«...I жодної версiї!»

Кашин Володимир Леонідович …I жодної версiї! Роман

1

Труп уже повезли в морг. Слiдчий Спiвак, судмедексперт та експерт-кримiналiст теж залишили цей дiм по бульвару Давидова. А полковник Коваль усе не йшов iз квартири загиблого. Чогось не вистачало йому, щоб повнiстю поринути в розв'язання задачi, яка постала перед ним. Не вистачало потрiбних даних, точки вiдлiку, якогось поштовху, щоб напружено запрацював його мозок.

Запитання поки що було дуже загальним: що ж сталося у цiй квартирi? Нещасний випадок, самогубство чи злочин?

На широкiй, низенькiй тахтi крейдою був накреслений контур тiла померлого. Тут лежав молодий чоловiк, що задихнувся вночi вiд газу. Бiлявий, з гарним, мов намальованим, обличчям, риси якого не змогла спотворити навiть смерть, — здавалося, просто заснув i ось-ось прокинеться i спитає: "А що ви, громадяни, тут робите?" Тiльки глибокi тiнi, якi запали пiд очима, поблiдла шкiра на обличчi та нiс, який уже загострився, свiдчили, що це — на жаль! — не сон.

Чим же викликана ця трагедiя?

Де справжня причина смертi цього красеня?

Майже порожня пляшка коньяку, розкиданi по столу цукерки, пирiжки з "Кулiнарiї", один з яких був надкушений, тарiлки з нарiзаною пiдсохлою ковбасою, сальнi вiчка якої уже засльозилися, з кружечками лимона, чарки та двi чистi чашечки з кавового сервiзу, що стояли бiля тарiлок, давали простiр будь-яким припущенням.

Дмитровi Iвановичу схотiлося iще якийсь час побути на мiсцi подiї, щоб заглибитися в атмосферу, яка оточувала загиблого. Опустившись у крiсло, полковник пильно оглядав кiмнату, де, як звичайно пiсля обшуку, навiть поверхового, панувало безладдя: висунутi шухляди серванта, складенi на пiдвiконнi та двох стiльцях папери господаря.

Однокiмнатна квартира була умебльована багато, навiть з претензiєю на певний стиль: обабiч широкого вiкна i скляних балконних дверей висiли важкi портьєри, двi картини в бронзованих рамах, що зображали якихось химер, явно були оригiналами, бiля тахти, так само, як i сервант, з чеського гарнiтура, стояв модний торшер-бар. I м'яке килимове покриття пiдлоги, i штори на вiкнах — усе було витримане в темних, приглушених тонах. Над округлим низьким столиком, бiля якого опустився у крiсло-вертушку Коваль, на регульованому шнурку звисав кулястий абажур. Одна стiнка була закрита лакованими стелажами, повними книжок. I здавалося, тiльки бiла гiпсова нiжка в такому ж бiло-нiжному черевичку, поставлена на високу дерев'яну рiзьблену пiдставку у кутку кiмнати та наклеєне у простiнку мiж вiкнами велике метрове фото голого дiвчатка були несподiваними тут i порушували строгий стиль оздоблення.

Коваль пiдвiвся з крiсла i, нечутно ступаючи по килимовому покриттю, пiдiйшов до вiкон, шибки яких мороз розмалював вiзерунками.

Незважаючи на те, що вiкно тривалий час було вiдчинене, важкий кислуватий дух — сумiш запаху спиртного, газу та iще чогось дуже в'їдливого — й досi не вивiтрився.

Полковник знову вiдчинив його. Тепер з висоти дев'ятого поверху йому побачилися однаковi, як близнята, прямокутники будинкiв, якi були зведенi у шiстдесятих — сiмдесятих роках, коли активно забудовувався цей почасти намитий днiпровським пiском мiкрорайон, що мав офiцiйну назву «Русанiвка», а серед людей — «Венецiя», бо являв собою острiв, оточений каналом i рукавом Днiпра. З вiкон було видно гострi верхiвки замерзлих тополь, що виладналися уздовж широкого, завдовжки мало не з кiлометр, що круто повертав вдалинi до Березнякiв, бульвару Давидова, зараз вкритого притоптаним снiгом. Ходили чутки, що й бульвар за проектом мав бути каналом, i тодi б на Русанiвцi головним транспортом, як i в справжнiй Венецiї, стали б гондоли з гондольєрами. Але це коштувало б дуже дорого, мiський бюджет не змiг собi таке дозволити, i по бульвару, так само, як i вулицею, уздовж протоки стали ходити по колу звичайнi крутобокi свiтло-коричневi «Iкаруси». I тiльки прогулянковi розмальованi човновi причали, якi щолiта пришвартовувалися на протоцi з обох бокiв Русанiвки, живили голубу назву «Венецiя», що так припала до душi мешканцям мiкрорайону та екскурсоводам.

Деякий час Дмитро Iванович стежив за поодинокими людськими постатями, що снували внизу, на вулицi, поглядав на невеличку групку людей бiля пiд'їзду, очевидно, пожильцiв, що обмiрковували подiю, яка сталася у їхньому домi. Потiм з-за повороту раптом з'явився пiдйомний кран. Похитуючи стрiлою, мов хоботом, зупиняючись, схожий на слона, вiн повiльно рухався бульваром.

"Русанiвку суцiль забудовано, — подумалось Ковалю, — куди ж вiн суне?"

Проте це тiльки здавалося, що будувати тут не було де. Мiж будинками ще залишилось багато вiльної площi, багато простору i повiтря. Гуляла земля i в самому центрi Русанiвки. З часом, коли мiсто перестане розширюватися, тут, у просторих подвiр'ях-садках, звичайно, поставлять iще будинки, i Русанiвка втратить свою принаднiсть. Можливо, цей одинокий кран, як самiтний слон, що вiдбився вiд гурту, зараз шукає собi притулку, майданчик, в'їхавши на який, вiн високо пiднiме хобот i трубним гласом проголосить еру мегаполiсiв.

Думки цi були випадковими, Коваль iще не повнiстю, як вiн любив говорити, "занурився у справу". Iще деякий час вiн продовжував iснувати поза цiєю подiєю, мовби паралельно до неї. Щоденнi клопоти iще не покинули його. Думки поки що, коли це можна уявити собi, були схожi на листковий пирiг, де чергувалися проблеми розшуку, дiзнання, установлення причин смертi господаря цiєї невеличкої квартири, деталi, вихопленi з усiєї суми нових вражень, i побутовi турботи, якi iще не покинули його: про дочку Наталку, якiй треба десь дiстати зимовi чобiтки, про те, що Ружена знову надумала поїхати навеснi в експедицiю, "в поле", як вона висловлювалася, що треба не забути поздоровити молодшого колегу Вiктора Струця з присвоєнням чергового звання старшого лейтенанта i багато чого iншого.

Звiдкiлясь у кiмнату продиралися звуки шлягерiв, i над головою хтось гупав, танцюючи. Це здавалося безглуздим i теж заважало зосередитися на думках про смерть i злочин.

Проте вiн уже давно звик до того, що головна частина його життя — службова — повна несподiванок, навчився пiдлаштовуватися до них, звик i до того, що справи напливали одна за одною, як морськi хвилi на берег: не встигала вiдхлинути одна, як її накривала наступна, коли вiн iще борсався у попереднiй. Йдучи вранцi до мiнiстерства, вiн нiколи не знав, що його там чекає, якi подiї сталися протягом ночi. В особливо складних випадках, коли раптом виникала необхiднiсть, його викликали негайно, навiть пiдiймали з лiжка. Iз звичайними, так би мовити, рядовими пригодами оперативно-слiдчi групи райвiддiлiв цiлком справлялися без нього. I сьогоднiшня подiя, хоч про неї нелегко було вiдразу скласти певну думку, стала вiдома йому, консультанту Управлiння карного розшуку, коли група працiвникiв на чолi iз слiдчим Спiваком уже побувала на Русанiвцi.

Думки полковника поступово повернулися до трагiчної подiї, i вiн знову почав вивчати квартиру загиблого.

У нього ще не визначилася система огляду, вiн ще не знав, на що звернути увагу, де ховається ниточка, яка йому потрiбна… Та й чи потрiбна взагалi?!.

Але так було завжди, на початку кожного розшуку i дiзнання, це викликало неприємне вiдчуття порожнечi навколо, мовби у новачка, не певного у своїх силах.

Але вiн розумiв, що ранiше чи пiзнiше досвiд та знання, а часом i iнтуїцiя — коли, здається, шкiрою починав вiдчувати все, що вiдбувається навколо, — йому допоможуть i iстина вiдкриється.

Розглядаючи повiшенi над тахтою кольоровi фото стрункого хлопця — то на лижах у горах, то у басейнi перед стрибком у воду, — вiн як особисту образу сприймав те, що це молоде, гарне життя так безглуздо обiрвалося. Чим бiльше знайомився з минулим життям загиблого, тим дужче входив у цей чужий побут, i, як вiдбувалось при кожнiй новiй справi, радощi й прикрощi учора ще невiдомих людей ставали його хвилюваннями, радощами i прикрощами, їхнє життя — частиною його життя.

У нього й зараз поступово народжувалося почуття причетностi, немов бiда торкнулася не чужої, а близької йому людини, його сина або брата. Доля й справдi не помилувала i його рiдного брата — десантника Пiвнiчного флоту, що загинув у першi днi вiйни пiд час атаки на рiчцi Захiдна Лiца. Але то була вiйна, а зараз, у мирний час… I Дмитро Iванович зрозумiв, що не заспокоїться доти, доки не з'ясує, «що» обiрвало або «хто» обiрвав це життя! Нещасний випадок або чиясь зла воля…

В мiру того, як вiн усе дужче буде заглиблюватися у справу, новi знайомi розподiлятимуться на протилежних полюсах: для одних вiн стане людиною своєю, близькою, мало не рiдною, для iнших — страшною i ненависною.

Так вiдбувалося завжди, i вiн знав, що так станеться i цього разу. Важливо, щоб персонажi нової людської трагедiї чи, можливо, трагiкомедiї якпошвидше i без помилки за його допомогою потяглися до цих — кожний до свого — полюсiв. Спочатку, звичайно, доведеться зiбрати у своїй уявi усiх докупи i познайомитися якнайближче. Вiн не обiйдеться, так само як у мистецтвi, тiльки двома фарбами: чорною i бiлою. Кожна людина побачиться ним у своєму багатогранному єствi, але, на вiдмiну вiд художника, вiн розставить їх усiх в залежностi вiд вчинкiв на своє, точно визначене законом мiсце.

Снуючи по кiмнатi i розмiрковуючи над можливими варiантами трагiчної подiї, Дмитро Iванович раптом помiтив тiнь, що майнула за його спиною.

Вiн обернувся i помiтив довге i вузьке дзеркало, майстерно вроблене у простiнок мiж вiкном i балконними дверима, на яке вiн досi не звернув уваги. Iз дзеркала на нього дивилося власне й наче незнайоме обличчя. Обличчя це розповнiло i стало грубшим, чуприна над чолом порiдшала, натякаючи на майбутнi залисини, пiд правим вухом з'явився якийсь горбок — полковник помацав його пальцями: здається, невеличкий жировичок, а вiд очей розбiглися гусячi лапки. Тiльки зосереджений, немов вiдсутнiй, погляд, який засвiдчував напружену роботу думки, був, як завжди, його, ковалiвським.

Роки, роки!..

Полковник зiтхнув i ще раз вглядiвся у дзеркало. Та годi! Вiн не краля, щоб тривожитися ознаками осенi життя…

За свою багатолiтню практику Дмитро Iванович переконався, що стороння механiчна праця нiколи не заважає заглибленiй дiяльностi думки, що пiдсвiдомiсть весь час напружено працює, хоч би чим були зайнятi руки, хоч би що розглядали очi або вимовляв голос. Iнодi це навiть допомагає роботi думки, за асоцiацiєю зв'язуючи тi чи iншi предмети, помiчаючи не видну оку подiбнiсть речей i подiй або пiдкреслюючи їхню вiдмiннiсть…

Пiдiйшовши до книжкових полиць Коваль пробiг поглядом по корiнцях. Це були технiчнi довiдки та пiдручники, працi з машинобудування. Художньої лiтератури стояло лише кiлька розрiзнених томiв та два чи три повнi зiбрання творiв, якi, враховуючи труднощi передплати на класикiв, навряд визначали справжнi смаки господаря.

Коваль навздогад витяг одну книгу. На титульнiй сторiнцi стояв екслiбрис господаря: "Журавель А.I." Штриховий малюнок екслiбриса був вельми цiкавий. Внизу було намальовано якусь машину, лiнiйку i кронциркуль. А вгорi, у високому захмареному небi, дисонуючи з цими технiчними аксесуарами, красувався жiночий черевичок, над яким, широко розгорнувши крила, летiв журавлик. Коваль погортав книгу i поставив її на полицю.

Серед iнших записаних у протоколi огляду речей загиблого був i пухкий записник. У червонiй, пiд шкiру, обкладинцi, залишенiй Спiваком на прохання Коваля, вiн кривавою плямою лежав зараз на столi.

Закiнчивши цей перший поверховий огляд кiмнати, Дмитро Iванович узяв записник i, повернувшись у зручне крiсло, почав його гортати. Сторiнки рябiли телефонними номерами, здебiльшого установ, якимись незрозумiлими формулами, маленькими, похапцем накресленими рисунками, в яких Коваль не дуже тямив, i розкиданими по багатьох сторiнках малюнками жiночих нiжки в елегантних черевичках та чобiтках. Були й вiршi i рiзнi нотатки, якi у майбутньому ще належало вивчити.

Хоч технiчнi науки не були для Коваля "терра iнкогнiта", але технiка розвивалася i знань, яких вiн набув у юностi, тепер не вистачало. Тому, коли стикався iз технiчною загадкою, звертався до фахiвцiв-експертiв. От i зараз, розглядаючи записник, полковник подумав, що не обiйдеться без консультацiй у досвiдчених iнженерiв.

Нещодавно був вражений, прочитавши у газетi, що вченi зумiли знайти алгебраїчне розв'язання задач з розпiзнавання, зумiли змоделювати за допомогою математики такi функцiї мозку, як здатнiсть знаходити подiбнiсть, дiяти на основi iнтуїцiї i таке iнше.

Коваль знав, що людський мозок щосекунди, щомитi щось зiставляє, порiвнює, вибирає i вiдкидає з того, що людина бачить, чує, вiдчуває. I усе це вiдбувається приховано, iнтуїтивно.

Значною мiрою, часом неусвiдомлено, ця здатнiсть мозку допомагає i йому в його професiйнiй дiяльностi: побачити, зiставити, порiвняти, простягти логiчну лiнiю i викрити злочинця. Проте для полковника було зараз образливою новиною, що iнтуїцiї, як виявом особливої здатностi людського мозку зiставляти i розпiзнавати, набула i машина, що створено цiлий напрям у науцi, який за допомогою ефективних математичних алгоритмiв розвиває цю здатнiсть у машини. Йому здавалося, що на цьому закiнчується ера чисто людського iнтелекту, i його повнiстю замiнить машина, i, можливо, вiн буде останнiм могiканином, який i користується тiльки своїм досвiдом та iнтуїцiєю. Саме вiд цiєї думки було сумно i прикро.

Нi, вiн ще не був готовий передати свої функцiї, свiй досвiд, iнтуїцiю машинi i сприймати її рiшення як незаперечний висновок. Та й математика, очевидно, ще не готова повнiстю перейняти у нього здатнiсть класифiкувати людськi вчинки, вiд якої залежить та чи iнша людська доля… Його, Ковалiв, мозок ще довго служитиме людям!

Вiдiрвавшись вiд цих думок, Дмитро Iванович почав далi вивчати записник.

Поряд з телефонними номерами стояли i жiночi iмена. Чоловiчих було лише три. Двiчi повторювалося i було пiдкреслено «Келя». Повторювалося й iм'я «Нiна». Потiм Коваля зацiкавив дивний запис: «Кель-Потоцький-300». Можливо, «Потоцький» було прiзвищем якогось «Келя» чи «Колi»; запис був нерозбiрливий — полковнику згадалося, що Потоцький — горезвiсно вiдомо на Українi прiзвище колишнього польського магната. "Кель?" "Кель?" Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Iванович напружив пам'ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН — «Kholn». Дивна асоцiацiя! Чи не туди веде ниточка?

Наступний запис ще бiльше здивував Коваля: "Боржок «пана»! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келi, дружба дружбою, а тютюнець свiй!" Виходить, «Келя» — це жiноче iм'я?!

Дмитро Iванович зробив собi виписки телефонiв тих людей, iмена або прiзвища яких повторювались, вирiшивши з ними зустрiтися i поговорити насамперед.

Полковник сидiв у шинелi, не помiчаючи, що в кiмнатi дуже холодно, i тiльки коли у пальцi зайшли зашпори, вiдклав записник, потер руки i пiдвiвся, щоб зачинити вiкно. Потiм попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвiйними шибками вiкна, вiдчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.

Покiнчивши з цим, Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: шлягери звучали тепер приглушено i гупання над головою нiби стихло.

Полковник iще раз обвiв поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.

Проте кухня була дуже своєрiдною. Нi дверей, нi будь-якої завiси мiж нею i житловою кiмнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей i не передбачалося. Декотрi господарi знаходили «шабашникiв» i навiшували якiсь дверцята, iншi затуляли отвiр в'єтнамськими завiсками з кольорових бамбукових паличок. А господар цiєї квартири, Антон Журавель, чомусь залишив перехiд з кiмнати у кухню вiдкритим, завдяки чому з кiмнати було видно частину кухнi: газову плиту i високий блакитний пенал. На стiнцi пенала красувалася велика кольорова реклама якоїсь закордонної взуттєвої фiрми: елегантнi жiночi черевички i чобiтки, закритi, вiдкритi, «лодочки» з маленькими каблучками i на високих «шпильках», чобiтки iз «змiйками» i без них, тоненькi, лiтнi i облямованi хутром, зимовi.

Велику частину кухнi забрали низенький столик, шевський стiльчик, перетягнутий ременями на сидiннi, поличка iз слоїками, баночками, з кольоровим воском, шилами i ножичками, увiткнутими у пази. У кутку бiля невеличкої старої швейної машини «Зiнгер» лежали рашпiлi, металевi супiнатори, обценьки, шпандер для знiмання колодок та ще якiсь iнструменти, призначення яких i назви Коваль не знав. Поряд валялося кiлька клаптiв кольорової шкiри. Дмитро Iванович вiдкрив слоїк з бiлим клеєм, почувся гострий запах ацетону. Потiм полковник узяв у кутку елегантної форми незакiнчений жiночий чобiток i, повертiвши у руках, поставив на мiсце. Було ясно, що господар перетворив кухню на майстерню, i варто було зараз Дмитру Iвановичу зачинити вiкно, як у нiй запахло ацетоном i шкiрою.

Це дивувало тому, що, крiм загиблого, нiхто у цiй квартирi не жив, а за фахом Журавель був зовсiм не швець, а молодий вчений, спiвробiтник науково-дослiдного iнституту.

Розглядаючи рекламу i дивуючись дивовижному сполученню занять господаря, Коваль зрозумiв те почуття, яке у нього з'явилося пiд час огляду квартири i яке вiн не вiдразу зрозумiв: якась невiдповiднiсть вiдчувалася в нiй — чи чогось не вистачало, чи щось було зайвим.

У кiмнатi це почуття викликало сусiдство дорогого двокасетного японського магнiтофона «Шарп», iмпортного кольорового телевiзора з приставкою iз старовинним грамофоном, увiнчаного величезною розмальованою трубою, похмурих малюнкiв нiчних химер на картинах iз бiлою, гiпсовою, грацiозною жiночою нiжкою. А у цiлiй комфортабельнiй квартирi вишукано умебльована житлова кiмната — i ось ця шевська майстерня на кухнi…

Тим часом з-за дверей, iз сходової площадки долетiв якийсь шум. Хтось пiднявся на поверх i струшував iз взуття снiг.

Коваль пiдiйшов до дверей: можливо, людина хоче увiйти до квартири Журавля?

Та нi, невiдомий порпався ключем у замку iншої квартири. Полковник вирiшив, що прийшов сусiда Журавля. А хто, як не сусiди, найкраще знають загиблого. Саме за викликом одного з них, старого iнвалiда, приїхали газiвники, а потiм i мiлiцiя.

Втiм, навряд тут сталося вбивство. Попереднiй огляд трупа судмедекспертом не виявив жодних слiдiв насильства. Вiдкрита конфорка газової плити на кухнi i майже повний чайник води на нiй, рiзкий запах газу, що буквально вдарив у нiс, як тiльки аварiйна бригада "Київгазу" вiдчинила дверi, давали пiдставу припускати, що сталося випадкове отруєння: на пiддонi ще була вода, яка вихлюпнулася з чайника i залила вогонь. Тим бiльше що Журавель був п'яний i, очевидно, заснув, забувши про чайник.

Та й жодних слiдiв убивцi! Який же це злочин, коли немає ознак насильства? Неодмiнною умовою у такому випадку повиннi бути характернi ознаки злочинної дiї — безпосередньої або й непрямої, але такої, що створила умови загибелi людини чи, зрештою, свiдомо злочинної бездiяльностi, яка може призвести до смертi.

Але нi першого, нi другого, нi третього випадку Коваль тут не бачив. I тому поки що не мiг скласти жодної версiї трагiчної подiї…

"Утiм, — думав полковник, — попереду ще детальнi висновки експертизи, конкретнiшi i точнiшi, нiж попереднi. Поживемо побачимо…"

Бiля сусiднiх дверей перестали порпатися, i Коваль зрозумiв, що людина не поспiшає вiдчинити свої дверi i увiйти у квартиру. Вона усе ще стояла на площадцi. Певно, довiдавшись вiд людей, що товпилися бiля пiд'їзду, про трагiчну подiю у домi i приїзд мiлiцiї, вона цiкавилася тим, що вiдбувається зараз у квартирi загиблого сусiди, але заглянути туди не наважилася… Нарештi, рипнувшiї дверима, невiдома людина увiйшла у своє примiщення… Коваль вийшов з квартири Журавля й опечатав дверi.

2

Коли полковник постукав у сусiднi дверi, на порозi стала невисока, чорнява молода жiнка. Дмитро Iванович одним поглядом оббiг її доладну, мiцну постать у дешевому картатому осiнньому пальтi, з якого вона до того ж, здавалось, виросла. У неї була гладенька туга зачiска, чорне, лискуче волосся затягнуте ззаду тасьмою так, що вiльною залишилася тiльки коротенька коса. Чiтко окреслене обличчя iз зсунутими чорними бровами було гарним i, незважаючи на сльози, ще не висохлi на очах, засвiдчувало характер рiшучий i вольовий.

Жiнка розгублено ковзнула поглядом по його постатi.

— Я вас слухаю.

— Полковник Коваль, — вiдрекомендувався Дмитро Iванович.

Вiн уже зрозумiв, що кроки на сходовiй площадцi належали цiй жiнцi.

— Павленко Варвара Олексiївна, — у свою чергу назвалася вона, i обличчя її вiдразу набрало якогось вiдчуженого виразу.

— Дозвольте до вас, — настiйливо вимовив Коваль i вслiд за господинею, що вiдступила в глиб квартири, увiйшов до кiмнати.

Коли полковник постукав у дверi, жiнка ще не встигла роздягтися й вiднести на кухню покупки: хлiб, пакети молока, картоплю у сiточцi вона покинула тут-таки, у першiй кiмнатi, на плюшевому диванi.

Коваль не поспiшав розпитувати. Варвара Олексiївна, вiдвiвши погляд вiд полковника, заявила, що чоловiка вдома немає, що вiн поїхав у вiдрядження, а вона так вражена страшною подiєю, що не має сил говорити. Вона опустилася на диван i розплакалася, та так сильно, що Коваль злякався — коли б не почалася iстерика!

Проте вiн не пiшов. Перепрошуючи за турботу, просив її зiбратися з силами i вiдповiсти лише на кiлька запитань. Стримуючи ридання, вiд яких її трясло, як у лихоманцi, Варвара Олексiївна нарештi втерла хустинкою обличчя i пiдвела на полковника очi, в зiницях яких стояв жах. Дмитру Iвановичу подумалося, що так переживають смерть людини дуже близької, а не просто сусiда.

Нарештi жiнка опанувала собою, зняла пальто i вiднесла його разом з покупками на кухню.

Коваль тим часом розглядав її квартиру. Вiн був запрограмований на пошук, i тому нiщо зараз у цьому будинку не минало його пильної уваги. За звичкою, в глибинi своєї свiдомостi вiн зафiксовував усе, що помiчало око.

Помешкання Павленко справляло враження не те що небагатого, а якогось убогого. Дмитро Iванович довго копався у своїй пам'ятi, поки не витяг звiдти це слово: «убоге». Таке враження створювалося не лише тому, що меблiв обмаль — диван та невисока старенька «стiнка», яка несмiливо тiснилася навпроти вiкон, навiть звичайного стола i стiльцiв не було. Вiдчуття убогостi надавали запранi фiранки на вiкнах, вичовганий паркет, що тiльки по кутках кiмнати зберiг слiди мастики, невеличкий старий чорно-бiлий телевiзор «Весна». Здавалося, i застояне повiтря у непровiтренiй кiмнатi пахло бiднiстю.

I перша кiмната, i друга, що виднiлась через напiввiдчиненi дверi, були видовженi i тому, незважаючи на те, що їх не захаращували меблi, як квартиру Журавля, здавалися дуже маленькими i незатишними.

Незабаром Варвара Олексiївна повернулася у кiмнату. Коваль посадовив її на диван i сiв поруч.

Жiнка вiдповiдала на його запитання дуже неохоче i коротко. Слова вимовляла повiльно, зупиняючись. Здавалося, ранiше, нiж вимовити будь-яке з них, вона перевiряла його подумки, переконувалася, що його слiд проказати, i тiльки тодi вимовляла, немов прочитувала вголос записане. Це було схоже на те, як дiє людина, яка погано знає чужу мову, що нею змушена користуватися або чомусь непевна в собi…

Вкрай пригнiчена, вона раз у раз починала плакати i намагалася якомога швидше покiнчити з неприємною для неї, невчасною розмовою.

Розумiючи її стан, Коваль почав розпитувати про речi, далекi вiд трагiчної подiї. Довiдавшись, що Варвара Олексiївна працює бухгалтером у трестi зелених насаджень, вiн поцiкавився, чим вони займаються взимку, чи задоволена вона своєю роботою i поволi, обережно перейшов на запитання про її чоловiка та сусiдiв по дому.

Усiєю своєю поведiнкою полковник намагався пiдкреслити, що розпитує бiльше для проформи, з службового обов'язку. Мовляв, справа нескладна, житейська i загибель Антона Журавля, їхнього сусiди, одна з пригод, якi, на жаль, ще трапляються в життi i вiдбуваються здебiльшого не iз чиєїсь злої волi, а через якi-небудь несприятливi, трагiчнi обставини.

I ось, мовляв, тепер йому доводиться морочитися тут, розпитувати Варвару Олексiївну, забираючи i у неї, i у себе час.

Коваль, здавалося, i слухав жiнку не дуже уважно, як кажуть, краєм вуха, iнодi перепитував, хоч, крiм «так» i «нi», Варвара Олексiївна небагато вимовила, i знову роздивлявся кiмнату, немов стара «стiночка» та вилинялi фiранки на вiкнах цiкавили його бiльше, нiж її вiдповiдi.

Виявилося, що чоловiк Варвари Олексiївни — Вячеслав Адамович Павленко — був не тiльки сусiдою, а й колегою загиблого. Разом працювали в одному й тому ж науково-дослiдному iнститутi молодшими науковцями.

Дмитро Iванович багато чого ще не розумiв у трагедiї, яка сталася, не знав, з ким доведеться зустрiчатися, що за люди вторглися у коло його службових обов'язкiв i долею яких вiн мусить тепер цiкавитися. Поки що не уявляв собi середовища, в якому жив Антон Журавель, а мусив не просто уявити собi свiт цього бiлявого молодика, що розпрощався з життям, уявити в загальних рисах, але довiдатися про нього i його оточення все до найменших подробиць, якi у жодних документах не зафiксованi.

Тому зараз, волею випадку починаючи першу розмову не з найближчою, як виявилось, людиною до Журавля — його спiвробiтником Вячеславом Павленком, а з його дружиною, полковник мiг ставити питання тiльки загального характеру, ще не уявляючи, що найбiльше буде його цiкавити. Вiн немов блукав у темрявi, не маючи чим розiгнати її i сподiваючись лише на випадковий промiнець, який раптом зблисне у мороцi.

Тупання нiг пробивалося i в квартиру Павленкiв, i це дратувало Коваля. Вiн глянув угору i спитав Варвару Олексiївну:

— I часто отак? Серед бiлого дня. Хто там живе?

— Дiвчисько одне. Ученицею у перукарнi. Коли не на змiнi, вiдразу до магнiтофона. I компанiю збирає вiдповiдну. Голова розламується вiд них…

Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жiнку, i вона почала вiдповiдати уже не односкладово i недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч i зберiгав iще настороженiсть, але був уже нiби не такий вiдчужений i злий.

Вона вiдмовилася б вiд будь-якої бесiди з цiєю неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник нiби мiж iншим сказав, що зайшов тому, що не хотiв викликати її до мiлiцiї заради кiлькох деталей, якi його цiкавлять, i Варвара Олексiївна погодилась, що так, звичайно, краще.

Допомагаючи жiнцi навiдними запитаннями, Дмитро Iванович все-таки дещо довiдався про цей кооперативний будинок та про сусiдiв покiйного Журавля.

Про одного з них, про старого iнвалiда Анатолiя Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав iз слiв дiльничного iнспектора i складеного ним протоколу.

Вранцi увагу Коляди привернула незвична поведiнка собаки, колись пiдiбраного на вулицi з перебитою лапою i залишеного у нього в квартирi. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсiонера. Цiєї ночi Лапа спав неспокiйно, на свiтанку розбудив Анатолiя Трохимовича i, як здалося господаревi, просився надвiр. Але дiдусевi не дуже хотiлося виходити удосвiта на мороз, тим бiльше що звечора, перед сном, вiн, як завжди, виводив Лапу i той побiгав досхочу.

Коли зовсiм розвиднилося, Лапi, певно, припекло, i вiн уже скiмлив пiд дверима, i почав гавкати.

Зрештою, Анатолiй Трохимович, гримаючи на собаку, злiз iз лiжка, одягся i вiдчинив дверi. Лапа вибiг у коридор, але нi до лiфта, нi сходами не побiг, а озирнувся на господаря, немов запрошуючи прямувати за ним, а потiм накинувся на дверi квартири Журавля.

Анатолiй Трохимович, наблизившись до дверей сусiди, i сам вiдчув неприємний запах. Йому згадалося, як минулого року Лапа так само гавкав, коли у них на кухнi просочився газ з несправної плити, i постукав у дверi.

Журавель не вiдгукнувся. Лапа не втихомирювався. Коляда постукав дужче. Сусiда не вийшов.

Тодi старий забрав собаку, повернувся до своєї квартири i подзвонив по телефону до аварiйної "Київгазу". Газiвники, приїхавши, виявили, що з квартири йде газ. Вони й викликали мiлiцiю.

Зараз Варвара Олексiївна зауважила, що Коляда пiсля смертi дружини став дуже дивним. Старий вiдмовлявся вiд будь-якої допомоги, цурався людей, бесiдував тiльки iз своїм Лапою, як з людиною. Iз шофером та його дружиною, котрi, вiдправивши дiтей у село, завербувалися на Пiвнiч, Варвара Олексiївна по-сусiдськи дружила, хоч дружба ця обмежувалася незначними взаємними послугами. З новими, тимчасовими, мешканцями трикiмнатної квартири, армiйським офiцером та його дружиною, вони з чоловiком, Вячеславом Адамовичем, тiльки здоровкалися. Iнша рiч — Антон Журавель!

— Мiй Слава, — усе ще ковтаючи сльози, говорила Павленко, частенько засиджувався у нього, їм iнституту не вистачало. I додому прийдуть — нiяк не розлучаться…

— Так, так, — пiдтакував полковник. — Значить, i вдома разом. I про що ж вони бесiдували?

— Журавель до нас рiдко заходив. Усе бiльше Вячеслав до нього. Так що розмов їхнiх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про iнститут…

Жiнка замовкла. Потiм, вiдповiдаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловiк у вiдрядження нiби й не збирався. Уранцi, як завжди, поїхав до iнституту. Але раптом подзвонив їй на роботу i повiдомив, що негайно посилають у Вiрменiю. Не взяв навiть валiзки з бiлизною та iншими необхiдними речами.

— Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. — Приїде, а тут таке… Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, — знову зiтхнула вона.

Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.

— Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?

— Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити… Але, господь помилував, не спився… Добре, що я тут, поряд… А щодо жiнок… — вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, — я була спокiйна. Вiн у мене однолюб… Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали… А покiйний, — Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, — пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.

Павленко не розпитувала полковника про подробицi смертi сусiда, мовби їй досить того, що довiдалася бiля пiд'їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потiм вiн вирiшив, що у Варвари Олексiївни, як це могло бути у кожної жiнки, страх перед тяжкими подробицями перемiг природну цiкавiсть.

— А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?

— Душi в ньому не чув! Iнодi, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповiсть Антоновi, той спочатку поглузує, а потiм, дивись, i сам вчепиться за iдею i пiшов-поїхав по iнституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати… Але вже як свою iдею. I всi, як кажуть, пироги Журавлю, — зiтхнула жiнка. — Кривдно. Мiй макуха переживає, але соромиться зауважити приятелевi. Каже: "Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а вiн уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змiнив…" Якось через це мiж ними чорний кiт пробiг… Але незабаром усе стало на своє мiсце.

Наукове середовище було для Коваля новим, i вiн хотiв докладнiше з ним познайомитися. Звiсно, Варвара Олексiївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Iвановичу, праця чоловiка, його iнтереси так чи iнакше обговорювалися у сiм'ї, дечим Павленко дiлився з дружиною, про якiсь iнститутськi подiї розповiдав.

— Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.

— Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся… Та й Слава про це бiльше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…

— А Журавель?

— Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. — Який жах, який жах! Подумати тiльки! — Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.

Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.

Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) — i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.

Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" — i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.

Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн — невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.

Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.

Зрештою, виговорившись, звiльнивши душу, чоловiк швидко засинав, а вона ще довго лежала бiля нього з розплющеними очима, i гiркий бiль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити вiд кривдникiв, вiд зрадливостей життя, допомогти за будь-яку цiну, але не знала, як це зробити…

На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.

На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi…

— Журавель встигав iще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?

Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.

— Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався… — додала жiнка. — Та бог з ними, з черевичками!..

— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?

— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. — Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали — утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати… Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А вiн тiльки голову морочив… Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька…

У вiдповiдь на запитання полковника: "Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?" — Варвара Олексiївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний бiль, вона пiдвелася з дивана i сказала, що бiльше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчi виступили червонi плями, зрозумiв її стан i погодився продовжити бесiду iншим разом. Деяку початкову iнформацiю вiд неї вiн все ж зумiв одержати…

Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексiївна, вiн сказав би, що жiнка вразлива, пiд час розмови була вкрай пригнiченою, хоч i намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на дверi, мовби звiдти ось-ось могло з'явитися щось страшне.

Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушнi люди не думають, але якщо вона з'являється i входить, нехай навiть не у твої дверi, а до сусiди, то все одно кидає чорну тiнь на все навколо, приголомшує, i вiд усвiдомлення, що вона незримо є всюди, i навколо тебе, поруч тебе, не вiдразу вдається звiльнитися.

3

Проводжаючи полковника, Варвара Олексiївна виглянула на сходову площадку. Коваль помiтив, як раптом спалахнули її очi.

— Ось одна, — пробурмотiла Павленко. — Оця сама Нiна.

Дмитро Iванович побачив худорляву жiнку у пальтi з дешевим штучним комiрцем, яка вийшла з лiфта. Варвара Олексiївна, очевидно, не бажаючи зустрiчатися з нею, буркнула полковниковi: "До побачення" i прикрила за ним дверi. Але Дмитро Iванович був переконаний, що вона залишилася стояти по той бiк дверей i прислухається до того, що вiдбувається на сходовiй площадцi.

Молода жiнка пiдвела погляд на незнайому людину i розгублено зупинилася. Лiфт тим часом, загудiвши, пiшов.

Коваль, удаючи, що не звертає на жiнку уваги, не став викликати лiфт, почав спускатися по сходах. Побачивши, що чоловiк пiшов собi, Нiна наблизилася до квартири Журавля i натиснула на дзвоник.

Цiєї митi Коваль, немов щось згадавши, став повертатися. Жiнка обернулася, потiм погляд її забiгав по дверях, якi все не вiдчинялися. Вона вдруге потяглася до кнопки дзвiнка i, раптом помiтивши, що дверi опечатанi, злякано завмерла.

— Полковник мiлiцiї Коваль, — вiдрекомендувався Дмитро Iванович. — Ви до кого?

Правець, який охопив жiнку, не вiдразу вiдпустив її, хоч вiдповiдь на запитання полковника i так була ясною. Нарештi вона знайшла в собi сили.

— Наш Антон Iванович Журавель… — показала на папку, яку тримала у руках, намагаючись розкрити її зляканими пальцями. — Його робота… Я — друкарка з iнституту, А що сталося?

Все це вона вимовила розгублено, мало не пошепки, не дивлячись на Коваля, i легенький рум'янець набiг на її молоде, приємне обличчя. Та й спитала вона так обережно, немов не була певна, чи має право на це, i не чекала вiдповiдi.

— Ваш спiвробiтник Антон Iванович Журавель цiєї ночi загинув, — сказав Коваль.

— Що-о? — здавалося, не почула жiнка. — Загинув? Ви сказали: «помер»? Як це?! Що ви таке говорите?!

Вмить зробившись бiлою, як снiг, принесений на її чобiтках, заплющившись, не намагаючись притримати полiетиленову папку, що вислизала з рук, вона застогнала i зiперлася на стiнку. — Не може бути! Чому? Як?

Побоюючись, що жiнка впаде, Коваль приготувався пiдхопити її, але вона сама зiбралася з силами i, тяжко зiтхнувши, розплющила очi. її свiтлi, трохи подовженi, мигдалевиднi очi стали якимись дивними, зовсiм безбарвними. Вона втупилася цими порожнiми очима в полковника, потiм чомусь кивнула, нiби примирившись зi страшною новиною, механiчно взяла з рук Коваля пiдняту ним папку i з кам'яним обличчям вiдiйшла вiд дверей, прямуючи вниз.

— Зачекайте, — зупинив її Коваль. — Як ваше прiзвище?

— Барвiнок.

— Нiна?

Вона кивнула.

— З iнституту машинобудування?

— Так. Науково-дослiдного.

Жiнка злякано обернулася на опечатанi дверi, немов звiдти могла виповзти смерть, i раптом залилася слiзьми.

— Боже мiй, боже мiй, Антон, Антон Iванович, — повторювала вона, вчепившись руками за поруччя сходiв. Зусиллям волi, намагаючись стримати сльози, якi так i котилися з її очей, ковтаючи цi сльози, спитала:

— Де ж вiн?

Коваль знизав плечима:

— У морзi…

— Так, так, — погодилася жiнка. — Я розумiю. Ох, боже мiй! Як же це сталося? Коли? Чому? Хто його вбив?!

Вона не тямила себе. Тупцювала на схiдцях, борсалася, немов не знаючи, на що зважитися: йти далi вниз чи повертатися на площадку.

Полковник уважно стежив за нею.

— Бажаєте щось сказати?

— Нi, нi, що ви?! — В очах жiнки з'явився осмислений вираз. Я пiду… Так, так, я пiду, — сказала вона, не дочекавшись вiдповiдi на своє запитання.

— Гаразд, — погодився Коваль, - ми з вами ще поговоримо.

Друкарка, забувши про лiфт, повiльно спускалася по сходах. Коли вона сховалася на нижньому прогонi, Дмитро Iванович почекав хвилину, а тодi поглянув крiзь заскленi рами сходiв вниз на бульвар, що танув у бузковому зимовому свiтлi. Йому ще раз схотiлося побачити Нiну. Вона довго не з'являлася у полi його зору, а коли нарештi полковник побачив її маленьку, немов зiгнуту вiд удару постать, ледве упiзнав у нiй ту високу молоду жiнку, з якою щойно розмовляв на сходах.

Дмитро Iванович обвiв поглядом дверi, що виходили на площадку, мiркуючи, ким iз сусiдiв Журавля насамперед треба буде зацiкавитися оперативнiй групi.

У цьому будинку, зведеному ще у тi часи, коли житлова кооперацiя на пiсковiй Русанiвцi тiльки розгорталася, на кожному поверсi обох блокiв було по чотири квартири: однокiмнатна, двi двокiмнатнi i трикiмнатна. Найкращою у проектi була одинарка, така, у якiй жив Журавель: двадцятиметрова кiмната з балконом, невелика, але затишна кухня. Двокiмнатнi були не набагато бiльшi за площею i здавалися однiєю великою кiмнатою, чомусь подiленою тоненькою перетинкою. I, нарештi, трикiмнатна являла собою так звану «розпашонку», де велика кiмната, вiд якої в обидва боки вiдходили двi малесенькi, здавалася лише просторим холом перед спаленьками.

Полковник уже знав iз слiв Варвари Олексiївни, що у другiй двокiмнатнiй живе дiдок-пенсiонер, який рiдко виходить з дому на своїх покалiчених ногах i якому райвиконком уже багато рокiв обiцяє надати квартиру на першому поверсi. А господарi трикiмнатної завербувалися на Крайню Пiвнiч i, замкнувши в обох ванькирчиках свої речi, здали на три роки велику кiмнату офiцеру з дружиною.

Коваль подумав, що передусiм варто ближче познайомитися iз пенсiонером Колядою. Адже з його виклику газiвникiв усе й почалося. Та й старi люди, як свiдчить практика, найбiльше спостережливi i уважнi до життя iнших людей.

Проте сам Коваль зараз до Коляди не зайшов. Вирiшивши доручити зiбрати потрiбнi вiдомостi по дому старшому лейтенанту Струцевi, Дмитро Iванович почав спускатися по сходах на бульвар, куди мала пiд'їхати машина.

* * *

Тим часом Нiна Барвiнок, похитуючись, немов п'яна, часто зупиняючись, брела вистудженим бульваром. В головi у неї усе переплуталось. Вона ще не могла усвiдомити тяжку новину. Адже вранцi, тiльки прибiгла, захекавшись, в iнститут, як завжди, запiзнюючись, i плюхнулася на своє робоче мiсце, у маленькiй кiмнатцi машбюро, як до неї пiдiйшов Павленко i попросив швиденько надрукувати вiдрядження. Поки вона заповнювала бланк, Вячеслав Адамович переступав з ноги на ногу i раптом спитав, чи не тут у неї другий примiрник працi Журавля i чи надрукувала вона закiнчення.

Нiна не вiдразу вiдповiла, бо Антон Iванович просив поки що нiкому не показувати рукопис i не розповiдати про нього. Поведiнка Журавля цього разу була дивною: вiн нiколи не ховався iз винаходом. Навпаки, навiть якщо вiдкриття чи винахiд був незначним або не зовсiм оригiнальним, автор його галасував на весь iнститут. Дiяли так iнодi i на початку роботи, коли хотiли «застовпити» заявку на вiдкриття i поспiшали утвердити свiй прiоритет. Втiм, подумала вона, Вячеслава Адамовича ця заборона не стосується. Адже вчора Антон уже розповiдав йому про свою розробку.

— Нi, до кiнця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обiду виберу часинку i закiнчу, — вiдповiдала вона. А другий примiрник є…

— Дайте погляну, — попросив Павленко. — Менi Антон показував, але хочу ще раз глянути.

Коли Нiна подала вiддрукованi сторiнки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтiли, папка вислизнула, i аркушi вiялом розсипалися по пiдлозi. Нiна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвiдчення i побiг до начальства пiдписувати. Бiльше цього дня вона його не бачила…

Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий бiлявий Антон, її журавлик з'явився зараз перед її очi живим, радiсним, веселим, як завжди. Таким вiн був i вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогоднi їй сказали, що вiн загинув? Помилка!

Дурниця, дурниця, дурниця! I Павленко, вiд'їжджаючи у вiдрядження, нiчого поганого не сказав.

Адже вiн мав би знати, якщо, не дай бог… Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечерi вони усi разом бачилися… Через хвилювання Нiна нiяк не могла второпати, коли це було — «вчора» i що таке «сьогоднi». Усе переплуталося в головi… Нi, це брехня! вирiшила вона. Але такий статечний чоловiк їй сказав. Навiщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бiдолашного Антона. За що ж? Хiба що шиє чобiтки?

Павленко сьогоднi був розгублений, неврiвноважений. Але вiн такий завжди. Нервував, поспiшав. Якийсь наче сам не свiй. Певно, йому перепало вiд начальства, що завжди уникає вiдряджень. Та й взагалi цього Вячеслава Адамовича, цього: "Зрозумiйте мене правильно", нiколи не зрозумiєш! Але як вiн мiг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалiв її?

Їй пригадалася розмова з Павленком кiлька днiв тому на цьому ж бульварi Давидова.

…Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.

Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.

— Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, — поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал — i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля якого йому доведеться попрощатися. — Зрозумiйте мене правильно, Нiночко. Я ваш друг!

Нiна мовчала, сховавши пiдборiддя i носик у пiднятий комiрець пальта.

— Я бажаю вам добра. Я вам дуже спiвчуваю. Знаю i про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна… гiдна кращої долi. Якби ж вам хоч трiшки пощастило в життi! I якби це вiд мене залежало! Я iнодi готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!

— Що ви знаєте про моє життя? — вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. — Моє життя — справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.

— Так, так, звичайно, — поспiшав погодитися Павленко. — Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…

— Вiд чого?

— Ну, — запнувся Павленко, — скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.

— Яка ще бiда? — Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.

— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…

— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?

— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…

Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.

— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.

— Антону Iвановичу ви теж друг?

— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…

Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.

Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.

Нiна вiдвела його руку.

— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?

— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.

— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…

Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.

— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…

Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може… Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала…

Та ось раптом з'явилися ви… Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас… Далi — бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову… Але… — Павленко розвiв руки, — ви з'явилися у моєму життi пiзно… Як бог свят…

— Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, — перебила його Нiна. — До побачення, я побiжу.

— Нi, нi, — схопив її за рукав пальта Павленко, — так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав… Я вас не вiдпущу. Потерпiть. — Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. — Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.

— Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?

Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.

Вячеслав Адамович не вiдставав.

— Так, саме для цього! Але не наговорити, а… Невже ви такi безжальнi, Нiно?

— Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?

- Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування… Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою… Мало того, що й дома чоловiк знущається… У мене серце кров'ю обливається… Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, — ви знаєте мою Варвару! — але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий… на…

Вiн не встиг закiнчити фразу.

— Я люблю Антона, а не вас! — скрикнула жiнка. — Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!

Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке…

Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати… Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили… Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!

Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.

Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!

Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.

Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до «Волги», яка пiд'їхала.

Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.

Нiна пiшла швидко, побiгла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж вiддати у такому разi кiнець роботи.

Нiна запiзнилася. Полковник уже сiв у машину, яка вiдразу рвонула з мiсця.

Жiнка гiрко дивилася услiд. Застиглi, голi, вкритi лише бiлим iнеєм тополi, що виладналися рiвними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кiстяками, i вона здригнулася. Тим часом «Волга» пiд'їхала до каналу i, м'яко повернувши на вулицю Ентузiастiв, зникла з очей.

Нiна вiдчула, який лютий мороз надворi, як кусає її нiс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крiзь благеньке пальто до кiсток i зашпори заходять у пальцi. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повiльно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко…

4

Цей старий високий будинок у центрi мiста, на вулицi Ленiна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього вiд Пушкiнської, по дорозi буде зоомагазин, великi прозорi вiтрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, ланi, птахiв, що сидiли на жердках. Обабiч були царства мистецтва i ласощiв: салон художнiх виробiв, що виставляв гарнi роботи народних майстрiв, вишивки, картини, i цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворi любителiв фiрмових тортiв "Київський".

Дмитро Iванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулицi, не доходячи до готелю «Iнтурист», стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелiрною крамницею, у якiй, як йому пам'яталось зi справи про отруєння Залiщука, купувала подарунки сестрi гостя з Англiї Кетрiн Томсон. Тепер на цьому мiсцi громадився багатоповерховий будинок якогось проектного iнституту, що повнiстю знищив привабливiсть куточка.

Полковник штовхнув важкi дверi парадного i сходами спустився у напiвпiдвал до лiфта. Старий, певно, ще з дореволюцiйних часiв, але ще мiцний вiдкритий лiфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далi вниз сходовий прогiн вiв до якихось заплутаних пiдвалiв, в амфiладу низьких, склепистих, без вiкон помешкань, в яких валялися обрiзки труб i рiзне смiття.

Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.

Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.

Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.

Але не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.

Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. "Швидка допомога", викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.

Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.

В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.

Через деякий час пiсля трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на пiвднi. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато рокiв, запросила його у гостi до Києва i незабаром вийшла за нього замiж. З цим чоловiком Адель прожила декiлька рокiв так само щасливо, як i з першим. Молодий чоловiк пiклувався про неї, не забував вечорами зустрiчати бiля театру з квiтами, i сусiди бачили, як вiн, проводжаючи дружину до лiфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, нiжно цiлував її.

I раптом… Адель потонула у власнiй ваннi. Оскiльки нiяких iнших версiй не було, прокуратура визнала трагедiю нещасним випадком i справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумнiви з приводу такого висновку у нього залишилися.

Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Iванович подумав, що не завадило б поцiкавитися дальшою долею колишнього чоловiка Аделi.

Старий лiфт, покректуючи, повiльно пiдняв полковника на восьмий поверх.

Вибравши з кiлькох рiзної форми i кольору кнопок на дверях, що залишилися вiд численних в минулому сусiдiв, ту, ближче до якої був наклеєний папiрець "Христофорова К.С.", Коваль подзвонив.

Пiсля другого тривалого дзвiнка з глибини квартири долетiли кроки, i жiночий голос за дверима спитав:

— Хто там?

Коваль вiдповiв, проте дверi не поспiшали вiдчинитися, i полковник з посмiшкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму — двiрного вiчка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бiк.

Нарештi масивнi дверi рипнули, i в отворi з'явилася стара жiнка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на вiдвiдувача i промовила:

— Христофорової вдома немає. - I раптом, упiзнавши Коваля, здивувалася i, потеплiвши поглядом, додала: — Сам товариш Коваль?

— Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. — Та i я вас упiзнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.

— Ласкаво просимо, — ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. — Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.

— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.

— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.

— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.

— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…

Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…

— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. — Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця… Я в людях розбираюся… Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.

У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.

Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.

Коваль i далi напружував пам'ять, пригадуючи iм'я та по батьковi спiвбесiдницi. Про себе вiн називав її «бабунею», хоч це було не зовсiм справедливо тому, що вона не за вiком була бадьора i енергiйна.

Склероз, склероз! Останнiм часом Дмитро Iванович з усе бiльшою тривогою помiчав у себе ознаки рокiв, що наближалися. Задишка пiд час бiгу на тренуваннях, втома у колись залiзних м'язах не так лякали його, як випадки, коли не мiг пригадати потрiбну цифру, iм'я людини або що-небудь iще. Вiн вважав, що чiпка пам'ять, яка допомагає народженню асоцiацiй, логiчнiй побудовi думки для сищика важливiша, нiж мiцнi бiцепси. Вiн став пити потай вiд Ружени йоднi препарати, що змiцнюють пам'ять, брав грубезну телефонну книгу i, тренуючи пам'ять, запам'ятовував десятки номерiв, як школяр, заучував уривки з художнiх творiв, хоч i не був переконаний, що це допоможе.

Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".

Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.

— А крiм замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молодi люди бувають?

— Рiдко. Як звати — не знаю, чула, Келя називала якогось «паном». Дуже здивувалася — "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?

Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово «пан» було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.

— Цiлком може бути, — погодився Коваль. — А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?

— Та бiльше нiчого, — похитала головою спiвбесiдниця. — Бачила його раз або двiчi.

— Який вiн iз себе? Бiлявий, високий? — Дмитро Iванович подумав, може, це сам Журавель приходив.

— Високий, але не бiлявий. Навпаки — чорнявий. Я його не дуже роздивлялася. У коридорi при нашiй лампочцi навряд що побачиш… Хiба коли дверi на площадку вiдчиниш. Я йому тiльки одного разу вiдчиняла…

Коваль згiдливо кивнув. Ще пiд час минулих вiдвiдин цього будинку вiн звернув увагу, що на просторих площадках горiшнiх поверхiв свiтлiше, нiж внизу. Згори, крiзь великий скляний лiхтар, що замiнював частину даху у цьому нестандартної побудови будинку, падало денне свiтло.

— Одне слово, — закiнчила стара, — звичайний молодий чоловiк.

Жiнка, очевидно, говорила правду, i Коваль задовольнився її вiдповiддю. Так, цей «пан», як i iншi вiдвiдувачi Христофорової, та й сама кравчиня, навряд чи могли стати «ниточкою» до подiй у домi Журавля.

— Ну, а той, колишнiй пожилець, — Коваль кивком показав угору, — той, у якого дружина-акторка потонула у ваннi, — поцiкавився мiж iншим полковник. — Як вiн? До Христофорової не заходить?

— Та нi! — вигукнула жiнка. — Вiн зник. Хiба ви не знаєте?.. Приблизно через пiвроку зiбрав речi (у бiдолашної Аделi добра було багато), дещо продав, квартиру здав i десь поїхав. Начебто на Пiвнiч. Ох, товаришу полковник! Нечиста була справа. Й досi душа болить, як згадаю. Аделiчку шкода. Яка красуня була! А лагiдна, сердечна!.. Вiн менi вiдразу не сподобався, цей її молодик, хоч мало стикалася, все ж таки рiзнi поверхи. Дуже вже вiн на очах у людей любов показував. Так упадав коло неї, так увивався, як пташка навколо гнiздечка. А ваша мiлiцiя не розiбралася, сама потонула Аделiчка чи вiн утопив.

Коваль зiтхнув. Люди рiдко помиляються у своїх здогадах, хоч пояснити їх, а тим бiльше довести, не можуть. Та й не тiльки сусiди, якi спостерiгали життя цiєї пари, але й вiн тодi не залишав пiдозри щодо чоловiка Аделi. Але обвинувачувати без доказiв — це ще гiрше, нiж прогавити винуватого.

Дмитровi Iвановичу не пощастило цього дня зустрiтися з Христофоровою, але вiн усе ж був задоволений, що вiдвiдав старий будинок.

5

Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.

Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка — особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.

Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!

Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.

"Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, — подумалось Ковалю. — Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн… Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."

— Сiдайте, будь ласка, Христофорова, — м'яко запросив жiнку полковник, глянувши у паспорт. — Полковник Коваль, Дмитро Iванович, — вiдрекомендувався вiн, далi уважно оглядаючи вiдвiдувачку. — Я викликав вас повiсткою тому, що не застав удома.

— Так, я частенько виїжджаю, — пiдтвердила жiнка усе ще наїжившись.

— Отже, Килино Сергiївно, — почав Коваль, коли жiнка опустилася у крiсло. — Журавель Антон Iванович знайомий вам?

— Так. Це мiй приятель. А чому це вас цiкавить?

— Дозвольте, Килино Сергiївно, поки що не вiдповiдати. Вiдповiдати — ваше завдання. Розкажiть докладно про взаємини з Журавлем.

— Сподiваюсь, мiлiцiю не цiкавлять iнтимнi справи! — з викликом промовила жiнка, звузивши очi. — До речi, мене звичайно називають Келя Сергiївна.

Ковалю здалося, що Христофорова зараз вигне спину, як роздратована дика кiшка, i кине йому в обличчя: "фр… фр!.." Вiн внутрiшньо посмiхнувся, згадавши, як спочатку не мiг зрозумiти iз записника Журавля, хто такий «Кель» чи «Келя», i подумав, що померлий молодий чоловiк запеклий футбольний болiльник i що це записано по-росiйському i не зовсiм точно назву команди з ФРН — "Kholn Fortuna".

— Нi, справи iнтимнi мiлiцiю, звичайно, не цiкавлять, якщо вони не зв'язанi з правопорушенням. — Вiн iще хотiв додати, що, мовляв, про її взаємини з Журавлем вiн i так здогадується i уточнень йому не треба. — То якi ж у вас з ним були справи, Килино Сергiївно?

Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя — це все ж таки мiлiцiя!

— Чому були? Ми й зараз дружимо.

— Коли це "зараз"?

Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.

— Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..

— З мiсяць тому.

— Замовляли взуття?

Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.

— Я ношу iмпорт. — Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.

— З ким ви зустрiчалися в його квартирi!

— Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це — друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству… — Христофорова замовкла, потiм додала: — Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу — це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана… Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть… дитячого лiкаря Олю… От i всi, кого бачила… Вiрнiше, кого запам'ятала…

— Це все замовницi? Черевички або чобiтки?

Жiнка знизала плечима:

— Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто "на вогник". А чому ви кажете: "замовницi"? — схаменулася Христофорова. — Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець… — Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. — Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички… Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить…

— Гаразд, — поморщившись, погодився Коваль. — До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. — Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. — А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?

— У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда — Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник… Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне…

Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.

— Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.

— А вороги у Журавля були?

— Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає… - зiтхнула кравчиня, — А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?

— Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.

— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергiївна. — Що значить «загинув»? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.

— Помер, — пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.

— Не може бути! Вiд чого?

— Отруївся газом.

— От тобi й на! — закусила губку спiвбесiдниця Коваля. — Нi, нi! — вигукнула вона за секунду. — Ви щось плутаєте. — Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку i, немов тiльки тепер повiривши полковнику, дозволила собi заплакати.

Дмитро Iванович не заважав їй виплакатися, i вона швидко опанувала собою.

— Розкажiть, як ви познайомилися? Що про нього знаєте. Чи були обставини, якi могли штовхнути його на самогубство?

— Самогубство? — Христофорова подумала трохи, потiм сховала носовичка назад у сумочку. — Виключено, — заявила рiшуче… — Дуже вже вiн життя любив, жуїр був великий. А коли ж це трапилося?

— Дванадцятого. Де ви були в цей день?

— У Львовi.

— А постiйно живете у Києвi?

— Так.

— Одна?

— Я розведена.

— А в Одесi? Дочка з батьком?

— Нi, без батька. Вiта цього року закiнчила школу, зараз працює i вчиться на вечiрньому.

— Живе у гуртожитку?

— Нi, що ви! У неї своя квартира. Батько виїхав з Одеси, квартира залишилася їй i бабусi, тобто моїй матерi. Але мама влiтку померла.

— Як менi вiдомо, ви вважаєтесь закрiйницею в ательє фабрики «Iндпошив». Однак бiльше буваєте в Одесi, нiж на роботi.

— Справа в тому, — без найменшого збентеження вiдповiла жiнка, — що я фахiвець високого класу. Тому працюю не з бригадою. Сама крою i сама виконую. У мене по-справжньому «iндпошив», i вiдповiднi замовницi, дружини вiдомих учених, художникiв, навiть мiнiстрiв… втiм, я й сама художниця. Художниця-модельєр… Частину замовлень беру з собою в Одесу i там виконую… Ви ж розумiєте, хоч дiвчина у мене цiлком самостiйна, але пiсля смертi бабусi контроль i нагляд необхiдний… I це тепер лягло на мої плечi…

Коваль розумiв жiнку. Але вiн так само розумiв, що ательє «Iндпошиву» було для Килини Сергiївни тiльки ширмою. Фактично Христофорова була приватною кравчинею, яка спритно вислизала з-пiд контролю фiнансових органiв. Не мав сумнiву, що її ательєвську зарплатню хтось кладе до своєї кишенi. Але Килинi Сергiївнi важливим було десь рахуватися у штатi, щоб не втрачати трудового стажу. Те, що її клiєнтками були дружини впливових людей, якi прагнули пiдтримувати з нею сталi, а часом i дружнi стосунки, — наслiдок нестачi талановитих майстринь i одвiчного прагнення кожної жiнки бути гарнiшою i бiльш вишукано одягненою, нiж iншi, — виховали у кравчинi певну зарозумiлiсть.

Проте зараз взаємини Христофорової з ательє, замовниками i фiнвiддiлом його не цiкавили, i вiн не став поглиблювати цю тему.

— Отже, ворогiв у Журавля не було, кажете, i самогубство так само виключене, — повернувся до свого Коваль.

— Я так вважаю, — знову посмутнiла i знову витягла з сумочки хустинку жiнка. — Ой, яка це трагедiя! Така прекрасна людина загинула! I яка талановита! Вiн до академiка дiйшов би… Йому всi заздрили… — Килина Сергiївна раптом сама урвала свої ламентацiї, немов уражена новою думкою: — Так, так, йому всюди i завжди заздрили. Ще й як! У тому ж iнститутi, наприклад… Якби ви сказали, що йому якесь свинство пiдстроїли… навiть… ну, наприклад, пiдсипали миш'яку у вино, я не здивувалася б… Але отруїтися газом?! До речi, як це сталося? Це не секрет?..

Коваль промовчав, вирiшивши, що подробицi загибелi Журавля Христофоровiй поки що знати не варто.

Зеленкуватi очi жiнки спалахнули вогнем.

Пiсля короткої паузи вона сказала:

— Якби миш'як, наприклад, то могла б подумати i на яку-небудь подруженьку. Мене з цього списку, я сподiваюсь, ви виключите. Полковник нiяк не реагував на цю риторичну реплiку, i жiнка продовжила свою думку: — Так, так. У Антона була цiла зграя коханок, i з ними вiн поводився не завжди гречно. Набридне — викидав, як цуценя… Але багато хто був вiд нього просто в нестямi… Наприклад, наприклад… Та ось, недалеко ходити, ця сама iнститутська Нiна. Я вже казала, закохана по самi вуха. I пiдозрюю, страшенно хотiла, щоб вiн забрав її до себе, одружився. У неї в сiм'ї негаразд. Чоловiк якийсь садист, старший за неї, б'є, батько вiддав за нього, за свого товариша по чарцi, у сiмнадцять рокiв…

Вона це приховує, але я знаю. Антон жалiсливий, а може, й сподобалась, вона таки нiчого собi… Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покiрна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навiть гидко! Але чоловiкам такi подобаються. Надто тим. кому жiнки нелегко дiставалися або котрi у якої-небудь мегери пiд ковпаком сидять. — Згадавши раптом, що полковник теж чоловiк, Килина Сергiївна нiяково всмiхнулася i запитливо глянула на нього: — Я не люблю таких. Вони принижують жiночу гiднiсть. Нiнка йому служила вiрою i правдою, мовчки терпiла всiлякi примхи, це, певно, не йшло в порiвняння з домашнiм пеклом. Та й у коханого, як вiдомо, i кулак солодкий… Нi, нi, це Антона Iвановича не стосується… Так, приказка… Журавель якось пообiцяв їй одружитися… Ну, обiцяв, обiцяв, посiяв надiю. А насправдi за нiс водив. Та це й зрозумiло. Нерiвня вона йому. Без освiти… Якщо надовго — то нецiкава, одноманiтна, в одному платтячку може пiвроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття i одне, немодне, запране, але чисте… Якби миш'як, я повiрила б… Знаєте, вiд любовi до ненавистi один крок… Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нiнуся! Допiк, значить, їй! Прийти у гостi, а потiм газ вiдкрити i пiти… I жодних слiдiв!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула — мурашки по спинi побiгли. У тихому болотi чорти живуть.

Килина Сергiївна промовчала, що це сталося тодi, коли Журавель при Нiнi обiйняв її на диванi.

Ковалю згадалася стаття у газетi якогось психолога. Вчений писав, що бувають хвилини, коли людина ненавидить того, кого любить. Таке трапляється рiдко i триває, на щастя, недовго. I винен у цьому лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес… На щастя, зрештою усвiдомлене почуття любовi перемагає коротке роздратування…

Перемагає… Але що може статися протягом нехай короткого сплеску ненавистi, коли людина погано контролює свої дiї?!.

— Ось тепер, — говорила далi Христофорова, — коли бiдолашного Антона не стало, вона спокiйнiсiнько уживеться з чоловiком… Та й навiщо було Антоновi одружуватися? Зв'язувати себе. Це тiльки зашкодило б йому. Вiн був людиною науки. Йому потрiбна була просто щира, розумна подруга…

Ковалю подумалось, що саме себе Килина Сергiївна цiлила в такi подруги Журавлю, без жодних офiцiйних зобов'язань, якi обмежують особисту свободу.

— А вже коли сивина засрiблиться, коли багато що досягнуто, справа iнша — можна й одружитися, Втiм, що тепер говорити, бiдолашний Антонi От тобi й наука, от тобi i кар'єра! — гiрко закiнчила кравчиня.

Ну, ця Христофорова, вона немов навмисне узялася пiдпускати шпильки! Адже й вiн вдруге одружився, коли вже скронi засрiблились…

Проте Дмитро Iванович нiчим не виявив, що реплiка Христофорової зачепила i його. Умiння терпляче вислуховувати людей i цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жiнка замовкла, вiн спитав:

— То де ви були, Килино Сергiївно, увечерi в середу, дванадцятого грудня?

— Я ж сказала: у Львовi, — здивовано повторила жiнка.

— А точнiше? Пригадайте…

6

В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.

Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.

Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.

Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом «Приймальня» i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi — "Машбюро".

— Iван Андрiйович у себе? — спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.

— Так.

— Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.

Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi:

— Заходьте!

Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.

Але пiсля звичайних «ахiв» та «охiв» вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.

На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.

Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.

Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.

— Василь Ферапонтович Дейнека, — сказав директор. — Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль… У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, — сумно додав директор. — Загинув Журавель. Таке нещастя! — Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого… I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.

I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.

Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?

Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.

Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.

Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.

— Моє господарство, — розвiв руками науковець. — Тiснява, — додав, немов вибачаючись. — Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.

Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.

Тиша була сумною i спiвчутливою.

- Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? — урвав мовчанку Коваль.

— Аякже! — жваво вiдповiв Дейнека. — Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне — результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.

— А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?

— Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.

— А якщо вчений має свою тему?

Василь Ферапонтович перепитав:

— Як це «свою»? Ви хочете сказати — позапланову? У нас називають "iнiцiативна".

— Хоч би так.

— Бога ради! Будь ласка! Але насамперед — план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.

Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.

— Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?

— Наука — творчiсть, — тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, — мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, — говорив далi завiдуючий лабораторiєю. — Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти… Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною…

— У вашiй лабораторiї були такi випадки?

— Якi?

— Iнiцiативнi розробки.

— Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених… Тепер уже один, — виправився, знiяковiвши, Дейнека. — Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер… Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.

— Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати… Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати… Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, — спитав пiсля паузи Коваль. — Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?

Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.

— Наприклад, Павленко, — уточнив Коваль. — Теж молодший i поки що, як ви кажете, «незахищений»… Адже так?

— Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся — думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому — незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться… Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував… Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"

Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру… Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови… — Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. — У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, «головою», iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, «ногами». "Ноги" всюди ходять, носять на собi «голову», пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме «ноги» дають нагору концепцiю. Простiше сказати — пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль «нiг». Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо «голова» мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля… I от, будь ласка… Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.

— А чого ж Журавель сам не захищався?

Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.

— Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну… От i "встиг", — гiрко додав вiн. — I свiй винахiд до кiнця не довiв… Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, — пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi «за», а справа з мiсця не рушає… I не второпаєш «чому»… Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".

Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.

— Ах, Антон, Антон! — вигукнув вiн через декiлька секунд. — Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме…

— А не було у нього причин для самогубства?

— Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.

— Який-небудь стрес?

— Нi, нi!.. А втiм, — подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа — темний лiс… Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю… В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, — повторив вiн.

— У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?

— Аякже!

— Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?

— Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв — рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!

— Маю на увазi iнше, — м'яко пояснив Коваль. — Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?

— Нi, що ви! — обурився Дейнека. — Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, «варить» i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були… Обидва молодi… А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус… Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? — раптом спитав учений. — Це, здається, не так суттєво…

— Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан…

Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.

— Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? — запропонував вiн.

— Радий буду, — залюбки погодився Коваль, — але ранiше покажiть його стiл.

— Ви за ним сидите, — сказав Дейнека.

Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.

— Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? — спитав полковник, копаючись у шухлядах.

— Спробую, — почухав потилицю Дейнека. — Проблема номер один у машинобудуваннi, — почав вiн, збираючись iз думками, — довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?

— Абсолютно, — пiдтвердив Коваль.

— А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: — I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй…

Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.

— Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, — говорив далi завлабораторiєю, — пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. — Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. — Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти — i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте… Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники… I ось, — завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, — на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.

Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. — У нас його називали "щасливчик Антон"… Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! — зiтхнув Василь Ферапонтович. — Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, — перейшов знову на дiловий тон завлаб, — бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до генiальностi. В загальних рисах iдея така: Антон Iванович вирiшив змiнити поведiнку абразивного iнструменту пiд час шлiфування, його одноманiтний рух — i цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясностi, Дмитре Iвановичу, скажiмо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платiвцi, яку поступово кришить i поглиблює. Абразив, за iдеєю Журавля, шлiфуючи деталь, має робити по поверхнi не однаковi, а складнi, рiзноманiтнi рухи — круговi, поперечнi, скiснi. — Дейнека закружляв руками над столом у всi боки. — Досягається хаотичний рух, i таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, i згодом, пiд час експлуатацiї виробу, з нього, природно, нiчого не випадає, оскiльки i випадати нiчому — порожнин на поверхнi не утворюється, i площини iдеально прилягають одна до одної… От i не буде протiкати сальник в машинi.

Цим винаходом Журавель уже зацiкавив виробництва Мiнавтопрому. Вiн, здається, навiть домовився про розробку i впровадження нового способу шлiфування.

Обличчя завiдуючого лабораторiєю, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Iванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освiтлювалося щирим захопленням.

— То пiдемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстернi? — нагадав той пiсля паузи.

Коли вони спускалися сходами у напiвпiдвал, Коваль спитав:

— Василю Ферапонтовичу, а в цiй iнiцiативнiй темi, у винаходi Журавля, про який ви розповiли, «головою» теж був Павленко? Чи сам Журавель? Iдея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?

Дейнека на кiлька секунд зупинився.

— Павленко? Слово честi, не знаю… Здається, це був той випадок, коли «голова» i «ноги» з'єдналися в однiй особi… Павленко нiколи не змiг би замiнити Журавля, але у Антона Iвановича це iнодi виходило. Не маючи сил дочекатися вiд Вячеслава потрiбного рiшення, вiн сам шукав його. Але стверджувати не можу… Журавель збирався укласти угоду iз заводом, але вiд свого iменi чи разом з Павленком — не знаю… Все це було, так би мовити, ще у стадiї оформлення… Втiм, це може знати тiльки сам Павленко, але вiн зараз у вiдрядженнi. Якщо потрiбно, вiдкличемо.

— I хто ж тепер завершуватиме винахiд?

— Вирiшить дирекцiя. Певно, доручать нашiй лабораторiї… Можливо, й Павленку. Справа цiкава, i тягти з нею не можна. Рукопис Журавель дав на передрук нашiй друкарцi, але її сьогоднi немає.

Протягом усього перебування в iнститутi, пiд час розмови з директором, з Василем Ферапонтовичем, Коваля не залишала думка: два днi, як помер спiвробiтник, а в iнститутi нiхто про це не знав. Чому?

Ну, припустимо, сусiдка, Варвара Олексiївна, не подзвонила до iнституту. Зрештою, не її це справа… Але цiкаво, чи повiдомила про це чоловiковi? Павленко, безумовно, перервав би вiдрядження, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. Але повернутися вiн може тiльки з дозволу начальства. Виходить, або вiн теж не знає про смерть Журавля, або з якихось причин не може приїхати.

А от Нiна Барвiнок, друкарка! Адже вона ще позавчора довiдалася вiд нього, що Журавель загинув. Чому не повiдомила про це?

Прощаючись iз завiдуючим лабораторiєю, полковник попросив показати йому кiмнату машбюро. По дорозi спитав Дейнеку:

— А було якесь захоплення, хобi у Журавля?

Василь Ферапонтович у вiдповiдь розвiв руками:

— Не знаю. Напевне. I, можливо, не одне. Вiн був багатогранною людиною.

— I ще одне запитання, — цiкавився полковник. — Чи великою була б винагорода Журавлю, якби винахiд пiшов у виробництво?

— О! — вигукнув у захватi трохи писклявим голосом завiдуючий лабораторiєю. — Скiльки одержав би? Багато, дуже багато! Винахiд знайшов би широке застосування у машинобудуваннi, всюди, де вiдбувається тертя деталей i потрiбне iдеальне прилягання… Грiшми? — вiн знову розвiв руками, — Не злiчити! Нi економiчного ефекту в масштабi країни, нi винагороди винахiдниковi. Це ж у планi тих нововведень, якi зараз пiдтримуються в зв'язку з прискоренням технiчного прогресу.

Машбюро виявилося маленькою кiмнаткою, в якiй стояло два столики з друкарськими машинками. Одна з них була закрита незугарно пошитим дерматиновим чохлом невизначеного кольору. Бiля столика, на якому вона горбилася, стояв старенький стiлець. За другим таким самим столиком зосереджено стукала гарненька жiночка, яку Коваль у думцi вiдразу охрестив «каштановою». На нiй було добре пошите, модне свiтло-коричневе плаття, голову розкiшною короною прикрашала каштанова зачiска.

Полковник привiтався, жiнка перестала стукати i пiдвела на нього очi. Вони були блискучi i теж каштаново-карi.

— Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?

— Тут, — жiнка кивнула в бiк закритої машинки. — Але її сьогоднi немає.

— Чому? — спитав Коваль.

— Очевидно, занедужала, — вiдповiла друкарка. — Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. — То одне, то iнше. Слабенька. — I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?

— Нi, — сказав Коваль.

— Щось передати їй?

— Нi, — повторив полковник. — Передавати нiчого не треба. — Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.

I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.

Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу…

7

Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.

Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими «так», "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.

— Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! — уже пiдвищеним тоном питав Струць.

Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.

Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.

— А Журавель або Павленко чули вашi слова? — вже спокiйнiше спитав Струць.

— Не знаю, — коротко вiдповiла друкарка.

— Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? — поцiкавився й собi Коваль. — Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, — додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.

Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.

Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.

— До хвилини не пам'ятаю, — вiдповiла жiнка. — Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.

Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.

— Що ж виходить? — повторив своє запитання Коваль. — Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях… Бiльше ви нiкуди не заходили?

Барвiнок похитала головою.

— Крамницi забрали у вас скiльки часу?

— Близько години.

— Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?

— Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".

— А час на дорогу? — пiдказав Струць. — Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?

— Пiшки, звичайно, — вiдповiла друкарка. — Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої… Точнiше не знаю. — Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: — Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася…

Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.

Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.

Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити… I завдання розшуку та дiзнання зараз — опитати цих людей… А поки що… Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.

— Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? — спитав полковник.

Друкарка слухняно кивнула:

— Так, так, згадала про свої справи i пiшла.

— I нiчого не сталося мiж вами?

Нiна Василiвна знизала плечима.

— Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?

— Нi, що ви! — Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. — З Антоном Iвановичем! Нi, нi! — рiшуче заперечила. — Хiба з ним можна сваритися!

Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.

— А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?

Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.

Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:

— Як можна говорити таке!

— Ви любили його?

— Так.

— Збиралися перейти до нього?

— Так.

— Це рiшення було обопiльним?

— Так.

— Але воно весь час не здiйснювалося!

Жiнка тяжко зiтхнула.

— Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?

— Це — найблагороднiша людина, людина слова, це, це… — Барвiнок нiяк не могла вимовити слово «був» i ладна була знову залитися слiзьми.

— То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? «Що» або «хто» став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?

— З моєї вини, — тихо промовила Нiна Василiвна, — тiльки з моєї… I цього я собi нiколи не подарую!

Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.

— Не плачте, Нiно Василiвно, — попросив полковник. — На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.

Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.

Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.

Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.

З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.

Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька — бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.

Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.

Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..

— Ми просимо, Нiно Василiвно, — пояснював Коваль, — допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича… Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю…

— Нi, не так, — рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. — Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?

— Чому так говорите про чоловiка?

— Для вас це не має нiякого значення. — Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.

— Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все… I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.

— I за батька?

— Ну, так само i за батька… — роздумливо промовила Нiна. — Хоч, може, його i не чiпав би… Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi…

Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося… Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв… Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би… Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.

— А як ставився Антон Iванович до такої вашої нерiшучостi?

Нiна Василiвна замислилася, стягнувши брови над перенiссям.

— Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нiчого не боялася, переходила до нього, вiн захистить… Але потiм махнув рукою: "Ну, дивись сама, я почекаю, мiй дiм — твiй дiм, i Митька заберемо… Та тiльки не розглядайся довго, а то й справдi запiзнишся"… — Нiна Василiвна трохи помовчала. — Скажу правду, — нарештi промовила вона, — у мене iнодi з'являлося таке почуття, що все це вiн пропонував не так з любовi, як знаючи моє нелегке життя, жалiючи, з доброти своєї. I коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, нiби заспокоювало. Мовляв, моя совiсть чиста, покликав, а що не йде, тягне — справа її: баба з воза — коням легше. Вiн не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу… А я все чекала: замкне якогось вечора дверi i не пустить додому… Якби ж! Така спокiйна його поведiнка теж стримувала мене вiд рiшучого кроку… Ковалю пригадалися слова Килини Сергiївни про те, що тепер, пiсля смертi Журавля, Нiна помириться з чоловiком i заспокоїться.

— А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? — спитав полковник.

— Так, дуже сердечний, — кивнула Барвiнок. — Але до чого тут "iмпульсивний"?

— Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.

Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.

— Цiлком природно, — вiв далi полковник, — якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син… А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед — мати…

При цих словах друкарка запротестувала:

— Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.

— Що ж, — м'яко промовив Коваль, — перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?

Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.

— Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає… Скажiть, багато було у нього замовниць?

— Не було нiяких замовниць! — швидко заговорила жiнка. — Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається… А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи… Який же тут злочин?!

— Я не сказав «злочин», Нiно Василiвно, — з притиском на словi "злочин", — зауважив полковник. — Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник — це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, — що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист… Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки… Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко… I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?

На обличчi Нiни вiдбився подив:

— Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.

— I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам…

Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" — але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".

— У Києвi, — говорив далi полковник, — такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше… Я вам, звичайно, вiрю, — поспiшив додати Коваль. — Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.

Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.

Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово — «доброзичливий», у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi — адже треба було допомогти Антону Iвановичу, — теж брала участь у розмовах.

Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".

Приходила вона до нього часто.

— У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, — i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада… А тепер як я житиму?..

Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.

На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.

— Що ж, — вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, — жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна… Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого…"

— Так i сказав?

— Так i сказав.

— От i я думаю, Нiно Василiвно, — вiв своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?

Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.

Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.

Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.

— Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це «ковпак», якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину… Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би…

— Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.

— Хто знає, - вiдповiла друкарка, — по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється… Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, — соромливо опустила очi спiвбесiдниця, — смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається «друг». Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами… А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!

— Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?

— Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж — Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди — трохи психи".

Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.

Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.

— Ну, чому боятися? — чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку — наклеп — я бiльше за все ненавиджу! — сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. — Сам колись потерпiв вiд цього, — додав вiн. — А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? — допитливо поглянув на жiнку полковник.

Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", — говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" — питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", — з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима…

А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.

Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати… Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.

— А може, вам просто здалося, — викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. — Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi — все це не варто заздрощiв… Менi, здається, навпаки — покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.

Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.

— Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?

— Я вже говорила, — втомлено нагадала Нiна Василiвна, — про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.

— Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?

— Таж нi!

— А настрiй?

— У кого?

— В обох.

Нiна Василiвна трохи подумала.

— Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає… Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"

Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.

Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"

Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:

"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато… У грошах?.. Не злiчити!"

I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, — адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".

— Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, — далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, — вiдкрили газ i запалили його. Запалили? — перепитав жiнку.

— Запалила.

Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.

— Чим?

— Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.

— А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?

— Нi, люблю.

— Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?

— Зараз немає.

— То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.

Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.

— Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.

Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:

— А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?

— Я завжди наливаю повний… Як кожна господиня…

— Кожна?

— Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка… гаряча вода завжди потрiбна…

Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.

— Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?

— Яка рiзниця… — гiрко промовила жiнка. — Його не вернеш…

Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.

— Я розумiю вас, — погодився полковник. — Але для нас все має значення… Антон Iванович Журавель отруївся газом, — сказав вiн пiсля короткої паузи. — Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його… Що ви можете на це сказати?

Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.

Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.

Але друкарка швидко опритомнiла.

— Боже мiй, — пробурмотiла вона, — навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися… Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!

Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".

— Заспокойтеся, Нiно Василiвно, — зупинив її лементування Коваль. — Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.

При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!

— Нiно Василiвно, скажiть, — питав Коваль, — ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не «мiльйонером», як вважають, то хоч «напiвмiльйонером», а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?

У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.

Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.

8

— Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, — сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. — Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає… А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть — талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.

Отже, найвiрогiднiше — нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, — повторив полковник пiсля короткої паузи. — Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. — Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. — Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння… Не пив би — не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ… Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.

Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.

— I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? — зiтхнув Спiвак. — То що, Дмитре Iвановичу, по-вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.

— I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, — зiтхнув Коваль. — Дивують деякi незрозумiлi обставини, — вiдверто зiзнався вiн.

Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це — тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.

Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, «чому», "хто", «як», вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.

Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини — Антона Журавля — стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.

Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.

Лiс не вiдразу випустив його, i, лише вибiгши на берег Ворскли, на простiр, вiн втямив, як знайти дорогу додому.

Через багато рокiв зрозумiв, що натрапив тодi у лiсi — тiльки й того! — на цiлу сiм'ю свiтлячкiв-гнилючкiв.

На все життя у нього збереглася любов до лiсу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберiгся потяг до невiдомого, i те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив пiд темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрiчi з небезпекою. Лiс людських взаємин був густiший i бiльш таємничий, нiж Колiсниковий гай у далекому дитинствi, входячи в нього, Дмитро Iванович намагався зазирнути у найприхованiшi куточки i тiльки тодi заспокоювався, коли таємне ставало явним i вiн, як колись знову, виходив на чистий простiр…

— До того, як заснути, — пiсля довгої паузи продовжував своє повiдомлення полковник, — Журавель був у хатi не сам. У нього гостювали, про що свiдчать залишки вечерi на круглому столi в кiмнатi. Декiлька осiб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитанi. А також, i насамперед, молода жiнка, друкарка iнституту Нiна Барвiнок — коханка Журавля, сусiди, серед них i дружина колеги по iнституту, молодого вченого Вячеслава Павленка — Варвара Олексiївна. Бесiдували i з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Нiна Барвiнок i Вячеслав Павленко.

Найбiльшу увагу ми з Вiктором Кириловичем, — кивнув Коваль у бiк молодого офiцера мiлiцiї, який сидiв на стiльцi пiд стiнкою i був третiм учасником цiєї невеличкої наради слiдчо-оперативної групи, — природно, придiлили Нiнi Барвiнок.

Струць, досi нiчим не нагадуючи про себе, уважно стежив за мiркуваннями полковника i слiдчого, готовий взяти участь у бесiдi, коли звернуться до нього. I ця службова етичнiсть старшого лейтенанта пояснювалася не сором'язливiстю, що була властива йому на початку служби, навiть ще тодi, коли працював з Дмитром Iвановичем по справi отруєння пенсiонера Залiщука, а внутрiшнiм тактом. Тепер Струць став iнспектором карного розшуку у мiському управлiннi i виконував самостiйно окремi завдання. Його вже не бентежила, як колись, округла коричнева родимка над верхньою губою, схожа на штучну мушку. Вiн забував про неї, бо товаришi перестали кепкувати, як ранiше, називаючи його то "панночкою Струць", то красною дiвчиною, i згадував лише, коли голився, боячись порiзатися. Вiн завiв вуса, щоб через якийсь час повнiстю закрити її. Обличчя його стало мужнiм i набуло не удаваної, а природної серйозностi i поважностi. Зараз у вiдповiдь на жест полковника, пiдтверджуючи його слова, вiн згiдливо нахилив голову.

— Барвiнок — це жiнка з нелегкою долею, — говорив далi Коваль. — лагiдна i терпляча. Була закохана у Журавля i збиралася залишити заради нього свого чоловiка, Гната Барвiнка. Вона визнала, що гостювала того останнього вечора у Журавля, який вечеряв у товариствi свого сусiди Павленка, накрила на стiл, але незабаром пiшла, бо поспiшала додому. Визнала, що сама поставила чайник на плиту, бо молодi люди схотiли кави. За її словами, нiчого особливого того вечора не сталося. У Журавля настрiй був пiднесений. Вiн розповiдав, як пощастило дати життя своїй науковiй iдеї. Передрукований рукопис його роботи вона якраз i принесла того вечора. Але не повнiстю. Другого дня додрукувала її i прибiгла в обiдню перерву, але Журавель уже не був живий. Я прилучив цей рукопис до справи, — кивнув Коваль на папку, що вже лежала на столi слiдчого. — Проте, гадаю, треба повернути його iнституту тому, що в цiй роботi є дещо корисне для промисловостi. Сам я, Петре Яковичу, чесно кажучи, у машинобудуваннi профан, мислення не технiчне. Хоч трохи i вчився. Але тут i зайцю ясно, що винахiд Журавля треба якнайшвидше впроваджувати в життя. Завлабораторiєю НДI, з яким я розмовляв, вважає, що це хоч i проста, але корисна новинка, яка принесе промисловостi немалий економiчний ефект. Я теж такої думки…

— Ну, це не тiльки ваша бiда, Дмитре Iвановичу, — посмiхнувся Спiвак, — щодо технiчного мислення. — I, щоб полковник не подумав на нього, додав: — Я розберусь. Адже до юридичного два курси вчився у полiтехнiчному. I тодi вирiшимо, що робити з рукописом. У крайньому разi знiмемо копiю для iнституту.

— Так от, Петре Яковичу, повторюю, — сказав Коваль, — зi слiв Нiни Барвiнок, нiчого особливого того вечора не сталося. Якщо не рахувати, що Журавель з радощiв пив бiльше, нiж будь-коли.

— Радiв з приводу цього самого винаходу?

— В iнститутi менi сказали, що вiн їздив у Тольяттi, на автозавод. Певно, домовився про впровадження свого дiтища. Можна запросити Тольяттi, але гадаю, це зараз не так важливо.

— А Павленко?

— Про Вячеслава Адамовича розповiдала мало. Обмежилася кiлькома фразами. Мовляв, як звичайно, мовчав. Коли вiдкривав рота, то тiльки: "Зрозумiйте мене правильно", а потiм знову замовкав або буркотiв щось собi пiд нiс. "Його i в iнститутi так називають: "Зрозумiйте мене правильно", — казала друкарка. — А я його взагалi не помiчаю. Вiн менi як порожнє мiсце". Однак зiзналася, що Павленко залицявся до неї, хоч i без успiху.

Коли пiшов Павленко вiд Журавля, ми ще не знаємо, бо не розмовляли з ним. Вранцi наступного дня вiн виїхав у вiдрядження до Єревана i повернеться тiльки через тиждень. Не вважаючи його допит невiдкладним, я не давав окремого доручення єреванцям. Сам хочу з ним поговорити. Для повноти дiзнання… Щоб коли закривати нам справу, то з абсолютною певнiстю. — Коваль на кiлька секунд замовк. — Якщо треба буде, викличу Павленка ранiше. Вiн, як i Барвiнок, для нас дуже важливий свiдок…

У всьому цьому треба ще уважно розiбратися, — говорив далi Дмитро Iванович. — До речi, їх було троє того вечора: Журавель, Нiна Барвiнок, Павленко. Коли вiдчинили квартиру, на столi побачили майже порожню пляшку коньяку, чарки, тарiлки iз ковбасою, чашки для кави. Все це, Петре Яковичу, ви знаєте. Стояло три чарки, три тарiлочки, але чомусь лише двi чашечки, обидвi чистi. Нiна Барвiнок визнає, що каву тiльки збиралися пити…

Чому три, три i… двi? Виходить, спочатку i вона за столом сидiла, але потiм, коли чекали кави, точнiше окропу, несподiвано пiшла… Що ж сталося пiсля того, як жiнка поставила чайник на плиту — i раптом заспiшила додому? Може, образилася на Журавля — адже вiн, судячи з розповiдей, вмiв скривдити несподiваною витiвкою… Нiна, правда, таке заперечує… Чи, може, втеча її не була несподiваною? Не «раптом»! Запрограмованою?..

— Так, так, це цiкаво, Дмитре Iвановичу, — пожвавiшав Спiвак. — Деталь iстотна. Усе там, очевидно, складалося не просто. Одвiчний трикутник! Можливо, щось мiж чоловiками зчинилося? Якийсь конфлiкт… I вона не хоче розповiсти… Дуже добре, що ви звернули увагу на таку обставину, як вiдсутнiсть третьої чашки для кави. Виходить, таки не «раптом» заспiшила друкарка додому, а заздалегiдь надумала дременути. Певно, вiд цього i треба нам танцювати. Дивись, виявиться головна ниточка…

У словах слiдчого Коваль вiдчув поблажливi нотки. Не вистачало, щоб вiн iще сказав: "Молодця!"

— Деталь — це, звичайно, важливо. Але не в деталях у кiнцевому пiдсумку справа.

Коваль пильно глянув на Спiвака. У нього в минулому були складнi вiдносини з працiвниками прокуратури.

Ще не забули в мiстi iсторiю, як Дмитро Iванович воював iз слiдчим Тищенком, кар'єристом i бюрократом, i добився увiльнення того з прокуратури. Коваль вважав, що нiхто не повинен потурати неправдi, що справедливостi повиннi дотримуватися насамперед представники закону, iнакше порушується сам принцип його. Знайшлися, проте, i захисники прокурорського мундира, якi дорiкали Ковалю, нiбито вiн переслiдує молодого фахiвця, i якщо не безпосередньо, то iншими шляхами намагалися, у свою чергу, розквитатися з пiдполковником. Як вiдомо, це закiнчилося тим, що Дмитро Iванович подав рапорт про вiдставку.

Але потiм усе влаштувалося, i вже не пiдполковник, а полковник мiлiцiї Коваль став працювати у своєму управлiннi консультантом. Проте образа кровоточила i iнодi спонукала пiдозрювати, що прокуратура залучає його до справ не просто складних, а неперспективних, якi ранiше чи пiзнiше доведеться здати в архiв.

От i зараз у Дмитра Iвановича на секунду промайнула думка: а чи не дивиться на нього Спiвак, теж порiвняно молодий слiдчий прокуратури, як на людину хоч i шановану в правоохоронних органах i поки що працюючу, але хоч-не-хоч як на таку, якiй мiсце тiльки у почесних лавах пенсiонерiв.

Вiн помилявся, полковник Коваль, хоч по-людськи його можна зрозумiти, знаючи, якi пiднiжки пiдставляли йому заздрiсники. Слiдчий Спiвак не належав до них. I хоч працювати з полковником йому довелося лише на завершальному етапi у справi про отруєння Залiщука, вiн уже тодi вiдчув до Коваля довiр'я i повагу.

Вiдтодi Спiвак змiнився лише зовнi, точнiше, нового обрису його худорлявому обличчю надали великi роговi окуляри, яких слiдчий досi не носив, незважаючи на вимогу лiкарiв. Але очi його так само дружньо, як i ранiше, виблискували з-пiд скелець.

— Те, що говорила Барвiнок, звичайно, не доказово, — погодився Коваль. — Ось протокол бесiди з iншою приятелькою Журавля, кравчинею Христофоровою. — Полковник пiдсунув до Спiвака папери. — Хоч i її словам повнiстю довiряти не слiд. Але, скажiмо, її погляд на взаємини Нiни Барвiнок i Журавля здається вiрогiдним: спочатку — службовi, потiм — дружнi, а далi iнтимнi, надiя у молодої жiнки змiнити своє життя. Дома у неї справдi пекло, а у товариствi Журавля та його друзiв Нiна повнiстю перетворювалася: зникала її несмiливiсть, пригнiченiсть, ставала розкутою, веселою. Вона багато читає, у неї ще не вивiтрилися iдеально-шкiльнi уявлення про життя. Дещо романтична, якась слухняно-терпляча, вона з волi батька дуже рано вийшла замiж за людину духовно нерозвинену. Життя не склалося, i коли Журавель вiдродив у неї романтичнi мрiї, слiпо довiрилася йому… Але… Але покiйний усе вiдтягував шлюб, свiдчить кравчиня, — i крах виплеканих надiй був для молодої жiнки тяжчий, вiд усiх попереднiх злигоднiв. Хоч, зауважу, Барвiнок запевняє, що не наважувалася покинути сiм'ю i перейти до Журавля сама. Та в це не дуже вiриться… — Коваль зробив паузу. — Як вiдомо, вiд любовi до ненавистi один крок. Та ще й у таких екзальтованих натур, як ця зовсiм молода жiнка. У таких немає пiвтонiв, лише крайнощi. Для них та чи iнша людина: або — або. Або — велика, благородна, або — негiдник, мерзота.

Як вважає Христофорова, Нiна поступово зненавидiла Журавля. Ходила до нього й далi, але, можливо, тiльки для того, щоб при нагодi помститися. Кравчиня не виключає, що Нiна Барвiнок, йдучи додому, навмисне вiдкрила газ, щоб, заснувши, п'яний коханець загинув.

— Гм, — пробурмотiв, пiдвiвшись, Спiвак. Високий i худорлявий, як жердина, вiн поклав окуляри на стiл i почав ходити по кабiнету. — I тому забрала свою чашку? — промовив вiн. — Чи, заздалегiдь готуючи злочин, зовсiм не поставила третю на стiл? I в цьому її помилка? Припустимо отаке, Дмитре Iвановичу? Чи нi?

— Коли припустимо, що Барвiнок, ненавидячи Журавля i прагнучи помститися, вiдкрила газ, то вона не могла не розумiти, що одночасно задихнеться i невинна людина — Павленко. А це вже щось iнше, Петре Яковичу, — зауважив полковник. — Протирiччя.

— А може, у неї i з Павленком були свої рахунки? Га?.. Або, навпаки, вони дiяли разом…

— Демонiчна жiнка, — посмiхнувся Коваль. — У мене теж якось з'явилася така думка, але я її вiдкинув. На Нiну Барвiнок не схоже. Не той характер… Мiж iншим, Петре Яковичу, кави вони так i не пили.

— Перехотiлося? Але в такому випадку хтось мав би зняти чайник i закрити газ. Наприклад, сам Журавель… А вже потiм лягти спати.

— Експертиза свiдчить, — нагадав Коваль, кивнувши на папку з документами, — що Журавель дуже сп'янiв.

— Або друга людина, яка залишилася у квартирi, могла це зробити.

— Друга людина залишалася недовго. Iнакше вiдчула б запах газу або сама учадiла б.

Спiвак мовчав.

Коваль чекав, щоб слiдчий висловився бiльш визначено.

— Дуже важливо установити, заснув Журавель, коли у квартирi ще були гостi чи вже коли пiшли, — мiркував уголос слiдчий, позираючи то на Коваля, то на Струця.

— Гадаю, лiг на диван iще при гостях. Вiн був такий п'яний, що навряд чи зачиняв за ними дверi… А чи й заснув вiдразу. — Коваль розвiв руки. — Дуже важко сказати.

— Замок у дверях який?

— Сам зачиняється. Гостей можна не проводжати.

— Доведеться зняти у цiєї Барвiнок вiдбитки пальцiв. I у Павленка, коли повернеться. Хоч це навряд прояснить картину.

— Дактилоскопiю уже зроблено, Петре Яковичу, — сказав Коваль. — Вiкторе Кириловичу, — звернувся до старшого лейтенанта, — де висновки?

Iнспектор Струць розгорнув папку, витяг звiдти аркушики i поклав їх на стiл слiдчого.

— На ручках плити пальцi тiльки самого господаря, Журавля, i Нiни Барвiнок. Iнших немає, - прокоментував Струць.

— Та вона й не заперечує, ця Барвiнок, що запалювала газ, вставив полковник, поки Спiвак розглядав знiмки.

— А де iще є цi слiди?

— Друкарки i самого Журавля — всюди. А на вхiдних дверях є й iншi — цiлий букет. Зараз уточнюємо, кому належать.

— Виникає iще одне питання, — роздумливо промовив слiдчий. — Чому все ж таки ми виходимо з того, що першою покинула квартиру Журавля Барвiнок? Тiльки з її свiдчень? Ви ж самi, Дмитре Iвановичу, вважаєте, що це не доказово… А якщо першим пiшов Павленко? Тодi все набуває iншого освiтлення.

— Установимо. А поки що умовно, як робочу гiпотезу, будемо припускати, що все було так, як говорить Барвiнок: пiшла першою, залишивши друзiв удвох.

— I не попередила їх, що чайник на плитi?

Коваль невизначено знизав плечима:

— Каже, що попередила.

— Як жiнка, як господиня, мала б знати, за скiльки часу закипить чайник. Могла б i води налити менше, та й зачекати кiлька хвилин. До речi, газ було вiдкрито на великий вогонь… Отже, маємо пiдставу припускати, що мiж тiєю хвилиною, коли ця Нiна поставила чайник на вогонь, попрямувала до серванта за чашками i моментом, коли несподiвано вирiшила пiти, щось трапилося таке, що примусило її залишити товариство. I про це вона мовчить. Адже так, Дмитре Iвановичу?.. Я не вiдкидав би апрiорi також свiдчення кравчинi… цiєї, як її…

— Христофорової, - пiдказав Струць.

— Так, Христофорової, - говорив далi слiдчий. — В них щось є, хоч сякi-такi факти. Та й мiркування логiчнi. Ви ж згоднi, Дмитре Iвановичу, що любов — це таке могутнє, шалене почуття, в iм'я якого жiнка, не кожна, звичайно, здатна на все: i на подвиг, й на страшний злочин… А Нiна Барвiнок, як ви самi кажете, жiнка романтична, екзальтована, iз схованими в глибинi характеру неабиякими пристрастями.

Коваль мовчав, бо нi пiдтверджувати, нi заперечувати думку слiдчого у нього поки що не було пiдстав. Щоб не кидатися вiд однiєї версiї до iншої, вiн вважав за краще не захоплюватися жодною.

— Ще один цiкавий момент, Петре Яковичу, — сказав вiн, коли Спiвак закiнчив свiй монолог. — Ви звернули увагу на чобiток у передпокої, шевське приладдя на кухнi, заготовки? Якби не знав, що Журавель науковець, подумав би — професiйний швець.

— Так, дивнi бувають хобi у людей, — задумливо промовив слiдчий, зупинившись бiля вiкна, за яким кружляла бiла заметiль.

Полковнику цей порух Спiвака сподобався. Вiн i сам любив, мiркуючи, позирати у вiкно, у широкий бiлий свiт, не обмежений стiнами офiцiйного кабiнету, — це немов надавало простору його думкам.

— Трапляються… — вкинув i собi Струць, погладжуючи свiй короткий вус. — У людей розумової працi особливо…

Коваль посмiхнувся: старший лейтенант, мабуть, не зараховує себе до людей "розумової працi".

— В iнститутi про це його захоплення знали?

— Певно, здогадувалися.

— Хобi не хобi, — сказав, одiрвавшись вiд вiкна, Спiвак, — а мати на увазi i це треба… Але все у нас з вами, Дмитре Iвановичу, поки що в сферi припущень, здогадiв, а не фактiв. Судячи з того, що маємо, ми нiчого не маємо, — скаламбурив вiн. — Жодних доказiв, що в цiй трагiчнiй iсторiї є злий намiр, що вчинено злочин, що це, нарештi, не просто сумний побутовий випадок, який стався внаслiдок необережностi i збiгу несприятливих обставин… Втiм, треба ще перевiрити, чи була плита справна. Можливо, ручка хитається i прокручується. Могло здатися, що газ перекрили, а насправдi — нi. Адже плита не нова. Так?

— Так, не нова, Петре Яковичу, перевiримо її… Але газ i не треба було перекривати, якщо чайник iще не закипiв. Коли ми з вами увiйшли у квартиру, вiстря краника стояло на «вiдчинено» i газ йшов. Хiба не так?

— А ви певнi, що чайник не закипiв?

— Навпаки, закипiв, у цьому вся справа, Петре Яковичу. Адже на пiддонi зiбралася вода, яка бурхала з переповненого чайника, виплеснулася на конфорку i залила вогонь. А потiм стекла на пiддон… Товаришу Струць, — повернувся Коваль до старшого лейтенанта, зв'яжiться з газiвниками, нехай уважно оглянуть плиту. Я гадаю, говорив далi Коваль знову до слiдчого, — що хоч фактiв у нас поки що немає — справа не тiльки в них. Я теж не прагну шукати те, чого немає. Я тiльки хочу пiдкреслити, Петре Яковичу, що випадок це виключний, рiдкiсний, подiя, яка не влазить у звичайнi рамки… Крiм правди фактiв, iснує iще правда характерiв… I саме вона має нам допомогти.

— Кепський характер — це не протиправне дiяння i у всякому разi не доказ. Якщо будемо переслiдувати за характер…

— Я завжди був проти обвинувачення без пiдстав. Але характер, хоч i не доказ, теж об'єктивний фактор, який може допомогти знайти доказ. Сподiваюсь, ви мене розумiєте, Петре Яковичу?

— Тiльки при наявностi того чи iншого протиправного дiяння тiєї чи iншої особи, якщо ми таке встановимо i доведемо.

— Звiсно. При наявностi злочинної дiї або такої самої бездiяльностi.

— А цього немає у даному випадку? Чи є, Дмитре Iвановичу?

— Саме це ми з вами i намагаємось установити, Петре Яковичу, i вивчення характерiв осiб, причетних до подiї, усiх тих, хто оточував Журавля, дуже важливе.

— Але не вирiшальне. От ви, Дмитре Iвановичу, наголошуєте на характерi. Характер, кажете, це теж — фактор, з якого можна дiстати доказ. Ви зараз, припустимо, вивчили характер Нiни Барвiнок, установили, що вiн у неї м'який, тихий, що ця жiнка не здатна на рiзкi, брутальнi i, звiсно, протиправнi дiї. Активного опору у життєвих ситуацiях через свiй характер, як ви вважаєте, чинити не може. На активнi, тим бiльше злочиннi, дiї наважиться тiльки у станi крайнього вiдчаю. Виходить, пiдозрювати її начебто нелогiчно… I в той самий час ви самi собi заперечуєте, не залишаючи все ж таки думки про можливiсть її протиправних дiй. На активнi дiї, кажете, не здатна. "А на пасивнi?" — спитаю я. Просто не зняти з плити чайник i пiти, знаючи, що може статися бiда, що пiд час бурхливого кипiння вода може залити вогонь у пальнику i до примiщення пiде неспалений газ.

Поставити на плиту чайник для кави — це дiя не злочинна, а от пiти, не закрутивши краник, не знявши повний чайник, не попередивши про це сп'янiлих людей, — це вже злочин, злочинна бездiяльнiсть, яка, незалежно вiд того, чи сталася з умислом чи без умислу, також карається законом. Здатен на таку злочинну бездiяльнiсть названий вами м'який характер, га, Дмитре Iвановичу?.. Мовчите? Виходить, справа не в характерi. Хiба що тiльки ця Нiна просто розтелепа, але це теж не знiмає з неї вини… I взагалi, вивчення характерiв — це парафiя швидше слiдства, нiж розшуку i дiзнання, Дмитре Iвановичу…

— Ну, це ви щось вже мудруєте, Петре Яковичу, — образився Коваль. — Менi навiть здалося, що хочете повернути нас вiд визнаної i перевiреної дедукцiї до зовсiм стародавнiх, ще дошерлокхолмiвських часiв — до вiдкинутої iндукцiї як методу.

— Все ж таки, Дмитре Iвановичу, треба шукати факти, докази i танцювати тiльки вiд них, — суворо пiдкреслив Спiвак. — I Шерлок Холмс тут нi до чого!

— Звичайно, пошукаємо, — погодився полковник. — Але не будемо забувати про характери, про спонукальнi мотиви… Гадаю, що й розшук з цим впорається… Iнакше ми нiчого не знайдемо, не доведемо.

— Отже, не будемо поки що закривати справу? — примирливо спитав слiдчий, зупинившись проти Коваля.

— Нiчого не стверджуючи заздалегiдь, — вiдповiв полковник, — я все ж хочу з'ясувати всi обставини тiєї вечерi i роль кожного її учасника.

— Я теж хочу цього, — зауважив Спiвак.

— I взагалi, менi дуже не подобається ця вечеря, — сказав далi Коваль. — Але починати доводиться здалеку… Що ж, пошукаємо… Так, Вiкторе Кириловичу?

Старший лейтенант Струць ледь розвiв руками: мовляв, нiчого не поробиш, коли треба, значить — треба, i пiдвiвся, розумiючи, що нараду закiнчено.

— А самогубство ви повнiстю заперечуєте?

— Так, Петре Яковичу. Я цiкавився в iнститутi: неприємностей, якоїсь бiди, яка може довести людину до вiдчаю, у Журавля не було. Навпаки. Все у його службовому i творчому життi складалося якнайкраще… В особистому, так би мовити, iнтимному — теж. Вiктор Кирилович переглянув у полiклiнiцi для вчених його медичну картку. Нiяких таємних хвороб чи психiчних вiдхилень у нього не зафiксовано. Судмедекспертиза. вензахворювання теж не виявила.

— Гаразд. Вирiшено. Раз ви, Дмитре Iвановичу, маєте сумнiв у тому, що загибель Журавля — нещасний випадок, продовжимо нашу роботу, погодився Спiвак. — Ведiть розшук далi. Маєте на це iще свiй час. I найперше з'ясуйте, хто все ж таки останнiм пiшов вiд Журавля? I чому на столi було три тарiлки, а каву збиралися пити тiльки двоє?.. Чи не був тут якийсь умисел у третього: зробити свою чорну справу… i миттю зникнути?..

9

Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.

Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.

Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.

Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", — можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.

Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився — дуже вже незалежною жiнкою була Килина — i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все — вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.

Згодом Килина Сергiївна розлучилася з чоловiком i, розмiнявши квартиру за допомогою мiжмiського обмiну, одержала велику кiмнату в центрi Києва. Колишнiй чоловiк її переїхав до Кишинева, а донька Вiта залишилася з бабунею в її приватному будиночку неподалiк вiдомого одеського Привозу.

Потоцький неголосно промовив у трубку:

— Менi треба побачитись. Прогуляйся зараз до поштамту.

На свiй подив, Килина Сергiївна вперше вiдчула в його завжди упевненому голосi тривожнi нотки.

Вона сполохалася: щось трапилось з донькою? I буквально закричала у трубку:

— Що сталося? З Вiтою що-небудь?

— Iз твоєю Вiтою усе ол райт! Переказувала вiтання.

У Килини Сергiївни вiдлягло вiд серця.

— То в чому справа? — заспокоюючись, спитала жiнка. — Нащо менi йти до поштамту? Заходь сам.

— Нi, до тебе не зможу. Немає часу.

— Тiльки приїхав i вже їдеш? Але час iще є, адже поїзд увечерi.

— Я машиною. Але не в цьому рiч, Келечко. Так треба. Необхiдно!

Христофорова ще не оговталася пiсля трагедiї з Журавлем i була пригнiчена, проте примушувала себе працювати, бо це допомагало розважитися. Та й час пiдганяв: промайне мiсяць-другий, почнеться весняний сезон — i найбагатшi її замовницi зажадають новi плаття модних фасонiв.

— Зрозумiй, я працюю! Обмаль часу.

— Нi. Зустрiнемося бiля поштамту.

— Але нащо?! — Килина Сергiївна уже почала сердитися. — Що за витiвки?! Та й погода гидка. Чого менi бiгти на вулицю.

— Погода нормальна. А «чого» — поясню при зустрiчi.

— Гаразд, — нарештi погодилася кравчиня, розумiючи, що «пан» не буде так наполягати, не маючи достатнiх пiдстав, але головним чином тому, що була заiнтригована незвичайною для нього поведiнкою. Виправдуючи цю поступку Григорiю, вона говорила собi, що дiзнається i про доньку, якої два тижнi не бачила i до якої Потоцький мав зайти.

Килина Сергiївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрiйками, примостила на головi грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комiрцем утворювала приємний ансамбль, i, з жалем глянувши на малюнки, розкиданi по столу, вiд яких їй так не хотiлося вiдриватися, зачинила за собою дверi.

Григорiй перестрiв її, коли вона ще не пiдiйшла до поштамту. Високий, у довгiй дублянцi, вiн якось враз насунувся, притерся до неї збоку, i Христофорова вiд несподiванки злякано вiдсахнулася.

— Ти чого? — упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.

Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо «пан» Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.

Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.

На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього «пана», на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.

Зараз, йдучи Хрещатиком, вона вiдчувала, що варто вiдiрватися вiд роботи, як на душу знову навалюється ранковий тягар i думки повертаються до Журавля. I тьмаве свiтло вулицi, яке зливалося з таким же сiрим низьким небом i тиснуло в грудях, якось пов'язувалося в її пiдсвiдомостi iз загибеллю Антона Iвановича, з тяжкою неминучiстю смертi, з думками про безглуздiсть житейської суєти, про те, що життя влаштоване гидотно… Такi почуття її охоплювали дуже рiдко, i вона буквально ненавидiла себе, коли навалювалася хандра…

— Ти чого! — обурено повторила жiнка, коли Григорiй так несподiвано i брутально обiрвав її думки. Вона сердито подивилася на цього звичайно спокiйного, дiловитого чоловiка i раптом помiтила на округлому, ситому обличчi його збентеження. — Так що ж сталося?

— Та нiчого особливого, — вiдповiв «пан», йдучи поруч. — Якщо не рахувати, що мною цiкавляться в мiлiцiї.

Килина Сергiївна звела брови:

— В якiй мiлiцiї?

— Тебе це дивує? — з в'їдливою iронiєю у голосi промовив Потоцький. — Тобi важливо, в якiй саме? Не у вашiй, київськiй, а, скажiмо, в одеськiй. Це мiняє справу?

— А що? — запитанням на запитання вiдповiла жiнка, затуляючись вiд пронизливого вiтру, який вiйнув їй в обличчя. — Чому мiлiцiя?

— От i мене цiкавить: «чому»? I найголовнiше, чому мене в Одесi розпитували яро твого приятеля Журавля, який живе у Києвi?

Килинi Сергiївнi хотiлося поправити його: не «живе», а «жив», але вона стрималася.

— А-а, — тепер i собi здивувалася Христофорова. — Тебе? Про Журавля?

— Еге ж. Усе крутили-вертiли: де познайомився, чи винен йому грошi, скiльки, яз що, коли бачилися, чи був у Києвi дванадцятого грудня i всяке таке. Я їм сказав, що колись познайомився з ним у барi, але знайомство не пiдтримував. Нiчого не винен, справ з ним нiяких не мав, а дванадцятого був в Одесi. Але ось питання: звiдки їм вiдомо, що ми з Антоном знайомi? — уп'яв очi у кравчиню Потоцький. — Вони менi на таке запитання не вiдповiли б. Та я їх про це й не питав.

— А чому мене питаєш?

— Та тому, що вервечка до тебе тягнеться. Крiм тебе, про це нiхто не знав. Ти мене з ним знайомила, i ти все нам влаштувала.

— I що з того?

— А те, що мiлiцiя почала провiдувати тебе на квартирi, як я з'ясував. I ти до них бiгаєш. От мене й цiкавить, що це за нова дружба у тебе! — зле закiнчив Григорiй.

— Дурень, — промовила жiнка, водночас гарячково мiркуючи: "Звiдки все це стало вiдомо Потоцькому?" — i раптом згадала, що увечерi, пiсля того, як з нею розмовляв полковник Коваль, дзвонила Вiтi i попросила, щоб фурнiтуру i тканини, якi тримає вдома, вiднесла тим часом, до Григорiя i, якщо прийдуть з мiлiцiї, нехай скаже, що в Одесi вона не шиє. — Дурень ти, Григорiю, — повторила вона. — I тому побоявся до мене зайти, — сумно посмiхнулася жiнка, пом'якшуючи цим свою брутальнiсть. — Журавель помер… I взагалi, що це за розмова на вiтрi, давай хоч за рiг сховаємось. Еге ж, Антон Iванович помер, земля йому пухом, — повторила кравчиня, коли зайшла у пiд'їзд Радiокомiтету разом iз сторопiлим Потоцьким, що покiрно поплiвся за нею. — Нещасний випадок, отруєння газом. Але, можливо, i вбивство. Коханочка у нього була, Нiнка, ти її не знаєш, друкарка iнститутська. Дурив їй голову, обнадiював, а потiм вона зневiрилася. От i помстилася…

"Пан" Потоцький не вiдразу зiбрався з думками.

— Виходить, помер, — промовив голосом, з якого зникли тривожнi нотки i замiсть них з'явилися зовсiм iншi. Певно, його влаштовував такий поворот подiй… Значить, у зв'язку з цим i викликали, слiдство ведуть… — Григорiй глибоко вдихнув холодне повiтря i несподiвано закашлявся. — Менi, звичайно, нiчого не сказали, — продовжив через кiлька секунд, i я подумав… У такому разi все ол райт! — уже весело закiнчив вiн. — I слава богу. Баба з воза — кобилi легше!..

— Та як ти смiєш! — обурилася жiнка. — Як ти смiєш так говорити, цинiк! Вiн у сто разiв був благороднiший, нiж ти.

Вона рвонулась геть вiд Потоцького, але той силомiць затримав її.

— Стривай! Хочу все до кiнця з'ясувати. А ти причому, Келя, у такому разi? Чому мiлiцiя тобою зацiкавилася. Хiба ти його згубила?.. Втiм, i ти на нього, певно, ставку робила…

— Мене вiн цiлком влаштовував i нежонатим.

— Чого ж тебе тягають?

— Допитують усiх, хто знав Антона.

— Але як же вони мене вирахували? Звiдки узяли, що i я його знав? Я йому листiв не писав, вiн менi теж. У хату до нього не ходив. Мене там нiхто не бачив. Виходить, все ж таки ти — iнформатор. Вiд тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжнiй друг, i ти це знаєш. Для мене ти, твоя сiм'я от уже скiльки рокiв водночас є i моєю сiм'єю — адже поки що iншої не завiв… Я пiклуюсь, коли ти просиш, про твою Вiту як про рiдну дочку, i ти можеш спокiйно жити тут, влаштовувати свої справи… А ти от затiяла якусь нечесну гру i своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей…

Усю цю тираду Григорiй виголосив з болем.

Килина Сергiївна дивилася в його змерзле обличчя iз снiжинками на вiях i думала, що за багато рокiв знайомства вона так i не розпiзнала цю людину.

— Скажи чесно, Келечко, про модель для чобiткiв випадком не ляпнула?

— Потоцький, ти зовсiм здурiв вiд страху!

— Здурiєш з вами! Я не тiльки за себе, але й за людей вiдповiдаю… То поясни все ж, яким чином у них з'явилася моя адреса i телефон? Як у мiлiцiї дiзналися, що я знайомий iз цим Журавлем? Сам же вiн не мiг їм цього сказати! У морзi!

— Не знаю.

— А те, що ми з тобою знайомi, вони знають?

Кравчиня не знала, що вiдповiсти. Вона не хотiла сваритися з Потоцьким, надто багато було з ним зв'язано i в минулому, i тепер, i вона справдi нiчого не говорила в мiлiцiї про «пана», коли її розпитував полковник. Вона не могла зрозумiти, звiдки Коваль знає, що є на свiтi якийсь Потоцький. Але вирiшила тодi, що, крiм прiзвища та прiзвиська «пан», полковниковi нiчого не вiдомо i, звичайно, вiн не здогадується про головне. Тому й спитав про Григорiя мiж iншим.

— Ну, ось що, люба Келечко, забудь про моє iснування, що е такий "пан Потоцький". Не цiкався мною, не дзвони… I так само у записнику прiзвище закресли. Щоб i слiду не залишилося. А що стосується Журавлевої моделечки, то цього не було, не iснувало i бути не могло… Один раз взагалi до уваги не береться… Ти зрозумiла?.. Зараз тебе про це не питали, а завтра можуть i поцiкавитися… Як слiд второпала? Iнакше це тобi може дорого обiйтись! — уже з погрозою у голосi промовив Потоцький i, не чекаючи вiдповiдi, немов вiдлiпився вiд Килини Сергiївни.

Засмутившись, не встигнувши розпитати Потоцького про доньку, хвилюючись не за себе, а за неї, кравчиня, увiткнувши пiдборiддя у комiр, пiшла назад, до своїх недомальованих модних силуетiв.

Тепер вiтер видався їй iще злiшим, i поганi передчуття дужче охопили її…

10

Килина Сергiївна була, як вiдомо, жiнкою рiшучою i не боязкою, але цього суботнього дня, постукавши у дверi до Павленкiв, вона не почувала себе упевнено. Пiсля несподiваної розмови з Григорiєм на Хрещатику вона не могла зосередитися над силуетами мод, робота не клеїлася, i Христофорова поїхала на Русанiвку. Прагнучи упевнитися у своїй пiдозрi, що Нiна Барвiнок того вечора була у Антона, кравчиня вирiшила розпитати сусiдiв: дивись, хтось i пiдтвердить, що бачив її там.

Щойно вона вийшла вiд Коляди, який пiсля смертi дружини хоч i став вiдлюдьком, але перед натиском Килини Сергiївни не встояв, вона все ж розворушила його, i старий повiдомив дещо таке, вiд чого жiнка втратила спокiй, її впевненiсть, що у загибелi Журавля — чи iз злочинного недбальства, чи iз злого намiру — винна Барвiнок, зазнала удару.

Коляда розповiв, що того вечора, у середу, коли сталося нещастя у Журавля, вiн ходив до аптеки за лiками.

Килина Сергiївна, яка частенько вiдвiдувала цей дiм на Русанiвцi, нiколи не бачила старого на вулицi вдень. В крамницi, в аптеку ранiше ходила його дружина. Антон Iванович казав, що й тепер Коляда виходить на вулицю тiльки присмерком. Вивернутими пiсля давнього поранення ступнями, у величезних ортопедичних черевиках, вiн за допомогою цiпка незграбно пересувався дрiбними кроками. Побоюючись, щоб хлопчаки, якi весь час бiгають на дворi на ковзанах, ганяють, не оглядаючись, шайбу, не збили його з нiг, та й взагалi не бажаючи нагадувати людям про своє калiцтво, викликати спiвчуття, вiн до присмеркiв не виходив на вулицю.

Того вечора, повертаючись з аптеки, вiн зiткнувся у парадному з Нiною Барвiнок, яка поспiшала з їхнього дому.

— Стiй! — зрадiла Килина Сергiївна, її пiдозра, що того вечора у Журавля була друкарка, пiдтверджувалася. — Коли це було, о котрiй годинi?

— Десь о восьмiй, може, на початку дев'ятої…

— Ви що, Анатолiю Трохимовичу, дивилися на годинник?

— Нi, — вiдповiв той. — Та й годинник у мене тiльки в хатi. З собою не ношу. Он, — вiн показав на великий круглий будильник, що стояв на старовинному «боженкiвському» буфетi, купленому, очевидно, ще в молодi роки. — Лiки було обiцяно на сьому, але я зачекав, пiшов пiзнiше, щоб, коли не готово, не стовбичити в аптецi. А мотатися менi туди-сюди теж важко. Помандрував десь пiв на восьму. Поки доплентався, поки одержав, поки повернувся… Я цю дорiженьку в аптеку тепер часто мiряю, знаю, скiльки часу треба, щоб дiйти. Так i вважайте, хвилин п'ятнадцять туди i стiльки ж назад, ходжу я повiльно. Та хвилин з п'ять у черзi постояв…

Килина Сергiївна повторила, немов сама до себе:

— Восьма, початок дев'ятої… А ви не помилилися, Анатолiю Трохимовичу? Адже темно було на вулицi. Може, обiзвалися, тiльки привидiлося, що вона?

— Нi, нi, та сама пасiя Антонова. Я її в обличчя добре знаю, бо частенько бачив, як вона до нього шастала. У мене у дверях є вiчко — як загримить лiфт, я й дивлюсь… може, до мене хто. Та все мимо. Немає кому i немає чого… Тiльки раз на мiсяць пенсiю приносять, але я свiй день знаю. I не темно було… В парадному лампочка горить… У Журавля тодi ще сусiда, Вячеслав, сидiв…

— Павленко?!

— Еге ж.

— Виходить, i вiн у цей час був… — розгублено промовила кравчиня. Це руйнувало так гарно збудовану нею версiю про злочин друкарки, яка перед цим, здавалося, пiдтверджувалася. — Звiдки ви це знаєте, Анатолiю Трохимовичу? — мало не благально, сподiваючись, що старий наплутав, спитала вона.

— А я вiдпочиваю на своїй площадцi. Поспiшати вже нiкуди… Хiба що до моєї… - сумно промовив вiн. — Стояв i чув голос Вячеслава. Вiн щось вигукував, було чути i в коридорi, а голос його я завжди упiзнаю.

Коляда iще щось говорив, щось про те, який голос у Павленка, як вiн його розпiзнає, але Килина Сергiївна вже не слухала. Голова у неї йшла обертом. Якщо Нiна покинула квартиру Журавля ранiше i у того залишався Вячеслав Адамович, то, виходить, вона жахливо помиляється i даремно грiшить на друкарку. Ох, як не хотiлося їй зустрiчатися з Нiною i розпитувати її! Краще вже розвiдати у Вячеслава Адамовича! I тодi вона наважилася поговорити з ним, тим бiльше що вiн тут-таки, поряд. Саме вiн i зможе їй все пояснити.

I, попрощавшись з дiдом, Килина Сергiївна покрутилася декiлька хвилин на сходовiй площадцi, розмiрковуючи, чи не занадто глибоко влазить вона у чужi справи. Але бажання розiбратися у цiй тяжкiй iсторiї i глибока ворожнеча до друкарки, яка у свiй час зруйнувала їхнiй вiльний з Антоном союз, перемогли.

Дверi вiдчинив не Вячеслав Адамович, а його дружина, яку Христофорова бачила у Антона раз або двiчi, коли та заходила забрати чоловiка додому, i знала про неї iз слiв Журавля як про жiнку скритну i не дуже приємну.

— Мене звуть Келя Сергiївна, — вiдрекомендувалася кравчиня. Здрастуйте! Ви мене знаєте?

Варвара Олексiївна, подумавши, легенько кивнула. Вона навiть спробувала зобразити на обличчi доброзичливiсть, але її виказував порожнiй погляд нiчного птаха, який вдень дивиться, але не бачить.

— Даруйте, але я хотiла поговорити з вашим чоловiком, — вимовила кравчиня на подив самiй собi не у своїй звичнiй манерi, а тихо, зовсiм не напористо.

Запала коротка пауза. Варвара Олексiївна й далi стояла в дверях мовчки, немов придивляючись i ледь упiзнаючи вiдвiдувачку.

— Його немає, - нарештi сказала вона.

— Як це немає? — здивувалася Килина Сергiївна, бо сподiвалася, що в недiлю мав би вiдпочивати удома.

— Вiн у вiдрядженнi.

— У вiдрядженнi? — "Ось чому не прийшов ховати приятеля!" подумалось кравчинi. — А коли приїде? Варвара Олексiївна розвела руками.

— Тодi я хочу з вами поговорити. — До Килини Сергiївни раптом повернулася її звичайна рiшучiсть, i, наступаючи на господиню, вона буквально втиснулася у квартиру. Миттю розгледiвшись, не чекаючи запрошення, всiлася на потертий диван. — Питання важливе, i нам треба поговорити.

Варвара Олексiївна й далi стояла поруч, немов чекаючи, що непрохана гостя все ж пiде.

— Це стосується вашого чоловiка… i зв'язано iз загибеллю Антона Iвановича.

Почувши таке, Варвара Олексiївна й собi опустилася на край дивана. Погляд її вже не був порожнiм, в них зажеврiв сердитий вогник.

— Яка дурниця!

— Одне запитання: коли ваш чоловiк повернувся вiд Антона Iвановича ввечерi у середу, о котрiй годинi? Не говорив вiн, що у Журавля ще залишалася Нiна, друкарка з iнституту?

— А вам яке до цього дiло? — спалахнула Варвара Олексiївна.

З виразу її обличчя, на якому, як двоє чорних крил, стяглися брови, можна було припустити, що вона зараз пiдхопиться i вижене з хати нахабну вiдвiдувачку.

Але Павленко так не вчинила i, стримавшись, удала, що вкрай здивована усiм цим: i появою кравчинi, i її цiкавiстю.

Пом'явшись, пiдшукуючи слова, щоб якось делiкатнiше висловити свою думку, i не знайшовши їх, Христофорова ляпнула:

— Справа в тому, що Антон Iванович не випадково учадiв. Там, по-моєму, сталося убивство.

Павленко витрiщилася на кравчиню i змiненим, раптом ослаблим голосом промовила:

— Ну, що ви таке говорите! Схаменiться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влiзло!

— Розумiєте… — уже вiльнiше, палко заговорила Килина Сергiївна, вiдчувши, що зацiкавила Павленко. — I я дала собi слово перед пам'яттю його про все дiзнатися.

— А ви хто така? Слiдчий? Прокурор?! — знову обурилася Варвара Олексiївна i струсонула головою так, що її коротка розплетена коса впала на плечi, — Мiлiцiя тут була вже. Установили, що нещасний випадок. Так воно i було. Згубила людину оковита… А чого вам треба? I хто ви йому — дружина, мати або хто? Ну, були коханкою, так у нього не ви одна така, i це не дає вам права вдиратися до стороннiх людей, плести усяку нiсенiтницю! Йдiть собi з богом!.. Упилася людина та й заснула, забувши про газ. Скiльки таких нещасних випадкiв!.. Минулого року парочка у гаражi, в машинi, учадiла. Задрiмали, забувши мотор заглушити, от i поснули навiки…

Килину Сергiївну не образив нi тон, нi слова Павленко. Скрадливо, немов дiлячись своїми мiркуваннями iз спiвучасницею, вона тихо сказала:

— Я гадаю все ж таки, що це вбивство… I я весь час грiшила на друкарку, цю саму Нiнку. Ви усього не знаєте. Вам чоловiк, можливо, й не розповiдав, але ж i самi бачили, вона сюди частенько шмигала. Якийсь час Антон обiцяв одружитися, у неї вдома справи поганi, а тут — молодий учений, талановитий, красивий. Працюючи в iнститутi, винюхала, що у нього велике майбутнє, i тому подiбне. От i прилипла. А коли Антон Iванович слова, пiд настрiй даного, не виконав, коли зрозумiла, що надiям її не здiйснитися, вирiшила помститися. А тут i нагода пiдвернулася. Та така, що комар носа не пiдточить: навмисне не перекрила газ чи просто забула? Сама поралася бiля плити чи й господар? Нiяка мiлiцiя не розкопає… Ми з вами — жiнки, розумiємо, якою страшною буває зневажена коханка.

Варвара Олексiївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася пiдвестися з дивана i випровадити її.

— Але от яка справа, — далi дiлилася своїми мiркуваннями Христофорова, — я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусiдою Анатолiєм Трохимовичем, з цим дiдком. Так вiн запевняє, що бачив, як Нiнка пiшла з вашого дому о восьмiй вечора, тодi, в середу… I начебто там був, у Антона, i ваш чоловiк. Коли пiднявся лiфтом, чув його голос… Це коли Нiнка вже пiшла… От я й хотiла з ним побачитися, спитати, чи справдi це так. Як там усе було? Коли вiн пiшов вiд Журавля? Iнакше що ж це виходить?.. — розвела руками кравчиня.

— А ви певнi, що мiй Слава взагалi був того вечора у Антона? Дiда, що з глузду з'їхав, я до уваги не беру, — суворо спитала Варвара Олексiївна. — Чи, може, ви там теж гуляли?

— Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки… Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити — королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже… Але так чи iнакше — Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби…

— Так, так, звичайно, — тяжко зiтхнула Варвара Олексiївна, — йому без друга тепер не мед буде. Бiдолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все вiдомо, поїхав у вiдрядження i досi не знає про трагедiю. Я просила не вiдкликати його i навiть не повiдомляти про смерть Журавля. Вiн, звичайно, буде переживати, що не провiв в останню путь свого друга… Та що поробиш… Мене iще чекає нелегкий обов'язок розповiсти йому все, коли повернеться… Ну, гаразд… Чого зараз про це говорити… Нема чого… А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокiйна…

Вимовляла слова Варвара Олексiївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердитi вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесiда з непроханою гостею їй вкрай неприємна i навiть тяжка i вона ледве стримує себе.

Декiлька секунд обидвi жiнки мовчали. Долетiли чиїсь кроки на сходовiй площадцi, приглушений дзвоник.

— Хто це? — спитала Христофорова.

— Певно, сусiда, офiцер, — роздратовано змахнула рукою Варвара Олексiївна. — Затим долетiв рип дверей i радiсний жiночий скрик. Завжди по вiдрядженнях мотається, тепер повернувся, от i радiє, коли вдома, — буркнула вона, маючи на увазi дружину офiцера.

Потiм дверi ще раз рипнули i запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, пiд будинком, пирхають по бульвару машини, i їхнє холодне вуркотiння разом з морозним повiтрям влiтало крiзь вiдчинену кватирку.

Варвара Олексiївна пiдвелася i мовчки почала ходити по кiмнатi пiд запитливим поглядом кравчинi.

— Усе, що ви пiдозрюєте, шановна, — нарештi немов через силу заговорила вона, — нiсенiтниця. Ваша фантазiя. Я розумiю, ви теж засмученi смертю Антона Iвановича, але навiщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, пiд п'яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила мiлiцiя. То нащо ж вашi домисли? Ви, до речi, тут зовсiм нi до чого. I без вас тяжко. У мене вiд вашої балаканини, знаєте, розболiлася голова. — Варвара Олексiївна стиснула обома руками голову. — Пробачте, але якщо вам i справдi нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповiм про ваш прихiд. Якщо у нього знайдеться бажання i сили говорити з вами про смерть друга…

Христофорова пiд час цього монологу Варвари Олексiївни пiдвелася з дивана i стояла серед кiмнати нi в сих нi в тих, немов iще сподiвалася дочекатися вiдповiдi на свої запитання.

— Якби ви бачили, як вiн лежав у домовинi, наш бiдолашний Антон! Як живий! Тiльки що очi закритi… Я присяглася бiля нього…

Варвара Олексiївна не дала їй договорити.

— Ну чого вам iще, чого ви хочете?! Годi про смерть! Про мертвякiв! Я не можу бiльше вас слухати!

Й далi тримаючись за голову, виставивши наперед лiктi, вона наступала на кравчиню.

— Але от старий, сусiда ваш, менi сказав, — вiдступаючи, але ще не здаючись, говорила Килина Сергiївна, — що чув iз площадки за дверима голос Павленка. Та я не збираюся йти до мiлiцiї, вплутуватися у цю iсторiю, так що не кричiть!.. У мене своїх проблем вистачає…

— Що «старий»? Знову «старий»! Цей божевiльний калiка?! Та що ви тут плiтки збираєте?! — зрештою вибухнула Варвара Олексiївна. Чого ви мене лякаєте?! Йдiть звiдси! — заверещала вона тонким голосом. — Геть!

В темних очах Павленко горiла така злiсть, що у Килини Сергiївни побiг шкiрою мороз i вона позадкувала до дверей…

11

Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.

Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.

Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.

Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.

У кожний дiм Коваль приходив як у свiй, i люди швидко визнавали його за свого. Поява немолодого полковника, який, незважаючи на високе звання, умiв по-простому погомонiти про життя, про роботу, про цiни, поспiвчувати з приводу побутової невлаштованостi або особистих переживань, робила свою справу. Свiй серед своїх, вiн здебiльшого досягав того, що було йому потрiбне.

Але iнодi Дмитро Iванович вважав прихiд до мiлiцiї свiдка неодмiнним. Вiн, звичайно, розумiв, що бесiдувати у цих суворих кабiнетах не дуже приємно викликаним повiстками, серед яких часто були люди, не причетнi до злочину. Проте, як свiдчив досвiд, така практика часом давала потрiбнi результати. З поведiнки у стiнах мiлiцiї Коваль майже безпомилково визначав психiчний стан спiвбесiдника: щире хвилювання невинного чи напружений, удаваний спокiй злочинця.

Дмитро Iванович пропустив поперед себе Павленко, i, коли та опустилася на запропонований стiлець, поправила звичним жестом i без того рiвну, гладеньку зачiску, вiн, пiдiбравшись, протиснувся у вузький прохiд мiж столом i стiльцем.

Варвара Олексiївна поклала на стiл повiстку i мовчки дивилася на полковника невидющими очима нiчного птаха.

Коваль довго копався у шухлядi, де мали лежати бланки допиту з надрукованими анкетними запитаннями, i нiяк не знаходив цих паперiв. Але вiн не поспiшав. Риючись у шухлядi, вiн то зiтхав, то, пiдвiвши голову, блукав поглядом по кабiнету, немов чи не на стiнках шукав зниклi бланки. На декiлька секунд його погляд затримувався на акуратнiй, чорнiй, з вiдблиском воронячого крила, головi Варвари Олексiївни, на спокiйному обличчi жiнки, яка терпляче чекала розмови. Йому подобалися такi строгi зачiски у жiнок, хоч у Ружени на головi була пишна корона, а у Наталки пiсля багатьох манiпуляцiй взагалi якесь "пташине кубло", що вкрай обурювало його.

Нарештi бланки, що загубилися серед чистих аркушiв, були знайденi. Коваль обмацав свої кишенi i, виявивши в однiй з них ручку, звернувся до Павленко iз стандартною формулою:

— Я допитую вас як свiдка з приводу загибелi вашого сусiди Антона Iвановича Журавля. Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi?

— Павленко Варвара Олексiївна…

Записавши анкетнi данi, Дмитро Iванович замислився.

Цi данi полковниковi були вiдомi, i запитував про них лише з формальної необхiдностi. А знав вiн уже про Варвару Олексiївну, як i про iнших людей, що проходили по справi, значно бiльше, нiж могла мiстити будь-яка анкета.

Вiн уявляв собi зараз маленьке чорняве дiвчисько, яке босонiж, у благенькому короткому платтячку бiгало по курних завулках Подолу, по своїй горбатiй Мишоловцi, пробратися на яку можна було тiльки мiж убогих будиночкiв, що скупчились уздовж Нижнього валу. На задвiрках їхнiх, власне, i починалася подiльська Мишоловка. Назва ця нiде офiцiйно не була зареєстрована. Iсторично Мишоловкою називали невеличкий район в iншому кiнцi мiста. Але подоляни i цей шматочок горбкуватої землi, що пiдiймався вiд Нижнього валу, iнакше не називали. I це було виправдано: приземкуватi мазанки i дерев'янi, рiдко — кам'янi, почорнiлi вiд старостi i негоди, будиночки лiпилися як попало, без будь-якого плану, налазили один на одного, i часом неможливо було второпати, до якої вулички чи завулка вони належать. Це прибазарне стовпище руш уподобала сила-силенна гризунiв, що, певне, спонукало так охрестити цей, як казали, забутий богом куточок. На цiй повоєннiй подiльськiй Мишоловцi, яка стала анахронiзмом у чудовому мiстi, єдиною дитячою втiхою були хованки на вкритих убогою рослиннiстю горбкуватих пустирях та козячих ярках, а взимку — снiжки та саморобнi санчата. Тут i виросла Варя.

Дмитро Iванович не полiнувався i поїхав на Подiл. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вiкон i чекала екскаватора, через що i вони самi, i подвiр'ячка їхнi, навiть присипанi снiгом, являли собою сумне видовище, вiн вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка i переконувався, що, виявляється, вiн не все бачив, не все знає у своєму мiстi, в якому не тiльки прожив бiльшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухiшi дiрки…

З коридору долетiв якийсь гомiн, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправдi ж вiн прислухався до iншого голосу, який час вiд часу, iнодi у зовсiм неслушну хвилину, нагадував про себе i вже добре-таки набрид йому:

От i зараз у вухах пропищало: "Скiльки одержав би? Грiшми? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

Найнеприємнiшим, у чому Коваль не хотiв собi зiзнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагiчну подiю, стаючи на мiсце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, вiн одного разу вiдчув, що теж не вiдмовився б стати винахiдником цього самого нового методу шлiфування.

"Ну, звiсно, слава, популярнiсть, свiдомiсть того, що принiс користь державi… Але ж вiн людина скромна, не шукає слави… Тодi що ж?" А тим часом писклявий голос нашiптував вiдповiдь: "Грошi!"

"Скiльки б одержав? Багато, дуже багато… Не злiчити!.."

Виходить, таки грошi?.. Але що вiн, Коваль, робив би з такими грiшми, якби раптом одержав? Вiн навiть розгубився вiд дивного для себе запитання. У нього начебто все є, i зайвi грошi йому нi до чого… Хiба тiльки у зв'язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькi меблi, а рiзьбленi, румунськi, тисяч за вiсiм, вiд яких у "Будинку меблiв" вона вiдразу вiдвернулася, щоб не захоплюватися. I, звичайно, викинули б у Наталки стару «Лiру», а купили б їй щось гарне i сучасне… Ну, а iще що? Куди iще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було i службового транспорту, а морочитися з дачею нiколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дiзнанням! А коли пiде на пенсiю, знайдеться де вiдпочити i порибалити… Ага, безумовно, купив би iще Руженi розкiшну iмпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсiм витерлося, а одягати у мiстi старий кожух, в якому їздить "у поле", вона, природно, не хоче… Нi, не одну дублянку, а вiдразу двi! Їй i Наталцi…

Далi дублянок мрiї Дмитра Iвановича не сягали. Вiн не розумiв, навiщо деякi люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Дiаманти? А навiщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалi вiд стороннього ока. Милуватися наодинцi їхньою красою? Наодинцi нецiкаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гiрше грають свiтлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрiбницю йти на злочин?!

Потiм Дмитро Iванович, мотнувши головою, вiдганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, i вигук Василя Ферапонтовича: "У грошах? Багато, дуже багато… Не злiчити!" — у котрий раз! — втрачав свою магiчну силу i ставав звичайними словами, з'єднаними у речення, в яких крiм їхнього прямого змiсту, нiчого не було…

Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.

Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:

— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?

Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:

— Я нiчого не знаю про справи Журавля i його винаходи.

Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.

— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?

— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.

Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.

— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.

— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…

— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?

— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!

Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.

Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.

— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.

У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.

— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.

— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…

— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.

— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?

Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.

— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.

— Ну хоч приблизно.

— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…

— А не ранiше?

— Можливо, й ранiше.

— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?

— То, певне, був у них вiльний день.

— А у вас?

— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.

— I вже встиг напитися?

— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.

— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?

— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.

— Нiна Барвiнок?

— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.

— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?

— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.

Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.

Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.

Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.

Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.

Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.

Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.

— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?

— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.

— А коли друкарка пiшла?

Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!

— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?

— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.

— А це звiдки ви знаєте?

— Вiдома рiч.

— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?

— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.

— Я питаю, коли все ж таки повернувся ваш чоловiк? — уточнив Коваль.

— А-а… Десь о сьомiй, а може, близько сьомої, я ж казала! Ми ще вечеряли, дивилися телевiзор.

Полковник вiдзначив про себе бажання Павленко запевнити його, що чоловiк повернувся вiд Журавля не пiзнiше сьомої години.

— Щось цiкаве передавали?

— Фiльм якийсь.

— Назви не пригадуєте?

— Нi. Щось вiйськове. Я дивилася не дуже уважно, телевiзор у нас маленький, чорно-бiлий, i я весь час вiдривалася. Славко був нетверезий, мусила його, як дитину, годувати.

— Розумiю, то до плити кидалися, щоб не пригорiло, то в кiмнату, — погодився Коваль. — Ви не на кухнi вечеряєте?

— На кухнi, — дерев'яним голосом вiдповiла жiнка. — Але не завжди. Славко, коли вип'є, вимагає подавати йому до телевiзора.

— А годинник у вас на кухнi є? — Полковник нiяк не мiг пригадати, є в квартирi у Павленкiв годинник чи нi?

— Так, ходики.

— А глянути на них було нiколи, — пiдтримав жiнку Дмитро Iванович.

Вiн подумав, що слiд поцiкавитися телепрограмою за середу — чи справдi передавали вiйськовий фiльм.

— I добренько попоїв ваш чоловiк? Варвару Олексiївну здивувало це несподiване i, як їй подумалося, пiдступне запитання.

— Вiн, коли вип'є, їсть без апетиту.

— Але цього разу ви його все ж нагодували.

— Бiльш-менш.

— Що ж приготували?

Це було друге дивне, на думку Варвари Олексiївни, запитання.

— Дайте пригадати. Яєчню, здається, з'їв. Чаю випив.

— Кави вiн на нiч, звичайно, не п'є?

— Кави не вживаємо. З одного боку — бюджет не дозволяє. Та й не дуже полюбляємо.

"А у Журавля, судячи зi слiв друкарки, просив кави. Значить, справа не в "любимо — не любимо", а справдi тiльки в бюджетi", подумав Коваль.

"Бюджет, бюджет…" — повторив вiн у думцi слова Варвари Олексiївни. I знову до нього нiби долетiв голос завiдуючого лабораторiєю: "Грошей? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

— А у Журавля вiн не вечеряв? Там була ковбаса, сир…

— Напевне.

— Загалом вiн був спокiйний, урiвноважений, ваш чоловiк, коли повернувся вiд сусiди?

— Еге ж, — пожвавiшала жiнка. — Саме так. Абсолютно в нормi, якщо не брати до уваги, що напiдпитку. А чого йому хвилюватися? Усе в нього, дякуючи боговi, благополучно, нiяких неприємностей…

Коваль усе ще мiркував над долею Варвари Олексiївни.

Успiхи у навчаннi Вячеслава пiдiгрiвали її надiї на гарне майбутнє. Хiба не з їхньої Мишоловки вийшов вiдомий професор-хiрург, академiк, славнозвiсний свiтовий чемпiон-хокеїст?!

Але незабаром вона зрозумiла, що все не так просто, що помилилася, розраховуючи на талант свого чоловiка. Вячеслав виявився вкрай млявою людиною, яка не вмiє використовувати свої здiбностi. Сповнений цiкавих iдей та задумiв, вiн не доводив справи до кiнця i розгублювався при найменших труднощах. Варвара Олексiївна раз у раз пiдштовхувала його, вчила пробиватися в життi, буквально у спину штовхала, але вiд її докорiв та енергiйного натиску Павленко ще дужче розгублювався, починав хникати i ставав таким нещасним та жалюгiдним, що Варвара Олексiївна готова була його зненавидiти…

— Про вiщо ж вони розмовляли того вечора, ваш чоловiк i Журавель, ви не знаєте? — роздумливо питав полковник, мовби не тiльки у Павленкової, а й у себе.

— Звiдки менi знати? — знизувала плечима Варвара Олексiївна.

— Отже, вiн сам нiчого не розповiв, — резюмував Коваль, нiби погоджуючись з таким висновком.

— Та я й не цiкавилась, — пiдхопила Павленко. — А що таке, про вiщо у них була розмова?

Полковник спитав знову:

— То о котрiй, кажете, годинi повернувся ваш чоловiк?

Варвара Олексiївна, певно, почала втрачати терпiння, але стримувалася, розумiючи, де вона зараз i що з нею не просто гомонять, а допитують.

— Я вже котрий раз повторюю: не пам'ятаю точно, здасться, о сьомiй.

— Ну, добре, добре, — погодився Коваль. О сьомiй — так о сьомiй. Точно ви не знаєте. Так само як не знаєте, що автор нового винаходу Журавель мiг одержати велику суму грошей. А Вячеслав Адамович знав це?

— Його спитаєте, коли приїде.

— У вас з ним не було на що тему розмови?

— Нi.

— Отже, пiдсумуємо нашу бесiду, — занотовуючи останню вiдповiдь Павленко у протокол, промовив полковник. — Ви нiчого не знаєте про цей останнiй вечiр Журавля. Ви були вдома, поралися по господарству. Чоловiк прийшов десь о сьомiй годинi або близько неї, напiдпитку, ви його примусили поїсти. I що ж далi? — вiдклав Коваль ручку.

— Вiн лiг спати, — з подивом у голосi промовила жiнка. — Що ж iще!

— Так, так, — сказав Коваль. — Йому було ясно: Варвара Олексiївна щось намагається приховати… Вона заперечувала все, що хоч трохи наближало полковника до уточнення часу, коли розiйшлися гостi Журавля. Що примушує її так дiяти? Адже поки що її чоловiка нi в чому не пiдозрюють. Виходить, вона сама не задовольняється версiєю нещасного випадку i вирiшила, що мiлiцiя шукає винних.

— Чому ви весь час говорите неправду, Варваро Олексiївно? дивлячись жiнцi прямо в очi, — спитав Коваль. — Ви за когось боїтесь? За чоловiка?

В округлих совиних очах жiнки з'явився тьмавий вогник.

— Не провокуйте мене, товаришу полковник. Я нiкого не захищаю, нi за кого не боюсь. Будемо одвертi: якщо хтось i винен, що забув перекрити газ, то це або вiн сам, або його коханка, Нiна, вона ще залишалася i пiшла пiзнiше. У них, знаєте, були свої, дуже дивнi взаємини.

— Ви ж не стежили за часом!

— Я чула через дверi, як вона викликала лiфт i поїхала. Лiфт у нас так гуркоче, що хочеш не хочеш почуєш… Та, зрештою, якби й Слава мiй залишився, який в цьому злочин? Так що менi нема чого приховувати, обдурювати… i боятися нiчого…

Коваль не мiг не погодитися з логiкою Варвари Олексiївни. Й справдi, п'яний Павленко, якщо й залишався з Журавлем i пiшов останнiм, мiг не помiтити чайника на плитi, тим бiльше що вони сидiли у кiмнатi, а не на кухнi.

Немов перевiряючи себе, Коваль витяг з папки, яку принiс до кабiнету, фотографiї квартири Журавля, зробленi, коли вiдчинили її. На однiй з них, сфокусованiй на кухню, через дверний отвiр було видно плиту i чайник на нiй. Але це ще нiчого не доводить: щоб виявити якусь невiдповiднiсть, помiтити, що вогонь не горить, а ручка повернута на газ, i справдi треба було дуже уважно придивитися.

— А ми нiкого не обвинувачуємо у злочинi. Ви неправильно мене розумiєте, Варваро Олексiївно. Моє завдання — з'ясувати обставини смертi Антона Iвановича Журавля, установити iстину. А обвинувачувати буде прокурор, якщо виявиться злочин…

I все ж Коваль вiдчував, що Варвара Олексiївна чогось боїться, нещира з ним… "Все-таки чому вона не повiдомила чоловiка про загибель друга? — думав вiн, поки жiнка пiдписувала аркушi протоколу. — Чому? Чого вона боїться?"

Вiдповiдi Дмитро Iванович не мав i, позначивши час, розгонисто пiдписався на її перепустцi…

12

Дмитро Iванович думав, що добре знає свою Наталку, яку, не помiтивши, як це сталося, давно перестав називати «щучкою», i був упевнений, що, живучи окремо вiд сiм'ї, у квартирi Ружени, вона не забуде батькiвський дiм.

Здавалося, не помилився. Дочка частенько бiгла з iнституту не до себе, а до них. Iнодi вмощувалася, як колись, у кабiнетi Дмитра Iвановича, в його улюблене старе крiсло, i, добре що батько повертався додому пiзненько, готувалася до занять, користуючись книжками з юриспруденцiї, яких у самої не було.

Не заставши дочки у себе, Коваль звичайно задовольнявся розповiддю Ружени, що та пообiдала чи повечеряла i поїхала.

Єдине, що дивувало Дмитра Iвановича: Наталка могла зникнути буквально за кiлька хвилин перед його приходом. Особливо останнiм часом. Дiвчина, здавалось, не дуже скучала за батьком, навiть уникала його, немов боялася, коли б вiн не почав розпитувати про те, що вона не була готова розповiсти. Ружена — iнша справа. Подружившись з нею, хоч колись вони ледве уживалися пiд одним дахом, Наталка була з нею вiдверта як з подружкою.

Дмитро Iванович радiв, що мiж дорогими йому людьми склалася мiцна, сердечна злагода, i одночасно якось по-дитячому заздрив їм, ревнував Наталку до Ружени, вважаючи, що дочка має бути все ж таки ближчою до рiдного батька, нiж до мачухи. У такi хвилини йому пригадувалося, як дружно жили вони удвох з малою Наталкою, якi славнi були тi вечори, що минали у щирих розмовах на великiй, затишнiй кухнi їхнього старого дому.

Так, все це було. I все це в минулому, як у минулому i маленька гостроносенька дiвчинка-щучка з бантами у кiсках, зав'язувати якi вiн довго учився, дiвчинка, що стала тепер цiлком самостiйною людиною. Два роки тому вона залишила фiлологiчний факультет i вирiшила стати, як вiн думав, пiд його впливом, юристом. Чи не шкодує вона тепер, що так вчинила?

Здається, нi. Але хiба скаже правду?

Втiм, очевидно, все так i мас бути, а вiн — старий буркотун i не розумiє молодь.

Цiєї недiлi, як частенько у вихiднi, Коваль їздив по роботi в район. Перед вечором подзвонивши додому, вiн почув вiд Ружени, що Наталка знову — який уже день! — не показувалася.

У голосi Ружени вчувалися тривожнi нотки. Вiн перепитав, чи не трапилось щось непередбачене. "Здається, все гаразд", — вiдповiла дружина. Це непевне "здається" збiльшило його неспокiй. Тодi вирiшив поїхати не додому, а до дочки. Ружена не заперечила, навiть зрадiла, що теж було незвичним i дужче занепокоїло його.

У Наталки сидiли друзi.

Дмитро Iванович одним поглядом охопив знайому обстановку кiмнати, з якої ще немов не вивiтрився подих Ружени, — скромнi шпалери на стiнах, невеличкий стiл пiд вiкном i круглий журнальний столик посеред кiмнати з двома крiслами, що забрали велику частину площi, i зручний розлогий диван «Лiра». Все це залишилося вiд Ружени. Наталчиного було тiльки вузенький туалетний столик з дзеркальцем, бо свiй Ружена забрала. На журнальному столику зараз стояли чотири чашечки для кави i вазочка, з карамеллю. Дiвчину, яку звали Ритою, худорляву, довгов'язу i окату, з постiйним, немов застиглим, виразом подиву в очах, iз золотавими локонами, якi двома ручаями падали на плечi, Коваль знав, а кремезного парубка з розпатланим чубом, який сидiв поруч Рити, Дмитро Iванович бачив уперше.

У Коваля був свiй ключ вiд кiмнати, i поява його стала несподiванкою. Рита кивнула у вiдповiдь на «здрастуйте», а хлопець, побачивши людину у формi полковника мiлiцiї, повiльно пiдвiвшись, промовив з посмiшкою "уже?" i назвався Панасом Потушняком. Посмiшка у Панаса була доброзичливою i привiтною. Коваль, перебуваючи у доброму настрої вiд тiєї хвилини, як побачив свою Наталку, сприйняв жарт i вiдповiв у тон:

— Поки що. — I додав: — Дмитро Iванович.

"Три i чотири". Троє людей i чотири чашечки"? — Згадавши пораду Спiвака звернути увагу на те, що у квартирi Журавля трагiчного вечора на столi стояло три тарiлочки i тiльки двi, а не три чашечки для кави, Коваль внутрiшньо посмiхнувся. Вiн уже помiтив у затемненому кутку кiмнати, бiля вiкна, ще одного хлопця. При появi Коваля юнак пiдвiвся з крiсла, дотягуючись головою мало не до стелi, i так завмер, трохи нахиливши голову.

Полковник i його, так само як i Панаса, бачив уперше, але якимсь особливим чуттям зрозумiв, що саме цей смуглявий — йому спочатку здалося — чорний! — юнак з буйною гривою волосся i широко поставленими великими очима цiкавитиме його найбiльше.

— Не лякай людей формою, — засмiялася Наталка, кидаючись назустрiч батьковi. — Давай шинель повiшу. I знайомся, — додала, кивнувши у бiк смугляка: — Хосе. Iз Куби, вчиться у нас, в унiверситетi.

Хосе, почувши своє iм'я, вклонився i, чiтко вимовляючи кожний склад, сказав:

— Здрастуйте!

Коваль мимоволi довше, нiж годилося, затримав погляд на приємному мужньому обличчi молодого кубинця i нiби знову почув тривожнi нотки в голосi Ружени.

— Хосе — фiзик, вчиться разом з Панасом, — торохтiла тим часом Наталка, беручи у батька шинель i ховаючи обличчя, що зашарiлося.

Знiяковiлiсть доньки, яка притьмом кинулася з шинелею у коридор i потiм довго не поверталася в кiмнату, багато чого пiдказала Дмитру Iвановичу.

Потроху почалася розмова i навiть набула гостроти. Панас, який терпляче мовчав, поки Дмитро Iванович цiкавився навчанням Рити, раптом у вiдповiдь на запитання Коваля, що думають молодi фiзики про перспективи своєї науки, чомусь роздратувався. Вiн сказав, що попередники, якi вiдкрили подiл ядра, не зумiли упоратися iз джином, випущеним з пляшки, i тепер молодому поколiнню треба мiркувати не стiльки про те, як глибше проникнути в невiдоме, скiльки як загнати джина назад i врятуватися. Вiн сипонув цiлу жменю претензiй до батькiв, немов тiльки й чекав нагоди, i посмiшка, з якою вiн це робив, була не iронiчною, а в'їдливою. Вiдчувши, що атмосфера електризується, Наталка спробувала жартом розрядити її:

— Стiй, стiй, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? — спитала, смiючись, дiвчина, ставлячи перед Дмитром Iвановичем чашечку кави. — Адже так? Форма злякала?

Усi запосмiхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирiшив, що донька намагається вiдвернути його увагу вiд Хосе, який i далi мовчки сидiв у кутку.

— Можливо, цiлком можливо. У кожнiй людинi живе почуття вини.

— Навiть якщо нi в чому не винен?

— Почуття це непоясниме, може з'явитися й у невинного. Воно уроджене.

— Звiдки ж воно, вiд першого грiха Адама, чи як?

— I Єви, — засмiялася Рита.

— Ти великий єретик, Панасе, — вигукнула Наталка. — Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурницi!

— От-от, — вчепився Панас. — От-от, — повторив вiн, — якщо "твердо знає". А якщо "не твердо"? Ти хоч iще тiльки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцiю невинностi i не припускаючи жодних варiацiй.

— Ти мелеш дурницi, Панасику. Це — софiстика. Давай краще наллю тобi ще кави.

Юнак вiдмахнувся вiд Наталки i промовив до Коваля:

— А що про це скаже Дмитро Iванович? Якщо дозволено спитати.

Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки i поставив її на стiл.

— Знаєте, Панасе, я з вами згоден.

Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої вiдповiдi.

— Так-так, — пiдтвердив Коваль. — Є люди з дещо травмованою психiкою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалi. — Дмитру Iвановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. — Такi люди, — говорив далi полковник, — уникають колективу, товариства, стають вiдлюдьками, скутi, повторюють те, що їм пiдказують, i в певних ситуацiях готовi без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще iз старих часiв, з дореволюцiйних, як психологiчний атавiзм. Протягом столiть у старiй Росiї панувало беззаконня. Тiльки в нiй могла з'явитися така страшна приказка: вiд суми i вiд тюрми не зарiкайся. Перед богом i царем усi були рабами, усi виннi. I це почуття передавалося з роду в рiд…

— Ви гадаєте, що звiдти i нинiшнiй страх перед свавiллям, коли про царя вже й забули давно? — з iронiєю спитав юнак.

В загальному планi, сказати б, у соцiальному масштабi, страх ми подолали. Ще у сiмнадцятому роцi. Пiзнiше були серйознi порушення закону, страхiття культу Сталiна. I от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з'являється недовiра до закону… Таке уявлення про закон хоч i тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки змiниться. Але процес, звичайно, тривалий i залежить значною мiрою вiд виховання…

— Навряд змiниться, — буркнув Панас. Невпевненiсть i страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх вiдкладався у ваших душах роками, як стронцiй у кiстках. Вiн породив у вашого поколiння лицемiрство i брехню… — вовкувате насупився хлопець. — У нас цього менше i воно, тут я з вами згоден, спадкове… Але є й iнший страх. Не вiд колишнього царя-батечка… Ось я — фiзик. Що мої батьки-фiзики залишають менi у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби i тому подiбне, у космосi — лазер, на землi — чумнi бактерiї. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили i пiдете, а нам розбиратися, жити з цим… А може, й не жити. Кожної секунди усе може обiрватися.

Коваль розумiв, що Панас має рацiю. Адже це рiзнi речi: мужнiсть у днi революцiї, смiливiсть проти названого класового ворога i епiдемiя страху у роки сталiнського терору, зверненого в середину революцiї, проти своїх, проти усiх i кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не мiг збагнути пiдступнiсть "батька народiв", котрий найогиднiшi свої вчинки вмiло маскував у свiтлi шати iдеалiв i надiй.

Погоджуючись у душi iз студентом, Дмитро Iванович, проте, не хотiв при Наталцi визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний свiт, який стiльки рокiв готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крiм того, його дратувала безцеремоннiсть, з якою молодi люди наввипередки звинувачують батькiв, не замислюючись над тим, яких страхiть довелося зазнати у тi гiркi часи цим самим батькам, "їм тепер, слава богу, легше, — подумалося Ковалю, — вони можуть судити наше поколiння, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле i змiнити його".

— Не розбиратися, а боротися, — продовжив Коваль. — Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра — найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз ваше завдання — вiдвернути вiйну.

— А ви що? У кущi?

— Ми теж не складемо зброї… А що думає про це наш молодий друг? — звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.

— Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, — кинулася на його захист Наталка.

"Як не опанував? — хотiв спитати Коваль. — Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:

— Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.

Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, — i це зовсiм не порадувало його.

— Гадаю, — говорив далi Хосе, — вiйна — це погано, зовсiм погано. У мене вдома теж так думають, папа i мама.

— У Хосе батько комунiст, — поспiшила пiдказати Наталка.

— Це добре, що комунiст, — зауважив Коваль, розумiючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втiм не бiда, якщо Наталка заприятелює iз хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справдi людина непогана, у всякому разi, вiдразу помiтно, що вихований, iнтелiгентний, — заспокоював себе Дмитро Iванович. I потiм знайомство, навiть дружба — це не любов! Долаючи батькiвський егоїзм, Коваль теж проймався симпатiєю до цього привiтного хлопця. — От у боротьбi проти вiйни i зникне непевнiсть у майбутньому, у кого вона з'явилася, говорив полковник далi. — Ми в вас вiримо, вiримо в молодь. Менi доводиться зустрiчати рiзних людей, частенько, як ви розумiєте, не найкращих представникiв роду людського. Проте своєї думки не мiняю. При уважному розглядi i серед них виявляються такi, що випадково спiткнулися у життi. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати… I їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе i зiп'ястися на свої слабенькi ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тiльки гiднiсть не кричить про себе на кожному перехрестi, а виявляється в ситуацiях екстремальних…

— Ну, Дiк. ти чудовий пропагандист! — вигукнула Наталка. — «Дiк» — це Дмитро Iванович Коваль, скорочено, — пояснила вона Хосе i Панасовi.

Дiвчина весь час намагалася вiдвернути увагу батька вiд кубинця. Дмитро Iванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирiсть?!

— По-моєму, теж усе правильно, — вигукнула й Рита. — I ти, Панасе, закрийся! Замовкни!

— Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумiв…

— Може, й так, — нарештi погодився хлопець.

Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.

Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?.. Чиї ж iще?" — подумав вiн, бачачи, що Рита свої не скинула i немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.

Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.

Це була цiла проблема: зимовi чоботи для Наталки. Добрi хазяї, як вiдомо, купують сани влiтку, а воза взимку. У Ковалiв так не виходило. Влiтку Ружена здебiльшого була в «полi», Наталка теж працювала у глушинi, у будiвельному загонi, i пiзно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у мiстi уже стали проблемою.

Звiсно, грубезнi, тупоносi, на важкiй i ламкiй платформi, виробництва мiсцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дiвчата i задарма не хотiли їх брати.

Скiльки разiв обмiрковувалося у домi питання, де купити iмпортнi чобiтки. Полковник не вмiв заводити потрiбних зв'язкiв. В сiм'ї йому не дорiкали, але вiн сам карався тим, що чим ближче зима — тим менше у Наталки надiї купити те, що їй хочеться, хоч грошi на купiвлю вона завжди носила з собою i пiрнала у всi взуттєвi крамницi, якi потрапляли їй на очi. Нарештi впала зима, наближався Новий рiк, а чобiт у дiвчини так i не було.

Але й цi чобiтки у коридорi раптом викликали у Дмитра Iвановича якусь невизначену тривогу. Щось знайоме здалося йому в них. Хоч що саме — втямити не змiг.

— Наталочко, — сказав полковник. — Тебе, виходить, з обновою! — кивнув на чоботи. — Чого ж мовчиш?

— Еге, тату!.. А хiба Ружена не сказала? Вже два тижнi як ношу…

Коваль похитав головою.

— Говорила, напевне! Тiльки ти, як звичайно, про нашi справи в одне вухо впускаєш, у друге — випускаєш…

Це було несправедливо. Хiба мало непокоїло його, що донька без зимового взуття?! Але, видно, така доля батькiв.

З якогось часу Дмитро Iванович почав помiчати за собою, що вiн не те що пiдлещується до вже дорослої доньки, а якось вкрай запобiгливо прагне догоджати їй i переживає, коли та не зважить на його думку, заперечує, або, ще гiрше, не помiчає його. Не маючи сил перебороти себе, Коваль iнодi говорив з нею рiзкiше i категоричнiше, нiж цього вимагала обстановка i йому самому хотiлося…

От i в цiй дискусiї, коли Наталка стала на його бiк, вiн буквально засяяв, а коли несправедливо дорiкнула за неувагу, образа боляче штрикнула у серце. Вiн спохмурнiв i сухо промовив:

— Ну, покажи обнову, похвались.

Дмитро Iванович подумав: "А чому Ружена не захотiла поїхати до Наталки разом?!" Втiм, вiдразу згадав, що у неї багато хатнiх справ. Як у кожної жiнки, що працює на службi, на господарювання залишалися тiльки субота i недiля. А тут їм запропонували квартиру на новому житловому масивi Оболонь. I хоч iще не виписано ордер, але все одно треба готуватися до переїзду.

Наталка попрямувала до коридору.

— Я їх протру.

— Хiба вони бруднi? — здивувався Коваль, знаючи, яка чистьоха Наталка.

— Та нi, помила, коли прийшла. Але все ж таки тобi доведеться брати в руки.

Дмитро Iванович з цiкавiстю оглядав чобiтки. З сiрої м'якої шкiри, на високiй каучуковiй платформi, вони справляли приємне враження. Але чому його так цiкавить їхня своєрiдна форма? I раптом Коваль згадав: таку ж оригiнальну модель, втiлену в iще бiльш елегантному чобiтку, вiн уже бачив у хатнiй майстернi загиблого науковця. Як чобiтки вiд нього могли потрапити до Наталки?! Невже й вона стала замовницею Журавля?!

Пильно поглянувши на дочку, яка стояла перед ним iз задоволеним, навiть урочистим виразом на обличчi, немов чобiтки були її не знати якою перемогою, полковник нiчого не сказав i знову став розглядати взуття.

Так, звичайно, Журавель тут нi до чого! Як могло таке в голову прийти? Чобiтки мали довгасту фабричну наклейку, припасовану уздовж внутрiшнього боку халяви. "Salamander", — прочитав вiн уголос.

"Чи не кубинець їй дiстав?! Цього ще не вистачало!"

— Це нiмецькi, захiднi, — пiдказала Наталка.

— У якiй крамницi купила?

— Дiстанеш такi у крамницi! Наставляй кишеню! Оксана з фiлологiчного переуступила. Вони їй тiснуватi. Одне слово, менi пощастило.

Перед очима Коваля немов з'явилася росла дiвчина з голубими очима i великою житньою косою. Ранiше вона частенько заглядала до них.

— А де Оксана взяла?

Наталка знизала плечима: мовляв, яке це має значення.

Далi Дмитро Iванович вирiшив не розпитувати при стороннiх i почекати, поки усi пiдуть.

Гостi ж, i Наталка, певно, найбiльше чекали, що ось-ось сам Дмитро Iванович їх залишить. Тому новi дискусiї не зав'язувалися: йшлося до того, хто кого пересидить.

Наталка починала гнiватися: чого це батько так засидiвся, адже у нього завжди справ по горло — i вдень, i вночi. Певно, не сподобався Хосе i вiн нiби випроваджує його з хати. Вона то копалася на кухнi, то прибiгала з чайником i знову припрошувала до кави. Спробувала завести розмову, але її не пiдтримали, i вона не знала, що робити: товариство розпадалося.

Раптом молодi люди, немов за командою, пiдхопилися i почали прощатися.

Наталка ще спробувала їх затримати, кидала благальнi погляди на батька: невже не здогадується, що його присутнiсть зв'язує молодь! Але Дмитро Iванович — мовби не до нього.

Зрештою, випроводивши гостей, Наталка повернулася в кiмнату зла i почала торохтiти чашками, виносячи їх на кухню. До батька — нi пари з уст.

Та Коваль, нiби не розумiючи стану доньки, спокiйно перепитав:

— А Оксана де взяла їх?

Наталка спочатку не второпала, про що мовиться: уся iще була в полонi гiрких думок про зiпсований вечiр.

— Кого "їх"?

— Чобiтки.

Дмитро Iванович як узяв взуття до рук, так i не випускав, усе роздивляючись iмпортний штамп на пiдошвах i наклейки на халявах.

— Твоя Оксана не знайома з таким Журавлем, Антоном Iвановичем, молодим науковцем?

— Не знаю.

— А ти?

Наталка не вiдразу вiдповiла, мiркуючи, чим викликане це запитання i яким чином воно зв'язане з чобiтками.

— Вперше чую. А що таке? Нащо тобi? — буркнула дiвчина.

З ледве прихованим хвилюванням Дмитро Iванович чекав, що вiдповiсть дочка. Справдi, що йому вiдомо зараз про її життя, крiм того, що вона вчиться? Чи не зарано одержала повну самостiйнiсть? Але, чорт забирай, двадцять рокiв — вiк, який не тiльки не потребує, але й не терпить батькiвської опiки, якщо йдеться про справжню людину! А як живуть на вiддалi вiд рiдних студенти вузiв, та й технiкумiв, хлопцi та дiвчатка п'ятнадцяти-шiстнадцяти рокiв, декотрi з яких вперше потрапили у велике мiсто? Вiн сам з чотирнадцяти — в людях!.. Дуже вже затягується у нинiшнiх пiдлiткiв iнфантильнiсть, багатьох з них батьки пеленають аж до сивої бороди.

Але так само як чоловiк звичайно останнiм дiзнається про те, що у дружини з'явився коханець, так i батьки частенько останнiми довiдуються про таємнi захоплення i неконтрольованi вчинки дiтей, якi вислизають з-пiд їхньої моральної опiки. Хоч як це дивно, прорахунки виховання виявляються i у так званих благополучних сiм'ях, наприклад, педагогiв, якi успiшно прищеплюють високi iдеали своїм пiдопiчним i не помiчають бiди у власнiй хатi. Коваль не раз замислювався над цим парадоксом, особливо пiсля смертi Наталчиної матерi, коли виховання дiвчинки повнiстю лягло на його плечi. Розмiрковуючи, вiн прийшов до висновку, що оскiльки не лише око, але й душа людська має властивiсть гiрше бачити те, що поруч, поблизу, а лiпше — у iнших, збоку, у себе вдома люди наче слiпнуть, бачать не те, що є, а що хотiлося б. Адже дiти є продовженням їх самих, люди вiрять в усе краще в них, як в самих себе, i спробуй побачити у нащадках те, чого не хочеться помiчати у самому собi!

Вiн так боявся колись за Наталку, якiй через свою службову завантаженiсть не мiг придiлити достатньо уваги! Але, можливо, саме те, що вона розумiла батькiвську заклопотанiсть, а також необхiднiсть посильної працi в домi, спiвучастi у їхньому спiльному життi, виховувало краще за будь-якi нотацiї. Це й допомогло їй у так званому переламному вiцi уникнути спокус, якi зустрiчалися на шляху незмiцнiлого характеру i юного розуму.

Усе це миттю промайнуло в головi Дмитра Iвановича.

— Вперше чую про якогось Журавля, — повторила дiвчина. — Що за чудне прiзвище! А в чiм рiч? Чим тобi не сподобалися вони? — Наталка сердито кивнула на чобiтки.

Полковник полегшено зiтхнув.

— А де старi?

— У комiрцi.

— Могла б iще обiйтися ними якийсь час. А цi я вiзьму. З поверненням, — зводячи все на жарт, посмiхнувся Дмитро Iванович.

— Навiщо? — здивувалася Наталка. — Краденi вони, чи що?! Чи вбивця їх продав??

Дiвчина почала обурюватися. На язику у неї вертiлося: "Сам не купив, а ще й зараз, коли я дiстала…" Але вголос не вимовила.

— Наталко! — зупинив її батько. — Втiм, поки що обiйдуся, розмiркувавши, вирiшив Дмитро Iванович. — Взувай їх, i провiдаємо Оксану. Так буде краще. Вона живе, як i досi, у гуртожитку?

— У гуртожитку! — роздратовано вiдповiла дiвчина. — Та навiщо їхати?

— Треба поговорити.

— А без мене не можна?

— Краще з тобою, — наполiг Коваль.

Голос Дмитра Iвановича став суворим, i дочка не наважилася бiльше заперечувати.

Коваль розумiв настрiй Наталки, але зараз це уже не важило для нього так, як десять-п'ятнадцять хвилин тому, бо деякi здогадки, що несподiвано спали на думку, стали для нього iстотнiшими, нiж будь-що, i вiн мусив, не вiдкладаючи, переконатися в їхнiй справедливостi.

Треба було з'ясувати у Оксани, у якiй крамницi, де, у кого купила вона цi чобiтки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо iнше, не менш важливе…

Вони сiли у тролейбус i незабаром опинилися на Володимирськiй вулицi. Зiйшовши бiля мiського Управлiння внутрiшнiх справ, Дмитро Iванович подумав попросити чергову машину, але потiм вiдмовився вiд цiєї думки, вирiшив пройти пiшки до зупинки автобуса бiля унiверситету. Тим бiльше що i поговорити на таку вразливу тему, як дiвочi почуття, зручнiше не в машинi, при водiєвi.

Пiсля холодних, вогких днiв з пронизливими вiтрами стало на погодi. Немов на замовлення, встановилася та рiдкiсна в останнi роки у Києвi суха зима з легким морозцем, який, здавалося, не холодив, а грiв. Дихалося легко, i ноги самi несли тiло по ледь заснiжених тротуарах. Володимирська вулиця чiтко позначалася пунктиром лiхтарiв, що сяяли у прозорому повiтрi вiд Софiйського собору вниз до унiверситету.

Але нi Дмитро Iванович, пi Наталка не звертали уваги на красу вечiрнього мiста.

— Дещо я можу тобi пояснити, — наважився Коваль, звертаючись до насупленої доньки. — Я зараз працюю над складною i, боюсь, безперспективною справою. Дуже важко у тiй iсторiї установити, загинула людина внаслiдок нещасного випадку чи стався злочин. Однаковою мiрою можливо i те, i iнше, а доказiв немає. Тобто, по сутi, — жодної версiї. Тобi, як майбутньому юристовi, хоч би ким ти стала — слiдчим, суддею чи адвокатом, коли-небудь доведеться зiткнутися iз злочинною бездiяльнiстю i з'ясувати: могла людина простягти руку iншiй i врятувати вiд загибелi чи не могла? Не змогла чи не схотiла? От у чому питання. Спробуй знайти у такому випадку доказовi факти! Установити їх майже неможливо. Коли ця бездiяльнiсть — злочинна, правопорушення вiдбувається без видимого зовнiшнього прояву, ховається в глибинi душi людини, куди сторонньому зазирнути нелегко… Ти, мабуть, читала в газетах про трагедiю бiля Сочi пiд час шторму, коли удосвiта море раптом накрило хвилею кемпiнг i затягло у свої глибини десятки машин з людьми, якi спали. В "Литературной газете" є чудовi рядки про героїчного хлопчика з Вiрменiї, який протягом двох годин тримав серед хвиль на своїх грудях маленького братика. I є рядки, читаючи якi, починаєш втрачати вiру в людину. Якийсь чолов'яга, менi важко назвати його людиною, — що стояв на березi, не схотiв допомогти людинi з дитиною на руках i дав їм загинути у хвилях. Варто було тiльки простягти руку! Але той, що був на сушi, вiдмовився це зробити — вiн у цей час рятував свою машину!..

Ось довести у законному порядку, мiг чи не мiг, хотiв чи не хотiв, дуже складно… А справа, якою займаюся, iще складнiша. Доводиться дослiджувати душевний стан усiх, хто оточував загиблу людину в її останнiй вечiр.

Коваль замовк.

Наталка, здавалося, нiяк не реагувала на цi слова. Як i всю дорогу у тролейбусi, вона ще дулася на батька i не розумiла, навiщо вiн тягне її до студентського гуртожитку.

Ранiше Дмитра Iвановича зовсiм не турбували Наталчинi друзi, навiть коли вiдверто i настiйливо залицявся до неї молодий слiдчий Субота. "Можливо, тому, — мiркував зараз Коваль, — що Наталка жила зi мною пiд одним дахом".

У свою чергу, дiвчина розумiла неспокiй батька, i це обурювало її. Але вона поки що мовчки терпiла, ладна вибухнути, якщо той зачепить дражливу тему.

Коли вони вийшли до Золотоворiтського скверика, Дмитро Iванович порушив мовчанку:

— Розумiєш, у загиблого виявилося хобi: шити гарне взуття. Вiн був великий майстер, справжнiй художник, i твої чобiтки скроєнi за тiєю ж моделлю на ту саму колодку. Тiльки чому у такому разi на них фабрична марка нiмецької «Salamander»? Це треба розжувати.

— I що? Оксана допоможе твоєму розшуку? — нарештi вiдкрила рот Наталка.

— Капля камiнь продовбує не силою води, а частим падiнням, вiдповiв полковник стародавньою латинською приказкою. — Деталь до деталi, i картина вималюється…

Вiн подумав при цьому: "Коли виявиться, що Оксана, у якої Наталка купила чобiтки, якимсь чином була зв'язана iз Журавлем, то йому доведеться повiдомити про це Спiвака i просити передати дiзнання iншому оперативному працiвниковi".

— Так на них же — фабрична марка! — розвела руками дiвчина. До чого тут якийсь швець?

— Все це треба з'ясувати.

Коваль не знав, як перейти до розмови про Хосе. — Нарештi, коли попереду вирiс навiть увечерi густо-червоний, залитий сильним свiтлом прожекторiв масивний будинок унiверситету, обережно спитав:

— А де ти з ним познайомилась?

Наталка смикнула вгору голову:

— Дивне запитання!

— А все ж таки.

— Дiк, ти поводиться не по-джентльменському.

— Щучка ти моя, сховай свiй довгий нiс у комiр, бо вiдморозиш, i будь бiльш чемною з батьком.

— Я досить доросла, щоб…

Коваль перебив її:

— Для того, щоб грубiянити?

— Ти усе розумiєш!..

— Звичайно, — погодився Коваль, — Розумiю. Бiльше навiть, нiж ти думаєш…. I проти цього хлопця нiчого не маю, — примирливо додав вiн. Такий симпатичний, чемний… Але що ховається за цiєю ввiчливiстю… їх там з дитинства вчать хороших манер, проте часто це лише оболонка, яка ховає справжнє єство людини…

"Господи, яку я нiсенiтницю плету?! — з вiдчаєм подумав Коваль. — Хiба так треба з Наталкою говорити?" Але iнших слiв вiн не знаходив. Рiшучий, смiливий в iнших ситуацiях, вiн зараз буквально ненавидiв себе.

— Я дала тобi пiдставу так розмовляти? Зараз повернуся i пiду.

— А я тебе затримаю. Для офiцiйного дiзнання, — спробував жартувати Дмитро Iванович, бо нiчого iншого йому не залишалося. Та гаразд, гаразд, — розгублено додав вiн, розумiючи, що дочка й справдi готова пiти. — Я знаю, ти у мене розумниця… Пробач…

— От i домовилися, — не дослухала його Наталка. — Пiдходить автобус!

Оксана розповiла, що чобiтки купила не у крамницi, а в перукарнi, у якоїсь жiнки, що сидiла у черзi i витягла їх iз сумки, шкодуючи, що їй завеликi.

— А де узяла їх та жiнка? Сама в якiй крамницi купила?

— Вона про це нiчого не сказала.

— I ви, Оксано, купили, не мiряючи?

— Нi, не мiряла.

— Чому?

— По-перше, у перукарнi було незручно, а по-друге, пiдiйшла моя черга i майстер запросив у крiсло. Глянула, бачу — мiй номер… Годиться!

— I скiльки заплатили?

— Сто тридцять! — спантеличено вiдповiла дiвчина. — Слово честi! Я не обдурила Наталку! Копiйка в копiєчку. Та й як ви могли подумати на мене таке, Дмитре Iвановичу? Або ви мене не знаєте?! — уже обурюючись, вигукнула вона. — Звичайно, дорого, але я стiльки ж заплатила…

— Заспокойтеся, Оксаночко, я нi в чому вас не пiдозрюю… Не в цiм справа.

Подружка переглянулася з Наталкою, але та ледь помiтно розвела руками, показуючи усiм своїм виглядом, що сама нiчого не знає.

— А грошi у вас були з собою? Адже сума не мала.

— Я їх два мiсяцi носила в кишенi, щоб нагоду не прогавити. Боже, я так зрадiла! А що вийшло: тiй тiтцi великi, а менi малi. I номер мiй, а тiснi, муляють. Iнакше я їх Наталцi не вiддала б!…

— Жiнка, що продавала чобiтки, теж робила зачiску?

— Нi, вона чекала до манiкюрницi, але не дочекалася. Раптом спохопилася, що не має бiльше часу, i побiгла.

— Так, так… — задумливо протяг полковник. — Розкажiть, Оксано, який у неї був вигляд. Спробуйте пригадати, — попросив вiн. — I скажiть, чи не знайомий вам молодий чоловiк на iм'я Антон? Антон Iванович Журавель…

13

Дмитро Iванович доїхав тролейбусом до площi Жовтневої Революцiї. Далi до мiнiстерства вирiшив пройтися пiшки. Часу цього раннього морозного ранку у нього було досить, i йому захотiлося влитися у бадьорий людський потiк, бачити навколо свiжi, рум'янi, якось особливо доброзичливi пiсля недiльного вiдпочинку обличчя, ловити вухом ледь чутний серед шарудiння автомобiльних та тролейбусних шин швидкий перестук каблучкiв по намерзлому асфальту…

Втiм, уже декiлька днiв полковник, опиняючись на вулицi, здебiльшого поглядав не на обличчя, а дивився униз, на ноги жiнок. Точнiше, на чобiтки, якi цокали попереду або йшли назустрiч. Вiн уже зустрiчав на вулицi такi, що були, на його думку, скроєнi за тiєю моделлю, яку вiн побачив у квартирi Журавля. Як вдалося з'ясувати, жодна з власниць цього взуття, так само, як i Оксана, не були знайомi з Журавлем i жодна з них не купила чобiтки з прилавка: одна на вулицi бiля крамницi, де жiнки продавали взуття, що "не пiдiйшло за розмiром", iнша — у переходi, бiля критого Бессарабського ринку.

Вечiрня розмова Коваля з Оксаною теж практично нiчого не дала. Словесний портрет жiнки, що продала чобiтки, не спiвпадав з даними приятельок Журавля. Та й, як виявилося, кожна пара чобiткiв, на якi оперативники обехаес за дорученням Коваля звернули увагу, так само, як i тi, що купила Оксана, на вiдмiну вiд незакiнченого чобiтка на кухнi Журавля, мали на закотi халяви фiрмову наклейку — свiдчення фабричного виробництва.

За найскромнiшими пiдрахунками, кiлькiсть побачених чобiткiв цiєї моделi у майже тримiльйонному мiстi давали можливiсть припускати такий достаток їх, який мiг створити тiльки «Зовнiшторг». Залишалось думати, що Журавель зумiв скопiювати iмпортну колодку i зробити для своїх подружок одну-двi пари чобiток, ще бiльш елегантних, нiж фабричнi. Але чому жодна iз жiнок, з якими розмовляли, не купила їх у крамницi? Невже вся партiя була продана спекулянтами з чорного ходу?

Цього ранку Коваль не побачив на вулицi таких чобiткiв. Втiм, оскiльки вони не давали жодної ниточки до трагiчної загибелi молодого науковця, Коваль перестав так уважно, як ранiше, приглядатися до жiночих нiжок. Обставинами продажу у мiстi цих чобiткiв фiрми «Salamander» повнiстю зацiкавився вiддiл боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi та спекуляцiєю.

Та ось i мiнiстерство. Дмитро Iванович пройшов на подвiр'я повз постового, що козирнув, i рушив довгою заасфальтованою дорiжкою до масивного будинку. На своєму поверсi, ранiше нiж зайти до кабiнету, вiн заглянув до чергового по Управлiнню карного розшуку i, як звичайно, попросив добове зведення пригод.

— Вас питали, — доповiв черговий, подаючи журнал. — З прокуратури. Слiдчий Спiвак.

Погляд Коваля пробiг кiлька повiдомлень у журналi i раптом наштовхнувся на рядок, який вразив його. Полковник примусив себе зосередитися, щоб iще раз, уважнiше, прочитати його: "У своїй квартирi, на вулицi Ленiна, у будинку номер… було виявлено мертвою громадянку Христофорову Килину Сергiївну…"

— Хто виїздив? — спитав Коваль.

— З мiського. Старший лейтенант Струць.

— З'єднайте.

Почувши голос Струця, Дмитро Iванович спитав:

— Де труп Христофорової?

— У судмедекспертизi.

— Обставини виявлення?

— Подзвонила сусiдка.

Вислухавши старшого лейтенанта, Коваль зателефонував начальнику управлiння, попросив машину. Через кiлька хвилин Дмитро Iванович повертався на ту ж саму околичну Лук'янiвку, звiдки щойно приїхав тролейбусом i де мiстився морг. Сидячи у машинi, вiн згадав свою другу розмову з кравчинею.

Того разу Килина Сергiївна знайшла його по телефону у мiському управлiннi i, одержавши перепустку, буквально вдерлася у кабiнет.

— Я все знаю, — заявила вона з порога. — Його вбили! Дмитре Iвановичу, я весь час думаю над цiєю страшною iсторiєю. У нього не було жодних пiдстав, жодних намiрiв кiнчати життя самогубством. У нього було прекрасне життя. Вiн любив, i його любили. Але вiн не хотiв лiзти у зашморг, i вона помстилася…

Коваль ледве зупинив потiк слiв, що водоспадом упав на нього.

— Сiдайте, Килино Сергiївно, — показав на стiлець. — I давайте поговоримо спокiйно. Бо так: «вiн», "вона", «вiн» — я погано розумiю, про кого ви це…

Полковник, звичайно, хитрував, але Христофорова схаменулася i, упавши на стiлець, уже не так швидко, але так само твердо продовжила:

— Я все з'ясувала! Нiнка навмисне вiдкрила газ, щоб Антон задихнувся. Вiн був п'яний i заснув. Вона його для того й напоїла, щоб не помiтив нiчого. Того вечора вона гуляла в нього i, як тiльки вiн заснув, утекла. Запевняю вас!

— Як ви це з'ясували? — запитував полковник, хоч i без кравчинi знав, хто гостював у Журавля в його останнiй вечiр.

— Так говорять сусiди. Бачили, як злякана Нiнка тiкала звiдти.

— Чому «злякана»? I чому "тiкала"?

— Аякже! Накоїла лиха, а потiм злякалася — i навтьоки. Мiзерна душа! Зiткнулася у парадному iз iнвалiдом-сусiдою, мало не збила з нiг. А наштовхнутися отак можна тiльки тодi, коли летиш, не чуючи землi пiд ногами. I чому вона не скористалася лiфтом, а бiгла по сходах? Це теж неспроста! Що їй заважало схаменутися? Повернутися i закрити газ! Але ненависть у неї була дужчою вiд усього. Ви знаєте, немає лютiшої iстоти, нiж обдурена жiнка…

— Чому «ненависть»? Чому «обдурена»? I нащо було Нiнi убивати Журавля, адже вони, як менi вiдомо, дружили i, здається, любили одне одного?

— Любили?

Очi Килини Сергiївни звузилися, темна хутряна шапочка, якої вона не зняла у кабiнетi, зсунулась, i Ковалю, як пiд час першої бесiди з кравчинею, здалося, що вона може раптом фиркнути, як дика кiшка.

— Не знаю, як Нiнка, але бiдолашний Антон, — говорила далi жiнка, — ставився до неї без особливого ентузiазму. Я вже вам про це говорила… Я ночей не спала, усе думала: як же це могло статися?! Спочатку тiльки пiдозрювала, а тепер прийшла до остаточного висновку — тiльки вона, друкарка. Тут i кошенятi зрозумiло!

— Вiн й iншим жiнкам обiцяв одружитися? — спитав Коваль, пропустивши повз вуха зауваження про кошеня. Полковник мiг прямо нагадати Килинi Сергiївнi i про її взаємини з Журавлем, але тактовно утримався.

Щоправда, тямуща жiнка сама здогадалася.

— Про iнших жiнок не знаю, — сказала вона. — Що ж стосується мене, якщо ви це маєте на увазi, то менi не обiцяв, та я й сама не прагнула. З Антоном дружили, не бiльше, iнодi вiн просив якiй-небудь своїй пасiї, яку черевичками догоджав, пошити в ательє платтячко або костюмчик поза чергою. Не вiдмовляла…

Дмитро Iванович знав, що Христофорова, ще до Нiни, була коханкою Журавля, але уточнювати це зараз не став.

— Його дiм, маленька затишна квартирка, — говорила далi Килина Сергiївна, — приваблювала мене ще й тим, що в нiй зустрiчалися цiкавi люди… Подумати тiльки, одна кiмната, тiснява, а весело… Там така невимушена була обстановка — вiдверта, дружня. Хоч би хто заглянув, усi радi. I це чудово! Адже тепер люди здебiльшого по своїх нiрках сидять. Як кроти. А тут спiлкування… Не буде цього бiльше… Бiдолашний Антон! — Жiнка приготувалася заплакати, витягла з сумочки тоненьку напахчену хустинку. — Бiдний, бiдний Антосю! — i приклала її до сухих очей.

— А крiм друкарки, хто в нього ще бував?

— Я вже назвала вам, кого знала.

— А бiльше нiкого не згадали?

— Нi. Та й нащо? I так усе ясно. Того вечора була у нього Нiнка Барвiнок i пустила газ.

— Можливо, вона просто грiла чай i забула закрити?

— При всьому тому вона все ж таки справна господиня. Треба вiддати належне. Вона й Антона своєю хазяйновитiстю пробувала спокусити… стати господинею в його хатi. Часом i так голову у нього пiдiймала, немов уже жiнка. Прийде, бувало, — i де подiлася прибита чоловiком i життям друкарочка Нiночка!.. Нi, не могла вона забути про газ. її рук справа! — Глянувши на вираз обличчя Коваля, кравчиня додала: Я сама там, звичайно, не була. А про друкарку чула вiд людей. Вiд того ж дiда Коляди…

— А не сказав вам Коляда, о котрiй годинi вiн зустрiчався у парадному з Нiною Барвiнок?

Христофорова зам'ялась.

— Сказав. Десь о восьмiй. Можливо, на початку дев'ятої…

— Умгу, — тiльки й вiдповiв на це Коваль.

Килина Сергiївна раптом змовкла: сказати полковниковi, що старий говорив, начебто пiсля того чув у квартирi Антона ще й голос Павленка чи не сказати?.. Але це ж нiчого не мiняє. Може, негiдниця готова була й цим залицяльником пожертвувати?

Коваль помiтив вагання Христофорової i чекав, що iще вона скаже.

Нарештi Килина Сергiївна не витримала:

— Можливо, там гуляв i Вячеслав Адамович, але точно не знаю, не можу твердити. — I, немов злякавшись якогось нового здогаду Христофорова пiдхопилася: — Дозвольте менi йти. Пробачте, якщо наплела якiсь дурницi, забрала у вас час… Може, я у чомусь i помиляюсь… Але ж людина загинула, така чудова людина!

Дмитро Iванович провiв кравчиню до дверей, i Килина Сергiївна без явних причин пiшла уже не рiшучою, а розгубленою жiнкою. Якоїсь митi, у дверях, навiть зупинилася, немов хотiла повернутися i продовжити розмову, та потiм крутнулася i квапливим кроком гайнула по коридору.

Чи не образила її порада полковника не вести свого розслiдування, а спокiйно чекати офiцiйних результатiв?

Зараз у машинi, дорогою до моргу, пригадуючи i вiдвiдини Килини Сергiївни, i все, що знав про неї, Коваль намагався зв'язати це з її загибеллю… Проте нiяких зв'язкiв не виявилося.

Переступивши порiг знайомого будинку, на першому поверсi якого мiстилася судмедекспертиза, полковник попрямував до кабiнету головного експерта.

Петро Павлович Адуєв, очевидно, щойно пiднявся з пiдвального примiщення, де була анатомка. Вiн стояв серед кабiнету у бiлому халатi, який щiльно облягав його опасисту постать.

— А… Дмитро Iванович! — привiтав вiн Коваля. — Здогадуюсь, з чим ви… вiрнiше "за чим"… Пiвгодини тому дзвонив Спiвак. I ви цiкавитесь цiєю жiнкою, як її… Христорадова?..

— Христофорова, — пiдказав полковник.

— Так, так. Падiння i удар головою об ребро опалювальної батареї. Глибока ум'ятина на скронi вiдповiдає конфiгурацiї труби… Померла приблизно добу тому…

— А точнiше, Петре Павловичу? Ви ж умiєте до хвилини… — полестив Коваль медику.

— Точнiше? — експерт замислився. — Якщо точнiше — у недiлю, годинi о десятiй-одинадцятiй. Ось зараз буду писати для Спiвака i для вас документ…

Судмедексперт почав розв'язувати шворки халата, щоб скинути його.

— Петре Павловичу, я хотiв би поглянути…

Адуєв перестав розв'язуватися.

— Хочете?.. — Вiн подумав кiлька секунд, потiм знову туго запнувся. — Гаразд, ходiмо. Халат ось на вiшалцi.

Коваль повiсив шапку i пальто на дерев'яний кiлочок, прибитий на стiнцi кабiнету, i зняв iз другого халат.

У великому примiщеннi покiйницької на кафельнiй пiдлозi i на широких кам'яних ложах покоїлося декiлька голих трупiв. Бiля одного з них — довгого, на все ложе, чоловiка — схилилися юнаки й дiвчата у бiлих халатах, i пишнобородий медик — очевидно, викладач скальпелем щось показував їм у глибокому розрiзi черева.

У примiщеннi панував важкий солодкуватий запах розпаду, змiшаний з формалiном i ще якимсь препаратом, — запах, який викликає нудоту i до якого людинi важко звикнути. Недаремно студенти, навiть дiвчатка, вiдвертаючись вiд викладача, тихцем потягували сигарети.

Судмедексперт провiв Коваля у куток зали, де на такому ж кам'яному ложi покоїлася на спинi гола жiнка. Незважаючи на передсмертну гримасу, що викривила лице, полковник вiдразу впiзнав Килину Сергiївну.

— Вона, — пiдтвердив Коваль. — У тяжких муках? — чи спитав чи то констатував вiн.

— Нi. Летальний удар, шок. I, не прийшовши до пам'ятi…

Дмитро Iванович бiльше нiчого не спитав. Повернувшись, вiн швидким кроком рушив iз покiйницької. Полковник звик за довгi роки служби у карному розшуку до вигляду смертi, проте i йому було тяжким це видовище. Вiн завжди вiдчував тиху лють, коли бачив, що людину, сповнену життям, чиясь зла воля перетворила на нiмотний труп.

При цьому мало заспокоювала думка, що багато разiв йому щастило вiдiгнати вiд людини смерть, врятувати, часом ризикуючи своїм життям. Вiн гостро ненавидiв цинiчне висловлювання, що, мовляв, усi люди смертнi i все одно ранiше або пiзнiше помруть.

А у тих випадках, коли гинула людина, так чи iнакше зв'язана iз справою, якою займався, Дмитро Iванович зовсiм втрачав спокiй i краявся думкою, що десь прогавив, десь не додивився, не передбачив i що нехай i посередньо, вiддалено, але й вiн вiдповiдає за смерть цiєї людини, бо завжди мас усе передбачити, убезпечити i захистити.

Але якою мiрою доля Христофорової могла бути пов'язана зi справою, якою вiн займається? Чи була загибель її зумовлена якимись стороннiми подiями, про якi вiн, Коваль, i уявлення не має, а те, що знає про цю жiнку в зв'язку з Журавлем, є тiльки верхiв'ям айсберга? Можливо, смерть пiдступала до неї давно i тiльки випадково збiглася у часi iз розслiдуванням загибелi молодого вченого?

Хто ж пiдняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрiбне? Чи, може, її падiння теж нещасний випадок?

На жодне з цих запитань у Коваля вiдповiдi не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смертi Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслiдковi зв'язки цiєї нової людської трагедiї.

Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Спiваку, щоб узгодити з ним свої дальшi дiї.

14

Друга зустрiч Коваля у старому будинку з сусiдкою загиблої Христофорової була довшою, нiж перша, коли полковник не мiг i уявити собi, що новi трагiчнi подiї знову приведуть його у цей дiм. Вiн приїхав сюди наприкiнцi дня, пiсля похорону кравчинi, на якому була i її сусiдка, але з якою розмовляти там вважав незручним.

Стара вiдчинила Ковалю, як i минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як i тодi, пропустила його у коридор, а потiм у свою кiмнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що вiн скаже. Трагiчна смерть Христофорової i на неї вiдкинула свою зловiсну тiнь. Жiнка змарнiла, дужче згорбилася, вiдразу постарiла, немовби старiсть, досi ховаючись у нiй, тiльки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, i коли полковник почав розпитувати, — iм'я її вiн уже уточнив, — подовгу збиралася з вiдповiддю. В очах старої стояв докiр, мовби саме Коваль винен у загибелi Христофорової. На похоронi вони були разом, поруч сидiли на лавочцi у траурному автобусi, але там жiнка на нього жодного разу не глянула.

— Ганно Кiндратiвно, — звернувся до неї полковник, — пiд час минулих вiдвiдин я запитував про друзiв Килини Сергiївни. Ви сказали, що, крiм замовниць, у неї нiхто не бував, приходив тiльки якийсь «пан», чи то прiзвище таке, чи прiзвисько. Може, за цей час ви iще когось згадали?

Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.

Мовчала i стара.

Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.

"Певно, вважає, - думав полковник, — що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула". Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у «всеношну» та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте — нещасливе число… Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!

Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.

— Ну, а «пана» все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? — поцiкавився вiн.

На очах жiнки виступили сльози.

— Що вже тут говорити, кого шукати…

— Еге ж, — зiтхнув полковник. — Дуже шкода людини. Молода, енергiйна… I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла…

— Знайшлись, виходить, такi, — стара стрепенулася. — Недарма ви випитували про неї та про її справи… А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.

— От я й хочу розiбратися, — пiдхопив розмову Коваль, — хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова, певно, дверi не вiдчинила б.

Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.

— Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. — Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала… Усiм догоджала… А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди…

Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.

— Хто ж мiг пiднести на неї руку?! — продовжувала жiнка. — I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила… — Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. — Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся… Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! — Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.

— От нам i треба з'ясувати: хто i чому, — сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. — Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.

Жiнка згiдливо закивала:

— Звичайно, звичайно!

— Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до «пана» та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього "пана".

— Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.

— Якого вiку?

— Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi… Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.

— Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?

— Нi, людина як людина.

— Коли вiн заходив?

— Тижнiв зо три тому.

— А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?

— У суботу не бачила… А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.

Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, — недiля.

— I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?

— Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде… А так — усе жiнки… Ну, та це не жiноча справа — убивати… Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний…

Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.

— Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?

— Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.

— А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? — знову за своє брався Коваль.

Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього "пiд носом", убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю — уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.

— I у суботу, i в недiлю, повторюю, чужих не було, — зiтхнула стара. — Вiта, дочка Килини Сергiївни, правда, приїздила. У неї теж якась бiда. Чути було, як вночi плакала, мати лаяла її, я тiльки не втямила, за що. А потiм i Килина Сергiївна заплакана ходила. Перед обiдом вони десь зникли, а увечерi Вiта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на нiч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорi… У недiлю я весь день вдома була, — повторила Ганна Кiндратiвна, — тiльки на хвилинку вранцi вискочила у центральний гастроном, тут поряд, — вона показала рукою кудись у стiну, — на Хрещатику. Туди привозять «Черкаський» сир. Не кисленький, просто солодкий. У недiлю його завжди продають. Постояла я в черзi недовго. Правда, заглянула ще у м'ясний вiддiл, хотiла курку купити, але там теж черга, i я пiшла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергiївни вiдчиненi дверi. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей — тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла… Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi… Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла — мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу… Голова й зараз ще не моя — горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! — щиро бiдкалася стара. — I не хотiлося ж iти, наче передчувала…

Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.

Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.

Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив абсолютно точно зафiксовану картину, яку першою побачила Ганна Кiндратiвна, а потiм оперативна група, що приїхала на її дзвiнок.

Килина Сергiївна лежала на пiдлозi у великiй кiмнатi, уткнувшись головою в опалювальну батарею, пiд якою розпливлася пляма кровi.

У великiй кiмнатi, якщо не рахувати досить майстерної копiї картини Айвазовського "Дев'ятий вал", стiни були голi. Анi килима, нi будь-яких прикрас. У невеличкiй склянiй гiрцi сиротливо стояв розмальований японський сервiз. Правда, на пiдлозi у спаленьцi лежав товстий, у зелених тонах, в'єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома iмпортними крiслами та диваном, обтягненим шовком, якi займали увесь простiр кiмнатки. А у великiй кiмнатi нi стола, нi стiльцiв з гарнiтура не було. Крiм невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на пiдлогу разом з телефоном), бiля широкого вiкна стояв тiльки великий неполiрований робочий стiл, пiд яким лежав звалений круглий стiлець.

У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштiв, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навiть iз шиком: у спальнi, в тумбочцi, знайшли велику суму грошей i кiлька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всiляких паперiв та квитанцiй.

Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня…

Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?

Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?

Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.

Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.

Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.

Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.

Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.

— Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?

— Це хто? — не вiдразу зрозумiла жiнка.

— Та той самий, якого Килина Сергiївна «паном» назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…

— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такi справи носа не встромляю.

— Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!

— Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?

— А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?

— Нi, — заперечила жiнка. — Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi — мороз…

— Очi у нього свiтлi?

— Наче… Я ж вам говорила…

— Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?

Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:

— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.

— От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його «паном» назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?

— Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна… Навiщо йому було таке злодiйство творити… Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.

— Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.

— Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.

— А у цього що написано?

Стара здивовано поглянула на Коваля.

— Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?

— Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" — це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець… Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.

Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.

— До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, — хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.

Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.

Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:

— Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати — або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?

— Ви хоч бачили його?

— Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась… Пробачайте, але нiчого не помiтила… А може, це i не з нашого поверху, хтозна… У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..

Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою…

15

I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.

На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.

Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.

За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.

Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко — чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.

Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху — завод, служба в апаратi — для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть… Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.

Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, — Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?

Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав…

Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.

У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку — слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.

Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.

Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:

— Поїздка ваша до Єревана була вдалою?

— Не зовсiм.

— Чому?

— Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.

— Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?

— Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.

Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою…

— А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?

Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.

— Так, знаю, — нарештi вiдповiв науковець. — I бiльше того…

— Що означає "бiльше того"?

— Свого часу мiркував про те ж саме…

— А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея — хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?

Павленко зам'явся, опустив погляд.

— Яке це має тепер значення, — випроставшись, махнув вiн рукою. — Зрозумiйте мене правильно… Я вважаю, то справа минула…

— В якому розумiннi «тепер»? I "справа минула"?

— Та у тому ж розумiннi, у тому ж… — раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. — Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема… Просто так збiглося… Збiг обставин… А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, — мотлох i автоматично вiдпадає… Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую… На тлi цiєї бiди усе iнше — дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто — менше. Дрiб'язкове рахуватися…

Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.

— Ну, гаразд, — промовив полковник.

Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.

Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.

— Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.

Павленко кивнув.

— Усе, що ви про нього знаєте, — уточнив полковник.

Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.

Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:

— Це була хороша людина. Еге ж, хороша.

Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.

— Я вас розумiю. — Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. — Але що поробиш… Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.

— Дружили. Працювали разом, — пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. — Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. — Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: — Зрозумiйте мене правильно… Тяжко менi про нього зараз… В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою… Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало… Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали…

Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.

Яке ж воно, це почуття?

У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля… коли справа торкалася Журавля…"

Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?

Коваль мусив переконатися в цьому.

— Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? — закинув вудочку полковник.

— Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.

— А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?

— Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.

— Так вже й нема, — похитав головою Коваль. — Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?

— Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть… Але я — це я, а вiн був — Журавель. — Павленко зробив паузу. — Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi… Що поробиш!..

Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.

— Журавель багато пив?

— На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.

Далi напрошувалося запитання: "А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?" — але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:

— I жiнками захоплювався?

— От-от, — пiдхопив Павленко. — Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.

— А якщо точнiше?

— Грошi заробляв шевством… Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє — любо глянути, конфетка — в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному — все, iншому — нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому — вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею…

— Рiдко шив? — перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.

— Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.

Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.

— Сподобається йому раптом на вулицi якась… — продовжував, розбалакавшись, допитуваний. — Антон пiдходив. "Така красуня, спiвчутливо говорив, — i у таких потворних кораблях… Хiба це взуття!" Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк — i перехожа зупинялася: "У вас є iмпорт?" — "Нi, кращi за iмпорт". Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. "Ви що, кустар-одинак?" — "Модельєр-художник", — не соромлячись, рекомендувався вiн. "I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, «саламандра» або iталiйськi?" "Низькопоклонствуєте перед чужим, — строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються…" Патрiотизм кустаря-одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере… А коли сподобається, то другу уже — на замовлення… У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.

— Справдi був таким альтруїстом?

— Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно… Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток… "Туди, — казав, — i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi…" Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi…

Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.

— А чоловiкам вiн шив?

— Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив… Виключно жiнкам.

Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.

— Деякi замовницi ставали його коханками… Йому все давалося легко i просто, — не стримавшись, зiтхнув Павленко.

— Значить, жiнки i грошi, — пiдсумував Коваль.

— Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але… Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.

— А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає — найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше…

Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.

— Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд… Але зате жив як заманеться.

— Ви можете назвати його приятельок?

— Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз — нi.

— Наприклад.

— Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.

Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.

— Що ви можете про неї сказати?

— Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, — навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла — якась гримаса, — Антiн — черевички, вона — костюмчик. От одягли i взули…

— Значить, на дiловому грунтi дружба?

— Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.

— А ще хто?

— Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.

— Ви Журавля часто вiдвiдували?

— Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало…

— А приятельок його так i не запам'ятали, — дорiкнув полковник.

— Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я — людина одружена, а його справа парубоцька… Хiба що випадком заскочу… Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi — тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось — та й до своїх справ…

Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.

— Чому «трохи»? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.

Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.

— Так-так. Ще якась жiнка заходила, — нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть…

Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.

— А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?

— Оце вже не скажу, — здивувався запитанню Павленко. — Такого не знаю. I не чув навiть.

— Гаразд, — погодився полковник. — Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.

— Барвiночок Нiна? — У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.

— Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, — з докором промовив Коваль.

— Друкарка не найвищого класу, — вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. — Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають… Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати — тiльки мовчки кивне. А сама — красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться — мiсячне сяйво проллється… Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.

Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє — той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив… Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном… Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! — забувшись, вигукнув Павленко… — Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння… Я назвав би її прямо по-церковному — страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь — вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось — порiг… Прикро… Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить…

У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.

Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.

— Утiм, — додав той, — як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль — про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого… Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi — iстина вища за дружбу… Чи не так? Особливо у справах правосуддя.

Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.

— Так от, — наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, — це, видно, його й згубило.

— Що саме? — удав, що не розумiє Коваль. — В якому розумiннi "згубило"?

— Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки… Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця…

— I… — продовжив замiсть Павленка Коваль, — сп'яну заснув, не закривши газ.

Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.

— Але до чого тут планети? — спитав полковник.

— А Нiночку менi вiд душi шкода, — раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. — Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..

— Не Журавля?

— Нi, чому ж, — вiдразу заперечив Павленко, — будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.

— I ця, як називаєте, "ангельська душа", — дорiкнув полковник, — тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?

Павленко на секунду замислився.

— Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так… Спускалася з неба… Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку… I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде — гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде… Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.

"Гудзик пришиє? — хотiв заперечити Коваль. — Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:

— Тепер уже не довiдаєтесь… Та й навiщо це вам?

— Так, так, звичайно, нi до чого, — погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство — перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.

Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацiкавив його. Це була справдi схвильована розповiдь про долю людини, не байдужої оповiдачевi.

— А вороги у Журавля були?

Павленко розвiв руками.

— Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут «вороги» чи "не вороги"! Адже те, що сталося, — нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було… Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав… Так до чого тут якiсь вороги!

"Ну от, — додумалось полковниковi, — чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях.»

— Вороги у Журавля якщо й були, — говорив далi Павленко, — то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї… Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу… Щоб завершити справу.

— Не зовсiм так, — сказав Коваль. — Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.

Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.

— Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. — Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.

— Я вам допоможу, — пообiцяв полковник. — Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?

— Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.

— Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?

— Його на все вистачало.

— Коли вiн заявив про це своє нововведення?

— Своє… - пробурчав Павленко. — Хiба я знаю?

— Тут щось не так?

— Так то так…

— Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?

— I «так», i "нi", — повiльно промовив допитуваний. — Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон…

Вячеслав Адамович явно не договорював.

— А iдея? Iдея чия була? — випитував його полковник.

— Що "iдея"? — змахнув рукою молодий науковець. — Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери — не хочу!

— Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, «голова», так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.

Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.

— I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?

— Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. — Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський «Шарп», цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху — «звук», казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага… Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським…

— Ну-ну, — пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.

— I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.

Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.

— Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.

— Дещо знаю. Теча сальника, — вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. — Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?

— Так, над iншою… Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.

— Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"

— По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв — вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.

— I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?

— Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.

— А ви?

— Я — теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.

— I бiльше не поверталися до цього?

— Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.

— Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?

— У той час — нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.

— Коли це було?

— Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.

— Не надали значення своїй знахiдцi?

— Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.

— А Журавель ухопив.

— Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись… Я що, я нiчого… Працюй… Тiльки по-чесному…

— Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.

— Було. — Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.

Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.

— Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?

— Так.

— Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?

Павленко злегка звiв брови:

— Як сказати… Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?

— Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?

— Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь… А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.

— У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?

— Тепер бачу, що — нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.

— Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?

Павленко замислився i потер голову долонею.

— Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.

— Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?

— Про все i нi про що.

— Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?

— Ну, Нiна…

— Яку роботу вона принесла?..

Вячеслав Адамович зам'явся.

— Про цей новий метод шлiфовки?

— Так.

— Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?

— Частково. Нiна ще не все передрукувала.

— Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?

— Торкалися.

— I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?

— Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно…

— О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?

— Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий… Сп'янiв.

— Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.

— Однак я швидко п'янiю.

— Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.

Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.

— Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?

— Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.

— Це ви добре пам'ятаєте?

— Так.

— Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?

Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.

— Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?

— Здається, о сьомiй або восьмiй.

— Не пiзнiше?

— Нi.

— У нас дещо iншi данi, — зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. — Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?

Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.

Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда — офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.

— Теж не пригадуєте?

Павленко, здавалося, оглухнув.

— То було це чи нi?! — суворо спитав Коваль.

— Ви що ж, товаришу полковник, — раптом вибухнув допитуваний, — все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..

У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.

— I все ж таки! — наполягав полковник.

— Зараз я нiчого не можу сказати, — уперто вiдповiв Павленко.

— Ну що ж, — вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, — подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. — I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.

16

А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до «зайця»: "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, — усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.

Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом «Salamander». Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.

Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження…

Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.

Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї…

Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.

…Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.

Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту…

Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.

Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.

Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.

Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня… А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю… I у той далекий iсторично час, i нинi нi у дружини, нi у рабiв, нi у квiтiв не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари…

За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз… Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.

"Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, — з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з «невигiдним» похороном, — чи не забагато?"

Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.

У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:

— До готелю?

— Оформимося пiзнiше, — вiдповiв полковник. — Я не втомився. Поїдемо до управлiння.

— Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, — доповiдав дорогою старший лейтенант. — Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, — iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї — аж до постачання її продуктами.

Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.

— До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? — спитав вiн.

Старший лейтенант розвiв руками.

Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.

— З Вiтою я сам розмовлятиму, — сказав полковник, вислухавши Струця. — Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде…

Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням — товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, — уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.

Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.

I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? — I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. — Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки…"

Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:

— Здрастуйте! — I вiдразу додав: — Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я…

— Сiдайте, — зупинив його майор, показуючи на стiлець.

Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.

Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.

Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає — скупив не для себе, ясна рiч — чобiтки жiночi…

Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра — одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi… Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється — надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут — мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що… От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно… А так… За не скоєне не судять…

— Куди подiти? — ущипливо повторив майор. — Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.

Потоцький розвiв руками:

— Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш — переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого — двi… Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю… Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього… Дурниця вийшла б!..

— Еге ж, дурниця, — погодився майор. — Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?

Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.

— Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано «Salamander». Нiчого й думати… I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. — Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази… Значить, краденi… Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..

Майор зупинив ламентацiї Потоцького:

— Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи… А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд…

Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.

Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.

— Чого ти менi iкру сиплеш, — роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на «ти». — В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти — експедитор… Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!

У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.

— Дозвольте, — звертається до майора Коваль.

Той полегшено киває.

— Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? — запитує полковник.

Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.

— З Христофоровою? — Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. — З Христофоровою… Христофоровою? — повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.

"Еге ж, не такий вiн простак, цей "пан", — думає Коваль. — Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi iнтереси гуртували їх, на чому трималася їхня дружба? На обопiльному захопленнi, на коханнi? Те, що Потоцький на кiлька рокiв молодший, могло не завадити почуттям. Але чому у такому разi не створили сiм'ю? I чому Потоцький все ж таки так пiклується про Вiту? Певно, тут швидше дiловi iнтереси, нiж матримонiальнi… А що могло породити такий конфлiкт мiж ними, який веде до вбивства кравчинi? Пiдстав пiдозрювати Потоцького в убивствi Христофорової поки що немає. Ранiше слiд установити принаймнi двi обставини: по-перше, чи мав Потоцький для такого злочину спонукальнi причини i, по-друге, чи була реальна можливiсть його здiйснити. Поки що це може тiльки припускати як одну з робочих версiй. Насторожує, однак, те, що Потоцький, пiд час попередньої розмови в мiлiцiї намагався приховати свою недавню поїздку до Києва". Цi думки миттю пролетiли у головi полковника.

— Де ви були у цю недiлю?

— Тут, звичайно. В Одесi.

— А чому «звичайно»? Могли бути де завгодно: i тут, в Одесi, i в Харковi, в Москвi i Києвi… — Коваль навмисне поставив Київ у кiнцi свого списку мiст. — I я вас не запитую, в якому мiстi, — вiв далi полковник. — Чого ж ви вiдразу подумали, що маю на увазi iнше мiсто, не Одесу?

— Ах, так, — не сховавши свого збентеження, протяг Потоцький. — Звiсно, я мiг бути де завгодно, у будь-якому мiстi, але був в Одесi.

- Є люди, якi пiдтвердять вашi слова?

Iнженер зам'явся.

— Це треба подумати… Є, аякже!.. Але навiщо вам моє алiбi? Ви мене iще у чомусь пiдозрюєте… Вам цього мало? — кивнув на чемодани з чобiтками..

— Хто ж пiдтвердить?

— Менi не хотiлося б їх називати.

— Чому?

— Щоб не залишати їхнi iмена у протоколi.

— А якщо без протоколу?

Молодий чоловiк ще якийсь час мовчав. Майор тоскно позирав на розкритi на пiдлозi чемодани. Йому здавалося, що полковник з мiнiстерства вiдводить допит не в той бiк i ставить питання не по сутi.

— Я не бачу в цьому необхiдностi, — нарештi рiшуче вимовив iнженер.

Тим часом Дмитро Iванович i далi у думцi аналiзував доповiдь Струця, в якому згадувалося, що Потоцький частенько вiдвiдував хатинку Христофорових.

— Чи не доньку Килини Сергiївни маєте на увазi?

Тепер пiдслiдний вкрай збентежився. Звiдки це вiдомо мiлiцiї? Чи не стежили за ним? Природно, що стежили. Iнакше не застукали б на вокзалi. Та невже вони й за квартирою Вiтки наглядали?

— Нi, — цiдить вiн. — Але що з цього виходить?

— По-перше, не треба уникати правди. Христофорову i її доньку Вiту ви добре знаєте. Чи не так?.. Але повернемося до наших баранiв, — сказав далi Коваль. — Хто може пiдтвердити, що у недiлю ви були в Одесi?

— Я своє алiбi буду доводити тiльки пiсля того, як пред'явите обвинувачення.

Секунду вони дивилися один одному в очi i за цей короткий час Коваль зрозумiв, що помилився у своїй пiдозрi.

"Звичайно, подумав вiн, якщо у нього алiбi, то версiю, яка почала визначатися, про особисту причетнiсть Потоцького до загибелi Христофорової слiд вiдкинути. Та невже вiн не знає вiд Вiти про смерть i похорон Килини Сергiївни? Дивно! Невже дiвчина не сказала йому про це? А якщо знає, навiщо приховує?"

Хоча участь iнженера у вбивствi кравчинi могла бути i не прямою, Дмитро Iванович розумiв, що у здогадi, який спав йому на думку, з'явилася трiщина. Отже, вузол ще дужче зав'язується. Медексперти й досi не зробили певного висновку про подiї, якi передували загибелi Христофорової. Установлено, що смерть сталася внаслiдок падiння i удару головою об опалювальну батарею. Але що було причиною падiння? Посковзнулася i сама впала чи хтось штовхнув жiнку, збив з нiг? Перше припущення не мало достатнiх пiдстав: важко повiрити, що порiвняно молода, мiцна Килина Сергiївна нi з того нi з сього упала в кiмнатi. На чорну немiч не хворiла. Правда, килима на лакованiй пiдлозi не було, бо пiдмiтати з пiдлоги дрiбненькi клаптики тканини i паперу легше, нiж вибирати їх з килима. На шовкових клаптиках, розкиданих по гладкому паркету, напевне, таки можна посковзнутися. Але все ж це, скажiмо, не апельсиновi кiрочки чи слизьке кавунове насiння, на яких падiння майже неминуче. На користь другого припущення говорили незвичнi слiди на тiлi кравчинi, як установила експертиза, прижиттєвi ушкодження, синцi, якi могли виникнути, якщо скубнути людину. Крiм того, плаття Христофорової було трохи розiрване, що свiдчило про якусь боротьбу. Але ж не буде той самий Потоцький, нападаючи, щипати жiнку, дуже вже це по-баб'ячому. Крiм того, на пiдлозi експерти знайшли декiлька висмикнутих жiночих волосинок, що не належали загиблiй кравчинi. Хоч, втiм, це могла зачiсуватися якась iз замовниць…

Справдi, якщо i стався напад на Христофорову, то нападником, певно, був не iнженер, навiть коли у нього й не виявиться алiбi.

А от вiн, Коваль, нiде правди дiти, побачивши зараз чобiтки в чемоданах Потоцького i знаючи вiд Струця, що iнженер зв'язаний з родиною Христофорових, шляхом простого логiчного розмiркування з єднав усi ланки в єдиний ланцюг: кустарнi, але дуже гарнi чобiтки пошитi в Одесi за моделлю Журавля. Антон Журавель дружив iз Христофоровою, i вона могла завести Потоцького з ним i попросити зробити модель для свого одеського приятеля. Що потiм, пiсля загибелi Журавля, сталося мiж Килиною Сергiївною та iнженером Потоцьким, вiн не знав, але припускав, що пiдпiльний артiльник, побоюючись викриття, мiг пiти на все, аби тiльки кравчиня не виказала його.

Тепер цi мiркування самому Дмитру Iвановичу здавалися безпiдставними. Полковник тяжко зiтхнув. I, звiсно, не тому, що Потоцький, очевидно, не причетний до убивства, i не тому, що алiбi iнженера знову зажене розшук i дiзнання у цiй справi у глухий кут. Йому раптом здалося, що вiн, Коваль, взагалi не може нi в чому розiбратися, що дуже простенька карна справа здається йому вкрай складною. Може, й справдi надiйшов час згортати паруси i тихо сунути у спокiйну гавань заслуженого вiдпочинку…

Майор, вiдчувши паузу, уже готовий був поставити своє запитання, коли Коваль строго сказав Потоцькому:

— Ви не вперше вiдмовляєтесь вiд своїх друзiв. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте нiякого Журавля. Але ж збрехали!

У бiлi очi iнженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очi.

— За скiльки купили цю модель? — кивнув полковник на чобiтки. — Новий здогад, який несподiвано спалахнув у Дмитра Iвановича (нотатка у блокнотi: "Пан — 300"), знову повернув його до ранiше зв'язаного ланцюжка: Потоцький — Христофорова — протекцiя кравчинi Потоцькому — вiдсутня ранiше ланка: грошi за модель Журавлю — пiдпiльна одеська артiль, таємна торгiвля чобiтками у пiдворiттях, перукарнях, пiд крамницями у Києвi, а можливо, i в iнших мiстах. Це змiцнило попереднi мiркування. Полковник уже бiльш твердо промовив:

— I навiть не вiддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотнi. Адже у вас справжнє пiдприємство, хоч i пiдпiльне, i ви добряче заробили на цiй моделi… Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною дiловою людиною, — не утримався вiд злої iронiї Коваль. — До речi, чи знала Килина Сергiївна, для чого ви купили модель у Журавля, — спитав вiн, прагнучи до кiнця з ясувати причину загибелi кравчинi.

— Не розумiю вашого запитання, — похмуро вiдповiв iнженер.

— Можна i уточнити: чи знала Христофорова про iснування вашої пiдпiльної артiлi?

— Я не знаю нiякої артiлi, — зиркнув з-пiд лоба Потоцький. — З артiлями, по-моєму, у нас давно покiнчено.

Свiдчення iнженера ставали усе бiльш важливими для обехеесiвського майора, i Коваль вирiшив не заважати йому. Зрештою, алiбi Потоцького в зв'язку iз справою загиблої кравчинi, якщо воно е, можна установити i трохи пiзнiше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, вiдкликаним з вiдрядження, хотiв зустрiтися з дочкою Килини Сергiївни — Вiтою.

— Поцiкавтесь, до речi, — порадив вiн майоровi, — де вони дiставали фiрмовi наклейки «Salamander», чи не морячки iз загранки привозили?..

З цими словами, кивнувши на прощання колезi, Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.

* * *

Дiвчина сидiла перед полковником у великому м'якому крiслi i здавалася облiзлим, здичавiлим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала i не вiдповiдна до її хворобливого вигляду, якась наїжена — Коваль подумав: "божевiльна!" — зачiска, i упертий, насторожений блиск очей. Вона була блiда пiсля великої втрати кровi i, сидячи у крiслi, терла пальцi, немов i у теплiй кiмнатi вони мерзли.

Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всерединi виявився дуже затишним. Усе в цiй квартирi свiдчило про достаток, навiть iз зайвиною. У кiмнатах стояли рiзьбленi румунськi меблi, гiрка була повна порцеляни, вабили зiр статуетки i гарне кольорове скло, розставлене у кiмнатах, а на пiдлозi, однiй i другiй, пухнасто лежали товстi китайськi килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчинi. Й справдi, гнiздо Христофорової було тут.

На пальцi лiвої руки Вiти, яка сидiла у простенькому бавовняному халатi, Дмитро Iванович помiтив гравiрований перстеньок з невеличким дiамантиком, до вух дiвчини прилiпилися золотi сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.

Незважаючи на те, що дiвчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподiвано нiби звалився на голову, Дмитру Iвановичу було щиро її жаль. Вiн розумiв її стан i прийшов не допитувати, а довiдатися про її життя i, можливо, допомогти осиротiлiй дiвчинi.

Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.

— Це вас не стосується!

— Звiсно, — погодився Дмитро Iванович, — в певному смислi не стосується, але… — i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: — Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. — Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.

Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.

На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".

Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.

Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:

— Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!

— Звичайно, звичайно, — заспокоював її Коваль.

Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.

Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.

Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, — але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй — пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.

Коваль, слухаючи Вiту, спiвчутливо кивав. Батькiвським серцем вiн розумiв, яку трагедiю переживай зараз юна Христофорова. Якоїсь митi йому здалося, що у крiслi, плачучи i задихаючись вiд обурення, сидить не щупле, колюче дiвча по iменi Вiта, а її київська однолiтка. Голову його сушила думка: чи могло б таке трапитися з його Наталкою? Ранiше вiн смiливо мiг би дати на таке запитання тверду, однозначну вiдповiдь. Але тепер, коли з'явився цей Хосе?

Що стосується Вiти, то, може, й на краще, що не народила. Що б робило це безпомiчне, розгублене дiвчисько з дитиною, що могла дати майбутнiй людинi?! Надто вже багато з'явилося зараз безбатченкiв, i малолiтки-матерi не знають, як упоратися iз клопотом, який упав на їхнi плечi. I у кiнцевому пiдсумку за помилки юних батькiв розплачуються без вини винуватi дiти, якi частенько потрапляють у поле зору його колег…

Але як вiн смiв подумати у цьому зв'язку про свою Наталку?! Нi! Його донька нiяк не схожа на цю нещасну дiвчину!.. Та все ж таки де вiн узявся, цей Хосе?!.

Користуючись тим, що Вiта розбалакалася, Дмитро Iванович спитав її, що вона знає про друге, пiдпiльне, життя Потоцького, про його дiловi зв'язки i комерцiю. У вiдповiдь на це дiвчина тiльки похитала головою. Коваль зрозумiв, що "пан Потоцький" свої справи Вiтi не дуже вiдкривав. Однак про шкiру дiвчина, на жаль, i не заїкнулася, i Дмитро Iванович подумав, що треба буде пiдказати майоровi, нехай попросить у прокурора постанову на обшук у Христофорової тому, що й тут виявився, нехай i невеличкий, схов сировини.

Усе бiльше переконуючись, що Потоцький не причетний до вбивства Килини Сергiївни, Коваль все ж iще спитав Вiту, що вона робила у недiлю.

— Ви уже були вдома?

— Нi, у лiкарнi.

— Вас хто-небудь вiдвiдував?

Дiвчина здивувалася:

— Аякже! Звичайно, вiн же, цей тип! Як я його тепер ненавиджу!

— Потоцький?

— Вiн.

— I довго був?

— Увесь день i вечiр. Вiн навiть на роботу не ходив у понедiлок, коли забирав мене з лiкарнi. Але я про нього i чути бiльше не хочу!

Коваль остаточно переконався, що версiя про участь Потоцького в убивствi Христофорової повнiстю провалилася…

17

Ця оперативна нарада, яка мала дещо пiдсумувати, не пiдсумувала нiчого. I не тому, що у її учасникiв не було нових даних про загибель Антона Журавля i Христофорової, нових спостережень, фактiв, а тому що цi спостереження або окремi деталi майже нiчого не давали до того, що уже було вiдомо, або навiть заперечували одна одну.

Цього разу зiбралися у прокуратурi, у кабiнетi Спiвака. Довга, вузька кiмната закiнчувалася вiкном, до якого мiж столами i шкiряним диваном нелегко було пройти. Проста неполiрована шафа i невеличкий сейф доповнювали її невибагливе умеблювання. Слiдчий, який працював за другим столом, був у вiдрядженнi, i Спiвак мав у своєму розпорядженнi весь цей невеличкий кабiнет. Коваль i Струць учора повернулися з Одеси, полковник уже встиг допитати Павленка, якого на його прохання iнститут вiдкликав з Єревана, i слiдчий чекав докладної розповiдi про виконану роботу.

Коли Дмитро Iванович i старший лейтенант Струць посiдали на диванi, Петро Якович, зумiвши втиснути своє зовсiм не масивне тiло мiж столом i стiльцем, опустився на нього i нетерпляче поглянув на Коваля.

Полковник, як завжди, не поспiшав. Паперiв з собою на цю нараду не принiс — у Струця був «дипломат», з якого той витяг тоненьку папочку, — i усiм своїм виглядом наче пiдкреслював, що, мовляв, обговорювати поки що нiчого, новин серйозних немає, а те, що є, треба ранiше як слiд виважити, а вже потiм робити якiсь висновки.

— То як, Дмитре Iвановичу? — не витримав нарештi слiдчий. — Що Одеса?

— Одеса як Одеса, — зiтхнув Коваль. — Цього разу вона нас не дуже порадувала i вперед не просунула.

— Що Потоцький?

— Потоцький затриманий одеситами. Пiдозрюється у незаконнiй пiдприємницькiй дiяльностi. У нього, очевидно, буде i стаття про скупку краденої сировини, адже не з повiтря шила чобiтки — та ще у такiй кiлькостi! — пiдпiльна артiль. Але ний зараз опiкується одеський обехаес… Що ж стосується нашої справи, то прямого вiдношення до них iнженер Потоцький не має. Справдi, вiн друг сiм'ї Христофорових, навiть бiльше… Але в день убивства Килини Сергiївни був у Одесi.

— Це установлено?

— Так. Якби у нього i не було б алiбi, то вагомих мотивiв такого злочину з його боку ми не виявили. Дуже можливо, що кравчиня знала про його пiдпiльну дiяльнiсть i вiн, природно, боявся, що ми, оскiльки зацiкавилися нею в зв'язку iз Журавлем, могли дещо довiдатися i про нього. Однак йти на «мокре» дiло без доконечної потреби?.. Нi, це не в стилi Потоцького — тихого комбiнатора, пiдпiльного дiлка, який бiльш за все боїться потрапити в поле зору мiлiцiї. А коли вб'єш, то непросто сховатися… I, крiм того… — Коваль на кiлька секунд замовк, немов роздумуючи, чи варто про це говорити. — Тут iще один момент, признаюсь, зовсiм несподiваний для мене, я сказав би, у наш час рiдкiсний… Справа у тому, що колись "пан Потоцький" залицявся до Килини Сергiївни, мало не вiдразу, як вона вийшла замiж за шкiльного вчителя Христофорова, був коханцем i навiть, здається, збирався забрати її у чоловiка. Потiм першi спалахи пристрастi минули, вони залишилися друзями, i Потоцький навiть зумiв подружитися з самим Христофоровим. Коли внаслiдок розлучення з чоловiком Килина Христофорiвна залишилася одна, iнженер уже не зачiпав шлюбної теми, вiн почав придивлятися до її пiдростаючої гарненької доньки — Вiти… I от минулої суботи Вiта приїхала до Києва i призналася матерi, що вагiтна i що батько її майбутньої дитини Григорiй Потоцький. Уявляєте собi, Петре Яковичу, стан матерi?.. Одне слово, пiсля великого скандалу, моря слiз Килина Сергiївна простила доньцi, але з умовою, що вона зробить аборт i викине з голови мерзотника Потоцького. Не виключено, що у понедiлок кравчиня з'явилась би у нас i викрила б "пана"-махiнатора… Та, на жаль, у недiлю, як вiдомо, хтось прийшов до неї на квартиру i пiсля короткої боротьби, про що свiдчать прижиттєвi синцi та надiрване плаття, збив її з нiг… Потоцький цей ранок i майже увесь день просидiв у лiкарнi бiля молодшої Христофорової. Є не тiльки заява самої Вiти, але i свiдчення персоналу лiкарнi… Вони у Вiктора Кириловича, — звернувся полковник до Струця.

Той кивнув i, розкривши папку, витяг кiлька аркушiв.

— Вiта пiсля аборту не схотiла залишатися на нiч у матерi, розповiдав далi Коваль, — i того ж дня, у суботу, Килина Сергiївна змушена була посадити її на поїзд. Вночi Вiтi стало погано вiд великої втрати кровi, i в Одесi з поїзда її зняла "швидка допомога"… От i все, — пiсля короткої паузи резюмував полковник. — Одеса i Потоцький нас бiльше не цiкавлять.

— А що ж виходить з вiком жiнок? — дивувався Спiвак. — Мати й дочка…

— Килина Сергiївна, ледве закiнчивши десятирiчку, вискочила замiж за свого шкiльного учителя, у якого ще й неприємностi були з цього приводу, оскiльки дiвчинi не виповнилося на той час вiсiмнадцяти рокiв… Вiтi зараз уже вiсiмнадцять. Виходить, Килинi Сергiївнi тридцять шiсть. Так i за паспортом, хоч на вигляд вона здавалася молодшою… А Григорiю Потоцькому, до речi, лише тридцять три. Вiк Iсуса Христа… Що ж, усяке буває. Одне слово, давньогрецька трагедiя…

— А версiя Потоцький — Журавель? Нотатка Журавля про борг "пана Потоцького"? Як з цим?

— Я гадаю, Петре Яковичу, зв'язок тут простий… Ще не доведено, але ясно, що за протекцiєю Христофорової Григорiй Потоцький купив для своєї артiлi оригiнальну модель, придуману Журавлем. Загиблий, крiм усього, як ви знаєте, був талановитим модельєром. Хто зна, можливо, на цiй нивi вiн досяг би навiть бiльших успiхiв, нiж у науцi. Ми з вами бачили чобiтки цiєї моделi у нього на кухнi. Потоцький, очевидно, не повнiстю розрахувався, i Журавель занотував у записник його борг… Ми ще перевiримо цей епiзод за допомогою одеситiв, хоч вiн для нас тепер не такий важливий…

— Що ж у нас виходить, дорогi товаришi, — зiтхнув Спiвак, звертаючись одночасно i до Коваля, i до старшого лейтенанта. — Воду ми решетом носили? Чи не так? Дiзнавалися, вивчали, шукали, нишпорили i нiчого не знайшли… А час наш закiнчується. Установлений законом строк, вiн не гумовий, це розтягується. Так i доповiмо, значить, прокуроровi, що обидва убивства надто складнi для нас i розкрити їх неможливо. I жодних зачiпок не маємо…

У кабiнетi запала тиша. Ох, як не хотiлося Дмитру Iвановичу заперечувати Спiваку. Адже загалом слiдчий мав рацiю. Але гратися у мовчанку теж не годилося.

— Курчат восени рахують, Петре Яковичу.

— До осенi далеченько, Дмитре Iвановичу. Чекати не можемо.

— Не дуже далеко, хоч надворi поки що зима… Та й зачiпки є… Насамперед притягує увагу особа Павленка. Уже при першiй розмовi з ним вiдчувся складний характер людини i непростi взаємини його iз своїм сусiдою та колегою. Його думки про Журавля суперечливi: вiн то хвалить загиблого, то раптом починає ганити за жадобу грошей, за надмiрне захоплення жiнками… так би мовити, за рахунок науки…

Павленко заздрив Журавлю на його привiлеї в iнститутi. Мовляв, вiн там улюбленець, йому все прощалося.

— Але ж у Журавля, ви з'ясували, й справдi були успiхи. Важливий винахiд…

— От-от, Петре Яковичу… Цей винахiд, очевидно, i став яблуком незгоди, хоч Павленко свої почуття приховує. Адже думку подав вiн, а приятель скористався нею i довiв справу майже до кiнця, до винаходу. Уже як своє вiдкриття. — Коваль пiдкреслив слово "своє". — Тут є пiдстави образитися i збунтуватися… I те, що Павленко намагається це приховати, наводить на роздуми.

— А з кравчинею якi у нього були стосунки?

— Та нiяких. Вiн з нею не зустрiчався. Його iншi жiнки цiкавили.

— Нiна Барвiнок?

— Друкарка рiч окрема, i, хоч покiйна Христофорова спершу тiльки її й обвинувачувала, гадаю, що це — єресь. Нiна Василiвна у товариствi Журавля знаходила нове життя, ви ж знаєте її домашнi умови. I вiриться, що того трагiчного вечора вона пiшла першою, залишивши Журавля з Павленком удвох, хоч той i заперечує це. Це все ми ще уточнимо. Самолюбний Павленко, який борсався пiд п'ятою своєї вольової дружини, не знайшов сiмейного щастя. I вiн, звiсно, заздрив на вiльне, козацьке життя Журавля, на гарних жiнок, якi так легко дiставалися тому… Але Барвiнок, Нiночка Барвiнок — рiч окрема, — повторив полковник. — Павленко — чоловiк хво'робливо-сором'язний, невиразний зовнiшньо i при цьому велелюбний; вiн зазнавав страшних гризот свого ураженого самолюбства. Йому годилася б до пари жiнка м'яка, поступлива, вiддана, навiть покiрна… до того ж гарненька. Про таку вiн, очевидно, мрiяв завжди. Саме такою вiн i бачив Барвiнок i безтямно закохався. Та вiн уже був одружений з Варварою Олексiївною, а Нiночка належала його приятелю Антону Журавлю. Схованi терзання Павленка можна зрозумiти, Петре Яковичу, тут до будь-якого безумства можна дiйти… Однак це тiльки нашi мiркування, доказiв його вини немає… Хоч, правда, одна-таки серйозна зачiпочка знайшлася… А Нiна, я думаю, самовiддано кохала Журавля, хоч Христофорова не вiрила в її щирiсть i напочатку вважала, що саме друкарка, помщаючись коханцевi за зрадженi надiї, залишила газову горiлку вiдчиненою… Але повернемося, як кажуть, до наших баранiв. Про зачiпочку…

— Так, так, давайте вашу зачiпочку, — нетерпляче промовив слiдчий.

— Вiкторе Кириловичу, — звернувся Коваль до Струця, доповiдайте… Йдеться про доручення, яке йому дали минулого разу: зустрiтися з газiвниками i попросити їх перевiрити справнiсть, особливо герметичнiсть, кухонної плити Журавля, — нагадав Спiваку.

Старший лейтенант знову полiз у свою папку.

— Я зустрiвся з газiвниками, якi були присутнi, коли вiдчиняли дверi Журавля, — перебираючи папери, почав Струць. — Перевiрили технiчну справнiсть плити, є висновок: плита справна. Коли заслiнка на пiдвiднiй трубi закрита, а так само коли пальники на плитi закритi, газ не проходить. Мав розмову й у диспетчерськiй "Київгазу". I ось що виявилося, — Струць ще раз розкрив дипломат, витяг магнiтофонну касету i поклав на стiл слiдчого. — Диспетчери повiдомили, що пiзно ввечерi дванадцятого грудня, точнiше — о двадцять другiй сорок сiм хвилин, був дивний дзвiнок. Чоловiчий голос спитав, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї, де є вентиль вiд усього будинку. А потiм iще спитав, через скiльки часу людина чадiє вiд газу?

Жiнка, яка того вечора чергувала у диспетчерськiй, обурилася, але спитала адресу.

У вiдповiдь чоловiк повiсив трубку… У них записують переговори з клiєнтами. Я зняв копiю, — кивнув Струць на касету, що лежала перед слiдчим.

Спiвак покрутив її у руках, ще не до кiнця розумiючи, що цей запис дасть слiдству.

— Давайте й другу, — наказав Коваль.

Старший лейтенант втретє полiз у свiй «дипломат» i витяг звiдти ще одну касету.

— Це записано голос Павленка пiд час моєї бесiди з ним, — пояснив полковник. — Послухаємо. На мою думку, це той самий голос.

Спiвак витяг з шухляди столу портативний магнiтофон, поставив його.

— Спочатку Павленка, — пiдказав Коваль. — Першу.

— Я так i роблю, — кивнув слiдчий, вставляючи касету.

Пiсля короткої паузи пролунав спокiйний голос полковника:

"Поїздка ваша, Вячеславе Адамовичу, в Єреван була вдалою?»

"Не зовсiм", — вiдповiв бiльш високий чоловiчий голос.

"Чому?"

"Не все встиг. Ви ж вiдкликали". У голосi вчулося роздратування.

"Ну, мабуть, не я, iнститут. В Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?"

Кожна людина сприймає свiй голос iнакше, нiж його чують iншi люди, i тому ледве упiзнає його, коли слухає себе в записi. Дмитро Iванович усе життя не мiг звикнути до цього акустичного явища i тому й зараз з якимсь недовiр'ям вслуховувався у свiй голос: начебто його i мовби не його, якийсь чужiм. А от Павленка вiн вiдразу впiзнав. Йому добре запам'ятався порiвняно високий, нерiвний, дуже нудний голос.

Тим часом стрiчка у касетi розмотувалася далi.

"А нововведення, яке запропонував Журавель, вам знайоме?" запитував полковник.

Секунда мовчанки.

"Так, знайоме, — по паузi вiдповiв Павленко. — I бiльше того…"

"Що означає "бiльше того"?!"

"У свiй час мiркував про те ж саме…"

"Що означає "у свiй час?" Чи не ваша це була iдея — рiзноманiтний, хаотичний рух абразивiв пiд час шлiфування?"

Знову тихо. I раптом — жалiснi нотки:

"Яке це тепер має значення… Зрозумiйте мене правильно…"

При цих словах Коваль потягся до столу i натиснув кнопку вимикача. Магнiтофон замовк. Спiвак запитально поглянув на полковника.

— "Зрозумiйте мене правильно" — це улюблений його вираз. Зараз ми почуємо цi самi слова на iншiй стрiчцi. Спiвставляти голоси найкраще, коли вимовляється одне й те ж. Поставте, Петре Яковичу, будь ласка, другу касету.

Через декiлька секунд присутнi у кабiнетi почули, здавалося, той самий голос, але вже вкрай неспокiйний, тремтячий, який зривався на крик:

"Алло, алло, диспетчерська!.."

"Диспетчер слухає".

"Скажiть, будь ласка, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де є вентиль усього будинку?.." I потiм неголосно: "Скажiть, якщо в квартиру проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?"

"Ви що, п'янi?! Не хулiганьте! — пролунав з магнiтофона суворий жiночий голос. — Кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"

Секунда мовчанки — щось клацнуло, i у телефонi запищали сигнали вiдбою. На другому кiнцi проводу поклали трубку. Минуло ще кiлька секунд, i телефон у диспетчерськiй задзвонив знову. Знову пролунав уже знайомий благальний i плачливий голос: "Зрозумiйте мене правильно…"- i знову сигнал вiдбою…

Бiльше на стрiчцi диспетчера "Київгазу" цей голос не з'являвся.

Спiвак мiняв касети i програвав тiльки цю фразу: "Зрозумiйте мене правильно…". В обох випадках голос, без сумнiву, належав однiй i тiй самiй людинi.

— Запросимо фахiвцiв, — сказав слiдчий, — i перевiримо наше спостереження, щоб воно стало доказовим… Довгий час, — говорив далi, — запис звуку на плiвцi не вважали за речовин доказ. Ви, Дмитре Iвановичу, певне, i ранiше стикалися з цим. Але тепер з'явилися новi — останнє слово технiки — високоточнi аналiзатори мови, i це дало поштовх судовiй фоноскопiї — наймолодшiй галузi кримiналiстики… Тим часом подумаємо, як бути далi, якщо експерти установлять, що дзвонив до "Київгазу" саме Павленко, — закiнчив Спiвак, передаючи касети назад Струцю, який сховав їх у дипломат.

— Еге ж, — похопився слiдчий, — треба зняти у "Київгазi" ще одну копiю з дотриманням усiх процесуальних правил або вилучити оригiнал…

Коваль кивнув.

— То чому все ж таки вiн дзвонив у диспетчерську? Нащо це йому було? Зв'язано це iз Журавлем чи просто з п'яних очей? Хоча чому це раптом дзвонити саме до "Київгазу", запитувати, як перекрити газ i коли вчадiє людина? — вголос мiркував Спiвак. — Думки i версiї можуть бути всякi… Як ви вважаєте, Дмитре Iвановичу?

Коваль так само роздумливо промовив:

— Безумовно, це не просто п'яна витiвка. Чого раптом дзвонив би? Епiзод цей вписується у подiї. Адже за кiлька хвилин пiсля цього, на початку дванадцятої, сусiд-офiцер, що пiдiймався сходами, застукав Павленка бiля дверей Журавля у дуже непривабливому виглядi: скуйовджений, у пантофлях i накинутому на плечi халатi, з-пiд якого визирала бiлизна. Що вiн робив пiд дверима Журавля пiсля дзвiнка до "Київгазу", точнiше, що намагався зробити? I друге питання: звiдки вiн телефонував — з своєї квартири чи вiд Журавля?.. Гадаю, що iз своєї. Бо навряд йому треба було розпитувати у диспетчера, де є надвiрний вентиль, якби в цей час був у квартирi сусiди i хотiв припинити витiк газу i цим приховати слiди злочину… Узяв би та й перекрив…

— А вiдбитки пальцiв на плитi? — спитав Струць. — Може, побоявся торкати краника?

— Так, усе це треба ще продумати, — погодився Коваль. — У мене немає сумнiву, що це дзвонив Павленко.

Але його запитання диспетчеру: "Через скiльки часу людина вчадiє вiд газу?" — мене вкрай дивує. Це ж видати себе з головою! Не такий вiн вже дурень…

— От ви казали, Дмитре Iвановичу, — задоволене промовив Спiвак, — що у вас нiчого нового, iстотного по справi Журавля немає, а хiба цей епiзод з "Київгазом" не iстотний?! Чого вже бiльше! Гадаю, ми на прямiй дорозi. Хоч, звичайно, з одного цього епiзоду обвинувачення не складеш. Тим бiльше що доказ це не прямий, а побiчний, який установлює тiльки промiжний факт. Дзвонив, а не вбив. I що вода погасила вогонь у пальнику, не бачив. Бачив чи не бачив, здогадався перекрити газ чи не здогадався?.. Довести такий злочин справа непроста… Ось бачите, Дмитре Iвановичу, повнiстю пiдтверджується моя думка, що будь-якi логiчнi побудови без твердих, неспростовних фактiв стоять на пiску… Загалом сумнiви є, - говорив далi Спiвак, але знаєте, товаришi, контури обвинувачення уже вимальовуються… Уточнiть деталi, про якi ми говорили, i прокуратура закiнчить слiдство по обвинуваченню Павленка. — Я ж казав i знову повторюю, — задоволене пiдсумував вiн, — факти, факти i тiльки факти! На них усе й будується… Ось з'явився епiзод з "Київгазом", i все почало прояснюватися…

— Сперечатися не буду, — змушений був погодитися Коваль. — Але ще треба багато що з'ясувати у самого пiдозрюваного. Адже по-справжньому з ним iще не бесiдували.

— Павленка я викликав на ранок.

— Допитаємо, — ляснув долонею по столу Спiвак i пiдвiвся, даючи цим зрозумiти, що оперативку закiнчено.

18

Коваль наблизився до свого дому вночi. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дiм — його квартира — з учорашнього дня опинилася на вiддаленiй околицi мiста, на масивi Оболонь, що потягся на пiвнiч уздовж правого берега Днiпра гiгантськими багатоповерховими будiвлями.

Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.

Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.

У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.

Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської «Волги» за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.

Подвiр'я зустрiло його вiдчужено — темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.

Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.

Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали — йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.

Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто — уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, — сiв на неї.

Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.

От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.

Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?

Чи це — просто *нещасний випадок*?!

Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?

Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?

Якщо ця людина так вчинила, то навiщо? Що було цiєї митi в її душi, якi думки спалахували у головi, якi почуття охоплювали її, що стало поштовхом?

Почуття ворожнечi, таке сильно, що воно приглушило усе iнше, усе людське в нiй?

Хто мiг так ненавидiти Журавля?

Нiна Барвiнок?

Килина Сергiївна спочатку вважала, що саме вона.

Але усе говорить за те, що Нiна щиро любила Антона Iвановича. Пригнiчена тяжкими умовами у своїй сiм'ї, вона, однак, зберегла душевну лагiднiсть, м'яке внутрiшнє свiтло, яке осявало усi її риси.

Це — в царинi логiки. А що стосується фактiв, то установлено: Барвiнок повернулася додому того вечора не пiзнiше дев'ятої години.

Тепер у Дмитра Iвановича нiчого не залишалося, крiм Павленка.

Коли покинув квартиру Журавля Вячеслав Адамович?

Досi це не установлено. Якщо вiрити свiдченням дружини, то приблизно у той самий час, що й друкарка, або навiть ранiше. Але чи можна брати на вiру цi свiдчення?..

Тепер у свiтлi нових фактiв викликає подив те, що ранiше здавалося природним: раптовий вiд'їзд Павленка у вiдрядження.

Так склалося, що з цього будинку на Русанiвцi у вiдрядженнi було двоє, двоє сусiдiв: Павленко i капiтан, який наймав тут квартиру. Повертаючись, офiцер став свiдком незвичної сцени: скуйовджений, напiвзодягнений Павленко на сходовiй площадцi, який вiдразу вiдбiг вiд дверей Журавля i шмигнув у свої.

Не надаючи якогось значення побаченому, вирiшивши, що сусiда просто п'яний, навiть не встигнувши привiтатися, бо той миттю зник з площадки, капiтан зайшов до своєї квартири.

А для Коваля цей епiзод мав тепер неабияке значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?

Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.

Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, — дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної "Київгазу". Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки…

"До речi, тут i наша недоробка, — подумалося полковниковi, — треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше — факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства…"

Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок… I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.

Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?

Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.

Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий експеримент. Чайник на невеликому вогнi закипав спокiйно за одинадцять хвилин, википав повнiстю за тридцять — тридцять п'ять. А на великому вогнi закипав бурхливо — i вода, вихлюпуючись, заливала пальник.

Залишив Павленко квартиру до того, як клекочуча вода залила пальник i до примiщення пiшов газ чи пiзнiше, уже вiдчувши запах газу?

Барвiнок, напевне, пiшла ранiше.

Звалився п'яний Журавель на диван i заснув iще при Павленковi чи залишившись наодинцi?

Але як все це установити?

Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутанi, непослiдовнi, хаотичнi, а завтрашня бесiда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато рокiв служби. Вiн завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра i зла воля прокидається в нiй пiд впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а iнша безвiльно пiдкоряється їм, не заважаючи пiдiйматися у своїй душi iз самiсiнького денця низьким iнстинктам: зажерливостi, заздростi, ненавистi.

Чи заздрив Антон Журавель Павленку?

Навряд. На що вiн мiг тому заздрити?

На несподiванi осяяння, iдеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але якi, так i не набравши практичного вигляду, так само несподiвано i швидко згасали?

Ця обдарованiсть не приносила Павленковi практично нiчого, бо Вячеслав Адамович не вмiв її реалiзувати. Швидше вона ставала в пригодi саме Журавлю, теж не позбавленому здiбностей, але який умiв пiдхопити iдею, розвинути її i не тiльки подати де треба як цiнну, але й вжитися в неї як у витвiр власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повтореннi якоїсь вигаданої iсторiї сама починає вiрити в неї як у справжню подiю. I вiрить у це так енергiйно, так щиро, що iстинний, скажiмо, автор може сам з подивом засумнiватися, чи й справдi це була його iдея.

На що iще мiг заздрити Журавель сусiдовi? На грошi. Так у Павленка їх не було, i вiн жив бiльш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того — адже у Антона Iвановича завжди була свiжа копiйка.

На сiмейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матерiальнi нестатки, поєднання пiд одним дахом двох несхожих характерiв, таких, як м'який, нерiшучий, слабодухий Вячеслав Адамович i вольова, енергiйна Варвара Олексiївна, яка уболiває за свого чоловiка i пiдштовхує його у спину, бо вже зрозумiла, що без рiшучих заходiв їм доведеться провести кращi роки у сiрих буднях.

А Павленко мiг заздрити Журавлю?

*Безумовно*. У всьому. Починаючи iз зовнiшнього вигляду. Заздрити на вмiння притягувати до себе людей, на його привабливiсть, якiй i Вячеслав Адамович не мiг протистояти, навiть коли злостився на сусiду.

Павленко увесь свiй вiльний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкiй, невимушенiй атмосферi, де й сам собi здавався бiльш значною особою, нiж звичайно, i де, нарештi, — i це найголовнiше, — мiг зустрiти Нiну i самокатуватися, спостерiгаючи її упадання бiля щасливця Антона.

Вiн дужо страждав, коли Варвара Олексiївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити i його походенькам. Дружина точними, вивiреними словами руйнувала його настрiй, заявляючи, що вiн, як жебрак, бiгає за самоствердженням до Журавля, який його мiзинця не варт, але який процвiтає i на кращому рахунку в iнститутi, нiж її тюхтiй-чоловiк, iдеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозiрливо вона зауважувала, що вiн, Славко, швидше блазень при королi Журавлi та його подружках, нiж сам король, i цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, i Павленко, якому на той час уже й перехотiлося бiгти до сусiди, все ж iшов на зло жiнцi i намагався повернутися того вечора якомога пiзнiше.

Варвара Олексiївна не ревнувала свого чоловiка до жiнок, якi товклися у квартирi неодруженого сусiди. Щодо цього вона була спокiйна тому, що тiльки їй, єдинiй у свiтi жiнцi, Славко мiг довiрливо сповiдатися, виплакати кривду, подiлитися гризотами. А без такої вiдвертостi, вона знала, її чоловiковi не потрiбна нiяка жiнка.

Ще не знаючи усiх вiдносин у сiм'ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в життi цього подружжя були й такi гiркi i зворушливi хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш i, шукаючи спiвчуття i пiдтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздростi до цього улюбленця долi. Тодi Варвара Олексiївна пристрасно жалiла чоловiка. Але коли вона пробувала використати цю беззахиснiсть i щирiсть Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловiк ображався, скипав i навiть готовий був зненавидiти її.

То яка ж найголовнiша пристрасть Павленка?

Чи не заздрiсть до того ж Журавля?

Заздрiсть!

Страшне, багатолике, як мiфiчна гiдра, почуття, що роздiляє людей, пригнiчує природну радiсть за успiх iншої людини, за похвалу iншiй. У рiзних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомiтно, невiдчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, i так само невiдчутне впускає свою отруту… Але iнодi це страшне почуття спалахує раптом, умить i вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з'єднатися у єдиному жахливому сплавi i ревнощi, i гордощi, i обида, самоприниження i приниження iншими. I навiть iржа, яка їсть залiзо, не така згубна для металу, нiж цей жахливий стан, що поволi переїдає душу людини, пригнiчує у нiй усi iншi почуття, настрої, бажання, усе добре, свiтле i завдає бiльше болю заздрiсниковi, нiж тому, кому заздрять, про вiщо той може й не здогадуватися.

Дмитру Iвановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрiсть ставала мотивом злих дiянь. Йому навiть здавалося, що останнiм часом це згубне почуття, як проникаюча радiацiя, усе збiльшує радiус своєї дiї, захоплює ширше коло людей. Втративши класовi розмежування, коли вона лютувала всерединi своєї касти, заздрiсть угнiздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, вiдданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто — нi. Схованим гаслом заздрiсникiв стало: "*Менi* — все!", а вiдкритим, проголошуваним для годиться: "*Усiм* — все!", причому у поняттi "*всiм*" на рiвнiй нозi мали бути i трудiвники, i нероби, нероби навiть бiльше… I причин цього Коваль не мiг зрозумiти.

Почуття заздростi! Коли Дмитро Iванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслiдок успiху iншої людини, заздрiсник нiчого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але вiн не може витерпiти, що iншому нехай i не за його кошт, але все ж дiстанеться бiльше, краще, — i тому не терпить цього iншого i палко зичить йому зла.

Чи зичив зла Журавлю Павленко?

Чи заздрив?

Там була дружба? Сумнiвно. Вячеслав Адамович багато у чому вiдчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, i гiрка, як полинь, заздрiсть, що роз'їла душу. Павленко сам терпiв вiд цього, змушений був посмiхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смертi людинi?!

Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокiсть, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник i вiдiгнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрiсть, щоб пiд тиском її пiти на убивство?! Така заздрiсть, що навiть загибель людини не звiльняє заздрiсника вiд цього почуття?!

Дмитро Iванович бачив, що Павленко — людина слабодуха, усiм незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обiйденим. А люди, ображенi на життя, на долю, iнодi бувають несподiвано злими i небезпечними.

Але чи можна пiдозрювати людину у тяжкому злочинi на пiдставi лише таких абстрагованих мiркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпцiя невинностi? Чи має вiн, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленковi вбивцю?! Адже цiлком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник вiдкрито, i спокiйно пiшов до себе спати.

Дмитру Iвановичу не хотiлося погано думати про людей, якi так чи iнакше потрапили у коло його iнтересiв, — про того ж Вячеслава Павленка, Нiну Барвiнок, — але вiн мусив дати вiдповiдь закону на всi запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер i загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чiтко, хоч, можливо, i не повнiстю ще окресленому ним колi, в якому оберталися Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, «пан» Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий…

Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..

Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку — пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.

Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.

Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.

Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, — в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.

Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни — Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.

У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.

Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це — велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.

Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.

Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!

Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари…

Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.

Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.

Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.

Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.

Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.

Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися…

19

Це був другий допит Павленка. Уже як пiдозрюваного, а не свiдка.

Вячеслав Адамович за цi днi дуже змiнився. Хоча i пiд час першої розмови Коваль вiдзначив, що має справу з чоловiком пригнiченим, обличчя, погляд i жести якого свiдчать, що вiн дуже гостро переживає подiї останнiх днiв. Проте Павленко iще мiг складно вiдповiдати на запитання i якоїсь хвилини, захопившись, навiть повiдав цiлу iсторiю життя Нiни Барвiнок.

А зараз його було важко впiзнати. Обличчя ще дужче витяглося i побiлiло, вiд чого риси загострилися; рухи стали бiльш рiзкими, нервозними, але вiдповiдав вiн в'яло, i у примерхлому поглядi з'явилась якась байдужiсть i вiдчуження.

— Пiд час минулої нашої розмови ви не вiдповiли, чому опинились на початку дванадцятої пiд дверима Журавля у такому непривабливому виглядi, в нiчнiй бiлизнi. Як ви поясните цей епiзод сьогоднi? спитав його Коваль.

— Я й сам не знаю, — розвiв руками Павленко. — Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи… Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне… I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна… Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця… Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це — факт… Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю… Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.

"ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА"

(Заплутана справа)

ЧАСТИНА I

Вiд трупа тхнуло перегаром.

— Це — "Мартель", — заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.

— "Мартель"! — зауважив померлий. — "Мартель"…

У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою — непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.

У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.

— Атмосферу отруєно! — здогадався собака.

У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi…

Помiчник i "третя рука" Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.

— Це — *вони*! — з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.

- *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, — авторитетно-роздратовано заявив Гопкiнс. Але…

Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.

Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже…

ЧАСТИНА 2

…Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.

Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю…

Далi буде (у 2-му томi)".

Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.

— Мiсяця не було. Снiг, хмари, — сердито сказав полковник. — Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.

— А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни… — повчально зауважив Павленко. — От i я чому вийшов у коридор, не знаю… Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую… Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества — Мiсяця.

— Ви що — сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? — прищулив око полковник. — Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.

— До речi, це негарнi слова: «сомнамбула», "лунатик". Краще говорити "син Мiсяця".

— До речi, Вячеславе Адамовичу, — в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, — "син Мiсяця" теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: "Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля".

Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.

Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.

— Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, — якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, — i постараюсь це довести.

— Як же я мiг убити? — так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. — Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно… Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг… Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.

Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.

— Я не сказав «убив», а "згубив", — зауважив полковник.

Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:

— Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем — виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило "куї продест" у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало… Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, — з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, — нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали… Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла… I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк — i школа позаду, стриб-скiк — i iнститутський диплом у кишенi…

А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.

Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.

— Адже так, Вячеславе Адамовичу? — питав тим часом полковник. — А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче… Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?

— Ну й що… — сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.

— А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла — назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила — i все… Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли… Чи не так? — спитав Коваль, витримавши паузу. — Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче… Отже, не були ви його другом… I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б… На це ви не здатнi… А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли… Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете… Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.

— Я нiкого не вбивав, — глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.

— Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, — говорив далi полковник. — А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ… Цього я справдi не знаю. Не можу казати… Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.

— Бездiяльнiсть — це просто невтручання, — похмуро процiдив Павленко. — I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.

— Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть… — зауважив Спiвак. — Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, — звернувся вiн до Коваля.

— Отже, по-перше, — сказав далi полковник, — ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.

По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.

Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.

Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi «дозрiти». Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.

— Гаразд, — сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. — Розглянемо ось такий факт…

Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв — голi, а характери без фактiв — пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа — такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї — єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь — чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, — на його думку, такою не була.

Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: "Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв".

Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.

— По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? — питав Павленка Спiвак. — Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?

— Не знаю, — знизав плечима Павленко. — Може, собi не поставила.

— Не збиралася пити?

Науковець пильно поглянув на слiдчого.

Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?

— Тому що поспiшала додому, — сам вiдповiв слiдчий. — Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?

Павленко мовчав.

— Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.

— Це не доведено, хто ранiше пiшов, — сказав Павленко. — I взагалi, ви нiчого не знаєте! — плачливим голосом додав вiн. — Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив…

— Неправда, знали, — втрутився Коваль. — Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки…

— Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж… I пiшов, не заглядаючи до кухнi.

— Ви сидiли у крiслi?

— Так.

— З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.

— Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!

— Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.

— У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.

— Цiлком правильно. Крiм спраги…

Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.

— У вас немає i не може бути жодних доказiв, — повторив Павленко, — i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури… Так, так!

— Еге ж, — несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. — Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.

I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.

— Саме так, — задоволене кивнув Павленко. — Саме так, — повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. — Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству…

— Так, — погодився полковник, — на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.

— Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, — похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. — їх неможливо знайти.

— Якщо помиляюсь — прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.

Павленко здивовано глянув на полковника:

— Нiна?

— Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, — Коваль трохи затримався, — ваша совiсть…

Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.

— Совiсть? — пробурмотiв. — Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене…

— Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.

— Менi немає в чому винитися.

— Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ… — раптом сказав полковник. — Для чого ви це робили?

Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю… не дзвонив… "Київгаз"? Який "Київгаз"…", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.

Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку — жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи — схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" — "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, — строго промовила жiнка, — кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"

Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно…"

Слiдчий вимкнув магнiтофон.

— Це — копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, — iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти… Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.

— Присягаюсь, це не я, — шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. — Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно…

Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.

— Можете посадити мене, — бубонiв вiн далi, — але не я, не я… Нi, нi!!

— А хто ж? Скажiть.

— Я не знаю… не знаю… не знаю…

Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.

А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.

Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.

Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до "Київгазу". Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.

Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.

Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.

— То як, Павленко, — спитав вiн, — може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття… Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.

— Борня духу в людинi незбагненне таїнство її…

Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу…

Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.

20

Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.

Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i «старий» новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.

Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна «щучка» поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.

Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.

Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.

На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.

Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку… Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?

Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.

Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.

Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.

Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина — тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.

Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.

Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки «ахали» та «охкали» з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.

Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї…

А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.

В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.

Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".

Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, — говорилося у листi, — жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.

Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата".

— Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, — вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, — поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" — i всi будуть знати, про кого йдеться.

Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.

Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча — чорт забирай! — Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, — поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.

Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.

"Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.

Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого…

Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.

Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.

Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi…

Потiм Нiна пiшла додому… Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.

Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.

Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове… Навiть те, що я дзвонив уночi до "Київгазу", не могло допомогти вам звинуватити мене.

Але зараз усе розповiм по порядку.

Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.

Але я мовчав.

Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: "Ти мене поважаєш?.."

А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей… Про каву я, звичайно, забув… Менi було не до неї…

На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви — розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi… Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць…

Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн — наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так… Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя…

Та пiдемо далi…

Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв — не знаю.

Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.

Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.

Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому… Не переживай, все буде гаразд…" Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.

Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд «я». "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", — вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе — у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.

Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, — i знову починав плакати.

Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все…

Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", — i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився — я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її…

Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". — "Як помер?! — здивувався я. — Чому помер? Вiн просто заснув". — "Так, заснув, — сказала вона. — Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". — "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! — закричав я. — Боже мiй!" — "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". — "I ти його закрила?" — "Нi, — твердо вiдповiла Варвара. — Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому… А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:

"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi… I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."

I я зрозумiв усе.

Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.

Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.

Тодi я не дав їй закiнчити:

"Як ти могла?! — злякано закричав я. — Ти ж убивця!"

Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.

Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся… Все одно вже пiзно. Вiн мертвий… I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе…"

I тодi я кинувся до телефону. Що було далi — вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив… Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху…

Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:

"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".

Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".

Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.

Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..

У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.

Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.

I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi… Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi… Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв… її сила безмежна i зiйде на мене…

Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, — нi, не якоїсь там шлiфовки! — коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя…"

— Гм, — промовив Коваль, читаючи далi приписку:

"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо… Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так… Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."

Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.

— Ваша думка, Дмитре Iвановичу? — спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. — Чи досить цього, — кивнув вiн на пом'ятi аркушики, — для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.

— Усе дуже складно, товаришу генерал, — вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. — Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого… А що стосується Варвари Павленко… — Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.

— Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. — Вiн поклав аркушики на стiл. — Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама… Завтра я викличу його дружину…

— Добре, — вирiшив генерал. — I порадьтесь у прокуратурi… А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше…

21

День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.

Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.

Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.

— Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? — спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.

Варвара Олексiївна похитала головою.

— Гаразд, — сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. — Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.

Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.

Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.

— Навiщо ви так вчинили?

— Ви про що? — безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.

— Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?

Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать… Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства…

Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.

Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi… Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло…

— Я не розумiю вас! — уже сердито промовила Варвара Олексiївна. — Який газ? Причому тут я?

Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.

— Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.

Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!

— А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе…

Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.

Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують…

Вона добре пам'ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво… Тiльки й усього… Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!

Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей… Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було… Сон, туман, мiраж — i все…

Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.

Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:

— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?

— У такому разi я нагадаю, як все було.

I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.

Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.

— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.

Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:

— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…

Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!

— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.

Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.

— Ну то й що? Барвiнок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль… I от… Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!

Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.

— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексiївна. — Так, неправда, — повторила вона, — паче й сама утверджуючись у цьому висновку. — I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму… Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка — тому що я любила… Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, — гiрко промовляла Павленко. — А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю… Вiн нiколи не давав менi пiдстави… — бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.

Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.

Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:

— У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?

Коваль зупинив її:

— Сiдайте, громадянко Павленко.

Вона й далi стояла.

— Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права…

— Виходить, це вiн помстився Журавлю?

— Нi. I вiн нi в чому не винний.

Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.

Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.

Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?

I раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!

Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!

Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, — це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.

Вiн промовив уже упевненим тоном:

— У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?

Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.

Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.

Вiн не помилився.

— Ви що, — спитав далi полковник, — ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..

— Я не. хотiла зробити їй боляче, — запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. — Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду…

Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.

— Ви убили її, - сказав Коваль.

— Нi, нi! — закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.

— Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.

Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла… вона сама… вона послизнулася…"

З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.

Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi «вiдбитки» особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.

Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi…

Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:

— Повiрте менi… Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши… Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк — обоє убили Антона!"

I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил… Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки… Боже мiй, боже мiй, — простогнала Павленко. — Як же це так вийшло!

У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.

Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.

— Вiкторе Кириловичу, зайдiть.

Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.

— Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв…

Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.

Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.

Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув…

Київ, 1984-1988.

Оглавление

.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

Реклама на сайте