«Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2»

Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 (fb2) - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 (Хроніка пригод Ґеня Муркоцького - 2) 1480K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Оксана Ивановна Думанская

Оксана Думанська Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Частина 3

1.

 еньо, стираючи у свідомості прибране ім'я Станіслава Крузенштарна, добуте в Дебрецені, повертався до Львова у той час, коли в місті очікували на Чарлі Чапліна і навіть склали комітет, який мав улаштувати банкет. Про це писали всі часописи. В одному із них Теодор Козобродський — під іменем Теодоро Козо — виводив родовід знаменитого артиста з болотистих теренів нашої благодатної землі, де й гніздилися довгоногі довгодзьобі птахи.

У сусідньому переділі по черзі дрімали Леонард Маєвський та його помічник Пельц, що вміло фальшували доляри, домальовуючи до одинки нуля.

До Львова вертала і Сюзанна Крамер, яка, щоб не втратити посаду в Будапешті, дала оголошення в газеті про бажане заміжжя із мадярським підданим. Зголосився шістдесятирічний Шандор Надь, у перекладі нашою мовою — Олександр Великий, отримав за це грубі гроші і... формальну жінку. Панна Крамер щезла, а новоженець пересвідчився, що закохався, і почав вимагати правдивого шлюбу. Це не входило в плани кмітливої панни: щоб вирятуватися від перестарка, вона мала впродовж одного дня взяти з ним розлучення і вийти заміж за іншого. Але за кого? Будапештські свашки кинулися навперейми до вдівців та кавалерів, а Сюзанна — до рідного татка, що відав касою в каварні Майнля на Академічній.

Міжнародний вломник Роман Богданович їхав перепочити від своїх пригод до якогось тихого мисливського будиночка над озером.

Галичанин Леон Драйфах — голівудський актор Лео Лянса — також бажав відпочинку після рейваху, зчиненого всюдисущими газетярами: вони впізнали його серед поплічників Ал Капоне і в'їдливо пояснили цей факт тим, що нині дозволяють задля ролі приставати до опришків. Він сподівався на свою невдатну приятельку Клару Бов, на її прихильність (хоч тимчасову!) і дискретність у справі заснування артистичної каварні, де б він був «за лаштунками». Негоже кіновій зірці світитися на небосхилі непевного бізнесу, а тихо складати до банкової каси прибутки — гоже.

Отож на вечірньому двірці всі ці особи мимохідь перетнулися поглядами і рушили кожен у своїм керунку.

«Панна Пухкенькі Стегна», — майнуло в голові Ґеня.

«Отакий би трапився мадярський підданий!» — подумала Сюзанна.

«Що за фацет?» — стривожився Маєвський і подав знак Пельцу.

«Ці щось замислили проти того чоловіка!» — вирішив Богданович, і в ньому прокинувся сантимент доброчинности.

Вивіреним рухом він своєю кавулею по-панібратськи штурхонув Ґеня в плече:

— То ти, лайдаку, мене не пізнаєш?

Ґеньо хоч і не був готовий до такого нападу, проте не розгубився:

— Прошу пана, я вас уперше бачу...

— О, перепрошую, я гадав, що мій кузен... Зупиніться, чоловіче, біля мене. Ті двоє ніби за вами стежать!

Ґеньо кинув оком у бік довготелесого Маєвського, при якому цуциком метушився Пельц.

— Отой присмирник звірів? — спитав він, примружившись, як Оскар Гробовецький.

Леон Драйфах спостеріг здалеку за дрібною сутичкою між пасажирами і запідозрив щось непевне. «Чи якісь вломники зібралися гастролювати у Львові?» — подумав він.

Надворі було вогко, тепло і пахло пізніми бузками. Серед дрібної львівської мряки розпливалися плями від жовтих ліхтарів. Ніби мальоване акварелями місто зворушило Ґеня до сліз. «Я більше звідси не поїду, — вирішив він. — Якщо не змусять обставини».

«В Америці сорок тисяч мільйонерів — з родинами майже двісті тисяч, — кинувся у розмисли Богданович. — Чи є хоч стільки людности у Львові?» Фіякр зупинився біля готелю «Під трьома муринами», звідки випурхнули пахощі кави. «О, як цього жадав! — сказав сам до себе вломник. — Певне, я таки патрійот!»

Маєвський та Пельц німотствували дорогою в Бруховичі.

Леон постав на порозі Клариного помешкання елєґантський, як англійський престолонаслідник, і цим викликав Ніагару сліз, змішаних з вигуками.

Сюзанна теж плакала, вдихаючи з батькової камізелі запахи каварні та примовляючи: «Що я наробила! Що я наробила!»

2.

 рась Маґдебурко провадив свої нишпорські справи успішно і зажив неабиякої слави. Та ще ні з ким не побрався — на превеликий смуток мами, яка, зітхаючи раз по раз, оповідала про різні приватні справи Юрасевих щасливих ровесників. В одного народилася двійня, другий вибудував дім, третій повернувся з Америки з дружиною — смаглявою і чорноокою, як циганка зі Збоїськ.

— Мамо, як дослідив один французький професор, із сорока п'яти тисяч подружніх пар уповні щасливі лиш сто двадцять сім! А тринадцять тисяч чотириста випадків — це щоденна громадянська війна! Ти хочеш, щоб я на ній загинув?! — Це ти все вигадав!

— У газеті написано! І знаєш, скільки ідеальних подруж виявив професор? Аж тринадцять... Із них десять — дрібні міщани.

— Такі, як ми, — зауважила мама. — А сам професор когось пошлюбив? Чи лиш розмірковував?

Тоді Юрась хапав капелюха і йшов на прохід, щоб не визнавати своєї поразки перед мамою.

Одного дня нишпорка помітив афіші, що в опері співатиме знаменитий тенор Гуляйгродський. Серце його стислося від спогадів про Марту. Тоді, після бруховицького трафунку, він наказав собі забути на якийсь час про дівчину-гімназистку, молодшу за нього чи не на десять років, а зараз...

Увечері Юрась чепурився і нервувався, як матурист перед іспитом. Він раптом помітив на скронях кілька сивих волосин — і засмутився. Його чисте, як молоком умите, лице спохмурніло, проте рум'янці на щоках не дали смутку зіпсути весь вид. «Марта буде в театрі. Певне, сидітиме в ложі серед поважних гостей. Чи побачить мене у партері? Може, ми зустрінемося в антракті?» — думав він, причісуючись перед люстерком.

Несміливий дзвінок у двері — і ось у передпокої зніяковілий Юлько.

— Прошу пана, там на вас чекає панна... Прибігла, плаче... Каже, що її татка пограбували до нитки.

Маґдебурко, хоч і був м'якої вдачі, але на якусь мить зненавидів невідомого татка, який навіть сам не прийшов до їхнього бюра.

— І хто той пан? Власник ювелірної крамниці чи нафтар з Дрогобича?

— Артист...

— Та що в артиста можна вкрасти? Перуки і парфумерію?

— Аванс за виставу.

— Він що — гроші ніс в капелюсі?

— Ні, придбав на них доляри.

Юрась пішов не до опери, а на вулицю Святої Софії, прикидаючи в умі, чи встигне по антракті заскочити в партера. Але коли побачив панну, передумав поспішати: яка там вистава!

У кріслі для відвідувачів сиділа Марта Гуляйгродська. Мереживна хустинка виглядала зі стиснутого кулачка, але очі були вже повеселілі. Рідлєр — той узагалі реготав на всю свою пащу, підіймаючи настрій дівчині.

— Ну, панно Марто, вважайте, що вашого татка вирятувано, якщо пан Маґдебурко примчав сюди, як принц на баскому коні і в сяйливих латах.

З Мартиної оповіді виходило, що знаменитість замешкала в апартаментах «Жоржа», звідки близько до опери на репетиції, а не в батьківському домі на Замарстинові.

«Не мав грошей на візника? Чи то такий вияв пихи?» — міркував Юрась.

У «Жоржі» Гуляйгродський зазнайомився із двома неґоціантами із Кракова, які бували у Відні на його виставах і концертах, отож вихваляли співака, підіймаючи до небес. У балачках згадали про гроші, і довірливий артист пошкодував, що бракує часу перевести частку гонорару в доляри. «А скільки маєте?» — запитався один із мантіїв і виклав стосик десятидолярових банкнот.

— Мама привезла ті гроші до нас, щоб у готелі ніхто не викрав. І показала мені... Ну, що це буде на посаг... А я стала розглядати. І зрозуміла, що нулі домальовано. Бачите, вони навіть менші за одинки!

— Панну Марту нам слід узяти за помічницю!

Рідлєр крутив свої австрійські вуса і підморгував удавано суворому Маґдебуркові.

— Виставу скасували? — спитав Юрась.

— Так, — підтвердила Марта.

— Отже, кривдники вашого татка дали ногам знати або сховалися у якійсь норі. Доведеться зачекати, поки вони не переконаються, що все стихло. Ви лишите нам татів заробок? На нього як на посаг нема чого розраховувати, а для нас — це докази.

Легкий шерех сукні, повів квіткових пахощів — і Юрасева голова запаморочилася від щастя.

— І все ж вашому таткові не минути розмови зі мною, якщо він хоче, щоб я знайшов тих ошуканців. Повідомте, коли зможу з ним побачитися.

Ці звичні буденні слова Маґдебурко промовив так ґречно і пристрасно, що Рідлєр відчув у них якісь потаємні прикмети.

— Чоловіче, ти, часом, не про шлюб підеш домовлятися з Гуляйгродським?

— Її за мене не віддадуть, — приречено прошепотів Юрась.

— Пусте! Ти хіба не знаєш, як одружувався Бісмарк? Він ще кадетом побачив на забаві дівчину і, навіть не знайомлячись з нею, написав її батькам листа, що хоче мати її за жінку. Ті відповіли: людині без посади і майбутнього нема чого сподіватися. Тоді він прийшов у їхній дім, поцілував дівчину, вклонився батькам і спитав: «То коли наше весілля?»... І прожив із нею все життя!

Тенор Гуляйгродський виявився типовим невротиком і боягузом. Він довго не міг згадати ні імен своїх тимчасових приятелів, ні їхнього одягу, ні їхніх облич. «А якщо вони мене знайдуть у Відні і вб'ють?» — хапав Юрася своєю білою, як тісто на Великдень, рукою.

— Такі мантії не беруть гріха на душу, — намагався бути спокійним Маґдебурко, бо ж це — Мартин тато.

Звісно, «неґоціанти» зникли, а швейцар, ображений замалий напивок, сказав по секрету Юрасеві, що один із них — молодший брат відомого фальшувальника Ізидора Маєвського — Леонард. Тепер треба було дочекатися ще одного його візиту, щоб прищемити пальці.

Юрась чи не вперше не бідкався, що не вдалося спіймати злочинців. Він і так отримав винагороду — право приходити до Марти. До своєї нареченої...

3.

 забеля прийняла освідчення Ніка Картера. А що могла вдіяти, якщо вдова Еммері тримала біля себе на короткому поводку? Трохи муляло сумління, адже законний муж, якому присягалася в костелі, самовдосконалювався за ґратами, не відаючи про її пересування світовими теренами. А Нік Картер дасть їй становище, гроші і... своє прізвище. З таким (не фальшивим!) паспортом можна буде почати нову справу!

Але наречений усе ніяк не призначав день весілля, посилаючись на справи. Так він узявся вистежити таємного торгівця алкоголем в Чикаґо, покинувши Ізабелю на кілька тижнів.

— Мила дівчинко, — заспокоювала її вдова Еммері, — його теж треба зрозуміти: хай звикнеться з думкою, що в нього є ти, що про тебе доведеться піклуватися...

— Це мені доведеться піклуватися про нього, — не стрималася Ізабеля, — старого, хворого, вередливого, нерішучого і непосидючого!

— Гнів псує красу і засліплює розум! — повчала вдова. — Смиренність — найбільший капітал.

— І хто на нього поведеться?

Ізабеля чекала на повернення Ніка, щоб випробувати на ньому пораду своєї благодійниці. Але не встигла...

У Чикаґо Нік швидко вирахував, звідки виходять молоді люди веселішими, ніж заходили: це було похоронне заведення Отіса Партілія. Він з полісменами нагодився вчасно, бо чоловіки, які прийшли купувати трумни, сиділи на них разом з дівчатами. Сам Отіс, що спровадив з Европи великий транспорт «засобу для бальзамування», частував гостей прозорою рідиною.

Тут серце Картера не витримало такого глуму — він заточився і впав навзнак, розкинувши руки, як герой вестерну від ворожого пострілу з-за рогу.

Ізабелі печальна звістка лиш полегшила життя. Вона одягла жалобу — вишукану чорну сукню з дорогого шовку і французький капелюшок з чорним пір'ям. Удова вдалася до клопотів з ритуалами та пошуком достойного місця для свого приятеля, адже Нік був самітником.

— Поглянь-но, моя дорога дитино, ось що пропонують! — раз по раз мовляла мільйонерка. І шелестіла сторінками газет.

«Ми продаємо й винаймаємо прекрасні, ясні кімнати для вічного спочинку. Кімнати тривкі, як піраміди, ціни дешеві. У мавзолеї небіжчик лежить так ви гідно, що йому не хочеться навіть вставати, і всі небіжчики переконані, що вмерти на те, щоби лежати собі в нашім мавзолеї, це правдива розкіш, У мавзолеї є апарати для нищення хробаків, і небіжчики дуже вдоволені, що жоден хробак не приходить до них у гості. Як відомо, мертві американці дуже не люблять вітру, і наш мавзолей побудований у місці, де вітру ніколи й не чути. Американці! Користайте з нагоди і старайтеся якнайскорше замешкати у вигідних гробах нашого мавзолею!»

— Як гадаєш, Нік би теж був вдоволений?

Картера поховали пишно, але не в мавзолеї. Після церемонії прочитали заповіт: майже всі свої заощадження він заповів на заснування премії свого імени, яку мали вручати щороку, у день його уродин, найудатнішому нишпорці з будь-якого кінця світу. Подання до нагороди мають писати потерпілі, всі листи скидатимуть у великий круглий барабан, крутитимуть його до того часу, аж поки у щілину не випаде одне з повідомлень про новітнього майстра таємного пошуку.

Для Ізабелі лежав банківський чек на п'ять тисяч долярів у конверті з написом: «Моїй нареченій на посаг». Наречена-удова заплакала цілком щиро, бо нарешті могла сама себе вирятувати з полону аж надто влізливої Еммері — знайшлася причина відмовитися від подальшого побутування в теплі і в добрі, але в неволі. На ранок валізи були спаковані.

Ізабеля вже знала, куди поїде — повернеться у Францію. Там, між Марселем та Ніццою, на французькій Рив'єрі, заснували товариство з капіталом у п'ятдесят мільйонів франків, щоб утворити фільмовий промисел на зразок Голівуду. Там будуть обертатися великі гроші і багаті люди. Чи ж вона не знайде серед них якогось самотнього серця?

4.

 бишек Циганєвич зі своєю Луїзою, не маючи ні житла, ні роботи, пантрували під одним рестораном у час між обідом та вечерею, коли добросердні офіціянти тишком-нишком виставляли паперовий пакунок з недоїдками. Наш атлет за це мав би обстоювати хлопців кулаками, якщо якийсь дикий фермер пожбурить пересмаженим біфштексом.

Після нещасливої подорожі на кораблі та на човні, Збишек і Лу щасливо уникли інших неприємностей, але ніяк не могли ніде зупинитися, тому переїхали пів-Америки. І мали лиш витрати, а прибутків — ні. Це техаське містечко не було винятком: своїх ковбоїв вистачало.

Того дня наші бідаки придибали пізніш і побачили, як під рестораном зупинилося старе авто — велике, як фіра. З нього вийшов батько із сином та донькою; усі троє в робочих шароварах і білих кашкетах. Збишек почув рідну галицьку говірку...

Коли вони почали вантажити залишки поживи, навколо зібрався натовп. В Америці не бачили, щоб біла жінка працювала нарівні з чоловіками ще й при цьому приспівувала. Прибігли репортери, почали зачіпати дівчину, а вона сміялася у відповідь, бо не дуже розуміла, чого від неї хочуть. Батько смачно вилаявся, але при цьому мав такий ангельський вираз на лиці, ніби підбадьорював своїх дітей.

Збишек схопив Луїзу за руку і потяг до старого.

— Прошу пана, я так давно не чув рідного слова...

Старий не виявив ні краплі приязні.

— Почув? Гайда звідси!

— Тату, та ви що? — гукнула донька. — То ж, певно, наші люди!

— Ще скажи, що він тобі родич! — супив брови батько. — Нема коли язиком плескати!

Але його син підійшов і простяг руку для привітання:

— Михайло Семенюків.

Хитнув головою в бік сестри:

— То Анна. Вмієш водити авто?

Збишек умів.

Тепер він сідав за кермо, щоб об'їжджати американські корчми і самому вантажити об'їдки, а старий лишався на фермі, успадкованій від свого скупого вуйка (хай з Богом спочиває!), до якого десять років тому прибув бідним еміґрантом. Вуйко чорно працював, місячно тратив на себе не більше, як півтора доляра, сам стригся і голився, сам прав білля[1] і підшивав черевики, не курив і не грав у карти на гроші. І все вклав у землю, в яку й сам пішов, не встигши ні одружитися, ні відчути потіхи від свого багатства...

Старий так пильно обходив кукурудзяне поле, ніби його техаські морги хтось мав викрасти. Анна вчила Лу доїти корів, та вони хвицали хвостами, і дрібна француженка боялася навіть узятися пальцями за дійку. Тоді їй доручили закидати індикам корм — перетушковані ресторанні залишки, в які Анна додавала кукурудзяної муки, від чого агресивні «пташата» ставали вгодованими й дебелими, як страуси. Луїза з тремтінням в колінах підходила до загорожі: вона гидувала й індичим їдлом, і самими індиками, такими милими для американців у День подяки. Михайло ж плекав коня, задля якого нехтував іншими господарськими справами, і міг отримати від батька щирого потиличника.

Жити було ситно й спокійно. Аж тут на Збишека вийшли пачкарі і запропонували йому солені гроші, якщо він потиху відвантажуватиме плящини на задньому дворі кожної корчми (певне, це були ті люди, чия комерція похована в трумнах Отіса Партілія). Так тривало кілька місяців, поки атлетові не закортіло скуштувати алкоголю.

Але на те були причини: поки він ковтав порохи і вдихав «пахощі» нескористованих харчів, Михайло узявся навчати Лу верхової їзди. Наука тривала біля кожної копиці сіна під наглядом понурого жеребця, що ладен був носити на своїй спині амазонку, а натомість спостерігав ковбойські ігрища просто неба.

Збишек нюхом відчув дух перелюбства, бо його мила жіночка зустрічала з поїздки без особливого палкого вияву почуттів, мляво підставляючи свої принади, а Михайло надмірно щиро пропонував допомогу: то відмивав авто («Відпочинь, ти з дороги!»), то длубався у двигуні («Має бути, як годинник!»).

Відверто кажучи, Циганєвич сам уже шкодував, що піймався на юне нерозважливе створіння, яке спокусливо крутило перед ним, тюремним мешканцем, сідничками і нахилялося так, щоб з обнаги випорскували кругленькі циценята.

От він, провівши дедуктивні спостереження за коханцями, і висмоктав пляшку препаскудного пійла, відпруживши всі свої чуття. Сп'яніння, на диво, просвітлило думки. Визрів план помсти, від якої найбільше терпітиме невірна Лу, бо так і залишиться, налякана, при індиках... Старий втратить авто: його Збишек покине десь потрощеним, але не забуде під сидіння покласти порожню пляшку. Хай поліціянти потрусять цього дуку! Що ж, сам теж втратить прибутковий бізнес з пачкарями, але грошики завелись, можна купити своє авто і комівояжери від містечка до міста, від простої ферми до багатого маєтку.

...Настав день, коли на ферму прибув шериф з помічником, щоб запитатися, чи не добродієві Семенюку належить авто, на яке наїхав вантажний потяг? І хто, до слова, сидів за кермом? Трупа не знайдено...

5.

 еньо замешкав усього одну добу в готелі «Австрія», а потім навідався до камениці Беати та Оскара Гробовецьких.

— Ні, пани не повертали, але від них прийшов лист, — сказала тілиста служниця, відчувши до нього довір'я.

— Там, певно, є щось і для мене? — навздогад спитався Муркоцький.

— Ви — Стасьо?

— Це моє друге ім'я, яким називають лише дуже близькі люди. А так я — Ґеньо...

Служниця блиснула очима, ніби подавши знак, що її то не обходить: вона байдужа до різних потаємних справ панства Гробовецьких. Та й у цьому пещеному молодикові нічого не лишилося від чемного гімназиста, який принагідно допомагав Оскару в його фармаційних дослідах.

У конверті, зі стемпля на якому стало зрозуміло, що лист ішов із Франції до Галичини дві доби, була коротенька записка німецькою мовою. Оскар радив «любому братові Стасьові» не кремпуватися — камениця не розвалиться, якщо він мешкатиме в ній і наглядатиме господарським оком за меблями, пічками, вікнами і старим садом. Про себе Гробовецький не повідомляв нічого, а в записці до служниці наказував просто бути обачною. Одно непокоїло Ґеня — лист писано рік тому, а чи не сталося з Оскаром якої біди за стільки часу?

Та він відігнав від себе неприємні думки і почав освоювати простір незабутого міста... з ресторанів. Найбільше уподобав «Говерлю» на Руській. Спитаєте, чи не пішов відвідати Кендзьорівських? Уже зовсім вважаєте Ґеня безсердечним!

— Іду, іду, Ґеню! — почув він зненацька з-за дверей, ледве доторкнувся дзвінка.

Кобіта, що так передбачила його появу, злякалася.

— Я чекала на сина... А ви... Ви до нього?

— Тут мешкали Кендзьорівські...

— Так, я вдова по панові Адаму!

У голосі жінки — неприховані гордощі.

Серце в Ґеня тенькнуло, та на виду того не показав.

— Я його боржник. Не знав, що він помер.

— Його вбили бандити! — скривила лице вдова. — Він загинув геройською смертю!

— Мої співчуття.

«Адам?» — мало не скрикнув Муркоцький замість промовленої ввічливої фрази, знаючи тиху вдачу свого благодійника, та мовчки витяг з кишені полярес, а з нього — усі банкноти.

— Це борг, пані...

— Жозефіна, — підказала кобіта.

«Жозефіна? Чи не Міськова сестра Зоня?» І Ґеньові в ніс ударив дух злежалих дитячих мундирчиків, запах свіжої друкарської фарби на газетах і пахощі марципанів з какао. Заскочений згадками про забуте дитинство, він якусь мить ладен був викрити себе перед удовою, та вчасно схаменувся: що кому до того...

— Колись пан Кендзьорівський позичив мені на науку, — виправдовувався Муркоцький, усвідомлюючи, що в тих словах таки був якийсь відсоток правди. — Я поїхав до Відня, потім до Парижа, і ось повернувся...

— Ви адвокат? — спиталася Жозефіна, для якої саме цей прошарок чоловіків мав певний сенс.

— Ні, комерсант. Буду впроваджувати різні винаходи, — плутано пояснював Ґеньо, збираючись вийти із тісного передпокою.

— Чи не маєте в себе місця для роботящого чоловіка? — наступала Жозефіна. — У мене клопоти з братом.

«О, то Місько теж тут?» — подумав Ґеньо, а вголос промовив:

— Що він уміє?

— Усе, що потребуєте! — упевнила вдова.

Муркоцький і сам не знав, чому так відповів Жозефіні-Зоні про свої комерційні плани. А другого дня, обідаючи у «Говерлі» натрапив на оповістку в часописі: новозасноване летунське товариство закликає патрійотично налаштованих обивателів підтримати доброчинними внесками створення аеромобіля за проектом німецької фірми Дармштадта. Там знайшли спосіб з'єднати літак з автом, і та конструкція їхатиме вулицею, а за потреби — летітиме в повітрі. Це в недалекім часі стане у пригоді кожному. Звертатися на адресу часопису до М. М.

Ґеньо відгукнувся не так з патрійотизму, як з природної цікавости. Окрім того, він не був добре обізнаний у всіляких механічних справах, щоб поставити під сумнів чи навіть висміяти незнайомого М. М. Та коли побачив перед собою типажного Зіфріда, статурою схожого на Збишека Циганєвича, убраного в шкіряні обладунки, із шоломом на голові та з рурою в руках, він подумав: «Артист! Невже це...?»

— Максиміліян Морґен! — по-військовому чітко відрапортував летун. — З ким маю честь?

— Мільку, ти маєш честь видіти перед собою свого гімназійного товариша, якого привчав до шведської руханки. Я Муркоцький, Ґеньо.

Нордичні риси пом'якшали.

— Ґеньо? Та ж ти зник чи не десять літ тому! Казали, що тебе викрав якийсь аптекар, бо ти знав таємниці його приписів!

— Я був схожий на такого, щоби піддався силі? А в обчисленнях ти помилився. На півроку!

Та Мілько не мав звички до сентиментальних балачок. Він добув зі шкіряної рури креслення.

— Ось так виглядає аеромобіль. Двигун коштує...

— Облиш! Якщо ти все добре прорахував, я вкладу свої гроші. Лиш скажи, хто його купуватиме? Невже ти направду гадаєш, що у Львові буде шанс аеромобілю прошмигнути між трамваями, автами і фіякрами?

— Він їздитеме поза Львовом — до летовища. А з летовища підніматиметься в небо.

«А ще німець! Де можна було розгубити славнозвісну ретельність? — сміявся подумки Ґеньо. — Ніби до летовища нічим доїхати!»

— Ще щось маєш в рурі?

— Літак-легкопад. Це мій винахід! Дивись: горішня частина має крила, двигун і пропелер; вона кріпиться до кадовба з пасажирами і місцем для летуна. Ось щось сталося — і летун відділяє горішню частину від долішньої, кадовб падає вниз, а під тиском повітря над ним розкривається легкопад.

Ґеньо видобув з горла якийсь сумнівний звук — суміш подиву, розчарування і смутку.

Максиміліяна це не зупинило.

— Ще маю пропозицію. Я вже надіслав її в Америку, у товариство Едісона. Це має бути пасажирський літак на десять спочивальних кабін. Передбачено їдальню, кухню, купальню, клюмбу, кінозалю та залю для руханки. До послуг — лікар, стрижій і кравець. А під час лету пасажири слухатимуть виклади визначних учених та письменників. Можливо, навіть Шова та Анштайна.

«Маячня!» — вирішив для себе Ґеньо. Але спомини про минуле взяли своє, і він дав Мількові дві сотні долярів, яких, певно, вистачить на кадовб літаку-легкопаду.

У тихому домі Гробовецького Ґеньо відчинив вікно в сад. Десь у занедбаному ставку кумкали жаби, уже не потрібні для відживлювальної суспензій, колись добутої Оскаром з несусвітньої суміші земноводно-рослинного походження. «Кого мені сьогодні нагадав Мілько? Ну, звичайно, невдатного підприємця Едельмана: молоко з нафти, срібло з олова...»

6.

  далеких З'єдинених Державах молода приваблива особа жіночої статі у дорогій жалобній сукні зійшла трапом на корабель, щоб повернутися до Франції. Вона не знала, що грандіозне кінове виробництво — це шалена ідея Андре Турбійона, Оскара Гробовецького та Шимона Едельмана, племінники якого удосконалили обробку кінової плівки.

Коли судно пришвартувалося в Булоні, Ізабеля поважно і гідно ступила на трап.

— Перепрошую, мадам...

Увічливий жандарм спочатку глибоко вдихнув, а потім попросив дозволу зазирнути в торебку.

— У чому річ?! — обурилася Ізабеля за звичкою нападати у відповідь.

— Нічого такого, — заспокоїв жандарм. — Просто викрали скриньку з дорогою есенцією для Коті. А від вас так приємно пахне...

— Я схожа на злочинницю?

— Ні, ви схожі на фаворитку короля Людовіка, — весело сказав жандарм і знову втягнув носом повітря.

— Par exemple![2] — люто вигукнула Ізабеля і сама собі здивувалася, як швидко їй на думку спав французький вислів. Chercher noise?[3]

Певно, жандармові подобалися жінки, до яких нелегко підступитися, тому він ґречно вклонився.

— Якби не служба, я б пригостив вас...

— Якби не служба, я б пригостила вас смачним... ляпасом! — шаленіла наша мандрівниця, забуваючи, що не варто звертати на себе увагу хоча б з причини наявности фальшивого паспорта з далеких земель.

— Мадам, я не хотів вас образити, — смиренно промовив жандарм, хитнувши головою.

Та Ізабеля вже зашелестіла своїми шовками, як чорними вітрилами, плавно прямуючи до першого-ліпшого фіякра.

Вона нічого не знала про свою молодшу сестру Еву, як і про самого перелюбця Турбійона. Значить, доведеться навідатися в денник, щоб дати оповістку. В який? Та звісно — в «Парі Матен»!

За бюрком, як і колись, сидів сплюгавілий Брікассер. Він і раніш не справляв вражіння красеня, а зараз навскіс прикрита лисина, навислий над губами ніс і подовгасті ослячі вуха давали шанс бути поміченим якимось живописцем, що мордувався над втіленням «власника» пекла.

Ізабеля підняла з чола жалобну вуаль.

— Месьє Брікассер...

Редактор кинув такий байдужий погляд, ніби лиш учора звечора попрощався з нею.

— Доброго дня, мадам Ізабель. Якщо ви до месьє Андре, то він ще не повернувся з Рив'єри. Це єдине, чим можу вам допомогти.

«То ти так висловлюєш до мене шану, підлий викидень? Ну, начувайся!» — тамувала злість Ізабеля, смиренно усміхнувшись на такі недбалі слова.

Вона вийшла з денника, щоб за філіжанкою кави поміркувати над доволі складним питанням: кинутися до Турбійона зі сльозами і благаннями чи явитися крижаною незворушною «удовою» зі спадком?

На вулиці галасливий хлопчак простяг їй газету:

— Мадам, останні новини про французьке кіно! Велика кінова фабрика знімає драму «Підступна сестра»! Її побачить публіка наступного дня по закінченню праці. Уперше в світі! Кінова плівка надається до швидкої обробки!

— «Підступна сестра»? Це цікаво! — промовила Ізабеля і розгорнула газету. Зі шпальти до неї усміхався перший кіномагнат Франції Андре Турбійон. Він стояв на тлі морського виднокраю і показував рукою на кілька високих будівель: мовляв, усе це — моє.

Монолог Турбійона, звернений до прихильників cinema[4], починався з того, що він виклав свої мистецькі і бізнесові засади. Мистецькі полягали в тому, щоб знімати правдиві житейські історії, тому автор сценарію мав би подбати про знайомство кінової групи з безпосередніми учасниками подій. От нещодавно він, власник гігантської фірми, сам особисто виїздив у З'єдинені Держави на побачення з інтеліґентним освіченим бандитом Северином Джованні, який десять літ нападав на багатих людей і жив, як князь, тому й наказав себе називати князем. Коли ж його оточила поліція, він двох убив, а потім здався: «Я все грав і вигравав — доведеться програти останню ставку!» Перед цівками крісів в останню хвилю життя Северин не переставав жартувати.

«Повчальна історія, — подумала Ізабеля, — міщуки йтимуть натовпами, щоб оплакати розбишаку і пошкодувати себе, покірних та нещасних. А що ж ти нового запропонуєш у кінопідприємництві?»

Тут Андре виявив велику спритність: він пообіцяв, що в мережі кінозалів «Андре» щотижня (!) показуватимуть нову кінодраму, бо лише його промисел користає з особливого способу хімічної обробки плівки. А прем'єра «Підступної сестри» відбудеться цими днями.

«Та ти гроші коситимеш і складатимеш в копиці! — із несподіваним захватом втішилася жінка. — До тебе прийду переможицею — не упослідженою родичкою! Геть жалобу!»

— Мадам, я натрапив на вас, вдихаючи повітря!

Перед Ізабельою стояв учорашній жандарм, одягнений доволі пристойно, як на смак вибагливої моднярки. Він виглядав років на сорок, зважаючи на добре підголені скроні, де може зрадливо зблискувати сивина.

— Месьє, лиш не кажіть, що ви обнюхали пів-Парижа! — дозволила собі пожартувати Ізабеля, бо вже в її розумній голівці крутилася думка, як знайти собі приємне товариство для кінозалі.

— Мадам не думає, що я переслідую її?

— Я нічого не скоїла і чиста перед законом!

Ізабеля хлюпнула на співрозмовника такою хвилею прозорої синяви...

— Тоді повірте мені — я не жандарм! Це така гра... ні, не подумайте нічого злого! За два дні на новий кінопромисел записуватимуть акторів. Треба буде перевдягатися в різний одяг і при цьому чутися в ньому вільно і поводитися так, як вимагає стрій. Не важливо, чи це лахміття, чи смокінґ. От я й практикуюся...

— Одночасно зазираючи в торебки?

— Цього вимагав випадок. Але я прагнув зазирнути у ваші прекрасні очі...

— Ось чому ви обрали мене, а не якусь іншу пасажирку?

— Усі інші були звичайні: їх переконувати просто й нецікаво. А ви — особлива!

«Вчасно зауважив! Я могла прикинутися сірою мишею. Та в чому мене можуть підозрювати?!» — узяла павзу в розмові хитрунка, дрібно ковтаючи каву.

«А щічки пашать! Тебе, певно, давно не перекидали на спину...» — цинічно стежив за нею свіжий знайомець, вдаючи щиру шанобливість.

— Я Франсуа Шиньйон, — сказав він, прийнявши в долоню пальчики Ізабелі. — А ви?

«Ти мені станеш в пригоді! — думала колишня коханка Андре Турбійона. — Мені значно простіш підійти до кіномаґната з привабливим чоловіком, ніж у жалобі за американським нишпоркою. Хіба він посміє відмовити?»

— Мене назвали...

Несподівано із самого денця пам'яті спливло справжнє ім'я — Анеля.

— ... Ізабельою.

«І я не скажу тобі правди, що під личиною Франсуа Шиньйона сховався поштовий урядник Кароль Кестлєр з Королівської Гути, який зник з валізою грошей! — казав сам собі вчорашній «жандарм», обціловуючи кожен пальчик Анелі-Ізабелі. — Я вкурив зразу, якої ти крови!»

7.

 скар Гробовецький мав звичку не панікувати перед неприємностями, як перед злим псом. Бувальці знають, що тікати від псів — марна річ. Краще завмерти на місці, затамувати подих і вдати із себе стовпа. Та ще його тримав на острові розпочатий експеримент. Пригадуєте, скільки молюсків він закинув на дно моря, щоб у них зародилися перли? Ото ж бо й воно! Треба бути несусвітнім дурнем, щоб покинути напризволяще таке багатство. Коли ж його підняли з дна на берег... Тисячі дрібних перламутрових кульок, добуті з розлущених скойок, сховалися в подовгастих оксамитових мішечках, щоб згодом перетворитися на разки намиста. Довелося їхати в Париж і шукати певного ювеліра на вулиці Сютужур, а після оборудки гадати, куди прилаштувати значну суму готівки. Вихор долі виніс назустріч Андре Турбійона з його божевільною ідеєю переплюнути пихатих американців, і Оскар сповістив Шимона Едельмана з його шпаровитими племінниками, а ті виманили правдами-неправдами у мадярського інженера Мігалі новий апарат для фільмування: кіно можна було показувати через десять хвилин після зйомок. Та Турбійон тримав це в таємниці, бо вирішив спочатку випускати один фільм на тиждень, потім два, три, чотири, щоб тримати глядачів у напрузі. Оскар манджав між Парижем і Ніццою, вряди-годи запливаючи на острів, а його шлюбна жінка чулася на ньому, як в тюрмі.

Беата нудилася і вмолила чоловіка відпустити її на прогулянку хоча б Европою. Коли ж він дозволив, то сіла на корабель аж до Шанхаю, бо так їй набридло острівне життя-буття в оточенні одних і тих же облич. У свої сорок п'ять їй забаглося пригод, схожих на історії з бульварних романів. Оскар, якому вже були не в голові пожадання пестощів, зітхнув полегшено: тепер не буде допікати за новий промисел з Турбійоном та Едельманом. Його лиш непокоїло, що Беата захопила із собою всі коштовності, навіть довжелезний разок з подовгастих перлів, щедро подарованих приблудним індусом ще на початках їхнього побутування серед хвиль. Саме на великих кораблях обертаються зовні пристойні кавалери, що вміють приспати (у прямому розумінні цих слів!) жіночу пильність, аби полегшали гаманці та спорожніли скриньки. Та він відганяв від себе думки про небезпеки над Беатою, пригадуючи мудрі слова тибетського монаха, почуті з десять літ тому: «Піймавши зайця, забувають про пастку».

Тим часом навколо фільмового промислу почали діятися незвичайні речі. Під павільйонами ходили похмурі чоловіки, яких акторки вважали за несміливих прихильників. Потім ті особи навідалися до Андре. Вони поставили при дверях незворушних хлопців, що посміли затримати Гробовецького, аж поки із Турбійонового кабінету не викотилися трійко череванів — брати Джузеппе, Джордано і Джуліо Скарлеоно. Зіпрілий після перемовин Андре, перед тим погодившись на їхні умови, обурювався перед Оскаром.

— Їм забаглося паленого леду! Щоб я зняв фільм про їхній рід, починаючи із сицилійського прадідуся, який гнув спину на чужих виноградниках! У Парижі мене потягнуть до суду за уславлення бандитів!

Оскар поцікавився:

— Гроші дають?

Андре рвучко смикнув шухляду: ліри, доляри, франки...

— Отже, ти погодився!

— Під цівкою револьвера!

Гробовецький мислив уголос:

— Що вони хочуть? Щоб усі поліцейські виглядали дурнями, а бандити гинули героями. Щоб бідаки були чесніші за багатих. Цим ми потрафляємо низьким смакам. Але ми самі винні, що в денниках розповіли про Северина Джованні... Тож треба помізкувати, як скуштувати рибу і не втратити цноти. Скільки маємо часу?

— Сім днів.

— Що можемо зробити за цей час? — продовжував Оскар. — Зняти для них дешевого фільма або... умовити їх придбати наш промисел!

— Нізащо! — вискочив із-за столу Турбійон. — Тут грошей на три фільми! А замовляють один!

Гарячий діловий діалог довелось припинити, бо з'явилися небажані свідки. Першою до кабінету зайшла жінка в хутрі і крислатому капелюсі. Один порух плечима — і хутро упало до ніг, а мереживна білизна лиш посилила сяєво тіла.

— Ізабеля...

Андре заточився і вперся в стола.

За жінкою увійшов жовнірської краси чоловік.

— Доброго вечора, панове! Люба, ти схопиш лихоманку, — турботливо промовив він, підіймаючи з підлоги хутро.

Оскар першим простяг йому руку.

— Франсуа Шиньйон, — назвався «жовнір», — актор і приятель сеї вродливиці.

Ізабеля завинулася в хутро і стрільнула змовницьким поглядом на Турбійона.

— Андре, ти за ці роки мене не забув?

8.

 бишек Циганєвич мандрував стейтами на своєму витривалому «форді», вдаючи із себе щось середнє між бізнесменом і гульвісою. Доляри ще трохи шелестіли, але вже надходила пора замислитися над поповненням гаманця, щоб не стати жебраком у розквіті сил і літ. Так він надибав добре облаштований скаутський табір, який виявився спеціальною школою лише для хлопців, батьки яких підписали згоду на педагогічний експеримент самого Генрі Форда.

Сей багатій не пошкодував мільйонів, аби втілити задум, гідний правдивого американця, щоб довести кабінетному вченому з Масачусетського університету Роберту Роджерсу помилковість його думок. Професор Роджерс на зустрічі із заможними філантропами необережно зазначив, що американські школи випродукували генерацію некритичних і немислячих осіб. Вони не мають усестороннього світогляду, бо кожен дивиться на світ виїмково зі щабля свого бізнесу або своєї професії, тому й стає жертвою політиканів. А якби опирались на політичний чи суспільний ідеал...

— O'key! — зупинив зарозумілого книжкового хробака Генрі Форд. — Я доведу, що зразковий громадянин не потребує ніякої філософії! А з нинішнього дня не дам і щербатого цента мудрецям, які хочуть набити голови молоді макухою своїх сумнівних вислідів!

Уже за кілька місяців неподалік Масачусетсу у свіжозведених домівках-казармах замешкала громада хлопців від дванадцяти до сімнадцяти літ. Їх не навчали нічому, що може обтяжити ум, що не має ніякого практичного значіння. Над вхідною брамою висів шмат білого полотна, на якому чорними літерами було написано слова благодійника Форда: «Не треба знати, хто був Наполеон, а важливо підготувати себе до боротьби з життям».

Звісна річ, не так легко зголошувалися вчителі, охочі жити напіввійськовим життям, їсти суворо стережений харч, обчислений за математичною таблицею що, коли і скільки, відмовити собі в чоколяді, каві, чаї, солі і цигарках, а з ранку до ночі навчати шибайголів різним ремеслам. Окрім навичок здобувати хліб щоденний ручною працею, учнів навчали рахувати, купувати і продавати, а також піклуватися про власне здоров'я.

Збишек підкотив на своєму авті під школу з цікавости, побачивши на широкому подвір'ї юрму хлопчаків-юнаків у зеленкуватих штанятах до колін і в сорочках з рукавами до ліктів. Вони вишиковувалися в шеренги, щоб вислухати рудоволосого пана майже літнього віку, що так само світив литками. Але пан, побачивши Збишека, швидкою ходою рушив до брами. Циганєвич несамохіть виліз з-за керма.

— Доброго дня! Як ви доїхали? Не блукали? — метушився рудий пан. — Я на вас чекаю вже тиждень. З тими хлопчаками стільки клопотів! Вони ще зовсім незорганізовані! Є такі, що вночі люрять у ліжко!

Збишек потис простягнену п'ятірню, але не квапився розчаровувати привітного добродія.

— Ваша кімната буде в протилежному крилі, а моя з цього боку. Це щоб уночі кожен перевіряв своїх — так зручніше. Ой, та я не назвався — Джордж Кендел, президент.

— Ніколи не гадав, що потисну руку самому президентові! — пожартував Збишек. Він ще так і не визначився: сказати правду чи трішки поводити за носа довірливого нащадка ірландських переселенців.

— Пане Сміт, мені казали, що ви — похмурий, мовчазний і суворий!

— Можливо, пан Сміт таким і є...

Джордж Кендел усміхнувся і махнув рукою.

— Я людину можу розкусити зразу! Ви той американець, що стане зразком для наших учнів!

Після цих лестощів Збишек переконався, що спробує, хоча б до прибуття справжнього Сміта, перепочити в цьому спартанському таборі. Він під схвальний гук підліткової юрми в'їхав у двір і зупинився навпроти великої стодоли, при вході до якої висіло ще одне полотно, але з іншим написом: «Минуле і майбутнє значіння не мають: важливе теперішнє!»

— Хто це тут так полюбляє вдаватися до філософії? — скорчив із себе освіченого Збишек. — Наскільки мені відомо, це слова...

— Так, так! — екзальтовано скрикнув Кендел. — Наш благодійник містер Форд — людина неабиякого хисту! Ви ознайомитеся із його десятьма настановами для наших вихованців!

І шкільний президент витяг з кишені лист твердого паперу, зігнутий учетверо.

У суворо умебльованій кімнатці з ліжком та єдиним нефарбованим кріселком Циганєвич нарешті гримнув об підлогу своєю валізою, скинув черевики, маринарку, сорочку, штани і впав на свіжу постіль з відчуттям переможця за гамбурзьким рахунком. Його так швидко засватали сліпці[5], що папір з Фордовими афоризмами лишився непрочитаним. А що в ньому було, ми з вами ознайомимося і без Збишека.

Найбільша чеснота — вірність Президентові.

Смиренність перед батьками — це вияв любови.

Брати й сестри живуть у злагоді й приязні.

Кожен зобов'язаний допомогти бідному в доброму ділі,

злі підшепти приятеля й ворога відкинути.

Облиште облуду.

Події навчать, як чинити далі.

Доки можеш, розвеселяй сумних.

Недуга входить крізь уста:

уникай переїдження і перепоєння.

Роби лиш те, що дозволяє твоя совість.

Ні в чому не відмовляй Америці.

Ніхто не здогадувався, що всі ці мудрі настанови Фордові підготував молодий студент, залюблений у східну філософію. Він просто дещо змінив у десяти етичних заповідях японця...

9.

 и щось давно не згадували про Еву, а вона, бідна, переживала не найліпші часи. Швидка й нетривка любов із позашлюбним італійським «аристократом» на ймення Джакомо скінчилася в той мент, коли його навісний татусь визнав за свою кревну доньку англійку Глорію Алістер, яка втрапила в небуденну пригоду: припливла до Італії, причіплена до уламка якогось корабля. Те, що вона оповідала карабінерам, було схоже на сюжет для фільмової стрічки Андре Турбійона. Дівчина сіла на англійський корабель, щоб плисти до Шанхаю на посаду компаньйонки. На палубі з нею зазнайомився китайський лікар — він повертався додому після студій у Льондоні. Одного вечора свіжий кавалер надто різко почав виявляти свою симпатію, дівчина, скільки могла, пручалася, тоді залицяльник кинув її у воду.

Старий Беннічеллі прилетів на своїй кареті, як вихор, і пояснив остовпілим карабінерам, що забирає сеньйориту під свою опіку. При цьому він вимахував якимось гербовим папером — свідоцтвом про народження Глорії під ясно-блакитним італійським небом. Хто б насмілився попрохати в графа те свідоцтво для ознайомлення?

Уже за тиждень найстарший і найвпливовіший нотар уклав новий тестамент, за яким усі Беннічеллієві дібра — це віно раптово віднайденій потопельниці, вирятуваної якимись найвищими небесними і найглибшими водяними силами.

Джакомо, що вже давно вважав себе єдиним спадкоємцем, не лише скреготів зубами, а й трощив меблі, згадуючи всіх графових прародичів. Крихти з панського столу його не вдовольнять! Під гарячу руку втрапила Ева зі своїми сукнями й капелюшками: подерті шовки та мереживо були ще й потоптані лакованими мештами роз'ятреного новинами чоловіка.

Тим часом карабінери отримали оповістку з Бордо про втечу з-за ґрат ошуканки Аніти Адамо, яка часом видавала себе за бідну англійку. Граф сам привіз свою «доньку», аби у відділку взяли відбитки її пальчиків, і коли вони не збіглися з тими, що передали з Бордо, виголосив довгу палку промову, в якій слово «падлюка» було найпристойнішим.

Сама Глорія, зблідла від пильної уваги, справляла вражіння особи, яка радше комусь наплює в борщ, ніж дозволить зневажити свою страву. Вона гостро позирала на карабінерів, але лиш переводила очі на графа, наповняла їх такою вологою, під якої той шаленів. У ній не було нічого англійського — невиразних рис, бляклого волосся, блідої цери. Навпаки — вона відповідала усталеним канонам полудневої[6] краси. А мушка на щоці... О, Мариля Ясінська знала їй ціну!

— Доню, — казав їй граф наодинці, — мені давно хотілося розквитатися із цим блюзнірським світом так, щоб мене не забули ніколи. Я помилявся у своєму житті, любив жінок, обдаровував їх коштовностями, а вони, можливо, й народжували мені дітей. Проте їхні шлюбні чоловіки цього не знали. Втямила, про що кажу? Ніхто мені їх не явив! Тоді я обрав для себе того Джакомо Ліцаті, бо гадав, що син — то правдивий спадкоємець, якщо навіть у ньому нема й краплини моєї крови. Але мене вкурвило, коли його легкої вдачі коханка почала наполягати, аби я дав йому не лише маєток, а й ім'я! Титул! І той виродок (я не відмовляюся від того, що покривав його матусю в її комірці, коли не траплялося нікого іншого!) почав мені натякати на якісь сатисфакції. Мовляв, він провадить мої справи — не завжди в ладу із законом, — то ж хай його хоч трохи прикриє від того закону ім'я Беннічеллі! Досить з нього того, що він вкрав з моїх прибутків!

Глорія-Мариля покірно слухала, притискаючи до своїх високих грудей молитовно складені руки.

— Так от, доню, коли мені сказали про тебе, принесену морськими хвилями... Я собі помислив: тебе врятовано не для того, щоб якісь брудні людці нишпорили у твоєму житті! Це мені знак! Зроблю добру справу задля усіх скривджених мною жінок! Хай на тебе впаде золотий дощ! І мені Господь простить гріхи... До слова, бездротовим телеграфом надійшла відповідь з корабля «Ігль»: тебе там не було, не було жодного китайця. Повідж чесно про свій трафунок!

«Нічого собі! — думала Мариля. — А що мені йому оповісти?»

— Я не припливла — я їхала у потязі до Ніцци. З танечником Фредом Ценґутом. Він вийшов з переділу і лишив на столику листа від батька... Той просив повернутися додому, але без мене, тоді заповість йому всі свої гроші.

— Так той же Ценґут впав на рейки десь під Парижем!

— З необережности! — скрикнула Мариля. — Він не впильнував... А я... першою скочила зі східців, щоб він про все пошкодував... Я жертва власної пристрасти — покинула рідню, зганьбила фамілію! Той танечник... Я його обожнювала!

— Не край собі серця, доню! Твій коханець мертвий і вже не зрадить. Але ж тебе розшукують, певно?

— Розшукують...

— До мене не поткнуться! — вигукнув граф і взявся за свою знамениту палицю. — Завтра суд визнає тебе Флорією Беннічеллі! Це ім'я моєї матері. Забудь про Глорію Алістер — це вже привид, примара, нічний пострах!

Мариля Ясінська — ще та хитрунка. Вона приплела нещасного танечника, бо добре знала його пасію — Аду Козловську, яка й спокусила Фреда покинути затишне кубельце турботливого татка задля веселих паризьких барів. Отже, насправді шукають Аду... А чому сама опинилася у воді, припнута до якоїсь колоди, про те воліла поки змовчати.

Граф не допитувався — не наполягатимемо й ми: кожна жінка хоче мати таємницю, щоб при нагоді нею скористатися.

Бідна, бідна Ева! Заможне життя і розваги підступно викрала якась мантійка, що вдавала з себе чи не англійську леді, гордо возсідаючи попри божевільного графа Беннічеллі у його прогульках Ніццою. Джакомо віявся дешевими корчмами, пив і гуляв із хвойдами, помщаючись своєму непостійному батькові. Він занедбав нагальні справи і сподівався, що старий отямиться й прикличе його, аби й далі давав раду з його маєтками. Бідолашний тезко Казанови не відав, які приховані ділові таланти має та новоназвана Флорія Беннічеллі...

А Ева тиждень сумувала в самотности, а потім сіла на потяг до Парижа. Вона ще не настільки стара, щоб не підшукати серед паризьких багачів впливового покровителя. У спорожнілому помешканні Джакомо не знайшов навіть прощального листа.

10.

 еньо швидко освоївся у Львові: бував у казині і в опері, підморгував паням у ресторанах, доки їхні законні мужі провадили довгі перемовини про ціни на нафту, деревину і дозвільні папери в магістраті. Так він надибав Панну Пухкенькі Стегна, себто Сюзанну Крамер, на яку накинув оком ще на двірці, коли повернувся після мандрів. Удавано заміжня панна не повернула до Будапешта, щоб полагодити свої шлюбні стосунки, бо жодна із кваліфікованих свашок так і не знайшла для неї нареченого. Сюзанна зрозуміла, що не бачити їй мадярських принад та гарячих джерел, коли тільки захоче, тому стала допомагати батькові, ретельно стежачи за готівкою в касі. Тепер старий Крамер не смів потиху позичити кілька асиґнацій на день-два своїм вірним і слівним приятелям.

У каварні Майн ля Ґеньо сідав при вікні, розгортав газету і вдавав із себе заклопотаного чоловіка: він перечитував політичні й кримінальні новини (хто сказав, що в політиці нема криміналу?), хмурив чоло і щось записував у нотатнику. Крамер-батько вважав, що свіжий відвідувач — то або варшавський газетяр на вакаціях у Львові, або черговий радник бургомістра, який полюбляв перебувати в колі молодих освічених людей, переважно правників.

Одного разу молодик попросив спакувати сім розмаїтих тістечок.

— Маю відвідати одну бідну вдову, — довірливо пояснив касієру.

— Певно, молоденьку?.. — блимнув хитруватими очима Крамер.

— Ні-ні, — не повівся на жарт Ґеньо і збрехав, — то приятелька моєї покійної мами; вона все шукає мені наречену...

«Так ось тобі наречена!» — мало не скрикнув татко, стурбований невизначеним становищем своєї Сюзанни.

Тістечка Ґеньо приніс служниці Гробовецького і попередив жінку, що цими днями до нього має прийти молода особа, яка принесе вістку від Оскара. На виду у служниці не відбилося й краплі цікавости.

Знайомство із Сюзанною відбулося за сприяння її татуся, коли Ґеньо сидів при вікні з філіжанкою кави, а вже другої ночі охоча до любощів панна сама скидала із себе мережану білизну у спочивальні Оскара та Беати. Старий Крамер не бив на сполох і цим благословив перелюбство формальної жони Шандора Надя, мадярського емерита. Служниця ж, обдарована кількома доларами, мовчала, як китайський бовван.

Тиждень спокійного побуту між спочивальнею та вечірніми проходами серед пишно вбраних фацетів і кобіт почав набивати Ґеньові оскому: він пригадав свою невдатну женячку з британською підданою і зрозумів, що різниця між нею та Сюзанною лише в одному — нинішня пасія обожнює його до нудоти. Брак пригод давався взнаки. І тут Ґеньові потрапила на очі репортерська замітка в стилі його покійного названого татка Адама Кендзьорівського: «Бомба і діяманти». Вдаючись до надмірних метафор, писака повідомив, що четверо студентів-хіміків, потерпаючи від нужди у Римі, задумали розбагатіти в простий, та небезпечний спосіб. «Довгими ночами, при маленькому недогаркові свічі, вони майстрували... бомбу, аби одним порухом руки набути багатства для пристійного побуту і лупання скелі науки. З гуманістичних міркувань, щоби завдати якомога менше шкоди людям, студенти підклали бомбу під виставкове вікно ювелірної крамниці. Після легенького вибуху, який розніс вщент не лише вікно, а й усю передню стіну, вони позбирали коштовності й утекли. Та не судилося їм довчитися у високій школі: молодість узяла своє — їхні милі подружки тієї ночі були густо обдаровані діямантами, а на ранок з плачем та каяттям свідчили в поліції».

— Оферми! Нахапали повні кишені каменів та й побігли до хвойд?! — гукнув сам до себе Ґеньо. — Але добре вигадали...

При тім він не вдався до розмислів — навіщо йому така небезпечна пригода на власні сідниці? Адже добувати гроші можна у значно тихіший спосіб.

Уже наступного дня Максиміліян Морґен отримав замовлення на виготовлення бомби, яка б не лише порушила цілість вікна в ювелірній крамниці, а й напустила щільного їдучого диму. Звісно, звиклий до орднунґу Морґен ні за що не погодився б на таку авантуру, щоб опісля хлебтати зупу із дзюри[7], тому Ґеньо вигадав для нього байку. Буцімто хоче випробувати сміливість свого приятеля-пожежника, нещодавно щасливо пошлюбленого, на прохання його грайливої молодички, яка під час «легенького вибуху» причаїться на стриху...

— Ти розумієш, Мільку, подружнє життя згіршує людські взаємини. Ще місяць-два, і вони збайдужіють. А невеличка пригода оновить їх — вони романсуватимуть і вуркотітимуть, як голуби на міській вежі.

Максиміліян нагнув голову над філіжанкою кави. Він був закоханий у винахідництво і не розумів Ґеньових арґументів. Хоча звідав «купленої» любові — і вона його розчарувала.

Вікна каварні відбивали напад осіннього листя. Сюзаннин татусь позирав на них з-за своєї каси, скошуючи оком на Ґеня: «Коли вже цей фацет хоч натякне на заручини?»

Минув тиждень. Максиміліян усе ще ґуздрався з бомбою, а Ґеня брали чорти, бо виставкове вікно крамниці Гаммлера засліплювало очі діамантовими зблисками й сонячними зайчиками від прикрас із черленого золота.

«З таким набутком доведеться втікати далеко, — міркував Ґеньо. — Чи брати з собою Мілька? Чи він поїде? А куди діватися, якщо став на криву стежку? Але ж він чистий і чесний, як німецький пастор. Тоді треба його заохотити».

Коли Морґен отримав листа від Емілії Джонсон із Англії, яка після перельоту з Льондону до Австралії дістала з нагоди іменин короля титул «леді» та орден командора Британської імперії, він перетворився на закам'янілого вікінга. Леді пропонувала «знаменитому винахіднику» сполучити свої ідеї щодо вдосконалення летунського обладунку та легкопаду, аби унеможливити загибель летунів.

— Скільки ти мені заплатиш? — поцікавився він у Ґеня. — Цього вистачить, щоб доїхати до Льондона?

Наш мантій усміхнувся — сфальшований лист подіяв: Морґен не лише зробив бомбу, а й склав валізу для подорожі.

Того дня Ґеньо, щоб не викликати підозрінь у старого Крамера, зайшов до каварні з доволі об'ємним пакунком у сяйливій фользі. За касою стояла Сюзанна, яка вранці випурхнула з камениці Гробовецьких. Вона так вдячно позирнула на Муркоцького, аж йому стало ніяково за свою підступність. Але треба було довести гру до кінця. Він замовив каву і взявся за газету. Сюзанна не зводила очей з пакунка, вважаючи, що в ньому якась цінна річ — для неї. Повернувся Крамер (він, певно, по тиху ковтнув келішок лікеру) — розчервонілий, як мак. Ґеньо ґречно з ним привітався. І тут Панна Пухкенькі Стегна сміливо підійшла до столика...

Чи Ґеньо занадто поспішно піднявся, чи Сюзанна необережно трутила крісло, — не в тому річ. Пакунок гупнув на підлогу. Задзеленчало розбите скло, каварню наповнив смердючий дим, заверещали панни, а весь цей рейвах покрила соковита батярська лайка.

11.

 а далекому острові Пальма-де-Мальорка помер від старості та виснаження, спричиненого голодуванням, горбатий жебрак — найпопулярніша особа серед мешканців. Він завше сидів під однією і тою ж пальмою, притулившись горбом до полущеного стовбура, і поволі жував скибку хліба з мармолядою. Було вражіння, що та скибка — одна й та ж сама уже протягом не знати якого часу. На світ поглядав стомленими очима старої черепахи, ніби просив пелехатого перевізника швидше доправити його на берег потойбіччя. Коли ж лікарі оглянули покійного, то виявили не горб, а добре припасовану (смердючу!) торбину... з цінними паперами на мільйон бельгійських франків та десять тисяч долярів готівкою! У полотняну ганчірку, яку колись прикрашало дивне геометричне вишиття, невідоме в сих теренах, були загорнуті напівзотлілі папери. Саме з них стало відомо, що висхлий старий — німець Берштейн, уроджений у Львові...

Чому він опинився так далеко і в такому жалюгідному становищі, маючи при собі прихованого мільйона, випало розплутувати Юрасеві Маґдебуркові, до якого звернулися львівські нащадки Берштейна, що ледве заробляли дрібною комерцією на скибку хліба з мармолядою і на дешеву ячмінну каву. На позичені гроші вони готували папери, за якими враз би розбагатіли.

Судячи з віку, перед Юрасем сиділи три онуки фальшивого жебрака — усі анемічно блідолиці, світловолосі, з перспективою швидко облисіти (кожен з них уже мав на маківці природну тонзуру[8]). Вони поважно оповіли про свого ґросфатера,[9] якого певні обставини змусили покинути рідне місто.

Юрасеве рум'яне лице, доброзичливе й співчутливе, не давало їм сумнівів, що нишпорка не вбачатиме в дідовому вчинку особливого криміналу. Хіба він перший, хто зник в пожаданні наздогнати молодість?

— Герман Берштейн мав у своїй власності три галантерейні крамниці, — почав найстарший із трьох онуків. — Вони давали добрі прибутки, і він вкладав гроші у нафтарський промисел.

«Доповідає, мов на суді про чужу людину», — зауважив сам собі Юрась.

Утім, історія заможного німця, оповіджена нащадком, проста, як спосіб повії упіймати на живця. Доскочивши багатства, він лиш набув чоловічої сміливости, на яку не мав часу в молодости. Отож завів собі коханку — Маґдалену Хтошохоцьку, молоду покоївку барона Альцґеймера, а та поспішила привести на світ дівчинку. Бернштейн так прикипів до дитятка (удома мав чотирьох синів), що через банківського службовця на прізвище Кендзьорівський...

«Так, так, історія для Теодора Козобродського!» — мало не вигукнув Юрась, проте лице його не втратило співчутливого виразу.

— ...почав скуповувати цінні папери, вкладаючи в них кожну зароблену копійку.

«Кожну зароблену тисячу», — виправив подумки Маґдебурко онука мільйонера, а вголос спитав:

— Звідки ви все це знаєте? Хто вам розповів?

— Бабуся докладно описала у тестаменті.

— У тестаменті такого не пишуть, — твердо сказав Юрась, — я на цьому знаюся.

— До тестаменту було долучено її листа, — виправився нащадок Берштейна.

Це не був лист, а довідка, написана задля того, щоб колись (а раптом зголоситься втіклий муж?!) засвідчити його підлий вчинок та підставу претендувати на таємно викуплені акції. Чіткими ґотичними словами Амалія Берштейн, у дівоцтві Аусвайс, сповіщала, що зі зневаги до зрадливця позбавила його подружнього ложа. Оскільки плід його позашлюбних походеньок може бути ощасливлений золотим дощем зі спільного статку всієї родини, вона нагадує: її щедрий посаг вирятував дрібного крамаря з нужди. Далі йшов перелік усього, чого не пошкодував для доньки торговець антикваріатом Аусвайс. Насамкінець законна жона визнавала, що це вона написала тій дурній кобіті записку (як би від Германа) про його рішення ніколи більше її не бачити...

— Отже, ви — єдині родичі покійного, — напівствердно промовив Маґдебурко. — І хочете це довести, щоб отримати спадок по жебракові... Перепрошую, по дідусеві. А що сталося з тією дитиною?

— Вона вже не жиє...

— Прошу мені розповісти все, що про неї знаєте, — сказав нишпорка.

— Тато лишив листа... Він помер три роки тому.

«Німці є німці! Аби впорядкувати свої справи, занотовують усе, навіть родинну ганьбу! Яке полегшення для пошуку!» — тішив себе Юрась, читаючи ще одну «довідку».

Отже, Матильда Хтошохоцька, охрещена Йосафатою своєю бабусею-селючкою, досягнувши повноліття і осиротівши, служила покоївкою в Альцґеймерів, доки не пішла під вінець з коліяжем Алоїзом Муркоцьким.

Прочитавши ці рядки, Маґдебурко спідлоба зиркнув на трьох невиразних німчуків. Ось перед ним сидять родичі (коваль бабі рідний швець!) призабутого Ґеня. Чи вони знають щось про нього?

Їхній фатер[10], гідний своєї мутер[11] Амалії, пильно стежив за Матильдою до самої її наглої смерти, а опісля не поцікавився, де подівся малолітній син покоївки та коліяжа, зазначивши: окрім сиротинця та в'язниці, йому не було на що сподіватися.

«От тут вас і підвела німецька природа! — радів Юрась. — Та Ґеньо живе значно цікавіше, ніж ви, продукти обрахунку!»

— Ми просимо вас...

Усі троє поклали на стіл по конверту — кожен свою частку завдатку.

Юрась не поспішав ховати гроші в шухляду.

— Герман Бернштейн таємно виїхав зі Львова майже півстоліття тому. Захопив із собою акції і готівку. Певно, планував почати якусь комерційну справу. А потрапив на райський острів — там взимку буває тепліше, ніж у наше дощове літо — і зрозумів, що може жити без клопотів. Можливо й інше: наприклад, тамтешні комерсанти не прийняли чужинця навіть з такими грошима. А може, просто втратив сенс життя, розлучившись із коханкою. Я б повівся нечесно, якби пообіцяв вам достеменні факти його мандрівки. У вас і так достатньо доказів, щоб отримати спадок.

— Річ у тім, — суворо заперечив онук-перемовник, — що це не всі дідусеві гроші. За нашими підрахунками, він був значно багатший.

— Найміть доброго правника — він перевірить усі можливі банки.

— Але чи збережеться конфіденційність? Ми можемо стати жертвами шахраїв!

— Моя вам порада — не шукайте...

«...в дупі зуби!» — хотів сказати Юрась, але продовжив у пристойній манері:

— ...не шукайте дідусевих скарбів, а візьміть те, що вам належиться. Такий капітал вам сам іде в руки! До слова, про шахраїв — найудатніший із них має ім'я Ґеньо Муркоцький. І він, наскільки мені відомо, ще ні разу не сидів у в'язниці...

Німчуки забрали свої конверти і самі забралися.

— А ти міг би їхнім коштом побачити чи не увесь світ! — дорікнув Маґдебуркові Рідлєр. — І не збідніли б!

— Не вигадуй! Вони, певно, так скупо порахували видатки на дорогу, що довелося б доплачувати зі своєї кишені. І потім — я ж одружуюся...

12.

 урбійона таки не витіснили за межі його кінового бізнесу, бо він погодився знімати фільма, в якому благородні сучасні йому опришки закохувалися у багатих і бідних дівчат, щодня ризикували життям один задля всіх і всі задля одного, випадково вирятовувалися від жандармів, тупих і примітивних, мешкали в розкішних готелях, не випускали з правої руки як не лискучого револьвера, то вишуканого келиха. Брати Скарлеоно спочатку наполягали, щоб усі епізоди відповідали їхнім життєписам, та Андре вдалося їх переконати: це все одно, що відкрити перед суперником-гравцем усі свої карти, тобто дати привід карабінерам порпатися в їхньому «бізнесі». Несподіваний мистецький хід примусив кіноманів зачудуватися режисерською сміливістю — верховодила хлопами... жінка! Вона навіть у спеку мерзлякувато загорталася в хутро, вдавала із себе смертельно хору, як «дама з камеліями», тому ніхто не міг її запідозрити в протизаконному ділі. Але коли закохалася у збіднілого сицилійського аристократа...

Та не будемо вам переказувати сюжет нашумілого фільму «Хрещена мати», після якого Андре Турбійон збагатився і на гроші, і на славу. При цьому він віддячив Ізабелі, яка легко втілила на екрані головну жіночу роль, а її коханець уповні відповідав підступному сицилійцю, що за добру винагороду виказав злочинницю. Отже, обом пощастило...

Усі афішні тумби були обвішані метровими портретами Ізабелі під прибраним іменем Белла Шарм, на яке спромігся Андре у своїй фантазії. Зрештою, не лише він вважав її «шарманкою», як жартома казав Оскар. Франсуа Шиньйон (за титрами фільму — Бельведер) уже кілька разів помічав, що за його коханкою неспокійно спостерігає наймолодший із братів — замовників фільму.

На радощах опісля прем'єри Турбійон накликав гостей у ресторан. Ізабеля з Франсуа не затрималися на банкеті, де всі так упилися, що попадали під столи. Лише винуватець виповз на вулицю вдихнути свіжого повітря — і опинився у відділку з кайданками на зап'ястках. Прочумавшись від надміру спожитого алкоголю, Андре побачив напроти себе суворе обличчя стража закону.

— Доброго ранку! Як ви відпочили? — знущально поцікавився жандарм. — Прийшов час порозмовляти.

— Про що? — скривися Андре, відчуваючи несамовиту печію від язика до кишківника.

— Про гроші, — не крився карабінер. — Скільки вам заплатили «наші» хлопці? Ми ж з них ока не спускаємо! Вони вас не попередили? Не дуже люб'язно вчинили. Мали б сказати, що й ми повинні мати дещицю від ваших прибутків. Гадаєте, брати Скарлеоно вас захистять? Вони панують лиш на Сицилії, а тут закони правдиві!

— Я проваджу легальний бізнес, — опанував себе Турбійон.

— Скарлеоно заплатили не готівкою? — поцікавився жандарм.

— Це здирництво! — обурився Андре.

— А як називається таємне перевезення готівки без жодних паперів?

Невже затримали Гробовецького? От чому від нього не прийшло ні телеграми, ні листівки! Ех, треба було зразу його відправити з грошима, у той же день, коли прийшли брати...

— Де він? — похмуро спитав Андре?

— Хто? — вдав дурника жандарм.

— Оскар...

— Зараз перевіримо!

І він дістав із шухляди здоровецький талмуд.

— Уявляєте? Сеньйор Гробовецький також «гостює» у нас! З валізою... Правда, уже із спорожнілою. Спитайте, де він подів гроші.

Андре заскрипів зубами.

Це меткий на розум Шиньйон-Бельведер переконав Ізабелю-Беллу: якщо він, аристократ, зраджує її за сценарієм, то одночасно можна зрадити і Турбійона. Ізабеля вагалася. Їй хотілося й далі походжати перед камерою, тримаючи в руці сиґарету, позирати в об'єктив своїм особливим проникливим поглядом, а потім отримувати кошики квітів і запевнення в її непересічній фатальній чарівності.

— Пусте! — гарячкував Шиньйон. — Він може нас ніколи більше не знімати. А гроші — це... гроші! Свобода!

Залишки сумління не давали Ізабелі спокою всього добу. Потім вона згадала минулі образи, як Андре з властивою французам легковажністю піддався спокусливій танечниці Еві — її молодшій сестрі. І погодилася. На перемовини до жандармів пішов Франсуа.

Гробовецький уже сидів у потязі і гортав газети, коли в переділі з'явився чемний месьє і шанобливо попросив показати баґаж. Оскара немов спаралізувало. Він пішов за ним, як щур за мелодією дудки.

... — Хто це міг зробити? — шаленів Андре, то обходячи помешкання за периметром, то перетинаючи навскоси.

Винуватий і притлумлений Оскар знизував плечима, проте в його очах прочитувалося одне: сам знаєш.

— У цій країні жандарми такі ж бандити, як і...

У двері ввічливо постукали. Прийшла стурбована Ізабеля — без хутра, у декольтованій сукні.

— Андре, Франсуа зник! З ним трапилося нещастя!

— Це зі мною трапилося нещастя, — підвівся з крісла Гробовецький. — Я сидів заквашений[12] у дзядовні,[13] а гроші з валізи вітер видмухав!

Ізабеля заплакала і кинулася до Турбійона:

— Ти вважаєш, що я в цьому винна?

— Він — ні, — сказав Оскар, — а я не вірю вам обом.

— Що ж, — сльози на личку так швидко пропали, як і з'явилися. — То мені піти світ за очі?

— Іди, дитино, бо з тобою ми ще не в одну халепу вскочимо, — ледве стримуючись, промовив Гробовецький.

Андре мовчав. Він усвідомлював, що Ізабеля помстилася за його давній гріх.

13.

 бишек Циганєвич, збагнувши, як мучиться з вихованцями Кендел, вирішив бути з ним чесним. За пісним сніданком він сказав:

— Учора я намагався пояснити, чому під'їхав до вашого табору, та ви мене не слухали. Я не пан Сміт, на якого ви чекаєте. Я комівояжер.

Кендел вирячив очі:

— Цього не може бути!

— Може... Дякую, що дозволили переночувати. Але поїду далі.

— Стривайте, навіть якщо ви не Сміт, то все рівно можете лишитися — нам потрібні вихователі. Скажу чесно, вони були — аж четверо. Та не витримали. Зараз тут нас двоє: я і кухар. Він вчить їх готувати прості страви, а я всьому іншому.

— Я не пристосований до такої роботи. Чому маю вчити цих хлопчаків?

— Атлетизму! — гукнув Кендел. — Або автомобільній справі! Мені байдуже! Аби лиш хоч одна жива душа!

— Та ви перебільшуєте — он навколо вас скільки душ!

— Ви що! То мої вороги! Кожен мріє про втечу! Знаєте, скільки разів я переймав їх?

— То ви й мені пропонуєте бути при них сторожем? Це не по мені.

— Прошу вас, — благально сказав Кендел, — не поспішайте з рішенням! Ось приїде Сміт, ми потоваришуємо...

Збишек нічого не сказав у відповідь, бо у дворі почувся гомін, він накочувався хвилями. Це хлопчаки шикувалися на ранішнє підняття прапора. Кендел хутко вибіг.

— Юнаки! На вас дивиться вся Америка! Ви — її цвіт, її прийдешнє! Від вас залежить, якою буде країна за десять-двадцять-тридцять років! Вона потребуватиме ваших роботящих рук і ясного розуму! Тому сьогодні мусите...

Поки Кендел наказував, що кому робити, Збишек вислизнув до свого «форда». У спину йому галасувала юрма, розчарована такою підступністю, а дужче всіх репетував самі знаєте хто.

Збишек тиснув на газ і розмовляв сам із собою:

— Знайшов дурня! Та у в'язниці більше розваг, ніж у цьому таборі! Навіть не затягтися цигаркою! Я що — монах? А те їдло? Та об'їдки з ресторацій смачніші за їхні «страви для здоров'я»! Певно, Сміт уже вкурив, що тут смаленим пахне, і десь заліг на дно.

Хоч ми до цього часу нічого не знали про містера Сміта і нічого не знатимемо потім, усе ж можемо оповісти про той період життя, який він нині відбуває під Чикаґо, забувши про свої педагогічні обов'язки перед Фордовими вихованцями. Чоловік потрапив у тенета до нової поганської релігії «шанувальниць сонця». Новітні поганки урядили собі храм у теремах заможної вдовиці над озером Мічіґан. Вона і була основною грекинею серед кобіт з найкращого товариства, а «богом Сонця» — її дванадцятилітній син Вільям, який по смерті батька-будівничого отримав один мільйон долярів. Його навісна матір оповістила: покійний чоловік лиш опікувався Вільямом, який насправді має божественне походження. Містер Сміт почув про ті дива від випадкового співрозмовника, коли зупинився перекусити у дешевій корчмі — і звернув з дороги до Фордового табору...

Те, що він увидів над озером, так вплинуло на вразливого виховника, що бідолашний пішов на погук своєї поганської сутності, як сновида на поклик місячного світла.

...Зо двадцять пестро прибраних жінок танцювали божевільного танка довкола «бога», причепуреного у дорогу східну одежу, вкриту самоцвітами. Він сидів на золотому престолі. Появу Сміта сприйняли за знак небес і втягли у своє коло. Другого дня він уже був перебраний у довгу сорочку тонкого полотна, розцяцьковану всіма барвами веселки, і названий «пророком». Увесь поганський гурт поїдав кошиками виноград, сливи та персики, пив шипучий напій, що нагадував смаком підсолоджене пиво, гарцював під верески прибережжям і нічого не потребував від цивілізації. Сміту це сподобалося, хоча спочатку шлунок і кишківник обурливо грали марша. А «бог Сонця» висох на скіпку і плаксивим голосом просив у матері біфштекса...

Але про «бога» думав і його стрий! Він звернувся до поліції. Тридцятеро добре вгодованих дужих полісменів швидко вгамували верескливих жінок, отримавши по кілька подряпин на щоках, лиш «пророк» здався без бою. Тепер він, запроторений до цюпи[14], живе спогадами про несподіваний рай, а «бог» заїдає смачні обіди у стрия, щораз істерично викрикаючи, коли бачить гроно винограду або сливку.

Отака смутна історія трапилася з містером Смітом, на якого так сподівається рудавий містер Кембел серед хлопчаків, на яких сподівається вся Америка.

14.

 еодор Козобродський не припиняв своїх розмаїтих вислідів, незважаючи на часті звинувачення у некомпетентности. Цього разу він знову вдався до справи невигідної і тривалої. Прочитавши оповістку мексиканського вченого Текіли про викопаний кістяк коня, якому літ а літ, — шість тисяч, не менше! — Козобродський узявся довести його походження з нашого опришківського краю. Та грошей на подорож до Мексики не було, от він і почав натискати на патріотичні струнки серця адвоката Альбертшулле, нагадавши, що колись щедро обдарував його листами, аби прищемити хвіст тій шалениці Августинович. Вона ж так і не відсудила собі Львова як спадку від давніх предків!

Чоловіки обідали в «Говерлі» і, як водиться, не поспішали розмовляти про причину зустрічі. Спочатку обговорили новину про можливість спостереження, як з океану виринає Атлантида, бо ж недарма через землетрус десь побіля берегів Бразилії виявили себе аж два острови. Із сумнівами поставилися до новини від Моверда Картера, того самого, що віднайшов гріб Тутанкамона, про точне місце спочинку Олександра Великого під помпеанським стовпом в Олександрії. Засумнівалися у знахідці з Барселони — листі Христофора Колюмба, — з якого випливає, що він іспанець, а не генуезець, і відкрив Америку у двадцять вісім літ, а не у п'ятдесят. Потім адвокат, в якого здоров'я все частіш нагадувало про себе то блідницею, то серцевими нападами, переконував шанованого професора їсти овочі з лушпиною, бо вона «ковтає» сонячний ультрафіолет, що з нього утворюються вітаміни.

— Обираючи овочі із лушпини, — повчав адвокат, — ми усуваємо їхню найліпшу частину, таку необхідну нашому в'янучому організмові.

— Людям взагалі не властиво думати про свою будучи-ну, — підтримав балачку Теодор. — Візьмімо жінок! Та їхні ноги за сто літ будуть далеко поганіші за сьогоднішніх! Вони виглядатимуть, як... як... як кінські копита! Причини цього різні: високі обцаси[15], бетонові хідники, сітківка,[16] копаний м'яч,[17] біги...

— Та ж не всі жінки полюбляють заняття спортом, — заперечив Альбертшулле. — Багато з них визнають єдиний спосіб дозвілля — танки.

— Гадаєте, танки зміцнюють і зберігають жіночі ноги? — додав їдкої іронії Козобродський. — Вони розвивають у жінки хтивість! Коли її привселюдно хапають за руки чи за плечі...

Адвокат захихотів.

— Можливо, ви маєте рацію. Але... кінське копито — і жіноча ніжка...

— До слова про копито, пане меценасе, — «логічно» перейшов до нової теми професор. — Треба споряджатися в Мексику.

Добре, що його співрозмовник встиг проковтнути шматок печені, а то б вона йому пішла не в те горло.

— Чому саме туди?

— Патрійотизм зобов'язує, що викопаний кістяк коня...

Подивований Альбертшулле вислухав професора із зацікавленням психіатра, не втручаючись питаннями у його лекцію, і коли той сказав останнє слово, постукав виделкою в кришталеву чару.

— Дякую, пане Козобродський, ви, як завше, пильно вдивляєтеся в гіркі корені науки, щоб отримати солодкі плоди.[18] Але хто швидко виносить рішення, може швидко й пожалкувати.[19] Чи переконані ви настільки у своїй гіпотезі, щоб витрачати свій безцінний час і немалі гроші на пошуки ідентичности пересічного карпатського коника з Коломийщини та мексиканського коня, якому, як ви кажете, понад шість тисячоліть? А якщо ви помиляєтеся?

— Etiam post malam segetem serendum est![20]— голосно, як матурист, проказав Козобродський, щоб цей пихатий меценас, що завдав собі труду перекласти з латини прислів'я, не засумнівався у глибині його освіти.

— Хочете влаштувати турнір із знання античности? — посміхнувся Альбертшулле. — Прошу дуже! Hoc est vivere bis, posse priore frui.[21]

— Пане меценасе, я знаю найвищу насолоду — пошук істини. А ви задовольняєте шлунок чи хіть і тішитеся! — патетично вигукнув Козобродський, не роздумуючи над тим, що після цих слів просити грошей на мандри у Мексику марна річ. — Andentum est: fortes agjuvat ipsa Venus![22]

— Венера сприяє і плотським захцянкам, — поблажливо зауважив адвокат, — а ваша відвага, перепрошую, полягає не в пошуку істини, а в намаганні притягти її, нещасну, у середовище ваших уподобань. Правду кажучи, уся ця кінська нісенітниця мене добре розважила і додала апетиту. Ви ж колись писали й про троянського коня, змайстрованого з велетенської карпатської смереки. Я не помиляюся?

Козобродський, хоч став малинової барви на лиці, змовчав. Поїхати до Мексики, аби довести, що першими її мешканцями були гуцули, які носили ткані верети на раменах і полотняні гачі на ногах, і втерти м'ясистого носа цьому германові, чиї предки поселилися колоніями на землі Данила Галицького якихся два століття тому, стало справою чести.

— То ваша адвокатська спілка мені не допоможе, — сказав професор як про доконаний факт.

— Ні! — підтвердив Альбертшулле. — Моя вам порада: краще пишіть історичні романи. У них ви можете ширяти, як орел над прірвою часу, віддаючись фантазійній уяві. О, можете продовжити родовід Ярослава Осмомисла! Можливо, саме його генеалогічна вітка дала пагони Жолкєвським чи Конєцпольським. Матимете успіх у кобіт, залюблених у старовину: усі вони мріють бути спокушеними князями, королями і гетьманами. І тоді будете доволі часто albo lapillo dien notare[23].

Теодор Козобродський кипів від гніву на цього пристаркуватого правника, що смів йому давати такі приписи, тому й дозволив собі штрикнути його в саміське серце.

— Певне, пан меценас знає, про що каже... Чи сам він давно користався білим камінцем? Бо пані адвокатова, кажуть, знову..

Генріх Альбертшулле не дослухав. Він схопив чару і хлюпнув межи очі професору залишки червоного вина. Козобродський по-ведмежи ревнув, стягуючи зі столика обрус...

У львівському деннику один із репортерів смачно описав сцену в «Говерлі», мотивуючи її перебіг розбіжністю поглядів двох шанованих осіб на урядову політику.

15.

 аксиміліян Морґен прибув до Льондона у твердому переконанні: знаменита летунка чекає на нього в жагучій нетерплячості. У тому розумінні, що винаходи галицького едісона будуть підтримані не лише в універсалізації летунських обладунків, айв інших його намірах. Він давно вже сушив мізки над тим, як удосконалити буденну газову кухонку, умонтувавши в неї... «будильника». Коли хтось виходить з дому, а хоче після свого повороту застати гарячий чай, він наставляє на певну годину «будильник», а на кухонці лишає приготовану воду. В означений час автоматично запалюється газ і вариться вода. Від того матимуть вигоду і господиньки, які не люблять рано вставати...

Ще Морґен тримав у своїй винахідницькій голові плян, як полегшити оздоровлення тих громадян, що мріють про виїзди на Рив'єру, та не можуть собі цього дозволити з браку грошей. Він уладував пристрій, який змінював підсоння в помешканнях: за бажанням можна мати вдома і африканську пустелю, і океанське побережжя, і всі інші краї. Та винахідник прагнув більшого: збудувати дім, в якому кожний покій матиме інше підсоння з питомою собі рослинністю та звіриною. Небезпечно лиш мати левів у заімпровізованих джунґлях...

А ще в рурі для креслень містилася ідея нового типу гідропляну, який би літав у повітрі і йшов під водою зі швидкістю сто п'ятдесят миль на годину.

Та це так, забавки. Найчастіш Максиміліян впадав у розмисли про розчинені в морській воді срібло й золото. У кожній тонні — майже по половині грама. Якщо обчислити всі морські та океанські води, то на кожного мешканця Землі припадає грудка срібла, ціною в три з половиною мільйона золотих, і грудка золота, ціною в цілий мільярд! Мав би такі гроші, то ні хвильки б не замислювався, на що їх витратити — на злучення Европи з Африкою! Цього легко можна досягти, висушивши Середземне море (задля цього спинити воду з Атлантичного океану, і тоді доплив води з усіх європейських рік уже б не вдержав рівня). Що та Ґібралтарська протока! Одна-єдина гребля зупинить води Атлантики, а випарувану морську воду можна було б при помочі електричного струму спровадити на землі Північної Африки і змінити їх на квітучий рай!

Та європейські країни не думають, як запобігти занепаду своїх переваг у світі, отож лиш йому, Максиміліяну Морґену, судилося вирятувати Европу — через наводнення Сахарської пустелі — від американізації...

Чесно кажучи, Максиміляну краще було б рушити до Парижа на виставку, де змагалися світові винахідники, являючи на світ Божий одяг без сліду шитва, пральку, машинку до стриження, стіл, на якому можна писати лежачи, бо він нахилений прямовисно, але з нього нічого не падає, лікарський «годинник»-бранзолєтку, який дзвонить на тривогу, коли температура переступає тридцять сім...

А от директору з Голівуду припав до серця на тій виставці «записник сміху»: він точно записує вибухи реготу серед глядачів театру чи кінематографу, креслячи на паперовій стрічці криву, що докладно вказує, які епізоди з комедії найбільше чи найменше подобаються. Такі машинки він волів би встановити скрізь, де відбуваються якісь видовища, а найдоцільніше скористався би «стрічками сміху», продаючи свої фільми на чужину.

— На біса нам критики?! — вигукнув він, коли спостерігав за роботою «записника».

Та то було в Парижі, а ось в Льондоні...

Доки Ґенів приятель розшукував ошатний будиночок у передмісті, не полишаючи сподівань, що летунка виявиться зичливою, добре втрамбованою дорогою рухалося авто. За кермом — вродлива білявка з блакитними очима, так схожа на Лореляй — Анабель Діккенс. Це від неї надійшов лист Максиміліянові, як ви вже здогадалися, і це вона мала вдавати перед цим німецьким бовдуром леді Емілію Джонсон.

16.

 арешті прийшла пора оповісти, що насправді сталося з Ґеньом після того трафунку в каварні. Оскільки Максиміліян не мав ні краплі слов'янської крови, то він виконав замовлення свого приятеля абсолютно педантично: більше смороду і диму для переляку, ніж вибухової сили. Коли над'їхали пожежники і набігли «жандарі», виявилося, що всі клієнти Майнля цілі й неушкоджені. Ну, вікна, звісно, на друзки, так що потерпіло кілька перехожих, але ми їх не беремо до уваги. А Ґеньо зник, пропав, щез, вилетів разом із димом у повітря на превеликий жаль Панни Пухкенькі Стегна...

Нашого героя вирятував той батяр, що постав на порозі каварні. Це його гучний голос зреаґував на вибух. (Ми не будемо відтворювати його природну лайку у всій її красі й потворности). Упіймавши в обійми незнайомця, батяр потягнув його за собою, подалі від небезпеки, підозрюючи, що сей кумпель і є причиною рейваху. У першій-ліпшій брамі вони коротко перемовилися:

— Цілий?

— Ніби...

— Хотів касу?

— Та яке!

— Кажи правду!

— Кажу...

Цього вистачило, щоб двоє чоловіків порозумілися.

Отже, Ґеньо мав десь пересидіти, поки не виясниться, чи не розпустить язика його тимчасова пасія або пильний татко Крамер. Зрештою, їм обом не вигідний ніякий поголос — і так половина міста довго обмовляла Сюзанну за фальшивий шлюб зі старим мадяром.

— Маєш де кімати?[24]

— Учора ще мав... Нині... Певно, не варт потикатися...

Рятівник по-дитячому наморщив носа:

— Добре є! Кину тобі прухавку[25] у сестри.

Ґеня це стривожило: хіба він відав, що то за сестра? Та діватися нікуди...

— Скажу, що ти — мій давній приятель, приїхав з-під Варшави — ти ж так вбраний елєґантсько!

Батяр упевнено вів Ґеня до сестри. А наш герой опам'ятався першим, зрозумівши: ще кілька кроків — і вони звернуть за ріг, на вулицю, де колись мешкав нещасний Кендзьорівський.

— Якщо твоя сестра Жозефіна, — промовив Ґеньо, — то ти Місько. І не ставай стовпом, пішли швидше. Ти добув із землі скарбничку? Що з неї вціліло?

Місько стусонув його в плече:

— Нічьо собі прінц![26]

Жозефіна зразу впізнала молодика, що приносив борг її покійному чоловікові.

— Се ви?

І відступила в передпокій.

— Се він, — підтвердив Місько, — наш пропалий Ґеньо. Скільки літ ми його не виділи? З двайцять?

Жозефіна впала в плачі, одночасно міркуючи, чи годованець Кендзьорівського не вдасться до якихось химер, щоб відібрати помешкання.

— Матір Божа! Як я могла вас не пізнати? Та покійний Адам щодня бідкався, що не встеріг вас перед тим Гробовецьким! Але ви тоді... Тобто коли прийшли... Ви нас вирятували з боргів...

Жозефіна була переконана, що треба й далі вдавати бідну вдову, аби зм'якло серце цього підступного пройдисвіта, який, певне, знову змовляється з Міськом на мантійство чи грабунок.

— То він уже був тут? — здивувався Місько. — Борги Адаму віддавав? І ти мовчала?

— Та я не пізнала! — виправдовувалася вдова. — Такий пристійний пан. Я гадала, адвокат, а він каже — комерсант.

— Виїмкова комерція! — вигукнув Ґенів рятівник. — Нині має від неї ховатися у нас!

У ранковій газеті — другого дня — репортер правдиво і мистецьки описав трафунок у каварні.

Терористичний напад на постійного клієнта

Учора близько полудня в каварні Майнля невідомий зловмисник намагався підірвати бомбою постійного клієнта, особа якого встановлюється. Це чоловік літ 28—ЗО, приємної зовнішности, вбраний по-моднярськи, ясноволосий і ясноокий. Він майже щодень сидів при вікні за філіжанкою кави та читав нашу газету. Пан Крамер, права рука власника каварні, стверджував, що той пан — винятково вихований і освічений — займав посаду радника у маґістраті. Свідки трафунку переконані: замах здійснив високий, як щогла, опришок, який кинув у бік потерпілого не лише бомбу, а й звинувачення непристойного змісту. Він, певне, і викрав постійного клієнта, особу якого важко встановити. Принаймні, у маґістраті ніхто не може назвати імени потерпілого.

Панна Сюзанна Крамер з нервовим нападом потрапила в лічницю, почувши, що саме вона стала причиною заздрости[27] між двома такими різними кавалерами.

Ґеня влаштовувала репортерська версія вибуху, бо вона як би виводила його з-під будь-якої підозри, а те, що в маґістраті немає нікого з радників, схожого на нього, хай буде на сумлінні татка Крамера.

Щось подібне сталося і в далекому Льондоні, де довірливий репортер дав слузі Бернарда Шова анкету для письменника. Слуга, не в тім'я битий, сам на неї відповів, а газета, з поміткою «Найновіші відомости з життя Шова» опублікувала таке:

«Встаю о п'ятій ранку, чищу собі черевики, потім танцюю зі служницею, входжу до кухні, ляскаю по сідницях кухарку й питаю: «Ну, стара, кава готова?» П'ю на кухні, чищу бараболю, замітаю та мию підлогу. Між десятою та одинадцятою відвідую свого шкільного товариша, фірмана, а часом іду з якоюсь дівчиною в прохід».

Чи лишилися люди, що вірять усьому написаному в газетах?

17.

 рась Маґдебурко тихо одружився із Мартою Гуляйґродською: звінчалися в церкві святого Андрія і замешкали при вулиці Зеленій. Юрасеве побутування геть змінилося. Тепер він ранками не дізнавався новин від своєї мами, а пив каву з молоденькою дружинонькою і милувався самим фактом її присутности: легким шелестом домашньої сукні, вологою щічкою після умивання в лазничці, хитруватим поглядом, коли вона висмикує з його рук пошту зі словами «спочатку я, а вже потім твоє нишпорство!»

Марта часом замість кави готувала гарячу чоколяду, посипаючи зверху дрібкою кориці, і Юрась слухняно споживав тягучий напій, хоч при цьому не відчував звичного збадьорення: кава то є кава. Тепер він і обідав переважно вдома — як не зупкою з грибами, так звичайним росолом з домашньої курки, але не це було важливе. Юрасеві подобалося спостерігати (він же нишпорка!), як упродовж дня його мила молодичка перевдягається або змінює зачіску, міняє місцями вазонки з квітами чи вішає нові фіранки. І від цього його огортав спокій — життя вдалося!

Рідлєр жартував: рік впорядкованого побуту обуржуазить Маґдебурка настільки, що він здасть усі справи Юлькові та Феліксу, а сам писатиме пригодницькі оповідки під псевдо Ґеорґ Дойл, чим прославиться на весь світ.

— Тоді мене засудять за плаґіат! — опирався Юрась. — А я волію бути з цього боку ґрат!

— Тебе, хронічно чесну особу, виправдають! — не стихали кпини від Рідлєра. — Ти ж бачиш, як все обернулося для берлінського лікаря, що вже два роки мешкає з дружиною на малім острівці Ґаляпагського архіпелагу?! Тепер має всесвітню славу Робінзона — і ніхто не сміє нічого сказати, що він навіть імення позичив з книжки. Називається Робінзон Доннерветтер.[28] Раз на рік дозволяє одному репортерові приїхати і побачити життєвий триб, беручи за це грубі гроші. Усі часописи звихнулися на його порадах живитися лиш овочами та яриною і в очі не видіти ні хліба, ні м'яса!

— А пригадаймо іншого лікаря — дантиста, що пропонував психологам розпізнавати жіночу натуру... за зубами! Та ж його ледве не повісили!

— За що? — спитав змужнілий Юлько, якого вже називали повно — Юліяном.

— За наукове стеження! Він стільки разів зазирав до рота жінкам, що прийшов до цікавих вислідів: жінки з довгими передніми зубами — прикрі в житті, дрібнозубі — повні ненависти; щирі жінки розхиляють вуста і показують усі зуби, а нещирі сміються, не показуючи зубів. А яка показує зуби, та не сміється — та духово нерозвинена, довгозуба — не має волі. Та, що ховає нижні зуби, — має правильні судження про навколишнє і є справедливою. Так суддя, що розглядав жіночі скарги на лікаря, мало не збожеволів, бо майже всі прикмети відповідали його дружині, — усміхнувся Юрась, показуючи тонке біле шкливо зубів, яке згаданий лікар приписував лишень артистичним натурам.

— Так у чому ж його звинуватили? — не розумів Юлько, тобто Юліян.

— У тому, щоб не переступав межі, де починається висока психольогія, а добре пльомбував зуби! От якщо я почну щось там писати, мені теж скажуть: можливо, нишпорка з нього й добрий, але писака ніякий.

Ці милі перемовляння перервала відвідувачка — кобіта з великими і довгими зубами, через які і не стулювалися вуста (таку будову щелепи дантист пояснив би злочинними намірами). Вона тримала в руках оповістку від адресового бюро маґістрату про розшукування родичів Василя (Martinka) Мартинка (Мартинюка чи Мартиняка), який родився 10 вересня 18... року у Львові, еміґрував до Америки і там, померши, залишив маєток...

— А ви, прошу пані, яким боком до того дотичні? — поцікавився Рідлєр.

Кобіта пустила фальшиву сльозу, а голос був твердим, як сухар у заплечнику мандрівця.

— То наречений моєї мамці, хай з Богом спочиває!

— Ви стверджуєте, що той покійний пан і ваша покійна мамця народили вас поза шлюбом?

— Так... І я спокутую їхній гріх... Бідую...

Пухке біле тіло випирало із сукні, грубі пальці не виглядали спрацьованими, а фризура викличної барви не полишала сумнівів, що кобіта, бідуючи, гуртує міських повій під своєю владною рукою.

— Маєте докази? — спитав Рідлєр із сумнівом у голосі.

Юрась спостерігав за розмовою, гортаючи нотатника, і вдавав не зацікавленого сим випадком.

— Докази можна знайти, — зашаруділа грошима в торебці кобіта.

— На що ви натякаєте? — втрутився Маґдебурко. — Що докази можливо сфальшувати?

— Я чесна перед Богом і людьми! Записана у метричній книзі Михайлиною Мартинюковою! — аж клацнула зубищами клієнтка. — Уроджена в Убинях!

— А звідки походить покійний багач? — поцікавився Рідлєр.

— З Кам'янки-Струмилової.

— Навіщо вам витрачати гроші? Ви самі можете поїхати в село і знайти свідків, а ті підтвердять у суді...

— Пане, та чи ви не розумієте? Ті дурні дзяди заплітатимуть, як небіжчиця ногами, щоб зробити мені публіку![29] А як ви прийдете, вам дадуть метричну книгу.

— Якщо дитина позашлюбна, то записують її на матір, — зауважив Юрась. — Отже...

— У нас півсела Мартинюки, та не всі родичі. Се правда, моя мати Олена Мартинюкова, а батько — Василь Мартинюків! — переконувала можлива спадкоємиця доброго маєтку.

— Ми маємо обміркувати, як провадити розшук доказів, — по-вченому сказав Рідлєр, — тож прийдіть днів за два.

Кобіта, вишкіривши зуби до цих прискіпливих панів, як незагнуздана кобилиця, протупотіла до дверей.

А за хвилю на порозі стояв Адам Мартинюк — повнолітній онук покійного еміґранта. Після нього — Павло Мартинюк, чия мама була стриєчною сестрою багача. І так до самого вечора нишпорське бюро обсідали Мартинюки, Мартиняки, Мартинки і навіть Марценюки і Мацелюхи, які вважали, що у магістраті могли неправильно прочитати прізвище покійника.

— Юрасю, — тулила голівку до чоловіка Марта по вечері, — сьогодні ти не ризикував своїм життям? Будь обережним — я в тяжі.[30]

Хто б не тішився, почувши таку звістку?

18.

 кщо ви гадаєте, що Турбійона збила з ніг підступність Ізабелі, ви не знаєте істинних французів. Частку «брудних» грошей він втратив, але то не був остаточний кінець. Едельманові племінники без роздумів погодилися викупити в нього кіновий бізнес на Рив'єрі, не відаючи про всі можливі пригоди з мафіозними кланами, і Андре вихором полетів до Парижа, маючи наполеонівського пляна подивувати шанувальників винаходу Люм'єрів та повернути їх до театру. Він вважав, що театр занадто застарів у своїх технічних виявах, тоді як кіно постійним вигадництвом приваблювало публіку.

Оскар цього разу остаточно відмовився підтримувати Турбійона: після довгих мандрів до Марселя нарешті прибула Беата — засмагла, схудла, помолоділа — і легко погодилася на спокійне життя на своєму не дуже залюдненому острові. Вона подивувала Гробовецького дивовижними шатами, пістряво-барвистими і майже прозорими, які огортали її від плечей до ступнів і могли за хвилю перетворитися на звичайний сувій тканини. Першої ж ночі в острівному домі жінка не могла заснути у ліжку, а вляглася на підлозі, постеливши тоненький вовняний килимок. Під ранок вона встала і пішла до моря — боса, у тонюсінькій сорочці, з низкою подовгастих перлів на шиї. Стурбований чоловік з острахом спостерігав, як Беата зайшла по коліна у воду і простягла руки до неба. Так простояла з півгодини і повернулася в дім, при тому її очі були такі ж променисті, як і в колишнього приблуди Тираяоскара.

— Серце моє, ти не занедужала? — спитав Оскар.

— Я дужа як ніколи, — усміхнулася Беата, — бо навчилася прислухатися до своєї сутності.

«От і маєш! — гнівався на себе Оскар. — Поїхала на розваги, а повернулася із вроками! Навіщо я її відпустив? Чи це мені розплата за того безталанного індуса, що лишив його напризволяще, утікаючи від жандармів?»

— Я й тебе цьому навчу, — м'яко пообіцяла жінка, — це ж так просто, як дихати... Сідай...

Ви можете уявити здорового й негнучкого Гробовецького в позі лотоса? У нього затріщали суглоби, щось штрикнуло в поперек — і він оперся на руки, як бігун на низькому старті. Вирівнювали його садівник, куховарка та служниця, красномовно позиркуючи одне на одного.

З цього почалися його проблеми. Беата ніби ні на що не зважала. Вона мрійливо дивилася на воду і щось шепотіла або, зірвавши стокротку, пильно розглядала кожну пелюсточку.

— Месьє, — одного ранку звернувся до Оскара садівник, — сьогодні мадам цілувала траву під деревами. Вона розірвала низку перлів і всіяла ними стежку. Треба викликати до неї лікаря.

Викликати лікаря — значить помчати на вітрильнику до материка, знайти доброго психіатра, привезти його на острів, щоб він кілька днів спостерігав за Беатою, а потім можна чекати човна з репортерами, які нападуть, як сарана, у пошуках сенсаційних новин. Але філіжанка із зібраними служницею перлами (чи не переділила їх навпіл хитра мадемуазель?) нагадувала про удатні часи, коли Беата була при своєму розумі, і спонукала діяти.

— Я в Париж, у справах, терміново! — коротко сказав Оскар дружині, рушаючи на пораду до Турбійона.

Вона усміхнулася і хитнула руками, піднесеними догори...

Андре зустрів свого колишнього партнера знаменитим «о-ла-ла», що означало: я тебе радий бачити, але яким вітром тебе принесло та ще й невчасно? Гробовецький зрозумів усе несказане, бо увидів перед собою диво новітньої техніки — театр будучини. Його сцена — то велетенське колесо, яке обертається за потиском ґудзика, а кожна переділка цього колеса не лише матиме інші декорації, але й зможе змінити їх упродовж однієї миті.

— Поглянь, тут буде рухомий ставок для потреб сцени, у ньому вмістяться чотири сотні охочих до купелі, — розмахував руками Андре, — а тут буде дільниця міста з правдивими домами, зробленими з тонкого будівельного матеріалу. Асфальтовими вулицями заімпровізованого міста їздитимуть авта! Під час бурі падатиме справжній дощ і темряву бурливого неба роз'яснюватиме справжня блискавка!

Турбійон не менш вибагливо мав уладити залю на три тисячі глядачів. На поручні кожного крісла — маленька жарівка, при світлі якої можна переглянути програму під час дії на сцені. Повітря на залю спроваджуватимуть з морського побережжя! А на випадок пожежі межи сценою і зальою впаде азбестова заслона, дві бічні стіни розсунуться, щоб випустити глядачів...

— А на стінах театру, — виспівував Андре, — висітимуть екрани, і на них при помочі рухомих літер висвітлюватимуть найновіші вісти з усього світу!

— Андре, я був певен, — сказав ошелешений Гробовецький, — що помочі психольога потребує Беата, а нині виджу: ти теж слухаєшся своєї шаленої внутрішньої сутности!

Вислухавши Оскарові невеселі новини, Турбійон, як меткий фокусник (от що таке гени!), витяг із кишені маринарки візитівку:

— Їдь за цією адресою. Американський інженер винайшов психофон, що пізнає всі думки і наміри та може надавати їм означений напрямок. Людям слабкої волі, переляканим і лінивим усуває їхні хиби під час сну. Ворушись!

Вертлявий Турбійон зник, як променистий слід від сонця у сірому паризькому небі, полишивши Гробовецького в глибоких роздумах про психофон.

19.

 реба сказати, що до зустрічі із Ґеньом Місько пережив доволі пригод. Коли львівські вломники Самотій, Опальський, Філіповський і Бобель підкопом проникли до ювелірної крамниці Рапса в готелі «Брістоль», а поліція упіймала їх в каналі Полтви, то після присуду саме Місько влегшив їм утечу, обсадивши двері судової залі добре вбраними опришками, які вдавали порядних обивателів. Так що усіх чотирьох шукають до цього часу.

Саме Місько з приятелями, одягши на ноги гумові пантофлі, удерся глупої ночі до хати промисловця Фоґеля (той перебував у Відні). Хлопаки дісталися на балкон шнуровою драбиною — на подив наймички, яка зімліла зі страху, а вони опісля заспали її піґулками. Майже дві години «працювали» у Фоґелевому кабінеті, а його жінка нічого не чула. Тоді вернули до хати з театру гості Фоґелів — Гелінсберґ з дочкою, що теж нічого не запримітили і пішли спати майже під ранок. Вломники добре господарили — розбили каси, забрали коштовності, акції, готівку, старі золоті та срібні монети і навіть кілька фляшок лікеру. Зоставили лиш золоте перо, бо, мабуть, не примітили. Коли спакували і вийшли не кухнею, а головними дверима, утямили, що з вулиці їх можуть схопити, тому пернули до кабінету, причепили шнурову драбину і зійшли по ній на подвір'я. На ньому ж полишали злодійські причандали, залізну руру та пантофлі.

Фоґелева аж перед сніданком довідалася про влом...

Місько знав, що найкращий сховок — у землі, тому закопав свою частку здобичі — у металевій бонбоньєрці — під кущем жоржини на Жозефіниному квітнику. Досвід з малих літ став у пригоді!

Тепер він зачаївся, доки не змовкнуть балачки про те, як у поспішному потязі між Познанню та Варшавою до переділу другої кляси, де їхав з дружиною інженер Ґрудзінський, вдерся охайно вбраний молодик, схопив з полиці касетку з коштовностями й вибіг. Першою кинулася за злодієм пані інженерова, наздогнала його, і вони ледве не випали на рейки з кінця потяга. Потім прибіг і Ґрудзінський вирятовувати жінку, а тим часом поплічник молодика викрав з переділу і велику валізу...

Ви здогадалися, що у всіх цих трафунках пляни нападів складаються в голові Міська?

Жозефіна не сумнівалась, що її кревний брат не пильнує високих чеснот і живе неправедно, та дотримувалася, як і кожна поважна пані, давно засвоєного закону: най си діє Божа воля!

З появою Ґеня у помешканні вдови по Кендзьорівському стало тісно і неспокійно. Жозефінин синок, теж Ґеньо, весь час крутився біля чоловіків, переймаючи їхні звички. Він уже цвіркав слиною крізь зуби, як Місько, і довго вичісувався перед дзеркалом, як Ґеньо, вкладаючи непокірну солом'яну чуприну.

Місько вдень виходив збирати чутки по кнайпах, де цілий тиждень тільки й базікали про вибух у каварні Майнля, а Ґеньо, за давньою порадою Оскара Гробовецького, читав газети, вишукуючи в них поживу для втілення задумів. Але йому траплялися все якісь сміховинні повідомлення. От у Полудневій Америці один обманець видурив гроші від різних людей, яким обіцяв велетенські зиски з годівлі лисиць. Годівля відбувалася би кругообігом: лиси мали їсти м'ясо вбитих котів, коти — м'ясо щурів, а щури — м'ясо лисів. Таким чином добувалися футра з лисів та котів. Про сей спосіб обманець довідався із збірки жартів, друкованих у Льондоні з півстоліття тому, і ще нині знайшов дурнів, які в се повірили.

Та найбільше розсмішили Ґеня віденці, що нібито утворили «Товариство захисту звірят», яке висилало на південь літаками змерзлих ластівок. Як писали газети, ластівки, ослаблені зимнотою, обсіли Відень і лиш завдяки «Товариству...» урятувалися від смерти. А то була спритна реклама, якою видурено десятки тисяч шилінгів.

Трапилася й оповістка, що змусила Муркоцького скрипіти зубами від заздрощів, як от про американського пресового короля Герста Рендольфа. Той видає двадцять п'ять щоденних часописів з пересічним накладом майже п'ять мільйонів примірників і виплачує головному редакторові Аарону Брісбейну триста тисяч долярів щорічно. Сам король живе дві третини року в Каліфорнії, де його маєток — двісті сорок акрів. І нещодавно він збільшив свою імперію, долучивши до неї видавничий дім... льондонської вдовиці Марґрет Крузенштарн, узявши підприємливу англійку за законну жону і прийнявши опіку над її малолітньою дочкою Стасьою.

«А як же бідний Вальд?!» — подумки скрикнув Ґеньо, згадуючи свою женячку на «гарній, як образок» спадкоємиці дурнуватого німця. Ні, він не сумував за нею — йому було образливо, що ось сидить без діла і знічев'я гортає газети, коли в широкому світі стільки новин.

«Треба вибиратися зі Львова, навіть якщо для цього доведеться перевдягтися в жіночі лахи! — твердо вирішив Муркоцький. — Америка Америкою, а Оскар мене прийме». Скориставшись відсутністю Жозефіни, він оглянув її одіж: кілька невиразних суконь на щодень і надто яскраві на свято. Доведеться Міськові повести сестру в дорогі крамниці...

...Сюзанна Крамер вийшла з лічниці і почала розшукувати Ґеня. У камениці Гробовецького служниця непривітно зустріла пишну панну:

— Я стережу дім, а не мешканців.

Панна Крамер ледве стрималась, щоб не заплакати від образи, і пішла в редакцію денника дати оповістку: «Розшукую Евґена Муркоцького, зниклого після вибуху у каварні Майнля...»

20.

 арешті Збишеку пощастило — йому на голову впала золота злива! Ну, не злива, а добрий заробок. В одному із стейтів його перепинила кароока красуня і, кинувши на сидіння валізку, прощебетала:

— Містере Порядний, чи не погодились би ви охороняти слабку жінку за сто долярів на тиждень?

У стріляного горобця Циганєвича на лиці не здригнувся жоден мускул, ніби такі пропозиції чув раз по раз.

— Це варто обміркувати, — недбало промовив атлет, вирівнюючи спину.

Красуня знизала плечима і наказала:

— Їдьмо вперед!

«Угоду уклали» в придорожньому готелі, і Збишек уже хотів стати тілоохоронцем лише за умови, що це тіло належатиме лиш йому, та схаменувся.

— Ну, містере Порядний, я тебе переконала? — блимнула кароока звабливиця.

— Чому ти мене так називаєш? — уникливо спитався Циганєвич. — Я й справді виглядаю на порядного?

— Ти? Ти виглядаєш на давно не любленого чоловіка, якому конче потрібні гроші! Але законного бізнесу не маєш, бо їздиш через містечка, де може трапитися якась дрібна пожива. І якщо відмовишся від моєї пропозиції, то незабаром тебе візьме на утримання або молода повія, або стара панна. Тобі хто більше до смаку?

— Ти мені пропонуєш такі гроші за небезпеку? — поцікавився Збишек, демонструючи обізнаність про дармовий сир у пастці.

— Певно що так! — не крилася красуня. — Біля мене не можна бути у безпеці. Я Една Мюрей!

Після цих слів кожен, кому дороге життя, вискочив би через вікно, у чому мати породила, та наш атлет зреаґував олімпійським мовчанням: він не знав, чого жінка промовила ці слова так виклично, тому нам доведеться пояснити. Грабіжниця Една Мюрей відома в Америці, як і Ал Капоне. Своїх жертв вона зв'язувала мотузками, витягувала з них гроші та коштовности, а потім цілувала і... щезала. Її перший чоловік Саліван мав кличку Діямантовий Джо і помер у тюрмі, де відбував кару за вбивство. Другий — Джек Мюрей — ув'язнений за грабунки на двадцять п'ять літ. Їй також присудили сей термін, та красуня примудрилася втекти, хоч і не далеко від тюрми, де її впіймала поліція та засадила у холодну. Опівночі вона виламала ґрати, перелізла через високий мур — і зникла. Щоправда, один із вартових довго згадував пристрасний цілунок...

— Мене не цікавить, хто ти є, — продовжував удавати байдужого Збишек. — Мене цікавить, за що ти згодна платити такі гроші.

— За все! Чи тобі перерахувати обов'язки? Ти будеш при мені вдень і вночі — цього не досить?

Жінка дістала з-під подушки кілька зелених папірців і вклала їх у велетенську жменю Циганєвича.

— Подбай про краще авто, ковбою! Не дуже примітне, та з добрим двигуном. І позбався своїх смердючих лахів...

Можна було б і образитися, та Збишек і сам розумів, що з кожним днем мандрівки все менше стає схожим на успішного комівояжера, а це впадає в око полісменам. «Бути при Едні — як вибудувати палац при Етні»[31] — подумав Циганєвич.

Една тим часом витягла з валізки сиву перуку, окуляри з товстелезними шкельцями, темну сукню в дрібні горошини, чорний капелюшок з вицвілими квітами і темною вуалькою, мешти на низьких підборах.

— Ковбою, віднині ти мій син! Двоє молодих коханців завжди викликають заздрощі, а дужий чоловік при кволій жінці — співчуття. Втямив? Не забувай турботливо висаджувати мене з авта, переводити через вулицю і пропонувати м'ятний чай з медом. Гаразд?

Мудра Една Мюрей замислила неабияку авантуру — вирішила помститися жінці найбільшого душогуба Кіртена, нещодавно засудженого до смерти. Вона найбільше й доклалася до затримання, зовсім не хотячи цього: коли нишпорки винюхали слід убивці і викликали на підмогу поліцію, молодиця безпечно мила йому спину у лазничці.

Циганєвичу було невтямки, навіщо Едні наражатися на небезпеку, і він прямо її запитав про це.

— Дурнику, Кіртен тримав у своєму сховку діяманти Салівана, а вони мають належати мені.

Збишек вчув запах смаленого. Бути охоронцем при шаленій кобіті — це одне, а вимагати діяманти від іншої...

Една вловила в його погляді нерішучість.

— Ковбою, ти нервуєшся? Твоя роля мінімальна: привезти мене до будинку Кіртенів і чекати в авті.

— А що — сховок у будинку? І поліція його не знайшла?! — сумнівався атлет.

— Який же ти перестрашений! — знущально промовила Една. — Діяманти в подвійному дні сільнички, а сільничка стоїть на видному місці. Хто в неї зазиратиме?

— А якщо сільничку підмінили — ту, з діямантами, сховали? Це ж не вчора Саліван там полишив здобич!

— Не вчора, — погодилася Една, — але тій дурній курці було наказано віддати сільничку Салівановій матері, за що їй належатиме винагорода: чотири тисячі долярів.

— А скільки коштують діяманти?

— Мільйон...

Збишек не втаїв подивованого «ох!»

Една годину ворожила наодинці із дзеркальцем, після чого перетворилася в печальну стареньку жінку, що ледве бачить світ через окуляри для слабкозорих. Вона дріботіла до авта при статечному Циганєвичу, як усохла від хвороб мати із здорованем-сином.

21.

 аґда, невірна жона адвоката Альбертшулле, не полишала надії овдовіти доволі привабливою кобітою, аби встигнути зазнати й іншого щастя, аніж просто пишатися мужем. Вона вишукувала способу довести його до такого серцевого нападу, після якого не стають на ноги, а відбувають в інший світ уперед ногами. Одного разу, ліниво переходячи Ринком, вона почула доволі гучний шепіт якоїсь цьоці-дрипці, що оповідала такій же приятельці про наглу смерть панотця з-під Бродів. Тому щоночі ввижалася біла постать, що зазирала у вікна зі саду, і ніякі щільні фіранки не рятували. Панотець зривався з ліжка, вклякав перед образами, щоб не дивитися у бік тої білої почвари, але вона не зникала до самих півнів.

— А на кого вона була схожа — на жінку чи на чоловіка? — питалася приятелька у цьоці-дрипці.

— Ні на кого — вона не мала лиця!

— Мати Божа!

Маґда прошелестіла шовками мимо тих двох убогих і погордливо глипнула на них, проте потай вдалася до розмислів: якби її вчений адвокат, що ходить до церкви, хоч і прихильно ставиться до мавп'ячої теорії зародку людського життя, побачив глупої ночі щось подібне...

Але потрібно було відшукати когось не з лякливих, хто б уособив такий пострах. Напитувати серед дешевих злодюжок не випадало, тому Маґда почала вишукувати серед газетних оповісток того, хто б погодився на легкий заробок. Серед пошукачів міського добробуту знайшла двох. Перший писав про себе так:

Всесторонньо образований (зредукований урядник), кажуть, пристійний, ожениться з панною або з бездітною вдовою по літ 35, котра допоможе йому в екзистенції.

— Так до тебе, офермо, і збіжаться панни та вдови! От потішив принадами — «всесторонньо образований»! А не маєш з того ніц! — збиткувалася вголос пані адвокатова.

Другий вихваляв також свою високу освіту перед осамотілим жіноцтвом, але не просив допомоги в екзистенції, лиш помешкання.

Щоб не помилитися, кого з них обрати, Маґда пішла до знаменитої окультистки, яка приймала у Краківськім готелі і обіцяла практичних життєвих вказівок, духового гарту і тол кування будучності на підставі графології. І там усе вирішилося в інакший спосіб.

Пані, схожа на чорного крука, сиділа в просто умебльованому покої за круглим столиком, накритим вишневим обрусом у золоті та срібні кола. Її начорно помальоване волосся було згромаджене на маківці трьома закрученими бубликами; намальовані брови сягали скронь, а карі коров'ячі очі ніби кололи сторчкуватими віями. До цього додайте гачкуватий ніс — і перед вами постане казкова відьма. Темна шовкова сукня і темна мереживна хустка на плечах додавали такої зловісності, що Маґда зупинилася на порозі.

— Пґошу, до ваших посвуг, — поважно промовила окультистка.

Маґді довелося написати на папері перше-ліпше, що випливло у пам'яті чи з далекого дитинства, чи з ранньої юности.

Пішла би я на край світу, Як по полю буйний вітер, Вітер, що у хмари лине Білим пухом лебединим В темну, мрячну даль[32].

— Пані, я за хвилю тлумачитиму написане вами.

Жінка — чорний крук піднесла папір так, ніби збиралася винюхати додатковий зміст з вірша. Пройшла не хвиля, а добрих десять хвилин, за які адвокатова відчула, що її кинуло в циганський піт, ноги обважніли й затерпли, руки, навпаки, нервово засмикалися, а у вухах задзвеніли цвіркуни.

— Пані жиє з поважним маєстатним чоловіком, та не кохає його. У пані в душі туга за молодим і сильним коханцем, який звіяв звідси у світи. Пані хоче вивільнитися від тяжкого подружнього обов'язку, що виплекує в ній нервову недугу.

Маґда захиталася, як шайда-байда, і ридма заридала. Окультистка ніби й не бачила того.

— Сі рядки потверджують вашу тонку духову оправу. Для її зміцнення вам слід знайти опертя на надійне чоловіче плече. Вже нині, коли повертатимете додому, за першим скрутом[33] стрінете молодого чоловіка, який не відважиться до вас підійти, тому зробіть це першою. І попросіть його про те, що маєте в глибині свого серця.

Якби хтось підслуховував, що каже окультистка, то нареготався б з її вимови — опґава, опеґтя, попґосіть... Та Маґда чула одне: її жіноче безталання розгадане і навіть зроблено припис, як його позбутися. Вона витягла з поляреса всі гроші.

За скрутом і справді походжав молодий чоловік селянської класичної вроди, ніби очікував на приятеля.

Пані адвокатова не мала сумнівів, що провидиця добре підказала їй, хто втілить її втаємничене бажання.

— Прошу пана, не дивуйтеся і не майте мене за божевільну. Провидиця сказала мені...

Місько знав, що мала сказати провидиця, бо вже давно був у неї напохваті, коли приходили пані, що потребували «опертя на сильне чоловіче плече». Він слухав голос провидіння в невеликій комірці передпокою, тому встигав вчасно потрапити за скрут.

...Серед ночі Маґда сполохано скрикнула і розштовхала чоловіка.

— Поглянь, хтось зазирає у вікно!

Висока біла потвора з чорним проваллям замість обличчя. Вразливий адвокат схопився за серце:

— Боже мій! Це смерть моя!

І мав рацію.

За два дні його поховали в родинному гробівці на Личакові. Невтішну вдову підтримував удавано засмучений молодик з родини покійника, як стверджувала Маґда.

22.

 еодор Козобродський по смерті адвоката Альбертшулле вже всоте переконався у підступності жіночої натури, коли побачив при його вдові відвертого фацета. І твердо вирішив порозвінчувати всіх отих знаменитих кобіт, яких так підносять слабо орієнтовані в історичних вислідах міщани. Перша потрапила під пильну цівку його ока попівна Роксоляна, потурчена і побусурманена, що сягнула таких владних висот на мусульманському олімпі. Теодор довів: вона сама запродалася у полон, бо таку товсту дівку ніхто б не взяв заміж у цілому Рогатині. До султана проникла хитрістю, давши доброго рубана[34] тим євнухам, які відбирали дівчат до гарему. Ба більше! Закликала українок злягатися із турками нібито затим, щоб швидше оновлювати застояну кров своєї нації, а насправді ті діти поповнювали війська яничарів.

Потім Козобродський зазирнув углиб віків і дійшов висновку, що се Ярославна випхала в плечі Ігоря в похід на половців, бо їй не вистачало коштовного хутра і карбованих прикрас.

Третьою жертвою історика-жононенависника стала Маруся Чурай, яка мала струїти Богдана Хмельницького, а хорунжий Забожниченко про те дізнався і сам добровільно випив трунок.

На шпальтах часописів то ганили Теодора Козобродського, то вихваляли його сміливість, а сам він тішився, що нарешті про нього говорить усе місто. І саме на піку його популярности в часописі «Наша справа» видрукували фейлетона, у головному персонажі якого читачі впізнали збурювана історичної думки.

«Чому дехто пише вірші?» — питався автор, схований за прибраним іменем Вітовт Квятковський. І відповідав на своє питання: «Можливо, під впливом любови чи особистих нещасть... Жив собі простий неосвічений робітник, який одного разу підпив у шинку, а дорогою до халупи хтось влупив йому пляшкою по голові, щоб вигребти з кишень не пропиті копійки. На ранок бідака прочумався... і почав писати вірші! Отже, писання віршів не завжди є доказом великої сили ума. А якщо чоловіка гримнути по голові не пляшкою, а товстезною книжкою, то він може писати не вірші, а романи з життя минулих епох і тим здобути собі велику славу. Для цього випадку можу підказати сюжет: Тарас Бульба не згорів, припнутий до дерева, а повернувся на Січ і виховав Андрієвого сина від ляшки правдивим лицарем з кучерявим оселедцем на прізвисько Хміль; з цього кореня і походить гетьман, що воював за українські землі, але одружувався з польськими паннами. Одночасно повідомляю охочих до пошуків, що в Карпатах студенти і гімназисти, перебуваючи на літниську, відкопали двадцятикілограмову мідяну монету часів шведської королеви Христини. Ця грошова одиниця, вартости десятьох срібних талярів, називалася «плятмент» і була в обігу від середини сімнадцятого століття до кінця вісімнадцятого. Запас таких монет міг завалити стелю, тому заможні люди зберігали гроші в пивницях. Є тлумачення одного студента, яким чином та монета опинилася в наших горах: мандрівний швед забрів до корчми і пив у ній так довго, заки не пропив її вартости».

Такої наруги Теодор не сподівався: його висміювали студенти — щоправда — поза очі — і університетська професура, хоча й позірно обурювалася. Адже відома річ: своїх варто обороняти перед чужими.

Одного дня йому стало так самотньо і незатишно, що він пішов навідати вдову по Адаму Кендзьорівському, аби згадати свойого найвідданішого друга. Жозефіна пригостила його кавою і свіжим цвібаком.

— Пані, немає такого дня, щоби я не згадав про Адама. Що то був за чоловік! Освічений, мудрий, шляхетний! Яке мав гостре перо! Яке чуття слова! Як умів пройняти читача!

Жозефіна скрушно похитувала головою, при тому думаючи, що професорська платня в кишені старого парубка не затримується, а вона могла би дати лад тим грошам.

— Нині таких майстрів бракує нашому денникарству! Про що вони там пишуть?! От прошу вас: самовбивство міліонера Альфонса Гунтера із Нью-Йорка. Застрілився на сороковому році життя! У листі вказав, що вчинив се з нудьги, бо не має до чого прагнути. Се так важливо знати нам, галичанам? Або про вуличні льоди в Льондоні — лікар перевірив усі тридцять п'ять сортів і знайшов понад мільйон хороботворчих заразків — тифу, скарлятини, дифтерії. Цо ма пєрнік до вєтрака?[35] Ми їмо льоди в цукернях! Ось вам вісти з Парижа: опитали собі читачів, чому жінки не повинні мати кишень в одежі? Виявляється, мужчини носять у своїх кишенях папіроси, напої і компрометуючі листи; з причин саме останніх голос самозберігливости каже жінкам відмовитися від кишень. А такого глуму ми не мали ще ніколи! Наші денникарі лінуються нишпорити за новинами, то позичають їх в американців! Що ж повідомляють ті заморські писаки? За вуличну торгівлю затримано Антіна Гавдьо, який при собі мав кілька тисяч долярів, і випросився у полісменів, щоб не повідомляли жінці про гроші, бо він збирається її кидати... Скажіть, це не глум над галичанами?

За цими балачками у пащі Козобродського щез майже весь цвібак, який уже не мали шансу скуштувати ні малий Ґеньо, ні дорослий.

23.

 никлий Евґеній Муркоцький, за яким так побивалася Сюзанна Крамер, усе ще переховувався у Жозефіни-Зоні, бо Місько мав не лише придбати йому моднярський жіночий одяг, а й виробити, на всяк випадок, документи на Евґенію Муркоцьку. Взагалі, гадав він, випадок з бомбою у каварні — то вже підказка про небезпечне побутування у Львові, де на нього оголосила полювання тимчасова пасія. Але виїздити звідси годиться спокійно, без алярму.

Наш герой з нудьги почав навчати Жозефіниного сина писати навспак — і хлопчисько, якому так бракувало батька, реп'яхом вчепився в Ґеня. А ще він навчав малого французької й англійської, від чого була в захваті Жозефіна. Вона часом думала, що материн, хай з Богом спочиває, годованець таки вплинув на перебіг її особистого життя, інакше не стати їй би пані Кендзьорівською.

Місько тепер забігав хіба що на годинку і виблискував, як нова копійка. Нічого не розповідав, де побутує, але раз по раз згадував Маґдусю, і Жозефіна зрештою почала випитувати, що то за одна. Коли ж дізналася, з ким має справу Місько, довго плакала перед образом і молилася за покійного адвоката, свого благодійника. І то були єдині щирі сльози за Генріхом Альбертшулле.

У цей час до Львова повернулася й Беата Гробовецька у супроводі двох компаньйонок-француженок, найнятих Оскаром. Служниця ніяк не могла второпати, що це сталося з панею (та не розмовляла, лиш усміхалася), не тямила балачок двох дрібнотілих дівиць, які цвірінькали, немовби нелякані горобці, і з розпачу кинулася шукати собі спокійнішого місця. Їй нараяли вдову по адвокатові — і це була Маґда. Служниця прийняла Маґдині умови і ладна була вже й не повертати до своєї напівпритомної господині, але сумління взяло гору.

— Пані, — сказала вона смиренно, як на сповіді, — мушу добути сей місяць на старому місці: там мене ніколи не кривдили...

— То чого ж ідеш звідти? — гнівливо спиталася Маґда.

— Біда... Така була маєтна кобіта, а нині на ніц здуріла. Дзьобає якісь зернята або смокче родзинки — ото й уся їда. А сама як з хреста знята — аж світиться. Приїхала з якимись двома дівками, що з ними й на шпацер[36] встидно вийти; обвішалися коралями, перстенцями, а суконки такі, що хлопів на гріх спокушають!

У голосі служниці невідомо чого більше: заздрости, що сама без хлопа, чи образи, що в скарбничці лежать лиш бабцині зґарди.[37]

— А кому ж маєтки дістануться при такій божевільній? — поцікавилась удова по адвокатові.

— Так є пан, її муж. Він чи не в Америці замешкав. Пристійний чоловік, та не пощастило йому доживати віку в подружжю.

По такій бесіді Маґді раптом спало на думку згадати свій молодечий промисел, лишень цього разу вона вдаватиме ображену зрадою жінку, а Місько — зрадливця.

Коли служниця почала збирати свої лахи, Беата й бровою не повела, зате сполошилися її компаньйонки, від чого камениця наповнилася пташиним цвіріньканням; панни метушилися, як на пожежі, втямивши, що віднині не буде вранці кави зі сметанкою, а подбати про себе у незнайомому місті вони були не готові. Та служниця з похмурим обличчям зачинила за собою двері, щоб осісти у Маґди.

А другого дня до них зайшов добре вбраний молодий чоловік і поцікавився, чи може обговорити з господарями спільне використання зарослого ставка в кінці саду, де й зараз кумкали жаби, які вивелися вже після омолоджувальних суспензій Оскара Гробовецького.

Панни лопотіли французькою до Міська, а він хапав їхні руки і ґречно виціловував, і це єдине, на що він був спроможний в такій оказії. Потерпілі відвели його до кухні і почали показувати порожні баняки, що виблискували боками, як стародавні лицарі об ладунками.

— Ви, бідачки, зголодніли? — співчутливо промовив Місько і рухами показав, ніби набирає ложкою зупу з миски.

Панни замахали головами. Їхній рятівник витяг з кишені банкноту зеленого кольору і покрутив у пальцях. «Уі, уі!» — відповіли панни, і одна з них побігла в покій, повернулася із тугим чоловічим гаманцем крокодилячої шкіри.

Місько ввічливо узяв три дрібні купюри і показав паннам, щоб вони збиралися: зняв свого плаща і знову одяг. Ті заверещали з радости і кинулися до шафи.

Уже у фіякрі він добре їх роздивився: вузьколиці, довгоносі, з чорними кучерями, вони були схожі на львівських жидівок, яким пощастило вродитися в багатих батьків. Ось тільки пазухи були майже порожні, і Місько не уявляв, як можна з такими кохатися. Зате вони обидві його вподобали: тулилися з обох боків і зазирали йому в очі, як сороки в кістку.

Наш місцевий ловелас завів дівок у французьку ресторацію на Ринку, де вони нахлебтались цибулячих помиїв з грінками та закусили слимаками, а потім зажадали свіжих еклерів. Усе це тривало під їхні короткі погуки-зітхання і Міськове «так-так», з якого стало цілком зрозуміло, що мовний бар'єр найближчим часом буде подолано у звичний спосіб: цілунками в уста.

Беата не зреаґувала, коли її доглядальниці повернулися із свіжим кавалером, який заввиграшки вніс обох до передпокою під пахвами. Вона сиділа при вікні і перебирала руками пригорщі перлин у дерев'яному пуделку.

— Се хто? — спитався наш мантій і показав у бік Беати рукою. — Мати?

Дівки однаково знизували плечима і вимахували руками, ніби переконували Міська, що на таку дрібницю, як пристаркувата дивачка при вікні, не варт звертати уваги.

...Другого дня він прокинувся пізно, мало не ополудні, і ледве виплутався із простирадел та тонких тіл двох мадмуазелей. Він не поспішав одягатися, бо ось-ось мала загримати у двері Маґда, щоб вдати із себе ошукану й зневажену дружину, але штани натяг і позбирав докупи свою розкидану в поспіху одіж. Примітив, що гаманець з крокодилячої шкіри пишно возліг на бюркові, прилаштованому біля шафи з товстими книжками. «От безголові дівки!» — подумав радісно в передчутті здобичі і вийшов до другого покою. У кріслі при вікні Беата спала навсидьки і посміхалася; пуделко на підвіконні відсвічувало сніговими іскрами проти сонця.

Гнівна Маґда не гримала у двері — вона їх штовхнула своїм могутнім плечем і явилась перед Міськом, що почав фальшиво виправдовуватися, відступаючи до місця свого гріхопадіння та ховаючи в кишені штанів жмені перлів з пуделка. Воно спорожніло і покотилося просто під ліжко з мадемуазелями — ті оніміли з несподіванки, засвітивши голизною худеньких курячих плечей і цицями сільських кізок.

«Праведна» удова по адвокатові висипала на них стільки міжнародної лайки, несамохіть вивченої ще в часи мандрівок зі Збишеком Циганєвичем, що вони не сміли нічого сказати навзаєм.

Беата, прокинувшись, дивилася вдалечінь, примруживши очі, і ніяк не могла намацати на підвіконні пуделка.

— Де поділися мої перли? — зненацька промовила вголос і встала з крісла.

Її компаньйонки, що схвильовано обмірковували пригоду, бігаючи по камениці в коротеньких сорочках у пошуках гаманця, були вдруге поспіль подивовані несподіваними перетвореннями, які трапилися в цьому дивовижному місті.

24.

 асливий батько двох хлопчиків-близнюків Петра і Павла, Юрась Маґдебурко таки почав мислити реальними категоріями майбутнього емеритства. Він погодився обійняти посаду слідчого в головній управі: державна служба хоч і видавалася йому дещо піснуватою проти вільного нишпорства, та забезпечувала асекурацію[38] на випадок навісної кулі чи шаленого леза, чого неможливо уникнути, коли обертаєшся в кримінальному світі як слуга закону. Юлько з Феліксом радісно перейняли у свої руки нишпорське бюро — уже без нагляду Рідлєра, що зовсім відійшов від справ.

— Ти тепер статечний, як панотець на Великдень, — жартувала Марта.— Лиш не забувай, що невживання алкоголю витворює з тебе чужака, і це роздратовуватиме твоїх колег, які полюбляють посидіти в кнайпах.

— Я їх переконаю, що здоровий спосіб життя продовжить їхнє чоловіче здоров'я...

— ...яке вони вкорочують з танцівницями «Аполло»! Ти ще туди не вчащаєш?

— Мартусю, ти ревнуєш свого сивого чоловіка до якихось сухоребрих танцівниць з намальованими бровами? — підхоплював жарт Юрась.

Він і справді трохи посивів, але, як казала його мама-покійниця, в їхньому роду всі чоловіки рано сивіли, зате довго жили і навіть після п'ятдесятий були спроможні мати дітей.

Того ранку до поліції надійшло повідомлення про вломництво до обивательки Беати Гробовецької, унаслідок якого вона втратила грубі гроші і коштовності — перли й діяманти. Юрась поїхав до знайомої камениці сам.

На велике його здивування, двері відчинила Беата — не служниця. Колись повнокровна кобіта виглядала, мовби єгипетські мощі, але очі блищали лиховісно.

— Прошу пана, не знаю, де поділася служниця! Певне, це її витівки з вломом: невідь звідки взялися ці дві дурні панни — я їх зачинила в комірці. Вдають, що розуміють лиш французьку, а з виду — жидівки з-під синагоги!

— Ви не мали права їх ув'язнювати, пані Гробовецька, — м'яко зауважив Маґдебурко, — се прероґатива...

— Мала я все в носі! — визвірилася Беата, — хай скажуть, хто їх підмовив! Певне, знав, що я не жебрачка!

— Жебраки не мешкають у каменицях. Пані, то випустіть своїх закладниць, — попрохав Юрась.

Побачивши двох жалюгідних француженок, він зразу згадав Юлька: вони й справді при денному світлі виглядали, як нічні почвари: блідолиці, з почервонілими очима і посинілими вустами, дівчата ловили дрижаки і белькотіли щось важке для розуміння.

— Ви розмовляєте французькою? — згадав гімназійні вправи у розмовному мовленні Маґдебурко.

— Уі, уі!

Беата недовірливо усміхалася. В її розтривоженій пам'яті раптом виринув Париж, острів, вітрильник, морські хвилі. У чім причина, що вона отямилася вдома, коли не відчула пальцями гладеньких подовгастих перлин? А де подівся Оскар?

— Ці панни кажуть, що привезли вас з Парижа, бо ви мали проблеми з психічним здоров'ям. Дорогу оплатив ваш чоловік і дав грошей, щоб тут мали на що жити.

— Я розумію французьку! — вигукнула пані Гробовецька. — Вони все вигадали! Підлі мантійки!

Панни-мадемуазелі кинулися в плач, почувши в тім вигукові погрози.

Одне слово, Юрасеві вималювалася така картина: служниця втекла, а натомість прийшов симпатичний ошуканець, що звозив дівчат до французької ресторації, після чого звідав знаменитої амур ля труа[39] і був упійманий на перелюбстві своєю коханкою або й дружиною, та встиг витягти з-під рук Беати пуделко з коштовними камінцями, прихопивши й товстобокого гаманця.

— Пані Гробовецька, прошу все ж мені пояснити, що у вас викрадено?

Беата напружилася.

— У мене були перли.

Після цієї заяви вона знову сіла при вікні, поринувши поглядом у далечінь. І більше не розтулила уст, на превелике задоволення мадмуазелей.

Маґдебурко дізнався від них, що молодик був добре вбраний, мав широкі плечі, на які натягав елєґантський плащ ґранатової барви... І все! Більше панни нічого не могли згадати.

У французькій ресторації офіціанти швидко збагнули, що краще сказати правду, і посвідчили: з дівками приїхав той фацет, який колись мало не втік з донькою нафтаря, та погорів на грабунку з пошти. Юрась швидко надибав у поліційних паперах тюремну світлину Міська.

— Оті знову натрапив на давніх знайомців. Цікаво, чого це Місько так необачно поліз до Гробовецьких? Треба навідати вдову по Кендзьорівському, — міркував подумки недавній приватний нишпорка.

Тим часом Місько сидів у сестри і перебирав перли: круглі клав до глиняного горнятка, а подовгасті — у філіжанку. Ґеньо, що в другому покої екзаменував Ґеня-малого з географії, вийшов поглянути, з якої причини його вірний приятель періодично йойкає від захвату.

— Ти що — пограбував ювелірню? — спитався ніби й жартома, та не без остраху, щоб через необачного Міська не загриміти до в'язниці.

— Та яке?! — коротко і непевно відповів стурбований підрахунками хлоп. — Дев'ятдесят!

Ґеньо підійшов ближче, узяв перлинку з горнятка в руки і почав розглядати, примруживши очі. Вона виглядала, як справжня, лиш дрібнонький вусик від пензлика лишився вмурованим у штучну полуду. Серце тенькнуло...

— Міську, де ти надибав цього добра? Кажи правду, бо пошкодуєш: ці перли фальшиві, — спокійно промовив Муркоцький, хоча міг би й зірватися на крик.

— На Личаківській...

Ґеньо не дослухав. Він схопив у передпокої плаща і вибіг на вулицю. Плащ був ґранатової барви і належав не йому. Та це вже не мало ніякого значення. «Швидше! Швидше!» — гукнув, заскочивши у фіякр.

У камениці порядкували дві незнайомі панни — вони наспівували французьку кабаретову пісеньку і вигортали з шаф футра, шовки та капелюшки. Поява нового кавалера — ще кращого за вчорашнього — справила неабияке вражіння.

Панни щасливо зацвірінькали, сповіщаючи Ґеньові, що хочуть у французьку ресторацію, де їх так смачно пригостили... Муркоцький міг би муркотіти їм компліменти, та він рикнув по-тигрячи:

— Де Беата? Де Оскар?

Панни зіщулилися, як від струменя зимної води.

— Ґеньо? — почулося від вікна.

Це від несподіванки знову прийшла до тями Беата Гробовецька. Але в ту ж мить на порозі камениці виник рум'янолиций Маґдебурко. Здивовано дивлячись на Ґеня, він спитався:

— То це той вломник у ґранатовому плащі?!

Ґеньо зрозумів, що зараз відповість за Міськові пригоди, якщо не дасть ногам знати. Він кинувся не до дверей, а в глибину дому, і поки Юрась перескакував через гори жіночих лахів, встиг вистрибнути з вікна в сад. Двоє поліціянтів задумливо обходили зарослий став і запізно почули погук Маґдебурка. Муркоцький біг до Кайзервальду, як молодий олень, що вчув за собою чорне око мисливської рушниці.

25.

 авно ви нічого не чували про Збишека Циганєвича, якого так присмирила знаменита Една Мюрей — найвродливіша злочинниця З'єдинених Держав. А він, до слова, хоч і був у постійній небезпеці, та компенсував свій неспокій стосиком долярів.

Кіртенова жінка виявилася не такою дурною, отож коли до її дому ввійшла Саліванова «матір», вона тупо навела на неї блискучого бравнінґа. Не було й мови, щоб вимагати сільничку з діямантами, і Една схопилася за серце, гукнувши хрипким старечим голосом:

— Сину мій, сину!

— Ти б ще гукнула його сучку Едну! — зловтішалася молодиця. — Нічого ліпшого не вигадала, як відкинути в мене порепані копита?

Збишек, не вагаючись, вбіг у дім і, високо тримаючи в руках бляху від паска, проревів:

— Поліція!

Кіртениха натисла гачка — і куля свиснула мимо вуха атлета, аж він відчув холодний карпатський вітерець.

«Отак уб'ють ні за що ні про що...» — майнула думка й згубилася, бо треба було швидко давати драпака.

Та Една вирішила дограти спектакль.

— Хапайте її, шерифе, вона переховує крадені діяманти! Як вкласти суперника на килим, щоб він і пальцем не поворушив, Збишек знав, тому за мить Кіртениха лежала під ним писком донизу. А тиха Саліванова «матір» витягала з креденсу одну за одною дванадцять однакових сільничок і пакувала їх у свою предпотопну торбину, деренчливо примовляючи: — Зле тебе виховували, дівко, що не шануєш старших. От і лежиш під шерифом, як остання хвойда. А де у тебе комірчина? Посидиш у ній, поки сусіди не випустять... Не пручайся, бо вб'ю з твого ж бравнінґа...

Занепала духом Кіртениха слухняно попленталася в комору.

Та не встиг Збишек завести новенького «форда», як з будинку почувся несамовитий вереск.

— Жени, ковбою! — наказала Една слабким голосом, не виходячи з образу старої.

У жодній із розтрощених сільничок не було ні подвійного дна, ні навіть крихти від діямантів.

— От стерво! — без гніву вигукнула Една. — Я знала, що вона переховає діяманти! Але чому так бездарно скористалася своїм шансом?

І витягла з торби цукорницю...

Так що стосик асиґнацій за виявлену мужність Циганєвич отримав цілком заслужено, а Саліванова «матір» уже вигадувала інше випробування для нього: зірвати куш в казині.

Една не мислила себе без пригод: як можна було залягти в якійсь норі, коли навколо стільки цікавого? Її не тривожило, що американські нишпорки відкрили на неї сезон полювання, бо вони шукали ефектну вродливицю, а хитрунка вподобала собі личину добросердної старенької при статечному синові.

— Ковбою, — лащилася вона до Циганєвича, — невже тобі вистачить отих дрібних грошей? Ти можеш мати вдесятеро більше.

— Я вже мав, — байдуже казав Збишек, — і всі програв.

— Цього разу виграєш, — обіцяла Една. — Людина двічі в програші не буває. Це ж так просто...

Тієї ночі атлету наснилося, що він у Львові — пишно вбраний сидить в «Аполло», споглядає танці знаменитої муринки Джозефіни Бейкер і слухає любовні пісеньки Маврикія Шевальє, за які він отримує до шести тисяч золотих щомісяця. Потім переноситься за зелений стіл в казині, а напроти нього — Ґеньо, Гробовецький, Беата і... Маґда. Вона сердито дивиться на Збишека і питає:

— Так коли ми поїдемо?

— Куди? — хоче спитатися Циганєвич, але язик важкий, як колода.

— Він вас, пані, не розуміє, — втручається Ґеньо, — стільки років на чужині. Спитайте його по-ангельськи, то відповість.

І тут Маґду як хто нагаєм пригостив — вона висипала на Збишека цілий міх добірної лайки, добре відомої львівським вломникам, жебракам і повіям.

— Боже, як я стужився за рідним краєм! — скрикнув спросоння атлет і сів, як турецький святий.

Вікна, завішені щільною тканиною, зупинили пізній ранок.

— Спи, парубче, — заспокоїла його Една, не розплющуючи очей.

Але Збишек уже став на ноги і почав хутко вдягатися. Він ще не знав, як вибереться з цього світового закапелка, але точно відав, що не піддасться більше цій шаленій кобіті.

— Не боїшся полишати самотню нещасну жінку? — просичала Една так зловісно, що Циганєвич озирнувся.

Тепер бравнінґ однооко позирав на нього.

— А прощальний цілунок? — збиткувалася «самотня й нещасна». — Цілуй, бо стрільну!

Збишек не мав коли розмірковувати альбо-альбо — він по-хижацьки стрибнув на ліжко, скрутив Едну, як Кіртениху, згріб бравнінґа в кишеню, а вже потім завинув свою тимчасову коханку в простирадла, зав'язавши на спині великого ґудза, щоб вона не могла й рухнутися.

— Ціхо! Заверещиш — скажу першому-ліпшому полісмену, де ти є!

Тепер ніхто не заважав йому спокійно взятися за кермо новенького «форда» і завіятися в той стейт, де заможний філантроп Форд плекав нову американську мол одіж. Бо хто ж пустить його пересидіти кілька місяців у безпеці, як не чесний і справедливий президент Джорж Кендел?!

У цей час в далекому Львові Ґеньо Муркоцький сидів у винайнятій комірці в дешевій корчмі, віддавши забезцінь Міськового ґранатового плаща і заплативши злодійкуватому підлітку, щоб той знайшов Міська.

Жозефіна-Зоня жалкувала за Ґеньом, як за молодшим братом, що так співчутливо повівся і з нею, і з її сином-гімназистом.

Маґда з Міськом шукали, кому збути «перли», завбачливо сховавши подовгасті перлини.

Беата знову сиділа при вікні — і цього разу вдавала божевільну; примруживши очі, стежила за мадемуазелями...

А Сюзанна Крамер після заспокійливих процедур вирішила повернутися до мадярського емерита Шандора Надя у твердім переконанні, що він ніколи її не зрадить...

А що ж там — попереду? Цього не знає ніхто, хоча, як казав один французький мудрець, судженого конем не об'їдеш. Звали його Монтенем.

Це ще не кінець історії. Оповідь триває...

Частина 4

1.

 и так безвідповідально покинули у передмісті Льондона Максиміліяна Морґена, не простеживши його зустрічі із Анабель Діккенс, яка мала вдавати із себе знамениту летунку Емілі Джонс. Анабель була попереджена Ґеньом, що його приятель — простий, як розчепірка проти легкопаду, тому їй не доведеться докладати праці, аби ошукати тевтонського рицаря. Отож коли вони одночасно спинилися біля живоплоту, обсипаного рожевими квіточками, жінка без зайвих політесних привітань, властивих холоднокровним англійкам, вигукнула:

— Таким і має бути знаменитий винахідник! Я не помилилася — ви Максиміліян?

Морґен не почервонів — його поплямило бурою барвою від шиї до скронь.

— Прошу заходити...

У будиночку з меблями вікторіянської доби гість з далекої Галичини не побачив жодної ознаки, що його власниця більше літає в небі, ніж пробуває на землі. Але він про те й не думав: терпкий парфумний повів замакітрив голову, а миле усміхнене личко сипало веселими словами, мовби горошинами.

— Як добре, що ви знайшли час для моєї скромної особи. Бачите, за два дні я маю летіти з князем Уельсу — нашим престолонаслідником. Ой, як він любить лови, спорт і подорожі! В Америці його засипали привітальними листами: два секретарі їх читали по кілька годин на день. У свої тридцять шість виглядає, як вчорашній випускник Оксфорду! Я можу передати йому ваші пропозиції...

Морґен відчув, як у нього пропало дихання. Але навички до орднунґу взяли гору:

— Вельми вдячний, леді Емілі, проте... Мушу взяти від вас письмове запевнення... Маю лишень по одному примірнику креслень. Буде шкода, якщо загубляться.

— Я Емілі-Анабель, і мої близькі друзі кличуть мене другим іменем, — уточнила «леді». — Ви такої думки про нашого престолонаслідника? Та коли він на ловах згубив портсиґар, то ліс перейшли дві сотні полісменів — і князь був з ними! — захоплено повідала Анабель перше, що їй спало на думку.

— Знайшли? — тупо поцікавився Максиміліян.

— Знайшли! І портсиґар, і срібний ланцюжок від годинника, і позолочену шпильку, і смарагдового кульчика...

— Скільки ж він усього носив у кишені, — хитнув головою «знаменитий винахідник».

— Та ви що? Я просто сказала, які ретельні британці! Звісно, князеві належав лиш портсиґар, а все решта — колись загублено іншими.

Увійшла служниця з тацею. На ній стояли два порцелянові чайники і дві філіжанки.

— Цейлонський? Китайський? — запропонувала Анабель.

Максиміліян по-дитячи знизав плечима, звиклий до кави з молоком.

Запах жасмину нагадав Морґенові рідний садочок, милу мутер та вимогливого фатера, і він упав у меланхолійний настрій.

— Леді, я вперше так далеко від свого дому і без підтримки рідних мені людей.

Він умочив свої пухлі вуста у філіжанку з чаєм.

Анабель занепокоїлася: чи не натякає сей Зігфрід і на сердечну самотність? Ґеньо писав, що він відтручує від себе усіх панн та паній, заабсорбований розмаїтими винаходами.

— Мені би знати певно, що ваш князь зацікавиться пропозиціями, на які я поклав усе своє життя, відмовившись від спокус сього світу.

— О сер, ви промовляєте, як старий алхімік! А ми вже у двадцятому столітті! Можна поєднати прекрасне і корисне: любов і бізнес! — запалилася удавана летунка, щоб раптом Морґен не взявся випитувати в неї про різні летунські речі. — Ось скажіть мені: за скільки часу можна склепати вашого літака, що бігтиме по землі, летітиме під хмари і сідатиме на воду? Я би знайшла поважних замовників.

— Рік-півтора... — засумнівавшись, сказав галицький Едісон.

— Я гадаю, що це влаштує військового міністра, — забрехалася далі нікуди Ґеньова спільниця.

Максиміліян ладен був заплакати: усе його безталання, пошуки грошей, безсоромний сміх неосвічених земляків, що мали його за ідійота, — усе лишалося в минулому. А щасливе теперішнє — ділова леді Емілі-Анабель, яка цими днями закине слівце самому князеві Уельському, що подбає про військове летунство задля державної міці Британської Імперії.

Та треба знати практичних німців, що хоч і злітали під хмари, але й твердо стояли на ґрунті.

— Де ж я мешкатиму стільки часу?

— О, ніяких проблем! Міністр забезпечить... Я завтра візьмуся за ваші справи, а сьогодні мене запросили в оперу: племінниці князя Уельського хочуть зазнайомитися.

Анабель висадила Морґена біля убогого, але чистенького готельчика, в якому переважно зупинялися провінційні пастори, наказала добре пильнувати руру з кресленнями і зникла у знаменитому тумані.

Максиміліян довго не міг заснути, тому взявся за листа до батьків. Привчений до стриманости, він сповістив новини коротко: його вдосконалення високо поцінували знавці летунської справи; він буде прийнятий військовим міністром; у найближчі півтора роки працюватиме на британську армію.

Міс Анабель Діккенс ламала голову, що далі робити з Ґеньовим приятелем, наївним і довірливим, як дівчина перед причастям, і, не вигадавши нічого путящого, заснула сном праведниці. Хай би їй приснився князь Уельський, якого кілька разів бачила звіддаля і світлий образ якого знадобився, щоб переконати Максиміліяна Морґена — вона справжня леді, обдарована з королівських рук. Сам же ангельський лицар лежав із загіпсованим передпліччям після чергової ловецької пригоди.

2.

 кщо Турбійон весело розпочав нову справу, в душі уявляючи себе театральним новатором, то Ізабелі з Франсуа Шиньйоном не так щастило: частка здобичі, уділена жандармами, швидко танула, як льоди[40] під п'єцом[41]. Успіх «Хрещеної матері» виявився нетривалим, а навколо — стільки молоденьких дурнуватих дівчаток, що конкуренцію з ними можна виграти лишень у тямущого чоловіка, який знає ціну розквітлій жіночій красі супроти молодечої привабливости. Таких в кіновім ділі не було.

— Поживемо тихо, непримітно, вдаватимемо убогих людей, — пропонував Шиньйон. — А потім, одного дня...

— Отримаємо спадок? — підкусила його Ізабеля, з чого стало зрозуміло, що їй сей мистецький аматор не лише набрид, а й переконав у дрібній кількості розуму.

— Тоді в одіжі індійського магараджі буду провіщати прийдешнє: таких віщунів у Парижі немає. Є незрячі, горбаті, старі, але щоби чоловік гарний і молодий, пишно вдягнений...

«Он ти як високо занісся! Певно, вважаєш мене старою й потворною?!» — подумала Ізабеля і відповіла на пропозицію мовчанкою.

— Мила, не гнівайся, я вже все обрахував: спочатку клієнтці показуємо несамовитого годинника. Вона буде приголомшена і повірить будь-яким несусвітнім нісенітницям.

— Ти гадаєш, що до тебе прибіжить юрма жінок?

— А хто ж не дає вмерти з голоду зцілителям, віщунам і проповідникам?! Та ж не чоловіки!

Тут варто детальніше оповісти про останнє сподівання Франсуа на фарт. Колись він поцупив у лавці з древніми книгами мідяну скарбничку, вкриту брудно-зеленкуватими плямами і смугами. Поцупив так, знічев'я, бо вона стояла між порожніми каламарями і предпотопними писачками, на яких пил віків змішався з книжковим пилом і звичною вуличною пилюкою, що її ніхто не переможе і в третьому тисячолітті. Так от: у скарбничці і справді лежав скарб, про який, певно, не знав крамар. Це був дивовижний годинник. Він під щитком з числами мав дзвін, а під дзвоном — маціцький[42], срібний на вигляд, молот, людські кости та черепи дванадцяти кістяків. Шиньйон наставив годинника на першу, накрутив і почав наслухати. Аж ось злучилися кости одного кістяка, він зірвався, ухопив молот, вдарив один раз у дзвін, а опісля розсипався між інших кістяків. Франсуа спітнів від побаченого і в ту ж мить наставив годинника на другу. Схопилися до молота два кістяки... А як дійшло до дванадцятої — зірвалися всі, по черзі вдарили у дзвін і знову стали безладною купою костей.

Передбачливий Шиньйон не став начищати до блиску скарбничку, аби вона й далі виглядала нещасним уламком чиєїсь жебрацької біографії. До часу...

Ізабелі, щоправда, для розваги показав цю коштовну іграшку, але вона зреаґувала на неї з відразою:

— Ти що — не розумієш, що якийсь умілець так нагадує людям про смерть? А я волію не думати про свій кістяк, який гупне у дзвін востаннє!

Відтоді скарбничку було сховано з очей.

До Парижа магараджі з'їжджалися щовесни, як на ярмарок марнославства, повиблискувати коштовностями при мудрих бесідах з європейцями та легко сіяти грошима, тому з'ява магараджі-віщуна була логічним потвердженням взаємного прийняття несхожих у своїй сутности культур. Наш удаваний індус під вечір одягав довгу сорочку, завивався у блискучого плаща, накручував на голові кренделі з парчевої тканини, сідав на килимок і ставив перед собою скарбничку. У винайнятім помешканні з трьох покоїв вікна були постійно завішані, дим від сандалових паличок сочився попід двері, а брак узвичаєного умеблювання (самі килими!) налаштовував клієнток — які передбачав саме їхню появу Франсуа — на таємничість, тривогу і внутрішнє занепокоєння. Зрештою, оповістка в денниках таке й обіцяла: «Ніхто краще за магараджу-віщуна Алі-Бен-Алі, професора окультних наук з Бомбею, не зазирне у ваше прийдешнє — утаємничене, тривожне, уражене вашим внутрішнім неспокоєм, щоб дати правдивий керунок вашим учинкам». При цьому якось не зважалося на те, що магараджі ніколи не займаються подібним промислом...

Перша ж охоча зімліла, як побачила, що кістки під щитком легко лучаться і розпадаються, а прийшовши до тями, відмовилася «зазирати у прийдешнє», та свої франки не вимагала.

Друга мадам просиділа добрих дві години; Франсуа дванадцять разів наставляв годинника, аби та вдосталь намилувалася, як кістяки луплять молотом, а потім вислуховував від балакучої обивательки приписи, що така атракція повинна і без віщування вартувати утричі дорожче. Вона забула, за чим приходила, так що свої віщувальні здібності Шиньйон не застосував.

Третя відвідувачка байдуже сприйняла підскоки кістяків, проте вимагала, щоб магараджа достеменно сказав, чи проживе вона у шлюбі до самого похилого віку і чи не з молодою офіціанткою пропиває чесно зароблені гроші її чоловік-лихвар. Франсуа заплющив очі і почав колихатися:

— Ваші роки, мадам, полічені і записані — я бачу числа дев'ять і п'ять; ваш чоловік має велике магнетичне притяжіння, воно вабить молодих, та він знає ваші безсумнівні чесноти і опирається звабам; я бачу вас обох — нікого третього...

— То він не знає про мого коханця? — звеселіло спиталася мадам.

Потім прийшла заплакана мадемуазель — чи повернеться її наречений, який узяв на вінчання сімсот франків, а оженився з іншою? Шиньйон заспокоїв: це тимчасове затемнення притомности, насправді наречений вважав, що бере шлюб з нею.

Ізабеля розуміла, що її партнер не помилився — жінки товклися в покоях з ранку до ночі і всі виходили щасливі й потішені. Проте їй було не до шмиґи своє другорядне становище — з такою красою і хистом не сидять за спиною фальшивого магараджі. Але гроші множилися. Це була певність того, що одного ранку магараджа лишиться при своєму несамовитому годиннику, та без жодного франка й Ізабелі.

3.

 еодор Козобродський вважав, що першорядну ролю грає сліпе щастя і воно стоїть за плечима пестунчиків долі. Сам же він мусів того щастя доскакувати, продираючись крізь терни людської незичливости, особливо образливої, коли йдеться про освічування темних і байдужих до набутків культурного обширу. Жадаючи утвердитись європейського типу вченим, Теодор написав і видав своїм коштом книгу «Культ високого слова», в якій піддав ганьбі тих своїх колег, що невміло сопіли за катедрою, голосили віршами чи речитативно виспівували лекції, мимрили собі під носа або кричали так, що полошилися на Краківськім ринку старі перекупки. Він збагатив свою книгу міхом прикладів новочасного красномовства, користуючись здебільшого джерелами з країни найдотепніших промовців — Франції. У великій пригоді йому стала книга двох паризьких адвокатів — Раймонда Нессесера та Ліонеля Кастора, яку таємно переклав для професора тихий путящий студент. Одна біда: ті кляті жабоїди, виявляється, збиткувалися зі своїх «золотоустих», а студент не завдав собі труду пояснити Теодорові, який усі висміяні звороти помістив за зразки високого ораторського смаку...

Козобродський, спочатку потішившись, що книгу розкуповували, як підсмажене насіння, за три дні сам оббігав усі крамниці, забираючи рештки накладу. Колеги викликали його на суд чести за неприхований плаґіат, додавши до цих звинувачень ще й фантазійні висліди з історії рідних теренів.

За овальним столом сиділи переважно літні чоловіки, яким не дуже хотілося бештати Теодора, але їхні молоді колеги вимагали крови (вони зайняли місця попри стіни).

Щоб ви не знудилися від переказу питань і відповідей, знайте: Козобродський боронив себе до останнього набою, незважаючи на галас молодої професури. Увечері він гордо сидів за столиком у «Говерлі», напихав шлунок печенею і переможно поглядав навкруги.

«Вони мають мене за неука, а самі хто? Оприлюднює недоведені факти! То доведіть, що вони недоведені! Ладні відмовитися від своєї історії, запроданці! Якщо під Будапештом знаходять у римській гробниці добре вдержане тіло жінки з королівського роду, що жила за двісті літ перед Різдвом Христовим, і крайка[43], якою вона підперезана, мало чим відрізняється від нинішньої, то невже цього мало, щоб переконатися: перша мумія — наша?! Чи їм потрібно, аби та мумія ожила і сама все оповіла?»

Уже не одна чарка горілки від Бачевського зігріла стравохід пониженого професора, а він не спиняв внутрішньої суперечки. Річ у тім, що Козобродський не знаходив собі співрозмовника: не було людини, яка б захотіла вислуховувати його роздуми чи гіпотези. Він би зрадів навіть недовірливому Альбертшулле — лиш би той встав з домовини. Самотність догризала знаменитість, і до тії гризоти додавалася образа на цілий світ.

«Я занадто вимогливий до себе... Не можна піддаватися зневірі... Слава — завжди слава, навіть якщо це брехливий поголос. Славу треба творити самому. Дешеву повістину «Зустрів любов» невдатного початківця-писаки ніхто не хотів купувати, доки в газеті не з'явилася оповістка: молодий і заможний чоловік шукає собі наречену з чеснотами, як у головної героїні... За три дні не було жодного примірника в книгарнях!»

Горілка шуміла в голові і вимагала сміливих учинків. Козобродському здалося, що він перед студентами. Професор поважно підвівся.

— Письмена історії не стирає час. Вони проступають навіть на холодному камені, що вже казати про людську пам'ятливість. Сто літ тому помер наш славетний земляк Йосиф Кізіляк, а про нього й досі згадують у його родиннім краю. Він був сином урядовця, вчився в університеті, отримав посаду, але все покинув і почав своє життя «вічного жида», переїжджаючи з міста в місто, із села в село.

Нарід в «Говерлі» почав шуміти і пересміхатися, та ніхто не зупинив Теодора.

— І всюди Кізіляк лишав пам'ять по собі — написи свого імени на високих скелях, у печерах, на стінах домів, на пам'ятниках. Казали про нього різне: зробив заклад, що прославиться впродовж трьох літ; поклявся зрадливій дівчині, що та бачитиме його ім'я скрізь, де можна його написати; захворів на манію...

Власник «Говерлі» стояв напоготові, щоб скликати всіх викидайлів, але був заскочений перебігом думок Козобродського.

— Коли відкривали новий міст через Дунай, тоді Кізіляк не міг пропустити нагоди зв'язати своє ім'я з новою будівлею: він спромігся його написати на однім із биків великими літерами, хоч і досі не зрозуміло, як сміливець туди добрався.

Почулися схвальні оплески і регіт.

— Чи можна поставити питання шановному професорові? — наважився власник «Говерлі».

— Після лекції! — категорично сказав Козобродський і продовжив, підвищуючи голос до високого патосу. — Одного дня ім'я Кізіляка з'явилося на стіні цісарського палацу. Старий імператор наказав прикликати Йосифа для нагінки. Він суворо ганьбив його і поучував; Кізіляк стояв перед письмовим столом, а імператор ходив туди-сюди кабінетом і раптом вчув якесь дряпання. Повернувшись, він спитався Йосифа, що той робить. «Уже нічого, Ваша Величносте», — відповів наш краянин. Цісар нічого не зрозумів і відпустив винуватця, а за якийсь час побачив видряпане його ім'я на своєму столі.

Тепер аплодували всі, хто на той час вечеряв у ресторації. Викидайли вже стояли за плечима Теодора, та він і сам рушив до виходу.

— Отож саме українці зачали рекламу! Не забувайте про це! — вигукував професор, кланяючись на всі боки, начебто актор після вдалої прем'єри.

Веселі відвідувачі ресторації засмикали власника:

— Замовляйте сей гумор щовечора — і матимете добрі прибутки!

— Ліпшої реклами для вас важко вигадати! Ха-ха-ха!

— Чи сам лектор — не родич славного Кізіляка?

— Пане рестораторе, а завтра щось подібне обіцяєте?

4.

  і, не міг Ґеньо Муркоцький вчинити влом до Гробовецьких, — переконував себе Юрась Маґдебурко, — та й офіціянти вказували на Міська. А може, ті вар'яти змовилися? Як не як спільне дитинство — найміцніший зв'язок. Та навіщо? У тім немає жодної логіки, лиш якийсь диявольський збіг. То чому кинувся навтьоки? Певно, таки вже згрішив у Львові. Хто ж його переховує?

Пошуки поліціянтів кайзервальдськими стежками не дали відповіді на ці питання, і тепер двійко аґентів вешталися найближчими корчмами у пошуках Ґеня. А сам Юрась перевіряв, хто це пише шантажні листи Петрові Фрідлянду з вимогою, щоб зложив в куверті під солом'янкою при дверях три з половиною тисячі золотих. Насторожував по-дитячому наївний підпис: «Всесвітня шайка шантажистів Болдвін Крос Компаній.

— Звідки у нас така хитромудра мережа? Чи це жартовно назвали себе гімназисти, яким бракує перчених відчуттів? — міркував наш герой, розглядаючи каліграфічно виведені літери, як би писав незаперечний перший учень.

Другого дня подібного листа приніс Гершко Бліндерман, що торгував дорогими тканинами, але й не гребував перемитництвом: вимагана сума подвоїлася.

— Маєте якісь підозріння? — спитався Юрась.

— Пане Маґдебурку, та звідки мені знати? — перелякано відповів питанням на питання Гершко.

— Тоді доведеться ризикнути: покладіть при дверях...

— Ні-ні! — заперечив крамар. — То занадто великі гроші для ризику! А якщо в куверта нарізати газет?

— Злочинця потрібно спіймати з грошима в руках, а не з газетами.

— То я ще зачекаю, можливо, ще комусь напишуть.

— Який ви зичливий! — спересердя промовив Маґдебурко. — Хай у сусіда корова здохне або сіно зігниє?

Гершко мовчав. Юрась дивився на нього, мовби суворий учитель, що упіймав учня з цигаркою в кулаці.

— Мені видається, що ті листи пише Гелена Кісельницька.

Безглуздішого звинувачення важко вигадати. Тридцятилітню Гелену Кісельницьку, авторку діточих повістей і доньку дідича, що була субльокаторкою[44] в того ж таки шантажованого Фрідлянда, запрошували на всі літературні сходини, а окремі обивателі дуже тішилися знайомством з нею. Вона приятелювала з Вандою Турецькою — та писала плаксиві віршики про зустрічі і розлуки, і це їх спародіювали в одній бруковій газетці — «в нашім серці закалатала любов».

— Старий Кісельницький програв у Монте-Карлі все її віно, — наполягав на своєму Бліндерман.

— А вона в такий спосіб його повертає? — усміхнувся Юрась.

— Пане, ви не знаєте, на що спроможна жінка з розпачу!

— З розпачу чинять несвідомо, а шантажні листи — продуманий крок.

— То вважайте, що я нічого не казав, а ви нічого не чули, — огірчено мовив Гершко.

За вечерею Юрась спитався дружини:

— Як гадаєш, зозулько, чи може письменниця вдатися до шантажу?

— Може, якщо це їй необхідно для творчости, — жартома відповіла Марта, — тобто задля художньої правдивости.

— Але цим вона наражається на небезпеку відповідати перед законом!

— Вона й відповість: «Шановні судді, я просто пізнаю міру глибини людського падіння у прірву злочину...» А кого ти запідозрив?

— Я — нікого, а от шантажований мене насмішив. Хоча після твоїх слів доведеться дещо перевірити. Ти щось читала нашим хлопчикам Кісельницької?

— Повчальні образки про чемних діток.

— І як вони?

— Чемно вислухали.

З книгою в руках постав Маґдебурко на порозі помешкання панни Кісельницької — подовгастого кутового покою, в якому масивний п'єц чоколядових кахлів займав почесне місце.

— Прошу заходити! — привітно промовила Гелена, мовби й не здивувалася появі Маґдебурка. — Я щось накоїла?

— Так, ви змусили моїх дрібних опришків полюбити читання вголос, — незворушно й вдавано суворо відповів Юрась. — Ось маю клопоти випросити від вас кілька приязних слів.

І він подав Кісельницькій книгу. Панна стала до бюрка, взяла перо.

— То кому надписати?

— Петрові та Павлові.

— Вони ж не апостоли, а діти, — зиркнула спідлоба Гелена, — Петрик, Павлусь...

«Невже така мила жінка буде шантажувати?» — мучився питанням Маґдебурко, отримавши книгу з теплими побажаннями зростати мудрими і любити тата й маму.

— Це єдина причина вашої з'яви?

— Ні, — правдиво відповів Юрась. — Річ у тім, що віднедавна двоє осіб скаржаться на шантажні листи...

— І ви прийшли з книгою, щоб вгадати руку?

— Так.

— Можете це підтвердити офіційно?

— Навіщо?

— Пане Маґдебурку, мені за діточі оповідки платять копійки. А якщо я даватиму щотижня в суботнє число часопису одну кримінальну історію, то матиму гроші. Але ж ви знаєте, які прискіпливі редактори! Уже втретє переписую, а вони ніяк не вгамуються. Цього разу вчепилися в епізод, коли нишпорка шукав шантажника, підсовуючи йому для надпису книгу! «Пані, такого не буває!» Ніби все, про що пишуть, спочатку здійснюється... Ви потвердите, що були у мене з такої причини?

Юрась стояв ні в сих ні в тих.

— Та ж ви, панно Гелено, скривдили двох чоловіків...

— Облиште! Скільки чоловіки кривдять жінок! Той же Гершко, певно, уже повідав вам, що моє віно прогуляно в казині? Це я в нього в крамниці «забула» свого листа до татка, а потому підкинула шантажного. А шанований пан Фрідлянд? Та для нього неймовірне пережиття, що допізна свічу лямпу!

Сподіваюся, моє зізнання пом'якшить покарання?

— Вважайте, що справу вичерпано, — ввічливо відповів Юрась. — Але хто вигадав таку дивну назву: «Всесвітня шайка шантажистів...»?

— Моя приятелька — поетка.

— Передайте їй мій низький уклін: вона й навела мене на думку, що се якась гра.

Минуло зо два тижні. Однієї суботи Марта поклала перед чоловіком свіжого часописа.

— Це не тобі панна Кісельницька присвятила кримінального фейлетона? Поглянь: «Шантажні листи» — Ю. М.

5.

 бишек гнав на «форді» до президента Джорджа Кендела, не маючи сумнівів, що для вишколу американської молодіжі той усе ще потребує добрих виховників. Дорогою наш ковбой зупинявся підживити свого бойового коня, але сам не пив — не їв: у шлунку й досі холодило від згадки про палке прощання з Едною Мюррей — цього разу не вона цілувала свою жертву! Циганєвич тепер не виглядав на дешевого комівояжера, а радше на середнього бізнесмена, в якого попереду мільйонні статки. У внутрішній кишені маринарки гріла серце сотня долярів. Якщо ви гадаєте, що він завбачливо не приховав свій заробок в усіх можливих щілинах авта, то ви не знаєте наших краян.

За той час табір для новітньої молодіжі зовні не змінився: усі кавалки полотен з написаними гаслами висіли на місці, але було дивовижно тихо. Збишек зупинив авто і ввійшов у ворота. Порожньо...

— Джорже!

Циганєвичу не відповіло навіть відлуння.

Ну що вам сказати?! Ідея Генрі Форда виявилася нежиттєздатною — вихованці й виховники порозбігалися, як голодні пацюки з корабля. Проте в покинутих мешканнях ще можна було перебути.

Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні[45] чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...

У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.

— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.

Порожні стояли рядами під ліжком.

— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.

Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.

Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.

— Доброго вечора, джентльмени! — промовив Циганєвич настільки вишукано й люб'язно, ніби належав до касти гарвардських розумників.

— Ти хто такий? — не повівся на Збишекову вихованість тупий з вигляду старий полісмен.

— Людина! — гідно відповів Циганєвич, міркуючи, що чотирьох озброєних чоловіків він не покладе писком у порох, отже, варто обрати тактику достойної дипломатії.

— Певно, його лишили тут, щоб не розтягли по колоді всі ці доми, — висловив припущення молодик, чия схожість зі старим наводила на думку, що з роками він також отупіє.

Збишек у розмову не втручався, очікуючи, що його запитають ще двоє полісменів. А ті мовчали.

І він наважився запитати сам.

— Джентльмени, дозвольте поцікавитися у вас: ви розшукуєте когось чи зазирнули сюди на всяк випадок? Президент Джорж Кендел ніколи не жартував із законом і мене навчав пильности в цім ділі.

Полісмени перезирнулися.

— Та знаємо ми твого шефа! — сказав старий і тупий. — А покажи-но, що тут сталося за його відсутности!

— Прошу дуже, — вдавав спокійного Циганєвич, а сам прикидав, чи встигне заскочити у свого вірного «форда», за яким поліційній автівці емеритського віку нема чого гонитися.

Він просто повів полісменів до браги, бо за стіною спіжарні приховався його баский кінь.

— Ти бачиш? — звернувся старий до молодого й до своїх німотних колег. — До чого довели таку гарну господарку! Крім бідонів...

І тут він вчув запах браги. Очі його заблищали, як у хорта, випущеного за зайцем, ніс засмикався, мовби вчув незвичайні пахощі, а ноги підстрибом понесли до дивовижної споруди з усіх можливих посудин. Збишека врятувало те, що слухняні підлеглі гайнули за шефом, полишивши його без уваги.

...Цього разу Циганєвич втікав не від президента Кендела та його вихованців, витискаючи з «форда» усі запаси кінських сил.

«Двічі в одну халепу не втрапиш? Ха-ха! Чого мене понесло чорту в зуби? Тепер вони шукатимуть мене по цілій Америці! Куди ж подітися?»

Якби він знав, що полісмени й не збиралися його наздоганяти, то так би не впадав у нерви. Їх настільки заворожив Збишеків винахід, аж старий прицмокнув:

— От божевільний! Сидів би тут та гнав своє віскі, а ми б його прикривали. І грошенята б мав... Хто з усім цим впорається? Ти? Ти? Ти?

Усі троє його підлеглих кліпали очима.

— Доведеться самому...

Із того часу Фордова школа для молодіжі стала осідком потаємних шанувальників домашнього віскі, а кажучи по-нашому — звичайного самогону. Ся винокурня діяла до тих часів, доки Фордова інспекція не надумалася використати табір в інший спосіб. Який? Уже ніхто й не пригадає...

6.

 и з вами покинули Ґеня Муркоцького напризволяще у занедбаній корчмі, де він даремно чекав на Міська, до якого так і не дійшов шахраюватий підліток, отримавши пристійний заробок за послугу. Чого не дійшов — не знати, і Ґеньо випросив у корчмаря ледве придатні лахи, щоб скористатись давнім досвідом вдавати німого прошака. Він без жалю лишив свій ще майже новий анцуґ, розкошлав добре викохану чуприну, кілька разів витер своє лице рукою, злегка замащеною сажею та глиною, і тільки після того зазирнув у кутник від люстерка. Звідти на нього глянув понищений буттям чоловік без віку.

— Нічого не бракує, — посміхнувся сам собі, вдоволений змінами.

З комірки корчмаря він вислизнув на вуличку, якою без поспіху почвалав на Личаківську, аби оглянути, що ж там робиться біля Оскарової камениці. Дорогою зустрічав молодиць, що поверталися з базарчика з повними кошиками різного харчу, і подумав, що дарма кілька діб бридився стравами корчмаря, лиш пив міцну гербату[46]. Хотілося свіжої булки, масного шпондера, хрумкого огірочка, а особливо — кави, такої запашної, з домашньою сметанкою. У голові макітрилося від свіжого повітря і голоду, але ж він — прошак, значить, і має бути голодним.

Поки брів до дому Гробовецьких, приглядався до чоловіків, особливо до тих, що вдавали безтурботних гуляк, — то могли бути аґенти, полишені, щоб вистежити його, Ґеня. Вони й трапилися на його шляху — обидвоє прогулювалися по оба боки вулиці: один угору, другий униз, пильно вишукуючи когось серед перехожих, яких було в цей час негусто. На Ґеня вони повелися лиш тому, що хотіли показати із себе значних осіб.

— Ти, лайдаку, вимий свого писка, коли йдеш межи люди! — зачепив той, що йшов лівим боком.

Ґеньо мовчки вклонився і пішов через вулицю — просто до другого.

— Скільки того шмельцу тиняється містом! — промовив аґент і вилаявся.

Ґеньо вдав, що це його не стосується. Він посунув далі — здоровий брудний прошак, від якого тхнуло корчемними помиями.

Брама до камениці була прочинена, але хто б дурний у неї заходив? Можна пройти мимо, аж до малопомітної вулички, з якої, поміж обійстями, в'юнилася стежка до того жаб'ячого інкубатора для Оскарових експериментів. Ґеньо сподівався, що межи кущами влаштує собі місцину для огляду. От тільки їсти хочеться, аж шкура болить. Треба йти до базарчика...

Там йому пощастило: сувора служниця Беати, що так немилосердно полишила її без догляду, ходила між рядами і невдоволено принюхувалася до м'ясива, ніби наперед знала, що воно нікудишнє. «Прошак» ступав за нею, як прив'язаний, аж поки вона не озирнулася і не нагримала. Тоді він похнюпився, відійшов, але не став втрачати її з поля зору: знайшов місце при вході поруч із сліпцем. «Сліпець» був ще той опришко, бо зразу почав сичати, що такий здоровань міг би й сам заробити копійку, а не віднімати її у нещасного темного[47] чоловіка.

— Це ти — темний? — забув про свою вдавану німоту Ґеньо. — А мене видиш?

На це нагодилася пані з двома хлопчиками, ще не школяриками. Вона поклала «сліпцеві» в простягнуту руку дві дрібні монетки, а на Ґеня поглянула осудливо.

— Мамо, можна я теж дам гроші — оцьому прошаку? — спитався один хлопчик.

— І я! — озвався другий.

— Я більше не маю дрібних, — сказала пані. — Але якщо хочете, віддайте свої солодощі! Петрику, ось твій пакунок! Павлику, ось твій!

— Хіба він, бугай, солодощами наїсться? — з образою в голосі сказав «сліпець».

Тепер осудливий погляд пані стосувався «темного»:

— Ви його навпомацки обміряли?

Так Ґеньо отримав скромну пожертву від двох малих Маґдебурків — аж чотири марципани, так схожі на ті, якими колись його пригощав покійний Кендзьорівський. І ви скажете, що земля не кругла, як бальон[48]?!

Він з'їв їх під базарчиком з рукава свого смердючого корчмарського «вбрання», намагаючись при цьому не втратити пильність і не проґавити Беатину служницю. Вона вийшла ще лихіша на лиці, ніж була, і пішла, не озираючись, до помешкання своєї нової господині. Ґеньо дибав назирці, звіддаля, щоб не викликати в неї підозріння. Уже аж на вулиці Супіньського він став за деревом і простежив, у якій брамі зникла жінка. На його великий подив, з тієї ж брами за хвилю вийшов... Місько!

— Не може бути! — мало не вигукнув наш «прошак».

Місько квапливою ходою рушив вулицею, скошуючи поглядом то вправо, то вліво, ніби вишуковував затаєних ворогів. І тут із-за дерева до нього ступила якась потороча.

— Я посилав до тебе хлопця! Він тобі казав, де мене шукати?

— Мати Божа! — скрикнув Місько. — Це ти? Якого хлопця? Я сам про тебе напитував усюди!

— Усюди — це де? — сердито спитав Ґеньо. — У Гробовецьких? Це ти ошукав бідну Беату?! А ті дві нещасні мадемуазелі?

— Не така вже й бідна твоя Беата...

— Віддай перли!

Місько поглянув на Ґеня, як на пацієнта психлікарні.

— Я їх що — ношу з собою?

— То давай умовимося про зустріч.

— А навіщо тобі фальшиві перли? — відтягував балачку Місько, в якого вже визрівав план позбутися давнього побратима.

— Оті подовгасті — справжні, — сказав правду Ґеньо, — а круглі я сам вимальовував і продавав. У Парижі...

— Гаразд, помислимо, як тебе пристойно вдягнути.

— Скажи Жозефіні, хай малий Ґеньо принесе мені мій одяг...

— Ти з глузду з'їхав — я до Жозефіни не потикаюся! Домовимось так: я куплю, як на себе, запакую і привезу на двірець, а ти у вбиральні перевдягнешся.

— На двірці прошаків у вбиральню не пускають!

— То як бути?

— А ти привези сюди і я перевдягнуся в тебе. Чи ти мене не запросиш?

Місько крутився, як вуж на пательні.

— Маґда... Та ще й служниця. Будуть питатися, чого це я привів прошака. Що я їм скажу?

— Що я твій товариш, який потрапив у біду, а ти, як християнин, допомагаєш. Хіба це не так?

За дві години Ґеньо вперше ступив на поріг помешкання Маґди Альбертшулле, удови по адвокатові. Вона в цей час, на прохання Міська, сиділа в «Бджілці» за кавою, а служницю послано з нагальними записками до всіх її приятельок, аби дурна баба мала якусь роботу. Так що поява прошака здивувала лише стару панну Валерцю, що мешкала над Маґдою; цей уламок минулого століття вічно стримів у вікні...

7.

  цей час у Парижі набирав сили професор окультних наук з Бомбею, віщун і знавець минулого, Алі-Бен-Алі, який заповів велику виставу з появою примар бенґальських тигрів, слонів, орлів з двометровими крилами, павичів з людськими головами, первісних людей та здоровецьких ящірок. Під це діло було винайнято на вечір кінову залю, і байдикуючий нарід повалив помилуватися бомбейським цудом[49]. Ізабеля скрипіла зубами, розуміючи, що самих кобіт око в око ще можна переконати у надмірних здібностях віщуна, але цілу залю, в якій знайдуться й гостро налаштовані проти Алі-Бен-Алі...

— Моя люба, ми продали стільки квитків, що можна буде хоч із тиждень не приймати клієнток, — переконував Шиньйон Ізабелю, воліючи не визнавати, що його вже нудить від димів і від потреби вигадувати невідь-що, вкладаючи це в порожні голови дурненьких парижанок.

— Та як ти того доможешся: примар слонів і тигрів?

— Я все обчислив. У кутках зали стоятимуть свічники із сандаловими паличками — і буде, як у мареві. А я пройду між рядами і пронесу мідне пуделко, з якого солитиметься, — ну як тобі сказати, — особливий дим.

— Ти що надумав? Щоб увесь зал очамрів від якогось «індійського» зілля і почав уявляти те, що хочеш ти?

— Розу-у-у-умниця!

— А при виході не стоятимуть жандарми з кайданками?

— З якого часу ти стала такою обережною? При Турбійоні була сміливішою! Ну ж бо, чи не надумала вдатися до втечі? Маєш до кого?

Ізабеля чи не вперше за багато років розридалася, як ображене дитя. Їй ураз так стало шкода своєї краси, свого життя — такого непевного з того часу, як вона, Анеля Матичинська, змушена була втікати від поліції зі Львова, блукати «Венерою в хутрі» Будапештом, коротко попанувати над Андре в Парижі, на зламану голову плисти аж через океан, набути там лиш дещицю долярів, а потім так невдало піддатися цій жовнірській вроді недалекого розумом Шиньйона...

От він навіть не кинувся її заспокоювати, а зашелестів своїм пістрявим халатом, мовби й справді магараджа оминув якусь бідну недоторкану[50].

...Заля була переповнена. Якась мадам навіть привела двох маленьких дітей і вимагала, щоб їм дали окремі якнайближчі до видовища місця, хоча мала один квиток. Чоловіки нервувалися, бо сиділи за кобітами, чиї капелюшки конкурували чи не з Ейфелевою вежею. Суміш парфумів і сандалового диму знетямила якусь бліду мадемуазель, і її довелося випровадити на свіже повітря.

Алі-Бен-Алі не являвся, хоча незвиклі до екзотичних пахощів глядачі добре таки очманіли. Нарешті погасло світло, і в темряві межи рядами щось зашурхотіло: це поволеньки пройшов Шиньйон зі своїм пуделком для легкого затруєння мізків. Ось він постав перед полотнищем екрану — високий, як статуя Свободи. Глядачі, із захоплення чи переляку, охнули. На бічних стінах від помаху руки магараджі засвітилися китайські ліхтарики, і ті, що сиділи в першому ряді, побачили віщуна й чарівника... на звичайній бочці! Немає більших дурносміхів, як французи! Вони почали реготати!

Магараджа хитнувся.

— Чоловіче, показуй швидше свої фокуси, доки не впав!

— Давай сюди хижаків! Ми вже вдосталь нанюхалися твого смороду!

— Де предпотопна звірина?

Шиньйон підняв руку і почав промовляти, як він вважав, провісницьким голосом:

— Люди, звірі і птахи — всі діти природи! Вони вийшли з лона матері-землі...

Немає чого переказувати абракадабру з банальних учнівських знань давнього матуриста провінційної польської гімназії. У цей час на полотнищі з'явилася тінь страуса, що перетворилася на птаха з довжелезними крилами...

Певно, серед глядачів було багато скептиків, тому що почулися уїдливі репліки:

— Пардон, ми не замовляли театр тіней!

— На такі забавки кличте дітваків!

Магараджа як би не чув. У його руках — довга мотузка і сокира.

— Ось перша зброя людини проти сильнішого звіра! Будьте уважні!

За полотнищем тінь первісної людини замахувалася сокирою на тінь страуса.

Якась жінка ойкнула, а далі — тиша... Половина зали куняла, як після празника чи весілля. Терпко-солодкавий дух індійських земель вколихав і приспав інших глядачів, мовби маленьких дітей. Лише троє чоловіків, ворожих до магараджі, піднялися з місць.

— Так ти всесильний? Так ти премудрий? То ми це випробуємо!

Вони за мить скрутили Шиньйону руки, зв'язали мотузкою, запхали вниз головою у бочку і на його верески і пручання мали одну пораду:

— Доведи, що ти чарівник! Визволься сам — без помочі! В Індії й не таке виробляють!

На той гамір нагодився якийсь жандарм — й Ізабеля таки мала рацію: Франсуа Шиньон закінчив свою кар'єру віщуна так, як провістила вона — просто розумна жінка.

...Уранці до помешкання Андре Турбійона увійшла жінка в хутрі. Служниця бігла за нею, стривожена й налякана.

— Месьє, ця мадам... Вона нахабно увірвалася в передпокій!

— Облиш, Мюзетто, я навіть знаю, що в неї під хутром. Тіло... Саме тіло...

8.

 едарма кажуть, що Льондон — то сечовий міхур Британської імперії. У таку вічно туманну вологу погоду навіть водії таксі волочаться вулицями, як сліпці, а летуни просто плюють у стелю. Максиміліян Морґен, вихований і дисциплінований, не смів нагадувати про себе славнозвісній англійській леді Емілі-Анабель, яка забула про нього на цілі два тижні. Він вставав о шостій ранку, гімнастикував, виливав на себе відро холодної води в зимній лазничці, схожій на перебудовану вбиральню, пив обридлий чай (львівська духмяна каво, де ти?) і сідав за креслення. Так-так, його мозок також вимагав гімнастики! До всього того, про що ви дізналися раніше, додався проект субмарини, яка в потрібний момент стає летовищем і приймає на себе літака. Але леді десь пурхала, певно, з наслідним принцем, чесноти якого переважать усі позитивні риси характеру нашого винахідника, тому Максиміліян вдосконалив субмарину так, що вона стала ще й підводним заводом з переробки водоростей на поживний харч для екіпажу.

Одного вечора до Максиміліяна постукали у двері два чоловіки у візитових строях. Очікуючи замовлення від військового департаменту, наш Зігфрід без страху запросив їх увійти.

— Фредерік Олбудсмен, — представився один, з невиразними дрібними рисами обличчя, але з такими чорнющими вусиками, загнутими кінчиками догори, що мимохіть виникало підозріння про їх неприродне походження.

— Патрицій Офенбах, — назвався другий, чий кирпатий ніс засвідчував простолюдинське походження, а хитрі блакитні очі шастали помешканням, вишукуючи прикмети прихованого багатства.

— Максиміліян Морґен, винахідник і пілот, — поважно відповів забутий Анабель галичанин — чи не удвічі вищий за своїх незваних гостей. — А ви від військового міністра?

— Вважайте, що так, якщо ви саме на це очікуєте, — химерно якось відповів той з вусиками, Фредерік.

— Показати вам креслення?

Зраділий Максиміліян ладен був зразу викласти всі карти.

— Потім, як буде час, — втрутився Патрицій. — Ви літаєте на «фармані»[51]?

— Літаю...

— Тоді скажіть, чи зможе він підняти трьох чоловіків середньої ваги?

— Трьох? — здивувався Морґен. — Там місце лиш для двох! І один з них має бути пілотом.

— А якщо вам добре заплатять?

— Від цього місця не побільшає, — зауважив наш чистий душею і помислами земляк.

— Ви не поспішайте, поміркуйте. За це ми платимо...

Як Максиміліяна в дитинстві не вчили стримувати почуття, цього разу він не встояв.

— Я не зрозумів...

— Що там розуміти: п'ять тисяч фунтів вам як з неба впаде!

— Головне, щоб при цьому не впав літак...

— Джентльмен уміє жартувати, — усміхнувся кирпатий Патрицій.

— Які жарти?

Максиміліян узявся доводити цим двом неукам неспростовні закони фізики: літак з крилами із соснових брусків може витримати рівно стільки ваги, скільки запланував авіаконструктор, та вони слухали у піввуха.

— Так можна впасти пляцком — і тоді вже не матиме значіння названа сума у штерлінґах, — навів останній доказ винахідник, — ні для вас, ні для мене.

— Доведеться вам двічі перелетіти до Канади, якщо не годитеся взяти двох, — із погрозою в голосі сказав Олбудсмен.

Якби в цей час прийшла та вертихвістка Емілі-Анабель, вона би швидко розкусила цих двох мантіїв, а так Морґен був сам на сам із заманливою пропозицією, від якої добре повівало смертельною небезпекою чи британською в'язницею, до чого арійський ніс був абсолютно нечутливим. Макса навіть не здивувало, що його вирахували як білу ворону серед хмари чорних. Ну, припустімо, його добре потертий шкіряний одяг наводив на думку: певно, сей чоловік літає. Але ж то потрібно було натрапити саме на нього! А це можливо лише стеженням... Ні, дисципліновані мізки ще не дають ґарантії гнучкості мисленнєвого процесу!

— Чи можна побачити літака? — спитався Морґен.

— Навіщо? «Фарман» — він і в Африці «фарман»! — підморгнув Патрицій.

Ну, матолку, напружся! — аж хочеться гукнути горе-винахіднику, але це нічого не дасть: він добровільно вповзає в крокодилячу пащу, бо уявляє, що Британська імперія всуціль складається з джентльменів, чий консерватизм не пускає в голови ніяких злочинних помислів.

— Вилітаємо завтра рано-вранці, — як про вирішену справу промовив Фредерік Олбудсмен.

— Але синоптичні прогнози вельми складні, — слабко опирався Максиміліян. — Туман...

— А ви знаєте, що Британія без туману, що Франція без вар'єте? — пожартував Офенбах. — Наші летуни кажуть, що варто піднятися над туманом, як повітряні шляхи чисті й безперешкодні! То як? Згода?

У Максиміліяновій душі доброчесність поборювала зиск, але зиск виявився сильнішим.

— І все ж утрьох летіти небезпечно. Але я погоджуюсь...

За два дні всі ранкові газети вийшли із заголовками: «Пограбування віку! Два службовці винесли з Іпотечного банку сто тисяч фунтів штерлінґів! Пошук злочинців не дав результатів! Ймовірно, вони вилетіли на викраденому літаку моделі «фарман», що належав леді Емілії Джонс!»

— Але тоді варто очікувати летунської катастрофи — банкові клерки не кермують літаками, значить, найняли пілота, — обговорювали подію у Скотланд-Ярді.

— Який божевільний візьме на «фарман» двох пасажирів? Він що — складе їх, як легкопади?

Вони не знали розумової спромоги Максиміліяна: по-перше, він на летовище прибув з металевими прутами, поцупленими з камінних решіток у готельчику, і зміцнив «фарманові» крила; по-друге, він змусив Олбудсмена влягтися так, щоб відігравати ролю спинки сидінь, зігріваючи грудною кліткою і черевом спини його та Офенбаха. Здивований «фарман» пофуркав, та мусив злетіти під тиском нахабного винахідництва галицького Едісона.

9.

 скар Гробовецький повернувся до Львова не так з туги за Беатою, як з потреби вже остаточно відійти від будь-яких справ і жити, наскільки дозволять обставини, праведним емеритом. Грошенята у нього водилися, щільно укладені в сейфи швейцарських банків, а острів він здав в оренду кіновій фабриці, яка на ньому облаштувала знімальні майданчики для фільмів про корсарів та конкістадорів. У кожному сценарії йшлося про викрадення красунь і пошуки скарбів, про принців-невільників і принцес-наложниць, яких вирятовували бідні вояки або перевдягнені у вояків дівчата, що потім виявлялися їхніми братами-сестрами. Кінова індустрія потребувала сентиментальних історій — і нема на то ради...

Бідний Гробовецький! Він онімів, побачивши безлад у камениці і самотню Беату при вікні.

— А де дівчата? Вони тебе покинули? — упав він навколішки біля Беати.

— Та ні, — цілком свідомо відповіла дружина. — Я їх вигнала на вулицю. Вони навели сюди вломників. Знаєш, Оскаре, сьогодні мені б засмакував запечений заєць...

Другого дня в камениці з'явилася молода служниця, швидка, як відьма на мітлі, балакуча, як базарна баба, і висока, як московський ґренадер. Вона швидко впорядкувала помешкання, без жалю повикидала понищений панський одяг (вона у нього все одно не влізла б!), встигала відмарширувати на базар і принести два кошики харчів, а за доплату ще й куховарила.

— Ти кажеш, приходив Ґеньо? — усе випитував Оскар Беату. — Не помиляєшся? Ти ж була як не в собі...

— Дурний ти, чоловіче! Я вмію «бути в собі», коли захочу! Ґеньо мені б допоміг, так тут нагодився Маґдебурко: «То це той вломник?!» І Ґеньо мусив утікати!

— А хто ж таки вломився? Ти його знаєш?

— Не мала честі!

— Беато, я не жартую!

— Облиш це — у житті треба зазнати всього, навіть грабунку у своєму домі!

Ні, таки східні мудреці вміють посіяти в мізках неофітів зерна своїх філософських переконань...

Але в цілому подружжя Гробовецьких змінило своє побутування: виходило в ресторації на обіди та вечері, навіть побувало в «Аполло» на виставі; не минало й моднярських крамниць, бо Беата вже не хотіла ходити завинутою у сувій цяцькованих тканин.

Шкода, що про це не знав Ґеньо, який відсиджувався у Бруховичах на непримітній дешевій вілі, винайнятій Міськом через Маґдиних приятельок. Ґеньові були потрібні гроші й пашпорт на чуже ім'я, та молочний брат не поспішав з допомогою. Він скупо привіз харчів та кілька газет — і зник на тиждень. Йому було ніколи: він планував влом до заможного нафтаря — англійця Едвіна Робсона, щоб... полишити там Ґеньові сліди. Міськові пощастило, бо Робсон завіявся аж в Закопане і не збирався бути у Львові довший час. Уміло скориставшись мотузяною драбиною, Ґенів приятель заліз на балькона, а вже втрапити до кабінету і позазирати в усі щілини, коли в помешканню не ходять навіть привиди, то просто, як придусити блощицю. Здобичі було небагато: кілька срібних дрібничок та касетка для коштовностей, замкнута на хитру защіпку. У ній щось тарабанило, і Місько був певен, що то прикраси. А щоб у поліціянтів не лишалося сумніву, хто тут уночі гостював, вломник кинув на бильце крісла Ґеньового плаща (у якому той прибув до Львова і в якому його так часто бачили в каварні Майнля), завбачливо поклавши до внутрішньої кишені Ґеньового гребеня з кількома попелястими волосинками і не пошкодувавши однієї подовгастої перлини...

Сповіщаючи в газеті про трафунок з Робсоном, репортер кепкував над вломником, що втратив пильність і лишив на місці злочину неспростовний факт своєї присутности — плащ.

У тій же газеті повідомлялося: пані Беата Гробовецька зі своїм чоловіком викупила крамницю Мінцеля на Ринку, де продавали панчохи з усього світу, щоб започаткувати торгівлю футрами північної звірини. Перший моднярський показ футер заповідався у ближчім часі.

Коли в Бруховичах знову з'явився Місько з харчами та газетами, Ґеньо зустрів його докорами:

— Ти це робиш зумисне? Тримаєш мене, як у в'язниці? Що таке: у Львові вже не фальшують пашпорти? Не повірю!

Місько надув губи:

— То сам їдь до міста і шукай охочих до такої справи! Ти знаєш, що то тепер вартує?

— Гроші я поверну, слово чести, — охолов Ґеньо, усвідомлюючи свою залежність.

— Але їх спочатку потрібно дістати...

— Твоя Маґдуся така убога? А по хоромах не скажеш.

— Я в коханої? волію нічого не зичити, — гордо промовив Місько.

— Гаразд, я завтра попрошу у Жозефіни, — вона мені повірить.

Ґеня здивувало, що приятель навіть не застеріг: до його сестри краще не заходити, і після короткого й відчуженого прощання почав міркувати, хто ще допоміг би йому грошима. Виходило на те, що лише давній друг Кедзьорівського Теодор Козобродський, який не видів названого сина свого колєґи літ а літ і невідомо, чи признає?

Пам'ятаючи давню Оскарову науку про користь читання газет, Ґеньо пробіг очима першу шпальту, другу; у кримінальній хроніці натрапив на повідомлення про якогось оферму, що забув у пограбованому помешканню плаща, і усміхнувся, а далі...

Оскар! Він повернувся! Якщо так легально запроваджує свій бізнес, значить певен, що проти нього тут ніхто нічого не скаже. Усе! Який там Козобродський! Оскар з Беатою — ось його рятівники!

І Ґеньо за годину по Міськовім відході покинув ненависну вілю.

10.

 рась Маґдебурко ніяк не міг взяти в тяму, що це за дивак «ходить в гості» у відсутність господаря і лишає йому «на згадку» не якесь жебрацьке лахміття, а майже новий плащ.

— Наші вломники почали добре жити! — казав він своїм аґентам, вивертаючи кишені плаща. — Ось і гребінець, теж не з дешевих. Він що — причісувався перед вломом? Навіть кілька волосин зачепилося за зубці. Це добре. А це що?

Подовгаста перлина сяйнула в пальцях, як зблиск снігу в морозяний ранок.

— Ага, то цей вломник, певно, і вигріб у Беати Гробовецької перли?! І звати його — Евґен Муркоцький. Чи він чогось не поділив з Оскаром? Дивна річ!

Аґенти мовчки слухали розмірковування Юрася, як монолога знаменитости на сцені театру Скарбека.

— Дивна річ! — повторив Маґдебурко. — Так як би сам вломник бавиться з нами: ось вам докази, а ви мене впіймайте. Щось за цим криється... Доведеться знову навідатися до шанованих панів Гробовецьких.

У камениці на Личаківській Юрася зустріли привітно. Оскар вийшов у передпокій і люб'язно запросив до вітальні, де сиділа Беата з двома знаними моднярками і обговорювала футряну виставу.

— Пане Гробовецький, жінкам не буде з нами цікаво. Можливо, краще перемовимося у вашому кабінеті, — м'яко попросив Юрась.

— Так-так, а Ганка принесе вам кави, — підтримала нишпорку Беата і навіть усміхнулася.

Здорова рум'яна дівка, навіть вища за Оскара, гупаючи, як кінь, принесла на таці дві філіжанки, цукор і сметанку. Юрась мимохіть відхилився від столу, коли вона гримнула тацею.

— Ганко, вважай! — скрикнув Оскар. — Ти тут усе рознесеш, як буревій!

Дівка вдала, що це її не стосується.

— Знаєте, — звернувся Гробовецький до гостя, — ніяк не навчимо її обережности. Вона звикла до господарки, поля, простого побуту...

— Нічого, — сказав Маґдебурко, — зате нічого не вкраде: такі дівчата мають Бога в серці. На відміну від міських вихованців.

— Ви на щось натякаєте? — стривожився Гробовецький.

— Хочу спитатися вас, як давно ви бачили Евґена Муркоцького, що колись допомогли йому втекти від Адама Кендзьорівського. Схоже на те, що він вломився ще й до нафтаря Робсона.

— Справа давня, — не крився Гробовецький, узяв філіжанку і вдихнув пахощі кави. — Хлопчисько сам вчепився в мене, бо мріяв про пригоди, а в Адама — яке було життя? Йому вистачало його провінційної слави... Я дітей не мав, і Ґеньо став мені за сина. Нині за це ви мене в кримінал не потягнете.

— Ні, не потягну: оскарження від Кедзьорівського уже не має ваги, і ніхто не довів, що батько й син Степпери — це ви з Муркоцьким.

— Про що ви кажете? Які Степпери? — і бровою не повів Оскар.

— Та це просто мої припущення — і все, — сказав Маґдебурко. — Уже ошукані власники карток забули про втрачені ґульдени, але мені здається, що ви до цього добре доклалися. Але зараз про інше. Як гадаєте, чому ваш вихованець пограбував вашу дружину?

— Ми не бачилися два роки, — почав здалеку Гробовецький, — і я нічого про нього не знаю. Беата каже, що то не він вломився, а якийсь сільський хлопака, вдягнутий, як городянин.

— Щось тут не збігається. Якщо навіть це так, то чому Евґен утік? Адже пані Беата могла надати йому алібі!

— Можливо, тут замішана якась жінка? — сказав навздогад Оскар.

— Замішана. Звати її Сюзанна Крамер, і вона дала в газету оповістку, що розшукує пана Муркоцького. Ми маємо докази, що той фацет, який вчащав до неї в каварню Майнля і якого хотіли підірвати серед білого дня, — саме Евґен...

— Бідний хлопчик! Скільки він натерпівся! — жалісливо промовив Гробовецький, сьорбнувши кави.

Юрась усміхнувся:

— Він же прагнув пригод — от і отримав повний міх. Сидить, певно, зараз у якійсь смердючій корчмі і боїться на світ Божий вийти. А перлини пані Беати, ймовірно, переховує в якогось ювеліра. Тільки чому одна з них опинилася в кишені плаща, покинутому у пограбованому помешканню?

— Ґеньо — не вломник! — твердо сказав Гробовецький. — Я можу вам написати папір і гарантувати його невинуватість у цій справі.

— Пане, якби ви ніколи не порушували закону, то такий папір міг би мати вагу, але ж...

— Що ви кажете! — обурився Оскар. — Я ніколи не мав справи з криміналом!

— Ви просто щасливчик — уміли вислизати з-під носа нишпорок і поліції. Але ваші зв'язки...

— Людина вважається невинуватою, доки суд не доведе протилежне, чи не так, пане Маґдебурко?

— Тоді прошу вас нікуди не виїздити з міста, якщо за вами немає гріха. Можливо, Муркоцький явиться до вас з вибаченнями? Порадьте йому не втікати, а прийти до мене, в управу. Можете його супроводжувати — кривди вам обом не заподію.

Оскар схилив свою вже зовсім сиву голову на знак згоди.

Сутінкової пори від жаб'ячого озерця майнула тінь. Гробовецький сміливо відхилив фіранку...

Нічним потягом до Будапешта виїздило подружжя Гробовецьких із служницею Анною Ощудляковою, здоровою сільською дівкою. Лице її було завинуте квітчастою хустиною і поквацяне йодом.

— Бомки покусали, — сказала Беата коліяжу, що видивився на служницю, супроводжуючи їх до переділу.

Юрась Маґдебурко знову мав причину для подиву, замішаному на гніві. Він все ж таки сподівався на здоровий глузд своїх давніх знайомців, якщо так можна назвати осіб, що постійно порушують закон.

11.

 одії останніх часів злегка зрушили притомність Теодора Козобродського: давалися взнаки і літа, і напружені наукові пошуки (правду кажучи, вони перетворювалися в гонитву за фантомом слави), і пісна самотність у занедбанім помешканню, і зневага вчорашніх колег, і брак теплих довірливих бесід з однодумцями. А випадок у «Говерлі» спричинився до таких глумів! Якесь хлопчисько газетярського цеху випустило межи люди цілий фейлетон: «Хто навчає наших студентів?» І як ви гадаєте, у кого полетіло найбільше ядучих стріл? Звісно, у нашого славного науковця...

Та Теодора то мало обходило: він, як і колись у Парижі, наважився на ще один експеримент — цього разу писати не романа, а кінові історії.

Першу хотів присвятити невгамовному Кізілякові, «батькові реклами». Проте щось йому підказувало, що всі кіна знімають про палке кохання і підступну зраду, про життя і смерть, а не про диваків, отже, сподівання на успіх можна полишити в якомусь закутку душі.

Другий його задум ґрунтувався на короткій репортерській оповіді, як власник віденської ресторації Шпіґельбауер дістав випадково старий часопис, в якому вичитав про підкинену дитину (вказувалася адреса) і про самогубство нещасної матері... Він собі пригадав свою дівчину, яка наклала на себе руки в ті часи, і зрозумів, що дитина — його. І хоч прибрана мати дитини вдруге вийшла заміж, Шпіґельбауер розшукав її в Будапешті і познайомився зі своєю донькою.

А третій — історія фільмової артистки Зузанни Дельорм, яка зіграла у фільмі з монастирського життя і відчула в собі поклик стати черницею, що й зробила в монастирі під Греноблем. Туди ж придибав і Ришард Найм із Франкфурта, маючи в руках картку, на якій було написано трьома мовами, що він — глухонімий англієць. Зузанна опікувалася ним, як рідним братом, та коли зайшла мова про перевід його до притулку, «глухонімий» почав викрикати тими ж таки трьома мовами «не хочу!» Утекли з монастиря обоє...

Три списані стоси паперу лежали на столі — і Козобродський вирішував, що він надішле кіновим фабрикам: малоймовірну історію про віднайдену дитину чи оповідь про придибенції артистки. З тих роздумів засмучений і понервований, він пішов долевого сусіди — драматурга Якуба Несамовитського.

Ви, певне, здогадалися, що то прибране ім'я задля пишного звучання на афішах та оповістках? Бо він походив з простого роду Гірняків і був хрещений Романом. Що вам про нього повісти? У мріях Якуб-Роман вже дорівнювався до знаменитого Фредро, а насправді був дешевим писакою, якого низько цінували навіть пересічні вломники. Одного разу вони «оглядали» його мешкання і, не знайшовши нічого для себе, забрали течку з рукописом нової п'єси. За кілька днів прислали бандеролькою ще й дописали: «Повертаємо із вдячністю, але не вважайте це критичним відгуком на вашу творчість». Та Несамовитський від цього не втратив пихи, а лиш почав частіш переказувати будь-кому з приявних слухачів чужі розмисли, видаючи їх за свої. Тому він дуже зрадів Теодорові.

— Друже, я тобі повинен сказати: твій хист поки що не достатньо оцінений тому, що весь цей малоосвічений загал не готовий перейнятися високими ідеями розумового поступу, покликаного вивести наш нещасний нарід на широкий битий шлях європейської цивілізації.

Козобродський погоджувався із кожним сказаним на його адресу словом, бо після того приниження, пережитого від колег, він потребував хоча би такої підтримки.

Якуб узяв писанину Теодора, перебіг очима кілька сторінок і закотив очі, як би розмірковуючи над прочитаним.

— Друже, значіння любови у нас зводиться до явища соціального й біологічного. На мою думку, любов є найбільш безособова пристрасть зі всіх пристрастей. Жоден письменник не годен представити любов як щось цікаве саме собою. Любов стає привабливою тоді, коли сама індивідуальність приваблива. Більшість любовних творів літератури є безумовно нудна.

Теодор слухав і ніяк не міг вкурити, куди це він гне.

— Читаючи романи, можна знудитися до смерті! Що ж до поетів, які пишуть про любов, то, гадаю, вони взагалі переоцінюють сексуальні проблеми. Ти хочеш заперечити?

Козобродський мовчав, бо не знав, що його сусіда просто переповів частину бесіди Бернарда Шова із репортером. Але яким чином це заторкувало його кінові історії?

— Я хотів би почути думку... — кашлянув Теодор і витер лице пожмаканою хустиною, — ...думку людини, що знається на мистецтві слова.

Ці слова підігріли нутрощі недолугого драматурга.

— Що нині мистецтво слова! — вигукнув Несамовитський і підняв догори руку, як в грецькій трагедії. — Хто про нього дбає?! Мізерні писаки, що вибиваються у клясики завдяки збуренням навколо себе поголосів та балачок?! А вірний трудівник пера — як охоронець духовости — мусить битися і з нуждою, і з упослідженням, і з заздрістю, І 3...

— То як скажете, — не втерпів Козобродський, — мої кінові історії мають якийсь сенс?

— А який сенс має саме кіно? Що в ньому такого? Хіба се штука[52]?

— Гм, не замислювався над цим, — зніяковіло сказав новоявлений літератор.

— Кіно — то пародія на театр! Ганебна пародія! І на неї купуються доброчесні громадяни, аби споглядати гріх на тому білому полотні!

Несамовитський бігав, як попечений, хапався за голову, присідав, як від болю у спині, падав на крісло і зразу ж схоплювався, одне слово, влаштував Теодорові справжнісінький театр.

Козобродський тим часом збирав свої папери, щоб прийти додому і вкинути їх у пічку.

— Друже Теодоре! Моя тобі порада: пиши! Але ніколи не перечитуй, щоб не сумніватися. Ось я вже написав ...надцять п'єс і водевілів, та жодного разу їх не перечитував. Навіщо? Що перше спало на думку, те й має значіння! Хто ще виявить таку сміливість — не перечитувати свої рукописи? Ага?! Ніхто!

Несамовитський став навшпиньки, щоб його дрібний зріст у порівнянні із високими словами нічого не втрачав.

— Дякую, дякую, дякую! — поклонився Козобродський, відступаючи спиною до вхідних дверей.

— Заходь, як матимеш час, — поговоримо про літературу, — гостинно запрошував Якуб, а сам згадував усіх чортів, що принесли до нього недоумкуватого професора, з якого дере лаха майже кожен студент. Куди кінь з копитом — туди й жаба з клешнею. Накаламутив в історії, а тепер забаглося паленого леду: письменницьких лаврів!

Удома Козобродський перечитав написане і вмився слізьми від розчулення.

12.

 ранцузи — нарід веселий, навіть коли виконує серйозні обов'язки. Тому жандарми зібрали в одну камеру всіх фальшивих індусів. До магараджі Алі-Бен-Алі згодом додався факір To-Ка, що зачинявся у скляній домовині на вісім діб і спав, а також віщун Се-Не-Те, у якого відділялася від тулубу рука і пурхала по залі, витягуючи хустинки з чоловічих кишень (разом із гаманцями, звичайно). Ніхто з них не збирався знімати машкару один перед одним — і всі поважно грали свої ролі. Віщун Се-Не-Те стверджував, що всі кризи у світі трапляються в роки, коли сума чисел давала тринадцять: 1903, 1912, 1921...

— Це значить, що наступною кризою ми будемо загрожені 1930-го, а потім аж 2029-го року, — проказував він медитативною інтонацією, дивлячись поверх голів уявних глядачів.

Алі-Бен-Алі мовчав і мимохіть плакав: сльози безперестанку котилися щоками і скапували на парчевий халат.

To-Ка безжурно посвистував на розмаїті пташині голоси, вдаючи із себе чи не святого Франциска Ассізького, що був палким шанувальником птахів.

В'язничні наглядачі пристоювали під камерою і наслухали щебетання щасливого індуса.

Так пройшла доба, і нарешті ними почав цікавитися сам комісар, викликаючи кожного на розмову. Хто там у чому зізнавався, нам невідомо, а ось каяття Алі-Бен-Алі можемо переказати.

— Так, ви маєте рацію, я — не магараджа, я фільмовий артист, який потрапив у скруту, — витираючи п'ястуками очі, скиглив Шиньйон. — Якщо ви бачили «Хрещену матір», то я там мав ролю молодого коханця.

— Мені нема коли бігати по кінах, — байдуже відповів комісар, чиє невиспане лице і синюватий ніс вказували на прикмети іншого захоплення. — Де ви мешкали?

— У Парижі...

— Адреса!

Франсуа назвав.

— Ми перевіримо! — гаркнув, ніби вилаявся, комісар.

— Ви мене відпустите? Я просто зараз без роботи, тому приміряв на себе ролю...

— Облиште! Ваша роля мені відома: ви задимлювали тяму жінкам і щось патякали про їхню будучину. Вони вам солено за це платили, особливо після споглядання кістяків. Штраф п'ять тисяч або у Сент-Квентін[53] на перевиховання. То як?

— Штраф! — не замислюючись, погодився Шиньйон. — Моя дружина...

— Ваша дружина виїхала з помешкання, якщо вона й справді дружина, а не жінка до спання. Хто за вас заплатить?

— Хто заплатить? — перепитав Франсуа.

Кого він знав у Парижі — при грошах і славі? Ошуканого Турбійона... Та чи він погодиться? Може, скаже: я вперше бачу сього чоловіка... Але треба ризикнути!

— Так маєте знайомців з грошима? — спитав насмішкувато комісар. — Чи вони всі вже виїхали в Індію?

— За мене заплатить Андре Турбійон!

Комісар видихнув щось подібне на сміх: хихих-хихих.

— То що — викликати сюди шанованого месьє Турбійона — власника часопису і театру?

— Викликайте...

Турбійон примчав під вечір.

— О-ла-ла! Франсуа? Комісаре, це й справді фільмовий артист — ніяких сумнівів! Ми, щоправда, розійшлися за... непевних обставин... проте лишилися приятелями. П'ять тисяч? Він того не вартий! Брехливий тип і нецікавий типаж! Та доведеться заплатити, якщо ви, комісаре, випхаєте його із Франції. Тобі куди хочеться поїхати?

Шиньйон не очікував такої підступности. Куди їхати? До Польщі, щоб викрили свої поліціянти? То вже краще подалі — до Америки чи що?

— Нехай мандрує в стейти, — порадив комісар, — на заміну іншому ошуканцеві — кабаретовому танцюристу Карпатьє. Уявіть собі, месьє Турбійон, упіймав матроса, напоїв у якомусь кабаці, забрав його одяг і заліз на корабель!

— А боцман теж був нетверезий, що не помітив новачка? — резонно поцікавився Андре.

— Я за боцмана не відповідаю, — образився комісар, — а фальшивого матроса розкусила команда, бо він мало що вмів. Тепер сидить і бреше, що він колишній знаменитий атлет.

«Збишек? — подумав Турбійон. — І його ще викуповувати у комісара? Ні, нехай трішки посидить, з мене досить і цього красунчика-магараджі!»

— І що з тим... як там його...

— Карпатьє? Перевіряємо, чи нічого не накоїв у Парижі, — сказав комісар.

— Месьє, як перевірите, повідомте, прошу вас: мені атлети в театрі потрібні — вони стоятимуть при вході в обладунках римських воїнів і вітатимуть глядачів.

— Тисяча франків, — легко погодився комісар, — і забирайте хоч вже. А мені контрамарочку на виставу...

Андре не був би правдивим Турбійоном, якби не вмів швидко вирішувати справи. Він трусонув гаманцем...

Франсуа не повернувся до камери. А шкода! Бо він би почув пророцтва, від якого волосся стало би сторч, і злетів би накручений на голові здоровецький крендель. Се-Не-Те провіщав:

— 2032 року Франція матиме двадцять мільйонів мешканців. Держава контролюватиме життя, подружжя братиме дозвіл на народження дітей. Ріжниці між загалом людей не буде: зоднаковіють і одяг, і обличчя. А хто перевищуватиме загал розумом чи красою, того цінуватимуть, як нині мільйонерів.

To-Ка висвистував сойкою.

13.

  вас не здивую, коли скажу, що Гробовецькі з Ґеньом також мали охоту зразу ж рушити до Парижа, та їм довелося зупинитися у Відні, де сентиментальна Беата хотіла перейтися стежками своїх дівоцьких мрій. Колись вона мріяла зазнайомитися із знаменитим фехтувальником Каролем Фодором, що на тижню мав по кілька поєдинків, але він утік спочатку до Будапешта, а потім і до Парижа, де заснував фехтувальну школу й одружився з дівчиною сумнівної репутації.

Десь тут осів і наш давній знайомець Шимон Едельман — він уже настільки постарів, що перестав шукати скарби, зате вишуковував різних винахідників, аби за гроші привласнити їхні новітні штукенції і увійти в історію людиною неймовірних здібностей. Не повірите: він став власником винаходу... електричної вудки! Аматори риболовлі мали бути в захваті, бо вона злагоджена доволі просто і подібна до звичайної, а дію має таку: рибу, що торкнулася гачка з мушкою, паралізує електрична течія і дає знати рибалці електричним дзвінком. У тій хвилині підноситься шнурок вудки і витягає рибу з води. Вудка може ловити кілька риб нараз! Так нашому Шимону інкримінували жорстоке поводження із живою природою і мало не засадили за ґрати — знайшлися розумники, щоб їх качка копнула...

Нині Шимон перемовлявся із швайцарцем Іваном Ройтманом, що винайшов спосіб вічного руху годинника. В основу механізму він поставив скляну рурку форми латинської букви U, наповненої живим сріблом; при найменшім коливанні атмосферного тиснення рурка хилиться в один чи інший бік — і той маятниковий рух переноситься на зубате колесо. Едельман ніяк не міг з'ясувати, чи правильно той годинник показуватиме час, проте не сумнівався, що він ходитиме «вічно».

Гробовецькому кортіло побачитися із Шимоном, адже колись галашикаїн дав добрі прибутки та й племінники Едельмана разом з ним не стояли осторонь, коли Оскар з Андре потребували підтримки у своїй кіновій справі.

Ґеньо ж тішився тим, що таки вирвався у світи, що з Беатою та Оскаром вони виглядають на поважну родину, а це мало коли викликає підозріння у нишпорок та поліціянтів, отже, пригоди триватимуть. Він цілими днями й ночами гуляв містом і насолоджувався спогляданням живого житейського карнавалю. Ось у парку на шаховому майданчику затяті шахісти прийшли до оригінальної ідеї: королем зробили пляшку шампана, королевою — пляшку бурґунда, а пішаки вдовольнились пляшками горівки. Кожен, хто вигравав якусь фіґуру, мусив її... випити! Виграв не найкращий гравець, а найвитриваліший, — але й той, поки дібрався до короля, вже не володів головою.

Прочитавши у віденській газеті оповістку, що «молодий кавалер з аристократичної сім'ї, відомий зі своєї краси та елєґантности, власник фабрики і вілі, аматор спорту і мистецтва, шукає собі товаришки життя не конечно гарної, але милої, без віна, бідної, але чесної», Ґеньо рушив на призначену зустріч з цікавости. Він хотів видіти тих дівчат, що прибіжать виставляти себе перед таким чеснотним чоловіком, і, можливо, навіть вподобати «бідну, але чесну» для себе, бо молода сила вимагала свого...

Навколо літньої ресторації — шумовиння мереживних парасольок, розмаїтих капелюшків та суконь з такими обнагами, що аж викликали глибокі сумніви і в бідности, і в чесности одягнутих у них дівчат. Усі чекали на появу призвідця. Віддалік стояли поважні пані — певно, матері сих претенденток на власника вілі і фабрики.

Ось на вході постав чоловік років сорока з чимось — весь у чорному вбранні, блідий і виснажений, як схимник; темне волосся було зачесане догори, являючи всім високе чоло з бічними залисинами. Дівчата змовкли, мами підійшли ближче.

— І де ж твоя врода та елєґантність? — спитався Муркоцький і сам собі відповів: — Ти такий же аристократ, як я англійський льорд!

— Шановні панни! Я зібрав вас тут, щоб повісти про марноту щастя і кохання, задля якого ви погоджуєтеся віддати душу і тіло першому-ліпшому, хто скличе вас такою оповісткою. Покайтеся! Лиш каяття та молитва убезпечать вас від гріха перелюбства — і ви прийдете на небеса чистими голубицями...

Мимо Ґеня шелестіли шовками панни, розбігаючись алеями, щоб не чути сих закликів фанатика, а мами гордо відходили вбік, ніби опинилися тут випадково і не знають, у чім річ.

Одна з панн, із серпанковою вуалеткою на капелюшкові, видалася Ґеньові особливо привабливою, і він пішов за нею, як самець за самицею, відчуваючи нутрощами потребу в любовній грі. Муркоцький пришвидшив крок, обігнавши панну і ґречно скинувши капелюха у вітання.

— Перепрошую, чи не з вами ми їхали в однім потязі із Варшави? — сказав перше, що спало на думку.

— Пане, я ніколи не була у Варшаві, бо від народження мешкаю в Будапешті, а до Відня приїхала у справах! — докладно доповіла панна, із чого Ґеньо дійшов висновку, що вона не отримала доброго виховання: будь-яка мамцина доня не розмовляла б із незнайомцем на вулиці.

— І ці справи матримонального штибу? Ви хотіли вийти заміж за аристократа?

Панна зітхнула і промовчала.

— Ви бідуєте? Не маєте на що жити?

Панна зупинилася і похнюпила голову. Через серпанок не можна було розгледіти її обличчя, але Ґеньо був певен, що воно миле й зворушливе своєю чистотою. І раптом він відчув під ребром підступний холод бравнінґового дула.

— Милий добродію, прошу віддати свій гаманець потребуючій панні, себто мені!

Панна стояла так близько, ніби збиралася покласти свою голівку в капелюшку на груди благодійнику, а сама уміло перешукала кишені.

— Красно дякую! Ви мене вирятували від шлюбу з нелюбом! — прошепотіла вона й швидко побігла до фіякра, в якому, Ґеньо був певний, на неї чекали спільники.

— Нічого собі, прогулявся Віднем! — промовив їй услід Ґеньо, прикидаючи в умі, чи йти пішки до готелю, чи торгуватися з візником: у кишені штанів лишилось кілька дрібних монет. Але в них бракувало пашпорта...

14.

 расеві Маґдебурку довелося цілий тиждень займатися не своїми справами, а вистежувати бандитську ватагу в Городку, де мешканці вже кілька місяців потерпали від грабунків. Ті опришки мали звичку опісля чемно прощатися з пограбованими: «Дзєнькуєми бардзо, добраноц!»

Скільки би він не питався, чи не пізнали когось із своїх же, ніхто не казав нічого певного. Юрася супроводжували громадський поліцай Юзеф Кліма та громадський гицель Янко Півень, горді з того невимовно.

Нарешті він надибав діда (він колись був війтом), що натякнув: мовляв, знаю, та скажу наодинці. Але зробив це в такий веселий спосіб.

— Прошу пана, спершу вислухайте бувальщину, що мені мій тато, хай з Богом спочивають, оповіли якось після празника. І ті оба най слухають, — вказав пальцем на Юзефа та Янка.

— До нас мав приїхати воєвода. Староста розхвилювався, сів і написав обіжник: хто хотів би мати аудієнцію у воєводи, мусить явитися «на чорно і зі спущеними штанами». В усій окрузі збентежилися... Тим часом пан староста хотів сказати, щоб люди наґлянсували чоботи і не пхали штани в халявки!

Дід зареготав, а Юзеф з Янком підтримали, лиш Юрась посміхнувся і замислився.

— Ви мені підказуєте, що серед грабіжників був якийсь міський мешканець? У наґлянсованому взутті? — спитався він діда.

— Ви, пане слідчий, чоловік письменний, самі здогадайтеся. Он у наших хлопів, — він хитнув головою на Маґдебурків супровід, — штани в халявах... Казали люди, що їх входило в хату троє чи четверо, та лиш один подавав голос. Значить, тут його не знають.

— А він отакий вичепурений ходив грабувати, замість того, щоб вдавати хлопа?! — із сумнівом у голосі промовив Маґдебурко.

— Та він усіх нас має за ніщо! — сказав дід. — І ті дурні, що при ньому, розкаються, та буде пізно. — Чи не так, Юзеку?

Юзеф переступав з ноги на ногу, ніби йому приспічило до виходку, а Янко дивився кудись убік.

— І я кажу, — продовжував дід, — що паничі з міста — не товариші нашим парубкам. Чуєш, Янку?

Юрась уважно все вислухав, не втручаючись у дідові повчання, і в його голові вималювалась картина: якийсь міський зайда гуртує навколо себе таких юзеків та янків, бо чується тут у безпеці. На відміну від міста, де його можуть уже добре знати поліціянти та аґенти. Отже, видно пана по халявах?

— Але ж не приїздить він щовечора сюди, щоб уночі вдаватися до грабунку?! — спитав і ствердив водночас Маґдебурко. — Певно, у когось замешкав? То в кого?

Але питання зависло. Дід змовчав, а Кліма та Півень як би й не чули.

Юрась сердився на себе, що сумлінно погодився витрачати час у Городку, де в ньому бачать панича-чужака і не кажуть правди, замість того, щоб шукати вломників, які розбили касу нафтового товариства «Малопольська» при Марійській площі і поживилися на сто п'ятдесят тисяч.

Та треба було шукати тих ошустів, і наш нишпорка пішов до місцевої знаметитости — чудотворця Федька Мариняка: сей чоловік знав, як оберігати господарки, аби дідько не завдавав прикрощів ні коровам, ні челяді, тому всі темні на розум ґазди ходили до нього на пораду, приносячи з собою доброго рубана. Федько жив заможно, мав кількох наймитів, не всіх пускав до хати, а приймав на лавці під стодолою. Кажуть, він мав дар бачити вночі і на далеку відстань, промовляти голосами померлих людей, а також, як пес, упізнати чоловіка за запахом. Хоча всі господарі пахнуть однаковими «парфумами»: стайнею й стодолою.

Мариняк був чоловіком середнього зросту, веселий на виду, чорнобровий і ясноокий, лишень зуби мав дрібні і гострі, як у миші, що зразу викликало якісь неприємні вражіння. Юрася він зустрів без будь-якого остраху і запросив до світлиці — чистої, як перед Великоднем.

— Мушу сказати, чого ви до мене прийшли: шукаєте грабіжників.

— Гадаю, за той час, що я тут побутую, весь Городок знає, чим я займаюся, — гостро відповів Юрась.

— Воно то так, але не всі знають, на кого ви думаєте, — погодився Федько.

— А ви знаєте?

— Знаю! Ви шукаєте молодого чоловіка з міста, бо він не так вбраний, як наші хлопи.

— Ви його бачили?

Мариняк кліпнув очима, ніби не хотячи промовляти вголос.

— Хто він?

— Спитайте Юзефа і Янка, — він їх пригощав у корчмі.

— А хто четвертий?

— Ніхто — їх троє.

— Послухайте, це щось несусвітне! Вас тут мало не що два дні грабують, ви знаєте хто і мовчите?

— Моя хата скраю... Хай з ними воює закон!

— Тоді від імені закону наказую вам сказати, що то за міщух тут вами владує?

— Він називається Ґеньо, ходить в доброму анцуґу, мешкає у Львові на Личаківській...

Маґдебурко міг би розреготатися в очі цьому чудотворцю, та опанував себе.

— А де він зараз?

— Спить у коморі.

— В якій???

Федько перевів Юрася через сіни і штовхнув двері. На старому бамбетлі безжурно посвистував носом... Місько! А на підлозі стояли добре наґлянсовані мешти.

— Зачиніть двері і не випускайте! — прошепотів Юрась.

— Та він спатиме ще три доби! — заспокоїв Федько. — Я йому дав випити молока на мачині. Такий здоровий хлоп, а злякався, коли я забалакав голосом покійного нашого панотця, та й зомлів.

— А як він у вас опинився?

— Прийшов грабувати з Янком та Юзеком.

— А тих чому відпустили?

— Так то ж свої...

«От підлий тип, — думав Юрась про Міська, — ховається за Ґеня, який завіяв там, де дідько добраніч каже, а сам... Якби не сей Федько...»

Того ж дня він повернувся до Львова — до Мартусі і своїх двох хлопчиків, до своїх прямих обов'язків застосовувати закон дещо інакше, як чудотворець Мариняк.

15.

 к Збишек був випадково викуплений Турбійоном, ви вже знаєте. І скажіть, хіба в цьому не було заслуги магараджі Алі-Бен-Алі, тобто Франсуа Шиньйона? Але що було далі діяти із Циганєвичем, утікачем із в'язниці та ще й з донькою директора, яку він загубив, вірніш, полишив Семенюкам, мандруючи стейтами? Турбійону не хотілося б зіпсути свою репутацію поважного підприємця зв'язками з непевними «овочами» гіллястого дерева світового ошуканства, тому він суворо, без сантиментів, наказав Збишеку:

— Іди до свого маляра — і хай він з тебе пише піратів, циркачів та магараджів, але до мого театру не потикайся! Пересидь на Монмартрі: там усі такі, як ти...

І що було робити Циганєвичу? Не слухатися свого благодійника? Він побрів до непримітного будиночка з горищем, шукаючи Макса Сазана. Та в тій майстерні жили інші люди і з іншими уподобаннями: вони малювали трикутники, куби та паралелепіпеди, сполучаючи їх між собою в якісь фантастичні фіґури. Збишек кинув оком і спитався:

— Це якийсь новий керунок у мистецтві? А як же максі-мінімалізм?

— Продався філістерам! — городовито сказав кучерявий чоловік з короткими, як у ліліпута, ногами.

— То він розбагатів?

У голосі Циганєвича було все: сподівання, здивування, недовіра і навіть глум.

— Розбагатів! Пише портрети прем'єрів, банкірів і мафіозо, вдягаючи їх у римські тоги! А ті паскуди тішаться. Бо ж тіла мають вутлі і незграбні, а Сазан домальовує їм м'язи й зріст. Кажуть, колись за натурника у нього був знаменитий атлет, от тепер і пригодилися ескізи.

Кучерявий був роздратований, бо, певно, давно наїдався, мало спав, та ще й нікому не міг втулити свої геометричні композиції доволі сміливої кольорової гами: рожеве, чорне й жовте, що подекути переходило в жовтогаряче.

Два інші мистці не втручалися в балачку: вони розвішували на мотузку тільки-но попрані в мидниці сорочки.

— Хлопці, а що вам заважає таким чином поліпшити своє життя? — вигукнув Циганєвич, скидаючи з себе маринарку і сорочку. — Ось вам натурник! Якщо на таке ведуться грошовиті месьє, то беріться за пензлі!

Кучерявий примружив очі, мовби розглядав не велета, а комаху.

— Ну, твоя мускулатура не така вже й бездоганна, та й черевце намічається. Одне слово — не Аполлон! Я б тебе зобразив чотирикутником і двома трикутниками, а замість голови — куб!

— Не ображай чоловіка — ти його вперше бачиш! — нарешті промовив слово один із тих, що займалися не мистецькою справою прання сорочок.

Він підійшов до Збишека і почав обмацувати його плечі й передпліччя, як би купував собі раба чи ґладіатора. Циганєвич стерпів, бо знав, що в головах мистців така завірюха думок, в якій можна згубитися.

— Сідай на...

Стільців у помешканню не було, на грубо збитій табуретці стояла мидниця, а в кутку — здоровенний баняк, у який би наші сільські ґаздині зливали помиї для свиней. Та баняк був порожній і стояв угору дном.

Збишеків співрозмовник підкотив його до єдиного віконця.

— Сідай! Замислюйся! Підіпри підборіддя! Та не стискай пальці в кулак! Подайся вперед! Отаким я тебе ліпитиму! Бачиш, — звернувся до кучерявого, — черевця не буде видно.

— Стійте, хлопці, ми ще не домовилися! Я, власне, шукаю Макса...

— А ти певний, що він тобі зрадіє? — в'їдливо поцікавився кучерявий. — Він тепер мешкає на віл і неподалік Єлисейських полів, має з десять служниць і мажордома, червоне авто з водієм. Навіщо ти йому?

— Буду теж водити авто... Я вмію.

— І возитимеш ремісника від мистецтва? А ми тобі пропонуємо світову славу!

— Хлопці, що я з тою славою робитиму? Мені не треба слави — я потребую заробітку.

— Я тобі віддам увесь гонорар після виставки, — пообіцяв скульптор.

— А коли виставка?

— За рік...

Збишек не знав, як розмовляти з цими дітьми, що вірять у неймовірні речі: успіх через рік, добрий заробок, славу на весь світ...

— А на що я житиму?

— Ну, ми щодня вторговуємо пару франків, а інколи й більше...

— І їсте цибулячу зупу, в якій немає й шматочка м'яса. Я цього вже скуштував.

Збишек одяг сорочку і накинув на плечі маринарку, ніби збирався йти, хоча не мав на думці ніякого маршруту. Він навіть не знав, де заночує.

Проте скульптор мав ще один, останній, арґумент:

— Месьє, у нас, справді, життя — не мед, проте нас не чіпають жандарми. Вони знають, що ми — дрібні порушники закону, а на це можна позирати крізь пальці. І в нас не заведено доносити в жандармерію. Ви тут у безпеці.

— Я скрізь у безпеці! — не піддавався Збишек.

— Колись мене загребли у відділок, коли я заснув під кущем у Булоні, — ніби не чув скульптор. — Так я там бачив цікавий портрет одного чоловіка, який утік з в'язниці. Він чимось схожий на вас... Моє око — гостре й пильне!

«Оті маєш: чоловік мислить, а Бог крислить! Той п'яний матрос сказав, що корабель пливе до Африки, і я повірив. А повернувся туди, де доведеться сидіти тишком-нишком або сидіти за ґратами...»

— Я поміркую, — сказав Циганєвич. — Ось тут маю кілька асиґнацій... На місяць-два...

— Та ви що! — обурився кучерявий. — Цього вистачить на півроку!

— Хлопці, я на ваших стравах спаду з тіла. Так що купуймо баняки — їстимете борщі, вареники і картопляні пляцки! Інакше...

Тепер і ви знаєте, з кого зроблено скульптуру «Мислитель». Шкода лиш, що вся слава дісталася мистцеві, а не натурникові. Зате він отримав гроші, що в його ситуації було значно важливішим. І дотепер у музеях милуються молодим і сильним Циганєвичем, що замислився над своїм непевним буттям у Франції.

16.

 аґда не довго сумувала за Міськом, який після подвигів у Городку отримав по заслузі. Вона вважала, що кожна жінка приваблива до того часу, доки її хоче будь-який чоловік, навіть якщо він підстаркувата ґорила з дріб'язком мізків. Тому вийшла на полювання, як знаменита Артеміда з Ринку.

Вона вже не зверталася до віщунок та окультисток, а сама шукала в газетах покликів охочих пошлюбити міську пані. То все були чоловіки молодші, але хто вам сказав, що вони відмовляться від заможної старшої кобіти?

Маґда знайшла через приятельок цілителя з однієї болотистої місцини, який, за прикладом австріяка Цальса, вибудував свою клініку подалі від міста. При самім болоті, звідки виривався сірководневий дух, стояв довгий одноповерховий дім з лазничками, куди подавалася смердюча вода для купелі. Обслуга раз на два дні вимащувала жінок з голови до п'яток баговинням, від чого шкіра ставала пружною і рожевою, як у доглянутого малюка. Так що ідеї Оскара Гробовецького знайшли своє втілення в інших засобах, бо скільки існує світ, стільки жінки жадають виглядати молодшими свого законного віку.

Тут же до Маґди підкотився панок, що весь час ставав навшпиньки, коли промовляв до когось вищого на зріст, і це був не хто інший, як Якуб Несамовитський. Він здавався вдові по адвокату особою високо розуму і незміряних талантів. Прогулюючись після лікувальних заходів довгою алеєю поміж лип, Якуб, за звичкою, переповідав випадки, що трапилися із знаменитостями в далеких краях, як бачені на свої очі.

— Пані Маґдусю, коли сам Чарлі Чаплін пробував у Львові, мені випало щастя сидіти з ним за товариською вечерею. Так він оповів, як одного разу був на прийнятті у самого американського президента і сидів між двома індіянами. За приміром білих, вони покушали червоного хрону — і в обох слези станули в очах. Сусіди навколо заметушилися: що сталося? «Я, — сказав один, — плачу в десяті роковини тої хвилі, коли мій батько потонув ув озері». А другий додав: «Я ж плачу, тому що ти тоді не втопився разом із своїм батьком!»

Маґдине тіло колихалося від сміху, погрожуючи тонкій шовковій тканині, що могла розлізтися на клапті.

— Пане Якуб, ви такий дотепник! І стільки всього бачили та чули! Моє серце стукотить удвічі швидше під час бесіди з вами!

Несамовитський задирав голову і ставав навшпиньки від гордощів, витворених невтоленістю чоловічих забаганок: від слави до звичайної жіночої уваги.

— Ви навіть не відаєте, що я мав привід прославитися, заснувавши «Клюб парубків», як у Льондоні. Та паризькі письменники це зробили раніш: запросили до клюбу парубків, вдоволених долею і здоровим шлунком. Кожен новий член зобов'язувався не женитися два роки, а якщо вжениться — його викреслювали. На жаль, наші літератори мене не зрозуміли, а ми ж могли пишатися на весь світ таким клюбом!

— Пане Якуб, та ви налаштовані проти жінок! — з подивом казала Маґда.

— Не проти всіх, шановна, не проти всіх! Як Бог хоче покарати мужчину, відбирає йому розум, а як жінку — дає їй високу освіту. Ось такі собі панни, трагічні жертви зараня вигаслого вогню, збираються в гурти, щоби понизити нас, чоловіків. І я налаштований саме проти них!

Маґда захоплено сплескувала руками, хоча такого штибу дотепи могла прочитати у фейлетонах Галактіона Чіпки, якби цікавилася бодай чимось, окрім одіжі та парфумів.

Щоб остаточно приголомшити кобіту, Несамовитський витяг із кишені картонний щиток із своїм найменням.

— Бачите? Це вигадала леді Астор, перша жінка, обрана до англійського парламенту.

— І ви це маєте? — чудувалася Маґда.

— Та ні, я маю на увазі, що вона запросила до себе на баль усіх аристократів і кожному причепила на груди щитка із вписаним іменем, щоби вони між собою запізналися.

— Ви були на тому балі?

Ця куріпка могла повірити будь-якій брехні, проте Якуб дався на отримання.

— Ні, це ми теж запровадили на літературних вечірках, щоби прихильники таланту легко пізнали свого кумира.

Удова по адвокатові не здогадувалася, що лицарі гострого пера і влучного слова в такі щитки дописували ще й адреси, щоб, коли доп'ються до чортиків, візники знали, куди їх доправити.

Довгі прогулянки і милі розмови мали б закінчитися сценою перелюбства, так Несамовитський не міг наважитися на такий рішучий крок після одного випадку, коли Маґда заточилася і він правою рукою спробував втримати її за талію... Руки не вистачило...

— Боже праведний, та вона мене привалить у ліжку стома кілями живої ваги! — думав Якуб, складаючи речі у валізу, щоб потиху вибратися із пастки.

Довелося вдові ще кілька днів гуляти алеєю в самотині.

— Я тебе й не дуже хотіла, письменний курдупелю! — сварила вона дотепника подумки. — Нічого, у Львові знатимуть усі, що ти спроможний кобітам лиш оповідати ріжні історії, а до самих них не берешся! Чи ти часом не деґенерат?

17.

 скар Гробовецький добре вибештав свого молодого підмайстра за злочинну легковажність, адже, без сумніву, та зваблива панночка — одне із коліщаток у механізмі вишуканого грабіжництва просто неба і серед білого дня.

— Я розумію твій потяг до жіночого тіла, але ж вважай на наслідки! Як тільки їх вислідить поліція, твій пашпорт спливе, мовби свіжий потопельник, і тебе злучать з тими опришками не як потерпілого! Тямиш, у чім тут небезпека? Доведеться шукати твою панночку!

— Щоб викупити пашпорта?

— Та ж, певно, грошики не повернуть, — уже спокійним голосом завершив Оскар. — Отже, віднині ти знову Стасьо Крузенштарн, і це у Відні звучить природніше за твоє родове ім'я. Моли Бога, щоб спільник тієї панночки не спродав пашпорта якомусь мантієві.

Ґеньові нічого не лишалося, як погодитися з Гробовецьким. Тепер вони ходили вдвох віденськими парками у сподіванні вловити хитрунку. А ми, до слова, дещо про неї знаємо...

Лоретта Найман — слухняна донечка заможного промисловця — навчалася музики, чужих мов і навіть малярства, та все це їй видавалося малоцікавим, і вона почала вести подвійне життя: непомітно зникала ночами, змовившись зі служницею, а вдень, між уроками, грала ролю наївної дівчинки, наляканої чоловічою увагою. Який се мало кінець для самців у чоловічій подобі, ви вже знаєте з випадку із Ґеньом.

Лоретта мала коханця — Ціпріяна Хвойдмана, який пройшов в'язничний вишкіл чи не з пелюшок, бо був уроджений мамою-корчмаркою, що сиділа під арештом за вбивство татка-пияка. Ціпріян ще юнаком відбув покарання за вломництво до крамниці, де він поцупив солодощі для своєї дівчини, а згодом був упійманий зі спільником, коли вони пограбували одну стару добродійку, прив'язавши її зі служницею до важкого кравецького желізка[54] і наказавши сидіти тихо, бо то — бомба.

Героїчний життєпис Хвойдмана в очах Лоретти виглядав чи не пригодами французьких мушкетерів, і вона без хвилі вагань обдарувала зловмисника щирою любов'ю. Вони винаймали скромне помешкання на піддашші, від чого Лоретта була в захваті після батьківських апартаментів, схожих на музейні залі. Їй подобалося заробляти на життя, вдаючись до нібито невинних хитрощів, а не смітити в крамницях татковими грошима. Із цього добре користав Ціпріян: він просто сидів у фіякрі і очікував, коли до нього заскочить збуджена від небезпеки Лоретта. Після кожного грабунку вони залягали на дно: Ціпріян не виходив із помешкання, а Лоретта виявляла надмірне сумління перед своїми вчителями.

Тепер ви розумієте, що намагання Гробовецького й Ґеня вислідити панну-грабіжницю дорівнювали зеро. Та вони сподівалися на удачу.

Беата ж обійшла всі пам'ятні місця, де Кароль Фодор протинав шпагою своїх кривдників, скуштувала кави й тістечок у всіх каварнях і забагла опери.

— Серденько, — умовляв її Оскар, — ти ж звикла до оперет. В опері не висидиш і до першого антракту!

— Не висиджу, то вдам, що мені зле, і вийду! — відказувала Беата.

І Гробовецький узяв квитки на славнозвісну «Кармен».

Коли подружжя зі своїм прибраним сином ступило до пишного фойє Віденської опери, Ґеньо зразу ж прикипів поглядом до зграбненької дівчини, чиє світле волосся було зачесане на манер образів Ботічеллі. Вона розмовляла із поважним паном, що з вигляду міг бути її батьком.

— Оскаре, це вона! Панна з парку!

— Отямся, хлопче! Подивись, які в неї діяманти! Навіть якщо вона щодня витягуватиме такі повні гаманці, як був у тебе, то не швидко назбирає на коштовності.

— Оскаре, я певен! Навіть якби вона одягла перуку і машкару...

— Дай мені спокій! Якщо тобі так припекло, то простежиш за нею... Після спектаклю! А зараз поглянь і на інших дівчаток — це ти вмієш. Приворожи своїм поглядом, — підкусив Ґеня Гробовецький і поспішив за Беатою до залі.

На якийсь час Ґеньо згубив дівчину з очей і навіть ладен був погодитися з Оскаром, та голівка, причесана якимось дорогим фризієром, виднілася за три ряди попереду.

«Я не можу помилятися, хоч і не дуже добре бачив її через ту вуалетку. Але вона так по-особливому поводить плечима... Коли я її наздогнав і почав розмову... А коли вона прихилилася до мене...» — промовляв подумки Ґеньо, навіть не звертаючи уваги на важкувату тілом Кармен, що вдавала молоду циганку-перемитницю.

В антракті Муркоцький знічев'я потягся за Оскаром та Беатою до столиків з мінеральною водою і знову побачив дівчину: вона пила воду з кришталевої склянки, примруживши очі... І навіть підморгнула Ґеньові!

— Ти все щось вигадаєш, — не вірив Оскар, — панни такого роду не вміють підморгувати, бо їх вчать пристойних манер.

А після антракту перед Ґеньом за три ряди було порожнє місце...

Другого дня у вечірніх газетах усі репортери змагалися у майстерності описати неймовірний трафунок: арештували Лоретту Найман, доньку грошовитого промисловця, яка разом зі своїм спільником Евґеном Муркоцьким грабувала чоловіків, приваблюючи їх своєю наївністю та вродою.

Оскар схопився за голову.

— Усе! Цього ж дня — у Париж! От клята дівка! Ще як опише твої прикмети?!

Поки в поліції не бачили різниці між Евґеном Муркоцьким і Ціпріяном Хвойдманом, до Львова полетіла телєґрама із запитом.

Юрась Маґдебурко вже вкотре подивувався нелогічній поведінці Ґеня: навіщо йому ризиковані грабунки у Відні? Та мусив відповісти, тобто написати про підозри у шахрайстві і вломництві.

18.

 еодор Козобродський надіслав свої кінові історії на всі можливі адреси і, не чекаючи на відповідь, засів писати нові. Але був свідомий того, що всі сюжети давно опрацьовані класиками, тож варто їх просто дещо змінити: переставити місцями персонажів, злочинця-чоловіка виправдати, а злочинницю жінку покарати по-середньовічному, з тортурами, невинну жертву зробити винуватою у всіх смертних гріхах, примусити красуню зрадити чудовисько і т. ін.

Він уже не ходив на пораду до Якуба Несамовитського, вважаючи його літературним нездарою. Як не дивно, але в цьому Теодор мав рацію.

Але чуттєве й розумове напруження Козобродського послужило тому, що до нього в помешкання навідалися... примари! І першим прийшов Адам Кендзьорівський. Він явився із кута другого покою, в якому й був обладнаний кабінет, і сів у крісло напроти Теодора.

— Пишеш?

— Пишу, — відповів Теодор. — Жодного дня без рядка!

— Це добре, — схвально хитнув головою Адам.

— А ти там як? — поцікавився Козобродський.

— Добре, потоваришував із адвокатом Альбершулле: він такий цікавий оповідач!

— Не згадуй про нього, друже! То прикрий чоловік — він став на заваді мого чергового наукового відкриття. Ще й намагався мене екзаменувати з латини! Мене — професора університету!

Адам змовчав.

Козобродський шелеснув паперами.

— Хочеш, я тобі прочитаю?

— Ні-ні! — замахав руками Кендзьорівський. — Я ніколи не слухаю і не читаю чужого писання, щоб не спаскудити свого смаку.

Теодор хотів образитися, та згадав, що Адама давно немає на світі, а мертвим хіба щось можна ставити на карб?

— Ти заходиш до Жозефіни? — поцікавився Адам.

— Давно був, вибачай, — спантеличено промовив Козобродський.

— Я тобі наказую прийти до неї і взяти її за жінку!

Голос Кендзьорівського прозвучав важко й зловісно.

— Навіщо? Я... жінки... то не моя стихія.

— Я тебе прошу як друга.

— Це не входило у мої плани... У мене багато творчих задумів...

І тут на спинку крісла, де сидів Адам, оперся адвокат Генріх Альбершулле.

— Пане Козобродський, кожен чоловік має хоч раз в житті одружитися, щоб звідати подружнього щастя. Даремно ви відмовляєте своєму другові у помочі! Він навіть з того світу дбає про дружину, тобто про свою вдову, яка лишилася без підтримки. Я пригадую, як вона прийшла до мене зі своєю бідою. Я їй не відмовив, вона — мені...

— Що ви таке кажете?! — скочив на рівні ноги Кендзьорівський. — На що ви натякаєте?

Козобродський міг би стати свідком сварки між двома чоловіками за жінку, та в цю мить хтось застукав у двері — і примари щезли.

Теодор, спотикаючись, рушив до дверей, а відчинивши, побачив Якуба у спідній білизні.

— Друже, що в тебе коїться? Уже цілу годину я чую якісь замогильні голоси! От і в тебе волосся стало сторчака. Ти викликав духів? І вони у тебе приявні?

Козобродський з усієї сили тріснув дверима. Знеможений, як після важкого фізичного труду, він поволі одягнувся і вийшов на вулицю. Ще не знав, що діятиме далі. Але ось побачив візника...

Жозефіна довго не відчиняла, бо спросоння ніяк не могла второпати, хто це там вигукує щось про покійного Адама. А побачивши Козобродського, злякалася. Надворі літо, а він мав на собі плаща з хутряним коміром, у руках тримав парасолю, а на ногах... На ногах були домашні капці!

— Пане Теодоре! — лише й спромоглася сказати жінка.

— Жозефіно, тільки-но в мене побував Адам. Він сказав, щоб я тебе... вас... узяв за жінку. Така була його воля!

Удова по Адамові Кендзьорівському завела Теодора до покою, а вранці нещасного вже оглядали у божевільні.

Найбільше за ним сумував Якуб Несамовитський...

19.

 аксиміліян Морґен ніскільки не шкодував, що зазнайомився із англійськими пройдисвітами. По-перше, він встановив перелітного рекорда (щоправда, ніде не зафіксованого); по-друге, з ним розрахувалися по-джентльменськи точно (немає слівніших людей за злодіїв!) і зникли з обрію, ніби легкопад з мішком каміння; по-третє, він побачив світи; по-четверте, саме в Канаді оголосили кругосвітній лет для охочих з винагородою в дев'яносто тисяч долярів.

Коли прибула знаменита леді Емілі Джонс як перша претендентка на славу, Морґен зрозумів, що з нею він ніколи не був знайомий. Хто ж тоді та приятелька англійського престолонаслідника? Самозванка! Чи знав про те його гімназійний товариш Ґеньо Муркоцький? А може, ця летунка фальшива?

Максиміліян звик впорядковувати свої думки, як креслярські причандали в дерев'яному пеналі, тому підійшов до леді з прямим питанням:

— Як ви гадаєте, двадцять чотири тисячі кілометрів можна пролетіти за тиждень часу?

— Певно що ні! — відповіла леді Емілі. — Принаймні мені так здається, потрібно ще день-півтора або й більше.

— А скільки ж часу припаде на сам лет? — як учитель на іспиті, питав Морґен.

— Трохи більше чотирьох днів.

— Я з вами погоджуюся, — змилостивився летун-винахідник. Леді Емілі його вподобала, і її бліді щічки зарум'янилися: це вперше чоловік з нею розмовляв, як із рівною, а не залицявся.

— Тоді вам пропоную Великий Океан перелетіти між Сибіром та Аляскою, якщо ви погодитеся взяти мене у свій екіпаж, — зашарівся від свого нахабства Максиміліян. — Ви погоджуєтеся зразу чи будете трохи міркувати?

— Ми обговоримо це питання за вечерею в ресторації «Коржі з маком», — наказовим тоном промовила Емілі, приховуючи за ним розгубленість жінки, яка завжди все вирішує сама, без сторонньої помочі.

Треба сказати, що ресторацію з такою дивовижною назвою заснували українці — співуче подружжя Небораків, що у доброму гуморі могло й заспівати своїм гостям «Тринди-ринди — коржі з маком». Звісно, земляки тішилися пісні з давньої української комедії, а канадці ріжного походження просто веселилися, коли небораківська дітвора грала на сопілках і танцювала навприсядки.

Вичепурена й випарфумлена Емілі вирячила очі на господиню, що прислуговувала їм у помережаній блюз ці і довгій картатій спідниці. На високих грудях подзвонювали межи нитками коралів червінні монети.

— Я б вам порадила вишнячку свіженького, вареничків з малинкою і порічками, качечку з яблучками...

— Що таке «вишнячок»? — поцікавилася летунка невідомою назвою.

— Таке майже, як ваше «черрі»... А звідки у вас малина і порічки? Вони вже давно відійшли! — сказав Максиміліян тоном знавця-садівника.

— Пане, та ми вже кілька літ тримаємо ягоди в такій крижаній шафі — і вони ніби нині з куща! — приязно відповіла господиня, очікуючи на замовлення.

— А що таке «вареники»? — продовжувала пізнання українських страв Емілі.

— Маленьки пиріжечки, лиш не печені, а варені у воді. Ось я вам принесу, щоб ви скуштували — за це не платити.

— Ні-ні, — відмовилася леді-летунка, — ніякого тіста, ні печеного, ні вареного: мені не можна набирати ваги перед летом!

Але коли хильнула вишняку... Максиміліян примітив, що тренований організм Емілі здатен перетравити стільки ж, скільки і його невибагливий тевтонський шлунок.

Господар ресторації також обходив гостей і при кожнім столикові повідав якусь смішну історію. Побачивши карафку з вишняком, він довірливо звернувся до Морґена та його приятельки:

— Ми колись там, удома, переливали вишняк у сулії, а кісточки висипали за хлівом. А поросята до них як допалися! Дивимося з жінкою — біда! Лежать наші підсвинки — і ратиці повідкидали. Жінка в плач: «Поросята поздихали! Які збитки!» Покликала сусіду, що знався на таких справах, а він принюхався та й каже: «Ви, певно, напоїли їх самогонкою і теперка в мене ума вивідуєте? Вони не здохли, а сплять з перепою!»

Максиміліян реготав разом із господарем, а Емілі з переляком в очах спитала:

— У вас свині ходять, де їм заманеться? Це ж негігієнічно!

— Пані, та свиня хоч і риється в бруді, а не їсть того, що може їй зашкодити, — пояснив з усмішкою господар. — Вона в їді — примхлива і вимоглива, як наші гості.

Вишняк подіяв на леді — і вона більше нічого не питала, а лиш усміхалася на всі жарти, не розуміючи їх.

Ґречний кавалер Морґен, відпровадивши її до готелю, по-військовому коротко попрощався, хоча серце гупало так, як би мало вискочити з грудної клітки і застрибати м'ячем перед знаменитою летункою.

— То я з вами в однім екіпажі? — спитався Максиміліян, не сумніваючись у відповіді.

— О, yes! — промовила Емілі.

Вона вже зрозуміла, що сей велетень — надійний у будь-яких небезпечних справах, а обіцяна винагорода сполучить їх міцніш за кайданки.

20.

 ариля Ясінська поховала графа Беннічеллі в родинному гробівці і вже як Флорія Беннічеллі прийняла на себе... — не думайте, що великий спадок — борги! Вона спочатку не второпала, що все — від занехаяного палаццо до земель з оливковими гаями — зневажений бастард Джакомо Ліцатті разом із вправними нотарями кілька разів перезакладав під великі гроші, таким чином «віддячуючи» старому за зламане ним слово. Та...

Вродлива «донька» Беннічеллі, сумовита на лиці і в чорних шовках, викликала співчуття в адвокатів, які кинулися їй допомагати один поперед одного, щоб здобути собі славу серед громади та прихильність сієї красуні. Вони умовляли Джакомо укласти мир із нещасною і бідною кобітою, узяти її на утримання, адже його незаконні оборудки лишили її з порожнім заповітом. Джакомо стояв, як скеля, і його хижий профіль з дзьобатим носом дихав вогнем на будь-кого, хто наважувався замовити слово за Флорію-Марилю.

— Хай та русалка знову припнеться до колоди та й мандрує водами у пошуках дурноверхих багачів. І баста!

— Тоді ми тебе кинемо за ґрати! — погрожували праведні правники.

— А дзуськи! — відповідав незаконнорожденний. — Я маю доручення, писані рукою графа! А він же був при своєму умі навіть тоді, коли визнав цю мантійку за доньку!

Зрештою, Мариля сама почала шукати стежки до Ліцатті, бо ще не знала жодного чоловіка, якого б не розтривожила її мушка на щоці чи кучерики за вушком. Та Джакомо уникав «випадкових» зустрічей, на яких би довелося розрубувати гордіїв вузол. Просто він не знав, хто на нього полює...

Одного разу йому принесли запрошення на баль з вимогою явитися в одіжі венеціянського вельможі і під машкарою. Охочий до любовних пригод Джакомо був певен, що за цим криється прозорий натяк на щось осудно-таємниче, тому з нетерплячкою випозичав у дрібних театриках то капелюха, то вузенькі штанці, то мешти на високих обцасах і з мідними пряжками, то сорочку із мереживним коміром, то рукавички з оленячої шкіри. І коли все це одяг та зазирнув у люстро, то переконався — таки в ньому є вельможна кров Беннічеллі.

У призначений вечір і час він під'їхав до різьбленої брами палаццо Маріконе, де вже метушилися лакеї зі служницями, щоби допомогти сеньйорам чути себе персонами минулого століття, часів адмірала Нельсона і леді Гамільтон.

Навкруги шурхотіли сукні, що були схожі формою на велетенські дзвони, матово світилися оголені плечі молодих жінок (старші сеньйори такі балі іґнорують), сиві чоловіки поховали свої чуприни під капелюхи, а черева — під лискучі чорні плащі.

Джакомо ступав сходами догори і бачив, що до кожного чоловіка підходила жінка, брала його під руку і вела до танцювальної залі. Ось і його торкнулися пальчики в білих рукавичках до самих ліктів.

— Прошу вас...

Якщо вас ніколи не зваблювали незнайомки, то ви не зрозумієте Джакомо: він напружився, як перед стрибком у прірву, але впіймав себе на думці, що йому приємно відчувати тіло сієї... — сеньйори? сеньйорити? — яким вона то притуляється до нього, то відхиляється.

«Чи вона така ж гарна на лиці, як тілом? — мимохіть подумав «венеціянський вельможа», приймаючи від лакеїв кришталевого келиха з шампаном. — А навіть якщо й не дуже приваблива, то можна її викохати із заплющеними очима!»

У танці сеньйора горнулася до нього і дозволяла його губам грайливо торкатися вушка з ізмарагдовою сережкою у формі срібної змійки, згорнутої в кілечко.

«А якщо вона якась дешева актриса, що потім вимагатиме грошей?» — сумнівався Джакомо, проте не припиняв відвертих залицянь. Річ у тім, що бувають хвилі, коли навіть досвідчені чоловіки мислять не головою, а, як би це м'якше сказати, покликами розбурханої плоті. Це й сталося з нашим тезкою Казанови.

Після танців — вечеря, і за столом усі мали скинути машкару, щоб подивитися в очі тим, з ким романсували цілий вечір. Але біля Джакомо крісло стояло порожнє — сеньйора втекла чи... Почуваючи себе ошуканим у сподіваннях, чоловік озирався на всі боки.

І тут почулися гіркі ридання: у дверях стояла Флорія Беннічеллі...

— Мене пограбував той чоловік, з яким я танцювала! Мої смарагдові сережки... Дарунок покійного татка!

Чоловіки посхоплювалися, мовби почули заклик до зброї. Джакомо Ліцатті був знеславлений — під пильним наглядом присутніх він витяг із кишені гаманець-капшучок, хустинку і... Так-так! Сережки-змійки, згорнуті кілечком.

— Я тебе вб'ю! Ти мені їх підкинула, водяна хвойдо!

— Сеньйори, будьте за свідків: він важить на моє життя!

Голос Флорії-Марилі був суворий, як вирок. Її блискучі від недавніх сліз очі глузливо зиркнули на бастарда.

21.

  лопче, будь обережний: на тебе оголошені лови. Нема чого байдикувати в Парижі — поїдеш на острів, — сказав по прихильній зустрічі і розмові Турбійон.

— Сидіти самому вудити рибу? — скривився Ґеньо.

— Там знову знімають кіно про піратів. Будеш за семидільника при режисері. То праця незавидна, і ніхто й не подумає, що на неї погодився втікач від правосуддя.

— Ґеню, Андре злого не порадить, — докинув Оскар. — Матимеш відпочинок: море, свіжий вітер, хвилі, сонце!

— І багато дрібної роботи! Проте навколо «піратів» завжди скупчуються жінки — іти там матимеш успіх! Безсумнівний!

— З нього досить успіху у Відні, — не втримався від заштрику Гробовецький.

Але ви повинні знати, на яку каторгу прирік Андре нашого героя!

Семидільник — це мистець на всі руки у фільмовому виробництві. Коли до виконання якоїсь праці немає окремого знавця, тоді гукають семидільника. І мистець на всі руки повинен її виконати бездоганно. У його торбині має бути цілий арсенал усякого знаряддя, бо невідомо, що потребуватимуть за якусь мить режисер, оператор чи фільмова артистка.

Поковзнувся актор і розбив собі носа, «зірка» відірвала полу свого плаща, протікає збірник бензини в авті, хитається стільчик, не відчиняється покришка — кличуть семидільника.

Нова халепа: дрижить кіновий апарат, який стоїть в авті, що жене з бистрістю сто двадцять миль на годину та знимки виходять погані — кличуть семидільника. Він лягає на дно авта й кріпко держить ніжки апарата. Він загрожений смертю, коли знімають пожежу чи повінь, його обов'язки не мають меж, а платня — аби не вмер з голоду. На таку працю наважуються або кінові фанати, або люди, яким немає куди прихилити голови. А Ґеньо не належав ні до тих, ні до тих.

Та була тут і велика приємність для Ґеньової артистичної натури: побачити зсередини, як робиться кіно, і втнути щось подібне колись ві Львові.

Першого ж дня, коли «пірати» з «Веселим Роджером»[55] на щоглі причалювали до берега, мало не втопився піратський «ватажок», бо приховав перед режисером, що не вмів плавати. Ґеньо витяг його за волосся і навіть зробив штучне дихання, поновивши у пам'яті навички ще з гімназійних часів шведської руханки. Режисер в нервах вилаяв актора, як останнього волоцюгу, і змусив семидільника Ґеня вдягтися й стати серед «піратів», але спиною до кінового апарата, і пірнути з борту.

А далі все закрутилося, як кінова стрічка, витягнута невправним знімальником: Ґеня щоразу перевдягали в нове вбрання, коли треба було падати з коня, дертися на скелю, битися навкулачки чи веслувати у відкрите море.

— Не повертайся й не світи своєю аполлонською красою! — кричав режисер. Так що Ґеньова спина — спина семидільника — першою з'явилася у фільмових стрічках пригодницького штибу.

Але доводилося і мати дочиніння з посинілим від червоного вина режисером, що нахромився ногою на якусь залізяку, тому семидільник спрацював як санітар на полі бою: він носив його на своїй спині, коли знімалися батальні сцени.

Під кінець місяця Ґеньо настільки втягнувся в неспокійне життя, що воно йому видалося дуже привабливим саме непередбачуваністю подій. При тому він навчився всіляких дрібничок: закручувати на папільотки волосся фільмової прими, наклеювати вуса і густі брови «злочинцям», швидко підставляти стільчика коротконогому герою-коханцю, щоб він міг цілувати високу ставну артистку, вчасно підносити осоловілому режисеру кухоль холодної води і навіть віддавати за нього команди голосом, коли він захрип.

Піратські пригоди змінилися фільмуванням казок Шехерезади. Усіх артистів пофарбували на чорно, намастили морилкою руки й обличчя, щоб виглядали смаглявими.

— У нас буде єдина білявка — танцівниця в гаремі султана, і навколо неї все закрутимо, — казав режиссер, змінюючи кінову історію під смаки французького міщанина, — і це матиме безсумнівний успіх! Танець живота від європейки — це вам не пара кальош!

Білявка з'явилася — це була Ева Мількорф. Вона зразу ж упізнала Ґеня, та спокійно відвела погляд. Ґеньо теж не кинувся з обіймами, а вичекав, коли випаде слушна хвилина.

— Де ти була, Ево? Ми не бачилися... скільки ж це пройшло?

— Немає значення. Я? Трохи в Італії... Потім по всьому світу: танцювала за спиною Джозефіни Бейкер. Муринка полюбляла чутися старшою над білими. Потім канкани у «Червоному Млині». Потім кіно...

— Ти гарно виглядаєш!

— Не заспокоюй! Я гарно виглядаю після того, як мене загримують і виставлять світло. Ще рік-два — і нічого не допоможе.

Ева казала правду: коли вона усміхалася, під кутиками очей збиралися зрадниці-зморшки, вони ж примостилися біля вуст.

— Ти з ким живеш? З чоловіком? Сама?

— З чоловіком. Он з тим!

І вона махнула рукою в бік піратського «ватажка», що цього разу мав грати ролю підступного розбійника й викрадача жінок.

Ґеньові знову довелося ставати спиною до кінового апарата, одягнувши на себе розбійницькі лахи.

Зате у наступній стрічці про англійських аристократів Стас Крузенштарн був зазначений як виконавець ролі молодого художника, закоханого у свою маєтну благодійницю.

...Коли на прохання Марти Юрась Маґдебурко пішов з нею у «Коперника» дивитися кінову стрічку «За єдиний цілунок», він із здивуванням спостеріг подібність героя з тим молодиком, що втікав від нього з камениці Гробовецьких.

«Певно, в артистичнім колі забракло талантів, якщо навіть грабіжники і вломники потрапляють у фільмову промисловість», — думав Юрась дорогою додому. Та дружині нічого не сказав.

22.

 забеля і Турбійон склали добропорядну пару після стількох років зрад, розлук і образ. Тепер вони цілком зайнялися театральною справою, піддаючи класичну драматургію різноманітним експериментам: наявність свого театру цьому сприяла. Андре узяв на себе всю комерцію, пов'язану із видатками на декорації, одіж, гонорари знаменитостям, а Ізабеля обклалася антольогіями. Вона зрозуміла, що від трагедій глядач швидко стомлюється і не досиджує до кінця спектаклю. Звісно, гроші за квитка йому ніхто не повертає, але образливо читати в газетах: «Цього театрального сезону Андре Турбійон мав би підрахувати, що вісім спектаклів починалися при повній залі, а завершувалися при майже порожній».

— Чому ти не заплатив тим писакам? — обурювалася Ізабеля. — Вони ж сього не бачили, а лиш чули!

— Мила моя, та газети на те й існують, щоб про когось писати гидоту, а когось вихваляти на всі заставки. Вони спочатку виваляли мене в багні за всі новітні пристрої, а потім написали, що технічний проґрес підняв театральне мистецтво на таку недосяжну висоту, що кіновій індустрії доведеться добре поміркувати, яким чином переманювати глядача. Нічого! Ми їх здивуємо!

— Чим? Живий кінь уже гуляв по сцені і випорожнився під ноги Гамлету! А пес вчепився в литку Ромео, коли він стояв під балконом Джульєтти! Я вже не згадую про Отелло, що спускався до Дездемони на легкопаді і завис над самим ліжком. Хіба після того хтось шкодував нещасну задушену жінку?

— То була помилка режиссера: він узяв недресированих тварин...

— І недресированого артиста!

Але ці суперечки не впливали на гарячі почуття спізненої любови, а лиш доводили, що чоловік із жінкою мають бути спільниками.

Ніхто не може передбачити, яка дрібничка підкаже вихід із лабіринту. Стомлена від читання п'єс, Ізабеля відсунула стос книг і зазирнула до світських оповісток у часописах. І натрапила аж на дві свіжі ідеї! Одну підказала вчена кобіта, яка після ознайомлення із теорією Дарвіна переконалася, що її чоловік — мавпа, а друга... О, про неї варто сказати ретельніше.

Річ у тім, що славна празька артистка Анна Седлячкова замовила не менш славному скульпторові Йожефу Фойту, щоб він увіковічнив її у мармурі. Але не всю себе — лиш голову. Скульптор узявся — і Седлячкова щодня бігала до нього в робітню позувати. Як же вона розгнівалася, коли одного дня на виставці побачила скульптуру своєї особи. Цілу й обнажену! Публіка оглядала її з великим задоволенням і особливо нахвалювала груди.

Артистка заскаржила мистця до суду, доводячи, що вона не позувала нага і що він лиш на підставі уяви доповнив її фіґуру, хоч вона просила вирізьбити лиш голову. Фойт же переконує: вона позувала наго! Суд не може дійти згоди, кому з них повірити. Хіба що об нажити в суді модель і порівняти її груди з грудьми скульптури... Процес триває. А Фойт зробив з того собі добру рекламу.

— Андре! Вважай, що ми надибали серед дешевого скляного намиста — діамант! — переконувала чоловіка Ізабеля. — Ти лиш уяви, як викуповуватимуть перші ряди партера, щоб зблизька побачити гарне молоде тіло!

— Що ти задумала? Таке в театрі не дозволено!

— Ти не зрозумів: артистка буде в сукні, а її скульптура... Треба пошукати дівчину з гарними грудьми, об мастити її крейдою і поставити на круглого стільчика у позі Венери!

— Що — і руки повідбивати? — пожартував завжди веселий Турбійон.

Ізабеля осудливим поглядом припинила сміхи.

— Ти думай, хто про це напише п'єсу!

— Як хто? Звичайно, Шов! Я не бачу іншого автора!

— Ти не маєш таких грошей, щоб домовлятися із Ровом, — засмутилася Ізабеля.

— Я закладу театр, а Шов напише для нас п'єсу!

Андре на зламану голову помчав до Льондона, а за півроку він уже мав у руках знаменитого «Півмільйона».

— Це зовсім не те, що я хотіла! — ридма ридала Ізабеля. — Такі гроші! Такі гроші! І всі — псу під хвіст!

— Серденько, ще не було людини, яка б пройшла назирці за думкою того ж Шова чи когось іншого. Ну, він по-своєму це увидів у своїх фантазіях. Але ж він Шов, а не якийсь графоманка з передмістя! Одне його ім'я — навіть без п'єси — варте тих грошей. Побачиш, нині сезон почнемо з аншлагів.

Артистичний Турбонасосів спадок від тата підказував йому інтуїтивні ходи до комерційного й мистецького успіху. Увесь Париж шумував юрмою перед прем'єрою, опісля не було жодного відомого репортера, який би не вихваляв новочасного театру Андре Турбійона.

24.

 скар Гробовецький був затриманий данськими порушниками за підозрою у фальшуванні грошових знаків, а насправді їхня Феміда була не настільки сліпою, щоб не тримати в полі зору всіх пійманих і непійманих шахраїв. Справу батька й сина Степперів увесь час повертали молодим правникам, щоб вони вправлялися в знаменитій дедукції.

Можна було б у цьому трагічному випадку звинуватити Беату, що підмовила чоловіка на мандри Скандинавією, аби переконатися у наявності сучасних вікінгів, але ж ми знаємо: усі випадковості впокорені закономірністю...

Ґеньо, що вже втретє зображав на кіновій плівці англійського аристократа, тобто курив сиґару, пив чай, вдягав стовбкуватого чорного капелюха, який у Львові колись носили сажотруси, і вальсував на балях, вчув запах смаленого. Звісно, Оскар на нього не вкаже, але якщо ті нишпорки уміють добре порпатися у минулому, то можуть вислідити і Степпера-молодшого, тобто Евґена Муркоцького, а нині Стаса Крузенштерна. І ніяка слава фільмової «зірки» не допоможе — це ясно, як Божий день. Лишається одне — втілити мрію молодости і стати шлюбним аферистом, щоб, коли і вловлять, то отримати дрібне покарання в ошуканстві немудрих кобіт чи наївних дівчат. Відень і Будапешт для нього небезпечні, зате є ще...

Якби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання вдови по адвокатові Маґди Альберт-шулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцуґу сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди у станина меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляла собі років перед кавалером.

Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.

«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.

Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, ніби клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!

Густе волосся не потребувало фризієрської фантазії: хвилясте від природи, воно вляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.

Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...

Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.

— Ах, Стасю...

У тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що вдова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.

Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:

— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...

«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:

— Пані, ви під охороною моєї чести!

Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.

Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...

— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.

— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...

— Маґдебурко, слідчий головної управи.

Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.

— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?

За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порогу помешкання.

— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?

Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак у простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.

Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.

— Та то якийсь драб! Я пристойна вдова, а не дешева профура!

— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?

Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором у голосі промовив Маґдебурко.

...Уранці в помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий ґранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну вдову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Юрась Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наґлянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

Куди ж цього разу помчить потяг доволі привабливу «кобіту» міцної чоловічої постави і коли «їй» пощастить не вдавати нікого іншого, лиш себе? Сього ніхто не знає — так що Маґдебуркові доведеться знову полювати на Ґеня Муркоцького. Одне слово, хто на що вчився...

Про «Хроніку пригод...»

Дещо про «Хроніку пригод...» Вона написана не для того, щоб її читати серйозно і вишукувати певні невідповідності у назвах, іменах, вчинках, ситуаціях чи подіях, а найбільше — в ознаках минулого часу і в характеристиках усіх персонажів. Але в ній багато живого життя, яке лишилося за порогом двадцять першого століття, та затрималося на газетних шпальтах «Діла».

— Що ви там досліджуєте? — питався авторку поважний університетський професор. — «Діло» вивчене вздовж і поперек!

Вона не сміла сказати правди, бо проти фундаментальних досліджень її праця виглядала грою в «дурня».

Авторка перепрошує тих читачів, які заплуталися в іменах та трафунках, не натрапивши ні на що цікаве, як на їхній смак, і дякує прихильникам химерних текстів, писаних задля розваги та доброго настрою — цих важливих складових не лише людського довголіття, а й молодости: як не візуальної, так прихованої в закапелках душі.

Цьом-цьом-па-па, як кажуть веселі львів'янки. Щиро і прихильно — О. Д.

Львів, 2009—2010

Подяки

Авторка висловлює вдячність науковцям Лідії Сніцарчук і Костянтину Курилишину за допомогу у втіленні цього проекту.

Примітки

1

білизну (арх.).

(обратно)

2

Наприклад!

(обратно)

3

Шукати сварки

(обратно)

4

кіно (фр.).

(обратно)

5

заснув (укр. фрзема).

(обратно)

6

південної (арх.).

(обратно)

7

арештантської миски (злодійський сленґ).

(обратно)

8

виголене місце на маківці у католицьких монахів

(обратно)

9

діда (нім.).

(обратно)

10

батько (нім.).

(обратно)

11

матері (нім.).

(обратно)

12

арештований (злодійський сленґ).

(обратно)

13

у відділку (злодійський сленґ).

(обратно)

14

до в'язниці (арх.).

(обратно)

15

каблуки (діал.).

(обратно)

16

волейбол (арх.).

(обратно)

17

футбол (арх.).

(обратно)

18

латинська сентенція

(обратно)

19

латинська сентенція

(обратно)

20

І після поганого врожаю треба сіяти (Сенека).

(обратно)

21

Уміти насолоджуватися прожитим — це значить жити двічі (лат.).

(обратно)

22

Треба бути відважним: сміливим сприяє сама Венера (лат.).

(обратно)

23

Позначати день білим камінцем [як щасливий] (лат.).

(обратно)

24

спати (злодійський сленґ).

(обратно)

25

подушку (злодійський сленґ).

(обратно)

26

пан (злодійський сленґ).

(обратно)

27

ревнощів (арх.).

(обратно)

28

Donnerwetter! — Хай йому чорт! — вигук гніву, здивування (нім.).

(обратно)

29

ганьбу (розм.).

(обратно)

30

вагітна (діал.).

(обратно)

31

гра слів: Етна — діючий вулкан на о. Сицилія.

(обратно)

32

вірш Марії Конопніцькї у перекладі Андрія Бачинського

(обратно)

33

рогом (розм.).

(обратно)

34

хабаря (діал.).

(обратно)

35

польська приказка

(обратно)

36

прогулянку (діал.).

(обратно)

37

народні жіночі прикраси (діал.).

(обратно)

38

страхування (арх.).

(обратно)

39

кохання втрьох (фр.).

(обратно)

40

морозиво (діал.).

(обратно)

41

під пічкою (діал.).

(обратно)

42

маленький (діал.).

(обратно)

43

тканий жіночий пояс

(обратно)

44

квартиранткою (арх.).

(обратно)

45

сховище, комора для зберігання хліба

(обратно)

46

чай (діал.).

(обратно)

47

сліпого (діал.).

(обратно)

48

м'яч (діал.).

(обратно)

49

дивовижою (діал.).

(обратно)

50

каста упосліджених в Індії

(обратно)

51

найпопулярніша на ті часи модель літака

(обратно)

52

мистецтво (арх.).

(обратно)

53

в'язниця неподалік Парижа

(обратно)

54

праски (діал.).

(обратно)

55

піратський прапор

(обратно)

Оглавление

Частина 3

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

  14.

  15.

  16.

  17.

  18.

  19.

  20.

  21.

  22.

  23.

  24.

  25.

Частина 4

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

  14.

  15.

  16.

  17.

  18.

  19.

  20.

  21.

  22.

  24.

Про «Хроніку пригод...»

Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg