«Смерть у Бреслау»

Смерть у Бреслау (fb2) - Смерть у Бреслау (пер. Божена Антоняк) 1111K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Марек Краевский

Марек Краєвський Смерть у Бреслау

А нині — час всевидючий викрив шлюб, Що цим ім’ям був негідний зватися, Дитя з отцем рівняючи [1] . Софокл. Цар Едіп.

I

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року.

П’ята година пополудні

Липнева спека була нестерпною. Завідувач відділення психіатричної лікарні Ернст Беннерт провів долонею по великому лисому черепу. Тоді уважно, наче хіромант, глянув на мокру долоню. Пагорб Венери був липким від поту, на лінії життя виблискували його дрібні краплини. Дві мухи судомно впивалися в слід, залишений на цераті склянкою солодкого чаю. Вікно кабінету заливало сяйво безжального заходу сонця.

У кабінеті сидів ще один чоловік із лискучою чорного чуприною. Спека, здавалося, анітрохи йому не заважала. Він з насолодою підставляв під сонячні прикрашене вусами обличчя із паростками щетини. Тоді потер щоку долонею, на тильному боці якої напружився витатуйований скорпіон. Чоловік глянув на Беннерта. Його примружені від сонця очі враз стали уважними.

— Ми обидвоє знаємо, лікарю, — промовив він із виразним чужомовним акцентом, — що ви не відмовите організації, яку я представляю.

Беннерт це знав. Він поглянув у вікно й замість колись показної, а зараз обшарпаної кам’яниці на розі, побачив заледенілі сибірські простори, замерзлі ріки, снігові замети й людські кінцівки, що стирчали звідтіля. Побачив сарай, у якому кістяки в продертих мундирах змагалися за місце біля залізної пічки, де жеврів вогонь. Один із них нагадував Беннертові попереднього директора клініки, доктора Штайнбрунна, який півроку тому не дав згоди Штазі[2] на допит одного з пацієнтів.

Протер очі, підвівся й перехилився через підвіконня. Знайома картина: молода мати картає неслухняну дитину, хурчить вантажівка, що перевозить цеглу.

— Авжеж, майоре Махмадов. Я особисто впущу вас у відділення й ви допитаєте пацієнта. Ніхто вас не побачить.

— Цього мені й треба. Отже, до побачення опівночі. — Махмадов змахнув з вусів крихти тютюну. Підвівся й пригладив штани на стегнах. Коли він натиснув на клямку, почувся голосний ляскіт. Майор різко обернувся. Беннерт дурнувато всміхався. У руках тримав скручену руркою газету «Нойєсте Дойчланд». Дві мертві мухи лежали розчавлені на цераті.

Дрезден, того ж таки 17 липня 1950 року.

Північ

Завдяки своїй уяві пацієнт Герберт Анвальдт витримав у «домі тортур», як він називав дрезденську психіатричну клініку на Марієн-алеє, уже п’ять років. Завдяки уяві дійсність зазнавала дивовижних перетворень: саме їй він завдячував тим, що стусани й штурхани санітарів оберталися на лагідні пестощі, сморід фекалій ставав запахом весняного саду, крики хворих — бароковими кантатами, а обдерті стіни вкривалися фресками Джотто. Фантазія корилася йому: за роки тренувань він зумів видресирувати її до такого рівня, що, наприклад, цілковито подолав у собі те, що не дозволило б йому витримати ув’язнення, а саме — жагу до жіночого тіла. Йому не довелося, немов старозавітному мудрецеві, «притлумлювати вогонь у лоні своїм». Вогонь той давно згас.

Але уява зраджувала його, коли бачив маленьких рухливих комах, що бігали по палаті. Їхні брунатно-жовті черевця миготіли в шпаринах між дошками паркету, рухливі вусики визирали з-за умивальника. Окремі особини заповзали на ковдру: вагітна самиця, яка тягла за собою блідий кокон, породистий самець, що високо підносив своє тіло на хистких ніжках, безпорадне маля, яке ворушило навколо себе тоненькими вусиками — усе це призводило до того, що Анвальдтів мозок стрясали електричні розряди нейронів. Увесь він болісно зіщулювався, шкіру кололи рухливі вусики, а в уяві його лоскотали тисячі ніжок. Тоді він шаленів і ставав небезпечним для інших пацієнтів, особливо відтоді, як зауважив, що дехто з них ловить комах у сірникові коробки й підкидає йому до ліжка. Лише запах засобу від тарганів заспокоював пошарпані нерви. Справу полегшило б переміщення хворого до якоїсь, менш затарганеної лікарні в іншому місті, але тут виникали непередбачувані бюрократичні перешкоди й чергові директори відмовлялися від цієї думки. Доктор Беннерт обмежився переведенням Анвальдта до одномісної невеличкої палати, у якій трохи частіше проводили дезінсекцію. У періоди, що передували навалі тарганів, пацієнт Анвальдт був спокійним і займався здебільшого вивченням семітських мов.

За цим заняттям і застав його під час обходу санітар Юрґен Копп. Попри те, що директор Беннерт несподівано звільнив його від нинішнього чергування, Копп не мав наміру полишати лікарню. Він зачинив двері Анвальдтової палати й попрямував до відділення в сусідньому будинку. Гра у скат була пристрастю, яка охопила увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти її. Та не встиг він навіть зібрати «взятку», як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.

— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фоґель.

— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.

Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, проте не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.

Бреслау, субота 13 травня 1933 року.

Перша година ночі

Мадам ле Ґеф, угорка із псевдофранцузьким прізвищем, знала, як принадити бреславських клієнтів. Вона не витратила ні пфеніга на оголошення в газеті чи рекламу, а розпочала з безпосередніх звертань до зацікавлених осіб. Поклавшись на свою безпомильну інтуїцію, вона виписала з телефонної та адресної книг міста Бреслау десь із сотню прізвищ. Потому одна дорога повія, у якої були зв’язки в усьому місті, перевірила список, і виявилося, що це переважно прізвища заможних чоловіків. Крім цього, мадам зробила список бреславських лікарів, а також викладачів політехніки та університету. Усім їм вона надіслала делікатні листи в конвертах, які не викликали жодної підозри. У листах повідомлялося про відкриття нового клубу, де найвибагливіші панове можуть утамувати всі свої бажання. Друга хвиля реклами поширювалася в чоловічих клубах, лазнях, кондитерських і вар’єте. Щедро винагороджувані гардеробники й портьє таємно від альфонсів, які платили їм за звідництво, упихали клієнтам до рук і кишень пальт напахчені карточки, прикрашені малюнком пухкенької Венери в чорних панчохах і циліндрі.

Попри праведне обурення преси та два судові процеси, клуб мадам ле Ґеф став популярним. Своїми принадами клієнтів удовольняло, залежно від побажань, тридцять дівчат і двоє юнаків.

У салоні не бракувало й артистичних виступів. «Артисток» набирали з персоналу закладу та здебільшого тут виступали щедро оплачувані танцівниці з кабаре «Імперіал» чи якогось театрика моделей. Два вечори на тиждень облаштовували в східному стилі (танець, і не лише живота, кількох «єгиптянок», котрі виступали в кабаре щодня), два — у класичному (вакханалія), один у розгульно-німецькому (Гайді[3] в мереживних панталонах), а один призначався для ексклюзивних гостей, які переважно винаймали цілий клуб для зустрічей, що не потребували розголосу. По понеділках заклад не працював. Невдовзі було запроваджено телефонні замовлення і прусський особняк, знаний як «Надслензанський замок» у підбреславському Опорові, став відомим на все місто. Інвестиції швидко окупилися, тим паче, що мадам не була єдиним інвестором. Левову частку витрат узяло на себе Бреславське управління поліції. Ця установа отримувала дивіденди не лише в матеріальному вигляді. Отож усі були задоволені, а найбільше — випадкові й постійні клієнти. Кількість останніх постійно зростала. Бо де ж іще професор сходознавства Отто Андре міг, озброївшись кинджалом й одягши тюрбан на голову, наздоганяти беззахисну гурію аби заволодіти нею серед пурпурових подушок, де ж іще директор міського театру Фріц Райнфельд міг підставляти свою тлусту спину під солодкі удари черевиків для верхової їзди, що їх йому завдавала струнка амазонка?

Мадам добре розуміла чоловіків і була щасливою, коли їй удавалося вдовольнити їхні потреби. Такого щастя вона зазнала нещодавно, коли знайшла для заступника начальника кримінального відділу управління поліції, радника Ебергарда Мокка, двійко дівчат, які вміли грати в шахи. До цього невисокого, міцно збудованого брюнета з густим хвилястим волоссям, мадам відчувала особливу симпатію. Радник ніколи не забував про квіти для мадам і дрібні подарунки для дівчат, що охоче його обслуговували. Він був спокійний і мовчазний, обожнював шаради й бридж, шахи й повних блондинок. Свої пристрасті він міг утамовувати в мадам ле Ґеф без жодних обмежень. Приходив завжди по п’ятницях опівночі, заходив у бічні двері і, не звертаючи уваги на артистичні виступи, йшов до своєї улюбленої кімнати, де на нього чекали дві одаліски. Вони перевдягали його в шовковий халат, годували кав’яром і напували червоним райнвайном. Мокк сидів непорушно, і лише його руки кружляли по алебастровій шкірі невільниць. Після вечері з однією з них він сідав за партію в шахи. Тим часом інша залазила під стіл і робила там те, про що мали поняття ще доісторичні племена. Та, що грала з Мокком у шахи, знала: кожен вдалий хід асоціювався з певною еротичною позою. Отож, по втраті пішака або фігури, Мокк підводився з-за столу й улягався зі своєю партнеркою на дивані, де вони протягом кількох хвилин відтворювали відповідну позу.

Згідно принципів, що їх Мокк установив для себе самого, йому не вільно було втамовувати пристрасті, якщо котрась із суперниць ставила йому шах або мат. Одного разу так уже сталося. Тоді він підвівся з-за столу, дав дівчатам по квітці й вийшов, приховуючи гнів і невдоволення під знущальною посмішкою. Потому він уже ніколи не дозволяв собі втрачати пильність за грою в шахи.

Після однієї з таких довгих партій Мокк відпочивав на дивані, читаючи дівчатам свої розважання про людські характери. То була його третя пристрасть, яку він виявляв лише у своєму улюбленому клубі. Кримінальний радник, поціновувач античної літератури, який приголомшував своїх підлеглих довгими латинськими цитатами, вирішив позмагатись із Непотом[4] і Теофрастом[5], складаючи, не без талану, характеристики осіб, з якими йому доводилося зустрічатись. За основу цих описів правили власні спостереження та поліційні справи. Десь раз на місяць він створював опис однієї людини, а вже існуючі доповнював новими фактами. Нові доповнення й характеристики добряче затуманювали втомлені дівочі голівки. Та незважаючи на це, вони сиділи біля ніг Мокка, вдивлялися в його круглі очі й відчували, як у клієнтовій душі здіймається хвиля щастя.

Дійсно, кримінальний радник Мокк був щасливим і, виходячи зазвичай близько третьої ночі, робив дівчатам невеличкі подарунки, а сонному портьє давав на чай. Моккове щастя відчував навіть візник, що відвозив його тихою о цій порі Ґрюбшенер-штрасе до солідної кам’яниці на Редіґер-пляц, де радник засинав обіч дружини, слухаючи цокання годинника й вигуки візників та молочарів.

На жаль, у ніч з 12 на 13 травня 1933 року радник Ебергард Мокк не зазнав щастя в обіймах дівчат мадам ле Ґеф. Він саме розігрував цікавий сицилійський захист, коли мадам делікатно постукала у двері.

За мить вона постукала ще раз. Мокк засопів, запнув халата, підвівся й відчинив двері. Його обличчя було позбавлене емоцій, але мадам знала, що відчуває чоловік, якому хтось перебиває вишукану еротично-шахову забаву.

— Любий пане раднику, — власниця клубу вирішила обійтися без зайвих, на її думку, перепросин. — Унизу на вас чекає ваш асистент.

Мокк ґречно подякував, швидко вбрався за допомогою послужливих одалісок (одна зав’язувала краватку, інша застібала брюки й сорочку), вийняв з портфеля дві невеличкі коробки цукерок і попрощався з безутішними шахістками. Кинув «на добраніч» мадам, збіг униз сходами і з розгону наскочив на свого асистента Макса Форстнера, що стояв у холі, спершись на кришталевий абажур торшера. Кришталеві підвіски застережливо задзеленчали.

— Баронесу Марієтту фон дер Мальтен зґвалтовано й убито, — видушив із себе Форстнер.

Мокк збіг східцями ґанку в подвір’я, впав на сидіння чорного «Адлера», дещо заголосно захряснув двері й запалив цигарку. Форстнер квапливо сів за кермо й увімкнув двигун. Рушили мовчки. Перетнули міст через Слензу. Нарешті Мокк зібрався з думками.

— Як ви мене тут розшукали? — запитав радник, уважно роздивляючись мур комунального цвинтаря, що пропливав праворуч. На тлі неба виразно стримів трикутний фронтон крематорію.

— Про ваше місцезнаходження, пане раднику, мені повідомив пан кримінальний директор, доктор Мюльгауз. — Форстнер стенув плечима, наче хотів цим сказати: «Усім відомо, де Мокк буває по п’ятницях».

— Не дозволяйте собі подібних речей, Форстнере, — Мокк уважно глянув на нього, — поки ви лише мій асистент.

Це пролунало погрозливо, але не справило на Форстнера жодного враження. Мокк не зводив погляду з його широкого обличчя («мала, товста, руда тварюка») і вже вкотре вирішив, усупереч здоровому глуздові, знищити нахабного підлеглого.

Це було не так легко, бо Форстнера прийнято до кримінального відділу водночас із приходом нового президента поліції, фанатичного нациста обер-групенфюрера СА[6] Едмунда Гайнеса. Мокк дізнався, що його асистентові протегує не лише Гайнес. Він може похвалитися гарними стосунками із самим новим обер-президентом Сілезії, Гельмутом Брюкнером, якого нацисти призначили невдовзі після того, як виграли вибори до Рейхстагу. Але радник працював у поліції майже чверть століття й знав, що знищити можна будь-кого. Доки він мав владу, доки шефом кримінального відділу був старий масон і ліберал Гайнріх Мюльгауз, Мокк міг не допускати Форстнера до важливих справ і відсилати його, наприклад, переписувати повій під готелем «Савой» на Тауенцін-пляц або перевіряти документи в гомосексуалістів під пам’ятником імператриці Августі на променаді біля школи мистецтв. Найдужче Мокка дратувало те, що йому не було відомо про жодні Форстнерові слабинки — його справа була чиста, а щоденні спостереження підказували тільки одну стислу характеристику: «тупий служака». Щоправда, близькі стосунки з Гайнесом, про якого скрізь знали як про педераста, викликали в Моккові невиразні підозри, хоча цього було замало, аби підпорядкувати собі того «жучка» — агента Гестапо Форстнера.

Вони доїжджали до Зоннен-пляц. Місто вирувало внутрішнім життям. Скреготів, повертаючи, трамвай, що віз робітників другої зміни з фабрики Лінке, Гофманна і Ляухгаммера, миготіли газові ліхтарі. Завернули праворуч, на Ґартен-штрасе. Біля ринку тіснилися підводи з картоплею й капустою, сторож сецесійної кам’яниці на розі Театер-штрасе, лаючись, ремонтував ліхтар біля брами. Двійко п’яних студентів зачіпало повій, які гордо прогулювалися з парасольками під концертним залом. Проминули салон автомобілів Коченройтера і Вальдшмідта, будинок Сілезького ландтагу й кілька готелів. З нічного неба сіявся дрібний імлистий дощик.

«Адлер» зупинився навпроти головного вокзалу на Тайхеккер-штрасе, біля лазні. Мокк і Форстнер вийшли з машини. Їхні плащі й капелюхи вкрилися водяним пилом, мжичка осідала на Моккову темну щетину й гладко поголені щоки Форстнера. Спотикаючись об рейки, вони перейшли на бічну колію. Довкола стояли поліцейські в мундирах і залізничники, збуджено обговорючи те, що сталося. Якраз надходив, характерно накульгуючи, поліційний фотограф Гельмут Елерс.

До Мокка наблизився старий поліцейський з гасовою лампою. Його присилали у випадку особливо жахливих злочинів.

— Кримінальний вахмістр Еміль Коблішке з’явився, — звично відрапортував він, хоч у цьому й не було потреби. Радник добре знав своїх підлеглих. Коблішке долонею затулив цигарку й уважно подивився на Мокка.

— Там, де опиняються пан радник і я, мусить бути щось страшне, — він очима вказав на вагон-салон, на якому видніла табличка «Берлін-Бреслау». — А тут дуже страшне.

У коридорі салону всі троє обережно переступили через тіло залізничника. Той лежав на підлозі, на спухлому обличчі застигла маска болю. Слідів крові не було. Коблішке схопив труп за комір і посадовив його. Голова залізничника схилилася набік, а коли поліцейський розстебнув комір мундира, Мокк і Форстнер схилилися над спиною потерпілого.

— Емілю, дай-но ближче цю лампу. Нічого не видно, — кинув Мокк.

Коблішке поставив лампу й перевернув труп на живіт. Звільнив одну руку від рукава мундира й сорочки, а тоді рвучко шарпнув, оголивши спину й плечі небіжчика. Підніс ближче лампу. Поліцейські зауважили на потилиці й лопатці кілька червоних плямок із синьою припухлістю. Між лопатками залізничника лежали три розчавлені мертві скорпіони.

— І такі три комахи можуть убити людину? — Форстнер уперше продемонстрував своє невігластво.

— То не комахи, Форстнере, а павукоподібні. — Мокк навіть не намагався приховати зневагу в голосі. — Окрім того, розтин ще попереду.

Якщо у випадку із залізничником поліцейські ще могли мати якісь сумніви, то причина смерті двох жінок у салоні була аж надто очевидною.

Мокк часто ловив себе на тому, що трагічна звістка викликає в нього невідповідні думки, а жахливі картини злочинів — веселощі. Коли у Валбжиху померла його мати, найперша його думка була про побутові проблеми, а саме: що робити зі старим, величезним диваном, якого не можна було витягти ані крізь вікно, ані крізь двері? А від вигляду худих, блідих литок божевільного жебрака, котрий лупцював якогось хлопчину біля колишнього будинку управління поліції на Шубрюкке 49, на нього напав дурнуватий сміх. Так само й тепер, коли Форстнер послизнувся в калюжі крові, що заливала підлогу салону, Мокк вибухнув сміхом. Коблішке не сподівався від радника такої реакції. Сам він у житті бачив багато дечого, але картина в салоні вже вдруге змусила його нервово здригнутися. Форстнер вийшов із приміщення. Мокк розпочав огляд.

Сімнадцятирічна Марієтта фон дер Мальтен лежала на підлозі, оголена від пояса донизу. Її розпущене попелясте густе волосся, наче губка, просякло кров’ю. Обличчя, здавалося, було спотворене раптовим паралічем. Гірлянди кишок висіли обабіч розпанаханого тіла. У роздертому шлунку видніли неперетравлені рештки їжі. Моккові здалося, що він щось зауважив у черевній порожнині. Долаючи відразу, схилився над тілом дівчини. Сморід був нестерпний. Мокк ковтнув слину. Серед крові й слизу вовтузився невеликий жвавий скорпіон.

Форстнера знудило й він ригав у туалеті. Коблішке кумедно підстрибнув, бо щось хруснуло у нього під черевиком.

— Scheisse[7], та їх тут до біса! — скрикнув він.

Чоловіки уважно оглянули всі кутки салону й розчавили ще трьох скорпіонів.

— Слава Богу, жоден із них нас не вкусив, — важко відсапувався Коблішке. — Бо лежали б зараз як той, у коридорі.

Упевнившись, що у вагоні більше немає небезпечних створінь, вони підійшли до другої жертви, панни Франсуази Дебрю, гувернантки баронеси. Жінка, що мала на вигляд трохи за сорок, ізсунувшись додолу, лежала на бильцях канапи. Подерті панчохи, набряклі вени на литках, задерта аж попід пахви скромна сукня з білим комірцем. Ріденьке волосся, що його стара панна звичайно вкладала в старомодну «дульку», розпатлалось. Зуби затискали спухлий язик. На шиї було зашморгнуто шнур від портьєр. Мокк із відразою оглянув труп і полегшено зітхнув: він ніде не побачив скорпіона.

— Найдивніше ось що, — Коблішке вказав на стіну салону, оббиту синьою тканиною в блакитні смужки. Між вікнами вагону виднів напис. Два рядки дивних знаків. Кримінальний радник наблизив до них обличчя. Знову проковтнув слину.

— Так-так... — Коблішке вмент збагнув, про що йдеться. — Хтось написав це кров’ю...

Мокк сказав запопадливому Форстнерові, що додому його відвозити не треба. Він повільно йшов у розстебнутому пальті й відчував тягар своїх п’ятдесяти років. За півгодини був уже серед знайомих будинків. Спинився під аркою однієї з кам’яниць на Опіц-штрасе й глянув на годинник. Четверта. Зазвичай о цін порі він повертався з п’ятничних «шахів». Але ще ніколи ці вишукані «партії» не втомлювали його так сильно, як сьогоднішні події.

Вкладаючись обіч дружини, Мокк вслухався в цокання годинника. Засинаючи, пригадав сцену з молодих літ. Двадцятирічним студентом він гостював у своїх далеких родичів під Требницею й залицявся там до дружини управителя маєтку. Врешті, після численних невдалих спроб він домовився з нею про побачення. Сидів на березі річки під старим дубом, упевнений, що сьогодні нарешті насититься її звабним тілом. Курячи цигарку, Мокк прислухався до сварки кількох сільських дівчаток, що гралися по той бік річки. Жорстокі створіння верескливими голосками проганяли кривеньку дівчинку, дражнячи її кульгою. Дитина стояла над водою й дивилася в бік Мокка. У простягнутій руці тримала стару ляльку, заштопане платтячко тріпотіло на вітрі, свіжоначищені черевички були замащені глиною. Раптом Мокк усвідомив, що вона нагадує йому птаху з перебитим крилом. Він дивився на дівчинку і раптом розплакався.

Зараз він теж не міг стриматися від плачу. Дружина щось пробурмотіла крізь сон. Мокк відчинив вікно й підставив розпашіле обличчя під струмені дощу. Марієтта фон дер Мальтен теж була кривенькою і він пам’ятав її ще дитиною.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року.

Восьма година ранку

По суботах Мокк приходив до управління поліції о дев’ятій ранку. Портьє, кур’єри й агенти багатозначно перезиралися, побачивши ледь усміхненого, невиспаного радника, який гречно відповідав на привітання, тягнули за собою шлейф пахощів дорогого одеколону від Вельцеля. Та цієї суботи він анітрохи не нагадував задоволеного собою поліцейського, лагідного й поблажливого начальника. Вже о восьмій він увійшов до будинку, хряснувши дверима. Кілька разів поспіль закрив і розкрив парасоля, розбризкуючи навколо краплинки води. Не відповідаючи на «доброго дня, пане раднику» — портьє й заспаного кур’єра, він швидко побіг сходами вгору. Носаком черевика зачепився за останню сходинку й замалим не впав. Портьє Гандке не повірив власним вухам — він уперше почув добірну лайку з Моккових вуст.

— Ой, щось пан радник нині недобрий, — всміхнувся він до кур’єра Бендера.

Тим часом Мокк зайшов до свого кабінету, сів за стіл і закурив сигару. Відсутній погляд утупився в стіну, викладену полив’яною цеглою. Він розумів, що сидить у пальті й капелюсі, але не зрушив з місця. За кілька хвилин почувся стукіт у двері й увійшов Форстнер.

— За годину тут повинні бути всі.

— Вони вже тут.

Уперше радник кинув на свого асистента погляд, сповнений холодної прихильності.

— Форстнере, домовтеся про телефонну розмову між мною й професором Андре з університету. І ще, будь ласка, подзвоніть до резиденції барона фон дер Мальтена й запитайте, о котрій пан барон зможе мене прийняти. За п’ять хвилин збираємося в мене.

Моккові здалося, що виходячи, Форстнер клацнув підборами.

Агенти й інспектори, асистенти, секретарі й кримінальні вахмістри без подиву дивилися на неголеного шефа та блідого Форстнера. Вони знали, що нинішні проблеми зі шлунком останнього викликані зовсім не тим, що він переїв улюбленої кров’янки з цибулею.

— Шановні панове, прошу відкласти всі справи, якими ви зараз займаєтеся. — Мокк промовив голосно й чітко. — Ми повинні вжити всіх законних і незаконних методів, аби відшукати вбивцю чи вбивць. Можете бити й шантажувати. Я постараюся, щоб вам відкрили доступ до всіх таємних справ. Не шкодуйте грошей для інформаторів. А зараз деталі. Ганзлік і Бурк, допитайте всіх торговців тваринами, починаючи від постачальників зоопарку й закінчуючи продавцями папуг і золотих рибок. Чекаю на рапорт у вівторок уранці. Смоложе, ви складете список всіх приватних звіринців у Бреслау й околицях, а також список ексцентриків, що полюбляють спати з анакондами. Потому всіх їх допитаєте. Вам допоможе Форстнер. Рапорт подати у вівторок. Гельм і Фрідріх, перегляньте справи усіх збоченців і ґвалтівників від кінця війни. Особливу увагу зверніть на любителів тварин і на тих, хто хоч би трохи вивчав східні мови. Рапорт у понеділок увечері. Райнерте, ви зберете двадцятеро людей, обійдете всі борделі й допитаєте стількох повій, скількох зможете. Ви повинні запитувати про клієнтів-садистів і таких, що під час оргазму цитують «Камасутру». Рапорт — у вівторок. Кляйнфельд і Кранк. Для вас нелегке завдання. Ви повинні встановити, хто останнім бачив нещасних жертв. Щодня о третій — проміжні рапорти. Шановні панове, завтрашня неділя оголошується робочим днем.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року.

Одинадцята година ранку

Професор Андре був невблаганним. Він категорично стверджував, що розшифрувати зможе лише оригінальний текст, написаний на шпалері. Він не хотів навіть чути про жодні фотографії чи найдосконаліші, переписані від руки копії. Мокк пам’ятав роки, коли сам здобував філологічну освіту, хоча так її й не завершив. Він відчував повагу до рукописів і тому поступився. Поклав слухавку й наказав Форстнерові принести зі складу речових доказів сувій тканини з таємничими рядками. А сам подався до шефа кримінального відділу, доктора Гайнріха Мюльгауза й представив йому план дій. Кримінальний директор не коментував, не хвалив, не лаяв, нічого не радив. Він нагадував дідуся, який з поблажливою усмішкою вислуховує фантазії свого онука. Погладжував довгу шпичасту бороду, поправляв пенсне, пахкав люлькою й щомиті заплющував очі. У такі моменти Мокк і собі закривав очі, намагаючись таким чином запам’ятати «портрет» свого начальника.

— Прошу не спати, юначе, — заскреготів Мюльгауз. — Я знаю, що ви втомилися.

Він затарабанив жовтими пальцями по стільниці. Дідусь покартав онука.

— Ви повинні знайти вбивцю, Ебергарде. Вам відомо, що буде, коли ви його не знайдете? За місяць я йду на пенсію. А ви? Замість того, аби посісти моє місце, а це цілком імовірно, ви станете, наприклад, комендантом поліційного постерунку на вокзалі в якійсь глушині. Або пильнуватимете рибні ставки біля Любіна як комендант тамтешньої Fischereipolizei[8]. Ви добре знаєте фон дер Мальтена. Якщо ви не знайдете вбивцю, він вам помститься. А Мальтен залишається дуже впливовим. Ага, ледь не забув... Стережіться Макса Форстнера. Завдяки йому Гестапо знає про кожен наш крок.

Мокк подякував за вказівки й пішов до свого кабінету. Поглянув у вікно на міський рів, уздовж якого височіли старі каштанові дерева, й на залитий сонцем Шлосс-пляц, де марширував військовий оркестр, репетируючи перед завтрашнім Святом Весни. Сонячні промені оточили Моккову голову бурштиновим ореолом. Заплющив очі й знову побачив самотню калічну дівчинку над річкою. Бачив і дружину управителя, об’єкт своїх юнацьких бажань. Вона повільно наближалася здалеку.

Телефонний дзвінок повернув його до управління поліції. Він розчесав пальцями ледь масне волосся й підняв слухавку. Дзвонив Кляйнфельд.

— Пане раднику, останнім, хто бачив убитих живими, був офіціант Мозес Гіршберґ. Ми допитали його. Опівночі він подавав їм каву в салоні.

— Де тоді знаходився потяг?

— Між Леґніцею і Бреслау, за Мальчнцями.

— А між Мальчнцями і Бреслау була якась зупинка?

— Ні. Він міг лише чекати на зелений сигнал у Бреслау, перед самим вокзалом.

— Дякую, Кляйнфельде. Перевірте гарненько цього Гіршберга, чи в нас нічого немає на нього.

— Гаразд.

Телефон задзвонив удруге.

— Пане раднику, — почувся баритон Форстнера. — Професор Андре визначив алфавіт як давньосирійський. У вівторок отримаємо переклад.

Телефон задзвонив утретє.

— Це резиденція барона фон дер Мальтена. Пан барон очікує пана радника якомога швидше.

Мокк ледь стримався, аби не вилаяти зухвалого дворецького, і запевнив, що за мить приїде. Наказав Форстнерові, який саме повернувся з університету, відвезти його на Айхен-алеє 13, де мешкав барон. Резиденцію облягли журналісти, — щойно побачивши паркування «Адлера», вони помчали до поліцейських. Ті мовчки проминули їх й увійшли на територію маєтку фон дер Мальтенів, куди поліцейських пропустив охоронець. У холі їх привітав камердинер Маттіас.

— Пан барон бажає бачити лише пана радника.

Форстнер не приховував розчарування. Мокк подумки усміхнувся.

Кабінет барона оздоблювали гравюри з окультною символікою. Таємних знань стосувалися й численні томи, оправлені в однакові палітурки зі шкіри вишневого кольору. Сонце насилу пробивалося крізь важкі зелені завіси, освітлюючи чотирьох порцелянових слонів, що підтримували земну кулю своїми спинами. У напівтемряві поблискувала срібна модель небесних сфер із землею посередині. Голос Олів’є фон дер Мальтена, що долинув з вітальні, яка сусідила з бібліотекою, відволік Моккову увагу від геоцентричних проблем.

— У тебе немає дітей, Ебергарде, тому залиш при собі свої співчуття. Пробач за таку форму розмови, крізь двері, але я не бажаю, аби ти мене бачив. Ти знав Марієтту з дитинства...

Він урвав розмову і Моккові здалося, що він чує приглушені ридання. За мить знову зазвучав ледь змінений голос барона:

— Закури собі сигару й вислухай мене уважно. Передусім прибери з-під мого дому тих писак. По-друге, привези з Кенігсберга доктора Ґеорґа Маасса. Це прекрасний знавець як історії окультизму, так і східних мов. Він допоможе тобі знайти тих, хто вчинив оте ритуальне вбивство... Так, ритуальне. Ти добре почув, Ебергарде. По-третє, якщо ти вже знайдеш убивцю, віддай його мені. Це мої поради, прохання, або, якщо хочеш, умови. Це все. Докури спокійно сигару. До побачення.

Радник не озвався жодним словом. Він був знайомий із фон дер Мальтеном ще зі студентських часів і знав, що будь-яка суперечка з ним не має сенсу. Він слухав лише себе самого, а іншим віддавав накази. Радник Ебергард Мокк вже давно відвик слухати накази, бо важко було так назвати добродушне буркотіння його шефа Мюльгауза. Але відмовити Мокк не міг. Якби не барон Олів’є фон дер Мальтен, не став-би він ніколи кримінальним радником.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року.

Перша година пополудні

Мокк віддав Форстнерові накази щодо журналістів і доктора Маасса, а сам викликав до себе Кляйнфельда.

— Ми щось маємо на цього Гіршберґа?

— Нічого.

— Приведіть його до мене на допит. О другій.

Він відчував, що поступово втрачає свою славнозвісну врівноваженість. Йому здавалося, що під повіками пече пісок, спухлий язик укривав квасний шар нікотину. Мокк голосно сопів, а сорочка на ньому була мокрою й липкою від поту. Він викликав екіпаж і наказав відвезти його до університету.

Професор Андре саме закінчив лекцію з історії Близького Сходу. Мокк підійшов до нього й відрекомендувався. Професор з недовірою глянув на неголеного поліцейського й запросив до свого кабінету.

— Пане професоре, ви викладаєте в нашому університеті вже тридцять років. Я сам мав приємність слухати ваші лекції, коли вивчав класичну філологію... Та серед ваших студентів були й такі, що цілком присвятили себе сходознавству. Може, ви пригадуєте когось із них, хто поводився ненормально, мав якісь відхилення, збочення...?

Андре був низеньким висхлим старим з короткими ногами й довгим тулубом. Зараз він сидів у своєму глибокому фотелі й вимахував у повітрі ногами в шнурованих черевиках. Мокк примружив очі й подумки всміхнувся, уявивши просту карикатуру на професора: дві вертикальні риски — ніс і цапина борідка, три горизонтальні — очі й губи.

— Статеве життя студентів-сходознавців, — риска професорових вуст зробилася ще тоншою, — адже, як ви самі влучно зауважили «були й такі», цікавить мене так само мало, як і ваше...

Кримінальному радникові здалося, що дзвін пожежної машини, яка саме проїжджала Урсулінен-штрасе, лунає в його грудях. Він підвівся й підійшов до професора. Міцно притис його зап’ястки до билець фотеля й наблизив своє обличчя до цапиної борідки.

— Слухай-но, ти, старий цапе, може, це ти вбив сімнадцятирічну дівчину? Ти гнався за нею, огидний карлику, так? Як ти полюбляєш, у тюрбані, га? Розпанахав кинджалом її оксамитовий живіт? — Він відсунувся від професора і знову сів на стільці. Розчесав пальцями змокріле волосся.

— Мені прикро, пане професоре, але цей текст я віддам на експертизу комусь іншому. Між іншим, що ви робили в п’ятницю вночі між одинадцятою й першою? Прошу не відповідати. Я знаю. А ви не хочете, аби про це дізнався декан філософського факультету? Або ваші студенти? Адже є й такі.

Андре посміхнувся.

— На щастя, є. Пане раднику, я постараюся перекласти цей текст так добре, як тільки зумію. Окрім того, я власне собі пригадав одного студента, що мав, як ви самі сказали, певні відхилення. Це барон Вільгельм фон Кепперлінґ.

— Не дякую вам, — Мокк надяг капелюха.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року.

Друга година пополудні

В управлінні поліції на нього чекав Кляйнфельд із Мозесом Гіршберґом. Ним 6343 невисокий, трохи сутулий брюнет років десь під сорок. Він повторив те, про що Мокк уже знав зі звіту Кляйнфельда.

— Скажіть мені, Гіршберґу, в яких ресторанах ви раніше працювали?

Офіціант, певне, хворів у дитинстві на якесь запалення, після чого в нього залишився незначний тик. Коли він говорив, правий куточок вуст ледь піднімався й це скидалося на дурнувату, знущальну посмішку. Перелічивши з десяток паскудних ганделиків, Гіршберґ не переставав «посміхатися». Дзвін знову загув у Моккових грудях. Він підійшов до допитуваного і вдарив того в обличчя долонею.

— Чого це ти так веселишся, жиде? Може, то ти написав цю маячню своєю паскудною мовою?

Гіршберґ закрив обличчя долонями. Кримінальний секретар Гайнц Кляйнфельд, один з найкращих поліцейських у кримінальному відділі, мав батька рабина. Зараз він стояв, утупившись у підлогу. Мокк проковтнув слину й зробив рукою жест «вивести». Рука боліла. Він ударив трохи засильно.

Своїх людей він знайшов у залі для зборів. Глянувши на них, Мокк зрозумів, що не почує нічого нового. Ганзлік і Бурк опитали дванадцятьох торговців тваринами, але ніхто з них не чув, аби хтось завозив скорпіонів. Смолож не натрапив на жоден слід приватного звіринця, але добув цікаву інформацію. Один із власників магазину з гризунами й зміями сказав, що його постійним клієнтом є такий собі огрядний бородатий чоловік, який купує плазунів та ящірок. На жаль, більше нічого власник магазину не зміг про нього розповісти. Райнхардт і його люди опитали п’ятдесят повій у публічних домах. Одна з них зізналася, що знає такого собі професора, любителя вдавати, ніби він четвертує її мечем, і при цьому щось вигукує якоюсь незнайомою мовою. Поліцейські здивувалися, бо ця інформація не справила на шефа жодного враження. Опитавши повій, агенти Райнхардта склали список з п’ятнадцятьох садистів і фетишистів, які виявилися настільки необачними, що запрошували «дівчаток» до власних помешкань. Сімох із них не вдалося застати вдома, восьмеро мали залізне алібі: обурені дружини останніх одностайно підтвердили, що їхні гірші половини вчорашню ніч провели в подружньому алькові.

Мокк подякував своїм людям і роздав їм завдання на завтра. Здавалося, вони не надто раділи завтрашній робочій неділі. Форстнерові Мокк сказав:

— Приїдьте по мене о десятій. Провідаємо одну відому особу. Потім підете до університетського архіву. Не дивуйтеся, він працюватиме. Один з бібліотекарів матиме завтра додаткове чергування. Ви складете список усіх, хто хоч трохи займався сходознавством: від студентів, що провчилися один семестр, до докторів іраністики чи санскритології. A propos[9], вам відомо, що таке санскрит?

Не чекаючи відповіді, Мокк вийшов з управління. Попрямував Швайдніцер Штадтґрабен, у бік універмагу Вертгайма. Звернув ліворуч на Швайдніцер-штрасе, проминув масивний пам’ятник Вільгельма II, який охороняли дві алегоричні фігури Держави та Війни, перехрестився на церкву Божого Тіла й повернув на Цвінґер-пляц. Пройшов повз реальну гімназію й увійшов до кав’ярні Оттона Штіблера. У затісній залі, темній від тютюнового диму й сповненій пахощами міцної кави, товклося чимало любителів чорного напою. Мокк увійшов до службового приміщення. Бухгалтер відразу припинив вести рахунки й вийшов, аби дати Моккові можливість вільно поговорити по телефону. Мокк не довіряв поліційним телефоністкам і часто вів таємні розмови з цього апарата. Набрав домашній номер Мюльгауза. Назвався й вислухав потрібну інформацію. Тоді подзвонив дружині й пояснив свою відсутність за обідом купою роботи.

Бреслау, субота 13 травня 1933 року.

Пів на четверту пополудні

«Єпископський льох» у будинку Сілезького Двору на Гельмут-Брюкнер-штрасе, яка до приходу нацистів звалася Бішоф-штрасе, славився чудовими супами, печенею й свинячою голяшкою. Стіни закладу прикрашали картини баварського художника Едуарда фон Ґрюцнера, на яких було змальовано сценки з не надто аскетичного життя ченців. Мокк найдужче любив бічний зальчик, освітлюваний зеленим тьмяним світлом, що пробивалося крізь вітраж у стелі. Колись Мокк заходив сюди частенько. Він поринав у мрії серед миготливих тіней, заколисаний підземною тишею, нечутним подихом льоху. Проте зростаюча популярність ресторану знищила сонну атмосферу, яку так полюбляв радник. Тіні колихалися й зараз, але плямкання крамарів і власників складів, верещання есесівців, які останнім часом приходили сюди просто таки юрмами, призводило до того, що замість спокою омріяні океанські хвилі сповнювали Моккову уяву намулом і шорсткими водоростями.

Кримінальний радник перебував у скрутній ситуації. Протягом кількох місяців він спостерігав за змінами в поліції, які викликали в нього неспокій. Він знав, що до одного з найкращих його співробітників, єврея Гайнца Кляйнфельда, багато хто ставиться зневажливо. Один з поліцейських, якого нещодавно прийняли до кримінального відділу, відмовився працювати із Кляйнфельдом. Результатом стало те, що за кілька днів цей поліцейський більше в нього не працював. Але то було на початку січня. Тепер Мокк зовсім не мав певності, що він би викинув з роботи цього нациста. Відтоді багато чого змінилося. 31 січня міністром внутрішніх справ і начальником усієї прусської поліції став Герман Ґерінґ, а через місяць до солідного будинку Бреславського регентства на Лессінґ-пляц в’їхав новий коричневий обер-президент Сілезії, Гельмут Брюкнер, а ще за неповні два місяці до Бреславського управління поліції прийшов новий начальник — лиховісний Едмунд Гайнес. Запанували нові порядки. Старий табір для французьких полонених на Штреленер-шосе в Тарногаї перетворився на концентраційний табір, до якого одними з перших потрапили близькі Моккові знайомі, колишній начальник поліції Фріц Фойґт і колишній бургомістр Карл Мах. На вулицях раптом з’явилися банди підлітків, що впивалися вірою у власну безкарність і найдешевшим пивом Гаазе. Із смолоскипами в руках вони оточували кордоном колони заарештованих євреїв і антифашистів з дерев’яними табличками на шиях, де були перелічені всі їхні «злочини» проти німецького народу. З кожним днем вулиці змінювали назви за прізвищами нових коричневих патронів. В управлінні поліції активізувалися члени НСДАП[10], а в західному крилі чудової будівлі розташувалося Гестапо, до якого відразу почали переходити найкращі люди з інших відділів. У кримінальному відділі, незважаючи на Мюльгаузові протести, Гайнес посадовив свого улюбленця Форстнера, а особистого ворога Мокка, такого собі радника Айле, призначили керівником нового єврейського відділу. Ні, сьогодні, у травні 33-го, Мокк не зважився б на такі рішучі дії. Він перебував у складному становищі. Мусив бути лояльним щодо фон дер Мальтена й масонської ложі, яка допомогла йому зробити блискучу кар’єру, та водночас не міг налаштувати себе проти нацистів. Найбільше розлючувало його те, що він ніяк не міг уплинути на ситуацію, а його майбутнє залежало від того, хто виявиться вбивцею баронеси. Якщо це буде член якоїсь секти, що дуже ймовірно, гітлерівська пропаганда добачить у цьому зручну нагоду для знищення бреславських вільних каменярів і тих, хто був із ними пов’язаний, отже — Мюльгауза і Мокка. Такого сектанта якесь бульварне видання, наприклад «Штюрмер», з радістю перетворило б на масона, а жахливий злочин представило б як ритуальне вбивство, результат порахунків трьох бреславських лож.

Якби виявилося, що вбивця — психічно хворий збоченець, Гайнес et consortes[11] напевне змусили б Мокка вигадати для нього «антинімецьку» біографію, найпевніше єврейську чи масонську. І в першому, і в другому випадку Мокк постав би перед своїми покровителями-масонами у двозначному світлі, як інструмент у руках пропагандистів. Нічого дивного, що Мальтен наказав віддати вбивцю йому. Він жорстоко помститься злочинцеві, і при цьому придушить у зародку будь-які інтриги проти ложі. Таким чином, як би не зробив Мокк, віддаючи або не віддаючи вбивцю до рук барона, він однаково опиниться у Любінській Fischereipolizei. У першому випадку коричневі газети, під’юджувані Форстнером, захлиналися б, розповідаючи про те, як масони самі, на власний розсуд, вершать правосуддя, у другому — відповідним чином відреагував би Мюльгауз і люди з його ложі. Звичайно, радник міг порвати з ложею й стати гітлерівцем, але проти цього повстали рештки «доброго смаку», яких не знищила двадцятирічна робота в поліції. Крім того, Мокк усвідомлював імовірний кінець своєї кар’єри: ложа могла дуже легко йому помститися, повідомивши кого слід про його минуле вільного каменяра.

Нікотин завжди прочищав Моккові мозок. Так було й зараз: йому сяйнула геніальна думка, а саме: самогубство злочинця в камері та його швидкий похорон. (Тоді нацисти не змусять мене вигадувати антинімецьку біографію злочинця; скажу їм, що він уже мертвий, а я не маю часу бавитися в бюрократичну тяганину й фальсифікувати протоколи допитів. Це виправдає мене перед ложею, бо навіть якщо гітлерівські газети припишуть йому відповідне curriculum vitae[12], я відповім їм цілком правдиво, що я до того непричетний). Це б його врятувало.

Та за мить він спохмурнів. Він не взяв до уваги іншої прикрої можливості. А що буде, якщо він узагалі не знайде злочинця?

Офіціант поставив перед ним літровий фаянсовий кухоль пива Кіпке. Хотів запитати, чи пан радник нічого більше не бажає, але той глянув на нього відсутнім поглядом і чітко вимовив: «Якщо я не знайду цю тварюку, то сам її створю!» Не звертаючи уваги на здивованого офіціанта, Мокк замислився. Перед його очима поставали різні кандидати на вбивць. Він гарячково занотував кілька прізвищ на серветці.

Це заняття його змусила припинити поява людини, з якою він домовився. Гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек з Гестапо виглядав, наче добродушний шинкар. Потиснувши великою м’ясистою лапою невелику Моккову долоню, він зручно розсівся за столом. Замовив те саме, що й Мокк — судака і пікантний салат з ріпи. Перш ніж перейти до справи, радник подумки складав характеристику свого співрозмовника: огрядний брандербуржець, лисий веснянкуватий череп, обліплений кущиками рудого волосся, зелені очі й пухкі щоки. Любитель Шуберта й неповнолітніх дівчаток.

— Вам про все відомо, — мовив він без зайвого вступу.

— Про все? Ні... Я знаю не на багато більше, аніж той добродій... — Пйонтек вказав на чоловіка, який читав газету. На першій сторінці «Шлезіше Таґесцайт» впадав у вічі здоровенний заголовок: «Смерть баронеси в потязі Бреслау-Берлін. Слідство веде радник Мокк».

— Гадаю, значно більше, — Мокк підчепив виделкою останній хрусткий шматок судака й допив рештки пива. — Я неофіційно прошу вашої допомоги, пане гауптштурмфюрер. У Бреслау, а може й у всій Німеччині, немає кращого за вас знавця релігійних сект і таємних організацій. Їхня символіка є для вас прозорою. Прошу вас знайти організацію, яка використовує символ скорпіона. Я це оціню, а в майбутньому віддячу за всі ваші поради чи вказівки. Адже кримінальний відділ і я особисто також володіємо різноманітною інформацією, що може вас зацікавити.

— Невже я мушу виконувати прохання всіх працівників крипо[13]? — Пйонтек широко посміхнувся й примружив очі. — Навіщо мені вам допомагати? Тому, що мій шеф із вашим на «ти», а по суботах вони разом грають у ската?

— Ви мене не досить уважно слухаєте, пане гауптштурмфюрер. — Мокк вирішив сьогодні будь-що зберігати витримку. — Я пропоную вам дещо корисне, а саме обмін інформацією.

— Пане раднику, — Пйонтек зі смаком доїв судака, — мій шеф наказав мені прийти. І я прийшов. З’їв смачну рибу й виконав шефів наказ. Усе гаразд. Мене ця справа не обходить. О, самі бачите, — і він товстим пальцем тицьнув на титульну сторінку газети: «Слідство веде радник Мокк».

Мокк уже вкотре подумки схилився перед своїм старим начальником. Кримінальний директор Мюльгауз мав рацію. Пйонтек був людиною, яку спершу треба гепнути обухом по лобі й приголомшити. Мокк знав, що напад на Пйонтека може виявитися дуже ризикованим, тому якусь мить ще зволікав.

— Хіба ваш шеф не попросив допомогти нам?

— Навіть не натякнув, — Пйонтек розтягнув у посмішці губи.

Тоді радник кілька разів перевів подих і відчув, як у ньому наростає солодке відчуття влади.

— Ви нам, Пйонтеку, допомагатимете щосили. Напружите всі ваші сірі клітини. А як треба буде, то й у бібліотеці посидите... А знаєте, чому? Бо про це прохає аж ніяк не ваш шеф, і не кримінальний директор Мюльгауз, навіть не я... Про це благає розкішна одинадцятилітня пустунка Ільза Доблін, яку ви зґвалтували у своїй машині, перед тим щедро заплативши її п’яній матері. Про це просить Аґнес Гертінґ, щебетушка з мишачими хвостиками, яку ви притисли в будуарі мадам ле Ґеф. На фото ви вийшли навіть непогано.

Пйонтек продовжував шкіритись у посмішці.

— Дайте мені кілька днів.

— Звичайно. Прошу зв’язуватися безпосередньо зі мною. Зрештою, це ж «радник Мокк веде слідство».

II

Бреслау, неділя 14 травня 1933 року.

Десята година ранку

Барон Вільгельм фон Кепперлінґ займав два найвищі поверхи гарної сецесійної наріжної кам’яниці на Уферцайле 9, поблизу від політехніки. У дверях стояв молодий камердинер зі смутними лагідними очима й завченими жестами.

— Пан барон чекає на вас у вітальні. Прошу за мною.

Мокк відрекомендував себе й свого асистента. Барон був струнким і дуже високим чоловіком десь під сороківку з довгими тонкими пальцями піаніста. Від нього щойно вийшли перукар і манікюрниця. Барон намагався привернути увагу радника до результатів їхньої праці, виконуючи долонями численні жести, та все намарно. Мокк дивився не на баронові руки, він із цікавістю розглядав велику кімнату. Його увагу привертали різноманітні деталі інтер’єру, серед яких він не міг віднайти жодного змісту, жодної провідної думки, жодної домінанти, не кажучи вже про стиль. Майже кожна тутешня річ заперечувала сенс власного існування: золоте крісло-гойдалка, фотель, з якого виростав великий сталевий кулак, стіл з вигравіюваним на ньому арабським орнаментом, що не давало змоги навіть поставити на нього склянку. Радник не розумівся на мистецтві, проте він був упевнений, що величезні картини, на яких художник зобразив одночасно Страсті Господні, danse macabre[14] та оргіастичний танок, не могла намалювати цілком нормальна людина.

Натомість Форстнерову увагу привернули три тераріуми, у яких метушилися павуки й багатоніжки. Вони стояли під балконними дверима на високих метрових підставках. Четвертий терарій біля блакитної кахельної печі був порожній. Зазвичай у ньому лежав невеликий пітон.

Баронові врешті вдалося привернути увагу поліцейських до своїх доглянутих рук. Вони зі здивуванням побачили, що барон пестливо погладжує ними того пітона, який обвивався навколо плеча. Прекрасноокий служник подав чай і пісочні тістечка на сецесійному тарелі, що мав підставку у вигляді цапиних ратиць. Фон Кепперлінґ кивнув поліцейським на м’які, розкидані по підлозі мавританські подушки. Вони повсідалися на них по-турецьки. Форстнер і служник обмінялися швидкими поглядами. Це не сховалося від уваги ані Мокка, ані барона.

— У вас, дорогий бароне, надзвичайно цікава колекція в тераріях, — Мокк засопів і підвівся з підлоги, аби оглянути дивовижних істот. — Я ніколи не думав, що багатоніжки бувають такими великими.

— Це Scolopendra Gigantea, — відповів, усміхаючись, барон. — Моя Capa має тридцять сантиметрів у довжину, її батьківщина — Ямайка.

— Уперше бачу сколопендру, — Мокк із задоволенням затягнувся єгипетською цигаркою, яку подав йому камердинер. — Як вам пощастило здобути цей екземпляр?

— У Бреслау є посередник, який на замовлення постачає різних, усіляких...

— Членистоногих. — Закінчив за нього Мокк. — Хто він такий?

Фон Кепперлінґ написав на картці з блокнота, оздобленій гербом, прізвище та ім’я: Ізидор Фрідлендер, Валль-штрасе 27.

— А скорпіони у вас теж є? — Мокк і далі оглядав сколопендру, що граціозно ворушила члениками свого тулуба.

— Колись у мене було кілька.

— Хто вам їх привіз?

— Той-таки Фрідлендер.

— А чому у вас їх більше немає?

— Повиздихали, напевне зі смутку за пустелею Негев.

Раптом Мокк від подиву витріщив очі, бо якраз помітив пригвинчений до стіни порцеляновий пісуар, у якому лежав блискучий металевий ніж у формі вузької загостреної піраміди.

— Прошу не лякатися, пане раднику. Це лише прикраса в стилі Дюшама[15], ніхто ним не користується. Ножем також, — барон погладив оксамитовий комір тужурки.

Мокк важко сів на подушку і, не дивлячись на господаря, запитав:

— Що спонукало вас займатися сходознавством?

— Певне, меланхолія...

— А що ви робили між одинадцятою й першою ночі позавчора, у п’ятницю 12 травня? — Мокк поставив друге запитання таким самим тоном як і попереднє.

— А мене що, підозрюють? — барон фон Кепперлінг примружив очі й підвівся з подушок.

— Прошу відповідати на запитання!

— Пане раднику, прошу звернутися до мого адвоката, доктора Лахманна, — барон поклав пітона до терарію й простягнув у бік Мокка два пальці, між якими стирчала біла візитка. — На всі запитання я відповідатиму в його присутності.

— Запевняю вас, пане бароне, що це питання я поставлю вам незалежно від того, чи буде поруч доктор Лахманн, чи канцлер фон Гінденбург[16]. Якщо у вас є алібі, ми заощадимо час доктора Лахманна.

Барон роздумував кілька секунд.

— У мене є алібі. Я був удома. Це підтвердить мій лакей Ганс.

— Прошу пробачення, але це ніяке не алібі. Я не вірю вашому служникові, як зрештою, жодному іншому.

— А своєму асистентові ви вірите?

Перш ніж радник щось збагнув, він хотів машинально відповісти «теж ні». Глянув на палаюче обличчя Форстнера й похитав головою: «Не розумію. Що у вас спільного з моїм асистентом?»

— Ах, ми давно знайомі...

