«Нечиста кров»

Нечиста кров (fb2) - Нечиста кров 714K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергей Карюк

Сергій Карюк Нечиста кров

Наталі…

Розділ 1

В якому дивний жебрак, шляхтичі й селяни спочатку весело гуляють у шинку, а в наступну хвилину розбігаються звідти з виряченими очима та криками про допомогу

Люте розжарене сонце нарешті ховалося за Кременецькі гори. Теплими м’якими променями воно з останніх сил пробивалося крізь поодиноку хмару і, намагаючись загладити провину за денне пекло, лоскотало щоку Голоти, хоча ще кілька годин тому шмагало по шкірі, немов батіг кременецького ката Яська Болиця. Ясько той був персоною відомою, а прославився тим, що спускав шкіру в’язням із трьох ударів, четвертим — діставав своєю улюбленицею, в якій англійці впізнали б свій винахід, ніжно названий ними Cat o’nine tails[1] — до самих легень. Саме через цю «кішку» обережні жебраки обходили Кременець десятою дорогою, крики ж необережних довго лунали в катівні. Голота помотав головою, відганяючи неприємні спогади, і заплющив очі. Замружившись, він чеберяв по дорозі, що виринала з величезного лісу і вужем звивалася між різнокольоровими, порослими пишною травою горбами, піднімаючись усе вгору й угору.

«Забути б про Яська, проклятий Кременець, про розбиті до крові босі ноги і про те, що з суботи в роті не було ні риски», — подумав Голота, наштовхуючись босими ногами на камінці, що стирчали з побитої возами дороги.

Він ішов в одній подертій сорочці і таких же лахмітних штанях, на голові біліла хустина, зав’язана a la pirate.[2]

Таку він бачив в одного моряка-мексиканця в Кадисі, той обібрав у карти п’яного, як ніч, Голоту до нитки і лише посміювався в густі вуса, коли господар таверни з трьома підручними викинули п’яницю надвір. Думки в нагрітій сонцем голові зробили черговий несподіваний кульбіт і, згадавши пекельне сонце Андалузії, Голота звично послав кілька проклять Хесусу з Акапулько чи з якої той ще був заморської діри, хоча до нинішніх поневірянь той коротконогий вусань не мав ніякого відношення. Адже у тому, що нині Голота йшов у дранті з дрантя, без чобіт, без шапки, кунтуша, пояса та пістоля, був винен лише він сам.

Найбільше він жалкував за пістолем: увесь покритий арабськими таємничими написами, оздоблений кількома блискучими, хоч і фальшивими камінцями, той справляв неабияке враження. А оскільки зовнішній ефект у Голотиних вештаннях світом відігравав не останню роль, за природнім призначенням пістоля він використовував нечасто. Правду кажучи, Голота й не стріляв з нього жодного разу, однак знав, що стрільбою можна, наприклад, спритно лупати горіхи, а якщо статечно покласти на пістоля руку перед жадібним корчмарем, дошкульних і образливих питань про гроші стає менше. Та найголовнішим було те, що пістоль допомагав заробити. На кухоль темного пива, а якщо пощастить, то й на добру вечерю. Для цього лише треба трохи акторства.

Про трофей з походу на турків у Кафу Голота зазвичай розказував у корчмі ввечері. Голосна згадка про пістоль турецького паші гарантувала негайну увагу публіки, а тоді можна було вже й творити. Зазвичай Голота починав розповідати корчмареві. Говорив повільно й наче знехотя, та далі промовляв усе голосніше, вимахував руками, робив страшні міни, а кульмінацію пригод — двобій із самим пашею Ак-Мустафою — демонстрував, вискочивши на стіл або шинквас. Фінал же історії, коли Голота тихо й проникливо розповідав, як благородний паша, помираючи, визнавав хороброго козака гідним супротивником і дарував пістоль самого султана, примушував корчму зачаровано мовчати, а дехто навіть сором’язливо ховав почервонілі очі. Вистава «Подарунок паші» завжди мала бурхливий успіх. Особливо вражала історія дівиць, жіночок та вдовиць найрізноманітнішого виду та роду. Серця їхні моментально танули, як віск, очі починали неймовірно блищати, а голоси — звучати м’яко і таємничо, обіцяючи багацько нових вражень. Враження дійсно були, щоправда, іноді не надто приємні, адже у багатьох прихильниць були кровожерливі чоловіки, і з’ясовувалося це в найбільш непідходящі миті. Тож після кількох невдалих вечорів, які закінчилися банальним мордобиттям, Голота завжди робив дві речі. Перше — дивився, чи не було поруч з обраною жертвою протилежної статі її законного mąż.[3] А крім того, завжди виглядав, чи нема в корчмі того, хто знав про той дурнуватий похід до Кафи, який зібрав Самусь Малий і який закінчився вже біля мурів татарського Op-Капи, відомого всьому християнському світу як Перекоп. Під час того нещасного рейду Голота прославився хіба тим, що весь час, поки пливли, нестримно і нескінченно блював, страждаючи від морської хвороби. Перехняблений через борт чайки, він до смерті смішив людей і саме в такому положенні вперше побачив море, яке незлюбив відразу й усією душею. Муки Голотині були такими тяжкими, що, коли вони врешті пристали до берега, він на слабких ногах першим кинувся на приступ, аби лиш відчути тверду землю й утекти від ганьби. Урешті приступ провалився, загін сіромах добряче дістав по зубах, про трофеї залишалося хіба що мріяти, тож оповідка про бій на шаблях з пашею і про його подарунок була вигадкою від початку й до кінця. Правду кажучи, бусурменського пістоля Голота виграв у Січі у старого Коропа. Той же, у свою чергу, героїчно забрав його колись у повій з очаківського lupanarium[4]. Та такі подробиці слухачам знати теж було необов’язково…

Голота йшов і йшов собі з заплющеними очима, та позбутися думок ніяк не виходило. У голову лізли сотні найрізноманітніших дурниць, а основна справді важлива річ була простою — що він робить у цьому Богом забутому полі, біля Богом забутого волинського села, про епічну і нерадісну назву якого — Болотківці — він дізнався від візника, що правив фуру з дровами до Острога.

Голота розплющив очі, зупинився, витер мокре від поту обличчя з чорним вусами й двотижневою щетиною, перекинув на інше плече криву палицю з вузликом, де були складені його жебрацькі пожитки, й почвалав далі.

Різкий і протяжний свист неможливо було не почути. Кілька крапок, що метушливо совалися полем, він побачив уже давно й усе чекав, що з того буде. Хоча те, що нічого доброго, було зрозуміло відразу, та після свисту жебрак усе ж вирішив зупинитися й приклав до лоба долоню козирком, аби подивитися, як одна з метушливих мурах прудко наближається. Зрештою вона перетворилася на пляму, а тоді — на коня з вершником. Сірий жеребець піднявся на диби десь за півсажня від Голоти, і він з готовністю відсахнувся, удаючи смертельно наляканого. З хвильку подумав, чи не впасти на коліна за всіма законами зустрічі жебрака та пана і говорити жалісним голосом, просячи милості у його милості. Але відчув, що надто вже втомився для цих ігор, тож лише плаксиво скривив обличчя й нахилив голову.

«Перегравати теж не треба, — знову продерлися в Голотину голову невчасні думки. — Хоча що знають у цій волинській глушині про акторську гру?», — і він раптом згадав театр у графині Брановицької, яка була в захваті від Голотиного Тристана з «Собаки на сіні»…

Але зараз було явно не до згадок про прекрасні перса графині, яка зрештою за натхненну гру подарувала йому незабутню ніч, думати потрібно було про несамовитого вершника, який хизувався своїм умінням і тепер гарцював перед Голотою, уперши руку в бік. Говорити пан не поспішав, мовчки об’їхав Голоту з одного і з другого боку, явно даючи жебракові померти від страху та невідомості. Голота терпляче чекав, облизуючи шершаві від спраги губи. Лише кілька поглядів на настовбурчені вуса й випнуті гордливо губи, як він уже склав портрет цього дурня, досить типового для шляхтичів з цієї частини Європи. Одне село з двадцятьма дворами, будинок, трохи кращий за селянський, оксамитовий жупан із бабцевої сукні, дорогий кінь, бо віддав за нього весь жінчин спадок, а найдорожче в господарстві — то дідівська шабля з рубіном, отримана за участь у битві при Козолупах в 15… не знати якому році.

«З усіх сил пнеться показати себе магнатом, не згірш, ніж князь Чарторийський. Ще молодий, але вже ранній, — подумав Голота. — Мальвазії он нажлуктився, аж жупан залив, та й морда он червона, як буряк. Оце зараз буде перед друзями хизуватися, он вони на горбі спостерігають».

— Ти хто, псякрев? — урешті промовив шляхтич. Хоча навряд чи «промовив» підійшло б до його ведмежого рику. У цей момент панич точно вважав себе кимось на кшталт громовержця Юпітера, перед яким усі мають падати ніц і дрижати.

— Голота, вашамосте, — «покірно й тихо, покірно й тихо, — подумав про себе Голота. — Вляпатися в історію в моєму становищі — остання дурість».

— Та я бачу, що не магнат! Звідки йдеш, лайдаче, і куди? Відповідай! — заволав панич, ще більш побуряковівши, хоча здавалося, більше вже неможливо.

«Ти диви, яка свиня рохлива… Тихо й спокійно, спокійно й тихо», — подумав Голота, ще більше схиляючи голову.

— У Почаїв іду, вельмишановний пане.

— Щось ти якимись манівцями плутаєш, схизматику. Який Почаїв, як він в інший бік?

— Трохи заблукав у лісі, пане.

— У мене в селі якийсь псячий син корову вкрав, може, тебе попитати? Га?

— Не знаю про корову, пане.

— Під батогами згадаєш, собако! Під батогами багато чого знають.

«А от про батоги тобі, падло, не варто було говорити, — подумки оскаженів Голота, якому ще боліла ледве зажила спина. Кров ударила в лице. — „Тихо й спокійно“ — навряд чи було б моїм родовим девізом», — погодився він із тихим зітханням і трохи повів плечем, скинувши свою довгу палицю. Почувся металевий скрегіт, вузлик упав на землю разом із тією гіллякою та, на превеликий подив пана, який так і застиг з відкритим після чергового свого «псякрев» ротом, палиця виявилася не палицею, а вичурними піхвами величезної карабели.[5] Голота ж тепер стояв із шаблею в опущеній руці. Дивлячись в очі шляхтичу, він підняв іншу долоню та поплескав панського коня по шиї, той такої нахабності від жебрака не чекав: схарапудився й нервово заходив ногами. Жеребчик ще не розумів, що його пану вже не до гарцювання. Той ще дивився на Голоту з тим же гидливо-презирливим виразом на обличчі, та в його очах несамовитий страх єднався з безмежним жахом. Такого від жебрака, яких він звик ганяти околицями, панок явно не чекав. Тим більш, якщо жебрак кількома рухами зап’ястка демонструє, що карабелою він не лише кров’янку вміє шинкувати.

— Гайдамак? Запорожець? — видавив із себе пан.

— Просто подорожній, іду святими місцями, пане як вас? — запопадливим голосом запитав Голота.

— Калиновський…

— Отож, пане Калиновський, раджу вам їхати далі на прогулянку з друзями. Мене закриває ваш баский кінь, тож ваші приятелі бачать лише, як ви наскакуєте на жалюгідного жебрака, який тільки те й робить, що кланяється в пояс і молить згледітися над убогим прочанином. Ваша честь не страждає, їдьте собі з Богом, пане.

— Як ти смієш…

— Ще трохи, і я посмію відрубати вам руку. Ліву, — скаженіючи, прошепотів Голота, але вмить заспокоївся. — Ви навіть нічого не відчуєте і будете просто дивитися, як з того місця литиметься кров. А потім люди з такою раною зазвичай нахиляються трохи в лівий бік, підставляючи голову. Тоді я знесу вам вашу кудлату довбешку, і багато дівчат, удовиць і дружин рогатих чоловіків ридма ридатимуть за вашими пишними вусами. Богом клянуся, вельмишановний, — увічливо посміхнувся Голота.

Пан мовчки стискав руків’я шаблі, по його обличчю повзли краплини поту. Незважаючи на загрозливу позу, свою дідівську janowku[6] він витягувати боявся. Перспектива замість веселої гулянки з друзями, куди він саме прямував, стати на герць з дивним балакучим незнайомцем його не радувала, тож Калиновський гарячково шукав вихід з незручного положення. Шукав, але не знаходив. Голота тим часом провів рукою по багатому сідлу шляхтича й знизу вгору знову подивився на панка, який урешті надумав відповідати. Калиновський намагався надати голосу суворості, але від хвилювання той тремтів, як струна, і шляхтич, згораючи від сорому, зривався на фальцет.

— Щоб у Ляшівці я тебе не бачив, зрозумів?!

— Так, пане, — схилив голову Голота, уїдливо посміхаючись.

Пан хмикнув і дав шпори коневі. На повному скаку він вилетів на пагорб, де його чекали друзяки.

— Що там, Франтішеку, як твоє полювання?

— Лайдак у штани навалив, сказав йому забиратися геть, бо батогами заб’ю. На коліна падав, пожалів я його. Ви ж знаєте, яке в мене жалісливе серце, добродії, — нервово усміхаючись, скоромовкою проторохтів Калиновський.

— Калиновський, а ви справжня гроза жебраків.

Шляхтичі дружно захихотіли.

— Зате, пане Анджею, поблизу мого села всі ці обірванці навіть пройти бояться. А ви відлякуєте їх хіба що вашою полюбовницею, тією страхопудливою німкенею.

— О, Калиновський, якби ми могли оцінити вашу загадкову коханку, яку ви так ретельно ховаєте. Може, там якийсь вусатий гусар?

Під гогіт друзяк шляхтич з усієї сили вдарив коня нагаєм. Від несподіваного болю жеребець різко скакнув уперед і враз пішов полем учвал. Гурт весело перекидався жартами та поскакав далі. Голота, важко дихаючи, дивився їм услід.

«Дивом, лише дивом усе закінчилося добре, — подумав він. — А випив би той червономордий Калиновський трохи більше мальвазії, різанини було б не уникнути. І це за два кроки від села, де он весело курить корчма і є де поїсти, випити й поспати. Треба нарешті стати справжнім жебраком й витратити все, що є, до останнього шеляга».

Голота витер з лоба краплі поту, вкинув шаблю в дерев’яні піхви і, стомлено човгаючи ногами, посунув у бік солом’яних дахів, рясно розсипаних по горбах.

До корчми — звичайної сільської хати, що була хіба довшою та мала високий, чепурний, з вирізьбленими орнаментом на балясинах, ґанок, — Голота дійшов уже під вечір. Він кинув погляд на двох гуляк, що сиділи на лавці під шинком і були вже так неймовірно втомлені відпочинком, що аж засинали. «А ще ж тільки перші зірки з’явилися. Диви, які тут швидкі люди», — здивувався Голота і прислухався до гамору шинку, стіни якого аж ходили від пискливої скрипки, тупоту чобіт та вибухів скаженого сміху. Голота обережно відчинив двері й побачив те, що бачив уже тисячу разів. Корчма була корчмою, де б він не був, і як би вона не називалася — чи то trattoria[7], чи то konoba[8] чи kneipe[9]. Дим, запахи страв, оковита, меди, пиво на столах, п’яний шум голосів, музика, що нетверезо стискає скрипку, й інший, що гупає в бубон, — Голоту одразу оповило затишком і спокоєм. Щоправда, погляд запиленого жебрака в дранті та з босими брудними ногами, але з єлейною усмішкою на мармизі, що блукав по шинку, відразу наштовхнувся на не надто радісне лице рудої шинкарки, яка, побачивши Голоту, лише стиснула свої красиві губи і здвигнула бровами. Гірше того — шинкарка нахилилася до здорового бугая, що сидів поруч, і щось йому зашепотіла. Голота не став чекати, поки його випхнуть копняком під зад з цього райського місця, і рішуче пішов до вільного столу в кутку господи. Лише встиг присісти і з насолодою витягти збиті ноги, як шинкарка вже була тут як тут.

— Милостиню просять біля церкви, хлопче. Забирайся й забери свої вузлики з мого шинку, — просичала жінка не надто привітно.

— Ти така гарна у цій плахті, серденько, — широко усміхнувся у відповідь Голота. — Якби ти понесла свій красивий задок до комори і принесла мені кварту чогось хмільного, я, мабуть, помер би від кохання на місці.

— А гроші в тебе є, милий мій зубожілий князику? — підхопила шинкарка, хоч досі поглядала насторожено.

Голота кинув на стіл кілька монет. Потім подумав і половину забрав назад.

— Трохи, моя рибонько. Це якщо ти мені ще й дозволиш переночувати у стайні.

— Звичайно, мій миленький королику. Ще й сама до тебе прилечу, соколе мій ясний.

Голота та шинкарка захихотіли.

— От бачиш, а ти мене хотіла викинути. А я ж ще згоджусь, не такий уже й я підтоптаний, приходь, покажу.

— Та що я там не бачила, лахмітнику? — засміялася шинкарка. — Ще якісь блохи наскочать.

— Мої блохи добрі, якщо кусають, то куди треба. Подумай добренько, — підсміювався й собі Голота. — А ще краще принеси мені швидше випити. Як тобі не соромно дивитися на нещасного подорожнього, якого так страшно мучить спрага?!

— Уже біжу, красеню мій!

— Тільки швидше, бо помру, якщо не побачу за хвильку твоїх прекрасних очей та не змочу горлянку. І бігуса[10]! — крикнув він уже у спину шинкарочці.

Голота відірвався від столу тільки коли запхнув у себе півгарнця[11] тушкованої капусти зі шматками печені та грибами. Тоді взявся за мед, якого за раз всадив півкварти і зажадав іще.

«Моя широка душа завжди прагне королівського бенкету, я точно не створений для жебрацтва й бідності», — подумав Голота, який урешті очистився від тисяч неоковирних спогадів і думок про свою нещасливу долю і був сповнений бажання грішити, як сам диявол.

Після ще одної кварти, уже на ватяних ногах, він підійшов до скрипаля і тут же, біля нього, всадив краков’яка, та так, що аж підлога задрижала. Одночасно поглядав хижим оком на шинкарочку Марусю, час від часу прихоплював за її апетитний задок і по помірному опору кралі, уже окреслив собі деякі плани на ніч. Похитуючись, Голота вийшов до вітру на ґанок і там зіткнувся зі старою бабцею, закутаною в хустку й обвішаною якимись травами й засушеними грибами та корінцями.

— Perdone, signora![12] Вибачайте, пані! Дайте мені вашу руку, я зведу вас по цих крутих сходах, аби ви тільки не бачили цього гнізда розпусти.

Бабця щось пробурмотіла собі, судячи з інтонації, то був прокльон до тринадцятого коліна, вирвала руку у галантного кавалера й пошкандибала геть.

— І вам на добраніч, бабусю! — побажав розімлілий від алкоголю Голота. — La vita е’ bella[13], — крикнув він у темне, всипане зірками небо, та крик завмер у нього в горлянці, бо Голота узрів карету, що неспіхом котилася собі до корчми. Голота підтягнув штани й присвиснув — побачити таку розкіш та ще й у забитому селі! Ще більше він здивувався, коли вгледів, хто сидить у ридвані. То був пан Калиновський — гроза жебраків.

«Звідки у того застінкового шляхтича[14] така карета? — здивувався Голота, — І до речі, чого він припхався, мститися чи що?» — стривожився, згадуючи, що шаблю недоречно залишив на лавці в шинку. Та те, що ніякої vendetta[15] не буде, Голота зрозумів відразу. Адже коли пан побачив, хто пильно дивиться на нього з ґанку корчми, підтягуючи обідрані штани, то лише скривився й удав, що не помітив. Голота штовхнув ліктем острозького міщанина, з яким тільки-но пив за славу давнього Острога.

— То хто?

— Де? А, то пан Калиновський, у нас на Острожчині це перший пияк і забіяка. Їде, як завжди, від пана Лукомського й заходить сюди, до Марусі. Лукомський мало п’є, то Калиновський тут зараз добавить, поки штоф венгржину не увіллє в горлянку, то додому не поїде. Це він сюди заїжджає, бо ж хоче показати, що не боїться тутешнього війта[16], з яким цієї весни вони на шаблях билися, і той йому руку прохромив…

— А звідки в нього карета?

— А хто його зна, — здивувався п’яненький міщанин. — У нього ж грошей завжди катма, а Ілляшівка його давно закладена-перезакладена… Пил в очі пускає, — засміявся острожець.

Карета тим часом під’їхала до корчми. Пан чинно виліз зі свого ридвану й пішов до ґанку. Він минув Голоту, величаво його не помічаючи, і штовхнув двері корчми. Голота посунув за ним слідом і, насмішкувато мружачись, став у дверях, спостерігаючи. Панок окинув гулянку погидливим поглядом і посунув до окремого столу, очевидно, залишеного спеціально для нього.

— Марусю, венгржина[17]! — крикнув він, змахуючи рукавичками чистісінький стіл. Руда шинкарочка відразу підскочила з келихами. Пан узяв один, інший же, не дивлячись, простягнув кучеру, який стояв у дверях.

— Міхале! На-но випий, за моє здоров’я. Тільки не тут, біля коней, бовдуре! — проговорив він, ліниво озираючись. Кучер схопив келих і, вклонившись, вийшов.

Селяни, побачивши Калиновського, замовкли. Стихла шинкарка запопадливо відчинила двері, аби провітрити корчму, скрипка почала вигравати щось спокійніше, танцюристи, похмуро поглядаючи на Калиновського, пішли собі на лави. У корчмі наче маком посіяли, та за хвилину шинок наповнився тихим бурмотінням. Міщани з Острога почали сперечатися про нові порядки князів Яблоновських у місті, селяни — жалітися разом на війта, князя, урожай, на священика й Губалика, що затіяв чергову тяганину через межу, пан Калиновський без поспіху пив свою першу пляшку угорського. Голота ж сидів на лаві, п’яно хитав головою, мугикаючи собі під носа:

— Я те бачу: в чистім полі не орел літає, — То козак Голота добрим конем гуляє. Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килію запродати, Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, За його много червоних, не лічачи, брати, Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.

Голота потроху засинав, не згадуючи вже ні про свої злигодні, ні про плани завоювати шинкарку, ні про шляхтича, що зиркав на нього злим поглядом. Та ідилічну тишу Голотиного раю порушив молодий служник, який заскочив у стодолу з широко розкритим ротом. Губи у хлопця дивно тремтіли, він поводив виряченими очима по господі і не міг сказати й слова. Простіше кажучи, вигляд мав такий, що всі негайно повскакували на ноги.

— Люди!! Там надворі… — урешті прорізався вереск служки.

Першими вибігли міщани з Острога та шинкарка. Там уже стояв натовп болотківчан, які з острахом дивилися на щось біля карети Калиновського. Шинкарка підбігла і, розштовхуючи людей, впала на коліна перед панським кучером Міхалом. Той конав — на його губах виступила піна, його корчило й кидало по багні та пилюці. Маруся відсахнулася, позадкувала й побігла до шинку по Калиновського. Та лише схопила пана за плече, як той мішком сповз на дубові дошки підлоги й упав горілиць, широко розкинувши руки. На його обличчі теж була піна, неживі скляні очі пильно дивилися кудись під стріху.

Шинкарка завмерла з простягнутими руками та майже відразу страшно закричала. Потім замовкла, з острахом подивилася на свої долоні, почала їх терти об плахту й роздирати на собі одяг. Селяни, які спочатку заворожено на це дивилися, кинулися з шинку, давлячи одне одного у дверях. За ними надвір вискочила й Маруся. Вона обвела завмерлих людей божевільними очима й заверещала не своїм голосом.

— Помираю! Людоньки, помираю! Моровиця! Упирське зілля. Упирі. Поможіть! Хто в Бога вірує, поможіть!

Люди відсахнулися від неї й самі почали втікати з подвір’я — хто куди. Останнім, нетвердо переступаючи ногами і тримаючись за пліт, ішов Голота.

Маруся ж, боса й розпатлана, неслася селом, на ходу розриваючи сорочку й плахту. Усі дивилися на божевільну, що мчала в залишках одягу, викидаючи вперед свої гарні стрункі ноги. Її красиві білі груди розгойдувалися в такт бігу… Люди злякано хрестилися й заштовхували дітей до хат. Село, яке миттю затягло пеленою всеосяжного тваринного страху, завмерло…

За півгодини у двері корчми, згинаючись чи не вдвоє, зайшов здоровенний сільський війт з двома підручними. Перехрестившись, вони обережно обійшли тіло бездиханного Калиновського — чоботи хруснули по залишках розбитого посуду — подивилися на страшно скривлене лице мерця й негайно вийшли, не озираючись. Війт, високий огрядний чолов’яга з вислими вусами, тихенько свиснув і показав канчуком на темну громаду лісу своїм людям.

— До лісу він пішов, більше немає куди. Сокирчук, Кос! Беріть коней — і по дорозі. Там нема куди сховатися. Вв’яжіть того жебрака, хлопці. Це він моровицю приніс у село. Тільки обережно. Чули, як шинкарка кричала — упиреве прокляття?

— І шинкарку? — перехрестилися двоє високих хлопів.

— Певне то. Бачили люди, як бігла Маруся до лісу, падала по дорозі, знову вставала й бігла. Хто зна, чого вона в ліс тікала, що з нею робилося… У мене собаки всі здихати теж он у ліс тікають, — війт похитав головою. — Кажуть, усі руки в неї були в якихось виразках. Вв’яжіть те стерво, але бережіться!

Розділ 2

В якому полюють на упирів і бачать на власні очі персонажів дідівських казок

Слова лупали у Голотину потилицю, як молот коваля об ковадло. Йому хотілося тримати голову обіруч, адже він відчував: ще от-от і вона лусне, як мушля равлика, яку довбе об дерево голодна ворона. Він ледве зміг розчепити повіки, залиті засохлими патьоками крові, нічого не побачив, бо в очах було чорно, глухо застогнав і знову замружився.

— Надвесну їхав дядько Василя Перчука на возі з Острога й побачив, як з лісу жінка в чорній хустці йде. Не стара ще, красива, тільки сива-сивісінька, як туман. Попросилася до нього, аби підвіз до Теремного, а він і взяв. Сіла вона на воза й каже, що йде аж із Глухіва пішки в Теременську церкву, бо дуже вже не подобається, як править глухівський батюшка. Дядько здивувався, адже про старого панотця з Глухіва казали, що він свята людина і править так, що аж з Острога приходять його слухати. Але нічого не сказав, їхав собі й їхав. А коли минув хреста й повернувся до жінки, то тієї вже й духу не було — зникла. Побачив старий Перчук лише сліди, які йшли од воза по піску, от тільки не людські вони були, а ратиці козині… А вже наступного вечора перша людина в селі від чуми померла, і лиш тоді старий зрозумів, кого в село привіз — бо ж то Чума була. У Теремному тоді хай не половина людей померла, і всі проклинали Перчуків. А як інакше, бо то ж Василь чуму в село привіз, сама б вона хреста не минула… І так Перчуків зацькували, що аж мусили вони продавати все і з села виїжджати. І добре, що втекли, бо вже хотіли їх спалити всіх уночі.

— А хто Чуму напускає, тітонько? — запитав тихий голос.

— Напускають відьми та упирі. Особливо упирі люблять це робити. Упирі — то вмерлі відьмаки або чаклуни, що душу дияволу продали. Встають вони ночами з могил, полюють за необережними, які повз цвинтарі ходять. А ще залазять у будинки, кидаються на сплячих людей, а особливо — на немовлят. І так можуть до смерті дитинки в неї кров ссати…

— Ой, Господь і Мати Свята! А як же від них захиститися, пані Софіє?

— Перед сном треба захист робити, хрестити всі вікна й двері. А якщо забути яке вікно, то через нього упир і залізе… А знайти упиря важко, бо тілько одні в могилах лежать, а інші можуть і на живих людей схожими бути. Але вбити їх однаково можна — треба осиковим кілком груди прохромити, очі й рота йому зав’язати, а тіло негайно спалити, а попіл за вітром розвіяти…

Тихий оксамитовий жіночий голос, який Голота чув немов через подушку, заколисував. Біль потроху пішов, та макітра його й далі варила неспішно. Але все ж доста для того, аби зрозуміти, у що він ускочив у тій триклятій корчмі.

«Упир. Вони мене назвуть упирем, що привіз у село моровицю. Ці добрі християни спалять мене, співаючи свої псалми, і вже найближчим часом, — ворухнулася думка, від якої голова Голоти розболілася ще більше. — Варто було тікати з інквізиторської в’язниці, аби тебе обклали снопами й спалили дикі селяни з цієї глушини? Інквізиторам хоч можна було крикнути щось на кшталт „і все таки вона крутиться!“ і послати прокльони єпископу, бо народ дивиться, а тут що кричати і кому — Івасю Свинарчуку з волохатою, як у кабана, мордякою?» — подумав він і знову зробив величезне зусилля, розплющивши важезні, немов налиті свинцем, повіки.

Перше, що побачив, було сіно, він повернув голову, і в лице знову полізла суха трава. Голота знову заплющив очі, а вже наступної миті його охопила паніка.

«Це мене так і кинуть! Засипали сіном, я ж задихнуся тут!» — промайнула в нетверезій ще свідомості думка, він розплющив очі, у паніці почав вивертатися й підкидатися. Та за хвилю підняв голову й мало не засміявся, бо лежав у звичайному селянському хліві. Голота марно спробував поворухнути ногою або рукою. «Спеленали, як турботливі матінки сцикливе немовля», — забурчав він прокляття. Сісти вдалося лише з третьої спроби, коли намацав потилицею якусь балку, сперся на неї й урешті опинився-таки у вертикальному положенні. Тоді перевів подих, глянув угору й несподівано побачив когось, хто пильно дивився на нього крізь маленьке віконце хліва. Голоті стало трохи соромно, що цей хтось бачив повзання рачки по сіновалу героя штурму Перекопа, та він скривив обличчя й прибрав нещасного вигляду.

— Чоловіче добрий, і що я зробив, щоб мене сюди кинули? — спитав він жалібно. «Для майбутнього акторства треба запам’ятати, що з розбитими губами і розквашеним носом говорити жалібно виходить аж надто природно», — подумав він.

— Та зробив, зробив. — Відповів жіночий оксамитовий голос, той, що тільки-но розповідав історії про чуму та упирів. — То все село знає.

— То хоч розкажіть мені, пані, бо я нічого не пам’ятаю, — промовив Голота.

— Зараз розкажу. Тільки й не думай, не розв’яжу тебе, бо люди кажуть, що вбив ти людей якимось чаклунством, — на Голоту знову подивилися чорні блискучі очі.

— Хто? Я? Убив? Чаклунством??? — обурення Голоти було бурхливим, однак на голос воно не справило жодного враження.

— Пана Калиновського, його кучера й Марусю-шинкарку, — не відреагувавши на вдаваний гнів, спокійно промовив оксамитовий голос.

— Як це? — ураз заспокоївся Голота.

— А так. Моровиця он по всій Заславщині ходить — аж пани повтікали до Кракова та до Львова. І ось до нас дійшла. І кажуть старі люде, що носить моровицю упир, який труїть людей по селах. Тож тепер кажуть, що ти і є упир. Бо тебе ніхто не знає — хто ти та звідки, а значить, бути тобі кровососом.

— Так який я упир??? Я Голота, у Почаїв іду, на прощу! — стомлено вкотре згадав свою завчену історію Голота.

— Хто ж, хлопче, знає, прочанин з тебе ще той… Зловили ж тебе, як ти тікав з корчми…

— Та звідти всі тікали. Страшно було! Чого б це мені людей труїть? — роздратовано вигукнув Голота.

— А чого сонце сходить? Бо ти упир чи відьмак, кажуть старі люди. І батюшка каже, і чоловік мій, — трохи насмішливо сказав голос.

— А хто хоч чоловік?

— Сільський війт.

— І що війт ще каже?

— А те, що спалять тебе після хресного ходу. Батюшка з людьми обійде село, щоб захистити його від чарів. Он уже збираються на майдані, — тепер уже голос говорив з неприхованим сумом. Голоті аж мову відібрало…

— А ви вірите, що я отруїв? — сказав він нарешті.

— Не важливо, у що я вірю. Кажуть, сатана може прибирати найгарніші образи…

Голота помовчав, сил не було навіть дивуватися вишуканим компліментам від власниці красивого оксамитового голосу й чорних блискучих очей. Він усе думав про багаття, яке з кожною хвилиною ставало ближчим, і гарячково перебирав варіанти, як вибратися з цього багна.

— А це ви зі мною не боїтеся розмовляти, як я упир? — кинув він, пробуючи язиком геть розбиті губи.

— У мене з собою завжди медальйон з кутнім зубом святого Варфоломія. Якщо ти й упир, то мені нічого не зробиш… Зараз, почекай.

Ляда з дзенькотом упала — і до хліва зайшла вродлива молодка з чорними блискучими очима в очіпку і з баняком у руках та зовсім ще молода дівчина з русявою косою й з опущеним додолу поглядом. Старша усміхнулася, на щоках її заграли милі ямочки, і Голота на мить забув, де він і що за годину палатиме, прив’язаний до стовпа, менша ж відразу опустилася вниз і почала натирати побите обличчя Голоти якимись притирками. Закінчила й подивилася вгору на старшу супутницю.

— Дякую тобі, Дарочко. Можеш іти. У нашої Дарочки чарівні ручки, заживе вже до завтра все. Так, сонечко? — ласкаво промовила своїм оксамитовим голосом війтова до тонкої, як тростина, дівчини. Дарка зашарілася, вклонилася та вибігла. Жінка провела її очима, а тоді повернулася до в’язня, і на щоках її знову були ті самі ямочки, що робили усмішку жінки неймовірно красивою.

— Капусняку тобі принесла, будеш?

— Та буду, може, останній раз їм щось. Дякую, пані, — додав він, не відриваючи погляду від молодиці.

Війтова підійшла до зв’язаного Голоти, сіла біля нього й почала годувати. Голота дивився, не моргаючи, а тоді скривив свої розбиті губи, згадавши про свою нещасливу долю.

— Я — Софія Краваржова, — підносячи ложку до запухлого обличчя Голоти, промовила війтова.

— Як мене звати, ви вже знаєте… — не надто ввічливо почав Голота.

— Якщо це ваше справжнє ім’я…

— Іншого, вельмишановна пані, я нині не маю, а для цієї глушини воно підходить якнайкраще, — різко почав Голота, але заспокоївся.

«Чого б це я кричав на людину, чи не єдину в цьому селі, хто не б’є мене й не хоче спалити», — подумав він і спитав:

— А от ваше для цих Богом забутих Болотківець точно дивне. Хай і виглядаєте ви, як тутешня шляхтянка, але точно не звідси. Судячи з імені — з Богемії. Ні?

— Пан жебрак-прочанин має пильний погляд, — усміхнулася Краваржова. — Ми з чоловіком сюди приїхали років 10 тому. Сам він із Праги, я ж із Сілезії. Краваржа запросив сюди війтувати ще старий власник Болотківець, а оскільки обирати нам було ні з чого, то відтоді ми тут…

— Що могло примусити вас їхати за тридев’ять земель від рідного дому?

— А вас?

— Туше, пані, туше… Але я лише бідний прочанин, що йде поклонитися Почаївській Божій матері…

— А я звичайна дівчинка з Рацибужа, яку видали заміж…

— Ні, ви не звичайна, — Голота пильно подивився на війтову. Вона витримала його погляд і зачерпнула ще капусняку.

— Пам’ятай про зуб святого Варфоломія, твої чари не діють, — засміялася вона.

— А ваші?

Несподівано надворі, за стінами його сільської в’язниці, почувся якийсь шум. Голота відвернувся від ложки капусняку, вужем поповз по сіну і припав оком до щілини між дошками хліва. На майдані справді збиралися люди, майже у кожного був смолоскип, хтось тримав ікону, а панотець з сивою бородою — великого хреста. Кілька хвилин — і натовп із батюшкою на чолі вогненною гусінню посунув вулицею, а з дворів до ходи приєднувалися все нові й нові люди…

Голота дивився на обличчя тих, хто вже за годину його смажитиме у славу Господа, і розумів, що шансів втекти від багаття цього разу в нього зовсім небагато.

Хода, на яку, не відриваючи похмурого погляду, глипав Голота, врешті вийшла за хрест на околиці села і звернула на стежку. Тепер люди чимчикували довгим ланцюгом, що звивався, як змія, одне за одним, упівголоса співаючи «Отче наш» та «Символ віри». На луки за селом повільно насувався туман. Селяни з острахом дивилися на його білі клапті та хрестилися, адже всі знали — з імлою приходить нечиста сила. Усім було моторошно, спів, що ще кілька хвилин тому лунав луками й підбадьорював наляканих людей, поволі стих. Надтріснуто завиваючи, тягнув лише отець Роман, та його голос, що нагадував каркання крука, лише додавав ході якогось потойбічного вигляду. Аж і священик затнувся на слові — його перебив довгий дівочий скрик. Усі сполошилися і збіглися до Гальшки, яка, вирячивши очі, дивилася у верболози, що буйно розрослися біля струмка.

— Там, там, там! — не в силах навіть підняти руки повторювала дівчина, не відриваючи широко розкритих очей від кущів.

— Що там, Гальшко? Що?

— Упир, — вимовила побілілими губами.

Люди зі страху збилися в купу й лише кілька сміливців кинулися в темряву. Майже відразу з верболозів почувся тріск гілля, здавлені крики, та скоро все стихло. Усі силувалися розгледіти хоч щось у мішанині туману та пітьми. Раптом з темряви показалося обличчя. Бліде, як полотно, з червоними, аж малиновими губами і виряченими божевільними очима воно швидко сунуло з пітьми. Жінки закричали, але майже відразу замовкли — усі побачили, що упійманого ведуть, підштовхуючи його між плечі.

— Подивіться на цього упиряку, люди! — у коло, освітлене вогнем зі смолоскипів, кинули бранця, що боязко озирався навкруги.

Усі вирячилися на істоту, в якій відразу вгадали упиря з дідівських розповідей та казок, про якого знали, що такі, як він, ночами блукають навколо людських хат в надії пролізти досередини і хлебтати християнську кров. Незважаючи на те, що блідий кровопивця стояв на колінах і сам тремтів, як лист, люди просто остовпіли від жаху. І здригнулися, коли він заговорив тихою зляканою скоромовкою, ковтаючи слова.

— Та я коня свого шукав, люде. От узда… Я шляхтич, Котович, гостюю у Ляхові в пана Лукомського. Учора приїхав…

Мова упиря наче скинула з усіх заціпеніння. Люди немов прокинулися від сну, і один за одним почали говорити, плювати, кричати й сипати прокльонами.

— Мовчи, сатанинська заразо. Так це ти нам моровицю начаклував, аспиде! Бийте, людоньки, цього нелюда.

Натовп обережно почав сходитися до упиря. Усі боялися навіть торкнути його, але він сам пришвидшив розв’язку — скочив на ноги, вирячив зуби, загарчав і побіг прямо на людей. Ті кинулися врозсипну від упиря, і той мало не прорвав людське коло. Хтось сміливіший підбіг до нього ззаду й з усієї сили вдарив ломакою по голові. Упир захитався й упав, обливаючись кров’ю. На нього миттєво накинулися, хтось заверещав, захарчав. Били ногами, смолоскипами, руками, доки на землі не лишилося закривавлене бездиханне переламане тіло. Усі, важко дихаючи, дивилися на мертвого, а за хвилину одне за одним, хрестячись, відходили і потроху-потроху посунули назад у село. Якийсь час усі йшли мовчки, понуривши голови, поки вже біля першої хати не стрепенувся отець Роман, що ніс на плечах великий хрест, яким перед цим що є сили гатив упиря. Зненацька батюшка збліднув, схопився за голову, а тоді — за бороду і закричав.

— Боже! Горе на мою стару голову! Що ж ми забули? Це ж упир, людоньки, а йому треба кілком груди прохромити, а потім спалити і попіл розвіяти. Якщо не зробити, то він не помре, а ще більше шкодитиме. Християни! Усі назад та й швидше, Богом заклинаю!

Селяни захвилювалися, не наважуючись повертатися на луг, та врешті збилися у гурт і побігли назад до місця, де лежало пошматоване тіло. Отець Роман пришкандибав останнім, він пробився крізь натовп людей, що немов позаклякали з витягнутими шиями. Усі дивилися туди, де ще кілька хвилин тому забили кровопивцю, та упиря там не було. Тіло ніби розчинилося в імлі, а про те, що воно взагалі існувало, нагадували лише великі бурі плями засохлої крові, на які з жахом тепер дивилися побілілі селяни.

Розділ 3

В якому посполиті, шляхтичі й священики одностайно демонструють вірність традиціям, а крім того, майстерність у розведенні вогнищ

Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько знав, що це станеться дуже скоро, і тому поспішав, бо любив зустрічати літній схід сонця на високій могилі за селом. Звідти він міг бачити, як поволі день відвойовує все нові й нові землі, осяваючи все світлом, і від цього свідоцтва Божої сили у нього аж мліло на душі. Зазвичай старий сидів на вершечку пагорба й схвильовано дивився, на очі йому наверталися сльози і він, озираючись, ніби хтось його міг побачити, змахував їх зашкарублими пальцями. Лише коли ніч уже остаточно помирала, він зітхав, закидав на спину в’язку костереви, а тоді поволі чимчикував до своєї сирої розваленої курянки[18], де його виглядала голодна рогата коза Мариська і дві кішки, що, терпляче зіщулившись на стовпчиках, чекали козиного молока…

До могили було ще з півтори версти, Гананько йшов босими ногами по мокрому після легкої мжички піску, залишаючи по собі глибокі сліди. Вулиця стояла пусткою, і він радів, що йому не трапився на шляху ніхто з односельців. Після вчорашніх смертей і нічного полювання на упирів село неначе вимерло. Люди немов боялися прокидатися, злякавшись, що вчорашні безумства продовжуватимуться і сьогодні. Гананько пришвидшив ходу й уже мав повертати на звивисту стежину, яка вела до могили, коли побачив кривавий слід. Старий злякано дивився, як він тягнувся й тягнувся моторошною темно-червоною стрічкою шляхом, настільки лише вистачало погляду, поки врешті не ховався аж за вербами на околиці сусіднього Ляхова…

За годину з Ляхова вирвався вершник, який уже за кілька хвилин доскакав до Болотківець і, як стріла, пролетів повз хату Петруся, котрий мешкав на самому краю села. Вершник скажено бив нагаєм коня — і той мчав пустою вулицею, хриплячи і шалено поводячи своїми круглими, налитими кров’ю очима. Копита глухо гупотіли по вологій дорозі, розбризкуючи багнюку з баюр на яблуні та сливи, що нависали над шляхом. Вершник промчав півсела і, зупинившись біля будинку війта, вислизнув із сідла на землю й почав гатити у браму. Вона розчинилася, гість безцеремонно відіпхнув прислужника і побіг до будинку. На ґанок вийшов розбуджений шумом староста, який люто тер заспані очі своїми великими, мов граблі, руками. Урешті війт Краварж відняв свої ручиська від обличчя й мовчки втупився в того, хто перервав його і так неспокійний сон. Дивився він із такою ненавистю, що гінець навіть відступив на крок перед тим, як почати говорити.

— Ну?!!

— Пане Амброже, упир зараз у Ляхові!!!

— Що? — закректав заспаний війт.

— Люди бачили, як той приповз із луків до садиби Лукомських. Він і зараз там, його виходжують. Кажуть люди, що то ніби їхній гість був, приїхав десь із Луцька коня продавати, — скривив свій лисячий писок ляхівський гінець.

— Що??? — повторив війт.

— Це слуги Лукомських кажуть людям… Упир розказав пані Єлені, що всю ніч повз із наших луків до Ляхова…

Війт нарешті прокинувся і стримав чергове своє «що?», яке ледь не вирвалося з горлянки, розуміючи, що виглядатиме зовсім уже дурнем. Пожував губами, а тоді повернув голову туди, де у вранішньому серпанку виднілися хати сусіднього села:

— Збирай людей на вигоні… Ідемо до Ляхова. Зараз!

Новина про те, що недобитий упир заховався в сусідньому Ляхові, розлетілася по вулицях села, як вітер. За півгодини Болотківці гуділи, мов розбурханий вулик. Чоловіки бігли на вигін хто з чим — хто з серпом, хто з вилами, хто з косою. Усі стояли, збившись у велику купу, і нетерпляче поглядали у бік чеха, який проходжувався трохи осторонь.

— Пане Амброже, чого стоїмо? — гукнули від хутірських.

— Повинні зібратися всі чоловіки, жоден не відсидиться за жінчиною плахтою! — пророкотів Краварж. — Поки не прийдуть усі, хто може тримати косу… Do tė doby budeme čekat[19], — рявкнув чеською війт, і нетерплячі враз позамовкали, втягнувши голови у плечі.

Натовп болотківчан посунув на Ляхів, лише коли дочекалися всіх. Прийшли й криві, і кульгаві. Стискуючи серпа, прийшов навіть однорукий Матей та майже сліпий дід Тетеря, і лише здоровенного дурня Микитку, що дістав десь справжнього келепа,[20] прогнали копняками додому. Одягнені у білі сорочки та білі полотняні штани, болотківчани без слів сунули житніми полями під гарячим липневим сонцем, брязкочучи косами, серпами та вилами. Був саме час жнив, деякі вже й вижали перші свої ниви, поставивши у хатах під образами «бороди» зі жмутків колосся, що мали б гарантувати наступний багатий урожай, однак сьогодні ніхто й не згадував ні про свої поля, ні про жито, ні про жнива. Усі думки селян займав упир та принесена в село моровиця. Що чекати від мору, вони дуже добре знали, адже пам’ятали, як хвороба гуляла по сусідніх селах, коли людей викошувало цілими сім’ями і вулицями. Непомітний убивця несподівано приходив і непомітно йшов, залишаючи після себе цілі цвинтарі з померлих, і нічого не лякало людей більше, ніж слово «мор». Досі Болотківці якимось дивом обминало це прокляття, але зрештою дісталося і їх. Усі були ладні на будь-що, аби не допустити хвор до себе, і болотківчани знали: аби не померти, потрібно якнайшвидше позбутися упиря.

Збоку здавалося, що люди йдуть собі на косовище, і тільки не надто веселі вирази обличчя косарів видавали немирну мету мандрівки. Дорога на Ляхів, обсаджена вербами, повернула, і, зайшовши за ріг, болотківчани зупинилися як укопані, адже за кільканадцять саженів до села їх зустріли. То були ляхівці, і вони стояли, збившись докупи, наїжачившись серпами та косами. Обидва натовпи завмерли, а за мить наперед вийшов ляхівський староста — одноокий Бобер. Малий та сухорлявий, він розставив свої ноги в червоних чоботях і чекав на гостей, поклавши руку на шаблю, що мало не волочилася по землі. Зі своєю шапкою з чудернацьким пером і довгим носом Бобер був схожий на малого задиркуватого півня. Та хоч він і справді виглядав кумедно, ніхто навіть не усміхнувся, адже по всіх околицях пам’ятали братів Бринзюків, що любили посміятися з Бобра. Брати давно вже не сміялися, малий війт, після короткої сварки і бійки, розвалив їх обох шаблею до пояса.

— Краварже, виходь, — по-півнячому дзвінко вигукнув Бобер.

Натовп болотківчан захвилювався, люди розступилися, пропускаючи свого війта, що йшов повз своїх, як каравела поміж скель. Він був вищий на голову від найздоровішого селянина і ширше — найтовстішого. Похмурий погляд, довгі вуса, стиснуті брови, шабля — вигляд чех мав загрозливий. Та всі знали — кривуля одноокого не даремне геть защерблена. Зі своїм паном Бобер у свій час доста нарубався гайдамаків та московитів, тож велетня-війта не боявся і стояв, кусаючи вус і примруживши своє єдине око.

— Dzień dobry, Станіславе.

— І тобі привіт, Амброже. Що це ви надумали, добрі люде? Бачу у вас коси і вила, чи у вас косовиця? Тільки чого ви до нас ідете? У Ляхові немає ні вашої костереви, ні жита, ні пшениці…

Чех похмуро помовчав, упіривши погляд у маленького війта.

— Ти б ото не дурня з себе клеїв, Станіславе. Упир моровицю розносить селами. За вчорашній вечір у нас троє мерців, і скоро тут буде стільки холодних, що ти й не встигнеш закопувати всіх.

— І хто ж упир?

— Котович, що вчора до Лукомських приїхав. Ми його вночі попід верболозами знайшли, щось він там чаклував… Чарами від нас утік! Тепер ховається у Лукомських.

— То ти вирішив, що Лукомські вам його віддадуть… — примружився Бобер.

— Ні. Але я й питати не буду. Не дам, аби моїх людей, як овець, морили. Князь мене спитає…

— А я не дам, аби ви в моєму селі розбишакували! — перебив чеха, уперто виставивши підборіддя вперед, малий Бобер.

— Подумай, Станіславе… Зажди, — заспокійливо виставив долоню вперед Краварж. — У тебе, я чув, син народився, а в мор першими діти помруть, якщо упир і далі чаруватиме… Подумай добре. Мені допомоги не треба, просто не заважай…

Бобер стиснув губи і зло подивився в очі Краваржу. Йому не сподобалося, що Краварж згадав його малюка. Рука Бобра погладжувала шаблю, усе тіло було готове в будь-яку мить випрямитися, як пружина, та він усе думав над словами чеха, і страх раптом кольнув його зсередини. Долоня малого війта розслабилася, він забрав її з хрестовини шаблі і потер носа.

— Добре. Заберете його й ідете геть. Ніяких убивств у Ляхові, — коротко проказав Бобер.

— Домовилися, Станіславе.

Бобер махнув рукою, і ляхівці розступилися.

Подвір’я високого будинку Лукомських, що стояв у тіні величезного саду, натовп затопив, як бистра вода. Болотківчани оточили дім, аби ніхто не зміг утекти, і мовчки чекали. Та маєток також ніби вимер, із зачинених дверей та вікон не чутно було жодного звуку. Урешті двері скрипнули, і на поріг вийшла пані Лукомська. Лице в неї було виснажене, глибоко запалі очі — заплакані, та вона відразу розлютовано закричала на затихлих селян:

— Чого стали, лайдаки! Убили людину безневинну. Помирає пан Котович. За це підле вбивство вас Бог покарає!

Мовчанка перервалася обуреним гомоном з натовпу, розпалені словами Лукомської, почали викрикувати.

— Не знаєш ти, пані!!! Нічого ти не бачила.

— То не людина, то упир, убив трьох у нас!

— Усіх нас хотів отруїти. Віддай нам його!

— Він помирає!!! — намагалася перекричати голоси Лукомська, та марно.

— Віддайте, Богом прошу. Від мору може й ваша родина загинути. Віддайте, Божу справу робимо, від диявола всіх рятуємо, — прогудів своїм басом Краварж.

Лукомська скривила свої тонкі губи в презирливій гримасі:

— Темне бидло… Ви просто товар, а не люди…

Двері нечутно відчинилася, крізь них прослизнула сива служниця і зашепотіла щось на вухо Лукомській. Та випрямилася, її обличчя наче закам’яніло, а з очей потекли сльози.

— Помер він… Усе… Kоnіес,[21] — прошепотіла жінка.

— Тож немає вам чого його захищати, — різко заговорив війт. — Але я не вірю тому упиреві. Ми всі вже бачили, як він уже раз помирав, а потім чарами зник. Віддайте тіло, пані!..

Лукомська підняла голову і хотіла сказати щось різке, та напружені впродовж розмови плечі врешті впали, її біле кам’яне обличчя задрижало.

— Мій чоловік, як повернеться, вам цього не подарує, — промовила вона, мало не ридаючи.

— Байдуже. Віддайте упиря. Не знаю, скільки зможу людей стримувати, пані…

Сива служка відірвала Лукомську від дверей і відвела вбік. Жінка пішла, спотикаючись, закривши обличчя руками. У будинок негайно забігли болотківчани і вже за мить звідти винесли неймовірно блідого померлого. Він увесь був у крові та синцях, але губи його залишалися яскраво-червоними, наче тільки-но випив гарячої людської крові. Селяни хрестилися і плювали в його сторону, та підходити ближче мало хто наважувався. Тіло кинули до воза, який негайно рвонув з місця і, підскакуючи на ямах, помчав до Болотківців. Руки упиря з кожним струсом підкидувало вгору, і переляканий візник щораз озирався, з жахом чекаючи, що мрець ось-ось оживе і стисне свої холодні тонкі пальці на його шиї.

З високого пагорба, на якому стояв маєток війта Краваржа, кожну хату Болотківців було видно як на долоні. Крізь невеликий ліс проглядав і сусідній Кунів зі шпичастим костьолом, а трохи далі на заході виднівся Ляхів, що розкинувся на болотистих луках. З віконця хліва, де тримали Голоту, огляд був не такий гарний, видно було лише вигін, де зазвичай збиралися болотківчани, але й того було достатньо. «До аутодафе їм, звичайно, ще далеченько. Але свято спалення упиря місцеві умільці готують незгірш, ніж в Іспанії, з розмахом». Голоті, дякуючи війтовій, розв’язали ноги й руки, тож він, не відриваючи погляду, дивився вниз, на луки, туди до самого вечора один за одним їхали вози з дровами і соломою. Привезене складали одне на одне, і скоро на майдані виросла справжня солом’яна гора, на вершечку якої височів високий сосновий стовбур. Тіло упиря з пробитими осиковим кілком грудями, замазаним землею ротом та зав’язаними очима, прикрутили мотузками до соснини, і на ньому тепер виблискували тіні вогнища, яке розпалили поруч.

Увечері на вигін із села прийшли всі, хто тільки міг ходити. Принесли навіть сторічного Бундюка, він уже мало що бачив, але, беззубо шамкаючи, розповідав тепер молодим, які стояли, розкривши роти, як палили відьом у Млинові років з вісімдесят тому.

— Ох і красиві були відьми, очей не відвести. Бісівська краса, — плямкав пустими деснами Бундюк.

— І що, дядечку, спалили?

— А що було робити, коли в корів замість молока кров пішла, га? Я тебе питаю! — аж задихався від дурного питання молодого Бундюк.

Останнім на коні прискакав ксьондз Миколай з Куніва. Він демонстративно відвернувся від православного отця Романа, якого інакше як схизматиком і свинею ніколи не називав, і зло крикнув, злітаючи з коня.

— Чого чекаєте? Паліть скоріш!

Саме він першим підбіг до вогнища, запалив смолоскипа і кинув його у купу сіна та дров. Багаття розгорілося враз і кинулося у вечірнє небо величезними язиками полум’я, які охопили стовп з прив’язаним до нього кровопивцею. Людям обпікало брови та вії, однак усі крізь сльози, які видушував дим, дивилися далі. В упиря, якого повільно лизав вогонь, вмить згоріло волосся, полопалася шкіра, обвуглилися руки, та ніхто не відвернувся, адже всі хотіли упевнитися, що цього разу нечисть не оживе й не втече. Лише коли стовп, до якого був прив’язаний спалений, похилився й упав, розсипаючи тисячі іскор, люди почали по одному розходитися. Та несподівано дорогу селянам заступив війт, він підняв руку й крикнув своїм громовим басом:

— Стійте! Слухайте, люди. Знайте, що добру ми справу зробили, богоугодну. Звільнили й себе, і дітей своїх від упиря і від мору. Немає в цьому гріха, нечистої сили позбулися. І люди Божі за нас, — кивнув він на отця Романа та ксьондза. — Щоб усі ви розуміли, не буде нам кари, а лише подякують на тому світі, що позбулися ми прислужника Сатани, чаклуна й кровопивці!

Війт замовк, а тоді з натовпу, пропихаючись ліктями крізь селян, вийшов старий дідуган з червоною плямою на півлиця. Це був відлюдник, жив він аж у Данилівці і приїхав відразу, як тільки дізнався, що у Болотківцях палитимуть упиря. Він провів скаженими, налитими кров’ю очима по натовпу, а тоді закричав, і слова злітали з його губ разом з краплинами слини.

— Бійтеся, вірні! Приїхав я з Данилівки, як тільки дізнався про упиря. Колись і ми спалили одного зайду, що нам коней потруїв. Спалили, та коні не перестали мерти, а тоді ще й дитина захворіла. І пішли ми до пустельника, що аж у горах біля Кремінця сидів. Свята та людина вислухала нас тоді й сказала: мало одного упиря спалити, а попіл його розвіяти. Мало, бо не один він, завжди упирів тих двоє ходить. Один із цвинтаря встає, а інший, живий, йому показує і помагає, чим може, направляє мертвяка і жертву обирає, — він зробив паузу, знову обдивився людей, що слухали його, затамувавши подих. — Лише коли повернулися і знайшли ми другого, і його у вогонь кинули, лише тоді мор закінчився. Тож знайте, так усі святі люди кажуть, завжди двоє їх, кровопивців. Одного ви сьогодні спалили, а другого — ні. Другий той, то не зайда, не чужий, цей другий серед людей живе, серед вас! — страшно завив старигань і жах, який покинув серця людей, повернувся знову.

Розділ 4

В якому героя знову б’ють, обіцяють спалити, повісити, хоча врешті все закінчується не так уже й погано

Уранці двері хліва відчинили ударом ноги. Голота міцно спав, зарившись у сіно, та з обійм Morfeo[22] його вирвали без особливих церемоній.

— Уставай, упиряко, — гаркнув на вухо хрипкий голос, і Голоту обдав вишуканий аромат цибулі та житньої сивухи. Його різко струснули й поставили на ноги.

— Твоя черга горіти, нечиста сило!

Сонний Голота зі злістю подивився на здорового селюка, що вишкірив зуби й став схожий на придуркуватого ведмедя, якого водять ярмарком цигани, і процідив між зуби те, про що пошкодував тільки-но слова злетіли з вуст.

— Господи, та ти мордяку хоч свою бачив, дупнє? Тебе ж першого спалять інквізитори, лише хай подивляться на твоє курвяче рильце. Ти ж викапаний перевертень!

Миттєвий удар у живіт скрутив Голоту, а наступний — у вилицю — кинув його знову на сіно. Маленькі оченята Ведмедя налилися кров’ю, і Голота прокляв свого довгого язика, через якого він ось-ось знову спливатиме кров’ю. «Розбитим носом точно не обійдеться, диви, як воно налилося, як якась кров’янка», — приречено встиг подумати він, та, на Голотине щастя, Ведмедя від нього відтягнули.

— Що? — гаркнув той на двох своїх друзяк, які вхопили його за руки. — Хочете, аби цей пес патякав і далі?

— Заспокойся, Мар’яне. Ти й так он як його роз’юшив…

Ведмідь плюнув, вирвав руки і, лаючись, пішов геть із хліва. Голоту підняли й виштовхнули надвір стусанами.

— Пішли, зайдо.

— А куди, там же місце ще зайняте? — показав підборіддям Голота на вигін, де ще диміло упиреве попелище.

На нього похмуро глянули й знову гепнули між плечі.

— Іди собі, зараз дізнаєшся, псюго.

Сказано це було досить зловісно, у думках Голота вже й змирився з autodafe та полум’ям, що піджарить йому п’ятки, однак привели його до ґанку війтового будинку. Там уже чекали ті, з чоботами яких він познайомився минулої ночі. Велетенський Краварж стояв на ґанку, склавши руки на грудях, його підручні — Кос та Сокирчук нижче на східцях. Голота поклонився війту, а на Сокирчука, що грався канчуком, кинув ненависний погляд — цей високий і худий, як тріска, чолов’яга з лисячою пикою найдовше місив ногами його ребра. Краварж подивився на побите обличчя Голоти і посміхнувся.

— Ти опинився не в той час і не в тому місці, жебраче. Тож винити за це можеш хіба що себе. Та тобі неабияк пощастило, бо ми вже з’ясували — не ти вбивав людей, а упир…

— Та невже..

Краварж зробив крок до Голоти, виставив свого пальця вперед, мало не запхавши його у носа нахабі.

— Знаєш, блазню, мої люди дуже радили мені повісити тебе на найближчому дереві. Просто так, про всяк випадок. Мені князь дав право вершити суд на його землях, і якби я сказав, що трохи почистив село від злодіїв і жебрів, то отримав би хіба що кілька дукатів у дяку! І знаєш, я вже було згодився, бо ти дивний і непевний, а крім того — ще й неймовірно язикатий. Такі, як ти, рано чи пізно все одно закінчують як не на інквізиторському вогні, так катівнею, і я лише зробив би тобі ласку, тихо вдавивши на найближчій гіллячці. Не приховую, отримав би справжнє задоволення, побачивши, як ти танцюєш краков’як у зашморзі…

— Чого ж передумали?

— Бо заступниця в тебе з’явилася, — стишив крик війт. — А я, знаєш, не терплю жіночих сліз. Особливо, якщо це сльози моєї дружини. Дякуй їй і забирайся з мого села. Негайно! Щоб і духу твого тут не було.

— Куди ж мені йти?

— Байдуже. Он та дорога йде у Ляхів, та — у Кунів, а та — у Глухи. Щоб я твою мармизу тут більше не бачив. А побачу, то знай — висіти будеш ось на тій березі.

Краварж розвернувся й пішов у хату. Кос і Сокирчук стояли й насмішкувато дивилися на Голоту, спершись спинами об ґанок.

— Де моя карабела?

— Яка ще карабела, дурнику? Іди собі, лахмітнику. Чи канчуками тебе з села гнати? — ліниво відказав Сокирчук. Голота з-під лоба подивився на жартівника. Сокирчук відверто глузував з нього, щирячи свого лисячого писка й граючись плетеним руків’ям нагая.

«Свиня, я тобі це пригадаю, — у безсилому нападі люті подумав Голота, але нічого не сказав, навчений гірким досвідом. — До біса! У цьому селі мало не за кожне промовлене слово отримуєш десять стусанів під ребра».

Голота мовчки витер рукавом своєї подертої сорочки носа й повернувся, аби йти. Уже виходячи за ворота, він несподівано вгледів, як у вікні мелькнуло обличчя війтової, тож зупинився й нахилив голову, дякуючи своїй рятівниці. Тоді відірвав погляд від вікна і побрів шляхом до Ляхова.

Усю дорогу він розтирав свої зап’ястки, що були аж сині від мотузок, і намагався підбити підсумки своєї подорожі, що ніяк не завершувалася.

«Це наче Данте в пекло ходив. Усе стає лише гірше, хоча щоразу здавалося, що далі вже немає куди», — міркував Голота, гризучи яблуко, яке зірвав наостанок у війтовому саду. Він згадав, як ще півроку тому відчував себе жалюгідним вигнанцем, коли тікав із Кракова на коні і з одним слугою. Потім була втеча зі Львова — лише на поганенькій кобилі, яка за тиждень здохла, тож із Кам’янця довелося накивати п’ятами вже пішки, а з Кремінця й узагалі йшов в одежі жебрака з вузликом і дякував Богу, що хоч живий. «А зараз немає навіть вузлика, — скреготнув він зубами, — і карабели. Звичайно, Sic transit Gloria mundi[23], не сперечаюся, але це вже занадто. Сучі діти, карабели я їм уже не подарую…» — пробурмотів він, дивлячись собі під ноги. Голота йшов, хитаючись, і вперше за довгий час відчув, як втомився витинати химерні плетива, ховаючись по закуткам світу від того, що мало статися рано чи пізно. Уперше за все своє життя він був близький до відчаю. Втрата батьківської карабели, яка часто тижнями була його єдиною співбесідницею, стала тією соломинкою, що переломила хребет Голотиному терпінню й інстинкту виживання, через який він і опинився там, де опинився… «До біса, сучі діти, я таки повернуся сюди. Тікати мені вже нікуди. Карабелу поверну, хай що це мені коштуватиме», — заскреготав він зубами й оглядівшись, упевнено потупцяв ляхівською дорогою. Та обдумуючи свою реконкісту, він кривив душею навіть перед самим собою, адже думав перш за все не про батьківську шаблю і не про своє життя, що перетворилося на втечу без кінця і краю, а про темні очі і ямочки на щоках Софії Краваржової.

З такими думками він не зогледівся, як дійшов до Ляхова. У першого ж селянина, який не відстрибнув злякано від обдертого жебрака з синцями по всенькій пиці, він дізнався, де маєток Лукомських, і пошкандибав до гостроверхого будинку, який було видно здаля. Питати щось у панських слуг Голота не збирався і на те було кілька причин, головна з яких — його не надто благородний, а говорячи правду, — страшненький вигляд. А панські слуги у цих краях, як він уже встиг дізнатися, мало любили обірванців.

«У кращому випадку просто батогом хвицнуть по спині, у гіршому — спустять собак. Обережність не завадить», — нерадісно резюмував він, залазячи у кущі поруч з будинком, звідки було добре чути, про що говорять домашні Лукомських.

У засідці він просидів півдня, поки врешті почув те, заради чого й сидів у смердючій бузині — Лукомський мав приїхати завтра вранці. Голота непомітно виповз зі схованки пізно ввечері, нарвав кілька жмень кислих вишень у саду, поїв і заснув, скрутившись калачиком на землі. Спав неспокійно. Усю ніч його калатало від холоду, а живіт болів від тих проклятущих вишень, й чомусь снилася війтова. Вона танцювала якийсь дивний танок і дивилася на нього, усміхаючись. Він же, як дурень, тяг до неї руки, однак війтова весь час танула між пальцями, мов серпанок.

На світанку Голота прокинувся від страшного грюкоту і скочив на ноги, розтираючи кулаками заспані очі. Панів ридван пролетів повз нього, ніби колісниця святого Іллі. Голота одним оком подивився, як той заїхав у браму, позіхнув, потягнувся й пішов до криниці. Десь удалині виднілися Болотківці і та, про кого він думав усю ніч. «Якби про це написали в тітчиному салоні, то було б так: „Романтичний герой на крилах кохання летить до своєї обраниці, аби стиснути її в пристрасних обіймах…“ Зараз, — похмуро подумав Голота, — тільки лахи свої зміню на вишиті золотом шати. І корону з кришталю, інкрустовану рубінами, одягну». Голота зняв свою подерту сорочку, витяг з криниці дерев’яне відро холоднючої, як крига, води, устромив туди палець і задрижав, як драглі. Хвилину наважувався, а тоді різким рухом вилив воду на себе, заволавши так, що аж побудив півнів у сусідських обійстях. Прокинулися й у панському будинку, хоч Голота і був певен — не через нього. Він прислухався — за стінами лунали прокльони, божба й гуркіт перекинутих меблів. «Ага, це пан Лукомський уже дізнався, що зробили болотківчани з його чудовим блідим гостем». Голота посидів під вишнею ще з годину, ризикуючи своїм ніжним травленням, знову давився ягодами, та врешті виплюнув кісточки, витер губи від червоного соку і попхався до садиби. Він перехилився через паркан і свиснув до малого козачка, який бігав подвір’ям з панським собакою.

— Слава Ісусу Христу… — промовив Голота до хлопця. Той здригнувся, злякано повернувся, та відразу скривився, коли побачив жебрака.

— Мені треба до вашого пана.

— Ішов би ти, жебраче. Не до тебе зараз, — поважно набундючившись, сказав хлопчак.

— Перекажи пану: я важливу звістку приніс.

— Іди, кажу тобі, — прикрикнув козачок.

Голота підвернув свої лахи, дістав мідяка, потім ще одного.

— Скажи пану, хлопче, — проказав він і кинув монети у пилюку перед хлопчаком.

Той хвилю повагався, тоді підібрав монети, зиркнув на дивного жебрака й зник у будинку. Чекати, сидячи на паркані, під яким зібралися гавкітливі панські собаки, довелося довго. Сонце вже височенько піднялося, коли на ґанок, тяжко ступаючи, витюпав сам Лукомський — смуглявий пузань з довгими вусами і нервовими очима. Він втупився в Голоту й розлютовано зчепив щелепи.

— Щоб я? До тебе? Вийшов?? Ах ти, лайдаче безрідний, хочеш, щоб я тебе батогами засік?! Ясногірською Божою Матір’ю клянуся — так і зроблю! Павле, Грицьку, ану сюди швидко!!!

— Пане Яне, у Кракові я чув про вас, як про запальну, але добру людину, — проговорив швидко Голота, який розумів, що не можна втрачати ні секунди, якщо не хоче знову отримати порцію батогів. Тож тепер він торочив усе, що лізло йому в голову, аби тільки привернути увагу пана. — І лише тому я наважився прийти до вас після того, як ви дізналися погані новини з Болотківець, бо певен: bonum ad virum cito moritur iracundia…[24] І це добре, тому що Impedit ira animum, ne possit cernere verum[25]… Вислухайте хоча б перед тим, як за батогами посилати.

Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.

— У Кракові? Хто ви і що вам треба? — уже спокійніше проказав Лукомський.

— У мене немає часу на латину.

— Я щойно з Болотківець, пане Яне, — Голота швидко зістрибнув з паркану і наблизився до Лукомського. — Що вам сказати, лише дивом я оце стою біля вас і розмовляю, бо вже молився Божій Матері і всім своїм святим захисникам, аби врятували від наглої смерті. Тамтешні людоньки наче подуріли і вже готові були мене спалити, як упиря, що наслав на них моровицю, коли їм підвернувся ваш товариш Котович. Я, звичайно, не знаю, якого біса йому знадобилося вночі шукати на околицях Болотківець коня, але скажу відверто — дуже дякую вашому покійному товаришу. Якби не він, я б уже перетворився на попіл.

— Дорого Олександрові далася його любов до того дурного жеребця, якого він пішов шукати, — помовчавши, буркнув Лукомський. — Коштував він як якесь село, андалузька порода як-не-як, але ж покласти за нього своє життя?! Ех, Олександре, Олександре, — зітхнув Лукомський, але відразу ж підняв голову й роздув ніздрі, як бик. — За Котовича я спалю все те село дотла, не сумнівайтесь. А війта і його прихвоснів порубаю, як собак!

Голота похитав головою й зітхнув. Він, як міг, надавав своїй мармизі скорботного виразу й співчутливо хитав головою.

— Але ж, пане Яне, ви розумієте, що за спалені Болотківці з вас спитає князь Яблоновський,[26] який зараз управляє маєтками Єло-Малинських. А хто такі Яблоновські, вам казати не треба. Якщо він захоче, то й суд, і інквізиція підтвердять, що ваш товариш їв дітей на обід, був упирем, відьмаком і перевертнем одночасно. А якщо врахувати, що й ксьондз, і священик благословили спалення Котовича, та і зовнішність його була досить, як це кажуть італійці — specifico, то ми зможемо передбачити, що закінчиться це все не дуже добре для вас. Якщо буде розголос, то постане питання: хто ж може товаришувати з упирем, як не якийсь відьмак чи ще якийсь перевертень?

— Та як ти смієш! Від кого це я слухаю? Хто ти такий, лайдаку? — знову розлютувався Лукомський.

— Бо це правда, пане Яне. Заводитися з Яблоновськими — хазяями цього краю — трохи нерозумно. Хоча ви й самі це добре знаєте… А хто я? Я той, хто може допомогти вам у цій неприємній ситуації. Розповім вам, пане, одну історію. Ви чули про графиню Брановицьку? Зірка королівських балів, яка несподівано померла кілька років тому у Варшаві просто посеред вистави власного театру, вона ще грала Юнону? До речі, грала чарівно, інколи трохи перегравала, але вигляд це мало дуже милий…

— Чи чув я? Ви знущаєтесь? Про смерть графині Єлени вся Європа говорила! Але до чого тут це? — знизав плечима Лукомський.

— Ага, значить, щось із варшавських новин таки доходить сюди. Прекрасно! Так от, вам, мабуть, відомо, як завершилося розслідування наглої смерті графині?

— Як закінчилося? Ви таки знущаєтесь, — знов побуряковів Лукомський, — усім відомо, що графиню отруїли, та хто отруїв і навіщо — залишається загадкою й досі. Навіть знаменитий Вольф з Мейсена не зміг розплутати цю загадку.

— Вольф? Зарозумілий товстун і дурень, той ваш Вольф. Багато пилу в очі, багато пишних фраз — і пшик! Так-от, відкрию вам секрет, отруйника таки знайшли, і, звичайно, той мейсенський шматок шпигу тут ні до чого. Знайшли, скрутили, привезли до великого коронного канцлера, до Замойського, бо графиня була його родичкою.

— То ж хто вбив? — зацікавлено відкрив рота Лукомський.

— Вибачте, це державна таємниця. Король не захотів розголосу, тож убивця просто зник. Що сталося з ним — хтозна. Думаю, що все вирішили полюбовно, як це завше роблять у нашій столиці. Самі розумієте, — скривив губи Голота, — тіло невідомого потопельника знайдуть у Віслі, верст за двадцять за течією…

— То ви брали участь у розслідуванні… — мовив Лукомський.

— О, сказати так буде перебільшенням. Моя роль була суто формальна, але дещо вдалося підказати…

— Навіть якщо це так, як ви можете мені допомогти зараз?

— Ви хочете помсти, а я можу її вам дати. Думаю, я зараз єдиний на всій Волині можу вам допомогти і, якщо ви, пане Яне, подумаєте добре, то збагнете, що я справді посланець Божий, бо можу владнати цю брудну справу якнайкраще для вас. Обіцяю, за Котовича ви відплатите, та помста буде, як казали у Римі…

— Я лише дуже вас прошу, пане… — скривившись, перебив Голоту нервовий Лукомський.

— Голота.

— Пане, хм, Голото… Давайте без демонстрацій вашої латини. Я й так бачу, що ви добре навчалися в Кракові чи там у Празі, чи…

— У Болоньї.

— Добре, добре. Pax, рах[27]. Але, заради Бога, скажіть мені, що вам потрібно в усій цій справі?

— Хм. Як ви бачите, вигляд у мене ще той. Я оце саме переживаю, як це сказати, досить складний відрізок мого й так неспокійного життя. А якщо коротко, то з благословенної Болоньї довелося тікати без шеляга в кишені й тепер мені треба… Урешті, багато чого мені треба, і я в цьому питанні надіюся на вашу милість.

— Думаю, ми можемо обговорити це пізніше… Після того, як я почую ваші пропозиції.

— У благословенній Болоньї завжди казали: Ride bene chi ride l’ultimo, тобто добре сміється той, хто сміється останнім. Подумаймо ж, як нам добряче посміятися з наших ворогів, — улесливо продовжив Голота.

— Я не хочу сміятися, я хочу відрубати голову тому вилупку Краваржу, — нервово смикаючи головою, проговорив Лукомський.

— Теж можливий варіант…

— Так? То підемо в дім, обговоримо, пане Голото, як, вибачте, ваше ймення?..

— Зараз я без імені, просто Голота. Знаєте, пісня така є про козака? — усміхнувся до Лукомського жебрак.

Вони сиділи у великій залі з гербами на стінах і з картинами численних благородних предків пана Яна, хоча вся округа знала, що шляхтичами Острозькі міщани Лукомські стали зовсім недавно, коли діду пана Яна пощастило, і він раптово розбагатів на торгівлі збіжжям. Пан умостився у великому кріслі, простяг довгі ноги у капцях, зчепив руки перед собою й запитливо глянув на Голоту.

— Так що ж ви пропонуєте? Тільки прошу, — роздратовано додав він. — Ми тут на Волині живемо без усіх цих мудрагелій, — змахнув рукою князь. — Тож просто й без італійських цитат.

— А от учора я впевнився, що Волинь не така вже й далека від цивілізації, як думав я сам. Люд з дивовижним ентузіазмом піджарював вашого гостя, вибачте, пане Яне, але це правда. Усе було незгірш, ніж у Сарагосі, де я бачив, як палили родину марранів[28], що не зреклися поганської віри. Тож і ми діятимемо сучасними методами. Що я пропоную? Розслідування.

— Ні! Мене це не влаштовує! Я хочу голову Краваржа ось на оцій тарілці і з яблуком у горлянці, — різко відрізав Лукомський.

— Не виключаю, що так воно й буде, пане Яне, — заспокоїв його Голота. — Але кавалерійським наскоком ви собі лише нашкодите. Не поспішаймо. По-перше, треба звернутися з листом до самого Яблоновського. Коли ж він приїде, а він приїде, не сумнівайтеся, бо нікому не потрібна війна з вами та вашими родичами, — запопадливо проказав Голота, і Лукомський відразу набундючився. — Коли ж він приїде, ми будемо знати про вбивства в Болотківцях усе. І про роль у них війта. Яблоновському нічого не залишиться, лише як стяти голову війту самому. Тобто ми помстимося Краваржу руками його ж господаря, пане Яне.

— Звучить оригінально, але якось малоймовірно. Давайте трохи детальніше, якщо ваша ласка. Бажаєте трохи угрину?

— Не люблю мадярського, трохи бургундського, якщо ваша ласка.

— Хм, де це ви навчилися розбиратися у вині, пане Голото?

— У Бургундії, вашамосць.

Несподівано двері розчинилися, до зали зайшов слуга й щось прошепотів пану на вухо. Лукомський сидів, слухав, його брови піднімалися, губи кривилися, а очі наливалися кров’ю.

— Сучі діти!!! Вони так усіх шляхтичів в окрузі повбивають! А потім — і мене! — нарешті прорвало Лукомського.

— Що сталося? — стурбовано запитав Голота.

— У триклятих Болотківцях ці лайдаки знайшли ще одного упиря. І кого — Фальчинського!!! Він, звичайно, не відрізнявся добрим характером і полюбляв судитися з ким тільки можна, але ж хто не любить? І з ким я тепер полюватиму, псякрев? — Лукомський зіскочив і нервово заходив кімнатою.

— Так що, і цього Фальчинського спалили?

— Ні, старий помер сам, коли побачив купу цих свиней зі смолоскипами, які увірвалися до нього в дім з криками: «Упир! Упир!». Схопився за серце й сконав. Курвська курва!

— Думаю, пане Яне, мені терміново треба навідатися в Болотківці.

— Я сам туди поїду! — закричав Лукомський.

— Пане Яне, ми з вами вже говорили, прямий конфлікт вам зараз не потрібний.

— І що ж мені робити?

— Поки що нічого. Знаєте, у Болоньї дуже люблять говорити: завжди витягуй змію з нори чужими руками. Думаю, змію витягатиму вам я.

— А на Волині кажуть: з нори змій руками взагалі не треба витягувати, краще розкопати сховок і порубати гадів на шматки. Але, ви знаєте, Голото, добре, — несподівано заспокоївся Лукомський. — Мені справді не час починати сварку з Яблоновськими. Довірюся вам. Хоча я досі не можу зрозуміти, чому ви впрягаєтесь у це ярмо?

— Вони забрали мою карабелу, пане Яне, — посміхнувся Голота. — А що я за козак Голота без шаблі?

Розділ 5

В якому герой повертається зі щитом. А також з конем, новим кунтушем і грошенятами

— Краварже, вам не здається, що мені чогось не вистачає?

Голота стояв перед війтом, що дивився на нього, як завжди, похмуро, і сяяв, як новий дукат. Від убогого жебрака, який вештався селом у дранті, не залишилося нічого. На Голоті був синій оксамитовий жупан, перетягнутий чорним поясом, з-під жупана виглядала тонка сорочка з кельнського полотна, широкі сукняні штани були заправлені в чорні сап’янові чоботи, на голові — хвацько заломлена набакир магерка[29] з павиним пером. Сказати, що Голота викликав фурор у Болотківцях, — не сказати нічого. Повернення в село, де його дивом не спалили й не повісили, звідки випхали мало не канчуками, вийшло просто тріумфальним і нагадувало щось середнє між в’їздом Юлія Цезаря до Рима і минулорічним прибуттям до Острога вертепу з царем Іродом на чолі. Невідомому пану, що їхав на коні, уперши одну руку в бік і пихато дивлячись по бокам, селяни кланялися в пояс, діти витріщали очі й бігли за ним слідом, і навіть завжди злі й голодні собаки гавкали якось невпевнено й запопадливо. Та справжня перемога чекала його у війтовому обійсті. Коли Голота постукав у браму і в’їхав на двір, запала тиша. Підручні Краваржа, що ледве впізнали у блискучому шляхтичі свого вчорашнього в’язня, стояли, пороззявлявши роти, переглядалися й боялися сказати навіть слово. Та от самого Краваржа перевтілення волоцюги не надто вразило.

— То як? — удруге запитав Голота.

— Не вистачає? Тобі? — скривив губи війт. — Ну, синців позавчора було більше…

— Ні, Краварже, розплющіть очі…

— Треба було ще павича собі на голову всадити, було б пишніше. Ти ж про одяг?.. І справді, одежини в тебе щось забагато, як для жебрака. Ти князя якогось пограбував? — похмуро буркнув війт.

— Ех, Краварже, ви зовсім не вмієте цінувати красу та елегантність. Зрештою, як і всі в цьому лісі. І не скажеш, що ви з самої Золотої Праги, наче все життя прожили серед дикого поля, пили кумис, їли баранину й крутили хвости коням. Варвар, одним словом. Мою карабелу, будь ласка, — протягнув руку Голота.

Війт пирхнув, але повернувся до Сокирчука, який з розгубленим обличчям витяг з піхов шаблю й віддав її Голоті. Той узяв за руків’я й пильно подивився на війтового помічника.

— В яких незугарних руках ти побувала, мила! У таких довбнів та телепнів, яких ще пошукати… Та все повертається на своє законне місце. Дякую, вельмишановний війте, і щоб ти здох, нешановний пес Сокирчук. А тепер до справ, панове!

— Яких справ, бовдуре? — не надто привітно відрубав війт, якому врешті набрид Голотин маскарад.

— Ваших, Краварже, ваших, — не звернув уваги на роздратованого війта Голота. — Вельмишановний, я до вас приїхав від пана Яна Лукомського. Я його офіційний legatus, тобто посланець. І я хочу сказати, що пан з Ляхова просто шаленіє від того, що ви зробили з його добрим товаришем Котовичем.

— Упирем. І мені до дупи, що думає про це той виродок Лукомський, — похмуро вставив війт.

— Шляхтичем! Якого ви засудили до смерті без суду й слідства, — неначе й не почув Голота. — Поправши закони Речі Посполитої і закони Божі, — патетично закінчив колишній жебрак, піднявши палець догори.

— Упиря бачили всі! Його чаклунство бачили й шляхтичі, і посполиті, усі — від старих до малих! А щодо Бога, то священики обох обрядів, перебиваючи одне одного, кричали мені палити упиря якнайшвидше. Тож усе було з Божої волі. А якщо пан Лукомський має в друзях упирів, то інквізиції треба пильніше придивитися і до нього, — промовив Краварж так само похмуро.

— Пане війте, ви добре розумієте, що Лукомського ніколи не визнають ні упирем, ні відьмаком, ні сатаною. Хай навіть у нього будуть роги, і він вивергатиме пекельний вогонь з дупи. І це все з однієї причини — бо він родич Малаховських.[30] І подумайте всього лиш хвильку, якщо ваш Антоній Барнаба, славетний князь Яблоновський гербу Пруси III довідається, що за чортівня коїться в одному з зачуханих сіл, якими він зараз від імені Єло-Малинських управляє, як ви думаєте, що він робитиме: сваритимуться з магнатами Малаховськими чи відправить куди подалі несуразного війта, який замість наводити лад у селі, бігає по околиці й палить живцем людей? Міркуймо як цивілізовані люди.

— Про що? — буркнув війт.

— А про те, що, можливо, хтось уже добре зрозумів, що перебрав лишку, але чомусь не хоче цього визнати й зупинитися. А не зупинився той хтось тому, що дуже вже хотів, аби запальний Лукомський приїхав у Болотківці палити і вбивати! — дивлячись у очі Краваржу, промовив Голота.

— Ти на що натякаєш, Голото? — почервонів війт.

— Ні на що, Краварже, ні на що. Це все теорія. Так от, може, той хтось думав, що якби Лукомський, який має такий характер, що казиться лише за мить, приїхав мститися за свого товариша й повбивав би поселян, попалив поля, то тоді князь Яблоновський уже й не згадував би, що стало причиною того, а просто мстився б у відповідь? І всі милі ігри зі спаленими упирями-шляхтичами підзабулися б, так же? Але Лукомський удома, у Ляхові, і нікуди вже не поїде, а от я — тут.

— І навіщо ти тут? Я все більше думаю, що ти все-таки вирішив повисіти на березі…

— Ну, мені та береза вже точно ні до чого, пане Краварже, — мило посміхаючись, промовив Голота. — Зараз повисіти на ній шансів куди більше саме у вас, війте. А ось чому я тут — це правильне питання. Я тут, аби розібратися в усіх болотківських смертях і не довести до міжусобиці й подальших дурнуватих убивств. І я впевнений, що поки не повернувся пан Яблоновський, і вам було б не зайвим з’ясувати, що за дурня тут твориться. Тим більше, що і Лукомський відправив вашому пану, який зараз саме їде з відпочинку у Карлсбаді, листа зі скаргою. Тож поки князь Антоній приїде, вам би треба знайти відповіді на запитання, які він поставить. А він їх обов’язково поставить, Краварже! І якщо все те, що я чув про Яблоновського, правда, то ви вже зараз маєте готуватися до найгіршого. Чом би й не до знайомства з катом. В Острозі його немає, але, я думаю, розлючений князь може запросити Яська Болиця з Кременця. Ви, я думаю, чули про того хворого на голову литвина?

Плечі війта аж впали додолу. Він схилив голову, втупившись у підлогу, а потім підняв очі. За цей короткий проміжок часу пихи й гордощів у нього явно поменшало.

— Добре, добре, Голото. Що ти пропонуєш? — запитав він примирливо.

— По-перше, розслідування усіх смертей, починаючи з того проклятого шинку. А по-друге… Я приїхав дізнатися, якого біса ви продовжуєте те дурнувате полювання на упирів? І чому ви вирішили, що той як його…

— Фельчинський.

— Ага, Фельчинський. Чому ви вирішили, що він також упир?

— По-перше, я нічого не продовжую, то люди кажуть…

— То ви ж почали всі ці полювання, — перебив війта Голота.

— А що б ти робив, коли б у тебе в шинку померли двоє, а ще одна при смерті бігла селом і кричала: «Упирі, упирі!». Я їхній війт, і якщо я не можу їх переконати, то маю очолити!!! — тут вибухнув навіть спокійний, як віл, війт. — Та і як їх переконувати, коли опівночі поза переляканим селом, яке говорить про моровицю, яку наслали упирі, ловлять блідого, як смерть, чолов’ягу з червоними, як кров, губами, і який торочить нісенітницю, що шукає вночі за селом якогось коня? Що було робити, розумнику? — заволав Краварж.

— Добре, а до чого тут Фельчинський?

— То пішли, покажу, — важко гупаючи чоботями, Краварж зійшов з ґанку і посунув до брами. Хвильку повагавшись, Голота наздогнав війта і пішов поруч.

До маєтку колись вельможних, а тепер зубожілих шляхтичів Фельчинських, Голота та Краварж ішли пішки через усе село. Дорогою війт розповів історію злету й падіння Фельчинських, які свого часу відігравали не останню роль на Волині. Дід загиблого шляхтича приїхав сюди аж із Серадзя і до самої смерті був підкоморієм у самих Вишневецьких.[31] Про те, як господарі Вишневця цінували Фельчинського, говорило те, що помер той, будучи власником трьох сіл на Кременеччині. Однак із часу смерті старого підкоморія Фельчинські лише котилися вниз. Спочатку п’яниця-син старого прогуляв усі три села й приїхав до Болотківець, рятуючись від кредиторів, а вже тут дивний онук довів справу до логічного кінця. Те, що Фельчинський таки досяг успіху в остаточному розтринькуванні спадку, Голоті стало зрозуміло, коли він глянув на маєток загиблого. Почорнілий, місцями похилений паркан, старий зарослий сад, похилений дім. «Так, вельможністю тут не пахне вже років з п’ятдесят», — відзначив Голота, пролазячи крізь залишки воріт.

Біля будинку Фельчинського було людно, та мало хто наважувався зайти всередину. Люди зазирали у вікна, шепотіли щось одне одному й значуще переглядалися. «Відьмак», «Упир», «Кровопивця» — лунало звідусіль. Лисяча пика помічника війта Сокирчука мелькала то тут, то там. Він переходив від однієї юрби до іншої й намагався заспокоїти, але з малопомітним результатом — люди хвилювалися все більше.

— Спалити це чортове кодло!

— Зараз же!

— Ач яке падло. Завжди думала, що він відьмак, той Фельчинський! — верещав хтось надворі.

«Їм надто вже сподобалося палити, і тепер годі зупинити», — подумав Голота, що оглядався у великій кімнаті, дивлячись на домовину з Фельчинським, яка стояла на столі посеред хати.

Той лежав зі складеними на грудях руками, але навіть смерть не розгладила наляканий вираз обличчя, з якім він і відійшов в інший світ.

«А його таки добряче настрахопудили перед смертю», — констатував очевидне Голота, оглядаючи гримасу Фельчинського. Учорашній жебрак уже дізнався від Краваржа, що старого шляхтича, м’яко кажучи, не любили. Та це було не дивно, адже це був найбільший у селі охочий судитися і затівати сварки на рівному місці. Усі, хто мав межу з землею Фельчинського, просто втрачали клепки через нестерпного діда й воліли кому завгодно продати землю, аби спекатися такого сусідства. А якщо додати до цієї картини клуби диму чорного, сірого, а іноді червоного кольорів, які, за словами Краваржа, час від часу виривалися з вікон хати старого шляхтича, то було очевидно, чому інакше, як відьмаком, його в селі не називали. «Найкращий кандидат на роль упиря, до речі. Як його раніше не спалили — навіть дивно. Напевне, не було підходящої моровиці», — подумав Голота. Що саме викликало панічний страх у селян, найсміливіші з яких таки заходили в хату й відразу вискакували, хрестячись, Голота збагнув, коли пильно обдивився господу померлого шляхтича й примітив у коморі кільканадцять реторт, десятка два мензурок, фільтрів газу та полички з реактивами. Старий був звичайнісіньким сільським алхіміком, чи то пак, навіть новомодним хіміком, адже серед книжок не було жодного магічного гримуару[32], а серед реактивів — мертвих жаб, засушених пацюків чи курячих лап. Натомість Голота натрапив на «Підземну фізику» Йохана Бехера[33] та «Zymotechnia fundamentalis» Шталя[34], а це означало, що старий захопився теорією флогістону — таємничої вогняної субстанції, що вивільняється під час горіння і яку саме шукали всі вчені мужі Старого й Нового світів.

«Бідолаха не витримав, коли побачив селюків зі смолоскипами, і зрозумів, що теорію того флогістону він може перевірити на собі вже найближчим часом. Знайшов, де займатися дослідами, старий дурень,» — похитав головою Голота, вийшовши надвір. «Так, з тим ентузіазмом, з яким тут палять освічених людей, цивілізація у цій частині світу запанує ще не скоро, це факт», — невесело подумав Голота, дивлячись на натовп, що потроху заводився, хвилюючись, немов очерет під подувами вітру.

Та заїжджий мандрівник навіть не здогадувався, як довго ще волинякам треба цивілізуватися, адже вже наступної миті з вигуком: «спалити цей упирський прихисток!!!» з юрби вилетів смолоскип і впав на дах. За ним полетів, другий, третій, четвертий. Суха солома зайнялася, мов сірник, і вже за хвилину палав увесь дах. Усі мовчки дивилися, як хату оповиває вогонь і дим, аж тут із палаючої будівлі почувся пронизливий крик. Дівочий вереск, який не припинявся ні на мить, приголомшив усіх.

— Там же Дарка!!! — закричав хлопчина років тринадцяти, страшно кривлячи рота. Голота здивовано подивився на війта.

— Служниця Фельчинського. Злякалася, мабуть, і сховалася десь, — розгублено промовив війт.

— Це ж та, що мене лікувала, чи що? — крикнув Голота до Краваржа, скидаючи жупан. Війт лише кивнув головою, втупившись поглядом у вогонь.

Голота вилаявся, відірвав від сорочки шмат, вмочив його у воду і кинувся у будинок. Дим, який заполонив хату, просто виїдав очі. Голота марно намагався почути звідки лине крик. Він тупцяв господою, притискаючи до рота і носа мокре полотно, поки врешті не почув, що кричать знизу. Він намацав ногою ляду і, здираючи нігті, намагався її підняти, однак марно — двері не піддавалися. Він напружував м’язи ще і ще, поки не відчув, що ось-ось втратить свідомість від задухи. Тоді, хитаючись, кинувся надвір, але знайти вихід у білій імлі виявилося зовсім не просто. Голота тикався від стіни до стіни, аж поки мало не провалився в отвір дверей. І тільки-но він вибіг з вогню, пожадливо вдихаючи повітря, позаду з гуркотом упав дах. Голота опустився на коліна, кашляючи, майже випльовуючи легені, з очей текли сльози. Стояла тиша, лише чутно було, як потріскувало велетенське вогнище, на яке перетворилася хата Фельчинського. Ніхто вже не кричав…

Розділ 6

В якому герой робить неймовірні відкриття й отримує від цього процесу неабияке задоволення

Голота підніс кружку до світла й пильно розглядав її вміст, здивовано піднімаючи брови.

— Побий мене грім, це що за амброзія і нектар у моєму кухлі? Смачнішого пива я не куштував навіть у Пльзені!

Сокирчук, який сидів навпроти, лише розтягнув губи у своїй ледачій лисячій усмішці.

— Що, добре? Це не лише вам, Голото, воно до смаку. Варять у нашому Острозі монахи-капуцини. Якось до Краваржа приїздили брати з Праги, і вони в шинку «Під вежею» у старого Шломи випили, мабуть, чотири десятки кварт за вечір. Чехи тоді наче здуріли, уночі поїхали до капуцинів[35], розбудили нещасних і все допитувалися в переляканих монахів таємниці приготування…

— І що, ті розповіли секрет?

— Та розповіли, але нічого в тих чехів не вийде. Бо ж треба наша волинська вода і наш хміль. Хай спробують у своєму Велкопоповіце таке знайти, — махнув рукою Сокирчук.

— Такому пиву треба гарну назву придумати, — розглядав Голота пінистий напій бурштинового кольору. — Наприклад, Князь Острозький, — гучно проказав він. — Хоча ні, дуже патетично… Треба так, Острозький еее…

— Хіба Острозький баран! — підказав війтів помічник. — Монахи ж його варять у старій вівчарні, — засміявся Сокирчук, сьорбаючи пиво.

— А що, Сокирчуку, боїться війт Яблоновського? — несподівано серйозно запитав Голота, дивлячись на помічника війта, з яким вони саме збиралися дружньо грюкнути кухлями.

Сокирчуку від такої різкої зміни напряму розмови забрало мову. Він вдавився пивом і наполохано глипнув на Голоту, як і тоді, зранку, коли він побачив того у вишуканих шатах. Помічника війта неймовірно налякало неймовірне Голотине перетворення з волоцюги на шляхтича, і він тепер намагався підлеститися до колишнього жебрака. І не дивно, адже дуже вже добре він пам’ятав, з якою ненавистю дивився на нього голодранець тієї ночі, коли Сокирчук спочатку зніс його конем, а тоді добряче відгамселив ногами. Чекати помсти від незрозумілого і дивного зайди Сокирчук не хотів, тож вирішив будь-що примиритися. За першої-ліпшої нагоди підійшов до Голоти і довго просив вибачення, мнучи в руках шапку. Усе неначе минуло вдало. Голота відказав, що не тримає зла, навіть погодився піти в шинок на кружку острозького хмільного, а в корчмі сипав жартами, немов з міха, і по-дружньому гатив Сокирчука по плечах. Помічникові війта вже й здалося, що біда позаду і що, насолоджуючись своїм новим становищем, колишній жебрак забув і про удари сокирчукових чобіт по своїх ребрах, і про шмагання батогом. Та тепер, дивлячись у колючі очі, що пильно гледіли на нього з-за кухля з пивом, Сокирчук розумів — ні, не забув.

— А хто б не боявся? — обережно почав він. — Познанського воєводу Антонія Барнабу Яблоновського уся Річ Посполита боїться та поважає, він до свого палацу в Аннополі нечасто приїздить, але коли приїздить, то в нас у всіх тут наче татарва набігає. Курява аж стоїть. Усе перевіряє, усе пам’ятає, нічого не упускає князь Антоній… А бояться його дуже, бо скорий він на розправу.

— І коли має приїхати князь Антоній?

— За тиждень.

— І як же ви примудрилися перед самим приїздом таке вичудить? Спалити шляхтича… — здивувався Голота. — Князь же з вас шкуру спустить!

— То упиря ми спалили, от вам хрест! Люди впізнали кровопивця в ньому, і ксьондз, і наш батюшка, ви ж самі бачили, — як заведений монотонно почав переповідати війтову оповідку Сокирчук, але в очах у нього була безнадія.

— Ну добре, а Фельчинський? — продовжував Голота довбати питаннями зніяковілого помічника війта.

— Про Фельчинського давно вже шепталися, що він із нечистим знається, то його і боялися, і ненавиділи. Та й він людей не жалував, у хату нікого не пускав, то люди й балакали про якість зілля, склянки-банки в нього в коморі.

— Лукомський казав, що то все злість людська через постійні суди та тяганини, — знову відпив пива Голота, дивлячись у вічі Сокирчуку.

— Ай, та що казати, і в мене з Фельчинским тяганина була! — бовкнув Сокирчук.

— У тебе? Що ж ти мовчав?

Сокирчук злякано проковтнув пиво.

— Та ви що, пане Голото, Фельчинський не мені ж одному сала за комір налляв, он війт йому грошей винен був.

— Війт? Багато грошей?

— Та трохи… — зам’явся війтів помічник.

Сокирчук зрозумів, що бовкнув зайвого, і вчепився в кружку обома руками, не піднімаючи очей на Голоту. Посидівши так кілька хвилин, кинув гроші на стіл, перепросив і пішов з корчми. Голота тільки мовчки провів його очима.

«Дуже вже вся ця історія з упирями нагадує якусь звичайнісіньку війну між шляхтою за межу. От тільки смертей щось забагато, — потер носа Голота, допиваючи пиво. І в цій ситуації найдивніше виглядає війт, недруги якого мруть, як мухва. І з покійним Калиновським він на герці бився, і гостя Лукомського, з яким сварився, спалив, а ще одному вдаваному упиреві, померлому Фельчинському, узагалі грошей був винен. А те, що Краварж явно провокував Лукомського, коли вдирався в його дім і забирав тіло померлого упиря, узагалі явна й неприкрита спроба, влаштувавши невеличку війну, замести сліди. Усі нитки ведуть до війта, — укотре подумав Голота. — Але ж яка йому вигода влаштовувати таку бучу, та ще й перед приїздом князя, який його точно по голові не погладить?»

Голота задумався, а тоді нахилився й схопив за рукав служку, що пробігав повз, і притягнув до себе.

— Слухай, а хто тут тепер управляє?

— Та я, — зніяковіло промимрив парубок.

— А ти хто?

— Данило, небіж шинкарчин.

— Що — поховали її вже? — згадав Голота розхристану, з голими грудьми, шинкарку, яка бігла вулицею села й кричала, що помирає.

— Та ні, — ще більше знітився хлопець.

— Як — ні? — здивувався Голота.

— Ніхто ж тіла так і не знайшов. Кажуть, у ліс вона побігла та й там десь померла.

— Так, а чим же їх усіх потруїли?

Хлопець здвигнув плечима.

— Та то ж упирі, хтозна. Он Федотиха приходила, дивилася, так вона і сказала — упирські чари.

— А що то за Федотиха?

— Та трави знає, кості править. Живе за Івасем, хата її стара-стара. — Хлопець змахнув у сторону околиці села.

— Відьма чи що?

— Що ви, пане, — хлопець перехрестився. — Православна, у церкві співає. Разом з Даркою Фельчинського співала…

Голота спохмурнів, допив пиво й різко встав, кинувши шинкареві монету.

— Чув про Дарку?

— Та чув, пане…

— А що, жалкують люди за нею? — запитав Голота, втупившись у стіл.

— Ех, дуже жалкують, пане Голото. Хороша була дівчина, тому поможе, другому. І Фельчинського з сусідами мирила постійно. Сирота була, змалку їм у родині прислуговувала. Коли вмерла його дружина, Фельчинський зовсім уже з розуму зсунувся, ходив по селу й періщив усіх палицею, так вона його перед усіма захищала. Та що казати, пане, тільки через неї з дідом і мирилися. І накинулися на нього тільки тому, що Дарки вдома не було. Вона прибігла, коли вмер уже. Голосила за дідом, а бач, і сама за ним пішла…

— Пане Голото. Уклінно молю вашемосць, пробачити мені… — почувся гундосий голос. Голота повернувся й побачив ще одного підручного війта — рудого Коса, що винувато дивився на нього спідлоба своїми маленькими очицями.

— За що ж тебе простити, Косику? — запитав Голота єлейно.

— Як за що, за те усе, — запнувся здоровило.

— За що? За те, як ти мені мало не всі ребра зламав, носа мало не звернув, палець вивернув і батогом хвицяв? І за це — що? Ти мене пивом пригостиш? — так само єлейно промовив Голота.

— Е-е-е-е, ну, — тупувато закліпав очима Кос, намагаючись зрозуміти, де тут підвох. — Так!

— А Мар’ян ваш, ну той, Ведмідь, теж зібрався мене вгощати?

— Стоїть на вулиці, чекає, — не менш дурнувато відповів Кос.

— Так зарубай собі на носі і передай тому тупакові Мар’яну, що мені ваші вибачення, як до дупи дверці, потрібні!!! Я ще вам, псякрев, згадаю!!! Пішов геть, hijo de puta! — заволав Голота отетерілому телепню, якого явно вразила ламана іспанська колишнього жебрака. Він злякано позадкував, сідницями відчинив двері шинку й вивалився надвір.

Голота вийшов слідом, минув наляканих війтових попихачів, поклавши руку на шаблю. Залишивши двох дурнів далеко позаду, він пирхнув і зареготав, надто вже промовисті вирази облич були у тих. Голота побрів на край села, обережно обходячи багнюку й кізяки і весь час поглядаючи на свої дорогоцінні сап’янці. «Треба було б конем, але ж тоді все село знатиме, куди я ходжу», — зітхнув він, звертаючи на стежку, що вела на берег. Верболозами та очеретом він нарешті добрів до своєї мети.

Хата знахарки Федотихи, що вросла в землю до вікон, ховалася за живоплотом з кущів малини та смородини, слив та грушок-дичок. З цих хащів Голота довго нишком дивився за згорбленою знахаркою, по самі очі закутаною в хустку, яка ходила двором і бурмотіла щось собі під носа. Несподівано Федотиха неначе щось відчула — розпрямилася й швидко обернулася, уп’явшись очима в кущі, де ховався Голота. Тому не залишилося нічого, як вийти зі своєї схованки.

— Помагай вам Бог, бабцю, — зніяковіло усміхнувся Голота, обтрушуючись від гілля.

— Дякую, синку, — глухо почулося з тієї хламиди, яку баба накрутила собі на голові.

— Хотів вас просити за свою спину, кажуть, добре ви її правите.

— Трохи знаю. А де саме болить?

— Та ось тут, — скривився Голота, вхопившись рукою за поперек.

— То йдемо до хати, гляну, — пошкандибала стара до похилених дверей.

У темній бідній оселі знахарки чи не весь простір займала старезна курна піч, дим від якої йшов просто в хату. Спека, що царювала надворі, тут не відчувалася зовсім. Навпаки, Голота навіть зіщулився від прохолоди, що війнула з господи. Такими ж були й управні руки бабці, що ними вона давила і місила поперек Голоти. Знахарчині пальці знаходили якісь лише їй зрозумілі місця, вона натискала, розтирала, м’яла, що Голота лише ойкав від часом такого нестерпного болю, а стара приказувала терпіти. Урешті знахарка почала розтирати спину, він почув легкий шепіт, баба самими губами промовляла якусь чи то молитву, чи то заговір. Голота вже мало не засинав, коли почув якийсь шурхіт, а за ним відчув легкі дотики до його спини. Він повертів головою, розсіюючи дрімоту, а ще за мить зрозумів, ЩО торкається його спини. Голота злякано розвернувся до знахарки й побачив замість закутаної у хустку баби молоду чорноволосу смугляву дівчину, що зараз широко усміхалася перлами зубів, виставляючи напоказ те, чим вона тільки-но лікувала його, — великі темні й пружні, як яблука, груди.

— Як це? — лише й зміг видавити з себе Голота.

Знахарка у відповідь зареготала й нахилилася ближче:

— А ти чекав побачити тут старезну відьму з величезним носом у бородавках? — дзвінко запитала вона.

— Ну, так… — промимрив Голота.

— Ну то виривайся й тікай… Бо з’їм…

Вириватися й тікати Голота чомусь не мав і найменшого бажання. А от бажання іншого ґатунку Федотиха відчула відразу й знову зайшлася своїм тихим сміхом, знайшла Голотині руки й поклала собі на перса…

Голота лежав, важко дихаючи, хоча від любовних ігор з вигадливою на різні штукенції знахаркою вже минуло добряче часу. Його голова ще крутилася, по тілу хвилями розходилася приємна млість і хотілося заплющити очі й заснути.

— Полеж трохи, — засміялася до нього Федотиха. — Відпочинь, дорогенький.

— Та я б і не встав, ноги не тримають…

— А спина як? Минуло?

— Та щось стало припікати знову…

— Е ні, мудрагелю, доста на сьогодні, а то й так подумав собі, що я гуляща! І не думай, що Сташка під час першої ж зустрічі з тобою на піч стрибнула, — удавано суворо пригрозила вона Голоті своїм пальчиком. — У нас, щоб ти знав, з тобою не перша здибанка, а вже друга! Пам’ятаєш, як ти в шинку мені руку подавав і якимись іноземними словами сипав? — зареготала вона.

— Так то ти була? — і собі згадав Голота бабцю, а знахарка лише струснула гривою чорного волосся.

— Саме тоді зрозуміла, Голотонько, що рано чи пізно ти прийдеш до мене. Таке я відчуваю. Люблю таких, як ти, а як люблю серцем, то полюблю й стегенцем, — знову приснула вона в жменю. — Не звикла я ото кохати і зітхати на призьбі, а про любощі боятися й думати.

— А чого не боїшся?

— Бо не маю чого боятися. Не захочу, то й не матиму дитя чи хвороби поганої. Не те, що ті побожні й слухняні дочки, що в церкві дивляться на мене, як на посмітюху, згорда… — зло стуливши губи, проказала Федотиха і замовкла. — Дурні, як ступи, тримають-тримають свої ноги докупи, але ж не втримують і тоді до мене біжать, аж падають. Просять, стоять на колінах, «допоможи, дівчинонько, допоможи, мила», — перекривила вона.

— І допомагаєш?

— Та допомагаю, бо живу з того.

— І вроки відводиш, і травами лікуєш? — примруживши око, запитав Голота.

— Буває, а чого це ти питаєш?

— То до тебе всі ходять? А шинкарка ходила?

— Ходила колись. Лихоманка її трусила, то лікувала!

— А коли була востаннє?

— Та і не згадаю, мабуть, на Паску, чи що? Та що ти мене допитуєш, ти її подругу питай!

— Яку це?

— А війтову!

— То вони дружили?

— Ну на людях, то ні. Бо хто така війтова, а хто — шинкарка? Шинкарка в селі те саме, що блудниця, а війтова — поважна шляхтянка. Але ж я бачила, як шинкарка ходила до будинку війта… Тишком, увечері.

— А що то за упирські чари, про які ти людям казала, про моровицю?

— Коли це, не пам’ятаю?

— А в шинку, коли Калиновський і кучер його померли.

Федотиха помовчала, шарудячи чимось у коморі. Урешті розігнулася й дала Голоті склянку.

— Живокіст. Натиратимеш спину на ніч. А про моровицю… Моровицю на людей упир може насилати і кров смоктати, і товар морити. Багато що може, — відсторонено відказала Федотиха.

— І ти думаєш, що упир людей у селі повбивав?

— Так вони самі так вирішили, я лише погодилася. Що їм казати? Дурні вони, темні.

— А сама що думаєш? — вперто не відступався Голота.

— Потруїли їх. А чи упирі, чи люди — хтозна, — відказала знахарка.

— А чого ти малому шинкареві про людей нічого не казала, лише про упирів?

— Бо вони чують те, що хочуть. Казала я не про упирів, а про те, що потруїли людей упирським зіллям.

— Яким таким зіллям, таке що, є? — здивувався Голота.

— То так травники називають. Мало хто може приготувати…

— А ти? — подивився в очі коханці Голота.

— А я можу, — не відриваючи погляду, відповіла дівчина.

— То ти й отрути знаєш?

— Я взагалі багато чого знаю, миласю. Ти б знав, хто тільки до мене не ходив і чого тільки не просив зробити… Знаю я отрути, ой знаю… А як же мені їх не знати, коли он минулого літа пан Поклонський з останніх сил до мене приїхав і впав на порозі, коли дружина його миш’яком потруїла. Мусила знати, що то за потрава, щоб якось його з того світу витягати.

— То ти протиотруту готувала?

— Готувала.

— І що, від упирського зілля є?

— Є.

Федотиха пильно подивилася, на Голоту. Зіскочила з лавки, підняла віко скрині й дістала маленький вузлик з перетертими у порох якимись травами.

— Бери. Тілько тримай біля себе. Допоможе не лише від упирського, від будь-якого зілля, треба тільки відразу цей вузлик кинути до рота, пожувати й водою запити…

— То, може, ти й приготувала й отруїла? — промовив Голота, нюхаючи дивний жмутик.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— А хто міг?

— Ніхто не міг. Я одна така, що знає трави в окрузі — аж до Дубна й Кремінця. Ще, кажуть, в Острозі є, але та не зробить упирське зілля.

— Але хтось таки зробив?

— Сама голову сушу. Бо ж цікаво.

Голота подивився на Федотиху, що знову залізла на лавку і тепер сиділа, хитаючи голими повними смуглявими ногами. Вона склала руки, нахилила голову і дивилася своїми яскраво-карими очима на Голоту. Він хотів щось було сказати, а тоді затнувся і кахикнув, потім ще.

— Знаєш, щось знову в попереку коле. Наче ножаками хто ріже. От тобі хрест, не брешу! Що то може бути, як думаєш? — запопадливо запитав він, намагаючись не дивитися на налиті знахарчині груди, що підскакували кожен раз, коли вона хитала ногами. Та відвести погляд не вдавалося ні на секунду, очі тягнуло до них так же незворотньо, як стрілку морського компаса до півночі.

Розділ 7

В якому Голота досить неоковирно намагається дізнатися правду й, на диво, отримує таки на свої плутані питання відповіді

Від Федотихи Голота йшов чамренний, ледве переставляючи ноги. У голові було пусто, на губах — смак чебрецю, яким, здається, пахла уся знахарка від кінчиків пальців до маківки. Чебрець хитав його, Голотину, макітру, а він усе згадував гнучке тіло Сташки, її стогін і ті сороміцькі слова, які зривалися з її палких уст. Із забуття Голота вирвався несподівано для самого себе. Спіткнувся об камінь, зупинився й здивувався, обвівши поглядом вулицю. Ноги самі принесли його до горба, на якому стояв будинок війта. Він здвигнув плечима, покрутив головою, приходячи до тями, а тоді рушив стежкою вгору, до брами. Небезпеку він відчув якимось шостим чуттям, напружився, зіщулився і по-заячому стрибнув у бік, а тоді — на дерево. Зараз же із-за воріт з глухим риком вибіг величезний чорний собацюра з драконячими іклами й клацнув ними у дюймі від ніг Голоти.

— Мурзо, іди-но сюди! — так само безшумно, як кинувся, пес-дракон зник. А з двору вийшла війтова, вона насмішкувато дивилася на Голоту, який сидів на гілці великої груші, жуючи дичку.

— Я думала, Голота — сміливий лицар, а виявляється, полохливий, як заєць!

— По-перше, пані, я не сміливий, а славетний лицар. Є різниця, і чимала. Славетним воїнам, коли їм можуть собаки дупу погризти, усіма лицарськими кодексами дозволяється ховатися на груші. Але лише на дичці! Бо інакше — ганьба на все життя, — підняв він палець догори. — По-друге, я не злякався, а змінив позицію, військове мистецтво — то складна наука й іноді, аби перемогти, треба відступити…

— На гілку старої груші?

— Тут, у вишині серед гілля, я мав час поміркувати, яку тактику обрати, як провести розвідку. Ви просто не побачили, як я діяв би далі. О, то було б блискавично! Швидке захоплення ворога з флангів, і зрештою — coup de collier! — вирішальний удар.

— Це ж Мурза, Голото, на ньому сусідська дітлашня мало не верхи катається. Він би вас хіба зализав до смерті…

— Знаєте, пані, думаю, бути зализаним до смерті теж не надто приємно! — теревенив далі нісенітниці Голота, спускаючись. — Від цього ваш іклань не стає менш небезпечним, особливо для моїх шароварів та сап’янців. До речі, звіра вже прив’язали? — озираючись, спитав він.

— Так, злазьте, злазьте, мій Ланселоте, — зі сміхом відповідала війтова.

— Пречудово! Ось вам і чергова прекрасна перемога славетного воїна, моя Гвіневро, — пафосно промовив Голота, зіскакуючи з груші. — Присвячую її вам!

— О, ви такий люб’язний, мій лицарю.

— Ви змушуєте мене червоніти. Може, зайдемо до будинку, поки мене не атакував отой ваш одноокий півень і мені не довелося вступати у протиборство ще з одною диявольською вигадкою підступного fatum[36]. Щось ваша звірина сьогодні агресивно налаштована, а знову звершувати геркулесівські подвиги мені не хочеться. По одному за раз.

Вітальня війтового будинку різко вирізнялася з-поміж інших господ, які Голота бачив у цій окрузі. Видно було, що її облаштували, відчуваючи, як то кажуть французи, «ностальгію», тож Голоті здалося, що він зайшов у празьку кам’яницю. Темне лаковане дерево, лави, тяжкий стіл, ковані підсвічники виглядали досить дивно.

«Ніяких тобі ікон та рушників, — подумав Голота, — й перехреститися немає куди». Він обдивився все довкола й урешті сів на край лави, притримуючи карабелу.

— Місцеві, які заходять до будинку, мабуть, трохи здивовані, коли бачать таку собі Богемію на Волині.

— Це не зовсім Богемія, а скоріше Сілезія, я ж звідти родом. Краваржу все одно, а я й досі сумую за своїм Рацибужем. Ви були там? Ні? Дуже миле містечко, у мене завжди навертаються на очі сльози, коли його згадую. Знаєте, от на Купала тутешні всі плетуть вінки, стрибають через вогонь, ходять лісом папороть шукають, а я по-своєму, по-сілезьки його святкую. Печу печиво й мугикаю своє graj, słońce, graj, tutaj sa twoi słończeta і потім роздаю солодощі малечі… — засміялася вона й швидко додала: — Та й навряд чи ця господа впадає в очі, бо не думаю, що дуже багато людей заходило сюди. Краварж усі питання з посполитими вирішує надворі, а шляхтичів ми приймаємо в іншому крилі.

— А хіба шляхтичі приїздять ще в Болотківці? — Голота подивився на війтову, ураз зробившись серйозним. — Бо ж тут їх нині вбивають чи не по трьох за день, та ще й найрізноманітнішими способами.

— Так, пане Голото, поголос про ті смерті в шинку й про спалення пішов по всій окрузі. Уже навіть гінці приїздили з навколишніх сіл, питали, чи здихалися ми упирів. Отака в нас тут цивілізація, — з гіркотою відказала війтова, дивлячись у вікно.

— Хм, лише дивом тут і мене не здихалися. Якби не ви і не щасливий збіг обставин, пані, я б уже просмалився на вигоні, як ото той нещасний Котович.

Краваржова лише нахилила голову, нічого не сказавши. Голота ж продовжив:

— Софіє, я не ходитиму навколо… Я плекаю до вас, хм, — закашлявся Голота, — певні почуття… Наприклад, вдячність. Отже! Кхе, волинське повітря мені явно не йде на користь, але contra spem spero,[37] що звикну… Можливо, через те, що ви не дали мене спалити відразу, можливо, через те, що не дали повісити мене потім. Так чи інакше, ви — єдина близька мені людина в цій глушині. І єдина, хто може допомогти в цій заплутаній historia зі смертями, упирями, відьмаками й іншою волинською чортівнею.

— Дуже приємно це чути, але… — потупилася Краваржова.

— Жодних «але», тільки з вами я можу поговорити відверто, без заплутаних натяків та недомовок, — промовив Голота й замовк.

— Кажіть же, — перервала мовчанку, що затягнулася, війтова.

— Лукомський та ваш чоловік уклали угоду, яка коштувала мені немало часу й умовлянь цих упертих дурнів, вибачте, Софіє, — покосився Голота на війтову. — І тепер я намагаюся розплутати смерті в шинку, які спровокували цілу низку інших смертей, які у свою чергу у будь-який день можуть призвести до справжньої різанини. І це таки станеться, якщо я не знайду вбивць раніше.

— Я це розумію, але що я можу зробити для вас? — здивовано запитала Краваржова.

Голота помовчав, потім устав і заходив по кімнаті, гучно гупаючи чоботами та стискаючи карабелу однією рукою.

— Пані, я вже кілька днів шукаю відповіді на питання. І ті відповіді завжди одні й ті ж. Усе вказує на те, що… — Голота помовчав, відвернувшись. — Що до вбивств причетний ваш чоловік.

— Це неправда, — відрізала Краваржова, різко скочивши зі стільця.

— Дивіться самі, — повернувся Голота до жінки й знову почав міряти кроками чеську вітальню. — In ultimo ми маємо: primo — померлого від невідомої отрути Калиновського, з яким ваш чоловік рубався на шаблях торік, secundo — селяни за мовчазної згоди війта палять друга родини Лукомських, а з Лукомськими у вашого чоловіка постійні суди і сварки через землю, і tertio — доведений до смерті Фельчинський, якому Краварж був винен гроші… Уже цього достатньо, аби звинуватити вашого чоловіка.

— А вам не здається, що вами, Голото, грають? — спокійно запитала Краваржова. — Підсовують такі історії, з яких можна зробити однозначний висновок?

Голота підійшов до війтової впритул, подивився їй у вічі й тихо промовив:

— Здається. Саме тому я тут і розмовляю з вами. Але то лише мої здогадки, факти просто голосять, що вбивця — ваш чоловік. Переконайте мене, Софіє.

Війтова взяла себе за скроні і якийсь час ходила взад-вперед по господі. Потім повернулася до Голоти.

— Слухайте. Про герць Краваржа з Калиновським знають усі, але ніхто не знає, чому та дуель сталася. Тому й плодять різні дурні історії. Так-от слухайте, випивши за своєю звичкою забагато мальвазії на весіллі у Жебровських, Калиновський образив мене… Скажемо так… Непристойним натяком. Його відразу ж скрутили й відвезли додому. Тільки-но він очуняв, приїхав сюди й стояв ось тут навколішках, вимолюючи прощення. Я простила, і він пішов битися з Краваржом на шаблях у поле. Я благала чоловіка не вбивати, не брати гріха на душу і з жахом чекала розв’язки цієї безглуздої історії… Коли Краварж зайшов до будинку і сказав, що пораненого, але живого Калиновського відвезли в його Ляшівку, я лише видихнула з полегшенням. Образа була змита кров’ю і забута, повірте мені. Якби Краварж хотів, він зарубав би Калиновського у тому полі, а не труїв… Це перша відповідь вам. Що ж до історії із землею Лукомського, — продовжила війтова, — то тут, на Острожчині, справді таких сварок через землю хоч греблю гати. Лише вчора один сусід мало не пропоров вилами другого через цаль межі — і ніхто навіть уваги не звернув, усі звикли. Але ж чому ви гадаєте, що Краварж вигадав страшно відплатити Лукомському за той нещасний кусень землі, не спаливши його обійстя й не повбивавши слуг, як тут це прийнято, а вбити якогось друга родини? Я розумію, ви шоковані нашими порядками, але вам не здається, що це занадто вигадливо, як для простих волинських шляхтичів?

— Добре, припустимо, — буркнув Голота. — А Фельчинський і гроші?

— А ця історія взагалі чітко показує, що вами грають, як лялькою, так кажуть у нас у Сілезії.

Війтова підійшла до невеличкої скриньки й витягла звідти кілька папірців.

— Ось. Краварж віддав усе до скойця за тиждень до смерті Фельчинського. Йому зовсім не потрібно було вбивати старого, бо боргу не було.

— Навіщо ж усі ці звинувачення в упирстві, паління трупа вдаваного упиря? Він же все це очолив.

— Голото, ви розумієте, що ви на Волині? Не у П’ємонті чи Бургундії, а на Волині. Тут у чортівню вірять споконвіку, і ніяка цивілізація не зможе переконати їх у тому, що упирі, чорти, відьмаки та живі мертвяки — то казки! Що було б, якби Краварж не очолив селян? На Заславщині два роки тому перепалили й повбивали півсела, шукаючи упирів та відьом, що нібито потруїли трьох корів. Заспокоїлися, лише коли пустили за вітром з десяток хат. У Болотківцях було б іще гірше, і тільки Краварж стримав людей від справжньої різанини!

— Можливо. Але ж повернемося до реальності. Хто хоче, аби всі вірили, що за цими смертями стоїть війт? І чи не хоче цей хтось відвернути увагу від себе?

— Не знаю, — втомлено промовила війтова, закриваючи обличчя рукою. — Приємним характером він не відзначається, ворогів у нього справді вистачає на десятьох… Та ви можете перевірити всіх, хто розказує вам усі ці чутки.

— Чи не півсела мені це переповідає. Я вже не в змозі відділити правду від вигадки. Кожен теревенить щось своє, — роздратовано відповів Голота. — Знахарка он вважає, що у шинку всіх потруїли якимсь чудернацьким зіллям. Чорт, кому потрібно труїти Калиновського? Ревнивій дружині, полюбовниці, обійденому спадком п’ятиюрідному дядькові?!! — вигукнув Голота.

— Хтозна, пане Голото. Калиновський — удівець, родичі в нього десь аж у Підляшші, коханка… — ніяково замовкла війтова.

— А що з коханкою?

— Я не знаю, чи красиво говорити про чужі почуття, але…

— Ви знаєте про коханку Калиновського? Хто вона?

— Я не можу відкрити, людина мені довірилася…

— Пусте, пані, справа ж не про сльози і любовні умлівання. Чекайте-чекайте, а це не шинкарка часом, яка до вас приходила? — згадав Голота знахарчині слова.

— Як ви здогадалися? — здивовано прошепотіла війтова.

— То це правда? — продовжив він. — У Калиновського й шинкарки була інтрижка, і що він її врешті кинув?

— Правда. Була. Кинув… — тихо повторила за Голотою війтова.

— Псякрев! Прошу вибачення, пані. Якби шинкарка не померла, то була б ідеальним кандидатом на роль отруйниці — як-не-як кинута коханка. Помста жінки — річ страшна.

— А хто сказав, що Маруся померла? — підняла очі Краваржова.

— Що ви маєте на увазі? — аж зіскочив з лавки і завмер Голота.

— Вона жива, — просто сказала війтова.

— Як це??? — потер обличчя Голота. — Почекайте, почекайте! Так казали ж усі — побігла в ліс помирати.

— То всі так і думали. І я була впевнена. Після всього того жахіття в шинку побігла до лісу, тільки не помирати, а до свого діда, на пасіку. Учора ввечері її там бачили люди й розказали, що неабияк злякалися, адже Маруся ходила по узліссю, як мара. Та потім придивилися й зрозуміли, що то не привид, бо та побігла й сховалася в хаті.

— Так шинкарка справді жива??? — ще раз, не вірячи своїм вухам, вигукнув Голота.

— Якщо люди не брешуть, то жива-живісінька, — підтвердила війтова, хитнувши головою.

— А де та пасіка? — нервово вигукнув Голота.

— Поруч із дорогою на Глухи, — показала рукою Краваржова на краєчок лісу.

Не прощаючись, Голота схопив шапку й шаблю, прожогом вилетів з будинку і прудко побіг стежкою, що звивалася між житніми полями на пагорок, який закривав село від лісу. Голота хапав розкритим ротом повітря, йому кололо в боці, і серце вже мало не виривалося з грудей, та він не стишував бігу, поки не проминув останню хату. Лише тоді зупинився, хрипко відкашлюючись, і подивився з горба вниз. Пасіку біля лісу було видно ще здалеку — охайненька хата та з десятка півтора бортей біля неї. Він ще раз глянув, і всередині несподівано хлюпнуло недобре передчуття, а в голові аж гупнуло: щось не так. Голота побіг униз. Що відчуття його не підвело, він зрозумів, коли побачив біля одного з вуликів сухенького дідугана. Стоячи навколішках, він мовчки витирав сльози, що котилися по зморшкуватих, як печене яблуко, щоках. Розхристаний, задиханий Голота пробіг повз нього, кинувся у відчинені навстіж двері хати й зупинився, обпершись на одвірок. У руці він тримав карабелу, та виглядала вона зараз недоречно як ніколи. З-під стелі на Голоту скляно дивилися красиві, трохи витрішкуваті шинкарчині очі, сама ж вона висіла на шворці, перекинутій через дубову балку. Її губи презирливо посміхалися, як і того вечора, коли Голота побачив її вперше.

Розділ 8

В якому з лісу вигулькує особа, про яку вже й думати покинули, і переконує Голоту, що забули її дарма

Голота підійшов до діда-пасічника, що так і стояв навколішках, склавши на колінах великі вузлуваті руки. Старий Крук схлипував, вдивляючись у темряву лісу, наче когось чекав. Голота сів поруч і теж втупився у темну громаду пущі, наче міг там щось розгледіти.

— Я зняв її. Поклав на скриню, — нарешті проказав він стиха. Та старий не озвався й, здавалося, навіть не почув Голоти.

— Сама вона, діду… Руки не зв’язані, не побита, не подерта…

Пасічник повернув до нього своє запилене обличчя. На ньому двома доріжками виділялися сліди від сліз, що ховалися у сивих, майже білих дідових вусах — таких довгих, що аж торкалися грудей старого.

— Козира приїде. Що я йому скажу? — врешті промовив він своїм хриплим, надтріснутим голосом.

— Який Козира? Гайдамак? — здивувався Голота. — А чого він має приїхати, діду? Маруся хто йому?

— Дочка, — одними губами промовив дід, відвернувся й замовк. Голота також повернув свій погляд до лісу і почав гарячково обдумувати цю несподівану новину. Він сидів, покусуючи травинку, яку щойно зірвав, і намагався второпати, що змінює черговий поворот у цій і так до біса заплутаній історії.

Ім’я Козири-гайдамака у цих краях важило досить багато, аби перевернути все догори дригом. «Якщо ще й він устромить свого носа в історію, буде аж надто гаряче», — нервово подумав Голота. Отамана тутешніх лісовиків знало й боялося усе Волинське воєводство, чутно про нього було й у Руському та Подільському, і в самому Києві, куди вертали обібрані до нитки негоціанти, розповідаючи страшні історії про звіра з Цимпальського лісу. Козира розбишакував по Південній Волині не один рік і до своєї роботи підходив так ґрунтовно, що купецькі валки почали обходити Острог стороною. Урешті буйні хлопаки гайдамака, усі їх називали «козирчиками», які вигулькували то тут, то там, так розперезалися, що через них майже припинили торгівлю збіжжям.

Шлях, яким щороку з Києва до Європи сунули сотні возів з хлібом, виявився до того непевним, що ним не відважувався їздити ніхто, крім до зубів озброєних безумців. Для купців, які щороку знімали з продажу зерна німцям, полякам та австріякам немаленькі бариші, це стало останньою краплею. Козира так роз’ятрив завжди спокійних торговців, що ті послали на південь гінців з напханими золотом кишенями. Argumentum виявилися такими вагомими, що вже за день з Брацлава зі своїм загоном виступив колишній колега Козири по гайдамацькому промислу — не менш видатний отаман Масько Чорний. Тепер він служив брацлавському воєводі Станіславу Любомирському, командуючи надвірною корогвою. Скільки купці заплатили цій живій легенді, аби вона втихомирила іншу знаменитість, так і залишилося загадкою, та невдовзі між двома гайдамаками на Острожчині та Заславщині розв’язалася справжня війна. Була вона кривавою і короткою, а переміг прийшлий кондотьєр, який зумів знайти й розбити лігво Козири у Цимпальському лісі. Після цього відбулося ще кілька сутичок, але це була вже агонія «звіра з Цимпаля». Втративши останніх своїх «козирчиків», отаман кудись зник, і купецькі валки з зерном уже незабаром попростували через Острожчину до Кролевця й Познані.

З весни про розбійника нічого не чули, та вже й не думали щось чути, адже навіть Масько, отримавши своє від купців, повернувся з людьми до Брацлава, а у лісах з того часу панував мир та спокій. Принаймні у цьому переконували місцеві, які пророкували небувалий розквіт торгівлі у краю. Голота на це відповідав, що святе місце пустим не буває і замість Козири вже найближчим часом з’явиться хтось інший. Тепер же Голота упевнився, що всі розмови про те, що розбитий гайдамак повернувся на Запоріжжя, убитий Чорним у двобої або ж зарізаний своїми вірними дейнеками, вочевидь, виявилися, як це завше буває, порожніми теревенями. А можливо, й сам Козира поширював ці чутки, зачаївшись і чекаючи слушного часу, аби вигулькнути. «І таки вигулькнув та зробив це у дуже недоречний момент», — подумав Голота, виплюнув травинку, крекнув і підвівся. Тоді, не дивлячись, поклав діду руку на плече, потримав трохи, й пішов собі геть.

Війтова сиділа на лавці, закривши лице долонями, Голота вмостився поруч, втомлено витягнувши ноги і дивлячись на запилені носки своїх сап’янців.

«Сьогодні я бігаю туди й сюди, як молодий хорт, і, що найцікавіше, уся ця біганина — дарма, хіба всі ноги в мозолях», — Голота дивився вниз і думав, що б він віддав за те, щоб зараз скинути чоботи й походити босоніж. А тоді повернувся й подивився на війтову, що не рухалася вже кілька хвилин, відколи Голота зайшов до господи, випив кухоль води, плеснув собі на обличчя з відра і розповів їй про тепер уже остаточну смерть Марусі-шинкарки.

Нарешті жінка опустила руки від обличчя, очі в неї були червоні, а губи тремтіли.

— Я відразу зрозуміла, що нічого доброго те кохання не принесе…

— Що? — стомлено перепитав Голота.

— Кохання Марусі до Калиновського, — повторила війтова.

— А що ви знали про те кохання? — поцікавився Голота.

— Знала лише про те, що Маруся говорила мені, а говорила вона небагато. Просила поради, розповідала про кохання, але про те, що вона любиться з Калиновським, сказала лише у нашу останню зустріч.

— Чому ж розповіла? — негайно запитав Голота.

— Маруся спитала, як бути. Бо Калиновський врешті її кинув, і вона була у відчаї.

— І що ви відказали?

— Покластися на волю Божу.

— І все?

— І все.

— А тоді?

— Не знаю, люди бачили, як вона ходила до знахарки, — сказала Софія і подивилася у вікно.

— Навіщо їй знахарка? — здивувався Голота, повернув голову до війтової, а тоді зрозумів. — А-а-а-а, приворотне зілля! От же брехуха чортова!

Він скочив з лави, беззвучно шепочучи щось собі під носа й люто граючи вилицями.

— Вибачте, пані, — зробив над собою зусилля Голота, усміхнувся, вклонився Краваржовій і вийшов з господи. Там уже дав волю і словам, і кулакам, кілька разів грюкнувши ними об браму, а тоді глибоко зітхнув і знову посунув обхідними шляхами до знахарчиної курянки.

Голота стояв перед Федотихою, що, підібгавши ноги, злякано зіщулилася на скрині й дивилася на нього знизу вверх.

— Ти чого не говорила, що шинкарка до тебе бігала чи не кожного дня, як блудниця на вечорниці, і ти їй готувала щось? — похмуро запитав Голота.

— Та які вечорниці, Голотонько? Хіба що приходила до мене, то одне зілля візьме, то інше, то попросить для чоловічої сили настоянку.

— Для кого настоянка була? — Голота намагався не дивитися на груди Федотихи, які бачив крізь сорочку, зараз вони чомусь хвилювали його уяву більше, ніж будь-які отруєння та чужі любощі.

Федотиха зам’ялася, але відпиратися й не думала.

— Та для Калиновського ж, для кого ж іще…

— Ти знала, що вони любляться?

— Розповіла мені Маруся.

— А потім — що? — суворо запитав Голота. — Ну?!

— А потім він її кинув…

— То вона до тебе прийшла за приворотом. Не подіяв, ні?

— Не подіяв, — зітхнула знахарка.

— І що ж ти їй дала тоді? Отруту, кажи?!!

— Нічого не давала. Богом клянуся!

— Не хочеш сказати мені, скажеш у ката, Сташко! — підвищив голос Голота. — Яку отруту їй дала?

— Богом клянуся! Не дала нічого. Навіщо мені гріх на душу брати, та ще й шляхтича допомагати вбивати? Я ж знала: якщо щось не так, то до мене першої прийдуть, — заторохтіла злякана молодиця, груди колихнулися, і Голота вкотре, ковтнувши слину, підвів очі догори.

— А де ж вона отруту взяла, оте твоє упирське зілля? — зібрався він з думками.

— Я ж тобі казала — не знаю я. Не давала я їй того зілля.

— Хто? Хто може таке зробити?!!

— Не знаю. Христом Богом клянуся, не знаю. Я ж говорила тобі, що й сама хотіла б взнати, хто те зілля зробив. Але ж Марусю бачила всі ці дні. Вона до мене в понеділок прийшла, а в корчмі в п’ятницю потруїлися. Вона нікуди не їздила. Та й нема близько нікого. З Ляхова, з Куніва, Ілляшівки й Антонівки — всі до мене за травами йдуть.

— Значить, хтось із села?

— Ніхто тут не знає таких трав, ніхто! — швидко залопотіла знахарка.

— Ти що, дурепо, не розумієш! Як нема тут тих, хто знає, то тебе тоді першою й спалять, Сташко! Шукай! — крикнув Голота, а тоді сплюнув і вийшов надвір, грюкнувши дверима.

Щойно підняв голову, як аж наче наштрикнувся на уважний погляд здорованя. Той сидів на величезному чорному коні, обіпершись на луку сідла. Вершник у чорному кунтуші з чорним оселедцем, закрученим за вухо, і такою ж смоляною короткою бородою поволі випрямився й упер одну руку в бік.

— Голота? — повільно проговорив він, і було це радше ствердження, а не питання.

— Козира? — запитав Голота навмання.

— Так, це я, — сказав знаменитий харциз, одне ім’я якого змушувало здригатися людей від Острога до Кременця. — Поговорити нам треба. Підемо пройдемося. Он до тієї могили.

«Звучить не надто весело», — здригнувся Голота, та не подав виду, а лише потягнув носом, поклав руку на карабелу й подивився на вершника. Той спокійно чекав. Голота хмикнув, показавши в усмішці зуби, й пішов повз Козиру, підставивши спину. «Ой дурень, ой дурень. Зараз він бахне тебе тим келепом, що на сідлі висить і всадить голову між плечі», — приречено подумав Голота й інстинктивно втягнув голову, та удару не дочекався. За секунду Козира розвернув коня за ним і поїхав поруч.

— Горе в мене… — почав Козира.

Голота промовчав, дивлячись, як його щойно почищені сап’янці знову покриває пилом від курного шляху.

— Маруся, як мала була, то така, як вогник, бігала. Щось щебетала, як пташеня, весь час, до всіх щось говорила… Чогось дуже вона любила людей. Скільки разів я їй казав остерігатися, що люди — вони гірше звірів. Та вона лише сміялася, — Козира помовчав. — Я і змирився… На шинок їй грошей дав, аби вона раділа… А вони ж звірі, Голото!!!

Голота подивився на розбійника, та той, навіть не повертаючи голови, гарячково шепотів:

— Хоча ні, звірина вбиває, коли голодна, а ті, що на двох ногах… Зв’язалася з тим лайдаком, ляхом гоноровим, проклятим! — несподівано крикнув Козира, а потім різко замовк й похитав головою, тамуючи біль і давлячи в горлянці ридання.

Голота знову покосився на гайдамака, що явно був не в кращому гуморі і явно надудлений оковитою по самі вінця, і весь напружився, не випускаючи руків’я шаблі. З його досвіду і від тверезого гайдамака можна було чекати чого завгодно, а від п’яного — і поготів. Однак Козира качався собі в сідлі, пильно вдивляючись у гриву коня, і, здавалося, забув про Голоту зовсім. Лише коли дійшли до верху самотньої могили, що стояла посеред поля, прокинувся й глянув так, наче бачив Голоту вперше.

— Ти якого куреня[38]? — несподівано спитав він.

— Незамайківського, — відказав, пом’явшись, здивований Голота.

— А я Уманського. Засядьвовка старого знаєш?

— Не знаю, — здвигнув плечем Голота.

— Кішку-Лиманського?

— Нема вже його, згорів у зимівнику того року.

— Куцокінь?

— Забили Куцоконя біля стовпа, украв гроші на горілку в курені, то так присудили йому…

— Жаль Павла. Добрий був козак, раз на спір підкову, як тісто, зім’яв… — промовив задумливо Козира. — А з Кішкою ми вдвох звідси на Запоріжжя побігли. Я ж тутешній, зі Славути. Як утік тридцять років тому, так оце тільки років п’ять як повернувся. З татарвою рубалися, з московитами, зі своїми, з ляхами, то Кішка навіть рубця якого не мав — наче заговорений був. А в зимівнику згорів. От же Бог дав, — покрутив головою старий запорожець. — Бачиш, усі мої товариші вже у Бога за пазухою, один я ходжу цією проклятою землею і дітей своїх ховаю…

Голота не знайшов, що відповісти, мовчав і чекав. Нащось же старий розбійник привів його сюди. І навряд чи для того, аби поговорити про Січ і старих знайомих. Лише подумав, як Козира несподівано різко звісився з коня й наблизив своє яструбине, усе у віспинках лице до Голотиного й засичав.

— Знайди те падло, яке людей потруїло, а мою дочку зі світу зжило, Голото. Сам я не можу зараз, кожен собака за мною полює, щоб продати… Та й без того я лиш кривулею здатен махати, а ти… Чув я про тебе і знаю, що можеш. Прошу тебе й заклинаю… Ніколи Козира нічого не просив… І не попросить. Одне мені в житті тепер потрібно. Одне… Як зробиш, Козира тебе не образить. Кожен тобі розкаже про моє багатство…

Він люто грав вилицями, майже впершись довгим носом в обличчя Голоти, і той справді відчував, яким жаром палає Козирина ненависть.

«Знов-таки на майбутнє треба запам’ятати, що ненависть, поєднана зі сливовицею та кулішем із часником, має просто неперевершений ефект», — подумав Голота, дивлячись у примружені Козирині очі, і врешті кивнув. Козира миттю випрямився в сідлі, як струна, не відриваючи погляду від Голоти, заграв конем — кинув його в танок, підняв на диби, змусив вертітись, а тоді кількома рухами ніг заспокоїв.

— Хто ще знав про Калиновського і твою Марусю? — запитав Голота, спостерігаючи, як копита вибивають куряву з крейдяної могили, на якій вони стояли.

— Купець Лєшек, друг його, — обертаючись разом з конем, відповів Козира.

— Де він зараз, знаєш?

— В Острозі, будинок біля монастиря францисканців[39] має. Хотів я з ним поговорити, але куди ж там, — махнув він рукою. — Мені в Острог їхати, то зразу сповідатися треба, живим я звідти не вийду…

Голота хитнув головою, і за мить чорний вершник пришпорив коня, що зірвався стежкою з могили вниз, здійнявши справжню крейдяну бурю. Голота дивився за гайдамаком, що мчав дорогою до лісу, доки той не зник за обрієм, а тоді глянув донизу на білі-білісінькі сап’янці і з жалем зітхнув. Чоботи, якими він так пишався, явно завершували свою земну долю.

Розділ 9

В якому Голота мандрує. На шляху до істини він мерзне, мокне й узагалі всіляко страждає

Ішов мерзенний холодний дощ, його струмені сікли обличчя, затікали під плащ, а маленькі краплі наввипередки бігли по спині Голоти, що згорбившись, виїхав на коні з Болотківців до Острога. Він подивився на свинцеве небо та жодного натяку на те, що потоп спиниться, не було. Лило, не перестаючи, увесь минулий вечір, усю ніч і весь ранок. Здавалося, зливі не буде кінця й краю. Уже затопило й городи, і луки, а з людських подвір’їв, що стояли на довгому пагорбі, сунулися справжні гірські потоки бурхливої води.

«Це ж липень надворі, звідки ця крижанина! Бодай усьому цьому пропасти, що я забув у тому Острозі?», — лаявся Голота всенький ранок, вештаючись по шинку, в якому за помірну плату вже два дні мав тапчан та юшку на сніданок. Він усе виглядав з маленького віконця надвір, що перетворився на величезну калюжу, та врешті, коли побачив, що злива і не думає припинятися, замовк і вже без зайвих слів почав збиратися.

Треба було їхати, адже в Болотківцях уже нічого не висидиш. Лише проклятущий острозький купець Лєшек був тією єдиною ниткою, за яку можна вчепитися, аби хоч щось стало зрозуміло у цій заплутаній історії. Та жодних гарантій не було. І чи справді знав гендляр, що там за пристрасті вирували між шинкаркою та Калиновським, чи доведеться пхатися аж в Острог, тільки щоб перевірити чергову сільську плітку, Голота й гадки не мав.

«А навіть якщо знав про тих двох той Лєшек? Як я його переконаю щось розповісти? Це ж купець, не остання людина в Острозі…», — невесело міркував Голота, перекинувши сідло через коня і затягуючи підпруги. Старий безіменний кінь, що його без вагань віддав Лукомський і якого Голота сьогодні назвав гордим іменем Росинант[40], з явним несхваленням дивився на всі приготування і не мав жодного бажання виходити зі стайні. Голота мав із силою, надриваючись від зусиль, тягти його за вузду.

— Так, я збожеволів, але нам треба під отой холодний дощ, Росинанте! Давай же, бісової віри тварина. Я й сам не хочу, а що робити, га?! — лютував Голота під дощем.

Урешті кінь змирився з неминучим і тепер брів по калюжам, застрягав у піску та місив тягучу місцеву глину з тим же настроєм, що і його господар.

«Болотківці! Це ж треба, який розумаха назвав?! Цікаво, які ще в нього були варіанти, бо він явно недооцінив цю місцину. Я б порадив ще Гноївці, і замок тут побудувати — Великий Коров’як», — зіщулившись під плащем, упівголоса бурмотів Голота, проїжджаючи по місиву з коров’ячого лайна, соломи й глини. Він потяг носом, з якого текло незгірш, ніж з неба, а вже за мить ледь не звалився з Росинанта, який зупинився як укопаний.

— А-а-а-а, стерво ти прокляте, чого став?!! — почав волати Голота, та вже наступної миті дивився на те, що і його кінь. У каламутній калюжі під дощем билися двоє. Особливо розмірковувати над причиною бійки не було потреби — один навпроти одного стояли два вози, що зчепилися бортами. Коні ж, що мокли під дощем, поводячи вухами, смиренні, мов монахи-францисканці, ущент заплуталися в упряжі.

— Аварія, Росинанте, — констатував Голота, стираючи з обличчя краплі. — Зараз я розкажу тобі, як усе сталося. Водії цих возів дуже поспішали додому, хотіли випити сливовиці, з’їсти вареників із капустою й лягти під теплий жінчин бочок. Але шлях до цих таких приємних бажань перепинила зла доля. Хтось з них вилетів назустріч іншому, мабуть, занесло на мокрому шляху, а тоді сталася, кажучи книжною мовою, catastrophe, і тепер обидва в інтелігентний спосіб намагаються зрозуміти, хто винен більше. Диви-диви, як отой чорний спритно бородатому носа розквасив, — звеселився Голота. — Краса! А взагалі, милий мій Росинанте, треба, мабуть, уже ставити якихось жовнірів, що якось би направляли рух цих возів. Ти бачиш, як вони ганяють туди-сюди? Їздити дорогами стає справді страшно. Хоча, боюся, королівські регулювальники з’являться не скоро, та й допоможе це мало, — зітхнув Голота, — бо кермувати возом з такими синіми від варенухи носами, як у цих двох, має бути заборонено всіма законами Божими та людськими.

Деякий час вони разом з конем уважно дивилися, як двоє нетверезих візників борсалися в калюжах, місячи один одного, а тоді Голота виклав вухатому співрозмовнику, що явно насолоджувався видовищем, результат своїх спостережень:

— Ага, зрозуміло. Це, Росинанте, каменярі з Кам’янки. Бачиш, вози навантажені піщаником під зав’язку. Це ж треба, і не набридло так гамселити один одного, — здивувався він. — Хоча їм же ще розбирати й упряж, і вози, і роботи тут аж до ночі. Велика людина, яка вигадала колись твоє ім’я, Росинанте, сказала б — debil decision[41].

— Агов, вельмишановні, — урешті крикнув він, — може, пропустите подорожнього, бо вже немає часу дивитися за вашими змаганнями. Гей!

Голоту явно не чули, тож той, довго не думаючи, потягнув кілька разів забіяк батогом.

— Ах ти, курв’яча мати! — каменярі миттю забули один про одного й кинулися було на Голоту.

— Не раджу, панове, — Голота витяг карабелу. — Ідіть краще трохи в бік, он бачите, підходяща калюжа, і там борсайтесь, хоч содомським гріхом займайтесь, а я поїду собі. І не думай навіть, червономордий, — гучно попередив Голота одного з каменярів, що зробив якийсь рух. — Ти! Не чіпай ту каменюку. Кинь! Я тобі кажу! Розвалю до попереку!

Здоровенні каменярі, із замурзаних мордяк яких потоками стікала вода й бруд, важко дихали, раз-по-раз стискаючи величезні, мов гарбузи, кулаки. Не звертаючи на це уваги, Голота промчав поміж ними, і байдуже, що його супроводжували повні ненависті погляди. Проїхавши, він обернувся й побачив, як двоє довбнів, страшно лаючись один на одного, почали врешті розпрягати своїх коней і розтягати вози.

— Бачиш, Росинанте, іноді, аби заспокоїти нарід і примусити думати конструктивно, треба добряче вперіщити його батогом. Каменярі є каменярі, до них важкувато доходить, коли ти їм будуєш складні логічні конструкції. А між тим, якщо нам попалися ці двоє дурнів, значить, скоро і Кам’янка. А там уже й Межиріч, а за ним — і Острог, Росинанте. Давай, покажи, на що здатен, стара шкапо!

Зрештою, старий Росинант виявився не здатен ні на що, крім імітації легкого алюру, і в передмістя Острога — Бельмаж — мокрий як хлющ вершник в’їхав уже коли посутеніло. У присмерку стародавній і славний Острог нагадав змерзлому, як щеня, Голоті шляхтича, що проживав дідівські статки і потроху впадав в убозтво. Колись перлина й родове гніздо могутніх Острозьких, місто вже більше ста років тільки те й робило, що занепадало, старі мури розвалювалися, і лише Кругла башта так само височіла на горбі, нагадуючи про минуле, коли слово «Острог» щось та й значило в Речі Посполитій, а отже, і у всій Європі. Високі й розумні думки Голоти про швидкоплинність та марність буття несподівано перервали з десяток підсвинків, що з вереском поскакали по баюрам, заляпавши вершника від п’ят до голови стародавньою острозькою багнюкою. Голота аж пополотнів від люті, та вже не лаявся, бо не мав сил. Лише похмуро витер багно з брів, мовчки сплюнув і повернув коня до шинку.

Уже хвилин за десять його плащ та чоботи сохли перед вогнем, а сам він, напівлежачи на лаві, сьорбав гарячу варенуху. Голодний, як вепр, Голота замовив усе, що лише було в шинкаревій коморі. За півгодини стіл просто ломився, господар із подивом дивився на худорлявого клієнта, що їв драглі, заїдав голубцями, жер деруни та кров’янку і запивав усе це пивом. Бенкет тривав, аж поки Голота не витер масні губи й не простогнав:

— Досить, господарю, досить. Зараз усе назад полізе, ще трохи, й помру… — він простягся на лавці. — Бог Гіпнос прийняв вигляд солодкоголосого птаха, сховався на величезній ялині й занурив Зевса в глибокий сон, — продекламував Голота, а потім підняв голову до шинкаря: — Чого дивишся, телепню? Давай кожуха, піду спати у стайню!

Очі його закривалися, і вже крізь дрімоту й власне хропіння до нього долетів голос одного з відвідувачів корчми. Як завжди, Голотина цікавість перемогла сон, він прислухався, і зрозумів, що тема розмов у острожців з роками не змінюється. «Точно, знову розповідь про скарби. Цікаво, чи можна в Острозі хоч кухоль випити, аби якийсь п’яний задрипанець не розповів про князівське золото, сховане в підземеллях під містом, і про те, що він знає, де саме?»

— Ото тоді, коли князь Острозький почув про того кримського хана Менглі-Гірея, що вже був в одному денному переході до Острога, то звелів знести скрині із золотом до підземного ходу. Як почав князь людей, навантажених скарбом, підземеллями водити, і водив, поки ті заплуталися, потомилися й уже не знали, день надворі чи ніч. Коли побачив це князь, то звелів кидати скрині в закутку. Тільки люди поскладали, як душогубець-князь зі своїм гайдуком позабивали всіх шаблями, а тоді вилізли й утекли з Острога аж до Львова. А коли татари пішли, то повернулися і князь з гайдуком. Та свій скарб вони так і не знайшли, скільки не шукали. Кажуть, тридцять років князь з вірним охоронцем спускалися в підземелля і днями ходили там тими переходами, доходили до Межиріча, до Глухів та Вельбівного, та своїх скарбів так і не знайшли, бо так їх Бог покарав за злодійство.

— А я чув, що золото таки знайшли, — прогуркотів п’яний голос Голоти у повній тиші. Усі голови повернулися до нього. — Микита Блях ішов п’яний від кралечки Кароліни Трайгерцової, що приймала тоді на Татарській. Ішов, поки не впав у якусь яму, а тоді блукав якимись ходами всю ніч, врешті втомився, сів до вітру і наштовхнувся дупою на щось холодне. Каже, що знайшов скрині, відкрив, а там лиш мишаче лайно. Оце й був князівський скарб, — закінчив Голота, ледве зсунувся з лави та пошкандибав до шинкаря, який стояв у дверях з кожухом і свічкою.

Так погано, як почався день в Острозі для Голоти, він не починався вже давно. Макітра його боліла так, що він волів знайти острозького ката, який відрубав би довбешку під корінь. Та особливого вибору не було. Зі стогоном Голота виліз зі стайні, обтрусив солому з жупана й пішов на пошуки проклятого купця Лєшека, якого вже ненавидів усіма фібрами душі. Після кількох годин безцільних мандрів Острогом, гість із Болотківець плюнув на все й зайшов до шинку. Ця корчма була не рівня тій, де Голота ночував і де його кусали здоровенні тварюки, яких невідомо чому називали блохами. У шинку «Під явором» бліх не було, а якщо й були, то маленькі й непомітні, ще й, мабуть, у князівських лівреях. Адже в Острозі цю корчму вважали найкращою, і сюди не гребували зайти й пропустити по чарці слив’янки або ж по кухлю знаменитого чорного острозького навіть господарі міста пани Яблоновські та Малаховські. Високий двоповерховий будинок, простора чиста зала, стільці з різьбленого дерева — шинок старого Шломи Шмулевича був справді вартим своєї слави. Голота це збагнув, щойно окинув «Під явором» поглядом досвідченого пияка, якому наливали у корчмах від Кадиса і до Астрахані.

— Шановний, — звернувся Голота до господаря кволим від похмілля голосом, — я шукаю дві важливі речі — кухоль пива та купця Лєшека, того, що мешкає біля монастиря францисканців…

Яким же було здивування зайди, коли зігнутий шинкар підняв руку, перериваючи його, а тоді вказав у бік столу, що стояв біля віконця.

— Он сидить Лєшек.

— О! І у нього на столі стоїть пиво. Дякую, господарю!

Пикатий здоровань з широкими, як ковбаси, вусами саме наминав крученики та душенину, плямкаючи губами на весь шинок. Голота, що був не в надто доброму гуморі, подумав хвильку й вирішив, що зараз немає часу на церемонії. Він стрімко підійшов, сів перед купцем на стілець, схопив шматок душенини[42] і запхав до рота.

— Привіт, Лєшеку, — кинув він купцеві, що вирячив на нього свої маленькі свинячі очі. — Я — Голота, Лєшеку, — проказав він, наче це щось мало пояснити товстуну.

— Бхвивіш, — прогудів купець набитим ротом.

— Так, саме бхвивіш, — відповів Голота, надпиваючи з кухля Лєшека пиво, — є до тебе розмова.

— Яка розмова, ти хто? — нарешті отямився й проковтнув кусень свинини купець.

— Мені треба дізнатися про покійного Калиновського… і його шинкарку… які…

— Ану забирайся звідси, — встаючи, заревів Лєшек. — Як ти смієш, я Лєшек Жигадло. Я купець першої гільдії! Зараз крикну гайдуків, і вони…

Лєшек Жигадло враз замовк і повільно сів на стілець. Обличчя ще зберігало обурений вигляд, але очі вже були переляканими.

— Ти зупинився на тому, що покличеш гайдуків, а далі чомусь замовк. Лєшеку, прошу тебе, говори далі.

— Що тобі треба? — видавив із себе переляканий купець, відчуваючи між ногами холодний метал карабели.

— Мені? Слухай, Лєшеку, мені потрібна дрібниця… А от Козирі, якого я зустрів учора, потрібно значно більше.

— До чого тут Козира, хіба він живий? — прошепотів Жигадло.

— Має напрочуд гарний вигляд: шабля, рушниця також при ньому. Натякнув мені, що якось раптово його життя пішло шкереберть. На нього натравили Маська Чорного. Той порубав його людей у лісі, самого ж Козиру поранив, забрав собі зароблене непосильною розбійничою працею. Козирчики розбіглися, він мусить ховатися, без талера в кишені, тож злий як собака. Ти взагалі уявляєш, як це бачити злого як собака Козиру, Лєшеку? — теревенив Голота, відпиваючи пива з купцевого кухля. — Це навдивовижу важко. Так-от, Козира в усьому винить купців, вірніше, одного купця першої гільдії, що найняв Чорного і його людей.

— То не я… — злякано почав белькотіти Жигадло.

— І я так сказав Козирі, бо чого б це тобі робити одному, але старий затявся. Особливо, коли дізнався про те, що його дочка злигалася з твоїм друзякою Калиновським. І мені здається, він уже зрозумів, звідки Масько Чорний дізнався про схованку в Цимпальському лісі, на яку той напав і спалив уночі…

— Богом клянуся…

— Жигадло, чого б це тобі боятися, коли то не ти вговорив Калиновського закрутити з Марусею, аби винюшити, звідки приходить Козира і де його схованка? І, до речі, як ти дізнався, що шинкарка — його дочка?

— Випадково… — бовкнув Лєшек і враз затулив руками рота.

— Отакої, Лєшеку, так то ти таке вигадав? — зареготав Голота.

— Не я. Старий рабин Торович.

— Який то? Що, той маг, який зачарував стіни синагоги?

— То його правнук, але на нього теж кажуть, що чарує, — здавлено пискнув нажаханий Жигадло.

— І? — поквапив Голота купця.

— Тоді саме приїхав Масько Чорний і ганяв селами зі своєю корогвою. Начебто шукав Козиру, а насправді його люди грабували всіх, кого бачили. Було зрозуміло, що треба все швидше закінчувати, а то збитків буде ще більше. Треба було щось скорше робити. Я згадав про Марусю, дочку Козири, а Торович вигадав, як вивідати у дівки, де батько ховається. Я взнав, що Калиновський їй подобається, тож вирішили заплатити йому, аби той ще більш закохав у себе дівчину…

— Мудра людина той Торович. Уже зовсім, мабуть, дістав гайдамак острозький кагал своїми грабунками. Ось тобі й наука: ніколи не займай рабинів, навіть якщо ти сам Козира. Слухай мене, Лєшеку, зізнаюся чесно, мені все одно ваші з Козирою справи, мені доста моїх. Тож якщо ти даси відповідь на кілька питань, клянуся тобі, Козира нічого з того, що ти мені проказав, не дізнається.

— Яких питань? — зовсім упав духом купець, що й без того ледь не плакав.

— Хто звів Калиновського з Марусею?

— Один хлоп з Болотківець, Арсен його звуть.

— З Болотківець? — здивувався Голота імені, якого не чув.

— Так, він мені винен був, я років зо три тому їхав з Крулевця, біля Каменя-Каширського його з мамцею підібрав і сюди привіз. Оселився той Арсен в Болотківцях і знав Марусю, тож я його спитав, чи зможе він звести її з одним шляхтичем. Обіцяв йому грошенят підкинути.

— А він?

— Радо погодився, щоправда, коли я сказав, що той шляхтич Калиновський, радість як рукою зняло.

— Чому це?

— Не знаю я. Боявся він Калиновського. Мені здається, той щось знав про нього, бо одного разу Калиновський натякнув, що кріпко того хлопа за горло держить.

— Чим це?

— Та хтозна, але я зі старим Торовичем бачився, так і рабин розповів, що Калиновський дуже вже цікавився Каменем-Каширським і тамтешніми справами. І Торовича питав, бо знав, що тамтешній кагальний суддя — рабинів брат.

Голота помовчав, граючись під столом руків’ям шаблі. Урешті відірвав погляд від свічки, на яку задумливо дивився, і вгледів побіліле обличчя Жигадла.

— Що? А, пробач, Лєшеку, — він витяг з-під стола карабелу. — То я задумався. Так де, ти кажеш, живе ваш знаменитий рабин Торович? — запитав Голота й устав, витираючи масні руки об жупан Жигадла.

Голота вийшов з «Під явором», задоволено потираючи долоні й окидуючи оком околиці. Він лише зараз по-справжньому подивився на місто, й учорашнє власне враження від занепаду Острога видалося йому занадто суворим. «Це все тому, що коли мандрівник голодний і холодний, йому й Рим може видатися курячим смітником. А якщо мандрівника ще й свині багнюкою обтьопають, то про які враження тут ще говорити?» — міркував він, озираючись навкруги. Зараз, коли дощ потроху вщухав, а хмари вже не так похмуро нависали над головою, Голота побачив Острог у всій його, хоч і підв’ялій, але ще красі. І справді, мури замку, хай і порослі кущами, ще виглядали досить грізно, могутня споруда церкви Богоявлення Господнього, яка стояла пусткою вже понад сто років, досі справляла неабияке враження, дзвеніли костьоли й церкви, пишно виглядав нарешті відбудований після вогню Хмельниччини колегіум єзуїтів. «Хоча, можливо, цей оптимізм викликаний кухлем пива», — згадав Голота і почвалав до величної будівлі Великої Острозької синагоги, вершечок якої виблискував бляхою з-за столітніх яворів.

Голота стояв під стінами синагоги й здивовано дивився на її товстезні муровані стіни. Він аж присвиснув від здивування, адже було очевидно, що цей молитовний будинок запхне за пояс не одну фортецю. «При грамотній обороні тут можна легко витримати з півроку облоги. А якщо рабин ще й чарівник, як про нього говорять, то й більше», — подумав Голота, а вже наступної миті здивовано дивився на рабина, що викотився йому назустріч. На воїна він був схожий мало. «Та й Мерлін з нього такий собі», — єхидно вгледів Голота, який здивовано згадав слова Жигадла, що цей круглий, мов яблуко, і пухкий, як пиріжечок, чоловічок розміняв уже сотий десяток. Його обросле сивою бородою обличчя радісно усміхалося, він заглядав Голоті в очі й притискав руки до серця. Ошелешений такою зустріччю, Голота слухав Торовича з годину, поки не зрозумів, що нічого путнього той так і не сказав.

— Так-так, шановний пане. Будь-яке ваше прохання. Будь-яке, — хитав бородою рабин.

— Торовичу, — похмуро промовив Голота, — ви вже мені торочите різне годину, але нічого путнього я так і не дізнався. Хіба що про рожу у вашого небожа Ебенезера…

— Так-так, бідний хлопець… Так, а що ж я скажу, як нічого не знаю, та й пам’ять яка у старого рабина?

— Ще раз питаю про Камінь-Каширський. Там ваш брат…

— Так, є брат. Двоюрідний. У кагальному суді. Моя мати і його батько Шимон виїхали колись з Гусятина, точніше, їх забрали батьки. Скільки поневірянь вони зазнали, скільки поневірянь, ой-вей. Узяти хоча б оту пригоду у Чорному лісі, коли на них напали оті страшні розбійники Беззубого Мартина і тоді…

— Рабине, який Мартин?.. Я ж про брата вашого питаю…

— Ну то я й розповідаю. Ви, молодь, такі нетерплячі…

— Так-от, Шимон тоді вже мав за дружину Рахілю, сестру того Аарона Герцля, що в Бердичеві шевську майстерню тримав, так вони…

Тут Голота, оцінивши перспективу прослухати всю історію родини Торовичів від початку до кінця з усіма подробицями, урешті вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Ребе, кажуть, що у вас тут в Острозі є Тора, доторкнувшись до якої, можна читати чужі думки. Ота, яку вам подарував знаменитий ребе Коген, — перебив Голота уквітчану численними деталями розповідь Торовича. — Думаю хто-хто, а острозький рабин мав же її торкатись? То прошу вас, вгадайте, що я думаю. Чи є там щось загрозливе для вас?

— Наприклад, вельмишановний пане? — з ласкавою усмішкою спитав Торович.

— Наприклад, знайдіть у моїй голові думки про такого собі Козиру, якого вирішили витіснити з торгових шляхів, але так і не змогли прибрати зовсім. Він оце якраз шукає, кому помститися, кажуть люди… Особливо грозить тому, хто придумав усю ту хитромудру штукенцію з його дочкою, Калиновським та всім тим…

— От, Жигадло, от язикатий пузир, — усмішка злетіла з вуст сивого рабина. Він миттю перестав бути схожим на пухкого веселуна й провів по бороді рукою. — Чого хочеш?

— Про Камінь-Каширський. Що там за історія, про що питав Калиновський?

Торович повернувся до Голоти спиною, зайшов у низькі двері й роздратовано буркнув:

— Заходь, чого стоїш?

Голота посміхнувся й зрозумів, що нарешті почалася справжня ділова розмова. Він зігнув голову й проліз у низькі двері услід за старим рабином.

З єврейського кварталу Голота виїхав уже після обіду. Він трясся в сідлі, кусаючи плетену халу, і весело роздумував, що день, який почався так важко, урешті закінчується просто прекрасно. Дощ нарешті припинився, сонце радісно щирилося з синього неба, велетенські, як озера, калюжі на очах перетворювалися на маленькі баюрки й зникали, а Голота не приховував щастя, співаючи й підганяючи свого Росинанта, щоб швидше виїхати з міста. Кінь не надто радів господаревому збудженому настрою і на всі Голотині удари нагаєм відповідав бурхливим галопом, який уже за три секунди перетворювався на якісь судомні дригання, а ще за кілька митей — видихався зовсім. Та й дивний рух підтюпцем тривав не більше кількох секунд, після чого Росинант ішов кроком, демонстративно припадаючи на ліву ногу. Але Голоті було байдуже. Якщо ще вчора вранці всі ці кінські викрутаси доводили його до сказу, і він гилив Росинанта на чому світ стоїть, то зараз просто не звертав уваги. Голота чомусь усміхався, говорив сам із собою і раз-по-раз хлопав себе по грудях, де за пазухою тримав папери, які після довгих криків і причитань, трясучи руками й довгою бородою, таки віддав йому старий мудрагель та чарівник Шимон Торович.

Уперше блиск, який міг бути лише блиском рушниці, Голота побачив після того, як виїхав з Межиричів. Краєм ока він устиг вловити якийсь рух у кущах обабіч дороги, та не подав і виду й усе так само неспішно хитався на Росинанті, витираючи лоба хустиною. У голові відразу зароїлося безліч думок, та якийсь час після того не ворухнулося ні травинки або ж гілки, і Голота вже почав думати, що хвилювання були марними. Та лише припустив, як побачив ще один відблиск й миттєво зрозумів, що переслідувачі, ким би вони не були, нападуть з хвилини на хвилину. Проте чекати нападники не стали зовсім: з хащів ляснув постріл, і велика, як горіх, куля свиснула біля самого вуха вершника. Голота миттю повернувся й навмання вистрілив у кущі із пістоля. Зрозумів, що вцілив, бо з заростей ліщини почувся крик і несамовита божба. Та вправність мало допомогла — з другого боку дороги вистрілили ще раз. Голоту немов хтось ударив палицею, він упав з коня, заплутавшись ногою в стременах, а переляканий Росинант згадав молодість, бо захарчав і галопом, не розбираючи дороги, кинувся в ліс, тягнучи за собою закривавленого вершника.

Розділ 10

В якому князь Яблоновський відчуває себе справжнім олімпійським богом, незважаючи на деякі інтимні проблеми зі здоров’ям

Князь Антоній Барнаба Яблоновський, воєвода познанський, староста буський, межиріський, бусько-здруйський, швецький та чигиринський, магнат, що зводив на трон Божою милістю короля й великого князя литовського Станіслава II Августа, аж на стелю дерся від болісного furanculus. Чиряк, який виявив просто небачену неповагу до знаменитого урядовця Речі Посполитої й умостився в делікатному місці, а простіше кажучи на аристократичній дупі Антонія Барнаби, завдавав неабияких страждань. І саме тому вельможний давав аудієнції, лежачи на животі на перині в болотківському будинку війта Амброжа Краваржа. Сюди він прибув зі свого пишного палацу в Аннополі вчора ввечері, на чолі кавалькади, що розтяглася по дорозі на кілька верст. Чи треба й казати, наскільки паршивим через чиряк був настрій князя? Лише не князівському війту. Краварж, що стояв наввитяжку, мов пікінер перед сержантом, уже цілу годину на власній шкурі відчував, наскільки болять магнатські сідниці. Увесь цей час Яблоновський шпетив його, як гидливого кота, нагороджуючи епітетами, такими вичурними, що кожен, хто б їх почув, визнав би літературний талант князя, що за кілька років дозволить написати йому знаменитий «Щоденник» — спогади про власне багате подіями життя.

Та Краварж до літератури мав дуже далеке відношення, тож, закушуючи вус, мовчки обливався потом і готувався до найгіршого.

— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!

— Пане…

— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…

— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.

— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».

— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.

— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?

— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.

— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.

— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.

— І де ж цей, прости Господи, Голота?

— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.

— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.

— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.

— І?

— Зник.

— Що-о-о? Ти з мене знущаєшся, лайдаче? — рожеве обличчя Яблоновського набувало вже яскраво-червоного кольору, а очі мало не вилазили з орбіт.

— Але ми його шукаємо, до вечора знайдемо…

— Ти не знайдеш навіть дірку у своєму носі, йолопе! Що у вас тут коїться, пекельне пекло? Ой, Matka Boska Częstochowska, як же болить! — схопився за свою багатостраждальну тильну частину князь.

— Пане, у мене тут знахарка. Каже, що може допомогти вам…

— Так чого ж ти стоїш? Давай її сюди. Ой-ой-ой!

Краварж махнув рукою, і смуглява Федотиха, мов серна, застрибнула у кімнату. Князь Антоній, хоч і в цікавій позі, але ж примудрився кинути оком на струнку фігуру знахарки, яка також пильно обдивлялася князівський зад.

— Чиряк. До завтра його не буде, а сьогодні я його трохи полікую, вельможний пане, — розпливлося в усмішці гарне татарське обличчя Сташки.

— То давай уже, дівко, рихлєйше! Немає сил терпіти.

Та знахарку не треба було підганяти, вона відразу діловито й швидко розпочала звичну роботу, розклавши на столі якісь інструменти, трави, миски з водою та полотно. Першим ділом вона взяла шматок гостро заточеної бритви й полумисок. Князь повів бровами, але Сташка усміхнулася:

— Не лякайтесь, зараз я трохи поганої крові пущу. Коли чиряки йдуть, це треба перш за все робити.

— Чого б я лякався? Ти при своєму розумі? — обережно відповів князь і питально глянув на Краваржа, який лише заспокійливо хитнув головою. Князь заплющив очі, коли Сташка швидко наблизилася до нього й узяла за руку.

— Зараз я відчиню ліктеву жилу, випущу хвору кров, відразу полегшає, пане, — знахарка перев’язала руку нижче ліктя, промила гарячою водою, а тоді швидко й точно зробила надріз. Бризнула кров, яка густо потекла в полумисок. Сташка почекала, а тоді замотала руку й кинулася до своїх трав. На князівське гузно поклала компрес із розпареного у гарячій воді листя кропиви, потім відкинула полотно з глечика, що принесла з собою, і дала випити князеві відвар.

— Що це? Ще отруять мене… Хоч не куряче лайно з жаб’ячими лапками? — з огидою подивився на питво князь.

— Ні, пане. Теж із кропиви, тільки іншого роду. Зі стебел та квітів. Пийте-пийте, пане, геть витягне біль з вашої… ноги.

Поки ж князь пив, пильно дивлячись на знахарку, вона жваво металася кімнатою й палила в печі гілки ліщини. Потім зібрала попіл і вийшла холодити його надвір, а ще за кілька хвилин зняла компрес і почала обсипати князівський чиряк ще гарячими вуглями.

— Ой-ой. Пече ж! Ти що робиш, дівчино? Блекоти наїлася, знахарко?!! — аж привстав князь зі своєї перини.

— Дурман пробувала, а блекоти не їла, ні. Тільки коли зуби в кого болять, то можна насіння блекоти палити і ним людину обкурювати. Тоді із зубів черв’яки, що зуби гризуть, випадають, — швидко-швидко заговорила дівчина й робила своє далі. — А зараз тихо, тихо, тс-с-с, пане. Трошки потерпіть. Зараз вам буде краще… Зараз, зараз… — дівчина дістала невеликого ножа, кілька разів торкнулася ним хворого місця, почала щось шепотіти над панськими сідницями, і вже за кілька митей біль справді трохи вгамувався. Федотиха ще щось помудрувала, а тоді укрила Яблоновського важкою хусткою.

— Не рухайте її з годину, пане, а я прийду ще маззю намащу і перев’яжу.

— Дякую, молодице, — князь ще раз із цікавістю глянув на Федотиху, вона ж запахнула свою величезну хустку, вклонилася й вийшла.

— Слухай, Краварже, а наче й справді легше стало. І знахарка в тебе, як вогонь, ти її татарські очі бачив? Ух, пекло! Якби не ця болячка, я б із нею… Так, до речі, ти мені не розповів про того красеня, Голоту, так? Що піймав убивцю старої Брановицької… — заговорив князь своїм звичним спокійним голосом.

— Шукаємо його, вельможний пане, — полегшено зітхнув Краварж, радіючи переміні настрою князя.

— То знайдіть, знайдіть, цікаво було б на нього поглянути. І вивезіть мене надвір, хочу подивитися, як ідуть приготування до іменин Ельжбети, — клацнув Яблоновський пальцями.

Краварж знову махнув комусь рукою, і у двері вскочили двоє здорованів — гайдуків. Вони підняли тапчан із князем і обережно винесли його на ґанок. З гори, на якій стояв будинок війта, було добре видно, як на вигоні споруджують величезне шатро та ставлять лавки для глядачів. Усе внизу нагадувало розбурханий мурашник: теслі гупали сокирами, лугом проходжувалися княжі гості, прямо з діжок їм наливали мальвазію, токайські, іспанські та французькі вина, грали музики, вешталися цигани з дикими звірами на повідках, панські гайдуки сиділи біля своїх вогнищ, а циркачі жонглювали. Доповнювали цей Вавилон актори князівського театру, що гучно репетирували уривки п’єс. Яблоновський, який вигадав увесь цей виїзд у ліс, аби розвіятися після варшавських баталій у Сеймі, тепер відчував себе античним богом середньої руки, що одним своїм словом запустив живий механізм із кількох сотень людей. Він нарешті забув про біль у сідницях і з задоволенням подумав, що святкування іменин його фаворитки Ельжбети Фаркаї має врешті втішити примхливу й ревниву угорку, яка останнім часом висотувала з нього всі соки своїм нестерпним характером.

Поки пани перетворили вигін на барвистий маскарад, усе село зібралося трохи осторонь, на схилах пагорба. Ближче підходити боялися і з відкритими ротами дивилися на стовпотворіння на вигоні, яке до того вражало селянську уяву, що не було чутно й звуків їхніх голосів — ніхто навіть не перемовлявся, усі мовчки дивилися на чудасію.

«Князь Антоній Барнаба вміє дивувати, — піде поголос по варшавських салонах. — Глухе волинське село, в якому ніжні столичні магнатики почуваються, як під час мандрів по джунглях Ассаму, він перетворив на справжню казку. Хай-но ці Мнішеки та Потоцькі трохи потеревенять про великого оригінала Яблоновського», — задоволено думав, лежачи на животі з келихом вина, князь Антоній Барнаба. Він саме насолоджувався ефектом своєї вигадки, коли за спиною хтось сів на край його ліжка. Антоній здивовано повернувся й наштовхнувся на уважний погляд чоловіка, що саме опорожнював його графин, заливаючи в горлянку бургундське.

— Ти що робиш, лайдаку! — до незнайомця, що й досі хлебтав вино, з виряченими очима підскочив Краварж. Князь у відповідь лише підняв руку й роздратовано помахав нею.

— Не треба, не треба, Амброже. Почекай.

— Звісно, що не треба, — Голота врешті відняв губи від графина. — Подорожньому, що дивом врятувався від смерті, дають прихисток і попоїсти навіть нехрещені бусурмани у моторошних пустелях Арабії. Не думаю, що князь Антоній Барнаба Яблоновський гербу Пруси III менш милосердний, ніж якийсь там шейх чи емір.

Очі князя розширилися, і перш, ніж Краварж встиг вимовити чергову порцію прокльонів, Яблоновський здивовано запитав:

— Богуславе, це ти чи хто?

— Пане Антонію, давайте без фамільярності. Тут я — Голота, тож дотримуйтеся такої точки зору, — нахабно відповів новий гість і продовжив цмулити вино.

— Що ти тут робиш? Мені сказали, ти десь в Іспанії, у тому, як його, Кадисі чи Хересі, — Краварж, вирячивши очі, дивився на князя, якого Голотине нахабство лише насмішило, бо той реготнув і зацікавлено посунувся до гостя.

— Ех, Андалузія, любов моя. Гітара на спині, в одній руці еспада[43], в іншій — нінья,[44] пляшка Санлукар-де-Баррамеданастолі… Спогади, приємні спогади — це все, що в мене лишилося, пане. Але я повернувся, як бачите. Додому! — саркастично посміхнувся Голота. — Мабуть, мене сама доля тягне в рідний туман, дощі та багнюку, — похмуро закінчив він.

— Я повинен був здогадатися, коли мені сказали про того, хто розслідував смерть графині Брановицької. Але ж я думав, то якийсь самозванець, — Яблоновський знаком показав Краваржу забиратися.

— Скажу відверто, я був у скруті, тож мав щось розповісти правдиве й назвати кілька імен, аби мені повірили. У тому числі й ваше, — нахилив голову і відсалютував князеві келихом Голота.

— Так, так, так. Але ж як ти тут опинився?

— Довга й малоприємна історія. Як ви знаєте, після наших варшавських справ я мав поїхати до Іспанії. Звідти повернувся на початку року, але, як виявилося, не у той час і не у те місце. Довелося тікати від інквізиції, від кредиторів і від різноманітних месників за честь родини, звідки вони тільки беруться? Як виявилося, багатьом моя мармиза не до смаку, тож я подався на схід. Там також прийшлося несолодко. Якщо коротко, то після низки дурнуватих пригод я опинився голий і босий спочатку на вулиці, потім у лісі, а тоді у цьому болоті. І ви не повірите, але я шукав вас, ішов до Аннополя. Але знайшов, як це завше зі мною буває, лише неприємності. Мене більше цікавить інше, що ви, князю, робите у цьому Богом забутому місці?

— Як тобі сказати, милий друже. Офіційно — поводжу себе як звичайний польський магнат. Тобто п’ю, гуляю й дозволяю собі різні оригінальні й витончені вибрики на зразок виїзду в ліс зі своїм театром.

— А неофіційно?

— Неофіційно — ховаюсь.

— Від кого може ховатися князь Яблоновський? — здивувався Голота.

— Та від усіх. Від посланців того єкатерининського ката князя Рєпніна, від гінців Чарторийських, Потоцьких, від конфедератів з Радома, від королівських кур’єрів… — стомлено закриваючи руками обличчя, проказав Яблоновський.

— Що, усе так заплутано?

— З того часу, як ми були з тобою у Варшаві, мало що змінилося. Інтриги й влада, влада й інтриги. Хоча… Лукавлю я, Богуславе. Змінилося майже все. Тепер усі питання занадто складні і, здається мені, взагалі не мають відповідей. Річ Посполита на краю погибелі, друже мій. Московія і Пруссія тільки й чекають, аби нас розірвати, а ми лише їм допомагаємо у цьому. Як тут не втечеш…

— Щось раніше я такого від вас не чув.

— Тікаю, аякже. А ще мені потрібно подумати. Зважити за і проти. Уже скоро маю зробити крок, що змінить не лише мою долю. Ти, як любитель пафосних промов, маєш оцінити і мою, — засміявся Яблоновський. — Але найдурніше, що цього разу вся ця патетика доречна. Адже чию сторону я не оберу, це значно порушить баланс сил, а про наслідки доведеться лише здогадуватись…

— Щось ви обрали не надто спокійне місце, аби подумати про це…

— Я вже чув. Якийсь бедлам! Завтра ж заміню Краваржа, він тут такого навійтував, що мені доведеться з Малаховськими все залагоджувати, а може, й судитися. Що то за дурні казки про упирів, може, хоч ти мені розповіси?

— Казки — не казки, але тут, у Болотківцях, уже п’ять мертвяків і може бути ще більше. І скажу я вам відверто, якщо вмирають тут завше так загадково, то я не здивований, що тутешні селяни досі вірять у відьом, вовкулаків, русалок та іншу нечисть, — Голота одним величезним ковтком допив вино з графина і зітхнув.

— Щось скучив я за добрим бургундським…

Гайдуки знову перенесли князя до чеської вітальні Краваржового будинку, і там він залишився наодинці з Голотою. Так само лежачи на животі, задумливо дивився на свого несподіваного гостя, який сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи у руках вино, і звично теревенив.

— Усе тут надзвичайно заплутано, пане Антонію. Маленьке село, а пристрасті, як десь на Сицилії, де труять і вбивають одне одного через єдиний погляд під час ранкової меси. Я аж захекався, розгрібаючи все це болото у цих ваших Болотківцях.

— І що, розгріб? — примруживши очі, подивився на Голоту Антоній Барнаба.

— Коштувало мені це досить дорого. Особливо моя подорож в Острог, — Голота розстібнув жупана й показав Яблоновському перев’язане плече. — Комусь не сподобалося, що я занадто близько підійшов до розгадки, — не втримався й похвалився Голота. — І цей хтось влаштував мені засідку неподалік Межиричів. Пальнули добряче, я вже думав — кінець. Вони теж так подумали, бо навіть не шукали мене, коли я впав з коня, заплутався в стременах і той бовдур Росинант поніс мене у хащі — ледве ногу не відірвав. Але, дякуючи Богу, усе закінчилося, мов у доброму романі. Мене знайшли францисканці, вони якогось біса вешталися у лісі, перев’язали й віднесли до будинку шевця. Той мене підлатав, я трохи відлежався й приїхав. Думаю, приїхав немарно. Хоча б подивлюся вашу виставу. До речі, а що хоч ви ставите, пане Барнабо?

— «Скупого» Мольєра. До речі, оціниш мій театр з Аннополя. Я підозрюю, що ти й сам би не проти зіграти, чи не так?

— Барнабо, не підігрівайте моє й так розпечене его, ви ж знаєте, що лише Нерон може зрівнятися зі мною в честолюбстві й упевненості, що я найкращий актор у світі, — засміявся Голота. — Але все ж зіграти я був би не проти, якщо така буде ваша ласка, — серйозно сказав Голота, пригублюючи черговий келих бургундського.

Розділ 11

В якому вкотре підтверджується істина, що весь світ — театр, а люди в нім актори, хоч і поганенькі

— Забирайся звідси! Без розмов! Щоб і духу твого тут не було! Ану забирайся! Дурисвіт, шахрай, повішеник! — горлопанив, махаючи руками, як млин, Горпагон на сцені, на яку падали тіні від сотень смолоскипів, що палали на лузі.

— От проклятий старигань! Зроду не бачив такого злидня. Біс вселився в нього, прости Господи… — голосно шепотів до глядачів Лафлеш, б’ючи себе по пиці й цим відганяючи величезних волинських комарів, що люто дзижчали у вечірньому небі.

Голота із-за завіси оглядав величезний луг поблизу Болотківець, повний різнокольорових павичів-шляхтичів, які сиділи на лавах, та селян у лляних сорочках, які дивилися на виставу здаля. Його не покидало дивне відчуття, що він спить і бачить якийсь химерний сон. На виставах за мольєрівським «Скупим» він був кілька разів у Парижі й одного разу — у Празі, але вперше слідкував за Горпагоном разом з бородатими волиняками, що, затамувавши подих, усі п’ять актів дивилися на сцену, не відволікаючись навіть аби втерти носа або почухати живота.

Тим часом вистава наближалася до фіналу, жаднюга Горпагон, щасливо притискаючи до серця свій скарб, виголосив останні репліки й зник за кулісами, зо два десятки шляхтичів-гостей князя заплескали в долоні й закричали «браво», і тільки селяни очманіло поглядали навкруги, повільно виринаючи з театральної омани, хоча вже за хвилину, наслідуючи панських гостей, намагалися й собі невміло аплодувати своїми великими, роздавленими важкою роботою, руками. Оплески, що нагадували тупіт копит, умить розбудили й замріяного Голоту, а остаточно розвіяв мольєрівські чари служник, що вибіг на сцену й пискляво проголосив, що до уваги вельмишановної публіки інтермедія «Козак та упир».

Вельмишановна публіка знову повернула голови до сцени й замовкла, музики заграли, і за мить на дощату підлогу, витанцьовуючи гопака, вилетів Голота, одягнений козаком. Зробивши коло на удаваній конячці, за яку слугувала грубо обстругана тичка, він гучно прокричав у ніч:

— Я є воїн славний, Усьому світу справний. Битви всі вигравав, Славу собі здобував, Хоч би кого зустрів, То голову тому б збрив!

Поки дурнуватий Козак гарцював собі, на сцену тихими кроками вийшов Упир. З хвилину страшно щирячи довгі ікла й відчайдушно завиваючи, він урешті промовив з німецьким акцентом:

— Я — крофопифця, упир нічний. Ти фоїн слафний, кажуть, дуже смашний…

У відповідь Голота з деяким зусиллям витяг заіржавілу шаблю й заходився вимахувати нею перед носом переляканого представника сатани.

— Ах ти, нечиста сило, До козака тобі дістатися несила…

На сцені розпочався справжній карнавал. Голота шпетив Упиря відбірною лайкою, що видавала в ньому недавнього спудея Київської академії, ганяв сценою ударами попід дупу, бив дрючком, а тоді знову згадав про шаблю й, вимахуючи нею, ледь сам себе не зарізав. На вигоні чувся стогін сотень горлянок. Реготали, хихотіли, іржали та заходилися від сміху так, що аж плакали й болотківчани, і шляхтичі. Усміхалися, закриваючи роти напахченими хустинками, навіть витончені магнати, які спочатку дивилися на хлопську забаву, презирливо переглядаючись, а тоді з усе більшою цікавістю. Зрештою князі і графи повтуплювалися в сцену і, не відриваючись, дивилися, і собі гиготіли до самого фіналу, коли осоромлений і переможений Упир з горя пробив кілком собі груди і зник у нутрощах сцени, а Голота викаблучував веселий танець перемоги. Дочекавшись закінчення чергового вибуху сміху, захеканий Козак підійшов до краю сцени й пильно подивився у натовп селян, приклавши до лоба руку козирком. Люди приготувалися до чергового жарту.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ви так хихотіли, коли тягнули палити шляхтича, в якому впізнали упиря, добрі люде! — закричав він.

Запала мовчанка. Тиша була така, що можна було перерахувати всіх жаб, що галасували на ближчому до села болоті. Перервав її Голота, що знову рикнув до селян:

— Чи ви вже забули, що сталося ввечері 1 липня 1767 року Божого? Га? Коли у шинку помер пан Калиновський і його слуга, а шинкарка Маруся побігла вмирати у ліс? Ви ж, люде, вирішили, що то упирі вам поробили, і так побили шляхтича, який мав дурість ходити неподалік вашого проклятого села, що нещасний помер наступного дня. Нагадати? Ви й тоді не заспокоїлися, а забрали тіло померлого і спалили на ось цьому лузі. Ще вам пам’ять не відбило, ні?!! А хто ж довів до смерті старого Фельчинського, який не витримав і помер на місці, бо серце його розірвалося, коли діда назвали упирем пару десятків хлопів з кілками? А хто спалив його хату, в якій згоріла й невинна Дарка — служниця Фельчинського? Забули?

— То вони й були упирями! — вигукнув хтось із селян, і натовп схвально загудів.

— Упирями?! А якщо я скажу вам, що то не упирі до вас моровицю принесли, а людина. І людину цю ви всі добре знаєте і чоломкаєтеся з нею кожного дня? Га?

— То покажи!

— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.

— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:

— На вашого війта — Амброжа Краваржа!

Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.

— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.

— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…

— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.

— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.

— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.

Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:

— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…

— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.

— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?

— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.

Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.

— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.

— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.

— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…

Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.

— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.

— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.

— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!

— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.

— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.

По натовпу людей, як вітром, рознесло шепіт.

— А, бісові діти, і про це ви не здогадувалися? Живете тут, а нічого одне про одного не знаєте! Так, — підвищив голос Голота, — Маруся була дочкою Козири й саме вона розповіла Калиновському, де ховається ватага батька. Тому людей Козири розбили у Цимпальському лісі, а сам він зник. Купці за це дали Калиновському нагороду, і той відразу кинув непотрібну йому дівку…

— Так це шинкарка за це його отруїла? — злякано хрестячись, спитала якась баба.

— І я так міркував. Та де ж вона взяла отруту? Я пішов до вашої знахарки, однак та божилася, що не робила зілля. І ще й сказала, що не знає в окрузі нікого, хто міг би таку отруту зробити. Повірив я Федотисі вашій.

Люди про всяк випадок відійшли від Федотихи, котра стояла у своїй звичній хустці, з-під якої було видно лише її чорні татарські очі, що блищали у вогнях смолоскипів.

— Хто ж міг приготувати отруту, яка вбила Калиновського та його слугу? Не знаєте, ні? І я не знав, то ж просто шукав усіх, хто міг знати про Калиновського й Марусю. З Жигадла я витрусив усе, що міг, повірте мені, і той зрештою згадав про чоловіка з Болотківець, який і познайомив Марусю і шляхтича. Купець сказав, що той приїхав недавно звідкись із Заходу. Тож я шукав такого. Знаєте когось?

— Не один такий є… — проказав хтось поруч. — Власюки, Лещуки он з Дубна приїхали. Он стоять…

— Так, так. Але ж купець сказав, що приїхав цей хтось іздалеку… Аж із Каменя-Каширського, на Поліссі. А коли я був в Острозі, то виявилося, що про те містечко все знає острозький рабин Торович, у якого брат у тамтешньому кагальному суді. Пішов я до рабина…

Голота зробив паузу, натовп напружено мовчав, сотні очей дивилися на Голоту.

— І знаєте, яку історію мені розповів рабин, який, крім того, що його всі бояться, бо кажуть, що він чарівник, ще й добру пам’ять має? Згадав про гучний процес трирічної давнини у суді Каменя-Каширського, коли судили чоловіка на ім’я Арсен Федан і його стару матір, що трави добре знає. То були такі звірі, що отруїли свого родича, його дружину та їхніх малих дітей. І все через спадок. Кінця суду син із матір’ю не дочекалися й утекли, за чутками, аж у Чехію. Так мені розповів старий рабин. Більше того — навіть дав грамоту, в якій детально описані втікачі. — Голота витяг з-за пазухи якісь папери, показав їх і запхнув за пояс. — Почитав я, почитав, а потім лише себе по лобі хвицьнув! — показав Голота на собі. — Один в один опис був одного мого доброго знайомого. Отак я й дізнався, що втекли ті отруйники не у Чехію, а у невелике село Болотківці під Острогом. І жили тут три роки, називаючи себе… — Голота театрально замовк.

— Голото, собача ти кров!!! — почулося здаля.

Голота повернувся до того, хто промовив ці слова, та за ким він ганявся увесь цей час, і театрально вклонився.

— Сокирчуками!

Люди ойкнули й подивилися на Сокирчука, який після того, як крикнув, стояв із кам’яним лицем поруч зі своєю матір’ю, що закрила очі важкими, як у черепахи, повіками, склавши руки на животі.

— Оце, Сокирчуку, тебе й на суді в Камені-Каширському підвело, чи не так? — спокійно заговорив Голота до Сокирчука, що стояв, кривлячись. — Витримки не вистачило? Торович казав, що й тоді, коли труїв своїх родичів, ти все дуже гарно спланував. Але щойно почався суд, не витримав — утік. І тут також не вистачило духу, видав себе сам. Бо ніяких паперів з Камінь-Каширського суду у Торовича й близько не було. Узяв я у нього жмут якихось старих розписок, а ти стежив за мною в Острозі, помітив ті папери й занервував, чи не так? Занервував і навіть убити мене хотів, коли я до Болотківців повертався. До речі, де твій друзяка Кос, то не його я вцілив під Острогом, га? — зіскочив Голота зі сцени і пішов до Сокирчука. — У спритності тобі, Сокирчуку, не відмовиш. Замислив одним пострілом двох зайців убити? Позбавитися Калиновського, який якось довідався, хто ти є, і стати війтом, підставивши під сокиру ката Краваржа?

Голота знову повернувся до натовпу. Він давно вже не відчував такого піднесення, як зараз. Очі його горіли, і він жваво продовжив, розмахуючи руками.

— Отак, людоньки. Почав він убивати, бо Калиновський якось дізнався про те, що Сокирчук — то отруйник з Каміня-Каширського! А коли Маруся пожалілася на Калиновського, який її кинув і хотіла повернути коханця приворотом, то Сокирчук зрозумів, як треба діяти. Сокирчукова мати дала дівчині замість привороту отруту, і лише дивом кухоль, який мала випити Маруся, вихлебтав слуга. Калиновський і Міхал померли, налякана шинкарка втекла, а тоді наклала на себе руки, бо ж убила коханого. А ви, нарід, збуджені цими смертями, вирішили, що то прийшла моровиця, яку принесли упирі, і почали полювати на всіх, кого бачили. Спочатку на вогні мали спалити мене, та підвернувся Котович. А Сокирчук, якому треба було показати Краваржа перед князем недоумком, що баламутить усю округу, підбурив людей напасти ще й на нещасного Фельчинського. Він знав, що війт винен грошей шляхтичу, тож передбачав, що тепер усі точно думатимуть на Краваржа…

Сокирчук стояв, скрививши губи в посмішці, і Голота побачив, що той більше не нагадує лиса, скоріше щура, загнаного в пастку. За помахом руки князя підійшли гайдуки. Здорові хлопці лише встигли простягти руки до отруйника, як Сокирчук із тією ж хижою застиглою посмішкою витяг з рукава кунтуша ножа й усадив його в груди одному й полоснув по горлянці другого. Запала тиша, а тоді хтось заверещав, і люди почали розбігатися хто куди, натикаючись одне на одного й лементуючи не своїми голосами. Сокирчук так само незворушно струсив краплі крові з ножа й провів ним перед собою, наче запрошуючи на гостину. З диким гарчанням, відкидаючи людей зі свого шляху, на душогуба посунув Краварж. Спочатку війт ледве переступав ногами, наче на них були гирі, та з кожним кроком пришвидшувався, і за кілька секунд на Сокирчука вже мчало здоровенне кудлате ядро. На шляху війта стала стара Сокирчукова-отруйниця, та він збив її з дороги одним ударом, жінка, відлетівши на сажень, угатилася головою об сцену, упала й уже не ворушилася. Тоді війт налетів на Сокирчука й притис його своїм багатопудовим тілом, не звертаючи уваги на удари ножа, яким помічник гатив по спині та плечах Краваржа. З очманілими від люті очима велетень зімкнув руки на шиї злодія. Боролися вони лише кілька секунд, потім почувся жахливий тріск, і рука з ножем безсило впала на землю. Краварж так і залишився лежати на Сокирчукові, під обома повільно розпливалася калюжа крові.

На спустошеному лузі, з якого втекли всі, крім князя, його гайдуків та гостей, смолоскипами грався вітер. Він уже загасив добру половину вогнів. Не було чутно жодного слова. Яблоновський, що сидів у своєму кріслі з незмінним келихом вина у руці й дивився перед собою з дивним виразом на обличчі, повільно повернувся до Голоти, який завмерши, втупився на мертві тіла.

— Богуславе, а ти таки вмієш влаштувати виставу… Куди там тому Мольєру…

Князь повільно встав, вклонився своїм гостям та коханці й нервово посміхнувся:

— Панове, Ельжбето. Я обіцяв вам видовище, якого ви ще не бачили, чи дотримав я слова?

Відповіддю йому були рідкі аплодисменти ошелешених гостей. Князь нахилив голову й жестом указав на автора інтермедії, що стояв з білим, як з борошна, обличчям і, не відриваючи погляду, дивився на червону від крові траву.

Розділ 12

Який повен кохання, пристрасті й ще кількох уже не таких приємних почуттів

— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?

Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув, розгорнув записку й побачив лише одне слово, ретельно виведене чорнилом по всьому аркушу — «Młyn».

— До біса! Доста з мене цих таємниць, — швиргонув він папір у вогонь і рішуче підсунув до себе прозорий кухоль з мішаниною. Стиснув його, аж пальці побіліли, а за секунду — з лайкою скочив з лави, аж та перекинулася і важко впала на дощату підлогу.

— От же, щоб тобі все було добре! Дядьку Меходе, йди-но сюди, випий за моє здоров’є!

Босий, у розхристаній сорочці коваль Меход, п’яно витанцьовуючи, швидко підбіг до Голотиного столу й глянув у кухоль.

— Мати свята, що там намішано, Голото? Різнокольорове, як півнячий хвіст… — вибагливо скривився він, а тоді подивився на розлютоване такою відповіддю обличчя Голоти й швидко додав: — То я так, шуткую, хлопче.

Меход у три ковтки випив усе і аж крекнув:

— Ти диви, яка смакота! — здивувався він і повернувся до частувальника подякувати, та того вже й духу не було. Лише грюкнули двері, запустивши у шинок вітер та нічну холоднечу.

За півгодини Голота мерз біля млину, що вже років із п’ять, після того, як помер старий мельник, стояв пусткою над річкою, що слугувала межею між Болотківцями і Кунівом. Він тупцяв біля дверей і все не наважувався ступити останній крок. Темні хмари зовсім заступили місяць, війнув «москаль», а понад луками почали плисти звичайні для цього місця коси густої імли. «Моя стара нянька Зося була б щаслива, бо це наче з однієї з її страшних казок, якими вона щовечора пригощала малого Голоту! Оце зараз із туману мали б вилізати всі ті місцеві упирі, песиголовці й залізоносі басаркані, інша гидота, гризти мені кістки й пити з мене кров… І чого я сюди поперся, сидів би, пив отой „півнячий хвіст“ і гадав, як поїду завтра до лупанарію Гризельди в Острог і забуватиму всю цю болотяну катавасію?», — удесяте подумав Голота, удвадцяте обклав лайкою свою цікавість, а тоді обережно штовхнув двері й тихенько зайшов до млина. Усередині було вогко і темно, як у чорта за пазухою, Голота про всяк випадок витяг карабелу, що ледь чутно дзенькнула з піхов, і пішов, повільно ступаючи скрипучими дошками. Несподівано в пітьмі щось блиснуло, Голота відстрибнув і інстинктивно підняв шаблю догори, захищаючись від удару зверху, а живіт прикриваючи коротким ножем. Навчився він цього в Кадисі, бо вижити без таких навичок у портовому місті, повному мерзоти з усіх частин світу, було зась. Однак ніхто так і не вдарив, не штрикнув навахою, лише щось ледь чутно зашелестіло. Голота не зразу зрозумів, що то сміх.

— А ви таки полохливий, як заєць, — сміючись, проказав голос. З темряви вийшла Краваржова, тримаючи в руках свічку.

— …пане Голото, — повільно проказала вона, неначе смакуючи його ім’я язиком, і це змусило побігти його спиною натовп скажених мурашок.

— Називайте мене Богуславом, пані Софіє, — чемно вклонившись, відповів він, і ніяково збагнув, що секундою раніше дивом не зніс красуні Софії голову.

— Заходьте, заходьте, Богуславе. Після смерті мельника Краварж тут обладнав мисливський будиночок, лігво для посиденьок з друзями…

— Пані…

— Я все знаю про Краваржа, Богуславе, — швидко проказала вона, застережливо піднявши руку.

— І те, що він вижив і що його забрали в Острог лікувати. Я була там, — вона відвернулася й пішла на світло, Голота лиш зараз побачив що воно тоненькою стрічкою струменіло з дальнього кутка млина.

Бічна кімната, в якій Софія чекала Голоту, нічим не відрізнялася від звичайної гостини в Болотківцях. Рушники, образи, лава, стіл, кілька мисок з паруючою їжею. Єдине — у тутешніх селян не було таких химерних канделябрів, що стояли по всій кімнаті. А ще місцеві не готували чеські кнедлики, від запаху яких Голота нарешті повернувся до тями, запхав шаблю у піхви й, перехрестившись у куток, умостився за столом.

— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne[45]… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.

— Так, я розумію і смиренно приймаю ваші насмішки, пані, і не знаю, що на них відповісти. Хіба що правду. А правда така, що я не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Зізнаюся, моя самовпевненість зіграла свою роль, звичайно, але я навіть і подумати не міг… — Голота зітхнув, — до чого це призведе…

— Та це не єдина причина вашого похмурого настрою? — вгадала війтова.

— Я жалкую за Сокирчуком, — мовив Голота, дивлячись убік. — Незважаючи на весь героїзм Краваржа, — додав він швидко, — помер він занадто рано.

— Як це? — здивувалася Софія.

— Бо забрав у могилу всі свої загадки.

— О Боже, а що, були ще загадки, які ви не розгадали?

— Були? Та їх море, пані! Я досі не розумію, навіщо він напав з людьми на старого Фельчинського? Чому? Більшого хаосу, ніж уже був, годі собі й уявити. Князю, якому Сокирчук і так повідомив, що ваш чоловік улаштував безлад у його маєтках, було достатньо й тих попередніх убивств, аби прибрати Краваржа з війтівства. Навіщо ж Сокирчуку була ще й ця смерть старого? Навіщо спалив Дарку, служку Фельчинського? Її тоді знайшли в невеличкому сховку під полою, і двері в цей схрон хтось зачинив. Та усе це Сокирчук може розповісти тепер хіба що могильним червам, — зітхнув Голота.

— І що ви думаєте робити далі? — схвильовано запитала Софія.

— Думаю, залишуся тут ще на деякий час. Причин оселитися аж надто багато. Продовжу розслідування і…

Він на мить завмер, пильно подивився на Софію, що сиділа навпроти, дивно дивлячись на нього, а тоді встав, перехилився через стіл і наблизив своє обличчя до неї, ледь торкнувшись уст. Війтова негайно впилася в його губи палким цілунком, але за мить відсторонилася, закривши обличчя рукавом.

— Я мусив це зробити, Софіє, бо мрії інколи все ж мають справджуватися, — хрипко промовив Голота.

— Богуславе… давайте… вечеряти, — запинаючись і відводячи очі, проказала на це війтова.

Голота відсунувся від Софії, її груди швидко здіймалися, а пальці тремтіли. Вона відвернулася, швидким порухом пригладила волосся, а вже за мить засміялася кришталевим, мов дзвоник, сміхом.

— Не можна ж, щоб ви не оцінили всі мої старання. Я ж готувала для вас, а востаннє я це робила, мабуть, ще вдома, в Рацибужі…

Голота мовчки сів і подивився, як війтова наливає собі наливки, а йому оковитої з високого графина. У вухах гупало, він думав лише про її тіло, що було ось тут, зовсім поруч, варто лише простягти руки і… Голота хитнув головою. «Заспокойся врешті, дурню», — подумав він і величезним зусиллям волі підняв голову, аби подивитися в очі Краваржовій.

— Давайте вип’ємо за нашу зустріч. Вона додала радості в моє життя. Уперше, відколи мене забрали з дому, — ловлячи погляд Голоти, промовила війтова.

— Будьмо, пані. За вас. Ви прекрасна мара цього нерадісного місця, — глухо відповів Голота, не відриваючи від війтової очей, і рвучко перехилив чарку. Софія слабко усміхнулася, а тоді підняла руку й провела по настовбурченому волоссю Голоти.

— Знаєш, Богусе, коли мене привезли в це дивне, Богом забуте місце з моєї рідної Сілезії, я ридма ридала і довго не могла заспокоїтися. Та врешті-решт я полюбила ці болота. Вони справді надають мені наснаги. Ти не повіриш, але тут повсюди джерела сили, треба лише вміти її черпати.

Голота відчув, як горілка починає діяти. Кров заструменіла по жилах, він дивився в очі Софії і ледь стримував себе. Лише тепер він ясно й безповоротно зрозумів, що кохає цю жінку.

«Зараз же забрати її звідси й повезти світ за очі! До Острога, Львова, Кракова, Рима і Болоньї, Мадрида, Нового Світу, до Багдада, будь-куди!»

— …І я вчилася черпати силу кожного дня. Знаєш, яка вона? З нею ніщо не може порівнятися, Богусю. Це як відчувати кохання, пристрасть і любощі одночасно, в одному моменті тут жага слави і її здобуття, мрія та її здійснення, очікування поцілунку і сам поцілунок…

Голота вже мало розумів, що говорить Софія, він усе дивився на її очі, вуста та шию, на перса, що здіймалися під тонкою сорочкою. До цієї хвилини у своєму житті він не бачив нічого більш прекрасного.

— Я черпала ці сили звідусіль, — продовжувала війтова, очі її були так широко розплющені, що здавалися вдвічі більшими. — Таке багатство давно вже рідкість у мене вдома, у Сілезії — жага таких, як я, випила там усе до краплі. Вони тепер там живляться крихтами, за ними полюють, їх спалюють і вбивають щороку… Я ж несподівано натрапила тут на скарб, я щодня пила людей, почуття яких з дитинства наповнені цією силою. Їхні злість, страх, підлість, радість, мрії й сподівання були наповнені силою по самі вінця — я ними насолоджувалась. Допоки не з’явилася вона…

Десь глибоко в нетрях свідомості Голоти жевріло розуміння: щось іде не так. Якась маленька частинка його «я» боролася з монотонним голосом, що звучав звідусіль, але частинка та була надто маленька й слабка, тож він плив течією, що заколисувала й несла все далі. Він не звертав уваги, як змінюється прекрасна Софія, як наповнюється люттю її обличчя, як стають усе різкішими її слова, як змінюється тихий, м’який голос. Зрештою вона почала істерично викрикувати, страшно викривлюючи вуста та широко розплющуючи очі, та бачила це лише все та ж невеличка частинка у голові Голоти, а сам він сидів і не хотів ворухнутись, аби не злякати голос, що лився йому у вуха і був для нього частинкою божественного провидіння.

— …Вона почала красти в мене силу!!! Мала жебрачка, яку помираючою підібрали на лісовій дорозі Фельчинські, — безтямно вигукувала війтова. — Уявляєш, Голотонько? Її талант був незвичайної міці. Вона була сильніша за мене. Єдина моя перевага була в тому, що я знала про неї, а вона про мене — ні… Вона була не навчена розрізняти таких, як ми, і не знала, що двом таким в одному місці не жити. Вона безсовісно крала в мене все — ненажерливо забирала всю силу, залишаючи мені об’їдки… Як я хотіла вбити її! Щохвилини, щомиті мріяла роздерти на шмаття, але вона не підпускала до себе, несвідомо ставила перепони, які я не могла здолати. Убити, позбутися цієї злодійки — це було бажання більше за життя.

Софія різко встала, нахилилася до Голоти, по черзі підняла його повіки, а тоді, поплескавши його по щоці, відвернулася й заходилася порпатися в скрині, що стояла поруч. Вона розкидала в різні боки непотрібні хустки, плахти та сорочки й не переставала говорити ні на мить.

— Я думала й планувала роками… і ось нарешті. Я недаремно їздила в Камінь-Каширський і вивідала все про того вбивцю Сокирчука, його матір-травницю, я недаремно говорила з пасічником, який розбовкав про внучку — дочку розбійника, що стояла за шинквасом. Я знала, що це мені знадобиться, і кинула у воду перший пробний камінь — обережненько розповіла купцю Лєшеку про дочку Козири. О, я знала: торгівці не впустять можливості прибрати гайдамака, який розладнав їхні справи. Чекати довелося недовго, усе заварилося так, як я й очікувала. Уже за тиждень Сокирчук познайомив друга Лєшека — Калиновського з Марусею, яка мала розповісти гендлярам про схованку скаженого гайдамака. Тоді я кинула ще один камінець — розповіла про таємниці звідника Сокирчука Калиновському… А якось увечері до мене прибігла та шльондра шинкарка, розповідаючи про свої злигання з Калиновським і про те, що він кинув її, тільки-но вивідав усе про схованок батька-розбійника.

— Знахарка не дала доброго привороту, — вдала Краваржова тонкий шинкарчин голос, — це так жалілася мені та нікчема, — коханий не повернувся, — ридала вона в мене на плечі. Я ледь не розсміялася їй в обличчя і порадила розповісти все Сокирчукові, в якого на оці є гарна ворожка, яка може повернути коханця. І я таки не помилилася в тому лайдаку. Він відразу клюнув на приманку й зрозумів, що це прекрасний шанс позбутися Калиновського, який висотував з нього жили й гроші, натякаючи на вбивства в Камені-Каширському.

Відьма нарешті знайшла те, що шукала — грубу мотузку, підійшла до безтямного Голоти, зняла йому чоботи й діловито почала в’язати ноги.

— Сокирчук зробив усе так, як я й думала — послав шинкарку до матері, і стара змія дала їй отрути. Сказала, що то «упирське зілля», яке поверне любов її любого Франтішека, треба тільки випити обом. Франтішек! — перекривила відьма голос шинкарки й зробила паузу, подивившись на Голоту знизу вверх. — Лайно в житті і, до речі, в ліжку також. Ти знаєш, чому вони билися на дуелі з Краваржем? Бо п’яним той дурнуватий Франтішек насмілився бовкнути про нас із ним. Краварж його тоді трохи пом’яв у шинку, їх розтягнули, але після того він був усе одно що мрець, бо хто зневажить Софію, отримає своє! Та тоді я навіть попрохала Краваржа не вбивати дурня, адже він мені був ще потрібен. До речі, сам він так зневажав ту дурепу-шинкарку, яка втелющилася в нього, що й батька свого продала, що навіть не захотів випити з нею того сокирчучкиного привороту, а віддав келих з отрутою слузі. Коли ж вони попадали мертві, хвойда зовсім втратила голову, почала кричати про упирське зілля й утекла.

Обличчя війтової порум’яніло. Було очевидно, що згадка про те, як вона плела своє павутиння, приносило їй неабияку втіху.

— Це була просто знахідка! Я ж із самого початку хотіла звинуватити у смертях або упирів, або відьмаків, а тут шинкарка, яка біжить селом і волає про кровопивців. Я ледь не наздогнала й не розцілувала її!

Софія сіла за стіл, дивлячись на свого німого співрозмовника, що споглядав скляним поглядом кудись убік. Підперши щоку кулачком, Краваржова продовжувала:

— Кілька моїх розповідей про упирів біля вогнища на вигоні — і нікчемний Сокирчук знову пішов туди, куди я його штовхала. Він побачив, що має шанс стати управителем Болотківець, коли завертить тут віхолу, підставивши під удар мого тупого, як коропа, Краваржа. І це йому вдалося, адже тутешні люди, милий мій Богуславчику, вірять у все надприродне, та не бачать очевидного. Звістка про упирів просто звела їх з розуму. Спочатку вони ледь не спалили тебе, а потім забили Котовича, і лише тоді, коли я почала розповідати історії про кровопивців, які живуть між людей у селі, і коли я напоумила приїхати того скаженого діда з Данилівки, що всіх так нажахав, нарешті пішли убивати того, кого я хотіла — старого алхіміка Фельчинського. А тоді хтось, — посміхнулася вона, — підпалив хату, а разом з тим і ту, задля якої я й задумала всю цю катавасію. Так-так, любий. Що, навіть не підозрював? Так, коханий, усі ті вбивства були заради того, аби позбутися її, проклятої Дарки, служниці Фельчинських, малої відьми, що отруїла мені життя. Думаєш, хто зачинив ляду, де та дурепа мала сховок? Такий сховок і в мене є, щоправда, не така нора, як у тієї нікчеми. Краща! Іноді, знаєш, хочеться непомітно випити води й трохи вскочити у гречку з молодим купчиком…

Відьма тихенько захихотіла. Голота ж, остаточно втрачаючи контроль над своїми м’язами, потроху сповзав з лави. Мило посміхаючись перехнябленим ротом, відьма підійшла до Голоти й штовхнула його на підлогу.

— Ти дуже, дуже мені сподобався, Богусю, — дивилася вона, присівши навпочіпки біля Голоти. — Якби ти не був такий цікавий, якби сказав, що поїдеш звідси, а не залишишся й продовжиш нюшити… Яка б у нас була ніч, Богусю, яка ніч! Якби все було по-іншому, я б навчила тебе… ех, що даремне говорити, — хтиво облизала жінка губи і, нахилившись, пристрасно поцілувала майже непритомного бранця. — Але ти дуже багато знав, дуже, а міг дізнатися куди більше, а це було б зайвим, — муркотіла війтова на вухо Голоті. — Уся біда в тому, що ти ніколи не задовольнявся тим, що мав, завжди хотів більшого. Спочатку я віддала тобі шинкарку, ідеальна ж отруйниця, чи не так? Мстилася за спаплюжене кохання. Хе-хе-хе. Розповіла навіть про схованку тієї хвойди. Щоправда, перед цим я навідалася на пасіку, натякнула Марусі, що їй буде за вбивство шляхтича, а тоді через вікно дивилася, як ця посмітюха вдавилася на балці. Та навіть якби вона й не зрозуміла натяків — я їй приготувала частування. Щоправда, воно й так не пропало, бо зараз його випив ти. Хе-хе-хе. Цього б не сталося, якби ти тоді припинив нюшити. Так ні, шинкарка-отруйниця тобі не підійшла, ти вийшов на Сокирчука. Але й того тобі чомусь замало, любий. Я ж не можу ризикувати, ще б трохи, і ти б дістався до мене…

Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.

— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?

Розділ 13

В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи

Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого Луки, вивернуло аж до нутрощів. «Дякую тобі, мила моя смуглявко Федотихо. Якби не ти, роль смертельно отруєного я зіграв би до кінця», — встигло мелькнути у Голотиній голові у перервах між болісними спазмами шлунка. Його знудило разів із десять, аж почало боліти у грудях, і хоч слабкість і біль нікуди не зникли, у голові все ж прояснилося. Важко дихаючи, Голота гарячково почав шукати, чим розрізати мотузки на ногах, бо розв’язати затягнутий вузол у нього не вистачило б сил. У підвалі було темно, хоч око виколи, та він шарив по підлозі з упертістю сліпого жебрака, який шукає ті кілька мідяків, що їх кинули перед ним жалісливі перехожі і від яких залежить, чи проживе він ще один день. Голотині пальці намацали руків’я шаблі, і він схопився за батьківського подарунка з такою дитячою радістю, що аж з очей бризнули сльози.

«Ще одна рятівнице моя», — подумав Голота, беручи карабелу за лезо слабкими руками, а тоді підтягнув зв’язані ноги й почав різати мотузки. Він саме закінчив, важко став на одне коліно і, за звичкою, обережно запхнув шаблю за пояс, коли почув, як у підвал почала з плескотом литися вода.

«Вона відкриває заслінку до колеса, зараз тут буде Вілія, і кінець», — мляво констатувало щось у Голотиній голові, і він задерев’янів від страху.

І точно: щось скрипнуло, річка стрімко почала затоплювати підвал, зараз же Вілія закрутила Голотою, як тріскою, вдарила кілька разів об стіни та водяне колесо, і врешті викинула з підземелля на широку воду. Відразу потягло на дно, і він відчайдушно замахав руками та ногами, випливаючи на поверхню за рятівним ковтком повітря. Голота то виринав, то знову занурювався, боротьба з річкою, що явно була налаштована його вбити, тривала хвилин з десять. А коли його віднесло вже на кілька верст, Голота врешті приречено зрозумів, що врятувався від відьми лише для того, щоб піти на дно трохи пізніше.

Шансів вижити справді було дещо більше за нуль. Його несло швидкою й повною ям Вілією, він був без сил, у мокрому одязі і з проклятущою шаблею, що ще хвилину тому врятувала його, а зараз усією своєю вагою тягла вниз. Та все ж Голота зміг підняти голову над водою, аби вхопити ще трохи повітря, і саме тоді побачив стару вербу, що не пережила останнього буревію і тепер лежала з вивернутим корінням на березі, утопивши гілля в річці. Голота з останніх сил почав гребти до неї, а тоді простягнув руки у розпачливій спробі схопитися за дерево, але гілки лише ковзнули по долоням, а він їх навіть не зумів стиснути. Та спроба все ж не була марною, за великого обламаного стирчака зачепився рукав його широкої сорочки. Витвір кельнських майстрів загрозливо затріщав, але витримав, і Голоту течією розвернуло й занесло під дерево, де він заплутався у гіллі. З усім своїм диким бажанням вижити він негайно вчепився за гілки і повиснув на руках. Ще одна спроба напружити м’язи віддалася болем у всьому тілі, та Голота підтягнувся й ухопився за стовбур. Течія, що ледь не вбила його, тепер допомагала й виштовхувала на дерево. Голота перехилився через вербу, з усіх сил обхопив її руками і так зомлів.

Отямився він уже тоді, як минув день, і сонце потроху сідало за обрій. Страшно боліла голова, біль пульсував ртуттю й переливався з потилиці у скроні й назад, паралізуючи всі думки. Голота ледь зміг розчепити намертво стиснуті на гілках руки й поповз по стовбуру, поки не впав з нього на багнистий берег. Увесь у багнюці, він дрижав усім тілом і жадібно хлебтав воду з невеличкого рівчака — кілька разів його нудило, та він уперто пив, а тоді знову впав у безпам’ятство.

Друге пробудження було вже не таким болісним, хоча й малоприємним. Прокинувся Голота від того, що хтось легенько копнув його по голові. З неабияким зусиллям підняв голову та побачив лише блискучі чорні чоботи. Носок піднявся й знову постукав його по вилиці.

— Вставай, ледарю, не час розлежуватися. Ніч надворі. Саме час гуляти, — Голота підняв очі й побачив чорну бороду Козири. Найдивнішим було те, що гайдамак усміхався, і усмішка пасувала йому так само, як дівоча стрічка на шаблі. — Налякав ти мене, брате. Стогне хтось, а потім мовчить, стогне — мовчить. Я спочатку подумав, чортяка якась в темряві лазить чи русалка у Вілії. А коли пішов сюди зі стрільбою, то аж плюнув — якесь жебро п’яне по багну повза й блює. Думав стрельнути, але пригледівся — так це ж знаменита нишпорка, сам Голота-Голотський, — вишкірив він свої зуби, що блиснули в темряві.

Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.

— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.

Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.

— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?

— Ні, — ледь чутно проказав Голота.

— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…

Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.

— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.

На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.

— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.

Голота тремтячими руками потримав гарячий кухоль у руках і почав повільно пити, трусячи головою, коли гаряча вода обпікала йому горлянку.

— Пий, пий. Дам тобі потім ще й відвару, є в сумах трохи чебрецю і трав різних. Хто це тебе так, розумнику? Чи то так перебрав у шинку?

Голота лише нечутно прошепотів у відповідь. Козира підставив вухо аж до його рота.

— Га? Ще раз скажи, не чую, що ти там сопеш. Війтова? Ота красунечка, дружинонька того дурного Краваржа. За що? У ліжку ти слабенький виявився, ні? — хрипко засміявся Козира.

Голота похитав головою. Він зробив ще одну спробу, закашлявся і крізь кашель усе ж просичав.

— Душогубиця.

Козира закінчив реготати і пильно подивився на нього.

— Яка ще душогубиця? Я чув, що ти всіх убивць повиводив на чисту воду. Кажуть, такий вертеп влаштував, що люди ще не скоро тут заспокояться і будуть…

Голота мовчав, дивлячись на гайдамака. Той і собі замовк, до нього врешті дійшло, і він повільно по словах проказав.

— То вона… Марусю?

Голота лише кивнув головою й відкинувся на сідло. Козира сидів, дивлячись у свій маленький чепурний турецький кухлик, що парував дивним, чужим для цих луків ароматом арабської пустелі.

Землянку в Осінському лісі, де останнім часом ховався Козира і куди він привіз блідого й безсилого Голоту, навряд чи можна було назвати зручним сховком, а от те, що вона була надійною й непомітною — це безперечно. Про неї ніхто, крім старого гайдамаки не знав, і дізнатися ніхто не мав жодного шансу. Повз схованку, закриту буреломом та кущами ліщини, навіть досвідчений збирач чорниць пройшов би, не підозрюючи, що сажнем нижче сидять і тихо гомонять двоє.

— Не можна більше чекати, треба їхати, Козиро. Обом нам, — переконував Голота здоровенного гайдамака, що, зчепивши руки у замок, сидів перед ним.

— Я й сам поїхав би, — похмуро відповів той. — Навіщо мені тебе тягти, яка ти мені поміч?

Голота похитав головою, закашлявся й прохрипів.

— Ти її не дістанеш, не знаєш, де її сховок, не знайдеш його без мене…

— Ох, Голото, якщо ти такий розумний, як себе вважаєш, чого ж ти по річці, як колода плив. Га?

Голота промовчав і знову закашлявся. Козира подумав. А тоді подивився на Голоту, що вперто випнув підборіддя, і зітхнув.

— Знаєш, Голото, а, може, нам не йти, га? Колись мені стрівся на дорозі чолов’яга. Я з хлопцями його від одних не дуже добрих людей відбив, чогось мені жаль його стало. Так-от, сидимо ми біля вогню, а я йому щось кажу про злих людей і про те, що світ давно вже дияволу належить. А він мені знаєш що відповів? Оце вже років і років минуло, а я все пам’ятаю. Слово в слово. Сидів, мовчав як води в рот набрав, а тоді: «Кажеш, немає Бога на землі? А я кажу, що вся земля, увесь всесвіт є єдиним великим добром. І всюди його знайдеш. Не шукай його за Доном чи у Криму, чи за Кавказькими горами, не будь ні вельможею, ні лихварем. Будь лише людиною — чуєш? Людиною — і знайдеш добро, й уздриш рай. Люби Бога, тією самою любовію ближнього, усіх ближніх, усіх живих, так само, як і померлих та нерожденних. Усі вони брати твої, рід твій, радість твоя, надія твоя, молитва твоя, вінець твій, усе й усіх люби, і Бога, і буде тобі рай».

Козира знову замовк, дістаючи з-за поясу люльку, яку негайно вкинув до рота й пробубнів:

— І це мені людина, яку тільки-но мало не замордувало трійко харциз, казала, отже…

Голота отетеріло дивився на старого розбійника, а тоді запитав:

— А того чоловіка не Григорієм, часом, звали? Не Сковородою?

— Га? — наче винирнув зі сну Козира. — А хто його зна, може, й Сковорода, а може й Баняк чи Полумисок якийсь. Не пам’ятаю вже. Нагодували ми його, він подякував нам, узяв палицю й далі пошкандибав кудись…

Козира пожував зубами люльку, згадав, що запалити її в сховку не можна, тож зітхнув, витяг і поклав за пояс.

— Добре тоді, ввечері їдемо. Удвох. Одним конем доведеться, більше в мене немає. А як закінчимо, то поїду я, хлопче, до Києва, в Межигірський монастир. Ти ж знаєш, туди з Січі всі абиштовані йдуть, а я завжди думав, що не буде такого, щоб я до ченців тулився, помру десь з шаблюкою в руці. А от не дав Бог, знать, буду вже там вік доживать. Давно вже пора, набігався я по лісах та степах, треба й про Бога подумати… Але спочатку… закінчимо з цим.

З лісу вони вибралися, коли повністю стемніло. Голота хитався за спиною Козири, як очеретина, і лише дивом не падав. За пояс гайдамака він тримався з останніх сил, бо той відразу попередив: якщо впаде, то піднімати його не буде, а поїде далі сам. Голоту вже зовсім перехнябило поперек коня, і коли вже добрели до верболозів, де мали залишити Козириного вороного, він таки врешті сповз з крупа й гепнувся об землю мішком.

— Уставай, лигуне, нам ще йти і йти, — кинув Козира через плече, розсідлуючи коня.

— Зараз трохи полежу, і буде все добре, — кволо відповів Голота.

— Та що там буде, ти он трясешся, як собака. Встаєш? Бо чекати не буду.

Голота важко підвівся й здивовано відчув, що йому, й правда, легше. «Мабуть, гепання об хребтину Козириної коняки чудодійне, витрусило всю отруту», — повеселішав Голота, умився водою з як завжди крижаної Вілії, а тоді втерся рукавом і поспішив слідом за Козирою, що вже пружно йшов берегом до Болотківців. Вони ще почекали в чиїхось гарбузах, а тоді довго й нудно сунули городами нічним селом, ховаючись від будь-якої тіні. Коли ж підійшли до гори, де стояв війтовий маєток, то Козира змусив лягти, і вони поповзли тихо, мов вужі, хоч старий раз-по-раз обертався й гарчав на свого супутника, що хропів позаду, мов жеребець.

— Запалюй! — прошепотів Голота, коли вони перелізли через паркан на подвір’я, на що розбійник тільки роздратовано кинув:

— Не вчи вченого, Голото, я все життя те й роблю, що палю!

Козира кинув свій смолоскип на стріху, а тоді вихопив Голотин і швиргонув і його.

— Біжи зачиняй двері!

Полум’я повільно розгорялося, та вже за кілька хвилин дах запалав, як свічка, а будинок оповив дим. За пожежею вони спостерігали трохи осторонь і бачили, як нарешті у хаті прокинулися й загупали у підперті двері у марній спробі вийти.

«Довго вона не гупатиме, відразу кинеться до сховку», — подумав Голота й махнув рукою.

— Ідемо!

— Куди? Ти ж казав, що не знаєш, де вихід з її схованки, — схопив його за рукав Козира.

— Вона говорила щось про воду… — невпевнено мовив Голота.

Козира скептично подивився на неблизьку Вілію й повернувся до товариша.

— Чоловіче добрий, то відьма аж до Вілії підкоп зробила, чи що?

Той не встиг відповісти, та й Козирі не було часу слухати. З-за рогу палаючого будинку вибіг здоровенний меделянин[46] і побіг до них. Голота, який відразу згадав про свою зустріч з Мурзою, відскочив у бік. Здоровенний, зростом з телицю собака, якого Краварж брав із собою на ведмедя, не збавляючи швидкості, з вишкіреними іклами кинувся на Козиру, вдаривши того в груди. Гайдамак тільки й устиг, що вихопити свого величезного ножа й тепер, як міг, відбивався від величезного звіра руками.

— Я сам! Іди, іди, кажу! — прокричав закривавлений Козира, і Голота слухняно кинувся з подвір’я. Та вже за воротами став, як укопаний.

«Знати ще б, куди його бігти, — подумав він. — Де та її нора? Та пекельна баба казала, що „скакала“ „в гречку“ через лаз. Де ж той лаз? І про яку воду вона торочила, коли говорила, що виходить зі своєї нори напитися? Вода, вода, вода. Де тут та вода? Так це ж криничка!» — вдарив себе по лобі Голота й кинувся у хащі бузини, що росли біля підніжжя війтового горба.

Він біг стежкою, продираючись крізь кущі й тримаючи перед собою шаблю, і врешті дістався галявинки, де хлюпотіло джерело. Захеканий Голота завмер, прислухаючись, та не чув нічого, крім своїх хрипливих легенів і криків із війтового подвір’я, де вже метушилися люди, намагаючись загасити пожежу.

«О так! Схоже, геніальний Голота вкотре у цій проклятій історії зазнав ганебної, беззаперечної й прикрої пораз…», — несподівано хід самобичувальних думок Голоти перервало ледь помітне дрижання одного з кущів бузини. Він захитався сильніше, а тоді похилився і з вузької нори під ним, обережно оглядаючись, показалася Краваржова. Вона пильно обдивилася навколо, а тоді обережненько вилізла з підземелля й турботливо закрила отвір гіллям. Відьма поправила очіпок, провела руками по спідниці, спокійно пішла до кринички й присіла біля неї, витираючи руки. Голота ледь чутно видихнув, а тоді рушив, м’яко ступаючи, і почав підкрадатися до Краваржової з карабелою в руці, та встиг зробити хіба з десяток кроків, як війтова різко повернулася всім тілом й скрикнула, побачивши того, кого вже вважала мерцем. Та здивувалася вона лише на секунду, вираз її обличчя миттю змінився, і вона дивилася на Голоту зі своєю звичною чарівною посмішкою:

— І знову ти, і знову зі своєю шаблею… Голото, ти чомусь зовсім не хочеш умирати, — промуркотіла вона, мов велика кішка.

Голота хотів щось відповісти, та його наче заціпило, у роті стало сухо-сухісінько, а руки налила неймовірна втома. Лише тепер він роздивився, що в руках Краваржова тримає невеличкий пістоль, направлений йому у груди, і зрозумів, що цього разу він таки догрався.

— Треба було тікати й не повертатися, Богусю…

Усмішка завмерла на губах війтової. Голова її на очах ошалілого Голоти відділилася від тулуба, полетіла, а тоді впала на землю й покотилася до джерела. Тіло ще якусь мить стояло, а потім повільно опустилося на коліна й упало на бік, зрошуючи все навколо темно-червоною кров’ю. Козира, що стояв позаду мертвої відьми, важко дихаючи, витер спітнілого лоба й стомлено сперся обома руками на свою закривавлену шаблюку.

— От так, доцю… — ледве чутно прохарчав забризканий кров’ю старий розбійник, опускаючись на землю.

Примітки

1

Кішка-дев'ятихвістка (англ.) — канчук, що мав дев’ять і більше хвостів. Завдавав страшних рваних ран.

(обратно)

2

По-піратськи (фр.).

(обратно)

3

Чоловіка (пол.).

(обратно)

4

Дім розпусти (лат.).

(обратно)

5

Тип шаблі, поширений серед польської шляхти у XVII–XVIII століттях.

(обратно)

6

Шабля, що з’явилася за правління Яна III Собеського (1674–1696). Яновки вирізнялися пишним орнаментом і прикрасами у східному стилі.

(обратно)

7

Італійський шинок.

(обратно)

8

Шинок у південних слов’ян.

(обратно)

9

Німецька корчма.

(обратно)

10

Страва польської, литовської, білоруської й української кухонь, тушкована капуста з м’ясом.

(обратно)

11

Сейм Великого князівства Литовського в 1766 році затвердив гарнець малий (шинковий), рівний 2,8237 літра.

(обратно)

12

Вибачте, сеньйоро (суміш іт. та ісп.).

(обратно)

13

Життя прекрасне (іт).

(обратно)

14

Дрібнопомісна шляхта, володіли присадибними господарствами, не мали селян, самі трудилися на своїй землі.

(обратно)

15

Кровна помста (іт.).

(обратно)

16

Староста, якого призначав власник села.

(обратно)

17

Угорське вино.

(обратно)

18

Хата з архаїчною формою курної печі, дим від якої йшов просто всередину.

(обратно)

19

До тих пір, ми будемо чекати (чеськ.).

(обратно)

20

Різновид бойового кавалерійського молота-топірця з вузьким недовгим лезом.

(обратно)

21

Кінець (пол).

(обратно)

22

Морфея (іт.).

(обратно)

23

Так минає слава земна (лат.).

(обратно)

24

У доброї людини гнів минає швидко (лат.).

(обратно)

25

Гнів не дозволяє розуму пізнати правду (лат.).

(обратно)

26

Польський магнатський рід, що володів значними маєтками на Волині.

(обратно)

27

Мир, мир (лат.).

(обратно)

28

Термін, яким християнське населення Іспанії й Португалії називало євреїв, що прийняли християнство, та їхніх нащадків.

(обратно)

29

Шапка з околишем ширшим або вужчим з хутра і з верхом із шовку, сукна або оксамиту.

(обратно)

30

Польський шляхетський рід. З цього роду були два великі коронні канцлери: Ян Малаховський (1698–1762) і Яцек Малаховський (1737–1821).

(обратно)

31

Знаменитий магнатський рід князів, з якого походили Дмитро «Байда» Вишневецький (1517–1563/64), Ярема Корибут-Вишневецький (1612–1651) та польський король і великий князь Литовський Міхал Корибут Вишневецький (1640–1673).

(обратно)

32

Книга, що описує магічні процедури й заклинання для виклику демонів.

(обратно)

33

Йохан Бехер (1635–1682), німецький лікар і хімік.

(обратно)

34

Георг Ернст Шталь (1659–1734), німецький лікар і хімік, першим сформулював теорію флогістону.

(обратно)

35

Капуцини — римо-католицький чернечий орден, заснований у 1525-му в Урбіно. 1750 року в Острозі Януш Олександр Санґушко подарував монахам-капуцинам під будівництво монастиря ділянку землі за міськими валами по дорозі на Дубне.

(обратно)

36

Доля (лат.).

(обратно)

37

Без надії сподіваюсь (лат.).

(обратно)

38

Військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кількох сотень козаків.

(обратно)

39

Римо-католицький орден жебраків, заснований 1209 року в Італії Франциском Асизьким. В Острог францисканців запросив князь Януш Острозький (1554–1620).

(обратно)

40

Ім’я коня Дона Кіхота, головного героя роману «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса.

(обратно)

41

Слабке рішення (ісп.).

(обратно)

42

Старовинна українська страва, приготовлена з м’яса домашньої худоби, птиці чи їхньої суміші, овочів, прянощів та заправлена борошном.

(обратно)

43

Espada (ісп.) — шпага.

(обратно)

44

La niña (ісп.) — дівчина.

(обратно)

45

Загальна назва труп італійських акторів, що виступали в Парижі (в XVII–XVIII ст.), притримуючись естетики комедії дель арте.

(обратно)

46

Вимерла нині порода собак. Вирізнялися величезним зростом, вагою подекуди у 100 кілограмів.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg