«В'язниця душ»

В'язниця душ (fb2) - В'язниця душ (Адам Вістович - 2) 1071K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Богдан Викторович Коломийчук

Богдан Коломійчук  В’язниця душ повісті

Німфи болю 

У Львові на початку осені 1902 року був собачий холод. Літо закінчилося раптово, і, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрібний холодний дощ, і час від часу зривався вітер, гуркочучи погано кріпленою бляхою на дахах і жбурляючи в перехожих сміттям, що не встигло прилипнути до бруківки.

Високий, дещо огрядний чоловік, закутаний у довгий сірий плащ, минув костел єзуїтів і попрямував уздовж Трибунальної до готелю «Три корони». Тут він зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силоміць усміхнувшись, відчинив перед ним двері.

У залі навпроти рецепції чоловік полегшено зітхнув і опустив комір плаща.

— Доброго ранку, — почувся лагідний жіночий голос, — пан проживає чи бажає поселитись?

Гість побачив розкішну брюнетку, що поспішала йому назустріч, і жадібно ковзнув поглядом по її звабливих формах, що ховались за пуританським строєм рецепціоністки. Чорт забирай! Опинитися би з нею де-небудь в іншому місці і за інших обставин... Було помітно, що дівчина нервувала, і прибулий знав, чому. Він зняв капелюха і розстебнув плаща.

— Доброго ранку, — привітався він, — ні, красуне, я не поселятимусь.

— Отже, пан у нас проживає, — прощебетала вона, — провести пана до його покоїв?

Авжеж! Йому б хотілося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Він уявив, як біля самих дверей обіймає цю кралю за стан і силоміць заштовхує до номера. А далі зриває з неї цю ідіотську уніформу!..

— Щиро дякую, красуне. Ось він мене проведе.

Чоловік указав на поліцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

— О-о, пан з поліції... — промовила брюнетка.

Усмішка остаточно зникла з її обличчя.

— Сюди, пане комісаре, — гукнув фельдфебель, зупинившись за кілька кроків від них.

— У вас добра кава? — запитав гість у дівчини, не звертаючи на нього уваги.

— Прямісінько з Відня, — понуро відповіла та.

— От і чудово, — сказав комісар, — принесіть мені нагору. В той номер, де це сталося...

Він усміхнувся їй, але усмішки у відповідь уже не дочекався. «Аякже, — подумав комісар, дивлячись услід брюнетці, що поспіхом подалася виконувати його прохання, — у готелі зараз понад усе прагнуть здихатись поліції. Тому не слід розраховувати на приязнь».

Фельдфебель провів його на третій поверх і зупинився під дверима покоїв з номером «39». Відчинивши двері, він пропустив уперед комісара, а потім зайшов сам.

Усередині двоє капралів виструнчились при його появі, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

— А-а, комісар Вістович, — кисло промовив ад’юнкт, — вітаю пана.

— Вітаю, — буркнув той у відповідь.

Вони потисли один одному руки, і комісар зняв свій промоклий плащ.

На закривавленому ліжку лежав труп молодої жінки, біля якого поралися поліційний лікар і фотограф. Простирадло було відкинуто, й на оголеному тілі виднілося кілька жахливих ран.

— Алоїза Вольфович, зняла покої на добу, — упівголоса промовив ад’юнкт, — донька Кшиштофа Вольфовича, пан знає, хто це?

— Не знаю, — трохи роздратовано відповів комісар.

Недільного ранку натщесерце йому зовсім не хотілося напружувати пам’ять.

— Кшиштоф Вольфович — соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславі. Сам він мешкає у Львові, на Знесінні, — мовив ад’юнкт.

— Повідомили вже його?

Вістович потягнувся за портсигаром.

— Ще ні, — сказав Самковський.

— От і добре...

Обидва закурили, все ще спостерігаючи за роботою лікаря і фотографа. Вже після них Вістович зможе сам оглянути тіло.

— Коли її знайшли? — запитав комісар.

— Годину тому, — відповів Самковський, — учора ввечері вона зняла номер і попросила портьє розбудити її о восьмій ранку. Була сама, без супутників. Уранці портьє постукав, але ніхто не відповів. О дев’ятій викликали поліцію... На рецепції кажуть, що до неї ніхто не піднімався.

— Хто мешкає по сусідству?

— З обох боків порожні покої...

— Спустися до рецепції і візьми список усіх постояльців за останню добу, — наказав комісар.

Самковський кивнув і подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз приніс каву. Ад’юнкт вилаявся і рвучко його обійшов. Комісар заплатив і взяв до рук гарячу філіжанку, викликавши цим самим заздрість усіх присутніх, крім убитої.

Поліційний лікар нарешті звівся на ноги і підійшов до Вістовича. Це був невеличкий круглий чоловічок з кумедним гострим носом.

— Прибери до дідька свою каву, — сердито промовив він, — я вже слиною з’ївся.

Чоловічок закурив і ще раз окинув оком труп.

— Що скажеш? — запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.

Лікар знизав плечима.

— Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога...

Комісар наблизився до тіла й обережно повернув його на бік. На спині і справді чітко було видно продовгуваті сліди побиття.

— Той скурвисин не полінувався принести сюди батіг, — з подивом у голосі сказав комісар, — причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровільно погодилась на екзекуцію.

— Різне буває, — зауважив лікар, одягаючи плащ, — на завтра, після розтину, знатиму більше... Auf Wiedersehen[1].

Із цими словами він вийшов за двері. Слідом за ним подався і фотограф, лишивши комісара тільки в товаристві двох капралів. Вістович звівся на ноги й оглянув речі на туалетному столику. Тут були звичні жіночі дрібнички, австрійська газета і складена вдвоє візитка. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця східних секретів. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кілька напівспалених ароматичних свічок і пляшечка з якоюсь олією.

Двері прочинились, і до покоїв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках він тримав папірець з переліком постояльців.

— Готово, — промовив ад’юнкт і простягнув комісарові список.

— Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дізнайся все, що можеш, про неї... — комісар кивнув у бік жертви, — друзі, подруги, коханці... Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву... Словом, усе. Перевір також, що це за олія на столику.

Він поклав до кишені візитку і заховав австрійську газету.

— І чекаю на рапорт, — додав комісар, одягаючи вологий неприємний плащ.

Він вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях під номером «39». Окрім усього, Самковський ще мусив прослідкувати, щоб звідти винесли тіло і доставили його в морг, на вулицю Пекарну.

Вістович спустився сходами вниз і попрямував до рецепції. Та сама брюнетка видавила з себе посмішку.

— Чим можу допомогти пану комісару? — запитала вона.

— Я хотів би переговорити з портьє, котрий знайшов сьогодні загиблу, — сказав той, знову мимоволі зосереджуючись на її принадах.

Дівчина взяла до рук дзвоник і прикликала ним міцного лисуватого чоловіка років сорока з гачкуватим носом і якимось перелякано-настороженим поглядом.

— Яне, цей пан з поліції, — звернулась вона до нього, — хоче в тебе дещо запитати.

Очі портьє нервово забігали, мовби його зараз же мали відправити на Баторія[2].

— Адам Вістович, — представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, — чи має пан хвильку часу?

— Авжеж, — нервово кивнув той, — але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.

— Це не допит, Яне, — мовив комісар, відводячи того вбік, — і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.

— Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? — замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.

— Я такого не сказав, — комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. — Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, — додав він.

Той кивнув і напружився, мовби Вістовим збирався вдарити його по мармизі.

— О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?

— Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера...

— Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?

— Настрій вона мала радше добрий... Мені здалося — навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, — відповів портьє.

— Чи говорила вона, що когось чекає?

— Стривайте... — портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, — вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв... Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась...

— На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, — буркнув комісар, — ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?..

— Того панові не повім...

— Що ви їй відповіли на те запитання?

— Що панну можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

— І відвідувачів не було?

— Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

Вістовим зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець...

— Прошу пана, я можу йти? — обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.

Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.

Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати...

Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня...» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.

Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

— Слухаю пана, — сказала вона.

— Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

Комісар тицьнув пальцем у список.

— Пану Францу Тепферу замовила я...

— Як ви це зробили?

— Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, — пояснила дівчина.

— А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? — гарячково запитав комісар.

— Так.

— Чудово, а тепер скажіть його мені. — Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.

Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:

— Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.

— Розумниця, — промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.

За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.

— Говорить комісар Вістович! — гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. — Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о під на одинадцяту?.. Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два, сидітиме злочинець... Так!.. Ім’я: Франц Тепфер... Я також виїжджаю...

Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.

— Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! — гукнув він наостанок.

Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.

Вістовим відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.

Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістовим нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудію Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше, добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпні 1880 року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістовим та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія...

Цю світлину Вістовим зберігає досі. Він у парадному мундирі з шаблею при боці, вона у білосніжній весільній сукні. Обоє трохи спантеличені, але щасливі. Здавалось, то був їхній єдиний, по-справжньому щасливий день. Через два роки після весілля він перейшов працювати у поліцію, і все змінилось. Щодня маючи справу зі збоченцями, вбивцями, ґвалтівниками та сектантами, Вістович сам ставав схожим на них. Принаймі так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзі після весілля вона опинилась у полоні театральної слави. Ім’я її не сходило з афіш, а вдома вона почала з’являтися дедалі рідше, пояснюючи це репетиціями, а під час суперечок тим, що їй приємніше бути в товаристві театральних друзів, аніж грубого чоловіка.

Вістович сподівався, що все зміниться тоді, коли в них народяться діти, проте одного разу Анна заявила, що не збирається вагітніти, оскільки це поставить хрест на її кар’єрі. Вона стала всіляко уникати свого чоловіка, доки врешті не довела того до безумства. Якось увечері п’яний Вістович увірвався до неї в спальню і силоміць узяв її, наче вуличну повію. На ранок Анна втекла, і розшукати її вдалося тільки через місяць у Кракові. Тоді вона повернулась до нього, але сімейне життя було назавжди зламане. Кілька наступних років вони жили, мов чужі люди, а потім Анна взагалі перебралася до іншого помешкання. Звісно, у неї з’явилися коханці. Вістович про це знав, але мусив мовчки із цим миритись і тішитись тим, що вона принаймі не вимагала розлучення. Зрештою, і сам він був не безгрішним.

Тепер, минаючи фотостудію Еттелеса у брудному фіакрі двадцять два роки по тому, він подумав, що, можливо, сьогодні, після того як упіймає вбивцю і заладнає всі необхідні папери в поліції, залишить там на ніч ад’юнкта Самковського розгрібати далі цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зі своєї колекції і подасться до театру. В неділю часто грають Фредра, а після комедій Анна завжди в доброму гуморі. З цими думками він потягнувся по наступну цигарку, але фіакр уже виїхав на двірцеву площу, і Вістович вирішив не гаяти часу. Поспіхом заплативши візникові, комісар вистрибнув на бруківку і подався на перон. Віденський потяг ще стояв, але було видно, що він от-от рушить. Відшукавши четвертий вагон, Вістович зупинився і, сягнувши до кишені плаща, стиснув руків’я поліційного «Гассера». Перед ним несподівано з’явився худорлявий майор.

— Де вас дідько носить, комісаре? — просичав той. — Ми вже цілих п’ять хвилин тримаємо потяг.

Вістовим нетерпляче відмахнувся і поліз у вагон. Майор подався за ним. Ззовні лишилося двоє поліціянтів. Проте в купе під номером два не було нікого, окрім літньої пані і її дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вістовича. Комісар, дещо сторопівши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потім, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:

— Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи пані сама в цьому купе?

— Як пан бачить, — нервово відповіла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.

— І решта місць незайняті? — перепитав комісар.

— Решта місць вільні, — чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.

Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістовим справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори — вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.

Надія на швидке розкриття справи розсіялась, Мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.

— Готель «Три корони», — сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.

Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.

Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.

— Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? — запитав Вістович.

— Здається, так, — невпевнено відповів той, — о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.

— Як він виглядав?

— Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза...

Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.

— Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? — знову запитав комісар.

Портьє заперечливо хитнув головою.

— Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».

Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь., коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.

— Де ключ? — запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.

Той знизав плечима.

— Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, — відповів чоловік.

— І що ви робите в таких випадках?

Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:

— Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..

Вістовим відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем...

— Виклич лікаря! — наказав комісар переляканому портьє.

Вістовим зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.

Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.

— Хто це? — здавлено запитав Самковський.

Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.

— Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, — сердито видихнув комісар, — він, бачте, вирішив залягти собі в шафі...

Ад’юнкт нахилився над тілом.

— Від нього смердить алкоголем, — сказав Самковський.

— Я помітив, — відповів комісар.

— Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? — запитав ад’юнкт.

— Убивця, Самковський, убивця... — Вістовим знову одягнув свій плащ. — Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться...

Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.

— Пане комісаре, — стомлено мовила та, — як довго ще поліція тут перебуватиме?

— Як вас звати? — замість відповіді мовив той.

— Данута, — відповіла та, — а чому пан питає?

— Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне...

* * *

Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг принаймі з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя...

З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.

У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.

— Сидіть, не вставайте, Вістовичу, — сказав він спокійним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.

Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.

— Срана погода, — висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, — що ви тут робите, комісаре?

— Пане заступнику, я...

— Зачиніть вікно.

Вістовим підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.

— Продовжуйте, — сказав він, випускаючи струмінь диму.

— Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, — пояснив комісар.

— Не мали, — коротко відповів Шехтель, — і не могли мати...

Вістовим здивовано глянув на шефа.

— Продовжуйте, — сказав той, — як посувається слідство?

— Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем... Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.

— Чудово, комісаре, — хрипло засміявся Шехтель, — ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом... А що вбивця? Маєте його прикмети?

— Високий чоловік, худорлявий... Плащ, капелюх... Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.

— Я вам дещо скажу, Вістовичу, — промовив Шехтель після паузи, — і сподіваюсь, від цього багато проясниться... Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один — ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі... Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?

— Завдяки вам, пане заступнику, — відповів комісар.

— Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них — це Кшиштоф Вольфович... Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі — це Вістовим і Самковський... Ви чуєте?

Комісар ствердно кивнув.

— А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, — вів далі Шехтель, — скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?

— Зрозумів, пане заступнику.

— Коли так, — Шехтель узявся застібати плаща, — то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..

Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістовим знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістовим це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістовим загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, 10-го в Кракові, 20-го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.

Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як угорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати, товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.

— Що саме пана цікавить? — знову озвався Шимонович. — Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?

— Покажіть мені он ту книгу, — попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.

— О-о, пана цікавить східна мудрість, — сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. — Прошу... Конфуцій у перекладі німецькою... Дуже коштовне видання...

Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.

— Скажіть, пане Шимоновичу, — мовив комісар, не відриваючись від читання, — ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?

— О, так, багатьох пам’ятаю, — обережно відповів той.

— Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять не часто і не всі...

— Чому пан питає? — дещо ображено мовив власник крамниці.

— Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, — пояснив комісар.

Вістовим нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

— Ніколи про таку не чув.

— Дивно, вона мала вашу візитку.

— Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

— А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

— А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? — запитав він після паузи.

— Тому що вчора її вбили, — холоднокровно відповів комісар.

— А, то пан з поліції? — понуро перепитав торговець.

— Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна...

Шимонович заперечливо похитав головою.

— Гаразд, — Вістовим відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, — тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.

Угамувавши голод, Вістовим подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.

— О, пане комісар... — Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.

— Як там Тепфер? — запитав Вістовим.

— Досі без пам’яті, — відповів той, — залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.

— Невже він так упився, сучий син, — пробурмотів комісар.

— Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера... — Самковський поліз у кишеню по записник.

— Ну? — нетерпляче буркнув Вістовим.

— Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимось у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів, боротьби не виявлено, — сказав ад’юнкт.

— Можна було здогадатися, — розчаровано сказав комісар. — А ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання... Убивця — її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?

— Щойно повернулася з курорту...

— То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? — Вістовим знову почав втрачати терпіння.

— Ароматична олія, яку ми знайшли на її столику, містить опіум, — промовив Самковський.

— Чудово!

Якась страхітлива радість з’явилася на обличчі Вістовича. Тепер він знав, як при потребі зможе натиснути на Шимоновича. Під час наступного візиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.

— Отже, припустімо, було так, — сказав комісар радше до себе, аніж до Самковського. — Панна Алоїза, любителька брутальних злягань і опіумної олії, вирушає до Бадена, аби підлікуватися. Там знайомиться із цим віденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоїза запрошує його до Львова, де призначає йому побачення в готелі «Три корони». Вони зустрічаються, проводять разом ніч... Одурманений опіумом і пристрастю, він шмагає її, а потім випадково вбиває...

— А щоб замести сліди, розігрує цю комедію з непритомністю, — додав Самковський.

— Але ж потім він опиняється замкненим у шафі, — сказав Вістовим.

— Це не так важко зробити, комісаре...

— Гаразд, їдьмо до шпиталю, і якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, у мене він опритомніє.

Комісар і ад’юнкт схопилися з місця і вже за кілька хвилин очікували на трамвай. Дочекавшись потрібного номера, вони мовчки зайшли досередини і, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидіннях. Трамвай рушив з Академічної і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську. Тут залишались усього дві зупинки, і невдовзі поліціянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дістались потрібної палати, де лежав Франц Тепфер.

Здавалось, чоловік спокійно спав. Дихання його було рівномірним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав і щосили вперіщив його по цій вдоволеній мармизі. Навіть Вістовим здивовано глянув на свого підлеглого. Між тим, це подіяло, і Тепфер заворушився. Тоді Самковський уперіщив його ще раз. Після цього пацієнт схопився з місця і здивовано роззирнувся довкола.

— Де я? — запитав він.

— У лікарні, — відповів комісар.

— У лікарні? — перепитав Тепфер. — А ви хто?..

Та не встигли ті відповісти якимось злим жартом, як чоловік схопився за голову.

— Як болить... — заскиглив він і знову ліг.

— Пане Тепфер, — мовив комісар, зовсім не співчуваючи хворому, — це правда, що ви прибули сюди вчора з Відня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звідки ж він насправді прибув, а потім легенько кивнув.

— І вас запросила сюди Алоїза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потім кволо промовив:

— Звідки ви про неї знаєте?

— Воліли б не знати, пане Тепфер, — щиро зізнався Вістовим, — але сьогодні вранці її знайдено мертвою в готелі «Три корони».

— Як — мертвою? — з жахом перепитав той.

— А так. Голою, з посіченою спиною і раною в грудях, — втрутився Самковський.

— Невже це для вас новина? — запитав Вістовим, знаком наказавши ад’юнктові мовчати.

— Чому ви так кажете? Стривайте... Ви вважаєте, що це я? Я вбив її? — із розпачем у голосі промовив Тепфер.

— А чом би й ні, пане Тепфер? — Комісар закурив і поволі пройшовся вздовж палати. — Ви могли це зробити, скажімо, зі своїм спільником, а потім попросити його замкнути вас у шафі і здати ключ від номера.

— Дурниці! — Тепфер обхопив голову руками. — Боже, які дурниці! Дайте мені цигарку... Я все вам розповім, але спершу дайте цигарку...

Самковський неохоче з ним поділився, а потім кинув йому на ліжко сірники. Тепфер закурив, жадібно втягуючи дим у легені. Він притулився спиною до стіни і підтягнув коліна до підборіддя. Він усе ще був у своєму елегантному віденському костюмі, щоправда добряче зім’ятому і без половини ґудзиків. Щойно поліціянти вмостились на двох порепаних стільцях навпроти, Тепфер почав свою розповідь:

— Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У середині серпня вона прибула до Бадена на лікування, там ми і познайомились. У нас виявилось багато спільного: ми обоє любили поезію і живопис, тому Годинами могли проводити разом, цитуючи Шіллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях міста, і вона час від часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своєму блокноті. Алоїза була талановитим графіком...

Тут промовець тяжко зітхнув і нервово затягнувся цигаркою. Самковському навіть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справді потер очі рукою і продовжив:

— Коли довелося прощатися і повертатись їй до Лемберга, а мені до Відня, ми дали одне одному обіцянки невдовзі побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столі телеграму від Алоїзи, в якій вона повідомляла, що забула в баденському пансіоні свої сережки. Я добре пам’ятав їх, вони дістались їй від матері і були надзвичайно для неї дорогими. Алоїза просила мене повернутися в Баден і привезти їх до Львова. Тут ми мали зустрітися в готелі «Три корони».

Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покої і вирішив трохи перепочити з дороги. За годину в двері постукав кельнер і разом з пляшкою вермуту приніс мені записку від неї. Алоїза писала, що зупинилась у покоях під номером 39 і просила зайти до неї близько десятої вечора...

Тепфер знову підніс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вістович не витримав і попросив продовжувати розповідь.

— Я почувався надзвичайно щасливим, тому відкоркував пляшку і трохи випив. Приблизно о пів на десяту хтось знову постукав у двері. Я відчинив, гадаючи, що це хтось із готельної обслуги, але на порозі побачив високого чоловіка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло і ховав обличчя... Далі не пам’ятаю нічого. Здається, він мене вдарив, і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув від вас цю звістку...

Комісар і його підлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повірили вони йому чи ні.

Нарешті Вістович озвався:

— Скажіть мені, Франце, чи панна Вольфович лікувалась від якоїсь певної хвороби? Чи прибула на води профілактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

— Вона сказала, що її бентежить дещо, від чого вона б хотіла позбутися в Бадені, але не називала це хворобою. Більше я не допитувався, — сказав Тепфер.

— Ми перевіримо це тут, — сказав Самковський і нашкрябав щось у записнику.

Вістович кивнув.

— Чи були ви з нею на сеансі Вінцента Гаусмана? Другого вересня він виступав у Бадені, — запитав він знову.

— Вона ходила туди сама, — відповів Тепфер, — у мене в той день розболівся шлунок...

— І які були її враження?

— Здається, їй сподобалось. Алоїза навіть хотіла потрапити на його сеанс у Львові.

Комісар підвівся і знову пройшовся по палаті.

— Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну річ, — сказав він, — чи під час статевого акту у неї були незвичні бажання? Чи просила вона, наприклад, її відшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопів від такого питання.

— Послухайте, пане... е-е-е... я не хотів би... — пробелькотів він.

— Відповідайте, Франце, — трохи стомлено сказав комісар, — на її тілі були сліди від батога, і поліційний лікар стверджує, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоїзу за її власним бажанням. Кому б іще вона це дозволила, як не коханцеві?

Тепфер тяжко зітхнув і опустив погляд.

— Я такого не помічав, — тихо промовив він.

У коридорі почулися важкі кроки декількох пар ніг, двері палати відчинились, і всередину зайшов доктор Фельнер у супроводі двох поліціянтів.

— Ось ви де, Вістовичу, — промовив поліційний лікар, — лишіть поки що цього добродія. Я домовився про значно цікавішу зустріч.

Ледве зайшовши, він одразу ж подався за двері, знаком запрошуючи Вістовича слідувати за ним.

— Скажи, щоб його стерегли, — наказав комісар Самковському і також вийшов з палати.

— Професор Аркадіуш Тофіль погодився сьогодні зустрітись. Якщо пригадує пан, то це найкращий знавець усіляких лемберзьких збоченців, — пояснив упівголоса Фельнер, коли вони йшли коридором. — Я ознайомив його з цією справою і гадаю, він вам допоможе, комісаре. Професор чекатиме нас на своїй віллі на Кульпаркові за годину, тож мусимо поквапитись...

Вістовим кивнув на знак згоди і, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слідом за ним на вулицю. Тут їм майже одразу вдалося спіймати порожній фіакр, і, змостившись на лавці, чоловіки приготувалися трястися в ньому через усе місто.

Вістовим пригадав, як уранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру... Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістовим повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого — варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані зі зверхнім поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

Ми до пана професора, — привітавшись, пояснив лікар, — він на нас чекає.

— Як про вас доповісти? — зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

— Наші прізвища Фельнер і Вістовим. Ми з поліції.

— Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.

— Вітаю, панове, — мовив професор, подаючи кожному руку, — Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

— Ні, — буркнула та.

— То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

— Принеси нам своєї трояндової настоянки, — сказав він, — я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав у його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

— Як посувається ваше слідство, панове? — запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

— У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства...

— Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? — перебив його Тофіль. — Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

— Ми це розуміємо, пане професоре, — озвався Вістович, — я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя... Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

— Якщо вбивця був її коханцем, то так, — відповів професор, — хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?.. Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

— Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

— Саме так.

— А якби ми показали, вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? — запитав комісар.

— Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, — відповів Тофіль, — але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

— Скажімо, завтра о... — професор дістав з кишені записник і розгорнув його, — завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

— Цілком, — відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову:

— Пане професоре, але ж у Лемберзі була не одна така Алоїза Вольфович? Я маю на увазі, що люди з такими вподобаннями, як у неї, мусять якось знаходити одне одного?

— Безперечно, — погодився той, — вона справді була така не одна. Приміром, у кожному пристойному борделі знайдуться одна-дві дівиці, що вміють заподіяти солодкого болю... Проте аристократи часто об’єднуються в закриті клуби, адже відвідувати будинки розпусти небезпечно. До речі, у Відні колись існував таємний «Клуб лікувальної гімнастики». Якось тамтешній поліції стало відомо, що замість гімнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потім злягаються, мов звірі. До справи залучили психіатрів, серед яких був і я. Скажу, тоді мені вперше довелося зіткнутися з таким типом девіантної поведінки...

— А як щодо Львова? — запитав комісар. — Тут вам траплялися такі клуби?

Професор зморщив чоло і відвів погляд убік. Якусь мить подумавши, він промовив:

— Родичі деяких знатних моїх пацієнтів розповідають, що ті часто відвідували кав’ярню «Рембрандт» неподалік Стрийського парку. За їхніми словами, там під виглядом мистецького товариства збирались любителі особливих насолод. Кав’ярню навіть зачиняли, аби їм ніхто не заважав... Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

— Алоїза була художницею, — сказав комісар, — тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

— Не сміємо більше затримувати пана професора, — першим скочив на ноги Фельнер, — завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.

Професор підтвердив свою готовність зустрітися завтра і допомогти поліції чим тільки зможе. Коли він прощався з поліціянтами, на його обличчі з’явилась неприхована радість, як у людини, котра втішена з того, що перестала нарешті марнувати свій час.

Вістович і Фельнер повернулися разом до міста і, вийшовши з фіакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лікар подався у бік міського Корзо, а комісар вирушив до будинку поліції.

У кабінеті стояв той самий тютюновий сморід, але Вістович уже не хотів відчиняти вікно, оскільки не збирався залишатися тут надовго. На його столі лежав рапорт Самковського. Про Алоїзу Вольфович ад’юнкт не дізнався майже нічого. Щодо Франца Тепфера, то він, як стверджував Самковський, будучи інженером за фахом, у 1888 році допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тоді львівська річка в межах міста остаточно зникла під бетоном.

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Dziękuję za kwiaty. Czekam na Ciebie dziś wieczorem. Przyjdź, jeśli chcesz... Bejla»[3].

Вістовим поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як уранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістовим кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла...

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістовим недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістовим щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістовим згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.

— Бейло, — промовив до неї комісар, — я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

— Отже, Тобі треба помитися, — засміялась вона.

Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.

* * *

У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.

Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.

— От яке мальовидло полюбляють збоченці, — тихо промовив Самковський.

Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаею. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni «Rembrandt». Serdecznie prezentujemy»[4].

Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.

За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

— Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? — запитав у нього комісар.

— Щосереди, мої панове, ввечері, — відповів той.

— І ви тоді зачиняєте кав’ярню?

— Така домовленість, — кивнув господар.

— Скільки тут приміщень? — знову запитав Вістович.

— Ще один зал і пивниця.

— І ви присутні під час засідань клубу?

— Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву...

— А вам усюди дозволено заходити? — не вгавав комісар.

Ресторатор знизав плечима.

— Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, — відповів той.

Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:

— Нам потрібен список усіх членів клубу за весь час.

— Не знаю, чим вам зарадити, — дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.

— Це за каву і пляцки, — сказав комісар.

Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:

— Я принесу панству решту, — мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.

— Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список... — невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє — його єдині клієнти.

— Ну, гаразд, — господар сховав гроші, — вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.

Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.

— Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, — рішуче сказав господар.

Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.

— Усе сходиться, — радісно прошепотів Самковський, — убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький... Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.

— Між записами різниця в тринадцять років, — заперечив комісар, — вони могли й не зустрітися. У 1888 році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський... До того ж, Алоїзі Вольфович у 1888 році було всього тринадцять.

— Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років...

Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.

Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.

У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.

— Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? — різко запитав комісар.

— Ви не запитували п-п-п-про ц-це, — відповів інженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

— Після 88-го року ви ще сюди навідувались? — знову запитав Вістович.

— Ще од-д-дин раз... Здається, в 95-му...

— І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?

— Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. — інженер майже закричав.

— Принесіть йому коца! — гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував і накрив ним плечі.

— Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», — продовжив інженер, — ви ж і про клуб знаєте, правда?

— Знаю, — відповів комісар, — як і те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонів.

— Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі... Я не буду більше нічого від вас приховувати...

Вістович сердито загасив цигарку.

— Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб...

До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.

— Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, — бурмотів Тофіль.

— Що скажете про нього, пане професоре? — запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.

— У нього спостерігається певний девіантний синдром, — відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, — загалом досить цікавий експонат... Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.

Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.

— Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, — продовжив професор, — таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвід у таких справах.

— Отже, він може бути вбивцею? — запитав комісар.

— Я цього не сказав, пане Вістовичу, я цього не сказав...

Психіатр попрощався і поспіхом вийшов з кабінету. Поліціянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

— Веземо його на Баторія? — врешті запитав Самковський.

Вістович зазирнув до кімнати, в якій сидів Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, і його трусило тепер іще гірше.

— Відвезіть його назад до лікарні, — розпорядився Вістович, — нехай спершу оклигає.

Комісар закурив і сам також вийшов на вулицю. Він подався широкою алеєю, уздовж якої густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев і не опираючись раптовим подихам вересневого вітру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожі, тримаючи сторчака коміри плащів, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осінь, яка вже давно поховала всі надії на будь-яке тепло. Тільки двом кінним поліцейським нікуди було подітись, і вони мовчки мусили терпіти колючий вітер, гріючись хіба що від кінських тіл. Коні монотонно цокали копитами, несучи своїх господарів давно завченим патрульним керунком.

Вістович, минувши вулицю Баторія, де на перехожих непривітно зиркав «кримінал», вийшов на Галицьку і рушив у бік монастиря бернардинів. Монахів після цісарських реформ тут уже не було, а в декількох їхніх келіях розмістився архів. Чималу його частину займали поліційні документи, тож візити поліціянтів були наперед узгоджені.

В архіві комісар попросив дати йому всі поліційні акти, що стосувалися вбивств, починаючи від 1850 року. І коли перед ним поклали цілу гору документів, той зрозумів, що залишиться тут до самого вечора.

Робота, однак, несподівано його захопила, і майже дві години промайнули нечутно. Нарешті, декілька випадків, що сталися у Львові в 1869 році, його зацікавили. Тоді, восени, як і зараз, у місті було вбито п’ять молодих жінок. У кожної на тілі виявили сліди побиття, ймовірно батогом. Вбивцю не знайшли, і справи залишились нерозкритими.

Комісар відчув, як на його чолі виступив піт. Захотілось ковтнути свіжого повітря, і, розстебнувши сорочку, Вістович спустився донизу. Трохи так постоявши, він викурив цигарку і повернувся до роботи.

Ще за кілька годин його чекало нове відкриття: у 1880 році сталася подібна серія вбивств. Знову п’ятеро жінок, і знову на тілах сліди побиття. Серед документів були й висновки поліційного лікаря: жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камінського, якого, щоправда, згодом відпустили, бо вину його довести не вдалось. Утім, далі зазначалось, що вже за півроку Камінський потрапив до божевільні, де ним зайнявся доктор Аркадіуш Тофіль. Подальша доля цього чоловіка була невідомою, але з’ясувати її, здавалось, зовсім неважко. Варто було тільки ще раз навідати професора.

Чомусь у жодному поліцейському рапорті не значилось про схожість убивств 1869 і 1880 року. Між ними всього 11 років, отже, їх могла скоїти одна й та сама особа «Якщо йти далі за такою послідовністю, — міркував комісар, — то наступні злочини мали б статися в 1891 році, а потім — у 1902-му...» Від останньої думки його знову кинуло в піт.

Вістович взявся переглядати папери далі, проте вони закінчувались 1881 роком. Решта документів ще знаходились у поліційній картотеці. Спішно виходячи з архіву, він думав лише про одне: якщо в 1891 році також відбулися схожі вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавнє вбивство Алоїзи Вольфович — справа рук одного маніяка. Того самого, якому щоразу були потрібні п’ятеро молодих жінок, переважно шляхетського роду. Декотрі з них були навіть художницями, як Алоїза...

На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителів мистецтва», про який розповів їм Тофіль. Завтра ж треба буде ще раз навідатись у кав’ярню «Рембрандт» і знову перевірити список учасників клубу. Якщо серед них є вбиті аристократки, тоді він на вірному шляху. Убивця походить з їхнього кола, а отже, і з їхнього клубу.

Місто вже огортали сутінки, а слідом за ними прокидалися розкидані то тут, то там електричні ліхтарі. Вони висвітлювали довкола себе жовто-бліді плями, мов таємні кола, всередині яких випадковий перехожий міг не боятися зловісних чарів осінньої міської ночі.

Переходячи від однієї такої плями до іншої, Вістович копирсався у своїй пам’яті, намагаючись пригадати той 1891 рік, коли він уже був комісаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке підходило б цій послідовності.

У будинку поліції знову нікого не було, крім чергового. Вістович узяв у нього ключ і піднявся на третій поверх, де знаходилася поліційна картотека. Тут він увімкнув світло, зняв капелюха та плащ і заходився шукати потрібний рік. Документи в поліції, на жаль, не були розміщені в такому ж суворому порядку, як у міському архіві. Вбивства стояли поруч з крадіжками, скаргами на циган і волоцюг, актами про потопельників, яких дістали з Полтви, та всім іншим. Це неабияк дратувало Вістовича, бо після роботи в архіві він почувався страшенно втомленим, до того ж відчував несамовитий голод, не маючи сьогодні ані обіду, ані вечері.

Чимало випадків комісар упізнавав, а подекуди йому траплялися його власні рапорти про той чи інший злочин. Утім, нічого схожого на вбивства двох попередніх років і вбивство Алоїзи Вольфович він не знайшов. Злий, голодний та розчарований комісар Вістович спустився донизу і, навіть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорія розсипалася, мов картковий дім, але якщо вона все-таки правильна, то Алоїза Вольфович була тільки першою жертвою невідомого маніяка. Далі будуть ще і ще, як у 1869-му чи 1880 році... Годі було навіть уявити, який із цих двох варіантів гірший, а який кращий.

Одинокий трамвай, як і вчора, завіз його на Понінського, і пройшовши від зупинки декілька кроків, комісар опинився перед будинком Бейли. Сьогодні він знову тікає, йому знову хочеться заховатись від усього світу, забувши бодай на вечір про свою роботу. На порозі він усміхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогодні тверезим. Що ж, він уважив її прохання.

Жінка чекала його і зустріла в передпокої лагідною посмішкою. Вістович ніяк не міг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як і він. Тому що єврейка? Дурниці! Уникає барвистих вечірніх товариств? Можливо... Колись вона була заміжня, але що сталося потім, він не знав.

У вітальні для нього був накритий стіл. Служниця принесла кугель і чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вістович, але накинувся на їжу, мов голодний школяр.

— Як ти й просив, я була в Шимоновича, — сказала Бейла, спостерігаючи за ним з легеньким подивом.

Вістовим перестав жувати і виразно глянув на неї. О, так, зараз має з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслідуванні.

— Мені вдалося купити в нього опіумну олію, — сказала вона, — він довго опирався, мовляв, нічого такого в нього немає, але врешті продав цілий флакон.

Комісар не тямився з радощів. Забувши про їжу, він ухопив Бейлу на руки і вже не відпускав.

* * *

На ранок його чекали дві погані новини. Перша — те, що вночі Франц Тепфер зник з лікарні. З вікна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постільної білизни. Подолати за її допомогою два поверхи було дурницею для фізично сильного чоловіка, а поліцейські, що чергували під його дверима, не чули ані звуку.

Проте значно гіршою була друга новина: у віддаленому будинку на Замарстинові сталося ще одне вбивство. Дівчина лежала на підлозі обличчям донизу поряд з ліжком з розбурханою постіллю. Вона була цілковито голою, тому сині продовгасті смуги на її спині одразу кинулися в очі.

— Схоже, той самий сучий син, — промовив доктор Фельнер і обережно перевернув тіло обличчям догори.

Це обличчя видалось Вістовичу знайомим, і, придивившись уважніше, він упізнав рецепціоністку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комісар відійшов убік.

Данута жила сама в цілому будинку, який до того ж знаходився на добрячій віддалі від решти, тому сподіватися на свідків і цього разу марно. Та й Замарстинів — це брудна робітнича околиця Львова, де взагалі мало хто цікавиться одне одним.

Як убивця знайшов цю дівчину? Запримітив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неї, і вона погодилась на зустріч? Малоймовірно... Може, вони були знайомі раніше? Можливо... «А якщо вони були знайомі раніше, — подумав комісар, — то чи не з її допомогою вбивця проник тоді в готель?» У такому разі Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замість нього подався в номер до Алоїзи, можливо, навіть прихопивши ті злощасні сережки. Але як вона потім не змогла відрізнити Тепфера від убивці, до того ж знаючи їх обох? Тут Вістовичу пригадалась опіумна олія, що була в номері панни Вольфович і яку вона найімовірніше придбала в «Крамниці східних секретів» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлі. Якщо розум дівчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з іншим.

Цікаво, якої саме таємної недуги хотіла позбутись Алоїза, коли в Бадені звернулася до Гаусмана? Своєї пристрасті до насолоди болем чи залежності від опіуму?..

О третій пополудні Вістовича викликав до себе шеф. Заступник директора поліції Вільгельм Шехтель не почувався краще, аніж позавчора. Його застуда була ще гіршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Він сьорбнув гарячого чаю з чималої чашки на столі і глянув на Вістовича почервонілими очима. Комісар усім тілом напружився, чекаючи його перших слів. Нічого несподіваного не прозвучало:

— Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?[5]

Комісар ковтнув образу і чекав наступних слів шефа.

— Якого дідька ви відпустили того гівнюка Тепфера?

Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.

— Пане заступнику я його не відпускав...

— Halt dein verdammtes Maul![6] — Крик потроху переходив у вереск. — Ви відправили його до лікарні — це те саме, що відпустити. Готовий присягнути, що він зумисне вдавав із себе хворого, аби мати можливість утекти!.. Як ви, досвідчений поліцейський, могли купитися на цю комедію?! Курва!.. Тепер замість одного вбивства ми маємо два!.. Бо вчинив його не хто інший, як цей сраний Тепфер!..

На щастя для Вістовича, горлянка шефа більше не витримала, і той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комісара це була можливість перевести дух і приготуватись до подальших образ. Утім, коли кашель стих, заступник директора вирішив себе поберегти. Він сьорбнув чаю і заговорив далі більш-менш врівноваженим тоном:

— У мене був Самковський, — повідомив Шехтель, — він мені все й розповів. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторія, але ви відмовились... Самковський просив не говорити вам про його візит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, мені це до сраки... А для того, щоб усвідомили собі, Вістовичу, якщо не спіймаєте Тепфера, то комісаром буде ваш практикант, а ви підете в кінну поліцію.

Договоривши, він знову підніс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болісно попікши язика.

— Подайте води, — буркнув Шехтель.

Вістович підійшов до підвіконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, він підніс її шефові.

— Маєте що сказати? — запитав той і набрав повний рот.

Комісар кивнув і в декількох словах розповів йому про свої дослідження у міському архіві і про здогади, які виникли після цього.

— Тобто вбивця не Тепфер? — перепитав Шехтель.

— Як на мене, ні, — сказав комісар.

— Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, — уже спокійніше зазначив шеф, — зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито... Я, здається, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там...

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

— І того сучого сина Тепфера знайдіть, — додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. — Де, курва, може віденець заховатись у Львові?..

Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

— Невже тут був замок? — буркнув він.

— Не замок, Самковський, — відповів комісар, — колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

— Невже? — не повірив ад’юнкт.

— Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, — запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

— І справді є написи, — сказав він, — ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки... Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

— Звідки ви про це знаєте, комісаре? — запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

— Я багато про що знаю, сучий сину! — відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? — майнула в нього думка. — Та ну, пішов він у дулу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

— Прошу пана, кав’ярню зачинено, — сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

— Навіть для поліції? — запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

— Навіть для поліції, пане комісаре, — відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, — ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

— То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

— То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

— Мені треба ще раз глянути в ту книгу, — якомога впевненіше сказав він.

— Її в мене більше немає, — спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

— Не вірю, — сказав він натомість.

— Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, — мовив господар кав’ярні.

— Гаразд, — погодився комісар, — найперше проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

— Як скажете, пане Вістовичу...

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було... Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

— Ах ти, падлюко! — закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.

Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістовим відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістовим відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».

Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

— Твою мать! — почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.

— Вы целы? — знову пролунав стурбований голос.

— Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже, тут росіяни! І їх, принаймі, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! — думав комісар. — Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістовим укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляли непогано.

Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра... У коридорі нікого не було, принаймі, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? — подумав Вістович. — Урешті-решт, на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.

Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістовим дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.

Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістовим найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістовим упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало...

Проте один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:

— Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.

— Я палко хотів... потрапити на засідання... «klubu.., miłośników sztuki», — затинаючись, відповів той.

Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.

— Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, — сказав росіянин.

— Мені шкода, — промовив той.

Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.

— Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру...

Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістовим запитав про інше:

— Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?

— Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, — ґречно сказав росіянин, — багато років тому ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте... Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує...

— А чим займалися ви? — не втримався Вістович.

Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

— Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте...

Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістович навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

— Хочете щось сказати перед смертю? — запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

— Як бажаєте, — шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, — обійдемось без останнього слова.

Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок... Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

— Як ви почуваєтесь? — запитав офіцер.

— Ніколи не почувався краще, — відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

— Дозвольте запитати ваше ім’я, — мовив після цього офіцер.

— Комісар Адам Вістович, — відповів звільнений.

— Отакої, — військовий, здавалося, був украй невдоволеним, — поліція нам допомагає?

— Аж ніяк, — заперечив комісар, — я опинився тут майже випадково...

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

— Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль... Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

— Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, — сказав комісар, — до того ж дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

— Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

— Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, — сказав він, — що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз удома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес...

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло...

* * *

У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити йому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

— А-а, Вістович, — промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, — проходьте, сідайте...

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

— Маю для пана новини, Вістовичу, — одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, — ось телеграма з Міністерства оборони...

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

— Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після Цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

— Вчора було вбито ще одну дівчину, — сказав він, не повертаючи голови, — мене це вже вкурвило, Вістовичу...

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте він тримав себе в руках.

— Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці...

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

— ...але робіть свою справу в поліції, — видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

— Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, — улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

— Розкажи мені про все по дорозі, — мовив комісар, — зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

— Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістович сердито вилаявся.

— Вона донька впливового банкіра, — продовжив практикант, — тож шеф...

— Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. — різко перебив його комісар. — Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

— Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

— Вона мала певну делікатну недугу, — сказав той, — була німфоманкою...

— Он як? — Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. — А як ти про це дізнався?

— Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука...

— І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? — запитав комісар.

— Більше полюбляла різку, як у школі...

Під їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.

Поліціянти вийшли, постановивши дістатися до лікарні пішки, оскільки залишалось уже зовсім небагато. Візник щиро подякував, перепросив за трафунок і взяв із них тільки половину плати.

Вістович і Самковський, перейшовши через колію, що з’єднувала Львів із Чернівцями, подалися далі вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крізь зарості терну й височенних будяків, і кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звідки був тільки дошкульний шлях назад.

На щастя для поліціянтів, так не сталося, і невдовзі хащі залишилися позаду. Натомість, попереду завиднілась висока цегляна огорожа, з-за якої виростали чималі дерева старого парку.

— Оце, мабуть, «дурка», — припустив Самковський, загортаючи всередину краї розірваної кишені, — тільки з іншого боку.

— Треба знайти якийсь вхід, — сказав комісар.

Пройшовши кілька десятків кроків уздовж огорожі, чоловіки побачили хвіртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись між собою, вони мовчки підійшли і впівсили на неї налягли. З іншого боку почувся хрускіт, і хвіртка відчинилась.

Від неї тягнулася коротка стежина, що впиралася далі в мощену алею. На подив поліціянтів, алея виглядала затишною, і годі було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевільних. У кінці алеї проглядалася гарна триповерхова будівля самої лікарні. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущі, а посеред них дзюркотів невеликий фонтан. Оминувши його, чоловіки підійшли до головного входу, проте двері виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кілька разів дверну ручку, а потім задер голову догори. Одразу над ними виднілись вітражі каплички, що знаходилась на другому поверсі, а поміж них велика статуя Божої Матері. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вікон. Деякі з них були прочинені, виставляючи напоказ заржавілі ґрати, за якими не було видно нічого, окрім темного простору.

— Все тут по-вар’ятськи, — буркнув Самковський, — не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комісар хмикнув у відповідь і неквапним кроком подався оглядати будівлю справа. Ад’юнкт, натомість, вирушив ліворуч. Невдовзі вони відійшли на доволі значну відстань. І, вже навіть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський ішов усе далі й далі, шукаючи ще одні двері, котрі вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстіж вікно на першому поверсі. Проте ані того, ані того не траплялося, і це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережні скрадливі кроки. Він різко обернувся і побачив перед собою двох дивних типів у якомусь чудернацькому одязі. Типи загрозливо тримали в руках мітли, якими зазвичай підмітають, листя, і хижо, по-тваринному, шкірились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стіну лікарні, яка надійно стримала його втечу. Тим часом двоє незнайомців підійшли зовсім близько, і практикант навіть чув їхнє важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський міг розраховувати тільки на свої кулаки. Спочатку він хоробро виставив їх уперед, потім спробував заговорити з психами і довідатись, чим їх розгнівив, але ті без жодних слів далі сунули просто на нього. Зрештою, він метнувся вбік, оскільки це був єдиний можливий шлях втечі, але тієї ж миті удар мітлою звалив його з ніг.

Вістович, який вирішив повернутись назад до головного входу і дізнатися, як справи в підлеглого, здалеку побачив двох нападників, що, здіймаючи мітли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землі. Жертва голосом Самковського відповідала їм брудною лайкою і відчайдушно гукала на допомогу.

— Лишіть його, тварюки! — вигукнув комісар, кидаючись до них.

Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.

Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподівано збадьорились і з диким завиванням піднесли мітли догори. За мить поліціянти зрозуміли, в чому була причина їхніх радощів. З протилежного боку лікарні до них надходила підмога: ще двоє таких самих типів з такими ж мітлами. Вістович і Самковський потроху опинялись в оточенні.

Не чекаючи подальшого розвитку подій, комісар знову звів догори «Гассера», але перш ніж він натиснув на гачок, одне з вікон на першому поверсі відчинилося і в ньому з’явилася лиса, мов коліно, голова, а далі — могутні плечі.

— Якого дідька ви тут робите? — крикнув з вікна лисий і, не дочекавшись відповіді, виліз на підвіконня, а потім зіскочив на землю. Він був одягнений у білий халат, отже, поліціянти нарешті зустріли кого треба. Слідом за ним через вікно до них виліз ще один добродій у білому. Вони роззирнулись довкола і хутко розійшлися у різні боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятів з мітлами.

Вдалося це не одразу. Ті, відчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинців і завершити свою справу. Врешті, їх пригостили цигарками, і куріння подіяло на них заспокійливо. Вони перестали жестикулювати і навіть продовжили замітати доріжку. Чоловіки в білому підійшли до поліціянтів.

— Якого дідька вам тут потрібно? — знову запитав лисий.

— Шукаємо доктора Тофіля, — пояснив комісар, не відчуваючи жодної вдячності до нього і його колеги.

— Вам слід було б зайти з парадного входу...

Лисий уважно придивився до Вістовича і Самковського.

— А хто ви, власне, такі?

— Ми з поліції, — коротко пояснив комісар, дістаючи з кишені свій документ, — доктор Тофіль — наш консультант.

Він перевів погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав від шефа. Його плащ був брудний, зім’ятий і обвішаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.

— Я доктор Хшижевський, — представився, нарешті, лисий, — а це мій помічник Ядель.

Вістович кивнув замість відповіді і запалив цигарку. Зробивши кілька глибоких затяжок, він запитав:

— То ви проведете нас до професора?

— Звісно, — відповів Хшижевський і попрямував до вікна, звідки виліз декілька хвилин тому. — Йдіть за мною.

— Куди? — не второпав комісар, але доктор уже встиг видертись на підвіконня і, на мить осідлавши його, зник усередині.

— Я ж казав, усе тут по-вар’ятськи, — пробурмотів Самковський, сердито струшуючи листя з плаща.

— Ходімо, — спробував підбадьорити його Вістович, так само як щойно подумки підбадьорював сам себе.

Поліціянти не без труднощів, спершу ад’юнкт, а потім комісар, ввалилися в затхлу прокурену кімнату, що була, вочевидь, кабінетом доктора Хшижевського.

— Ходімо, я вас проведу, — сказав той, одразу прочиняючи двері.

Вони вийшли в довгий напівтемний коридор, а потім сходами піднялися на другий поверх, де було світліше. Звідкілясь чулося гарне жіноче сопрано. Ядель і Хшижевський вилаялися в один голос.

— Знову ця курва, — процідив доктор.

— Гарний голос, — дослухавшись, промовив комісар.

— Це одна з наших вар’яток, — пояснив Хшижевський, — у минулому оперна знаменитість. Чоловік заскочив її в ліжку з коханцем...

— Але здуріла вона, а не він, — сказав Самковський.

— Чоловік був кавалерійським офіцером і одразу ж вихопив шаблю. Вбив коханця, а їй відрубав руку, — мовив доктор, — промахнувся...

Запала мовчанка, й кілька хвилин чулися тільки їхні кроки й те саме сопрано. Воно згодом стихло, проте настрій у поліціянтів так і не поліпшився.

Кабінет Аркадіуша Тофіля знаходився в кінці коридору. Хшижевський постукав, і голос професора запросив їх увійти.

Склалося враження, що візит поліції став для Тофіля приємною несподіванкою. Він піднявся з-за столу і рушив назустріч гостям, широко посміхаючись і простягаючи їм руку.

— А-а-а! — радісно протягнув він. — Вітаю вас, панове! Сідайте, прошу...

Дещо спантеличені Вістович і Самковський примостилися на твердій пружинистій канапі, однаково впершись ліктями в коліна, і втупились очима в Тофіля. Той дочекався, коли за Хшижевським та Яделем зачиняться двері, і ще ширше усміхнувся гостям.

— Бажаєте чаю або кави? — запитав професор.

— Ні, дякуємо, — відповів комісар.

— Коньяку?

— Так, — вирвалось у Самковського.

— Ні, — обірвав шеф.

— Тоді, — професор широко розвів руками, — чим, скажіть, завдячую...

— Нас цікавить один ваш пацієнт, професоре, — одразу перейшов до справи комісар, — Ян Камінський, пригадуєте такого?

Тофіль глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, мовби таким чином збирався провітрити мозок.

— Здається, так, — відповів психіатр, — його ще звинувачували у якихось вбивствах...

— Молодих жінок, — уточнив поліціянт.

— Саме так, — професор чомусь заплескав у долоні, мовби освіжив якийсь веселий спогад з юності, — за версією поліції, він убивав з певною послідовністю...

— Цей чоловік у вас, професоре? — Вістович несподівано для себе занервував.

— Ні, — сказав Тофіль, — ми відпустили його приблизно півроку тому.

— Scheiße![7] — вилаявся комісар німецькою, бо одразу ж пригадав шефа.

Вістович уже не міг всидіти і, схопившись з місця, почав нервово ходити кабінетом.

Самковський та професор дивилися на нього з побоюванням.

— А його картка, пане докторе, картка цієї тварюки досі у вас? — запитав комісар.

— У мене, комісаре, — відповів професор.

Він підійшов до велетенської шафи поряд з вікном і, діставши з кишені ключ, відімкнув її. Кілька хвилин потративши на пошук, Тофіль нарешті дістав звідти чималий зшиток і простягнув його комісару.

— Ви можете попрацювати над цим у нашій бібліотеці, — запропонував психіатр.

— Даруйте мою нав’язливість, — рішуче сказав комісар, — але без вас ми не дамо собі ради.

Тільки тепер на обличчі професора промайнула тінь невдоволення. Проте, видно зрозумівши, що інакше гостей не позбудеться, він запросив їх сісти ближче до столу. За столом Тофіль одягнув окуляри і розгорнув медичну справу Камінського перед собою.

— Як можна здогадатись, ви підозрюєте, що мій колишній пацієнт і є той убивця, якого шукає тепер поліція? — запитав психіатр.

— Припускаємо таку можливість, — обережно зазначив комісар.

— Що ж, — почав Тофіль, — Камінський перебував тут з 1880-го до 1902 року. Влітку ми його відпустили...

— З якого року? — перепитав Вістович.

— З тисяча вісімсот вісімдесятого, — повторив психіатр, тицяючи пальцем у першу сторінку.

— Якраз у 1891 році подібного циклу вбивств не було, — тихо промовив комісар, — а щойно його випустили, як...

Він не договорив, зустрівшись поглядом з ад’юнктом. Очі Самковського так само палали. Схоже, вони чудово розуміли один одного.

— От що цікаво, — Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, — у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити... Іншого — кохалася з чоловіком у нього на очах... Ще три випадки далі...

Професор почав захоплено гортати аркуш за аркушем, доки не перечитав усе.

— Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, — врешті підсумував Тофіль.

— У медичній картці є дата його народження? — запитав комісар.

— Звісно, — професор відгорнув сторінки назад, — зазначено 1849 рік...

— Отже, в 1869-му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.

— Що йому за це світить? — чомусь запитав Тофіль.

— Петля, професоре. Цю падлюку повісять, — відповів за шефа Самковський.

— Навіть незважаючи на його психічний стан?

— Ви ж його відпустили, докторе, — нагадав Вістовим, — отже, вважали здоровим.

— Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, — уточнив Тофіль, — я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.

— Ніхто й не звинувачує вас, професоре, — примирливо сказав Вістовим, — зрештою, зараз мене цікавить важливіше.

— Що саме?

— Де знайти цього Камінського.

— Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, — без вагань запропонував психіатр.

— Чудово!

Поліціянти підвелися, і Самковський рушив до дверей. Комісар усе ще стояв навпроти Тофіля.

— Ви поїдете, професоре? — запитав він. — Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.

М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.

— З вами вирушить ад’юнкт Самковський, — повідомив комісар, одягаючи капелюх.

— А ви, комісаре? — здивовано спитав практикант.

— А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.

Вістовим прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.

* * *

До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.

Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістовим заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.

— Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? — запитав Вістович.

— Так, — відповів той.

— Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, — зазначив комісар.

Шимонович заперечливо похитав головою.

— Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, — пояснив він.

— Сьогодні він повинен вам щось передати?

— Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.

— Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? — знову спитав комісар.

Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.

— Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, — нагадав про свою погрозу комісар.

— Все те, чим торгую, — плаксиво відповів той.

— Що ще?

— Іноді прошу його привезти російську горілку.

— А як він переходить з усім цим Броди? — поцікавився Вістович.

— Не знаю, це не мій клопіт, — відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїзний механізм, огортаючи нею все навколо.

— Не пропустіть його! — крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.

— Ось він, — сказав Шимонович.

— Упевнені? — перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.

— Так, ми вже не раз зустрічалися.

— Чудово.

Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.

— Пане Дервіль? — звернувся він до прибулого кур’єра.

— Oui c’est moi[8], — була відповідь.

— Дозвольте допомогти вам із валізою, сказав комісар і потягнувся до його багажу.

— О, не турбуйтесь, — відповів пасажир, — вона неважка...

— Мені не завдасть клопоту, — широко усміхаючись, наполягав комісар.

Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:

— Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!

Той дивився на нього, не кажучи ані слова.

— Тепер можете взяти свою валізу, — додав комісар, — я насправді не мав наміру її нести.

— Можу я дізнатися, у чому винен? — хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.

— Звісно, — відповів комісар, — у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.

— Де докази? Де свідки? — занервував той.

— Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, — сказав Вістович, — а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.

Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.

— Куди ми зараз? — понуро запитав він у комісара.

— На Академічну, пане Дервіль, — відповів той, — по дорозі матимете змогу помилуватися наймальовничішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач...

Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.

На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam siç», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.

Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж, Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.

Вістовим саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістовим згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.

— Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? — запитав комісар, і собі закурюючи.

Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.

— Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, — несподівано заявив допитуваний.

Запанувала тиша. Вістовим пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.

— Я не так розпочав нашу розмову, — промовив комісар.

Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.

— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.

— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістовим потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

— Розпочнемо інакше, — перекрикнув його комісар, — наприклад, з того... Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

— Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, — продовжив поліцейський, — я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль — це персонаж із «Гобсека»...

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

— Вінцент Гаусман! — викрикнув той. — Мене звати Вінцент Гаусман...

Вістовим усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

— Пані та панове, — без жодної урочистості промовив комісар, — славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист... Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

— Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, — тихо промовив той. — Ви мусите мене відпустити.

— Буде видно, пане Гаусман, — відповів комісар, — до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

— Мені треба випити, — проскиглив Гаусман, — мене трусить, до того ж пальці болять...

— У вас є що-небудь, Самковський? — запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

— Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, — промовив він, — і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом ковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

— Вам ліпше? — поцікавився комісар.

— Значно, — відповів той.

— Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

— Щиро кажучи, не дуже.

— Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, — різко мовив комісар, кивнувши на двері.

— Я і справді не пригадую, — розпачливо сказав той, — нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

— Гаразд, — стриманіше мовив поліцейський, — згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

— Згадав, — полегшено зітхнув Гаусман, — ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

— Не зустрінетесь, — понуро сказав комісар.

— Чому?

— Її вбили.

— От лайно...

— Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

— Остання, — з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

— Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, якої хотіла позбутись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

— Бив батогом, наприклад? — перепитав комісар.

— Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

— Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістовим кивнув.

— А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? — запитав комісар.

— Олія допомагала їй послабити свої бажання.

— А тепер найголовніше. — Вістовим звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. — Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

— Думаю, що я, пане комісаре...

— Мені потрібно знати, де цей клуб.

— На Сербській, — відповів Гаусман, — кнайпа «Мінотавр».

— Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? — здивувався Вістовим.

— У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, — пояснив Гаусман.

— Два кроки звідси, — озвався Самковський. — Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі.......

— Йдемо? — повторив ад’юнкт.

— Ні, — заперечив комісар, — інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

— Завтра? — здивувався практикант.

— Так, завтра, — твердо повторив шеф, — і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

— До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? — знову спитав Вістович.

— Звичайно ж, ні,— трохи ображено відповів ад’юнкт, — я назвався асистентом доктора Тофіля.

— Браво, Самковський, браво, — похвалив його шеф, — ви мудрішаєте на очах.

— Панове, а як же я? — нагадав про себе маг-цілитель. — Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

— На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, — повідомив комісар, — ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

— Що робити до завтра мені? — запитав Самковський, ховаючи горілку.

— Нічого, ад’юнкте, — відповів йому шеф, — до завтра відпочивайте...

* * *

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

— Заходьте, Вістовичу, — сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

— З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки...

— Ми знайомі, — озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, — як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

— Дякую, пане полковнику, незле, — відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

— Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.

— Вам срака, Вістовичу... — сказав шеф. — І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що у нього от-от розпочнеться істерика.

— Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі...

— Гаусман, — поправив його Вістович.

— Яка в сраці різниця! — закричав заступник директора. — Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

— Я не знав, — пробурмотів комісар.

— Он як? — Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина. — А тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?.. Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

— Значить, так, — стомлено сказав шеф, — військові подадуть на вас у суд... Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

— Щось іще, комісаре?

— Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, — попросив той.

— Не може бути й мови!

— Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка...

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

— Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, — озвався шеф після паузи, — але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?

Вістович кивнув.

— У вас дванадцять годин... Не більше.

Шехтель демонстративно відкрив папку з паперами і вдав, що цілковито заглибився у справи. Комісар попрощався і вийшов з кабінету.

Самковський чекав на нього в коридорі. Він був трохи знервований, але з готовністю чекав наказів. Разом вони становили тепер один великий клубок нервів і відчували, як сильно залежать один від одного.

— Ви снідали, Самковський? — запитав комісар.

Дещо здивований, практикант пересмикнув плечима.

— З’їв «кайзерку»...

— Нам треба добре поснідати, — заперечив комісар, — ходімо до Шнайдера.

Чоловіки вийшли на вулицю і рушили в напрямку кав’ярні. Сніданок у теплі та затишку затягнувся надовго і трохи обох заспокоїв. У значно кращому гуморі вони попрощалися до вечора.

О шостій поліцейські зустрілися на площі Ринок, поряд з однією з античних статуй. Настрій, здавалося, зберігся. Принаймі, Самковський почувався на диво добре.

У кав’ярні «Мінотавр» на Сербській було всього кілька відвідувачів. Жоден з них не звернув на поліцейських особливої уваги. Чоловіки зняли верхній одяг і вмостилися за столиком. Невдовзі підійшов кельнер і, приязно посміхнувшись, подав їм меню. Вістовим замовив коньяку і, коли той приніс, запитав, коли відкривається клуб унизу. Кельнер відповів, що не знає ні про який клуб, але за чверть години до них підсів один з відвідувачів.

— Вітаю вас, панове, — промовив гість.

Чоловіки привітались у відповідь.

— Що докладно цікавить панство? — запитав він.

— Ми тут не вперше, — впевнено збрехав комісар, — і добре знаємо, що нас цікавить.

— То інша справа, — посміхнувся незнайомець, — хто вам найбільше сподобався минулого разу?

Вістовим замовк, але за хвилю відповів так само впевнено:

— Я повинен розповідати вам про свої сексуальні пригоди?

Чоловік спробував удати зніяковіння.

— Будемо розцінювати це як своєрідне гасло, — сказав він.

— Одна смаглява хтива кішка, — відповів комісар, — забув, як її звати.

— Ах, я зрозумів, про кого ви, — була відповідь, — але ж ви знаєте, що жінки, як і чоловіки, приходять сюди добровільно. Це не бордель... Тож сьогодні вашої кішки може й не бути.

— Мені байдуже, — Вістовим раптом жадібно облизав губи і трохи стишив голос. — Лише б ті самі кайдани і той самий батіг... І щоб яка-небудь сучка мене щосили періщила.

— Бачу, ви вже на самій межі, — посміхнувся незнайомець, — що ж, не буду вас затримувати.

— А цей молодий чоловік... — той глянув на Самковського.

— Я хочу йому показати, що таке справжнє задоволення, — мовив комісар.

— Чудово. З вас десять крон, панове, і ласкаво просимо до раю...

Узявши гроші, незнайомець провів їх униз, де за дверима і ширмою відкрилося напівосвітлене приміщення із столиками і ліжками замість крісел. Чувся доволі незвичний, але приємний запах, від якого трохи паморочилась голова. На ліжках сиділи напіводягнені жінки, а деякі були зовсім голі. Навпроти них бовваніли чоловіки, щоразу тягнучись до тих зі своїми пестощами, і все, здавалось, було для того, аби в одну мить перейти від розмов до злягання.

— Ось вона, їхня свобода, — проговорив незнайомець, — свобода від шлюбного рабства. Тут жінка може обирати собі чоловіка, а чоловік жінку, незважаючи на жодні обставини.

— Нам би випити для початку, — прохрипів комісар.

Одразу ж перед ними з’явилася кельнерка у шкіряній комбінації і батогом на шиї.

— Чого саме? — запитала вона.

— Чого-небудь, — відповів поліцейський, будучи не в силах думати.

— Як скажете.

— Столики для самотніх у сусідньому залі. Рекомендую вам сісти за різні, — мовив незнайомець і знову подався нагору.

Сівши неподалік один від одного, поліцейські зауважили за столиком навпроти професора Тофіля. Той також був один, цілковито присвятивши себе курінню кальяну.

Кельнерка у шкіряній комбінації принесла пляшку вермуту і дві склянки. Наливши спочатку Самковському, а потім комісару, вона швидко і вправно вмостилася Вістовичу на коліна.

— Ти сьогодні мій, — прошепотіла вона йому на вухо, — я щовечора обираю собі когось, і сьогодні мій вибір — це ти.

Комісар відчув несамовиту гордість і легке кружіння голови. Тим часом руки цієї бестії вже опинилися під його сорочкою, а далі міцно вхопились за ремінь.

— Зробимо це тут? — запитала кельнерка, підставляючи своє тіло під його пестощі.

Вістович зиркнув на практиканта і доктора Тофіля, що з цікавістю обсервували їхні ігри, і рішуче заперечив.

— Тоді ходи сюди.

Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.

Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.

— До ноги, — наказала жінка.

Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.

Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.

— Хочеш сам мене відшмагати? — запитала вона.

— Викинь це гівно, — сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

— Я не такий, як ті психи, — пояснив комісар, — і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

— Ніхто зі мною ще так не поводився, — спантеличено мовила вона.

— Тоді я буду першим, — сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

— Комісаре, він тут.

— Хто? — не зупиняючись, запитав той.

— Камінський. Ви забули?

Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.

— Мені пора, — пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.

— Гарно провели час? — єхидно запитав професор.

— Ніхто вам не заважав провести свій так само, — відрубав комісар.

— Як на мене, краще кальян...

— Камінський вас упізнав?

— Ні, він в іншому залі.

— Ходімо.

Ян Камінський виявився лисуватим худорлявим чоловіком з глибоко посадженими очима і зморшкуватим чолом. Тофіль і Вістович поволі наблизились до нього, а Самковський загородив собою сходи, що вели нагору.

— Вітаю вас, Камінський, — обережно озвався Тофіль.

— А-а, пане професоре, — зрадів той, — давно вас не бачив.

— Цей пан, — доктор указав на Вістовича, — хоче вам дещо розповісти.

— Радий буду послухати, — відповів чоловік.

— Бачте, пане Камінський, ми шукаємо серійного вбивцю, який у цьому закладі підшуковує собі жертв, — почав поліцейський.

— І що, знайшли, пане комісаре?

— Знайшов!

Із цими словами Вістович вихопив з кишені револьвер і націлив його на Тофіля.

— Ані руш, професоре...

За хвилину руки психіатра вже були в кайданках, і комісар штовхнув його до виходу.

* * *

Комісар спокійно і вдоволено палив цигарку, спостерігаючи крізь відчинене вікно, як поламаний трамвай намагаються штовхати уперед його пасажири, що юрбою висипали з вагона. Заняття це було цілковито безглуздим, і невдовзі поряд з ними з’явилося два фіакри, а візники пропонували людям пересісти. Ті, звісно, погоджувались, палко дискутуючи, кому сідати першим, а кому зачекати.

Від спостережень Вістовича відірвав Самковський.

— З вашого дозволу, пане комісаре, — сказав практикант, — я хотів би знати деякі подробиці цієї історії. Наприклад, як ви дізнались, що вбивця — Тофіль?

— Ви могли б запитати про це ще вчора, — зазначив той, — мені навіть здалося, що вам нецікаво.

— Нецікаво? — скочив з місця ад’юнкт. — Та я зараз умру від нетерплячки! А вчора не запитував тому, що вам було не до мене.

— Ви маєте рацію, — погодився Вістович, — ви, однак, знаєте все, окрім однієї деталі. Пригадайте наш візит до психлікарні.

— О, я його не скоро забуду, — похмуро відповів Самковський і помацав синці, які все ще не зійшли.

— Я дещо приховав тоді від вас, — вів далі комісар, — пам’ятаєте доктора Хшижевського і його помічника на прізвище Ядель?.. Так от, коли ми попрощалися з ними біля кабінету професора, Ядель непомітно тицьнув мені записку. Я прочитав її тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Зміст цього послання був дуже простий: «Я тут. Звільніть мене. Ядель допоможе. Тепфер».

— Тепфер? — вигукнув Самковський. — Я й забув про нього!

— Саме через галас, який зчинили ті четверо з мітлами, він і помітив нас...Того ж дня, щойно стемніло, я повернувся на Кульпарків і проник досередини таким самим чином, через вікно. Ми зустрілися з Тепфером, але перед тим як утекти, я попросив Яделя провести мене в кабінет професора. Річ у тім, що медична картка Камінського здалася мені дивною. Не тому, що там були дивні записи, я не лікар, а тому, що вони виглядали недостатньо старими, хоч і затертими. Я добре знаю, якого кольору стає чорнило, скажімо, через десять років. Що ж до тих записів, то їх зробили заледве місяць тому. Ядель боявся, і мені довелося на місці переконати його всесильними кронами. Навряд чи Міністерство поліції відшкодує мені ці витрати...

— Але як Тепфер опинився на Кульпаркові? — запитав Самковський.

— Пам’ятаєте його втечу зі шпиталю на Личаківській?

— Так.

— Як гадаєте, хто її для нього влаштував?

— Невже Тофіль?

— Атож.

— І заховав до себе на Кульпарків?

— Отож-бо, зробив усе для того, щоб Тепфер став головним підозрюваним, і поліція ганялася за ним... Але повернемося до кабінету професора.

Очі Самковського палали від цікавості, і комісар потроху почав насолоджуватись тим враженням, яке справляла на нього розповідь.

— У кабінеті мені вдалося знайти не лише ту саму картку, яку нам показав Тофіль, але й оригінал.

— Існувало дві медичні картки? — перепитав ад’юнкт.

— Так, мій друже, але оригінал не належав Камінському. Вся його хвороба — чистісінька вигадка. Цей чоловік здоровий, принаймі психічно, і нікого не вбивав, ані в попередні роки, ані тепер.

— Чия ж картка була оригіналом?

— Самого професорі, — відповів комісар, — він приписав свою власну історію хвороби Камінському. Це над ним у дитинстві знущалася ненаситця гувернантка. І, ви не повірите, Самковський, вона досі живе в його домі. Тепер вона вже не гувернантка, а служниця, і далеко не така гарна, як колись.

Хвилину помовчавши, Вістович запитав;

— У вас ще залишилась та пляшка «Baczewski», яку недопив Гаусман на допиті?

— Звичайно, — відповів практикант і витягнув її зі свого сховку в шафі.

— Паскудна історія з тим сраним магом, — продовжив ад’юнкт, наповнюючи склянки, — хто б міг подумати, що він пов’язаний з імперською контррозвідкою.

— Де контрабанда, там і контррозвідка, — випивши, сказав комісар, — нічого дивного.

Самковський засміявся і повторно налив.

— Це остання. — Вістович знову закурив у відчинене вікно. — Можливо, сьогодні я таки піду до театру. Ввечері там грають Фредра...

В’язниця душ 

За вікном уже о пів на четверту почало темніти, і колишній студент математики Ягеллонського університету Тадей Курка дедалі нижче схилявся над відкритим підручником, де були підкреслені олівцем основні правила диференційного числення. Поруч лежала рукописна таблиця похідних. Її Курка мав би знати, як «Отче наш», але він не знав...

Два тижні тому Тадея відрахували зі студій у Кракові за пиятику, і горе-студент вирішив повернутися до Львова, де колись навчався в гімназії. Тут йому повелося несолодко, але однаково краще, аніж було б у рідному Дрогобичі. Вдома батько зажадав би пояснень, а одурити батька хлопцеві ще ніколи не вдавалось. Усе закінчилося б добрячим ляпасом, який завжди валив Тадея з ніг, і роботою в соляній копальні.

У Лемберзі йому вистачило грошей тільки на те, щоб зняти кімнату в старому будинку на Замарстинові. Це була окраїна міста з чорними від сажі дорогами, яку навпіл розсікала залізнична колія. Жили тут переважно робітники і міська біднота, а порядні міщани намагались оминати Замарстинів навіть удень.

Курка спочатку втішився з того, що, знявши кімнату, отримав насправді цілий будинок, оскільки господар у ньому не жив і не брав інших постояльців. Тадей найнявся допомагати одному гімназистові з математикою і до «польського» Різдва мусив навчити його розв’язувати диференційні рівняння. Однак перед тим Курка повинен був навчитися цього сам... До Різдва залишалось усього два тижні, отже, для нього було за щастя працювати в тиші. Принаймі так йому подумалось першого дня. Тепер же, схиляючись усе нижче над підручником з диференційного числення, Курка знав, що його спокій обірветься з настанням ночі.

За півгодини Тадей був змушений запалити свічку і розвести вогонь у старій іржавій печі. Холод і темрява змовницьки накривали кімнату й пронизували постояльця до кісток... Згодом стало трохи тепліше і світліше, але страх нікуди не пропав, а, навпаки, посилився. Курка сягнув рукою до кишені і витягнув звідти годинника, єдиний свій скарб, який він був ладен уже продати, аж несподівано підвернувся цей гімназист. Годинник свідчив, що до настання кошмару залишалося ще трохи часу, а отже, треба вивчити якнайбільше.

Усе почалося, як завжди, десь о пів на одинадцяту. На горищі почулися спочатку кроки, а потім приглушені голоси. Один був жіночий, інший належав чоловікові. Голоси поступово сильнішали, мовби два музичних інструменти переходили на форте за велінням диригента. Невдовзі постоялець почав розрізняти вже знайомі слова. Чоловік палко чогось вимагав, а жінка сміючись опиралася, хоча невдовзі її голос полагіднішав і вона навіть промовила кілька недолугих ніжностей.

Постоялець закрив обличчя спітнілими долонями і спробував хоч трохи вгамувати шалене дихання. Він знав, що станеться далі, і боявся цього найбільше... Чоловік і жінка нагорі, після коротких невидимих любощів, заговорили знову, цього разу однаковим діловим тоном. Ця стримана бесіда тривала недовго, і співрозмовники знову перейшли на крик, а далі й на погрози. Тадей зажмурив очі і вп’явся нігтями в чоло. Зараз буде найстрашніше... Жінка почала благати, потім злякано заверещала, а далі захрипіла, і було чути, як її тіло впало на підлогу. Сталося вбивство! Знову сталося вбивство! Мовби двоє акторів щовечора збираються на тому горищі, аби провести репетицію тієї самої сцени. Тільки сьогодні Тадей не витримає...

Постоялець схопився з місця і рвучко, перемагаючи свою диявольську лихоманку, пхнув ноги в чоботи і накинув на плечі кожуха. Він спробував задмухнути свічку, але губи його не слухались. Попереду них опинився чомусь язик, і Тадей забризкав свічку слиною. Він кинувся до дверей, за якими була заставлена різним непотребом вітальня. Оминувши її, опинився в сінях, а відтак на подвір’ї. Не зупиняючись навіть, щоб замкнути вхідні двері, Тадей кинувся до трухлявої хвіртки, з якою зазвичай поводився дуже обережно, але тепер її пхнув що було сили. Що з нею після цього сталося, його вже не цікавило. Він зрештою б і не побачив. Найближчий ліхтар був за добру сотню кроків від нього, і навколо панувала непроглядна темрява.

Зима видалась цього року безсніжною, і чорна-чорнюща замарстинівська дорога також зникала з виду, ледь наставала ніч. Тадей навмання кинувся нею у напрямку єдиного ліхтаря, ніби одинокий світоч міг покласти край його щоденним, чи то пак щонічним стражданням. Не зупиняючись і щоразу потрапляючи ногою в яму або спіткаючись через якусь каменюку на дорозі, Курка на ходу згадував, як першого вечора, щойно над ним розігралася та сцена, вибіг на вулицю і почав кликати на допомогу. Звісно ж, нічному Замарстинові було начхати на чиїсь крики, а поліцейські сюди майже не потикались. Прогукавши так добрих півгодини і відчуваючи, що цілковито захрип, постоялець повернувся в будинок і, набравшись хоробрості, сам піднявся нагору. Тут його чекала несподіванка: двері на горище були замкнені. Можна було припустити, що вбивця, зробивши свою справу, замкнув їх. Але ж як, чорт забирай, ті двоє взагалі проникли в будинок, якщо він, Курка, зачинив вхідні двері зсередини?!

Ледве дочекавшись до ранку, він знайшов на подвір’ї стару заржавілу сокиру і, піднявшись нагору, виламав двері. Тадей очікував побачити за ними тіло жінки, яку вбили вночі, але там лежав тільки напівзогнилий труп кішки, від чого на горищі нестерпно смерділо. Більше того, складалося враження, що сюди роками ніхто не заглядав, окрім хіба що згаданої кішки, якій це місце видалося підходящим, аби тут здохнути. Безумовно, на пухкому килимку з пилюки, який встеляв усе горище, мали б відбитися сліди убивці та його жертви, але Курка бачив на ньому тільки власні відбитки ніг. «Що за чортівня, — думалось йому, — невже все це мені наснилося?»

До вечора Курка переконав себе, що нічна сцена справді розігралася у його власній голові, можливо, від того, що він намагається запхати туди непомірно велику кількість знань. Тадей подумав, що можна було б і відпочити, якби не ризик самому померти від голоду. Він уявив, як його знайдуть через тиждень або два, коли він смердітиме дужче від тієї кішки на горищі... Очі постояльця наповнились слізьми від жалю до себе, але, втерши їх, Курка вирішив, що краще перетерпіти свої галюцинації і страхітливі сни.

Проте о пів на одинадцяту все повторилося знову. Спершу кроки і стишені голоси, далі розмова, любощі, суперечка, благання, вереск і передсмертний хрип. Курка нерухомо сидів за столом, стискаючи перед собою сокиру. Тепер він чудово розумів, що це не сон і навряд чи йому все вчувається. Він шукав у собі достатньо сміливості, щоб піти на горище і захистити жінку, але не знайшов. Утім, піднявшись туди на ранок, він знову побачив тільки здохлу кішку і товстий шар пилу, на якому й цього разу не лишилося жодних слідів.

Урешті, він допетрав: це привиди. Душі, які не знайшли спокою і щоночі розігрують ту саму сцену на його горищі, мов лицедії, що готуються до якоїсь пекельної вистави. Не було сенсу кликати на допомогу сусідів або звертатись у поліцію. Його у кращому разі засміють, у гіршому — спровадять до божевільні. Тадей Курка знайшов тільки одне рішення: тікати. Тікати щодуху темною замарстинівською дорогою. Спершу добігти до ліхтаря, а там, як поведеться...

На світлі Тадей зупинився і, важко дихаючи, роззирнувся довкола, ніби боячись, що духи з горища кинуться за ним слідом. Однак поза освітленим конусом, що тягнувся від ліхтаря, панувала темрява і тиша. Десь далеко тільки чувся приглушений гуркіт залізниці. Утікач раптом відчув полегшення, мовби цей конус ліхтарного світла направду міг захистити його від усього злого.

Курку несподівано розібрав нервовий сміх. Уже за мить той сміх перейшов у регіт, а все тіло, від горла до ніг, схопила судома. Щоб не гепнутись на землю усім тілом, Тадей, усе ще регочучи, став на коліна. Та раптом його регіт змінився відчайдушним криком: навпроти нього раптово виросла чиясь довготелеса постать у плащі й капелюсі. Терпляче дочекавшись, поки Тадей накричиться і стулить пельку, постать промовила спокійним крижаним тоном:

— Я знаю, що вас лякає, пане Курко. І знаю, як вам допомогти. Тільки припиніть волати...

* * *

Янка Циновська, господиня тісного помешкання в будинку поруч єврейського шпиталю, одяглася і причепурилась, як завжди, швидко. Вона знала, що Мамка Цимес не любить, коли дівчата запізнюються. Тому Янка, не марнуючи ані хвилини, замкнула двері і збігла сходами вниз.

Опинившись на вулиці, вона щільніше закуталась у старе футерко і пришвидшеним кроком подалася б бік Шпитальної. По дорозі Янка думала про те саме, що й увечері і вранці. Йдучи перемерзлою бруківкою, яка ще не бачила цього року снігу, вона думала про гроші. Точніше, про суму, якої бракувало для здійснення її мрії. А мріяла Янка Циновська про втечу... Про втечу з вулиці Шпитальної, з Лемберга, з Галіції, з імперії подалі, на самісінький край світу...

Про те, що кожен, хто дістався Америки, живе там, як у Бога за пазухою, вона чула вже не раз. Янка планувала зібрати потрібну суму до Різдва, але тепер було очевидно, що їй це не вдасться. Бракувало більшої частини, і Фелікс Бельман, знаний у Львові єврей, котрий відправляв людей на край світу, сказав, що за такі гроші зможе хіба що копнути Янку під дулу, щоб вона котилася щонайменше до Клепарова.

Втім Янка не образилась на такі слова. Вона, взагалі, звикла не ображатись, бо тоді б це довелося робити надто часто. Цілими днями і ледь не щоночі... До того ж, Янка добре знала, що насправді Бельману її розкішна пругка дупа ввижається в найсолодших снах і мареннях. Ніколи в житті він не посмів би її копнути, а радо б мацав до знемоги своїми кістлявими руками, заплативши за цю насолоду будь-які гроші, коли б не був скнарою.

Янка стрепенулась чи то від холоду, чи то від огиди і, хоч до будинку Мамки Цимес лишалося зовсім небагато, знову пришвидшила крок, майже побігши тепер по Шпитальній. Вулиця була порожньою, і тільки старий ліхтарник, тримаючи в одній руці драбину, а в іншій пляшку з гасом і продовгуватий ґніт, крекочучи, волікся робити свою справу. Він мусив би також поспішати, оскільки зимові сутінки спадали швидко. Проте його, здавалось, зовсім не хвилювало, що за кілька хвилин доведеться запалювати ліхтарі у темряві.

Янка зайшла до будинку, де одразу за дверима сидів консьєрж. Він був по вуха закутаний у кожуха і скидався на волохатого домовика. Через це важко було вгадати його вік та, зрештою, і стать. Однак Янка знала, що під кожухом завжди мовчазний дідок, який, попри все, не пропустив би досередини нікого зайвого. Янку він знав, а тому ніяк не зреагував на її появу. Кинувши коротке вітання і не чекаючи відповіді, вона збігла сходами на другий поверх.

У невеликій, завішаній оксамитом залі вже чекала Мамка Цимес. Це була пишна жінка років сорока, з доводі приємними рисами обличчя. Могло навіть скластися враження, що вся вона сповнена доброти й справді материнської турботи, проте Янка зіщулилась і несміливо переступила поріг. У залі пахло тютюном і парфумами. На столику поруч крісла Мамки справді стояла попільничка і флакон смарагдового кольору. Видно, вона, як завжди, курила, а потім кропила кімнату водою, додавши до неї кілька крапель підроблених «Diorissimo».

— Заходь, — запросила вона Янку, а сама підвелася з крісла і підійшла до елегантного креденсу, — наллю тобі коньяку, щоб ти зігрілася...

Янка зняла рукавички, потім футерко і вдячно прийняла келих. Зробивши кілька ковтків, вона відчула, що справді трохи зігрілася. Мамка Цимес тим часом узяла зі столика пачку «Deities» і знову запалила.

— У тебе сьогодні дуже вишуканий клієнт, моя люба, — сказала вона, відводячи цигарку від губ, — вимогливий...

Циновська криво усміхнулась. Вона добре знала цих «вишуканих клієнтів», які подекуди не цуралися у ліжку найбільших грубощів.

— Роздягнися, — наказала їй Мамка Цимес, вдаючи, що не помітила її реакції.

Янка слухняно почала знімати одяг, ставши навпроти велетенського дзеркала. Коли вона залишилась зовсім голою, Мамка підійшла до неї і глянула на її відображення.

— Гарна сучка... — промовила Цимес.

Янка справді була гарною. Чорне хвилясте волосся спадало до самих персів, не надто великих, але круглих і свіжих. Риси обличчя мала витончені, як в аристократки, і тільки грубуваті манери виказували в ній простачку. Здавалось, її гнучке сильне тіло мало належати хоча б танцівниці або натурщиці. Проте сталася незбагненна помилка, і його отримала повія.

Янка любила своє тіло і також вважала, що воно заслуговує кращого, ніж поневіряння тут, у борделі Мамки Цимес. Щоразу бачачи себе оголеною, відчувала легке збудження й гірку образу. Подумки кляла долю, бордель і хтивих клієнтів, котрі бачили в ній лише знаряддя для вдоволення своїх сороміцьких потреб. Єдине, що втішало її в такі моменти, це згадка про край світу... Адже коли-небудь вона таки назбирає потрібну суму.

— Він хоче, щоб ти була босоніж і мала вигляд грішниці, що кається, — продовжила Цимес, — попередив, що називатиме тебе Гретхен, тож не перепитуй у нього, хто це.

Янка кивнула. Її вже нічого тут не дивувало. Тим часом господиня борделю дістала з шафи довгу полотняну сорочку і подала їй.

— Одягай ось це, — наказала вона, — так ти будеш більше подібна до тієї його Гретхен.

Дівчина знову мовчки скорилася.

— І ось що, — додала Цимес, — цей пан кохається в німецькій поезії, тому мусиш вивчити дещо напам’ять.

З цими словами вона взяла до рук книжку і, розгорнувши її на потрібній сторінці, подала Циновській. Цього разу Янка здивувалась! Вона давно нічого не читала і, тим більше, не вчила віршів напам’ять. Мамка тицьнула пальцем у невелику однострофну поезію.

— Goethe, «Wanderers Nachtlied»[9], — сказала вона, — маєш годину, поки він прийде.

Дівчина пробігла розгубленим поглядом по коротких поетичних рядках. Там ішлося про спокій і тишу, тому їй навіть сподобалось. Зрештою, вона заспокоїлась, зрозумівши, що вірш невеликий і завдання нескладне.

За годину вона вже чекала в затишних покоях, де панував напівморок. Завжди в такі миті Янку проймали дрижаки і вона щосили намагалась себе опанувати. Треба було згадувати хороші манери і повторювати подумки Гете. Відчувалась відраза до свого заняття і водночас гидка цікавість до того, яким виявиться її новий клієнт, що полюбляє німецьку поезію і босоногих грішниць.

Урешті двері прочинились, і в кімнату зайшов середнього зросту лисуватий чоловік. Він зробив декілька кроків у глибину покоїв, потім зупинився, вдивляючись у напівтемну постать Янки. Витримавши невелику паузу, вона підійшла трохи ближче, аби він краще її роздивився. Потім вдихнула і промовила завчені рядки:

Über allen Gipfeln Ist Ruh, In allen Wipfeln Spürest du Kaum einen Hauch; Die Vogelein schweigen im Walde. Warte nur, balde Ruhest du auch.[10]

У відповідь почулося його важке дихання. Свідчення того, що її примітивна, але чуттєва декламація справила на нього потрібне враження. Після цього Янка одним вправним рухом зняла із себе сорочку грішниці.

— Meine liebe Gretchen...[11] — застогнав лисий гість і, кинувшись до неї, вхопив в обійми.

Янка віддалася гаряче і вміло, хоч для його скромних можливостей цього вміння виявилось забагато. Від безсилля в ньому прокинулись тваринні інстинкти, і гість спочатку почав тертись об її тіло, наче кіт, а потім щосили бити її по сідницях. Янка терпіла і перше, і друге, готуючись до ще гіршого, проте, на щастя, клієнт знемігся і розпластався на вологій від власного поту постелі поруч з нею.

Вона дочекалася, поки той відхекається, а потім зведеться на ноги і, не одягаючи штанів, почне шукати щось у кишені одягу. Чоловік дістав звідти портсигар і сірники. Підійшовши до вікна, він трохи відхилив штору і закурив, задумливо вдивляючись у понуру перспективу вулиці Шпитальної і прилеглого єврейського кварталу. Зрозумівши, що клієнт вдовольнився, Янка також підвелася з ліжка і поволі почала одягатися. Чоловік перевів погляд на неї.

— У тебе гарне тіло, — несподівано озвався він, — не кістляве і не тлусте, а якраз таке, як має бути... Ти, напевно, сильна кобіта?

Янка знизала плечима і посміхнулась. Так, за необхідності вона могла б дати прочухана. І навіть кілька разів довелося відбиватись від п’яних клієнтів, які хотіли більшого за ті самі гроші.

— Я міг би запропонувати тобі кращий заробіток, — мовив чоловік.

Він усе ще стояв голий, а вона тим часом одягнулась.

— Якщо ти, звісно, погодишся...

* * *

У фойє колишнього театру Скарбека, а тепер філармонії, було людно, і Вістович почувався незатишно. Незатишно йому було ще й тому, що Анна, його дружина, також мала пригнічений настрій. Після того як старий театр було остаточно закрито, вона сподівалась, що невдовзі її запросять працювати до нового, але пропозиція все не надходила. Новий театр, збудований за кошти міста, вже починав репетиції, і наступного року планувалось відкриття сезону, але про Анну Каліш не згадували.

Стоячи навпроти чоловіка, вона зовсім на нього не дивилась, а розглядала інтер’єр, ніби бачила ці стіни і картини вперше. Можливо, Анна хотіла побачити зміни, проте все лишилось, як було. Тільки театр називався тепер філармонією, куди вона, щоправда, могла заходити без квитка.

Вістович, навпаки, не зводив з неї погляду. Анна була такою ж привабливою, як і раніше. Роки не зіпсували її красу, а тільки додали шарму. У темному волоссі, що виднілось з-під капелюшка, зовсім не було сивини або ж її надійно приховали. Зморшки на обличчі міг помітити тільки дуже уважний спостерігач. Проте й вони тільки підкреслювали гарні риси її обличчя.

Комісарові хотілося, щоб зараз вона трималася за його лікоть, а він шепотів їй подружні дурнички, від чого б Анна червоніла і заливалась веселим сміхом. Так, як, зрештою, було колись... Однак вона вперто його не помічала, хоча погодилася з ним прийти сюди.

Сьогодні мав відбутися концерт неперевершеного скрипаля з Будапешта Ласло Перчені, але перед тим планувався виступ хору ветеранів імператорської армії. Було чути, як хор за стіною розспівується, комбінуючи голосні звуки з кожним приголосним:

— Ма-ме-мі-мо-му-у-у-у-у-у!.. За-зе-зі-зо-зу-у-у-у-у-у!..

Після свого виступу ветерани мали намір закликати громадськість жертвувати більше коштів на їхню спілку.

Анна, врешті, випадково глянула на Вістовича. А можливо, просто оглянула все, що тільки можна було.

— Як твоя робота в поліції? — запитала вона.

Комісар замислився. Тільки тепер йому спало на думку, що зараз вони з Анною в однаковому становищі. Її не потребують у театрі, а його відсторонили вір роботи на Академічній. Контрабандист Гаусман, якому Вістович прищемив пальці в дверях, подав на нього до суду. Справу вже б досі закрили, покаравши комісара доганою і рекомендаціями згори надалі використовувати інші методи розслідування, але втрутилася контррозвідка. Такого знущання над своїм агентом вони пробачити йому не могли. Не врятувала навіть особиста протекція Вільгельма Шехтеля, який нещодавно став директором львівської поліції, і те, що Вістович таки спіймав убивцю.

Комісар знизав плечима, і, схоже, Анну така відповідь влаштувала. Хор за стіною припинив розспівуватися, урочисто завершивши свої вокальні вправи протяжним «та-те-ті-то-ту-у-у-у...». Пролунав другий дзвінок, і присутні у фойє вирішили приєднатися до тих, хто вже зайняв свої місця в залі.

Хор ветеранів імператорської армії урочисто відкрив музичний вечір, вийшовши на сцену під бадьорі аплодисменти львівської публіки. Хористи були вбрані у мундири і виблискували начищеними чобітьми та нагородами на грудях. Більшість із них були вже в старечому віці, проте намагалися триматися по-солдатському струнко. Трохи поплутавшись, цей хор дідуганів вишикувався у два ряди. Для другого ряду на сцені було завчасно приготовано лавку, щоб він височів над першим. Лавка, однак, виявилась закороткою, і два крайніх ветерани зуміли поставити на неї лише по одній нозі. Інша нога вільно звисала, порушуючи баланс уже немолодого тіла. Стояти на одній нозі було важко, і хористи час від часу ставили вільну ногу на сцену, а потім знову вистрибували на лавку, намагаючись там прилаштуватись. При цьому кожен благав свого сусіда хоч трохи посунутись, але сусід тільки широким жестом показував, що посунутися йому нікуди.

Між тим диригент, не помітивши поневірянь двох підопічних, розпочав імпрезу. Два крайніх баси так і не долучилися до виконання урочистої «Wienner Soldaten», зате неабияк потішили публіку, яка з останніх сил стримувалась, щоб не нагородити хор ветеранів гучним реготом. Під час наступної композиції баси вхопилися за плече сусіда, ледь не стягши і того донизу, аж він сам мусив ухопитися за мундир наступного хориста. Той за іншого, і так у другому ряді ветерани міцно сплелися руками, небезпечно хитаючись на лавці то вліво, то вправо. Зате двоє крайніх більше не почувались ображеними.

Спостерігаючи таке братнє єднання, диригент, замість диригувати, вхопився за голову, і хор без нього дотягнув «Haleluja». Після цього за справу взявся передній ряд, підставляючи товаришам плечі, голови і шиї для опори. Хор тепер став зовсім сплутаний і скарлючений, але більше не розхитувався, а тому диригент наважився на третю композицію. Після неї він першим утік зі сцени, а дідугани, несподівано злагоджено вишикувались у стрій і дружньо закликали присутніх жертвувати гроші на ветеранську справу. Публіка вибухнула оваціями, і хористи, почуваючись цілковито щасливими, так само строєм вийшли за лаштунки.

Після них на сцену вийшов Ласло Перчені в супроводі піаністки, що мала акомпанувати його скрипці. Анна зітхнула з полегшенням і піднесла до очей свій крихітний театральний бінокль. Доки скрипаль та піаністка посміхались публіці, за їхніми спинами швидко винесли лавку, яка залишилася після хору. Тепер сцена повністю була готова до основної події вечора.

Вістовим ще раз поглянув на свою дружину. Анна не відривала очей від бінокля і, здавалось, повністю заглибилась у перші акорди «Чардашу» Монті. Комісару не залишалося нічого іншого, як самому вдати з себе уважного слухача. Вістовим любив музику, але зараз вона його навіть дратувала. Відчувалось, як поволі спливає вечір, а нічого важливого так і не було сказано. Залишалося тільки втішати себе думкою, що присутність Анни поруч з ним також означає немало. Можливо, бодай на прощання вона подарує йому якусь надію. Хоч потайки він сподівався, що не буде ніякого прощання сьогодні.

Між тим Перчені з особливим натхненням розпочав грати «Чакону». Вістовим перестав нарешті крадькома спостерігати за дружиною і перевів погляд на сцену. І композиція, і виконання були направду чудовими, тож комісар на хвилину забув про свої гризоти. Згодом йому захотілося заплющити очі. Здавалось, так буде краще чути музику.

Несподівано концерт обірвався. Десь у глибині залу пролунав різкий постріл, і перелякані слухачі схопилися з місць. Кожен намагався розгледіти того, хто стріляв, але марно. В залі досі було темно, а освітлювалась тільки сцена. Проте перш ніж будь-хто встиг прийти до тями, постріл повторився. Цього разу з іншого боку. Здавалося, з перших рядів. Публіка розвернулася туди, але знову не було видно того, хто стріляв. На сцені лишалися закам’яніла від страху піаністка і скрипаль, що інстинктивно притискав до себе свій інструмент. Над головами присутніх почувся пронизливий жіночий крик. Публіка звела очі догори, побачивши, як тіло чоловіка, перехилившись через край лоджії, полетіло донизу. Ті, хто знаходився під лоджією, сполохано розступились, звільняючи йому місце для падіння. Щойно тіло гучно приземлилося, частина присутніх кинулась до виходу.

Вістович уперше за багато років обійняв дружину, але тільки для того, щоб захистити її від натовпу, що міг завиграшки збити з ніг. Він притиснув Анну до стіни, очікуючи, доки припиняться штурхани в спину, і відчув, як вона тремтить від страху. Комісару навіть був приємний цей страх, який не дозволяв Анні розірвати обійми і відштовхнути його від себе.

Нарешті всі налякані вийшли, і Вістович зміг підійти до тіла. Довкола нього вже зібралося з десяток чоловіків, які жваво обговорювали подію. Найперше вимагали один від одного покликати поліцію, і при тому ніхто не рухався з місця. Врешті, один з них відділився від гурту і рушив до виходу.

— Розійдіться, панове, — наказав комісар, і ті слухняно зробили кілька кроків, назад.

Чоловік лежав обличчям донизу. Вістович найперше торкнувся його зап’ястя, щоб перевірити пульс.

— Марно, — промовив хтось, — куля пробила голову. Він помер швидше, ніж упав.

Комісар звів погляд на того, хто говорив, і побачив перед собою високого чоловіка, що спостерігав за ним крізь блискучий лорнет.

— Ви лікар? — запитав у нього Вістович.

— Певною мірою, — відповів той. — А ви поліцейський?

— Певною мірою...

Між тим до зали справді увірвались двоє постових, наробивши стільки галасу, мовби їх було зо два десятки.

— А от і ваші, — посміхнувся чоловік з лорнетом. — Стримайте їх, щоб вони випадково не затоптали цього сердегу. У нього й так препаскудний видався нині вечір...

Вістович, ніяк не зреагувавши на цей чорний жарт, випростався, щоб зустріти поліцейських.

— Пане комісаре! — в один голос вигукнули ті, виструнчившись біля нього.

Той важко зітхнув і роззирнувся довкола. Було два постріли, один з глибини залу, інший з перших рядів. Тим, хто стріляв, неважко було загубитися в натовпі й вийти разом з усіма із залу, а потім — і з філармонії. Лишалась надія на глядачів, в яких були перші та останні місця. Мусив же хтось із них побачити людей зі зброєю. Правда, цих імовірних свідків також тепер не знайдеш. Хіба що вони самі звернуться до поліції.

— Викличте сюди когось з Академічної, — наказав поліцейським Вістович.

Комісар відчував навіть полегшення від того, що цим буде займатись зараз хтось інший.

Один з постових кинувся виконувати його наказ. Нарешті увімкнули світло в залі. Чоловік з лорнетом кудись пропав. Залишилось тільки декілька зацікавлених осіб і його дружина, що трималась на відстані. Вона благально дивилась на нього, прагнучи якомога швидше залишити цю проклятущу залу. На сцені також зібралося декілька чоловік, очевидно, це були працівники філармонії.

Вістович наблизився до Анни і якось по-дурному їй усміхнувся.

— Я хочу звідси піти, — нервово промовила жінка, — негайно.

Комісар підкликав постового.

— Знайди для пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, — наказав йому Вістович.

— Слухаюсь, — коротко відповів той і подав Анні руку.

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

— Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім уздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відринула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

— Усе зроблено, пане комісаре, — доповів він.

— Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, — знову наказав комісар і подався до виходу.

В гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши кілька крейцерів гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, проте йому вірилось, що їхнє подружнє життя можна почати спочатку. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович укотре буде сам... Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з’явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт: «Як же мене заграла ця служба...». Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним — ад’юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

— Вістовичу, — Фельнер невідомо чому зрадів, — а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

— До сраки мені вже музика, — коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, урешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

— А де були ви? — запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

— Посередині, — комісар вказав на свій десятий ряд.

— Отже, ви також нічого не помітили?

— Ні.

— Куля потрапила точнісінько в тім’я, — озвався Фельнер, — це ж треба, ще такого не бачив.

— Все просто, — пояснив Вістович, — перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкона було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. У цю мить убивця з перших рядів поцілив йому просто в тім’я.

— Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? — задумливо спитав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

— Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, — сказав він, — усі, хай на кілька секунд, але відвернулися у потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряду, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.

Обличчя Самковського геть скисло. «Аякже, — подумав комісар, — ти от-от би здогадався сам».

— Я шукав гільзу на підлозі, — вголос додав Вістович,— щоб хоч приблизно знати, де стояв убивця, але не знайшов. Можливо, тобі пощастить більше, Самковський. На все добре!

Комісар подався до виходу.

— Auf Wiedersehen, — звично відповів Фельнер, не відриваючись від роботи.

— Auf Wiedersehen, — мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, — подумав комісар, знову опинившись на вулиці, — інакше цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав’ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п’яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

— Адасю, — тихо промовила вона, — чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість, комісар уже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

— Ти на когось чекаєш? — запитав комісар.

— Коли я прийшла, в тебе вже були гості, — пояснила жінка.

— Доброго ранку, комісаре, — почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з’явилась крива усмішка.

— Вночі я мусив забрати вашу зброю, — пояснив гість, — ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрелити. Але зараз я готовий повернути її вам...

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею, тоді взяв кавник і налив з нього кави у філіжанки. Після цього поштиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретера і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

— Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, — знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки. — Набирайтеся сил.

— Можемо розмовляти одразу, — відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність у будинку людини з контррозвідки кого завгодно позбавить апетиту.

— Як скажете, — відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

— Так от, комісаре, якщо пам’ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство у філармонії... Як мені відомо, ви стали мимовільним свідком. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

— Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

— Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

— Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, — сказав він, — а між тим, газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав із внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Раковського!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

— Раковський був не просто депутатом, — продовжив полковник, — він очолював об’єднання крупних землевласників, яке, до того ж, підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть уже відомо у Відні. І Відень хоче розслідування...

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

— Розкриття убивств не наша справа, — продовжив Редль, — але контррозвідка зацікавлена у тому, щоб убивцю знайшли.

— Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, — сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, — за кілька хвилин продовжив Редль, — у тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Раковський публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер уже директор поліції.

— Саме завдяки вам, полковнику, — випалив комісар, — я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з’являтися до суду в справі Гаусмана...

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

— Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

— І все? — запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгуватись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

— Ми підтримаємо вашу подальшу кар’єру, — відповів Редль, — також можете розраховувати на підтримку Evidenzbureau[12].

— Мені потрібні письмові гарантії, — мовив комісар.

— Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, — відповів Редль, — це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі у філіжанку.

— По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, — зауважив він, — не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

— Тоді вам не потрібна моя відповідь, — сказав Вістовим і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

— Може, й так, — погодився Редль, — а тепер я скажу найголовніше... Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

— Зрозумів, — понуро відповів той.

— Чудово, — полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретера. — Гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

— Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки у крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

— Ти не залишишся? — запитав комісар.

— Ні, — відповіла вона, — я хвилювалась за тебе, втім, тепер бачу, що все гаразд.

Вістовим спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

— Адаме, — тихо промовила Бейла, — ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістовим спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

* * *

Вістовим перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили з музею графа Дідушицького[13], а тому з полегшенням зітхнув за півгодини, коли вже був поголений і сам від себе відчував легкий запах «Eau de cologne».

У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.

Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.

— Це про вбивство у філармонії? — запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.

Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістовим сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.

Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістовим мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.

— Гільзи познаходили? — запитав Вістовим.

— Тільки одну, — відповів ад’юнкт, — в кінці залу, між останніх рядів.

— А іншу?

Самковський розвів руками.

— Вбивця не міг її підібрати, — продовжив комісар, — цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка... Ця гільза досі десь там.

— Перший раз стріляли з «браунінга», — мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, — з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.

Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.

— Дорога зброя, — зазначив Вістовим, — покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.

Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.

— Пістолет невеликий, — додав комісар, — його зручно заховати... Я на їх місці також узяв би «браунінг».

— Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, — мовив Самковський.

— І що?

— Ніде.

— Нічого дивного. Треба бути дурнем, щоб для вбивства депутата Галицького сейму купувати таку зброю у Львові чи навіть у Галичині. Але добре, що пан перевірив, Самковський, — сказав Вістовим.

— Чи знайшлися свідки? — знову запитав комісар.

— У поліцію ніхто не звертався, — відповів ад’юнкт.

Вістовим тихо вилаявся і торкнувся пальцями своїх скронь, що несподівано почали шалено пульсувати. Похмільний біль повертався до голови. Раптом комісар забув про свій надокучливий кац.

— Послухайте, Самковський, — звернувся він до підлеглого, — здається, в нас є привід вважати себе дурнями.

— Чому? — не зрозумів той.

— Ви допитали Ласло Перчені?

— Кого? — не зрозумів практикант.

— Скрипаля, — пояснив комісар, — він стояв на авансцені, і вся ця вистава відбулася просто перед ним. Зрозуміло, що він у цей час був зайнятий музикою, але ж міг щось і побачити.

Вістович підвівся з-за столу і підійшов до підвіконня, на якому стояв графин із водою. Наповнивши собі склянку, комісар жадібно випив. Між тим Самковський також схопився з місця.

— Ви куди? — запитав комісар, бачачи, що той одягається.

— Шукати цього Ферше... Як ви сказали його звати? Скрипаля?

— Перчені, — повторив комісар, — не поспішайте, Самковський. Минуло три дні, й у Львові ви вже його не знайдете. Нам треба дізнатися, куди він подався далі.

Вістович навмисне зробив наголос на слові «нам». Нехай цей шмаркач таки зарубає собі на носі, що надалі слідство вестиме не він.

Комісар і собі почав одягати плаща.