— Цікаво... Але нині ви приховали своє знайомство. Я навіть вас відрекомендував. Чому ви не захотіли сказати про ваші дружні стосунки?

— Це не дружні стосунки, ми просто знайомі...

Мокк обернувся до Форстнера й вичікувально глянув на нього. Форстнер уважно розглядав орнамент на килимі.

— У чому ви збираєтеся мене переконати, бароне? — побачивши, як збентежилися ці двоє, Мокк просто тріумфував. — У тому, що це звичайне знайомство дає право Форстнерові перебувати у вас з одинадцятої до першої ночі? Ах, ви напевне зараз скажете, що «грали з ним у карти» або «переглядали альбоми»...

— Ні, пан Форстнер був у мене на прийомі...

— Це мав бути якийсь особливий прийом, еге ж, Форстнере? Бо ви ніби соромитеся вашого знайомства... А може, на цьому прийомі сталося щось непристойне?

Мокк припинив знущатися з Форстнера. Він уже знав те, про що досі лише підозрював, і привітав себе з тим, що запитав у барона про алібі. Він міг цього й не робити. Марієтту фон дер Мальтен і Франсуазу Дебрю було зґвалтовано, а барон Вільгельм фон Кепперлінґ був неприхованим гомосексуалістом.

Прекрасноокий Ганс уже зачиняв за ними двері, аж раптом Мокк щось пригадав. Камердинерові знову довелося доповідати про нього і Мокк іще раз постав перед трохи знервованим бароном.

— Ви самі купуєте ваші екземпляри чи це роблять і слуги?

— У даному випадку я покладаюсь на вибір мого шофера.

— Як він виглядає?

— Міцно збудований бородань з кумедно зрізаним підборіддям.

Мокк був цілком задоволений цією відповіддю.

Бреслау, того ж таки 14 травня 1933 року.

Полудень

Форстнер не захотів, аби його підвезли до університетського архіву. Він сказав, що із задоволенням прогуляється набережною вздовж Одеру. Мокк не вмовляв його і, наспівуючи куплет з якоїсь оперетки, проїхав через Імператорський міст, проминув міський гімнастичний зал, парк, у якому стояв бюст засновника ботанічного саду Гайнріха Ґепперта, залишив праворуч домініканський костел, а ліворуч поштамт, і виїхав на чудову Альбрехт-штрасе, що починалася від масивного палацу Гатцфельдів. Доїхав до Ринкової площі й звернув ліворуч на Швайдніцер-штрасе. Проминув Дрезденер Банк, магазин Шпайера, де купував собі взуття, адміністративний центр Вулворта, галантерейний магазин Дюнова й повернув на Ґраупнер-штрасе. Місто пашіло майже літньою спекою, тож довжелезна черга під магазином, де продавали італійське морозиво, анітрохи його не здивувала. За кількадесят метрів Мокк звернув на Валль-штрасе й під’їхав під доволі занедбаний будинок, на якому виднівся номер 27. Зоомагазин Фрідлендера в неділю не працював. Відразу виник допитливий сторож, який і пояснив Моккові, що помешкання Фрідлендерів сусідить з магазином.

Двері відчинила струнка темноволоса дівчина, Лея Фрідлендер, донька Ізидора. Її краса майже приголомшила радника. Навіть не глянувши на його посвідчення, вона запросила його до скромно вмебльованого помешкання.

— Батько зараз прийде, прошу зачекати, — пролебеділа вона, вочевидь засоромлена Мокковим поглядом. Радник не міг відірвати очей від її округлих стегон і грудей, аж тут увійшов Ізидор Фрідлендер, низенький товстий чоловік. Він сів на стільці навпроти Мокка, закинув ногу за ногу й кілька разів ударив себе рукою по коліну, що викликало мимовільне посмикування кінцівки. Якусь мить Мокк придивлявся до нього, а тоді швидко почав ставити запитання:

— Прізвище?

— Фрідлендер.

— Ім’я?

— Ізидор.

— Вік?

— 60 років.

— Місце народження?

— Злотория.

— Освіта?

— Закінчив єшиву[17] в Любліні.

— Якими мовами володієте?

— Крім німецької та гебрайської, трохи їдишем і трохи польською.

— Скільки років вашій дочці?

Фрідлендер раптом припинив експерименти з власним коліном і глянув на Мокка очима, майже позбавленими зіниць. Важко засопів, підвівся, і одним стрибком блискавично підскочив до радника, який не встиг піднятися. Мокк миттєво опинився на підлозі, під тягарем Фрідлендерового тіла. Спробував витягти з кишені револьвер, але його правиця була міцно стиснута плечем супротивника. Враз тиск ослабнув, шорстка борода колола Мокка в шию, тіло Фрідлендера дерев’яніло й ритмічно посмикувалося.

Леа стягла батька з поліцейського. «Допоможіть мені, його треба вкласти до ліжка».

— Відійдіть, будь ласка, я сам його покладу.

Радник відчув себе підлітком, який хоче похвалитися власною силою. Він насилу затяг дев’яносто кілограмів на диван. Тим часом Лея приготувала якусь мікстуру й обережно почала вливати її батькові до рота. Фрідлендер поперхнувся й проковтнув рідину. За якусь хвилину почулося рівномірне хропіння.

— Мені двадцять років, — Лея й далі уникала Моккового погляду. — А батько страждає на епілепсію. Сьогодні він забув прийняти ліки. Доза, яку я йому влила, дозволить йому нормально жити два дні.

Мокк обтрусив одяг.

— Де ваша мати?

— Померла чотири роки тому.

— У вас є брати й сестри?

— Ні.

— У вашого батька стався напад, коли я запитав, скільки вам років. Це випадковість?

— Власне кажучи, я вже відповіла на ваше запитання. Для мого батька я є усім. Коли мною цікавиться якийсь чоловік, батько починає нервувати. Якщо він забуває прийняти ліки, стається напад.

Лея підвела голову й уперше глянула Моккові у вічі. Той мимоволі розпочав шлюбний танок: точно розраховані рухи, млосний погляд, глибокий тембр голосу.

— Гадаю, батько зумисне викликає ці напади. — Дівчина не могла б пояснити, чому вона довіряла цьому чоловікові (Мабуть, через його чимале черевце).

Але радник зрозумів цей доказ довіри по-своєму. З вуст уже готові були зірватися запитання, чи має вона нареченого, запрошення пообідати або повечеряти разом, аж ураз він помітив темну пляму, що розпливалася на Фрідлендерових штанах.

— Це часто стається під час або після нападу, — Лея швидко підіткнула клейонку під стегна й сідниці батька. Бежева сукенка напнулася на стегнах, стрункі литки дозволяли уявити, наскільки чудовим є те, що знаходиться вище. Мокк ізнову глянув на сплячого торговця й пригадав, навіщо він сюди прийшов.

— Коли ваш батько прийде до тями? Мені треба поставити йому кілька запитань.

— За годину.

— А може, ви зумієте мені допомогти? Сторож сказав, що ви працюєте в батьковій крамниці. У вас можна купити скорпіона?

— Колись давно батько отримав кількох скорпіонів через посередництво однієї грецької фірми в Берліні.

— Що значить давно?

— Три чи чотири роки тому.

— Хто їх замовив?

— Не пам’ятаю. Треба перевірити за накладними.

— Ви не пригадуєте назви тієї фірми?

— Ні... Знаю лише, що це берлінська фірма.

Мокк увійшов за нею до конторки. Коли Лея переглядала масивні сині швидкозшивачі, він ізнову запитав:

— Чи останнім часом до вас не приходив ніхто з поліції, крім мене?

— Сторож Кемпський сказав, що вчора приходив хтось із поліції. Але нас не було вдома до обіду. Я водила батька на контрольне обстеження до єврейської лікарні на Менцель-штрасе.

— Як прізвище лікаря вашого батька?

— Доктор Германн Вайнсберґ. О, ось вона, ця накладна. Трьох скорпіонів для барона фон Кепперлінґа доставила у вересні тридцятого року берлінська фірма «Кекрідіс і сини». Дуже вас прошу, — вона кинула на Мокка благальний погляд. — Прийдіть за годину. Батько тоді прийде до тями...

До гарних жінок Мокк був поблажливим. Він підвівся й одяг капелюха.

— Спасибі, панно Фрідлендер. Мені прикро, що наше знайомство відбулося за таких сумних обставин, хоча, власне кажучи, жодні обставини не можуть бути невідповідними, коли знайомишся з такою вродливою дівчиною.

Таке вишукане прощання Мокка не справило на Лею найменшого враження. Вона важко сіла на диван. Минали хвилини, голосно цокав годинник. Вона почула шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати, де лежав батько. Увійшла туди з вимушеною посмішкою.

— Ох, як швидко татко прокинулись. Це дуже добре. Можна мені піти до Реґіни Вайсс?

Ізидор Фрідлендер злякано глянув на дочку: «Благаю, не йди... Не залишай мене самого...»

Лея думала про хворого батька, про Реґіну Вайсс, з якою вони мали сьогодні йти до кінотеатру «Делі» на новий фільм із Кларком Ґейблом, про всіх чоловіків, які роздягали її поглядом, про безнадійно закоханого в неї доктора Вайнсберґа і про писк морських свинок у темній вологій крамниці.

Хтось сильно грюкав у двері. Фрідлендер вийшов до іншої кімнати, затуливши мокру пляму на штанах полами лапсердака. Він тремтів і заточувався. Лея обійняла його.

— Не бійтеся, татку, напевно, це сторож Кемпський.

Ізидор Фрідлендер глянув на неї з неспокоєм в очах: «Кемпський — справжній хам, але навіть він не грюкає так сильно».

Він мав рацію. То був не сторож.

Бреслау, понеділок 15 травня 1933 року.

Дев’ята година ранку

Цього понеділкового ранку Ебергарда Мокка огортала не менша лють, аніж суботнього. Він проклинав свою власну дурість і пристрасть до чуттєвих єврейок. Якби він вчинив так, як того вимагала процедура, то викликав би когось із управління поліції, забрав би Фрідлендера до слідчої в’язниці на Нойе Ґраупнер-штрасе й допитав би його там. Але він цього не зробив. Він виконав прохання Леї Фрідлендер і погодився повернутися за годину. Замість того, аби діяти, як досвідчений поліцейський, він протягом години переглядав газети в шинку «Під Зеленим Поляком» на Ройшес-штрасе 64, цмулив пиво й насолоджувався тутешньою фірмовою закускою — чорним хлібом з посіченим і гостро присмаченим м’ясом. Повернувшись за годину, він застав виважені вхідні двері й жахливий розгардіяш. Пожильців і слід загув. Ніде не було й сторожа.

Мокк закурив дванадцяту того дня цигарку. Іще раз перечитав результати розтину тіла й рапорт Коблішке. Нічого нового, окрім того, що бачив на власні очі, він не довідався. І раптом Мокк прокляв свою неуважність. Він пропустив важливу інформацію старого кримінального вахмістра. На місці злочину бракувало білизни баронеси. Мокк підскочив і кинувся до кімнати агентів. Там був тільки Смолож.

— Курте! — вигукнув він. — Перевірте алібі всіх фетишистів з нашої картотеки.

Задзеленчав телефон. «Добрий день! — загув бас Пйонтека. — Я хотів би вам віддячити й запросити на обід до бару Фішера. На другу. У мене є нова цікава інформація в справі баронеси фон дер Мальтен».

— Гаразд, — і Мокк без зайвих церемоній поклав слухавку.

Бреслау, того ж таки 15 травня 1933 року.

Друга година пополудні

У Фішера було людно, як завжди обідньої пори. Клієнтура переважно складалася з поліцейських та нацистів у мундирах, які радо вчащали до улюбленого ресторану їхнього ідола Гайнеса. Пйонтек сидів, розвалившись за столом у маленькому залі. Промені сонця заломлювалися в акваріумі під вікном і сонячні зайчики витанцьовували на лисому черепі гестапівця. У товстих, наче сардельки пальцях, стирчала запалена цигарка. Пйонтек спостерігав за мініатюрним тунцем в акваріумі й видавав дивні звуки. Губами він ворушив так само, як риба. Пйонтек, схоже, чудово розважався, він щомиті постукував по акваріумному склі.

Побачивши Мокка, який прийшов на п’ять хвилин раніше, він дещо знітився. Але швидко опанував себе, підвівся й сердечно привітався. Радник радів зустрічі значно менше. Пйонтек відкрив срібного портсигара з вигравіюваним написом «Коханому Чоловікові й Таткові в день п’ятдесятиріччя — дружина й доньки». Залунала музика, запахло ароматними блакитними цигарками. Метрдотель прийняв замовлення й безгучно відійшов.

— Не приховуватиму, пане раднику, — Пйонтек порушив напружену мовчанку, — що всі ми в Гестапо зраділи б, якби з нами захотіла співпрацювати така людина як ви. Ніхто не знає стільки, скільки знає Ебергард Мокк про більш чи менш важливих персон цього міста. Жоден таємний архів не в змозі зрівнятися з вашою головою.

— Ах, ви переоцінюєте мене, пане гауптштурмфюрер... — урвав його Мокк. Офіціант поставив перед ними тарелі з вугром, политим соусом із кропом і посиланим смаженою цибулькою.

— Я не пропоную вам перейти до Гестапо, — Пйонтек не був уражений Мокковою байдужістю. — Те, що мені про вас відомо, дозволяє припустити, що ви відмовилися б від такої пропозиції. (Авжеж, зрозуміло, а від кого ж цей товстун може про щось дізнатися? Форстнере, я тебе знищу, сучий ти сину!). Та з іншого боку, ви людина розсудлива. Подивіться в майбутнє тверезо й запам’ятайте: майбутнє належатиме мені й моїм людям!

Мокк їв з великим апетитом. Він настромив на виделку останній шматок риби, вмочив його в соус і швидко проковтнув. Наступні кілька секунд він не відривався від кухля свидницького пива із прянощами. Тоді витер губи серветкою й глипнув на мініатюрного червоного тунця.

— Мені здавалося, ви хотіли щось сказати в справі вбивства Марієтти фон дер Мальтен...

Пйонтек ніколи не втрачав витримки. З кишені піджака він витяг пласку бляшану коробочку, відкрив її й підсунув Моккові, якому спала на думку дивна підозра: якщо він зараз візьме сигару, чи не означатиме це, що він погоджується перейти до Гестапо? Він інстинктивно відсмикнув простягнуту долоню. Рука Пйонтека ледь затремтіла.

— Та закуріть-бо, пане раднику, сигари справді чудові, по марці за штуку.

Мокк затягнувся так сильно, що йому аж у грудях закололо.

— Про Гестапо ви говорити не хочете. Давайте побалакаємо про крипо, — Пйонтек добродушно засміявся. — Вам відомо, що Мюльгауз вирішив швидше піти на пенсію? Щонайпізніше через місяць. Сьогодні він прийняв таке рішення. Повідомив про це обергрупенфюрера Гайнеса, який на це погодився. Тобто наприкінці червня матимемо вакансію на посаду начальника кримінального відділу. Я чув, Гайнес має кандидатуру в Берліні, яку йому підсунув Небе. Артур Небе — чудовий поліцейський, але що він знає про Бреслау?.. Особисто мені здається, що кращим кандидатом буде той, хто знається на тутешньому середовищі... Наприклад, ви.

— Ваша думка, це звичайно щонайкраща рекомендація для прусського міністра внутрішніх справ Ґерінґа й начальника прусської поліції Небе, — своєю в’їдливою іронією Мокк намагався будь-якою ціною замаскувати мрії, що пробудилися в ньому після слів гестапівця.

— Пане раднику, — Пйонтек оточив себе хмарою диму, — ці дві солідні особи не мають так багато часу, аби витрачати його на провінційні кадрові перестановки. Вони можуть просто затвердити кадрову пропозицію сілезького обер-президента Брюкнера. А Брюкнер запропонує того, кого підтримає Гайнес. Натомість Гайнес в усіх кадрових питаннях радиться з моїм шефом. Я зрозуміло висловлююсь?

Мокк мав великий досвід розмов з такими людьми як Пйонтек. Він нервово розстебнув комірець сорочки й витер лоба картатою хусткою: «Щось мені гаряче після цього обіду, може, прогуляймося променадом над ровом?..»

Пйонтек кинув швидкий погляд на акваріум з тунцем. (Невже вій помітив мікрофон?).

— У мене немає часу на прогулянки, — добродушно мовив він. — Крім того, я ще не передав вам інформацію в справі панни фон дер Мальтен.

Мокк підвівся, одяг плаща й капелюха: «Пане гауптштурмфюрер, дякую за чудовий обід. Якщо ви хочете дізнатися про моє рішення, а я його вже прийняв, чекатиму на вулиці».

Якісь молоді матері, що з візочками гуляли набережною біля пам’ятника Амура на Пегасі, обмінювалися зауваженнями з приводу двох елегантно вбраних чоловіків, що повільно простували перед ними. Вищий був міцної статури. Світлий френч туго облягав його плечі. Нижчий постукував паличкою й уважно придивлявся до своїх лакованих черевиків.

— Глянь-но, Марі, — тихо озвалася худорлява блондинка. — Ці двоє, напевно, якісь важливі пани.

— Ще б пак, — буркнула товста Марі в косинці. — Може, то артисти, бо з якого б це дива вони не на роботі? О цій порі всі ще працюють, а не мелють язиками в парку.

Спостереження Марі лише почасти були доречними. Якщо Пйонтек з Мокком і були цієї миті причетними до мистецтва, то це було мистецтво вишуканого шантажу, прихованих погроз і майстерних провокацій.

— Пане раднику, від шефа мені відомо, що Небе буває впертим і може захотіти поставити на чолі крипо свою людину, навіть всупереч Гайнесові чи Брюкнерові. Але ви можете серйозно зміцнити вашу позицію й стати єдиним кандидатом, поза всякою конкуренцією...

— Яким чином?

— Ах, це так легко... — Пйонтек узяв Мокка попід руку. — Якийсь успіх, голосний, вражаючий... І ви вже на цій посаді. Звичайно, успіх плюс підтримка Гайнеса і Брюкнера. Тоді скориться навіть начальник прусської поліції, безкомпромісний Небе...

Мокк зупинився, зняв капелюха й помахав ним перед собою. Сонце виблискувало на дахах будинків по той бік рову. Пйонтек обійняв радника й прошепотів йому на вухо:

— Атож, шановний пане, успіх... У нас обох немає найменшого сумніву: зараз вашим найбільшим успіхом стане затримка вбивці баронеси фон дер Мальтен.

— Пане гауптштурмфюрер, ви гадаєте, що моїм найбільшим прагненням є посада Мюльгауза? А може, це не так... Може, у мене є інші плани... Крім того, невідомо, чи знайду я вбивцю до того, як піде Мюльгауз, — Мокк розумів, що його слова звучать нещиро, і Пйонтек у це не повірить. Той знову схилився до Моккового вуха, викликаючи цим обурення двох жінок, які саме проходили повз них.

— Ви вже знайшли вбивцю. Це Ізидор Фрідлендер. Учора ввечері він зізнався в усьому. Це сталося в нас, у «Коричневому домі» на Нойдорф-штрасе. Але це відомо лише мені й Шмідтові, моєму підлеглому. Якщо тільки забажаєте, ми обоє підтвердимо, що саме ви змусили Фрідлендера зізнатися в управлінні поліції. — Пйонтек узяв невелику Моккову долоню й затиснув її в кулак. — Ось так, зараз ваша кар’єра у ваших руках.

Бреслау, вівторок 16 травня 1933 року.

Друга година ночі

Мокк прокинувся від здушеного крику. Перина налягла на нього важезним тягарем. Мокра від поту нічна сорочка обкрутилася навколо ніг. Він різко відкинув перину, встав, пішов до свого кабінету, засвітив настільну лампу із зеленим абажуром і розставив шахи. Та даремно він намагався прогнати жахіття докорів сумління. Перед очима виринав недавній сон: кульгава дівчинка дивилася йому просто у вічі. Попри те, що їх розділяла річка, він виразно бачив її очі, сповнені гніву й ненависті. Побачив також дружину управителя маєтку, яка йшла до нього. Вона наблизилася, погойдуючи стегнами, і він зі здивуванням глянув на її обличчя, вкрите висипкою. Вона сіла, високо задерла сукню й розсунула ноги. З її стегон і лона виростали сифілітичні пранці.

Радник широко розчахнув вікно й повернувся в безпечне коло зеленого світла. Він уже знав, що не стулить повік до ранку. Обидві героїні сну мали добре знайомі йому обличчя: дівчинка — Марієтти фон дер Мальтен, сифілітична Федра — Франсуази Дебрю.

«Шлезіше Таґесцайтунґ» за 19 травня 1933 року:

Сторінка 1: «Радник Ебергард Мокк із бреславської кримінальної поліції після кількаденного слідства схопив злочинця, який убив баронесу Марієтту фон дер Мальтен, її гувернантку Франсуазу Дебрю й кондуктора вагону-салону Франца Репелля. Убивцею виявився 60-річний психічно хворий крамар Ізидор Ф. Подробиці на стор. З».

Сторінка 3: «Ізидор Ф. украй жорстоко позбавив життя 17-річну баронесу та її гувернантку, 42-річну Франсуазу Дебрю. Обох жінок зґвалтував, а тоді розчленував їхні тіла. Перед тим він убив кондуктора вагону: приголомшивши жертву, він запхав йому під сорочку двох скорпіонів, які смертельно покусали нещасного. Вагон убивця прикрасив написом, зробленим коптською мовою: «І бідному й багатому — смерть і могильні черви».

Епілептик Ізидор Ф. тривалий час лікувався в доктора Германна Вайнсберґа з єврейської лікарні. Ось що сказав із цього приводу лікар: «Після нападів епілепсії хворий надовго втрачав свідомість, хоча справляв враження цілком притомної людини. Його стан погіршувала шизофренія, на яку він страждав іще з юності. У таких випадках він ставав непередбачуваним, вигукував якісь фрази невідомими мовами, мав апокаліптичні видіння. У такому стані він міг зробити будь-що».

Обвинувачуваний перебуває в місці, відомому лише поліції. Процес відбудеться за кілька днів».

«Фелькішер Беобахтер» від 20 травня 1933 року:

Сторінка 1: «Огидний жид збезчестив і пошматував двох німецьких жінок. Але спершу він жорстоко вбив німецького залізничника. Їхня кров волає, вимагаючи помсти!»

«Берлінер Моргенпост» від 21 травня 1933 року:

Сторінка 2: «Сьогодні вночі у своїй камері вчинив самогубство бреславський вампір — Ізидор Фрідлендер. Себе він убив не менш жахливо, аніж своїх жертв: перегриз собі вени...»

«Бреслауер Цайтунґ» від 2 липня 1933 року:

Уривок інтерв’ю з Ебергардом Мокком, новим начальником кримінального відділу Бреславського управління поліції; сторінка 3:

— Звідки Фрідлендер знав коптську мову?

— Він вивчав семітські мови у вищій талмудичній школі Любліна.

— Убивця написав коптський текст давньосирійським алфавітом. Це складне завдання навіть для видатного семітолога, звичайному ж випускникові вищої єврейської школи воно не під силу...

— Обвинувачуваний мав апокаліптичні видіння після епілептичних нападів, він говорив різними мовами, яких раніше не вивчав, впадав у транс. Тоді ж проявлялася важка форма шизофренії, на яку він хворів з дитинства. Він демонстрував надприродні можливості, вміння виконувати неможливі завдання.

— І останнє запитання. Чи можуть мешканці Бреслау спати спокійно?

— Мешканці такого великого міста як Бреслау зіштовхуються з різноманітними загрозливими ситуаціями частіше, ніж жителі провінції. Ми боремося із цією небезпекою. Якби, не доведи Боже, з’явилися б інші злочинці, я неодмінно їх знайду».

III

Берлін, середа 4 липня 1934 року.

Пів на шосту ранку

Герберт Анвальдт відкрив очі й відразу заплющив знову. Він сподівався, що коли розплющить їх удруге, то все навколишнє виявиться похмурою фата-морґаною. Сподівання були даремними. Пияцьке кубло, у якому він перебрав, виявилося непохитною дійсністю, чистісіньким реалізмом. В Анвальдтовій голові маленький патефон без угаву вигравав приспів почутої вчора пісеньки Марлен Дітріх: «Ich bin vom Kopf bis Fuss auf Liebe eingestellt...»[18]

Анвальдт ворухнув головою. Приглушений біль поволі розливався під склепінням черепа, цигарковий дим виїдав очі. Анвальдт міцно заплющив повіки. Біль став різким і невблаганним. У горлі застряг клубок зі смаком блювотиння й солодкого вина. Анвальдт проковтнув його. Сухою горлянкою прокотився розжарений снаряд. Пити не хотілося. Хотілося вмерти.

Він відкрив очі й сів на ліжку. Кістки скронь хруснули, наче затиснені в лещатах. Роззирнувшись довкола, він зрозумів, що бачить цю кімнату вперше. Поруч із ним лежала п’яна жінка в брудній засмальцьованій комбінації. За столом спав чоловік у майці. Велика долоня з татуйованим якорем ніжно притискала перекинуту пляшку до мокрої церати. На вікні догоряла гасова лампа. До кімнати широкою смутою струменів світанок.

Анвальдт глянув на зап’ясток, де зазвичай носив годинника. Зараз його там не було. Ах, справді! Учора він, розчулившись, подарував його якомусь жебракові. Йому дошкуляла вперта думка: вийти звідси. Це виявилося не легко, бо ніде не бачив свого одягу. І хоча він не цурався екстравагантних учинків, та на вулицю в самих лише кальсонах він не виходив. Анвальдт із полегшею упевнився, що за старою звичкою, набутою ще в сиротинці, він зв’язав черевики шнурівками навколо шиї.

Підвівся з ліжка й замалим не впав. Ноги роз’їхалися на мокрій підлозі... Він різко змахнув руками й знайшов опору: лівою рукою вхопився за порожнє металеве дитяче ліжечко, а правою — за табуретку, на яку хтось висипав уміст попільнички.

У голові гупали молоти, легені працювали швидко, з горла вирвалося хрипіння. Якусь хвилину Анвальдт змагався із собою: йому закортіло лягти поруч п’яної німфи. Та глянувши на неї й відчувши сморід зіпсованих зубів і гнилих ясен, він рішуче відкинув цю думку. У кутку помітив свій пожмаканий костюм. Одягся якомога швидше в напівмороці сходової клітки і поплентався на вулицю; запам’яталася її назва, Везер-штрасе. Він не знав, як тут опинився. Свиснув візникові. Кримінальний асистент Герберт Анвальдт пив п’ятий день поспіль. З невеликими перервами він пиячив уже шість місяців.

Берлін, четвер 5 липня 1934 року.

Восьма година ранку

Кримінальний комісар Гайнріх фон Ґрапперсдорф аж нетямився від гніву. Він гепав кулаком об стіл і верещав на всю горлянку. Анвальдтові здалося, що від наллятої кров’ю огрядної потилиці білосніжний комірець шефової сорочки зараз лусне. Анвальдт не надто зважав на той вереск. По-перше, тому, що вся зовнішня інформація проходила до його свідомості, немов притлумлена товстим фільтром похмілля. Подруге, він знав, що «старий щецинський віл» ще не розлютився насправжки.

— Глянь-но на себе, Анвальдте, — фон Ґраппенсдорф підхопив асистента під пахви й поставив його перед дзеркалом у різьбленій рамі. Цей жест видався Анвальдтові дуже приємним, наче то була скупа чоловіча ласка. Із дзеркала на нього поглядала худа неголена фізіономія шатена зі слідами п’ятиденного пияцтва. Налиті кров’ю білки потопали в спухлих повіках, губи пошерхли, а волосся прилипло до чола, поораного глибокими зморшками.

Фон Ґрапперсдорф відпустив Анвальдта й гидливо витер руки. Тоді повернувся на своє місце за столом і знову набрав постави Громовержця.

— Вам тридцять років, а виглядаєте ви на всі сорок! Ви скочуєтесь на самісіньке дно, як остання повія! І все через якусь шльондру з мордочкою янголятка. Невдовзі будь-який берлінський бандит купить вас за кухоль пива! А мені не потрібні продажні дівки! — Він набрав у легені повітря й гаркнув: «Я викидаю вас, Шнапсвальде[19], з роботи до дідька! Причина — п’ятиденна відсутність без поважної причини».

Комісар сів за письмовий стіл і закурив сигару. Випускаючи хмарки диму, він не зводив очей зі свого колись найкращого працівника. Похмілля розвіялося. Анвальдт збагнув, що невдовзі залишиться без зарплатні й про якесь спиртне зможе хіба помріяти. Ця думка розбуркала його. Він кинув благальний погляд на шефа, що саме заходився читати якийсь учорашній рапорт. Після тривалої мовчанки він суворо сказав:

— Я звільняю вас із берлінської поліції. Від завтра ви починаєте працювати в Бреславському управлінні. Одна вельми поважна персона хоче доручити вам досить складну справу. Отож, приймаєте ви мою пропозицію чи підете жебрати на Курфюрстендамм? Якщо вас допустять до корита тамтешні хлопці...

Анвальдт намагався не розплакатися. Він думав не про комісарову пропозицію, а про те, як йому погамувати сльози. Цього разу лють фон Ґрапперсдорфа була непідробною:

— То ти поїдеш до Бреслау? Ти, волоцюго?!

Анвальдт кивнув. Комісар одразу заспокоївся.

— Зустрінемося на вокзалі на Фрідріх-штрасе о восьмій вечора, третій перон. Тоді я розповім тобі про кілька важливих деталей. Ось тобі п’ятдесят марок і щоб завтра мав порядний вигляд. Повернеш, коли облаштуєшся в Бреслау.

Берлін, того ж таки 5 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Анвальдт з’явився вчасно. Він був чистий, поголений і — найголовніше — тверезий. Одягнений у новий легкий світло-бежевий костюм і відповідно дібрану краватку. У руці тримав потертого портфеля й парасоля. Насунутий трохи набакир капелюх робив його схожим на одного американського актора, прізвища якого фон Ґрапперсдорф не пригадував.

— Ось так. Тепер ви виглядаєте по-людськи. — Комісар підійшов до свого колишнього працівника й принюхався. — Ану, дихніть!

Анвальдт виконав наказ.

— Жодного пива? — фон Ґрапперсдорф аж не повірив.

— Жодного.

Комісар узяв його під руку й вони попрямували вздовж перону. Паротяг викидав клуби пари.

— Вислухайте мене уважно. Мені невідомо, що ви повинні зробити в Бреслау, але це важке й небезпечне завдання. Винагорода, яку ви отримаєте, дозволить вам не працювати до кінця життя. Тоді ви зможете напитися як свиня, але під час перебування в Бреслау — жодної краплини... Зрозуміло? — фон Ґрапперсдорф щиро розсміявся. — Мушу визнати, я відраджував Мюльгауза, мого старого бреславського друга. Але той затявся. Не знаю, чому. Може, десь чув, що ви були гарним поліцейським... Та повернімось до справи. У вашому розпорядженні ціле купе. Проведіть час приємно. А ось і прощальний подарунок від колег. Чудово допомагає від похмілля.

Він поманив пальцем.

До них підійшла струнка брюнетка в кокетливому капелюшку. Вона простягла Анвальдтові аркушика з написом: «Я — подарунок від колег. Бувай здоров і завітай ще колись до Берліна».

Анвальдт роззирнувся. За кіоском з морозивом і лимонадом угледів веселі обличчя товаришів, які корчили дурнуваті гримаси й показували непристойні жести. Анвальдт знітився. Брюнетка — анітрохи.

Бреслау, п’ятниця 6 липня 1934 року.

Пів на шосту пополудні

Кримінальний директор Ебергард Мокк готувався до поїздки в Цоппот[20], де він збирався провести двотижневу відпустку. Потяг від’їжджав за дві години, тож не було нічого дивного в тому, що у квартирі панував жахливий безлад. Моккова дружина почувалася в ньому, наче риба у воді. Низенька повна блондинка голосно віддавала слугам короткі розпорядження. Мокк, нудьгуючи, сидів у фотелі й слухав радіо. Він саме шукав іншу хвилю, аж тут подзвонив телефон.

— Це резиденція барона фон дер Мальтена, — почувся голос камердинера Маттіаса. — Пан барон чекає на вас, пане кримінальний директоре, якомога швидше.

Не припиняючи пошуків радіохвилі, кримінальний директор спокійно промовив:

— Слухай-но ти, фамулусе[21], якщо пан барон хоче зі мною зустрітися, нехай сам про це потурбується «якомога швидше», бо зараз я виїжджаю у відпустку.

— Я очікував на таку реакцію, Ебергарде, — Мокк почув у слухавці низький, холодний голос барона. — Я її передбачив і, цінуючи власний час, відразу поклав біля телефону одненьку візитку з телефонним номером. Мені коштувало чимало зусиль її роздобути. Якщо ти негайно не приїдеш, доведеться набрати цей номер. Хочеш довідатися, кому я дзвонитиму?

Мокка враз перестали цікавити марші, які передавали по радіо. Він провів пальцем по кришці радіоприймача й буркнув: «Зараз буду».

За чверть години Мокк був на Айхен-алеє. Не привітавшись, проминув старого камердинера Маттіаса, який виструнчився в дверях, і пробурчав: «Я знаю, як знайти кабінет барона!»

Господар чекав у відчинених дверях. На ньому був довгий пікейний халат і шкіряні пантофлі зі світлої шкіри. Під розстібнутим комірцем сорочки видніла шовкова шийна хустка. Він посміхався, але його очі дивилися дуже похмуро. Худе, посмуговане зморшками обличчя, палало.

— Для нас це велика честь, що вельможний пан директор запанували нас відвідинами, — обличчя барона викривила блазенська посмішка. І враз він споважнів. — Увійди досередини, сядь, закури й не став жодних запитань!

— Я поставлю одне, — Мокк вочевидь був розгніваний. — Кому ти хотів дзвонити?

— Я з цього й почну. Якби ти не прийшов, я подзвонив би до Удо фон Войрша, шефа СС у Бреслау. Це аристократ із чудової родини, навіть доводиться якоюсь далекою ріднею фон дер Мальтенам. Він, ясна річ, допоміг би мені вийти на нового шефа Гестапо Еріха Крауза. Знаєш... от уже тиждень, як фон Войрш перебуває в чудовому настрої. Під час «Ночі довгих ножів»[22] він витяг свого ножа й знищив ненависних ворогів: Гельмута Брюкнера, Ганса-Пауля фон Гайденбрека та інших штурмовиків. Ой-ой, а що ж сталося з нашим любим гульвісою й завойовником юнацьких сердець Едмундом Гайсеном! Есесівці вбили його на чудовому баварському курорті Бад Вісзее. Витягли з ліжка не абикого, а самого шефа СА Ернста Рема [23], який за мить розділив долю свого коханого... А що ж таке скоїлось з нашим любим жартівником Пйонтеком, що він повісився у своєму саду? Ах, здається його коханій дружині показали кілька фотографій, на яких старий Вальтер, нап’явши чепчика, виробляє з якоюсь дев’ятирічною дівчинкою те, що древні греки називали лесбійським коханням. Якби він не наклав на себе руки, ним зайнялися б наші коричневі молодці з Нойдорф-штрасе.

Барон був палким любителем Гомера й обожнював ретардацію[24]. Цього разу виявилося, що ретардація була, власне кажучи, вступом.

— Я поставлю тобі коротке й змістовне запитання: ти хочеш, аби Крауз отримав документи, які зберігаються в мене? Вони беззаперечно доводять, що начальник кримінального відділу був масоном. Відповідай «так» або «ні». Тобі відомо: новоспечений шеф Гестапо будь-що хоче вислужитися, аби показати своєму берлінському начальству, як вони правильно розв’язали кадрове питання. І ми зараз маємо в Гестапо людину, яка є більшим гітлерівцем, аніж сам Гітлер. Хочеш, аби бреславський Гітлер дізнався всю правду про твою кар’єру?

Мокк неспокійно засовався на стільці. Чудова сигара раптом набула кислуватого присмаку. Йому дещо було відомо про планування нападу на Рема та його сілезьких поплічників, але він зі зловісною втіхою заборонив своїм людям утручатись. «Нехай ці свині повбивають одне одного», — сказав він одному знайомому з поліції, якому довіряв. Сам він з радістю передав до СС кілька компрометуючих фотографій. Падіння Пйонтека, Гайнеса й Брюкнера він хотів привітати келихом шампанського. Та тієї миті, коли Мокк на самоті піднімав свій тост, рука його раптом задерев’яніла. Він зрозумів, що бандити провели чистку своїх рядів, але продовжують керувати. І на місце кількох негідників прийдуть ще гірші. Його передбачення справдилися: Еріх Крауз був найгіршим серед усіх відомих йому гітлерівців.

— Не відповідай, ти, провінційний шевчику, нікчемний кар’єристе, посередносте! Навіть твої інтерпретації Горація вирізнялися простакуватістю. Ne ultra crepidam[25]. Ти не послухався цієї перестороги й збрехав перед нашими дверима. Задля кар’єри. Вийшов з ложі. Потайки співпрацював з Гестапо. Не запитуй, звідки я знаю... Звісно, це ти також зробив задля кар’єри. Але найкраще прислужилася твоїй кар’єрі моя дочка. Та сама, пригадуєш, яка, накульгуючи, вибігала тобі назустріч. Пам’ятаєш, як вона любила тебе? Вітаючись, казала тобі «любий пане Ебі»...

Мокк рвучко підвівся.

— Чого тобі треба? Я ж віддав тобі вбивцю. Говори так, як ти обіцяв, «коротко й змістовно», і залиш для себе свою цицеронівську промову!

Фон дер Мальтен не відповів. Він підійшов до письмового столу й вийняв із шухляди бляшанку з-під шоколадних цукерок Вінера. Відкрив її й сунув Моккові під ніс. До червоного оксамиту був пришпилений  скорпіон. Поруч лежала блакитна картка з уже знайомими Моккові коптськими рядками про смерть. Унизу було дописано німецькою: «Ти ще не досить страждаєш».

— Я знайшов це у своєму кабінеті.

Мокк глянув на геоцентричну модель Всесвіту і вже спокійніше відповів:

— Скрізь повно психопатів. І в нашому місті теж. І вже напевно серед твоїх слуг, бо хто ж іще міг пробратися до будинку, який так пильно охороняють?

Барон бавився ножиком для розрізання газет. Ураз він відвів погляд до вікна.

— Хочеш побачити, щоб переконатись? Ти й справді хочеш побачити dessous[26] моєї дочки? Я сховав її. Вона була в цій бляшанці разом зі скорпіоном і запискою.

Мокк і справді пригадав собі, що на місці злочину бракувало Марієттиної білизни. Вій навіть наказав одному зі своїх людей перевірити у зв’язку із цим усіх фетишистів.

Фон дер Мальтен відклав ножика й промовив тремтячим від люті голосом:

— Послухай-но, Мокку. Я закатував у підвалі «вбивцю», якого ти мені віддав... Старого божевільного єврея... Одну лише людину я ненавиджу більше, ніж тебе. Справжнього вбивцю. Мокку, ти використаєш усі свої можливості й розшукаєш убивцю. Не... не ти сам. Хтось інший вестиме слідство. Хтось нетутешній, кого ще не обплутала жодна бреславська банда. Окрім того, ти вже знайшов убивцю... І що? Знову його шукатимеш? Можна втратити посаду й медаль...

Барон перехилився через стіл і їхні обличчя опинилися на відстані сантиметра. На Мокка війнуло несвіжим подихом.

Ти мені допоможеш, чи мені доведеться зруйнувати твою кар’єру? Виконаєш усе, що я накажу, чи мені дзвонити до фон Войрша і Крауза?

— Я допоможу тобі, от тільки не знаю як. Що я маю зробити? — відповів, не вагаючись, Мокк.

— Перше розумне запитання, — у голосі барона досі вчувалася лють. — Ходімо до вітальні. Я тебе з деким познайомлю.

Коли барон відчинив двері вітальні, двоє чоловіків, що сиділи біля столика, рвучко підхопилися з місць. Невисокий кучерявий брюнет скидався на підлітка, якого батьки впіймали на розгляданні порнографічних малюнків. В очах молодшого, худорлявого шатена, застиг той самий вираз утоми й задоволення, який Мокк помічав у себе суботніми ранками.

— Herr Kriminaldirektor, — звернувся барон до Мокка, — дозвольте представити вам доктора Ґеорґа Маасса з Кенігсберга та кримінального асистента з берлінської поліції, пана Герберта Анвальдта. Доктор Маасс — приват-доцент Кенігсберзького університету, відомий семітолог та історик, асистент Анвальдт — спеціаліст у злочинах на сексуальному ґрунті. Шановні панове, перед вами — начальник кримінального відділу Бреславського управління поліції, кримінальний директор Ебергард Мокк.

Чоловіки вклонилися один одному, а тоді, беручи приклад з барона, сіли. Господар урочисто провадив далі:

— Пан кримінальний директор великодушно запевнив мене, що він усіляко вам допомагатиме. Архіви й бібліотеки для вас відкриті. Пан кримінальний директор ласкаво згодився взяти на роботу від завтрашнього дня асистента Анвальдта у свій відділ на посаду референта зі спеціальних доручень. Я правильно висловився, Herr Kriminaldirektor? (Приголомшений власною «ласкавістю», Мокк кивнув головою). Маючи доступ до всіх справ та будь-яких даних, пан асистент Анвальдт розпочне таємне слідство в справі вбивства моєї дочки. Я нічого не пропустив, Herr Kriminaldirektor?

— Ні, ви нічого не пропустили, пане бароне, — підтвердив Мокк, замислюючись, як йому вгамувати гнів дружини, коли вона довідається, що перші дні відпустки їй доведеться провести самій.

Бреслау, субота 7 липня 1934 року.

Восьма година ранку

У Бреслау запанувала спека. Низовина, у якій лежить місто, смажилася в потоках пекучого повітря. Продавці лимонаду сиділи під парасолями на перехрестях, у крамницях та інших торгових точках. Їм не доводилося розхвалювати свій товар. Усі наймали помічників, які підносили їм зі складів відра з льодом. Спітнілі юрби людей безупинно обмахувалися усім, що було під рукою, та заповнювали кав’ярні й кондитерські на шикарній Ґартен-штрасе. Музиканти, спливаючи потом, вигравали по неділях марші й вальси на Лібіхсхоє, де під розлогими каштанами й платанами сухою курявою дихали втомлені міщани. Сквери й парки заполонили старигани, що грали в ската, а також розгнівані бонни, котрі намагалися заспокоїти розпашілих дітей. Гімназисти, що не виїхали на канікули, давно вже й думати забули про синуси чи Германна з Доротеєю й змагалися в плаванні на Міщанській Кемпі. Люмпен-пролетаріат з убогих, брудних вуличок навколо Ринкової площі та Блюхер-пляц видудлював цистерни пива, під ранок укладаючись під будинками й у водостічних канавах. Молодь улаштовувала полювання на щурів, які зграями шастали на смітниках. З вікон сумно звисали мокрі простирадла. Бреслау важко дихало. Виробники й продавці морозива та лимонаду вдоволено потирали руки. Броварні працювали без перерви. Герберт Анвальдт готувався розпочати слідство.

Поліцейські сиділи в залі для зборів без піджаків, попустивши краватки. Виняток становив хіба що Мокків заступник, Макс Форстнер, який хоч і спливав потом у затісному костюмі з туго зав’язаною краваткою, не дозволяв собі найменшої недбалості в одязі. Його не надто любили. Причиною такої антипатії були пихатість і недоброзичливість, якими він в’їдливо обдаровував своїх підлеглих. Форстнер критикував їх за немодний капелюх, погано виголену щетину чи пляму на краватці, або ж присікувався до дрібниць, які, на його думку, погано свідчили про поліцейського. Але того ранку спека спростувала всі аргументи в можливій суперечці про стан гардеробу його підлеглих.

Двері відчинилися й увійшов Мокк у супроводі худорлявого шатена років тридцяти. Новий поліцейський мав вигляд людини, яка ніяк не може виспатися. Хоча він притлумлював позіхання, його зраджували очі, увесь час вони сльозилися. Угледівши його світло-бежевий костюм, Форстнер скривився.

Мокк, як зазвичай, спершу закурив цигарку. Приклад шефа наслідували майже всі поліцейські.

— Добридень, панове. Це наш новий колега, кримінальний асистент Герберт Анвальдт, який донедавна працював у берлінській поліції. Асистент Анвальдт від сьогодні працюватиме на посаді референта зі спеціальних доручень у нашому кримінальному відділі, вестиме слідство, про перебіг та результати якого доповідатиме особисто мені. Прошу сумлінно виконувати його прохання. На час цього слідства пан кримінальний асистент Анвальдт, за моїм розпорядженням, стане ніби вашим начальником. Звичайно, Форстнера це не стосується, — Мокк загасив цигарку й на мить замовк. Його люди знали, що зараз він скаже найголовніше. — Шановні панове, якщо доручення асистента Анвальдта на якийсь час відірвуть вас від поточних справ, прошу їх відкласти. Справа нашого нового колеги є зараз найважливішою. У мене все, прошу повертатися до ваших обов’язків.

Анвальдт із цікавістю роздивлявся Мокків кабінет. Попри всі бажання, у ньому неможливо було знайти хоча б якусь річ, позначену індивідуальністю, тобто хоч якоюсь рисою власника кабінету. Усе знаходилось на своєму місці й було стерильно чистим. Директор раптом порушив цю гармонію виструнчених речей, зняв піджак і кинув його на спинку стільця. Між блакитними шлейками з незвичайним візерунком (голі, сплетені в обіймах жіночі тіла) гордовито випиналося досить показне черево. Задоволений Анвальдт усміхнувся, уздрівши нарешті людину із плоті й крові. Мокк цього не зауважив. Він саме замовив по телефону дві чашки міцного чаю.

— Кажуть, що це чудово тамує спрагу в таку спеку. Побачимо...

Він підсунув Анвальдтові коробку із сигарами. Повільно й ретельно обрізав щипчиками кінець однієї з них. Секретар Мокка, Дітмар Кранк, поставив перед ними чайник і чашки.

— З чого ви хочете почати, Анвальдте?

— Herr Kriminaldirektor, у мене є деякі пропозиції.

— Облишмо звання. Я не такий вишуканий, як барон.

— Звичайно, як забажаєте. Сьогоднішню ніч я провів за читанням справи. Хотілося б знати, що ви думаєте про такі міркування: хтось зробив із Фрідлендера офірного цапа, ergo[27] хтось хоче приховати справжнього вбивцю. Може, саме цей «хтось» і є вбивцею. Я мушу знайти тих, хто підставив Фрідлендера, або ж, інакше кажучи, віддав його вам на поталу. Отож я почну з барона фон Кепперлінґа, бо це він вказав вам на Фрідлендера, — Анвальдт крадькома посміхнувся. — До речі, між іншим, скажіть, як ви могли повірити в те, що шістдесятирічна людина може протягом півгодини вбити залізничника, після чого здійснити два статеві акти, під час котрих, як легко припустити, жертви аж ніяк не полегшували йому завдання. Потім він убиває обох жінок, мережить стіну якимись закарлючками, тоді вистрибує крізь вікно й зникає в тумані. Покажіть-но мені двадцятирічного хлопця, здатного на такий подвиг.

— Любий пане, — Мокк засміявся. Йому сподобався наївний ентузіазм Анвальдта. — Незвичайні, надлюдські здібності з’являються в епілептиків доволі часто, особливо після нападів. Усі подібні вчинки — це наслідок дії якихось таємничих гормонів, про що мені докладно розповів лікар Фрідлендера, доктор Вайнсберґ. У мене немає підстав не довіряти йому.

— Атож. Ви йому довіряєте. А я нікому не довіряю. Мені треба побачитися із цим лікарем. Може, хтось змусив його розповідати вам про незвичайні здібності епілептиків, про транс дервішів та інші такого штабу... — Анвальдтові забракло слів, — такого штабу дурниці.

Мокк повільно пив чай.

— Ви надто категоричні, юначе.

Одним ковтком Анвальдт спорожнив півчашки. Він будь-що прагнув показати директорові наскільки упевнено почувається в таких справах. А якраз упевненості в собі йому дуже бракувало. Цієї миті він поводився, наче малий хлопчик, який уночі обпісяв простирадло й прокинувшись уранці, не знає, що йому робити. (Мене обрано, я обранець, я зароблю купу грошей!). Він допив чай.

— Мені потрібен протокол допиту Фрідлендера, — Анвальдт намагався, аби його голос лунав упевнено.

— Навіщо вам протокол? — тон Мокка більше не був жартівливий. — Ви працюєте в поліції не один рік і вам відомо, що іноді допитуваного треба трохи притиснути. Протокол підчищено. Краще я сам вам розповім, як воно було. Врешті-решт, це я його допитував, — він глянув у вікно й почав гладко брехати. — Я запитав його про алібі. У нього його не було. Довелося його трусонути. (Здається, гестапівець Конрад швидко змусив його заговорити. У нього свої методи). Коли я питав його про таємничі написи, якими він списував грубі зошити, він сміявся, — це, мовляв, послання до його братів, які за нього помстяться. (Я чув, що Конрад підтинає сухожилля бритвою). Довелося переконувати його рішучіше. Я наказав привести його дочку. Це подіяло. Він одразу заспокоївся й визнав свою провину. От і все. (Бідолашна дівчина... Що ж, довелося віддати її Пйонтекові... А він нашпигував її морфієм і підкладав у ліжко різним бонзам).

— І ви повірили шаленцеві, — від подиву Анвальдт широко відкрив очі, — якого ви таким чином шантажували?

Мокк щиро розвеселився. Він зайняв щодо Анвальдта позицію Мюльгауза — добродушний дідусь гладить по голівці внука-фантазера.

— Вам цього замало? — на його вустах з’явилася іронічна посмішка. — Ось вам шаленець-епілептик, який, за словами лікаря, може чудеса творити відразу після нападу. Відсутність алібі, таємничі записи в зошитах. Якби ви, маючи такі дані, шукали вбивцю й далі, то ніколи не закінчили б слідства. А може, ви були такі допитливі й у Берліні, і врешті старий Ґрапперсдорф заслав вас у провінцію?

— Пане директоре, невже все це справді вас переконало?

Мокк свідомо й поступово попускав роздратування. Він обожнював це відчуття: панувати над хвилями емоцій і могти будь-якої миті дати їм вихід.

— Ви слідство ведете, чи малюєте мій психологічний портрет? — гримнув він. Але це йому погано вдалося: Анвальдт анітрохи не злякався. Мокк не знав, що крик на нього не впливає. Надто часто він чув його в дитинстві.

— Вибачте, — промовив асистент. — Я не хотів вас образити.

— Синку, — Мокк зручно всівся на стільці, граючись обручкою. Подумки він будував психологічну характеристику Анвальдта. — Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції. — Він відразу помітив, що Анвальдт лише вдає слухняність. Це заінтригувало його настільки, що Мокк вирішив підхопити цю тонку гру.

— Не варто вибачатись. Таким чином ви виявили свою слабкість. Я дам вам гарну пораду: завжди приховувати свої слабкі місця, викриваючи їх в інших. Тоді інші потраплять у сильце. Вам відомо, що означає «мати щось на когось» або «тримати когось у лещатах»? Ці «лещата» для одного — азарт, гармонійно збудовані ефеби — для іншого, іще для когось — єврейське походження. Затискуючи такі лещата, я вигравав безліч разів.

— А мою слабкість ви вже зараз можете використати проти мене? Ви й мене можете затиснути в «лещатах страху»?

— А навіщо мені це робити?

Анвальдт перестав бути слухняним. Ця розмова приносила йому величезне задоволення. Він почував себе представником рідкісної наукової дисципліни, який раптом у поїзді зустрічає іншого палкого прихильника цієї науки й намагається не лічити зупинок, що невблаганно проминають.

— Навіщо? Бо ж я поновив слідство, яке ви закінчили з неймовірним успіхом. (З того, що мені відомо, це слідство дуже сприяло тобі в кар’єрі).

— Ну, то й провадь слідство, а не роби мого психологічного розтину! — Мокк вирішив знову трохи розгніватися.

Анвальдт якусь мить обвіював себе примірником «Бреслауер Цайтунґ». Врешті ризикнув:

— От я й веду. Почав з вас.

У кімнаті залунав щирий сміх Мокка. Анвальдт несміливо йому вторував. Форстнер безуспішно прислухався крізь стіну.

— Ти мені подобаєшся, синку, — Мокк допив чай. — Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми, дзвони до мене о будь-якій порі, вночі чи вдень. У мене знайдуться лещата майже на кожного в цьому місті.

— А на мене ще ні? — Анвальдт ховав до гаманця елегантну візитку.

Мокк підвівся, подаючи цим знак, що вважає розмову завершеною.

— Саме тому я тебе ще люблю.

Бреслау, того ж таки 7 липня 1934 року.

П’ята година пополудні

Кабінет Мокка був єдиним (якщо не рахувати кухні) приміщенням у його п’ятикімнатному помешканні на Редіґер-пляц 1, вікна якого виходили на північ. Улітку лише тут відчувалася приємна прохолода. Кримінальний директор саме впорався з обідом, який йому принесли з ресторану Ґраєка, відокремленого від його кам’яниці подвір’ям. Він сидів за письмовим столом і пив холодне пиво Газельбаха, яке щойно витяг з комірчини. Як завжди, попоївши, він курив і читав книжку, навмання вибрану з полиці. Цього разу він вибрав томик забороненого автора, «Психопатологію повсякденного життя» Фройда. Він читав розділ про обмовки й поволі поринав в омріяну дрімоту, аж раптом усвідомив, що сьогодні сказав Анвальдтові «мій сину». Це була обмовка, такого з Мокком ще не траплялося. Він уважав себе дуже потайною людиною, а під впливом Фройда гадав, що саме обмовки відкривають наші приховані потреби й бажання. Найбільшою мрією Ебергарда був син. Він розлучився з першою дружиною після чотирьох років шлюбного життя, коли вона зрадила його зі служником, бо вже не могла стерпіти чимраз брутальніших звинувачень у безплідності. Потім мав багатьох коханок. Коли б якась із них завагітніла, він одружився б із нею, не вагаючись. На жаль, чергові коханки покидали похмурого невротика і йшли до інших, створюючи з ними більш чи менш щасливі родини. Усі вони мали дітей. Мокк у свої сорок років усе ще не вірив у власне безпліддя, він і далі шукав матір для свого сина. Нарешті знайшов колишню студентку медицини, чия родина зреклася її через нешлюбну дитину. Дівчину відрахували з університету й вона стала утриманкою одного багатого скупника краденого. Мокк допитував її в певній справі, до якої той барига був уплутаний. За кілька днів Інґа Мартенс переїхала до помешкання на Цвінґер-штрасе, яке Мокк винайняв для неї, а барига, потому як поліцейський схопив його в «лещата», вельми охоче перебрався до Леґниці, забувши про свою коханку. Мокк почувався щасливим. Приходив до Інґи щоранку на сніданок після інтенсивних вправ у басейні, який знаходився в сусідньому будинку. За три місяці щастя досягло зеніту: Інґа була вагітна. Мокк вирішив одружитися вдруге, повіривши в старе латинське прислів’я, що кохання перемагає усе, amor omnia vincit. Через кілька місяців Інґа покинула помешкання на Цвінгер-штрасе й народила другу дитину від свого викладача, доктора Карла Майсснера, який тим часом розлучився й одружився зі своєю давньою коханкою, а Мокк зневірився у високих почуттях. Він покинув ілюзії й оженився з багатою бездітною данкою, своєю другою й останньою дружиною.

Спогади кримінального директора перервав телефонний дзвоник. Він зрадів, почувши Анвальдтів голос.

— Я дзвоню, користуючись вашим ласкавим дозволом. У мене тут проблеми з Вайнсберґом. Його звуть тепер Вінклер і він удає, що нічого не знає про Фрідлендера. Відмовився зі мною розмовляти й ледь не нацькував на мене собак. У вас є «щось» на нього?

Мокк замислився рівно на хвилину.

— Мабуть, що так. Але це не телефонна розмова. Прийдіть до мене за годину. Редіґер-пляц 1, квартира шість.

Він поклав слухавку й набрав номер Форстнера. Потому як колишній асистент озвався, він поставив йому два запитання й вислухав вичерпні відповіді. За мить телефон знову задзеленчав. Голос Еріха Крауза поєднував у собі дві протилежні інтонації: шеф Гестапо одночасно запитував і наказував.

— Мокку, хто такий цей Анвальдт і що він тут робить?

Ебергард ненавидів цей нахабний тон. Вальтер Пйонтек завжди принижено прохав про інформацію, хоча й знав, що Мокк не може йому відмовити, натомість Крауз брутально її вимагав. Хоча він і працював у Бреслау лише тиждень, за брак такту багато хто його вже щиро ненавидів. «Парвеню, вискочка із задрипаних Зомбковиць», — шипіли шляхетні бреславські аристократи.

— Ви там що, заснули?

— Анвальдт — агент Абверу, — Мокк був готовий до запитання про нового асистента. Він знав, що сказавши правду, наразить берлінця на небезпеку. Така відповідь одночасно захищала Анвальдта, оскільки шеф бреславського Абверу, сілезький аристократ Райнер фон Гарденбурґ, ненавидів Крауза. — Він розробляє польську розвідку в Бреслау.

— Навіщо ви йому потрібні? Чому ви не поїхали у відпустку згідно із графіком?

— Мене затримала одна приватна справа.

— Яка?

Крауз понад усе цінував військові марші й усталене сімейне життя. Мокк відчував огиду до цього чоловіка, який ретельно й методично змивав з рук кров в’язнів, котрих він особисто катував, а тоді спокійно сідав з родиною до обіднього столу. Наступного дня свого урядування Крауз власноруч закатував одного одруженого в’язня, який не хотів розповісти, де зустрічався зі своєю коханкою, працівницею польського консульства. Потім вихвалявся перед усім управлінням поліції, що він ненавидить подружні зради.

Мокк глибоко вдихнув і завагався:

— Я залишився через знайому... Але прошу вас бути делікатним... Ви ж розумієте, як воно буває...

— Тьху, — засопів Крауз. — Не розумію.

Хряснула кинута з розмаху слухавка. Мокк підійшов до вікна й задивився на запилюжений каштан, чиїм листям не бавився навіть найменший вітерець. Торговець водою продавав свою життєдайну рідину мешканцям флігеля, на майданчику єврейської народної школи із криками гасали діти, здіймаючи хмари куряви. Мокк трохи дратувався. Він хотів відпочити, а тут навіть після роботи йому не дають спокою. Він розклав на столі шахівницю й сягнув по «Шахові головоломки» Юбербранда.

Коли комбінації захопили його настільки, що він забув про спеку й утому, у двері подзвонили. (Чорт, це певно, Анвальдт. Сподіваюся, він уміє грати в шахи).

Анвальдт був фанатиком цієї гри. Тож не дивно, що вони з Мокком сиділи над шахівницею до світанку, п’ючи каву й лимонад. Мокк, який найпростішим діям приписував прогностичне значення, припустив: результат останньої партії знаменуватиме успіх або поразку Анвальдтового слідства. Останню, шосту партію, вони розігрували із другої до четвертої. Вона закінчилася внічию.

Бреслау, неділя 8 липня 1934 року.

Дев’ята година ранку

Чорний «Адлер» Мокка під’їхав до обшарпаної кам’яниці на Цітен-штрасе, де мешкав Анвальдт. Асистент почув гудок клаксона, спускаючись сходами. Чоловіки потиснули один одному руки. Мокк поїхав по Зейдліц-штрасе, проминув величезну будівлю цирку Буша, звернув ліворуч, проїхав через Зоннен-пляц і зупинився перед нацистською друкарнею на Зоннен-штрасе. Вийшов і за мить повернувся з якимсь згортком під пахвою. Тоді різко повернув, аби хоч трохи освіжити застояне в машині гаряче повітря. Він був невиспаний і неговіркий. Вони проїхали під віадуком й опинилися на довгій гарній Ґабіц-штрасе. Анвальдт із цікавістю розглядав церкви, назви яких Мокк повідомляв йому зі знанням справи: спершу невелика, наче приліплена до сусідньої кам’яниці, каплиці єзуїтів, тоді нещодавно збудовані церкви Царя Небесного Христа та Св. Карла Боромея, стилізовані під середньовіччя. Мокк їхав швидко, обганяючи трамваї аж чотирьох різних маршрутів. Проминув Ґайовицький цвинтар, перетнув Менцель-штрасе, тоді Кюрассир-алеє, і припаркувався неподалік цегляних казарм кірасирів на Ґабіц-штрасе. Тут, у сучасній кам’яниці під номером 158, займав велике комфортабельне помешкання доктор Германн Вінклер, донедавна Вайнсберґ. Справа Фрідлендера вочевидь змінила його життя на краще. Добрим янголом-провісником цієї метаморфози був гауптштурмфюрер Вальтер Пйонтек. Їхнє знайомство не було приємним: одного травневого вечора тридцять третього року Пйонтек із грюкотом удерся до його колишнього помешкання, брутально з нього познущався, а потім солодкавим голосом запропонував альтернативу: або він сповістить у пресі, що Фрідлендер після епілептичних нападів перетворювався на Франкенштейна, або помре. Коли лікар завагався, Пйонтек додав, що прийняття його пропозиції означатиме для Вайнсберґа значне покращення фінансових можливостей. Отож Вайнсберґ відповів «так» — і його життя повністю змінилося. Завдяки протекції Пйонтека він став іншою особою, а на його рахунку в торговельному домі «Айхборн і К°» щомісяця з’являлася певна сума грошей, може й не надто значна, але надзвичайно ощадливого лікаря вона цілком удовольняла. На жаль, dolce vita[28] тривало недовго. Кілька днів тому Вінклер довідався з газет про смерть Пйонтека. Того ж таки дня його відвідали люди з Гестапо, які повідомили, що угода, запропонована щедрим Пйонтеком, скасовується. Коли він спробував заперечити, один з гестапівців, брутальний товстун, учинив, як він сам заявив, відповідно до вказівок свого шефа: зламав Вінклерові пальці лівої руки. Після цього візиту лікар придбав двох дресированих догів, відмовився від гестапівського гонорару й намагався бути якомога непомітнішим.

Мокк і Анвальдт аж підстрибнули, коли за Вінклеровими дверима завалували й завили собаки.

— Хто там? — почулося із-за ледь прочинених дверей.

Мокк обмежився тим, що показав посвідчення, оскільки слова все одно потонули б у собачому гавкоті. Вінклер насилу втишив собак, посадив їх на повідки й запросив непроханих гостей до вітальні. Поліцейські, немов за командою, закурили цигарки й почали оглядати приміщення, яке більше нагадувало контору, аніж вітальню. Вінклер, невисокий рудоволосий п’ятдесятилітній чоловік, був узірцем старого холостяка-педанта. У буфеті замість чарочок і графинів стояли обтягнуті коленкором швидкозшивачі. На корінці кожного з них видніли старанно виведені прізвища пацієнтів. Анвальдтові спало на думку, що швидше западеться цей сучасний величезний будинок, аніж котрийсь із швидкозшивачів опиниться не на своєму місці. Мокк порушив мовчанку.

— Ці собачки вас захищають? — спитав він, посміхаючись, і показав на догів, що припали до підлоги й недовірливо стежили за чужинцями. Вінклер прив’язав їх до важкого дубового столу.

— Так, — сухо відказав лікар, кутаючись у купальний халат. — Що привело вас до мене цього недільного ранку?

Мокк не відреагував на запитання, продовжуючи по-дружньому посміхатися.

— Захищають... Так, так... А від кого? Може, від тих, хто зламав вам пальці?

Лікар збентежився й здоровою рукою сягнув по цигарку. Анвальдт простяг йому запальничку. Те, як Вінклер затягувався, свідчило, що це одна з небагатьох цигарок у його житті.

— Чого ви хочете?

— Чого ви хочете? Що вас до мене привело? — Мокк передражнив Вінклера. І враз, підійшовши впритул, верескнув:

— Я тут ставлю запитання, Вайнсберґу!

Лікар заледве втихомирив собак, що із гарчанням кинулися на поліцейського, замалим не перекинувши стіл, до якого їх було прив’язано. Мокк сів, трохи почекав, і продовжував уже спокійно:

— Я не запитуватиму вас ні про що, Вайнсберґу, я тільки висуну наші вимоги. Прошу надати нам усі ваші нотатки й матеріали, які стосуються Ізидора Фрідлендера.

Лікар почав тремтіти, незважаючи на відчутні хвилі гарячого повітря, що розливалися в залитій сонцем кімнаті.

— У мене їх більше немає. Я все передав гауптштурмфюрерові Вальтеру Пйонтеку.

Мокк уважно придивився до нього. За якусь мить він уже знав, що той бреше. Занадто часто він позирав на свою забинтовану руку. Це могло б означати «ці теж почнуть ламати мені пальці» або «о Боже, що буде, коли Гестапо повернеться й вимагатиме ті самі матеріали»? Мокк вирішив, що друге припущення є ближчим до правди. Він поклав на столі згорток, який отримав у друкарні. Вайнсберґ розірвав папір і почав гортати ще незшиту брошуру. Кістлявим пальцем провів уздовж однієї зі сторінок і зблід.

— Так, пане Вінклере, ви в цьому списку. Поки що це сигнальний примірник. Я можу подзвонити видавцеві цієї брошури й прибрати ваше нове чи то пак справжнє прізвище. То що, Вайнсберґу, зробити це?

У машині температура була ще на кілька градусів вищою ніж на вулиці й сягала десь 35 градусів за Цельсієм. Анвальдт жбурнув на заднє сидіння свій піджак і велику картонну коробку, обклеєну зеленим папером. Відкрив її. Там були копії нотаток, статтей і одна примітивна патефонна платівка. На кришці коробки стояв напис: «Випадок прогностичної епілепсії І. Фрідлендера».

Мокк витер зрошене потом чоло й випередив Анвальдтове запитання:

— Це список лікарів, санітарів, фельдшерів, акушерок та інших слуг Гіппократа єврейського походження. Днями це опублікують.

Анвальдт глянув на один із останніх рядків: Доктор Германн Вінклер, Ґабіц-штрасе 158. — Ви можете це прибрати?

— Навіть не намагатимусь. — Мокк провів поглядом двох дівчат, які прогулювалися під червоним муром казарм. На його світлому піджаку під пахвами виднілися дві темні плями. — Ви гадаєте, що я наражатимуся на конфлікт із шефом СС Удо фон Войршем та шефом Гестапо Еріхом Краузом через якогось там коновала, який понавигадував дурниць для газет?

У погляді Анвальдта він помітив виразну іронію: «Ну-ну, визнай, що ці дурниці добряче прислужилися твоїй кар’єрі».

IV

Бреслау, неділя 8 липня 1934 року.

Полудень

Анвальдт сидів у поліційній лабораторії, вивчав Вайнсберґові матеріали й щораз більше переконувався в тому, що паранормальні явища існують. Він пригадав сестру Елізабет із сиротинця. Ця крихка й непомітна істота з приємною посмішкою спричинилася до того, що в сиротинці відбувалися якісь незрозумілі, тривожні речі. Саме під час її присутності в будинку (до чи після неї ніколи такого не траплялося) ночами проходили вервечки мовчазних постатей у піжамах, у туалетах із грюкотом падали чавунні кришки бачків, у залі темна постать сідала до фортепіано, а телефонний дзвінок щодня лунав о тій самій порі. Коли сестра Елізабет покинула їх, зрештою, за власним бажанням, таємничі події припинилися.

Із нотаток Вайнсберґа чи то пак Вінклера випливало, що від сестри Елізабет Фрідлендер відрізнявся тим, що не викликав події, а передбачав їх. У несвідомому стані після епілептичного нападу він вигукував п’ять чи шість слів, повторюючи їх, наче похмурий рефрен. Доктор Вайнсберґ зафіксував 25 таких випадків, із яких 23 він занотував, а 2 записав на патефонну платівку. Зібраний матеріал він ретельно проаналізував, а результати представив у двадцятому томі «Zeitschrift für Parapsychologie und Metaphysik». Стаття Вайнсберґа називалася «Танатологічні передбачення Ізидора Ф.» Перед Анвальдтом лежала копія цієї статті. Він похапцем переглянув методологічний вступ і заглибився у висновки:

«Безсумнівно доведено, що слова, які вигукував пацієнт, є давньоєврейськими. Такого висновку після тримісячного аналізу дійшов берлінський семітолог, проф. Арнольд Шорр. Його мовознавча експертиза переконливо це доводить. Результати експертизи є в наших матеріалах і зацікавлені можуть з ними ознайомитися. Кожне профетичне повідомлення хворого складається із двох частин: зашифрованого прізвища та обставин смерті його власника. Після трирічних досліджень мені вдалося розшифрувати 23 із 25 повідомлень. Розшифрування двох останніх видається дуже складним, незважаючи на те, що вони записані на патефонній платівці. Зрозумілі мені повідомлення можна поділити на ті, які відповідали дійсності (10), і ті, які стосуються іще живих осіб (13). Слід підкреслити, що більшість передбачень Ізидора Ф. стосується осіб, яких він особисто не знав, що підтвердила дочка пацієнта. Цих людей об’єднують дві обставини: 1 — усі вони жили або живуть у Бреслау; 2 — усі загинули трагічною смертю.

Condicio sine qua non[29] для розуміння пророцтва є вичленування й розшифрування в ньому прізвища. Воно виражається двояко: або через звучання, або через значення давньоєврейського слова. Так, давньо-євр. geled «шкірка» ми розшифрували як Ґольд (схоже звучання, ті ж приголосні gld). Слід, одначе, зауважити, що прізвище пацієнт міг висловити іншим, «значеннєвим» способом. Так, прізвище Ґольд, що німецькою значить «золото», могло бути синонімічно зашифроване в давньоєврейському zahav. Це, власне кажучи, і є той другий спосіб, коли прізвище приховане в значенні, а не в звучанні давньоєврейського слова, що бачимо на прикладі давньоєвр. hamad, «шолом», що безсумнівно вказує на німецьке прізвище Helm, — останнє означає не що інше, як власне «шолом». Не обійшлося й без певних спотворень, напр. давньоєвр. sair значить «цап» (Bock), а пророцтво стосувалося померлого на прізвище Beck. Найбільше нас зацікавило й одночасно завдало нам найбільшої приємності розшифрування давньоєвр. jawal adama — «ріка», «поле» (нім. Fluss, Feld). Здавалося б, що прізвище мало б звучати як Фельдфлюсс або Флюссфельд. Переглядаючи офіційний список померлих, ми знайшли прізвище Райнфельдер. Інші слова підтверджували обставини смерті: побиття військовим паском. Інакше кажучи, Райн — це річка. Від Райнфельда до Райнфельдера зовсім недалеко. Наводимо повний список пророцтв, у яких йдеться про померлих (список іще живих ми зберігаємо в наших матеріалах, але не публікуємо, щоб не викликати зайвих емоцій).

Із вищенаведених прикладів стає зрозумілим, що пророцтва пацієнта Ф. могли, власне кажучи, стати зрозумілими лише після смерті особи, про яку йшлося в ньому. Гляньмо, скажімо, на приклад 2. Ось кілька можливостей його інтерпретації. Особа, про яку мовиться в пророцтві, могла б зватися Вайссвассер («біла вода»), у Бреслау проживає 15 родин із таким прізвищем. Таким чином, у якогось Вайссвассера могла виникнути ядуха («рот», «дихання») під час засмагання («сонце»). Жертва могла б зватися Зоннемунд («рот», «сонце») — З родини в Бреслау. Передбачувана смерть: захлинувся («дихання») горілкою (одна із ґданських горілок зветься Silberwasser, «срібна вода»).

Запевняю, що решту випадків теж можна було б проінтерпретувати багатьма способами. Тому ми не вміщуємо списку осіб, чию смерть не було засвідчено. Зазначу лише, що він містить 83 прізвища й різні обставини трагічної загибелі.

Чи таке розмаїття інтерпретацій не перекреслить важливості пророцтв Ізидора Ф.? Аж ніяк. Заплутані й похмурі передбачення мого пацієнта позбавляють людину будь-якого шансу на захист. Неможливо навіть уявити собі жахливіший та жорстокіший фаталізм. Уявіть собі, що ми опублікуємо список з 83 осіб, із яких 13 трагічно загине. І справді, загине тринадцять, а може, дванадцять, а може, десять. Але раптом, за деякий час, ми переглянемо акти про смерть і відшукаємо жертв, відсутніх у списку, але яких дійсно стосувалися пророцтва Ізидора Ф. Людина з його провіщень стає приреченою на пожирання гарпіями темних сил, безпорадною лялькою, чиї самовпевнені заяви про свободу волі розбиваються об суворі звуки давньоєврейських приголосних, a missa defunctorum[30] по цій ляльці — лише знущальний сміх самовдоволеного деміурга».

За цим патетичним акордом йшли нудні мудровані висновки, де особу Фрідлендера порівнювали з ясновидцями та різними медіумами, які провіщають у трансі. Анвальдт уже менш уважно дочитав статтю Вайнсберґа до кінця й заходився вивчати ті 83 інтерпретації, скріплені латунними скріпками. То був великий пакет, який вирізнявся з-поміж інших матеріалів і нотаток. Це його втомило ще більше. Насамкінець він залишив звукові пророцтва на платівці. Він відчував, що вони якимось чином пов’язані зі смертю баронеси. Анвальдт накрутив патефон і поринув у слухання таємничих послань. Те, що він робив, було цілковитим безглуздям: Анвальдт систематично прогулював у гімназії факультативи з мови Біблії й зараз міг так само успішно слухати записи мовою кечуа. Але хропаві звуки викликали в нього стан хворобливого збудження й захоплення, яке він відчув колись, уперше роздивляючись гнучкі грецькі літери. Фрідлендер видавав такі звуки, наче він задихався. Голосні то шуміли, то сичали, одного разу хвиля повітря з легенів замалим не розірвала стиснутої гортані. Після двадцятьох хвилин уперто повторюваного рефрену звуки припинилися.

Анвальдтові хотілося пити. Якусь мить він відганяв від себе думки про пінистий кухоль пива. Підвівся, поклав усі матеріали, крім платівки, до картонної коробки й пішов до колишнього складу канцелярських товарів, який тепер був обладнаний письмовим столом і телефоном, і правив йому, референтові з надзвичайних справ, за кабінет. Подзвонив докторові Ґеорґові Маассу й домовився з ним про зустріч. Тоді подався до кабінету Мокка, аби показати тому список із 83 прізвищ та поділитися власними враженнями. Дорогою проминув Форстнера, що саме виходив від шефа. Анвальдт здивувався, побачивши його тут у неділю. Він уже хотів було пожартувати на тему нелегкої праці в поліції, але Форстнер без жодного слова пройшов повз нього й швидко збіг сходами. (Ось так виглядає людина, яку Мокк затиснув у лещатах). Він помилявся. Форстнер увесь час був у лещатах. Мокк лише час від часу їх затискав. Саме це він щойно й зробив.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

Пів на третю пополудні

Штандартенфюрер СС Еріх Крауз старанно відокремлював справи професійні від приватних. Звичайно, останнім він присвячував значно менше часу, але то був час точно визначений, наприклад, неділя, яка вважалася днем відпочинку. Після пообіднього сну він мав звичку з четвертої до п’ятої розмовляти із чотирма своїми синами. Хлопці сиділи за великим круглим столом і доповідали батькові про свої успіхи в навчанні, ідеологічну діяльність у Гітлер’юґенді та зобов’язання, які вони постійно виконують заради фюрера. Крауз походжав кімнатою й добродушно коментував почуте, удаючи, що не помічає придушених позіхань чи поглядів, крадькома кинутих на годинник.

Але свою першу неділю в Бреслау він не міг провести із сім’єю. Смак обіду йому псувала прикра думка про генерал-майора Райнера фон Гарденбурґа, шефа бреславського Абверу. Син провінційного муляра-алкоголіка, він усіма фібрами душі ненавидів цього штивного аристократа з моноклем. Крауз поглинав чудовий шніцель із цибулькою й відчував, як у шлунку лускають пухирці шлункового соку. Він люто підвівся, оскаженіло жбурнув серветку й подався до свого кабінету, щоб уже вкотре за сьогодні подзвонити Форстнерові. Та замість вичерпної інформації про Анвальдта він змушений був протягом півхвилини слухати довгі гудки. (Цікаво, куди подівся цей сучий син). Тоді набрав номер Мокка, але коли директор поліції підійшов до телефону, Крауз кинув трубку на важелі. (Я й так нічого не довідаюся від цього люб’язного гівнюка, крім того, що він мені вже сказав). Свою безпорадність перед Гарденбурґом, якого він знав іще з Берліна, Крауз якось виправдовував, але безпорадність перед Мокком була гідною хіба що зневаги, і це боляче вражало його пиху.

Він кружляв навколо столу, наче оскаженіла тварина. Враз зупинився й ляснув себе по лобі долонею. (Ця чортова спека мене доконає. Я вже й думати розучився). Тоді зручно вмостився у фотелі й подзвонив. Спершу Гансові Гоффманну, а тоді Моккові. І одному, й другому він сухим тоном дав кілька розпоряджень. Тон його голосу змінився під кінець розмови з Мокком. Холодний тон начальника раптом зірвався на божевільний вереск.

Мокк вирішив виїхати ввечері до Цоппота. Це рішення він прийняв після візиту до Вінклера. Дзвінок Крауза вирвав його з пообідньої дрімоти. Гестапівець тихо нагадав Моккові про його залежність від таємної поліції й зажадав письмового рапорту про діяльність Анвальдта на користь Абверу. Мокк спокійно відмовив йому, сказавши, що йому належить відпочинок і сьогодні увечері він від’їжджає до Цоппота.

— Ну, а ваша знайома?

— Ах, ці знайомі... Вони то є, то їх немає. Ви ж знаєте, як воно буває з ними...

— Не знаю!!!

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

Третя година пополудні

Ганс Гоффманн працював таємним поліціиним агентом ще від непам’ятних часів. Він служив кайзерові, республіканській поліції, а тепер — Гестапо. Своїми значними професійними успіхами він завдячував добродушній зовнішності: худорлява постать, маленькі вусики, старанно прилизане ріденьке волоссячко, медового кольору добрі очі з іскорками сміху. Хто б міг подумати, що цей милий літній чоловік — один з найкращих працівників таємної поліції?

Цього напевно не підозрювали Анвальдт і Маасс, які не звертали уваги на охайного дідка на сусідній лавці. Особливо Маасс не переймався присутністю інших, і знай голосно розводився, трохи дратуючи Анвальдта не лише писклявим голосом, а передусім жахливим змістом своїх звірянь, які головно зосереджувалися навколо жіночого тіла й пов’язаних із ним насолод.

— Гляньте-но, любий Герберте (адже я можу вас так називати, правда?), — Маасс аж прицмокнув, угледівши молоду струнку блондинку, що прогулювалася з літньою жінкою. — Як чудово тонка сукня прилягає до стегон дівчини... Здається, вона без комбінації...

Анвальдта розсмішила ця постава сатира. Він узяв Маасса попід руку й вони почали сходити на пагорб Лібіха. Над ними височіла вежа, увінчана крилатою римською богинею перемоги. Бризки з фонтанів ледь освіжали повітря. Натовп юрмився на псевдобарокових терасах. Маленький дідок прогулювався за ними, попихкуючи цигаркою в бурштиновому мундштуці.

— Любий пане, — Анвальдт теж дозволив собі певну фамільярність. — Це правда, що влітку жінки стають пристраснішими?

— Звідкіля ви це знаєте?

— Із Гесіода. Хочеться почути, що скаже такий «жіночий фахівець» як ви, з приводу думки, якій уже понад дві тисячі сімсот років. Поет твердив, що влітку: «machlotatai de gynaikes, aphaurotatoi de toi andres»[31], — Анвальдт грецькою процитував уривок із Гесіодовцх «Трудів і днів».

Маасс не звернув уваги на іронічний тон Анвальдта. Його зацікавило, звідки асистент поліції знає давньогрецьку.

— Просто в гімназії я мав гарного вчителя старожитніх мов, — пояснив Анвальдт.

Після цієї короткої перерви Маасс знову повернувся до свого найбільшого зацікавлення.

— От ви кажете, у гімназії... А ви знаєте, любий Герберте, що гімназистки зараз дуже й дуже досвідчені? Нещодавно в Кенігсберзі з однією такою я провів пречудовий день. Ви читали «Камасутру», чули щось про ковтання плоду манго? Уявіть собі, зовсім невинне на перший погляд дівчатко змусило мого коня слухатися, коли той уже хотів було вирватися з-під мого контролю. Недаремно я давав їй приватні уроки санскриту...

Анвальдта роздратував цей пасаж про розбещену гімназистку. Поліцейський зняв піджак і розстебнув комірець. Він посилено думав про пінисті кухлі пива: про легкий шум у голові після першого, про ледь помітне запаморочення після другого, про тремтіння язика після третього, про гостроту розуму після четвертого, про ейфорію після п’ятого... Глянув на кучерявого брюнетика з ріденькою борідкою й не надто делікатно урвав його просторікування:

— Докторе Maacce, прослухайте цю платівку. Патефон вам видадуть у поліційній лабораторії. Якщо у вас виникнуть проблеми з перекладом, подзвоніть мені. Професор Андре й такий собі Германн Вінклер будуть у вашому розпорядженні. Записані тексти найпевніше виголошувалися давньоєврейською мовою.

— Не знаю, чи вас це зацікавить, — Маасс кинув на Анвальдта ображений погляд. — Але нещодавно вийшло трете видання моєї давньоєврейської граматики. Із цією мовою я чудово даю собі раду й мені не потрібні шахраї на кшталт Андре. Із Вінклером я не знайомий і знайомитися не бажаю, — він рвучко відвернувся й заховав платівку під піджак. — До побачення, пане. Прийдіть до мене завтра по переклад цих текстів. Гадаю, я з ними впораюся, — додав ображеним тоном.

Анвальдт не звернув уваги на ущипливий тон Маасса. Він гарячково намагався пригадати, які висловлювання науковця змусили його кілька хвилин тому замислитися й викликали бажання перепитати ще раз. Він нервово відганяв видіння пінистих кухлів з пивом і намагався не чути криків дітей, що бігали алейками. Листя могутніх платанів утворювало склепіння, під яким скупчувалася густа, липка курява. Анвальдт відчув, як між лопатками спливає струмочок поту. Тоді глянув на Маасса, який вочевидь чекав на вибачення, і прохрипів.

— Докторе Maacce, а чому ви назвали професора Андре шахраєм?

Маасс, напевне, забув про образу, бо помітно пожвавився:

— Ви не повірите, але цей кретин знайшов декілька нових коптських написів. Він їх опрацював, а тоді на основі цього змодифікував коптську граматику. Це було б чудовим відкриттям, якби не той факт, що ці «відкриття» він спритно вигадав сам. Йому просто була потрібна тема для докторської дисертації. Я викрив цю фальшивку у «Semitische Forschungen». І знаєте, які аргументи я навів?

— Пробачте, пане Maacce, але я трохи поспішаю. У вільну хвилину я охоче познайомлюся з цією захоплюючою загадкою. У кожному разі можна зробити висновок, що вас із Андре не можна назвати друзями? Так?

Маасс не розчув запитання. Його пожадливий погляд був прикутий до пишних форм дівчини в гімназійній формі, яка саме проходила повз нього. І це не сховалося від уважливого погляду старенького, що саме видмухував недопалок цигарки з бурштинового мундштука.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

Пів на четверту пополудні

Форстнер вихилив третю за півгодини велику чарку шнапсу й заїв гарячою сосискою, оздобленою білою шапкою хрону. Велика доза алкоголю трохи заспокоїла його. Він сидів похмурий у непомітній ложі, відокремленій від решти зали вишневою плюшевою завісою, і намагався міцним трунком послабити тиск лещат, у які годину тому Мокк затиснув його голову. Це було непросто ще й тому, що їх стискали дві могутні й ненависні сили: Ебергард Мокк та Еріх Крауз. Виходячи зі свого помешкання на Кайзер-Вільгельм-штрасе, Форстнер чув настирливий телефонний дзвінок. Знав, що це телефонує Крауз, аби дізнатися про завдання Анвальдта. Стоячи на розпеченому тротуарі зупинки трамваїв номер 2 і 17, він роздумував про власне безсилля, про Мокка, Крауза, а передусім про барона Кепперлінґа. Проклинав дикі оргії в будинку й садах барона, під час яких голі юні німфи й кучеряві амурчики запрошували скуштувати амброзії, а басейн заповнювали оголені танцюристи й танцюристки. Форстнер почувався в безпеці під крилом усемогутнього Пйонтека, тим паче, що його шеф усе ще нічого не відав про особисте життя й контакти свого асистента. Він не переймався Мокком, хоча й знав від Пйонтека, що після тих злощасних слів барона фон Кепперлінґа радник роздобуває про нього все нову й нову інформацію. Його чуйність цілковито приспало показове підвищення й призначення на посаду заступника шефа кримінального відділу. Коли під час «Ночі довгих ножів» були знищені Гайнес, Пйонтек і вся верхівка бреславського СА, Форстнер, формально працівник кримінального відділу, вцілів, але під його ногами вже палала земля. Він повністю став залежним від Мокка. Одне-єдине слівце, яке той міг би шепнути Краузові про Форстнерові контакти, відправило б останнього слідом за його колишніми покровителями. Як гомосексуаліст, він міг розраховувати на подвійну Краузову жорстокість. Щойно очоливши Гестапо, новий шеф заявив: «Якщо я знайду у своєму відділі якогось педика, то його чекає доля Гайнеса». Навіть якщо він не виконає своїх погроз щодо Форстнера, який, зрештою, був поліцейським з іншого відділу, то вже напевне позбавить своєї підтримки. І тоді Мокк проковтне його з величезною втіхою.

Форстнер намагався заспокоїти свої нерви четвертою, уже значно меншою чаркою шнапсу. Він поклав на булку мішанку із хрону й жиру від сосиски. Проковтнув і ледь помітно скривився. Збагнувши, що лещата з подвійною силою затискає саме Мокк, а не Крауз, вирішив на час таємничого розслідування Анвальдта припинити співпрацю з Гестапо. Свою мовчанку він міг би пояснити Краузові надзвичайною секретністю слідства. У такому разі принаймні існувала ймовірність уникнути поразки. У випадку, якби він відмовився співпрацювати з Мокком, поразка була б неминучою.

Відокремивши таким чином імовірну загрозу від неминучої, Форстнер зітхнув з деяким полегшенням. Занотував у записнику неформальне Моккове доручення: «Підготувати детальне dossier[32] на слуг барона Олів’є фон дер Мальтена». Тоді високо підніс запітнілу чарку й вихилив одним духом.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

За чверть п’ята пополудні

Анвальдт сидів у трамваї номер 18 і з величезною цікавістю приглядався до підвісного мосту, яким вони саме їхали. На мосту трамвай загуркотів, праворуч пропливали будинки з червоної цегли й церква, оточена старими каштанами, ліворуч видніли солідні кам’яниці. Трамвай зупинився на якійсь дуже людній площі. Анвальдт порахував зупинки. На наступній він мав вийти. Трамвай рушив і невдовзі набрав швидкості. Анвальдт молився, щоб він їхав іще швидше. Причиною тривоги була велика оса, яка саме почала свій шалений танок навколо голови асистента. Спершу він будь-що намагався зберегти спокій і лише трішки нахиляв голову то праворуч, то ліворуч. Його рухи помітно зацікавили комаху, що вочевидь уподобала Анвальдтів ніс. (Пригадую: липкий слоїк вишневого соку в магазині з колоніальними товарами в Берліні, скажені оси, що кусали малого Герберта, сміх продавця, сморід цибулиння, яке прикладали до укусів). Витримка полишила його, й він замахав рухами, відганяючи осу. З ледь чутним звуком вона вдарилась об підлогу трамваю. Він уже збирався розчавити її черевиком, як трамвай різко загальмував, і поліцейський гепнувся на якусь опасисту пані. Комаха злетіла, задзижчавши, і всілася Анвальдтові на руку. Замість укусу той раптом почув сильний удар газетою, а потім характерний тріск. Він кинув вдячний погляд на свого рятівника, невисокого приємного дідка, який саме розчавив нападницю. Анвальдт чемно йому подякував (звідкись мені цей дідок знайомий) і вийшов на зупинці. Дотримуючись Моккових вказівок, перейшов на інший бік і опинився між будинками, де розташовувались якісь установи. На одному з них прочитав вивіску: «Університетська клініка». Звернув ліворуч. Від кам’яниць пашіло жаром, з підвалів смерділо щурячою отрутою. Анвальдт дійшов до річки і, спершись на перила, зняв піджак. Він не знав, де опинився, і був певен, що припустився помилки. Вирішив дочекатися когось, хто показав би йому дорогу до Ганза-штрасе. До перил підійшла товста служниця, тягнучи величезне відро попелу. Повільно, не переймаючись присутністю свідка, почала висипати його на порослий травою пагорб. Ураз здійнявся вітер, провісник грози, змусивши затанцювати навколо відра сірі часточки попелу, а тоді жбурнув ними просто в обличчя, шию й плечі розлюченого Анвальдта. Поліцейський брутально вилаяв дівчину, яка слізно його перепрошувала, і подався на пошуки якогось крана з чистою водою. Не знайшовши його, він обмежився тим, що здмухнув попіл із сорочки й витер обличчя носовичком.

Пригоди з осою, попелом і блукання незнайомим Бреслау спричинилися до того, що Анвальдт спізнився на зустріч з Леєю Фрідлендер. Коли він дістався до Ганза-штрасе і знайшов фото- і кіностудію «Фата-морґана», було вже чверть на п’яту. Вітрину затуляли рожеві заслони, на дверях висіла латунна табличка «Вхід з подвір’я». Анвальдт учинив згідно із вказівками. Він довго стукав. Лише за кілька хвилин двері відчинила рудоволоса служниця. Вона з помітним іноземним акцентом заявила, що «панна Сюзанна» не приймає клієнтів, які запізнились. Анвальдт був надто знервований, щоб намагатися її делікатно переконати. Він безцеремонно відсторонив дівчину й усівся в невеликому передпокої.

— Перекажіть панні Фрідлендер, що я особливий клієнт, — він спокійно закурив цигарку. Служницю це відверто розсмішило й вона пішла. Анвальдт повідчиняв усі двері, окрім тих, за якими зникла дівчина. Перші провадили до ванної кімнати, викладеної блакитними кахлями. Його увагу привернули ванна небачених розмірів, що стояла на високому постаменті, та біде. Оглянувши незвичайні гігієнічні пристрої, Анвальдт увійшов до великого приміщення, де знаходилася кіностудія «Фата-моргана». Посеред кімнати він побачив величезну канапу, викладену золотими й пурпуровими подушками. Довкола були розставлені театральні рефлектори й кілька ширм з лози, на яких висіла вишукана мереживна білизна. Будь-які сумніви щодо жанру фільмів, які тут знімали, були зайвими. Почувся якийсь шурхіт. Анвальдт обернувся й помітив у дверях високу брюнетку. Вона була зодягнена лише в панчохи й чорний прозорий пеньюар. Долоні дівчина поклала на стегна, розсуваючи тканину, що ледве їх затуляла. Таким чином Анвальдтові відкрилося чимало прекрасних таємниць її тіла.

— Ви запізнилися на півгодини. Отож часу в нас небагато, — вона говорила повільно, розтягуючи склади. Тоді підійшла до канапи, ледь похитуючи стегнами. Здавалося, що подолання цих кількох метрів перевищувало її можливості. Лея важко сіла й поманила його до себе вузькою долонею. Анвальдт наблизився доволі обережно. Дівчина рвучко притягла його до себе. Здавалося, вона ніколи не впорається зі звичайним розстібанням його штанів. Анвальдт її зупинив і, трохи схилившись, узяв у долоні тендітне дівоче личко. Вона здивовано глянула на нього. Її зіниці розширилися, повністю закриваючи райдужку. У присмерковому напівмороці видніло обличчя Леї, бліде й хворобливе. Вона струсонула головою, щоб вирватися з неміцних обіймів. Пеньюар зсунувся з її плеча, відкриваючи свіжі сліди уколів. Анвальдт відчув, що цигарка обпікає йому губи. Він швидко виплюнув її до порцелянової миски. Недопалок засичав у рештках води. Анвальдт зняв піджака й капелюха. Всівся в кріслі навпроти Леї. Проміння призахіднього сонця пробивалося крізь рожеві завіси й витанцьовувало на стіні.

— Панно Фрідлендер, я хочу поговорити про вашого батька. Лише кілька запитань...

Голова Леї впала на груди. Вона притисла руки до стегон і, здавалося, западала в сон.

— Навіщо це вам? Хто ви такий? — Анвальдт радше здогадався про ці запитання.

— Мене звуть Герберт Анвальдт, я приватний детектив. Я веду слідство у справі про вбивство Марієтти фон дер Мальтен. Мені відомо, що вашого батька змусили зізнатися. Знаю й про маячню Вайнсберґа чи то пак Вінклера...

Анвальдт замовк. Пересохле горло його не слухалося. Він підійшов до раковини в кутку студії і якусь мить пив воду просто з крана. Тоді знову сів у кріслі. Випита вода випаровувалася через шкіру. Він обтер долонею краплі поту й поставив перше запитання:

“Хтось підставив вашого батька. Може, то були власне убивці. Скажіть мені, кому залежало на тому, щоб зробити з вашого батька убивцю?

Лея повільним рухом відгорнула волосся із чола. Вона мовчала.

— Без сумніву, Моккові, — відповів він сам собі. — Він знайшов «убивцю» — й отримав підвищення на службі. Але важко собі уявити, щоб кримінальний директор міг виявитися настільки наївним. А може, убивцями баронеси були ті, хто спрямував його до вас? Барон фон Кепперлінґ? Ні, це неможливо із природних причин. Жоден гомосексуаліст не здатний протягом п’ятнадцяти хвилин зґвалтувати двох жінок. Окрім того, барон, згадуючи про ваш магазин як місце купівлі скорпіонів, казав правду, отож це не скидається на заздалегідь продуманий план. Коротше кажучи, вашого батька хтось підсунув Моккові. Хтось, кому було відомо, що барон колись купував у вас скорпіонів, і хто знав про психічну хворобу вашого батька. Цей «хтось» в особі вашого батька знайшов ідеального офірного цапа. Хто міг знати про скорпіонів і батькову епілепсію? Подумайте! Чи приходив до вас хтось окрім Мокка і розпитував вашого батька про алібі? Може, який-небудь приватний детектив, як-от я?

Лея Фрідлендер лягла на бік і обперла голову на зігнуту в лікті руку. У кутику її вуст диміла цигарка.

— Якщо я вам скажу, ви помрете, — тихо засміялася вона. — Мої слова можуть стати для вас смертним вироком.

Вона відкинулася на спину й заплющила очі, цигарка випала з її нафарбованих вуст і покотилася по простирадлу. Анвальдт швидким рухом укинув її до порцелянової миски. Він хотів було підвестися з дивана, коли Лея повисла в нього на шиї. Хоч-не-хоч, він ліг біля неї. Вони лежали долілиць, поруч, і Анвальдтова щока торкалася її гладенького плеча. Лея поклала чоловікову руку собі на спину й прошепотіла йому на вухо:

— Ви загинете. Але зараз ви мій клієнт. Тож робіть своє. Час закінчується...

Для Леї Фрідлендер час і справді скінчився. Вона заснула. Анвальдт поклав нерухому дівчину на спину й відкрив їй повіки. Її очі закотилися. Якусь мить він змагався з бажанням, що охопило його. Врешті опанував себе, підвівся, зняв краватку й розіпнув до пояса сорочку. Трохи охоловши, вийшов до передпокою, а звідти до єдиної кімнати, яку він ще не оглянув: до вітальні, захаращеної меблями в чорних чохлах. Тут панувала приємна прохолода — вікна виходили на подвір’я. Двері вели до кухні. Служниці й слід прохолов. Скрізь — гори брудного посуду й пляшок з-під пива та лимонаду. (І що лишень робить служниця в цьому домі? Хіба що знімається у фільмах разом з хазяйкою...). Він узяв один із чистих кухлів і наповнив його до половини водою. З кухлем у руці увійшов до кімнати без вікон, якою закінчувалася ця нетипова анфілада. (Комірчина? Кімната служниці?). Майже всю кімнатку заповнювало залізне ліжко, вигадливий письмовий стіл і туалетний столик з майстерно вигнутою лампою. На письмовому столі лежало з десяток книжок, обгорнутих вибляклим зеленим коленкором. На корінцях видніли назви, тиснені срібними літерами. Одна була без назви, і це найдужче зацікавило Анвальдта. Розкрив її. Грубий зошит був наполовину заповнений великими заокругленими літерами. На титульній сторінці було старанно виведено: «Лея Фрідлендер. Щоденник». Він скинув черевики, влігся на ліжко й поринув у читання. Це не був звичайний щоденник, скорше, недавно написані спогади дитинства і юності.

Анвальдт порівнював власну уяву до обертової сцени в театрі. Читаючи, він часто й напрочуд реально уявляв собі написане. Так, гортаючи нещодавно щоденники Ґустава Нахтіґаля[33], він відчував під ногами розпечений пісок пустелі, а в обличчя йому вдаряв сморід від верблюдів та провідників з племені тіббу. Щойно він відривав погляд від тексту, завіса падала, уявні декорації зникали. Та варто було повернутися до книжки, і все поверталося, над ним знову стояло палюче сонце Сахари.

Він і зараз бачив те, про що читав: парк і сонце, що пробивалися крізь листя дерев. Промені сонця вигравали на мереживі сукенок молодих матерів, біля яких бігали маленькі дівчатка. Вони зазирали матерям у вічі й тулилися голівками до їхніх рук. Поряд із ними прогулювалася вродлива дівчина з огрядним батьком, який дріботів, подумки проклинаючи чоловіків, що кидали хтиві погляди на його дочку. Анвальдт заплющив очі й улігся зручніше. Його погляд спинився на якійсь картині на стіні, а тоді він знову повернувся до сторінок щоденника.

Тепер він бачив темне подвір’я. Маленька дівчинка впала з перекладини, на якій витріпували килими, й закричала: «Мамо!» Підійшов батько й пригорнув малу. Від нього звично пахло тютюном. Батьківський носовичок розмазував сльози по її щічках.

У кухні почувся якийсь галас. Він визирнув. Великий чорний кіт повагом походжав підвіконням. Заспокоївшись, Анвальдт повернувся до читання.

Декорації, у які він зараз удивлявся, були трохи нечіткі. Густа зелень заповнювала картину щільними плямами. Ліс. Листя дерев звисало над головами двох маленьких істот, що невпевнено йшли стежкою, тримаючись за руки. Хворі створіння, зігнуті, згорблені, прибиті темною зеленню лісу, пригнічені вологою моху, шорстким доторком трави. То була не уява. Анвальдт удивлявся в картину, що висіла над ліжком. Прочитав табличку, прикріплену до рами: «Хаїм Сутін. Вигнані діти»[34].

Він притулив палаюче обличчя до билець ліжка. Глянув на годинника. Була майже сьома. Насилу підвівшись, він повернувся до «ательє».

Лея Фрідлендер прокинулася від наркотичного сну й лежала на дивані, широко розкинувши ноги.

— Ви заплатили? — вона силувано всміхнулася до нього.

Анвальдт витяг з гаманця двадцятимарковий папірець. Дівчина потягнулася, аж суглоби хруснули. Ворухнула кілька разів головою й тихенько писнула.

— Будь ласка, йдіть уже... — вона благально дивилася на нього, під очима темніли синці. — Мені погано...

Анвальдт застебнув сорочку, зав’язав краватку й надяг піджака. Якусь хвилину обмахував себе капелюхом.

— Ви пам’ятаєте, про що ми говорили, про що я вас запитував? Перед ким ви намагалися мене застерегти?

— Не мучте мене! Прийдіть післязавтра о цій самій годині... — вона підтягнула коліна до підборіддя безпорадним рухом маленької дівчинки, намагаючись опанувати конвульсії, що струшували й тілом.

— А якщо й післязавтра я ні про що не дізнаюся? Звідки мені знати, що ти не нашпигуєш себе якимсь паскудством?

— У вас немає іншого вибору... — раптом Лея кинулася вперед і в розпачі притулилася до нього всім тілом. — Післязавтра... післязавтра... благаю... (Вуста, що пахли знайомим тютюном, теплі материні руки, вигнані діти). Їхні обійми відбивала встановлена в «ательє» дзеркальна стіна. Анвальдт бачив власне відображення. Сльози, яких він спершу не зауважив, прорізали дві борозни в попелі, що його зловтішний вітер сипонув йому в обличчя.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

Чверть на восьму вечора

Шофер Мокка Гайнц Штауб обережно пригальмував і припаркував «Адлера» біля Головного вокзалу. Обернувся й запитально глянув на свого шефа.

— Зачекайте трохи, Гайнце. Ще не виходимо. — Мокк витяг з гаманця конверт. Розгорнув листа, написаного дрібним, нерівним почерком. Іще раз уважно прочитав його:

«Любий пане Анвальдте!

Я хотів би, щоб Ви із самого початку свого розслідування мали цілковиту ясність щодо перебігу мого. Отож, я ніколи не вірив у вину Фрідлендера. Не вірило в це й Гестапо. Одначе і мені, і Гестапо Фрідлендер-убивця був дуже потрібним. Мені звинувачення єврея допомогло в кар’єрі, Гестапо використало його для своєї пропаганди. Це Гестапо зробило з Фрідлендера офірного цапа. Але тут я посперечаюся з Вашими висновками: «Той, хто підставив Фрідлендера — убивця». Це не Гестапо стоїть за смертю баронеси. Звісно, покійний уже гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек швиденько використав слід, підказаний бароном Вільгельмом фон Кепперлінгом (який, між іншим, має багато друзів у Гестапо), але безглуздо було б стверджувати, що таємна поліція вчинила цей злочин, аби знищити нікому не відомого торгівця, а потім використати все це із пропагандистською метою. Гестапо швидше підготувало б якусь видовищну провокацію, щоб виправдати масштабний спланований погром євреїв. У цьому випадку підходящою особою був би який-небудь гітлерівський бонза, а не баронеса.

Те, що за злочином не криється Гестапо, не значить, що людям із цієї установи сподобається будь-яке розслідування справи. Якщо хтось знайде справжніх убивць, одразу ж усю величезну пропагандистську акцію буде висміяно в англійській чи французькій пресі. Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування. Якби, не доведи Боже, Ви опинилися в Гестапо, вперто стверджуйте, що Ви — агент Абверу й розробляєте мережу польської розвідки в Бреслау.

Цей лист є доказом довіри з мого боку. Найкращим доказом довіри з Вашого боку буде його знищення.

З повагою

Ебергард Мокк

P. S. Я їду до Цоппота у відпустку. Протягом моєї відсутності службовий «Адлер» у Вашому розпорядженні».

Мокк заховав листа в конверт і вручив його водієві. Вийшов з машини, намагаючись не вдихати розпечене повітря, що обпікало легені. Тротуар і стіни вокзалу дихали теплом спекотного дня. Десь далеко за містом помирали слабкі передвісники грози. Директор поліції витер чоло носовою хустинкою й рушив у бік входу, не звертаючи уваги на закличні усмішки повій. Гайнц Штауб тягнув за ним дві валізи. Коли Мокк наближався до потрібного перону, хтось швидкими кроками підійшов до нього. Барон фон дер Мальтен, невважаючи на спеку, був зодягнений в елегантний вовняний костюм у срібну смужку.

— Чи можна, Ебергарде, провести тебе до потяга?

Мокк кивнув головою і не зміг опанувати виразу свого обличчя: воно виражало водночас здивування й нехіть. Фон дер Мальтен цього не помітив і мовчки йшов поряд із Мокком, ad infinitum[35] зволікаючи із запитанням, яке повинен був йому поставити. Вони зупинилися біля вагона першого класу. Шофер заніс до купе важкі валізи, кондуктор подавав знаки пасажирам, аби ті сідали в потяг. Барон обіруч обхопив Моккове обличчя й нахилив його до себе, наче збираючись поцілувати, але замість поцілунку поставив запитання. І відразу затулив вуха, аби не почути ствердної відповіді.

— Ебергарде, ти сказав Анвальдтові, що я убив того нещасного Фрідлендера?

Мокк тріумфував. Гайнц Штауб вийшов з вагона, повідомляючи, що потяг уже вирушає, Мокк усміхався, барон заплющував повіки й затуляв вуха, кондуктор чемно запрошував, поліцейський відірвав баронові долоні від його вух.

— Ще не сказав...

— Благаю, не роби цього!

Кондуктор нетерпляче чекав, Штауб наполягав, барон гнівно й водночас благально вдивлявся в Мокка, той усміхався, з-під коліс локомотива вирвалися струмені пари, Мокк увійшов до купе й гукнув у вікно:

— Не скажу, якщо довідаюся, чому тобі так на цьому залежить.

Потяг повільно рушив, кондуктор захряснув двері, Штауб махав на прощання рукою, фон дер Мальтен повиснув на вікні та голосно й чітко вимовив чотири слова. Спантеличений Мокк упав на кушетку, барон відскочив від вікна, потяг набирав швидкість, переляканий кондуктор кивав головою, Штауб спускався сходами, жебрак тягнув барона за рукав піджака («шановний пан ледь не впали під колеса»), барон стояв, випроставшись і ледь не торкаючись потяга, а Мокк непорушно сидів у купе й переконував себе, що слова, які він щойно почув, — не фройдівська обмовка в баронових устах.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

За чверть восьма вечора

Маасс сидів у своїй трикімнатній квартирі на Тауенцін-штрасе 23, слухав потріскування патефонної платівки й на слух реконструював давньоєврейські слова. Він завзято вмочав сталеве перо в пузатий каламар і мережив папір дивними похилими знаками. Він захопився цією роботою. Не міг пробачити собі жодного вагання, жодного сумніву. Дзвінок у двері болісно вразив його, відволікаючи увагу від мови Біблії. Він вимкнув світло й вирішив не відчиняти. Почулося скреготіння ключа в замку. (Певне, це цікавський домовласник. Гадає, що мене немає вдома й хоче трохи понишпорити). Підвівся й розлючено рушив до передпокою, де, як він припускав, зустрінеться з хитрим нишпоркою, з яким він першого ж дня встиг полаятися щодо платні за помешкання. Насправді Маасс не сплачував за винайняту квартиру ані пфеніга із власної кишені, проте для годиться звинуватив власника в здирництві.

Ті, кого він побачив, теж йому не сподобалися. У передпокої, окрім переляканого домовласника, стояло троє чоловіків в есесівській формі. Усі троє вишкірялися до нього. Але Маассові було анітрохи не смішно.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Повертаючись екіпажем додому, Анвальдт ліг на сидіння й перелякано дивився на дахи будинків. Йому здавалося, що паралельні лінії протилежних дахів зливаються й утворюють над ним тремке склепіння. Він заплющив очі й кілька хвилин подумки повторював: «Я нормальний, зі мною все гаразд». Перед очима, ніби заперечуючи повторюване, постала картина Хаїма Сутіна «Вигнані діти». Хлопчик у коротких штанцях показував на щось рукою дівчинці зі скаліченою ніжкою. Вона ледве йшла, судомно вхопившись за руку супутника. Жовта стежка перетинала в перспективі небесну синяву й наштовхувалася на нав’язливу зелень лісу. На луці яскравіли червоні виразки квітів.

Анвальдт раптово розплющив очі й побачив широке бородате темне обличчя візника, що кидав підозріливі погляди на свого пасажира.

— Ми вже на Цітен-штрасе.

Анвальдт фамільярно поплескав візника по плечу. («Я нормальний, зі мною все гаразд»). Розсміявся.

— А є тут у вашому місті якийсь добрий бордель? Але, знаєте, має бути першокласний. Дівки із задами як у кобил. Такі мені до вподоби.

Візник примружився й витяг з-за пазухи невеличку візитку, яку простягнув пасажирові: «Там, шановний пане, ви знайдете будь-які кобіти, яких лише забажаєте».

Анвальдт розрахувався й пішов до наріжного ресторану Калерта. Зажадав у метрдотеля меню і, навіть не глянувши в нього, тицьнув пальцем, замовляючи першу-ліпшу страву. Записав на серветці свою адресу й віддав запобігливому метрдотелеві.

Удома теж не було рятунку від спеки. Він зачинив вікно, яке виходило на південний захід, сказавши собі, що відчинить його лише пізно уночі. Він роздягся до спіднього й ліг на килимі. Не заплющував очей — знову міг побачити картину Сутіна. У двері наполегливо стукали. Офіціант подав йому таріль, прикритий срібною кришкою, й пішов, отримавши чайові. Анвальдт увійшов до кухні й запалив світло. Сперся на стіну й спробував навпомацки відшукати куплену вчора пляшку лимонаду. Підстрибнула діафрагма, горло стиснув спазм: погляд застиг на великому таргані, який чимдуж тікав під чавунну раковину, сполоханий струменем повітря. Анвальдт захряснув кухонні двері. Сів до столу в кімнаті й духом вихилив півпляшки лимонаду, уявляючи, що п’є горілку.

Минуло чверть години перш ніж з-перед очей зникло видиво таргана. Глянув на вечерю. Яєшня зі шпинатом. Швиденько прикрив тарілку, щоб відігнати чергову картину: брунатні панелі в їдальні сиротинця, до горла підкочується нудота, біль стисненого пальцями носа, липке шпинатне місиво, яке заливають до рота алюмінієвою ложкою.

Наче граючись із самим собою, він знову відкрив тарілку й почав несвідомо колупати виделкою їжу. Розірвав тонку оболонку жовтка. Жовток розлився, щедро заливаючи білок. Анвальдт відтворив виделкою вже знайомий пейзаж: слизька стежка жовтка звивалася серед жирної зелені шпинату. Він сперся головою на краєчок столу, руки безсило звисали. Перш ніж заснути, знову побачив пейзаж з картини Сутіна: він тримав Ерну за руку. Білість дівочої шкіри різко контрастувала із синьою гімназійною формою. Білий матроський комір укривав тендітні плечі. Вони йшли вузькою стежкою в темному коридорі дерев. Вона поклала голову йому на плече. Він зупинився й почав її цілувати. Тулив ув обіймах Лею Фрідлендер. Галявина: стеблинами рослин повзали безневинні жучки. Вона гарячково розпинала йому ґудзики. Сестра Доротея із сиротинця верещить: «Знову обісрався, дивись, як приємно прибирати твої гівна». Гарячий пісок сиплеться на здерту шкіру. Гарячий пісок пустелі осідає на кам’яній підлозі. До зруйнованого склепу зазирнув волохатий цап. Сліди ратиць на піску. Вітер задмухує пісок у зигзагоподібні шпарини стін. Зі стелі падають маленькі жваві скорпіони. Оточують його й підносять догори отруйні жала. Ебергард Мокк скидає каптур бедуїна. Під його сандалями хрускають розчавлені страшні створіння. Два, не помічені ним скорпіони, витанцьовують на Анвальдтовому животі.

Сплячий скрикнув і ляснув себе по животі. За причиненим вікном висів червоний місяць. Поліцейський, похитуючись, підійшов до вікна й розчахнув його. Скинув на килим постіль і ліг на зіжмаканих простирадлах, що хутко просякли потом.

Бреславська ніч була безжальною.

V

Бреслау, понеділок 9 липня 1934 року.

Дев’ята година ранку

Ранок приніс незначну прохолоду. Анвальдт увійшов до кухні й уважно її оглянув: тарганів і сліду не було. Він знав, що вдень вони ховаються в різних шпарах, тріщинах стін, за лиштвами підлоги. Випив пляшку теплуватого лимонаду. Не переймаючись потом, який спливав обличчям, швидко почав голитися. Кількома помахами бритви він зняв жорстку щетину, тоді вилив на себе дзбанок холодної води, надяг чисту білизну й сорочку, сів у старому пошарпаному фотелі й розпочав нікотинову атаку слизової шлунка.

Під дверима лежали два листи. Трохи розчулено прочитав він Моккові перестороги й спалив листа над попільничкою. Його втішила звістка від Маасса: вчений сухо повідомляв, що переклав Фрідлендерові пророцтва й чекає на Анвальдта о десятій у своєму помешканні на Тауенцін-штрасе, 14. Кілька хвилин він вивчав карту Бреслау й шукав потрібну вулицю. У поспіху спалив і цього листа. Анвальдт відчував величезний приплив енергії. Нічого не забув: прибрав зі столу тарілку з розмазаною вечерею, викинув рештки до нужника між поверхами, посуд відніс до ресторану, там-таки з’їв легкий сніданок, а потім сів за кермо чорного лискучого «Адлера», що його вранці поставив під будинок Мокків шофер. Щойно авто виїхало із затінку, його заповнила хвиля спекотного повітря. Небо було білим, сонце насилу продиралося крізь каламутну імлу, що нависала над Бреслау. Аби не блукати, він поїхав, орієнтуючись по карті: спершу Ґребшенер-штрасе, потім на Зоннен-пляц повернув ліворуч на маленьку Телеґраф-штрасе, проминув телеграфне управління, класичну будівлю Музею Мистецтв і припаркував авто на Аґнес-штрасе, у затінку синагоги.

У будинку на Тауенцін-штрасе 14 розташувався Банк «Allgemaine Deutsche Credit-Anstalt». До частини кам’яниці, де були квартири мешканців, треба було пройти через подвір’я. Сторож чемно пропустив гостя до нового пожильця, доктора Маасса. Роздратування поліцейського, викликане спекою, зросло, коли він опинився в просторій затишній квартирі з ванною, що її для Маасса винайняв барон. Анвальдт звик до скромних умов. Але не зміг погамувати невдоволення, порівнюючи цю чудову квартиру зі своєю затарганеною норою з нужником між поверхами.

Маасс навіть не вдавав, що його втішила поява гостя. Він посадовив його за письмовий стіл і кинув йому кілька аркушів паперу, списаних рівним, чітким почерком. Сам Маасс ходив по кімнаті великими кроками, затягуючись цигаркою так пожадливо, наче не курив кілька місяців. Анвальдт ковзнув поглядом по вишуканому столі й зі смаком дібраному канцелярському приладді (підкладка із зеленої шкіри, різьблена пісочниця, вигадливий пузатий каламар, бронзове прес-пап’є у формі жіночої ноги) й ледь погамував заздрість. Маасс міряв кімнату вочевидь збуджений, спрага висушувала Анвальдтову горлянку, між шибками билася розлючена оса. Поліцейський глянув на надуті щоки Маасса, склав аркуші й заховав їх до течки.

— До побачення, докторе Maacce. Я передивлюся їх у своєму кабінеті, — Анвальдт наголосив на слові «своєму» й рушив до виходу. Маасс кинувся до нього, вимахуючи руками.

— Але ж, любий Герберте, ви такі нервові... Це все спека... Прошу вас, прочитайте мою експертизу тут,... пробачте мені моє марнославство, але мені хотілося б відразу почути вашу думку щодо цього перекладу. Ваші запитання, зауваження... Ви людина інтелігентна... Дуже вас прошу...

Маасс увивався навколо свого гостя, витягаючи то цигарки, то сигари, то запальничку. Подякувавши, Анвальдт узяв сигару й попри її міцність, кілька разів затягнувся, а тоді заходився вивчати апокаліптичні пророцтва Фрідлендера. Він побіжно переглянув докладний опис методу й характеристику семітських голосних і зосередився на перекладах. Перше пророцтво звучало так: raam — «шум», chawura — «рана», makak — «розтектися, загнивати», arar — «руїна», szamajim — «небо», а друге: jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», sewacha — «ґрати», amoc — «білий». Далі Маасс ділився певними сумнівами: «Через нечіткий запис останнє слово в другому пророцтві можна розуміти як chol — «пісок» або chul — «крутитися, танцювати, падати».

Анвальдт відітхнув, оса вилетіла крізь відчинену кватирку. Маассова гіпотеза була такою: «ймовірно, що особа, названа Фрідлендером, у першому пророцтві помре від загноєння рани (смерть, рана, загнивати), отриманої в результаті руйнування будинку (руїна). Ключ до встановлення цієї людини заховано в слові szamajim — «небо». Отож наступною жертвою може бути або хтось, чиє прізвище складається зі звуків š, а, m, a, j, і, m, наприклад Шайм, або хтось на прізвище Гіммель або Гіммлер і т. п.

Ми вважаємо, що друге пророцтво вже здійснилося. Воно стосується, на нашу думку, Марієтти фон дер Мальтен (дитина, білий берег — так називали острів Мальта), яку було вбито в заґратованому вагоні (sewacha — «ґрати»). У її розпоротому животі знайшли повзаючих скорпіонів».

Детектив не хотів показувати своїм виглядом, яке величезне враження справила на нього ця експертиза. Він старанно згасив недопалок сигари й підвівся.

— У вас і справді не виникло жодних зауважень? — Маассове самолюбство вимагало похвал. Він крадькома глянув на годинник. Анвальдт пригадав одну сцену із сиротинця: колись він чіплявся до вихователя, аби той глянув на вежу, що її малий Герберт збудував з кубиків.

— Докторе Маасс, ваш аналіз є таким точним і переконливим, що мені важко здобутися на якісь запитання. Вельми вам удячий, — він простягнув руку на прощання. Але Маасс наче й не помітив цього.

— Дорогий Герберте, — пищав він солоденько. — Може, вип’єте холодного пива?

На якусь мить Анвальдт замислився. («Шановний пане вихователю, гляньте будь ласка, на мою вежу. — Не маю часу...»).

— Я не вживаю алкоголю, але із задоволенням вип’ю холодного лимонаду або содової.

— Звичайно, — Маасс розплився в усмішці. Виходячи до кухні, він іще раз зиркнув на годинника. Анвальдт за професійною звичкою оглянув письмовий стіл ретельніше, аніж попервах. (Навіщо він хоче мене силоміць затримати в себе?). Під прес-пап’є лежав відкритий вишуканий конверт бузкового кольору з видрукуваним гербом. Анвальдт не вагаючись відкрив його й витяг твердий, складений навпіл чорний аркушик. Всередині було каліграфічно виведено срібним чорнилом:

«Сердечно запрошуємо вас на бал-маскарад сьогодні увечері (тобто у понеділок, 9 липня ц. р.) о сьомій. Він відбудеться в моїй резиденції на Уферцайле, 9. Для дам обов’язковим є костюм Єви. Раді будемо вітати чоловіків у костюмі Адама.

Барон Вільгельм фон Кепперлінґ».

Анвальдт помітив тінь Маасса, що саме виходив з кухні. Він швидко сховав запрошення під прес-пап’є. З усмішкою прийняв від Маасса масивну шестигранну склянку. Вихилив її одним ковтком і намагався осмислити щойно прочитане. Крізь плетиво думок не пробивався навіть Маассів фальцет, хоча семітолог вочевидь не переймався відсутністю зосередженості у свого слухача й жваво змальовував йому свою наукову дискусію із професором Андре. Коли він розпочав обговорювати граматичні проблеми, пролунав дзвінок у двері. Маасс поглянув на годинник і кинувся до передпокою. Крізь прочинені двері кабінету Анвальдт розгледів якусь гімназистку. (Канікули, спека, а вона у формі. Певне, ще діє це ідіотське розпорядження ходити у формі цілий рік) Вони якийсь час шепотілися, а потому Маасс дзвінко ляснув дівчину по сідницях. Дівчина захихотіла. (Ага, то ось навіщо він мене затримав Хотів показати, що він не просто теревенив, говорячи про розпусних гімназисток). Він не зміг погамувати цікавості й вийшов з кабінету. Відчув раптовий спазм шлунка й нудотний присмак у роті. Перед ним стояла гімназистка Ерна.

— Ви дозволите, пане асистенте Анвальдте, це — панна Ельза фон Герфен, моя учениця. Я даю їй уроки латини. — Голос Маасса зривався на фальцет. — Панно Ельзо, це кримінальний асистент Анвальдт, мій друг і співробітник.

Поліцейському замалим не стало зле від погляду яскраво-зелених очей дівчини.

— Ми здається, знайомі... — прошепотів він, спираючись на одвірок.

— Невже...? — дівочий альт не мав нічого спільного з тихим мелодійним голосом Ерни, а чимала родимка на руці — з її алебастровою шкірою. Анвальдт збагнув, що перед ним лише подоба Ерни.

— Вибачте... — полегшено відітхнув він. — Ви дуже схожі на мою знайому з Берліна. Любий докторе, ви чудово облаштувалися в Бреслау. Минуло якісь чотири дні, а вже маєте тут ученицю... Та ще й яку... Не заважатиму вам. До побачення.

Перш ніж зачинити за Анвальдтом двері, Маасс зробив непристойний жест: з’єднав великий і вказівний пальці лівої руки кільцем і в цей отвір декілька разів запхнув, а тоді витяг вказівний палець правої руки. Анвальдт зневажливо пхикнув і збіг кількома сходинками донизу. Потому піднявся нагору й зупинився поміж поверхами над квартирою семітолога. Він стояв під вітражем, що тягнувся по всій висоті стіни й немов осипав сходову клітку різнобарвними «танцюючими кружальцями». Його лікоть знайшов опертя в ніші, у якій стояла невеличка копія Венери Мілоської.

Анвальдт заздрив Маассові, і та заздрість на якусь мить притлумила підозру. Неохоче він поринув у спогади, знаючи, що вони, хоча й будуть неприємними, допоможуть йому згаяти час. Анвальдт вирішив почекати на Ельзу фон Герфен, щоб перевірити, чого варті чари Маасса-спокусника.

І його опосіли спогади. То було 23 листопада 1921 року. Того дня мала відбутися його сексуальна ініціація. У своїй кімнаті він був єдиним, хто ще не пізнав жінки. Його товариш Йозеф пообіцяв це виправити. Молода товстуха-куховарка із сиротинця пристала на запрошення трьох вихованців і пішла з ними до невеликої комірчини, де тримали гімнастичне знаряддя, використану постіль і рушники. Дві пляшки вина допомогли. Жінка випростала на гімнастичній маті своє спітніле тіло. Першим у черзі був Йозеф. Другим — товстий Ганнес. Анвальдт терпляче чекав. Коли Ганнес сповз із куховарки, вона хитрувато всміхнулася до Анвальдта:

— А ти якось обійдешся, досить з мене.

Хлопець повернувся до своєї кімнати, утративши бажання пізнавати жінок. Та доля не змусила його довго чекати. Дев’ятнадцятилітній гімназист почав давати уроки дочці багатого промисловця. Він розкривав сімнадцятирічній, трохи примхливій дівчині, таємниці давньогрецького синтаксису, а вона натомість охоче віддячувала йому, відкриваючи таємниці свого тіла. Анвальдт безтямно закохався. Коли ж через півроку важкої, але дуже приємної праці він попрохав її батька сплатити йому винагороду, здивований промисловець відказав, що вже передав гроші через свою дочку, яка в присутності татуся рішуче це підтвердила. Татусь відреагував відповідним чином. Двоє його лакеїв викинули геть з будинку побитого «підлого шахрая».

Здавалося, Анвальдт утратив будь-які ілюзії. На жаль, він знову віднайшов їх завдяки іншій гімназистці, бідній вродливій Ерні Штанге з порядної робітничої родини, котра мешкала в берлінському районі Веддінґ. Тридцятилітній Анвальдт, перед яким відкривалася поліцейська кар’єра, думав про одруження. Батько Ерни, чесний і суворий залізничник, ледь стримував сльози, дивлячись на освідчення. Анвальдт клопотався про позичку в поліційній касі. Чекав на випускні іспити Ерни й думав, як винайняти помешкання. Через три місяці він уже не думав ні про що, окрім алкоголю.

Він не надто довіряв «пристрасним» гімназисткам. Тому й зараз не дуже вірив у щойно побачене. Вродлива дівчина віддавалася незугарній потворі.

Скрипнули двері помешкання. Маасс із заплющеними очима цілувався зі своєю ученицею. Тоді знову ляснув дівчину по сідницях і захряснув замок. Анвальдт почув цокіт туфельок на сходах. Він обережно спустився, підбори цокали в під’їзді, до зарослих волоссям вух сторожа долинуло кокетливе «до побачення». Він теж попрощався зі сторожем, але не вийшов так швидко з під’їзду. Обережно визирнув і почав спостерігати: дівчина сідала до чорного «Мерседеса», бородатий шофер зняв кашкета й уклонився. Машина повільно рушила. Анвальдт швидко підбіг до свого «Адлера». Ревнув двигун, і авто рвонуло з місця. Та він відразу розлючено зрозумів, що втрачає «Мерседес» з поля зору. Додав швидкості й замалим не збив якогось чоловіка в циліндрі, що саме переходив вулицю. За дві хвилини він опинився на безпечній відстані від «Мерседеса», який рухався знайомою вже Анвальдтові дорогою: по Зоннен-пляц та Ґребшенер-штрасе. Обидві машини влилися в потік інших авто, екіпажів і нечисленних возів. Анвальдт бачив тільки потилицю й голову шофера. (Втомлена, мабуть, лягла на задньому сидінні). Їхали весь час прямо. Анвальдт придивлявся до табличок з назвами вулиці: вони все ще їхали Ґребшенер-штрасе. За цвинтарним муром, над яким височів фронтон якоїсь будівлі (напевно, крематорій, у Берліні теж такий самий), переслідуваний автомобіль раптом додав швидкості й зник з поля зору Анвальдта. Поліцейський натиснув на газ і проскочив через міст на якійсь маленькій річці. Ліворуч промайнула табличка з написом «Бреслау». Він звернув у першу ж вуличку ліворуч й опинився в чудовій тінистій алеї, вздовж якої розташувалися вілли й маленькі будиночки, ховаючись поміж лип і каштанів. «Мерседес» стояв перед замком на розі. Анвальдт повернув праворуч у маленьку бічну вуличку й вимкнув двигун. Він знав з досвіду, що переслідувати когось машиною важче, аніж пішки. Вийшов з «Адлера» й обережно підійшов до перехрестя. Визирнув і помітив «Мерседес», який саме розвертався. За дві секунди авто зникло, звернувши праворуч і від’їхавши в бік Бреслау. Анвальдт не мав найменшого сумніву: шофер їхав сам. Занотував реєстраційний номер і підійшов до замку, від якого від’їхав «Мерседес». Це була будівля в неоготичному стилі. Зачинені віконниці мали таємничий вигляд. Над входом виднів напис: «Надслензанський замок».

— Усі борделі о цій порі сплять, — буркнув він, глянувши на годинника. Він пишався своєю фотографічною пам’яттю. Витяг з гаманця візитівку, отриману вчора від візника. Атож, все збігалося: Шелльвіц-штрасе (А ця місцевість під Бреслау, то, певне, Опоров, як на візитівці). Він довго тиснув на ґудзик дзвінка біля воріт. Врешті на доріжці з’явився чоловік зі статурою боксера-важковика. Він підійшов до воріт і випередив будь-які Анвальдтові запитання:

— Наш клуб відчиняється о сьомій.

— Я з поліції. Кримінальний відділ. Хочу поставити кілька запитань твоєму хазяїнові.

— Таке будь-хто скаже. Я тебе не знаю, хоча знаю всіх із крипо. Крім того, всім у крипо відомо, що тут хазяйка, а не хазяїн...

— Ось моє посвідчення.

— Тут написано «Берлінська поліція». А ми в Опорові під Бреслау.

Анвальдт вилаяв себе за забудькуватість. Іще від суботи у відділі кадрів на нього чекало бреславське посвідчення. Він про нього забув. «Боксер» байдуже поглядав на нього з-під припухлих повік. Анвальдт стояв, освітлений сонячними променями, й подумки рахував ковані прути загорожі.

— Або ти, тварюко, відчиняєш ворота, або я телефоную заступникові свого шефа, Максові Форстнеру, — підвищив він голос. — Хочеш, щоб у твоєї хазяйки були через тебе проблеми?

«Боксер» був невиспаний, крім того його мучило похмілля. Він повільно наблизився до воріт.

— Паняй звідси, бо я... — він намагався здобутися на слова, які б прозвучали грізно, але Анвальдт устиг помітити, що хвіртка не зачинена. Він наліг на неї усією своєю вагою. Залізна решітка влучила охоронця просто в обличчя. Опинившись на території клубу, Анвальдт відскочив, щоб не замаститися кров’ю, яка фонтаном хлюпнула з носа охоронця. Приголомшений «боксер» швидко оговтався. Він розмахнувся, і Анвальдт відчув, що задихається: удар масивного кулака вцілив у сонну артерію. Стримуючи кашель, він в останню мить ухилився від наступного удару. Цього разу охоронець схибив і з розмаху вгатив кулаком по залізній огорожі. Кілька секунд «боксер» стояв і недовірливо розглядав вивихнутий зап’ясток. Поліцейський миттєво опинився за його спиною й розмахнувся ногою, наче збираючись ударити м’яча. Удар виявився точним. Носак черевика вцілив у промежину. Другий влучний удар у скроню став вирішальним. Охоронець похитувався біля воріт, як п’яний, і намагався будь-що утримати вертикальне положення. Краєм ока Анвальдт помітив, як з будинку вибігають люди. Він не сягнув по револьвер, знаючи, що залишив його в машині.

— Стояти! — владний жіночий голос зупинив трьох охоронців, які бігли, аби добряче відгамселити того, хто побив їхнього товариша. Вони слухняно спинилися. У вікні другого поверху стояла повна жінка й уважно дивилася на Анвальдта. — Хто ві такий? — крикнула вона з помітним іноземним акцентом.

Побитий охоронець не лише не втримався у вертикальному положенні, а навпаки, простятся на землі. Здоровою рукою він тримався за промежину. Анвальдт пошкодував цього чоловіка, який так постраждав лише через те, що сумлінно виконував свої обов’язки. Він глянув угору й гукнув:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт.

Мадам ле Ґеф розсердилася, проте не настільки, щоб утратити самовладання:

— Брешеш. Ти погрожував дзвонить до Форстнер. А він не є шеф крипо.

— По-перше, прошу не звертатися до мене на «ти», — Анвальдт усміхнувся, почувши цю чудернацьку німецьку. — А по-друге, мій шеф — кримінальний директор Ебергард Мокк, але я не можу йому зателефонувати. Він поїхав у відпустку.

— Будь-ласка. Заходьте, — мадам знала, що Анвальдт не бреше. Учора через поїздку Мокк скасував щотижневу партію в шахи. Окрім того, вона його панічно боялася й відчинила б навіть грабіжникові, якби той назвав Моккове ім’я.

Анвальдт не дивився на закам’янілі обличчя охоронців. Він увійшов до холу й визнав, що цей храм Афродити за своїм вишуканим інтер’єром не поступається найкращим берлінським. Те саме можна було сказати й про кабінет власниці. Анвальдт безцеремонно вмостився на підвіконні відчиненого вікна. Під будинком чутно було човгання черевиків охоронця, якого тягли товариші. Анвальдт зняв піджака, кашлянув і помасував синець на шиї.

— Незадовго до мого приходу до вашого клубу під’їхав чорний «Мерседес», з якого вийшла дівчина в гімназійній формі. Я хочу її бачити.

Мадам підняла слухавку й вимовила кілька слів (здається по-угорському).

— Хвилинку. Зараз ванна.

«Хвилинка» й справді виявилась короткою. Не встиг Анвальдт намилуватися великою репродукцією «Оголеної махи» Ґойї, як у дверях з’явилася Ернина подоба. Гімназійна форма поступилася місцем рожевому пеньюару.

— Ерно, — цю обмовку він швидко притлумив іронічним тоном. — Перепрошую, Ельзо... До якої гімназії ви ходите?

— Я тут працюю, — пропищала вона.

— Ах, тут, — передражнив він її. — Тоді cui bono[36] ви вивчаєте латину?

Дівчина мовчала, скромно потупивши очі. Анвальдт різко обернувся до власниці лупанару:

— Що ви тут досі робите? Негайно вийдіть!

Мадам виконала наказ без жодного слова, промовисто підморгнувши дівчині. Анвальдт сів за письмовим столом і якусь мить услухався в гомін літнього саду.

— Що ви робите з Маассом?

— Показати вам? (Так само дивилася на нього Ерна, коли він увійшов до помешкання Клауса Шметтерлінга. Вони давно стежили за цим помешканням у берлінському районі Шарлоттенбург: Їм було відомо, що банкір Шметтерлінг полюбляє неповнолітніх дівчаток. Вторгнення виявилося вдалим).

— Ні. Не варто мені показувати, — відповів він знехотя. — Хто тебе винайняв? На кого працює бородатий шофер?

Дівчина перестала усміхатися.

— Не знаю. З’явився цей бородань і сказав, що якийсь тип полюбляє гімназисток. А мені що, шкода? Він гарно заплатив. Відвозить мене до нього й забирає. А, сьогодні повинен відвезти мене на якусь вечірку. Здається, це буде в його шефа. Як повернуся, то все вам розповім.

У своєму житті Анвальдт допитував купу повій і був упевнений, що ця дівчина не бреше.

— Сідай! — кивнув їй на стілець. — Відтепер ти виконуватимеш мої завдання. Сьогодні на цій вечірці ти повинна подбати, щоб усі вікна, а особливо двері на балконі, були принаймні прочинені. Зрозуміла? Пізніше отримаєш інші вказівки. Мене звуть Герберт Анвальдт. Віднині ти працюєш на мене. Інакше опинишся в стічній канаві! Я віддам тебе на поталу найгіршим альфонсам цього міста!

Він усвідомлював, що міг цього не казати. (Будь-яка шльондра найбільше боїться влади поліцейського). Йому здалося, що він почув скреготіння власних голосових зв’язок.

— Принеси чогось прохолодного випити! Найкраще лимонаду!

Коли дівчина вийшла, він визирнув крізь вікно. Та навіть спекотне сонце не могло випалити його спогадів. («Здається, ви її знаєте, Анвальдте?» Він оскаженіло стусонув двері до кімнати. Банкір Шметтерлінґ затуляв очі від спалахів магнієвої лампи. Силкувався натягти ковдру на голову).

— Будь ласка. Лимонад. — Дівчина кокетливо всміхалася до симпатичного поліцейського. — Може, у вас є для мене якесь особливе завдання? Я охоче виконаю... (Tiлo Шметтерлінга завмерло в любовних обіймах. Тремтіло жирне тілисько, звивалося гнучке тіло... Нерозривний коїтус поєднав гладкого банкіра із прекрасною, мов сон, нареченою Анвальдта, Ерною Штанґе).

Поліцейський підвівся й підійшов до усміхненої Ерни Штанґе. Зелені очі зайшлися слізьми, коли Анвальдт з усієї сили дав їй ляпаса. Спускаючись сходами, він чув її притлумлені ридання. У його голові крутився афоризм Семюеля Колріджа: «Коли людина сприймає свої думки за людей чи предмети, вона божевільна. Саме таким є визначення божевільного».

Бреслау, того ж таки 9 липня 1934 року.

Перша година пополудні

Анвальдт сидів у своєму кабінеті в управлінні поліції й насолоджувався тутешньою прохолодою. Він чекав на дзвінок кримінального вахмістра Курта Смоложа, єдиної людини, якій, за словами Мокка, він міг довіряти. Маленьке віконечко під стелею виходило на північ, на одне з п’яти внутрішніх подвір’їв будинку управління поліції. Він похилив голову на стіл. Глибокий сон зморив його десь на чверть години. Розбудив його Смолож, який прийшов особисто.

— Ось смокінг і маска, — товстий рудий чоловік приязно всміхнувся. — А зараз важлива інформація. Чорний «Мерседес» із вказаним вами реєстраційним номером належить баронові Вільгельмові фон Кепперлінґу.

— Дякую. Мокк не переоцінив вас. Але звідкіля, до біса, ви це взяли? — він показав пальцем на чорну оксамитову маску.

У відповідь Смолож приклав палець до вуст і вийшов з кімнати. Анвальдт закурив сигару й відкинувся на стільці. Він заклав руки за голову й кілька разів потягнувся усім тілом. Усе складалося в єдину картину. Барон фон Кепперлінґ здійснив найпотаємніші Маассові бажання, присилаючи йому гарненьку гімназистку. «Звідки він про це знав?» — занотував він на аркуші паперу. (Неважливо. Маасс зовсім не приховував своїх уподобань. Учора в парку він досить голосно розповідав про це). «Навіщо?» — знову заскрипіло перо. (Щоб контролювати Маасса, а через нього й моє розслідування). «Чому?» — на аркуші в клітинку з’явилося наступне запитання. Він напружив пам’ять і перед очима постали рядки з Моккового листа: «...покійний уже гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек швиденько використав слід, підказаний бароном Вільгельмом фон Кепперлінгом (який, між іншим, має багато друзів у Гестапо)... Якщо хтось знайде справжніх убивць, одразу ж усю величезну пропагандистську акцію буде висміяно в англійській чи французькій пресі. Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування».

Анвальдт відчув приплив гордощів. Надяг маску на обличчя.

— Якщо Гестапо дізнається про мету мого розслідування, напевно припинить його, боячись висміювання у Франції й Англії, — бурмотів він, підходячи до невеличкого дзеркала на стіні. Але мені здається, що в Гестапо є люди, яким захочеться припинити моє розслідування зовсім з інших причин.

Оксамитна маска затуляла дві третини обличчя. Анвальдт скорчив блазенську гримасу й ляснув у долоні.

— Може, я зустріну їх у барона на балу, — голосно сказав він собі. — Час на бал-маскарад, асистенте Анвальдте!

Бреслау, того ж таки 9 липня 1934 року.

Пів на восьму вечора

Без особливих зусиль, щоправда, збіднівши при цьому на п’ятимаркову банкноту, Анвальдт переконав сторожа кам’яниці на Уферцайле 9, що йому необхідно зробити кілька ескізів зоологічного саду при вечірньому освітленні. Поліцейський відчинив двері на горище отриманим ключем і хисткою драбиною виліз на похилий дах. Дах, на який він збирався вилізти, височів на три метри вище. Він витяг з рюкзака товсту линву, на кінці якої було прив’язано сталевий гак із потрійним жалом. Минуло хвилин із десять, перш ніж гак за щось зачепився. Не без зусиль Анвальдт видерся на вищий дах. Щойно опинившись там, він скинув дещо забруднені грубі штани й довгого фартуха. Під цим маскуванням виявився смокінг і лаковані черевики. Він перевірив, чи має цигарки й роззирнувся навколо. Невдовзі знайшов те, що шукав: ледь заіржавілий душник, прикритий трикутним дашком. Анвальдт зачепив за нього гак і дуже повільно, пильнуючи, щоб не забруднитися, спустився линвою на кілька метрів униз. За дві хвилини його ноги торкнулися кам’яних поручнів балкону. Він стояв на них досить довго. Важко дихав, чекаючи, доки на тілі висхне піт. Охолонувши трохи, глянув на яскраво освітлені вікна. Він зрозумів, що на балкон виходять вікна двох кімнат. За мить почав уважно вдивлятися в одне з них. На підлозі звивалися два жіночі й два чоловічі тіла. Минуло з півхвилини, перш ніж він збагнув цю складну конфігурацію. Поруч на софі недбало розкинувся голий чоловік у масці, а обабіч нього вклякли дві дівчини в гімназійних формах. Стурбований дивними звуками, Анвальдт підійшов до другого вікна. Тим звуком виявився свист батога, яким двоє дівчат у високих чобітках і чорних мундирах шмагали хирлявого блондина, прикутого наручниками до лискучих дверцят кахляної пічки. Чоловік скрикував, коли залізні наконечники батогів ранили його вкрите синцями тіло.

Обидва вікна були широко розчахнуті. Напоєне пахощами ароматичних речовин повітря дрижало від більш чи менш удаваних жіночих стогонів. Анвальдт увійшов крізь балконні двері до першої кімнати. Як він і припускав, ніхто з присутніх не звернув на нього найменшої уваги. Зате поліцейський пильно придивлявся до всіх і легко впізнав зрізану Маассову щелепу й родимку на руці «гімназистки». Вийшов до передпокою, тихенько зачинивши за собою двері. У цьому приміщенні було декілька ніш, у яких стояли білі мармурові колони. Інстинкт хамелеона підказав йому зняти смокінг і сорочку та повісити їх на одній з колон. Знизу долинали ніжні звуки струнних інструментів. Він упізнав «Імператорський квартет» Гайдна.

Спустившись сходами, він побачив троє розчахнутих дверей. Підійшов до одних і роззирнувся. Розсунуті скляні стіни трьох кімнат утворювали велику залу розмірами десь тридцять на сорок метрів. Усюди по ній розташовувалися дерев’яні столики із фруктами, келихами й пляшками у відерцях з льодом, а також кільканадцять низьких соф і шезлонгів, зайнятих оголеними рухомими тілами. Барон диригував квартетом незвичайною паличкою — людською гомілковою кісткою. Прекрасноокий служник, одягнутий лише в індіанську пов’язку, що закривала геніталії, щедро наливав вино до високих келихів. Цей Ганімед на хвилинку припинив свої обов’язки й почав граційно кружляти поміж гостей, розкидаючи навколо трояндові пелюстки. Він дбав, аби кожен із гостей почувався задоволеним. Тому неабияк здивувався, побачивши високого шатена, який на хвильку спинився перед дверима, а тоді швидко сів у шезлонг, з якого на підлогу саме скотилася пара лесбіянок. Танцюючим кроком підійшов до Анвальдта й запитав мелодійним голосом:

— Чогось бажаєте, шановний пане?

— Так. Я вийшов на хвильку до туалету, а тим часом моя партнерка кудись зникла.

Ганімед підвів брови й пролебедів:

— Нема проблем, зараз ви отримаєте нову.

Із зоологічного саду доходив сморід гною, час від часу лунало гарчання роздратованих спекою тварин. Одер випаровував рештки вологи в пересушене повітря.

Барон відкинув гомілку й розпочав стриптиз. Музиканти із шаленою пристрастю вдаряли по струнах смичками. Зовсім голий барон почепив собі руду бороду, а на голову надяг високу тіару Навуходоносора. Деякі зі спітнілих учасників оргії вже цілковито знесилилися. Решта пар, терцетів і квартетів марно намагалися вразити одне одного вишуканими пестощами. Анвальдт відвів очі від тіл і зустрівся з уважним поглядом Навуходоносора, який тим часом одяг важкі золоті шати. (Я схожий на таргана на білому килимі. Лежу сам, одягнений у штани серед голих людей. Ніхто з них не сам. Не дивно, що цей мудак так на мене дивиться). Навуходоносор дивився, звуки струнних змінилися ударними, від удаваного задоволення стогнали жінки, вили у вимушеному екстазі чоловіки.

Анвальдт увесь аж зіщулився під пильним бароновим поглядом. Він вирішив прийняти запрошення двох лесбіянок, які вже довгенько закликали його приєднатися до них. Раптом з’явився Ганімед, який вів дещо причмелену фарбовану блондинку в оксамитній масці. Дівчина вклякла біля Анвальдтового шезлонга. Він заплющив очі. (Хай же і я щось від цього отримаю). На жаль, його очікуванням не судилося збутися. Замість ніжних дівочих долонь і вуст він відчув тверді, шкарубкі пальці, які міцно притисли його до шезлонга. Високий смаглявий чоловік з орлиним носом учепився руками в Анвальдтові біцепси, не даючи йому підвестися. Служник барона тримав Анвальдтів смокінг і пачку чорних запрошень на бал. Нападник відкрив рота, з якого війнуло смородом часнику й тютюну :

— Як ти тут опинився? Покажи запрошення!

Анвальдтові вже доводилося чути такий акцент, коли він у Берліні допитував одного турка, власника ресторану, який займався контрабандою опіуму. Поліцейський лежав, паралізований не стільки тим, що його міцно притисли до шезлонга, скільки незвичним татуюванням на лівій руці нападника. Від сталевого натиску між вказівним і великим пальцем виопуклився великий м’яз, що здригався від найменшого поруху. М’яз тремтів, і старанно витатуйований на руці скорпіон, здавалося, рухався. Нападник хотів ще міцніше притиснути свою жертву, та коли він перекидав ногу через шезлонг, аби всістися верхи на поліцейського, той швидко зігнув ногу в коліні й поцілив любителя часнику в делікатне місце. Зойкнувши від болю, чоловік відпустив Анвальдта, котрий, частково повернувши собі свободу, ударив головою в обличчя супротивника. Відчув, як його голова помокріла. Татуйований втратив рівновагу й гепнувся із шезлонга. Поліцейський кинувся до виходу. Бійка нікого не зацікавила, квартет продовжував виконувати шалене рондо, чимраз більше знесилених людей влягалося просто на мокрому паркеті.

Єдиною перешкодою, яку мусив подолати Анвальдт, був Ганімед: він іще раніше вислизнув із зали й саме зачиняв вхідні двері. Анвальдт із розгону вдарив його в пах, наступний удар кулака поцілив у ребра, однак служник устиг замкнути двері й викинути ключа в отвір для листів. Ключ брязнув із другого боку, на сходовій клітці. Третій удар по голові позбавив Ганімеда свідомості. Зрозумівши, що крізь двері він не вийде, Анвальдт кинувся внутрішніми сходами на другий поверх баронових апартаментів. За спиною він відчував важке дихання чужинця. Гуркіт пострілу розітнув повітря й дещо занепокоїв учасників оргії, які відпочивали після трудів праведних. Поліцейський відчув біль у вусі й теплу кров на шиї. (Чорт, а я знову без пістолета, дуже вже він виділявся під смокінгом). Він нахилився й висмикнув один з важких прутів, що притискали до сходів пурпурову доріжку. Краєм ока помітив, що нападник знову готується вистрілити. Гуркіт пролунав лише тоді, коли Анвальдт опинився на, другому поверсі. Куля надщербила мармурову колону й рикошетом відскочила у нішу. Поліцейський кинувся до дверей, у яких стримів великий ключ. Він повернув його й вискочив на сходову клітку. Переслідувач був близько. Кулі ляскали по керамічних кахлях, що вкривали стіни. Анвальдт збігав наосліп. Поверхом нижче, перед парадним входом до апартаментів, стояв якийсь запізнілий гість. З-під чорної маски в нього стирчало жорстке руде волосся. Стривожений пострілами, він витяг револьвер. Побачивши Анвальдта, чоловік гукнув «стій, стрілятиму!» Поліцейський укляк, розмахнувся й жбурнув прут. Металевий прут поцілив рудого в чоло. Падаючи, той двічі вистрілив у стелю. Посипалися тиньк і курява. Анвальдт підхопив прут і одним стрибком подолав поручні, опиняючись між поверхами. Кам’яниця дрижала від стрілянини. Він біг, спотикаючись і падаючи, аж врешті опинився на останній сходовій клітці. Сахнувшись, побачив, що сходами піднімалися четверо чоловіків, озброєних великими лопатами для відгортання снігу. Анвальдт зрозумів, що до полювання приєднався сторож із трьома товаришами. Він відвернувся й розчахнув вікно на подвір’я. Вистрибнувши навмання, Анвальдт упав просто на якийсь віз. Скіпки поструганих дошок уп’ялися в тіло, п’яту протнув дошкульний біль. Накульгуючи, він біг через подвір’я. Злісні очиська вікон спалахнули — його було видно як на долоні. Гуркіт пострілів сколихнув порожній колодязь подвір’я. Анвальдт біг під стінами будинків, намагаючись дістатися до якогось із них через чорний вхід. На жаль, усі двері було зачинено. Погоня була близько. Анвальдт скотився східцями, що вели вниз, до підвалу наступного будинку. Якщо й ці двері виявляться зачиненими, переслідувачі схоплять його просто зараз. Але двері подалися. Анвальдт зачинився на засув якраз у той момент, коли перший переслідувач опинився біля дверей. Сморід гнилої картоплі, скислого вина й щурячого посліду були для нього зараз найприємнішими запахами. Він сповз по стіні, обдираючи спину об цеглу. Торкнувся вуха долонею, здригнувся, густа кров спливала краплинами на шию. Вивихнена нога пульсувала гарячим болем. На чолі, де нападник прокусив йому шкіру зубами, застигало щось липке. Анвальдт знав, що перш ніж його переслідувачі оббіжать квартал, промине кілька хвилин. Треба було вибратися з лабіринту льоху.

Він ішов навпомацки, у цілковитій темряві, полохаючи нечисленних щурів і змітаючи головою сувої павутини. Відчуття часу зникало, він почував, як його огортає сонливість. Вдалині щось блиснуло. Млявість де й поділася. Анвальдт швидко збагнув, що то було світло ліхтаря, яке пробивалося крізь закіптюжене віконце. Відчинив його, і після кількох невдалих спроб видерся назовні, здираючи собі шкіру на животі й ребрах. Зачинив віконце й роззирнувся. Від тротуару й вулиці його відокремлювали густі кущі, з-за яких долинало тупотіння ніг кількох людей. Він ліг на траву, важко дихаючи. (Я повинен перечекати кілька годин). Розглянувся й знайшов ідеальний сховок. Балкон помешкання на першому поверсі був порослий диким виноградом, що звисав до самої землі. Анвальдт заліз туди й відчув, як втрачає свідомість.

Його повернула до тями волога земля й тиша, що панувала навколо. Ховаючись між деревами й лавками прибережного променаду, він прокрався до припаркованого обіч політехніки автомобіля. Анвальдт ледве тримав кермо. Усе тіло боліло й кривавило. Піднімаючись до себе, він судомно хапався за поручні. Не ввімкнув світла на кухні, аби не бачити тарганів. Одним духом вихилив склянку води, жбурнув у передпокої подерті штани від смокінга, відкрив вікно в кімнаті й упав на пожмакану постіль.

Бреслау, вівторок 10 липня 1934 року.

Дев’ята година ранку

Прокинувшись, Анвальдт не зміг відірвати вухо від подушки. Застигла кров виявилася міцною, як клей. Він ледве сів на ліжку. На потилиці стирчало злипле від крові волосся. Усе тіло було подряпане й укрите синцями. П’ята боліла, спухла кісточка посиніла. Підстрибуючи на одній нозі, він дошкутильгав до телефона й подзвонив баронові фон дер Мальтену.

За чверть години до Анвальдта приїхав особистий баронів лікар, доктор Ланцманн. Іще за чверть години вони були в резиденції фон дер Мальтенів. За чотири години пацієнт Анвальдт, виспаний, з пов’язкою на голові й надірваному вусі, з вивихненою ногою, затисненою між бамбуковими лещатами, і з жовтими плямами по всьому тілі, курив довгу чудову сигару «Анурі Шу» фірми Пшедецького й розповідав своєму працедавцеві про вчорашній випадок. Коли барон, вислухавши його, пішов до свого кабінету, Анвальдт подзвонив до управління поліції й попросив Курта Смоложа підготувати для нього на шосту вечора всі матеріали, що стосувалися барона фон Кепперлінґа. Тоді подзвонив до професора Андре й домовився з ним про зустріч.

Шофер барона фон дер Мальтена допоміг йому спуститися сходами й сісти в машину. Авто рушило. Анвальдт із цікавістю розпитував майже про кожен будинок, кожну вулицю. Шофер терпляче відповідав:

— Ми прямуємо Гогенцоллерн-штрасе... Ліворуч водонапірна башта... праворуч церква св. Іоанна... Так, я згоден, гарна. Недавно збудували... Це кільце... Райхпрезидентен-пляц. А це знову Гогенцоллерн-штрасе... Так, а зараз поїдемо Ґабіц-штрасе. Що?.. то ви знаєте цей район? Зараз проїдемо під віадуком і вже будемо на вашій Цітен-штрасе...

Поїздка в прохолодній машині принесла Анвальдтові неабияку приємність. (Гарне місто). На жаль, його «Адлер» від ранку стояв під прямими сонячними променями. Щойно всівся за кермо, як його сорочка й піджак буквально просякли потом. Він відчинив вікна, кинув на заднє сидіння капелюха й рвонув з місця, гадаючи, що струмені свіжого повітря охолодять машину. Однак сподівання не справдилися й гортань забило сухою пилюкою. До всього Анвальдт ще й закурив, через що горло в нього зовсім пересохло.

Керуючись вказівками шофера фон дер Мальтена, він без особливих пригод доїхав до будинку на Шмідебрюкке 35, де розташувався сходознавчий семінар. Професор Андре вже чекав на нього. Він уважно вислухав Анвальдта, який старанно відтворив мову вчорашнього нападника. І хоча запитання, що його поліцейський кілька разів повторив, було дуже коротким («Як ти тут опинився? Покажи запрошення!»), сумнівів у професора не виникло. Іноземець, який на балу в барона говорив по-німецькому, безсумнівно був турком. Задоволений власного лінгвістичною інтуїцією, Анвальдт попрощався з професором і рушив до управління поліції.

Біля входу він зустрів Форстнера. Зиркнувши один на одного, вони зразу ж зауважили наслідки вчорашньої оргії: перев’язану голову Анвальдта й розбиту брову Форстнера. Привіталися удавано байдуже.

— Бачу, що вчорашній вечір ви провели аж ніяк не на зборах Армії Спасіння на Блюхер-пляц, — засміявся Смолож, вітаючись із Анвальдтом.

— Дрібниці. Маленька сутичка, — Анвальдт глянув на стіл, на якому лежала справа Кепперлінга. — Не надто груба.

— Грубша запевне є в архівах Гестапо. Але треба мати особливі знайомства, щоб туди дістатися. А в мене їх немає... — Смолож витер спітніле чоло картатим носовиком.

— Спасибі, Смоложе. — Анвальдт нервово потер носа. — Дуже вас прошу підготувати до завтра список усіх турків, які перебували в Бреслау протягом останніх півтора року. Є тут у вас турецьке консульство?

— Так, на Нойдорф-штрасе.

— Там вам напевно допоможуть. Дякую, ви вільні, можете йти.

Залишившись на самоті у своєму холодному кабінеті, Анвальдт сперся чолом об ковзку зелену поверхню столу. Він відчував, що наближається до мінімуму синусоїди, критичної точки поганих і добрих настроїв. Болісно усвідомив, що він реагує не так, як решта: шалена спека на вулиці сприяла активності й змушувала до діяльності, а приємна прохолода кабінету викликала нехіть і зневіру. (Це мікрокосми, пов’язані з рухом усесвіту, а я — ні. Я відрізняюся від них. Хіба мені не казали цього з дитинства? Я відокремлений міні-всесвіт, у якому панує багатовекторна гравітація, що поєднує все у тверді масивні брили).

Він рвучко підвівся, зняв сорочку й схилився над мискою. Засичавши від болю, обмив водою потилицю й під пахвами. Сів на стільці, даючи воді стікати з покаліченого торса вузькими цівочками. Витер обличчя й руки майкою. (Будь активним! Дій!). Підняв слухавку й наказав кур’єрові купити цигарок і лимонаду. Заплющив очі й легко опанував хаос образів. Він відокремив їх один від одного й упорядкував: «Скорпіони в животі Маріетти фон дер Мальтен. Скорпіон на руці турка. Турок убив Маріетту». Ця констатація втішила Анвальдта своєю очевидністю й водночас приголомшила перспективою безрезультатних дій. (Турок убив баронесу. Турок — охоронець у домі барона фон Кепперлінга, барона захищає Гестапо, ergo турок має щось спільне з Гестапо, ergo у смерті баронеси винне Гестапо, ergo перед Гестапо я слабкий і безпорадний як дитина).

Постукали у двері. По-сту-ка-ли. Кур’єр приніс кілька пляшок і дві пачки міцних цигарок «Берґманн Приват». Щойно він закурив, його знову огорнула слабкість. Він одним духом вихилив лимонад, заплющив очі, й знову думки-образи перетворилися на думки-речення. (Лея Фрідлендер знає, хто підсунув Моккові її батька й зробив із нього офірного цапа. Це міг бути хтось із Гестапо. Якщо вона боятиметься мені розповісти, я її примушу. Не дам їй морфію, шантажуватиму шприцом, вона зробить усе, що я їй накажу!). Відігнав еротичне видіння «зробить усе, що я їй накажу!» і встав з-за столу. (Будь активним!). Він походжав кімнатою й голосно висловлював власні сумніви:

— Де ти примусиш її заговорити? У камері. У якій камері? Тут, в управлінні поліції. Навіщо тобі Смолож? Чудово, замкни таку кралечку в камері, і за годину всі тюремники й поліцейські про це довідаються. А про Гестапо й говорити не варто.

У моменти найбільшого знеохочення Анвальдт завжди швидко переносив думки на абсолютно інший об’єкт. Так він учинив і цього разу: заходився вивчати баронову справу. Знайшов там декілька фотографій оргії в якомусь саду й список невідомих йому прізвищ — учасників цих вечірок. Жодне з них не було схоже на турецьке. Про самого ж господаря цих прийомів даних виявилося дуже небагато. Звичайнісінька біографія освіченого прусського аристократа та ще декілька службових записок про зустрічі барона з гауптштурмфюрером СА Вальтером Пйонтеком.

Він застібнув сорочку й пов’язав краватку. Повільно спустився до архіву, принагідно забравши бреславське поліційне посвідчення. (Будь активним!). У підвалах управління поліції його спіткало гірке розчарування. За наказом доктора Енґеля, що виконував обов’язки президента поліції, справу Пйонтека перенесли до архіву Гестапо. Він ледве дійшов до свого кабінету: невимовним болем пульсувала спухла п’ятка, пекли рани й подряпини. Сів за столом і захриплим голосом поставив запитання Моккові, який засмагав на пляжі в Цоппоті:

— Коли ти повернешся, Ебергарде? Якби ти був тут, то дістав би з Гестапо справи Пйонтека й Кепперлінґа... знайшов би схованку, де ми могли б вилікувати Лею від морфінізму... Напевно знайшов би в пам’яті якісь лещата на цього мудакуватого барона... Коли ж ти нарешті повернешся?

Туга за Мокком була заразом тугою за бароновими грішми, за тропічними островами, за невільницями із шовковистою шкірою... (Гарну башту ти збудував, Герберте, із цих кубиків. Будь активним, примусь сам Лею заговорити. Що, не зумієш? Гарну башту ти збудував, Герберте).

VI

Бреслау, вівторок 10 липня 1934 року.

Сьома година вечора

На центральній вулиці, до якої доходила Ганза-штрасе, Анвальдт знайшов маленький ресторанчик. За професійною звичкою він записав прізвище власника й адресу: Пауль Зайдель, Тіргартен-штрасе 33. Він з’їв там три гарячі ковбаски, втоплені в кашці з розвареного гороху й випив дві пляшки мінеральної води Дайнерта.

Через десять хвилин, дещо обважнівши, стояв під фотостудією «Фатаморґана». Йому довелося довгенько гамселити в зачинені двері. (Знову, певно, накололася морфієм. Але це вже востаннє). Старий сторож вичовгав з під’їзду на тротуар.

— Я не бачив, щоб панна Сюзанна кудись виходила. Її служниця пішла годину тому..., — бурмотів він, роздивляючись Анвальдтове посвідчення.

Поліцейський зняв піджак і змирився зі струмочками поту, навіть не намагаючись витирати їх носовичком. Присів на кам’яній лавці на подвір’ї біля якогось пенсіонера в сітчастому капелюсі, що сумирно куняв. Він помітив, що одна кватирка в помешканні Леї була незачинена. Насилу видряпавшись на підвіконня (пульсувала спухла п’ята, заважав повний шлунок), він просунув руку досередини й повернув мосяжну клямку. Якусь мить він змагався з фіранкою й буйною папороттю в горщику. У цій квартирі почувався як удома. Зняв піджак, жилет і краватку. Повісив усі речі на спинку стільця й вирушив на пошуки Леї. Подався до ательє, де, як він гадав, лежала задурманена дівчина. Та перш ніж потрапити туди, пішов до ванної: горох із ковбасками подавали могутній фізіологічний сигнал.

У ванній побачив Лею Фрідлендер. Її ноги висіли над унітазом. Стегна й литки були обліплені фекаліями. Вона була зовсім гола. Товстий кабель, зав’язаний навколо її шиї, був прикріплений до каналізаційної труби під самою стелею. Спиною труп торкався стіни. Нафарбовані кармінною помадою вуста розтулилися, оголюючи ясна й зуби, між якими стримів спухлий синій язик.

Анвальдт виблював у біде вміст шлунка. Тоді сів на краєчку ванни й спробував зосередитися. Уже за кілька хвилин був певен, що Лея не вчинила самогубства. У ванній не було жодного стільця, нічого, звідки вона могла б зістрибнути. Не могла зістрибнути з унітаза, бо він був занизький. Їй довелося б зав’язати петлю навколо товстої каналізаційної труби під стелею, а тоді, тримаючись за неї однією рукою, просунути голову в зашморг. (Із таким навіть акробат би не впорався, а тут морфіністка, яку сьогодні вже, напевно, трахнуло з півдесятка мужиків. Схоже на те, що хтось дуже сильний задушив Лею, повісив у ванній зашморг, підняв дівчину й одяг зашморг їй на шию. От тільки забув про якийсь стілець, щоб містифікація виглядала вірогідною).

Раптом він почув лопотіння фіранки у вікні, крізь яке заліз. Протяг. (Мабуть, у квартирі відчинене ще одне вікно).

У дверях стояв високий смаглявий чоловік. Він різко розмахнувся. Анвальдт відстрибнув, наступивши на шовкову комбінацію, що лежала на підлозі. Права нога поїхала назад, уся вага припала на спухлу ліву п’ятку. Вона не витримала. Ліва нога підігнулася й Анвальдт зігнувся перед турком. Той сплів долоні й ударив ізнизу, у підборіддя. Поліцейський гепнувся навзнак у велику ванну. Перш ніж він збагнув, що сталося, побачив перед собою обличчя нападника й величезний п’ястук із кастетом. Удар у сонячне сплетіння примусив його задихнутися. Кашель, хрипіння, розмите обличчя, хрипіння, хрипіння, ніч, хрипіння, ніч, ніч.

Бреслау, того ж таки 10 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Крижана вода повернула Анвальдта до тями. Він сидів зовсім голий у камері без вікон, прив’язаний до стільця. До нього уважно придивлялися двоє чоловіків у чорних розхристаних мундирах СС. Нижчий кривив довгасте інтелігентне обличчя, на якому з’являлася схожа на усмішку гримаса. Він нагадував йому гімназійного вчителя математики, який так само кривився, коли хтось із учнів не давав ради із завданням. (Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування. Якби, не доведи Боже. Ви опинилися в Гестапо, вперто стверджуйте, що Ви — агент Абверу й розробляєте в Бреслау мережу польської розвідки).

Гестапівець пройшовся камерою, у якій сморід поту відчувався ледь не на дотик.

— Ну що, погані справи, Анвальдте? — він вочевидь очікував відповіді.

— Так... — прохрипів побитий поліцейський, наштовхуючись язиком на уламок вибитого переднього зуба.

— Усі в цьому місті такі жорстокі, — гестапівець обійшов стілець довкола. — Та-а-ак, Анвальдте. Отже, що ти тут робиш, у цьому... Вавилоні? Що тебе сюди пригнало?

Він закурив цигарку, а сірника приклав до потилиці в’язня, який шарпнувся разом зі стільцем. Сморід смаленого волосся перехопив йому дух. Другий кат, спітнілий товстун, накинув йому на голову мокру ганчірку, яка загасила полум’я. Полегшення було недовгим. Той самий гестапівець однією рукою стиснув йому носа, а другою запхнув ганчірку до рота.

— Берлінцю, яке твоє завдання в Бреслау? — повторював приглушений голос. — Годі, Конраде.

Звільнений від смердючого кляпа, Анвальдт надовго розкашлявся. Худорлявий гестапівець терпляче чекав відповіді. Не отримавши її, він глянув на свого помічника.

— Пан Анвальдт не бажає відповідати, Конраде. Напевно, він почувається в безпеці. Йому здається, що його захищають. А хто його захищає? — він розвів руками. — Може, кримінальний директор Ебергард Мокк? Але тут немає Мокка. Ти бачиш десь Мокка, Конраде?

— Ні, не бачу, Herr Standartenführer.

Худорлявий схилив голову й промовив благальним тоном:

— Знаю, Конраде, знаю. Твої методи ніколи не підводять. Коли ти допитуєш своїх пацієнтів, у них не залишається жодних таємниць, не затирається в пам’яті жодне прізвище. Та дозволь мені вилікувати цього пацієнта. Можна?

— Звичайно, Herr Standartenführer.

Усміхнений Конрад вийшов з камери. Штандартенфюрер відкрив старий, пошарпаний портфель і витяг звідти літрову пляшку та півлітровий слоїк. Вміст пляшки, якусь рідину, він вилив Анвальдтові на голову. В’язень відчув солодкавий смак.

— Це вода з медом, Анвальдте, — кат сягнув по слоїк. — А знаєш, що це таке? Ну-ну... Я вдовольню твою цікавість. — Він декілька разів струснув слоїком. Звідти долинало приглушене дзижчання комах. Анвальдт глянув: два шершні оскаженіло наскакували один на одного й билися об стінки посудини.

— Ой-ой, які страшні потвори... — скрушно тягнув далі гестапівець. Раптом він розмахнувся й розбив слоїк об стіну. Перш ніж приголомшені шершні опинилися на волі, в’язень залишився сам у камері.

Він ніколи не припускав, що крила цих велетенських комах видають такий звук, як невеличкі птахи. Шершні спершу накинулися на лампочку за дротяною сіткою та за мить змінили напрям. Вони дивно посмикувалися в затхлому повітрі й із кожним посмикуванням опускалися все нижче. Невдовзі опинилися біля Анвальдтової голови, куди їх вабив запах меду. В’язень намагався звільнитися з каземату завдяки власній фантазії. Вдалося. (Він ішов пляжем, який пестили лагідні хвилі, гнані свіжим бризом. Ноги занурювалися в теплий пісок. Враз зірвався вітер, пісок розжарився до білого, хвилі вже не пестили берег пляжу, вони загуркотіли й кинулися на Анвальдта спіненими бурунами).

Уява відмовлялася коритися йому. Він відчував легенький повів біля губ, склеєних водою з медом. Розплющив очі й побачив шершня, який вочевидь уподобав собі його губи. Анвальдт щосили дмухнув на нього. Шершень, збитий потоком повітря, сів на стіні камери. Тим часом друга комаха почала кружляти навколо голови. Анвальдт рвучко сіпався разом зі стільцем, шарпаючи головою на всі боки. Шершень усівся на його ключицю й устромив жало в шкіру. В’язень притис його підборіддям і відчув пронизливий біль. Нижня щелепа й ключиця злилися, з’єднані синім пульсуючим опухом. Розчавлена комаха вигинала на підлозі своє чорно-жовте тіло. Другий шершень відірвався від стіни й кинувся в атаку, вперто націляючись на губи. Анвальдт нахилив голову, і комаха опинилася не на губах, а біля ока. Біль і набряк розлилися на все ліве око. Анвальдт сіпнув головою й разом зі стільцем гримнув на бетон. Темрява залила ліве око. Потім і праве.

Відро крижаної води повернуло Анвальдта до тями. Штандартенфюрер відіслав свого помічника, махнувши рукою. Тоді схопив стілець за спинку й без найменших зусиль повернув Анвальдта у вертикальне положення.

— А ти хлопець бойовий, — він співчутливо глянув на спухле обличчя в’язня. — Двоє шершнів на тебе напали, і обох ти вбив.

Шкіра поліцейського напиналася на твердих ґулях опухів. Шершні все ще посмикувалися на нерівній підлозі.

— Скажи, Анвальдте — годі вже? Чи ти хочеш, щоб я знову попрохав допомоги у цих агресивних створінь? Знаєш, а я їх боюся ще більше, ніж ти. Скажи, Анвальдте — годі?

В’язень ствердно кивнув головою. До камери увійшов товстий кат і поставив перед офіцером стілець. Той усівся верхи на ньому, лікті обпер на спинці й приязно глянув на свою жертву.

— На кого ти працюєш?

— На Абвер.

— Завдання?

— Розробка польської розвідки.

— Навіщо тебе викликали аж із Берліна? Що, у Бреслау не знайшлося нікого підходящого?

— Не знаю. Я отримав наказ.

Анвальдт слухав чужий голос, який долинав із його власної горлянки. Кожне слово супроводжувалося болем горла й м’язів обличчя, що наче задерев’яніли поміж ґулями укусів на оці та щелепі.

— Розв’яжіть мене, — прошепотів він.

Штандартенфюрер мовчки дивився на нього. У його розумних очах зблиснуло якесь тепліше почуття.

— Розробляєш польську розвідку. А що із цим спільного в барона фон Кепперлінґа й барона фон дер Мальтена?

— На бароновій вечірці була людина, за якою я стежив. А фон дер Мальтен не пов’язаний з цією справою.

— Як звуть цю людину?

Анвальдта ошукав співчутливий вираз обличчя ката. Він глибоко вдихнув повітря й прошепотів:

— Я не можу сказати...

Якусь хвилину гестапівець безгучно сміявся, а тоді повів дивний монолог. Запитання ставив грубим голосом, а відповідав самому собі тремтячим фальцетом:

— Хто тебе побив на балу в барона? Якась тварюка, пане офіцере. Боїшся цієї тварюки? Так, пане офіцере. А шершнів не боїшся? Звичайно, боюся, пане офіцере. Як? Адже ти двох убив? Навіть без допомоги рук! Розумію, Анвальдте, двох тобі замало... Їх може бути більше...

Гестапівець закінчив свій басово-фальцетний монолог і неквапно згасив недопалок об набряк на ключиці в’язня.

Чужий голос замалим не розірвав спухлу горлянку. Анвальдт лежав на підлозі й кричав. Хвилину. Дві. Штандартенфюрер гукнув: «Конраде!» Відро холодної води вгамувало в’язня. Кат закурив нову цигарку й роздмухав її кінчик. Анвальдт із жахом дивився на тліючий вогник.

— Прізвище цього підозрюваного?

— Павел Кристек.

Гестапівець підвівся й вийшов. За п’ять хвилин він повернувся до камери в супроводі знайомого вже Анвальдтові турка.

— Брешеш, дурню. Нікого з таким прізвищем не було в барона, правда? — він звернувся до турка, який одяг окуляри й переглядав пачку чорних зі сріблом запрошень. При цьому він хитав головою, за східною звичкою притакуючи гестапівцю, який жадібно затягнувся цигаркою.

— Ти згаяв купу мого часу, здійняв на глум мої методи, образив мене. Та й набрид, зрештою, — він зітхнув, і шморгнув кілька разів носом. — Займіться ним. Може, ви з ним краще впораєтеся.

Турок витяг з портфеля дві пляшки меду розчиненого в невеликій кількості води її повільно, обидві відразу, вилив на голову, плечі й живіт в’язня, особливо щедро поливаючи низ живота й геніталії. Анвальдт почав кричати. З його горлянки долинали якісь незрозумілі слова, але турок зрозумів: «Я говоритиму!» Він глянув на штандартенфюрера. Той подав знак, мовляв, продовжуй. Турок видобув з портфеля слоїк і підніс його до очей в’язня. Там було з десяток шершнів, які оскаженіло кусали одне одного, вигинаючи товсті черевця.

— Я все скажу!!!

Турок тримав слоїк у простягненій руці. Над бетонною підлогою.

— Я все скажу!!!

Слоїк полетів на підлогу. Хлюпнув струмінь сечі. Слоїк впав на кам’яну підлогу. Анвальдт не панував над власним сечовим міхуром. Він утрачав свідомість. Слоїк не розбився, він лише глухо вдарився об бетон.

Турок з огидою відійшов від непритомного в’язня. Натомість з’явився Товстий Конрад. Він відв’язав Анвальдта від стільця й схопив його під пахви. Ноги тяглися по калюжі. Штандартенфюрер гаркнув:

— Змийте з нього ці сцяки й відвезіть до Особовицького Гаю. — Він зачинив за Конрадом двері й глянув на турка. — Чого це ви такі здивовані, Еркіне?

— Але ж він уже був наш, штандартенфюрере Крауз, і був готовий все нам розповісти.

— Занадто ви гарячі, Еркіне, — Крауз дивився на шершнів, які метушилися в слоїку з товстого енського скла. — Ви до нього добре придивилися? Йому треба відпочити. Я знаю таких, як він. Зараз наспіває нам таких дурниць, що доведеться з тиждень перевіряти. А я не можу тримати його тут так довго. Мокк усе ще дуже впливовий, а з Абвером у нього чудові стосунки. Окрім того, Анвальдт уже й так мій. Якщо він наважиться виїхати, мої люди схоплять його в Берліні. Якщо залишиться тут, я знову запрошу його на розмову. І в першому, і в другому випадку йому досить буде побачити звичайнісіньку бджолу, і він нам усе скаже. Еркіне, віднині ми з вами станемо для цього поліцейського демонами, які ніколи його не полишать...

Бреслау, середа 11 липня 1934 року.

Третя година ранку

На світ вогким серпанком упала роса. Вона мінилася на траві, деревах і голому тілі чоловіка. У дотику з розпаленою шкірою волога миттєво випаровувалася. Поліцейський очуняв. Уперше за багато днів йому було холодно. Він насилу підвівся й, тягнули спухлу ногу, спробував іти, наштовхуючись на дерева. Вийшовши на посипану жорствою алейку, попрямував до якоїсь темної будівлі, чіткий силует якої різко виділявся на тлі світанкового неба. У цю мить його засліпило світло. Під будинком стояв автомобіль, світло фар якого враз вихопило з темряви Анвальдтову голизну. Він торкнувся набряку на шиї. Шорстка ковдра натирала зранене тіло. Розплющив очі й побачив заспокійливе світло нічника. З-за товстих скелець на нього дивилися мудрі очі доктора Абрама Ланцманна, особистого лікаря барона фон дер Мальтена.

— Де я? — на його обличчі з’явилася слабка подоба посмішки. Йому стало смішно, що вперше він утратив свідомість не через алкоголь.

— Ви в себе вдома, — доктор Ланцманн був невиспаний і серйозний. — Вас привезли поліцейські, які патрулюють так званий Шведський Бастіон в Особовнцькому Гаю. Улітку там збирається чимало дівчаток. А де дівчатка, там завжди стається щось неприємне. Повернімося до справи. Ви були на межі свідомості й уперто повторювали своє прізвище, прізвище Мокка, пана барона й свою адресу. Поліцейські не хотіли залишати свого, як вони гадали, п’яного товариша, й відвезли вас додому. Звідси вони подзвонили баронові. А зараз я мушу вас залишити. Пан барон передає зі мною ось цю суму, — він пестливо торкнувся пучками конверта, що лежав на столі. — А тут мазь для набряків і подряпин. На кожній пляшечці є інформація щодо призначення й дозування ліків. Багато чого вдалося відшукати в домашній аптечці, що було доречним, якщо зважити на незручний час. Зараз п’ята ранку. До побачення. Я приїду перед обідом, коли ви відіспитеся.

Доктор Ланцманн заплющив свої мудрі очі. Анвальдт також стулив спухлі повіки. Він не міг заснути, заважали розпашілі від денної спеки стіни. Зробивши декілька рухів, скотився з ліжка на брудний килим. Просуваючись навколішки, досягнув підвіконня, розсунув важкі заслони й відчинив вікно. Тоді знову впав на коліна й повільно повернувся до ліжка. Вклався на ковдрі й витирав піт лляною хусткою, оминаючи набряки, вулкани болю. Щойно заплющував очі, до кімнати залітали хмари шершнів, але варто було зачинити під них вікно, мури кам’яниці пригнічували його своїм гарячим подихом, а зі шпарин виповзали таргани. Деякі з них скидалися на скорпіонів. Одним словом, він не міг заснути при зачиненому вікні і не міг спати з відкритими очима.

Бреслау, четвер 12 липня 1934 року.

Восьма година ранку

Ранок приніс незначну прохолоду. Він заснув на дві години. Прокинувшись, побачив чотирьох людей, що сиділи біля ліжка. Барон тихо розмовляв з доктором Ланцманном. Зауваживши, що недужий прокинувся, він кивнув двом санітарам, що стояли біля стіни. Ті схопили поліцейського попід пахви й понесли до кухні, де посадовили у великій балії з літньою водою. Один обмивав губкою зболіле Анвальдтове тіло, другий бритвою зголював темну щетину. За кілька хвилин він знову лежав у ліжку, на чистому накрохмаленому простирадлі, а доктор Ланцманн змащував його зранене тіло своїми мазями й бальзамами. Барон терпляче чекав, доки лікар скінчить. Анвальдт розповідав десь із півгодини. Замовкав і затинався, насилу добираючи слова. Барон слухав удавано байдуже. Раптом поліцейський урвав розповідь і заснув. Йому снилися засніжені вершини, заледенілі простори, морозні повіви Арктики: вітер дмухав, висушуючи шкіру, — звідки цей холод, звідки вітер? Розплющив очі її побачив у призахідньому світлі якогось хлопчину, що обвіював його складеною газетою.

— Ти хто такий? — він важко ворухнув забинтованою щелепою.

— Гельмут Штайнер, я кухарчук пана барона. Мені доручили доглядати вас, доки завтра не прийде доктор Ланцманн.

— Котра година?

— Сьома вечора.

Анвальдт спробував пройтися по кімнаті. Він важко спирався на спухлу п’яту. Помітив на стільці вичищений і старанно випрасуваний бежевий костюм. Швидко одяг кальсони й пошукав цигарки.

— Йди до ресторану на розі й принеси мені свинячу голяшку з капустою й пиво. І цигарок купи, — Анвальдт роздратовано помітив, що в Гестапо у нього вкрали портсигар і годинник. Доки хлопця не було, він умився над кухонною раковиною й утомлений сів біля столу, намагаючись не дивитися в дзеркало. Незабаром перед ним стояла паруюча тарілка. Жирна свиняча голяшка з порцією молодої капусти. Він поглинув усе за кільканадцять хвилин. Глянув на опуклу пляшку пива Кіпке. По запітнілій шийці спливали краплинки води, на пляшці була фаянсова кришка з нікельованою закруткою. Анвальдт пригадав собі обітницю цілковитого утримання від алкоголю. Він вибухнув знущальним сміхом і вихилив півпляшки пива. Закурив цигарку й жадібно затягнувся.

— Я наказав тобі купити голяшку й пиво, так?

— Так.

— Я чітко сказав «пиво»?

— Атож.

— Уяви собі, що я це сказав машинально. А коли ми говоримо машинально, то це говоримо не ми, це хтось інший промовляє замість нас. Отож, коли я наказав тобі купити пиво, то це був не я, а хтось інший, затямив?

— А хто ж? — зацікавився ошелешений хлопчина.

— Бог! — зареготав Анвальдт і реготався доти, доки біль замалим не просвердлив йому голову. Він припав до пляшки й за мить поставив її спорожнілу. Незграбно одягся. Насилу натяг капелюха на перебинтовану голову. Стрибаючи на одній нозі, подолав спіраль сходів і опинився на вулиці, залитій призахідним сонцем.

VII

Бреслау, п’ятниця 13 липня 1934 року.

Пів на четверту пополудні

Ебергард Мокк прогулювався цоппотським молом, без особливого ентузіазму думаючи про обід. Він не зголоднів, бо після сніданку випив кілька кухлів пива, заїдаючи їх гарячими франкфуртськими сардельками. Окрім того, через обід йому довелося б відмовитися від розглядання дівчат, що прогулювалися біля казино. Їхні ліниві тіла виклично напружувалися під гладеньким шовком сукенок і купальних костюмів. Мокк трусонув головою й знову намагався відігнати нав’язливу думку, яка вперто тягла його в бік далекого міста, що задихалося в заглибині, сповненій застояного повітря, у бік тісних, захаращених кварталів кам’яниць і темних колодязів подвір’їв, у бік монументальних будівель — класицистичних, з білого пісковика, та неоготичних із червоної цегли, у бік обважнілих від церков островів, навколо яких зміївся брудно-зелений Одер, у бік резиденцій та палаців, що ховалися в зелені дерев, де «пан» із взаємністю зраджував «пані», а постаті слуг неначе зливалися зі шпалерами стін. Нав’язлива думка вабила Мокка до цього міста, у якому хтось укидає скорпіонів до розпанаханих животів прекрасних, наче сон дівчат, а зневірені чоловіки із брудним минулим ведуть розслідування, що як завжди скінчиться поразкою. Він знав, як звуться його думки: докори сумління.

Переповнений пивом, сардельками й важкими думками, Мокк увійшов до готелю, де вони із дружиною винаймали так званий «юнкерський номер». У ресторані він здалеку помітив благальний погляд дружини, що стояла поруч із двома літніми дамами, які й на мить її не полишали. Мокк раптом усвідомив, що він без краватки, й повернувся, аби піти в номер виправити цей faux pas[37]. Ідучи готельним холом, він краєм ока зауважив високого чоловіка в темному костюмі, який підвівся з фотеля й попрямував до нього. Мокк інстинктивно зупинився. Чоловік загородив йому дорогу й ґречно вклонився, притискаючи кашкета до грудей.

— А, це ти, Германне, — він уважно глянув на сіре від утоми обличчя шофера барона фон дер Мальтена.

Германн Вуттке вклонився вдруге й вручив Моккові конверт із золотою монограмою барона. Мокк тричі прочитав листа, старанно вклав його в конверт і буркнув шоферові:

— Зачекай на мене тут.

За мить він увійшов до ресторану з невеликим саквояжем у руках. Підійшов до столика, переслідуваний суворими поглядами двох дам і розпачливим — дружини. Вона міцно стискала губи, намагаючись подолати гіркоту розчарування. Знала, що це кінець їхньої спільної відпустки, ще однієї невдалої спроби порятувати шлюб з розрахунку. Йому не обов’язково було мати при собі саквояж, аби жінка зрозуміла, що він за кілька хвилин покине курорт, про який мріяв стільки років. Їй досить було зазирнути йому в очі: затуманені, меланхолійні й жорстокі. Такі, як завжди.

Бреслау, четвер 12 липня 1934 року.

Десята година вечора

Після двогодинної прогулянки центром міста (Ринкова площа й темні вулички навколо Блюхер-пляц, де було повно шпани й повій), Анвальдт сидів у ресторані Орліха «Орві» на Ґартен-штрасе неподалік театру оперети й переглядав меню. Там було чимало гатунків кави, какао, великий вибір лікерів і пиво Кіпке. Та було ще дещо, чого йому особливо кортіло. Він закрив меню й біля нього з’явився офіціант. Анвальдт зажадав коньяку й сифон мінеральної води Дайнерта. Закурив цигарку й розглянувся довкола. М’які фотелі оточували із чотирьох боків темні столи, над обшитими деревом панелями висіли кольорові пейзажі Карконошів, зелений плюш закривав непомітні ложі й кабінети, з нікельованих кранів струменіло в пузаті кухлі пінисте пиво. Ресторан повнився сміхом, голосними розмовами й запашними хмарами тютюну. Анвальдт уважно дослухався до розмов клієнтів, намагаючись угадати їхні професії. Він легко збагнув, що це були головно дрібні фабриканти й власники великих ремісницьких фірм, які продавали свої вироби у фірмових крамничках. Не бракувало й комівояжерів, дрібних чиновників і студентів зі значками своїх корпорацій. Кімнатою прогулювалися усміхнені яскраво вбрані жінки. Але столик Анвальдта вони обминали з невідомих йому причин. Він зрозумів чому, коли поглянув на мармурову стільницю: на гаптовану квітами требницьку серветку виліз чорний скорпіон. Він швидко крутив викривленим хвостом, спрямовував догори отруйне жало, захищаючись таким чином від шершня, який намагався напасти на нього.

Поліцейський заплющив очі й спробував запанувати над видінням. Обережно намацав знайомі форми пляшки, яка щойно опинилася на столі. Відкоркував її й підніс до рота. Губи й горлянку приємно гріло розплавлене золото. Розплющив очі: потвори зникли зі столу. Тепер йому хотілося реготатися із власного страху. Поблажливо усміхаючись, він дивився на пачку цигарок «Салем» із зображенням великої оси. Анвальдт наповнив келих з тонкого скла й вихилив одним духом. Затягнувся цигаркою. Алкоголь, підсилений великою дозою нікотину, поступово проникав у кров. Привітно булькав сифон. Поліцейський прислухався до розмов за столиками.

— Пане Шульце, не переймайтеся... Хіба ж мало поганого діється людині на цім світі? Ну, їй-бо, пане Шульце... — белькотів добродій у котелку, який, здавалося, приклеївся до його тімені. Кажу ж вам: ані дня, ні години... Це правда... От візьміть, приміром, той недавній випадок. Трамвай завертав з Тіх-штрасе на Ґартен-штрасе біля пекарні Гіршліка. І врізався, чуєте, в екіпаж, що їхав на вокзал... Негідник візник вижив, а жінка з дитиною загинули... Отак їх завіз, свинота... На той світ... Ніхто не знає ні дня, ні години... Ані я, ані ви, ані той, ні тамтой... Гей ти, забинтований, чого витріщився?

Анвальдт опустив очі. Засичав розлючено сифон. Він підняв скатертину й побачив двох шершнів, що парувалися, сплівши черевця. Швидко розгладив білу скатертину, яка перетворилася на простирадло. Цим простирадлом прикрився банкір Шметтерлінґ, сплетений у болісний вузол із прекрасною гімназисткою Ерною.

Перехилив підряд два келишки коньяку й глянув убік, уникаючи погляду п’яного гладуна, що витлумачував панові Шульце таємниці життя.

— Га? Під пам’ятником «Боротьби й Перемоги» на Кеніґс-пляц? Кажеш, туди вони приходять? Служниці й няньки? Ага, маєш рацію, чудова нагода. Не доведеться залицятися й пнутися... Їм від тебе треба того ж, чого й тобі від них... — худий студент пив «Божоле» просто із пляшки й збуджувався чимраз більше. — Так. Тут усе зрозуміло. Підходиш, усміхаєшся й забираєш до себе. Ані грошей, ані честі не втрачаєш. Пхе, конкуренція з боку солдатів то дурниці!.. Вибачте, ми знайомі?

— Ні. Я просто замислився... — відказав Анвальдт. (Хотів би я з ким-небудь поговорити. Або пограти в шахи. Так, у шахи. Як колись у сиротинці. Карл, ото був завзятий шахіст. Ми ставили між ліжками фанерну валізку, на ній шахівницю. Якось під час гри до кімнати увійшов п’яний вихователь). Анвальдт виразно почув стукіт розсипаних фігурок, відчув стусани, що ними вихователь обдаровував і валізку, і їхні скулені під ліжками тіла.

Два келихи, два ковтки, дві надії.

— Пане Шульце, то добре, що їх викинули з роботи, тих вчителів. Не буде жид вчив німецькі діти... Не буде плював... плював... Не буде ся знущав...

Сичання запальничок, нетерпляче сичання сифона: випий іще!

— Е-е, ті польські студенти! Знань ані на копійку! А претензії які! А манери! То й добре, що навчили їх розуму в Гестапо. Вони в німецькому місті, най говорять по-німецьки!

Заточуючись, Анвальдт рушив до туалету. На шляху громадилися численні перешкоди: нерівні дошки підлоги, столи, що загороджували прохід, офіціанти, що сновигали в клубах густого диму. Врешті він досяг мети. Спустив штани, сперся руками об стіну й погойдувався навсібіч. Крізь монотонний шум йому виразно чулося биття власного серця. Якийсь час Анвальдт прислухався до цього звуку. Раптом почув крик і побачив звабливе тіло Леї Фрідлендер, яке посмикувалося під стелею. Кинувся назад до зали. Йому треба було напитися, щоб видалити зі свідомості ці видіння.

— Ох, як добре, що ви тут, Herr Kriminaldirektor! Лише ви можете мені допомогти! — радісно вигукнув він, звертаючись до Мокка, який сидів за його столиком і курив товсту сигару.

— Заспокойся, Анвальдте, усе це неправда! Лея Фрідлендер жива, — сильна, поросла чорними волосками рука поплескувала його плече. — Не хвилюйся, ми розплутаємо цю справу.

Анвальдт глянув на місце, де щойно сидів Мокк. Зараз там сидів офіціант і з посмішкою дивився на нього.

— Ну й добре, що шановний пан уже прокинувся. Мені було б прикро виганяти клієнта, який дає такі чайові. Викликати шановному панові таксі або екіпаж?

Бреслау, субота 14 липня 1934 року.

Восьма година ранку

Вранішнє сонце осяяло римський профіль барона фон дер Мальтена й хвилясте чорне Моккове волосся. Обоє чоловіків сиділи в саду барона й пили духмяну каву.

— Як ти доїхав?

— Спасибі, добре. Я лише трохи хвилювався, зваживши на швидкість їзди і втому твого водія.

— О, в Германна залізна витримка. Ти читав Анвальдтів рапорт?

— Так. Дуже докладний. Добре, що ти мені його відразу переслав.

— Він писав його вчора цілий день. Каже, що з перепою йому гарно працюється.

— Він що, напився? Справді?

— На жаль. В Орліха, біля театру оперети. Що ти збираєшся робити, Ебергарде? Які твої подальші плани?

— Я збираюся зайнятися Маассом і фон Кепперлінґом, — Мокк випустив хмарку диму. — Вони виведуть мене на цього турка.

— А що спільного з ним у Маасса?

— Олів’є, барон фон Кепперлінґ підкупив Маасса гарненькими розпусними псевдогімназистками мадам ле Ґеф. Анвальдт має рацію: Маасс занадто розумний, щоб не збагнути, що має справу з доньками Коринфу, та з іншого боку занадто егоїстичний, щоб цим перейматися. Це, як я розумію, тип професора Андре. Навіщо барон підкупив його? Ми про це довідаємося. А потім я притисну барона. Я впевнений, що він мені цього турка викаже. Анвальдт більше нічого не доможеться. Він замало знає Бреслау, а крім того його вже й так добряче налякали. Тепер діятиму я.

— Як ти примусиш їх заговорити?

— Прошу тебе, Олів’є... Залиш ці методи мені... А ось і Анвальдт. Добридень! Щось у вас не надто гарний вигляд. Ви що, ненароком скупалися в соляній кислоті?

— Невеличкі проблеми, — відказав Анвальдт, злегка вклонившись обом чоловікам. Мокк щиро обійняв його й промовив:

— Не хвилюйтеся. Гестапо вас більше не переслідуватиме. Я це щойно залагодив. (Атож, спритно залагодив, — подумав барон, подаючи Анвальдтові вузьку долоню. — Не хотів би я опинитися на місці цього Форстнера).

— Дякую вам, — прохрипів Анвальдт. Зазвичай третього дня після перепою фізичний біль минав, зате з’являлася сильна депресія. Так само було б і зараз, якби не одна людина — Ебергард Мокк. Вигляд цього кремезного чоловіка в бездоганно пошитому світлому костюмі подіяв на Анвальдта заспокійливо. Він винувато глянув на Мокка й уперше в житті відчув чиюсь турботу.

— Пробачте мені. Я напився. Ніщо мене не виправдовує.

— Дійсно. Ніщо вас не виправдовує. Якщо ще раз нап’єтеся, я припиню співпрацю з вами і ви поїдете до Берліна. А кримінальний радник фон Ґрапперсдорф не привітає вас там із розкритими обіймами! — Мокк суворо дивився на Анвальдта, що покірливо схилився перед ним. Раптом обійняв його за плечі. — Але ви більше не нап’єтеся. У вас просто причини не буде. Я повернувся із Цоппота й захищатиму вас. Ми разом вестимемо це розслідування. Пане бароне, дозвольте нам відкланятись, — звернувся він до барона, що споглядав усю цю сцену з певною відразою. — У нас зустріч із директором університетської бібліотеки, доктором Лео Гартнером.

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року.

Дев’ята година ранку

Невважаючи на ранкову пору, сонце нещадно пряжило вікна й дах «Адлера». Анвальдт керував машиною. Мокк показував дорогу й розповідав про вулиці та будівлі. Вони їхали по Крітенер Вег, — уздовж неї тяглися робітничі квартали, між якими тут і там визирали заквітчані будиночки. Проминули дорожній стовп із написом «Бреслау» й опинилися в Клечині. У густому повітрі линув солодкавий сморід цукрового заводу Лібіха. За правою шибкою промайнула нещодавно збудована євангельська церква, відокремлена невисоким парканом від схованого між деревами будинку пастора. Авто застрибало нерівною бруківкою Клеттендорфер-штрасе. Мокк замислився й припинив оповідь. Вони їхали чудовою місциною, де вілли потопали в садах.

— Ага, то це ми в Опарові? Тільки заїхали з іншого боку, так?

— Так. Але це Опоров, а не Опарів.

Анвальдт не запитував, куди йому їхати. Припаркував машину біля клубу мадам ле Ґеф. У ранковій тиші чутно було приглушені вигуки тих, хто о цій порі купався в спортивному басейні за якісь 200 метрів звідціля. Мокк не виходив. Витяг портсигар і пригостив Анвальдта цигаркою. Смугастий блакитний цигарковий папір зволожився від дотику пальців.

— Вас неабияк принизили, Герберте, — з кожним словом з вуст і носа Мокка вилітали хмарки диму. — Я колись теж пережив щось подібне. Тому й знаю, як притлумити в собі відчуття гіркоти. Треба напасти, вчепитися комусь у горлянку, рвати й кусати. Боротися! Діяти! На кого ми сьогодні нападемо, Герберте? На продажного еротомана Маасса. А кого використаємо проти нього? — він не відповів, лише кивнув головою в бік будинку, що стояв посеред залитого сонцем саду. Чоловіки згасили цигарки й рушили. Ніхто не зупинив їх ані біля воріт, ані біля дверей. Охоронці гречно вклонялися Моккові. Той декілька разів різко подзвонив і двері прочинилися. Мокк розчахнув їх ударом ноги й гаркнув на переляканого камердинера:

— Де мадам?

Мадам квапливо спускалася сходами, підібравши поли халата. Вона була перелякана не менш, ніж її камердинер.

— Ах, що сталося, ваше превосходительство? Чому ваше превосходительство така сердита?

Мокк став однією ногою на сходинку, узяв руки в боки її гаркнув так, аж задрижали кришталеві підвіски торшера, що стояв у вестибюлі.

— Що це, в біса, означає? На мого співробітника напали у вашому клубі! Як мені це розуміти?

— Вибачте, то було непорозуміння. Цей юнак не мав посвідчення. Але ходімо, ходімо... Прошу до мого кабінету... Курте, принеси пива, сифон, лід, цукор і лимони.

Мокк безцеремонно розсівся за столом мадам, Анвальдт — на шкіряному диванчику. Мадам присіла на краєчку стільця й з острахом поглядала то на одного, то на другого поліцейського. Мокк продовжував мовчати. Увійшов служник.

— Чотири склянки лимонаду, — наказав Мокк. — Дві для цього пана.

На маленькому столику з’явилися чотири запітнілі високі склянки. За служником зачинилися двері. Першу склянку Анвальдт вихилив одним ковтком. Другу він пив уже значно повільніше.

— Покличте псевдогімназистку і якусь іншу гарну дівчину років вісімнадцяти. Вона має бути «незайманою». Ви знаєте, про що я? А тоді залиште нас із ними віч-на-віч.

Мадам промовисто всміхнулася й, задкуючи, вийшла. Свіжонафарбовані очі значущо підморгували. Вона була щаслива що «його превосходительство» перестали гніватися.

«Гімназистку» супроводжував кароокий янгол з рудими косами й ніжною білою шкірою. Поліцейські не запропонували дівчатам сісти. Обидві стояли посеред кімнати безпорадні й стривожені.

Анвальдт підвівся й заклавши руки за спиною, пройшовся кімнатою. Раптом зупинився перед «Ерною».

— Слухай мене уважно. Сьогодні бородатий шофер відвезе тебе до Маасса. Скажеш Маассові, що твоя подруга з гімназії прагне з ним познайомитися й ощасливити його. Вона чекатиме на нього в готелі... У якому готелі? — запитав він Мокка.

— «Під Золотою Гускою» на Юнкер-штрасе 27/297.

— Ти, — звернувся Анвальдт до рудоволосої, — справді там на нього чекатимеш у номері 104. Портьє дасть тобі ключ. Ти повинна вдавати невинну й віддатися Маассові після довгих умовлянь. Мадам скаже тобі, що зробити, щоб клієнт думав, що має справу з незайманою. Тоді ти, — він вказав пальцем на «Ерну», — до них приєднаєшся. Коротше кажучи, ви повинні затримати його в цьому готелі на дві години. І не хотів би я опинитися у вашій шкурі, якщо вам це не вдасться. Це все. Є якісь запитання?

— Так, — пролунав голос «гімназистки». — А шофер погодиться відвезти нас туди?

— Йому однаково, де ти цим займатимешся, аби лише з Маассом.

— Я теж хочу запитати, — прохрипів рудоволосий янгол. (Чому всі вони мають такі грубі голоси? Пусте. Вони й так чесніші, ніж Ерна Штанге зі своїм мелодійним тихим попискуванням). — Де мені взяти гімназійну форму?

— Одягни звичайне плаття. Зараз літо, не в усіх гімназіях вимагають носити форму. Окрім того, скажеш йому, що ти посоромилася прийти у формі на побачення до готелю.

Мокк підвівся з-за столу:

— Ще питання є?

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року.

Десята година ранку

Вони припаркували «Адлера» біля управління поліції. Увійшовши до похмурої будівлі, від мурів якої віяло крижаним холодом, розділилися: Мокк пішов до Форстнера, Анвальдт — до архіву, де зберігалися матеріали слідства. За чверть години вони зустрілись біля портьє. Обоє тримали під пахвою якісь пакунки. Пошкодувавши, що доводиться полишити прохолодні стіни управління поліції, вони вийшли на вулицю, де замалим не задихнулися від спеки. Біля машини стояв поліційний фотограф Гельмут Елерс, чия велика лиса голова, здавалося, віддзеркалювала сонячні промені. Усі троє сіли в машину. Анвальдт був за кермом. Спершу вони поїхали до тютюнової крамниці Дойчманна на Швайдніцер-штрасе, де Мокк купив свої улюблені сигари, а тоді повернулися. Проминули церкву св. Доротеї, готель «Монополь», Міський Театр, універмаг Вертгайма й звернули праворуч, на Тауенцін-штрасе. За кільканадцять метрів авто зупинилося. Із під’їзду вийшов Курт Смолож і підійшов до машини. Він швидко сів біля Елерса й промовив:

— Вона в нього вже п’ять хвилин. Шофер Кепперлінга чекає на неї там, — він вказав рукою на чоловіка, який курив цигарку, спершись на свого «Мерседеса». Той обвіювався затісним кашкетом і вочевидь задихався в темній лівреї, прикрашеній золотими ґудзиками й монограмою барона. За мить на розпашілому наче піч тротуарі з’явився збуджений Маасс із гарненькою гімназисткою, яка повисла в нього на руці. Якась літня добродійка, що саме проходила повз них, сплюнула з відразою. Сіли до «Мерседеса». Шофер не виявив ані найменшого здивування. Захурчав мотор. За мить елегантна машина зникла з їхніх очей.

— Панове, — тихо промовив Мокк. — У нас дві години. А Маасс нехай ще трохи навтішається наприкінці. Невдовзі він опиниться в нас...

Вони вийшли й полегшено сховалися в затінку під’їзду. Низенький сторож перепинив їх і трохи злякано запитав:

— Панове до кого?

Мокк, Елерс і Смолож не звернули на нього найменшої уваги. Анвальдт припер його до стіни й міцно стиснув долонею вкриті щетиною щоки. Рот сторожа перетворився на перелякане рильце.

— Ми з поліції, але ти нас не бачив. Зрозуміло, чи хочеш мати проблеми?

Сторож кивнув головою, мовляв, розумію, і дременув углиб подвір’я. Анвальдт важко піднявся на другий поверх і натиснув на мосяжну клямку. Двері піддалися. Хоча розмовляв він зі сторожем, а тоді піднімався догори усього хвилини дві, обидва поліцейські й фотограф не лише безгучно увійшли до помешкання, а й розпочали прискіпливий обшук. Анвальдт швидко приєднався до них. Одягши рукавички, поліцейські піднімали й оглядали різноманітні предмети, а тоді клали їх точно на те саме місце. Через годину всі зустрілися в Маасовому кабінеті, який обшукував сам Мокк.

— Сідайте, — Мокк вказав їм на стільці навколо круглого столика. — Ви обшукали кухню, ванну, спальню й вітальню? Чудова робота. Нічого цікавого не знайшли? Я так і гадав. Зате я тут знайшов дещо цікаве... Цей зошит. Елерсе, до роботи!

Фотограф витяг свої прилади, на письмовому столі поставив рухомий штатив, на якому розмістив фотоапарат «Цайсс». На стільниці поклав Моккову знахідку. Притис зошита склом і натиснув на спуск фотоапарата. Спрацював спалах. На плівці відбилася титульна сторінка: «Die Chronik von Ihn Sahim. Übersetzt von Dr. Georg Maass»[38]. Спалах тріскотів іще п’ятнадцять разів, доки не було сфотографовано всі сторінки, списані чітким дрібним почерком. Мокк глянув на годинника й сказав:

— Шановні панове, ми завершили вчасно. Елерсе, о котрій ви отримаєте готові фотографії?

— О п’ятій.

— Анвальдт забере їх у вас. Лише він, зрозуміло?

— Авжеж.

— Дякую вам.

Смолож зачинив двері так само легко, як і відкрив. Анвальдт глянув у вікно й крізь кольорові скельця вітража побачив сторожа, що підмітав подвір’я й боязко поглядав у бік будинку. Скидалося на те, що він не зрозумів, до якого помешкання вони заходили. За кільканадцять секунд усі сиділи в машині. Керував Мокк. Поїхали Агнесс-штрасе. Біля управління поліції вийшли Елерс і Смолож. Мокк із Анвальдтом звернули на Швайдніцер-штрасе, а тоді на Цвінґер-пляц і, проминувши кофейну фабрику й Купецький клуб, виїхали на жваву Шубрюкке. Там вони проїхали повз універмаги Петерсдорффа та братів Барашів, останній увінчувала скляна земна куля, залишили позаду Палеонтологічний музей і колишню будівлю управління поліції. Доїхали до Одеру. Біля гімназії св. Матвія завернули праворуч і нарешті опинилися на Тумському острові. Проминувши середньовічний кафедральний собор і червону будівлю Георгіанської семінарії, опинилися на Адальберт-штрасе. За мить їм уже низько вклонявся метрдотель ресторану «Під Лессінґом».

У залі панувала приємна прохолода. Дихати стало легше й відвідувачів оповила сонливість. Анвальдт заплющив очі. Йому здалося, що він гойдається в лагідних хвилях. Брязкіт столових приборів. Мокк двома виделками змагався з рожевим, із хрумкою шкоринкою лососем, присмаченим хроном. Відірвавшись на мить від риби, він весело глянув на сонного Анвальдта.

— Прокиньтеся, Анвальдте, — торкнув сплячого за плече. — Ваш обід холоне.

Попихкуючи сигарою, Мокк спостерігав, як Анвальдт жадібно поглинає біфштекс із квашеною капустою й картоплею.

— Не ображайтеся, Герберте, — Мокк приклав руку до свого випнутого живота. — Я переїв, а у вас, як бачу, гарний апетит. Може, візьмете шматок мого лосося? Я його навіть не торкнувся.

— Із задоволенням. Дякую. — Усміхнувся Анвальдт. Іще ніхто ніколи не ділився з ним їжею. Він зі смаком з’їв рибу й відсьорбнув великий ковток міцного чорного чаю.

Мокк подумки складав характеристику Анвальдта. Вона видавалася неповною без деталей, що стосувалися тортур у казематах Гестапо. Але він не міг спромогтися на жодне запитання, жоден прийом, який змусив би Анвальдта зізнатися. Мокк уже декілька разів відкривав рота, аби запитати про щось, але відразу ж відмовлявся від цієї думки, бо йому здавалося, що сказане ним буде недоречним. За кілька хвилин Мокк змирився з думкою, що за тиждень йому не вдасться змалювати дівчаткам мадам ле Ґеф психологічний портрет Анвальдта.

— Зараз пів на другу. До пів на п’яту перегляньте справу фон Кепперлінґа й помізкуйте, чим ми можемо його притиснути. І перегляньте справи всіх турків. Може, щось там знайдете. О пів на п’яту віддайте всі справи Форстнерові, о п’ятій заберіть в Елерса фотографії й приїдьте до мене додому. Залишаю вам машину. Зрозуміло?

— Звичайно.

— Тоді чому ви так дивно на мене дивитеся? Вам щось потрібно?

— Ні, нічого... Просто зі мною ніхто ніколи не ділився їжею.

Мокк голосно засміявся й поплескав Анвальдта по плечу.

— Не думайте, що це ознака якоїсь особливої симпатії, — збрехав він. — Це моя звичка з дитинства. Я завжди мусив залишати чисту тарілку... Зараз я поїду екіпажем додому. Мені треба подрімати. До побачення.

Кримінальний директор засинав уже в екіпажі. Западаючи в дрімоту, пригадав собі один недільний обід рік тому. Він сидів із дружиною в їдальні й жадібно поглинав реберця в томатному соусі. Дружина теж їла зі смаком, виїдаючи спершу м’ясо. Якоїсь миті вона благально глянула на тарілку чоловіка, який завжди найкращі шматки залишав насамкінець.

— Будь ласка, дай мені трошки м’яса.

Мокк не відповів і напхав повний рот м’ясом, яке ще залишалося в нього на тарілці.

— Я впевнена, що ти б навіть із власними дітьми не поділився, якби, звісно, був здатний їх зробити, — розгнівана дружина підвелася з-за столу. (Вона знову виявилася неправа. А я ж поділився! Та ще й із чужим!).

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року.

Друга година пополудні

Анвальдт вийшов з ресторану й сів до машини. Глянув на течки зі справами, на яких стояли печатки Гестапо, й на пакунок, що його він сьогодні забрав з архіву. Розгорнув — й здригнувся: дивні, вигнуті літери, Закипіла кров на блакитних шпалерах. Він запакував кривавий напис і вийшов з машини. Під пахвою ніс справи й плед, яким Мокк укривав заднє сидіння. Йому не хотілося їхати через розпашіле місто. Попрямував у бік струнких веж церкви св. Михайла, до Ваштайх-парку, дивну назву якого Мокк пояснив йому, коли вони їхали сюди: у середні віки жінки прали білизну в поблизькому ставку. Зараз біля ставка бігали галасливі діти, а більшість лавочок займали няньки й служниці. Ці жінки відзначалися тим, що одночасно встигали точити верескливими голосами балачки й покрикувати на дітей, які хлюпалися в мілкій прибережній воді. На решті лавок сиділи солдати й місцева шпана, що гордовито курила цигарки.

Анвальдт скинув піджак, ліг на розстелений плед і почав переглядати справу фон Кепперлінґа. На жаль, у паперах не виявилося нічого, чим можна було б діткнути барона. Ба більше: усе, що він виробляв у себе вдома і в маєтках, відбувалося з цілковитого благословення Гестапо. (Мокк розповів мені, що навіть Крауз, хоча й оскаженів спершу, довідавшись про те, що його агент — гомосексуаліст, невдовзі збагнув, яку користь він йому принесе). Певною надією сповнила Анвальдта остання інформація — про служника барона, Ганса Тетґеса.

Він ліг навзнак і за допомогою кількох виразних брутальних образів придумав, як учинити з бароном. Задоволений власного винахідливістю, почав переглядати справи турків, зареєстрованих у Гестапо й крипо. Їх виявилося вісім: п’ятеро виїхало з Бреслау до 9 липня, коли в барона відбулася вечірка. Ще трьох довелося виключити, зважаючи на їхній вік: адже Анвальдтів кат не міг бути ні двадцятилітнім (як двоє турецьких студентів політехніки), ні шістдесятилітнім (як один комерсант, що ним зацікавилося Гестапо через його непогамовну пристрасть до азартних ігор). Звичайно, дані з відділу реєстрації й турецького консульства, які повинен був повідомити йому Смолож, могли містити додаткову інформацію про турків, позбавлених сумнівної втіхи опинитися в поліційних документах.

Турецький слід обірвався, тож Анвальдтові довелося зосередити всю силу свого інтелекту, щоб вигадати «лещата для барона». Голосний крик якогось хлопчика, що неподалік верескливо наполягав на своєму, аж ніяк не сприяв Анвальдтовій зосередженості. Він сперся на лікоть і почав прислухатися до добродушних слів старої няньки та істеричного голосу малюка.

— Але ж, Клаусе, кажу тобі ще раз: той пан, який приїхав учора, то твій татко.

— Ні! Я його не знаю! Матуся казала мені, що в мене немає татка!

— Матуся так казала тобі, бо всі гадали, що твого татка вбили дикі індіанці в бразильських джунглях.

— Матуся ніколи мені не бреше! — тоненький голосок дитини аж зривався.

— Але ж вона тобі не брехала. Сказала, що в тебе немає татка, бо думала, що він загинув. А зараз татко приїхав... Ну, ясно, що він живий... Тепер ти вже маєш татка, — терпляче пояснювала няня.

Малий не здавався. Він ударив дерев’яною рушницею об землю й верескнув:

— Ти брешеш! А матуся не бреше! Чому вона не сказала мені, що це татко?!

— Вона не встигла. Вранці вони поїхали до Требниці. Повернуться завтра ввечері, і все тобі розкажуть...

— Матусю!!! Матусю!!! — розридався хлопчик і кинувся на землю, молотячи по ній руками й ногами та здіймаючи при цьому хмари куряви, що осідала на його свіжовипрасований матроський костюмчик. Няня намагалася підвести його з землі. У результаті Клаус вирвався й уп’явся зубами в її пухке плече.

Анвальдт підвівся, склав папери, згорнув плед і, накульгуючи, рушив до машини. Він не озирався, боячись, що зараз повернеться, схопить Клауса за комірець його матроски й утопить у ставку. Убивчі думки були викликані не дитячим криком, що наче скальпель розтинав поранену голову й сині сліди від укусів шершнів. Ні, його розлютив не крик, а безтямна, тупа впертість, з якою розбещений хлопчик відкидав несподіване щастя: появу батька, котрий повернувся через багато років. Він навіть не усвідомлював, що говорить сам до себе:

— Як пояснити такому впертюхові, що його поведінка просто дурна? Треба його добряче відлупцювати, й тоді він зрозуміє, який він тупий. Адже він нічого не збагне, якщо я підійду до нього, посаджу на коліна її запитаю: «Клаусе, а тобі ніколи не траплялося стояти біля вікна і, притиснувшись носом до шибки, дивитися на всіх чоловіків, що проходять повз будинок, і про кожного без винятку говорити: «Це мій татко, він дуже зайнятий і тому віддав мене до сиротинця, але невдовзі він мене звідси забере»?

VIII

Бреслау, субота 14 липня 1934 року.

Пів на третю пополудні

Курт Смолож сидів у сквері на Редігер-пляц, виглядав Мокка її чимраз більше непокоївся через зміст свого рапорту. У ньому була інформація про Конрада Шмідта, якого тюремники її в’язні прозвали «Товстим Конрадом». Ці відомості могли б допомогти знайти ефективний засіб тиску, тобто «лещата» для Конрада, як це метафорично називав Мокк. З інформації, здобутої Смоложем, випливало, що Шмідт був садистом, кількість жирових клітин якого обернено пропорційна до кількості клітин сірої речовини мозку. Перш ніж почати працювати у в’язниці, він був сантехніком, цирковим атлетом та охоронцем на спиртзаводі Кані. Звідти потрапив до в’язниці за крадіжку спирту. Звільнився за рік, і на цьому хронологічна неперервність відомостей про нього уривалася. Подальша інформація стосувалася виключно Конрада-тюремника. На тій-такі посаді він уже протягом року працював у Гестапо. Смолож глянув на перший запис: «п’є водяру» під заголовком «Слабкі місця», й роздратовано скривився. Він розумів, що ця інформація шефа не вдовольнить. Зрештою, горілка могла бути «лещатами» хіба що для алкоголіка, а ним Товстий Конрад якраз не був. Друга нотатка виглядала так: «легко спровокувати на бійку». Смолож не уявляв, яким чином можна використати цей факт проти Шмідта, але думати не входило в його обов’язки. Зрештою, він покладав надію на те, що третій і останній запис — «ймовірно, є сексуальним збоченцем, садистом» — використати таки вдасться, тож його напружена тижнева праця не пішла намарне.

Він сердився на Мокка також за його заборону провадити розслідування за звичною службовою процедурою, через що йому, Смоложеві, замість того, аби покласти рапорт на столі в шефа й попивати зараз десь холодне пиво, приходилося чатувати під його будинком, ще й не знати як довго.

Виявилося, що не так вже і довго. За чверть години Смолож сидів з омріяним запітнілим кухлем у Мокковій квартирі й трохи неспокійно очікував, що скаже шеф. Але зауваги стосувалися, радше, стилістики.

— Ви що, Смоложе, ніколи не оформлювали офіційних документів? — Зареготав кримінальний директор. — В офіційних паперах треба писати «схильність до алкогольних напоїв», а не «п’є водяру». Гаразд, гаразд, я вами задоволений. А зараз ідіть додому, я мушу подрімати перед важливою зустріччю.

Бреслау, субота 14 липня 1934 року.

Пів на шосту пополудні

Щойно призначений директор університетської бібліотеки доктор Лео Гартнер потягнувся усім своїм худорлявим тілом і вже всоте подумки прокляв архітектора, що спроектував бароковий монастир августинів, де зараз містилася університетська бібліотека на Нойє-Занд-штрасе. Помилка архітектора, на думку Гартнера, полягала в розташуванні з північного боку представницького покою, який зараз слугував директорові за кабінет, через що тут панувала прохолода приємна для всіх, окрім господаря. Його нелюбов до температури, нижчої ніж плюс 20 градусів за Цельсієм, мала своє пояснення. Цей чудовий знавець східних мов кілька тижнів тому повернувся із Сахари, де провів майже три роки, вивчаючи мови та звичаї пустельних племен. Зараз, улітку, розпечене Бреслау тішило його звичним теплом, яке, на жаль, закінчувалося на порозі його кабінету. Товсті мури, кам’яні жаростійкі бар’єри, дратували його більше, ніж холодні ночі Сахари, у які міцний сон не давав йому відчути голоднечу. Але тут, у замкненому просторі свого кабінету, він мусив працювати, ухвалювати рішення й підписувати купу документів закляклими руками.

Схоже, холод, що панував у приміщенні, абсолютно по-іншому діяв на двох чоловіків, які зручно повмощувалися в шкіряних фотелях. Обоє дихали на повні груди й замість гарячої вуличної пилюки вдихали бактерії й спори плісняви, які розмножувалися на пожовклих сторінках фоліантів.

Гартнер нервово міряв кроками кабінет. У руках він тримав шматок шпалер з «рядками смерті».

— Дивно... Написання схоже на те, що я бачив у Каїрі в арабських рукописах XI або XII століття. — Його розумне худорляве обличчя застигло в роздумах. Коротке сиве волосся наїжилося на потилиці. — Але це не та арабська, з якою я знайомий. Щиро кажучи, цей запис узагалі не схожий на семітський. Що ж, залиште це у мене на кілька днів. Можливо, мені вдасться розшифрувати запис. Тут арабськими літерами  написано текст якоюсь іншою мовою... Та бачу, ви хочете показати ще дещо. Що це за фотографії, пане, пане...

— Анвальдт. Це копії записів доктора Ґеорґа Маасса, які він сам назвав перекладом арабських хронік Ібн Сахіма. Нам потрібна детальніша інформація про ці хроніки, їхнього автора й про цей переклад.

Гартнер швидко переглянув Маассів текст. За кілька хвилин його вуста викривила співчутлива посмішка.

— У кількох реченнях я помітив чимало характерних ознак наукового стилю Маасса. Та наразі я утримаюся від зауважень щодо цього перекладу, доки не познайомлюся з оригінальним текстом. Ви повинні знати, панове що Маасс відомий своїми вигадками. Він одержимий такою собі idée fixe, у кожному старожитньому тексті дошукується тих чи інших прихованих згадок про старозавітні апокаліптичні видіння. Його наукові публікації рясніють хворобливими картинами загибелі, смерті й розпаду, які він убачає скрізь, навіть у любовних та застільних творах. Я це помітив і в цьому перекладів але тільки прочитавши оригінал, зможу сказати, чи описи загибелі належать перекладачеві чи авторові хронік, про якого мені, зрештою, нічого не відомо.

Гартнер був типовим кабінетним ученим, який здійснював свої відкриття на самоті, результати досліджень публікував у спеціалізованих виданнях, а захопленнями першовідкривача ділився хіба з пустельними пісками. Уперше за багато років перед ним була аудиторія — нехай нечисленна, — яка його уважно слухала. Та й він сам із неабиякою приємністю вслухався у свій глибокий баритон.

— Я добре знаю Маасса, Андре та інших учених, котрі аналізують вигадані тексти й створюють нові теоретичні конструкції, виліплюючи своїх героїв із глини власної уяви. Тому, щоб виключити фальсифікування з Маассового боку, треба перевірити, над чим він зараз працює: чи справді перекладає якийсь давній твір, чи створює його в горнилі своєї фантазії. — Він відчинив двері й звернувся до секретаря:

— Штеліне, покличте мені чергового бібліотекаря. І нехай візьме із собою реєстр виданих читачам рукописів. Перевіримо,— звернувся він до своїх гостей, — що читає наш янгол смерті.

Директор бібліотеки підійшов до вікна й кілька хвилин прислухайся до кроків хлопчаків, що купалися в Одері, а зараз засмагали на порослому травою березі навпроти кафедрального собору. Трусонув головою, пригадавши собі про відвідувачів.

— Любі мої панове, дозвольте пригостити вас кавою. Міцна солодка кава чудовий напій у спеку, бедуїни про це чудово знають. Може сигару? Уявіть собі, це єдина річ, якої мені бракувало в Сахарі. Підкреслюю, річ, а не особа. Звісно, я взяв із собою цілу скриню сигар, та виявилося, що вони так само припали до смаку племенам тіббу. Повірте, вигляд цих людей такий жахливий, що ми охоче віддавали їм усе, аби лише на них не дивитися. А я підкуповував їх сигарами, за що вони мені розповідали родові та племенні легенди й перекази. Вони послужили мені матеріалом для дисертації, яку я недавно віддав до друку. — Гартнер випустив величезну хмару диму і вже хотів було й далі розповідати про свою дисертацію, аж раптом Анвальдт швидко запитав;

— А комах там багато, докторе?

— Так, багато. Ви тільки собі уявіть: холодна ніч, урвища, шпичасті верхівки голих скель, пісок, що проникає всюди, у розколинах переховуються люди з диявольськими обличчями, загорнені в чорні шати, а в місячному світлі повзають змії та скорпіони...

— Так виглядає смерть...

— Що ви сказали, інспекторе?

— Вибачте, нічого. Ви розповідали так переконливо, що мені здалося, наче я відчув подих смерті...

— Я тож багато разів відчував це в Сахарі. На щастя, смерть мене оминула, і я зміг знову їх побачити, — він показав на тендітну блондинку й хлопчика років семи, які несподівано ввійшли до кабінету.

— Перепрошую, але я двічі постукала, — промовила блондинка з виразним польським акцентом. Мокк і Анвальдт підвелися з фотелів. Гартнер ніжно дивився на свою родину. Погладив хлопчика по голові, а той, засоромившись, сховався за матір.

— Нічого, люба. Дозволь представити тобі його превосходительство пана кримінального директора Ебергарда Мокка, начальника кримінального відділу управління поліції і його асистента, пана Герберта... Герберта...

— Анвальдта.

— Атож, пана кримінального асистента Анвальдта. Панове, це моя дружина, Тереза Янкевич-Гартнер і мій син Манфред.

Присутні вклонилися одне одному. Чоловіки схилилися над вузькою, делікатною долонею пані Гартнер. Хлопчик гречно вклонився й дивився на батька, який, перепросивши гостей, тихо розмовляв із дружиною. Пані Янкевич-Гартнер своєю незвичайною вродою викликала в обох чоловіків жваве, але дещо відмінне зацікавлення: Мокк керувався інстинктом Казанови, Анвальдт — спогляданням Тиціана. Вона не була першою полькою, що справила на нього таке враження. Іноді йому спадало на думку, що польки володіють якоюсь магією. «Медея була слов’янкою», — думав він у такі хвилини. Дивлячись на її ніжні риси, ледь кирпатий носик і сплетені в тугий вузол коси, вслухаючись у її кумедне м’яке «bitte», він намагався уявити під літньою сукнею шляхетні обриси її тіла, округлість стегон, гордовиті високі груди. На жаль, об’єкт їхніх відмінних, а може зрештою, подібних мрій, попрощався й покинув кабінет, забираючи із собою несміливого хлопчика. У дверях вони зіштовхнулися зі старим згорбленим бібліотекарем, який подивився на жінку імлистим поглядом, що відразу кинулося у вічі її чоловікові.

— Що ж, Сметано, покажіть-но реєстр, який ви принесли, — не надто люб’язним тоном промовив Гартнер. Виконавши прохання, бібліотекар повернувся до своїх обов’язків, а Гартнер заходився вивчати похилий готичний почерк Сметани.

— Так, мої панове... Маасс уже понад тиждень читає рукопис чотирнадцятого століття під назвою «Corpus rerum Persicarum». Завтра я візьму цей твір, проаналізую його й порівняю сфотографований вами переклад з оригіналом. Сьогодні займатимуся написом на шпалері й пророцтвами нещасного Фрідлендера. Спробую довідатися щось про цього Ібн Сахіма. Післязавтра, можливо, матиму попередню інформацію. Я подзвоню вам, Herr Kriminaldirektor, — Гартнер одягнув окуляри і втратив інтерес до своїх співрозмовників. Прагнення встановити істину перемогло його ораторсько-дидактичну пристрасть. Усю увагу він присвятив кривавому написові й, бурмочучи щось до себе, почав висувати перші інтуїтивні гіпотези. Мокк і Анвальдт підвелися й попрощалися з ученим. Він не відповів, поглинутий власними думками.

— А цей доктор Гартнер надзвичайно люб’язний. У нього, напевно, купа обов’язків. І незважаючи на це, він узявся нам допомогти. Чому? — запитав Анвальдт, спостерігши, що його перші слова викликали на Мокковому обличчі дивну посмішку.

— Любий Герберте, він переді мною в боргу. Та ще й такому боргу, який, присягаюся, неможливо сплатити, виконавши навіть найскладнішу наукову експертизу.

IX

Бреславські Конти, неділя 15 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Барон фон Кепперлінґ прогулювався великим парком, який оточував його маєток. Призахідне сонце завжди викликало в нього неспокій і незрозумілий сум. Його дратували крики павичів, що проходжувалися навколо палацу, плюскіт води в басейні, де розважалися його друзі. Сердило й валування собак, і невгамовна цікавість сільських дітлахів, чиї очі стежили за всім, що діялося за огорожею палацу, навіть увечері й уночі, з дерев і парканів, невідступно, наче очиська диких звірів. Він ненавидів тих нахабних брудних байстрюків, які ніколи не відводили очей, а побачивши його, заходилися знущальним сміхом. Фон Кепперлінг глянув на мур, що оточував палац: йому здалося, що він їх бачить і чує. Незважаючи на злість, яка охопила його, він розміреною ходою попрямував до палацу. Помахом руки підкликав старого камердинера Йозефа.

— Де Ганс? — запитав він холодно.

— Не знаю, ясновельможний пане. Хтось йому подзвонив і він вибіг з палацу дуже збуджений.

— Чому ти мені про це не сказав?

— Я не вважав за потрібне турбувати ясновельможного пана під час прогулянки.

Барон спокійно глянув на старого слугу й подумки полічив до десяти. Насилу опанувавши себе, прошипів:

— Йозефе, я прошу повідомляти мені будь-яку, навіть на твій погляд неважливу інформацію про Ганса. Якщо хоч раз не виконаєш цього наказу, скінчиш як жебрак під церквою Тіла Господнього.

Барон вибіг з будинку й декілька разів вигукнув у бік згасаючого сонця ім’я улюбленого камердинера. У відповідь — лише непривітні погляди дітлахів на паркані. Фон Кепперлінг кинувся до залізних воріт. Його підганяли знущальні погляди, тужавіло вечірнє повітря. «Гансе, де ти? — кричав барон; він спіткнувся на рівному місці: — Гансе, де ти, я не можу підвестися». Тужавіло вечірнє повітря, тужавів свинець у бароновім тілі. За парканом блиснули автомати. Кулі зі свистом цьвохкали по гравієвій стежці, здіймали хмари куряви, ранили ніжне баронове тіло, не даючи йому ані підвестися, ані впасти на землю. «Де ти, Гансе?».

Ганс сидів біля Макса Форстера на задньому сидінні «Мерседеса», який стояв з увімкненим двигуном. Він плакав. Його ридання сягнули crescendo саме тоді, коли до машини підбігло двоє людей з автоматами. Вони сіли спереду. Авто рвонуло з місця.

— Не плач, Гансе, — співчутливо промовив Форстнер. — Ти просто врятував своє життя. Зрештою, і я врятував своє.

Бреслау, того ж таки 15 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Курт Вірт і Ганс Цупіца знали, що вони не відмовлять Моккові. Ці двоє бандитів, перед якими тремтіло все злочинне Бреслау, були перед «добрим дядечком Ебергардом» у подвійному боргу: по-перше, він урятував їх від шибениці, по-друге — дозволив займатися прибутковою справою, яка вкрай суперечила німецькому законодавству. Натомість він інколи вимагав від них те, що вони вміли робити найкраще.

Вірт познайомився з Цупіцею двадцять років тому, в 1914 році, на торгівельному судні «Принц Гайнріх», яке курсувало між Ґданськом і Амстердамом. Вони потоваришували без зайвих слів — Цупіца був німим. Спритний, старший на десять років, невисокий і худий Вірт заопікувався двадцятилітнім німим велетнем, і не пошкодував про це вже за місяць, коли Цупіца вперше врятував йому життя. Це сталося в одній таверні в Копенгагені. Трьом п’яним італійським матросам забаглося показати малому худому німцеві, що таке гарні манери, а саме, як слід пити вино. Урок культури полягав у вливанні до Віртової горлянки галонів данської кислятини. Коли сп’янілий Вірт упав, італійці збагнули, що цього шваба їм однаково не вдасться цивілізувати, тож буде краще, коли такий невіглас просто зникне з лиця землі. Своє рішення вони почали втілювати за допомогою розбитих пляшок. Але зненацька до ганделика зайшов Цупіца, який щойно замалим не розвалив дерев’яного нужника, де йому вдалося запопасти одну з численних утішительок копенгагенських матросів. У її обіймах він не втратив усієї енергії. За кілька хвилин італійці вже не рухалися. Наступного дня офіціант, чий вигляд злякав би не одного сміливця, під час допиту в поліції трусився, як осиковий листок, намагаючись відтворити стогони, харчання та звуки репання шкіри та брязкіт скла. Коли Вірт очуняв, він зважив усі «за» і «проти» та раз і назавжди покинув професію матроса. На суходіл разом з ним зійшов також невідлучний Цупіца. Однак повністю з морем вони не розсталися. Вірт вигадав невідомий тоді в Європі спосіб заробляти на життя: брати данину з портових контрабандистів. Обоє створили механізм, що справно діяв. Вірт був його мозковим центром, а Цупіца — силою. Вірт вів переговори з контрабандистами. Якщо вони виказували непокору, Цупіца викрадав їх і вбивав вигаданим Віртом способом. Невдовзі вся поліція Європи розшукувала їх у доках Гамбурга й Стокгольма, де вони залишали покалічені тіла своїх жертв, і в борделях Відня й Берліна, де вони витрачали купу чимраз менш вартісних марок. Обоє відчували за спинами гарячий подих переслідувачів. Випадкові спільники дедалі частіше виказували їх поліції, спокусувшись на винагороду, однак вони були невловні. Вірт мав вибір: виїхати до Америки, де на них чекала мафія, кровожерна, жорстока конкуренція з боку місцевих рекетирів, або знайти якусь тиху й спокійну місцинку в Європі. Перший шлях був дуже небезпечним, другий — майже неможливим, тим паче, що всі європейські поліцейські носили в кишенях фотографії обох бандитів, мріючи спіймати їх і здобути славу.

Проте ця слава якось усіх оминала, а одна людина взагалі від неї відмовилася. То був бреславський поліцейський, кримінальний комісар Ебергард Мокк, який у середині двадцятих років очолював так званий відділ моралі, що патрулював, зокрема, район Борек. Це трапилося невдовзі після його неймовірного підвищення на службі. Усі газети сповіщали про блискучу кар’єру сорокарічного поліцейського, який раптом став однією з найважливіших персон у місті — заступником шефа кримінального відділу бреславської поліції, Мюльгауза. 18 травня 1925 року під час звичайної перевірки публічного дому на Кастаніен-алеє Мокк, тремтячи від нервового збудження, покликав якогось постового з вулиці й удерся з ним до кімнати, де дует Вірт & Цупіца зливався в екстазі із жіночим тріо. Побоюючись опору з боку заарештованих, Мокк задля більшої певності підстрелив обох хлопів, перш ніж вони встигли вилізти з-під дівок. Потім разом із постовим зв’язали Вірта й Цупіцу й вивезли до Карловнць. Там Мокк запропонував двом зв’язаним бандитам, які стікали кров’ю, свої умови: він не віддасть їх під суд, якщо вони назавжди оселяться в Бреслау і в усьому коритимуться йому. Цю пропозицію було беззастережно прийнято. Заперечень у даному випадку не мав і постовий Курт Смолож. Він умить збагнув хід Мокковнх думок, тим більш, що вони цілком конкретним чином впливали на його кар’єру. Обоє бандитів опинилися в певному дружньому борделі, де їх прикували наручниками до ліжок і залишили під дбайливим медичним доглядом. Через тиждень Мокк уточнив умови: зажадав тисячу доларів для себе й п’ятсот для Смоложа. Він не довіряв німецькій валюті, враженій смертельною недугою, — інфляцією. Натомість пообіцяв Віртові заплющити очі на збирання данини з контрабандистів, які, переправляючи свої ліві товари в Щецін, зупинялися в бреславському порту. Мокк змусив Вірта беззастережно прийняти усі пропозиції, скориставшись сентиментальними аргументами: він вирішив розділити нерозлучних друзів і запевнив Вірта, що у випадку, коли той не доставить грошей вчасно, Цупіцу буде віддано в руки правосуддя. Другим важливим аргументом була перспектива спокійного, усталеного життя замість колишніх поневірянь. Через два тижні Мокк і Смолож стали заможними людьми, а видерті з-під катівської сокири Вірт і Цупіца ступили на незвідану землю, цілину, яку вони швидко освоїли властивими для себе методами.

Того вечора вони із задоволенням пили теплу горілку в ганделику Ґустава Тіля на Бангоф-штрасе. Маленький чоловічок з лисячим, поораним шрамами обличчям, і його супутник, здоровенний мовчазний велетень, були доволі незвичною парою. Дехто з гостей крадькома з них сміявся, один із постійних завсідників анітрохи не бентежився й відверто брав їх на глум. Товстун з рожевим зморшкуватим обличчям щомиті вибухав реготом, тицяючи в їхній бік жирним пальцем. Ті не зважали на його кпини і він вирішив, що вони боягузи. А оскільки нічого гладун так не любив, як знущатися з лякливих, він підвівся і, важко тупаючи по вологих дошках підлоги, рушив до своїх жертв. Зупинився біля їхнього столика й хрипко розреготався:

— Ну що, недомірку... Вип’єш із добрим дядечком Конрадом?

Вірт на нього навіть не глянув і продовжував креслити пальцем дивні фігури на мокрій цераті. Цупіца задумливо споглядав квашені огірки, що плавали в каламутному розсолі. Нарешті Вірт підвів очі на Конрада. Та не з власної волі: гладун стиснув йому щоки і приклав до рота пляшку горілки.

— Відчепися від мене, ти, жирна свиня! — Вірт насилу потамував копенгагенські спогади.

Гладун недовірливо закліпав і схопив Вірта за вилоги піджака. Проте він не помітив велетня, що підвівся зі свого місця. Товстий Конрад ударив Вірта головою, але удар не досяг мети: між головою нападника й обличчям жертви опинилася долоня Цупіци, на яку й наштовхнулося жирне чоло. Та сама долоня схопила товстуна за ніс і жбурнула на стійку. Тим часом Вірт не марнував часу. Він стрибнув за бар, ухопив супротивника за комір і притиснув його голову до мокрої від пива ляди. Цей момент використав Цупіца. Він розвів руки, а тоді різко їх стиснув. Між його долонями опинилася голова нападника, два удари з обох боків до крові стиснули скроні, в очах потемніло. Цупіца підхопив безживне тіло попід пахви, Вірт торував йому шлях. Присутні в ганделику заніміли від жаху. Усі розуміли, що з Конрадом Шмідтом упорається далеко не кожен.

Бреслау, того ж таки 15 липня 1934 року.

Дев’ята година вечора

У камері № 2 слідчої в’язниці управління поліції встановили небачений пристрій: стоматологічне крісло, опертя для рук та ніг котрого доповнювали шкіряні паски з мосяжними застібками. Зараз паски надійно утримували великі, жирні кінцівки чоловіка, який здавався таким переляканим, що замалим не проковтнув кляп.

— Вам відомо, панове, що будь-який садист найдужче боїться іншого садиста? — Мокк спокійно курив цигарку. — Глянь-но, Шмідте, на цих людей, — він показав на Вірта й Цупіцу. — Це найжорстокіші садисти в Європі. А знаєш, що вони найбільше полюбляють? І не знатимеш, якщо чемно відповідатимеш на мої запитання.

Мокк подав знак Смоложеві, аби той витяг кляп з Конрадового рота. В’язень важко дихав. Анвальдт поставив перше запитання:

— Що ти зробив під час допиту Фрідлендера, аби той зізнався у вбивстві Марієтти фон дер Мальтен?

— Нічого, він нас просто боявся й усе. Сказав, що вбив її.

Анвальдт кивнув дуетові. Вірт відтягнув донизу Конрадову нижню щелепу, Цупіца вставив у щелепи залізний прут. Стиснув горішній різець невеличкими кліщами й зламав його. Конрад кричав майже півхвилини. Тоді Цупіца витяг прут. Анвальдт повторив запитання.

— Ми прив’язали до кушетки дочку того жида. Вальтер сказав, що ми її зґвалтуємо, якщо він не зізнається, що забив ту дівку в потязі.

— Який Вальтер?

— Пйонтек.

— І що, він зізнався?

— Так. А якого біса він про це питає? — Конрад звернувся до Мокка. — Адже це вам...

Він не закінчив. Мокк перебив його:

— Але ти й так трахнув ту жидівку, так, Шмідте?

— Звичайно, — Конрадові очі потонули в складках шкіри.

— А зараз скажи нам, хто цей турок, з яким ти катував Анвальдта?

— Цього я не знаю. Просто шеф наказав мені з ним цього... ну..., — він кивнув у бік асистента.

Мокк дав знак Цупіці. Прут знову опинився у Конрадовій щелепі і Цупіца смикнув щипці донизу. Рештки зламаного зуба заскреготіли в яснах. За черговим знаком Цупіца надламав горішній різець. Конрад захлинався кров’ю, завивав і ридав. За хвилину прут із зубів витягли. На жаль, Шмідт не міг нічого сказати, бо йому вивихнули щелепу. Смоложеві довелося довгенько вправляти її.

— Запитую ще раз. Хто такий цей турок? Як його звуть і що він робить у вас у Гестапо?

— Не знаю, присягаюся.

Цього разу Шмідт міцно стиснув щелепи, щоб не дати запхнути прут. Тоді Вірт витяг молоток і приклав до долоні зв’язаного великий гвіздок. Ударив молотком. Конрад скрикнув. Цупіца не вперше за сьогодні продемонстрував швидкість реакції. Щойно щелепи гестапівця розтулилися, прут відразу опинився між ними.

— Скажеш нам, чи тобі вирвати решту зубів? — запитав Анвальдт.

— Будеш говорити?

В’язень кивнув. Прут із рота витягли.

— Кемаль Еркін. Він приїхав до Гестапо на стажування. Шефові на ньому дуже залежить. Більше нічого не знаю.

— Де він живе?

— Не знаю.

Мокк був упевнений, що Конрад сказав усе. На жаль, сказав навіть забагато, бо в уривчастій, здавленій фразі «адже це вам...» він торкнувся похмурої таємниці його угоди з Пйонтеком. На щастя, ледь-ледь. Невідомо, чи будь-хто із присутніх здогадувався, який зміст приховує перерване посередині речення. Мокк глянув на втомленого, але вочевидь збудженого Анвальдта й на спокійного, як завжди, Смоложа. (Ні, здасться, не здогадалися). Вірт і Цупіца очікувально дивилися на Мокка.

— Панове, більше ми нічого не дізнаємось, — він підійшов до Конрада й знову заткнув йому рота кляпом. — Вірте, ця людина повинна щезнути безслідно, зрозумів? Крім того, раджу вам виїхати з Німеччини. Вас бачили в ганделику, де ви віддухопелили Шмідта. Якби ви повелися професійно й зачекали, доки він вийде на вулицю, то могли б і надалі безпечно займатися своїми справами. Але вас понесло. Треба було вам його лупцювати в кнайпі? Я й не знав, Вірте, що ти так різко реагуєш, коли тебе поять горілкою. Нічого не поробиш. Завтра, коли Конрад не з’явиться на роботі... найпізніше післязавтра, уся бреславська поліція розшукуватиме ваші прикметні фізіономії. За три дні вас шукатимуть по всій Німеччині. Раджу вам виїхати з країни. Кудись далеко... Ваш борг мені я вважаю сплаченим.

X

Бреслау, понеділок 16 липня 1934 року.

Дев’ята година ранку

Тіло Конрада Шмідта лежало на дні Одеру за Низькими Луками вже годин із десять, коли Мокк із Анвальдтом курили чудові сигари марки «Байрам» від Пшедецького й робили перший ковток міцної арабської кави. Лео Гартнер не приховував задоволення. Він був певен, що здивує й зацікавить обох слухачів. Походжаючи кабінетом, подумки будував план свого повідомлення, вирішуючи, де будуть найважливіші моменти, складав чіткі резюме. Зауваживши, що гостей починає дратувати його мовчанка, він розпочав свою лекцію історичним відступом.

— Панове, Вільгельм Грюнгаґен у своїй «Geschichte der persischen Litteratur»[39] згадує про певний втраченнй історичний твір XIV століття, де описуються хрестові походи. Цей твір під назвою «Війна Аллахового війська з невірними» начебто написав такий собі освічений перс Ібн Сахім. Ви мені скажете: то й що? Адже втрачено було чимало творів, от... ще один старий рукопис... Але таке нехтування є безпідставним. Бо якби праця Ібн Сахіма дійшла до наших часів, ми мали б ще одне джерело захоплюючої історії хрестових походів, джерело вельми цікаве, бо написане воно було людиною по той бік барикади, мусульманином.

Мокк із Анвальдтом були уважними слухачами. Обом аматорам класичної філології аж ніяк не заважали епічні відступи. Гартнер виглядав помітно збудженим. Він поклав вузьку долоню на стос паперів:

— І ось, панове, здійснилася мрія багатьох істориків та сходознавців. Переді мною лежить утрачений твір Ібн Сахіма. Хто здійснив це відкриття? Так, так, Ґеорг Маасс. Щоправда, я не знаю, звідки він дізнався, що цей рукопис знаходиться в бреславській університетській бібліотеці. Може, він сам віднайшов якусь вказівку, а може, хтось йому підказав. Бо цей манускрипт нелегко знайти, його оправили як один том разом із двома іншими, меншими. Коротше кажучи, це відкриття принесе Маассові світову славу... Тим паче, що, опрацьовуючи твір, він одночасно перекладає його німецькою. І мушу сказати, перекладає вірно й дуже гарно. Отримані від вас фотографії — це дослівний переклад одного дуже цікавого фрагменту цієї хроніки. Йдеться про страхітливе вбивство дітей Аль-Шаузі, ватажка секти езидів, вчинене у 1205 році двома чоловіками, турком і хрестоносцем. Вчені, ознайомлені з історією хрестових походів, були б здивовані, адже 1205 року під час четвертого хрестового походу хрестоносці не покидали меж Константинополя! Та не можна виключати ймовірності поодиноких вилазок якихось загонів до віддалених територій, навіть на терени Анатолії чи й Месопотамії. Ці шукачі пригод і багатства грабували все, що можна грабувати, подекуди навіть з допомогою мусульман. Єзиди часто ставали об’єктами їхніх нападів...

Анвальдт заслухався. Мокк глянув на годинника й відкрив було рота, щоб гречно попрохати Гартнера перейти до суті. Але той умить зрозумів його наміри:

— Так, так, ваше превосходительство, я поясню, хто такі єзиди. Це доволі таємнича секта, що виникла у XII столітті й існує донині. Їх звичайно вважають сатаністами. Та це величезне спрощення. Звичайно, єзиди поклоняються сатані, але сатані, який уже покутує за свої гріхи. Незважаючи на покуту, він усе ще всемогутній. Свого бога зла вони називають Мелек-Тауз, зображують його у вигляді павича й вірять, що він керує світом за допомогою шести чи семи янголів, які також мають подобу залізних або бронзових павичів. Коротше кажучи, релігія єзидів — це суміш ісламу, християнства, юдаїзму й маздаїзму, тобто усіх віросповідань, представники яких пройшли через гори в Месопотамії, на захід від Мосулу, залишаючи крихти своїх вірувань. У житті єзиди дуже спокійні, чесні й охайні, що підкреслював англійський мандрівник і археолог XIX століття Остін Генрі Лайярд. Це народ, якого протягом століть гнобили всі: хрестоносці, араби, турки й курди. Тож не дивуйтеся, що проти єзидів об’єднувалися навіть вороги, які воювали одне проти одного, наприклад хрестоносці й сарацини. Для всіх переслідувачів той факт, що єзиди поклонялися богові зла, повністю виправдовував найжорстокішу різанину. Єзиди відплачували ворогам таким самим чином, переказуючи з покоління в покоління заповіти про кровну помсту. Вони й досі живуть на кордоні Туреччини й Персії, зберігаючи свою дивну віру й незмінні звичаї...

— Докторе Гартнере, — не витримав Мокк. — Це дуже цікаво, те, про що ви розповідаєте, але скажіть нам, чи ця цікава й давня історія має щось спільне з нашою справою, окрім того, що Маасс витяг її на світ Божий?

— Так, дуже багато спільного, — Гартнер обожнював несподіванки. — Але уточнімо, любі панове: не Маасс витяг цю хроніку на світ Божий, а той, хто вбив Маріетту фон дер Мальтен, — директор бібліотеки насолоджувався подивом на обличчях його слухачів. — З усією відповідальністю стверджую: напис на стіні вагона, де знайшли цю нещасну дівчину, походить саме із цієї перської хроніки. У перекладі він звучить так: «А скорпіони танцювали в їхніх нутрощах». Спокійно, зараз я постараюся відповісти на всі запитання... Повідомлю вам іншу важливу інформацію. Певне анонімне джерело з кінця XIII століття, написане якимось франком, свідчить, що неповнолітніх дітей ватажка єзидів Аль-Шаузі убив «германський рицар». У четвертому хрестовому поході брали участь лише двоє наших співвітчизників. Один із них загинув у Константинополі. Другим був Ґотфрід фон дер Мальтен. Так, панове, це був предок нашого барона.

Мокк захлинувся кавою, на світлий костюм бризнули чорні краплини. Анвальдт здригнувся й відчув дію гормону, який змушує наїжитися волосся на людському тілі. Обоє мовчки курили. Спостерігаючи за враженням, яке він викликав у своїх слухачів, Гартнер аж нетямився з радощів, що доволі дивним чином контрастувало з похмурими розповідями про історію єзидів та хрестоносців. Мокк урвав мовчанку:

— Мені бракує слів, аби подякувати вам за таку докладну експертизу. Ми з моїм асистентом глибоко вражені, тим більше, що вся ця історія проливає нове світло на нашу загадку. Ви дозволите кілька запитань, пане директоре? Запитуючи, я мушу розкрити вам деякі таємниці слідства, які, сподіваюся, залишаться між нами.

— Звичайно. Я слухаю.

— З вашої експертизи випливає, що вбивство Марієтти фон дер Мальтен — це помста через багато століть. Свідченням цього є кривавий напис на стіні вагону, почерпнутий з нікому невідомого твору, який усі вважали втраченим. Перше запитання: чи професор Андре, фахівець у галузі східних мов та алфавітів, міг з якоїсь причини не зрозуміти цей напис? Бо якщо ви це виключаєте, стає зрозумілим, що він свідомо нас ошукав.

— Любий пане, Андре не зрозумів цього напису. Воно й не дивно: цей учений — передусім тюрколог і, наскільки мені відомо, не знає жодної східної мови окрім турецької, арабської, староєврейської, сирійської й коптської. Хроніка Ібн Сахіма написана перською. Єзиди говорили перською, зараз вони користуються курдською. Спробуйте показати чудовому навіть знавцеві староєврейської мови текст мовою їдиш, написаний давньоєврейськими літерами. Присягаюся, не знаючи їдишу, він буде безпорадним. Андре знав арабський алфавіт, оскільки турецькі тексти донедавна записували лише по-арабському. Але перської він не знає, мені це відомо напевно, бо сам був його студентом. Він побачив текст, написаний знайомим йому арабським алфавітом, але майже нічого в цьому тексті не зрозумів. Оскільки він будь-що намагався порятувати свій науковий авторитет, то просто вигадав переклад начебто з давньосирійської мови. А вигадував він, до слова, не раз... Якось навіть вигадав деякі коптські написи і на їхній основі написав докторську дисертацію...

— Якщо Маасс відкрив цю хроніку, уривок з якої опинився на стіні вагона, — заговорив Анвальдт, — значить, він і є вбивця. Хіба що хтось інший, той, хто раніше працював із цим текстом, з якоїсь причини підсунув його Маассові. Пане директоре, чи хто-небудь до Маасса користувався якимсь із цих трьох переплетених разом рукописів?

— Я ретельно перевірив реєстр видачі рукописів до читального залу й відповідь є такою: ні, ніхто до Маасса, починаючи з 1913 року, бо саме тоді розпочато реєстр, не користувався жодним із цих рукописів.

— Любий Герберте, — зазвучав Мокків голос. — У Маасса залізне алібі: 12 травня 1933 року наш учений прочитав дві лекції в Кенігсберзі, що підтвердило шестеро його слухачів. Хоча він напевне має щось спільне з убивцями. Бо навіщо тоді нас ошукав і сфальсифікував переклад тексту з вагона? Окрім того, звідки йому стало відомо, що цей рукопис знаходиться тут? Може, досліджуючи «некролог Марієтти», він натрапив на слід цієї перської хроніки? Але, перепрошую — це вже запитання до самого Маасса. Пане директоре, — знову звернувся він до Гартнера. — Чи можливо, щоб цей текст читав хтось, не залишивши запису в реєстрі видач?

— Жоден бібліотекар не видасть рукопису без запису в зошиті. Крім того, у залі рукописів можуть працювати лише науковці, які мають відповідні рекомендації з університетів.

— Хіба що бібліотекар був у змові з читачем і не зробив запису про видачу.

— Такої змови я не виключаю.

— У вас працює хто-небудь, хто закінчив сходознавство?

— Зараз ні. Два роки тому в мене працював такий собі бібліотекар-арабіст, який переїхав до Марбурга, де отримав посаду в університеті.

— Як його звуть?

— Отто Шпехт.

— Мене непокоїть одне запитання, — тихо промовив Анвальдт, нотуючи в записнику це прізвище. — Чому вбивство Марієтти фон дер Мальтен було таким жорстоким? Можливо тому, що так само жорстоко було вбито дітей цього, так би мовити, архієзида? Невже спосіб помсти повинен був достеменно повторювати злочин, учинений століття тому? Власне кажучи, як усе було? Що говорить про це хроніка?

Гартнер затремтів від холоду й налив собі чергову чашку гарячої кави.

— Слушне запитання. Що ж, дамо слово перському авторові хроніки.

XI

Месопотамія, гори Джабал Синджар, три дні їзди верхи на захід від Мосулу.

Другого сафара шістсот першого року Хіджри

Це промовляє Ібн Сахім, син Хусейна, хай змилується над ним Аллах. Наступний розділ містить відомості про праведну помсту воїна Аллаха, дітям сатанинського піра[40]. Хай буде прокляте ім’я його навіки...

Вечірнє сонце опускалося чимраз нижче на блакитному небосхилі. Обриси гір ставали чіткішими, а повітря прозорішим. Над стрімким урвищем повільно просувався кінний загін. На його чолі їхало двоє вершників: хрестоносець і турецький воїн. Доїхавши до краю гірського перевалу, за яким простягався не надто крутий схил, вони зупинили коней і з помітним задоволенням простяглися в затінку кам’янистих скель, що нагадували башти соборів. Вершники, які їх супроводжували, зо два десятки християн і стільки ж мусульман, зробили те саме. Хрестоносець з полегшею зняв свого шолома, який звався саладом: його видовжена задня частина викарбувала на мокрій потилиці червону спухлу смугу. З-під місюрки струменів піт і спливав на єпанчу, оздоблену мальтійськими хрестами. Його кінь, закутий у майстерний наголовник, дихав вільно, та з його боків спадали білі клапті піни.

Утома, здавалося, не надто дошкуляла турецькому воїнові, який із зацікавленням оглядав арбалет хрестоносця. На туркові, як і на решті мусульман, була місюрка, шишак, обгорнутий шматком білої тканини, кольчуга, білі, трохи нижчі колін штани, й високі чорні чоботи. Зброя турка та його людей складалася з рогових луків та колчанів зі стрілами, опереними трьома пташиними пір’їнами, а також з арабських шабель, що звалися «саїф». Ватажок, окрім того, був озброєний залізним келепом, інкрустованим срібною арабською в’яззю.

За якийсь час християнський рицар перестав утирати піт, а сарацин утратив інтерес до арбалета. Обидва пильно вдивлялися в долину, що простягалася за скелястим схилом. Поміж зеленими пальмами стояв невисокий, але просторий храм. У його стінах були маленькі ніші, в яких горіли олійні каганці, вкриваючи все довкола кіптявою. Щомиті хтось наближався до вогню, проводив кілька разів рукою над полум’ям, а тоді обпеченою долонею торкався правої брови. Обох ватажків ці дивні дії не надто здивували. Їх більше цікавила кількість людей у долині. Вони зосереджено рахували, й результат був приблизно однаковий: біля храму та в прилеглих до нього будинках перебувало близько двохсот людей різного віку та статі. Увагу передусім привертали чоловіки, зодягнені в облягаючі волосяниці й чорні тюрбани. Вони дбали, щоб не згас жоден каганець. Щойно котрийсь із них догоряв, люди вмочали в олії свіжі ґноти й полум’я із сичанням знову розгорялося.

Землю оповила ніч. У світлі каганців розпочалися ритуали — дикі, несамовиті танці. Над долиною залунав пристрасний спів. Гортанні вигуки розтинали повітря. Хрестоносець був певен, що він став свідком оргії вавилонської цариці Семіраміди. Турка охопило болісне збудження. Ватажки обмінялися поглядами й віддали накази воїнам. Повільно, обережно, спустилися вони похилим спуском гори. Повітря дрижало від звуків імен семи янголів: «Джебраїл», «Мухаїл», «Руфаїл», «Азраїл», «Дедраїл», «Азрафіл», «Шамкіл». Гучання барабанів, звук флейт і тамбуринів лунав над усією долиною. Жінки впадали в транс. Чоловіки крутилися, наче загіпнотизовані. Жерці саме приносили в жертву овець, власне кажучи, їхні ратиці, а м’ясом годували вбогих. Інші, в очікуванні своєї частки, гризли сушений інжир.

Задудніли кінські копита, вірні перелякано відвели погляди від священного вогню. Почалася різанина. Вкриті бронею з подобою хреста коні топтали людей, перестрибуючи через ці живі бар’єри. Хрестоносець, розтинаючи мечем людські тіла, упивався солодким почуттям вершителя істини: від його вірного меча на славу Господню гинуть шанувальники сатани й семи повержених янголів, чиї імена так гордовито щойно лунали в повітрі. Турок сіяв стрілами серед диму каганців та вогнищ. Кров лилася на яскраві шати й барвисті тюрбани. Дехто із захоплених зненацька езидів вихоплював з-за поясів свої чудернацькі вигнуті шаблі й намагайся чинити опір роз’юшеним нападникам. Сичання й свист тятив арбалетів творили чудну музику. Стріли пронизували м’які тіла, скреготіли на кістках, розривали напнуті волокна м’язів. За мить лють нападників перекинулася на вцілілих жінок. В обіймах сталевих ручиськ блідли смагляві обличчя, стиралися чарівні правильні риси, під упливом різких порухів розсипалися вигадливо заплетені коси, в’янули квіти, які прикрашали волосся, подзенькували золоті й срібні монети на скронях, бряжчали шліфовані камені, що прикривали чоло, розліталися скляні намистинки. Деякі жінки ховалися в нішах та розколинах скель. Хрестоносці й сарацини витягали їх звідти й оволодівали ними. Ті, хто ще не отримав такої нагороди, добивали нечисленних живих чоловіків. Бранки покірно приймали свою долю. Вони знали, що їх продадуть на невільницькому базарі. Над долиною поволі западала тиша, яку хіба що зрідка розтинали стогони болю або насолоди.

Обидва ватажки стояли на подвір’ї перед входом до домівки того, кого вони віддавна шукали: святого піра Аль-Шаузі. На стіні будинку було викарбувано п’ять символів: змія, сокира, гребінь, скорпіон і невеличка людська фігурка. Поряд виднів майстерно зроблений напис арабською: «Бог. Немає Бога крім Нього, Живого, Вічного. Йому належить усе суще на небесах і на землі».

Турок глянув на хрестоносця і сказав по-арабському:

— Це вірш із Другої Сури Корану.

Хрестоносець знав ці рядки. Він чув їх із вуст сарацинів, яких сам убивав, чув вечорами від арабських бранок, які молилися. Проте священний напис, що мав нести захист і благословення дому Аль-Шаузі, не схвилював його, так само, як не схвилював рік тому візантійський Бог, коли в пошуках здобичі рицар оскверняв і руйнував константинопольські храми.

Увійшли до домівки. Двоє турецьких воїнів стали на дверях, щоб ніхто не зміг утекти, решта заходилася шукати святого старця. Замість нього вони принесли два згорнуті килими, які шарпалися в руках нападників. Килими розгорнули, і в ногах ватажків опинилася перелякана дівчинка років тринадцяти й трохи старший за неї хлопець, — діти старця, що втік до пустелі. Ватажок хрестоносців мовчки кинувся на дівчинку, підім’яв її на нерівній кам’яній долівці й за мить здобув свій черговий воєнний трофей. Брат дівчинки промовив щось про батька й помсту. Ґвалтівник побачив у світлі каганця кількох скорпіонів, що виповзли з якогось розбитого глиняного глечика. Він не боявся їх, навпаки, присутність цих небезпечних створінь ще дужче розпалювала його хіть. Навколо горлали збуджені чоловіки, смерділа олива, тіні витанцьовували на стінах. Вдоволений хрестоносець прийняв рішення: діти верховного жерця сатанинської секти будуть суворо покарані. Він наказав оголити животи хлопця й дівчинки. Підняв свого меча, свого вірного товариша у битвах ad maiorem Dei gloria[41] і вдарив ним упевнено, проте не надто сильно. Вістря окреслило півколо й розпороло оксамитовий живіт дівчинки та вкритий першим пушком живіт хлопця. Розійшлася шкіра, оголюючи нутрощі. Хрестоносець зняв шолом і вправно, за допомогою кинджала, вкинув до нього кількох скорпіонів. Тоді нахилив шолом, наче посудину, над животами обох жертв. Розлючені скорпіони засмикалися в теплих кишках. Жалили наосліп гострими жалами й метушилися серед крові. Жертви жили ще довго, не зводячи палаючих поглядів зі свого ката.

XII

Бреслау, понеділок 16 липня 1934 року.

Четверта година пополудні

Спека посилилася по обіді, але, на диво, ані Мокк, ані Анвальдт цього, здавалося, не відчували. Анвальдтові докучав біль у яснах, звідки годину тому дантист вирвав корінь. Обидва сиділи в управлінні поліції у своїх кабінетах. Та їх об’єднувало не лише місце: думки обох поглинула спільна справа. Вони знайшли убивцю, ним був Кемаль Еркін. Обидва підтвердили свої перші, ще інтуїтивні підозри, які виникли під упливом звичайної асоціації: скорпіон, витатуюваний на долоні турка, скоріпони в животі баронеси, убивця — турок. Цей висновок після Гартнерової експертизи встановив те, без чого будь-яке слідство було лише блуканням у пітьмі, а саме — мотив. Убиваючи Маріетту фон дер Мальтен, турок помстився за злочин, скоєний сім століть тому проти дітей ватажка секти єзидів Аль-Шаузі предком барона, хрестоносцем Ґотфрідом фон дер Мальтеном. Як казав Гартнер, заповіт про помсту переказували з покоління в покоління. Втім, поставали сумніви: чому помста здійснилася лише зараз, через сімсот років? Аби їх розвіяти й перетворити підозру на непохитну переконаність, треба було відповісти на запитання: чи був Еркін єзидом? На жаль, воно залишалося без відповіді доки про Еркіна не існувало іншої інформації, окрім прізвища, національності та белькотіння Товстого Конрада про те, що «він у нас вчиться». Це могло означати, що турок проходить у бреславському Гестапо щось на зразок стажування чи практики. Певним було одне: гаданого вбивцю треба схопити, використавши будь-які можливі засоби. І допитати. Так само з використанням будь-яких можливих засобів.

У цей момент спільні висновки обох поліцейських наштовхувалися на серйозну перешкоду: Гестапо стереже свої таємниці. З усією впевненістю Форстнер, звільнившись від «лещат» після смерті барона фон Кепперлінґа, не захоче співпрацювати з ненависним Мокком. Отож, здобуття інформації про Еркіна становило неабияку складність, не кажучи вже про встановлення його належності до таємних організацій та сект. Мокк навіть не намагався напружувати пам’ять, аби упевнитися, що він ніколи не зустрічав в управлінні поліції нікого схожого на Еркіна. Зрештою, у цьому не було нічого дивного. Колишній політичний відділ управління поліції, який містився в західному крилі будинку на Швайдніцер Штадтграбен 2/6, був територією, куди після падіння Пйонтека та звільнення Форстнера, Моккові щупальця не сягали. Цей відділ, віддавна заполонений гітлерівцями, після лютневого декрету Ґерінґа належав їм цілком офіційно, був незалежним і таємничим організмом, численні філіали якого розташовувалися в недоступних нікому ззовні віллах, винайнятих у фешенебельному районі Борек. Еркін міг працювати саме в такому особняку й лише час від часу бувати в «Коричневому Домі» на Нойдорф-штрасе. У давні часи Мокк звертався по інформацію просто до шефа конкретного відділу управління поліції. Тепер це стало абсолютно неможливим. Його запеклий ворог, шеф Гестапо Еріх Крауз, права рука зловісного начальника бреславського СС Удо фон Войрша, швидше признався б у своєму єврейському походженні, аніж навіть найневиннішій плітці дозволив би вийти поза межі свого відділу.

Здобуття даних про Еркіна і його подальший арешт були точкою, в якій розходилися схожі дотепер наміри Мокка й Анвальдта. Думки кримінального директора були спрямовані в бік шефа бреславського Абверу, Райнера фон Гарденбурґа, сподівання Анвальдта зосередилися навколо доктора Ґеорґа Маасса.

Пам’ятаючи про отриману сьогодні вранці пересторогу про те, що одна з телефоністок — коханка заступника Крауза, Дітмара Фебе, Мокк вийшов з будинку поліції й через Швайдніцер Штадтграбен попрямував до скверу біля універмагу Вертгайма. Задихаючись від спеки в заскленій телефонній будці, він набрав номер фон Гарденбурґа.

У цей час Анвальдт сновигав по будинку управління й намарне намагався відшукати шефа. Він утратив терпець і вирішив діяти на власний розсуд. Прочинив двері до кабінету кримінальних асистентів. Курт Смолож умить зрозумів його й вийшов у коридор.

— Смоложе, візьміть ще одну людину й поїдемо до Маасса. Може, і його посадимо в стоматологічне крісло.

І Мокк, і Анвальдт одночасно відчули, що спека стала просто-таки тропічною.

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року.

П’ята година пополудні

У помешканні Маасса панував страшенний розгардіяш. Анвальдт і Смолож, втомлені поспішним обшуком, сиділи у вітальні й важко відсапувались. Смолож щомиті підходив до вікна й дивився на п’яницю, що стояв, наче приклеєний до стіни будинку, глипаючи навколо на диво притомними очима. Маасс не з’являвся.

Анвальдт удивлявся в аркуш друкарського паперу з нотатками, зробленими від руки. Це було щось на зразок незакінченого плану звіту, два хаотичні речення. Угорі на аркуші було написано: «Ганна Шлоссарчик, Равич. Мати?» Нижче: «Слідство в Равичі. Детективові з фірми «Адольф Єндерко» сплачено 100 марок». Анвальдт не звертав уже уваги ні на спеку, ні на звуки піаніно, що долинали з горішнього помешкання, ні на затісну сорочку, що прилипла до тіла, ні навіть на біль у яснах після вирваного кореня. Він утупився в аркуш, розпачливо силкуючись пригадати, де йому зовсім недавно зустрічалося прізвище «Шлоссарчик». Глянув на Смоложа, котрий нервово переглядав чисті аркуші, що лежали на круглому полумиску, і раптом його осяяло: «Еврика!» Він пригадав, що бачив це прізвище, коли вчора перешукував досьє на слуг фон дер Мальтена. Полегшено зітхнув: Ганну Шлоссарчик не доведеться розшукувати, як Еркіна. Буркнув до себе:

— Про все дізнаюся у фірмі «Адольф Єндерко».

— Що? — Смолож обернувся від вікна.

— Ні, нічого, я просто міркував уголос.

Смолож підійшов до Анвальдта й зазирнув йому через плече. Уважно прочитавши Маассові нотатки, він вибухнув сміхом.

— Чого ви так смієтеся?

— Кумедне прізвище Шлоссарчик.

— Де знаходиться цей Равич?

— У Польщі, кілометрів за п’ятдесят від Бреслау, відразу біля кордону.

Анвальдт зав’язав краватку, одяг капелюха й невдоволено глянув на свої запилюжені черевики.

— Смоложе, ви і ваш псевдоп’яниця будете по черзі сидіти в Маассовому помешканні, доки він не прийде. Щойно наш учений з’явиться, затримайте його, а тоді повідомте Мокка або мене.

Анвальдт обережно зачинив за собою двері. За хвилину повернувся і з цікавістю глянув на Смоложа:

— Скажіть-но, а чому вас так розсмішило прізвище Шлоссарчик?

Смолож трохи злічено посміхнувся:

— Воно мені здалося схожим на слово «шлоссер» — «слюсар». Ви лише подумайте: жінка на прізвище «слюсар». Ха-ха, що ж це за слюсар без ключа або відмички, ха-ха?..

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року.

Шоста година пополудні

Тайхеккер-парк за Головним вокзалом о цій порі вирував життям. У ньому шукали прохолоди подорожні, що чекали на пересадку в Бреслау, службовці з управління залізниці, які понаднормово працювали перед омріяною відпусткою в Цоппоті або Штральзунді, галасували діти біля кіосків з морозивом, на лавках сиділи служниці, розштовхуючи одна одну широкими гепами, напівлежали легкі хворі з поблизької лікарні Бетесда, диміли сигарами батьки сімейств, освіжившись у лазні під душем або вийшовши із прохолодної читальні на Тайхеккер-штрасе. Зараз їхні ліниві погляди проводжали повій, які неквапно проходжувалися алейками. Під церквою Спасителя безногий ветеран грав на кларнеті. Угледівши двох елегантно одягнених чоловіків середнього віку, він заграв якусь мелодію з оперетки, сподіваючись на щедру милостиню. Вони байдуже його проминули. До вух прохача долинув доволі високий упевнений голос:

— Гаразд, пане кримінальний директоре, ми перевіримо цього Еркіна.

Ветеран поправив табличку з написом «Помстимося за Верден» й припинив грати. Чоловіки сіли на лавці, звідки щойно підвелися двоє підлітків. Якусь мить обоє дивилися на озброєних саперними лопатками хлопців у коричневих сорочках. Коли ті пішли геть, чоловіки продовжили розмову. Жебрак нашорошив вуха. Фальцет надзвичайно елегантного високого чоловіка переплітався з басовитими відповідями нижчого кремезного співрозмовника у світлому костюмі. Геніальний слух ветерана легко вихоплював високі ноти, які пробивалися крізь вуличний галас. Відповіді баса губилися в гуркоті екіпажів, автомобілів та дзеленчанні трамваїв, що звертали на розі Садової та Борауер-штрасе.

— Якщо ви бажаєте, я довідаюся, чи наш розшукуваний говорить... Якою? Ага, гаразд... Курдською.

— ...

— Mein lieber Kriminaldirektor[42], іще наш незабутній кайзер Вільгельм називав Туреччину «своїм східним другом».

— ...

— Так, так. Військові контакти завжди були дуже жвавими. Ви тільки уявіть собі, мій батько був членом військової місії генерала фон дер Ґольца, який допоміг організувати, здається у вісімдесяті, сучасну турецьку армію. Потому до Туреччини тріумфально ввійшов Дойче Банк і побудував нову гілку Багдадської залізниці.

— ...

— Ми, німці, й зараз пам’ятаємо про те, що в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році духовний лідер мусульман оголосив «священну війну» проти наших ворогів. Воно й не дивно, що всі турецькі офіцери навчаються у нас. Я сам знав таких до війни, коли був у Берліні.

— ...

— А будьте певні. Не знаю коли, але цього Еркіна я вам напевне піднесу на таці.

— Немає за що, Herr Kriminaldirektor. Сподіваюся, колись і ви мені віддячите тим самим.

— ...

— До побачення у відомому нам обом приємному місці.

Ветеран перестав цікавитися двома чоловіками, що вже потискали одне одному руки. Він саме побачив, що до нього наближається група підпилих підлітків з гумовими палицями в руках. Коли вони проходили повз нього, безногий заграв «Horst-WesselLied»[43]. Та це нічого не дало. До подірявленого французькими кулями кашкета не впав жоден пфеніг.

У той же час на Фрайбурґер-штрасе 3 співвласник детективного агентства «Адольф Єндерко» Франц Губер раптом перестав бути недовірливим і вперто відмовлятися від співпраці. Він ураз утратив бажання роздивлятися поліційне посвідчення Анвальдта, не хотів більше дзвонити до управління поліції, щоб переконатися в тому, що Анвальдт — це саме Анвальдт, припинив розпитувати детектива про особовий склад кримінального відділу, про розташування вісімнадцятьох комісаріатів, що підпорядковувались бреславській кримінальній поліції. Франц Губер став раптом дуже чемним і запопадливим. Дивлячись у чорну дірочку дула, він вичерпно відповідав на всі запитання:

— Що потрібно було Маассові? Яке завдання він вам дав?

— Він дізнався від старого баронового швейцара про нешлюбну дитину, яку Олів’є фон дер Мальтен зробив якійсь покоївці. Єдина жінка, що працювала колись у барона, живе зараз у Польщі, у Равичі. Її звуть Ганна Шлоссарчик. Моє завдання полягало в тому, аби встановити, чи справді вона мала від барона дитину, і де ця дитина зараз.

— Ви були в Равичі особисто?

— Ні, я послав одного з моїх людей.

— І що?

— Він знайшов Ганну Шлоссарчик.

— Як ви переконали її, щоб вона все розповіла? Люди неохоче визнають такі гріхи.

— Шуберт, мій працівник, видав себе за адвоката, який розшукує спадкоємців начебто померлого барона. Це я вигадав.

— А ви спритний. І про що дізнався ваш працівник?

— Літня багата пані, почувши про великий спадок, який на неї очікує, не вагаючись зізналася в гріхах молодості, а тоді так розридалася, що Шуберт насилу її заспокоїв.

— Отже, вона шкодувала, що вчинила гріх.

— Не зовсім так. Вона сердилася на себе, що нічого не знає про власного сина, який був бароновим спадкоємцем. Тому й плакала.

— Тобто, вона відчувала докори сумління.

— Скидається на те.

— Отже, у них з бароном народився нешлюбний син. Це факт. Як його звуть, скільки йому років, де він живе?

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він перебував у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці?

— Вона й сама не знає. Дитину відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний.

— І ваш працівник у все це повірив?

— Ну, а навіщо їй щось вигадувати? Я ж казав, вона плакала, бо не знала синової адреси. Якби знала, то б зраділа, бо ж спадок дістала.

Анвальдт машинально поставив наступне запитання:

— Чому вона віддала його до сиротинця? Адже на баронові гроші могла добре жити разом з дитиною.

— Про це мій працівник не запитував.

Детектив заховав пістолет до кишені. Він важко дихав, повітря насилу проникало крізь пересохлу від спеки гортань. Ясна пекли й пульсували болем. Нагадали про себе й укуси шершнів. Він відкрив рота й не впізнав власного голосу:

— І Маасс був вами задоволений?

— Не зовсім. Бо й ми це завдання виконали тільки наполовину. Мій працівник установив, що Ганна Шлоссарчик народила від барона сина. Але не встановив ані його адреси, ані прізвища. Отож від Маасса ми отримали лише половину.

— Скільки?

— Сотню.

Анвальдт закурив куплену в пасажі на Ґартен-штрасе турецьку сигару. Від їдкого диму йому на мить перехопило подих. Він опанував спазм легенів й випустив під стелю кімнати велику хмару диму. Розстебнув сорочку й послабив вузол краватки. Почував себе ніяково: ще хвилину тому він тримав цю людину під дулом пістолета, а зараз курить у нього сигару, наче в давнього знайомого. (Даремно я так розійшовся й налякав цього чоловіка. Адже мій пістолет усього лише примусив його говорити. Тільки й того. Хтозна, чи все це правда. Губер міг просто виссати все з пальця). Він глянув на дипломи й фотографії, що висіли на стіні. На одному знімку Франц Губер обмінювався рукостисканням із якимось офіцером високого чину. Під фотографією було написано: «Поліцейський, що врятував дитину, Франц Губер, приймає поздоровлення від генерала Фрайгера фон Кампенгаузена. Битом, 1913». Анвальдт примирливо всміхнувся.

— Пане Губере, пробачте, що я витяг цю пукавку. Ви були лягавим — як це у вас у Бреслау кажуть? Schkulle? — а я повівся з вами, як зі спільником підозрюваного. Воно й не дивно, що ви поставилися до мене з недовірою, тим паче, що я не мав при собі посвідчення. У результаті я піду від вас, навіть не знаючи, чи ви мені збрехали, чи ні. Та попри свою невпевненість, я поставлю вам іще одне запитання. Без пістолета. Якщо ви відповісте, може, усе сказане й буде правдою. Можна?

— Давай.

— Вам не здасться дивним, що Маасс відмовився від ваших послуг? Адже зрозуміло, що він розшукує цього нешлюбного баронового сина. Чому він зупинився на півдорозі, сплатив половину винагороди й навіть не намагався далі скористатися вашими послугами?

Франц Губер зняв піджака й налив собі содової. Якусь хвилину він мовчав, дивлячись на дипломи й фотографії в рамцях.

— Маасс висміяв мене й мої методи. Він уважав, що я схибив, і стару можна було притиснути. Вирішив, що про все довідається сам. Я знав його звичку вихвалятися, тож запитав, як він знайде того, кого розшукує. А він відповів, що за допомогою свого знайомого поверне пам’ять старій відьмі й вона йому скаже, де її синочок. — Губер голосно зітхнув. — Слухай-но, сину. Не злякався я твоєї пукавки. Начхати мені на Маасса й на тебе, — він гнівно засопів. — Я тобі не збрехав, бо мені так захотілося. А знаєш чому? Спитай про це Мокка. Я в нього запитаю про тебе. І краще тобі поїхати звідси, якщо виявиться, що Мокк тебе не знає.

XIII

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Анвальдт і справді виїздив з Бреслау, але не через Губерові погрози. Вій сидів у вагоні першого класу, курив цигарку за цигаркою й байдуже вдивлявся в одноманітний нижньосілезький пейзаж у помаранчевому сяєві заходу сонця. (Я повинен знайти цього нащадка фон дер Мальтенів. Якщо й справді над бароновими нащадками тяжіє якесь прокляття, йому загрожує смертельна небезпека з боку Еркіна. Але, власне кажучи, навіщо я його шукаю? Адже ми з Мокком знайшли вбивцю. Ні, не знайшли, лише встановили. Еркін діє через Маасса, він обережений, знає, що ми його розшукуймо. Безсумнівно, Еркін і є тим «знайомим, який витягне інформацію у Шлоссарчик». Отже, шукаючи сина Шлоссарчик, я шукаю Еркіна. До біса, може, він уже в Равичі? Цікаво, у якому берлінському сиротинці був той хлопчик. Може, я його знав?). Замислившись, він обпік пальці цигаркою. Лайнувся вже не подумки й роззирнувся доокруж. Усі подорожні в цьому нічному потязі почули його лайку. Перед ним стояв восьмилітній на вигляд, товстощокий, із виразною нордичною зовнішністю хлопчик у темно-синьому костюмчику. У руках він тримав якусь книжку. Промовив щось польською й поклав книжку Анвальдтові на коліна. Тоді рвучко повернувся й побіг до матері, молодої повної жінки, й сів їй на коліна. Анвальдт глянув на назву книжки й побачив, що то було шкільне видання «Царя Едіпа» Софокла. То не була хлопчикова книжка, певне, якийсь гімназист, що їхав на канікули, залишив її у вагоні. Хлопчик і мати очікувально дивилися на Анвальдта. Поліцейський знаками показав, що це не його книжка, а тоді запитав про неї супутників. У купе крім пані з хлопчиком сиділи ще студент і молодик, на вигляд типовий єврей. Ніхто не зголосився за книжкою, а студент, угледівши грецький текст, кинув: «Боже збав». Анвальдт усміхнувся й подякував хлопцеві, піднявши капелюха. Навмання відкрив книжку й побачив знайомі грецькі літери, що їх він колись так любив. Йому стало цікаво: чи зрозуміє він іще щось через стільки років? Прочитав упівголос і переклав 681-й рядок: «З підозр пустих звада ця Та докір серце рве І без підстав!»[44] (А я ще непогано пам’ятаю грецьку. Двох слів не знав, добре, що в кінці є словничок). Він перегорнув кілька сторінок і прочитав рядок 1068, слова Іокасти. З перекладом не виникло найменших труднощів: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти![45]» Сентенційність прочитаних слів нагадала йому про таку собі гру, в яку вони бавилися колись із Ерною, — так зване ворожіння з Біблії. Розкривали Біблію навмання й тицяли пальцем на перший-ліпший рядок. Вибране таким чином речення мало бути пророцтвом. Безгучно сміючись, він закрив і знову відкрив Софокла. Цю гру перервав польський прикордонник, який зажадав показати паспорт. Докладно оглянувши Анвальдтові документи, він торкнувся пальцем козирка кашкета й вийшов з купе. Поліцейський повернувся до своїх пророцтв, але не міг зосередитися на перекладі — на нього невідступно й уперто дивився хлопець, який дав йому «Царя Едіпа». Малий сидів і вдивлявся в нього, навіть не кліпаючи. Потяг рушив. Хлопчина продовжував дивитися. Анвальдт то зазирав у книжку, то намагався спопелити малого поглядом. Нічого не допомагало. Він хотів було звернутися до матері хлопця, але та спала сном праведниці. Тож поліцейський вийшов у коридор і відчинив вікно. Витягаючи картонну коробку із цигарками, він полегшено намацав нове поліційне посвідчення, яке отримав у відділі кадрів управління поліції, вийшовши від Губера. (Якщо тебе може вивести з рівноваги якийсь шмаркач, кепські твої справи). Затягнувшись, випалив майже чверть цигарки. Потяг спинився на якійсь станції. На вивісці красувався напис великими літерами: «Равич».

Анвальдт попрощався із супутниками, сховав Софокла до кишені й вистрибнув на перон. Вийшов із вокзалу й зупинився біля кількох доглянутих клумб із квітами. Розкрив блокнота й прочитав: «Вулиця Ринкова, З». У цю мить під’їхав екіпаж. Анвальдт зрадів і показав візникові картку з назвою вулиці.

Равич був гарним, чистим містом, що потопало у квітах. Над ним височіли вартові вежі в’язниці з червоної цегли. Наближався присмерк, запрошуючи людей вийти з будинків. Зграйки галасливих підлітків чіплялися до зарозумілих дівчат, що гордовито прогулювалися вулицями, у побілених вапном сінях будинків сиділи жінки на ослінчиках, під ресторанами стояли вусаті чоловіки в тісних жилетах і, попиваючи пиво з кухлів, обговорювали зовнішню політику Польщі.

Саме біля такої групки зупинився екіпаж. Анвальдт кинув візникові кількадесят пфенігів і глянув на номер будинку. «Ринкова, З».

Поліцейський увійшов до під’їзду й озирнувся довкола, шукаючи сторожа. Замість нього з’явилися двоє чоловіків у капелюхах. Обличчя в них були рішучі. Вони про щось запитали Анвальдта. Той безпорадно розвів руками й по-німецькому відповів про мету свого приїзду. Звісно, назвав прізвище Ганни Шлоссарчик. Це подіяло на чоловіків досить незвично. Без жодного слова вони перегородили йому дорогу до виходу й дали зрозуміти, що він повинен піднятися нагору. Анвальдт непевно піднявся солідними дерев’яними сходами й опинився на другому поверсі, де побачив дві невеличкі квартирки. Двері до однієї були відчинені, там світилося, всередині юрмилося кілька чоловіків з упевненими поглядами. Інстинкт не підвів Анвальдта: саме так виглядають поліцейські на будь-якій географічній широті.

Один з янголів-охоронців легенько підштовхнув Анвальдта в бік освітленого помешкання. Коли обоє опинилися там, він показав рукою на видовжену кухню. Анвальдт сів на табуреті й закурив. Він не встиг навіть роззирнутися довкола, як до кухні увійшов невисокий елегантний чоловік у супроводі трохи засапаного вусаня з мітлою в руках. Вусань глянув на Анвальдта, тоді на елегантного пана, похитав заперечно головою й вийшов. Елегантний підійшов до табурета й промовив цілком правильною німецькою:

— Документи. Прізвище та ім’я. Мета прибуття.

Анвальдт вручив чоловікові свій паспорт і відповів:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт з управління поліції в Бреслау...

— У вас якісь родичі в Познані?

— Ні.

— Мета вашого прибуття?

— Я розшукую двох підозрюваних у вбивстві. Мені відомо, що вони хотіли прийти до Ганни Шлоссарчик. А зараз я хотів би дізнатися, хто мене допитує.

— Комісар Фердинанд Банашак із познанської поліції. Покажіть ваше службове посвідчення.

— Будь ласка, — Анвальдт намагався, аби його голос звучав упевнено. — А до речі, навіщо цей допит? Мене в чомусь звинувачують? Хіба мені не можна зустрітися з Ганною Шлоссарчик у приватній справі?

Банашак голосно розсміявся.

— Кажи, в якій справі ти хотів з нею зустрітися, інакше доведеться запросити тебе до такого собі будинку, який уславив наше місто на цілу Польщу, — кажучи це, він не переставав усміхатися.

Анвальдт збагнув: коли до малого містечка приїхав поліцейський з головного міста Західної Польщі, то справа, в яку вплуталася Шлоссарчик, є аж надто серйозною. Без зайвих передмов він розповів Банашакові про все, приховавши лише мотиви, через які Маасс та Еркін розшукують позашлюбного сина Шлоссарчик. Комісар глянув на Анвальдта й полегшено відітхнув.

— Ви запитували, чи можна поговорити з Ганною Слюсарчик. Відповідаю: ні, ви не зможете поговорити з Ганною Слюсарчик. Сьогодні вранці її зарубав сокирою якийсь чоловік. Сторож описав нам його як грузина, що говорив німецькою.

Познань, вівторок 17 липня.

Третя година ранку

Анвальдт потягнувся усім затерплим тілом. У прохолодному приміщенні для допитів в управлінні поліції Познані на вулиці 3 Травня дихалося легко й приємно. Банашак майже завершив переклад німецькою справи Ганни Слюсарчик і збирався виходити. Після приїзду з Равича до Познані вони півночі писали протокол, згідно з яким слідство в справі про вбивство жінки було поділене між Бреславським управлінням поліції, представленим кримінальним асистентом Гербертом Анвальдтом, та управлінням державної поліції в Познані, від імені якого діє комісар Фердинанд Банашак. Обґрунтування вийшло довгим і плутаним, та спиралося на Анвальдтові зізнання.

Цей протокол і його переклад німецькою, підписаний ними обома, мав підписати вранці також президент познанської поліції. Банашак запевнив, що це проста формальність і подав Анвальдтові невелику м’ясисту долоню. Він вочевидь був задоволений, що справа обернулася таким чином.

— Не приховуватиму, Анвальдте, що я з радістю переклав би на ваші плечі всю цю смердючу справу. Але цього зробити я не зможу. Це й так ваша справа, німецько-турецька. Передусім ви провадитимете слідство. Що ж, до побачення. Ви й справді збираєтеся нидіти над цим аж до ранку? Мені залишилося перекласти ще півсторінки. Я перекладу її вам завтра. Нині я дуже сонний. Ще встигнете натішитись цим слідством!

У коридорі ще довго лунав його сміх. Анвальдт випив свою вже прохололу міцну каву й заходився читати документи справи. При цьому він кривився, відчуваючи в роті кислий присмак: надмір кави й цигарок давався взнаки.

Комісар Банашак вільно говорив німецькою, але писав жахливо. Він опанував лише фахові поліційні терміни й формулювання (з 1905 до вибуху війни він служив, як сам зізнався Анвальдтові, у прусській кримінальній поліції в Познані), решта його лексичного запасу була страшенно вбогою і разом із численними граматичними помилками це створювало кумедну суміш. Анвальдта смішили короткі кострубаті речення. Врешті він махнув рукою на стилістику. Найважливіше, що документи були йому зрозумілі. З них випливало, що Валенти Міколайчака, сторожа кам’яниці, у якій мешкала вбита, близько 9 години ранку 16 липня про квартиру Ганни Слюсарчик запитав німецькою незнайомий чоловік, «елегантний, схожий на грузина» (на думку сторожа, саме ним міг бути смаглявий чорноволосий незнайомець). Сторож пояснив йому як знайти помешкання й повернувся до своєї роботи (він ремонтував клітки, в яких пожильці тримали кроликів). Але відвідини незвичайного гостя не давали йому спокою, бо ж Слюсарчик була відлюдницею. Щохвилини він підходив до її дверей і прислухався. Проте нічого підозрілого не почув і не побачив. Близько десятої йому захотілося пити, тож зайшов випити пива до бару «Біля ратуші». Повернувся близько 11:30 і постукав у двері до Слюсарчик. Сторож здивувався, побачивши відчинене вікно: дивакувата стара панна ніколи їх не відкривала, панічно боячись протягів та вбивць. Останніх через те, що всі говорили про неї, наче вона багатійка. Міколайчак казав, буцім «всі знали, що пані Слюсарчиківна багатша, ніж бургомістр». Оскільки ніхто не відповідав на стук, сторож відчинив двері запасним ключем. Побачив почетвертоване тіло в дерев’яній балії. Замкнув двері й повідомив поліцію. За три години до Равича прибув комісар Фердинанд Банашак з п’ятьма детективами. Вони встановили: смерть настала внаслідок того, що жертва стекла кров’ю. Не було знайдено жодних доказів, які вказували б на пограбування як ймовірний мотив злочину. Із помешкання, окрім альбому з фотографіями, нічого не зникло, — це підтвердила пані Анеля Сікора, подруга померлої. Окрім того, Банашак установив, що в померлої не було жодних родичів і жодних подруг, крім Сікори. Вона переписувалася лише з одним торговцем з Познані, але його прізвище тримала в таємниці (сусідка підозрювала, що це колишній коханий Слюсарчик).

Анвальдт відчув страшенну втому. Щоб відігнати її, він витрусив з пачки останню цигарку. Затягнувся нею й знову глянув на старанні нотатки Банашака, але нічого не зрозумів, бо це була сторінка, наполовину списана польською, і її комісар ще не переклав німецькою. Анвальдт захоплено вдивлявся в польський текст. Його завжди примушували замислитися загадкові діакритичні знаки: завитки під «а» та «е», невеличка хвиляста лінія над «I», скісні риски над «s», «z» й «о». Серед літер він двічі побачив власне прізвище. Здивувало його не це, бо ж, обґрунтовуючи участь у слідстві німецької поліції, Банашак часто посилався на його розпорядження, а помилка в написанні прізвища. Його було написано без кінцевого «т». Він уже було схилився над аркушем, аби дописати «т», але відсмикнув руку. З пера стекла крапелька чорнила й розповзлася на зеленому сукні столу. Анвальдт не міг відірвати очей від власного прізвища, що ніби пливло серед польських завитків, скісних рисок та лагідних хвильок. Лише прізвище було його. Але ім’я було іншим, воно звучало незвично, по-чужинському, гордовито. Польське ім’я «Мечислав».

Він підвівся, відчинив двері й увійшов до головного приміщення комісаріату, де за дерев’яним бар’єром похитувався сонний черговий. Його помічник, старий поліцейський передпенсійного віку, пересварювався з якоюсь нічною принцесою у квітчастій сукенці. Анвальдт підійшов до нього й довідався, що старий говорить німецькою. Пославшись на комісара Банашака, він попрохав перекласти йому польський текст. Обидва повернулися до приміщення для допитів. Старий поліцейський почав повільно бурмотіти:

— Згідно свідчень Валенти Міколайчака... він носив листи Слюсарчик на пошту... Читав і замислив прізвище адресата...ні... як це сказати?

— Адресата. Що значить «замислив»?

— Ага... адресата. «Замислив» значить, що воно в нього в голові, що він знає.

— Адресат: Мечислав Анвальд, Познань, вул. Міцкевича, 2. Валенти Міколайчак чудувався, що вона посилає листи на адресу магазину. Ім’я фірми голосить...

— Певне, «звучить».

— Так. Звучить. Ім’я фірми звучить «Текстильні товари. Мечислав Анвальд і Компанія». Далі... ну... я знаю... щось там про якийсь альбом з фотографіями... Овва, але що то з вами? Заснув... спить...

Старий поліцейський з радістю полишив обов’язки перекладача, вийшов з кімнати й залишив Анвальдта самого. Зачиняючи двері, він співчутливо глянув на втомленого німецького колегу, який поклав голову на шорстке зелене сукно.

Він помилявся. Анвальдт зовсім не спав. Із заплющеними очима йому було легше мандрувати в часі й просторі. Зараз він сидів у конторі Франца Губера й тримав на мушці старого детектива. В обличкованій дерев’яними панелями конторі здіймалися порошинки, сипким килимом лягаючи на товсті точки й скло, за яким жовтіли старі фотографії. Франц Губер постукував по стільниці різьбленим мундштуком і повільно цідив слова:

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він жив у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці? — Анвальдт почув власний голос.

— Вона й сама не знає. Його відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище цього торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний. (Я виявився кращий, ніж Шуберт, детектив з Губерової фірми. Я знаю, як звали цього торговця. Так само, як і мене, лише без «т». Берлінський сиротинець і познанський торговець-текстильник, Мечислав Анвальд. Два міста, двоє людей, одне прізвище, один смертний вирок).

Познань, того ж таки 17 липня.

Сьома година ранку

О цій порі на текстильному складі Мечислава Анвальда на вулиці Північній неподалік універмагу вже вирувало життя. Робітники носили сувої тканин, до платформи під’їжджали вози й машини, що доставляли товар, якийсь єврей попихав склепаного з дощок возика, торговий представник бреславської фірми «Бельховський» вимахував візиткою перед носом у директора, у конторі клацали рахівниці, комісар Банашак пахкав невеличкою люлькою зі слонової кістки, а Анвальдт подумки повторював собі: «Це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона фон дер Мальтена виховувався, як і я, в берлінському сиротинці, це чистісінька випадковість, що його туди віддала людина з таким самим, як у мене, прізвищем, я не син барона, це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона виховувався...».

— Слухаю вас, — кремезний чоловік років п’ятдесяти стискав пальцями товсту сигару. — Чого від мене хоче наша кохана поліція?

Банашак підвівся й неприязно глянув на неголеного Анвальдта, який щось шепотів сам до себе. Витяг посвідчення і, тамуючи позіхання, промовив:

— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ  з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?

— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.

Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.

— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.

— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.

— Так.

— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.

— Будь ласка.

Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.

— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.

Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:

— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?

Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:

— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.

Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:

— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.

— Навіщо ви це зробили?

— Ганна мене попросила. Сама вона не в змозі була розстатися з дитиною.

— Тоді навіщо вона з нею взагалі розсталася?

— Пане асистенте, — Банашак в останній момент стримався, аби не сказати «пане асистенте Анвальдт». Він гнівався сам на себе за те, що пристав на дивне Анвальдтове прохання відрекомендувати його під вигаданим прізвищем. — Вибачте, але ці питання не стосуються справи. По-перше, їх треба задавати небіжчиці, а по-друге, почувши відповідь, ви однаково не дізнаєтеся того, чого шукаєте: адреси її сина.

— Пане комісаре, я не приїздитиму до Познані вдруге, щоб запитати про те, що, на вашу думку, не стосується справи.

Анвальдт дивився крізь жовті шибки на книжки й дивувався, що тут так багато перекладів із грецької. У вухах лунали рядки з «Царя Едіпа»: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій»[46].

— Вона була молода. Хотіла ще вийти заміж.

— До якого сиротинця ви відвезли дитину?

— Не знаю. Напевно, до якогось католицького.

— То ви були в Берліні, чи ні? Ви поїхали туди з дитиною навмання, не знаючи, де її залишите?

— На вокзалі на дитину чекали дві черниці. Так вирішила родина батька дитини.

— Яка родина? Прізвище!

— Не знаю. Ганна тримала це в таємниці й нікому нічого не розповідала. Гадаю, їй щедро заплатили за мовчання.

— Іще щось відомо?

— Так. Родина батька дитини заплатила наперед за навчання хлопця в гімназії.

Анвальдт відчув болісний спазм у грудях. Він підвівся, пройшовся кімнатою й вирішив знищити біль у самому зародку, вибивши клин клином. Закурив чергову цигарку, але відразу зайшовся сухим кашлем. Заспокоївшись, він процитував Софокла: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій».

— Перепрошую, що? — спитали в один голос і Анвальд, і Банашак, дивлячись на бреславського поліцейського, наче на божевільного. Той підійшов до фотеля Мечислава Анвальда й прошепотів:

— Яке прізвище отримала ця дитина?

— Ми охрестили хлопчика в Острові Вєлькопольському. Добродушний ксьондз повірив нам на слово, що ми подружжя. Паспорт він попросив лише в мене. Хрещеними батьками були випадкові люди, яким я заплатив.

— Кажи, до дідька, яке прізвище в цієї дитини?

— Таке, як і в мене: Анвальд. А ім’я ми дали йому Герберт.

Познань, того ж таки 17 липня 1934 року.

Друга година пополудні

Герберт Анвальдт зручно розсівся на плюшевій кушетці салон-вагону. Читав «Царя Едіпа», не звертаючи найменшої уваги на залюднений познанський перон. Раптом з’явився кондуктор і послужливо запитав, що шановний пан бажає їсти в дорозі. Не відриваючи очей від грецького тексту, Анвальдт замовив свинячу голяшку й пляшку польської горілки Бачинського. Кондуктор уклонився й вийшов. Потяг до Бреслау рушив.

Анвальдт підвівся й глянув на себе в дзеркало.

— Гарно ж я розкидаюся грішми. Ну й нехай. Знаєш, — мовив він до свого відображення в дзеркалі, — що в мого татка багато грошенят? Він дуже добрий. Оплатив мені найкращу класичну гімназію в Берліні.

Він випростався на кушетці, а обличчя накрив розгорнутою книжкою. Йому було приємно відчути слабкий запах друкарської фарби. Заплющив очі, щоб було легше прикликати образ імлистого майбутнього, який би настирливо стукав на порозі свідомості, вперто підстрибував, як фото у фотопластиконі[47], котре не бажає стояти в рамцях. Це була одна з тих хвилин, коли шум у вухах і запаморочення голови провіщали Анвальдтові про прихід епіфанії, пророчого сну, осяяння ясновидця, переродження шамана. Він розплющив очі й зацікавлено роззирнувся крамничкою з колоніальними товарами. Відчував пекучий біль. Пульсували ранки від осиних укусів. Товстий продавець, підперезаний брудним фартухом, розсміявся, простягаючи йому цибулиння. Посмішка не сходила з його обличчя. «Ти свиня, — крикнув Анвальдт, — мій татко тебе вб’є!» Продавець кинувся через прилавок на хлопця, який заховався за вихователя, що саме заходив до крамнички. Він дивився на Анвальдта дуже приязно. (Пане вихователю, подивіться, будь ласка, яку башту я побудував з цих кубиків Так, ти збудував дуже гарну вежу, Герберте, — вихователь поплескав його по плечу. А тоді знову. І ще раз).

— Прошу шановного пана, ось горілка й запечена свиняча голяшка.

— Анвальдт відкинув книжку, сів і відкоркував пляшку. Здригнувся: кричала якась дитина. Малий Клаус у Ваштайх-парку гамселив ногами об землю, наче отруєний тарган. «Це не мій татко!» Колеса ритмічно стукотіли, заглушуючи Клаусів крик. Анвальдт перехилив пляшку. Пекуча рідина швидко подіяла на порожній шлунок, прояснила розум і заспокоїла нерви. Поліцейський із задоволенням вгризався в м’яке рожеве м’ясо. За кілька хвилин на тарілці лежала товста кістка. Він зручно простягся на кушетці. Алкоголь призвів до того, що в його мозку постала картина темно-зеленого лісу й згорблених фігурок — вигнаних дітей Хаїма Сутіна. Не всіх вигнано, подумки казав він собі, наприклад, цього малого поляка з потяга до Равича ніхто й нікуди не вижене. Ти теж поляк. Твоя мати була полькою. Сів і одну по одній випив дві склянки горілки. Пляшка спорожніла. (Палючий пісок пустелі осідав на кам’яній підлозі До зруйнованого склепу зазирнув дикий цап. Сліди ратиць на піску. Вітер задмухував пісок у зигзагоподібні шпарини стін. Зі стелі падали маленькі жваві скорпіони. Оточували його й піднімали догори отруйні жала. Ебергард Мокк старанно їх чавив. Загину, як загинула моя сестра. Софокл: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти!» [48]).

XIV

Бреслау, вівторок 17 липня 1934 року.

Сьома година вечора

Ебергард Мокк сидів без сорочки у власному помешканні на Редігер-пляц і відпочивав після важкого, нервового дня. Він розклав шахівницю, розставив фігури й намагався заглибитися в читання «Шахових загадок» Юбербранда, аналізуючи одну із гросмейстерських партій. Як завжди, вибрав собі позицію захисника й з утіхою віднайшов розв’язку, яка спричинила пат. Знову глянув на шахівницю і замість білого короля, якому не можна поставити шах, але який і сам не може піти, побачив себе, кримінального директора Ебергарда Мокка. Йому загрожували чорний кінь з обличчям Олів’є фон дер Мальтена й чорний ферзь, що скидався на шефа Гестапо Еріха Крауза. Білий слон з подобою Смоложа марно стовбичив у кутку шахівниці, а білий слон Анвальдт зіщулився десь на столі поза нею. Мокк не підходив до телефону, який цього вечора вперто видзвонював уже вчетверте. Він очікував почути холодний голос барона, який викличе його зі звітом. Що він міг сказати фон дер Мальтенові? Що Анвальдт кудись зник? Що до Маассового помешкання прийшов власник будинку з новим пожильцем і застав там Смоложа? Так, звичайно, він міг сказати, що знайшов убивцю. Але де він, той убивця? У Бреслау? У Німеччині? Чи, може, в горах Курдистану? Телефон настирливо дзеленчав. Мокк рахував дзвінки. Дванадцять. Підвівся й пройшовся кімнатою. Телефон замовк. У цю мить він кинувся до апарата. Пригадав собі телефонний принцип фон Гарденбурга: чекати до дванадцятого дзвінка. Пішов до кухні, де витяг з комірчини кільце сухої ковбаси. У слуг був нині вихідний. Відірвав зубами чималий шматок. Тоді заїв ложечкою гострого хрону. Жував, спливаючи сльозами, бо хрін був дуже гострий, і думав про молодого берлінця, який після принижень та знущань у гестапівських казематах злякався погроз і виїхав з цього розпеченого й непривітного міста. Телефон озвався знову. (Де може бути Анвальдт?). Другий дзвінок. (Я ще доберуся до цього клятого Форстнера!). Третій. (Нервовий день, хоч нічого й не сталося). Четвертий (Саме тому й нервовий). П’ятий. (Шкода Анвальдта, добре було б такого мати в себе). Шостий. (Нічого не вдієш, і він опинився в «лещатах»). Сьомий. (Треба привести собі якусь дівку. Це мене заспокоїть). Восьмий. (Не візьму ж я слухавку з повним ротом). Дев’ятий. (Так, подзвоню до мадам ле Ґеф). Десятий. (Можливо, це фон Гарденбурґ). Телефон подзвонив уодинадцяте. Мокк кинувся до передпокою й підняв слухавку після дванадцятого дзвоника. У трубці почулося п’яне бурмотіння. Він різко перервав потік незрозумілих виправдань.

— Де ти, Анвальдте?

— На вокзалі.

— Чекай на мене на першому пероні. Зараз я по тебе приїду. Повтори, на якому пероні?

— На... пе-е-е-ршому.

Мокк не знайшов Анвальдта ні на першому пероні, ні на жодному іншому. Інтуїція підказала йому звернутися до вокзального відділку. Анвальдт лежав там у камері, голосно хропучи. Мокк показав приголомшеному черговому своє посвідчення й увічливо попросив допомогти. Черговий квапливо кинув кілька слів своїм працівникам. Ті схопили п’яного попід пахви й віднесли до машини. Мокк подякував послужливому черговому та його людям, увімкнув двигун і за чверть години був уже на Редіґер-пляц. У скверику всі лавочки були зайняті. Люди, які відпочивали після цілоденної спеки, зі здивуванням дивилися на кремезного чоловіка із чималим черевом, що, голосно сопучи, витягав із заднього сидіння чорного «Адлера» безпомічного пияка.

— Ну й набрався, — засміявся якийсь підліток.

Мокк зняв з п’яного зариганнй піджак, згорнув його й жбурнув на переднє сидіння машини. Тоді перекинув його ліву руку через свою спітнілу потилицю, правою обійняв п’яницю за пояс і на очах звеселілих гаволовів затягнув його до під’їзду. Як на зло, ніде не було сторожа. «Будь-хто може зайти до будинку, а цей ідіот, мабуть, п’є пиво в Коля», — розлючено бурчав він. Мокк піднімався повільно, сходинка за сходинкою. Щокою торкався брудної, просяклої потом Анвальдтової сорочки, здригався щомиті, коли його оповивав кислий запах гербертового подиху, зупинявся між поверхами й запекло лаявся, не зважаючи на сусідів. Один із них, доктор Фріц Пачковський, саме виходив із собакою на прогулянку. Здивований сусід зупинився, а великий шпіц замалим не зірвався з повідка. Мокк непривітно глипнув на нього й не відповів на пихате «добридень». Врешті він добрався до своїх дверей і поставив Анвальдта біля них. Однією рукою притримував його, другою силкувався відчинити двері. За хвилину опинився в помешканні. Анвальдт лежав на підлозі в передпокої. Мокк важко дихав, сидячи на туалетному столику з червоного дерева. Зачинив двері й спокійно викурив цигарку. Потім схопив Анвальдта за комір і посадовив його в шезлонг. Обшукав кишені. Нічого. Якийсь волоцюга вже його обчистив. Попустив йому краватку, розстебнув сорочку її зняв черевики. Анвальдтів одяг був у жахливому стані, увесь замащений жиром і попелом. На худих щоках лягала тінню дводенна щетина. Якусь мить Мокк дивився на підлеглого, а тоді вийшов на кухню й уважно оглянув зелені слоїки, що стояли на горішній полиці комірчини. На кожному з них була пергаментна шапочка, обв’язана світлою гумкою. Нарешті знайшов слоїк із сухою м’ятою. Всипав дві жмені листя до дзбанка, а тоді не без труднощів розпалив у плиті вогонь. Він довгенько шукав, аж доки знайшов потрібну конфорку. Поставив на ній блискучий начищений чайник. З ванної виніс бляшану миску й про всяк випадок поставив її біля Анвальдта. Повернувся до кухні. Узяв паруючий чайник і налив води до дзбанка з м’ятою. Не знаючи, як загасити вогонь, він просто залив його водою із крана. Потім прийняв холодну ванну й переодягнувся в халат. Сів біля письмового столу й закурив товсту турецьку сигару, одну з тих, що тримав для особливих випадків. Глянув на шахівницю. Пат і далі паралізував Ебергарда Мокка-короля. Кінь фон дер Мальтен і ферзь Крауз все ще становили небезпеку. Але на шахівниці з’явився невідомо звідки білий слон Анвальдт, який прийшов королю на допомогу.

Бреслау, середа 18 липня 1934 року.

Восьма година ранку

Анвальдт розплющив спухлі повіки й відразу побачив біля себе на столику дзбанок і склянку. Тремтячими руками наповнив її процідженою м’ятою й підніс до вуст.

— Що, може, ножа тобі дати, щоб губи розклеїти? — Мокк пов’язував краватку, поширюючи навколо пряний аромат дорогого одеколону й добродушно всміхаючись. — Знаєш, я навіть не серджуся на тебе. Бо як можна сердитися на того, хто дивом знайшовся. Клац, був Анвальдт і немає Анвальдта. Клац, і він знову є. Кивни головою, якщо в тебе була поважна причина зникнути.

Анвальдт кивнув. У голові спалахнули вогники. Він знову налив собі м’яти. Мокк стояв, широко розставивши ноги, і спостерігав за поліцейським. Сплів долоні на животі й закрутив млинка великими пальцями.

— Добре. Бачу, ти хочеш пити. Значить, ригати не будеш. Я приготував тобі ванну. У ванній кімнаті лежить одна з моїх сорочок і твій почищений і випрасуваний костюм. Гарно ж ти його вчора засрав. Мені довелося чимало заплатити сторожисі за її клопіт. Вона над ним півночі просиділа. Черевики твої вона також почистила. Гроші віддаси мені, коли матимеш. Учора тебе хтось обікрав. Поголися, бо скидаєшся на волоцюгу. Візьми мою бритву, — Мокк був суворий і рішучий. — А зараз вислухай мене уважно. За сорок п’ять хвилин ти сидітимеш тут переді мною й розповідатимеш про свої пригоди. Коротко й конкретно. Потім підемо до собору Іоанна Хрестителя. Там на нас о дев’ятій п’ятнадцять чекатиме доктор Лео Гартнер.

Вони сиділи в прохолоді й темряві. Сонячні промені спиняли свій стрімкий лет на кольоровому вітражі, кам’яні мури притлумлювали галас і хаос спітнілого міста. Сілезькі князі спали у своїх тихих нішах, а латинські написи на стінах закликали до роздумів про вічність. Мокків годинник показував двадцять на десяту. Згідно з домовленістю, вони сиділи на першій лаві й виглядали Гартнера. Замість директора бібліотеки до них підійшов невисокий, коротко підстрижений священик в окулярах зі срібною оправою. Не кажучи й слова, він вручив Моккові конверт і швидко зник. Анвальдт хотів було піти за ним, але Мокк зупинив його. Він витяг з конверта надрукованого на машинці листа й подав його асистентові.

— Читай ти. Я тут погано бачу, а не хочеться виходити на кляту спеку, — сказавши це, Мокк усвідомив, що називає на «ти» сина барона фон дер Мальтена. (Якщо я казав «ти» Марієтті, то і йому можу).

Анвальдт глянув на аркуш із золотим гербом університетської бібліотеки, під яким були рядки, надруковані вишуканим шрифтом на друкарській машинці директора бібліотеки.

«Ваше Превосходительство! Пробачте, що не зміг особисто прийти на домовлену зустріч, але родинні справи змусили мене несподівано виїхати вчора ввечері. Я дзвонив до ВП кілька разів, та Вас не було вдома. Отож звернуся до Вас цим листом, бо мушу розповісти про кілька важливих речей. Усе, що я скажу зараз, я знайшов у чудовій книжці Жана Бойє «Єзиди», яку видали десять років тому в Парижі. Автор, відомий французький етнограф і мандрівник, перебував серед єзидів чотири роки. Його настільки любили й поважали, що допускали навіть на декотрі священні обряди. Серед численних цікавих описів релігійного культу цієї таємничої секти один є особливо знаменним. Наш автор перебував десь у пустелі (не вказано, де достеменно) разом з кількома старшинами єзидів. Там вони відвідали старого пустельника, який жив у печері. Цей старий схимник часто танцював і впадав у транс так, як це роблять турецькі дервіші. При цьому він виголошував якісь пророцтва незрозумілою мовою. Бойє довго, як він Лише, просив єзидів, аби ті переклали йому ті пророцтва. Нарешті вони погодилися й переклали. Пустельник проголошував, що саме зараз надійшов час помсти за вбитих дітей Аль-Шаузі. Добре знаючи історію єзидів, Бойє пам’ятав, що згадані діти загинули на межі XII і XIII століть. Тому він здивувався, що ці природжені месники так довго чекали, доки надійде час для виконання їхнього священного обов’язку. Єзиди пояснили йому, що помста може здійснитися лише в тому випадку, якщо вона точно відповідає злочинові, за який треба помотатися. Тобто, якщо комусь викололи кинджалом око, месник повинен зробити те саме злочинцеві або ж його нащадкові, причому не звичайним ножем, а саме кинджалом, найкраще тим самим. Помста за вбитих дітей Аль-Шаузі вважалася б для них законною лише тоді, якби діти нащадка вбивці загинули так само. Але цього не могло статися протягом століть аж до миті, коли пустельникові показалося божество Мелек-Тауз, повідомляючи про те, що очікувана пора надійшла. Цих пустельників єзиди надзвичайно поважають, вони їх уважають охоронцями традицій. А однією зі священних традицій є обов’язок помсти. Отож, коли схимник оголосить належний час, єзиди обирають месника, на правій долоні якого витатуйовують символ помсти. Якщо месник не виконає свого завдання, його прилюдно повісять. Це все, що я знайшов у Бойє.

Ваше Превосходительство, я, на жаль, також не можу відповісти на запитання, яке так цікавило Жана Бойє. Я переглянув усю генеалогію роду фон дер Мальтенів і мені здається що я знаю, чому помста єзидів не могла здійснитися протягом стількох століть. Фон дер Мальтени у XIV столітті поділилися на три гілки: сілезьку, баварську й нідерландську. У XVIII столітті дві останні занепали. Сілезька гілка виявилася не надто плідною. У цьому славетному юнкерському роді найчастіше народжувалися хлопчики-одинаки, а помста, нагадую, могла здійснитися лише тоді, якби вона стосувалася брата й сестри. Протягом усієї історії цього роду хлопчики й дівчатка народжувалися лише п’ять разів. У двох випадках одна дитина померла ще немовлям, у двох інших — хлопчики загинули за нез’ясованих обставин. В останньому — тітка Олів’є фон дер Мальтена, сестра його батька Рупперта, провела життя в монастирі із суворим, майже схимницьким статутом, що надзвичайно ускладнювало здійснення помсти.

Ваше Превосходительство, я написав, що знаю, чому помста не здійснилася. На жаль, мені невідомо, чому святий старець зазнав осяяння й урочисто оголосив, що час помсти надійшов. У єдиного живого нащадка Ґодфріда фон дер Мальтена, Олів’є, на момент пророцтва пустельника не було інших дітей, крім нещасної Марієтти. Тож її жахлива смерть — трагічна помилка, божевілля старого шамана, спричинене, можливо, поширеним там гашишем.

Закінчую мого задовгого листа й перепрошую, що не перевірив Маассового перекладу двох останніх пророцтв Фрідлендера. Це було неможливо через брак часу, якого я чимало витратив на дослідження прокляття єзидів, і через складні родинні справи, які несподівано прискорили мій від’їзд. З повагою, доктор Лео Гартнер».

Мокк і Анвальдт перезирнулися. Вони знали, що пророцтва святого старця-пустельника — не наркотична маячня божевільного шамана. Вийшли із собору й, не кажучи слова, сіли до «Адлера», припаркованого в тіні величезного каштана, яких росло чимало на Кафедральній площі.

— Не переймайся, сину. — Мокк співчутливо глянув на Анвальдта. Він не обмовився. Слово «син» вимовив свідомо. Пригадав собі барона, який, спершись на вікно потяга, вигукував: «Він мій син!» — Зараз я відвезу тебе до себе додому. У твоєму помешканні може бути небезпечно. Я відішлю туди Смоложа по речі. Ти сиди в мене, добре виспись, не підходь до телефону й нікому не відчиняй. Увечері візьму тебе кудись, де ти забудеш про свого татуся й усіляку кусючу нечисть.

XV

Бреслау, середа 18 липня 1934 року.

Восьма година вечора

Вечірки по середах у салоні мадам ле Ґеф були організовані в античному стилі. Увечері голий, пофарбований у колір червоного дерева невільник, ударяв у великий гонг, піднімалася завіса й перед очима глядачів поставала декорація: фронтон римського храму, а на його тлі — голі тіла, що танцювали серед пелюсток троянд, які сипалися зі стелі. Ці вакханалії, під час яких танцюристи й танцюристки лише імітували секс, тривали десь із двадцять хвилин, потім була така ж перерва. У цей час дехто з гостей зникав у непомітних кімнатах, решта ж пила і їла. Після перерви невільник знову вдаряв у гонг і на сцені з’являлося кілька «римлян» та «римлянок», одягнених у просторі туніки, які вони, зрештою, швидко із себе скидали. Сипалися трояндові пелюстки, у залі ставало гаряче, цього разу вакханалія була справжньою. Через півгодини такої розваги втомлені актори й актриси спускалися зі сцени, зала порожніла, зате кімнати були заповнені вщерть.

Того вечора Райнер фон Гарденбурґ, Ебергард Мокк та Герберт Анвальдт сиділи на галерейці й згори спостерігали вступну імітацію вакхічної оргії. Уже на початку вистави Анвальдт виглядав помітно збудженим. Помітивши це, Мокк підвівся й пішов до кабінету мадам. Він сердечно привітався з нею й висловив своє прохання. Мадам погодилася без вагань і підняла телефонну слухавку. Мокк повернувся на місце. Анвальдт нахилився до нього й прошепотів:

— У кого тут беруть ключі від кімнат?

— Зачекай хвилинку. Куди ти так поспішаєш?

— Та гляньте ж, найкращих уже розбирають.

— Тут усі гарні. О, дивися, наприклад ті, що йдуть до нас.

До їхнього столика підійшли двійко дівчат, зодягнених у гімназійні форми. Обоє поліцейських чудово їх знали, але дівчата вдавали, що бачать їх уперше. Обидві захоплено дивилися на Анвальдта. Раптом та, що була схожою на Ерну, торкнулася його долонею й усміхнулась. Він підвівся, обняв її за худенькі плечі, обернувся до Мокка й промовив «дякую». Трійця пішла до кімнати, посеред якої стояв круглий стіл з вигадливо інкрустованою шахівницею. Фон Гардербург з усмішкою глянув на Мокка. У салоні мадам ле Ґеф він розслаблявся, ставав менш педантичним і не надто зважав на титули.

— А ви знали, як справити приємність цьому хлопцеві. Хто він?

— Мій близький родич з Берліна. Теж поліцейський.

— Що ж, маємо можливість дізнатися, що думають берлінці про найкращий бреславськнй клуб. Підбреславський, власне кажучи.

— Що там берлінці! Вони й так завжди глузуватимуть з нас. Але мій родич — ні. Він занадто гарно вихований. Знаєте, їм треба якось лікувати свої комплекси. Особливо тим, хто походить із Бреслау. Ви ж знаєте прислів’я: «Справжній берлінець повинен походити із Бреслау».

— Атож, візьміть, приміром, Крауза, — фон Гарденбурґ поправив монокль. — У Берліні він прожив два роки, а після падіння Гайнеса, Брюкнера й Пйонтека фон Войрш перевів його до Бреслау на посаду шефа Гестапо. Крауз сприйняв це підвищення як копняка під зад. Щоб приховати розчарування, він почав дерти кирпу, цей наш злісний і тупий служака. І ось берлінець із дворічним стажем щокроку критикує сілезьку провінційність. Я перевірив — знаєте, звідки він? З нижньосілезьких Зомбковиць.

Чоловіки голосно засміялися й цокнулись келихами з вином. Акторки на сцені вклонялися, щедро обдаровуючи глядачів виглядом своїх принад. Мокк витяг турецькі сигари й почастував ними фон Гарденбурга. Він знав, що шеф Абверу не любить поспіху й із власної охоти, у відповідний момент, розповість всю інформацію про Еркіна, яку йому вдалося здобути. Мокк сподівався дізнатися більше, ніж було в експертизі й Гартнеровому листі. Він хотів отримати адресу Кемаля Еркіна.

— Люди на кшталт Крауза не можуть стерпіти наших шляхетській, родинних і культурних традицій, — фон Гарденбурґ продовжував сілезьку тему. — Усіх цих фон Шаффґотшів, фон Кармерів та фон Доннерсмарків. Тому вони піднімають собі настрій, висміюючи юнкерську штивність та вугільних баронів. Нехай собі сміються...

Запанувала мовчанка. Фон Гарденбург дивився «виставу», Мокк роздумував, чи сьогоднішній вечір справді є гарною нагодою, аби торкатися важливих справ. Після тривалих роздумів наважився:

— Щодо Крауза... у мене до вас прохання...

— Пане Ебергарде, — фон Гарденбурґ ставав чимраз фамільярнішим. — Я ще першого вашого прохання, цього курдсько-турецького, не виконав, а у вас уже знайшлося друге... Ну-ну, жартую. Кажіть.

— Пане графе, — на відміну від свого співбесідника, Мокк став дуже офіціальним. — Я хотів би працювати в Абвері.

— О, а це ще чому? — монокль фон Гарденбурга відбивав вогники свічок і делікатно затемнених ламп на столиках.

— Тому, що за моїм відділом шпигують Краузові каналії, — без передмов відказав Мокк. — Він уже дивиться на мене зверхньо, а невдовзі почне віддавати мені службові накази. Я буду не шефом, а весільним генералом, пішаком, маріонеткою, залежною від цих неотесаних бандитів, варварів із Гестапо. Пане графе, я походжу з убогої ремісничої родини у Валбжиху. Та попри це, а може саме тому, я хочу бути integer vitae sœlerisque purus[49].

— О, Ебергарде, ви, незважаючи на ваше походження, — справжній аристократ духу. Але ви ж розумієте, що працюючи в нас, нелегко дотримуватися цієї Гораціевої максими.

— Любий пане графе, я віддавна — не невинна панночка, у поліції працюю з вісімсот дев’яносто дев’ятого, з перервою на війну, я тоді воював у Росії. Я багато чого бачив, але ви, мабуть, зі мною погодитеся, що існує різниця між захисником держави, який використовує не завжди традиційні методи, та підручним ката.

— Вам відомо, — за моноклем ховалися іскорки сміху, — що я не зможу вам запропонувати жодної керівної посади.

— Я відповім, переінакшуючи відомий вислів Наполеона: «Краще бути другим, і навіть п’ятим, десятим у Парижі, аніж першим у Ліоні».

— Нічого не можу вам зараз обіцяти, — фон Гарденбурґ уважно переглядав меню. — Це залежить не лише від мене. О, замовлю реберця в грибному соусі. А зараз друга справа. У мене для вас декілька відомостей про Кемаля Еркіна. По-перше, він курд. Походить з багатого купецького роду. У 1913 році закінчив елітну кадетську школу в Стамбулі. Вчився дуже добре, а найбільшу увагу приділяв німецькій мові. Наша мова тоді, як і зараз, була обов’язковим предметом у кожній турецькій торгівельній чи військовій школі. Під час війни воював на Балканах та у Вірменії. Там за ним теж тягнулася похмура слава ката й садиста під час різанини вірмен. Мій турецький інформатор не був схильним деталізувати ці не надто цікаві події в житті Еркіна та історії Туреччини. У 1921 році його, молодого офіцера турецької розвідки, послали на дворічне навчання до Берліна. Там він із багатьма познайомився. Повернувшись, зробив швидку кар’єру в турецькій політичній поліції. Раптом у 1924 році, у переддень отримання посади шефа поліції в Смирні, він попросив перевести його до німецького консульства в Берліні, де саме з’явилася вакансія заступника військового радника. Еркін, як і ви, волів бути другим у Парижі, ніж першим у Ліоні. Його прохання задовольнили і з 1924 року честолюбний турок перебуває в Німеччині. Він увесь час мешкав у Берліні, де провадив тихе, одноманітне життя чиновника-дипломата, яке урізноманітнював лише поїздками до Бреслау. Так-так, пане Мокку, його дуже цікавило наше місто. Протягом шести років він був тут двадцять разів. Ми від самого початку стежили за ним. Течка з його справою виявилася грубенькою, але її вміст вас би розчарував. Бо Еркін у нашому місті відвідував, так би мовити, культурні заходи. Він ходив на концерти, учащав до музеїв та бібліотек. Не гордував і борделями, де прославився шаленою чоловічою силою. У нас є свідчення однієї повії, яка стверджувала, що Еркін протягом півгодини мав з нею два статеві акти, не виходячи, якщо можна так сказати, з її тіла. Він потоваришував також з одним університетським бібліотекарем, але прізвище я забув. У грудні 1932 року попрохав дозволити йому стажування в державній поліції міста Оппельн[50]. Уявіть собі: маючи гарну посаду в Берліні, раптом вирішує перевестись у глушину й учитися там у сілезьких провінціалів! Скидається на те, що він воліє бути десятим в Оппельн, ніж другим у Берліні!

Фон Гарденбург протер монокля й замовив в офіціантки реберця. Постукав цигаркою по золотому портсигару з вигравіруваним гербом і пильно глянув на Мокка.

— А може, саме ви поясните мені дивну любов Кемаля Еркіна до прегарної сілезької землі, до нашої Північної Швейцарії?

Мокк мовчки подав йому запаленого сірника. На сцені почалися обряди на честь Вакха. Фон Гарденбург почепив монокля й уважно стежив за видовищем:

— Гляньте-но на цю рудоволосу праворуч. Справжня артистка!

Мокк не глянув. Усю свою увагу він зосередив на іскорках, що зблискували в темно-червоному вині. Глибока думка народжувалася між горизонтальними зморшками чола. Фон Гарденбург відвернувся від сцени й підніс келих.

— Хтозна, може, ваше пояснення допомогло б і мені, і моєму начальству в Берліні прийняти потрібне вам рішення? Крім того, я чув, що у вас є чимала картотека з характеристиками різних осіб...

До столика підійшла міцно збудована дівчина й усміхнулася фон Гарденбурґові. Мокк теж усміхнувся до нього й підняв келиха. Вони цокнулися майже нечутно.

— То може, зустрінемося завтра в моєму кабінеті? А зараз прошу вибачення. Я домовився із цією менадою. Вакх кличе мене на свої містерії.

Того вечора Мокк не грав у шахи зі своїми дівчатами з тієї простої причини, що шахи були їхньою побічною діяльністю, а головну вони виконували зараз у затишних будуарах з іншими клієнтами, з якими домовилися раніше. Отож Мокк не зіграв у королівську гру, хоча це зовсім не означало, що він не заспокоїв інших, нешахових потреб. Опівночі попрощався з пухкою брюнеткою й пішов до будуару, який зазвичай займав по вечорах у п’ятницю. Кілька разів постукав, але ніхто не відповів. Тож він прочинив двері й роззирнувся кімнатою. Анвальдт, зовсім голий, лежав на канапі серед мавританських подушок, тоді як гімназистки повільно одягалися. Мокк жестом прискорив їхні дії. Знічений Анвальдт теж натягав на себе сорочку й штани. Коли дівчата, хихочучи, зникли за дверима, Мокк поставив на столі пляшку рейнського вина й келихи. Анвальдт, котрому похмілля ще давалося взнаки, швидко вихилив один за одним два келихи.

— Як ти себе почуваєш? Чи подіяв найстаріший та найкращий засіб від депресії?

— Таке знеболювальне діє надто коротко.

— А тобі відомо, що вакцина проти хвороби, це той самий вірус, який її викликає? — Моккові вочевидь сподобалася ця медична метафора. — Тож я заражу тебе остаточно. Фон Гарденбурґ підтвердив наші підозри: Еркін — єзид, що прибув до Бреслау зі злочинною місією. Наполовину par excellence[51] він її уже виконав.

Анвальдт схопився зі стільця, зачепившись ногами за шаховий столик. Келихи затанцювали на тоненьких ніжках.

— Пане Мокку, ви тут бавитеся в риторичні забави, але те, що нависло наді мною, — не гра. Десь недалеко, може навіть у цьому борделі, причаївся фанатик, який хоче нашпигувати мене скорпіонами. Гляньте лише, як ці шпалери чудово підходять, щоб на них моєю кров’ю написали рядки перських пророцтв! А ви мені призначаєте бордельне лікування... Але хіба лікування здатне допомогти людині, для якої бажання мати батька в одну мить перетворилося на найбільше прокляття?!.

Слова урвалися, їх раптом забракло, Анвальдт розридався мов дитина. Його побите й пожалене шершнями обличчя зсудомилося від плачу. Мокк відчинив двері в коридор і роззирнувся навколо. П’яний клієнт лаявся серед столиків унизу. Тоді Мокк зачинив двері й підійшов до вікна, щоб ширше його відчинити. Сад дихав теплим ароматом лип. Якась вакханка стогнала за стіною.

— Не перебільшуй, Анвальдте, — він вчасно прикусив язика (хотів сказати: «не реви, ти ж мужчина»). Він був роздратований і голосно сопів. — Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться.

Сльози в Анвальдта вже висохли. Він уникав погляду Мокка, нервово ламав пальці, потирав поріз на підборідді, тихцем роззирався навсібіч.

— Не переймайся, Герберте, — Мокк чудово розумів його стан. — Хтозна, чи наші неврози не викликані тим, що ми стримуємо сльози. Адже герої Гомера теж плакали. Ще й якими ревними слізьми!

— А ви... ви теж іноді плачете? — Анвальдт з надією глянув на Мокка.

— Ні, — збрехав той.

Анвальдта охопило обурення. Він підвівся й вигукнув: — Так, звісно... навіщо вам плакати? Ви не виховувалися в сиротинці... Ніхто не наказував вам жерти власне лайно, коли ви не могли проковтнути шпинату! У вас не було матері шльондри й батька, проклятого прусського аристократа, який тільки й зробив для власного сина, що віддав його до католицького сиротинця і класичної гімназії! Вам не доводилося прокидатися з радістю, що ви прожили ще один день, бо вчора якось ніхто не розпанахав вам живіт і не накидав скорпіонів у бебехи! Слухайте, вони чекали сім століть, доки народяться хлопець і дівчина... І тепер вони не скористаються такою нагодою? На їхнього божевільного шамана саме зараз сходить одкровення... Божество наближається...

Мокк не слухав. Він гарячково нишпорив у пам’яті, наче той, хто на офіційно-штивному прийомі не може стерпіти тиші за столом і намагається спромогтися на якийсь дотеп, анекдот чи каламбур... Анвальдт кричав. Хтось стукав у двері. Анвальдт верещав. Постукали голосніше. Вдаваний стогін розлягався за стіною й крізь відчинене вікно ширився садом. В Анвальдта була справжня істерика. Хтось гамселив у двері.

Мокк підвівся й розмахнувся. Невеличка долоня залишила слід на щоці асистента. Тиша. Ніхто не гамселив більше у двері, менада у сусідній кімнаті збирала розкидані по підлозі речі, Анвальдт заціпенів, Мокк відшукав у пітьмі втрачену думку. Він чув власний голос: «Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться...»

Він стояв впритул до Анвальдта й дивився йому в очі:

— Послухай, Герберте, доктор Гартнер написав, що помста не вважатиметься здійсненою, якщо вона не відбудеться точно за таких самих обставин, як злочин, за який слід помститися. Дивись, єзиди чекали століттями, аби в роду фон дер Мальтенів народилися син і дочка... Але ж у цьому роду вже колись народжувалися брат і сестра. Тітка Олів’є фон дер Мальтена і його батько Рупперт. Чому єзиди їх тоді не вбили, не зґвалтували, не напхали скорпіонів у нутрощі? Гартнер припускає, що помста була неможлива в монастирі із суворим статутом. — Мокк заплющив очі й відчув відразу до себе самого. — Я так не думаю. А знаєш, чому? Тому, що їхнього батька вже не було на світі. Близнюки народилися після смерті свого батька, який загинув під Садовою. Я чудово це знаю. Мій університетський товариш Олів’є фон дер Мальтен розповідав мені про свого героїчного діда... Таким чином, прокляття не здійснилося... Отож, якби загинув фон дер Мальтен...

Анвальдт підійшов до столу, схопив пляшку вина й перехилив її. Мокк дивився, як вино тече його підборіддям на сорочку. Випив пляшку до дна. Тоді затулив обличчя долонями й просичав:

— Гаразд, я це зроблю. Я вб’ю барона.

Мокка переповнювала відраза до самого себе.

— Ти не можеш цього зробити. Адже він — твій батько.

Очі Анвальдта зблиснули між пальцями:

— Ні. Це ви — мій батько.

Бреслау, четвер 19 липня 1934 року.

Четверта година ранку

Чорний «Адлер» зупинився перед палацом фон дер Мальтенів. З нього вийшов чоловік і, похитуючись, рушив у бік воріт. Нічну тишу сполохав різкий дзвінок. «Адлер» рвонув з місця. Чоловік, що керував ним, глянув у люстерко, якусь мить придивляючись до власного відображення.

— Ти останній сучий син, — кинув він у власні втомлені очі. — Ти штовхнув цього хлопця на злочин. Він став знаряддям у твоїх руках. Знаряддям, за допомогою якого ти усунув останнього свідка твого масонського минулого.

Барон Олів’є фон дер Мальтен стояв на порозі величезного холу. Він виглядав так, наче взагалі не лягав. Кутався у вишневого кольору халат і суворо дивився на п’яного Анвальдта.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче? Це вам що, комісаріат, чи нічліжка для пияків?

Анвальдт усміхнувся і, щоб барон не почув його п’яного белькотіння, тихенько промовив:

— У мене для вас, пане бароне, нова важлива інформація...

Господар увійшов до холу й знаком велів Анвальдтові зробити так само, а тоді відпустив сонного лакея. Простора кімната з дерев’яними панелями була завішана портретами фон дер Мальтенів. Анвальдт не помітив у них суворості й поважності, радше хитрість і пиху. Він озирнувся, марно шукаючи стільця. Барон удав, наче не помітив цього.

Анвальдт закурив цигарку і за браком попільнички, струсив попіл просто на блискучий паркет.

— Отже, радник Мокк розповів вам про помсту езидів. А він не згадував, що цю помсту було здійснено не до кінця?

— Так. «Помилка божевільного шамана», — барон процитував Гартнера. — Юначе, ви прийшли до мене напідпитку о третій годині ночі, щоб розпитувати про наші з Мокком розмови?

Анвальдт уважно придивився до барона й помітив чимало недоліків у його гардеробі: ґудзик сорочки і торочки кальсонів виглядали з-під халата. Він вибухнув реготом і якусь хвилину стояв, дивно зігнувшись. Уявив собі: літній пап сидить на унітазі, витискаючи із себе тяжкі зітхання, аж тут п’яний синочок порушує святий спокій шляхетного дому. Сміх ще кривив йому губи, коли Анвальдт почав викидати із себе сповнені гніву слова:

— Любий татусю, ми обоє знаємо, що пророцтва дервіша разюче відповідають родинним реаліям. Звісно, неофіційним. Врешті-решт бог езидів утратив терпець і визнав байстрюка. З іншого боку, як могло статися, що в цьому рицарському роді жоден воїн не запліднив бранку, жоден поміщик не повалив на сіно дебелу селянку? Усі були напрочуд стримані й вірні подружнім обітницям? Навіть мій любий татко. Зрештою, мене він зробив до свого одруження.

— Я б не жартував у твоїй ситуації, Герберте, — тон барона був таким самим гордовитим, але обличчя зіщулилося. За мить з пихатого юнкера він перетворився на трохи переляканого старигана. Старанно зачесане волосся скуйовдилося, щоки запали, виказуючи брак протезів.

— Я не бажаю, аби ви називали мене на ім’я, — Анвальдт перестав сміятися. — Чому ви не розповіли мені всього із самого початку?

Батько й син стояли навпроти. До холу почали прокрадатися несміливі світанкові промені. Барон пригадав собі червневі ночі 1902 року, коли він прокрадався до кімнатки прислуги, й мокрі від поту простирадла, коли забирався геть, пригадав удари батога, яким Рупперт фон дер Мальтен особисто обкладав свого двадцятилітнього сина, пригадав злякані очі Ганни Шлоссарчик, коли лакеї буквально виштовхали її з магнатського будинку. Він урвав дзвінку тишу чіткою відповіддю.

— Про прокляття езидів я довідався сьогодні. А про нашу близьку спорідненість хотів розповісти вам у випадку, якби слідство почало тупцювати на місці. Це повинно було примусити вас діяти.

— Близьку спорідненість... (У тебе є хтось із родичів, запитував вихователь, нехай навіть далекий? Шкода, ти міг би хоча б один раз зустріти свята не в сиротинці). Навіть зараз ви брешете. Ви не називаєте речі своїми іменами. Не досить, що ви покинули мене в якомусь притулку, заплативши за дев’ять років навчання в гімназії, такий собі відкуп вашої душі. Скільки ви заплатили познанському купцеві Анвальдові за його прізвище? Скільки платили моїй матері за її забуття? Скільки марок коштує підкуп сумління? Але воно врешті-решт озвалося, гукнуло: виклич Анвальдта до Бреслау, цей хлопець тобі знадобиться. Волею випадку він поліцейський, тож нехай веде слідство в справі про вбивство своєї сестри. Але про родинні зв’язки я скажу йому, щоб примусити його діяти, еге ж? Сумління сумлінням, а практичність практичністю. Фон дер Мальтени завжди так чинили?

— Те, що ви називаєте практичністю, — барон підняв очі до портретів предків, — я назвав би родинною честю. Я викликав вас, аби ви схопили вбивцю вашої сестри й помстилися за це огидне вбивство. Як брат, ви мали на це цілковите право...

Анвальдт витяг пістолет, зняв його із запобіжника й націлився в голову першого з фамільної галереї. Натиснув на курок. Пролунав сухий тріск посірілу. Він почав гарячково нишпорити по кишенях. Барон легенько схопив його за плече, але швидко відсмикнув руку. Поліцейський глянув на нього каламутними очима.

— Я не витримаю, помста... німецький єзид...

Барон напружився, немов тятива. Вони й далі стояли один навпроти одного в помаранчевому світанку.

— Поводьтеся гідно й вислухайте мене до кінця. Я говорив вам про родинну честь. Її джерелом є столітні історичні традиції наших предків. Усе це перестало б існувати. Разом з моєю смертю настав би кінець роду, висхла б остання, сілезька гілка фон дер Мальтенів. — Він схопив Анвальдта за плечі й повернув його так, що навколо того закружляли шляхетні сифілітичні обличчя. — А так наш рід продовжуватиме існування в особі Герберта фон дер Мальтена.

Він раптово підбіг до стіни й зняв із неї трохи пощербленого меча із золотим руків’ям, інкрустованим перламутром. Тримаючи його у випростаних руках, наблизився до Анвальдта. Якусь мить дивився на Герберта, тамуючи зворушення. По-чоловічому. По-лицарськи.

— Пробач мені, сину, — він схилив голову. — Поглянь на все, що тебе оточує. Ти спадкоємець усього. Прийми наш герб і священний родинний символ — меч нашого предка Болека фон дер Мальтена, рицаря тридцятилітньої війни. Пронизай ним серце вбивці. Помстись за свою сестру.

Анвальдт урочисто прийняв меч. Він стояв на широко розставлених ногах і схилив голову, наче перед посвятою. З його вуст вирвалося тоненьке глузливе хихотіння.

— Любий батьку, мене смішить твій пафос. Фон дер Мальтени завжди так промовляли? Я висловлююся значно простіше: мене звуть Герберт Анвальдт, у мене немає з тобою нічого спільного, плювати я хотів на ваш пантеон, який тобою закінчується. Так, тобою. А я розпочинаю свій власний. Даю йому початок, я, байстрюк польської покоївки й невідомого батька. Що з того? Через сім століть ніхто цього не знатиме, а продажні хроністи напишуть вилизані біографії. Але я мушу жити, щоб розпочати свій власний рід. А моє життя — це одночасно кінець роду фон дер Мальтенів. Воно розквітне на ваших руїнах. Тобі подобається така метафора?

Анвальдт підніс меча й рубонув. Шкіра на голові барона тріснула, оголюючи кістку черепа. Кров залила старанно зачесане волосся. Барон кинувся до сходів із криком «поліція!»

— Це я поліція, — Анвальдт піднімався сходами вслід за батьком. Старий спіткнувся й упав. Йому здавалося, що він лежить на вологому простирадлі в задушливій комірчині служниці. Бежевий килим на сходах вбирав брунатно-червону пасоку. Жалюгідні торочки кальсонів звивалися навколо шкіряних пантофлів.

— Благаю тебе, не вбивай мене... Тебе посадять до в’язниці... а тут матимеш багатство...

— «Я невблаганна й непідкупна» — відказує смерть, — Анвальдт уколов вістрям меча під бароновим ребром. — Знаєш цей трактат? Його було написано тоді, коли дідусь Ґодфрід розтинав своїм Дюрандалем[52] животи арабських дівчат. — Відчув, що вістря натрапило на перешкоду, і зрозумів — воно загрузло в килимі, прохромивши спину барона.

Анвальдт покинув на сходах меч і скулене тіло й обернувся до старого лакея, що занімів від жаху, дивлячись на цей спектакль.

— Дивися, старий, ось рицар Герберт Незламний фон Анвальдт покарав розпусника/поклонника сатани, єзида... Дай мені скорпіонів й одвічне пророцтво здійсниться... їх тут немає? Зачекай-но...

Коли Анвальдт лазив рачки й шукав на підлозі скорпіонів, у холі з’явився Германн Вуттке, шофер барона і, недовго думаючи, схопив важкого срібного свічника. Сходило сонце. Бреславці дивилися на небо й проклинали черговий спекотний день.

XVI

Оппельн, вівторок 13 листопада 1934 року.

Дев’ята година вечора

Потяг сполучення Бреслау — Оппельн запізнився на дві хвилини. Моккові, звиклому до пунктуальності німецької залізниці, це здавалося гідним суворої кари. (То й не дивно, що в державі, якою керує австрійський фельдфебель, усе виходить з ладу). Потяг повільно в’їжджав на перон. У вікні вагона Мокк угледів чоловіка, який сміявся й невідомо до кого махав рукою. Глянув на Смоложа. Той також помітив веселуна. Кинувся в бік залу очікування з високим ліпним склепінням. Потяг зупинився. Мокк помітив у вікні Кемаля Еркіна, а відразу за ним усміхненого чоловіка, що допомагав літній пані виносити важку валізу. Еркін жваво вистрибнув з вагона й рушив до залу очікування. Веселун жбурнув на перон саквояж ураженої пані й швидко подався за ним.

У залі очікування перебувало лише декілька пасажирів. Турок попрямував до підземного переходу, який провадив до міста. Спуск був перегороджений залізним бар’єром. Він ішов праворуч. За роки, проведені в Німеччині, він уже познайомився із прусським Ordnung-ом[53], тож, побачивши чоловіка, який ішов назустріч, так само праворуч від бар’єра, інстинктивно сягнув до кишені, де тримав револьвер. За мить висмикнув її. Чоловік наближався до Еркіна, вихиляючись тілом, — аби не збочити із прямої. Паралельно до п’яниці, уже ліворуч, ішли четверо есесівців і якийсь згорблений чиновник у капелюсі. Пияк підійшов до Еркіна й перегородив йому дорогу. Похитуючись на всі боки, він силкувався запхати до рота пом’яту цигарку. Турок, подумки сміючись зі своїх підозр, сказав, що не має сірників, і хотів було оминути п’яницю, та зненацька відчув удар у живіт, такий сильний, що аж зігнувся. Краєм ока помітив, як через бар’єр перестрибують есесівці. Він не встигнув спертися на стіну, як вони вже зайшли ззаду. Із залу очікування наближалася пані, що тягла важку валізу й без угаву нарікала. Її грубо відіпхнув кремезний чоловік у плащі й капелюсі. У руці він тримав револьвер. Еркін сягнув до кишені, але це був останній рух, який він устиг зробити. Від сильного поштовху ЙОГО тіло полетіло на бар’єр і повисло на ньому. Двоє eceсівців притисли його, а чиновник завдав страшного удару гумового палицею. Еркін не втратив свідомості, але відчув, що не може поворухнутися. До нього повільно наближався кремезний чоловік у тіснуватому плащі. Він заспокоював залізничного охоронця, демонструючи високо підняте посвідчення, і широко всміхався. Чиновник з гумовою палицею, вочевидь невдоволений наслідками свого першого удару, зціпив зуби й розмахнувся вдруге.

Оппельн, середа 14 листопада 1934 року.

Перша година ночі

Вітер дмухав крізь шпари у дверях гаража. Холод повернув Еркінові свідомість. Він перебував у неприродно скоцюрбленій позі. Обидві руки були прикуті наручниками до гаків у стіні. Турок тремтів від холоду. Він був зовсім голий. Кров застигала на його повіках. Крізь червону імлу побачив кремезного чоловіка. Мокк підійшов до нього й тихо промовив:

— Ось і настав нарешті цей день, Еркіне. Хто помститься за нещасну Марієтту фон дер Мальтен? Я. Ти це добре розумієш, адже помста — ваш священний обов’язок. У тому, що стосується помсти, ваші звичаї мені дуже до вподоби. — Мокк понишпорив у кишенях і на його обличчі з’явилося розчарування.

— Немає в мене при собі ані шершнів, ані скорпіонів. Якось я про них забув. Та знаєш, принаймні в одному твоя смерть нагадуватиме Марієттину. Ти втратиш невинність... — і глянув убік. З темряви виринув якийсь чоловік. На вкритому гнійниками обличчі палали маленькі очиці. Турок здригнувся від огиди. А тоді здригнувся вдруге, почувши, що той брязнув пряжкою паска й спустив штани.

«Шлезіше Тагесцайтунг» від 22 липня 1934 року, сторінка 1:

«ЖАЛЮГІДНА СМЕРТЬ МАСОНА»

«Учора під ранок у власному домі на Айхен-алеє, 24 у Бреслау було вбито барона Олів’є фон дер Мальтена, одного із засновників і членів масонської ложі «Гор». Убивцею був його нешлюбний син Герберт Анвальдт з Берліна. Згідно зізнань свідка Маттіаса Дерінґа, камердинера барона, Анвальдт прийшов уночі до палацу фон дер Мальтенів, щоб передати баронові якусь важливу звістку. Наш інформатор стверджує, що того дня берлінець довідався, що він є нешлюбним сином барона, і саме про це хотів з ним порозмовляти о такій невідповідній порі. Розпач покинутої дитини, бурхливі емоції зневаженого підкидька взяли гору над розумом і Анвальдт після гострої суперечки заколов свого батька кинджалом, після чого був затриманий Г. Вуттке, шофером барона, який замалим не вбив його свічником. Обвинуваченого в надзвичайно важкому стані доправили до університетської клініки, де він перебуває під поліційним наглядом».

Висновок цієї сумної історії такий: масони є моральними збоченцями й повинні бути ізольовані від суспільства.

«Тиґоднік ілюстровани» від 7 грудня 1934 року, сторінка 3 (уривок статті «Безодня глупоти»)

«... Наші західні сусіди у своїй пропаганді проти євреїв та масонів використовують усе, навіть найвідразливіші кримінальні злочини. Ось вам приклад. Минулого місяця один психічно хворий поліцейський убив у Бреслау всіма шанованого аристократа, члена масонської ложі «Гор», якого він уважав власним батьком. Газетні писаки на зразок дописувачів «Фелькішер Беобахтер» аж заходяться від антимасонської істерики. Гаданого батька (про матір не сказано й слова) зображують покидьком, що жбурнув у клоаку власну дитину, а цього нещасника всі одностайно вважають вершителем справедливості, який помстився за завдану йому кривду. У результаті божевільного убивцю після судового фарсу засуджено на два роки позбавлення волі».

«Бреслауер Нойєсте Нахріхтен» від 29 листопада 1934 року, сторінка 1:

«БАТЬКОВБИВЦЮ ЗАСУДЖЕНО ДО ДВОХ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ»

«Після судового процесу, що тривав близько чотирьох місяців, колишній кримінальний асистент Герберт Анвальдт, якого в народі називають байстрюком-месникам, був засуджений до двох років позбавлення валі, а після звільнення — до примусового психіатричного лікування за вбивство свого батька барона Олів’є фон дер Мальтена. В обгрунтуванні вироку суд відзначив страшну кривду, яку заподіяв своєму вихованому в сиротинці синові цей відомий аристократ і ліберал, що пропагував доброчинну діяльність.

Цей дисонанс між словами й діяннями барона, його кричуща ганебна несправедливість, стали для суду частковим виправданням злочину, вчиненого Анвальдтом у стані афекту, який на додаток до всього страждав на нервові розпади...»

«Бреслауер Цайтунґ» від 17 грудня 1934 року:

«ПРОЩАННЯ ШЕФА КРИМІНАЛЬНОГО ВІДДІЛУ БРЕСЛАВСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ ЕБЕРГАРДА МОККА. ЗАСЛУЖЕНОГО ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ПЕРЕВОДЯТЬ НА ІНШУ ДЕРЖАВНУ ПОСАДУ»

«Сьогодні в Бреславському управлінні поліції під звуки маршів у виконанні гарнізонного оркестру відбулося урочисте прощання з радником Ебергардом Мокком, який займатиме іншу державну посаду. Зворушений Мокк прощався з установою, з якою був пов’язаний ще замолоду. З неофіційних джерел ми довідалися, що він не покине міста, що багато чим йому завдячує...»

«Шлезіше Таґесцайтунґ» від 18 вересня 1936 року, сторінка 1:

«МЕСНИК ВИХОДИТЬ СЬОГОДНІ З В’ЯЗНИЦІ»

«Велика група мешканців Бреслау очікувала сьогодні під в’язницею на Клечкау-штрасе звільнення Герберта Анвальдта, який помстився масонові Олів’є фон дер Мальтену, своєму незаконному батькові. Дехто з учасників цієї зустрічі тримав транспаранти з антимасонськими гаслами. Похвально, що населення нашого міста так жваво реагує на відверту несправедливість, якої припустився суддя-криптомасон, засудивши цю людину аж до двох років ув’язнення.

Анвальдт вийшов о дванадцятій і відразу поїхав геть машиною, яка на нього чекала. Нам вдалося довідатися, що він поїхав до певної клініки, де згідно судового вироку, на нього чекає примусова госпіталізація. Цей вирок слід змінити! Ліквідатор масонів заслуговує на медаль, а не на лікування в психіатричній лікарні. Своїм учинком він якраз і довів власну дієздатність. Жиди й масони! Годі робити божевільного з цього порядного німця!»

XVII

Бреслау, п’ятниця 12 листопада 1934 року.

Десята година ранку

Потворна модерністська будівля на розі Ринку й Блюхер-пляц, де розміщувалися дирекція численних міських установ та банк, була обладнана незвичайним ліфтом. Він складався з багатьох одномісних кабін, розташованих одна над одною, наче нанизаних на мотузок. Ця вервечка безупинно рухалася, люди входили до маленьких відчинених кабін і виходили з них. Якщо хтось заґавився і не встиг вийти, він цілком безпечно досягав горища або підвалу. Тоді він зазнавав незабутніх вражень. Раптом залягала цілковита темрява, а кабіна, похитуючись і брязкаючи, посувалася горизонтально за допомогою міцних ланцюгів, після чого знову опинялася у вертикальному положенні. Цей ліфт одразу після побудови залізобетонної потвори викликав бурхливі емоції, особливо в дітлашні, яка заповнювала навколишні обшарпані вулички й брудні подвір’я. Отож вахтери мали по вуха роботи, а в головах малих шибеників аж роїлося від ідей, як їх перехитрувати.

Того дня вахтер Ганс Барвікк був особливо пильним, бо вже зранку кілька шибайголів намагалися здійснити захопливу подорож крізь поверхи на горище й у підвал. Він уважно дивився на кожного, хто входив до ліфта. Хвилину тому туди зайшов якийсь чоловік у насуненому на лоб капелюсі й шкіряному плащі. Барвікк хотів запитати про документи, але відразу передумав: розмова з такою особою неминуче віщувала клопоти. За кілька хвилин повз вахтера Пройшов поліцейський Макс Форстнер. Барвікк познайомився з ним, коли складав свідчення в справі минулорічного нападу на банк, і з того часу шанобливо йому вклонявся. Робив так щоп’ятниці, бо саме тоді цей функціонер регулярно відвідував банк з невідомою Барвінкові метою.

Форстнер сів у ліфт, гублячи з поля зору вахтера, що низько вклонився. Ліфт їхав повільно. Проминув другий поверх і опинився між поверхами. Форстнер не любив цих моментів. Він радів, коли рівень підлоги ліфта зрівнювався з поверхом, і тоді пружиною вистрибував з усмішкою бувальця. Коли ліфт наближався до третього поверху, Форстнер спершу здивувався, а тоді розлютився. На виході стояв одягнений у шкіряний плащ чоловік, який вочевидь не збирався відходити, щоб дозволити поліцейському вийти з кабіни.

— З дороги! — крикнув Форстнер і кинувся на цю живу перешкоду. Та його завзяття виявилося куди меншим і слабшим, ніж сила, з якою до ліфта застрибнув незнайомець. Він увіпхнув Форстнера углиб кабіни й міцно притис до стіни. Ліфт саме в’їжджав на четвертий поверх. Форстнер намагався дістати револьвер. І тоді відчув болючий укол в шию. Ліфт доїжджав до десятого поверху. Але жодні звуки й коливання кабіни до Форстнера вже не доходили. Ліфт проїхав горищем у цілковитій темряві й знову опинився на десятому поверсі. Тоді чоловік у шкіряному плащі вийшов з ліфта й спустився сходами.

Ганс Барвікк почув раптове виття механізму й скрегіт ланцюгів. Галас був таким сильним, що вахтерові спав на думку один-єднний похмурий здогад: «Чорт, знову комусь ногу розтрощило». Він зупинив ліфт і почав підніматися сходами вгору, та лише на останньому поверсі збагнув, що його припущення були занадто оптимістичними. Між стелею ліфта й порогом десятого поверху здригалося неприродно вигнуте тіло Макса Форстнера.

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року.

Пів на сьому пополудні

У сквері біля Японського палацу неподалік Карл-Маркс-пляц аж роїлося від людей, собак і візочків з галасливими дітьми. Ті, кому пощастило зайняти лавочку в затінку, могли вважати себе щасливцями. До останніх належали директор психіатричної клініки Ернст Беннерт і якийсь літній чоловік, що заглибився в читання газети. Вони сиділи на протилежних кінцях однієї лавки. Літній чоловік не виявив найменшого здивування, коли Беннерт почав говорити щось до себе упівголоса. Але коли до них наблизилася якась молода жінка з маленьким хлопчиком, що дибав поруч із нею, і ввічливо запитала, чи може вона тут сісти, чоловіки перезирнулися й дружно відмовили. Жінка відійшла, бурмочучи щось про «стариганів», а Беннерт негайно продовжив свій монолог. Літній чоловік вислухав його до кінця і, показавши з-за газети своє пооране шрамами обличчя, тихо подякував лікареві.

* * *

Уривок з таємного рапорту агента М-234 розвідки США в Дрездені від 7 травня 1945 року.

«...під час бомбардувань Дрездена загинув, зокрема... колишній шеф кримінального відділу бреславської поліції, в подальшому віце-директор відділу внутрішніх справ Абверу, Ебергард Мокк. Ним займався агент GS-142, зі звітів якого випливає, що Мокк у 1936-1945 роках щодва місяці приїздив до Дрездена й відвідував свого родича Герберта Анвальдта, який лікувався в різних лікарнях. Згідно інформації, отриманої від агента GS-142, з 1936 року Анвальдт перебував у психіатричній лікарні на Марієн-алеє. Після ліквідації лікарні, здійсненої СС у лютому 1940 року, Анвальдт не розділив долю інших хворих, розстріляних десь у лісах на околицях села Россендорф, а потрапив до госпіталю для військових ветеранів на Фрідріх-штрасе. Офіційна медична карточка містить фіктивну інформацію про участь Анвальдта в антипольській кампанії. Псевдоветеран пережив бомбардування Дрездена в тому ж госпіталі. Від березня ц. р. він знову перебуває в психіатричній лікарні на Маріен-алеє. Агентові GS-142 не вдалося встановити спорідненості між Анвальдтом і Мокком, оскільки інформація, надана персоналом лікарні, мала пліткарсько-скандальний відтінок. Через часті відвідини одні стверджували, що Анвальдт — позашлюбний син Мокка, інші — що він був його коханцем».

* * *

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року.

Північ

Директор Беннерт спускався в цілковитій тиші бічними сходами, якими користувалися лише під час навчальних евакуацій, що останнім часом траплялися, на щастя, хіба зрідка. Сніп світла від ліхтаря розтинав густу темряву. Ці вузькі сходи ще з часів бомбардувань міста сповнювали його жахом. Того злощасного дня 13 лютого 1945 року, у мить, коли Беннерт збігав ними до підвалу, перетвореного на імпровізоване сховище, пролунав гуркіт першої бомби. Він вигукував ім’я своєї доньки й марно шукав її поглядом серед тих, хто з’юрмився на сходах. Його крик потонув у гуркотінні бомб і пронизливих зойках хворих.

Він відкинув прикрі спогади й відчинив двері, що провадили до лікарняного парку. У них стояв майор Махмадов. Він фамільярно поплескав Беннерта по плечу, пройшов повз нього й рушив нагору. За мить його кроки стихли. Беннерт не замкнув дверей на ключ. Він повільно потяг нагору. Між поверхами визирнув крізь вікно. Залиту місячним сяєвом клумбу швидко перетинав літній чоловік у формі. Беннерт до кінця життя пам’ятатиме холод, що пойняв його в цей момент. Він знову почув гуркіт бомб, лемент хворих і побачив крізь вікно цього літнього чоловіка з вогненними іскрами у волоссі й попеченим обличчям. На руках він ніс його непритомну доньку.

Санітар Юрген Копп сів біля столика із двома товаришами, Франком та Фогелем, і почав роздавати карти. Гра в скат була пристрастю, якій віддавався увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти масть. Та він не встиг навіть зібрати взятку, як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.

— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фогель.

— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.

Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, але не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.

Через п’ять хвилин

Скорпіони повзали по галіфе й долонях, укритих густим темним волоссям. Один з них випростував жало й виліз на підборіддя. Загойдався на напіввідкритих губах і спинився на пагорбку товстої щоки. Другий, дослідивши вушну раковину, розгулював серед густого чорного волосся. Іще інший швидко сунув по підлозі, наче втікаючи від калюжі крові, що натекла з розпанаханої горлянки майора Махмадова.

Берлін, 19 липня 1950 року.

Восьма година вечора

Анвальдт прокинувся в темній кімнаті. Перед очима була стеля, на якій вигравали водяні відблиски. Він підвівся і, похитуючись, підійшов до вікна. Унизу текла річка. На перилах сиділа пара й ніжно обнімалася. Десь далеко сяяли вогні великого міста. Анвальдт звідкись знав це місто, але пам’ять відмовлялася йому коритись. Заспокійливі засоби звели здатність асоціативного мислення до нуля. Він роззнрнувся кімнатою. Сірість підлоги перетинала жовта смуга світла, що пробивалася крізь прочинені двері. Анвальдт розчинив їх навстіж і увійшов до майже порожньої кімнати. Її суворе аскетичне вмеблювання складалося зі стола, двох стільців та плюшевої канапи. На підлозі й на канапі валялися частини гардеробу. Він зацікавився ними й за кілька хвилин подумки посортував їх, беручи стать за вирішальний критерій. З його аналізу випливало, що чоловік, який порозкидав навколо свій одяг, повинен залишатися в одній шкарпетці й кальсонах, а жінка — у панчохах. Тоді помітив за столом пару й утішився, що аналіз виявився точним. Він помилився лиш трохи: пухка блондинка справді була одягнена в самі панчохи, а старий із червоним, поораним шрамами обличчям, — тільки в кальсони. Анвальдт вдивлявся у чоловіка якусь хвилину, а тоді знову прокляв слабкість власної пам’яті. Перевів погляд на середину столу й пригадав собі один з мотивів грецької літератури: anagnorismos — мотив упізнання. Чийсь запах, пасмо волосся, якийсь предмет розплутували ланцюжок асоціацій, повертали схожість рисам, відновлювали давні ситуації. Дивлячись на шахівницю посеред столу, він натягав тятиву пам’яті й напружував свій anagnorismos.

Берлін, того ж таки 19 липня 1950 року.

Одинадцята година вечора

Анвальдт прокинувся в порожній кімнаті на плюшевій канапі. Дівчина зникла разом зі своїм вишуканим гардеробом. Біля канапи сидів старий чоловік, незграбно тримаючи в долонях чашку з паруючим бульйоном. Анвальдт схилився й випив півчашки.

— Ви можете дати мені цигарку? — спитав на диво сильним дзвінким голосом.

— Кажи мені «ти», сину, — він простяг Анвальдтові срібний портсигар. — Ми забагато пережили разом, щоби дотримуватись офіціозу.

Анвальдт упав на подушку й глибоко затягнувся. Не дивлячись на Мокка, тихо промовив:

— Навіщо ти мені збрехав? Ти нацькував мене на барона, але це не спинило помсти єзидів! Навіщо ти нацькував мене на власного батька?

— Кажеш, не спинило єзидів? Маєш рацію. Але звідки я міг про це тоді знати? — Мокк закурив чергову цигарку, хоча попередня ще диміла в попільничці. — Пригадуєш ту липневу ніч у борделі мадам ле Ґеф? Шкода, що я не поставив тебе тоді перед дзеркалом. Знаєш, кого б ти там побачив? Едіпа з виколеними очима. Я сам не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Тебе можна було врятувати від них двома способами: або подати тобі надію й ізолювати, принаймні на якийсь час, або вбити тебе самому й таким чином уберегти від турецьких скорпіонів. Чого б ти хотів? Зараз ти в такому душевному стані, що скажеш: я волів би загинути... Так?

Анвальдт заплющив очі й, стиснувши повіки, намагався не розплакатись.

— Цікаве в мене життя... Один віддає мене до сиротинця, другий — до божевільні. Та ще й стверджує, що це для мого ж добра...

— Герберте, раніше чи пізніше ти й так потрапив би до божевільні. Так сказав доктор Беннерт. Але повернімося до справи... Я підбив тебе на вбивство барона, щоб ізолювати, — Мокк знову збрехав. — Я не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Але я знав, що завдяки цьому ти будеш у відносній безпеці. Мені також було відомо, що робити, аби ти отримав невеликий строк. Я гадав собі так: Анвальдт матиме захист у вигляді в’язничних мурів, а я матиму час, щоб спіймати Еркіна. Адже тебе можна було врятувати, лише прибравши Еркіна...

— І що? Ти прибрав його?

— Так. Дуже вправно. Він просто зник, а його святий дервіш гадав, що він усе ще переслідує тебе. Так він думав донедавна, а потім знову послав месника, який лежить зараз у твоїй палаті в дрезденській клініці Беннерта. Знову маєш трохи часу...

— Гаразд, Мокку, ти мене захистив на якийсь час, — Анвальдт підвівся з канапи й випив решту бульйону. — Але з’явиться наступний єзид... Дійде до Форстнера або Маасса...

— До Форстнера вже не дійде. Із нашим любим Максом у Бреслау сталося страшне нещастя — його розчавив ліфт... — Моккове обличчя раптом зробилося ще червоніше, а шрами побіліли. — Що ти собі гадаєш? Я захищаю тебе як тільки можу, а ти без кінця думаєш про це прокляття. Якщо не хочеш жити, то в тебе є пістолет, застрелься. Але не тут, бо розконспіруєш конспіративну квартиру Штазі... Як ти думаєш, навіщо я тебе оберігаю?

Анвальдт не знав відповіді на це запитання. А Моккові хотілося заглушити її криком.

— А що було з тобою? — Анвальдт ніколи не боявся крику. — Як ти потрапив до Штазі?

— До цієї установи охоче приймали вищих чинів Абверу, куди я перейшов під кінець тридцять четвертого. Зрештою, я розповідав тобі про це під час відвідин у Дрездені.

— До біса, довго ж я сидів у тому Дрездені, — Анвальдт гірко всміхнувся.

— Бо всі ці роки не було можливості вивезти тебе в безпечне місце... Від Беннерта я знав, що ти видужав...

Анвальдт рвучко підвівся, виливаючи на підлогу рештки бульйону.

— Я й не подумав про Беннерта... Він-бо про мене стільки знає...

— Візьми себе в руки, — пошрамоване Моккове обличчя випромінювало спокій. — Беннерт нікому й слова не писне. Він у мене в боргу. Я витяг його доньку 3-під руїн. А це залишилося мені на пам’ять, — він торкнувся обличчя. — Вибухнув снаряд і палаючий толь з даху трохи обсмалив мою довбешку.

Герберт потягнувся й визирнув у вікно: побачив міліціонерів, що тягли якогось п’яничку в штатському. Йому стало недобре.

— Мокку, адже тепер міліція розшукуватиме мене за вбивство цього турка, який лежить зараз мертвий у моїй палаті в Беннерта!

— Не зовсім так. Завтра будеш зі мною в Амстердамі, а за тиждень — у Штатах, — Мокк не втрачав самовладання. Він витяг з кишені аркушика, вкритого численними цифрами. — Це — зашифрована телеграма від генерала Джона Фіцпатріка, він обіймає високу посаду в ЦРУ. Абвер був перепусткою до Штазі, а Штазі — до ЦРУ. Знаєш, який зміст цієї телеграми? «Висловлюю згоду на приїзд до США пана Ебергарда Мокка разом із сином», — Мокк вибухнув сміхом. — А що за документами твоє прізвище Анвальдт і часу на виготовлення нових немає, домовимося, що ти мій позашлюбний син...

Але «нешлюбному синові— було не до сміху. Він, щоправда, відчував радість, але її затьмарювало похмуре, смутне задоволення, наче він щойно закатував ненависного ворога.

— Я вже знаю, чому ви все життя мене оберігали. Ви хотіли мати сина...

— Чорта лисого ти знаєш, — Мокк удав, що обурився. — Теж мені, психолог-любитель. Я й сам сидів у цій справі й боюся, передусім за себе. Занадто я ціную своє черево, щоб зробити з нього лігво для скорпіонів.

Та ніхто з них у ці слова не повірив.

XVIII

Нью-Йорк, субота 14 березня 1951 року.

Четверта година ранку

Готель «Челсі» на П’ятдесят п’ятій вулиці о цін ранній порі був тихим і сонним. Тут мешкали переважно сталі пожильці: комівояжери й страхові агенти, які щодня рано вкладалися спати, аби наступного ранку вирушити на роботу з ясним поглядом і без запаху алкогольного перегару.

Цих усталених звичаїв не дотримувався мешканець сімнадцятого поверху, який винаймав великий трикімнатний номер. Його вважали письменником. Він працював ночами за великими письмовим столом, спав до полудня, по обіді кудись виходив, а вечорами часто розважався в жіночому товаристві. Сьогоднішній вечір затягнувся в нього до третьої ночі. Саме о цій порі з номера «літератора» вийшла втомлена дівчина в синій сукенці з великим матроським коміром. Зачиняючи двері, вона послала повітряний поцілунок углиб квартири й підійшла до ліфта. Краєм ока помітила двох чоловіків, що прямували до неї довгим готельним коридором. Коли ці двоє мішали її, дівчина здригнулася. В одного з них було жахливо обличчя Франкенштейна, в іншого — палаючі очі фанатика. Вона полегшено зітхнула, опинившись у товаристві сонного ліфтера.

Чоловіки увійшли до номера 16 F. Мокк тихенько постукав. Двері ледь відчинилися. У щілині з’явилося старече обличчя. Анвальдт схопив клямку й з усієї сили шарпнув її до себе. Голова старого опинилася між дверима й одвірком, який розчавлював йому вухо. Він хотів було закричати, але до рота миттєво запхали носовика. Анвальдт відпустив двері. Старий стояв у передпокої й витягав з рота імпровізований кляп. Вушна раковина спухала. Анвальдт завдав швидкого удару. П’ястук поцілив у палаюче вухо. Старий упав. Мокк зачинив двері й потяг його до кімнати, посадивши там у фотелі. На «літератора» дивилися два дула пістолетів.

— Ворухнешся чи скажеш хоч слово голосніше, і тобі кінець, — Анвальдт намагався зберегти спокій. Мокк тим часом переглядав книжки на письмовому столі. Раптом він обернувся й глянув знущальним поглядом на беззахисну людину.

— І що, Maacce, у тебе ще стоїть? Бачу, ти й далі полюбляєш гімназисток...

— Я не знаю, про що це ви, — Маасс розтирав вухо, яке немилосердно пекло. — Ви мене з кимось сплутали. Мене звуть Джордж Мейсон, я професор семітських мов з Колумбійського університету.

— А ми змінилися, еге ж, Maacce. З мене, Мокка, зняв скальп палаючий толь з даху, а Герберт Анвальдт погладшав від галушок, найпопулярнішої страви у божевільні, — він повільно перекладав аркуші на столі. — А в тебе обрезкли щоки й повипадали рештки чудових колись кучерів. Але темперамент залишився той самий, га, Maacce?

Той мовчав, але його очі ставали чимраз більшими. Він перелякано відкрив рота, та крикнути не встиг. Мокк міцно притиснув його руки до фотеля, а Анвальдт блискавичним рухом запхнув носовика майже в горлянку. За кілька хвилин перелякані Маассові очі згасли. Анвальдт витяг кляп і запитав:

— Навіщо ти виказав мене туркові, Maacce? Коли тебе підкупили? Чому ти не послухався барона фон дер Мальтена? Його вдячність і гроші на все життя звільнили б тебе від необхідності давати уроки. Але ти любив уроки... Особливо з розпусними ученицями...

Маасс сягнув по пляшку «Джека Деніелса», що стояла на столі, і зробив великий ковток просто з неї. Лисина вкрилася дрібними крапельками поту.

— Як ти гадаєш, Анвальдте, що найважливіше на світі? — він перестав прикриватися вигаданим прізвищем. І не чекаючи відповіді, продовжував:

— Найважливіше — це істина. Але для чого тобі істина, якщо ночами ти проклинаєш своє невситиме чоловіче єство, коли порух стегон самиці, яка проходить повз тебе, руйнує цілі піраміди висновків, що випливають один з одного, й непорушні гори силогізмів? Спокою ти зазнаєш лише тоді, коли найпрестижніші наукові видання запрагнуть надрукувати твої статті, а розкішні німфи запрагнуть твого члена, який уярмлює їх щоночі... Тобі доводилось пережити щось подібне, Анвальдте? Бо мені довелося пережити це шістнадцять років тому в Бреслау, коли Кемаль Еркін за одну простеньку експертизу присилав мені недосліджені рукописи й покірних гурій. Я знаю, що вони мене не кохали, навіть не жадали, але хіба це важливо? Зате вони щоднини виконували мої забаганки. Це давало мені можливість спокійно працювати. Завдяки їм я міг звільнитися від скаженого, примхливого володаря, що ховався між моїх стегон. Не думаючи про нього, я зайнявся наукою. Видав рукопис, який уважався зниклим, і це відкриття принесло мені світове визнання. Утікаючи з Бреслау з величезною сумою грошей від Еркіна й фотокопією начебто зниклого рукопису, я знав що для мене відкрита будь-яка кафедра сходознавства, — він знову відпив великий ковток. — Я вибрав Нью-Йорк, але ви й тут мене знайшли. Скажіть лише: навіщо? Задля примітивної помсти? Адже ви європейці, християни... Де ваше милосердя?

— Ти помиляєшся, Maacce. І в мене, і в Анвальдта чимало спільного з єзидами. Коротко кажучи, після того, що ми пережили, ми віримо в силу фатуму, — Мокк відчинив вікно і вдивлявся у велику неонову рекламу цигарок «Camel». — А ти, Maacce, віриш у долю?

— Ні... — Маасс розсміявся, показуючи білосніжні зуби. — Я вірю у випадок. Це він спричинився до того, що моя учениця познайомила мене з Еркіном, завдяки випадку я відкрив, Анвальдте, твоє справжнє походження...

— Ти знову помиляєшся, Maacce, — Мокк зручно всівся у фотелі й відкрив елегантну течку. — Зараз я доведу тобі, що фатум існує. Пригадуєш два останні Фрідлендерові пророцтва? Перше з них у твоєму перекладі виглядало як: arar — «руїна», chawura — «рана», makak — «гнити», afar — «руїни», szamajim — «небо». Це пророцтво стосувалося мене. Makak — це ніщо інше, як моє прізвище, Мокк. Пророцтво здійснилося. Загинув капітан Абверу Ебергард Мокк, народився офіцер таємної комуністичної поліції Штазі — майор Ебергард Мокк. Інше обличчя, інша людина, те саме прізвище. Доля... А зараз глянь, Maacce, на друге пророцтво. Воно звучить як jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», amoc — «білий», chol — «пісок» або chul — «крутитися, падати». Я припускав, що пророцтво стосується Анвальдта (jeladim звучить схоже на «Анвальдт»), І воно майже здійснилося. Бо в психіатричній лікарні з’явився майор Штазі, могутній узбек з кишенями, повними скорпіонів, щоб виконати таємний наказ. Анвальдт повинен був померти серед білих стін (amoc — «білий»), у кімнаті, вікна якої обладнано ґратами (sewacha — «ґрати»), із животом, наповненим в’юнкими скорпіонами (chul — «крутитися»). Та я витлумачив це пророцтво по-іншому й змінив долю. Наукову експертизу провів Анвальдт, який у лікарні непогано вивчив семітські мови. А узбек залишився зі своїми пустельними братами в дрезденській лікарні...

Мокк повільно походжав кімнатою й гордовито випинав могутні груди.

— І бачиш, Maacce? Доля — це я. І твоя теж... Хочеш почути мою інтерпретацію останнього пророцтва? Ось вона: amoc — це «Маасс», далі jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», chul — «падати». «Діти», «скорпіони» й «падати» — ось пророцтво твоєї смерті.

Мокк зупинився посеред кімнати її підніс руки над головою. Він застиг у цій позі поганського жерця й гучним голосом промовив:

— Я, Ебергард Мокк, невблаганна доля, я, Ебергард Мокк, смерть, що наближається, запитую тебе, сину, чи ти волів би випасти з цього поверху на вулицю, чи померти від отрути цих маленьких скорпіонів, ще дітей, скорпіончпків, які вже несуть смертоносну отруту у своїх жалах?

Мокк чітко наголосив на словах «скорпіончики» й «випасти». Маасс не розумів, про яких скорпіонів ідеться, доки Анвальдт не відкрив маленького лікарського саквояжа. Маасс зазирнув досередини й поблід. Маленькі чорні павукоподібні крутили клішнями й вигинали жала, силкуючись вилізти із саквояжа. У вухах знову й знову лунала німецька мова, якої він давно вже не чув. Сичало й вібрувало дієслово ausfallen — «випасти». Він рушив у бік відчиненого вікна. У нічній темряві неоновий курець на рекламі ритмічно випускав кільця цигаркового диму.

Марек Краєвський (нар. 1966 р.) один з найпопулярніших польських прозаїків, автор ретродетективів, дія яких відбувається в довоєнному Вроцлаві - німецькому Бреслау. Цикл романів про пригоди кримінального комісара Ебергарда Мокка складається з п'яти книжок: «Смерть у Бреслау» (1999), «Кінець світу в Бреслау» (2003), «Привиди в місті Бреслау» (2005), «Фортеця Бреслау» (2006), «Чума в Бреслау» (2007), «Голова Мінотавра» (2009), які перекладено на 18 мов.　

Українською мовою виходив роман «Кінець світу в Бреслау» (2007).

Краєвськии вміє подбати про деталі, як Манкель, але його вишуканий стиль заінтригує також фанатів Умберто Еко та Бориса Акуніна.　

«Financial Times»

«Смерть у Бреслау» - це не лише інтригуюча таємниця. Це й історія втраченої вітчизни. Справжня майстерність.

«The Guardian»

Історичні детективи останнім часом стали надзвичайно популярними. Одначе рідко коли їх герої такі ж цікаві, як герої «Смерті у Бреслау».

«Tribune»

Примітки

1

Переклад Бориса Тена.

(обратно)

2

Штазі (нім. Stasi, Staatssicherheit), повністю: Ministerium fur Staatssicherheit — Міністерство державної безпеки у Німецькій Демократичній Республіці (1950-1989 рр.).

(обратно)

3

Гайді — головна героїня дитячої книжки Йоганни Спірі швейцарської письменниці другої половини XIX ст.

(обратно)

4

Непот Корнелній (біля 100 — після 32 до н. е.) — римський письменник, автор біографічної праці «Про славних людей».

(обратно)

5

Теофраст (372 — 288 до н. е.) грецький філософ, автор твору «Характери», у якому подав описи головних характерологічних типів.

(обратно)

6

СА штурмові загони, воєнізовані формування НСДАП. Після «Ночі довгих ножів» СА ліквідували, їхнє місце посіли загони СС.

(обратно)

7

От паскудство (нім.).

(обратно)

8

Охорона рибних ставків (нім.).

(обратно)

9

До речі, до слова (лат.).

(обратно)

10

НСДАП (NSDAP) — Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини — керівна партія в Німеччині протягом 1933— 1945 рр., лідером якої був Адольф Гітлер.

(обратно)

11

І компанія (лат.).

(обратно)

12

Життєпис, біографія (лат.).

(обратно)

13

Крипо — скорочення від «кримінальна поліція».

(обратно)

14

Танок смерті (фр.).

(обратно)

15

Дюшам Марсель (Dushamp Marcel) (1887-1968) — французький художник-авангардист. Його скандальна скульптура «Фонтан» мала вигляд звичайного пісуара.

(обратно)

16

Пауль фон Гінденбург (1847-1934) — державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал. Займав пост президента Німеччини протягом 1925-1933 рр. У 1933 р. він доручив лідеру НСДАП А. Гітлеру сформувати уряд.

(обратно)

17

Єшива — релігійна єврейська школа, у якій вивчають Усний Закон, переважно Талмуд.

(обратно)

18

«Я сповнена кохання від голови до п’ят...» (нім.).

(обратно)

19

Гра слів: schnaps — горілка (нім.).

(обратно)

20

Зараз місто Сопот.

(обратно)

21

Вірний слуга (лат.).

(обратно)

22

«Ніч довгих ножів» — операція знищення прихильників Е. Рема у вищому керівництві СА, проведена 30.06.1934 р.

(обратно)

23

Ернст Рем (1887-1934) — керівник штурмових загонів, один з найближчих друзів Гітлера. Під час «Ночі довгих ножів» його було заарештовано, а тоді вбито. Е. Рем був одним з найвідоміших гомосексуалістів у лавах нацистів.

(обратно)

24

Ретардація — художній прийом затримки розвитку подій.

(обратно)

25

(Суди) Не вище чобота (лат.) тобто: знай, швець своє шевство, а кравець — кравсцтво.

(обратно)

26

Нижня білизна (фр.).

(обратно)

27

Отже (лат.).

(обратно)

28

Солодке життя (іт.).

(обратно)

29

Неодмінною умовою (лат.).

(обратно)

30

Поминальна меса (лат.).

(обратно)

31

«Повні жадання жінки, чоловіки украй нездолящі» (пер. з давньогрецької В. Свідзінського).

(обратно)

32

Досьє (фр.).

(обратно)

33

Нахтіґаль Ґустав (1834-1885) — дослідник Африки. У 1884 р. встановив німецький протекторат над Камеруном і Того.

(обратно)

34

Сутін Хаїм (1893-1943) — французький художник єврейського походження, народився в Білорусі, мешкав у Франції з 1911 р.

(обратно)

35

До безкінечності (лат.).

(обратно)

36

Навіщо (лат.).

(обратно)

37

Ляп, недолік (фр.).

(обратно)

38

«Хроніки Ібн Сахіма. Переклад д-ра Ґеорга Маасса» (нім.).

(обратно)

39

«Історія перської літератури» (нім.).

(обратно)

40

Пір (перс. «старець») вождь суфійського братства, тут: ватажок общини єзидів.

(обратно)

41

Задля більшої слави Господньої (лат.).

(обратно)

42

Мій любий кримінальний директоре (нім.).

(обратно)

43

«Пісня Хорста Весселя» партійний гімн нацистської партії. Спочатку неофіційний, а після 1933 р. отримав офіційний статус другого національного гімни після «Dcutschland-lied».

(обратно)

44

Софокл, «Цар Едіп», стасим перший (пер. з давньогрецької Бориса Тена).

(обратно)

45

Софокл, «Цар Едіп», стасим другий, (пер. з давньогрецької Бориса Тена).

(обратно)

46

Софокл, «Цар Едіп», стасим другий, рядок 834 (пер. зі старогрецької Бориса Тена).

(обратно)

47

Пристрій для одночасного перегляду стереодіапозитивів.

(обратно)

48

Софокл, «Цар Едіп», стасим другий, рядок 1068 (пер. з давньогрецької Бориса Тена ).

(обратно)

49

«Хто не чинить зла, хто з життям у згоді...» (Горацій, Оди, книга І, ода «До Арістія Фуска», рядок І, пер. з лат. Андрія Содомори).

(обратно)

50

Зараз місто Ополе.

(обратно)

51

До речі (франц.).

(обратно)

52

Дюрандаль (Durandal) — меч Роланда, персонажа числених середньовічних легенд і літературних творів, напр. «Пісні про Роланда».

(обратно)

53

Порядком (нім.).

(обратно)

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg