«Повний місяць»

Повний місяць (fb2) - Повний місяць (Морок) 1183K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха ПОВНИЙ МІСЯЦЬ Роман

Це наша армія, juanita. Серце зла.

Знаєш, у атомних реакторах є сердечник.

У нас такий самий. Ми спрямували час назад.

Повернулися в тисячолітні сутінки. Наша мета–

знову й знову повторювати те, що було спочатку.

Це тіло моє. Це кров моя…

Жан–Крістоф Гранже. «Ліс мерців»

Частина перша ВТІКАЧІ

Розділ перший Перевертень

1

Вони прийшли по обіді.

Першим поріг магазину переступив худий чоловік у цивільному. Він виглядав так, що мимоволі стріляла думка — людину навмисне морили голодом. Хтозна, може так справді було: тримали у темному казематі. Чи — в концтаборі. Звідки той утік, або, швидше за все, звільнили, врятували від вірної смерті. Але, схоже, бідаку не відгодують уже ніколи.

Уздрівши його, Галина Павлівна пригадала давню, ще довоєнну розмову зі своєю кумою–медичкою. Вона вчилася в Києві, отримала розподіл у лікарню Кам'янця–Подільського, і до війни жінки бачилися часто. Чому завелися тоді про хвороби, у голові не втрималося. Та лишилося в пам'яті: кума клялася, божилася та хрестилася — людському організмові властиві порушення речовин. Що мала на увазі жінка з інститутською освітою, яка розбирала навіть латину, Павлівна не зрозуміла толком. Лиш повірила кумі на слово: після такого різні процеси, котрі неможливо доступно пояснити далеким від медицини громадянам, стають невідворотними.

Скажімо, чоловіка чи жінку раптом починає роздувати вшир. Це зовсім не значить, що людина стала більше їсти. Можна сісти на жорстку дієту, ледь не на хліб з водою, і все одно не схуднеш.

Так само з тими, хто з доброго дива став худнути. Хоч запихай у нього без перерви — нема смислу. Живіт скрутить, болітиме все всередині, проте кістки м'ясом не обростуть. А плащ та інший одяг висіли на худому незнайомцеві, наче на вішаку. Тож сказане колись Марією підтверджувалося просто в Павлівни на очах.

Напевне, зараз Галина бачила перед собою мужчину, котрий точно не роздобріє, скільки б не їв. Кума називала цю хворобу, ось лиш не зосталося в голові. Спеціальних термінів Галина Павлівна ніколи не могла втримати в пам'яті. А Марія при цьому нарікала — совєти таких болячок не лікують, тож діагнозів правильних не ставлять. Прописують або здорове харчування, або — проносне та дієту. Результат однаковий — нема толку.

Слово «совєти» кума при цьому промовляла тихо. Попри те, що вступила вже до радянського вищого навчального закладу, неофіційно, серед дуже перевірених своїх, називала владу так, як тато — відомий в окрузі земський лікар. Його не розстріляли ані більшовики, ані петлюрівці. Комуністи не чіпали цього буркотуна, навіть коли остаточно закріпилися в цих краях. Зрештою, і за старого, царського режиму батько куми ставився до влади скептично.

Політичні погляди хорошого медика нікого особливо не цікавили. Це його вберегло. Тато куми Марії взагалі міг пожити довше, та пішов десять років тому, тихо, мирно, у своєму ліжку. Після того, ніби відчуваючи — їй за таку ж сміливість спуску не буде, жінка навчилася прикусювати язика. Однак сімейні традиції разом із генами робили своє — і небезпечні совєти часом зривалися з її губ. Усякий раз Павлівна здригалася — і попри боязнь могла вжити десь у розмові це ж саме словечко.

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж не вийде. Домовилася із собою — хоче таку, яка звертатиме на особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила говорити менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала їй не аж так боятися будь–якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться війна, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли слідом за худим, тут же прозваним нею живим скелетом, усередину зайшов широкоплечий легінь у синій міліцейській формі.

Крім них, у магазині товклася метушлива бабця. Кінець серпня на Поділлі видався зазвичай теплим, та старенька все ж обгорнула поперек драною вовняною хусткою, би'сь не протягло. Вгледівши несподіваних візитерів, стрепенулася, губи заворушилися, і Галині Павлівні здалося: стара молиться. Часи стояли такі, що не лише старші люди мимоволі промовляли молитву, бачачи мужчину в строї. Хай форма зелена — військова, сіра — поліцейська або синя, міліцейська — то не мало значення.

Чоловіки у формі випромінювали одночасно страх та смерть. Їх не всякий наважувався вважати захисниками. Варто навчитися приховати такі думки, інакше біда. Але й поспіхом відводити погляд при їх появі не слід. Йде війна, і така поведінка цивільних вважається підозрілою.

Дарма, що в населення страх. У військових — гранична пильність.

Ось основна вимога воєнного часу.

Тому Галина зиркнула на візитерів із добре вдаваною байдужістю. Хоч розуміла — зайшли не отоваритися. А вони підступили до грубо збитого дерев'яного прилавку впритул. Документи показав лише міліцейський лейтенант, ніби по формі не видно, де служить. Зблизька жінка розгледіла шрам на обтягнутому жовтуватою шкірою черепі цивільного. Заговорив із Павлівною він, упершись руками об нестругану поверхню прилавку та дивлячись чомусь убік:

— Завідуюча — хто?

— Я, — розпрямивши плечі, відповіла жінка. — Свириденко Галина Павлівна, — мить подумала, додала: — Вдова. Чоловік пішов добровольцем. Убили тоді ж, у сорок першому, в липні. Де похований, не знаю.

— Ми тут не для того, аби повідомити вам про місце поховання вашого чоловіка.

Голос худого був хрипкуватим, так, наче наскрізь прокурений чи спитий. Говорив надто старанно, мов не з людиною бесідував, а надиктовував казенний документ чи якусь телеграму. Або доповідав про виконану роботу. Ця манера відповідала неприємній зовнішності, тож Галина, навчена чотирма владами, відчула: з цих двох худий — небезпечніший.

Чого саме треба чекати, жінка не уявляла. Але жодних гріхів як завідувач продовольчим магазином за собою не відчувала, в неї кругом повний порядок.

— У чому справа, товариші? — запитала, додавши суворості.

Бабця, стоячи між ними, стурбовано вертіла головою, ніби відчуваючи наближення чогось страшного особисто для неї. Міліціонер кахикнув у кулак, поклав старій руку на плече, й погляд Галини тут же зачепився за щось незвичне — вертикальні сині смужки на поверхні його долоні.

— Гайда, бабо, — мовив лейтенант, око при цьому смикнулося, немов дружньо підморгувало.

— Куди, синку? — вирвалося в старої, потім — цілком зрозуміле в таких випадках: — А що? За що, синок?

— Перевірка, — заспокоїв міліціонер, говорячи до старої, але дивлячись на Павлівну, — Звичайна перевірка. У нас справа до завідуючої. Сторонніх просимо вийти. Йдіть собі додому, бабо.

Зрозумівши, що суворе начальство її пускає з миром, бабця заметушилася ще сильніше. Був момент, коли Галині здалося — цілуватиме лейтенантові правицю.

Так уже було, минулої осені. Ця стара на очах у всього базару вчепилася в руку німецькому штабс–фельдфебелю й не пустила, поки не приклалася губами, мов до ікони чи животворящих мощів. Огрядний німець тоді коротко звелів місцевому поліцаю з тих, що проводили на базарі облаву, дати старій спокій. Повернувши при цьому конфісковані яйця. Відвертий грабіж був основною метою подібних облав. А фельдфебель навряд чи пожалів бабцю: просто вирішив вирости у власних очах. Показавши заодно допоміжній поліції, хто в селищі хазяїн і чиї накази поліцаї мусять виконувати. Між іншим, старенькій яєчка повернули, та інші пограбовані лишилися ні з чим…

— Нічого не знаю про перевірку, — заявила Галина.

— Що ж то за перевірка, коли про неї знають, — парирував худий. — Продавець ваш де?

— Я тут за всіх. Завідуюча, продавець, прибиральниця.

— Знайома картинка. Тим краще.

— Чим це — краще?

— Нема, на кого звалити. Перекласти відповідальність… у разі чого.

— Що я повинна перекладати? У чому взагалі завинила?

Галина не панікувала. Внутрішній голос тихо підказував: незалежно від ситуації витримка — зброя дієвіша, ніж зрив на бабську істерику. Поки стріляла поглядом із міліціонера на цивільного, стара квапливо вийшла, лишивши двері ледь прочиненими. Лейтенант тут же виправив помилку, закріпивши зсередини клямку. Там, біля дверей, і став. Звідти зручніше зиркати у вікно.

— Бачу, нерви в нас. Рильце в пуху чи ні? — скрадливо поцікавився худий.

— Слухайте, пришли без попередження, відразу лякаєте…

— А ви не бійтеся, — перервав той.

Нездорового кольору шкіра натягнулася на вилицях, від чого обличчя ще більше стало нагадувати череп. Очі видавалися темними дірками, враження підсилювали кола круг них. На відміну від старанно поголеного міліціонера, щоки худого були гладенькими зовсім не від бритви. Брови виявилися білими, ще й трохи жовтуватими, під колір шкіри, та дуже рідкими.

Навіть кришталево чиста людина, котра не відчуває за собою жодної провини, при зустрічі з таким мимоволі відчує тривогу та наближення небезпеки, хоч і не знатиме її природи.

— Мені нема чого боятися, — рішуче відрубала Павлівна.

— І не треба, — сказав худий. — Від вас, товаришу завідуюча, вимагається лише бути пильною, як ніколи. Так, скільки хлібних талонів ви вже встигли сьогодні отоварити?

Замість відповіді Галина видобула з–під прилавку старий шкіряний ридикюль без однієї ручки, розстебнула його, двома пальцями видобула невеличкий стосик талонів.

— Ось.

Кістлява рука простягнулася долонею догори.

— Давайте.

Галина поклала талони назад.

— Документи лейтенанта я бачила. Ваші попрошу.

Чоловіки перезирнулися. Лице міліціонера розпливлося в широкій щирій посмішці, відкривши білу зубну коронку в лівому кутику.

— Оп! Оце діло! Кажете, товаришу майор, пильності нема, пильності нема…

Тонкі губи на лиці худого лишилися жорстко стуленими.

— Похвально, товаришу Свириденко. Похвально, — говорячи так, ковзнув рукою за викот старого довоєнного осіннього плаща, витяг червоне посвідчення, помахав перед Галиною, не розгортаючи. — Майор Романов, управління боротьби з розкраданням соціалістичного майна. Обласне.

— З Кам'янця? — уточнила Галина. — А чому не місцеве…

— Вашим місцевим начальством займаються, — перебив худий. — Закони військового часу. Розстрільна справа, однозначно.

Аж тепер жінка пополотніла.

— Розстрільна? Чому…

— Бо за таке вбивати треба! — знову перервав Романов. — Це — лейтенант Яковлєв, з карного розшуку. Талони, Галино Павлівно, ми у вас вилучаємо. Складемо акт, як належить. Випишемо повістку, з нею прийдете до вашого відділу НКВС, до слідчого Храмова. Знаєте такого?

— Селище невелике. Він же у нас один слідчий… наче…, — тут же схопилася, ніби щойно згадала. — Є ще начальник, товариш Сомов, солдатики чергують.

— Людей не вистачає, — розвів руками Яковлєв. — Кадровий голод, кращі на фронті. Ми з товаришем майором ох, як хочемо вперед, на Захід! Але наказ є наказ, в тилу теж роботи повно. Самі ж бачите.

— Нічого я не поки бачу, — Галина знову полізла в сумку. — Талони як талони…

— Добре, коли так, — кивнув Романов. — Значить, якщо з ними справді порядок, товариш Храмов віддасть їх назад, теж під розписку. Ну, а якщо підробка — доведеться згадати, кому ви їх отоварювали. Вони ж ще не погашені?

— Я це роблю… Всі це роблять під кінець дня…

— На сьогодні робочий день ваш завершився. Напишіть на дверях… Що хочете, те й пишіть, коротше кажучи. Закрито, та й кінець. Будьте вдома, нікуди не ходіть. Повістку вам дамо на завтра, на ранок.

— Та що сталося, можу я знати, кінець–то кінцем? — ось тепер Галина відчула: межа, готова збитися на зовсім не потрібну тут істерику.

— Фальшивки гуляють, — не сказав — виплюнув Яковлєв. — Де штампують, чорт їх розбере. Головне, якість друкарська. На перший погляд від справжніх не відрізниш. Потім хліб, отриманий за цими картками, перепродають на чорному ринку. Знаєте, скільки всього можна купити чи виміняти за хліб?

Галина про такі речі чула. Та вважала — все це проходить у більших містах, їхній Сатанів — невелике селище. Без малого дві тисячі до війни жило, цукровий завод працював, МТС, електростанція, кооперація потроху розвивалася. Війна забрала багатьох, нині аби більше тисячі нашкреблося. Подібні фокуси бандитам зручніше крутити в Кам'янці–Подільському, як обласному центрі, чи в інших містах — Проскурові хоча б, Дунаївцях або Старокостянтинові. Заспокоюючи себе так, вона не припускала, що одного разу фальшиві продуктові картки отоварить сама. Уявляла наслідки, чудово уявляла — руки проти волі затрусилися.

Переляк прочитався на обличчі, і жінка враз відзначила: її стан дуже сподобався худому майору. Можливо, перебільшує, нема з чого аж так тішитися. Але її реакцією на свої слова Романов точно лишився задоволений. Здається, навіть у холодному погляді блиснула ледь помітна жаринка.

— Давайте талони. Товариш Яковлєв зараз оформить вилучення, складе протокол. Поки без паніки. Звісно, дзвонити по селищу теж не…

Раптом замовк, напружився, дослухаючись. Почула й Галина. Хоча трофейним транспортом нікого в Подільському не здивуєш, рев мотору мотоциклу BMW, котрий тут називали міліцейським, місцеві жителі відрізняли від інших подібних звуків. Після вбивства начальника селищної міліції службовий транспорт осідлав старший лейтенант Андрій Левченко.

Він не їхав мимо — тримав курс на магазин.

Галину від самого початку дещо занепокоїло, коли люди з області прийшли до неї не разом із місцевим міліціонером. Хай Левченко лише тимчасово виконує обов'язки. Та ситуація справді виглядала серйозною. Через те жінка вирішила не лізти з дурними питаннями: ці двоє вочевидь знають, що роблять. Але щось у діях цієї парочки змусило жінку насторожитися. Підхопила з прилавку ридикюль, ступила два кроки назад і вперлася спиною об грубо збиті дерев'яні полиці.

Увага ж слідчого та міліціонера переключилася на вікно. Яковлєв став, аби з вулиці не відразу розгледіли. Романов спершу плавно, немов пливучи, перемістився так, щоб теж зиркнути назовні. Потім дав майору незрозумілий знак, знову наблизився до прилавку впритул.

— Картки, — звелів коротко.

— Як? — пролепетала Галина.

— Карточки сюди, сука! — просичав худий, але краще б гаркнув — не так страшно, до криків та гуркоту жінка за останні роки давно звикла.

Не до кінця розібравшись, що відбувається, Галина інстинктивно притулила ридикюль до себе. Прикрила руками, ніби надіючись так заховати. Момент, коли Романов витягнув із кишені плаща револьвер, прогавила. Втім, навіть якби й вгледіла, це нічого не міняло — від наставленого дула нікуди не втекти.

— Ой, — цвірінькнула жінка. — Ой. Не треба.

— Бігом, Череп! — викрикнув Яковлєв, уже тримаючи свій пістолет, наставивши його на вікно.

Мотор заглух — видно, Левченко запинив мотоцикл, і сумнівів не лишалося — прямує сюди, до них.

У пастку.

— Сумку давай! — знову голосно просичав Романов. — Уб'ю, сучка!

Галина здивувалася власному вчинку. Вона й подумати не могла, що здатна не покірно простягнути ридикюль озброєному нападнику, а різким рухом відкинути від себе, жбурнувши на підлогу, поруч із Романовим. Тоді трохи подалася вперед — і закричала, вивільняючи переляк. І тут же осіла на підлогу, вгадуючи бажання того стріляти й на невловиму мить випереджаючи кулю.

Аби таке сталося в інший час, Галина напевне повела б себе інакше. Та жити — й виживати! — поруч із озброєними чоловіками її навчили не лише останні роки, наповнені війною. Коли Галі Свириденко було вісімнадцять, вона замість бігати за хлопцями, що пасує до дівочого віку, ховалася від куль, закривала вуха й пригиналася, коли кругом рвалися снаряди, й перев'язувала поранених. Причому їй було тоді все одно, кому зупиняти кров, більшовику чи петлюрівцю.

Яким був план нападників тепер, жінка поняття не мала. Зате зрозуміла — хай би там що, але через неї все в парочки полетіло шкереберть. Обоє, судячи з їхніх дій, виявили себе. Хоч точно не збиралися розкриватися до останнього.

Ззовні почувся крик Левченка, брязкіт розбитого скла, ще постріл, потім гримнуло у відповідь. За цим гармидером Галина, скрутившись калачем під прилавком, не могла розібрати жодних слів. Заплющивши очі, вона молилася Богу, аби худому — справжній Череп, інакше й не скажеш, — стало не до неї, тільки б не надумав помститися жінці.

Між тим, худому та міліціонеру й без Божого втручання було зараз не до Галини.

Той, кого назвали Черепом, сіпнувся за ридикюлем. Яковлєв рикнув тоном старшого, якому не заперечують:

— Кинь!

Взута в кирзовий чобіт нога роздратовано копнула сумку, відкидаючи до стіни.

— Скільки їх там? — спитав худий.

— Один. Автомат у нього… твою мать!

Підтверджуючи це, знадвору полоснула по вікну коротка черга.

— Рвемо! — скомандував чоловік у міліцейській формі, пославши чергову кулю назовні.

Пірнувши під вікном, він, не думаючи довго, садонув по дверях, забувши, що сам зачинив їх на клямку. Не перестаючи лаятись, відсунув її, знову вгатив з носака. Розчахнув, двічі вистрілив, змушуючи автоматника за мотоциклом поміняти позицію, і, вигравши секунди, повторив:

— Давай!

Стрімко опинившись поруч, упершись плечем об одвірок, худий миттю оцінив їхнє становище.

Двоє проти одного — явна перевага.

Тим більше, мотоцикл зупинився на невеличкому півкруглому майданчику біля магазина. Чим являв собою чудову мішень: перехресний вогонь із дверей та вікна не лишав противнику шансів. Але проти них був досвідчений боєць, до того ж озброєний автоматом. Це дозволяло на якийсь час заблокувати обох у магазині. Запасного ходу не передбачили, товар розвантажували й заносили через передній вхід.

Пастка.

Жоден із них не знав цього наперед.

Часу обмаль. Це розуміли не тільки нападники. Автоматник ззовні також прорахував ситуацію. Причому можна не сумніватися: стрілянину почули, селище невелике, в міліцейському відділку дуже скоро дізнаються про бій. Тож особовий склад буде тут максимум за десять хвилин — міліція недалеко. Тому, хто контролює магазин із вулиці, треба примудритися й потримати тих, хто всередині, ще трошки. Вихід для обложених напрошувався єдиний — прорив.

— Е, ви там! Чуєте мене! Кидай зброю, виходь по одному! — долинуло з–за коляски.

— Зараз! Вийдемо! — крикнув чоловік у міліцейській формі.

Підморгнувши худому, він лапнув кишеню галіфе. Аби хтось міг уважніше придивитися до нього, розгледів би — штани та кітель з різних комплектів. Галіфе великуваті, доводилося сильніше затягувати пасок, аби втримати їх на стегнах. Рука пірнула всередину, виринула з гранатою.

Моргнув знову. Худий так і не зрозумів, тик це чи старший справді підбадьорює, кивнув у відповідь.

Далі чоловік у формі спритно відігнув вусики. Затим — обережно витягнув кільце, міцно стискаючи ребристе яйце в кулаку. Ступив у пройму дверей, потім — ще крок уперед, підняв руки:

— Умовив, начальнику! Амба нам! Добровільно, бачиш? Дивись!

Постать за мотоциклом заворушилась, поволі почала випростовуватися.

І тоді чоловік у міліцейській формі, коротко замахнувшись, жбурнув гранату в його сторону.

Але в останній момент сяйнуло — противник точно чекає підлоти, напевне розгадав його маневр. Тож у русі, вже коли метав, зробив невеличкий розворот.

Ця зміна постави спрямувала ребристе яйце не в сам мотоцикл.

Рвонуло зліва від нього, зовсім не пошкодивши транспорт.

Офіцер таки дійсно передбачив задум — стрибнув великою кішкою, прийшов на руки, перекотився на живіт, і з цієї позиції відкрив вогонь.

Але сектор обстрілу нападники змогли збільшити. Увагу офіцера відволік стріляниною худий, змусивши того знову перекотитися, міняючи позицію — тепер його нічого не прикривало. Бо тим часом «міліціонер» уже проривався вперед, пригинаючись на бігу. Головне — дістатися за поворот вулиці, туди, де вони лишили свій мотоцикл.

Зрозумівши — двох поки не взяти, офіцер зосередився на дверях магазину, скупими пострілами не даючи Черепу висунутись.

Враз ревонув мотор. Мотоцикл із коляскою вирулив просто на нього. Перевдягнений міліціонер за кермом вирівняв машину, явно йдучи на таран.

Тільки того й чекаючи, Череп стрімголов, мов влучно пущене гарматне ядро, вилетів з дверей магазину. Стріляючи на бігу, відчайдушно рвонув, намагаючись махом скоротити відстань між будівлею та мотоциклом, котрий рухався навперейми, аби підібрати втікача.

Крутячись на сухій землі, здіймаючи довкола хмари сірого пороху, Левченко наставив автоматне дуло в бік рухомої мішені. Палець зрісся зі спуском. Натиснув, випускаючи останню, через те — найдовшу чергу.

Кулі лягали віялом.

Ті, котрі наздогнали Черепа, розвернули його на бігу. Впав він, немов мішок із сухими кістками, — принаймні, таким вийшов звук, коли тіло стукнулося об землю. Але чоловік, який назвав себе майором Яковлєвим, отримав чималу фору, надавши газу та швидко зникнувши з очей.

Лишивши за собою хмару куряви.

2

— Я так і не почув, чому нападники не могли бути члени націоналістичних бандформувань.

Андрій передбачив питання й приготував відповідь. Капітан Віктор Сомов зациклився на боротьбі зі збройним націоналістичним підпіллям. І Левченко розумів: новий начальник місцевого відділу НКВС у даному випадку керувався лише, так би мовити, логікою свого призначення.

Михайла Тищенка, начальника стаханівської міліції, вбили три тижні тому, в середині липня.

Озираюсь назад, Левченко намагався збагнути, чому події стали розвиватися так швидко. Адже кого–кого, а повстанців тут не чекали. Бо ще на початку літа, зібравши особовий склад, начальник зачитав офіційний документ. Де говорилося: стрімкий, успішний та переможний наступ Червоної Армії сприяв швидкій дезорганізації заходів фашистських посіпак, спрямованих на розбудову власних підпільних військових структур. Це означало: на території Кам'янець–Подільської області більше не існує незаконних збройних формувань українських буржуазних націоналістів, створених для ескалації терору й насильства. Ось їхня мета — підриву соціалістичного устрою на звільнених від німців територіях.

Отже, завершив тоді коротку політінформацію Тищенко, міліція може зосередитися на виконанні своїх прямих обов'язків. А саме — боротьбі з бандитизмом, спекуляцією та іншими порушеннями соціалістичної законності. З тим особовий склад і розійшовся. Але вже наприкінці літа правдивість подібних висновків поставило під сумнів убивство того, хто їх зробив.

Сталося все за короткий час.

Спершу на базарі патруль затримав злодія. Той, навіть не дійшовши до відділення, заявив: готовий надати цінну інформацію органам, хай лиш не будуть такими строгими. Отримавши гарантії, повідомив: у його сусідів уже кілька днів живе підозріла дівчина. Раніше злодюжка її не бачив. Спроби підбити клинці вона припиняла, чим викликала додаткову підозру. А вчора вночі до сусідів хтось приходив, і те дівчисько вийшло проводжати незнайомця. Затриманий божився — німецькі шпигуни, не інакше. Збираються підірвати електростанцію, на якій завершуються відновлювальні роботи.

Подібні справи зазвичай негайно треба передавати до НКВС. Та начальник користувався тією важливою для нього обставиною, що в умовах війни міліція як складова комісаріату внутрішніх справ, отримала більше незалежності від «старших товаришів». Оперативне реагування стало зараз потрібніше тактичного узгодження дій, що однозначно забирає час.

Тож учорашній партизанський командир, який не пішов далі на фронт, а очолив міліцію в Сатанові, вирішив самостійно почати операцію.

Після чого прожив лише тридцять шість годин.

Документи в затриманої дівчини виявилися в порядку. Але досвідчений партизан відчув — перед ним може бути зв'язкова підпільників. Сам не так давно інструктував партизанських «ластівок».

Посадивши її під арешт, Тищенко взяв на себе всю відповідальність та швидко організував оперативну перевірку. Можливо, віддати затриману під опіку НКВС було правильним. Але переконаному комуністові, який ще в часи комсомольської юності керував місцевими «чонівцями»[1], усе ж кортіло втерти носа чекістам. Як усякий бойовий командир, він недолюблював їх, маючи безліч підстав вважати тиловими щурами. Тому він залишив дівчину ночувати в камері попереднього ув'язнення, облаштованій при міліцейському відділенні.

Вночі на міліцію напали. Атака була несподіваною, стрімкою та успішною — полонянку відбили. У короткому бою загинуло троє міліціонерів і сам начальник: на той час зачинився в кабінеті, аби трохи поспати. Коли почалося — Тищенко вискочив першим, прийняв бій, застрелив одного з нападників, та дістав дві кулі, в груди та голову.

Тут же підключилося УНКВС. Убитого впізнали. Як було повідомлено, ним виявився боєць незаконного збройного формування, котре називало себе Українською Повстанською Армією. Висновок зроблено очевидний: дівчина справді була їхньою зв'язковою. Що, зі слів керівника обласного управління, означає — так звані повстанці надалі планують проводити рейди в глибокому тилу. Отже, заспокоюватися не варто. Пильність органів держбезпеки у звільнених районах варто гранично посилити.

Селищне енкаведешне керівництво оперативно поміняли. І Левченку здавалося: новий начальник відділу НКВС сприймав власне призначення, мов покарання. Саме з цим і ні з чим іншим Андрій пов'язував бажання Сомова бачити слід «націоналістичних банд» всюди, де стріляли.

Навіть ті випадки нападів скажених вовків на людей, до яких міліція Сатанова не знала, як ставитися.

Ще з другої половини травня, коли життя після німецької окупації лиш почало налагоджуватися, місцеві жителі стали заявляти про появу в довколишньому лісі хижаків, які перегризають людям горлянки. Жертвами були переважно жінки та старі люди. Дорослі чоловіки або пішли далі на фронт, або були мобілізовані в міліцію та інші органи місцевої влади. У міліції не розуміли, як на це реагувати. Роботи всім вистачало і без чотириногих хижаків, тут би з двоногими розібратися.

Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.

Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів. Зокрема, припадають на фазу повні, яка трапляється щомісяця. Жінка захоплювалася подібними штуками, в неї була досить велика добірка старих, ще дореволюційних книжок на астрологічну та містичну тематику. Левченко не знав, заборонені вони чи ні, і не хотів з'ясовувати. Самотній жінці симпатизував, вважав — вона, як і кожен, має право на різні невинні дивацтва. Часом слухав її розповіді, та, признатися, жодному слову не вірив.

Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.

Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.

Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.

Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:

— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.

— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.

— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.

— Чому не зловили?

— Людей мало.

— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…

— Не мій.

— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?

— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…

— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.

— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.

— Хай так. І що ваш Тищенко?

— До того й веду. Вони, повстанці, значить, воювали з усіма. Нашими, німцями, без різниці. Поліцаїв же так само ненавиділи, як і решту кримінальних злочинців.

— Це ще довести треба.

— Не про те мова, товаришу капітан, — зітхнув Левченко. — Я б тут повірив Тищенку. В смислі, не почали б вони співати разом. Повстанці та бандити. Не об'єдналися б. У них мета різна.

Сомов кілька разів стиснув та розімкнув пальці на обох руках, виставивши їх перед собою. Цю звичку продемонстрував у перший же день знайомства, так і не пояснивши, для чого так робить. Левченку ж було байдуже, бо сприйняв її як чергове людське дивацтво.

— Давай так, старлею, — мовив, ніби смакуючи кожне слово. — Я тебе вже почув. Розумію, що не хочеш нікого зараз заплутати. Аби розділити злочинців, як мух відділяють від котлет. Тільки для нас із тобою цей, як там його, Жора Теплий і націоналістичні військові загони однакові. Все це — бандити, незаконні збройні формування. Повстанці — красиве слово, але чуть не туди. Навіть зовсім не туди, Левченко. Гаразд, яким лихом Теплова й цю кістляву потвору…, — він звірився зі списаним папірцем, — Артюховича занесло в наші краї?

— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.

Закінчивши, Левченко побачив — по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:

— А зі мною як?

— Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів?[2]

— Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо — тепер.

— Що не ясно? — знизав плечима Сомов. — Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?

— Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.

— Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш — сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.

3

Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.

Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.

Неподалік старої добротної кам'яниці, де жила бібліотекарка, проглядалися в сутінках залишки міської брами. Раніше через неї заходили жителі та гості. З тих часів лишилася стара прямокутна башта на два поверхи з темними бійницями. Якщо придивитися, можна помітити старовинний графський герб на фронтоні. Чий він, яких шляхетних панів, Андрій не знав і не цікавився. Це місце Левченко облюбував відразу, щойно потрапив сюди. Часто, вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи — сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори — шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові — справжнє. Чомусь здалося — вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо — в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю — невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, — видала заплакана жінка фінальний аргумент. — У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе — нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.

Вирішив так — і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку — коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге — коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався — вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік — дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію — окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем — у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

— Добрий вечір.

— Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

— Мабуть, побіжу, Стефанівно.

— Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув — не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

— Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

— Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

— У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

— Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

— Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

— З якого переляку?

— Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

— Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, — хотів пожартувати, та побачив — не виходить, відмахнувся: — Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

— На жаль, — зітхнула Лариса. — Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

— Не до того. А що, гарні новини?

— Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

— А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, — розвів руками Андрій. — То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

— Вдаряти треба по ворогу, — молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. — Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

— Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

— Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, — губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

— Строга, — кивнув Левченко їй вслід. — Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

— Ви про що?

— Завжди боявся математики, — пояснив Андрій. — А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, — сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. — І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

— Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

— З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

— Деяких краще не знати, — повчально мовила хазяйка. — Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.

— Чого хоче? — питаючи, Левченко скидав портупею.

— Дізнатися, чи живий її чоловік.

— О! Так запитала б у мене! Бачив капітана Сомова десь пару годин тому, живим та здоровим.

Поліна Стефанівна знову начепила окуляри, тепер глянула на Левченка крізь скельця. Руки тим часом спритно збирали розкладені на голій поверхні столу карти.

— Я не дарма про таємниці обмовилася, Андрію. Вона в шлюбі з цим Сомовим. Але в хлопчика, Юрія, інший батько. Про нього Лариса й питала. Звуть його Ігор, прізвище Вовк. Воював, його заарештували, судили, як ворога народу. З того часу Лариса нічого про нього не знає. Крім того, що сидить десь за Уралом, у таборі. Вони з Юрком — члени родини ворога народу, Андрію. Тому вона дружина капітана НКВС. Потрібні додаткові пояснення?

— Ні, — Левченко чомусь не надто здивувався. — Що вона хотіла почути від вас?

— Чи живий Ігор.

— І?

— Я сказала — живий.

Левченко гмикнув:

— А ви той… Точно це знаєте? Бо якось до цього часу...

— У мене в роду є циганська кров, якщо це щось узагалі означає, — бібліотекарка сховала колоду в бічну кишеню старої сірої плетеної кофти. — Та навіть якби не було, я повідомила б жінці те, що вона дуже хоче почути про того, кого досі вважає справжнім мужем. Іноді це набагато важливіше, Андрію.

На кров покладайся, а перевірити треба, вирішив Левченко. Самому цікаво стало, чи живий Ігор Вовк…

Розділ другий В'язні Глухої Вільви

1

Зламаний ніс зараз майже не болів.

Правильніше було б сказати — до болю Ігор Вовк просто звик. Коли його нарешті випустили з бараку посиленого режиму в зону, чоботи вертухаїв ще нагадували про себе. Та, прийшовши до тями, Ігор обережно обмацав себе і переконався: пощастило, ребра, здається, цілі. Руки–ноги теж. Дзвони в голові більше не калатали, вона не паморочилася. Хоча Вовк розумів — від такого потужного й безжального удару автоматним прикладом без струсу мозку, хай середньої тяжкості, навряд чи обійшлося. В сухому залишку — збитий набік ніс, але це дурниці.

Могли б і розстріляти.

Сутеніло. Бригади зеків щойно привели з робіт, вже пройшла перекличка, і всі розійшлися по бараках. Ігор переступив поріг свого нового дому. Доведеться називати його так, адже п'ять найближчих років ув'язнений Вовк Ігор Миколайович проведе тут. Хіба що з часом переведуть до іншого табірного пункту, далі, ближче до холодної Півночі.

Це буде залежати від доброї чи злої волі капітана Віктора Сомова.

Долю Вовка вирішив він, організувавши донос та закрутивши справу. Ігор досі дивувався, наскільки тісним може бути світ, що звів двох ворогів дитинства серед великої війни в одному полку. Старший лейтенант Вовк командував саперною ротою, капітана Сомова перекинули на особовий відділ. Не будучи прихильником складних конспірологічних схем, Ігор уже тоді, коли йому наказали здати зброю та оголосили заарештованим, подумав, дивлячись на задоволене лице Сомова: «Я так і знав». Звісно, було звинувачення, на допитах усе спростовував. Але раз за справу взявся, засукавши рукави, такий досвідчений майстер, Вовк не залишив для себе жодних шансів.

Слідство велося швидко, як того вимагають закони військового часу. Наперед розуміючи, що програє, процес установлення істини — формальність, і військово–польовий суд найближчим часом може визнати його ворогом народу, Ігор усе одно намагався опиратися. Це вже принцип.

…Якось, у дитинстві, четверо босяків на чолі з Вітьком Сомовим загнали його в глухий київський двір, аби пояснити, хто в районі хазяїн. Варіантів вирватися неушкодженим у Ігоря не було. Сомов виріс на вулиці, серед міської шпани, мав друзів та покровителів між дорослих кримінальників. У чотирнадцять років із Вітька почав складатися доволі серйозний вуличний боєць, і Вовк зі своєю музичною школою достойним суперником для нього не був. Тим не менше, Сомову подобалося цькувати Ігоря не самому, а невеличкою зграєю. Називав це полюванням, всякий раз заявляючи: поганий вовк із зайця. Подразником справді виявилося прізвище: аби не воно, худорлявого, хворобливого з вигляду хлопця з футляром від скрипки ніхто б не чіпав. Та Сомова чомусь завело. І коли, на горе Ігоря, батьки переїхали з Полтави до Києва й він пішов до нової школи, Вітько Сомов із першого ж дня, як вони опинилися в одному класі, взявся за новенького.

До того випадку все у дворі обмежувалося або дражнилками, або — щиглями, підніжками, плювками та синцями. Небажання постійно лишатися битим змусило Ігоря освоїти науку виживання, й тікати від неприємностей хлопець наловчився досить скоро. Вітько цькував новачка не щодня, залежно від настрою, і бувало — тижнями не звертав на Вовка увагу. Але варто було йому отримати чергову «двійку», за яку вдома батько виписував нещадного прочухана, як накопичена лють негайно виміщалася на звичному вже об'єкті. Такі ситуації Ігор з часом теж навчився передбачати.

Але все погіршилося, коли в нього прокинулася симпатія до однокласниці Лариси Білецької.

Дівчина не відштовхнула новачка. Навпаки, гордо відшиваючи довколишніх хуліганів, ця холодна панночка з довгим волоссям раптово задружилася зі здохляком — так називав об'єкт своїх знущань Сомов. І щойно побачив обох на вулиці за ручку, тут таки дав зрозуміти Ігореві, чим недруг відрізняється від лютого ворога.

Там, у глухому дворі на Рейтарській, підліткові стало ясно — вирішується його доля. Від Лариси відступатися не збирався. Надії перемогти чотирьох — жодної. Та хлопець, затиснутий у куток, поставив футляр до стіни, закрив його собою й став відчайдушно захищатися. Спершу просто не хотів здаватися без бою, лише відбивався, не атакував. Та в розпал короткої сутички ніби щось підказало схопити уламок цеглини, невміло замахнутися й сильно затопити Вітькові в лоба, пустивши кров. Той спершу здивувався. Потім — оскаженів. І вже за кілька хвилин цей самий уламок у його руці розбивав пальці на правиці зухвальця, а потім — скрипку в нього на очах.

У лікарів для батьків Ігоря було дві новини. Перша — хороша: пальці зростуться, калікою не лишиться, з ким не буває, діти. Друга — погана: про уроки музики доведеться забути. Втім, трагедією це стало хіба для тата з мамою: Вовк–старший грав на роялі в консерваторії, а дружина–скрипалька акомпанувала. Спадкові завдатки хлопець мав, але ходив до музичної школи скоріше з поваги до батьків, аніж виношуючи мрію стати великим маестро. Отже, спроба опору грубій силі раптом дала користь: сама собою відпала потреба освоювати нецікаву, хоч напевне корисну музичну науку.

Займатися стрільбою та боксом синові музикантів теж не дуже хотілося. Але й тікати від Сомова з компанією набридло. Побиття ж скрипки та скалічена рука мали для Вітька плачевні наслідки. Бо тато залучив якихось київських родичів, і ті зробили все можливе, аби малолітнього хулігана взяли на міліцейський облік. Також тиждень Сомов не ходив до школи, а коли прийшов, оминав ворога десятою дорогою, хіба зиркав хижо, в очах нічого хорошого не читалося. Лариса невідомо, звідки дізналася й повідала Ігореві по великому секрету: батько після візиту міліціонера так відходив сина, що той добу не вставав із ліжка, а решту днів не наважувався вийти з дому — мусили зажити синці з гулями.

Проте Вовк здогадувався — пауза буде недовгою, і вирішив діяти на випередження. Ось чому вступив до ОСОВІАХИМу[3], де вперто вчився стріляти, заодно — стрибати з парашутом, та почав ходити на бокс, де йому якось у запалі зламали носа вперше. Батьки зойкали, підключили знайомих хірургів, лице привели майже в первісний вигляд, після чого Лариса сказала — Ігор абсолютно перестав нагадувати їй капітана Артура Грея. На що почула у відповідь: ти як була Ассоль[4], так нею й залишишся.

Зміни, котрі відбувалися з головним ворогом, повз увагу Сомова пройти не могли. Та він вичікував, усупереч власній злостивій натурі, довго. Кришку зірвало, коли побачив, як Лариса поцілувала Ігоря в щоку, зовсім тоді ще невинно, дружньо. Наступного дня Вітько перестрів його по дорозі додому. Стояло бабине літо, але настрій Вовка був зовсім не осінній — він провів Ларису після кіно й летів назад на весняних крилах щастя: вона не чмокнула, поцілувала по–справжньому. Як їм обом, нецілованим, здавалося — по–дорослому. Сомов виступив із сутінок, за ним стояли вірні вуличні гвардійці, і тоді — теж уперше в житті — Вовк побачив перед собою жало ножа у витягнутій вперед руці.

То був вечір подвійного хрещення: любовного та бойового. Ігор ніколи не думав, що навчиться бити першим. Просто вдарив, коротко замахнувшись. Боксерського досвіду не набув, вуличні бійки не обтесали, бо все, що було з ним дотепер — лише іграшки. Та удар вийшов неочікувано вдалим — Сомов не впав, але хитнувся, схопившись рукою за щелепу.

Другого удару не було. Ігор, не розуміючи, для чого це робить, загорлав на всю вулицю, ніби підбадьорюючи самого себе криком, налетів на ворога, штовхнув двома руками з усієї сили. Отоді Вітько впав, сильно стукнувшись кібчиком об тротуар. А переможець не взяв руки в боки, оглядаючи поле битви, — дременув геть, дуже надіючись, що за ним не поженуться.

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

— Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, — говорив Віктор. — Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш — і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі — або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

— Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

— Вашими молитвами.

— Бога нема, Вовк. Релігія — опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен — валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума — начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім — було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.

2

— Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

— Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола — обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч — залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні — портрет Сталіна.

Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича — хтозна. Та в певні моменти здавалося — ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або — поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити — вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

— Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

— А мовчиш чого?

— Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

— Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

— Ні, — рука торкнулася зламаного носа. — Уявив, як виглядаю.

— Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

— Вірю, громадянине майор, — легко згодився Вовк. — Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

— Веселун, — голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. — Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, — погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість — так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. — У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

— Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

— О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив — добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

— Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать — смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

— Мабуть.

— А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі — не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

— Цікаво.

— Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

— Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, — голос Вовка зазвучав твердіше. — Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

— Навчишся, — серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: — Смачно. — і потім, без переходу: — Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

— Якого?

— З фронту. З війни. Почнеш бикувати — роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.

— Розстріляли?

— Ага. Як війна почалася — прийшов спеціальний наказ. Усіх біляків, як потенційно небезпечний елемент, здатний вести антирадянську агітацію в місцях позбавлення волі, до вищої міри соціального захисту. Ось я біляків до стінки й поставив. Що ти думаєш? Один, дідок такий, з бригади сучкорубів, «Боже, царя храни» залудив. Та ще так красиво, сука, голосина поставлений — наче в мого батька–батюшки в церковному хорі, в півчих. Я аж заслухався. Але не в тому річ, — майор зробив третю затяжку, традиційно повторивши при цьому: — Смачно. Так до чого це я? Бач, біла кістка все терпіла. А наш брат, радянський офіцер, лізе давати здачі. Навіть якщо після того отримує десять діб БУРу. Ось за це я тебе, Вовк, поважаю… Чи як це правильно сказати… Хай буде: поважаю. Довіряю. Підпишеш папірця?

Промовив таким буденним тоном, що Ігор спершу розгубився:

— Папірця? Ви про що?

— Про те саме. Я, такий–то, засуджений, колишній офіцер Червоної Армії, даю добровільну згоду співпрацювати з оперативною частиною… Казенний документ, по суті. Зате ставлення отримаєш відповідне. Під моїм особистим захистом, січеш? Хто я тут, не забув?

— Ні.

— Скажи — хто я тут?

— Бог, — в'язень здивувався, з яким трудом йому далося це слово, але, схоже, Божич цього зовсім не помітив.

— Правильно. І Бог тебе тут буде берегти. Я слухаю твоє позитивне рішення.

Від диму в Ігоря вже задерло в горлі. Він прокашлявся. Не допомогло — гидкий присмак нікуди не подівся.

— Водички? — поцікавився Божич.

— Не треба, — відповів Вовк, не стримався, додав: — Дякую. Отак відразу…

— Чого тягнути? З ким тобі, бойовому офіцеру, ще мати справу в місцях відбуття покарання, як не з адміністрацією?

Пекучий погляд майора Ігор зараз відчував фізично. Стало незатишно, захотілося відвести очі, і в той же час Вовк не бажав, аби це сприйнялося слабкістю. Але не стримався, забрав погляд, перемістив його на вигнуту спинку помпезного стільця. Пильний кум миттю це засік, крекнув задоволено, мовив із неприхованою гордістю:

— Подобається? Всім подобається. У мене ось ціла артіль чалиться, ще з тридцять сьомого. Контрик із Ленінграду, старенький такий дідок, колись клепав меблі для буржуїв. Своє виробництво, на замовлення робили. Постачали кращим родинам Санкт–Петербургу, хе–хе. Тепер ось за додаткову пайку працює на головне управління таборів. Я взагалі подумую, як у своєму хазяйстві налагодити таку–сяку кооперацію. Треба ж гроші для країни заробляти, та й табір утримувати, не все ж сидіти на шиї в держави. Війна, жирно дуже. Коли переб'ємо фашистів, роботи стане ще більше. Ні, паразитами ми не будемо! — кум значуще підніс пальця догори. — Паразити по бараках. Найперші — хто по твоїй статті, політичні. Ти–то людина нормальна, тому я з тобою і говорю, Вовк. Довіряю, а ти оціни.

Ігор вирішив — ліпше мовчати. Та Божич, виглядало, вже не хотів спілкування. Захопився, сівши, вочевидь, на свого улюбленого коника, вів далі:

— Читав твою справу, поки ти виправлявся в БУРі. Уважно читав, багато думав, деякі довідки наводив. Щось із тобою той капітан Сомов не поділив, — миттю відчувши реакцію Вовка, поспішив уточнити: — Тільки без цих… Без ілюзій… Органи не помиляються. Не для того нам партія і особисто товариш Сталін довірили цю складну ділянку. Тим більше, коли воєнний час, і ворогом може стати кожен.

— І я правильно сиджу? — вирвалося в Ігоря.

— Правильно, — відповідаючи, Божич бровою не повів. — Але слухай битого опера: по–хорошому твій Сомов мусив зібрати більше доказів твоєї антирадянської діяльності. Бо майструвати справу за один анекдот… Хоча я на фронті не був. Просився — не пустили. Без мене тут хазяйство розвалиться до фундаменту, комусь і це треба робити. І все ж таки, коли ворог кругом, за язиком стеж. Знаєш, що я тобі скажу? — масивна долоня кілька разів легенько хлопнула по поверхні столу. — Херня якась між тобою та Сомовим. Кішка чорна пробігла, бачу. Тільки він тобі життя врятував, якщо хочеш знати.

— Як це?

— Отак. Дуже просто. Почни начальник особового відділу полку збирати на язикатого старлея матеріальчик, можна підшити на розстрільну статтю. А так — анекдот. Не смішний…

Ігор вирішив не намагатися переконувати Божича в тому, що жодних анекдотів не розповідав. Напевне майор правий: йому взагалі не слід розуміти причину давньої ворожнечі Сомова та Вовка. Тож вирішив і далі мовчати. Майор же сприйняв це по–своєму:

— От і правильно. Тебе мій колега врятував від вірної смерті. Передав мені, можна сказати, в надійні руки. Не підеш же ти, фронтовик, до злодіїв у компанію. Харош телитися, засуджений. Розписочку?

Ще одна угода з дияволом, подумав Ігор. Така сама, як вимога Сомова написати прощального листа Ларисі, де він непрямо відмовлявся від неї та сина. І теж — письмово. Цікаво, чи накаже скріпити кров'ю…

Осяяло раптово. Вовк здивувався, як подібне взагалі могло прийти йому в голову, щойно згадав про Ларису. Побоювався всерйоз — не зможе сказати цього, коли потягне довше. Тому видав відразу, готуючись до гіршого:

— Умова є.

Божич саме насипав тютюнову смужку на розкладений паперовий прямокутник, мастирячи нову смачну цигарку. Коли почув, рука завмерла, пучки розтиснулись, тютюн посипався на стіл.

— Що в тебе є?

— Умова, — тепер голос Ігоря звучав твердіше та впевненіше.

Складені в пучку пальці потерлися один об один, струшуючи рештки тютюнових крихт.

— У цьому кабінеті… На цьому табірному пункті… Ніде в Солікамську зеки не ставлять умов табірній адміністрації. І якщо я тебе пробачаю, Вовк, то лише…

— Прохання. Не умова — одне прохання. Для мене важливе, раз нема іншого вибору. Просто допоможіть, громадянине майор.

Тут Вовк зрозумів, як праві ті, хто каже про електрику в повітрі. Здається, ще трохи — й коротке замикання, вибух, катастрофа.

— Припустимо. Я до тебе поки нормально ставлюся. Чого хочеш?

Напруга повільно почала спадати. Ігор відчув, як по спині тече велика противна крапля поту.

— Ви говорили — читали мою справу. Вивчали, наводили довідки… Можливості ж у вас є. Дружина моя, Лариса. Син Юра. Куди писати — не знаю. Ну, хотів би їм писати, один лист на… не знаю… скільки там мені можна… якщо можна…, — слова й думки чим далі, тим більше плуталися, та мовчання й увага Божича надавали куражу. — Мені б знати, де вони тепер. З Києва евакуювалися кудись за Урал чи в Сибір, у дружини в тих краях далекі родичі. Виїхали ще влітку сорок першого, я наполіг, натиснув, організував… Можу сказати, на яку адресу писав раніше. Так легше шукати, правда ж?

Майор пожував губами. Зітхнув, наче щойно закінчив тяжку марудну роботу. Знову взявся до цигарки, крутив, заклеїв язиком, підкурив, затягнувся.

— Смачно, — і без переходу. — Шукати для тебе, Вовк, я нічого й нікого не збираюся. Заслужити треба. І взагалі, засуджені аж у такі стосунки з адміністрацією не вступають. Але послужний список у тебе… Та й ситуація цікава. Перший фронтовик у моєму хазяйстві, все таке… Довідки наведу. Обіцяю. І листа своїм зможеш написати. Тут, у кабінеті. Під моїм контролем. Я його сам прочитаю. Годиться?

— Лади. Отоді й розписку зробимо. За одним рипом, — підхопив Вовк, остаточно осмілівши.

— Наглий ти. Подобаєшся мені. Спрацюємось, — майор великодушно підсунув йому через стіл кисет і папірець. — Кури. Тільки тут. І пішов у барак. Я тебе викличу, як щось знатиму. Дивись, ти слово дав. Слово офіцера.

3

Того хлопчину звали Леонідом.

Прізвища Ігор не знав й не надто цим переймався. У таборі всі, навіть не кримінальники, а звичайні «мужики», відгукувалися лише на прізвиська. Низенького вісімнадцятирічного кишенькового злодія тут прозвали Рохлею, і спілкуватися з ним широкому загалу не рекомендувалося. Він належав до категорії табірних парій, так званих пєтухов, і тиснути йому руку або просто підтримувати стосунки означало самому потрапити до відщепенців. З усіма не надто приємними для чоловіка наслідками. Але випадок Льоньки — Рохлі був не зовсім типовим.

Це Вовк дізнався, коли нові знайомі дали повний розклад по звичаях у таборі.

Просвітницьку роботу вів старий досвідчений ростовський злодій Прохор Чуракін, більше відомий, як Проша Балабан. Знайомство кримінальників із Ігорем почалося швидко й майже відразу після того, як він переступив нарешті поріг бараку — місця, яке щонайменше на п'ять наступних років мало бути його домом. Привітавшись, запитав стримано, де вільне місце: тюрма й пересилка дечому вже встигли навчити, ставши своєрідним початковим класом освіти каторжанина. Коли вказали, пройшов, спершу — присів, потім — приліг на нари. Вечоріло, розумів — завтра разом із іншими піде на роботу. Валити ліс або ще кудись, куди розподілить бригадир із числа засуджених. Тхнуло тюрмою, брудним та кислим, запахи давно в'їлися в одяг та шкіру. Змити це не вдалося ані холодною, ані неймовірно жаданою гарячою водою. Здається, тюрма лишиться з ним, у ньому та довкола нього назавжди.

Ігор прикрив очі. Нікому в бараку не було жодного діла до чергового товариша по нещастю. Напівморок сопів, смердів, зітхав, стогнав, кашляв, тихо й незрозуміло перемовлявся, час від часу щось жував, відригував, пускав вітри — словом, поводив себе так, як організм великої дикої тварини. Тепер і Вовк — його частина.

Оскільки за часом не стежив, не міг згодом точно сказати, коли саме до нього підійшли, аби покликати до Балабана. Ігор враз відчув рух поруч, миттю розплющив очі, реагуючи на небезпеку, стрімко сів, спустивши ноги з нар та готуючись до будь–якого розвитку подій. Тривога виявилася марною. Замість загрозливого ворога ядуча барачна півтемрява щербато посміхнулася. Гостре, хитре й водночас дитяче лице стриженого під машинку незнайомця дивилося зверху вниз цілком дружньо. Око з помітним більмом підморгнуло, і щербатий коротко пояснив, де і хто хоче його побачити.

Злодії в законі, справжні господарі табору, займали дальній куток, де трималися невеличкою громадою та стежили за життям бараку. Місце, де розташувався старий Балабан, взагалі відгородили від цікавого ока новою ковдрою. Сам смотрящий був жилавим, доволі бадьорим чоловіком, чий вік на око визначити було непросто. Судячи з усього, злодійство давно стало його головною професією, а тюрми й табори — звичним місцем перебування.

Невеликий досвід спілкування з кримінальниками дав Ігорю можливість зрозуміти: зараз, коли йде війна, професійним злочинцям значно простіше пересидіти тут, аніж ризикувати на свободі зловити у військовий час кулю прямо на місці скоєння злочину. Розстрілювати без суду вимагав виданий та підписаний самим Сталіним ще восени сорок першого відповідний указ. Закони ж кримінального світу вимагали, аби з волі в'язнів гріли. Працювати разом із усіма той таки закон забороняє, і злодії — законники та їхня обслуга зі статусом нижче освоїлися в таборах навіть краще, ніж їхні подільники по той бік колючого дроту .

Розмова з Балабаном виявилася на диво короткою. Звелася в основному до монологу битого злодія, Ігореві ж доводилося лише слухати. Що ще робити в цій ситуації, крім мовчки кивати й з усім погоджуватись, поки не придумав. Зате чітко усвідомив: місцеві злодії вирішили висловити йому повагу. Насамперед Спершу Балабан запропонував чифірю — густу, виварену в бляшаному кухлі концентровану чайну заварку, почав без зайвих церемоній:

— Чекали, коли вийдеш. Нам не по поняттях з тими, хто за політичною статтею. Але ж вороги народу — вони слабкі, доходяги. Сидять собі, наче миші, про Карла Маркса перетирають. Ти молоток, справжній бродяга. Гарно вертухая мусорського отоварив. За це тобі від людей велика уважуха. Сиди спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. У разі, як хату[5] поміняєш, — маляви перед тобою підуть. Той, хто мусорам ворог, нашому брату перший кореш.

— Нікому я не ворог, — мовив Ігор, відразу додав: — І не друг. В смислі… Сам по собі.

— Тобі люди руку подають, — тон Балабана зовсім не змінився.

— Дякую за довіру. Тільки… як би це пояснити… Офіцер я. Воював. Те, що сюди впав, — зла воля одного типа. У нього зі мною давні рахунки. Рано чи пізно все з'ясується, помилку виправлять, мене випустять…

— Ша, — зупинив жестом Балабан. — Офіцером хочеш бути — будеш. А про помилки й справедливість, так це тобі справді до політичних. Можете про це базланити, скільки завгодно. Їм нічого іншого робити не лишається, крім світової, мать її так, революції. Навряд чи вони тебе до себе приймуть.

— Мені й не треба, — зараз Ігор говорив абсолютно чесно. — Я не проти радянської влади. Так вийшло. Збіг обставин, розумієте. Не цікаво з політичними, трошки послухав їх на пересилках. Деякі речі по ділу говорять. Але в цілому не згоден.

— Ніхто й не просить тебе з ними погоджуватись чи не погоджуватись, — терпляче пояснив Балабан. Просто знай: таких, як ти, Офіцер, у нас поважають. Завжди можеш приходити. Не чифіриш — так посидиш. Про війну нам розкажеш. Може, бачив там суку одну.

— Війна не казка, аби розказувати, — парирував Вовк, до якого вже дійшло, що Офіцер — тепер його кликуха, подобається це йому чи ні. — І що за сука, не розумію.

Кривив душею. Бо насправді вже знав, кого називають суками: злодіїв–законників, котрі почали служити органам державної влади, насамперед — міліції та НКВС. Це означало зсучитися, адже закони кримінального світу забороняли тим, хто їх дотримується, багато чого. Мати офіційну родину, наприклад. Або працювати в якій–небудь конторі. І, звичайно, служити в армії, навіть коли йде війна. Порушники оголошувалися поза законом, на них відкривалося полювання, єдине покарання — смерть.

— Жора Теплий.

— Поняття не маю. Вперше чую.

— Та ясно. Теплов він у миру. Георгій Аркадійович. Ведмежатник, сейфи для нього — насіннячко. Цінували бродягу люди, мав авторитет. Я сам, грішний, за Теплого підписувався багато разів. За те мусив потім вибачатися, окремий вузлик собі зав'язав, — Балабан трохи ковтнув з кухля, скривився, гукнув: — Голубе!

Відхиливши ковдру, ковзнув знайомий Ігореві кримінальник зі щурячим писком. Знову чомусь вишкірився, відкривши щербину. Нічого не питаючи, підхопив кухоль, так само мовчки зник. Підігрівати, дійшло до Вовка, денце його кухля теж устигло вихолонути.

— Отак, — вів далі Балабан. — Тією весною, минулою, приперлися сюди архаровці в погонах. Пошикували каторжан на плацу, кажуть: треба, браття, послужити Батьківщині. Є шанс змити провину кров'ю. Добровольці — два кроки вперед.

— Штрафників вербували, — зрозумів Ігор. — Їх завжди перед атакою кидають, на німців. Зброю не завжди дають. Вони біжать, гу–га кричать…

— Що кричать?

— Замість «ура». Хто придумав — хрін його… Але по тому гу–га, ходять чутки, фріци вже смертників пізнають. Їм же відступати заборонено, тільки вперед. Або куля в груди, або — в спину. У них кулемети за спинами, з наших окопів.

— Падли, — схоже, Балабана це не здивувало. — Тільки не жаль. Не людей вони стріляють. Ті, хто виходять, мусять розуміти, на що підписуються. А Теплий, скажу я тобі, знав навіть більше, ніж треба.

— Ви про що?

— Вийшов зі строю, як положено. Потім, кажуть, до фронту не доїхав. Підірвав, ноги зробив. Цинкують, повоювати навіть трохи встиг. Герой, мать його… Нема різниці, — старий злодій відмахнувся, немов проганяючи свої ж слова. — Все одно форму мусорську вдягнув.

— Солдатську.

— Перевдягатися можна, для маскування, — тепер Балабан говорив із повчальною ноткою. — То по роботі, для справи треба. Тут, Офіцере, розкладка інша. Дійшло до мене таке: з ним іще один чоловік тікав, Костя Капітан. Разом тут, на Вільві, чалилися. Так собі микичу, змовилися вони вдвох піти від самого початку. Ну, втерлися в довіру, понюхали пороху. Під кулі, як розумію, не лізли. Підкроїли час, напали на солдатів. Когось убили, прорвалися в глибокий тил. Чоловік той Теплого й вивів, бо знав місцевість. З–під Курська він, Костик–то. Я його в різних серйозних справах бачив. Не останній фраєр, дядя діловий. А далі доходить сюди сумна звістка: труп Капітана відшукався в Курську. Червоні звідти вже тоді німців вибили…

— У сорок третьому, влітку, там гаряче було, — погодився Вовк. — Якщо хотіли ці ваші Теплий із Капітаном загубитися, правильне місце вибрали.

— Є така думка, — згодився Балабан. — Малява чому прийшла за Костю? Знали, що заліг на кичмані. Знаходять тіло біля місця, де колись барижила його маруха. Німців вона якось пережила. Коли їх витиснули, все вирішила закрутити заново. Наш брат, чесний фраєр, нікуди не подівся. А жити ж якось треба дівці. Костя Капітан з нею мав справи до війни. Намалювався ніби між іншим, здрастє вам… А потім за десять метрів від халупи старому дружкові заточку загнали просто в серце. Щоб, значить, подумали на давнішнє кодло, ніде не шукали. Але Жора Теплий заколов, не інакше.

— А я чув… Ну, не можна злодіям убивати. Тим більше, він грабіжник, я так розумію.

— Все ти вірно чув. Тільки випадок із Теплим особливий. Є на ньому пара жмурів, ще до війни. Менти про те не знають. Ясно, ніхто з наших його лягавим не вломив. Але Жора — мутний, ох мутний… У тебе яке звання було?

— Старший лейтенант.

— До війни ким був?

— Як… Учився. Закінчити не встиг, мене з останнього року призвали. Воювати пішов рядовим. Потім, улітку сорок другого, послали на підвищені офіцерські курси, — й для чогось додав: — Сапер.

— Бач, навчили стріляти. І людей ти вбивав, Офіцере. На мінах їх підривав. Тільки ша про ворогів. Люди — вони всі живі, кожне за життя хапається. Німець на війну помирати пішов? Хріна з два! Сидить собі та й міркує: кулі не для нього, з ним такого не трапиться, не зачепить його. Ти теж так думаєш, правда? Не бреши. Краще промовчи, ага?

Вовк мовчки кивнув.

— Отак, — задоволено гмикнув Балабан. — З Теплим те саме. Він утік не на війну. Воювати йому не в жилу. Але на волі довго не побігає.

— Чому?

— Бо про те, що це він Капітана підрізав, люди швидко дізналися. Одне діло — з окопів утекти, цього навіть наш закон вимагає. І зовсім інше — свого брата–блатного вбити. Значить, тепер Жора і для «червоних» поза законом, і для «чорних». Для нас, значить, для братви. Тут же заслали маляви — шукати його, паскудника, треба. Мене люди слухають, дещо вже зробили. Не швидко. Часи зараз сам знаєш, які, Офіцере. Але знайшли, є й у цьому всьому лайні приємні новини.

— Де? — вирвалося в Ігоря.

— Тобі яка печаль?

— І правда.

Виринув Голуб, повернув кухоль. Торкнувшись денця, Балабан тихенько скрикнув, трошки попікшись, але не розізлився — навпаки, сьорбнув із задоволенням, зобразивши на лиці вираз вищого блаженства.

— Щось я забалакався з тобою. Ну нічого, більше про наші справи знатимеш. Про Жору так, до слова. Сидить він у мене отут, — сухим, зігнутим у гачок пальцем старий злодій легенько постукав себе по лобі. — Вважай, познайомилися. Компанію собі сам вибирай. До себе не кличемо, закон не дозволяє. Але в разі чого тримайся нас, Офіцере. А від політичних — подалі.

— Могли б не попереджати. Я їх сам не дуже люблю. Влада — вона і є влада, нема чого виступати.

Чесно кажучи, у той момент Ігор Вовк дещо кривив душею. До війни досить стримано сприймав повідомлення про викриття та арешти ворогів народу й оголошені вироки. Не надто радів, але й не дуже печалився. За прикладом батьків, взагалі старався не обговорювати друзів сім'ї, котрі раптом виявлялися поплічниками англійських чи японських шпигунів. Або — учасниками змови проти партії, уряду і особисто товариша Сталіна. Загалом намагався жити в найкращій у світі країні й ні про що крамольне не думати. Війна значно підправила його погляди, а власна історія зародила серйозні сумніви в тому, що сотні тисяч інших вироків не могли винести так само. Проте за звичкою уникав політичних, хоча вже не ставився до них насторожено.

Але й бути з кримінальниками Вовкові теж не випадало. Тим більше — після пропозиції майора Божича. В кожному бараку кум має очі та вуха, це — факт. А значить, пронюхав — новачком зацікавилися злодії. Закони тактики передбачали спробу начальника оперчастини використати це. Тому повторна розмова про співпрацю з адміністрацією ладна обернутися для Ігоря смертним вироком. Погодившись, ризикує засвітитися одного разу перед блатними, і тоді Балабан із його можливостями запросто посадить стукача на ніж. Відмовившись, потрапить під шалений пресом, адміністрації, і дійсно надовго пропишеться в БУРі.

Ось так у перші ж дні в таборі колишній старший лейтенант Вовк, не бажаючи того, опинився між молотом майора Божича та ковадлом Проші Балабана.

Ні він, ні хтось інший навряд чи могли уявити, що події, котрі прискорили подальший вибір Ігоря, запустить Льонька–Рохля.

Відома табірна «дівчинка».

3

— Дядя. Дядя.

Ігор почув це за спиною. Не треба озиратися, аби взнати, хто це говорить. Рохля мав дивну звичку всіх довкола називати дядями, хоч зеків, хоч конвойних, хоч найменше табірне начальство. Вовк лиш не відразу зрозумів, що Льонька гукає саме його. Коли ж дійшло, повернувся на голос неохоче та з огидою.

Арештантського досвіду Ігореві вистачало, щоб чітко уявляти та розуміти тюремну й табірну ієрархію. Рохля мав особливий статус. Так звані ображені або опущені знаходилися у своєрідній зоні недоторканості. Принижені та затюкані жертви насильства кримінальників трималися разом, у найбруднішому кутку бараку. Їли окремо. Навіть випадковий контакт із ними автоматично перетворював того, хто втратив пильність, на такого ж парію. Звісно, якщо це не стосувалося задовольняння місцевими паханами збочених потреб.

Проте Рохля відрізнявся від цих затюканих колишніх людей тим, що вважався не опущеним, а табірною повією.

Тобто, пускати шлюху до гурту не було порушенням неписаного табелю про ранги. Вести при ньому різні розмови можна настільки вільно, наскільки запросто поводили себе блатні в товаристві жінок–проституток на волі. За руку з хлопцем за руку ніхто не вітався. Але використовувати Льоньку не лише як «дівчинку», а і як лакея великим гріхом не вважалося.

Його історія виявилася дуже простою. Коли Льоня ще був людиною, працював у смоленському міському театрі. Ніхто не знав, розбестила його провінційна артистична богема чи хлопець сам зробив перші розпусні кроки, шукаючи можливості виявити бодай у такий спосіб свою справжню природу. Сексуальні зв'язки між собою чоловіки приховували так, ніби займалися шпигунством, хоч, власне, у випадку викриття вони каралися б так само суворо. Та посадили Льоню не за це. Один із акторів перед самою війною програвся в карти, вирішив пограбувати театральну касу й підбив свого таємного коханця постояти на шухері: довіряти міг тільки йому. Потім, коли злочин удався, крадій несподівано перелякався власної зухвалості — і дременув до моря, в Сочі. Прихопивши з собою так само переляканого, як і щасливого Льоню. Гроші спустили за п'ять днів, на шостий парочку знайшли кредитори, підключивши серйозних кримінальників, і, відлупцювавши, кинули голими на березі моря. Де під ранок обох затримав міліцейський патруль. Ось так Льоня опинився за колючим дротом, де винятково задля виживання почав обережно продавати себе в обмін на захист.

Кримінальники в таборі опікали його, не так користуючись інтимними пропозиціями Рохлі, як змушуючи прати онучі, чухати п'яти, робити масаж, тішити казками чи пісеньками, навіть голити — блатні завжди тримали в потаємних сховках безпечну бритву. За це Льонька міг під'їдатися біля неофіційних господарів табору. Харчуючись недоїдками, він виглядав досить вгодованим порівняно з переважною більшістю в'язнів. Червоним пухкеньким щічкам Рохлі ніхто не заздрив. Коли його зустрічали, відверталися чи намагалися обійти. Сам же «півник» не надто потерпав, щиро вважаючи, що пристроївся неабияк добре, а хто косо дивиться — заздрить. Ще й скаржився: сидіти лишилося менше року, коли випустять, війна напевне триватиме, і на волі навряд чи буде так хороше, як у таборі. Послухавши це, Ігор лиш знизав плечима — вкотре пересвідчився, що цей прислужник убогий, своєї долі точно заслуговує, тож викинув його із голови.

Через те дуже здивувався, коли Рохля потай озвався до нього з–за рогу бараку.

Говорити з ним, навіть наближатися до нього Вовкові не кортіло. До того ж більше, що саме тепер пухкенькі як для типового в'язня губки були трошки підфарбовані: хто, де і як роздобув цьому типчикові справжню губну помаду, Ігор не знав і знати не хотів. Збирався послати «племінничка», і вочевидь Льонька це відчув — скривив губи, протягнув жалісно:

— Дядя, рятуйте мене. Будь ласка, спасіть. Я не хочу з ними.

Поруч ніхто не крутився. Видно, Рохля терпляче підстерігав саме його. Отже, розуміючи, як Ігор поставиться до нього, все одно вирішив про щось попросити. А Льонька напевне влип якщо не в серйозну біду, то в прикру пригоду. Бо, з одного боку, його не чіпала адміністрація, з іншого — так–сяк опікали блатні. Тож нужди великої хлопець не мав. Раз кличе саме Вовка, а не когось із кримінальників, точно трапилось таке, з чим не можна йти до покровителів.

Знову зиркнувши на всі боки, аби зайвий раз переконатися, що до їхньої сутінкової розмови нікому нема діла, Ігор, все ще долаючи огиду, підступив до Льоньки так близько, як міг собі дозволити, засунув руки глибоко в кишені табірного бушлату, цикнув крізь зуби:

— Тобі чого від мене треба? Куди ти не хочеш?

— Заступіться, — проквоктав Рохля.

Навіть сам спробував підійти. Та, наштовхнувшись на погляд Ігоря, лишився там, де стояв. Тільки ще більше втягнув голову в плечі, заскавчав знову:

— Ви у них в авторитеті. Я ж бачу, знаю…

— У кого я в авторитеті? Ти можеш по–людськи, не мекати?

— Дядя Балабан вас, дядю Офіцер, поважає. Інші теж… Ну, хто біля нього…

— Це не означає, що я в авторитеті у блатарів, — відрубав Вовк.

— Але вас послухають, — Рохля вже ледь стримував сльози. — Скажіть їм, щоб не брали мене з собою. Мені на волю скоро, не хочу я… Боюся…

Терпець Ігореві почав уриватися.

— Слухай, тьотя. Або ти кінчаєш нити й внятно даєш розклад, або я пішов. Мені з такими, як ти, базари терти не в жилу. Так краще розумієш?

Льонька зовсім по–дитячому шморгнув носом. Хлюпнуло, й Вовка від того вкотре пересмикнуло від огиди. Хоч в окопах, на передовій, та й у неволі, доводилося бачити й чути ще й не таке лайно.

— Ага. Тільки я сказати боюся. Думати про це теж страшно, дядя…

— Раз так — бувай. Бійся далі.

Ігор рішуче крутнувся на каблуку старого, підбитого знизу для міцності саморобними підковками кирзака.

— Вони мене з'їдять, — видихнув Рохля, тут же писнув: — Мама…, — і після короткої паузи: — Мамочка…

Вовк різко повернувся. Такий неприхований страх не завжди бачив на фронті. А лиця в'язнів — доходяг відбивали всяке, але переляк Льоні виглядав не інакше, як передсмертним.

— Якого хріна ти мелеш?

— Правда–правда, дядя Офіцер, — видно, видушивши з себе потрібні слова разом зі страхом, Льонька заторохтів з придихом: — Вони підуть на втечу. Дядя Балабан і дядя Коля Голуб. Ви не знаєте, ніхто тут не знає… Дядя Балабан дуже хворий, йому недовго лишилося. Каже — не хоче в зоні помирати. Не так повинні вмирати справжні злодії. Йому тут чалитись ще два роки. Закопають, каже, як собаку — і нема Балабана. А на волі треба різні справи залагодити… Потім уже померти. Так він собі захотів.

Вовк наморщив лоба, намагаючись перетравити почуте. Що ж, старого злодія він знав недовго. Та спілкуватися за цей час довелося чимало. Можна, навіть треба не вірити таким, як Рохля. Або вірити, та не до кінця. Ділити сказане навпіл, як не на чотири частини. Проте все почуте цілком відповідало способу мислення Прохора Савеловича Ігнатова на прізвисько Балабан. Хоч Льонька говорив своїм противним голосом, за сказаним явно вчувалися знайомі балабанівські інтонації та поняття.

Ти глянь, хворий. А так не помітно. Тримається огірком, зовні дасть фору молодшим. Так, у всякому разі, здавалося Ігореві. Аж бач, і тут не слава Богу. Хоче померти на волі, зробивши великий ковток. Якщо вийде, потрапить Балабан у легенду чи навіть пісню. Почнуть згадувати незламного старого авторитета–законника в наступних поколіннях. Ще, глядиш, кам'яну брилу обтешуть та на могилку поставлять. Точно не бреше Рохля. У подібних вчинках Балабан увесь. Але раз каже правду, то…

— До чого тут ти? І чому ти вирішив, що тебе хтось хоче з'їсти?

— Дядя Голуб звелів мені йти з ними. Третім.

— То й що? А Голуб у цій історії яким боком?

— Він коротку паличку витягнув. Тягнули десятеро. Один тільки з Балабаном міг іти, інші втечу прикривали.

— Пощастило Голубу.

— Хто знає, хто знає, дядя Офіцер… Вони ж… ми ж можемо далеко не забігти. Тут хіпіш почнеться. Кум не овечка, на раз прорахує, що про плани Балабана блатні знали. Затягає, може навіть розстріляти, за співучасть. З нього станеться, це такий звір, такий звір…

— Який уже є. Гаразд, ти так і не пояснив мені: сам яким боком? Жеребок тягнув, разом із дорослими?

Рохля вкотре хлюпнув носом.

— Я кабанчик.

— Хто?

— Краєм вуха чув… Випадково… Спершу зрадів, коли з собою позвали. Потім… Їм ховатися доведеться, довго, так думаю. Харчів не напасешся. Ось для чого мене беруть. Кабанчик це називається, я знаю. Дядя Голуб якось похвалився — один товариш його ще до війни, коли ноги зробив із Магадану, так само із кабанчиком рвонув. Ходили потім чутки… не дуже хороші… Знайшли товариша, з сідниць та ляжок цілі шматки м'яса… той…

Навіть бувалий у бувальцях Вовк після такого ледь стримав нудоту. У горлі запершило — підступив жовч. І прийшло чітке розуміння: хай би як це дико не звучало, вгодований табірний служка говорить зараз чистісіньку правду. Бо має всі підстави боятися за своє нікчемне життя.

— Відмовся, — сказав Ігор, проковтнувши грудку в горлі.

— Не можу. Тоді вони мене на місці на піку посадять.

— Для чого?

— Бо я в курсах… Блатні не викажуть один одного. А я в них чужий, коли про таке йдеться. Іншого кабанчика знайдуть, тільки той знати про свою долю не буде. Я ж випадково почув, правда, випадково…

— Не скигли. Схоже, тобі хоч як амба.

— Нічого не схоже, дядя Офіцер. Точно — амба.

Льонька тяжко дихав. Ігореві здалося — він чує, як б'ється серце хлопчини. А ще зрозумів: огидний він, цей Рохля, та чомусь неохота, аби старий та молодий кримінальники поласували ним, пересиджуючи погоню в тайзі.

— Від мене чого хочеш?

— Поговоріть із дядею Балабаном. Вас він послухає… Я так думаю… За мене тут ніхто не заступиться. Комизитися почну — заріжуть просто так. З ними піду — заріжуть, наче свиню. Спіймають нас із собаками — застрелять, бо втікачі. Вони ж зі мною тягтися за такого розкладу не будуть. Кинуть, і якщо вівчарки не порвуть чи автоматники не дострелять, у БУРі ребра переламають. Розтопчуть чобітьми, не виживу я, не проживу довго. Кому потрібен, хоч вішайся. На коліна можу встати, дядя Офіцер, ноги вам цілувати буду.

Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.

— Стій, де стоїш, — цикнув на Льоньку.

— Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.

— Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?

— Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.

— Знаю, — Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. — Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.

Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом — мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.

— Дякую, дядя Офіцер…

— Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.

Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…

Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.

А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.

Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.

Не помилився.

4

— Не знаю, для чого я це зробив і для кого.

Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав — потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:

— Смачно, — тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: — Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?

— Не відмовлюся, — стримано відповів Ігор.

Розумів — майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:

— Можна. Як цукерка.

— А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?

— Бо я — офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…

— У мене в господарстві всякої тварі по парі, — гмикнув Божич. — Учора воно професор. Сьогодні — суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…

— Який прилад?

— Думаєш, я когось слухав? Сачки, думали профілонити. Задурити мені голови своїми університетськими освітами. А ми, знаєш, університетів не закінчували, отак. Норму не виконав — пайку не отримав. Ще раз не виконав — БУР, там для філонів саме місце. Хто не здох із переляку, так сокиру з пилкою освоїв — куди там нашим мужикам. У нас же, бач, трудовий табір. Перевиховуються, мать їх. Колись же випустять, зможуть нормальну роботу знайти. Це якщо про колишніх професорів, — майор зробив другу затяжку, уважно подивився на кінчик цигарки. — Я тут опером поставлений. Старшим. Хіба не знаю, як тебе блатні прозвали? Кликуху в табір запустили, ти сам хіба увагу не звернув? Тепер ти у нас Офіцер назавжди. Ну, це все балачки, — Божич милостиво підсунув до Ігоря через стіл білий прямокутник тонкого паперу й кисет. — Валяй, пригощайся. Бо ти молодець, Вовк. Справжній вовк, не помилився я в тобі.

— Ви про що, громадянине майор?

— Блатні тебе визнали. Сам Балабан. Так себе не кожен поставить, далеко не всякий.

Відчувши наближення пастки, Ігор знову вирішив нічого не говорити, дуже вчасно заглибившись у процес скручування цигарки. Божич пильно стежив за процесом, коли Вовк скінчив — простягнув йому свій бичок. Акуратно взявши недопалок двома пальцями, Ігор затягнувся й відразу закашлявся: тютюн виявився не лише ароматним, а достобіса міцним. Не те, щоб Ігореві не доводилося курити такого ядерного. Він узагалі давно не курив із задоволенням, перебиваючись, чим Бог пошле й навіть часом опускаючись до відвертого шакалення.

— Що, смачно? — майор запитав так, ніби кашель в'язня дійсно стурбував його всерйоз.

— Ага, — відповів Ігор, впоравшись із бухиканням. — Спасибі, громадянине майор.

— Це я тобі, можна сказати, дякую за те, що втесався до блатних. Свої люди в цьому кодлі мені ох, як потрібні. Був один такий, Жора Теплий. Чув?

Вовк кивнув.

— І що ти про нього знаєш?

— Зголосився на фронт, коли викликали. Закони їхні порушив.

Про втечу Теплого з передової Вовк про всяк випадок вирішив промовчати, хоча якщо запитають — звісно скаже. Арештантське життя навчило якомога менше говорити, й то не важливо, з ким.

— А не казав тобі ніхто, що Жора Теплий мені таку саму розписку намалював, як ти зараз напишеш?

— Теплий? Працював…

— Ага, — кивнув Божич. — У них це називається зсучитися. Чув напевне? Та чув, чув. Цей сучий син боявся, що його розколють. Було, чого боявся, виникла там одна слизька ситуація… Словом, блатні, дружки твої, на нього ось–ось могли подумати. Тому й здриснув наш Жора Теплий на війну добровольцем, кров'ю змивати провину. А, хер би з ним, то діло наживне. Тепер поряд з Балабаном ти в мене будеш, надійна людина. Унікальна, можна сказати. Не з блатних, законами не пов'язаний, а вони тобі довіряють, підпускають до себе. Станеш моїми особистими очима й вухами, Вовк. Діло ж благородне. Не дамо кримінальним злочинцям заводити в таборі свої порядки. Вважай, там твоя лінія фронту. Або — що в тилу ворога. Ходив у розвідку?

— Доводилося.

— Значить, сам чорт тобі не брат! Ну, а за це отримуй подарунок, Офіцере.

Пальці Божича розстебнули ґудзика на нагрудній кишені кітеля, витягли звідти складений учетверо папірець, видертий із зошита в косу лінійку. Погравшись трошки, майор щиглем послав його через стіл до Ігоря.

— Обіцяне.

Одночасно не бажаючи вірити й не намагаючись зрозуміти, Вовк примостив майже скурену цигарку на денце кованої попільнички, теж явно зробленої руками табірного умільця. Тоді обережно, наче брав не папірчик, а виріб із тонкої порцеляни, підніс до лиця, розгорнув.

Коряві, неакуратно написані літери.

Адреса. Поштова адреса. Українська Радянська Соціалістична республіка, Камянець–Подільска область, селище Подільське, вулиця… дім… номер…

Сомов?

Точніше…

— Сомова Лариса Василівна?

— Дружина Сомова Віктора Аркадійовича. Того самого, друга твого ненаглядного. Законна дружина, між іншим, тому й довідки легко навелися. Чомусь, Вовк, вирішив я тобі довіряти. Хай це моїм подарунком, ну, адреса. Листи, як домовлялися, писатимеш тут. Тільки тепер не знаю, ох, не думаю я, що повз товариша Сомова, Віктора Аркадійовича, ці листи проскочать. Відповіді не дочекаєшся, це я тобі вже гарантую. А сам писатимеш хіба для забави, дрочитимешся... Працівник НКВС має всі повноваження дати вказівку на тамтешній пошті, аби твою писанину несли відразу йому. Чи нікому не приносили, знищували на місці. Або відсилали назад. Чув, є така поміточка — адресат вибув.

— Як це… Як вона там… Як Лариса там опинилася, в цьому Подільському?

— Слухай, Офіцере, я тобі не загс і не книга реєстрацій! — Божич розвів руками. — Коли твоя баба з твоїм Сомовим зляглася, чому, для чого — не моя печаль. Сам у листі запитаєш. Відповість — добре. А про самого товариша Сомова мислю дуже просто: куди наказали рідні органи державної безпеки — туди й поїхав служити батьківщині й особисто товаришу Сталіну. Ну, задоволений?

— Ні.

— Та я думаю! Від мене теж колись баба пішла, з підполковником авіації. Десь у Генштабі зараз… Льотчик, не баба моя. Ми з тобою, Вовк, десь навіть товариші по нещастю. А може, щастя нам підвалило, хрін його знає. Бач, коли погана бабська натура проявилася. Не горюй, Офіцере. Знайшли ми тут із тобою один одного. Хіба не так?

— Так.

— Листа свого потім напишеш. А зараз розписку мені придумай, для звітності. Ось, тримай.

Божич виклав із тонкої картонної теки чистий аркуш, підсунув Ігореві, поруч поклав хімічний олівець. Поки Вовк безпристрасно дивився на папір, майор вийняв із шухляди чорнильницю–невиливайку, ручку з піжонським як для начальника табірної оперчастини пером, гойднув чорнилку, вмочив кінчик, вивів на теці печатними літерами: «Заєць». Побачивши, що погляд Ігоря мимоволі стежить за ним, змовницькі підморгнув:

— Це ти — Заєць. Під таким погонялом писатимеш мені рапорти.

— Доноси, — вирвалося в Ігоря.

— Доповідні, — повчально виправив Божич. — Рапорти, зведення, як тобі подобається більше. Агент Заєць, він же — Вовк Ігор… як тебе там… Він же Офіцер. Годиться?

— Підійде.

— Тоді не тягни, пиши розписку. Чи ти, може, передумав?

Ігор знову розгорнув дарунок майора, ще раз прочитав адресу.

Запам'ятав, мов стройовий устав. Наче військову присягу.

— Домовились. Заєць — значить Заєць. У вас із почуттям гумору все в порядку, громадянине майор.

— Є трохи, — комплімент Божичу явно сподобався. — Тільки ти той, без панібратства. Субординація, в мене все строго. Пиши, розбірливо пиши. Наробимо ми тут із тобою справ, ох, накрутимо.

Накрутиш, подумав Вовк.

Без мене.

І швидко та впевнено написав розписку, погодившись стати табірним інформатором начальника оперативної частини.

5

Мужики–лісоруби зиркали косо.

Таке ставлення до себе Вовк помітив незабаром після того, як зав'язалися його дивні стосунки з блатними. Природу цих стосунків Ігор сам не міг зрозуміти й визначити. Тож не бачив нічого дивного в тому, що переважна більшість товаришів по нещастю вирішила за краще триматися від нього подалі.

Настороженого ставлення «політичних» Вовк не відчував. Власна історія перетворення на ворога народу все ж таки дещо підчистила його думку про засуджених за п'ятдесят восьмою статтею. Раніше юнак, котрий виріс у музичній родині, мимоволі перейняв манеру батьків. А тато з мамою з певного моменту перестали обговорювати партійні чистки в країні, навіть не читали газет, хоча старанно продовжували передплату на «Правду» з року в рік. Просто складали газети в стопку, аби потім акуратно заносити ці стоси в публічні бібліотеки. Більше того, батько якось виступив із закликом не викидати радянські газети, а передавати їх у читальні. Бо викинути газету з портретами партійних керівників означає неповагу до них та значною мірою провокує.

Після цього Вовк–старший став героєм газетної замітки. Його фотографію розтиражувала провідна центральна й республіканська преса, і таким чином родина Вовків отримала щось на зразок індульгенції від влади. Так, до них багато хто зі старих знайомих перестав ходити в гості, коло спілкування значно звузилося, але, як згодом зрозумів Ігор, каток НКВС родину не зачепив. Можливо, це був дуже тонкий, хитрий, добре продуманий трюк його батьків. Але могло бути й так, що мама з татом порадилися й вирішили: їх цікавить лише музика, до політики й чогось схожого їм діла принципово нема. Адже їхня позиція, якою б вона не виявилася, нічого по суті довкола не змінить.

Тепер же Ігор потроху став дозволяти собі крамольні припущення: ну, як не всі, а якась частина засуджених ворогів народу такі ж вороги, як і він сам?

Ні–ні, тут же виправляв він себе. У радянської влади безліч справжніх ненависників. Вони продаються капіталістам й імперіалістам та займаються підпільною підривною роботою. Проте нема гарантії, що не знайдеться хтось на зразок Сомова, кому совість разом зі службовим становищем дозволять заради власних інтересів, особистих чи шкурних, оббрехати невинну людину.

Тим не менше, Вовк поки не вважав такі думки прозрінням, бодай частковим. Просто, виходячи зі свого досвіду, робив поправку на загальну ситуацію. Тож все одно не поспішав зближуватися з в'язнями, котрі сиділи за однією з ним статтею. Далі наслідував поведінку батьків — нині покійних: узимку сорок другого вони померли в окупованому Києві від тифу, майже водночас. Із німецькою владою співпрацювати не дуже хотіли. А свої не підтримали Вовків, згадавши їхній демонстративний нейтралітет до дій влади радянської у роки репресій. Про це Ігор дізнався, коли з Києва вже вибили німців: написав листа з фронту за старою адресою, відповідь отримав від сусідки, суху та стриману. Закінчила вона ввічливим проханням не слати більше листів на цю адресу. Отакі справи…

Хай би там як, але дистанція між політичними в таборі поширилася на всі категорії в'язнів. Ті, хто іменував себе мужиками, теж сторонилися Ігоря, волочачи свої терміни з мовчазною терплячою покірністю й дисципліновано ходячи на роботи,. Фронтовику, котрий злигався з кримінальниками, не довіряли. Саме тому Вовкові не лишилося іншого кола спілкування, ніж блатні королі табору.

Але у світлі останніх подій такий розклад став Ігореві неабияк вигідним.

Бо його контакти зі злодіями ні в кого зі сторонніх підозр не викликали. В тому числі — серед табірної адміністрації та охорони. Навпаки, стосунки з Прошею Балабаном для них були бажаними, майор Божич їх заохочував. Тож тепер Ігоря цілком влаштовувало, аби кум далі вважав його своїм агентом.

Це нікому не дасть приводу припустити, що Ігор Вовк виношує реальний план втечі.

Зараз, сидячи поруч із блатними біля багаття під час оголошеної бугром[6] перерви, він востаннє прокручував подумки недавні події та зважував свої шанси.

…Того ж вечора, після розмови з начальником оперчастини, Вовк підстеріг біля сортиру Голуба. Гукнув легеньким свистом. А коли той підійшов — навалився, затягнув подалі від цікавих очей, в тил убиралень, припер до дерев'яної стіни, просичав:

— Значить, без мене кігті рвете? Я думав, ми друзі, Голубе.

Маневр удався. Блатний спершу справді, без гри, налякався, бо зрозумів, про що йдеться. Щось пробелькотів, ніби виправдовуючись, але досить швидко отямився, агресивно рикнув у відповідь:

— Ти страх загубив? На кого тягнеш, парашнику! Забув своє місце?

— Забув, — у тон йому відповів Ігор. — І не ти мені його нагадаєш, падло щербате. Веди до Балабана, з ним говоритиму. Без мене у вас нічого не вийде, братчики.

Іншого виходу Голубові не лишалося. На їхні переміщення по табору та в бараку ніхто, як дотепер, не зважав. З деяких пір Вовк узагалі перестав ловити на собі цікаві погляди.

Старий злодій здивувався поінформованості Ігоря. Та, здається, зовсім не розгнівався й не насторожився. Запитав лиш:

— Хто стукнув? Кому язика відрізати?

— З вас погані конспіратори. Це тільки мужики, політики й хіба опущені на вас намагаються не дивитися. Ніхто нікого не чіпає, й це вже добре. Я ж з фронту, забув? За два з половиною роки увага знаєш, як відточилася? Як це кумові стукачі вас не розшифрували. А вони є, вірите?

— Насідки мусорські є в кожній хаті, — погодився Балабан. — Вони рано чи пізно своє отримують. Може, раптом знаєш, хто?

— Не знаю.

— Чого тебе кум смикав?

До такого Ігор був готовий.

— Дивна історія. Я тут у нього, як він каже, на хазяйстві перший, хто з передової. Туди–сюди, слово за слово… Розказав йому про суку, через яку тут опинився. Не знаю, хто мене смикнув, на що розраховував… Здуру, мабуть, попросив знайти адресу моїх, дружини й сина. Писати щоб… Не думав, що Божич виявиться таким добрим.

— Є адреса, виходить?

— Ага. Жінка моя зі мною заочно розлучилася. Тепер уляглася з лягавим, котрий мене сюди запроторив.

Брови старого злодія смикнулися вгору.

— Ти ба, який коленкор! А я завжди говорив — не дарма нам, бродягам, злодіям–законникам, заборонено мати сім'ї. Так би наші баби крутили з мусорами, поки ми тут… Ну, і що думаєш робити?

— Тому й прийшов до вас, Балабан. Чесно? Я ж нічого такого, відчуття хіба, підозри. Притиснув Голуба, взяв на понт. Не карайте його за це, краще беріть мене з собою. Третім. А Рохлю цього, солоденького, лишайте. Без нього швидше рвонемо. Півник нас тільки зв'яже.

Балабан спохмурнів. Пошарив чіпким поглядом по напівтемному бараку, намацав Льоньку біля груби в кутку. Той сидів, утягнувши голову в плечі, та, мабуть, відчув щось — боязко зиркнув у їхній бік, тут же повернув голову назад.

— Ясно, — протягнув він, хруснувши при цьому пальцями. — Ти розумієш, Офіцере, куди лізеш? Пальцем ворухну — тебе на перо посадять. Хрюкнути не встигнеш. Віриш чи ні?

— Вірю, — Ігор говорив чисту правду. — Тільки для чого? Смисл який? Аби не брати мене третім, замість жирної табірної курви?

— Ти чужий, — відрізав Балабан. — Хоч із тобою люди тут тасі–васі, але у таких справах ти — не наш.

— Рохля з фарбованими губами — сильно ваш?

Кадик Балабана смикнувся на зморшкуватій шиї.

— Поговори ще в мене.

— Для чого ж я і й прийшов до вас, Балабан, — втрачати справді не було чого, Ігор пер напролом. — Яка різниця, хто й коли мене підріже? Кум уже вербував. Це такий обмін: він мені зробив, бач, добро. Розказав про жінчину зраду. А я йому за це повинен писати різні розписки. Так ясно чи ще ні?

Брови старого злодія сіпнулися вгору.

— Ти погодився?

— Відмовлюся — почнеться в мене веселе життя. Між іншим, Божич натякнув, і то досить прозоро: якщо не підпишуся, він хоч як пустить чутку, що я — стукач. Ви ж мене за це в сортирі втопите, хіба не так?

— Втопимо, — з серйозним виглядом підтвердив Балабан. — Живим засунемо в лайно. Наковтаєшся за свої гріхи.

— Значить, у мене хоч як виходу нема. Й жити мені недовго, такий капкан. Ось для чого майор постарався. Тому вихід один: тікати з вами. Застрелять — то хоч не лайном захлинуся. Зловлять — до смерті не заб'ють, строк накинуть за втечу. Але хоч стукачем не стану напевне. Загнали, бачте.

Старий злодій пошкріб підборіддя.

— Що кумові сказав?

— Поки нічого. Час на роздуми взяв.

— Мудро, — Балабан хруснув пальцями. — Під пером ти зараз ходиш, Офіцере, бо знаєш про втечу. Свідок ти, не потрібен нікому. На що надіявся, коли йшов на цю розмову, — чорт тебе знає….

Відчувши — старий чекає відповіді, Вовк, тим не менше, вирішив: розумніше відмовчатися. Балабан же, схиливши голову набік, глянув на співбесідника якось зовсім незнайомо.

— Але вірно все зробив. Молодець. Сам прийшов. Після того взяти тебе на втечу — це законно, за нашими поняттями. Правильно, гори він вогнем, Рохля. Тільки зайвим буде. А тут, у зоні, йому добре. Ніхто не ображає. Четвертий не потрібен, Офіцере. Одне скажу: пов'яжемося всі разом. Доведеться тобі бути з нами після того до кінця. Готовий? Я за тебе поручуся. Слово Балабана ще важить, де треба.

Звісно, Ігор був готовий. У нього вкотре не лишалося виходу.

Інакше не вирватися звідси.

Не дістатися рано чи пізно до Сомова.

Не перегризти його погане горло — а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.

Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.

А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.

Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.

6

Дзвеніли комарі.

О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля — зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».

Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.

На приспану пильність був перший розрахунок.

Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього — останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався — той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу[7], потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.

Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.

Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія — але не найгірший.

Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.

Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.

— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?

Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.

Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.

Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.

Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.

Але Рохля не відпочивав.

Він був мертвий.

З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.

Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.

— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:

— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?

— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.

— Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або — рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?

Вовк закусив нижню губу, розуміючи — це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але — він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…

— Гну, — не сказав — сплюнув. — Давайте, раз почали.

Вістря перестало кусатися.

Ще за мить грубий голос гаркнув:— Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить — диму пускать кругом!

— Рота закрий! Я дрова підкинув! — почулося у відповідь.

— Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!

— Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!

— Що ти сказав? Повтори — що ти сказав? Ти кому це сказав!

Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку — з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.

Розрахунок був на це.

А ще — в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.

Так сталося й тепер.

На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.

— Гайда, — прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.

За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.

Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.

7

Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.

Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, — і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.

Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно. Склавши мозаїку, Вовк зробив підсумував: шанси на успіх у нього є, й вони досить непогані. Приставши до злодіїв, матиме в тимчасових спільниках людей, котрі чудово знаються на підпільному житті, вміють переховуватися, міняти імена, документи, зовнішність та міста. Ось лиш втеча перекреслить усі цілком справедливі й досяжні мрії про виправдання й реабілітацію. Пішовши за кримінальниками в тайгу, Ігор опинявся поза законом незалежно від того, виправдають його в подальшому чи ні. Тепер його можна й навіть треба застрелити при спробі втечі, інструкція того вимагає. Коли його оголосять у розшук, усякий, хто впізнає втікача й не видасть, автоматично сам стає злочинцем, потрапляє під суд та йде з етапом у табори. Значить, доведеться звикати до нового життя, і Вовк ще до кінця не був певен, чи витримає, чи не зламається й не зірветься.

Усвідомивши небезпеку та відсутність перспектив нормального життя до кінця, Ігор усе одно біг, не випускаючи з вигляду згорблену спину Проші Балабана. Останні панічні страхи перед майбутнім із кожним широким стрибком усе більше змінював п'янкий азарт: він на свободі, він на волі, хай недовго, але його не охороняють автоматники. Рухи ставали дедалі впевненішими, і ось Вовк уже наздогнав на диво спритного старого, порівнявся з ним.

Балабан дихав уривчасто. Видно, спроба знайти в собі другу молодість давалася нелегко. Та злодій вперто біг, дивлячись не перед собою, а під ноги, аби не перечепитися об повалені сухі стовбури чи корчі. Голуб рухався в авангарді, і Вовк знав: той ще раніше примудрився роздобути план місцевості, намальований майже точно — похибка в межах припустимого. Зараз він вів невеличкий гурт утікачів навпростець через тайгу, збираючись дістатися берега річки.

Форсувати її бродом навряд чи вийде отак відразу. Але план передбачав, що втікачі зайдуть у воду та рухатимуться кілька кілометрів униз за течією, збиваючи зі сліду погоню — собак нацькують неодмінно. Потім знадобляться сили для ривка, аби забратися глибше в тайгу й пересидіти. Місцина, що розкинулася тут, поруч із середньою течією, страшна, глуха, згубна. Глуха Вільва — річка небезпечна. На ділянці, вздовж якої розгорнулася мережа таборів, там, де течія середньої сили, обабіч не зустрінеш людського житла. Лиш болота й комарині хмари. Але якщо поволі спускатися далі, за течією вниз, уже є надія зустріти людей.

Ідея сплавлятися належала Вовкові. Для цього блатним вдалося роздобути моток міцного дроту. Не дуже великий. Але достатній для того, щоб міцно скріпити між собою кілька колод. Поки не вдарили холоди, плисти за течією цілком реально ночами. За приблизними розрахунками, до першого людського житла втікачі зможуть дістатися за дві–три доби після того, як почнуть сплав. Погоня вляжеться теж через кілька днів — якщо собаки не візьмуть слід, а в'язні знайдуть у собі сили перечекати весь цей час у тайгових нетрях.

Власне, на цей випадок, як зрозумів Ігор, старий злодій «готував» нещасного Льоньку — Рохлю. Не натякаючи на свою обізнаність в огидних подробицях плану втечі, Вовк перехопив ініціативу: запропонував варіант спуску за течією вниз. Це доволі просте рішення значною мірою могло зняти важливу проблему їжі. Попервах утікачі спробують перебитися сухарями, котрі збирали злодії та змогли непомітно принести на лісосіку. Сухий хліб склали в саморобну торбинку. Голуб прихопив її, коли пішов першим. До того ж осінь у тайзі відкривала перед чоловіками багато можливостей, даруючи гриби та ягоди. Крім невеличкого запасу сухарів, їм пощастило роздобути сірники та озброїтися саморобними ножами й піками: на втечу пахана злагоджено працювали всі кримінальники, зв'язані круговою порукою та кривавою обітницею мовчання.

Значить, вирішив тоді Ігор, можна спробувати обійтися без людожерства. Й за таких розкладів план дістатися Солікамська видавався цілком здійсненним. А там, як попередив Балабан, у певному місці, за певною адресою їх чекають уже від учора. Звісно, доведеться пробиватися через терени й трошки потерпіти злиднів. Та попереду — шлях… ну, якщо не до зірок, то не в безвихідь щонайменше.

Ось які думки роїлися в голові Вовка, коли він разом із старим злодієм та щербатим Голубом пробіг метрів двісті.

А тоді луна принесла слабкий, не аж такий близький, та все ж таки — справжній, не уявний звук пострілу.

Автоматна черга.

Довга.

Втечу помітили.

— Ноги! — вигукнув на бігу Балабан, і припустив так, ніби йому додалися роки та відкрилося друге дихання.

Настала мить, коли Ігор відчув — уже не встигає за старим злодієм, навіть відстає від нього. Чомусь охопила паніка: зараз блатні відірвуться від нього, запетляють, щезнуть із очей, кинуть його серед тайги. Хай гонитва з собаками йде за кимось одним, це допоможе іншим двом виграти час. Осяяло: ось у чому був справжній план — скинути хвоста, розділитися, змусити фраєра гасати між деревами, плутати, збитися з дороги. Рано чи пізно погоня все одно вийде на одинокого втікача.

Щойно майнуло — Голуб обернувся на ходу, рявкнув, не боячись бути почутим:

— Бігом! Копитами воруши, Офіцер! Твою мать, біжи!

У спину немов штовхнуло — Вовк рвонув, кількома широкими стрибками наздогнав спільників, далі трійця йшла майже головою до голови.

Скільки так пробігли, Ігор не уявляв. Розступалися соснові стовбури, він не оминав чагарів, продираючись крізь них та шматуючи одяг. Якось щастило не заорати носом, дихання теж вирівнялося в такт рухам. Здавалося, всі інші звуки довкола зникли. КолиІ раптово зупинило коротке: «Стій!», Вовк тут же підломив ноги, впав лицем на осінню траву, заплющив очі. З грудей вирвалися часті хрипкі звуки. Він немов пірнув у глибокий бездонний колодязь.

Виринувши, побачив себе на спині, очі проводжали білі, чудернацької форми хмари. Обережно повернувся на бік, у грудях відразу закололо, та скоро минуло. Торкнувся пучками пальців зламаного носа, ніби для перевірки, чи все гаразд. Нічого не змінилося, ніс лишався скривленим і, мабуть, потворив лице. Чому так переймається зовнішністю, Ігор не міг собі пояснити — та прийшло само собою: він на волі, так чи інакше знайде Ларису з Юрком, і рідні люди побачать свого чоловіка й батька негарним.

Чоловіка…

Нині там інший голова сім'ї. Свобода вже не виглядала чимось примарним, недосяжним, небезпечним. Перші кроки зроблено, значить, треба рухатися далі. Вовк сів, намагаючись не робити різких рухів, остаточно вирівняв дихання. Роззирнуся. Проша Балабан та Голуб лежали поруч, також поступово себе опановуючи.

— Йдемо? — запитав Вовк.

— Треба, — прохрипів старий злодій, та спроби підвестися не робив, лежав далі.

— Що?

— Здувся Балабан, — почулося у відповідь. — Вам мене тягнути, братчики. Без мене ви ніхто. Все в Солікамську на Балабані заряджено.

Тим часом Голуб теж сів, підсунувся до стовбура сосни, обперся. Ігор метнув погляд у його бік.

Вираз обличчя щербатого блатаря йому не сподобався.

8

До берега Глухої Вільви дісталися, коли сонце почало сідати.

Від місця вимушеного привалу довелося весь цей час іти не так скоро, як на старті. Балабан нарешті віддихався, підвівся, пішов, але швидко рухатися не міг — мабуть, усе ж не розрахував сил. Тримався за серце, кривився, у якийсь момент викашляв кров та невеличкий шмат легенів. Голуб такому повороту зовсім не здивувався. Навряд чи стан здоров'я пахана останнім часом був для його оточення великим секретом. Інша річ, старий злодій приховував його від сторонніх, а Офіцер своїм до кінця так і не став…

Зараз ясно: далі Балабан зможе йти, тільки якщо добре відпочине. Та Ігор чудово розумів — сталося те, чого не врахував навіть хитрий розум старого блатаря. Бо головним тягарем для втікачів раптом зробився він — той, від кого залежав успіх їхнього ривка.

Поки це не обговорювалося. Навпаки, Голуб із Вовком спершу вели Балабана, підтримуючи під руки з обох боків. Потім почали чергуватися. Нарешті, старий злодій звелів пустити його, мовляв, уже нормально йтиме сам, і справді рушив. Але потрібний темп усе одно був утрачений. В успіх задуманого Ігореві вірилося все менше.

На березі вирішили зробити довший привал. Балабан примостився далі від води, коротко наказав Голубу принести йому напитися. Ані фляжки, ані кухля втікачі з собою, ясна річ, не прихопили. Тож щербатий, невдоволено скривившись, усе ж таки підкорився, черпнув води в жменю, напував старого злодія, немов коника. Той попросив ще, стребував сухаря, мовчки захрумкав. Ігор із Голубом теж абияк утамували голод та спрагу, стежачи при цьому за тим, як сонце повільно й упевнено сідає за верхівки дерев.

— Йти пора, — мовив Балабан, дожовуючи останній кусень сухаря та злизуючи налиплі на долоні крихти.

— Куди? — у голосі Голуба чулася байдужість.

— До чорта на роги, — гаркнув старий злодій. — Тут сидіти будемо?

— Куди ти дійдеш, Балабан… Сам же бачиш…

— Збити собак зі сліду. Водою вздовж берега, вниз по течії.

— Далеко прочапаємо? — визвірився Голуб. — З твоїми темпами — пару кілометрів. Вийдемо колись на берег, але мусора теж не лопухи. Все прорахують, підуть вздовж берега, так чи інакше наші сліди знову надибають.

— Тоді через річку, — вперто вів своє Балабан. — На той берег.

— Ти перепливеш? Місце тут не найвужче. Течія люта, знесе…

— Вас двоє. Перетягнете мене. Слухай, Голубе, не борзій. Ти щось різким стаєш сьогодні. Часу нема розхолоджуватися. Всю ніч треба йти. До ранку. Чим далі, тим краще.

— Ага, краще, — легко погодився Голуб. — Аби ти ще не кашляв та за серчишко своє не тримався… Зв'язався я з тобою…

Поведінка щербатого зовсім перестала подобатися Вовкові.

— Борзієш? — старий злодій уже не приховував погрози. — Нам разом іти, Голубе. Ти це даремно, ох зря…

— Фільтруй, Балабане. Розклади помінялися. Тайга кругом, вона рівняє. Тут нема нікого, крім нас трьох. Так що подумай добре, потім уже собачся.

Тінь на лиці старого злодія враз стала темнішою й густішою за скорі тайгові сутінки. До нього ніби знов повернулися сили. Вовкові здалося — Балабан ураз відкинув від себе років із десять, навіть виріс у нього на очах. Рвучко підвівся, розправив плечі, голос гримнув, аж луна пішла берегом:

— Що сказав? На кого дзявкаєш, сученя? Тобі нагадати? Поплутав зовсім?

Далі Ігор не встиг нічого зробити.

Надто стрімко й несподівано все сталося.

До того ж він за звичкою все ще тримався від блатних на певній відстані. Скоротити її махом не міг. Коли ж зробив–таки різкий порух у їхній бік, Голуб уже виймав із живота старого злодія заточку.

Вовк зупинився. Навіть зважаючи на обставини, він не міг собі уявити, як рядовий бандит, котрий ще вчора за наказом пахана подавав йому кружку з чифірем, сьогодні спромігся запросто підняти на злодія в законі руку. Порушивши цим усі можливі тюремні табелі про ранги й розламавши по сходинках, здавалося б, міцну, будовану десятиліттями ієрархічну драбину. Ігор так само не вирішив, як йому поводити себе. Поки думав, Голуб, притримуючи Балабана за плече, аби не впав, примірився — й вдруге всадив заточку в живіт жертви. Тепер уже цілячись точніше.

Старий злодій захрипів.

Цівки крові потекли з обох кутиків рота. Зараз він став схожий на казкового вурдалака, який перепив крові нещасної жертви.

Забравши руку, Голуб відступив.

Балабан повалився на землю живим мішком.

Розвернувшись до Вовка всім корпусом, щербатий запитав спокійно, ніби нічого особливого не сталося:

— Ти зі мною?

— А…

— На! — різко перервав Голуб. — Проша спікся. Нас тут двоє, ніхто не дізнається. Скажемо — двинув коні по дорозі. Поховали в тайзі. Сам винен.

— Хто?

— Балабан же, хто… Напружив бродяг, кігті рвонути вийшло, прикрили старого. А бач, дарма на себе надіявся. З ним ми б далеко не зайшли, Офіцере. Баласт, гиря. Вдвох проберемося швидше. Сухарі є, маза твоя про сплав водою реальна, впрягаюся. Нам до Солікамська дійти, люди чекають. Є ще в старого можливості на волі… Тобто, були. Ксиви змайструють — не підкопаєшся. Далі — воля, зведу тебе з людьми. Жора Теплий мені кореш. Краєм вуха почув, де він може бути, туди пробираємось. Прийме, як рідних. Аби вибратися звідси, а ми виберемося, Офіцере, нас же…

Відштовхнувшись ногами від землі, Вовк стрибнув.

Тюрма, етап і табір не встигли забрати решту сил. Хоч Голуб виглядав міцнішим, та на боці Ігоря грала несподіванка. У русі встиг перехопити руку з заточкою, повалив щербатого на спину, притиснув вагою тіла, кілька разів ударив зап'ястком, намагаючись вибити зброю — і вибивши її. Відволікся для спроби перехопити. Цим дав Голубу фору — коліно тут же вдарило знизу між ніг, не сильно, але відчутно. Тупий біль змусив Ігоря ослабити хватку. Голуб скинув противника з себе, відкотився, скочив на рівні. Вовк зробив це майже одночасно, і тепер обоє стояли, зігнувши ноги в колінах та стиснувши в кулаки розведені руки. Заточка лежала осторонь, та все одно — між ними.

Ігор зробив обманний рух, ніби збираючись атакувати Голуба голіруч. Коли ж той повівся, піддався — знову стрибнув. Повалився на землю, в падінні зміг дістати пальцями заточену залізку. У перекаті підтягнув її до себе, схопив міцно, скочив на ноги, згадавши спортивну юність. Носок кирзака зустрів щелепу Голуба, котрий миттю опинився поруч. Вовк не мітив навмисне в лице, не лупив носаком прицільно та професійно. Брикнув, сам не знаючи, куди влучить.

Вийшло боляче. Голуб завив, схопився за забите місце, позадкував. Очі горіли ненавистю. Та небезпечна залізяка в Ігоревій правиці все ж таки стримувала. Якийсь час вони стояли один навпроти одного, сопучи й вирівнюючи дихання. Нарешті щербатий вичавив:

— Тобі щастить сьогодні. А може — ні, як глянути.

— І як же можна глядіти?

— Подумай. Разом нам тепер дороги нема. Сам ти не вийдеш звідси. Балабана доведеться лишати. Хіба поріжеш його на філе, — Голуб недобро всміхнувся. — А я вийду. Ми сибіряки, дід у мене білку в тайзі промишляв. Я ж не завжди з блатними гужувався, так склалося. Довга історія…

— Засунь собі свою історію в задницю, Голубе.

— Бач, правда. Не треба воно тобі. Так я пішов. Щасливо залишатися.

Говорячи, щербатий задкував.

Вовк запізно зрозумів його мету.

Стежив за рухами, готувався не пропустити можливу атаку, рахував варіанти. Але зовсім забув, що за спиною Голуба — їхній мішечок із сухарями. Тому розгубився, коли той, спритним жестом підхопивши єдиний їхній харч, переможно підняв трофей у повітря, навіть потрусив здобиччю, хвалячись.

— Віддай! — вирвалося в Ігоря, хоч точно знав — не віддасть, треба забирати силою.

У відповідь Голуб зігнув у лікті ліву руку, помахав перед Вовком, показуючи непристойний жест.

— Забери! Йди сюди, забери, фраєр дешевий!

Зціпивши зуби, Ігор ступив уперед.

За спиною голосно застогнав Балабан.

Насилу стримавшись, аби не повернутися й не відкрити себе для контратаки, Ігор замість наступати, відійшов, ставши так, щоб прикрити пораненого старого собою. Стогін повторився. Зрозумівши — Вовк не збирається далеко відходити від Балабана, щербатий знову переможно махнув мішечком, позадкував, ступив у воду.

Так, спиною вперед, відходив униз за течією.

Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.

Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.

Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.

І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.

— Чого… ти чого…

Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.

— Перев'яжу.

— Не треба… Голуб — сука… Я знав…

— Чого ж тоді пішли з ним?

— Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…

— Чого не треба?

— Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…

— Теж на волі.

Виправдання дійсно вийшло слабеньким.

— Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?

— Ні.

— І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто — хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…

— Кого?

— Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…

— От коли заговорили, — Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.

— То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, — дихати Балабану ставало дедалі важче. — Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш — від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…

— Адресу! Чорт, адресу!

Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався — усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.

Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.

Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько — але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…

Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.

Дійди. Дійдеш, я знаю.

Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім — на воду. Знову зітхнув.

А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.

Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.

Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.

Ліг, спіймавши плин води.

І поплив.

Розділ третій Місяць у Водолії

1

— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!

— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…

— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!

— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.

Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.

— Ну–ну, — кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

— Так я ось про що, пане Андрію…

— Знову ваша звичка панькатися!

— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

— У житті вистачає.

— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

— Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.

Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.

Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.

На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.

— Давно сидите?

— Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…

— Не граю! — не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: — Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні — повня, а місяць — у Водолії?

Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.

— Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?

— Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, — не знітившись, пояснила бібліотекарка. — Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.

— Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!

— Бачу, що не хочете. За чесність — дякую, — Стефанівна ледь помітно кивнула. — Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.

— Нічого я не бачу, — відмахнувся Левченко. — Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.

Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:

— Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста — привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.

Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.

Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги — але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.

Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!

— Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, — пообіцяв великодушно, додавши чого: — Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.

— Страшний секрет? — лікар з удаваною суворістю зсунув брови.

— Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо — й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?

— Знайду, — буркнула бібліотекарка. — Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?

Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.

Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…

2

Чоловіки вийшли на ганок.

Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:

— Труїться, Савичу.

— А я не курив до війни, — сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. — Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти — і ніколи не оскоромився. Саме якось закурилося, знаєте…

— Вам скільки? — Левченко підніс сірника.

— Буде шістдесят один.

— Добре виглядаєте.

— Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця — раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну — два. Ще з громадянської пам'ятаю.

— Були на фронті? В кого?

— Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

— Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

— Ви б лишили ту затію.

— Ви про що?

— Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

— Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

— То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

— Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.

— Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

— До справ, — повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: — Мені тут розказали під великим секретом…

— Що?

— Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

— Я міг стати доктором медичних наук перед війною, — це прозвучало водночас гордо й виклично. — Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

— Інше мене цікавить, — Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. — Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ — сприймайте, як хочете.

— Тоді краще прохання.

— Хай, — легко погодився Андрій. — Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все — вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають — у нашій окрузі завівся скажений вовк.

— Я підозрював, — спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. — І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

— Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав — одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

— Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

— Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

— Не знав той чоловік, кому доповісти, — повів далі. — Дуже свербіло. Признався — не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

— Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

— Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.

Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче перед наближенням атаки.

— Він нічого не розуміє, Савичу. І я разом із ним, коли це почув.

— Що почули, Андрію?

— Про слину. То була людська слина. Горло шматувала або людина, або… Думаю, всіх інших — так само вона… Він… Воно…

Сказав.

Хоч і не стало на душі легше.

3

Коли повернулися назад до хати, Люба саме збиралася.

Хоч Левченко з Нещеретом принесли з вулиці напругу, в кімнаті теж було не без цього. Схоже, Поліна Стефанівна вирішила скористатися моментом й провести з дівчиною виховну бесіду. Напевне намагалася навчити її, як поводити себе, аби предмет дівочих зітхань не вернув носа.

Андрій мав усі підстави для подібних підозр: сам вислуховував повчальні лекції про те, як важливо в непростий воєнний час триматися купи молодим та здоровим людям, юнакам і дівчатам. Важко всім, але жінкам особливо — жаліти їх треба. І не просто так, як воїн на привалі: нашкодив та пішов уперед, на Захід. Тут, у тилу, кожен мужчина цінується. А якщо разом триматися — ще краще, не всякому пощастить. Поки Стефанівна не переходила на особистості, Левченко кивав та відбивався загальними фразами. Та щойно бібліотекарка згадувала Любаню–медсестру, Андрій різко присікав спроби сватання.

Не те, щоб йому не подобалася Люба. Навпаки, за інших обставин він радо пішов би назустріч та спробував, чим чорт не жартує, створити сім'ю. Бо рвався на фронт, але здається, питання вирішене. Віднині його передова — селище Сатанів на Поділлі. В тилу теж своя війна й можуть убити будь–якої миті. Але жінкам важливіше те, що обранець уже воювати не піде. Вдовами передчасно вони не стануть — ну, хочеться їм так думати. Люба — не виняток. Та була одна обставина, з якою він мусив рахуватися. Пояснити це не міг навіть квартирній хазяйці, якій довіряв, вважаючи надійною людиною. Й складно, майже неможливо було відкрити другу, потаємну натуру не лише Любі — будь–якій іншій дівчині, котра може трапиться на його шляху…

— Куди так рано? — запитав Нещерет, і Андрій оцінив витримку лікаря: навіть сутінковий згусток не сховав виразу його обличчя після почутого.

— Піду. Заговорила я Стефанівну зовсім. Завтра на роботу вставати.

Накинувши легенький плащик та накривши волосся простенькою хусткою, Люба натягнуто посміхнулася Левченкові, даючи зрозуміти: говорить саме до нього:

— Жаль, не вдалося толком побути. Все справи чоловічі. Для нас, бабів, часу не знаходиться.

— А ми саме збиралися. Поговорити, чаю…

— Якось потім, товаришу міліціонер, — Люба обдарувала його сумною посмішкою. — Тепер уже до нас заходьте. Не все ж мені бігати. Звиняйте, що ось так увірвалися.

Ситуація надто стрімко ставала ідіотичною, розкручуючись до глухого кута. Левченко бачив неприховану образу на дівочому лиці — і нічого не міг із собою зробити. Олії у вогонь підливала Стефанівна самим своїм виглядом: стояла біля столу, стиснувши губи в пряму лінію та висловлюючи тим самим німий докір.

— Люба… Ну, якось неправильно… Хоч проведу…

— Не варто, Андрію. Займайтеся своїми справами. Ще побачимось, Сатанів не аж такий великий.

Перш, ніж Левченко придумав відповідь, Люба махнула худенькою рукою й вийшла. Не стрималася — сильніше, ніж слід, грюкнула дверима. Звук дав сигнал — Андрієві урвалося:

— Ну, Стефанівно, от як це розуміти! Ми скільки разів говорили з вами! Їй–Богу, ніхто не просить вас влаштовувати моє особисте життя!

— Не в коня корм! — огризнулася хазяйка. — Це замість подяки мені, Андрію? Не думала я, ох, не думала, що ви солдафон! Бачила всяких, але такого! Дівчину б пожаліли!

— Самі пожалійте її, Поліно Стефанівно, самі! — розійшовся Андрій. — Ось Антон Савич, старший чоловік, збрехати не дасть: ви ж буквально в койку її до мене кладете!

— І вам не соромно отак говорити при сторонніх? Про мене?

— Антон Савич — людина не чужа, раз ви всіх втравили в цю аферу зі сватанням! Хто вас просив, от хто? Тільки не кажіть, що Любина ініціатива!

— Якраз Любина! Дівчина боїться, не знає, як до вас підступитися! Ви вовком дивитесь! Треба ж бути сліпим солдафоном, аби не помічати нічого! Далі носа не бачити! Тьфу на вас, як ви набридли, як замучили!

Нещерет кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Так–так, шановні! Товариші! Громадяни! Як кажуть боксери — брек! Поліно, ви, справді…

— Що — справді?

— Захопилися дуже. Не треба. І моя провина тут є. Андрію, це я Любу привів. Точніше… даруйте, ми домовилися з Поліною Стефанівною. Щось на зразок побачення, звести вас… Вибачте, невдала ідея. Мусив передбачити… Піддався, хотілося зробити щось хороше… Визнаю помилку, визнаю. Більше не повториться.

— До чого тут помилки! — Левченко вже не знаходив сил стримуватися. –Не час! Не ті часи! Тьфу, зовсім заплутався, заговорився! Коротше кажучи, я вас обох дуже прошу — не треба таких зведень! Узагалі нічого не треба! Савичу, тим більше зараз, ви ж розумієте, про що я…

— Андрію, ви праві, — Нещерет говорив твердо, впевнено, і в голосі з'явилися нотки, котрі змусили принишкнути навіть неабияк розгнівану Поліну Стефанівну. — Обставини помінялися. Я цього не знав, ніхто з нас уявити не міг…

Наштовхнувшись на погляд Левченка, він замовк. Все довкола почало змішуватися, ставати з ніг на голову.

— Велике прохання, товариство. Одне, але — величезне. Будь ласка, давайте я сам розберуся зі своїм особистим життям. Віднині й надалі за моєю спиною й без моєї участі ви мене ні з ким не знайомите, не зводите, заочно не жените. Згода?

— Ви грубо говорите, Андрію, — докірливо зауважила Поліна Стефанівна.

— Навпаки, я за своє життя стільки не вибачався, скільки цими днями перед вами, — відрубав він. — Готовий ще раз просити пробачення, аби це допомогло нам погодити раз і назавжди: даєте мені спокій в усьому, що стосується так званих амурних питань. Годиться?

Хазяйка зітхнула й зробила для себе висновок:

— Не любите ви нікого, Андрію Левченко.

— Ви помиляєтесь, та зараз не про те…

— А про що? — раптом літня жінка зрозуміла — таки сталася якась подія, здатна стривожити незворушного, часом іронічного лікаря Нещерета. — Слухайте, я тільки тепер звернула увагу… Антоне Савичу, Андрію, ви чогось не договорюєте.

— Навряд чи вас заспокоїть, якщо я розкажу те, про що вже знає лікар, — мовив Левченко. — Єдине: треба бути обережнішим, поки нема пояснення… гм… деяким явищам природи. Ось чому Любу ви дарма відпустили.

— Я хотіла її втримати. Дівчина сама зірвалася. Може, я не те ляпнула, чи вона мене не так зрозуміла… Сиділи, балакали, вона почала істерити…

— Ми домовилися до цього не повертатися, — нагадав Андрій. — Будьте тут, на двір ні на крок. Савичу, лишайтеся з жінкою. Я Любу дожену, проведу, заодно сам із нею поговорю. Думаю, вона все зрозуміє. Дівчина хороша. Нам просто варто колись поговорити по душах. Ось і нагода.

Надівши кашкета, Левченко вийшов, і просто з ганку не пішов — побіг стежкою, надіючись наздогнати ображену медсестру досить скоро.

4

Він зрадів такій можливості.

Ось чудовий момент розставити всі крапки над «і» й пояснити Любі: вона тут ні до чого. Без багатого досвіду спілкування з жінками, не маючи права нікого пускати у своє життя надовго, тим більше — назавжди, дбайливо зберігаючи свою таємницю, своє друге й головне «я», Андрій подумки шукав для Люби правильні слова.

Не знаючи, що і як слід говорити, він збирався сказати правду, тільки правду й нічого, крім правди. Те, що вона красива й смілива. Бо не всяка ж дівчина витримає в партизанах, у лісі, вологій землянці, серед брудних чоловіків, яким сам чорт не знає, що стукне в голови, — й збереже себе. Те, що він цінує її увагу й довіру. Те, що вона справді дуже йому подобається, й за інших обставин у них, напевне, все могло б скластися. Та не війна тому причиною. Є речі, про які він не готовий, не має права повідати нікому. А коли так, то найкраще в його ситуації — просто лишитися добрими друзями. Без зайвих надій, без зайвих образ.

Андрій ще ніколи нікому не говорив подібних слів. І боявся: варто наздогнати Любу, як промова відразу розсиплеться. Видушить із себе якісь уривки, чим образить дівчину, котра не заслужила, дійсно не заслужила такого ставлення, ще більше. От же ж — він взагалі не збирався її кривдити, а вийшло — образив.

Чорт забирай!

Сутінки вже перетравлювали все довкола. Ніч обіцяла бути теплою й досить світлою. Перший день осені зовсім не відчувався. Здавалося, серпень триває й ще погріє цього року. Знайома стежка провела крізь кущі, завернула й вивела до старого муру. Звідси шлях тягнувся по відкритій місцевості, через поле, на метрів п'ятсот, і можна було розгледіти попереду людську постать. Андрій наддав, на ходу витягнувши шию й вдивляючись у темряву, намацуючи Любу далеко перед собою. Та дівчини не бачив, хоч іншої дороги тут не було. Ходять ще через ліс, але не пізно ввечері й точно — не для того, аби зрізати шлях. Навпаки, лісом не так зручно, довелося б зробити чималий гак, щоб зайти в селище з протилежного боку. Враховуючи обставини, Люба навряд чи обрала цей, задовгий шлях.

Залишивши мури позаду, Левченко пробіг ще — і враз зупинився. Поставивши ноги ледь ширше плечей, він напружився, нашорошився, наче мисливський пес на полюванні, дослухався до темряви й тиші. Нічого підозрілого не почувши, про всяк випадок примостив руку на кобуру. Пальці машинально розстебнули її. Поки не вповні розуміючи причини раптової тривоги, покладаючись лише на чуйку до небезпеки, прищеплену в підлітковому віці, Андрій завмер, постояв так кілька хвилин, старанно вдивляючись у ніч, тоді гаркнув, не шкодуючи легенів:

— Люба! ЛЮБА! Чекай, Люба!

Якби почула — зупинилася б. Чи принаймні відгукнулася. Але сутінки не відповіли, й Левченко пересвідчився остаточно: дівчини попереду таки не було. Він вискочив за нею не відразу. Проте не такий великий розрив у часі: хвилин десять, більше — навряд. Так скоро, аби зовсім зникнути з очей, медсестра відірватися від нього не могла.

— Люба! ЛЮБА! ЛЮБА!

Зараз відповіли.

Це почулося ззаду, за спиною, від залишків мурованої стіни.

Звук.

Голос.

Рик.

Немов огризалася на незнайомця потривожена звірина. Чужак, до того ж — людина зазіхає з доброго дива на її територію. Тож треба подати голос, вказати стороннім на свою присутність і на те, хто тут насправді хазяїн.

Рука вже рвонула пістолет із кобури. Розвертаючись на гарчання, Левченко одночасно стрибнув убік, збільшуючи сектор обстрілу — на випадок, якщо доведеться стріляти. Нікого не побачив, та вказівний палець ліг на спуск, великий звичним рухом скинув запобіжник. Андрій повів дулом перед собою, чекаючи нападу будь–якої миті.

— ЛЮБО!

Знову гарчання.

Цього разу не здалося.

Звук чіткий, ясний, нелюдський.

— Хто тут?

Левченко ступив уперед.

Крок.

Другий.

Третій.

— ЛЮБО!

Темна постать шаснула з–за муру.

Андрій не розгледів, хто — або що — це. Між ними виявилася досить велика відстань, і якщо це людина, то вона спритно й стрімко рухалася не на двох, а на чотирьох.

— Стій. СТІЙ! СТІЙ, ЗАРАЗА!

Для того, аби перестрибнути мур у місці, де був пролом, істота випросталася. Тепер стояла на двох, ними ж відштовхнулася від землі.

Стрибок.

Постріл.

Нікуди не влучив: той — або те — в кого він цілив, без перешкод подолало мур та помчало в бік лісу, не озираючись. Вилаявшись та знову стрельнувши, тепер уже — перед собою, в ніч немов у копійку, Андрій відчайдушно рвонув за втікачем.

Хоч як не наздогнав би.

Спритність у того була нелюдською.

Чи, може, здалося….

Та не це зупинило. Коли порівнявся зі старою брамою, око зачепилося за щось незвичне, зайве. До останнього сподіваючись — це помилка, такого не буває, нічого страшного не сталося, але й не вірячи в дива, Левченко кинувся туди.

Аби пересвідчитися: таки нога. Жіноча нога, взута в старий стоптаний туфель.

Любин туфель.

Уже не вповні контролюючи себе, Андрій узявся за ногу, потягнув. Друга нога підігнулася, плаття задерлося до середини стегон. Дівчина опиралася, та напад стався швидко, вона навряд чи встигла щось зрозуміти. Чому не кричала, він не чув нічого схожого попереду…

Левченко виволік тіло.

Сріблив повний місяць.

У його безжальному світлі дівчина лежала на спині, дивлячись на того, хто не встиг урятувати, мертвими очима.

Все ціле.

Наче.

Крім горла.

Пошматоване, розірване, перегризене.

Кров ще пульсувала, поволі заливаючи подертий плащик та світле плаття.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

Частина друга ВЕРЕСЕНЬ ТРИВОГИ

Розділ четвертий Антигени

1

Теплий ніби виринув із ночі.

Голуб чекав дві доби. До того довгенько крутився в самому Кам'янці, намагаючись вийти на його людей. Заходив здалеку. Мав при собі трошки коштовних бряцалок: потрусив евакуйованих у Пермі, довелося залишити по собі два трупи. Не те, щоб шкодував. Просто в нинішньому становищі, коли нема на кого особливо покластися, не ризикуючи нарватися на вирок блатного товариства, іншого способу замітати сліди не бачив.

Ті, хто зможе його впізнати, жити не повинні.

Отак.

Через те працював сам. Тримав дистанцію від тимчасових, випадкових компаній. Не світився ніде. Але водночас поле діяльності без підтримки таких, як сам, було значно обмеженим. Нічого, обходився тим, що вдавалося надибати, негайно роблячи ноги з чужої території.

З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.

Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.

Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.

Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.

А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.

Почувся шум — скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота — не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину — не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.

— Хто послав? Хто наказав? Говори, підор, зараз говори!

Голос Теплого впізнав відразу. Його важко з кимось сплутати. Та сказати нічого не встиг — коротко замахнувшись, Жора влупив дулом по лобі, тепер цівка крові потекла ще й з брови, швидко заливши ліве око.

— Хто прислав? Кому служиш, падло? Смерті захотів? Смерті, смерті?!

— Не треба… Теплий, це я…

— Бачу! Все я бачу! По мою смерть прислали тебе, га? Кажи, підорюга!

— Ти що! Жора! Ти що, це ж я…

— Прислав тебе хто!!!

— Скажу!

Дуло відсунулося. Промінь уже не бив у очі. Зробивши крок назад, Теплий запитав не так злобно:

— Валяй. Сповідуйся. Чого мене шукав? Завалити?

— Я до тебе, — Голуб витер кров із лиця. — Нема куди більше йти. Мені самому вирок оголосили. Ще ніхто не знає, що я Балабана… того…

— Балабана? Прошу Балабана? Ти? Чим доведеш, Голубе?

— Слухай… Послухай мене, Теплий… Не можу довести. Ми були сам на сам, там, у тайзі. З нами ще один… Не наш, Офіцер…

— Чому Офіцер?

— Кликуха. Політичний, з війни… Посадили за якусь дурню, не має значення… Він з нами тікав, Балабан таке рішення прийняв. Де зараз — не знаю. З тайги міг не вийти. Але навіть якщо вийшов — не свідок. Хер знає, куди його понесе. Тобі доведеться мені повірити, Теплий.

— З якої радості я мушу вірити тобі?

— А з якого переляку ти вирішив, що я хочу тебе замочити?

Промінь знову вдарив Голубу просто в очі.

— Ти знав, де мене можна знайти. Чутки ходять — мені вирок, Балабан та інші авторитетні злодії під цим підписалися. Де гарантія, що тебе з–за колючки не вивели спецом, аби вийшов на мене та виконав? Могли впрягти тебе в дурне діло, ох, могли.

Голуб наново стер кров, витер руку об штани.

— Хотів слухати — слухай. Грохнеш мене — вали, чорт із тобою. Тільки хто ти? Великий авторитет? Сейфи до війни ламав, потім оскоромився мокрим. Масть не підходяща, щоб усі злодії нашої великої країни спали й міркували, як би ото Жору Теплого підрізати за те, що зсучився. Ти один такий? А ось ні хріна! На кожного час тратити — мозолі зіб'єш. Де тебе шукати — знаю, бо люди з волі вирахували. Сліди лишаєш за собою, Теплий. У твоєму… нашому з тобою становищі це недобре.

— Немає нічого нашого з тобою, Голубе.

— Поки нема, Жора, поки що. Приніс я тобі звістку в дзьобі. В мене он у самого земля під ногами горить. Але ніхто спеціально до тебе ката не засилає. Крутиться така думка, за це відповідаю. Та полювання за тобою, мною чи кимось іншим не аж так на часі. Не віриш — більше мені нічого сказати. Віриш — послухай мене, зливаємося звідси разом. Пірнемо далі, відрубаємо зайвих. Заляжемо на дно, пересидимо хоча б рік. Уляжеться — знову повилазимо. Ось такі мої тобі слова. Ось для чого я до тебе йшов. Сказав усе. Вбивай, Жоро.

Промінь поволі посунувся вбік. Голуб побачив — рука з револьвером теж опустилася.

— Ну, раз так… Тоді здоров, бродяга.

Не встигнувши отямитися, той раптом опинився в коротких та міцних обіймах. Щойно Теплий відсторонився, Голуб пробурчав:

— Пішов ти к чорту, Теплий… То в морду лупить, то обнімається…

— А ти не собачся, Голубе, не собачся. Мою історію краще за мене знаєш, бач, складно розказав. Як мені думати накажеш про все? Про тебе, наприклад. Падаєш з неба, базариш про те, як старого пахана підрізав, тицяєш якесь ржавйо… Перевірити мусив. Хіба ні?

— Твоє право. Тільки ти, Жора, злодія по морді вдарив.

— Так і я не урка базарний, — Теплий розвів руками, заховав револьвер у кишеню широких штанів. — Зап'ємо мирову. І вважай, проїхали. Замазано?

Голуб зробив вигляд, що йде на величезну поступку, тиснучи простягнуту руку.

— Замазано. Ти мене тут лишаєш?

— Є інша хаза. Не одна. Але тебе, Голубе, точно Бог послав.

— Бога нема.

— Значить, є хтось інший. Бо як ще пояснити, крім втручання звідти, — кивок угору, до стелі, — чому ти мене дуже вчасно знайшов. Новини приніс важливі, ось що.

— Важливі?

— Мене оголосили, Голубе. Виглядає, знають, де моє лежбище. Валити звідси треба.

— Куди?

— Інтересне питання. А ще краще — з чим валити? Без хрустів далеко не забіжиш. Бо хрусти — це ксиви, безпека. Не повна, ясно, але — безпека, Голубе. Тому з нами кантуйся. Разом не пропадемо.

— Для того й шукав тебе, Жора. Скільки вас?

— Зі мною — четверо. Було п'ятеро. Одного лягаві поклали з місяць як.

— От вовки!

— І я про це, — Теплий примостився поруч на лежаку. — Ми залягли поки. Так, виступаємо по дрібноті, але не те все, не те. Саме надибали справу, вірняк. Якраз підключишся. Недалеко, в селищі одному. Сатанів називається. Пошурували там мало–мало. Тільки місцеві мусора, думається мені, вже чутка заспокоїлися. Понюхаємо ще трохи, зробимо — і рвемо кігті звідси. Я б до моря подався.

— Чому — до моря? До якого моря?

— До Чорного найближче. Одеса–мама, знайомих тьма. Бував я там до війни. Заляжемо в катакомби — хрін знайдуть. А ще, Голубе, кордон поруч. Контрабандисти, їм війна — мама рідна. Отакий у мене план. Годиться?

Зовсім Голубу легше стало.

Правильно мислить Жора. Чомусь він сам не додумався про кордон та контрабандні стежки. Здорово зникнути з цієї країни, давно пора.

Голова.

Недарма сейфових замків, об які Теплий обламає зуби, ще не придумали у світі.

Так кажуть, у всякому разі.

2

Із бородою Ігор почувався в безпеці.

Спершу було не надто затишно — звик голитися нехай не щодня, але так часто, як дозволяла війна. Навіть у тюрмі й таборі його брили. Цього вимагали дійсні санітарні норми — розводити вошей та бліх начальство не хотіло, можна й по шапці за комах отримати. Але перехід на нелегальне становище вимагав міняти зовнішність. Борода виявилася одним із перших елементів маскування.

Він узагалі швидко переконався — чим простіше, без затій перевтілення в іншу людину, тим менше шансів спалитися. Коли робили нові документи, дуже схожі на справжні, сказали: ім'я краще залишити, а прізвище змінити мінімально. Тепер він став Ігорем Волковим. А пояснювався хід просто.

Досвіду життя за чужими документами він не мав. Значить, до оновлених паспортних даних доведеться звикати. Якщо забудеться, втратить пильність і не відгукнеться на теперішні ім'я та прізвище, тут же викличе підозру. Тим більше — у військовий час. Зараз перша–ліпша відповідальна працівниця тилу накручена закликами про максимальну пильність, бо ворог не дрімає. Найменший сумнів у власних паспортних даних — і все, можна зливати воду.

В такому разі шлях утікача — до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало, чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почувати себе впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею — зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.

— Не зрозумів, — здивовано мовив тоді Ігор. — На чиє лихо?

— На наше. На моє, мабуть, — уточнив Гуля сиплувато. — У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора — ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.

— Тобто?

— Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених — так само. Чуть затліє — все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?

— Не знаю, — зізнався чесно.

— Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…

— Не мій.

— Хай не твій — просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав — не карайте. Пальця відрізав.

— Хто? Кому?

— Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка — або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю — хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися — не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.

— Без документів?

— Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.

Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.

Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо — під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу — невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або — редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина — в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це — диверсія. Чому ж його недогляд — тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…

Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.

Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць — досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…

Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.

Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.

Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.

У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури — дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.

Йому належала й робітнича картка. Правда, довелося домовлятися неофіційно. Єфрейтору Волкову, як звільненому з війська через поранення та контузію, закон ще давав додатковий пайок. Але в селищній раді чиновник натякнув, причинивши щільніше двері — от аби товариш Волков поставився з розумінням до того, що цих благ саме тепер не отримає, питань до нього не буде ніколи й ні в кого. Гаразд, вирішив тоді Ігор, усім треба жити. Так і сказав уголос. Після чого гладун із більмом на оці — той самий селищний службовець — довго, навіть запопадливо трусив йому руку, зазирав у вічі, прозоро обіцяв завжди допомагати в разі чого.

А коли знайшовся дах над головою, Волков зробив для себе остаточний та незворотний висновок: Бог — він усе ж таки є. Що б не казали комуністи. Просто, мабуть, у кожного своє уявлення про Всевишнього. А той, як сила вища, боронить всякого, хто раптом перестає в ньому сумніватися.

На квартиру його взяла стара міцна баба Надя, чия хата стояла на околиці Сатанова. Ліс починався відразу за її городом. Варто лиш перейти невеличку, метрів зі сто, відкриту, де–не–де вкриту кущами поляну. Цим житлом закінчувалася вулиця.

Від решти забудов хату баби Наді відділяли дві, дощенту спалені німцями. За кілька тижнів перед відступом есесівці накрили там партизанську розвідку, оточили, зайняли вогнеметом. На лихо здійнявся сильний, зовсім не березневий вітер. Полум'я перекинулося на сусідню хату. Перелякані люди вижили дивом — встигли заховатися в льох, потім уночі обережно вибралися з–під згарища, втекли до лісу. Хата баби Наді вціліла, і з того часу опинилася ніби штучно відрізаною від інших сусідів.

Коли Ігор побачив її, прийшло в голову — вона відірвана від світу.

Його це влаштовувало.

Не встиг освоїтися в маленькій кімнатці на вузькому лежакові — приїхав із Кам'янця прибитий дорожнім порохом ЗІС. З нього вийшов діловий, круглолиций та абсолютно лисий підполковник інженерних військ, разом із ним — стурбована, заклопотана й помітно втомлена жіночка не першої молодості, дуже схожа на хазяйку Волкова: така сама негарна, грубувата, лиш зморщок менше. Поки водій, вусатий мовчазний сержант, приніс відро води й мив припорошене авто, гості взяли бабу Надю штурмом.

Із короткої та нахрапистої розмови Ігор зрозумів: некрасива молодиця — єдина бабина донька, підполковник — її чоловік, у них недавно народилася дитина, а інженер постійно в роз'їздах, бо в тилу є чим займатися. Живуть вони в Кам'янці–Подільському. Квартира казенна, пайок посилений, няньку тримати не хочуть. А допомога там, де є немовля, вкрай потрібна. Тож бабу Надю вирішено забрати з собою на невизначений час. Та побурчала, але затримувало тільки небажання кинути хату без нагляду. Побачивши квартиранта й дізнавшись, що він — комісований єфрейтор, підполковник у наказовому порядку звелів Ігореві лишатися тут, ніби на бойовому посту, й блюсти порядок до повернення хазяйки. Сама ж баба Надя натякнула — картоплю ще не викопали, і старший офіцер швидко вирішив питання. Скільки там того городцю! Сержант на пару з жильцем озброїлися лопатами, за кілька годин впоралися, картоплю завантажили в багажник, чесно лишивши Ігореві мішок. Тим часом підполковник зібрав тещу. Так уже під кінець дня Волков несподівано для себе — й не знаючи, як радіти з такого чудесного збігу обставин, зостався сам у хаті, котра стояла на віддаленні.

Чого ще треба людині, котра не хоче привертати до себе зайву увагу!

Але потім, коли все так вдало склалося, Ігор відчув усередині порожнечу та невпевненість. Бо, заховавшись від ворожого світу, не уявляв, що і як робити далі.

Він вирвався з табору. Вижив. Має нові документи, починає нове життя.

Лиш новою людиною не став.

І Лариса тут, поруч. Волков ризикнув заради можливості вирвати дружину та сина з чіпких лап Сомова. Й намірів своїх Ігор зрікатися не збирався. Тепер треба зрозуміти, як це втілити. Адже для цього доведеться розкривати себе. Тим самим ставити хрест на нинішній, дбайливо збудованій легенді.

Він не уявляв, яке майбутнє чекатиме Ларису з ним отаким. Не придумав, як звести рахунки з її дійсним чоловіком, офіцером НКВС. Хоч вірив їй, але все одно мусив розібратися — раптом жінка сама, з доброї волі, вирішила бути з іншим.

Словом, для Ігоря в Сатанові все тільки починалося.

Ларису вже бачив. Шкільний сторож не міг пропустити повз себе вчительку. Та поки намагався не надто кидатися їй в очі, не проявляти себе. Хоч жінка спокійно кивала при зустрічі, не впізнаючи — або, як припустив Волков, не вірячи, що її колишній чоловік міг із доброго дива перелетіти сюди, на Поділля, з Пермського краю, мов на чарівному килимі.

Добре. Терпіння потрібне. Ігор не квапився.

Поки місцевим, включно з міліцією та НКВС, узагалі не до нього.

Коли з'явився в Сатанові, тут уже боялися скаженого вовка.

3

— Ви можете це зробити?

— Теоретично, Андрію, освіти в мене вистачає. Практично — не гарантую.

— Що заважає?

— Я не судовий медик. Не експерт–криміналіст. У мене досвіду нема.

— У нас на фронті в польових умовах поранених оперував ветеринар. Ніхто цього не знав. Коли врятував від вірної смерті вісьмох бійців та командирів, іншим стало байдуже, яким бикам він колись у своєму колгоспі хвости крутив.

— Дякую за порівняння, Андрію.

— Мені ніколи вибачатися, Савичу. Ви можете провести такий аналіз тут, своїми силами?

Доктор Нещерет відгорнув простирадло з Ларисиного тіла. Вкотре глянув на потворну рану з висоти свого зросту. Тоді начепив окуляри, нахилився, придивився уважніше. Робив це не вперше, всякий раз даючи Левченку надію. Та й сам Андрій відчув: лікареві після їхньої недавньої розмови дуже кортить провести аналіз слини, яка лишилася на тканинах шкіри жертви. В тому місці, де її прокусили зуби хижака.

…Коли в морг примчав стривожений та водночас — розлючений Сомов, чутки про черговий напад звіра встигли розійтися мало не по всьому Сатанову. До лікарні, куди Левченко з наспілим доктором привезли тіло, збіглося зо два десятки людей. Їх пригнали гнів та переляк. Дотепер вовк чатував у лісі, і з цим, попри все ж таки жахливу загибель людей, сатанівці якось мирилися. На те й хащі, аби хижак чатував. Зрештою, є стара, мов світ, приказка: вовків боятися — по гриби не ходити. Але цієї ночі звірюга ніби порушила якусь невідому, наче самою природою укладену угоду: ліс — її територія, до людей не заходити. Той, хто йшов до лісу, мусив прийняти факт: там зустрінеться з вовком. Через те місцеві вже після другого нападу почали збиратися по гриби–ягоди гуртом.

Нині ж вовкові стало тісно на своїй території.

Це значить — селище так само небезпечне, тут не сховаєшся.

Андрієві довелося викликати з відділу підмогу, і десять міліціонерів відтіснили людей. Як з'ясувалося трохи згодом — лише для того, аби чисельніший натовп дуже скоро зібрався біля будівлі міліції, вимагаючи від начальства в особі Левченка негайно почати облаву, вистежити хижака та вбити. Андрій терпляче пояснював: зараз уже ніч, шукати звіра в лісі о такій порі безглуздо, зранку він особисто займеться. Хоча тут же додав, коли люд трохи заспокоївся: ані органи міліції, ані тим більше — НКВС насправді не мають повноважень займатися відстрілом вовків та інших тварин. Повинно бути офіційне розпорядження. До того часу у Сатанові можна оголосити комендантську годину, аби люди точно не вешталися ночами.

Знову почулися обурені вигуки. Левченко запропонував: раз такий засіб не годиться, прийдеться самим вважати, дбати про власну безпеку, сидіти вечорами по хатах. Ніби трохи попустило, й Андрій з відчуттям виконаного обов'язку поросив народ розійтися. Люди розбіглися охоче, згадавши — надворі таки ніч, а вовка ще не вбито.

Проте легше не стало. Закликаючи всіх зберігати спокій та обіцяючи навести порядок, Левченко дурив сам себе. Заодно — доктора Нещерета, котрого мимоволі втягнув у історію, зробивши своїм спільником. Йому єдиному повідав, що — або кого — бачив при світлі повного місяця. Тут же висварив себе за нестриманість. Та виправдався: видовище було настільки незрозумілим, настільки вражаючим, що хотілося розказати комусь негайно. Добре, хоч лікареві — адже налякати страшною казкою цілком міг Поліну Стефанівну.

До набігу Сомова вони встигли переговорити дуже коротко та змістовно. Антон Савич відразу спитав, чи готовий Андрій визнати: стріляв не в людину, котра чомусь бігла від нього на чотирьох лапах, а у великого звіра. Ним може бути вовк. Левченко зрозумів: Нещерет правий. З місця нападу, від мурованої стіни, тікала незвично крупна істота. Яка — і з цим Андрій теж, зціпивши зуби, погоджувався, могла здатися більшою, ніж треба, в напівтемряві. Враження ж підсилювало сяйво місяця.

А ще — та дивна історія з аналізом слини. Левченко не вважав себе підвладним різним стороннім впливам, проте згодився: не доведено, що горло попередньої жертви могла перегризти людина, збив із пантелику, варто Андрієві було потрапити у відповідну атмосферу. Бо все зросталося: чудернацькі підозри, обережні чутки про перевертнів, котрі вже не перший місяць ширилися Сатановом, та й напад вовка всякий раз припадав на час повні.

Сюди додається загострене почуття провини, не без того. Левченко ж міг не дратувати дівчину, спокійно провести її додому. Хтозна, раптом уберіг би…. Словом, тут навіть людина, котра звикла мислити раціонально, почне сумніватися в собі.

Але Андрій загорівся можливістю зробити аналіз слини, залишеної на вражених тканинах шкіри мертвої Люби.

Коли з'явився Віктор Сомов, вони припинили небезпечну розмову. Для всіх, у тому числі — начальника відділу НКВС, пригода мусила вважатися черговим, п'ятим від моменту повернення в Сатанів радянської влади, нападом хижака на людину. Саме так, жодних інших версій. Втім, капітана подібна установка згори зовсім не заспокоювала.

— Що це значить? — гаркнув він, тицьнувши пальцем на труп.

— Мертве тіло, — стримано відповів Ігор.

— Ти в мене попащекуй, — Сомов сказав так за звичкою, без жодної злоби, бігло оглянув дівчину. — Знову залякування. Терор. І не говори мені більше нічого.

— Ви думаєте, товаришу капітан державної безпеки, хтось засів у лісі та цькує людей скаженим вовком? Випускає його, даючи команду «фас»?

— Я припускаю будь–яку думку, товаришу Левченко, коли йдеться про підривну діяльність антирадянських елементів.

— Чому ж тоді таку тактику не можуть обрати бандити Жори Теплого?

— Все може бути, старлею, — зараз Сомов говорив дуже серйозно. — Хоча бандити… Вони чого хочуть? Грабувати. Людей вбивають, а коли чиниться найменший опір. Представників влади в тому числі. А ось для націоналістичного підпілля подібні вибрики — залякування. Терор, не інакше. Оці так звані повстанці, вороги радянської влади, вбивають завіграшки, з голої ненависті. Ну, добре, — він зиркнув на наручний годинник, швидко виправився: — Тобто, нічого доброго насправді… Але… гаразд, напишеш мені рапорт. Я зі свого боку дам знати в область, ситуація нештатна. Хай скажуть, що з вовками робити. І чи варто щось робити взагалі.

— Тобто, на гальмах спускати?

— Двоногих хижаків вистачає, Левченко. Банду Теплого ніхто з тебе не знімав, і це — завдання номер один. Ось і складеш мені заодно план оперативно–розшукових заходів по Теплому. І ще таке… Два списки для мене підготуй. Перший — нових людей, котрі сюди, до нас прибиваються. Тут, у тилу, зараз всякої швалі може бути навалом. Користуються тим, що народ повертається на звільнені території, по домах, а багатьох чекає порожнє місце. Там хату зруйнували, там село зрівняли з землею, десь рідних із корінням вирвали, справа звична.

— На жаль, — вставив Нещерет.

— А? Що?

— На жаль, справа звична, — повторив лікар.

— Я не плачуся, Антоне Савичу. Констатую факт — сумнівного елементу повно кругом. Значить, усіх, хто в Сатанові недавно, мені на папірець. Другий список — ті, хто міг мати стосунок до так званих повстанців.

— Партизан?

— Бандитів, буржуазних націоналістів, німецьких прислужників, — відрубав Сомов. — Вбивство Тищенка, попередника твого, їхніх рук діло. Тут ти нічого не скажеш проти?

— Згоден.

— Отак. За моєю інформацією… Гм… Точніше, за орієнтуванням УНКВС області, в довколишніх лісах орудують їхні летючі загони.

— Орудують?

— Можуть орудувати. В них є певна підтримка серед місцевих. Тому навіть слабенька підозра про такі зв'язки може знадобитися.

— Це справа міліції?

— Ні. Але міліція зобов'язана надати списки непевних осіб до НКВС. Займайся бандою Теплого. Чутки про перевертнів присікай. Хто почне щось ляпати — за шкірку й до мене, далі вже не твій клопіт. Що таке?

— Ви звідки знаєте про перевертнів?

— Слухай, Левченко, ми в одному місці живемо, одних людей чуємо. В мене дружина вчителька, не забувай. Діти всі страхи переказують, які від батьків удома чують. Ось на яку паніку роблять ставку підривні елементи. І я пішов…

…Тож знову лишившись наодинці з мертвим тілом, Андрій та доктор Нещерет уже не розуміли, чи варто після такого взагалі повертатися до перерваної розмови. Адже будь–які подальші дії не поліпшували ситуацію. Навпаки, могли спровокувати ще більшу небезпеку.

Тим не менше, Левченко уточнив:

— Цей аналіз — він складний?

— Як вам сказати, Андрію, — доктор пошкріб нігтями під сивим клинцем борідки, за звичкою тупцяючи й пересуваючись на місці. — За інших, сприятливіших умов, не дуже. Треба взяти невеличкий шматочок шкіри разом із м'ясом, хоча б звідси, — він легенько торкнувся скальпелем центру рани. — Це називається біологічний матеріал.

— Це — ваша медсестра, — вирвалося в Левченка.

— Як для людини, котра воювала, ви справді надто вразливий, Андрію.

— Аби не говорив із Любою за двадцять хвилин до смерті… Хоча правильно, зараз це, особисте, заважає. Давайте далі.

— Значить, отримуємо біологічний матеріал, — Нещерет немов читав лекцію студентам, в очах блиснув ледь помітний вогник захоплення власною справою. — Його треба зафіксувати від подальшого розпаду.

— Тобто?

— Щоб не гнило, — терпляче повторив лікар. — Для цього згодиться формалін. Можна звичайний медичний спирт. Але це гірше, зростають шанси знищити потрібні бактерії. Потім ще різні процедури… Не буду вас плутати в непотрібних термінах. Вам же, Андрію, результат важливіший.

— Вам хіба ні?

— Мені теж. Ну, до справ, — він потер руки. — У результаті нам, можливо, вдасться в польових умовах виявити антигени…

— Що? З чим це їдять?

— Ви погано вчилися в школі, Андрію. Хоча… не певен, що природничі дисципліни вам викладали старанно.

— Може, поясните краще? Бо виховувати та вчити мене не треба.

Нещерет зітхнув, блазнювато закотив очі.

— Це такі речовини, товаришу офіцер, котрі свідчать про генетичну відмінність. У нашому випадку — того, хто залишив частки слини на вкушеному місці. Якщо вивчити клітини навіть під звичайним мікроскопом, можна з мінімальною похибкою виявити, кому ця слина належить. Чоловікові, жінці або — тварині. Приблизно так, до речі, провели той аналіз, результатами якого ви мене намагалися приголомшити.

— І вразив, хіба ні?

— Інтрига, Андрію. Зацікавили, ось що суттєвіше. Саме тому я спробую піти вам назустріч.

— Чому — мені? Хіба вам, Савичу, не цікаво самому?

— Цікаво, — лікар зараз відповів серйозно. — Причому дуже цікаво. А знаєте, товаришу Левченко, що найцікавіше? Для чого вам самому результати такого аналізу. І чи збираєтесь ви оприлюднити їх хоча б половині населення нашого й без того наляканого Сатанова.

— Що ви хочете сказати?

— Вірите у причетність до нападу на людей різних там повстанців — чи ні? Між нами, в це ж готовий повірити хіба що сам товариш Сомов. А ви, Андрію?

— Може, й так, — відчувши, що починає ступати на хистке, Левченко промовив це обережно.

— Ну, і що ж ви готові припустити про походження слини з попереднього аналізу? Помилка — чи все ж таки людина напала?

Андрій все ще не квапився з відповіддю, і Нещерет повів далі впевненіше:

— Так я закінчу. Ви готові до того, що дослідження ран в інших, давніших жертв скаженого вовка дали б такий самий результат? І якщо це так, визнаєте правдивість чуток про людину, здатну перетворюватися на вовка? Чи навпаки — повірите у вовка, котрий під час повні перетворюється на людину?

— Казка…

— Мабуть. Ви повірите в страшну казку? А повіривши — розповісте людям? Почнете шукати для своєї зброї срібні кулі?

— Чому — срібні?

— Іншими вовкулаку не вбити, Андрію. То як, ризикуємо? Робимо аналіз, додаємо собі знань? Чи багато знань — багато суму, як сказано в Екклезіаста…

4

Настрій чоловіка Лариса навчилася вгадувати дуже швидко.

З Ігорем було складніше. Вони зблизилися ще зі школи. Чотири роки жили разом у законному шлюбі. Та навіть за таких обставин вона не готова була признатися собі: чоловіка, котрого давно впустила у своє життя, вивчила досконально. Пізнавши ближче його батьків, Ларисі, в дівоцтві — Ушинській, стало ясно, від кого її хлопець перейняв флер утаємниченості.

Вірніше, це не була скритність у прямому розумінні. Так само не напускав він на себе непотрібної загадковості, аби зацікавити всіх навкруги. За прикладом батьків, Ігор намагався по можливості тримати дистанцію, ніби знаходячись із довколишнім життям на відстані щонайменше витягнутої руки. Часом Ларисі кортіло поговорити з чоловіком, котрого водночас сприймала як близького друга, про все те жахливе, що дедалі частіше відбувалися в країні. Наприклад, чому вчора приймали милих сусідів у себе вдома, а від сьогодні з ними краще не вітатися… Проте він якось так дуже легко, просто, ненав'язливо виходив із небезпечних розмов. Намагаючись спершу уникати різких однозначних оцінок, а потім — взагалі обговорювати подібні теми.

Дивно, але саме в такій поведінці Лариса не бачила боягузтва або слабкості духу. Навпаки, триматися так означало мати міцні, треновані нерви. Й певну силу, яка дозволяла лишатися незворушним у моменти, коли інші починають панікувати. Роблячи при цьому невиправні дурниці. Чоловікова здатність всякий раз приймати зважене, правильне рішення, при цьому не втрачаючи обличчя, означала для Лариси таємницю. Яку вона в Ігореві так і не змогла до кінця розгадати.

Натомість Віктор Сомов — цілком передбачуваний.

Коли він знайшов їх із Юрком, аби з місця в кар'єр повідомити про арешт та засудження Ігоря, молода жінка чомусь не мала жодного сумніву, як розмова піде далі. Так і сталося. Сомов не ускладнив собі життя, хоча б для пристойності влаштувавши Ларисі бодай короткий період залицянь. Замість того, не дочекавшись, поки вона дочитає чоловікового листа до кінця, заявив: дружиною засудженого за політику краще не бути. Уточнив — для її дитини ліпше.

Лариса не встигла заперечити. Хоч не надто й хотіла – в неї просто не знаходилося в той момент потрібних слів. Сомов же атакував далі. Пояснив буквально на пальцях: у нього є можливості швидко оформити її розлучення з Вовком. Для цього слід написати заяву про небажання далі вважатися дружиною ворога народу. Після того Віктор скоренько влаштовує їхній шлюб, бере родину під опіку та, відповідно, на повне утримання й забирає з собою на місце нової служби. Де б вони не опинилися, йому надається житло. Дружина ж офіцера НКВС без проблем отримує роботу за фахом. Вчитель математики? Хай буде так.

Припущення підтвердилися абсолютно точно. Хіба що Лариса не могла передбачити, в якій саме формі, в який спосіб Сомов запропонує їй себе. Коли розклав усе по полицях, все одно розгубилася — настільки, що не мала сил опиратися стрімкості й натиску ще одного давнього знайомого.

Так вона стала Сомовою.

Законний шлюб зобов'язував спати в одному ліжку та виконувати подружні обов'язки. Лариса прийняла й це, адже сама, без примусу, в силу обставин погодилася оформити стосунки. Втім, у всьому, пов'язаному з ліжком, складалося не так уже погано для неї. Коли настала та сама перша ніч, Сомов від несподіваної радості, через те, що вдалося без опору завоювати жінку, якої домагався давно, напився. Все скінчилося для нього дуже швидко, хоч сам новий чоловік, як переконалася Лариса потім, мало що запам'ятав.

Їй лишилося трошки підіграти йому.

Тоді.

Й надалі.

Згодом узагалі зітхнула з полегшенням. Служба в апараті УНКВС, потім – призначення в Сатанові, котре вимагало ще більшого навантаження, забирали весь Вікторів час. Лариса навіть навчилася вираховувати й передбачати повернення Сомова додому, аби під цей час відправляти спати Юрка й вкладатися самій. Вона чула прихід Віктора. Та лежала з заплющеними очима, вдаючи втомлену та міцно сплячу. Справді засинала, коли Сомов, крекчучи, сопучи, часом — відригуючи вечерю, й майже завжди — дихаючи перегарними вихлопами, мостився поруч. Попервах ще намагався чогось домогтися, клав руку на стегно чи сідницю, легенько термосив. Іноді Лариса зображувала сонне: «Я заморилася сьогодні», але загалом узяла за правило не реагувати на подібні жести.

Зрештою, вони звикли один до одного.

Це якщо не зважати на напади люті, котрі Віктор, до його честі, все ж таки стримував при Юркові. Та це зовсім не означало, що лють не гамувалася. Може, якби Лариса час від часу дозволяла їй виходити, цей неприємний вантаж не накопичувався б десь глибоко всередині Сомова. Але не могла нічого з собою вдіяти. Щойно Віктор зривався, миттю натикався на холодну стіну спротиву. Частково озброївшись спостереженнями, частково — власним досвідом, Лариса переконалася: жінка в такому стані для чоловіків набагато небезпечніша, ніж здатна кричати й істерити у відповідь, кидаючись взаємними звинуваченнями, згадуючи старі образи й придумуючи на ходу нові.

Тож варто було Вікторові зараз переступити поріг, як вона відчула: сталося щось дуже неприємне, невтішне для нього. І подія якимось незрозумілим Ларисі боком стосується її.

— Юр, уроки зробив? — запитала спокійно, тим самим застерігаючи Сомова від початку серйозної розмови твердим поглядом.

— Математика лишилася.

— Чому ти завжди починаєш зі складного? Навпаки, поки є сили, лузай те, що простіше.

— Так математика ж непросто, мам!

— Хто тобі це сказав? Невже два плюс два для семирічного хлопчика складніше за чистописання?

Лариса посміхнулася, заохочуючи й Сомова. Той сухо кивнув, навіть кинув:

— У мене ніколи диктанти не виходили. Вчителька казала — мої зошити не можна показувати стороннім. Пам'ятаєш, Ларо? Ще всі сміялися.

— Було, — погодилася Лариса, ще трохи відтягуючи початок явно неприємної розмови.

— А чого ви сміялися? — поцікавився Юра. — Мам, що тут смішного? Дядь Віть, а?

Так вони домовилися відразу, й на дотриманні цієї умови Лариса наполягала категорично — її син не називатиме нового чоловіка татом, а Сомов нічого не робить для того, аби оформити усиновлення.

— Розумієш… Слухай, поясни ти дитині, твої ж диктанти.

— Дурниця взагалі… Ну, вчителька в нас була дивна. Вона якось видала перед усім класом, коли перевірила диктанти: бачте, це не написаний текст, це — шифрограма. Ще приймуть за ворожий тайнопис. Буде тобі, Сомов, веселе життя. Доведеться писати пояснення, де треба, розбірливим почерком.

— А де треба, дядь Віть?

— Де треба — там і треба.

Лариса промовчала. Сомов навмисне не сказав, що немолода вчителька, педагог старого гарту, не просто так ризиковано пожартувала. Вона розгорнула й показала всьому класу ці каракулі. А потім хтось поцупив зошит та почепив на дошку в коридорі, де звичайно висіла мальована стіннівка з карикатурами на шкільних двієчників та хуліганів. Згодом, уже по закінченні школи, Лариса випадково дізналася: першою справою, порушеною Віктором Сомовим, щойно він влаштувався на службу в НКВС, було звинувачення тієї самої вчительки в підготовці замаху на товариша Сталіна. Пізніше в газеті надрукували: викрита змовниця мала буржуазне коріння, потай ненавиділа радянську владу, знала англійську мову. І, як англійська шпигунка, перекладала підривні, написані троцькістами пасквілі англійською, переправляючи їх за кордон.

Що ж, він саме зараз згадав ту історію.

— Відпочинь, Юр. Поки тепло й не темно, побігай на вулиці. Подихай повітрям, наберися сил. Математику зробиш, я перевірю й сядемо вечеряти. Бо в мене теж купа зошитів, а там такі тайнописи…

Лариса відмахнулася, ніби закликаючи всіх не морочити голову. Юрко любив, коли дозволяли зробити паузу в уроках, підхопив легеньку курточку й чкурнув на двір. Озирнувшись йому вслід, Сомов важко пройшов, грюкнув табуреткою, сів, аби дивитися прямо на дружину. Та, своєю чергою, відсунула невеличкий стосик зошитів, відкинулася на спинку стільця, поправила білу шаль на плечах, схрестила на грудях руки.

— Що трапилося? Тільки давай без непотрібних вступів, Вікторе.

— Не мій метод. Правильно придумала пацана відправити. Я сам збирався вигнати.

— Вигнати?

— До слів не чіпляйся, — Сомов кахикнув. — Я скажу, але він не повинен знати, пацан. Ти мусиш. Вовк утік із місць позбавлення волі, Ларисо.

Вона рвучко підвелася.

Стілець шарпонула надто різко. Не втримався, упав, і здалося — гуркіт від падіння струснув кімнату. Здригнулася і сама Лариса. Зняла окуляри, поклала на стіл перед собою, вперлася стиснутими кулачками в стільницю, опустила голову, уникаючи погляду Віктора. Затим, уже спокійніше, повернула окуляри на місце. Підняла стілець за спинку. Сіла, примостила на поверхні столу гострі лікті, сплела пальці рук перед собою. Могло скластися враження — вона молиться. Навіть самій Ларисі на коротку мить так уявилося, бо запитала те, про що зазвичай просять у Бога, почувши таке:

— Живий?

Видно, Сомов чекав схожої реакції, бо до тривоги додалася нитка задоволення.

— А тобі б як хотілося?

— Смерть Ігоря мені точно не потрібна. Я взагалі проти, аби помирали люди.

— Війна.

— Мені війна також не подобається. Тобто… Вибач…

— За що?

— «Також» — не те слово. Не годиться. Люди, звісно ж, помирають не лише на війнах. Історія знала хвороби, епідемії, голод… Трошки більше, як десять років тому, ми таку пошесть пережили. Але епідемію можна зупинити, якщо почати лікувати людей. Голоду на буде, коли дати всім поїсти. Кого потрібно вилікувати чи нагодувати, аби зупинити війну?

— Ти вчитель математики, Ларо. Не політик, не філософ. Я бачив філософів. Дуже далекі від народу, дуже. Тому трудовий табір для них ідеальне місце. Наближає до людей та їхніх справжніх потреб максимально.

— Ігор теж був там, вірно? А він не філософ.

— У нас не обов'язково багато філософствувати, щоби стати ворогом народу. Особливо, коли народ воює з фашистами. На війні краще менше думати. Задумаєшся більше, ніж треба — станеш на ворожий бік. В окопах не забивають собі голови дурним, Ларо. Там інші завдання.

— Ти говориш так, ніби сам сидів у окопах.

— По–перше, я на фронті все ж таки був. І ти це знаєш. По–друге, кожен має свою ділянку фронту і захищає її так, як наказує партія. Це теж тобі відомо.

— Партія наказала тобі посадити Ігоря в табір?

— За наказом партії я викриваю ворогів, Ларо. До речі, хочу тобі нагадати, раз ми вже завелися. Твій колишній чоловік — не ворог.

— Ти визнаєш це?

— Я ніколи такого не стверджував, Ларисо.

Сомов, стиха порипуючи шкірою чобіт, перетнув кімнату, сів навпроти дружини, закинув ногу за ногу. Діставши папіроси, хотів закурити — але передумав, примостив коробку на столі, накрив рукою, поплескав долонею. Повторив:

— Ніколи не казав я, що твій колишній — ворог. Знаєш, чому? Бо якби він справді був ворогом, не загримів би на п'ять нещасних років. Його б прямо там, на фронті, поставили перед військово–польовим судом. А потім, за вироком — до брустверу. Закони воєнного часу, мусиш розуміти.

— Чому ж він тоді сидить?

— Уже не сидить. Бігає. Зробив собі тільки гірше, але про це іншим разом. Йому радянська влада дала шанс, Ларисо. Зупинила на півкроку до дійсної зради батьківщині. Відправила на перевиховання. Відсидів би, повалив ліс на благо народного господарства. Часу подумати досить. Тепер усе помінялося.

— Як саме?

— Ігор Вовк утік. Значить, поза законом. Якщо не подохне десь у тайзі, якимось дивом виповзе — його можуть застрелити будь–коли.

— А якщо не застрелять?

— Додадуть за втечу. Це — мінімум десять років.

— Раптом не спіймають?

— А тобі б як хотілося?

Лариса закусила нижню губу. Зняла окуляри, легенько потерла пучками очі.

— Мені б хотілося, Вікторе, аби Ігор лишився живим. І його не знайшли. Щиро кажу. Думай про мене, що хочеш. Ламати собі голову, яка відповідь тобі сподобається, мені неохота.

— Ларо, мене цілком влаштовує ось така відповідь. Іншої я від тебе й не чекав. Скажи ти щось інакше, тоді я б напружився, бо не повірив би. Дякую за чесність. Ілюзій стосовно того, як ти ставишся до мене, я позбавився давно.

— Вони були, ілюзії?

— Були надії, Ларисо. Можливо, колись доведу, що я тобі не ворог.

— Ти мені не ворог. Я не спатиму з ворогом у одному ліжку.

— Але я й не друг, — жорстко відказав Сомов. — Раз уже зайшло про наше ліжко… Ти чудово розумієш, що я зараз маю на увазі, коли нагадую про твоє ставлення до мене. Добре, досить. Ти не кривила душею, можу за це знову подякувати. Тільки мені дозволь теж говорити чесно.

— Інших стосунків я не прийматиму. Тобі це відомо, Вікторе.

— Звісно, — Сомов відкрив коробку, взяв папіросу. — Тому сказав тобі про втечу Вовка. Не те, щоб це державна таємниця. Навпаки, він у розшуку. Чим більше свідомого народу в курсах, тим скоріше втікача злапають. — Пальці стиснули порожній кінець гільзи. — Мені повідомили про чепе, бо я все ж таки мав стосунок до його справи. — Губи стисли папіросу, в руках з'явилася сірникова пачка. — Хочу тебе попередити, Ларисо, аби в разі чого, до мене з твоєї сторони не виникало жодних непотрібних питань. — Чиркнув сірником, підніс вогник до папіроси, прикурив, подивився, як він догорає, загасив тліючий вогник біля самих країв пальців. — Не знаю, що за чорт смикнув твого колишнього рвонути з табору. Не уявляю, куди він може податися. Але якщо колись, раніше чи пізніше, Вовк намалюється тут, у цих краях… Або десь інде, куди мене переведуть по службі… Я вб'ю його, Ларисо. Не тому, що в дитинстві не мирилися. Чи через те, що був твоїм чоловіком. Він злочинець, і я його вб'ю.

Відповіді не почув.

Лариса й не шукала її. Всупереч почутому не знаходилося слів. Після такого краще на щось переключитися. І вона, вдягнувши окуляри, підвелася та пішла до плити.

Хай там як, а чоловік повернувся зі служби. Хоче вечеряти. У неї є свої думки — але й обов'язків господині ніхто не скасовував.

Сомов курив, вдоволено стежачи за дружиною. Тішився не сказаним. Душу гріло розуміння того, що Лариса не знає й напевне далі не знатиме іншого.

Наприклад, того, що він жваво цікавився обставинами втечі.

Й буквально видер у колеги із солікамського відділу НКВС важливу для себе інформацію.

Там, на місці, серед багатьох інших опитали такого собі Божича, начальника оперчастини табору. З його свідчень вдалося виявити дивний збіг, який міг як вказати на слід втікача, так і не мати жодного значення. З'ясувалося: табірний кум узяв Вовка в розробку, мав на цінного агента серйозні види. Тож з власної ініціативи довідався, де зараз знаходиться родина в'язня.

І Вовк разом із двома блатними пішов на втечу за кілька днів потому, як йому раптом повідомили: колишня дружина Лариса в шлюбі з ним, капітаном Сомовим.

Тоді тенькнуло. Віктор почав наводити довідки далі, й дуже скоро виявилося: зі злодіями у Вовка налагодилися стабільні контакти. Блатні чомусь довіряли йому. Через це Божич вирішив почати активну оперативну розробку, не шкодуючи часу й засобів, навіть підіграючи Ігореві. Один із утікачів, старий авторитетний злодій, чиєю довірою користувався Вовк, знайдений у тайзі мертвим. Хтось зарізав, та це не має значення. Сомову важливим видалося інше: готуючи втечу, такі люди, як цей загиблий авторитет, підходять до питання капітально.

Значить, Вовк міг стати його довіреною особою.

Не без підстав вважаючи себе досвідченим чекістом, Сомов провів паралель між Ігорем та міцними зв'язками старого злодія на свободі. Без них утікачеві не вдалося б зникнути так надовго. Звісно, Віктор припускав, що той міг просто не вийти з тайги. Але не заспокоював себе цією думкою. Зважав на пору року. Серпень для того, хто тайгує — не найтяжчий місяць.

Отже, Сомов усе ж таки схилявся до можливої появи Вовка недалеко від його колишньої родини.

Рано чи пізно.

Завтра, за тиждень чи за місяць.

Нікому цю версію не озвучивши, Віктор вирішив чекати на нього сам.

Якщо він помиляється — Вовка колись усе одно схоплять та покарають належним чином.

Якщо ж ні…

Добре жити й працювати в невеличкому селищі. Всі на виду. Особливо чужі, приблудні, відразу привертають увагу.

Таких за його наказом віднедавна бере на список начальник міліції Левченко. Навряд чи когось пропустить.

5

Початок нинішнього вересня ще не здощив.

Левченко чудово розумів, що за таких розкладів жодних слідів круг залишків муру не виявить. Але як тепер, так і раніше міліція взагалі не обстежувала територію там, де знаходили жертв вовка. Цілком логічно та обґрунтовано не вважаючи місце, де лежала роздерта людина, місцем скоєння злочину. Навіть у світлі останніх, дуже дивних подій, Андрій все ще погоджувався: напад хижака — не кримінальний злочин, швидше — трагічний, нещасний випадок. Припущення про існування вовкулаки далі вперто не вкладалося в голові. Великий звір: ось у що готовий повірити Левченко.

Проте загострена потреба провести огляд повторно, самому, поки доктор Нещерет вовтузиться зі своїми дослідами та аналізами, привела Левченка туди, де загинула Люба.

Було по обіді. Сонце поволі рухалося до заходу, та все ж світило яскраво. Андрій навмисне підгадав момент, аби кругом нікого не було, щоби його дії не привернули зайвої непотрібної уваги.

Пішов один.

Бо як поясниш комусь, крім Савича, чому вирішив пошукати саме людські сліди…

Отож.

Не гаючи дурно часу, Андрій зайшов у браму, під прикриття мурованого прямокутника. Даху не було, промені вже били не прямо в середину. Хоч залишки кам'яних стін давали тінь, світла все одно мусило вистачити. Знати б, що збираєшся розгледіти.

Ставши спиною до пройми, Левченко, плюнувши на устав, запхав руки в кишені галіфе. Примружився, намагаючись уявити, як усе могло статися. Пробував робити так і раніше. Але тут і тепер дії нагадували слідчий експеримент.

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!

Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше — двоногій. До того ж — у темряві ночі.

Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне — ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися — десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться — але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?

Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав — не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди — кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

— А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням — зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний кущик пильним поглядом, крутив головою. Якийсь час рухався навмання, аж враз укляк, присів, у русі спритно й легко витягаючи пістолет.

Дослухався — ну, як здалося.

Ні.

Десь попереду справді хтось ходив, так само скрадливо, як і він. Невідомий та поки невидимий за деревами рухався паралельним курсом. Фронтовий досвід згадався тут же. Андрій почав пересуватися зовсім безшумно, й пішов на звук, намагаючись шуміти не гучніше, ніж листок, що падає з дерева.

Того, за ким мимоволі почав полювати, розгледів скоро.

Лісом ішла жінка в довгій темній спідниці, кофті, з прикритою хусткою головою та чоловічих кирзових чоботях. Вони або виявилися на номер більшими, тому й робили рухи жінки незграбними, або вона сама не надто переймалася тим, аби ходити тихо. В руці несла плетений кошик. Андрій відразу прогнав думку про те, що вона шукає гриби: верх запнений рядниною — це те, що Левченко примудрився побачити зі свого місця, сховавшись за широким стовбуром.

Коли вийшла на видне місце, Андрій розгледів, нарешті, профіль та впізнав жінку. Катерина Липська, вдова, зовсім недавно поховала матір. Така вже доля — старенька пережила німців, а як прогнали їх, за місяць відійшла. Зараз Катерина жила з сином удвох, хлопчикові років одинадцять, здається.

Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші — все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.

Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк — людожер.

Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?

Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.

Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.

Дивно.

Підозріло.

Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.

Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.

Отакі, значить, справи.

Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.

Або — боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.

Або — не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.

Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.

… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет — тривожного й водночас нетерплячого питання:

— Вийшло, Савичу?

— Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».

— Хіба тут можуть бути варіанти?

— Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете — не вийшло. І навпаки: я вважаю — нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.

— Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.

Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:

— Або пес десь бігав, який линяє. Або…

— Вовк! — випередив Андрій. — Вовк же, правда?

— Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.

— Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це — від вовка?

— Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, — він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, — … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…

— Але слину тварини від людської відрізняєте?

— Так, тут не помилюся.

— Тоді почнемо знову — вдалося, Савичу?

Нещерет зітхнув.

— Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.

Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:

— Що? Коліться, Савичу, ну!

— Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу — можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?

— А вночі від мене тікав вовк.

Це прозвучало дуже буденно.

Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина — вовк — звичний порядок речей.

Війна вчить нічому не дивуватися.

Розділ п'ятий «Чапаєв»

1

Голуб упізнав цей зламаний ніс.

Каліцтво на лиці відразу кидалося в очі. Це не привертало спеціальної уваги, бо кругом зараз вистачало не лише дорослих чоловіків, а й жінок та навіть дітей, позбавлених війною рук, ніг, очей. Поруч із безногим танкістом, у котрого ще й обгоріла частина лиця, бородань із незграбно вивернутим набік, розплющеним на переніссі носом виглядав ледь не пестуном долі. Але погляд Голуба зачепився за щось знайоме — і він тут же посунувся вбік, аби Офіцер випадково його не помітив.

Чому і яким чином той виринув саме в Сатанові, Голуб поняття не мав, та особливо цим не перейнявся. Ігоря Вовка він лишив на березі річки, в тайзі, біля підрізаного Балабана. Тепер Офіцер тут, їхні шляхи перетнулися, й такий розклад Голуба не дивував. Хіба він укотре отримав підтвердження — світ справді тісніший, ніж здається. Й відразу почав думати, чим загрожує або, навпаки, допомагає йому поява типа, з яким довелося разом рвати кігті.

Розказати Теплому про Офіцера треба. Навряд чи він — лягавий, і там, у таборі, мусора провернули хитру комбінацію з його введенням до ближнього кола Проші Балабана. Звісно, від них можна чекати будь–якої підлоти. Та на виході всяка гра мусила мати старт і фініш. Реальної ж, притомної кінцевої мети саме для такої тривалої комбінації Голуб із усім своїм чималим кримінальним досвідом не бачив.

Вивести на втечу самого Балабана? Для чого? Ну, припустімо, був план, та його справді міг поламати Голуб. У такому разі, для чого гратися далі?

Ні, сто пудів… гаразд, хай дев'яносто, залізних дев'яносто, що Офіцер вибрався з тайги. Йому теж підфартило, і нині вони в однаковому становищі. Це може стати в пригоді Жорі Теплому — а може й не зацікавити. Подумаєш, ще один бродяга–втікач. Толку з нього…

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета — звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають — ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі — холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає — так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав — мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське — у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше — вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше — його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам — й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано — у великому місті. Києві, а ще краще — Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він — нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду — й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба — винюхати все, пов'язане зі складами.

Ясно, розклад зміни караулу навряд чи вийде дізнатися. Такі питання самі по собі звучать підозріло. Але варто спробувати розговоритися з кимось із служивих. Вони ж нудьгують, коли йдуть у звільнення — нема де подіти себе. Хіба чайна при базарі, її чоловіки оминають, і бійці, котрі несуть службу на складах, нічим не гірші. Які ще розваги в невеликому селищі…

Ось чому Голуб пішов до чайної.

Де й уздрів Офіцера.

Той зайшов до заклубленого сизим тютюновим димом приміщення, відразу рушив до саморобної фанерної стійки, привітавшись із кількома знайомими по дорозі. А Голуб, розташувавшись із кухлем пива в компанії таких, як сам, лише в кількох метрах від того місця, негайно закашлявся. Опустив голову, дозволив постукати себе по спині. При цьому перемістився так, аби Офіцера йому перекрив один із нових знайомих.

За традиційним гармидером ніхто не звернув увагу на мужика, якому розбавлене пиво пішло раптом не в те горло. Так само не зважали тут на безногого танкіста з баяном: навіть той, хто потрапляв у чайну вперше, дізнавався — звуть його Вася. Каліку прикочує сюди на саморобному возику із коліщатками донька, дівчинка років десяти. Доставляє акуратно, рівно на час відкриття. А коли пора закриватися — повертається за татом. Грошей баяністові майже не кидають, зате постійно підгодовують та підпоюють, й ось таким, ситим та п'яненьким, дитина забирає батька додому. Адже інакше доведеться думати, як нагодувати героя війни самим — її мама працювала в одній із селищних контор, упорядковуючи безкінечні папери.

Взявши собі пива, Офіцер на ходу хлюпнув трошки в підставлений кухоль баяніста, перекинувшись із ним кількома фразами. Про що говорили, Голуб не почув, та й не дуже хотів. Намагаючись не потрапляти в поле прямого зору того, хто готовий був убити його на березі Глухої Вільви, він не зводив погляду з бороданя. При цьому підтримуючи не надто обов'язкову бесіду з тутешніми завсідниками. Довго Офіцер у чайній не затримався, натягнув картуза, вийшов, махнувши на прощання знайомим.

Відразу ж попрощався й Голуб.

Давши Вовкові невеличку фору, а потім — пішовши назирці.

Саме хилилося до вечора, стояв будній день. Ігор перетнув базар, який почав згортатися. Не зиркаючи в різні боки, рухаючись так, ніби нічого йому тут не загрожує, довів шпигуна до знайомого вже тому Будинку культури. Там Офіцер про щось коротко перемовився із немолодим чоловіком. Той прилаштовував на спеціальну дошку з написом від руки «Кіно» саморобну афішу з рукописним: «Завтра на прохання — «Чапаєв»!» — а тоді, товариські хлопнувши його по плечу, відчинив двері, зник усередині.

Перший порив — підійти до дядька з афішею й запитати, хто такий оцей, із бородою, Голуб приборкав. Причому з певним зусиллям. Неодмінно ж ляпне потім Офіцерові: мовляв, цікавився тобою тут один, ніби між іншим. Вовк насторожиться, бо заліг на дно, рило в пуху, тіні власної шугається, факт. Тож вирішив поки прикинути, ким його колишнього співтабірника можуть у цьому Сатанові вважати.

Відповідь знайшлася швидко. Не інакше пристроївся Офіцер тут, у Будинку культури. Придурився кимось, тягне лямку звичайної радянської людини. Служить, отримує продуктові картки.

Ну–ну…

Майданчик перед будинком був невеличкий, проте доволі відкритий. Лишаючись тут стояти далі, Голуб опинявся на виду. Тому, забувши про свою головну мету, відійшов і розташувався зі своєю ковінькою так, аби бачити ганок та вхідні двері. Не живе ж Офіцер там, не спить. Хоча… хрін знає, як тут у нього все склалося. Приготувався чекати довгенько, навіть почав думати, куди б переміститися, поміняти точку. Але менш, ніж за годину, з приміщення вийшли один за одним кілька людей. Переважно жінок, якщо не рахувати літнього кіномеханіка. Одна вела за руку хлопчика років семи, видно, брала з собою на роботу. Офіцер залишив будівлю останнім. Спершу старанно закрив на висячий замок вхідні двері, тоді обійшов будівлю по периметру, зачиняючи ззовні ставні на вікнах. Вже насунулися швидкі вересневі сутінки, і Голуб зрозумів: робочий день закруглився. Значить, справді пристроївся спритний Офіцер. Ким? Ключником… чи сторожем, отак, мабуть, правильніше буде.

Не звертаючи ні на кого увагу, поводячи себе на диво спокійно, Ігор рушив у бік, протилежний тому, де зайняв позицію Голуб. Той же, знову давши йому відійти, пошкутильгав слідом. Намагаючись тримати дистанцію та при цьому не забувати кульгати на ту ногу, на яку припадав.

Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці — далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.

Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше — не ховаються й не курять.

Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо — той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.

Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.

Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.

Так би й прогавив старого знайомого.

Ну–ну…

2

Загальні збори Левченко проводив удень.

На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення — головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.

Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».

— Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!

— Товаришу старший лейтенант! — пробасила Парторгша у відповідь. — Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.

— Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?

— Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…

— Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?

— Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б — політично важливо! Будете сперечатися?

— З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, — погодився Андрій. — Хіба гарикатися.

— Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».

Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.

— Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина — нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?

— Забобони. Я воювала в тутешніх лісах. Вовкулаків не буває. Часом деякі двоногі страшніші за перевертнів. Або самі ними є. Ви міліціонер, товаришу Левченко, краще за мене це знаєте.

— Знаю. Та це не означає, що громадянам не треба спокійно, публічно пояснити: вовкулаків не існує. А всякий, хто сіє паніку, — працює на ворога. Допомагає йому, деморалізує населення на звільнених територіях. Раптом недругам тільки того й треба.

— Хто ж тоді на людей нападає?

— Тут інше питання, — Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. — Міліція займається, процес іде.

— Вовків ловить?

— Чому — вовків? Бачте, Тамаро Василівно, ви теж туди! Розумна жінка, воювали, нагороди є, член партії, вдова комуніста, а туди ж — вовки…

— Люди хочуть знати, що відбувається в селищі.

— Так я вам про що і кажу! Бачте, самі ж згодні!

— Але перед «Чапаєвим» буде випуск хроніки! Потім — сам фільм! Знаєте, коли це закінчиться? Вже стемніє! Люди бояться пізно ходити, товаришу Левченко! А ви ж затягнете час своєю лекцією чи що там у вас ще! Хіба я не права?

— Цілком, — довелося визнати Андрієві.

— Пропоную вам такий вихід, — пробачила Парторгша, задоволена черговою перемогою своїх аргументів. — Зберіть удень партійних працівників, керівників, селищний актив, коротше кажучи. Проведіть розмову з ними. А вже далі хай відповідальні товариші говорять із людьми далі, ширше, як то кажуть. Приймається?

— Резонно, — погодився Левченко.

…І ось тепер у актовому залі, котрий при потребі перетворювався у кінозал і майданчик для танців під патефон чи баян, зібралося з півтора десятка людей. Може, це краще, вирішив Андрій. Всі налаштовані по діловому, менше буде галасу та дурних вигуків із місця. Привітавшись з деким особисто, решті махнув, примостився спершу на краєчок збитої нашвидкуруч сцени. Подумавши, легко застрибнув на неї, ставши перед залом, немов лектор чи справді актор самодіяльного театру. Почав без передмов та обов'язкових і через те — зайвих слів:

— Товариші, ви знаєте, чому я попросив вас зараз зібратися. Ситуація в нашому селищі склалася не дуже проста через всі ці…, — хотів сказати спершу «злочини», потім — «убивства», та зрештою знайшов, як здалося, більш підходяще слово: — … через всі ці наглі смерті. Не так давно тут ще були німці. Роки окупації, страх, утрата надії. Але радянська влада повернулася на Поділля назавжди. І хоч країна воює, а наша доблесна армія продовжує бити ворога, люди вірять у перемогу та втомилися боятися. Ні для кого не секрет, що сили міліції обмежені. Натомість банди, котрі складаються з дезертирів, зрадників, злодійських недобитків, піднімають голови. Озброюються. Не дають нам із вами налагоджувати таке нормальне життя, яке можливе далеко від лінії фронту у військовий час. Мені доводиться визнавати, що особового складу міліції не завжди вистачає, аби дати бандитам і спекулянтам–мішочникам адекватну відповідь. Що, товаришу Маківник?

— Ви наче виправдовуєтеся зараз, — мовив із місця голова місцевої парторганізації. — З ситуацією всі ознайомлені. Конкретніше говоріть.

— Йдеться про те, — вперто повів далі Левченко, завершуючи попередню думку, — що, коли міліція, грубо кажучи, ловить бандитів, це всі розуміють. Але вже кілька місяців ми знаходимо трупи людей у довколишньому лісі. Не можемо пояснити толком, хто або що стало причиною їхньої наглої смерті. Ось тоді починають виникати й ширитися забобонні, страшні, нікому не потрібні чутки.

— Народ боїться невідомого, — вставив із свого місця одноногий директор школи Іван Худолій. — Це тільки дітвора в нас на перервах у вовкулаків грається.

— Таке є?

— Ще й не таке! Прибиральницю, бабу Пашу, двоє архаровців так налякали! Підстерегли за рогом і рикнули на два голоси! Довелося самогоном відпоювати стару жінку.

— То діти, — посміхнувся Маківник. — Їм цікаво.

— Ось бачте, вже намацали першу проблему, — пожвавився Андрій. — Треба з батьками роботу провести! Якщо комуністи — по партійній лінії! Бо це нікуди не годиться!

— Ага! — підхопив у тон йому Худолій. — Точно, не годиться. Один — Боря, синок Каті Липської, поштарки. Інший — дружок його новий, Юрко, син Лариси Василівни, вчительки.

— Жінки товариша Сомова? — уточнив доктор Нещерет.

Його Андрій так само запросив. Присутність людини, котра знала більше за інших і стільки ж, скільки він сам, у непростій ситуації додавала впевненості.

— Його, — кивнув директор школи. — От що ви начальнику НКВС скажете? Хто з ним роботу проведе? Пацанам дванадцять і десять років відповідно.

— Це має якесь значення? — стрепенувся Маківчук.

— Звичайно, має! — Худолій навіть підвівся, спираючись на костур, і тепер повернувся обличчям до присутніх, явно збираючись перехопити ініціативу в Левченка. — Війна, діти хоч як дорослішають. Я педагог, між іншим, ще з довоєнним стажем, у мене грамоти почесні є…

— До чого тут твої грамоти, Іване Григоровичу? — відмахнувся Маківник. — Не про них говоримо.

— Не про них, — легко погодився той. — В пічку мої грамоти, хай згорять. Але дітей я відчуваю ось! — розчепірена долоня лягла там, де серце. — Війна, у їхніх головах — це рік за півтора, як не більше. Дорослими рано стають, то не новина. Тільки ж дітьми лишаються, факт. І передають своїми діями настрої дорослих! Наші з вами настрої, товариші, це теж не слід забувати!

— До цього й повернемося, — підсумував Андрій. — І ближче до конкретики. Настрої тривожні… Та що говорити… Звичайно, я не тутешній, хоча знаю кожного з вас, ніби сто років…

— … а ми — вас! — вклинився Маківник.

— Ага, дякую…, — збившись на мить із думки, Левченко вкотре витримав коротку паузу. — Отже, товариші, я про що хочу сказати. Можливо, в цих краях ходять якісь давні забобони, котрі пустили глибоке коріння. Стою на квартирі в нашої шановної бібліотекарки, вона провела лікнеп. Прояснила, що в назві нашого з вами Сатанова нічого нечистого нема. Зовсім інше походження, не від Сатани. Взагалі вона тут народилася й усе життя живе. Батьки її тут народилися та прожили, й прабатьки…

— Товаришу Левченко, даруйте, але оце ви зараз нагадуєте попа! — пробубнила Парторгша. — Різне там церковне мракобісся. Сатану згадали, ще заведіть, як на проповіді – Абрам народив Ісака, Ісак народив Якова… Ось я теж із цих країв. Батьки мої так само в Сатанові народилися, яке це має значення?

— Має, має. Ось ви сказали — коли партизанили, ні разу не стикалися зі схожим нападом вовків на людей. Хоча хижі звірі в лісах — природно. Ви мені про реальність розказали. Поліна Стефанівна розповіла кілька місцевих казок, не те, щоб страшних — цікавих. Та жодна з них прямо не стосується вовкулацтва в наших краях.

— Усе ж таки, до чого ви хилите? — поквапив Нещерет. — Вода, вибачте, товчена в ступі.

— До того, Савичу, до того. На людей нападає звір. Це факт, котрий не викликає сумнівів, — зараз Андрій почав озвучувати присутнім частину своїх висновків. — Інший доконаний факт: раніше ніщо подібне тут, у Сатанові, та в околицях місцевим не загрожувало. Ані до війни, ані навіть до революції. Були, звісно, випадки, коли хижак різав худобу. Таке трапляється кругом, не вважається надзвичайною подією. Щойно вовк остаточно нахабніє, збиваються до гурту чоловіки–мисливці, йдуть до лісу та вбивають його.

— Хочеш зробити так само, тезко? — запитав молоденький лейтенант Андрій Борисов, взводний з охорони складів, теж запрошений Левченком, із яким вони, фронтовики, без церемоній перейшли на «ти». — Облаву? Я автоматників виділю. Мої орли зовсім застоялися там, у казармі. Якась розвага.

— Ми не бавимося, Борисов. Для забави кіно придумали. Сьогодні взагалі «Чапаєва» привезли. Так що відпускай бійців, хто заслужив, на вечір сюди. Кажуть, танці потім. Під патефон. Трофейні платівки, місцеві дівчата…

— Мої бійці, тезко, вже чоботи гуталінять, кому підвезло.

— Ну бач... А полювання… Влаштувати можна. Тут у чоловіків також є зброя на руках. Просто я не думаю, що прочісувати довколишні ліси нині на часі. Веду ось до чого. Нема ґрунту для забобонів, пов'язаних із вовками–перевертнями. Так само не можна впевнено твердити — орудує величезний скажений вовк. Хоча б тому, що напади відбуваються з дивною періодичністю. Якимось незрозумілим мені чином пов'язаною з так званими місячними фазами.

— Даруйте, Андрію, — знову втрутився лікар Нещерет. — Повня — атмосферне явище, якщо можна так сказати. Це як сходження або захід сонця, дощ, вітер. Природа, словом. Тому називати її «так званою» — помилка.

— Гаразд, хай, — легко погодився Левченко. — Це навіть трошки ускладнює ситуацію. Яким чином повний місяць прямо або непрямо впливає на чергову появу хижого звіра? Звідки він узявся, раз ніколи в цих краях такого не помічали раніше? Чого не тікає звідси, а вперто сидить десь у лігві? Я тут наводив довідки, до речі… Ніде в сусідніх районах, у довколишніх селах схожого не фіксували. Значить, щось тримає звіра саме тут, біля Сатанова! — піднісши голос, він труснув стиснутою в кулак рукою з виставленим уперед, ніби указкою, вказівним пальцем. — Зрозуміли тепер, товариші, до чого я веду і для чого вас зібрав?

Відповіддю було мовчання. Здається, аж тепер до присутніх, тих, хто активно говорив, і тих, хто відсиджувався мовчки, починав доходити моторошний зміст сказаного. Насолодившись досягнутим ефектом, Андрій повів далі, вже — нормальним голосом, не нагнітаючи:

— Начальник УНКВС товариш Сомов переконаний — вовк тут ні до чого. Під хижого звіра, так би мовити, працює людина або група людей з метою залякати місцеве населення. Це його версія. Він має на неї повне право. Я ж притримуюсь іншої думки: людей ніхто не залякує. Вони самі бояться.

Думав — зараз запитають, чого саме, та зібрання мовчало. Левченко, вкотре витримавши багатозначну паузу, підбив проміжний для себе підсумок:

— Бояться невідомого.

Парторгша прокашлялася, неквапом витягнула папіросу, розім'яла її пучками — до війни не курила, привчилася в загоні. Процес чомусь дуже її захопив. Не відводячи очей від пальців, мовила:

— Хто ж, по–вашому, цей невідомий, товаришу начальник міліції? Або… що ж це таке?

— І якої холери не йде звідси, — додав Худолій. — Може, його тут годують?

— Кого? — тут же спитав Борисов. — Кого годують, шановний?

Левченко легенько плеснув долонями.

— Оце вже, товариші, питання не до вас. Складність ситуації знаєте, в чому? Складу злочину нема. Жертви не були близькими знайомими, хоча жили ніби в одному невеликому селищі. Смерті об'єднує лише спосіб нападу, це пішли мої професійні пояснення. Інтервал між ними теж великий. Місця всякий раз різні, а останній випадок — взагалі, можна сказати, в межах Сатанова. Так далеко з лісу він… воно…, — знов запнувся, – це ніколи не виходило. Тому логіки й здорового глузду в низці смертей, що сталися від травня, не бачу. За великим рахунком, міліція не повинна займатися нападами звірів на людей. Особливо — коли йде війна, а округу тероризує банда Жори Теплого. Сил ще й на вовків або інших звірів у нас просто нема. Саме тому я вас і попросив зібратися сьогодні.

— Тобто? Не зрозуміло все одно, — Маківчук висловив спільну думку. — Ми замість міліції мусимо ловити скаженого вовка?

— Міліція теж не повинна ловити скаженого вовка, — парирував Андрій. — Завдання, або, якщо хочете — прохання до вас, товариші. Треба організуватися, розбити Сатанів на сектори, піти по людях. Зайти в кожну хату, в кожен дім. Поговорити по можливості з кожним. Чи зробити так, аби розмову передали далі. Довести до людей не вимогу, а прохання: без паніки. Вокулаків не існує. Забобони підривають бойовий дух людей у тилу, адже саме тут і зараз кується наша перемога. Всякий населений пункт сьогодні — кузня фронту. Гарні ж будуть ковалі, якщо боятимуться сірого вовка. Зверніть увагу: хижака ніхто не бачив за весь цей час. Словом, поки міліція справді не може, не має права та, визнаємо це, жодних підстав шукати вовка в лісі, візьміть боротьбу з панікою на себе. Зрештою, кому ж іще, крім вас… комуністи.

— Я кандидат, — нагадав лейтенант Борисов.

— Нічого, тезко, — Левченко посміхнувся кутиком вуст. — Значить, йдете по людях. Пояснюєте про батіг та пряник. Що за пряник зійде — поки не придумав. А батіг такий: хто сіятиме паніку, поширюватиме чутки про перевертня, таке інше — кримінальна відповідальність. За законом воєнного часу. Аж до розстрілу. Сміливо валіть усе на мене — начальник міліції сказав, і крапка. Ясно?

— Так точно, — відповів за всіх Худолій.

— Тоді дякую, що слухали. Можете бути вільними. Я все сказав. Хіба що в когось питання з'явилися. Є?

Знову відповіло дружне мовчання.

— Ще раз спасибі.

Обсмикнувши гімнастерку, Андрій вдягнув кашкета, фасонно козирнув людям і швидко вийшов першим.

Хотів піти скоріше, бо увесь цей час йому муляло знання, якого не мали інші. Побоювався, аби це не помітили, не розкусили певну нещирість начальника міліції. Тому й намагався в процесі не затримувати погляду на Нещереті — лікар єдиний розумів, про що недоговорює Левченко.

Бувають вони, перевертні.

Принаймні, одна людина–вовк точно ховається десь поруч.

І Андрій майже проговорився. Адже підозра, що з таємничим лісовим звіром може бути якимось незрозумілим поки чином пов'язаний хтось із місцевих, сформувалася остаточно. Стриміла в голові.

Та ледь не зірвалася зараз із язика.

3

— Не хочу лякати вас, Ларочко.

— Лякати? Невже ви можете налякати більше, ніж оці чутки про вовкулаку, Поліно Стефанівно?

Стара бібліотекарка зібрала розкладені на столі карти. Акуратно, трьома пучками взяла старий мундштук, справжня слонова кістка. Зробила затяжку.

Вона курила не часто, пояснивши Ларисі, що не отримує від нікотину жодного задоволення. Цигарку скручувала собі сама, маючи невеличкий запас папіросного паперу. Для цього тельбушила вже готову, фабричну папіросу, змішувала тютюн із висушеними й тоненько нарізаними духмяними травами. Потім димила цією ароматною сумішшю й переконувала саму себе, що процес сприяє розслабленню та заспокоєнню. Ларисі ж було все одно, звикла до будь–якого тютюнового диму ще до війни. Ігор задля мужності чомусь вирішив ще й навчитися курити, хоч не лише вона — всі, хто добре знав його, казали — не пасує. Це заводило Вовка, і за короткий час він ніби назло самому собі перетворився на завзятого курця. Коли ж почалася війна, задиміли, здавалось, усі довкола. Лариса взагалі дивувалася, як їй вдалося триматися без курива, що в теперішній час вважалося ледь не поганим тоном.

— Про це я окремо розкажу. Якщо слово дасте.

— Слово?

— Чоловіка вашого не тішити моїми казочками. Хоч не такі вже це й казочки…

— Мій чоловік, нагадаю, офіцер НКВС. Чекіст. А там казкам не вірять.

— Хіба? — Стефанівна пустила струмінь диму вбік, поклала мундштук на стару металеву попільницю так, щоб попіл падав їй усередину, машинально перемішала карти. — Працівники органів державної безпеки готові не тільки повірити в казки, а й самі вигадати кілька, аби це допомогло в боротьбі з черговим ворогом народу. Чи я помиляюся?

— Я ж просила вас, Поліно Стефанівно, не вести зі мною подібних розмов.

У Ларисиних словах не чулося жодної нотки докору — вона лише сухо нагадувала старшій товаришці про певну домовленість.

— Хіба це розмови, Ларисочко? Нічого небезпечного, звичайні побоювання. Він, здається, теж полює на вовка.

— Чому — теж? Хто ще? І потім…

— Що? — руки бібліотекарки завмерли, пальці ледь стиснули колоду.

— Сомов не ловить вовків. Він просто не вірить, що тут орудує хижак.

— У що ж він вірить?

— Ми з ним мало про це говоримо, — Лариса не скаржилася, як і раніше, тільки констатувала факт. — Ми з Віктором узагалі мало говоримо.

— Останнім часом?

— Не лише. Про його роботу — тим більше. Але обмовився мені: всю цю історію з нападами на людей сприймає підступами ворога.

— Тому я й проситиму вас не ділитися з ним моїми підозрами.

— Вашими? — Лариса не стримала посмішки, тут же зрозуміла — це виглядає не зовсім ввічливо: — Даруйте, Поліно Стефанівно… У вас є підозри? Кого і в чому ви підозрюєте?

— Не підозри. Думки, — руки почали звично мішати карти. — Я мислю, значить, я існую. Знаєте, до речі, хто це сказав?

— Здається…, — лоб Лариси збігся зморшкою, — … Не Декарт?

— Вірно. Як любить говорити мій квартирант — так точно. Рене Декарт, був багато століть тому такий філософ. Читали його праці може, а?

— Він же математик. А я вчитель математики.

— Вам викладали в інституті математику Декарта?

— Мені дивно, звідки ви знаєте про нього тут, у…

Лариса затнулася.

— Кажіть, кажіть далі, — карти в руках Поліни Стефанівни заходили швидше. — Тут, у Сатанові. В глушині, в провінції. Ви ж киянка, вірно?

— Так точно. Як любить говорити ваш квартирант.

— Тоді мусите знати, що Київ не завжди був столицею. В мене є стійка підозра, що коли ви народилися, Ларисо, ваше рідне місто столицею не вважалося. Чи вважалося, але коротко. Наш Кам'янець–Подільський теж певний час був столицею української республіки. Ось про це, між іншим, при вашому чоловікові точно не варто згадувати. Хоч він напевне здогадується про мою довгу пам'ять. І так само я не завжди працювала в провінційній бібліотеці, Ларисочко. Ми з вами якоюсь мірою колеги.

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

— Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.

— Змова?

— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.

— Досі не розумію, до чого ведете.

— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.

— Знаходили?

— Так. Запитайте, де.

— Де?

— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.

Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.

— Німці пояснювали якось?

— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.

Лариса потроху почала розуміти.

— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?

— Було. Пішло. Тепер знову.

— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?

— На те у кожного свої причини.

— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?

— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.

— Заходів?

— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?

— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.

— Вірно думаєте. Скарга дійшла за адресою. Бургомістр сумлінно передав її німецькому коменданту, без чийого рішення не мав права приймати своїх та вживати будь–яких заходів. А герр комендант підмахнув наказ: знайти скаржників та покарати з діючим законом.

— Закону?

— Законом, Ларисо. Він забороняв нам скаржитися на повітових старост. На місцеву поліцію ще можна. Окремих поліцаїв навіть показово карали — за мародерство, наприклад. Або за зґвалтування неповнолітньої. Часом знаходилася управа й на начальника поліційного куща. Проте староста, Ларисо, уже був недоторканий. Налякані жорстокими нападами хижака наші люди на короткий час втратили гальма. І поплатилися за це. Анонімних невдоволених виявили дуже легко. Забрали всіх, їх було п'ятеро. Четверо, повторюся, немолоді вже люди. П'ята — дівчина–школярка, чотирнадцять років, трохи крива на праву ногу. В поліції били, змусили писати листи, вирахували за почерками двох — кривеньку та її сусідку, тітку. Вони так конспірувалися, писали по черзі. Обох на шибеницю, Ларисо. При всіх, зігнали людей на майдан — глядачів. Інших скаржників поліцаї змушували стати катами. Одна жінка не захотіла. Пан німецький офіцер без вагань застрелив на місці. Тоді двоє інших, старий дід–пастух та вдова Терлецька, вибили колоди з–під приречених. Мені продовжувати?

Лариса немов гляділа на себе згори, дивуючись й обурюючись водночас власній здатності спокійно слухати страшну історію. Хіба зблідла, але загалом тримала себе в руках, кивнула.

— Хочете знати, чим усе скінчилося?

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.

Лариса перевела подих.

— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?

— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.

— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.

— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?

— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».

— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?

— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.

— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?

— Про кицьку.

— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…

— Не аж так.

— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.

— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?

— Закон фізики наче.

— Так точно.

— А оце вже — мій квартирант говорить. Ми надто часто його згадуємо нині, вам не здається, Ларисо?

— Зривається само. Але ви праві, — гостя стурбовано глянула на годинник. — Засиділася. Вечір уже, поки за Юрою зайду. Все пояснили. Хоча так налякали… бр–рр, — повела плечима. — За всім цим так і не зрозуміла, чекають на мене неприємності, і чи справді вони — неприємності. Порівняно з тим, що я почула.

— Зміни.

— Тобто?

— Я про зміни говорила. Не про неприємності чи якесь інше лихо. Але в наш час зміни не конче можуть бути бажаними. Тут я за стабільність.

Лариса не погоджувалася.

Та вголос про це вирішила не казати. Для чого їй вкотре з найменшого приводу визнавати — мало війни, ще особисте життя не склалося.

І так буде завжди.

4

Надворі Ларису огорнули сутінки й туман.

Вересень перевалив за половину, і зараз починався дивний, незрозумілий для неї період, коли вечір наставав якось відразу. Здається, все довкола ще видно, та варто зупинитися, перекинутися з кимось на вулиці парою слів, зазирнути в магазин чи зайти на коротко до бібліотеки — й цього часу було досить, аби інший, темніший час доби вступав у свої права швидко, непомітно.

Подібні відчуття Лариса Сомова порівнювала з входженням у річку в незнайомому місці. Скільки разів так бувало: ступаєш з берега, під ногами — пісок чи суглинок, вода доходить спершу до кісточок, далі торкається середини литок, за кілька кроків ледь сягає голих колін. Та враз нога провалюється стрімко, тепер — по пояс. Від несподіванки заточуєшся й добре, якщо втримаєш рівновагу, інакше шубовснеш.

До того її ж улюблене бабине літо тривало цього року чомусь не дуже довго, вкотре зарядили занудні дощі, нагадуючи людям, яка пора року впевненіше вступає у свої права. Правда, сьогодні лиш сіяло, кілька годин по обіді. Але туман усе одно змішався з сірими сутінками, ніби навмисне згущаючи їх, викликаючи в Лариси чомусь спогади про каву з молоком — давно не бачену, забуту розкіш.

Власне, вона сама змусила себе не згадувати про напій, який завжди смакував. Сомов звідкілясь притарабанив бляшану банку, на дві третини заповнену справжньою меленою кавою. На ній усе було написано німецькою, шрифт із виразними елементами готики. І якби ще бляшанка була повною, хай розпечатаною, Лариса б не ремствувала. Проте Віктор приніс додому саме почату каву. І вважаючи, що трошки знає чоловіка, вона вирішила — трофей, поза сумнівом. Явно не бойовий. Надибав десь на обшуку, забрав собі на правах старшого. Інше походження бляшанка навряд чи мала. Та нехай би подарунок, під час війни не варто гребувати й надкушеним — Ларисі все одно вперто хотілося вірити, що офіцер НКВС вчинив саме так, а не інакше: здобув бляшанку силою. Через те не торкалася кави, хоча пахнула вона божественно.

Сомов же каву не любив, та вливав у себе, як він казав, принципово. У чому полягав дивний принцип — вживати те, що не смакує, Лариса не розбиралася. Й, коли чесно, не дуже–то й хотіла. Адже сама мала інший принцип, котрий не могла до кінця пояснити навіть собі: по можливості не переймалася, що допомагало розкрити чоловіка з чергової сторони. Після реєстрації шлюбу вона, лишаючись на самоті, часто подумки доводила самій собі — Віктор Сомов її не цікавив, не цікавить, і навряд чи її ставлення колись поміняється.

Дала їхньому шлюбу ще вісім років. Юркові стукне вісімнадцять, він уже стане дорослим, неодмінно піде вчитися, та й армійську службу ніхто не скасовував… І ось коли син почне самостійне життя, тоді спробує розлучитися й вона.

Не боялася.

Бо трошки знала Сомова.

Заважатиме, дуже заважатиме.

Але не вб'є.

Так, їй удасться вирватися. Поки ж усе заради сина. Потерпить Сомова, нічого. Час є, відступ підготувати можна.

Затишніше закутавшись у шаль, Лариса впевнено й швидко рушила стежкою крізь затуманені сутінки додому. Ці думки крутилися не вперше, приходили постійно, з ними лягала та вставала. Не відступали, навіть коли розмовляла з Сомовим… і не лише розмовляла. Навпаки, саме в ті моменти вони ставали чіткішими. Плани на майбутнє без Віктора — реальнішими. А спогади про Ігоря — стійкішими. Як математик, мислила реалістично, прагматично. Й розуміла: навряд чи колись побачить Вовка, хоч живим, хоч мертвим. Так само будучи свідомою того, що її теперішній чоловік тільки прикидається байдужим. Насправді ж намагається відстежувати давнього ворога навіть там, куди Ігор потрапив завдяки його зусиллям. І не дозволить йому вийти на волю.

Нічого.

Вісім років.

Ще вісім років.

Карти лягли, показуючи незрозумілі навіть Поліні Стефанівні зміни в її найближчому житті. Хай би так і було. Втім, картинки з мастями не оцінять усіх її теперішніх та найближчих перспектив. Тож особливих змін Лариса, признатися, не чекала. Взяла до уваги слова старшої приятельки лише з ввічливості, зважаючи на самотність Стефанівни та потреби в рівному спілкуванні.

Чесно кажучи, Ларису більше зачепила розказана бібліотекаркою історія. Саме її вона, дружина офіцера НКВС, чудово зрозуміла. Й відзвітувала собі в повній мірі, чого саме, вірніше — кого саме бояться люди в Сатанові, коли стараються не надто розводитися про лиховісні хижацькі напади.

Але це зовсім не означало, що пізно ввечері слід ходити самій.

Без остороги.

Лариса знову запахнула щільніше шаль, притримуючи краї, та ще прискорилася.

Щоб зрізати кут та швидше дійти до будинку Липських, так чи інакше треба дістатися старої брами. З того місця шляхи розходилися в будь–який зручний для того, хто йде, бік. Лариса вже подумки будувала звичний для себе маршрут. Коли повернула й попереду забовваніли серед клаптів туману залишки муру, заспокоїлася.

Нічого не сталося.

Та й не станеться.

Не буває вовкулаків.

Стояла можлива тільки ранньої осені тиша. Над старою брамою крізь туман проглядався місяць.

Давній мур був уже зовсім поруч, із правої сторони. Порівнявшись, мимоволі повела плечима. Та дівчина, з лікарні, загинула, кажуть, десь тут. Ще щільніше, наскільки це було можливо, загорнувшись у шаль, Лариса, подумавши мить, перекинула її з плечей на голову, на манер хустки, різким жестом запахнула. Навіть на мить заплющила очі, аби не дивитися в той бік.

Крок.

Крок.

Ще крок.

Ще.

Нарешті моторошне, хай знайоме місце, лишилося за спиною. Можна полегшено зітхнути.

Немов у відповідь на ці думки ззаду вчувся рух. Не здалося — хтось, виринувши з кавово–молочних сутінок, не дуже криючись, біг за нею.

Тяжке хрипке дихання.

Звір.

Ні.

Крига страху скувала миттєво. Голова розуміла — треба чимдуж тікати. Ноги ж не слухалися, ніби примерзли до землі.

Далі все відбулося не з нею.

Ось він за спиною. Незнайомий запах. Не тварина… але й не людина… Чи може…

Треба кричати. Почують, порятують, люди кругом. Не так близько, але — кругом.

Пізно.

Міцні обійми–лещата. Запізніла спроба крикнути.

Жорстка — долоня, лапа? — запечатала рота.

Спробувала вкусити, на рефлексі. А потім її стиснули, нахилили, потягнули.

Лиш тоді зомліла.

Розділ шостий Полювання

1

Вони виїхали з Кам'янця–Подільського ще завидно. Завернули з дороги в ліс. Заглибилися, ховаючи полуторку між деревами, й почали чекати вечора.

Можна було робити інакше. Та Жора Теплий мав свій розрахунок. Будь–яку машину на виїзді чи в'їзді перевіряють. Він та його люди мали сумнівні документи. Але вдень, коли транспорту рясніше, чергові на постах не дуже прискіпливі. Адже за кожною машиною суне наступна, а то й невеличка колона. Всі квапляться, сигналять, нерви електризують повітря. Зв'язуватися з цією публікою більше часу, ніж є на те потреби, нікому не хочеться.

У їхньому кузові, крім трьох автоматників, нікого й нічого не було. Печатка на маршрутному листку несправжня, саморобна, до того ж виконана не дуже якісно, бо фармазон поспішав. Зате сам папірець справжнісінький. А те, що блакитний кругляк у правому нижньому кутку трошки розмазаний, не чіткий та закриває підпис відповідальної особи, — явище для військового часу звичне.

Отже, без особливих перешкод можна було, за логікою парадоксу, проскочити лише вдень. Причому — в другій його половині, коли вартові на постах встигнуть заморитися зранку. Справедливо припустивши, що хлопці стоять голодні, Теплий розпорядився прихопити з собою хліба, сала та цибулі, яку сам старанно облушпинив. Уже на пропускному пункті особисто пригостив солдата, той глянув на офіцера, не набагато старшого від себе, отримав мовчазне добро, після чого полуторку вже не затримували — ззаду наближалася машина з вантажем.

Голуб трусився в кузові поруч із ще двома перевдягненими бандитами. Один, міцний, з надрізаною мочкою вуха, носив прізвисько Бугай. За іронією долі, воно збігалося зі справжнім прізвищем — Семен Бугай, колишній працівник кущової поліції зі Старокостянтинова, а до того, як записався в поліцаї — квартирний злодій. Його випустили взимку сорок першого. Сидів за вбивство: господиня, до якої вломився, повернулася раніше, ніж Бугай передбачив, довелося вдарити кухонним ножем, прориваючись до дверей. Відбитків на руків'ї не знищив. За ними й вирахували, пов'язали наступного ж вечора, п'яного, мов швець. Коли взяли, жінка ще трималася за життя, і Бугай признався — вперше в житті тоді спробував помолитися Богу, аби вижила. Нічого не вийшло, померла в муках, рана не сумісна з життям, й так задовго трималася. Тому розкрутили по повній, на ненавмисне вбивство. Свідомо забирати людські життя Семен Бугай на прізвисько Бугай приладився вже в поліції.

Потім, коли настав час тікати, хитрун зробив так, щоб у кишені спотвореного трупа знайшли Семенів аусвайс. Дарма, що товариш, якого він убив та вирішив видати за себе, був вищим та трошки завузьким у плечах. Коли йде війна, особу мерця засвідчує тільки документ, який є при ньому. Такої мороки, як оперативно–слідчі дії, не варто чекати й боятися. Семен Бугай — не єдиний поліцай, якого розшукували. Й від того, що одним зрадником батьківщини менше, особісти лиш полегшено зітхнули. Жору ж Теплого цілком влаштовувало, що нового члена банди записали в покійники.

Другим був дезертир Коля Яковина, до якого з легкої руки самого Теплого причепилося прізвисько Партизан. У цього рудого цибатого типа історія була цікавішою за пригоди Голуба. Ще коли Червона Армія відступала, тридцятирічний мобілізований тракторист із Сумщини вирішив — усе, навоювався.

Їхню колону за Хмільником атакував німецький літак. Зчинилася стрілянина. Довкола рвалися бомби, всі в паніці сипонули врозтіч — і тоді Коля, кинувши гвинтівку, дременув під прикриття дерев. Відбігши подалі, заповзши в ліс, він перележав до ночі, а далі, зрізавши з себе всі пізнавальні знаки й навіть роздягнувшись до спіднього, в самій сорочці, кальсонах та чоботях дістався під ранок до найближчого села. Там його пригріли, перевдягнули в цивільне, не за розміром, зате — безпечне, й переховували в льосі кілька місяців.

З господарями пощастило: аби вбезпечити себе, дядько Данило, що надав притулок, влаштувався на службу в німецьку адміністрацію. Працюючи тим же, ким був за радянської влади — агрономом. Тому його хату не чіпали, а згодом Яковина знайшов спосіб перебратися до партизанів. Не те, щоб дуже хотів, просто дядько Данило з часом розпочав співпрацю й з лісом — тільки б не чіпали й ці. Червоноармієць, котрого він переховував, став для агронома чимось на кшталт вступного внеску. Та в партизанах Коля теж не засидівся довго. Там, виявляється, треба було ще й воювати. Цього вчорашній тракторист не любив, не вмів і не хотів робити. Тому й дременув із загону, скориставшись зручною нагодою.

Згодом дізнався — вчасно втік. Карателі згодом усіх виявили, оточили, накрили та знищили під корінь. Яковина, щасливчик, пересидів у лісі на підніжному кормі, зробивши собі курінь. А потім — знову прибився до невеликого та мобільного партизанського загону. Там притерся біля обозу, так вдалося протриматися якійсь час. Але все одно довелося тікати, ще й прихопивши речовий мішок із продуктами.

Був Яковина не надто говірким. Його одіссею Голубові розповів Теплий, котрий дав Колі останній поки що прихисток. Пояснивши при цьому: тут не маршова частина й не лісова армія, спроба втечі — смерть. Та Яковина, на диво, не особливо перейнявся, бо в банді йому несподівано сподобалось. Жора навіть устиг перевірити свого Партизана в ділі, лишившись задоволеним.

Саме тому взяв його з собою нині до Сатанова, на свою останню справу.

У кабіні за кермом сидів Дід. Так його називали всі. Крім прізвиська й того, що це Дід привів тоді Голуба до баби–вурдалачки в хатину біля Смотрича, той нічого про нового товариша не знав. Хіба підозрював: кликуху отримав через неохайну сиву копицю на голові, адже за віком до справжнього діда ще дуже довго. Або тридцятка, або трошки далі. Солідності додавали сиві вуса. Вони відросли й загустіли зовсім недавно. Коли Голуб побачив Діда вперше, кущик під носом на верхній губі лише пробивався. У формі з єфрейторськими погонами сивий чоловік не просто виглядав бувалим воїном — таких героїв малюють на агітаційних плакатах. Уздрівши його перевдягненим, Голуб вирішив: о, картинка ожила.

Ця п'ятірка сьогодні вночі планувала налетіти на склад у Сатанові, перебити всіх, хто там буде, взяти в кузов те, що встигнуть узяти, й рвонути звідси геть. План Теплого лишався без змін. Він ще й хотів починати раніше. Але потім вирішив почекати. Бо Голуб винюхав новину: в Будинок культури привезуть кіно, «Чапаєва», потім закрутять танці. Місцеві давно не відпочивали, і серед них будуть солдати з охорони складів. Отже, тилові настрої перемагають. Пильність приспана, від війни всі кругом дуже втомилися. Тож не скористатися цим — великий гріх.

Сидячи в лісі, вони стежили, як спускаються вологі після дощику вересневі сутінки. Чекаючи команди Теплого рушати, мало говорили між собою. Хіба Партизан із Бугаєм придумали забаву: витягнули біблію[9] та завелися шпилити[10], ставлячи на кін поки що не отриману здобич. Дід щось буркнув про шкіру невбитого ведмедя й погані прикмети, та Жора лінькувато протягнув:

— От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.

— Гляди, Теплий. Ще трохи — рвати один одного почнуть за борги, — відгукнувся той.

Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.

Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав — але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.

Раз Теплий їм довіряє — йому тим більше наплювати.

У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.

Точний розрахунок, вирішив Голуб.

Просто все. За що Жору Теплого поважали — ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.

Кому воно треба, лігво якогось доходяги.

Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого — для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.

Ну, не судьба — значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.

Хай живе.

Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.

Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.

Помітив — інші в кузові те ж саме зробили.

Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері — Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:

— Хто там — відчиняй ворота!

2

— Ти налякав! Усе одно налякав!

— Я не хотів!

— Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!

— Не пущу!

— Пусти, чорт бородатий! Я вже думала — шерсть! Пусти!

— Не пущу. Тихо.

— Чому? Чому не пустиш? Скажи — чому не пустиш?

— Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?

Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге — коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.

Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна — вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник — утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше — перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало — нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання — випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.

Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе — за Ігоря. Точно, каторжник — утікач. Відразу захотілося сховати його, мало не під спідницю, як це роблять у цирку чи комедійних фільмах. Зрозумівши, що той, кого вона вважала втраченим, живий та поруч, вирішила відразу й назавжди: нікому не віддасть. Хай хтось насмілиться забрати, нехай спробує — гризтиме зубами, дряпатиме нігтями. А вони в неї гострі, наче в того страшного вовчиська, з яким переплутала Ігоря й про якого в Сатанові бояться говорити вголос. Куди там — гостріші, точно гостріші.

Вони вже встигли поговорити про все — і згадати про вовка в тому числі. Але не тут, у закапелку біля старого муру. Спершу, взявшись за руки, тінями ковзнули геть звідси манівцями до околиці, де знайшов притулок Ігор. Тут виявилося тихо й безпечно настільки, наскільки можна почувати себе спокійно втікачеві. Щойно він зачинив двері, як Лариса перестала стримуватися, дивуючись собі: раніше, до війни, коли все було добре, не давала собі з чоловіком аж такої сильної волі. Правда, тоді сприймала його інакше. Знала з дитинства, з іншим себе не уявляла. Ігор був своїм, рідним, звичним та домашнім — тим, хто поряд завжди, з яким усе відбувається природно, ніби само собою зрозуміло. Проте після тривалої болісної розлуки, та ще й коли Ігор буквально воскрес із мертвих, Лариса немов зірвалася на волю з важкого товстого іржавого ланцюга та пустилася, не озираючись, берега.

Мужчина, втрачений та знову здобутий, сам здивувався в перші хвилини натиску жінки, котру попри її нове прізвище абсолютно не сприймав колишньою дружиною. Намагався опиратися — не її активному, непереборному бажанню, зовсім ні. Мляво, швидше для порядку відбиваючись, бідкався: «Я брудний, Ларо, брудний, не мився толком, воняю», на що чув палке й нетерпляче: «Чистий. Найчистіший. Забери свої руки, чорт би тебе взяв!» Коли ж чортихання змінилося короткими, не звичними в її вустах матюками, Вовк перестав боронитися. Навпаки — вирішив нагадати, хто з них чоловік…

Потім, коли все від перезбудження й тривалого вимушеного утримання Ігоря скінчилося надто скоро, Лариса пильно глянула Вовкові в очі, накрила човником долоньки його рота, прошепотіла: «Все добре. Ти ж нікуди не зникнеш, ти ж не снишся мені?» Ігор не міг читати її думок, тож не знав, не підозрював — зараз Лариса дістала значно більше задоволення, ніж коли це робив Сомов.

Майже завжди з перегаром.

І постійно — довго, дуже, нескінченно довго.

Далі вони лежали, як лягли, напіводягнені, і говорили, говорили, говорили. Звісно, були перерви, на них наполягала сама Лариса, відчуваючи бажання Ігоря відновити відчуття чоловічості. Та все ж таки час знайшовся на все: на тамування спраги, на любов, на розмови. Вона розпитала про табір та втечу. Йому розказала про наміри Сомова, загризених людей та історію, почуту від Поліни Стефанівни. А після всього обоє зрозуміли — про минуле досить.

— Далі що? Ти думав, Ігоре?

— Тільки тим і займався весь час, поки тут. Тому й не давав про себе знати раніше.

— До чогось додумався?

— Приглядався.

— Ну і…

Трошки відсунувши Ларису від себе, Вовк підвівся, сів, знайшов кисет із тютюном — подарунок місцевих піонерів йому, фронтовику. Крутити цигарку не спішив, пошкріб потилицю.

— Підстриглася ти.

— О! Здрасьтє! Великий сліпий прозрів! Тільки помітив? Чи сказати нема чого більше?

— Підстриглася, — повторив Ігор. — Нічого, відросте.

— Відросте. Аби цього горя. Хочеш іще щось сказати?

Аби зібратися з думками, Ігор, нарешті, заходився біля цигарки. Закуривши, мовив, уже не дивлячись на Ларису:

— Повіриш — не знаю.

— Повірю. Охоче повірю. Я й сама не знаю. Але ж ти пробирався сюди, йшов, ризикував і досі ризикуєш. Документи, підозрюю, будуть надійні ще якійсь час. Та Сомов, і не лише Сомов, скоро почнуть уважніше перевіряти всякого, хто пересувається в тилу, мов неприкаяний. Вони годяться для вуличної перевірки, Ігоре. В конторі якійсь безпечно показати. Та пильного ока караючих органів не витримають.

— Знаю.

— Я теж знаю. Взагалі диво, як ти зміг протягнути ці три тижні під боком у Сомова. Аби не бандити та ще й історія з вовком, він придивився б до громадянина Волкова ще раніше.

— А він нікуди не поспішає. Ларо, я прекрасно розумію — під боком, як ти кажеш, у твого… нашого Сомова довго не протягнути. Чому я прийшов отак, здогадуючись про це? Тебе хотів побачити. Юрчика. Більше нічого сюди не вело, жодного плану на майбутнє.

— На тебе це не схоже.

— Дякую за довіру.

— Дружина мусить знати свого чоловіка. Будь ласка, на здоров'я. Але хоч ти нічого не придумав, проблему твоєї, а заразом — нашої, Ігоре, безпеки, нашої з Юрою, це не знімає, — Лариса говорила з учительськими нотками в голосі, вперлася на лікоть: — Більше скажу. Не ручаюся за себе.

— Про що ти?

— Про те саме. Боюся виказати перед Сомовим свій стан. Він хитрий, Ігоре. Уважний та хитрий. Чуйка в нього. Розкусить мене, через підозрілу поведінку. Довго зберігати спокій, грати роль не зможу, ти вже пробач. Шпигунка з мене поганенька, — спробувала пожартувати. — Не Мата Харі.

Вовк огорнув себе клубом сизого диму.

— Раз так, треба вирішити все найближчим часом.

— Згодна, мій муже. Лиш хочу знати, що і як ми вирішимо. Попереджаю — зірватися з місця й тікати звідси негайно я не готова.

Ігор здивовано глянув на неї.

— Зовсім не готова?

— Невірно зрозумів, — тут же виправилася Лариса. — Якби не Юра, пішла б зараз. Зібрала речі та побігла з тобою. Куди — не так важливо. Де один утікач, там двоє. Поки Сомов розчухається, впевнена — слід наш прохолоне. Можна інакше. Наприклад, ми б витримали отак якійсь час. Тоді ти знімаєшся з Сатанова, отримуєш розрахунок на роботі, їдеш, куди очі бачать. З нового місця даєш мені знати про себе. І я гайну від Сомова за тобою. У обох випадках Віктор напевне не зможе отак, з ходу, вирахувати причину моєї втечі. Жінки йдуть без попередження не лише від таких, як капітан Сомов. Від генералів тікають, і нічого, вони не розвертають на пошуки втікачок свої армії. Але це, — наголосила тут же, — за умови, аби я була сама.

— Тобто?

— Нічим та ніким, крім Сомова, не зв'язана в своїх рішеннях. Тільки ж Юра, Юра, Юра…

— Чому не можна діяти так само, тільки взявши з собою сина?

— Ігоре, маючи під опікою десятирічного хлопчика, взагалі — дитину, набагато меншу чи трохи старшу, сховатися в наш час складніше. У дітей інакші потреби, ніж у дорослих. Ти ж сам знаєш — Сомов тиснув не стільки на наші з тобою стосунки, скільки на хлопця. Мовляв, не думаєте про себе, так думайте хоч про дитину.

— Виходить… іншого виходу не лишається. Дякую, дружино.

— За що, чоловіче?

— Чудова вчителька. Чітко й доступно пояснюєш складний матеріал та допомагаєш розв'язати непрості математичні задачки.

— А без дуркування можна, товаришу Вовк?

— Коли на те пішло — громадянин. Зек–утікач нікому не товариш. І я не дуркую. Щиро дякую за підказку: вихід справді один. Сомов наш ворог, спільний ворог. Все, що б ми не задумали, впирається в нього. Отже, треба лікувати не наслідки, а причину. Неможливо втекти від нього, аби не отримати додаткових проблем у військовий час. Що ж, будемо його вбивати.

Прозвучало це буденно. Лариса тут же відзначила — надто спокійно, злочинно байдуже поставилася до наміру Ігоря вбити не просто людину, не тільки офіцера НКВС.

Віктор Сомов лишався їй законним, нехай зовсім не любим чоловіком.

Вони разом жили, їли, спали. Навіть знаходили якісь спільні теми для розмов, не часто, але ж, але ж, але ж… Вона легенько закусила нижню губу — дратувалася, бо Сомов живий, а вона вже згадує про нього в минулому часі. Не оплакує, але поховала, все одно поховала живцем.

Ну чому так усе!

Точніше — чому все не так, як у людей!

Війна ні до чого. Хоча… Не будь війни, навряд чи потрапив до табору Ігор Вовк. Її справжній, дійсно справжній чоловік…

Це пронеслося в голові вихором. Сумнівів у правильності рішення не виникло ні на йоту. Лариса тішилася з тьмяності освітлення. Вогник гасової лампи ледь жеврів, кидаючи на стіну химерні тіні від їхніх силуетів, тож Ігор навіть випадково не міг розгледіти ту невловиму мить сумніву, що цілком ймовірно могла відбитися в неї на лиці. Промовила натомість:

— Що це дасть? Убивцю офіцера НКВС шукатимуть. Ще й ретельніше, ніж банду цього, як його… Теплого.

— Теплого? — стрепенувся Вовк. — Він десь тут?

— Звідки я знаю. То міліцейські справи. Сомов теж ним цікавиться. Але то справа більше Левченка Андрія. Наш начальник міліції. Толковий ніби хлопець, приємний, грамотний. Живе в Стефанівни на квартирі, я казала…

— Не гребе мене зараз ані міліція, ані її начальник! — відмахнувся Ігор. — Краєм вуха чув, як люди згадують Теплого не теплим словом. Тільки я ж мало з ким зблизився, сама розумієш. Виявляти до чогось інтерес — відразу придивляться до тебе навзаєм. Та й про вовка частіше шепочуть, аніж про Теплого. Просто… як би пояснити… Знаю я про нього дещо. Від Проші Балабана. Старий злодій, з яким я тікав… Завдяки якому, пам'ятаєш, розказував тобі?

— Не так давно було. Не забула. Говорив. Що з того, чого ти стривожився?

— Світ тісний. Не думав тут про нього почути. Значить, Теплий десь у Сатанові?

— Ох, Ігоре! Знати не хочу про різних там Теплих! Обмовилася, бо його згадував Сомов. Той любить часом уголос помислити. Доповісти, чим займався на службі, який він великий начальник усіх вмивальників…

— Чому вмивальників?

— Господи, Чуковський же! «Мийдодира» малому хто читав, уголос? — не стрималась, процитувала: — Я — великий умывальник, знаменитый Мойдодыр, умывальников начальник и мочалок командир! Точно так себе часом і Сомов ставить удома.

— А на службі?

— Чорт його знає.

— Ну, не викликай чорта, Ларо. Бо ще прийде.

— Приказка така. Раз тебе так зацікавив Теплий, слухай. Не в самому Сатанові він, зачаївся десь недалеко. Або — далеко, лиш сюди наскоками залітає. Була тут з місяць назад стрілянина, Левченко відзначився. Все, Ігоре, забули про Теплого. Сама згадала, тепер шкодую.

— Правда, ну його. Давай про Сомова. Шукатимуть убивцю ретельно, тут я згоден. А ось чи знайдуть — питання відкрите. Можна пустити по сліду, який нікуди не приведе. Все ж таки я дещо нанюхав серед людей. Як знав, придасться.

— Ти про що?

— Про Левченка ти згадала, начальника міліції. Мені про нього розказали. Значить, став ним не так давно. Замінив попередника, якого вбили націоналісти. Ось що нам допоможе.

— Допоможе?

— Ага. Якщо вбити Сомова, подумають на них же. Це буде логічно, правильно. Тоді ритимуть землю, в якій нічого ніхто не сіяв. А отже, там нічого ніколи не проросте. Поки розчухають, що націоналісти тут ні до чого, ми будемо далеко. Ось вихід, годиться?

— Ми?

— Ти, я і Юра. Діяти можна за придуманим тобою планом. Лиш ти матимеш статус вдови офіцера НКВС, котрий героїчно загинув на службі. Хто до тебе причепиться?

— А й правда! — вигукнула Лариса, і це прозвучало так, ніби вони вже далеко, в безпеці і все позаду.

— Хочеш, розкажу цю казку далі? Ти поживеш тут із Юрком до весни. Перезимуєш, квартира казенна, хвилюватися нема про що. За цей час комісований Ігор Волков, тобто я, загублюся десь та пущу коріння. Дам про себе знати. Спокійно збираєшся, влітку залишаєш Сатанів. На іншому місці влаштовуєшся на роботу. Горюєш, як усяка вдова. Ну, а потім до тебе почне вчащати один бородатий комісований самотній чоловік із перебитим носом. Хіба можна в наш час жінці бути самій?

— Аби ще війна до того часу скінчилася…

— Хто знає… Такими темпами, як наступають наші, Гітлеру цілком можуть зламати хребет ще цього року. Добре, хай на початку наступного, сорок п'ятого. Сталінград теж влаштували гадам зимою. Війна не вічна, Ларисо. Ти краще скажи — згодна?

— От гад! Ще й питається!

Легко замахнувшись, Лариса жартома стукнула Ігоря кулачком. Ураз стрепенулася, підскочила, спустила ноги з ліжка, заходилася похапцем одягатися.

— Чого ти? Ларо, що таке?

— Юра!

— Тобто?

— Пізно, дуже пізно! Я так довго в Стефанівни не засиджувалася. Зараз уже по дев'ятій, вірно? Годинника нема…

Подавшись трошки вперед, Вовк, примружившись, розгледів стрілки на старих хазяйських ходиках.

— Двадцять одна сорок, якщо зовсім точно.

— Юрко в друга! Звичайно в цей час я його забираю! А Сомов прийде? Ні мене, ні сина. Шукатиме!

— Ти ж не втекла!

— Запитає, де була.

— Хіба Стефанівна твоя не прикриє?

— Прикрила б! Але не знає нічого! Чор–р–рт!

— Знову про чорта… Спокійно. Він не прийде так рано.

Лариса завмерла, дотягнувши ліву панчоху до коліна.

— Як ти все вгадуєш, товаришу муж? Для нього зарано в будній день. Встигну. Там–то Юру нагодують. Аби спати не поклали, будити доведеться. Побігла.

Поправляючи одяг, Лариса раптом зрозуміла — Вовк збирався обговорити з нею план убивства Віктора Сомова, а вона забалакала цю тему. Тут же впевнено вирішила: правильно, це вже без неї. Вона і так спільниця втікача, не вистачало ще планувати вбивство людини. Хай це чоловік, котрий примусив до шлюбу, хай вона його не любить, часом сама вдавити готова. Та одне діло — емоції. Інше — реальна участь у скоєнні злочину тут, у тилу. Коли десь далеко попереду ще йде війна й щодня, щогодини гинуть люди.

… Ігор проводжав її, скільки міг. Викликався сам, навіть наполіг. Але погодився: поки від Сомова йде потенційна загроза, нікому не бажано бачити дружину офіцера НКВС у компанії з підозрілим типом, тим більше — о такій порі. Просто вивів зі свого глухого околичного тупика на ширшу вулицю. Міцно поцілував на прощання. Тоді став у тіні найближчого дерева й почекав, поки жіноча постать зовсім розчиниться в оповитій легким вечірнім туманом темряві.

Повернувшись назад, зачинився й повалився як був, у одязі, на ліжко. Хотів задути вогник лампи — передумав. Завіси теж не запнув. Чужі тут не ходять. Своїх, крім Лариси з Юрком, у Вовка в Сатанові нема.

Є, правда, один чужий.

І ось тепер, у тиші, коли рішення прийняте, слід спокійно, неквапом, обмізкувати план усунення його з їхнього із Ларисою життя.

Ігор воював. Там навчився вбивати, аби вижити самому, й не зважати ні на що.

Війна вимагає діяти за обставинами — і йому вдалося втекти.

Проте продумане, наперед підготоване вбивство він замислив уперше.

Чи складно це?

Мабуть, ні, вирішив Вовк. Варто просто уявити Сомова ворогом. Фашистом, котрий сидить по той бік лінії фронту і готується вбити тебе. Саме таким він для Ігоря й був.

Поринувши в думки, забув про все на світі. Не чув цокання ходиків. Тож коли ззовні обережно пошкреблися у вікно, здригнувся. Несподівано це, та й не чекав нікого. Може, здалося, вчулося?

Стукнули знову. Цей раз — сміливіше, наполягали, нервували навіть.

Підвівшись та випроставшись, Ігор напружився. Кулаки стислися. Зброї не мав, але тут зброя навряд чи аж так потрібна. Коли стукнули втретє, тепер — не надто криючись, наполегливо просячи відчинити, враз дійшло: Лариса, більше нема кому. Сталося щось, вона повернулася, бо він, Ігор — єдиний, хто може допомогти. Якісь події знову не за планом.

Прошов до дверей, відсунув засув, скинув клямку.

Перше, що побачив — місячне коло в проймі, над верхівками дерев. Здається, туман розсіявся, дмухав легенький вечірній вітерець.

А потім, майже відразу, шарпонуло з темряви.

Притисло до стіни.

Пістолетне дуло ткнулося знизу, між шиєю та підборіддям.

— Тихо стій! — прошипіла темрява. — Рипнешся — амба!

3

Ворота відчиняв Левченко.

Не припускав, що простенька пастка спрацює аж так швидко. Коли бути зовсім чесним — дав собі та своїм задумам невеликий шанс на втілення, десь так тридцять до сімдесяти. Звісно ж, більший відсоток передбачався на провал операції. Бо налагодити агентуру в невеликому селищі йому, людині тут відносно новій, могло не вдатися за короткий термін.

До того ж Левченко взагалі припускав: його розрахунки поламає здоровий глузд Жори Теплого. Досвідчений бандит не повинен піти вдруге туди, де його вже один раз шугнули. Якщо Теплий вирішить не вертатися до Сатанова — так і буде. Тоді можна переключитися на істоту, котра нападає з темряви, перегризає горлянки та ніби здатна перетворюватися зі звіра на людину й назад. Не вистачить сил сатанівської міліції на два фронти. Не потягне Левченко. Вийде, як у приказці про полювання на двох зайців.

Та раптом усе спрацювало.

Виявляється, Андрієві досить було нормально поговорити з кількома людьми, котрі часто бувають у людних місцях. І за короткий час із різних джерел начальник міліції особисто, як домовлялися, отримав наводку. Ходить тут, мовляв, одна підозріла особа. Наче роботу шукає, після поранення, з госпіталю. Лиш такий цікавий, такий цікавий — ну чисто ходяча ілюстрація з агітаційного плакату, котрий застерігає громадян не плескати дурно язиками, особливо — п'яними. Бо ворог кругом, і він не дріма.

Левченко належним чином розпорядився.

Ось як той цікавий фронтовик отримав відомості про склади.

Йому просто підіграли, коли поцікавився черговий раз.

Людина Теплого, його розвідка. Сумнівів у Левченка з цього приводу не виникло жодних.

Відчувши мисливський азарт, почав готувати пастку. Припустивши, що хтось із сатанівців таки дійсно може підтримувати зв'язок або з самим Теплим, або — з кимось із його посіпак, Андрій конспірувався максимально. Навіть там, де цього не було потрібно. Подвійне життя, котре стало для нього нормою, допомогло й тут своєю практикою.

Він зробив так, аби пішла інформація: в день показу «Чапаєва» й подальших танців до Будинку культури відпустять багато солдатів. Значить, частини особового складу охорони складів на ввіреній території не буде. І все одно терзався неабиякими сумнівами: раптом не спрацює, ну як агентура помилилася, чи взагалі — відчули бандити пастку…

Чим довше Теплий тягнув із виходом на сцену, тим менше Андрій окрилювався успіхом.

Тож можна сміливо твердити: поява полуторки біля складів застала Левченка до певної міри зненацька. Проте він швидко оговтався, зрозумівши — ось вони, гості.

— Здравія бажаю! — гаркнув широкоплечій офіцер у інтендантській формі, кинувши руку до пілотки з зіркою. — Лейтенант Прокопчук!

Прибулець стояв, не криючись, у світлі прожектора. Левченко зі свого місця мав змогу добре роздивитися його, і ледве стримав тріумфальну посмішку. Писок Жори Теплого за цей час встиг закріпити в пам'яті так міцно, що впізнав бандита без жодних коливань та мук ідентифікації. Той навіть не потурбувався змінити зовнішність, але ж не чекав, що його зустріне на вході особисто начальник міліції. Солдатам портрет Теплого із кримінальної справи навряд чи показували — так міг прикинути сам Жора.

Коли так, він помилявся. Левченко діяв інакше: військовим дав інструкції, у курс своєї роботи ввів, потрібні фото показав. Тільки розумів чудово: не затримали бійці бандитського лику в пам'яті. Хоча б через те, що не надіялися його тут побачити.

Усе співпало.

Все спрацювало.

Лягло на свої місця.

На війні теж так бувало: трапляється саме те, чого чекаєш найменше.

Ласкаво просимо, Жора Теплий.

Солдати всі тут, на місці, ждуть сигналу. Ззовні засіли міліціонери. Андрій задіяв майже весь особовий склад, лишивши на хазяйстві тільки чергових. Перегнути палицю не боявся. Хай навіть з ватажком прийде троє або четверо, словом — менше десятка. Нерівність сил у цій ситуації тільки вітається. Тим більше, що Левченко переживав за інше: Теплий не клюне. Або якимось дивом розкусив маневр. І зараз готує напад десь у зовсім протилежному місці.

Звісно, в такому разі проколеться він, начальник міліції. Втім, помиляються всі. Буде прикро, неприємно, але не трагічніше, ніж щоденна загибель людей на фронті під ворожими кулями та бомбами. Напише рапорт, попроситься в діючу частину. Приймуть — не приймуть, пустять — не пустять, час покаже.

Але набагато гіршим виглядатиме інший наслідок: наступного разу не вийде так мобілізувати довкола себе не лише міліцію, а й військових. Заохотити їх діяти спільно, узгоджено та злагоджено.

Дурні думки та болісні рефлексії, що мучили весь цей час, відлетіли, забулися, як не було, коли перед складськими ворітьми з'явилася полуторка. Звичною була практика, коли машина приходила несподівано, без попередження, і старший показував необхідні для отримання вантажу папери. Видно, Теплий все ж таки мав свою агентуру там, де треба, бо прекрасно знав про можливість подібних ситуацій.

Андрій негайно зрозумів простоту та нахабність бандитського плану, коли Жора вийняв із нагрудної кишені та простягнув йому складений вчетверо папір. Розгорнувши — пробіг очима. Фільчина грамота, писано лівим копитом, задля замилювання очей. Надрукований на машинці папірець, із печаткою та фасонистим розмашистим, справжнім канцелярським підписом не викликав підозр сам по собі. Навіть якщо почати вчитуватися в текст, усе одно збіжить якійсь час, аби викрити фальшивку.

Ось тут вони й нападатимуть.

Теплий розуміє: цей так званий документ неодмінно викличе підозру. Але й допоможе виграти час. Тому готовий почати негайно, відлік пішов на секунди.

Почекайте, хлопці.

Не треба спішити.

Встигнете.

— Раніше з цим припертися не могли, Прокопчук? — буркнув Андрій, спокійно складаючи документ удвоє.

— Піди машину знайди, — охоче пояснив Теплий. — Начальству щось припекло. Хтось комусь по шапці надавав за саботаж, ось вони й заворушилися. Наше діло маленьке. Вантажимо?

— Заїжджайте, — махнув рукою Левченко, іншою ховаючи складений папір у свою нагрудну кишеню.

Полуторка посунула вперед, через ворота.

Андрій, опускаючи руку, розстебнув кобуру.

З кузова один за одним вистрибнули бійці. Перевдягнені, ясна річ. У кожного — ППШ, уже тримають напереваги.

Зараз почнеться.

Пора.

Левченко далі стояв у світлі прожектора.

4

Ніхто нічого не повинен зрозуміти.

Теплий планував відкрити вогонь, щойно заїдуть на територію. Мочити всіх, не давати отямитись. Потім зламати складські приміщення, взяти, що треба, та рвонути кігті — такий простий задум довго пояснювати нікому не треба. Чим менше складних комбінацій, тим більше шансів на успіх.

Жора загалом славився в кримінальних колах простотою та жорсткістю. Для чого морочити собі голову хитромудрими комбінаціями, коли на поверхні давно лежать перевірені часом методи: прийшов, побачив, переміг.

Голуб же вважав себе людиною не аж такою простою. Часом тяжів до втілення хитріших комбінацій, аби було за що себе потім поважати. Тим не менше, тепер погодився з тактикою Теплого. Справді, нема чого панькатися, придумувати партії на багато ходів. Військовий час диктує закони сам. А вони збігаються зі своєрідною доктриною Жори: успіх світить тому, хто приходить, бачить та перемагає. Тож цілком поклався на доцільність будь–яких дій ватажка.

Але при цьому все ж таки лишив собі право діяти так, як звик і вважав за потрібне.

Саме тому побачив пастку.

Не відчув — саме побачив, зіскочивши на землю та опинившись точно навпроти офіцера, котрий закерував їхній машині заїжджати всередину.

Коли крутився в Сатанові, не лише нюхав повітря, вишукуючи можливості дістатися до складів. Містечко невелике, знайти, де тут міліція, не важко. Так само легко ніби між іншим поцікавитися в звичайних людей, хто тут начальник. Раптом пощастить влаштуватися хоч кимось, пайок дають, картки, якійсь навіть статус солідний, немало.

Тоді Голуб не мав чіткої відповіді, для чого йому знати в лице головного тутешнього міліціонера.

Але ще раніше, між посадками, один старий рецидивіст навчив золотому правилу. Є можливість закарбувати в пам'яті портрет хоча б кількох лягавих у формі — вже добре. Бо одного разу когось із них неодмінно впізнаєш у іншій компанії та в цивільному.

Начальника міліції Левченка він не так давно зміг підстерегти під управою. Й добре розгледіти, лишаючись при цьому непоміченим й не привертаючи жодним чином його увагу.

Саме його, Левченка, зараз чудово освітлював прожекторний промінь.

Хоч був не по гражданці, а в армійській польовій формі, вона Голуба зовсім не збила з пантелику.

Якого біса він тут? Підмінив взводного? Для чого?

Відповідь прийшла негайно.

Рвонувши ППШ з плеча, Голуб наставив дуло на Левченка, горлаючи при цьому на всю силу легенів:

— АТАС! МЕНТИ!

Палець уже тис на спуск.

Та за мить до того, як автомат плюнув вогнем, Левченко вискочив з–під світла, в русі тягнучи пістолет із кобури.

Голуб не зупинявся.

Грянула черга. Кулі розпороли повітря на тому місці, де щойно стояв ворог.

Тут же постріли гримнули з інших боків. Левченко, опинившись на видноті, ризикував потрапити під перехресний вогонь, і автоматники запросто пошматували б його. Проте він виявився спритним: пірнув, упав, прийшовши на плече, перекотився колобком, виходячи з лінії вогню.

Його б і це не врятувало.

Але у відповідь заговорили постріли.

Широкі промені від прожекторів перемістилися, рухаючись злагоджено. Голуб помітив темні постаті на огорожі, просто за ними. Зрозумів — чекали, чекали, суки, тепер освітлюють їх, сліплять, самі лишаючись в тіні. Скинув руку, послав у світлий сніп коротку чергу.

Мимо.

— ЗЗАДУ! ЗЗАДУ ОБХОДЯТЬ! — почув з протилежного боку крик Партизана.

Кинувся до машини. Притиснувся спиною, видихнув, опустився на землю, заліг. Зараз Голуб відчував себе злочинно розгубленим. Не знав, від кого боронитися, куди стріляти, і, що найгірше, як вибратися з цієї халепи. Тому, вишкірившись, відчайдушно застрочив у темряву перед собою, підбадьорюючи нерозбірливою та безглуздою мішаниною криків та матюків.

Не розбирав, хто обходить з тилу, скільки. Лиш чітко розумів — більше, напевне значно більше, ніж їх. Не один Теплий любив прості плани. Ментівський полягав у тому, аби заманити, оточити, заблокувати, задавити. Вестимуть вогонь на враження, нема жодного сумніву. Можна спробувати вийти з піднятими руками — навряд чи пройде. Застрелять на місці, як не в груди, то у спину. Та навіть нехай вийде здатися та вціліти — розстріл за законом воєнного часу. Щойно встановлять особу втікача — розстріляють два рази. Хоч це й так само неможливо, як двічі повісити.

Ні.

Або тут застрелять — або на прорив.

— РВЕМО! — почув Голуб з протилежного боку вантажівки.

Волав Жора Теплий, перекрикуючи шалену тріскотню автоматів, перемішану з пістолетними одиночними хлопками.

За спиною почув рух — незграбно, хоча й спритно стрибнули в кабіну. Кулі тут же посікли скло. Голуб почув, як скалки осипалися з дружним дзенькотом, але тієї ж миті мотор чхнув, знову, знову — і ожив, завівся. Значить, або Дід, або сам Теплий, який теж умів кермувати, все ж таки осідлали водійське крісло.

Рвонувши вперед з місця, полуторка ледь не заділа Голуба правим заднім колесом. Він відкотився, скочив на рівні, шарпнувся подалі від світла. Знову довга черга, кулі свиснули над головою та біля вуха. Одна навіть ужалила, легко, зовсім не боляче. Не так зачепила, як розлютила.

Через те Голуб не надто вдивлявся, хто там скакнув у його сторону з темряви.

Ступив ще кілька кроків назад.

Скинув автомат. Розстріляв кремезну постать майже впритул.

Випустив у нападника весь заряд, спорожнивши диск до нуля.

І тільки тоді розгледів — звалив Бугая.

Видно, того прикривала машина з іншого боку. Щойно прикриття зникло — кинувся далі від лінії вогню, подібно до Голуба намагаючись дістатися іншого, хоч трохи безпечнішого місця. Наскільки, наскільки безпека взагалі можлива під шаленим перехресним вогнем. Швидше Бугай, як і решта загнаних, шукав точку, звідки вправніше вести вогонь. Місце, яке б давало можливість бодай для невеликих маневрів задля збереження життя.

Не знав Бугай, що вискочить просто на Голуба.

А той, своєю чергою, не відразу втямить, у кого стріляє.

Падати на коліна перед тілом, горювати чи бодай перейматися влучним пострілом у свого Голуб не збирався. Знав Бугая мало, не мав із ним спільних справ, котрі б зв'язували чоловіків міцно. Та й не було в Голуба такої поганої звички — прикипати до когось.

Але не вбитий Бугай напружив і схвилював.

Побачив білу голову Діда — притулився до паркану, смалячи в різні боки короткими чергами. Трохи далі огризався Партизан, встиг забігти за армійський «вілліс», поставлений недалеко від воріт, це був його форпост. Це означало — за кермом полуторки Жора Теплий.

І ватажок має власний погляд на те, як і кому треба вириватися з мишоловки.

Без Діда, Партизана й Голуба на борту.

Вантажівка, розганяючи врізнобіч автоматників, котрі вже сипонули навперейми від складів, прорвалася на невеличкий майданчик. Там розвернулася, вправно, зграбно, майже на місці, на сто вісімдесят градусів — і помчала назад, до виходу. Краєм ока Голуб помітив неподалік «вілліса» два непорушних тіла, тут же прикинув: збиралися, мабуть, сісти в машину, кинутись або на перехват, або в погоню, та кулі зупинили на підході. Один убитий — чи поранений, не розбереш — лежав далі від машини, ближче до виїзду з території, на шляху в полуторки. Праве колесо вантажівки безжально переїхало тіло, праве заднє підскочило.

На втікача посипався град свинцю.

— СТІЙ! — люто заволав Голуб, в останній момент стримавши себе від того, аби почати стріляти в зрадника. — СУКА, ТЕПЛИЙ! СТОЯТИ!

Жора міг не почути криків. Навіть якби зрозумів, що то не вороги наказують зупинитися, а подільники просять допомогти, навряд чи зупинився. Полуторка на виїзді з воріт розвинула максимальну швидкість, протаранивши ліву стулку, яку ззовні відчайдушно намагалися зачинити наспілі міліціонери — так, ніби це могло загальмувати відчайдушний прорив. Від удару стулка злетіла з верхньої петлі. Тих, хто опинився за нею, відкинуло вбік. Вантажівка, хай посічена з усіх боків кулями, помчала геть, зникаючи в темряві.

Та все ж таки корисну справу Жора своєю зрадою зробив. Солдати та міліція на короткий час відволіклися від інших. До того ж були трошки збентежені стрімким, несподіваним опором.

Це дало бандитам зайві секунди фори.

— Прикрий! — гаркнув Дід.

Голуб зрозумів — це до нього.

Відкинув свій автомат, спритно нагнувся, підхопив зброю Бугая. Тут же, в русі, розвернувся, відсікаючи кулями переслідувачів від «вілліса».

Пригинаючись, петляючи зайцем, Дід помчав туди, на бігу перечепився об щось чи просто підвернув ногу — впав, далі пересувався рачки. Негайно оцінивши ситуацію, Голуб розвернувся, підняв автомат.

Два постріли.

Правий прожектор згас.

Ще один.

Осліпнув лівий.

Зі своєї позиції не припиняв бити короткими чергами Партизан, а біла голова Діда вже бовваніла поруч із відкритим автомобілем. Уже зрозумівши, чого той хоче, Голуб, боячись, аби тепер його не кинули тут ці двоє, стрімголов помчав уперед. Перетнув відкриту територію, перевалився через борт «вілліса» ще, здається, до того, як Дід навпомацки розібрався з панеллю керування. Знайшов кнопку стартера. Ввімкнув запалювання й, утримуючи кнопку, запустив мотор.

Поруч із Голубом миттю опинився Партизан. Повалився грудьми на кузов, виставив автомат перед собою, огризнувся. Коли Дід надавив на газ і машина рвонула з місця, їх ззаду труснуло — і Голуб тут же уявив себе в тачанці. Хоча ніколи на ній не їздив. І взагалі, в громадянську війну став безпритульним, прибившись до таких самих злодюжок, як сам.

Хтось із зовнішнього кільця оточення мотнув навперейми.

Капот «вілліса» ударив міліціонера, підкинув догори.

Кулі далі свистіли звідусіль. Машину трусило на вибоїнах. Але вони все одно вирвалися.

Повірити в це Голуб не міг до кінця навіть тоді, коли вони відірвалися від можливої погоні. Ніч довкола стихла, «вілліс» з'їхав із битого шляху на поле. Зробив величезний гак та загальмував десь на околиці. Звідси не виднілося жодних будинків. Хіба якісь старі мури бовваніли попереду.

Перевівши подих, побачив срібне коло місяця над верхівками дерев.

Ліс.

— Приїхали, — сказав Дід, відкинувшись на сидіння. — Десантуємося.

— Чого? Тягла нема? — Партизан випередив Голуба цим запитанням.

— Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, — біла голова кивнула на темну лісову стіну.

— Туди?

— Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…

5

Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.

Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв — нога не рухалася зовсім. Поранений не міг ступати, лише волочив її. Тримаючи попід руки, Партизан із Голубом якось затягнули його під прикриття дерев, пройшли далі в гущавину, і після того спеклися.

— Перекур, — видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.

Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не втримався, на землю повалилися обоє.

— Якого хріна! — гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.

— Тихо ти! — цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло — знизив до гучного шепоту: — Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.

— А йти куди? — втрутився Партизан. — Що далі робимо, братва?

— Сидимо, — відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. — Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.

— І що?

— Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.

— Гнилий базар, — простогнав Дід. — Тут застрягнемо — випасуть ще до світанку.

— Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? — вставив Партизан.

— Тебе забули спитать! — огризнувся Голуб. — І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!

— За що?

— Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.

— А то не накрили!

— Поки ні, як бачите, — кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. — Теплий, падло… Виберемося — знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.

Для переконливості Голуб клацнув зубами.

Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.

— Не ржіть, клоуни! Йти треба! — нагадав про себе Дід.

— Ага, треба, — легко погодився Голуб. — Куди з тобою таким?

Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.

— Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?

— За базаром стеж! — визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. — Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз — точно придавлю.

— Ви чого? — стрепенувся Коля–Партизан. — Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.

— В чому це він правий? — підозріло запитав той.

— Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.

— Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох — доженуть швидко.

— Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?

Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.

— Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше — ось він, — кивок на пораненого, — нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.

— Не слухай його, Партизане! — вигукнув Дід. — Спершу він мене завалить, тоді — тебе! Одному пірнути на дно легше!

Партизан зробив крок назад, потім — ще один. Узяв автомат напереваги.

— Ніхто нікого тут не завалить.

— Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?

Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.

Пострілу не було.

— Отак, — повчально мовив Голуб. — Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.

Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.

— Отак, — повторив Голуб. — Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі — ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?

— Ногу мені перев'яжи, — озвався Дід.

Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім — нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.

— Штани ріж, — порадив Голуб.

— Чим?

— На.

Якимось дивом за халявою весь цей час трималася фінка. Витягнувши її, Голуб підважив ніж на долоні, легенько підкинув, перехопив за лезо, простягнув Партизанові. Якійсь час той сопів, розрізаючи бавовну солдатських галіфе. На стогін та лайку Діда не зважав, впоравшись, попросив:

— Підсвіти.

— Що?

— Темно, що!

Похлопавши себе по кишенях, Голуб знайшов сірники. Кинувши коробок Миколі, спитав:

— Цигаркою багатий?

— Десь були.

— Давай.

— Бач, зайнятий я.

— Дай закурити, кажу!

Знизавши плечима, Партизан випростався, аби дістати з кишені галіфе зіжмакану пачку. Вибравши з купи найцілішу, Голуб затиснув її губами, почекав, поки Коля дасть прикурити, відійшов, затягнувся. Ех, випити б зараз. Не стакан, не кухоль — взяти пляшку, мов той піонер — свого дурнуватого горна, прикласти до рота, спорожнити кількома великими ковтками. Не візьме. Або — візьме не відразу. Такі відчуття були йому знайомі. Уява працювала так, що Голуб уявив, як обпікає горло спирт, а в голові замакітрилося, наче справді вгилив цілу півлітрівку.

— Присвіти, — попросив знову Коля.

Голуб не зрушив з місця, і сірниками почав чиркати Дід — більше ні на що не спромігся.

— Економ, — нагадав Голуб, — по–хазяйські, нам вогонь ще знадобиться.

— Може, кулю йому виколупати? — Партизан поклав руку на фінку.

— Я тобі зараз фари видовбу! — гаркнув Дід. — Роби своє діло!

— Давай сюди цяцьку, — простягнув руку Голуб, і коли Микола неохоче повернув ніж, додав: — Від гріха.

Незграбно, але все ж таки — міцно, зупиняючи кровотечу, Партизан перев'язав рану. Тоді випростався, натягнув гімнастерку на голе тіло. Зітхнув, повернувся до Голуба, і по його тону той зрозумів — один уже визнав, хто з трьох головний.

— Далі що робимо?

— Мислю так, — почав Голуб, хоча насправді дуже слабо уявляв, як саме треба діяти далі та, головне, в якому напрямку слід рухатися, тож повторив, ніби йдучи навпомацки: — Так мислю, братва. «Вілліс» знайдуть. Але не в цю мить. У нас фори десь година — дві. Тепер так: припустімо, нарешті машину знайшли. Невже відразу почнуть облаву? Вночі, в лісі? Може бути, але не думаю. В них сил не вистачить.

— Сам казав — тут взвод охорони і лягаві. Чого це не вистачить?

— Того, Партизане. Того, — обдумуючи наступні слова, Голуб останньою затяжкою добив цигарку, кинув бичок під ноги. — Вони не з місця стартонуть на облаву. Менти, розуміти треба. Зберуться, почнуть ляси точити, плани в них, начальство довбане, те, се… Значить, у нас ще мінімум година в запасі. Треба прикинути, куди звідси схоронимося за цей час. Не зона, з собаками не шукатимуть. Хто знає ці місця?

— Ніхто, — відповів за всіх Коля.

— От як добре. Як же з вами тікати й ховатися?

— У Кам'янці пірнути можна, — втрутився Дід. — Біля — теж, є пару хаз надійних. Без мене ви там пропадете.

Аби не ця фраза, Голуб повірив. А так здогадався — смерті боїться Дід. Адже, як не крути, зв'язує він собою втікачів. Тож перший кандидат навиліт. Ось і торгуватися почав, ціну собі набиває.

Знову погрався фінкою.

Чому б ні? Балабана в тайзі легко позбувся. Той — старий, цей — поранений. Коля–Партизан не писне. Подякує, що сам живий. Ну, хай так… А потім цього Колю куди тягнути? Ні, все ж таки Голуб за останнім часом звик викручуватися, ховатися й виживати самотужки. Без компанії. І, якщо жоден товариш по нещастю не може реально підтримати, без сторонньої допомогти.

Своєму рішенню не здивувався. Просто чим далі стояв і думав, тим більшим було переконання: все правильно, іншого шляху нема. Хоча б від гирі цієї, від Діда позбавитися. Тоді рвонуть далі. Коля–Партизан битий, та однак переляканий. На нього тиснути простіше. Робитиме, як скажуть, бо страшно за власне нікчемне життя вічного зрадника.

Спритні пальці стиснули лезо.

Жест фокусника — і ось правиця стискає руків'я.

— Вірно, Діду. Без тебе нас тут швидше злапають, — мовив заспокійливим тоном. — Робимо так, братва…

Вже приготувався збрехати красиво наостанок, остаточно присипляючи побоювання сивого бандита.

І завмер.

Розпрямив плечі. Витягнув шию. Навіть примружився, дослухаючись до чогось.

Місяць виплив з–за верхівок, світив на них. Нічне вересневе небо було зараз чистим, темним та рясно зоряним.

— Що? — стрепенувся Партизан, а Дід ворухнувся й собі, помітивши стрімку зміну в поведінці товариша.

— Тс–с–с, — підняв Голуб руку. — Чуєте?

Запитав, бо сам не був певен, що почув у лісі якійсь звук. Так, ніби хтось рухався зовсім поруч. Наближався, скрадався, лишаючись невидимим та майже нечутним. Партизан із Дідом теж завмерли, нашорошивши вуха, але більше підозрілих звуків не було.

Хіба…

Хруснуло щось збоку. Наче нога — або важка лапа — наступила на підсохлу гілку.

Рука міцніше стиснула саморобне набірне руків'я.

Або від перенапруги шумить у голові та вухах.

Або тут, у лісі, поруч із ними, справді хтось був.

Лягаві? Підкрадаються, беруть у кільце?

Не могли наздогнати так швидко. І не підкрадалися б так довго — напевне відчули, що помічені. Ні, це щось інше. Може, звір бродить поруч… Недоречно згадалися сатанівські байки про якогось тутешнього вовкулаку, з яких можна хіба посміятися. Народу після окупації ще й не такі страхи привидяться. Але все одно тут, поруч, хтось кружляє, це Голуб відчував чим далі, тим ясніше.

Знову хруснуло.

Тепер уже Партизан дав знак — почув. Дід на землі помітно стривожився, завовтузився, вужем підбираючись ближче до куща.

— Коля, — гукнув Голуб, говорячи самими губами.

Той мовчки повернувся. Місячне світло відбило на лиці переляк, це проглядалося навіть у темряві ночі. Кивнувши вбік, Голуб дав зрозуміти — треба піти на звук та перевірити, що там. Партизан мотнув головою. І тоді Голуб виставив перед собою фінку лезом уперед, просичав:

— Іди.

— Сам… іди…, — відповів Коля–Партизан, і тут же, з переляку набравшись духу, вигукнув, аж луна пішла між дерев: — Хто тут? Хто? Виходь! Виходьте!

У відповідь — тиша.

Але наступної миті позаду, вже не дуже криючись, захрустів хмиз під кроками. Голуб роззирнувся. Хто б це не був, людина чи звір, невидимець рухався швидко, спритно, не даючи змоги зафіксувати себе та своє пересування.

— Іди! — звелів Голуб, теж перейшовши на нормальний голос, тоді розвернувся, крикнув у темряву: — Ти! Чуєш, нас більше! У нас зброя! Виходь, поговоримо!

Знов ніхто не відповів.

Зробивши кілька широких кроків, переступивши через пораненого, він наблизився до Партизана впритул. Шарпонув до себе, легенько штрикнув вістрям ножа під шию. Той не опирався, вже не знаючи, кого і чого треба лякатися.

— Пішов, — засичав Голуб. — Я прикрию, я тут. Не лишати ж ось його, — кивок у бік Діда, котрий для нього нічого не значив, просто знайшлося виправдання, чому не йде сам. — Бо я тебе на місці порішу. Тепер починаємо заробляти на право жити. І я його тут даю. Дійшло? До обох? Бігом, я сказав!

Кольнув ножем вдруге.

Подіяло.

Для чогось розправивши плечі, Партизан спочатку нерішуче, потім — впевненіше посунув уперед, за дерева. В той бік, звідки щойно всі чули якісь ознаки руху. Скрадався, немов чекаючи пострілу. При цьому намагався триматися в полі зору Голуба, час від часу озираючись. Чим далі відходив, тим частіше, ледь не за кожним кроком, повертав голову.

Це сталося в мить, коли Коля Яковина на прізвисько Партизан глянув на своїх товаришів черговий раз.

Звідки взялася темна постать — ані він, ані тим більше — Голуб помітити вчасно не змогли. Навіть якби помітили, вберегтися не встигли: щось високе, хиже раптово вигулькнуло з–за стовбура, повз який саме обережно проходив Коля. Він голосно крикнув — і тут же його рвучко смикнули, поволокли. Він та нападник зникли з очей. Знову крик, цього разу — передсмертний.

А потім Голуб, вирячивши очі, побачив, як щось назад від себе із силою відкинуло бездиханне тіло.

Лишатися на місці вже не міг. Плюнувши на все та всіх, закричав, підбадьорюючи себе. Повернувся, та, не зважаючи на волання залишеного напризволяще Діда, рвонув подалі, не розбираючи дороги. Здається, спершу теж кричав. Потім перестав, лиш нісся широкими стрибками, далі не випускаючи з рук фінки.

Нога перечепилася об корч.

Голуб упав навзнак. Ніж при цьому випав із руки. Важко дихаючи, хотів підвестися, аби бігти далі.

Вкляк.

Поруч знову хтось був. Хтось швидкий, безжальний, хижий.

Нічний лісовий мисливець, від якого не втечеш.

— Чого тобі треба! Чого тобі треба!

Голуб думав — волає. Насправді ж лише розкривав рот, мов зловлена та викинута на берег риба.

Тяжке уривчасте дихання зовсім поруч.

Темна постать заступила місячне коло.

Нарешті Голуб зміг розгледіти переслідувача.

На коротку мить зрадів, бо розібрав, хто перед ним.

А тоді закричав.

Відчайдушно.

Без надії на порятунок, ніби передсмертний крик здатен відклякнути того, хто вже завдавав смертельного удару…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Частина третя НАБЛИЖЕННЯ

Розділ сьомий Номер вісім

1

— Як можна це пояснити, товаришу старший лейтенант?

Сомов дивився на Левченка знизу вгору. Коли той простягнув рапорт — звелів доповідати усно. Але поки Андрій говорив, перебігав очима списані аркуші, при цьому поступово зсуваючись на стільці вниз. По завершенні звіту капітан уже сидів, упираючись плечима в спинку. При цьому відкинувся так далеко назад, як вона дозволяла, вертів у пальцях гостро заточений олівець і позирав з–під лоба.

— Там все викладено, товаришу капітан, — стримано відповів Левченко. — До цього, як і до щойно сказаного, мені додати нема чого. І потім… Ви ж були на місці, товаришу капітан. Самі все бачили.

… Спершу погоня на чолі з Андрієм наштовхнулася на кинутий «вілліс». Тоді ще мимоволі майнуло: що за місце — цей старий мур. Було навкруги безпечно, навіть затишно. Левченко звик довіряти йому свої секрети. Аж раптом за дуже короткий час довкола почали творитися якісь незрозумілі події. Миттю подумав про Поліну Стефанівну, вона ж недалеко живе. А він, керівник сатанівської міліції, квартирує в неї. І хтозна — раптом бандити дім давно вирахували. Та не мали іншого ходу, окрім як кинутись туди, де шукатимуть в останню чергу чи не шукатимуть узагалі. Може, просто зараз тримають у заручницях перелякану літню бібліотекарку й чекають, поки громадянин начальник повернеться до себе після безуспішного полювання.

Втім, подібні страхи швидко відкинув. Натомість прикинув, зорієнтувався на місцевості, куди бандити могли рушити. Й звелів солдатам та міліціонерам, котрі були з ним, розтягнутися в шеренгу й прочісувати ліс. Сліди крові хоч не відразу, але вдалося розгледіти. Тож побоювання про можливий напад утікачів на самотню Стефанівну зникли остаточно.

Лейтенант Борисов кволо намагався переконати свого тезку — пізно ввечері, фактично вночі облава, тим більше — в лісі, може виявитися лише струсом повітря. Ці розмови Левченко припинив у зародку, погодившись із Борисовим: він взводному не командир і наказувати не має права. Але тут же нагадавши — операція планувалася спільно. Мав місце вогневий контакт, справжній бій, і обоє вони втратили людей. Значить, питання, як і коли доцільніше переслідувати ворога, взагалі не повинно підніматися.

Ну, а потім сталося так, що далеко бандити забігти не встигли. Наткнувся на трупи лейтенант Борисов. Коли роздивився — закричав. Хоч не мав би так реагувати на мертві тіла, адже був на фронті півтора роки, після прискорених офіцерських курсів…

— Я бачив, — промовив Сомов.

Враз несподівано розпрямився на стільці. Різким рухом переламав олівець, жбурнув частинки в різні боки. Подався вперед, гаркнув, на якусь мить втративши над собою контроль:

— Від тебе хочу почути, Левченко, що це було! Від тебе! Ти начальник міліції! Ти над цим працюєш давно! Чи не працюєш?!

Андрій мовчав. Відчувши, що зірвався й виглядає негідно в очах молодшого офіцера, та ще й міліціонера, Сомов підвівся, обсмикнув кітель. Ступив до великого, йому по пояс, прямокутного металевого сейфа. Відчинивши, витягнув звідти почату пляшку «казенки», дві склянки в підстаканниках для чаю. Поставив на стіл, плеснув у обидві трохи більше половини. Кивком не припросив — звелів Левченку брати. Хекнувши, випив сам, відразу закурив. Дочекався, поки те ж саме зробить Андрій. Лиш після того знову вмостився за столом, повів далі вже спокійніше:

— Мені потрібні версії, старлею.

— Я кинув усі сили міліції на ліквідацію банди Теплого, — відповів Левченко. — Ми з вами саме цю задачу визначили першочерговою. Ловити скаженого вовка наказу не було. Наскільки я пам'ятаю, цю тему ми навіть не вважали серйозною.

— У тебе погана пам'ять, старлею. Не професійна.

— Чому? — вирвалося в Андрія.

— Бо я взагалі ні про якого вовка з тобою не говорив. Бабусині казочки. Я припустив, що під виглядом так званого звіра–вбивці працюють залишки банди німецьких поплічників — націоналістів, котрі засіли десь у лісах та намагаються сіяти терор. Значить, цей так званий перевертень — компетенція органів держбезпеки.

— Тим більше ми в міліції ним не займалися, — Левченко мовив це з явним полегшенням.

— Але в тебе повинна бути власне версія того, що сталося, — вперто гнув своє Сомов.

— Можу ще раз повторити. Троє бандитів, серед яких — один поранений, вирішили відсидітися в лісі. Надто далеко заглибитися не змогли, бо їх зв'язував той–таки підстрелений. Зупинилися, судячи з усього, перевести подих. Можливо — обговорити плани подальших дій. Шансів вибратися було мало, автомати без набоїв. Усієї зброї — ножик у одного з них. Того, хто мене незрозумілим досі чином упізнав… Перетинатися раніше ми з ним ніде не могли. Особи всіх трьох будуть встановлюватися тільки тепер, за фактом…

— По колу ходиш, — перервав Сомов.

— Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.

— Мені? — брови Сомова смикнулися догори. — Тільки мені все це треба?

— Винуватий, товаришу капітан, але ось тепер я зовсім не розумію, що ви хочете від мене почути.

— Добре. Тепер давай ще раз. Як усе, на твою думку, відбувалося там.

Стримати тяжке зітхання Андрієві коштувало чимало.

— Попередньо, навскидку, картина виглядає так. Спочатку напали на того, котрий відійшов від основної групи. Припекло в кущики чи щось інше. Вбивши першого, нападник виявив себе. Більше не ховався, почав переслідувати жертву, яка почала тікати. Наздогнав, убив, повернувся й розправився з пораненим. Усе.

— Перерізав горлянки, — уточнив Сомов.

— Перегриз.

— Зубами?

— Не знаю. Тіла в морзі. Ними займається товариш Нещерет. Висновок про спосіб убивства буде пізніше.

— Кажеш, почерк такий самий, як у інших випадках нападу так званого перевертня?

— Аналогічний, товаришу капітан. Ми ж про це вже говорили.

— Не раз і не два, — легко погодився Сомов. — Проте сьогодні вночі розклади трошки вже інші. Тобі не здається, старлею? Троє вбитих. Один за одним, відразу. Не місцева жителька, беззахисна баба чи дівка. Озброєні мужики, досвідчені бандити, пропечені кримінальники. Двоє з трійці могли опиратися. Хай не було, чим стріляти, але просто так, як кажуть, за рупь–двадцять, їх не взяти. Це їх великий лісовий звір загриз, усіх трьох? Послідовно?

— У мене поки нема пояснення.

— О! — Сомов багатозначно підніс пальця догори, знову розлив горілку по склянках, покликав Андрія ближче до столу жестом, випив, не чокаючись, припросив зробити те ж саме, повів далі, явно захоплений власною ідеєю та накручуючи себе: — Це ж я з тебе, старлею, намагаюся видоїти! Ти мені це скажи! Бо я знаю, додумався відразу. Хочу розуміти, що хтось мислить в одному зі мною напрямку. Та підтримає в разі чого. Ти ж мене підтримаєш?

— У разі… чого?

— Прямо кажи: віриш, що це — велетенський вовк чи навіть отой вовкулака з тутешніх казок усіх гризе?

Левченко вкотре після побаченого в лісі згадав розмову з лікарем Нещеретом та знайдену на узліссі вовчу шерсть недалеко від людських слідів.

— Не вірю в казки, товаришу капітан, — відповів, ніби рапортуючи. — В забобони теж.

— Молодець. А у що віриш? — і, не давши вставити слово, продовжив: — У те ж саме, що я. Бутафорія, старлею. Залякування. Ворог у тилу не спить. Активізувався. Мало вбити людину, він, бач, під вовчиська працює. Грає, так би мовити, на людських страхах, забобонах. Ну, й на шкідливому впливу релігії.

— До чого тут релігія?

— Левченко, ти ж не місцевий, вірно? Я теж не звідси. Але за час служби такі маленькі містечка чи селища, як хочеш, так і називай, — словом, бачив я всяке. Чим далі від великих міст, де давно й упевнено ствердилася радянська влада й нема попів, тим складніша обстановка. Віками, старлею, ві–ка–ми церковники промивали мозок людям. Особливо тут. Чим ближче на захід, до буржуазної колись Польщі, тим народ затюканіший. Вірять, товаришу старший лейтенант, у все на світі. Буржуазні націоналісти це використовують і проти нас, і проти них.

— Проти кого?

— Населення, старлею. Тутешнього населення. Люди пережили страшну окупацію. Фашисти стріляли, ґвалтували, палили, різали. Потім Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна пішла в переможний наступ. Що лишається робити агентам фашизму та німецьким посіпакам, котрі втекли від справедливої кари? Правильно, починати тут партизанську боротьбу. А щоб законна влада в таких ось невеличких населених пунктах не могла цілковито покладатися на людей, їх треба деморалізувати. Ось це й відбувається, старлею!

Цікаво, він сам собі вірить, подумав Левченко. Відповів тут же — так точно, вірить. У жодному разі не блазнює. Сомова несло, але навряд чи від випитого. скільки там тієї горілки для загартованого офіцерського організму. Ні, питання в іншому — якою мірою начальник відділу УНКВС правий у своїх дещо фантастичних припущеннях.

Звідси — наскільки він, начальник міліції, зі своїми знаннями, розділеними лише з Антоном Савичем Нещеретом, готовий підіграти Сомову. Підтримуючи саме цю версію.

— Нехай так, — мовив обережно, відчуваючи, як випите починає тихенько шуміти в голові. — Тоді в мене сумнів, товаришу капітан. І то — серйозний.

Господар кабінету, глянувши на залишки горілки в пляшці, кивнув сам собі та розлив по склянках рештки.

— Ну–ну.

— Чому націоналісти чи хто там у нас ховається в лісі, напали на трійцю бандитів? І взагалі, скільки їх могло бути? Діяв не один, а щонайменше двоє. Чи ми можемо говорити про ще одну озброєну групу в цих краях?

— Згоден. Саме такого ходу думок, старлею, я від тебе й чекав. Кричати на вас доводиться, аби вчилися думати.

Андрій вирішив за правильне пропустити це повз увагу, продовжив:

— Якщо вбиті — бандити, й ті, хто вбив — теж бандити, вони навряд чи ворогуватимуть. Виходить, убили своїх. Значить, свідомо чи мимоволі зіграли на руку нам. Щось тут не так, вам не здається?

Сомов наморщив лоба, ніби щойно про це подумав. Тоді взяв склянку, гойднув заклично:

— Сам підняв питання. Ініціатива карається. Відповіси мені на нього, старлею, в найкоротший термін. Хер його знає, що у них там між собою вийшло та закрутилося. Може, вони спільники. Раптом планували напад на склади разом. І лісові хлопці, побачивши, що кримінальники вляпалися, до того ж серед них один поранений, взяли та й порішили зайвих свідків одним махом. Заодно людей налякати. Але ж ти, я сподіваюсь, суворо попередив усіх, щоб тримали язики за зубами, аби зайвої паніки не сіяти?

— Так точно. Інструктаж проведений.

— Все одно нагадай: хто почне ляпати чи просто заведе про вовкулаку — грає на боці ворога. А отже, сам ворог народу, бо поширює пропаганду. Зараз воєнний час. Треба пояснювати, що я маю право наказати розстрілювати на місці за подібні провокації?

— Не думаю. Вас усі сьогодні чули.

— Повторити не завадить, — вперто повторив Сомов.

Ожив телефонний апарат. Капітан глянув на нього так, ніби вперше бачив, тоді ковтком спорожнив склянку, обійшов стіл, зняв трубку.

— Слухаю, Сомов.

Коли переходив, змусив Андрія ступити вбік, переміститися до протилежного краю столу. Як заведено, жодних зайвих документів на ньому при сторонніх не розкладали. Взагалі під масивним чорнильним прибором, явно трофейним, що лишився від попередніх господарів, виднівся тільки один аркуш паперу.

Ковзнувши по ньому поглядом, Левченко впізнав свій почерк.

— Про перші результати доповім за добу, товаришу підполковник! — обіцяв комусь у ебонітову трубку Сомов, обпершись задом об стіл та стоячи при цьому спиною до Андрія.

Очі за щось зачепилися.

Злодійкувато зиркнувши, чи не збирається капітан повертатися, Левченко підійняв чорнильницю.

Пучками потягнув аркуш до себе.

— Ні, товаришу підполковник! Георгія Теплова, більше відомого, як Жора Теплий, за прикметами серед мертвих не впізнали! — рокотів далі капітан.

Андрій пробіг очима знайомий список. Сам його складав, виконуючи розпорядження Сомова. Той не пояснив, для чого. Лише велів узяти на олівець усіх, хто з'явився в Сатанові від початку вересня.

Нічого особливого. Звичайний збір даних. Органи НКВС для того і є, аби перевіряти такі дані. До того ж заклопотаний Сомов не надто квапив із виконанням. Андрій, теж маючи важливіші справи, дав потрібні вказівки підлеглим. Не першочергове завдання, але зробити треба.

Отримав згодом список із чотирнадцяти осіб.

Тепер дивився на нього.

Прізвище під восьмим номером було підкреслено.

Причому — двічі.

— Так точно, товаришу підполковник!

Відчувши — розмову ось–ось завершать, Левченко прилаштував аркуш, як було.

Коли Сомов поклав трубку на важіль і розвернувся, Андрій саме взяв із нього приклад, допиваючи горілку.

— Можете бути вільним, товаришу старший лейтенант. Куди зараз?

— Відпрацьовувати вашу версію. Наш лікар, мабуть, уже вивчив рани. Хоч не судовий експерт, та щось сказати напевне зможе.

— Хай толкове щось скаже. І давайте, не баріться. Трупи в Кам'янець треба відправити. Ідентифікація, все таке інше. Вказівки від начальства пізніше прийдуть. Поки працюйте в штатному режимі.

Козирнувши, Левченко повернувся й вийшов.

Не міг пояснити собі, чому зачепила невелика деталь.

Прізвище такого собі Волкова Ігоря Петровича особіст підкреслив спершу раз, тоненько. А потім — вдруге, жирно.

Ще й натиснув сильно — грифель розкришив.

Олівець Сомов теж у нього на очах ось тільки переломив, коли нерви раптом здали.

Дуже схожа ситуація.

Чомусь інші прізвища не підкреслені…

Деталі.

Хтось десь говорив про диявола в деталях. Треба в Стефанівни запитати. Чи в Лариси, обидві начитані.

І взагалі, якась особлива увага до Волкова Ігоря Петровича.

Список на робочому столі, перед очима товариша капітана державної безпеки.

Не просто так.

Цікаво.

2

— Тихо стій! Рипнешся — амба.

Ігор не стільки злякався, скільки здивувався. Хоч заскочений зненацька, не зрозумів — відчув: небезпека є, але не смертельна. Табірний досвід, можливість спілкуватися з блатарями та глибше вивчати їхні звичаї підказували: той, хто хоче вбити, не погрожує з темряви. Нападає стрімко, вирішує все одним влучним ударом. Або стріляє з–за рогу, добре прицілившись, якщо зброя є. Дуло під горлом відчувати неприємно, тож руки піднялися машинально, навіть демонстративно — виставив їх перед собою долонями догори.

— Пішов до хати. Повільно.

Слухняно кивнувши, Вовк позадкував. Щойно зайшли, незнайомець забрав пістолет, перемістився так, аби двері були ближче до Ігоря, виплюнув наказ:

— Зачиняй, як там воно в тебе. Бігом!

— Прямо бігом, — гмикнув Ігор.

— Поговори в мене!

— Біжу, вже біжу.

Накинувши гачок, Вовк брязнув клямкою. Повернувся, чекаючи нових розпоряджень. Кремезний незнайомець у офіцерській формі, але без головного убору, кивнув, пропонуючи проходити в кімнату. Зайшов сам, покрутив головою, кивнув, тепер — схвально:

— Годиться.

— Для чого?

— Розберемося. Сядь, Офіцере. Ти ж Офіцер, правда?

Почути зараз своє табірне прізвисько Ігор сподівався найменше.

— Взагалі я комісований…

— Не ліпи горбатого! — підніс голос незнайомець, не опускаючи зброю. — Давай, браток, намалюю тобі нашу ситуацію. Я все про тебе знаю. Де сидів, звідки рвонув. Звати тебе Ігор, прізвище — Вовк, на зоні Офіцером охрестили. Хресний тато — Проша Балабан, мій давній корєш. Такий давній, що зустріне — заріже. Але не зустріне й точно не заріже. Бо лежить десь на березі Глухої Вільви, чи де ти його там закопав. Бач, чарівник я?

— Цікава історія. Тільки ти помилився адресою.

— Слухай, Офіцере, кінчай базар, а? Мені по хріну, як тебе хрестили, від кого ти ховаєшся і чому саме тут. Не збираюся я тебе нікуди здавати. Ми з тобою взагалі товариші по нещастю. В одному човнику пливемо.

Вовк знизав плечима.

Мабуть, досить уже гратися, безглуздо. Схоже, незваний гість поки не бажає йому зла. Хоч навряд чи прийшов друг.

— Тоді, може, забереш ствол?

Примостившись на лавку за столом, кремезний поклав пістолет перед собою, розвернувши ніби ненароком дуло в бік Ігоря.

— Так піде?

— Нехай. Про мене знаєш чимало. Сам хто такий? Обзовися.

— Хе, розбираєшся, як у нас говорять. Ти теж мене знаєш, Офіцере. Гадом буду. Балабан покійний напевне про мене кілька лагідних слів говорив. Теплий я, Жора, чув?

Ігор спохмурнів:

— А–а, ясно–ясно. Про тебе і про твої подвиги я наслухався — о! — ребро долоні чиркнуло по горлу.

— Слухай, тобі теж є, чим похвалитися, Офіцере, хіба ні? Такий же зрадник Батьківщини.

— Я…

Вовк раптом завмер. Відчувши — говоритиме на свій захист, що перед цим записним убивцею та бандитом виглядало щонайменше соромно, недолуго й недоречно, натомість огризнувся:

— Ти не рівняй, Жоро. Не рівняй. Я з діючої частини не дезертирував. Усе інше твоє бандитство мене мало цікавить, але Батьківщину зрадив якраз ти!

— Ага, Батьківщину! Скажи ще — особисто товариша Сталіна! — реготнув Теплий. — Все про тебе знаю, Офіцере. Навіть більше, ніж ти думаєш. Тебе за діло посадили? Дійсно, за зраду? Ти у своїх стріляв, з частини своєї тікав, фрицям чоботи чистив, комсу червону розстрілював?

— Чого ти хочеш? Чого домагаєшся?

— За що тебе судили, товаришу Вовк? Ні за що. Наклепали, склепали справу. Підшили липовий матеріальчик канцелярським клеєм, хіба ні?

Ігор скреготнув зубами — так чи інакше, з Жорою доводилося погоджуватися.

— Склеїли. І підшили.

— Значить, тебе могли оббрехати — а мене ні? — у голосі почулися переможні нотки. — Чому ти так вирішив, Офіцере? Хто ти взагалі такий? Хіба тобі вирішувати: правду про мене кажуть табірні урки, народець гнилий від маківки до жопи, падлючий та паскудний — чи брешуть?

— Смислу нема тебе оббріхувати.

— Не знаю, Вовк. Ох, не знаю. Добре! — він плеснув у долоні. — Думай, що собі хочеш і як душа бажає. Це нічого не міняє. Мені треба затихаритися. Влипли ми в дурну історію, залетіли в капкан. Так карта лягла, що побачив тебе тут, у Сатанові, один спільний знайомий. Випадок, раз у житті буває. Але й світ, бач, тісний. Нема куди заховатися від людського ока. Пропустив би повз вуха, яке мені до тебе діло... Ну, дізнався про всяк випадок, на чорний деньочок, де хаза в бродяги, котрий теж від лягавих ховається. Крім корєша мого, тебе в цілій окрузі ніхто не впізнав. Та й ширше бери — ніхто тебе саме тут не шукатиме. Заліг у нору — твоє щастя. Я біля тебе пристроюся. Чи моя компанія тобі не годиться?

— Чесно?

— Вали.

— Не дуже.

— А в тебе, бродяго, варіантів нема. Доведеться мене терпіти. Шматок хліба даси — і досить.

Сюди може прийти Лариса, майнуло в голові.

— Надовго? — запитав.

— Як піде, Офіцере. Як зживемося. Подружимося — гляди, разом звідси знімемося. Ти за мене, я за тебе, брат за брата, хіба не так?

— Не так.

— Ну, в такому разі днів з пару я в тебе перекантуюся.

Здається, іншого виходу незваний гість не лишав.

— Хто хоч цей спільний знайомий? Хто нас звів заочно? Хоча, — його раптом осяяло, — здається, знаю. Не Голуб часом?

— Він, сизий, — реготнув Жора. — Бачиш, не треба тобі говорити зайвий раз — у житті нашому всяке буває. Стільки тобі фартових історій розкажу! Ох, наговоримося, язики болітимуть.

— Не горю бажанням, знаєш.

— Тоді просто будемо сидіти один навпроти одного й баньки втупляти, як двоє сичів. Придумай, як хворим сказатися. Хай на ці дні тебе хтось замінить.

— Не пройде.

— Чому?

— Підозріло дуже.

— Зроби так, аби не підозрювали. Зроби, корєшок, зроби. Сам собі допоможеш.

Ігор картинно розвів руками.

— Глянь — тут нема телеграфу. Тим більше — телефону. І голубина пошта не літає.

— Хоре філонити, Офіцере. Буде, як я сказав.

— Ну, і як же це буде? — Вовк починав потроху заводитися. — Слухай сюди, Теплий. Як на духу тобі говорю, чесно, просто в очі. Щоб дати знати про хворобу, мені треба звідси дістатися центру. Доповісти завідуючій Будинком культури. Та баба — моя начальниця. В партизанах була, бойова, тому — підозріла. Пожене до лікаря, є тут такий, Антон Савич. Цього обдурити можна, придумаю собі який–небудь пронос — згодиться. Але ж я вийду з хати, Жоро. І ти або поведеш мене під конвоєм, або — випустиш. Думаєш, я такий ідіот, що тебе не здам?

— Здаси мене — себе спалиш.

— Ось! — Ігор зігнув правицю в лікті, показав цю фігуру Теплому. — Бачив? Нам із тобою не по дорозі, Жоро. Що б ти там собі не надумав. Візьму й стукону, анонімно. Прийдуть сюди озброєні архангели в погонах. І що ти зробиш? Почнеш відстрілюватися — чи кричати їм, ловіть, мовляв, Ігоря Вовка, він ворог народу, з табору втік? Як ти це уявляєш собі? Як бачиш, а, Жора? В будь–якому разі поки з тобою промудохаються, мій слід прохолоне.

— О! Далеко встигнеш забігти?

— Далі бігали. То не твоя печаль. А розказав я тобі це для того, аби не тішив себе казочками. Хочеш — стріляй зараз, не подільник я тобі.

Теплий пожував губами, не зводячи з Вовка очей.

Потім спокійно взяв пістолет — але на полоненого не націлив. Зважив у руці, явно вирішуючи щось для себе подумки. Нарешті рішуче підвівся, повів дулом.

— Вставай.

— До стінки? Отак прямо розстріляєш?

— У разі чого перший маслюк тобі, — серйозно мовив Жора. — Не доводь — і все буде добре, піду я від тебе. Відсиджуся пару днів, не більше, й заберуся. Хочеш — здавай мене потім. Але думаю — промовчиш. Бо з владою, ментами та чекістами, тобі ох, як нема резону зайвий раз мати справу. Шуруй поки в погріб, здається, бачив ляду в передбаннику.

Справді, льох хазяї зробили в передпокої.

— Ну, хай так, у погріб. Далі що?

— А далі вилізеш звідти, коли сюди хтось припреться. Треба ж начальникам перевірити, де сторож подівся, чому на роботу не ходить. Війна, бандити кругом гуляють, те, се… Поговориш із гостем. Я триматиму на мушці всю компанію. Не промахнуся, що б ти там не нагадючив. Отак ми з тобою й заживемо поки, Офіцере. Годиться? Придумав методи? Є чим крити?

Ігореві не лишалося нічого іншого — знову розвів руками.

— Банкуй, Жоро. Погріб — так погріб. Куфайку тільки даси, чимось накритися. І про жрачку не забувай.

— З голоду не здохнеш, як є що в закромах. Топай, топай, злидню, рухай копитами.

… Тут було досить вогко, та незваний гість не лишив вибору. З харчами сутужно, зате знайшлися порожні мішки. Встеливши ними голу землю, кинувши тілогрійку й замотавшись у сіру солдатську ковдру, Ігор провів значну частину ночі в темряві. До головного болю мізкуючи, як врятувати Ларису — вона може ризикнути й пробратися сюди завтра без попередження. Сміливих варіантів роїлося безліч. Та чим більше їх крутилося, тим гостріше відчував Вовк власну безсилість не так перед занесеним лихим вітром Жорою Теплим, як загалом перед обставинами, що склалися.

Втікач у глухому куті.

Куди не повернись.

3

Простирадла для моргу — надто жирно.

Слушно вважаючи це непотрібною розкішшю, Антон Савич Нещерет накривав мертві тіла шматками брезенту. Спеціальних столів для прозекторської теж не було, пристосували два саморобних, грубо збитих із різнокаліберних дощок. Третьому трупові місця не вистачило, і лікар, аби не робити винятку ні для кого, розпорядився покласти покійників рядочком на підлогу.

Левченко вже мав змогу роздивитися всіх. Але глянув ще раз, присідаючи перед кожним та відкидаючи брезент, відкриваючи страшні рвані рани. Під стелею висіла на дроті потужна лампочка. Та навіть якби світило не так яскраво, Андрій все одно міг переконатися — подібний почерк бачив, і то не раз.

— Ви праві, — озвався Нещерет, хоча Левченко розглядав убитих мовчки, не коментуючи й не оцінюючи видовище жодним чином. — Той самий.

— Хто?

— Вибачте…

— Той самий — це хто? — Андрій накрив спотворене передсмертним жахом лице останнього бандита, котрий невідомо, яким дивом упізнав його тоді, біля складів.

— Вбивця. Ви ж самі бачите.

— Я, Савичу, бачу роздерті горлянки. Чим їх рвали — зубами, кігтями, руками, залізними щипцями? Ви мені повинні сказати, Савичу, ви.

— Ми говорили на цю тему, Андрію. Я — не експерт… не займаюся судовою медициною. Ніколи нею не займався. Будь–які мої висновки дилетантські, потребують додаткових консультацій.

— Ви вже один раз зробили, як ви кажете, дилетантський висновок. Здається, самі в нього повірили.

Прикривши почервонілі очі, Нещерет легенько помасажував повіки великим та вказівним пальцями. За звичкою переступив із ноги на ногу, змістившись трошки вбік. На хвильку завмер, проговорив утомлено:

— Я не знаю, в що мені треба тепер вірити, — забравши руки та розклепавши повіки, знову глянув на Левченка. — Поняття не маю, Андрію. Мені, людині з вищою освітою, все оце, — він показав жестом на рядок трупів, — не вкладається в голові. Ніколи не припускали, що людина може перетворитися на звіра?

— Чому не припускав? Знаю — може. І справді перетворюється.

З Андрієвого язика ледь не злетіло, як десять років тому на його рідній Харківщині по спустошених великим голодом селах люди їли собі подібних. Стримався, пояснивши натомість:

— На війні це трапляється частіше. З тих пір, як наступаємо, звільняємо міста й села, чуємо про такі людські звірства, що часом навіть у загартованих боями бійців волосся дибки стає.

— Я не те маю на увазі, Андрію. Не про те кажу… Людство починалося з мавп. Якщо ви, звісно, приймаєте теорію Чарльза Дарвіна, а не Бога. Наших далеких предків не створювали помахом божественної десниці. Ми, Андрію, не виникли нізвідки. Гомо сапієнс весь час творив себе сам. З року в рік, від віку до віку.

— Що це вас понесло, Савичу? — здивувався Левченко.

— Хіба понесло, вам справді здається? Вибачте, я втомився останніми днями… З цим усім, — кивок на загризених, — і взагалі… Мені б поспати, Андрію.

— Мені б теж, — забувши, що в морзі, Левченко розуміюче посміхнувся. — Думаю, до ранку в нас іще час є.

— А вранці що?

— Новий день. А ось чи будуть нові жертви… Не думаю.

— Чому?

— Здається, цього разу наш із вами вовчисько мусив утамувати голод надовго.

— Думаєте?

— Певен. Як кажуть, зуб даю. Але… Ви ж про щось почали говорити. Збиралися сказати важливу річ для вас, для мене… Я перебив.

Нещерет стомлено відмахнувся.

— Так, думки. Нічого серйозного.

— І все ж таки?

— Дурниця, Андрію, дурниця.

— Почали вже, Савичу, так давайте далі. Я ж не відчеплюся тепер.

— Ну хіба… Насправді нічого особливого. Просто… Жорстоку людину часто називають звіром. Якби тварини розуміли людську мову, таке порівняння навряд чи сподобалося б їм. Проте… Ви ніколи не думали про можливість зворотного процесу?

— Тобто? Процесу — чого?

Лікар заплутував Левченка дедалі більше. Андрій намагався утримати нитку розмови, щоб вчасно й ніби між іншим запитати в Нещерета про те, заради чого прийшов. Тож вирішив слухати терпляче, чекаючи слушного моменту. Бо розумів: таким, як Антон Савич, треба виговорюватися. Власне, тому він зблизився зі Стефанівною — двоє людей із високою освітою, котрі ще не забули старі часи, завжди знайдуть спільні теми.

— Не знаю, чи поясню… Але закінчу, зараз закінчу, — Нещерет, тупцяючи на місці, вже розвернувся до мерців боком. — Еволюція навпаки. Є така теорія, точніше — низка теорій, неабияк популярних років двадцять — двадцять п'ять тому. Дискутувалися абсолютні дурниці, як на мене. Та все ж комусь стукало в голову…

— У вас задовгі передмови, Савичу.

— Боюсь, ви навіть після докладного вступу мене не відразу зрозумієте.

— Спробую.

Всякий раз, коли Андрій спілкувався не лише з Нещеретом, а й з Поліною Стефанівною, йому іноді кортіло признатися — не на вулиці знайдений. Який не який, а теж учених батьків дитина. Дещо й від них встиг почерпнути, та й оці самі гени радянська влада не скасувала своїм декретом. Але всякий раз відмовчувався, заганяв справжню натуру подалі, починаючи старанно грати типового солдафона.

— Звольте, — кивнув Нещерет. — Отже, еволюція перетворила мавпу на людину. Раз так, чому людина не може перетворитися на мавпу? Повернутися до первозданного вигляду, в прямому розумінні цього слова, — чи Андрієві здалося, чи доктор, пустившись у пояснення, трошки пожвавився. — Йдеться, звісно ж, не про буквальне перетворення. Ось мужчина — і ось він уже лізе на дерево, зарослий шерстю. Ні. Але тваринного, Андрію, буквально в кожній людині значно більше, ніж нам із вами хотілося б знати та вірити. Інстинкти можна розбуркати штучно. Важливо уявляти, як це робиться. Аби не втратити чоловіка чи жінку — і в той час розбуркати в ній інші, давно забуті якості. Маячня, правда? Ви ж так думаєте, бачу.

— Чесно? Дурня повна. Невже подібне когось серйозно турбувало?

— Можете не вірити — були поруч зі мною в часи молодості й такі особи. Коли коротко, то ідея утопічна й благородна водночас. Людина, відроджуючи в собі притлумлену, та зовсім не втрачену тварину, збагачує себе новими рисами та, головне, якостями. Хіба не цікаво — відкрити в собі щось нове, незвичайне, невідоме. Як думаєте?

— Не знаю, — Андрій говорив чесно. — Тим більше не розумію, чому ви раптом завелися.

— Бо наше з вами відкриття складно розтлумачити інакше, ніж згадкою про дурниці, з якими носилися замолоду. Хижак, наділений інтелектом, людським інтелектом… Я сприймаю результат його полювання ось так. Підстерегти одну жертву й вистежити, а потім — блискавично розправитися з трійцею. Причому двоє — дорослі, сильні та навряд чи боязкі мужчини… Погодьтеся, потрібні не лише гострі зуби, міцні кігті й стрімкість рухів. Ось цим створінням, як би ми з вами не домовилися його дражнити, керував інтелект. Чи щось таке… подібне до інтелекту. Тому я закінчу: ви праві, Андрію.

— О! В чому, цікаво?

— Ці мертві тіла вже не проллють нам з вами додаткового світла на процес визначення природи того, хто їх загриз. Досить знати, що нікого іншого тут нема. Жодних буржуазних націоналістів, котрі прикидаються вовкулаками, як твердить наш пильний товариш Сомов. Кожна наступна жертва вас до розгадки цієї дивної та страшної природи не наблизить. Зрозуміти її треба інакше.

— Як?

— У мене нема готових відповідей, Андрію. Просто, розкусивши справжню природу вбивці, ви, або — ми з вами, швидше наблизимося до хижака. Її не виявиш, якщо викликати сюди роту автоматників та наказати їм прочісувати ліс.

— Згоден. Все, на що здатен, лісовий звір зробив. Лишається вирахувати й спробувати діяти на випередження, як кажуть у військах.

— Бачте, домовились. Для цього треба спати, товаришу Левченко. Є спирт, на сон грядущий…

— Не тут. І взагалі… не тепер. Хочеться ясного розуму. Але ваш рецепт на сон, лікарю, абсолютно приймається. Попрошу в Стефанівни самогону. Навіть інтелігентні жіночки сьогодні мають удома цей бальзам.

— Замінник грошей, хіба не знали? Обміняти щось корисне на самогонку, отримати якусь послугу — нині це норма для всіх, Андрію.

— Піду, попрошу грамів двісті. Рецепт випишете? — Левченко змовницьки підморгнув, відповіді не дочекався, ступив до виходу, враз зупинився: — Знаєте, ви тут говорили мені, Савичу, про звірів та людей… Воно–то має право на життя. Тільки в нашого товариша Сомова, як ви вірно підмітили, власна думка. Вважає її єдино правильною, пише доповідні начальству й збирається активно діяти.

Лице Нещерета відбило тривогу.

— Ви про що?

— Так про націоналістичні банди ж. Ті ж самі, котрі вбили мого попередника, пам'ятаєте ж цю історію. Сомов свято вірить, що в Сатанові або всі їхні спільники, або — через одного.

— Ви жартуєте, правда?

— Ні, на жаль. Усе дуже серйозно. Кажу тому, що за себе можете не переживати. І за Поліну Стефанівну теж. Ви в нього поза підозрою. Товариш капітан усе до нових людей приглядається. Знаєте, наприклад, сторожа з Будинку культури?

Тепер лікар здивувався.

— Чекайте, чекайте… Такий бородатий… Живе відлюдно. Якби не приходив до мене, я б подумав — німий. А так я ж із ним говорив… Слухайте, у товариша Сомова зовсім із гори протікає?

Ілюструючи свої слова, Нещерет легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі.

— Йому такого не кажіть.

— Не збираюся. Але ризикну в разі чого, не стримаюся. У мене нема ілюзій, вибачте… Я ж вам можу про подібні речі говорити?

— Можете сміливо. Тільки від наших відвертих розмов у морзі нічого не поміняється. Тому мене й тривожить не стільки сам хижак–убивця, скільки активність Сомова. Йому наука до лампочки, ваші теорії він бачив у гробу. Почне зараз смикати людей одного за одним — налякає більше, ніж перевертень. Того хоч не видно. А державна безпека — ось вона, не спить, пильнує…

— … виявляє, карає за законом воєнного часу, — підхопив Нещерет. — Аби тримати громадян, так би мовити, в тонусі. Звідки ви про того бородатого знаєте?

— Я для прикладу, — тепер Андрій говорив якомога байдуже. — Не лише він у зоні особливої уваги. Сомов просив дані на купу народу, він у списку. Згадав так, до слова. А до речі, він вам не видався сумнівним?

— У наш час люди можуть підозрювати один одного, — відмахнувся доктор. — До речі, цей Волков не виглядає підозріло, раз уже питаєте. Хоча, — тут він стрепенувся, — це з якої сторони оцінювати.

— Тобто?

— Напасти на когось і вбити він здатен чисто теоретично. Якщо візьме пістолет, підстереже жертву й стрельне з близької відстані. Не скажу, що він зовсім уже слабкий фізично. Проте завжди готовий заперечити Сомову, чим би мені це не загрожувало: отак запросто впорати в темному лісі відразу трьох — це не про таких, як Волков.

— Цікаво. Зможете довести?

— Кажу ж — приходив до мене. Скаржився — живіт болить. Самі розумієте, повноцінного обстеження я йому не можу влаштувати. Але я бачив чимало, Андрію. Оглянув його і скажу вам — чоловік має всі ознаки недоїдання.

— Ви зараз нормально харчуєтесь?

— Ми всі обмежуємо себе в їжі, — погодився Нещерет. — Та голодний, той, хто давно чи вчасно не їв, з медичної точки зору суттєво відрізняється від того, для кого було нормою гидотне харчування. Навіть систематичне, злісне недоотримання не просто калорій, а елементарного продуктового пайка.

— Гм, цікаво. І в чому ж це проявляється?

— Хоча б оці скарги Волкова на болі в животі! Ще й на фоні помітного зниження маси тіла. Він не схуд, Андрію. Він виснажився. Але я закінчу, — доктор знову помітно захопився. — Значить, на животі проглядаються набряки. Обмовився — руки мерзнуть, особливо пальці, отут, де пучки, — лікар показав на собі. — Виглядає не так хворим, як хронічно втомленим. І цей симптом теж не слід поспішати приписувати солдатам. Ви ж воювали. Прекрасно знаєте — часом вистачає двох–трьох годин міцного сну, аби відновити сили. До польових умов пристосовуєшся, а у Волкова втома, не побоюся діагнозу, хронічна. Зовсім іншої природи. Нарешті, заїди в кутиках рота. Не свіжі, струпинки лишилися. Схоже, то проходять, то знову з'являються, шлунково–кишковий тракт зазнав змін. Лікувати все це можна й треба. Тільки де я йому санаторій візьму… І раз уже про нього заговорили, — він сторожко роззирнувся, ніби тут хтось справді міг їх підслуховувати, — я тоді подумав і забув. А оце згадав. Нате вам мій висновок. Не знаю, з якого він там фронту, де воював. Але в тюрмі чи в таборі побував досить тривалий час.

Левченко перестав приховувати інтерес до персони Волкова.

— В'язень?

— Міг потрапити в полон, — кивнув Нещерет. — Не мені вам розказувати, як наша з вами влада ставиться до військовополонених. Зрадники батьківщини, не інакше. Та й тут, на звільнених територіях, органи активно шукають колаборантів. Працював завгоспом при бургомістрі — все, зрадив. Суд, вирок, кара. Прала спіднє німецьким офіцерам, аби діти з голоду не померли? Зрадниця, без питань. Може, до виправних робіт не засудять, але в Сибір переселять. Нічого, що я так розговорився?

— Зі мною можна.

— Знаю, Андрію. Тому й дозволяю собі. Отже, є в мене підозра — побував–таки цей Волков у німецькому полоні. Втік. Не дурний, знає напевне, що роблять із тими, хто побував у полоні. Хитрим способом повернувся до війська або взагалі опинився в госпіталі. Далі зрозуміло. Бачте, як ми з вами зараз злочинця вирахували!

— Але ж до нападів хижака Волков не має стосунку?

— До чого завгодно, Андрію, — тільки не до цього. Почне перевіряти його товариш Сомов, і хто знає, що там випливе. Стривожили ви мене, стривожили…

Тепер із розмови треба виходити.

— Може, ви накручуєте себе, — Левченко спробував заспокоїти доктора. — Це лише одна людина. Сомов такий, він кожного перевірятиме. Волков, якого я випадково згадав суто для прикладу, не єдиний, хто в нього на олівці. Захоче — половину Сатанова посадить за зв'язок із націоналістичними бандами.

— Отак вбив собі в голову?

— Нічого не поробиш.

— Андрію, — лікар зам'явся, — розумію, не дуже доречне прохання… Раз заговорили… Може, ви б попередили хоча б Волкова цього?

— Що я йому скажу? Вами, шановний, цікавляться органи НКВС? Савичу, якщо ваші припущення вірні, він зробить ноги ще до завтрашнього вечора. А Сомов відразу ж викрутить із цього належні висновки. Ні, краще не влазити. Спробуємо вкотре повірити в здоровий глузд.

— У здоровий глузд чекіста? — Нещерет сумно посміхнувся. — Вірно, як же я забув… Ми всі щодня в це віримо…

Уже вийшовши з моргу, осідлавши мотоцикл, приїхавши додому, влігшись нарешті спати, таки прийнявши перед цим самогону і навіть засинаючи, Андрій Левченко все крутив фразу, сказану літнім доктором на прощання.

Віримо, промовив лікар.

Кожний день переконуємо себе: органи справедливі. А їхні працівники мислять здорово, розважливо.

І значить, сьогодні за нами ще не прийдуть.

Пережити б наступний день з вірою в це.

4

Розплющивши очі, Віктор Сомов відчув тепло біля потилиці.

Забравши руки, на яких примостилася голова, узявся за краєчок столу. Легенько відштовхнувся, розпрямився — і, вже сидячи рівно на стільці, дивився на світло настільної лампи. Яку забув вимкнути, мостячись спати на робочому місці. Вікна кабінету були старанно запнуті, правил світломаскування капітан не порушував. Наручний годинник показував лише початок третьої ночі, отже, сон морив якихось пару годин.

Навіть трошки менше. Левченко пішов ще до півночі. Потім Сомов зачинився, витягнув другу пляшку. Почав пити сам, як звик це робити останнім часом. Посидівши в клубах тютюнового диму, зібрався йти додому — і зупинився, передумав. Повернувся за стіл, схилив голову на руки, заплющив очі.

Аби зрозуміти — вдома ніхто не чекає. А коли й чекають — то не так радісно, як мріялося. Віктор не вважав себе аж таким завзятим пияком. Хоча боротися з внутрішнім ворогом та лишатися при цьому тверезим теж не виходило. Захопився надміру вже тут, у Сатанові, коли раптом прийшло: Лариса вважає себе не дружиною його — полоненою. Бранкою, казковою красунею, котру тримає в полоні бридке потворне чудовисько, триголовий дракон або брутальний велетень. Жінка, за яку вперто боровся ще зі школи, нарешті з ним. Але втіхи чомусь немає. Лара здалася, визнавши переможну силу Сомова — та не скорилася.

Це відкриття чіпляло та ображало найбільше. Віктор знав про всі свої недоліки. Звітував собі, що далеко не ідеальний, не рожева чи блакитна мрія жінок. Тим не менше, він не збирався ламати Ларису. Щиро вважаючи — вона повинна бути з ним, Сомов навіть погодився з власним висновком: про сильні почуття до неї не йдеться. Він їх просто не мав або перестав відчувати. Натомість азарт лишився. Пропонуючи дружині давнього ворога вибір без вибору, Віктор святкував перемогу над Ігорем Вовком. Ту саму перемогу, забрану в нього давно, ще коли вони ворогували підлітками. Затявшись помститися й поклавши на цей олтар частину життя, Сомов довів справу до кінця.

Солодше не стало.

Бачив лице Лариси, коли сказав про втечу Вовка. Докладно та розгорнуто пояснив, чому її колишній чоловік уже не жилець. І чому його можна й треба забути, хай він навіть поки живий. Не допомогло. Для неї Ігор раптом став не приниженим та пригніченим в'язнем, котрий приречений на повільну смерть. Поки не доведено зворотного, Вовк — живий та на свободі. Видно, думати так значно приємніше, ніж щодня уявляти, як ворог народу перековується за колючим дротом.

Щиро бажаючи остаточно поховати Вовка для Лариси, капітан Сомов домігся зовсім несподіваного результату. Жінка помітно ожила, бо відтоді перестала вважати Ігоря потенційним мерцем. Котрий якщо не відкине копита найближчим часом, то лютої табірної зими не переживе з великою часткою вірогідності. Вперто намагаючись знищити давнього ворога, Віктор воскресив його. Принаймні, для Лариси.

Ось чому Віктора не тягнуло додому. Звісно, спати тут, у кабінеті, Сомов не збирався. Та стрімкі події останніх днів значною мірою виправдовували його і перед дружиною, і перед підлеглими, і, що найважливіше, перед собою. Сидіти у напівтемряві, під портретом товариша Сталіна, й напиватися, відганяючи дурні думки, — ось що переважно означає оте багато роботи. Краще повертатися, коли всі вже сплять. Тоді напевне не виникне бажання вести з Ларисою штучні розмови про якісь зовсім не потрібні, не цікаві обом речі.

Почата пляшка терпляче чекала збоку біля столу.

Нахилившись, Віктор узяв її, ковтнув із горлечка. Примостив на стіл навпроти себе. Закурив.

Не проясніло — просто стрельнуло, перестало шуміти.

Погляд сфокусувався на аркуші під чорнильним прибором.

Номер вісім.

Ігор Волков.

Признатися, вал роботи, котру згори вимагали проводити для виявлення та притягнення до відповідальності зрадників та колаборантів, не лишав капітанові часу зайнятися цими громадянами впритул. Спершу не виділив восьмий номер серед інших. Осяяло два дні тому, коли сидів ось так у кабінеті на самоті. Перед тим вдовбав собі: це параноя, треба терміново брати себе в руки. До втікача цей Ігор Волков не має жодного відношення. Так не буває: його кругом шукають, а він — ось тут, нахабно, не особливо й ховається.

Проте, звівши докупи зібрану інформацію, капітан Сомов усе зважив і перестав бути категоричним. Бо перебіг відомих йому подій дав усі підстави придивитися до восьмого номера.

Отже, Вовк дізнався від начальника оперативної частини, де знаходиться його родина.

Після того зробив ноги, зник із поля зору.

І тепер у Сатанові виринає невідомий громадянин Волков. Та ще й коли довкола коїться чорт знає, що.

Між іншим, із ним побіг дружок Жори Теплого, чия банда орудує в тутешніх краях. У випадковість подібних неймовірних збігів Сомов не вірив. Навпаки, складається дуже цікава людська мозаїка.

Міркуючи так, Віктор зробив ще один ковток.

Пляшку вирішив не допивати. Йому потрібна холодна голова. І взагалі, варто поки що притримати коней. Мусить мати тверезий розум, аби серед усієї цієї плутанини ще й спробувати пограти у свою гру.

Згорнувши аркуш учетверо, спершу подумав сховати в шухляду. Вже відчинив замок, висунув її — та враз передумав.

Закрив назад.

Засунув папірець у нагрудну кишеню кітеля. Перевірив пістолет у кобурі, для чогось віддав честь настільній лампі, посміхнувся власним думкам, загасив світло й вийшов.

Черговий по відділу підскочив, побачивши начальника, витягнувся, і Сомов, змірявши його поглядом, буркнув беззлобно:

— Спиш на посту?

— Аж ніяк, товаришу капітан!

— Та ладно, не горлай. На лінії фронту почують.

Вирішивши — жарт смішний, Віктор реготнув, дочекався, поки підхопить підлеглий, поправив кобуру й ступив на вулицю.

Тут було темно й тихо. Зорі, що висипали на небі звечора, заховалися. Кудись подівся й місяць. Шлях додому Сомов міг знайти навіть із заплющеними очима, тож темрява не завадила. Трошки вело від випитого, проспаного й доданого, та цей стан останнім часом був капітанові звичний. Він широко закрокував крізь ніч, обдумуючи, як діяти краще: стежити за оцим Ігорем Волковим чи відразу викликати до себе, глянути, що за один.

Із кожним кроком лишалося все менше сумніву: мрії збуваються.

Ворог–утікач сам приплив до рук.

Але жоден маскарад не врятує. Він, капітан Сомов, не таких бачив, усе вміє вираховувати та прораховувати. Варто знати всяким убогим, з ким буцатися, кого дурити, проти кого виходити.

Випите додало ейфорії та остаточної впевненості у своїх силах.

Нічого. Якщо помилився — сяде, скотина, просто за схожість прізвищ. Буде підозрюватися, як спільник бандитів, зниклого Жори Теплого.

Таємний агент.

Розберемося, що ти за фрукт, Ігор Волков.

Хоч вертайся назад, у кабінет, горілка стимулює. Он уже скільки вирішених проблем, який шикарний план дій на завтра.

Зупинився.

Знову закурив. Потупцяв на місці, озирнувся. Ні, ну його. Пройшов половину дороги, повертатися — погана прикмета. Хоч ніколи не вірив у прикмети Віктор Сомов, але зараз вирішив зробити виняток. Чорт його знає, ну, як усі припущення — правдиві… Після такого й повірити не гріх, і не лише в прикмети.

Капітан рушив далі.

Настрій піднявся.

Хтось іде позаду… чи збоку…

Рухи якісь. Так, ні?

Сомов дослухався. Поклав машинально руку на кобуру.

Забрав, відмахнувся. Кому тут бути, глупа ніч, третя година.

Кобуру розстебнув. Зробив ще кілька кроків.

Завмер.

Рухи. Хтось є. Поруч.

Пити менше треба.

Ні, таки є, рухається в темряві. Дихає голосно.

Чи може… Здалося. Точно, здалося.

Кому тут бути…

Розділ восьмий Ліс

1

Доповівши в обласне управління НКВС про загибель начальника Сатанівського відділу, начальник міліції Андрій Левченко признався собі: це максимум того, що міг зробити.

Як діяти далі — поняття не мав. Взагалі припустив: можуть відсторонити. Навіть посадити. Причину знайдуть. Бо уявив реакцію обласного керівництва на причину смерті капітана Віктора Сомова.

Перегризене горло.

Левченку не потрібен був поруч компетентний лікар Нещерет, аби з першого погляду визначити той самий почерк.

Тіло знайшли в кущах. Виявив Володька, місцевий пастушок, сирота, якому ще з літа довірили пасти тих корів, котрі дивом пережили окупацію. За це хлопцеві давали молока й хліба, по черзі годували. Володька приймав усе з мовчазною вдячністю, говорив мало, і, коли Андрій якось зустрів його вперше, вирішив — німий. Йому пояснили: коли минулої осені тут почалася каральна операція, хлопчина ледь устиг втекти до лісу. Сам бачив із укриття, як вбивали маму та бабусю. На короткий час мову дійсно мов відібрало. Потім уміння говорити повернулося — бажання особливого не було.

Але все одно криваве видовище в кущах неподалік від битого шляху вулиці стало для пастушка шоком не меншим, ніж загибель рідних. Люди, чиї будинки стояли неподалік, чули навіть крізь зачинені вікна пронизливий крик переляку.

Саме хлопчачий лемент вигнав їх на двір рано вранці.

Тож коли Левченка підняв черговий, і він разом із ним примчав мотоциклом на місце, довкола бездиханного тіла Сомова товклися настрашені громадяни. Отже, якщо тут і були якісь сліди, їх устигли затоптати.

Звичайно, потім наспів Антон Савич. Сам Андрій у наказовому порядку звелів присутнім розійтись. Знаходитися вдома треба тим, у кого нема роботи. Тим же, в кого вона є — бути на робочих місцях. Вважав своїм обов'язком додати: всякий, хто поширюватиме чутки, стане посібником злочинців, за що закони військового часу передбачають максимально суворі покарання.

Звісно, не налякав. Розумів це: роти не позакриває, не зашиє, тим більше — не розведе своїм наказом людей по норах, аби сиділи, не рипалися й боялися собі на самоті. Чутки поширяться Сатановом досить швидко.

І головною буде навіть не нагла смерть начальника місцевого НКВС.

Хижак–убивця, ким би він там не був: безумною людиною, велетенським скаженим вовком чи міфічним перевертнем, — тепер уже не чигає на свої жертви в лісі. Не стереже їх на околицях. Він глупої ночі запросто гуляє вулицями Сатанова, шукаючи собі нову жертву. Нині це капітан Сомов. Наступною жертвою може стати всякий, хто бачив його закривавлений труп. А потім, якщо всі заховаються по хатах, зачиняться зсередини та сидітимуть, наче миші, звір не зупиниться.

Повноправний володар мороку сам прийде в кожний дім.

Так селище впевнено й невмолимо огортав страх — серед білого дня.

— Як думаєте, Андрію, чого далі чекати? — запитав Нещерет, коли тіло Сомова поклали до моргу поруч із вчорашніми трупами, й додав: — Іронія долі, погодьтеся.

— Ви про що?

— Кримінальні злочинці лежать поруч із офіцером державної безпеки.

— Не бачу іронії. Перед смертю всі рівні. Це лиш підтверджує відому істину. А ось чого чекати… Яка відповідь вас цікавить, Савичу?

— Бажано — правдива.

— Я не збираюся брехати. Тим більше — вам. І ви, і я надто багато знаємо про, скажемо так, деякі особливості того, кого люди вважають скаженим звіром. Але через напад саме на Сомова варіантів найближчого розвитку подій виникає аж… кілька. Жоден вас не втішить.

— А вас?

— Та й мене… Спробую пояснити, Савичу. Дотепер, хай це прозвучить неправильно й цинічно, жертви оцих нападів у дійсності мало, кого цікавили. Навіть Люба, ваша медсестра — хто вона? Ми з вами її знали, шанували, говорили з нею. Дівчина могла поплакати, згадавши якесь своє горе, сміялася з чиїхось жартів. Була живою, веселою, сумною, мала свої радості, труднощі, клопоти — але все одно її нагла смерть нікого не зачепила, не стривожила, не вразила.

— Мене вразила, Андрію, — спокійно зазначив Нещерет. — Не лише мене, Поліну Стефанівну теж. Ви ж бачили, на похороні були люди…

— Я теж перейнявся, Савичу! — вигукнув Левченко. — Не хочете ви мене зрозуміти! Загибель Люби, як і напади невідомого з гострими зубами на інших, — горе, трагедія. Але… як би це пояснити краще… Наша внутрішня. За межами Сатанова по тій–такі Любі ніхто не заплаче. Люди пережили німців, іде війна. Населення вбивали з будь–якого приводу і просто так, без приводу. Для розваги та забави. І ще вам нагадаю, — Андрій стишив голос, — до війни… Не так уже й давно це було, а здається — ціле життя назад… Так ось, до війни хіба мало народу зникало? За людиною приходили глупої ночі. Саджали в темну машину, везли в нікуди. Й рідним дуже щастило, якщо вони дізнавалися потім, куди можна писати листи.

— Я міг би розказати вам багато подібних історій, — стримано мовив Антон Савич. –Та давайте домовимося: знаємо, про що говоримо. Обмежимося натяками. Ближче до наших справ, будь ласка. Вони мене більше хвилюють.

Андрій кивнув, зосередився на насущному.

— Значить, повторюю востаннє, більше не буду. Смерть звичайної людини, у наших умовах, та ще й помножених на воєнний час, не викличе жодної реакції. Хоч молода жінка, хоч старий дід. Вовк убиває, людина з вавкою в голові — без різниці. Розбиратися з цим, шукати вбивцю, ким би він не виявився — моя, начальника міліції, справа. Службовий обов'язок, я за це робочу карточку отримую, пайок посилений. Навіть загризені бандити не так важливі. Ось тут точно не має значення, хто з ними розправився. Ідентифікують, закриють справу, закопають десь на задньому дворі в спільну могилу — все, забули. Нагла загибель офіцера НКВС — це, товаришу Нещерет, набагато серйозніше. Особливо, і я наголошую на цьому, під час війни. Пояснити докладніше, чи самі вже зрозуміли?

— Валяйте, Андрію, пояснюйте. Бо я не певен, що зрозумів вірно.

— Зволите, як кажуть буржуї в кіно. Сьогодні, вже до вечора, в Сатанові буде офіцер із обласного управління з широкими повноваженнями. Триматиме прямий зв'язок із Києвом. Але вважайте, що вказівки надходитимуть із Москви. Хто передаватиме їх, Київ чи з Лубянської площі, не має значення, погодьтеся. Варто стурбуватися іншим: у нашому селищі й без того спокій людям тільки сниться. А відтепер про нього взагалі краще забути на час, поки тут товариші чекісти не прочешуть усе густим гребінцем. Не виявлять з десяток прихованих ворогів, аби не їхати з порожніми руками. Й не залишать після себе замість Сомова іншого. Котрий може стати, раз відверта розмова в нас пішла, набагато гіршим за нашого загризеного капітана. Так стисне кулак — полетять, як у тій народній казці, клоччя по закутках. При тому, що справжнього вбивцю Сомова ніхто не знайде.

— Звідки така впевненість, Андрію?

— Бо органи державної безпеки, Савичу, особливо — під час війни, працюють не для виявлення реальних ворогів. Хоча це теж є, сперечатися не буду. Але для НКВС дбати про безпеку держави означає примушувати громадян цієї держави сидіти тихо, наче миші. Говорити те, що треба. І лише тоді, коли накажуть. Без цього все розсиплеться.

— Ви кажете не дуже приємні речі. Страшні…

— Нічого. Я вже переконався — вам можна довіряти.

— А раптом ні?

— Значить, спеціальна група з області прибуде сюди не даремно. Повідомте їм щонайменше про одного неблагонадійного. Глядиш, на мене все й повісять, нікого більше не чіпатимуть.

Звично тупцяючи, Нещерет пересунувся трошки в бік, зітхнув:

— Ваша так звана фронда, Андрію, збоку виглядає досить кумедно. Ви ж чудово розумієте — нікуди я на вас скаржитися не піду, жодних сигналів органи від мене не отримають. Просто… як би так правильніше сказати…

— Давайте, як є.

— Ви аж тепер проявилися. Повністю розкрилися, до кінця. Або майже до кінця. Чому? Що вас раніше стримувало?

— На це ви самі можете відповісти.

— Вірно, — легко погодився доктор. — Інакше запитаю. Ви з кимось були раніше отак відверті?

Левченко скривив кутик рота.

— Навіть із собою такого не дозволяв, Савичу, — зараз він лукавив, та вирішив пробачити собі, вів далі: — Й не дозволив би ще довго. Війна. Ті, хто був на фронті, на передку, в окопах, добре бачили, хто стояв за спинами. Стояв — не зовсім правильне слово… Ховався, ось як треба. Особістів там не люблять. І бувають моменти, коли це не дуже–то й приховується. Вони мстиві, злісні, рано чи пізно все одно знайдуть спосіб звести рахунок на свою користь. Знаю кілька випадків, коли колеги товариша Сомова тихцем стріляли в спину не лише сержантам, а й офіцерам. Завжди можна списати на ворожу кулю. Попри це я досить чітко собі уявляю наслідки наглої смерті саме офіцера НКВС. Ні за кого в нашій країні влада так активно не заступиться.

— Обережно з вами погоджуся, — кивнув Нещерет. — Але давайте закінчимо. Ви згадали кілька варіантів розвитку подій у Сатанові. Це найгірший описали, чи помиляюсь?

— Ні, на жаль. Все це нас чекає в разі запуску каральної машини на повну.

— Яким може бути інший варіант? Не такий неприємний для всіх нас?

— Знайти вбивцю. Справжнього. І чим швидше, тим краще. Ким би він не виявився в результаті, де б він не ховався.

Андрій сам не повірив, як просто й невимушено все це вимовив.

— І все? — перепитав Нещерет, теж здивований таким рішенням.

— Хіба ще щось потрібно?

— І то так… Ви знаєте, де його шукати?

— Антоне Савичу, дорогий ви мій! Я навіть поняття не маю, кого шукати…

2

Треба побути на самоті.

Іншого придатного для цього місця, ніж залишки старої брами, Левченко собі не уявляв. Правда, в світлі останніх подій відсутність начальника міліції на робочому місці, в управлінні, в невеличкому, не дуже затишному, але — окремому кабінеті виглядала щонайменше дивною. Якщо взагалі не підозрілою. Та Андрієві не хотілося забивати голову подібними речами. Зараз потрібно максимально зосередитись, зв'язуючи докупи нитки, вже сплетені в його голові за ці дні.

Тож віддав підлеглим розпорядження, котрі вважав необхідними. А саме — завантажив особовий склад по вуха дурною роботою. Звелів поділити між собою будинки в радіусі до двохсот метрів від місця, де знайшли труп Сомова, й обходити людей по черзі. Ставлячи важливі й безглузді водночас питання: хто що бачив або чув минулої ночі. Результат обходу знав наперед, але мусив зайняти чимось міліціонерів — правильним, марудним та марним водночас. Поки сатанівська міліція товктиметься на місці, імітуючи бурхливу діяльність, сам начальник може собі дозволити усамітнитися.

Якщо він правильно прорахував, активні дії стануть обмеженими відтоді, як його територію займе десант із НКВС області. Й візьме ініціативу до своїх справедливо караючих рук. А віддавати їм ініціативу не хотілося. Адже, як уже прогнозував Левченко, без винуватців не обійдеться. І якщо не вийде на реальний слід, працівники органів державної безпеки знайдуть той, котрий їх найбільше влаштує задля підтвердження ефективності власної праці.

Загнавши мотоцикл за браму, аби його не відразу можна було побачити з дороги, Андрій зайшов під прикриття мурів, присів, упершись спиною в камінь. Діловито примостив на коліна планшет. Витягнув звідти аркуш паперу, олівець. Примружився, ловлячи думку.

Значить, так: звір чи людина?

Вовк — або чоловік?

Зародилася каламутна підозра: нападати й безжально убивати теоретично могла навіть жінка. Проте відсунув припущення подалі, до крайньої потреби. Постукав тупим кінчиком олівця по поверхні планшету.

Чийсь диявольські жорстокий план — або все ж таки перевертні існують…

На користь цього фантастичного припущення — слина, яка, з висновками відразу двох фахівців, може з однаковим успіхом належати людині й тварині. Також залишки вовчого хутра на кущах, крізь які ломився, тікаючи під захист лісу, страшний убивця. Нарешті — спосіб позбавлення життя: роздерте, швидше за все — перегризене горло.

На секундочку, товариші, в дев'ятьох дорослих людей.

Четверо з яких здорові сильні мужчини, здатні дати собі раду. Гаразд, хай троє, поранений не рахується. Але від цього не легше: хтось же впорався в лісовій темряві з двома головорізами, а буквально за добу — з досвідченим та озброєним капітаном НКВС.

Левченко замислено стукав олівцем по планшету. Хотілося курити, та вирішив не поспішати — видасть собі куриво як приз за добру роботу.

Поїхали далі.

Чорт! Здається, він сказав це вголос, навіть вигукнув, чим міг привернути до себе непотрібну увагу. Хай тут нікого нема поруч, а раптом би хтось проходив… Добре, мовив Андрій подумки. Загадка є, пояснити її елементи поки не виходить.

Хоча…

Левченко чітко бачив перед собою смертельну рану на шиї Сомова. Почерк, якщо можна так сказати, один. Лиш щелепи або чим там воно рвало горлянки, за широтою розкриття мало нагадують тваринні аналоги. Точніше, собачі або вовчі. Не кажучи вже про екзотичніших хижаків на кшталт тигрів або росомах, які в тутешніх лісах не водяться.

Цю характерну особливість визнавав Антон Савич, ніяк не коментуючи. Левченко ж свідомо не повертався до сліду від укусу — хоча б через небажання збивати себе й Нещерета з пантелику.

Вкотре уявивши роздерті місця так, ніби дивився впритул, Андрій категорично відкинув припущення про хижака чотирилапого.

Діяв двоногий.

Ким би він не виявився.

І ось тепер — остаточно він, без жодних середніх родів. Якщо дійсно орудує чудовисько, воно має людську подобу. Кусає своїми зубами чи застосовує незрозумілі поки що пристрої, аби нагнати додаткового страху — з'ясується. Але ось факти на користь версії, котра вже перетекла в глибоке переконання.

Убивця спершу збиває жертву з ніг. Потім — оглушує чи придушує можливий опір в інший спосіб. І тільки тоді пускає в хід, скажемо поки так, щелепи й зуби.

Приймається.

У такому разі казки про перевертня можна й треба забути. Проте вимальовується інший персонаж — хтось сильний та зовсім безумний.

Живе в лісі. Нападає на випадкових людей без видимої причини. Не переслідує, здається, жодної мети. Звісно, дуже вчасно знешкодив трійцю бандитів. Хоча Левченко схилявся до думки, що втікачі самі нарвалися на несподіваного ворога. Він не полював на них навмисне.

А тоді увійшов у смак. Вибрався зі свого не визначеного поки сховку, аби підстерегти капітана Сомова. Втім, навряд чи він чекав саме Сомова — міг просто шастати нічним Сатановом. Хтозна, раптом робив це щоночі. І лиш уперше за весь час нарвався на випадкового перехожого — чи, навпаки, піддатий капітан наскочив на нього. Як би там не було, цей напад виявився фатальним. Принісши разом із загибеллю начальника відділу НКВС безліч серйозних проблем…

Пальці перекрутили олівець вістрям донизу, стиснули.

Згори аркуша Левченко намалював півколо, закрив середину широкими штрихами. Так окреслив ліс. Знову примружившись, згадав місця, де знаходили загризених сатанівців раніше. Наніс їх на свою імпровізовану карту, намагаючись дотримуватись лиш йому одному відомого порядку. Подібна картина давно складалася в голові, Андрій навіть збирався якось прикинути її на топографічній карті місцевості. Та з чистого аркуша все сприймалося трошки інакше.

А саме: тіла виявляли в різних місцях. Але — в одній частині лісу.

Тій, яку Левченко бачив щодня, проїжджаючи або проходячи пішки повз залишки давньої брами.

Затято прикусивши губу й зовсім по–дитячому шмигнувши носом, Андрій з'єднав уже поставлені жирні крапки лініями. Потім намалював одну велику, спільну, повів далі по аркушу. Накреслив прямокутник — місце, де сидів зараз сам, і де знайшли тіло медички Люби. Хоч вийшло примітивно, ні на що не схоже. Геометричні фігури, намальовані безнадійним двієчником, і сторонній тут не розбереться. Та Левченкові результат видався більш, ніж красномовним.

Уявивши собі місця нападів та розмістивши їх на малюнку, переконався: якщо в нього існує лігво, стежка туди веде звідси. Від залишків древнього муру — вглиб лісу. Тут кругом — його територія. Можливо, моторошний нападник навіть помітив її, чи, принаймні, вважає, що помітив. Якби це було не так, усякий раз виходив би з лісу в інших місцях, у цьому Андрій вкотре переконався.

Таких збігів не буває.

Вбивця бродить десь тут. І не просто вештається — хтось або щось його саме на цій території тримає. Можливість нападати на людей, гризти горлянки й тікати? Навряд. Ким би не виявився тутешній страшила, він не позбавляв людей життя, аби прогодуватися. Шматки з тіл у жодному випадку не вигризав, отже, про людожерство говорити не слід.

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає — чи не може перешкодити — нападам на людей. Убити цього нещасного — по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, — у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця — а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

Якщо, знову ж таки, всі припущення вірні, Катерина, знає, про те чи ні, володіє зброєю неймовірної руйнівної сили. Варто лиш вказати годованцю на того, кого вважає своїм кривдником — і порве відразу, навіть не задумуючись.

Згорнувши змальований аркуш, Андрій заховав олівець у планшет. Потім дістав папіросу, стиснув губами, витягнув запальничку, видобув вогонь. Підпалив плід власних роздумів, підкурив від вогню. Дочекався, поки догорить, тоді кинув на землю.

Випростався. Розтоптав попід носаком чобота.

Уже знав, що робитиме. Здавати вдову Липську не збирався. Але поговорити по душах із нею слід. Пояснити, що чекатиме її земляків від навали енкавеесівців. І спробувати витягти жінку на відверту розмову.

Чомусь Левченку здалося — у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.

Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.

Зараз тримав курс на розв'язку.

3

Липська була в себе в дворі.

Не сама — поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.

Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши — гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім — відразу закрила квітчастою хусткою, що досі лежала на плечах. Гукнула дітям:

— Так, забирайте вашого Сірка до хати, — і тут же, не встигли хлопці почати демонстрацію послуху, прикрикнула, піднісши голос: — Боря, кому я сказала? Забув?

— Про що забув? — вирвалося в Левченка.

— Матір два рази не повторює, — відрізала Катерина. — У нас така домовленість. Великий вже.

— Дорослий, — підтвердила Лариса, включаючись. — Для мого Юри приклад. Ніби різниця у віці невелика, а наче старший брат.

— Обалдуй, — винесла синові вердикт Липська, проводжаючи поглядом пацанів, котрі тягнули цуценя до хати, тримаючи за передні лапи, аби пробував іти на задніх. — Боря, не мучте того Сірка! Ви його мені ще курити повчіть!

— Невже вчили?

Подив Андрія був щирим, хоча розумів — говорять зараз зовсім не про те. Та й Ларисині очі йому це підказували. Погляд тривожний, але, всупереч очікуванням, не відбивав страху, невпевненості в собі або суміші цих двох відчуттів. Хоча мав би, адже, як не як, ця молода жінка кілька годин тому стала вдовою. Левченко не знав, які там у них були стосунки з покійним Сомовим удома й, чесно, зовсім не бажаючи пхати носа в чуже подружнє життя. Та все ж відчував раніше прохолоду в її голосі, коли згадувала про чоловіка в його присутності.

Всяке буває. Перший чоловік сидить — для нинішніх часів це не дивина й не новина, швидше — даність. Проте Лариса могла сумувати хай би для виду. Втім, цілком можливо, молода вдова не оговталася від шоку. Зрештою, до щоденних смертей в країні звикли, як би прикро це не прозвучало.

Але погляд Катерини привернув більше уваги. У ньому Андрій прочитав недовіру до себе. І якщо Сомова грати почуття не вміла, то Липська впевнено виконувала перед ним і для нього одній їй зрозумілу виставу. Що підтверджувало підозри: так само живе подвійним життям. І є жінці, що приховувати. Причому — не лише від нього, начальника міліції. Її гостя теж навряд чи допущена до таємниць.

— Не було чого робити, — кивнула між тим Катя. — Не знають, як того цуцика приручати. То все мій бузувір. Ларисин культурний, городський. Не стукне в голову стягнути в діда, шкільного сторожа, махорку, як оцьому артисту!

— Ма–а–ам! — протягнув від порога Борька, для чиїх вух це все говорилося.

— Не мамкай мені! Ще спасибі скажеш за школу, прогульник.

— Так сама ж, ма–ам!

— Води наносиш та картоплі навариш! У лушпинах!

— Разом із Юрою, — вставила Лариса. — Давай, сина, давай, не лінуйся. Впрягайся, як кажуть. Слухайся тьотю Катю. Тепер у неї в хаті двоє мужчин, так що нам буде вдвічі легше.

Замість відповіді Юрко незграбно козирнув, приклавши руку до перешитої під його голову солдатської пілотки. Така сама, як у малого Бориска. Цей примостив свою на манер Наполеона й час від часу поправляв. Бо горизонтально убір погано тримався на коротко стриженій, аби не давати плодитися вошам, хлопчачій голові.

Левченко не зміг пояснити собі, чому відзначив — червоних зірок спереду не було на жодній.

— Так що там із махоркою? — запитав Андрій, коли пацани разом із чотирилапим другом нарешті зникли в хаті.

— Нічого особливого. Скрутили цигарку з шматка газети. Мій розумник розкурив, потім Юркові тицьнув. А тоді вирішив Сірка їхнього оскоромити. Носа тварині попік. Добре, хоч я побачила, — Катерина зітхнула. — Біда з ними.

— Без них теж, — додала Лариса.

— Та й кругом біда, — Липська знову зітхнула. — Ви по чию душу, товаришу начальник?

— Чому відразу по душу...

Левченко не чекав зустріти тут вдову Сомова. Але разом із тим склалося досить вдало — адже по дорозі до Катерини так і не придумав приводу для візиту. Якщо його підозри мають підставу та цілком реальні, поява начальника міліції без вагомої причини може насторожити цю втаємничену жінку. Та присутність Лариси стала несподівано доречною.

— Я шукав вас, — Андрій повернувся до Сомової. — Вибачте, мусив би від самого початку… Прийміть співчуття, все таке… Можливо, якась допомога…

— Нічого ви не повинні для мене робити, — відмахнулася Лариса. – За співчуття дякую. Так розумію, у вас своїх справ по горло. Мій…, — чи Левченку здалося, чи слово «чоловік» справді застрягло у неї горлі, мов кісточка, — словом… Віктор… капітан Сомов… Підкинув усім ще клопотів навіть своєю смертю… загибеллю… Хіба ні?

— Але я не вважав і далі не сприймаю вас, Ларо, зовсім уже чужою. Ми ніби друзі. Містечко маленьке, Поліна Стефанівна вже все знає, очі виплакала від самого ранку…

— Ні.

Андрієве красномовство раптом висохло.

— Тобто — «ні»?

— Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, — спокійно пояснила Лариса. — Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу — ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, — кивок у бік Липської, — так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення. На міліцію теж косо поглядають, на військових. Помічали?

— Ні, — збрехав Левченко.

— Вам і не положено, — Лариса посміхнулася кутиком рота. — Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати — домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?

Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.

— Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…

— Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.

— Як? Ви про що?

— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.

— Чому?

— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?

— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.

Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.

— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.

— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?

— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…

— Нічого, все в порядку.

— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?

— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.

— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.

— Ви збираєтесь їхати з Сатанова?

— Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.

— О! Який?

— Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.

— У місцевій школі вчителі потрібні теж.

— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.

— Навіть так?

— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.

— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?

— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.

Левченко діловито потер руки.

— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.

Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.

Чіткої відповіді не буде.

Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.

З якою метою?

Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?

Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.

— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.

Левченко говорив, дивлячись на Ларису.

Та сказане адресував насамперед Катерині.

Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.

Не лише для себе, а й для нього.

Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.

Не вагаючись.

4

Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.

Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.

Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо — коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.

Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.

Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.

Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.

Сам давно веде подвійне життя.

Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.

Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.

Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.

Все це може виявитися пов'язаним — а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.

Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.

І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень — єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.

До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.

Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили — будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ обласного управління, Андрій був абсолютно не впевнений у ефективності таких дій. Імітація бурхливої діяльності вирувала повним ходом. Але з огляду на потрясіння, котрі чекали людей уже найближчим часом, подібний струс повітря — значно краще, ніж справжній, серйозний та жорсткий трус місцевого населення та довкілля.

До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому — не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.

Пощастило — чекав недовго.

Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.

Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.

І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше — коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим — лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.

Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.

Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.

Сонце світило крізь верхівки.

Катерина побачила переслідувача.

Спершу не розгледіла, хто це — просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.

— Ще раз здрастуйте, — мовив голосно.

— Для чого ви тут, товаришу офіцер? — теж голосно, до того ж — несподівано дзвінко запитала Катерина.

— А ви?

— Гуляю.

— З протигазною сумкою?

Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.

— А ви — з пукавкою. На полювання?

— Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?

— Я свого відбоялася. Ходити лісом — злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…

— Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.

Андрій ще трохи наблизився.

— Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.

— Я десь це вже чув.

— І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте — побачите, офіцере.

— Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто — поговоримо. Будемо говорити, Катю?

— Про що?

— Є в мене кілька питань, — ще крок. — Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, — ще крок. — Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.

— Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.

— Поясню. Раз так складається — все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.

Ще крок.

— Стій!

Пролунало за спиною.

Вірніше — збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.

Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:

— На місці стояти! Зброю кидай!

— А якщо…

— Як що — не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!

Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.

Рвучко звели затвор. Брязнув метал.

Розділ дев'ятий Повстанець

1

Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.

Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе — вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема — вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись — працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім не відповідне до скорботного моменту х–х–хууу, зробить непотрібні їй висновки.

Але, видихнувши, мимоволі, піддавшись якійсь нездоланній внутрішній потребі, швидко перехрестилася — невміло, незграбно, червоніючи. Так, ніби чинила щось негідне, погане, непристойне чи кримінальне.

Тепер, коли Катерина заспішила кудись по своїх справах, залишивши на несподівану жилицю дітей, Лариса, побачивши в її хаті ікону, поклала хреста вже неквапно. Хоч так само невпевнено, проте досить осмислено. Їй раптом захотілося, аби добрий милосердний Боженька справді виявився таким, яким його малювали. Стареньким дідусем у білому балахоні та з білою бородою, що сидить високо в небі на хмаринці, дивиться вниз, на людей, стежить за кожним — та воздає всякому по ділах його. Бо хто ж, крім Бога, міг бачити її терпіння, оцінити його та нагородити, дуже вчасно забравши життя Сомова.

Тим самим обрушивши на капітана не благодать, але кару.

Віктор отримав усе належне за свої підлі справи.

Після розповіді Поліни Стефанівни про сатанівські страхи ще в дні окупації Лариса готова була повірити хай не в містичне прокляття — то було б уже занадто для раціональної математички! — але в існування чогось незвичного, неймовірного, можна сказати — фатального, що з деяких пір існує довкола селища. До нинішнього ранку вона час від часу намагалася відшукати бодай якесь правдиве пояснення. Не знаходила — й почала сприймати все, пов'язане з тутешнім хижаком, чимось схожим на задачку з вищої математики.

Але про те, що називають Божим промислом, згадала лиш сьогодні зранку.

Провела паралель від їхніх із Ігорем задумів до несподіваного, одним невидимим ударом, розв'язання їхньої головної проблеми. Й готова була повірити в те, що моторошний нічний мисливець є нічим іншим, як безвідмовною зброєю в руках Всевишнього.

Адже віднині не лише в неї, законної вдови загиблого при виконанні офіцера НКВС, розв'язані руки. Матиме не просто пенсію за Сомова, що в умовах воєнного часу не так уже й погано, а й повну свободу пересування. Ларисі нікому не доведеться пояснювати, чому раптом вона вирішила зібрати речі, взяти неповнолітнього сина та виїхати подалі від місця, де страшною смертю пав її чоловік.

Навпаки — куди б вона не приїхала, їй зобов'язані допомагати першочергово.

Бо Сомов служив у органах державної безпеки, зарекомендував себе дуже добре. Тож його родина має право на ті пільги, котрі передбачені під час війни. Коли все скінчиться, Лариса матиме ще більше прав як вдова офіцера державної безпеки. Звісно, не безмежних. Уже зараз на власні очі бачила, чим статус інваліда війни, вдови солдата чи командира Червоної Армії або сироти, котрий втратив батьків у воєнному вирі, відрізняється від статусу співробітника НКВС та членів їхніх родин.

Живучи з Сомовим, не думала, що це справедливо. Тепер же отримала певні додаткові можливості для себе. А значить, і свого сина. Й головне — нема жодних перешкод для успішного втілення їхнього з Ігорем плану воз'єднання родини.

Бо єдиний, хто затято шукав Вовка, давній його ворог капітан Сомов, уже не живе. Решті офіцерів насправді начхати на одного окремо взятого втікача з табору, котрий, може, далеко не забіг, гниє десь на болотяному дні. Проблем вистачає.

Юра з Борисом знову витягнули цуцика на двір. Хлопці всерйоз захопилися його дресируванням, і Ларису це влаштовувало. Зайнявшись собою, діти не вимагають до себе підвищеної уваги. Отже, в неї є час для прийняття потрібних рішень.

На роботу їй дозволили не виходити. Приїхав на підводі одноногий директор школи Іван Худолій особисто. Висловив співчуття, похитав головою та зовсім не заперечував проти відгулу. Навпаки, сам наполягав на цьому, переконуючи: приїхав, аби відпустити жінку, в якої таке горе, на день–два. Чи на три, якщо дозволять поховати. Обіцяв усебічну підтримку парторг Маківник, прикотивши на розхитаному німецькому велосипеді. Заходив доктор Нещерет, на коротко, питав, чи не треба якого укола.

Співчуття загальне — і разом із тим ніхто не чіпатиме.

Тож зустрітися й поговорити з Ігорем, котрий, як і всі, напевне вже знає про нічну пригоду, нічого не завадить.

А приймати рішення та діяти треба тепер швидко та акуратно водночас.

Дізнавшись, що дітвора не хоче їсти, Лариса про всяк випадок нагадала Борису як старшому з їхньої пари, де стоїть зварений вчора борщ із картоплею, буряком та висушеними грибами. Запнулася хусткою, сказала — скоро буде, й поспішила до Будинку культури: сторож мусить бути вже на посту. Поки йшла, мучила себе лиш одним, проте серйозним питанням: Юра ж упізнає рідного тата, тож доведеться пояснювати синові, як той повинен ставитись до його появи потім, коли Ігор знайдеться на новому місці. Й чому прийдеться брати прізвище Волков. Так ні до чого не додумавшись, вирішила: Юра не такий уже й маленький. Сам усе зрозуміє.

У свого сина Лариса вірила.

Вже виходячи на вулицю, котра вела просто до Будинку культури, на мить зупинилася, немов наштовхнувшись на ще одну думку — її чоловіка по–звірячому вбили, а вона, не криючись, спішить до бородатого сторожа. Котрий невідомо, звідки тут узявся. Відразу стрельнуло: раптом поява начальника міліції не випадкова. Ну, як він про щось здогадався чи бодай підозрює…

Ні!

Енергійно труснувши головою, Лариса відкинула таке припущення. Аби не знала Андрія Левченка трошки ближче, аби не спілкувалася з ним, не мала нагоди відчути цього бойового офіцера — точно насторожилася б. Звісно, старший лейтенант нагодився несподівано, поводив себе якось дивно, здається, чогось навіть не договорював. Та все списувалося на загальну сатанівську атмосферу: кому–кому, а Левченку найскладніше. Легко можна заплутатися, мабуть, непереливки. Ось виправдання зустрічі зі сторожем — питання безпеки…

Нехай труднощі спершу виникнуть, вирішила Лариса. А вже потім стане їх долати. Бо, поки нічого небезпечного не відбувається, оці всі дії на випередження насправді можуть зіграти погану службу. Надмірна ж утаємниченість цілком здатна привернути непотрібну тепер увагу не лише до неї, а й до сторожа. Ось що дійсно небажано.

Але Ігоря на місці не виявилося.

Такого повороту Лариса зовсім не чекала. Ще не придумавши, чим виправдати інтерес, запитала в кіномеханіка, де сторож Волков. Той байдуже знизав плечима: мовляв, не вийшов зранку. Завідуюча послала до нього когось, хто був під рукою, так дізналася — вдома, хворіє. Щось у грудях, фронтова болячка. До цього кіномеханік поставився з розумінням. Сам на фронті втратив пальці на руках, два на правій, один — на лівій, до того ж легені турбують, куля випадкова зачепила.

Поки інвалід не почав цікавитись, для чого їй треба сторож, Лариса подякувала, перервала розмову та швидко попрощалася. Стало розуму та розважливості не питати, де живе Волков — так би точно залишила по собі слід. І всякий, кому треба, його рано чи пізно візьме. А ось хвороба — це стурбувало Ларису. Заспокоїло хіба те, що Ігоря бачили зранку люди. Й не тривожаться, бо мало, який недуг поклав на ліжко вчорашнього фронтовика. Тут страшніші речі трапляються. Батько одного з учнів, безногий танкіст, котрий лиш тепер, коли Поділля звільнили, повернувся з госпіталю в рідний Сатанів, і майже щоночі веде танк на фриців лоб у лоб, потім наказує екіпажу десантуватися з броні. І єдиний спосіб припинити ці нічні кошмари — дозволяти безногому напиватися до чортиків.

Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.

Намагаючись надалі не привертати до себе зайвої уваги й по можливості триматися осторонь від центральних селищних вулиць, вона, зробивши чималий гак, усе ж таки пройшла на околицю, до будинку Ігоря. Не зустрівши на своєму шляху нікого, чию підозру могла б викликати нехай мимоволі. Біля хвіртки знову сторожко роззирнулася, рішуче штовхнула її, зайшла. Перетнувши двір, ступила на ганок.

І здригнулася.

Бо Вовк відчинив двері, не дочекавшись, поки вона постукає. Ступивши крок до Лариси, міцно й мовчки обійняв. Але жінці здалося: чоловік не лише заскучав та радий бачити. Щось у очах та рухах підказало — Ігор боїться. Не хоче, аби вона проходила всередину. Стояти ж на ґанку, нехай чужі довкола й не ходять, не менш небезпечно. Тож Лариса спробувала, легенько штовхнувши Вовка в груди, зайти разом із ним до хати. Проте сильні впевнені руки стиснули її плечі, зупиняючи.

— Для чого ти тут?

А ось такого Лариса від Ігоря дійсно не чекала. Ще не розуміючи остаточно, як треба себе поводити, глянула йому в лице, тоді — легенько поцілувала, лиш після того мовила:

— Здрастуй, любий.

— Ларисо, чому ти прийшла?

Вовк далі стискав її плечі, поволі відтісняючи від вхідних дверей.

— Я прийшла до тебе. Почула, ти хворий. Ти хворий?

— Від кого почула? Мене шукають? Ти шукала мене? Сомов знає?

Питання вилітали, мов кулі з кулемета. Разом вони навіть склали невидиме намисто. Лариса гостріше, ніж ще кілька хвилин до того, відчула — Ігоря щось тривожить. Минулого разу, попри чітке усвідомлення свого нелегального становища, Вовк аж таким схвильованим і напруженим не виглядав. Вивільнившись, проговорила, не відводячи від нього очей:

— А ти — знаєш?

— Про що?

— Сомов. Його вже нема.

Чи їй здалося — чи Ігор справді не до кінця сприйняв та оцінив почуте.

— Як — нема? Куди дівся? Поїхав? Чи… Ларо, ти пішла від нього? Кинула Сомова?

— Усе простіше, Ігоре. Простіше… але й складніше теж. Капітан Віктор Сомов загинув. Його вбили цієї ночі.

До Вовка почало доходити.

— Вбили? Хто?

— Будеш сміятися, але підозрюють перевертня.

— Кого?

— Вовкулаку. Хижака. Великого звіра з тутешнього лісу. Ми ж говорили з тобою про це, я розказувала ще страшилки від Стефанівни…

— Стоп! — Ігор зупинив її різким жестом. — Ти хочеш сказати, твого Сомова загриз уночі хижий звір, якого всі довкола так бояться, що не згадують всує?

— Та не знаю я, хто його загриз! — вирвалося в Лариси, і вона вже сама відступила від Ігоря. — Яке мені діло! Його нема, розумієш? Нема! Тобі ніхто не загрожує прямо! Хтось зробив за тебе твою роботу!

— Мою роботу?

— Ти ж збирався вбити Сомова? Хіба не ми з тобою все це обговорювали тут, у цій хаті? А може…, — Лариса враз понизила голос, говорила змовницьки. — Слухай, Вовче, це ж геніально! Як я раніше не додумалася…

— До чого?

— Спокійно, — сказала вона не так йому, як собі. — Я бігла сюди, бо почула — ти хворий. Ти хворий?

— Ні, — видушив із себе Ігор.

— Отже, відлежуєшся вдома. Пересидіти треба, розумію. Раніше я докладно розказала тобі історію прокляття тутешніх місць. Ігоре, надто швидко все відбулося, дуже скоро. Я ж знаю, дружина капітана НКВС… була… Тобто, жила з ним під одним дахом. Сомов теж цікавився цими нападами, загризеними людьми. Не так, звісно, як шпигунами, зрадниками та ворогами народу. Але ці випадки його не лишали байдужим. Тому я в курсі, скільки жертв лісового хижака було довкола. Та між випадками завжди тримався інтервал у часі, хай невеликий. Ігоре, я вчитель математики. Вмію складати два і два! Ти вирішив скористатися випадком.

— Яким випадком?

— Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!

Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:

— Що? Чому ти так дивишся?

— Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.

— Я повинна повірити?

— Є смисл брехати тобі?

Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.

Лариса легенько стиснула пальцями скроні — всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати — постукувати крихітні молоточки.

— Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…

— Дарма ти це, Ларо.

— Сама розумію.

— Нічого. З ким Юра? В школі?

— Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.

— Ось і повертайся, — Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. — Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, — тут же виправився він, — для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?

— Абсолютно. Повна партизанщина.

Тепер уже Ігор обійняв її, рвучко й міцно. Знайшов губи. Лариса відповіла, хоч неохайна борода таки заважала, але то — від незвички. Звикати доведеться. Природне маскування, хтозна: раптом їй сподобається колотися об чоловіка.

Йти не хотілося. Охопила повна свобода, ніби не було кругом нічого, загрозливого для волі й життя. Немов відчувши це й здогадавшись, куди знову може зайти, Вовк відсторонив жінку, м'яко, та разом із тим — наполегливо.

Жартома повернув до себе спиною.

Ляснув нижче — колись давно робив так, Лариса навіть забула.

Правий Ігор: треба йти. Дійсно, все для них лиш починається.

Махнула на прощання й пішла. Вийшовши за хвіртку, не озиралася. Може, якби раптом повернула голову, помітила б у вікні інше обличчя.

Чуже.

Незнайоме.

Хиже.

З хати молоду жінку проводжали недобрим поглядом.

2

Просто так узяти себе старший лейтенант Андрій Левченко не міг дозволити нікому.

Не для того десять років удавав із себе іншу людину. Не для того вцілів на фронті, аби тут, серед лісу, опинитися на мушці невідомо, в кого. Ще й отримати кулю в спину.

Так оцінюють ситуацію на війні, коли смерть зовсім поруч і її не уникнути. Помирати все одно не хочеться. Та ще більше неохота гинути, не спробувавши опиратися.

Це майнуло швидко. Андрій прийняв рішення й навіть виправдовував його для себе, будучи вже в русі.

Порахував подумки до десяти, давши змогу невидимому ворогу вирішити — він банкує.

А потім сіпнувся вправо, згинаючи при цьому ноги в колінах, нахиляючись і пірнаючи, виграючи секунди, виходячи з сектору обстрілу, стараючись перехопити ініціативу.

Шанс був мізерний.

Скористатися ним Левченко мусив.

Не через безшабашну сміливість — набуті інстинкти працювали.

Та не врахував, що Катерина Липська не стоятиме смирно, не буде дивитися на все це збоку й терпляче, чекаючи, чия нарешті візьме. Щойно Андрій випустив її з поля зору, справедливо вважаючи — противник за спиною небезпечніший, жінка різко подалася вперед, на ходу скидаючи з плеча протигазну сумку.

Замахнулася. Мотнула.

Удар прийшовся Левченкові не прямо в голову навідліг, навскоси зачепив потилицю й плече. Та цієї раптової атаки з флангу стало досить, аби перешкодити подальшому руху.

Знову повели інстинкти, Андрій розвертався до Катерини, намагаючись відбитися, відклякнути наставленим стволом. Та нині явно видався не його день — незграбно ступнув, утратив рівновагу на секунду, якої виявилося достатньо.

Протигазна сумка, не важка, не замашна, але — все ж дошкульна, вдарила вдруге. Тепер — по озброєній руці.

Левченко й за таких розкладів утримав би пістолет. Але Катерина пустила в хід зовсім уже несподівану зброю — дряпнула нігтями йому по лицю, цілячись на очі. Відмахнувшись, Андрій остаточно впустив контроль над ситуацією, і Липська третім ударом таки вибила в нього ТТ. При цьому Левченко далі лишався на ногах, забувши на короткий час про загрозу ззаду. Й вона нагадала про себе.

Гримнуло.

Стріляли не прицільно. Навмисне мимо, брали вище голови. Давали зрозуміти: наступний постріл може стати для нього останнім. І буцатися з двома, одна з яких — жінка, котра, виявляється, небезпечніша за тигрицю, Андрієві тут дійсно не посміхалося. Піднявши руки на рівень плечей, виставивши їх трошки вперед, вигукнув, дивлячись просто на розлючену й захекану Липську:

— Все! Все, чуєш! Стою!

— Катю, залізка! — почулося ззаду.

Спритно нахилившись, Катерина підхопила його пістолет, проте віддавати своєму спільникові не квапилася. Навпаки, спритно перевірила, чи дійсно заряджений. Взяла без страху, даючи полоненому зрозуміти — поводитися зі зброєю вміє, в разі чого пустить у діло, навряд чи промахнеться.

— Далі що? — запитав Левченко.

— Повертайся. Повільно, москалю.

— Я такий москаль, як ти жид, — спокійно відповів Андрій, вже здогадавшись, із ким матиме справу. — Чи китаєць, вибирай.

— Поговори мені.

— І поговорю. Давай побалакаємо, земляче. Нам є про що, скажи?

Промовляючи так, Левченко розвернувся довкола своєї осі.

Побачив, хто взяв його на мушку.

Не стримався — скреготнув зубами, виматюкався смачно. Бо мав, виявляється, всі шанси викрутитися з дурної ситуації. Адже ворог виявився не таким спритним, мобільним та вправним, яким уявляв його Левченко.

Метрах у п'яти від нього, притулившись для зручності спиною до букового стовбура, сидів на осінній траві високий, — без перебільшень — велетень, казковий просто! — чоловік у повстяному картузі. Легке пальто розстебнуте, з–під нього визирала гімнастерка помітно не червоноармійського крою, темних галіфе та чоботях. Рука стискала німецький парабелум, проте зграбно рухатися велетень не міг.

Ліву ногу стискав міцний мисливський капкан.

Видно, він ступив, не помітивши, і пастка захлопнулася. Сили в чоловіка вистачало, аби впоратися з халепою та звільнитися. Але щось завадило йому так зробити відразу, тож мусив волочити з собою ще й це залізне зубате одоробло. Ще Андрій не мав жодних сумнівів — Катерина Липська весь час ходила в ліс на зустріч із цим велетнем. Тому й нічого не боялася: поруч із таким сам чорт не страшний. Ішла сюди й тепер, навіть бігла, досить скоро після його появи в неї вдома. Збиралася повідомити спільникові дещо важливе.

І це важливе почула від начальника міліції, не інакше.

— Ти не думай, — відразу попередив велетень, перехопивши погляд Левченка. — Не встигнеш. Я тебе з цього місця дістану.

— Чого ж досі не дістав? Шмалив би в спину, по всьому. Ні, ти говорити хочеш. Може, потім розстріляєш. Нехай так, далі — що? Подумай, земляче. В одному місці за короткий час убивають начальника відділу НКВС і начальника міліції. Скільки, як ти кажеш, москалів буде тут найближчим часом?

— Енкаведешник ваш — не моя робота. Шкодую.

— Вірю. Зате мій попередник, Тищенко, напевне ваша робота. Лісові хлопці, правда ж? Скільки вас тут?

— Нахабний. Хто кого допитує, як думаєш?

— Ніхто нікого. Говоримо. Хіба ні? — і відразу — без непотрібної паузи: — Хто це так на тебе полював? Де капкан підчепив? Спіймався?

— Не на мене ставили.

— Але вліз ти. Допомогти? — Андрій озирнувся на похмуру Катерину. — Скажи, я не ворог.

— І не друг, — відрізала Липська. — Хоча жінка здохлого москаля чомусь тобі вірить.

— А ти?

— Поки ні.

— Ох, Катю, Катю, краще вірити.

— З якої радості?

— Нам же усім трьом домовитися треба. Інакше буде ще гірше, ніж уже є. Ти ж прибігла сказати своєму побратимові чи хто він тобі — під вечір у Сатанові стане чорно від солдатів, бо комусь сильно припекло вбити начальника НКВС. Що обережним треба бути. Почнуться облави, труситимуть селище й ліс. Все ти, Катерино, правильно почула й зрозуміла. Крім одного, — Андрій знову повернувся до велетня в капкані. — Одна деталь, дуже важлива. Покійний Сомов всі напади на людей, порвані горлянки, чутки про перевертнів — словом, усю цю велику й страшну казку приписував вашим повстанцям. У нього ви, лісовики, проходите як члени націоналістичних банд, зрадники та фашистські посіпаки.

Велетень сидів прямо. Та, слухаючи Андрія, ще більше розпрямив плечі. При цьому рука з парабелумом не здригнулася, дуло не сіпнулося вбік навіть на трошки.

— Ми не лісовики, — проговорив рівно.

— Хай. Як вас називати? Ось ти — хто?

— Командир куреня Української повстанської армії. Крайова група УПА–Південь[11].

— Ух ти. А звання в тебе є, військове?

— Командир куреня, — вперто повторив велетень.

— Добре, товаришу командир…— Друже командир, — спокійно й твердо виправив той. — Товаришів у нас нема.

— Чим тобі погане слово — товариш?— Товариш Сталін. Товариш Лєнін. Товариш Берія. Зрозумів чи доста?

— Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?

— Грім.

— Це прізвище?

— Псевдо.

Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.

— Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? — і тут же, без переходу, спитав: — Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.

— Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.

— Що там можна побачити… Руки як руки…

Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.

— Де ж твій курінь, командире Грім?

— Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.

— То партизани, виходить, краще воюють?

— Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.

— А ваші німців прикривали?

— Відходили від німців — нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.

— Отак, значить? На чиїй же?

— На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?

Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:

— Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? — він кивнув на капкан.

— Там, — велетень мотнув головою кудись позад себе. — Добре, хоч вдало вступив.

— Вдало?

— Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.

— Чому? Звідки все це?

Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:

— Не хочеш — не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?

У відповідь знову нічого не почулося. Андрій вперся руками в землю позад себе. Тоді, легенько відштовхнувшись, гойднув тулубом, подався вперед.

— Небезпека, Громе. Для всіх, не тільки для тебе. Є в мене підозра — ти знаєш, хто це тут шурує по ночах, на чиїй совісті людські смерті. Хай навіть знешкодив трьох небезпечних бандитів. Є ще наша медсестра, з лікарні, Люба, та інші люди. Вони нічого поганого нікому не зробили. Жертви, Громе. І вбивцю треба знайти й покарати. Але найгірше — він убив капітана з НКВС.

— Хіба це погано?

— Погано. Такого не пробачають. Капітан Сомов не вірив у вовкулаків, а підозрював у звірячих вбивствах мирного населення вашу повстанську армію. Його вбито таким самим способом. Висновок — він вийшов на слід повстанців. На ваш слід, Громе.

— Я тут сам. Казав уже.

— Цього ніхто не знає, — Левченко відчував, як удається поступово ламати ситуацію, заговорив впевненіше. — Приїде до Сатанова рота автоматників. Почнуться облави. Прочешуть ліс, тебе з твоїм капканом знайдуть, далеко не втечеш. Не знайдуть — теж не біда. Шукатимуть посібників, братимуть заручників. Думаєш, Катерину пронесе? В неї ж дитина, хай не мала зовсім — але все ж таки їм краще брати жінок із дітьми. Посадять спершу в тюрму. Потім — вишлють у Сибір, як повстанських спільників. Борьку, хлопця її — в дитячий будинок, член родини ворога народу. Бач, що ви наробили.

— Ми нічого не робили.

— Можливо. Тоді — хто? Катя хотіла тебе попередити про це, Громе. Вона не годна уявити масштабу операції. Хапатимуть всіх. Відрапортують про придушення осередку націоналістичного опору. А Сатанів із околицями зашкурять, зачистять наждаком. Тобі цього хочеться?

Велетень неквапом опустив свій пістолет.

— Ти ж Левченко, вірно? Начальник міліцейський тутешній.

— Слава Богу, познайомились.

— І в Бога віриш, бачу.

— Приказка така. А вірю я в те, що бачу на власні очі.

— З ким ти, Левченко? Для чого ти мені все це зараз розказав?

— Я не хочу, аби постраждали люди. Ось я з ким. Мирне населення. Вони постраждають, Громе. Ти, мабуть, в курсі, як працює НКВС. Я теж, ще й більше за тебе. Ми можемо разом зупинити їх.

— Як саме?

— Віддати вбивцю. Справжнього. Ти ж знаєш, хто це. Повинен знати. Покажи, де шукати — і я сам його візьму.

Грім через Андрієву голову глянув на Катерину.

— Ти правий. Я бачив його. У лісі. Сам хотів зловити. Бо мені теж не подобається, що воно людей катрупить.

— Воно?

— Зблизька не розгледів. На двох ногах, високе, та не зовсім людина, як видається. Але підозрюю, де воно ховається. Так вийшло, мені ці місця досить добре знайомі. Бував я тут рік тому… Збігло, наче сто років, ціле життя там прожив. Я ж заново народився, чоловіче, отак.

— Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» — це де? В лісі тутешньому?

— Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, — Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. — Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.

— Троє, — озвалася Катерина.

— Троє, — виправився Грім. — Живих — двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.

— У хаті? — здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.

— Просто під вашими носами, — тепер Грім посміхнувся. — У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.

— Для чого?

— Боротьба триває, Левченко.

— Нехай. Значить, начальника міліції Тищенка, на чиє місце я прийшов, ваші вбили?

— Мої хлопці, — кивнув велетень. — Потім відійшли в інший район. Там потрапили в засідку. Місцеві поляки донесли совєтам. Ті прислали НКВС. Вирвалося нас троє. Думали — Калина доживе. Він дотягнув сюди, до Сатанова. У нас Катерина — надійна людина. Але якби ще вчасно полікувати… Тополя на міну наступив, казав уже… Я ось у капкан.

— Ти до діла ближче, Громе. До діла. Звідки міна, чому капкан? Про яке місце ти ведеш? І головне: як усе це пов'язане з тим, хто вбиває людей біля Сатанова?

Велетень витягнув ногу перед собою.

— Тоді помагай, Андрію. Сам би впорався, мабуть. Не відразу, але не аж такий слабий. Тільки ж тебе сам Бог послав, бачу. Хоч у Бога ти й не віриш, всує згадуєш. Зате я повірю тобі. Бо Катя сказала — тобі вже хтось довіряє. А не всякому совєцькому наші довіряться нині.

— Вона говорила про Ларису. Дружину того вбитого чекіста.

— І про неї начуваний від зв'язкової. Наша подруга не підпустить близько аби кого. Вирішила ввійти в довіру до жінки москаля, начальника НКВС, аби через неї знати його плани. Коли потім каже: наша вона, та пані вчителька. Думками наша. Каже Катя — вона вірить тобі. Якщо наша людина тобі вірить, значить, з тобою можна щось мати.

— Дякую. Розібралися.

— Тоді не сиди, помагай, а я розповім все по порядку.

Розказав.

Зовсім уже довірливо, наче своєму. Ніби й не тримав на мушці парабелума ще кілька хвилин тому.

Видно, теж розпирало — так поділитися хотів.

3

Улітку, як пояснив Грім, не перестаючи при цьому визволяти себе з капкана, крайова група УПА–Південь почала спроби формувати на території тоді ще зайнятого німцями Поділля свої повстанські відділи.

Воювали не лише з гітлерівцями. Серйозним противником виявилося червоне партизанство. Ліси довелося ділити з ними, і партизанам таке сусідство не сподобалося. По суті, як зрозумів Левченко, слухаючи й постійно перепитуючи свого нового товариша, повстанці та радянські партизани воювали кожен на два фронти — як із німцями, так і один із одним. Значна частина партизанських загонів керувалася безпосередньо з головного управління НКВС в Москві, тож підтримку вони мали потужну. Слід також зважити, що на той час — і Андрій досить добре це знав, — партизанські групи вже підтримували зв'язки з крупними з'єднаннями. По суті, були повноцінною армією в німецькому тилу, контролюючи окремі території.

Повстанцям же доводилося обходитися лише своїми силами й спиратися на підтримку місцевого населення. Котре в цих краях не завжди симпатизувало їм, віддаючи перевагу червоним партизанам. Тож підрозділи повстанської армії виявилися не такими чисельними, як партизанські загони. Та якби їхні сили з часом зрівнялися — все одно протистояти доводилося ще й регулярному німецькому війську. Тому воювали повстанці з противником, чиї сукупні сили перевищували їхню кількість по найскромніших прикидках у три рази.

— Отак, значить, ми били одне одного, — пояснював Грім.

Замовк, тягнучи, нарешті, ногу з лещат капкану в той час, поки Левченко з усієї сили стримував його металеві «щелепи». А коли вийшло, і Андрій тут же відкинув пастку подалі в кущі, велетень скривився, обережно зняв чобіт. Очам відкрилася сіра онуча з червоними плямами в місцях, де гостряки капкану таки пробили ногу.

— Не страшно, — спокійно мовив повстанець, розмотав онучу, відкрив поранену ногу, повторив: — Не горе. Могло гірше бути. Поки не вояк, але заживе. Відлежатися треба.

Здавалося, для велетня пошкоджена нога справді мало, що значила. Прикрість, неприємність, але зовсім не трагедія. Поворушивши пальцями, повернувся до розповіді, і далі прозвучало дуже буденно:

— Карателі німецькі нас не розрізняли. Одного разу, десь наприкінці вересня, так, як зараз, налетіли на їхню облаву, влаштовану на партизанів. Хто вцілів і попався, потрапили з ними в один полон. Недалеко від Проскурова сталося. А потім мене ще з кількома хлопцями перевезли сюди.

— Тут був табір?

— Вони це називали об'єктом.

— Хто?

— Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…

Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.

Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще — політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.

Ще один гурт — поліцаї, в недалекому минулому — такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів — крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти в таборі від трьох до шести місяців. Та декому вистачало місяця, аби розкаятися та просити про амністію. Як устиг переконатися Грім, прохання часто задовольняли.

Таких, як він сам, повстанців, у таборі виявилося найменше — лише дев'ятеро. На них однаково зиркали вовком червоноармійці та колаборанти. Але за великим рахунком представники всіх груп в'язнів дивилися на інших косо. До бійок не доходило. Якось поліцай щось не те сказав російському солдатові, той вдарив навідліг, спалахнула сутичка. Табірна охорона навела порядок швидко: тут же, на невеликому табірному плацу, не обтяжуючи себе встановленням конкретних винуватців, розстріляла обох.

— Ми з хлопцями намагалися нікуди не влазити, — говорив велетень. — Навіть почали потроху думати, як би звідти вирватися. Можна було напасти на охорону, там здебільшого поліцейські, з місцевих. Пси, але не аж такі натаскані. Тільки не встигли. Штраус приїхав.

… Високий худий німець, у круглих окулярах, з видовженим обличчям та гострим підборіддям, назвався вишикуваним в'язням Штраусом і надалі велів лише так до нього звертатися. Говорив російською, ламаною, але зрозумілою. Запрошував сильних та здорових чоловіків покращити умови свого перебування. Ніхто не пропонуватиме вам зраджувати батьківщину та ідеали, говорив Штраус. Наголосив: він офіцер, проте донедавна був цивільною людиною. Його знання як ученого виявилися потрібними рейху й фюреру тут і зараз. Тож, будучи гуманістом, поважає вибір всякого, хто відмовляється служити Німеччині. Його пропозиція — просто поміняти цей табір на більш комфортний об'єкт.

Бажаючих не було. Тоді Штраус, порадившись із комендантом, щось коротко наказав охороні. Німці відділили від загального гурту своїх справедливо покараних служок, залишивши червоноармійців, партизанів та повстанців. Потім Штраус наказав їм вишикуватися в один ряд, заявивши при цьому: раз нема добровольців, значить, доведеться йому повести нерозумних до щастя своєю залізною рукою. Й почав відбирати.

Громові звелів вийти зі строю першим. Повстанець потім пригадав: Штраус від самого початку поклав на нього оком, вирізнивши серед інших. Крім нього, до гурту долучилися ще шестеро. Не всі богатирі, та всі — досить міцно збиті, ставні мужчини. У Грома склалося враження — німець обирає людей, мов породисту худобу. Далі щасливців, як назвав їх Штраус, загнали в критий брезентом кузов вантажівки й повезли в невідомому напрямку.

— Це вже потім, коли об'єкт раптом стали бомбити, і вдалося під шумок утекти, я розібрався, де є, — пояснив велетень. — Тоді ж нічого не розумів. Везли Бог знає, скільки часу. Вивантажили серед лісу, на якійсь галявині, обнесеній колючкою. Загнали в барак і почали годувати.

— Отак відразу? — здивувався Левченко.

— Помили спочатку. В бані, справжній.

Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному — по маленькому бруску. Затим — спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.

Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі — сніданок, потім — по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим — обід, чергова порція фізичних вправ, потому — відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері — вільний час, на ніч знову обстеження.

— Може, тиждень так тягнули. Може — більше, дні не рахував, — пояснив Грім. — З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта — москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив — не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.

— Перестали годувати?

— Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.

… Хлопця просто не випустили з лікарні — так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот — але не людей.

Наступної ночі вони почули дикий крик.

Хоч волав явно дорослий чоловік, причому — роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.

А ще він устиг побачити над головами автоматників клаптик нічного неба.

Верхівки дерев.

І коло повного місяця.

Потім блок зачинили ззовні. Крики чулися ще довго. Тоді раптом стало тихо. Та ніхто не збирався спати. На ранок двері відчинили, погнали на зарядку ніби нічого не сталося. Знову ситно нагодували. Та замість проводжати в лікарню, відправили назад у блок. Де всю команду раптово, майже одночасно звалив міцний сон.

— Ми потім ще кілька разів так засинали, — пояснив Грім. — Не сумнівалися, що підмішують якесь шкідництво в їжу. Не їсти? Ніхто не пробував. Вони всі, звісно, совєцькі, але я скажу — хлопи міцні. Бійці, визнаю.

— Думаєш, лише ваші повстанці вміють воювати?

— Ніколи так не думав, — відмахнувся велетень. — Я ось про що. Страхопудів серед нас не було, визнаю. Коли все це почалося, забули, хто ми кому є, разом стали триматися, говорити. Так усім зробилося страшно. Мені теж. Бо до кожного дійшло: не інакше Павло, партизан, кричав тієї ночі. Не лише тієї, наступної повторилося все. Нас, правда, вже закривали. Далі знову присипляли. Вдень ходили, мов ватяні, так дурман діяв. А тоді щоночі нас почали заглушувати. Відтоді якось так дні змішалися, ми вже перестали їх контролювати. Поки ще одного з нас не забрали туди, до Гота.

Левченко стрепенувся.

— Куди? До якого Гота?

— Хто його знає… Один із нас трохи розбирав німецьку. Коли Штраус обстежував його в їхній лікарні, читав якісь результати аналізів, коментував їх зі своїми… з іншими, хто там був, німцями, то час від часу згадував якогось Гота.

— Що значить — згадував?

— Слухай, не знаю я тієї мови! — вигукнув Грім. — Навіть не дослухався до їхнього кумкання. А той хлопець, Ілля, з Рязані, розумів. Виду не показував їм. З нами ділився почутим. Від того не легше, бо все одно нічого не ясно. Ані що з нами буде, ані якого біса вони там роблять із людьми. Ілля тільки чув: Штраус та інші зважали, чи сподобається щось Готу. Або — як це сприйме Гот. Або просто — що скаже Гот. Той Гот для німців на об'єкті ніби головний. Від нього багато залежить. Вони там його вказівки виконували. Ще сказав, пам'ятаю — сейф стояв у кабінеті Штрауса. Він туди ховав результати дослідів над нами. Теж для Гота, як собі думаю.

Андрій наморщив лоба, потер перенісся.

— Німецькою говорили, значить?

— Німці. То їхня мова.

— Значить… Значить, у них там був головним Бог. Або вони когось між собою називали Богом. Чи той сам себе Богом назвав.

— Чому?

— Гот. Я трохи вчив у школі німецьку. Не аж так добре її знаю, та на фронті наблатикався. Мені досить шкільних знань, аби перекласти. «Гот» — це Бог німецькою. Так воно звучить.

4

Зараз потилицю пошкріб велетень.

Зиркнув на Катерину, яка весь цей час стояла осторонь, мовчала й слухала. Потім знову глянув на Андрія.

— Вони там, виходить, Бога постійно згадували. Всує.

— Ні, Громе. Ти правий. Вони згадували Бога, але не того, про якого ти думаєш. І якому люди звикли молитися. Мислю я, дійсно була там людина, яка називала себе Богом. Чи її прозвали так. Причому не треба виключати: іменем Бога міг назватися, хто завгодно. Хоч чоловік, хоч жінка.

— Була б тоді Богиня.

— Не скажи, Громе, не скажи… Далі що?

— А нічого! Втекли ми звідти, пощастило. Ілля з Рязані якось попередив — чув наче, що Гот звелів тримати мене для нього останнім.

— Що він мав на увазі?

— Тю на тебе! Хіба ж я знаю! На той час усе якось скоро пішло. Хлопців із блоку почали забирати до Гота днів через два–три кожного. А тим, хто лишився, не завжди вже давали снодійне. Правда, ми все одно були якимись напівживими. Та ночами чули крики знадвору. Всякий раз — ніби нелюдські.

Левченко двома пальцями підняв тоненьку суху гілочку. Замислено глянув на неї, ніби могла підказати щось чи наштовхнути на потрібну думку. Потім переламав навпіл, відкинув уламки, клацнув пальцями.

— Я ніколи такими справами не займався. Парафія не моя. Ні коли на фронті був, ні зараз, в тилу. Але краєм вуха чув: німці облаштовували різні бази, коли були тут, на нашій території. Вивчали, наприклад, дії якихось ліків на людях. Нових, тільки–но виготовлених препаратів. Експериментальні зразки називається. Чи щось таке. А наші люди, полонені або цивільне населення, жінки та діти, служили фріцам за морських свинок. Чи за мишей, як хочеш — так називай.

— Випробовували різну гадість на живих людях?

— Не просто на живих — на здорових. Чого б тоді вас, таких легенів, навмисне відбирали в таборі?

Тепер перезирнулися же Грім із Катериною.

— Ілля припускав подібне.

— Речі очевидні. Лишається зрозуміти, як ти втік, чому повернувся сюди і що все це має спільного з сатанівським перевертнем.

Велетень гмикнув.

— Ти вже так його називаєш… Здалеку бачив, кажу ж тобі. Наче звичайний собі чоловік. Високий. Я ще озвався до нього, так він рвонув, наче стріляли. А спільне щось навряд чи є. Підозрюю: ким би він не був, знайшов той об'єкт. Ну, чи що там від нього лишилося. І ховається. Я ж думав — знаю туди дорогу. Бач, міни, ще й капкани…

— Не про те говоримо, — Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. — Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?

— Давай так, — знизав плечима Грім.

— Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?

— Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав — об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.

— Ніби?

— Тобто — прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.

… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали — замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.

Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею — голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти — не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що земляні грудки долетіли до них. Впали, оговтались, глянули перед собою — з тієї сторони, де вибухнуло, шматка загорожі не було, зяяла в темряві воронка.

Помчали туди, не змовляючись. Грім виявився прудкішим. Ілля зашпортався, не стримав лайки, його почули й помітили. Відразу заторохкотіли постріли. Озираючись на ходу, Грім бачив, як товариш падав. Живий, убитий — не важливо, помчав під захист лісу, не розбираючи дороги. Зупинився й рухнув із розгону, коли відчув: ноги перестали тримати. Закотився в найближчий байрак, принишк там. Знайдуть, не знайдуть — уже не мало значення.

— Або думали — це мене накрило бомбою, або вирішили не морочитися, — завершив Грім свою історію. — Я відлежався, дістався Сатанова. Там, за селищем, на узліссі, здибав ось Катерину. Вона мене переховувала від німців. Потім пішов, знайшов своїх, знав, де шукати. Ось, тепер знову сюди повернувся, місце надійне.

— З тобою все ясно. Про те, чому ти втік… Розумієш, навіть якби Штраус чи той самий Гот сумнівалися в твоїй смерті, все одно б за тобою не бігали. Легше назвати тебе мертвим, ніж визнавати — з секретної дослідницької бази втік піддослідний. Наша та німецька системи в таких підходах, Громе, дуже схожі. Тобі це, як бачиш, допомогло. Отже, наступне питання. Ти згадав, що десь у цих краях не так давно був німецький об'єкт. Напевне зараз його там нема. Але щось від нього та й лишилося. Для чого ризикувати, переховуючись в Катерини, якщо можна розвідати дорогу, навідатися в знайоме місце й облаштувати його під тимчасовий прихисток. Вірно?

— А тебе, бачу, не дарма в міліцію поставили, — в голосі велетня чи не вперше за весь час почулася повага. — Правильно, вгадав.

— Мислю так. Ти почав обстежувати ліс — і наткнувся на того, хто, як ти здогадався, нападає на місцевих жителів. Є таке?

— Є. Я ж у цих краях, вважай, від кінця серпня. Поки тепло — підночовували з Калиною в лісі. А частіше вдень у лісі, вночі — до Катерини, в криївку. Ось і вгледіли одного чоловіка. Щось підказало — прямий між ним і смертями зв'язок. Кругом уже чутки ходять про вовкулаку, Катерина говорила. Хоч хвоста в нього не помітив.

— Вирішили вистежити. Пішли в тому ж напрямку, що й незнайомець. Калина, товариш твій, підірвався на міні. Вірно?

— Правильно. Тому став обережнішим. Бог знає, чи одна вона тут була і за якою системою їх натикали довкола.

— Коли це сталося?

— Два дні тому.

— А ти сьогодні вліз у капкан. Де?

— Там же. Коли рухався до галявини. Шукав безпечний прохід. Міни й капкани просто так не ставлять у лісах. Той тип… чи як його назвати… словом, він напевне дорогу знає, безпечну.

— Може, він сам і ставив пастки?

Замість відповіді Грім знизав плечима.

— Катерина носила вам сюди харчі?

— Приносила обід.

— І тому не боялася ходити лісом? Наткнулася б на того… Ну…

— Ясно, ясно. Катя знала — ми тут. І контролюємо територію. Ходити безпечно. Тепер я сам…

— І тобі краще йти звідси чимдалі, — відрізав Левченко. — Якщо до кінця дня, до появи енкавеесників, не візьму цього лісового мешканця за шкірку. Чи не пред'явлю його труп, кому треба… Самі знаєте, що почнеться. В Сатанові людям стане ще небезпечніше.

— Треба довести, що він убивав.

— Доведу, — Андрій згадав досліди лікаря Нещерета. — Слова чарівні знаю.

Картина в цілому почала вимальовуватися, зображення ставало чіткішим.

Левченко далі не знав, кого ловить. Зате розумів, де його шукати. Підтягнув планшет, вийняв карту місцевості.

— Розберешся?

— Не дурний.

— Приблизно покажеш, де була та німецька база? Ми — ось тут.

Черкнувши по карті нігтем, Андрій передав її Громові. Той уважно придивився, підніс ближче до очей. Тоді впевнено тицьнув у одну точку:

— Сюди.

Не так і далеко, прикинув Левченко. Кілометрів з двадцять. З одного боку ніби селище поруч, люди, такі об'єкти зазвичай ховають подалі. З іншого ж навпаки — запроторити важливий об'єкт надто глибоко в хащі нема смислу. На нього можуть одного разу наткнутися партизани, котрі базуються чимдалі від населених пунктів. Ні, місце вибране оптимально, з усією німецькою практичністю.

Склавши карту в планшет, Андрій підвівся.

— Зброю віддасте, повстанці?

Катерина, навіть не глянувши на Грома, простягнула Левченку пістолет. Велетень же прочитав його думки:

— Сам туди не ходи. Бач, я вже спробував.

— Хочеш зі мною?

— Тепер пішов би.

— Чому — тепер?

— Виглядає, справді не чужий ти, Левченко. Хоч і форма на тобі їхня. Колись, може, мені про себе розкажеш. Але з такою ногою не дуже спритний. Це ж зажити має.

— В такому разі, Громе, моя тобі порада — тримайся від хати Катерини подалі. Там тепер дві жінки живуть. Дітей теж двоє. Взагалі, до вечора заберися звідси так далеко, куди дошкутильгаєш із пробитою п'ятою. Бог знає, як усе піде. Не вдасться мені впоратися раніше, ніж почнеться облава, тобі потім на маневри не лишиться часу, — Андрій глянув на циферблат. — Ух ти! Думав, ми з тобою цілий день триндимо. Насправді чуть більше години говорили. Зараз чотирнадцята нуль–нуль. Поки туди, поки назад… До темноти впораюся. Значить, так, Катя — тепер до тебе. Зараз я піду. Ви тут домовтеся, де ти лишиш для Грома повідомлення. Повернувся я чи ні, з якими новинами, тобі їх все одно нести до лісу. А товаришу твоєму — вирішувати, бути тут чи забиратися геть зовсім. З цим ясно?

Катерина мовчки кивнула.

— Поки лишайтесь. Я пішов. Зрозуміло, ні гу–гу нікому. Дарма я це сказав, ви без мене знаєте. Та нагадати не завадить.

Може, вони ще щось хотіли почути чи запитати. Левченко вже чекати не міг і не хотів. Повернувся, заквапився назад. Час цокотів, можна було не гаяти його зовсім, піти далі в ліс слідами Грома. Але велетень правий: якщо там звідкілясь узялася така собі смуга перешкод, самому долати не годиться.

Напарник потрібен.

Не всякий. Той, хто збереже таємницю. Не стане патякати. Зрозуміє все з півслова. Піде за ним без зайвих розмов.

Чуйка підказувала Левченкові: лиш один такий є в Сатанові зараз.

Не просто обстріляний фронтовик — людина, якою дуже цікавився покійний капітан Сомов.

Знаючи Віктора дуже давно, Андрій був більш, ніж певен: особливий інтерес та підозрілість той проявляє лише до порядних людей. Тих, на кого можна покластися. Хто не підведе. З ким можна піти в розвідку.

Мотоцикл стояв там, де лишили.

Левченко осідлав його. Де там сторож Ігор Волков: на робочому місці чи, може, вдома сидить…

Частина четверта ЧАС ВОВКІВ

Розділ десятий Фрагменти

1

Коли зупинив мотоцикл біля хвіртки будинку на околиці, показувало п'ятнадцять на четверту.

Давно Андрій не фіксував часу так детально. Вкотре згадався фронт, коли, плануючи військові операції та узгоджуючи дії, постійно звіряєш годинники. Тут же пояснив собі: те, що готує зараз — теж операція, не менш важлива для порятунку ввіреного йому селища й така сама небезпечна. Насамперед для нього. Адже сьогодні вже скоїв один державний злочин — відпустив з миром повстанця. Ще й попередивши про можливість облави. Цього досить для звинувачення в державній зраді, трибуналу та розстрілу. Але гуляти — так гуляти, махнув рукою Андрій. Порушенням більше, порушенням менше, двічі не стратять.

Через те вирішив не давати Волкову, яким би той не виявився хворим, часу на роздуми. Ходити довкола, провокувати, ловити на слові й заганяти на слизьке в ситуації, що склалася, смислу не бачив.

Погрюкав у двері кулаком. Коли відразу не відчинили, вирішив: усе, його розрахунки вірні. Зробив підозрюваний ноги з Сатанова. Та раптом зсередини зашаруділи, затим відчинили. Навіть не намагаючись роздивитися, хто перед ним, Андрій звично кинув руку до козирка, називаючись:

— Міліція, старший лейтенант Левченко! Волков Ігор…?

Затнувся. Вилетіло з голови по–батькові. Спробував згадати, тоді вирішив не заморочуватися, повторив, уже впевненіше:

— Ігор Волков, правильно?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Значить, я до вас. Документики покажемо?

Говорячи, Андрій нахрапом сунув уперед. Відтісняючи Ігоря, бороданя з перебитим носом, через сіни до кімнати. На ходу зачинив за собою зовнішні двері, потім щільніше прикрив внутрішні. Лишившись із Волковим сам на сам, обсмикнув кітель, спокійно витягнув пістолет із кобури. Не націлив, стиснув, тримаючи дулом униз, далі видав, дивлячись співбесіднику просто у вічі:

— Можеш не шукати нічого. Липові папірці твої мені не потрібні. Чого витріщився? Ти — Ігор Вовк. Утік із місць позбавлення волі. Засуджений за статтею п'ятдесят вісім–десять, але за втечу ще припаяють. Сядеш на четвертак, повних двадцять п'ять.

На зарослому лиці не здригнувся жоден м'яз.

— Ви про що, товаришу старший лейтенант? Сплутали з кимось?

— Ні з ким я тебе, на щастя, не сплутав, Ігоре Вовк. Це добре. Погано було б, аби сюди ввалився капітан Сомов, царство йому небесне. Геройські загинув на посту, а збирався ж до тебе в гості. Не знаю, кому треба подякувати, що так і не дійшов. То вороги народу його відволікають, це ж вони працюють під вовкулаків. Залякують населення, чув, може? Ще банда Жори Теплого життя не дає, теж довбе начальство. Нема особистого життя, скажи?

— Нічого не…

— Рота закрий! Все ти розумієш, Ігоре Вовк! Їдемо до Лариси, на очну ставку, чи вже хоре ваньку валяти, а, Вовче?

Той міг не відповідати. Обличчя виказало й очі. Варто було Левченку згадати Ларису вперше, Ігор не зміг до кінця стримати емоції. Невтаємниченій людині навряд чи здав себе. Лиш Андрій таким не був. Далі заговорив уже спокійніше:

— Цікаво, як я на тебе вийшов, як здогадався? Дуже коротко поясню, бо патякати з тобою, гарикатися чи навіть допитувати без протоколу ніколи. Я квартирую в місцевої бібліотекарки, Поліни Стефанівни. До неї вчащає Лариса Сомова, вчителька, дружина тепер уже покійного головного тутешнього чекіста. Знайшла рідну душу, ділиться зі старою сокровенним. Так уже склалося, що Стефанівна довіряє мені. Обмовилася — був у Лариси інший чоловік. Тільки в таборі сидить, ворог народу. Подробиць мені не треба, про ворогів народу краще за неї знаю. Ну, є в мене свої обставини…, — зараз грав ва–банк, розкривався так, як не дозволяв собі дотепер ні з ким, та іншого способу швидко схилити Вовка на свій бік не бачив. — Сьогодні рано бачив Ларису. Розмовляв із нею. На жалобну вдову не схожа. Полегшення, ось що на лиці написано. Інший би не помітив, але ж я її кілька місяців, як не щодня, то через день спостерігаю. Нема розгубленості. Хоче їхати звідси й знає, що робить. Коли жінка з дитиною під час війни спокійна, втративши чоловіка з можливостями — це багато, про що говорить. Особливо, коли начальник відділу НКВС починає цікавитися чоловіками, котрі недавно облаштувалися на підконтрольній йому території. Й двічі підкреслює для себе прізвище такого собі Волкова Ігоря, сторожа з Будинку культури, демобілізованого з війська.

— І що?

— А ось.

Розстебнувши лівою рукою верхні ґудзики шинелі, Левченко засунув її за викот, пошарудів, витягнув разом із складеним учетверо папірцем.

— Відповідь на мій запит. Коли почув від Стефанівни про арештованого колишнього чоловіка Лариси Сомової, вирішив поцікавитись для себе, за що сидить. Начальник міліції має право такі запити робити. А подібних затребувань десятки, як не сотні. Жодна канцелярія на таке уваги спеціальної не зверне. Ігор Вовк утік із табору номер такий–то такого–то числа серпня місяця поточного року. Нинішній чоловік Лариси напевне знає це. І неабияк цікавиться громадянином на прізвище Волков. Далі пояснювати?

Відчувши, якою зараз буде реакція, промовив поспішно, випереджаючи безглузді спроби викрутитися:

— Крім мене й Сомова ніхто нічого не підозрює. А Сомова вчасно загризли. Дружина тебе не викаже. На моє слово теж можеш покластися.

Спершу хотів тиснути: мовляв, збереже таємницю, якщо Волков–Вовк згодиться допомогти. Проте попрощався з цим планом, уже коли почав розмову й побачив Ігорову реакцію. Їм доведеться разом йти до лісу, на лови того, кого вважають перевертнем. Якщо поставити втікача в такі умови, Андрій не зможе спокійно ставати до нього спиною. Адже той розсудить — щойно потреба в допомозі відпаде, його здадуть.

Значить, Левченко небезпечний.

Бо насправді до лісового хижака Вовкові нема печалі. Та якщо дати гарантії безпеки, нічого не вимагаючи навзаєм, можна отримати союзника. Й не боятися удару в спину.

— Чому я повинен тобі вірити? — нарешті видушив із себе Ігор.

— Отже, цим підтверджуєш, що ти — Ігор Вовк, утікач із табору. Заметано?

— Будемо знайомі.

— Молодця. В такому разі доповідаю: є причини, чому мені не стане легше від твого викриття й повторного арешту. Пояснювати нічого не збираюся. У мене до цієї влади свої рахунки. Неоплачені. Прикриваючи тебе, Вовче, я їх частково починаю стягати. Років із шість чекав нагоди, як не більше.

— А чого ж — повірю. Не бачу іншого смислу в такій твоїй появі. Ти просто так прийшов, похвалитися, який розумний і як мене вирахував?

— Правильні питання, Ігоре. Якби нічого не хотів від тебе, тримав би твою таємницю при собі. Живи.

— Спасибі, добрий чоловіче. Що хочеш?

Левченко машинально мазнув очима по годиннику. П'ятнадцять тридцять. Ще не вечір, але вже й не зовсім день — з огляду на кінець вересня.

— Чуєшся як? Точно хворий? Бо не схоже. Доктор Нещерет говорив, там у тебе цілий букет болячок, табірних…

— Ти мене лікувати прийшов? Дивна турбота про здоров'я.

— Зуби не шкір. Готовий прогулятися зі мною до лісу? Кілометрів з двадцять. Марш–кидок не аж такий великий. Спокійної прогулянки не обіцяю, там можуть бути перешкоди. Але як іти, то просто зараз.

— Подумати треба, старлею. Мета прогулянки?

— Перевіримо одну інформацію. Вона стосується того, хто так вчасно для тебе порвав горлянку капітанові Сомову. Є в мене підозра, де знайти його лігво.

Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:

— Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?

— Та ось уже скоро дві години, як.

— Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…

Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета — далася взнаки напруга.

— Рік? Кажеш — рік? Він же тут із травня наче орудує…

— Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…

— Кого боявся народ?

Левченко враз відчув — перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи — й відкриється очевидна істина.

— Вовкулаки, — спокійно промовив Ігор. — Він в окрузі ще за німців почав жирувати.

— Звідки відомості?

— А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.

Ідіот.

Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.

Як просто все.

Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.

Об'єкт у лісі.

Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.

Нічні нелюдські крики.

Гот, він же Бог.

Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.

Між усім цим прямий та явний зв'язок. Інакше бути не може.

Хижак, котрий народився в лісі.

Перевертень.

Створений тим, хто не лише називається Богом, а й вважає себе таким.

— Ти для чого? — запитав Ігор. — Лоба ж розквасиш.

— Переживу, — Левченко відмахнувся рукою з пістолетом. — Ніби зростається все.

— Що саме?

І Андрій, не маючи сумнівів, що робить правильно, розказав Вовкові про об'єкт у лісі. Полонених у блоку. Штрауса, сейф у його кабінеті. Ніким ні разу не баченого Гота. Нічне бомбардування. В останній момент вирішив не говорити, коли й від кого це почув. Утім, Ігор не питав. Слухав уважно, коли Левченко скінчив — кивнув:

— Знаєш, ти правий, мабуть. Усі сліди ведуть туди. Думаєш, вдасться когось або щось знайти?

— Або того, для кого об'єкт у лісі — рідний дім. Або — папери в сейфі. Якщо розклад вийде підходящим — і те, і інше.

— Раптом все це розбомбили до цеглини?

— Може, й так. Перевірити треба. Гайда, Вовче, збирайся. Нема часу. Зброю дам, є в мене з собою запасний пістолет. Сам же розумієш: один я там нічого не зроблю.

Вовк зітхнув, знову озирнувся. Нерви, вирішив Левченко.

— Без мене.

Почувши таке, Андрій не повірив.

— Що–що?

— Хочеш — стріляй. Але без мене. Не вийде нічого в нас.

Левченку враз забракло слів. Його не цікавили аргументи. Він не розумів, що людина в такому становищі відмовляється, чудово уявляючі можливі наслідки. Переконувати, вмовляти його Андрій не збирався. На це не лишалося часу.

Повільно підняв руку з пістолетом.

Зараз Вовк або піде з ним, або…

— Опусти, — почулося раптом.

Наказали зненацька, й Левченко в першу мить подумав — це говорить сам Вовк. Та з сусідньої кімнати, з–за спини Ігоря, виступив чоловік, цілячи з пістолета в голову Андрієві.

— Не промахнуся, начальнику! Опускай ствол!

На Левченка вдруге за день наставляли зброю.

Інший би посміявся.

Ясно, чого Вовк нервово озирався.

Сюрприз.

— Так–так… Громадянин Теплов. Жора Теплий. Ну–ну…

— Зустрічалися ми недавно, а, начальнику? Повоювали трохи, біля магазину, нє?

— Де б ще знову…

Андрій не збирався вимагати пояснень від Вовка. Але й зброю опускати наміру не мав. Зрозумівши це, Теплий перемістив руку, тепер цілячись уже в голову Ігоря.

— Раніше шмальну, начальнику.

2

— Поговоримо?

Відповів Андрій не відразу. Зустрівся поглядом із Вовком. Нічого там, попри сподівання, не прочитав. Неквапом опустив пістолет, запитав:

— Про що?

— О! — вигук Жори Теплого прозвучав радісно. — Поважаю, начальнику. Я вже подумав — станеш у позу. Заведеш шарманку: не буду говорити з тобою, морда бандитська. Здавайся, сучий син. Весь такий із понтом, із гонором. А тут ані понту, ані гонору. Значить, вийде розмова. Чи не вийде?

— Не знаю. Валяй, чого хочеш.

Теплий скривив кутик рота в посмішці.

— Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.

— І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.

— Ага, вірю, — Теплий стер із лиця криву посмішку. — Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, — він клацнув язиком, — розклади не годяться.

— Не хочеш змитися?

— Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, — кивок на Ігоря, — рано тут прибігала. Знаю вже все, чекістів чекаєте. Коли від них кругом стане чорно, мені краще пірнути складніше. Тільки я передумав.

— Не хочеш тікати?

— Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився — здав би?

— Можеш не сумніватися, — вичавив із себе Вовк.

— Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

— Куди… куди підемо?

— О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, — Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. — Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

— Тебе відпускають, — промовив він. — Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

— Вірю.

— І не йдеш?

— Йду. Спершу — з вами. Потім — своєю дорогою.

— В чому твій інтерес?

— Є один, — Теплий знову цокнув язиком. — Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене — улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.

— Я так і не втяв, задля якого чорта тобі все це треба, Теплов. Прогулянка, маю на увазі.

— Сейф, — повторив Теплий. — Попереджаю, начальнику: почнеш торгуватися — вліплю кулю в довбню Вовкові. Потім ми з тобою, хто перший, хто кого. Ти мене — банкуй. Але чорт знає, чи зможеш сам піти до лісу. Я тебе — така ж сама історія. Тільки, повторю, якщо забув — мені втрачати нема чого. Вам обом — є, мужики. Краще не доводь, начальнику.

Він правий. Рішення прийняте.

— Нехай, — обережно проговорив Андрій. — Дійдемо. Впораєшся ти з сейфом. Ну і?

— Розійдемося, наче в морі кораблі. Ти ж відпустити хотів на чотири боки. Є різниця, коли — прямо зараз чи за якихось три–чотири години?

Левченко за цей день встиг зайти надто далеко. Ще один ризикований з усіх точок зору крок не зробить гірше.

— Нема різниці, ти правий, — погодився він, зважуючи кожне своє слово. — Нутро сейфа мене теж може зацікавити, вірно прикинув. І моє слово міцне — я тебе готовий відпустити. Не здаватиму хоча б через те, що доведеться підставляти не лише Вовка. Його жінка з дитиною, ними ризикувати не маю права. Але є одна річ, Теплий, на яку я піти не можу й не йтиму. Не влаштує умова — давай, спробуємо постріляти. Кінець кінцем, не лише тобі нічого втрачати.

— Ага. Умова, значить. Тобто, домовлятися ти хочеш.

— Хочу.

— Кажи.

— Здаси ствол.

Такого Теплий явно не чекав — це відбилося в нього на пискові.

— Здати –що?

— Зброю, — твердо повторив Левченко. — Пістолет. Не збираюся я повертатися до тебе спиною. Волков, як мені здається, теж. Нам із тобою не по дорозі. Ти правий, Жора. Ми випадково сіли в один човник. Та це зовсім не означає, що ми спільники. Й будемо прикривати один одного далі. Ти це розумієш. Підставляти спину такому озброєному упиреві, як ти, не будемо ані я, ані Ігор. Правильно, Вовче?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Моєму слову вірити можна. Твоєму — ні. Хоч клянися тут на крові. Здавай зброю, Теплов. І, вважай, домовилися.

— Я не шмалятиму в тебе.

— Не вірю. Ствол.

Левченко ще тримав папірець. Спокійно запхав його в кишеню шинелі. Переклав свій пістолет у ліву руку. Правицю простягнув, зробив крок до Жори, навіть не намагаючись підняти зброю. Рука вільно висіла вздовж тулуба. Ніби отримавши від Андрія імпульс, Ігор, так само зберігаючи видимий спокій, розвернувся до Теплого лицем. Намагаючись не зважати при цьому, що він, а не Левченко, стоїть під дулом.

— Ствол, — повторив Андрій. — Часу вже нема зовсім.

Жора гмикнув.

На лиці відбилися всі етапи вагань.

— Хер із тобою. Повірю.

Спритно перехопив пістолет за дуло, ступив назустріч Левченку.

Андрій вчасно зловив погляд Вовка. Прочитав гостре бажання навалитися на Теплого, скрутити його разом із Ігорем — а то й просто застрелити з чистою совістю. Та стримався. Ледь помітно хитнув головою, хоч спокуса порушити домовленість із бандитом лишалася величезною. Заховав конфіскований пістолет у кишеню галіфе, свій демонстративно повернув у кобуру. Застебнув ґудзика, спитав:

— Ще щось є, а, Теплий?

— Інструмент. Звичка, ношу з собою кілька чарівних паличок.

— Теж здавай.

— Відсмокчеш, — у тон відповів Жора. — Відмички не стріляють. Не заряджені. І не гострі, не заколю. Мандраж тебе, бачу, колотить. А на війні ж був наче, начальнику…

— Хлебало заткни! — гаркнув Левченко, якому Теплий уже почав набридати. — Хоч ти мені здав дуло, я тобі все одно не вірю.

— Переживу.

— Молодця, — Андрій легенько ляснув себе долонею по стегну. — Бери свої причандали, збираємось, раз домовились. Справді, троє в цій ситуації навіть краще. І не дай Боже тобі, Теплий…

— Хоре лякати, начальнику! — огризнувся Жора. — Я за свої базари теж навчився відповідати. Думаєш, не бачу, як очиці блищать? Розписав би мене зараз на місці… Добре, слова сказані. Я готовий, погнали.

— Ти? — Левченко глянув на Ігоря.

— Підемо… Тільки, товаришу старший лейтенант…

— Ну?

— Прохання до тебе, Левченко.

— Кажи.

— Лариса, Юра.

— Що — Лариса і Юра?

— Треба попередити її… дружину… Заспокоїти, бо наробить дурниць. Вона повинна повірити тобі до кінця, повністю. Так само, як я повірив. І взагалі… Хто знає, що там, у лісі, як там… Мені ж ти зброю теж не даси.

— Побачимо. Так чого ти від мене хочеш?

— Просто попередь Ларису. В разі чого не кинеш її, прикриєш.

— Без тебе мав такі плани. Ти що, вже себе поховав?

— Це моє прохання, старлею, — Ігор говорив твердо. — Поки не почую від тебе, що мої попереджені, не будуть хвилюватися, не нароблять дурниць — з місця не зійду.

Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.

— Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…

— Прохання, — вперто повторив Вовк. — На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…

— Е–е, я тут стою! — нагадав про себе Жора.

— То стій! — огризнувся на нього Ігор. — Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом — точно.

Левченко глянув на циферблат.

Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.

— Хай, — зітхнув приречено Андрій. — Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?

— Так точно.

— Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, — для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. — Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?

Жора з Ігорем злагоджено кивнули.

— Тоді вперед.

Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.

А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…

3

До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи — людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.

Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.

Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.

— На хвилинку, — сказав Андрій, випереджаючи запитання.

Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.

— Лови його!

— Стій! Сірко, до ноги!

З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.

— Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! — крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. — Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!

— Катя! — з докором втрутилась Лариса.

Сіре створіння мчало просто на Андрія.

Він нахилився.

Розставив руки.

Підхопив.

— Гоп–ля!

Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.

— Так, — промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.

Вовченя.

Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.

Від нього не сховалося — жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.

— Сірко, значить.

Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло — знову нахилився, пустив на підлогу.

Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:

— Боря, Юрко — ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.

Хлопці, відчувши — щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:

— Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило — хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.

— Воно–то ясно, — кивнув Левченко. — Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?

— Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять — не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…

— Катя права, — втрутилась Лариса. — В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.

— Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?

— Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.

— Може бути, — Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. — Все одно б дізналися.

— Кажу ж — я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.

Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.

— Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?

— Так уже сталося, — Липська розвела руками.

І розказала, як сталося.

— Ця людина приходила до вас потім?

Катерина кивнула, перепитала без тіні тривоги:

— А що таке?

— Нічого. Коли? Востаннє — коли?

Андрій пригадав, коли знайшов у лісі на кущі вовчу шерсть.

Саме той день назвала Катерина.

Левченко не міг у це повірити.

Збігів не буває.

Або навпаки — трапляються саме такі збіги.

Звичайне маленьке вовченя — ось кого йому не вистачало знайти, аби всі фрагменти остаточно й дуже просто склалися в голові. Підказки ж були кругом. Завжди. Не лише тепер — раніше. Варто побачити сироту вовчиці, щоб отримати останню — й головну — відповідь.

Ні.

Є ще одна.

Левченко здогадався, хто.

Лишилося зрозуміти, чому.

— Будьте тут. Нікуди не виходьте, — промовив він, поправляючи кашкета. — Катерино, лишаю тебе старшою. Відповідаєш за своїх гостей. Як щось, коли хтось прийде — посилайся на мене. В усьому, навіть якщо такої потреби не виникне.

Більше нічого не пояснюючи, рвучко розвернувся, вийшов з хати.

Його вже напевне чекають на місці Вовк із Теплим.

Але ще треба встигнути навідатися до Нещерета. Бо з новим відкриттям плани трошки помінялися. Без лікаря — ніяк.

Уже осідлавши мотоцикл, Левченко згадав — за всіма цими відкриттями не виконав прохання Ігоря.

Не вертатися ж.

Та й не до того.

Розділ одинадцятий Холодний піт

1

— Не перегризлися тут?

Питання не жартівливе, Андрій був серйозний, як ніколи. Зброї своїм несподіваним товаришам не залишив. Та весь цей час тривожився. Сам на сам ці двоє цілком могли зчепитися. Адже Теплий тримав Вовка у полоні без малого добу. А Ігореві не потрібні були натяки, аби зрозуміти: Левченко не в захваті від укладеного миру з дезертиром, бандитом та вбивцею. Варто напрузі спалахнути, й з двох живим залишився б тільки один. Не обов'язково пересилить Ігор. Навпаки — Андрій небезпідставно побоювався, що в прямій сутичці в'язень–утікач, котрий ще не до кінця зміцнився, програє сильному здоровому бандюзі.

Та нехай би сталося диво, Вовк упорався б із Теплим — все одно Левченка не грів жоден із варіантів. Чуйка підказувала: Жора прийняв для себе дуже важливе рішення, суті якого поки що неможливо розгадати. Тож якби ситуація загострилася, дійшло до бійки, й він убив би Ігоря, однозначно з'явився б на домовленому місці зустрічі. Аби йти з Андрієм до лісу.

Припустивши такий варіант розвитку подій, Левченко признався собі: терпіти не став би. Порушив би всі домовленості. Без жодних мук совісті застрелив Теплого та ще й придумав, як краще використати його труп у своїй особистій грі. Мінус подібного повороту: він знову зостається сам на сам із тим — або тими, — з ким неодмінно доведеться перетнутися в лісі, на підступах до колишнього німецького секретного об'єкту.

З іншого боку, якби Жору вдалося ліквідувати Вовкові, нічого б не спростилося. Мерзотник Теплий правий на сто відсотків: його досвід знадобиться, щоб відкрити сейф.

Спершу, коли Грім згадав про нього, не надаючи особливого значення, Левченко пропустив повз вуха. Проте чим більше фрагментів складалося, тим ясніше розумів: отримати на руки вміст сейфу слід попри все. Без цього задумана ним операція не матиме того результату, якого треба прагнути, захищаючи Сатанів від тотальної зачистки силами НКВС. А також — рятуючи повстанця й віддану йому Катерину, прикриваючи Ларису та Вовка. І, звісно ж, убезпечуючи себе від цілком логічних у створеній ситуації репресій. У мирний час якось би викрутився. Проте йде війна, тож вимоги суворіші.

У сухому залишку висновок Левченко зробив єдиний. Хай би як це не прозвучало, але виглядає, йому для вдалої реалізації задуму потрібні однаковою мірою Ігор Вовк та Жора Теплий. Через те зрадів, побачивши обох біля брами. Сиділи мовчки, один напроти одного, дивилися в різні боки. Але поки що тримали себе в руках. І Андрій, доклавши зусиль, аби приховати задоволення, мовив діловито:

— Ну, раз так, тоді вперед.

— За орденами? — вишкірився Теплий.

— На міни, — буркнув Вовк.

— У кого який фарт, — відрізав Жора, підвівся, обтрусив штани. — Командуй, начальнику.

— Пістолет даси? — запитав Ігор.

— Чом би й ні.

Андрієва рука ковзнула в кишеню галіфе, але Теплий тут же вигукнув:

— Е–е! Куди! Йому ствол? Давай тоді й мені, начальнику! На рівних підемо.

— Ми вже це обговорили, — мовив Андрій сухо. — Забув — ще раз скажу: обійдешся.

— А він, значить, хай? Для чого цьому чушкові ствол?

— А тобі для чого?

— Всіх озброюєш — так усіх, — говорячи так, Теплий стиснув та розтиснув кілька разів кулаки. — Тобі, наприклад, я вірю. Йому — ні. Нам разом на діло йти, а він мені в спину шмальне.

— Не шмальне.

— Горбатого ліпиш, начальнику. Або мені теж ствол давай, або ми не домовимося.

— Ми з тобою ні про що не домовимося, Жора, — парирував Левченко, витягнув з кишені руку. — Але ти правий. Він правий, Вовче. Так спокійніше. Хай зброя буде тільки в мене.

Ігор повів плечима.

— Як скажеш.

— Тоді з цим усе, — кивнув Андрій, глянув на сонце, потім — на годинник. — Чорт, нічого не робили, а вже сімнадцята п'ятнадцять. В лісі темніше буде, дерева ж кругом, тінь. Доведеться робити марш–кидок. Якщо це, звісно, буде можливим. І там, по дорозі, не буде більше мін та капканів. Значить, слухай наказ, — обвів поглядом свою невелику команду. — Першим іду я. Теплий — за мною. Вовк, ти — замикаючий. Твоя задача, крім усього іншого, стежити, аби Жора нічого не відколов.

— Ображаєш, начальнику!

— Тебе образиш… Не довіряю й ніколи не довірятиму. Живи з цим. Знай і мовчи. Коли все зробимо, як задумали, і ти підеш геть, попереджаю: ловитиму далі.

— Ага. Не боїшся, що, коли спіймають, я багато цікавого про тебе розкажу?

— Ні, не боюся. Є особлива вказівка стосовно тебе, Теплов. Живим не брати. Застрелять — не страшно. Ніхто за це покараний не буде. На практиці це означає, Жоро, що кокнути тебе під час затримання може, хто завгодно. Навіть якщо здаватися сам підеш. Тільки ж ти не підеш, а, Теплий? Не в твоїх правилах, скажи?

Жора скреготнув зубами.

— Поговорили, начальнику. Все мені з тобою ясно. Рвонемо, бо котли твої ж цокають, — він кивнув на Андріїв годинник. — Чи не все ще сказав?

— Не все. Гав не ловити. Будь–який підозрілий рух. Хай пташка перелетіла з гілки на гілку — фіксувати. Попереду, з боків, і головне — ззаду. Під час руху старайтеся не розтягуватися. Якщо ж доведеться, якщо того вимагатиме ситуація, бажано триматися так, аби бачити один одного. Від цього залежить життя кожного з нас.

— Прямо так і життя?

— Я не перебільшую, Теплий. Мені на твоє життя, припустімо, глибоко наплювати. Але сам на себе не наплюй. Маємо справу з чимось дуже серйозним і небезпечним, — коротка пауза, потім додав: — Чесно, я й сам ніколи раніше з таким не стикався.

— З чим — таким? — вирвалося в Ігоря.

— Ось і йдемо розбиратися. У мене хіба припущення, чіткої відповіді нема.

— Не тягни гуму, начальнику, — Жора легенько ляснув себе долонею по ляжці. — Мене вже, сука, розпирає. Погнали, хоре стояти.

— Пішли, — кивнув Левченко.

Хотілося додати — з Богом. Та вирішив: зайве.

2

Перший, вже знайомий Левченку відрізок шляху, подолали швидко й злагоджено.

По мірі заглиблення в ліс Андрій відзначив — сонячне світло зникає тим впевненіше, чим далі вони заходять. Сутінки в лісі завжди настають раніше, ніж на відкритій місцевості, й дуже скоро наздоженуть їх. Потім — випередять. Й зроблять пересування складнішим. Та, з огляду на вже відомі обставини, пов'язані з цією частиною хащ, небезпечнішим. Хоч поки нічого не заважало й не зупиняло. Підозрілих звуків не чулося. Навіть не виникало зрадницького відчуття, що десь поруч є хтось невидимий та жахливий.

Діставшись до знайомої вже галявини, де вдень — лише чотири години тому, а наче кілька діб збігло! — Левченко зіткнувся з Громом, він зробив знак зупинитися. Перевів подих, витягнув із кишені шинелі складену вчетверо карту. Вовк став поруч, зазираючи через плече. Теплий бухнувся на траву, під дерево, туди, де, за збігом обставин, сидів не так давно повстанець, крякнув:

— Ну, ти й женеш, начальнику! Розігнався! Наче норми ГТО[12] здаємо!

— А ти їх колись здавав? — кинув Левченко, не озираючись. — Скажи ще, ворошиловський стрілець[13] і з парашутом стрибав.

— Ми ще можемо якось замазати, хто краще стріляє.

Вирішивши не реагувати на його репліки, Андрій переключився на вивчення карти. Хоч і без того вже приблизно вирахував подальший маршрут, звірити не завадить. Поки що Левченка хвилював не сам напрямок руху, із ним ніби все зрозуміло. Більше цікавило, наскільки вірними можуть виявитися припущення Грома про розставлені на шляху пастки.

І головне: кому й для чого треба було лаштувати капкани й міни, якщо візит небажаних гостей навряд чи передбачали.

Адже база секретна. Й перед тим, як залишати її, всіх, хто мав до неї доступ чи просто знав про існування, ліквідували. Раз так, нема потреби дбати про додатковий рівень безпеки.

Левченко гмикнув, замислено склав карту.

— Що? — поцікавився Вовк.

Андрій зиркнув на Теплого, мотнув головою.

— Нічого.

Ділитися вголос думкою, котра прийшла раптово й справді могла постукатися в голову раніше, в присутності Жори не хотілося. Левченко лише зараз усерйоз засумнівався в самій доцільності їхніх поки що злагоджених дій.

Він тільки зараз подумав — а чому секретний німецький табір у лісі, який вони хочуть відшукати, повинен існувати взагалі?

Тобто, в словах повстанця Андрій не сумнівався. Грім сам не міг знати багатьох фактів. Хоча б того, що лісовий об'єкт під час відступу господарі могли знищити. Підірвати, наприклад. А сейф, на який вони націлилися, забрати з собою. Чи лишити там, на місці, спорожнивши та прихопивши вміст. Чи спаливши, теж варіант.

Він знову гмикнув. Ні, якби вірними виявилися такі припущення, пасток у лісі на дальніх підступах до об'єкта ніхто б не ставив. Капкан та міна тут не випадково, все пов'язано. Це означає — там, куди вони націлилися, таки щось лишилося.

Відповідь на всі питання отримає, щойно вони досягнуть кінцевої мети.

Ламав голову й шукав правильнішої відповіді. Бо хотів з більшою ймовірністю зрозуміти, що чекає на них попереду, на що треба зважати, чого стерегтися.

Ясно, капканів між дерев рясно ніхто не розставить. Та мінне поле — цілком реально.

— Гайда далі, — закликав, глибше засовуючи карту в кишеню. — Обережніше.

Можуть бути різні фокуси…

Передчуття не підманули — перший сюрприз надибали вже за півгодини.

Спершу рухалися, як раніше, широко не розтягуючись й роздивляючись у різні боки. За цей час сонце остаточно сховало промені за верхівки дерев, впевненіше схиляючись на Захід. Довкола стало зовсім похмуро, осінні сутінки поволі поглинали ліс. Диш де — не — де промені з останніх сил пробивалися назовні. Один із таких і допоміг, спершу вивівши з хащ на невеличку просіку й відразу освітивши старанно вкопаний посеред давно не їждженої вузької колії дерев'яний стовпик. Прибита впоперек дошка суворо попереджала:

Achtung! Minen![14]

— О, приїхали! — вигукнув Теплий. — Це навіть я розумію. Тільки знаєш, начальнику, що я тобі зараз скажу?

Левченко промовчав, не маючи жодного наміру зважати на порожні балачки бандита. Той зрозумів це по–своєму, тож повів далі:

— Там не обов'язково є мінен. Фріци могли просто так написати, щоб страшно було. І ніхто туди далі не ходив.

Тепер Андрій змушений був визнати — в Жориних словах щось є.

— Може, й так, — непевно повів плечима. — Але хіба мінне поле засіяли по периметру? Чи на кілька кілометрів у обидві сторони? Ліс кругом. Обійти можна, шлях же не перекритий.

— Ти пошурупай, пошурупай сам, — Теплий легенько постукав себе по скроні зігнутим пальцем. — Оця табличка стоїть, мов опудало на городі. Не підеш ти вперед, почнеш обходити. А міни закопані саме там, куди ти поперся. Дурять.

— Варіант, — погодився Левченко, ловлячи себе на тому, що хай неохоче, але десь починає трошки поважати як не самого Теплого, то його логіку й спосіб мислення. — По–твоєму виходить, вперед не можна, вправо — смерть, ліворуч — погибель. Прямо казка якась.

— Чому казка? — здивувався Жора.

— Тобі, бачу, бабуся в дитинстві не читала, — втрутився Вовк. — Є в народних казках такі випадки, коли герой, лицар, богатир чи інший воїн, опиняється між трьох доріг.

Бачить камінь. А на камені пишуть: наліво підеш — сам згинеш, направо — коня втратиш, а прямо — хто знає, може й викрутишся. Як розумним будеш.

— Ага, Офіцере, це ти в нас такий розумний, — процідив Теплий з уже зовсім загуслих сутінок. — У тебе, значить, бабуся була. Мамка теж, мабуть. Кашкою годувала, з ложки… сучара ти бацильна…

— Е! — стрепенувся Левченко. — Здрасьтє! Чого завелися на рівному місці?

— Не на рівному, начальнику, не на рівному. Нікому було мені казочки розповідати. Не було в мене бабусі. Мамки теж не було. Батька не пам'ятаю. Забили їх усіх на вулицях, у Києві твоєму, зимою вісімнадцятого року. Брешу, якою мамка була — ще згадаю. Красива. Батя їй мене зробив — і в тюрму, ще за царя. Щез кудись. Чи сам не повернувся, чи зарізали де — не знаю, — Теплий поволі накручував себе. — Жили ми з мамкою на Подолі. Залишила мене на добрих людей, тоді зима була. Сказала, піде свій перстеник, єдине, що від татка лишилося на пам'ять, поміняє на якусь жратву. Не повернулася. Потім уже дізнався. Хоч малий був — усе зрозумів: у Києві п'яні матроси просто так народ стріляли, від злості й для забави. Жінок, котрі красиві… Знаєш, Офіцере, що вони робили з красивими жінками перед тим, як розпороти їм пузо?

Жора повільно посунув на Вовка.

Андрій рішуче став між ними:

— Стоп! Ша! Розійшлися! Ти знайшов, коли згадувати про дитинство, — Левченко ще не зрозумів, чи треба готовий співчувати бандитові й зраднику, тож розвернувся до Ігоря: — А ти теж хороший. Казки розповідаєш. А нам — слухати. Закрий рота. Ти, Жора, теж. Далі говоримо тільки по ділу. Тим більше, Вовче, він діло говорить.

— Хто? — питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.

— Наш товариш, — Андрій навмисне наголосив на останньому слові. — Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.

— Визнаю, — змирився Вовк. — У чому правий?

— Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.

— Варіанти?

— Мало, — визнав Андрій. — За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…

— Не треба, — Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. — Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.

— Пропозиції?

— Йти шляхом найменшого опору, — Ігор кивнув вперед на прокладену колію. — Там або міни є, або нема.

— Багатий вибір, — оскалився Теплий. — Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.

Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.

— Поясни.

— Складно тільки на перший погляд, — мовив Ігор. — Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.

— Чому?

— Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.

— Тобто?

— Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.

Ось ще фрагмент, подумав Левченко.

Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:

— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?

— Ага.

— Впораєшся?

— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?

Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.

— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.

— Не про твою честь, — огризнувся той.

— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.

— Дай йому, — розпорядився Левченко.

Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.

— Підніми, — суворо звелів Андрій.

— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.

— Я сам, не треба.

Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.

Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.

Левченко й Теплий принишкли.

Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.

Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний:

— Є!

— Що там? — запитав Андрій

Заблимав ліхтарик. Вовк вилаявся, тоді відгукнувся:

— Розтяжка. Знайома штука. Схоже, німецька, протипіхотна. Детонатор натяжної дії.

— А? — Жора нетерпляче смикнув Андрія за лікоть. — Чого?

— Лапи забери, — Левченко відступив на крок, зовсім не переймаючись, як це сприйме бандит, та все ж пояснив: — Зачепиш на ходу спеціального дротика, висмикнеш детонатор, і все. В тебе п'ять секунд. Пощастить — ногу відірве, пузо шрапнеллю розворотить. Не пощастить — хана. А ще на таку міну можна зверху ногою стати. Тоді без варіантів, амба.

— Багато їх там натикано?

— Я знаю? — тихо вигукнув Левченко. — Такі міни по одній не ставлять.

Згадавши випадок із Громовим побратимом, осікся. Відразу долучив до загальної картини ще один фрагмент. Не аж такий значний, проте все одно — показовий та потрібний, котрий поки не готовий був вірно трактувати. Додав лише:

— Як білі гриби. Знайшов один — шукай інші поруч. І все, не каркай під руку.

— Кому?

— Заткнися, сказав!

Теплий вирішив не загострювати й без того непросту обстановку. Замовк, теж втупившись у силует Ігоря метрах у двадцяти від себе.

Знову потягнулися напружені мовчанка й чекання. Нарешті постать попереду заворушилася, відсунулась назад, Вовк озвався з сутінок:

— Сам не зможу. Підсвітити треба, ліхтарик потримайте хтось.

— Дивись, є така приказка про помилки сапера…

— Глохни, сказав! — Левченко вже ледь стримувався. — Давай, дуй вперед. Допоможеш.

— Мене? На мінне поле? Сам чого не йдеш, начальнику? Фраєра знайшов?

— Я пішов би. Довіри до тебе в таких справах у мене нема.

— Чули ми це вже, Левченко, чули.

— Так ще послухай. Не піду, бо не пущу тебе за спину. Попереджав. Значить, не відсвічуєш тут, а йдеш до Вовка.

— Ага, — Жора вишкірився. — Шнурки тобі прасувати не треба?

Все. Досить.

Коротко й різко замахнувшись, Андрій ударив Теплого в лице.

Той не чекав. Не встиг ухилитися, на ногах не встояв, повалився на траву. Скочив тут же, збираючись кинутись на кривдника голими руками. Та зупинився, побачивши націлене пістолетне дуло.

— Робитимеш, як сказали, — видушив із себе Левченко. — Є наказ застрелити тебе на місці, не жаліти. А ти в мене вже кілька зайвих годин дихаєш і землю топчеш… сука… Пішов. Хоч слово криве від ще тебе почую…

Кулак розбив губу. Сплюнувши кров собі під ноги, Жора витерся рукавом.

— Ну–ну…

Та далі не говорив нічого — посунув уперед.

— Дивись, не підірвися там зі злості, — попередив Андрій.

Теплий теж пересувався обережно, за прикладом Вовка опустившись на землю й рачкуючи, намагаючись триматися точно за ним. Коли наблизився, Ігор передав ліхтарик, кивнув біля себе, сказав:

— Лежи поруч. Перевірив — нема нічого. Але спокійно, не навалюйся. Мені простір потрібен.

Жора присів, потім приліг на бік. Повернувся, мостячись по можливості зручніше. Присвітив.

Ані він, ані тим більше — Левченко, не бачили вкритого противним холодним потом Ігорового лиця. Зціпивши зуби, орудуючи руками так, ніби вони раптом перетворилися на крихкі пелюстки, він пальцями, час від часу допомагаючи собі кінцем злодійської відмички, розчистив землю довкола міни. Відкопав її верхівку, звідки загрозливо стирчав капсуль із відігнутою чекою. Загнувши вусики й міцно стиснувши їх пальцями лівої руки, правою Вовк від'єднав дротика, котрий сполучав міну з тоненьким патичком на розтяжці. Лиш тоді спромігся витерти змокрілого лоба.

Далі діяв впевненіше. Розгріб супісок, видобув міну назовні. Вона нагадувала за розміром банку тушонки. Ігор глянув на Теплого, видихнув:

— Не кусається.

— Ще повинні бути, — нагадав Жора, котрий, забувши про все на світі, спостерігав за його рухами, затамувавши подих.

— Знаю. Тримай світло міцніше. Рухатися будеш за мною.

Далі пішло веселіше.

Попереду Вовк відшукав іще три такі ж самі міни, поставлені, як йому здалося, не надто знайомою з саперною справою людиною. Розрядивши їх та просунувшись ще трохи вперед, зробив висновок — якщо йти, нікуди не звертаючи, тримаючись цього невеличкого розчищеного проходу, вже ні на що не наступиш.

Тепер відкриття, котре лише спершу видавалося Левченкові неймовірним, остаточно підтвердилося. Докази правоти припущень отримував із кожним кроком.

Вони перейшли мінне поле, котре виявилося не аж таким широким. Сутінки тим часом загусли остаточно. Проте колія, прокладена серед лісу, тепер упевнено вела вперед. Андрій не думав, що по дорозі доведеться зіткнутися ще з якоюсь перешкодою, й не помилився.

Бо менш, ніж за годину всі троє дісталися кінцевої мети.

3

Спершу побачили ворота.

Точніше — залишки обплутаної колючим дротом брами, збитої з міцних дощок. Її розворотило не вибухом, просто зламали. Ліва стулка, відламана від міцного стовпа, валялася на землі. Права лишалася в первісному стані, але насправді нічого не закривала й проходу не заважала. Загалом, як уже зрозумів Левченко, тут колись була звичайна лісова галявина, оточена з усіх боків стіною лісу. Від основної дороги, котра, судячи з карти, проходила за півтора десятки кілометрів звідси, прорубали просіку, викорчувавши пенькі. Місця достатньо, аби проїхав транспорт. Саме на неї вони вийшли, зробивши в лісі гак.

Попередження про мінне поле розмістили не посередині колії, але й не на самому початку. Видно, той, хто вкопував стовп та мінував дорогу, не хотів, щоб його могли побачити випадкові люди. Бо в такому разі замінована дорога сама по собі привертала увагу.

Отже, прикинув Андрій, мінне поле — здебільшого страховка. Спроба залякати, зупинити, попередити. Та при цьому мінер–самоук був переконаний: сюди, в цю частину лісу, сторонні не полізуть. Або почнуть обстежувати її не скоро. Значить, розраховував на те, що про існування секретного табору нікому з сатанівців та довкола селища невідомо.

Звідки така впевненість?

Відповідь проста: всіх ліквідовано.

Схоже, той, кого вирахував Левченко, не без підстав вважав себе єдиним хранителем місцевої таємниці.

На темному, безхмарному цього вечора небі вже висіло бліде місячне кружальце. Похмуре світло більше приховувало, ніж відкривало їхнім поглядам оточені парканом забудови. Вірніше, те, що лишилося від бараку, казарми та основної, великої будівлі, котра становила верхівку цього своєрідного трикутника. Споруду розташували точно посередині між блоком та казарменим приміщенням, при цьому вона трошки видавалася вперед та заходила в глибину, ближче до краю галявини, а отже — до лісу.

Як усе це виглядало раніше, доводилося гадати. Андрієві не хотілося ламати собі над цим голову. Він бачив повністю зруйновані вибухами барак та казарму, і лише частково — головну забудову. Зі свого місця Левченко не міг толком все розгледіти. Треба наблизитися.

Витягнувши пістолет, він кивком звелів Теплому йти вперед, через пошкоджену браму. Хоча в обнесеному колючкою периметрі теж зяяли діри.

— Що таке? — визвірився Жора.

— Шуруй. Скільки нагадувати, що собі за спину я тебе не пущу?

— З голими руками не піду. Ствол давай.

— Зараз. Штани хіба підтягну, — гмикнув Андрій. — Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.

Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.

— Давай, — мовив Ігор.

— Борзий став, значить, — Теплий цикнув слиною крізь зуби. — Ну–ну, давно в погребі сидів.

— Недавно, — погодився Вовк. — Воруши копитами, Жоро.

Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши — більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:

— Тримайся на відкритій місцевості.

— Ти про що, начальнику? — Теплий глянув через плече.

— Про те саме. Жити хочеш — дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.

— Може, поясниш?

— Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.

— До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.

— Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.

— Хто — він?

Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.

Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.

Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.

Побоювався — якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне — вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.

Та враз слова стали вже зайвими.

З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.

Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається — нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись — тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.

Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.

— Станьте колом, — звелів Левченко. — Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.

— З ким? — вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. — З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?

Відповісти Левченко не встиг.

Бо наступної миті всі троє побачили його.

4

Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови — звідти, де лишився вхід до неї.

Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас — моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.

У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.

Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.

Але в них на очах сталося неймовірне.

Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало — Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.

Марно.

Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.

Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника — метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль — вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то — з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.

— Назад! — заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. — НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!

Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно — маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.

Тепер розстановка сил помінялася — високий опинився в оточенні, між трьох вогнів.

Точніше, між двох: адже Жорі не було, чим воювати.

— ЗАБЕРИ! — загорлав Левченко невідомо, до кого. — ЗАБЕРИ ЙОГО! МИ НЕ ЗРОБИМО НІЧОГО ЙОМУ! ЗАБЕРИ!

Або той, до кого закликав Андрій, справді ховався десь поруч і стежив за розвитком подій, не бажаючи втручатися, або Левченко помилився й тут більше нікого не було. Ані Вовка, ані Теплого не переймало, кого гукає на допомогу старший лейтенант і чому хоче зберегти високому хижакові життя. Бо той, схоже, не збирався нікого жаліти.

Якщо взагалі розумів, що відбувається.

Бо двоногий хижак бачив перед собою лише здобич. Ворогів, котрих треба негайно знищити, одного за одним.

Зараз, коли він опинився зовсім близько, його можна було краще роздивитися. Тепер уже всі бачили: перед ними — мужчина, високий, широкий у плечах, із йоржиком волосся на голові. Схоже, колись його голили налисо, череп поволі заростає. Виставлені вперед руки він зігнув у ліктях, розчепірив пальці. Так само ледь підігнув у колінах ноги, готуючись до стрибка. Очі блищали в темряві. Груди здіймалися. Він голосно дихав, зі свистом випускаючи повітря. До Левченка, котрий опинився до постаті найближче, доносилося сморідне, справді звірине дихання. Він вертів головою, явно обираючи першу жертву з трьох.

Але вже ясно, чого хотів Андрій, вимагаючи від інших розбігатися.

Побачивши враз довкола себе не одного, а трьох противників, нехай наляканих несподіваною появою хижої істоти, та все ж таки — зібраних, готових до бою, ворог на рівні хижацьких інстинктів розгубився. Сопучи далі, він завертів великою клаповухою головою, намагаючись визначити найслабшу ланку, аби спершу вдарити саме туди.

— Не стійте! — закричав Левченко. — Не стояти! Рухатися!

— Хто це? — закричав Вовк.

У відповідь високий заричав. Чи здалося, у темряві справді скреготнули гострі хижі зуби.

Башка повернулася в бік Теплого. Знову рикнувши, тепер — ніби задоволено, чоловік видихнув, відступив на пару кроків назад, немов збирався розігнатися й стрибнути.

— Куди! Е, куди! — рявкнув Жора, зрозумівши це й чітко усвідомивши небезпеку для себе. — Стояти! Стій, падло! Начальник, вали його! Гаси!

Замість того Левченко метнувся вбік, імітуючи контратаку. Вгадавши маневр, так само зробив Ігор, тільки сіпнувся в іншу сторону. Чоловіки почали рухатися по колу, миготячи в хижака перед очима й помітно збиваючи з пантелику. Високий вже не міг зосередити вбивчу увагу на комусь одному. Тож роздратовано загарчав, почав крутитися довкола себе, відволікшись від беззбройного бандита.

— Чорт, хто це? — вигукнув Теплий. — Начальник, ти ж знаєш!

— Що знаю?

— Та бачу я! Знаєш, що воно таке!

— Вовк!

— Я тут! — озвався Ігор.

— Не ти! Він — вовк!

— Що ти мелеш! Який, на хрін, вовк!

Левченко не встиг відповісти, навіть якби збирався пояснювати бодай щось тут і зараз. Бо в цей самий час той, кого він назвав вовком, нарешті визначився з об'єктом першої атаки.

Рвучко розвернувся до Теплого. Сильніше зігнув ноги в колінах, готуючись наступної миті відштовхнутися від землі й стрибнути на Жору. У тьмяному місячному сяйві Андрій помітив — хижакові вдається контролювати рухи його та Ігоря, аби в разі чого блискавично діяти на випередження.

Йому вдасться. Левченко не мав жодних сумнівів.

Зовсім недоречно відчув холодний піт на обличчі.

Смикнув лівою рукою, машинально, хотів витерти. Високий тут же рикнув у його бік. А потім знову повернувся до Жори.

— Назад! — заволав Теплий, не дуже зграбно відстрибуючи. — Стояти! Шмаляйте хтось, матір вашу!

Перемістившись по колу так, аби зайти до ворога спереду, Вовк підняв пістолет. Тепер стояв досить близько, промахнутися не міг, хоч не вважав себе вправним стрільцем. Зрозумівши маневр, Левченко зі свого боку теж перемістився, готуючи зброю. Зараз хижак стояв на лінії вогню, між двох стволів, і, здавалося, не було можливості уникнути враження.

Даремно здавалося.

Стрімко крутнувшись, високий боєць знову ніби пірнув під дуло й під кулю — адже Андрій стрельнув, палець тиснув на спуск. Ігор не встиг зрозуміти, що відбувається, як хижак уже летів на нього в стрибку. Сильний удар по правиці завдав гострого болю. Вовкові навіть здалося — щось хруснуло, руку справді мов перебило. Пістолет вилетів, куди впав — Ігор не бачив, бо від наступного удару сам завалився на землю.

Щось немов підштовхнуло вбік.

Він перекотився.

Високий тут же опинився там, де Ігор стояв ще секунду тому. Не наскочив — стрибнув, приземлився на всі чотири, явно з наміром навалити на жертву масою. Сам не чекав, що промахнеться. Наступна його атака могла б стати успішнішою. Вовк, не соромлячись волати на все горло, перекотився колобком ще раз. Та другим стрибком ворог усе ж таки міг досягнути мети. Лише коротка мить — ось реальний виграш Ігоря в часі.

— А–А–А–А–А–А!!!

Кричав Теплий. Його ніби враз підмінили. Або пройшов до тями, або повернулася злоба, яку збирав увесь час, поки Левченко тримав його та ситуацію в цілому під своїм контролем. Чи просто дійшло: закінчивши з одним, стрімкий та сильний двоногий хижак візьметься за іншого. Могли спрацювати відразу три цих чинники. А могло ввімкнутися щось інше.

Не важливо.

Пришпоривши себе криком, Жора набичив голову. Пригнувся, виставив руки вперед і з розгону налетів на високого. З усієї сили штовхаючи його далі від Вовка. Нічого іншого, окрім тренованих кулаків, він пустити в хід не мав змоги.

Чи налякала раптова відчайдушна атака хижака — не зрозуміло. Але вона допомогла Ігореві виграти дорогоцінні секунди, зупинила ворога на коротку мить, й він відкотився ще далі. Права рука боліла, вона фактично вийшла з ладу. Урятувавшись тепер, Вовк міг ставити на собі хрест, як на бійцеві: з однією лівою, без зброї, проти ворога не встоїть.

Тим часом високий уже здолав контрнаступ. Скочив на рівні ноги, не дав Теплому перегрупуватися, лиховісно заричав, ударив навідліг. Бив раз. Та цього стало досить, аби Жора відлетів, при цьому його трошки підкинуло в повітря. Ще падав, а ворог уже збирався стрибнути вдруге, аби добити бандита.

Та саме зараз хижак, захопившись відбиванням атак, стояв до Левченка спиною.

Андрій не гукав високого, змушуючи повернутися. Більше того — всерйоз підозрював: ворог відчує рух позад себе й знову зреагує на випередження. Кількома широкими кроками скоротив відстань між ним та собою, скинув пістолет.

— Стріляй! — загорлав Теплий.

Даремно.

Двоногий хижак розвернувся миттю. Левченко навіть не припускав, що можна рухатися з такою швидкістю.

Моторошне гарчання замість людського голосу.

Але цим самим він усе ж таки прислужився Андрієві.

Посунувши вперед, ще зменшив між ними відстань.

Пам'ятаючи, як високий розправився з Вовком, старший лейтенант міцніше стиснув руків'я, підняв руку. Дуло опинилося точно на рівні широких грудей.

Ворог стрибнув.

Постріл.

Ще постріл.

Високий ніби наштовхнувся на міцну стіну, яку не зміг би проломити навіть із усієї своєї дійсно надприродної сили. Та падати не спішив, ще стояв на ногах.

При світлі місяця блищали його очі.

Погляд Левченка зустрівся з ними.

Третій постріл, у голову, нарешті звалив високого хижака.

Коли помирав, скавчав, немов підстрелений пес.

Андрій хотів вистрілити вже в мертвого, для певності. Навів дуло, натиснув спуск.

Клацнуло.

Це був останній патрон.

5

Поруч хтось важко й голосно дихав.

З'явилося відчуття: застрелена людина–хижак тут не одна. Поки вони гуртом намагалися впоратися з одним, інші непомітно підкралися, оточили й зараз нападуть разом, не давши прийти до тями. Ще не зрозумівши, чим із ними далі воювати, адже обойма його ТТ порожня, Левченко, тим не менше, машинально ступив убік. Розвертаючись на ходу й готуючись зустріти наступного нападника лицем до лиця.

Проте за спиною нікого не було. Та й кругом, на плацу, більше не помічалося небезпечних постатей. Але хтось все одно хрипко й важко дихав, немов набираючись сил для атаки.

Лиш цієї миті до Андрія нарешті дійшло: чує власне дихання.

Машинально поправив кашкет. Роздратовано сплюнув. Голосно, вклавши всю лють та ненависть, завернув матюком, ніби хотів тим самим докричатися до остаточно вже загуслої темряви. Місячне колесо закотилося за хмару. Галявину й покинутий, напівзнищений табір, котрий перетворився на лігво людиноподібної істоти, нічого не освітлювало. Хіба очі звикли, та Левченко все одно поліз по ліхтарик.

— Е, начальнику, — озвався Теплий.

Вперше за весь час у його голосі не чулося наглості, блатної самовпевненості та погано прихованої зневаги.

— Чого треба?

— Що це було? Ти ж знаєш, гадом буду.

— Куди вже більшим гадом, — втрутився Вовк, далі лежачи на землі. — Левченко, руку дай. Сам не встану. Ця твар мені точно праву перебила.

— О, ти теж про тварину! Слухайте, братва, по–моєму, він або здичавів тут у лісі, або таким народився. Люди ж так себе не ведуть.

— Так, як ти, люди теж себе не завжди поводять, — процідив Левченко.

— Ми кусатися знову почнемо? Ця тварюка могла загризти нас усіх, гуртом чи по одному! І бігали ми від неї всі разом! Начальнику, давай, колися. Знаєш, що воно таке і звідки, зуб даю!

— Впав мені твій зуб на одне місце, — Андрієві зовсім не хотілося добирати виразів. — Щось трошки знаю, про інше здогадуюсь. Є підозра, повну відповідь знайдемо в сейфі. Тільки б він там був.

Відчуття реальності поволі поверталося. Нашаривши в кишені шинелі запасну обойму, Левченко виклацнув порожню, загнав повну, дослав патрон у патронник. Потім, так само неквапом, допоміг підвестися Ігореві. Його права рука нагайкою теліпалася вздовж тулуба й навіть у густих сутінках виглядала неприродно вивернутою. Не стримався, спробував торкнутися.

— Не лізь! — відсахнувся Вовк. — Там ніби серйозно. Чую, наче кістка стирчить.

— Шину треба накласти.

— Без тебе знаю. Пізніше. Не для того прийшли. Якщо більше таких чудовиськ тут нема, потерплю.

Андрій нарешті згадав про вбитого ворога. Підійшов, нахилився, присвітлюючи собі ліхтариком. Той, кого кожен із трійці вже визначив по–своєму, лежав горілиць. Розчахнуті мертві очі дивилися вгору, половину лиця залила кров. Але попри це Левченко міг розгледіти його уважніше.

Торкнувся пучками пальців, аби переконатися: нижня частина обличчя густо заросла. Це не просто борода: жорсткі волосинки, більше схожі на шерсть, вкривали всі щоки, аж до вилиць, обрамляючи ніс. Волосся на голові сплуталося, звисало неохайними пасмами. Не стримавшись, Левченко взяв руку мерця в свою, придивився до пальців. Промінь ліхтарика висвітив давно не стрижені, брудні нігті, котрі можна при бажанні обізвати кігтями, й помилкою це не буде. Знову посвітивши на спотворене гримасою смерті обличчя, Андрій приглядівся до губів.

Або він помиляється, або йому ввижається, або на них справді є засохла кров.

Очі, трохи подумавши, вирішив не закривати. Випростався, розвернувся до своїх супутників. Вони стояли майже пліч о пліч, ніби ще якихось півгодини тому не готові були вчепитися один одному в горлянку. Підважив пістолет у руці, проговорив:

— Він був колись людиною. Якщо я все правильно склав, з нього зробили вовка. Точніше, намагалися зробити. Вийшло, що вийшло. Напевне, це не єдиний екземпляр. Або вцілів лише один, або десь поруч шастають такі самі люди–вовки.

Запала тиша. Слухачі явно перетравлювали почуте.

— Хіба таке буває? — врешті вичавив із себе Ігор.

— Сам не вірив, поки не побачив цю машину для вбивств у ділі. Їх створювали тут, в цьому місці. Тому ось він, — кивок на мерця, — постійно повертався сюди. Рідний дім, лігво. Все просто.

— Нічого собі — просто! — виступив уперед Теплий. — Хоре казочки травити, начальнику!

— Добре, — втомлено видихнув Левченко. — Валяй, скажи тепер ти, хто він такий, по–твоєму.

Жора промовчав, роздратовано засопів.

— Ну, тоді заткни рота. Ходімо далі. Думаю, вже скоро зможу все пояснити. Докази потрібні.

— Де?

— Якщо вони є — тільки в сейфі. Сейф же може бути лише там. Не знайдемо нічого… Доведеться тоді вірити мені на слово.

— Кому ти тоді кричав?

— Його хазяїну. Підозрюю, він міг крутитися десь близько.

— У нього є господар?

— Той, хто його створив, — кивнув Андрій. — І, підозрюю, не лише його одного. Та про це вже казав. Кожна жива істота, як вчить шкідлива для комуністів релігія, завдячує своєму народженню творцеві. Богові, коли бути зовсім точним.

Теплий присвиснув.

— Начальнику, а з тобою самим, чуєш, усе в порядку? — він постукав пальцем по лобі. — Ти в нас не ку–ку часом?

— Бач, правда, — знову зітхнув Левченко.

— Що — правда?

— Поки доказів реальних не буде, ніхто не повірить. Та і я сам собі не віритиму до кінця. Тому ходімо. Перевіримо, чи є там те, за чим ми сюди прийшли. Жора, ти перший. Нічого не міняється.

Знизавши плечима, Теплий без уже звичних для себе гарикань рушив уперед, до напівзруйнованої головної споруди. Левченко передав ліхтарик Вовкові. Той міг тримати його лівою рукою й тепер більше ні на що не годився. Сам же, стиснувши руків'я пістолета й сторожко озираючись, пішов за Жорою. Жестом велівши Ігореві йти поруч, на відстані простягненої руки.

Несподіванок більше не було. Діставшись до дверної пройми, Теплий на мить зупинився, дослухаючись до чорноти. Підійшовши ззаду впритул, Левченко несильно, але красномовно ткнув дулом йому в спину, й Жора, нагнувшись, переступив поріг.

Щойно зайшов — відразу сахнувся вбік, відстрибуючи до стіни. Андрій вирішив спершу: це такий трюк, бандит кинеться на нього й спробує взяти реванш. Уже наступної миті, зрозумівши — побоювання мають підставу. Проте зараз марні. Подумав — Теплий уздрів небезпеку попереду, й намагається її уникнути. Та й це припущення виявилось без ґрунту. Пояснювався маневр просто, Левченко розкусив його: Жора відстрибнув про всяк випадок, випереджаючи ймовірний напад чергового хижака зсередини.

Та, схоже, лігво виявилося порожнім.

Хіба стійко смерділо нечистотами. Видно, мешканець цієї споруди робив тут усі свої справи, зовсім уподібнившись до дикого хижого звіра. Проте уваги на запахи звертати вже було ніколи.

— Присвіти.

Вовк виставив руку з ліхтариком, висмикнувши з густої темряви обриси перекинутих та спалених меблів, брудні стіни, прохід через кімнату вперед, до іншої пройми. Левченко знову кивнув Теплому, вимагаючи йти далі. Той раптом вишкірився:

— Сам іди! Бздиш, начальнику? Як ти мене примусиш? Хлопнеш?

— Пішов би ти…

Левченкові раптом набридли ігри. Не лише з Жорою. Взагалі — будь–які ігрища. Ховатися тут і тепер нема від кого, та й Теплий цієї миті навряд чи готується вдарити в спину. Схоже, цікавість накрила навіть запеклого бандита, на деякий, зовсім невизначений час переборовши ненависть. Широко й упевнено ступаючи, пройшов першим, ніби пірнаючи в ще більші глибини загадкової темряви. Дихання знову стало гучним, серце закалатало, немов билося зсередини об грудну клітину.

Переступивши поріг, зайшов усередину.

Тут смерділо не так. Відчувши інтуїтивно — попереду стіна, більше проходів нема, він зупинився, дочекавшись, поки за ним зайдуть інші та з'явиться світло. Промінчик вихопив із темряви вузеньку прямокутну кімнату, посеред якої валявся перекинутий догори ніжками такий самий прямокутний стіл. А в кутку всі побачили, що шукали.

Сейф.

— Ну, здрасьтє вам, — протягнув Теплий, цикнувши при цьому язиком.

Підійшовши майже впритул, чоловіки оточили його. Перед ними бовваніла громіздка прямокутна сталева махіна, котру навряд чи зрушило б із місця й вдвічі більше людей. Ручкою тут служило металеве кружало. Жора відразу схопився, спробував крутнути, очікувано не отримав результату, просто посмикав. Гмикнувши й знову клацнувши язиком, відступив, нахилився, кинувши через плече Вовкові:

— Посвіти сюди.

Ігор не огризнувся — навпаки, слухняно підніс світло ближче. Левченко взяв у нього ліхтарик, тепер зайнявши обидві руки, запитав, ніби зовсім недавно не тицяв Жору між ребра пістолетом:

— Що скажеш?

— Німці, а фірма англійська.

— Звідки знаєш?

— Я? — вирвалося в Теплого. — Зараз ображуся, начальнику. Спитав у кота про мишей… Не найскладніша модель. Навряд чи рідна, німецька. Фріци цілком могли модель злизати. Досить серйозна, добротна, тільки хріновина все одно рідкісна.

— Чому?

— Тиражна, Левченко. Я такі бачив… Не такі теж мацав, але ця досить поширена й середньої складності. Гірше було б, аби сюди впаяли модний цифровий замок. Інструмент мій не згодився б. Комбінацій навалом, крутити й слухати треба. Вухами. Морока, начальнику.

— А цей?

— Замок циліндричний. Механізм зачиняє такий сейф між двома ручками. Бач, дірка для ключа, спеціальна. Тільки вузький залізе, або імітація. Дай ще світла сюди.

Левченко наблизив ліхтарик упритул до дверцят.

— Ти диви…

— Що?

— Колупали… Хотіли відкрити. Без ключа не вийде. Без спеціаліста — теж. То як, начальнику, показати клас?

— Роби.

— А за це мені…

— РОБИ!

Левченко не витримав гарикань. Нерви на межі — знову зірвало. Та, схоже, на Теплого не дуже–то й подіяло. Спокійно постукав пальцями по металу, потер підборіддя, клацнув пальцями.

— Не розоряйся, начальнику. Мені цю професію ще згадати треба.

— Згадуй.

— Ти дуло забери. Так у мене пам'ять краще працює. І все, не заважайте ніхто.

Блазнювання враз припинилося. Жора став на диво серйозним, вивудив свої відмички, для чогось дмухнув у шпарину. Потім обережно встромив туди першу, спокійно й неквапом почав шурувати.

Левченко не уявляв собі, скільки займе процес. Тягнутися могло годинами, він лиш зараз про це подумав. У нього, та й в усіх інших, крім хіба що Теплого, в запасі не так багато часу. Якщо в Саманів уже в'їхали карателі — тоді зовсім нема. Хоча в запасі щось було. Легенду про своє зникнення й появу підготував, роки подвійного життя навчили.

І все ж таки цілком могло прийти до того, що будь–які легенди не знадобляться. Доведеться діяти зовсім інакше. В такому разі слід готуватися до найгіршого сценарію. Для себе та інших. Тих, хто вже встиг, попри бажання фронтовика–самітника, стати ближчим, ріднішим…

Клац.

Клац–клац–клац.

— Є! — видихнув Теплий.

Повернувшись до реальності, Андрій не зрозумів, скільки часу забрало в Жори приборкання замка. І якою відмичкою вдалося відчинити.

Випроставшись і потягнувши за кружальце обома руками, Теплий поволі розчахнув важенькі дверцята.

Промінь ліхтарика вихопив із середини стосик акуратно складених картонних тек. Їх дбайливо перев'язали мотузком. Це — перше, що кинулося в очі.

Світло ковзнуло нижче. Левченко, не контролюючи себе, грубувато відштовхнув Жору вбік.

— Кажете, є? — почулося ззаду.

Левченко знав, чий це голос. Навіть думав застати його тут раніше, безуспішно намагався гукнути на допомогу. І все одно поява виявилася несподіванкою.

Або не почули, як заходив, захопившись проникненням у тутешню таємницю.

Або він крався тихо, нечутно.

Не всі в його віці так можуть.

Розділ дванадцятий Гот

1

— Якби я міг відкрити цей сейф сам, мене б уже тут не було.

— Що вам заважало, Савичу? Не стійте там, у дверях. Підходьте ближче. Поговоримо.

— Нам, очевидно, давно треба було поговорити, Андрію.

Доктор Антон Нещерет зробив кілька кроків уперед. Ставши так, все ще намагався триматися далі від благенького світла. Та Левченко виставив перед собою ліву руку з ліхтариком, аби промінь вихопив старого лікаря з темряви. Він сіпнувся, спробувавши відійти з поля зору. Тоді махнув рукою, ніби розганяючи набридливу мошкару.

— Ми могли б домовитися, старший лейтенанте. Тоді б вам не довелося тягнути сюди зайвих свідків.

— Чисто теоретично, Савичу — про що ви збиралися зі мною домовитися?

— Чому — збирався? Я для цього й прийшов. Слухайте, ви, коли заскочили до мене сьогодні по обіді, вже все знали?

— Зовсім все сподіваюсь почути від вас. Тут і тепер. Вам же хочеться розказати комусь про власні наукові досягнення. Ви ж не витримали, почали вчора вночі. Тільки я тоді дуже хотів випити самогонки і спати. Пропустив повз вуха кілька важливих деталей.

— Гм… А якби не хотіли пити й спати?

Зі свого місця Левченко не міг розгледіти, чи справді Нещерет при цих словах єхидно посміхнувся. Але був переконаний: мабуть, так є.

— Ближче йдіть, сюди. Кричимо, розмови толком не вийде. Ви ж говорити хочете?

— Хочу. Тільки, якщо ваша ласка, не довго. Бо треба вирішити, як ми всі четверо діємо далі.

Зробивши ще кілька кроків, Нещерет наблизився до невеличкого гурту. Зупинився на відстані простягнутої руки, заклав руки за спину, як ніколи раніше нагадавши зовні актора Черкасова, промовив:

— Вірно. Так затишніше вести переговори. Андрію, ви не сказали, до чого б додумалися, аби вчора після всього не хотіли пити й спати.

— Ні до чого, — чесно признався Левченко, найперше — сам собі, потім уже лікарю та всім іншим. — Навіть коли почув сьогодні кілька моторошних історій про це місце й тутешній ліс, не вирахував би, що Гот — це ви. Скажіть, ви правда уявляєте себе Богом? Я атеїст ніби… Але ось так, серйозно вважати себе особою, рівною Богові…

— О! Ви дізналися аж про це! — подив прозвучав щиро. — Тоді я поважатиму вас ще більше, Андрію. Скільки вас знаю, багато разів говорив із вами, і весь час думав: цей молодий чоловік не простий. Виявляється, ви мудріший, ніж я міг припустити. Шкода, дуже шкода. А то б до цього не дійшло…

— До чого?

— Оця наша зустріч тут… Троє проти одного… До речі, ви серйозно думали вполювати Лобо?

Всі троє перезирнулися.

— Кого? — вирвалося в Теплого. — Чуєш, старий, ти не завертай поганок, інакше…

— Помовч, — осадив його Нещерет, немов студента в класі. — Я так розумію, це хтось із вцілілих учорашніх… або нехай позавчорашніх бандитів. Правильно? Всі говорять про Теплого, Жору. Я маю сумнівну честь з ним познайомитись, так?

— Замкнув би хавало, старий, — огризнувся той.

— Н–да, — лікар замислено потер підборіддя. — Знаєте, Андрію, такий би екземпляр мені підійшов. Примітивний людський тип, міцна статура. Він би навіть подякував, ставши на порядок вищою істотою, ніж є зараз.

— Мене теж цікавить, чому Лобо, — сказав Левченко.

— Так я його назвав. Свого годованця, останнього свого вихованця. Він був останнім, Андрію. Я дивуюсь, як ви його вбили. Так далеко не бачу, але ближче підійти не наважився. Коли почув передсмертний зойк, зрозумів — усе скінчено. В мене на нього не піднялася рука, на відміну від інших. Цей — мій улюбленець. Але воїни–вовки хоч як довго б не жили.

Андрій слухав — і не вірив у те, що сприймає почуте аж надто спокійно. Зрозумівши мовчання старшого лейтенанта по–своєму, як заохочення говорити далі, а всі слухатимуть, Нещерет продовжив:

— Будь–який скотар віддав би багатьох молоденьких бичків за скальп когось із племені Лобо. Нічого не нагадує? — Левченко заперечливо мотнув головою. — Добре, ще процитую. Вивчив на пам'ять, а вам соромно мусить бути, Андрію. Квартирували в бібліотекарки, здається, колись, в іншому житті, розвивалися, як інтелігентна людина. А такі елементарні речі не пригадуєте. Ну, забули? Старий Лобо був ватажком зграї велетенських сірих вовків. Де б він не з'являвся, там завжди панував жах, а місцеві жителі впадали у відчай. Лобо, ну? Вовк із оповідання Сетон–Томпсона[15]. Хіба не читали його оповідки про тварин?

— Давно, — збрехав, не читав нічого. — Ви його зараз цитуєте, правильно розумію?

— Вірно. Я назвав Лобо свого улюбленця. Тому, коли все почалося й вийшло не лише з–під мого контролю, зупинити зміг усіх, крім нього. Та й він не був шкідливим. Робив лише те зло, яке я йому дозволяв.

— Багато дозволяли?

— Капітан Сомов, — доктор глянув на Ігоря. — Товариш… чи громадянин Вовк, не помиляюся? Чоловік нашої спільної знайомої Лариси? Це ж його затято розшукував невтомний Сомов. І взяв слід, я його теж недооцінював. Довелося задіяти Лобо. Хіба ми разом не позбавили Сатанів та взагалі — довколишній світ від справжнього хижака? Ігоре Вовк, хіба вам з Ларисою не легше тепер дихається? Андрію, ви далі мене боїтеся? Забрали б уже пістолет. Не дуже цікаво говорити під дулом. Вас троє. Я сам. Мені за сімдесят, охоронця мого ви вбили. Більше тут нікого з моїх вовків нема. Чого боятися?

Рука з пістолетом не поворухнулася.

— До речі, Савичу, про хижаків та людей. Ми ж про них говорили, якщо не помиляюсь. Якби я знав те, про що дізнався згодом, цього ранку, не пропустив би підказку. Вирахував би вас раніше. На добу, але — раніше.

— Так–так, давайте справді закінчимо цю нашу історію. Отже, ви приїхали сьогодні вдень. Поділилися зі мою страшною військовою таємницею про схований десь у лісі секретний німецький об'єкт. Коли говорили мені це, вже знали, що саме для мене це не секрет?

— Я навіть сам собі зуб давав, що Гот — це ви, лікарю Нещерет. Між іншим, ви хоч Нещерет?

— Звичайно, ні, — старий лікар картинно розвів руками. — Не маю поняття, ким він був, справжній Нещерет Антон Савич. У мене цей документ був про всяк випадок. Роздобув його потай від німців. Ще минулої весни, в сорок третьому. Знав, колись таки доведеться стати іншим. Ви теж не той, ким вас усі знають, га, Андрію? І ви, Ігоре Вовк – у мене були, як Волков, я документ бачив. Не кажучи вже про нашого спільного знайомого, громадянина Теплого. Скільки прізвиськ може поміняти за рік один кримінальний злочинець, а? Виходить, ми в одній упряжі, в одному човні.

— Про човен я від когось уже чув сьогодні, — нарешті включився Ігор.

— Бачте, нам сама доля веліла домовитися. Всім. І досить уже гаяти час. Андрію, як ви здогадалися?

Левченко зітхнув.

— Навряд чи мені доведеться писати з цього приводу рапорт.

— Мені справді хочеться розказати комусь свою таємницю. Але й вам кортить, аж свербить поділитися ходом думок та показати ланцюг висновків. Тим більше, вас слухаю не лише я. Андрію, є чудова можливість явити свій, як казав інший письменник, Конан Дойл, дедуктивний метод. Ну?

— Нема ніякого методу. Ви точно сказали про ланцюг. Кілька збігів, складаємо фрагменти. Ніби розрізнені, а виходить картинка. Про що ми говорили вчора в морзі, пам'ятаєте?

— Якщо буду запам'ятовувати кожен свій спіч поруч із трупами у анатомічному театрі…

— Нагадаю. Ви або забули про обережність, Савичу, або мали на мене якісь види. Чи просто дійсно дуже хотіли поділитися своєю таємницею. Бо в її основі — певний успіх. Ваш, особистий успіх. До мене це тільки тут і тепер дійшло. А вчора, коли ви з розумним виглядом правили мені про еволюцію навпаки, подумав собі так: мудро говорить, але казки. Нагадати вам?

— Про що?

— Ваші міркування про тварину, здатну образитися на людину за погане порівняння. Про глибоко заховані всередині людини первісні, тваринні, хижацькі інстинкти, котрі треба лише розбудити? Хижак, наділений людським інтелектом. Людина, яку в буквальному розумінні перетворили на хижака. Перевертень. Ось кого ви зробили з живого чоловіка, нарікши своє дітище Лобо. Людина–вовк. Тільки перетворення не таке, як у казках. Жахливе та жорстоке. Насильницьке. Методики, визнаю, не розгадав. Але думаю, все тут, у сейфі. В цих папках. Я правий?

— До певної міри. Дуже близько підійшли, Андрію. Каюсь, проговорився. Тільки ж учора ви цього не зрозуміли. Правильно?

— На жаль. А то діяв би інакше.

— І капітан Сомов лишився б жити. Далі паскудити світ, — Нещерет знову розвів руками. — Бачте, як усе непросто. Коли ж ви здогадалися та зробили вірні висновки з так необачно сказаного мною?

— Не все відразу, — тепер Андрій сам відчував потребу розкласти все, нарешті, для себе по полицях, тому зосередився, аби не розтікатися думками, виділяти лише основне. — Кажу ж, фрагменти. Сьогодні вдень я зустрів у лісі чоловіка, котрий розказав, як тікав із якогось секретного німецького табору. Тут, неподалік. Бомбили, він скористався…

— Пригадую, — підтвердив Нещерет. — Ідіотична тоді вийшла ситуація, німці потім розбиралися. Виявляється, місцеві партизани провели радіогру. Дозволили перехопити в ефірі координати табору, де нібито чекатимуть літака з «великої землі». Німці вирішили превентивно вдарити туди з неба. Так збіглося, що взяті навмання координати мало не навели на наш об'єкт. Війна, буває. Тому не згорнулися і не евакуювалися, Андрію, як планували відразу. Значить, хтось таки втік… Жаль, думали, всіх зупинили.

— Не всіх. З того, що розказав мені щасливчик, напрошувалася ключова відповідь. Німці на об'єкті в лісі, ось де ми зараз знаходимось, проводили тихцем якісь серйозні експерименти над людьми. Традиційно використовуючи для цього полонених. Відбирали винятково високих міцних мужчин. Добре годували, повертали їм належну фізичну форму. А потім вони один за одним починали зникати ось у цьому блоці. Їх водили до людини, котру всі називали Gott[16] — Бог. Проте я й далі не зв'язав цю історію з вашими словами. Навіть близько не здогадувався, що то могли бути за експерименти. Фашисти в цьому руки набили давно, фантазії вистачає. А потім познайомився, нарешті, з Ігорем Вовком.

— Що це дало? Теж вам допоміг?

— Чергова підказка. Ігор розказав мені страшні історії про напади вовкулаків на людей. Не тепер, ще минулої осені. Коли тут німці стояли. І приблизно в той самий час, коли щасливчик–полонений вдало втік з секретного об'єкту. Тобто, досліди над людьми тут уже проводили. І зв'язок напрошувався прямий: піддослідні в лісі та хижацькі напади в околицях Сатанова — один ланцюг. Причина й наслідок.

— Чому така паралель?

— Антигени в слині так званого перевертня…

— Ви запам'ятали слово.

— Воно коротке й просте. Тим більше, що суть не в термінах, а в їхньому значенні. Генетична відмінність, Антоне Савичу. Коли напали на медсестру Любу, я гнався за людською істотою. Припускаємо, чудес не буває, як і вовкулаків. Отже, маю справу з людиною. У чиїй слині якимось незрозумілим чином опинилися чужорідні частинки. Довго думав, як це можливо. Коли почув про об'єкт у лісі, припустив експерименти з живими людьми. Згодом дізнався, що так звані перевертні лякали й гризли народ біля Сатанова й раніше. Все, картинка майже склалася.

— Майже? Вам усе ж таки чогось не вистачало?

— Вас, Савичу. Ваших знань, вашого досвіду. Вашої дивної та ризикованої довіри до мене.

— У чому ризик?

— Бо в наш час не прийнято довіряти людям, із якими мало знайомий. Тим більше, коли ще йде війна й невідомо, чи скоро кінець. Ви знали про антигени. Ви не боялися обговорювати зі мною, офіцером, теми, за які інший негайно б завів на вас справу й розстріляв від гріха подалі. Мені до останнього здавалося, що ви просто ходите дуже близько біля істини. Але так само, як я, не маєте фрагментів для цілісної картинки. Перед тим, як піти сюди, на розвідку, вирішив серйозно поговорити з вами. Розказати, про що дізнався. Порадитись.

— Передумали?

— Здогадався, що ви не приведете мене до Гота. Бо з високою ймовірністю Гот — це ви самі, докторе Нещерет.

— Цікаво. На чому ж, як кажуть, проколовся?

— Вовченя, — спокійно й водночас переможно промовив Андрій.

— Вовченя?

— Цуцик, з яким граються діти в дворі Катерини Липської. На кущі, ви ж знаєте, я знайшов жмутик вовчої шерсті. Так, ніби звір біг й зачепився. Після того ми з вами дійшли крамольного висновку: на вашу медсестру, а значить, на всіх інших нападала істота, здатна бути то людиною, то вовком. Точніше, Савичу, ви підштовхнули мене до цієї думки. І вас, як я розумію зараз, це неабияк тішило. Ви переконали мене, матеріаліста, в здатності людини ставати вовком. І навпаки.

— До чого тут вовченя? — запитав Нещерет сухо.

— Катерина Липська підібрала його в лісі. Пожаліла, принесла додому. До речі, тепер у мене сильна підозра, що його маму–вовчицю впорав ваш улюбленець Лобо. Та не в тому річ. Катерина з цілком зрозумілих причин старанно ховала вовченя від чужого ока. Навіть називала його песиком. Крім вас, Савичу, ніхто його не бачив. Ви теж, мабуть, побачили випадково. Але ви єдиний сторонній, хто знав, в чиїй хаті поселився справжній хижак, хай і маленький.

— То й що?

— Коли я взявся за справу ретельно, бо в мене на те були свої, особисті причини, ви навідалися до Липської. Більше немає, де взяти жмутик вовчої шерсті. І нема кому. Божевільна ідея: невже Катерина підкинула, аби збити мене з толку? Тільки ж не вона медик із величезним досвідом. Ви, Антоне Савичу. Не здивуюся, якщо ви запаслися про всяк випадок маленькими жмутиками вовчої шерсті. Могли знайти вбиту вовчицю раніше за Катерину, кінець кінцем. Та й линяють звірі в цій порі.

— Для чого це мені, по вашому?

— Ви б не залишили наміру підкинути мені цей доказ, хай непрямий, існування вовка–перевертня. Я повинен був наткнутися на вовчі сліди. Не того разу, так пізніше. І все одно треба перевірити. Ось коли я згадав нашу розмову в морзі. Та ваші натяки на можливість перетворення людини на вовка й назад. Байка перестала такою бути. Набула нового смислу. Стала підказкою, яку ви навряд чи хотіли мені дати, принаймні — там і тоді. Коло замкнулося.

— Тому ви примчали до мене й розказали про секретний німецький об'єкт у лісі, до якого збираєтесь навідатися?

— Поділився таємницею, ви абсолютно праві. Що я вам ще сказав? Збираюся розвідати сам. Потім — привести туди загін карателів із НКВД. Показати — ось де треба шукати вбивцю капітана Сомова. Хай би вони сушили собі голови. Зате місцеве населення, котре й так натерпілося страху, уникло б ризику каральної зачистки. Це я на ходу придумав. Для вас. Ви мені не заперечували. Але раз тут — купилися. Йшли за мною, правда?

— Не тією дорогою, — мовив Нещерет після короткої паузи. — Вас повинно було затримати мінне поле. Не абияка пастка, та хоч щось… Я ж збирався зустріти вас тут. Хотів побачити, як ви наткнетеся на Лобо.

— Бажали моєї смерті?

— Андрію, ви — свідок. Рано чи пізно я придумав би, як відкрити сейф. Узяв би свої записи. І разом із Лобо забрався геть звідси. З таким охоронцем мені не страшні каральні загони. Так чи інакше спробував би пробратися ближче до фронту.

— До німців?

— Ще далі. Я переконався: мої знання — не для них. Так само, як не для ваших комуністів. Є інший, більш вдячний господар. І шукати його, повірте мені, довелося б не так довго. Все це, — він кивнув на сейф, — не повинно потрапити в ті руки, до яких я не хочу їх віддавати. Обпікся об Сталіна, розбив лоба об Гітлера. Їхня сутність одна, Андрію. Правда, «Повний місяць» мені справді допомогли реалізувати німці. Більшовики б розстріляли. До того йшло, власне.

— «Повний місяць»?

— Назва мого проекту. Особистого. Скромно та багатозначно. Мабуть, ви хочете послухати. Ви всі, — Нещерет глянув також на принишклих, наче цікаві діти, Вовка й Теплого. — Ну, ви маєте на це право. Раз прийшли сюди та впоралися з Лобо. Всі люблять казки. Особливо чарівні та страшні, про чудовиськ. Тільки «Повний місяць» — не казка. Точніше, — він знову витримав паузу, цього разу — театральну, — та сама казка з радісної та бадьорої радянської пісеньки, яку слід робити бувальщиною. Знаю, часу не так багато. Тому постараюся не розтягувати. Лише те, що вам варто знати, аби зрозуміти «Повний місяць». І чому мене тут називали Готом. Богом. Це ж не я сам про себе придумав.

Поки лікар говорив, за звичкою час від часу тупцяв. Втомився стояти на одному місці, вклякали ноги — Левченко пам'ятав це.

Тож нічого дивного й тим більше — підозрілого не було в тому, що Нещерет пересувався в праву сторону, мимоволі обходячи сейф збоку. Для зручності Андрій так само рухався в унісон із ним маленькими приставними кроками — просто щоб не крутити головою під час розмови.

Зараз він уже менше звертав увагу на Ігоря Вовка, який мовчки слухав.

Тим більше всі вони, включаючи колишнього господаря цього лісового лігва, перестали зважати на присутність Георгія Теплова. Той же мовчав. Уважно слухав.

І переміщення Левченка дозволяли йому незабаром опинитися в Андрія за спиною.

У темряві — благеньке світло ліхтарика нічого не вирішувало.

2

— Мені пощастило народитися в Харкові.

Мені теж, хотів сказати Левченко. Та вирішив утриматися. Розхотілося казати Нещеретові, що вони, виявляється, земляки. Замість того поцікавився:

— Чому?

— Бо доктор Іванов, ще тоді не знаменитий професор, дізнався, що я не просто харків'янин, а ще й вчився там в університеті. Тому взяв мене до себе асистентом без вагань. Ілля Іванович довіряв харківській школі, сам закінчив той же університет. У нас вісім років лише різниці, небагато. Але все одно називав його на «ви». Тут погано видно. Але здогадуюсь, у вас, Андрію, нерозуміння на лиці. Ви ж не чули про професора Іванова, правда?

Прізвище дуже просте, навіть значною мірою безлике. Хто знає, припустив Нещерет, раптом саме воно спонукало свого часу типового русака, вродженця Курської губернії, заявити про себе чимось гучним та незвичним. І головне — зухвалим до надзвичайності. Інакше складно пояснити, чому біолог Іванов вирішив покласти всього себе на справу виведення нових порід тварин.

А згодом — нових людей.

— Коли він схрещував зебру з віслюком чи зубра з коровою, всі, хто стежив за процесом, були в захваті, — згадав Нещерет, голос забринів ностальгійними нотками. — Вважалося, що це дуже перспективний напрямок у тваринництві. Російська імперія, якою б дрімучою не була, на початку двадцятого століття теж поволі ставала на рейки прогресу. Подивитися на досліди Іллі Івановича приїздили з усієї Європи. Було паломництво, Андрію, — він чомусь далі звертався лише до Левченка. — Якщо перебільшую, то хіба трошки. Можете повірити, Іванов міг мати світовий успіх. Якби не революція й зміни в світовому порядку. Хоча саме більшовики дали нам усім шанс втілити в життя справу, котра мусила увінчати кар'єру Іллі Івановича як ученого. Тільки вони ж той шанс безславно загубили. Пам'ятаєте слова Тараса Бульби, Андрію? Я тебе породив, я тебе і вб'ю.

— Колись читав. Тільки ви стрибаєте з п'ятого на десяте, Савичу.

— Так я закінчу, а ви не перебивайте! — він навіть легенько гримнув, пересунувшись при цьому ще на кілька сантиметрів управо. — Хочеться ж не заморочувавти вас непотрібними подробицями. Лиш те, що треба знати всім для розуміння. Словом, Іванова надихнули успіхи зі схрещенням тварин. І він вирішив далі йти шляхом Творця — вивести нову людську породу.

…Сам Нещерет у ті часи теж подумував про це. Тільки не хотів розказувати професору, аби той не підняв на сміх. Правда, він підозрював — мислить із Івановим у одному напрямку, бо бачив у нього в кабінеті поруч із науковими працями, виданими різними мовами, примірники «Франкенштейна» Мері Шеллі та «Острова доктора Моро» Герберта Веллса. До історії про спробу дослідника створити людину зі шматків мертвої плоті Нещерет ставився скептично, але творами Веллса щиро захоплювався сам, і то в досить зрілому віці. Хто б сказав незадовго до краху Російської імперії, що їм доведеться зустрітися особисто, причому письменник зі світовим іменем приїде спеціально до них у Радянський Союз, доктор не повірив би.

— Починали ми добре, — судячи з інтонацій, спогади приносили щире задоволення. — До речі, знову допоміг письменник, пролетарський, Максим Горький. Комуністичній верхівці, чесно кажучи, було не до того, у них Ленін помер. А тут ще божевільний старорежимний професор пише листи в наркомат освіти. Вони надходили на ім'я Луначарського, а той якось розказав про них Горькому. Письменник тоді жив у Сорренто, в Італії, з більшовиками посварився, до нової країни лише придивлявся. Ви читали Горького?

Левченко нічого не читав — не тягнуло.

— Дещо, — мовив уголос.

— Ну, навряд чи, Андрію, ви звернули увагу на його маніакальне, інакше не скажеш, захоплення теорією «нової людини». Вона повинна, на думку Горького, рано чи пізно з'явитися саме в новому суспільстві. Тому, як сказав потім професор, стрепенувся. Так і сказав, бо їздив до нього за підтримкою, двадцять років тому в Європу їздити можна було набагато вільніше й без смертельних для себе наслідків… Добре, закінчу: Горький написав Луначарському, що йому було б цікаво як літератору створити нарис про те, як у молодій країні Рад виводять нових громадян.

— Пам'ятаю. Вчора ви теж щось говорили про безумні теорії, з якими носилися вчені саме два десятки років тому.

— Аби ж тільки вчені, Андрію! Ви молодий, не пам'ятаєте, але тоді ледь не вся Європа цим захворіла! Іванову варто було поділився своєю теорією про схрещення людини з твариною. Статті на основі його виступів лиш почали публікувати — а радянські журнали вже друкують перші твори про досліди над людьми! Думаєте, історія про голову однієї людини, пришиту до тіла іншої — вигадки? Не читали товариша Беляєв?

— Не встиг взяти в бібліотеці. Хоча Поліна Стефанівна мене записала.

— Ви дарма не читаєте.

— Ніколи, — Левченко зітхнув. — Зате ви, здається, перечиталися. Та ще й у зрілому віці, самі ж кажете. Захотілося зробити так, як казкарі вигадують у книгах?

— Книга — модель світу, Андрію. Кожен, хто мислить, рано чи пізно захоче побачити улюблену історію справжньою, ожилою. Не даєте закінчити, не перебивайте більше!

… Іванов та згуртована довкола нього група вчених почали з приматів. Мавпи та люди, на думку професора, дуже близькій вид. Нещерет не їздив із ним на Французьку Гвіану, де експериментатор провів перші запліднення самок шимпанзе людською спермою. Зате коли досліди перемістилися в Сухумі, він весь час був поруч. Саме тоді й запропонував Іванову не зупинятися й подумати над тим, як із тварини зробити людину.

— Звісно, не в буквальному смислі — схрестити пса з чоловіком та побачити, що з цього вийде, — він чим далі, тим більше входив у раж. — Я взагалі про таке не думав, поки той самий товариш Беляєв не вигадав свою нову історію, про людину–амфібію. Хворій дитині для порятунку пересадили зябра молодої акули. Хлопчик виріс і став жити під водою так само вільно, як ходити по землі. Людина–риба, насправді нема нічого неможливого. Він же в теорії став удвічі сильнішим, набувши нових властивостей. Ми говорили про це з Івановим, тоді ж уперше згадали про воїнів–вовків. Теж, до речі, з книжок, досі не згадаю точно, де прочитав.

… Колись, пояснив Нещерет, у давніх культурах, слова «воїн» та «вовк» вважалися тотожними. Виконуючи перед боєм ритуальні танці довкола вогнища, бійці вдягали на себе собачу або вовчу шкуру. Посвята в мужчини у племенах включала в себе полювання на вовка: вистеживши й вбивши власноруч свого першого хижака, молодий воїн мусив принести старшим його шкуру. А ще воїни час від часу проходили через перетворення на вовків. Звісно, лише в своїй уяві, бо дурманили себе різними наркотичними речовинами, котрі дика природа постачала знаючим людям удосталь.

— Коли ми почали працювати над «Повним місяцем» тут, застосовували це в комплексі, — пояснив охоче. — Хірургічне втручання то одне. Кожен із них мусив відчути себе вовком. Про гіпноз не могло бути й мови, ніхто з моїх асистентів цим мистецтвом не володів. Та й могли обійтися. Вистачало засобів.

— І що, у вас вийшло?

— Ви бачили Лобо. Не ідеальний результат, було над чим працювати. Не вистачило часу. Як я зрозумів, коли йде війна, займатися тривалими науковими проектами не варто. Німці хотіли швидкого результату. Думали, суперсолдатів, воїнів–вовків, відразу можна ставити на виробничий конвеєр. Й посилати на фронт, саме так планувалося. Даремно я переконував, що швидко такі справи не робляться. Від мене вимагали неможливого за короткий час. І цим загубили все на корню. Так же, як свого часу більшовики.

— А що з більшовиками не так?

— Андрію, не розчаровуйте мене! З ними все не так! З нацистами теж, вони просто молодші брати комуністів. Ось чому я збираюся шукати виходи на інші сторони. Благо, знайомства в Європі лишилися, бував із професором у Франції, в Італії, до нас у Сухумі навідувалися британці.

— Де ви збираєтесь цих знайомих надибати зараз?

— Я слухаю радіо, Андрію. Зведення Інформбюро. Ви їх теж слухаєте, їх всі слухають щодня. Але — не так, як я. Цього літа відкрито другий фронт у Європі. Це може означати, що німців тиснуть із усіх боків. А ще — Європа й Америка тепер союзники товариша Сталіна. Значить, намацувати контакт із тими, в кого з більшовиками спільний ворог, поки безпечно. А я, повірте мені, зможу це зробити.

— Скоро?

— Швидше, ніж ви можете подумати, Андрію. Мені є, з чим до них прийти. І вони точно нічого не спаскудять. Хоча справу нашого професора комуністи загубили та знищили саме через них.

… Досліди групи Іванова по схрещенню людини та мавпи не були великою державною таємницею. Навпаки, вони привертали увагу громадян, а серед жінок навіть знайшлися добровольці, бажаючі запліднитися сіменем самця шимпанзе. Грім грянув зненацька. Французька преса проілюструвала статтю про експерименти Іллі Івановича зображенням мавпи, даючи західним читачам зрозуміти, ким є нова людина в СРСР. І якими громадянами комуністичне керівництво збирається незабаром заселити свою величезну територію. Правильно, писали журналісти, адже примат — слухняний виконавець. Його можна тримати в клітці чи в стаді, особливого догляду не потребує, здатен виконувати примітивну важку роботу.

Коли про це доповіли Сталіну, він збісився. Роботи в Сухумі звеліли негайно згорнути, сам Іванов потрапив під арешт, потім — суд та заслання. Звання й посаду зберегли, кілька останніх років працював у Казахстані й помер своєю смертю. Перед цим попередивши колишніх колег та учнів, аби трималися від нього подалі. Тоді Нещерет, як з'ясувалося згодом, виявився чи не єдиним, хто сприйняв пораду професора буквально.

А саме — скористався нагодою. Правдами й не правдами потрапив до складу делегації вчених–медиків, котрі їхали на конференцію в Берлін, дружній тоді радянській владі. Й втік на Захід, за що, як дізнався багато пізніше, його проклинали колеги: адже делегацію терміново відкликали, тягали в НКВД. А після вбивства Кірова почали брати та саджати як потенційних шпигунів.

— Бачте, Андрію, я вчасно забрався геть. Але потім довго носився зі своїми ідеями, — Нещерет зітхнув. — Розумієте, як один із асистентів та соратників Іванова я був цікавий. Та щойно починав згадувати про можливість перетворення людини на тварину, на мене дивилися, як на божевільного. Німці мене здебільшого терпіли, бо заступалися відомі вчені. Причому — ті, хто вірно служив Гітлеру. Коли почалася війна, мене взагалі направили в Польщу, як слов'янина. Не знаю, може, знищили б, коли Гітлер напав на Сталіна. Тільки раптом згадали про мої теорії. Можливість отримати воїнів–звірів, воїнів–вовків, суперсолдатів, переважила всі упередження.

3

Він ще довго згадував свій переляк, коли до нього на варшавській вулиці підійшли двоє в цивільному, показали жетони СС та звеліли сідати в машину.

Сталося це в лютому минулого року. Тоді Червона Армія перемогла німців під Сталінградом, пішла в наступ, почала звільняти Донбас та дійшла до Харкова. Нещерет, хоч і встиг за ці роки довести власну відданість рейху та фюреру, мав такі собі пташині права в генерал–губернаторстві, працюючи у варшавському університеті. Його вважали агентом гестапо, що не відповідало дійсності, тож намагалися при ньому сумнівних розмов не вести. Проте сталінградська поразка німців на короткий час позбавила поляків обережності. Так Антон Савич почув краєм вуха про наступ радянських військ.

Здогадуючись: колеги напевне читають підпільні листівки або навіть десь потай слухають інше, крім німецького, заборонене радіо.

Від початку війни з СРСР на нього писали вже три анонімних доноси. Всякий раз говорилося, що професор має зв'язки з рухом опору, а якось ще й вказали — причетний до переховування євреїв. У кожному випадку після перевірки Нещерета відпускали, а він потім ловив на собі погляди тих, із ким працював разом. Здогадувався: так мстилися за колаборантство. Зі свого боку ніколи жодних підозр не озвучував, хоча б через побоювання, що тоді вб'ють, як зрадника. Здогадуючись, що на нього знову накатали анонімку, Антон Савич налякався. Адже обстановка на фронті для німців не сприятлива, значить, підозрілість зростає в геометричній прогресії. Ворогів, таємних агентів треба виявляти активніше. Й не лише комуністична, але й гітлерівська практика показувала: методи однакові, шпигуном зроблять будь–кого.

Офіцер СС, до якого його привели, заспокоїв, здивував та потішив одночасно. Відразу, без передмов, показав Нещеретові копії його статей на тему можливості вдосконалити людську породу. Запитав, чи не фантазії це й чи зможе він реально, за наявності всього необхідного, втілити їх в життя. Перш, ніж доктор відповів, офіцер дав йому рукописний звіт одного з агентів, датований липнем сорок першого року. Прізвище завбачливо закрив. Але Антона Савича зовсім не цікавило, хто з присутніх на його публічній лекції міг написати таку розгорнуту доповідь. Тим більше, що не збирався заперечувати свої слова. Тим більше — соромитися їх.

Адже в ті дні, на хвилі тотального патріотичного підйому німців, вирішив чи не вперше викласти свою теорію про перетворення людей на суперсолдатів за власною оригінальною методикою. Невелике військо здатне буде перемогти на фронтах, а в тилу від них буде навіть більше користі. Бо додатково сіятимуть страх. Виявляється, в хазяйновитих німців нічого не пропадало, кожне слово бралося на облік, а найбезумніша ідея фіксувалася.

— Мені поставили завдання почати створення солдатів непереможної армії, — пояснив Нещерет, при тьмяному освітленні спостерігаючи подив на лицях слухачів. — Або я відповідаю за свої слова й беруся за це, або… Самі розумієте. Назва проекту народилася там же, в тому кабінеті. Я пропонував створювати воїнів–вовків, це данина давній міфології. Слово за слово, згадали перевертнів, вервольфів. У арійській міфології культ вовка, знаєте ви це чи ні, займає особливе місце. До того ж війну з Радянським Союзом вони почали в одна тисяча дев'ятсот сорок першому році, а це — рік Вовка за якимось там календарем, не скажу зараз точно… Перевертень стає активним, коли повня. Ось вам «Повний місяць». Просто, зі смаком та актуально.

— А ти не хворий сам, лепило? — вирвалося в Теплого, він нарешті не витримав.

— Мене запитували так розумніші за вас люди, — парирував він. — Я закінчу, потім окремо поясню, якщо питання будуть мудріші. Так ось, насправді я мріяв про таку пропозицію майже двадцять років. Іванову, моєму вчителю й другові, не вдалося завершити кар'єру вченого блискуче. Сталін його фактично знищив. Мені відкрив «зелену вулицю» Гітлер. Думаю, знав про «Повний місяць», подібні ідеї без його особистого схвалення не втілюються. Тому мені дали змогу швидко зібрати групу медиків, привезли сюди, в тоді ще рейхскомісаріат «Україна». Табір на той час уже обладнали, хоча я називав це місце дослідницькою базою. Тепер і я, за прикладом Іллі Івановича, мав у своєму розпорядженні те, що він отримав свого часу в Сухумі.

За людським матеріалом затримки не було. Табори для полонених давали багатий вибір. Головна вимога — високий, навіть богатирський зріст, природні сила й ставність. Охлялих та поранених інтенсивно лікували та відгодовували, повертаючи втрачену форму. А потім кожен потрапляв до Гота — лікаря прозвали так після того, як експерименти почалися.

— Вам людей не жаль було, Нещерет? — сухо перервав його в цьому місці Левченко, уже не маючи жодного бажання називати його, як раніше, Савичем — надто довірливо, по–домашньому. — Ви ж не любите комуністів, а чим від них відрізняєтесь? Дати людям померти, по–моєму, гуманніше.

— А ви хочете померти, Андрію? — тепер із ним говорив уже зовсім не той дещо дивакуватий немолодий лікар, навіть схожість із актором Черкасовим кудись зникла, просто він нарешті перестав грати роль. — Нове життя, життя в новій формі, більш удосконаленій, як на мене, завжди краще, ніж нагла смерть. Вовче, ви, здається, сиділи в таборі. Я вирахував це, коли ви приходили до мене, бо за останній рік бачив в'язнів мало не щодня, впізнаю вашого брата за стандартним набором симптомів. Були ж, скажіть?

— Що з того? — підозріло запитав Ігор.

— Визнайте — за колючим дротом, позбавлена волі, сидячі в голоді, бруді та власному лайні, людна все одно обере зайвий день життя, аніж негайну смерть. Так чи ні?

— Я б не ліг до вас під ніж. Дайте мені хоч десять життів.

— Це ви зараз так говорите. Насправді вам нічого не пропонували. Та ви б мені й не підійшли. Воїном–вовком вас не створила природа. Ось Теплий, як я вже говорив, згодився б. Так повертаючись до наших баранів: не розігруйте мораліста, Андрію. Захищати комуністичну мораль вам не личить.

— Експерименти вашого Іванова — злочин. Тільки там хоч люди викликалися самі. Ви пішли далі — нищили полонених.

— Без їх дозволу, хочете сказати? Договорюйте, Андрію, договорюйте! Й повірте мені — з десятка полонених, котрим я пояснив би, що вимагається, дев'ятеро погодилися б напевне. Людський матеріал, нічого не поробиш. Завжди є відсоток тих, кому найкраще — пожертвувати собою заради науки.

— Люди потрапили в полон, бо воювали. Жертвували собою заради перемоги над ворогом.

— Значить, однаково готові приносити себе в жертву! — зробив Нещерет категоричний висновок. — І дайте, нарешті, закінчити!

Методика передбачала пересадку чоловікові залоз вовка. Виявилося, в розпорядження Гота складно надати вовчу зграю. Для першого етапу, як казав сам Нещерет, для старту, хижаків брали в берлінському зоопарку та спеціально відловлювали в лісах. Вирішити проблему можна було з часом, вирощуючи у спеціальних клітках вовченят. Але завдання Нещеретові та підібраній для нього групі поставили не для того, аби довго чекати.

Перші результати мусив дати швидко. Німецькі куратори слухати не бажали його пояснень, що залози повинні прижитися, а процес трансформації — початися поступово. До того ж двоє перших піддослідних померли, бо чужорідні залози не хотіли приживатися отак відразу й починалося запалення. Після того Нещерета привезли до Рівного, де чекав знайомий уже офіцер СС. І він мусив чітко відповісти на одне запитання: експеримент має реальні перспективи — чи в тяжкий воєнний час професор–дивак дурить фюрера, граючись у беззмістовні псевдонаукові дослідження.

Тоді Гот злякався не на жарт, чудово розуміючи, що на нього чекає. Але страх додав сили та кмітливості. Нещерет вирішив прискорити процес, застосувавши в комплексі всі ті методики, котрі мав намір впроваджувати поступово, експериментальним шляхом.

— Я погодився надалі вживлювати пацієнтам залози диких собак. З ними складалося краще, хоч усе одно екземплярів бракувало, — тепер він говорив спокійно, виважено, немов переповідав хворому діагноз чи викладав студентам новий навчальний матеріал. — Крім того, їм вводили стероїди — ще професор Іванов почав досліджувати, як можна отримати їх із сіменників шимпанзе. Я ж використовував для їх основи вовчі та собачі статеві залози. Також ми регулярно накачували наших воїнів гормонами, для загального збільшення маси тіла. Але не менш важливим було переконати самих піддослідних, що вони стали вовками. Тіло людини не перетвориться на наших очах на тіло вовка, навіть якщо піддослідний стане рачки й завиє на місяць. Найкраще — коли кожен із них внутрішньо відчує себе сильним та безжальним хижаком.

— Я зрозумів нарешті, — мовив Левченко. — Ви вбивали в людях, здорових сильних чоловіках, особистість як таку.

— Хіба не це лежить в основі кожного з режимів, які зараз ведуть кровопролитну війну? — подив Нещерета був щирим. — Я пожив при Сталіні. Пожив при Гітлері. Обидва лідери взяли курс на створення нової людини, нової людської породи. Мені скоро шістдесят п'ять, Андрію. Я застав ці всі зміни в досить зрілому віці. Та ще й чогось досягнувши в житті. Маю право робити будь–які висновки. Тому вважаю: мої експерименти зі зміною людської природи хоча б чесні. Це вже потім, як додатковий метод, застосували штучне провокування психозів.

Левченко перестав дивуватися.

— А це для чого?

— У психіатрії так лікують нав'язливі ідеї. Штучно викликається лихоманка, організм починає трусити. Щось на зразок кризу під час тифу, іспанки чи чогось подібного. Коли людина в такому стані, їй можна змінити всю психологічну установку. Й отямившись, вийшовши з забуття, такий чоловік прокидається вже вовком.

— Як ви це робили?

— Сірчані уколи, — промовив Нещерет, далі зберігаючи спокій. — Сірка в олії, є такий засіб.

Андрія пересмикнуло.

— Тепер ясно, чому вони так кричали. Уявляю собі дикий біль від сірчаного уколу… Нещерет, ви, схоже, знаєте відповіді на всі питання. Як ви думаєте, чому я досі вас слухаю?

— Бо вам цікаво, — просто відповів той. — Ви ж ніколи за все своє життя не чули й не бачили нічого схожого. Людська цікавість, Андрію. Ось що свого часу допомогло Іванову отримати «добро» на свої експерименти. На жаль, поки йде війна, вдовольняти цю цікавість ні в кого не вистачає часу. Відчуваю, що вже незнайомі терміни втомлюють, особливо вашого Теплого. Докладно, поетапно, по кроках усе описано у тих документах, котрі в сейфі. Я особисто вів кожного, зафіксовано всякі індивідуальні особливості. Краще поясню, чому раптом настав крах…

Людей–вовків Нещерет справді бачив непереможними воїнами. Сили додавали гормони та змінена психіка. Саме на цей ефект він робив особливу ставку. До того ж у декого починали приживатися залози. Котрі на виході, за результатами зроблених прямо тут, у лабораторії, аналізів являли собою зовсім інший біологічний матеріал, ніж раніше. Коли його підопічні ще були людьми та вважали себе такими.

Все пішло шкереберть, коли куратори почали випускати піддослідних за межі табору.

Вони — хижаки, чув Гот у відповідь на протести. Якщо не знайдуть виходу для свого бажання вбивати, котре їм тут прищепили штучними методами, почнуть гризти один одного. Або — нападати на персонал. Доведеться їх нищити, що означає — перекреслити докладені зусилля. Загалом куратори з СС задоволені результатами, проте хотілося, нарешті, перевірити, як же це діє.

Ось із якого часу довкола Сатанова почали з'являтися жертви тих, кого без того перелякані окупаційним режимом люди вважали вовкулаками.

Чому появу понівечених тіл прямо пов'язували з повнею, а також — чому воїни–вовки здебільшого терзали жертвам горло, у Нещерета досі не було відповіді. Натомість відразу ж після перших «прогулянок» своїх підопічних він зрозумів: увійшовши в смак, повною мірою відчувши себе мисливцями, вони вже не зупиняться. Й стануть чим далі, тим більш неконтрольованими.

— На жаль, Андрію, ті вигадники, хто всякий раз прописував подібний сумний фінал, починаючи від шанованого мною Герберта Веллса, мали рацію, — зітхнув доктор. — Вони давали волю фантазії, придумуючи неймовірні історії. Зате кінцівки здебільшого схожі й відповідають життєвій правді: творіння рано чи пізно нападає на свого творця. Підопічних, тих, хто вижив, лишалося тут семеро. Куратори вирішили тимчасово згорнути експеримент. Й далі мізкувати, яку користь для рейху матиме руйнівний потенціал моїх воїнів. Але знову втрутилася війна, тепер уже — остаточно.

— Як?

— Наступ, Андрію. Стрімкий наступ Червоної Армії. Наш об'єкт підлягав ліквідації. Наскільки я знав свою долю, мене збиралися переправити в Дахау, у концтабір. Там потрібні були мої знання. Німці ж не припиняли досліджувати людську природу… Проте сталася несподіванка. Ніхто не чекав, що наші підопічні відчують небезпеку, — Нещерет вкотре за весь час зітхнув. — Вони знищили тут усіх. Тим самим, за вдалим збігом обставин, допомогли зберегти сейф. Його ж хотіли підірвати, разом із документацією. Воїни–вовки вирвалися з блоку, де їх тримали, й довели плідність та результативність моїх експериментів. Звісно, все це потребує вдосконалення. Але початок прокладено.

— Ви хочете сказати, — Левченкові раптом перехопило подих, — у цьому місці… цьому лігві… Зграя?

— Якщо троє — зграя, тоді так. Наглядачі відкрили вогонь. Троє загинули. Мене врятував Лобо. З усіх він єдиний виявився певною мірою керований. Тобто, справді перспективний, вдалий екземпляр. Максимально наближений до результату, котрий я хотів отримати на початках. Слухався мене, не робив зайвого без наказу. Інших не вдалося приборкати до кінця. Не знаю, чому Лобо до мене прив'язався, а з рештою так не виходило. Потім… Ми відсиджувалися тут, у лісі. Недовго, в мене ж були при собі документи на ім'я того, ким ви мене знаєте. Коли сюди прийшли червоні, почався звичний бюрократичний хаос. Таке буває, щойно одна армія відбиває в іншої армії територію та займає її. Це допомогло стати лікарем у маленькому селищі. Лишалося причаїтися й чекати. Коротко — все. Нарешті скінчив. Є нез'ясовані деталі, Андрію?

4

Голова від почутого йшла обертом.

За короткий час Левченка накрила така хвиля інформації, що він усерйоз боявся, аби не захлинутися. Хотілося знати все. Нещерет таки мав рацію: цікавість переважила будь–які емоції, насамперед — праведний гнів. Андрій ще не визначився, як же тепер ставитися до Гота.

Хто він?

Або талановитий, одержимий своїми безумними ідеями вчений, котрий отримав змогу втілити їх у такий страшний спосіб.

Або — рятівник, адже завдяки йому небезпека для Ігоря Вовка та його дружини Лариси, котра йшла від капітана Сомова, була ліквідована.

Чи все набагато глибше? І той, кого називали Богом, лише доводив у такий складний, ризикований, жорстокий та небезпечний спосіб, до чого в реальності може призвести бажання володарів змінити світ розчерком пера.

Переламати людську природу.

Створити ту саму, оспівану в полум'яних промовах, нову, зовсім нову людину. Котра лише виконує накази. Й на виконання конкретних наказів її можна настроїти, немов радіоприймач на певну хвилю.

— Ви ховали свою зграю тут? — вимовив глухо.

— Хочете — хай буде зграя… Найскладніше було забезпечувати підопічних хоча б якоюсь людською їжею. Втім, здається, мені вдалося загалом знизити їхню тягу до регулярного харчування. Та найгірше — коли вони все ж таки не стримували себе. Не вдовольнялися тим, що давав ліс, і виходили, аби нападати на людей. Довелося навіть приспати спершу одного, потім, після того, як загинула Люба — другого.

— Приспати — це вбити?

— Підопічних не вбивають. Їх саме присипляють. Лишився Лобо, з ним у мене не виникало клопотів.

— Міни та капкан самі ставили?

— Війна дечому навчила. Це я про міни. Складно, але впорався. Я ж вчений, розібрався. З капканом допоміг Лобо. Приволік його звідкілясь.

— Могли б обійтися без капкана. І це теж мені підказка, аби знали.

— Що цього разу?

— Ви часто навідувалися в ліс, до підопічних. Вистежили Катерину Липську, в неї інша мета для прогулянок. Я потім так само побачив її. В тому ж місці, де й ви. Там гуляли ваші воїни. Й ви придумали — треба відвадити звідти Катю та взагалі всякого, хто спробує зайти далі. Розрахунок, скажу я вам, п'ятдесят на п'ятдесят. Міг вдатися, навести на хибний слід. Ви ж не думали, що в ці краї повернеться людина, котра могла стати перевертнем, опинившись у ваших руках. Для того чоловіка ваші пастки виявилися підказками. Ну, а я провів паралель між їх появою й вашим інтересом до Липської. Зокрема, до її лісових прогулянок. Бо вже знав, що ви буваєте в неї.

— У вас хороша асоціативна пам'ять, Андрію. Кажу вам, як лікар, як учений. Все?

— Та трійця в лісі… Подільники Жори Теплого… Напевне вони наштовхнулися на вашого Лобо випадково?

— Звісно. В мене просто не було можливості на той час нацькувати його на них. Але погодьтеся, Лобо чудово зробив за вас роботу! Між іншим, повірите ви чи ні, то його перше бойове хрещення. Він справді найкращий… Був найкращим. Нічого, в мене в записах є всі дані. Тепер знаю, як вдосконалити свої експерименти. Аби дали більше часу, шляхом спроб та помилок я б вивів ту породу, до якої прагнув від самого початку.

— А привести вихованця в Сатанів, нацькувати на Сомова?

— Вирішив бути корисним. Не дивуйтеся, дійсно так. Каюсь, не подумав про наслідки. Підрозділ НКВС почне прочісувати довкілля. Рано чи пізно прийдуть сюди. Головне — сейф, зберегти документи зараз найважливіше. Це моя перепустка, Андрію. Моя індульгенція, якщо хочете. З ними я піду далеко. Може… разом? Усе одно ж сейф…

Левченко почув підозрілий рух за спиною з запізненням на кілька секунд.

Цього вистачило, аби Жора Теплий сильним ударом збив із ніг Вовка, котрий стояв до нього ближче, відступив назад, углиб темряви, зупинив окриком:

— Стрельну! На місці стояти всім!

Ігор стогнав на підлозі — не чекаючи нападу, впав на зламану руку.

Андрій сіпнув правицею. Зі свого місця навіть при такому освітленні мав можливість як не вбити бандита, то хоча б зачепити кулею.

Жора вистрілив раніше.

Праве плече обпекло. Інстинктивно лапнувши рану лівою рукою, Левченко при цьому впустив ліхтарик. Упавши йому під ноги, він дивом не розбився. Приземлився так, що промінчик світив тепер угору. Очі встигли звикнути до темряви, і Андрій бачив, як Теплий задкує до виходу.

Обидві його руки зайняті.

Пістолет Вовка. Поки Левченко оглядав його пошкодження, Жора скористався моментом та озброївся. Андрій же відразу після сутички з Лобо не врахував такої можливості.

— МОЇ ПАПЕРИ!

Ліва рука Теплого притискала до грудей кілька крадькома видобутих із надр сейфу картонних папок.

— МОЇ! — розпачливо повторив Нещерет, враз перетворившись на велику ображену дитину, в якої забрали улюблену іграшку. — НЕ ЧІПАЙ! НЕ СМІЙ!

— Не жени, ліпило! — огризнувся Жора. — Там на всіх вистачить.

— Ти ж нічого не розбереш там! — вигукнув Левченко. — Ми домовлялися, йди собі! Ствол забирай, чорт із тобою! Кинь документи!

— Не розберу, ага! — легко погодився Жора. — Зате я добре вмію слухати. Й почув тут багато цікавого. Досить для того, аби прикинути хрін до хвоста, начальнику. Не розберу я — знайдеться той, хто краще дотумкає. Не думай, ліпило, в мене теж є кінці. Вийду, на кого треба, рано чи пізно. Тут не гроші, начальнику. Тут моя свобода.

— Яка свобода?

— Не кричи, ліпило. Така сама, як і твоя. За одну таку папочку знаючі люди там, — він кивнув угору, — мені багато, чого пробачать. Поділися з ближнім, ліпило. І стійте на місці, рахуйте до ста. Бувай, начальнику.

Тримаючи пістолет перед собою у витягнутій руці, Жора Теплий позадкував далі, до виходу.

— НАЗАД! — відчайдушний крик Нещерета відбився від стін луною. — НАЗАД! ВІДДАЙ! ТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Левченко не міг припустити, наскільки немолодий лікар може виявитися спритним.

Рівно настільки, наскільки необережним.

— Стій! — тепер уже вигукнув він, щойно Нещерет рвонув за Теплим по прямій — найкоротшою відстанню. — Савичу, стій!

Гримнуло двічі підряд.

Доктор Нещерет, він же — Гот, він же — той, хто уявив себе на короткий час Богом, зупинився на бігу. Зробив ще крок, і третім пострілом Жора довершив справу.

Переслідувач упав долілиць, навіть не зойкнувши. Здалося — передсмертний крик просто застряг у нього в горлі.

— Будь тут! — крикнув Левченко через плече Вовкові.

Поранене місце заболіло, але не сильно. Влучити у вразливі місця Теплий з такої відстані міг, якби було краще видно. Але тримати правицю рівно Андрій через рану не міг. Тож переклав пістолет у ліву руку, хоч володів нею не так вправно. Нічого, за потреби завжди є шанс перехопити зброю обома. Аби лиш Жора не встиг утекти далеко. Відпускати його з миром Левченко не збирався.

Тіло Нещерета трапилося на дорозі. Не оббігав — перестрибнув, побіг на звук кроків, що стрімко віддалялися.

Коли вискочив назовні, побачив: місяць підіграє. Вийшовши з–за хмар, знову освітлював територію табору.

Застреленого Лобо точно посередині.

Й Георгія Теплова, котрий, не озираючись, мчав до воріт, перетинаючи відкрите місце по прямій велетенськими стрибками.

Пробігши ще трохи вперед, Левченко на коротку мить зупинився, прикидаючи, чи зможе звідси дістати втікача кулею. Тут же зрозумів — ні, з простреленим плечем навіть із ближчої відстані навряд чи вцілить у рухому мішень. Зупинитися не вимагав, не бачив у цьому жодного смислу. Жора зупинятися не збирається, не налякаєш його й іншими погрозами.

Замість крику Андрій люто вилаявся йому навздогін. Лишалося хіба що переслідувати далі, без особливої надії на успіх погоні. Навпаки, один на один сили були нерівними. Майнуло — може, хай собі біжить. Куди дінеться, все одно навряд чи втече далеко, спіймають.

Але саме ця думка знову зірвала його з місця, підштовхнула вперед. Бо не можна дати йому втекти. Й не слід допускати, аби Теплого взяли живим. У нього є, чим торгуватися з органами. І тут вкрадені ним папки з нотатками, в яких він точно ніколи не розбереться сам, грають другорядну роль. Торгуючись, Жора здасть із тельбухами його, поставить під загрозу життя Ігоря з Ларисою…

Надто багато дізнався за сьогоднішній день, аби навіть не спробувати його зупинити.

Андрій наддав, на бігу стрельнув у повітря.

Озирнувшись, Теплий стрельнув навзаєм, не цілячись, лише показуючи — готовий огризатися, краще не підходити, дати спокій.

Зціпивши зуби, ні на що не надіючись, Левченко помчав за ним, вирішивши діяти, як на фронті — за обставинами.

Вони складалися не на його користь. Жора стрімко вилетів за ворота, і коли сам Андрій порівнявся з ними та проскочив крізь них, втікач уже добігав до перших дерев. Місяць далі безпристрасно висвітлював погоню. Ніби взявши сторону Левченка та підказуючи, куди біжить Теплий — і водночас даючи зрозуміти: робить там, угорі, все, що йому по силах. Варто втікачеві забігти за дерева, й розгледіти та знайти його буде непросто.

Левченко вистрілив знову.

Не добігши до лісової стіни кілька метрів, Жора зупинився. Рвучко обернувся, підняв пістолет. Тепер місяць несподівано підігравав і йому. Тож Андрій сіпнувся вбік, збиваючи приціл — та куля промчала в небезпечній близькості, збиваючи з голови кашкет.

Він знову вилаявся — більше не лишалося нічого.

Теплий, знущаючись, зробив ручкою. Повернувся, посунув далі. Знову біг, але вже не так швидко, підтюпцем, уже розуміючи свою перевагу над противником. Закусивши губу, Левченко підніс та спробував утримати, як міг, рівно праву руку. Підклав під нею ліву. Обидві руки міцно стисли пістолет.

І все одно приціл збивався.

Теплий зробив ще кілька кроків.

Палець Левченка плавно натиснув спуск.

Рвонуло.

Пістолетний постріл не дасть такого ефекту. Андрій від несподіванки аж повернув до себе дуло, аби переконатися, що справді тримає в руках, і що ТТ не перетворився у цьому дивному місці на невелику гаубицю.

На тому місці, куди щойно наступив ногою бандит Жора Теплий, в срібному місячному сяйві опадала збурена вибухом протипіхотної міни земля.

5

— Ну?

Ігор стояв біля розчахнутого сейфа, явно не знаючи, як діяти далі. Тому без жодної мети світив усередину, роздивляючись акуратно складені картонні корінці папок. Наблизившись, Левченко тільки тепер заховав пістолет у кишеню шинелі, помацав рану на плечі, для чогось підніс ближче до очей вимащені в кров пучки пальців. Він не поспішав із відповіддю, і Вовк повторив, уже наполегливіше:

— Ну?

— Що — «ну»? — Андрій не сказав — видихнув.

— Чув — там рвонуло.

— Жора. Хтось міни ставить, де попало. Хтось уночі під ноги не дивиться.

— З кінцями?

— Ти б як хотів? Між іншим, як наш товариш Гот?

— Готовий.

— Бог із ним, — Левченко посміхнувся: надто кумедно прозвучало, не дивлячись на ситуацію. — Мені в усьому цьому одна річ лишилася неясною…

— Тільки одна?

— Ага. Бо в усьому іншому я все одно сам не розберуся. Без півлітри.

— Мало.

— Аби ж це було… Не встиг розпитати у старого, як він, сучий син, насобачився так акуратно ставити міни. Та ще й навчив свою маленьку зграю обходити заміновані місця.

Вовк змовчав, тоді обережно озвався:

— Левченко, а, Левченко?

— Чого тобі?

— Тебе справді зараз найбільше хвилює тільки оце… саперна справа?

— Ну да. Решта наче в порядку.

— У якому порядку?

— Повному, Вовче. Ти хіба ще не зрозумів нічого? — Андрій знову ворухнув плечем, скривився. — Зараза, перев'язати нема чим і нема, як. Однією лівою не впораюся. В тебе он права теж… Хоча тобі на руку, — знову посміхнувся черговому раптом народженому каламбуру. — Алібі.

— Алібі?

— Так точно. Ти ж сказався хворим. Ось хвороба — упав п'яний, зламав руку.

— Чому — п'яний?

— Повірять швидше, Вовче. Менше питань буде. Ось де у нас у Сатанові тверезий мужик міг так ухайдокати собі руку? Правда, лікувати не буде, кому. Нічого, пришлють когось, поки Лариса може зайнятися.

— Небезпечно. Ми ж ніби не знайомі…

— Познайомитесь. Сомова, бач, нема. Винних у його жорстокому вбивстві аж двоє. Одного я вистежив і героїчно застрелив. Іншого збиратимуть по шматках. Думаю, особливо небезпечного злочинця Георгія Теплова, котрого дозволено вбити на місці без суду при першій же нагоді, впізнають. Ніхто за ним не заплаче. Бач, за один день скільки злочинів розкрито та злочинців ліквідовано.

— Дуже довгий день.

— О, мені теж так здалося. Годиться, гарно в нас усе складається?

— Ніби, — Ігор знизав плечима, потім знову кивнув на сейф. — Лишається зрозуміти, що робити з цим хазяйством.

— Я тобі й це поясню, — порившись у кишенях, Андрій знайшов запальничку. — Скажу тобі, Вовче, чого з цим хазяйством уже ніхто ніколи не зробить. Ні радянська влада, ні німці. Нових людей за розписаними там схемами, інструкціями та підказками більше не робитимуть. Ніколи й ніде, хочеться вірити. Вивалюй все сюди.

— Куди?

— А ось вали просто під ноги! Побачимо, як воно горить.

Орудуючи тільки лівою, Вовк вигріб картонні папки й клітчасті зошити, спустошивши всі три полиці сейфу. Завмер, явно чекаючи подальших указівок.

— Сходи, глянь там, за периметром. Місяць ніби повний. Навіть якщо помиляюсь, все одно добре видно. Знайди, де там валяється Жора. У нього при собі було кілька папок. Збери їх. Або — що лишилося. Неси сюди. Тут нічого знайти не повинні.

— А як питатимуть, що було?

— Я звідки знаю? Теплий переховувався. Був у нього якійсь там зв'язок із Нещеретом Антоном Савичем. Він же його застрелив, бо зустрілися в умовному місці, чогось не поділили. Моя версія, Вовче. Кому треба — хай іншу склепає. Я змучився сьогодні. Ти правий, день надто довгий. Шуруй.

Незграбно розвернувшись, Ігор пішов назовні.

Присівши біля стосу зваленого докупи паперу, Левченко подивився на купу при тьмяному світлі ліхтарика, котрий досі на диво жив. Потягнувся рукою до верхньої.

Взяв.

Поклав на коліно. Потягнув за шворку, збираючись розпустити.

Зупинився.

Сплюнув.

Кинув назад, навіть не розгортаючи. Нічого не зрозуміє, для чого голову морочити. Чи треба йому таких знань, не вирішив ще. Й не збирався думати над цим у майбутньому.

Експериментів над людьми досить у цій країні й без «Повного місяця».

Хай буде так.

Клацнула запальничка. Вогник лизнув сухий картонний край, розкуштував, швидко посмакував. За кілька хвилин біля розчахнутого сейфу чаділо кострище, зжираючи в пекучому вогні всі гидкі таємниці цього моторошного місця. Котре так і не стало колискою нових людей.

Він сидів й мовчав, коли повернувся Вовк, підкинув у вогонь паперові трофеї мертвого бандита Теплова.

Вони якійсь час дивилися на вогонь, намагаючись розгледіти щось загадкове в сполохах, котрі тінями відбивалися на облуплених, частково зруйнованих стінах.

Дочекавшись, поки все догорить, Андрій підвівся, розкидав чоботом попіл. Потоптався для певності на невеличкій купі. Легенько хлопнув Ігоря по лівому плечу.

— Гайда. Нам тут робити більше нема чого.

… Територію перетнули, не обмінявшись більше жодним словом. Вже коли дісталися місця, звідки починалася колія, Левченко запитав:

— Сам вийдеш із лісу?

— З тайги виходив. А що таке?

— Нас не повинні бачити разом. Наскільки я собі уявляю, оця колія виведе тебе через ліс на той бік Сатанова, який ближчий до твоєї хати. Ми ж гак зробили. Виберешся?

— Розберуся.

— Ларису я завтра знайду. Сам розумієш, почуте сьогодні повинно в тобі вмерти. Навіть дружині…

— Не маленький.

— Нещерет за віком був, як нам обом. А теж язик свербів розказати комусь. Через це проколовся. Тому для свого ж спокою, Вовче, й для спокою жінки з дитиною будь обережний. Взагалі, зараз краще затаїтися. Крім Сомова ти нікому не потрібен. Війна, людей кругом шукають. Цілуватися не будемо?

Ігор раптом зрозумів — побачив Андрія лише сьогодні зранку, проте знає, здається, тисячу років. Обійми вийшли кумедними й досить незграбними — у обох погано діяли правиці.

А потім Вовк зник у темряві, розчинився серед дерев.

Поправивши кашкета, міцніше примостивши його на голові, Левченко й собі вирушив зворотним шляхом.

Назад марш–кидок вийшов на диво скорим. Ішов, не плутаючи, ніби місяць таки вів його згори, вказуючи правильний напрямок. Вибравшись майже туди, звідки вони йшли, до залишків старого муру, лиш тепер глянув на годинник. Час ніби рухався стрімко й повільно водночас: показувало за чверть дванадцяту.

Осідлав мотоцикл. Абияк тримаючи кермо, запустив мотор.

Їхав не до себе в управу — до Стефанівни. Щось підказувало: треба саме туди, не помилиться.

Так і є.

У вікнах — світло. Біля хвіртки — «вілліс», водій за кермом, двоє автоматників поруч. Побачивши мотоцикл, всі троє стрепенулися, солдати схопили зброю напереваги. Левченко заглушив мотор, махнув лівою рукою:

— Вільно, бійці! Де той, кого ви катаєте, начальство?

Його провели всередину. Спершу вглядів бліде, стурбоване лице Поліни Стефанівни. Лиш тоді глянув на гостя — невисокого, чимось віддалено схожого на тхора майора НКВД, котрий підвівся з–за столу йому назустріч.

І приготувався розповідати йому свою, продуману за час, поки йшов лісом, цілком правдиву версію подій.

Чомусь вірив: поки його не вислухають, ця людина–тхір не дасть команду карателям починати те, за чим вони приїхали.

А місяць за вікном далі не ховався за хмари. Світив, ніби підбадьорюючи.

Та лишався віднині й назавжди його, Андрія Левченка, головним та надійним спільником.

19 січня — 19 квітня 2014 р. Київ

Післямова

Перший успішний експеримент, у рамках якого в людини прижилися трансплантовані від тварини органи, провели в Білорусі. На початку третього тисячоліття, конкретніше — в середині так званих «нульових» років, у клініці Мінська жінці пересадити тканини щитовидної залози кроля. Тепер хвора може відмовитися від замісної гормональної терапії, якої потребувала після перенесеної операції — хворіла на рак. Про це світові повідомив професор Білоруського державного університету медицини Станіслав Третяк. За його словами, цей експеримент над людиною був першим у світовій практиці, котрий завершився вдало.

Збіг обставин неймовірний. Згадану операцію провели рівно за шістдесят років після подій, описаних у романі, який ви щойно прочитали. І, що найцікавіше — майже вісімдесят років потому, як про реальність подібних експериментів заговорили в тогочасній Європі. З подачі вчених, котрі представляли нову, десяти років не стукнуло, державу під назвою Радянський Союз.

Отже, народжений лише авторською уявою сюжет, який перетворився на детективний трилер «Повний місяць» і, сподіваюсь, не змусив вас нудьгувати, має під собою цілком реальну основу. І одкровення вигаданого героя, доктора Антона Савича Нещерета — зовсім не наукова фантастика, не марення божевільного й не сенсаційна історія, викладена за публікаціями «жовтої преси».

Професор Ілля Іванов справді існував. У середині 1920–х років він навіть був публічної, досить популярною особою. Його діяльність не засекретили, навпаки — експерименти Іванова зі створення нової людини висвітлювалися в тогочасній пресі й навіть фільмувалися для документальної хроніки. За неперевіреними даними, саме постать Іллі Івановича та його невтомна дослідницька діяльність надихнула Михайла Булгакова на ідею повісті «Собаче серце».

Хоча варто визнати: сюжети про експерименти над людиною, точніше — про спроби створити нового індивіда, в згадані часи були надзвичайно модними. Булгаков просто вирішив бути, говорячи сучасною мовою, в тренді. Але, на відміну від романів того ж радянського фантаста Олександра Бєляєва, його повість відразу заборонили. Опублікувавши лише через шістдесят з гаком років після написання, та закріпивши успіх однойменним фільмом — без перебільшення, блискучим. Не всякий навіть сьогодні читав повість Булгакова. Проте мало знайдеться тих, хто не бачив стрічку «Собаче серце», не цитує її героя — професора Преображенського, та антигероя — Поліграфа Шарикова.

Адже саме вигаданий професор раціонально, логічно та категорично, кожним своїм словом доводить ще в момент написання, коли радянській владі не стукнуло й десяти років, чому її не повинно існувати. Натомість Шариков, перетворений його генієм із дворового пса на людину, наочно демонстрував не лише особистий крах його творця, а й крах радянської комуністичної системи, котра спирається на таких шарикових.

Далеко ходити не треба: роман, який ви щойно прочитали, писався в тривожний, складний, трагічний для України період. Ми, кожен у міру сил та можливостей, з болем та кров'ю прощалися з системою, в якій комфортно могли існувати лише штучно створені шарикови, і з якої все важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально — одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.

Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова — заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?

Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина — амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або — до Америки, або — до неназваних, але все одно — ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.

Тягнеться вона від першої чверті ХІХ століття, коли дев'ятнадцятирічна британка Мері Шеллі написала на парі свій роман «Франкенштейн або сучасний Прометей». Він явив світові модель, котра демонструє й попереджає водночас: експерименти зі штучного створення людини ні до чого хорошого не призведуть, лише наплодять чудовиськ та монстрів. Пізніше ідею підхопили та розвинули теж англійці Роберт Льюїс Стівенсон та Герберт Веллс. Перший у «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда» показав, у що виливаються досліди людини над собою з бажання відділити світлий бік від темного. Другий послідовно моделював способи проведення та катастрофічні наслідки експериментів не лише над людьми, а й з живою природою в «Невидимці», «Острові доктора Моро», «Стравах богів» та інших романах.

Саме Веллс, волею долі, зіграв у радянських експериментах над людиною хай не першу, але і не останню роль. Фактично благословивши їх. Адже досліди Іллі Іванова втілювали в реальному житті те, що читачі Веллса вважали науковою фантастику — терміну «роман жахів» тоді ще не було.

Радянська влада розпочала не лише медичні досліди над окремими добровольцями, намагаючись перетворити мавп на повноцінних людей. Система, котра виникла внаслідок більшовицького перевороту глибокої осені 1917 року в Росії, почала один грандіозний та, як показав час, руйнівний політичний, соціальний, суспільний та культурний експеримент над мільйонами людей. Змінювалася, переважно — насильницьким шляхом, сама людська природа.

Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім — ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…

Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття — один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод — всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.

Ось так сталося, що два гуманісти майже одноголосно почали схвалювати все, що втілювали чи намагалися втілювати в життя радянські вожді. Серед іншого, саме Максим Горький, автор хрестоматійної «Пісні про Буревісника», став співцем перших у Радянському Союзу трудових, а по суті — концентраційних таборів. Адже там, за колючим дротом, мудра влада перевиховувала людей працею. Аби в результаті отримати новий соціальний тип — людиноодиницю. Сатирики Ілля Ільф та Євген Петров попервах навіть підсміювалися над цим терміном, навіть написали фейлетон. Пізніше стало ясно: це зовсім не смішно. Адже рахунок «людських одиниць» пішов на мільйони.

Трагічні наслідки ми вже бачимо. В тому числі — на Майдані та всюди, де громадяни, через каліцтва, біль кров та смерті, здираючи шкіру до живого м'яса, прощаються з радянським та пострадянським минулим.

Тому цей роман, котрий задумувався як ретро–детектив у популярних нині історичних реконструкціях, в процесі написання вилився у констатацію очевидного факту: всякі експерименти над людьми, хоч їх десятки, хоч мільйони, неприпустимі. Бо, незалежно від тривалості в часі, все одно виллються в жахливий фінал. Адже «Повний місяць» писався уривками — почавши вдень 19 січня 2014 року, на Водохреща, вже ввечері автор цих рядків закинув усе й був на вулиці Грушевського в Києві, де вже кілька годин тривали бойові дії.

Відтоді знаходити час та зосередитись ставало дедалі складніше. Зате під фінал твір, який за жанром — детективний трилер, ідеологічно оформився у неприйняття будь–якого насильства над людиною, хоч фізичного, хоч політичного, хоч психологічного. Сподіваюсь, ви це помітили, зрозуміли й пробачили мінімальний пафос деяких рядків або абзаців.

Задум виник значно раніше. Кілька років тому мене попросили терміново, за одну ніч, переписати чужий сценарій документального фільму, в якому окремим пунктом йшла розповідь про досліди Іллі Іванова. Так я вперше дізнався про це, вирішив — з цього можна зробити основу для роману.

Наступним поштовхом стали фільм Володимира Хотиненка «По той бік вовків» та незгасаюча цікавість українців темою вовкулаків та інших монстрів на кшталт чупакабри, котрі живуть у лісах та нападають на людей у невеличких селищах.

Затребуваність читачами творів із історичною основою теж зіграла свою роль. Вона ділить перше місце читацьких уподобань із українською готикою. Всі складові треба було використати й старанно перемішати, аби не переборщити з жодним інгредієнтом. Від вашої думки залежить, вдалося автору це чи ні.

Окрім згаданих вище джерел натхнення були ще джерела інформації. Це — книга Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля», короткий зміст якої переповідає героям доктор Нещерет у будівлі напівзруйнованого об'єкту. Як жилося людям на окупованій німцями території, з описом устрою та функціонування окупаційної адміністрації, докладно дізнався з книги Бориса Ковальова «Населення Росії в період нацистської окупації» та дослідження «Рідня. Поліція і партизани на прикладі України 1941–1944» авторства Олександра Гогуна, Івана Дерейка та Анатолія Кентія. Порівняння показало: суттєвої різниці між життя росіян та українців на окупованих територіях у роки Другої світової війни не було.

З рештою, як не відрізняється життя народів у країнах, де панує тоталітарний режим. Адже від радянської влади страждали всі окуповані землі та поневолені народи.

Нарешті, надзавдання прочитаного вами роману — якщо не довести на прикладах, то заявити й ствердити: українці не підтримували радянський режим масово. Опиралися йому активно, зі зброєю в руках, і внутрішньо, з дулею в кишені. Таких насправді була переважна більшість. Ось чому українці повільно, але вперто перемагають ту систему. Й там, де її підтримка була найбільшою, там, де експеримент над людьми ніби вдався швидше, ще довго не настане спокій. Тим не менше, здоровий глузд переможе.

До нових зустрічей!

А. К. 2 червня 2014 року, Київ

Примітки

1

Бійці так званих «частин особливого призначення» («части особого назначения, ЧОН, чоновец» — рос.), котрі почали формуватися 1919 року при радянських партійних структурах: губкомах, райкомах, міськкомах, комітетах на підприємствах тощо. Були військово–політичними загонами, вважалися самостійними збройними формуваннями. Призначалися для боротьби з контрреволюцією, дуже швидко набули статусу винищувальних загонів. Проіснували, в тому числі — на території окупованої більшовиками України, до 1925 року.

(обратно)

2

Постановою Державного Комітету Оборони від 22 серпня 1941 року «Про введення водки на постачання» в діючій Червоній Армії було запроваджено від 1 вересня видавати 100 грамів алкоголю міцністю 40% у день на особу. Стосувалося як бійців, так і командирів. Документ підписаний особисто головою ДКО Йосипом Сталіним.

(обратно)

3

ОСОВИАХИМ (рос.) — «общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству» — масова суспільно–політична та військово–патріотична організація в СРСР. Створена 1927 року, після 1948 перейменована в ДОСААФ.

(обратно)

4

Ассоль і капітан Артур Грей — герої повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила» (1922), класичного зразка романтичної прози першої чверті ХХ століття.

(обратно)

5

Хата (жарг.) — Тут: тюремна камера або табірний барак.

(обратно)

6

Бугор (жарг.) — бригадир у таборі, керує роботою табірних робітничих бригад. Переважно належить до кримінального середовища, але не має статусу «злодія в законі» чи «авторитета». Найчастіше може бути або положенцем — кримінальний злочинець, ще не прийнятий до злодійської касти.

(обратно)

7

Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках від 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства. Згортання непу почалося з другої половини 1920–х років, фіналом стало «розкуркулення» заможних селян та політичних репресій «буржуазних посіпак».

(обратно)

8

Карліс Ульманіс (1877–1942) — латвійський політичний та державний діяч. На посаді прем'єр–міністра Латвії 1934 року влаштував військовий переворот, після чого став президентом країни. Офіційно називав себе «батьком нації», згодом почав співпрацю з радянським урядом, підтримав введення радянських військ у Латвію та окупацію країни 17 червня 1940 року.

(обратно)

9

Біблія (жарг.) — колода карт.

(обратно)

10

Шпилити (жарг.) — грати в карти.

(обратно)

11

УПА–Південь — структурна одиниця Української Повстанської Армії. Діяла на території більшої частини Поділля: Хмельниччини, Вінничини, а також частково Київщини, Житомирщини, півночі Тернопільщини та півдня Рівненщини. Активність дій припадає з літа 1943 до весни 1944 року. Загальна чисельність — до 1 500 вояків. Після повернення в ці регіони радянської влади повстанські частини, належні до УПА–Південь, діяли на згаданих територіях невеликими групами. Наприкінці 1946 року підрозділи припинили партизанську боротьбу, перейшовши до підпільної мережі ОУН(б).

(обратно)

12

«Готов к труду и обороне (ГТО) (рос.) — Програма фізкультурної та спортивної підготовки у СРСР. Створена як єдина система для військово–патріотичної підготовки громадян. Існувала з 1931 по 1991 рр.

(обратно)

13

Нагрудний знак суспільно–політичної організації ОСОВИАХИМ (общество содействия обороне, авиации и химическому строительству), котрим у СРСР у 1930–1940–х роках нагороджували влучних стрільців.

(обратно)

14

Увага! Міни!

(обратно)

15

Сетон–Томпсон, Ернест (1860–1946) — канадський письменник–анімаліст, дослідник та громадський діяч. Один із засновників скаутського руху в США. Твори перекладалися багатьма мовами, в тому числі — російською. Друкувалися як до 1917 р. так і після. У часи культу особи Сталіна в СРСР на перевидання наклали негласну заборону саме через причетність письменника до скаутів. Знову почали видавати, в тому числі — українською, після 1956 р. і дотепер.

(обратно)

16

Gott (нім.) — Бог

(обратно)

Оглавление

Частина перша ВТІКАЧІ

  Розділ перший Перевертень

  Розділ другий В'язні Глухої Вільви

  Розділ третій Місяць у Водолії

Частина друга ВЕРЕСЕНЬ ТРИВОГИ

  Розділ четвертий Антигени

  Розділ п'ятий «Чапаєв»

  Розділ шостий Полювання

Частина третя НАБЛИЖЕННЯ

  Розділ сьомий Номер вісім

  Розділ восьмий Ліс

  Розділ дев'ятий Повстанець

Частина четверта ЧАС ВОВКІВ

  Розділ десятий Фрагменти

  Розділ одинадцятий Холодний піт

  Розділ дванадцятий Гот

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg