«Випробування невинуватістю»

Випробування невинуватістю (fb2) - Випробування невинуватістю (пер. Надежда Хаецкая) 883K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Агата Кристи

Аґата Крісті Випробування невинуватістю

Аґату Крісті в усьому світі знають як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, іще один мільярд – у перекладі ста іноземними мовами. Вона – найпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книги поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, дев’ятнадцять п’єс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті – «Таємнича пригода в Стайлзі» – написано наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь у складі волонтерського медичного загону. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найзнаменитішим героєм літератури детективного жанру після Шерлока Голмса. Цей роман було опубліковано у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку випускала по книжці, а 1926 року – шедевр «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книга у видавництві «Колінз», що започаткувала їхню плідну й ефективну співпрацю, яка тривала п’ятдесят років і породила сімдесят книг. «Убивство Роджера Екройда» – це також перша книга Аґати Крісті, яку було інсценовано – під назвою «Алібі» – й успішно поставлено на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетніша п’єса письменниці – була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого в історії театральних вистав часу.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Померла 1976 р., і кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом, того ж таки року, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Доки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, вибудував свій роман.

* * *

Біллі Коллінзу з любов’ю і вдячністю

* * *

Якщо виправдуватимусь, мої уста мене осудять.

…То я тремчу перед усіма муками моїми, бо знаю, що не визнаєш мене безвинним.

Книга Йова, 9 [1]

Розділ перший

І

Коли він дійшов до переправи, уже запали сутінки.

Хоч міг прийти сюди набагато раніше, зволікав.

Спочатку пообідав із друзями в Редкі – легка, буденна розмова, плітки про спільних друзів, що означало: усередині він скулювався від того, що збирається вчинити. Друзі запропонували залишитися на чай, і він не відмовив. Однак зрештою довелося визнати, що він більше не може відкладати це питання.

Замовлена машина прибула. Він попрощався й проїхав сім миль прибережним шосе з інтенсивним рухом, а потім звернув на лісову просіку, що виходила до невеликого кам’янистого річкового молу.

Водій енергійно зателенькав великим дзвоном, щоб викликати пором із протилежного берега.

– Я вам більше не потрібен, сер?

– Ні, – сказав Артур Калґарі. – Я розпорядився, щоб за годину на іншому березі мене зустрів автомобіль і відвіз до Драймута.

Водій отримав свою плату та чайові. Вглядаючись у темінь річки, повідомив:

– Пором наближається, сер.

Тихо побажавши на добраніч, він розвернув машину та зник за пагорбом. Артур Калґарі залишився стояти на краю пірсу на самоті зі своїми думками та побоюванням того, що на нього чекає. «Яка дика місцина, – думалось йому. – Можна уявити, що ти біля шотландського бозна-куди закинутого озера». Одначе всього за кілька миль звідси – у Редкі – були готелі, крамниці, коктейль-бари та юрби людей. Він замислився (і не вперше) над дивовижними контрастами англійського ландшафту.

Почувся тихий сплеск весел – до невеликого причалу пристав пором. Артур Калґарі зійшов у човен пологою сходнею, яку притримував багром поромник – такий старезний чолов’яга, що в Калґарі виникло дивне враження, наче той із човном належали одне одному, були єдиним цілим.

Коли вони відпливали, із моря повіяв холодний вітерець.

– Холодний сьогодні вечір, – сказав перевізник.

Калґарі відповів щось підхоже. А тоді погодився, що таки прохолодніше, ніж напередодні.

Помітив – чи вирішив, що помітив – приховане зацікавлення в очах поромника. Тут він був чужинцем. Чужинцем після закриття туристичного сезону. Ба більше, прибув у незвичайний час – надто пізно для чаю в кафе біля молу. Не мав багажу, отож не планував залишитися. (Чому він дістався сюди о такій пізній годині? – замислився Калґарі. – Може, насправді, підсвідомо відтягував цю мить. Відтягував до останнього те, що повинен зробити?) Перетнути Рубікон – це річка… річка… Його думки повернулися до іншої річки – Темзи.

Він подивився на воду невидющими очима (то було тільки вчора?), а потім знову глянув на чоловіка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не міг зрозуміти. Потайливість, щось, про що думалося, та що не викривалося…

– Вочевидь, – осягнув він, – вони навчилися ніколи не виказувати свої думки.

Уся ця історія, як добре помізкувати, і справді жахлива. Він мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потім забути це!

Згадавши вчорашню розмову, він спохмурнів. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:

– Докторе Калґарі, ви абсолютно певні того, що хочете зробити?

Схвильовано на те відповів:

– Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самі це розумієте? Ви ж згодні зі мною? Я не можу від цього втікати.

Одначе він не зрозумів відчуженого виразу сірих очей, та й відповідь його трохи збентежила.

– Треба уважно вивчити питання, розглянути всі аспекти.

– Із точки зору справедливості можливий тільки один аспект.

Він говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справі.

– У певному сенсі я згоден. Але тут дещо більше. Більше за, скажімо, справедливість.

– Я не згоден. Треба подумати про родину.

Співрозмовник швидко підтакнув:

– Безумовно, так. Саме так. Про них я і говорив.

Калґарі це здавалося нісенітницею! Бо коли думаєш про них…

Тоді інший чоловік тим самим приємним голосом підсумував:

– Усе цілком залежить від вас, докторе Калґарі.

– Що ж, робіть, як вважаєте правильним.

Човен пристав до берега. Рубікон перейдено.

Із м’яким акцентом, властивим західним графствам, озвався поромник:

– Чотири пенси, сер. Чи ви повернетеся?

– Ні, – відповів Калґарі. – Не повернуся. (Якими пророчими були ці слова!)

Він розрахувався, а потім запитав:

– Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?

Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.

– Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.

– Дякую.

– Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл…

– Так, так… – перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати. – Сонячний Ріг.

Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.

– То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступ – Гадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Ріг – от як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.

Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу…»

Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!

Нехай спізнає, що гадючі зуби – це менший страх…[2]

Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати…

II

Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, герані – залежно від уподобань власників.

Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будинок – сучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.

Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок, – міркував він, – неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазур’ю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.

Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали…

Він сказав собі: «Далі відкладати не можна…» – і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.

Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.

Кроків за дверима не почув – вони відчинилися раптово.

Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедія. Молода особа, та в її юності була гіркота, що складала суть трагедії. «Трагічна Маска, – подумалось йому, – це завжди маска юності… Безпомічність, відчуття приреченості, наближення фатуму… з майбутнього…»

Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своєму враженню. Ірландський тип: темно-сині очі, глибокі тіні довкола них, грива чорного волосся, похмурі риси обличчя…

Дівчина стояла – молода, насторожена й ворожа.

– Так? Що вам потрібно?

Він звично відповів.

– Містер Арґайл удома?

– Так. Але він нікого не приймає. Тобто людей, із якими він не знайомий. Він же з вами не знайомий, чи не так?

– Ні. Він мене не знає, але…

Вона почала зачиняти двері.

– Краще напишіть…

– Даруйте, але я справді хочу зустрітися з ним. Ви міс Арґайл?

Вона неохоче підтвердила.

– Я Естер Арґайл. Але мій батько нікого не приймає, принаймні без попередньої домовленості. Будь ласка, краще напишіть йому.

– Я прибув здалеку… – Дівчина лишалася байдужою.

– Усі так кажуть. Але я думала, що це нарешті закінчилося, – сказала вона звинувачувальним тоном. – Ви репортер?

– Ні, ні, нічого подібного.

Вона зненацька глянула на нього так, наче не повірила його словам.

– Ну то що ви хочете?

Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцем – обличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.

– Міс Арґайл, це щодо вашого брата.

Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:

– Майкла?

– Ні, Джека.

Вона спалахнула:

– Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?

– Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.

– Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.

Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.

– У мене лист від містера Маршалла.

Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:

– Від містера Маршалла… з Лондона?

До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.

– Ви від містера Маршалла? – запитала вона.

І це пролунало достоту як звинувачення.

Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.

Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.

Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.

Невдовзі пролунав голос Естер – холодний і відсторонений.

– Батько говорить, щоб він зайшов.

Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.

Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.

Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.

То була бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках поруч – розкидані книжки. Він краєм ока помітив, як у двері з протилежного боку кімнати вийшла молода жінка. Досить приваблива молода жінка. Тоді зауважив чоловіка із відкритим листом у руці, що підвівся і підійшов привітатися з ним.

Лео Арґайл був таким тендітним, таким прозорим в його існуванні. Наче фантом якийсь! Коли Арґайл озвався, його голос виявився приємим, хоч і дещо приглушеним.

– Докторе Калґарі? – звернувся він. – Будь ласка, сідайте.

Калґарі сів. Узяв запропоновану цигарку. Господар сів навпроти. Усе відбувалося без поспіху, немов у світі, де час майже немає значення. Тінь усмішки майнула обличчям Лео Арґайла, коли той почав говорити, м’яко постукуючи по листі блідим пальцем.

– Містер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повідомлення, але не уточнює його характер. – Його усмішка стала чіткішою, коли він продовжив: – Адвокати надто обережні, не втручаючись у справу, чи не так?

Калґарі трохи здивувався, усвідомивши, що чоловік перед ним – щасливий. Не життєрадісно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаєною, проте приємною закритістю в собі. Чоловік, на якого зовнішній світ не мав впливу, та який із цього задоволений. Калґарі не розумів, чому він був цим здивований, але таки був.

– Дуже приємно, що ви виявили бажання зустрітися зі мною, – почав Калґарі. Це була стандартна для початку розмови фраза. – Я думав, що краще прийти особисто, ніж написати. – Він замовк, а потім схвильовано продовжив: – Мені важко, дуже важко…

– Будь ласка, не кваптеся.

Лео Арґайл залишався ґречним, проте відстороненим.

Він нахилився вперед – увічливо давав зрозуміти, що намагається допомогти.

– Оскільки ви принесли лист від містера Маршалла, гадаю, ваш візит пов’язаний із моїм нещасним сином Джеко – Джеком. Тобто всі ми зверталися до нього Джеко.

Усі ретельно дібрані Калґарі слова та фрази зникли. Він сидів, раптом усвідомивши той жах, про який мав сказати. Він знову пробурмотів.

– Це надзвичайно важко…

І знову замовк. Тоді Лео обережно промовив:

– Якщо це вам допоможе… ми цілком усвідомлюємо, що Джеко був… не надто нормальною особистістю. Що б ми від вас не почули, це не здивує нас. Хоча те, що трапилося, жахлива трагедія, я завжди був переконаний, що Джеко не здатний відповідати за свої дії.

– Звісно, не здатний, – сказала Естер, і Калґарі здригнувся від звуку її голосу. На мить він забув про неї. Дівчина сиділа на бильці крісла ліворуч від нього. Коли він повернув голову, Естер нетерпляче нахилилася вперед.

– Джеко завжди був жахливим, – зізналася вона. – Коли він утрачав самовладання, то поводився як маленький хлопчик. Хапав те, що знаходив під рукою, і… і жбурляв у вас…

– Естер… Естер… дитино моя, – голос Арґайла звучав засмучено.

Дівчина злякано затулила рота рукою. Вона почервоніла й заговорила з раптовою незграбністю, властивою молодим:

– Мені шкода. Я не подумала… Я забула… Не слід було так, не тепер, коли він… тобто коли все скінчилося і… і…

– Усе це скінчилося, – повторив Арґайл. – Усе в минулому. Я намагаюся… Ми всі намагаємося… вірити, що хлопець був хворим. Одна з помилок природи. Це, вочевидь, найкраще все пояснює.

Він подивився на Калґарі.

– Ви погоджуєтеся?

– Ні, – сказав Калґарі.

На мить запала тиша. Різке заперечення вразило обох його співрозмовників. Слово вилетіло з майже вибуховою силою. Прагнучи пом’якшити цей ефект, він незграбно забелькотів:

– Я… Я перепрошую. Бачте, ви мене не так зрозуміли.

– О! – Арґайл замислився. Тоді обернувся до своєї дочки: – Естер, гадаю, краще тобі вийти…

– Я не вийду! Я мушу почути… дізнатися, що це все означає.

– Це може бути неприємно.

Естер нетерпляче вигукнула:

– Яка різниця, що ще жахливого накоїв Джеко? Усе скінчилося.

Калґарі заговорив швидко.

– Повірте, питання не в тому, що вчинив ваш брат, радше навпаки.

– Я не розумію…

Двері із протилежного боку кімнати відчинилися, і молода жінка, раніше помічена Калґарі, повернулася до кімнати. Тепер була в пальто та з маленьким шкіряним портфелем.

Вона звернулася до Арґайла.

– Я йду. Щось ще…

Арґайл на мить завагався (Калґарі подумав, що він постійно вагається), а потім поклав руку на її плече й підштовхнув уперед.

– Сідай, Ґвендо, – звелів він. – Це… е-е-е… доктор Калґарі. Це міс Вон, яка… – і знову невпевнено замовк, – яка багато років працює в мене секретаркою. – Він додав: – Доктор Калґарі прийшов розповісти нам чи запитати щось про… Джеко…

– Розповісти вам щось, – утрутився Калґарі. – І хоч ви цього не усвідомлюєте, та мені стає все важче й важче зробити це.

На нього глянули здивовано всі, проте в очах Ґвенди він уловив щось схоже на спалах розуміння, немов вони на мить стали союзниками і ніби вона сказала: «Так, я знаю, як важко може бути з Арґайлами».

Ґвенда – гарна молода жінка (можливо, не така вже й молода – тридцять сім чи тридцять вісім). Повнувата, з темними волоссям та очима; пашить енергією та здоров’ям. Вочевидь, компетентна та розумна.

Із притаманним йому холодком у голосі Арґайл сказав:

– Я й не думав, що щось для вас ускладнюю, докторе Калґарі. Навіть не збирався. Якщо ви хочете перейти до суті…

– Так, я знаю. Вибачте, що висловився так. Але та впертість, з якою ви, та й ваша дочка, постійно підкреслюєте, що все пройшло, минуло, скінчилося. Нічого не скінчилося. Хтось колись говорив: «Нічого не скінчиться…»

– «…допоки все не скінчиться правильно», – завершила за нього міс Вон. – Кіплінґ.

Вона підбадьорливо кивнула йому, а він відчув до неї вдячність.

– Я перейду до суті, – продовжував Калґарі. – Коли ви почуєте те, про що я повинен розповісти, то зрозумієте моє… моє небажання. Ба більше, мій розпач. Спочатку я мушу повідомити дещо про себе. Я геофізик і нещодавно брав участь в експедиції на Антарктиду. Я повернувся до Англії лише кілька місяців тому.

– Експедиція Гайса Бентлі? – запитала Ґвенда.

Він обернувся до неї, знову почуваючи вдячність.

– Так. Це експедиція Гайса Бентлі. Я розповідаю вам це, щоб, виклавши окремі факти своєї біографії в минулому, пояснити, чому близько двох років я не відстежував поточні події.

Вона поквапилася допомогти йому:

– Ви маєте на увазі судовий процес по вбивству?

– Так, міс Вон, саме це я й маю на увазі.

Він повернувся до Арґайла.

– Перепрошую, коли я зараз завдаю вам болю, але треба звірити з вами певні дати та години. Дев’ятого листопада, позаторік, приблизно о шостій вечора, ваш син, Джек Арґайл (Джеко для вас), прийшов сюди поговорити зі своєю матір’ю, місіс Арґайл.

– Із моєю дружиною, так.

– Він сказав їй, що в нього проблеми, й узявся вимагати гроші. Таке вже траплялося…

– Багато разів, – зітхнув Лео.

– Місіс Арґайл відмовилася. Він заходився ображати її, погрожувати. Нарешті вибіг звідти, вигукуючи, що повернеться та що «їй все-таки доведеться дати йому грошенят». Він запитав: «Хочете, щоб я потрапив до в’язниці, так?», а вона відповіла: «Я вже майже вірю, що це для тебе найкраще».

Лео Арґайл неспокійно заворушився.

– Ми з дружиною обговорювали це. Ми були… дуже не задоволені хлопцем. Знову й знову нам доводилося рятувати його, допомагати починати все спочатку. Нам здалося, що шок тюремного ув’язнення… навчить його… – Його голос затих. – Але, будь ласка, продовжуйте.

Калґарі продовжив:

– Пізніше того вечора вашу дружину вбили. Нападник убив її ударом кочерги. На кочерзі були відбитки пальців вашого сина, а з шухляди письмового столу зникла велика сума грошей, яку ваша дружина поклала туди раніше. Поліція перехопила вашого сина в Драймуті. Гроші знайшли в нього, більшість у п’ятифунтових банкнотах. На одній із них було зазначено ім’я та адресу. І банк розпізнав її як одну з виплачених місіс Арґайл того ранку. Хлопця звинуватили, відбувся судовий розгляд. – Калґарі на мить замовк. – Вирок – умисне вбивство.

Нарешті воно вилетіло – фатальне слово. Убивство… Не гучне, а придушене; слово, поглинуте шторами, книгами, м’яким килимом… Слово приглушити можна було, та не вчинок…

– Містер Маршалл, адвокат захисту, натякнув мені, що ваш син під час арешту наполягав на своїй невинуватості, надто весело, якщо не зарозуміло. Він стверджував, що в нього неспростовне алібі на встановлений поліцією час убивства – між сьомою та сьомою тридцять вечора. Джек Арґайл стверджував, що на той час він діставався автостопом до Драймута, що його підібрала машина на головній дорозі з Редміна до Драймута, приблизно за милю звідти, саме перед сьомою вечора. Він не зауважив марки автомобіля (на той час уже стемніло), але то був чорний або темно-синій лімузин із водієм – чоловіком середнього віку. Для пошуку сліду автомобіля чи водія було зроблено все можливе, проте його свідчення так і не підтвердилися. Та й самі адвокати були переконані в тому, що всю історію поквапливо, але не надто розумно хлопець вигадав…

Основну лінію захисту вибудовували на свідченнях психологів, які намагалися довести, що Джек Арґайл завжди був психічно нестійким. Суддя кидав трохи уїдливі зауваги щодо цих свідчень і у своєму останньому слові був категорично проти обвинувачуваного. Джека Арґайла засудили до довічного позбавлення волі. Півроку по тому він помер у в’язниці від пневмонії.

Калґарі замовк. Три пари очей втупилися в нього. У Ґвендиних очах проступили зацікавлення та пильна увага, в очах Естер – підозрілість, у Лео Арґайла – порожнеча.

– Можете підтвердити, що я точно вказав факти?

– Ви надзвичайно точні, – погодився Лео. – Проте я так і не зрозумів, навіщо нам треба було знову пропускати через себе всі ті болісні події, які ми намагаємося забути.

– Даруйте. Я мусив це зробити. Я так розумію, ви не оскаржили вердикт?

– Визнаю, що факти були саме такими, як викладено. Тобто якщо не переглядати їх, це, грубо кажучи, вбивство. Але якщо обміркувати факти, знайдеться чимало пом’якшувальних обставин. Хлопець був психічно нестабільним, хоча, на жаль, не в юридичному сенсі цього терміна. «Правила Макнотена» обмежені та незадовільні. Запевняю вас, докторе Калґарі, що й сама Рейчел, моя покійна дружина, першою забула б і пробачила б нещасному хлопцеві його нерозсудливість. Вона була прогресивним і гуманним мислителем, мала глибокі знання про психологічні фактори. Вона не засуджувала б його.

– Вона точно знала, яким жахливим міг бути Джеко, – промовила Естер. – Він завжди був таким, просто не міг нічого із цим удіяти.

– То всі ви, – повільно протягнув Калґарі, – не мали жодних сумнівів? Жодних сумнівів щодо його провини?

Естер пропікала його поглядом.

– Які сумніви могли бути? Звісно, він був винним.

– Не буквально винен, – запротестував Лео. – Мені не подобається це слово.

– І воно невдале, – Калґарі глибоко вдихнув. – Джек Арґайл був… невинуватим!

Розділ другий

Це твердження мало б стати сенсацією. Але сподіваної реакції не було. Калґарі очікував на здивування, недовірливу радість крізь туман нерозуміння, жадібні запитання… Нічого. Лиш осторога та підозрілість. Ґвенда Вон спохмурніла. Естер дивилася на нього широко розплющеними очима. Можливо, це природно. Таке повідомлення важко зрозуміти відразу.

Лео Арґайл, завагавшись, промовив:

– Тобто, докторе Калґарі, ви погоджуєтеся з моєю позицією? Думаєте, він не відповідав за свої дії?

– Я маю на увазі, що він цього не робив! Невже так важко зрозуміти, чоловіче? Він цього не робив. Він не міг це зробити. Однак через надзвичайний і нещасливий збіг обставин не зміг довести, що не винен. Довести це міг я.

– Ви?

– Я – той чоловік з машини.

Він сказав це так просто, що вони осягнули аж за мить. Допоки спромоглися отямитись, їх перервали. Двері відчинилися, й увійшла жінка непоказної зовнішності. Вона відразу ж перейшла до суті.

– Проходячи повз двері, я почула, як цей чоловік стверджує, що Джеко не вбивав місіс Арґайл. Чому це він таке говорить? Звідки йому знати?

Її обличчя, войовниче та сердите, наче аж зібгалося.

– Я також повинна це чути, – додала вона жалібно. – Я не можу залишатися осторонь і нічого не знати.

– Звісно, Кірсті. Ви член сім’ї. – Лео Арґайл відрекомендував її: – Міс Ліндстром, доктор Калґарі. Доктор Калґарі розповідає нам неймовірні речі.

Калґарі здивувало шотландське ім’я Кірсті. Її англійська була чудовою, хоч і з ледь відчутним іноземним акцентом.

Вона звернулася до нього з осудом.

– Не треба було приходити сюди й говорити таке, засмучуючи людей. Вони вже змирилися з горем. Тепер ви засмучуєте їх своїми словами. На все, що сталося, воля Божа.

Його неприємно вразила підкреслена впевненість її слів. Можливо, вона одна з тих огидних людей, які щиро радіють нещастям. Нічого, він позбавить її такої втіхи.

Він почав викладати швидко й сухо:

– Того вечора, за п’ять хвилин до сьомої, на головній трасі Редмін-Драймут я підібрав молодого чоловіка, який зупиняв попутні машини. Я підвіз його до Драймута. Ми розбалакалися. Він видався мені цікавим і приємним юнаком.

– Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Ґвенда. – Усі вважали його приємним. Одначе його норов шкодив його репутації. І, звісно, його непорядність, – у задумі додала вона. – Але люди якийсь час про це не здогадувалися.

Міс Ліндстром повернулася до неї.

– Не варто так про померлого.

Лео Арґайл озвався трохи роздратовано:

– Продовжуйте, докторе Калґарі. Чому досі ви не давали про себе знати?

– Так, – Естер немов не вистачало дихання, – чому ви залягли на дно з такою інформацією? Усі ці звернення у пресі, оголошення. Як ви можете бути таким егоїстичним, таким лихим…

– Естер… Естер, – батько зупинив її. – Доктор Калґарі ще не завершив своєї історії.

Калґарі повернувся просто до дівчини.

– Я добре розумію, що ви відчуваєте. Як і те, що відчуваю я, що завжди відчуватиму… – Він зібрався з духом і знову заговорив: – Продовжу свою історію. Того вечора на дорогах було повно машин. Уже давно минуло о пів на восьму, коли я висадив юнака, імені якого не знав, десь у Драймуті. Це, як я розумію, повністю знімає з нього всі підозри, оскільки поліція абсолютно впевнена, що злочин скоєно між сьомою та половиною восьмої.

– Так, – погодилась Естер. – Але ви…

– Будь ласка, майте терпіння. Аби краще пояснити вам, мушу розповісти передісторію. Я кілька днів проживав у Драймуті у квартирі друга. Друг, матрос, саме відбув у плавання. Він також позичив мені машину, яку тримав у приватному гаражі. Того дня, дев’ятого листопада, я повинен був повертатися до Лондона. Вирішив поїхати вечірнім потягом, а день провести зі старою нянею, яку дуже любила наша сім’я та яка мешкала в невеличкому будиночку в Полґарті, приблизно за сорок миль на захід від Драймута. Я здійснив задумане. Няня, хоч і дуже літня та схильна до маразму, впізнала мене, зраділа й розхвилювалася, тому що читала в газетах про мою, за її словами, «подорож на полюс».

Щоб не втомлювати її, я недовго там побув. Вирішив не їхати просто до Драймута дорогою вздовж узбережжя, якою приїхав, а попрямувати на північ, через Редмін, і відвідати старого каноніка Пісмарша, який тримав у своїй бібліотеці кілька дуже рідкісних книг, серед яких – давній трактат про судноплавство, з якого я хотів переписати уривок. Старий джентльмен не користується телефоном, вважаючи його інструментом диявола, як і радіо, телебачення, кіно, орган і реактивні літаки, тому я вирішив спробувати заскочити його вдома. Мені не пощастило. Віконниці стояли зачиненими, і його, вочевидь, не було. Я трохи почекав у соборі, потім рушив до Драймута головною дорогою, утворивши маршрутом трикутник. У мене було вдосталь часу, щоб узяти багаж із квартири, повернути машину в гараж і встигнути на потяг.

Дорогою, як уже згадував, я підібрав невідомого автостопера і, скинувши його в місті, діяв за своїм планом. Прибувши на станцію, я мав іще трохи часу, тому вийшов на головну вулицю купити цигарки. Коли перетинав дорогу, з-за рогу на великій швидкості вилетіла вантажівка та збила мене.

Як розповідали перехожі, я підвівся, мабуть, неушкодженим і поводився цілком нормально. Я сказав, що зі мною все гаразд, мені треба встигнути на потяг, і заквапився на станцію. Коли потяг прибув на Паддінґтонський вокзал, мене, непритомного, забрала швидка до лікарні, де мені діагностували струс мозку. Очевидно, такий запізнілий ефект не є незвичним.

Коли за кілька днів я отямився, то нічого не пам’ятав ні про наїзд, ні про те, що мав їхати до Лондона. Останнє, що пригадав, – те, як вирушив до старої няні в Полґарті. А далі – повна порожнеча. Мене запевнили, що таке трапляється часто. У мене не було підстав вважати, що ті години мого життя, які я не пам’ятав, важливі. Ні я, ні хтось інший і уявити не могли, що того вечора я їхав дорогою Редмін-Драймут.

Залишалося дуже мало часу до того, як я повинен був покинути Англію. У лікарні мене тримали в цілковитому спокої, без газет. Потім я поїхав просто в аеропорт, звідки полетів до Австралії, щоб приєднатися до експедиції. Були певні сумніви щодо того, чи достатньо здоровий, щоб їхати, та я їх подолав. Я надто поринув у свою підготовку й інші клопоти, щоб цікавитися новинами про вбивства. Крім того, після арешту ажіотаж трохи спав, а коли справа дійшла до суду, який описували докладно, я вже був на шляху до Антарктиди.

Він зробив паузу. Його слухали з особливою увагою.

– Десь місяць тому, одразу ж після мого повернення до Англії, я й зробив це відкриття. Мені знадобилися старі газети для пакування зразків. Власниця квартири принесла мені з котельні цілу купу. Розклавши їх на столі, я побачив знімок юнака, чиє обличчя здалося мені дуже знайомим. Я намагався згадати, де я його зустрічав і хто він. Це мені не вдалося, та все ж, дивна річ, я згадав, про що розмовляв із ним, – про вугрів. Його зацікавила та зачарувала сага їхнього життя. Але коли це було? І де? Я прочитав замітку й дізнався, що ім’я молодого чоловіка Джек Арґайл, що йому висунули звинувачення в убивстві, а він розповів поліції про те, як його підвозив чоловік у чорному лімузині.

І зненацька той утрачений шматочок життя повернувся. Це я підібрав того юнака, підвіз його до Драймута і, висадивши, повернувся до квартири, потім переходив вулицю, щоб купити сигарети. Я пригадав лише мить, коли вантажівка збила мене, а потім – нічого, аж до лікарні. Я так і не згадав, як повернувся на вокзал і поїхав до Лондона. Я перечитував замітку знову й знову. Процес завершився понад рік тому, тож про справу майже забули. «Молодий хлопець, який вбив свою матір. – Моя господиня майже не пам’ятала цього. – Не знаю, що там сталося. Напевне, його за це повісили». Я переглянув підшивку газет за відповідний період, а потім вирушив до «Маршалл і Маршалл», які виступали захисниками у справі. Я дізнався, що прибув надто пізно, щоб звільнити нещасного хлопця – він помер у в’язниці від пневмонії. Хоча правосуддя вже нічого не вдіє для нього, воно принаймні може повернути йому добре ім’я. Ми з містером Маршаллом пішли до поліції. Справу представили прокуророві, хоча Маршалл сумнівається, що він звернеться до міністра внутрішніх справ.

Звісно, ви отримаєте від нього повний звіт. Він відклав це лише тому, що я хотів першим відкрити вам правду. Я відчував, що пройти це випробування – мій обов’язок. Я певен, ви розумієте, що завжди відчуватиму тягар вини. Якби я тільки обережніше переходив вулицю… – Він на мить затих. – Я усвідомлюю, що ваші почуття до мене ніколи не будуть теплими, – хоча, в принципі, я не винен – бо ви, усі ви, мусите звинувачувати мене.

Першою заговорила Ґвенда Вон. Її голос був теплим і доброзичливим:

– Ми вас, звісно, не звинувачуємо. Просто… ще одна подія. Трагічна, неймовірна, але так трапляється.

– Вони вам повірили? – втрутилася Естер.

Він глянув на неї здивовано.

– Поліція… Вони вам повірили? Чому б вам усе не вигадати?

Він криво всміхнувся.

– Я дуже поважний свідок, – почав він м’яко. – У мене немає особистої вигоди в цій справі, та й мою розповідь детально перевірили – медичне свідчення, інші побічні докази з Драймута. О, так, містер Маршалл виявив типову для всіх юристів підозріливість: не хотів давати вам надію, допоки не став певний успіху.

Лео Арґайл завовтузився в кріслі й нарешті озвався:

– Що саме ви називаєте словом «успіх»?

– Даруйте, – швидко перепросив Калґарі. – Це слово не слід тут уживати. Вашого сина звинуватили в злочині, якого він не вчинив, його судили, визнали винним, і він помер у в’язниці. Справедливість прийшла до нього занадто пізно. Просто все, що можна зробити, буде зроблено. За цим простежать. Міністр внутрішніх справ, напевно, порадить королеві дарувати повне помилування.

Естер засміялася.

– Повне помилування? За те, чого він не робив?

– Я знаю. Термінологія завжди далека від дійсності. Але певен, що за правилами буде подано запит до парламенту, відповідь на який прояснить, що Джеко Арґайл не скоював злочин, за який його було засуджено, і про це відкрито повідомлять у газетах.

Він замовк. Ніхто не зронив жодного слова. Він подумав, що для них це, мабуть, шок. Приємний.

Він підвівся.

– Боюся, – невпевнено протягнув він, – що мені більше нічого додати… Хіба що повторю, як мені шкода, як мені прикро, і знову перепрошуватиму – та все це ви вже добре знаєте. Трагедія, що забрала життя Джеко, кинула тінь і на моє життя. Але принаймні, – сказав він, немов захищаючись, – це дещо означає: він не вчинив тієї страшної речі, його ім’я… ваше ім’я в очах світу стане незаплямованим…

Якщо він і сподівався на відповідь, то не отримав її.

Лео Арґайл згорбився у своєму кріслі. Ґвенда не зводила з нього очей. Естер сиділа, туплячись уперед широко розплющеними, трагічними очима. Міс Ліндстром бурмотала щось собі під ніс і похитувала головою.

Калґарі безпорадно стояв біля дверей і дивився на них.

Ґвенда Вон узяла на себе контроль над ситуацією. Вона підступила до нього і, поклавши руку на його плече, тихо промовила:

– Вам краще піти. Це надто великий шок. Треба час, щоб вони отямились.

Він кивнув і вийшов. На сходовому майданчику його наздогнала міс Ліндстром.

– Я проведу вас, – кинула вона.

Коли двері за ними зачинялися, він чітко побачив, як Ґвенда опустилася на коліна біля стільця містера Арґайла. Це його трохи здивувало.

Виструнчившись перед ним, як гвардієць, міс Ліндстром різко говорила:

– Ви не можете повернути його до життя. То навіщо нагадувати їм про це? До сьогодні вони вже змирилися. Тепер страждатимуть. Завжди краще залишати все так, як є.

Вона була невдоволена.

– Йому потрібно повернути добру пам’ять, – заперечив Артур Калґарі.

– Як шляхетно! Усе це дуже добре. Але ви справді не розумієте, що це означає. Чоловіки ніколи не думають, – Вона тупнула ногою. – Я люблю їх усіх. Я прибула сюди 1940 року – допомагати місіс Арґайл, коли вона заснувала тут воєнний будинок для дітей, які зосталися без домівок після бомбардувань. Ми нічого їм не шкодували. Усе було для них. Минуло майже вісімнадцять років. І все ж навіть після її смерті я залишилася тут, щоб піклуватися про них, підтримувати чистоту та затишок у будинку, дбати, щоб вони добре поїли. Я люблю їх усіх… так, я люблю їх… і Джеко… а він не був хорошим! Але так, я теж любила його. Хоча… він не був ангелом!

Вона різко розвернулася і пішла. Скидалося на те, що вона забула про свою пропозицію провести до виходу. Калґарі повільно спустився сходами. Невміло вовтузячись із замком на вхідних дверях, він почув легкі кроки на сходах. Униз збігла Естер.

Вона відімкнула замок і прочинила двері. Вони стояли, дивлячись одне на одного. Калґарі не розумів трагічного докору в очах дівчини. Ледь видихаючи слова, вона сказала:

– Чому ви прийшли? О, чому ви взагалі приїхали?

Він не зводив з неї безпомічного погляду.

– Я вас не розумію. Ви не хочете, щоб ім’я вашого брата стало незаплямованим? Не хочете відновлення справедливості?

– Справедливість! – Вона жбурнула в нього цим словом.

Він повторив:

– Я не розумію…

– Гаразд, продовжимо про справедливість! Що з того для Джеко? Він помер. Тепер річ не в Джеко. А в нас!

– Про що ви?

– Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих.

Вона вчепилася пальцями в його плече.

– Ми – от що важить. Ви не бачите, що зробили з нами всіма?

Він утупився в неї.

Із темряви вулиці виринула чоловіча постать.

– Доктор Калґарі? – запитав чоловік. – Під’їхало ваше таксі, сер. Щоб підвезти вас до Драймута.

– А… е-е-е… дякую.

Калґарі знову повернувся до Естер, але вона зайшла до будинку.

Вхідні двері гримнули.

Розділ третій

І

Відкинувши з високого чола темне волосся, Естер повільно піднімалася сходами. Кірстен Ліндстром зустріла її на сходовому майданчику.

– Він пішов?

– Так, пішов.

– Ти надто вражена, Естер. – Кірстен Ліндстром обережно поклала руку на її плече. – Ходи зі мною. Дам тобі трохи коньяку. Так багато всього трапилося.

– Кірсті, я не хочу коньяку.

– Може, й не хочеш, але він піде тобі на користь.

Не опираючись, молода жінка дозволила міс Ліндстром провести себе коридором до її маленької кімнатки. Взяла бренді й почала поволі попивати його. Кірстен роздратовано мовила:

– Усе сталося надто несподівано. Нас мали попередити. Чому містер Маршалл спершу не написав нам?

– Мабуть, доктор Калґарі попросив його. Він хотів прийти й розповісти нам особисто.

– Прийти й розповісти нам особисто, от іще! Як, він гадав, ми сприймемо новину?

– Мабуть, – дивним, байдужим тоном відповіла Естер, – він вирішив, що ми зрадіємо.

– Радіти тут чи ні, та однозначно це шок. Йому не слід було так робити.

– Хоча це сміливо з його боку, – мовила Естер. На її обличчі з’явився рум’янець. – Я думаю, для нього це було непросто. Прийти і сказати родині, що її член, якого засудили за вбивство та який помер у в’язниці, справді не був винуватим. Так, вочевидь, це справді мужньо, але, – додала вона, – хай там як, не треба було цього робити.

– Так, ми всі так думаємо, – швидко підтакнула міс Ліндстром.

Естер подивилася на неї із зацікавленням, яке вивело її із задуми.

– Ви це теж відчуваєте, Кірсті? Я вважала, що тільки я.

– Я ж не дурна, – різко кинула міс Ліндстром. – Я навіть можу передбачити певні варіанти подій, які твій доктор Калґарі, схоже, не взяв до уваги.

Естер підвелася.

– Піду до батька.

Кірстен погодилася.

– Так. Тепер у нього буде час поміркувати, як найкраще вчинити.

Коли Естер увійшла до бібліотеки, Ґвенда набирала номер. Батько поманив її жестом, і Естер умостилася на підлокітникові крісла.

– Ми намагаємося зв’язатися з Мері та Мікі, – пояснив він. – Їм потрібно негайно про це повідомити.

– Алло, – сказала Ґвенда Вон. – Це місіс Дюррант? Мері? Це Ґвенда Вон. З вами говоритиме ваш батько.

Лео підійшов і взяв слухавку.

– Мері? Як ти? А Філіп? Добре. Сталося дещо незвичайне… Думаю, вам слід про це відразу ж дізнатися. Нас відвідав такий собі доктор Калґарі. Він приніс листа від Ендрю Маршалла. Це стосується Джеко. Схоже (це взагалі щось надзвичайне), історія, яку Джеко розповідав на судовому процесі, про те, що хтось підвіз його до Драймута, правдива. Доктор Калґарі був тим чоловіком, що підвозив його…

Він замовк, слухаючи дочку.

– Так, Мері, не вдаватимусь у подробиці, чому він вчасно не з’явився. Потрапив у аварію, струс мозку. Все це повністю підтверджено. Я зателефонував, бо гадаю, що ми повинні якомога швидше тут усі зібратися. Мабуть, і Маршалла слід запросити приїхати. Вважаю, нам потрібна ґрунтовна юридична консультація. Може б, ти з Філіпом… Так… Так, я знаю, люба. Але, думаю, це важливо… Так… добре, зателефонуй пізніше, якщо маєш бажання. Я спробую зв’язатися з Мікі.

Він повісив слухавку.

Ґвенда Вон підійшла до телефона.

– Спробувати набрати Мікі зараз?

Естер спитала:

– Гвендо, можна я спочатку зателефоную? Це не забере багато часу. Хочу зв’язатися з Дональдом.

– Звісно, – дозволив Лео. – Ви сьогодні ввечері зустрічаєтеся, так?

– Збиралися.

Батько кинув на неї швидкий погляд.

– Люба, ти дуже засмутилася?

– Я не знаю, – відповіла Естер. – Я не зовсім розумію, що саме відчуваю.

Ґвенда пропустила її до телефона, й Естер набрала номер.

– Покличте, будь ласка, доктора Крейґа. Так. Так. Це Естер Арґайл.

Почекавши якусь мить, вона заговорила:

– Це ти, Дональде? Я телефоную повідомити тобі, що не зможу сьогодні піти з тобою на лекцію… Ні, я не хвора, інше, просто в нас… у нас досить дивні новини.

Далі знову говорив доктор Крейґ.

Естер повернула голову до батька. Прикрила слухавку рукою, питаючи:

– Це ж не секрет, чи не так?

– Ні, – повільно мовив Лео. – Це не зовсім секрет, але я б попросив Дональда поки що тримати це при собі. Знаєш, як обростають чутки, коли поширюються.

– Так, знаю, – вона знову заговорила в слухавку. – Їх ніби й можна назвати гарними новинами, Дональде, проте вони й засмучують. Я не хочу розмовляти про це по телефону… Ні, не приходь сюди… Будь ласка. Не сьогодні. Можливо, завтра. Це щодо Джеко. Так… так… щодо мого брата. Ми дізналися, що він не вбивав матір… Але, будь ласка, не кажи нічого, Дональде, нікому нічого не кажи. Завтра я все тобі розповім… Ні, Дональде, ні… Сьогодні я нікого не можу бачити, навіть тебе. Будь ласка. І нікому нічого не кажи.

Вона поклала слухавку й жестом покликала Ґвенду.

Ґвенда попросила з’єднати її з Драймутом.

Лео ніжно звернувся до Естер:

– Естер, чому ти не пішла з Дональдом на лекцію? Ти б трохи розвіялася.

– Я не хочу, батьку. Я не можу.

– Те, як ти говорила… Із твоїх слів він вирішив, начебто новини не такі вже й хороші. Але, знаєш, Естер, це не так. Ми приголомшені. Проте всі щасливі, дуже раді… А як же іще?

– Ось що нам треба казати, так? – мовила Естер.

Лео застережно почав:

– Моя люба дитино…

– Це ж неправда? Це не гарна новина. Вона просто жахлива.

– Мікі на зв’язку, – озвалася Ґвенда.

Лео знову підійшов і взяв у неї слухавку. Він розмовляв із сином так само, як і з дочкою. Але той сприйняв новину інакше, ніж Мері Дюррант. Не було ні заперечень, ні здивування, ні недовіри. Натомість швидке прийняття.

– От чорт! – почувся голос Мікі. – Спливло так багато часу! Зниклий свідок! Що ж, фортуна відвернулася від Джеко того вечора.

І знову говорив Лео, а Мікі слухав.

– Так, – сказав він, – погоджуюся. Краще зустрітися якомога швидше, щоб Маршалл щось нам порадив.

Він раптом розсміявся тим сміхом, що нагадав Лео маленького хлопчика за іграми в саду під вікном.

– Які ставки? – запитав Мікі. – Хто з нас це зробив?

Лео повісив слухавку й рвучко відійшов від телефона.

– Що він сказав? – поцікавилася Ґвенда.

Лео повторив їй.

– Схоже, це дурнуватий жарт.

Лео швидко глипнув на неї.

– Можливо, – зронив він м’яко, – це взагалі не жарт.

II

Мері Дюррант перетнула кімнату й підібрала кілька пелюсток під вазою з хризантемами. Вона акуратно поклала їх до кошика для паперу. То була висока і спокійна двадцятисемирічна жінка, яка, попри відсутність зморщок, мала старший за свої роки вигляд, можливо, через стабільну зрілість, що здавалася частиною її макіяжу. Її приємній зовнішності бракувало привабливості. Правильні риси обличчя, гарна шкіра, яскраві блакитні очі. Світле волосся, зачесане назад і зібране у велику гульку на потилиці, – стиль, який на той час саме був у моді. Утім, вона носила таку зачіску не з цієї причини, а просто належала до тих жінок, що завжди дотримуються свого стилю. Її зовнішність нагадувала її ж будинок – охайна й доглянута. Будь-яка пилинка чи безлад дратували її.

Спостерігаючи, як дбайливо вона підбирає опалі пелюстки, чоловік в інвалідному візку якось недобре посміхнувся.

– Те саме охайне створіння, – сказав він. – Місце для всього й усе на своєму місці.

Він розсміявся. У сміхові почулася ледь помітна шкодлива нотка. Та Мері Дюррант залишалася цілком спокійною.

– Мені подобається, коли все охайно, – погодилася вона. – Знаєш, Філе, тобі й самому б не сподобалося, якби в домі був гармидер.

Чоловік мовив із гіркотою в голосі:

– Ну, так чи так, я до цього непричетний.

Невдовзі після їхнього одруження Філіп Дюррант став жертвою поліомієліту і його спаралізувало. Для Мері, яка обожнювала його, він був і чоловіком, і дитиною. Іноді його самого бентежила її власницька любов. Його дружина не могла зрозуміти, що її втіха від того, що він залежав від неї, іноді дратувала його.

Немов побоюючись почути слова співчуття чи жалю, він швидко продовжив:

– Мушу визнати, що новина твого батька в голову не вкладається! Минуло так багато часу! Як ти можеш бути такою спокійною?

– Гадаю, я ще не зовсім усвідомила… Це так дивно. Спочатку я просто не могла повірити батьковим словам. Якби то була Естер, я б вирішила, що вона все вигадала. Ти ж знаєш Естер.

Обличчя Філіпа Дюрранта трохи злагідніло. Він добродушно промовив:

– Рішуче й пристрасне створіння, яке шукає в житті проблеми й, вочевидь, знаходить.

Мері відмахнулася від такого визначення. Характер інших людей її не цікавив. Вона невпевнено протягнула:

– Думаю, це правда. Той чоловік же не міг усе вигадати?

– Неуважний науковець? Було б добре так вважати, проте схоже, Ендрю Маршалл розглядав справу серйозно. Тобі ж не треба нагадувати, що «Маршалл і Маршалл» – поважна юридична компанія.

Спохмурнівши, Мері запитала:

– Філе, що це, зрештою, означає?

– Це означає, що Джеко повністю виправдають. Тобто в тому разі, коли уповноважений орган задовольнить ця інформація, а я розумію, що так воно і станеться.

– Що ж, – Мері ледь зітхнула. – Думаю, це дуже добре.

Філіп Дюррант знову засміявся безумним гірким смішком.

– Поллі! – вигукнув він. – Ти зведеш мене в могилу.

Тільки чоловік звертався до Мері Дюррант на ім’я Поллі – ім’я, що до смішного не пасувало її поважній зовнішності. Вона подивилася на Філіпа трохи здивовано.

– Не розумію, що зі сказаного мною так розсмішило тебе.

– Ти була така милостива! – промовив Філіп. – Неначе леді Як-там-її, яка на розпродажеві вихваляє вироби місцевих селян.

Мері, знітившись, заперечила:

– Але це таки дуже добре! Не можна вдавати, що все нормально, коли в нашій сім’ї вбивця.

– Не зовсім у нашій.

– Великої різниці немає. Тобто це все завдає клопоту й змушує почуватися дуже незручно. Усі такі збуджені та допитливі. Як я це ненавиділа.

– Ти чудово давала цьому раду, – відказав Філіп. – Заморожувала їх крижаним поглядом своїх блакитних очей. Вони затихали та соромилися самих себе. Дивовижно, як тобі вдається ніколи не виказувати своїх емоцій.

– Мені все це дуже не подобалося. Це було надзвичайно неприємно, – продовжувала Мері Дюррант, – але в усякому разі він помер, і все скінчилося. А тепер… тепер, здається, все знову заворушиться. Як це втомлює.

– Так, – задумливо зронив Філіп Дюррант. Він ледь смикнув плечима, на обличчі з’явився блідий вираз болю. Дружина метнулася до нього.

– Спазми? Зачекай. Дай я поправлю цю подушку. От. Так краще?

– Ти була б хорошою медсестрою.

– Я не хотіла б доглядати багатьох людей. Тільки тебе.

Це було сказано дуже просто, та в щирих словах відчувалися глибокі почуття.

Озвався телефон. Мері підійшла до апарата.

– Алло… так… Я слухаю… А, це ти…

Кинула вбік, до Філіпа:

– Це Мікі.

– Так… так, ми чули. Батько телефонував… Так, звісно… Так… Так… Філіп говорить, що якщо адвокатів це задовольнило, то все гаразд… Мікі, справді, я не розумію, чому ти так засмутився… Не думаю, що до мене туго доходить… Слухай, Мікі, думаю, ти… Алло? Алло? – Вона сердито насупилася. – Він від’єднався. – Вона повісила слухавку. – Справді, Філіпе, я не розумію Мікі.

– Що саме він сказав?

– Він ніби засмутився. Сказав, що я туга, не усвідомлюю наслідків. Що буде справжнє пекло! Це його слова. Але чому? Я не розумію.

– Схоже, злякався, – замислено відповів Філіп.

– Але чому?

– А знаєш, його правда. Це матиме наслідки.

Мері, здавалося, трохи спантеличилася.

– Ти про пожвавлення інтересу до справи? Звісно, я рада, що Джеко повернуть добре ім’я, але буде досить неприємно, якщо люди знову почнуть про це пліткувати.

– Та я не про сусідів. Є дещо більше.

Вона запитально глянула на чоловіка.

– Поліція також зацікавиться!

– Поліція? – запитала різко Мері. – А їм що до цього?

– Люба моя, – мовив Філіп. – Поміркуй.

Мері повільно підійшла та сіла біля нього.

– Бачиш, це нерозкритий злочин, – пояснив Філіп.

– Чому б їм цим перейматися… Так багато часу минуло.

– Гарна спроба видати бажане за дійсне, – сказав Філіп. – Та боюся, що це, по суті, неможливо.

– Звісно, – погодилася Мері. – Після того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагічної помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.

– Може, вони й не захочуть, але, ймовірно, муситимуть! Обов’язок – це обов’язок.

– О, Філіпе, я впевнена, що ти помиляєшся. Трохи попліткують, а тоді все вляжеться.

– І тоді ми житимемо довго та щасливо, – невесело підсумував Філіп.

– Чому б ні?

Він похитав головою.

– Це не так і просто… Твій батько має рацію. Треба зібратися і обговорити це. І викликати Маршалла, як він і пропонував.

– Тобто поїхати в Сонячний Ріг?

– Так.

– Ми не можемо.

– Чому ні?

– Це практично неможливо. Ти інвалід і…

– Я не інвалід, – роздратовано заперечив Філіп. – Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.

– Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу…

– Я цим не переймаюся.

– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.

– Попроси когось, щоб ночував тут.

– Добре тобі казати… наче це найлегше на світі.

– Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.

– Не хочу.

– Ми там надовго не затримаємося, – заспокоїв її Філіп. – Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сім’я повинна об’єднатися перед лицем світу. Ми повинні з’ясувати, як нам діяти.

III

У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.

Найчіткіше в пам’ять врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.

А інші. Жінка на ім’я Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське ім’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?

Лео Арґайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.

І та дівчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дівчина. Проте також реагувала дивно. Він згадав, як вона стала навколішки перед кріслом Арґайла. Начебто виявляла співчуття, втішала його. Втішала його, але чому? Бо його син не винний у вбивстві? І звісно ж, там щось більше, ніж почуття секретарки, навіть тієї, що пропрацювала багато років… Що там таке? Чому вони…

На тумбочці поруч із ліжком задзвонив телефон. Він узяв слухавку.

– Алло?

– Докторе Калґарі? З вами хочуть поговорити.

– Зі мною?

Він здивувався. Як йому було відомо, ніхто не знав, що він зупинився на ніч у Драймуті.

– Хто?

Після хвилини мовчання телефонний оператор повідомив:

– Це містер Арґайл.

– Скажіть йому… – Артур Калґарі зупинив себе, перед тим як сказати, що він зараз зійде. Якщо з якоїсь причини Лео Арґайл попрямував за ним до Драймута й спромігся дізнатися, де він зупинився, справа, мабуть, надто дражлива, щоб обговорювати її в переповненій приймальні внизу. Він продовжив:

– Будь ласка, попросіть його піднятися до мене в номер.

Він підвівся і почав ходити кімнатою, доки не почув стукоту у двері.

Підійшов і відчинив двері.

– Заходьте, містере Арґайл, я…

Він замовк, збентежений. Це був не Лео Арґайл. Це був юнак років двадцяти, чиє гарне смагляве обличчя вкривала тінь гіркоти. Зухвале, сердите, тривожне обличчя.

– Ви чекали не на мене, – почав молодий чоловік. – Ви чекали на мого… батька. Я Майкл Арґайл.

– Заходьте, – Калґарі зачинив двері за відвідувачем. – Як ви дізналися, що я тут? – запитав він, пропонуючи юнакові портсигар.

Майкл Арґайл узяв цигарку та коротко неприємно засміявся.

– Це просто! Зателефонував у центральні готелі, де ви могли б зупинитися на ніч. Із другої спроби влучив.

– Чому ви хотіли мене бачити?

Майкл Арґайл повільно протягнув:

– Хотів побачити, що ви за тип… – Його очі прискіпливо окинули постать доктора, відзначивши трохи похилі плечі, сивіюче волосся, тонкі риси обличчя. – То ви один із хлопців, які поїхали в експедицію Гайса Бентлі на Південний полюс. Здається, ви не дуже міцний.

Артур Калґарі ледь усміхнувся.

– Зовнішність іноді оманлива, – сказав він. – Я був досить міцним. І там потрібна не лише м’язова сила. Є й інші важливі навички: витривалість, терпіння, технічна обізнаність.

– Скільки вам років? Сорок п’ять?

– Тридцять вісім.

– На вигляд старші.

– Так, думаю, так.

На мить його пронизало непереборне відчуття печалі від дотику до змужнілої молодості хлопця перед ним.

– Чому ви хотіли мене бачити? – запитав він досить різко.

Співрозмовник насупився.

– Це природно, чи не так? Коли я почув принесені вами новини. Новини про мого любого братика.

Калґарі не відповів.

Майкл Арґайл продовжував:

– Трохи запізно для нього, так?

– Так, – тихо мовив Калґарі. – Для нього це надто пізно.

– Чому ви так затаїлися? Що там із тим струсом?

Калґарі терпляче пояснив йому. Дивно, але грубість і брутальність хлопця підбадьорили Калґарі. Хай там як, але хтось таки був на боці Джеко.

– Це гарантує Джеко алібі, ось у чому суть, так? Звідки вам знати, що були саме ті години, на яких наполягаєте?

– Я цього певен, – відкарбував Калґарі.

– Ви могли помилитися. Ви, вчені мужі, схильні не зважати на такі дрібниці, як час чи місце.

Це трохи розвеселило Калґарі.

– У вашій уяві книжковий образ забудькуватого професора – із різними шкарпетками, не впевненого, який зараз день чи де він перебуває. Дорогий мій чоловіче, технічна робота вимагає високої точності – точні числа, години, розрахунки. Я запевняю вас, що не міг помилитися. Я підібрав вашого брата якраз перед сьомою і висадив у Драймуті о сьомій годині тридцять п’ять хвилин.

– Ваш годинник, можливо, йшов неточно. Чи ви глянули на годинник у машині.

– Мій годинник і годинник автомобіля було синхронізовано.

– Джеко міг заморочити вам голову. У цьому він був мастак.

– Не міг. Чому ви так намагаєтеся довести, що я помилився? – Калґарі пристрасно продовжував. – Я очікував, що буде важко переконати владні органи, що вони помилково засудили чоловіка. Та я не знав, що переконати його власну сім’ю буде ще важче!

– Тобто всіх нас важко переконати?

– Така реакція мені здалася трохи незвичною.

Мікі уважно дивився на нього.

– Вони не хотіли вам вірити?

– Принаймні так мені здалося…

– Не здалося. Так і було. Досить природно, як поміркувати.

– Але чому? Чому це природно? Вашу маму вбили. Вашого брата звинуватили й визнали винним у цьому злочині. Тепер виявляється, що він не винен. Ви мали бути щасливі, вдячні. Це ж ваш брат.

– Він не мій брат, а вона – не моя мама, – видав Мікі.

– Що?

– Ніхто вам не розповів? Ми всі нерідні. Усі діти. Мері, мою найстаршу «сестру», вдочерили в Нью-Йорку. Решту дітей – під час війни. Моя «мама», як ви її називаєте, не могла мати власних дітей. То зібрала собі милу сімейку з усиновлених. Мері, мене, Тіну, Естер, Джеко. Комфортний, розкішний будинок і безмір материнської любові на додачу! Я б сказав, що вона забула, що ми все-таки не її діти. Але їй не пощастило, коли вона вибрала Джеко стати одним із її любих хлопчиків.

– Я не знав, – мовив Калґарі.

– То не тикайте мені «рідна мати» та «рідний брат»! Джеко був негідником!

– Але не вбивцею, – додав Калґарі.

Він наголосив на цьому. Мікі зиркнув на нього й кивнув.

– Гаразд. Це ваші слова… І ви наполягаєте на цьому. Джеко не вбивав її. Чудово. Хто ж її вбив? Ви про це не думали? То подумайте зараз. Подумайте про це… і тоді почнете розуміти, що ви з нами всіма робите.

Він розвернувся та швидко вийшов із кімнати.

Розділ четвертий

Калґарі винувато мовив:

– Містере Маршалл, дуже люб’язно з вашого боку погодитися зустрітися зі мною знову.

– Нічого, – відповів юрист.

– Як вам відомо, я поїхав у Сонячний Ріг і зустрівся з родиною Джека Арґайла.

– Так.

– То, сподіваюся, ви хочете почути про цей візит?

– Так, містере Калґарі. Саме так.

– Мабуть, вам складно зрозуміти, чому я знову прийшов до вас… Бачте, все склалося не так, як я очікував.

– Так, – проказав юрист. – Можливо, так.

Його голос був, як і завжди, сухим і неемоційним, але щось у ньому заохочувало Артура Калґарі продовжувати.

– Бачте, – продовжив Калґарі, – я гадав, що на цьому історія завершиться. Я був готовим до певного, так би мовити, природного обурення з їхнього боку. Хоча мій струс можна визначити як волю Божу, їхню точку зору можливо пробачити. Я, крім усього, мав надію, що це компенсує вдячність, яку вони відчуватимуть через повернення Джекові Арґайлові його доброго імені. Це не так.

– Розумію.

– Можливо, містере Маршалл, ви передбачили, що станеться? Пам’ятаю, коли я був тут раніше, ваш підхід мене здивував. Ви очікували на ставлення, з яким я стикнувся?

– Докторе Калґарі, ви ще не розповіли мені, як до цього поставилися.

Артур Калґарі підсунув стілець ближче.

– Я думав, що щось закінчую, змінюю, скажімо, закінчення написаного розділу. Проте мене змусили відчути, мене змусили побачити, що замість закінчення розділу я його почав. Почав щось зовсім нове. Як на вас, я чітко окреслив ситуацію?

Містер Маршалл повільно кивнув.

– Так, – погодився він, – можна й так сказати. Я таки вважав (і визнаю це), що ви не усвідомлювали всіх наслідків. Однак інакше й бути не могло, бо, звісно, ви не знали передісторії та окремих фактів, крім тих, які зазначено в судових звітах.

– Ні. Тепер я це розумію. Аж надто чітко. – Він підвищив голос і збуджено продовжив. – Вони відчували не полегшення, не вдячність. Це був страх. Страх того, що може відбутися. Правильно?

Маршалл обережно зауважив:

– Гадаю, ви цілком маєте рацію. Зауважте, я це говорю тільки з ваших слів.

– А якщо так, – правив своє Калґарі, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я відповідальний за те, що життя цих усіх людей змінилося. Я не можу просто вмити руки.

Адвокат прокашлявся.

– Докторе Калґарі, це, мабуть, досить дивна позиція…

– Я так не вважаю. Треба брати відповідальність за свої вчинки, і не лише за вчинки, а й за їхні наслідки. Два роки тому я підвіз молодого автостопера. Цим я дав початок певному потоку подій. Не думаю, що мені вдасться залишатися осторонь від цього.

Юрист усе ще хитав головою.

– Так, гаразд, – нетерпиливився Артур Калґарі. – Ви можете називати це дивацтвом, як хочете. Але мої почуття, моя совість усе ще із цим пов’язані. Моїм єдиним бажанням було виправити те, чому я не зміг запобігти. Я не виправив. Я ускладнив ситуацію для людей, які вже й так страждали. Однак я досі чітко не розумію чому.

– Так, – повільно протягнув Маршалл, – ви й не змогли б зрозуміти. Останні півтора року ви були відірвані від цивілізації. Ви не читали щоденних газет, які містили багато інформації про цю сім’ю. Можливо, ви й так не читали б цього, та однаково почули б про них. Факти дуже прості, докторе Калґарі. Їх не засекречено. Свого часу опубліковано. Усе зводиться до простого запитання. Якщо Джек Арґайл не скоював злочину (а за вашими словами, він не міг), то хто це зробив? Це повертає нас до обставин, за яких скоїли злочин. Це трапилося між сьомою та сьомою тридцять вечора дев’ятого листопада в будинку, де покійна перебувала в оточенні лише членів її сім’ї та близьких. Будинок було надійно замкнено, віконниці зачинено, а того, хто прийшов із вулиці, мала впустити місіс Арґайл, або він міг відімкнути двері власним ключем. Тобто це був хтось їй знайомий. У певному сенсі це нагадує справу Борденів у Америці, в якій одного недільного ранку містера Бордена з дружиною вбили сокирою: ніхто нічого не чув у будинку і нікого не бачив біля будинку. Тепер ви зрозуміли, докторе Калґарі, чому членів сім’ї, як ви сказали, радше стурбувала, а не заспокоїла принесена вами новина?

Калґарі повільно промовив:

– Вони б воліли, щоб Джек Арґайл був винен?

– Так, – підтвердив Маршалл, – саме так. Може, висловлюся дещо цинічно, та Джек Арґайл у цій родині був чудовим кандидатом на роль убивці. Проблемна дитина, хлопчик-хуліган, чоловік запальної вдачі. У сімейному колі йому могли та знайшли виправдання. Вони могли оплакувати його, співчувати йому, оголосити одне одному й усьому світові, що насправді то була не його провина, що психологи можуть усе це пояснити. Так, це дуже, дуже зручно.

– А тепер… – Калґарі замовк.

– А тепер, – закінчив Маршалл, – ситуація цілком інша. Зовсім інакша. Можливо, навіть тривожна.

– Звістка, яку я приніс, для вас теж була небажаною, чи не так? – кинув різко Калґарі.

– Мушу визнати, так. Так, мене це засмутило. Справу, яку було успішно закрито, – так, я продовжуватиму використовувати слово «успішно», – тепер знову відкрито.

– Офіційно? – запитав Калґарі. – Тобто поліція справу поновить?

– О, безсумнівно, – запевнив Маршалл. – Джека Арґайла було засуджено на підставі переконливих доказів (присяжні радилися лише чверть години), тобто щодо поліції питання було закрито. А тепер, після оголошення посмертного помилування, справу знову відкрито.

– І поліція провадитиме нове розслідування?

– Майже напевно я б так висловився. Звісно, – додав містер Маршалл, замислено потираючи підборіддя, – сумнівно, що через такий проміжок часу, з огляду на специфічні особливості справи, їм вдасться досягти якогось результату… Особисто я сумнівався б. Вони можуть знати, що хтось у цьому домі винен. Вони можуть навіть мати обґрунтований здогад про те, хто це. Проте знайти переконливі докази буде непросто.

– Розумію, – визнав Калґарі. – Розумію… Саме це вона мала на увазі.

Юрист різко запитав:

– Про кого це ви?

– Про дівчину, – відповів Калґарі. – Естер Арґайл.

– А, так. Юна Естер. Що ж вона? – поцікавився Маршалл.

– Вона говорила про невинуватість. Сказала, що байдуже, хто винен, а хто не винен. Тепер я зрозумів, про що вона…

Маршалл швидко глянув на нього.

– Думаю, мабуть, так.

– Вона говорила про те, що й ви, – додав Артур Калґарі. – Вона мала на увазі, що сім’я знову опиниться під підозрою.

Маршалл перервав його.

– Навряд чи знову, – не погодився він. – Досі ні-хто з них не був під підозрою. Від початку все вказувало на Джека.

Калґарі відмахнувся від цих слів.

– Сім’я опинилася під підозрою, – наполягав він. – І це може тривати досить довго, можливо, завжди. Якщо хтось із сім’ї винен (можливо, вони й самі не знають хто), вони дивитимуться одне на одного й гадатимуть… Так, це найгірше. Вони самі не знають, хто з них…

Запала тиша. Маршалл спокійно вивчав Калґарі поглядом, але мовчав.

– Знаєте, це жахливо… – сказав Калґарі.

На тонкому, чутливому обличчі чоловіка проступили всі його почуття.

– Так, це жахливо… Жити рік за роком, не знаючи правди, дивлячись одне на одного. Можливо, підозра вразить навіть їхні стосунки з людьми. Знищена любов, утрачена довіра…

Маршалл прочистив горло.

– А ви не надто перебільшуєте?

– Ні, – заперечив Калґарі. – Я так не думаю. Пробачте мені, містере Маршалл, однак я це бачу чіткіше, ніж ви. Бачте, я спроможний уявити, що це означатиме.

І знову мовчання.

– Це означатиме, – продовжив Калґарі, – що страждатимуть невинуваті. А невинуваті не мають страждати. Тільки винуватець. Саме тому я не можу зняти із себе відповідальність. Я не можу піти, сказавши: «Я вчинив правильно, зробив усе, що міг, послужив на благо правосуддя», тому що, бачте, те, що я зробив, не послужило на користь правосуддя. Це не допомогло викрити злочинця та не вивело невинуватих із тіні підозр.

– Гадаю, ви себе трохи накручуєте, докторе Калґарі. Безсумнівно, у ваших словах є зерно правди, та мені геть невтямки, що ви можете тут удіяти.

– Мені теж, – щиро зізнався Калґарі. – Але це означає, що я мушу спробувати. Саме тому я прийшов до вас. Я хочу… Думаю, я маю право знати передісторію.

– Ну, – почав містер Маршалл трохи жвавішим тоном, – тут немає ніякої таємниці. Розповім будь-які цікаві вам факти. Та нічого більше. Я ніколи не був у тісних стосунках із тією сім’єю. Наша компанія працювала на місіс Арґайл упродовж багатьох років. Ми співпрацювали з нею щодо створення різних трастових компаній і впорядковували юридичні справи. Я добре знав місіс Арґайл, а також її чоловіка. Про атмосферу Сонячного Рогу, темперамент і характер людей, що мешкають там, мені, так би мовити, відомо з других уст – від самої місіс Арґайл.

– Я все це розумію, – погодився Калґарі. – Але мушу звідкись почати. Я знаю, що діти не її. Їх усиновили?

– Так. Місіс Арґайл, уроджена Рейчел Констам, була єдиною донькою Рудольфа Констама, великого багатія. Її мати була американкою, теж дуже заможною жінкою. Рудольф Констам цікавився філантропією та прищеплював дочці інтерес до благодійництва. Він із дружиною загинув у автокатастрофі, й Рейчел скористалася величезним багатством, успадкованим від своїх батька й матері, скажімо умовно, для благодійних проектів. Вона особисто цікавилася благодійністю і організовувала заклади для дітей-сиріт. Під час роботи над цим вона зустріла Лео Арґайла, викладача з Оксфорду, дуже зацікавленого економічними та соціальними реформами. Щоб зрозуміти місіс Арґайл, ви повинні усвідомити, що велика трагедія її життя полягала в неможливості мати дітей. Як це трапляється з багатьма жінками, ця проблема поступово затінила все її життя. Коли після візитів до різних фахівців стало зрозуміло, що надії на те, що вона буде матір’ю, немає, їй довелося шукати якогось полегшення. Вона вдочерила першу дитину з нетрів Нью-Йорка – тепер це міс Дюррант. Місіс Арґайл майже цілком присвятила своє життя благодійним організаціям, пов’язаним із дітьми. На початку війни, 1939 року, під егідою Міністерства охорони здоров’я вона заснувала свого роду воєнний дитячий будинок у придбаному помешканні, яке ви відвідали – у Сонячному Розі.

– Тоді його називали Зміїний Ріг.

– Так. Так, гадаю, це оригінальна назва. І, можливо, більш доречна, ніж вибрана нею – Сонячний Ріг. На 1940 рік там перебувало дванадцятеро-шістнадцятеро дітей, переважно таких, хто до того мав незадовільних опікунів або кого не змогли евакуювати разом із сім’єю. Для цих дітей робили все. Їм дали розкішний будинок. Я відмовляв її, вказуючи, що після кількох років війни дітям буде важко повернутися додому із таких прекрасних умов. Вона не звертала на мене уваги. Вона була надзвичайно прив’язана до дітей і зрештою вирішила залишити кількох дітей із незадовільними домашніми умовами та сиріт у своїй сім’ї. Як наслідок – п’ятеро дітей. Мері, тепер дружина Філіпа Дюрранта, Майкл, який працює в Драймуті, напівкровка Тіна, Естер і, звісно, Джеко. Вони зростали, маючи Арґайлів за батька та матір. Вони отримали найкращу освіту, яку можливо купити за гроші. Якщо оточення хоча б щось важило, вони могли б далеко піти. У них, зрозуміло, були всі умови. Джек, чи Джеко, як його називали, завжди встрявав у халепи. Він украв гроші в школі та мусив звідти піти. В університеті він знайшов на свою голову проблеми вже на першому курсі. Двічі був на волосину від ув’язнення. Завжди виявляв неконтрольований норов. Одначе вам, напевно, все це вже відомо. Двічі незаконно привласнені ним гроші Арґайли компенсували своїми. Двічі йому давали гроші на нову справу. Двічі він збанкрутував. Після його смерті допомогу виплатили й досі сплачують його вдові.

Калґарі здивовано нахилився вперед.

– Його вдові? Мені не говорили, що він був одруженим.

– Як я так? – Адвокат роздратовано клацнув пальцями. – Це мій огріх. Звісно ж, я забув, що ви не читали тогочасних газет. Показово, що ніхто з Арґайлів не знав, що він був одруженим. Невдовзі після його арешту дружина Джеко прибула в Сонячний Ріг у великому розпачі. Містер Арґайл дуже добре до неї поставився. То була молода жінка, яка працювала в Драймуті, в Пале-де-Данс, партнеркою з танців. Напевно, я забув розповісти вам про це, тому що через кілька тижнів після смерті Джека вона знову вийшла заміж. Нинішній її чоловік, якщо не помиляюся, електрик у Драймуті.

– Я мушу зустрітися з нею, – мовив Калґарі та з докором додав: – Вона перша людина, з якою я мав зустрітися.

– Звісно, звісно. Я дам вам адресу. І сам не знаю, чому я не згадав про це, коли ви приходили до мене вперше.

Калґарі мовчав.

– Вона була таким… незначним фактором, – пояснив, немов перепрошуючи, юрист. – Навіть газети не здіймали щодо цього галасу: вона ніколи не відвідувала свого чоловіка у в’язниці й надалі не виявляла до нього жодного інтересу.

Калґарі виринув із глибокої задуми. Тепер він запитав:

– Ви можете точно мені сказати, хто був у будинку у вечір убивства місіс Арґайл?

Маршалл кинув на нього швидкий погляд.

– Лео Арґайл, звісно, і наймолодша дочка Естер. Мері Дюррант і її чоловік-інвалід завітали в гості. Крім того, Кірстен Ліндстром, яку ви, ймовірно, зустрічали, – шведська кваліфікована медсестра і масажистка, яка спочатку приїхала допомагати місіс Арґайл із воєнним дитячим притулком і залишилася назавжди. Майкла та Тіни не було – Майкл продає автомобілі в Драймуті, а Тіна проживає в Редміні, де працює в бібліотеці графства.

Маршалл передихнув.

– Там була також міс Вон, секретарка містера Арґайла. Та вона пішла до того, як знайшли тіло.

– Я теж її зустрічав. Схоже, вона надто прив’язана до містера Арґайла.

– Так, справді. Гадаю, незабаром оголосять про їхні заручини.

– О-о!

– Він був дуже самотнім після смерті дружини, – вставив адвокат дещо несхвальним тоном.

– Так, розумію, – погодився Калґарі, а тоді поцікавився: – Містере Маршалл, а як щодо мотиву?

– Мій любий докторе Калґарі, я не можу висловлювати свої здогадки.

– Думаю, можете. Ви самі говорили, що всі факти очевидні.

– Ніхто не мав прямої грошової вигоди. Місіс Арґайл вступила в низку незалежних трастів, схеми яких тепер поширені. Ці трасти діяли на користь усіх дітей. Трастами керували троє розпорядників – я, Лео Арґайл і американський адвокат, далекий родич місіс Арґайл. Розпорядники керують величезною сумою, що підлягає розподілу, внаслідок якого найбільшу частку отримує той бенефіціар, який найбільше цього потребує.

– А як щодо містера Арґайла? Він мав фінансову вигоду від смерті своєї дружини?

– Нічого особливого. Більшу частину її активів, як я вже сказав, вкладено в трасти. Вона призначила йому залишки майна, проте сума там зовсім незначна.

– А міс Ліндстром?

– Кілька років тому місіс Арґайл виділила їй дуже пристойну щорічну ренту. – Маршалл із роздратуванням додав: – Мотив? Я не бачу навіть натяку на мотив. Принаймні це не фінансовий мотив.

– А в емоційній сфері? Можливо, виникали якісь суперечки?

– Боюся, що тут я вам не допоможу, – категорично запевнив Маршалл. – Свідком їхнього сімейного життя я не був.

– А хто допоміг би мені?

Маршалл якусь мить розмірковував. Тоді якось неохоче мовив:

– Варто зустрітися із місцевим лікарем. Доктор… е-е-е, здається… Макмастер. Уже на пенсії, та живе по сусідству. Він був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розі. А от чи вдасться переконати його розповісти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо він захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте мені мої слова – ви думаєте, що зможете здійснити те, що поліція зробить набагато простіше?

– Не знаю, – відповів Калґарі. – Напевно, ні. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.

Розділ п’ятий

Брови старшого констебля повільно поповзли чолом вгору, безуспішно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисіючій голові. Він закотив очі на стелю, потім глянув на папери на своєму столі.

– Це в голові не вкладається! – обурився він.

Молодий чоловік, чиєю роботою було давати правильні відповіді старшому констеблю, відкарбував:

– Так, сер.

– От кашу заварили, – пробурчав майор Фінні. Він постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юїш тут?

– Так, сер, комісар Г’юїш прибув хвилин зо п’ять тому.

– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?

Комісар Г’юїш – високий чоловік сумного вигляду – мав таку меланхолічну ауру, що ніхто й ніколи не повірив би, що він – душа дитячих вечірок, сипле жартами та на втіху маленьким хлопчикам витягує монетки з їхніх вух.

Старший констебль привітався:

– Доброго ранку, Г’юїше, наварили ми тут каші. Що ви про це думаєте?

Комісар Г’юїш важко видихнув і сів на вказаний йому стілець.

– Здається, два роки тому ми помилилися, – резюмував він. – Той хлопець… як там його ім’я…

Старший констебль зашурхотів паперами.

– Калорі… ні, Калґарі. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такі люди часто не звертають увагу на час і все таке?

Можливо, у його голосі й відчувалося прохання, але Г’юїш на це не зреагував.

Він сказав:

– Як я зрозумів, він якийсь науковець.

– То ви вважаєте, що нам варто прислухатися до того, що він говорить?

– Що ж, – почав Г’юїш, – схоже, сер Реджинальд прислухався, а я не думаю, що він міг щось упустити.

Це висловлення було присвячено генеральному прокурору.

– Ні, – неохоче погодився майор Фінні. – Якщо в цьому переконаний генеральний прокурор ГП, то, гадаю, нам залишається лише прийняти це як факт. Це означає знову відкрити справу. Ви принесли із собою потрібні дані, як я просив?

– Так, сер, приніс.

Комісар розклав усі документи на столі.

– Ви це вже переглядали? – запитав старший констебль.

– Так, сер, переглянув учора ввечері. Усе ще свіже в пам’яті. Зрештою, це було не так давно.

– Що ж, берімося, Г’юїше. Де ми?

– На початку, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Біда в тому, бачте, що на той час не виникло жодних сумнівів.

– Ні, – погодився старший констебль. – Справа здавалася цілком зрозумілою. Не думайте, що я вас звинувачую, Г’юїше. Я підтримував вас на всі сто відсотків.

– А що там було вишукувати, справді, – мовив серйозно Г’юїш. – Надійшов дзвінок, що її вбили. Інформація про те, що той хлопець був там, погрожував їй, що доводили відбитки пальців… його відбитки пальців на кочерзі, та й гроші. Ми майже відразу його впіймали, і гроші були з ним.

– Яке він тоді справив на вас враження?

Г’юїш замислився.

– Погане, – відповів він. – Надто нахабний. І самовпевнений. Засипав інформацією про години перебування та алібі. Зухвалий. Ви таких зустрічали. Убивці зазвичай зухвалі. Гадають, що дуже розумні. Вважають: що б вони не скоїли, усе, звісно ж, правильно, і байдуже, як це вплине на інших. Він таки був поганою людиною.

– Так, – підтакнув Фінні, – він був поганцем. Усе, що нам відомо про нього, на це вказує. Та ви відразу були впевнені, що він убивця?

Комісар замислився.

– У такому не можна бути відразу впевненим. Я б сказав, що він належав до чоловіків такого типу, що частенько стають убивцями. Як Гармон 1938 року. Впродовж тривалого часу на нього складали протоколи про вкрадені велосипеди, шахрайство з грошима, обдурення бабусь – і, зрештою, він убиває жінку, маринує її в кислоті, що йому страшенно подобається, і починає так чинити регулярно. Я сприйняв Джеко Арґайла за таку людину.

– Та, схоже, – повільно протягнув старший констебль, – ми помилялись.

– Так, – визнав Г’юїш, – таки помилялись. А хлопчина – мертвий. Погані справи. Проте майте на увазі, – додав, – він таки був поганцем. Можливо, не був убивцею… власне, таки не був убивцею, як тепер стало відомо… та він був негідником.

– Що ж, чоловіче, – гримнув на нього Фінні, – хто її все-таки вбив? Кажете, ви переглядали цю справу вчора ввечері. Хтось її убив. Жінка не вдарила себе сама кочергою по потилиці. Це зробив хтось інший. Хто ж це був?

Комісар Г’юїш зітхнув і відкинувся в кріслі.

– Цікаво, чи дізнаємося ми колись, – ніби сам у себе запитав він.

– Усе складно, еге ж?

– Так, тому що слід прохолов і тому що буде мало речових доказів, і я взагалі схиляюся до того, що тих речових доказів ніколи не було достатньо.

– Річ у тому, що в будинку хтось був, хтось близький їй.

– Не розумію, хто ще це може бути, – міркував комісар. – Чи був це хтось із домашніх, чи вона сама комусь відчинила двері та впустила всередину. Родина Арґайлів любила замикатися на всі замки. Засуви від грабіжників на вікнах, ланцюжки, додаткові замки на вхідних дверях. Їх якось пограбували – кілька років до того – й відтоді вони були готові до появи грабіжників. – Він зробив паузу, і знову продовжив: – Біда в тім, сер, що на той час ми не розглядали інших варіантів. Справа проти Джеко Арґайла була цілісною. Звісно, тепер зрозуміло, що цим скористався вбивця.

– Скористався тим, що хлопець був там, посварився з нею та погрожував?

– Так. Тій особі достатньо було лише ввійти до кімнати, взяти кочергу рукою в рукавичці звідти, куди її пожбурив Джеко, підійти до столу, за яким щось писала місіс Арґайл, і вдарити її по голові.

Майор Фінні видав лише одне просте слово:

– Навіщо?

Комісар Г’юїш неквапливо кивнув.

– Так, сер, саме це нам необхідно довідатись. Це одна з проблем – відсутність мотиву.

– На той час не скидалося на те, – говорив старший констебль, – що був якийсь, так би мовити, очевидний мотив. Як і решта жінок із нерухомістю та значними статками, вона вдалася до різноманітних схем для легального уникнення податків на спадщину. Трастовий фонд уже діяв, дітей було забезпечено ще за її життя. Вони не отримали б більше після її смерті. Та й вона не була неприємною, набридливою, лихою чи скупою жінкою. Витрачала на них гроші все їхнє життя. Хороша освіта, капіталовкладення для початку їхніх власних справ і регулярні виплати кожному. Любов, доброта й турботливість.

– Саме так, сер, – погодився комісар Г’юїш. – Жодних очевидних причин для бажання її позбутися. Хоча… – Він замовк.

– Так, Г’юїше?

– Містер Арґайл, як я розумію, планує знову одружуватися. Він одружується із міс Ґвендою Вон, яка багато років працювала в нього секретаркою.

– Так, – вдумливо додав майор Фінні. – Гадаю, це могло б бути мотивом, про який нам тоді не було нічого відомо. Кажете, працювала в нього багато років. Припускаєте, між ними щось було на час убивства?

– Маю сумнів, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Про такі речі в селищі зазвичай швидко починають пліткувати. Тобто не думаю, що між ними щось таки відбувалося. Нічого, про що місіс Арґайл могла б довідатися і посваритися з чоловіком.

– Так, – погодився старший констебль. – Проте він міг би прагнути одружитись із Ґвендою Вон.

– Вона приваблива молода жінка, – схарактеризував комісар Г’юїш. – Не ефектна, я б так не сказав, але приємна на вигляд і приваблива в хорошому значенні цього слова.

– Напевно, віддана йому всі ці роки, – припустив майор Фінні. – Ці жінки – секретарки – завжди видаються закоханими у своїх босів.

– Гаразд, у нас є мотив для цих двох, – підсумував Г’юїш. – А ще служниця, шведка. Можливо, місіс Арґайл не так уже їй і подобалася. Можливо, були непорозуміння, справжні чи надумані; щось, чого вона не могла стерпіти. У неї не було ніякої фінансової вигоди від її смерті, позаяк місіс Арґайл уже забезпечила її щорічним прибутком. Вона здавалася доброю, мудрою жінкою, а не такою, яка гепатиме когось кочергою по голові! Та хто його знає, чи не так? Гляньте на справу Ліззі Борден.

– Так, – озвався старший констебль, – ніхто не знає. Виникали сумніви, що то хтось чужий?

– Жодних слідів, – мовив комісар. – Шухляда, звідки забрали гроші. Була спроба надати кімнаті такого вигляду, наче там побував грабіжник, проте дуже аматорська. Це ідеально відповідало типу поведінки молодого Джеко, який намагався б створити саме такий ефект.

– Що мене дивує, – зауважив старший констебль, – так це гроші.

– Так, – погодився Г’юїш. – Це важко зрозуміти. Одна із п’ятірок, що були в Джека Арґайла, – це саме та п’ятірка, яку місіс Арґайл видали в банку того ранку. «Місіс Боттлберрі» – напис із цим іменем стояв на зворотньому боці п’ятірки. Він сказав, що мати дала йому гроші, проте і містер Арґайл, і Ґвенда Вон наполягають на тому, що місіс Арґайл увійшла до бібліотеки за чверть до сьомої й розповіла їм про те, що Джеко вимагав гроші, а вона категорично відмовилася їх йому давати.

– Звісно, це можливо, – зазначив старший констебль, – але, зважаючи на те, що нам тепер відомо, Арґайл і та дівчина Вон могли обманювати.

– Так, є така ймовірність… або, вірогідно… – комісар замовк.

– Так, Г’юїше? – Фінні вимагав продовження.

– Припустімо, хтось, наразі назвемо його чи її «Ікс», підслухав сварку та погрози Джеко. Припустімо, хтось вирішив скористатись нагодою. Взяв гроші, наздогнав хлопця, запевнив, що мати, зрештою, дає їх йому, таким чином створюючи гарненьку підставу. Обережно, щоб не витерти відбитків пальців, скористався кочергою, якою хлопець погрожував матері.

– Дідько його вхопи! – злісно вилаявся старший констебль. – Це взагалі не схоже на те, що мені відомо про цю сім’ю. Хто ще був у будинку того вечора, окрім Арґайла та Ґвенди Вон, Естер Арґайл і тієї жінки, Ліндстром?

– Найстарша заміжня донька, Мері Дюррант, із чоловіком тимчасово проживали там.

– Він каліка, чи не так? Його можна не брати до уваги. Як щодо Мері Дюррант?

– Вона дуже спокійна дівчина, сер. Важко уявити, щоб вона виявила сильні емоції або… або ж убила когось.

– Прислуга? – допитувався старший констебль.

– Уся денна, сер, і всі вони пішли додому до шостої.

– Дайте гляну на години.

Комісар передав йому папери.

– Гм… так, зрозуміло. За чверть до сьомої місіс Арґайл розмовляла зі своїм чоловіком про погрози Джеко. Ґвенда Вон була присутня при частині цієї розмови. Ґвенда пішла додому відразу після сьомої. Естер Арґайл бачила матір живою за дві чи три хвилини до сьомої. Після цього місіс Арґайл ніхто не бачив до о пів на восьму, коли міс Ліндстром знайшла її тіло. Між сьомою та о пів на восьму можливостей скористатися нагодою було багато. Її могла вбити Естер, а також Ґвенда Вон після того, як вийшла з бібліотеки, й перед тим, як пішла додому. Міс Ліндстром могла вбити її, коли «знайшла тіло». Лео Арґайл був наодинці в бібліотеці з десяти по сьомій і до того часу, коли міс Ліндстром здійняла тривогу, тож міг піти до вітальні своєї дружини й убити її протягом тих двадцяти хвилин. Мері Дюррант, яка перебувала нагорі, могла спуститись і вбити матір. І… – вдумливо протягнув Фінні, – місіс Арґайл сама могла впустити когось крізь вхідні двері так само, як вона впустила Джека Арґайла (як ми гадали). Лео Арґайл говорив, що йому здалося, ніби продзеленчав дзвінок і відчинилися та зачинилися вхідні двері, проте він не був дуже точний щодо часу. Ми припустили, що то сталося тоді, коли Джеко повернувся й убив її.

– Йому не треба було дзвонити у дзвінок, – заперечив Г’юїш. – У нього був власний ключ. У всіх них був.

– Є ще один брат, так?

– Так, Майкл. Працює продавцем автомобілів у Драймуті.

– Мабуть, краще довідатися, – розмірковував старший констебль, – що він робив того вечора.

– Через два роки? – перепитав комісар Г’юїш. – Не схоже, що хтось згадав би.

– А тоді його запитували?

– На виїзді з клієнтом тестував автомобіль, як я пригадую. Тоді не було причин його підозрювати, проте він мав ключ, тож міг би прийти та вбити її.

Старший констебль зітхнув.

– Я не знаю, із чого починатимете, Г’юїше. І не знаю, чи ми колись щось дізнаємось.

– Я б і сам хотів дізнатися, хто ж її убив, – сказав Г’юїш. – Судячи з того, що мені про неї відомо, то була хороша жінка. Багато зробила для людей. Для знедолених, для різних благодійних організацій. Таку людину не повинні були б убити. Так. Хочу дізнатися. Навіть якщо не вдасться знайти достатньо доказів, щоб задовольнити генерального прокурора, я однаково хочу дізнатися.

– Що ж, хай щастить, Г’юїше, – побажав старший констебль. – Добре, що в нас зараз і так нічого не відбувається. Та не втрачайте ентузіазму, якщо не вдасться нічого знайти. Слід дуже прохолов. Так. Дуже прохолов.

Розділ шостий

I

У кінотеатрі спалахнули вогні. На екрані замерехтіла реклама. Капельдинерки кінотеатру заснували туди й сюди з пакетиками лимонаду та морозивом. Артур Калґарі пильно їх роздивлявся. Повненька дівчина з каштановим волоссям, висока із темним і маленька русява. Та, яку він прийшов побачити. Дружина Джеко. Удова Джеко, тепер дружина чоловіка на ім’я Джо Клеґґ. У неї було симпатичне, трохи вульгарне обличчя, заліплене косметикою, вищипані брови, жахливе й цупке від дешевої хімічної завивки волосся. Артур Калґарі купив у неї морозиво. Він мав її домашню адресу та намір туди навідатись, але спочатку хотів побачити її так, щоб вона про це не здогадувалася. Що ж, якось так. Йому подумалось, що вона не така невістка, до якої місіс Арґайл, у всіх планах, ставилася б із великою прихильністю. Тому, без сумнівів, Джеко її й не показував.

Він зітхнув, обережно заховав картонку з морозивом під сидіння та відкинувся на спинку крісла. Світло згасло, на екрані почав миготіти новий фільм. Тоді Калґарі підвівся і вийшов із кінотеатру.

Об одинадцятій наступного ранку він прибув за адресою, що йому дали. Двері відчинив шістнадцятирічний хлопець і на запитання Калґарі відповів:

– Клеґґи? Останній поверх.

Калґарі піднявся сходами нагору. Постукав у двері, їх відчинила Морін Клеґґ. Без строгої уніформи та косметики вона набула вигляду зовсім іншої дівчини. Кумедне личко, добродушне, та нічим особливо не цікаве. Підозріливо насупившись, вона недовірливо розглядала його.

– Моє ім’я Калґарі. Упевнений, ви отримали від містера Маршалла листа щодо мене.

Її обличчя прояснішало.

– О, то це ви! Прошу, заходьте. – Вона відступила, пропускаючи його. – Вибачте, що в помешканні такий безлад. У мене не було часу прибрати.

Вона скинула з крісла якийсь брудний одяг і відсунула залишки сніданку, спожитого вже давненько.

– Прошу, сідайте. Так чудово, що ви навідались.

– Я вважаю, що це найменше, що я можу зробити, – промовив Калґарі.

Вона сором’язливо хихикнула, наче не розуміючи, що він має на увазі.

– Містер Маршалл написав мені про це, – почала вона. – Про ту розповідь, що Джекі вигадав… і що, зрештою, то була правда. Що хтось його таки підвіз тієї ночі до Драймута. То це ви були, так?

– Так, – підтвердив Калґарі. – То був я.

– Я справді не можу цього забути, – зізналася Морін. – Розмовляли про це із Джо півночі. Я сказала, що ніби все справді як у кіно. Майже два роки минуло?

– Приблизно, так.

– Таке лише в кіно показують, і, звісно ж, ти себе переконуєш, що все це вигадки, таке не трапляється у реальному житті. А ось воно! Трапляється! У якомусь сенсі – дуже захопливо, еге ж?

– Можливо, – погодився Калґарі. – Це можна й так сприймати.

Йому було трохи боляче дивитися на неї.

Вона продовжувала досить радісно щебетати.

– А бідний Джекі помер і не дізнається про це. Підхопив пневмонію, знаєте, у в’язниці. Гадаю, через вологість чи щось таке, еге ж?

Калґарі зрозумів, що в її голові – винятково романтичне уявлення про в’язницю. Вологі підземні камери із пацюками, що гризуть чиїсь пальці на ногах.

– На той час, мушу визнати, – продовжувала вона, – те, що він помер, здавалося на краще.

– Так, мабуть… Може, й здавалось.

– Власне, я про те, що його там замкнули на роки й роки. Джо говорив, що мені краще отримати розлучення, і я саме збиралася це зробити.

– Ви хотіли з ним розлучитись?

– Що ж, нічого доброго в тому, щоб бути прив’язаною до чоловіка, який залишатиметься у в’язниці на роки, немає, еге ж? До того ж, знаєте, хоч я любила Джекі й таке інше, його не можна було назвати надійним. Насправді я ніколи не сподівалася, що наш шлюб протримається довго.

– Ви вже почали процес розлучення, коли він помер?

– Що ж, певним чином – так. Тобто ходила до адвоката. Джо мене змусив. Звісно, Джо терпіти не міг Джекі.

– Джо – ваш чоловік?

– Так. Електриком працює. Має дуже гарну роботу, його там цінують. Він завжди мені говорив, що Джекі – нехороший, але, бачте, я була тоді лише дитиною, дурненьким дитям. У Джекі був особливий підхід, знаєте.

– Саме таке в мене склалося враження з усього, що я про нього чув.

– А як він чудово обкручував жінок… Не знаю чому, справді. Він не був красенем, нічого такаго. Мавпяча мордочка, так я його називала. Та все-таки в нього був особливий підхід. Починаєш розуміти, що робиш усе, що він хоче. Хоча раз чи двічі це ставало в пригоді. Одразу по тому, як ми одружилися, він устряв у халепу в гаражі, де тоді працював, через якусь роботу над автомобілем клієнта. Я ніколи в цьому не тямила. У будь-якому разі бос дуже розлютився. То Джекі взявся до босової дружини. Досить старої. Мабуть, їй до п’ятдесяти доходило, проте Джекі засипав її компліментами, дурив і так, і сяк, доки вона вже не тямила, що з нею коїться. Зрештою вона стала ладна для нього на все. Вона ж знайшла спосіб, як вплинути на свого чоловіка: змусила його сказати, що він не здасть Джекі в поліцію, якщо той віддасть гроші. Проте бос так і не дізнався, звідки ті гроші! Їх дала його власна дружина. Ми, Джекі та я, тоді добряче над цим посміялися!

Калґарі глянув на неї з легкою огидою.

– То було… насправді так смішно?

– О, на мою думку, так, а ви так не гадаєте? Справді, то була сміхота. Стара жінка так схибнулася на Джекі, що заради нього віддала всі свої заощадження.

Калґарі зітхнув. Зміркував, що все не так, як він уявляв. Із кожним днем йому все менше подобався чоловік, чиє ім’я він так важко намагався виправдати. Він уже майже розумів і поділяв ту точку зору, що так його вразила в Сонячному Розі.

– Я прийшов лише тому, місіс Клеґґ, – пояснив він, – щоб дізнатися, чи я можу, власне, зробити щось, щоб залагодити те, що трапилось.

Морін Клеґґ мала спантеличений вигляд.

– Це дуже мило з вашого боку, авжеж, – мовила вона. – Та навіщо вам це? У нас усе гаразд. Джо добре заробляє, а в мене – своя робота. Я капельдинерка, знаєте, в «Пікчедромі».

– Так, знаю.

– Ми плануємо купувати телевізор наступного місяця, – з гордістю продовжувала дівчина.

– Я дуже радий, – запевнив Артур Калґарі, – радий більше, ніж можу висловити, що той жахливий випадок не мав непоправних наслідків.

Йому все важче та важче вдавалося добирати слова в спілкуванні з цією дівчиною, яка колись була дружиною Джеко. Усе, що він говорив, здавалося помпезним, несправжнім. Чому він не може розмовляти з нею природно?

– Я боявся, що це було для вас великим горем.

Вона витріщилася на нього: у її великих блакитних очах не прочитувалося розуміння того, про що він казав.

– Жахливий був час, – згадувала вона. – Усі сусіди про це пліткували, стільки нервів, проте мушу визнати, що поліцейські були дуже добрими, про все подбали. Дуже ввічливо зі мною спілкувались, із розумінням.

Йому було цікаво, чи мала вона якісь почуття до покійного чоловіка.

– Ви думали, що це скоїв він? – раптом запитав Калґарі.

– Ви про те, чи вірила я, що Джекі убив матір?

– Так. Саме це.

– Що ж, звісно… власне… якось так, напевно, й думала. Звісно, він говорив, що не робив цього, проте, знаєте, ніколи не варто вірити в те, що говорить Джекі, та й було схоже на те, що то таки він. Бачте, Джекі міг бути дуже лютим, якщо йому перечити. Я знала, що він устряв у якусь халепу. Він не розповів мені, лише вилаявся, коли я запитала. Та він кудись пішов того дня і сказав, що все буде добре. Він сказав, що мати допоможе. Буде змушена. Тож, звісно, я йому повірила.

– Як я розумію, Джеко ніколи не розповідав своїй родині про ваш шлюб. Ви з ними не зустрічались?

– Ні. Бачте, вони люди вищих верств, мали великий будинок і таке інше. Їм це не дуже сподобалося б. Джекі вважав, що краще про мене нічого не говорити. До того ж він говорив, що якщо візьме мене з собою, то його мама керуватиме моїм життям так само, як керувала його. Він казав, що вона не могла не керувати людьми і йому це вже набридло… Казав, що ми і так впораємося.

Вона не виказувала ніякого незадоволення і справді вважала поведінку свого чоловіка абсолютно природною.

– Напевно, вас шокував його арешт?

– Авжеж. Проте чи міг він таке вчинити? Я питала себе, та все ж дечого не уникнути. Він завжди показував свій норов, коли йому щось не подобалось.

Калґарі нахилився вперед.

– Нехай так. Вас справді не здивував той факт, що ваш чоловік ударив свою матір кочергою по голові й украв у неї велику суму грошей?

– Що ж, містере… гм… Калґарі, я перепрошую, але ви це якось жорстко тлумачите. Я не думаю, що він хотів її аж так ударити. Не думаю, що хотів убити. Вона відмовилась давати йому гроші, він ухопив кочергу та пригрозив їй, а як вона не піддавалась, то втратив контроль над собою і врізав. Не думаю, що він хотів її убити. Йому просто не пощастило. Бачте, він дуже потребував грошей. Він потрапив би до в’язниці, якби не роздобув їх.

– То ви його не винуватите?

– Звісно, винуватила… Мені зовсім не подобається така огидна, жорстока поведінка. Власну матір! Ні, не думаю, що він добре вчинив. Я вже почала вважати, що Джо мав рацію, що мені не варто було зв’язуватись із Джекі взагалі. Проте, знаєте, як воно. Дівчині так важко щось вирішити. Джо, бачте, завжди був надійною людиною. Ми знайомі вже довгий час. Джекі був не таким. Він отримав освіту й таке інше. Справляв враження дуже багатого чоловіка, завжди розкидався грошима. І, звісно, у нього був особливий підхід, як я вже згадувала. Він міг обкрутити будь-кого. Він добряче мене обкрутив. «Ти про це пошкодуєш, дівчино», – так Джо говорив. Я гадала, що то заздрощі та ревнощі, якщо ви розумієте, про що я. Та Джо, зрештою, казав правду.

Калґарі глянув на неї. Йому було цікаво, чи вона досі не розуміла всього значення цієї розповіді.

– У якому сенсі правду?

– Ну, він мене в таку халепу втягнув. Тобто нас завжди поважали. Мама дуже серйозно ставилася до нашого виховання. У нас усе було пристойно, ніхто про нас не пліткував. А тут поліція заарештовує мого чоловіка! І про це дізнаються всі сусіди. Це було в усіх газетах. У «Новинах Світу» та всіх інших. І так багато репортерів приходило та розпитувало. Я опинилась у дуже скрутному становищі.

– Але, моя дитино, – мовив Артур Калґарі, – ви тепер розумієте, що він цього не робив?

На мить її світле, миле личко набуло збентеженого вигляду.

– Звісно! Я просто забуваю. Та однаково… власне, він таки туди пішов, наробив ґвалту і погрожував їй. Якби він цього не скоїв, його б не заарештували.

– Так, – погодився Калґарі, – так. Цілком правильно.

Йому подумалось, що, можливо, це миленьке дурненьке дитя – більший реаліст, ніж він.

– О, то було жахливо, – продовжувала Морін. – Я не знала, що вдіяти. І тоді мама сказала, щоб я відразу ж пішла та побачилася з його родиною. Вона сказала, що вони повинні щось для мене зробити. Сказала, що, зрештою, в мене є права і краще показати їм, що свої права я знаю. Тож я пішла. Двері мені відчинила та служниця-чужоземка. Спочатку мені не вдавалося їй нічого втовкмачити. Здавалося, вона не могла в це повірити. «Це неможливо», – повторювала вона. «Це неможливо, – безперестану повторювала. – Абсолютно неможливо, що Джеко одружився з вами». Мені було трохи боляче чути таке. «Що ж, ми таки одружились, – запевнила я, – і не просто розписалися. Ми повінчалися». Так моя мама бажала! А вона мені: «Це неправда. Я не вірю». А потім підійшов містер Арґайл. Він був таким добрим. Порадив мені якнайменше хвилюватись, що все можливе, щоб захистити Джекі, буде зроблено. Запитав, як у мене справи з грошима, й потім надсилав мені регулярне утримання щотижня. І дотримується цього навіть зараз. Джо не подобається, що я це приймаю, та я йому кажу: «Не будь дурним. Вони можуть поділитись, еге ж?» Надіслав мені чек на значну суму як весільний подарунок, коли ми із Джо одружились. І сказав, що дуже радий і має надію, що цей шлюб буде щасливішим, ніж попередній. Так, він дуже добрий, містер Арґайл.

Відчинилися двері, вона повернула голову.

– О, ось і Джо.

Джо був русявим юнаком із вузькими губами. Він вислухав пояснення і рекомендування Морін, трохи насупившись.

– Сподівався, із цим уже закінчено, – невдоволено буркнув він. – Перепрошую за таке висловлювання, сер. Але копирсання в минулому до добра не доводить. Така моя думка. Морін не пощастило, це й усе, що ж тут…

– Так, – погодився Калґарі. – Ваша точка зору цілковито зрозуміла.

– Звісно, – не вгавав Джо, – їй узагалі не варто було зв’язуватись із таким хлопцем. Я знав, що він поганий. Про нього вже тоді теревенили. Його двічі було умовно засуджено. Хто так починає, так і продовжує. Спочатку – розкрадання коштів або виманювання заощаджень у жінок, а зрештою – убивство.

– Але це, – вставив Калґарі, – не було вбивством.

– Це ви так говорите, сер, – мовив Джо. Схоже, його зовсім не переконали.

– У Джека Арґайла незаперечне алібі на час скоєння вбивства. Він перебував у моєму автомобілі, я підвозив його до Драймута. Бачте, містере Клеґґ, він не міг скоїти той злочин.

– Може, ні, сер, – кинув Клеґґ. – Але однаково не варто цього ворушити. Перепрошую. Зрештою, він уже мертвий, і для нього це не має ніякого значення. А сусіди знову починають пліткувати й думати всіляке.

Калґарі підвівся.

– Що ж, можливо, ви це сприймаєте саме так. Але існує таке поняття, як справедливість, містере Клеґґ.

– Мені завжди здавалося, – відповів Клеґґ, – що англійський суд найсправедливіший.

– Найкраща система у світі може припуститися помилки, – зауважив Калґарі. – Справедливість, зрештою, в людських руках, а люди мають властивість помилятись.

Коли він залишив їх і йшов вулицею, то почувався стурбованим іще більше, ніж міг уявити. «Чи справді було б краще, – говорив він собі, – якби спогади про той день ніколи не повернулися до мене? Зрештою, як сказав той самовдоволений малослівний тип, хлопець помер. Він постав перед суддею, що ніколи не помиляється. Чи його запам’ятають як убивцю, чи як дрібного злодюжку – тепер для нього байдуже».

Потім у ньому піднялася раптова хвиля гніву. «Та це мусить бути не байдуже для когось! – міркував він. – Хтось мусить цьому зрадіти. Чому не вони? Ця дівчина, що ж, це я можу якось зрозуміти. Можливо, вона захопилася Джеко, та ніколи його не кохала. Напевно, неспроможна нікого кохати. Але всі інші! Його батько. Його сестра, няня… Вони повинні були б зрадіти. Вони повинні були б подумати про нього перед тим, як починати боятися за себе… Так, для когось це мусило б бути не байдуже».

II

– Міс Арґайл? Та, що за другим столиком.

Калґарі якусь мить стояв і дивився на неї.

Акуратна, маленька, дуже тиха й організована. У темно-синій сукні з білим комірцем і манжетами. Чорне волосся із синім відтінком акуратно кучерявиться довкола шиї. Шкіра смаглява, смаглявіша, ніж типова англійська шкіра. Вилиці також менші. Дитя змішаної раси, яке місіс Арґайл прийняла за дочку до своєї родини.

Дівчина підвела свої темні, начебто матові, очі, й вони зустрілися поглядами. Ті очі ні про що не говорили.

Її голос був тихим і приязним.

– Чим можу допомогти?

– Ви міс Арґайл? Міс Крістіна Арґайл?

– Так.

– Моє ім’я Калґарі, Артур Калґарі. Ви, напевно, чули…

– Так. Я чула про вас. Мені батько писав.

– Я б дуже хотів поспілкуватись із вами.

Вона глянула вгору, на годинник.

– Бібліотека зачиняється через півгодини. Зачекаєте?

– Звісно. Чи вийшли б ви кудись зі мною на чашку чаю?

– Дякую. – Вона відвернулась від нього до чоловіка, що стояв позаду. – Так. Чим можу допомогти?

Артур Калґарі відійшов. Він блукав бібліотекою, розглядаючи вміст поличок, увесь час спостерігаючи за Тіною Арґайл. Вона залишалася такою самою спокійною, компетентною, незворушною. Ті півгодини тяглися для нього повільно. Але нарешті продзеленчав дзвоник і вона кивнула йому.

– Зустрінемося за кілька хвилин надворі.

Тіна не змусила його чекати. Вона була без капелюха, лиш у теплому темному пальто. Він запитав, куди краще піти.

– Я не дуже добре знаю Редмін, – пояснив.

– Є одна чайна біля собору. Не дуже хороша, проте з цієї причини там менше люду, ніж в інших.

Вони сиділи за маленьким столиком, і скривлена та знудьгована кельнерка з абсолютною відсутністю ентузіазму вже прийняла їхнє замовлення.

– Тут несмачний чай, – попередила Тіна, наче перепрошуючи, – та я подумала, що ви, можливо, потребуєте трохи приватності.

– Саме так. Я повинен пояснити, з яких причин шукав зустрічі з вами. Бачте, я вже зустрічався з іншими членами вашої родини, враховуючи, так би мовити, дружину… вдову вашого брата Джеко. Ви єдиний член сім’ї, з ким я ще не зустрівся. О, ще є ваша заміжня сестра, звісно.

– Гадаєте, вам потрібно зустрітись із нами всіма?

Це було сказано досить ввічливо, проте в її голосі прозвучала певна відчуженість, що змусила Калґарі почуватися трішки незручно.

– Навряд чи це соціальна потреба, – сухо згодився Калґарі. – І це не просто цікавість. (Хіба?) Це лише бажання особисто висловити всім вам мій глибокий жаль з приводу того, що я не спромігся довести невинуватість вашого брата під час суду.

– Зрозуміла…

– Якщо він був вам дорогий… Він був вам дорогий?

Вона замислилась на мить, а потім відповіла:

– Ні. Не був.

– Проте я чув від усіх, що він мав надзвичайний шарм.

Вона проговорила чітко, проте безпристрасно:

– Я не довіряла йому, і він мені не подобався.

– У нас ніколи не виникало, пробачте, сумнівів, що він убив вашу матір?

– Мені ніколи не спадало на гадку, що могло бути інакше.

Кельнерка принесла чай. А також черствий хліб із маслом, джем – дивну желейну речовину, тістечка – без смаку й неапетитні. Чай був слабенький.

Він сьорбнув свій і мовив:

– Здається, мені дали зрозуміти, що інформація, яку я надав і яка звільняє вашого брата від звинувачення в убивстві, може мати неприємні наслідки. Може принести свіжі… тривоги для вас усіх.

– Тому що справу знову відкриють?

– Так. Ви вже про це подумали?

– Як на мене, батько вважає, що це неминуче.

– Вибачте. Мені дуже шкода.

– Чому ви перепрошуєте, містере Калґарі?

– Ненавиджу той факт, що я – причина ваших нових клопотів.

– Та чи вас би задовольнило ваше власне мовчання?

– Ви говорите про справедливість?

– Так. А ви не про це?

– Звісно. Справедливість видається мені дуже важливою. Тепер… я починаю замислюватись над тим, що, можливо, є речі більш важливі.

– Наприклад?

Він подумки повернувся до Естер.

– Такі, як невинуватість.

Очі її ще дужче потемніли.

– Над чим ви замислились, міс Арґайл?

Вона мовчала якусь мить, а потім відповіла:

– Я замислилась над словами Великої хартії вольностей. «Нікому ми не відмовимо у справедливості.»

– Зрозуміло, – озвався він. – Це ваша відповідь…

Розділ сьомий

Доктор Макмастер був стариганем із густими бровами, проникливим поглядом і набундюченим підборіддям. Відкинувшись у своєму потертому кріслі, він уважно розглядав гостя. Вирішив, що йому подобається те, що бачить.

З боку Калґарі відчувалася взаємність. Майже вперше від його повернення до Англії він відчув, що спілкується з кимось, хто розуміє його почуття і точку зору.

– Вдячний, що ви погодилися зі мною зустрітися, докторе Макмастер, – почав він.

– Не варто, – кинув доктор. – Я знудьгований до смерті відтоді, як завершив практику. Молоді люди, що поділяють мою професію, кажуть мені сидіти дурнем і берегти своє слабке серце, та мені ніяк не вдається із цим змиритись. Я слухаю радіо, бла-бла-бла… Часом моя економка переконує мене подивитися телебачення, клац-клац-клац. Я завжди був зайнятою людиною, все життя на ногах. Мені важко всидіти на одному місці. Читання втомлює очі. Тому не перепрошуйте, що відволікаєте мене.

– Передусім я хотів би пояснити вам, – сказав Калґарі, – чому я досі цим переймаюся. Висловлюючись логічно, я зробив те, для чого приїхав, – розповів про той неприємний факт, що мав струс мозку та втратив пам’ять. Я повернув хлопцеві добре ім’я. Після цього єдино мудрим і логічним було б забратися геть і забути про все. Чи не так? Правильно?

– Усе відносно, – мовив доктор Макмастер. – Щось не дає вам спокою? – знову озвався він, заповнюючи паузу, що виникла.

– Так, – підтвердив Калґарі. – Мені не дає спокою все. Бачте, мої новини сприйняли не так, як я очікував.

– Ну що ж, – проговорив доктор Макмастер, – нічого дивного. Таке трапляється повсякчас. Ми наперед прокручуємо щось, байдуже, що саме: консультації з іншим лікарем-практиком, освічення юній леді, розмову із сином перед школою, – та коли це настає, то відбувається завжди не так, як ви уявляли. Бачте, ви все продумали – усе, що ви збиралися сказати, – й уявили відповіді, які отримаєте. Звісно, саме це вас щоразу шокує. Відповіді ніколи не бувають такими, на які ви очікуєте. Вочевидь, саме це вас засмучує?

– Так, – погодився Калґарі.

– А на що ви сподівалися? Що вони зустрінуть вас із відкритими обіймами?

– Я сподівався на… – він на мить замислився. – Звинувачення? Можливо. Обурення? Радше за все. А також на вдячність.

Макмастер буркнув.

– А вдячності немає, а також обурення, яке, як ви вважаєте, мало таки бути?

– Мабуть, так, – зізнався Калґарі.

– Це тому що вам не було відомо про обставини, допоки ви не дісталися сюди. А чому ви прийшли саме до мене?

Калґарі повільно промовив:

– Тому що я волів би пізнати цю родину більше. Я знаю лише загальновідомі факти. Дуже добра, неегоїстична жінка, що робить усе для своїх усиновлених дітей. Суспільно-духовна жінка. Чудова особистість. І проти неї – той, кого називають проблемною дитиною, яка пішла поганим шляхом. Юний злочинець. Це все, що мені відомо. Більше нічого. Нічого про саму місіс Арґайл.

– Ваша правда, – згодився Макмастер. – Ви звертаєте увагу на посутні речі. Якщо над цим поміркувати, то знаєте, це завжди цікавий аспект будь-якого вбивства. Якою була та людина, яку вбили. Усі завжди переймаються тим, що коїться в голові вбивці. Ви вважаєте, напевно, що місіс Арґайл не заслуговувала бути вбитою.

– Гадаю, всі так вважають.

– Із точки зору етики, – сказав Макмастер, – це слушно. Та знаєте, – він потер носа, – то не китайці говорили, що доброчинність – радше гріх, аніж чеснота? Щось у цьому є. Доброчинність впливає на людей. Міцно їх зв’язує. Ми всі знаємо, якою є людська природа. Зробіть хлопцеві добро, і ви почуватиметеся добре щодо нього. Він вам подобатиметься. Однак чи відчуває хлопець, якому зробили добро, те добро щодо вас? Чи ви йому справді подобаєтесь? Він мусив би це відчувати, проте чи відчуває?

– Що ж, – озвавсь доктор, трохи помовчавши. – Слухайте. Місіс Арґайл була тією, кого можна назвати доброю матір’ю. Та вона перестаралась із доброчинністю. Безсумнівно. Чи просто хотіла це зробити. Чи намагалась…

– Вони не були її власними дітьми, – нагадав Калґарі.

– Не були, – мовив Макмастер. – І саме це, можу припустити, і складає проблему. Ось погляньте на звичайну маму-кицьку. Коли вона приводить кошенят, то завзято їх оберігає – подряпає кожного, хто до них лише наблизиться. Потім же, десь за тиждень, повертається до свого життя: починає відлучатися, щоб трохи пополювати й відпочити від свого приплоду. Вона й надалі захищає кошенят, якщо хтось нападе, але вже не одержима ними повсякчас. Вона грається з ними трішки, але коли ті занадто набридають, то повстає проти них, виявляє їм своє бажання побути на самоті. Вона повертається до природи. У міру підростання кошенят кицька опікується ними все менше й менше, а її думки все більше й більше повертаються до привабливих котів Томів по сусідству. Це можна назвати нормальним перебігом життя самиці. Я зустрічав багатьох дівчат і жінок із сильним материнським інстинктом, які прагнули (хоч і неусвідомлено) вийти заміж здебільшого через потяг до материнства. З’являються малюки – жінки почуваються щасливими та задоволеними. Їхнє життя стає збалансованим: вони цікавляться своїми чоловіками, місцевими подіями, плітками та, звісно, своїми дітьми. Та це все – збалансовано. Материнський інстинкт, у чисто фізіологічному сенсі, задоволено, бачите?

Що ж до місіс Арґайл, то її материнський інстинкт – дуже сильний – не був фізіологічно вдоволений виношуванням дитини чи дітей. Тому її материнська одержимість ніколи насправді не послаблювалася. Вона бажала мати дітей, багато дітей. Їй завжди їх було мало. Усі її помисли – вдень і вночі – були про цих дітей. На чоловіка вона вже не зважала, лише мала за приємну абстракцію на задньому тлі. Ні, діти заступали все. Їхнє харчування, одяг, ігри – усе, що з ними пов’язано. Для них робилося надто багато. Єдине, чого вона їм не додала (а вони цього потребували), – трішки простого недогляду. Їх не спроваджували гратися в садок, як усіх дітей за містом. Ні, у них повинні були бути всілякі технічні новинки, штучні пристосування для альпінізму та трампліни, будиночок на дереві, привезений пісок і невеличкий пляж, облаштований біля річки. Їжа їхня не була простою та звичайною. Тим дітям перетирали овочі майже до п’ятирічного віку, і молоко стерилізували, і воду тестували, і підраховували калорії та вітаміни! І зауважте, я не чиню непрофесійно, розповідаючи вам усе це. Місіс Арґайл ніколи не була моєю пацієнткою. Коли вона потребувала лікаря, то зверталася на Гарлі-стрит. Утім, вона нечасто ходила, бо була дуже енергійною та здоровою жінкою.

Я той місцевий лікар, який приходив на виклик до дітей. Хоча вона була схильна вважати, що я занадто зверхньо до них ставився. Я говорив їй, щоб вона дозволяла дітям їсти ожину з куща. Говорив, що їм не зашкодить намочити ноги й час від часу підхоплювати застуду, що немає великого страху в тому, що в дитини температура 37, 2 °C. Не варто хвилюватися, доки вона не стане вищою за 38, 3 °C. Тих дітей пестили, годували з ложечки, зчиняли довколо них багато метушні – їх любили, здебільшого це не йшло їм на користь.

– Ви про те, – мовив Калґарі, – що це не йшло на користь Джеко?

– Власне, насправді не лише Джеко. На мій погляд, Джеко був проблемою від початку. Сучасний термін «дитина, що надзвичайно заплуталася» пасував йому так само, як і будь-який інший. Родина Арґайлів робила для нього все, що могла; усе, що можливо було зробити. За своє життя я бачив таких Джеко багато. Пізніше в житті, коли із хлопцем уже все безнадійно погано, батьки кажуть так: «Якби лиш я був із ним суворішим, коли він був меншим», або так: «Я був надто жорстким, хай би я тоді був добрішим». Гадаю, що гроші тут ні до чого. Є ті, що стають поганими людьми, тому що в сім’ї вони були нещасливими та, по суті, почувалися недолюбленими. Та знову ж таки є ті, що чинять погано, бо чинитимуть так під впливом найменшого стресу. Я зараховую Джеко до останніх.

– То вас не здивував, – поцікавився Калґарі, – його арешт за вбивство?

– Насправді ні. Я здивувався. І не тому що сама думка про вбивство була особливо неприйнятною для Джеко. Він належав до тих людей, які не знають, що таке совість. Мене здивував спосіб убивства. О, я знаю, що він був жорстоким. Іще дитиною він кидався на інших дітей чи бив їх якоюсь важкою іграшкою або палицею. Проте зазвичай то була дитина менша за нього та ішлося не так про сліпу лють, як про бажання завдати болю чи взяти щось, для нього бажане. Очікуваний від Джеко спосіб убивства радше нагадував би розбійний напад кількох хлопців, під час якого – в разі переслідування поліції – Джеко сказав би: «Гримни його по голові, друзяко. Дай йому. Пристрель його». Такі, як Джеко, бажають убивства, готові підбурювати до вбивства, та їм не вистачає сміливості вбити власними руками. Ось що мені треба було сказати. Тепер здається, – додав доктор, – що я мав рацію.

Калґарі дивився вниз, на килимок, потертий килимок із майже зниклим візерунком.

– Я не знав, – проговорив він, – на що я зважувався. Я не уявляв, що це означатиме для всіх інших. Я не розумів, що може… має…

Доктор легенько кивав.

– Так, – озвучив він. – Скидається на те, чи не так? Мабуть, вам доведеться пояснити їм.

– Гадаю, – мовив Калґарі, – саме про це я прийшов із вами поговорити. Не схоже на те, що був якийсь реальний, очевидний мотив убити її в когось із них.

– Очевидний, – погодився доктор. – Але якщо ви копнете глибше… думаю, знайдеться багато причин для бажання її вбити.

– Яких? – запитав Калґарі.

– Ви справді почуваєтесь так, наче це вас стосується?

– Я так думаю. Не можу почуватись інакше.

– Напевно, я так само почувався б на вашому місці… Хтозна. Що ж, як на мене, жоден із них сам собі не належав. Допоки їхня мати, я так називатиму її для зручності, була живою. Вона тримала їх під контролем, так, усіх їх.

– Як?

– Забезпечувала їх фінансово. Дуже добре забезпечувала. Там був великий прибуток. Розподілений поміж них у пропорціях, визначених розпорядниками. Хоча сама місіс Арґайл не виступала розпорядницею, її побажання за життя виконували. – Він на хвилину замовк і знову продовжив. – Цікаво, як вони всі намагались утекти. Як вони боролись, щоб не коритись організованій нею системі. Бо вона організувала систему. І дуже хорошу систему. Вона воліла дати їм хороші домівки, хорошу освіту, хороше утримання та хороший старт у професіях, які для них обрала. Вона воліла поводитись із ними так, начебто вони були дітьми її та містера Арґайла. А вони, звісно, не були. Вони виявляли абсолютно різні інстинкти, почуття, здібності та вимоги. Молодий Мікі зараз працює продавцем автомобілів. Естер, можна так висловитися, втекла з дому заради сцени. Вона закохалась у дуже небажаного типа й акторкою була посередньою. Їй довелось повернутися додому. Їй довелося визнати, – а їй не подобалось, – що мати мала рацію. Мері Дюррант наполягла на одруженні під час війн з чоловіком, із яким мати застерігала її не одружуватись. Відважний і розумний юнак, однак абсолютний дурень у справах фінансових. Потім він захворів на поліомієліт, і його привезли для реабілітації до Сонячного Рогу. Місіс Арґайл тиснула на них, щоб вони оселилися там. Чоловік був не проти. Мері Дюррант безнадійно намагалась цьому протистояти. Та вона піддалась би, не сумніваюся, якби її мати не померла.

Мікі, іншого хлопця, завжди душила образа; він гірко ображався на те, що його покинула власна мати. Він ображався на це з дитинства й ніколи не забував цього. Гадаю, глибоко в серці він завжди ненавидів свою прийомну матір.

Іще та шведська масажистка. Вона не любила місіс Арґайл. Але любила дітей і Лео. Місіс Арґайл була їй вигідною, можливо, вона намагалася почуватися вдячною, проте їй це не вдавалось. Утім, важко припустити, що почуття неприязні спонукало її вдарити свою благодійницю кочергою по голові. Зрештою – за бажання – вона могла піти. Щодо Лео Арґайла…

– Так. Як щодо нього?

– Він має намір знову одружитися, – продовжив доктор Макмастер, – і хай йому із цим щастить. Вельми приємна молода особа. Сердечна, добра, компанійська й дуже в нього закохана. Уже багато років. Що вона почувала до місіс Арґайл? Ви, напевно, можете здогадуватись, як і я. Природно, смерть місіс Арґайл набагато все спростила. Лео Арґайл не такий чоловік, який завів би інтрижку із секретаркою за живої дружини в тому самому будинку. І також сумніваюся, що він покинув би свою дружину.

Калґарі повільно проговорив:

– Я їх бачив разом; я спілкувався з ними. Мені справді важко повірити, що хтось із них…

– Знаю, – визнав Макмастер. – Неможливо повірити, авжеж? Проте хтось із мешканців того будинку це таки скоїв.

– Ви так справді думаєте?

– Не знаю, що ще тут думати. Поліція досить упевнена, що то справа рук не чужинця. А поліція, мабуть, не помиляється.

– Але хто з них? – запитав Калґарі.

Макмастер стенув плечима.

– Це просто невідомо.

– Навіть ви, знаючи їх усіх, не маєте жодного уявлення?

– Чи я б ділився з вами своїми міркуваннями, якби мав уявлення, – промовив Макмастер. – Зрештою, на що мені опиратись? Як на мене, жоден із них не схожий на вбивцю, хіба що я не звернув уваги на якийсь фактор. Проте жодного я не можу відкинути. Ні, – додав він повільно, – можливо, ми ніколи не дізнаємося. Поліція проведе опитування і таке інше. Зроблять усе, на що спроможні, але добути докази через стільки часу та з таким невеликим обсягом інформації… – Він похитав головою. – Ні, не думаю, що правду колись буде розкрито. Є такі випадки, авжеж. Про таке пишуть. П’ятдесят… сто років тому, випадки, коли одна з трьох, чи чотирьох, чи п’яти осіб мала б бути винною, але не вистачило доказів, і ніхто ніколи не зміг дізнатися напевно.

– Гадаєте, саме так трапиться і тут?

– Що-о-о ж, – протягнув доктор Макмастер, – так, гадаю…

Він знову кинув проникливий погляд на Калґарі.

– І це – найгірше, чи не так?

– Найгірше, – повторив Калґарі, – через невинуватих. Так вона мені сказала.

– Хто? Хто й що вам сказав?

– Та дівчина, Естер. Вона сказала, що я не розумів, що невинуваті – то найважливіше. Те, що ви мені щойно сказали. Що, може, ми ніколи не дізнаємось…

– … хто не винуватий? – закінчив замість нього доктор. – Так, якби лише дізнатися правду. Навіть якщо не буде арешту, чи суду, чи обвинувачення. Лише б дізнатися. Бо в іншому разі…

Він замовк.

– Так? – допитувався Калґарі.

– Самі здогадайтеся, – запропонував доктор Макмастер. – Ні, мені не потрібно вимовляти цього вголос… ви вже вимовили. – Він продовжував: – Це нагадує мені, знаєте, справу Браво… спливло майже сто років, здається, але книги про це пишуть ще досі. Ідеальна справа: це скоїла дружина, чи місіс Кокс, чи доктор Ґаллі, чи, може, навіть Чарльз Браво прийняв отруту сам, попри висновки коронера. І всі версії – досить вірогідні… але ніхто й ніколи не знатиме правди. Тож Флоренс Браво, покинута своєю сім’єю, померла самотньою алкоголічкою, місіс Кокс, у вигнанні та з трьома маленькими хлопчиками, прожила до старості із тим, що всі, хто її знав, вірили в те, що вона – убивця, а доктора Ґаллі професійно та соціально знищили… Хтось був винуватим і уник покарання. Однак усі інші не були винуватими, проте зазнали покарання.

– Такого не повинно статися в цьому випадку, – сказав Калґарі. – Не повинно!

Розділ восьмий

І

Естер Арґайл розглядала себе в дзеркалі. У її погляді було мало самомилування. Радше тривожний сумнів, за яким крилася сором’язливість людини, що ніколи не була впевненою в собі. Відкинула волосся з чола, посунула його на один бік і насупилась, вивчаючи поглядом результат. Коли за її обличчям у дзеркалі з’явилось іще одне, вона здригнулась, моргнула і рвучко розвернулась.

– О, – протягнула Кірстен Ліндстром, – тобі страшно!

– Що ви називаєте словом «страшно», Кірсті?

– Ти злякалась мене. Думала, я тихенько підійду ззаду й, напевно, вдарю тебе.

– О, Кірсті, не говоріть дурниць. Звісно, я такого не думала.

– Та саме це ти й подумала, – наполягала її співрозмовниця. – І ти маєш право так думати. Придивлятися до тіней, здригатись, коли бачиш щось, одначе не знаєш, що це. Тому що в цьому домі є щось, чого варто боятись. Тепер нам це відомо.

– У будь-якому разі, люба Кірсті, – сказала Естер, – вас мені боятись нічого.

– Звідки ти знаєш? – запитала Кірсті Ліндстром. – Я нещодавно читала в газеті про жінку, що жила з іншою жінкою роками й раптом одного дня вбила її. Задушила. Намагалася видряпати їй очі. І чому? Вона спокійно розповіла поліції, що вже певний час спостерігала за тим, що в ту іншу жінку вселився диявол. Вона, мовляв, бачила, як він дивився на неї очима тієї жінки, тож вважала, що мусить бути сильною, сміливою та вбити його!

– О, власне, це я пам’ятаю, – вставила Естер. – Але та жінка була божевільною.

– Проте, – заперечила Кірсті, – сама вона не знала, що божевільна. І не видавалась божевільною всім довкола, тому що хтозна, що відбувалось у її бідному, стурбованому мозку. Тож я тебе питаю, звідкіля тобі відомо, що відбувається у моєму мозку. А що, коли я – божевільна? А що, коли одного дня я глянула на твою матір і вирішила, що вона Антихрист і що я її вб’ю?

– Та ж, Кірсті, це нісенітниця! Повне безглуздя.

Кірстен Ліндстром зітхнула та сіла.

– Так, – погодилась вона, – безглуздя. Я дуже любила твою матір. Вона була до мене доброю завжди. Але те, що я намагаюсь до тебе донести, Естер, те, що ти повинна затямити й у що повірити, – це те, що ти не можеш сказати «безглуздя» щодо будь-чого чи будь-кого. Ти не можеш довіряти мені чи комусь іще.

Естер повернулась до своєї співрозмовниці.

– Я справді вірю, що ви серйозно про це говорите, – запевнила вона.

– Дуже серйозно, – додала Кірстен. – Нам усім треба бути серйозними. І відкритими. Немає нічого доброго в тому, щоб прикидатися, ніби нічого не трапилось. Той чоловік, який приходив… воліла б я, щоб він не приходив… але він тут був, і дав досить чітко зрозуміти, що Джеко – не вбивця. Тоді, чудово, вбивця – хтось інший, і той хтось інший – один із нас.

– Ні, Кірсті, ні. Це міг бути хтось, хто…

– Хто що?

– Власне, хто хотів щось украсти, чи хтось, хто хотів помститися матері з якихось причин у минулому.

– Думаєш, твоя мати впустила б когось?

– Могла б, – мовила Естер. – Знаєте, якою вона була. Якби хтось прийшов із якоюсь історією про важке життя, якби хтось прийшов і розповідав про якусь дитину, за якою не доглядають чи погано до неї ставляться. Вам не здається, що мати ту людину впустила б, провела до своєї кімнати та вислухала?

– Мені це здається малоймовірним, – не відступалася Кірсті. – Щонайменше, малоймовірно те, що твоя мама сіла б за стіл і дозволила комусь узяти кочергу та вдарити її по голові. Ні, вона була розслабленою, впевненою, в кімнаті з тим, кого вона знала.

– Краще не треба, Кірсті, – вигукнула Естер. – Краще не треба. Ви подаєте це так, начебто воно так близько, поряд.

– Тому що воно і є близько, воно і є поряд. Ні, я більше нічого не говоритиму, та я тебе попередила: навіть якщо ти гадаєш, що когось добре знаєш, навіть якщо ти йому довіряєш, не будь певна. Будь обережною. Будь обережною щодо мене, і щодо Мері, і щодо твого батька, і щодо Ґвенди Вон.

– Як мені далі жити тут і підозрювати кожного?

– Послухай моєї поради – залиш будинок.

– Зараз не можу.

– Чому ні? Через того молодого лікаря?

– Я не знаю, про що ви, Кірсті, – Естер яскраво зашарілась.

– Я маю на увазі доктора Крейґа. Дуже приємний молодий чоловік. Досить хороший лікар, привітний, сумлінний. Могла б вибрати й гіршого. Та все одно я вважаю, що краще тобі все покинути й поїхати звідси.

– Це все – нісенітниці, – люто вигукнула Естер, – нісенітниці, нісенітниці, нісенітниці! Ох, як би я воліла, щоб доктор Калґарі ніколи сюди не приходив.

– Я також, – мовила Кірсті, – насправді.

II

Лео Арґайл підписав останній із покладених перед ним Ґвендою Вон листів.

– Це останній? – запитав він.

– Так.

– Ми сьогодні непогано впорались.

За хвилину чи дві після того, як наклеїла марки на листах і поскладала їх, Ґвенда поцікавилась:

– Чи не час тобі вже… вирушити в подорож закордон?

– Подорож закордон?

Лео Арґайл прозвучав невпевнено. Ґвенда продовжила:

– Так. Пам’ятаєш, ти мав намір поїхати до Рима та до Сієни?

– О, так, таки мав.

– Ти збирався подивитися на ті архівні документи, про які тобі писав кардинал Массіліні.

– Так, пам’ятаю.

– Бажаєш, щоб я зарезервувала тобі подорож літаком, чи краще поїдеш потягом?

Наче повертаючись із далекої подорожі, Лео глянув на неї і всміхнувся кутиками вуст.

– Здається, Ґвендо, тобі кортить мене позбутись, – проговорив він.

– О ні, любий, ні.

Вона швидко підійшла до нього й опустилася на коліна поруч.

– Я хочу, щоб ти мене ніколи не покидав, ніколи. Але… думаю… думаю, буде краще, якщо ти звідси поїдеш… зважаючи… зважаючи…

– Зважаючи на те що трапилось минулого тижня? – закінчив Лео. – Зважаючи на візит доктора Калґарі?

– Краще б він сюди не приходив, – мовила Ґвенда. – Краще б усе залишилось так, як було.

– Коли Джеко було несправедливо засуджено за те, чого він не робив?

– Він міг би це зробити, – заперечила Ґвенда. – Будь-якої миті, й це лише випадковість, що він цього не вчинив.

– Дивно, – замислившись, зронив Лео. – Я насправді ніколи не міг повірити, що він це скоїв. Тобто, звісно, я мусив покластися на докази… та мені це здавалося таким неймовірним.

– Чому? У нього ж завжди був жахливий характер?

– Так. О, так. Він чіплявся до інших дітей. Зазвичай, до молодших. Я справді ніколи не вважав, що він міг би напасти на Рейчел.

– Чому ні?

– Тому що він її боявся, – пояснив Лео. – Вона мала авторитет. І Джеко це відчував, як і всі інші.

– Проте ти не вважаєш, – мовила Ґвенда, – що саме тому… я про те…

Вона замовкла.

Лео запитально на неї подивився. Щось у його погляді змусило її зашарітись. Вона відвернулась, підійшла до каміна й стала біля нього навколішки, протягнувши руки до полум’я. «Так, – міркувала вона подумки, – у Рейчел таки був авторитет. Самозакохана, самовпевнена, така собі бджолина матка, що заправляла нами всіма. Невже цього не досить, щоб хтось захотів узяти кочергу, щоб хтось захотів прибити її, змусити мовчати раз і назавжди? Рейчел завжди мала рацію, Рейчел завжди знала краще, Рейчел завжди робила по-своєму».

Вона підхопилася.

– Лео, – почала вона. – Не могли б ми… не могли б ми одружитись якнайшвидше замість того, щоб чекати до березня?

Лео глянув на неї. Мовчав якусь мить, а потім відповів:

– Ні, Ґвендо, ні. Не думаю, що це хороший план.

– Чому ні?

– Гадаю, – протягнув Лео, – не варто квапитися з усім.

– Про що ти?

Вона підійшла до нього. Знову опустилася на коліна поруч з ним.

– Лео, що ти маєш на увазі? Ти мусиш мені пояснити.

Він промовив:

– Люба моя, я лише думаю, що нам не слід, як я вже сказав, квапитися з усім.

– То ми все-таки одружимось у березні, як ми планували?

– Сподіваюсь… Так, сподіваюсь.

– Ти так говориш, як не впевнений… Лео, тобі вже байдуже?

– Ох, моя люба. – Його руки лягли на її плечі, – звісно, мені не байдуже. Ти для мене – усе на цьому світі.

– Що ж, тоді… – нетерпляче правила своє Ґвенда.

– Ні. – Він підвівся. – Ні. Ще ні. Ми повинні зачекати. Ми повинні бути впевнені.

– Упевнені в чому?

Він не відповів. Вона запитала:

– Ти ж не думаєш… ти не можеш думати…

Лео зронив:

– Я… я нічого не думаю.

Двері відчинились. Увійшла Кірстен Ліндстром із тацею в руках і поставила її на столі.

– Ось ваш чай, містере Арґайл. Принести чашку для тебе, Ґвендо, чи приєднаєшся до всіх інших унизу?

Ґвенда сказала:

– Я піду до їдальні. Візьму ці листи. Їх потрібно відправити.

Злегка тремтячими руками вона підхопила щойно підписані Лео листи й вийшла із ними з кімнати. Кірстен Ліндстром подивилась їй услід, а потім перевела погляд на Лео.

– Що ви їй сказали? – вимогливим тоном запитала вона. – Чим ви її засмутили?

– Нічим, – відповів Лео. У нього був утомлений голос. – Геть нічим.

Кірстен Ліндстром стенула плечима. Тоді, не зронивши жодного слова, вийшла з кімнати. Невидима, невисловлена критика була відчутною на дотик. Лео зітхнув, відкинувшись у своєму кріслі. Почувався дуже втомленим. Він налив собі чаю, проте не пив його. Натомість сидів у кріслі, невидющими очима туплячись на щось у кімнаті, а думками поринувши в минуле.

III

Суспільний клуб, яким він цікавився в Іст-Енді в Лондоні… Саме там він уперше зустрів Рейчел Констам. Навіть тепер він міг чітко її уявити. Дівчина середнього зросту, міцної статури, одягнута в те, що йому тоді так не подобалося, – дорогий одяг, який сидів на ній не до ладу. Кругловида, серйозна, щиросердна, з жагою та наївністю, що так припали йому до серця. Так багато потрібно зробити, так багато варто зробити! Говорила вона поквапливо й сумбурно, але її слова викликали його прихильність. Він також думав, що так багато потрібно зробити, так багато варто зробити; думав, що в нього самого був дар природної іронії, яка змушувала його сумніватися, чи робота, яку варто зробити, виявиться успішною. У Рейчел сумнівів не було. Якщо зробити те чи те, вкласти гроші в той чи той заклад, то автоматично отримаєш очікувані результати.

Вона не покладалась – тепер він це розумів – на людську природу. Розглядала людей як справу, як проблему, що підлягала вирішенню. Ніколи не помічала, що кожна людина була іншою, реагувала по-іншому, мала свої риси характеру. Він тоді їй радив не розраховувати на багато. Та вона завжди розраховувала, тож завжди розчаровувалася. Він закохався в неї досить швидко й був дуже здивованим, коли довідався, що вона – дочка заможних батьків.

Вони планували своє життя разом, спираючись не на скромність, а на доброту. Тепер він усвідомлює, що саме його в ній так привабило. Добре серце. Проте – і в цьому полягала трагедія – добре серце билося не для нього. Насправді єдине, чого вона хотіла від нього та від життя, – це діти. А діти не з’являлися.

Вони ходили до лікарів і з хорошою репутацією, і з поганою, і навіть до шарлатанів – і вона змушена була прийняти їхній вердикт. Своїх дітей вона ніколи не матиме. Він дуже жалів її і досить охоче погодився на пропозицію всиновити дитину. Вони вже зв’язалися з агентствами з усиновлення, коли під час візиту до Нью-Йорка збили автомобілем дитину, що вибігла з будинку одного з бідних кварталів міста.

Рейчел вискочила з машини й просто посеред вулиці впала навколішки перед дитиною, з якою – за винятком кількох синців – було все гаразд: гарною дитиною, із золотавим волоссям і блакитними очима. Рейчел наполягла на тому, щоб відвезти її до лікарні та переконатися, що немає травм. Вона розпитала родичів дитини – неохайну тітку та її відверто п’яного чоловіка – і зрозуміла, що їм байдуже до дитини, що ті взяли її до себе лише з причини смерті її батьків. Рейчел запропонувала забрати дитину на кілька днів до себе, і та жінка охоче погодилася.

– Не маю можливості доглядати за нею тут, – сказала вона.

От Мері й забрали до їхнього готельного номера. Дитина щиро тішилася м’яким ліжком і розкішною ванною. Рейчел накупляла їй нового одягу. Якоїсь миті тоді дитя мовило:

– Я не хочу додому. Хочу зостатися з вами.

Рейчел глянула на нього, в очах – запал і щастя. Щойно вони залишилися наодинці, вона заговорила:

– Не віддаваймо її. Це легко організувати. Удочеримо. Вона буде нашою дочкою. Та жінка лише зрадіє, що зможе її позбутися.

Він із легкістю погодився. Дитина здавалася тихою, вихованою та слухняною. Вона, вочевидь, не мала ніяких почуттів до своїх тітки та дядька. Якщо це ощасливить Рейчел, то нехай. Було проведено консультації з адвокатами, підписано папери – Мері Ошонессі стала Мері Арґайл і вирушила з ними кораблем до Європи. Він сподівався, що зрештою бідолашна Рейчел почуватиметься щасливою. І вона була щасливою. Захоплено і якось гарячково щасливою, догоджаючи Мері в усьому та скуповуючи дорогі іграшки. Мері ж приймала все це так легко та мило. Проте Лео щось не давало спокою. Покірність дитини. Вона не сумувала за домівкою та за людьми, яких знала. Він мав надію, що любов з’явиться згодом. Одначе допоки її не помічав. Задоволення від подарунків, покору, насолоду від усього отриманого. Але любов до нової мами – ні, цього він не бачив.

Лео думав, що саме відтоді він опинився на задньому плані життя Рейчел Арґайл. Вона виявилася жінкою, створеною природою бути матір’ю, а не дружиною. Поява Мері не задовольнила її материнських інстинктів, а навпаки, стимулювала їх. Однієї дитини для неї було замало.

Відтоді все, що вона робила, стосувалося дітей. Цікавилася сиротинцями, допомагала дітям-інвалідам, неповноцінним дітям, із паралічем, ортопедичними захворюваннями – все для дітей. Це було шляхетно. І хоч це було дуже шляхетно, воно стало центром її життя. Із часом він почав поринати у власні справи. Почав поглиблено цікавитися історією економіки. Усе частіше зачинявся у бібліотеці. Захопився дослідженням і написанням коротких, добре сформульованих монографій. Його дружина, заклопотана, щаслива, активна, управляла будинком і збільшувала коло своїх занять. Він із усім ввічливо погоджувався. Підтримував її. «Хороший проект, моя люба». «Так, так. Я б узявся за це». Подеколи кілька слів застороги. «Тобі варто дізнатися більше про цю ситуацію, перед тим як дати згоду. Не надто захоплюйся».

Вона продовжувала з ним радитися, проте лише задля годиться. Із плином часу ставала все авторитарнішою. Знала, що правильно, як краще. Він покірно забув про свою критику та поради. Розумів, що їй не потрібна його допомога та любов. Вона була заклопотаною, щасливою, сповненою енергії.

Крім болю, який йому важко було не відчувати, як не дивно, він відчував до неї жаль. Наче відчував, що обраний нею шлях буде нелегким.

На початку війни, у 1939 році, клопоти місіс Арґайл подвоїлися. Із появою в неї ідеї відкрити воєнний притулок для дітей із бідних кварталів Лондона вона налагодила зв’язки з впливовими людьми міста. Міністерство охорони здоров’я прагнуло співпрацювати, тож вона почала шукати та знайшла потрібний для цього будинок. Новозведений, сучасний будинок у віддаленій частині Англії, який навряд чи потрапить під бомбардування. Там можна було поселити до вісімнадцяти дітей, віком від двох до семи років. Діти надходили не лише із бідних сімей, а й із неблагонадійних. Сироти чи позашлюбні діти, чиї матері не мали бажання евакуйовуватися з ними або яким діти просто набридли. Діти із сімей, де за ними не доглядали та погано до них ставилися. Троє чи четверо інвалідів. Окрім штату працівників по дому, вона найняла людей для ортопедичного лікування – масажистку-шведку та медсестер. Усе було не лише комфортно, а й розкішно. Якось він запротестував.

– Не забувай, Рейчел, ці діти муситимуть повернутися туди, звідки ти їх забрала. Не ускладнюй це для них.

Вона тепло відповіла:

– Для цих діток неможливо зробити забагато. Неможливо!

Він продовжував:

– Так, але їм доведеться повертатися, пам’ятай.

Вона все заперечувала.

– Може, не доведеться. Може… побачимо.

Скрутне військове становище принесло зміни. Лікарняних медсестер, які з легкістю доглядали здорових дітей, потрібно було відправляти доглядати за пораненими. Залишилися лише похилого віку медсестра та Кірстен Ліндстром. Кірстен виручала і прислугу, що не давала всьому раду. Працювала віддано та самозабутньо.

А Рейчел Арґайл була заклопотаною та щасливою. Лео пригадав, що були миті, коли її щось бентежило. Одного разу, не розуміючи, чому в маленького хлопчика Мікі знизилася вага та зник апетит, Рейчел викликала лікаря. Лікар не знайшов нічого серйозного та припустив, що дитина тужить за домівкою. Вона відразу відкинула таке припущення.

– Неможливо! Ви не знаєте, звідки він прибув. Його били, занедбали. То для нього було пекло.

– Утім, – відповів доктор Макмастер, – мене б це не здивувало. Треба його розговорити.

І одного дня Мікі заговорив. Захлинаючись плачем у своєму ліжечку, він кричав і відштовхував Рейчел кулачками:

– Я хочу додому. Я хочу додому до мами й Ерні.

Рейчел засмутилася. Вона не могла повірити.

– Він не може хотіти до матері. Вона до нього байдужа. Била його п’яною.

Доктор м’яко промовив:

– Ви повстаєте проти природи, Рейчел. Вона його мама, і він її любить.

– Вона – не мама!

– Вона – його плоть і кров. Він це відчуває. Цього нічим не замінити.

І тут вона сказала:

– Але тепер, звісно, він мусив би мати мене за свою матір.

Бідолашна Рейчел. Бідолашна Рейчел, яка могла купити так багато… Не для себе, а щоб дарувати небажаним дітям любов, турботу, дім. Вона могла для них купити так багато, та не їхню любов.

Потім був кінець війни. Діти почали повертатися до Лондона: їх забирали батьки та родичі. Проте не всіх. Декотрі так і залишилися небажаними. Саме тоді Рейчел запропонувала:

– Знаєш, Лео, вони наче наші діти тепер. Це нагода створити справжню сім’ю. Четверо… п’ятеро з них можуть зостатися з нами. Ми їх усиновимо, забезпечуватимемо їх, і вони будуть справді нашими.

Він відчув незрозуміле занепокоєння. Він не був проти дітей, однак інстинктивно відчував, що це неправильно. Припускати, що штучно створити власну сім’ю так легко.

– Не думаєш, – запитав, – що це ризиковано?

Вона ж відповіла:

– Ризиковано? Хіба це суттєво? Це того варте.

Нехай варте, проте він не мав такої впевненості, як вона. На той час він відсторонився, поринув у свій туманний світ і вже не знаходив сил перечити. І, як і багато разів до того, мовив:

– Рейчел, роби, як знаєш.

Вона була сповненою тріумфу, щастя, планувала, радилася з адвокатами, клопоталася справами. І таки отримала сім’ю. Мері, найстарша дитина, – з Нью-Йорка; Мікі – хлопчик, що тужив за своєю домівкою та щовечора плакав, воліючи повернутися до свого бідняцького дому та байдужої до нього і знервованої матері; Тіна – граційна смаглява напівкровка, мати якої була повією, а батько – моряком-індійцем; Естер, чия юна мати-ірландка народила позашлюбну дитину й хотіла розпочати нове життя; і Джеко, маленький хлопчик, приязне мавпенятко, пустощі якого звеселяли всю родину, якому завжди вдавалося вмовити не карати його та своєю чарівливістю виманити додаткові солодощі навіть у суворої міс Ліндстром. Джеко, чий батько відбував покарання у в’язниці, а мати повіялася світами з новим чоловіком.

Лео думав, що, звісно, це того вартувало – прихистити тих діток, дати їм домашній затишок, любов, батька та матір. Рейчел, як гадалося йому, мала причини тріумфувати. Хоча завершилося все не так, як повинно б… Тому що ці діти не були тими дітьми, яких народили б Рейчел і він. У їхніх жилах не текла кров працьовитих та ощадливих предків Рейчел, в них не було жаги й амбіційності, завдяки яким менш респектабельні члени її родини підіймалися на важливі щаблі суспільної драбини, не було доброти та честі, як, він пам’ятав, у його батька, діда та бабусі. Та високого інтелекту, як у бабусі та дідуся по іншій лінії.

Навколишнє середовище вже вплинуло на них. І хоч зробило не все, проте багато. Воно заклало те зерно слабкості, через яке вони опинилися в притулку і яке під впливом стресу могло б прорости. Прикладом цього став Джеко. Джеко, милий непосида Джеко, зі своїми потішними висловлюваннями, шармом, здатністю змусити всіх навколо догоджати йому, насправді був злочинцем. Ще в ранньому віці це мало вияв дрібних крадіжок і брехні; а виною – закладене від початку погане виховання. Рейчел говорила, що це легко викоренити. Але так не сталося.

Його показники у навчанні були незадовільними. Його відрахували з університету. А потім була низка болючих випадків, коли він і Рейчел робили все можливе, щоб показати, як вони люблять його, як вірять у нього. Вони намагалися знайти йому роботу зі сприятливим для успіху середовищем, що вимагало від нього лише докладання зусиль. Лео подумував, що був надто м’яким у ставленні до Джеко. Та ні. М’яким чи жорстким, одначе щодо Джеко результат був би таким самим. Він прагнув мати все, що лиш заманеться. І коли не міг отримати цього легально, то вдавався до інших способів. Утім, він не був досить розумним, щоб досягти успіху навіть у злочинному світі, навіть у дрібних злочинах. І прийшов день, коли він з’явився в них, утративши все й із перспективою потрапити до в’язниці. Він вимагав грошей, начебто мав на це право, погрожував. А тоді пішов геть, вигукуючи, що повернеться по гроші, і якщо їх не буде, то вона пошкодує!

І Рейчел загинула. Це здавалося таким далеким. Ті довгі воєнні роки, коли хлопці й дівчата виросли. А він сам? Також далекий і безликий. Як ніби ту енергію та жагу до життя Рейчел брала в нього, залишаючи його безсилим і втомленим, тоді як він так потребував тепла й любові.

Навіть зараз він не міг згадати, коли вперше зрозумів, як близько це було біля нього. Поруч… Не пропоноване йому, але поруч.

Ґвенда… Його ідеальна секретарка-помічниця, добра, щира, завжди поруч. У ній було щось, що нагадувало ту, вперше побачену, Рейчел. Тепло й енергія, щиросердність. Проте Ґвенда своє тепло, щирість, енергію виливала лише на нього. Не на гіпотетичних дітей, які могли з’явитися одного дня, а лише на нього. Неначе тепло вогню на руках… Холодних і заціпенілих руках. Коли ж він уперше зрозумів, що не байдужий їй? Важко сказати. Розуміння не було миттєвим осяянням.

Та однієї миті він зрозумів, що кохає її.

І що допоки Рейчел жива, вони разом не будуть.

Лео зітхнув, сів у кріслі рівно й випив свій холодний чай.

Розділ дев’ятий

Минуло лише кілька хвилин по тому, як пішов Калґарі, а доктор Макмастер мав іще одного відвідувача. Цього він знав дуже добре, тож приязно з ним привітався.

– Доне, радий бачити. Заходь, розповідай, що тебе хвилює. Бо щось таки хвилює. Я завжди це знаю: ти морщиш тоді своє чоло по-особливому.

Доктор Дональд Крейґ сумно всміхнувся. Це був симпатичний і серйозний молодий чоловік, що відповідально ставився до роботи й до самого себе. Старий доктор у відставці пишався своїм молодим наступником, хоча деколи йому так хотілося, щоб у доктора Дональда Крейґа було ще й почуття гумору.

Крейґ відмовився від напою та відразу взявся до справи.

– Я дуже хвилююся, Маку.

– Сподіваюся, це не через нестачу вітамінів, – пожартував доктор Макмастер. На його погляд, то був вдалий жарт. А ще якось ветеринар видав Крейґові, що кіт однієї дитини страждає від складного випадку дитячих глистів.

– Це не стосується пацієнтів, – пояснив Дональд Крейґ. – Це особисте.

Макмастерове обличчя вмить змінилося.

– Вибач, хлопче. Вибач. Якісь погані новини?

– Ні, не те. Це… послухайте, Маку, мені треба з кимось про це поговорити, а ви їх усіх знаєте, ви були тут роками, ви все про них знаєте. Мені теж треба знати. Треба знати свою позицію, і що на мене чекає.

Густі брови Макмастера повільно поповзли вгору.

– Розповідай, у чому річ, – звелів він.

– Арґайли. Вам відомо… гадаю, всім відомо… що я й Естер Арґайл…

Старий доктор кивнув.

– Досягли невеличкої згоди, – схвально резюмував він. – Це старомодний вислів, одначе мені подобається.

– Я такий закоханий у неї, – просто сказав Дональд, – і думаю… впевнений… що я їй також небайдужий. А тепер трапилося все це.

У докторових очах з’явилося просвітлення.

– О так! Помилування для Джеко Арґайла, – здогадався він. – Запізніле помилування.

– Так. Це змушує мене почуватися… знаю, що це недобре, проте не можу по-іншому… що краще було б, якби нові свідчення ніколи не з’явилися.

– Ти не єдиний, хто так почувається, – мовив Макмастер. – Так почуваються всі: від старшого констебля, всієї родини Арґайлів і до чоловіка, який повернувся з Антарктиди й дав свідчення. – І додав: – Він сьогодні сюди приходив.

Дональд Крейґ здивувався.

– Приходив? Що сказав?

– А ти як вважаєш?

– Він здогадується, хто…

Макмастер повільно похитав головою.

– Ні, – озвучив він. – Він не має жодного припущення. Та й звідки йому знати… побачив їх усіх уперше.

– Здається, – продовжив він, – що ніхто не має жодного припущення.

– Ні. Ні, не думаю.

– Що ж тебе так засмутило, Доне?

Дональд Крейґ глибоко вдихнув.

– Естер зателефонувала до мене у вечір візиту Калґарі. У нас був намір їхати після операції до Драймута на лекцію про типи злочинців у творах Шекспіра.

– Як пасує ситуації, – докинув Макмастер.

– Та вона зателефонувала. Сказала, що не поїде. Сказала, що отримала надзвичайно неприємні новини.

– Ах. Від доктора Калґарі.

– Так. Хоча вона його тоді не згадувала. Проте була дуже засмучена. Вона здавалася… не можу пояснити якою.

– Ірландська кров, – зауважив Макмастер.

– Здавалося, вона приголомшена, злякана. Не можу пояснити.

– Що ж, а на що ти очікував? – запитав доктор. – Їй іще навіть двадцять не виповнилося, так?

– Але чому вона так засмутилася? Кажу вам, Маку, вона досі чогось боїться.

– Гм, так, власне… таке можливо, гадаю, – погодився Макмастер.

– Думаєте… що ви думаєте?

– Найважливіше тут, – вказав Макмастер, – що думаєш ти.

Юнак гірко промовив:

– Гадаю, якби я не був лікарем, то не мав би права так думати. Вона моя дівчина, а моя дівчина не може вчинити нічого поганого. Проте…

– Ну ж бо. Скинь камінь із душі.

– Бачите, мені відомо дещо, що відбувається в голові Естер. Вона жертва того, що в дитинстві не почувалася захищеною.

– Саме так, – визнав Макмастер. – Це тепер так називають.

– У неї ще не було часу освоїтися. На час убивства вона страждала від того, що є природним у її молодому віці, – відторгнення авторитету, намагалась утекти від надмірної опіки, що в наш час завдає так багато шкоди. Вона мала бажання повстати, втекти. Вона сама мені розповідала. Втекла з дому та приєдналася до третьосортної мандрівної театральної трупи. Зважаючи на обставини, її мати повелася досить резонно. Вона запропонувала Естер поїхати до Лондона та навчатись акторському мистецтву в Королівській Академії Драматичних Мистецтв. Однак Естер цього не хотіла. Ця втеча була лише викликом. Вона не хотіла навчатися для сцени, не сприймала ту професію серйозно, просто воліла показати, що може бути самостійною. У будь-якому разі Арґайли ні до чого її не примушували. Забезпечили її хорошим прибутком.

– Що дуже мудро, – вставив Макмастер.

– А потім вона закрутила роман із якимось учасником трупи середнього віку. Зрештою зрозуміла, що він їй не потрібен. Місіс Арґайл упоралась із ним сама, а Естер повернулася додому.

– Засвоїла урок, як говорили за моєї молодості, – зауважив Макмастер. – Та зазвичай нікому не подобається засвоювати уроки. Естер теж не подобалось.

Дональд Крейґ нервово продовжував:

– Вона була сповнена притлумленого відторгнення; стало ще гірше, бо довелося таємно визнати (а може, й відкрито), що таки материна правда: вона погана акторка, а чоловік, якому вона віддала свою прихильність, того не вартий. І насправді вона байдужа до нього. «Мати знає краще». Це завжди дратує молодих.

– Так, – погодився Макмастер. – У тому й біда нещасної місіс Арґайл (хоч вона ніколи б цього не визнала). Фактично вона майже завжди мала рацію та знала, як краще. Якби вона була однією з тих жінок, які мають борги, гублять ключі, спізнюються на потяг і чинять дурниці, із якими потребують допомоги, то всій своїй родині подобалася б набагато більше. Сумно та жорстоко, проте таке життя. І їй не вистачило мудрості, щоб схитрувати. Вона, знаєш, була досить самовдоволеною. Впевненою у своїй владі, судженнях і в самій собі. Такій важко протистояти, коли молодий.

– Знаю, – погодився Дональд Крейґ. – Тепер усвідомлюю. Саме тому що зараз це так очевидно, я замислився…

Він замовк.

Макмастер м’яко запропонував:

– Краще висловлюся замість тебе, Доне, гаразд? Ти боїшся, що твоя Естер почула сварку між матір’ю та Джеко, рознервувалася і, на знак протесту проти авторитарності й упевненості матері в слушності своєї думки, пішла до кімнати, взяла кочергу й убила її. Цього ти боїшся?

Юнак із сумом кивнув.

– Не зовсім так. Я не вірю в таке, проте відчуваю, що таке могло б трапитися. Не думаю, що Естер притаманні витримка та збалансованість… думаю, що вона занадто юна, невпевнена в собі, незібрана. Дивлюся на їхню родину й не думаю, що хтось із них міг би це зробити, доки не гляну на Естер. І тоді – не знаю.

– Зрозуміло, – мовив доктор Макмастер. – Так, зрозуміло.

– Я її не звинувачую, – швидко додав Дон Крейґ. – Я не думаю, що нещасна дитина усвідомлювала, що скоює. Я б не назвав це вбивством. То був вияв емоційного самоствердження, протистояння, бажання звільнитися, переконання в тому, що вона ніколи не буде вільною доки… доки не зникне мати.

– Останнє скидається на правду, – визнав Макмастер. – Це єдиний мотив, і він особливий. Він не буде переконливим в очах закону. Бажання бути вільним. Вільним від впливу сильнішої особистості. Лише тому що жоден із них не одержав великої суми по її смерті, закон не вказує на наявність мотиву. Та навіть фінансовий контроль, як на мене, належав значною мірою місіс Арґайл завдяки її впливу на розпорядників. Так, її смерть звільнила їх. Не лише Естер, хлопче. Лео дала змогу одружитися з іншою. Мері – доглядати чоловіка так, як хотілося їй. Мікі – жити так, як йому це подобається. Навіть таємнича Тіна, сидячи у своїй бібліотеці, могла б мати бажання звільнитися.

– Я мусив прийти та поговорити з вами, – сказав Дональд. – Мусив почути вашу думку. Гадаєте, це може бути правдою?

– Щодо Естер?

– Так.

– Вважаю, може бути правдою, – повільно промовив Макмастер. – Та не знаю, чи це так.

– Гадаєте, могло трапитися так, як я описав?

– Так. Твоя уява вималювала вірогідну картину. Тут є частка реальності. Та впевненості в цьому немає ніякої, Дональде.

Із юнакових грудей вихопилося глибоке зітхання.

– Але має бути впевненість, Маку. Це єдине, чого хочу. Я маю знати. Якщо Естер розповість мені, розповість сама, тоді добре. Ми швидше одружимось. Я піклуватимуся про неї.

– Добре, що комісар Г’юїш не чує, – сухо кинув Макмастер.

– Я поважаю закон, – сказав Дональд, – та ви самі чудово знаєте, Маку, як вони ставляться до психологічних свідчень у суді. На мій погляд, це був нещасний випадок, не холоднокровне чи навіть пристрасне вбивство.

– Ти закохався в цю дівчину, – сказав Макмастер.

– Майте на увазі, це – приватна розмова.

– Я розумію, – зазначив Макмастер.

– Усе, що я намагаюся сказати: якщо Естер мені розповість, то ми разом із цим упораємося. Та вона повинна мені розповісти. Я не зможу жити, не знаючи напевно.

– Ти про те, що не зможеш із нею одружитися, доки така можливість висить у повітрі?

– Ви б змогли на моєму місці?

– Не знаю. Якби це трапилося зі мною за моєї молодості, і я кохав ту дівчину, то був би переконаний, що вона не винувата.

– Річ не у винуватості чи невинуватості, річ у тому, що мені треба знати.

– І якщо вона вбила свою маму, ти готовий одружитися з нею та жити щасливо разом після такого?

– Так.

– Не вір у це! – відрізав Макмастер. – Ти задумуватимешся над тим, чи гіркота у твоїй каві – то лише кава, чи не заважка та не завелика кочерга на ґратах. І вона помітить, що ти над цим замислюєшся. Це погана ідея.

Розділ десятий

– Я впевнений, містере Маршалл, що вам відомо, з якої причини вас запросили на ці збори.

– Звісно, – підтвердив містер Маршалл. – Коли б ви не запропонували цього, містере Арґайл, я б запропонував приїхати сюди сам. Це повідомлення містили всі ранкові газети, і немає жодних сумнівів, що зацікавлення преси цією справою тільки посилиться.

– Уже було кілька дзвінків із проханнями про інтерв’ю, – повідомила Мері Дюррант.

– Так, це не стало для вас несподіванкою. Я радив би вам утримуватися від коментарів. Природно, ви щасливі та вдячні, але волієте це не обговорювати.

– Комісар Г’юїш, який відповідав за цю справу на той час, прийде завтра вранці побесідувати з нами, – сказав Лео.

– Так. Боюся, що справу поновлять, одначе не думаю, що поліція сподівається на якийсь відчутний результат. Зрештою, минуло вже два роки, й усе те, що люди могли пригадати тоді, – я про жителів селища, – вже забулося. Шкода, звісно, але нічого не вдієш.

– Усе нібито цілком зрозуміло, – мовила Мері Дюррант. – Будинок був захищеним від крадіжок, але якщо хтось звернувся до моєї матері з особливою справою чи вдав, що він її друг, я не сумніваюся, що цю особу впустили б до будинку. Так, я вважаю, і сталося. Батькові здалося, що він почув звук дзвінка відразу по сьомій.

Маршалл запитально глянув на містера Арґайла.

– Так, гадаю, я таке казав, – погодився Лео. – Звісно, я вже точно не пам’ятаю, та на той час у мене склалося враження, що я чув дзвін. Я був готовий спуститися, але почув, як двері відчинилися та зачинилися. Я не чув ніяких голосів, і в мене не склалося враження, що хтось намагається прокрастися в будинок або невідповідно поводиться. Таке я б, мабуть, почув.

– Так, так, – погодився містер Маршалл. – Так, безсумнівно, саме так мало б усе відбутися. Що вдієш, нам чудово відомо, що багато безчесних осіб потрапляють до будинку, наплівши правдоподібних байок про свої нещастя, й, опинившись усередині, намагаються прибити власника й накивати п’ятами з грошима, знайденими в будинку. Так, гадаю, можна припустити, що саме так усе й сталося.

Він говорив аж надто переконливо. Водночас оглядав невеличке зібрання, обережно відзначаючи кожного й даючи всім характеристику у своїй педантичній голові. Мері Дюррант, гарна, позбавлена фантазії, спокійна, навіть трохи відсторонена, вочевидь упевнена в собі. За нею, в інвалідному візку, її чоловік. «Спритний хлопець отой Філіп Дюррант», – подумав Маршалл. Чоловік, який міг багато чого зробити й далеко піти, якби не його сумнівні рішення у справах бізнесу. Маршалл зауважив, що він сприймає все не так спокійно, як його дружина. Його погляд був вдумливим і настороженим. Він краще за всіх усвідомлював можливі наслідки справи. Звісно, Мері Дюррант, може, не така спокійна, як здається. І дівчиною, і жінкою вона завжди вміла приховати свої почуття.

Коли Філіп Дюррант трохи завовтузився у своєму кріслі, трохи насмішкувато подивившись на адвоката своїми живими розумними очима, Мері Дюррант різко повернула голову. Погляд, сповнений обожнювання, який вона кинула на чоловіка, ошелешив адвоката. Звісно, він знав, що Мері – віддана дружина, проте досі вважав її спокійною, безпристрасною істотою, не здатною на сильні почуття, тому здивувався раптовому відкриттю. То от які в неї почуття до цього хлопця? Що стосується Філіпа Дюрранта, то, на думку Маршалла, той мав занепокоєний майбутнім і насторожений вигляд. І були причини.

Навпроти юриста сидів Мікі. Молодий, гарний, озлоблений. «Чому він такий озлоблений? – побіжно подумалось адвокату. – Хіба для нього не все зроблено? Чому в нього такий погляд, ніби він постійно протистоїть усьому світові?» Поруч із ним Тіна, яка нагадувала елегантну чорну кішку. Смаглява, з м’яким голосом, великими чорними очима та граційними рухами. Тиха. Та може, за спокійністю приховується багато емоцій? Вона пішла на запропоновану місіс Арґайл роботу – бібліотекаркою до бібліотеки графства. Мала квартиру в Редміні та приїжджала додому на вихідні. Відверто слухняний і щасливий член родини. Але хтозна? У будь-якому разі вона не мала стосунку до вбивства чи не мусила б мати. Того вечора її тут не було. Хоча Редмін лише за двадцять п’ять миль звідси. Та, очевидно, Тіна та Мікі поки що поза підозрами.

Маршалл зиркнув на Кірстен Ліндстром, яка стежила за ним із якоюсь агресивністю. «Припустімо, – подумав він, – що то вона оскаженіла й напала на свою господиню». Це б його не здивувало. Важко чомусь здивуватися, багато років пропрацювавши у сфері права. У сучасному професійному жаргоні навіть вислів є – пригнічена стара діва. Заздрісна, ревнива, із затаєною образою, справжньою чи надуманою. О, так, це влучний вислів. «І як зручно було б», – дозволив собі некоректність містер Маршалл. Так, дуже вдало. Чужинка. Не одна з сім’ї. Проте чи спроможна Кірстен Ліндстром свідомо обмовити Джеко, почувши сварку та скориставшись цим? Складно повірити. Кірстен любила Джека. Вона завжди була відданою всім дітям. Ні, це не вірогідно. Шкода, бо… він не міг припустити, щоб думки й далі пливли цим руслом.

Його погляд перемістився на Лео Арґайла та Ґвенду Вон. Про їхні заручини не було оголошено, от і добре. Мудре рішення. Він уже їм писав і прозоро натякав. Звісно, місцевим було відомо про цей секрет, і, беззаперечно, відомо поліції. Для поліції це склало б чудову відповідь. Незліченні прецеденти. Дружина, чоловік та інша жінка. Проте, так чи так, Маршалл не вірив, що Лео Арґайл убив свою дружину. Ні, йому справді не вдавалося повірити в це. Зрештою, він багато років був знайомий з Лео Арґайлом і мав про нього найкращу думку. Інтелектуал. Чоловік, який уміє щиро співчувати, ерудований, зі спокійним, філософським баченням життя. Такі не вбиватимуть дружину кочергою. Звісно, у певному віці, коли чоловік закохається… але ні! Це дурня для газет. Приємне недільне читання на Британських островах. Насправді неможливо навіть уявити, що Лео…

А як щодо жінки? Він небагато знав про Ґвенду Вон. Придивився до її повних губ і зрілої фігури. Вона таки закохана в Лео. Схоже, досить довго. Він замислився: «А як щодо розлучення? Як би місіс Арґайл поставилася до розлучення?» Він справді не знав, але не вважав, що така ідея сподобалася б Лео Арґайлу – старомодному чоловікові. Він не припускав, що Ґвенда Вон була коханкою Лео Арґайла, тому більш імовірно, що, якби Ґвенда побачила можливість усунути місіс Арґайл, не викликаючи підозр… Він перервав думку. Чи пожертвувала б вона Джеко без докорів сумління? Він не вірив, що їй узагалі подобався Джеко. Шарм Джеко на неї не впливав. А жінки – містер Маршалл надто добре це знав – безжальні. Тож Ґвенду Вон не слід брати до уваги. Минуло так багато часу, тому дуже сумнівно, що поліція знайде хоч якісь докази. Він не бачив свідчень проти неї. Того дня вона перебувала в будинку, в бібліотеці з Лео, побажала йому на добраніч та спустилася сходами. Ніхто не бачив, чи не зайшла вона до вітальні місіс Арґайл, узяла кочергу та підступила ззаду до жінки, яка, нічого не підозрюючи, схилилася над паперами на своєму столі. А коли місіс Арґайл безмовно впала, Ґвенда просто відкинула кочергу та вийшла через вхідні двері, як завжди, попрямувавши додому. Малоймовірно, що є якийсь спосіб поліції чи комусь іншому переконатися, чи так воно й було.

Він перевів погляд на Естер. Миле дитя. Ні, вона не мила, а справжня красуня. Гарна досить дивною, бентежною вродою. Цікаво, хто її батьки. У ній відчувалося щось нестримне й дике. Так, варто навіть використати слово «відчайдушне». Чому вона справляла враження відчайдушної? Вона нерозсудливо втекла, щоб потрапити на сцену, закрутила легковажний роман із сумнівним чоловіком. Тоді схаменулася, повернулася з місіс Арґайл додому та знову зажила тут. Проте на Естер не можна не зважати, бо ніколи не знаєш, що в неї на гадці. Ніхто не знає, на що вона здатна у хвилину відчаю. Навіть поліція.

Фактично містер Маршалл сумнівався, що поліція, навіть визначивши, хто відповідальний за злочин, зможе щось удіяти. Загалом, схоже, ситуація задовільна. Задовільна? Він аж здригнувся від цього слова. Справді? Чи глухий кут – непоганий вихід із такої ситуації? Він замислився, чи знають Арґайли правду? Вирішив, що ні. Вони її не знають. За винятком того, хто знає аж надто добре… Ні, вони не знали правду. Проте підозрювали? А якщо іще не підозрювали, то незабаром почнуть, бо коли не знаєш, то не можеш опиратися цікавості, намагаєшся щось пригадати… Неприємно. Так, так, дуже неприємна ситуація.

Усі ці думки не забрали багато часу. Виринувши із задуми, містер Маршалл відчув на собі уважний і глузливий погляд Мікі.

– Отже, містере Маршалл, ваш вирок? – запитав Мікі. – Хтось чужий, невідомий приблуда, злочинець, який убиває, грабує та зникає.

– Здається, – почав містер Маршалл, – нам доведеться прийняти цю версію.

Мікі відкинувся в кріслі та розсміявся.

– Це наша історія, і ми дотримуватимемося її, так?

– Так, Майкле, саме це я б вам порадив.

Мікі кивнув.

– Розумію, – погодився він. – Це ваша порада. Так, насмілюся зауважити, що ви маєте рацію. Але самі ви в це не вірите, чи не так?

Містер Маршалл холоднокровно поглянув на нього. Біда з тими людьми, які не мають правового чуття обережності. Вони наполегливо хочуть почути те, чого краще не озвучувати.

– Я бачу це так, – відповів він. – Та це лише моя думка.

У категоричності його тону вчувалася купа докорів.

Мікі обвів поглядом усіх за столом.

– І що ми думаємо? – Він звернувся до всіх. – Тіно, люба моя, ти так спогорда на все дивишся і мовчиш. Маєш якісь ідеї? Так би мовити, непопулярні версії? А ти, Мері? Ти небагато говорила.

– Звісно, я згодна з містером Маршаллом, – кинула Мері досить різко. – Яке інше пояснення може бути?

– Філіп не згоден із тобою, – сказав Мікі.

Мері швидко повернулася до чоловіка.

Філіп Дюррант притишеним голосом порадив:

– Притримай краще язика, Мікі. Немає нічого доброго в тому, щоб надто багато патякати в скрутному становищі. А ми всі в такому становищі.

– Ні в кого жодної думки? – запитав Мікі. – Гаразд. Нехай так. Але замисліться про це сьогодні хоч на мить, перед тим як заснути. Дуже рекомендую. Зрештою, треба знати, де ми є, так би мовити. Кірсті, вам хіба нічого не відомо? Зазвичай ви щось знаєте. Як я пам’ятаю, ви завжди були в курсі, що відбувається, хоча – мушу визнати – ніколи не розповідали.

Не без гідності Кірстен Ліндстром мовила:

– Я гадаю, Мікі, тобі варто прикусити язика. Містер Маршалл має рацію. Надто багато балачок – немудро.

– Ми могли б проголосувати, – знущався Мікі. – Чи написати ім’я на аркуші паперу та кинути до капелюха. Цікаво було б побачити, хто отримає голоси.

Цього разу Кірстен Ліндстром підвищила голос.

– Тихо, – звеліла вона. – Не будь дурним, нерозсудливим хлопчиськом, яким ти завжди був. Ти вже виріс.

– Я просто запропонував подумати про це, – збентежився Мікі.

– Ми про це подумаємо, – сказала Кірстен Ліндстром. Сердитим голосом.

Розділ одинадцятий

І

На Сонячний Ріг опустилась ніч.

У стінах будинку перебувало семеро людей, які лягли спати, проте не виспалися…

ІІ

Філіп Дюррант, через хворобу та втрату фізичної активності, знаходив щораз більше втіхи в розумовій діяльності. Високоінтелектуальний чоловік, він і тепер усвідомлював ті можливості, які йому відкривав розум. Іноді він розважався, передбачаючи реакції на певні стимули людей із його оточення. Те, що він говорив і робив, часто було не природною дією, а прорахованою, мотивованою винятково бажанням простежити реакцію. Для нього це було грою: отримуючи очікувану відповідь, він зараховував іще один бал на свою користь.

Унаслідок таких розваг він виявив (може, уперше в житті), що є проникливим спостерігачем протиріч і природи людських особистостей.

Особистості як такі раніше його не цікавили. Люди довкола нього чи люди, яких він зустрічав, подобалися йому чи не подобалися, смішили його чи викликали в нього нудьгу. Він завжди був практиком, а не теоретиком. Його бурхлива уява вправлялася в розробленні різних схем заробітку грошей. Усі ці схеми здавалися перспективними, проте абсолютна відсутність ділових здібностей зводила такі спроби нанівець. Досі він мав людей за пішаків. Тепер, коли хвороба відрізала його від попереднього активного життя, він був змушений зважати на їхній характер.

Усе почалося в лікарні, де сердечні справи медсестер, таємна ворожнеча між ними та дрібні образи вимушено, знічев’я прикували його увагу. Відтоді спостереження за людьми швидко стало його звичкою. Люди – це все, що могло запропонувати йому життя. Тільки люди. Він вивчав людей, пізнавав їх, давав їм характеристику. Вирішував, що могло б мотивувати їх, і переконувався, чи його була правда. І справді, все це цікаво…

Того вечора в бібліотеці він зрозумів, як мало знав про сім’ю своєї дружини. Які вони насправді? Що в них на споді душі, під добре знаним зовнішнім виглядом?

Дивно, як мало можна знати про людей. Навіть про власну дружину.

Він замислено глянув на Мері. Що він насправді знав про Мері?

Філіп закохався в неї, тому що йому сподобався її зовнішній вигляд, спокій, серйозність. Так, вона була при грошах, і це також відіграло свою роль. Він подумав би двічі, перш ніж одружитися з дівчиною без копійки. Та йому все підійшло – і він одружився з нею, дражнив її, називав Поллі, насолоджувався її розгубленістю від його розіграшів. Але що він насправді знав про неї? Що вона думала, що відчувала? Він знав, звісно, що вона кохала його з глибокою та пристрасною відданістю. На згадці про відданість він ледь здригнувся та поворушив плечима, наче намагаючись звільнитися від тягаря. Відданість – це чудово, якщо від неї вдається втекти на дев’ять-десять годин на день. Тоді було приємно повертатися додому. Тепер його оточили любов’ю: за ним стежили, про нього дбали, його пестили. Це пробуджувало прагнення, щоб ним трохи нехтували… По суті, можливо знайти способи втечі. Ментальні способи через недоступність інших. Доводилось утікати в царство фантазій чи роздумів.

Роздуми. Як-от, наприклад, хто винен у смерті твоєї тещі? Йому не подобалася теща, і він їй не подобався. Вона не хотіла, щоб Мері вийшла за нього заміж (він замислився, чи вона взагалі хотіла, щоб Мері одружилася), проте не спромоглася завадити цьому. Він і Мері почали щасливе та самостійне життя, як раптом усе полетіло шкереберть. Спершу та південноамериканська компанія, потім фірма з продажу запчастин для велосипедів – обидві гарні ідеї змарнувало погано прораховане фінансування. І ще ті залізничні страйки в Аргентині, що доповнили катастрофу. Усе це прикре «не щастить», але він відчував, що місіс Арґайл якось причетна до цього. Вона не бажала йому успіху. А тоді прийшла хвороба. Здавалося, єдиний вихід – це переїхати й жити в Сонячному Розі, де їм обіцяли теплу зустріч. Він надто й не заперечував. Чоловік-каліка, лише напівчоловік, хіба йому не однаково, де жити? Та Мері було не однаково.

Ну, потреба постійно жити в Сонячному Розі відпала. Місіс Арґайл убили. У трасті збільшили виплати Мері, й вони знову змогли жити окремо.

Він не відчував якогось особливого жалю через смерть місіс Арґайл. Звісно, краще, якби вона померла від пневмонії чи чогось такого у власному ліжку. Вбивство – огидна справа, розголос, крикливі заголовки. Однак як на вбивство, то воно було досить задовільним, у злочинця, мабуть, не все гаразд із головою, тож це можна гарно описати психіатричними термінами. Це таки не брат Мері. Не один із усиновлених дітей із поганою спадковістю, які часто йдуть хибним шляхом. Але все не так і добре. Завтра прибуде комісар Г’юїш, щоб своїм м’яким голосом із західним акцентом порозпитувати всіх. Можливо, слід обміркувати відповіді…

Мері розчісувала довге світло-русяве волосся перед дзеркалом. Щось у її спокійній відстороненості дратувало його.

– Підготувала підхожу історію на завтра, Поллі?

Вона здивовано глянула на нього.

– Комісар Г’юїш прийде. Він розпитуватиме тебе про всі твої переміщення ввечері дев’ятого листопада.

– Зрозуміло. Це було так давно. Важко пригадати.

– Але він пригадає, Поллі. Ось у чому проблема. Все це записано в чудовому поліцейському записнику.

– Справді? Вони зберігають такі речі?

– Вони, напевно, з десяток років зберігають усе в трьох екземплярах! Гаразд, усе дуже просто: не було нічого. Ми з тобою сиділи в цій кімнаті. І якби я був на твоєму місці, то не говорив би, що ти відлучалася між сьомою та сьомою тридцять.

– Але я просто ходила до ванної. Зрештою, – сказала Мері розумно, – кожен може вийти до ванної кімнати.

– Тоді ти не згадала про це. Я пам’ятаю.

– Напевно, забула.

– Гадаю, це інстинкт самозбереження… У будь-якому разі я не виказав тебе. Ми сиділи тут разом, граючи в пікет, із шести тридцяти до моменту, коли Кірсті здійняла тривогу. Це наша історія, тож дотримуватимемось її.

– Добре, коханий, – її згода була спокійною, байдужою.

Він подумав: невже в неї немає уяви? Невже вона не бачить складності ситуації?

Він нахилився вперед.

– Знаєш, це цікаво… А тобі не цікаво, хто її вбив? Ми всі знаємо, – тут Мікі говорив правду, – що це був один із нас. Тобі не цікаво хто?

– Це не ти. І не я, – мовила Мері.

– І це все, що тебе хвилює? Поллі, ти прекрасна!

Вона зашарілася.

– Я не розумію, що тут дивного.

– Так, бачу, що не розумієш… Ну, я інший. Мені цікаво.

– Я не думаю, що ми дізнаємося. І не думаю, що поліція дізнається.

– Може, й ні. У них, безсумнівно, надто мало доказів, щоб продовжувати. Але ми в інакшій ситуації, ніж поліція.

– Філіпе, про що ти?

– У нас просто є певні знання зсередини. Ми знаємо нашу сімейку зсередини та добре розуміємо їхні мотиви. У будь-якому разі ти мусила б це знати. Ти з ними виросла. Послухаймо твої погляди. Хто це, як на тебе?

– Не уявляю.

– То спробуй вгадати.

– Краще мені не знати, хто це, – різко кинула Мері. – Не хочу навіть думати про таке.

– Страус, – сказав її чоловік.

– Коли щиро, то я не бачу сенсу вгадувати. Набагато краще не знати. Тоді всі ми зможемо жити, як завжди.

– Ні, не зможемо. Тут ти помиляєшся, дівчино. Процес уже розпочався.

– Про що ти?

– Візьмімо, до прикладу, Естер та її хлопця – статечного молодого доктора Дональда. Хороший хлопець, серйозний, небайдужий. Він насправді не думає, що це скоїла вона, проте не впевнений, що вона цього не скоювала! Тож він дивиться на неї з побоюванням, коли вважає, що вона не помічає. Але вона все добре помічає. Отак! Може, вона таки скоїла це, – тобі краще, ніж мені, знати, – але якщо ні, то що в біса їй робити зі своїм хлопцем? І далі говорити: «Будь ласка, я цього не скоїла». Саме це вона й говоритиме.

– Слухай, Філіпе, як на мене, ти вигадуєш.

– Поллі, ти взагалі нічого не спроможна уявити. Візьмімо бідолашного, старого Лео. Весільні дзвони відкладаються. Ґвенда страшенно засмучена. Ти хіба не зауважила?

– Я просто не розумію, навіщо батькові одружуватися ще раз у його віці.

– А він це прекрасно розуміє! А ще він розуміє, що хоча б якийсь натяк на роман із Ґвендою дасть їм обом чудові мотиви для вбивства. Безглуздо!

– Це неймовірно, щоб мій батько вбив матір! – вигукнула Мері. – Такі речі не можуть статися.

– Одначе стаються. Читай газети.

– Не в середовищі таких людей, як ми.

– Убивство – не снобізм. Тепер Мікі. Щось гризе його. Дивний, озлоблений хлопчик. Тіна нібито поза підозрами, спокійна, незворушна. Але її обличчя якесь застигле. Тоді бідолашна, стара Кірсті…

Обличчя Мері трохи пожвавішало.

– А це може стати рішенням проблеми!

– Кірсті?

– Так. Зрештою, вона чужинка. І здається, останній рік чи два мала сильні головні болі… Схоже, що це радше вона, ніж хтось із нас.

– Бідолашка, – зронив Філіп. – Хіба ти не бачиш, що саме це вона й говорить собі? Що ми всі погодимося, що це вона? Так зручно. Бо вона не член сім’ї. Ти не вловила сьогодні ввечері її надзвичайної схвильованості? І вона – в тій самій ситуації, що й Естер. Що вона може сказати чи вдіяти? Сказати нам: «Я не вбивала мою подругу та господиню?» Чи важитиме це твердження хоч щось? Для неї все це ще гірше, ніж для будь-кого іншого… тому що вона сама. Вона прокручуватиме у своїй голові кожне вимовлене слово, кожний кинутий на твою матір гнівний погляд, вважаючи, що все це згадають і використають проти неї. Вона неспроможна довести свою невинуватість.

– Я хочу, щоб ти заспокоївся, Філе. Зрештою, що ми можемо вдіяти?

– Лише спробувати дізнатися правду.

– Але як?

– Є способи. Я хотів би спробувати.

Мері стривожилась.

– Які способи?

– О, щось сказати, поспостерігати, як на це відреагують. Можна щось придумати… – Він замовк, але його розум працював. – Щось, що може означати дещо для винного, проте нічого не важити для невинуватих… – Він знову замовк, замислившись. Потім поглянув на неї і запитав:

– Не допоможеш невинуватим, Мері?

– Ні! – Це слово майже вибухнуло. Вона підвелася і стала навколішки біля його візка. – Я не хочу, щоб ти вплутувався, Філе. Не починай натякати й розставляти пастки. Облиш це. Заради Бога, облиш це!

Філіп підняв брови.

– Ну-у-у… – протягнув він. І поклав руку на гладеньку золотаву голівку.

IIІ

Майкл Арґайл лежав без сну та вдивлявся в темряву. Його думки металися у минулому, як білка в клітці. Чому він не може позбутися цього? Чому він тягне це за собою все життя? І що це означає? Чому він так чітко пам’ятає світлу й сповнену затхлого повітря кімнату в нетрях Лондона та себе – «нашого Мікі». Усе просто й захопливо! Розваги на вулицях! Бійки з ватагами інших хлопчаків! Його мати із блискучим золотавим волоссям (в дорослому віці він осягнув, що то була дешева фарба), її раптові напади гніву, коли, звідкись повернувшись, вона давала йому прочухана (звісно, то джин!), і дика радість, коли вона була в гарному гуморі. Смачнючі риба й смажена картопля на вечерю та її пісні – сентиментальні балади. Іноді вони ходили в кіно. Звісно, завжди були «дядьки» – так він мусив їх називати. Батько покинув їх до того, як Мікі міг його пригадати… Але мама не дозволяла «дядькам» піднімати на нього руку. «Не чіпай Мікі», – казала вона.

А тоді почався шарварок війни. Очікування гітлерівських бомбардувальників і сигнали тривоги. Німецькі міномети. Ночі на станціях метро. Веселощі. Там була вся їхня вулиця з сандвічами та пляшками газованої води. Потяги ганяли майже всю ніч. Оце так життя! Вир подій!

А тоді він приїхав у село. Смертельно нудне місце, де нічого не відбувалося.

– Любий, ти повернешся, коли все мине, – пообіцяла мама, але йому чомусь здалося, що це не так. Схоже, вона не хвилювалася через його від’їзд. Чому вона не поїхала з ним? Багато дітей із його вулиці евакуйовували з мамами. Але його мама їхати не хотіла. Вона збиралася на північ (із новим дядьком, із дядьком Гаррі!), працювати на військовому заводі.

Попри її ніжне прощання, він мав тоді зрозуміти. Насправді вона не дбала про нього… «Джин, – подумав він, – от чим вона переймалася. Джин і дядьки…»

І він потрапив сюди, у полон, в’язнем, що їв несмачні та незнайомі страви, лягав спати (неймовірно!) о шостій вечора, після дурнуватої вечері з молока та печива (молока та печива!), і, загорнувшись у ковдру з головою, лежав без сну та плакав за мамою і домом.

То все та жінка! Вона забрала його й не відпускала. Набридала зі сльозливими розмовами. Постійно змушувала його грати в дурнуваті ігри. На щось чекала від нього. На щось, чого він не збирався їй давати. Нічого. Він почекає. Буде терплячим. Одного дня, одного чудового дня він повернеться додому. Додому, на вулицю, до хлопців, славнозвісних червоних автобусів, метро, до риби та смаженої картоплі, до руху машин і вуличних кішок – його розум невтомно перераховував усі радощі. Він повинен зачекати. Війна не може тривати вічно. Він застряг у цьому дурнуватому місці, коли на Лондон скидають бомби, а половина міста палає… Та ну? Ото там заграва, і люди гинуть, і будинки руйнуються.

Його уява малювала блискучими фарбами яскраву картину.

Нічого. Коли війна закінчиться, він повернеться до мами. Вона здивується, побачивши, як він підріс.

IV

У темряві Мікі Арґайл повільно й голосно видихнув.

Війна закінчилася. Гітлера та Муссо побили… Окремі діти поверталися додому. Незабаром і… А тоді вона приїхала з Лондона та сказала, що він залишиться в Сонячному Розі й стане її синочком…

Він запитав:

– Де моя мама? Її вбила бомба?

Якби її вбила бомба, було б не так і погано. Це траплялося з мамами інших хлопчиків.

Проте місіс Арґайл заперечила. Її не вбили. Але вона важко працює, тому не може добре піклуватися про дитину й таке інше, – купа локшини на вуха… Його мама не любила його. Вона не хотіла його повернення. Він мусив залишитися тут назавжди…

Після цього він шпигував за місіс Арґайл, підслуховуючи її розмови, і нарешті дещо почув – уривок розмови місіс Арґайл із чоловіком: «Лише втішилася, що позбудеться його, повністю байдужа». І щось про сто фунтів. Так він дізнався, що його мати продала його за сто фунтів…

Це приниження. Цей біль. Вони ніколи не минуть. Вона купила його! Вона була для нього уособленням Сили, тієї, проти кого він, такий миршавий, почувався безпорадним. Одначе він виросте, одного дня стане дужим чоловіком. І тоді вб’є її…

Після такого рішення йому покращало.

Пізніше, коли він пішов до школи, все стало не так уже й погано. Але він ненавидів свята через Неї. Вона все організовувала, планувала, обдаровувала його. І дивувалася його стриманості. Він ненавидів, коли вона цілувала його. А тоді він знайшов задоволення в тому, щоб руйнувати її плани щодо нього. Робота в банку! У нафтовій компанії! Тільки не він. Він сам знайшов собі роботу.

Навчаючись в університеті, він намагався відстежити свою матір. Дізнався, що вона померла за кілька років до того в автокатастрофі з чоловіком, який сів п’яним за кермо…

Чому б не забути це? Чому б не радіти життю та продовжувати жити? Він не знав.

А тепер? Що буде тепер? Вона ж мертва? Думала, що купить його за жалюгідні сто фунтів. Думала, спроможна купити все: будинки, автомобілі та… дітей, бо не мала власних. Вважала себе Всемогутнім Богом!

Але ні. Удар кочергою – і вона труп, як і інші! (Як золотоволосий труп в автомобілі, зім’ятому на Великій Північній дорозі…)

Вона померла, еге ж? Чому хвилюватися?

Що з ним? Можливо, він не міг більше ненавидіти її, бо вона померла?

То була Смерть…

Без тієї ненависті він почувався пригніченим – пригніченим і переляканим.

Розділ дванадцятий

І

У своїй бездоганній ванній Кірстен Ліндстром заплела своє русяве із сивиною волосся в дві коси, що їй не надто личили, та підготувалася до сну.

Вона була схвильованою та переляканою.

Поліція не полюбляла іноземців. Кірстен перебувала в Англії так довго, що не почувалася тут чужинкою. Але ж поліції про це невідомо.

Той доктор Калґарі… Чому він прийшов і так з нею вчинив?

Справедливість перемогла. Вона пригадала Джеко та подумки повторила, що справедливість перемогла.

Вона пригадала його зовсім малим хлопчиком.

Завжди, так, він завжди був брехуном і шахраєм! Але такий чарівний, такий захопливий. Усі незмінно його прощали. Боронили від покарання.

Як уміло він брехав. Це страшна правда. Він так управно брехав, що всі вірили йому без найменшого опору. Підступний, жорстокий Джеко.

Доктор Калґарі, мабуть, гадав, що знає, про що говорить. Доктор Калґарі помилявся. Місця, години й алібі, справді! Джеко вмів легко планувати такі речі. Ніхто не знав Джеко так, як знала вона.

Хто б їй повірив, якби вона розповіла, який Джеко насправді? А тепер, що буде завтра? Прийде поліція. Всі такі нещасні, такі підозріливі. Дивляться одне на одне… Не відають, у що вірити.

Вона так любила їх усіх, так любила. Вона знала про них більше, ніж будь-хто. Набагато більше, ніж місіс Арґайл. Місіс Арґайл засліплювало сильне материнське почуття власності. Вони були її дітьми, і Рейчел завжди вважала, що вони належать їй. А Кірстен сприймала їх як особистостей, із притаманними їм вадами й чеснотами. Кірстен подумала, що коли б вона мала своїх дітей, то, може, також мала б почуття власності. Одначе материнські почуття не про неї. Найбільшу свою любов вона віддала б чоловікові, якого ніколи не мала.

Їй було важко зрозуміти таких жінок, як місіс Арґайл. Божеволіти від чужих дітей і поводитися з рідним чоловіком, як із порожнім місцем! Хороший чоловік, славний, кращого не знайдеш. Зневажений, відсторонений. А місіс Арґайл надто у своїх клопотах, щоб помітити, що коїться під її носом. Ця секретарка – гарна дівчина та справжня жінка. Що ж, для Лео ще не пізно… Чи вже пізно? Тепер, коли те вбивство знову нагадує про себе, чи наважаться ті двоє поєднатися?

У Кірстен вихопилося легке зітхання. Що буде з ними всіма? Із Мікі, що затаїв глибоку, майже патологічну образу на свою прийомну матір. Із Естер, такою невпевненою в собі, такою відчайдушною. Естер, яка збиралася знайти спокій і безпеку із цим приємним флегматичним молодим лікарем. Із Лео та Ґвендою, що мали мотив і, вочевидь, можливість, яку обоє усвідомлюють. Із Тіною – витонченим кішкоподібним створінням. Із корисливою, холоднокровною Мері, яка до свого одруження ні до кого не виказувала приязні.

Кірстен згадала, як колись її переповнювала симпатія, захоплення господинею. Вона не могла точно пригадати, коли припинила любити її, коли почала осуджувати та виявила її недоліки. Місіс Арґайл була такою самовпевненою (благодійниця і тиран), живим утіленням фрази МАМА ЗНАЄ КРАЩЕ. А вона ж навіть матір’ю не була! Якби вона колись народила дитину, можливо, залишилася б скромнішою.

Але навіщо згадувати Рейчел Арґайл? Рейчел Арґайл померла. Вона мусила подумати про себе та про інших.

І про те, що може статися завтра.

II

Мері Дюррант, здригнувшись, прокинулася.

Вона бачила сон, у якому вона ще дитина, ще в Нью-Йорку.

Як дивно. Багато років вона не згадувала про той час.

Дивно, що вона взагалі щось пам’ятала. Скільки років їй було? П’ять? Шість?

Їй снилося, що її везли з готелю до старого дому. Арґайли відпливали до Англії, а її із собою не брали. Гнів і лють на мить заполонили її серце, доки вона не згадала, що це просто сон.

Усе було так дивовижно. Її везли в автомобілі, а потім вона піднімалася ліфтом на вісімнадцятий поверх. Просторий номер «люкс», чудова ванна кімната, відкриття того, які речі існують у світі багатих. Якби вона могла тут жити, якби вона могла все це мати назавжди…

Фактично не виникало жодних труднощів. Усе, що потрібно, – це демонструвати прихильність, що не давалося їй легко через неемоційність за природою, проте вона таки змогла. І от вона влаштувала своє життя! Багаті батько та мати, одяг, машини, кораблі, літаки, прислуга, що доглядала її, дорогі ляльки й іграшки. Казка стала правдою…

Шкода, що там були й інші діти. Звісно, війна. Чи це трапилося б у будь-якому разі? Ненаситна материнська любов! У ній було щось неприродне. Щось тваринне.

Вона завжди відчувала легку зневагу до прийомної матері. Немудро було вибрати тих дітей, яких вибрала вона. Із найнижчих верств! Із кримінальними нахилами, як Джеко. Неврівноважену, як Естер. Дикуна, як Мікі. І Тіну, напівкровку! Недарма все полетіло шкереберть. Хоча вона не винуватила їх у бунтарстві. Сама бунтувала. Вона пригадала, як зустріла Філіпа, хвацького молодого пілота. Материне несхвалення: «Ті поквапливі шлюби… Зачекайте до кінця війни». Проте вона не бажала чекати. Вона була вольовою незгірш від матері, і батько підтримав її. Вони одружилися, а війна незабаром закінчилася.

Вона воліла Філіпа лише для себе, не під материним крилом. Та цього разу Доля, а не мати, перемогла її. Спершу провал Філіпових фінансових схем, а тоді той страшний удар – поліомієліт. Щойно Філіпа виписали з госпіталя, вони повернулися до Сонячного Рогу. Здавалося неминучим, що вони житимуть там. Сам Філіп так думав. Він утратив усі свої гроші, а її виплати з трасту були не надто значними. Вона просила збільшити їх, але їй відповіли, що розумніше жити в Сонячному Розі. Проте вона хотіла, щоб Філіп належав тільки їй, повністю. Вона не хотіла, щоб він став останньою «дитиною» Рейчел Арґайл. Вона не хотіла власних дітей, хотіла тільки Філіпа.

Та самому Філіпові, схоже, подобалась ідея переїхати до Сонячного Рогу.

– Легше для тебе, – сказав він. – Там постійно багато людей, трохи відволічешся. Крім того, мені завжди подобалась компанія твого батька.

Чому він не хотів бути лише з нею так само, як вона хотіла бути лише з ним? Чому він прагнув якоїсь компанії – її батька чи Естер?

І Мері відчувала, як її накривала хвиля безпорадної люті. Її мати зазвичай добивалася свого.

Та не добилася… померла.

І тепер знову ворушитимуть минуле. Чому? Чому?

І чому Філіп тепер такий нестерпний? Розпитує, намагається щось дізнатися, лізе не у свої справи?

Розставляє пастки…

Які такі пастки?

III

Лео Арґайл спостерігав, як уранішнє проміння повільно затоплює кімнату тьмяним сірим світлом.

Він дуже ретельно все обміркував.

Йому було зрозуміло, із чим вони, він і Ґвенда, стикнулися.

Він намагався подивитися на все це очима комісара Г’юїша. Рейчел прийшла та розповіла їм про Джеко, його несамовитість і погрози. Ґвенда тактовно вийшла до сусідньої кімнати, і він спробував заспокоїти Рейчел. Говорив, що, виявивши суворість, вона вчинила правильно, що попередня допомога Джеко не пішла йому на користь. Хай там як, а він повинен прийняти те, що на нього чекає. І, заспокоївшись, вона пішла.

Потім повернулася Ґвенда, зібрала листи, щоб відправити поштою, і запитала, чи може вона ще якось допомогти. Її голос сказав більше, ніж слова. Він подякував їй і відповів «ні». Вона побажала йому на добраніч і вийшла з кімнати. Пройшла коридором, спустилася сходами повз кімнату, де за письмовим столом сиділа Рейчел, і вийшла з будинку. Але ніхто цього не бачив.

А він сидів на самоті в бібліотеці, і ніхто не міг підтвердити, чи виходив він, чи спускався до кімнати Рейчел.

Схоже, вони обоє мали можливість.

І мотив, тому що на той час він вже закохався в Ґвенду, і вона закохалася в нього.

І не було нікого, хто міг би довести їхню вину чи невинуватість.

IV

За чверть милі від Сонячного Рогу, виплакавши всі сльози, лежала без сну Ґвенда.

Вона стиснула руки в кулаки від думки про те, як же вона ненавиділа Рейчел Арґайл.

І зараз, у темряві, Рейчел Арґайл промовлялала: «Думала, отримаєш мого чоловіка, коли я помру. Ні… ні. Ти ніколи не отримаєш мого чоловіка».

V

Естер бачила сон. Вона була з Дональдом Крейґом, аж раптом він покидає її на краю прірви. Вона закричала від жаху, а потім – з іншого боку прірви – побачила Артура Калґарі. Він простягав до неї руки.

Вона докірливо вигукнула:

– Навіщо ти так учинив зі мною?

А він відповів:

– Я прийшов допомогти тобі…

Вона прокинулася.

VI

Лежачи в ліжку в невеликій кімнаті для гостей, Тіна дихала спокійно та рівномірно, проте сон не йшов.

Вона згадувала про місіс Арґайл без вдячності чи неприязні – просто з любов’ю. Завдяки місіс Арґайл вона мала їжу, напої, тепло, іграшки, затишок. Вона любила місіс Арґайл. І жалкувала, що та померла…

Одначе все було не так просто…

Не мало значення, якби це зробив Джеко…

Але тепер?

Розділ тринадцятий

Комісар Г’юїш окинув їх усіх поглядом – лагідним і ввічливим. Його голос звучав переконливо та винувато.

– Я знаю, що досить боляче для вас усіх, – почав він, – пройти через це знову. Але тепер у нас справді немає вибору. Ви бачили повідомлення, я сподіваюся? Воно було в усіх ранкових газетах.

– Повне помилування, – оголосив Лео.

– Формулювання завжди дратує, – мовив Г’юїш. – Анахронізм, як і багато іншої юридичної термінології. Проте значення досить зрозуміле.

– Це означає, що ви помилилися, – сказав Лео.

– Так. – Г’юїш просто це визнав. – Ми помилилися. – За хвилину він додав: – Звісно, без свідчення доктора Калґарі це було просто неминуче.

Лео холодно відкарбував:

– Мій син говорив вам, коли ви його арештували, що тієї ночі його підвозили.

– О, так. Він говорив нам. І ми намагалися перевірити, проте не змогли знайти жодного підтвердження його словам. Я цілком усвідомлюю, містере Арґайл, що ви гніваєтеся через усю цю справу. Я не виправдовуюся та не перепрошую. Наша робота, офіцерів поліції, – збирати докази. Докази передають прокурору, а він визначає, чи йдеться про справу суду. У нашому разі він вирішив, що це так. За можливості я би просив вас відсунути образи та знову переглянути факти й години.

– Який тепер сенс? – голосно та різко кинула Естер. – Хто б це не зробив, він уже за милі звідси, і ви ніколи його не знайдете.

Комісар Г’юїш повернувся, щоб глянути на неї.

– Може, так, а може, й ні, – м’яко зазначив він. – Ви здивуєтеся, проте раніше ми таки знаходили винного, інколи навіть через декілька років. Це все терпіння, терпіння й те, що ми ніколи не відступаємо.

Естер відвернула голову, а Ґвенда здригнулася, наче від подиху холодного вітру. Її жвава уява вималювала за тихими словами погрозу.

– Тепер, якщо вам не важко, – підсумував Г’юїш. Він кинув вичікувальний погляд на Лео: – Ми почнемо із вас, містере Арґайл.

– Що конкретно ви хочете знати? У вас мають бути мої попередні заяви. Мабуть, зараз я буду менш точним. Точний час схильний вислизати з пам’яті.

– О, ми це усвідомлюємо. Але завжди є шанс, що на поверхню може виплисти якийсь маленький факт, щось не помічене раніше.

– А хіба не можливо, – запитав Філіп, – краще зрозуміти дещо в ракурсі минулих років?

– Є така вірогідність, – відповів Г’юїш, озирнувшись і зацікавлено дивлячись на Філіпа. «Розумний хлопець, – зауважив він. – Цікаво, чи знайдуться в нього якісь власні ідеї щодо цього…» – Зараз, містере Арґайл, ви просто простежите послідовність подій. Ви пили чай?

– Так. Чай у їдальні о п’ятій годині, як зазвичай. Ми всі були там, за винятком містера та місіс Дюррант. Місіс Дюррант узяла чай собі та чоловікові й піднялася до своєї кімнати.

– Я був тоді навіть більшим калікою, ніж зараз, – уставив Філіп. – Саме вийшов із лікарні.

– Безумовно. – Г’юїш знову обернувся до Лео. – А решта…

– Моя дружина та я, моя донька Естер, міс Вон і міс Ліндстром.

– А тоді? Просто викладіть мені своїми словами.

– Після чаю я повернувся сюди із міс Вон. Ми працювали над розділом моєї книжки із середньовічної економіки, до якої я вносив правки. Моя дружина пішла до своєї вітальні-офісу на першому поверсі. Вона була, як вам відомо, дуже зайнятою жінкою. Переглядала якийсь план для нового дитячого майданчика, який мала намір представити місцевій раді.

– Ви чули, як прибув ваш син Джек?

– Ні. Точніше, я не знав, що це він. Я чув – ми обоє чули – дзвінок вхідних дверей. Ми не знали, хто це.

– І на кого ви подумали, містере Арґайл?

Лео здавався трохи здивованим.

– На той час я був у п’ятнадцятому столітті, а не у двадцятому. Я зовсім не думав. Це міг бути будь-хто чи будь-що. Моя дружина, міс Ліндстром, Естер, можливо, хтось із нашої щоденної прислуги були внизу. Ніхто, – пояснив Лео просто, – ніхто ніколи не сподівався, що я відчинятиму двері.

– Після цього?

– Нічого. Допоки набагато пізніше не ввійшла моя дружина.

– Наскільки пізніше?

Лео звів брови на переніссі.

– Тепер я справді не можу пригадати. Я давав свідчення тоді. Півгодини… Ні, більше, мабуть, хвилин сорок п’ять.

– Ми закінчили чай о пів на шосту, – втрутилася Ґвенда. – Гадаю, місіс Арґайл увійшла до бібліотеки за двадцять хвилин до сьомої.

– І вона сказала?

Лео зітхнув. Говорити йому було неприємно.

– Ми так багато про це розмовляли. Вона сказала, що в неї був Джеко, що він у біді, що він лаявся, вимагав гроші, бо коли не дістане грошей зараз, то постане питання в’язниці. Що вона категорично відмовилася дати йому навіть пенні. І переймалася тим, чи добре вчинила.

– Містере Арґайл, можна запитати вас? Чому, коли хлопець вимагав грошей, дружина не покликала вас? Чому розповіла лиш опісля? Вам не здалося це дивним?

– Ні, не здалося.

– Як на мене, це було б природним. Ви ж не були… у поганих стосунках?

– О, ні. Просто моя дружина звикла ухвалювати всі практичні рішення самостійно. Вона часто заздалегідь радилася зі мною, дізнавалася мою думку, та зазвичай обговорювала зі мною ухвалені рішення опісля. Щодо цієї справи, то ми вже серйозно обміркували проблему Джеко – що краще зробити. Досі нам надзвичайно не щастило давати раду хлопцеві. Вона виплачувала чималу суму грошей, щоб захистити його від наслідків його власних вчинків. Ми вирішили, що наступного разу буде на краще, щоб Джеко навчився на власних помилках.

– Попри це вона засмутилася?

– Так. Вона засмутилась. Якби він був не таким жорстоким і не погрожував, вона б не витримала й допомогла йому ще раз, але його ставлення підсилило її рішучість.

– Чи Джеко на той час покинув будинок?

– О, так.

– Ви самі в цьому переконалися чи вам повідомила місіс Арґайл?

– Вона мені розповіла. Говорила, що він пішов, лаючись і погрожуючи повернутися. Сказав, що краще їй наготувати для нього гроші.

– Чи були ви – це важливо – стривожені думкою про повернення хлопця?

– Звісно, ні. Ми цілком звикли до, як я згадував, порожніх погроз Джеко.

– Вам ніколи не спадало на гадку, що він може повернутися та напасти на неї?

– Ні. Я ж казав вам тоді. Я був приголомшений.

– І здається, ви мали рацію, – м’яко промовив Г’юїш. – Це не він напав на неї. Коли саме місіс Арґайл залишила вас?

– Це я таки пам’ятаю. Ми повторювали це так часто. Якраз перед сьомою, за сім хвилин до сьомої.

Г’юїш повернувся до Ґвенди Вон.

– Ви підтверджуєте це?

– Так.

– І розмова відбувалася так, як щойно описав містер Арґайл? Додасте щось? Він нічого не забув?

– Я не всю розмову чула. Після того як місіс Арґайл розповіла нам про Джекові вимоги, я подумала, що мені краще вийти, бо, можливо, вони бентежаться розмовляти переді мною. Я вийшла он туди, – вона вказала на двері наприкінці бібліотеки, – до маленької кімнати, де друкую. Почувши, що місіс Арґайл вийшла, я повернулася.

– І було за сім хвилин до сьомої?

– Саме так, десь за п’ять до сьомої.

– А після того, міс Вон?

– Я запитала містера Арґайла, чи він продовжуватиме роботу, проте він сказав, що ланцюжок його думок перервано. Я запитала, чи можу я чимось допомогти, та він сказав «ні». Тому я поскладала свої речі й пішла.

– Година?

– П’ять хвилин по сьомій.

– Ви спустилися сходами та вийшли через вхідні двері?

– Так.

– Вітальня місіс Арґайл одразу ліворуч від вхідних дверей?

– Так.

– Двері було відчинено?

– Їх було незачинено – трохи причинено.

– Ви не заходили досередини, не бажали їй на добраніч?

– Ні.

– А зазвичай ви так робили?

– Ні. Було б нерозумно турбувати її, просто щоб побажати на добраніч.

– Якби ви зайшли, то, мабуть, виявили б її мертве тіло.

Ґвенда стенула плечима.

– Я теж так думаю… Але, гадаю, тобто ми всі на той час гадали, що її вбили пізніше. Джеко навряд чи зміг би…

Вона замовкла.

– Ви все ще вважаєте, що її вбив Джеко. Але це не так. Отже, вона могла лежати там мертва?

– Думаю, так.

– Ви залишили будинок і пішли просто додому?

– Так. Моя домовласниця поговорила зі мною, коли я ввійшла.

– Саме так. І ви не зустрічали нікого дорогою, біля будинку?

– Не думаю… Ні. – Ґвенда спохмурніла. – Мені справді не вдається пригадати… Було холодно і темно, і ця дорога – глухий кут. Не думаю, що когось зустріла, аж доки не наблизилася до пабу «Ред Лаєн». Біля нього було декілька людей.

– Якісь машини проїжджали повз вас?

Ґвенда здавалась ошелешеною.

– Так, я таки пригадую машину. Вона забризкала мою спідницю. Я мусила змивати болото вдома.

– Що це була за машина?

– Я не пам’ятаю. Не помітила. Вона оминула мене саме на в’їзді на нашу дорогу. Вона могла їхати до будь-якого будинку.

Г’юїш знову звернувся до Лео.

– Кажете, що чули дзвінок через певний час по тому, як дружина вийшла з кімнати?

– Ну, мабуть, чув. Але ніколи не був цілком упевненим.

– О котрій це сталося годині?

– Не маю уявлення. Я не зауважив.

– Ви не думали, що це міг повернутися ваш син Джеко?

– Я не думав. Я працював.

– Ще один момент, містере Арґайл. Вам було відомо про одруження вашого сина?

– Абсолютно ні.

– Його мати теж не знала? Ви припускаєте, що вона знала, але не розповіла вам?

– Я переконаний, що в неї не було жодного уявлення про це. Вона б одразу прийшла із цим до мене. Для мене стало величезним шоком, коли наступного дня з’явилася дружина. Я заледве повірив, коли міс Ліндстром увійшла до цієї кімнати та повідомила: «Унизу молода жінка, дівчина, яка стверджує, що вона дружина Джеко. Це ж не може бути правдою». Вона надзвичайно засмутилася, чи не так, Кірсті?

– Я не могла в це повірити, – мовила Кірстен. – Я змусила її двічі повторити, а тоді пішла нагору, до містера Арґайла. Це здавалося неправдоподібним.

– Як я розумію, ви дуже добре поставилися до неї, – звернувся Г’юїш до Лео.

– Я зробив те, що належало. Знаєте, вона вийшла заміж знову. Я дуже радий. Її чоловік нібито непоганий надійний хлопець.

Г’юїш кивнув. Тоді повернувся до Естер.

– Тепер, міс Арґайл, просто повторіть мені знову, що ви робили того дня після чаю.

– Уже й не пам’ятаю, – незадоволено буркнула Естер. – Хіба це можливо? Минуло два роки. Я могла робити будь-що.

– Насправді я переконаний, що ви допомагали міс Ліндстром мити посуд після чаю.

– Саме так, – підтвердила Кірстен. – А тоді, – додала вона, – ви піднялися нагору, до своєї спальні. Пізніше ви йшли гуляти, пам’ятаєте? Збиралися подивитися аматорську виставу «Чекаючи на Годо» в театрі Драймута.

Естер усе ще здавалася похмурою та неговіркою.

– У вас усе це записано, – кинула вона Г’юїшу. – Навіщо й далі про це говорити?

– Бо ніколи не знаєш, що допоможе. Отже, міс Арґайл, о котрій годині ви покинули будинок?

– О сьомій приблизно.

– Ви чули суперечку між матір’ю та братом Джеком?

– Ні, я нічого не чула. Я була нагорі.

– Але ви бачили місіс Арґайл перед виходом із будинку?

– Так. Мені треба було грошей. У мене саме закінчилися. І я згадала, що в моєму авто майже немає бензину. Тож мусила заправитися дорогою до Драймута. Тому, перед від’їздом, я зайшла до матері та попросила трохи грошей, кілька фунтів. Це все, що мені було потрібно.

– І вона вам їх дала?

– Кірсті дала.

Г’юїш трохи здивувався.

– Я не пригадую цього в попередній заяві.

– Що ж, саме так і було, – виклично запевнила Естер. – Я ввійшла й запитала, чи можна мені трохи готівки, а Кірстен почула мене з коридору та гукнула, що в неї якраз є та вона мені дасть. Вона теж збиралася на прогулянку. І мама погодилася: «Так, візьми у Кірсті».

– Я саме вибиралася до жіночого інституту[3] із певними книжками про квіткові композиції, – пояснила Кірстен. – Я знала, що місіс Арґайл зайнята й не хоче, щоб її турбували.

Естер запротестувала ображеним голосом:

– Хіба це так важливо, хто дав мені гроші? Ви хотіли дізнатися, коли я востаннє бачила матір живою. Тоді. Вона сиділа за столом, заглибившись у свої папери. Я сказала, що мені потрібна готівка, а Кірстен гукнула, що може мені дати. Я взяла гроші в неї, а тоді ввійшла до маминої кімнати, щоб побажати їй на добраніч. Вона ж сказала, що сподівається, що мені сподобається вистава, та щоб я уважно їхала. Вона завжди це говорила. А потім я вийшла у гараж і виїхала машиною.

– А міс Ліндстром?

– О, вона вийшла, щойно дала мені грошей.

Кірстен Ліндстром швидко додала:

– Естер проїхала повз мене машиною якраз тоді, коли я дійшла до кінця нашої дороги. Мабуть, вона вирушила відразу після мене. Вона виїжджала на горбок до головної дороги, а я саме повертала ліворуч до села.

Естер роззявила рота, наче з наміром щось промовити, а потім закрила його.

Г’юїш здивувався. Чи намагалася Кірстен Ліндстром підтвердити, що в Естер не було часу скоїти злочин? Чи, можливо, замість тихого побажання Естер місіс Арґайл на добраніч там відбулася дискусія, сварка – й Естер убила її?

Він повільно повернувся до Кірстен і розпочав:

– Тепер, міс Ліндстром, послухаймо вашу розповідь про те, що ви пригадуєте.

Вона нервувала. Тривожно викручувала руки.

– Ми попили чаю. Усе прибрали. Естер допомагала мені. Тоді вона піднімалася нагору. Потім з’явився Джеко.

– Ви його чули?

– Так. Я його впустила. Він сказав, що загубив свій ключ. Пішов просто до матері. Й одразу видав: «Я в скрутному становищі. Ти повинна витягнути мене з нього». Я більше нічого не чула. Повернулася на кухню. Дещо треба було приготувати на вечерю.

– Ви чули, як він пішов?

– Так, авжеж. Він кричав. Я вийшла з кухні. Він стояв там, у коридорі, розлючений, вигукував, що повернеться, що краще б мати наготувала йому гроші. Інакше! Ось, що він сказав: «А інакше!» Це була погроза.

– А потім?

– Він, гримнувши дверима, пішов. У коридор вийшла місіс Арґайл. Дуже бліда й засмучена. Вона запитала мене: «Ти чула?» Я їй: «У нього проблеми?» Вона кивнула, а потім пішла нагору, до бібліотеки, до містера Арґайла. Я накрила стіл до вечері та піднялася нагору, щоб перевдягнутися. Жіночий інститут проводив наступного дня змагання з квіткових композицій. Ми пообіцяли їм певні книжки про це.

– Ви занесли книжки до інституту. О котрій годині ви повернулися додому?

– Десь о пів на восьму. Я відімкнула власним ключем. Одразу пішла до кімнати місіс Арґайл, щоб передати їй подяку й записку. Вона сиділа за робочим столом, схиливши голову на руки. На підлозі лежала кочерга, а письмовий стіл стояв із витягнутими шухлядами. Я подумала, що тут був грабіжник. На неї напали. І таки моя правда. Тепер ви знаєте, що я мала рацію. Це був грабіжник, хтось із вулиці.

– Хтось, кого місіс Арґайл впустила сама?

– Чому б і ні? – виклично кинула Кірстен. – Вона була доброю, завжди дуже доброю. І не боялася ні людей, ні речей. Окрім того, вона була вдома не сама. Були й інші – її чоловік, Ґвенда, Мері. Їй вартувало лиш покликати їх.

– Але вона не покликала, – зауважив Г’юїш.

– Ні. Бо, хто б то не був, він, очевидно, наплів їй щось правдоподібне. Вона завжди слухала. І відтак знову сіла за свій стіл, може, пошукати свою чекову книжку, – тому що вона не підозрілива, – чим і дала йому шанс вихопити кочергу й ударити її. Можливо, він навіть не хотів убивати її. Лише оглушити, пошукати гроші, коштовності й піти.

– Він не шукав далеко, витягнув тільки декілька шухляд.

– Можливо, він почув у будинку звуки чи здали нерви. Чи виявив, що він її вбив. І запанікувавши, втік.

Вона нахилилась уперед.

Її очі були і наляканими, і благальними.

– Це мусило так бути, мусило!

Його зацікавила її наполегливість. Чи був це страх за себе саму? Вона могла вбити свою господиню, а тоді витягти шухляди, щоб надати правдоподібності версії про грабіжника. Під час медичної експертизи не змогли встановити час смерті точніше, ніж між сьомою та сьомою тридцять.

– Здається, наче так і мусило бути, – люб’язно погодився він. Вона тихо зітхнула з полегшенням. Сперлася на спинку крісла. Він повернувся до Дюррантів.

– Ви обоє нічого не чули?

– Нічогісінько.

– Я взяла тацю із чаєм і піднялася до нашої кімнати, – сказала Мері. – Вона досить ізольована в будинку. Ми перебували там, аж доки не почули якийсь крик. Це була Кірстен. Вона знайшла матір мертвою.

– Ви не залишали кімнату до того часу?

– Ні. – Її ясний погляд зустрівся з його. – Ми грали в пікет.

Філіп замислився, чому він почувається трохи розгубленим. Поллі робила те, що він звелів їй робити. Можливо, це через досконалість її манери, спокій, неквапливість, повну переконаність. «Поллі, кохана, ти чудова брехуха!» – подумав він.

– А я, комісаре, – вставив він, – і тоді був, і зараз залишився цілком не здатним на будь-яку біганину.

– Проте вам уже набагато краще, чи не так, містере Дюррант? – підбадьорливо зазначив комісар. – Одного чудового дня ви станете на ноги.

– Довго чекати.

Г’юїш обернувся до двох інших членів сім’ї, які до того сиділи, не зронивши жодного слова. Мікі сидів зі складеними руками та глузливою посмішкою на обличчі. Тіна, маленька та струнка, сиділа, відкинувшись на спинку крісла та перебігаючи час від часу очима з обличчя на обличчя.

– Я знаю, що вас обох не було в будинку, – почав він. – Але, можливо, ви просто освіжите мою пам’ять щодо того, чим ви займалися того вечора?

– Чи справді вашу пам’ять треба освіжити? – запитав Мікі з іще більш вираженою насмішкою. – Я все ще можу розповісти свою історію. Я був на вулиці, перевіряв машину. Проблеми зі зчепленням. Досить довго перевіряв. Від Драймута до Мінчин-Гілл, уздовж Мур-роуд і назад через Іпслі. На жаль, машини німі, вони не можуть засвідчити.

Тіна нарешті повернула свою голову. Вона втупилася поглядом просто в Мікі. Її обличчя все ще не відображало емоцій.

– А ви, міс Арґайл? Ви працювали в бібліотеці Редміна?

– Так. Вона зачиняється о пів на шосту. Я дещо прикупила на Гай-стрит. Тоді пішла додому. У мене є квартира – точніше, квартирка – у Моркомб-Меншнс. Я приготувала собі вечерю і насолоджувалася тихим вечором, слухаючи грамофонні записи.

– Ви зовсім не виходили?

Перед тим як вона відповіла, у повітрі зависла невеличка пауза.

– Ні, я не виходила.

– Цілком певні цього, міс Арґайл?

– Так. Певна.

– У вас є машина, чи не так?

– Так.

– У неї мікромобіль, – утрутився Мікі. – Їду, їду – нема сліду.

– У мене мікромобіль, так, – підтвердила Тіна похмуро та стримано.

– Де ви його тримаєте?

– На вулиці. У мене немає гаража. Біля квартир є бічна вулиця. Уздовж неї паркують машини.

– І вам нічого повідомити нам такого, що могло б допомогти?

Г’юїш ледве впізнавав себе в такій власній наполегливості.

– Не думаю, що можу вам щось розповісти.

Мікі швидко глипнув на неї.

Г’юїш зітхнув.

– Боюся, це не надто вам допомогло, комісаре, – зауважив Лео.

– Ніколи не знаєш, містере Арґайл. От ви усвідомлюєте, гадаю, одну з найдивніших речей у цій справі?

– Я? Я не зовсім упевнений, що розумію вас.

– Гроші, – сказав Г’юїш. – Серед грошей, які місіс Арґайл зняла в банку, була п’ятифунтова банкнота із написом на звороті «Місіс Боттлберрі», Бенґор-роуд, 17. Сильною стороною доказів було те, що цю п’ятірку, та й інші, знайшли в Джека Арґайла під час арешту. Він присягався, що отримав гроші від місіс Арґайл, але місіс Арґайл точно говорила вам і міс Вон, що вона не давала Джеко ніяких грошей. То як він роздобув ті п’ятдесят фунтів? Він не міг повернутися сюди – свідчення доктора Калґарі розкривають цілковиту очевидність цього. Отже, він повинен був мати їх із собою, коли виходив звідси. Хто йому їх дав? Ви?

Він обернувся просто до Кірстен Ліндстром. Та почервоніла від обурення.

– Я? Ні, звісно ні. Як я могла?

– Де зберігали гроші, які місіс Арґайл знімала в банку?

– Вона зазвичай тримала їх у шухляді письмового столу, – відповіла Кірстен.

– Замкненій?

Кірстен подумала.

– Вона, мабуть, замикала її перед тим, як ішла спати.

Г’юїш перевів погляд на Естер.

– Ви взяли гроші із шухляди й віддали їх братові?

– Я навіть не знала, що він там був. І як я могла їх узяти без материного відома?

– Ви досить легко могли їх узяти, коли ваша мати піднялася до бібліотеки, щоб порадитися із батьком, – підкинув ідею Г’юїш.

Йому було цікаво, чи помітить вона пастку й уникне її.

Вона відразу в неї втрапила.

– Але Джеко вже до того часу пішов. Я… – Збентежившись, вона зупинилася.

– Вочевидь, ви таки знаєте, коли пішов ваш брат, – зауважив Г’юїш.

– Я… тепер знаю, та не знала тоді. Я була нагорі, у своїй кімнаті. Я зовсім нічого не чула. І в будь-якому разі мені не хотілося б давати Джеко якісь гроші.

– А я вам скажу ось що, – мовила Кірстен. Її обличчя спалахнуло від обурення. – Якби я дала Джеко якісь гроші, то це були б мої гроші! Я б їх не вкрала!

– Я впевнений, що ви б не вкрали, – мовив Г’юїш. – Але бачите, куди це нас привело? Місіс Арґайл, попри сказане вам, – він глянув на Лео, – мусила дати йому ті гроші сама.

– Я не можу повірити в це. Чому не зізнатися мені, що вона це зробила?

– Вона не перша мати, яка більш м’яка зі своїми дітьми, ніж воліла б визнавати.

– Ви помиляєтеся, Г’юїше. Моя дружина ніколи не грішила недомовками.

– Думаю, цього разу саме так і сталося, – зазначила Ґвенда Вон. – Фактично, вона мала б це зробити… як стверджує комісар, це єдина відповідь.

– Зрештою, – м’яко додав Г’юїш, – тепер потрібно на все подивитися з іншої точки зору. На момент арешту ми вважали, що Джек Арґайл обманює. Тепер же ми виявили, що він говорив правду про поїздку автостопом із Калґарі, тому, мабуть, він також говорив правду про гроші. Він сказав, що їх йому дала мати. Тож, мабуть, саме вона це зробила.

Запала незручна тиша.

Г’юїш підвівся.

– Ну, дякую. Боюся, слід уже досить прохолов, але ніколи не знаєш.

Лео провів його до дверей. Повернувшись, він, зітхаючи, зронив:

– Ну, закінчилося. Поки що.

– Назавжди, – не погодилася Кірстен. – Вони ніколи не дізнаються.

– Що нам із того? – вигукнула Естер.

– Моя люба, – батько підійшов до неї. – Заспокойся, дитино. Не будь такою напруженою. Час лікує все.

– Не певні речі. Що нам робити? О! Що нам робити?

– Естер, ходи зі мною. – Кірстен поклала їй на плече руку.

– Не займайте мене ніхто! – Естер вибігла з кімнати.

За хвилину вони почули, як гримнули вхідні двері.

Кірстен сказала:

– Усе це! Це недобре для неї.

– А я не думаю, що це правда, – замислено промовив Філіп Дюррант.

– Що неправда? – озвалася Ґвенда.

– Що ми ніколи не дізнаємося правди… я відчуваю інтуїтивно.

Його схоже на фавна, майже хлопчаче обличчя осяяла дивна посмішка.

– Будь ласка, Філіпе, будь обережним.

Він здивовано глянув.

– Маленька Тіно. А що ти знаєш про все це?

– Сподіваюся, – відкарбувала Тіна чітко, – що я нічого не знаю.

Розділ чотирнадцятий

І

– Сумніваюся, що у вас щось є. Еге ж? – запитав старший констебль.

– Нічого конкретного, сер, – відповів Г’юїш. – Але час таки не було змарновано.

– Ну ж бо, послухаємо про все.

– Ну, наш основний час і місце ті самі. Місіс Арґайл була жива якраз перед сьомою: із нею розмовляв її чоловік і Ґвенда Вон, а потому внизу бачила Естер Арґайл. Троє людей не можуть перебувати у змові. Відкинемо Джеко Арґайла, й це означатиме, що її міг убити чоловік у будь-який час між п’ятьма хвилинами по сьомій і до о пів на восьму, Ґвенда Вон – о п’ятій хвилині по сьомій, коли виходила, Естер – саме перед цим, Кірстен Ліндстром, коли зайшла пізніше – якраз перед о пів на восьму. Параліч Дюрранта – це його алібі, втім, алібі його дружини залежить від його слів: за бажання вона могла зійти вниз і вбити матір – між сьомою та половиною восьмої (якщо чоловік готовий її підтримати). Хоча незрозуміло, для чого це їй. Фактично, як я бачу, лише двоє людей мають реальний мотив для злочину. Лео Арґайл і Ґвенда Вон.

– На ваш погляд, це один із них чи обоє?

– Сумнівно, що вони робили це разом. Як на мене, це був імпульсивний злочин, ненавмисний. Місіс Арґайл заходить до бібліотеки, каже їм обом про погрози Джеко та вимагання грошей. Скажімо, пізніше Лео Арґайл іде вниз, щоб поговорити з нею про Джеко чи ще про щось. У будинку тиша, навколо нікого. Він іде до її вітальні. Вона там, спиною до нього, сидить за письмовим столом. І є кочерга, все ще там, де її кинув Джеко після того, як нею погрожував. Ці тихі, стримані чоловіки таки інколи вибухають. Рукою, замотаною в хустинку, щоб не залишати слідів, піднімає кочергу, дає їй по голові – й усе готово. Виймає шухляду чи дві, щоб зімітувати пошук грошей. Тоді знову йде нагору, поки хтось її не знайде. Або, скажімо, Ґвенда Вон, виходячи, заглядає до кімнати, й нею опановує непереборне бажання. Джеко став чудовим цапом-відбувайлом, і це відкриває шлях до одруження з Лео Арґайлом.

Майор Фінні задумливо кивнув.

– Так. Можливо. І звісно, вони остерігались оголошувати про заручини надто швидко. Аж доки того нещасного бандюгу Джеко не засудили за вбивство. Так, це здається досить зрозумілим. Злочини достатньо одноманітні. Чоловік і третя особа чи дружина й третя особа – завжди одна й та сама давня модель. Але що ми можемо зробити із цим, Г’юїше, га? Що ми можемо із цим удіяти?

– Я не уявляю, сер, – поволі мовив Г’юїш, – що ми можемо із цим удіяти. Ми можемо бути певними – проте де свідчення? Нічого для захисту в суді.

– Ні. Але ви впевнені, Г’юїше? Упевнені у власних міркуваннях?

– Не так, як би хотілося, – сумно визнав комісар Г’юїш.

– О! Чому ні?

– Такий він чоловік, містер Арґайл.

– Не такий, що скоїть убивство?

– Річ не в тому – не в убивстві. Я не уявляю, щоб він навмисне обмовив хлопця.

– Це був не його син, пам’ятайте. Можливо, він не аж так переймався хлопцем. Він міг навіть обурюватися прихильністю його дружини до хлопця.

– Хтозна. Та він нібито відданий усім дітям. Схоже, він таки їм відданий.

– Звісно, – сказав замислено Фінні. – Він знав, що хлопця не повісять… Це могло дещо змінювати.

– Ага, в тому щось може бути. Він міг вирішити, що десять років у в’язниці – порівняно із життєвим ув’язненням – не зашкодять хлопцеві.

– Як щодо тієї дівчини, Ґвенди Вон?

– Якщо це скоїла вона, – припустив Г’юїш, – не думаю, що в неї виникли хоч якісь сумніви щодо Джеко. Жінки безжалісні.

– У всякому разі ви досить упевнені, що це між тими двома?

– Досить упевнений, так.

– Одначе не більше? – Старший констебль тиснув на нього.

– Ні. Щось відбувається. Підводні течії, так би мовити.

– Поясніть.

– Що я справді хотів би знати – то це їхні думки. Про одне одного.

– О, розумію, нарешті я збагнув. Вам цікаво, чи вони самі знають, хто це?

– Так. Я не можу визначитись із цим. Чи вони всі знають? І чи вони всі погодилися мовчати? Я так не думаю. Я думаю, що, можливо, вони всі мають різні ідеї. Є шведка – купа нервів. Якраз на межі. Може, вона сама це зробила. Вона в тому віці, коли в жінок трохи їде дах – в той бік чи в той. Вона могла злякатися за себе чи за когось іншого. У мене таке враження (хоча можу помилятися), що за когось іншого.

– Лео?

– Ні, не думаю, що вона засмучена через Лео. Я думаю, через когось молодого… Естер?

– Естер, гм? Є шанс, що це могла бути Естер?

– Жодного очевидного мотиву. Але вона пристрасна – трохи неврівноважений тип.

– А Ліндстром, мабуть, знає про дівчину набагато більше, ніж ми.

– Так. Потім ще та смаглява мала, що працює в бібліотеці.

– Того вечора її не було в будинку, авжеж?

– Так. Але я думаю, вона щось знає. Знає, хто це зробив.

– Здогадується? Чи знає?

– Вона схвильована. Я не думаю, що це тільки здогад. – Він продовжив: – І ще інший хлопець. Мікі. Його також там не було, проте він їздив машиною, сам. Він каже, що, перевіряючи машину, їхав у бік болота та Мінчин-Гілл. У нас є лише його слова. Він міг під’їхати, увійти до будинку, вбити її та поїхати знову. Ґвенда Вон згадала дещо, чого не було в її початковому свідченні. Вона згадала, що її проминув автомобіль, якраз на в’їзді на приватну дорогу. Уздовж дороги чотирнадцять будинків, тож він міг прямувати до будь-якого з них, – ніхто не пригадає через два роки, – але це означає можливість, що машину вів Мікі.

– Чому б йому хотіти вбити свою прийомну матір?

– Жодної відомої причини, проте якась могла знайтися.

– Хто міг би знати?

– Вони всі могли би знати, – підсумував Г’юїш. – Але нам би не сказали. Якщо дізнаються, то нам не скажуть, ось як.

– Я розгледів ваш диявольський намір, – промовив майор Фінні. – Кого ви збираєтесь опрацьовувати?

– Думаю, Ліндстром. Спробую пробити її захист. Я також сподіваюся з’ясувати, чи вона сама не виношувала прихованої образи на місіс Арґайл. І паралізованого юнака, – додав він. – Філіпа Дюрранта.

– А що з ним?

– Ну, гадаю, у нього починають з’являтись ідеї щодо цього всього. Сумніваюся, що він захоче ділитися ними зі мною, проте, можливо, мені вдасться витягнути з нього натяк на хід його міркувань. Він розумний хлопець і, мушу визнати, досить спостережливий. Він міг помітити одну чи дві вельми цікаві деталі.

ІІ

– Виходь, Тіно. Провітримося.

– Повітря? – Тіна непевно глянула на Мікі. – Але так холодно. – Вона трохи тремтіла.

– Схоже, ти ненавидиш свіже повітря, Тіно. Тому й витримуєш своє цілоденне ув’язнення в тій бібліотеці.

Тіна всміхнулася.

– Я не проти бути ув’язненою взимку. У бібліотеці дуже гарно й тепло.

Мікі дивився на неї.

– І ти там сидиш навпроти вогню, згорнувшись калачиком, як маленьке пухнасте кошеня. Та вихід на вулицю буде тобі корисним, як не крути. Ну ж бо, Тіно. Я хочу з тобою поговорити. Я хочу… набрати повітря в легені, забути всі ці кляті поліцейські справи.

Тіна підвелася із крісла лінивим і граційним рухом, достоту як кошеня, з яким її щойно порівняв Мікі.

У коридорі вона загорнулась у твідове пальто із хутряним коміром, і вони вийшли.

– Ти не зодягатимеш пальта, Мікі?

– Ні, я ніколи не мерзну.

– Брр, – м’яко кинула Тіна. – Як я ненавиджу цю країну взимку. Я б хотіла поїхати за кордон. Хотіла би бути десь там, де завжди сонячно, а повітря вологе, м’яке й тепле.

– Мені щойно запропонували роботу в Перській затоці, – розповів Мікі. – В одній із нафтових компаній. Відповідальним за автомобільний транспорт.

– Поїдеш?

– Ні, не думаю… Навіщо?

Вони обійшли будинок і почали спускатися покрученою поміж деревами стежкою, що збігала до пляжу над річкою. Напівдорозі туди стояла маленька й захищена від вітру альтанка. Вони не відразу сіли там, а стояли поряд і дивилися на річку.

– Тут гарно, хіба ні? – озвався Мікі.

Тіна байдужим поглядом ковзала по ландшафту.

– Так, – погодилася вона. – Так, мабуть, гарно.

– Але насправді ти не знаєш, так? – напосідав Мікі, ніжно поглядаючи на неї. – Ти не відчуваєш краси, Тіно, ніколи не відчувала.

– Щось не пригадую, – зауважила Тіна, – щоб за всі ці роки тут ти хоч раз насолоджувався красою цього місця. Ти завжди дратувався, прагнучи повернутися до Лондона.

– Це інше, – кинув Мікі сухе, – я не належу цьому місцю.

– Саме в цьому й проблема, чи не так? – запитала Тіна. – Ти нічому не належиш.

– Я нічому не належу, – повторив Мікі здивовано. – Вочевидь, це правда. Боже мій, Тіно, яка страшна думка. Ти пам’ятаєш ту стару пісню? Здається, нам її співала Кірстен. Щось про голубку. «О, прекрасна голубко, о ніжна голубко, о голубко з білими грудьми». Пам’ятаєш?

Тіна похитала головою.

– Можливо, вона співала її тобі, а я – ні, не пам’ятаю.

Мікі продовжив наспівувати, підмугикуючи.

– «Кохана дівчино, мене тут немає, нема вже на землі. Немає на березі, немає в морі, лише у твоїй душі». – Він глянув на Тіну. – Гадаю, це, напевне, правда.

Тіна поклала свою маленьку долоню на його руку.

– Ходи, Мікі, присядь тут. Тут немає вітру. Не так холодно.

Коли він підкорився, вона продовжила.

– Ти завжди був таким нещасним?

– Моя люба дівчинко, навіть не намагайся зрозуміти цього.

– Я достатньо розумію, – мовила Тіна. – Чому ти не можеш про неї забути?

– Забути про неї? Про кого це ти?

– Про твою маму, – відповіла Тіна.

– Забути про неї! – гірко вигукнув Мікі. – Чи багато шансів забути про неї цього ранку, після тих запитань! Якщо когось убито, вони не дозволять «забути про неї»!

– Я не це мала на увазі, – пояснила Тіна. – Я мала на увазі твою справжню маму.

– Чого б це мені про неї думати? Я жодного разу не бачив її, відколи мені стало шість років.

– Але, Мікі, ти таки думаєш про неї. Постійно.

– Я тобі колись про це говорив?

– Інколи про таке просто знаєш, – сказала Тіна.

Мікі обернувся і подивився на неї.

– Ти таке тихе й ніжне створіннячко, Тіно. Наче маленьке чорне кошеня. Аж хочеться погладити твоє хутро. Гарна киця! Мила маленька киця! – Він рукою погладив рукав її пальта.

Тіна сиділа нерухомо й усміхалася, доки він так робив.

Мікі запитав:

– Ти не ненавиділа її, хіба ні, Тіно? А всі інші з нас ненавиділи.

– Це було дуже недобре, – мовила Тіна. Вона похитала головою й уже енергійніше продовжила. – Подивись, що вона вам дала, усім вам. Дім, тепло, доброту, хорошу їжу, іграшки для розваг, людей, які за вами доглядали й пильнували вас…

– Так, так, – нетерпляче докинув Мікі, – блюдця зі сметаною та багато погладжувань шерсті. Це всі твої бажання? Так, маленька кицько?

– Я була вдячною за це, – проказала Тіна. – Жоден із вас не був удячним.

– Ти не розумієш, Тіно! Неможливо бути вдячним із примусу. Якось це все погіршує, коли почуваєшся зобов’язаним бути вдячним. Я не хотів, щоб мене сюди привезли. Я не хотів цих розкошів. Я не хотів, щоб мене забирали з мого власного дому.

– Ти міг опинитися під бомбардуваннями, – зауважила Тіна. – Тебе могли вбити.

– І що з того? Я був не проти того, щоб мене вбили. Мене б убили вдома, серед своїх. На своєму місці, там, куди я належав. Ось так. Ми знову до цього повернулися. Немає нічого гіршого, як нікуди не належати. Але тебе, маленька пухнаста кицько, цікавлять лише матеріальні речі.

– Мабуть, це таки правда, – визнала Тіна. – Мабуть, тому я не почуваюся так, як решта з вас. Я не відчуваю того дивного обурення, яке, здається, відчуває кожен із вас, – і ти, Мікі, найбільше. Для мене було легко почуватися вдячною, тому що, розумієш, я не хотіла бути собою. Я не хотіла бути там, де була. Я хотіла втекти від себе. Я хотіла бути кимось іншим. Вона ласкою перетворила мене на Крістіну Арґайл із домівкою. Безпечною. Надійною. Я любила маму, бо вона дала мені все це.

– А як щодо твоєї матері? Хіба ти ніколи про неї не думаєш?

– А хіба мушу? Я ледве її пам’ятаю. Я мала лише три роки, пригадуєш, коли прийшла сюди. Завжди налякана, нажахана нею. Усі ті галасливі лайки з моряками, та й сама вона (тепер, уже достатньо доросла, я зрозуміла, що пам’ятаю)… здебільшого була п’яною. – Тіна заговорила чужим, дивним голосом. – Ні, я не думаю про неї, не згадую її. Місіс Арґайл була моєю матір’ю. Це мій дім.

– Тобі так легко, Тіно, – дорікнув Мікі.

– А чому тобі важко? Тому що ти сам усе ускладнюєш! Ти ненавидів не місіс Арґайл, Мікі, а свою матір. Так, я знаю, що кажу правду. І якщо ти вбив місіс Арґайл, а ти міг це зробити, то це тому, що хотів убити власну матір.

– Тіно! Про що в біса ти торочиш?

– А тепер, – спокійно продовжувала Тіна, – тобі більше нікого ненавидіти. І від того ти почуваєшся досить самотнім, авжеж? Але ти повинен навчитися жити без ненависті, Мікі. Це важко, проте можливо.

– Я не знаю, про що ти. Що ти маєш на увазі, кажучи, що я міг убити її? Тобі чудово відомо, що того дня мене не було поблизу. Я перевіряв машину клієнта на Мур-роуд, біля Мінчин-Гілл.

– Справді? – запитала Тіна.

Підвівшись, вона пройшла вперед, доки не зупинилася на оглядовій точці, звідки можна було дивитися на річку, що пробігала внизу.

– До чого ти хилиш, Тіно? – Мікі став позад неї.

Тіна вказала на пляж унизу.

– Хто ті двоє отам?

Мікі зиркнув униз.

– Гадаю, Естер і її друг, лікар, – кинув він. – Але, Тіно, що ти мала на увазі? Заради Бога, не стій на самому краю.

– Чому? Зіштовхнеш мене? Ти міг би. Я дуже маленька, як ти знаєш.

Мікі прохрипів:

– Чому ти говориш, що я міг бути там того вечора?

Тіна не відповіла. Вона обернулася і попростувала стежкою назад до будинку.

– Тіно!

Тихим, м’яким голосом Тіна промовила:

– Я стурбована. Я хвилююся за Естер і Дона Крейґа.

– Не варто турбуватися про Естер і її хлопця.

– Але я турбуюся про них. Боюся, що Естер нещасна.

– Ми зараз не про них.

– Я про них. Вони мають значення, бачиш.

– Ти весь час вірила, що я був тут тієї ночі, коли вбили матір?

Тіна не відповіла.

– Ти не сказала нічого тоді.

– Чому я мусила казати? Не було потреби. Я про те, що було так очевидно, що її вбив Джеко.

– А тепер так само очевидно, що Джеко її не вбивав.

Тіна знову кивнула.

– І що? – запитав Мікі. – І що?

Вона продовжувала мовчки простувати стежкою до будинку.

ІІІ

На маленькому пляжі біля Сонячного Рогу Естер водила по піску кінчиком туфлі.

– Я не розумію, про що треба поговорити, – мовила вона.

– Ти мусиш про це поговорити, – наполягав Дон Крейґ.

– Не розумію чому… Розмова про дещо до добра не приведе, ніколи не приведе.

– Ти могла би розповісти мені принаймні те, що трапилося сьогодні вранці.

– Нічого, – кинула Естер.

– Тобто нічого? Приходила поліція, хіба ні?

– О, так, вони приходили.

– І що, вони вас усіх допитували?

– Так, – повторила Естер, – вони допитали всіх.

– Які були запитання?

– Такі, як зазвичай, – відповіла Естер. – Справді, саме такі, як і раніше. Де ми були, що робили і коли востаннє бачили матір живою. Справді, Доне, я не хочу більше про це говорити. Усе скінчилося.

– Але воно не скінчилося, кохана. У тому й річ.

– Не розумію, чому ти повинен хвилюватися, – сказала Естер. – Ти не причетний до цього.

– Люба, я хочу тобі допомогти. Хіба ти не усвідомлюєш?

– Ну, розмова про це не допомагає мені. Я просто хочу забути. Якби ти допоміг мені забути, то це було б інакше.

– Естер, кохана, недобре втікати від такого. Ти мусиш сміливо подивитися цьому в очі.

– Я дивилася, як ти кажеш. Увесь ранок.

– Естер, я кохаю тебе. Ти знаєш це, чи не так?

– Імовірно, – зронила Естер.

– Тобто «ймовірно»?

– Говориш без упину про це.

– Але я маю це робити.

– Не розумію чому. Ти не поліцейський.

– Хто останній бачив твою матір живою?

– Я, – відповіла Естер.

– Знаю. Це було якраз перед сьомою, хіба ні? Якраз перед тим, як ти вийшла, щоб зустрітися зі мною.

– Якраз перед тим, як я вийшла, щоб поїхати до Драймута, у театр, – уточнила Естер.

– Я був у театрі, так?

– Так, звісно, ти був.

– Ти ж тоді знала, Естер, що я тебе кохаю?

– Я не була впевнена, – зізналася Естер. – Я тоді не була впевнена навіть у тому, що починаю закохуватися в тебе.

– Ти не мала причини, авжеж, жодної житейської причини позбутися своєї матері?

– Ну, не зовсім, – не погодилась Естер.

– Що означає «не зовсім»?

– Я часто думала про те, щоб її вбити, – сухо відкарбувала Естер. – Я говорила: «Хай вона помре, хай вона помре». Інколи, – додала вона, – я уявляла, що вбиваю її.

– Як ти її вбивала у своїх мріях?

На мить Дон Крейґ перетворився із закоханого хлопця на зацікавленого молодого лікаря.

– Інколи я стріляла в неї, – весело вела далі Естер, – а інколи била її по голові.

Доктор Крейґ застогнав.

– Це були лише мрії, – пояснила Естер. – Я часто дуже жорстока у своїх мріях.

– Послухай, Естер, – молодий чоловік узяв її за руку. – Ти повинна сказати мені правду. Ти повинна довіритися мені.

– Я не розумію, про що ти, – мовила Естер.

– Правду, Естер. Я хочу правду. Я кохаю тебе – я підтримаю тебе. Якщо… Якщо ти її вбила, гадаю, я зможу знайти причини. Не думаю, що це була тільки твоя провина. Розумієш? Звісно, я б ніколи не пішов до поліції із цим. Це залишиться тільки між мною та тобою. Ніхто більше не постраждає. Усе затихне через нестачу доказів. Але я повинен знати. – Він дуже наголосив на останньому слові.

Естер розгублено дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Що ти хочеш, щоб я тобі сказала? – запитала вона.

– Скажи мені правду.

– Думаєш, що вже знаєш правду, так? Ти думаєш, я її вбила.

– Естер, люба, не дивися на мене так. – Він схопив її плечі та легенько струснув. – Я лікар. Я знаю причини такого. Я знаю, що люди не завжди спроможні відповідати за свої вчинки. Я знаю тебе такою, яка ти є – мила та чарівна, і взагалі хороша дівчина. Я допоможу тобі. Я потурбуюся про тебе. Ми одружимося і будемо щасливі. Ти не почуватимешся пригніченою, небажаною, тиранізованою. Речі, які ми робимо, часто мають причини, незрозумілі для більшості людей.

– Нагадує те, що ми говорили про Джеко, хіба ні? – мовила Естер.

– Забудь про Джеко. Я думаю про тебе. Я тебе дуже кохаю, Естер, але я мушу знати правду.

– Правду? – перепитала Естер.

Дуже повільно глузлива посмішка вигнула кутики її губ догори.

– Будь ласка, люба.

Естер повернула голову та глянула вгору.

– Там мене кличе Ґвенда. Мабуть, час обідати.

– Естер!

– Ти повірив би моїм словам, що не вбивала її?

– Звісно, я б… Я повірив би тобі.

– Не думаю, що повірив би, – сказала Естер.

Вона рвучко від нього відвернулася та побігла стежкою вгору. Він рушив було за нею, а тоді зупинився.

Дідько його вхопи, – вилаявся Дон Крейґ. – Дідько його вхопи!

Розділ п’ятнадцятий

– Але я поки що не хочу їхати додому, – промовив Філіп Дюррант. Він говорив із жалісливим роздратуванням.

– Але, Філіпе, справді, нічого тут залишатися. Тобто ми повинні були зустрітися із містером Маршаллом для обговорення справи, а потім чекати на поліцейський допит. Одначе тепер більше нічого не заважає нам вирушати додому.

– Гадаю, що твоєму батькові буде приємно, якщо ми зостанемось на трошки, – сказав Філіп, – він любить, коли є з ким зіграти в шахи вечорами. Подумати тільки: він майстер шахової гри! Я вважаю, що непогано граю, проте ніколи його не переможу.

– Батько може знайти когось іншого для гри в шахи, – відрізала Мері.

– Що, свисне комусь із жіночого інституту?

– І в будь-якому разі нам потрібно їхати додому, – не відступалася Мері. – Завтра прийде місіс Карден, щоб чистити мідний посуд.

– Поллі, ідеальна домогосподарка! – виголосив Філіп, сміючись. – У будь-якому разі місіс Як-там-її-звати спроможна почистити мідний посуд без тебе, хіба ні? Або коли не спроможна, надішли їй телеграму із повідомленням побайдикувати ще один тиждень.

– Ти, Філіпе, нічого не тямиш у домогосподарських справах. Які вони важкі.

– Не бачу, щоб якісь із них були важкими, аж доки ти не зробиш їх такими. У будь-якому разі я хочу залишитися.

– О, Філіпе, – дратувалася Мері, – я ненавиджу перебування тут.

– Але чому?

– Тут так похмуро, жалюгідно – й усе, що тут сталось. Убивство й усе інше.

– Ну ж, Поллі, не говори мені, що ти надто нервуєш через таке. Я впевнений, що ти могла б убити, не зморгнувши й оком. Ні, ти прагнеш поїхати додому, бо хочеш глянути на мідний посуд, стерти пил і переконатися, що жодна міль не залізла у твою шубу…

– Міль не залазить у шубу взимку, – заперечила Мері.

– Ну, ти знаєш, про що я, Поллі. Узагальнення. Але розумієш, як на мене, тут набагато цікавіше.

– Набагато цікавіше, ніж у власному домі?

Схоже, Мері була шокована та скривджена.

Філіп кинув на неї невинний погляд.

– Вибач, люба. Я не дуже вдало висловився. Немає нічого кращого, ніж наш рідний дім: ти зробила його справді чарівним. Затишний, охайний, привабливий. Розумієш, усе складалось би зовсім по-інакшому, якби я був таким, як раніше. Тобто займався би безліччю справ щодня. Я би був по вуха у своїх схемах. І було б чудово повертатися до тебе, до власного дому, обговорювати все, що трапилося протягом дня. Проте, бачиш, зараз усе по-іншому.

– О, я знаю, що все зовсім по-іншому, – сказала Мері. – Сумніваюся, що колись про це забуду, Філе. Я таки пам’ятаю. Пам’ятаю найжахливіше.

– Так, – процідив Філіп майже крізь зуби. – Ти пам’ятаєш надто багато, Мері. Ти пам’ятаєш так багато, що інколи це змушує мене пам’ятати більше. Усе, чого я хочу, – це відволіктися, і ні, – він підняв руку, – не кажи мені, що я можу відволіктися головоломками й усіма цими пристосуваннями для реабілітації, і людьми, які приходять, щоб провести процедури, і читанням безкінечних книг. Я інколи так хочу взятися за щось. І тут, у цьому будинку, є щось, чим можна зайнятися.

– Філіп, – Мері затамувала подих, – ти не заспокоївся зі своєю… з тією своєю ідеєю?

– Із полюванням на вбивцю? – уточнив Філіп. – Убивство, убивство, хто скоїв убивство? Так, Поллі, ти майже вгадала. Я відчайдушно хочу дізнатися, хто його скоїв.

– Але чому? І як ти можеш дізнатися? Якщо хтось вдерся до будинку чи виявив, що двері до нього відчинено…

– Усе ще носишся із теорією сторонньої людини? – запитав Філіп. – Це глухий номер, тобі відомо. Старий Маршалл наголосив на цьому. Хоч насправді він просто намагався допомогти нам зберегти гарну міну за поганої гри. Ніхто не вірить у ту гарну теорію. Це неправда.

– Тоді ти мусиш розуміти. Якщо це неправда, – Мері перебила його, якщо це, як ти вважаєш, хтось із нас, тоді я не хочу знати. Навіщо нам знати? Хіба нам… Хіба нам не краще взагалі не знати?

Філіп Дюррант втупився в неї запитальним поглядом.

– Ховаєш голову в пісок, еге, Поллі? Хіба в тебе немає природної цікавості?

– Говорю тобі, я не хочу знати! Я думаю, що це все жахливо. Я хочу забути й не згадувати про це.

– Невже тобі так байдужа матір, що ти не хочеш знати, хто її вбив?

– Що доброго в тому, що я знатиму, хто її вбив? Упродовж двох років нас цілком задовольняло те, що її вбив Джеко.

– Так, – погодився Філіп, – милий варіант, що задовольнив усіх.

Його дружина розгублено зиркнула на нього.

– Я не… справді не знаю, про що ти, Філіпе.

– Ти не бачиш, Поллі, що, у певному сенсі, це виклик для мене? Виклик для моєї кмітливості. Я не особливо гостро відчув смерть твоєї матері чи аж так захоплювався нею. Ні. Вона зробила все можливе, щоб завадити твоєму одруженню зі мною, проте я не тримаю на неї зла, тому що успішно забрав тебе в неї, чи не так? Хіба ні, моя дівчинко? Ні, це не бажання помсти, це навіть не прагнення справедливості. Гадаю, здебільшого це цікавість, хоча, можливо, є й інший, кращий бік.

– Це те, у що тобі не варто встрявати, – умовляла Мері. – Нічого доброго не буде з того, що ти встряватимеш. О, Філіпе, будь ласка, будь ласка, не роби цього. Поїхали додому й забудемо про все.

– Ну, – почав Філіп, – тобі досить добре вдається возити мене скрізь, куди лиш заманеться, так? Але я хочу залишитися тут. Невже ти проти, щоб я інколи робив те, що бажаю?

– Я хочу, щоб у тебе було все, що ти бажаєш, – відповіла Мері.

– Насправді ні, люба. Ти волієш піклуватися про мене, ніби про нетямуще немовля, вирішуючи за мене, що для мене краще щоденно й у всьому. – Він засміявся.

Дивлячись на нього із сумнівом, Мері промовила:

– Я ніколи не знаю, коли ти серйозний, а коли ні.

– Окрім цікавості, – сказав Філіп Дюррант, – ще хтось повинен дізнатися правду.

– Навіщо? Що доброго станеться? Ще когось запроторять до в’язниці. Як на мене, це жахлива ідея.

– Ти не зовсім зрозуміла, – узявся пояснювати Філіп. – Я не говорив, що викажу поліції того, хто б це не був (якби я з’ясував це). Не думаю, що вчинив би так. Це залежить, звісно, від обставин. Мабуть, марно виказувати когось поліції, коли я й досі вважаю, що там не могло бути жодних речових доказів.

– Тоді, якщо немає жодних речових доказів, – допитувалася Мері, – як ти збираєшся щось дізнаватися?

– Бо, – продовжив пояснювати Філіп, – є багато способів дізнаватися про щось, знати це без усяких сумнівів раз і назавжди. І, гадаю, тобі відомо, що це стає необхідним. Справи в цьому домі йдуть не дуже добре й незабаром іще погіршаться.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти нічого не помітила, Поллі? Як щодо твого батька та Ґвенди Вон?

– Що з ними? І чому моєму батькові закортіло одружуватись у його віці!

– Я можу його зрозуміти, – не погодився Філіп. – Зрештою, з ним досить несправедливо повелися в шлюбі. Тепер він має шанс на справжнє щастя. Пізнє щастя, якщо тобі так більше до вподоби, але він його має. Чи радше мав. Їхні стосунки зараз не надто безхмарні.

– Вочевидь, то все та справа, – невиразно пробурмотіла Мері.

– Авжеж, – сказав Філіп. – Усе це та справа. Вона щодень штовхає їх усе далі один від одного. І цьому можуть знайтися лише дві причини. Підозра та провина.

– Підозра щодо кого?

– Ну, нехай один щодо одного. Чи підозра з одного боку й усвідомлення провини з іншого. Чи навпаки. Продовжуй, як тобі до вподоби.

– Не треба, Філіпе, ти заплутуєш мене. – Раптом легеньке пожвавлення проступило в тоні Мері. – То ти вважаєш, це Ґвенда? – запитала вона. – Мабуть, таки твоя правда. О, було б щастя, якби Ґвенда.

– Бідолашна Ґвенда. Бо вона не із сім’ї, так?

– Так, – підтвердила Мері. – Я про те, щоб це не був хтось із нас.

– Це все, що ти про це думаєш, так? – поцікавився Філіп. – Як це впливає на нас.

– Звісно, – погодилася Мері.

– Звісно, звісно, – передражнив її роздратовано Філіп. – Біда з тобою, Поллі, тому що в тебе немає уяви. Ти неспроможна поставити себе на чиєсь місце.

– З якого дива? – промовила Мері.

– Так, з якого дива? – повторив Філіп. – Насправді, гадаю, щоб згаяти час. Я спроможний уявити себе на місці твого батька, Ґвенди: якщо вони не винуваті, яке це для них пекло. Яке це пекло для Ґвенди – раптом відсторонитися. Глибоко в душі знати, що вона не зможе вийти заміж за чоловіка, якого, зрештою, кохає. А тепер постав себе на місце свого батька. Він знає (не може не знати), що жінка, в яку він закоханий, мала і можливість скоїти вбивство, і мотив. Він сподівається, що вона цього не робила, він думає, що вона цього не робила, але він невпевнений. Ба більше, він ніколи не буде впевнений.

– У його віці… – почала Мері.

– О, у його віці, у його віці, – нетерпеливився Філіп. – Хіба ти не розумієш, що для чоловіка його віку це ще гірше. Це останнє в його житті кохання. Малоймовірно, що в нього буде інше. Воно глибоке. А з іншої точки зору, – продовжив він, – припустімо, що Лео вийшов із туману й тіні замкнутого світу, в якому йому вдавалося жити так довго. Припустімо, що це він убив дружину. Можна пошкодувати бідолаху, чи не так? Ні, – замислено додав він, – не те, що я справді можу хоч на мить уявити, що він щось таке вчинив. Але не сумніваюся, що поліція може це добре уявити. Тепер, Поллі, послухаймо твою точку зору. Хто, на твій погляд, це зробив?

– Звідки мені знати? – здивувалася Мері.

– Ну, можливо, ти не можеш знати, – правив своє Філіп, – однак поміркувавши, могла б видати дуже непогану ідею.

– Я кажу тобі, що відмовляюся взагалі думати про це.

– Мені цікаво чому… Чи це просто неприязнь? Чи це, мабуть, тому, що ти таки знаєш. Мабуть, у своїй байдужій спокійній голові ти цілком впевнена… Така впевнена, що не хочеш думати про це, що не хочеш сказати мені? Це Естер у тебе на гадці?

– З якого лиха Естер убивати матір?

– Немає справжньої причини, так? – замислено промовив Філіп. – Але знаєш, про таке іноді читаєш. Син або дочка, яким здебільшого ні в чому не відмовляють, дають собі волю – і одного дня трапляється дурня. Люблячі батьки відмовляються платити за кінотеатр, або за купівлю нової пари туфель, або велять повернутися із прогулянки із хлопцем о десятій. Це може бути щось не надто важливе. Проте це немов підкладати вибухівку під потяг, який уже рушив. Раптом підліток, про якого йдеться, у нападі шаленства підносить молоток, чи сокиру, чи, ймовірно, кочергу – і готово. І хоч це завжди важко пояснити, проте воно трапляється. Це кульмінація довгого ланцюжка притлумлених бунтів. Це модель, яка б пасувала Естер. Розумієш, із Естер проблема в тому, що ніхто не знає, що коїться в її милій голові. Вона слабка, звісно, і ображається, що слабка. А твоя мати була такою людиною, що змушувала її усвідомлювати свою слабкість. Так, – трохи збуджено кинув Філіп, нахилившись уперед. – Гадаю, я зміг би вибудувати справу проти Естер.

– О, та припини про це! – вигукнула Мері.

– О, я припиню, – погодився Філіп. – Розмова беззмістовна. Чи змістовна? Зрештою, кожен повинен сам вирішувати, як могло відбуватися вбивство, і застосовувати це до кожної причетної людини. І коли вибудувати все так, як мало б бути, тоді почати розкладати маленькі пастки й дивитися, чи вони в них ускочать.

– Тоді в будинку перебувало лише четверо людей, – заперечила Мері. – Ти говориш так, наче їх було півдюжини чи більше. Я згодна з тобою, що батько, вірогідно, не міг цього зробити. Абсурдно вважати, що Естер мала якусь реальну причину, щоб зробити щось таке. Залишаються Кірсті та Ґвенда.

– Кому з них ти надаєш перевагу? – запитав Філіп зі слабкою насмішкою в голосі.

– Я справді не можу уявити, щоб Кірсті зробила таке, – зізналася Мері. – Вона завжди була такою терплячою і доброю. Відданою матері. Припускаю, що вона могла раптом стати дивною (не раз чуємо про таке), але ніколи такою не здавалася.

– Ні, – в задумі зронив Філіп, – я б сказав, що Кірсті дуже нормальна жінка, типова жінка з бажанням нормального жіночого життя. Певною мірою вона така сама, як Ґвенда, тільки Ґвенда симпатична та приваблива, а бідна стара Кірсті проста, наче булка з родзинками. Сумніваюся, що якийсь чоловік коли-небудь двічі глянув на неї. Одначе вона цього хотіла б. Вона хотіла б закохатися та вийти заміж. Це, певно, досить образливо – народитися жінкою, проте простою та непривабливою, особливо якщо це не компенсує якийсь особливий талант чи розум. Правда в тому, що вона тут занадто довго. Їй слід було піти після війни, продовжити працювати масажисткою. Вона могла б підчепити якогось забезпеченого пацієнта старшого віку.

– Ти, як усі чоловіки, – дорікнула Мері, – вважаєш, що жінки нічим не переймаються, окрім заміжжя.

Філіп посміхнувся.

– І все ж я вважаю, що це пріоритет для всіх жінок, – не відступався він. – До слова, а в Тіни вже є хлопець?

– Як мені відомо, ні, – відповіла Мері. – Але вона небагато розповідає про себе.

– Так, вона маленька тиха мишка, еге ж? Не дуже гарна, проте досить витончена. Цікаво, що вона знає про цю справу?

– Не думаю, що вона щось знає, – промовила Мері.

– Не думаєш? – перепитав Філіп. – А я думаю.

– Ти просто вигадуєш, – не погоджувалася Мері.

– Я не вигадую. Ти знаєш, що сказала та дівчина? Вона сподівається, що не знає нічого. Досить дивний спосіб висловлюватися. Б’юсь об заклад: вона таки щось знає.

– Що саме?

– Можливо, щось, якийсь зв’язок, який вона не цілком розуміє. Я маю надію витягнути це з неї.

– Філіпе!

– Це недобре, Поллі. У мене є життєва місія. Я переконав себе у важливості цього для суспільних інтересів і необхідності взятися за це. Та із чого мені розпочати? Мабуть, я краще спершу попрацюю з Кірсті. Як не крути, вона така наївна.

– Як би я хотіла – о, як би я хотіла, – мовила Мері, – щоб ти облишив цю божевільну ідею та поїхав додому. Ми були такими щасливими. Усе складалося так добре… – Її голос обірвався, і вона відвернулася.

– Поллі! – Філіп занепокоївся. – Ти справді так переймаєшся? Я не усвідомлював глибини твого смутку.

Мері обернулася – з надією в очах.

– Тоді ти поїдеш додому й забудеш про це все?

– Я не зможу про це все забути, – заперечив Філіп. – Я продовжуватиму хвилюватися, бентежитися і думати. Залишімося тут принаймні до кінця тижня, Мері, а тоді – гаразд, побачимо.

Розділ шістнадцятий

– Тату, ти не проти, якщо я трохи побуду? – запитав Мікі.

– Ні, звісно, ні. Я радий. У тебе на фірмі все гаразд?

– Так, – відповів Мікі. – Я їм зателефонував. Повернуся аж після вихідних. Вони дуже лояльні щодо цього. Тіна теж залишається на вихідні, – додав він.

Він підступив до вікна, визирнув у нього, пройшовся кімнатою, тримаючи руки в кишенях і дивлячись на книжкові полички. Тоді озвався зривистим, несміливим голосом.

– Знаєш, тату, я справді ціную все те, що ви для мене зробили. Лише нещодавно я зрозумів… зрозумів, яким невдячним завжди був.

– Питання про вдячність не стояло ніколи, – промовив Лео Арґайл. – Ти мій син, Мікі. Саме так я завжди до тебе ставився.

– Дивне ставлення до сина, – зауважив Мікі. – Ти ніколи не наказував мені.

Лео Арґайл усміхнувся своєю відстороненою, замріяною усмішкою.

– Ти справді вважаєш, що це єдина функція батька? – запитав він. – Командувати своїми дітьми?

– Ні, – визнав Мікі. – Вважаю, що ні. – Він знову поквапливо заговорив: – Я був тупим дурнем, – сказав він. – Так. Тупим дурнем. Це якоюсь мірою смішно. Ти знаєш, що я хотів би робити, про що зараз думаю? Стати на роботу в нафтовій компанії у Перській затоці. Мати хотіла мене для початку влаштувати саме туди, у нафтову компанію. Але я не хотів у жодну з них. Сам від цього втік.

– Ти був у віці, – почав Лео, – коли прагнеш самостійності у виборі. І взагалі тобі не подобалося, коли щось вибирали замість тебе. Ти завжди був таким, Мікі. Коли ми хотіли купити тобі червоний светр, ти наполягав на синьому, хоч, мабуть, таки волів червоного.

– Правда, – зізнався Мікі, коротко засміявшись. – Я завжди був таким собі невдоволеним створінням.

– Просто молодий, – пояснив Лео. – Брикався. Сповнений страху перед вуздечкою, сідлом і контролем. Ми всі так почуваємося у якийсь час свого життя, та зрештою опановуємо себе.

– Так, вочевидь, так, – погодився Мікі.

– Я дуже радий, – мовив Лео, – що ти почав замислюватися над майбутнім. Знаєш, я не думаю, що робота демонстратором і продавцем машин гідна тебе. Вона нормальна, проте безперспективна.

– Мені подобаються машини, – зізнався Мікі. – Мені подобається витискати найкраще з них. Коли потрібно, я можу багато говорити. І заговорити зуби, і прихвалити… Однак я не насолоджуюся життям, хай йому грець. У будь-якому разі ця робота із моторним транспортом. Контролювати машинне устаткування – досить важливе заняття.

– Тобі відомо, – сказав Лео, – що ти завжди міг би профінансувати себе для купівлі частки компанії, на твій погляд, цінної. Гроші є. У спільному трастовому фонді. Я цілком готовий дозволити тобі будь-яку необхідну суму за умови, що дані про компанію пройшли контроль і задовольняють вимоги (ми б вислухали думку експерта із цього питання). Проте гроші є, якщо вони тобі потрібні.

– Дякую, тату, проте я не хочу жити твоїм коштом.

– Про життя моїм коштом не йдеться, Мікі. Це твої гроші, безсумнівно, передані тобі так само, як і іншим. Усе, що від мене залежить, – це сила розпорядження, коли і як. Одначе це не мої гроші, не я даю їх тобі. Вони твої.

– Насправді це материні гроші, – уточнив Мікі.

– Траст було створено декілька років тому, – заперечив Лео.

– Я не хочу їх! – вигукнув Мікі. – Я не хочу зачіпати їх! Я не зміг би! У цій ситуації я не зміг би! – Коли його очі зустрілися із батьковими, він зашарівся. І пролепетав: – Я не… не зовсім це мав на увазі.

– Чому ти не можеш їх зачіпати? – здивувався Лео. – Ми всиновили тебе. Отже, взяли повну відповідальність за тебе, зокрема й фінансову. Було укладено ділову угоду, що ми тебе виховуватимемо як нашого сина та належно забезпечимо твоє життя.

– Я волію сам стояти на ногах, – повторив Мікі.

– Так. Бачу, що волієш… Тоді гаразд, Мікі, проте якщо передумаєш, пам’ятай, гроші на тебе чекають.

– Дякую, тату. Дуже добре, що ти зрозумів. Чи, якщо не зрозумів, то принаймні дозволив мені йти своїм шляхом. Як би це пояснити краще… Бачиш, я не хочу скористатися… Не можу скористатися… Прокляття, про це надто важко говорити.

У двері постукали. Стукіт радше нагадував удар.

– Сподіваюся, це Філіп, – припустив Лео Арґайл. – Відчиниш йому, Мікі?

Мікі перетнув кімнату, щоб відчинити двері, і Філіп, крутячи інвалідний візок, в’їхав до кімнати. З веселою усмішкою він привітався з ними обома.

– Ви дуже зайняті, сер? – звернувся він до Лео. – Якщо так, то скажіть. Я буду тихо й не перебиватиму вас, просто перегляну книжкові полиці.

– Ні, – відповів Лео, – сьогодні вранці мені нічого робити.

– Ґвенда не тут? – запитав Філіп.

– Вона зателефонувала, що в неї болить голова та вона не зможе сьогодні прийти, – пояснив Лео. У його голосі не вчувалося емоцій.

– Зрозуміло, – проказав Філіп.

Озвався Мікі:

– Ну, я піду, витягну Тіну. Змушу її прогулятися. Та дівчина ненавидить свіже повітря.

Він вийшов із кімнати легким пружним кроком.

– Мені здається, – запитав Філіп, – чи Мікі віднедавна змінився? Не присікується до всіх так часто, як зазвичай, чи не так?

– Він дорослішає, – відповів Лео. – Це в нього трохи затягнулось.

– Він обрав дивний час, щоб збадьоритися, – зауважив Філіп. – Учорашнє засідання з поліцією не було достатньо заохотливим, ви так не вважаєте?

Лео тихо мовив:

– Боляче, звісно, що цю справу знову відкрили.

– Хлопець, як-от Мікі, – почав Філіп, прокладаючи собі шлях поміж книжкових полиць, безцільно виймаючи том-другий. – Ви б назвали його надто свідомим?

– Дивне запитання, Філіпе.

– Ні, не зовсім. Я просто цікавлюся. Це наче бути позбавленим музичного слуху. Певні люди справді не можуть відчувати мук провини або сумління, чи навіть жалкувати про власні вчинки. Джеко не жалкував.

– Так, – погодився Лео, – Джеко справді не жалкував.

– І я зацікавився Мікі, – сказав Філіп. Він зупинився, а тоді продовжив чужим голосом. – Ви не проти, якщо я запитаю вас про дещо, сер? Як багато ви знаєте з біографії всієї вашої прийомної сім’ї?

– Навіщо це тобі, Філіпе?

– Гадаю, просто цікавість. Знаєте, завжди цікаво дізнатися, як багато залежить від спадковості.

Лео не відповів. Філіп дивився на нього з відвертим інтересом.

– Можливо, – припустив він, – я розтривожую вас своїми розпитуваннями?

– Ну, – почав Лео, підводячись, – зрештою, чому б тобі не запитати? Ти один із сім’ї. Запитання на цю мить, вочевидь, дуже доречні. Але наша сім’я, як ти висловився, не була прийомною у звичайному, нормальному сенсі. Лише Мері, твою дружину, було офіційно та законно всиновлено, проте інші опинилися в нас у більш неофіційний спосіб. Джеко – сирота, переданий нам його літньою бабусею (вона загинула під час бомбардування, і він залишився з нами). Ось і все. Мікі незаконнонароджений. Його мама цікавилася лише чоловіками, зажадала сто фунтів оплати й отримала їх. Ми ніколи не довідалися, що трапилось із мамою Тіни. Вона ніколи не писала дитині, ніколи не претендувала на неї після війни, тож було цілком неможливо відстежити її.

– А Естер?

– Естер теж незаконнонароджена. Її мама – молода медсестра-ірландка. Вона вийшла заміж за американського військового невдовзі після появи Естер у нас. Благала нас залишити дитя, бо не збиралася розповідати чоловікові про її народження. Після війни вона поїхала з чоловіком до Штатів, і ми ніколи більше про неї не чули.

– Усі історії певною мірою трагічні, – підсумував Філіп. – Усі вони – бідолашні небажані чортенята.

– Так, – погодився Лео. – Це й причина такого палкого ставлення Рейчел до них усіх. Вона прагнула, щоб вони почувалися бажаними, воліла дати їм справжній дім, бути справжньою мамою для них.

– Це добре починання, – зазначив Філіп.

– Тільки… тільки те, на що вона сподівалася, так ніколи й не склалося, – продовжив Лео. – Вона свято вірила в те, що кровний зв’язок не має значення. Але кровний зв’язок має значення, розумієш. У власних дітях завжди є щось, якесь відхилення в темпераменті, якийсь спосіб відчуття, який ти впізнаєш і можеш зрозуміти без потреби оформляти це словами. З дітьми, яких усиновлюєш, такого зв’язку немає. Немає інстинктивного знання про те, що відбувається в їхніх головах. Ти міряєш їх своєю міркою, тобто своїми думками та відчуттями, та розумно визнати, що твої думки та почуття можуть кардинально відрізнятися від їхніх.

– Думаю, ви знали це завжди, – вставив Філіп.

– Я попереджав Рейчел про це, – мовив Лео, – але, звісно, вона цьому не вірила. Вона хотіла, щоб вони були її власними дітьми.

– Тіна – це завжди темна конячка, як на мене, – перескочив Філіп. – Можливо, тому що вона лише наполовину біла. Вам відомо, хто був її батьком?

– Якийсь моряк, напевне. Ймовірно, матрос-індієць. Мама, – сухо додав Лео, – не змогла пояснити.

– Ніколи не знаєш, як вона зреагує на щось. Або про що вона думає. Вона так мало говорить. – Філіп призупинився, а тоді видав запитання: – Що їй відомо про цю справу такого, чого вона не каже?

Він побачив, як рука Лео Арґайла, що перегортала папери, зупинилася. Хвилинна пауза, а потім Лео запитав:

– Чому ти вирішив, що вона не каже всього, що їй відомо?

– Сер, це цілком очевидно, хіба ні?

– Мені це не очевидно, – заперечив Лео.

– Їй щось відомо, – повторив Філіп. – Щось руйнівне. Гадаєте, про когось конкретно?

– Я думаю, Філіпе (даруй, що я так кажу), досить нерозумно вибудовувати здогадки про все це. Можна дуже легко понавигадувати собі зайвого.

– Ви мене застерігаєте, сер?

– Чи це справді тебе стосується, Філіпе?

– Маєте на увазі, що я не поліцейський?

– Так, це те, що я маю на увазі. Це обов’язок поліції – вести слідство.

– А ви не хочете розслідувати?

– Можливо, – припустив Лео, – я боюсь того, що міг би дізнатися.

Філіп збуджено стиснув рукою крісло. І тихо проговорив:

– Мабуть, ви знаєте, хто це зробив. Знаєте, сер?

– Ні.

Різкість і рішучість відповіді Лео вразили Філіпа.

– Ні, – повторив Лео, поклавши руку на стіл. Раптом він перестав бути кволою, виснаженою, замкненою особою, так добре знайомою Філіпові. – Я не знаю, хто це зробив! Ти чуєш? Я не знаю. У мене немає щонайменшого поняття. І я… я не хочу знати.

Розділ сімнадцятий

– Естер, люба, що ти робиш? – запитав Філіп.

Він їхав у своєму візку коридором, де Естер саме визирала з вікна. Вона відскочила від вікна.

– А, це ти, – зронила вона.

– Споглядаєш всесвіт чи замислила самогубство? – поцікавився Філіп.

Вона зухвало подивилася на нього.

– І чому ти так вирішив?

– Вочевидь, ти міркувала саме про це, – сказав Філіп. – Але, Естер, якщо ти справді це розглядаєш, то вікно – погана ідея. Висоти недостатньо. Подумай про неприємність поламати руку чи ногу замість милосердного забуття, якого ти так прагнеш?

– Із цього вікна Мікі спускався вниз по магнолії. Це був його таємний вхід і вихід. Мама так про це й не довідалась.

– О, про що тільки батьки навіть не здогадуються! Про це можна написати книгу. Але, Естер, якщо ти замислила самогубство, то краще стрибнути з літнього будиночка.

– Там, де він виступає над річкою? Так, там одразу розіб’єшся об каміння!

– Твоя проблема, Естер, у тому, що в тебе надто бурхлива уява. Більшість цілком би задовольнилася газовою духовкою чи величезною дозою снодійного.

– Я рада, що ти тут, – несподівано видала Естер. – Ти ж не проти потеревенити про все на світі?

– Ну, якщо відверто, то більше мені тут зайнятися нічим, – відповів Філіп. – Ходімо до моєї кімнати, ще трохи потеревенимо. – Доки вона вагалася, він продовжував: – Мері внизу, взялася власноруч готувати мені смачну й легку ранкову потраву.

– Мері не зрозуміла б, – мовила Естер.

– Так, – погодився Філіп, – Мері не зрозуміла б зовсім.

Філіп покотив свій візок, а Естер пішла поруч. Вона відчинила двері до вітальні, і він заїхав туди. Естер попрямувала за ним.

– Але ти ж розумієш, – зауважила Естер. – Чому?

– Ну, знаєш, іноді буває, що людина замислюється над такими речами… Наприклад, зі мною це, вперше трапилося, коли я дізнався, що можу стати калікою на все життя…

– Так, – протягнула Естер, – це, мабуть, жахливо. Жахливо. Ти ж був пілотом, так? Ти літав.

«І над світом ти летиш як фанера над Парижем», – погодився Філіп.

– Пробач мені, – перепросила Естер. – Справді, вибач. Мені слід було подумати про тебе, виявити трохи більше співчуття!

– Слава богу, ти цього не зробила, – зазначив Філіп. – Але в будь-якому разі цей час уже минув. Знаєш, людина до всього звикає. Естер, ти не можеш одразу збагнути цінності того, що маєш. Але ти прийдеш до цього. Хіба що спочатку скоїш щось необачне й дуже нерозумне. Тепер розповідай мені все. Що сталося? Припускаю, ти посварилася зі своїм хлопцем, тим чванькуватим молодим лікарем. Це так?

– Не просто посварилася, – уточнила Естер. – Набагато гірше, ніж просто посварилася.

– Усе владнається, – сказав Філіп.

– Ні, не владнається, – заперечила Естер. – Це не владнається ніколи.

– Ти така неординарна. У тебе все тільки чорне та біле? І ніяких півтонів.

– Я не можу нічого із цим удіяти, – зізналася Естер. – Я завжди була такою. Усі мої задумки… Усе, що я могла зробити чи хотіла зробити, завжди складалося не так. Я хотіла жити власним життям, бути кимось, щось зробити. І нічого не вдавалось. Я ні на що не здатна. Я часто задумувалася про самогубство. Ще із чотирнадцяти років.

Філіп із цікавістю дивився на неї. Потім спокійним голосом промовив:

– Звісно, зазвичай суїцид скоюють у віці чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Це такий вік, коли все дуже непропорційно. Хлопці вбивають себе, бо вважають, що не складуть іспитів, а дівчатка – тому що їхні матері не пускають їх у кіно з хлопцем, який, на їхню думку, зовсім не пара доньці. Це такий період, коли сприймається загострено все. Радість чи відчай. Сум чи неймовірне щастя. Проте це минає. Естер, твоя проблема в тому, що в тебе це ніяк не минає, хоча мусило б.

– Мама завжди мала слушність, – продовжила Естер. – Коли забороняла мені робити те, що я хочу. Вона мала рацію, а я ні. Я не могла цього витримати. Я просто не могла цього витримати! Тому й вирішила, що повинна бути хороброю. Повинна жити власним життям. Повинна випробувати себе. Та все склалося не так. Я виявилася поганою актрисою.

– Звісно, що так, – погодився Філіп. – Ти недисциплінована. Не можеш, як кажуть у театральних колах, вжитися в роль. Моя дівчинко, ти надто емоційна. Ти й зараз уже драматизуєш.

– І ще я тоді вирішила почати справжні стосунки, – додала Естер. – Не дурнуваті дівочі штучки. Старший чоловік. Одружений і нещасливий.

– Типова ситуація, – не здивувався Філіп, – і, звісно ж, він тебе використав.

– Я гадала, це буде… велика пристрасть. Ти не глузуєш із мене? – замовкла вона, підозріло дивлячись на Філіпа.

– Ні, Естер, я не глузую з тебе, – ніжно відповів Філіп. – Я добре розумію, яке пекло ти пережила.

– Це була не велика пристрасть, – гірко промовила Естер, – а просто дешевий романчик. Усе те, що він розповідав мені про своє життя чи про дружину, виявилося неправдою. Я… я просто впала йому на голову. Я була дурною, дурною, маленькою дурепою.

– Що ж, ти вчишся, іноді навіть на власних помилках, – підсумував Філіп. – Знаєш, Естер, тобі це не зашкодило. Радше допомогло подорослішати. Чи ще допоможе, якщо ти сама цього захочеш.

– Мама так добре на цьому зналася, – говорила далі Естер, і в її голосі забриніла образа. Вона прийшла й усе владнала, і сказала, що коли я справді хочу грати на сцені, то мені варто б вступити до акторської школи, щоб робити це добре. Але насправді я не хотіла грати на сцені – уже тоді знала, що не стану хорошою актрисою. Тому повернулася додому. Що ще я могла зробити?

– Та, мабуть, купу всього, – сказав Філіп. – Але це було найпростішим.

– О, так, – запально вигукнула Естер. – Як добре ти мене розумієш. Ти ж бачиш: я дуже слабка. Я завжди обираю найлегший шлях. І якщо повстаю проти цього, то завжди роблю це так по-дурному, що це не спрацьовує.

– Ти страшенно в собі невпевнена, чи не так? – ніжно запитав Філіп.

– Можливо, тому що я прийомна, – припустила Естер. – І до шістнадцяти років цього не знала. Знала про інших, а коли якось спитала про себе, то виявила, що теж прийомна. Через це почувалася жахливо – ніби не від світу цього.

– Жахливо, що ти так усе драматизуєш, – уставив Філіп.

– Вона не моя мати, – мовила Естер. – Вона ніколи не відчувала того, що відчувала я. Просто, поблажливо та люб’язно на мене дивлячись, вибудовувала власні плани щодо мене. О! Я її ненавиділа. Це жахливо, я знаю. Це жахливо, проте я її ненавиділа!

– Знаєш, – перервав Філіп, – насправді більшість дівчат проходить через ненависть до власної матері. Це не дивовижа.

– Я ненавиділа її, тому що вона мала рацію, – зізналась Естер. – Це жахливо, коли люди завжди мають рацію. Це змушує почуватися все більше та більше неадекватною. О, Філіпе, все так жахливо. Що мені робити? Що я можу вдіяти?

– Одружитися із цим своїм порядним молодим чоловіком, – порадив Філіп, – і заспокоїтися. Стати доброю дружиною лікаря. Чи для тебе цього не досить?

– Тепер він уже не хоче зі мною одружуватися, – скорботно промовила Естер.

– Ти впевнена? Він так тобі сказав? Чи тобі тільки здалося?

– Він думає, що це я вбила матір.

– О, – видав Філіп і хвилину помовчав. – А це була ти? – поцікавився він.

Вона обернулася до нього.

– Чому ти питаєш мене про це? Чому?

– Ну, цікаво було б знати, – відповів Філіп. – Просто для себе. Не для того, щоб повідомити про це поліції.

– Якби я вбила її, то, гадаєш, розповіла б тобі? – спитала Естер.

– Було б набагато розумніше не чинити так, – погодився Філіп.

– Він сказав мені, що знає, що це я її вбила, – проговорила Естер. – Він сказав мені, якщо я це визнаю, якщо я зізнаюся йому, то все буде гаразд, ми одружимось, і він про мене подбає. І що він не допустить, щоб це стояло між нами.

Філіп присвиснув.

– Ну й ну, – кинув він.

– І який сенс? – запитала Естер. – Який сенс доводити йому, що я її не вбивала? Він і так не повірить.

– А мав би, – мовив Філіп, – якщо ти так кажеш.

– Я не вбивала її, – повторила Естер. – Ти розумієш? Я її не вбивала. Ні, ні, ні, – розпачливо повторювала вона. – Може, це й непереконливо, – додала вона.

– Правда часто звучить непереконливо, – підтримав її Філіп.

– Ми не знаємо, – продовжила Естер. – Ніхто не знає. Ми всі поглядаємо один на одного. Мері поглядає на мене. І Кірстен. Вона така добра до мене, так хоче мене захистити. Вона теж думає, що це я. Які в мене шанси? Було б краще, набагато краще піти вниз до урвища, кинутися з…

– Заради Бога, Естер, не будь дурною. Адже можна щось зробити.

– Що зробити? Як? Я втратила все. Як мені жити день за днем? – Вона подивилася на Філіпа. – Ти вважаєш, що я дика, неврівноважена. Ну й нехай це я її вбила. Нехай мене терзають муки сумління. Нехай мені не вдасться забути – ось тут. – Вона рвучким рухом поклала руку на серце.

– Не будь дурепою, – звелів Філіп. Він простягнув руку та потягнув її на себе. Естер ледь на впала на його візок – і він поцілував її. – Що тобі потрібно, дівчинко, так це чоловік, – сказав він. – Не той молодий віслюк, Дональд Крейґ, із головою, забитою психіатрією та його професійним жаргоном. Естер, ти дурненька, нерозумна й абсолютно чудова.

Двері відчинилися. У дверях постала Мері Дюррант. Естер підскочила, а Філіп подарував дружині знічену посмішку.

– Поллі, я просто підбадьорив Естер, – промовив він.

– О, – здивувалася Мері.

Вона обережно ввійшла та поставила тацю на невеличкий столик. Потім підкотила цей столик до нього. Вона не дивилася на Естер, а та невпевнено переводила погляд із чоловіка на дружину.

– Ну, гаразд, – озвалася Естер, – мабуть, мені краще піти і…

Не закінчивши, вона вийшла з кімнати й причинила за собою двері.

– Естер важко, – взявся пояснювати Філіп. – Вона думає про самогубство. Я намагався відрадити її, – додав він.

Мері не відповіла.

Він простягнув до неї руку. Вона відступила від нього.

– Поллі, я тебе розсердив? Ти дуже сердишся?

Вона не відповіла.

– Це тому що я її поцілував? Ну ж бо, Поллі, не шкодуй мені одного дурного поцілунку. Вона була такою милою і такою дурненькою, і я раптом відчув… Ну, я відчув, що було б весело знову стати бабієм і трохи пофліртувати. Ну ж бо, Поллі, поцілуй мене. Поцілуй мене – і ми знову друзі.

Мері Дюррант сказала:

– Якщо ти зараз не з’їси супу, то він охолоне.

Вона вийшла крізь двері до спальні та зачинила їх за собою.

Розділ вісімнадцятий

– Сер, тут унизу молода леді. Вона хоче з вами зустрітися.

– Молода леді? – здивувався Калґарі. Він не уявляв, кому б це до нього завітати. Подивився на папери, що купою лежали на столі, та спохмурнів. Портьє знову заговорив, одначе вже тихіше.

– Справжня молода леді, сер. Дуже мила молода леді.

– Ну, гаразд. Нехай піднімається.

Калґарі всміхнувся сам до себе: приглушений тон і така впевненість лоскотали його почуття гумору. Цікаво, кому б це хотіти зустрітися з ним. Коли задзеленчав дзвінок, він відчинив двері й остовпів, угледівши Естер.

– Ви! – вражено вигукнув він. А потім, додаючи: – Заходьте, заходьте, – провів її досередини та зачинив двері.

Хай як не дивно, та вона справила на нього таке саме враження, як і тоді, коли він побачив її вперше. Була одягнена не по-лондонськи – без капелюшка та із розмаяним темним волоссям, як у ельфа. Під важким твідовим пальтом мала темно-зелену спідницю і светр. І вигляд такий, начебто щойно бігла болотом.

– Будь ласка, – мовила Естер, – будь ласка, ви мусите мені допомогти.

– Допомогти вам? – Він був ошелешеним. – Як? Звісно, я допоможу вам, якщо зможу.

– Я не знаю, що робити, – продовжила Естер. – Я не знаю, до кого звернутися. Проте хтось мусить мені допомогти. Я більше так не можу, а це ви все винні. Ви все це почали.

– Ви в біді? У вас неприємності?

– Ми всі в біді, – виправила Естер. – Але ми всі такі егоїсти, хіба ні? Маю на увазі, я думаю тільки про себе.

– Сідайте, моя люба, – м’яко запропонував він.

Він зібрав із крісла папери та посадив її. Потім відійшов до серванта в кутку.

– Вам треба випити келих вина, – сказав він. – Склянку сухого хересу. Ви як?

– Як хочете. Мені байдуже.

– Надворі дуже мокро й холодно. Ви чогось потребуєте?

Він повернувся із графином і склянкою в руках. Естер сиділа в кріслі. Така манірна та відсторонена, що він аж розчулився.

– Не переймайтеся, – м’яко порадив він, потім поставив склянку біля дівчини і наповнив її. – Не завжди все так погано, як нам здається.

– Так говорять, але це неправда, – не погодилась Естер. – Іноді все навіть гірше, ніж здається. – Вона сьорбнула вина, а потім дорікнула: – Усе було добре, поки не з’явилися ви. Все було гаразд. А потім… потім усе почалося.

– Не буду прикидатися, – мовив Артур Калґарі, – що не здогадуюсь, про що ви. Коли ви вперше мені про це сказали, то заскочили мене зовсім зненацька. Проте тепер я краще розумію, чим обернулась для вас моя інформація.

– Ми так довго вважали, що це Джеко, – почала Естер і затнулась.

– Знаю, Естер, знаю. Але ж ви усвідомлюєте, що треба все переосмислити? Може, ваша безпека була несправжньою. Примарною, облудною, картонною – наче декорації на сцені. Це справляло враження безпеки, проте насправді так не було.

– Ви маєте на увазі, – запитала Естер, – що треба бути мужньою, що марно чіплятися за щось, бо воно просто крихке та несправжнє? – Якусь хвилину вона помовчала, а потім додала: – Ви були сміливі! Я це розумію. Самому прийти та все нам розповісти. Не знаючи, як ми почуватимемося, як ми відреагуємо. Це був сміливий учинок. Я захоплююся мужністю, бо, бачте, сама не дуже хоробра.

– Розкажіть мені, – м’яко попросив Калґарі, – розкажіть мені, що тепер трапилось. Це щось виняткове?

– Я бачила сон, – зізналась Естер. – Є дехто… молодий чоловік… лікар…

– Розумію, – підштовхував Калґарі. – Ви стали друзями чи, можливо, більше ніж друзями?

– Я гадала, – відповіла Естер, – ми більше ніж друзі… І він теж так гадав. Але, розумієте, тепер, коли все це розкрилося…

– Так? – спонукав Калґарі.

– Він думає, що це зробила я, – вихопилося в Естер. – Чи, може, він не так думає, проте не впевнений. Він не може бути впевнений. Він думає, – а я бачу, що він думає, – що найімовірніше, це зробила я. Я – напідхожа особа. Мабуть, так і є. Мабуть, ми всі думаємо одне на одного. І я вирішила, що хтось повинен допомогти із цим жахливим безладом, і через свій сон я згадала про вас. Розумієте, я загубилася, я не могла знайти Дона. Він пішов, а переді мною – яр, прірва. Так, саме це слово. Прірва. Це звучить достатньо глибоко? Така глибока й така нездоланна. А ви були там, на іншому боці, ви простягнули руки та сказали: «Я хочу тобі допомогти». – Вона глибоко зітхнула. – Тому я прийшла до вас. Я втекла та прийшла сюди, тому що ви мусите нам допомогти. Якщо не допоможете нам, хтозна, що станеться. Ви маєте допомогти нам. Ви розпочали це все. Мабуть, скажете, що ви тут ні до чого. Що ви нам уже якось усе розповіли – розповіли всю правду про те, що сталося, а далі це вже не ваша справа. Ви скажете…

– Ні, – заперечив Калґарі, перебиваючи її. – Я не скажу нічого такого. Естер, це моя справа. Я згоден із вами. Коли щось починаєш, треба це закінчити. Я відчуваю це так само, як і ви.

– О! – Естер зашарілася. Раптом, як це з нею траплялося, вона погарнішала. – Тож я не сама! – вигукнула вона. – Зі мною хтось є.

– Так, моя люба. Ви не самі – якщо я можу чимось прислужитися. Досі від мене не було багато користі, але я намагаюся і ніколи не перестану намагатися допомогти. – Він сів і присунув свій стілець ближче до неї. – Тепер розкажіть мені все, – попросив він. – Усе так погано?

– Розумієте, це хтось із нас, – почала Естер. – Ми всі це знаємо. Приїхав містер Маршалл, і ми вдали, що віримо, ніби хтось проник до будинку, проте він знав, що це не так. Це хтось із нас.

– А ваш молодий чоловік… Як його на ім’я?

– Дон. Дональд Крейґ. Він лікар.

– Дон вважає, це ви?

– Він боїться, що це я, – відповіла Естер. Вона драматично заламала руки та подивилася на нього. – Можливо, ви теж вважаєте, що це я?

– О ні, – заперечив Калґарі. – О ні, мені добре відомо, що ви не винуваті.

– Ви так говорите, ніби впевнені.

– Я абсолютно впевнений, – підтвердив Калґарі.

– Але чому? Як ви можете бути певні?

– Через те, що ви сказали мені, коли я вийшов із будинку після того, як усе вам розповів. Ви пам’ятаєте? Те, що ви сказали мені про невинуватість. Ви не могли б цього сказати, ви не могли б цього відчути, якби були винуватою.

– О, – вигукнула Естер. – О, яке полегшення! Знати, що є хтось, хто справді так вважає!

– А тепер, – продовжив Калґарі, – ми можемо це спокійно обговорити?

– Так, – погодилась Естер. – Тепер, тепер я почуваюся зовсім по-інакшому.

– Просто з цікавості, – сказав Калґарі, – (але добре тримайте в голові, що я про це думаю), чому хтось хоч на мить міг припустити, що ви вбили свою прийомну матір?

– Я могла би це зробити, – зізналась Естер. – Я часто цього бажала. Іноді просто божеволіла від люті. Почувалася такою нікчемною, такою безпорадною. Мама завжди була такою спокійною і такою недосяжною, завжди все знала, завжди мала рацію. Іноді я думала: «О! Як я хочу її вбити». – Вона глянула на нього. – Ви розумієте? Ви ніколи не відчували такого замолоду?

Останні слова вкололи Калґарі. Схожий біль він відчував, коли в готелі Драймута Мікі кинув йому: «Ви видаєтеся старшим». «Замолоду»? Невже Естер гадає, що це було так давно? Подумки він повернувся в минуле. Згадав, як у дев’ятирічному віці радився в садку з іще одним маленьким хлопчиком з підготовчої школи про те, як найкраще позбутися містера Ворборо, їхнього вихователя. Він згадав свою лють і безпорадність, коли містер Ворборо сипав своїми саркастичними коментарями. Він думав, що Естер теж таке відчувала. Але що б вони з… Яке ж було його ім’я? Порч, так, ім’я того хлопчика було Порч. Попри їхні наради та плани, вони нічого не зробили для того, щоб позбутися містера Ворборо.

– Знаєте, – звернувся він до Естер, – ви б мали позбутися цих переживань іще багато років тому. Звісно ж, я їх розумію.

– Однак мама завжди так на мене впливала, – продовжила Естер. – Тепер я починаю розуміти, що це моя провина. Якби вона прожила трохи довше, просто дожила до мого подорослішання, до того, коли я стану трохи впевненішою, – ми могли б стати друзями. Я б раділа її допомозі та пораді. Але… але я не могла цього терпіти, бо, бачте, через це почувалася такою нікчемною, такою дурною. Усе, що я робила, йшло не так, і я сама бачила, що скоюю дурниці. Я скоювала їх тільки тому, що прагнула заперечити, довести, що я хтось. А я була ніким. Я була начебто рідина. Так, це вдале слово, – наголосила Естер. – Це саме те слово. Рідина. Ніколи надовго не набувала жодної форми. Просто набирала різних форм, образів – образів людей, якими захоплювалася. Розумієте, я сподівалася, коли втечу, і стану артисткою, і закручу роман з…

– То ви знайдете саму себе чи хоча б відчуєте себе кимось?

– Так, – погодилась Естер. – Саме так. Звісно, тепер я усвідомлюю, що поводилася, як нерозумна дитина. Проте, докторе Калґарі, ви навіть не уявляєте, як я хочу, щоб мама зараз була живою. Адже це так несправедливо – несправедливо щодо до неї. Вона так багато для нас зробила й так багато нам дала. А ми натомість не дали їй нічого. І тепер уже надто пізно. – Вона замовкла. – Ось чому, – підсумувала вона, раптово збадьорившись, – я вирішила більше не бути дурненькою та інфантильною. І ви допоможете мені, чи не так?

– Я вже пообіцяв, що зроблю все на світі, щоб вам допомогти.

Естер мило йому всміхнулася.

– Опишіть мені, – попросив він, – що саме відбувається.

– Саме те, що я й передбачала, – почала дівчина. – Ми всі глипаємо один на одного, щось собі мудруємо і нічого не знаємо. Батько дивиться на Ґвенду й думає, що, можливо, то вона. Вона невпевнено дивиться на батька. Сумніваюся, що тепер вони одружаться. Все зіпсовано. Тіна вважає, що Мікі якось до того причетний. Не знаю чому, бо того вечора він був відсутній. А Кірстен припускає, що це вчинила я, тож намагається мене захистити. І Мері – це моя старша сестра, з якою ви не зустрічалися – підозрює, що це зробила Кірстен.

– Естер, а ви як думаєте? Хто це зробив?

– Я? – злякано спитала Естер.

– Так, ви, – наполіг Калґарі. – Думаю, ви розумієте, як мені важливо це знати.

Естер простягнула руки.

– Не знаю, – слізно вигукнула вона. – Я просто не знаю. Я… Це жахливо, але я боюся всіх. Складається враження, що кожен приховує ще одне обличчя. Лиховісне, незнайоме обличчя. Я не впевнена навіть, що батько – це батько. А Кірстен говорить, що я нікому не повинна довіряти, навіть їй. Я дивлюся на Мері та відчуваю, що нічого про неї не знаю. І Ґвенда – мені завжди подобалася Ґвенда. Я раділа, що батько збирається з нею одружитися. Але тепер я більше не впевнена в Ґвенді. Я сприймаю її як якусь інакшу, безжалісну і мстиву. Я не знаю, хто є хто. І всі навколо страшенно нещасні.

– Так, – погодився Калґарі, – я добре це собі уявляю.

– Так багато нещастя, – додала Естер, – що я навіть відчуваю: убивця теж нещасний. І йому, мабуть, зараз найгірше… Як ви гадаєте, це можливо?

– Гадаю, можливо, – сказав Калґарі. – Проте сумніваюся… Звісно, я не експерт, однак сумніваюся, що вбивці спроможні бути нещасними.

– А чому ні? Як на мене, це найгірше відчуття: знати, що ти когось убив.

– Так, – підтвердив Калґарі, – це страшна річ. Тому, вочевидь, лише два типи людей можуть бути вбивцями. Такі, кого не страшить когось убити, такі, хто каже собі: «Ну, звісно, жаль було це робити, але так було потрібно для мого благополуччя. Зрештою, це не моя вина. Я просто повинен був це зробити». Або ж…

– Так? – спитала Естер. – Який інший тип убивць?

– Зауважте, це лише мої припущення, я не знаю, проте припускаю, що якби ви були, як ви це називаєте, іншим типом убивці, то не змогли б жити зі своїм нещастям від того, що ви зробили. Ви тоді мусили б або ж зізнатися, або переписати для себе цю історію. Звалити провину на когось іншого, зі словами: «Я б ніколи так не вчинила, якби таке-от не сталося. Я не вбивця, тому що я не хотіла цього робити. Просто так сталося, це не я, просто така доля». Ви розумієте, про що я?

– Так, – відповіла Естер, – і це дуже цікаво. – Вона прикрила очі. – Я просто намагаюся думати.

– Так, Естер, – погодився Калґарі, – думайте. Думайте якомога глибше, оскільки, щоб допомогти вам, я мушу бачити все вашими очима.

– Мікі ненавидів матір, – повільно промовила Естер. – Завжди ненавидів… Хтозна-чому. Тіна, здається, любила її. Ґвенда не любила. Кірстен завжди була лояльною до матері, хоча не завжди визнавала мамину слушність щодо всього, що робила. Батько… – вона надовго замовкла.

– Так? – підказав Калґарі.

– Батько дуже змінився, – знайшлася з відповіддю Естер. – Після маминої смерті, знаєте, він став зовсім інакшим. Не таким, так би мовити, відстороненим. Він став більш людяним, більш живим. Але тепер він повернувся в тінь, і до нього не дістатися. Я не знаю, що він відчував до мами, справді не знаю. Гадаю, коли вони одружувалися, він її любив. Вони ніколи не сварилися, але я не знаю, що він до неї відчував. О, – вона знову махнула руками, – нікому ж не відомо, що відчувають інші, хіба ні? Я про те, що ховається за їхніми обличчями, за їхніми добрими повсякденними словами? Можливо, вони сповнені ненависті, любові чи відчаю, а нікому не відомо! Це страшно… О, докторе Калґарі, це страшно!

Він узяв її руки в свої.

– Ви більше не дитина, – заговорив він. – Тільки дітям буває страшно. Естер, ви доросла. Ви – жінка. – Він відпустив її руки й тим самим тоном продовжив: – Ви маєте де зупинитися в Лондоні?

Естер розгубилася.

– Мабуть, що так. Я не знаю. Мати зазвичай зупинялася в «Кертісі».

– Ну, це дуже хороший, тихий готель. На вашому місці я б поїхав туди та забронював собі номер.

– Я зроблю все, що скажете, – запевнила Естер.

– Гарна дівчинка, – похвалив Калґарі. – Котра година? – Він поглянув на годинник. – О, вже майже сьома. Припустімо, ви зараз підете та забронюєте собі номер, а я приїду приблизно за чверть до восьмої, щоб запросити вас на вечерю. Як вам таке?

– Звучить чудово, – погодилась Естер. – Ви це серйозно?

– Так, – відповів Калґарі, – я серйозно.

– А потім що? Що далі? Я ж не можу залишитися в «Кертісі» назавжди?

– Ваш обрій, здається, завжди межує з нескінченністю, – промовив Калґарі.

– Ви смієтеся з мене? – нерішуче запитала вона.

– Тільки трохи, – відповів він і всміхнувся.

Вона завагалася, а потім теж всміхнулася.

– Насправді я думаю, – довірливо зізналася вона, – що знову все драматизую.

– Вочевидь, це радше звичка, – припустив Калґарі.

– Ось чому я вважала, що годжуся для сцени, – пояснила Естер. – Але ж ні. Я взагалі не годжуся. О, я була препоганою актрисою.

– Думаю, вам і в буденному житті вистачає драм, – відповів Калґарі. – Зараз я посаджу вас у таксі, люба, і ви поїдете до «Кертіса». Умийтеся і причешіться, – порадив він. – У вас є багаж?

– О, так. У мене похідна валіза.

– Гаразд, – усміхнувся він. – Не турбуйтеся, Естер, – знову повторив він. – Ми щось вигадаємо.

Розділ дев’ятнадцятий

І

– Кірсті, я хочу з вами поговорити, – мовив Філіп.

– Так, Філіпе, звісно.

Кірстен Ліндстром перервала своє заняття. Вона щойно принесла випрані речі й складала їх у комод.

– Я хочу з вами поговорити про це, – уточнив Філіп. – Ви ж не проти?

– Надто вже багато про це розмов, – зауважила Кірстен, – як на мене.

– Але добре було б, – зазначив Філіп, – нам ухвалити якесь спільне рішення. Ви ж знаєте, що зараз відбувається?

– Усе складається не так, – сказала Кірстен.

– На ваш погляд, тепер Лео та Ґвенда одружаться?

– Чому ні?

– Є кілька причин, – узявся пояснювати Філіп. – Насамперед, мабуть, тому що, як розумна людина, Лео Арґайл розуміє, що шлюб між ним і Ґвендою дасть поліції бажане. Чудовий мотив для вбивства дружини. Або ж, як альтернатива, тому що Лео підозрює: Ґвенда – вбивця. І, як чутливий чоловік, він не дуже хоче брати собі за другу дружину ту, котра вбила його першу дружину. Що ви на це скажете? – запитав він.

– Нічого, – відповіла Кірсті, – а що я маю сказати?

– Кірсті, ви надто обережні, чи не так?

– Я вас не розумію.

– Кірстен, кого ви прикриваєте?

– Я нікого, як ви висловилися, не «прикриваю». Я вважаю, що треба менше говорити, і мені здається, не варто залишатися в цьому домі. Це недобре. Я вважаю, що вам з дружиною, Філіпе, треба переїхати до власного будинку.

– О, та невже? А чому саме нам?

– Ви розпитуєте, – пояснила Кірстен. – Намагаєтесь щось з’ясувати. А ваша дружина проти, щоб ви це робили. Вона мудріша, ніж ви. Ви можете дізнатися про щось таке, чого вам знати не потрібно, або ж вона проти, щоб ви про це знали. Філіпе, вам краще повернутися додому. І зробити це якомога швидше.

– Я не хочу їхати додому, – промовив Філіп, достоту як примхливий малюк.

– Так кажуть діти, – зауважила Кірстен. – Вони кажуть: «Я не хочу робити це, я не хочу робити те». Проте ті, хто знає про життя більше, хто краще бачить, що відбувається, повинні змусити інших зробити те, чого вони робити не хочуть.

– То так ви розумієте вмовляння? – запитав Філіп. – Як наказ.

– Ні, не наказ. Лише порада. – Вона зітхнула. – Я б порадила це всім. Мікі має повернутися до своєї роботи, а Тіна – до своєї бібліотеки. Я рада, що Естер поїхала. Їй краще бути там, де вона не згадуватиме постійно про це все.

– Так, – зазначив Філіп. – Тут я з вами згоден. Ваша правда щодо Естер. Кірстен, а як же ви? Вам не треба звідси поїхати?

– Так, – зітхнувши, зронила Кірстен. – Мені слід поїхати.

– Чому ж ви не їдете?

– Ви не зрозумієте. Мені вже надто пізно.

Філіп замислено подивився на неї. Потім заговорив:

– Є так багато варіантів, ні, радше варіацій на цю тему. Лео думає, що Ґвенда це зробила. Ґвенда думає, що це зробив Лео. Тіна знає щось таке, що змушує її підозрювати, хто це зробив. Мікі знає, хто це зробив, але йому байдуже. Мері думає, що це зробила Естер. – Він помовчав, а потім продовжив: – Але, Кірсті, насправді, як я вже зауважував, це лише варіації на тему. Кірсті, нам же добре відомо, хто це зробив. Нам із вами?

Вона перелякано глипнула на нього.

– Я так і думав, – тріумфально виголосив Філіп.

– Про що ви? – запитала Кірстен. – Що ви хочете цим сказати?

– Я не знаю, хто це зробив, – пояснив Філіп. – Але ви знаєте. Ви не просто думаєте, що знаєте, хто це зробив, ви таки знаєте. Я маю слушність, хіба ні?

Кірстен рушила до дверей. Вона відчинила їх, потім обернулася і мовила:

– Це неввічливо, проте я скажу. Філіпе, ви дурень. Те, що ви намагаєтеся зробити, небезпечно. Вам відома тільки одна небезпека. Ви були льотчиком. Ви зустрічалися зі смертю там, у небі. Хіба ви не розумієте, що наближатися до істини так само небезпечно, як і воювати?

– А як щодо вас, Кірсті? Ви, знаючи правду, теж у небезпеці?

– Я здатна про себе подбати, – похмуро проказала Кірстен. – Я можу зберігати пильність. Але ви, Філіпе, в інвалідному візку безпорадні. Обміркуйте це! Крім того, – додала вона, – я не висловлюю свої погляди відкрито. Я свідомо відпускаю ситуацію, бо справді вважаю, що так краще для всіх. Якщо кожен поїде займатися власними справами, то неприємності припиняться. Я ж дотримуюся офіційної версії. Я досі стверджую, що це Джеко.

– Джеко? – витріщився Філіп.

– Чому ні? Джеко був розумним. Джеко міг це спланувати так, аби бути певним, що не постраждає від наслідків. У дитинстві він це часто прокручував. Зрештою, фальшиве алібі. Хіба це не робиться щодня?

– Йому б не вдалося це підлаштувати. Доктор Калґарі…

– «Доктор Калґарі, доктор Калґарі», – роздратувалася Кірстен, – тільки тому що він добре знаний, що його ім’я відоме, ви говорите: «Доктор Калґарі» так, ніби він Бог! Але дозвольте мені зауважити, коли б ви мали такий струс мозку, як у нього, все могло б бути по-інакшому – зовсім інший день, інший час, інше місце!

Філіп дивився на неї, схиливши голову набік.

– Отже, ваша версія така, – підсумував він. – І ви її відстоюєте. Дуже схвально. Та, Кірсті, ви самі в це вірите?

– Я вас попередила, – відрізала Кірстен, – більше не можу.

Вона відвернулася, потім знову повернула голову та додала вже своїм звичним тоном:

– Скажіть Мері, що я склала чистий одяг до другої шухляди.

На обличчі Філіпа з’явилася трохи невдоволена посмішка, яка потім згасла…

У ньому наростало внутрішнє хвилювання. Він відчував, що дуже наблизився до істини. Його експеримент із Кірстен виявився задовільним, але він сумнівався, що зможе іще щось із неї витягти. Її опіка дратувала. Те, що він каліка, не означає аж таку його вразливість, як вона стверджує. Він теж спроможний про себе подбати – і заради Бога, хіба ж за ним не наглядають? Мері майже ніколи від нього не відступається.

Він узяв аркуш паперу й почав писати. Короткі нотатки, імена, знаки запитання… Намацати вразливе місце…

Раптом, кивнувши головою, він написав: «Тіна»…

Він міркував…

Потім узяв інший аркуш.

Коли ввійшла Мері, він ледь підвів голову.

– Філіпе, що ти робиш?

– Пишу листа.

– Естер?

– Естер? Ні. Я навіть не знаю, де вона зупинилася. Кірсті щойно отримала від неї листівку, вгорі було написано «Лондон» і більше нічого.

Він вишкірився до неї.

– Поллі, гадаю, ти ревнуєш. Так?

Вона втупилася в нього своїми холодними блакитними очима.

– Можливо.

Йому стало трохи некомфортно.

– Кому ти пишеш? – Вона підступила на крок ближче.

– Прокуророві, – жваво виголосив Філіп, притлумлюючи напад холодного гніву. Має право чоловік хоча б листа написати так, щоб його про це не розпитували?

Потім він побачив її обличчя та злагіднів.

– Поллі, це лише жарт. Я пишу Тіні.

– Тіні? Навіщо?

– Тіна – моя наступна лінія атаки. Поллі, ти куди?

– До ванної, – сказала Мері та вийшла з кімнати.

Філіп розсміявся. До ванної, як і в ніч убивства… Згадавши їхню розмову про це, він знову засміявся.

II

– Ходімо, синку, – підбадьорливо мовив комісар Г’юїш. – Вислухаємо тебе.

Містер Сиріл Грін глибоко вдихнув. Але допоки зміг щось сказати, втрутилася його мати.

– Знаєте, містере Г’юїш, я багато чого не помічала. Ви ж знаєте цих дітей. Усі розмови й думки про космічні кораблі чи щось таке. І ось він приходить додому та видає: «Мамо, я бачив супутник, він сідає». Ну, перед цим він торочив про літаючі тарілки. Завжди щось таке. Ці росіяни, вони забивають їм баки.

Комісар Г’юїш зітхнув і подумав, що було б набагато простіше, коли б мами не наполягали на тому, щоб супроводжувати своїх синів, і не говорили замість них.

– Ну ж бо, Сиріле, – підштовхнув він, – ти пішов додому та розповів мамі, що бачив російський супутник – чи що це було…

– Я тоді того не знав, – почав Сиріл. – Я був дитиною. Це сталося два роки тому. Звісно, тепер я знаю краще.

– Ті мікромобілі, – втрутилася його мама, – на той час це було щось зовсім нове. Поблизу таких не мав ніхто, тому природно, що коли він побачив автівку, таку яскраво-червону, то не зрозумів, що це звичайний автомобіль. І коли наступного ранку ми почули, що місіс Арґайл убили, Сиріл сказав мені: «Мамо, це росіяни. Вони прибули сюди на своєму супутнику, забрали її і вбили». «Не мели дурниць», – сказала я. А пізніше того самого дня, звісно, ми почули, що її сина заарештували за це.

Комісар Г’юїш іще раз терпляче звернувся до Сиріла.

– Як я розумію, це було ввечері? Ти не пам’ятаєш, коли саме?

– Я саме пив чай, – промовив Сиріл, намагаючись пригадати та важко дихаючи. – І мама була в інституті, тож я знову трохи погуляв із хлопцями, і ми захотіли трохи пройтися та подалися до нової дороги.

– Цікаво, що ви там робили, – сказала його мати.

Утрутився констебль Ґуд (саме він привів цей багатообіцяючий доказ). Йому було чудово відомо, чим Сиріл та інші хлопчаки займалися на новій дорозі. Кілька господарів з обуренням повідомили про зникнення хризантем, а йому було чудово відомо, що певні непорядні особи із селища таємно підмовляли хлопчаків красти для них квіти для продажу на ринку. Констеблю Ґуду було чудово відомо, що це не найвдаліший момент для порпання в колишніх правопорушеннях. Він важко протягнув:

– Місіс Ґрін, хлопчаки – це хлопчаки, вони просто собі вештаються.

– Так, – погодився Сиріл, – ми просто грали в якусь гру. І там я побачив його. «Нічого собі, – сказав я, – а це що таке?» Звісно, тепер я знаю. Я вже не дурна дитина. Це був просто один із тих мікромобілів. Яскраво-червоний.

– А час? – терпляче допитувався комісар Г’юїш.

– Ну, як я і кажу, я випив чай і ми пішли гуляти. Я почув, як б’є годинник, і подумав: «Ого, мама прийде додому та хвилюватиметься, якщо мене не буде». Тож я пішов додому. Я сказав їй, що думав, що я бачив російський супутник. Мама сказала, що це все неправда, але це було не так. Тільки так, тепер я вже краще знаю, що то було. Розумієте, тоді я був іще малим.

Комісар Г’юїш запевнив, що розуміє. Після ще декількох запитань він відпустив місіс Ґрін і її нащадка. Констебль Ґуд стримів позаду із задоволеним виглядом молодшого по службі, що зарекомендував себе та сподівається на схвалення.

– Мені раптом спало на гадку, – промовив констебль Ґуд, – що цей хлопчик говорив щось про росіян, які вбили місіс Арґайл. І я собі подумав: «Ну, це ж може щось означати».

– Це таки щось означає, – погодився комісар. – Міс Тіна Арґайл має червоний мікромобіль, і схоже, мені доведеться поставити їй іще кілька запитань.

ІІІ

– Міс Арґайл, ви були там тієї ночі?

Тіна поглянула на комісара. Її руки вільно лежали на колінах, а темні некліпаючі очі нічого не виражали.

– Це було так давно, – сказала вона, – що я справді не пам’ятаю.

– Там бачили ваш автомобіль, – зазначив Г’юїш.

– Справді?

– Та ну ж бо, міс Арґайл. На наше прохання розповісти про ваші переміщення тієї ночі ви повідомили нам, що поїхали додому та більше того вечора не виходили. Ви приготували собі вечерю і слухали грамофон. Так от, це неправда. Якраз перед сьомою годиною ваш автомобіль помітили на дорозі неподалік Сонячного Рогу. Що ви там робили?

Вона мовчала. Г’юїш почекав кілька хвилин, а потім знову озвався.

– Міс Арґайл, ви заходили до будинку?

– Ні, – заперечила Тіна.

– Але ви там були?

– Це ви кажете, що я там була.

– Річ не в тому, що я так кажу. У нас є докази, що ви були там.

Тіна зітхнула.

– Так, – погодилася вона. – Того вечора я туди їздила.

– Але ви говорили, що не були в будинку?

– Ні, до будинку я не заходила.

– Що ви робили?

– Я знову повернулася до Редміна. Потім, як я вже згадувала, приготувала собі вечерю і ввімкнула грамофон.

– Навіщо ж ви туди їздили, якщо не заходили до будинку?

– Я передумала, – мовила Тіна.

– Міс Арґайл, що змусило вас передумати?

Коли я дісталася Сонячного Рогу, то не захотіла туди заходити.

– Через побачене чи почуте?

Вона не відповіла.

– Послухайте, міс Арґайл. Тієї ночі вбили вашу матір. Її вбили в проміжку між сьомою та о пів на восьму. За якийсь час до сьомої години ви там були, ваша машина там була. Як довго вона там була, нам невідомо. Можливо, протягом певного часу. Може, ви зайшли до будинку, вочевидь, у вас є ключ…

– Так, – підтвердила Тіна, – у мене є ключ.

– Можливо, ви зайшли до будинку. Може, пішли до вітальні своєї матері та знайшли її мертвою. Чи, можливо…

Тіна підвела голову.

– Чи, можливо, я її вбила? Саме це ви хочете сказати, комісаре Г’юїш?

– Це одна з можливостей, – зазначив Г’юїш, – але, міс Арґайл, припускаю, що, ймовірніше, вбивство скоїв хтось інший. Якщо це так, гадаю, ви знаєте, – чи дуже підозрюєте, – хто вбивця.

– Я не заходила до будинку, – повторила Тіна.

– Тоді ви щось бачили чи чули. Ви бачили когось, хто заходив до будинку, або когось, хто виходив із нього. Можливо, там був хтось, про чию присутність ви не знали. Міс Арґайл, це був ваш брат Майкл?

Тіна відповіла:

– Я нікого не бачила.

– Але ви щось чули, – спритно підказав Г’юїш.

– Міс Арґайл, що ви чули?

– Говорю ж вам, – наполягала Тіна, – я просто передумала.

– Вибачте, міс Арґайл, але я в це не вірю. Чому ви їхали аж із Редміна, щоб відвідати свою сім’ю, і повернулися назад, ні з ким не зустрівшись? Щось змусило вас змінити свою думку. Ви щось побачили чи почули. – Він нахилився вперед. – Міс Арґайл, гадаю, ви знаєте, хто вбив вашу матір.

Дуже повільно Тіна похитала головою.

– Ви щось знаєте, – продовжив Г’юїш. – Щось, чого ви не маєте наміру розповідати. Але міс Арґайл, поміркуйте, дуже добре поміркуйте. Ви розумієте, на що прирікаєте всю вашу родину? Ви хочете, щоб вони всі залишалися під підозрою. Бо саме це й станеться, якщо ми не докопаємося до істини. Той, хто вбив вашу матір, не заслуговує на те, щоб його покривали. Саме так, еге ж? Ви когось покриваєте.

І знову той темний, непроникний погляд.

– Я нічого не знаю, – твердила Тіна. – Я нічого не чула, нічого не бачила. Я просто… передумала.

Розділ двадцятий

I

Калґарі та Г’юїш дивилися один на одного. Калґарі бачив перед собою, на його думку, одного з найбільш депресивних і похмурих чоловіків, яких йому доводилося зустрічати. Той мав такий глибоко розчарований вигляд, що Калґарі навіть припустив у нього низку кар’єрних невдач. Пізніше його дуже здивувало, що Г’юїш надзвичайно успішний у своїй професії. Г’юїш же бачив перед собою худорлявого, передчасно посивілого чоловіка з трохи опущеними плечима, чуттєвим обличчям і надзвичайно привабливою усмішкою.

– Боюся, ви мене не знаєте.

– Докторе Калґарі, ми знаємо про вас усе, – заперечив Г’юїш. – Ви джокер у колоді, що зруйнував справу Арґайла. – Досить несподівана усмішка підняла кутики його сумних уст.

– Тоді навряд чи ви сприйматимете мене позитивно, – припустив Калґарі.

– Це робота, – зауважив комісар Г’юїш. – Ця справа видавалася простою, тож не варто нікого звинувачувати в тому, що він так вважав. Таке трапляється, – продовжував він. – Як повторювала моя мама, це дається нам для нашого випробування. Докторе Калґарі, ми не тримаємо зла. Ми ж за справедливість, чи не так?

– Тому я завжди вірив і віритиму, що «нікому ми не відмовимо у справедливості», – неголосно пробурмотів Калґарі.

– Велика хартія вольностей, – назвав комісар Г’юїш.

– Так, – підтвердив Калґарі, – це мені процитувала міс Тіна Арґайл.

Брови Г’юїша злетіли вгору.

– Так. Ви мене дивуєте. Ця молода леді не особливо активно, так би мовити, допомагала обертатися колесам правосуддя.

– Чому ви так говорите? – запитав Калґарі.

– Насправді, – відповів Г’юїш, – через приховування інформації. Безсумнівно.

– Чому? – поцікавився Калґарі.

– Ну, це сімейна справа, – пояснив Г’юїш. – Сім’ї тримаються купи. А чому ви хотіли зустрітися зі мною? – додав він.

– Мені потрібна інформація, – мовив Калґарі.

– Щодо справи Арґайл?

– Так. Визнаю, мабуть, вам здається, що я пхаю носа не у свою справу…

– Ну, певною мірою це вже й ваша справа?

– О, ви це розумієте. Так. Я почуваюся відповідальним. Відповідальним за неприємності.

– Як говорять французи, не зробиш омлету, не розбивши яєць, – виголосив Г’юїш.

– Є дещо, що мені треба знати, – попросив Калґарі.

– Що?

– Мені б отримати більше інформації про Джеко Арґайла.

– Про Джеко Арґайла. Ну, цього я від вас не очікував.

– Мені відомо, що в нього погане досьє, – сказав Калґарі. – Єдине, чого я хочу, – це трохи інформації звідти.

– Ну, це досить просто, – почав Г’юїш. – Його було двічі умовно засуджено. З іншого приводу, за розтрату коштів. Його порятувало тільки те, що він вчасно повернув гроші.

– Юний злочинець-початківець? – схарактеризував Калґарі.

– Абсолютно правильно, сер, – погодився Г’юїш. – Не вбивця, як ви чітко дали нам зрозуміти, проте багато всього іншого. Зауважте, нічого масштабного. У нього не вистачало розуму чи нахабства на велику оборудку. Просто дрібний злочинець. Щипав гроші з каси, виманював у жінок.

– І мав успіх у цьому, – зазначив Калґарі. – Я про виманювання грошей у жінок.

– І це досить вдалий і безпечний курс, – мовив комісар Г’юїш. – Жінки дуже легко в нього закохувалися. Здебільшого середнього віку чи трохи старші. Ви здивуєтеся, якими легковірними можуть бути такі жінки. Він узяв дуже вдалий курс. Змушував їх повірити у свою пристрасну в них закоханість. Немає нічого, у що б не повірила жінка, коли вона справді цього воліє.

– А потім? – запитав Калґарі.

Г’юїш знизав плечима.

– Ну, рано чи пізно вони розчаровувалися. Але обвинувачень не висували. Не бажали нікому зізнаватися, що їх одурили. Так, це досить безпечний курс.

– А як щодо шантажу? – вставив Калґарі.

– Принаймні нам про це не повідомляли, – сказав Г’юїш. Зауважте, я б не легковажив цим. Так би мовити, легеньке шантажування. Просто один чи два натяки. Листи. Дурнуваті листи. Щось таке, про що їхні чоловіки не повинні були дізнатися. У такий спосіб він змушував жінку мовчати.

– Розумію, – мовив Калґарі.

– Це все, що ви хотіли знати? – перепитав Г’юїш.

– Є один член сім’ї Арґайл, із яким я ще не зустрічався, – пояснив Калґарі. – Старша дочка.

– А, місіс Дюррант.

– Я їздив до неї додому, проте там замкнено. Мені відповіли, що її з чоловіком немає.

– Вони в Сонячному Розі.

– Досі там?

– Так. Він волів залишитися. Як мені відомо, – додав Г’юїш, – містер Дюррант проводить щось на кшталт розслідування.

– Він же каліка?

– Так, поліомієліт. Дуже сумно. Бідолаха не знає, куди себе приткнути. Ось чому він так жадібно взявся за це вбивство. Вважає, щось зможе знайти.

– А зможе? – докинув Калґарі.

Г’юїш стенув плечима.

– Можливо, – припустив він. – Вочевидь, у нього більше шансів, ніж у нас. Він знає сім’ю та має розвинену інтуїцію. До того ж він розумний.

– Гадаєте, йому вдасться?

– Можливо, – повторив Г’юїш, – але навіть якщо й так, нам він не зізнається. Вони збережуть це в сім’ї.

– Комісаре, а ви самі знаєте, хто винен?

– Докторе Калґарі, вам не варто ставити мені таких запитань.

– Це означає, що ви знаєте?

– Можна вважати, що знаєш багато, – повільно заговорив Г’юїш, – але без доказів зробити можна зовсім небагато, хіба ні?

– І неможливо дістати необхідні докази?

– О! Ми дуже терплячі, – зауважив Г’юїш. – Ми намагаємося.

– Що станеться з ними всіма, якщо вам не вдасться? – запитав Калґарі, нахилившись уперед. – Ви про це не думали?

Г’юїш подивився на нього.

– Сер, адже саме це вас турбує?

– Вони мусять знати, – мовив Калґарі. – Що б не трапилося, вони повинні знати.

– Вам не здається, що вони знають?

Калґарі похитав головою.

– Ні, – протягнув він, – саме в цьому й біда.

II

– О, – видала Морін Клеґґ, – це знову ви!

– Дуже-дуже перепрошую, що турбую вас, – попросив вибачення Калґарі.

– О, ви зовсім мене не турбуєте. Заходьте. Сьогодні в мене вихідний.

Калґарі з’ясував це ще до свого приходу.

– Джо буде за хвилину, – повідомила Морін. – Я більше не бачила в газетах повідомлень про Джеко. Тобто відтоді, як писали, що він отримав повне помилування. Було трохи про запит у парламент, а потім повідомлення, що він того точно не робив. Але більше нічого не пишуть про дії поліції та про те, хто це скоїв. Вони зізналися?

– А у вас є якісь ідеї?

– Ну, насправді ні, – зізналася Морін. – Хоча я б не здивувалася, коли б це виявився інший брат. Він дуже дивний і примхливий. Джо бачить, як він іноді возить людей. Він працює в «Бенс-Ґруп». Досить симпатичний, але, як на мене, дуже вередливий. Джо приніс чутки, що він їде в Перську затоку чи ще кудись. Це, здається, недобре, еге ж?

– Місіс Клеґґ, не розумію, чому це погано.

– Ну, це одне з тих місць, де поліція не зможе його затримати, хіба ні?

– Думаєте, він утікає?

– Можливо, він відчуває в цьому потребу.

– Припускаю, так подейкують, – сказав Артур Калґарі.

– Шириться багато чуток, – підтвердила Морін. – Говорять, чоловік і секретарка теж були під підозрою. Але якщо це вчинив чоловік, то він, гадаю, ймовірніше, отруїв би її. Адже так зазвичай роблять?

– Місіс Клеґґ, ви переглядаєте більше фільмів, аніж я.

– Насправді я не дивлюся на екран, – зізналася Морін. – Коли тут працюєш, то, знаєте, страшенно набридають фільми. А ось і Джо.

Джо Клеґґ також здивувала поява Калґарі – можливо, не надто приємно здивувала. Вони трохи порозмовляли, а потім Калґарі підійшов до мети свого візиту.

– Чи не могли б ви назвати мені одне ім’я та адресу? – запитав він.

І уважно занотував їх у свому записнику.

III

«Їй під п’ятдесят, – подумав він, – важка громіздка жінка, що ніколи не була привабливою. Щоправда, з гарними очима, карими та добрими».

– Ну справді, докторе Калґарі, – вона мала недовірливий і засмучений вигляд. – Справді, я точно не знаю…

Він нахилився вперед, силкуючись розвіяти її небажання заспокоїтися, дати їй відчути його симпатію.

– Це було вже так давно, – опиралася вона. – Я справді не хочу, щоб мені про це нагадували.

– Розумію, – погоджувався Калґарі, – можете бути певні, що це не підлягатиме оприлюдненню. Я вас у цьому запевняю.

– Але ж ви говорите, що плануєте написати про це книжку?

– Просто книжку для ілюстрації певного типу характеру, – пояснював Калґарі. – Розумієте, це цікаво з медичної чи психологічної точки зору. Жодних імен. Просто містер А., місіс Б. тощо.

– Ви були в Антарктиді, чи не так? – раптом поцікавилась вона.

Він здивувався такій несподіваній зміні теми.

– Так, – відповів він, – так, я був із експедицією Гайса Бентлі.

Її обличчя порожевіло. Вона аж помолодшала. На якусь мить він побачив перед собою дівчинку.

– Я читала про це… Мене завжди зачаровувало все, пов’язане з полюсами. Той норвежець, Амундсен, який дістався туди першим? Як на мене, полюси значно захопливіші, ніж Еверест, чи якийсь із тих супутників, чи політ на Місяць, чи щось таке.

Він ухопився за ці репліки та звернув мову на експедиції. Дивно, що її романтичний інтерес викликають полярні дослідження. Нарешті, зітхнувши, вона промовила:

– Так чудово почути про це від когось, хто справді там побував. – А потім продовжила: – Ви хочете дізнатися все про… про Джекі?

– Так.

– Ви не використаєте мого імені?

– Звісно, ні. Я ж обіцяв вам. Вам же відомо, як роблять такі речі. Місіс М. Леді Ю. І все таке.

– Так. Так, я читала одну з таких книжок і припускаю, що це, як ви назвали, пат… пато…

– Патологічний, – нагадав він.

– Так, Джекі – це, вочевидь, патологічний випадок. Знаєте, він міг бути таким милим, – сказала вона. – Він був чудовим. Розповідав так, що вірилося кожному його слову.

– Йому, напевно, так треба було, – вставив Калґарі.

– Я тобі в матері годжуся, – говорила я йому, – а він говорив, що дівчатка його не цікавлять. Він говорив, що дівчатка ще не дозріли. Говорив, що його приваблюють досвідчені та зрілі жінки.

– Він був дуже у вас закоханим? – запитав Калґарі.

– Говорив, що так. Скидалося на те, що був… – Її губи тремтіли. – Але гадаю, його цікавили гроші.

– Необов’язково, – заперечив Калґарі, уникаючи правди. – Знаєте, можливо, він і справді захопився. Тільки… просто був непорядним.

Патетичне обличчя середнього віку трохи просвітліло.

– Так, – ухопилася за це вона, – приємно вважати, що так. Так воно й було. Ми планували разом поїхати до Франції чи Італії, якщо ця схема спрацює. Він говорив, що потрібен лише невеликий капітал.

«Невигадливий прийом», – подумав Калґарі та запитав себе, скільки ще зворушених жінок упіймалися на цей гачок.

– Не знаю, що на мене найшло, – зізнавалася вона. – Я б зробила для нього все… все.

– Я переконаний, що це саме так, – вставив Калґарі.

– Насмілюся додати, – гірко промовила вона, – що не тільки я.

Калґарі підвівся.

– Дуже добре, що ви мені все це розповіли, – сказав він.

– Тепер він мертвий… Але я ніколи його не забуду. Його мавпяче обличчя! Він умів так сумно подивитися, а потім розсміятися. Він умів знайти підхід. Він був не таким уже й поганим, я впевнена, він не зовсім поганий.

Вона з тугою поглянула на нього.

Але Калґарі не мав відповіді.

Розділ двадцять перший

Ніщо не віщувало Філіпу Дюрранту, що цей день відрізнятиметься від інших.

Він навіть не уявляв, що сьогодні раз і назавжди визначиться його майбутнє.

Він прокинувся в доброму самопочутті та гуморі. Сонце, бліде осіннє сонце світило у вікно. Кірстен принесла йому телефонне повідомлення, що покращило його й так гарний настрій.

– Тіна прийде на чай, – поділився він із Мері, коли та ввійшла до кімнати зі сніданком.

– Справді? О, так, звісно, вона ж не працює сьогодні після обіду?

Голос Мері був стурбованим.

– Що сталося, Поллі?

– Нічого.

Вона почистила йому від шкаралупи верх яйця. Він одразу відчув роздратування.

– Поллі, я все ще можу користуватися руками.

– О, я гадала, тобі краще не напружуватися.

– Скільки, на твою думку, мені років? Шість?

Вона, здавалося, трохи здивувалася. Потім відкарбувала:

– Сьогодні приїжджає Естер.

– Справді? – Він говорив невиразно, бо прокручував собі в голові, як краще повестися з Тіною. Потім побачив вираз обличчя своєї дружини.

– Заради Бога, Поллі, ти вважаєш, що я відчуваю пристрасть до цієї дівчини?

Вона відвернулася.

– Ти завжди кажеш, що вона така мила.

– Так і є. Якщо комусь подобаються гарні вилиці та неземні риси. – І сухо додав: – Та навряд чи роль спокусника для мене.

– Тобі б цього хотілося.

– Не сміши, Поллі. Я ніколи не знав, що ти ревнива.

– Ти нічого про мене не знаєш.

Він почав це спростовувати, проте замовк. Від приголомшення, як мало він знав про Мері.

Вона продовжувала:

– Я хочу тебе, всього тебе собі. Я хочу, щоб на світі не було нікого, нікого, крім нас із тобою.

– Поллі, ми б не мали про що розмовляти.

Він промовив це невимушено, проте почувався незатишно. Яскравий ранок нібито зненацька потьмянів.

Вона заблагала:

– Філіпе, їдьмо додому. Філіпе, будь ласка, їдьмо додому.

– Ми поїдемо ось-ось, але не зараз. Справа рухається вперед. Як я згадував, сьогодні вдень приїде Тіна. – Він продовжив, сподіваючись повернути її думки в нове русло: – Я покладаю великі надії на Тіну.

– Чому?

– Тіна щось знає.

– Ти про вбивство?

– Так.

– Але звідки? Тієї ночі її тут навіть не було.

– А тепер я вагаюся. Думаю, тобі відомо, що вона тут була. Дивно, як можуть допомогти дивні дрібнички. Та покоївка, місіс Нарракотт. Висока така. Вона дещо мені розповіла.

– Що вона тобі розповіла?

– Трохи сільських пліток від місіс Якоїсь-там. Якийсь Ерні… ні, Сиріл. Він ходив із мамою до поліцейського відділка. Щось бачив тієї ночі, коли вбили бідну місіс Арґайл.

– Що ж він бачив?

– Ну, місіс Наракотт не спромоглася на чітку відповідь. Вона ще не допиталася місіс Якоїсь-там. Але легко здогадатися, Поллі, хіба ні? Сиріл не був у будинку, тож, мабуть, побачив щось зовні. Це дає нам два припущення: він побачив Мікі чи Тіну. Як на мене, тієї ночі сюди приїжджала Тіна.

– Вона б сказала.

– Необов’язково. Я ж бачу, що Тіна знає щось таке, про що не говорить. Як, наприклад, те, що вона приїжджала сюди тієї ночі. Можливо, зайшла до будинку та знайшла свою матір мертвою.

– І знову пішла, нічого не сказавши? Маячня.

– Можливо, знайшлися причини… Бачила чи чула щось, що наштовхнуло її на думку, що вона знає, хто це зробив.

– Вона ніколи особливо не любила Джеко. Я не впевнена, що їй би схотілося захищати його.

– Тоді, можливо, вона підозрювала не Джеко… Але пізніше, після арешту Джеко, вирішила, що підозрювала не ту людину. Вона сказала, що її тут не було, тож мала дотримуватися своїх слів. Але тепер, звісно, все по-іншому.

Мері нетерпляче промовила:

– Філіпе, це просто твоя уява. Ти вигадуєш багато чого, що не може бути правдою.

– Це цілком може бути правдою. Я спробую змусити Тіну розповісти мені, що їй відомо.

– Я не вірю, що їй щось відомо. Ти справді думаєш, що вона знає, хто це зробив?

– Я би не забігав аж так наперед. Я думаю, що вона або щось бачила, або щось чула. Я хочу з’ясувати, що саме.

– Якщо Тіна не захоче, вона не розповість.

– Згоден, не розповість. Вона чудово зберігає таємниці. І тримає обличчя. Ніколи нічого не виказує. Проте вона не дуже здібна брехуха – не така, як ти, наприклад… Мій метод полягає у вгадуванні. Я висловлю свою здогадку у формі запитання, на яке треба відповісти «так» або «ні». Знаєш, що буде потім? Один із трьох варіантів. Вона скаже «так» – це означатиме так. Або вона скаже «ні» – і оскільки вона не дуже добре вміє обманювати, я знатиму, чи сказала вона правду. Або ж вона відмовиться відповісти й зробить оце своє незворушне обличчя, що, Поллі, буде так само добре, як і відповідь «так». Ну ж бо, визнай, цей метод спрацює.

– Філе, облиш це! Заспокойся! Це все вляжеться та забудеться.

– Ні. Це необхідно з’ясувати. Інакше Естер викинеться з вікна, а в Кірсті буде нервовий зрив. Лео вже нагадує сталактит. А бідолашна Ґвенда готова погодитися на роботу в Родезії.

– Яка різниця, що з ними станеться?

– Ти про те, що ніхто, крім нас, не має значення?

Його обличчя набуло суворого та сердитого вигляду. Мері здригнулася. Вона ніколи не бачила свого чоловіка таким. Вона зухвало глянула на нього.

– Чому я повинна піклуватися про інших? – запитала вона.

– Ти ніколи цього не робила, хіба ні?

– Не розумію, про що ти.

Філіп різко та глибоко вдихнув. Він відсунув тацю зі сніданком.

– Прибери це. Я більше не хочу.

– Але Філіпе…

Він нетерпляче відмахнувся від неї. Мері підхопила тацю і винесла її з кімнати. Філіп під’їхав до письмового столу. Тримаючи ручку в руці, він дивився у вікно. Відчував дивне пригнічення. Не так давно його переповнювало збудження. Тепер він почувався ніяково й неспокійно.

Але він опанував себе. Швидко списав два аркуші паперу. Потім відкинувся на спинку й замислився.

Це було правдоподібним. Це було можливим. Але не зовсім його задовольняло. Чи справді він на правильному шляху? У нього не було певності. Мотив. Бракує саме мотиву. Було ще щось, щось таке, що від нього вислизнуло.

Він схвильовано зітхнув. Із нетерпінням чекав на приїзд Тіни. Хай би вдалося все з’ясувати. Просто поміж себе. Треба лише цього. Щойно вони дізнаються – усі стануть вільними. Вільними від цієї задушливої атмосфери підозрілості та безнадії. Вони змогли б усі, крім одного, жити своїм життям. Вони з Мері повернуться додому…

Плин його думок зупинився. Збудження зникло. Він стикнувся із власною проблемою. Він не хоче їхати додому… Він згадував її ідеальний лад, меблі в блискучій оббивці, сяючу латунь. Чиста, світла, затишна клітка! І він – у клітці, прикутий до інвалідного візка, в оточенні любові своєї дружини.

Його дружина… Міркуючи про свою дружину, він нібито бачив двох людей. Перша – це дівчина, з якою він одружився, русява, блакитноока, ввічлива та стримана. Та дівчина, яку він любив, дівчина, яка у відповідь на його підсміювання лише спантеличено глипала на нього. Його Поллі. Але була й інша Мері – тверда, як сталь, пристрасна, проте не здатна на любов; Мері, для якої не мав значення ніхто, крім неї. Навіть він був для неї важливим тільки через належність їй.

Йому згадався рядок із французького вірша:

Venus toute entiére à sa proie attaché…[4]

І тієї Мері він не кохав. У холодних блакитних очах Мері проступала незнайомка – незнайомка, якої він не знав…

І він розсміявся із себе. Його охопив той нервовий запал, як і всіх інших у цьому будинку. Згадалася розмова з тещею про його дружину. Про милу маленьку русяву дівчинку з Нью-Йорка. Про той момент, коли дитина обхопила шию місіс Арґайл і вигукнула: «Я хочу залишитися з тобою. Я ніколи не хочу тебе покидати!»

Це ж була любов? І ще – це так не схоже на Мері. Чи може бути така різниця між дитиною і жінкою? Як важко, майже неможливо для Мері висловлювати любов, виставляти її напоказ?

Звісно, тоді… Тут його думки обірвалися. Чи це справді так просто? Не любов – просто розрахунок. Засіб для досягнення мети. Показний вияв прихильності. На що готова Мері, щоб отримати бажане?

«Майже на все», – подумав він і був приголомшений цією своєю думкою.

Розгнівавшись, кинув ручку та покотився з вітальні до сусідньої спальні. Під’їхав до туалетного столика. Узяв щітку та пригладив волосся, що спадало на чоло. Його обличчя видавалося йому незнайомим.

«Хто я, – замислився він, – і куди я рухаюсь?» Такі думки ніколи раніше не з’являлись у його голові… Він під’їхав ближче до вікна та визирнув. Унизу біля кухонного вікна стояла одна з покоївок і розмовляла з кимось усередині. До нього долинали їхні голоси, їхній місцевий акцент…

Його очі розширилися, він наче впав у транс.

Опам’ятався від звуку із сусідньої кімнати. Під’їхав до дверей.

Біля письмового столу стояла Ґвенда Вон. Вона повернулася до нього, і він був вражений, яким сполоханим видавалося її обличчя в променях ранкового сонця.

– Привіт, Ґвендо.

– Привіт, Філіпе. Лео подумав, тобі сподобаються «Ілюстрейтед Лондон Ньюз».

– Дякую.

– Це прекрасна кімната, – продовжила Ґвенда, роззираючись. – Не віриться, що я ніколи не бувала тут раніше.

– Достоту королівський люкс, чи не так? – погодився Філіп. – Подалі від усіх. Ідеальне місце для інвалідів і молодят.

Він одразу пожалкував про останні два слова. Ґвендине обличчя сіпнулося.

– Заберу речі, – байдуже зронила вона.

– Ідеальна секретарка.

– Зовсім ні. Я помиляюся.

– А ми хіба ні? – І навмисне додав: – А коли ви з Лео вже одружитеся?

– Імовірно, ніколи.

– Це було б помилкою, – зауважив Філіп.

– Лео вважає, що це може призвести до несприятливих зауваг… поліції!

У її голосі вчувалася злість.

– До біса все це, Ґвендо, треба зважитися на певні ризики.

– Я готова ризикувати, – проговорила Ґвенда. – Я ніколи не заперечувала проти ризиків. Я готова зробити ставку на щастя. Але ж Лео…

– Так? Лео?

– Лео, – промовила Ґвенда, – найбільш вірогідно, так і помре чоловіком Рейчел Арґайл.

Його вразили гнів і гіркота в її очах.

– Вона наче жива, – сказала Ґвенда. – Вона тут, у будинку, постійно…

Розділ двадцять другий

I

Тіна припаркувала свій автомобіль на траві неподалік стіни кладовища. Обережно зняла папір із привезених нею квітів, потім пройшла через ворота кладовища та попрямувала вздовж центральної алеї. Їй не подобалося нове кладовище. Вона б воліла, щоб місіс Арґайл поховали на старому кладовищі, що біля церкви. Де нібито панує світовий спокій. Тисові дерева та вкриті мохом камені. На цьому цвинтарі, такому новому, так добре облаштованому, з головною алеєю та відгалуженими від неї стежками, усе здавалося таким гладеньким та однаковим, як у супермаркеті.

Могила місіс Арґайл була в хорошому стані. Квадратна, з мармуровим облицюванням, присипана дрібним гранітом і з гранітним хрестом в узголів’ї.

Тримаючи букет гвоздик, Тіна нахилилася, щоб прочитати надпис.

«Пам’яті Рейчел Луїзи Арґайл».

А нижче текст:

«Устають діти й ублажають її».

За її спиною пролунали звуки кроків. Тіна повернула голову й остовпіла.

– Мікі!

– Я побачив твою машину. Їхав за тобою. У будь-якому разі – я однаково їхав сюди.

– Ти їхав сюди? Чому?

– Не знаю. Можливо, просто щоб попрощатись.

– Попрощатись із нею?

Він кивнув.

– Так. Я погодився на ту роботу в нафтовій компанії, про яку говорив. Я від’їжджаю приблизно за три тижні.

– І ти прийшов сюди, щоб попрощатися з матір’ю?

– Так. Можливо, щоб подякувати їй та сказати, що я жалкую.

– Мікі, про що ти жалкуєш?

– Не про те, що це я її вбив, якщо ти на це натякаєш. Тіно, ти вважаєш, це я її вбив?

– Я не впевнена.

– Тепер ти ні в чому не можеш бути певною, так? Тобто немає сенсу переконувати тебе, що я її не вбивав.

– Чому ти жалкуєш?

– Вона дуже багато для мене зробила, – повільно проговорив Мікі. – А я ніколи не виявляв хоч трохи вдячності. Ображався за кожну дрібницю. Ніколи не сказав їй жодного доброго слова та ніколи лагідно на неї не подивився. Я зараз про це жалкую.

– Коли ти перестав ненавидіти її? Коли вона померла?

– Так. Так, радше так.

– Ти ж не її ненавидів, хіба ні?

– Ні… Ні. Щодо цього твоя правда. Я ненавидів власну матір. Тому що любив її. Тому що я любив її, а їй було на мене начхати.

– А тепер ти навіть не гніваєшся?

– Ні. Гадаю, вона нічого не могла вдіяти. Адже ти народжуєшся таким, який уже є. Вона була сонячним, щасливим створінням. Дуже любила чоловіків і випити, і вона була милою з дітьми, коли мала настрій. Вона нікому не дозволяла їх ображати. Так, вона не піклувалася про мене! Усі ці роки я відмовлявся визнавати це. Тепер я це прийняв. – Він простягнув руку. – Тіно, даси мені одну гвоздику? – Він узяв її і, нахилившись, поклав на могилу, під самим написом. – Ось тобі, мамо, – мовив він. – Я був тобі поганим сином, а ти не була мені дуже мудрою мамою. Але наміри в тебе були добрі. – Він поглянув на Тіну. – Це нормальне вибачення?

– Думаю, годиться, – схвалила Тіна.

Вона нахилилася і поклала свій букетик гвоздик.

– Ти часто приходиш сюди та приносиш квіти?

– Я приходжу сюди раз на рік, – відповіла Тіна.

– Маленька Тіна, – сказав Мікі.

Вони попрямували стежкою назад.

– Тіно, я її не вбивав, – почав Мікі. – Присягаюсь, я не вбивав. Я хочу, щоб ти мені повірила.

– Я була там тієї ночі, – заговорила Тіна.

Він рвучко обернувся.

– Ти там була? Ти маєш на увазі в Сонячному Розі?

– Так. Я думала змінити роботу. Хотіла порадитися з татом і мамою щодо цього.

– Ну, – видав Мікі, – продовжуй.

Коли вона не озвалася, він узяв її руку й стиснув.

– Ну ж бо, Тіно, – підштовхував він. – Ти повинна мені розповісти.

– Досі я нікому в цьому не зізнавалася, – зауважила Тіна.

– Продовжуй, – знову підбадьорював її Мікі.

– Я вирушила туди. Під’їжджала машиною просто до воріт. Ти знаєш, на півдорозі є місце, де добре розвертатися?

Мікі кивнув.

– Я вийшла з машини та пішла в бік будинку. Я вагалася. Знаєш, як важко іноді бувало розмовляти з мамою. Я про її незмінно наявну власну думку. Я хотіла викласти все якомога чіткіше. Тож я пішла до будинку, потім назад до машини, а потім знову до будинку. Обмірковувала.

– Коли це було? – запитав Мікі.

– Не знаю, – відповіла Тіна. – Зараз не можу згадати. Я… я не стежу за часом.

– Так, люба, – погодився Мікі. – Ти завжди наче літаєш під хмарами.

– Я була під деревами, – продовжила Тіна, – і ступала дуже м’яко…

– Як маленька кішка, – лагідно пробурмотів Мікі.

– …коли я почула їх.

– Почула кого?

– Двоє перешіптувалися.

– Так? – Мікі напружився. – Що вони казали?

– Вони сказали… Один із них сказав: «Від сьомої до сьомої тридцять. У цей час. Тепер запам’ятай і нічого не наплутай. Від сьомої до сьомої тридцять». Інший голос: «Можеш мені довіряти», а потім перший голос: «А після цього, люба, все буде чудово».

Запала мовчанка, а потім Мікі запитав:

– Ну, і чому ти мовчала про це?

– Тому що я не знала, – намагалася пояснити Тіна. – Я не знала, хто говорив.

– Та хоч приблизно! Це був чоловік чи жінка?

– Не знаю, – повторила Тіна. – Хіба ти не розумієш, коли двоє шепочуться, то голосу не чути. Це просто… просто шепіт. Хоча мені здається, це були чоловік і жінка, тому що…

– Через те, що вони сказали?

– Так. Але я не знаю, хто це був.

– Ти припускала, – запитав Мікі, – що це могли бути батько та Ґвенда?

– Це можливо, хіба ні? – перепитала Тіна. – Це могло означати, що в тому проміжку часу Ґвенда мала покинути будинок і повернутися, чи Ґвенда сказала батькові, щоб той спустився між сьомою та сьомою тридцять.

– Коли б це виявилися батько та Ґвенда, ти не хотіла б виказувати їх поліції. Так?

– Якби я була впевнена, – зазначила Тіна. – Але я не впевнена. Це міг бути хтось інший. Це могли бути Естер і ще хтось. Це могла навіть бути Мері, але не Філіп. Ні, звісно, не Філіп.

– Коли ти говориш Естер і ще хтось, кого ти маєш на увазі?

– Я не знаю.

– Ти не бачила його? Я про чоловіка.

– Ні, – відповіла Тіна. – Я не бачила.

– Тіно, я гадаю, ти обманюєш. Це був чоловік, чи не так?

– Я повернулася назад, – продовжила Тіна, – до машини, а потім з іншого кінця вулиці хтось дуже швидко наближався. Просто тінь у темряві. І тоді мені здалося, що я почула, як у кінці дороги хтось заводить автомобіль.

– Ти подумала, що це був я… – промовив Мікі.

– Я не знаю, – відповіла Тіна. – Це міг би бути ти. Він був твоєї статури й твого зросту.

Вони підійшли до маленького Тіниного автомобіля.

– Ну ж бо, Тіно, – звелів Мікі, – сідай у машину. Я їду з тобою. Ми їдемо до Сонячного Рогу.

– Але, Мікі…

– Немає сенсу запевняти тебе, що це не я, хіба ні? Що ще я повинен додати? Мерщій, їдьмо до Сонячного Рогу.

– Мікі, що ти робитимеш?

– Чому ти вважаєш, що я щось робитиму? Утім, хіба ти не збиралася туди їхати?

– Так, – погодилася Тіна, – збиралася. Я отримала листа від Філіпа.

Вона завела свій мікромобіль. Мікі сидів поруч із нею дуже напружений.

– Отже, лист від Філіпа? Що він написав?

– Він попросив мене приїхати. Хоче зустрітися зі мною. Знає, що сьогодні я працюю тільки півдня.

– О, він написав, що хоче з тобою зустрітись?

– Він написав, що хоче дещо мене запитати та сподівається, що я відповім на його питання. Написав, що не потрібно нічого йому розповідати – він сам мені все розповість. Я муситиму тільки сказати «так» або «ні». Він пообіцяв тримати в таємниці все, що я йому розповім.

– Отже, він щось замислив? – підсумував Мікі. – Цікаво.

До Сонячного Рогу було недалеко. Коли вони дісталися туди, Мікі мовив:

– Тіно, ти йди. А я пройдуся трохи садом, дещо обміркую. Ну ж бо. Поговори з Філіпом.

Тіна почала:

– Ти ж не збираєшся… ти ж не…

Мікі засміявся.

– Стрибнути зі Скелі закоханих? Припини, Тіно, ти добре мене знаєш.

– Іноді, – зауважила Тіна, – мені здається, що тут ніхто нікого не знає.

Вона відвернулася від нього та повільно попрямувала до будинку. Мікі подивився їй услід, тримаючи руки в кишенях. Він спохмурнів. Потім обійшов будинок, замислено його оглядаючи. До нього повернулись усі його дитячі спогади. Отам височіла стара магнолія. Він безліч разів лазив по ній у вікно біля сходів. Он там був невеликий клаптик землі, на якій мав бути його сад. Не те щоб він аж так любив сади – йому завжди було цікавіше розбирати на деталі механічні іграшки. «Маленький майстер-ламайстер», – із легким подивом подумав він.

Що ж, насправді люди не змінюються.

ІІ

Зайшовши до будинку, Тіна в коридорі зустріла Мері. Мері здивувалася, побачивши її.

– Тіно! Ти приїхала з Редміна?

– Так, – відповіла Тіна. – Ти не знала, що я приїду?

– Я забула, – сказала Мері. – Мабуть, Філіп згадував про це.

Вона відвернулася.

– Я піду на кухню, – продовжила, – подивлюся, чи вже привезли «Овалтин». Філіп полюбляє випити його перед сном. Кірстен якраз несе йому каву. Йому кава подобається більше, ніж чай. Каже, що від чаю в нього розлад травлення.

– Мері, чому ти поводишся з ним, як з інвалідом? – запитала Тіна. – Він не зовсім інвалід.

В очах Мері зблиснула холодна злість.

– Тіно, будеш мати чоловіка, – відрізала вона, – то знатимеш, як саме чоловіки хочуть, щоб із ними поводилися.

Тіна м’яко перепросила:

– Вибач.

– Хай би вже вибратися із цього дому, – пробурчала Мері. – Перебування тут так шкодить Філіпові. Ще й Естер сьогодні повертається, – додала вона.

– Естер? – здивувалася Тіна. – Справді? А чому?

– Звідки мені знати? Учора зателефонувала та повідомила. Я не знаю, яким потягом вона приїде. Припускаю, що, як зазвичай, експресом. Комусь доведеться їхати до Драймута, щоб зустріти її.

Мері зайшла до кухні. Тіна на мить замислилася, а потім піднялася сходами. Уже на сходовому майданчику перші двері праворуч відчинилися, і з’явилась Естер. Угледівши Тіну, вона закліпала.

– Естер! Я чула, що ти повертаєшся, проте не сподівалася, що вже приїхала.

– Мене привіз доктор Калґарі, – пояснила Естер. – Я відразу пішла до своєї кімнати. Не думаю, що комусь відомо, що я вже тут.

– Доктор Калґарі зараз тут?

– Ні. Він просто висадив мене та поїхав до Драймута. Хотів там із кимось зустрітися.

– Мері не знає, що ти приїхала.

– Мері ніколи нічого не знає, – зауважила Естер. – Вони з Філіпом ізолювали себе від усього, що тут відбувається. Гадаю, батько та Ґвенда в бібліотеці. Здається, що все йде второваним шляхом.

– А чому ні?

– Не знаю, – непевно зронила Естер. – Я просто думала, що все буде зовсім по-інакшому.

Вона пройшла повз Тіну та спустилася на перший поверх. Тіна проминула бібліотеку й подалася в той кінець коридору, де жили Дюрранти. Просто перед дверима Філіпової кімнати із тацею в руці стояла Кірстен Ліндстром. Вона різко повернула голову.

– Ну, Тіно, ти мене й налякала, – промовила вона. – Я принесла Філіпові каву й печиво.

Вона підняла руку, щоб постукати. Тіна зупинилася поруч із нею.

Постукавши, Кірстен відчинила двері та ступила досередини. Вона була трохи попереду Тіни, тож за її високою постаттю Тіна нічого не бачила, проте почула крик. Руки Кірстен ослабли, таця гепнулася на землю, а чашки й тарілки розбилися об камінну решітку.

– О ні, – зойкнула Кірстен, – о ні!

Тіна скрикнула:

– Філіпе?

Тіна метнулася повз Кірстен уперед, туди, до підсунутого до робочого столу крісла Філіпа Дюрранта. Як вона припустила, він щось писав – біля його правої руки лежала кулькова ручка. Утім, голова неприродно впала вперед, а біля основи черепа виднілося щось схоже на яскраво-червоний ромб, що заплямував його білосніжний комір.

– Його вбили, – заговорила Кірсті. – Його вбили, закололи. Сюди, в шию. Один маленький укол – і смерть. – І, підвищуючи голос, вона додала: – Я його попереджала. Я зробила все, що могла. Але він поводився як дитина: йому подобалося гратися з небезпекою, він не розумів наслідків.

«Це схоже на поганий сон», – подумала Тіна. Вона тихо стояла біля ліктя Філіпа, дивилась на нього, на те, як Кірстен, піднявши його безвольну руку, намацувала на зап’ястку пульс, якого не було. Про що він хотів її запитати? Хай там як, він уже ніколи не спитає. Попри хаос у думках, Тіна намагалася зафіксувати деталі. Так, він писав. Ручка є, проте паперу перед ним немає. Нічого не написано. Хто б його не вбив, він забрав усі записи. Тихим і механічним голосом вона промовила:

– Ми повинні розповісти іншим.

– Так, так, ми повинні піти до них. Ми повинні повідомити твоєму батьку.

Пліч-о-пліч обидві жінки попрямували до дверей. Кірстен обійняла Тіну. Тіна глянула на кинуту тацю та розбитий посуд.

– Це неважливо, – відповіла Кірстен. – Це все пізніше прибереться.

Тіна трохи оступилася, і Кірстен рукою підтримала її.

– Обережно, не впади.

Вони пішли вздовж коридору. Відчинилися двері бібліотеки. Звідти з’явилися Лео з Ґвендою. Чітким і низьким голосом Тіна відкарбувала:

– Філіпа вбили. Закололи.

«Це схоже на сон», – промайнуло в голові Тіни. Зойки приголомшених батька та Ґвенди, що проскочили повз неї до Філіпа… До мертвого Філіпа. Кірстен облишила її та поквапилася сходами вниз.

– Я повинна розповісти Мері. Але треба зробити це дуже обережно. Бідолашна Мері. Це стане для неї страшним шоком.

Тіна повільно подалася за нею. Вона ще ніколи не почувалася такою приголомшеною: все відбувалося наче вві сні, а в грудях щось тиснуло. Куди вона збиралася? Вона не знала. Не було нічого реального. Вона наблизилася до відчинених вхідних дверей і пройшла крізь них. Саме тоді вона побачила Мікі, який виходив з-за будинку. Автоматично, начебто її щось вело, вона пішла просто до нього.

– Мікі, – промовила вона. – О, Мікі!

Він розкрив обійми – і вона впала просто в них.

– Усе гаразд, – заспокоював Мікі. – Я з тобою.

У його руках Тіна зм’якла. І впала на землю саме тієї миті, коли з будинку з’явилась Естер.

– Вона знепритомніла, – розгубився Мікі. – Я ніколи не бачив Тіну непритомною.

– Це шок, – зазначила Естер.

– Про що ти… Який шок?

– Філіпа вбили, – пояснила Естер. – Хіба ти не знаєш?

– Звідки я можу знати? Коли? Як?

– Щойно.

Він витріщився на неї. Потім підхопив Тіну на руки. Разом з Естер відніс її до вітальні місіс Арґайл і поклав на диван.

– Зателефонуй докторові Крейґу, – звелів він.

– Он його машина, – сказала Естер, дивлячись у вікно. Батько зателефонував йому щодо Філіпа. Я… – Вона озирнулась. – Я не хочу з ним зустрічатися.

Вона вискочила з кімнати й побігла сходами нагору.

Дональд Крейґ вийшов із машини і ступив через відчинені вхідні двері. Кірстен вийшла з кухні назустріч йому.

– Добрий вечір, міс Ліндстром. Що я чую? Містер Арґайл повідомив мені, що Філіпа Дюрранта вбили. Вбили?

– Так, – підтвердила Кірсті.

– А містер Арґайл уже зателефонував у поліцію?

– Я не знаю.

– Чи є шанс, що він просто поранений? – запитав Дон. І пішов до машини по свою медичну валізу.

– Ні, – відповіла Кірсті. Невиразним і втомленим голосом. – Він мертвий. Я цілком упевнена в цьому. Його зарізали – ось сюди.

Вона показала рукою на потилицю.

До вітальні зайшов Мікі.

– Привіт, Доне, приглянь краще за Тіною, – попросив він. – Вона знепритомніла.

– Тіна? А, так. Це та, що з Редміна? Де вона?

– Тут.

– Я заскочу до неї, а потім нагору. – Увійшовши до кімнати, він обернувся до Кірстен і звелів: – Зігрійте її, щойно вона опритомніє, приготуйте гарячого чаю чи кави. Ви ж самі знаєте…

Кірстен кивнула.

– Кірсті! – Із кухні з’явилася Мері Дюррант і повільно побрела коридором. Кірстен метнулася до неї. Мікі ж лише безпорадно дивився.

– Це неправда, – прохрипіла Мері. – Це неправда! Це все брехня. Я щойно від нього, все було нормально. Все було гаразд. Він писав. Я говорила йому не писати. Я говорила йому. Чому він це робив? Чому він був таким непоступливим. Чому він не покинув цей будинок, коли я того хотіла?

Кірстен намагалася заспокоїти її, хоч трохи зняти напруження.

Із вітальні вийшов Дональд Крейґ.

– Хто сказав, що дівчина знепритомніла? – запитав він.

Мікі ошелешено глянув на нього.

– Але вона знепритомніла, – мовив він.

– Де вона була, коли зомліла?

– Зі мною… Вона вийшла з дому та прямувала мені назустріч. Потім просто впала.

– Упала, чи не так? Так, вона впала, – похмуро кинув Дональд Крейґ. Він швидко підступив до телефона. – Я мушу викликати швидку допомогу, – повідомив він, – негайно.

– Швидку допомогу?

Кірстен і Мікі витріщилися на нього. Мері нібито нічого й не чула.

– Так, – Дональд сердито набирав номер. – Ця дівчина не знепритомніла, – пояснив він. – Її закололи. Чуєте? Вдарили ножем у спину. Ми повинні негайно доправити її до лікарні.

Розділ двадцять третій

I

У готельному номері Артур Калґарі знову й знову перечитував свої нотатки.

Час від часу він кивав головою.

Так… Він рухався в правильний бік. Він припустився помилки, зосередившись лише на місіс Арґайл. У дев’яти випадках із десяти це було б правильним. Але зараз ішлося про той десятий випадок.

Він постійно відчував дію якогось невідомого фактора. Виокремивши й ідентифікувавши цей фактор, він розкрив би справу… У цій справі йому не давала спокою мертва жінка. Проте тепер зрозумів, що мертва жінка не була важливою. Тут могла би бути будь-яка інша жертва.

Він змінив точку зору, повернувся назад, до тієї миті, коли все це почалося. Одначе тепер перевів фокус уваги на Джеко.

Не просто на Джеко як на молодого чоловіка, несправедливо засудженого за злочин, якого він не скоював, а на Джеко як на людину. Чи був Джеко, за висловленням старого кальвіністського вчення, «посудиною, призначеною для знищення»? Йому дали шанс у житті, хіба не так? Доктор Макмастер вважав, що він належав до тих, хто народився, щоб помилятися. Жодне оточення не могло б допомогти йому чи врятувати. Цікаво, чи це правда? Лео Арґайл згадував про нього із поблажливістю, із жалістю. Як він його назвав? «Одна з помилок природи». Він поділяє сучасний психологічний підхід. Інвалід, а не злочинець. Що сказала Естер? «Джеко завжди був жахливою людиною!» Проста, дитяча заява. А що говорила Кірстен Ліндстром? Що Джеко не був хорошою людиною! Саме так. Не ангел! Тіна зізналась: «Я ніколи його не любила та не довіряла йому». Загалом вони ж усі між собою погоджувалися? Тільки його вдова мала зовсім інакший погляд щодо нього. Морін Клеґґ мала власну думку про Джеко: вона змарнувала час на нього. Вона підпала під вплив його шарму та не могла йому цього подарувати. Тепер, вийшовши заміж, вона поділяє бачення свого чоловіка, тож надала Калґарі конкретну інформацію про певні сумнівні угоди Джеко та методи, за допомогою яких він здобував гроші. Гроші…

У втомленій голові Артура Калґарі це слово ніби спалахнуло й затанцювало гігантськими літерами. Гроші! Гроші! Гроші! «Як лейтмотив опери», – подумав він. Гроші місіс Арґайл! Гроші, вкладені в трастовий фонд! Гроші зі щорічної ренти! Гроші, залишені її чоловікові! Гроші, отримані з банку! Гроші в шухляді комода! Естер, яка бігла без грошей до машини й отримала два фунти від Кірстен Ліндстром. Гроші, знайдені в Джеко, гроші, котрі, як він присягався, дала йому його мати.

Це все утворювало один візерунок, візерунок із несуттєвих деталей про гроші.

І, звісно, у цьому візерункові проступав той невідомий фактор.

Він подивився на годинник. Час зателефонувати Естер. Він узяв телефон і назвав номер.

Нарешті почув чіткий, трохи дитячий голос.

– Естер, із вами все гаразд?

– А, так, зі мною все добре.

Йому знадобилася мить або дві, щоб зрозуміти, на чому вона наголошувала. Потім у нього вихопилось:

– Що сталося?

– Філіпа вбили.

– Філіпа! Філіпа Дюрранта?

У Калґарі не вкладалось це в голові.

– Так. І Тіна. Та принаймні вона ще не мертва. У лікарні.

– Розкажіть мені, – звелів він.

Вона все йому розповіла. Він питав і перепитував, поки не отримав усі факти.

Потім похмуро промовив:

– Тримайтеся, Естер, я їду. Я буду у вас, – він глянув на годинник, – через годину. Мені треба зустрітися з комісаром Г’юїшем.

II

– Докторе Калґарі, що саме ви хочете знати? – уточнив комісар Г’юїш, але перед тим, як Калґарі встиг хоч щось відповісти, на його столі озвався телефон. Інспектор підняв слухавку. – Так. Так, я слухаю. Секундочку.

Він підсунув до себе аркуш паперу, взяв ручку та налаштувався писати.

– Так. Продовжуйте. Так. – Він писав. – Що? Як правильно записати останнє слово? О, розумію. Так, поки що це нелогічно. Так. Щось іще? Правильно. Дякую. – Він поклав трубку. – Це з лікарні, – повідомив він.

– Тіна? – запитав Калґарі.

Інспектор кивнув.

– Кілька хвилин тому вона опритомніла.

– Вона щось казала? – знову запитав Калґарі.

– Докторе Калґарі, я не розумію, чому повинен щось вам розповідати.

– Я прошу вас розповісти мені, – відповів Калґарі, – оскільки, гадаю, зможу допомогти вам у цій справі.

Г’юїш замислено подивився на нього.

– Докторе Калґарі, ви часом не сприймаєте це надто особисто? – поцікавився він.

– Так, саме так. Розумієте, я почуваюся відповідальним за перегляд цієї справи. Я навіть почуваюся відповідальним за ці дві трагедії. Дівчина житиме?

– Сподіваються, що так, – відповів Г’юїш. – Лезо ножа не зачепило серця, проте всяке може бути. Він похитав головою. – У тому й проблема, – мовив він. – Люди не вірять, що вбивці небезпечні. Це дивно звучить, але так воно і є. Усі вони знали, що вбивця серед них. Тож повинні були відразу розповісти нам усе, що їм відомо. Єдиний спосіб убезпечитися від убивці (якщо він серед вас) – це відразу розповісти все поліції. Та вони цього не зробили. Вони щось від мене приховували. Філіп Дюррант був гарним хлопцем – розумним, але вважав це свого роду грою. Він почав нишпорити й розкладати пастки. І на щось натрапив, або думав, що на щось натрапив. І ще хтось подумав, що він на щось натрапив. Підсумок: мені телефонують, що він мертвий, заколотий ножем у потилицю. Ось що стається, коли гратися з убивством і не розуміти небезпеки. – Він замовк і відкашлявся.

– А дівчина? – запитав Калґарі.

– Дівчина щось знала, – продовжив Г’юїш. – Щось, про що не хотіла говорити. Я так припускаю, – додав він, – вона закохана в того хлопця.

– Ви про Мікі?

Г’юїш кивнув.

– Так. Мікі нібито теж її кохав. Але кохати когось – іще не означає не збожеволіти від страху. Хай би що вона не знала, це, ймовірно, виявилося смертоноснішим, ніж вона могла собі уявити. Ось чому, знайшовши Дюрранта мертвим, вона побігла просто в руки Мікі, а він скористався шансом і зарізав її.

– Комісаре Г’юїш, це тільки ваші здогадки, так?

– Докторе Калґарі, це не зовсім здогадки. У його кишені був ніж.

– Той самий ніж?

– Так. Із кров’ю на ньому. Ми його перевіримо, але це буде її кров. Її кров і кров Філіпа Дюрранта!

– Але… це неможливо.

– Хто сказав, що неможливо?

– Естер. Я зателефонував їй, і вона все мені розповіла.

– Розповіла? Ну, факти дуже переконливі. За десять хвилин до четвертої Мері Дюррант, залишивши свого чоловіка живим, спустилася на кухню – у цей час у будинку перебували Лео Арґайл і Ґвенда Вон у бібліотеці, Естер Арґайл у своїй спальні на другому поверсі та Кірстен Ліндстром на кухні. Кілька хвилин по четвертій приїхали Мікі з Тіною. Мікі пішов у сад, а Тіна піднялася нагору, майже відразу за Кірстен, яка саме несла Філіпові каву з печивом. Тіна зупинилася, щоб порозмовляти з Естер, а потім приєдналася до міс Ліндстром, і разом вони знайшли Філіпа мертвим.

– І весь цей час Мікі був у саду. Це ж ідеальне алібі?

– Про що ви не знаєте, докторе Калґарі, так це про велике дерево магнолії біля будинку. Діти лазили по ньому. Мікі зокрема. Це був один із його способів вибиратися з будинку та повертатися назад. Він міг вилізти по дереву, піти до кімнати Дюрранта, вдарити його ножем і повернутися назад. Звісно, тут потрібен посекундний розрахунок, але, на диво, як багато іноді в людях зухвалості. А ще його розпач. Він повинен був за будь-яку ціну завадити зустрічі Дюрранта й Тіни. Щоб убезпечити себе, він мусив убити їх обох.

Калґарі на якусь мить замислився.

– Комісаре, ви щойно згадували, що Тіна опритомніла. Вона не змогла сказати точно, хто на неї напав?

– Вона висловилась не дуже однозначно, – повільно промовив Г’юїш. – Насправді я сумніваюся, що вона була свідома в прямому сенсі.

Він утомлено всміхнувся.

– Гаразд, докторе Калґарі, я перекажу вам точно її слова. Насамперед вона назвала ім’я. Мікі…

– Тобто звинуватила його, – уточнив Калґарі.

– Скидається на те, – киваючи головою, погодився Г’юїш. – Усі інші її слова не мають сенсу. Це щось трохи дивне.

– Що вона говорила?

Г’юїш подивився на записи перед собою.

– «Мікі». Потім пауза. Потім: «Чашка була порожньою…» Потім іще одна пауза, а потім: «Голубка на щоглі». Він глянув на Калґарі. Може, ви вловите який-небудь сенс?

– Ні, – заперечив Калґарі. Він похитав головою і здивовано повторив: – «Голубка на щоглі»… Це щось екстраординарне.

– Як нам відомо, там немає ні щогл, ні голубів, – зазначив Г’юїш. – Але для неї це щось означає, щось у її голові. Хоча це може не мати нічого спільного з убивством. Бозна-які в неї фантазії.

Якийсь час Калґарі мовчав. Він сидів та обмірковував усе. А тоді запитав:

– Ви заарештували Мікі?

– Ми його затримали. Протягом доби йому буде висунуто звинувачення.

Г’юїш зацікавлено глипнув на Калґарі.

– Я так розумію, що цей хлопець, Мікі, – не ваша відповідь на цю проблему?

– Ні, – підтвердив Калґарі. – Ні, Мікі – це не моя відповідь. Навіть зараз – я не знаю. – Він підвівся. – Як і раніше, вважаю, що маю слушність, – додав він, – але цілком розумію, що не маю достатньо доказів, щоб переконати вас. Я мушу знову туди піти. Я мушу їх усіх побачити.

– Докторе Калґарі, – попросив Г’юїш, – будьте там обачні. До речі, а що ви думаєте з цього приводу?

– Якщо моя думка для вас щось важить, – почав Калґарі, – я б вам сказав, що, на мій погляд, це був злочин на ґрунті пристрасті.

Г’юїш підняв брови.

– Докторе Калґарі, пристрастей є багато, – зауважив він. – Ненависть, жадібність, скупість, страх – це все пристрасті.

– Коли я сказав «злочин на ґрунті пристрасті», – мовив Калґарі, – то мав на увазі саме те, що зазвичай так називають.

– Якщо ви про Ґвенду Вон і Лео Арґайла, – припустив Г’юїш, – то ми це обмірковували. Але це не те.

– Усе значно складніше, – заперечив Артур Калґарі.

Розділ двадцять четвертий

Коли Артур Калґарі приїхав до Сонячного Рогу, западав вечір – дуже схожий на той перший вечір тут. «Гадючий Ріг», – натискаючи на дверний дзвінок, подумав він.

Події наче відтворювали самі себе. Двері відчинила Естер. Її обличчя відображало ті самі відчайдушність і трагедію. Позад неї в холі він, як і колись, побачив спостережливу і підозріливу Кірстен Ліндстром. Історія повторюється.

А тоді картина здригнулась і змінилася. Підозра та відчай зникли з обличчя Естер. Його осяяла прекрасна й привітна усмішка.

– Ви, – сказала вона. – О, як добре, що ви прийшли!

Він узяв її за руки.

– Естер, я хочу зустрітися з вашим батьком. Він нагорі, у бібліотеці?

– Так. Так, він там із Ґвендою.

До них наблизилася Кірстен Ліндстром.

– Навіщо ви знову прийшли сюди? – осудливо мовила вона. – Подивіться, яких неприємностей ви завдали минулого разу! Подивіться, що з нами сталося. Життя Естер зруйновано, життя містера Арґайла зіпсовано. І дві смерті. Дві! Філіп Дюррант і маленька Тіна. І це все ваших рук справа – це все ви!

– Тіна ще не померла, – уточнив Калґарі, – а мені треба тут іще дещо зробити.

– Що вам тут робити? – Кірстен усе ще перегороджувала йому шлях до сходів.

– Я повинен завершити те, що почав, – пояснив Калґарі.

Дуже обережно він поклав руку їй на плече та трохи відсторонив. Потім піднявся сходами, й Естер пішла за ним. Він обернувся через плече та попросив Кірстен:

– Міс Ліндстром, ходімо з нами. Я хочу, щоб були всі.

У бібліотеці в кріслі біля столу сидів Лео Арґайл. Ґвенда Вон стояла навколішки перед каміном і дивилася на тліюче вугілля. Вона нібито здивувалася.

– Пробачте, що так непрохано, – перепросив Калґарі, – але, як щойно вже говорив, я прийшов, щоб закінчити те, що почав. – Він роззирнувся. – Місіс Дюррант досі в будинку? Я б волів, щоб вона теж була тут.

– Гадаю, вона прилягла, – мовив Лео. – Для неї це все дуже важко.

– Усе ж таки я б хотів, щоб вона була саме тут. – Він поглянув на Кірстен. – Чи не могли б ви піти по неї?

– Вона може відмовитися приходити, – буркнула Кірстен.

– Скажіть їй, – додав Калґарі, – що, можливо, вона матиме бажання почути дещо про смерть свого чоловіка.

– О, ну ж бо, Кірсті, – втрутилась Естер. – Не будь такою підозріливою і не намагайся всіх нас захистити. Не знаю, що скаже доктор Калґарі, проте ми всі повинні бути тут.

– Як вам буде завгодно, – відповіла Кірсті.

Вона вийшла з кімнати.

– Сідайте, – запропонував Лео. Він вказав на крісло з іншого боку каміна, і Калґарі сів.

– Докторе Калґарі, ви пробачите мені, – запитав Лео, – коли зараз я скажу, що жалкую, що ви взагалі тут з’явилися.

– Це несправедливо, – палко запротестувала Естер. – Це жахливо несправедливо так говорити.

– Я знаю, що ви відчуваєте, – озвався Калґарі. – Думаю, на вашому місці я б почувався так само. Спочатку я теж жалкував про це, але, поміркувавши, зрозумів, що не міг би вчинити по-іншому.

Кірстен знову зайшла до кімнати.

– Мері вже йде, – повідомила вона.

Вони чекали в тиші, й незабаром до кімнати вступила Мері Дюррант. Калґарі подивився на неї з цікавістю: він бачив її вперше.

Вона мала спокійний і незворушний вигляд, охайно одягнена, із гладко зачесаним волоссям. Але її обличчя було маскою, без будь-якого виразу, неначе у сновиди.

Лео відрекомендував їх одне одному. Вона ледь хитнула головою.

– Місіс Дюррант, добре, що ви прийшли, – звернувся Калґарі. – Гадаю, вам варто почути те, що я скажу.

– Як вам буде завгодно, – відповіла Мері. – Але нічого з того, що ви чи хтось інший скаже, не поверне Філіпа.

Вона відступила подалі від них і сіла в крісло біля вікна. Калґарі роззирнувся.

– Спершу дозвольте сказати вам таке: коли я був тут уперше, коли я сказав вам, що можу повернути Джеко його добре ім’я, мене спантеличило, як ви сприйняли цю інформацію. Тепер я розумію чому. Та найбільше враження на мене справили слова цього дитяти, – він глянув на Естер, – коли я йшов від вас. Вона сказала, що важлива не так справедливість, як те, що станеться з невинуватими. У книзі Йова є фраза, що описує цю ситуацію. «Загибель невинних». Через мої слова ви страждаєте. Невинуваті не повинні страждати, не мусять страждати, і, щоб покласти край стражданням невинуватих, зараз я тут, щоб сказати те, що маю.

На мить він зупинився, проте всі німували. Тихим і педантичним голосом Артур Калґарі продовжував:

– Коли я прийшов сюди вперше, то, всупереч моїм очікуванням, я не приніс вам радості. Ви всі погодилися, що Джеко винен. Ви всі були, так би мовити, задоволені. Це було найкращим рішенням щодо вбивства місіс Арґайл.

– Це не надто різко звучить? – запитав Лео.

– Ні, – заперечив Калґарі, – це правда. Джеко задовольнив вас у ролі злочинця, оскільки ніхто чужий не міг скоїти цього злочину, а щодо Джеко легко було знайти належні виправдання. Він був нещасним, із нестабільною психікою, не відповідав за свої вчинки, проблемний хлопець і навіть правопорушник! Ці всі фрази сьогодні успішно використовують для виправдання провини. Містере Арґайл, ви говорили, що не звинувачуєте його. Ви говорили, що його мати, жертва, не звинуватила б його. Тільки одна людина його звинуватила. Він поглянув на Кірстен Ліндстром. – Ви його звинуватили. Ви чесно та відверто визнали, що він був нехорошим. Саме це слово ви вжили. «Джеко не був хороший», – сказали ви.

– Можливо, – погодилася Кірстен Ліндстром. – Можливо, так, я так сказала. Це було так.

– Так, це правда. Він був негідником. Якби він не був негідником, нічого б не сталося. Але ви добре знаєте, – додав Калґарі, – що мої докази спростували вчинення злочину ним.

Кірстен запротестувала:

– Не завжди варто вірити доказам. У вас був струс. Мені дуже добре відомо, що з людьми стається після струсу мозку. Вони пам’ятають усе нечітко, начебто в тумані.

– То так ви вважаєте? – запитав Калґарі. – Ви гадаєте, що Джеко справді скоїв цей злочин, а потім якось забезпечив собі фальшиве алібі? Правильно?

– Я не знаю подробиць. Так, щось на кшталт. Я досі наполягаю, що це зробив він. Усі наші страждання, і ці смерті – так, ці страшні смерті – це все він. Це все Джеко!

Естер вигукнула:

– Але, Кірстен, ви завжди були такі віддані Джеко.

– Нехай, – погодилася Кірстен, – так, нехай. Але я однаково говорила: він був негідником.

– Гадаю, ви маєте рацію щодо цього, – визнав Калґарі, – проте в усьому іншому помиляєтесь. Струс чи не струс, але пам’ять моя зовсім ясна. У ніч смерті місіс Арґайл я підвозив Джеко саме в мить убивства. Абсолютно неможливо – і я знову рішуче повторюю ці слова – абсолютно неможливо, щоб Джеко Арґайл тієї ночі вбив свою прийомну матір. У нього алібі.

Лео занепокоєно завовтузився. Калґарі продовжував:

– Ви, мабуть, думаєте, що я повторюю одне й те саме знову й знову? Не зовсім. Тут слід брати до уваги певні моменти. Одним із таких моментів є інформація від комісара Г’юїша про те, що Джеко був дуже бравурний і впевнений у своєму алібі. Він викладав усе чітко та без заминок, де був, коли саме, нібито знав, що це йому знадобиться. Це збігається з відгуками про нього доктора Макмастера, у якого великий досвід роботи з межовими злочинними справами. Він сказав, що не здивований тим, що Джеко носив у серці зерно вбивства, проте здивований, що той таки скоїв його. Сказав, що радше очікував від такого типу вбивці, що той підмовить когось учинити цей злочин. Тож я підходжу до запитання, яке сам собі поставив: чи знав Джеко, що тієї ночі буде скоєно злочин? Чи знав він, що потребує алібі, тож свідомо його собі забезпечив? Якщо так, тоді хтось інший убив місіс Арґайл, але саме Джеко, який знав, – організатор злочину.

Він звернувся до Кірстен Ліндстром:

– Ви відчуваєте це, чи не так? Ви досі це відчуваєте або ж хочете відчувати. Ви відчуваєте, що це Джеко вбив її, не ви… Ви відчуваєте, що зробили це з його наказу, під його впливом. Тому ви прагнете перекласти всю провину на нього.

– Я? – здивувалася Кірстен Ліндстром. – Я? Що ви таке торочите?

– Я кажу, – мовив Калґарі, – що в будинку була лише одна людина, яка могла зіграти роль співучасника Джеко Арґайла. І це ви, міс Ліндстром. Джеко був рекордсменом, рекордсменом у завоюванні жінок середнього віку. Він свідомо маніпулював своєю владою над ними. Він умів викликати до себе довіру. – Калґарі нахилився вперед. – Він був вашим коханцем, чи не так? – м’яко запитав він. – Змусив вас повірити, що дбає про вас, що хоче з вами одружитися, що, коли все це закінчиться, а він отримає контроль над грошима своєї матері, ви вийдете за нього заміж і кудись разом поїдете. Це ж так?

Кірстен втупилася в нього. Вона мовчала. Її ніби паралізувало.

– Це було жорстоко, безжально та навмисно, – продовжив Артур Калґарі. – Він у відчаї приходив сюди та просив грошей: йому загрожував арешт і тюремне ув’язнення. Місіс Арґайл відмовила йому в грошах. Коли вона це зробила, він звернувся до вас.

– Ви думаєте, – запитала Кірстен Ліндстром, – що я взяла б гроші місіс Арґайл замість того, щоб дати йому свої?

– Ні, – заперечив Калґарі, – ви віддали б йому свої, якби мали їх. Але я сумніваюся, що мали… У вас був непоганий дохід від ренти, яку вам забезпечила місіс Арґайл, але я підозрюю, що він уже все з вас витягнув. Того вечора він був у розпачі, тож, коли місіс Арґайл пішла в бібліотеку до чоловіка, ви вискочили з будинку надвір, де він чекав на вас і проінструктував, що робити. Спочатку ви повинні були дати йому гроші, а потім, допоки крадіжку виявлять, убити місіс Арґайл. Бо вона не покривала б злодійство. Він переконував, що це буде легко. Ви тільки мали повитягувати всі шухляди, щоб усе скидалося на пограбування, і вдарити її по потилиці. «Це буде безболісно, – запевняв він. – Вона нічого не відчує». А сам хотів забезпечити собі алібі, тому ви мусили бути обережні та вкластися в часовий проміжок від сьомої до сьомої тридцять.

– Це неправда, – витиснула Кірстен. Вона почала тремтіти. – Ви божевільний, коли говорите таке.

Вона обурилася. Проте напрочуд механічним і втомленим голосом.

– Навіть якщо ваша правда, – промовила вона, – гадаєте, я дозволила б, щоб його звинуватили в убивстві?

– О так, – відповів Калґарі. – Адже він попередив вас, що у нього буде алібі. Ви сподівалися, що його, можливо, заарештують, але потім він доведе свою невинуватість. Це все було частиною плану.

– Але коли він не зміг довести свою невинуватість, – не відступалася Кірстен. – Чи я тоді його не врятувала б?

– Можливо, – згодився Калґарі, – й так, якби не один факт. Той факт, що на ранок після вбивства тут з’явилася дружина Джеко. Ви не знали, що він одружений. Дівчині довелося повторити це двічі чи тричі, доки ви повірили їй. Цієї миті ваш світ розпався. Ви побачили справжнього Джеко – безсердечного, підступного, який анітрішки вас не кохає. І ви зрозуміли, що він змусив вас учинити.

Раптом Кірстен Ліндстром заговорила. Слова не трималися купи.

– Я кохала його… Кохала його всім серцем. Я була дурепою, довірливою закоханою підстаркуватою дурепою. Він змусив мене так вважати, він змусив мене в це повірити. Він сказав, що ніколи не впадав за дівчатами. Він сказав… Я не можу розповісти вам усього, що він казав. Я кохала його. Кажу вам, я його кохала. А потім сюди з’явилася ця дурна, самовдоволена дитина – така звичайна, така простачка. Я зрозуміла, що це все неправда, все лукавство, лукавство… Його лукавство, не моє.

– Того вечора, коли я прийшов сюди, – озвався Калґарі, – ви злякалися, чи не так? Ви боялися того, що станеться. Ви боялися за інших. За Естер, яку ви любили, за Лео, якого ви любили. Ви, вочевидь, усвідомлювали, що мало що можете для них зробити. Проте передусім ви боялися за саму себе. І ви бачите, куди вас завів страх… На ваших руках іще дві смерті.

– Ви стверджуєте, що я вбила Тіну та Філіпа?

– Звісно, їх убили ви, – промовив Калґарі. – Тіна опритомніла.

У відчаї Кірстен опустила плечі.

– То вона розповіла вам, що її я вдарила. Я не думала, що вона зрозуміла це. Звісно, я знавісніла. Я божеволіла від жаху. А загроза наближалася, наближалася.

– Хочете знати, що сказала Тіна, коли отямилась? – запитав Калґарі. – Вона сказала: «Чашка була порожньою». Я здогадався, що це означає. Ви вдавали, що несете Філіпу Дюрранту каву, проте насправді ви вже вдарили його ножем і виходили з кімнати, коли почули наближення Тіни. Тож ви повернулися та зробили вигляд, що тільки несете йому тацю. Пізніше, хоч приголомшена, майже в нестямі від його смерті, вона автоматично зауважила, що чашка на підлозі порожня, а плями від кави немає.

Естер вигукнула:

– Але Кірстен не могла вдарити її ножем! Тіна спустилася сходами й пішла до Мікі. З нею все було добре.

– Моє дороге дитя, – звернувся до неї Калґарі, – люди, яких ударили ножем, проходили ще всю вулицю, не знаючи, що з ними сталося! Тіна була в стані шоку, вона навряд чи щось відчувала. Дрібну незручність, можливо, незначний біль. – Він знову подивився на Кірстен. – А пізніше, – додав він, – ви підкинули ніж до кишені Мікі. Це найпідліше.

Кірстен благально підняла руки.

– Я нічого не могла вдіяти. Я нічого не могла вдіяти… Він був так близько… Вони всі почали вишукувати. Філіп щось з’ясував, а Тіна – я припускаю, Тіна, мабуть, чула, як того вечора ми розмовляли із Джеко на кухні. Незабаром усі б дізналися… Я хотіла почуватися в безпеці. Я хотіла… Ніхто ніколи не може почуватися в безпеці! – Її руки опустились. – Я не хотіла вбивати Тіну. Щодо Філіпа…

Мері Дюррант підвелася. Повільно та цілеспрямовано перетнула кімнату.

– Ти вбила Філіпа? – промовила вона. – Ти вбила Філіпа.

Раптом вона тигрицею стрибнула на жінку. Ґвенда миттю скочила на ноги та схопила її. Калґарі приєднався, і разом вони відтягнули її назад.

– Ти… ти! – вигукувала Мері Дюррант.

Кірстен Ліндстром поглянула на неї.

– Що йому було до того? – запитала вона. – Чому він нишпорив і ставив ті свої запитання? Йому ніколи нічого не загрожувало. Для нього це ніколи не було питанням життя або смерті. Просто розвагою.

Вона повернулася та повільно побрела до дверей. Не дивлячись на них, вийшла.

– Зупиніть її, – скрикнула Естер. – Ми повинні її зупинити.

Лео Арґайл сказав:

– Естер, хай іде собі.

– Але… вона вб’є себе.

– Дуже в цьому сумніваюся, – устряв Калґарі.

– Вона так довго була нашим вірним другом, – продовжив Лео. – Вірним, відданим… А тепер це!

– Як ви гадаєте, вона здасться поліції? – поцікавилася Ґвенда.

– Набагато ймовірніше, – відповів Калґарі, – що подасться на найближчу станцію та сяде на потяг до Лондона. Але, звісно, не зможе втекти. Її вистежать і знайдуть.

– Наша люба Кірстен, – знову повторив Лео. Його голос тремтів. – Така вірна, така добра до всіх нас.

Ґвенда схопила його за руку та стиснула її.

– Як ти можеш, Лео, як ти можеш? Подумай, що вона нам заподіяла, як вона змусила нас страждати!

– Я знаю, – погодився Лео, – але ти знаєш, що вона також страждала. Мабуть, ми всі відчували саме її страждання.

– Через неї ми могли б страждати завжди, – заперечила Ґвенда. – Якби не доктор Калґарі.

Вона із вдячністю повернулася до нього.

– Тож нарешті, – підсумував Калґарі, – я хоча б чимось зміг допомогти, хоч і із запізненням на день.

– Надто пізно, – гірко промовила Мері. – Надто пізно! Чому ми не знали, чому ми не здогадалися? – Вона із осудом звернулася до Естер. – Я вважала, це ти. Я завжди вважала, що це ти.

– Він так не вважав, – сказала Естер.

Вона дивилася на Калґарі.

Мері Дюррант зронила:

– Я хочу померти.

– Моє дороге дитя, – озвався Лео, – як би я хотів тобі допомогти.

– Мені ніхто не може допомогти, – заперечила Мері. – Це все Філіп винен, він прагнув залишитися тут, бо цікавився тією справою. Самогубець. – Вона глянула навколо. – Ніхто з вас не розуміє.

Вона вийшла з кімнати.

Калґарі й Естер рушили за нею. На порозі Калґарі озирнувся та побачив Ґвендині руки на плечах Лео.

– А знаєте, вона мене попереджала, – згадала Естер. Її очі були широко розплющеними та наляканими. – Вона від початку говорила мені не довіряти їй, боятися її так само, як і всіх інших…

– Моя люба, забудьте про це, – попередив Калґарі. Тепер ви просто мусите забути. Усі ви тепер вільні. Тінь провини не падає на невинуватих.

– А Тіна? Вона одужає? Вона не помре?

– Сумніваюся, що вона помре, – відповів Калґарі. – Вона закохана в Мікі, так?

– Може, й так, – відповіла Естер. – Я ніколи про це не думала. Звісно, вони ж завжди були братом і сестрою. Хоч насправді не брат і сестра.

– До речі, Естер, вам не відомо, що мала на увазі Тіна, коли сказала: «Голубка на щоглі»?

– «Голубка на щоглі»? – Естер спохмурніла. – Чекайте хвилину. Щось до болю знайоме. «Голубка на щоглі, ми швидко пливемо. І смуток, і смуток, і смуток…» Це воно?

– Можливо, – погодився Калґарі.

– Це пісня, – пояснила Естер. – Колискова. Кірстен співала нам. Я можу згадати тільки її уривки. «Коханий мій по праву руку», і щось там далі. «Кохана дівчино, мене тут немає, нема вже на землі. Немає на березі, немає у морі, лише у твоїй душі».

– Розумію, – зауважив Калґарі. – Так, так, я розумію…

– Може, вони одружаться, – припустила Естер, – коли Тіна одужає, і тоді вона поїде з ним до Кувейта. Тіна мріяла жити десь там, де тепло. У Перській затоці ж дуже тепло?

– Я б висловився, занадто тепло, – уточнив Калґарі.

– Для Тіни ніде не занадто тепло, – запевнила його Естер.

– А ви, люба, будете щасливі, – промовив Калґарі, взявши руки Естер у свої. Він зробив зусилля, щоб усміхнутися. – Вийдете за свого молодого лікаря і втихомиритесь, у вас не буде більше тих диких фантазій і приголомшливої зневіри.

– Заміж за Дона? – здивовано запитала Естер. – Звісно, я не збираюсь одружуватися з Доном.

– Але ви кохаєте його.

– Ні. Насправді гадаю, що ні… Я просто вважала, що кохаю. Та він у мене не вірив. Він не вірив, що я не винувата. Він мав знати. – Вона подивилася на Калґарі. – А ви знали! Думаю, я б хотіла вийти за вас.

– Проте я значно старший за вас. Ви не можете справді…

– Це, звісно, коли ви хочете, – раптово засумнівавшись, сказала Естер.

– О, я хочу! – вигукнув Артур Калґарі.

Примечания

1

Переклад І. Хоменка. (Тут і далі прим. перекл.)

(обратно)

2

Король Лір. Дія перша, сцена четверта (переклад з англ. М. Рильського).

(обратно)

3

Назва жіночих клубів у сільській місцевості.

(обратно)

4

Венера в здобич вп’ялася шалено (фр.).

(обратно)

Оглавление

Розділ перший

  І

  II

Розділ другий

Розділ третій

  І

  II

  III

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий

  I

  II

Розділ сьомий

Розділ восьмий

  І

  II

  III

Розділ дев’ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

  І

  ІІ

  IIІ

  IV

Розділ дванадцятий

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

  І

  ІІ

  ІІІ

Розділ п’ятнадцятий

Розділ шістнадцятий

Розділ сімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий

  І

  II

  ІІІ

Розділ двадцятий

  I

  II

  III

Розділ двадцять перший

Розділ двадцять другий

  I

  ІІ

Розділ двадцять третій

  I

  II

Розділ двадцять четвертий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg