«Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1»

Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 (fb2) - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 (Хроніка пригод Ґеня Муркоцького - 1) 1529K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Оксана Ивановна Думанская

Оксана Думанська Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

Частина 1

1.

 кби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання удови по адвокатові Маґди Альбертшулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцугу[1]сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди в станика[2] меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка потім рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляли собі років перед кавалером.

Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.

«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.

Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, наче клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!

Густе волосся не потребувало фризієрської[3] фантазії: хвилясте від природи, воно уляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.

Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...

Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.

— Ах, Стаcю...

В тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що удова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.

Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:

— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...

«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:

— Пані, ви під охороною моєї чести!

Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.

Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...

— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.

— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...

— Маґдебурко, слідчий головної управи.

Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.

— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?

За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порога помешкання.

— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?

Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак в простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.

Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.

— Та то якийсь драб[4]! Я пристойна удова, а не дешева профура!

— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?

Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором в голосі промовив Маґдебурко.

... Уранці у помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий гранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну удову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець[5]. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Нишпорка Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наглянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

2.

 еньо Муркоцький, син коліяжа на ім'я Алоїз і колишньої покоївки барона Альцгеймера Матильди Хтошохоцької (насправді вона називалася Йосафатою), заволав на все місто теплої травневої ночі тисяча вісімсот невідомо нам якого року. Баба-пупорізка визначила пильним оком, що жити немовляті недовго, але промовчала. Породілля була перестарку ватою, молоко ніяк не хотіло прибувати, і дитя верещало з голоду, бо інакше ніяк не могло ще висловити свого нагального невдоволення. Алоїз погнав у передмістя і знайшов молодицю, з якої молоко цвіркало навіть від необачного дотику. Шалений татусько наобіцяв тій жінці грошей, дав кілька корон завдатку і домовився, що його Матильда з дитиною на місяць замешкає у світлиці, а господиня нехай перебереться зі своїми дітьми у стаєнку. Якщо, звісно, на те погодиться її чоловік...

— Та яке! — хитнула головою молодиця.— Чоловік у криміналі, бо мало не порішив якогось коліяжа, що хотів у нього видурити гроші!

Алоїзу ніби жару сипонули за комір. Восени він зі своїм товаришем — кондуктором напав на неповороткого підпилого вуйка, який так замацав і пом'яв квитка, що на ньому не лишилося живого місця. Звісно, кондуктор зразу втямив: квиток куплений сьогодні. Але ж можна позбиткуватися з цього дзяда[6] і ще й на гальбу пива заробити! Та вуйко не піддавався; він однією рукою притримував кошика, а другою хапав кондуктора за ґудзики на мундирі і висмикував їх з радістю немовляти, що побачила блискучу цяцьку. Це розлютило поважного службовця — і він, осмілівши, заїхав вуйкові у писок. Той навзаєм. Алоїз вислизнув із бійки, бо побіг кликати на підмогу поліціянта...

— Надовго у криміналі? — спитався удавано співчутливо татко Ґеня.

— Як пощастить, то, може, після жнив прийде. А синові ще не скоро додому.

— А він де є?

— Таж у криміналі: узяв побавитися млинка на каву у маєтку, так прийшли й пов'язали...

— Скільки ж твоєму сину?

— Та вже б і до войска взяли...

«Куди я везу Матильду? — бідкався подумки Алоїз. — Тут самі опришки!»

Матильда й чути не хотіла про світлицю в сільській хаті, бо ж не піде до виходку аж за стайню зі своїм розмальованим ноцником, і тоді коліяжеві довелося умовляти молодицю, щоб вона зі своїм немовлям переїхала до міста.

— Та я не вар'ятка, аби полишити господарку й старших дітей під Божу милість. Везіть мені саме дитя — най буде з моїм в одній колисці!

Так Ґеньо уперше присмоктався до груді, що вже вигодувала одного кримінального елемента.

Алоїз прилаштував сина і забув про нього: певно, почуття батьківства у нім не розвинулося, як у всіх нормальних людей. І його можна зрозуміти — ніхто не хоче змінювати свої звички, доживши з ними до сорока літ!

Матильда навідувалася до свого синочка раз на тиждень, потім раз на місяць, бо не мала багато часу: треба ж і до фризієра піти, і до кравчині, а головно — посидіти з приятельками за кавою у «Пчілці»на Ринку і позітхати за бідною дитинкою.

Так минув рік. Пора було Ґеню повертати додому. Матильда привезла його у фіякрі. Рум'яний тугенький хлопчик довго не міг звикнути до просторого помешкання на другому поверсі, і як став упевнено тупотіти ніжками, то вперто утікав за двері.

Щоліта його відвозили в передмістя до годувальниці — «на чистий воздух», як казала Матильда стурбованим голосом своїм приятелькам, і якби баба-пупорізка тепер побачила Ґеня, то б не повірила, що з того синього немовляти виріс аж занадто жвавий збитошник.

У п'ять рочків його уперше затримали на двірці з повними кишенями цукерок, яким обдарували жалісливі панночки в капелюшках. Між цукерками була і золота бронзулетка[7]: її маленький негідник розщіпнув своїми пальчиками так, що панночка й не зчулася. Матильда не знала, як їй вчинити: дати оголошення, що знайшла «загублену» коштовність, чи тихо покласти у свою скарбничку. Алоїз довго допитував свого сина про цю пригоду, а той плакав і просився, що більше ніколи не вийде за хвіртку.

Уночі хлопчик довго не спав і чув, як мати дорікала батькові, що віддав малого годувальниці, у якої і син, і чоловік — злочинці, а це вплинуло на малого Ґеника.

— Може, на нього вплинув і барон Альцгеймер, що обдаровував покоївок перлами зі скарбнички старої матері?

— Бидло! — лайнулася Матильда і зіскочила з ліжка.

Чи це Алоїз її зіштовхнув?

Уранці свічада завісили чорним. Алоїза звинуватили в убивстві дружини. Малий Ґеньо щез, прихопивши дрібні материні коштовності: низку пожовклих перлів, перстеник із фальшивим діамантом, золотий хрестик з ланцюжком і ... бронзулетку, добуту своїми хитрими рухливими пальчиками.

За ним ніхто й не бідкався, хіба що співчутливо позітхали Матильдині подруги, та ніхто не кинувся взяти сироту на виховання. А годувальниця потішилася, бо тепер мала ще одного пастушка.

— Прибіг до мене, сирітка. Най жиє! Де троє — там і четвертий, — казала вона сусідам.

На той час її чоловік уже вдруге опинився у криміналі, старший син пішов кудись на заробітки, а донька — за покоївку до Альцгеймера-сина. Можна сказати, що Ґеньо не випав із свого оточення.

3.

 еткий хлопчик призвичаївся до життя у передмісті, що було село селом, хоча неподалік пишався великими вікнами і заломами даху маєток звироднілого австріяка. Зі своїм молочним братом Міськом Ґеньо раз по раз просовував голову крізь густий живопліт і зазирав на дівчинку, що полювала на метеликів прозорим каптуриком, причепленим до патичка. З неї не спускала ока кощава бабця в довгій брунатній сукні: вона сиділа у плетеному кріслі під парасолькою та вигукувала скрипучим голосом:

— Лінкст, майн лібе медхен! Вундербар![8] Можна подумати, без її команди та сама б не здогадалася скакати то ліворуч, то праворуч, щоб упіймати дурненьку одноденку.

Та не думайте, що з такого раннього віку Ґеньо надумався упадати за жіноцтвом. Все було просто, як рейки на колєї: на шийці в цієї безтурботної медхен висів блискучий ланцюжок з кругленьким годинничком. Видно було: дівчинка сама ще не звикла до цієї дорослої іграшки, тому часто зупинялася, брала її пальчиками і гукала своїй прив'яленій літами наглядачці:

— Фюнф мінутен, гросмама![9]

Спритні хлопчаки мізкували, як поцупити ту сяйливу забавку у патичкуватої панночки, що, певно, мала і в голові метелики, бо з кожним вдалим змахом каптурика верещала, ніби її хтось щипав за сідниці. Вискочити із-за живоплоту і напасти — наразити себе на небезпеку. І тоді вони змовилися...

Ґеньова годувальниця тричі на тиждень носила панам сметанку. Вона ставила у кошик полив'яні збанки і накривала чистим рушником. Сама ж вдягалася у міщанську сукню, добуту донькою у старої Альцгеймерки, пов'язувала голову шовковою хусткою, а на ноги взувала кімнатні капці покійного Альцгеймера — їх не було видно з-під довгого подолу.

— Мамо, візьміть і нас з Ґеньом до маєтку, ми будемо чемними! — попросився Місько, коли жінка поралася біля печі.

— Куди вам — шмаркатим! В таких лахах до панства й на поріг не пустять!

— Так дістаньте зі скрині...

Годувальниця скосила оком на скривлене личко сина і зм'якла...

У її скрині й справді лежало два однакові мундирчики, з яких ще двадцять літ тому повиростали сини уже згаданих Альцгеймерів, дві батистові сорочечки з пожовтілими комірниками та манжетками, а також вузенькі штанці. Звісно, покоївка тягла до матері все, що призначалося бідним або в сміттярку.

... Того дня жінка гордо зайшла на подвір'я маєтку з двома хлопчиками — умитими, причесаними і тихими. Від їхнього вбрання заносило духом злежалої одежі, але він не дотягся до ніздрів пильної гросмами. Знуджена одноманітними іграми онука з цікавістю приглядалася до чистеньких селюків. Ось вона вже й просить бабцю, щоб ті лишилися на годинку. Дівчинка забула про своїх метеликів, коли побачила, як пружно один з хлопчаків став на руки і перекинувся «містком». А другий перекотився через голову і скочив на рівні ноги! Вона плескала в долоні і сміялася, ніби дивилася циркову виставу.

— Давай і ти! — запропонував Ґеньо.

Дівчинка знизала плечима, бо не зрозуміла абориґенської мови.

— Дивись — це просто!

І хлопчик знову став на руки, перегнувся й застиг.

Дивно, що бабця ні разу не вигукнула. Певно, не відчувала ніякої небезпеки. Її вихована онука наважилася повторити гімнастичні вправи двох своїх ровесників. Вона з розгону стала на руки і підняла вгору ніжки в білих мережаних панталончиках. Пишна спідничку опала. Хлопчаки ошаліли від побаченого, але не ловили ґав. Ґеньо підставив руки під спину — і дівчинка вигнулася «містком».

— Лізхен! Вас махст ду?[10]

Це нарешті озвалася бабця.

— Бавлюся!

Це вже був безпосередній вплив нових друзів.

Розпашіла Лізхен прощалася з хлопчиками і запрошувала їх прийти наступного дня.

... Наступного дня їх привели до господаря маєтку як підозрюваних — годинник Лізхен зник, мов дрібна монетка в щілині. Хлопчики плакали і клялися, що ні в чому не винні. Годувальниця голосила на все передмістя — її діток ославили. Мовчала скарбничка покійної Матильди, закопана під всохлою грушею. На тому місці Ґеньо з Міськом довго тужилися вночі, щоб полишити тугі кавалки перетравленого їдла.

А за тиждень годувальниця знову постачала в маєток сметанку, бо панство не могло відмовити собі в приємності смакувати правдиву каву.

4.

 езабаром Ґеньові набридло передмістя, де траплялося мало подій і нагод виявити свою кмітливість. Він збайдужів до дрібних господарських справ, які мусив виконувати разом із молочним братом, і почав огризатися на зауваги. Одного разу, коли годувальниця не стримала рук, побіг до озерця, сів на березі і почав кидати камінцями по качках. Спочатку вцілив стару — і вона гортанно крапнула. А за мить її нещасне каченя плавало лапками вгору...

Ґеньо дременув, аж п'ятами засвітив, додому, та вже було пізно, бо назирці за ним прибігла сусідська бабця, що примітила його влучні рухи.

Годувальниця вхопила чоловікового паска і дала такої бубни, як арештанту. Ґеньо верещав, виборсувався, кусався і сипав прокльонами, чутими від цієї немилосердної жінки. На диво, його вирятував молочний брат, що впав під ноги матері — і вона осіла на землю. Ґеньо отримав тимчасову свободу, якою скористався, щоб утекти у верболози і просидіти там до самої ночі.

Серце, кажуть, не камінь. Було темно, хоч в око стрель, коли понад озером почулося смиренно-жалісливе:

— Ґеню-у-у-у, вертай до хати! Ґеню-у-у...

Звісно, сидіти уночі над водою — не мед їсти ложкою, і наш шибайголова здався в полон до названої матері. Він уплітав пісні голубці і думав про втечу, на яку можна наважитися лише після того, як потиху взяти закопану скарбничку, щоб про те не довідався Місько.

Годувальниця таємно поскаржилася своїй доньці — і та почала шукати у місті бездітне подружжя, щоб розповісти печальну історію материного годованця. Межи покоївками пішла гуляти небагата Ґеньова біографія, що обростала такими цікавими епізодами, на які спроможні були колишні сільські дівчата, надурені паничами-офіцерами. Отож, не йшлося ні про коліяжа, ні про покоївку Альцгеймерів, а про паночку зі збіднілого роду, яка покохала такого ж бідного панича, а її змусили піти під вінець зі старим генералом, що вже не міг мати ніякого дочиніння з кобітами опісля військових дій — в основному, на маневрах. Бідна панночка перед вінчанням віддала свою цноту укоханому паничеві, щоб насолити майбутньому мужеві, а той зі слізьми на очах простив її гріх, бо ж хотів мати нащадка. Звісно, панночка померла при пологах, її ж офіційний муж-генерал застрілився з горя. Панич також виявився слабодухим, бо пішов і втопився у ставку свого небагатого маєтку. Хлопчик-сирітка поневірявся по притулках, доки звідти його не забрала (з доброго дива!) перекупка з передмістя, що збиткувалася з біднятка, як останнє стерво. Тоді співчутлива мати Жозефіни (тобто, Зоні-покоївки) вирятувала хлопчика — і тепер він у неї, як у Христа за пазухою.

Ґеньо тоді не знав, яку він здобув славу у свої ще дитячі роки. В одній із газет навіть написали цю історію задля розваги обивателів, та серед них знайшлися такі м'якосердні, що почали приносити гроші для хлопчика. Репортер Адам Кендзьорівський сам не був радий тому пориву благодійности, та власник газети підняв йому платню, аби й далі оповідати про Ґеня. Гроші накопичувалися — і постало питання, як і кому їх віддати. У газеті були певні, що хлопчик той — фантом, вислід фантазій язикатого жіноцтва, тому варто й далі вигадувати небилиці, якщо читачі так перейнялися гіркою долею виплоду нещасного кохання. А гроші для нього... Та на них можна випити не одну діжку пива!

Зоня-Жозефіна хоч і не була вдатна до читання, та почула, як за вечерею у Альцгеймерів велася мова про бідного Ґеня: баронова невістка оповіла, що й сама не пошкодувала крейцара. Шпаровита покоївка розпитала письменну подругу, де міститься газета.

... За кілька днів Кендзьорівський, потаємний невизнаний літератор, дістав стовбняка, коли в редакцію зайшла сільська господиня зі смиренним хлопчиськом років восьми у зношеній, але панській одежі. А за ними — добре вбрана Жозефіна, виявляючи всією своєю поставою серйозні наміри.

— Ось, пане, той Ґеньо...

Можна було б виштовхати в плечі дурну селючку, яка надумалася шахраювати, але якщо та дівка здійме вереск...

Кендзьорівський метнувся до власника газети. Правовірний юдей Малерман вийшов до жінки з посмішкою і не без грошей (правду кажучи, половину їх він приховав). Ґеньова названа матір почувала таке щастя, що ладна була легко погодитися на нові небилиці про свого годованця, та тут втрутилася Жозефіна, яку добре підкувала письменна подруга. А що з того буде мати сам Ґеньо?

Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.

5.

 а що міг сподіватися Ґеньо у незнайомому місті? Він піддався хвилинній захцянці, бо побачив такого ж, як і сам, що безтурботно хвицяв ногами, вчепившись в задок фіякра. Ще один його одноліток забалакував перекупку, простягаючи до неї брудну жменю, другою ж рукою набивав свої кишені горіхами. А той, у лахмітті, жебрав, накульгуючи на ліву ногу, та прудко втікав, завидівши поліціянта. Таке життя було схоже на гру: хто кого пошиє в дурні? І гра таїла в собі несподіванки...

— Ти що тут робиш?

Чиясь дужа рука вхопила Ґеня за злежалий мундирчик від Альцгеймерів. Хлопчик з несподіванки навіть не спробував утікти.

Це Адам Кендзьорівський йшов кудись у своїх справах і надибав недавнього знайомця.

— Пане, мені так зле жити в тих людей, — пустив сльозу Ґеньо і підняв до чоловіка чисті сірі оченята. — Вони збиткуються з мене...

Серце затятого старого парубка зворушилося. Рання лисина, зморшкувате чоло і криві зуби не обіцяли сподіваного щастя звити собі кубельце і тішитися діточками, хоча його огрядна мамуся утішала: панни вішаються на шию красеням, а воліють одружитися із порядними. Звісно, в очах кожної мами — її дитина порядна! Кендзьорівський легко зрікався чеснот, та часом у ньому вирували хвилі людяности, підіймаючи з дна душі такі глибинні почування, що він замовляв якомусь бідному чоловіку каву, а з бідною жінкою не торгувався за кавалок масла. В ті дні він не копав сусідського чорного кота, що полюбляв приносити впольовану мишу під його помешкання, не проклинав голубів, які розцяцьковували балкона, і навіть не зауважував матері, що та полишила на гребені у лазничці жмуток сиво-пожовтілого волосся.

Ґеньові пощастило здибатися з Кендзьорівським саме в такий день.

В цукерні пахло, як у хаті на Паску. Какао з марципанами — такого в передмісті не дочекаєшся! Репортер застеріг, щоб хлопчик не поспішав, бо ще захлиснеться, та Ґеньо й сам розумів, що мусить справити якнайкраще вражіння. Тоді він уперше і востаннє був правдивим.

— Що ти знаєш про своїх батьків? — спитався Адам.

— Татко був коліяжем, а мама — Матильда.

— Чекай-чекай, то тебе не з притулку узяли на виховання?

— Ні, я сам до них прибіг.

— Як сам? Скільки ж тобі було рочків?

— Не знаю...

— А де ти мешкав раніш?

— На площі святого Теодора, в камениці... Так казала Зоня. Матильда забилася — упала з ліжка. А татко в криміналі...

У повітрі запахло сенсацією, та вона не зацікавила репортера. Він уявив безпорадну дитину, що йде світ за очі дивляться, в одну мить утративши обох батьків.

Коли стара Кендзьорівська побачила свого невдатного сина з хлопчиком, що небоязко зайшов до помешкання, вона спантеличено сплеснула долонями, та нічого не спитала до самої вечері, після якої викупаного Ґеня поклали у вітальні на канапі з вигнутою спинкою. Він заснув з янгольським виразом обличчя ... і срібними щипчиками для цукру під подушкою.

Мати з сином обмірковували, де взяти свідків, щоб підтвердили — Адам Кендзьорівський приятелював із родиною Ґеня, тому має право опікуватися ним до повернення татка, якого ще треба виявити десь за ґратами... їм «пощастило»: кволий Алоїз помер від сухот на другому році терміну ув'язнення. Отож, Евґен Муркоцький перейшов під опіку свого благодійника (що підплатив двом свідкам та ще й пригостив їх в ресторації) — і цей факт був засвідчений гербовим папером.

Так Ґеньо зажив по-иншому. Пані Кендзьорівська навчала його рахунковим діям і письму, хоча сама плуталася, відмінюючи займенники, не кажучи вже про те, що не могла до ладу порахувати решту, коли щось купувала в крамниці чи на ринку. Хлопчик підмітив — і його бешкетні пальчики час до часу пірнали в торебку за дрібною монетою. От лиш біда: нема куди сховати свого набутку, бо ж мамина скарбничка лишилася закопаною під старою грушею в передмісті. І тоді...

Стара жінка мала звичку скидати старі ґудзики і зламані защіпки в бонбоньєрку. Туди ж Ґеньо досипав монетки, змішуючи їх з сухозлітними дрібничками. Навіть якщо хтось і натрапить на приховані гроші, то легко все скинути на забудькувату бабцю. Там, до слова, на дні сховалися і срібні щипчики для цукру — стара вважала, що вони завалилися за креденс[11].

6.

 ут настав час оповісти про самого благодійника, який так щиро повівся з нещасним упослідженим хлопчиком, аж завдав клопотів своїй матері, бо ж сам цілими днями ганяв містом, як хорт, у пошуках свіжих новин для кримінальної хроніки.

Адам Кендзьорівський був занадто бідний, щоб навчатися в університеті, тому після гімназії пішов у газету, де спершу виправляв помилки галасливих репортерів. Він потай мріяв писати любовні романи, замішані на зраді, отруєнні та запізнілім каятті, бо прочитав увесь тритомник Варушинського[12], заплативши в книгарні Бодека шість чесно зароблених корон. Особливо його вразила історія під назвою «Кохання прекрасної графині», яку він міг переказати навіть спросоння. Може, це було під впливом плутаних розповідей матері, яка натякала, що шлюб з банківським урядником Кендзьорівським (хай з Богом спочиває!) — річ вимушена, бо збідніла й усохла гілка родового дерева графів Ґжеґостоцьких...

Так от, впросивши власника газети Малермана спробувати його як репортера, Адам покладався на свій зародковий письменницький хист. І не помилився! Усі неопізнані трупи в його замітках були або нешлюбним (ою) сином (дочкою) графині (графа) N, або загубленим в дитинстві спадкоємцем (спадкоємицею) барона S, або самогубцем (самогубцею), знехтуваним (ою) якимся аристократом (аристократкою) Z, Y, X (тут можна згадати всі літери латинської абетки). Наклад газети зростав саме тому, що міщани прагнули розгадувати ребуси Кендзьорівського, поновлюючи у своїй пам'яті шляхетські прізвища. Сам автор навіть не помічав різниці між реальністю і вигадкою, і це спонукало його зазирнути в минуле свого давнозаснованого роду (він у цьому не мав ні грама сумнівів!), започаткованого Митусою, якого скарав Данило Галицький за непослух. В цьому Адаму допомагав його шахраюватий товариш Теодор Козобродський — університетський професор. Козобродський проник у стіни храму науки, змістифікувавши велике історичне відкриття: він нібито відшукав в архіві грамоту, писану рукою Ярослава Мудрого, скопіював її для глибокого дослідження тексту, але за два дні той давній папір розсипався на порох від сонячних променів, які нахабно світили у шибку. Героїзм Теодора полягав у тому, що він встиг переписати грамоту, а необережне поводження з безцінним історичним свідченням нікого не цікавило, окрім студента-правника на прізвище Маґдебурко — дзяда, за освіту якого платив цукровий магнат Симиренський.

Теодор Козобродський навіяв Кендзьорівському, що Митуса мав прізвисько Кендзьорявий, адже на одній із картин зображений з довгим хвилястим волоссям, стягнутим на чолі вузьким ремінцем. Професор ставив на кін доброчесність свого роду до сьомого коліна, що розшукає в історичних свідченнях, як над Митусою голосила його молода дружина, тримаючи на руках немовля чоловічої статі. Адам сприйняв версію за доконаний факт, а свій потяг творити — як генетично успадкований талант. Він навіть спробував писати для газети гекзаметром. Кримінальні новини набрали такої форми:

Серце моє стукотіло, готове з груді вириватись, а сльози лились ручаями: Панна невинна, мов з мармуру діва чи з піни морської, лежала В темній трупарні. Вчора вишневі вуста шепотіли Милому знаки таємні кохання. Нині ж йому хтось там-світній шепоче: «Це вже не твоя невіста, шукай собі иншу!»

Правовірний юдей Малерман схопився за ярмулку, прочитавши в трьох числах поспіль спочатку про «панну невинну», потім про «юнака чистого душею» і про «мужа порядного, який рід свій навіки прославив» (йшлося про особу, підозрювану в маніякальнім потязі лякати в парках гімназисток, виставляючи зненацька зі штанів свого «бешкетника-вередливця»).

Малерман викликав Кендзьорівського і суворо наказав займатися літературною творчістю на дозвіллі. Адам похилив голову на знак каяття, став писати стриманіше, але іноді почуття брали гору над здоровим глуздом, і тоді прихильні читачі всмак ридали над такими рядками:

«Як бджілка, що невситима до нектару, так ця молода жінка пурхала над землею, шукаючи щастя. А воно було зовсім поруч — донька, народжена в муках, виховувалася щирим подружжям на сусідній вулиці. Ніжна лелітка й не здогадувалася, що пані, яка проходила мимо неї майже щодня, обвіваючи духмяним запахом парфумів, — була їй рідною матусею і близькою приятелькою барона R. Та зла усмішка долі скасувала можливу їхню щасливу зустріч: жінка зашпорталася на сходинках вагону, коли хотіла зійти, і впала під колеса, які ще не спинилися».

Чого та «бджілка» вистрибувала з потягу, а не «пурхала над землею», довело слідство: вона перевозила фальшиві банкноти...

Слід сказати, що за пізньою вечерею Адам розповідав кримінальні трафунки матусі і Ґеньові, додаючи свої коментарі та зауваги. Наприклад, він був переконаний, що фальшиві банкноти «бджілка» перевозила для барона R, бо він програвся в карти так, аж змушений був закласти спадок — будинок в передмісті. Але дурна кобіта могла спокійно відмовитися від свого багажу: не знаю, хто цю валізу поставив у купе — і квит! Жінки не здатні на швидку реакцію, а от кмітливий чоловік вчинив би мудро і лишився цілим. В тонких справах ліпше не покладатися на жінок: у них під капелюшками вітер свище.

Ґеньо уявив, як стара Кендзьорівська збирається до крамниці, одягає капелюшка, а з-під нього визирає лукава морда Вітру, щоб свиснути, стуливши губи в курячу дупу. Та він навчився приховувати свої порухи і не денервувати благодійників, які все частіш згадували у розмовах слово «гімназія». Отже, з осені він уже не бігатиме у дворі за кішкою, не ходитиме з бабцею на ринок, не стежитиме вранці до сніданку, як вона розкладає карти, щоб дізнатися про грядущі події. Гімназія... Малому подобалося це слово!

7.

 імназійні роки — то цілий ланцюг спочатку дрібних бешкетів (жива ворона на шафі поряд з пожертим міллю опудалом сови, намащена воском дошка в класі, бійка зі старшими гімназистами), а потім і таємні спроби очманіти від дорогого тютюну чи осмалені брови саморобною вибухівкою.

На диво, стара Кендзьорівська усі скарги сприймала як недружнє ставлення до сироти і за кожну халепу відпускала його на льоди чи на струдлі з Максиміліяном Морґеном — сином учителя німецької мови.

Ґеньо ставав все вродливішим. Хвилясте волосся пшеничної барви не вміщалося під гімназійним кашкетом, ясні очі променилися чистими помислами, кругле дитяче личко набуло форми овалу. Рівненька постать і перші ознаки мускулистості — наслідок щоденних вправ з Максиміліяном в гімнастичній залі.

Адам Кендзьорівський часто брав Ґеня на проходи Львовом. Вони тепер були майже одного зросту, і зустрічні кобіти вповні сприймали їх за батька й сина, лиш дивувалися: чому красуня вийшла за чудовисько? Вони ж не знали історію Ґеньової появи на цьому світі...

Адам мріяв вивчити Ґеня на лікаря, тому наполяґав на додаткових заняттях з хімії та анатомії і щедро їх оплачував колишньому знавцю фармації Оскару Гробовецькому, що втратив свою дружину (вона випила трутки замість ліків), а потім і аптеку внаслідок інтриг її коханця — міського урядника Заблоцького. А ще названий батько з несамовитістю невизнаного ґенія щовечора уголос читав свої кримінальні опуси, нарікаючи, що їх спотворять і скоротять бездарні заздрісники, тож Ґеньо вивчав історію кримінального світу на живих прикладах Адамової діяльності. Одного разу Кендзьорівський розповів про чиказького хлопчака, який мав дивну хворобу: його очі все сприймали навспак, він писав догори ногами, і щоби прочитати ним написане, доводилося папір ставити до дзеркала.

Гробовецький враз втямив, що з цього може бути зиск, тому замість хімічних дослідів тренував Ґеня в тому «чиказькому» письмі. За місяць містом поширилася байка: юнак, що дав обітницю тримати себе незайманим до сорока років, провіщає жінкам їхню долю — і все збувається.

Невдаха-аптекар ставив Ґеня перед бюрком в найтемнішому куті своєї кавалєрки[13], накладав йому на очі темну хустину, а на плечі — чорний лискучий плащ, видурений у п'яного циркача. Панна чи пані повинна була спитатися про те, що її найбільше муляло, Ґеньо швидко писав кілька слів на папірчику. Оскар хапав папірчик, ставив до дзеркала так, щоб панна (пані) сама прочитала написане. Хто ж з переляку цокотів зубами і не міг скласти докупи кілька слів, аптекар читав їх пошепки просто у жіночі вушка. Все відбувалося і таємно, і таємниче. Одна біда: охочих пань було так багато, що довелося переконувати Адама в потребі щоденних занять. Благодійник спочатку засмутився, бо почав підраховувати видатки на науку, та Гробовецький великодушно заспокоїв: платня не зміниться.

Так Ґеньо заробив перші грубі гроші. Звичайно, грубі як на гімназиста, що ніц не вмів, окрім писати навспак і не хвалитися цим перед Максиміліяном, який провадив пісне дисципліноване життя: шляфен, лернен, турнен[14].

Аптекар ще за часів свого добробуту знав, що, окрім панотця, жінки сповідуються лікарям та фармацевтам. Йому нескладно було зорієнтуватися в питаннях родинних секретів своїх колишніх клієнток, щоб видати Ґеня за провидця, а той кмітливий хлопчисько ще й підсипав у свої пророкування різної романтичної потерухи. Одній панні написав, що об'єкт нічних зітхань і безсоння поведеться на її чуття, побачивши у білій сукні з чорним капелюшком та з жовтими трояндами в руках. І та навіть до забавового гуртка на Вірменській приходила завжди однаково вбрана, з чого вчитель танців виснував: панна депресує...

Не відомо, скільки б тривали ті спектаклі, якби невдоволена сварлива кобіта не влаштувала Гробовецькому авантуру в каварні «Під трьома муринами», бо так і не дочекалася омріяного заміжжя, яке Ґеньо пообіцяв зразу по великім пості. Аптекар з переляку промовив слова нечувано нахабні: «То, прошу пані, я готов сам вас пошлюбити».

Пані Беата Грущинська була не без посагу і не без доброї камениці на Личакові — так Оскар Гробовецький перейшов у статус заможних міщан, не відмовляв собі у задоволенні щодня спожити келішок лікера Бачевського та обідати у Крамера і Вуйціка[15]. Він запровадив знову свою аптечну справу, яка йому далася з однієї простої причини: у моду увійшло омолодження, про що мріяли не лише жінки. Свій препарат готував, як пошукач філософського каменю — тобто у абсолютній таємниці. Під вечір ловив жаб, на світанні виварював їх у казані і проціджував. До мутнуватої рідини додавав сухого розмарину, тертого чорного перцю, лимонної цедри, товченого часнику і збовтував до появи піни. Потім розливав у пляшечки... Щоб не попастися на шарлатанстві, Гробовецький винайшов спосіб спілкування з певними людьми: він відпускав омолоджувальну суспензію лишень тим, хто промовляв умовлену фразу:

— Прошу пана, мені б такого ліку, який нікому не шкодить...

Звісно, пані, що внаслідок енергійного наступу отримала собі законного мужа, не мала звички пхати носа в його підприємницькі заходи.

Шляхетні почування не дозволили аптекареві кинути Ґеня напризволяще. Адам Кендзьорівський по-дитячому вірив, що його названий син й надалі осягає таємниці хімії та анатомії, а юнак тим часом у комірчині аптеки розбавляв скажений жаб'ячий відвар звичайним чаєм з домішкою рум'янку, якщо попит перевищував пропозицію.

Та кожен мотузок має свій кінець. Цього разу стара панна з Вульок висловила невдоволення, що після уживання чудодійного ліку їй під очима так набрякло, ніби вона з дня на день зазирає в келішок з «Чорною Індією»[16], ще й стала погрожувати: нашле на Гробовецького не лише комісію експертів, а й поліціянтів. Чесно налаштований Оскар не смів стати двоєженцем, тому, зафундувавши своїй жінці та двом її приятелькам квитки до кінотеатру Коперника на «хвилюючу драму», як писалося в афіші, «Незнайомка з вулиці сліз», де головна роль належала мадярській кінозірці Марґіт Барней, він вийшов із зали, нібито відчувши задуху. Беата по-змовницьки потисла йому пальці. Головне, щоб її колєжанки не сумнівалися: Оскар був при ній!

У фіякрі на Гробовецького чекав Ґеньо з усіма своїми грошима, навіть із дрібними монетами з бонбоньєрки пані Кендзьорівської. Спільники швидко домчали до двірця, звідки рушили потягом до Будапешту, знаючи на двох три фрази по-мадярськи: сип кішлань, кезит чоколом і нем тудом[17].

Так Ґеньо зрадив своїх благодійників, не став складати матури[18] і повіявся світами з новоявленим Каліостром. Кендзьорівський кинувся до поліції заявити про викрадення годованця і розповів молодому нишпорці на прізвище Маґдебурко, що востаннє бачив Ґеня вранці, коли той ішов до гімназії. Опісля мав бути в Оскара Гробовецького на уроках з хімії, але його жінка висміяла відомого газетяра: чого це Ґеньо мав тоді прийти на уроки, коли вона з чоловіком і двома приятельками сиділи в синематографі? А увечері аптекар виїхав до Відня...

— У вас є портрет Ґеня?

Адам простяг фото величиною з дитячу долоньку: кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом.

— Знайдемо! — упевнив Маґдебурко.

8.

 уло б нечесно не сказати кількох слів про нишпорку Юрася Маґдебурка, який замолоду тільки й мріяв перевершити американця Вільяма Пінкертона, заснувавши своє бюро стеження. Коли ж він прочитав у газеті, що його ідеала перевізник Харон доправив через Стікс в райські кущі, то так сильно перейнявся співчуттям, не звернувши уваги на останні рядки повідомлення: «Пінкертон був людиною надзвичайно скромною... Залишив спадщину вартости два мільйони долярів».

Маґдебурко належав до чесних поліціянтів, бо з часів осягнення правничих наук переконався: витрати залежать від кількості грошової маси. Є вона — ти витрачаєш, а нема — обходишся так. У родині дрібного урядовця, де щедрий бузько бував мало не щороку, Юрасеві пощастило стати наймолодшим, мізинчиком, на якого упала любов і батьків, і старших братів та сестер, що складали зароблені корони на його гімназійну науку. Здібному хлопцю вдалося потрапити до списку претендентів на вищу освіту — і її збирався оплатити магнат Симиренський зі своїх щедрот. І це теж було щастя! Воно несподівано урвалося після конфлікту з Теодором Козобродським, що викладав їм світову історію в такій фантастичній інтерпретації, від якої мізки перебували в стані постійного напруження, щоб безперервно відсівати зерно від куколю. Екзамен з історії перетворився на екзекуцію...

Маґдебурко не мріяв ні про судівську мантію, ні про адвокатські гонорари, тому пішов у нишпорки. Він легко і швидко виявив молодого негідника на пошті, що вибирав з листів доляри і сам від імені адресатів відписував у Канаду подяки.

За два дні Юрась вполював кількох молодиків, які на авті приїхали до крамниці на стрийській рогачці, забрали тридцять шість пляшок пива і завіялися вечеряти аж під Бруховичі.

Не пройшло й тижня, як саме Маґдебурко напав на слід невловимого ошуканця з майстерного виконання важливих посвідок та документів і затримав у Краківському готелі Владислава Ленковскі з цілою текою бланків різних установ та їх печатками.

А коли міщанка Тойбуклова прийшла в поліцію із заявою про напад, Юрась перший запідозрив її в нещирості і пильно стежив за рухами заплаканої кобіти, як вона перегортала альбом зі світлинами злочинців. І таки мав рацію! Міщанка намагалася вкрасти фото свого нинішнього коханця!

Звісно, Маґдебуркові світила слава галицького Пінкертона — справедливого, непідкупного, сміливого і непихатого.

Він зразу зметикував: зникнення Ґеня й поїздка Оскара Гробовецького мали спільний керунок, тому кинувся повідомляти всіх поліціянтів, щоб особливо уважними були до чоловіка з юнаком (далі йшли прикмети обох утікачів), а сам пішов до камениці на Личаківській.

Двері йому відчинила служниця і сказала, що пані Беата в такий час у каварні зі своїми колєжанками, а опісля мала зайти в крамницю Мінцера на Ринку за панчохами і на Сикстутську до Розенцвайга за валізами.

«Все сходиться, — подумав Маґдебурко. — Чоловік утік першим, а тепер і дружина за ним. Упасти їй на хвіст і вистежити чи запобігти втечі?»

І він пішов доповісти своєму шефові на прізвище Матіяш.

— Нема грошей ні з того ні з сього кірандулни[19]. А якщо та пані захоче до Парижа чи Лондону — то й ти за нею волочитимешся? Хапай її тут!

— На якій підставі?

— Підстава знайдеться, якщо пані гарячо купана!

— Я не піду на провокації! — гордо промовив Маґдебурко.

— А я не піду на такі витрати задля якогось знайдуха, що захотів побачити світу при Гробовецькому, аніж нидіти при Кендзьорівському!

Довелося Юрасеві вертати на Личаківську.

Пані Гробовецька саме виходила з фіякра, як вибігла служниця, щоб взяти валізи.

— Перепрошую...

Перед ними, як з-під землі, вигулькнув Маґдебурко.

Пані й справді виявилася гарячо купана, бо на всі його питання сичала у відповідь і ладна була зірватися на крик. Її чоловік — особа чесна й пристойна — поїхав у своїх справах до Відня зустрітися із винахідником іхтіоментолю, ліку проти ревматизму і невроболі, щоб укласти угоду. Чи взяв із собою хлопчиська? А навіщо йому клопоти? Хай той навісний Кендзьорівський сам пильнує свого годованця, що, певно, добре його обібрав перед втечею!

Маґдебурко поїхав на двірець і таки знайшов торгівця, у якого Гробовецький придбав кілька дрібничок.

— Та він, прошу пана, був з такою слічною[20] бльондинкою!

— Не з юнаком? — здивувався Юрась.

— Я, пане, не такий темний, щоб не бачити ріжниці між бльондинкою і бльондином!

От тобі й маєш! В кримінальних романах про Пінкертона Маґдебуркові траплялися епізоди з перевдяганнями і в жебрацьке лахміття, і в світські шати, але він це сприймав за гру авторської уяви, щоб урізноманітнити нишпорські історії. Невже й Гробовецький — прихильник Пінкертона? А може, Ґеньо Муркоцький?

Ця справа виявилася значно заплутанішою, ніж перше вважав Юрась Маґдебурко.

9.

  потязі, зачинивши за собою двері переділу, Гробовецький статечно повісив маринарку на вішака, а капелюха поклав на поличку. Ґеньо ж полегшенням визувся із жіночих черевиків на обцасах. Хоча вони йому й не намуляли (нога дружини Гробовецького не дорівнювала ніжці Дюймовочки), та з незвички боліли п'яти.

— Не поспішай! — застеріг Гробовецький. — До самого Дебрецена будеш вдавати панну!

— Хіба ми не до Будапешта їдемо? — здивувався Ґеньо.

— Ні, ми вийдемо раніш, зачекаємо на мою Беату. Та й маю справу до Шимона Едельмана — там у нього бізнес. Кличе мене до спілки.

Ґеньо змовчав. Він вже втямив, що ніколи не слід допитуватися — прийде час, коли його приватний вчитель пригодницького життя сам все скаже.

— Ось, це саме для тебе, але в пізніші часи, — промовив Гробовецький, позираючи поверх газети. — Якийсь італієць тридцять дев'ять разів заручувався із дівчатами — і втікав з коштовностями чи грошима.

— І все ж попався! — зауважив Ґеньо. — Я волів би вислизати...

— На те не сподівайся, — вдався до повчань Оскар. — Головно, попавшись на дрібничці, приховати значне. От банкір Вахлєр необережно повівся із фальшивими акціями «Страховіце», які йому підсунув Корнгольд, та ніхто й ніколи не дошукається того прибутку за акції, бо він вже в банку З'єдинених Держав[21], де племінник Вахлєра у бізнесовій спілці з Фордом. — І Вахлєра відпустять?

— Не зразу, але за ґратами більше року не просидить. І пєньонзи[22] його нікуди не подінуться!

Ґеньо замислився.

— Знаєш, синку, — впав у довірливий тон Гробовецький, — є сотня способів заробляти гроші, нікому не заподіюючи зла. От моя знайома Атена — фризієрка з Короткої. Коли до неї заходить пані з довгим волоссям, щоб придбати собі жменю заколок, Атена сплескує руками і починає переконувати, що усі моднярки давно зістригли коси, бо вони не пасують до нових суконь. Пані губиться під її тиском і сідає стригтися. Атена швидко працює ножицями, рівненько сладаючи пасмо до пасма. Коли ж клієнтка зазирає до люстерка, щоб побачити себе з новою зачіскою, фризієрка починає шкодувати: «Звісно, вам і так пасує, та з довгим волоссям таки було ліпше... На баль чи до опери...» Пані мало не плаче! Та то треба знати Атену! Вона тут же пропонує сплести косу із обчикриженого волосся, щоб мати її на урочисті випадки! Пані купила б шпильок на півкорони, а лишає у фризієрки сто двадцять корон! Хіба не мудра голова?

Ґеньо посміхнувся, уявивши, як змінювався настрій у тієї ошуканої пані, що мала необережність зайти в сальон на Короткій. А Гробовецький далі читав газету, мугикаючи собі під ніс.

— Поліціянтів теж дурять! — вигукнув він із задоволенням в голосі. — Один професор продав паризькій жандармерії апарат, який нібито може висмоктати з одягу підозрюваного найменші порошинки, щоб потім їх порівняти з порошинками на місці злочину. Він переконав жандармів, що на підставі цього можна пізнати місце перебування злочинця та підтвердити инші гіпотези. І ті до-о-о-бре заплатили! Але апарат працював лиш в руках винахідника, а жоден із жандармів не зміг його увімкнути!

— Хочу в Париж...— мрійливо промовив Ґеньо.

— Встигнеш — ти молодий! От мені вже не хочеться нікуди, лишень би осісти з Беатою в якомусь маленькому містечку.

Гробовецький замовив вечерю в переділ. Кельнер, що прийшов з тацею, не без зацікавлення позирав на молоду блондинку із золотавим пушком над верхньою губою, що так і не зняла капелюшка з вуалеткою, ніби збиралася виходити на найближчій станції. Ґеньо примружив очі і засоромлено напівпосміхнувся кутиками губів. Йому подобалося вдавати панну, яка мандрує з поважним чоловіком (коханцем? батьком?), почуваючись трохи невпевнено від уваги незнайомців.

10.

 имон Едельман колись мешкав у Львові і приятелював з Гробовецьким на стовідсотково ділових засадах напівлегального виготовлення ліків. Це мін першим винайшов іхтіоментоль, змішавши з риб'ячим товщем[23] ментолові краплі, а Гробовецький радив їх кожному, хто лиш поскаржиться на біль в суглобах або в спині. Можливо, це смердюче мастидло й допомагало скалічілим бабцям, а молоді пані лиш носиками бридливо поводили, коли Оскар діставав з полички лікувальну тягучу рідину в прозорій плящині і розповідав, що ліки постачають із самого Відня від самої цісарської аптеки!

Згодом Шимон виїхав у Дрогобич, щоб започаткувати там підприємство, яке б принесло йому і прибутки, і світову славу. Він все спродав, навіть срібні підсвічники, аби оплатити приїзд американського винахідника. Той обіцяв йому допомогу в проектуванні агрегату, який виготовлятиме молоко з ... нафти! Американець переконав Шимона, що звичайне молоко має вісімдесят відсотків води (львівське — дев'яносто!), а в нафті стільки ж відсотків товщу. Якщо ж усунути специфічний запах та надмірний товщ і при цьому додати мінеральних складників, цукру, инших присмак, то це молоко монополізує увесь ринок.

Засліплений такою перспективою, гачкуватий ніс Едельмана втратив нюх — і він виклав американцеві гроші за привезені частини агрегату. Всі гроші, навіть банківську позику! Ви здогадуєтеся, що трапилося опісля? Американець розтанув, як привид під ранок, а Шимону довелося на шварц[24] чкурнути до Дебрецена: слід було пересидіти якийсь час в Галактіона Стосестерського, тобто в Гала Стосіста, мадярського підпільного алхіміка, що був родом з-під Самбора.

Пересидіти — умовно кажучи. Шимон з дитинства не мав посидючості, тому кинувся гарячковито в иншу авантуру: винайти замінник кокаїну, щоб він коштував дешевше, а діяв м'якше.

Отож поки наші мандрівці спокійно перемовлялися у потязі, Шимон і Гала не вилазили із комірчини, в якій змішували невідь як добутий кокаїн з перетертим маком і дрібно змеленою кавою. Сіро-брунатна маса приємно пахла, але на вигляд — як курячий послід. Гала на те не зважав: принюхувався, брав на язик, плямкав.

— Назвемо едельстокаїн, — запропонував Шимон.

— Ні, — не погодився Галактіон, — краще галашикаїн: це схоже на фелешиге[25].

— І що це нам дасть? — здивувався Едельман.

— Оферма реґіментова![26] — вигукнув Стосестерський. — Якщо в жандармерії й пронюхають про галашикаїн, так ми скажемо, що їхній аґент щось недочув!

— Гадаєш, там глухі тетерваки на службі?

Гала не відповів. Він уже й нанюхався, й нализався суміші, від чого зразу подобрішав: обійняв Шимона, приклав голову до засмальцьованої на грудях сорочки і заплющив очі. В цей час у двері комірчини загрюкала кулачком Галактіонова фелешиге Агота:

— Принесли телеграму, відчиніть!

Гала підскочив, як коник-стрибунець, якому вже встигли відірвати одну ніжку, і звалився на крісло, безтямно посміхаючись в стелю. Едельман боязко підійшов до дверей:

— Пані, у нас тут шкідливі випари — не заходьте. Прочитайте самі, що там написано, прошу вас.

— О шостій вечора на вокзалі буде Оскар. Просить зустріти.

Нарешті! Шимон вже два тижні, як зголосився колишньому спільникові з пропозицією докласти грошей до лабораторних досліджень, аби кінцевий продукт збувати через його аптеку. Значить, погодився! Несамовитий винахідник тішився, бо маку й кави можна було дістати навіть у борг, але який ідіот позичить для роботи кілька грамів кокаїну?

— Гала, Гала! Зі Львова приїхали гроші! Замовляй вечерю її корчмі — Оскара слід добре пригостити!

— Айн момент! Цвай мінутен! Ахтунг![27]

Галактіон здригнувся усім тілом, глибоко вдихнув, став у позицію струнко, підняв ліву ногу, як до парадного маршування. Крок, другий — і двері з комірки з тріском вивалилися в передпокій. Агота вибігла з кухні. Вона звела свої густі брови в одну лінію і похмуро прохрипіла:

— О майн ґот![28]

— Міт герцліхе ґрус![29] — гукнув до неї Галактіон, з чого Шимон зрозумів, що їхній замінник кокаїну матиме неабиякий попит.

Зустрічати Оскара він пішов сам — без веселого Галактіона, який кружляв навколо своєї Аготи, мовби павіан в шлюбному танці. Вереск фелешиге не стихав, але на нього зреагували лише горобці, що перелетіли в сусідній сад.

11.

  авіть не куштуй палінки[30], — ще в потязі попереджав Ґеня Гробовецький. — То таке підле пійло: голова буде ясною, а ноги не йтимуть. Нічого міцнішого за пиво — і то не більше кухля. Нема чого себе затроювати!

Ґеньо хитнув головою — годився на все, лишень би Оскар тримав його біля себе.

На чистенькому пероні з якимось іграшковим двірцем стояв Шимон. Свіжа сорочка, напрасовані штани та напуцовані мешти мали потвердити приїжджим, що ведеться йому неабияк добре. Він потиснув руку Гробовецькому і без тіні здивування поцілував мереживну рукавичку його супутниці, хоч зразу примітив: не Беата! Та хіба між чоловіками не існує їхньої кавалерської солідарності?!

— Оскаре, не гнівайся, але замешкаєш у камениці колишнього бургомістра Крузенштарна, не в готелі. Так безпечніше: ніхто не вимагатиме документів, бо не поткнеться до його доньки — старої панни. Вона зараз на кальварських водах.

— А де сам господар?

— На цвинтарі...

— Хто ж нас прийме?

— Служниця.

Камениця мала монументальний вигляд і два входи — парадний та бічний. Служниця панни Крузенштарн провела тимчасових винаймачів у ліве крило будівлі і пояснила, що в їхньому розпорядженні дві кімнати, а при потребі — і кабінет покійного пана, в якому є все для ділового листування. Певно, елегантсько вбраний Гробовецький справляв вражіння солідного підприємця.

— Шимоне, є нагальна справа: оцього хлопчиська слід вбрати...

Едельман вирячив очі, коли Ґеньо зняв капелюшка з вуалеткою.

— Та не лякайся — я не належу до деґенератів! Це мій помічник! Не було иншого способу утекти від поліціянтів. Беата сама вибирала йому вбрання.

Ґеньо тим часом вивільнив своє юнацьке тіло з-під дорогих лахів і стояв перед ним в самій спідній білизні. В ньому вже проглядався майбутній атлет — наслідок шведської руханки під наглядом Максиміліяна Морґена і самостійних щоденних вправ з підручними атрибутами: широкі плечі, тонкий стан, пружні стегна. Оскар обійняв його за шию:

— Якби стара панна тебе побачила, то не спала б ночами від пожадання!

Ґеньо зашарівся. А Шимон примружив око, оглядаючи юного Аполона, щоб не помилитися в крамниці чоловічого одягу.

За години дві троє пристойних громадян зайшли в єдину на все місто дорогу ресторацію. Вони сіли за крайній столик під вікном і замовили вишукану вечерю з токайським вином.

Шимону не терпілося розповісти Оскарові про сполуку кокаїну, кави і тертого маку, яка в майбутньому принесе великі прибутки, але той так уважно і ретельно розрізав на кавалочки смаженину, ніби посилав знак: ділові розмови лише по вечері. І без свідка. Тоді Едельман став розважати своїх приятелів різними історійками, бо з нервів (погодиться чи ні Оскар дати гроші?) не міг нічого ковтнути, окрім вина.

— Читав у газеті: кревнячка цісаря Наполеона Третього Матильда...

Ґеньо різко поглянув у очі новому знайомцю: на що він натякає?

— ... покинула чоловіка — князя Дімітрова, переїхала у свій замок на півдні Франції і завела там сальон. Але чоловіків — ні-ні! Всіх відтручувала! Її расовий хорт вилежувався на дорогих килимах і висиджувався у фотелях — йому вона дозволяла все. Аж одного разу на вечірці хорт підбіг до неї й лащиться, а вона як вигукне: «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» За хвилю до сальону увійшов граф Нюкерк. Хорт кинувся до нього. І що ж усі почули? «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» Матильда зімліла...

Гробовецький аж виделку кинув — так зайшовся сміхом. Шимон і сам хихотів, замруживши очі. Ґеньо лиш посміхнувся, бо заспівчував тій жінці на ім'я Матильда.

... Коли Ґеньо заснув, зморений вражіннями і келихом токайського, що його ласкаво дозволив випити Гробовецький, Шимон нарешті гарячкувато оповів Оскарові про свій винахід.

— У тебе аптека...

— Вважай, що її нема. Мені не пощастило з омолоджувальною суспензією.

Едельман зітхнув: грошей йому не бачити.

— Чого ти зразу занепав? — спитався Гробовецький. — Аптеки нема, та колеги лишилися. Треба обміркувати...

Шимон витяг з кишені пузату плящину з широким горлечком і простяг Оскарові. Той нюхнув.

— Кава... Це добре! Можна радити як ліки при анемії, депресії...

— Потрібні гроші, — не витримав Едельман внутрішньої гарячки. — Гала Стосіста заклав посаг своєї Аготи. Вона його закатрупить!

— Тобі так його шкода? — знущально спитався Гробовецький.

— Шкода... Він мене прийняв з діркою в кишені.

— Добре є, — погодився Оскар. — Гроші тобі зичитиме Ґеньо. Під мою поруку. Знай, він сирота. Затямив? З тих грошей візьмеш частку і виробиш йому документи. Щоб ніхто в них не сумнівався!

Служниця панни Крузенштарн не знала, що, легковажно дозволивши пройдисвітам скористатися кабінетом покійного бургомістра, вона подарувала йому онука, а господині сина — Станіслава Крузенштарна, студента медичного факультету Віденського університету. З кабінету нічого не зникло, окрім однієї світлини, що лежала на споді шухляди серед старих листів: бургомістр сидів в альтанці з русявим хлопчиком на колінах. Ним міг бути новоявлений Стасьо!

12.

  цей час у Львові осиротів Кендьзорівський — його дев'яностолітня мати померла легко: вранці прокинулася, заварила каву, випила горнятко, сіла в крісло при вікні і просиділа до самого вечора. Вона не повернула голови, коли Адам відчинив двері помешкання, бо її душа літала в недосяжних висотах.

Бідний репортер тужив, як мала дитина. Він тепер не поспішав додому з роботи, а сидів по каварнях з Козобродським. Грошей Адаму бракувало, хоч гонор не дозволяв у цьому зізнатися, бо він не мав ніякої практики, як облаштувати побут.

Теодор був таким же самітником. Замолоду йому здавалося, що всі панночки тільки й мріють стати при нім перед вівтарем, щоб згодом перетворити його райське життя на пекельні муки. Зараз Козобродський і рад би піддатися жіночим чарам, так на обрії маячіли самі перестарку ваті панни, що вже не раз бували пацієнтками Генрика Росмарінна — фахівця зі шкірних та венеричних недуг.

— Мій сердечний друже, мушу тобі щось повісти...

Теодор поклав руку на плече смутного Адама.

— Ми самітні і нікому до нас немає ніякого діла. Це зле!

— Зле... — погодився Кендзьорівський і заплакав.

— Не плач... Я тобі науково потверджу, як нам слід діяти. Ось поглянь, скільки панєнок шукають собі пари через оголошення в газеті. Але ж можна втрапити в халепу, бо ніхто з них не пише правди про себе! Слухай: «Дві молоді пристійні і багаті бльондинки нав'яжуть листування в ціли матримоніяльній з двома гарними та симпатичними брунетами на урядничих становищах». Звісно, ми можемо бути тими брунетами... Але питання, чи вони направду багаті та пристійні?

— Я не брунет, — схлипував Адам. — Я лисий!

— Але ж колись був брунетом! — не вгавав Теодор, чиє волосся вже добре пройняла сивина. — Відпишемо їм, щоб випитати, які в них очі!

— А то навіщо? — заспокоївся нарешті Кендзьорівський і виявив зацікавлення до ідеї Козобродського.

— Ти гадаєш, що першенство чорних очей у народних піснях — без рації? Ні! Психольогія стверджує, що особливо небезпечні сині очі! Усі відважні авантурники — синьоокі! Усі великі злочинці — синьоокі! Дев'яносто відсотків невірних жон і повій мають сині очі! І ті дві бльондинки, закладаюся на все, що маю в поляресі, — синьоочки!

— Якщо ти певен, то не слід їм писати, — похнюпився Адам, чия уява вже змалювала блондинку з пишними стегнами в прозорому пеньюарі.

— А я напишу! — погрозливо пообіцяв Теодор. — Щоби знали: я їх наскрізь бачу!

Другого дня, ледве прочумавшись після «Перли сильної»[31], Адам прийшов на роботу з твердим рішенням знайти собі дружину за оголошенням. Текст він склав такий: «Пристійний мужчина пошукує подругу життя. Маєток не вимаганий, вимагається добре серце і чорні очі».

Несамостійний у своїх вчинках, він і словом не обмовився перед Козобродським, на яку біду наражається у свій зрілий чоловічий вік.

За тиждень ставна чорноока кобіта сиділа в цукерні напроти Адама Кендзьорівського. Вона була молодшою за нього років на ...дцять, але ласкаво поглядала на зніченого кавалера, що з остраху назамовляв смаколиків на половину своєї місячної платні.

— Прошу пані...

Пані не церемонилася, а виявляла гарний апетит, і в Кендзьорівського аж сльоза набігла на очі, бо він згадав, як уперше частував Ґеня.

Щось в цій кобіті було знайоме, та Адам щоденно бачив стільки людей — живих і мертвих, що міг би заприсягтися: усе місто — його знайомці!

Тим часом чорнявка почала оповідати про себе, і якби на лисині Кендзьорівського лишилося бодай кілька волосин, то вони б стали дибки. Жозефіна, колишня покоївка Альцгеймерів, продавала хутра в крамниці Стемпковича на Капітульній, а перед тим була моделькою в крамниці жіночих плащів Станислава Вронського. Її чоловік — небіжчик Болеслав Бурдон — затроївся алкоголем. Має від нього сина — Ґеня, якого хоче вивчити на лікаря або аптекаря. При цьому Жозефіна вдячно згадала (подумки, звичайно!) одного шанованого адвоката, що ніколи не полишав її в самоті, коли Бурдон водив козу бувало й тижнями.

— Ви... Ви... мене... не пізнаєте? — узяв себе за щоки Кендзьорівський, ніби хотів розгладити зморшки. — Колись, літ десять тому, ви були в редакції з годованцем...

Жозефіна зарум'янилася, начебто її упіймали на брехні. Зрештою, то неосвічена мати називала Зонею, а барони швидко привчили до імени імператриці.

Так колесо фортуни стало на своє місце. Маленький Ґеньо Бурдон розбагатів на вітчима, Жозефіна — на цнотливого мужа, а Кендзьорівський отримав сенс життя і палкі обійми чорноокої кобіти. Він ходив піднесений і радісний, як наречений, що ще не звідав прихованих принад справжнього сімейного щастя: істерики на рівному місці, докорів за забруднену сорочку, нічних допитів, звідки на маринарці довга волосина і чому... чому... чому...

В Адамові вибухнуло потужне бажання дії. Він запропонував Малерманові безпрограшний варіянт прибутку — випустити календар для допитливих такого вигляду: кожна сторінка поділена навпіл. В горішній частині вказано місяць і день, під датою зліва — ім'я святого, справа — прислів'я. Нижня частина матиме два стовпці: в лівому будуть лекції модерних мов, а в правому — поетичні строфи тими мовами. Так за рік кожен власник календаря вивчить шість іноземних мов! А на зворотному боці сторінок можна помістити знання з міфології, географії, правознавства...

— І хто про те подбає? — заскалив ліве око Малерман. — Ваш товариш Козобродський, якого студенти упіймали на фальшуванні історичних фактів? А ви порахували, скільки наших обивателів вивчатимуть зразу шість мов? Хочете заробити копійку — вчиніть так, як двоє з Відня. Їм на лисинах понаписували, де найкращі сигари, і посадили у вітринах! Двадцять корон за день демонстрації!

Можна було б образитися на хитрого юдея, якби не платня, що її потребувала Жозефіна зі своїм Ґеньом та й сам Кендзьорівський.

13.

  инку, не читай книг — читай газети! — повчав Оскар Гробовецький свого спільника Стася Крузенштарна, що кілька місяців тому ще носив ім'я Ґеня Муркоцького. — Там не пишуть усієї правди, але трапляється чимало повчального. От ти зараз — студент медицини. А новинки медичні постачають не енциклопедії. Прошу дуже! Читаю! «Живе серце людини можна буде оглядати завдяки новому винаходові американського лікаря Зінгера з Сент-Люї: його електрична лямпка дає змогу зазирнути у внутрішні клітини серця живої людини. Апарат перевірений на з'їзді американського медичного товариства».

— А що це мені дасть? — спитався Стасьо-Ґеньо.

— Ти зможеш скорчити мудру міну і повідати про це всім, кому схочеш втулити відтовщуючі зела Лєшика Солодовського або плин проти сивіння доктора Дурра. При цьому не забувай сказати ще про одного американця — лікаря Фіска, директора Інституту продовження життя. Він за дванадцять літ оглянув чотириста тисяч пацієнтів і не знайшов жодної особи цілком здорової. А сорок відсотків тих, що не потребували нагальної медичної допомоги, були або малокровні, або нервові, і все через надуживання кави, куріння і тяжку працю. Мислиш? Ніхто не запідозрить тебе в тому, що ти навіть гімназійної матури не маєш!

Стасьо раз на кілька тижнів постачав «галашикаїн» у Янів, де практикував «всіх лікарських наук доктор» (так писано в оголошенні!) Авраам Вулкер. Фальшивий студент-медик наймав візника на двірці і не смів ніде потикатися у місті, щоб не бути упізнаним своїми знайомцями. Приїздив уранці, від'їздив увечері. Такий собі пещений домашній син заможних батьків, що не економив на квитках, на вечері і навіть на прошаках, які обступали дужого молодика, не боячись бути відтрученими чи вилаяними.

Дорогою Стасьо читав газети і поповнював свій арсенал витівок, якими скористається у майбутньому. Поки ж він набирався світських новинок: хотів вразити Еву Мількофр, дебреценську модельку, що безсоромно підкликала його в ресторації і вклала в руку папірчик з адресою. Оскар Гробовецький та Беата схвалили смак свого шпарівного вихованця. Вони відбули в Будапешт, перед тим прилаштувавши Стася на повний пансіон у тітки Аготи. Стару довелося умовляти, бо вона звикло приймала на постій офіцерів, з яким грала в карти, пила палійку і співала прокуреним басом романтичні балади. За тишу і спокій заплатили удвічі більше, ніж офіцери за щоденні бешкети! Але Стасю унеможливили пригоди, пов'язані з його тепер уже спільним підприємництвом з Шимоном та Галою. Галашикаїн приносила Агота у невеличкій валізці. Її відвідини тітки нікого не насторожували: навколишні будинки стояли не густо, їхні мешканці шанували орднунг[32] і невтручання, вітаючись і посміхаючись одне одному лише дорогою на службу Божу. Инша річ — Ева! Їй хотілося вечірок, ресторацій, театру, та Оскар суворо наказав Стасьові уникати галасливих зібрань, бо студентові не личить обростати неконтрольованими знайомствами. Завжди обережний Гробовецький чомусь не зважив на той факт, що «студент» більше перебуває в Дебрецені, ніж у Відні, де мав би практикуватися щодня в анатомічному театрі.

Щоб компенсувати Еві розваги, Стасьо придбав грамофона — і кожне їхнє побачення починалося з танго, фокстрота, шиммі, тобто з танцювального уроку. Дівчина раділа можливості виявляти звабливу гнучкість в мускулистих руках свого юного коханця, а той ставав усе упевненішим і умілішим в танці, як справжній жиголо[33]. Зрештою, він і пари з вуст не пустив, що у Львові час до часу навідувався в забавовий гурток на Вірменській, а там танцювали не гуцулки.

Коли ж траплялася вільна година, Стасьо зацікавлено читав пригодницькі оповідки Гастона Леру[34], одночасно вправляючись у знанні літературної мови і кримінального сленгу, бо ж не уявляв себе позбавленим паризьких ігрищ.

Отож Стасьо приготував своїй вродливій неосвіченій коханці фантастичну оповідь про те, як товариство американський фабрикантів взяло в оренду один із Гавайських островів, щоб на ньому якнайточніше відтворити вигляд біблійного раю. Всі, що туди припливуть, мають зійти з кораблів голі-голісінькі, як Адам і Єва. Найбагатші люди з океанських країв взялися постачати райські плоди й овочі, а брат сіамського короля уже засадив якесь особливе дерево, якого вчені не в силі означити. Одна умова буде для всіх тимчасових мешканців — прожити трибом первісних людей не менше року і не мати ніяких зв'язків із зовнішнім світом.

Ева була в захваті від почутого.

— Я — голісінька серед голих чоловіків! Чудово! А намисто дозволять — хоч разочок перлів? Тіло засмагне від сонця, а перли виблискуватимуть на шиї. Це щось неймовірне! Я ладна хоч сьогодні рушити на той острів!

Стасьо не міг на таке погодитися — його тримали справи. Отож свій райський острів вони влаштували на килимі посеред помешкання, висипавши з кошика персики, морельки, сливи, яблука. Ева вбралася в шати Єви — тобто не мала на тілі нічого. Стасьо хизувався торсом, але довго не давав себе роздягти, аж доки улізлива Ева не приладувала йому на стегна стрічку, на яку навісила стигле виногроно (самі знаєте, що воно прикрило).

... Другого дня до тітки прибіг стурбований Шимон, та Стасьо ще не повернувся від Еви. Едельман не мав часу — він помчав до модельки, як вітер до Гавайських островів, і зруйнував закоханим їхній тимчасовий кімнатний рай: Гробовецького затримали в Будапешті з дванадцятьма паспортами на різні прізвища. Про це було написано в тій самій газеті, яку Стасьо читав у потязі, лишень у відділі кримінальної хроніки, а не у світських новинах.

Увечері з дебреценського двірця рушав потяг до Відня. Якийсь розкуйовджений прошак проліз під останній вагон і вчепився добре тренованими руками за перекладину між колесами. Віденські поліціянти примітили того самого прошака, брудного від кіптяви і пороху, коли він пив воду, зачерпуючи її долонями, з водограю напроти двірця. Затриманий виявився глухонімим, не мав жодної посвідки і на всі питання відповідав сумовитим поглядом сталевих очей. Його зазнимкували, нагодували й відпустили, бо у в'язниці не було місця.

Того місяця саме апробовували телеграфічно-телефонічне передавання фотознімків на віддаль — і до львівських нишпорок прийшла світлина, на якій простий хлопака з розкучманою головою проникливо й німо скаржиться кожному на свою долю. Ту світлину прилучили до знаменитого альбома, викрасти якого в поліціянтів — блакитна мрія кожного шахрая, грабіжника і фальшивомонетника.

14.

 ідний Стасьо не впадав у розпач, пам'ятаючи настанови Оскара Гробовецького, що в газетах є багато цікавого. Тому, мукаючи і закочуючи очі, він вчепився літнього пана, з кишені плаща якого стриміла газета, скручена у руру. Пан кинув Стасьові дрібну монету...

Жебрак з газетою в руках міг би привабити зацікавлені погляди, тому наш пройдисвіт поволеньки пішов подалі від міста, подумки рахуючи шпали. Дійшовши до двохтисячної — озирнувся: людські постаті маячіли далеко, і ніхто не простежив би, чи сидить він на шкарпі знічев'я, чи зайнятий якоюсь хитрою справою.

В газеті повідомлялося про колишнього німецького кронпринца, що викрав і тримає силоміць у своїм замку в Шлеську доньку машиніста з Бреслау. Це Стасьові було ні до чого. Якийсь грубник знайшов у піску на побережжі далекої Північної Америки старовинний коштовний перстень зі скарбів піратського капітана Кідда. Така новина не рятувала нашого героя. А ось і потрібне: один американець перелетів у літаку — «на шварц»! Вистежив, коли пілот перемовлявся з пасажирами, і непомітно вліз у порожнину «хвоста»! Це треба не забути... Ось лишень літака ніякого немає на обрії.

Нарешті, серед дрібних повідомлень, Стасьо натрапив на десять рятівних рядочків: «На наші терени прибув буддійський чернець, якого вважають святим, щоб навертати європейців у буддизм. Іде він без багажу і без гроша, в товаристві двох ченців із трьома книжками, куди вписує прізвища неофітів. Прохання не ставитися до цих осіб вороже, а допомагати їм, аби потім вони оповіли в Індії про щиру приязнь наших обивателів».

Звісно, можна вписатися в їхні книги і мандрувати разом, аж поки не трапиться нагода легалізуватися, але спочатку слід їх знайти.

І Стасьо побрів назад до двірця, щоб вийти в місто та розпочати пошуки. Він випрямив спину, підняв голову; кроки його були рішучі і впевнені, що дисонувало з брудним дешевим одягом звичайного волоцюги. Біля ринку змучена перекупка волочила за собою візок з городиною — Стасьо, не питаючись, допоміг втягти його з бруківки до торгових рядів. За те отримав посмішку і чвертку добре випеченої паляниці. Зрештою, буддійські ченці також сподіваються до приязнь простого люду. Лиш де вони мандрують? Чи вже в місті, чи ще по дорозі до нього?

Гімназійна наука, хоч і не завершилася матурою, та заклала хлопцеві навички логічного мислення. Він подумав, що всі новини збігаються на ринок, як куховарки аристократичних родин. Тому щодня крутився між рядами і прислухався до балачок. Спитаєте, де ж ночував? Коли під мостом, коли під муром костелу — це лише додавало снаги в пошуках буддистів і спонукало до ранкових гімнастичних вправ.

І таки дочекався. Троє зовсім лисих чоловіків, завинуті у помаранчеву тканину, отаборилися неподалік міського парку. Так сказала вертка служниця різникові, що краяв волову печінку не ножем — мечем шаленця Атілли[35].

Стасьо пішов їх шукати. Дорогою розмірковував над тим, що за останній час пережив більше пригод, ніж за все своє попереднє життя. Наближалася зима, а він не має куди голови прихилити. Повертатися до Кендзьорівського і перепрошувати зі сльозами на очах — не випадало. А раптом там уже його мають за професійного ошуканця? Небезпечно... Пересидіти в передмісті — у годувальниці? Та чи вона ще жива? Молочний брат Місько? Сто років його не видів... Максиміліян Морґен? Той все розповість своєму таткові. Фальшиві документи на прізвище Крузенштарн лишилися у Еви на знак того, що він повернеться задля мандрівки у гавайський рай. Чи не віддасть їх поліціянтам, коли набридне чекати на коханця?

Троє буддійських монахів сиділи під старою липою. Навколо стояли небагаті міщани: ремісники, служниці, покоївки, ткалі, кравчині. Жінки переважали. Вони з острахом і з співчуттям слухали наспівну мову найстаршого монаха, хоча не могли нічого з того втямити.

Стасьо спостеріґав здалеку — з-за кущів. Почув легенький подзвін: це калатав малесенький дзвіночок у руках старого. Його молодші попутники сиділи мовчки, опустивши лисі голови. Чи подумки молилися, чи пірнули у якусь нірванну, щоб зректися всього навколишнього?

Жінки позітхали, перемовилися між собою та й пішли, полишивши монахам бурштинові груші, пізні осінні яблука, булки і навіть пляшку домашнього вина. Чоловіки (їх було троє-четверо) смалили цигарки, ніби чекали якогось дійства. Потім підійшли до монахів і почали ґвалтовно вимотувати їх з одіжі. Почулося: «Пинзет! Пинзет!»[36]

Стасьо не зчувся, як скочив на захист покривджених. Він не думав, що сам проти гурту і нізвідки чекати на поміч, що в тих батярів можуть бути ножі за халявами, а він голіруч, що тут йому й смерть, якщо Будда не пильнує своїх посланців.

Ошалілі нападники відступали перед Стасьовими кулаками не стільки від страху, як з несподіванки. Один з монахів виручив хлопця, схопивши доброго бука. А тут ще й жінки озирнулися на галас та й зчинила рейвах! Нападники відбігли з погрозами і прокляттями.

Весь цей час нетривалої сутички найстарший монах сидів незворушно з блаженною посмішкою на зморшкуватому обличчі і час до часу хилитав дзвіночком. Задиханий Стасьо упав на землю попри босі ноги старого.

— Чи не бажає молодий пан вписатися в нашу книгу? — почувся знайомий голос Оскара Гробовецького.

Стасьо втратив мову: той, що з буком відбивався від грабіжників, виявився його спільником! Задля такого щасливого випадку можна і буддизм прийняти від святого ченця з Індії, і повірити в провидіння Боже, якому немає різниці між грішником і праведником, коли хтось із них загрожений.

15

 кщо матримональні трафунки скінчилися для Адама Кензьорівського набутком впорядкованого добробуту, то Юрась Маґдебурко так і не знайшов часу на романсування з панночками. Ще студентом він кілька разів невдало закохався, отримав одкоша — і вирішив для себе, що в коханні, як і в нишпорстві, бувають щасливі випадки, але не часто. Коли двоє сивих голубів — тато і мама — натякали, що вже їдуть з ярмарку, тож хочуть встигнути на його шлюб, Юрась лиш посміхався:

— Всі дівчата — голуб'ята: звідкіля ж лихі баби беруться?

Якраз учора він заспокоював таку навісну жінку, що жадала крові, тобто ув'язнення чоловікові, після якого ще не захолола перина. О, то славна оповідка — помічна легковірним кобітам! Одне слово, муж Марії Костів вже десять літ, як пропав безвісти, поїхавши на оборудку аж до Сибіру. Вона, бідачка, сама заробляла на себе і двох дітей, вже й не сподіваючись, що колись побачить живого-здорового. Аж тут на порозі її помешкання з'являється пристійний мужчина — і називається її вінчаним чоловіком! На радощах ушкварили банкет: на ньому підпилий прибулець згадував не без гумору таємниці початків подружнього життя, а Марія червоніла чи то від сорому, чи то від приємних спогадів. «Костів» не приховував, що жив у Сибіру, як прийдеться: навіть довелося стати цирковим атлетом.

Щастя тривало ... аж три дні, доки Марія не побачила його випадково на вулиці з добре вбраною (молодшою!) пані. На диво, ошукана жінка не вчепилася тій пані у фризуру, а почала вмовляти «чоловіка» повернутися додому. Той її заспокоїв, що нікуди не подінеться, що супроводжує дружину свого приятеля на його прохання, а за дві години... Марія й цього разу повірила. Та не дочекалася!

— Пане Маґдебурко, знайдіть його! Я виберу йому ті блудливі очиська! Отак позбиткуватися з бідної удови!

— Так ви ж його прийняли як свого мужа! Невже він так схожий на зниклого?

— О, що ви, чоловіки, знаєте про жіночу самотину!? Ви його знайдіть — а я вже сама вирішу: судитися з ним за ошуканство чи нехай перепроситься і живе зі мною.

— Так не може бути! Якщо він шахрай — мусить відповісти, — повчально промовив Юрась.

— Знайдіть його і засадіть, а я потім з ним домовлюся, — правила своє жінка.

Вже наступного дня Юрась вистежив Яцька Яндзу з вулиці Ґавзнера. Це він мав звичку являтися зненацька до осамотілих кобіт і так само зненацька зникати.

Але такі справи не вдовольняли шанувальника Пінкертона. Вони, можливо, були цікаві як зразки психології поведінки злочинця та жертви, але в них не було нашарування фактів, з-під яких Юрась би викопав істину з азартом правдивого мисливця.

Саме тоді у місті з'явилася Анеля Матичинська і замешкала в «Жоржі». Ось коли Юрась Маґдебурко зрозумів, що то значить — жіноча врода! Він побачив її вперше в авті і за звичкою мало не записав числа: 7977. Потім схаменувся. Того ж дня, вистежуючи професора політехніки Болєслава Пайкарта (одночасно урядовця спілки «Бруховичі» та управителя фабрики дахівок і штучного каміння Банку Гіпотечного), він зайшов у данцінг «Casino de Paris» — на екзотичну танцювальну виставу у виконанні мурина і польки. Анеля сиділа у другому ряду, осяваючи своїми діамантами усю залю. Її попелясте волосся було вкладене на голові так, як в старовину причісували іспанських інфант. Розкішні плечі, гордо піднята голова, порцелянове лице з м'яко заокругленими темними бровами, блакитні очі і пишні вуста, підмальовані вишнево — все це не давало Юрасеві найменшого шансу. Та він про нього й не думав, а милувався об'єктом обожнення.

Болєслав Пайкарт, чоловічок років п'ятдесяти, сидів праворуч Анелі. І це дратувало Юрася, бо мимохіть закрадалися підозри, що то не випадково. Принаймні, у сліпий збіг Маґдебуркові хотілося вірити всіма своїми сердечними порухами. І він повірив, бо Пайкарт не добув до кінця вистави, вийшов із зали і гукнув візника. Юрась знав, що далі вілли «Qwo wadis»[37] у Бруховичах його підозрюваний не поїде, тому став неподалік виходу, очікуючи на веселу й задоволену публіку.

Анеля вийшла серед перших — за нею чоловік у військовому однострої. Юрась опустив очі на бруківку...

Минув тиждень. За цей час нишпорка уже був певен, що саме Пайкарт продає на чорній біржі стодоларові банкноти, які видруковує у своїй лабораторії, добре обладнаній електричними приладами, мідними пластинами і найновішими фотоапаратами. Юрась не мав часу на проходи, щоб десь випадково зустріти Анелю, і його порив стих, як стихає вітер, зачепившись за крони дерев.

Ще кілька днів — і під час обшуку на віллі Пайкарт змушений був зізнатися у своїх оборудках. Дві валізи з фальшивими банкнотами очікували на кур'єра. Він незабаром з'явився — чоловік у військовому однострої. У внутрішній кишені мундира лежали два паспорти, з яких стало зрозуміло, що Анеля та Збіґнєв Матичинські, мешканці Варшави...

«Вона до цього не має ніякого дочиніння, — переконував сам себе Маґдебурко, змучений безсонням. — Така красуня! Вони просто ховаються за неї, як за завісу. Бідна жінка!»

«Бідна жінка»(за новим паспортом — Ізабеля Машитинська) тим часом утікала зі Львова до своєї молодшої сестри Еви в Дебрецен. А Болєслав Пайкарт, як і Збіґнєв Матичинський, сидів у криміналі і розмірковував над написом на своїй віллі.

16.

 асом кажуть: від щастя втратив голову. Це сталося з Адамом Кендзьорівським, що ніколи не сподівався на узвичаєний родинний побут, яким тішилися його знайомі та колеги. Хоча це питання — чи тішилися? На перший погляд все виглядає просто люкс, навіть підкаблучник чи рогоносець на людях видаються вповні щасливими батьками і мужами.

Жозя, як ласкаво називав Адам свою дружиноньку, пишалася освіченим чоловіком і разом із ним ображалася на Малермана, власника газети, коли той в черговий раз убивав шалену ідею Кендзьорівського. Цього разу він замислив усі рекламні оповістки — віршувати.

— Ось послухай, — відволікав Адам свою дружину від звиклих жіночих клопотів. — Сідай біля мене!

І, обійнявши Жозю за стан, декламував:

Декани з гір, отці з долин — У Львів завзято, сміло! Усі громадно, як один, На горде, чесне діло! По реверенди, колпаки, Сказиться ваш колятор, Вберетесь всі, як юнаки — Вбере вас «Регулятор»!

Жозя умлівала (чи вдавала, що умліває?), ніби від слізливого романсу або від Адамових повідомлень про затроєння вероналом, випадіння з вікна другого поверху та самостріл через нещасне кохання.

— Який ти умілий в письмі! — вигукувала вона. — Ґеню, Ґеню, йди послухай таткові вірші!

Ґеньо, гімназист молодших класів, знехотя приходив з другого покою, щоб потішити названого татка, який в таку мить був особливо щедрим і міг підкинути кілька монеток на солодощі.

Йде єгомость до їмості Поспитатись. Скоро празник, будуть гості — В що нам вбратись? Не журися, мій миленький, Не дамося: Є у Львові «Регулятор» — Вберемося!

Ґеньо посміхався: рядочок рівненьких білих перлинок порідшав, в щілинах видно було, як з ясен висунулися тверді широкі зуби — прикмета хижацького характеру і доброго здоров'я.

Звісно, віршувальні вправи татка наводили на нього нудьгу, але треба було дотримуватися маминих порад, яка була певна, що нервозний підтоптаний Адам довго не проживе — і тоді вона з сином заволодіє таким гарним помешканням, де все буде влаштовано інакше...

І як у воду дивилася. За місяць у Малермановій газеті повідомили таке:

«У п'ятницю у Львові о 6-й вечора можна було бачити справжній фрагмент криміналістичної фільми. На вулиці Браєрівській, а пізніше Міцкевича кількох поліцаїв гнало за бандитом, який відстрілювався і втік, смертельно поранивши репортера Адама Кендзьорівського, що випадково опинився на місці пригоди.

Слід зауважити, що утеклий володіє кількома мовами і робить вражіння інтелігентної людини, та це не завадило йому позбавити життя ні в чому не повинного вірного лицаря гострого пера і блискучого слова, яким ми завжди знали Адама Кендзьорівського».

Невтішна Жозефіна оплакала і поховала мужа, швидко перейняла на себе його майно, скориставшись порадами свого давнього таємного коханця — адвоката Генріха Альбертшулле, що швидко замельдував її на емеритство[38] з втрати годувальника.

Генріх славився на весь Львів тим, що вирятував від ув'язнення залізничного урядовця Йозефа Есмерта, який до спілки з «легкою» дамою приваблював жінок, винаймаючи їм буцімто кімнату. Він водив запрошену по своїх покоях, а в драматичний момент перших невинних обіймів влітала його спільниця і влаштовувала сцену ревнощів. Кожна заскочена жінка мусила відкуповуватися від ос лави.

На суді адвокат витяг з течки папери, які засвідчували: Есмерт шкандибає на голову. Суддя цьому повірив, не піддавши жодному сумніву той факт, що дурний спроможний дурити инших і ще й бути на становищі державного урядовця. Двадцятип'ятилітня подруга винахідливого ошуканця Маґда Клос відбула покуту штрафом.

Генріх Альбертшулле навіть не сподівався, що й сам потрапить в засідку, влаштовану його клієнтами. Не минуло й року, як вдячна Маґдуся ночувала в нього, відшкодовуючи збитки розумових зусиль під час того процесу. Одного ранку до адвокатового помешкання безцеремонно загримав Есмерт... Генріх не лише заплатив кругленьку суму в долярових банкнотах, але й дав чесне слово пошлюбити Маґду, щоб не гуляв містом поголос про його аморальні поклики плоті.

Так адвокат на якийсь час забув про Жозефіну — і вона сама собі допомогла, покладаючись на жіночу інтуїцію. Зараз можна було надолужити втрачене, так мов з неба впав молодший Жозефінин брат Місько і замешкав у неї!

Довелося Генріху на якийсь час зайнятися пильніше своєю кар'єрою, щоб встигати заробляти гроші, які його Маґдуся витрачала на коштовності і сукні французького штибу. Він різко набрав ваги — сидіння за столом цьому посприяло — і перестав реагувати на принади чужих жінок. Криза середнього віку наздогнала його вчасно, щоб він зберіг залишки здоров'я.

Маґда спочатку нудьгувала при нім, а потім узяла моду лікувати нерви на термальних водах під Будапештом, де ніхто не почувався обтяженим шлюбними обов'язками.

17.

 устріч Стася й Оскара можна було б вважати нереальною, якби в житті кожного з нас не бувало випадків, коли ми натрапляли на своїх знайомців у натовпах чужих міст, у міжконтинентальних потягах, в піших мандрівках до Святої Землі чи на диких узбережжях теплих морів.

Гробовецького поліціянти затримали випадково — він, як виявилося, був схожий на польського дипломата, що одного дня взяв у власниці готелю п'ять мільйонів корон і обіцяв виготовити паспорта до Америки. І зник. А в кишені Оскара й справді лежало дванадцять паспортів, які йому дісталися з рук Адольфа Гернбаля, адвоката з вулиці Чацького, 1, що вже півроку перебував під слідством (на втіху Юрася Маґдебурка).

Оскар Гробовецький недарма був аптекарем. Він знав: жоден слідчий не може встановити, що робиться в голові підозрюваного, тому почав вдавати млявого, притлумленого, сонливого. Ледве ворушив язиком на допитах — і його повели на обстеження до психіатра. Доки лікар постукував своїм металевим молоточком, охорона втратила пильність. За хвилю півголий чоловік у спідньому обернувся до двох жандармів з проханням відвести його до виходку. Благальний погляд божевільного подіяв...

— Тренуйся, синку, — і ти надуриш наймудріших! — пишався собою Гробовецький. — З виходку легко було вибратися на вулицю, а там хто насмілиться стріляти? Нарід вийшов на проходи не задля того, щоб отримати випадкову кулю!

— А монахи?

— Я на них натрапив аж другого дня під вечір, як виліз з копиці сіна...

— А до копиці як дісталися?

— Під мостом зустрівся з волоцюгами — попросив найбруднішого лахміття. Хто затримає смердючого прошака, що йде з міста?

— Мені все ще не віриться... Я теж ночував під мостом...

Стасьо торкався руки Оскара, його голеної голови.

— Що далі — як вибиратися з халепи?

— Підемо з монахами до Амстердама. Їх скрізь пропускають. Викличемо Беату...

Коли голландець Фрідріх Степпер почав висилати проспекти з обіцянками, що за одного гульдена можна заробити дві тисячі, усі європейські нишпорки вчули в цьому хитру аферу. Річ проста: слід придбати картку вартістю одного гульдена, а чотирьом иншим таку саму картку відпродати. Кожен, хто пересилає свого гульдена на адресу «підприємця» з Амстердама, одержує чотири картки з тим самим дорученням. Коли шоста картка почне свій рух, тоді найперший клієнт отримує свої дві тисячі. А «підприємець» — п'ять з половиною! Чудова арифметика! Щоб особи з другого ланцюга цієї хитрої схеми могли знову заробити по дві тисячі гульденів, треба аби мільйон триста дев'яносто сім тисяч сімсот шістдесят осіб заплатило по чотири гульдени! Зрозуміло, що на цьому заробляє лише «підприємець» ...

З Амстердама прийшли стежні листи до Львова, щоб не проґавили можливу появу Фрідріха Степпера, який уже втік з Голландії, добре поживившись наївними шукачами легкого заробітку. Повідомлялося, що зловмисник може бути в товаристві світловолосого молодика атлетичної тілобудови, який легко розмовляє німецькою, угорською та французькою, заводить знайомства із заможними родинами і має великий успіх у панночок.

Юрась Маґдебурко був переконаний, що утікачі від голландської Феміди прибудуть до Львова хоча б тому, що саме у його рідному місті чи не найбільше довірливих мешканців, які легко ведуться на будь-які пропозиції швидко розбагатіти, скористатися неймовірними винаходами у галузі техніки та різними новітніми препаратами відмолоджувальної або відтовщувальної дії.

Він мав рацію: Оскар саме оповідав Генріху Альбертшулле дотепний вислід доктора Мая з Рочестеру про основні складники людського організму. Чоловіки познайомилися в потязі, що рухався з Варшави до Львова.

— Отож вислід довів, — вдавано по-науковому промовляв Оскар, — що людський товщ вартий сімох куснів мила, із заліза можна виготовити цвяха середньої величини, цукром наповнити малу сільничку, вапном побілити курник, з фосфору зробити дві тисячі двісті сірників, калієм стрілити з однієї діточої гармати, а сіркою обробити від бліх одного пса! І ціна того щастя — аж дві корони!

— Прошу пана, чи можу я покликатися на вас, коли розповідатиму цього анекдота? — спитався Генріх. — Мені доводиться бувати в багатьох пристійних домах...

— Прошу дуже! Можливо, колись візьмете й мого сина на якусь вечірку — йому пора заводити матримоніяльні знайомства.

— З приємністю! А де ж ваш син — чому не при вас?

— О, він студіює медицину у Відні. Навіть ще не знаю, коли йому пощастить навідати батька...

Насправді Стасьо мав приїхати другого дня, щоб поселитися разом із своїм опікуном на віллі в Бруховичах. Оскар не міг з'являтися в камениці на Личаківський, доки не виясниться, чи не ототожнили його із Фрідріхом Степпером. Тим часом Беата вже господарювала у своєму помешканні, ходила з колєжанками в кінотеатри і в цукорні, купувала собі дорогу одіж на Марійській у Вронських, футра на Капітульній у Стемпковича і навіть потрапила в кримінальну хроніку як потерпіла: якийсь панок з дуже інтеліґентної родини заробляв на життя веселим способом — виривав з рук жіночі торебки. У Беатиній були доляри, за які можна придбати віллу на Пісковій.

Юрась Маґдебурко натрапив на це повідомлення і подумав, що зниклий Оскар Гробовецький ось-ось вигулькне поблизу. Можливо, навіть з Ґеньом, за яким уже нікому було подавати на пошук. Але Оскарові нічого не закинеш, крім дрібного ошуканства довірливих кобіт, що мріють не постаріти. Хіба що аптекар змінив керунок своїх зацікавлень...

18.

 инуло два дні, як Стасьо замешкав у Бруховичах — на доволі ветхій віллі, що стояла осторонь инших, майже під самим лісом. Її власник — військовий лікар — збіднів, перебрався до родичів у Стрий, де романсував із панною не першої свіжости, зате з посагом.

Гробовецький ризикнув — почав їздити увечері до Беати, а вранці повертатися на віллу. Він зачинявся в окремому невеличкому покої і міркував, як бути далі, де прилаштувати свого спільника, бо ж відчував, сказати б, батьківську відповідальність.

Стасьо з нудьги гортав томища лікарських довідників, календарі за минулі роки і подибував собі багато цікавого. Наприклад, він дізнався, що один вчений американець дослідив ступінь вродженої інтеліґентності в різних рас та народів, обсервувавши сто шістнадцять тисяч осіб. На перше місце він поставив англійців, за ними йдуть шотландці та голландці, потім німці, американці, данці, канадійці, шведи, норвежці, бельгійці, ірландці... Одне слово, вінок національностей замкнули греки, москалі, українці, італійці, поляки та американські негри. Коли про це сказав Оскару, той не стримав реготу: — Іти віриш усьому написаному? От ми з тобою хто? Стасьо замислився. Казали йому, що мати — Матильда — полька, годувала його українка, виховував напівавстріяк-напівполяк.

— Якщо за паспортом...

— Сам знаєш, що паспорт сфальшований! А ким ти себе чуєш? Хлопець знизав плечима.

— Бачиш, чим більше крові намішано у твоїх жилах, тим ти здібніший до всього. Так що не мороч собі голови!

Гробовецький уже надумав, чим займатиметься надалі. Він почув від Беати новину, яку вона обговорювала на каві в «Пчілці»зі своїми приятельками, що американська фільмова зірка Фанні Уорд має намір заснувати в Америці та Англії «університети краси», де викладатимуть не лише педагогіку тіла та духа, але й історію краси у зв'язку з історією культури та людською психологією. Перша така школа ось-ось відчинить двері в Нью-Йорку.

Але Оскарова реакція була ядучою: якщо та школа дасть докази, що бридкі особи стануть вродливими, а злі — добрими, тоді можна в неї вкладати гроші... Це щоб Беата забула про примху артистки.

Сам же почав міркувати так: скільки панночок вважають себе невродливими лише тому, що не знають істини — справжня краса не в дотриманні зовнішньої привабливості з допомогою косметики. І навіть не в умінні посміхатися! Он паризькі підприємливі шахраї порозсилали жінкам проспекти, в яких було написано, що жінки, сміючись, нищать собі лице і занадто шкірять зуби. А їхній Інститут сміху вчить посміхатися зразково, ідеально! Лекції провадять при люстерках і грамофонах! Вчителі сміху-усміху — мистці своєї справи. Вони, певно, особливо гарно сміялися тоді, коли їхні учні не чули...

Отже, чого можна навчати панн в школі краси? Звісно, танцям. Італійський лікар Долетті довів, що танець лікує істерію: зі ста жінок сімдесят вісім вилікувалося від цієї недуги під час зимових карнавалів! Слід запровадити курс моднярства. Ще годилась би наука про добір парфумів... Науку усмішок викладатиме Стасьо. А іспити можна складати на костюмованих балах, що їх організовує пан Рахлєвич.

Минуло ще трохи часу — і в міській газеті надрукували оповістку, що забавовий гурток на Вірменській, 25 віднині називатиметься Школою краси та грації, куди запрошуються на науку панни й пані, які бажають вдосконалити свою вроду. Модерних танців навчатиме відома мадярська танечниця Ева Мількофр, що перемогла у Франції на конкурсі безперервного руху; вона також провадитиме науку моднярства та добору косметики; своє уміння ідеально посміхатися передаватиме Станіслав Крузенштарн, випускник паризького Інституту сміху; мистецтво бесіди викладатиме Ізидор Рахлєвич. Сам Гробовецький не наважувався ніде себе заявити, хоча лекції з омолодження організму міг би прочитати із заплющеними очима, не оприлюднюючи припису виготовлення суспензії свого винаходу.

Запотребованість такого закладу виявилася в тому, що черга звивалася на всю Вірменську. Запис провадив Рахлєвич, про якого ходив поголос як про чоловіка, що не ведеться на жінок, а лиш на вродливих хлопців. Ще тиждень — і Школа краси запрацювала б на повну потугу, бо прибула б Ева з Дебрецену, так все зруйнував конфлікт інтересів.

У сусідньому будинку мешкала жінка-медіюм — пані Евґенія Пікар, колишня кравчиня, яка відкрила в собі феноменальні спіритичні здібності. Вона, на замовлення рідні, викликала душі померлих — і на її старім поморхлім лиці з'являлися риси обличчя осіб, що приходили з тамтого світу: десятилітньої дівчинки, літнього достойника, молодої жінки. Пані Пікар викликала духи при світлі і дозволяла тримати себе за руки. Яким чином вона змінювалася на лиці так, що присутні аж сахалися — ніхто не знає.

Так от, знаменита медіюм поскаржилася своїм аристократичним клієнтам, які мало не щодня замовляли побачення з умерлими, що відчуває певні незручності від гамору на вулиці. У неї таке передчуття, ніби тих жінок скликають на содомію[39].

Прийшли поліціянти. Ізидор Рахлєвич показав офіційний папір на підприємництво. Його скасували без пояснень. Він почав оскаржувати, адже оплатив оренду зали. Йому відповіли: хочеш, щоб тебе засудили як деґенерата? Ізидор склав зброю...

Оскар Гробовецький скрипів зубами і заклався зі Стасьом, що спочатку знищить стару відьму, а вже потім вони зберуть валізи на Париж.

Підліток Ісаак Абст, гершт[40] цілої злодійської банди із семи осіб, прийшов добровільно до Юрася Маґдебурка і, схиливши голову, покаявся, що добуте вломами переховує у Евґенії Пікар.

Під час обшуку пані-медіюм не могла пояснити, звідки у неї стільки викрадених речей, розіпханих по всіх закутках.

Генріх Альбертшулле палко захищав неповнолітнього злочинця, що зняв з душі тяжкий гріх каяттям, і його виправдали.

Юрась запідозрив в цих подіях щось штучно підлаштоване, та не мав часу на роздуми: практичний маляр на прізвище Бесядецький вже випробував свій авторський спосіб фальшування грошей. Він фотографував банкноту при сильному світлі, переносив її на цинкову плиту і робив кліше з допомогою спеціальної хімічної речовини. Сто п'ятдесят сотень п'ятизлотових купюр готові влитися в грошовий обіг!

Маґдебурко із двома аґентами поспішав упіймати Бесядецького на гарячому. Раптом його око вихопило в натовпі високого молодика. Біля нього стояла Беата Гробовецька та... Оскар. «Ґеньо Кендзьорівський! — промайнула думка. — Таки повернувся! Певно, знає, що Адам вже не жиє...» В цей час до них підійшли Рахлєвич і Альбертшулле. Гробовецький взявся за капелюха — на правій руці зблиснув золотий перстень. «Ага, — зауважив Юрась, — непогана вибухова суміш: варто постежити за цими панами». Та Бесядецький міг зникнути зі своїми «грошима»! А ці нікуди не подінуться.

Увечері Стасьо Крузенштарн, студент-медик з Відня, зустрів на двірці Еву, а за годину поважна подружня пара разом із повнолітніми дітьми рушила потягом до Парижа.

Коли Юрась Маґдебурко підійшов до дверей камениці на Личаківській, йому відчинила служниця.

— Пани відбули в Закопане...

Стежні листи на Фрідріха Степпера та його молодого спільника лежали без руху.

19.

 им часом у Стрию військовий лікар Юліян Негребецький йшов до шлюбу з Цецилією Степковською, яка крутила носом майже два роки, перш ніж погодитися на втрату цноти. Коли молоді під'їхали до костелу, там на них чекала чималенька юрма: усі колишні коханки лікаря, навіть зі своїми батьками та нешлюбними дітьми Юліяна. Почулися погрози, викрикнуті верескливими голосами. Негребецький, наречена та вся рідня так і сиділи у фіякрах. Ксьонз вийшов з костелу і оголосив, що вінчання не відбудеться. При цьому не дуже ґречно виштовхував свою паству за браму. Фіякри рушили — юрма розповзлася на сусідні вулиці.

Минула година — і через бічні двері молодих допустили в захристіє... Поспішний обряд тривав кільканадцять хвилин. Та коли пошлюблені вийшли з костьолу, — їх зустріла зневажена юрма, і на голови полетіло дрібне каміння, присмачене прокльонами.

Негребецький зрозумів, що життя йому в Стрию не буде, тому з нервами пережив щоденні докори Цецилії і виблаґав її переїхати в Бруховичі, на свою занедбану тиху віллу. Сам поїхав першим, щоб відмовити винаймачам, які наперед йому заплатили сто злотих.

Найбільше його муляло, що доведеться повертати гроші. А він розраховував навідатися в казино і поставити їх на фарт!

На віллі було тихо й порожньо. В покоях не лишилося й сліду від перебування сторонніх людей. Значить, вони вибралися раніше? Чи втікали від когось?

Юліян не сильно переймався — двадцять п'ятизлотників шелестіли в кишені, викликаючи бажання пришвидшити час, щоб подвоїти чи потроїти... Він був певен, що після тої сільської авантури, яку він витримав у Стрию, колесо фортуни зробить необхідний оберт на його користь.

Під казино крутилося двоє аґентів, та Негребецькому було смішно спостерігати, як вони мало не зазирали в обличчя кожному, хто підходив до дверей.

— Ви не на мене чекаєте? — їдко запитався він, відчувши неабияку перевагу над цією службовою комашнею.

Аґенти похнюпилися та відійшли. Швейцар відчинив Юліянові — і той ступив на килим.

... Опівночі п'яний, як чіп, Юліян зупинив візника і благав його відвезти в Бруховичі — в борг. В цей час до нього підкотилися ті самі аґенти.

— Ви не на нас чекаєте, пане?

... Нишпорка Юрась Маґдебурко хоч і упіймав Бесядецького, та плоди його невтомної праці встигли потішити окремих пестунчиків долі.

— Звідки у вас фальшиві банкноти?

— У мене винаймали віллу і заплатили...

— Хто винаймав?

— Чоловік — такий пристійний. Приїхав із Відня, чекав на свого сина — той прибув пізніше. Я його не бачив...

— Цей чоловік?

І Маґдебурко поклав перед Юліяном фото Бесядецького.

— Ні, не він.

— Тоді опишіть його: які прикмети, в що вбраний, скільки має літ. Ви лікар — людина спостережлива!

Цей комплімент заспокоїв Негребецького.

— Років п'ятдесяти, гадаю. Волосся чорне, сиве на скронях. Ніс... злегка розплюснутий. Губи ніби припухлі. Одяг — дорогий. На зріст високий. Має звичку примружувати очі, коли говорить. Золотий перстень на правій руці.

«Невже Гробовецький? Що він має спільного з фальшивинками? Треба йому того клопоту на старість?!»

— А зараз де той винаймач?

— Не знаю. Він заплатив наперед...

Двоє чоловіків, старший і молодший, як значилося в стежних листах, Фрідріх та Пітер Степпери, називають себе батьком і сином, зупиняються в дорогих готелях або винаймають приватні апартаменти, між собою спілкуються німецькою, можуть звертатися на чорну біржу, щоб таємно обміняти валюту.

Маґдебурко зрозумів: Юліян не може бути ні кур'єром у зловмисників, ні самим фальшивником, бо інакше не пішов би в перше-ліпше казино ставити на кін п'ятизлотники. Але Гробовецький з Ґеньом? Якщо це за ними полює пів Европи, яку вони нагріли на мільйони, то яким чином тут виплив Бесядецький?

20.

 енріх Альбертшулле обговорював з Маґдою свою прибутки, які здебільшого не покривали витрат легковажної жінки. Напхавши шафи шикарними лахами, вона кинулася шукати в собі різні недуги, щоб лікувати їх переважно за кордоном.

— Маґдусю, як маєш знову кудись їхати, то перше піди до лікаря Войновського. Ти ж читала, що він сам помирав, і навіть помер! Але чудом отямився, коли вже зовсім задубів. І тепер допомагає невиліковним. За двісті злотих...

— Тобі гроші в голові, а мені здоров'я! Та ліки від Войновського можна замовити в кожній аптеці. Якщо мати приписа!

— То поїдь у Варшаву — там один хлопчик лікує накладанням рук. Всі варшавські пані його відвідали...

— Ні, хочу в Америку!

— Я зараз не можу тобі оплатити...

Для Генріха й справді настали важкі часи. Побачивши, що він успішно обороняє вломників та крадіїв, поважні добродії не поспішали до його контори. Хоча в чому була його вина? Він — адвокат. Навіть убійник має право на захист. Але це міркування здорового глузду.

І тут саме розпочалася справа, про яку не забудуть і в наступному столітті. Одна американська громадянка, Христина Августинович, звернулася через посла у Відні, щоби їй повернули одинадцять мірниць золота, яке в її предків незаконно конфіскував ще король Казимир. Крім цього, вона домагається повернення у власність міста Львова, бо те місто заставив у її предків той самий король Казимир і не викупив із застави. Багато відомих американських адвокатів зголосилося до ведення цього процесу.

Генріх Альбертшулле вирішив дати відсіч зазіханням на його рідне місто. Він прийшов до видавця Малермана і попросив опублікувати оповістку: «Терміново потребую консультації щодо часів правління короля Казимира, щоб гідно відповісти на ворожі виклики, які надійшли з-за океану. Конфіденційність гарантую».

Тут слід сказати, що на запит пані Августинович вчасно зреагували хіба що світила психіатрії, які заочно визнали її неповносправною. А більшість патріотично налаштованої інтеліґенції з гнівом і обуренням обговорювали новину в каварнях, цукернях і рестораціях. Гідно відповісти американці — шанс прославитися, отримати опінію лицаря, що кидає виклик значно сильнішим суперникам. Адже відомо, які шилохвости — ті американські правники!

Теодор Козобродський кинувся до архівних документів, щоб стати плече-в-плече із сміливцем-адвокатом. Не минуло й тижня, як він приніс до Генріхової контори чотири офіційні грамоти за підписом короля Казимира. В першій йшлося про те, що король своєю владою позбавляє Онуфрія Августиновича його маєтностей за зрадницьку втечу з поля бою. В другій грамоті король наказує вигнати всіх нащадків Августиновича за межі королівства із забороною повертатися на рідні землі протягом п'яти століть. В третій передає конфісковані маєтності в дарунок нащадкові учасника Грюнвальської битви Оліверу Альберту. В четвертій стверджує, що ніколи не віддавав у заставу місто Львів.

Генріх не сподівався на порив Козобродського — бачив цього ученого уперше в житті. Особливо його вразила третя грамота, писана, як стверджував Теодор, давньонімецькою мовою. Не знаючи, тішитися з такої допомоги чи відмовлятися від неї, адвокат запитав:

— Звідки у вас такі безцінні архіви?

— Я професор! Це мої наукові зацікавлення — часи правління Казимира!

— Ви сказали, що грамота писана давньонімецькою...

— Так, мені дозволив нею скористатися професор Карл Гогенльохнер з Берліна.

Після цих слів Генріх зрозумів — він вскочив по самі халявки, бо перед ним сидить ще більший вар'ят, ніж Христина Августинович. Названий професор уже рік відбував покарання за викрадення листів Фрідріха Великого, і якщо його десь згадати, то Козобродському більше не доведеться обертатися в наукових сферах.

— Дякую вам, проте не зможу скористатися грамотами як доказом. Мені доведеться оприлюднити походження документів: хто мені їх надав.

— Називайте моє ім'я! — дозволив Козобродський. — Воно має вагу в наукових колах!

— Я поміркую над цим, — схилив голову Генріх, щоб співрозмовник не помітив посмішку.

Удома поважний адвокат дізнався від служниці, що за пані заїхав відомий атлет Збишек Циганєвич і вони кудись завіялись. Майже на тиждень...

Генріх Альбертшулле змушений був звернутися до чудодійного лікаря Войновського, щоб той швидше поставив його на ноги після серцевого нападу.

21.

 имон Едельман ошивався під Будапештом, де геологи знайшли золотоносні жили, дивом уцілілі з тих часів, коли мадяри домандрували із-за Уралу на благодатні землі слов'ян. Грошей у нього трохи було, але не стільки, щоб не банувати[41] від невдачі. Його приятель в нещасті Галактіон Стосестерський відмовився від ризикованого підприємництва під погрозами Аготи з ганьбою розірвати з ним шлюб. Прибуток з галашикаїну шпарівна господиня поклала під відсотки в банк, пустивши поголос, що то все тітчині гроші, накопичені від винаймачів-офіцерів. А Шимон зі своєю часткою знову повівся на легкий заробіток, почувши від певних людей, як норвезький хімік Сван Ґевал за дев'ять годин може переробити дві тонни олова на таку ж саму кількість срібла. Він зав'язав листування з тим хіміком, щоб заснувати спільну справу, отримав згоду і запросив до Будапешта на зустріч. Вчений приїхати не зміг, але вислав до Шимона свого асистента — Андре Турбійона, недавнього студента Сорбонни.

Едельманів ніс засвербів, коли він побачив кучерявого молодика, вбраного за останньою модою, що не йшов, а пурхав над бруківкою. Зрештою, «турбійон» означає — вихор. Одне слово, освічений асистент не справляв вражіння серйозної людини, доки наодинці з Шимоном не виклав чіткі ділові пропозиції і не розписав на папірчику майбутню мережу збуту. Було кілька підпільних ювелірів, що вдатні клепати яйця Фаберже, як ціла куряча ферма. Та до олов'яного срібла потрібні правдиві коштовні камені! І вони є — на півдні Африки відкрили цілі діамантові поля...

— Я саме звідти, — сказав Турбійон, — викупив невелике поле, знайшов робітників і наглядача. Справа посувається: перші діаманти вже обробляє Брудерман. А знаєте, яким чином воно мені дісталося? Перегонами! Нас там були тисячі! І бігти довелося по такій подовбаній місцині, наїжаченій каменюками, що можна було собі в'язи скрутити! Я примчав серед перших — і найкращий шмат землі — мій!

Шимону й не спало на думку перевірити якимось чином знайомство цього верткого французика із самим Брудерманом, що постачав прикраси в усі королівські родини Европи: він лише почав рахувати, скільки сотень доларів безболісно відірве від серця на такий безпрограшний бізнес.

— Не менше чотирьох тисяч! — промовив легковажний Турбійон дивовижно категоричним тоном. — І це лише перший внесок!

Едельман аж голову втягнув у плечі: він що — глитатиме долари, як слимаки?!

Якби Андре кинувся умовляти, натякаючи на витрачені гроші — свої і знаменитого хіміка, то Шимон, певно, не пристав би на таку пропозицію, бо це означало — він знову сідає на мілину. Та його співрозмовник й бровою не повів, а перемкнув свою увагу на вродливицю в хутрі, яка пила каву в компанії з невиразним типом, дарма що у військовому мундирі.

— Божественна пані! Але чому вона не скинула свого хутра? Там, певно, порцелянова цера ледве прикрита шовками...

Шимон скосив око, все ще тривожно розмірковуючи над пропозицією. Андре посмоктував вино, не відводячи погляду від пані в хутрі, що з байдужим виразом обличчя розмовляла з військовим. Ось її супутник різко підвівся, махнув головою, як загнузданий кінь, і вийшов. Пані ніби й не бачила.

— Я все обміркував...— прошелестів Едельман. — Погоджуюся...

Андре його не почув, захоплений позиранням на вродливицю.

— Завтра принесу гроші.

— Як гроші? А, гаразд! Десь так в обід — я довго сплю! — безтурботно відповів Турбійон.

Пані куталася в хутро, ніби її лихоманило. Вона підкликала кельнера — і за мить перед нею стояв келішок темно-брунатної барви.

Едельман попрощався з Андре, заплативши за вечерю, але з ресторації вийшов сам: француз прикипів до незнайомки, ніби й забув, які важливі справи вирішував з Шимоном.

Пані в хутрі при знайомстві називалася Ізабельою Машитинською, генеральською донькою, що приїхала до Будапешта по батьковій смерті відсуджувати у захланної молодої мачухи своє майно. Вона цілими днями блукала містом, заходила в крамниці, брала в борг сукні, а другого дня відпродувала їх перекупці. Спитаєте, чому їй так вірили? Якби ви зазирнули у смутні блакитні очі, ви б віддали їй увесь свій маєток — лишень би вона усміхнулася підмальованими вишнево вустами!

Ізабеля-Анеля перебувала в скруті після невдатної львівської оборудки і мусила подбати про себе сама, бо її чоловік і спільник пізнавав сенс буття в криміналі. Молодша сестра Ева дала їй притулок у Дебрецені, але Ізабелі там нічого було робити. Инша справа — Будапешт: гомінкі вулиці, приїжджі з усієї Европи, молоді офіцери і необачні сини заможних землевласників. Але щоб вийти на полювання, слід добре озброїтися! Вона ж утікала зі Львова бідною родичкою, переодягнувшись в простеньку сукню пересічної покоївки...

Вторговані гроші Ізабеля планувала потратити на коштовності та моднярські новинки французького штибу, щоб засліпити очі якомусь недолугому багатому кавалерові.

Сьогодні їй не пощастило: познайомилася в парку з отим дрібним офіцериком, який запросив у ресторацію, та не мав грошей ні на що більше, як на каву з тістечком. Зате умовляв її навідатися до нього на квартиру — певно, якийсь убогий куток в передмісті. Довелося добре його вибештати, хоч і пошепки. Хіба вона схожа на копійчану повію?

Андре не звик зволікати. Він підійшов до Ізабелі і шанобливо вклонився:

— Чи дозволить пані...

Пані недбало повела рукою — хутро на грудях розійшлося. Турбійон аж охнув: мармурова цера не була прикрита шовками, бо пані, певно, в поспіху нічого не вдягла, окрім білизни!

Ізабеля «не помітила» цієї прикрості. Вона й справді одягала хутро на білизну, бо так було легше умовити продавців повірити в її безвихідь. Хутро дороге, білизна першокласна, то ж хіба така пані не принесе за день гроші?

— Я можу вам допомогти?

— Так... Замовте вечерю...

— Хай пані сама замовить Я не покину її в біді.

Ізабеля обдарувала свого рятівника небезпечним блакитним виблиском.

Другого дня Шимон ледве достукався до Турбійона, щоб віддати чотири тисячі долярів — майже все, що вторгував за кокаїну, змішану з кавою та тертим маком. Якби він знав, що на ті гроші Андре з Ізабельою вже запланували відкрити в Парижі залю для танців, то краще викупив би в одного мудрого американця спосіб фабрикування золота, видаючи його за знайдене в надрах землі під Будапештом.

Андре Турбійон та Ізабеля Машитинська швидко порозумілися уночі, а під ранок уже мали добре продумані перспективи спільної екзистенції. Андре не мав би такого прізвища, якби не вирішував усе швидко, піддаючись повіву (або поклику!) романтичних вітрів.

Ізабеля, тобто Анеля, надибала собі не лише коханця, а й добре едукованого[42] шахрая, що завжди мав свіжу копійку.

Власники будапештських крамниць запізно сповістили поліцію про смутну удовицю в хутрі на майже голе тіло...

22.

 рась Маґдебурко потерпав би, якби йому довелося сидіти десь за бюрком і писати нікому не потрібні папери, що курсували від установ нижчих до найвищих. Він любив рух і небезпеку, як і кожен молодий чоловік, який ще не обсівся дітьми, дружиною і недружніми її родичами, що взяли б собі за моду його повчати й застерігати. І хоч серце його інколи стискалося при згадці про милу Анелю, та він проганяв від себе ту ману, якій так часто піддавалися навіть підстаркуваті чоловіки.

Ось і сьогодні перед ним сиділа жертва чоловічого віроломства — пані Рубінова: вона розшукувала рабина, що пригріла біля себе в Нью-Йорку на цілих півроку, а він, пройдисвіт, зламав дане слово й утік назад до Львова.

— То яке він слово зламав? — допитувався Юрась.

— Як то яке! Він обіцяв узяти шлюб!

Маґдебурко не сумнівався, що ця пані, хитра, як чорт, бо інакше б поплакала та й забула, а не перлася через океан шукати зрадливця.

— А иншої шкоди не заподіяв?

— Заподіяв! — ухопилася за слово Рубінова. — Він мені винен п'ять тисяч долярів.

— Позичив і не віддав?

— Викрав і втік!

Нещасний богомільний рабин Спіра, якого привели два дужі поліціянти, виглядав проти Рубінової, як комаха проти хруща. Звісно, він мав жінку й діти, яких не збирався кидати задля легковажних походеньок на чужині.

— Пані Рубінова вимагає суду і звинувачує вас в тому, що ви викрали в неї гроші, — суворо промовив Маґдебурко.

— Які гроші? — скрикнув Спіра. — Я сам їй платив за мешкання й кошерні обіди!

... Четвертий день часописи мали неабияку поживу, змальовуючи комічні ситуації із судової зали. Рабин сильно засипався, кажучи, що може заприсягнутися: він ніколи не тикав Рубінової, але не може підтвердити під присягою, що вона його не тикала, бо не відповідає за порухи сторонньої особи.

Суддя пошкодував Спіру і почав вимагати від Рубінової доказів викрадення грошей, а потім звинуватив її в тому, що вона погрозами хотіла примусити рабина покинути законну жінку з шістьома дітьми...

Юрась нареготався, перегортаючи сторінки часописів, де кожен репортер по-своєму мистецьки змальовував причину появи Рубінової на иншому континенті.

В ту мить перед Маґдебурком постало панство Маєр з Гетьманської — розпачливе й розгублене. В призначений час до мешкання не прийшли новоженці: їхня вісімнадцятилітня донька і сорокавосьмилітній наречений, що приїхав одружуватися аж із Німеччини. Нареченого згодом знайшли під костелом в безпам'ятстві, а донька ...втекла з якимось хлопцем!

— Любов не зважає не лише на гори, а й на дорогі паспорти і добру партію! — зненацька промовив Маґдебурко й отямився від своїх слів. — Перепрошую! Це я так — подумав...

Панство й не в'їхало в Юрасів афоризм. Маґдебурко хутко зібрався на Гетьманську.

В охайному помешканні пахло карболкою: господар-лікар щодня примушував служницю воювати з бактеріями. В добре умебльованих кімнатах охайно й похмуро. «Наречена, мабуть, багато читала німецької романтичної літератури, — подумав Юрась, — якщо втекла саме перед вінчанням, а не раніш».

— Ваша донька мала непевних приятельок? — спитав нишпорка заплакану довгоносу матір.

— Вона скінчила гімназію! Така мила, слухняна... Любила танці...

— Танці? — ухопився Маґдебурко, як за хвоста. — З ким танцювала?

— Ходила на уроки до Моріса...

«Чого ж ти зразу не сказала, дурна гуско!» — розсердився приховано Юрась, пильно розглядаючи випускну світлину. На ній мила дівчина, ніби соромлячись, тулилася личком до блідо-рожевих півоній. Все стало зрозумілим: хіба така гарна панна піде за череватого заможного німця?

«Професор модерних танців» Моріс працював у кабареті «Аполло» і підробляв приватними уроками. Якщо його не виявиться на місці — значить, «якийсь хлопець» — це він.

В кабареті було порожньо і тихо. Маґдебурко затарабанив у двері, замість того, щоб обернути кільце в пащі бронзового лева. Йому хотілося швидше переконатися, що саме Моріс спокусив гімназистку мандрівкою удвох. Вийшла стара служниця з шматою в руках.

— Пане, приходьте увечері, — ми починаємо о восьмій.

— Я на такі забави приходжу лише зі службової потреби. Де Моріс?

— Ще не приходив.

— Де він мешкає?

— Не знаю...

— Де його перевдягальня?

— Там...

У закапелку не більше семи метрів стояла шафа, трійчасте дзеркало і стілець. Маґдебурко відчинив дверцята — самі вішаки. Перед дзеркалом лежав міський часопис. В ньому звичайна оповістка: «Фільмова фірма «Фанамет» у Відні оголосила конкурс краси, куди приїдуть красуні з десяти країн». А трохи нижче: «Перська княжна Лейла Бедеркхан покинула свою батьківщину задля приємнішої та славнішої справи — танцювати в паризькому вар'єте».

За стежними листами Моріса з утікачкою з-під вінця затримали у Відні, коли вони реєструвалися на конкурсі краси. Панна Маєр твердо сказала, що поїхала добровільно, а Моріса лиш просила супроводжувати. І взагалі, вона не надається до бюргерського щастя, а мріє про славу фільмової зірки, тому якщо її повернуть до батьків силоміць, вона або прийме трутку, або знову втече. Маєри щедро оплатили пошукові витрати і зупинили справу.

— Звісно, якщо перська княжна хоче танцювати в Парижі, то чому донька лікаря не може зніматися у Відні? — спитався сам себе Маґдебурко.

Ці випадки переконали Юрася, що старі кобіти хочуть хоч би якого мужа, а молоді перебирають харчами. Тому краще за цим спостерігати збоку, щоб не впійматися на гачок або не впіймати облизня.

Маґдебурко навіть узявся за цигарку, та вчасно згадав, що професор Рольстон із Кембріджу виголосив промову про шкідливість нікотини, довівши: вона зле впливає на мізкові функції, звапнює віддиховий провід й одночасно псує шлунок, створюючи ілюзію його насичення. Отже, слід позбутися цієї лихої звички, як радять мама з татом.

23.

 тасьові мрії про Париж ось-ось мали збутися, але Оскар примітив непевного чоловічка років під п'ятдесят, що зайшов до вагону на одній із станцій без будь-яких прикмет мандрівника, тобто навіть без валізки. Тут і «студент» вчув ніздрями свого горбкуватого носа запах смаленого...

— Коли це аґент — то він певен, куди ми їдемо. І просто за нами стежитиме. Зупинимося у Відні на день-два. Нехай побігає, якщо ніг не шкода.

Ева з властивою їй наївністю вдалася до примх. Мало того, що її викликано задля прибуткового бізнесу, який так і не розпочався, так ще й зараз доведеться нудьгувати...

— У Відні не нудьгують! — огризнувся Оскар.

Наші герої висіли з потягу. На двірці було гамірно й багатолюдно — підозрілий тип не ступав їхніми слідами. Його вели чотири жандарми до поліцейського фіякра...

На ранок віденські газети вийшли із сенсаційним повідомленням про те, як свіжопризначений управитель залізниць генерал Аппель забажав переконатися, в якій мірі панує чесність на австро-угорських теренах. Він переодягся в цивільне і проїхався в кількох керунках. За квиток з нього взяли удвічі дорожче, контролер на пероні вимагав хабаря, кондуктор просив «на пиво», бо знайшов на білеті неточну дату, а за те, що сидів у вагоні для курців і не курив, — його оштрафували. Далі пригоди наростали: на одному двірці носій утік з пошарпаною валізою, в якій утаємничений генерал тримав лиш необхідні речі, а двірський урядовець довго торгувався про ціну висилки багажу. Коли ж прибув до Відня, кмітливі коліяжі здали його в жандармерію за підозрінням в ошуканстві...

Гробовецький спершу вилаявся, а потім довго сміявся, аж схлипував, коли згадував генерала під вартою чотирьох жандармів.

— Слід нам трохи відпочити від справ, бо з нервів можна попастися на дрібниці.

Двоє чоловіків пили каву на терасі ошатного готелю, листаючи свіжі газети, коли до них підійшов увесь вилинялий і потертий Шимон Едельман. Стасьо заціпенів, а в Оскара очі зволожилися від співчуття.

— Мені кінець... Живу тут у борг — у комірчині швейцара... Чотири тисячі долярів — коту під хвіст! А була така певна справа! Срібла виробили б — хоч завались!

— Яка ж вона певна, коли ти гроші віддав якомусь ошусту!

— Але ж Сван Ґевал і справді знаменитий хімік! Я читав у газетах про його винаходи!

— Шимоне, ти просто неправильний юдей: тебе одурюють, як дитя. А повинно бути навпаки! — помахав Гробовецький вказівним пальцем. — Та ти мій приятель — і я тебе виручу. Скільки?

— Три тисячі, Оскаре, і я піднімуся. Ось побачиш!

— І що на цей раз?

— Телефони. Нові. Вони сполучаються із грамофоном — і записують голос. Господар десь на забаві чи в казині, а всі повідомлення зберігаються на плиті.

— І скільки таких телефонів замовлять на весь Відень? Два? Чотири? Який з того матимеш зиск?

Шимон захитав головою.

— Кожен заможний на це поведеться, бо то модно!

— А я не повівся б... Не дам тобі грошей на забавку! Поміркуй добре, бо знову влізаєш у борг.

— Тоді можна заснувати папірню, але в селі.

— Кому потрібна в селі папірня?

— Я знаю німця Ляйстра, що обіцяє виробляти папір із соломи. Це буде переворот у денникарстві[43]! Уявляєш? Мільйони тон паперу потрібні щоденно!

Стасьо уявив, як у якійсь стодолі поставлять агрегат, куди треба буде вкидати січену солому...

— Тоді хай той німець вигадає щось таке, аби папір пахнув молоком: ковтнеш кави, нюхнеш газету — і кава вже на смак инша!

Гробовецький жартував, а Шимон лиш зітхав у відповідь.

— Це все не те. Я міг би дати тобі грошей на пошуки скарбів чорногорського короля Микити в Загребі чи на розкопки римських руїн в Шенбрунському парку... Там уже сорок літ ходить один божевільний із магічною паличкою, яка має вказати на збережені в землі коштовності. То як — пристаєш на пропозицію?

— Не край мого серця... Не даси грошей — так і скажи. Тоді купи мені квитка в Берлін. Там маю родину — двох племінників. Вони найшли спосіб робити фільмові знімки при довільнім світлі. Допоможу їм пробитися на фільмові фабрики.

— Так чого ж ти про це мовчав?— обурливо гукнув Оскар.— То є певний прибуток! Уявляєш, скільки в робітнях ставлять лямп? А тепер на них можна економити! Не ти поїдеш, а хай вони приїздять! Я сам їх заведу на «Фанамет»!

Так у Відні заснували фірму «Брати Кунце», яка постачала кіноплівку, вимочену у спеціальному розчині, усім успішним компаніям. Шимон, що взяв на себе основну роботу з дотримання комерційної таємниці та зв'язків з кіноробітнями, чесно перераховував у швейцарський банк половину прибутків, незважаючи на бунтарські настрої племінників, які вбачали в цьому елементарний грабунок.

— Твій приятель Грабовецький..., — починали часом вони розмову з дядьком.

Та Шимон їх повчав:

— Менше вкусиш — швидше проковтнеш.

Хоча мріяв про ду-у-уже великий шмат, щоб самому собі оформити емеритство.

24.

 им часом молочний брат Стася-Ґеня та рідний брат Жозефіни-Зоні Місько остаточно замешкав у сестри і втрапив під пильну увагу Юрася Маґдебурка, коли намаґався з фальшивою посвідкою міського урядовця збирати податок за утримання псів. Він приходив до обивателів дрібних вуличок не зранку, а перед обідом. Тоді всі господині, повернувшись з базару, клопоталися на кухенках і не здатні були помислити, чого це вони мають оплачувати побут своїх безпородних улюбленців.

Про це оповіла синові стара Маґдебуркова як чергову звичну новину. Юрась, рум'янощокий з дитинства, аж запалав червоним.

— Мамо, та того не може бути! То якийсь недалекий шахрай! Наступного дня в міській газеті юдея Малермана з'явилася оповістка, що уряд нікого не скеровував збирати «псячі» податки, тому тій господині, яка затримає ошуканця, буде виплачено винагороду.

Жозефіна газет не купувала, та завжди знала всі новини від пані Маєрової, дружини лікаря з жіночих недуг, з якою по обіді здибалася в цукерні. По вечері, коли її мудрий синок Ґеньо попросив дозволу раніш лягти спати, вона втішено посміхнулася...

Місько повернувся пізно, тобто під ранок, і був заскочений появою Зоні в нічному вбранні невихололої удовиці. В руках вона тримала ту давню скарбничку, яку колись Місько з Ґеньом старанно ховали в саду.

— Скажи мені, що це?

Місько не розгубився.

— Пригадуєш маминого годованця?

Зоня не дослухала.

— Він приходить, як тінь, і складає в скарбничку гроші? Ти давно мало не втрапив до криміналу, коли просився переночувати в плебанії і називався рідним сином адвоката Гвоздецького?! Скільки панотців зичили тобі? А коли ти лікував бабів під Дрогобичем, підстригаючи їм волосся та купаючи у воді з нафтою? Куди поділися їхні гроші, зашиті в сорочки задля кращого ліку? Я тебе вирятувала — місяць сидів тихо, як миш!

Зоня висипала все, що тарабаніло в її нервових руках: на столі зблиснула бронзулетка, покотилися жовтаві перлини, дзвякнув годинник на ланцюжку, зашелестіли паперові асигнації.

— Тобі ж обіцяли роботу в крамниці Антона Кафки, але то для тебе дешпект[44]? Невже так важко подати капелюха і піднести покупцеві люстерко? Продавати куфри в Розенцвайга ти не схотів: руки стомляться знімати з полиць і ставити на місце. «Регулятор» тобі також не підійшов — а раптом прийдуть отці, що впізнають «сина Гвоздецького»?

— Зоню, я незабаром... Хочу поїхати у Відень... Ще трохи часу...

— Ти поїдеш завтра вранці, щоб я не мала встиду! Вже газети пишуть про молодого урядника з фальшивою посвідкою. Може, який нишпорка вистежив тебе? Не поїдеш — сама піду до поліції!

На ранок Зоня вже шкодувала брата і ні слова не сказала про свою погрозу. Все-таки рідна кров.

Міськові й справді потрібно було не більше тижня, щоб нарешті умовити доньку нафтаря Теофілевича завіятися з ним у світи, а не роздратовувати своїм посагом джиґунів-офіцерів, що програлися і пропилися до нитки.

Панна Теофілевичева брала уроки співу, на що її батько погодився під скрегіт зубовний, бо вбачав у тому даремні витрати і загрозу непевного театрального товариства, в якому молоді дівчата привчаються до кокаїну і розпутства. Панна вчасно наковталася снодійних пігулок, але рівно стільки, щоб не заснути навік, а лиш налякати заможного татуся... З того часу вона замешкала спочатку у своєї подруги Маєрової, а потім винайняла окреме житло на Коперніка. Обидві вимріяли собі акторську кар'єру: худенька і субтильна Маєрова вчилася, як ми впевнилися, танців, а пухкенька Теофілевичева заливалася колоратурами, мовби соловейко.

Опісля вдалої втечі Маєрової донька нафтаря замислилася, чи не гайнує даремно часу у Львові. Вона була знайома з Владиславом Стальським, репортером з «Бальтіше Цайтунг», який посіяв у її мізках феміністичні погляди, щоб швидше умовити до таємного злягання: мовляв, рівноправ'я починається з того, що жінка (панна чи пані) сама обирає, коли і з ким пізнавати закони спокуси. Панна пручалася, бо той кавалер не викликав ніякого калатання в серці. Инша річ — Місько...

Вони познайомилися в кабареті. Поки Стальський добував для своєї супутниці освіжаючого напою, привабливий юнак студентського вигляду простяг їй букетик фіялок — і зник. Панна пошкодувала, що Стальський так швидко повернувся...

«Студент» Місько стежив за Теофілевичевою, як бідний закоханий. Панна щодня отримувала свідчення його таємної палкої пристрасті, лишень виходила до сніданку: служниця подавала їй букет фіялок, знайдений на підвіконні.

Так тривало недовго — панна, теоретично підготована Стальським, лишила на підвіконні папірчик з кількома словами: «О чотирнадцятій в каварні «Під трьома муринами».

Місько й справді закохався в цю випещену пишну дівчину, але розумів, що без грошей не зможе її втримати. Він назвався сином дідича з-під Коломиї. Похвалився, що незабаром отримає спадок від тітки з Австралії. Натякнув, що тоді вона Співатиме на найкращих оперних сценах від Варшави до Нью-Йорка... Але для того треба зробити той самий свавільний вчинок, що й Маєрова. Теофілевичева вагалася, хоча їй так кортіло скуштувати справжнього гріха на справжній волі.

Грошей зі старої скарбнички вистачало хіба на дорогу до Відня, тому Місько не припиняв розмислів, де добути хоча б з тисячу доларів. І таки намислив.

Одного ранку дебелі хлопці у студентських кашкетах схопили з поштового воза, який тільки-но заїхав на подвір'я пошти з Сикстутської, два мішки з грішми і втекли через перехідну каменицю на сусідню вулицю, а звідти — до Єзуїтського саду.

Там випадково проходила одна господиня, яка віддала кілька крейцарів на «псячий» податок. Її мало не збили з ніг молодики, що втікали в занедбану частину саду. «Перепрошую!» — жартома кинув той, в кому вона упізнала урядовця...

Юрась Маґдебурко порівняв свідчення панотців, дрогобицьких хорувальниць і ошуканих господинь: всі вони оповіли про інтеліґентного молодого чоловіка років двадцяти двох, чорнявого, кароокого, стрункої постави, високого зросту. При тому жінки ледве стримували зітхання, промовляючи: такий красень! «Красені не оминають каварень та цукорень, — подумав собі Маґдебурко. — Куди ж їм запрошувати панночок?»

Аґенти оббігали все місто, а варто було лиш пройти від Ринку до Краківської, де швейцар потвердив, що бачив цього пристойного юнака з пристойною панною, донькою Теофілевича. Звідки її знає? Так вона ж подруга Маєрової, що втекла з Морісом...

Майбутня оперова співачка зустріла Юрася привітно, доки він не почав розпитувати про особливого прихильника її таланту.

— Ви прагнете, щоб вас надурили, як хорих жінок під Дрогобичем, забравши гроші?

— Мій обранець — багата людина: цими днями отримав спадок з Австралії!

— Той «спадок» може виявитися викраденим на пошті! Назвіть ім'я цього спадкоємця! Лиш не кажіть, що він онук самого цісаря!

— Михаїл... Він мешкає у своєї сестри... Удові по Кендзьорівському.

«Бідний Адам, — подумав Юрась. — Годованця йому викрав Гробовецький, а удова має брата, що заробляв ошуканством і за кілька хвилин розбагатів, як Крез. Правда, на один день... Але яка мила дівчина закохалася в цього хитруна!»

— Він умовляв вас таємно поїхати зі Львова?

— Ні, — зашарілася Теофілевичева. — Так...

Міська з усім скарбом схопили поліціянти, коли він стояв на двірці й крутив головою на всі боки, виглядаючи свою оперову співачку.

25.

 забеля навіть не уявляла, на які небезпеки її наражатиме Андре. По-перше, він сіяв грошима, не замислюючись. По-друге, виявився вломником, що час до часу, щоб не втратити здатності, проникав у найбагатші і найнеприступніші помешкання. По-третє, легко запалювався від одного лише звабливого погляду незнайомої пані. По-четверте, щодня вигадував способи розбагатіти. По-п'яте... Зрештою, він абсолютно відповідав своєму родовому прізвищу, успадкованому від татка-ілюзіоніста, який об'їхав Европу з єдиним смертельним трюком: його закопували у домовині на два тижні під наглядом охорони та лікарів. Спитаєте, а чим же він дихав? Повітрям, що надходило під землю через тоненьку рурку. Зате опісля на героя чекав кругленький гонорар в кілька тисяч долярів, зібраних з присутніх на смертельному експерименті.

Одного разу серед зацікавлених осіб з'явилася донька мільйонера Вайнера і напередодні «воскресения» лишила імпресаріо листа з освідченням. Ілюзіоніст, уставши з домовини, негайно узяв шлюб, відмовившись від подальших гастролей. Та молодих не прийняла рідня, і їм довелося бідувати у порівнянні, звичайно, з тим солодким мільйонерським життям. Згодом трюк з домовиною уже нікого не цікавив, Турбійон кинувся в окультизм, але там йому не знайшлося місця, бо газети рясніли жіночими іменами з обіцянками на підставі графології передбачити будучність. Народження сина Андре лиш ускладнило стосунки між здекваліфікованим штукарем і зденервованою дружиною: вона вже не раз пошкодувала, що узяла собі за мужа тамсвітнього пана, на якого, певно, вплинула киснева голодівка.

Старша сестра Турбійона-татка прийняла Андре за сина. Вона мешкала в Ніцці, столиці французької Рів'єри, і давала невичерпний матеріал репортерам, називаючи себе акторкою, танечницею, співачкою і ...черницею, донькою фрейліни російської імператриці та імператора Олександра... Розповідаючи нескромні історії про свого вінценосного вітця, кобіта ніколи не потерпала від браку уваги.

Де поділися батько й мати, Андре навіть не цікавився, бо змалку звик до тітоньки та до її неспокійного побуту в оточенні жінок і чоловіків — вишуканих, напахчених, вбраних за останньою модою. Инша річ, що вони часом надовго зникали: хто переховувався після невдалої оборудки, хто бачив небо через ґрати, хто лежав у домовині по-справжньому, а не задля трюку.

Кмітливий хлопчик розвивав свої бешкети, перейнявши, певно, батьків талант ілюзіоніста. Він почав з того, що рівно о другій годині ночі весь у білому щодня перетинав вулицю в одному й тому ж місці. За тиждень половина Ніцци була збентежена появою «духа», а вже постаріла тітонька тлумачила його пересування як особливий знак, поданий потойбічними силами.

Перший досвід вломництва міг мати для Андре доволі гіркі наслідки, якби не його природна увічливість. Збудивши глупої ночі самотню даму під час прискіпливих оглядин її помешкання, він вибачився, що перешкоджає їй спочивати, спитався, які пам'ятні коштовності не має права забрати, тихо та чемно вибрав усе, за чим би та дама не дуже шкодувала, а відходячи, попросив її заприсягнути на Біблії, що зажде кілька хвилин з повідомленням до жандармерії, поки він щезне.

На час зустрічі з Ізабельою-Анелею Андре здобув багатий досвід дотепного ошуканства. Він згуртував двох голландців і трьох поляків, продав їм спосіб дурити різних темних промисловців, маючи відсоток з кожної оборудки. Ті шукали охочих фабрикувати фальшиві гроші в їхній же присутності. Паперові асигнації клали в особливу скриньку на чистий папір і вдавали, що пропускали через неї струм. Несподівано вона вибухала — гроші ставали попелом. Фальшівники розпачали, рвали на собі волосся, перепрошували, сипали один на одного погрози... Невдатні клієнти ішли з порожніми руками і подумки гризли себе за халепу.

Але насправді скринька мала подвійне дно — гроші були цілісінькі... І ви скажете, що талант ілюзіоніста можна закопати в домовині?

Андре Турбійон перебрався до Парижа разом із тітонькою, яка на той час прибрала собі ім'я мадам Айнос і добре заробляла, пророкуючи будучину із зір, руки, карт, почерку і навіть із власного сомнамбулічного сну, а також обчислювала успіх на підставі виїмкових числових маніпуляцій халдейських чарівників. Притишеним голосом мадам Айнос провіщала:

— Усе прояснюється. Починається нова доба. Люди стають знову розумними, дух тріюмфує над матерією. Розвиваються зовсім нові мистецтва. Архітектура та артистичний промисел знаходять нову лінію. Суспільним життям будуть правити нові закони. Настане ясність, радість, чесність...

І люди платили, щоб таке почути?!

Нафантазувавши винахід Свена Ґевала, Андре й не сподівався, що так швидко отримає пропозицію від невдахи Едельмана і нагріє його на добрий заробок. Та він би не був турбійоном, якби не просвистав за кілька місяців Шимонів прибуток з галашикаїну. І тут на першу ролю вийшла Ізабеля, пустивши поголос, що вона — донька румунського банкіра Стефанеску — організовує літературний сальон, де щовівторка читатиме свій ще не опублікований роман «Королева Тая», який їй надиктував дух єгипетського жерця бога Озіріса.

Щовівторка Андре, елегантний і люб'язний, розсаджував гостей сальону, а сам тишком-нишком, із заклопотаним обличчям, викликав фіякра і їхав на оглядини їхніх помешкань. Шукав приховані гроші, але ніколи не забирав усе до копійки: коли лишав половину, коли чверть, щоб пограбований не дуже побивався і або нарікав на дружину, або на служницю-коханку. Повертався вчасно — як слухачі аплодували Ізабелі. Тоді він починав мову, наприклад, про книгу пророцтв, що вийшла в Лондоні: там обіцяно пожежі в січні, в лютому — повстання, в маю — велику європейську війну, в червні — революцію, в липні — спеку і масове отруєння, в серпні — всесвітній страйк, у вересні — війну Туреччини з Британією, в жовтні — землетрус, який знищить дно Середземного моря...

Ошелешені гості були певні, що освічений чоловік чарівної Ізабелі з дому Стефанеску не покидав сальону ні на мить.

Такої удатної для Турбійона пори з'явився в Парижі і наш Стасьо — разом з Оскаром, Беатою та Евою.

26.

 тлет Збишек Циганєвич ледве умовив Маґду Альбертшулле згадати про свого вінчаного чоловіка. Довелося пообіцяти, що зразу після гамбурзьких змагань він повернеться до Львова і на призові гроші (а в перемозі Збишек завжди впевнений!) звозить її не до Будапешта, Праги чи Відня — на теплі моря!

Але то була омана. Циганєвичу набридла коханка, чиє тіло росло, як на дріжджах, бо не вміла відмовити собі в поїданні вершків, струдлів, льодів, швабських пирогів, смаженини, тушкованої птиці, а серед ночі вставала випити гарячої чоколяди.

Він довіз її до помешкання і навіть обдарував пристрасним поцілунком невтоленої жаги, а сам наступного дня вже мчав до Парижа, де збирався підписати контракт в новозаснованій танцзалі-кабареті «Ізабеля».

Все почалося з непорозуміння із імпресаріо, який дорікнув знаменитості, що молоді атлетичні звитяжці за рік-два ходитимуть по спині Збишека пішки, а йому доведеться хутко шукати місця в шапіто або в кабареті, де треба лиш виставити на показ торса і пограти мускулатурою. Циганєвич вилаявся на таку заувагу і не заплатив тому належні відсотки з останнього контракту. Імпресаріо шепнув на вушка своїм, щоб Збишека не кликали на знамениті килими, і наш спортовець, відверто кажучи, прогулював нажите кров'ю, потом і синяками, пошукуючи одночасно заможних наречених. Та вони воліли Циганєвича хіба за коханка по шлюбі, аби мати в чім сповідатися панотцеві.

Якраз нагодилася газетна оповістка: кабарета в Парижі шукає «зорю» атлетичної статури, якій оплатить дорогу та винайме житло, забезпечить вокальні студії вкупі з уроками модерного танцю під орудою Еви Мількофр.

Тридцятилітній Збишек ризикнув — і написав добродійці Еві. Він уже відчував утому від спортових справ і жадав під прибраним іменем Карпатьє співати з оголеним торсом перед шерегою дівчат у фривольних прозорих сукенках. Його несильний, але приємний голос, пластика сильного чоловіка, що міг втримати на плечах сімох субтильних парижанок, — ось що потребувала кабарета, де панували (тобто сварилися-мирилися) Ізабеля з Евою.

Гробовецький нарешті доскочив мрії — купив за дві тисячі франків невеликий острів у Середземному морі, де стояв міцний мурований дім, а перед ним — гармата, щоб відганяти чайок. Йому пощастило, бо французький уряд збував мільйонерам та зайдиголовам острови й острівки побіля Ґавру, Дюнкерку та Корсики, щоб поповнити спорожнілу скарбницю.

— Хай молодь собі пантрує долю, а ми з тобою маємо шануватися, — казав Оскар Беаті. — Наймемо служницю з чоловіком-човнярем, садівника і тесляра, облаштуємося там, як удома. Нарешті я вудитиму рибу...

— А я що робитиму?

— Ти будеш господинею цілого острова! А це не камениця на Личаківській! Зрештою, коли схочемо, сядемо в човен та й попливемо в гості...

Беата погодилася, побачивши, що «човен» — це корабель-вітрильник, а не якась дірява довбанка.

Танцзаля-кабарета «Ізабеля» виникла в розпеченій уяві Андре Турбійона, коли він на одній із вечірок побачив пружні рухи Еви, яка після кількох танців ладна була зажити слави Шарля Ніколя: заклавшись на купу грошей, молодик танцював дванадцять днів і дванадцять ночей, з щогодинними перервами на три хвилини, під час яких підкріплював сили їжею й питвом та виціловував нову партнершу.

Андре спалахнув, як суха хвоя, бо вже передчував танцювальні марафони, на які можна перенести закони кінських перегонів — і мати добрий зиск. Звісно, навіть Ева зразу не витанцює й доби. Отож, її треба тренувати з кількома партнерами, готовими змінювати один одного, передаючи вертляву Еву з рук у руки. Цей прийомчик дотепна Ізабеля зразу ж назвала — пішла по руках. Вона знала вдачу молодшої сестри.

Артистичні гени розбурхували Турбійона, в якому загніздився майбутній постановник феєричних вистав.

— Ево, Карпатьє виноситиме тебе з-за лаштунків — на одній руці. (Трошки схудни, бо сіднички не умістяться в його гладіаторській долоні!) Але не поспішатиме ставити на підлогу. Ти тримаєш ніжки так, щоб п'яточкам було лоскітно від його волосяного покриву на грудях...

— Ти мене навчаєш зваби? — питалася Ева і смикала Андре за вушко.

— Ох, — шаленів нащадок ілюзіоніста і мільйонерської доньки, — зараз вкушу тебе за пальчики!

Їхній роман вибухнув несподівано для Стася. Він не встиг зазнати прикрощів жіночої непостійності: йому видавалося, що проживе з Евою, першою своєю спокусницею, до тих літ, коли чоловіки забувають, навіщо їм атрибутика, яка заважає хіба танцюристові. Хлопець підкреслено ввічливо розмовляв зі своїм суперником, ображався на Еву, ночами не піддаючись на поклики її плоті, а днями до знемоги витанцьовував паркет в кабареті.

Та Ева ще не знала, кому віддати перевагу, бо треновані пальці Збишека щораз гарячішали і гарячіли сіднички, коли він підіймав її на одній руці...

По обіді вона зачинялася у своїй гримерці нібито для відпочинку, впускаючи через потаємні дверцята Турбійона, тоді коли Збишек мав право щоранку готувати її до репетицій легеньким масажем спинки та ніжок.

Ізабеля вдавала, що не помічає зальотів свого Андре, бо ж попереду був здивований Париж, який прибіжить до кабарети, зневаживши різні там червоні вітряки, в яких щовечора одні й ті ж самі канкани. Але їй шкода було спостерігати за Стасьовими муками, і вона одного разу зупинила Збишека.

— Прошу вас, допоможіть мені... Той юнак ще беззахисний перед жінками. Він страждає. А як урветься терпець — нас покине. І що тоді? Афіші замовлено! Навчіть його...

Збишек, на вигляд вайлуватий, зрозумів, що Андре хоч і вигадує театралізовані вибрики, та триматиме в жмені гроші саме Ізабеля, яка пильно ставить різні позначки в записнику. Вона натякнула, що гідна поведінка атлета винагородиться сповна. І Циганєвич перестав приходити на ранішній масаж: мовляв, не на те наймався і вчився. Ева впала в нерви — наскаржилася Андре. Андре зачинився в кабінеті з Ізабельою й Збишеком. Вийшов сердитий і розтріпаний — це Збишек підняв його на одній руці. Як і Еву...

Стасьо, втративши постійного учителя Гробовецького, що панував на занедбаному острівці, мусив переймати хижацькі риси, які б уберегли його від надмірної довірливості. Особливо в пригодах з жінками. В цьому йому допоміг Циганєвич.

— Хлопче, самець має полювати на самку, а не навпаки. От я вполював собі Маґду, в якої старий чоловік-адвокат не скупився на її захцянки. І немає такого готелю в Європі, де б під нами не тріщали ліжка! Та коли вона почала набридати, — я сказав собі: Збитку, ця кобіта тебе доколупає! А ти — молодий, сильний, гарний з виду! Ну, чого тебе вчепилася та Евка? Їй двадцятьп'ятка, а то вже стара панна! Ще трохи — і обвисне шкіра на підборідді. Кинь її першим та знайди собі молоденьку!

Ева було незвично три ночі спати самій: Стасьо замешкав у Збишека з мовчазної згоди Ізабелі та Андре. «Ага, — сказала сама собі Ева. — Так вам хочеться вистави? Ви її будете мати! А той приблудний Карпатьє стане не зорею, а головешкою!» Вона вийшла з помешкання на сходову клітку — і покотилася аж до першої сходинки. Перелякана консьєржка викликала жандармів.

— Це все він — Карпатьє...

Стасьо не покинув Збишека, а просидів з ним у припортовій халупі, аж поки не найшовся відважний човняр, що доправив їх до приватного острівця Оскара Гробовецького. Там він не раз згадував слова названого тата Адама Кендзьорівського про те, що в жінок під капелюшками вітер свище.

Життя тривало, бо лише гравці, що йдуть ва-банк, пускають собі кулю в серце, а правдиві герої не помічають програшу.

... Пройде майже п'ятнадцять літ — і Ґеньо Муркоцький, Стасьо Крузенштарн та Пітер Степпер в одній особі надибає і знеславить чесне ім'я Маґди Альбертшулле, колись коханки Збишека Циганєвича, а нині вдови по адвокатові з вулиці Супінського.

Це ще не кінець... Продовження в наступній частині.

Частина 2

1.

 ожен досвідчений читач вважає: якщо кількох персонажів збирають у якомусь відлюдному місці, то там обов'язково трапиться убивство. Тут нам доведеться його розчарувати: Оскар Гробовецький з Беатою не довго тішилися товариством Стася та Збишека, так що до конфлікту з летальним наслідком не дійшло. Ба більше, власники острівця відчули неймовірну тугу, коли прощалися з обома приятелями, які ступили на палубу вітрильника, що мав повернути їх в людську гущу.

Стасьо рвався до Парижа, щоб знайти Еву і зразу ж знехтувати нею, а Збишеку було однаково, куди рушати, адже ніяких зобов'язань і планів він не мав. Проте йому було цікаво, що сталося з «Ізабельою» та Ізабельою. Може, вона вже позбулася легковажного Турбійона і мала серце, вільне для нових почуттів? Та потикатися туди, звідки ледве встигли накивати п'ятами, було нерозумно, і обидва молодики зупинилися на монмартрівському горищі у художника Макса Сазана, що з біди колись займався фальшуванням грошей, тому набув багато знайомств у кримінальному світі.

Його історія повчальна: не маючи чим платити за малярську науку в З'єдинених Державах, він почав виготовляти доляри самотужки, за що отримав три роки тюрми. Там він написав величезне полотно «Христос, що допомагає бідним», яке ув'язнені подарували на Різдво президентові. Так мистецький талант Макса допоміг йому отримати помилування.

Відчувши подих волі, Сазан зрікся реалістичної манери живопису, переїхав до Парижа і вигадав свій стиль, назвавши його «максимінімалізмом». Першою жертвою впав поважний замовник — англійський дипломат лорд Бінкергет: він не впізнав себе на портреті, але з Максом розрахувався гонорово. Певно, лорд згодом пошкодував витрачених фунтів штерлінгів, бо вирішив продати це мистецьке творіння на аукціоні, назвавши його просто: «Італійський музикант». Ніхто за нього не запропонував навіть щербатого франка. Тоді портрет лорда виставили ще раз, але вже під назвою «Середньовічний алхімік». І знову не знайшлося гідного поціновувана максимінімалізму. Втретє роботу Макса намагалися продати, назвавши її «Сектантський проповідник»... Хтось зголосився на початкову ціну — і на тому торг припинився. Той «хтось» так і не прийшов за портретом.

Збишек Циганєвич запізнався з Максом ще в ті часи, коли не відцурався дрібного заробітку, виставивши напоказ аполонську статуру. Одного разу в Гамбурзі, після картярського поєдинку з аристократичного вигляду шахраєм, він опинився, як рак на мілині — з порожніми кишенями, де не втрималася винагорода за силу і вміння. Збишек став біля двірця і вголос згадував найсоковитіші польські лайки. Не дуже охайно вбраний юнак поцікавився, в чому річ... «Мені треба до Львова», — відповів Циганєвич. «А мені — в Америку, приятелю! — відповів юнак. — Хоча Львів мені таки рідний». Він потяг Збишека до своєї комірчини, завинув у біле полотно і дав у руки сувій паперу. Так Циганєвич постав у образі грецького філософа, а Макса взяли на навчання в Академію малярства в далекій Америці, визнавши його уміння послуговуватися класичними прийомами рисунку.

До речі, квиток до Львова Макс купив Збишеку на останні гроші.

Коли засновували «Ізабелю», Макса найняли розмалювати декорації, та його ескізи відхилив Андре Турбійон як депресивно-маніякальні: відрізані голови на тацях в руках дванадцяти голісіньких танцівниць не пасували до розважальних перегонів.

Макс байдуже сприйняв відмову. Аж тут вигулькнув Збишек, як заяць з маку, вхопив Сазана в дужі обійми... Турбійону довелося дати художникові ще один шанс, але, на жаль, далі трапилося те, що зруйнувало плани всім. Навіть Еві.

Тепер бідний Макс розжився на сир, вино, запечену рибу і цибулю, з якої варив прозору зупу, а також на двох мешканців, що не гордували сінниками на затоптаній підлозі.

Збишек і Стасьо добули собі потерті штруксові[45] куртки, прості полотняні сорочки, дешеві штани з грубої бавовни, а черевики Макс побризкав фарбами, щоб не виглядали новими.

Ніхто й не здогадувався, що Сазан — творець максимінімалізму — з'являється в дешевих кнайпах в товаристві осіб, далеких від живопису. Атлетичний Збишек виглядав на старшого брата вродливця Стася, у якого гімнастичні вправи та модерні танці виробили легкий крок, граційні рухи і артистичну поставу героя-коханця.

2.

 рась Маґдебурко таки заснував свою справу з нишпорства, позбувшись недолугого начальника на прізвище Матіяш, який щоденно заливав собі очі. Тверезий і чесний Юрась не мав від нього ніякої підтримки: до глибокої ночі оформляв усі папери, муштрував аґентів, доповідав у магістраті, розмовляв з газетярами, стежив за особливо небезпечними суб'єктами.

Тепер він сам собі голова — приватні замовлення на розшук утікачів-перелюбників чи боржників надходили мало не щодня. Але ця справа була особливою...

Юрась збирався до Парижа, куди вели сліди вродливої ошуканки з Тернополя Марилі Ясінської. Вона найнялася служницею до старої графині, обікрала її, за що опинилася у в'язниці. Там їй трапилася довірлива дівчина, яку безпідставно звинуватили в переховуванні знаменитого грабіжника. Служниця назвалася графинею з-під Львова, узяла її адресу... А далі все, як у сінематографі. «Графиня» по звільненні приїздить до дівчини, та знайомить із своїм нареченим — сином заможного дідича. Юнак не мав доволі чеснот, не встояв перед спокусницею з добрим досвідом. Чарівна «графиня» підмовила до втечі. Гадаєте, він втікав без гроша за душею?

...Коли молодий дідич прокинувся в «Жоржі», за його «графинею» і слід простиг. Потім вона ходила по Варшаві з візитами, передавала вітання від різних кревняків та позичала гроші, щоб не бідувати у Франції. Як на глум, надіслала обдуреному молодикові привітну листівку: «Вибачай, твоє місіонерське кохання мене не задовольняє! Перепроси наречену!» Паризький стемпль підтвердив її місце перебування. Дідич прийшов до Маґдебурка:

— Гадаєте, так просто знайти цю фальшиву графиню в Парижі? — спитався Юрась. — То буде вам коштувати немало!

— Честь дорожча!

Старий оперся на кавулю, виявляючи рішучість.

«Яка там честь, коли твій синок процвиндрив майже всі весільні гроші!» — подумав Маґдебурко, вагаючись: відмовити чи погодитися?

— Спершу хочу порозмовляти з вашим сином.

— Навіщо? — здивувався старий. — Я сам вам усе повім!

— Хіба це ви втікали з Марилею і замешкали в «Жоржі»? Хіба це вам вона надіслала вістку? Певно, ваш син має що мені повідомити...

Старий капітулював.

— Та він зі мною... Чекає в каварні...

Молодий дідич, дрібний зростом і миршавої зовнішності, зайшов до Юрася якось боком, ніби крався в чужій хаті. Боже, і він повірив, що в нього так легко закохалася «графиня»?

— Вона приїхала до моєї... нареченої. Казала, що продала свій хутір, бо хоче подорожувати — побачити світу. І щоб світ її побачив... яка вона гарна.

— Згадувала Париж? Має там когось з родини чи приятелів?

— Не знаю...

— На що ж вона там сподівалася?

— Розшукати графа Тарновського...

«Я б сам хотів розшукати того «графа», що видає себе то за варшавського єпископа, то за віденського ченця! Стежні листи на нього в шухляді Матіяша!» — хотілося промовити Юрасеві вголос.

— А де ви мали мешкати в Парижі? У Тарновського?

— Ні, Мариля хотіла винайняти помешкання на Монмартрі.

— Чому саме там?

— Щоб купувати картини.

— Навіщо?

— Художники бідні, картини дешеві, а потім можна продати з зиском. У Варшаві чи Львові.

Хлопець не зводив очей з підлоги.

«Теж мені — знавець малярства! Дякуй Богу, що вона тебе тут кинула — менше ганьби! З Парижа приїхав би в кайданках як спільник її шахрайських походеньок!» — думав Юрась.

— Ви певні, що та «графиня» від вас не крилася? Може, про оборудки з картинами казала для годиться?

— Мариля не зі мною про це говорила...

— А з ким?

— Не знаю: то була розмова телефоном.

«Та-а-а-к! Кохав без тями — і підслуховував? Значить, не був певен!»

— Звідки знаєте, що «графиня» робила у Варшаві?

— Вона позичила гроші в моєї сестрінки... І в бабці... моєї нареченої... І в...

«Як в тебе язик повертається: моєї нареченої? — подумки гнівався Маґдебурко. — Краще вік дівувати, ніж мати під боком такого слимака!»

І Юрась узявся за справу, на перший погляд, безнадійну. Він ризикував репутацією, а дідич — грошима.

3.

 евдале підприємництво Андре Турбійона не вплинуло на його веселу вдачу: він розбурхав усю паризьку поліцію, що з допомогою ста двадцяти приватних детективів кинулася на розшук правдивого гумориста. Одного дня той замовив телефонічно до кабінету міністра освіти кількадесят визначних артисток, а другого повторив цю саму штуку з іншими високими урядниками. За два дні він зателефонував до прем'єр-міністра серед ночі і повідомив йому, котра година, а над ранок так само збудив префекта поліції. До часописів подав оповістку, що славетний маляр Ван Дрейк винаймає охочим своє помешкання; не минуло й кількох днів, як маляр отримав величезну китицю квітів для нареченої і шість тортів з цукорні разом з рахунком. Щасливо одружений цілих десять літ Ван Дрейк не міг нічим переконати свою дружину, що не має жодної «нареченої». Та витівки на цьому не припинилися: лікареві-хірургу Кунелю привезли під двері домовину як подарунок від вдячних пацієнтів...

Сам Андре потішався, читаючи газети, в яких «свідки» змальовували дотепного хулігана, баченого «на власні очі»: від був або схожий на першокурсника Сорбонни, або на досвідченого клошара, або на провінційного священика.

В приміщенні для танцювальних перегонів було порожньо лишень якийсь тиждень, а потім там (не повірите!) осіла редакція денника «Парі Матен»[46]. Гримувальні переобладнали під комірки для репортерів, а у великій залі посадили з десять друкарок.

Ні, Турбійон не був такий недалекий, щоб самому світитися на крайнебі паризьких новин. Він сховався за постать колишнього власника газети «Парі Соар»[47], в якого і викупив право на видання, заручившись клятвеною присягою, що той до смерті не розв'яже язика. Добродій Олів'є Брікассер збанкрутував і радий був відновлювати свою репутацію у будь-який спосіб. Турбійонів план ризикований, але й не безнадійний. Щоб поширити передплату на перші місяці, Андре домовився з одним фабрикантом, у якого позичив на довгий речинець[48] шістдесят тисяч годинників для особливо прихильних читачів нового часопису. Передплатники понесли свої чесно зароблені франки...

Тоді не в тім'я битий Андре вдався до сенсаційних публікацій, які йому підсовував меткий на слово Віктор Авантур. В одному із чисел денника він оповів «справжню» біографію Христофора Колюмба, натякаючи на його підозріле походження, нешляхетну поведінку при еспанському дворі, торгівлю живим товаром, кепське знання морської справи і навіть боягузництво. Наклад розхапали за кілька годин, а хлопчаки-торгівці отримали винагороду.

В наступному числі археолог Діонізій Наполеолог в бесіді з всюдисущим Авантуром зняв усілякі покрови з таємничих амазонок: виявляється, амазонки — не жінки, а поголені чоловіки, яких бородаті греки з погорди називали «бабами».

Турбійонові прибутки зростали з кожним днем. Він виплатив фабрикантові вартість позичених годинників, не скупився в платні Брікассеру та Авантуру, не зневажав і дрібних репортерів, вигадавши для них щотижневу винагороду за сенсаційне повідомлення. А що ж в цей час робила Ізабеля?

Вона відпливла до З'єдинених Держав у пошуках нової пристрасті — Андре застрахувався кругленькою сумою в долярах і обіцянкою допомогти при можливій скруті. «Зрештою, вона й сама б дала собі раду, — думав він, згадуючи пані в хутрі, яку надибав колись у Будапешті. — Та хіба я хоч колись пошкодую задля вишуканої жінки кілька сотень мальованих папірців?

При Андре лишилася Ева — молодша за Ізабелю, граційніша і пустотливіша, вигадливіша і аґресивніша, коли йшлося про ризиковані речі.

— Шер амі[49], — сказала вона одного ранку за кавою з камамбером. — Я хочу зорганізувати конкурс краси і перемогти на ньому!

— Хіба мало того, що я вважаю тебе найвродливішою дівчиною? — спитався Турбійон.

— Мало! — скривила губки Ева.

І тоді Андре спало на думку...

Змагання серед вродливиць — купа клопотів. Але якщо заснувати конкурс на найкращу жіночу ручку і ніжку, то в цьому ділі можна дещо здешевити: ніяких проходів у сукнях! Стала за ширмою, виставила в щілину звабливу ручку — маєш право виставити і ніжку. А коли переможиця сполучить свій успіх у двох турах, отримає гроші і оплачене замовлення якомусь знаменитому маляреві на портрет...

Умови конкурсу з'явилися на першій шпальті «Ранкового Парижа» всупереч протесту консервативного в цьому ділі Брікассера.

4.

 расеві Маґдебуркові і в страшному сні не наснилося б, що до Парижа він мандруватиме в товаристві особи, яка десять літ тому виявила неабияку «приязнь» до студента без поважного родоводу.

— Професор Козобродський! — гордо проголосив Теодор, зайшовши в переділ[50] і побачивши молодика років тридцяти.

Юрась шанобливо підвівся і назвав себе.

— Мені знайоме ваше прізвище, — забудькувато промовив професор. — Ви навчалися в університеті?

— Так, на правничому.

— А я в Париж у справах — терміново! — ні в кут ні в двері сказав Козобродський, внутрішньо відчуваючи якусь непевність. Цей чорнобровий і кароокий чоловік з модними вусиками на чистому рум'яному обличчі збентежив його ледь прихованою усмішкою: мовляв, вибачайте, пане, але ми не вперше знайомимося.

Юрась вагався, чи викривати себе перед цим індиком, чи відповідати так, щоб розмова урвалася на етикетних фразах.

— От ви, шановний, маєте правничу освіту, то, може, до вас звертатися «пане меценасе»? Практикуєте адвокатом?

Маґдебурко схилив голову, ніби потвердив Теодорові слова.

— Я теж у своїй справі — адвокат! — не вгавав співрозмовник. — Їду в Сорбонну домовлятися, щоб їхня професура повернула нам жидівсько-хозарський рукопис, знайдений Шехтером в Каїрі. В тому сувої паперу містяться свідчення про київського князя Олега. Уже в Кембриджі почали збирати гроші на викуп рукопису. Ви собі уявляєте? А ми що — не маємо на нього права?

— Певно, ні. Хто знайшов — тому й належиться, — спокійно відказав Юрась.

— Це непатріотично! — вигукнув Козобродський. — Князь Олег посідав київський престол! А тоді Русь була єдиною!

— Тоді — якийсь час була, але зараз... З таким самим успіхом до французів приїде хтось із Петербургу чи Москви. І що? Знаєте, італійський селянин на ім'я Перуджія викрав з Лювру «Джоконду» великого Леонардо та ще й повісив у своїй небагатій хатинці. Два роки всі нишпорки і поліціянти шукали зловмисника, а знайшов випадково один французький мандрівник: він постукав у двері і попросив дозволу взяти човна... Так Перуджія заявив, що викрав картину ... з патріотизму, адже Леонардо — італієць. Д'Анунціо навіть написав про це повість. Отже, вам світить слава правдивого патріота і літературного персонажа. Якщо й справді добудете рукопис...

Теодор подумки намацував завинуті в папірці кпини свого випадкового попутника, але той промовляв серйозно, навіть бровою не повів.

— А ви в Париж — до друзів? — поцікавився професор. — Чи до подружки?

— Приятель бере шлюб, — сказав перше, що спало на думку, Юрась.

— Він теж правник?

— Так, практикує в бригаді «тигрів»[51].

— Це ж небезпечно! — вигукнув Теодор. — От мій приятель Кендзьорівський...

Маґдебурко вислухав усю печальну історію покійного Адама, так би мовити, з перших вуст, вдаючи щиру зацікавленість цією непересічною газетярською душею, а сам думав про свого знайомця ще зі шкільної лави Ераста Ступіньського, який і справді був чи не найудатнішим серед «тигрів»: влучно стріляв що правицею, що лівицею, спав завжди в півока і на нюх визначав марку цигарок. Якщо він не допоможе знайти «графиню», то дідич буде дуже розчарований, а ще більше розчарується сам Юрась, не заробивши винагороди.

Уночі Маґдебуркові привидівся Париж, в якому чомусь були Гетьманські Вали, а замість Нотр Дам де Парі стояла знайома львівська Катедра з підвішеним на ланцюгу ядром, яке пошкодувало руйнувати таку знамениту споруду.

Козобродському ввижалося, як він викрадає хозарський рукопис із бюрка Шехтера, і ціла зграя смугастих хижаків переслідує його паризькими вулицями до самого двірця, де вже стоїть потяг з клітками — не з вагонами...

А в самому Парижі було вогко і тепло, як у Львові, нічні світла м'якими акварелями порушували тло сірої мряки.

5.

 бишек і Стасьо почали нудитися, не знаючи, як скористатися своїми нахилами. Вони вистежили Турбійона з Евою (це було зовсім просто!), та ще не вирішили, що чинити далі. Прийти і вимагати гроші за Евині ревнощі? Вони ж могли закінчитися для них криміналом! Чи забути про все і просити якогось місця в новому бізнесі Андре? Відверто кажучи, сінники на затоптаній підлозі в Максовій комірці вже добре намуляли боки, цибуляча зупа викликала оскому, а дешеве червоне вино роз'їдало слизову оболонку шлунків.

На перемовини послали Макса, який нібито шукав підробітку у поважному деннику.

Андре зустрів його привітно, але попередив, що рисунки на шпальти — це не декорації для кабарети, отож щоб ніяких голів на тацях, а зрозумілий будь-якому філістеру реалізм. І показав на двері, за якими сидів Брікассер.

— Мої друзі також шукають роботи, — дипломатично повідомив Макс.

— Художники? — спитав Андре. — Мені й тебе вистачить! — Ні, Збишек і Стасьо...

Турбійон не був би французом, якби вдався до лементу чи погроз. Він сплеснув долонями і залився сміхом.

— Приводь їх завтра! Будуть оглядати жіночі ручки та ніжки для конкурсу! А там щось вигадаємо!

Виявляється, що найкоротший шлях до мети — по прямій! Так наші потерпілі від жіночих каверзувань знову надибали тепле місце. Ева, побачивши Стася зі Збишеком, навіть не зашарілася, а милостиво подала руку для поцілунку. Збишек не схилив свого міцного загривку — лиш стиснув їй пальці. А Стасьо вклав у цілунок всю свою заглушену розлукою пристрасть, на що Ева й не зреагувала. Вона тепер, в передчутті перемоги на конкурсі, була віддана Турбійону душею і тілом — до кінчика нігтика на мізинчику лівої руки, де яснів діамантовий перстеник.

Конкурс набирав обертів. Тисячі парижанок приходили щоранку до винайнятого Андре дрібного театрика, трупа якого переживала скруту, гастролюючи з водевілями десь в провінції.

Все відбувалося таким чином: жінок вишиковували за завісою і кожній пришпилювали до мештика картонний щиток із числом. Кожна за своєю чергою підходила до нещільно зсунутої завіси і виставляла ніжку, заголену так, щоб видно було, де закінчується панчішка. Пополудню Збишек і Стасьо оголошували п'ятьох переможиць...

Вже третього дня їм паморочилося в голові, тож вони не давали собі труду прискіпливо оглядати звабливі вигини, а називали числа навмання, аби лиш не миготіли перед очима стегна, гомілки, обцаси і пришпилені щитки. Десять днів — і п'ятдесят щасливиць уже просовували в щілину оголену до самого плеча руку. Щиток з числом кріпили до зап'ястку.

Серед них була і Ева... Андре натякнув, що все це — задля неї, і був певен: приручені ним молодики доволі кмітливі, тож нема чого розжовувати, як вони мають вчинити.

На цей заключний етап, окрім моднячо одягнених Збишека і Стася, яких усім представили засновниками кінофабрики у Відні, Олів'є Брікассер як фундатор конкурсу запросив знаменитого парфумера Коті, що мав право вирішального голосу при визначенні наймиліших частин людського тулубу. З усіх власниць струнких ніжок переможе та, чию ручку визнають найвитонченішою двоє з трьох знавців жіночої вроди.

О, Стасьо зразу упізнав ту грайливу ручку, хоч на ній за умовами не було жодних прикрас! Рожеві блискучі кігтики муркотливої кицьки, яка так по-зрадницьки повелася з ним! Ну, начувайся! І він скреслив число 45, штовхнувши Збишека ліктем. Той підтримав свого колегу.

Коли виявилося, що переможицею стала Владислава Костакувна, дівчина, яка приїхала на заробітки і не отримала жодного місця, Коті в запалі запропонував їй випробовувати та продавати парфуми. Але Владислава не повелася: вона сказала, що тепер повернеться до Варшави навчатися там співу.

— Краса зле впливає на мізки! — вигукнув спересердя Коті.

А що вигукувала Турбійонові Ева — те знають лиш стіни елегантсько умебльованого житла.

На ранок вона спакувала валізи і вирушила до Ніцци, куди двоє модернових архітекторів уже з півроку закликали охочих замешкати в ними спроектованій будівлі, яка обертається услід за сонцем. Оповістки про це систематично розміщували в деннику «Парі Матен». Гурт невизнаних геніїв з Мормартських схилів також ладнав валізи, аби вразити поціновувачів малярства усіма жанрами творчості під омофором високого блакитного неба, адже комірного в Ніцці обіцяли не брати.

Турбійон знизав плечима, що означало знамените французьке o la la, а Стасьові на мить стало шкода дівчини, яка пам'ятала його ще Ґеньом Муркоцьким...

6.

 ідприємливий Оскар не нудьгував на своєму острові, а щоранку вирушав виловлювати молюски. Він прочитав у газеті, що в Японії почали вирощувати перлини, запускаючи в щілинку між скойками звичайну піщинку. А щоб вона не пошкодила молюска, слід виявити хірургічну спритність. І тоді в усіх таким чином запліднених скойках за два роки утворяться біленькі ядерця, які можна буде нанизати на шовкову нитку і...

Беата ніколи не пошкодувала, що свого часу змусила Гробовецького до шлюбу, бо він таки був мастак на різні вигадки. Вона знічев'я взялася допомагати чоловікові: добирала особливо відшліфовані піщинки — круглі окремо від подовгастих — та складала їх у прозоре пуделко.

Двісті перших молюсків повернулися в звикле середовище, викладеними на дні здоровенної волосяної сіті. Потім ще двісті, ще, ще...

Але чекати аж два роки, сподіваючись на перлинний урожай, не в характері Оскара. Він випросив у Беати гудзичок-перлинку і почав мудрувати у своїй непоказній лабораторії — комірці: перетирав риб'ячу луску на порох, крапав до потерухи вапняне молоко, додавав казеїну... Маючи досвід утворення відмолоджувальної суспензії, Гробовецький розумів, що рухається навпомацки, але не міг позбутися пошукової сверблячки. І от нарешті він поклав перед дружиною її гудзик і кругленьку намистину, що відблискувала, не згірш перлини.

Коли човняр вирушив за харчами, вином, газетами та жіночими витребеньками для Беати, він мав занести на пошту і листа для Стася.

«Синку, ти мені потрібен», — написав Оскар, не вдаючись у подробиці справи, яка обіцяла добрий зиск.

Лист втрапив вчасно, бо Турбійон почав всіляко виказувати, що тепер нічим зайняти ні Стася, ні Збишека не може, хіба хай спробують побігати Парижем звичайними репортерами. Щоправда, він не витурив їх після конкурсу: певно, Евині примхи його вже не збуджували, а серце вимагало нових пригод, на які буває щедрою лише молодість. Збишек присягався, що вже бачив Андре з вродливицею на терасі наймоднішої кав'ярні, і та кобіта не була схожою на здебільшого сухоребрих парижанок.

— Ти ще скажи, що вона зі Львова чи з Варшави! — підкусив його Стасьо.

— Маєш рацію! Я таких перевидів і перекохав — навіть лік згубив.

— Тому зараз у тебе — великий піст...

Збишек не образився.

— Щоб не постувати, слід мати грубі гроші. На копійки — лиш копійчані хвойди. А я звик до тривалих взаємин. Жінка — як квітка: не покропиш — не зацвіте.

— Чим покропиш? — спитався Стасьо, почервонівши від свого припущення.

— Як то чим? — не зрозумів Циганєвич, не вдатний до сприйняття прихованого змісту. — Спершу маєш дати зрозуміти, що в тебе шляхетні наміри. Водиш її в ресторани чи в кабарети, не скупо там пригощаєш, цілуєш ручку, злегка пестиш ліктик, а всім, що прикрите шовками, лиш милуєшся. Хай пані й покомизиться: не захоче посидіти в кінематографі, піде до танцю з давнім знайомцем, швидко висмикне пальчики, коли ти їх обціловуватимеш... Не зважай!

Стасьо вислуховував поради бувалого коханця, ніби читав книгу. О, як це відрізнялося від того, що він спізнав з Евою, яка сама його присвоїла — цнотливого вихованця старого парубка Адама Кендзьорівського. Присвоїла — і відцуралася...

Турбійонова пасія, до слова, подавала багатим мадам парфуми в одній із крамниць Коті, а перед тим показувала модерні сукні в сальоні Боссе, а ще раніш — екзотичні індуські тканини фірми «Прозорі води Гангу» та продавала солодощі сумнівного походження в дрібній кав'ярні. І називалася Олівією Ґранде за фальшивим паспортом, купленим у Львові все в того ж адвоката Адольфа Гернбаля з вулиці Чацького. Отже, їй вдалося не впасти до підніжжя паризького побуту, а піднятися до рівня пристойного заробітку і впливових знайомств (якщо непостійного у своїх уподобаннях та справах Турбійона можна вважати впливовим).

Поклик Оскара і його тепле звертання розчулили Стася. Але як бути зі Збишеком? Полишити самого? Звісно, він не мала дитина, але в Парижі йому одна дорога — бути в ресторані за викидайла. Ні, Оскар не образиться.

Другого дня наші хлопці знову одягли штруксові куртки і дешеві штани, взули плямисті черевики і зійшли тралом на вітрильника, щоб відплисти на острів до подружжя Гробовецьких.

7.

 раст Ступіньський, пошарудивши в шухлядах із зведеннями — паперами для службового користування, підтвердив Юрасеві передбачення, що пошуки зниклої «графині» триватимуть не тиждень і не місяць. Кожна третя пригода — шахрайство: молода приваблива особа жіночої статі влаштовувалася на роботу в крамницю і полишала її тоді, коли вторговані гроші сягали немалого числа; субтильна студентка наймалася за гувернантку, а потім втікала з родинними коштовностями; жінка, що вдавала багатійку із З'єдинених Держав, проникла в сховища паризького банку і вигорнула у свій ридикюльчик чужі діаманти; знайдений одного ранку голий і нетверезий англійський лорд стверджував, що заснув у ліжку з Шарлоттою Корде[52] (певно, зле знав історію Франції, а кобіта була дотепною).

— Юрасю, така нагода тобі побувати в Люврі! Та нікуди не втече той дідич — дочекається тебе з Парижа! Ще кілька днів, і всі підозрілі «графині» будуть у твоєму записнику.

Та минали тижні, записник потовщав, Ерастові аґенти доповідали про нові шахрайства, але в них не було жодної згадки про з'яву шанувальниці малярства.

«Ні, — міркував Юрась,— певно, в неї щось змінилося на думці, якщо відмовилася від запланованого ґешефту. Можливо, знайшла якогось багатого француза та й залягла на дно? Буду перевіряти всіх: гувернанток, модельок, танцівниць і навіть жебрачок!» Список підозрілих кобіт Ераст забезпечив і гайнув стріляти з обох рук, переслідуючи бандитів.

А Юрась ходив Парижем за вказаними адресами, питався консьєржок, чи не бачили його сестри — такої високої жінки з чорним хвилястим волоссям, кароокої, з «мушкою» на лівій щоці — ближче до вуха. Балакучі консьєржки не вірили його жодному слову, бо давно потиху нашіптували жандармам всі новини і знали спосіб аґентів рознюхувати сліди, але з охотою торочили про мешканців. «Графині» не було ніде — ні серед натурниць Монмартру, ні серед модельок дорогих крамниць.

Юрась пропустив повз вуха, що елегантна мадам винайняла цілий поверх в будинку, але не мешкала там — приходила вряди-годи.

— Друже, це тобі не Львів: тут мало не кожен живе подвійним життям! Так що будь терпеливим! Ось ми ніколи не думали, що такий шанований парижанин, як професор Леон Паліє, кине напризволяще університетську катедру і піде радником з кризових питань зразу в кілька інституцій. Навіщо старому так надриватися задля заробітків? А він же ще й навчав, як вдало збанкрутіти, щоб на цьому ділі добре нагріти руки! Тихий вчений мешкав серед старих меблів і звичок... а щоночі до нього приходило двоє-троє легких жінок. От на що він тратив гроші! А ти кажеш...— повчав Ераст.

— Я нічого не кажу, — виправдовувався Маґдебурко, — таке трапляється скрізь, що людина приховує якість пристрасті.

— Чи мені тобі нагадувати про оманливість зовнішнього вигляду? Знаєш, що трапилося в Каннах? Прибула міжнародна регата, з одного вітрильника зійшов високий худорлявий чоловік. Увечері його бачили в казині — підійшов до круп'є і попросив розміняти двадцятифранкову купюру.

— Фальшивомонетник!

— Та ні, не поспішай! Круп'є неґречно відповів, що такими дрібними грішми хай зіграє в карти з кельнером. Чоловік подякував і вийшов.

— А потім повернувся і заїхав у пику? — засміявся Маґдебурко.

— Не повернувся! Пішов до свого номера в готелі і цілий вечір реготав з дружиною над порадою круп'є. Бо то був король Данії — Християн!

Ераст трохи розважив давнього приятеля, що вже збирався визнати свою нишпорківську поразку.

На Юрася напало безсоння, а під ранок він зненацька згадав, що серед усіх кобіт, про яких він розпитував, лишень одна могла бути «графинею»: та, що винайняла цілий поверх. Але чи вона була нею? Консьєржка щось торочила про пишний тип північної жінки — сині очі та ясно-попелясте волосся. Казала, що випадково бачила її на вулиці Ріволі[53]. Чи то була правда?

Недарма найуживаніша приказка у французів — шукайте жінку...

8.

 им часом на острові Гробовецького з'явився ще один мешканець, на якого ніхто не сподівався.

Це був індус невизначного віку, весь всохлий з голоду, із шматиною на стегнах, що в будь-який момент могла зсунутися по тоненьких ніжках донизу. Він стояв на березі, опершись на надламане весло, а його ніби дитячий човник біля вітрильника видавався прибульцем з доісторичних часів.

Так перед Беатою й Оскаром постав об'єкт, що вимагав особливих турбот окультурнення. Освічений Гробовецький назвав приблуду коротко — Ра, бо пам'ятав ще з учнівських часів про бога сонця якоїсь давньої країни. Коли вперше показав на нього рукою і промовив: «Ти — Ра, а я — Оскар», — індус упав на коліна і торкнувся своєю безволосою головою ніг рятівника. З того часу ніколи не відгукувався на поклик «Ра!», лишень підходив тоді, коли чув: «Ти — Ра, а я — Оскар!» Певно, вважав, що саме так його назвав цей сердечний чоловік.

Тирааяоскар харчувався рибою та різними залепухами, дуже мало їв хліба і довго привчався до цибулячої зупи. Розмовляти не хотів: як маленька дитина показував пальцем на Беату, коли Оскар гукав: жінко! Приблуда не спав на ліжку, а лягав на підлогу, витягував ноги, як мерлець, засинаючи без подушки і коца на три-чотири години. А потім вставав і ходив берегом моря, ніби вартував острів. Якось уранці він поклав перед Оскаром капшучок з мішковини — там була добра пригорща подовгастих перлин.

— Це знак! — сказав Гробовецький Беаті. — Наші молюски лежатимуть на дні ще довго, щоб збувати фальшиві перлини, слід їх виготовити хоча б на сто низок, а тут ми маємо вже на півсотні кульчиків!

— На сотню, — зауважила Беата. — Зараз носять в одному вусі! Ти що — не бачив моднярських журналів?

Та з кульчиками довелося зачекати і напитувати певного майстра-золотаря, щоб таки оправляв перлини в правдиве золото, а не сфальшоване.

... Стасьо зі Збишеком зразу ж вкурили, що тепер вони піднімуться, розпочавши з Оскаром справжнє підприємство, а не обслуговуючи якісь турбійонські захцянки. І погодилися заснувати товариство «Перлини від Оскара ГарбО».

Крамничка з такою назвою постала на одній із вуличок, що виходила просто до кабарети «Вільна любов». Намисто подавала чорнобрива жінка з «мушкою» на лівій щоці ближче до вуха.

А на острові кипіла робота: в комірчині сидів індус і наносив на скляні намистини тягучий розчин, винайдений Оскаром з риб'ячої луски, казеїну та вапняного молока; Беата нанизувала «перлини» на шовкові нитки, зав'язуючи після кожної вузлик, щоб низка добре влягалася на шийках парижанок; вітрильник двічі на тиждень курсував звиклим маршрутом — це Стасьо постачав шикарний товар до крамниці, де Збишек з Марилею (так звали кобіту з «мушкою») провадили жваву торгівлю.

Одного дня там з'явився Андре Турбійон, а на ранок Мариля не вийшла на роботу. Збишек здивовано зазирав у порожню касу...

Стасьо порадив не повідомляти Оскара про грабунок, бо ж самі взяли на роботу Марилю, повіривши кільком офіційним рекомендаціям, написаним на папері і ствердженим відомими торгівцями. Вони вирішили вистежити шахрайку через Турбійона. Не було й сумніву, що цей шанувальник жіночого тіла запав на високі груди і круті стегна звабливиці, яка навіть мускулистому Збишеку давала одкоша, застановивши: кохатися і мати спільний інтерес — смерть комерції.

...Нарешті консьєржка, подивована поведінкої елегантної мадам, яка винайняла цілий поверх та так і не замешкала, побачила її в супроводі пристойного месьє. За ними носій тягнув валізи.

— Повернулася з подорожі, — пояснила мадам привітній консьєржці, вимовляючи занадто правильно слова, в яких французи в поспіху ковтають закінчення.

— Не турбуйте нас кілька днів! — підморгнув месьє, видаючи цим істинного парижанина, невтолимого на любощі.

«Вуаля! — подумки промовила консьєржка. — Чи не за цією мадам з «мушкою» полює її «брат»? Тобто жандарм у цивільному...»

Турбійонові таки довелося вийти наступного дня у справах «Парі Матен», а Стасьо простежив його зворотний шлях і переконався: Андре знову пурхає над жінкою, бо зайшов до цукорні за солодощами, до винарні за шампанським, до квітникарки за орхідеями, а своїм автом помчав, ніби на перегонах.

Збишек нюхом вчував солодкий запах розплати.

— Захопимо Турбійона в заручники!

— Це дуже небезпечно, — навіть не дослухав до кінця Збишекового плану Стасьо. — Нам спочатку слід повернути гроші. Краще Турбійона шантажувати: вона нас обікрала — нехай поверне з відсотками, бо заявимо...

— Ти з глузду з'їхав! Навіть Андре знає, що ми не можемо заявити в поліцію! А як під нас почнуть копати?

Вирішили підстерегти Андре і викласти йому все по правді. Окрім, звичайно, оборудок з фальшивими перлами. Хай знає, хто його виціловує в алькові!

9.

 арешті Ераст потішив Юрася: таємнича кобіта, яка виглядала на зниклу «графиню», замешкала за адресою: вулиця Сен-Женев'єв, 7.

Нишпорка не гаяв часу. Він прийшов до консьєржки з пакуночком тістечок — та не церемонилася, а зразу ж розгорнула й надкусила повітряну жоржинку збитих білків. Підсолодивши душу, сказала, що мадам виходить рідко, увечері, на вистави. Месьє Андре везе її на авті. Повертаються на світанку і відчиняють браму своїм ключем.

— То, певно, ваша сестра, — примружила очі хитра консьєржка. — Ви питалися минулого разу про «мушку». Так, на лівій щоці...

Юрась мав на руках усі офіційні папери на затримання злочинниці, жандарми в будь-яку хвилю могли прийти на допомогу, але від цього втрачався присмак пригоди, на яку він сподівався, вирушаючи до Парижа. І Юрась зважився на авантуру — він прийшов у притулок для бездомних у Токвілі, де, за словами Ераста, перебував жебрак, який вдавав здивачілого льорда Баскевіля та усім скаржився на старшу доньку Елеонору: дівчина відмовилася від батькових грошей і пішла працювати кравчинею в моднярську крамницю. Наглядач притулку повірив, що Юрась — нишпорка, найнятий для пошуку втіклого льорда, тому без проблем привів старого: умитого, підстриженого й поголеного.

— Месьє,— шанобливо звернувся Магдебурко, — ваша донька хоче вибачитися перед вами.

Старий замислився — продовжувати гру чи відмовитися від неї?

— Вона незабаром візьме шлюб. Хоче, щоб ви поблагословили її...

«Льорд» мовчав.

— Що мені передати вашій родині? Там за вами дуже сумують.

— Я згоден повернутися, — нарешті, затинаючись, сказав старий, розуміючи, що попереду на нього чекає веселіший спектакль. Інакше чого б це виник, як з пороху, цей увічливий молодик?

Ераст несамовито тішився, почувши Юрасів план.

Увечері Турбійон під'їхав на авті за своєю коханкою. Коли вони, напахчені й веселі, вийшли з брами, до них ступила з темряви жебрацька постать:

— Елеоноро, дитинко, чи пізнаєш свого батька?

Два соляні стовпи прикипіли до тротуару.

— Кес ке се?[54] — прошепотів Андре.

Мариля стенула плечима, не розліпивши уст. По-перше, вона була заскочена самою появою якогось дикого «батька»; по-друге, злякалася, що ось так — на рівному місці — втратить багатого покровителя; по-третє... Вона не встигла збагнути, що сховане за тим «по-третє», як із-за спини старого пройдисвіта виступив Збишек, а за ним і Стасьо.

— Марильцю, де наші гроші?

— Кес ке се!!! — зарепетував Турбійон, упізнавши своїх знайомців.

Марильця ніби осіла. Але хлопці сподівалися на позірні умлівання, тому підхопили її з обох боків. Старий озирався, бо відчував, що все пішло шкереберть, а не так, як обіцяв йому чемний детектив, що засів у брамі протилежного будинку разом із кількома аґентами.

— Андре, не метушись, але твоя кобіта нас нагріла на кілька тисяч франків! — примирливо сказав Збишек.

— Я це залагоджу! Але навіщо було підставляти цього жебрака?

— Діду, звідки ти звалився на нашу голову? — спитав Стасьо. — Скажи цьому месьє, що вперше нас бачиш.

— Уперше, — підтвердив старий, — мене підмовив детектив...

Під алярмове сюрчання жандармів Збишек і Стасьо виявили себе тренованими спортовцями. Андре, Марилю й старого оточили аґенти під орудою Маґдебурка.

Якби Юрась знав, що зорі на небі зійшлися задля того, щоб під брамою схрестилися шахрайські стежки Ґеня Муркоцького, що вже зрісся з новим іменем Стася Крузенштарна, і Марилі Ясінської, він не поспішив би подати знак аґентам затримувати «графиню», а пустив би їх, як хортів за дичиною.

Наразі в його руках опинилася лиш частка «здобичі».

10.

 еодорові Козобродському не вдалося переконати французьких учених передати йому жидівсько-хозарський рукопис для дослідження на прадавній руській землі, зате він зазнайомився із месьє Ашкеназі, що відшукав досі не оприлюднений роман самого Наполеона під назвою «Кліссон і Евгенія», писаний «богом війни» на острові святої Єлени. В тім романі Наполеон згадує про своє перше невдатне кохання.

Теодор засів переписувати наполеонські рядки, щоб знайти видавця на рідних теренах і утерти носа тим кволим французам.

Оскільки він обертався у сферах академічної науки, то надибав там професора Манфреді з Болоньї, що був заручений цілих шістнадцять літ, а потім повернув перстень прекрасній Аделі. Професор фільольоґії втік до Парижа, щоб не отримати кулі чи ножа від рідні своєї нареченої, хоча вже й так від неї потерпів: Аделя подала в суд докази з професорських листів, що він забороняв їй приймати будь-яку посаду, отже, з його вини вона не зробила ніякої кар'єри. Чотирнадцять тисяч лір компенсації з професорських заощаджень осіли в кишені кмітливої нареченої. Одне слово, Козобродський знайшов у Манфреді свого однодумця, тому наважився викласти і йому свою теорію про вияв авантурних здібностей через колір очей. — Гарантую вам — вона синьоока!

— Напевно, — погоджувався Манфреді, що змалку недобачав і знав свою Аделю з обіймів, а в ті менти вона заплющувала очі.

Тепер Манфреді сидів по сховищах і бібліотеках, збираючи різні історії із життя паризького черева, щоб виграти конкурс на сценарій «Парижанка», оголошений підприємством «Сінероман». Перша премія — тридцять тисяч франків.

Він довго тримав це в таємниці, аж поки не випив зайвий бокал к'янті з практично завжди тверезим Теодором, який прихильно ставився лиш до горілок Бачевського.

— Друже, ти програєш, якщо напишеш не про нинішню парижанку, а про її прапрабабцю. Кого цікавлять кобіти в корсетах і мережаних панталонах до колін? Напиши про тих, на кому зупиняється око! Он бачиш: всі принади парижанок проглядаються крізь шовки!

Яке там «бачиш»?! Професор сприймав жіноцтво на запах і на дотик!

«Ні, цей фільольоґічний кріт нічого доброго не витворить. Може, мені взятися за сценарій? А що?» — міркував Теодор, все більше запалюючи уяву. Наполеон написав романа, а він не напише історію для фільму? Та його покійний приятель Адам Кендзьорівський такі сюжети вигадував, ніби горішки лускав! І тут Теодора осяяло: саме життя Адама годиться для фільму!

Три дні Козобродський не виходив із помешкання, доки не поставив крапку в своєму рукописі. Там йшлося про молодого і гарного паризького репортера, що дав притулок хлопчику-сироті, мати якого — донька банкіра — упізнала дитину років через десять, розкаялася у своєму гріховному минулому і прийшла до репортера вся в сльозах, щоб він повернув їй дитя, уже підлітка. Між названим батьком і біологічною матір'ю виникає палке почуття, описане Козобродським невміло і невротично. Син не може вибачити матері — втікає з дому до якихось клошарів, де підхоплює невиліковну хворобу. Він лежить на бідному лікарняному ліжку у притулку і в маренні кличе матір... Вона приходить, цілує свого сина — і переймає смертельну недугу. А далі — дві свіжі могилки сина й матері, невтішний у своєму горі репортер, що кладе китиці квітів і промовляє довге прощальне слово перед тим, як вийняти з кишені револьвер і стрілити собі просто в серце.

Теодор умивався сльозами над своїм літературним творінням, в якому увіковічнив образ свого приятеля, хай і дещо змінений.

На його здивування, «Сінероман» зневажив цією історією, бо не побачив у ній жодних чеснот парижанок. Так було написано у ввічливому листі, який приніс кур'єр і вручив Козобродському особисто.

— А материнська любов уже не чеснота? — кричав сам до себе Теодор. — А каяття — це щось звикле?

За вечерею невдатний літератор напився абсенту, гіркого, як його наукова доля, і навіть пригостив якогось типа в зашмальцьованій маринарці, якого всі кликали дивним ім'ям Моді[55].

А Манфреді отримав жадану премію за сценарій, оповівши долю паризької кокотки, що скористалася багатством одного чоловіка і молодістю другого, аби вийти заміж за третього і таємно кохати четвертого. І все це відбувалося в ті давні куртуазні часи, коли шевальє витягував холодну зброю з піхов, щоб вартувати спокій світської дами, яка забігла в кущики чи присіла в криноліні мало не посеред клумби.

«Сінероман» був у захваті.

11.

 ереможне повернення Юрася Маґдебурка до Львова було дещо затінене новиною про смерть старого дідича. Зате молодий кинувся до нишпорки, як до давно не баченого родича:

— Пане Маґдебурко, я так вам вдячний! Ось, як домовлялися!

На стіл поважно ліг стосик асигнацій.

Юрась стримано подякував і нагадав:

— Незабаром суд: вам доведеться...

Молодий дідич дрібно захихотів.

— Я вже був у суді і скасував скаргу. Сказав, що тато примусили мене її написати, а насправді гроші Марилі віддав добровільно — у борг.

— То я даремно розшукав її аж в Парижі? — обурився Юрась.

— Ні, що ви! Зовсім не даремно! Ми помирилися.

З Маґдебуркового горла ніби качка крякнула.

— А де зараз... ваша Мариля?

— У Кракові! І я їду до неї!

— Але ж ви мали наречену!

— Вона зламала своє слово! — радісно повідомив дідичів спадкоємець.

«Вскочив ти, хлопче, по самі халявки! Поки доїдеш до Кракова, «графиня» майне світами в пошуках таких — без клепки в голові!» — співчутливо й разом з тим сердито думав Юрась, дивуючись безміру людської глупоти.

Коли за тиждень в одному із львівських часописів репортер повідомив про випадок на залізниці між Краковом і Віднем, як віденський промисловець познайомився із привабливою дамою і запросив її до свого переділу першої кляси, а прокинувся обкрадений до нитки, Юрась навіть не сумнівався, що Мариля Ясінська не втратила ні привабливості, ні спостережливості. Молодого дідича він більше не бачив.

Після Парижа Юрась трохи побайдикував — рівно стільки, щоб із завзяттям узятися за нову справу.

Тоді саме до нього звернулися кілька підприємливих чоловіків із проханням розшукати панка років тридцяти п'яти-сорока, що навідався до них як представник різних поважних фірм. Одному назвався Малішевським, другому — Маліновським, третьому — Корвіном, четвертому — Круковським... З усіма уклав угоди, у всіх взяв частку оплати за постачання — і зник...

— Панове добродії, ви бачили його посвідки?

— Я не питав, — винувато промовив найстарший. — Мені перед тим телефонували, чи не потребую сировини. Якщо так, то пришлють свого аґента. За дві години він уже сидів переді мною.

— Мені телефоном, — сказав інший, — запропонували кравецькі машинки від Зінґера.

— А я йому замовив золоті годинники.

Четвертий мовчав: він заплатив за два вагони дощок.

Маґдебурко ретельно записав усе сказане і поставив позначку з трьох окличних знаків: шахрай легко провадив розмову, жартував, кожному оповів якогось анекдота.

Такими артистичними здібностями міг скористатися лиш той, хто довго тренував свого язика.

В Юрасевому записнику знайшовся такий собі Балахович, що довший час виспівував грайливі пісеньки в кабареті «Чорний кіт» і межи танцями бавив публіку жартами про різницю між слоном і фортепіяном: до слона можна приСЛОНитися... Він був одночасно заручений із двома панночками — одна мешкала в Самборі, друга — в Бродах, обидві не поскупилися грошима на майбутні матримоніяльні заходи, та наречений щез. За ним тягнувся хвіст інших підозр: брав гроші з перевдягнутих гімназистів і допускав їх в гримувальні танечниць.

«Це занадто просто, — міркував Юрась, — чого йому вертати до Львова: щоб хтось упізнав на вулиці? Хіба що добре затримувався...»

Юрасева мати часто, сама про те не підозрюючи, приносила синові потрібні вістки з Краківського ринку. Жінка поліціянта — Єлена Жолкнякова — повідала всім перекупкам, що її пильний муж знайшов на Шпитальній валізку, в якій було півтори тисячі злотих, двадцять сім долярів, сімнадцять векслів і службові свідоцтва.

Юрась пішов до Матіяша.

— Не маю такого права відкривати тобі таємниці!

Матіяш був синьо-буряковий на лиці і мав похмурий настрій. Свіжий, як молоком умитий, Маґдебурко викликав у нього печію в животі і гіркий присмак у роті.

— Мені не потрібні таємниці, лиш скажіть — свідоцтва були на різні прізвища виписані?

— Не скажу!

— Маліновський, Малішевський, Корвін і Круковський?

Непохмелений Матіяш отямився:

— Звідки знаєш?

Та Юрась вже зачинив за собою двері. На Шпитальній мешкав Йоган Надель, що час до часу підторговував «золотими» годинниками, з яких тішилися приїжджі. Це його й рятувало, бо ошукані їхали зі Львова, а «золото» з годинників злущувалося місяців за два. Здається, один із клієнтів замовляв годинники балакучому представнику фірми.

Двірничка саме підмітала, коли Юрась зупинився біля брами.

— Скажіть, добродійко, чи вдома приятель Наделя? Маю до нього справу!

— Обидвоє вдома! Вчора мало не побилися, а потому так набавилися в казині, аж не могли втрапити в помешкання! Певно, ще сплять.

— То я пізніш навідаюсь,— недбало промовив нишпорка, — тамуючи зацікавлення особою, схованою за словом «приятель».

Маґдебурко повідомив найстаршого з клієнтів, що гроші їхні, ймовірно, лишилися на столах зеленого сукна, а самого мантія[56] затримають поліціянти: вони вже рушили на Шпитальну.

— Друже, — радів Матіяш, — та я для тебе... Чого хоч проси! Отак за два дні зробити справу?! Маю чим вихвалятися в маґістраті!

— Тоді скажи — це Балахович?

— Так!

— А що він має з Наделем?

— Хоче пошлюбити його сестру.

— Він уже двох «пошлюбив»...

В цей час Балахович веселив на допиті слідчого.

— Як ви гадаєте: яка різниця між рум'янами і урядом? Рум'яна до лиця, а уряд до дупи!

— Ти ще за політику сядеш! — гримнув слідчий.

— Пане, я не мав на увазі наш уряд — я казав про британський!

— Я сам знаю, який уряд до дупи,— гарячково промовив слідчий.

І вкусив собі язика...

12.

 оже, ви геть забули про Ізабелю, яка у Львові чинила свої хитрі справи під іменем Анелі Машитинської і так глибоко вразила своєю вродою Юрася Маґдебурка? Так вона вам про себе нагадає.

У З'єдинених Державах їй не було куди прихилити голови, але ідей щодо легких грошей не бракувало. Передовсім вона завіялася в стейт Коннектікут, де діяв дивний клуб «Тридцяти трьох». Його дійсно заснували тридцять три багатії і уклали такий статут: щороку збиратися на обід в один і той же день і час; кожен має випити одну пляшку вина; померлого клубника поминати гімном, але на його спорожніле місце нікого не приймати; складений грошовий внесок отримає той, хто найдовше проживе.

На час прибуття Ізабелі в тому дивацькому товаристві лишилося зо два десятки не дуже молодих, та грошовитих чоловіків, кожен з яких не збирався мандрувати в райські кущі, зате сподівався, як кажуть в казині, зірвати банк.

Та підкотитися до них — річ не проста, бо в побуті всі такі до оскоми пристойні та побожні. І Ізабеля прийшла до думки вдати позашлюбну доньку мільйонера Еммері, чия пам'ять півроку тому була вшанована фальшивим співом гімну. Вона вбралася в бідненьку чорну сукню і стала заходити в офіси та розпитувати, чи не потребує яка самотня пані компаньйонки. Коли їй нагадували про рекомендаційні листи, Ізабеля сором'язливо опускала свої прекрасні очі і змушували вуста злегка тремтіти: вона приїхала розшукати свого батька, а він, виявилося, помер. Тепер мусить заробляти на хліб сама. Якби ж татусьо її дочекався, то не поскупився б... «А хто ж ваш татусь?» — виникало закономірне питання. «Еммері», — відповідала вродливиця з зітханням.

Ця історія докотилася до удови мільйонера, що була заклопотана філантропічними справами. Неподалік Сінсінаті, у долині, серед лісів, вона вибудовувала містечко із восьмисот домів. Великі вікна, електричні кухні, садки, басейни, квітники обіцяли приємність усім охочим замешкати в осідку для безтурботних під назвою Марімонт.

Щоб менше згадували потаємні гріхи її покійного чоловіка, Мері Марімонт Еммері призначила Ізабелі зустріч у своєму розкішному маєтку. В цей же час диваки порушили статут і зібралися на позачергову зустріч, щоб поміркувати, чи не віддати бідній сиротині внесок Еммері та ще й з відсотками.

Найстарший із них — Ісаак Діттерміттель — зауважив, що гроші не слід віддавати з рук в руки, а краще вкласти у прибуткову ферму з вирощування аліґаторів і подарувати її доньці їхнього приятеля.

— Вона за кілька років розбагатіє, одружиться із достойним чоловіком і проживе щасливе життя в добробуті і любові.

— Цього не може гарантувати жоден банк! — сердито промовив Патрік Профундо. — А коли не розбагатіє, одружиться з якимось зайдиголовою і той переріже їй горло?

— Чого ви впадаєте в крайнощі? — заспокоїв усіх Петер Майкрософт. — Можливо, хтось із наших чесних удівців сам візьме її за жінку? А гроші Еммері віддамо як віно.

З таких «чесних удівців» наймолодшим був доктор Фордміль, відомий на всі стейти тим, що оприлюднив свої висліди про причини витривалості і довшого віку жінок проти чоловіків. «Жінки довше живуть і мають краще здоров'я, бо не ховають свого тіла від сонця і повітря. Тож чоловікам варто носити прозірчасті сорочки з широко відложеним коміром, короткі рукави, штани до колін, на ногах капці або плетенки і не вживати до голови капелюхів». Сам він спробував кілька разів зайти в поважні контори в такому вбранні, та був висміяний молодиками в маринарках і при краватках.

Ще міг би пошлюбити Ізабелю Бернгард Барон, тютюновий магнат, та вже мало реагував на такі яскраві подразники.

Лишався Нік Картер, колишній детектив, що нарешті почав потроху витрачати свої трьохмільонні статки, зароблені чесною працею при пошуку бандитів. Послуги його дорожчали коли доводилося вдаватися до перевдягання, так що всі перевтілення знаменитості відбивалися на гаманцях клієнтів.

Отак старі диваки захотіли втрутитися, щоб скерувати життя Ізабелі, не запитавши в неї на те згоди.

А вона тим часом пила лимонаду з удовою по Еммері і розповідала кінову історію, чуту від когось років кілька тому. З неї виходило, що дитиною Ізабеля виховувалася у прибраної[57] матері, яка, помираючи, повідала, як до їхнього дому під'їхав уночі фіякр з молодою жінкою і поважним паном. Він тримав на руках немовля, а та жінка була як не при собі: плакала, вигукувала щось незрозумілою мовою і поривалася тікати. Добродій постукав у двері, зі сльозами на очах попросив допомоги, обіцяючи солену винагороду — двадцять тисяч долярів...

— Дитинко, і в яких краях все те відбувалося? — доброзичливо спиталася удова.

— В Нансі, неподалік Парижа...

Мері Еммері замислилася.

— А як звали вашу справжню матір?

— Генрієтта Шарель. Вона мала титул найвродливішої дівчини Нансу, — вимальовувала собі життєпис Ізабеля.

Бідний Еммері! Він, звісно, в справах об'їздив цілий світ і не був монахом, та ніяк не міг спокусити «найвродливішу дівчину» Нансу хоча б тому, що в час ймовірного зачаття позашлюбної доньки лежав закутий у гіпс після участі в кінських перегонах.

Удова посміхнулася:

— Мій чоловік мав гарний смак! Ви б не хотіли замешкати в Марімонті? Я маю для вас пропозицію, від якої просто неможливо відмовитися: ви заснуєте клуб удівців і удовиць задля створення подружжя! А я подбаю, щоб клуб «Тридцяти трьох» допоміг вам грошима. І познайомлю з пристійним мужчиною — Ніком Картером! Він хоч і колишній нишпорка, та заможний і щедрий чоловік. Буде першим вашим клієнтом!

Ізабеля відчула, що удова розставила на неї сіті, та не злякалася. Якщо вже хоче бавитися в курча і крука, то хай уявляє себе спритнішою, а вона спершу піддасться...

13.

 об не повертатися до Львова з порожніми руками, Теодор Козобродський обійшов кільканадцять антикварних крамничок. Він придбав скриньку з листами Страдіварі: старий майстер надіслав з минулого секрет виготовлення скрипок. Якби ж професор втямив, що двоє фальшивників із Берґамо скриньки розвезли всім антикварам Європи, які не мали особливих гризот сумління, продаючи такі «ціннісні артефакти», він би обережно поводився з опалим по боках гаманцем.

Теодор забрів у темну антикварню, куди невдячні спадкоємці спродували пошуркані книги своїх учених дідів і прадідів. І тут фортуна виявила до вченого особливу ласку, підсунувши в його руки науковий вислід римського професора історії та фільольоґії Палядіно, який встановив родовід Шекспіра. Ви не повірите, але всесвітного імени поет і драматург був насправді... італійцем Мікель-Анджело Фльоро, що емігрував до Альбіону після видання збірки поезій фривольного змісту. На своїй материзні Фльоро полишив цілу китицю дітей — шлюбних і бастардів, від яких пішли вітки роду селюків Мусоліні, Корлеоне, Кокору зо та міських ошуканців Кутуньо, Челентано й Амброзіо. Лиш поет Д'Анунціо успадкував шляхетне коріння свого прапрапрапрадіда!

У Козобродського затремтіли руки, коли він перегорнув сторінку і натрапив на чітко вималюване родовідне дерево: одна з найкоротших (чи надламаних) віток належала Теодоро Козо — письменникові і перекладачеві. Професор знепритомнів.

Ми з вами не сумніваємося, що Козобродський п'ятий кіл у тині, а не рідня Шекспірові, та самому професорові те було в носі. «Теодоро Козо» — звучало вишуканим асонансом[58] у притлумлених падінням мізках Козобродського.

Більше подивований, аніж зляканий, крамар почав бризкати на потерпілого не водою, а кислим вином, набираючи його в свого рідкозубого рота. Зрошений сльозами виноградної лози, очманілий від здогадок Теодор звівся на ноги.

— Месьє, вам потрібна допомога лікаря! — прогугнявив крамар. — Тут, за рогом, практикує...

— Не турбуйтеся, добродію, — заспокоїв його Теодор, — це з радости! Чи немає у вашій крамниці перекладів Теодоро Козо?

— Месьє, у мене є все!

У книжковому звалищі подертих томів бульварних романів і графоманських екзерсисів передпотопних римописців професор вихопив два томики в сірій тканинній оправі. Теодоро Козо, помічник стрижія[59] у юності, розпочинав біографію для майбутніх прихильників красного письменства просто:

«Я син простого робітника Маріо Трамбетті-Козо знаю вісімдесят вісім мов, з яких переклав тисячі сторінок поезії та прози. В п'ять літ вивчив французьку від свого ровесника, в сім дістав німецьку граматику і опанував її готичні закони, в чотирнадцять читав грецьких і римських класиків, перську вивчив у шістнадцять від торгівця килимами, старогебрейську — у сімнадцять від свого сусіди-рабина. І все це по ночах, бо вдень заробляв на життя у стрижія».

Теодора пройняв циганський піт. Нещодавно в одній із газет він прочитав про кельнера з Мілану, що відвідувачам кнайпи декламував Данта не як матурист чи папуга, а мистецьки, з коментарями. Певно, приязне італійське сонце пробуджує в людей несусвітні таланти. А цей Козо — вісімдесят вісім мов! По ночах!

Крамар пильно стежив за схвильованим покупцем, що тулив до себе книги і плямкав губами. О, можна буде загнути йому потрійну ціну.

«Моя мати — Евгенія — була служницею в імператора Наполеона, коли він страждав від самотності на острові святої Єлени. Щовечора цей зневажений, та не переможений життєвим побутуванням вояк читав уголос вишукані романи минулих літ, а в простої дівчини завмирало серце від захвату. Моя любов до витонченого поетичного слова зародилася в ті припорошені часом дні, коли мати, заколисуючи мене, переповідала почуті від самого Наполеона історії жагучого кохання, підлої зради і всемогутнього прощення».

Теодор знову відчув млість: скопійований Наполеонів роман «Кліссон і Евгенія» лежав на дні валізи в очікуванні львівських чи варшавських видавців.

«Це відкриття віку! Наполеон кохав служницю, а Теодоро — дарунок від Бога! Значить, Козо такий безмежно талановитий, бо він син бога війни! Але яким чином пов'язати Козо з Козобродським?!» Такі думки метушилися в голові зненацька ощасливленого професора.

— Месьє, то ви купуєте ці книги?

Він ще питає! Хіба не зрозуміло?

Теодорові слід було бути уважнішим і бодай перегорнути кілька сторінок. Тоді б він побачив, що один хитрий паризький книгар виявив велику таємницю комерції: найбільш заважають продажу старих клясичних творів відомі назви. Коли ж їх змінити на нові, привабливіші, публіка з задоволенням купує і читає. А ще коли вигадати автора і його біографію, то такому текстові ціни немає! Тож в «перекладі Теодоро Козо» можна було неофітові підсунути Жорж Санд, Меріме і навіть романи Дюма.

А що стосується професора Палядіно, то він тут дотичний одним боком: з нього насміялися четверо колишніх студентів, які в чотири руки писали різні кримінальні романи (кожен — по розділу в чітко визанченій черзі). Колись їм це набридло — і вони вигадали Мікель-Анджело Фльоро разом із Теодоро Козо, доштукувавши історію з віднайденим рукописом Наполеона.

Козобродський не був таким матолком, щоб врешті-решт не зрозуміти французького жарту. Але це ж треба, щоб так збіглися імена і прізвища! Лишилося вирішити: чи продовжити містифікацію, чи публікувати Наполеонового романа з короткою передмовою.

«Ну, листи Страдіварі теж не кожного дня привозять до університету, — заспокоював себе Козобродський. — Нащадки Валєвських захочуть потримати в руках Наполеонів роман — хай заплатять за переклад польською. Перекласти може й Теодоро Козо. Він же знає вісімдесят вісім мов!»

Отже, професор вибрав собі промовистого псевдоніма.

14.

 оргівля фальшивими перлами вимагала поворотності, тому Оскар Гробовецький, він же Оскар Гарбо, переїхав до Парижа разом із Беатою та індусом, полишивши острів на обслугу. Невибагливого в побуті Тираая-оскара облаштували в невеликому переділі при крамниці, де він спав на підлозі або сидів у позі лотоса перед лавкою на низьких ніжках, виготовляючи «перлини». Пополудні їх забирала нова Беатина служниця, яка допомагала своїй пані впорядковувати намистини.

Тепер у крамниці порядкували Стасьо зі Збишеком, не маючи довір'я до жодних кобіт.

Циганєвичу все менше подобалася ця комерція, бо відчував, як втрачає свою фізичну форму, і він почав пропадати спочатку на день-два, а потім і тижнями не з'являвся ні у винайнятому помешканні, ні серед «перлин». Оскар занепокоївся: такий непевний помічник може втрапити в руки жандармів, бо ж, ймовірно, почав шукати пригод на свою голову.

Так воно й сталося. Знудьгованому Збишеку трапився крутій, що служив на кораблі «Левіафан» кельнером, і зник з того корабля, лиш він пришвартувався в Марселі. «Левіафан» перевозив пошту з Америки до Європи. Серед пакунків був один — найцінніший; він пропав, як камінь у воді. Спитаєте, що тім пакунку було? Цінні папери... на сімсот тисяч долярів!

Звісно, таким «крамом» торгують лиш на біржах. Хто ж мудрий ризикне заявити себе власником і виставити на торги? От кельнер і шукав когось надійного в справах, але наївного, як провінційний панотець. Збишек — здоровань з плечима, на яких можуть всістися кілька танечниць, — і виглядав на такого. Але кельнер зволікав з пропозицією... Він видавав себе за багатія, що збирається заснувати атлетичний клуб, в якому кожен миршавий хлопчисько може розвинути мускулатуру, навчиться не підставляти щоки, а уникати ударів, і при бажанні зробить кар'єру силача-циркача. Захоплений цією ідеєю, Циганєвич шукав приміщення під гімнастичну залю, в якій уявляв себе повним господарем і повелителем, адже його новий приятель Ніколя Перголєзе (навіть не сумнівайтеся — це ім'я прибране!) твердо пообіцяв не втручатися.

В цей час Стасьові трапилася на очі газетна оповістка, яка обіцяла йому ще кращі перспективи, ніж кельнер-багатій Збишекові. Річ у тім, що молода білявка двадцяти трьох літ, гарна, як образок, шукала собі мужа, маючи чотириста тисяч фунтів штерлінгів віна. Її дядько, занглійщений німець, залишив спадок з умовою, що вона, англійка, вийде за статечного чоловіка з народу йому рідного, себто за німця. Станіслав Крузенштарн — «онук» дебреценського бургомістра, «німця» за походженням. А це давало певні переваги серед претендентів на білявку. На додачу, Стасьо й справді був красень, а от що біляві англійки схожі на образки, то в цьому може бути лиш половина правди: скільки чоловіків вигукували з несподіванки: «Матір Божа!» І то не був вигук захоплення...

Оскар помітив нехіть, з якою Стасьо подавав разки намиста.

— Бачу, ти невдоволений. Завтра прийде жінка, що допомагає Беаті, а ти відпочинь, розважся. І скажи Збишеку — я з ним розрахуюся гонорово.

— Оскаре, не по мені стриміти в цій крамниці...

— Ти за це маєш непоганий заробіток!

— Не в тому річ. Тут мені набридло!

— Ти ж так мріяв про Париж!

— Мріяв! І що мені зараз з того Парижа? Я нишкну в чотирьох стінах!

— Слід посидіти трохи тихо — ви ж зі Збишеком ледве не втрапили до цюпи! Проте, якщо не хочеш мати справу зі мною, йди до Турбійона. Той тобі підкине цілий міх небезпек!

Оскар образився. Цей хлопчисько навіть не розуміє щастя від спокійного життя! Чого йому бракує? Жінки? Так хай не церемониться, а йде з квітами за лаштунки будь-якої кабарети!

Стасьо вперше приховав від Гробовецького свої наміри пошлюбити офіційно англійку з таким добрим посагом. Він уже все обміркував: замовить у творця паризької моди Жоржа Поаре новий одяг а la граф Сегюр — цей вельможа тільки-но побрався із знаменитою акторкою Сесіль Сорель; винайме на кілька тижнів палацик на Єлисейських Полях, щоб відчути себе безтурботним аристократом; надішле дівчині світлину, схожу на епізод із кінофільму: він стоятиме на кружґанку у світлому вбранні і дивитиметься туди, звідки виникне світлий образ омріяної нареченої. Він не знав, що робитиме далі, якщо шлюб удасться: житиме своєю новою біографією, не вдаючись до авантурних справ, чи висмокче гроші з рахунку дружини і майне подорожувати.

Гробовецький шкодував, що ось-ось вихованець і приятель вийде з-під його впливу. А як вони зріднилися від часу першої втечі зі Львова, мандрівки з тибетськими монахами, вдалої оборудки «батька й сина Степлерів», невдачі із заснуванням сальону краси на Вірменській...

Стасьові також було ніяково розривати стосунки з Оскаром, який, окрім «перлового» бізнесу, нічим уже не хотів займатися, приручений Беатою. Він став геть сивий, ніби зменшився на зріст; в очах — щось полохливе, у вчинках — повна покора дружині. Беата ж не втрачала ні округлих форм, ні дещо окультурених манер перекупки з Краківського ринку.

Прощання Стасьо призначив Збишеку і Гробовецькому в кабареті «Скринька Фурсі», де власник сам складав і виконував жартівливі співанки. За шампанським вони обговорили свої фінансові справи. Циганєвич отримав десять тисяч франків і зразу ж погнав до картярів, хоча приятелі умовляли його не поспішати: Оскар пропонував непогані відсотки, якщо частка коштів лишиться у нього на рік-два.

— Я виграю більше! — вигукнув Збишек на прощання.

І програв усе за однісіньку ніч...

Стасьо був багатшим за Циганєвича — Оскар віддав йому сто тисяч франків, бо ж їхні ґешефти тривали роки.

— Ти не скажеш мені, чим думаєш зайнятися? — спитав Гробовецький.

— Скажу — ти мені колись порадив стати шлюбним ошуканцем! — напівжартома промовив Стасьо. — Я вже доволі стиглий овоч...

— Ти здурів! Адже маєш гроші!

— Хіба лишень в цьому річ?! Головне — не ховатимуся.

За місяць в денниках репортери написали про шлюб Станіслава Крузенштарна, заможного молодика з дому Габсбургів, і Марґрет Тетчер, небідної дівчини, дотичної до віндзорського родоводу. Молодята збиралися подорожувати Єгиптом.

Збишек про це не знав. Його затримали у Відні за спробу продати цінні папери, що так загадково зникли з «Левіафана». Атлет мав фальшиві документи на ім'я Ежена Бомарше, урядника неіснуючої установи “Гроші і час», тому його, як поштову бандерольку, адресували французькій Феміді. Покарання він відбував у тюрмі міста Лімож: вона прославилася тим, що затятий вломник Поль Ґреґуар таємно виготовив ключі від камер, і в'язні ночами влаштовували гулянки. Циганєвич мав змогу продемонструвати свої силові прийоми.

15.

 рась Маґдебурко для своєї школи нишпорок винайняв помешкання з трьома покоями на вулиці Святої Софії число 10. Допоміг йому в цьому Кароль Рідлєр, онімечений поляк, що намацав дедуктивні методи задовго до Шерльока Гольмса. А ще Кароль розвинув у собі таку пильність, що найменший дріб'язок слугував йому основною прикметою.

Він ще був зовсім молодим, коли уперше розшукував убивцю, який зав'язав голову жертви хусткою, а шию перетиснув кавалком дроту. Кароль помітив, що на хустці між сорок сьомою і сорок восьмою нитками ткацька машина зробила невеликий ґандж. Рідлєр обійшов усі фабрики, знайшов ту машину і виявив: такими хустками в роздріб торгували лиш дві крамниці. Дванадцять покупців змушені були відчинити двері помешкань для обшуку. В одного й знайшли кусень дроту.

Той же Кароль уперше в світі вистежив вломника не за відбитками пальців, а за відбитком долоні. Вломник мав звичку вдавати із себе пишного аристократа, тому завжди ходив у рукавичках. А рукавички, знаєте, не повністю покривають долоню — лишається щілина, як би ви туго не защіпали ґудзичка. От хитрий Рідлєр і упіймав золоту рибку на гачок!

Хоч цей заклад і називався «школою», та в ньому ніхто не читав лекцій і не примушував писати реферати. Учнів було аж двоє: Юлько Жалінський та Фелікс Пахолко, найбільші збитошники в гімназії, що так і не стали матуристами[60]. Втім, матуристи зневажили б такою наукою, яку пропонував Маґдебурко.

Кожний ранок починався з обговорення кримінальних новин, вичитаних з денників. От сільський багатир приїхав до Львова придбати реманент і на базарі випадково підслухав розмову двох пристойних панів. Один збирався їхати до Америки, а товариш його відмовляв, бо Америка вже не та «країна щастя». Зате можна полетіти на Місяць, де львівське астрономічне товариство закупило сотні моргів поля і видобуває там срібло-злото. Зацікавлений ґазда втрутився в балачку. За півгодини він уже підписував угоду в нотаря: відкупив у новознайомого пана за тисячу долярів десять моргів землі на Місяці. Приливали справу в шинку аж до ночі, доки на небо не вийшов молодик...

— Я б перевдягнувся по-сільському і ходив би по базару, прислухаючись до розмов, — сказав Юлько.

— Гадаєш, вони такі необережні? Якщо в деннику написали — значить поліція має скаргу від того вуйка, — зауважив Кароль. — А що робив би ти?

— Розпитав би в ошуканого, де контора нотаря, — відповів Фелікс.

І вони вчотирьох виробляли плана, як упіймати «пристойних панів» на гарячому.

В той час містечками Галичини мандрував такий собі Маріян Шредер, що називав себе професором, і виголошував реферати на різні наукові теми, хоч розумівся на них, як вовк на астрономії. У Калуші взяв футро в кредит, в Коломиї — позичку в пароха, в Снятині — долярового «рубана»[61], щоб залагодити справу в суді. І як крізь землю провалився!

Юрась з Каролем спорядили своїх учнів до покривджених провінціалів, щоб майбутні нишпорки звикали до самостійности, а самі почали переглядати свої папери й обговорювати прикметну поведінку відомих шахраїв.

— Це може бути Вольф Ферстер, — мовив Кароль. — За моїми підрахунками він уже своє відсидів. Ти щось про нього чув?

— Той, що обійшов усі в'язниці як делегат міністерства справедливости і примусив придбати для освіження повітря в камерах інгаляційні апарати? — спитав Юрась, не сумніваючись у відповіді Кароля.

— Так! Це я вистежив його на Підзамчім! У нього була ціла валіза скарг на в'язничну обслугу! Цікаво, чи його камеру освіжували?

В ту мить двері розчинилися навстіж — і на порозі постав Матіяш, як завжди, буряковий на лиці.

— Юрасю, порятуй! Якісь два кумплі переймають людей перед американською амбасадою, заводять до нотаря ніби перевірити папери, одночасно просять показати гроші, чемно відпроваджують назад... А потім у конверті замість грошей — порізана газета!

— А чого ж ті люди йдуть за ними, як вівці?

— Бо мають адвокатський вигляд: добре вбрані, мудро мовляють...

— Може, ще й землю на Місяці продають?

— Що ти таке верзеш, як вар'ят! Яка земля? Який місяць? — гнівався Матіяш, ніби не він прибіг просити допомоги, а Юрась.

... На ранок Маґдебурко з Рідлєром, убрані в нові сердаки і полотняні гачі[62], стояли під амбасадою, добре знаючи, що відкриється вона за годину. Кароль вдавав батька, який весь час повчає сина, вуркаючи щось нерозбірливе. Юрась перевтілився в такого простака, що мовчки, схиливши голову, чує себе винним. Матіяш з аґентами причаїлися за рогом, щоб простежити, в якому керунку ошуканці поведуть «селюків» до нотаря.

Двоє панів, вбраних в дорогу одіж, зупинилися біля нишпорок.

— Поглянь-но, ті дзяди й не знають, що спершу слід зайти до нотаря! Хто ж їх прийме в амбасаді? — промовив один, кремезний, навіть не повівши оком на Юрася й Кароля.

— То вчини благе діло, — озвався інший, вищий від нього на зріст і тоншої постави, — розтлумач їм!

— Шкода часу!

Який дідько випхав Матіяша із засідки? Запах свіжозвареної кави із сусідньої цукерні?

Поважні пани зірвалися з місця, як налякані коні. Маґдебурко гнав за ними молодим хортом, відчуваючи за спиною підтримку кількох аґентів. Навперейми вибіг якийсь череватий чоловічок з валізкою, різко розвернувся і покотився колобком за утікачами.

«Що за мана? Чи не Вольф?» — блиснуло в голові Юрася.

Він з усієї сили штовхнув череваня в плечі, той від прискорення заточився і влучив головою в спину кремезного, кремезний впав невдало — через нього перечепився високий. Аґенти оточили утікачів...

... — Ну, які новини привезли про знаменитого лектора Вольфа? — спитався Кароль у своїх учнів.

— Маємо всі його прикмети, — похвалився Юлько. — Це чоловік років п'ятдесяти, невисокий, череватий, волосся темне, прикриває лисину...

— Має при собі валізку — як для ділових паперів — брунатної шкіри, — додав Фелікс — Це потвердили і в Калуші, і в Снятині, і в Коломиї. Сказали, що він від'їхав до Львова. Потрібно перевірити гостинниці.

— Завтра й перевірите, — незворушно сказав Кароль.

Юрась опустив очі.

16.

 ік Картер виявися рудим кирпатим присадкуватим чоловіком з вицвілими очима і віями. При знайомстві розглядав Ізабелю так прискіпливо, ніби намагався вгадати її таємні наміри. Удова Еммері лишила їх наодинці, а сама із сусідньої кімнати позирала в приховану дірочку в стіні, стаючи навшпиньки. Ізабеля і не підозрювала, що велика золота рибина, написана якимось модерновим американцем, дивилася на неї і Картера оком удовиці.

— Міс, сьогодні мені оповіли, як один фермер потиху виробляв віскі в домашніх умовах, а потім почув, що коли принесе свій агрегат до прокуратора, то отримає двісті доларів. Він собі поміркував: вигідніше віддати старе пристосування, а на ті гроші купити нового. Так і зробив! Але ж не втримався — похвалився другові. А той і настукав прокураторові...

Ізабеля скромно усміхнулася, ніби осуджувала підприємливого фермера. В розмові зависла пауза, поки Нік надпивав із високої склянки домашній лимонад удови Еммері.

— Ви мешкали в Парижі? Чи не знали такого собі Генріка Маршала — живописця? Приїхав був вивчати індіянське мистецтво разом з дружиною у Буфало. Знайшов собі модельну серед індіянок і щодня вимальовував її нагою, аж поки дружина не застала. І та дика дівчина схопила ножа... Ізабеля, вдаючи переляк, притулила руки до грудей.

— Убила? — спитала з тремтінням в голосі.

— Убила... — спокійно потвердив Картер. — Усі його картини порізала, поки він сварився з дружиною.

«Чого ти морочиш мені голову?» — мислила собі Ізабеля, несамохіть піднімаючи очі догори, щоб не зустрітися поглядом з цим старим кавалером.

— Наша держава має безліч патрійотів, — не вгавав Нік, вважаючи цю балачку за світську бесіду. — Тиждень тому в Сіссінаті померла міссіс Вівер і заповіла рідному місту шість мільйонів долярів. Але в тестаменті[63] зазначена умова — вони лежатимуть у банку доти, аж поки не перетворяться на сто двадцять мільярдів. Яка мудра і передбачлива жінка!

— А коли ж це станеться? — поцікавилася Ізабеля тихим голосом.

— Дві тисячі чотириста тридцятого року!

— Що? — не стрималася наша хитрунка. — Та вона була не при своєму розумі!

Обличчя Картера — по-сфінкськи непроникне. Він ніби й не завважив, як загарячкувала Ізабеля.

— Мила міс, хіба ви не маєте планів? Місіс Вівер запланувала, щоб про неї згадали в третьому тисячолітті. Зрештою, це її гроші, і вона могла їх хоч вітром розвіяти.

«Так ти й зараз нишпориш, старий дурню? Хочеш мене загнати на слизьке? Не на ту натрапив!» — думала Ізабеля, покриваючись на лиці дівоцьким рум'янцем.

— Перепрошую, містере... Мені доводилося і самій бідувати, і бачити бідаків зблизька. Часом їх міг порятувати один доляр, а вони лізли в петлю чи стрибали з мосту... А тут така сила-силенна грошей...

— Ну-ну, заспокойтеся! Недарма кажуть, що найсмішніша жінка, котра намагається вдавати із себе мудру, і найсмішніший чоловік, який вдає вродливого. Звісно, міссіс Вівер перестаралася, але, погодьтеся, це патріотично!

«Ти, ірландський хруню! То жінка не буває мудрою?» — кипіло в середині Ізабелі, та вона смиренно прикрила гострий погляд довгими темними віями.

— Я теж маю для вас історію про одного хвастовитого комівояжера. Він заклався зі своїми двома товаришами, що зуміє продати з першого разу будь-який товар. І випало продавати воздушний пістолет. Товариші заховалися за живоплотом, а комівояжер розлігся край дороги вниз обличчям. Перше ж авто пригальмувало, водій вийшов, нахилився, щоб надати допомогу, а на нього дивилося дуло пістолета. І він підняв руки вгору... Комівояжер почав вимагати гроші і цінності. Водій не противився — віддав усе: годинника, обручку, гаманець. Тоді комівояжер опустив свою зброю і сказав: «Перепрошую, я не грабіжник, а торгівець. Якби ви мали такого пістолета, то вас ніколи ніхто не пограбував би.» Водій отямився, відчинив авто, сів на своє місце і за мить на комівояжера наставив свого пістолета. Забрав його годинник, обручку, гаманця, зброю на продаж. Тільки курява підійнялася за автом!

Нік посміхнувся.

— Така мила міс читає в денниках кримінальні фейлетони? Вам більше личили б романи про лицарів та принцес.

Удові набридло зазирати в дірку і підслуховувати розмову. Вона вийшла в сад, прихопивши ножиці та кошик для квітів. За хвилин десять на ґанку постав і Картер, а за ним — Ізабеля. Вони поволі рухалися до воріт: вища на голову жінка всією своєю поставою виявляла покірність квадратному недомірку. «Порозумілися? Він її притис до стінки? Чи піддався на її чари?» — вгадувала удова, ховаючись між кущами.

За підвечірком удова вихваляла Ніка, що славний був ощадливістю, стриманістю, зичливістю, а Ізабеля слухала це базікання мовчки, як і годиться бідній родичці.

— У нас по сусідству незабаром вечірка. Я ще в жалобі — не піду. Але якщо Нік тебе запросить, — не відмовляй. Завтра зранку прийде кравчиня. Гадаю, тобі слід замовити блідо-рожеву сукню.

— Дякую за турботу, але... Я весь час користаю з вашої доброти... Мені б хотілося вже самій заробляти на себе. Ви обіцяли заснувати бюро знайомств для самотніх людей...

— Дівчинко, та я багата! Мені для тебе нічого не шкода! Навіщо тобі голову сушити в тому бюрі? Берися за Картера!

Побратися з американським нишпоркою-емеритом, щоб уже ніхто не натрапив на слід Анелі Матичинської, чоловік якої гибіє у в'язниці за поширення фальшивих грошей, — це направду видавалося Ізабелі потрібним. Іза Картер — звучало свіжо, як океанський вітрець. Але... Якщо хтось колись випорпає її правдиву біографію? Немає такої таємниці, яка б не спливла з глибини. І тоді їй доведеться відповідати ще й за двомужество.

Щоб дізнатися, чи Картер їй вірить, Ізабеля попросила його поїхати до найближчого порту, де сподівалася отримати вістку бід своєї молодшої сестри.

— Сестра така ж гарна? — грайливо спитався Нік. — І де вона зараз?

— У Ніцці, — сказала правду Ізабеля. І зразу ж прибрехала. — Вона відома танечниця.

17.

 евно, ви подумали, що наш Стасьо легалізувався — завдяки одруженню — серед серів та перів. І маєте рацію. Старший брат «гарної як образок» Марґрет Едмон і справді мав одного разу дотичність до самого короля, пограбувавши вінценосного під час відвідин історичної Вежі Генріха Другого — витяг золоту папіросницю та кілька коштовних дрібничок. І розчинився, як цукор на дні філіжанки. Про це наречена сказала, викликаючи Стася на таку ж одвертість, та він відповів ухильно: «Ми не вибираємо ні батька, ні матері, ні братів...»

Марґрет не бідувала. Її гроші вкладені в дуже прибуткову справу, на якій вона була схибнута, бо мало не щодня навідувалася в гігантську будівлю офісу «Дейлі Мейд». Стасьо не міг повірити своїм очам, коли уперше побачив сорок друкарських машин, які за годину видруковували тридцять тисяч примірників часопису, а за день «споживали» чотири милі паперу. Марґрет мала звичку суворо допитувати усіх відповідальних службовців, тицяючи їм папірець з дрібно писаними числами, якщо вважала, що вони не впильнували передплатників чи задорого заплатили за фарбу.

Так що подорож Єгиптом минула для Стася без особливого задоволення: зайшовши в готельні апартаменти, молода дружина охолоджувала його юнацьку пристрасть своїми «ноу, ноу, ноу», при першій можливості хапаючи телефонну слухавку, аби перемовитися з Лондоном. Стасьо не раз згадував Еву, яка просто не знала, що можна відмовити чоловікові в такий простий спосіб.

У самому Лондоні було похмуро й смутно. Товариство Марґрет складалося із невдатного перекладача Вівієна Вальда, якому хотілося скочити вище власного пупа, і знаменитої експертки чаю міс Ірвінг, чиє чутливе піднебіння могло розрізнити п'ятсот сортів. Ці двоє зануд приходили пообіді навіть у відсутнісь господарів і сиділи в очікуванні пісної вечері.

Стасьо днями вештався містом з путівником у руках, мріючи надибати якусь цікаву персону, бажано жіночої статі. Одного разу його зупинила суворо вбрана місіс і тицьнула оповістку, що в Лондоні, як і в Манчестері, зорганізовують клюб мовчазних жінок. «Вони тут всі з глузду з'їхали!» — спересердя промовив сам собі Стасьо, але за вечерею підсунув оповістку Марґрет. Вона сприйняла це як образу і розтлумачила своєму мужеві, що неговіркі в шлюбі англосакси живуть довго і щасливо, на відміну від легковажних французів, які вмирають молодими в чужім подружнім ложі та ще й в жебрах. Найбільше Стасьо образився за слово «легковажних» (французів — це не про нього!), бо зразу ж нагадав своїй судженій, що та прикмета — не смертельна, адже вона чомусь не називає легковажним Британське товариство обезпечень, яке прийняло обезпечення[64] на сто п'ятдесят тисяч фунтів від акторки Марбл на випадок, якщо протягом десяти літ втратить з якоїсь причини свій чарівливий усміх!

Ну, звісно, конфлікт міг залагодитися уночі, але Марґрет наполягла, щоб нарешті Стасьо обжився у своїй спочивальні, як належиться аристократу, а не простолюдину. І цим остаточно допекла, мимохіть натякнувши на його підозріле походження з габсбургівського коріння.

— Навіщо ж ти шукала собі нареченого по всій Европі? — збісився фальшивий онук дебреценського бургомістра.

— Задля майбутніх дітей, йолопе! — не стрималася вдавана аристократка. — Чим далі народилися батьки, тим більше шансів мати здорове потомство! До слова, я вже в тяжі...

«Треба втікати, поки мною лиш раз скористалися для поліпшення породи!» — подумав Стасьо. Але не поспішав з цим рішучим кроком, бо таки зустрів жінку своєї мрії. І вона його збила з ніг. Так-так, збила, сидячи за кермом авта.

Анабель Діккенс спочатку працювала акторкою, але не це її прославило: вона перша жінка в Британії, що закінчила водійські курси!

Коли знуджений роздумами Стасьо брів у тумані і розмірковував, чи не взяти участь у конкурсі на найкращу оповідку в стилі петерпіперизму[65], за яку поважний денник «Морнінґ Стар» обіцяв винагороду в сто фунтів, зненацька вигулькнуло чорне лискуче авто.

— Сер, отямтеся, благаю вас!

Одне розплющене око потерпілого не без задоволення споглядало білявку з блакитними очима. «Гарна, як образок», — подумав Стасьо.

Анабель виявилася не такою консервативною, як Марґрет, і за три дні вони зі Стасьом укладали оповідку... у ліжку.

— Порожній потяг прямував повз приміські... — поволі проводив рукою по хребцях розманіженої жіночої спинки зрадливий муж Марґрет.

— ... печери! — підказувала зі сміхом Анабель.

— Провідник перевірив переділи...

— ... примітивши п'ятірко п'яненьких пасажирів!

Потім вони по черзі пригощалися запашною табакою із мініатюрної жіночої табакирки — і Стасьо зрозумів, що його шлюбу надійшов кінець, що доведеться виробити нові документи, що онук Крузенштарна має зникнути, а відродитися названий син Адама Кендзьорівського — Ґеньо Муркоцький. І в цьому, окрім Оскара, йому ніхто не допоможе.

Але... Раптово прибув Едмон, щоб простежити, чи не ошукає його сестру австро-угорський зайда. Довелося на тиждень-другий прикипіти до помешкання, відмовитися від побачень з Анабель, а розважати досвідченого крадія вправами з петерпіперизму.

— Немудра наречена надибала ненадійного нахлібника, — грубо жартував Едмон.

— Королівські коштовності крадуть курдуплі, — відповідав Стасьо.

Присадкуватий Едмон зривався на прямі ноги, а Стасьо лишався сидіти в кріслі — і при цьому їхні очі схрещувалися поглядами на одному рівні.

Тут трапилася нагода або тимчасово примиритися, або ворогувати до першої крові. Едмонові вже навіть снилося, як він зацідить знизу в підборіддя цьому красунчикові.

Одного ранку газета сповістила про відкриття виставки коштовностей, де буде велетенська ніжно-рожева перла вартости у дві тисячі фунтів штерлінгів. Вона лежатиме у відкритому пуделкові білого оксамиту під наглядом власниці — міс Валентайн.

— Хлопче, ти щось засидівся без доброго струсу, — почав дружнім тоном Едмон. — Що б ти про себе не казав, я не повірю. У тебе шахрайський погляд. І цього не помічають жінки, навіть щасливі у подружжі: вони здадуть свою фортецю чеснот без військових дій. А що вже казати про тих, кому доводиться принаджувати посагом!

— Ви занадто «доброї» думки про мене...

— Та облиш! Нині не до витонченого англійського гумору. Підеш зі мною на виставку і кинеш оком на міс Валентайн. Мені вистачить секунди...

— Це небезпечно! Навіщо вам та перла? Її не продасте!

— У Лондоні. А в Парижі?

«Чи він щось знає про наші оборудки з Оскаром, чи випадково ткнув пальцем у небо?» — гадав Стасьо.

Спритність Едмона була неймовірною. Міс Валентайн, зворушена проникливим поглядом вродливого незнайомця, що стояв непорушно посеред зали, не примітила низенького добродія, який легко змахнув рукою над пуделком і поволі вийшов.

Знічена дівчина почервоніла, як маків цвіт, від чого на товстуватому носі проступили припудрені веснянки, і почала метушливо шукати в торебці хустинку. Пройшло не менше пів години, поки хтось із відвідувачів не гукнув: «Яке ошуканство! Це звичайний рожевий гудзик!»

Та ні Едмона, ні Стася там вже не було.

18.

 ожен ранок Юрася Маґдебурка починався з філіжанки доброї кави та газетної хроніки, потім він прямував до своєї нишпорської школи, де розмірковував над новими справами. Кароль з хлопцями приходили пізніше, щоб отримати вказівки і поради.

Цього разу треба було розшукати Георга Каганса, що втік у Відні з-під варти і, ймовірно, припхався до Львова, де мав рідню на Казимирівській. Цей молодик працював у Румунії на фабриці шкла помічником книговода[66], потиху продав дванадцять вагонів продукції, а гроші перерахував у банк. Коли їх прогуляв у Швейцарії та Франції, вислав на адреси славних багачів п'ятдесят три тисячі листів з проханням допомогти в нужді. І йому допомогли! Але тим часом до віденського банку зголосився один румунський правник із звинуваченням у потуранні мантію...

Двоє заможних львів'ян просили Юрася провести справу конфіденційно. Їм не було шкода грошей, надісланих «нужденному» — вони дбали про свою репутацію: хай би Георг «забув» їхні імена.

— Передасте його поліції опісля, коли ми домовимося...

— Та ви ж, добродії, ні в чому не винні! — переконував їх Маґдебурко.

— То ви так вважаєте, а клієнти подумають, що нас легко збити на манівці. У бізнесі непощерблена опінія — головне!

Юлько і Фелікс зраділи, що цього разу їм не доведеться виглядати з-за брами чи з-під кущів, а у пристойному вбранні ходити проходом Казимирівською і примічати, чи не з'явиться пан років тридцяти, чорнявий, вузьколиций, блідий, одягнений в темний песимістичний анцуґ.

Кароль попередив:

— Не підходьте близько до брами двадцять першого числа: там таємний дім розпусти. Вас можуть схопити хлопці Матіяша!

— Щось мені крутиться на думці один випадок на карловарськім курорті, — замислено промовив Юрась. — Там донька багатого купця з Праги захотіла отруїтися від життєвої втоми. Зазнайомилася з таким самим розчарованим, і вони домовилися разом випити трутки. Проковтнули по дві піґулки й позасинали. А на ранок купецька спадкоємиця прокинулася гола-голісінька — без коштовностей, грошей і одягу. Щоб не зразу сповістила поліцію... Георг якраз мандрував Европою. Чи це не його витівки?

— Можливо, — погодився Кароль. — Він з виду приємний. Коли був кельнером у каварні «Сіті» на Гетьманських Валах, мало не спокусив Клару Бов, доньку власника, так її брат терміново вивіз в Америку.

— І вона не повернулася? — спитався Юрась.

— А чого їй повертатися на наші заґумінки? Клара тепер — зоря Голівуду.

— І брат не повернувся?

— Він там оператором.

— Як шкода! От хто б міг розповісти про Георга!

— Мені сам старий Бов розповість, — сказав Кароль і взявся за капелюха.

До обідньої пори Юрась без поспіху шурхотів газетами, звідки дізнався, що львівські вломники Лєнар, Притула і Телюк пограбували офіцерське казино, а злодій-еквілібрист Трембусевич тричі за одну ніч відвідав палацик на вулиці Потоцького. Андрій Півцицький писав до родичів в Америку, щоб прислали йому грошей, а ті іґнорували. Тоді він записав листи на грамплатівки — і це подіяло! Правнук Шіллера відправив поштою коштовності в Мюнхен, а там виявилася дохла миша...

«Теодоро Козо» — ось що привабило Юрася на третій шпальті. Шанований професор сповіщав, що віднині він повертає собі родове ім'я, втрачене його прадідом, що в наполеонівські війни пораненим опинився на теренах Польщі.

— Так можна вивести родовід і від Юлія Цезаря, — промовив уголос Маґдебурко, вчитуючись у ще одне сенсаційне повідомлення.

Теодоро Козо стверджував, що за рядками Верґідієвої «Енеїди» розшукував останки дерев'яного коня і таки надибав кілька трісок. На підставі хімічних дослідів ствердив, що кінь був зі смереки, яка росте лиш в Карпатах, отже, греки вже тоді мали комерцію з гуцулами.

Юрась аж заревів з реготу... І тут задзеленчав дзвінок. На порозі стояла кобіта розкішних форм і тримала хустинку біля очей.

— Пане, допоможіть розшукати Георга Каганса!

— А в чому річ, шановна пані?

— Мені важко сказати...

— Але мусите! Інакше як вам допоможу?

— Він обіцяв мене зазнайомити з Осипом Робінсоном. Узяв за це гроші...

«Осип Робінсон — «король діамантів» — і не плюне на Георга!» — майнуло в думках Маґдебурка.

— А навіщо вам Робінсон?

Кобіта зашарілася.

— Пане, я вже кілька років знайомлюся за оповістками в газеті, а мене так ніхто і не пошлюбив. І з Георгом запізналася через газету. Ось погляньте...

На стіл ліг кавалок останньої шпальти «Діла».

«Доктор права, в невдовзі самостійний, літ 32, здоров, субтильної вдачі, глядає цею дорогою подруги життя. Рефлекує на панну або вдову до літ 39, інтелігентну, здорову, господарку, скромних вимог, по можности музикальну, не малу зростом. Посаг (від 2 000 долярів) крім урядження і виправи вимаганий. За дискрецію ручить. Г.К.»

— Уперше чую, щоб помічник книговода був ще й доктором права. Зате які вимоги!

— Пане добродію, Георг... Він, коли мене побачив, зразу сказав, що виглядає при мені, як комар біля мухи. То ж ладен допомогти...Його приятель, Осип Робінсон, високий і кремезний чолов'яга...

— І ви за це віддали йому...

— ... дві тисячі долярів! — поважно підтвердила кобіта.

— Даремно ви йому повірили: Осип — дрібний, як молодий підпеньок. Та й шлюбитися йому ніколи, бо зайнятий оборудками з краденими коштовностями. Воно вам треба?

Кобіта зблідла.

— То мої гроші пропали?

— Ще не знаю. Прийдіть днів за три...

Юрась ледве дочекався, доки заплакана і засмаркана кобіта, множачи подяки, відступала спиною до дверей.

— Ох, ти ж, трутню! Зараз я тобі відпишу! І в нинішній газеті «доктор права», паскуда, «рефлекує на панну»!

І Юрась, майстерно виводячи кожну літеру, написав: «Добродію Г.К., на вашу оповістку відповідаю, що маю двадцять три роки, вимаганий вами посаг, граю на фортеп'яні, знаю кравецтво і моднярство, на здоров'я не скаржуся. Згідна на рантку тет-а-тет. Ю.М.»

Фелікс та Юлько були дуже розчаровані, що наступного дня їм не довелося прогулюватися Казимирівською. Старий Бов підтвердив, що Георг намовляв доньку втекти, повитягавши батькові гроші зі сховків. А Ю.М. «отримала» запрошення до кіна, де пантрували троє аґентів Матіяша.

— Тебе фортуна має під своєю опікою, — казав подивований Рідлєр Юрасеві. — Це ж треба, щоб та обдурена вареха[67] отак звела кінці з кінцями.

— Це тому, що я не обдурюю жінок! — посміхнувся у відповідь Маґдебурко.

19.

 кщо ви гадаєте, що Мариля Ясінська так собі просто вибачила Збишеку та Стасьові поганьблення перед Турбійоном, то помиляєтеся. Вона вичекала трохи часу і надіслала в паризьку префектуру анонімного листа, в якому глибоко співчувала бідному індусові, що потрапив у рабство до негідників — ґендлярів фальшивими перлами. Жандарми налетіли на крамничку зненацька. На щастя, вранці там сидів лишень нещасний «раб» та Беатина служниця, яка зразу ж вдала заскочену кобіту, що забігла придбати разок намиста. Поки жандарми оглядали приміщення, служниця вислизнула за двері й побігла до Оскара з Беатою. А глибокої ночі вони вже сиділи на своєму острові, підраховуючи прибутки і шкодуючи за Тирааяоскаром: капшучок з подовгастими перлами докірливо нагадував про нього.

На їхнє превелике здивування другого дня надвечір великим рибальським човном приплив Збишек. Та не сам, а з Луїзою Барро, донькою начальника тюрми, яка й допомогла йому втекти. Дорогою вони обвінчалися в якійсь капличці, куди забрів старий монах, щоб пересидіти дощ.

Беата зустріла гостей стримано. Ще невідомо, чим кінчиться Збишекова втеча. Начальник тюрми перемацає всю Францію, щоб повернути доньку! Оскар стривожено запитав, де новоженці добули човна.

— Ускочили в перший-ліпший, який був зле прив'язаний! — безтурботно махнув атлетичною рукою Збишек.

— Ти можеш навести на наш слід жандармів! — сказав Оскар із серцем.

— То дай грошей, щоб ми попливли в Канаду!

— На цьому човні? — уколов Циганєвича вчорашній Гарбо. — Дай грошей! — наполягав Циганєвич.— Решта тебе не обходить!

Оскар скрипів зубами від злості, але витяг доляри і сказав Збишеку писати вексля.

— Ти мені не віриш? — оскаженіло закричав атлет.

«Ще заб'є мене зі злости!» — подумав Гробовецький і віддав стосик банкнот.

Збишек з Луїзою не гаялися, бо до Марселя мали приплисти вчасно, аби встигнути на корабель «Альціон», що відбував до Канади. На тому кораблі вся залога жіноча: так панночки із заможних родин вирішили себе загартувати у труднощах. Дома на суходолі вони щоранку підмальовують кігтики, а тут мусять мити палубу, готувати страви і самі собі прати грубу одежу. Правда, для найважчої та найбруднішої роботи вони таки найняли кількох матросів. Само собою — капітан теж чоловік.

Новоженці планували залізти на корабель таємно і виявитися аж серед океану, щоб у залоги не виникало спокуси їх висадити в найближчому порту.

В одному вони прорахувалися — корабель тримав курс на З'єдинені Держави. І вони були не самі у темному трюмі: в кутку хтось тихо дихав, не бажаючи привертати увагу.

— Ти хто? — прошепотів Збишек.

— Пасажир!

— А я думав — пацюк...

— Сам ти пацюк!

— Та ми такі гонорові!

Луїза припинила балачку, притуливши до Збишекових вуст свої мініатюрні пальчики. Але незнайомець того не знав.

— Ти за скільки домовився з капітаном? — долинув шепіт незнайомця.

— М-м-м-м...

Збишек не збирався отак знічев'я відкривати свої карти, і незнайомець змовк.

Ви, певно, здогадуєтеся, що тим таємничим пасажиром був Едмон Тетчер, викрадач рожевої перли, від якої сахалися всі паризькі ювеліри; вони були люди правничо підковані і знали, що, придбавши перлу, наражаються на великі неприємності. Адже поголос про злодійство серед білого дня і нервовий розстрій у міс Валентайн поширився Парижем до прибуття Едмона.

Він вже збирався поступитися половиною ціни, та вчасно схаменувся: поки стихне веремія, можна спробувати позбутися коштовності в далеких заокеанських обширах. Капітан крутив головою і округлював очі, доки не переконався у джентельменській поведінці Едмона, про що засвідчили дві сотні долярів. Тоді він сам, перед прибуттям жіночої залоги, завів Тетчера в трюм. А наші новоженці туди втрапили під час завантаження провізії. Дужий Збишек ніс на плечах дерев'яну скриню, в якій скоцюбившись лежала Луїза, і ніхто не помітив, що один вантажник так і не зійшов на берег.

На ранок, коли палубами затупотіли ноги в матроських черевиках, з трюму вийшло троє. Німа сцена... Та не забуваймо, що жінки інакше реагують на несподіванки.

— Який красень! — гукнула одна і показала на Збишека.

— А це що за недомірок? — додала друга, втуплюючись поглядом в Едмона.

Луїза для них ніби не існувала.

Капітан розгнівався і обклав усю палубу добірною лайкою. Він, певне, подумав, що хитрий Едмон протяг за собою ще й своїх приятелів, а це вже мало коштувати значно дорожче...

Панни в матроських штанях і куртках заверещали від захвату, бо уперше почули правдиву морську говірку. Вони вважали таке незаконне проникнення на корабель типовою пригодою, описаною ще Жюль Верном, тому чекали на залагодження інциденту, як на хепі енд в кінці кіномелодрами.

Збишек, граючи мускулатурою, підхопив лівою рукою Луїзу, правою — Едмона і підняв догори. Панни заплескали в долоні, лиш капітан стояв незворушно з насупленими бровами. Циганєвич, як досвідчений циркач, поставив своїх переляканих партнерів на палубу, а сам опустився на одне коліно і вклонився.

— Браво! Браво! — кричала залога.

До капітана підтяглися матроси-хлопці.

Перемовини тривали з годину. На боці нежданих гостей була вся жіноча залога, а капітан та матроси вважали небезпечним мати на кораблі чужинців з незрозумілими намірами. Звісно, найнятий багатими спадкоємицями капітан довго не міг суперечити; Луїза згодом нічим не відрізнялась від панночок, а от на дрібного зростом Едмона і дебелого Збишека матроської форми не знайшлося.

Повідомлення про те, що «Альціон» прямує до Америки Збишека з Луїзою не розчарувало. Головне, що рука турботливого татка не сягне за океан, аби вхопити зухвалу доньку за волосся, а новоявленого зятя потішити кайданками.

Едмон же обмацував кишені, чи нічого не посіяв після атракції цього пришелепкуватого велетня. Рожева перла, зав'язана кутиком батистової хустинки, була на місці.

20.

 аґда Альбертшуллє отримала нервовий напад, коли переконалася, що Збишек Циганєвич виявився підлим дворушним самцем. Вона три дні і три ночі проплакала у своїй спочивальні, не милася, не пила-не їла, не зачісувалася і стала схожа на страховисько. Пан адвокат кілька разів прочиняв двері і кликав переляканим шепотом, на що дружинонька озивалася стогоном-ревом. На четвертий день прийшов лікар і вмовив жінку прийняти заспокійливі піґулки. «Хіба що зразу цілу пригорщу — менше її не пройме», — подумав невтішний адвокат, у якого в самого починала сіпатися ліва повіка і тремом бралися пальці, коли він намагався вчитатися в папери.

Маґда лиш за два тижні вперше вийшла на вулицю і була схожа на примару, яка б мала навідуватися у сни грішних вуличниць, щоб ті запобігли такої участі в неповні сорок літ. Вона мляво переставляла свої дужі ноги, круті в стегнах, відвиклі від обцасів, але йшла до Єзуїтського саду, як приписав лікар. Такі проходи тривали цілий місяць — і зрештою дали непоганий вислід: у Маґди з'явився потяг до смаколиків, потім до відвідин крамниці футер на Коперника і першорядного фризієрського заведення на Бляхарській, після чого вона вже планувала танцювати на різдвяній костюмівці[68], а також побувати на концерті американської співачки Гльорії Свенсен.

Вона вичитала в новинках, що у Парижі моднярки вимальовують нігті тою ж барвою, яку має сукня, у Лондоні вифарбовують під сукні песиків, а власниця сальону краси з Ню-Йорка Елен Рубінштейн переконувала в моднярському журналі: найпривабливіші жінки восени, коли їхня цера стає оксамитовою, а влітку вона товста, взимку шорстка й зморшкувата...

Маґда не чекала осені. Дарма що цера на лиці не така приваблива — можна було показатися в обназі[69], і жоден поціновувач античної зваби не встоїть.

Та минали місяці, пройшов рік, і другий, і третій, а поблизу не виявилося жодного удатного чоловіка, який би підкотився під її бік. Адвокат, ніби записався в монахи, все частіш засинав не в ліжку, а на дивані в кабінеті. Він клав під голову дві декоративні подушки і накривався пледом. Двері зачиняв на защіпку: боявся, що Маґда домагатиметься кохання насильницьки?

І тут у Львові з'явився Данило Ставський, відомий тим, що спочатку програвся у Монте-Карло до копійки, а потім крутнув рулетку — і виграв два мільйони франків. Того дня казино зачинили, бо не стало готівки. Данило щедро винагородив рідню (вона проклинала його пристрасть до легких грошей), відіславши половину виграшу, а другий мільйон прогулював світами.

У Львів він навідався знічев'я, бо надто довго (аж тиждень!) нудьгував у батьківському маєтку під Коломиєю.

Першого ж дня перейшовся усіма каварнями та цукернями в пошуках кобіти, яка б не клеїла із себе цнотливицю, та й не виглядала на хвойду. Але таких на його смак не траплялося. Поволі походжаючи вулицями, Данило вже вирішував, куди їхати далі: у Варшаву чи Прагу. Аж тут нагодився його давній університетський товариш Теодор Козобродський. Ставський упізнав його голос — злегка гугнявий, манеру промовляння — ніби він стояв над цілим натовпом темних людей, звичку повторювати «на моє певне переконання». Теодор (це було добре помітно!) уже набрид поважному чоловікові, що скривив лице, як від зубного болю, та пані, яка йшла поруч з крижаним застиглим обличчям. «Вирятую цих нещасних — все одно байдикую!» — злегковажив Данило і увічливо узявся за капелюха.

— Перепрошую, Теодоре...

Запальна промова урвалася. Кілька люб'язних фраз — ось Ставський вже цілує руку добродійці Маґді, називаючи себе, і розуміє, що натрапив на те, за чим шукав, бо до свого чоловіка вона прикута лиш законом. Пан адвокат вже давно б відпустив її під три вітри, так слід було вдавати щасливе подружжя: це можна було зрозуміти з того, як швидко Альбертшулле зорієнтувався, щоб позбутися її товариства.

— Маґдусю, ти вже замордувалася слухати наші наукові суперечки! Може, пан Данило дозволить скористатися його приязню до пана Теодора і порозважає тебе в ресторації, доки ми завершимо справи? А потім разом пообідаємо — я запрошую!

Маґда зобразила невдоволення і закусила губу.

«Нічого, — подумав Ставський, — попручайся трохи. Якби я не знав психольогії, то й повірив би твоєму акторству!»

Обід у «Жоржі» перетворився на лекцію від Теодора, який натрапив на давній трактат під назвою «Бациля кохання» і вважає його розмислами свого давнього предка Тедоро Козо, що походить з благословенних римських піль.

— Первісні народи знали тільки змислову пристрасть, женились лиш з вирахування[70], або щоб мати дітей, а романтична любов — це недуга, яка явилась в останніх століттях. Бацилі кохання ослаблюють волю людини, затемнюють свідомість, владу ума, і через те залюблений стає іграшкою долі, випадків і пристрасти...

Маґда з апетитом пережовувала телячу печеню, ніби й не зауважуючи повчань Теодора.

— Але, друже, — з усмішкою заперечував Ставський, — людство без кохання вимре!

— Так, так! — підтримав адвокат, аби лишень щось сказати.

Перед Теодором страва вже задубіла, зате він аж розпашів.

— Бацилі кохання затроюють мозкові клітини! Неправдою є, що кохання викликане красою чи чаром предмета обожнення або духовними цінностями улюбленої істоти, бо на кожнім кроці бачимо випадки, як гарний чоловік, опанований бацилами, залюблюється в погану жінку, а генії залюблювались у першій-ліпшій дурненькій гусочці!

Маґда відчула в цих словах певну ворожість до себе і спопелила шанованого професора поглядом.

— Це ви кажете з одної причини — з ненависти до жінок, бо вони не реагують на ваші «бацилі»!

Козобродський відмахнувся, як від мухи.

— Бацилі кохання опановують організм лиш на деякий час, як бацилі тифу, тому мозок залюбленого, виздоровівши, усвідомлює собі фактичну вартість предмету ...

— Не гоже називати предметом живу істоту! Предмет — це щось ужиткове! — знову заперечив Ставський.

— Так, так! — озвався неуважно адвокат.

— ... тому кожне закохання закінчується так званим розчаруванням, себто одужанням, — не вгавав Теодор.

— Не можу з тобою погодитися, — промовив Ставський, дивлячись просто в Маґдині очі. — Кохання — це спокуса, про яку ніколи не шкодуєш.

— Так, так, — підтвердив Альбертшулле, позираючи на спорожнілу тарілку в очікуванні десерту.

— У стані любовної недуги чоловік може здійснити злочин! — гарячкував Козобродський.

— О! — закотила очі Маґда. — Чому в мене не закохається той злочинець?

— Так, так, — неуважно повторив її вінчаний муж.

Ставський, сидячи напроти Маґди, відчув на своєму мешті мало не всю підошву жіночої взувачки...

Минув тиждень — і Маґдуся повідомила свого чоловіка, що конче потребує лікування у знаменитого Валентина Цальса, сімдесятирічного австрійського чудотворця, що вибудував модерну лічницю в гірському селі Гальспак.

— Так, так, — сказав розгублений адвокат.

21.

 и не забули ви про Еву Мількорф, що завіялася в Ніццу мешкати в дивовижнім домі, який обертався вслід за сонцем? Спочатку їй подобалося перебувати в товаристві художників та художниць, доки не примітила: в розмовах на мистецькі теми, коли вона висловлює свою думку, всі починають посміхатися і підморгувати. Ева образилася: як малювати її нагою або в шатах Саломеї чи Даліли, так вони мало не б'ються за першенство... Вона почала шукати якогось багатія, щоб він скрутив собі голову від її жіночої привабливости, бо ті малярі дивилися на неї як на об'єкт для зображення — і тільки. Заклопотана справами, одного разу мало не втрапила під карету графа Беннічеллі, що завжди виїздив шестіркою коней.

Звісно, річ була не лиш у тім, що непричесані малярки з обламаними нігтями і сяк-так вимитими пальцями вважали її за дурепу, а в самому трибі життя. Гроші, зароблені з продажу картин, всі скидали докупи і витрачали їх хаотично: то накуплять полотна і підрамників, а на фарби не вистачить, то не розрахуються вчасно в овочевій крамничці чи у м'ясному ряду на ринку і сидять на хлібі та вині. Ева не могла цього витримати, бо звикла до буржуазного побуту. А тут довелося підпорядковуватися іншим законам: віддати останню сорочку, якщо її потребує друг. Дівчина ж давно виплекала в собі окремішні прикмети: вигідний побут, вишукані харчі і тілесні розваги без клятвених обіцянок. Граф Беннічеллі міг би стати в пригоді саме з тих еґоїстичних міркувань.

Ева прорахувала його пересування містом і почала лови: наймала візника, щоб виїхати назустріч графу; коли карети розминалися, вона кидала старому закличний погляд. Але дідусь Беннічеллі, певно, зле видів — для нього пасажирка карети була всього-на-всього яскравою плямою з нечіткими контурами. Підприємлива сеньйорита змовилася з візником, що той виїде не навстріч, а напереріз кареті графа. Бідака погодився за невелику винагороду, бо надто вже слічна була пасажирка...

Дорожна пригода обернулася нещастям для візника. Обурений граф відлупцював його палицею, аж нещасний юшкою вмився. Другого дня відбувся суд. Ева як свідок прийшла в такім розхристі[71], що по ній можна було вивчати анатомію грудної клітки, тому суддя дуже довго допитувався у неї про деталі сутички. Сеньйорита відповідала плутано, зрештою заплакала і сказала, що знепритомніла від переляку, тому не може потвердити: бив граф візника чи ні. Але перехожі стали на бік покривдженого — Беннічеллі присудили заплатити йому п'ятдесят лір. Старий поліз за гаманцем, витяг банкноту в сто лір. В суді не було людини, щоб розміняла гроші.

— Нічого, — сказав старий, — я йому ще раз дам по писку — й квит!

І з усієї сили відважив візникові ляпаса.

— А ти, дитино, — звернувся до Еви, — чия будеш?

— Я сирота, — смиренно сказала Ева, не уточнюючи решти біографії.

— Буду тобі за батька...

Хоч і кривавим шляхом, але сестра Ізабелі проникла в палаццо Беннічеллі. Воно не оберталося за сонцем, було наскрізь просякнуте столітньою вологою, захаращене трухлявими меблями, потраченими шашелем портретами і цілою шайкою прислужників різного віку: від дворецького — ровесника самого господаря до його праправнука-кухарчука.

Ева блукала покоями, їла досхочу марелі й помаранчі, пила запахущі вина і... сумувала за братством малярів. Граф її не помічав, а може, й забув про неї. Він же взявся пригріти батьківською любов'ю, а не останньою пристрастю. Але настав вечір, коли старий привів із собою чоловіка років тридцяти п'яти і сказав:

— Це землевласник Джакомо Ліцаті. Хочеш за нього вийти?

— Не знаю...

— Завтра поїдеш з ним на Сицилію — він витрачатиме мої гроші. Не каретою, не бійся — автом та вітрильником. Якщо злюбитеся, дам тобі віно.

Схожий на великого крука Джакомо шанобливо вклонився.

За вечерею чоловіки обговорювали вартість сицилійської землі і тих халуп, які доведеться зносити, щоб вибудувати кілька домів для багачів, про цілі плантації орхідей, на яких можна нажити мільйони, про гаї олив, а смутна Ева вивчала хижий профіль Джакомо та його манеру стягувати вуста в пряму лінію. Вона згадувала сіроокого Стася, такого наївного й слухняного, що ладен був умерти за неї, а цей Рінальдіні[72] радше її пошле на смерть.

Уночі до неї причвалав граф у довгій білій сорочці і білому ковпаку на майже лисому черепі.

— Слухай, синьйорино, будь пильною з тим Джакомо, приглядай, з ким він вестиме мову і про що. І не криви своє личко! Я тебе наскрізь бачу! Скільки разів полювала на мою карету? Чого тобі від мене треба? Волочилася з тими малярами?

Еву брали дрижаки, а старий, як сновида, вештався спочивальнею.

— «Я сирота...» Вже давно мала подбати про себе — тобі ж чи не тридцять!

— Двадцять вісім, — виправдовувалася Ева перед хитрим дідом, що упіймав її, як пташку в сильце.

— Стара панна, — промовив граф злорадно.

— Стара? — скочила Єва з ліжка. — Ти, стоптаний черевику, старий, а я налита соками, як оливи на Сицилії! Кажи правду — що задумав?

Граф навіть не знітився.

— Будеш за аґента при Джакомо. Здається, він хоче нагріти руки й дати ногам знати.

— Так не майте з ним справ!

— Яка мудра! Може, мені хочеться його перехитрити?

— А як він мені горло переріже чи втопить?

— Ти для нього безпечна. Хіба що припнеш кайданками до ліжка...

Ева відчула, яка зимна підлога, скочила на постіль і загорнулася в ковдру.

— Тоді угода, — сказала твердо. — Який мені в тім інтерес?

— Двадцять тисяч лір.

— Тридцять!

— Мені дешевше відмовитися...

— Тридцять — або я нікуди не їду!

— Не їдь — повертайся до своїх малярів і крутися в їхнім домі!

— Гаразд... Двадцять...

Уранці, сідаючи в авто, Ева посміхнулася Джакомо:

— Сподіваюся, ви зрозуміли, що мій давній друг граф пожартував щодо нашого одруження.

— Не такий і давній... — відповів він, кинувши безжурний погляд.

Ева замовкла і почала накручувати на капелюшок прозорий шалик, щоб сховати личко від пилу.

Джакомо був увічливий, але не залицявся до Еви, поки не ступили на палубу вітрильника. Не встигла вона повести плечима від прохолодного морського вітру, як її попутник гукнув матроса і той приніс плед тонкої вовни. Загорнувши дівчину від вітру, Джакомо притис її до грудей:

— Ну, і варто було вестися на ті нещасні двадцять тисяч! Я тобі віддам мільйони!

— Про що ви? — намагалася обуритися Ева, та не хотіла вислизати з обіймів.

— Про свого батька... Щоправда, я бастард. Чи тебе цікавить чиста аристократична кров? Все одно його дібра будуть мої — у нього немає рідних дітей.

— Ви про графа?

— Про нього! Має звичку перевіряти таким чином.

— Кого?

— Жінок... Уяви собі: всі погоджувалися шпигувати за мною за двадцять тисяч лір!

Викиди сумління не давали Еві підняти очі догори, вона їх заплющила і першою поцілувала Джакомо.

«Десь я вже чула таке ім'я... Каліостро? Ні — Казанова!» — утішалася дівчина, відчуваючи на своїй щоці поколювання від шорстких волосинок, що встигли забути про вранішнє гоління.

22.

 тасьова жона випинала живота і доводила його до сказу своїми примхами, але не поспішала йти до лікаря, щоб засвідчити вагітність. Видно, щось мудрувала. Потім одного вечора її привезли в авті приятельки з чаювання — блідою і ледве притомною, аж зайнятий петерпіперизмом і смакуванням бренді (від знемоги бачитися з Анабель!) Стасьо з острахом почав подумувати про своє недалеке прийдешнє.

Вівієн Вальд примчав розпитатися про Марґрет, незважаючи на доволі пізній час, але служниця, на прохання молодого містера, не пустила його далі вітальні.

Хоч недужа лежала в зимній спочивальні, та на щоках уже проступав рум'янець, блищав від поту довгенький гострий ніс, змокріло й втратило кучерявість приблякле волосся. Повіки посмикувалися — сон був неглибокий. Співчутливий Стасьо узяв дрібні пальчики у свою долоню...

— Вівієне, облиште, ми ризикуємо бути викритими, — прошепотіла немічна Марґрет.

Молодий муж, що й так відчував холод, який задля здоров'я культивують британські обивателі у своїх оселях, виправдовуючи вроджену скупість, ніби вкрився кригою. Навіть язик задубів.

«Вівієн їй миліший за мене? Та ж він навідується на збіговиська деґенератів! Сам казав, що чоловіча врода вища за жіночу! Певно, переглянув свої уподобання, бо жоден часопис не публікує його примітивних перекладів. Цікаво, вона теж «ноукає», коли він хапає за стегна?» — гарячково думав ображений Стасьо.

Йому хотілося брутально зірвати з Марґрет ковдру, щоб добре роздивитися живота, в якому прижився ембріон Вівієнового сім'я, і зразу ж покласти край своєму невдалому шлюбу. Але пригадав дотепні слова Гробовецького: поспіх сприяє лиш полюванню на бліх.

Уранці Марґрет пила чай з молоком, не торкнувшись прісної вівсянки, а Стасьо щедро пригощався беконом на хрустких хлібцях. Сніданок був тихим: крім слів «як чуєшся, дорога» і «все гаразд, дорогий», жоден не сказав нічого. Та коли служниця прибрала порожній посуд, настав час вияснити стосунки.

— Марґрет, — почав спокійно Стасьо, — учора услід за тобою прибіг Вівієн...

— В цьому нема дивовижі — він мій друг, — поспішила відповісти жінка.

— Наскільки близький?

— Нас пов'язують давні глибокі почуття!

— Аж настільки — на глибину твоєї матиці?

Марґрет хапнула повітря і застигла, певно, розмірковувала: фальшиво зімліти чи вилаяти чоловіка.

— Що ти собі дозволяєш? — крикнула, як гавкнула.

— Це ти собі дозволила, — з притиском сказав Стасьо. — Я все знаю!

«Звідки? Хто? Невже Вівіян не стримав язика? — подумки метушилася Маргрет. — Ця таємниця була лиш наша!»

— Тепер до справ! Я згоден без галасу поступитися місцем милому Вівієну за частку прибутків від «Дейлі Мейд», які надходитимуть на мій рахунок.

— Це неможливо! Я в шлюбі з тобою! Дитина...

— Звісно, габсбурзький уламок Крузенштарн ліпший батько за міщанського виплідка Вальда!

— Не смій!

Хтось теленькнув дзвінком. Служниця впустила наполоханого Вівієна.

— Про вовка помовка, — підкреслено зичливо відповів на його привітання Стасьо. — Ми з Марґрет саме обговорювали, як пристойніше вийти із ситуації вашого перелюбства.

Гість хитнувся і схопився за одвірок.

— І я над цим міркував, — сказав винуватим голосом. — Так склалося... Не смів і думати про одруження. Батько нічого не полишив мені, окрім недоброї слави. Він помер у тюрмі — і до смерті любив юнака... Хіба я міг просити руки такої чесної дівчини?!

— Стули пельку, дурню! — грубо гукнула позірна аристократка.

Вівієн зів'яв, увібравши голову в плечі, ніби очікував удару довбнею.

— Марґрет, — улесливо почав Стасьо, — я ніколи не виплекаю в собі батьківських почуттів до дитини, поява якої спричинена отсим овочем злочинного злягання татуся, шанувальника криміналу, і мамусі, певно, слабкої на голову. Ти ж сама мені казала, що хочеш здорового потомства, тому й надибала мене серед сотні охочих піти з тобою до вінця. Я не питався, хто тебе позбавив цноти, бо й сам нагрішив, але тепер знаю — оце нікчемство, що вже здохло б з голоду, якби не вечеряло при нашім столі.

На такі непідхлібні слова Вівієнові не було чого відповісти, і Марґрет мовчала.

Стасьо осмілів: Едмон десь мандрував з рожевою перлою, тож не міг допомогти єдиноутробній сестрі.

— Пропоную обопільно вигідну справу — я зникаю з вашого обрію безвісти, як особа, що потрапила у фатальні обставини. Станіслав Крузенштарн згине за... Скільки можете заплатити у фунтах штерлінгах? А часопис сповістить про якусь пригоду — наприклад, летунську.

Марґрет лиш стиснула вуста, а Вівієна взагалі не слід брати до уваги — він не мав чим крити.

— Гаразд, тоді я повертаюся до Парижа — і всі газети напишуть про гарну, як образок, підступну, як гадюка, зрадливу, як остання хвойда, спадкоємицю занглійщеного німця, що й на тому світі проклинатиме...

— Годі...

Марґрет схопилася за голову.

Згодом у «Дейлі Мейд» сповістили про летунську пригоду, яка трапилася на французькім побережжі, і висловили співчуття молодій удові Марґрет Крузенштарн, що в жалю за загиблим в тій пригоді мужем назвала новонароджену дівчинку Стассі.

Трохи нижче редакція звернулася до своїх передплатників: «Коли у вас часто болить голова, коли ви кашляєте або дістаєте памороків, — то все це явища, на які мусите звернути пильну увагу. Ви, ймовірно, поважно недужі і вік ваш недовгий. Та в усіх цих випадках ви повинні негайно передплатити наш часопис! Якщо помрете протягом цього року, ми помістимо зворушливу згадку про вас!»

23.

 забелі не пощастило витягти на невелику мандрівку Ніка Картера, бо він, хоч і був уже на емеритстві, та не цурався нагальних прохань, після чого отримував винагороду. Тоді стався трафунок у Техасі: одна студентка відчула на собі надто сильний вплив кінових пригод і вчинила за прикладом героїні вестерну. Вона підпалила будівлю попри банк, а поки пожежники її гасили, увійшла з пістолетом до директора, вимагаючи двісті тисяч долярів. «Навіщо це вам? — спитався директор. — Вас усе одно впіймають!» «Хочу пережити сенсацію!» — зі сміхом відповіла нападниця.

Її шукали майже місяць, а по ній — ні сліду. Тоді поліція почала підозрювати самого директора банку «у змові з невідомою особою жіночої статі, яка здійснила пограбування у такий сміливий спосіб, нікому не заподіявши шкоди, окрім власника сусідньої будівлі». Принаймні, так було написано у зверненні до Ніка, щоб він приїхав і розплутав цю справу.

Удова Еммері першу хвилю розчарувалася, що добре задумана партія зненацька закінчилася внічию, але вже наступного дня запросила на обід професора Едварда Маккала з Балтимора — той їздив з лекціями на користь здорового способу життя, закликаючи американців їсти конюшину, люцерну і бурячиння, які легко засвоюються організмом ссавців.

— Як це треба ненавидіти тварин, щоб поїдати призначене їм їдло? — пожартувала Ізабеля.

— Дорога моя, не налаштовуйте себе на іронію! Він добре заробляє, їздить з просвітницькою місією, то ж хто може бути ліпшим чоловіком, як не той, що не сидить вдома?!

Маккал виявився веселим хлопцем. Якби не дрібненькі зморшки під очима, його можна було вважати вчорашнім випускником Гарварду. Сленгові слівця час до часу вбігали в його бездоганну мову і не шкодили їй. Він не церемонився, а після привітань і знайомства усівся за фортеп'ян.

— Як не часто можна бачити навіть у заможних людей добрий інструмент!

Удова хитнула добре впорядкованою зачіскою: мовляв, а ми тут такі!

Цілий вечір Едвард розважав жінок класичними вальсами, танго, фокстротами, а наприкінці заграв такого смутного блюза, що сльози навертались на очі.

— Це мелодія мого приятеля — мурина Бата Кіндая. Він з найглухіших пралісів Африки, з країни людоїдів.

— І ті його навчили грі на фортеп'яні? — зухвало спитала Ізабеля.

Маккал ніби й не чув — він взагалі частіш схрещував погляд з Мері, ніж з її компаньйонкою.

— Уявіть собі лісові нетрі, переповнені мавпами і левами, слонами і вужами, де люди мало чим відрізняються від звірів. Там дівчатка дозрівають в дев'ять літ, а хлопчики в тринадцять — і в них вільне полігамічне життя.

— Гм-гм, — закашлялася Ізабеля, уявивши первісний гріх в африканському стилі.

— Про нас там казали так: вони — білі, як чорти, однорукі, одноокі і одновухі, — оповідав далі професор, — і хлопчикові захотілося побачити таких людей; він, уже маючи кількох жінок, утік до найближчого міста...

— А зараз що з ним? — поцікавилася удова.

— О, він досяг успіху! Спочатку написав книгу...

— Людоїдською мовою, — прокоментувала Ізабеля.

— Ну, що ви така прискіплива! Звісно, англійською, бо швидко її вивчив. Право на видання викупили і німці — він тепер багата людина. Осів у Нью-Йорку, виступає в кабареті: грає блюзи, пробиває шкіру ножем, а кров не виступає, ковтає вогонь, примушує розквітати зелені вазонки!

— Я ще можу погодитися, що він вивчив мову, але фортеп'ян...

Ізабеля насмішкувато позирала на Едвард а.

— А що таке фортеп'ян? Та на ньому за півтора року навчився грати в'язень з-під Оклахоми і тепер навіть уклав контракти з кабаретами!

І він затарабанив по клавішах знаменитий канкан.

Ізабелі пригадався Париж, щедрий на пестощі і зрадливий Турбійон, що так уподобав молодшу сестру Еву, аж знехтував усіма чеснотами «Вернери в хутрі», навіть прихованими. А та безсоромниця покинула такого вродливого хлопця...

Маккал узяв її за руку:

— Міс не цікаво мене слухати — вона про щось мріє?

Хитруватий професор нарешті забув про фортеп'ян і почав нарікати, що жінки вимучують своє тіло дієтами та руханками задля офіціяльної краси, коли можна безболісно перейти на трав'яне харчування.

Удова згадала про соковиту печеню і зітхнула: на вечерю подавали розмаїті салати. Певно, щоб не відчути голоду по такому прийнятті, Едвард Маккал розвинув теорію про те, що всі зайди можуть заввиграшки зробити в Америці кар'єру, не згірш Бата Кіндаї.

— Мій приятель нещодавно побував у Оксфорді...

— Ви маєте на увазі мурина? — пустила ядучу стрілу Ізабеля.

— Ні, точніш сказати — колега, — не образився професор. — Так він відшукав у архівах особистий список прадіда Джоржа Вашінгтона. Скажу вам, то був ще той лінюх, легкодух і гуляка. Він покинув школу з причини поганої поведінки та ще й не заплатив боргу — сімнадцять шиллінгів і десять пенні. Тоді його навіть передали поліції, але там пошкодували хлопця й відпустили. І він дременув до Америки!

— Скільки ж тепер Америка винна Британії? — знову не втерпіла Ізабеля.

— Уже нічого! — засміявся Едвард. — Мій колега пішов до університетської каси і склав цю суму.

— Як цікаво ви оповідаєте! — вигукнула удова.

— Це моя професія — оповідати цікаво й захопливо, інакше мене попросять звільнити місце в унівеситеті і заробляти собі на хліб важкою фізичною працею!

Мері Еммері, відчуваючи в грудях прискорене серцебиття, забула, що запросила цього гостя задля знайомства з Ізабельою і що вона на добрих десять років старша за цього балакуна та прихильника конюшини. Едвард же поводився з обома жінками однаково прихильно і ввічливо.

— Вікна мого кабінету також виходять в сад, — мимохідь кинув, коли удова водила його усім домом, пишаючись новочасним умеблюванням.

— Я навіть не завжди їх зачиняю на ніч...

«Ага, — подумала Ізабеля, — уже змовляються про побачення!» І, попрощавшись, пішла до себе.

Уранці в маєток прибув із візитом Нік Картер і дізнався, що вдову пограбував колишній інтелігентний в'язень, який за півтора роки навчився грі на фортеп'яні і під личиною професора Маккала гастролював з лекціями про здоровий спосіб життя. Усі її коштовності зникли через незачинене вікно в сад.

— Ізабельо, — докірливо сказав Нік, — невже ви не примітили, що він мантій?

— Я примітила, та місіс Еммері на все заплющувала очі, коли я намагалася його приперти до стінки, — виправдовувалася Ізабеля. — Вона так його вподобала!

— Вподобайте й ви мене! Я маю чисту біографію! — посміхнувся Картер.

Ізабеля зашарілася.

— А ви часом не знаєте мурина, який написав книгу про своє дитинство в африканських нетрях?

— Знаю. Він неписьменний... На цьому заробив якийсь поворотний газетяр.

24.

 рибуття до З'єдинених Держав було для Збишека, Луїзи та Едмона небезпечним, про що вони здогадалися випадково, коли наткнулися на прихований вантаж безсумнівної контрабанди. Це був алкоголь, на який чекали поважні добродії американської суспільности.

— Та вони — звичайні пачкарі[73], а вдають розвагу для панночок! — вибухнув Циганєвич.

— Ц-с-с-с! — застерегла Луїза.

— Ми можемо втрапити в халепу, — стурбовано промовив Едмон, намацуючи в кишені хустинку з рожевою перлою.

— То що — стрибнути і попливти до найближчого берега? — ніяк не вгамовувався Збишек. — Я знав такого ідійота, який одного року на Різдво перепливав Сену, а другого — Рейн. Але ж то були ріки!

Луїза напружила свої ще дитинячі мізки.

— Що Бог не робить — усе на краще, — сказала вона поважно, очікуючи підтримки якщо не від Збишека, то від Едмона. Але чоловіки її не почули.

— Підемо на перемовини! — вирішив британський злодій. — І що ти йому скажеш? — здивувався Циганєвич.

— То вже моє діло...

Капітан, чоловік ведмежої постави і такої ж сили, зверхньо поглянув на низькорослого пасажира, що посмів звернутися в годину його законного відпочинку по обіді, переконавши матроса на вахті в нагальності справи.

— Прошу вас вислухати.

Капітан позіхнув на всю пащу і аж головою закрутив.

— В чому річ?

— Ті двоє — втікачі з в'язниці. Вони самі загрожені і нас потягнуть за собою. Небезпечно...

Морський ведмідь, тобто вовк, скривився, ніби взяв на зуби цілу цитрину, та зразу ж і збайдужів до новини.

— Рибам не варто дбати про вечерю!

— Що ви таке кажете? Не беріть гріха на душу! Краще висадіть їх у човна, щоб вони самі допливли до берега. І я з ними...

— Чого це ти корчиш доброго самарянина?

— Люди ж... Шкода...

— І будеш задля них ризикувати? Тут якесь обманство! Прилізли на шварц, винюхали, що діється, а зараз намастили п'яти салом?

— Ваші підозри безпідставні! — обурився Едмон. — Я просто застеріг!

— Слухай, чоловіче! Я не вперше бачу фацета[74] — краще кажи правду: чого ти сам боїшся?

— У мене фальшиві документи, — збрехав і бровою не повів королівський підданий.

— І доляри теж?

— Ні, доляри справжні.

— То хто з вас більше загрожений: ти чи ті двоє?

Едмон знизав плечима.

— Тоді доведеться в першому ж порту здати вас поліції...

Тепер вони знову сиділи у трюмі. Збишеку зв'язали не лише руки, а й ноги, і зденервований атлет безперестанку посилав прокльони підступному капітану, щоб він найшвидше позбувся ознак належности до чоловічої когорти внаслідок аматорської операції сміливої кобіти.

Луїза схлипувала. Едмон міркував, що йому дорожче: перла чи життя. І таки переконався, що у випадку затримання поліцією все одно викриють справжню причину його втечі за океан, перлу сконфіскують, а його кинуть до цюпи.

Як тільки Циганєвич зробив павзу, земляк патера Брауна і Шерльока Гольмса[75] сказав:

— У мене є пропозиція!

Тут Збишек взагалі знавіснів.

— Ще одна? Ти вже ходив до капітана — і що? Ми тепер (тут пішла ціла низка слів, від яких аж дерева гнуться) нюхаємо послід корабельних пацюків, а попереду уже дзвенять кайданки!

— Ти вислухай!

— О, яке довір'я! Чого ж ти не зробив цього пів дня тому? І що запропонуєш? Зубами перегризти мотузки, твоєю дурною головою пробити ляду і вискочити на палубу з криками: «Це пограбування!»?

— Ні, — смиренно промовив Едмон. — Я віддам капітанові свою коштовність. Це майже п'ять тисяч долярів.

— Діамант? — поцікавилася Луїза.

— Це коштовний камінь, — ухильно сказав Едмон. — Проситиму не за себе — за нас трьох.

— Ви справжній джентльмен! — поспішила з вдячними словами молода бранка.

— А що від нас за таку послугу? — спитав бувалий у бувальцях Циганєвич.

— Пусте!

В голосі британця не чулися легковажні нотки.

— Ту коштовність віддасть капітану хтось із вас, — завершив розмову Едмон. — Наприклад, жінка. Адже прикраси — це її парафія.

— Я багато чув про англійський гумор, але вперше бачу такого дотепного ошуканця, — спокійно мовив Збишек. — Ти втратиш цінну річ, але вийдеш сухим із води.

— Доволі проблематичний вислід, враховуючи, що нас погойдують хвилі,— пожартував британець.

— А ми вішаємо на себе твій злочин! — продовжив атлет, поводячи занімілими плечима.

— Зате відкупимося від цього морського розбійника!

Логічне мислення Едмона, здобуте за роки обертання у вищих сферах злодійського світу, підштовхувало молоде подружжя до невигідної угоди, але обіцяло хоч якісь перспективи уникнути заґратованих вікон чи насильницької купелі в товаристві слизьких риб.

— Милий, я згодна, — безтурботно сказала Луїза. — А як дати знати капітанові?

Збишек мовчав. Він розумів, що його молода дружина просто не усвідомлює небезпеки. Для неї і тюрма — то великий дім, в якому тимчасово замешкали люди. Адже вона виросла під опікою батька — тюремного начальника. Він рано овдовів, тому дівчинку частенько доглядали тихі в'язні, які сиділи за шахрайства. Всі вони були інтеліґентні люди. Зрештою, чи могли б вони вдаватися до грубого мантійства, коли в жилах перебігала кров куртуазних кавалерів?!

— Ти переміг, англосаксе! Треба кликати капітана! Діставай свою каменюку!

— Вона в кишені — в кутику хустинки.

Якби десь стояв прихований кіновий апарат, то він би зафільмував, як смішно виглядало вовтузення трьох бранців: Едмон присунувся до Луїзиної спини, щоб вона змогла своїми пальчиками підчепити з кишені хустинку; Збишек зубами вчепився в брудний батист і «виплюнув» відкушений кутик з перлою собі за подерту пазуху; усі троє залементували, ніби побачили ожилого мерлеця.

В трюм зазирнув матрос.

— Клич капітана! — грубо наказав Циганєвич.

Матрос і вухом не повів, лиш гримнув лядою.

Довелося повторити напад лементу — навколо ляди зібралися щебетливі матроскині.

— Ми зараз вам допоможемо...

Тут нагодився капітан.

...Як око вловило берегову лінію, на воду спустили човна з трьома пасажирами. А в сейфі капітанської каюти оселилася рожева перла, загорнута в чисту батистову хустину.

25.

 рась Маґдебурко виховував своїх помічників — Юлька та Фелікса, цитуючи славного Магатму Ганді: не брешіть, не лайтеся, не куріть. І на цьому зупинявся, бо той півголий мудрець радив ще й не їсти солодощів, а чай пити лише на воді з ріки Саберматі — священної для індійців.

— Хіба хтось вже скасував гасло французів: пийте вино — проживете довгий вік? — підморгував Рідлєр, що полюбляв потішити себе келихом шампана.

— То ж вони проголосили тим американцям, які переплачують за контрабандний алкоголь! Зрештою, французи — найвідоміші жартівники, — відбивався Юрась.

— І найбільші шанувальники жіночої краси! — додав Кароль.

— Я читав у газеті, — сором'язливо мовив Юлько, — що паризькі жінки з підмальованим лицем і підчорненими очима вдень виглядають, наче страховиська, зате вночі...

— Ти щось не те читаєш, юначе! А що там пишуть про амазонок з Бруховичів? Кого ще вони налякали серед ночі? Юлько знітився.

— Те, що й завжди! Але на базарі я чув балачку: зупинили візника, упіймали адвоката Альбертшулле, повивертали йому всі кишені, але нічого не взяли — і відпустили.

— Чекай, чекай, — а що ж візник?

— Візник зразу ж поїхав.

— Можливо, там таємно знімають кіно? — припустив Фелікс.

— І перевдягнені в темні строї артистки хапають перших-ліпших обивателів, щоб пересвідчитися в їхній фінансовій спроможности? Щоб потім показати в кіні, хто як виглядає в переляці? — жартував Юрась, подивований вже сьомим випадком дивного «грабунку». — Це тебе спантеличила поява Клари Бов? Так вона втратила працю в Голівуді через свою секретарку, що її обкрадала та ще й заскаржила в поліцію про сховану в гримерці пляшку віскі.

— То вони шукають мільйонера з готівкою! — вдався до жартів і Рідлєр.

— Нам за це ніхто не заплатить, та слава варта того, щоб вивідати, що воно за зграя...

Юрасеві ніхто з нишпорок не заперечив.

Усе місто було збурене поголосом про небезпеку в Бруховичах, проте ніхто з потерпілих не зголошувався до поліції. А що можна там сказати? Що тебе, чоловіка, витягли з фіякра п'ятірко дівчат, обшукали і лишили в лісі блукати до рання?

Такі випробування першому випали Теодору Козобродському — і йому ніхто не повірив, знаючи прихильність до фантазування та неприхильність до кобіт різного віку. Другим бігав лісом навпростець Осип Фієрман, відомий тим, що разів із тридцять збирався одружуватися, а потім відхрещувався від нареченої, наробивши дівчині встиду.

За тиждень вже перекупки реготалися з Михаїла Гвоздецького, банкового урядовця, якому молода жінка поклала на стола немовля, промовивши: «Це наша дитина! Заопікуйтеся нею, бо я не маю звідки!» Його теж піймали під Бруховицьким лісом.

— То, певно, помста за жіночі кривди,— підказала Юрасеві мама, бо на Краківськім обіг новин відбувається швидше, ніж в часописах.

— Альбертшулле вже не годен нікого скривдити — сам покривджений своєю Маґдою, — зауважив Рідлєр, коли почув від Юрася версію досвідченої жінки.

— Що ж тоді? — розводив руками нишпорка.

— Та не на того натрапили — і все!

Юлько з Феліксом сиділи, не втручаючись в розмову старших.

— Спробуємо підловити на живця? Хто охочий?

— Охочим першим будеш ти, Юрасю, бо вже стільком паннам наробив кривди: оминаєш їх, як здохлу кішку в брамі.

Хлопці пирхали від сміху собі в пригорщі, Кароль реготав зі свого тільки-но скомпонованого дотепа, а Маґдебурко рум'янів та усміхався, як молодик на рекламі капелюхів Антіна Кафки.

— Мені корисно вдихати нічне повітря хвойного лісу...

В часі бесіди наших нишпорок гімназистка Марта Гуляйгродська відмінювала біля дошки латинського займенника OMNIA, а коли повернулася на своє місце під вікном, отримала записку, згорнуту в рурку. В ній стояли чотири крапки. Дівчина поставила ще одну.

Марта мешкала в ошатнім будиночку на Замарстинові, звідки літніми вечорами чулася меланхолійна музика. Ні, це не вона ніжила чорно-білі клявіші — це її бабця Наталена згадувала свого коханого улана, що звабив вусами та військовою удатністю. Узимку дах надягав смушкову шапку, а весь будиночок був обтулений перинами снігу, навесні він пишався бузковими кущами, восени піддавався з усіх боків вітрам.

Мартин татусь був знаменитим тенором. Він весь час пробував у Відні, де за ним наглядала Мартина мама: вона щоранку зазирала в його горло, вигадувала різні полокання, стежила, щоб він не забув одягти під маринарку теплу камізелю, щоб взувався лиш в теплі капці, щоб помешкання було перевітрене рівно за півгодини до його появи з репетиції, щоб... Ви навіть не уявляєте, скільки було тих «щоб»! Тому Марта лишилася з бабцею, яка любила її — синову доньку, та часом докоряла невістці, що та носиться із своїм талановитим мужем, як із засмердженим яйцем.

З бабцею жилося просто, але невесело, а діяльна натура вимагала чогось небезпечного, та не дуже грішного. Так гімназистка згуртувала ще чотирьох сміливих приятельок, які прагли пригод задля пригод.

Спочатку вони, перемірявши сукні Мартиної мами, хотіли вдавати легких дам, чіплятися до чоловіків, а потім втікати. Марта не погодилася — так можна було втрапити до поліції і заробити ос лаву на все життя.

— Треба когось вистежити, коли він їде за місто, а там...

— Що там? — бралася нетерплячкою Ірена.

— Як опришки? — питалася Анна. — Пограбуємо і віддамо бідним?

— А на ранок знатиме увесь Львів! — застерегла Володимира. — Бідні перші ж про вас і рознесуть вісти.

— Треба їх просто налякати і... відпустити, — ніби розмірковуючи, сказала Варвара.

— Кого — їх?

— Та хто втрапить до рук!

Не слід думати, що дівчаткам так легко було влаштувати конспірацію перед родичами. Доводилось вигадувати причини, чому вони так часто збираються у Марти: готують виставу, шиють лашки для бідних діток, вчаться ансамблевого співу, читають вголос бабці старовинні книги...

Насправді ж вони в сутінки виходили з Мартиного дому — в темному одязі, як черниці, і покрадьки простували до лісу. А хто потемки їхатиме на таємні розваги, той хай начувається! Так що вибір «жертв» був довільним.

Юрася в Бруховичі повіз не просто візник, а поліційний аґент, добре тренований на ноги, бо ж мало не щодня мусив пізнати підошвами все місто. Це вже не вперше вони проїжджали небезпечною дорогою, виманюючи прихованих в лісі помщальниць.

Коли з узбіччя почали перебігати якісь тіні, аґент тихенько свиснув і зупинився. Юрась напружився. Дверцята фіякра хтось безнадійно шарпав, але вони були замкнені так, що лиш пасажир міг відчинити. «Візник» тим часом перемовлявся з нападниками:

— Хлопці, там стара пані, я її везу до родичів!

— Старі пані о такій порі сплять під перинами! — відповів хтось ламким голосом підлітка.

«Хоче приховати, що дівчина!» — сказав сам собі Юрась, різко смикнув дверцята і вхопив першого ж «опришка».

Фіякр помчав вперед під посвист рішучого «візника», з голови «упійманого» злетів каптурик і пахуче м'яке волосся залоскотало Маґдебуркові під носом. Дівчина не пручалася — вона від страху зімліла.

— Панно, отямтеся! — наказово промовив Юрась, відпустивши її на сидіння.

Він навпомацки поплескав по щоках, узявся за зап'ясток: живчик засвідчив здорове серцебиття.

Незворушний до жіночих зваб Юрась раптом відчув якесь надзвичайне піднесення.

«Отак би їхати кудись у подорож — і не спинятися...»

Спинитися довелося біля першого ж міського ліхтаря, бо незнайомка зненацька лупнула очима і почала кликати на допомогу.

— Тихіш, мила панно, спочатку познайомимося! Я не заподію вам лиха — я детектив Маґдебурко. Приватний...

— І ви не здасте мене в поліцію?

— Хіба там місце такій красуні? Куди вас відвезти?

— До бабці, на Замарстинів...

— Та ми й недалеко від'їхали. Чий дім?

— Гуляйгродських...

— Знаменита фамілія! Чого ж вам вдома не сидиться?

Марта зітхнула.

— Якщо не минеться пожадання небезпеки, раджу вам зайнятися по-справжньому нишпорством. Будете Пінкертоном у спідниці! Але як досягнете повноліття.

Юрась і не зчувся, що тримав дівчину за руки, як це буває на побаченні між закоханими, і вона не поспішала висмикувати пальчики в темних шовкових рукавичках.

— Пане Маґдебурку, — озвався аґент, — скільки ще мені стриміти на цім незручнім сідалі? Як ті візники втримуються і не сповзають?

— Одну хвилю! То яке наймення вам дали при хрещенні?

— Марта Марія...

Тієї ночі Маґдебурко майже не спав, заскочений таким несподіваним вислідом історії про «розбійниць».

Крутився, як тріска в ополонці, і Ґеньо Муркоцький, позбувшись прибраного імени Стасьо Крузенштарн після летунської «пригоди». Він лежав у переділі першої кляси потягу Відень-Львів і міркував, як його зустріне рідне місто, де він має перебути певний час. Утікав з нього жовтодзьобим гімназистиком, повертався сином-студентом голландця Степпера, а тепер прибуде заможним чоловіком. Чи згадає гімназійного приятеля Максиміліан Морґен?

Не спала Маґдуся в помешканні на вулиці Супінського, роздратована хропінням свого ледачого адвоката і раптовим зникненням Данила Ставського, що, певно, знову завіявся в Монте-Карло. Ще не час появитися біля неї такому вродливцю, як Ґеньо.

А старі леви позаплющували очі і бачили сни про людей.

І це ще не кінець історії. Оповідь триває...

Подяки

Авторка висловлює вдячність науковцям Лідії Сніцарчук і Костянтину Курилишину за допомогу у втіленні цього проекту.

Примітки

1

костюм (нім.).

(обратно)

2

бюстгалтер

(обратно)

3

перукарської

(обратно)

4

голодранець

(обратно)

5

Вокзал

(обратно)

6

бідного

(обратно)

7

браслетка

(обратно)

8

Ліворуч, моя люба дівчинко! Чудово! (нім.).

(обратно)

9

П'ять хвилин, бабусю! (нім.).

(обратно)

10

Лізочко! Що ти робиш?

(обратно)

11

шафа для посуду

(обратно)

12

популярний автор кінця XIX ст.

(обратно)

13

однокімнатне помешкання без кухні

(обратно)

14

спати, вчитися, займатися гімнастикою (нім.).

(обратно)

15

модний ресторан на Ринку, 26

(обратно)

16

полинова горілка

(обратно)

17

гарна дівчина, цілую ручки, не розумію

(обратно)

18

випускні іспити

(обратно)

19

мандрувати (угор.).

(обратно)

20

вродливою

(обратно)

21

так називали Сполучені Штати Америки

(обратно)

22

гроші (польс.).

(обратно)

23

жиром

(обратно)

24

без квитка

(обратно)

25

дружина (угор.).

(обратно)

26

польська лайка, що відповідає нашій «дурень несусвітній»

(обратно)

27

Хвилинку! Дві хвилини! Вважай! (нім.).

(обратно)

28

Боже мій (нім.).

(обратно)

29

3 сердечним привітом! (нім.).

(обратно)

30

угорська горілка

(обратно)

31

горілка Бачевського

(обратно)

32

порядок (нім.).

(обратно)

33

чоловік, найнятий для супроводу самотніх жінок на вечірках

(обратно)

34

автор детективних книжок — французький Конан Дойл

(обратно)

35

вождь гуннів

(обратно)

36

гроші (угор.).

(обратно)

37

куди прямуєш (лат.).

(обратно)

38

пенсію

(обратно)

39

содомський гріх

(обратно)

40

ватажок

(обратно)

41

печалитися

(обратно)

42

вихованого

(обратно)

43

виготовленні газетної продукції

(обратно)

44

образа

(обратно)

45

вельветові

(обратно)

46

«Ранковий Париж»

(обратно)

47

«Нічний Париж»

(обратно)

48

у борг

(обратно)

49

любий (франц.).

(обратно)

50

купе

(обратно)

51

спеціальні загони з боротьби із організованою злочинністю

(обратно)

52

убивниця Марата — одного з найвідоміших революціонерів

(обратно)

53

там розташовані майже самі ювелірні крамниці

(обратно)

54

Що це таке?

(обратно)

55

таким скороченим іменем називали мистці маляра Модільяні.

(обратно)

56

ошуканець

(обратно)

57

названої

(обратно)

58

повторення голосних звуків у словах

(обратно)

59

чоловічого перукаря

(обратно)

60

не склали випускних іспитів

(обратно)

61

хабаря

(обратно)

62

штани

(обратно)

63

заповіті

(обратно)

64

застрахувало

(обратно)

65

дослівно — буквобарабанення, коли всі слова в реченні починаються з однієї літери

(обратно)

66

рахівником

(обратно)

67

велика ложка, якою насипають першу страву

(обратно)

68

костюмований бал

(обратно)

69

декольте

(обратно)

70

розраховуючи на посаг

(обратно)

71

декольте

(обратно)

72

ім'я благородного розбійника

(обратно)

73

перемитники

(обратно)

74

по-сучасному — чувака

(обратно)

75

персонажі детективів Честертона та Артура Конан Дойля

(обратно)

Оглавление

Частина 1

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

  14.

  15

  16.

  17.

  18.

  19.

  20.

  21.

  22.

  23.

  24.

  25.

  26.

Частина 2

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

  14.

  15.

  16.

  17.

  18.

  19.

  20.

  21.

  22.

  23.

  24.

  25.

Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg