що кажу? — Жінка схрестила руки на грудях, ступила вперед — низенька, мало не квадратна, навіть довгий, до підлоги, халат не робив її вищою. Певно, жінці подобалося бути в центрі уваги, їй набридло грати роль статистки біля одвірка. — От я й кажу: таку поважну особу, як Надія Петрівна, не помітити не можна. А ми її з середини серпня не бачили? — озирнулася на чоловіка. — Точно, не бачили, й сусіди — також. Розумієте, вирішили, Корольова поїхала. А куди? На море, звичайно. Куди ж іще таким, як вона, їздити!

Хаблак застережливо підвів руку.

— Виходить, здогадалися?

— Не так уже й важко.

— Констатуємо… — Майор зробив паузу. — Сусіди знали… А ще хто?

— Товариші з театру. Та й мало хто… — відповіла Корольова байдуже, наче не розуміла, для чого всі ці запитання. Мабуть, уже змирилася з крадіжкою, не вірила в можливість повернути втрачені речі й хотіла якнайшвидше покінчити з усіма формальностями — запитаннями й відповідями, протоколами та й взагалі з присутністю чужих людей у квартирі.

Майор зрозумів її й мовив тихо, але твердо:

— Потребуємо вашої допомоги, Надіє Петрівно. Від цього залежить, чи скоро знайдемо злодія.

— Знайдете? — перепитала недовірливо.

— Обов’язково знайдемо: рано чи пізно.

— Не треба марних обіцянок.

Що міг відповісти Хаблак? То більше, Корольова до певної міри мала рацію: гарантувати, що вже завтра чи післязавтра він схопить за руку злодія, який посмів залізти в квартиру, майор не міг. Та, дивлячись, як ожили очі артистки і як несвідомо потягнулася до нього, дав слово не заспокоїтись, поки лишиться хоча б півшансу на розплутування цього клубка. Так, саме клубка, бо крадіжка в квартирі Корольової — тепер він переконався в цьому — була справою рук того ж злочинця, який останнім часом пограбував кілька квартир на Русанівці і сліди якого поки що безрезультатно намагалися знайти працівники карного розшуку. Правда, старший лейтенант Затуливітер, що займався цією справою, несподівано захворів, і полковник розпорядився передати її Хаблакові.

Майор знав про крадіжки на Русанівці й раніше, проте дуже мало, однак тої зовсім незначної поінформованості йому вистачило, щоб прив’язати події в квартирі Корольової до інших крадіжок. Втім, можливо, він і помилявся — розвіяти майорові сумніви багато в чому могла б сама потерпіла. Тому й запитав якомога бадьоріше:

— Спробуйте згадати, хто знав про ваш від’їзд?

— Багато хто. І я не вірю… — Корольова безнадійно махнула рукою.

— Звичайно, — не дуже ввічливо перебив її Хаблак, — звичайно, Надіє Петрівно, хтось із знайомих міг сказати ще комусь, і всіх поінформованих встановити неможливо. Он, бачите, сусідам нічого не казали, а знають. І все ж…

Корольова одразу зрозуміла його. Кивнула, переплела сухі пальці на колінах, зовсім по-чоловічому стиснула їх і відповіла:

— Власне, ця поїздка виникла несподівано. Надійшов лист від колишньої колеги по театру. З Ялти. Вона там непогано влаштувалася і запросила мене. Чому ж не поїхати?

— Коли одержали листа?

— На початку серпня.

— А виїхали?

— Чотирнадцятого.

— З квитками не було проблеми?

— Ну що ви! Тепер літо, і до Сімферополя… Але ж мене пам’ятають у театрі, і адміністратор…

— Хто?

— Ілля Борисович Мукомолов. Він зробив це блискавично.

— Кому ще в театрі розповідали про поїздку?

— Усі на гастролях. Можливо, хтось і чув в адміністраторській… Там сиділо кілька чоловік, але я не знаю їх.

— Хто із знайомих чув про ваш від’їзд?

— Невже ви можете підозрювати моїх знайомих?

— Звичайно, ні.

— Отож. Я не дозволю навіть погано подумати про них.

Це було логічно — Хаблак сам не вірив, що хтось із знайомих Корольової міг навести на її квартиру злодіїв.

Експерт закінчив попередній огляд помешкання, визирнув з сусідньої кімнати й жестом покликав Хаблака. Корольова мешкала в зручній двокімнатній квартирі дому, з вікон якого виднілися Русанівська протока та Лаврська дзвіниця. Річкою сновигали моторні човни, в сквері на набережній сиділи люди, гралися діти, і нікому, крім оперативної групи та, може, ще цікавих сусідів, не було ніякого діла до того, що відбулося в білому дев’ятиповерховому красені. А ті, що перебували в квартирі Корольової, не звертали уваги ні на дзвіницю, ні на гудки автомобілів, ні на сміх відпочиваючих — займалися своєю буденною, трохи вже набридлою роботою. Що поробиш, комусь потрібно займатися і цим. Тому Хаблак узвичаєно підвівся з фотеля, підійшов до експерта й зовні байдуже вислухав його міркування. Власне, він уже догадувався, що крадіжка в квартирі артистки відбулася не сьогодні й не вчора, а два чи три дні тому: на полірованій поверхні комода залишились сліди від валізи, до якої, певно, складали крадені речі. Решту поверхні вкривала пилюга, а ці сліди збереглися зовсім виразно… Однак все ж приємно, коли твої думки збігаються з міркуваннями такого досвідченого криміналіста, як Болотов. А той повідомив мало не категорично:

— Крадіжка відбулася три дні тому. І злодій не поспішав.

— Чому? — запитав Хаблак. Правда, його запитання могло стосуватися як першої, так і другої частини повідомлення експерта, він одразу збагнув це і уточнив: — Чому, вважаєте, не поспішав?

— Дату події визначили по пилюзі? — Ледь помітна усмішка майнула обличчям експерта.

— Так.

— Отже, не поспішав… Діяв надто акуратно, перебрав вміст шухляд, не викидав з них нічого поспіхом, забрав найцінніші речі.

Хаблак кивнув погоджуючись. Надія Петрівна вже повідомила їх, що злодій чи злодії забрали з квартири все справді найкоштовніше: дві кришталеві вази й інші вироби з кришталю, каракулеву шубу, кілька суконь, шкіряне пальто, нове, майже не ношене взуття, статуетки саксонського фарфору, кілька картин і магнітофон. Грошей та коштовностей Корольова в квартирі не лишила, заощадження, як пояснила, зберігала на книжці, а всі коштовності — два золотих персні, сережки та медальйон — носила на собі.

— Не поспішав, а припустився помилки, — мовив Болотов мало не урочисто, й Хаблак зрозумів експерта. Завжди приємно, коли знаходиш таке, що може навести на слід.

— Від вашого проникливого зору не сховається ніщо, — ствердив і ступив до сусідньої кімнати, однак експерт затримав його.

— Надіє Петрівно, можна вас на хвилинку? — попросив Корольову й ввічливо пропустив її у дверях: він мав манери добре вихованого інтелігента, і Хаблак подумав: якби Болотову ще пенсне замість окулярів у роговій оправі, зовсім нагадував би чеховських героїв. Дехто в управлінні тихцем підсміювався з експерта, та особисто Хаблакові більше подобалася, можливо, дещо перебільшена ввічливість Болотова, ніж хвацьке панібратство інших, котрі іноді саме цим намагалися приховати свою некомпетентність чи невихованість.

Кімната, до якої зайшли Хаблак з Корольовою, правила за спальню: в ній стояло нешироке ліжко, в кутку між ліжком і вікном притулилося трюмо з різними флаконами, дві шкатулки роботи гуцульських майстрів стояли з піднятими кришками, певно, злодій шукав у них коштовності, вміст одної з шкатулок був вивернутий просто на ліжко — на потертому косівському ліжнику, надто потертому, ним погребував навіть злодій, була розкидана дешева біжутерія, гудзики, котушки з нитками, кулькові ручки та інший мотлох, до якого звикає людина й без якого не уявляє свого життя. Тут же валялися також кілька хусточок, витягнутих із шухляди трюмо, легких жіночих батистових старомодних хусточок з вишитими в куточках ініціалами Корольової, — одну з них підняв і показав Надії Петрівні експерт.

— Ви користувалися нею? — запитав.

Корольова, очевидно, не чекала від Болотова такого запитання, бо зиркнула здивовано.

— Звичайно. Вони не нові.

Експерт розпростував хусточку делікатно, двома пальцями, наче повісив її на неіснуючий мотузок, протягнутий уздовж кімнати.

— Ви користувалися нею сьогодні? — уточнив. — Після того, як повернулися з Криму й побачили весь цей… — поворушив губами, шукаючи слово, — безлад?

— Ні.

— Подумайте, це важливо.

— Ні-ні! Але ж яке це має значення?

— Певно, цією хусточкою скористався злодій. Вона втрапила йому під руку, й висякався. Інші, бачите, випрасувані й складені.

Корольова гидливо поморщилася і мовила:

— Доведеться викинути.

Мабуть, в неї й на мить не виникла думка про те, що хусточку можна випрати: вона побувала в чужих, жадібних руках, і Корольова одразу винесла їй присуд.

— Поняті, прошу сюди, — визирнув з кімнати Болотов. Показав їм хусточку й пояснив: — Бачите, хусточки лежали в шухляді, й злодій витягнув їх. У цю висякався, так і відзначимо в протоколі.

Артистка зневажливо поморщилася.

— І це наведе вас на слід?

Експерт заховав хусточку до поліетиленового пакета. Нічого не відповів, та й навіщо Корольовій і понятим знати, як багато може дати для слідства ця необережність.

Здається, злодій не лишив жодних слідів, діяв акуратно, у рукавичках, у всьому відчувався досвід, починаючи від замка у дверях і кінчаючи обшуком квартири, непоспішливим і детальним, — він не хапав усе, що лежало під рукою, як зробив би недосвідчений і переляканий злодюжка, знав, ніхто його не потривожить.

Отже, злодій був добре поінформований — тому й допитувався Хаблак у Корольової, хто саме міг знати про її несподіваний від’їзд до Криму.

Майор подумав: безрезультатно. Однак одразу ж уточнив: поки що безрезультатно. Мусив ще детально порозмовляти з Корольовою, щоб встановити коло тих, хто знав про її від’їзд, бо саме в цьому бачив якусь перспективу, промінь світла в поки що абсолютній темряві. Однак порозмовляти з Надією Петрівною слід пізніше, коли отямиться, хоч трохи заспокоїться, принаймні зможе міркувати розсудливо. Цю розмову Хаблак відклав на завтрашній ранок, сьогодні ж передбачашся інші зустрічі, він уже склав приблизний план розслідування.

Четверта крадіжка на Русанівці за два тижні — Хаблак був упевнений: працював той самий злочинець чи злочинці, в усіх чотирьох випадках відчувався, так би мовити, однаковий почерк. По-перше, акуратно, із знанням справи відімкнуті замки, в двох випадках з чотирьох замки не стандартні, навпаки, ускладненої конструкції; на дверях же квартири Володимира Йосиповича Перовського стояв замок місцевих умільців, вони клялися йому, що ніхто й ніколи не зможе потрапити до помешкання без їхнього хитромудрого ключа, до того ж замків на дверях Перовського було два, несхожих між собою, — і все ж не встояли перед “гостем”.

Далі: у жодній квартирі злодій не залишив слідів, їдучи до Корольової, Хаблак мав можливість погортати справи, заведені в районному карному розшуку, не вельми ще товсті… Протоколи огляду квартир, опис украдених речей, нечисленні показання свідків… Але це побіжне читання не принесло майорові вдоволення. Ніхто з сусідів, яких розпитували працівники міліції, не бачив нічого підозрілого, а злодії не лишили жодної зачіпки…

І ось нарешті перший слід: пожмакана, забруднена хусточка на ліжку Корольової…

Господарів усіх чотирьох квартир під час крадіжок не було в Києві, виїхали кудись, перебували у відпустках, злодії дізнавалися звідкись про це, “працювали”, як і у випадку з Корольовою, акуратно й непоспішливо, відбираючи найцінніші речі. Крадіжки на попередніх квартирах відбулися, як твердили експерти, приблизно два тижні тому, заяви ж про них міліція одержала зовсім недавно. Якщо б Корольова не повернулася до Києва зовсім несподівано, розслідування злочину почалося б також через два тижні, за цей час свідки, якби такі й знайшлися, забули б усе, а злодії могли спокійно розпродати награбоване

Отже, в усіх чотирьох випадках мусив бути навідник, до того ж досить поінформований — злодії лізли не в першу-ліпшу квартиру, а обкрадали людей заможних: директора магазину, професора медінституту, майстра взуттєвого ательє і, нарешті, народну артистку Корольову — правда, чутки про заможність артистки виявились явно перебільшеними: ношена каракулева шуба та кришталеві вази не йшли в порівняння з тим, що винесли злодії з попередніх квартир.

Закінчивши огляд спальні, Болотов перейшов до вітальні. Побіжно оглянувши кімнату, вказав на дві темні плями на вигорілих від часу шпалерах.

— Картини? — запитав у Корольової. — Тут висіли картини?

— Так, — ствердила.

— Їх також украли?

— Звичайно. Не знаю тільки, для чого…

— Дешеві?

— Любительські. Подруга малює, ну, для власного задоволення, пейзажі, натюрморти… Але в позолочених рамах, яскраві кольори, начебто модерні…

— І злодія привабили кольори?

— Та позолочені рами. А ось цей пейзаж, — любовно провела пальцями по зовсім простій рамі, — Івана Труша. Колись, — очі в неї затуманились, — якими ж ми були молодими… Театр гастролював на Закарпатті, й мені подарували пейзаж Труша.

— Маємо хоч невелику втіху від злодієвої необізнаності, — похмуро посміхнувся Болотов і розуміюче зиркнув на Хаблака. Майор кивнув: те, що злодій зняв зі стіни яскраву мазанину в золочених рамах, підтверджувало їхні здогади — у квартирі Корольової побував досвідчений “домушник”, який нічого не тямив у мистецтві, але досконало знав вартість кришталю, носильних речей та виробів з дорогоцінних металів.

Злодіїв такої кваліфікації в Києві було лише два. Один з них, Павло Шлапак, давно вже “зав’язав”: мешкав на Подолі, прижився біля крикливої, але душевної молодиці, працював автослюсарем, а руки мав справді золоті, його тепер на “малину” й арканом не затягнеш, та й для чого йому лізти до чужої квартири? Власників “Жигулів” он скільки розвелося, свисни тільки — гроші самі в руки течуть.

Другий, Василь Овсійович Сіренко, постарів, постатечнішав і років уже п’ять жив смирно, працюючи вантажником у гастрономі. Казали, правда, що іноді випивав зайве й хвалився своїми минулими “подвигами”, та підозрілих знайомств за ним начебто не водилося, а без цього такі великі крадіжки не мали сенсу: речі треба вивезти й збути, одному, без спільників, зробити це важко, майже неможливо, отже, і Сіренко, мабуть, відпадав. Однак перевірити їх обох треба було неодмінно. Хаблак вирішив доручити цю делікатну справу дільничним інспекторам, та й хто, крім них, міг краще впоратися з цим?

Згадавши про дільничних, Хаблак перевів погляд на лейтенанта Миколу Сагайдачного, тутешнього дільничного, який сидів у кутку кімнати на м’якому пуфику, незручно підібгавши під себе ноги й тримаючи відкриту теку, готовий першої-ліпшої хвилини занести до протоколу ще якесь спостереження експерта.

— Лейтенанте, — гукнув Хаблак, й інспектор одразу обернувся. Був він ще зовсім молодий, недавно закінчив школу міліції і до служби ставився надто серйозно, вважаючи її найпочеснішою і найвідповідальнішою в світі. А тут четверта велика крадіжка саме на його дільниці. Лейтенант сприйняв їх як особисту образу, казали, днював і ночував у своїй кімнатці, майже не спав, ходив по дільниці, сподіваючись уночі натрапити на слід злодіїв. Хаблакові розповідали, що, почувши про крадіжку в квартирі Корольової, мало не заплакав. Зразкова дільниця, жодного дрібного хуліганства, дебошів та інших пригод — і от тобі, все місто гомонить про крадіжки на Русанівці…

— Слухаю вас… — Сагайдачний склав теку, готовий підвестися, та Хаблак жестом зупинив його.

— Треба опитати людей, — наказав майор. — З цього та сусідніх під’їздів. Може, хтось помітив щось підозріле.

— Буде зроблено, — одказав лейтенант, і Хаблак зрозумів, що дільничний сьогодні ж побуває в кожній квартирі не тільки цього будинку, а й навпроти. Сагайдачному не треба було розтлумачувати, чим саме слід цікавитися в сусідів, і Хаблак зиркнув на Болотова: чи не надибав експерт щось нове й цікаве. Але сподівання його виявилися марними, огляд місця пригоди, як тепер офіційно називалася квартира Корольової, не приніс більше нічого суттєвого: майор дав протокол на підпис понятим і, домовившись а Надію Петрівною про зустріч, спустився з сьомого поверху ліфтом разом з Болотовим.

Експерт тримав свою невеличку валізку двома руками на животі, Хаблакові раптом видалося, що зараз розчулено погладить її, але такий сентиментальний жест не викликав би в майора здивування: валізка справді була вмістилищем багатьох скарбів і таємниць, і ніхто не знав, скільки саме злочинів розкрито з її допомогою. Певне, збився з рахунку і сам Болотов, йому вже кілька разів пропонували нову валізу з десятками різних відділень, виготовлену спеціально для експертів і розроблену, либонь, мало не Інститутом криміналістики, але Болотов рішуче відмовлявся від найспокусливіших пропозицій, і, мабуть, чинив правильно, бо ніхто в розшуку не уявляв собі експерта Болотова без цієї невизначеного кольору пошарпаної валізки з потемнілими замками.

— Завтра вранці? — запитав Хаблак, і Болотов мовчки кивнув у відповідь. Та й які потрібні слова, коли й так усе зрозуміло: завтра вранці майор знатиме, що саме пощастило знайти на місці злочину, хоча, чесно кажучи, й так ясно: дуже мало, майже нічого, принаймні нічого обнадійливого для перших кроків розслідування. Подумавши так, Хаблак ледь помітно посміхнувся. А коли одразу було щось обнадійливе? Рідко, навіть дуже рідко вдавалося одразу вийти на слід і схопити злочинця за комір. Звичайно, коли йшлося про неабияку справу, а не про пограбування ларка п’яними юнаками…

Оперативна “Волга” повільно рушила, Болотов помахав Хаблакові на прощання й посміхнувся співчутливо, але майор одразу забув і про експерта, і про дільничного, навіть про Корольову з її страдницьким виразом обличчя — повернувся й швидко попрямував до будинку на каналі, де мешкав Остап Валентинович Капштик — майстер взуттєвого ательє, квартиру якого обікрали два тижні тому.

2. Аделаїда Яківна сиділа в низькому гірчичного кольору фотелі, палила сигарету за сигаретою, час від часу поправляючи халат на колінах. Поли халата розходилися, показуючи голе коліно. Можливо, Аделаїда Яківна хотіла продемонструвати, як засмагла на Азовському морі, де відпочивала разом з чоловіком, а може, просто вважала, що споглядання її колін мусить тішити кожного мужчину.

Вона обсмикувала халат усе рідше й рідше, нарешті зовсім забула про нього, оголивши не менш засмагле стегно. Уже після другої сигарети Аделаїда Яківна попередила Хаблака, що майор може називати її просто Адою, це навіть подобатиметься їй, бо всі близькі знайомі й товариші називають її саме так, навіть Адочкою. Передбачивши майорову спробу заперечити близьке знайомство, Аделаїда Яківна сказала, що нині вони нібито пов’язані одним мотузком, так би мовити, друзі по нещастю. Вона, звичайно, розуміє: спіймати злодія майорові буде не так уже й легко, отже, їм доведеться до цього врочистого моменту спілкуватися — це навіть тішить її, бо звикла перебувати в компанії людей розумних, духовно багатих, одне слово, інтелігентних.

Звичайно, Хаблакові сподобалось те, що Аделаїда Яківна зарахувала його до інтелігентного товариства, хоча й дурнувате запитання мало не зірвалося з вуст: як узгодити її духовні запити з одруженням зі звичайним шевцем, нехай і зветься він по-сучасному майстром цеху?

Однак жінка не стала чекати дурних запитань і сама пояснила: була колись молодою і недосвідченою, а швець скористався з цього, заморочив голову бідній студентці, та й як не заморочити? Швець нині мало не м’ясник, а вийти за м’ясника мріє кожна. Правда, Остап Валентинович розуміє своє місце й не пнеться куди не слід (тут вона зробила марну спробу прикрити коліна, від чого стегно оголилося ще більше), коло знайомих підбирає вона сама, і майор може запросто, будь-коли відвідувати їхній скромний притулок.

Аделаїда Яківна обвела поглядом кімнату, наче хотіла, аби майор і сам переконався в справедливості її слів, однак Хаблак, певно, повівся зовсім не інтелігентно, бо замість вдячного прийняття запрошення підійшов до неймовірно розкішної імпортної “стінки” й запитав, як вона зветься.

Власне, хід розслідування аж ніяк не передбачав такого запитання, та Аделаїда Яківна зовсім не здивувалася і пояснила, що “стінка” югославського виробництва й називається “Рустик”. Що таке “Рустик”, Хаблак не знав, але не виказав свого невігластва. Його дружина також давно мріяла саме про таку “стінку” — коричневі шафи й різні секції з баром і буфетом, заскленим жовтим візерунковим склом. Проте Аделаїда Яківна зрозуміла майорову цікавість по-своєму: трохи затнувшись, пояснила, що меблі придбані на гроші, які залишила їй у спадок бабуся. Бідна стара, померла позаторік а невдовзі перед цим продала будинок, ось і їй з Остапом Валентиновичем посміхнулося щастя: зуміли обставити квартиру й навіть придбати автомобіль…

І раптом треба ж таке: кляті злодії!

Хаблак уже знав, що Аделаїда Яківна після закінчення інституту жодного дня не працювала, хоча дітей у неї не було, а майстер взуттєвого ательє офіційно заробляв не так уже й багато. Але уточнювати, на які саме кошти існувала родина Капштиків, не входило зараз у коло його обов’язків. Догадувався, точніше, був певен, що Остап Валентинович належить до малошановної корпорації звичайнісіньких шахраїв.

Либонь, Аделаїда Яківна збагнула, про що саме подумав майор, бо обличчя її на мить стало злим і гострим, проте одразу опанувала себе й мовила виклично:

— Слава богу, хоч меблів не винесли. А могли б… Це ж треба: серед білого дня, на очах у громадськості…

Хаблак подумав, що серед білого дня й саме на очах у громадськості чоловік Аделаїди Яківни безкарно он уже який рік влаштовує свої темні справи, та сперечатися йому не випадало, й вирішив відбутися жартом:

— А звідки знаєте, що серед білого дня? Злодії здебільшого вночі працюють…

— Яке це має значення! — махнула рукою Аделаїда Яків-на й ліниво підвелася. Вона була висока й струнка для своїх тридцяти з гаком років, вродлива, трохи схожа на циганку — очі чорні й ніс з горбинкою, знала це й вміла підкреслити свою вроду, так би мовити, облямувати її: носила довгі сережки-перлини на золотих ланцюжках і високо зачісувала волосся. Сиділа вдома й наче не збиралася нікуди, а очі підвезені й вії нафарбовані. Така собі зразково-показова дружина, яка у всеозброєнні зустрічає втомленого й заклопотаного добуванням хліба насущного чоловіка, готова віддячити за ці клопоти, заспокоїти й приголубити…

Раптом Хаблак піймав себе на думці: не лише чоловіка… Он як посміхається — хтиво й визивно…

Майор нараз відчув, що й ця посмішка, й блиск очей Аделаїди Яківни не байдужі йому. Зрештою, це було цілком закономірно: рідко який чоловік не піддався б чарам такої звабливої жінки. Та одразу осмикнув себе й навіть подивувався з цієї своєї миттєвої слабкості. Жінки типу Аделаїди Яківни давно вже перестали бути для Хаблака загадкою, бачив їх наскрізь…

Видно, Аделаїда Яківна помітила майорову нерішучість, бо потягнулася до нього й посміхнулася ще спокусливіше. Проте, наштовхнувшись на відверту байдужість, відступила з честю:

— Хочете кави? — запитала, наче й не відбулася між ними ця зовні непомітна й швидкоплинна сутичка.

— Не клопочіться.

— Який клопіт: поставити кавник на плиту… — Аделаїда Яківна зникла на кухні, і скоро в квартирі неймовірно смачно запахло кавою.

Хаблак проковтнув слину — каву завжди полюбляв, а, судячи з усього, тут готували її із знанням справи.

Аделаїда Яківна принесла собі маленьку чашечку, а Хаблакові досить велику. Майор поклав лише одну грудку цукру і, не чекаючи, поки розчиниться, ковтнув, відчувши приємну гіркоту на губах. Мовив:

— Ви жінка… — хотів сказати “розумна”, але інше слово зірвалося з язика, Хаблак на мить пошкодував, що не втримався, проте лише на мить, зрештою, сказане слово точніше визначало характер жінки, — досвідчена, я збагнув це одразу, і, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову.

Аделаїда Яківна зрозуміла негативний підтекст мовленого й відплатила Хаблакові тою ж монетою:

— Я також сподівалася на це, — вколола, — однак ще не втратила надії.

— Усі ми сподіваємось на щось… — примирливо відповів Хаблак. — Ось і я сподіваюсь впіймати злодіїв, та потребую вашої допомоги.

— Ну, все, що залежить від мене… — округлила очі жінка. — Вони залишили нас голими й босими!

— Що-що, а босою вам ходити недовго.

— Мій Остап Валентинович такий тюхтій… — махнула безнадійно рукою.

У душі Хаблак категорично не погодився з Аделаїдою Яківною, та заперечувати не став.

— Не буду критися, — мовив, відсьорбнувши кави, — у вас на квартирі побував досвідчений злодій.

— Звичайно, відімкнути такі замки, не пошкодивши, — вигукнула.

— Хто знав про ваш від’їзд на курорт? — прямо запитав Хаблак.

— Тобто кого ми підозрюємо? — ні на мить не завагалася Аделаїда Яківна. — Хочете сказати, що хтось навів на нас злодія?

— У мене складається таке враження. Аделаїда Яківна замислилася.

— Сусіди… — почала закладати пальці. — У квартирі навпроти мешкають люди, з якими ми ледь вітаємось. Звідки їм знати про наш від’їзд? Ліворуч — Берта Самійлівна з дочкою. Берта знає все, та й ми просили її наглядати за квартирою. Але Берта виключається. Зовсім і категорично. У сто сімнадцятій квартирі — відставний полковник з Дружиною. Також виключається, а більш ніхто в домі… — Вона затнулася, зробила великі очі й навіть сплеснула долонями. — Водопровідник! — вигукнула. — Цей ханига заходив до нас напередодні від’їзду, і я сама сказала йому про відпустку. Просила добре відремонтувати крани, завжди вони течуть, і не дай боже, аби щось сталося, коли нас не буде… Так, він! — додала ствердно. — Ще подивився на мене, я точно пригадую, якось підозріло й запитав, куди їдемо. А мені чого критися?..

— Прізвище слюсаря? — швидко запитав Хаблак.

— А хто ж його зна? Дядя Вася. Та й всі вони — дяді Петі й дяді Васі, ханиги кляті!

— Більш нічого не запитував?

— Навіщо ж, я сама сказала про відпустку й море, а на море на два дні не їдуть.

— Звичайно, — погодився Хаблак, вирішивши доручити перевірку дяді Васі Сагайдачному. — А ще хто?

Аделаїда Яківна наморщила чоло.

— Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…

— Хто?

— О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний — не замовкає!

Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!

Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало — завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…

Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано:

— Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.

Хаблак зиркнув на “Рустик” та імпортний сервіз на поличці, — певно, злодій погребував ним, зважаючи на вагу та незручність транспортування, — подумавши, що хазяйновитий і спритний Остап Валентинович скоро знов обладнає кубельце і замість двох украдених килимів придбає три нових. Подумав ще: не варто особливо старатися, аби повернути килими Аделаїді Яківні, — мабуть, у цьому випадку злодій вкрав у злодія… Але він обов’язково висловить свою думку начальству, а начальству, як відомо, видніше…

Не дуже засмучений розпачем смаглявки у барвистому халаті, Хаблак підвівся і ввічливо попрощався з Аделаїдою Яківною.

3. Над каналом били фонтани, над водою вигравала мінливими фарбами веселка, радіючи сонцю, деревам на набережній, веселим людям, що снували в човнах по протоці. Хаблак постояв трохи біля пішохідного мосту, дивлячись, як спритні тітки продають квіти: тут утворився маленький самодіяльний квітковий базар. Не раз, повертаючись з роботи, майор купував біля мосту букет жоржин чи любимих Мариною айстр, йому завжди було приємно купувати квіти, навіть коли Марина була відсутня, — ставив їх у велику зеленкувату гутного скла вазу. Особливо подобалися йому ромашки і волошки. Квіти в кімнаті робили її зовсім іншою, якоюсь чепурнішою чи святковою, це піднімало настрій і веселило — та й що може бути краще в житті, ніж квіти?

Одна з тіток продавала голчасті айстри — лілові й білі, були вони якісь витончені, ніжні й свіжі, наче скромні й сором’язливі дівчата поруч з розкішно одягнутими красунями. Хаблак вирішив уже купити букет айстр, але згадав про два наступних візити до потерпілих і зримо уявив собі це видовисько: інспектор карного розшуку з букетом у руках дзвонить до квартири директора магазину госптоварів, і сам Володимир Йосипович Перовський відчиняє йому й дивиться отетеріло.

Майор усе ж вирішив повернутися до базарчика після того, як улаштує справи, — певно, айстри ще дісталися б йому…

Хаблак перетнув вулицю Ентузіастів і піднявся ліфтом на дванадцятий поверх висотного кооперативного будинку. Відчинив йому сам господар. Володимир Йосипович Перовський стояв у дверях, одягнутий у спортивні трикотажні штани й не зовсім свіжу майку. Загородив величезним черевом увесь прохід і дивився підозріло, насторожено — охороняв свою квартиру, і Хаблак подумав, що пізнувато схаменувся шановний завмаг: не допомогли йому кустарні замки, які виблискували нікелем на оббитих білим дерматином дверях.

Перовський продовжував дивитись на Хаблака мовчки й насторожено.

Майор також витримав довгу паузу, нарешті постукав пучками по бронзовій табличці на дверях, де було виведене каліграфічно прізвище та ініціали господаря, і запитав коротко й сухо:

— Перовський Володимир Йосипович?

Завмаг зблиснув на нього очима й сам запитав — у відповідь:

— Ну?

Хаблак витягнув з кишені посвідчення, розгорнув перед самим носом у Перовського. Той прочитав, подивився на Хаблака, звіряючи фото з оригіналом, пошкрябав нігтями живіт і сказав зневажливо:

— Так би й одразу. А то швендяють тут різні… — Він явно зневажав цих “різних”, і можна було здогадатися, що зараховує до цієї малошанованої категорії майже все людство, крім тих, що на торговельному щаблі стоять вище за нього чи обіймають якусь впливову посаду, котра дає їм можливість без дозволу заходити до нього в підсобку. Певно, в його табелі про ранги Хаблак займав якусь проміжну позицію, принаймні зараз Перовський якоюсь мірою залежав від майора, і завмаг відступив до передпокою, пропускаючи його.

Квартиру Перовський мав не стандартну, а поліпшеного типу, кооперативну, отже, передпокій був на півметра ширший од звичайного, і все ж Хаблак ледь протиснувся між господарем і стіною, обклеєною імпортними шпалерами під дерево.

Перовський клацнув замками, підштовхнувши майора до кімнати.

— Проходь, — мовив грубувато, — і вибач, я на тебе не чекав, то зовсім по-домашньому. — Він одразу й категорично почав Хаблакові “тикати”, видно, не міг уявити собі іншого звертання, звик до такого поводження, бо бачив людей переважно в ролі прохачів. Хаблак на мить скипів, навіть зупинився, щоб зауважити цьому зарозумілому череваневі, проте одразу збагнув: це ні до чого не приведе й загострить з самого початку їхні стосунки, а цього майор не хотів, навіть не мав права допустити. Тому лише подумав: “Нах-хаба! Зарозумілий череватий нах-хаба!”

Вони пройшли до вітальні, обставленої ще кращими, ніж у Капштиків, меблями.

“Кожен будує хатку по достатку”, — подумав Хаблак, зупинившись під кришталевою люстрою, яка коштувала понад тисячу карбованців. Знав це з протоколу, складеного ще Затуливітром, — люстру, виявляється, злодій хотів зняти, лишив навіть подряпини на стелі. Потім, очевидно, відмовився від цього наміру — мабуть, робота виявилась не під силу, — саме тому Затуливітер і дійшов висновку, що злодій працював самотужки.

Хаблак зміряв люстру уважним поглядом: важка, потребує розбирання, і збути її не так уже й просто.

Перовський перехопив майорів погляд, оцінив його й запитав, махнувши рукою:

— Подобається? Бачиш, як чехи навчилися робити… Начебто кришталь, а розібратися — підробка. На двісті ре…

Хаблак глянув на Перовського уважно, однак той аніскільки не знітився.

“Ну й нахаба, — подумав майор, збагнувши, яку лінію поведінки обрав Володимир Йосипович. — Ну й ділок!”

— Сідай, майоре. — Перовський недбало, ногою підсунув стілець. — Раніше тут старлей приходив, тепер ти…

— Старший лейтенант Затуливітер, — підкреслено офіційно відповів Хаблак, — захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.

— Та ну її, — одповів Перовський. — Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…

— Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, — сухо перервав його Хаблак, — і ми мусимо знайти злодіїв.

— Які там збитки, сльози — не збитки, — похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, — якось переживемо.

— Але ж згідно з протоколом…

Очі в Перовського зробилися колючими.

— А плюнь ти на протокол, майоре, — мовив з притиском. — Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…

— Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.

— Ха-ха… — коротко реготнув Перовський. — Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..

— Але ж…

— Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай — вона тобі три короби наплете… — Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. — Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…

— Два бухарських килими, приблизна вартість яких… — почав Хаблак.

— Бухарських? Ти сказав — бухарських? — схопився за живіт Перовський. — Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?

— Догадуюсь. Та й в протоколі…

— Скільки там?

— Два килими — сім тисяч.

— Во! — мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. — Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, — стиснув кулак, — ось так! За що боролися!

— За що кров проливали!.. — не без іронії додав Хаблак.

Але Перовський удав, що не помітив цього.

— Так, — ствердив вагомо. — Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.

— У протоколі сказано, — блиснув очима Хаблак, — що килими коштують…

— Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас — персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…

“Ну й нах-хаба, — аж замилувався Перовським Хаблак. — Ну й гад повзучий!”

— А дублянки? — запитав удавано невинно.

— Мода! — твердо одповів Перовський. — Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..

— У міліції дублянки не продають, — безжурно реготнув Хаблак, — і бухарські килими…

— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.

“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.

— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…

— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?

— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.

— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.

— Краще не скажеш.

— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.

— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.

— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.

— Шкода.

— Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.

— З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?

— Хівря є Хівря… — Очі в Перовського хитро блиснули. — Що з неї візьмеш?

— Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?

— Для чого тобі?

— Щоб скоріше спіймати злодія.

— Кинь, зі мною можеш не темнити.

— Я — офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.

— Отже, вважаєш — хтось із знайомих?

— Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.

— Нікого із своїх знайомих не підозрюю, — твердо відповів Перовський. — Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.

— Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.

— Прошу. — Перовський почав, дивлячись на Хаблака немигаючими очима: — Про мій від’їзд знали лише працівники магазину та госпторгу. Все.

— І ніхто більше?

— Так, і ніхто більше.

— А Харитина Никанорівна не казала нікому?

— Не казала. — Він явно не хотів, щоб міліція розшукала злочинців, і відверто знущався з Хаблака.

— Не може бути, щоб отак нікому не казали про від’їзд, — зробив останню спробу майор.

Перовський хитро примружив око.

— Усе на цьому світі можливе, майоре, і ти знаєш це краще за мене. Ще є запитання?

— Нема.

— То вибач, зараз футбол. — Він увімкнув кольоровий телевізор і демонстративно відвернувся від Хаблака.

Майор стримав свої емоції і заховав до теки папір, на якому записував відповіді Перовського. З цим пройдисвітом усе було ясно. Вже змирився з крадіжкою, точніше, не змирився, а, реально зваживши всі “за” і “проти”, дійшов висновку: йому буде гірше, якщо міліція знайде вкрадене. Підуть розмови й неминуче виникнуть запитання: на які гроші придбані норкова шуба, кришталева люстра, килими та інші цінності? Скандалу не минути, а скандал для нього — смерть. Розслідування, зняття з роботи… Якщо ж усе минеться, будуть і нові килими, може, навіть кращі за вкрадені, й шуба, й багато чого іншого.

“Але ж, — злостиво подумав Хаблак, — не минеться, злодія спіймаємо й речі знайдемо”.

Уявив, як лютував Перовський, коли дізнався, що Харитина Никанорівна чесно перерахувала Затуливітрові все, що злодій виніс із квартири. Як лаяв дружину…

Так, не пофортунило вам, малошановний. Та й хто знав, що все так складеться: Харитина Никанорівна повернулася з Молдавії, де відпочивали, просто до Києва, а Володимир Йосипович заїхав до Тернополя, певно, влаштовував якісь справи. Два фатальних дні в його біографії…

Хаблак оглянув обклеєну фінськими шпалерами кімнату Перовського. Згадав, як вони з Мариною самі клеїли шпалери в щойно одержаній квартирі. Звичайно, фінські шпалери кращі за куплені Мариною, а вона їх дістала, можливо, навіть у магазині Перовського. Бо цей сучий син у бруднуватій майці продає дефіцитні шпалери з-під прилавка — потім вони перетворюються на норкові шуби, килими та автомобілі, кольоровий телевізор, по якому зараз Перовський почне дивитися матч київських динамівців. Хаблак і сам із задоволенням подивився б гру, але мусив ще побувати в професора Зими. Одразу занетерпеливився: коли все пройде гладко, встигне ще побачити другий тайм.

Майор вийшов на сходи й зітхнув з полегшенням, коли за спиною клацнули нікельовані кустарні замки на дверях квартири Перовського.

4. Професор Мирон Захарович Зима мав зовсім не професорський вигляд. Хаблак уявляв його високим, з борідкою, у розкішній домашній куртці, а сидів перед ним низенький чоловік з великою лисою головою й подзьобаним віспою обличчям, у білій лляній сорочці з закачаними рукавами й старих штанях. Дружина його, певне, була на голову вищою за професора, ще молодилася, незважаючи на свої сорок з гаком, густо підмальовувала повіки й носила модні вельветові джинси, якими затягувала свої не зовсім уже стрункі форми.

Кімната, де вони сиділи, нагадувала скоріше бібліотеку: стіни суціль заставлені книжковими шафами, книжки та журнали лежали на великому письмовому й маленькому журнальному столах, навіть на дивані. У кімнаті не було нічого, крім книжок та розставлених усюди глиняних чортів. Свічники з чортами, попільнички, просто керамічні чорти, які сміялися, грали на гітарах та гармошках, кривлялися, загрожували, проте зовсім нікого не лякали, а викликали добру усмішку. Це були свої домашні й симпатичні чорти.

Професор палив сигарету з фільтром і скидав попіл просто в широко роззявлений рот одного з чортів.

Спершу Мирон Захарович видався Хаблакові дещо зарозумілим і сухим, прийняв він майора стримано, ввічливо відповідав на запитання, не дозволив собі жодного разу посміхнутися, але всю стриманість його зняло як рукою, коли до кімнати зайшла дружина. Вона присіла на бильце професорового крісла, притулившись до плеча чоловіка стегном, туго обтягнутим вельветом.

Мирон Захарович відразу якось посвітлішав, погладив жінчину руку й пояснив:

— Це, Сашуню, майор з міліції. Він обіцяє шукати наші речі. Товариш, вибачте, я забув…

— Сергій Антонович Хаблак.

— Отож, товариш Хаблак. Він цікавиться, хто міг знати про нашу подорож до Грузії.

Жінка забрала в Мирона Захаровича сигарету, затягнулася двічі й знову встромила її професорові в рот.

— Всі знали, — мовила безапеляційно. — Хіба це таємниця, любий?

— Звичайно, ніяка не таємниця, але інспектора цікавить, так би мовити, вузьке коло осіб, через яких злодії могли б дізнатися про наш від’їзд.

— А-а… — протягнула розуміюче. — Але ж ми не знаємось з поганими людьми.

— Так, — за всіх наших знайомих я можу поручитися, — ствердив професор.

— Перед від’їздом ми влаштовували прийом… — почала нерішуче жінка.

Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.

— Ну, який же прийом, Сашуню, — втрутився, — невеличка вечірка.

— Нехай буде так, — швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, — ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять. У нас уже традиція — збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.

Хаблак нахилив голову.

— І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?

— Так, я ж кажу: традиція.

— Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?

— Ні, — категорично заперечив професор, — ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.

Хаблак збагнув, що припустився похибки.

— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.

Професор замислився й запитувально подивився на дружину.

— Може, ти, Сашуню?

— Сусіди?.. — запитав Хаблак.

— Навряд чи, ми мало знаємо їх.

— Телефонний майстер? — підказав професор.

— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.

— Якого числа це сталося?

— Мироне, коли ми поїхали?

— Другого серпня, люба.

— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.

Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.

— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?

— Ні.

— А сусідню перукарню не відвідуєте?

— Не була жодного разу.

— Кажуть, там непогані майстри.

— Хто каже?

— Моя дружина.

— А ви що ж?..

— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.

— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.

— І манікюр-педикюр?

— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?

— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…

— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?

— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…

— Із злодійською бандою?

— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.

— І цей одинак залазить до нашої квартири?

— На жаль.

Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.

— Щастя, що по квартирах лазять невігласи, — мовив з утіхою. — Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… — Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. — Так, тут дещо є… — пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.

Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився. Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці — справа рук одного й того ж злочинця.

— Дублянку мали нову? — спробував майор перевести розмову на інше.

— Три роки носила. Красива й тепла — шкода.

— Куплю нову, — пообіцяв професор.

— Де дістанеш? — сердито зблиснула на нього очима. — Я за тою два роки полювала. А джинси? Попелясті вельветові джинси, їх привезла мені з Японії знайома балерина, джинси із справжніми срібними заклепками, мрія, а не джинси, єдині на весь Київ… — Вона вимовила це довге речення за єдиним духом, і видно було: пропажа джинсів справді приголомшила її. Не так шкода значно дорожчої французької дублянки та інших вкрадених речей, а ось за попелясті вельветові джинси із срібними заклепками навіть віддала б душу чортові.

Подумавши таке, Хаблак зиркнув на бородатого веселого глиняного диявола, який тримав у високо підведеній руці свічку, мабуть, готувався підсмажити саме таку красуню за вельветові джинси, австрійські червоні чобітки чи модне чорне шкіряне пальто…

Але ж невідомо, хто має рацію: чорт чи жінки, а може, просто винні нерозпорядливі господарники, котрим слід було б давно наробити досхочу вельвету і одягати жінок так, як їм хочеться.

І його Марина з задоволенням носила б попелясті вельветові джинси із срібними заклепками. Марині вони пасували б більше, ніж підтоптаній професоровій Сашуні, яка, либонь, ледь натягувала їх на свої товсті стегна. Але ж такі джинси, кажуть, коштують у спекулянтів мало не стільки, скільки одержує інспектор карного розшуку за цілий місяць боротьби, зокрема, з саме такими спекулянтами. Чи не парадокс?

Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.

А кому приємно топтатися на місці?

Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним — оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.

5. Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.

Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.

— Ну? — тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.

Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.

— Давай сюди, Грицько, — покликав лейтенант. — Швидко і разом з Олежкою.

Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?

Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один — років десяти — одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами — сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака. А другий зупинився на порозі — років шести — семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.

Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.

— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.

Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.

Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:

— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.

— Майор також хоче послухати.

— Невже так цікаво?

— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.

Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:

— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.

— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!

— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?

Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:

— Але ж тягнув…

— Так він же здоровий! — мовив старший.

— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?

— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.

— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.

— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…

— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.

Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.

— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.

— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.

— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?

— Так, у вікнах світилося.

— А ви чому так пізно?

— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.

— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.

— Часто вони вас гукають?

Хлопчаки перезирнулися.

— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.

— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.

— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?

— Певно, так, — кивнув Грицько.

— А де ви гралися?

— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.

— На дитячому майданчику?

— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.

— На столі?

— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.

— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?

— Сам.

— І куди повернув від парадного?

Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.

— Ліворуч.

— До готелю “Славутич”?

— Еге ж.

Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?

— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?

Хлопчаки винувато перезирнулися.

— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.

— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.

— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..

— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?

Малий осудливо махнув рукою.

— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.

— І ви знаєте, коли це сталося?

— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.

— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.

— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?

Грицько поворухнув губами.

— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.

— За два дні, — ствердив той.

— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.

— Цього року до школи йду.

— Невже?

— Правда, і читати вмію.

— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.

Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.

Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:

— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…

— Сорочка якого кольору?

— Світла.

— Біла чи з візерунками?

— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.

— А штани?

— Темні.

— І куди він пішов?

— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?

— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?

— А дорослі не бачили того чоловіка?

— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.

Хаблак підвівся.

— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.

Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:

— Високий. Такий, як ви.

А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!

— І кремезний.

— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!

— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.

— Постараємось.

— І нам покажете?

— Як же нам без вас обійтися?

— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.

Хаблак посуворішав.

— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!

— А ми міліцію покличемо.

— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.

Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.

— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.

— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.

Хаблак рвучко обернувся до дільничного.

— Кажіть.

— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.

Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.

— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?

— Ближче до готелю “Славутич”.

— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?

— Точно.

— Щось у цьому є.

— Шукати оранжевий “Москвич”?

— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.

— То я подзвоню до автоінспекції.

Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.

Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.

— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?

Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.

— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.

— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?

— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.

— І так можна зробити?

— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.

— І багато людей роблять так?

— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…

— Хто?

— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.

Хаблак дістав посвідчення.

— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?

— Лишала, але з сьогоднішнього дня…

— Так, вона повернулася вчора.

— У неї обікрали квартиру. І ви?..

— Шукаємо злодіїв.

— При чому ж тут газети?

— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?

— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.

— І давно листоношею працюєте?

— Дев’ятий рік.

— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.

— Мало не всіх.

— Отакої? — не повірив майор.

— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.

— А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?

— Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.

— І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?

— Звичайно.

— Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?

— Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…

— Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.

— Ну й що? Народну артистку всі знають.

— А які будинки ви ще обслуговуєте?

— Ще четвертий — дріб один, шостий…

— І в шостому кого-небудь знаєте?

— Чому ж ні?

— Капштиків з сорок четвертої?

— Шевця?

— Точно. І що ж вони передплачують?

— “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…

— Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?

— Кілька днів тому.

— І також лишали заяву на пошті?

— У них щось трапилось?

Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.

— Маємо одну заяву… — ухилився від прямої відповіді.

— Так, і Капштикам лишали пошту, — ствердила Левченко.

У Хаблака тенькнуло серце.

— І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?

— В операційному залі.

— І кожен може полізти до неї?

— А від кого замикати? Люди свої, чужі не заходять.

— Які вулиці обслуговує ваше відділення?

— А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари — Русанівський і Давидова.

Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:

— А в квартирі Капштиків бували?

— Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.

— Невже швець читає книжки?

— Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.

Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.

— Живуть вони заможно, — почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.

— Там, Якби й діти були, вистачило б, — категорично заявила поштарка. — Меблі модерні і в килимах уся квартира.

“Килимів, правда, поменшало, — не без єхидства подумав Хаблак, — та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:

— А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?

Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:

— Не до розмов, роботи вистачає.

Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:

— Невже мовчки працюєте?

— Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…

Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:

— Вже й розмовляти заборонено?

— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…

— Провинилися?

— Ні, заяву їхню розслідую.

Поштарка полегшено зітхнула.

— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!

— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?

Поштарка задумалась.

— А що в них цікавого? Звичайний швець…

— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!

— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.

— Й розповіли про їхні достатки?

— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.

— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?

І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:

— Ні, були тільки свої.

Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

— Припускаю таку можливість.

— Сумно.

— Звичайно.

— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…

— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?

— А вам для чого?

— Ну, Марусю, — обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. — Товариш з міліції, і хоче знати…

— Так би одразу й казали, — аніскільки не збентежилась Красовська. — Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!

— Ось ми й ловимо, Марусю, — якомога м’якіше пояснив Хаблак, — і сподіваємось на вашу допомогу.

— Що я можу?

— Відповідати на запитання, — суворо мовив Гапочка, — ось що від тебе потрібно.

— Та я ж не проти… Питайте. Про Зиму хочете? Ні, про Зиму мене ніхто не розпитував.

— Скільки людей не одержували в серпні кореспонденцію? — обернувся Хаблак до Гапочки, але відповіла Красовська:

— Усю шафу завалили. Літо, і люди у відпустках.

— Заяв з двадцять підписував, — уточнив Петро Петрович.

— Ну, припустимо, з Зимою більш-менш ясно, — почав Хаблак, — професор, до того ж відомий, живе заможно, тут злодієві треба лише знати, що нема нікого дома. А Перовський?

Красовська посміхнулася зневажливо:

— Тепер усі знають, завмаг більше за професора має. Ось тільки міліція…

— Ми ще встигнемо обговорити цю проблему, — ввічливо, але твердо зупинив її Хаблак. — А тепер поміркуємо разом. Зима — фігура відома, про нього в газетах пишуть, а Перовському реклама ні до чого. Чи так?

— Звичайно, вони й мене далі передпокою не пускають Коли розписатися треба за бандероль чи лист рекомендований… Але раз таки пустили. Самого не було, а жінка в нього проста, то й до вітальні запросила. Багатство в них велике, люстра кришталева, й для чого такі вішають? І килими всюди, на стінах і на підлозі, все в килимах…

Хаблак згадав, як метляв хвостом Перовський, намагаючись знецінити вкрадене, й запитав:

— І ви про ці відвідини розповіли подругам? Обмінялися, так би мовити, думками?

— А що! Хай усі знають, — задерикувато відповіла Красовська. — Тобі сумка плече відтягує, за день набігаєшся, а про той килим і мріяти не можеш.

— Це вже з іншої опери, — сердито пробуркотів Гапочка, — ти, Марусю, конкретніше, а Перовський нікуди не втече. Принаймні ти спиш спокійно.

— Хочете сказати, що він седуксен приймає? Дуже сумніваюсь.

Ця суперечка могла затягтися надовго, і Хаблак втрутився рішуче:

— Отже, розповідали подругам про квартиру Перовського? Тільки на пошті чи деінде?

— На пошті, звичайно… — Красовська задумалась. — Ще чоловікові. Більш нікому.

— А хто чув на пошті?

— У нас сторонніх не буває.

— Тільки ваші дівчата?

— Чому — дівчата? Ще й студенти.

— Які студенти, — щиро здивувався Хаблак.

— А котрі “Вечірку” розносять.

— Кадрів не вистачає, — пояснив Гапочка, — мусимо брати студентів на півставки. Розносять “Вечірній Київ”.

— І багато студентів?

— Шестеро.

— Ледачі, — категорично заявила Красовська, — Я скільки разів казала: четверо моїх клієнтів поїхали у відпустку, заяви лишили, а студенти все одно їм “Вечірку” носили. Професор скаржився: повну скриньку натовкли.

— Так… — напружився Хаблак. — І всі шестеро студентів чули вашу розмову про квартиру Перовського?

Красовська стенула плечима.

— Не пам’ятаю.

— Спробуйте пригадати, Марусю, — я вас дуже прошу пригадати, хто з них був тоді на пошті.

— Вони іноді тут крутяться.

— І все ж!..

Красовська наморщила чоло.

— Ну, був отой високий і рудий, Кирило, здається

— Кирило Тарапута, — пояснив Гапочка, — студент будівельного інституту.

— Ще Віктор і Тома.

— Віктор Саєнко й Тамара Теплицька, — знов утрутився Гапочка. — З політехнічного.

— І Микола Шило, з інституту культури.

— Всі?

— Так, рудий пізніше прийшов, а ті спочатку.

— А не намагався хтось із них розпитувати вас?

— Ні.

— Ви певні?

— Здається, ні. Тома тільки питала про меблі. Сама в гуртожитку мешкає і на спідницю не має, а меблями цікавиться.

“Меблі з хати так просто не винесеш”, — подумав Хаблак і запитав:

— Зараз хтось із студентів є тут?

— Вони увечері приходять.

— Але ж розмова про квартиру Перовського відбулася вранці. Я правильно зрозумів?

— Еге ж. Тільки того дня Петро Петрович нараду проводив. І всіх покликали.

Хаблак подумав, що до вечора є час зібрати відомості про студентів-поштарів і, попередивши Красовську й Петра Петровича про секретність їхньої розмови, поспішив до дільничного. Звідти подзвонив полковнику Каштанову — той пообіцяв “натиснути” на автоінспекцію, щоб не барилася з розшуком оранжевого “пікапа”. Вони поговорили трохи про хід розслідування. Буквально через кілька хвилин полковник одержав адреси всіх учасників “квартету”. Троє з них мешкали в гуртожитку, четвертий, Кирило Тарапута, на приватній квартирі поблизу станції метро “Лівобережна”. Туди можна було дістатися за кілька хвилин, і Хаблак сів на один з численних жовтих “Ікарусів”, які ходили набережною до “Лівобережної”.

6. Біля станції метро, як завжди, юрмилися люди. Гуркотіли голубі поїзди, по шосе, що вело до Броварів, рухався безкінечний і шумливий потік автомобілів — сиза хмара відпрацьованого пального висіла над ними.

За шосе починався новий житловий масив — дев’яти- й шістнадцятиповерхові білі будинки, широкі проспекти, сквери, клумби з трояндами й декоративними кущами. Але поміж висотними красенями й асфальтованою стрічкою шосе якимсь чудом зберігся шматочок старої слобідки: одноповерхові будиночки, старі халупи, оточені фруктовими садами й високими дерев’яними парканами. Серед них в’юнилися вузькі піщані завулки, більшість парканів вражала своєю чорнотою і залишавілістю.

Будинки виглядали з-за парканів також якісь самотні й сумні, давно не ремонтовані. Та й кому спаде на думку ремонтувати їх, коли все одно через рік — два все тут знесуть, і на місці цього патріархального запустіння зростуть багатоповерхові будинки. Мабуть, цей прогрес цілком закономірний, і жити в сучасній комфортабельній квартирі зручніше, ніж у допотопних халупах без гарячої води й каналізації. Хаблак, звичайно, розумів це, однак йому завжди було сумно дивитися на вишневі сади, старі яблуні й величезні груші, які люди так дбайливо плекали десятиріччями.

Навіть похмурий вигляд приречених халуп, які немов плакали й скаржилися на невдячність господарів, котрим вони давали тепло й затишок, пригнічував і наводив на думки про людську безжалісність та прагматизм.

Хаблак зупинився перед однією з давно не фарбованих хвірток, вона навіть не зачинялася і нудотно порипувала на іржавих завісах. З хвіртки на нього вищирилася намальована грізна собача морда, попереджаючи, що в садибі його зустріне злий пес. Та ні гавкотні, ні гарчання Хаблак так і не почув, навіть собачої будки ніде не було видно. Либонь, старий пес уже подох, а заводити нового не було сенсу. Та й хто із злодіїв зазіхатиме на цю злиденну халупу?

Подумавши таке, майор посміхнувся: певно, одна кришталева люстра Перовського коштувала половину цієї садиби.

Жінка в довгій вилинялій спідниці, яка порпалася на грядках, відірвалася від роботи й допитливо подивилася на Хаблака.

— Кирила можна? — запитав майор.

Жінка махнула рукою в бік Дніпра.

— Купається, — пояснила. — Але обіцяв скоро повернутися. А ви звідки?

Хаблак устиг підготуватися до такого запитання.

— З міськкому комсомолу, — сказав упевнено. — З комісії по перевірці матеріальних умов студентів. — Це звучало досить переконливо, обумовлювало будь-які запитання і в той же час не вимагало від Хаблака ніяких пояснень. А найголовніше: якщо Кирило Тарапута причетний до квартирних крадіжок, навряд чи такий візит насторожить його.

Жінка полишила грядки й пішла до ганку, де одразу ж узялася мити руки. Вона робила це старанно, і стержень умивальника раз по раз дзеленчав у такт її рухам. Мовчки обтерла руки й лише тоді обернулася до Хаблака.

— Проходьте, будь ласка.

Майор умостився на табуретці під високою грушею. Плоди звисали низько, він міг дотягнутися до них рукою і раптом йому до смерті захотілося зірвати червоно-жовту, налиту соком грушу. Подумав: коли востаннє отак-от сидів під плодовим деревом? Либонь, дуже давно. А груші купував або в магазині, або отут зовсім поруч на базарчику біля станції “Лівобережна”. Мабуть, ця акуратна тіточка продала там не один кошик своїх апетитних жовто-червоних груш, добре знає їм ціну, особливо таким-от свіжим, просто з дерева.

— А ви пригощайтеся, — наче вгадала його думки тіточка й поставила поруч просто на землю велику миску, повну груш і яблук. — Нині вродило.

Але Хаблак усе ж потягнувся до груші, що дражнила його з обважнілої гілки.

— Можна?

Тітонька засміялась розуміюче.

— Рвіть, — дозволила добродушно і якось весело. Й запитала раптом: — Скучили по селу?

Хаблак не встиг відповісти, бо саме вкусив м’який ароматний плід, лише кивнув, і тітонька додала впевнено:

— Отак усі міські. Немов диво якесь: груші на дереві. Звикли до обмитих, ще й окропом обшпарених, на тарелях поданих, а побачать на дереві — стають як діти.

Хаблак радісно посміхнувся у відповідь, охоче погоджуючись навіть з таким порівнянням. Він потягнувся ще за одною грушею, з’їв її, дістав свіжу хусточку і обтер пальці. Оця хусточкова свіжість наче знову повернула його від сільської патріархальності до міської суворості — майор навіть устиг внутрішньо поіронізувати з цього й подумати, що справжній селюк просто обтер би пальці об уже засмальцьовані бавовняні штани…

Але запитав стримано й діловито:

— То як живе у вас студент Кирило Тарапута?

— А в нього й попитайте… — лукаво зблиснула очима тітонька.

Хаблак збагнув, що студенту Кирилу Тарапуті живеться тут непогано. Принаймні груш, яблук та слив наїдається досхочу, що у скромному студентському житті важить не так уже й мало.

— Попитаємо, — одповів строго, немов не збагнув отого доброзичливого підтексту, який був закладений у тітчиних словах. — Він куток знімає чи кімнату?

— А подивіться.

Тітонька вказала на розчинені двері, і Хаблак одразу скористався з її гостинності. Через чисто прибрану невеличку засклену верандочку зайшов до темнуватої, з двома маленькими віконечками кімнати, довгої і поділеної навпіл шафами — вони відділяли невеличкий закут, де стояли просте металеве ліжко й пошарпаний письмовий стіл, між ними ледь вміщалася старовинна, з гнутої лози, етажерка з кількома десятками книжок, як устиг помітити Хаблак — переважно підручниками. Все тут, у довгій кімнаті перед закутом і в самому студентському кутку за шафами, вражало чистотою і бідністю. Не було в кімнаті ні модерних сервантів із сервізами, навіть дивана, тільки старомодна, невідомо яких часів кушетка, обтягнута коричневою витертою по кутках цератою, і круглий стіл, вкритий не менш старомодною плюшевою скатертиною з китицями.

Хаблак, не питаючи дозволу, підійшов до закутка з металевим ліжком, критично оглянув його.

— Тіснувато, — мовив несхвально.

— Наче в гуртожитку краще? — не погодилася жінка. — Двоє—троє в кімнаті, й за це треба дякувати…

— Але ж там і душ, і туалети!

— А лазні для чого? Кирило у фінську їздить, каже, ванни йому до шмиги.

Хаблак уявив, як щоранку плюскотиться під холодним душем у обкладеній білими кахлями ванній, і заперечливо похитав головою.

— Скоро вас зносять? — запитав.

— Кажуть, на той рік. Шкода.

— Чого ж шкода, нову квартиру одержите.

Жінка безнадійливо махнула рукою.

— Нам і тут гарно.

Хаблак згадав, як рвав спілі груші з дерева поруч з ганком, і подумав, що, може, вона все ж має рацію. Швидко оглянув кімнату, та очі не затримались ні на чому: тут явно не було жодної речі із вкрадених на Русанівці. Та й сама тітонька аж ніяк не була схожа на господарку так званої хати.

— Ми з Кирилом добре живемо, — сказала з гідністю. — Він хлопець не гулящий, і я за ним доглядаю. В нас і харчується. Сніданок і вечеря — карбованець за добу, хіба це дорого? Скажу тільки вам, — мовила довірливо, — собі на збиток, але чи варто рахуватися? Нам з Кузьмичем вистачає, Кузьмич — це чоловік мій, він слюсар найвищий, двісті з гаком на місяць, та й я дев’яносто, куди гроші діти? Бачили, овочі й фрукти маємо, всього вистачає…

— Скільки берете з Тарапути за куток? — запитав Хаблак офіційно.

— Двадцять на місяць… — Жінка подивилась на майора з тривогою, чи не забагато, й додала: — Але ж і постіль моя, і все інше…

— Нормально, — схвалив Хаблак, і жінка одразу полегшено зітхнула. Потім запитав: — Непогано з чоловіком заробляєте, чому ж, — обвів рукою кімнату, — так бідно?..

Жінка посміхнулася поблажливо й відчинила двері до ще одної кімнати, Хаблак зазирнув туди й зупинився вражений: модерна полірована спальня з горою подушок на двоспальному ліжку і якимись статуетками на трюмо.

— Для нової квартири, — пояснила господиня. — А так би ніколи. Знаєте, — мовила роздумливо, — для кожного житла свої меблі. Ми ще до війни тут мешкали, будинок батько мій ставив, потім німці палили, та вціліло якось. І меблі ще батько почав купувати, а які тоді були достатки? Та й меблі які? Ліжка залізні та шифоньєри з дзеркалами — й ті до нашої халупи не пасували. А зараз блищить усе, бачите, тут як на корові сідло, стіни перекособочені, не ремонтовані, куди ж на слобідку меблі завозити?

В її словах була незаперечна істина, і Хаблак запитав:

— Де нову квартиру хочете одержати?

Жінка пожвавішала.

— А тут, звичайно. Он скільки будують, два кроки до Дніпра, й ми вже звикли. Нам дві кімнати мусять дати.

— Хіба Тарапута прописаний?

— Тимчасово, на місці сина. Син наш в армії, то й Кирила замість нього взяли, щоб місце порожнє не лишалося. І нам веселіше.

Хаблак набрав офіційного тону:

— Бачу, Кирилові Тарапуті у вас непогано. Скажіть тільки, як він? Компанії до вас не водить? Знаєте, сучасна молодь…

— Ні, — відповіла одразу й твердо, — Кирюша не такий. Вчиться добре, увечері працює і ще десятку щомісяця матері посилає. Із своїх достатків… А мати в нього десь на Одещині, хвора, а пише — не треба твоїх грошей, якось і без них переб’юся… Та Кирило впертий… Каже, краще не доїм, а матері… Ну, поки в нас, голодний не сидітиме…

— Друзі до нього заходять?

— Я сама йому бідолашному кажу: хлопців би колись запросив, може, дівчину маєш? Ні, каже, тітонько Тасю, це мене так звуть, є в мене один друг, в наступному році повернеться з армії, то познайомлю.

— Може, на стороні гуляє?

— Та що ви? У нього все розписане — інститут, заняття й робота. До першої ночі над книжками сидить, бідний. І що в цих книжках, от мій чоловік не дуже то й читає, а більше як інженер одержує… Кирило ж своєї: школа в селі поганенька й мусить надолужувати. На Дніпро тільки збігає, от і всі веселощі.

Тут було все ясно, і Хаблак вирішив не втрачати час на чекання Кирила Тарапути. Лише запитав про всяк випадок:

— А одягається як? Може, останнім часом придбав щось? Знаєте, молодь усяке полюбляє — джинси, шкарпетки яскраві, сорочки…

Жінка рішуче розчинила шифоньєр.

— Дивіться, — тицьнула пальцем у обшарпану валізу, що сиротливо лежала на дні шафи попід костюмами й сукнями, котрі явно не могли належати хлопцеві. — Усе його добро. Ще жодного власного костюма не мав, на селі з матір’ю важко жили, а зараз, це він нам з чоловіком признався, по п’ятірці відкладає, незручно все ж перед іншими в інституті. — Хитро підморгнула майорові й мовила, понизивши голос, немов хтось міг почути їх: — Ми з чоловіком так вирішили: з грошей, що він за квартиру платить, по десятці відкладати, бо із своїх п’ятірок довгенько новий костюм шитиме. А нам зайва десятка вроді ні до чого.

Хаблак вийшов на веранду якийсь умиротворений: воістину незбагненні межі людської доброти й чуйності. Спустився рипучими, розхитаними сходами й пішов до перехнябленої хвіртки й вищиреною собачою мордою, але тітонька наздогнала його й сунула в кишені з півдесятка груш — найбільших і найсоковитіших.

— То що передати Кирилові? — запитала.

— Усе гаразд, — твердо одповів майор.

7. Хаблак зупинився перед дверима тридцять сьомої кімнати й зачекав, поки підійде комендант — низький огрядний чоловік у широченних штанях, куплених у магазині “Богатир” або пошитих на замовлення: комендант виглядав якимсь колобком, і майор подумав, як важко господарювати з таким черевом, не кажучи вже про зав’язування шнурків на черевиках чи одягання шкарпеток.

Нарешті комендант, важко дихаючи, зупинився біля Хаблака і подивився на нього круглими світлими очима. Все в цьому чоловікові було заокруглене: над величезною кулею черева притулилася маленька лиса кулька голови, круглі рожеві вуха весь час рухалися, а два круглих підборіддя сягали мокрих од поту грудей, бо шиї комендант просто не мав.

— Зайдемо? — запитав Хаблак недбало, начебто йому й не хотілося заходити до кімнати, хоча саме заради цього вже з півгодини тягав спітнілого коменданта поверхами гуртожитку.

У тридцять сьомій мешкала Тамара Теплицька.

Комендант владно погрюкав у двері, як і належить начальству, хоча — майор устиг переконатися в цьому — був людиною м’якою, делікатною і навіть сором’язливою. Всіх студентів вважав розумними, старанними й слухняними, всім усміхався однаково лагідно, й дивно було, як утримувався на посаді коменданта, де потрібні принциповість та суворість.

Хтось обізвався.

Комендант потягнув на себе двері й загородив животом вхід. Хаблак зазирнув до кімнати: звичайний студентський покій з трьома ліжками, шафою і тумбочками. Зовсім як у всіх інших кімнатах, коли не зважати на етажерку з книгами й підвіконня, завалене також книжками.

На столі лежало кілька цінних книжок, за які на ринку платили принаймні в кілька разів дорожче.

Комендант пройшов до кімнати, одразу вмостився на стільці й мовив дівчині, яка підвелася, тримаючи в руках книжку:

— А ти все читаєш лежачи, Тамаро, ніщо на тебе не впливає…

Дівчина поклала розкриту книжку на подушку, відірвалася від неї з явним небажанням, потягнулася ліниво, як кішка, але, побачивши Хаблака, засоромилася й осмикнула спідницю.

— За вечір з газетами набігаєшся, — пояснила якось нехотя, — ніг під собою не чуєш.

— А не бігай. Стипендії мало?

— Мало.

— Тобі ж ще батьки гроші висилають.

— То й що?

— Могла б обійтися.

Дівчина посміхнулася лагідно, як посміхаються малій дитині, котра ще нічого не тямить.

— А книжки? — запитала.

— У бібліотеці мало?

— Там, Василю Петровичу, на гарну книжку черги.

— Дочекаєшся.

— А-а, терпіння нема.

— Отакої, вас, молодих, завжди нетерплячка підводить, — пробуркотів комендант явно лише для порядку. — А я, Томо, з товаришем… Міськком комсомолу гуртожитки перевіряє, як студенти живуть, які у вас претензії…

— До вас, Василю Петровичу, — сказала, дивлячись просто у вічі Хаблакові й адресуючи відповідь саме йому, — у нас нема ніяких претензій.

— Задоволені? — Хаблак ступив до столу й узяв книжку в сірій палітурці: однотомник Івана Буніна, він би й сам із радістю придбав таку, навіть намагався дістати через знайомих, але безрезультатно.

— Задоволені, — ствердила дівчина категорично, і Хаблак зовсім не здивувався: цю категоричність у позитивній оцінці коменданта чув уже в трьох попередніх кімнатах.

— А вас Томою звуть?

— Тамара Теплицька. — Вона не схвалювала його фамільярність.

— Івасюк, — представився майор. — Отже, у вас скарг нема. — Це прозвучало не без іронії, і дівчина те одразу збагнула.

— Чому ж нема? — одповіла й поправила розкуйовджене від лежання волосся. — Мені книжкова шафа потрібна чи стелаж. Проте від Василя Петровича це не залежить.

— Так, не залежить, — ствердив комендант із щирим жалем, і Хаблак зрозумів, що він із задоволенням, якби мав хоч найменшу можливість, поставив би Теплицькій шафу.

— До ректорату зверталися?

— Обіцяють, та обіцянка — цяцянка…

— Зрештою, — широко посміхнувся Хаблак, — ви й без стелажів обходитеся. Скоро кінчаєте?

— На п’ятому.

— Ось бачите, через рік поїдете за призначенням.

— Тома в аспірантурі лишиться, — переконано вставив комендант.

— Скажете таке… — знизала плечима, проте видно було, що комендантові слова не зовсім розходяться з її власними планами.

— Де дістали? — погладив Хаблак сіру палітурку бунінського тому.

— Півдня в черзі стояла.

— А я подумав: на руках…

— Овва! — вигукнула розпачливо. — Знаєте, скільки там спекулянти деруть!

— Догадуюсь.

— Чого ж питаєте? Там і докторської зарплати не вистачить, не тільки стипендії.

— Василь Петрович казав: десь працюєте…

— Хіба заборонено?

— Але ж на п’ятому курсі…

— Менше спати треба, — категорично обірвала дівчина. — І на танцюльки ходити.

— Тома в нас відмінниця, — пояснив комендант.

Хаблак відступив до дверей; і тут усе зрозуміло, й слід було йти далі, хоч, чесно кажучи, хотілося сісти до столу й трохи побалакати з цією йоржистою дівчиною. І Хаблак розпрощався з нею, відчуваючи полегшення від того, що навіть тінь підозри не закралася в нього під час відвідин тридцять сьомої кімнати.

У кінці коридора, якраз біля кімнати Віктора Саєнка, стояли два хлопці й цікаво дивилися, як наближаються до них комендант і незнайомий молодик. Василь Петрович підкотився до них, як колобок, потиснув руки й запропонував:

— Запрошуйте в гості, а то все одно самі зайдемо.

Один із хлопців кахикнув у кулак і заперечив:

— Та в нас… Так би мовити, не чекали гостей…

— Не прибрано?

— Має місце.

— Ну коли я навчу вас порядку! — удавано розсердився комендант. — Хто черговий?

— Я.

— Запишемо тобі, Стьопо, догану. І бюлетень обов’язково випустимо.

— Чого ж так?

— Бо не вперше, Стьопо, і тому, що ганьбиш нас перед сторонніми.

— Я виправлюсь, Василю Петровичу, не безнадійний, самі ж знаєте!

Комендант, не відповідаючи, незручно, животом штовхнув двері й протиснувся до кімнати, незадоволено наморщивши носа.

— Так… — зупинився посередині, розставивши короткі ніжки, котрі якимсь чудом тримали його огрядне тіло. — Ліжка неприбрані, накурено…

— Провітрили ж! — заперечив хлопець.

— Вас тут четверо? — ступив до кімнати Хаблак і відразу подумав, що безглуздіше запитання навряд чи можна було поставити: чотири ліжка, на двох з яких, видно, щойно лежали Стьопа з товаришем, самі свідчили про кількість мешканців кімнати. Однак хлопець відповів, зовсім не здивувавшись:

— Четверо. Ми з Тимком, — вказав очима на товариша, — ще Олесь Хом’як і Вітя Саєнко.

— Добре, — схвалив Хаблак, буцім Степанове повідомлення справді мало якесь принципове значення. — І як ви живете?

Степан подивився на нього уважно, потім зиркнув на коменданта, видно, той подав йому якийсь знак, бо хлопець збагнув: гуртожиток відвідало якесь начальство, і відповів, дивлячись на Хаблака ледь не віддано:

— Ми живемо дуже гарно. Все у нас в порядку і жодних скарг нема.

— Але ж сам комендант скаржиться на вас!

— А ми виправимось.

— Так, вони виправляться, — ствердив Василь Петрович. — Чудові хлопці!

— У вас усі чудові, — начальницьким тоном заперечив Хаблак і сів до столу, відсунувши на край паку паперів. — Отже, живете нормально?

— Нормально, — повторив хлопець не без глузливого підтексту.

— І нічого?.. — Хаблак багатозначно клацнув пальцями. — Жодних інцидентів?

— Що саме маєте на увазі?

— Випивки.

Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:

— Ні-ні!

— І не галасуєте?

— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…

— Без галасу?

— Трохи буває.

— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.

— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.

— Домовляєтесь?

— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.

— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.

— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.

— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.

— Брехня! — рішуче перервав його Степан.

— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.

— Начебто… — протягнув Степан.

— Не начебто, а точно! — швидко перебив його майор. — Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?

— Ну, бачили…

— Хто приносив?

— Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…

— Хто?

— Вітя… Віктор Саєнко з радіотехнічного. Приніс велику валізу, жовту й з ременями.

— Повну?

Хлопці знов перезирнулися.

— Певно, бо важка.

— Звідки знаєте?

— Пробували.

— І де Саєнко? Валіза?

— Поїхав. До Богуслава поїхав, батьки в нього там.

— І валізу захопив?

— Звичайно.

— Пригадайте, коли саме приніс валізу Саєнко?

— Але ж, — розгублено підвів брови Степан, — для чого вам? Не все одно — валіза якась, кому яке діло?

— Виходить, є діло, — обірвав його Хаблак. — Прошу пригадати, якого числа Саєнко приніс валізу до гуртожитку.

— Шістнадцятого серпня, — сказав раптом другий хлопець, що до цього стояв мовчки. — Я точно запам’ятав: п’ятнадцятого в мене день народження, а наступного вечора Вітя з’явився. З валізою.

— І не пояснював, що за речі?

— Казав: дядько щось родичам до Богуслава передав.

— І довго валіза у вас стояла?

— А Вітя тільки вчора поїхав.

Хаблак швидко підрахував: квартиру професора Зими обкрадено приблизно п’ятнадцятого — шістнадцятого, а Коральової двадцять шостого серпня. Саєнко побоявся принести речі Корольової до гуртожитку, міг залишити їх у вокзальній камері схову, а вчора забрав чемодан з гуртожитку та подався до Богуслава — збувати крадене.

— Коли Саєнко обіцяв повернутися? — запитав.

Степан мовчки знизав плечима й подивився на товариша: видно, шкодував, що виказали Віктора невідомому й доскіпливому чоловікові.

— Післязавтра початок навчального року, — тільки й одповів.

Хаблак трохи подумав, потім підійшов до дверей і щільно зачинив їх.

— Ви, хлопці, дружинники? — запитав.

І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.

— Так, — одказав.

— Можна на вас покластися?

— Степан у нас член комсомольського комітету, — втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.

— То більше, — пожвавішав Хаблак, — мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.

— Прошу… — без особливого ентузіазму мовив Степан.

— Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?

— Це ви даремно, — зупинив його Степан. — Віктора не треба підозрювати.

— Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.

— Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.

— Але ж ви не відповіли…

— Ні, — раптом люто видихнув Степан, — не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!

— Для чого стільки емоцій? — застережливо підвів руку Хаблак.

— А якби звинуватили вашого друга?

— Ми ще нікого не звинувачуємо.

— Знаємо, тільки дай зачіпку…

Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно:

— Прошу відповідати на запитання.

— А ми відповіли… — Степан зиркнув на товариша, і той стверджувально кивнув.

— Кажете, жовта валіза з ременями… — мовив раптом невпевнено. — А я ще допомагав Вікторові донести її до таксі!

— Толю!.. — підвищив голос Степан, і хлопець затнувся.

— Правду кажіть! — наказав майор.

— Усе чесно, — Степан приклав долоні до грудей, — не помічали ми за Віктором нічого поганого. Уже три роки разом живемо, пуд солі з’їли…

— Ну й слава богу, — посміхнувся Хаблак. — Прошу тільки про нашу розмову нікому й слова.

Він залишав гуртожиток з якимсь подвійним почуттям теплоти до хлопців, які вміли цінувати дружбу, й гіркоти за те, що життя іноді підносить зовсім несподівані сюрпризи й доводиться розчаровуватися в найближчих друзях.

8. Як виявилося, комендантом гуртожитку інституту, де вчився Миколо Шило, працювала дружина одного із співробітників карного розшуку. Вона знала Хаблака, й це, зрештою, було на користь справі, бо майор міг вести розмову без усякої дипломатії. Тому він і запитав Марію Арсенівну прямо, що являє собою студент Микола Шило, як поводиться і якої думки про нього керівництво інституту й особисто вона, Марія Арсенівна.

Комендант аж ніяк не знітилася, коли Хаблак зарахував її до інститутського керівництва, мабуть, і насправді вважала себе приналежною до еліти, бо зручно вмостилася в м’якому кріслі, закинувши ногу на ногу, й запалила довгу сигарету з фільтром.

Марія Арсенівна була навдивовижу схожа на свого чоловіка, Хаблакового начальника — підполковника Худякова. Така ж гостролиця, худа й, напевно, категорична в судженнях. Хаблак подумав, що чоловіки часто добирають дружин за своєю подобою, а жінки іноді за довгі роки сімейного співіснування наче розчиняються в чоловіках, стають зовсім схожими на них і в поведінці, і в манерах, і навіть у способі мислення.

Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:

— Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… — Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.

Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:

— То що можете сказати про Шила?

— Але ж ви даремно не цікавитесь?.. — Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.

— Ну, знаєте, нема диму без вогню, — ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.

— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.

— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.

— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. — Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.

З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.

— А стипендію Шило одержує? — запитав.

— Звичайно.

— Певно, й батьки допомагають?

Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:

— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.

— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.

— А він гроші на ощадну книжку складає.

— Звідки знаєте?

— Сам показував.

— Користуєтесь авторитетом?

— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.

Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.

— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.

— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.

— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?

— Ні.

— Упевнені?

— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.

— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.

— Студенти Петрусенко й Гуцков.

— Можна з ними побалакати?

— Зараз викличу.

— Краще б у кімнаті.

— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.

Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.

— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.

Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.

— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.

Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.

— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.

— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.

— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.

Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:

— Порядки хороші, й ми задоволені.

— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.

Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.

— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?

— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.

— Товаришуєте?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?

— До телефону вас.

— Скажи, щоб пізніше.

— Так там Сидір Андрійович!

— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.

Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.

— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:

— Ви по скаргах?

— Пишете?

— Ми — ні.

— Інші?

— Усяке буває — нам не по десять років…

— Аж по двадцять!

— І навіть батьки більше довіряють.

— Дай вам волю…

— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!

— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.

— Одна втіха.

— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?

— Що нам ділити?

— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.

— Є такий… Шило…

— Кажете, ніби кислого ковтнули.

— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.

— Це чому ж?

— Наші справи.

— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.

— Не дружний, а показушний.

— Чого так? Хіба Шило?..

— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…

— Негарно — про товариша…

— Який він нам товариш? Жлоб!

— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.

— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.

— В чому ж це проявляється — жлобство?

— А в усьому. Лінія поведінки.

— Як так?

— Ви у гуртожитку мешкали?

— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…

— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.

— Так, сховатися не можна.

— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…

— А як же інакше?

— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…

— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.

— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…

Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:

— А ви ж що?

— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…

Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:

— А він? Скандалив?

Гучков розвів руками.

— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…

— Мовчки? — не повірив Хаблак.

— Ані слова…

Майор покрутив головою.

— Ого!

— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…

— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.

— Що тут цінового?

— І все ж…

— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.

— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?

— Просто зажерливий. Усього йому мало!

— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.

Однак у житті буває все, хто-хто, а Хаблак знав це краще за багатьох, і він розпрощався із студентами, вирішивши придивитися до Миколи Шила.

Так, саме до Шила й Саєнка. Бо Саєнко і його велика жовта валіза, яку бачили в гуртожитку, наводили майора на певні роздуми…

9. Сагайдачний подивився на Хаблака мало не врочисто. Видно було, що лейтенант має приємні новини, однак Хаблак зупинив його і взявся крутити телефонний диск. На щастя, полковник Каштанов нікуди не відлучився, і майор зітхнув з полегшенням, почувши в трубці його спокійний бас.

Хаблак доповідав Каштанову, косо дивлячись на Сагайдачного. Інспектор слухав уважно, видно було, не пропускав жодного слова, і мовлене майором справді зацікавило його Хаблак домовився з полковником про встановлення нагляду за Віктором Саєнком та Миколою Шилом, поклав трубку і лише тоді звернувся до Сагайдачного:

— У вас лейтенанте, все на обличчі написане. Кажіть уже, що саме трапилось.

— Знайшли шофера оранжевого “Москвича”.

Новина була варта уваги, і Хаблак запитав нетерпляче:

— Де ж він?

Сагайдачний зиркнув на годинник, для чогось подивився на стелю. Тепер він явно відплачував майорові його ж монетою. Проте Хаблак удав, що нічого не помічає.

— Хвилин через п’ять — десять мусить приїхати, — нарешті доповів Сагайдачний. — Він живе неподалік, а машина обслуговує телеательє. Розвозить телевізори. До речі, двадцять шостого шофер поставив її в гараж після дев’ятої вечора.

— Прізвище?

— Григорій Сидорович Самусь.

— Знає, чому викликають?

— А дуже просто, — хитро примружився Сагайдачний, — я у них в ательє рознос учинив: скарги, мовляв, на обслуговування, ліві рейси… До речі, чаю хочете?

Хаблак хотів не тільки чаю: за весь день з’їв лише два пиріжки біля станції метро. Чай з домашніми бутербродами Сагайдачного видався йому ледь не царською їжею, жував справді смачні з часником котлети й зовсім розчулився, коли лейтенант висипав на стіл з поліетиленового кулька домашнє печиво. Сагайдачний не без пихи повідомив, що зроблене воно лише вчора ввечері, бо його дружина полюбляє тільки все свіже й смачне. Мабуть, смаки Сагайдачного не розходилися із смаками його жінки, це було видно з круглої лейтенантової фізіономії, яка просто випромінювала благодушність

Хаблак з’їв мало не половину домашнього печива, коли в двері постукали, й до кімнати, не чекаючи дозволу, зайшов хлопець у шкіряній куртці й такій же чорній шкіряній кепочці — вона лежала в нього на самісінькій маківці й трималася якимсь чудом. Однак хлопця аніскілечки не турбувало це: зупинився посеред кімнати, подивився на Хаблака й Сагайдачного маленькими нахабними очима й запитав, цмокнувши губами:

— Ну, чо’ кликали?

— Ви хто? — запитав майор.

— Чо’ кликали, питаю.

— Ви Самусь?

— Ну, Самусь, то чо’?

— Шофер телеательє?

— Точно.

— Сідайте, — підсунув хлопцеві стільця Хаблак.

— А чо’ сідати? Нема коли розсиджуватись.

— Доведеться. Григорію Сидоровичу, трохи затриматись. — Хаблак дістав зі столу якусь теку, що першою потрапила до рук, розв’язав мотузки й удав, що вивчає папери. Нарешті витягнув аркуш, любовно погладив його долонею і мовив, пильно втупившись у шофера:

— Так, виходить, шановний… Не дуже добре, отже, виходить, і розмова в нас серйозна…

— Ну чо’! — аніскілечки не злякався Самусь. — Чо’, я вас питаю, до людей чіпляєтесь?

— Ми, шановний, ні до кого не чіпляємось, а перевіряємо заяви й скарги трудящих.

— А я чо’, не трудящий?

Хаблак зміряв хлопця з ніг до голови затяжним поглядом наче справді розв’язував для себе цю проблему, проте, либонь, так і не зміг розв’язати, бо промовчав. Погортав ще папери в тещ й нарешті запитав:

— Коли у вас кінчається робочий день, Григорію Сидоровичу?

Хлопець нарешті рвучко зірвав з маківки кепочку, сердито вдарив нею по коліну.

— А цього навіть господь бог не знає, — вигукнув люто. — Ви б краще в начальства попитали!

— Попитаємо, коли знадобиться. А зараз прошу відповідати вас.

— Ну, о сьомій.

— Тобто на початку восьмої машина мусить стояти в гаражі?

— Ну, мусить.

— А скажіть, будь ласка, де вона стояла двадцять шостого серпня між восьмою і дев’ятою вечора?

Очі в хлопця злодійкувато забігали.

— А чо’? — запитав. — Самі кажете: в гаражі…

Хаблак підсунув до себе чистий аркуш паперу і взявся за ручку.

— Так і запишемо, — мовив. — Отже, ви твердите, що ваш “пікап” номерний знак КИА 76–20 двадцять шостого серпня між двадцятою та двадцять першою годинами стояв у гаражі?

— А чо’?

— Твердите?

— А я, може, забув… І для чо’ все це вам?

Хаблак відклав папери й повернувся до Самуся.

— Досить займатися дурницями, Григорію Сидоровичу, — сказав жорстко. — Бо можете програти. Ми розслідуємо кримінальну справу, й прошу чітко відповідати на всі запитання.

— Кримінальну справу? — не повірив хлопець. — При чому ж тут я?

— Ось це ми зараз і з’ясовуємо. То коли поставили машину в гараж?

Напускне нахабство одразу злізло з Самуся. Нахилився до Хаблака, догідливо зазирнув йому у вічі.

— Так у мене ж машина поламалася, — пояснив. — Хрестовина на кардані полетіла, й довелося міняти. А це знаєте скільки часу?

— Де ваша машина зараз?

— Тут, — кивнув на вікно.

Хаблак непомітно підморгнув Сагайдачному.

— Викликайте експерта, — наказав, — перевіримо правдивість свідчень товариша Самуся.

— Для чо’ експерта? — здивувався той.

— Щоб точно встановити, чи міняли недавно хрестовину.

— Ну чо’ причепилися до людини? Міняв — не міняв, яке це має значення?

— Певно, не має, — легко погодився Хаблак. — Нас хрестовина не цікавить, нам треба знати, де стояла машина двадцять шостого між восьмою і дев’ятою вечора.

— Ну, стояла… Біля четвертого дому на набережній, то чо’? Не можна?

— Так і запишемо, — байдуже погодився Хаблак і справді записав. — І чому ж вона там стояла?

— А-а… — махнув рукою Самусь, — причепився один, ну, знайомий, йому холодильник та ще різне барахло з Сирця треба було підкинути. Не хотів я, однак, кажу, причепився…

— Хто такий? З якої квартири?

— А із сто п’ятої, на четвертому поверсі, солідна людина, художник чи в газеті працює, якби знав, то ніколи б у житті… — Самусь енергійно провів ребром долоні по горлу, що мусило означати його щирість.

— Коли поїхали на Сирець?

— Близько сьомої. Ну, поки туди й назад, ще повантажили холодильник та барахло, початок дев’ятої. А ще вивантажити треба та й на четвертий поверх. І все за якусь десятку…

— Десятку? — недовірливо перепитав Хаблак. Він уже зрозумів, що тягне пустий номер, і мусив достойно вийти з гри.

— Майже задарма, — якнайпереконливіше мовив Самусь, однак видно було, що бреше. Зрештою, платня за лівий рейс зовсім не цікавила Хаблака, і він удав, що Самусеві пояснення задовольнили його.

— Добре, — сказав благодушно, — спробуємо повірити вам. Ми, звичайно, перевіримо ваші свідчення, бо сказано: довіряй, але й перевіряй.

— Перевіряйте, — легко зітхнув Самусь, і видно було, що йому справді полегшало. — Сто п’ята квартира, там мешкає такий лисий і горбоносий. Віталій Петрович, художник, цього, правда, твердити не можу.

Хаблак навмання витягнув з теки ще один аркуш паперу, удав, що вивчає.

— Іще одне запитання, — мовив, зиркнувши на Самуся спідлоба. — Ось тут написано, що тринадцятого серпня вашу машину бачили в дворі на Ентузіастів за висотним будинком…

— Ну й народ! — вигукнув хлопець. — Ну й чо’ йому треба? Та я ж там живу, у восьмому “б”, тільки перед моїм парадним нема де машину приткнути, то й ставлю біля висотного. Майданчик там заасфальтований, і зручно…

— Я хочу попередити вас, Григорію Сидоровичу, що незаконне використання службової машини з корисливою метою…

Самусь молитовно приклав руки до серця.

— Зрозумів! — вигукнув щиро. — Усе збагнув, товаришу начальник, і більше не повториться!

— Мусимо повідомити вашу контору.

Самусь не дуже злякався: видно було, що він швидко знайде спільну мову зі своїм керівництвом. Можливо, воно навіть знало про ліві рейси. Однак Самусь все ж зробив спробу поторгуватися з Хаблаком:

— Уперше ж, начальник… Може, обмежитесь розмовою? Усним попередженням мене?

— Може, й обмежимось, — пообіцяв Хаблак. — Але коли надійде хоч один сигнал…

Самусь підвівся і статечно поклав шкіряну кепочку на маківку.

— Ні-ні… — пообіцяв щиро, проте Хаблак знав ціну такій щирості: забувається через хвилину. — Можна йти?

Коли за шофером зачинилися двері. Хаблак, упіймавши запитувальний погляд Сагайдачного, наказав:

— Сьогодні ж увечері, лейтенанте, перевірте показання цього нахаби.

Дільничний нахилив голову.

— Зробимо. Але ж знаю: не збрехав. У сто п’ятій точно мешкає художник. Лисий і горбоносий, Віталій Петрович Загуменний.

— Розпитаєш його. До речі, як з дядею Васею?

Сагайдачний лише розвів руки.

— Гадаю, з ним усе гаразд. Я з дядею Васею роз’яснювальну бесіду провів, він не те, що інші: чоловік сумлінний і заступник голови місцевкому. Давно вже в нас працює і розуміється на всьому. Одразу збагнув, чого я в нього вчепився, — каже, не треба крутити хвостом, нікому я про Капштикову відпустку не казав, і все це мене не стосується. Крім того, перевірено: до квартир Зими, Перовського та Корольової його не викликали.

— Так, — сказав Хаблак розчаровано, — втішного мало. Давайте, лейтенанте, ось що зробимо: я до управління, а ви зазирніть до Віталія Петровича, художника, якому Самусь привіз холодильник.

Сагайдачний підвівся з готовністю й нетерпляче заступив дорогу жінці, котра боком, якось нерішуче протиснулась через напіввідчинені двері до резиденції дільничного.

— Що у вас? — запитав не дуже привітно.

— Справа, — одповіла коротко.

— До мене рідко коли ходять без справ, шановна тітонько. Кажіть уже…

— Ніяка я вам не тітонька, товаришу лейтенант, — мовила нараз жінка, — а ви мені не племінник…

Сагайдачний почервонів, смикнувся, та, зиркнувши на Хаблака, опанував себе й сказав примирливо:

— Вибачте.

— Вибачаю, — зовсім серйозно одповіла жінка. — Отже, ви наш дільничний інспектор міліції?

— Лейтенант Сагайдачний.

— І ви вчора та сьогодні опитували мешканців нашого будинку? У справі крадіжки?

— Так.

— Маю заяву.

Сагайдачний якось одразу заметушився, присунув стільця відвідувачці.

— То прошу сідати.

Жінка сіла й подивилася неприязно на Хаблака. Сагайдачний перехопив її погляд і пояснив:

— Можете розповідати, це — інспектор карного розшуку, і саме він веде цю справу.

— На ловця й звір біжить… — посміхнувся майор.

— Я мешкаю в сорок третій квартирі, — почала жінка сухо, — Людмила Федотівна Дягілєва. П’ять днів перебувала у відрядженні, повернулася сьогодні й почула від дочки про крадіжку в квартирі Корольової. І про ваші, лейтенанте, відвідини. У зв’язку з цим хочу заявити: двадцять шостого серпня увечері я від’їжджала у відрядження і бачила, як у багажник білої “Волги” біля нашого під’їзду якийсь чоловік ховав валізи. Великі валізи, це я точно пам’ятаю. І ще пам’ятаю літери на номерах. ИФ — певно, івано-франківська машина. Два нулі попереду, це також помітила знаєте, такі цифри викликають певні асоціації, тому й запам’ятала. Все. — Жінка навіть зробила спробу підвестися, гадала, що справді сказала все, й не хотіла даремно витрачати часу. Але Хаблак усе ж затримав її.

— Ви кажете — “Волга”, — уточнив. — Яка: стара чи нова, маю на увазі — двадцять четверта?

— Нова: біла й блищала. Гарна машина.

— У що був одягнутий чоловік, який ховав валізи?

— Темна куртка.

— І берет?

Жінка подумала секунду чи дві.

— Ні, капелюх.

— Ви бачили дві валізи? Може, частину речей він уже встиг заховати?

— Не звернула уваги… Та й запам’ятала все це випадково — якось номери впали в око. Машини тепер не рідкість, он скільки попід будинками стоїть.

— І той чоловік ховав валізи саме в багажник?

— Так.

— Він був один біля машини? Чи хтось сидів за кермом?

І знову жінка замислилась. Нарешті відповіла, однак без особливої впевненості:

— Здається, один. У цей час уже стемніло, та й не приглядалася, для чого це мені? Не все одно: один чи двоє…

— А для нас це дуже важливо, — зітхнув Хаблак скрушно.

— Вас можна зрозуміти, — погодилась жінка. — Проте нічим не можу допомогти.

— Ви самі не знаєте, як нам допомогли, — поспішив завірити її Хаблак.

— Звичайно, не знаю. — Жінка підвелася, та майор затримав її. Попросив:

— Будьте ласкаві, Людмило Федотівно, напишіть про все, що розповіли. Коротко.

— Чому ж коротко? — не погодилась жінка. — Напишу все, що бачила й що пам’ятаю.

Вона сіла на місце Сагайдачного й почала писати кульковою ручкою — швидко й старанно, мов учениця, і Хаблакові раптом видалося, що Людмила Федотівна зараз висуне кінчик язика либонь, так і робила в школі, — в ній відчувалася акуратність, звичка зважувати свої вчинки, навіть педантичність Любо мати справу з такими свідками, думав Хаблак, дивлячись, як бігає ручка по паперу. І ще думав: знайти білу “Волгу” за такими прикметами зовсім неважко, і, мабуть, уже завтра вони знатимуть, що це за тип приїздив з Івано-Франківська до Києва двадцять шостого серпня, можливо, й не тип, а звичайна чесна людина, але сигнал одержано, і його слід перевірити, кожен сигнал треба перевірити найретельніше, бо саме в цьому й полягає одна з особливостей роботи карного розшуку.

Жінка пішла. Хаблак заховав списаний нею аркуш до портфеля й хотів уже податися на автобусну зупинку, та Сагайдачний, висунувшись у вікно, побалакав з кимось і повідомив:

— Вас підвезуть. Он Костя їде до міста, не великий пан, зробить гак, йому все одно мало не поруч.

Хаблак не заперечував, і службовий “Москвич” якогось будуправління швидко закинув його на Володимирську — виявляється, дуже вчасно, бо Каштанов уже зовсім зібрався кудись їхати.

Полковник затримався на кілька хвилин, вони обговорили хід розслідування, хоча, власне, особливо й обговорювати поки що не було чого: все рухалося повільно, як теліжиться фіра лісовою дорогою, підскакуючи на вибоях і риплячи усіма чотирма колесами. Та все ж дещо й прояснилося. Зокрема, було знято підозру з двох колишніх “домушників” — дільничні інспектори делікатно, щоб не образити людей, самі встановили їхнє алібі: ІІІлапак з дружиною ще десятого серпня поїхав у відпустку, загоряв десь на одеському пляжі, а Сіренко двадцять шостого серпня весь день працював, а ввечері розпив пляшку з вірними друзями на власному подвір’ї. А в зв’язку з тим, що друзів мав багато, то й алібі підтвердив не один чоловік.

Полковник Каштанов посмикав себе за борідку й мовив незадоволено:

— Виходить, гастролер.

Хаблак одразу зрозумів начальство. Звичайно, чому ж тут радіти? Гастролер, тобто приїжджий, це завжди погано. До своїх уже якось звикли, тримають їх на обліку, знають їхні різні забаганки, норови, характери, зв’язки, а приїжджий може викинути будь-який фортель, наробити будь-чого — і до побачення, бувайте, мовляв, здорові… Бо мені зовсім не хочеться зустрічатися з рідним карним розшуком… Зробив справу — тікай, поки є можливість.

Ти шукаєш його в Києві, а він, нахаба, сидить десь під сочинським платаном чи п’є в Гагрі “кахурі”, а може, просто ласує раками десь у містечку під Львовом чи Житомиром…

Чи закінчує продавати награбоване десь в Івано-Франківську…

Хаблак поклав перед полковником свідчення Людмили Федотівни Дягілєвої. Каштанов тільки подивився на аркуш, здається, навіть не читав та й не встиг би прочитати, проте вловив уже суть і натискав кнопки селектора.

— Зв’яжіться з Івано-Франківськом, — наказав. — Негайно. І повідомте, що завдання термінове. Біла “Волга” М-24, номер… — Він продиктував усі дані й закінчив: — Тільки скажіть хлопцям: обережно. Зібрати факти так, щоб власник машини не довідався. Ні в якому разі не довідався, ясно? Завтра нехай дадуть відповідь, у другій половині дня.

Хаблак хотів зауважити, що завтра субота й неробочий день, але утримався, і, виявилось, учинив правильно. Бо, як кажуть, чоловік крутить, а бог розкручує. В даному ж випадку бог розкрутив так, що ні субота, ні неділя не принесли йому відпочинку, навпаки, виявились клопітливими й вельми важкими. Бо подзвонив сержант, якому доручили стежити за Миколою Шилом, і доповів, що підопічний студент, він так і назвав його “підопічним студентом”, щойно придбав у міському агентстві Аерофлоту квиток на літак до Івано-Франківська.

— На який рейс? — поцікавився полковник. Він розмовляв по селектору, і Хаблак чув кожне слово.

— Дев’ятнадцять десять.

— Де зараз Шило?

— Обідає в їдальні. Що мені робити?

— Продовжуйте стежити. — Полковник відключив селектор і запитувально зиркнув на Хаблака.

— Летіти? — одразу збагнув той.

— Нема іншого виходу.

10. У Івано-Франківську Шило влаштувався в готелі, й Хаблак, переконавшись, що місцеві товариші не випустять його з поля зору, поїхав до обласного управління. Начальника карного розшуку полковника Семена Семеновича Григор’єва він знав — колись розплутував тут справу з листовим алюмінієм.

Семен Семенович поінформував майора, що вони вже знайшли власника “Волги”, до багажника якої двадцять шостого серпня в Києві завантажували дві валізи. Виявився ним Юліан Васильович Чехоня, людина досить відома в Івано-Франківську, доцент і депутат міськради. Розмову з ним відклали до завтрашнього ранку, якщо взагалі слід щось з’ясовувати з такою поважною людиною.

Хаблак і Григор’єв трохи побалакали, знаючи, що все одно багато чого не прояснять, і полковник завіз Хаблака до готелю, попередньо запропонувавши повечеряти. Але майор відмовився — їсти не хотілося. У Жулянах перед рейсом устиг добряче пообідати і хотів якнайшвидше добратися до ліжка, бо невідомо, що саме завтра встругне Шило, — можливо, не буде й хвилини для відпочинку.

Проте Микола Шило виявився людиною лінивою. Він підвівся з постелі лише о пів на десяту, коли Хаблак з Григор’євим уже сиділи в Чехоні, і вранці не завдав міліції ніякого клопоту: поснідав, а потім до обіду валявся на готельному ліжку, читаючи газети й журнали.

Квартира Чехоні мало чим відрізнялася від тисяч нових, збудованих у Івано-Франківську за останні роки. Можливо, лише тим, що в доцентському кабінеті стояли численні колби, реторти та інше приладдя. Юліан Васильович любив працювати вдома, про це, зокрема, свідчило й те, що вже на початку десятої, коли до нього завітали Хаблак з Григор’євим, зустрів їх у робочому халаті, а з кабінету різко пахло якимсь розчином.

Чехоня посміхнувся якось похмуро і запитав, чим зобов’язаний таким ранішнім відвідинам. Його можна було зрозуміти — якій діловій людині приємно, коли приходять до тебе непрохані гості й відривають від роботи…

Григор’єв одразу збагнув це й почав пробачатись: мовляв, порушили розпорядок дня доцента. Однак Чехоня не досить увічливо обірвав його — якщо вже прийшли, то прийшли… Він зняв якісь баночки чи колбочки із стільців і підсунув їх гостям. Сам лишився стояти, підкреслюючи тим свою зайнятість. Можливо, він мав рацію: невідомо, як би інший повівся на його місці, і Хаблак вирішив не витрачати час на різні дипломатичні викрутаси, а запитав конкретно: чи був Чехоня двадцять шостого серпня в Києві.

— Якщо питаєте, то знаєте це краще за мене, — одповів Юліан Васильович.

— Отже, перебували.

— Так.

— На власній “Волзі” їздили?

— Ви чудово інформовані.

— І ввечері двадцять шостого серпня ваша машина стояла на набережній неподалік від готелю “Славутич”?

— Абсолютно точно.

— І хтось повантажив до багажника машини два великих чемодани?

— Не хтось, а я сам.

— Ваші валізи?

— Ні, не зовсім.

— Як, вибачте, це зрозуміти?

— Але ж на якій підставі ви розпитуєте мене?

Пояснювати доцентові, що на нього впала підозра в крадіжці, не було сенсу, і Хаблак ухилився від прямої відповіді.

— Приблизно такі ж самі чемодани розшукує міліція, — пояснив.

— Тоді сумніваюсь, що звернулися за правильною адресою. Ці валізи належать моєму тестеві, ми самі укладали їх, а потім я виніс і поклав до багажника.

— Ваш тесть мешкає на Русанівській набережній?

— Так, у домі відразу за гастрономом.

— А ваша машина стояла…

Доцент зробив нетерпеливий жест. Пояснив:

— У нас іноді буває так, що раніше збудують, а потім починають думати. Перед домом тестя двом машинам не розминутися, а якщо вже хтось поставить автомобіль… А попід гастрономом усе ж якийсь простір…

— Тесть приїхав з вами?

— Хочете познайомитися? То дуже прошу: полковник у відставці Михайло Сергійович Рогозін. Повернеться через п’ять — десять хвилин. Побіг по молоко й хліб.

Хаблакові чомусь не захотілося знайомитися з відставним полковником. Знав, що такі знайомства рідко коли обходяться без розмов та різних спогадів, на пустопорожні ж розмови, не кажучи вже про спогади, абсолютно не мав часу. Тому й поспішив відкланятися.

Звичайно, Григор’єв уже давно встиг поснідати, Хаблак же не міг зранку стояти в черзі до готельного буфету, тому лишився на вулиці біля якогось першого-ліпшого кафе, а полковник поїхав до управління, пообіцявши через чверть години надіслати машину в його розпорядження. Проте автомобіль не знадобився Хаблакові аж до другої дня. Саме о другій Микола Шило вийшов нарешті з готелю й попрямував до автовокзалу. Тут він придбав квиток на вечірній автобус до Косова й сів обідати в найближчій чайній.

Студент не поспішав: їв повільно, а випивши компот, довго сидів без діла й навіть почав загравати з офіціанткою. Однак ця гра скоро набридла йому, бо підвівся й пішов до центру, непоспішливо як людина, котрій нема куди подітися. Зупинився перед кінотеатром, трохи подумав і пішов на найближчий сеанс.

Хаблак скористався з цього, щоб провести з Григор’євим коротку нараду. По-перше, полковник наказав сержантові, який наглядав за Шилом, придбати й собі квиток до Косова й супроводжувати його в автобусі,— можливо, саме там Шило захоче зустрітися із своїми спільниками. Якщо, звичайно, мав відношення до крадіжок. А в цьому Хаблак тепер майже не сумнівався: ну чого студентові напередодні початку занять їхати в Карпати? Певно, тому, що в Косові по неділях, як поінформували Хаблака в управлінні, великий базарний день, що там можна продати й купити що завгодно, отже, речі, вкрадені на Русанівці, коли ще не продані, продаватимуться завтра. І Шило — особа, явно зацікавлена в цьому.

Але ж він міг і вийти з автобуса, десь не доїжджаючи Косова, і, щоб не випустити студента з поля зору, було вирішено, що Хаблак поїде слідом на управлінському “Москвичі”. “Волга” кидалася б у вічі, а старенький, пошарпаний синій “Москвич”, радіофікований і з бездоганно відрегульованим мотором, виключав усякі несподіванки.

Власне, несподіванок не сталося. Шило по дорозі до Косова нікуди не виходив і в автобусі ні з ким не спілкувався, Хаблак же встиг покуняти на задньому сидінні “Москвича”. Приїхавши до Косова, Шило спробував улаштуватися в готелі, але вільних місць там не знайшлося, і він повернувся На автовокзал, де й просидів усю ніч на лавочці під невсипущим поглядом сержанта міліції. А Хаблак другу половину ночі проспав на дивані в районному відділі міліції — задоволений тим, що хоча б у даному разі має якусь перевагу Над черговим “нах-хабою”, як устиг уже охрестити Миколу Шила.

11. Хаблак подивувався: такої кількості автомобілів не бачив за все життя, хоч і жив у столичному Києві, а не в якомусь гуцульському містечку. Машини стояли в кілька рядів уздовж дороги, що вела до обгородженого парканом майдану, де. власне, й розташувався базар; легковими автомобілями були запруджені всі більш-менш підходящі стоянки, Машин тут нараховувалося, певно, понад кілька тисяч, астрономічна кількість не лише для районної, а й для столичної Міліції, проте все ж зберігався відносний порядок, який встановлювали й підтримували самі водії.

Шило поснідав одразу після відкриття їдальні й подався На базар пішки. Хаблак слідував за ним разом з інспектором районного карного розшуку — лейтенантом Іваном Семенчуком, низькорослим, чорнявим і вусатим чоловіком у вишиванці — він нагадував лісоруба чи місцевого різьбяра по дереву: йшов, тримаючи в руках хитромудро вирізьблений дерев’яний топірець і зсунувши на потилицю пошарпаного капелюха із засмальцьованою стрічкою.

Шило простував не озираючись і байдуже дивився на розкладені обабіч дороги вироби місцевих умільців. Бо базар починався задовго до обгородженого парканом майдану, кожен намагався продати свій товар якомога раніше й найдорожче, тому й займав, так би мовити, передові позиції — меткі гуцулки тримали яскраві й неймовірно розкішні пухнасті ліжники, килими, вусаті дядьки розклали просто на землі різьблені дерев’яні шкатулки, чарки й графини; взагалі, виробів з дерева було багато, починаючи з величезних декоративних тарелей і кінчаючи звичайнісінькими дитячими свистульками.

Хаблакові раз по раз хотілося затриматися біля виставлених товарів, але Шила ніщо не цікавило, ішов, особливо не роззираючись по боках: звичайно, це свідчило про його прагматизм, і Хаблак пройнявся ще більшою неприязню до цього студента, який волею долі опинився в інституті культури.

Так вони дісталися до базару — воріт, де гуцули купляли квитки на право легального продажу товарів у відведених для цього місцях. Спочатку торгували переважно ліжниками й килимами, ці вироби висіли на спеціально влаштованих стендах, прикрашали паркани, їх тримали, розхвалюючи на всі голоси, просто на руках, а якась не в міру метка гуцулочка навіть обмоталася ліжником, як попівською ризою

Хаблак подумав: якби мав гроші, обов’язково придбав би чудовий червоно-сірий ліжник, але грошей не мав, їх вистачало тільки на свистульку для Степана, і майор, зітхнувши, заглибився у натовп услід за Шилом.

Почалися ряди, довгі прилавки, закладені чимось вишитим, різьбленим і неймовірно яскравим. Тут продавали киптарики, чоловічі й жіночі сорочки, вишиті шовком і бісером, кожна сорочка була справді витвором мистецтва, мабуть, вони коштували не так уже й дешево, проте Хаблак подумав, що все ж нема їм ціни і що тільки тут, у глибині Карпат, люди дозволяють собі витрачати так багато часу для створення краси, і, слава богу, не якоїсь підробки під неї, а краси справжньої.

Шило постояв поміж рядами в людському натовпі й посунув знову до виходу, де народу юрмилося трохи менше. Тут сновигали модно одягнуті молодики й дівчата з чіпкими, всерозуміючими поглядами, вони, як правило, не демонстрували свій товар — знали йому ціну й вміли визначити в натовпі справжнього покупця. Один з них, нахабнувато свинувши очима, кинув Хаблакові:

— Начальнику, купи пасок… Справжній пасок, американський…

Майор лише похитав головою, і молодик не став агітувати — розчинився серед людей. Хаблак стенув плечима — невже й паски стали дефіцитними? Либонь, усе ж ні, недавно бачив у київському універмазі цілий набір, від широких з химерними пряжками до вузесеньких — на всі смаки. Йому ж особисто найбільше подобався офіцерський, темно-коричневий, широкий і важкий, він висів у нього в шафі поруч краваток он уже який рік без діла, — мабуть, значно кращий за американо-джинсовий.

Провівши очима молодика, Хаблак не одразу помітив, що Семенчук робить йому знаки. Нарешті лейтенант легенько стиснув майорові лікоть, і Хаблак побачив, що до Шила підійшов високий і лисий чоловік, одягнутий у чорну сорочку з закачаними рукавами. Він зупинився поруч студента, боком до нього, наче стояв біля незнайомої людини, не дивився на Шила, та Хаблак міг заприсягтися, що лисий підійшов саме до студента й говорить щось саме йому, хоч і дивиться кудись убік. Шило повернувся до нього, зазирнув у вічі й щось запитав, але лисий зло блиснув на нього очима й ступив до жінки, яка стояла поруч, перекинувши через руку якісь речі. Потягнувся до неї і навіть запитав щось, але відразу махнув рукою і відступив. Дивився жінці вслід, та казав щось Шилові, а той стояв і кліпав очима, як побитий пес.

Хаблак просунувся трохи вперед, йому до смерті захотілося почути, що саме каже лисий, бо майже напевно знав: у тих словах розгадка його останніх турбот і складного пошуку. А лисий раптом присунувся до Шила, дістав з кишені невеличкий пакунок і невловимо швидким рухом сунув його студентові до зовнішньої кишені піджака.

Семенчук підштовхнув Хаблака ліктем, і майор кивнув у відповідь. Вони зрозуміли один одного без слів. Лейтенант одразу розчинився в натовпі, і Хаблак тепер знав, що лисий вже нікуди не дінеться. А він, передавши пакет Шилові, попрямував до базарних воріт, не роззираючись по боках, з виглядом людини, котра владнала свою справу і яку вже зовсім не обходять базарні пристрасті.

Шило постояв трохи в натовпі, Хаблак зовсім близько проштовхався до нього, стояв тепер метрів за два-три й зовсім виразно бачив, як вдоволена посмішка блукала його обличчям. Нарешті Шило засунув руку до кишені, обмацав пакет, зробив якийсь невпевнений рух, либонь, хотів перекласти пакету надійніше місце, та чомусь утримався і, вичекавши паузу, також посунув до виходу.

Хаблак тримався за кілька кроків від студента, мало не дихав йому в потилицю, тепер уже майже не крився, бо, зрештою, знав, що трапиться через кілька хвилин.

Одразу за ворітьми побачив Івана Семенчука — лейтенант пристроївся до нього й гаряче видихнув у вухо:

— За тим лисим пройдою пішли наші хлопці. Сержант Харитонів і ще один. Сержант уже сфотографував його.

— Чудово.

— Студента братимемо?

— Угу.

— Там попереду наша машина. Доведемо до неї?

— Звичайно.

Шило йшов узбіччям, простував легко, розминаючись із зустрічними, посміхався задоволено й навіть наспівував щось — тепер Хаблак майже наздогнав його, йшов за крок — два, міг дотягнутися до студента рукою. А з другого боку прошкував Семенчук, вони взяли Шила в кліщі й чекали лише зручного моменту.

Нарешті Хаблак побачив за поворотом дороги міліцейську машину, вони порівнялися з нею, і тоді Семенчук поклав Шилові руку на плече, легенько стиснув і мовив:

— Не поспішайте. Можна вас на хвилинку?

Студент повернувся до нього здивовано, зробив нетерплячий рух, намагаючись скинути руку з плеча, та Семенчук тримав міцно, й Шило вигукнув роздратовано:

— Ну, чого треба?

Хаблак притулився до студента з лівого боку й прошепотів йому у вухо:

— Тихо, є розмова, і прошу пройти з нами!

— Хто ви? — нараз Шило все збагнув, Хаблак. виразно побачив це з його очей: вони потемнішали, округлилися від жаху, студент зупинився й сіпнувся, однак Хаблак тримав міцно й не дуже ввічливо.

— Міліція, — мовив суворо, — і прошу без ексцесів, Шило, збагнув?

Студент роззявив рота, хрипко втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але тільки гикнув.

— Ну, чого?.. — почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.

Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.

— Що це таке, Шило? — запитав. — І звідки?

Студент подивився на нього спідлоба.

— Яке маєте право? — просичав, проковтнувши слину.

— Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, — пояснив Хаблак, — і ви це дуже добре знаєте.

Шило закопилив губу.

— У вас є постанова на мій?. — затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: — Затримання…

— Згідно з законом, — пояснив майор, — ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.

— Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! — Шило став потихеньку оговтуватися.

Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.

— Ви не відповіли на поставлене запитання, — нагадав.

— Тут гроші, й вони належать мені.

— Скільки?

— Півтори тисячі.

— Чи не забагато для студента?

— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…

— Якими купюрами гроші?

— Це має значення?

— Не знаєте?

— Забув.

— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?

— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.

Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.

Хаблак мовив:

— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…

— Пом’якшить мою долю?

— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…

— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.

— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.

— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.

— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.

Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:

— Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…

Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно:

— Ну!.. Ну чого вам треба, чого вчепилися в чесну людину, чого кидаєтесь на людей, захищати нас мусите, а кидаєтесь, і це вам не минеться!

— Досить! — обірвав його Семенчук. — Бачив я таких, і чого мушу розводити з тобою церемонії? Не треба було красти, тоді б з тобою панькалися… А зараз ти злодій!

— Він ще не злодій, і це вирішить суд, — вставив Хаблак.

— Так, суд! — учепився за ці слова Шило. — І яке ви маєте право?

— Я сам знаю свої права, — похмуро відповів Семенчук. — А також обов’язки. І мій найперший обов’язок — довезти тебе зараз до ізолятора тимчасового затримання.

— Довезли, — мовив Хаблак, бо справді, машина вже загальмувала перед райвідділом міліції.

Перш ніж висадити Шила, майор порадив йому:

— Подумайте, поки ми складатимемо протокол про вилучення грошей. Те, що я дістав їх з вашої кишені, засвідчать троє: ми з лейтенантом і шофер машини. Решта — за вами..

Шило блиснув на нього очима.

— Ваші підозри ображають мене, і я буду скаржитись!

— Дивіться, пожалкуєте.

Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.

З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:

— На коні, майоре? — запитав.

— Важко сказати. Потребую допомоги.

— Сьогодні неділя…

— Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.

— І ловиться?

— Верховодки настьобуємо.

— А в Косові?

— Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.

— Ого!

— Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська — літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…

— Де?

— Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.

— Навряд.

— І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.

— Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.

— Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.

Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.

— Вітаю вас, майоре, — сказав мало не врочисто, — риба справді велика.

— Невже?

— Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.

— Про Болта чув, — відізвався Хаблак. — Але ж він, здається, відбуває строк?

— Звільнився чотири місяці тому.

— І в Ростові-на-Дону йому набридло?

— Бачите, поїхав на гастролі.

— Нах-хаба! — зовсім щиро вигукнув Хаблак. — І як ви це встановили? Фото?

— Пальчик… — реготнув Григор’єв. — Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.

— Доказ незаперечний, — мовив Хаблак.

— Доказ чого?

— Що заплатив півтори тисячі Шилу.

— А ваш студент скаже: позичив.

— Скаже, — погодився Хаблак. — Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.

— Дай боже…

— На бога надійся, а сам не зівай.

— Що робитимете з Болтом?

— Затримаємо.

— Протестуватиме.

— Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…

— Бачили?

— Так, засікли, коли виносив валізи з дому.

— Ого!

Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько — хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.

— Нехай щастить! — побажав Григор’єв і поклав трубку.

— Нехай щастить… — повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: — Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…

До кімнати зазирнув Семенчук.

— Гарні новини? — запитав, помітивши Хаблакову радість.

— Непогані.

— Що?

— Зараз будемо брати Болта.

— Кого-кого?

— А той лисий — Болт. Відомий “домушник”, ростовський злодій-рецидивіст Болт.

— Овва, і сидить він зараз у ресторані “Верховина”, п’є горілку й не знає, що ми зачекалися його.

Болт справді от уже дві години пиячив у “Верховині”. І, певно, сидів би там до вечора, але офіціант після короткої розмови з Семенчуком відмовив йому в черговій пляшці. Болт спробував скандалити, та вчасно схаменувся: зустріч з міліцією в будь-якому випадку не влаштовувала його.

І все ж вона відбулася. Вийшовши з ресторану, Болт ледь не наштовхнувся на Хаблака й неввічливо облаяв майора. Хаблак загородив йому дорогу.

— Чи не можна ввічливіше, Болт? — попросив.

Той одразу потверезішав, ступив крок назад, підвів руку, наче хотів захиститися.

— Ти!.. — видихнув хрипко. — Звідки знаєш мене?

— Хто ж тебе не знає, Болт.

— А я тебе знати не хочу… — Болт зробив спробу обійти Хаблака, та побачив, що дорогу йому заступив ще один кремезний молодик. — Менти? — запитав без особливої злості. — Вистежили? Але ж номер не пройде, я чистий.

— Чистий чи брудний — поговоримо в райвідділі.

Болт зрозумів: сперечатися марно.

— Поїхали, — погодився мало не лагідно. — Сподіваюсь, машину маєте?

— Спеціально приготована для вас, — не менш чемно відповів Хаблак.

12. — Починаємо слідчий експеримент, — мовив Хаблак і ще раз уважно роздивився довкола себе.

Олег, як і в той злощасний вечір, сидить на столі, поруч на лавочці — його мати, а з другого боку столу — поняті. Хлопчик теліпає ногами й гордовито озирається — там, на деякій відстані, юрмляться дітлахи. Для них сьогодні Олежка з Грицьком — найбільші герої, кажуть, це саме вони допомогли арештувати великого, може, найпершого в усій країні, злочинця. Кожен висловлював свою думку з цього приводу, нарешті слово “допомогли” було остаточно забуте, тепер усі знали абсолютно точно, що їхні товариші саме затримали злочинця і скоро всі побачать цього типа — недаремно ж біля будинку зупинилася міліцейська машина.

— Починаємо, — повторив Хаблак і повернувся до Сагайдачного: — Давайте, лейтенанте.

До цього майор пояснив понятим суть слідчого експерименту. Справа в тому, наголосив він, що криміналістична наука твердить: не може існувати на світі двоє людей з однаковою ходою. Так само, як нема однакових візерунків шкіри на пучках. Теоретичні досліди та численні експерименти підтверджують це. А якщо хто-небудь казатиме, що все ж знає двох людей з однаковою ходою, то цю помилку можна пояснити поганою спостережливістю або просто недосконалістю нашого ока.

Поняті кивали поважно, вони вже пройнялися важливістю своєї місії.

Сагайдачній, вислухавши останні Хаблакові настанови, пішов до парадного, і через хвилину звідти вийшов чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами, береті й двома важкими валізами. Це був справді сильний чоловік, сила й спритність відчувалися в тому, як він ніс чемодани, як спустився з ганку й пішов — широко й розмашисто — по доріжці поміж штабелів ящиків з-під молока.

Олежка припинив теліпати ногами, уважно дивився в спину чоловіка, що віддалявся, потім перезирнувся з матір’ю й мовив Хаблакові:

— Ні…

— Чекай… — зупинив його майор і вказав пальцем на ще одного чоловіка в береті й білій сорочці, котрий вже з’явився на ганку.

— Уважно, Олежку!

І знову хлопець провів чоловіка з валізами байдужим поглядом, третій також не викликав у нього жодних емоцій, але коли з парадного вийшов четвертий, хлопець насторожився. Дивився, як прошкує той, трохи зігнувшись і нахиливши до плеча голову, і вираз розгубленості з’явився на його обличчі. Губа сіпнулась, і Хаблакові, який пильно стежив за виразом Олегового обличчя, видалося, що дитина зараз заплаче. Але хлопець рішуче простягнув руку й тицьнув пальцем у чоловіка з валізами.

— Він! — вигукнув голосно й рішуче. — Це він ніс тоді валізи з парадного!

— Стоп! — скомандував Хаблак і наказав Сагайдачному: — Зупиніть Болта, лейтенанте. А вас, — обернувся до понятих, — прошу зафіксувати свідчення Олега Пастушенка.

Ті закивали головами, Хаблак узявся складати протокол, а Боков, покинувши валізи, стояв поруч і дивився зло й насмішкувато.

— Даремно стараєшся, начальнику, — мовив нарешті зневажливо, — чхати я хотів на пацаньонка з його свідченням. І суду ці показання до шмиги, начальнику, наш радянський суд справедливий, і твої фортелі там не пройдуть.

Хаблак на мить відірвався від протоколу.

— Усе робиться по закону, Болт, — одповів, — тобто, вибачте, громадянине Боков. І зараз ми продовжимо слідчий експеримент.

Пойняті підписали протокол, Хаблак погладив Олежку по голівці, подивився в широко поставлені великі очі й не утримався, щоб не похвалити:

— Розумнику ти мій!

— Це справді він, дядьку майоре? — В Олегових очах горіло нетерпіння.

— Чекай, — застережливо підвів руку Хаблак, — подивимось, що скаже Грицько.

— Це він, — чомусь перейшов на шепіт хлопчик, — я точно упізнав його, дядьку майоре, й дивіться, щоб не втік…

— Не втече, — засміявся Хаблак, — тепер від нас ніхто не втече. Йди гуляй.

Видно було, що Олежка трохи образився, певно, сподівався на довшу розмову, а дядько майор, якому він спіймав злодія, відсилає його. Хотів заперечити, та мати вже міцно взяла за руку, й довелося злізати зі столу, де відчував себе вільніше й впевненіше, ніж справжнісінький цар на золотому троні. Однак, побачивши хлопчаків попід сусіднім будинком, забув образу й весело побіг туди.

Тепер місце на столі зайняв Грицько. Поруч нього стали його батько й мати — так, пояснив Хаблак понятим, вимагає закон, бо неповнолітні мусять свідчити лише в присутності батьків.

Болта вивели третім. Третім з п’яти приблизно одного зросту й будови тіла, п’яти кремезних чоловіків, спеціально відібраних для слідчого експерименту.

І Грицько, аніскілечки не завагавшись, вказав на нього.

— Цей дядько, — вигукнув збуджено, — ось цей, я відразу впізнав його!

І знову Болта підвели до понятих. Тепер він уже не закопилював зневажливо губу, стояв, дивлячись похмуро, і жовна ходили в нього на вилицях. Потім конвоїр з Сагайдачним повели його до машини, нараз Болт зупинився, ступив назад до Хаблака й люто насварився кулаком.

— І все ж, начальнику, нічого не вийде в тебе! — вигукнув. — Не визнаю твого експерименту, нема закону, щоб чесна людина з-за якоїсь сопливої малечі в тюрягу сідала.

Висловивши своє обурення і, либонь, вихлюпнувши надмірні емоції, Болт повернувся й пішов до машини, не озираючись і важко ступаючи. Як ішов щойно з двома валізами в руках.

13. Каштанов мовчки вислухав Хаблакову доповідь про слідчий експеримент, підсунув до себе чистий аркуш паперу й намалював цифру “1”.

— Що маємо “за”? — округлив одиницю масним чорнильним колом. — Обидва хлопчаки впізнали Болта.

— Беззаперечний доказ, — не без оптимізму ствердив Хаблак.

— Доказ чого?

Майор збагнув думку Каштанова.

— Звичайно, на основі цих свідчень ми не зможемо звинуватити Болта в крадіжці. “А я, — скаже він, — ніс свої валізи до готелю “Славутич”. Вийшов з таксі й ніс”.

— Правда, — мовив полковник роздумливо, — виникає запитання: чого заходив до парадного Корольової?

— “А помилився, — твердо відповів Хаблак, — Здалося мені, що саме тут мешкає приятель, зайшов і відразу зрозумів, що помилився”.

— Так, позиції наші вимагають зміцнення, — погодився Каштанов і намалював на аркуші цифру “2”. Так само, як і одиницю, обвів її колом. — Почнемо зміцнювати ці позиції. Зверніть увагу на хусточку, знайдену в квартирі Корольової. Експерти твердять, що в неї висякалась людина, група крові якої та інші дані тотожні даним Болта.

— Не прямий доказ. Може бути збіг.

— Може, — погодився полковник. — Кожен факт, якщо його зіставити з рештою фактів, матиме інше забарвлення.

— Так.

Полковник намалював цифру “3”. Мовив:

— Маємо ще відбиток пальця Болта на паці з грішми, переданій Шилові.

— Але Шило мовчить.

— Певно, й мовчатиме, поки не зберемо проти нього незаперечні докази. І наш перший доказ — речі вкрадені на русанівських квартирах. А ми ще не знайшли жодної.

Хаблак перепив пальці рук. Полковник і тут виявився на висоті: інший на його місці, той же Худяков, сказав би — не ми, а ви не знайшли речі. І спробуй заперечити…

— Так, — погодився, — тут наша похибка. Речі з обікрадених ківартир кудись пішли, і мусимо знайти їх.

— Тоді все стане на свої місця, — сказав Каштанов. — Шукайте. Не міг Болт самотужки упоратися аж з чотирма квартирами. Одних речей вкрадено на тридцять з гаком тисяч. Мав спільників…

— Один з них — Шило.

— Були й інші.

— Мусили бути, — кивнув Хаблак. — Гадали. Віктор Саєнко, студент з політехнічного, який приніс валізу в гуртожиток. Перевірили. Даремно погано думали про студента. Справді, дядько передавав щось батькам Саєнка до Богуслава.

Полковник погладив долонею аркуш з намальованими на ньому трьома цифрами.

— Треба вивчити оточення Шила, — наказав. — Як познайомився з Болтом, через кого той вийшов на студента. Ще: косівські зв’язки Болта. Щось прояснилося?

— Лише те, що Боков мешкав у якогось Василя Павловича Габовди, завідуючого ларком вторсировини.

— На Габовді нічого не висить?

— Чистий, як скло.

— На перший погляд?

— Придивляємось.

— І негайно займіться Шилом. У прокуратурі вже лежить його скарга.

— Гадаю, не остання.

— Поки що має підстави для скарг. І врахуйте, без поважних причин строк його затримання збільшити не зможу.

— Однак Болт передав йому гроші, й це доведено.

— А ви можете твердити, що саме Болт обікрав квартири?

— Внутрішній голос підказує…

— І він нічого більше не підказує вам?

— Що треба вже бігти. Є одна ідея…

— Біжіть, майоре, я чекаю на вас о шостій.

14. Хаблак побачив Петрусенка, коли той виходив з аудиторії,— щойно закінчилась чергова пара, й гомінкий студентський потік випливав у коридори. Майор помахав Петрусенку рукою, той одразу впізнав його й рушив назустріч.

— Щось трапилось? — запитав. — Не забуває нас комсомол.

— А де ваш товариш? — запитав Хаблак.

— Гучков?

— Ви ж нерозлучні.

— Хто сказав?

— Комендант.

— Так, вона все знає. — Петрусенко підвівся навшпиньки і угледів-таки, бо гукнув: — Жоро, йди-но сюди!

— Така справа, хлопці, — почав Хаблак, — ви мені про свого товариша розповідали. Шило, здається?.. Ось і вирішив з ним побалакати. Може, познайомите?

Петрусенко покрутив невдоволено головою.

— Знайшли з ким…

А Гучков заявив:

— Нема Шила.

— Як — нема?

— Поїхав кудись і пропав.

— У нас люди не пропадають.

— Чекайте, — поклав йому долоню на плече Гучков. — Он Нонна йде, вона про Шила все знає… — Хлопець підкликав високу й носату дівчину з якимсь тужливо-похмурим обличчям, запитав: — Нонночко, Миколу не бачила?

Нонна зміряла його з ніг до голови підозрілим поглядом, недовірливо зиркнула на Хаблака й запитала:

— Тобі для чого?

— А ось товариш з міськкому комсомолу цікавиться.

— Шило — не комсомолець.

— Але ж приклад, — весело пояснив Гучков, — повчальний приклад для комсомолу. То ви побалакайте, а в нас з Віталиком ще справи… — Він потягнув Петрусенка за собою, і вони мало не одразу розчинилися в студентському юрмовиську. Все це трапилось так несподівано, що Хаблак не встиг навіть заперечити. Зрештою, репліка Гучкова, що Нонна мусить знати про Шила абсолютно все, зацікавила його, і він затримав дівчину.

— Де Микола? — запитав.

— А вам для чого? — примружилася. — Я вас не знаю.

— А мені вже відомо, що звуть вас Нонною. Красиве ім’я, і вам личить.

Якій дівчині не подобаються компліменти, навіть найпримітивніші: Нонна зиркнула на Хаблака, і майор прочитав у її погляді цікавість.

— Ви звідки? — запитала.

— З міськкому комсомолу.

— І шукаєте Миколу?

— Дивно?

— Звичайно, дивно: для чого?

Хаблак уважно подивився на Нонну, і раптом догадка осяяла його: певно, у дівчини з Шилом якісь особисті стосунки, можливо, вона закохана в нього, й тоді… Запитав:

— Микола що, криється вже й перед вами?

— Звідки вам відомо?

— Є сигнали, — туманно пояснив Хаблак, — знаєте, люди говорять всяке. Ми не всьому віримо, та мусимо дізнатися…

— Невже на Миколу скаржаться?

Хаблак розвів руками, його можна було зрозуміти по-різному, але Нонна зрозуміла саме так, як розраховував майор, бо мовила швидко й схвильовано:

— Я знала, була певна, що саме так і станеться. Ця руда стерва вчепилася в нього!..

Ноннине повідомлення зацікавило Хаблака, але майор нічим не виказав свого нетерпіння, запитав недбало:

— Гадаєте?

— О-о, так і ви знаєте про це! — блиснула очима Нонна — вона вже, мабуть, забула про все, крім якоїсь рудої стерви, у неї не виникло навіть запитання, чому комсомолові відомо про суто особисті стосунки Шила з рудою дівчиною, логіку затьмарили ревнощі, а де з’являються ревнощі, все відступає на другий план. І Нонна ьела далі роздратовано: — Микола гадає, всі наївні, ніхто нічого не знає, але ж усі бачать: Лариска не дає йому проходу…

— Ви маєте на увазі?..

— Ларису Самусь, Микола знав її колись, звичайна продавщиця, і що він знайшов у ній?

“Самусь, — згадав Хаблак, — хлопець із шкіряною кепочкою на маківці також Самусь, Григорій Сидорович Самусь, і в цьому щось є…”

— Руда Лариса… — підвів на Нонну погляд. — Дружина шофера оранжевого “пікапа” Гришки Самуся?

— Сестра.

— Так, так, сестра, вибачте, я переплутав, — погодився Хаблак. — Просто давно не бачив її, де вона зараз?

— Де й була.

— Сьогодні тут, завтра там…

— Ні, вона там же, в комісіонці. На Березняках.

— Ну, добре, — помахав рукою Нонні Хаблак, — ми ще побачимось.

— Але ж я хотіла сказати… Я просто відчувала, знаєте, жінки завжди відчувають, серцем чують, коли негаразд. Ви вживете заходів?

“Швидше, ніж ти можеш уявити”, — подумав Хаблак і поспішив на вулицю.

У вітрині комісійного магазину були виставлені холодильники, пральні машини, висів трохи вицвілий, та все ще пристойний килим — звичайна вітрина звичайного магазину, де торгують і мотлохом, і речами справді цінними. Хаблак переконався в цьому одразу ж, зайшовши всередину: повнувата й надмірно розмальована жінка міряла шубу, дорогу норкову шубу — у майора навіть майнула думка, чи то випадково не шуба дружини Перовського, однак це категорично виключалось: опис вкрадених речей з прикметами мають працівники комісійних магазинів не тільки Києва, і шуба Перовських не пройшла 6 повз їхні очі. Так само, як зараз не пройшла повз очі Хаблака висока дівчина з кучмою явно фарбованого рудого волосся.

Хаблак удав, що цікавиться чорними польськими чобітьми. Навіть приміряв і, скрушно хитаючи головою, повернув літній огрядній жінці-продавцю.

— Тиснуть, — пояснив, — коли треба, ніколи й нічого не знайдеш — закон підлоти.

— А ви заходьте.

— Заходитиму, — пообіцяв майор, — я тут поруч живу. До речі, — кивнув на руду дівчину, — її Ларисою звуть?

— Сподобалась?

— По-моєму, знайома.

— У неї багато знайомих.

— Не дивно.

— Так, Лара користується успіхом.

— Лара Самусь? Тепер я згадав: колись гуляли на вечірці.

Хаблак ще раз уважно огледів руду красуню й вийшов з магазину. З першого ж телефону-автомата подзвонив на квартиру професора Зими. Як і сподівався, трубку взяла його дружина.

— Олександро Микитівно, — попросив, — зараз до вас підскочить наш дільничний. Ви нам потрібні на годинку.

— Щось знайшли?

— Можливо.

— Що саме?

— Вибачте, та я ще не впевнений…

— Добре, я чекатиму.

Потім Хаблак подзвонив Каштанову й попросив надіслати оперативну групу. З постановою прокурора на обшук у квартирі продавщиці комісійного магазину Лариси Самусь. Вислухавши майорові доводи, Каштанов погодився. Тепер лишалося тільки чекати, по приблизних розрахунках машина мусила прийти хвилин через двадцять — двадцять п’ять, і Хаблак, купивши у кіоску журнал, розташувався в скверику на лавочці.

Міліцейська машина загальмувала в умовленому місці, і Сагайдачний визирнув у вікно, шукаючи Хаблака. Майор швидко домовився з ним про план дій, і автомобіль поїхав до будинку Лариси Самусь — добре, що мешкала всього за кілька кварталів. Він повернувся за три хвилини, і Хаблак із Сагайдачним зайшли до директора магазину й попросили покликати Самусь. Лариса зазирнула до підсобки без найменших ознак хвилювання, та, побачивши Хаблакове посвідчення, пополотніла. Але мало не одразу оговталася й запитала виклично:

— Що потрібно?

— Маємо розмову, Ларисо Сидорівно, й хотіли б відвідати вас на квартирі.

— А якщо я не хочу вас запрошувати?

Хаблак показав постанову прокурора на обшук.

— Доведеться.

Самусь не збентежилась.

— Щось шукаєте?

— Поїхали, вдома поговоримо.

Лариса Самусь мешкала в окремій однокімнатній квартирі. Велика кімната з лоджією, гарні меблі, кольоровий телевізор, магнітофон, кришталева ваза з червоними трояндами на журнальному столику. Лариса незалежно зупинилася посеред кімнати, змахнула рукою:

— Шукайте, будь ласка, — мовила спокійно. — Тільки нічого чужого в мене нема.

— Так, — погодився Хаблак, — навряд чи ми знайдемо у вас на квартирі сховані крадені речі. Певно, Болт не припустився б такої помилки. Та й ви, громадянко Самусь, мабуть, жінка обережна й розважлива, і все ж кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Запросіть понятих, — наказав Сагайдачному, — і покличте дружину професора Зими. — Кажучи це, пильно дивився на Ларису, але та ніяк не зреагувала на мовлене.

Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.

— Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!

Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю:

— Хіба тобі одній ходити у вельветі?

— Але ж на ній мої джинси! — обернулася професорка до Хаблака й понятих, шукаючи підтримки. — Попелясті вельветові джинси, бачите, і срібні заклепки на них…

— Таких джинсів у Києві навалом, — нахабно заперечила Лариса.

— Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!

— Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…

Професорка розгубилася.

— Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.

— Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? — попросив Хаблак.

Олександра Микитівна задумалась лише на мить.

— Є, — нарешті вигукнула з торжеством. — Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один — чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.

Втретє Лариса зблідла.

— Це ще не доказ… — пробелькотіла розгублено.

— Не доказ? — верескнула професорка. — Негіднице, — ступила до Лариси, — знімай джинси! Я кому кажу: знімай!

Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.

— Спокійно, — зупинив їх Хаблак. — Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, — вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.

Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.

— Подавись своїми джинсами! — люто видихнула просто в обличчя професорці.

Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.

— Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, — констатував. Обернувся до Лариси: — Одягніться, — наказав суворо.

Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:

— Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!

— Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, — обірвав її Хаблак. — Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?

Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.

— Шукайте… — тільки й мовила.

15. Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши ноги. За добу, що минула після арешту, Лариса вся якось злиняла, обличчя пожовтіло й на чолі виступили зморшки, щоки обвисли — вона постаріла років на десять.

Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:

— Радієте?

— Підстав для негативних переживань не маю.

— Отже, радієте. Спіймали на гарячому.

— Кожному злодієві вготоване таке

— Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…

— Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.

— Знаю, — рішуче відповіла Лариса, — я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.

Хаблак увімкнув магнітофон.

— Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько — Болт.

Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:

— Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову — раз плюнути.

— Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? — перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.

— Людину судять по справах, — ствердила.

— Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.

— Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.

— Люди заробляють гроші працею.

— Мені за ті гроші, що від Болта одержала, в магазині два роки працювати треба.

— Але ж бачите, чим скінчилося.

— Ризик, — зітхнула, — всі ми ризикуємо. Хаблак вдарив ребром долоні по столу.

— Ні, — заперечив, — ми не дамо вам жодного шансу.

— Тепер і я зрозуміла, — посміхнулася сумно Лариса. — Але ж ми мудрі по шкоді. А тоді пропозиція Габовди видалася привабливою. Він пояснив: повернувся з колонії один спец, ну, по-вашому “домушник”, спец на всі руки, і йому потрібна лише мінімальна допомога. Тобто інформація, а потім — вивезти речі. І все. Гришка й каже: чо’ за діло, зробимо так, що комар носа не підточить. Машини маємо дві: службовий “пікап” і власний “Жигуль”-фургон. Лади, мовляв, давайте вашого спеца. Ну, й приїхав він. Звичайно, в Григорія жити йому незручно, сім’я все ж, довелося поселитися в мене. Чоловік він нічого, видний і щедрий, грошей, правда, спочатку особливих не мав, але потім…

— Гуляли?

— Трохи було.

— Із чого почав Болт?

— Ідея з поштою в нього виникла. Каже, своя людина, там потрібна. Я й згадала про Шила. Він минулого року в нашому парадному мешкав, кімнату знімав, ну, й вирячувався на мене. До ресторану запрошував, потім у гуртожиток перейшов, і рідше стали зустрічатися.

— І ви поновили знайомство з Шилом?

— Звичайно. Розповіла про Болта і його пропозицію.

— Одразу погодився?

— Микола — людина ділова. Трохи подумав, та не комизився. Через день уже працював на пошті. Там улітку листоноші у відпустки йдуть. От і влаштувався без усякого.

— А далі?

— А далі простіше простого. Він мені казав про квартири, я — Болту, далі вони з Гришкою все обтяпували. У Григорія машина звична для ока, “пікап” телевізійний, такі завжди біля під’їздів стоять, навантажуються, розвантажуються… Гриша ще завжди вгадував: до будинку, де Болт справу робив, він або телевізор підвезе, або щось інше вигадає.

Хаблак згадав Самусевий трюк з художником.

— І куди везли крадені речі? — запитав.

— До Грицькового гаража. Там перевантажували у “Жигуль”, два рейси Грицько в Косів зробив, і дулю б ви нас попутали, якби не джинси.

Хаблак поплескав рукою по столу. Думав: Лариса каже правду. Та й який сенс їй брехати: спіймано на гарячому. І ще думав: ось називає вона і Шила, і Габовду, і брата діловими людьми, а які вони ділові? Звичайнісінькі шахраї і злодії. Сьогодні йому доведеться вислухати всіх — сидять у ізоляторі тимчасового затримання й чекають своєї черги. І сидіти їм не один день. Бо це — відплата. І чекає вона кожного. Бо як його не називай: діловою людиною, спритником, комбінатором, злодій завжди лишається злодієм, і місце йому визначене законом.

Оглавление

Ростислав Самбук Вибух

Сейф

Вибух

Вельветові джинси X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?