— Зробимо так, — мовив він, — найперше відвідаємо помешкання убитого. Пан знає, де воно, Самковський?

— Звісно, — кивнув ад’юнкт, — на Погулянці.

Чоловіки вийшли на вулицю і, перейшовши на Баторія, зачекали біля «криміналу» на фіакр. Увесь цей час жоден з них не промовив ані слова. Тільки у фіакрі комісар брудно вилаявся, коли їх добряче трусонуло і біль у голові запульсував ще сильніше.

На Погулянці Самковський попросив зупинити фіакр біля чималої вілли, збудованої в неоготичному стилі, що тягнулася в небо гострим дахом, спинаючись фундаментом на мертвий почорнілий пагорб. Безрадісний довколишній пейзаж і сира, швидше осіння, ніж зимова, погода якнайліпше підкреслювали величну моторошність помешкання покійного депутата Галицького сейму.

Піднявшись угору вимощеною доріжкою, поліціянти опинилися біля важких дубових дверей. Натиснувши на кнопку дзвінка, Вістович з подивом побачив, що відчинив їх привітний камердинер, а не ходячий мрець, як можна було сподіватися.

Усередині будинок також виявився значно веселішим, аніж зовні. У вітальні яскраво сяяло світло, завдяки чому можна було добре розгледіти багатий інтер’єр.

Гостям запропонували кави і попросили зачекати. Невдовзі до них спустилася засмучена жінка у чорній сукні. Вочевидь, це була вдова Раковського, і поліціянти поспіхом висловили свої співчуття. Жінка кивнула на знак подяки і пильно вдивилася в них червоними від сліз очима.

— У нас декілька запитань до вас, — запинаючись промовив комісар, — якщо пані дозволить...

Жінка вказала гостям на крісла і сама присіла на чудову бідермейєрську канапу.

— Прошу пані, хто запросив вас із чоловіком до філармонії того вечора? — запитав комісар, з насолодою вдихаючи запах кави, що струменів з невеличкої порцелянової філіжанки в його руках.

— Мій чоловік кохався на музиці й особисто знав багатьох відомих музикантів, — сумно промовила вдова, — його запросив Ласло Перчені, скрипаль, який грав концерт того вечора.

— Яким чином запросив? — перепитав комісар.

— Надіслав нам запрошення поштою, — пояснила жінка, — підозрюю, обоє були надто зайняті, щоб зустрітись, хоч віддавна товаришують.

— А чи пригадує пані, як вони зустрілись? — продовжив Вістович.

— Якщо я не помиляюсь... Здається, це було два чи три роки тому, у Відні... Так, саме у Відні, на прийомі в канцлера.

На останніх словах голос жінки затремтів, а потім урвався плачем. Навіть Самковський осудливо глянув на свого шефа. Той скорчив винувату гримасу і дістав з кишені портсигар. Забувши запитати дозволу, комісар запалив цигарку. Жінка перестала плакати і з огидою помахала рукою перед обличчям, ніби увесь дим від його цигарки зібрався в неї під носом. Вістович зрозумів, що в цьому домі не палять, але було вже пізно. Десь узявся той самий камердинер і поставив перед ним невеличку тарілку з чудовим орієнтальним розписом, яка мала б слугувати попільничкою. Нічого іншого, як загасити в ній недопалену цигарку, Вістовичу не залишалось.

Після цього комісар звівся на ноги і запитав дозволу оглянути особистий кабінет покійного. Жінка погодилась, наказавши камердинеру провести туди гостей, а сама перепросила і вийшла з вітальні. Поліціянти вдруге висловили свої співчуття, дочекались, поки двері за нею зачиняться, й подалися сходами нагору, куди ввічливо запросив їх камердинер.

В кабінеті, одна навпроти одної, стояли дві велетенські книжкові шафи, кожна з яких була вщент заповнена книгами. Біля вікна знаходився гарний різьблений секретер, а поряд з ним — чималий акваріум. Камердинер, видно, щоб не гаяти часу дарма, одразу ж заходився оглядати горщики з кімнатними рослинами. Ретельно оглянувши кожен, він наблизився до акваріуму. Зненацька слуга закричав...

Вістович від несподіванки випустив з рук гігантський фоліант німецької поезії і кинувся до нього. Камердинер скрушно дивився на поверхню акваріума, де плавала догори животом невелика рибка.

— Це блакитний конго, — зі сльозами на очах промовив камердинер, — улюблений вид пана Раковського. Відколи він помер, рибки також не хочуть жити без нього... Це вже четверта!..

Комісар і Самковський зітхнули з полегшенням. Їм начхати було на мертву рибку, і вони ледве стримувались, щоб не реготнути, бачачи, як камердинер обережно дістав її з води. Той докірливо на них подивився і вийшов з кабінету.

Скориставшись цим, комісар почав досліджувати шухлядки секретера. В одній з них виявився револьвер. Це був шестизарядний англійський «Webley». Руків’я зброї прикрашало кілька смарагдів, а поміж них виднілись літери «B.R.», що означало, вочевидь, ім’я господаря — Bartolomej Rakowski.

— Яка краса, — вихопилось у Самковського.

Вістович кивнув на знак згоди.

У найбільшій шухляді знаходилась чимала колекція старовинних монет. Усі вони були чітко погруповані, згідно з історичним періодом та країною, яку представляли. Окремо розміщувались грецькі драхми, римські динари, дві рідкісні скіфські монети, арабські дирхеми, декілька монет Карла Великого, а також цілий ряд золотих французьких екю часів Людовіка XII. Поліціянти так захопились спогляданням колекції, що не помітили, як повернувся камердинер. Він став поруч і зовні нагадував тепер сторожового пса, що був готовий вкусити першу-ліпшу руку, яка потягнеться до скарбів господаря.

Раптом комісар зауважив:

— Тут дечого бракує...

Вістович указав у правий верхній куток, де серед чеських і польських монет XIV—XVI століття виднілася прогалина.

Камердинер сумно усміхнувся і ствердно кивнув.

— Там мав бути празький гріш, — пояснив він, — одного разу, на прийомі в губернатора пан Раковський придбав його в іншого колекціонера і просто поклав до кишені. Коли ми повернулись додому, господар наказав мені підготувати місце в колекції, але виявилось, що монета зникла... Пан Раковський спершу ламав собі голову, куди вона могла подітись, а потім махнув рукою. Мовляв, що моє, те повернеться. Знаєте, він був таким фаталістом...

Раптом камердинер зауважив фоліант, що досі лежав на підлозі.

— Який жах! Як ви могли, комісаре?! — обурено вигукнув він. — Це видання безцінне!..

Камердинер кинувся до книги, підняв і дбайливо обстежив її з усіх сторін, а тоді обережно поставив назад на полицю. Було зрозуміло, що відносини з цим чоловіком зіпсовано остаточно. Поліціянти востаннє роззирнулись, вийшли з кабінету і спустилися сходами у вітальню. Вдова пана Раковського вийшла попрощатися з ними і повідомила, що вони можуть повернутися сюди в будь-який час, якщо виникнуть додаткові запитання. Втім, відчувалось, що насправді жінка хотіла сказати: «Я втомилась. І волію вас тут більше не бачити».

Поліціянти вийшли з будинку і знову рушили мощеною стежкою донизу. Вона вивела їх до брудного почорнілого озера, де на березі їх чекав фіакр.

— Іноді жінки вбивають своїх чоловіків заради спадку, — задумливо промовив Самковський, сівши поруч з комісаром. — Хтозна, можливо, це саме той випадок? Адже весь маєток Раковського тепер належить його дружині.

Вістович знизав плечима.

— Вона була поруч, коли в нього влучила куля, — відповів комісар, — настільки близько, що ця куля могла б влучити і в неї саму. Не думаю, що вона б так ризикувала. Урешті-решт, вбивство можна спланувати інакше.

— Все одно не хочу відмовлятись від цієї версії, — сказав ад’юнкт.

— Як завгодно, — трохи роздратовано промовив комісар, — тоді заодно складіть список інших можливих ворогів Раковського. Почитайте, що писали про нього в газетах, розшукайте ділових компаньйонів... Кому він був винен, хто був винен йому. Одним словом, як завжди.

Передчуття нудної рутинної роботи вбило ті незначні рештки доброго гумору, які були у Самковського. Йому більше не хотілося спілкуватись із шефом, і він озвався до нього тільки раз, щоб дізнатись, куди вони зараз прямують. Комісар відповів, що добре було б пообідати у Шнайдера, а після цього навідатись до директора філармонії, щоб дізнатись, де зараз Ласло Перчені, скрипаль, який, як виявилось, особисто знав убитого.

Самковському не надто хотілося обідати з шефом, але він добре знав, що той заплатить більшу частину рахунку, і така вигода взяла гору над неприязню.

У кав’ярні Шнайдера приємно пахло випічкою і гарячим вином. Кілька столів були прикрашені різдвяними віночками, в кожному з яких було по три свічки з червоного воску. Мабуть, в останній тиждень Адвенту з’явиться і четверта. На підвіконнях стояли кошики з пряниками, цукерками та іншими солодощами, заманюючи перехожих. Отже, коли хтось забував, що невдовзі Різдво, то в цій кав’ярні неодмінно про це згадував. Поліціянти були трохи спантеличені, тому значно повільніше, ніж завжди, попрямували до вільного столика. До них підійшов господар, радо посміхаючись постійним гостям, і запитав, чого ті бажають. Вістович замовив холодного пива і флячки. Самковський попросив те саме.

— З ким будете у Вігілійний вечір? — раптом запитав комісар.

Самковський нервово пересмикнув плечима.

— З родичів у мене тільки батько, але й той спився. Останнім часом мене навіть не впізнає... Тож, мабуть, сам.

— І я також, — зізнався Вістович, згадавши про Анну і свою невдалу спробу примиритися з нею.

Щоб не продовжувати цю розмову, обидва закурили. Невдовзі принесли пиво, а потім і флячки. Тільки тепер комісар позбувся похмільного болю в голові. Пообідавши, обидва з дещо кращим настроєм попрямували до філармонії.

На розі Театральної та Скарбковської Вістович несподівано ухопив практиканта за рукав і потягнув убік.

— Що трапилось? — здивовано запитав Самковський, коли вони обоє заховались за афішну тумбу.

Комісар звелів мовчати і вказав у бік філармонії. Там, біля входу, поміж колон стояв високий сивуватий чоловік і марно намагався запалити цигарку. Вітер щоразу гасив сірник.

— Цей суб’єкт був тоді в залі, коли сталося вбивство, — пояснив комісар, — начебто сказав, що він лікар, чи якось так, уже не пригадую... Щось у ньому мене насторожило.

Ад’юнкт мовчки дивився на шефа, чекаючи скерування до дії.

— Може, він і не винен ні в чому, але простежте за ним, Самковський. Просто дізнайтеся, де він живе або куди найчастіше ходить.

Той почекав, доки суб’єкт нарешті закурить, і неквапним кроком вийшов з-за тумби. Чоловік рушив у бік Нового театру, і Самковський непомітно подався слідом. Зачекавши кілька хвилин, Вістович перейшов на інший бік вулиці. За мить він вже був у фойє філармонії, звідки піднявся сходами на другий поверх, де знаходився кабінет директора.

Директором виявися високий огрядний чоловік, значно вищий і огрядніший за самого комісара. Поруч з ним Вістович почувався худорлявим гімназистом. Зрозумівши, що перед ним поліцейський, директор занервував.

— Послухайте, комісаре, — заревів він своїм низьким басом, — я сказав поліції усе, що знав про те вбивство, і мені більше нічого додати. Хіба що...

Директор широкими ведмежими кроками підійшов до шафи і так різко її відчинив, що Вістович мимоволі опустив руку в кишеню, де лежав його револьвер. Складалося враження, що в шафі цей ведмідь тримав щось важке, чим зручно було відбити бажання навіть наближатись до його кабінету. Комісар устиг уявити в його ручиськах якийсь первісний дрюк, але директор, натомість, тримав зграбну пляшку грецького бренді. При цьому на його обличчі засяяла приязна усмішка.

— Любий комісаре, — промовив директор, — прийміть від мене скромний подарунок. Цей бренді я привіз колись зі своїх гастролей...

Від несподіванки Вістович відступив ледь не до самих дверей.

— Річ у тім, — продовжив директор, — що я зараз готую різдвяні музичні вечори, і мені зовсім не хочеться відволікатись на поліцію. Розумієте? Давайте спробуємо забути про цю справу.

Він усе наближався і наближався, несучи перед собою «Метаксу», аж комісару довелося виставити вперед долоню, аби той врешті зупинився.

— Пане директоре, я маю до вас лише два запитання, а тоді ви знову повернетесь до музики, — сказав Вістович.

— Лише два? — з недовірою перепитав той.

— Лише два.

— Гаразд.

Велетень повернувся за свій стіл і запропонував сісти комісару.

— Перше: мене цікавить, де зараз скрипаль, який грав того вечора, Ласло Перчені, — мовив Вістович.

Директор зморщив чоло і взявся перебирати папери на столі.

— Ми взяли йому квиток до Кракова, — сказав він, — от тільки не можу пригадати дату...

Нарешті директор віднайшов якийсь блокнот і, погортавши сторінки, натрапив на потрібний запис.

— Ось, дев’ятого грудня він вирушив зі Львова... Мені він ще зізнався, що планує затриматись у Кракові надовше з особистих причин. Але концерт у нього там шістнадцятого...

— Тобто за три дні, — промовив комісар.

— Атож. Якщо плануєте його допитати, то ще встигнете...

Директор виразно подивився на Вістовича, очікуючи другого, й останнього, запитання. Комісар не примусив чекати:

— Сьогодні з філармонії вийшов худий високий чоловік, — сказав він. — Я бачив його у вечір вбивства. Сивуватий, користується лорнетом, коли треба щось розгледіти зблизька. Очевидно, має слабкий зір. Пан знає, хто це?

— Ми не знайомі з ним особисто, — відповів директор, — після вбивства він двічі просив дозволу побути в залі. Вдруге якраз сьогодні... Говорив, що йому потрібно відчути тамтешню ауру. Мовляв, це допоможе знайти вбивцю. Він, напевно, медіум абощо. Я не заперечував, не хотілося сперечатися, у мене й без того досить клопоту. Та й аби не казали потім, що я заважаю розкрити злочин.

— Що ж, я дотримую слова, пане директоре, — сказав комісар. — Два запитання — дві відповіді. Не смію більше вас затримувати.

Він підвівся і простягнув руку на прощання.

— Візьміть «Метаксу», — примирливо попросив директор, — я від щирого серця. Гадаю, пан також поціновувач доброго бренді.

Комісар посміхнувся і прийняв подарунок.

— Дякую. Я надішлю вам щось зі своєї колекції і спробую більше не турбувати, — сказав він.

— Я трохи погарячкував, — знічено мовив директор, — багато роботи, знаєте... Утім,, все ж допоможу слідству, коли що.

З цими словами вони й попрощались.

* * *

О десятій вечора потяг прибув до Кракова. Вістович зійшов на перон і впевненим кроком попрямував у місто. Перетнувши Двірцеву площу, комісар вийшов на вулицю Баштову і подався нею до Флоріанської вежі. Зима у Кракові була такою ж безсніжною, як і у Львові. Вечірня паморозь чіплялась до голих знечулених дерев, а паркові ліхтарі, здавалося, ледь-ледь просвітлюють густий вологий простір.

Попереду завиднівся широченний силует Барбакану, а навпроти нього, посеред давньої фортечної стіни, височіла Флоріанська вежа. Брама внизу була незамкнена, і вечірній гість проник через неї у Середмістя.

Тут він пришвидшив крок і невдовзі опинився на Марійській площі поруч катедри. На хвилину зупинившись, щоб пригадати потрібний напрям, Вістович зрештою подався просто на Ринок, до Сукеніц, а звідти рушив до одного з темних пасажів. Після чималих зусиль йому вдалося розшукати невеликий гучний заклад з промовистою назвою «Pijalnia wódki». Набравши досить свіжого повітря в легені, комісар зайшов досередини.

За більшістю столиків сиділи гучні пияцькі компанії, і тільки за одним нудьгував самотній чоловік, перед яким стояла вже порожня чарка і тарілка з напівз’їденою канапкою. Вістович упевнено рушив до нього.

— Я думав, ти вже не прийдеш, — замість привітання сказав той, побачивши комісара. — Наступна за твій рахунок.

Чоловік вказав пальцем на чарку.

— Я маю дещо краще для тебе, Яцку, — відповів львів’янин, також сідаючи за стіл.

З цими словами Вістович дістав зі своєї невеликої дорожньої валізи пляшку «Baczewski» і поставив її перед співрозмовником.

— Гарний початок, — схвально кивнув той, — тепер давай замовимо ще якусь загризку, — бо я вмираю з голоду.

Він узяв канапку і з полегшенням запхнув її в писок. Більше не треба було розтягувати задоволення.

— Замовляй ти, — відповів Вістович.

— Тут готують непоганий бігос, — з повним ротом пробубонів чоловік, — раджу спробувати.

— У Кракові я завжди беру шарлотку, — сказав комісар.

— Як хочеш, — той нарешті розжував і ковтнув, — а я візьму бігос...

Підійшов господар, і чоловіки зробили замовлення.

— Маєш новини для мене? — перейшов до діла Вістович.

— В мене були новини вже за кілька годин після того, як я отримав твою телеграму, — хвалькувато відповів той. — Я маю дещо на твого мадяра.

Комісар посміхнувся. Він добре знав, що це не пусті слова. Яцек Жила,, кримінальний кореспондент краківської газети «Czas» був талановитим нишпоркою. До цього додавались його природна сміливість та неабиякий фарт. Досить швидко у Жили з’явилася ще одна професія: він почав працювати як приватний детектив. Звісно ж, клієнтів йому не бракувало.

Щоправда, Жила мав і слабкості, найголовніша з яких — це жінки. Щойно отримавши гонорар, він прямував до улюбленого борделю і витрачав там усе, що заробив своєю небезпечною працею.

Вістович, вирушаючи до Кракова слідом за скрипалем, хотів мати додаткові козирі проти цього Перчені. Дізнатись якусь таємницю, яку скрипаль приховував від інших. Тоді, відповідаючи на запитання, він буде з комісаром максимально щирим. Звісно, могло виявитись, що ніяких таємниць маестро не має, і його особисте життя таке ж бездоганне, як і ноти, котрі линуть з-під його смичка, але якщо ці таємниці таки існують, то Яцек Жила про них дізнається.

Між собою львівський комісар і краківський журналіст зналися давно. Не раз і Вістович ставав тому в пригоді. Особливо якщо потрібні були відомості з російського кордону. Тоді комісар не лінився і вирушав у Броди або ж усе, що міг, робив у Львові. Таким чином, обидва завжди докладали зусиль, щоб не підвести один одного.

— Тебе дивувало, чому цей Перчені прибув до Кракова за тиждень до концерту? — запитав журналіст.

Він вирішив зробити перерву в смакуванні бігосу і відкинувся на спинку стільця.

Вістович кивнув.

— Усе дуже просто: у маестро тут коханка. Пишнотіла і жагуча ягідка з Клєпажу змусила його забути про дружину, як про вчорашній сон, — Жила з насолодою вимовляв кожне слово. — Сьогодні опівночі в гарненькому готелику на березі Вісли у них побачення... Як ти сам розумієш, Адаме, кращого місця і часу для допиту нашого клієнта годі й шукати.

Вістович дістав з кишені годинник.

— Година Залишилась, — сказав він.

— Устигнемо, — відповів журналіст, — звідси не більше двадцяти хвилин доброї ходи. — А ще цей Паганіні полюбляє брати участь у спіритичних сеансах, — знову напхавши рота, сказав Жила. — Але про них він сам тобі розкаже...

Далі чоловіки заговорили про те про се, аж поки не настав час іти. Вістович розплатився за вечерю, і вони вийшли на вулицю. Перетнувши Ринок, подалися Гродзькою, далі Бернардинською і невдовзі опинилися на березі Вісли. Ліворуч від них крізь темряву проглядався Вавель. Чоловіки рушили набережною, аж поки справді натрапили на маленький готелик, оточений зусібіч ліхтарями.

Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.

— Другий поверх, двадцяті покої, — промовив він і простягнув ключ.

Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.

Жила єхидно посміхнувся.

— Розважає свою ягідку, — промовив він.

Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.

— Видно їх добре. Почекаємо трохи...

Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.

— Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, — сказав він, відходячи убік.

Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє — чоловік і жінка — насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.

Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів. І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.

З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Ехро».

— Зроблю кілька знімків на згадку, — пояснив він.

Двері вдалося прочинити безшумно. Утім, навіть якби до кімнати увірвався цілий ескадрон кавалерії, коханці б його не помітили. Вони солодко вовтузились на розстеленому ліжку, відкинувши ковдру, тому перше, що побачили неждані гості, — голу дупу Ласло Перчені поміж парою струнких жіночих ніг. Стискаючи коханця стегнами і колінами, жінка сама, здавалося, вганяла його тіло у своє гаряче лоно. Руки її при цьому тримали його за плечі, час від часу впиваючись нігтями в шкіру і залишаючи на ній криваві подряпини. Було зрозуміло, що от-от хтось із них першим досягне фінальної насолоди.

В цю мить Жила голосно вигукнув:

— Jó estét![14]

Бідолашний скрипаль підскочив так, мовби його вразило струмом. Жінка одразу ж застогнала ще дужче, вочевидь якраз досягаючи жаданої сатисфакції. Одночасно клацнув фотоапарат журналіста.

— Мі történik?[15] — сердито закричав угорець, намагаючись чимшвидше надягти штани.

Його коханка тим часом злякано заховалась під ковдру. Про себе Вістович встиг відзначити, що в неї прегарне тіло, і музиканту неабияк поталанило.

— На жаль, маестро, я жахливо розмовляю угорською, — сказав Жила, — тому вам доведеться пригадати польську.

— Я вимагаю пояснень, чорт забирай! — майже без акценту виголосив скрипаль.

— Справедливо, пане Перчені, — втрутився Вістовим,— щойно одягнетесь, ми все пояснимо...

Коли маестро, нарешті, був у сорочці та затягнув пояс, розмова відновилась.

— Може, пані відпустимо? — запропонував комісар, указавши на жінку, що досі спостерігала за ними з-під ковдри.

— Ні, вона — моя гостя і залишиться тут! — угорець намагався вимовити це твердо, але вийшло якось голосно-істерично.

Було зрозуміло, що він боявся залишитися з ними без свідків, сам-на-сам. Тим часом Жила зробив ще декілька знімків.

— На дідька ви фотографуєте? — запитав Перчені.

— Щоб маестро був з нами відвертий, — пояснив комісар, — і нічого не втаїв, відповідаючи на запитання. Інакше світлини спочатку побачить панська дружина, а потім...

— А потім залюбки віддамо їх у руки будапештським газетярам, — доповнив Жила.

Скрипаль сів на край ліжка. Він намагався вдати, ніби йому байдуже, втім, було видно, що це не так.

— Хто ви і на які запитання я повинен відповісти? — запитав угорець.

— Яз лемберзької поліції, — сказав комісар, — мені жаль, що здобувати вашу відвертість ми мусимо таким чином, але є підозра, що пан може сказати не все.

— Он які методи в поліції...

— Пригадайте свій концерт у Лемберзі, — перебив його Вістович, — не думаю, що пан його забув, оскільки того вечора сталося вбивство депутата сейму Раковського.

— Он ви про що! Могли б одразу сказати, що прийшли у цій справі...

— Чому ви не звернулись до поліції після концерту? — запитав комісар.

— Я чекав, що прийдуть до мене, але не дочекався. А потім мені треба було вирушати.

Вістович сердито прикусив нижню губу. Скрипаль мав рацію, поліція мала б допитати його негайно.

— Хіба ви не бачили, хто стріляв? — запитав він.

— Ні.

— Це ж сталося просто у вас під носом. Вбивця був у перших рядах.

— Коли стоїш на сцені, не завжди видно зал, — пояснив Перчені, — світло б’є в очі. Щодо мене, то я бачу тільки інструмент і ноти.

— Сподіваюсь, вам не треба нагадувати, що ми прагнемо чесної відповіді? — сердито запитав Вістович.

— Я чесно відповів...

Запала мовчанка, під час якої присутні не зводили погляду один з одного.

— Я чув, що постріл пролунав зовсім близько, — знову озвався скрипаль, — ніби в мене біля вуха. Але я не бачив, хто стріляв. Ба більше! Я навіть не впевнений, з якого боку стріляли... Тут винна акустика. В театрі вона трохи особлива...

— Вдова вбитого розповіла, що ви були друзями з паном Раковським. — Вістович перейшов до наступного запитання.

Перчені знизав плечима.

— Ми познайомилися з ним у Відні на якомусь прийомі... — сказав він. — Цей чоловік кохався в музиці, і смію запевнити, дещо в ній тямив. Йому подобалось заводити знайомство з відомими музикантами. Ми кілька разів обідали, грали в карти, а півроку тому зустрілися тут, у Кракові.

— Де саме і за яких обставин?

— У спіритичному клубі «Брати потойбічні»...

Вістович і Жила не втримались від сміху.

— Так, я вірю у ці речі, — ображено промовив скрипаль. — І покійний Раковський вірив. Люди мають на це право!

— Даруйте нам, — перепросив комісар, — то ви кажете, спіритичний клуб?.. А де він знаходиться?

— На Скалці, неподалік монастиря Паулінів, — сухо відповів Перчені. — Учасники збираються там щоп’ятниці.

— Завтра п’ятниця, — сказав Вістович, — ви там будете?

— Чесно кажучи, я не збирався. На завтрашній вечір у мене заплановано репетицію, — з відчаєм у голосі відповів скрипаль.

Жила підніс до ока фотоапарат і, відшукавши через об’єктив коханку маестро, демонстративно зробив ще один знімок.

— Заради Бога, панове, я справді не можу пропустити репетицію! — Тон музиканта зробився плаксивим.

— Шкода, могли б викликати дух мертвого депутата і запитати, кому ж, курва, знадобилася його смерть, — іронічно зауважив журналіст.

Перчені жалісливо глянув на комісара.

— Ось що, маестро, — промовив той після паузи, — ви підете завтра на свою репетицію. Хіба що запізнитесь на якісь чверть години, вам можна...

Було помітно, як музиканту полегшало від цих слів.

— А запізнитесь тому, — продовжив комісар, — що все-таки з’явитесь на засідання «Братів потойбічних» і з’ясуєте одну річ.

— Яку? — тривожно перепитав Перчені.

— Чи є або були серед учасників клубу інші львів’яни. Близькі друзі, соратники чи партнери загиблого Раковського...

— Як я це з’ясую?

— Це ваш клопіт, пане Перчені... Я чекатиму одразу за монастирем, щоб ви не гаяли часу. Скажіть, о котрій годині.

Скрипаль нервово потер чоло.

— Сеанс о восьмій... О восьмій тридцять у мене репетиція... Не знаю, скільки часу мені знадобиться. Будьте там чверть на дев’яту, спробую встигнути, — промовив він.

— Що ж, домовились, — відповів комісар, одягаючи капелюх. — Тоді до завтра, маестро.

— Не проводжайте нас, вихід ми знайдемо, — єхидно додав Жила.

Перчені мовчки спостерігав, як вони вклонились його переполоханій музі, що так і не промовила жодного слова, і подалися до дверей.

Вийшовши з готелю, чоловіки на кілька хвилин зупинилися. З боку Вісли дув крижаний вітер, і обидва одночасно підняли коміри плащів та втягнули голови в плечі.

— Зимно, холера, — промовив журналіст.

Вістович з ним погодився.

— Тобі є де зупинитись? — запитав у нього Жила.

— Так, дякую, Яцку...

Обом насправді хотілося якомога швидше розійтися, оскільки ні для кого ця справа не була надто приємною.

— Завтра я зайнятий до пізньої ночі, — подаючи на прощання руку, сказав журналіст. — Ти вже без мене якось.

— Звісно.

Спекавшись один одного, чоловіки розійшлися в різні боки. Вістович подався на Мьодову, де в будинку поряд із синагогою завжди, як бував у Кракові, знімав кімнату. На щастя, господар, старий рабин Кальман, ще не спав і, впізнавши його, впустив. Комісар, утішений тим, що в сімдесятилітнього старця збереглася добра пам’ять, зайшов досередини, перемовився з ним кількома словами і подався до відведених покоїв. Постоялець не захотів вечеряти, але попросив принести йому родзинкової настоянки. Випивши, гість зі Львова з приємністю вклався в чисту постіль і проспав аж до полудня.

Прокинувшись, Вістович пообідав з господарем і вирушив у місто, аби прогулятися. Краків, як і Львів, у цю пору повнився майбутнім святом.

Здавалось, не було місця на чималому Ринку, де б не пропонували різдвяні пампухи, калачики, кольорові лизаки, пиво та глінтвейн. А якщо таке місце й лишалося, то там неодмінно була ятка з іграшками, прикрасами, посудом чи іншим потрібним начинням. Вітрини кав’ярень мерехтіли витинанками, кольоровими ліхтариками і манили перехожих солодкими ароматами, що долинали з гостинно відчинених дверей.

Уся ця феєрія трохи відволікла Вістовича від його справи, але й нагадала про те, що цьогорічне Різдво для нього знову буде самотнім і п’яним. З наближенням вечора настрій комісара ставав усе гірший. І на домовленому місці за монастирем Паулінів рівно о восьмій Вістовим почувався просто розлюченим. На щастя, залишалося ще чверть години, аби трохи опанувати себе і не накинутись на скрипаля, якому й так зараз не позаздриш.

Проте Ласло Перчені не з’явився за чверть години. Не було його й о пів на дев’яту. На додачу сіяв дрібний холодний дощ і час від часу зривався пронизливий вітер. Комісар потроху втрачав терпіння. «Треба почекати хоч би до дев’ятої, — переконував себе Вістовим, — може, скрипаля затримали в клубі, або не так легко виявилось зробити те, що йому наказали...» Звичайно ж, найімовірнішим здавалося, що угорець просто злякався і не прийде зовсім.

Раптом за спиною почулися кроки. Комісар озирнувся і побачив перед собою двох дебелих типів, що неквапно наближалися до нього. Зупинившись неподалік, один з них промовив мерзенно тріскучим голосом:

— Чи знає пан, о котрій відчиняють кляшторну церкву?

— Не знаю, — відповів комісар, — я не надто ревний католик.

— А дарма, — несподівано почулося збоку, — тобі треба частіше молитись...

Вістовим навіть не встиг роздивитися, хто дав йому цю пораду, як одразу ж отримав дужий удар у скроню. Ледве втримавшись на ногах, він в одну мить вихопив револьвер, але двоє незнайомців, що прийшли сюди замість Перчені, вже були біля нього. Один з них вдарив його по руці, і поліційний «Гассер» опинився на бруківці.

Втім, комісар не розгубився. Ступивши кілька кроків назад, щоб нападники були перед ним, він підняв до підборіддя свої чималі кулаки. Тепер він бачив усіх трьох: двох прибулих типів і третього, що підступно вдарив його в скроню. Ну що ж, нехай спробують його взяти! За все життя Вістовим зустрічав небагатьох рівних собі в кулачному бою.

Нападники подалися вперед, і, відчувши підходящу дистанцію, комісар щосили вдарив з лівої. Один з типів, той, що вибив з його рук револьвер, відчайдушно змахнув руками і розпластався на землі. Та це зовсім не вплинуло на інших двох. Переступивши через свого товариша, вони враз опинилися поруч з комісаром. Вістович уже готувався вдарити ще раз, коли від пекучого болю в грудях потемніло в очах. Боліло з лівого боку, десь під рукою, мовби від надто різкого руху, всередині щось надірвалось. Проклятущий біль усе не минав, аж врешті комісар не встояв на ногах. Нападники не дозволили йому впасти. Вони вчасно підхопили його попід руки і потягли у бік Вісли. Він ще бачив, як ті відв’язали від берега човен, а потім знепритомнів.

Коли Вістович знову розплющив очі, в грудях вже так не пекло, а тільки відчувався відголос болю. Він лежав на дні човна, а над ним бовваніла темна постать одного з типів. Руки йому туго зв’язали за спиною. Поруч похитувався інший човен. В ньому сиділи решта двоє. Берег був далеченько і миготів у темряві поодинокими вогнями. Човни поволі йшли за течією.

— Як почуваєтесь, пане Вістовичу? — холодно запитала постать.

— Гівняно, — щиро відповів комісар.

Постать не стрималась і реготнула.

— На жаль, краще вам не буде...

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — поцікавився Вістович.

— Ми багато чого знаємо, комісаре. Усього не пояснити... Знаємо навіть те, що у вас є коханка-жидівка. Здивовані?.. Точніше, була... Ви в неї були, пане Вістовичу.

З цими словами чоловік дістав з кишені револьвер. Навіть у темряві комісар упізнав свого «Гассера».

— Чому львівська поліція не розщедриться на кращу зброю? — філософськи проказав тип.

— Ця також непогана, — зауважив комісар, видихнув і заплющив очі.

Гримнуло два постріли, і Вістович з подивом зрозумів, що стріляли не в нього. Він обережно розплющив очі. Чоловік навпроти ціпився в дно човна. За мить він вистрілив утретє, пробивши ще одну дірку в човні, крізь яку також полилася вода.

— Прощавайте, комісаре, — сказав тип, пересідаючи в інший човен. — На тім світі побачимось.

І до речі, заберіть це з собою, — перехилившись через борт, він поклав поліційну зброю поряд з комісаром.

Після цього двоє інших взялися за весла, і невдовзі Вістович залишився сам посеред річки. Вода все більше прибувала крізь прострелене дно, а промоклий одяг жалив холодом тіло. Комісар напружив усі сили, проте мотузка на руках тільки глибше врізалася в шкіру. Він вдруге спробував її розірвати, цього разу впираючись ногами в дно, але від того в човні тільки побільшало води. Здавалось, ніби насправді він потрапив у болото. І чим більше в ньому борсався, тим швидше воно його затягувало.

Раптом Вістович згадав про свій «Гассер». Той лежав поруч на лаві, і вода ще до нього не дісталася. Револьвер був його останнім шансом, і якщо вистачить сил та вправності, то саме зброя його і врятує.

Як гірко пошкодував львівський комісар Адам Вістович посеред зимової Вісли у напівзатопленому човні, що Господь створив його таким великим і неповоротким. Та ще більше він жалів, що завжди плювати хотів на дієту і тепер живіт становив додаткову перешкоду. Щосили тягнучись зв’язаними руками до свого револьвера і намагаючись не опинитись передчасно у воді, комісар подумки присягав, що не питиме більше стільки алкоголю і не їстиме м’яса, поки не схудне. Якщо, звісно, виживе, а не захлинеться крижаною водою.

Наступної миті він уявив, як його розпухле посиніле тіло виловлюють з Вісли і жахаються передсмертної гримаси на обличчі. Вістовича охопив тваринний страх. Як же хотілось дістати той проклятущий «Гассер» і спробувати прострілити мотузку!.. І вже коли вода дісталася гомілок, комісар нарешті відчув, як його пальці торкнулись рятівної сталі. Ще одне зусилля — і револьвер був у його руках. Човен сильно хитнувся, але, на щастя, не перевернувся. Намагаючись увіткнути дуло в мотузку, комісар одночасно гаряче пригадував, скільки залишилось патронів у барабані. З самого початку там було п’ять, замість восьми... Той тип вистрілив тричі, отже, залишилося два!

— Курва-а-а-а-а! — відчайдушно закричав страждалець, але його заглушив звук пострілу.

Тепер уже човен хитнуло так, що його правий борт опинився під водою. Вістович вдихнув якомога більше повітря і знову спробував позбутися мотузки. Руки вже були вільнішими, але пута все ще неохоче відлипали від шкіри, зриваючи її, мов риб’ячу луску.

Нарешті комісар змахнув руками і, змагаючись з холодом та течією, поплив до берега. Обважнілий одяг тягнув донизу, тіло судомило, і коли він вхопився руками за бетонний берег, це здалося йому дивом Господнім.

Уздовж набережної тягнулася широка ямиста дорога. Очевидно, його віднесло далеко за межі міста, і комісар тепер гадки не мав, як дістатись назад. Утім, це здавалось дрібницею. Найголовнішим було те, що він залишився живий!

Вода лилася з нього, ніби з якогось річкового чорта, і в темряві він скидався радше на якусь нечисть, що вилізла з води, аніж на людину. Між тим Вістович зрозумів, що зараз йому знову буде непереливки. Здійнявся вітер й одразу пронизав його до самих кісток. Напевно, слід було йти праворуч, проти течії, і таким чином дістатись до міста, але ноги його не слухалися.

Раптом сталося те, чого Вістович не зміг пояснити до кінця життя, але вкрай рідко після цього пропускав недільну месу... З лівого боку замерехтіло світло ліхтаря, почулися повільні кінські кроки і звук коліс. Наближався фіакр. Тут, бозна-де, посеред ночі, до нього під’їхав міський екіпаж, мовби Вістович стояв десь на Плантах, стомлений після тривалого шпацеру, а не на березі Вісли, врятувавшись від смерті.

Комісар махнув рукою, і фіакр зупинився. Візник незворушно палив смердючу цигарку, зовсім не дивуючись такому клієнтові. Складалося враження, ніби той щодня підбирає перехожих серед ночі.

І тільки коли Вістович вмостився на лаві, він коротко запитав:

— Dokad jedziemy?[16]

— Ulica Miodowa... do synagogs...[17] — відповів комісар.

Він намагався проговорити це чітко, але його жахливо трясло, тому візник перепитав ще раз. Зібравши всі сили докупи, Вістовим вдруге повторив адресу рабина Кальмана. Той виплюнув з рота недопалок, і вони рушили.

Рабин і цього разу не спав. Комісар з полегшенням побачив, що в його кімнаті горить світло. Після довгої подорожі в наскрізь промоклому одязі Вістовим ледве тримався на ногах. Усе ж він сягнув рукою до кишені, де намацав слизький гаманець. Вигрібши звідти всі монети, він, не перерахувавши, простягнув їх візникові. Там виявилось десь півкрони. Візник так само незворушно прийняв їх, запалив нового самокрута і, цьвохнувши батогом над своєю шкапою, подався кудись темною вулицею.

Комісар постукав у двері. Рабин Кальман після довгої паузи все ж відчинив і злякано зайойкав. Після цього кинувся до вітальні, де підкинув дров у камін і наказав Вістовичу негайно знімати промоклий одяг.

Нарешті комісар, змащений горілкою і закутаний у шерстяну ковдру, задрімав у кріслі біля вогнища. Тим часом господар кинувся шукати свою мазь, щоб обробити постояльцеві поранені руки.

* * *

Коли Вістовим розплющив очі, в кімнаті панували сутінки. Трохи полежавши з відкритими очима, він захотів перевірити, вечір це чи ранок, і спробував підвести голову. Та була гарячою і важкою, мовби хтось залив у неї розплавлений свинець. Її вдалося тільки трохи повернути.

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер...

— Доброго вечора, комісаре, — посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір...

Вістовим спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

— Лишіться того, — сказав Жила, — цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістовим облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

— Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? — запитав Кальман. — Мені дуже знайома ця характерна блідість.

— Є трохи, — нарешті вичавив із себе комісар.

Кальман скрушно похитав головою і, поставивши молоко на столі, вийшов з кімнати десь у своїх справах.

— Якщо це так, тобі слід підлікуватися, — зауважив журналіст, — твоя робота не для хворого серця.

— Пусте. — Вістовича вже почала дратувати ця загальна турбота про його здоров’я.

Жила з неприхованим задоволенням відсьорбнув зі своєї філіжанки.

— Яку все-таки смачну каву готують жиди, — сказав він, — готовий навіть їх за це полюбити.

— Замість того сраного скрипаля на зустріч прийшли якісь покидьки, — прохрипів комісар.

— Знаю, — коротко відповів журналіст.

— Що за місто... курва... Всі про все знають.

Жила зробив ще один трохи нервовий ковток.

— Той спіритичний клуб, «Брати потойбічні», насправді не тільки клуб, а й справжня кримінальна ложа, — стишено сказав він, — досить могутня і впливова. Дотепер я не знав нічого про них, але зараз уже знаю... Тобі найкраще відлежатися день-два, а то й менше, і їхати назад до Лемберга, поки їм не стало відомо, що ти живий.

Вістовим розумів, що коли це каже сам Жила, то так воно і є, без жодних перебільшень. А з огляду на те, що він зазвичай був досить стриманий, справи могли бути й гіршими, аніж здавалось.

— Дещо я, правда, дізнався з того, що тобі потрібно, — додав журналіст. — Тебе цікавило, чи були львів’яни серед учасників клубу?

Комісар ствердно кивнув.

— Був тільки один — якийсь Тадей Курка, студент... Але значиться тільки в клубі. Не думаю, щоб якогось студента прийняли до ложі.

Вістовича охопили одночасно злість і роздратування. Виходить, це все, за чим він приїхав до Кракова? Його ледь не втопили в зимовій річці, натомість він сам не дізнався нічого. І ні з чим повернеться до Львова?

Через два дні, коли минула гарячка, він заплатив господарю і, щиро йому подякувавши, рушив на двірець. Уже вранці наступного дня комісар був удома.

Опівдні до нього несподівано навідався Самковський. Вістович усе ще кепсько почувався, особливо після довгої подорожі, тому вирішив залишитись удома ще на день.

— Що трапилось? — замість привітання здивовано сказав комісар, щойно той переступив поріг.

Ад’юнкт відповів не одразу, затримавши погляд на перебинтованих руках шефа.

— Маю одну дуже важливу інформацію... Пан поранений?

— Просто подряпина, — відмахнувся Вістович. — Кажіть!

— Пригадуєте, доручали мені простежити того дивака, з яким ви розмовляли в філармонії одразу після вбивства Раковського? — спитав ад’юнкт.

Очі комісара спалахнули цікавістю.

— Так-так, звісно. Дізнався щось?

— Вам краще побачити...

Вістович хутко надягнув плащ, і вони вийшли на вулицю.

— Нам до жидівського цвинтаря, — повідомив Самковський і пришвидшив крок, щоб устигнути на трамвай, який якраз чекав пасажирів на зупинці. Комісар поспішив за ним, перемагаючи нестерпну ломоту в кістках і ледве дихаючи. У трамваї він полегшено сів на лаву.

Чоловіки вийшли біля Нового театру і подалися в бік синагоги на Шпитальну. Там вони завернули в невеликий провулок, що тягнувся до цвинтаря.

— Це тут, — промовив ад’юнкт, указавши на старі порепані двері.

Відчинивши їх, прибулі найперше побачили поліціянта, який чергував біля сходів, що вели нагору.

— Все гаразд? — запитав у нього Самковський.

Той ствердно кивнув.

На другому поверсі вони зайшли у невелике помешкання, де одразу ж відчули різкий запах ліків.

— Це сюди найчастіше навідувався той медіум, — пояснив ад’юнкт, — хоча сам він мешкає на Клепарові.

Самковський знаком запросив комісара пройти далі, до кімнати. Там, на ліжку, він побачив жінку, наполовину вкриту ковдрою. На обличчі її виднілося кілька чималих синців і подряпин, на яких запеклася кров. Очі були заплющені, а темне сплутане волосся розкидане по подушці. Поруч сидів поліційний лікар Фельнер, копирсаючись у своєму саквояжі. Побачивши Вістовича, Фельнер на мить відволікся, недбало махнув рукою для привітання і знову поринув у свій саквояж.

— Знайшли її тут позавчора, — пояснив Самковський, — спить майже увесь час, допитати не вдалося, тож невідомо, хто це зробив. Швидше за все, той наш медіум.

— Помешкання, схоже, належить їй, — сказав комісар, роззираючись довкола.

— Без сумніву, — підтвердив ад’юнкт, — ще ми знайшли її паспорт. Дівчину звати Яніна Циновська.

— Медіума схопили? — запитав комісар.

— Ще ні...

Вістович сердито глянув на підлеглого.

— Він не з’являється в себе на Клепарові вже третій день, — пояснив Самковський. — Як тільки з’явиться — схопимо.

Ад’юнкт почувався ображеним. Якого дідька Вістович був невдоволений? Чи більше він зробив у Кракові? Не бажаючи більше слухати шефа, Самковський вийшов за двері, пояснивши, що мусить покурити.

Комісар наблизився до Фельнера.

— Жити вона буде, — сказав лікар, випереджаючи питання. — Життю нічого не загрожує... Тільки от мусиш сидіти і чекати, доки вона прокинеться.

Фельнер підвівся і накинув на себе плащ.

— Я тут більше не потрібен, — додав він. — Auf Wiedersehen.

Дівчина прокинулась лише за декілька годин. Уздрівши Вістовича і Самковського, що схилились над її ліжком, вона злякано закліпала очима. Чоловіки поспіхом почали пояснювати, що не мають жодних лихих намірів.

— Ми з поліції, — додав Самковський, але це злякало її ще більше.

Тільки за добрих півгодини вона заспокоїлась і поліцейським вдалося розпочати розмову.

— Як вас звати? — вирішив уточнити Вістович.

— Янка, — відповіла та, — Циновська...

— Хто з вами так повівся?

Дівчина мовчала. Поліцейські вирішили набратися терпіння і почекати, але відповіді не було ані за хвилину, ані за дві. Тоді Вістович запитав знову:

— Це той високий, худорлявий чоловік з лорнетом? Той, що заходив сюди?

Янка заперечливо хитнула головою.

— Він доглядав мене... Він нічого поганого мені не зробив...

Здивовані поліцейські перезирнулись. Ніхто з них не чекав такого повороту подій.

— Гаразд, я все розповім, — промовила Янка і, скривившись від болю, спершу звелася на лікті, а потім сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги. — Ви ж інакше не залишите мене в спокої, правда?

— Правда, — криво усміхнувся Самковський.

Дівчина важко зітхнула і попросила води. Комісар підійшов до столу, наповнив склянку водою і приніс їй. Зробивши жадібний ковток, Янка промовила:

— Пан, про якого ви говорите, забрав мене з «вугільні» майже непритомною. Я тільки змогла назвати йому адресу, де мешкаю...

— Звідки? — перепитав комісар.

— З «вугільні», — повторила вона. — Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна...

— І ви брали в цьому участь?

— Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах...

— А ви знаєте цього організатора? — знову запитав комісар.

— Хіба що на вигляд.

Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.

— А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», — сказав він.

— Зачиніть вікно, — попросила вона, кутаючись у ковдру.

— Даруйте, — комісар виконав її прохання.

Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.

— Ми вас слухаємо, — нагадав їй комісар.

— Прошу вас, не підганяйте мене, — розпачливо сказала Янка, — після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи...

Вістович терпляче чекав.

— З цим... чоловіком я познайомилась у... у Мамки Цимес, — видихнула вона.

Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, Що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.

Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.

— Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці...

— Опишіть нам цього чоловіка, — попросив комісар.

— Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі...

— Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, — уточнив Вістович.

Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:

— Тоді, коли він... розуміє пан... коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.

Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:

— Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе...

Вістович також був дещо розчарований.

— Це все? — перепитав він.

— Називав мене Гретхен...

— Гретхен?

— Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

— Пам’ятаєте автора?

— Ні.

— А назву?

— Також забула.

— Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

— Goethe, «Wanderers Nachtlied», — упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок — це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.

Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:

— Я до полковника...

— Він на вас чекає, — несподівано приязно відповів той, — на другому поверсі.

Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.

Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.

— Вітаю, пане Вістовичу, — першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, — даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.

Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.

— Хочете води? — турботливо запитав полковник.— Може, чогось міцного?

— Ні, дякую.

Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.

— Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.

— Для того, аби повідомити вам одну новину, — відповів комісар, нарешті віддихавшись.

— Слухаю.

— Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, — твердо сказав Вістович.

Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.

— Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?

— Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу... Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес... В ненайгіршому, щоправда, борделі...

— До чого це? — перебив його Редль.

— А до того, що виконати вашу вказівку мені не вдасться. Бездоганна репутація покійного померла разом з ним... Після розслідування все це стане відомо. Я тут нічого не вдію.

— Зробіть усе, що можете, — спокійно відповів полковник.

— Краще знайдіть когось іншого, — повторив комісар. — І можете не нагадувати мені про справу Гаусмана. Я волію ходити до суду...

— Я нагадаю вам про Evidenzbureau, — холодно озвався Редль, — мені під силу не тільки домогтися покровительства цієї установи, але й накликати на вас її гнів... Хочете бути ворогом імперії? Не думаю, комісаре.

Запала мовчанка. Редль відчинив вікно і запалив цигарку. Повіяло холодом, і приємний запах книг змішався із запахом диму.

— Доведіть справу до кінця. Нам потрібно знайти вбивцю, — нарешті озвався полковник. — Просто не розголошуйте брудні факти. Решта — наш клопіт... Договір також залишається в силі, ви отримаєте все, що я обіцяв.

У голосі Редля відчувалася втіха від того, що йому вдалося повернути собі впевненість і розмовляти з Вістовичем дещо надмірно і поблажливо, як раніше.

— Може, маєте якесь прохання? — несподівано запитав полковник.

Комісар довго мовчав, а тоді тихо озвався:

— Мені потрібен револьвер. Свій я загубив, коли мене ледь не втопили у Віслі. В поліції, як завжди, видадуть якийсь непотріб, — сказав комісар.

Той факт, що Вістовича ледь не вбили, здавалось, ніяк не вплинув на полковника.

— Вам потрібен саме револьвер? — перепитав він.

— Ні, мені просто потрібна хороша зброя.

— Гаразд.

Редль дістав з кишені чорний блискучий пістолет і поклав його на стіл.

— Цей красень ваш.

— Браунінг? — здивовано перепитав комісар.

— Так, чудовий, легкий семизарядний браунінг 1896 року. Простий настільки, що з нього може стріляти навіть ваша дружина. У поліції вам такого точно не бачити, і навряд чи знайдеться щось краще в цілій імперії, — зазначив полковник.

— Окрім браунінга, з якого вбили Раковського, — тихо сказав Вістович, беручи до рук зброю.

— Ви часом не шульга, комісаре? — несподівано запитав полковник.

Вістович здивовано глянув на Редля.

— Ні. А чому ви питаєте?

— У браунінгів є один недолік: пружина знаходиться вгорі і віконце для викиду гільз достатньо високо. Якщо стріляти лівою рукою, то можна пошкодити собі великий палець, — пояснив той.

— На щастя, я стріляю правою, — посміхнувся комісар. — Панові не шкода віддавати такий скарб, полковнику?

— У мене таких два, — відповів Редль. — Придбав другий на подарунок. От і подарував.

— Гадаю, придбали не у Львові?

— Аж ніяк. Тут немає таких. У Відні... Ще щось, комісаре?

— Так. Нехай поліцейські філери у Кракові перевірять спіритичне товариство «Брати потойбічні»; — сказав Вістович. — За ним ховається кримінальна ложа.

— Зроблю все, що зможу, обіцяю.

У голосі Редля тепер відчувалась цілковита байдужість. Вістович зрозумів, що розмову закінчено, і, тамуючи роздратування, вийшов за двері. Від протягу вікно бібліотеки різко зачинилось. Комісар помітив, як полковник, вилаявшись, узявся перевіряти, чи ціле скло. Редль був обернений до нього спиною, і Вістовичу спало на думку, що в цю мить він, якби хотів, міг би його застрелити. Просто вихопити легенький браунінг, натиснути на гачок і сховати назад до кишені.

Звісно, Вістович не збирався його вбивати, тому ще більше здивувався, звідки в нього взялася така думка. Двері, як і вікно, також гучно зачинились, і комісар спустився у вітальню на першому поверсі. Далі через передпокій швидким кроком вийшов на вулицю. На порозі комісар на мить зупинився, надягаючи капелюха і слухаючи, як той самий тип у зім’ятому костюмі клацає замком.

Сівши у фіакр, Вістович знову пригадав, як Редль зачиняв вікно. Те саме сталося тоді у філармонії. Перший постріл відволік загальну увагу і змусив Раковського перехилитися через балкон, а другий постріл убив його... От тільки чи зручно було вбивці стріляти, стоячи в першому ряді? І чи не надто ризиковано? Адже зал був переповнений, і його неодмінно помітили б... Але свідків досі не виявилось, отже, вбивця був не серед глядачів. Від раптового здогаду кинуло в піт.

— Треба менше пити, — тихо промовив він і, висунувши голову, гукнув візникові: — Я передумав! Не їдемо в поліцію! До Старого театру...

— Як пан собі зичить, — байдуже відповів той, прикинувши, що оплата від того не зміниться.

Директор філармонії цього разу значно приязніше зустрів гостя.

— Я надовго вас не затримаю, — одразу після привітання запевнив комісар.

— Що ви, пане Вістовичу, — посміхаючись, відповів директор, — я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.

— Мені треба оглянути сцену, — сказав Вістович.

— З приємністю вас туди проведу...

— Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? — запитав комісар по дорозі.

— Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?

— Могла б...

Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.

— Voila! — театрально вигукнув директор.

Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.

Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.

— Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? — запитав поліцейський.

— Звісно, пане комісаре.

Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю...

Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.

— Що ви там знайшли? — запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.

— Як часто протирають інструмент? — замість відповіді запитав комісар.

— Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів... перепрошую, жирні пальці...

— Цього разу, схоже, забули, — сказав Вістовим.

— От негідники! — розлютився директор. — Зараз з’ясую, хто мав це зробити!

— І видайте йому премію...

— Що ви сказали?

— Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, — повторив комісар, — бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.

— Он як?..

Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.

— Сподіваюся, сцену також не прибирали? — знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.

— Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, — почав директор, — але сцену...

— Знайшов! — радісно вигукнув комісар.

Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.

— Ось вона, чорт забирай... — додав він.

Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.

— Виходить, стріляли зі сцени? — здивовано запитав він.

— Виходить, що так, — посміхнувся поліцейський.

— Неймовірно!

— От бачите,— прощаючись сказав Вістовим,— я обіцяв, що не заберу багато часу.

— Au revoir, пане комісаре, — відповів директор. — Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють...

Вістовим вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.

— Убивця — музикант, — з порога сказав Вістовим.

Практикант округлив очі.

— Музикант? — перепитав Самковський. — Але як міг скрипаль...

— Стріляла піаністка, — перебив шеф.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.

— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.

— А чому лівою? — перепитав Самковський.

— По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, — пояснив комісар. — Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад...

— Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, — після паузи промовив практикант.

Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.

— Нагадайте, прошу, як вас звати, — звернувся він до нього.

— Тадей Курка, — відповів той. — Мені що, доведеться знову все повторювати?

— Доведеться, — трохи різко сказав Самковський. — Повторіть усе комісару Вістовичу...

* * *

Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.

— Отже, вбивство на горищі стається щовечора, — промовив комісар, — і щоразу один сюжет...

Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.

— І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?

Курка зітхнув.

— Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, — якомога стриманіше сказав Вістович, — але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають...

— Я не траскаю вар’ята! — несподівано вибухнув Тадей Курка. — Усе, що я розповів, — чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.

— Ану ще раз про це, — озвався Самковський.

— Щойно жінка почала щось вимагати...

— Вимагати? — перепитав комісар.

— Так, здається..: здається...— Курка зморщив чоло: — Вона просила заплатити...

— А ось і те, про що я говорив! — засміявся Вістович. — Нова деталь... Але продовжуйте, пане Курко.

— Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди...

Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.

— Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря...

Поліцейські вкотре стримались від реготу.

— Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь... Хоча куди вже там далі, — мовив комісар. — Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе. Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.

Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.

— Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, — промимрив студент.

— Я такого не сказав, пане Курко, — заперечив Вістович. — Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.

Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.

— До речі, де зараз той дивний чоловік? — запитав Самковський.

— Мені невідомо,— підводячись, сказав студент. — Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати в учня. Батьки хлопця погодились, щоб він займався математикою частіше.

— Чому? — недбало перепитав ад’юнкт.

— Здається, в нього більше немає уроків музики, — одягаючись, відповів Курка.

— Більше немає уроків музики, — задумливо повторив комісар.

Він запалив чергову цигарку і трохи поспостерігав, як горять краї тонюсінького паперу і тютюн.

— А який інструмент вивчав ваш учень, вам відомо?

— Клавір, — відповів Курка, з тривогою поглядаючи у темне вікно. Схоже, йому зовсім не хотілося йти посеред ночі самому. — Відверто кажучи, я втішений, що його вчителька музики захворіла. Більше уроків математики — більше заробітку. І дах над головою... Послухайте, панове, а вам в який бік зараз? Ви ж також виходите?

— Виходимо, — підтвердив комісар, — і з радістю вас проведемо.

— Чудово! — вперше за вечір зрадів студент.

— Але ось що, пане Курко, чи не могли б ви дізнатися дещо про цю вчительку музики? — запитав Вістович.

— А навіщо вам? — не второпав той.

— Скажімо, я також зацікавлений у грі на клавірі...

— Ви?

— Може, не зовсім я. Але міг би порекомендувати її тим, хто справді зацікавлений.

— А що саме потрібно дізнатись?

— Тільки ім’я та адресу, — з повною байдужістю в голосі сказав комісар.— Приміром, добудьте її візитівку.

— Гаразд, я спробую.

— Але прошу: не викажіть мене. Я не хотів би, щоб про мене знали. Просто зведу учнів з навчителькою, та й усього.

— Як скажете, пане комісаре. То ми йдемо?

— Звісно, ходімо.

Вранці наступного дня Вістович одразу подався на Клепарів. Тут, на самій околиці, поруч невеликого старого будинку його вже чекав Самковський і поліцейський фельдфебель. Вони розмовляли між собою, час від часу несамовито позіхаючи, мовби передражнювали один одного. Була ще досить рання година, зимові сутінки ледве розсіювались, і їм, безперечно, хотілося спати. На комісара чоловіки поглянули з легкою ненавистю. Звісно, якби не Вістович, то вони б спали сьогодні довше.

Той підійшов і якомога привітніше поздоровкався, однак ставлення до себе цим не змінив.

— Так і не з’явився, — відрапортував ад’юнкт.

— Не забувайте, що це медіум, Самковський, — спробував пожартувати комісар. — Він би себе не поважав, якби з’явився просто так.

Практикант криво усміхнувся.

— Хоча більш імовірно, що просто зауважив тут наших поліцейських...

Вістович роззирнувся довкола. Вранішній Клепарів спав і не поспішав прокидатися.

— Що ж, до справи, пане Самковський, — тихо промовив комісар.

Таке шанобливе звернення практикант міг почути тільки в одному випадку: коли проявляв своє найкраще вміння. Ад’юнкт розправив плечі і, діставши з кишені в’язку відмичок, діловито підійшов до замкнених дверей. Хвилини дві приглядався до замкової шпарини, а потім швидко почав перебирати відмички, доки не знайшов потрібну. Невдовзі двері було відімкнено, і поліцейські зайшли досередини.

Всупереч очікуванням, будинок всередині виглядав досить звичайно: тісний затхлий передпокій, комора, в якій виявився різноманітний мотлох, далі кімната з облущеними шпалерами і невеличке приміщення, що, вочевидь, використовувалось як кухня.

У кімнаті виявився старий письмовий стіл, на якому, поміж книжок, Вістович знайшов десяток рукописів, написаних латиною. Комісар перегорнув кілька сторінок і зібрав їх в один пакунок. Ще з півгодини поліцейські обережно обстежували будинок, а потім вийшли на вулицю. Самковський замкнув двері, і чоловіки рушили до фіакра, що стояв неподалік.

Щойно діставшись кабінету, ад’юнкт умостився в кріслі і, викуривши цигарку, одразу ж задрімав. Вістович наказав черговому принести йому бульотку з кавою. Сівши за стіл, комісар розгорнув перед собою один з рукописів. Спершу довелося призвичаїтись до дивакуватого почерку медіума, і щойно це вдалося, Вістович заглибився в читання. Латину він добре знав ще з гімназійних часів, і саме тепер це неабияк йому знадобилося. Самковський прокинувся за півтори години і з подивом зауважив, що комісар не реагує на жодні сторонні звуки та навіть не торкнувся кави, яку йому принесли. Вістович просидів так до самого вечора, мабуть, уперше за свою службу пропустивши обід, і тільки о шостій практикант наважився його потурбувати.

— Нам час, — коротко промовив ад’юнкт.

Комісар відірвався від читання. Очі його були стомлені, але в них палав дивний вогонь, якого Самковський не зауважував досі ніколи.

— Ми домовлялись піти на Замарстинів, — обережно нагадав йому підлеглий.

Комісар мовчки перевів погляд на темне вікно. Він добру хвилину дивився на чорну шибку, мовби дивуючись, чого це потемніло так рано, адже йому здавалось, що він тільки взявся до роботи. Врешті, Вістовим склав у стос рукописи і передав їх ад’юнктові.

— Під вашу особисту відповідальність, Самковський, — промовив він хриплуватим від довгого мовчання голосом. — Повірте, це вбивство гівна варте... Тут усе набагато складніше.

Практикант кивнув і заховав рукописи в металеву шафу за своїм столом. Ключ від неї він завжди тримав на поясі.

Тадей Курка боязко прочинив двері і впустив поліцейських в будинок. Він був наляканий і виглядав досить кумедно, хоча й запевнив, що присутність Вістовича і Самковського додає йому сміливості.

Лишивши верхній одяг в його кімнаті, поліцейські взяли до рук ліхтарі, і комісар попросив провести їх на горище. Про всяк випадок, Вістовим дістав з кишені подарований браунінг, хоча добре розумів, що користі з того жодної.

Темний простір старезного горища зустрів їх смородом і бридкою павутиною, що залоскотала кожного по писку.

— Тут кішка здохла, — промовив студент.

— Та невже? — єхидно перепитав Самковський. — Як гадаєте, вашим привидам це шкодить?

— Думаю, ні, — серйозно відповів той.

— Я пригадую це горище, — озвався комісар, — поліцейські тут усе обшукали.

— Варто зробити це ще раз, — розпачливо мовив Курка.

Втім, поліцейські й без його поради взялися освітлювати кожен куток, але за чверть години обшуку практикант витягнув звідкілясь тільки стару лакейську ліврею.

— Беремо її з собою і ходімо донизу, — наказав комісар, утираючи спітніле чоло.

У кімнаті Курки Вістовим оглянув знайдену річ. На перший погляд, в ній не було нічого незвичайного: засмальцьовані лацкани, безколірні рукави і декілька ґудзиків, що дивом уціліли на полах. Струсивши пилюку, поліцейський оглянув кишені. Вони були порожні й неприємно шершаві. Одна кишеня виявилась дірявою, і Вістовим узявся обмацувати підкладку. Раптом його пальці натрапили на щось тверде й округле, схоже на монету. Комісар дістав кишенькового ножика і зробив надріз у підкладці. У старій лакейській лівреї справді виявилась монета незвично великих розмірів. Піднісши її до світла й уважно придивившись, комісар упізнав старовинний празький гріш.

— Пригадуєте нумізматичну колекцію покійного Раковського? — запитав у практиканта Вістовим. — Саме такої монети там і бракувало...

— Звідки вона у лакея? — здивовано перепитав той.

— Ще не знаю, але здогадуюсь.

Тадей Курка спостерігав за ними, нічогісінько не розуміючи, ніби слухач в опері, для якого співали незрозумілою мовою. Він, проте, вірив, що опера про хороше і матиме щасливий фінал.

Між тим Вістовим, трохи подумавши, дістав зі своєї кишені ювілейну п’ятикронову монету і поклав її в кишеню лівреї. Перед тим він пересвідчився, що ця інша кишеня ціла, і його п’ять крон не опиняться там, де був празький гріш. Після цього наказав Самковському віднести ліврею назад на горище і покласти її на те саме місце. Ад’юнкт був тепер здивований не менше від Курки, але наказ виконав без зайвих питань. Тепер лишалося тільки чекати...

Рівно о пів на одинадцяту студент розштовхав поліцейських, які вже почали дрімати.

— Почалося, — стривожено шепотів Курка, тицяючи пальцем у стелю.

На горищі справді почулися кроки, а потім приглушені голоси, що поступово наростали. Їх було два: трохи грубуватий чоловічий і ласкавий жіночий. Чоловік, як завжди, почав чогось вимагати, а жінка жартома опиралася. Врешті настав момент невидимих любощів — Тадей знав порядок дії краще, ніж куплети улюбленої сороміцької пісеньки. Далі мала б виникнути суперечка, проте минула хвилина, друга, третя, а коханці й далі мирно муркотіли. Невдовзі почувся жіночий стогін...

— Це ж треба, — сказав комісар, — на горищі кохаються душі, які не вгамували своєї пристрасті за життя... Епічна мить, хай йому чорт.

— Вони більше не повернуться? — обережно запитав Курка, щойно коханці затихли.

— Думаю, ні. Принаймні він її більше не вбиватиме.

— Як вам це вдалося? — знову запитав студент, на чиєму обличчі нарешті проступила радість. — Адже навіть той медіум не зумів заспокоїти привидів.

— Бачте, молодий чоловіче, я гадаю, що прагнення сатисфакції притаманне не тільки живим, але й мертвим після життя, — філософськи відповів комісар: — Усе розпочате повинно рано чи пізно завершитись.

Самковський і Курка глянули на нього широко розплющеними очима, і на їхніх обличчях не вловлювалось жодної ознаки розуміння глибини цієї думки.

— Я вже казав вам, що пригадую, як поліція розслідувала вбивство повії на цьому горищі, — почав своє пояснення Вістович. — Убивцею виявився лакей, що знімав там помешкання. Справу закрили, оскільки його самого згодом знайшли мертвим. Поліцейських не надто турбувала передісторія цього тривіального злочину. Таких на Замарстинові та в інших кримінальних куточках Львова щодня трапляється десятки.

Що сталося перед тим, стало зрозуміло тільки тепер. На прийомі в губернатора покійний Раковський, як ми знаємо, палкий колекціонер-нумізмат, придбав до своєї колекції празький гріш і недбало поклав його в кишеню як звичайну монету. Може, поспішав, а може, був трохи напідпитку... Так чи інакше, але коли вирішив дати чайові лакею, то випадково подарував тому празький гріш замість, скажімо, п’яти крон.

Ось і все. Далі можна припустити, що бідний лакей давно мріяв про більш-менш пристойну повію. Не просту шльондру з підворітні, а таки справжню жрицю кохання. Отримавши такі щедрі чайові, він подумав, що от його мрія здійсниться, і запросив дівчину на своє горище. Біда в тому, що він і сам не розгледів, що за монету йому підсунули.

Звісно, будь-який колекціонер віддасть за неї кілька сотень не роздумуючи, але коханці-невдахи про це не знали. Дівчина попросила заплатити наперед, і тут усе й почалося. Мабуть, їй не сподобалась монета, і вона почала вимагати звичні крони. Тоді лакею, що за крок від мрії палав пристрастю, увірвався терпець...

Я ж просто відновив справедливість: забрав з лівреї старовинну монету і помістив туди правдиві гроші. Що далі відбувалось, ви чули самі...

Вістович з полегшенням запалив цигарку.

— І взагалі, дивно, пане Курко, чому вас лякають такі речі після того, як ви самі викликали духів у Кракові у товаристві «Брати потойбічні», — згодом додав він.

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Тадей.

— Заспокойтесь, — поблажливо сказав комісар, — це ваша приватна справа. Просто з вами цією чортівнею займалися деякі поважні люди, одного з яких нещодавно застрілили.

— Я не знав їхніх імен, — пробурмотів студент.

— Так я й подумав, — посміхнувся Вістович. — Інакше б вас, пане Курко, також не було б зараз серед живих.

Запала мовчанка, під час якої поліцейські почали збиратися. Раптом Тадей заметушився, шукаючи щось по кишенях. В одній з них він нарешті відшукав зім’ятий клаптик паперу і простягнув його Вістовичу.

— Це те, що ви просили, — промовив студент, — адреса вчительки музики.

— А ви таки не зовсім безнадійний, — беручи візитку, сказав комісар, — danke!

— Скажіть це моєму батькові, — скривив посмішку Тадей.

Поліцейські попрощались і вийшли з будинку. Самковський тепер дивився на шефа з неприхованою повагою і не наважувався розпочати розмову, чекаючи, поки той заговорить до нього першим.

— Пан щось планує ще на сьогодні, Самковський? — врешті озвався комісар.

— Планував зайти на Академічну і підготувати деякі документи у справі Раковського...

— Облиште, — перебив його Вістовим. — Справу майже розкрито. Документи почекають. Я хочу запропонувати вам невеличку прогулянку.

— Куди? — не второпав ад’юнкт, якому понад усе хотілося спати.

— До костелу єзуїтів. Точніше... під костел єзуїтів. У підземелля.

Самковського вже нічого не дивувало. Байдуже махнувши рукою, він попрямував слідом за шефом, а той швидко і впевнено рушив до одинокого фіакра, що виднівся у темряві. Безперечно, надто пізня була пора для перевізників, і поліцейським неабияк пощастило. Правда, тільки тому, що візник спав на лаві п’яний. Прокинувшись, він довго дивився на своїх клієнтів, приходячи, видно, до тями, але врешті таки взявся до роботи.

Вістовим попросив зупинити на Театральній, але раптом виявилось, що візник знову почав дрімати, тому чоловікам довелося самим зупиняти коня. Зіскочивши на землю, вони рушили в бік Пробощівської кам’яниці, поруч з якою блимала одиноким вогником невелика господа. Двері були незамкнені, хоч усередині не виявилось жодного опівнічного клієнта.

— Усе гаразд, — пошепки сказав комісар. — Власник цього закладу, де нам, сподіваюся, невдовзі накриють пізню вечерю, донедавна не підозрював, що з його пивниці можна потрапити у підземелля костелу.

Вони пройшли поміж столиків до шинквасу, за яким були сходи вниз. Господар так і не з’явився, тому поліцейські, взявши з найближчого столу підсвічник, запалили свічки й обережно рушили в пивницю. Комісар упевнено знайшов там запліснявілі дверцята і, натиснувши на ручку, потягнув їх до себе. За ними відкрився темний сирий коридор, з якого війнуло неприємним холодом і смородом.

— Що там? — запитав Самковський здавленим голосом.

— В’язниця, — відповів йому шеф.

Було чути, як практикант ковтнув слину. Йому стало страшно, і він навіть не намагався цього приховати.

— В’язниця? — перепитав практикант. — Яка в дідька в’язниця?

— От що, Самковський, — Вістович намагався говорити якомога спокійніше. — Про це підземелля я прочитав у щоденнику того психа. Я ще багато чого там прочитав, але не говоритиму зараз. Не піти туди я не можу. Але також не можу і не хочу тягнути когось за собою. Це не звична в’язниця... Тут ув’язнено не живих, це в’язниця душ.

У відповідь практикант тільки щиро вилаявся.

— От і чудово, — посміхнувся комісар. — Пан лишається тут і пильнуватиме вхід. Тільки свічку я візьму з собою.

Сказавши це, Вістович рушив у підземелля, відчуваючи, що першим ділом ненароком обтер брудні стіни своїм плащем. Утім, далі прохід ставав усе ширшим, аж поки вдалині зблиснуло світло.

До цього світла залишалося усе менше й менше, аж доки комісар чітко побачив смолоскип, за яким на певній відстані горів другий, потім третій і четвертий... Щойно очі звикли до напівтемряви, Вістович, намагаючись не звертати уваги на шурхотіння щурів під ногами, поставив на кам’янисту підлогу підсвічник. З темряви несподівано виринув стіл, стілець, на якому лежала довга мотузка, а поруч стояла порепана шафа.

Проте найжахливіше відкриття було попереду. Звикнувши до цього незвичного підземельного простору, Вістович почав уловлювати приглушені звуки, що були подібні до чийогось гарячого шепоту. Тільки шепотіло одразу десятеро або й кілька десятків, а може, й сотня... Поміж шепотом вчувався сміх і стогін, прокляття і хтиві розмови, розпачливе каяття і жалісливе благання. Це море звуків шуміло дедалі сильніше, аж почало давити на вуха. За кілька хвилин Вістовичу почало здаватися, що він божеволіє.

Раптом він побачив перед собою довгий шерег темних ґрат, на яких висіло кілька величезних замків. «Що буде, коли замки відімкнути?» — подумав комісар. Діставши з кишені пістолет, він націлився ним просто в один із них. Треба робити хоч щось, інакше справді можна збожеволіти. Та перш ніж комісар натиснув на гачок, з темряви почулося вже не шепотіння, а чіткий чоловічий голос:

— Марно, пане Вістовичу. Навіть якщо ви відімкнете усі замки, ті, що там, не звільняться.

Перед ним постав уже знайомий медіум.

— Шкода, правда, вас розчаровувати, — додав він.

Комісар опустив зброю. Поява тут реальної людини, хай навіть цього типа, дещо його заспокоїла. Краще мати справу з кимось із плоті й крові, аніж з безтілесними духами.

— Нічого, переживу, — промовив Вістович.

— Гадаю, ви прочитали мої записи, — знову озвався медіум, — інакше вас би тут не було. Цікаво, що з написаного ви зрозуміли, комісаре?

— Приміром, те, що ви послідовник давньої професії «поїдача гріхів». Людини, яка з’їдала ритуальний хліб, в якому нібито накопичувались гріхи померлого... — промовив поліцейський. — А з часом навчились забирати собі не лише гріхи, але й саму душу.

— Несповідану душу, — уточнив медіум, — душу грішника, що не встигла очиститись каяттям. Для цього тільки треба бути поруч в момент смерті, щоб використати мій особливий дар. Я втягую її в себе разом з повітрям, як ви втягуєте в легені цигарковий дим, а потім приношу сюди і видихаю.

Є такий закон збереження енергії, комісаре, ви, можливо, про нього чули. Будь-яка енергія не зникає просто так... Вона переходить в інший вид енергії або накопичується. Уявляєте, яка потужна енергія гріха? А якщо зібрати докупи душі несповіданих грішників? На щастя, у Львові таких душ просто з надлишком. Місто потопає у лицемірстві, брехні і розпусті, як у багні і лайні. Щодня воно сором’язливо приховує свої гріхи, як приховало загиджену Полтву.

Таке місто, комісаре, повинно захлинутися своїм лайном! Нехай зникне воно, як Содом і Гоморра!.. У цій в’язниці гріхів уже стільки, що вона от-от не витримає і вибухне. Отоді це й станеться. Справедлива кара, чи не так?

Лишилося зовсім небагато: остання несповідана душа, не конче злочинця, а просто грішника, і крапля святої води,.. Знаєте, як сірник для діжки з порохом.

— Чия ж буде душа? — запитав комісар.

— Ваша підійде, — криво усміхнувся медіум.

Тієї ж миті в його руках зблиснув ніж...

І все ж таки перед Вістовичем був чоловік, а не дух. А як дати раду з озброєним психом, комісар знав. Перш ніж той встиг ударити його блискучим лезом, Вістович викинув уперед лівий кулак. Удар з лівої ніколи не підводив комісара. Не підвів і цього разу. Медіум розпластався на долівці, відлетівши при цьому не менш ніж на два кроки. Про всяк випадок Вістович звів на нього пістолет, але це вже було зайвим — псих облишив ідею забрати собі його душу.

Здавалося, привиди зашепотіли ще дужче у своїх в’язницях. Їхній шепіт пересилював навіть зляканий шурхіт щурів на підлозі. Голодні тварини миттю обліпили лежачого, і комісару довелося розігнати їх пострілом. Щойно тіло медіума проглянулося з-під сіро-чорної бридкої хмари, Вістович поспіхом звів його на ноги і всадовив на стілець. Чоловік не рухався, а тільки мовчки дивився перед собою. Нижня щелепа трохи відвисала, ніби через глибокий подив.

Позаду почулися швидкі кроки. Вістович рвучко озирнувся, про всяк випадок виставивши перед собою браунінг. Самковський, що вигулькнув з темряви, злякано звів руки догори і промовив писклявим, не своїм голосом:

— Це я, комісаре...

Обидва полегшено зітхнули.

— Я чув постріл, — сказав практикант.

Цього разу йому вдалося опанувати себе і повернути звичний тембр голосу.

— Пусте, — відмахнувся комісар, — я стріляв, щоб розігнати щурів...

Практикант поглянув на долівку, і його мармизу перекосило від жаху й огиди. Щури нахабно сновигали біля його ніг, подекуди зупиняючись, щоб принюхатись до взуття.

— А це хто? — запитав він, тицьнувши пальцем у бік медіума.

— Якщо коротко, Самковський, то це той, хто нацькував терористів на Бартоломея Раковського, бо йому, бачте, була потрібна його душа. А взагалі — це падлюка, що хоче підірвати ціле місто і винайшла для цього пекельний спосіб...

— Отже, ми знайшли вбивцю? — радісно сказав ад’юнкт.

— Принаймі знайшли замовника, — відповів комісар. — Убивця — наша піаністка, що належить до таємної анти-австрійської організації «Чорний палець». Звісно, нацькувати їх на Раковського, що завзято підтримував імперську політику, було неважко. Чи не так, пане медіуме?.. Так чи ні, шляк би вас трафив?..

— Він не може говорити, — придивившись, сказав Самковський. — У нього зламана щелепа. Ви перестарались, комісаре.

Вістович спересердя вилаявся, аж душі померлих на хвилю притихли.

— Та це ж нічого, — намагався заспокоїти його ад’юнкт, — адже ми маємо щоденник цього типа. Там усе записано...

— Річ не в тому, — заперечив комісар. — Як нам звільнити їх?

Вістович наблизився до металевих ґрат. У темряві полонені виднілись суцільною брудно-сірою пеленою. Могло, правда, здатись, що там насправді нікого немає, а пелена — це просто гра світла від смолоскипів. Проте різкі потоки холодного повітря, що час від часу виривались з-за ґрат, красномовно свідчили про в’язнів.

— Що там за чортівня? — здавлено запитав Самковський.

Вістовим не відповів. Він раптом зауважив, що ближче до стелі пелена стає все світлішою, а під самою стелею вона була майже біла. Очевидно, там зібралось найбільше несповіданих змучених невидимих в’язнів. Усі вони прагнули вгору.

— Нагадайте, Самковський, що над нами?

— Костел єзуїтів... — відповів той.

— Здається, я знаю, як ми їх звільнимо, — промовив комісар. — Тільки треба поспішати. Їх тут зібралось надто багато. Лемберг, може, й не найкраще місто в світі, але я не хочу, що воно підірвалося і перетворилось на купу лайна...

* * *

Різдвяний ранок видався самотнім для Барбари Матевської. Вона прокинулася вдосвіта з препаскудним передчуттям недоброго. Жінка встала з ліжка і підійшла до вікна. Одинокий ліхтар блимав посеред порожньої вулиці, і трохи його світла потрапляло в кімнату. На підвіконні лежав її портсигар. Думка закурити видалася підходящою і Барбара неквапно дістала з нього цигарку. Забинтований палець на лівій руці трохи заважав, але то було дурницею. Вчора їй навіть вдалося пограти на клавірі.

«Треба їхати з цього сраного міста», — подумала Барбара.

Викуривши цигарку, вона відчула деяке полегшення. Настрій покращав, і їй захотілось повернутися в ліжко. За кілька хвилин вона знову заснула і прокинулась уже тоді, коли в кімнаті сіріло.

У покої відчувався запах чужого тютюну. Це не був запах її власної цигарки, яку Барбара викурила якихось півтори години тому, а зовсім інший, різкий і неприємний... Першим бажанням було схопити пістолет, який лежав під її подушкою, але, схоже, це було вже марно. Навпроти, в кріслі, виднілась чиясь постать. Це був чоловік. Він сидів спиною до вікна, тому замість обличчя Барбара бачила тільки темну пляму.

— Доброго ранку, — без жодної привітності сказала постать.

Жінка промовчала.

— Схоже, у вас забракло глузду, щоб виїхати звідси, дорога Барбаро, — продовжив незнайомець. — А дарма, бо в тутешній поліції не всі тупі ідіоти.

— Та невже? — саркастично усміхнулась вона. — Думаю, ви собі лестите, шановний пане.

— Я не з поліції, — байдуже відповів той. — На щастя для вас, я представляю дещо іншу імперську установу, яка зацікавлена в таких людях, як ви.

— Я не працюватиму на імперію, — спалахнула Барбара.

— У вас немає вибору, моя люба, — Спокійно зауважив незнайомець. — Хоча ні, є... За мить тут буде поліція, вас заарештують і засудять за вбивство Раковського. А потім, Барбаро... Я потурбуюсь, щоб вас відправили на каторгу, де за місяць-два ви загинете. Тільки не від важкої праці. Вас ґвалтуватимуть там, щодня, щогодини, до останнього вашого подиху... Як на мене, краще погодитись на роботу в контррозвідці, хоча вибір за вами.

Уперше в житті вона відчула несамовитий жах. Ніби в кров їй хтось впорснув отруту, яка розтікається по тілу. Німіють ноги, руки, перехоплює подих і шалено стугонить у скронях. Цей чоловік своїм спокійним крижаним голосом зумів навести потрібні аргументи. Ось воно й справдилось, її передчуття...

— Все, що вам потрібно, — сказав незнайомець, підводячись з крісла, — це негайно виїхати з Галіції. До Італії, скажімо. Там ви матимете перше невелике завдання. І, звісно ж, розірвати будь-які зв’язки з польськими анархістами. Сьогодні ваш «Чорний палець» схоплять, а до завтра більшість його членів не доживе, тож це буде неважко...

Чоловік підійшов до дверей.

— Я чекатиму вас за годину на вулиці 29 Листопада, 20, — додав він наостанок. — Покваптесь.

Барбара почула, як він вийшов, а потім його кроки та ще чиїсь залунали і затихли на сходах. Вона залишилась сама і кілька хвилин нерухомо дивилась перед собою. Потім дістала з-під подушки свій браунінг. Він був заряджений і, за необхідності, слід було тільки зняти запобіжник. Цього разу жінка опустила великий палець лівої руки якомога нижче. Ніколи не слід про це забувати, якщо ти шульга і стріляєш з браунінга. Вона сама тільки двічі про це забула. Коли стріляла з нього вперше і тоді, у філармонії, коли стріляла востаннє.

— У мене справді є вибір, — тихо промовила вона, — але він забув про третій варіант.

Барбара зняла зброю із запобіжника і піднесла її до скроні.

— Колись у тебе також буде такий вибір, — зовсім пошепки сказала жінка.

Десь унизу хтось кволим голосом заспівав колядку. Редль, який щойно опинився на вулиці, помітив одинокого двірника, що підмітав недопалки. Раптом вони обидва стрепенулись і підвели голови. У будинку нагорі пролунав постріл.

— Курва, — спересердя вилаявся полковник і пішов далі. За ним тінню рушив його помічник.

Між тим двірник, виставивши перед собою мітлу, кинувся до відчинених дверей під’їзду.

Редль минув Академічну і через вулицю Баторія вийшов на Галицьку, а відтак опинився на площі Ринок. Тут він відпустив помічника, побажавши йому веселих свят, а сам подався до костелу єзуїтів.

Біля входу стояв поліцейський, проте полковника він пропустив. Зайшовши до костелу, чоловік зняв капелюха і перехрестився. Всередині стояли двоє священиків, комісар Вістович, Самковський і кілька брудних робітників довбало підлогу. Ті без жодної охоти працювали в таке свято, тому робота не клеїлась. Усі були до краю знервовані.

— Христос рождається, — промовив Редль.

Йому кволо відповіли.

— Хотів побажати вам веселих свят, пане заступнику директора поліції, — сказав полковник, простягаючи руку Вістовичу, — і подякувати за відмінну роботу. Піаністку ми взяли на себе, не турбуйтесь.

Комісар криво усміхнувся. Його чомусь не надто тішило підвищення, якого прагнув стільки років. Редль попрощався і вийшов, а вони із Самковським продовжили спостерігати, як розбивають храмову підлогу. Робітники працювали вже тиждень і сьогодні, акурат на Різдво, мали б закінчити.

Це сталося за декілька годин. Останній камінь, що відділяв храм від підземелля, полетів униз, і всі присутні на мить заніміли.

Почувся вже знайомий Вістовичу шепіт, а за ним повіяло потойбічним холодом. Духовні, опам’ятавшись, почали молитву, а робітники, покидавши знаряддя праці, не питаючи дозволу, чимдуж подалися з храму. Ніхто їх не зупиняв. Зрештою, бідолахи свою справу зробили.

Душі залишали свою в’язницю довго, аж до самої Вігілійної служби. Допомігши священикам закрити камінням отвір у підлозі, поліцейські вийшли на вулицю. Місто за цей час змінилось: ховаючи під собою бруд і сірість, наче різдвяний подарунок з небес, вулиці Львова поступово вкривав пухнастий лапатий сніг...

Ніхто із Данціга 

Вранці, 2 листопада 1903 року, до кабінету комісара Вістовича провели невисокого на зріст, статечного сивого пана в розстебнутому, дещо забрьоханому вуличною грязюкою плащі. В руках він тримав капелюх і мокру парасольку, з якої на підлогу невпинно текла вода.

Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.

Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.

— Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, — почав гість. — Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.

Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.

— Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, — продовжив він. — Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво...

Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:

— В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.

Та все змінилось, коли професор зустрів її... Така собі Еля Буковська була спочатку його слухачкою, а потім якимсь безсоромним чином зуміла привернути до себе його увагу. Ця особа, як ви розумієте, значно молодша за професора, і всі ми, я маю на увазі його близьке оточення, одностайно засудили стосунки, що в подальшому між ними виникли. Врешті-решт, вона поселилася в його домі, наче законна дружина, а це вже зовсім неприпустимо!..

Помітивши, що поліціянти ледве стримують сміх, Зільман стих і скорчив обурену фізіономію.

— Пробачте, пане Зільмане, — поспіхом сказав комісар, — ми з колегою, безперечно, шануємо такі цнотливі переконання, проте досі нічого кримінального не помітили у вашій розповіді. Також хочу вас запевнити, що ця панна Буковська не вчинила жодного злочину, поселившись у домі самотнього коханця, якщо на те, звісно, була його згода.

— Мова не про це, пане Вістовичу, — ображено заперечив гість, — дослухайте до кінця.

Вістович кивнув і знаком попросив вибачення. Самковський, нарешті зігрівшись, відірвався від п’єца і підсів ближче до них. Зільман продовжив розповідь:

— Отож, як я сказав, через цю амурну інтригу мій друг Вітольд сильно змінився. Більше не було гарних вечорів у достойному колі давніх друзів, ми рідко грали в бридж чи ходили до театру. Вся увага професора була прикута до цієї легковажної Елі... Найгірше, що це відбилося на його наукових дослідженнях. Точніше, Вітольд їх зовсім закинув.

З часом, однак, ми готові були з цим змиритися. Адже ніхто з нас не ідеальний, і кожен має право на слабкість і помилку. Я, приміром, так і залишився одинаком, хоч свого часу зазнав душевних переживань, спричинених однією милою, але нерозумною панною... Повторю, пане комісаре, ми готові були прийняти і зрозуміти Вітольда, якби він того захотів. Але мій друг сторонився мене і всіх решти, ховаючись за маскою поштивості. Гадаю, ми урешті дали б Вітольду спокій і можливість жити так, як йому подобається, коли б не одна деталь. Окрім того, що професор став майже відлюдьком, він почав ще й помітно марніти. Щоразу, коли я його зустрічав, Вітольд мав нездоровий жовтуватий колір обличчя і дедалі більше худнув. Складалося враження, що його здоров’я підточує якась невідома хвороба, але на всі питання професор відповідав, що здоровий, чудово почувається і просив за нього не турбуватись. І от, пане комісаре, чотири дні тому він раптово помер. Згас, як свічка від подиху вітру...

Все це може виявитись пекельним збігом обставин. Мені в жодному разі не хочеться обвинувачувати в чомусь панну Буковську, що, як виявилось потім, устигла стати пані Сабінською, але вважав за свій обов’язок повідомити про цей випадок у поліцію. Хтозна...

— Бачте, пане Зільмане, до нас приходять тоді, коли в чомусь переконані, — зауважив Вістович. — З ваших слів можна зрозуміти, що пан Сабінський захворів і від того помер. У цьому випадку поліції робити вже нічого.

— Я не впевнений, що все так і було, — пробурмотів професор.

— Вважаєте, що професора вбили? — перепитав комісар.

— Не вбили, але спричинились до смерті, — енергійно відповів Зільман. — Це хіба не злочин?

— Яким чином спричинились? — комісар потроху втрачав терпіння. — Ви маєте хоча б версію?

— Ні, але підозрюю, що все тут не просто так...

Вістович зрозумів, що існує тільки один спосіб позбутися надокучливого професора.

— Гаразд, пане Зільмане, — сказав він, — ми спробуємо розібратися. Цим займеться мій колега Самковський. Зараз він запише всі необхідні дані.

Ад’юнкт з ненавистю глянув на шефа і крізь зуби запросив професора пересісти ближче до його столу. Коли Зільман нарешті пішов, Самковський одразу ж згорнув списаний папір і перемістив його в шухляду.

— Чекатиму на рапорт, — буркнув шеф, удавши, що цього не помітив. — Маєте два дні на цю дурню.

Комісар Вістович, якби залишався щирий перед собою, то мав би визнати, що й він сам не мав жодного бажання працювати того дня. Усі поточні справи, разом зі смертю професора Сабінського, який, найпевніше, врізав дуба від непомірних зусиль між ногами молодої коханки, можна було зіпхнути на Самковського. Комісар підвівся з-за столу, одягнув плаща, капелюха, вдруге нагадав підлеглому про рапорт і вийшов за двері.

На душі було паскудно, тому ця гнила погода пасувала Вістовичу якнайкраще. Цієї осені він втратив останню надію повернути собі дружину. Анну, котрій так і не знайшлося місця в Новому театрі, несподівано запросили аж до Зальцбурга, і відтоді вона перестала розмовляти не лише з ним, а навіть із колишніми колегами. І якщо на колег Анна затаїла гірку образу, то Вістовича просто зневажала, про що неодноразово йому говорила ще тоді, коли вважала чоловіка достойним спілкування.

Як завжди, п’яний і принижений, він шукав утіхи в Бейл, однак з подивом виявив, що їй набридло його втішати. Ввечері вона як завжди слухняно йому віддалася, а на ранок попросила більше не приходити. Хоча б до того часу, коли він перестане пиячити через свою Анну.

Вістович розумів, що сказано це було справедливо. Він дав їй спокій, а сам залишився в кістлявих обіймах своєї самотності. Від них його ненадовго звільняла тільки робота й алкоголь.

Комісар вийшов на Баторія, а далі завернув на Личаківську. Йому пригадалось, що саме на цій вулиці в одному з будинків, як розповідав Зільман, жив покійний професор Сабінський зі своєю коханкою. Вістович сповільнив крок і спробував уявити, як виглядає ця Еля Буковська. Струнка чорнявка з акуратними персами, які поміщалися в старечу професорську долоню, чи білява пишногруда бестія, що приборкала його самим поглядом? Цікаво, як у них бодай щось виходило? Мабуть, коханка щоразу довго і вперто чаклувала над його засохлим стручком, а тоді всідалася на нього згори, де врешті отримувала бажане.

Холодні руки самотності знову стиснули Вістовичу горло. Комісар відчув, як сильно скучив за жіночим тілом і бодай чимось, що нагадує почуття.

Дощ посилювався, і поліцейському не залишалось нічого кращого, як пірнути у найближчу кнайпу, де він одразу ж замовив каву й чарку горілки. Від цього завжди ставало краще і навіть з’являлися свіжі думки.

Дочекавшись, коли трохи стихне дощ, Вістович знову вийшов на вулицю. Хвилину-другу він постояв на розкислому хіднику, вирішуючи, в якому напрямку піти. Врешті, комісар подався в бік вулиці Підвалє, а потім, минувши костел Марії Сніжної і розлоге торговисько, опинився на Шпитальній. Тут він, озирнувшись кілька разів, зайшов до будинку Мамки Цимес.

Сторож перелякано витріщився на нього, проте Вістовим привітався і, тицьнувши тому кілька геллерів[18],як і було заведено, рушив сходами нагору. На другому поверсі знаходилась приймальня власниці цього славетного будинку втіх. Пані Цимес прийняла його одразу і, широко посміхаючись, запропонувала комісарові коньяку. Той кивнув і вмостився на м’якій софі навпроти господині.

— Оскільки з поліцією в мене все погоджено на досить тривалий термін, — мовила Мамка Цимес, — то слід вважати, що пан прийшов сюди як приватна особа.

— Саме так, — відповів комісар.

Вони дивилися одне на одного, наче два змовники, що планували злочин, і розмовляли стишеними голосами. Господиня подала йому коньяк. По тому, як поліцейський підносив склянку до губ і робив перший ковток, вона намагалася вгадати його настрій і бажання. Він пив, неквапно смакуючи дорогий напій, але руки його ледь помітно при цьому тремтіли. Цьому чоловікові праглося спокою, влади і гри...

Мамка Цимес запалила продовгувату духмяну цигарку і вкотре приязно посміхнулась комісарові.

— Я маю дещо для пана, пане Вістовичу, — мовила господиня. — Звісно, я вдаюся до ризику, але сподіваюся, що панові це припаде до смаку.

Комісар відставив склянку і з цікавістю подивився на співрозмовницю. Три відчуття зараз поєднувались в його нутрі: огида, цікавість і бажання жінки.

— Пригадує пан гарненьку чорнявку на ім’я Янка Циновська? — продовжила господиня.

Вістович зморщив чоло, хоч довго копирсатися в пам’яті не довелось. Аякже, він не міг не згадати цю милу шльондру з минулорічної справи «В’язниці душ».

— Хіба вона не збиралася до Америки? — запитав комісар.

— Збиралась, — кивнула Мамка Цимес. — Тільки все ніяк не нашкрябає на квиток... То як, згоден пан? Янка, окрім усього, ще й мудра, а не така дурепа, як усі інші.

— Це я також пам’ятаю, — мовив поліцейський. — Гаразд, нехай буде Янка...

— Das ist toll![19], — вдоволено сказала власниця борделю. — Дівчина буде готова за півгодини. Дозвольте провести пана в покої.

Кімната, куди запросила його Мамка Цимес, скидалася на пристойний готельний номер. У ній було охайно застелене ліжко, стіл і навіть старомодний креденс.

— Призволяйтесь, — мовила господиня. — А я підготую нашу королеву.

Мамка Цимес вийшла, залишивши комісара наодинці. У порожній прохолодній бордельній кімнаті, очікуючи блудницю, він ще гостріше відчув свою проклятущу самотність. «Einsamkeit»[20], як сказала б Бейла.

— Einsamkeit, — повторив комісар, підходячи до вікна.

По шибці розповзалися краплі дощу, витягуючись у чудернацькі знаки і дурнуваті карикатури, схожі на ті, що гімназисти виводять на маргінесах конспектів з нудної латини чи грецької. Чоловік, напруживши зір, вдивився в сіру панораму вулиці поза ними. Добре знайома Шпитальна, що вела до жидівського цвинтаря. Дощ і сирість розігнали перехожих по домівках, тільки час од часу З’являвся хтось, кому доводилось перестрибувати брудні потоки води, дістаючись до крамниці чи майстерні взуттєвика, що стриміла за рогом. У таку погоду без випивки або жінки можна було вмерти з нудьги...

Невдовзі тихо скрипнули двері і хтось зайшов до кімнати. Вістович озирнувся. Янка стояла навпроти і дибилася кудись повз нього. Вона була одягнена в легку грецьку туніку, виглядала божественно, але, схоже, перебувала в поганому гуморі. Комісар збагнув, що стоїть зараз спиною до вікна, отже, вона ще його не впізнала. Натомість, сам він має досить часу, щоб нею намилуватись.

Янка повільними рухами почала роздягатися.

— Стривай, — зупинив її Вістович, — встигнеш іще...

Дівчина перевела на нього здивований догляд.

— Підійди до мене, — сказав комісар.

Вона покірно наблизилась.

— Коли ти роздягнешся, всю таємницю одразу буде розкрито, а я хочу тебе розгадувати якомога довше, — додав він.

Янка раптом стрепенулася.

— Пане Вістовичу? — перелякано сказала вона.

— Так, а що? — іронічно запитав комісар.

Втім, відповіді у неї не знайшлося. Лишалося одне здивування і навіть переляк.

— Якщо ти не захочеш, я тебе не торкнуся, — промовив комісар. — Просто посидимо, а потім я піду.

— Ви в такому домі, де маєте право робити що завгодно, — сказала Янка. — Але мені дивно, чому після тієї справи пан обрав саме мене.

— Не знаю. — Вістович знизав плечима. — Ти здалася мені привабливою.

Дівчина недовірливо хмикнула.

— На жаль, не можу сказати про пана те саме. Ви зі своїм колегою пробуджували в мені хіба що ненависть через свій дурнуватий допит.

— Що ж, нехай. Зрештою, ти справді маєш небагато причин любити поліцію. Здебільшого, через своє заняття.

— Кожен заробляє на хліб як може, — сварливо відповіла Янка.

— Мова не про це, — спробував заспокоїти її комісар. — Я тебе не засуджую...

Його самого, правда, неабияк дратувала ця балаканина. Він знову повернувся до вікна і запалив цигарку. Дурнувата була ситуація: прийшовши до повії, Вістович зумів з нею посваритися, образившись, як шмаркач, на криве слово. Але ж, чорт забирай, він платить їй за гарну поведінку!

— Ну та годі, любчику, — несподівано почулася за спиною. — Ходи сюди...

Вочевидь, Янка згадала про те саме. Вістович озирнувся.

— Хочеш мене в одязі?

Як раптово дівчина перетворилася зі сварливої шльондри на звабливу німфу. Без сумніву, цим мистецтвом перевтілення вона володіла бездоганно. Напівлягла на ліжку так, щоб вигідно оголилися її коліна і визирнули пругкі груди. За все заплачено, ця жінка належить зараз тільки йому. Попри те, що відчуває до нього хіба що легку ненависть, вона зробить усе як слід.

Підійшовши до Янки, Вістович, не знімаючи одягу ані з себе, ані з неї, вгамував перше бажання. Щойно він торкнувся її, дівчина стиснула губи, чекаючи звичних грубощів, але брутальний з вигляду комісар виявився напрочуд ніжним і вправним коханцем. Здивовано і вдячно дивлячись на нього, Янка закричала наостанок від задоволення, а потім сховала очі від сорому.

Вперше в житті їй було по-справжньому добре з чоловіком. Він не скривдив її, не відіпхнув після близькості, як шмату, від себе, а дбайливо, по-батьківськи погладив по волоссю. Понад усе, Янка боялася, що Вістович зараз піде, залишвши її наодинці з усім, що ставалося до нього, їй раптом захотілося впасти на коліна і благати його не йти. Врешті, дівчина так і зробила. Пояс коханця ще був розстебнутий, і вона шалено припала вустами до його гарячої плоті... Янка знала: тепер він залишиться надовго.

Наступного дня Вістович заплатив ще за одну ніч. Цього разу вже не було зайвих розмов. У затемненій кімнаті борделю поліцейський і повія добре знали, чого хотіли. З прихованим соромом, насолодою і шаленою взаємністю вони віддавалися одне одному, доки не падали від утоми.

Під вечір у двері обережно постукали. Вістович, що сидів біля вікна і ліниво попивав коньяк, знаком наказав дівчині відчинити. Янка, закутавшись у простирадло, підбігла до дверей і, глянувши спочатку через вічко назовні, повернула ключ. До кімнати зайшла Мамка Цимес.

Вона виглядала схвильованою та, попри те, винувато посміхнулася і промовила якісь ледь чутні вибачення, шкодуючи, що змушена потурбувати гостя.

— Що сталося, пані Цимес? — запитав комісар, пропускаючи звичні фрази повз вуха.

— Я б хотіла поговорити з паном наодинці. — Господиня виразно зиркнула на Янку. — Хоча... вона й так про це невдовзі дізнається...

— То кажіть, — мовив Вістович, — тільки двері зачиніть за собою.

Пані Цимес виконала його прохання і, пройшовши в глибину кімнати, сіла на край фотеля.

— Сталося лихо, — промовила вона, нервово перебираючи пальцями: — Одна з наших дівчат раптово померла...

Янка скрикнула від несподіванки.

— Цить ти, дурна! — не стрималась господиня.

— Хто саме? Софія? — не зважала та.

На очах Янки заблискотіли сльози.

— Софія, Софія... Замовкни, кажу!

— Припиніть обидві! — не витримав комісар, після чого в покої запанувала тиша. — Пані Цимес, розкажіть все спокійно і за порядком.

— Два дні тому одна з наших дівчат відчула себе зле, — промовила Мамка Цимес, глибоко вдихнувши повітря. — Нічого незвичного в цьому не було, я дозволила їй відпочити до вечора, але ввечері їй стало ще гірше. Тоді я вирішила спровадити її до лікаря, проте вона заснула, і мені здалося, що краще буде почекати до ранку. Сьогодні вранці, коли я зайшла до її кімнати, то вжахнулася. За ніч Софія змарніла і, здавалось, постаріла років на двадцять... Утім, як не дивно, на здоров’я вона не поскаржилась, і я знову вирішила почекати... Та щойно дівчата, котрі принесли їй вечерю, побачили, що Софія мертва.

— Вона жила в цьому домі? — запитав комісар.

— Так.

А решта дівчат також живуть тут?

— Ні, Софія ніяк не могла знайти собі підходяще помешкання, от ми і домовились, що доки шукає, залишатиметься тут, а я за це забиратиму частину грошей з її платні, — пояснила господиня.

— Гаразд, покажіть мені її. — Вістовим підвівся і надягнув піджак.

— Ходіть за мною, пане комісаре...

Мамка Цимес попрямувала до дверей. У коридорі вона щоразу озиралася, ніби побоюючись, що Вістовим зараз кудись чкурне і залишить її наодинці з мертвою жрицею цього будинку насолод. Поліцейський, утім, нікуди тікати не збирався. Минувши вітальню, вони з господинею піднялися в інше крило, а там зупинилися перед дверима крайньої кутової кімнати.

Мамка Цимес добула з кишені ключа і тремтячими руками спробувала відімкнути замок. Коли це їй нарешті вдалося, вона провела Вістовича в затемнену затхлу кімнату, де на ліжку, накрите білим простирадлом, лежало тіло повії.

— Сподіваюсь, тут ніхто не хазяйнував після її смерті? — сухо поцікавився комісар.

— Що пан має на увазі? — спитала господиня.

— Ваші німфи, які знайшли тіло, торкалися її речей? Переставляли щось з місця на місце? — уточнив Вістовим.

— Гадаю, ні, пане комісаре. Вони були дуже налякані, тому це останнє, що прийшло б їм у голову.

Мамка Цимес мала рацію.

Вістовим підійшов до ліжка і зняв простирадло з обличчя померлої.

Вигляд дівчини його вжахнув. Комісар багато різного бачив за роки служби в поліції, але таке йому довелося бачити вперше... Перед ним була напіврозкладена висохла мумія. З-під простирадла блиснули вишкірені зуби, глибоко впалі очі та жовта потріскана шкіра. Складалося враження, що труп пролежав тут щонайменше півроку.

Мамка Цимес, не стримавшись, голосно заверещала:

— Господи! Що це за чортівня така?!

— Замовкніть! — гримнув на неї комісар і накрив обличчя трупа простирадлом.

Та справді стихла, але тільки для того, щоб важко осунутись на підлогу. Від побаченого господиня борделю втратила свідомість. На щастя, підбігла Янка і заходилася приводити її до тями.

— Поблизу десь є телефонічний апарат? — запитав комісар, утираючи хустинкою спітніле чоло.

— В кабінеті пані, — відповіла дівчина.

Вона марно торсала господиню за напудрені щоки і все ніяк не наважувалась дати їй ляпаса, який би подіяв значно краще.

— Принеси води, — наказав їй Вістович.

Янка скорилася. Вибігши кудись, вона повернулася за мить з повною склянкою і подала її Вістовичу. Не зволікаючи ані секунди, той сердито виплеснув воду в обличчя непритомній пані Цимес, змивши звідти рештки пудри і розмазавши під очима чорну «Lash Lure»[21], через що господиня борделю тепер скидалася на казкове страховисько.

Втім, такий метод виявився дієвим, і Мамка Цимес одразу ж ворухнула напомадженими губами, а потім, важко крекочучи, сперлася на лікті. Комісар змусив себе допомогти їй підвестись. Звівшись на рівні ноги, господиня борделю, проте, не відпускала свого рятівника, а, навпаки, ще міцніше вхопила того за зап’ястя.

— Пане Вістовичу, пан мусить мені допомогти, — гаряче прошепотіла вона.

— Чим я вам допоможу? — нервово поцікавився комісар.

— Допоможіть позбутися трупа.

— Ви здуріли, пані Цимес? Хто я по-вашому?

— Тоді хоч би не допустіть розголосу. Якщо сюди прийде поліція, мені кінець... Зрештою, ви також ризикуєте своїм добрим іменем. Я можу розказати, чим ви тут займалися.

Вістовим насмішливо скривився, з чого слід було розуміти, що такий аргумент на нього ніяк не вплинув.

— Благаю вас, пане Вістовичу, — жінка вирішила змінити тактику.

— Послухайте, добродійко, — комісар, доклавши зусиль, нарешті звільнився від її рук: — Ця особа, — він кивнув у бік тіла блудниці, — померла за дуже дивних обставин. До того ж ви бачили, що з нею скоїлось потім. Усе це дуже схоже на якусь хворобу. Хтозна, чи не становить вона загрозу для міста... Треба принаймі, щоб трупа оглянув поліційний лікар. Тому зараз проведіть мене до свого кабінету, де, як я чув, у вас є телефонічний апарат.

Мамка Цимес кивнула і, зробивши відчайдушну спробу витерти кінчиками пальців з-під очей розмазану туш, вийшли з кімнати. Вістовим подався слідом. В її кабінеті, окрім безлічі різноманітних жіночих дрібниць та чималої колекції венеціанських масок, виявилось надзвичайно багато книг. Деякі лежали на столі, і з них тягнулися довгі шовкові закладки. Інші в чіткому порядку стояли на полицях. Аж ніяк не сподіваючись, що господиня борделю виявиться книгоманкою, поліцейський здивовано глянув на неї. Проте пані Цимес знову зайнялася своєю тушшю, тому не помітила цього погляду.

— Телефон на секретері, — мовила вона, не озираючись на комісара.

Вістовим підійшов до апарата і, знявши слухавку, набрав номер телефоністки.

— Дирекцію поліції, прошу, — сказав він, коли та озвалася. — Потрібен доктор Фельнер.

Лікар, на щастя, був на місці, і за декілька хвилин комісар почув у слухавці його хриплуватий голос:

— Фельнер слухає.

— Говорить Вістовим. Мусите прибути на Шпитальну.

— Якого дідька, Вістовичу? В мене справ по зав’язку! — гаркнув той.

— Це дуже важливо, Фельнере.

— Тут усе важливе.

— Докторе, я не жартую. Самі побачите.

З того боку важко, зі свистом зітхнули.

— Номер будинку назвіть, — попросив поліційний лікар.

— Номер... е-е-е... я вас зустріну біля жидівського цвинтаря, — відповів комісар.

— Гаразд. За півгодини буду...

Коли Вістовим відклав слухавку, пані Цимес уже встигла привести себе до ладу. З її обличчя зникли залишки пудри і розмазана туш. І навіть зачіска отримала попередню форму. Про нещодавні події нагадували тільки мокрі від води плями на сукні.

— Що ж, пане Вістовичу, — вона спробувала посміхнутись, — сподіваюся, що ця невеличка неприємність не завадить нам зберегти у подальшому добрі стосунки?

— Маєте незрівнянне почуття гумору, добродійко, — ідучи до дверей, мовив комісар. — Якщо несподівані трупи називати просто «невеличкими неприємностями», то на біса тоді поліція...

Вістовим зайшов до кімнати Янки і забрав звідти свого плаща. Від будинку Мамки Цимес до жидівського цвинтаря можна було дістатись за кілька хвилин, але він вирішив вийти раніше. Хотілося трохи побути на свіжому повітрі.

* * *

Доктор Фельнер прийшов учасно, але всім своїм єством виявляв своє невдоволення. Він неохоче привітався з комісаром і запитав, де це чортове місце чи сраний будинок, в якому сталося щось надзвичайно важливе.

Вістовим знав, що лікар, найпевніше, відірвався від приємних посиденьок за дешевою кавою, а не від купи справ, тому зовсім не почувався винним перед ним.

Коли вони зупинились біля будинку Мамки Цимес, доктор з подивом глянув на комісара.

— Тут же бордель, Вістовичу, — сказав він.

— Саме так, — підтвердив поліцейський. — І ми зараз туди зайдемо.

— Нізащо, — обурено відповів Фельнер. — я порядний сім’янин. А назавтра кожен пес у Львові знатиме про мій візит до Мамки Цимес.

Вістовим роззирнувся. Навколо не було ані душі, проте сперечатися з лікарем не хотілося.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він.

— Ви навіть знаєте, де тут чорний хід, Вістовичу? — єхидно запитав Фельнер.

Комісар не відповів. Він мовчки пройшов уздовж вулиці і завернув у вузький непримітний провулок. Фельнер знехотя подався за ним. Провулок виводив у захаращений двір, де Вістовим упевнено рушив до кам’яних сходів, що вели до незамкненої пивниці. Спустившись сходами, чоловіки опинилися в цілковитій темряві, яка смерділа сирістю і котячим лайном.

— Куди ви мене завели, чорт забирай? — спитав лікар.

— Ви ж хотіли, щоб вас не побачили, Фельнере, — відповів комісар. — Тепер можете бути в цьому певні.

— Не кажіть дурниць, Вістовичу. Запаліть сірника.

— Якраз шукаю...

За мить у темряві спалахнуло скупе миготливе світло.

— Тепер мусимо піднятися, — мовив поліцейський і обережно рушив до масивної металевої драбини, що вела на горішній поверх. Угорі Вістовим обережно, але впевнено постукав. За хвилину-другу їм відчинили. На порозі постала господиня борделю. Приклеївши на вуста приязну посмішку, вона мовчки спостерігала, як засапані чоловіки важко вкочувались до її покоїв.

— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...

— Вірно кажете, — погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.

— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.

— Так, але на вигляд тіло...

— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.

— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...

— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.

— А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.

— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.

— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

— Пригадую, — відповів комісар.

— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.

— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.

— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.

— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.

Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.

Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.

— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.

— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...

Господиня вмостилася на край фотеля.

— У цій кімнаті Софія жила чи приймала клієнтів? — запитав Вістович.

— І те, й те, — відповіла жінка.

— Коли в неї востаннє був чоловік?

— Два дні тому, перед тим як їй стало зле.

— У вас є список її відвідувачів?

— Звісно, ні. Ви ж знаєте, комісаре, тут усе анонімно...

На цих словах пані Цимес лукаво усміхнулась.

— Тоді вам доведеться напружити пам’ять і згадати кожного, — мовив поліцейський.

— Чоловіки, здебільшого, приховують свої справжні імена, коли приходять сюди, пане Вістовичу.

— Якщо так, то ви їх детально опишите. Хоча б п’ятьох останніх.

— Я спробую, — кивнула жінка.

Вона виглядала втомленою, проте Вістовичу було її не шкода.

— Ви дозволяєте дівчатам курити в покої? — продовжив він свій допит.

— Аж ніяк! Більше того, я заборонила їм курити взагалі. Від цього жовтіють зуби...

— Отже, курять тільки клієнти?

— Так. А чому ви питаєте?

— На підвіконні лишився цигарковий попіл, — сказав Вістовим. — На щастя, тут кепсько прибирали.

— Пане комісаре...

— Даруйте, не хотів вас образити.

Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.

— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.

— Зрозуміло, — проскиглила Мамка Цимес йому вслід.

Вістовим пройшовся бордельним коридором. Біля кімнати Янки він зупинився і хвилину-другу поміркував, чи заходити. Врешті, постукав і, прочинивши незамкнені двері, зазирнув досередини. В кімнаті було темно, і тільки постать Янки сіріла у квадраті дощового вікна. Ступивши крок, Вістовим зачинив за собою двері.

— Ти залишишся? — тихо спитала Янка.

— Ні, мені треба йти, — відповів комісар.

— Шкода, — мовила вона.

— Я маю кілька запитань до тебе. — Вістовим сів на стілець.

— Хочеш знати щось про Софію?

— Вгадала.

— Що ж, питай, — зітхнула Янка.

— Розкажи, яку вона мала вдачу. Була переважно веселою чи сумною? Які мала звички? Мала коханця чи тільки бордельних клієнтів?

— Ми всі тут маємо тільки тих, хто нас купує, — сказала дівчина. — Мамка за цим стежить. Фацетам не може подобатись, що їхня дівчина — повія, правда ж?.. Не скажу, що ми добре зналися з Софією, але були схожі з нею. Її тут недолюблювали, як і мене...

— Чому?

— Я ніколи не відкривала душу цим дурепам, завжди все тримала в собі. Це не може подобатись, — пояснила Янка. — Софія ж просто поводилась зверхньо... Подейкують, що вона була зі знатної родини, отримала гарну освіту, але вийшла заміж за якогось пройдисвіта. Одного дня той змусив її переспати з іншим чоловіком, щоб розплатитися з ним за свій картярський борг. Потім це повторювалось знову і знову. Кожен, хто обігрував її чоловіка в карти, міг увечері встромити його дружині... Урешті, він її програв, наче якусь річ. Кажусь, Софія просила допомоги в родини, але через її славу рідні від неї відмовились. Не знаю, що було далі, але врешті вона опинилася тут. От і все, що я знаю про цю бідолаху, комісаре.

— Ти сказала, що Софія отримала гарну освіту. А не знаєш часом, де вона вчилася? — запитав Вістович.

— Десь тут, у Львові. Де можуть навчатися благородні панянки? — іронічно сказала Янка.

— Гаразд, дізнаюся.

— Нащо ти розпитуєш? Хіба вона померла не від хвороби?

— Хтозна.

Янка стрепенулася.

— Йди вже звідси, — сказала вона. — Бо тільки страху на мене наганяєш. І жалю...

Вістович підвівся і, попрощавшись, вийшов за двері. За кілька хвилин комісар уже був посеред темної сирої вулиці і поспіхом прямував у бік Академічної.

Діставшись до свого кабінету, комісар запалив світло і, сівши за столом, довго курив. Попри все, він почувався тепер краще, аніж тоді, коли востаннє звідси вийшов. Вістовичу несподівано шалено запраглось працювати, мовби хтось добряче почистив та освіжив його мозок. Попри пізню годину, спати не хотілося. Він знову і знову обмірковував події дня та подумки повертався до кімнати борделю, де було знайдено мертву блудницю. Навіть якщо вона померла від невідомої хвороби, яку підчепила від одного з клієнтів, комісарові хотілося дізнатися про небіжчицю якнайбільше. Десь у глибині його нутра гостро відчувалась жалість до неї. Хто цей негідник, що в такий огидний спосіб поламав їй життя? Може, колись він йому трапиться. А вже що робити з таким, комісар знав.

Раптом Вістовим пригадав, що рік або два тому з Міністерства поліції прийшов наказ посилити контроль над проституцією в місті. Тоді ж Самковський мусив ганятися за повіями і за тими, кого підозрювали у цій справі. Як пам’ятав комісар, Мамка Цимес тоді сплатила велетенський штраф, а бордель ледве не закрили. Втім, згодом усе вляглося, і будинок далі значився у магістраті, як «Готель «Леокадія»».

Однак, знаючи Самковського, комісар був переконаний, що той ретельно записував кожен допит. Таким чином, можна було не сумніватись, що десь у його шафі лежить досьє ледь не на кожну курву в Лемберзі...

Потрібна папка лежала найглибше і добряче припала порохом. У поліції й справді не надто охоче займалися борделями. Переважно лише тоді, коли львівська розпуста вже допікала комусь нагорі.

Будинок Мамки Цимес у переліку був одним із перших. Самковський зазначав, що усі постояльці готелю «Леокадія» — жінки. Усі вони здебільшого мають непристойний вигляд і так само непристойно поводяться. Все це, а також чутки, які віддавна ширяться містом про будинок на Шпитальній, дають підстави стверджувати, що тут насправді облаштовано бордель. Далі було розміщено список усіх, хто знаходився там 17 жовтня 1902 року о сьомій годині вечора.

Ім’я Софії Вільчевської було в кінці сторінки. Самковський записав, що при цій особі не було доводу[23]. На вигляд, панянці трохи за двадцять. У неї темне волосся й сірі очі. Виявилась освіченою. За її словами, абсольвентка[24] жіночої гімназії імені королеви Ядвіги у Львові.

Більше про Софію не було написано нічого. Однак жіноча гімназія знаходилась неподалік Дирекції, тож за необхідності Вістовим міг би відвідати цей заклад. Безперечно, там архів учениць зберігається не менш ретельно, ніж у поліції архів повій. В особовій справі Софії мусить бути вказано, хто її родина. Бо навряд чи цим людям відомо, яка доля спіткала ту, від якої вони колись відмовились.

На ранок Мамка Цимес, як і обіцяла, прислала Вістовичу напарфумленого листа, в якому описала п’ятьох останніх клієнтів своєї працівниці. З перших рядків вона благала спалити цей лист, щойно комісар його прочитає, а надто ніколи й нікому не розповідати про його зміст. Вістовичу начхати було на її благання. Він знав, що листа найближчим часом точно не знищить, а щодо змісту, то розпатякувати будь-кому й так не збирався.

Першим у списку був статечний депутат Галицького сейму. Чоловік був високим, сивим і мав бездоганні манери. Щедро заплатив.

Другим — якийсь полковник-артилерист. Трохи недочував на праве вухо, п’яний, середнього зросту. Бідолашна Софія з ним кричала від болю, аж господиня змушена була втрутитись з вимогою припинити, оскільки то був ґвалт, а не любощі. Віддав усі гроші, які мав, проте їх виявилось недостатньо.

Третім був удівець-підприємець. Худорлявий, гарно вдягнений. На ґудзиках одягу пані Цимес помітила дві літери: «TL». Був поштивий, але чомусь просив Софію лупцювати його ременем і лаяти останніми словами.

Четвертий — старий професор, який чесно назвав своє ім’я: Еріх Зільман...

Вістович не стримався і голосно зареготав. Самковський, який уже на той час сидів на своєму місці, відірвався від паперів і з подивом поглянув на шефа.

— Збирайтеся, — наказав йому комісар, усе ще сміючись. — Прогуляємось... Провідаємо старого хріна.

Ад’юнкт не до кінця розумів, про кого йшлося, але полюбляв, коли шеф був у доброму гуморі. В такі дні часто вони заходили разом до кав’ярні Шнайдера, і Вістович платив за випивку.

Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.

Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.

— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив професор. — Бо я грішним ділом подумав, що поліція в Лемберзі така ж, як у Відні...

— Ви мали справу з віденською поліцією? — запитав комісар.

— Колись поскаржився на колегу, який поцупив мою доповідь по Ціцерону, — відповів той. — Це була крадіжка, тому я звернувся одразу до цих добродіїв, а не в ректорат. Але, як виявилось, тамтешні поліцейські навіть не знають латини. Вони відмовились бодай порівняти два документи, щоб засвідчити їхню цілковиту схожість.

— Що ж, значить, лемберзька поліція старанніша, — стримуючи сміх, сказав комісар.

— Яз вами згоден, — радісно мовив Зільман.

— Та перш ніж ми перейдемо до справи покійного професора Сабінського, мушу зазначити, що певна особа вважає себе ошуканою через вас, — промовив комісар.

— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?

— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...

— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...

Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:

— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...

Вістовим із цікавістю поглянув на нього.

— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.

— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.

— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!

Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.

— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.

— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.

— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.

— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.

— Передали особисто в руки?

— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...

— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.

— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.

У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.

— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?

Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.

— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.

На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.

— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.

У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.

— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?

— Знаю, — відповів ад’юнкт.

— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...

Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.

— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...

Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.

Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.

— Слухаю пана, — мовила вона.

— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?

— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.

— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.

Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.

— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.

Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.

— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.

— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.

— Що ж, якщо пан наполягає...

— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?

— Так, прошу нагору...

— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.

— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.

Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.

— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.

— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.

— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.

— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.

Жінка стрепенулась:

— Я цього не сказала...

Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.

— А це що? — запитав він.

— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.

— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.

Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:

— Маріє!..

— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...

З цими словами вона вибігла з кабінету.

— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.

— Там на пані чекають, — відповіла Марія.

— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?

— Бо пан з поліції.

— Он як...

У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit[25], капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.

— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.

— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...

— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.

— А ви... залишитесь тут?

— Якщо на те ласка пані.

— Але для чого? Що ви тут шукаєте?

— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.

— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.

— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.

— Хіба в смерті Вітольда було щось незвичайне?

— Саме це я і з’ясовую, — комісар посміхнувся настільки приязно, наскільки міг.

— Що ж, зичу вам успіху, пане Вістовичу, — мовила Еля, — на все добре.

— Хай щастить, дорога пані Сабінська, — відповів поліцейський.

Коли вона вийшла, комісар підійшов до вікна, звідки добре проглядалася вулиця. За кілька хвилин він побачив там господиню дому. Еля роззирнулася і попрямувала донизу, в бік Митної площі. Не зволікаючи більше ані хвилини, комісар попрощався з Марією і також поспіхом вибіг на вулицю слідом за нею.

Еля не сіла у трамвай і не скористалася фіакром. Очевидно, йти їй було недалеко. І справді, за кількасот метрів, біля костелу кларисок на неї чекав високий молодий чоловік у довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Незнайомець подав їй руку, і вони перейшли разом площу, а потім неквапно завернули в старі ворота бернардинського дворика.

Проминувши дворик, чоловік та жінка попрямували до ресторації «Hotelu Krakowskiego», і Бітовим був змушений пильнувати їх знадвору.

— Суча погода, — стиха промовив комісар, піднімаючи комір, щоб захиститись від холодного вітру.

З ресторації вони вийшли за півгодини. На ратуші пробило заледве другу пополудні, але небо затягло сірими грозовими хмарами, тож довкола стемніло, як увечері. Промерзлий до кісток Вістовим понад усе боявся зараз загубити Елю та її супутника, тому до болю в очах витріщався на дві темні постаті попереду себе.

Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістовим зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.

— Чого вам треба? — запитав він спокійним голосом.

— Маю до вас кілька питань, — сказав Вістовим. — Я з поліції.

— Забирайтесь до дідька, — коротко відповів чоловік і рушив далі.

Вістовича охопила злість.

— Ану стій, скурвисину! — вигукнув комісар і кинувся навздогін.

Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістовим устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.

— Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, — сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.

Тільки тепер Вістовим розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.

— Забери свою гівняну ногу, — простогнав Вістовим, цілячись тому просто в обличчя.

Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістовим зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.

— Ані руш! — вигукнув поліцейський.

Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок... Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.

Ошелешений Вістовим добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.

У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.

— Де тут стріляли? — запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.

— Десь там, — відповів Вістовим, навмання махнувши рукою.

— Пан бачив когось?

— Нікого.

— Глянемо? — запитав бородань у решти.

— Краще покличте поліцію, — порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.

До свого кабінету Вістовим зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.

— Вірите в різноманітну чортівню? — врешті обізвався комісар. — Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?

Ад’юнкт здивовано закліпав очима.

— Та кажіть же!

— Не надто. А чому пан питає, шефе?

— Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не здурів, — пояснив Вістович.

— Поясніть докладніше, — попросив Самковський.

Утім, комісар досі не зумів пояснити всього собі, що вже й казати про когось. Він махнув рукою і почав про інше:

— Еля Буковська, чи то пані Сабінська, зовсім не в траурному настрої навіть для годиться... Крім того, сьогодні мала зустріч з досить дивним типом.

— Може, адвокат? — припустив підлеглий.

— Чому ви так думаєте?

— Вона, як виявилось, єдина спадкоємиця свого покійного чоловіка. А статки в старого скнари були немалі. Принаймі такі ходять чутки.

— Ні, на адвоката він не подібний.

— Коханець?

— Спершу сам так подумав, але...

Вістович знову не знайшов підходящих слів. Хіба в такої кралі може бути коханець, який з обличчя нагадує мерця? Чи, може, йому привиділось?

— Ви були в гімназії? — запитав він у Самковського.

— Аякже, — той посміхнувся і вдоволено потер долоні.

Комісар зрозумів, що сьогодні підлеглий попрацював значно краще, аніж шеф.

— Найперше скажу, що Софія Вільчевська насправді не була абсольвенткою гімназії імені королеви Ядвіги, — почав ад’юнкт, — тобто вона там навчалася, і таки разом з Елею Буковською, але студії не закінчила.

— Чому?

— Її відрахували через Елю... В юному віці дівчата були подружками. Обидві гарні не по роках.

Самковський облизав сухі губи і з насолодою продовжив:

— За словами директорки, вихователі раптом почали помічати, що ті надто багато часу проводять разом. В цьому, щоправда, не було б нічого дивного. Дружба в такому віці, кажуть, буває дуже зворушливою... Вчителі, можливо б, і не зважали на це, але одного разу дівчат застали на горищі за любощами. Обійнявшись, вони вдовольняли пестощами одна одну так пристрасно, що не помітили сторонніх очей. Такого у благочесній гімназії імені королеви Ядвіги допустити не могли! Скандал вирішили не здіймати, але обидвом загрожувало виключення. Тоді Софія, вочевидь прикриваючи подругу, взяла вину на себе. Сказала вихователям, що це вона весь час схиляла Елю до гріховних утіх, поки не отримала від неї бажане. Словом, з гімназії вигнали тільки Софію.

Чоловіки трохи помовчали. І Вістовичу, і Самковському приємно було уявити, як відбувалось це гріхопадіння двох юних гімназисток. Врешті, комісар мовив:

— Як на мене, така пристрасть не може минути одразу. Уявімо, що вони продовжили зустрічатися згодом, навіть у дорослому віці...

У двері енергійно постукали, і на порозі одразу ж, не чекаючи запрошення, з’явився черговий фельдфебель.

— Мельдую послушнє, — протарабанив той, — пана комісара просять до телефону.

Вістович хутко спустився донизу, де на столі чергового лежала відкладена для нього слухавка. На зв’язку був доктор Фельнер.

— Вітаю, Вістовичу, — промовив той. — У мене для вас новина, яка добряче додасть панові роботи.

— Ну й дідько з ним. Кажіть, — відповів комісар.

— Смерть тієї дівчини з борделю спричинила отрута.

— Вам відомо, яка саме, докторе?

— Точно не можу сказати. Схоже на біогенні діаміни. Тобто на трупну отруту.

— В трупові ви знайшли трупну отруту, Фельнере?

— У мене є підстави стверджувати, що ця особа вмерла від діамінів, — розізлився той. — Отож, свої шпіцлі[26] залиште на потім.

— А як щодо мертвого професора? — поспішив запитати Вістовим. — Ви робили розтин його тіла?

— Ні, ми трохи запізнились. Професора вже поховали.

— От паскудство...

— Auf Wiedersehen, Вістовичу, — попрощався доктор і поклав слухавку.

Після цього комісар одразу ж набрав номер телефоністки і, щойно вона відгукнулася, попросив з’єднати його з готелем «Леокадія».

— Пані Цимес, список осіб, які відвідували Софію, достеменний? — гаркнув він у слухавку, щойно господиня борделю відповіла на дзвінок.

— Безперечно, пане Вістовичу, — запевнила та у відповідь. — Хіба я когось забула?

— Здається, так.

— Дуже прошу мені пробачити, я не навмисне.

— Чи приходили до Софії жінки?

— Емм... тільки одна.

— Як її звали?

— Здається, пані мала ім’я Ельвіра...

— Якого дідька ви мені про це не сказали? — швидше радісно, аніж обурено мовив комісар.

— Даруйте, але пан запитував лише про чоловіків...

Вістовим поклав слухавку. Обличчя його сяяло, а дихання спирало від передчуття успіху. Піднявшись нагору, він найперше взяв до рук свого плаща і, перемістивши його на вішак, спробував відчистити кілька брудних плям, що з’явилися на ньому після сьогоднішньої пригоди. Насправді ж комісар просто хотів зібратися з думками.

— Здається, справу розкрито, — сказав він нарешті Самковському.

— Невже? — перепитав той.

— Судіть самі. Ось як усе відбулося на мою думку: Еля Буковська, вийшовши заміж за професора Сабінського, стала його єдиною спадкоємицею, оскільки нащадків у покійного науковця не виявилось. Невдовзі у молодої пані професорової з’являється коханець. Досить підозрілий тип, сьогодні я мав честь з ним познайомитись. Разом вони вирішують відправити стариганя на той світ власноруч, а не чекати його природної кончини.

Тим часом, як ми знаємо, друг Сабінського, наш дорогий віденець професор Зільман, був з тих, які не цураються товариства львівських повій, і одного вечора відвідав будинок Мамки Цимес, де йому запропонували Софію. Однак він, замість кохатися з молодою блудницею, завів з нею розмову і розповів про наболіле. А саме про свого друга, бідолаху Сабінського, який потрапив у згубні тенета жіночої краси. Софія зрозуміла, що йдеться про її гімназійну подругу, з якою, либонь, на той час уже втратила зв’язок.

Дівчина просить старого передати Ельвірі листа. Думаю, в цьому посланні вона коротко розповідає подрузі, що через негідника чоловіка потрапила в бордель, благає якось їй допомогти! принагідно нагадує про давній борг. Пані Сабінська, отримавши листа, передовсім розуміє, що в будь-який момент Софія може пробовкатись про їхні спільні грішки, чим непоправно зіпсує молодій професоровій репутацію. Порадившись зі своїм коханцем, вони вирішують убити обох: старого чоловіка та давню подругу. З усіх відомих криміналістиці методів убивці обрали найпідступніший — отруту. Як саме вони це зробили, ми ще з’ясуємо. А сьогодні ще треба встигнути заарештувати Елю Буковську...

* * *

Коли Вістович знову постукав у двері будинку на Личаківській, то відчинили не одразу. Врешті, десь за чверть години на порозі з’явилася Марія і з подивом запитала, що потрібно панам поліціянтам о такій пізній годині.

— Ми маємо справу до пані Сабінської, — відповів комісар.

— Даруйте, але господиня хвора, — м’яко, проте впевнено відповіла служниця.

Чоловіки перезирнулись. Що робити в такому випадку, вони й гадки не мали. Тим часом Марія спробувала зачинити двері, але комісар вчасно виставив ногу вперед, і вона тільки прищемила йому черевика.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено мовила жінка.

— Вам доведеться впустити нас, — сказав Вістович.

— Але ж пані хвора і не зможе вас прийняти.

— Нічого. Почекаємо, доки одужає...

У вітальні чоловіки вмостились на канапі і, не питаючи дозволу, запалили цигарки.

— Ви збираєтесь просидіти тут усю ніч? — здивувалась Марія.

— Виглядає, що так, — незворушно відповів комісар. — Так буде певніше. Вранці нас замінять.

— Але що сталося?

— Нам доведеться заарештувати вашу господиню, як тільки вона одужає.

— Заарештувати?

— Ви добре почули.

— Єзус Марія, чим же вона завинила?

— Про це ми скажемо їй.

Жінка розгублено дивилась на них і м’яла руками край фартушка.

— Дорога пані, — вже лагідніше звернувся до неї комісар. — Запевняю, що не завдамо вам жодних клопотів. Ми не просимо бути гостинною до нас, але від кави не відмовимось.

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

— Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, — сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

— Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? — запитав поміж ділом комісар. — Досить помітний суб’єкт.

— Звичайно пригадую, пане Вістовичу, — відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. — Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

— Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? — запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

— Точно не пригадую, — відповіла вона. — Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай...

— Втрьох — це професор, Еля і цей Гальден? — перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

— Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, — продовжила жінка. — А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

— О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? — запитав Вістович.

— О шостій.

— А о котрій ідете додому?

— Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

— Того дня прийшли, як завжди?

— Так, десь за чверть до шостої.

— У вас є власний ключ?

— Звісно.

— І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

— Так... — повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. — Як завжди.

— Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, — підсумував комісар.

— Виходить, так, — погодилась жінка. — А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

— Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері...

— Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, — мовила Марія. — Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.

— Згоден, — посміхнувся комісар. — Забудьте, це просто роздуми.

— Бажаєте ще кави? — звернулася жінка до поліцейських.

— Ні, — як завжди за двох, відповів Вістович. — Маю до вас останнє прохання.

— Гаразд.

— Пригадайте, будь ласка, дату того першого візиту сюди добродія Гальдена.

Марія замислилась, але врешті впевнено відповіла:

— Це було двадцятого жовтня, пане комісаре.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Це все, що я хотів знати, пані Маріє, — сказав поліцейський. — Зараз майже десята, ви збираєтесь додому?

— Ні, сьогодні я залишусь. Хочу бути біля господині.

Видно було, що цей короткий допит її втомив, і жінка хотіла якнайшвидше позбутися товариства поліцейських.

— Вам не заважає, що ми тут куримо? — запитав комісар, коли Марія вже була на сходах.

— Зовсім ні, — відповіла вона. — Професор був затятим курцем. До того ж полюбляв міцний львівський тютюн. Я звикла.

— Львівський тютюн не найгірший, — зауважив Вістович.

Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.

— «Nawet Pani Cesarzowa pâli tyton z miasta Lwowa»[27], — пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.

— «Tyton z miasta Lwowa», — повторив комісар, — tyton lwowski... Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.

— Ерік Міллер, — клацнув пальцями Самковський, — власник львівської тютюнової фабрики.

— Віденець? Вдівець? — перепитав комісар.

— Так! Це точно він, — в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. — Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках[28] його обікрали.

— Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, — посміхнувся Вістович.

На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.

— Котра година, шефе? — захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.

— Сьома ранку, — відповів той.

За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.

— Як почувається пані Сабінська? — запитав Вістович.

— Начебто краще, — відповіла служниця. — Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.

— Як накажете, — мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового Конфітуру. — Нехай пані одужує.

Самковський у цей час робив те саме.

— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.

— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.

— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.

— Niema sprawy, szefie[29], — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.

— От і гаразд.

Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.

До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.

Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.

— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.

— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.

Міллер знизав плечима.

— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...

— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.

— Он як? Тоді до чого ця розмова?

— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

— Ich bin ganz Ohr[30], — сказав той.

— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.

— Ні, виглядала здоровою.

— А не скаржилась на інших клієнтів?

— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.

— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.

— Яке це має значення?

— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

— Звідки ви знаєте, коли там курили?

— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.

— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.

Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.

Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.

— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.

Міллер стенув плечима.

— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.

— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.

— Що ж, дякую за таку оцінку.

Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:

— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...

— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.

— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.

Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.

— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.

— Австрійські? — перепитав комісар.

— Німецькі.

— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.

— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...

— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.

— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.

Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.

— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.

— Так, — відповів той. — Дякую вам за допомогу. Мені час іти.

— Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.

Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.

Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.

— Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, — сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. — Так, з моргом... Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз... От бачите, я був правий.

Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:

— Am Apparat![31] — буркнув той. — Feiner.

— Вістович, — відповів комісар. — Добре, що ви там, докторе...

Проте співрозмовник виявився іншої думки:

— Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, — мовив він. — Востаннє це була мертва шльондра.

— От про неї і йдеться, — сказав комісар. — Тіло ще в морзі?

— А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?

— Звісно ні. — Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. — Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?

— Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.

— Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.

— Чого, наприклад?

— Слухайте уважно, — комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: — Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу...

— Що?!

— За нижню губу, — повторив Вістович.

— Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? — Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. — А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?

— Курва! Робіть, що кажу, докторе! — не витримав поліцейський.

З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.

— Гаразд, — врешті озвався лікар. — Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.

Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.

— Пане докторе... — підтвердив свою присутність комісар.

— Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, — мовив доктор.

Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.

— Що ви там помітили? — запитав він.

— Рани, ніби... сліди від зубів, — відповів доктор. — Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.

— Чудово, — виснував комісар. — Просто чудово.

— Зичу успіху, Вістовичу, — сказав наостанок доктор. — Auf Wiedersehen.

Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:

— Щодо вашого доручення, шефе...

— Якого?

— Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, — нагадав Самковський.

— Перевірили? — Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.

Той кивнув.

— У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків...

— Так-так... Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, — сказав комісар. — Адреси померлих знаєте, Самковський?

— Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. — Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.

Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.

— Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, — зазначив Самковський. — А це вже не наша справа.

— На жаль, наша, — заперечив комісар. — Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.

— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.

— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...

Самковський замовк і розгублено закліпав очима.

— Гаразд, я спробую пояснити, а заодно й сам приведу свої здогади до порядку, — сказав комісар. — Але попереджаю: все це видасться вам надзвичайно дивним. Більше того, неможливим...

Отож почнімо з того, звідки взявся цей добродій-скандинав Аксель Гальден. За словами служниці дому Сабінського, він консультував покійного професора в деяких наукових питаннях. Отже, Гальден мусить бути неабияким знавцем. У такому разі, прибути сюди він мав би за офіційним запрошенням університету, як свого часу Зільман... Але на кафедрі, де працював Сабінський, про такого експерта не чули.

Припустімо, що наш професор запросив його приватно. Але якого дідька, поясніть мені, Самковський, їм зустрічатися серед ночі? І навіть якщо нічна зустріч була запланована, то невже професор та його дружина зустрічали б такого поважного гостя в нічних халатах? Пригадуєте, саме цю деталь підкреслила Марія?

— Пригадую, — кивнув ад’юнкт. — Але мені важко підшукати хоча б якесь пояснення.

— Керуйтеся логікою, — сказав комісар. — Якщо Гальден не зайшов до будинку ззовні, отже, проник туди зсередини.

— Зсередини? Але яким чином? — до краю спантеличився Самковський.

— У кабінеті професора я бачив чималу скриню, в якій з Данціга йому начебто переслали кам’яні плити. Сабінського цікавили висічені на них рунічні написи, — вів далі Вістович. — Але ці плити зникли. Куди, по-вашому, могли подітися дві важезні каменюки, Самковський?

— Хочете сказати... Їх у скрині не було?

— Браво, ад’юнкте. Продовжуйте.

— Замість плит із рунами у скрині був...

— ...наш загадковий Аксель Гальден. Сміливіше, чорт забирай! — вигукнув комісар. — Руни Сабінський би тримав у кабінеті на видному місці, проте там їх не було.

— Але ж, шефе, — недовірливо сказав Самковський. — Людині заледве чи під силу примандрувати сюди з Німеччини у поштовій скрині...

— А в мене є сумніви, що пан Гальден — людина...

Цього разу сказане вивело ад’юнкта з рівноваги. Не стримавшись, він зареготав, очікуючи, що те саме зробить і Вістович, проте комісар залишився серйозним. Зрозумівши, що той не мав наміру жартувати, Самковський стих і відвів погляд убік.

— Пробачте, — пробурмотів ад’юнкт. — Нечасто доводиться таке чути. Ви мали на увазі, що він надзвичайно витривалий, а я подумав...

— Ні, я мав на увазі, що Гальден не належить до людського роду, — повторив Вістович. — Річ у тому, що, на відміну від вас, Самковський, я з ним зустрічався і навіть мав приємність вистрілити в цього типа. Куля завдала йому не більше шкоди, ніж би спричинив копняк під сраку...

— Тоді хто він? — хриплуватим голосом перепитав ад’юнкт.

— Якщо вірити книгам покійного професора, то це драугр. Скандинавський упир. Зовні він виглядає, як людина, і навіть має людські звички. Наприклад, курить міцні пруські цигарки. Проте ця істота мертва всередині і здатна вбивати інших, випиваючи з них життєві соки.

— Або послужити чиємусь злочинному задуму, — сказав Самковський, усвідомлюючи, що починає вірити шефові. — Адже, швидше за все, пані Буковська натхненниця і виконавиця злочинів.

— Думаю, Еля тут ні до чого, — несподівано сказав комісар. — Як на мене, вона сама стала жертвою цього чудовиська... У вбивстві професора і навіть Софії Вільчевської цю жінку ще можна звинуватити, але до інших смертей у Львові вона точно не причетна.

— Але ж, шефе, у пані Буковської були вагомі причини, щоб відважитись на вбивство подруги, — не здавався Самковський.

Без сумніву, йому шкода було прощатися з версією, задля якої він неабияк попрацював.

— Причини були, проте Софію вбив Аксель Гальден, а не вона, — заперечив комісар. — Хоч відвідували її обоє. Опис останнього клієнта Вільчевської збігається з його зовнішністю, на підвіконні залишився попіл від пруських цигарок (згадайте, що він прибув сюди з Данціга), а найголовніше — на внутрішній частині губи дівчини залишилися сліди від укусу... Саме так убивають драугри. Крізь рани від їхніх зубів у тіло жертви проникає отрута. Діаміни, які знайшов Фельнер.

— Словом, у всіх п’яти випадках, які наразі нам відомі, винен Гальден? — запитав ад’юнкт.

— Гадаю, так, — мовив комісар. — Хоча... якщо йти далі за цією теорією, то люди, які вмирають від укусів упиря, після смерті самі перетворюються на драугрів. Тобто необов’язково Гальден убив усіх. Декого могли вбити вже його послідовники. Як на мене, точно на його совісті лише смерть професора і Софії.

— У такому разі ми достеменно не знаємо, скільки упирів може бути зараз у Львові, — вирвалось у ад’юнкта. — їхні жертви помирають, а після смерті самі стають убивцями.

— Саме так, і в цьому загро...

У двері постукали, після чого до кабінету відразу ввірвався фельдфебель.

— Пане комісаре! — вигукнув той, поспіхом козирнувши.

— Якого дідька, Цехівський? — гримнув Вістович. — Ви мали бути в домі Сабінського.

— Прикра звістка, пане комісаре, — проторочив той: — Професорова померла...

— От бачите, Самковський? Що я казав? — вирвалось у Вістовича.

Здавалось, новина про смерть Елі Буковської зовсім його не вразила. Комісар сприйняв це тільки як факт, що зайвий раз підтверджував його здогади.

— Повертайтесь назад і викличіть до будинку доктора Фельнера, — наказав він поліцейському.

Той знову козирнув і вийшов з кабінету.

— Щиро кажучи, мені шкода її, — трохи помовчавши, зізнався Вістович. — Хоч вона й не надто приязно до мене ставилась.

— Гарна була кобіта, — додав Самковський і, зітхнувши, потягнувся до кишені за портсигаром. — Гарна, чорт забирай...

— Послухайте, Самковський... — раптом задумливо промовив комісар: — А чи є у вас план Львова?

— Звісно є, — кивнув той і рушив до своєї шафи.

Покопирсавшись там хвилину-другу, ад’юнкт врешті розклав на столі карту міста. Вістович дістав з кишені олівець й одразу зробив на ній дві позначки.

— Ось тут, на Шпитальній, померла Софія, а тут, у будинку на Личаківській, ми маємо навіть два трупи... — сказав він після цього.

У голосі Вістовича відчувався якийсь дивний азарт.

— А тепер ви позначте на карті місця, де сталася решта подібних смертей, — наказав він підлеглому.

Самковський узяв олівець і зробив ще три позначки.

— Ось воно, — сказав Вістович і почав акуратно з’єднувати точки лініями. — Як гадаєте, що це, Самковський?

У відповідь той знизав плечима.

— Схоже на сузір’я з гімназійного підручника.

— Дурниці, — засміявся комісар. — Це руна, якою у північних країнах позначали зло. Цей знак також означає владу драугрів... Доки ви спали вночі, я детально вивчив усю цю чортівню. Вважається, що вампіри беруть місто під свою владу, якщо накладуть на нього руну зла. Мені здавалось, що це якась алегорія, але зараз бачу, як саме вони це роблять.

— Отже, якщо вони вивели цей знак своїми вбивствами, — промовив Самковський, — то Львів тепер у їхній владі?..

— Ще ні, — відповів Вістовим. — Дивіться, ось головна лінія, яка сполучає будинок убитого професора і місце, де сталося вбивство, на вулиці Понінського... На Личаківській, де жив Сабінський, померло двоє. Якщо ці чудовиська драугри дотримуються логіки, то ще одне вбивство мусить статися також на Понінського... Тільки тоді вони вважатимуть Львів своїм.

Комісар відчув, як від власних слів по шкірі йому пробігли крижані мурашки. Йому пригадалося, що на цій вулиці живе Бейла. Тиждень або два тому він випадково побачив її в місті. Його колишня коханка була не сама, а йшла під руку з якимось чоловіком. А що коли поруч із нею насправді був безжальний вбивця? Хтозна, може, цей упир уже залишив на ній смертельний знак, зоставивши саму помирати в покоях?..

Задумавшись, Вістовим навіть не одразу почув слова підлеглого.

— ...на перетині ліній, — говорив Самковський. — Як гадаєте, шефе?

— Що? — перепитав той, стрепенувши головою, аби трохи прийти до тями.

— Я кажу, що точка перетину ліній у цьому знакові, який ви накреслили, також, очевидно, має для упирів певне значення, — повторив ад’юнкт, тицяючи пальцем в карту. — Окрім того, вона знаходиться поруч з досить чіткою адресою: Потоцького, 17.

— Блискуче, Самковський, — щиро похвалив його шеф. — Перевірте цю адресу. Але дуже обережно. Вважайте на себе...

Більше не промовивши ані слова, комісар ухопив плаща і швидко вийшов з кабінету.

На вулиці він вскочив у трамвай, що прямував до Стрийського парку. Вістовим вийшов на кінцевій зупинці і подався вузькою алеєю в бік Понінського. До будинку, де жила Бейла, звідси було десять-п’ятнадцять хвилин доброї ходи.

Служниця, що відчинила двері, не хотіла впускати Вістовича досередини, пояснюючи це тим, що господиня нездужає.

— У такому разі Бейла буде не проти, щоб я її провідав, — сказав поліцейський і зробив рішучий крок уперед.

На свій подив, він побачив, що служниця так само рішуче загородила йому дорогу.

— Вам не можна, — промовила вона.

В голосі її чулося якесь затаєне благання.

— Послухай, Рахеле, — комісар нахилився, щоб подивитися зовсім невисокій жінці прямісінько в очі: — Ти знаєш мене не один рік, Рахеле. Я ніколи б не нашкодив Бейлі. Повір, зараз дуже важливо її побачити здоровою чи хворою. Тому ти мусиш мене впустити.

Вістовим знову подався вперед, проте жінка залишилась на місці, і тепер це навіть його розізлило.

— Пані не сама, — тихо промовила Рахель, помітивши лихі іскри в погляді гостя.

— Треба було відразу сказати, — сказав комісар і, відштовхнувши служницю, кинувся в будинок.

Він проминув вітальню і впевнено рушив сходами нагору, де була спальня Бейли. І, перш ніж служниця прийшла до тями, Вістовим уже стояв перед знайомими дверима. Тут він на хвилину затримався. У голові запаморочилось, а перед очима постала густа синя пелена. Зі спальні долинали звуки раю і насолоди, нестримний і частий жіночий стогін.

Комісар без жодних церемоній гепнув двері ногою, і ті відкрилися настіж. Ліжко в спальні було одразу навпроти. Бейла стояла навкарачки, високо закинувши голову і заплющивши від задоволення очі. Її невеличкі груди колихалися » ритмі рухів дебелого волохатого коханця, що примостився ззаду, поміж широко розсунутих для нього стегон. Руками він тримав Бейлу за стан, часто і сильно підтягуючи жінку до себе.

О, так, Бейла була чудовою! Вістович обожнював її чутливість і безсоромність. У суспільстві побутувала думка, що будь-яка інша позиція для любощів, окрім лежання «плястерком» одне на одному — це збочення і ні до чого доброго не приводить. Проте Бейла плювати хотіла на суспільство. В ліжку з чоловіком вона була шаленою і завжди шукала нових відчуттів.

Тепер, коли Вістович уздрів її з іншим, відчуття шаленого болю і ревнощів наскрізь пронизали його єство.

Бейла стрепенулась і, закричавши тепер від гніву й обурення, потягнула на себе вологе простирадло і кинулася вбік. Її коханець усе ще залишався на місці, стоячи на колінах і висвічуючи перед собою чималим прутнем, що так раптово залишився без роботи.

— Що ти собі дозволяєш, Адаме?! — закричала господиня вже з кутка. — Як ти сюди потрапив?!

Ще ніколи Вістович не бачив Бейлу такою розлюченою, але й жодного разу не вривався до спальні, де ця жінка була з іншим чоловіком.

До покоїв забігла перелякана Рахель, однак, побачивши на ліжку голого чоловіка, скрикнула і закрила обличчя руками.

Коли всі в кімнаті прийшли до тями, а коханці сяк-так одягнулись, комісар умостився у фотелі, виклавши поруч на журнальний столик свого зарядженого браунінга. Проте чоловік, з яким кохалася Бейла, аж ніяк не виглядав на драугра. За весь цей час він єдиний не промовив ані слова, а тільки розгублено кліпав очима. Вістович опинився у значно дурнішому становищі, аніж вони.

— Поясни нарешті, якого дідька ти тут робиш? — знову озвалася Бейла.

— Ми довідались, що на Понінського має статися вбивство, — мляво сказав комісар. — Я подумав, що...

— ...що неодмінно мають вбити мене? — не витримала жінка. — Ти дурень, Вістовичу!

На кілька хвилин запанувала тиша, яку несподівано порушив волохатий коханець.

— Дороге товариство, — сказав він занадто награним приязним тоном: — Сталося непорозуміння. Дещо прикрий, так би мовити, збіг обставин, який призвів до напівкумедної ситуації... Проте ми всі люди помірковані, а отже, зуміємо її виправити. Чи не так?.. Пропоную панові напроти спуститися до вітальні разом зі своїм пістолетом і почекати, поки ми приведемо себе до ладу, а тоді до нього приєднаємось.

Вістовим, не кажучи ані слова, підвівся і вийшов з покоїв. У вітальні він закурив, узявшись розглядати картини на стінах, хоча насправді добре знав кожну з них. Невдовзі двері нагорі знову прочинились, і до нього почав спускатися той самий тип зі спальні Бейли, проте вже в елегантному чорному костюмі. Тепер цей чоловік виглядав значно впевненіше, аніж тоді, коли комісар брутально втрутився у їхню близькість.

— Гадаю, вас не образить те, що я не назову свого імені, пане Вістовичу? — сказав той, коли вони стали один навпроти одного. — Воно вам, повірте, ні до чого.

Комісар уже хотів відповісти, що йому взагалі плювати, хто перед ним, але чоловік вправним рухом сягнув до кишені і дістав звідти пачку рівненько складених банкнот.

— Візьміть, — мовив він. — Тут стільки, що вам вистачить на рік. Це за вашу мовчанку, комісаре.

— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.

Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.

* * *

Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:

— Вистежили?

Ад’юнкт ствердно закивав головою.

— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили по одному, зрідка по двоє, всі чоловіки. У цілому ми нарахували двадцятьох. Світла всередині не запалювали.

— Цим тварюкам не потрібне світло, — мовив комісар. — Сусідів опитали? Часто таке повторюється?

— Річ у тім, що вілла знаходиться дещо поодаль від решти будинків, — відповів Самковський. — Тому сусіди не бачили нічого. За винятком хіба що жебрака, який ночує просто неба на лавці неподалік. Той сказав, що віднедавна ці панове збираються щовечора.

Вістович зиркнув на годинник.

— Зараз тільки сьома, — сказав він. — Відпочивайте, Самковський, а о пів на десяту підемо туди.

— Удвох? — перепитав ад’юнкт.

— Ні, візьмемо всіх, кого зможемо знайти до цього часу, — відповів шеф. — Іще одне: накажіть відкрити склад і видати всім гвинтівки. Пістолетні й револьверні кулі цих гадів не беруть...

Ад’юнкт слухав усе це з відвислою щелепою, але шефа розумів добре. Якщо той має рацію і його теорія драугрів правильна, то зволікати більше не можна. Влаштувати облаву цього ж вечора було єдиним правильним рішенням.

Рівно о пів на десяту віллу на Потоцького поліцейські оточили з чотирьох боків. Кожен вибрав собі підходящий сховок, щоб добре бачити вхідні двері, але водночас залишитися непомітним для тих, хто буде заходити всередину.

За півгодини напруженого чекання до дверей підійшов перший суб’єкт. Це був високий чоловік, цілковито одягнений у темний одяг, завдяки чому майже зливався з темрявою. Сторожко роззирнувшись довкола, він дістав з кишені ключа і відімкнув замок. Ще раз роззирнувшись, чоловік зайшов до будинку. За декілька хвилин почали з’являтися інші візитери, які, так само обережно пересуваючись, заходили всередину.

— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.

— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.

Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.

Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.

Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.

Отримавши кулю, драугри падали, але за якийсь час підводились і хоч вдруге наступали з меншим запалом, проте поліцейські ледве встигали перезаряджати зброю. Врешті, комісар наказав відступити і забарикадувати двері в кімнату, де залишились вампіри. Змучені й дещо злякані філери з острахом і подивом дослухалися, як за мить у двері почали шалено гамселити, ніби досі вся стрілянина відбувалась у повітря, а не в тих, що проривалися сюди з іншого боку. За якусь хвилину стало зрозуміло, що драугри от-от виберуться зі своєї пастки, і поліцейські наготувалися знову стріляти.

Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.

— Усім вийти, — впевнено наказав невідомий: — Хутко, поки ці тварюки не отямились!

— Виходимо, — підтвердив комісар.

— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха[32]. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.

— Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

— Що це ви робите? — запитав комісар.

— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.

— Що?

— Нехай усі ляжуть! — повторив той.

— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!

— Пізно, — коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!

Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив:

— Це ви, пане професоре? Даруйте, не знав, що пан іще повернеться...

В ту ж мить заскрипіли засуви, і сторож, прочинивши браму, впустив їх досередини.

Смолюховський провів комісара до своєї лабораторії, де панував страшенний розгардіяш, але поміж напіврозібраних та цілих приладів, якихось дивакуватих креслень та дротів, що звисали просто зі стелі, містився стіл, застелений чистою скатертиною, а поруч на невеликому креденсі стояв кавник.

— Хочете кави? — запитав професор.

— Не відмовлюсь, — відповів Вістович, бо відчував якусь препаскудну втому.

Смолюховський дістав з шухляди невелику дерев’яну кавомолку і засипав туди достатню кількість ароматних чорних зерен. Змоловши їх, чоловік запалив пальник під кавоваркою.

— Чому ви впевнені, що Гальден не загинув під тими завалами? — запитав комісар, спостерігаючи за його роботою.

— Інтуїція, якщо хочете, — відповів професор. — Його останки я знайшов би найперше, і мені довго довелося б стріляти в його голову, щоби з ним нарешті покінчити. Як на мене, Гальдена взагалі не було в тому будинку...

Професор налив каву у дві філіжанки і чомусь накрив їх аркушем паперу. Вочевидь, це був його власний дивакуватий рецепт.

— Якщо там не було Гальдена, то ви тільки дарма завдали такої шкоди місту, — сказав Вістович. — Наскільки мені відомо, драугри вміють створювати таких самих чудовиськ, як вони...

— Як на мене, то недарма, — заперечив Смолюховський. — Гальдена немає вже у Львові. Кілька годин тому я дізнався, що ящик, в якому він сюди прибув, відправили назад до Данціга. Впевнений, що він повернувся туди, звідки прибув. А Львів тепер очищено.

— Хто відправив? — здивувався Вістович.

— Невідомо. Найпевніше, в документах запишуть поштову помилку. Бо ж покійний Сабінський і його колеги чекали на рунічні письмена, а отримали порожні скрині, — сказав професор.

— Не порожні, — зауважив поліцейський.

— Про те, що в них був несподіваний гість, ані Сабінський, ані Еля, ані професор нікому не розповіли, а гостинно його прийняли. Що сталося далі, пане Вістовичу, ви знаєте.

— Що сталося далі, так. Не зовсім розумію, що було перед тим, як усе почалося.

— Історія стара як світ, — сказав професор, прибираючи папір з філіжанок і пропонуючи гостеві каву. — Гальдена почали цькувати десь у рідній Норвегії. Час від часу такі, як я, там влаштовують полювання на упирів. В якусь мить єдиним порятунком для нього було сховатися в поштову скриню і сподіватись на долю. Так, морем він потрапив до порту в Данцігу, а звідти — до Львова, коли замість ящика з рунами професору Сабінському випадково надіслали скриню з вампіром.

Знаєте, у драугрів дуже сильна інтуїція. Відчувши, що йому загрожує небезпека, Гальден вирішив залишити Львів і зробив це в перевірений спосіб.

— Тобто зараз він... — почав комісар.

— Прямує поштою назад до Данціга, — закінчив замість нього Смолюховський.

— От і чудово, — посміхнувся Вістович.

— Якраз ні, дорогий комісаре, — сказав професор: — Нам слід наздогнати його і закінчити справу. Бо драугри не люблять програвати, і він колись таки повернеться сюди.

Комісар похитав головою.

— Вас заарештовано, пане Смолюховський, — промовив він. — Тож вранці чекатиму пана у відділку. Скажімо, на одинадцяту.

Вістович підвівся і рушив до дверей.

— Не спізнюйтесь, — додав він виходячи.

Вранці Вістовича, як і очікувалось, викликав до себе директор поліції. Вільгельм Шехтель був на диво спокійний і, не піднімаючи очей, указав комісарові на стілець. Коли шеф нарешті підняв на нього очі, розмова почалася зовсім не з нічного вибуху.

— Цієї ночі помер такий собі Ігнаци Пшеворський, знаєте, хто це? — запитав Шехтель.

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Він був суддею. Впливовим, курва, чоловіком...

Вістович, усе ще не розуміючи, до чого тут, власне, він, скрушно похитав головою. Проте від наступних шефових слів його мов струмом вдарило:

— Учора була в нас така собі Рахель, яка служить покоївкою в одінієї пані в будинку на Понінського... Тепер збагнули, про що йдеться, Вістовичу? Вона розповіла чимало цікавого. Наприклад, те, що ви тримали голого Пшеворського під прицілом, після того як він солодко грав вашу колишню коханку... Рятує вас наразі лише те, що суддя помер не від кулі, а від якогось отруєння. Принаймі так стверджує доктор Фельнер. Проте ви, комісаре, все одно серед підозрюваних. І ще цей сраний вибух уночі... У мене відчуття, що цього разу вам точно кінець, комісаре.

Відкинувшись на спинку крісла, Шехтель закурив і хвилину-другу мовчки дивився на підлеглого, мовби прощаючись з ним.

— Хоча шкода, курва. Ви добрий поліцейський, — додав він згодом. — Гаразд, можете йти. Чекатиму на ваш рапорт. Спробуйте пояснити все, що сталося.

Вістович кивнув і вийшов за двері. З того, як розмовляв з ним шеф, він завжди міг зрозуміти, які настрої у вищого поліційного керівництва. Коли Шехтель осатаніло кричав на нього, це означало, що пояснень чекають від самого директора поліції, і Вістовича, можливо, покарають, але залишать при посаді. Якщо ж той говорив спокійно, як зараз, то швидше за все, нагорі вимагають чиюсь голову. В цьому випадку Шехтелю зручно запропонувати голову Вістовича.

Комісар спустився донизу, де на посту чергового стояв телефонний апарат. Вістович зняв слухавку і попросив телефоністку з’єднати його з номером на вулиці Длугоша, 6. За кілька хвилин з того боку озвався професор Смолюховський.

— Це Вістович, — сказав комісар. — Чи не міг би пан забронювати квиток до Данціга також і для мене?.. Буду вдячний пану. Авжеж, я розумію, спочатку до Кракова, а потім... Так. Щиро вдячний. До зустрічі!

Після розмови комісар вийшов на вулицю і рушив кудись у бік Марійської площі. Наступного дня Вістович не з’явився на службі.

* * *

Потяг минув Краків і невдовзі зупинився на кордоні. Було за північ. За вікном електричні ліхтарі вихоплювали з темряви метушливі постаті прикордонників і величезну таблицю з написом «Deutsches Reich»[33].

— Die Kontrolle![34] — почувся за дверима голос кондуктора.

За кілька хвилин до купе зайшов німецький офіцер.

— Ihre Pässe bitte[35], — звернувся він до Вістовича і Смолюховського.

Чоловіки мовчки простягнули йому свої документи. Той, уважно перевіривши їх, повернув назад і, побажавши доброї дороги, вийшов з купе. Через годину потяг рушив далі.

Наступного дня, під вечір, вони прибули до Данціга. Зійшовши з потяга, Смолюховський впевнено рушив до двірця, а відтак, минаючи довжелезні ряди торговців бурштином, подався до придвірцевої площі. Вістович, намагаючись не відставати, пішов за ним.

— Ми зупинимось у мого давнього колеги, — на ходу кинув професор. — Гюнтер мав би вже нас чекати...

Знайшовши зручне місце, де вони були недосяжні для привокзального метушливого натовпу, професор поставив свою валізу біля ніг і почав уважно роззиратись довкола.

Недалеко від них тягнулася трамвайна колія, далі простягався невеличкий парк, а за ним виднілися довгі шпилі соборів Старого Міста й уламки среденьовічних мурів. Над ними кружляли чайки, нагадуючи про те, що до моря звідси можна дістатися за якихось півгодини.

— А ось і Гюнтер, — промовив раптом професор і рушив назустріч сивому чоловікові в темно-коричневому пальті.

За хвилину він уже знайомив його з комісаром.

— Адам Вістович, — представив поліцейського професор. — А це мій друг, доктор Гюнтер Корфман.

Чоловіки потисли руки.

— Прошу до фіакра, панове, — запросив доктор, указавши на екіпаж, що стояв неподалік.

Миттю підбіг візник і підхопив валізи комісара та Смолюховського.

— Я живу біля моря, у Брезені, — знову озвався Корфман, коли вони вмостились усередині. — Дорога займе трохи часу, проте місцевість вам сподобається. Особливо гарно там влітку, коли набережна потопає в зелені. Проте й зараз там чудово... Знаєте, пане Вістовичу, моя дружина завжди казала: «Коли щось іде не так, їдь до моря. Воно широке, і в ньому розчиниться твій смуток». Мала рацію.

Комісар з подивом слухав цього чоловіка. Тут, далеко від рідного Лемберга, його не полишало відчуття дивного спокою. Мовби він прибув сюди не для того, щоб упіймати небезпечного драугра, а справді аби розвіяти над морем усе паскудство, що зібралося в душі.

Брезен тягнувся брукованими вуличками до самого пляжу. Зі сходу і заходу цю місцевість оточували старі хвойні ліси, з півдня прилягало передмістя Данціга, а з півночі — море.

Невеликі акуратні будинки, вишикувані у зграбні ряди, зваблювали спокоєм і привітністю. Біля одного з них Корфман попросив візника зупинитись.

— Пропоную перепочити і пообідати, перш ніж братися до роботи, — запропонував господар.

— Пообідати залюбки, а відпочинок — завелика розкіш, дорогий Гюнтере, — відповів за двох Смолюховський. — Правда ж, комісаре?

Вістович ствердно кивнув. Йому не хотілося говорити, а надто відривати погляду від клаптика осіннього моря, що виднілося з ґанку. Не знімаючи плаща, він сів у чимале плетене крісло і мовчки спостерігав, як на обрії сходилися морські хвилі й сірі хмари, зливаючись в одну нескінченну лінію. «Коли щось іде не так, їдь до моря...» — пригадалися йому недавні слова Корфмана.

— ...а тоді з’ясуємо, куди поділася поштова скриня з Лемберга. — Голос професора врізався в цю меланхолійну ідилію. — Таких, зрештою, тут небагато. Як гадаєте, пане Вістовичу?

Комісар стрепенувся і звів погляд на професора. Той стояв над ним, тримаючи в руках два келихи з коньяком. Один з них він простягнув поліцейському. Вістовим вдячно прийняв випивку і з приємністю зробив перший ковток.

— Ви маєте рацію, професоре, пошта з Лемберга прибуває до Данціга справді нечасто. Але навіть якщо ми й знайдемо скриню, в якій утік сюди Гальден, це не надто нам допоможе, — відповів комісар.

— Звісно, сама скриня ні до чого, — погодився Смолюховський. — Але так ми зможемо вийти на його слід.

— Думаю, знайти його можна інакше.

— І як же?

— Гальден наляканий. Він принизливо тікав зі Львова, а тепер, коли опинився так близько до рідних місць, то найперше прагне відновити сили, — сказав Вістовим. — Його стихія — це жадібність і розпуста. Він живиться цим, як немовля молоком.

— Пропонуєте шукати його в борделях? — перепитав професор.

— У найдешевшому. На самому дні, де обслуговують бідноту, — уточнив Вістовим. — Там він почувається найкраще.

— Отже, по обіді вирушаємо до річкового порту, — втрутився Корфман. — Огиднішого видовища, аніж тамтешні повії, годі уявити.

Близько п’ятої чоловіки дісталися річковим трамваєм до Крантору[36], що височів над зеленуватим плесом Молтви[37]. Могутній механізм неквапно підіймав чималий вантаж, який мав опинитися на баржі, що стояла поруч. Здалеку не було видно тих, що виконували титанічну працю за важелями, тому могло здатися, ніби кран якимось дивом працює самостійно.

Минувши Крантор, чоловіки звернули з набережної, опинившись у вузькому затхлому провулку. Той вивів їх до покинутого складу, поруч з яким у пивниці облущеного дому гула п’яними голосами таверна.

Дехто, незважаючи на прохолодну погоду, сидів на ящиках та діжках знадвору, хлебчучи дешеве пиво чи горілку.

— Ви надто пристойно виглядаєте, — прошепотів комісар Смолюховському й Корфману. — Краще йдіть далі, бо сприймуть вас за поліцейських філерів.

— Лишити вас самого? — здивовано перепитав доктор. — У цьому гадюшнику?

— У Львові бував і не в таких, — відмахнувся Вістович.

— Будемо чекати вас неподалік, — сказав професор. — Біля Оливкового собору. Ви його знайдете...

— Гаразд, ідіть уже, — перебив комісар, помітивши, що вони притягують увагу клієнтів цієї таверни.

— Ein Scheissdreck werde ich tun![38] — вигукнув він раптом вдавано п’яним голосом. — Verpiss dich![39]

Для певності комісар добряче штовхнув обидвох, а сам поплентався до дверей таверни. Там на нього вже дивилися з повагою.

— Чого вони вчепилися до тебе, друзяко? — запитав гнилозубий моряк.

— Кажуть, я вкрав щось, — буркунув у відповідь Вістович.

— То вони з поліції?! — заволав гнилозубий, схоплюючись з місця.

— Та облиш їх! — Комісар вчасно вхопив моряка за рукав. — Краще скажи, де мені взяти курву?..

— Schickse[40], — протягнув той, із задоволенням вимовляючи кожну літеру. — Та вони скрізь. Вибирай.

Моряк широким жестом провів рукою довкола себе, при цьому ледве не впавши на підлогу. Вістович також розгледівся. Декілька дівок нудьгували під стіною, деяких уже обмацували п’яні клієнти. Декотрі спали, полягавши абияк. Шукати, направду, довго не треба.

Одна з них відразу привернула його увагу. Невисока, хвороблива на вигляд чорнявка з абияк перев’язаним волоссям. Лишивши моряка, Вістовим підійшов до неї. Жінка вирівнялась, випинаючи вперед груди, і спробувала посміхнутись.

— Хочеш мене? — крізь силу промовила повія.

Було помітно, як сильно вона ненавидить зараз цю роботу, це місце і саму себе.

— Здається, тобі зле, — зауважив комісар, підсовуючи їй кілька марок.

Вона швидким рухом вхопила гроші і миттю сховала їх у ліфі.

— То тільки так здається, любчику, — енергійно промовила вона. — Я тобі таке зроблю, що довіку мене не забудеш. Ходи.

— Стривай, — зупинив її Вістовим.

Жінка з подивом глянула на нього.

— Чого ти? Випити хочеш?

— Поговорити.

— Про що нам з тобою говорити?

— Я бачу, тобі зле.

— Гаразд, можеш не дивитись на мене. Я стану навкарачки, а ти роби свою справу.

— Не буду я робити «свою справу»! — гримнув комісар.

— Гроші назад не віддам, — ледь не плачучи, промовила жінка. — Знаєш, який це для мене скарб?

— Я дам ще стільки ж, тільки послухай мене...

— Гаразд.

Вістовим непомітно для всіх навколо підсунув їй ще дві марки.

— У тебе нещодавно був клієнт, з яким тобі самій було добре, правда ж? — запитав він.

Зненацька він помітив, що жінка почервоніла. Сором здавався чимось неприродним для такого місця, тому його це неабияк здивувало.

— Так чи ні? — перепитав він, коли за хвилину не дочекався відповіді.

Жінка ствердно кивнула.

— Норвежець, сказав, що затримався в Данцігу на день чи два.

— Нічого дивного в ньому не помітила?

Вона знизала плечима.

— Начебто ні. Мав трохи бліде обличчя. Вони всі такі. Ті, що з Півночі.

— Робив тобі боляче?

— Тільки раз. Вкусив ненароком...

Вістович помовчав і з жалем поглянув на неї. Думка про те, що ця жінка помре за день-два, пронизала мозок, наче голка. Він закурив, але все ще не зводив з неї очей, мовби прагнув краще запам’ятати.

— То ми... йдемо чи ні? — не витримавши, запитала вона.

Комісар заперечливо хитнув головою.

— Тоді відпусти мене.

— Я не тримаю.

Вона криво всміхнулася і підвелася.

— Цей чоловік сказав, коли вирушає звідси? — запитав наостанок Вістович.

— Завтра. Пароплавом до Християни, — кинула вона і вийшла з таверни.

Вістович також не затримався надовго, тим більше що потроху почав притягувати до себе сторонні підозрілі погляди.

Смолюховський і Корфман, як і обіцяли, чекали на нього біля Оливкового собору.

— Радий бачити вас цілим, пане комісаре, — промовив доктор. — Та таверна — справжній гнійник нашого міста.

— Думаю, ви перебільшуєте, — іронічно посміхнувся комісар. — Гарненьке місце.

Чоловіки дружно реготнули.

— Гальден завтра вирушає пароплавом до Норвегії, — повідомив Вістович.

— Оце так успіх! — здивувався професор. — Львів’яни таки фортунисті.

— Назавтра тільки один рейс до Християни, — промовив Корфман. — Це невеликий вантажний пароплав компанії «Норддойчес-Ллойд».

— Що ж, тоді справу завершу я, — мовив Смолюховський. — Але до завтра ми ще маємо час. Чому б нам не випити по чарці чогось міцного? Тим паче що холоднішає і спускається туман. Гюнтере, сподіваюся, ви знаєте і пристойні місця у Данцігу?..

— В Данцігу, дорогий друже, я знаю все! — гордо відповів той.

Наступного дня о 8:45 в море справді вийшов пароплав компанії «Норддойчес-Ллойд». Професор Смолюховський спокійно спостерігав за ним і смалив першу на сьогодні цигарку. Вістович і Корфман стояли трохи поодаль. Пароплав ішов зовсім недалеко від них, і можна було розгледіти на ньому навіть невелику деталь.

— Ви сказали, що завершите справу, — нагадав професору Вістович.

Той кивнув.

— Я знайшов тільки один спосіб, — мовив Смолюховський, — такий, як у Львові...

— Гальден не сам на пароплаві, — сказав комісар. — Команда також загине.

— До прибуття в Норвегію вся команда буде з ним однієї крові. Тож...

— Де детонатор?

— На пароплаві. Треба тільки поцілити куди слід, поки він недалеко. Знаю, ви чудово стріляєте, комісаре.

— До дідька! Я не стрілятиму.

— Хтось має це зробити, пане Вістовичу...

Комісар повернувся і подався геть. Проте він зробив не більше сотні кроків, як з боку моря почувся спершу постріл, а потім прогримів могутній вибух. Компанія «Норддойчес-Ллойд» того дня зазнала чималих збитків.

Примітки

1

До побачення (Нім.).

(обратно)

2

На вулиці Стефана Баторія у Львові до 1925 року знаходилась слідча тюрма.

(обратно)

3

Дякую за квіти. Чекаю на тебе сьогодні ввечері. Приходь, якщо хочеш. Бейла (Пол.).

(обратно)

4

Від клубу любителів мистецтва кав’ярні «Рембрандт». Сердечно даруємо.

(обратно)

5

Вам насрали на мізки, Вістовичу? (Нім.).

(обратно)

6

Стуліть свій брудний писок! (Нім.).

(обратно)

7

Лайно! (Нім.).

(обратно)

8

Так, це я (Фр.).

(обратно)

9

Гете, «Нічна пісня мандрівця» (Нім.).

(обратно)

10

На всі вершини Ліг супокій... Вітрець не лине В імлі нічній. Замовк пташиний грай. Не чути шуму бору. Ти теж спочинеш скоро, — Лиш зачекай.

(Переклад М. Бажана).

(обратно)

11

Моя люба Гретхен...(Нім.).

(обратно)

12

Контррозвідка Австро-Угорської імперії.

(обратно)

13

Йдеться про перший природничий музей у Львові, що був створений на основі приватної колекції графа Володимира Дідушицького у 1875 році.

(обратно)

14

Доброго вечора! (Угор.).

(обратно)

15

Що відбувається? (Угор.).

(обратно)

16

Куди їдемо? (Пол.).

(обратно)

17

Вулиця Мьодова... до синагоги. (Пол.).

(обратно)

18

Геллер — дрібна монета Австро-Угорщини, яку ввели в обіг у 1892 році.

(обратно)

19

Чудово! (Нім.).

(обратно)

20

Самотність. (Нім.).

(обратно)

21

Марка косметики поч. XX століття. Тут ідеться про туш.

(обратно)

22

На вулиці Пекарній (пізніше Пекарська) у Львові тоді, як і зараз, був міський морг.

(обратно)

23

Довод (від пол. dowód) — паспорт.

(обратно)

24

Абсольвентка (від пол. absolwentka) — випускниця.

(обратно)

25

Новинка жіночої моди початку XX ст. Прообраз ділового костюма.

(обратно)

26

Шпіцлі (діал.). — жарти.

(обратно)

27

«Навіть пані цісарева (імператриця) палить тютюн з міста Львова» (Пол.).

(обратно)

28

Винники — містечко поруч Львова.

(обратно)

29

Без проблем, шефе (Пол.).

(обратно)

30

Уважно слухаю (Нім.).

(обратно)

31

На зав’язку (Нім.).

(обратно)

32

Климент фон Меттерніх (1773—1859) — австрійський канцлер (1821—1848). Один з найвпливовіших політиків в історії Австрії.

(обратно)

33

Німецька імперія (з 1871-го до 1918 року).

(обратно)

34

Контроль!

(обратно)

35

Ваші паспорти, будь ласка (Нім.).

(обратно)

36

Крантор — брама з механізмом для підняття корабельних вантажів (пол. Zuraw).

(обратно)

37

Молтва — річка, притока Вісли.

(обратно)

38

Гівно я робитиму! (Нім.).

(обратно)

39

Йди в сраку! (Нім.).

(обратно)

40

Повія (Нім.).

(обратно)

Оглавление

Німфи болю 

В’язниця душ 

Ніхто із Данціга  Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg