«Вакансія для диктатора»

Вакансія для диктатора (fb2) - Вакансія для диктатора 699K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергій Батурин

Сергій Батурин Вакансія для диктатора

Пролог

Добродій в дорогому офіційному костюмі, що сидів за величезним — завбільшки з більярдний — письмовим столом у просторому кабінеті, зняв слухавку прикрашеного гербом апарата урядового телефонного зв’язку, що всі по-простому називали «вертушкою», й тицьнув кілька разів білим пещеним пальцем у кнопки номеронабирача. Золота, — в тон із обручкою, — запонка заблискала сузір’ям дрібних діамантів. Чекати не довелося: певно, на другому кінці лінії дожидали дзвінка.

— Ну? — спитав по-начальницькому, не вітаючись і ніяк не звертаючись до співрозмовника.

— Повний порядок, — доповіли зі слухавки.

— Все продумали? — уточнив він.

— Від а до я, — запевнили його.

— Як родичі?

— Всі погодилися. Їм пояснили, що вони нічого не втрачають.

— Збою не буде? Ти ж знаєш, які люди задіяні й що поставлено на карту? Дивись, головою відповіси! — загрозив невидимому співрозмовнику власник діамантових аксесуарів.

— Шефе, усе пройде як по нотах! — переконано сказали у трубці.

— Ну, — хотів сказати: «З Богом!» — та враз затнувся хазяїн шикарного кабінету, — зичу ні пуху ні пера.

Співбесідник промовчав: який же дурень на­чаль­ст­во до дідька посилає?

Патрон дав відбій. Він трохи нервував, глянув на годинника — у нього на руці сьогодні був Cartier з колекції Ballon Bleu de Cartier у золотому, — бо пасує до решти прикрас, — корпусі: до очікуваної події ще дві години. Ще чи лише — то як подивитись. Підвівся, пройшовся кабінетом з кутка в куток. «Відмінити операцію вже не можна, — зітхнув він, — бо тоді ті, що стоять у мене за спиною, обійдуться без мене і навіть зроблять все, щоб і мене позбутися!» Такий варіант його не влаштовував. «Ні, хай уже йде, як вирішили, — розсудив достойник та заспокоївся. — Так для всіх буде краще!»

Ці дві години він не знав, куди себе подіти, ледь дочекався визначеного часу й увімкнув величезний телевізор, що висів на стіні навпроти його робочого місця. Саме починалися новини.

На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Одразу ж розлилася трель прикрашеного гербом апарата.

— Алло, — відповів шанувальник дорогих аксесуарів. — Так, бачив тільки-но по телевізору. Яке горе!

Потім дзвінки пішли лавиною: міністр внутрішніх справ, генпрокурор, керівники спецслужб та силових відомств, міністри... Він викликав керівника апарату й наказав зібрати на п’яту вечора Кабінет міністрів, а на шосту — Раду національної безпеки. Він крутився, як в’юн в ополонці: віддавав розпорядження, погоджував склад комісії з організації похорону, зістиковував, координував, давав дозволи... Розжарилися його телефони від дзвінків та закрутилась перед очима карусель облич, а дзвінка, на котрий він зараз найбільше чекав, усе не було й не було.

Частина перша

1. 

Чоловік бажав наближення піку насолоди й прискорив рухи, впинаючись в партнерку все глибше й усе потужніше. Та, відчувши момент, заходилася вигинатися й звиватися під ним ще темпераментніше, а кричати ще голосніше. Сильна й гнучка, вона вправно рухалася в такт партнерові, невисокому немолодому мужчині, досить м’язистому й спортивному, як на його шістдесят три роки. Направду нічого особливого вона не відчувала і точно знала, що буде далі: зараз він прискориться, спітніє, як у лазні, почне підвивати в ритмі своїх поштовхів, судомно запульсує, скудно проллється в неї, вигнеться ще кілька разів, зм’якне, задоволено відвалиться й лежатиме поруч, хекаючи, мов хорт після ловів. А їй — мало радості, краще б взагалі нічого не було. Не те, щоб він виявився якимсь геть невдатним для плотського кохання, навпаки: для свого віку він іще досить непогано вправляється. Просто не її мужчина, от і все: не підступає клубок до горла від звуків його голосу, від його доторків не біжать мурашки спиною вздовж хребта, не підкрадається сум, якщо його немає поряд, не горять очі й не калатає серце від бентежної радості, коли він повертається після розлуки. Ніколи не накочує немотивована ніжність. І запах його тіла — неабияк доглянутого, треба визнати, — її не збуджує: скільки років разом, а не те що мокрою, вологою від чуття присутності цього мужчини поряд жодного разу не була. Що ж поробиш, зате у нього он скільки інших чеснот: він розумний, з сильним характером, щедрий на подарунки, неймовірно багатий, а влада в нього така — на пальцях одної руки можна перелічити всіх, хто з ним може зрівнятися.

Її тіло звично загоджувало коханця, а думки витали далеко. Жінки так вміють — відключилася та й по всьому. Бо якщо почати гадати та розмірко­вувати...

Господи, ну чому він анітрішечки не схожий на ­Нодара!

У неї не було ані юності, ані навіть дитинства: у шість рочків мати відвела її до Палацу дітей та юнацтва, колишнього піонерів, на секцію спортивної акробатики, і з тих пір почалося: виснажливі тренування, жорстка дієта, збори, змагання... У вісім її помітив на чемпіонаті області заслужений тренер з «Динамо» й переманив до себе, спокусивши матір привабливими обіцянками й солодкими вихваляннями. Авжеж: кістка в неї легка, а тіло гнучке й пластичне, — природжений верхній акробат. Спартанське було життя — жодних розваг, усі сили й увага спортові, хіба що до цирку водили, таке щастя було — цирк! Поки школу закінчила, титулів назбиралося: чемпіонка Спартакіади школярів, країни, Універсіади, Європи та світу серед молоді, а одразу по випуску — серед дорослих. Заслужений майстер спорту в шістнадцять років — це вам не абищо! І випускний у школі пройшов без неї — саме до першості світу готувалася. У вісімнадцять до столиці перебралася й батьків перевезла. Мати пишалася, кубки в серванті переставляла так та сяк, любовно пил з них витираючи. А батько бурчав: що це за професія — спортсменка? Ще років із десять пострибаєш, а далі? А їй-то, юній, що: десять років — це ого-го, скільки! — коли ще їх проживеш! До інституту фізкультури її прийняли без питань, навіть сприяли щосили всі, починаючи з ректора: ще б пак — сама Неллі Муратова в них вчитиметься. А для неї ще два роки нічого не мінялося: нечасті відвідини занять у проміжках між тренувальними та оздоровчо-тренувальними зборами, тренуваннями та змаганнями; сесії, здані «автоматом» — за спортивні перемоги; тяжкі місяці напруженої праці та яскраві дні тріумфів.

Тоді вона саме повернулася зі змагань на Кубок світу із золотою — як частіше тоді й траплялося — медаллю.

...Чоловік над нею збився з ритму, завовтузився, заялозив і опустився з прямих рук на лікті — очевидно, стомившись. Неллі звела ноги, розкрившись так, щоб йому було зручніше: скоріш би вже...

Так про що вона думала? А, приїхала із золотою медаллю. Довкола овації: чемпіонка, молода красуня, нова зірка, надія вітчизняного спорту! Газети пишуть, по телевізору безкінечно показують, кореспонденти й папараці спокою не дають. На світські заходи почали запрошувати. На тусняк. А в неї й не було ніколи такого, тільки щоденна непосильна робота, півсвіту об’їхала — нічого, крім аеропортів, готелів та спортзалів, не бачила. А тут — постійне свято, феєрія! Висококласна спортсменка з довершеною координацією рухів, танцювати вона навчилася швидко, а от з цими фокусами: тут мізинчика відставляємо так, там ніжку виставляємо сяк, цей ніж для риби, а та виделка для м’яса — з цим довелося постаратися, та нічого, все вивчила й усе запам’ятала. Там-то, на одній з тусовок, вона й надибала своє перше кохання.

Якщо шукати живий приклад для поняття «світський лев», то, мабуть, кращого за Нодара Асатіані й не знайти: високий, ставний, плечистий, вдягнений як на весілля, за останніми паризькими зразками, манжети сорочки завжди виглядають з-під рукавів піджака точнісінько так, як вимагає того суворий вибагливий етикет. Густе темне волосся модно підстрижене, й зачіска в нього завжди бездоганна. Карі очі — вологі й бездонні. А голос в нього — багатий оксамитовий баритон, що, здається, так і обволікає.

— Я працюю в силових структурах, — почула вона під час знайомства й... закохалася. Силові структури — це так романтично. Ось він — справжній казковий принц. Щоправда, не на білому коні й не на червоних вітрилах, — на «Мерсі» кольору сірий металік, що теж непогано. От із ним усе склалося в перший же вечір і кілька місяців було так прекрасно... Він завжди пахнув їй мужчиною, котрий збуджував своєю присутністю. Та про що говорити: Неллі збуджувалася навіть від згадки про нього.

Про роман королеви спортивної акробатики одразу ж пронюхала й закричала жовта преса, заговорили розважальні телеканали й активно заходився пліткувати інтернет.

— То пусте, — білозубо усміхнувся Нодар, почувши, що їй неприємний цей поговір. — Погомонять та й забудуть, а ми завжди будемо разом.

Вона зрозуміла ці слова як освічення і мало не як пропозицію, а він незабаром подарував їй дорогу іномарку. В кількох інтерв’ю Неллі прохопилася про свої стосунки й намір вийти заміж, а спритні журналюги зробили свою справу — роздзвонили на весь світ. Свято тривало недовго: виявилося, що Нодар ніякий не розвідник чи спецпризначенець, як намріяла собі чемпіонка, а звичайнісінький капітан міліції у районному відділку, а його начальство, начитавшись газет і надивившись телевізора, почало прискіпливо цікавитися, звідки це у пересічного, щиро кажучи, офіцера, гроші на красиве життя й дорогі подарунки зірковим коханкам. Те, що вона саме коханка, Неллі із жахом усвідомила, коли на поверхню випливло, що Нодар одружений.

Він якось викрутився: залагодив неприємності на службі (грошей, мабуть, дав), з жінкою розлучився, проте й із Неллі стосунки обірвав, захопившись білявою гожою актрисою.

Щастя було та й загуло, а всі сподівання на сімейне життя із чоловіком її мрії пішли, як то кажуть, за водою. А далі було, мов у кошмарному сні: скандальні публікації та репортажі, смакування з перебріхуваннями її необережних недавніх одкровень, а найбільш цинічні «акули пера» ще й глузували й тюгукали. Що ви кажете? Надія вітчизняного спорту? Зірка світового рівня? Жертва пройдисвіта? Жахлива особиста драма, душевна травма? Тим ліпше: більшими будуть наклади газет! Ми ще гнівливі нотації обдуреної розлучницею дружини надрукуємо!

...Господи, він коли-небудь кінчить?!

Порожнеча впала тоді в її душу: на тренування ходила через раз, адже все валилося з рук, світські вечірки закинула, бо не терпіла тих перешіптувань за спиною, взагалі майже не виходила з квартири: сиділа з пустими очима на дивані й перебирала свої медалі. Нічого в неї справжнього не було в житті, крім отих миттєвостей, коли стояла на п’єдесталах найпрестижніших чемпіонатів. Добре, хоч на алкоголь тоді не підсіла. Мати дивилася-дивилася на те все, а потім одного разу сказала:

— А ходімо-но, доню, в цирк!

А там все було, як у дитинстві: клеїли дурня клоуни, стрибали крізь вогонь тигри, дивували ілюзіоністи, літали під банею повітряні гімнасти! Вона сміялася й раділа, наче знову стала дитиною, а назавтра шокувала головного тренера збірної, повідомивши, що йде з великого спорту, й ректора інституту фізкультури, забравши документи для переводу до естрадно-циркового училища.

Газети й тусняк покрутили було пальцями біля скроні, але за кілька років заговорили про неї знов. А як не говорити: це ж сама Неллі Муратова, володар золотої медалі міжнародного конкурсу артистів цирку в Парижі, призу «Золотий слон» міжнародного конкурсу артистів цирку в Москві та срібної медалі з міжнародного фестивалю в Латино! Зірка вітчизняного цирку, котру запрошують для виступів найпрестижніші арени світу. А втім, був ще один, більш вагомий привід.

Її теперішній звернув на неї увагу, коли на урядовій церемонії вручав їй посвідчення заслуженого артиста. Наступного дня він сам зателефонував, запропонував зустрітися. Неллі одразу зрозуміла, чого він хоче. А чому б ні, подумала вона. Вільна ж. Після всього на кохання їй не спромогтися, а тут така людина... Ви, суки тусовочні, хотіли бачити мене коханкою? Гаразд, побачите, але коханкою того, до кого вам і наблизитися жодної змоги нема! Подумала так і дала згоду на побачення. І ось уже дев’ять років вони разом.

Він пішов на фінал, мокрий від поту й розгарячілий, а Неллі — таке траплялося, хоч і нечасто, відчула приємність і заходилася щиро допомагати йому. Мужчина завершив саме так, як вона й передбачала, впав на неї на мить, захеканий, і задоволено відвалився вбік на подушки. Отакої, як завжди, а їй тепер, коли він засне, у ванній кімнаті самотужки справу до завершення доводити... Хоч би раз про неї подумав.

Та чоловік спати не влігся, а потягнувся за телевізійним пультом і ввімкнув здоровенну, на всю стіну, плазму. На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Потім пішов короткий ролик з репортажем: біля цехів заводу Роман Погодін бесідує з робітниками; з натовпу вихоплюється вбивця з пістолетом, гримлять постріли, камера стрибає так, що нічого не розгледиш, президента несуть до швидкої, що як на те трапляється на заводі, авто з сиреною виїздить з кадру. На екрані знову з’являється Сбітнєв:

— На місці подій працює наш спеціальний кореспондент зі знімальною групою, ми ознайомимо вас з новою інформацією у найближчих випусках новин на нашому каналі.

— Що за маячня? — роздратовано вигукнув мужчина в ліжку, вистрибнув з постелі й голяка прожогом кинувся до оздобленої державним гербом «вертушки», що стояла біля екрану на тумбочці, й різким рухом зняв слухавку.

— Що за маячня? — повторив він уже сердито, бо трубка мертво мовчала.

У двері різко постукали, не очікуючи дозволу, до спальні стрімко зайшов офіцер охорони у званні капітана, побачив, що телевізор працює, і сказав:

— А, ви вже бачили. Тим легше. Мене прислав полковник Ванін. Вам, ваша високоповажносте, треба забиратися звідси, себто з об’єкту, й що швидше, то краще.

— З якого це дива? — сторопів той, кого назвали високоповажністю.

— Бо у вас в запасі вкрай мало часу, не знаю, чи взагалі є. Якщо вони вбили його, — охоронець кивнув на екран, — і показали це на весь світ, то неодмінно негайно прийдуть і до вас. Ви ж самі це прекрасно розумієте й на їхньому місці зробили би точнісінько так, як вони.

Немолодому голому чоловікові, що стояв з глухонімою трубкою в руці, це було не тільки зрозуміло — очевидно.

— І що мені тепер робити? — спитав він чи то в офіцера, чи то в самого себе.

— Негайно залишити місце, де вам може загрожувати небезпека, усе решта — потім, — упевнено заявив охоронець і підгонив. — Вдягайтеся, ваша високоповажносте, якомога швидше, і ви, пані Муратова, теж: я виведу вас з території. Я почекаю за дверима, але нагадую: баритися не варто! Мобільними раджу не користуватися і взагалі їх вимкнути. З собою візьміть лише найнеобхідніше.

— А ви поки викличте до мене відповідального офіцера з валізкою.

Валізка була не проста, ядерна.

Взагалі-то валізка є портативним абонентським терміналом автоматизованої системи управління стратегічними ядерними силами. І вона не одна, їх три: у президента, у міністра оборони й у начальника Генерального штаба. І систему буде запущено тільки в тому разі, якщо команда надійде хоча би від двох валізок. Звісно, така річ знаходиться у розпорядженні безпосередньо уповноваженого державного діяча, але не може ж він повсякчас: під час офіційних та робочих візитів, на прийняттях, на офіційних обідах, на самітах, на полюваннях, у ліжку з жінкою, на посиденьках з найближчими споборниками й молодими споборницями в лазні — завжди, не знімаючи кайданки з руки, тягати за собою чималу валізку. Тож щоби носити її за посадовцем, а виглядає вона як звичайний кейс-дипломат, існують спеціальні офіцери, вдягнені чомусь у форму Військово-морських сил.

— Милий, що сталося? — подала з ліжка голос колишня чемпіонка.

— Не базікай, а швидко вдягайся, — наказав він й заходився натягувати труси. Мозок працював чітко: треба забрати документи, гроші, зброю. По змозі — їжу хоча б на один день.

За кілька хвилин вже одягнена пара вийшла з шикарного номера в коридор.

— Де офіцер з валізкою? — полетіло адресоване капітанові запитання.

— Ніде не можуть знайти, — відрапортував той.

— Хто сьогодні носить термінал?

— Капітан-лейтенант Колдобін.

— Колдобін, кажете? Дасть Бог, прийде день — я цю суку особисто розстріляю. Неллі, ходімо!

— Не туди, — зупинив парочку, що сіпнулася було до центрального входу, офіцер і повів їх на службовий, звідти — на господарський двір. Він так поспішав, що розгублена Неллі ледь встигала за ним. Господарський двір знаходився на віддалі від урядової резиденції, в закутку — щоб не впадати в око високому начальству. Там уже напоготові стояв непоказний мікроавтобус УАЗ, котрим користувалися виключно в тих випадках, коли мешканцям дачі для обраних кортіло поїхати на полювання, та й то — возили на ньому переважно молодший обслуговуючий персонал. Біля старенького всюдихода нервово курили полковник Ванін, комендант режимного об’єкта, яким, по суті, й була державна дача, та начальник особистої охорони «його високоповажності» полковник Ранцев, котрий повідомив:

— З вами поїдуть капітан Булкін та майор Кочетов, — і показав очима на двох спортивних молодиків у цивільному з колючими поглядами. — А ми спробуємо затримати непроханих гостей.

У владця була відмінна зорова пам’ять, і він готовий був заприсягтися, що цих двох серед своїх охоронців ніколи не бачив і сьогодні зустрів уперше. Щоправда, вони могли виявитися з місцевих, що знають тутешні краї. Помітивши уважний прищур охоронюваної особи, Ванін додав невесело:

— Уже виїхали, вантажівка й аж два автобуси, в одному — взвод спецпідрозділу «Ураган», мені тут моїми каналами повідомили.

Це було дуже серйозно. «Ураган» — відбірні вовкодави, спеціально навчені боротися з терористами, котрих вони в полон не беруть.

— Дайте мені зброю, — наказав той, кого зараз намагалася врятувати охорона. Не даремно кажуть, що в певних професіях колишніх не буває, — у нього одразу чітко запрацював мозок та включилися навички бувалого оперативника. — Скільки їм їхати сюди з Верхоярська?

— Півгодини.

— Скільки пального у нас в баку?

— Під зав’язку, — запевнив полковник.

— А що в столиці?

— Готуються до похорону, — повідомив Ванін. — Голова урядової комісії з організації похорону — Михайло Петрович. Тіло відправлятимуть до столиці спецбортом завтра вранці.

— Он воно що... Неллі, якого милого ти стоїш? Сідай у машину, поїхали.

Йому дали пістолет Стечкіна — знайома ще з колишніх часів надійна перевірена зброя з повним магазином і дві запасні обойми. Це було вже щось. Він відчув у долоні знайому шорсткість рифлених накладок на руків’ї пістолета, і впевненість швидко повернулася до нього.

«УАЗик» був старий, а от двигун у ньому — новий, від двохсотого «Мерседеса». Автомобіль так рвонув з місця, що у всіх, хто в ньому був, мотнулася назад голова. Добре, що на кріслах підголівники були.

Тої ж миті, коли машина з втікачами вилетіла через службовий виїзд, ворота парадного масивним бампером протаранив величезний військовий вантажний автомобіль, стулки розлетілися на різні боки, та так потужно й гучно, що в «УАЗі» почули цей гуркіт. Утім, стрілянини, яка логічно мала би зчинитися під час штурму, не сталося: очевидно, круті професіонали, котрими були і оборонці, і нападники, одразу вирішили, що вбивати одне одного заради людини, яка вочевидь приречена, жодного сенсу немає.

«УАЗ» летів, пропускаючи під черевом полотно другорядної дороги, з однією метою — подалі від резиденції, і жоден із чотирьох, що сиділи в ньому, не знав напевне, куди їхати.

А ті двоє, заради котрих і затіялася ця поїздка, неабияк сумнівалися, чи можна хоч трішечки довіряти приставленим до них буцімто для їхньої охорони капітану Булкіну та майору Кочетову.

2.

Дорога, хоч і другорядна, виявилась у пристойному стані — хай там як, а вела вона до урядової резиденції «Кедри», тож її тримали в порядку. Потужний двигун мірно гудів, виконуючи свою роботу. Мікроавтобус котив уперед. За вікнами обабіч пролітали лісові узбіччя. Майор, котрий сидів поряд із водієм, повернувся до охоронюваного, що зайняв місце позаду водія:

— Куди далі, шефе?

Така фамільярність геть не сподобалася тому, кого назвали шефом. Проте сварки були не на часі, тому він просто сказав:

— Прошу запам’ятати. Поки все не закінчиться, я для вас — Віктор Іванович Ільїн. Неллі, тебе це теж стосується.

Чемпіонка витріщилася на коханця, а Кочетов любенько, наче й не він, спокійно так перепитав:

— То куди далі, Вікторе Івановичу?

— А де ми?

— Отут, — тицьнув пальцем у закріплений на торпедо навігатор Булкін. Це знову не сподобалося «Віктору Івановичу». Якусь годину тому цей капітан не насмілився би так нечемно розмовляти з ним. Утім, як людина, що бачила різні види, він знав, що в час, коли пахне смаленим вовком, гризотня до добра не доводить, тож лише смикнув кутиком рота. Хто його добре знав, зрозумів би, що такого нечемного ставлення він Булкіну не подарує і, лишень випаде нагода, порахується з ним, хай навіть це станеться через роки.

— Зменшіть масштаб зображення, — наказав «Ільїн». — Онде, за кілька кілометрів, перехрестя із ґрунтовим путівцем. От на нього і звертайте.

— В який бік? — уточнив капітан.

— Ліворуч.

...Їхати лісовою ґрунтовкою не так просто, як асфальтовою дорогою, водій мусив скинути газ і старанно об’їздити ями, калюжі й бугри, котрих траплялося чимало.

— Зупиніть, будь ласка, — раптом сказав «Ільїн».

— Що сталося? — запитав, не повертаючись, шофер.

— До туалету... — зніяковів чоловік.

«УАЗ» повільно вирулив на узбіччя. Не чекаючи, поки він зупиниться, «Ільїн» вистрибнув з салону, тюпки побіг до лісу й зник за кущами.

— От як приспіло чоловікові, — не соромлячись Неллі, єхидно хмикнув Булкін.

— Доживеш до його віку, взнаєш, що до чого, — в тон йому відповів Кочетов.

— Я все розповім про вашу поведінку... — Віктору Івановичу! — від обурення Неллі мало не назвала відсутнього справжнім іменем.

— Не треба, ми більше не будемо, — показово покаявся капітан, та жінка йому не повірила.

Вона ніколи не була дурепою, а останніми роками у неї до того ж неабияк розвинулася інтуїція, і їй геть не сподобалося, як себе тримали ці двоє. Звісно, обслуга й охорона завжди перемивають кістки сильним світу цього, біля яких годуються, й особливо любити їм своє начальство не доводиться, та й знають вони про нього майже все і бачать ті сторони, котрі зазвичай люди намагаються приховати від широкого загалу. Але щоб так відверто нахабніти — це явно щось не те.

«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.

Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:

— Там! Там!

Обидва охоронці рефлекторно вихопили пістолети й ступили кілька кроків у бік узбіччя, причому Кочетов став так, щоб закрити собою «Ільїна» від можливого вогню із придорожніх заростей. Це — захищати охоронювану особу — було вбито в них роками тренувань на рівні рефлексів, і вони в першу мить підсвідомо зосередилися на можливій сторонній загрозі, тримаючи зброю в руках та контролюючи кожен свій сектор. Цього «Ільїн» і чекав: блискавичним рухом лівиці він вихопив із внутрішньої кишені куртки мініатюрного ПСМ[1], кинув «Стечкіна» на землю та схопив правою долонею знизу руків’я своєї зброї... У вогневій підготовці це зветься стрільбою парними пострілами по кількох мішенях з одного рубежу. Бах-бах! — і завалився, недоладно смикнувшись, пересмішник Булкін. Ще два постріли — поточився й незграбно гепнувся з простріленими головою та шиєю Кочетов, що встиг повернутися до стрільця лицем.

З мікроавтобуса вибралася бліда Неллі й, хапаючи ротом, мов риба на березі, повітря, вичавила з себе:

— Ти... Ти...

— Вікторе Івановичу, — підказав «Ільїн».

— Вікторе Івановичу, — автоматично повторила жінка й видихнула. — Що ти накоїв?

Він притьма підбіг до мертвого Булкіна, забрав зброю — це був СПС — сучасний потужний самозарядний пістолет Сердюкова, відомий у світі як «Гюрза», калібр дев’ять міліметрів, а ємність магазину — вісімнадцять набоїв. Кинувся до Кочетова, відкинув його зброю, таку саму, ногою далеко вбік, перевірив — мертвий. Повернувся до Булкіна, переконався, що й той убитий. Позабирав у обох запасні магазини, нашвидкуруч обшукав тіла й знайшов у Кочетова в кишені те, що шукав, — радіомаяк. У колишні часи вони були дещо інакшими, але він зумів упізнати його в цій невеличкій коробочці з індикатором. Взагалі, вони і раніше мали різний вигляд: могли бути заховані в ґудзику, в дужці окулярів, в годиннику. Класика жанру — в запальничці. Авжеж, розумно було вішати радіомаяк на людину, а не на авто: а раптом група залишила б «УАЗ»? Хоча, не факт, що його й в авто не було, але бракувало часу й технічних засобів, щоб перевіряти. Він секунду подумав і поклав пристрій до кишені. Туди ж відправив мобілку Булкіна. У Кочетова телефону не знайшов.

Неллі тим часом бездумно квилила, монотонно повторюючи:

— Що ти накоїв?

«Ільїн» відтягнув мерців у кущі, підійшов до машини й просто сказав:

— Дивись.

Він підняв з землі виданий полковником Ваніним «Стечкін», звів над головою й натиснув на спусковий гачок. Клацнув метал, але пострілу не сталося.

— Гадаєш, осічка? — пересмикнув затвор, викинувши зі ствола набій, що не спрацював, і знову безрезультатно клацнув пістолетом. — Бачиш, вони всі такі; ці патрони не стріляють, вони деактивовані. А їхні, — він звів булкінську «Гюрзу» й гулко бахнув навмання в тайгу, — в цілковитому порядку. Як думаєш, чому такий парадокс: наші не спрацьовують, а їхні — прекрасно стріляють?

Жінка замовкла й ошелешено дивилася на нього: очевидно, почала розуміти ситуацію.

— А все просто, — спокійно і від того переконливо продовжив «Ільїн». — Нас далі цього лісу ніхто везти на збирався. Я відчув, що щось не так, попросився в туалет, там перевірив «Стечкіна». Як я і думав — не стріляє. Дивлюся — а всі мої набої розбирали. Якби раптом я помилився й пістолет таки вистрілив, довелося би сказати, що випадково натиснув на гачок. Та дякувати долі, вони не знали, що мій ПСМ завжди при мені. Іменний: «Капітану... м-м-м-м-м... Ільїну від Ю.В.Антропова», — процитував він.

Якби він кричав чи заспокоював, її істерика тільки підсилилася б. Але він обрав вірний хід: переключив хід думок, одночасно давши їй зрозуміти, що на істерики уваги не звертатиме. Чемпіонка мала сильний характер, і схильності до нервових нападів за нею не водилося. Звісно, жінка пережила потрясіння: не кожного дня при ній людям голови прострілюють. Не виключено, що раніше взагалі смерті не бачила. Він свідомо протиставив: «наші» патрони та «їхні», вони можуть стріляти, ми — ні, щоб вона усвідомила: ми мусили вбити їх, бо вони збиралися розправитись з нами.

Тепер він мав два потужних сучасних пістолети й шість великих обойм до них, не рахуючи малогабаритного ПСМ, у якому залишилося тільки чотири патрони та нікчемного тепер «Стечкіна», набоїв для якого не було зовсім.

— Неллі, сідай у машину, поїхали! Та не в салон, до кабіни, — наказав «Ільїн».

Сам він, оббігши авто спереду, сів за кермо. Ключ, необачливо залишений у замку невдатним Булкіним, легко повернувся за годинниковою стрілкою і двигун завівся. «Віктор Іванович» увімкнув першу передачу і авто рушило.

«Ільїн» кермував і задоволено відчував, що навички водіння в умовах бездоріжжя нікуди не поділися: веде авто вправно, незгірше від Булкіна. Якщо датчик не хибив, пального у них було вдосталь. Судячи з того, що показував навігатор, невдовзі мав бути міст, а за ним поворот і довга пряма дорога. Він зосередився на управлінні, періодично поглядаючи у дзеркало заднього виду: чи не з’явився там хто.

— А чого вони тоді нас не вбили, коли ми зупинилися? На що вони чекали? — раптом запитала Неллі.

— Звідки мені знати? — знизав плечима він. — Може, на визначений час чи команду, в них же мобілка була. — А може, вирішили надати мені можливість виконати останнє бажання — у кущики збігати перед смертю. Тепер уже не взнаємо... Ти краще от що скажи: ти стріляти не розучилася?

Вона не могла геть утратити навички стрільби, бо час від часу їздила з «Ільїним» до тиру постріляти: він прагнув підтримувати пристойний рівень майстерності, вона — розважитись за компанію. Виходило в неї непогано. Класним стрільцем, звісно, не стала, але, принаймні, майже не хибила. Хто міг подумати, що знадобиться?

— Не розучилася, — запевнила вона.

— Тоді тримай, — простягнув він їй пістолет, що ще недавно належав майору Кочетову. Мабуть, правду кажуть, що зброя надає упевненості: Неллі взяла «пушку», і вираз її обличчя одразу змінився. Жінка діловито пересвідчилася, чи на місці запобіжник, і заховала пістолет до сумочки — добре, тепер чималенькі в моді.

Дорога зміїлася осінньою тайгою: палали червоним листям клени, жовто світилися трепети, відсвічували міддю дуби й зеленіли стрункі ялини. Небо було прозорішим, ніж завжди, й пахло опалим листям, мерхлою прілою травою та грибами. Втім, утікачам було тепер не до природи, заради якої вони, власне, вчора й сховалися від людського ока на держдачі. За поворотом завиднівся міст через нешироку річечку з помітною течією. «Ільїн» зупинив авто, взяв пляшку з мінералкою, вистрибнув з кабіни на землю і вилив воду під колеса. Дістав з кишені швейцарського ножика, подарованого Неллі на день святого Валентина, та прорізав ним у пляшці широкий отвір, зробивши нехитрого човника. Поклавши в нього радіомаячок та мобілку, взяті на місці побоїща, бігом спустився до ріки й пустив примітивне суденце за течією. Тут же викинув у річку «Стечкіна». «Тепер нехай пошукають нас», — гмикнув чоловік і швидко повернувся на своє місце. Двигуна він не вимикав, і витратив на всю процедуру якихось пару хвилин. Вони знову поїхали, причому тепер, уже призвичаївшись до особливостей двигуна, коробки передач та габаритів машини, він управляв «УАЗом» значно впевненіше й розганяв його до більшої швидкості. Із чверть години він почувався майже спокійно, а потім відчув тривогу: спочатку легку, потім настирливу, згодом — невідступну. Він усе частіше поглядав у дзеркало заднього виду і таки побачив те, чого вгледіти йому аж ніяк не хотілося: їх переслідував чорний Nissan Patrol з густо тонованим склом.

Гарячою хвилею вихлюпнувся у кров адреналін, «Ільїн» відчув азарт і злість, і вже давав газу на повну котушку, витискаючи з двигуна все до останньої кінської сили.

Розбитий путівець з калюжками стоячої води, що деінде залишилася в коліях від недавніх дощів, плювався з-під коліс глиною та болотом, дизель підвивав, витягаючи кузов із керованих заносів, щось брязкотіло десь у нутрощах машини, але в цілому авто йшло добре і керма слухалося. «Непогано нас колись учили», — з погордою подумав водій.

Та потужний японський джип не відставав, висів на хвості, мов прив’язаний мотузкою. Тоді «Ільїн» витягнув СПС, опустив скло у дверцятах, і на повороті, заледве переслідувач показався у боковому вікні, випустив у нього неприцільно кілька куль. Потім дорога випрямилася й Nissan виднівся лише в дзеркалі, але то була нерадісна картина: хтось з місця поряд із водієм теж опустив бокове скло, виставив руку з таким само СПС і стріляв. Вочевидь, того стрільця теж добре вчили, бо коли гулко гахнуло ззаду під днищем і авто повело, стало ясно, що він прострелив задній скат і з таким колесом далеко не заїдеш.

«Тут широке узбіччя, вони просто обійдуть нас, і тоді діло — швах», — зрозумів бувалий у бувальцях утікач і беззаперечним тоном наказав жінці:

— Неллі, тікай у тайгу, я тебе прикрию.

Він зупинив авто, розчахнув дверцята, вистрибнув назовні, примудрившись на льоту два рази бахнути в бік погоні, вміло впав, згрупувавшись, перекотився через спину й опинився на животі у зручному для стрільби положенні, одразу натиснувши на спусковий гачок.

Мабуть, на цей раз він цілився більш вдало: лобове скло пішло павутинням тріщин, водій джипа ткнувся лицем у кермо, а сам заморський всюдихід скинув газ, пішов юзом і став за два десятки кроків від «УАЗа». Стрілець, що сидів біля водія, ударом ноги вибив розтріскане тріплексне скло й відкрив вогонь у бік «Ільїна». З джипа з точно такими ж переворотами (чи не по одних методиках вчилися?) повистрибували троє кремезних чоловіків і розкотилися протилежним узбіччям.

«Чого вона не тікає, дурепа? — роздратовано подумав «Віктор Іванович» про Неллі. — Її ж вб’ють, бо вона зі мною!»

Він чудово розумів, що сама вона нападникам не потрібна, їхня задача — покінчити з ним, жінка — випадковий свідок, але в таких справах очевидців живими не залишають.

Тут заревів мотор «УАЗа», й мікроавтобус рушив та поповз геть. Це Неллі перебралася на сидіння водія й взялася кермувати. «Нехай, може, так і правильно», — подумав чоловік. Коли переслідувачі заходилися палити їй услід, він блискавичним кидком поміняв позицію й відкрив по стрільцях перебіжний вогонь, прикриваючи її відхід.

3.

Якщо ти один, а ворогів четверо, і кожен із них принаймні удвічі молодший за тебе, а готували вас в одних і тих же центрах бойової підготовки, тільки тебе тоді, коли їх ще й на світі не було, то шанси твої виглядають геть примарними.

«Ільїн» відходив, міняв позиції, огризався поодинокими пострілами, економлячи набої, перебігав, не даючи їм обійти себе, а в голові весь час пульсувала думка: «Що далі?» Невисокий зріст та невидатні габарити, що в дитинстві та юності були причиною неабияких переживань, тепер виявилися величезною вигодою. Він петляв, робив ривки й перевороти, ховався за пеньками й деревами, падав і переповзав по-пластунському, подумки дякуючи долі, що не виріс здоровенним двометровим драбом, котрому ухилятися від куль було б не так зручно, а влучити в якого таки легше. Він опинився тут уперше і не знав місцевості, тому не мав якогось визначеного плану. Досі йому шалено таланило: вдалося обдурити Кочетова й Булкіна, змусивши повернутися до себе спиною, пощастило поцілити у водія, вистрибуючи з кабіни мікроавтобуса. Пофартило, що Неллі втекла. А особливим, надзвичайним везінням було те, що ніхто з чотирьох супротивників ще жодного разу не влучив у нього. А вони старанно намагаються це зробити; він не мав щодо ситуації й тіні ілюзій: їхнє завдання — не взяти живцем, а саме прибрати його, причому бажано так, щоб свідків не залишилося, а тіло безслідно зникло.

Він ледве встиг заскочити за чималенький валун, як пролунав спарений постріл, і, неприємно тьохнувши, від кам’яної поверхні його укриття зрикошетили дві кулі.

«Треба ж таке», — подумав «Ільїн». Він був упевнений, що трохи відірвався від погоні, і сподівався хоч на кілька митей перепочинку, щоб віддихатись. Але хтось спритний уперто висів на хвості. Такі люди зустрічаються, — ймовірно, вони в минулому житті були хортами, — їх хлібом не годуй, дай побігати. І хоч як ти тренуйся, хоч як мордуй себе щоранку кросами та пробіжками, все одно їх не перебігаєш і від них не втечеш: біг — то їхня природна форма існування. Очевидно, хтось такий ув’язався за непогано для свого віку тренованим «Ільїним». Утікач обережно висунувся збоку брили й одразу сховався. І негайно там, де щойно було його лице, здійнялися підняті двома кулями фонтанчики дрібних кам’яних осколків.

Головне — він помітив, де в негустих кущах сховався стрілець. «Віктор Іванович» переклав СПС у ліву руку, правою підняв замашну чималеньку каменюку, що валялася біля брили, примірявся, навздогад навісом через своє укриття метнув туди, де сидів цей природжений легкоатлет з пістолетом, щоб відволікти його, а сам вихопився з лівого боку валуна й всадив у кущі, крізь котрі виднівся нечіткий силует, п’ять чи шість куль. Він схаменувся тільки тоді, коли зрозумів, що розстріляв усі набої й клацає розрядженим пістолетом, вийняв і викинув порожній магазин та вставив запасний — передостанній. «Зірвався, — зрозумів ветеран. — Банально зірвався, економив-економив боєприпаси, а тут... Мабуть, такі забави не для літніх людей...» Тут він усвідомив, що стоїть біля каменю відкритий, як тополя на белебні, і гайнув у зарості бузини. «Напевно, влучив у марафонця, — міркував на бігу. — Он скільки я маячив, двадцять разів можна було підстрелити, а він не стріляв!»

Періодично виникала ще одна думка: «Як Неллі, чи вдалося їй вислизнути від погоні?»

Емоції загострилися, а всі органи чуття працювали на межі можливостей. Він почув, як хруснула гілка під необережною ногою його переслідувача десь далеко ззаду, помітив, як знялися у повітря сполохані птахи у сотні кроків ліворуч маже на одному з ним рівні. По праву руку явних ознак присутності людей не виявлялося, але він інстинктивно відчував, що там теж хтось є. «Ільїн» розумів: вони його женуть, як зграя гончаків дичину. Пересвідчилися, що він небезпечний, і просто контролюють його пересування, чекаючи на підмогу. Викликали вже, мабуть: в них-то, безумовно, і рації, і стільникові телефони є. Він би, принаймні, так і зробив.

Змішаний ліс переходив на рідколісся, і це не подобалося втікачеві. Він від самого початку сподівався заховатися десь, пропустити погоню й у неї за спиною тихенько забратися геть, але тут тайга не нагадувала дрімучі нетрі із завалами вітролому, з вивернутими з корінням деревами, її, як на те, кілька років тому якісно почистили лісники. «Віктор Іванович» пробіг ще метрів тридцять, опинився на узліссі й зрозумів, чому його виганяли саме сюди: прямо перед ним стрімко падало вниз урвище закинутого кар’єра. Крутий — без спорядження не злізти — бескид тягнувся і праворуч, і ліворуч, здавалося, аж до небокраю. Подітись не було куди.

«От і все», — подумав «Ільїн». Він сів на старий чорний товстий пень, певне, дубовий, бо постарів, а не згнив. «От і все: жив-служив, а перед тим до школи ходив, спортом займався... Як вчора було». Так, спортом: перед очима спливло обличчя його першого тренера з секції східних єдиноборств. Той завжди казав: «Спочатку поразка відбувається у нашій голові. Варто на неї погодитися, і вона настає дуже швидко! А якщо ти не погодився, її може не статися!» Усе життя сповідував це правило в спорті, — он чорний пояс колись заробив, — і житті. Ніколи не здавався. А тут — мало нюні не розпустив. Чого б це із такою зброєю та майже чотирма десятками набоїв не повоювати? Ще подивимось, хто кого! Поки є хоч один патрон хоча б в ПСМі, гру не закінчено!

Він заліг за пень, наготовив свою «Гюрзу», майже одразу побачив праворуч у просвіті між негустими деревами силует людини, що тихо рухалася, тримаючи пістолет напоготові, й прицілився. От зараз плавно спустимо гачок і... Та раптом — пум-пум-пум — хтось випередив «Ільїна», зрізавши переслідувача короткою чергою з якогось нестандартного («калаш» будь-якої модифікації «Віктор Іванович» змолоду безпомилково пізнавав на слух) автомата. Хто цей невідомий рятівник, що прийшов на допомогу в найскрутніший момент, і на що очікувати в результаті його появи, розмірковувати часу не було. «Ільїн» уп’явся поглядом у далечінь: десь там зачаїлися ще двоє озброєних ворогів.

Пум-пум-пум — знов видав коротку чергу невидимий автоматник, і йому відповіли декілька пістолетів. «Ільїну» здалося, що три, але такого бути не могло: в джипі сиділо п’ятеро, одного він завалив у кабіні, ще одного — біля валуна, і одного тільки-но поклав невідомий стрілець. Виходить, залишилося двоє, а на слух здається — вогонь ведеться з трьох позицій. Він не став гадати, скинув куртку й поповз, ховаючись, як колись учили, в складках місцевості, на звук пострілів.

Добре все ж, що, поспіхом забираючись з державної дачі — так скромно називалася комфортабельна заміська резиденція місцевого губернатора, він здогадався вбратися в темні брюки та светр, і тепер не кидався у вічі, переповзаючи по землі у незнайомій гущавині.

Йому вдалося підібратися до одного зі своїх переслідувачів ззаду майже впритул: моцак у камуфляжі лежав у западині з пістолетом напоготові, уважно вдивляючись у тайгу з того боку, звідки лунали автоматні черги. «Ільїн» одразу впізнав його: це був майор Молодцов, права рука полковника Ваніна, коменданта закладу, де ще годину тому вони з Неллі так прекрасно проводили час. Ось і підтвердження: Ванін — частина великої змови. Бувалий «Віктор» ретельно прицілився й першим же пострілом поміж лопаток вразив невдаху майора. Те, що насамперед треба відкинути зброю від вбитого ворога, — азбука війни. Хто знає, може, він лише непритомний, а зараз оклигає й почне стріляти? Таке не раз траплялося, і люди ставали жертвою власної легковажності. «Ільїн» підскочив до мерця, ногою відфутболив подалі його «Гюрзу», мить подумав і добив контрольним пострілом. Голова здорованя луснула стиглим кавуном. «А ви кажете — «все», Вікторе Івановичу, а поразка — вона в голові!» — підморгнув сам собі «Ільїн». Десь поряд запумкав нерозпізнаний скоростріл, довелося падати на землю у заглибину поряд із мерцем. Стукнула в голову невчасна думка: «Хоч би в крові не вимаститись».

На галявину, котра прекрасно прострілювалася із заглиблення, що правило за позицію для «Віктора Івановича», вихопився з якоюсь короткою зброєю в руці той самий капітан, який нещодавно випроваджував парочку з резиденції, але вдягнений уже не в парадну форму, а в плямистий камуфляж. Сторожко роззираючись навколо, він завченим рухом пішов з імовірної лінії прицілювання, побачив «Ільїна» і поряд мертвого майора, помітно зрадів, опустив ствол, усміхнувся, підніс правицю до покритої камуфляжною банданою голови й зібрався за всією формою рапортувати лежачому:

— Товаришу...

— Ільїн, Віктор Іванович, — з показною гідністю звівся на ноги той і, обтрушуючи з одягу листя та землю, кинув: — Вільно. Тебе як звуть, капітане?

— Юрій Кондрашов.

— А чому ти мене захищаєш?

Кутик рота капітана ледь помітно смикнувся, а в очах заграли злі вогники. Він зиркнув на «Ільїна» й твердо відповів:

— Я ж присягу давав.

Той нічого не сказав, подумавши: «Присяга — це добре, та я готовий заставлятися, що в тебе є якісь свої мотиви, і бажано мені знати, які».

Натомість запитав Кондрашов:

— А де Неллі Азатівна?

— Поїхала далі, — махнув кудись у невизначеному напрямку «Ільїн». — А я прикривав її відхід. Вони навіть не погналися, і це ще раз підтверджує, що їм потрібний був я, а не вона.

— Це правда, потрібні ви, — підтвердив капітан. — А не стали гнатися, бо на п’ятнадцять кілометрів від того місця, де ви їх зупинили, нема жодної розвилки, нікуди не звернеш, а на першому ж перехресті — стаціонарний блок-пост. Тут же закрита зона довкола резиденції.

«Віктор Іванович», почувши це, нічого не сказав, лише похитав головою. Власне, а що може їй загрожувати? Для чого їм вона без нього? Хіба що — його шантажувати.

— Треба прибрати тіла, — запропонував Кондрашов, і вони до западини, де знайшов смерть майор Молодцов, стягли решту трупів. Слух не підвів старого спеца: їх було таки чотири — у одного, — це напевне той, що стріляв біля валуна, — була добряче розбита голова. «Ільїн» випадково поцілив йому в голову здоровенною каменюкою, котру кинув, аби відволікти, і нокаутував. А от з пістолета він не влучив жодного разу. «Гнів — поганий помічник», — згадав він банальну істину. Вони так-сяк закидали тіла хмизом, після чого капітан сказав, що слід йти звідси, і якомога швидше. Тут «Ільїн» відчув, що йому якось мерзлякувато, щоб не сказати — зимно. Він сходив і підібрав свою одежину, кинуту під час бою.

— До речі, ви не всіх маячків позбулися, — повідомив капітан, побачивши його вдягненим, і витяг з нагрудної кишені куртки старшого чоловіка маленький, розміром із коробку сірників, прилад.

— Що це? — спитав «Ільїн».

— GPS-трекер, дозволяє відстежувати ваші пересування з точністю до десяти метрів.

— А що, нічого більш доладного не вигадали, таку бандуру заперли? В наші часи, пам’ятаю, радіомаячки менші були.

— Так і зараз різні є, — гмикнув молодий, — просто вас ніхто відстежувати не збирався, десь тут застрелили б у глухомані, а тіла поховали. Ви ж самі розумієте... Це я, коли проводжав вас із Неллі Азатівною на госпдвір, вкинув вам до кишені, що під руку трапилося, щоб можна було вас знайти. Тепер воно більше не треба, — сказав він і деактивував пристрій. — Ходімо, нам нема чого тут залишатись, — і пішов просто в гущавину, показуючи дорогу.

— Слухай, капітане, — розуміючи всю несвоєчасність цього запитання, не зміг побороти в собі професійний інтерес «Ільїн». — А що це в тебе за пушка? В наші часи таких, здається, не було.

— Малогабаритний автомат СР-3 «Вихор», — відповів той. Дійсно, раніше такої зброї не було.

Куди його вів цей капітан, «Ільїн» не здогадувався. Явно не до тієї дороги, де їх з Неллі наздогнав джип із нападниками. Зарості усе густішали. Наближався вечір. На землю опускалася осіння сирість і лягав густий вологий туман.

4.

Це мука мученицька — вести авто з пробитим колесом: машина погано слухається водія, ледь повзе, і при тому її весь час тягне вбік, доводиться щосили тримати й виправляти кермо. Проте виходити з машини та йти пішки Неллі не збиралася: як вона оце на отакенних підборах лісом ходитиме? Якби хто попередив, звісно, взула б кросівки. А так...

«УАЗ» ледь сунув слизькою ґрунтовою дорогою. В заростях, потроху віддаляючись, лунали пістолетні постріли. Навряд чи вона їхала швидше, ніж бігали стрільці, але їхні маршрути потроху розходилися, і її це не могло не втішати. Ну при чому тут вона? Що вона такого знає чи має, щоб ризикувати життям? Та хай би за вами заклекотіло за всіма з вашими незрозумілими ігрищами!

Вона всього в житті домоглася сама: чемпіонкою стала, заслуженою артисткою, депутаткою... Так, коли він з’явився у її житті, певних благ додалося, але і до нього вона досить непогано жила... Бути з ним і бути вірною йому вона погоджувалася, а от щодо замахів, нападів, пострілів — даруйте, шановні! Про таке не домовлялися! Ну от, ще цього їй не вистачало: з тайги донеслося приглушене пум-пум-пум! Там хтось стріляв короткими чергами з автомата.

Стіна лісу з лівого боку раптом обірвалася й замість неї відкрилося бездонне провалля величезного закинутого кар’єра. Десь далеко внизу свинцево тьмяніла нежива вода, що збиралася на дні, потроху перетворюючи розріз на гігантське озеро. Очевидно, тут колись брали руду, а тепер родовище вичерпалося і його закинули. Пристрелили б її з ним на пару, кинули б на дно цієї велетенської ями — довіку ніхто не знайде, згадуй лиш, як звали!

Думка про те, що її могли вбити, неприємно озвалася мурашками, що побігли по спині. Неллі нервово подивилася у дзеркало заднього виду: чи нема там кого? Проте там, скільки йняло око, простягалася безлюдна дорога. Вона подивилася на пістолет, що лежав поряд на пасажирському сидінні, і трохи заспокоїлася. Їй доводилося мати справу з пістолетами: в тирі їй зазвичай давали спортивного «Марголіна» або звичайного «Макара». Так що і з цією пушкою теж впорається за потреби.

Взагалі-то вона сьогодні сама собі здивувалася: раніше й мерців зблизька ніколи не бачила, а тут він на її очах впритул розстріляв двох людей — кров з голови Кочетова так і приснула! — а їй — наче так і має бути: зле не стало, не знудило.

Управління підбитою машиною — таки важка робота: вона відчула, як наливаються втомою, важніють її руки. Так вона — заслужений майстер спорту, а що було би зі звичайною жінкою?

Дорога зробила поворот, і «УАЗ» викотився просто в лоб зеленій броньованій бойовій машині з кулеметом на башті. Неллі щосили натиснула на гальма. Добре, що з підраненого мікроавтобуса вона спромоглася витиснути лише десять кілометрів на годину, їхала би швидше — неминуче врізалася б.

З двох узбіч до неї кинулися озброєні люди, але їх випередив полковник Ванін, який підбіг до машини, відчинив дверцята й простягнув руку, щоб допомогти вийти:

— Слава Богу, ви живі, Неллі Азатівно!

Дивно, яким чином він, випроводивши її з «Ільїним» і залишившись на об’єкті, опинився попереду? Вона роззирнулася — неподалік на галявині стояв легкий вертоліт. Он воно що. Але ж гвинтокрили літають дуже шумно, а нічого схожого чутно не було — мимохідь зауважила жінка. Вона була права: зазвичай — з гучним гуркотом. Але рокоче не двигун — гвинт. Їй було невтямки, що на тому апараті, що стояв поряд, він був безшумний, новітньої конструкції, до мікронів «злизаної» з подібної американської машини останньої моделі.

Рівно за півгодини в тій же резиденції, звідки вона так поспішно поїхала, її відпоював гарячим чаєм сам губернатор Верхоярського краю, кажучи, що «всі вбиті горем», і «народу треба об’єднатись». Вона погано розуміла сенс його просторікувань, там його, мабуть, і не було, крім того, що завтра вона зможе урядовим бортом повернутися до столиці. А поки може займати ті само апартаменти, в котрих і проживала.

Вона зайшла до свого помешкання: за півтори години її відсутності тут дещо змінилося. Ліжко, яке вони кинули розстеленим, заправили чистою постіллю, апартаменти ретельно прибрали, помили підлогу, протерли меблі з політурою, всюди пройшлися пилосмоком, й здається, навіть скло у вікнах помили. Неллі зазирнула до шаф: усе її добро залишалося на місці, а от його речей не було. Жодної. Вона ще не встигла як слід усвідомити цей факт, як у двері хтось закрадливо постукав.

— Прошу, — сказала вона, і на порозі виник полковник Ванін, що встиг передягтися в цивільне й у брюках і светрі виглядав відставним учителем фізкультури зі школи середньої руки. Він зайшов до приміщення, озирнувся злодійкувато і підкреслено душевно спитав:

— А чи не випити нам, Неллі Азатівно, кави, а чи й коньячку, після усіх хвилювань?

Вона мовчки кивнула, розуміючи, що він прийшов не кавувати. Він нікуди не дзвонив і нічого нікому не говорив, але майже одразу з’явилася мовчазна вишколена обслуга й накрила стіл. «Цікаво, а якби я сказала, що не хочу, вони все одно би з’явилися?» — подумала Неллі і вирішила про всяк випадок нічого не пити і не їсти.

Ванін між тим всівся біля столу, налив з нікельованого кавника кави їй та собі, до свого горнятка плеснув дещицю коньяку, глянув на неї, відсьорбнув зі своєї філіжанки й зобразив на лиці верх задоволення. «Актор з погорілого театру», — ледь стрималася, щоб не гмикнути, Неллі. Вона витримала паузу, дивлячись полковникові просто у вічі, потім промовила:

— Так про що ви мене хотіли запитати?

— Ви надзвичайно розумна жінка, Неллі, — усміхнувся комендант резиденції. — Безумовно, мене турбують два запитання. І перше: де мої люди, що поїхали разом із вами?

— А ви їх досі не знайшли? — здивувалася чемпіонка. — В кущах лежать край дороги. Він убив їх обох.

— Як — убив? У нього ж... — почав говорити й затнувся

— Так, пістолет не стріляв. Той, що ви дали. А в нього був інший — маленький, іменний. От з того він їх обох і поклав. Швидко, за секунду. Взяв у одного пістолет, пальнув у небо: «Бачиш, — каже. — Стріляє. А цей — ні. Бо нас на розстріл везли». А коли нас джип наздогнав, він вискочив та почав відстрілюватись. А я думаю: досить з мене, перелізла на місце водія й поїхала звідти. І просто до вас...

— І друге запитання, — м’яко сказав Ванін. — Куди він планував їхати?

Вона знизала плечима.

— Ну, погодьтеся, така людина не робитиме нічого навмання. Якщо поїхав — отже мав якийсь маршрут.

— Чесне слово, я не знаю, — щиро відповіла Нел-лі. — Він нічого не казав.

— А до цих подій які у нього були стосунки з офіцерами охорони? — вів свій ненав’язливий допит полковник.

— У нього — з офіцерами? — здивувалася жінка. — Він крізь них стіни бачив. Вони не були для нього об’єктом стосунків.

— Можливо, з кимось про когось із них розмовляв, щось казав?

— Було, — згадала вона. — Якогось капітан-лейтенанта Колдобіна збирався особисто розстріляти за якийсь термінал.

— Він це вам казав? — уточнив Ванін.

— Черговому офіцеру.

— Ясно. А чи не міг він тут, на об’єкті, когось знати раніше? До кого міг при потребі звернутися по допомогу.

— Я такого не помітила, — чесно відповіла чемпіонка.

З інтонацій голосу полковника та виразу його обличчя Неллі зрозуміла, що не змогла допомогти йому, але не надто переймалася: сказала ж усе, що знала. А ще вона здогадалася, що потрібна не так Ваніну, як, радше, його начальству, для якихось своїх ігрищ, а раз так, то принаймні поки їй нічого не загрожує.

Половник сидів, дрібними ковточками пив каву, роблячи вигляд, що смакує, але з того, як спухли вени в нього на скронях, як дрібними бісеринками поту просякла шкіра на лобі, жінка зрозуміла, яка напружена мозкова робота відбувається в його черепі. Що йому треба зараз вийти і щось доповідати губернатору. А тому, не виключено, — ще вище. Судячи з усього, щось у них йде не так, як вони задумали, — он як колотяться: і губернатор тут, і якісь мордані з лампасами, і цивільні з незапам’ятовуваними лицями — мабуть, зі служби федеральної безпеки. В тому, що Ваніна зроблять в усьому винним або одним із винних, у неї жодних сумнівів не виникало. Йому треба якийсь час, щоб обдумати своє становище й форму доповіді. Вона взяла кавник і підлила йому кави. Почекала ще кілька хвилин, а тоді зробила наївний вигляд і запитала:

— А чому він після того, що сьогодні сталося, усім наказав називати себе цим дивним прізвищем?

— Кому всім і яким прізвищем? — враз насторожився полковник.

— Всім: мені, Булкіну і тому другому, як його...

— Кочетову, — підказав комендант. — Так як він сказав його називати?

— Ільїним.

— Як-як? — витріщився на неї полковник.

— Ільїним, — повторила жінка, не розуміючи його здивування. Прізвище як прізвище.

— Віктором Івановичем? — уточнив Ванін.

— А ви звідки знаєте? — прийшла черга дивуватися вже Неллі.

— Це, голубонько, в наших колах усі знають, — усміхнувся він. — Ви не знаєте, тому що ви молода. Це не просто ім’я, взяте зі стелі. Так звали офіцера, котрий у шістдесят дев’ятому році вчинив замах на генсека Прєжнева.. До речі, один-єдиний замах за всю політичну кар’єру вождя. Усе решта — ще два чи три випадки — були лише спроби замаху, але до стрільби дійшло лише раз. Гаразд, дякую за каву, йтиму: мушу повертатися до справ.

Він важко звівся на ноги — ймовірно, давався взнаки вік та нервове перевантаження — відкланявся й вийшов з приміщення. Очевидно, він вже знав, що доповісти начальству.

А Неллі таки налила собі вистиглої кави. Він же пив, отже там немає небажаних препаратів. А тут закуповують такі зерна! Вона цілком резонно гадала, що після сьогоднішнього дня багато чого в її житті зміниться. Чи трапиться ще хоч раз нагода випити такої кави, яку королі п’ють, — хто його знає.

5.

Вишкіл є вишкіл: власник просторого кабінету жодним порухом обличчя не видав, яка буря вирувала в його душі, як хвиля за хвилею викидався в кров адреналін, як калатало серце, вистукуючи шалені ритми, буцімто знаходилося в грудях у спринтера, як піднімався кров’яний тиск, породжуючи шум у вухах, наче до кожного піднесли по великій океанській мушлі, як пришвидшувалося, наче він видирався на високу гору, дихання і його доводилося тамувати. Жоден з тих багатьох, хто заходив до його кабінету, нічого не запідозрив: Михайло Петрович залишався діловим, зібраним, організованим і, як завжди, елегантним. Багато хто з чиновників, що зверталися до нього в справах, оцінив його обновку — золоті запонки з діамантами, що так пасували до його вишуканого годинника. Проте сьогодні було не до аксесуарів. У якомусь далекому — за тридев’ять земель від столиці — провінційному Верхоярську під час звичайнісінького, повсякденного робочого візиту незрозумілий маніяк-одинак застрелив першу особу держави. Відомо, що передбачити вчинки таких людей і зрозуміти їхні мотиви дуже складно навіть спеціалістам, і вдається не завжди, навіть коли відомий психологічний портрет такої особи. Якщо ж цей персонаж не потрапляв у поле зору правоохоронних органів, спрогнозувати його появу й дії неможливо.

Найближчим часом на вище чиновництво чекали великі клопоти, пов’язані з підготовкою й проведенням похоронного ритуалу, й шалене псування нервів у зв’язку із небаченою перетряскою горішніх щаблів державного апарату.

Востаннє чинний керівник держави помирав ще у минулому столітті, а останніх спеціалістів, які здійснювали підготовку та проведення траурної церемонії на найвищому державному рівні, виперли з президентської служби протоколу на пенсію так давно, що ніхто не те що їх самих — прізвищ їхніх пригадати не міг. А приїдуть же з усього світу президенти, прем’єр-міністри, урядові делегації з різних країн — тут тобі заходи нечуваного масштабу що з безпеки, що з протоколу... І не приведи Господи комусь щось недогледіти — не топтатиме він рясту, це вже гарантовано!

Не менший, а якщо чесно — значно більший острах у чиновного люду викликала переміна команди, яка невідворотно настає після зміни лідера держави. Звісно, завжди проголошувалося, що президент Роман Романович Погодін та прем’єр Михайло Петрович Лижин — одна команда, але всі ж розуміли, що команда ця — Погодіна, в котрій у Лижина — своя група підтримки, і він, якщо прийде до влади, почне формувати новий пропрезидентський клан. І аж ніяк не факт, що Погодінські ставленики й висуванці не розлітатимуться від його потиличників шкереберть. Це колись, розповідали ветерани держслужби, були номенклатурні працівники. Тих, хто потрапляв до номенклатури, знімали з роботи в крайніх випадках; для того треба було катастрофічно схибити, а частіше їх переміщували з посади на посаду. «Це як баняк із варениками, — казали діди. — Хтось згори, хтось — на споді, решта — в середині. Накрили кришкою, перетрусили — і вже інші на виду. Але всі — в горщику!» Тепер геть інакше: ти можеш бути інтелектуальним компетентним спеціалістом з досвідом та профільною освітою, не допускати прорахунків у роботі, хабарів не брати й корупцією не займатися, а от треба комусь посадити свою людинку на твоє місце — звільнять, ще й дурнем з вовчим білетом зроблять. Тому кожен і трусився: все життя дряпався до тепленького місця, а втратити його за мить можна. І всяк щодуху намагався показати свою потрібність та відданість найімовірнішому наступникові загиблого президента. А як воно направду буде — хто знає, бо в колоді крім тузів ще є королі, кралі й нижники, а який буде розклад та котра масть у козир випаде — одному дідькові, мабуть, і відомо. Одне очевидно: першими у відбій підуть різні шістки-сімки — некозирний дріб’язок.

Усі експерти та аналітики сходилися на одному: тепер неодмінно злетять голови начальника особистої охорони президента та керівника всієї державної служби, під чиєю орудою була та охорона. А решті керівників силових відомств та спецслужб, може, й поталанить, якщо новий голова держави вирішить, що вони йому потрібні.

Одразу було вирішено, що урядовий борт із тілом президента прибуде до столиці завтра вранці, потім — повторна санітарна обробка тіла (для первинної столичні фахівці з бальзамування негайно вилетіли до Верхоярська на допомогу місцевим), післязавтра від полудня й до вечора — прощання в колонній залі, а наступного дня — похорон, зрозуміло, під відомою на весь світ стіною. Михайло Петрович підписав указ про оголошення триденного трауру. Здійнялася підготовча метушня у міністерствах внутрішніх та закордонних справ. Журналісти дружно кинулися писати некрологи, нариси та есеї про покійного, а простий люд, щоправда, здебільшого по селах та маленьких містечках, тужив та побивався. Що так подобалося народу в його президентові, світ зрозуміти не міг: щоб зажили у добробуті всією країною від міністра і магната до слюсаря, селянина та двірника, так ні: останнім трьом благ традиційно не вистачило. Більшість галузей індустрії за його довгого правління перевелося на пси, розквітали лише видобуток й експорт сировини і, надто, енергоносіїв. Закордонний крам заполонив усі ринки країни. Харчі, і ті були переважно імпортними. Держава відверто паразитувала на своїх багатих надрах. Частина промисловості — будування літаків, автомобілів, суден — працювала, але доля її товарів неухильно знижувалася і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Фундаментальна наука, колись одна з найпотужніших в світі, занепала, а високочолі науковці, котрим набридло роками знемагати від стабільно недостатнього фінансування їхніх дослідів та хронічного власного безгрошів’я, розбігалися по західних університетських центрах з разючою швидкістю. Ще якось трималися військові виробництва й проектні інститути, що розробляли нові види озброєння, та й то переважно тому, що експорт зброї є вигідним бізнесом, котрий дає дивіденди не менші, ніж торгівля нафтою чи газом. До того ж, це давало можливість підтримувати частину армії у боєздатному стані на рівні міжнародних стандартів. А колосальний ядерний потенціал, що залишився державі у спадок від розваленої імперії, досі змушував світ рахуватися з його власником. Погодін був агресивним: навоювався з перемінним успіхом з одним із гірських народів своєї країни — став по черзі нападати на сусідів, котрі ще нещодавно вважалися братами і одновірцями. На ріках крові між вчорашніми братами виростали ворожнеча та ненависть. А з самим народом була взагалі біда: смертність давно перевищила народжуваність, алкоголізм перетворився на пошесну хворобу. Якби не традиційно багатодітні сім’ї в мусульманських регіонах, то демографічну ситуацію можна називати катастрофою. А народ, менш з тим, жалкував й тужив за Погодіним.

...Час йшов, а дзвінка, на який напружено чекав Лижин, усе не було. Він добре тримав себе в руках, бо хто цього не вміє, у політиці рідко виживає, але майже фізично відчував, як очікування вимотує душу й шарпає нерви. Він ледь не виявив слабину й не наказав референтові подзвонити туди, але той, наче почув його думки, і зайшов сам:

— Михайле Петровичу, вам телефонує полковник Ранцев.

Серце несамовито закалатало, але він спокійно показав на крайній апарат на столі:

— На цей?

То був закритий канал спецзв’язку, тут сигнал кодувався в апараті того, хто говорив, і розкодовувався у того, хто слухає. Коди міняли щодня, й були вони такі, що ймовірність розшифрування у випадку перехоплення повідомлення десь на шляху сигналу навіть математики називали нікчемною.

— Ну? — кинув абонентові, що знаходився з іншого боку лінії, і жестом показав помічникові, щоб вийшов і закрив двері. Що далі прем’єр слухав полковника, то більше багряніло його лице:

— Як — утік? А куди дивилися виконавці? Вбив обох? А чому ви не знали, що в нього є іменний пістолет? І що? Коли не надійшов у зазначений час рапорт від виконавців, полковник Ванін відрядив групу? А чому не роту чи полк? Уникали розголосу? І що? Як це — перебив погоню? П’ятьох відбірних офіцерів, підготовлених за антитерористичною методикою? Як це? Він що — Джеймс Бонд якийсь чи Рембо, я вас питаю? Він — літня людина, йому за шістдесят перейшло! Та знаю я про його минуле! Знаю, що тримав себе в формі! А ви не знали? Це вся країна знала! І де він тепер? Як відірвався від переслідування?! Що це за бардак у вас, полковнику Ранцев? Людина пенсійного віку, котра заздалегідь нічого не знала, упродовж години поклала сімох ваших відбірних бійців, що ретельно готували спецоперацію! Та я вас із цим Ваніним... Я вас...

Він розлючено кинув слухавку на апарат і викликав помічника:

— Голову національної служби безпеки і керівника військової контррозвідки — негайно до мене!

6.

Капітан Кондрашов швидко ішов попереду й час від часу зиркав на «Ільїна» — чи встигає. Той в принципі не відставав, крокував досить жваво, от тільки весь час оглядався назад. Під ногами шаруділо опале листя: осінь потроху скидала його на землю, от-от все поскидає з дерев, і ті до весни простягатимуть до неба змерзлі руки гілок, вимолюючи тепла.

Ґрунтовка — навіть не дорога, стара просіка, котрою коли не коли проїде якась машина, — з’явилася так раптово, що, здалося, вивернулася під ноги з-під землі. Вона, як одразу зрозумів «Віктор Іванович», йшла приблизно паралельно тій дорозі, котрою їхали вони з Неллі на мікроавтобусі.

— Тут ніхто не їздить, — пояснив капітан. — Ми цією дорогою користувалися, коли полювання керівництву забезпечували. Тут блок-постів немає, і вона на картах не позначена. Здається, Ванін її не знає, а той столичний хлюст Ранцев — напевне про неї й не підозрює.

Втікачі повернули на просіку і швидко пройшли ще метрів п’ятсот. Те, що побачив там на дорозі «Ільїн», його здивувало неймовірно, він аж перепитав:

— «Вілліс»?

— Він, рідненький! — підтвердив молодик.

Це було диво якесь, навіть старший бачив такі авта лише в кіно чи на парадах ретроавтомобілів. А ще на виставі реконструкторів, котрі розігрують історичні битви, використовуючи автентичний антураж. Такі машини з 1942 по 1945 рік поставляла Радянському Союзу Америка як військову допомогу, а потім майже всі забрала назад відповідно до закону про Ленд-ліз[2].

— Дід з війни привіз, — пояснив Кондрашов. — Покатався років десять, а коли сталася якась поломка, не знайшов деталі, заштовхав у сарай, та так і не зібрався відремонтувати — помер у шістдесятому році від старих ран. Батько тоді хлопчиком був, а виріс — теж якось руки не дійшли, він був людиною зайнятою...

— Був? — перепитав «Ільїн».

— Він помер недавно, — сухо сказав капітан.

— Вибач, Юрію, — сам незчувся, як назвав попутника на ім’я старший.

— Нічого, — так само стримано відповів той; було очевидно, що на цю тему він розмовляти не хоче.

«Вілліс» завівся з першої спроби й завурчав таким упевненим голосом, що одразу стало зрозуміло: він не тільки живий, він абсолютно здоровий. Авто рушило, й капітан повів свою розповідь далі:

— Ну от. Батько, як я подорослішав, каже: забирай машину, доводь до пуття. Я кинувся запчастини шукати: та де там, сімдесят років пройшло! Самої компанії «Вілліс» давно нема, запчастини рідкість, та й ті або з розбирання, або лютий контрафакт, нашими умільцями десь в гаражі на коліні зроблений. Оригінальні деталі зустрічаються вкрай рідко й коштують стільки, що на капітанську зарплату годі й думати їх купляти. Щоправда, ці «Вілліси» ще на заводах Форда робили за ліцензією, але, погодьтеся, я зі своєю роботою листи до Америки писати не можу. А тут нагода — переобладнували в одній майстерні для нашого автогосподарства «УАЗ», на котрому ви ото їхали. Так від нього лише кузов ульяновський залишився — усе начиння імпортне. То я там домовився і своє авто завіз. Теж в добру копійчину стало, бо міняли все: двигун, коробку, підвіску, навіть колеса. Хотіли й кермо поміняти, та я не дав — має виглядати автентично.

Просіка перетинала ґрунтовку, і Кондрашов упевнено повернув на неї ліворуч:

— Ще кілометрів п’ять, і можна вважати — прос­кочили.

— А де ж кар’єр, який мене зупинив? Має бути десь тут...

— Тут і є, просто та дорога, котрою ви їхали, обходить його з правого боку, а ця — з протилежного. Якраз там стаціонарний пост з бойовим розрахунком. Там навіть БРДМ є. Це розвідувальний броньовик, — для чогось пояснив він.

— Та знаю, — посміхнувся «Ільїн». — Ти мені от що скажи, капітане. Коли ти нас з Неллі з дачі випроваджував, ти ж був на службі? То тебе вже зшукалися?

— Безумовно. Лишень ви поїхали, я бігом перевдягнувся, похапав, що під руку трапилося, й ходу за вами.

— Так вони зараз кинуться твою родину пресувати, — знав, що казав, немолодий.

— Оце навряд, — недобре посміхнувсь Кондрашов. — Маму я не знаю — від пологів померла, народжуючи мене. Батько, що був мені і мамою, і татом, нещодавно помер. І після мами він так і не одружився. Дідів із бабусями давно нема. Дружиною обзавестися я не встиг. Братів-сестер теж не мав. Так що з цього боку їм нічого не світить.

Вони проїхали кілька хвилин мовчки, роздумуючи кожен про своє.

— Хоч би в Неллі все нормально було, — раптом ні з сього ні з того сказав «Ільїн».

— Будемо сподіватися, — невпевнено відповів молодий.

Звісно, вони знати не могли, що саме в цей момент Неллі вибиралася з кабіни підраненого мікроавтобуса за допомогою полковника Ваніна.

Раптом капітан нашорошився, напружився, вслухаючись у звуки довкілля, і, повернувши, плавно з’їхав з дороги під велику густу (дуби листя не скидають дуже довго) крону вікового дерева. Потім передумав і загнав авто в гущавину чагарнику.

«Віктор Іванович» не встиг нічого спитати — почув сам скрекотання мініатюрних двигунів, а незабаром і побачив, як понад деревами над дорогою летів дивний апарат: легкий шестикутник з шістьма двигунами й пропелерами по кутах конструкції, а в середині якийсь блок. «Вузол радіокерування та камера з передатчиком, — здогадався «Ільїн». — Безпілотник. Молодець капітан, зреагував. Я би проґавив: у наші часи такого не було!»

Кондрашов виявився ще й вдруге молодець: він з’їхав з дороги плавно, не залишивши на зарослому споришем узбіччі слідів, неоковирний літальний апарат, злегка погойдуючись, проплив над тим місцем не зупиняючись, очевидно, оператор, що керував ним, нічого підозрілого не помітив. Безпілотний літальний апарат, так званий дрон, неспішно віддалявся у бік, звідки нещодавно приїхав «Вілліс».

— У нього не може бути великого радіуса дії, — сказав капітан, коли летючий шпигун віддалився і зник з поля зору. — Бак невеличкий. Тому почекаємо хвилин з десять — якщо не прилетить, значить, вертається іншою дорогою.

Це було резонно, вони почекали — хитра машинка не повернулася. «Вілліс» виїхав на путівець і помчав своєю дорогою, подалі від цих небезпечних місць.

— А далі що робитимемо? — запитав у капітана «Ільїн».

— Передовсім — треба відірватися від погоні зараз, потім — залягти й перечекати. Це азбука: пошуки — як кола на воді: що більше часу пройшло, то далі від місця події. Найрозумніше в такому випадку йти не попереду переслідувачів, а за спиною, там, де вони вважають територію чистою, — доповів той, не відриваючи погляду від дороги.

— І що, є таке місце, де ми зможемо сховатися й де тебе гарантовано не шукатимуть? — з цікавістю подивився на молодого старший.

— Гарантій, як ви сьогодні переконалися, в нашій країні не існує ні для кого, — гмикнув Кондрашов. — Але місце, куди ті, хто хоче нас знайти, по мене не мали б прийти, є.

— І на який час ми маємо залягти? — вів своє «Ільїн».

— Днів на п’ять, а краще — на тиждень, а то і на два, — переконано заявив капітан.

— Усе ти правильно, друже Юрію, говориш, — усміхнувся «Віктор Іванович», — але... Як гадаєш, скільки днів їм знадобиться, щоб організувати перевезення тіла й похорон за найвищими стандартами?

— Днів зо три, — припустив той.

— А скільки часу треба, щоб рішенням парламенту призначити виконуючого обов’язки президента?

— Прийняти рішення про позачергову сесію, оповістити депутатів, тим — з’їхатись... Мабуть, ще днів зо три.

«Ільїн» тільки покачав головою:

— Вони всі, як один, будуть на похороні. Цей квазіпрезидент — як думаєш, хто це буде, Лижин? — з огляду на майбутні вибори одразу почне укріплювати свою владу, скільки матиме змоги, розставляючи на ключові пости своїх людей. Отже, уже на четвертий день почнуться зрушення й перестановки у верхівці державного апарату. Кожен наступний день тільки послаблюватиме мої непевні, — якщо не сказати паскудні, — позиції. Поки що в силі люди, і їх чимало, яким до сьогодні жилося досить непогано, і які хотіли би статус-кво таким і залишити. От на них-то й можна обпертися, але тільки доти, поки їх не посунула чи не купила нова влада. І що довше я ховатимусь десь на заїмці, то менше у мене залишиться шансів у наступній боротьбі за владу.

— А ви хіба не... — почав капітан і замовк на половині фрази.

— Що — я? — підхопився «Ільїн». — Хіба не збираюся тікати за кордон? — Він презирливо гмикнув, помовчав і додав. — Звісно, я би міг дожити останок життя десь на острові зі слухняною прислугою й коханою жінкою під чужим іменем. Скажімо, професор Лоренцо Гааг[3]. Коштів, що в мене залишилися навіть після тих санкцій, котрі проти нашої країни і мене особисто вводили через недавню війну, мені одному навіть за два шикарних життя не прожити. І в дітей є — їхнім онукам вистачить. І варто мені відмовитися від власного імені — мене ніхто не чіпатиме. Кому цікавий літній професор, що доживає свої дні на віддаленому острові? Так?

— Так, — погодився Кондрашов.

— Можливо, у мене й самого виникали такі думки. Не виключено, що я й сам не відмовився б так завершити свій життєвий шлях. Однак у моїй теперішній ситуації вийде, що це не я прийняв таке рішення, а вони змусили мене до нього. А от на це я ніколи не погоджуся! Тому я не маю можливості засиджуватися в тайзі біля Верхоярська, а мушу не пізніше як за три дні опинитися в Усть-Невську або хоча би в столиці, де є чимало вірних людей, і вжити відповідних контрзаходів. Тільки так, Юрію!

— Я приблизно на таку реакцію і сподівався, — спокійно запевнив капітан. — І радий, що не обманувся в своїх очікуваннях.

Старший нічого не відповів, він дивився вперед, думаючи про щось своє. Дорога, пробита колись в улоговині між двома чи то великими горбами, чи невисокими сопками, весь час полого йшла на підйом, і ліс підступав до самого узбіччя. Дерева тут росли в основному листвяні: деінде яскраво-червоними кронами палали клени, а все більше осики на білих, наче каоліновою глиною вимащених, стовбурах, жовтіли осіннім листям. Інколи ліс на мить розступався, і було видно, як там, на узгір’ях, схили густо зеленіли хвоєю могутніх сосон. Гущавина дихала пряною вологою, але не сирістю, як там унизу. Двигун раптом змінив тон свого співу, Кондрашов перемкнув швидкість і повідомив:

— Перевал. — Він додав швидкості й пояснив. — Це тут, згори, світло, а там, знизу, незабаром почнуться сутінки, а нам завидна треба приїхати, бо фари вмикати небажано.

«Ільїн» упіймав себе на думці, що навіть не знає, куди вони їдуть. А якби й знав, що б це змінило? Почався схил, такий само положистий, як був підйом, «Вілліс» підминав під себе кілометри ґрунтовки, як молодий, викидаючи на поворотах з-під протекторів шин на узбіччя цілі відра землі. Автомобіль був доглянутий дуже любовно: ніде ані подряпинки, усе, що треба, блищить, он навіть на баранку чохол з натуральної шкіри зроблений, а доведеться ж Кондрашову його кинути, надто вже примітна машина, в орієнтуваннях точно вже фігурує.

А той накручував кермо й розмовляв зі своїм ретровсюдиходом, як з живою істотою:

— Давай, друже, давай, вже небагато залишилося...

Хоча, яке там ретро? Це, радше, хот-род — вдосконалений та модернізований за останнім словом техніки старий автомобіль.

Кондрашов звернув на якусь стежину й повів повільніше, потім з’їхав на напівзарослу стежку — «Віктору Івановичу» вона взагалі видалася звірячою тропою — і ще хвилин п’ятнадцять простував нею — уже в сутінках. Безмежний водний простір відкрився раптово — здавалося, підняли, як в театрі, завісу — аж ось вона, Мати-ріка, могутня сибірська водна артерія. Одна з найдовших, якщо брати з притоками, і найбільш повноводих рік світу. Митцями оспівана: то Шантарою її назвуть, то — Великим Потоком, а найбільший приток її — Угрюм-рікою. Утім, Юрій не лише не виявив захвату — не звернув на неї жодної уваги. Так у нас, у людей, трапляється: ми звикаємо до величного видовища й шокуємо тих, хто бачить його вперше, своїм байдужим ставленням до нього.

«Вілліс» підкотив до чималого сараю з почорнілих від часу обаполів біля рубленої хатки на крутому березі. Юрій витяг з кишені ключа й відкрив навісного замка. Попросив «Ільїна» вийти з машини, загнав авто всередину. Відкрив хату і запросив гостя, пояснивши:

— Це від другого діда, по мамі, так би мовити, спадок.

— Тоді це місце незабаром вирахують і сюди прийдуть, — сказав той.

— Не так скоро, як їм хотілося б. Я ніяким боком в жодному документі... Тут за радянських часів риболовецька артіль була, а дід був у ній головою. Називався красиво, тільки він сітки разом з усіма тягав, а крім того ще й папери оформлював. За доплату, звісно. А тут в них щось на кшталт бази було. Потім постаріли рибалки, повимирали. Артіль ліквідували, а хата із сараєм залишилися — нічиї. Ні в кого не на балансі, і ніхто лапу не наклав: майно абияке, від цивілізації далеко, дороги нема, будуватись незручно. Так ми сюди на риболовлю їздили: спершу з дідом, потім я один.

Він запалив грубу, сходив до криниці по воду, поставив чайника на вогонь і приніс з машини тактичного наплічника з цупкої камуфляжної тканини:

— Хай там що, а ми перекусимо, чайку поп’ємо.

«Ільїн» уважно огледів приміщення: навряд чи тут колись жили цілий рік, а от сезонно, під час путини, артіллю — може бути. Ліжок немає, лише чималий настил попід стіною — покотом після зміни з десяток людей вмоститься. Пічка добротна: і їжу готувати, і навіть хліб пекти згодиться, з меблів — білий саморобний буфет із посудом, нефарбований дерев’яний стіл та дві лави, а за вішаки для одягу правили заіржавілі цвяхи, що стриміли зі стіни.

А капітан хазяйнував біля столу: дістав з буфету нехитрий посуд і ополоснув його, витяг з наплічника військові сухі хлібці, бляшанку свинячої тушонки, чай у пакетиках, пресований рафінад, банку згущеного молока, пакет бубликів-сушок...

«Щось він підозріло добре приготувався, — насторожився попервах «Ільїн», але потім здогадався: там не було жодного продукту, покладеного сьогодні, нічого, що могло б зіпсуватися, геть усе довгого зберігання. — Це ж тривожна валізка, яка є в кожного офіцера. Капітан схопив цього рюкзака, бо на перший випадок там було все зібране»... Чоловіки накривають стіл без витребеньок: банки й упаковки повідкривав, ніж та дві ложки поклав, чай заварив — усе, прошу до столу! Їв Кондрашов спокійно, не поспішав, хоча видно було, що зголоднів, як вовк. «Це добре», — подумав чогось «Ільїн» і взявся за їжу.

Поки тривали перестрілки з погонями, поки нервова система була напоготові, «Віктор Іванович» не відчував утоми. А тепер, наситившись та випивши чаю, відчувши тепло від пічки, він усвідомив, як стомився. Як на те, по даху зашелестів дощ, що збирався вже кілька годин, і очі почали злипатися самі.

— Ви приляжте на настил та поспіть, а я почергую, — запропонував капітан.

— А ти?

— А потім я посплю, а ви побудете на варті. Ось, візьміть наплічника під голову.

«Ільїн» із задоволенням витягся на дошках старого настилу, підклавши під потилицю камуфляжний рюкзак. «Шкода, що не можна взуття скинути», — встиг подумати і провалився у чорну порожнечу глибокого сну.

7.

Кондрашов прокинувся від того, що в небі, здавалося, над самим дахом, гуркотав гвинтами вертоліт. Сірий ранок крізь мутні шибки невеличких вікон тьмяно й навіть якось химерно освітлював хижу. Біля столу сидів стривожений «Ільїн» і, тримаючи руку в кишені, — мабуть, на пістолеті, — дослухався до рокотання, такого гучного, що аж шибки у вікнах дзеленчали.

«Ми, здається, вчора не надто наслідили», — Юрій рвучко, схопивши автомат, що лежав поряд із ним, зістрибнув з настилу і підскочив до вікна. «Доки я спав, була злива», — зрозумів капітан. Дощ почався ще звечора і йшов увесь час, поки чергував Кондрашов, але несильний: накрапував, сіявся мрякою, шелестів листвою дерев, шарудів на даху... О пів на третю Юрій вирішив розбудити «Ільїна», резонно розсудивши, що тепер нікого не обходить, хто ким був учора вранці, зараз вони обидва — втікачі-компаньйони, і повинні нести тяготи цієї приключки порівну, аж поки вона не закінчиться; дасть Бог добрий фінал — у кожного з них буде свій зиск, а який — це до їхнього сьогоднішнього стану стосунку не має. Старший втікач прокинувся від першого ж дотику й без розмов став до чергування, пообіцявши розбудити Кондрашова о сьомій ранку.

Судячи з наслідків, дощ був потужним. Без блискавок і грому такі рідко трапляються, а бач — не розбудила гроза, так заморився. За вікном усюди на землі — сліди води, листя, зірване вітром, обламані гілки і жодних ознак, що звечора тут були люди: ходили, ба навіть їздили машиною.

Шум гвинтокрила не стихав, не наближався, але й не віддалявся: «Висить над нами», — зрозумів капітан. Він глянув на пічку — згасла ще вночі й уже вистигла. «Якщо в них нема тепловізора, то візуально їм нізащо не визначити присутність тут людей», — подумав він. Очевидно, пілот шумної летючої машини приладу такого не мав, а міркував так само: ознак присутності людини не виявлено. Вертоліт шугонув угору й понісся геть. Усе це тривало з півхвилини, не більше, але Юрій відчув, як йому стало жарко, — стільки адреналіну опинилося в крові.

— Полетів, — з полегшенням видихнув «Ільїн». Очевидно, попри незворушний вираз обличчя й нерухому позу, він нервував не менше.

— То що? П’ять хвилин на ранкові процедури, десять — на сніданок, та й рушимо? — чи то спитав, чи то ствердив молодик.

— А куди? — якось невпевнено спитав ветеран.

— Ви ж хотіли до Невська?

— Так і вирушимо: звідси на Невськ? — гмикнув «Ільїн». — Як? На автомобілі вже не можна: уявляю, які на всіх дорогах кордони... І у всіх орієнтування і на нас, і на авто...

— На дорогах стовідсотково кордони, — погодився Юрій. — Та й якби їх і не було, на авто діставатися все одно мало реально... Ви ж хотіли за два-три дні... Знаєте, яка відстань від Верхоярська до Невська? По прямій — три з половиною тисячі верст. А по трасі — чотири тисячі сімсот двадцять два кілометри! Це добрих три доби безперервної їзди. За умови, що машина ніде не зламається. Літрів чотириста пального знадобиться... Та ні, машина не годиться. Потяг — тим паче, ми на ньому й одного перегону не проїдемо.

— Лишається летючий килим, — криво посміхнувся «Віктор Іванович».

— На килимах хай старий Хоттабич літає чи Аладдін. Хоча сама собою думка слушна. Ви перший у кущики, чи як? Час не чекає.

«Ільїн» вимив руки тільки до зап’ястків, потім лице й шию і, мерзлякувато зіщулившись, спостерігав, як Кондрашов, роздягнутий до пояса, мився, хлюпаючи на себе холодну криничну воду. А той, вимившись, білозубо посміхався, розтираючись рушником.

— Пропоную пічку не топити, води не гріти, а обійтися кип’яченою водою з чайника зі згущеним молоком, — сказав він попутникові. — По-перше, довго, по-друге, дим демаскує.

Снідаючи, він з’їв кілька шматків тушонки з сухими хлібцями, вихлебтав кухоль добряче забіленої згущівкою води й, побажавши компаньйонові смачного, звівся та попрямував до дверей.

— Треба подивитися, як там наш наступний транспорт поживає, — пояснив він, вийшов та подався до сараю. Там він чимось грюкав, насвистував, матюкнувся пару разів. «Ільїн» вирішив не гаяти час: він прибрав зі столу в рюкзак залишки їжі, помив холодною водою посуд та поставив його назад до буфету. Озирнувся, гадаючи, що ще треба зробити, — давно нічого не робив сам, на те обслуга ще вчора була. До хижі зазирнув капітан:

— Ходімо, допоможете, мені самому ніяк. Не так важко, як незручно.

Вони разом зайшли до сараю, більшу частину якого по-хазяйському, — видно, що не вперше тут став, — зайняв «Вілліс», а попід стінкою на боці тулився пофарбований у колір хакі алюмінієвий човен, що своєю формою нагадував величезне корито. На борту білим виведено: Marine 13.

— Івановичу, беріть ззаду, — сказав Кондрашов. Човен й направду виявився неважким: кілограмів сорок, чоловіки легко донесли його до берега Матері-ріки й поставили на пісок, зсунувши корму у воду. Потім Кондрашов приніс і встановив невеличкий підвісний двигун, приєднав до нього шланг бензобаку, який зважив перед тим на руці й вирішив, що пального, котре в ньому є, вистачить, приніс вудки, весла, два грубих рибальських плащі з цупкого брезенту, високі рибальські чоботи, що звуться в народі забродами:

— Перевзуйтеся, бо ваші туфлі зі страусової шкіри виглядають якось не надто правдоподібно.

На капітані ж були високі англійські черевики Panther фірми Magnum — хоч і не військового зразка, але зручні та міцні, такими користуються медицина катастроф та рятувальні служби.

Потім він поклав на дно човна автомат, прикривши його старою куфайкою, вбрався у плащ, почекав, поки те саме зробив «Ільїн», заховав його взуття у дещо схудлий після двох прийомів їжі наплічник, відштовхнув суденце від берега, завів мотор і взяв курс проти течії, тримаючись попід берегом. Глянути збоку — точно двоє рибалок поспішають на ранкову ловлю. Хоча двигун був слабосильний, але й човен — плоскодонний, тому йшов досить легко й скоро. Лівий берег Матері-ріки, — крутий, зі скельними виходами, порослий віковими соснами, нависав над водою, і невеличка посудинка з двома брезентовими постатями у гостроверхих каптурах губилася попід його громаддям, а торохтіння мотора розсипалося горохом між урвищ та скель, перекривлене багато разів оманливою луною так, що й непросто було розібрати, де скрекоче.

— На цих ночвах далеко не заїдеш, — сказав мовчазному «Ільїну» капітан. — Утім, нам не до Америки пливти, лишень кілометрів з десять.

— Так там же... — здогадався «Віктор Іванович», і замовк, обірвавши фразу.

— Атож, місто Білоскельськ, — підтвердив Юрій.

— Там же нічого, крім причалу, нема: ані залізничної станції, ані автовокзалу — нічого! — підозріло глянув на Кондрашова супутник. — Нащо ми туди пливемо?

— Станція є, точніше — платформа, електропоїзд раз на добу ходить. На залізничних станціях та автовокзалах нас, можете бути певним, вже чекають спеціально підготовлені люди, навчені не сумніватися, коли тиснуть на спусковий гачок. Тому дуже добре, що в Білоскельську нічого такого немає, менше шансів з ними зустрітися, — урезонив «Ільїна» Юрій. — Хоча на місці наших супротивників я би показав наші фото усім дільничним, патрульним та постовим поліцейським, а також усім двірникам і бабусям, що біля парадних сидять. Я наказав би на всіх стовпах розвісити наші фото й демонстрував би їх по телебаченню у кожному випуску новин. Хоча, вас-то чого показувати? Вас тисячу разів усі в телевізорі бачили. Тож добре, що там всього того нема. Зате там є маршрутка на аеродром «Шанський», що належить місцевому аероклубу, а на ньому — літаки. Звісно, не аеробуси, літають нижче й повільніше, але деякі за один переліт покриють майже половину відстані до потрібного нам пункту призначення. Вам же до Невська?

«Ільїн» нічого не сказав, тільки похитав головою. Він сидів мовчки, думаючи, що без Кондрашова, який знав тут кожен кущик, кожне закуток, йому було би непереливки. Та, мабуть, вбили би ще вчора в лісі біля кар’єра. Як вчасно капітан з’явився зі своїм автоматом (як він його назвав — «Вихор»?), зі своїм старовинним всюдиходом, зі своєю халупою та цим човном. Думки ветерана, що віддав не один рік свого життя спецслужбам, переключилися на інше: а який інтерес цьому Юрієві допомагати людині, що опинилася в такій ситуації, — і без його втручання практично приреченій? Який сенс йому, капітанові державної охорони, влазити у великі політичні ігрища, втрачаючи все? Примарна надія піднестися по службі в разі успіху? Комплекс Наполеона, котрий він старанно приховує? Навряд чи. Не схожий він ані на закомплексовану людину, ані на авантюриста, готового відчайдушно наосліп кинутися в небезпечні пригоди. Щось тут не те. А мотив же якийсь є. Треба бути з ним насторожі. Все одно іншого компаньйона поки немає. Може, і проясниться кінець кінцем. А якщо все вирішиться позитивно, що ж — дамо людині можливість проявити себе на більш відповідальних посадах у більш високих чинах.

Тим часом Кондрашов додав газу й почав по діагоналі, проти досить сильної течії, перетинати фарватер великої ріки. Добре хоч, що тут вона не надто широка, до верхів’їв не так уже й далеко, а в пониззі, розповідають, деінде іншого берега не видно! Його попутник задум зрозумів: там, за вигином ріки, вже починався Білоскельськ, і стерновий не хотів перепливати річку на виду в усього міста...

Marine 13 ткнувся носом у берег поряд із кількома старими, ще радянського зразка, дюралевими «Казанками». Капітан припнув човна до причалу ланцюгом із навісним замком, забрав вудки, заховав автомат під просторим, як балахон, плащем, надів наплічника й кивнув головою «Ільїну»: мовляв, ходімо. Добре хоч, що на вулиці було похмуро, збирався дощ, тому на двох рибалок в плащах з каптурами, що майже закривали обличчя, ніхто не звертав уваги. Та й рибалки в цих краях не були дивиною: роботи останніми роками ставало все менше, майже половина чоловіків промишляли браконьєрством під виглядом риболовлі, траплялися й заїжджі риболови — хто на них звертатиме увагу. Влада на такі промисли населення дивилася крізь пальці: не надто нахабніють, то й добре, адже це — хоч якесь заняття, бо коли народові нема до чого взятися, йому таке на думку спадає — ховайся в жито!

Це був, мабуть, найбільший будинок в Білоскельську — справжня міська дев’ятиповерхівка з вісьмома парадними, побудована у середині вісімдесятих років минулого століття. Поряд — кілька стандартних п’ятиповерхових «хрущовок». А довкола сотні невеличких будиночків приватного сектора. Багатоквартирні будинки зводив колись завод низьковольтних автоматів, на котрому й працювали більшість тутешніх мешканців. Кілька років тому підприємство збанкрутіло, і це виявилося важким ударом для міста. Звісно, хтось із городян працював на ГЕС, що була вище по ріці, хтось — на заводі бетонних виробів, але основна маса працездатного населення враз утратила роботу. Найактивніші зайнялися торгівлею та наданням послуг, багато хто — браконьєрством, а більшість заходилася тупо пропивати не надто щедру допомогу з безробіття, і всі разом — ненавидіти місцеву владу й винуватити її в усіх негараздах. Перші ознаки занепаду вже кидалися у вічі: дороги почали розбиватися, поребрики, бордюри, лавки й дитячі майданчики вже кілька років не фарбували. В місті зникли урни на вулицях, зате з’явилося сміття. Особливо безрадісно виглядали зупинки громадського транспорту, котрі якось враз облупилися й пошарпалися, і на їхньому тлі неприродно яскраво й непристойно виклично виглядали рекламні щити, що радісно сяяли всіма кольорами веселки.

Чоловіки підійшли до найбільшого в місті будинку і зайшли до другого під’їзду. Ліфт не працював, і за всіма ознаками — досить давно. Вони піднялися на четвертий поверх, і Кондрашов подзвонив у перші двері ліворуч. Відкрила молода приваблива шатенка у симпатичному вельветовому домашньому халатику, побачила Юрія й умліла:

— Ти?!

— Дозволиш зайти? — спитав для проформи капітан. З його інтонації «Ільїн» зрозумів, що вони зайшли б у будь-якому разі.

— Познайомтеся, — сказав Кондрашов, коли чоловіки були вже в квартирі. — Вікторе Івановичу, це — Ольга, моя давня приятелька.

Лице жінки невловимо змінилося на коротку мить, і немолодому чоловікові, що непогано знав життя, здалося, що така атестація їй геть не сподобалася.

— Ольго, це — Віктор Іванович Ільїн, мій товариш з роботи. Ми тут мимоїздом у справах, до тебе на пару годин заскочили.

Жінка подивилася на супутника свого давнього приятеля і раптом сказала:

— Ой, як ви схожі...

— Так, — не дав їй продовжити той. — Це моя робота — бути на нього схожим. Гадаю, ви розумієте, що поширюватися про мій візит не слід, — солідно додав він.

— Тут гості, а в мене, як на те, порожнісінько, наче виметено, — опам’яталася жінка. — Я одна живу, мені багато не треба, — наче виправдовуючись, додала вона.

— Зараз збігаю в магазин, — сказав Кондрашов. —

Я швиденько, ставте чайник. До речі, Вікторе Івановичу, ви перевзуйтеся, рибальські заброди вам, думаю, більше не знадобляться.

Про що з нею говорити, «Ільїн» не міг додуматись, а жінка виявилася небалакучою: поралася в кухні й не озивалася. Чоловік із життєвим досвідом, він від­чував, що в Ольги не надто добрий настрій, але при­чини не знав, тож сидів і мовчав.

Дякувати долі, Юрій ходив не надто довго, прийшов з двома пакетами: один, — великий непрозорий, — поставив під стінку у вітальні: «З цим — потім», другого — з продуктами — віддав Ользі.

Та повитягала з пакета ковбасу, сир, масло, булки та печиво, вправно нарізала бутерброди, виставила на стіл в кухні і запросила гостей.

Кондрашов давно знав, що смак чаю залежить не тільки від сорту та способів сушки чайного листя, а й від якості води, на котрій готують чай. Якою була вода в білоскельському водогоні, він не знав: або з Матері-ріки, або артезіанська — третього тут просто не дано, але такого смачного, духмяного із легким терпким присмаком чаю він не пив дуже давно, хоча заварювали звичайний цейлонський, який він часто купував і вдома в Верхоярську. Розмова не в’язалася: Ольга весь час відповідала не до ладу. «Мабуть, її бентежить присутність сторонньої людини», — вирішив Кондрашов. «Ільїн» теж мовчав. Його непокоїло, що далі сталося з Неллі. Таки вона йому не чужа. Він сказав їй тікати в ліс, а вона замість того сіла за кермо й поїхала геть. В принципі, правильно. Але що це: моментальний аналіз ситуації з більш правильними висновками, ніж у нього, колишнього бувалого опера? Він задумався над цими запитаннями, і теж невдало підтримував бесіду: що не скаже — усе не до речі.

Юрієві такий стан речей не сподобався: він взяв пульт від невеличкого телевізора, що стояв тут на кухні на холодильнику, для проформи спитав присутніх, чи не проти вони, і натиснув кнопку живлення. Коли з’явилося зображення, на екрані сплив фоторобот, схожий на кожного другого чоловіка, котрого можна зустріти на вулиці, а дикторський глос за кадром повідомив:

— Верхоярським крайовим управлінням внутрішніх справ розшукується за скоєння особливо тяжкого злочину громадянин Ільїн Віктор Іванович, уродженець та мешканець міста Верхоярськ, котрий переховується від органів правосуддя. Прикмети: зріст — середній, очі сірі, волосся світле. Статура спортивна. На вигляд років 50–60.

Громадянин Ільїн негативно ставиться до існуючого державного ладу та ненавидить керівництво держави. Майстер східних єдиноборств, досконало володіє прийомами рукопашного та ножового бою. Дуже добре стріляє. Може бути озброєний вогнепальною зброєю. Усіх, кому відоме місцеперебування громадянина Ільїна, просимо повідомити за телефоном 267-01-04 в місті Верхоярську чи 02.

Якби не ім’я, Ольга в цьому Фантомасі нізащо не впізнала б свого сьогоднішнього гостя, а телевізор продовжував радувати, замінивши фоторобот досить якісним портретом капітана:

— Верхоярським крайовим управлінням внутрішніх справ за співучасть у скоєнні особливо тяжкого злочину розшукується громадянин Кондрашов Юрій Степанович, 1985 року народження, уродженець міста Білоскельськ та мешканець міста Верхоярськ, котрий переховується від органів правосуддя. Прикмети: вище середнього зросту, спортивної статури, волосся темне, коротко стрижене, очі блакитні. На вигляд тридцять років. Негативно ставиться до існуючого державного ладу та керівництва країни. Злочинець дуже небезпечний: досконало володіє прийомами рукопашного бою, холодною та вогнепальною зброєю. Може бути озброєним. У випадку, якщо вам відоме місце перебування злочинця, просимо у жодному випадку не намагатися його затримати, а негайно повідомити по телефону 267-01-04 або 02.

Розшукувані злочинці, крім скоєних тяжких злочинів, підозрюються в участі у замаху на президента країни Романа Романовича Погодіна. Вони можуть перебувати в парі або поодинці. За достовірну інформацію про місце перебування кожного зі злочинців, яка допоможе здійснити затримання, крайове управління внутрішніх справ гарантує виплату премії в розмірі одного мільйона карбованців.

На кухні впала мертва тиша. Першим отямився Юрій:

— Ольго, ти ж знаєш, де я працюю? Ти ж знаєш, що вчора сталося на механічному заводі? Так треба для піймання вбивці.

— Гаразд, я зрозуміла, — блякло погодилася вона, не підводячи очей від кухля з чаєм.

А в телевізорі тим часом розповідали, що сьогодні тіло президента спецрейсом доправлять із Верхоярська до столиці. Потім повідомили новини з усіх столиць світу, звідки надходили до уряду співчуття у зв’язку із трагічною загибеллю президента. Чаювання якось само зійшло нанівець, жінка мовчки прибрала зі столу, помила посуд, для чогось змінила абсолютно чисту скатертину на нову, а потім раптом сказала Юрію:

— Ти знаєш, я збиралася прийняти душ перед тим, як ви прийшли, так я, мабуть, його таки прийму.

— Як я можу заперечувати: ти ж вдома, — знизав плечима він.

Жінка пройшла до кімнати по чистий рушник, потім зачинилася у ванній кімнаті і незабаром там зашуміла вода.

— Щось мені неспокійно, — чомусь пошепки сказав Юрієві «Ільїн».

— Чого? — здивувався той.

— Я просто фізично відчуваю небезпеку, — прошепотів літній компаньйон.

— Від кого?

— Від неї, — «Віктор Іванович» кивнув на ванну кімнату. — З якого це дива вона ні сіло ні впало вирішила йти в душ серед білого дня? Чи не тому, що вона не може вийти з хати, не викликаючи підозр, а в неї раптом винкла нагальна потреба кудись зателефонувати? Подивись-но, де її мобілка?

В Ольги, як і в багатьох у наш час, досі ще стояв стаціонарний телефон. Для чого нам їх так берегти в епоху мобільного зв’язку, ми, певно, й самі не знаємо. Мабуть, тому не наважуємось відключити, що в минулі часи вони вкрай непросто нам давалися? Інше пояснення знайти важко.

Юрій підійшов до хатнього апарата, зняв слухавку і з пам’яті набрав номер:

— Зайнято... — здивовано прошепотів він. Навшпиньках підійшов до ванної кімнати й приклав вухо до дверей. Послухавши секунд із десять, він кинувся до «Ільїна»: — Треба негайно йти звідси. Вона нас здала.

Потім приніс із туалету швабру й підпер нею двері до ванної, знайшов у кишені Ольжиного пальта ключі від квартири й кинув «Ільїну»:

— Ходімо!

Вони забрали всі свої речі, наплічник, Кондрашов прихопив принесений чималий пакет, закрив двері ззовні на обидва замки, вкинув ключі до сміттєпроводу і зупинив «Віктора Івановича», котрий вже рушив сходами вниз:

— Не туди. Нагору. Пройдемо через горище й вийдемо з іншого під’їзду.

Коли ж вони вибралися на піддашшя, Юрій наказав:

— Кидайте тут вудки та решту лахів і скидайте до біса цей балахон, — показав на рибальський брезентовий плащ. Поки напарник виконував, він витяг з пакету простору чорну рясу й камилавку та звелів:

— Вдягайтеся.

Поки той вбирався, сам він просто таки за мить облачився у чорний стихар та скуфію. Потім досить вправно приліпив компаньйонові накладну козлячу борідку й вислі вуса — благо тепер є такий реквізит, що приклеюється сам, собі ж прилаштував шкіперську бороду й охайні підстрижені вусики.

— Звідки це все? — спитав приголомшений «Ільїн».

— Тут же в місті завод низьковольтних автоматів був, а при ньому клуб, а в клубі — народний театр.

А директором у клубі — мій дружбан ще з дитсадка. Як після армії закінчив культпросвітучилище, так і керував цим клубом. А коли завод збанкрутував, а клуб місто забрало, то й театр прикрили, а реквізит залишився. Тепер оце знадобився...

— А не спалить нас той кореш? — із сумнівом запитав «Ільїн».

— Ще годину тому, як брав цей маскарад, я би сказав: «Ні за що!» Тепер, після Ольги... Навіть не знаю. Я оце думав, як їхали на човні: якщо все добре закінчиться, одружуся з нею.

— Отож.

Камуфляжний наплічник аж ніяк не пасував до церковного облачення, тож його вирішили запхати до пакета, в котрому Юрій приніс цей маскарад: піп з великим чорним пакетом викличе значно менше цікавості, ніж із військовим рюкзаком.

Коли двоє священиків виходили з двору єдиної в місті дев’ятиповерхівки, туди, мигаючи проблисковим маячком й репетуючи сиреною, залетів автобус «ПАЗ», повний спецпризначенців з автоматами у бронежилетах п’ятого класу захисту й у шоломах «Сфера». В одній із квартир в цей час безсило билася зсередини у підперті шваброю двері ванної кімнати симпатична шатенка.

Потім двох священнослужителів бачили на вулиці Бутусова: вони сідали в таксі на зупинці автобуса біля клубу.

— Дивні якісь... Той менший — священик, а довший — наче диякон, а наперсні хрести в обох, — здивувалася тітка, що продавала пиріжки неподалік зупинки.

— Так вони, мабуть, з тієї нової церкви «Істинної віри», що утворилася нещодавно і патріарху не підкоряється, — припустила її сусідка, торговка смаженим соняшниковим насінням.

— От схизматиків розвелося, — плюнула вслід продавчиня пиріжків й втратила до них будь-який інтерес.

Таксиста місцеві опери знайшли лише за два тижні по тому. Все, що він розповів: відвіз двох попів до Малинського, — вже нічим не могло допомогти, це й так було відомо. Єдине, що він міг повідати нового, так це те, що старший батюшка, в камилавці й з козлиною борідкою, за всю дорогу, — а їхали вони майже дві години, — сказав молодому лише одне:

— Гадаю, вся штука в тому, сину мій, що ти назвав її знайомою. Сказав би: «моя майбутня дружина» або «наречена» — і все склалось би інакше. Ображена жінка — страшна річ: вона не думає про міру помсти.

Що означала ця фраза, місцевим операм було невтямки.

8.

Полковник Ранцев довів Неллі до самого трапа й допоміг зайти до літака. Вона була в офіційному костюмі і темно-синьому плащі, який купила минулого року в Стокгольмі, коли була там з ним. Вони не так уже й багато міст на Землі об’їздили разом. В Ріо були на карнавалі, в Мюнхені на пивному фестивалі... От і все. Щоправда, до складу різних делегацій її не раз включали, але ж то не з ним, радше — при ньому. Що буде тепер — вона і сама не знала. У неї вистачило розуму ні в кого нічого не питати про свою подальшу долю. Якщо вони так носяться з нею, отже, вона їм потрібна. А що тут за ігрища розгортаються — їй без інтересу. Вона у велику політику не втручається.

У тому ж літакові розмістився губернатор Верхоярського краю, з котрим вона була знайома і раніше, кілька місцевих депутатів Державної Думи, з якими Неллі, звісно, зустрічалася в парламенті, але запам’ятати їхні прізвища так і не спромоглася, тут же — купчасто, як пробоїни в мішені «Ворошилівського стрільця», — розмістилися кілька генералів з червоними пиками й лампасами, з орденськими планками на грудях, трохи далі — кілька якихось чиновників з Адміністрації президента, полковник Ранцев, котрий, хоч і мав військове звання, їхав у цивільному. Лишень загули турбіни, один з генералів, злодійкувато роззирнувшись, витягнув з кишені пласку фляжку з коньяком та комплект чарочок з неіржавіючої сталі, розставив їх на відкидному столику, наповнив й закликав колег: «Ну, панове генерали, не цокаючись, — за упокой душі Романа Романовича!» За кілька хвилин вони прикінчили вміст генералової фляжки, тоді його товариш, такий же бравий вояк, схожий, як близнюк, хіба що орденських колодок на один ряд більше, витяг зі свого «дипломата» таку точно фляжку й шоколадку. Взагалі-то вживати в урядових літаках спиртні напої за часів президентства Погодіна вважалося якщо не брутальним порушенням етикету, то очевидним моветоном; не те що за його попередника Василя Шуйського. Той і сам любив перехилити чарочку, і людям не заважав — аби свою справу робили. Утім, що тут скажеш: поминають люди президента за православним, віками й поколіннями освяченим, звичаєм. Генерали ще раз пом’янули покійного й взялися обговорювати його чесноти: він порядок наводив, країна з колін піднімалася, він змусив світ з нами рахуватись... Писки їхні запашіли яскравіше, і Неллі зрозуміла, що в запасі в кожного з цих бравих вояк є така фляжка, ба й не одна, і поки вони не спустошать їх усі, — не заспокояться.

Їй кілька разів, ще до нього, трапилося бувати в компанії чоловіків, коли вони пиячать. Нестерпними стають: розмовляють голосно, щоки надувають, вихваляються, заграють по-дебільному. Дурні дурнями. Зараз і ці понапиваються й почнуть. І що їм скажеш? Бойові генерали, хто Афган пройшов, хто Кавказ, хто — і те, і те...

Потім вона чомусь подумала, що її валіза лежить у багажному відділенні поруч із труною з мерцем, і відчула огиду: як її потім руками брати? Раніше вона ніколи з мерцями справи не мала і навіть зблизька їх до вчора ніколи не бачила. Буття — подумалося їй — тлінне, а життєвий успіх — штука непевна. Що таке один день з огляду на вічність, на Всесвіт? Що таке доба для Галактики? Скороминуща мить! Ще вчора зранку все здавалося стабільним та впорядкованим і в державі, і в її владі, ролі розписаними, ієрархія встановленою. І головні дійові особи та виконавці, вожді й дублери визначені. Аж ось, нате: один лежить в труні у технічному відсіку, другий — гасає з пістолетом десь по лісах, і, судячи з усього, його ще не впіймали й не вбили. Якби статус-кво змінився, вона би знала. А вони, судячи з усього, додають нелюдських зусиль, щоби його впіймати. Ти ба, яким Джеймсом Бондом він виявився!

Тут до Неллі підсів полковник Ранцев. Цей ніколи нічого не робить просто так. Тепер вона чітко пригадала: вбитих у лісі Булкіна і Кочетова, котрих їм під час втечі з резиденції дав у супровід саме він, в охороні найвищих посадовців чи урядових делегацій до поїздки до Верхоярська вона ніколи не бачила. Виходить, ці двоє були з іншої спецслужби і, мабуть, мали вбити не тільки його, а й її. Цікаво, їхні тіла вже знайшли? І після всього той полковник Ванін приперся до неї там, в резиденції, буцімто на душевну розмову, цей зараз тут почне... Краще б губернатор, той не такий неприємний. А цей ліпше сидів би, випивав з генералами. Їй було невтямки, що армійці в її країні завжди виказували всіляку неповагу до жандармів, що до Жовтневого перевороту до приміщень офіцерського зібрання, за встановленими правилами, не допускалися «собаки, нижні чини й жандармські офіцери». Після сталінських репресій, коли жандарми з НКВС знекровили верхівку війська, ця неприязнь переросла у ледь приховану ненависть. Ранцев, як і генерали-пияки, про це знав, як і про те, що ці вояки його до себе нізащо не покличуть, та й він не піде, бо ненависть у них взаємна.

Вона не знала, що і Ваніна на об’єкт, де вони познайомилися, призначили зі столиці за кілька місяців до їхнього приїзду для проведення певної спецоперації і вже збираються відкликати назад.

— Неллі Азатівно, — почав полковник. — Я би сам не насмілився, але мені доручили передати вам, що вас дуже поважають у нашій країні.

«Ага, так сильно поважають, що мало не вбили і не зарили в лісі, як собаку», — подумала вона, але вголос сказала інше:

— І хто ж вас уповноважив?

— Найвище керівництво держави, — цілком серйозно відповів полковник. В даній ситуації це словосполучення могло означати лише одну людину: Михайла Петровича Лижина. Неллі його добре знала: він більш ліберальний, ніж Погодін, але теж дядько вкрай серйозний, жартувати не буде, і навряд чи хтось наважився би на такі розмови без його благословення.

— І це все, що вам доручили мені сказати? — подивилася у вічі перемовнику колишня чемпіонка.

— Що уряд завжди високо цінував вашу діяльність та вашу підтримку і сподівається на неї й надалі.

І що керівництво країни, своєю чергою, гарантує вам високу оцінку вашої роботи в парламенті, а також підтримку й покровительство, а якщо, не дай Бог, знадобиться — то і персональний захист.

Неллі мовчала, й полковник додав:

— Тобто, якщо ваша позиція залишиться такою ж патріотичною, то у вашому житті всі зміни будуть виключно на краще. Он, скажімо, голова олімпійського комітету скоро на пенсію піде. І треба буде знайти заміну, а ви — зірка нашого спорту, видатний громадський діяч...

— Я зрозуміла, — сухо відповіла вона. Он воно що. Її зараз купували. І пропонували більше, ніж вона мала. Не просто так, за минулу славу. Вони зараз відкрили полювання на нього. І їм треба, щоби вона його — живий він ще, чи вже ні — зреклася. Так, а він їй — хто? Вони що — розписані чи під вінцем стояли? Вони навіть живуть нарізно й на люди разом не з’являються. Вона що — в церкві пообіцяла йому бути разом в горі й у радості? Це була своєрідна угода: я тобі гарантую доступ до свого тіла й вірність, а ти мені — певні блага... Про кулі, кілерів, утечі, погоні — мови не велося. Так що, дорогенький... Я своїх зобов’язань дотрималася. Але тепер...

Неллі подивилася полковникові просто у вічі й повторила уже дуже твердо:

— Я все зрозуміла. Все-все. Так і передайте тому, хто вас уповноважив.

Ранцев кивнув головою: мовляв, засвоїв. Звівся й відійшов на те місце, де сидів раніше.

Генерали продовжували поминати президента. Мали право: він за конституцією — головнокомандувач. Раптом один з них, із зіркою героя на грудях, звернув увагу на жінку:

— Неллі Азатівно!

«Почалося, — з ненавистю подумала вона. — Уже напилися, козли!», — але вголос сказало чемно:

— Я вас слухаю, генерале!

— Неллі Азатівно! Дозвольте запросити вас до нашого товариства пом’янути президента Погодіна добрим словом і чаркою коньяку.

— Пом’янути Романа Романовича — святе діло, — відповіла колишня чемпіонка, звелася й пішла до них між рядами крісел.

9.

Щоб дістатися від Білоскельська до Малинського, треба їхати до Нижнеярська по трасі «Мати-ріка», а потім повернути праворуч та прямувати по шосе, що йде крізь тайгу, ще з годину.

Водій навіть зрадів, почувши від батюшок, куди їм треба, бо був родом саме з того селища. Давно збирався провідати батьків, а тут така оказія. А коли йому озвучили суму, то й поготів звеселився. Завіз попів, куди ті сказали, та й гайнув до отчого порогу. Мати кинулася на стіл збирати, батько з льоху пляшечку приніс — вигнав тихцем з пшениці та настояв на ягодах китайського лимонника. Посиділи добряче, назад тільки назавтра зібрався, бо напідпитку хто ж за кермо сідає?

Спецпризначенці, котрих направили на захоплення двох особливо небезпечних злочинців, прововтузилися хвилин двадцять із броньованими дверима квартири, з якої надійшов сигнал, зуміли їх відчинити і нарешті звільнили хазяйку з ванної кімнати. Утім, після злодіїв вже й місце захололо. Бабусі перед під’їздом клялися й божилися, що ніхто не виходив: так, туди двоє рибалок проходили, а назад їх не було. Ще за півгодини на горищі знайшли покинуті вудки, гумові чоботи та два брезентових плащі. Тоді опитали завсідниць лавок біля всіх парадних, і коло п’ятого, крайнього, пильні тітки розповіли, що бачили двох слуг Божих, котрі виходили з будинку, але ніхто не пригадував, як вони зайшли.

Поки все це з’ясовували, торговки біля зупинки порозпродували свій крам і розійшлися, так що по гарячих слідах подальших подій з’ясувати не вдалося.

У Малинському Кондрашов був не вперше, він упевнено крокував у бік аероклубу.

— А тепер слухайте, — сказав він «Ільїну». — Наш губернатор, коли йому треба в столицю чи за кордон, літає з Верхоярського аеропорту «Боїнгами» чи «Аеробусами» відомих авіакомпаній. А от коли необхідно десь полетіти в межах краю, то для того в нього дев’ятимісна Cessna. Її заздалегідь замовляють на планові польоти. А так вона в ангарі стоїть. На випадок термінового вильоту щоденно чергує легкомоторний двомісний літак Jabiru. От він має бути заправлений і готовий до вильоту. Його сплутати неможливо: він невеличкий, біленький. Він нам і потрібний. А легенда в нас така: після вчорашніх подій губернатор особисто попросив його преосвященне преосвященство митрополита Онуфрія про всяк випадок освятити його літак. Тільки якщо там біля літака буде диспетчер, то розмовляйте ви, бо мене він може впізнати.

— А мене не може? — гмикнув «Ільїн».

— Вас не очікує побачити. А я там бував по роботі. Губернатор наш скоріше за все уже летить одним казенним бортом із покійним до столиці, так що перевірити вони не зможуть. Та й кому тут перевіряти — це ж аероклуб, а не військовий аеродром! Тут всіх людей: сторож, пілот, диспетчер... Та й то, якщо ще не п’яні: знають же, що губернатора немає, кому летіти?

Високий мордатий охоронник перекрив у хвіртці прохід на територію аеродрому, але «Ільїн» рішуче ступив йому назустріч, перехрестив і, по-священицькому склавши персти, благословив. Той заходився спішно покладати на себе хрести й трохи відступив з проходу.

— Сину мій, — чужим, неочікувано по-старечому деренчливим голосом завів «Ільїн». — Де єсі крилата колісниця губернатора нашого? Владика Онуфрій, митрополит наш, велів освятити її ще до обідні! Ібо подзвоніша йому губернатор і рєкох, аще убояшеся підступів нечистого! «Не хочу, каже, після вчорашнього, на неосвяченому аероплані літати! Хай простягнеться і наді мною длань Господня!»

Охоронник аероклубу був тупим і страшним. Проте лякав він лише тих, хто не мав стосунку до начальства, яке побожно шанував. А от тупим він був безмежно, бо інакше допетрав би, що про візит священиків, якби такий дійсно був організований адміністрацією губернатора та митрополією, керівництво аероклубу знало би заздалегідь.

— Так нема нікого в клубі, тільки я й пілот! — сказав він.

— Для звершення таїнства ніхто більше й не потрібний! Зви свого пілота! — наказав «Ільїн». — Ми з ним підемо до літака, — повідомив він охоронника, коли підійшов льотчик, — а ти, сину мій, залишайся тут і пильнуй!

— Якого ви літака освячуватимете: «Сессну» чи «Джабіру»? — поцікавився, підійшовши, авіатор.

— А їх що, два? — округлив очі «Ільїн».

— Два, — підтвердив пілот.

— Я так і знав! — заквилив старший «батюшка». — Так завжди у преосвященного: «Поїдьте, отче Серафиме, там роботи на годину!» А завжди виявляється в два рази більше! Візьмеш святої води на один літак, а там два. І роби, що знаєш! Ох-о-хо! За гріхи наші тяжкі... Де літаки-то? Веди до них!

Льотчик, почухавши потилицю, повідомив:

— Так у різних місцях же. «Сессна» — вона в ангарі, а «Джабіра» — он на злітній смузі стоїть, — показав він на невеличкий, наче іграшковий, білий літак, що стояв на летовищі за три сотні метрів від них.

— Мабуть, почнемо з цього, а потім в ангар підемо, — вирішив «отець Серафим». — Ходімо, отче Ферапонте! Веди, отроче! — додав він у бік літуна.

Після того самозваний Серафим зачовгав за авіатором до невеликого молочного моноплану.

Кондрашов, побоюючись, що пілот може впізнати його, бо він був кілька разів на цьому аеродромі серед охоронців губернатора, мовчки прослідував за ними.

«Ільїн» обійшов навколо літака, примовляючи: «Зєло лєпо», — потім раптом з острахом подивився на пілота:

— А скажи, сину Божий, цей птах залізний, часом, бензином не заправлений?

— А вам яке діло? — не надто коректно відповів той.

— А таке, щоб знати, чи можна біля неї запалювати кадильницю й курити ладан, — лагідно пояснив «Серафим».

— Курити на злітній смузі не можна взагалі, — обрізав «син Божий». — Думаю, що і ладан не варто, бо бак заправлений під зав’язку.

— І що, може злетіти під небесі? — несподівано цап’ячим голоском запитав капітан.

— Та хоч зараз лети, — гмикнув авіатор.

— І що, до Верхоярська можна долетіти?

— Запросто!

— І до Білоскельська?

— Не питання.

— І до Китаю долетить? — не вгавав псевдопіп.

— Аякже, — запевнив льотчик.

— Зєло лєпо, — знов прорік «Ільїн» і раптом блискавичним ударом у шию відключив його й підхопив непритомне тіло, утримуючи у вертикальному положенні, щоб охоронник не помітив пілотової недієздатності. — Сідайте, отче Ферапонте, до небесної колісниці, та й летимо!

— Хто? Я? — витріщився на «Серафима» капітан. — Та я не те що за штурвалом, я пасажиром ніколи не літав! Я думав — ви вмієте. Ви ж весь час по телевізору то на літаку, то на торпедному катері гасаєте...

— А ти всьому віриш, що у нас по телевізору показують? — криво посміхнувся «Ільїн». — Там повний літак інструкторів був. Оператору ледь місце знайшли.

— Так що ж нам робити? — уперше за два дні пригод розгубився Кондрашов.

— Підняти й посадити літак я зможу, а от курс прокласти — вже ніяк. Я завжди над одним і тим само аеродромом літав.

— Курс я беру на себе, летимо, — мало не закричав Юрій. — Он охоронник щось запідозрив... Лізьте до кабіни, я потримаю літуна!

Підібравши довгі поли ряси, «Ільїн» забрався до літака, всівся на місце пілота, щось там ввімкнув і двигун запустився.

— Сідай, Юрію! Швидше сідай! — загорлав «Віктор Іванович» Кондрашову.

Той обережно, наскільки це було можливо, опустив на бетон летовища непритомного льотчика, проліз під черевом літака й за мить опинився в кабіні. Літак вирулив на злітну смугу й почав розгін. Краєм ока Кондрашов побачив, як на поле аеродрому вискочив здоровенний незграбний охоронник і замахав руками. Те, що в нього, крім гумового кийка та газового балончика, ніякої зброї не було, досвідчений та добре навчений капітан помітив, ще коли вони заходити до аероклубу крізь хвіртку.

— І що тепер, куди летіти? — піднявши літак метрів на вісімдесят, спитав у Юрія «Ільїн».

— Зараз узнаємо, — сказав той і витяг з великого темного пакета свій наплічник, а з нього — навігатор, той самий, що вчора був закріплений на торпедо фамільного «Вілліса». — Значить так: точка старту — Малинське, пункт призначення — Домськ, до нього у нас пального напевне вистачить, а там щось вигадаємо. А вони нас хай по дорозі на Китай перехоплюють. Головне — високо не летіти, метрах на п’ятдесяти, місцевість тут горбаста, ніякими радарами тоді нас не знайти.

— З Китаєм це ти добре вигадав, — похвалив «Віктор Іванович».

— Усе просто: у вашому випадку з тисячі людей дев’ятсот дев’яносто дев’ять тікатимуть за кордон, де є і гроші, і притулок. Хто подумає, що ви прагнутимете до центру країни й націлитеся битися?

10.

Прем’єр-міністр Михайло Петрович Лижин метався по кабінету нестямний від гніву, з червоним лицем, і репетував так, загинаючи найбрутальніші матюки, ламаючи олівці й роздираючи на шмаття всі аркуші паперу, які траплялися йому під руки, що у генералів, котрі за життя бачили не одного смаженого вовка, а зараз виструнчилися перед начальством у високому кабінеті, очі рогом полізли. Цей, на відміну від президента Погодіна, вважався демократом та лібералом, поводися завжди по-європейському, а тут... «Мать-мать-мать-перемать! Ідіоти грьобані, мать-мать-мать!»

— Суки! Вилупки! В Петропавловську-Камчатському згною! Що — столичне їдло жмутом у горлі стоїть? Лайно ополониками до смерті жертимете! Що — генеральські погони плечі тягнуть? Прапорщиками доживатимете, ...ляді! Даю вам три дні: сьогодні, завтра й післязавтра! Де хочете його знайдіть — хоч на краю світу! І питання щоб вирішили. Бо як ні — начувайтеся! Телепні, най би вам луснути! Погань!

Три найголовніші в країні генерали — міністри оборони, внутрішніх справ та федеральної безпеки — стояли перед ним наввипинки.

— От скажіть, як так може бути? Їдуть двоє офіцерів з чітким завданням розібратися з ним та його бабою — замість того він ліквідовує їх обох? Мене запевняють, що він один, як перст, і ніякої підтримки там не матиме, а в нього у спільниках опиняється прекрасно вишколений офіцер спецслужби?

— Це не мій, це зі служби федеральної охорони, — почав було виправдовуватися той з генералів, чиї підлеглі частіше носять цивільне, але прем’єр жорстко перервав його:

— Мовчати! Начальник охорони вже знятий з посади! І щодо нього розпочато службове розслідування на предмет службового недбальства! Ви теж хочете? Хто хоче?

Охочих не знайшлося.

— Далі, — вів своє розлючений керівник. — На підстрахування тих двох роззяв направлено цілу групу — він її усю поклав у лісі й відірвався від погоні. Знайшов де переночувати. Ви переконували, що перекрили всі дороги, — він пройшов повз ваші заслони на моторному човні рікою, обдуривши вас, пішов з-під носу ваших людей в Білоскельську, якось пробрався у Малинське на аеродром «Шанський» і там захопив літак! Як таке могло статися? Куди він полетів?

— Пілот перед тим, як його оглушили, чув, що вони говорили про Китай, — доповів головний міліціонер країни.

— І що вдіяли ви? — вищирився, як вовк, Лижин.

— Система ППО приведена у повну бойову готовність, — повідомив головний вояк. — На усіх можливих маршрутах перельоту з Верхоярська в бік державного кордону з Китаєм баражують винищувачі та перехоплювачі.

— І що? Перехопили? Збили? — люто зиркнув на нього прем’єр.

— Аж ніяк, — розвів руками генерал. — І на радарах його літак не з’являвся.

— Чому? У нас такі погані радари, що не можуть виявити один-єдиний літак?

— Ніхто не виявить, якщо він летить на надмалій висоті, вимкнувши зв’язок та систему розпізнавання «свій — чужий».

— То запхніть собі в дупу всі свої перехоплювачі із радарами вкупі! — затупотів у безсилій люті ногами Лижин. Потім повернувся до поліцейського генерала. — А ви що робите?

— Розіслали по всіх управліннях та відділах, аж до районних, орієнтування. Роздруковано листівки — триста тисяч примірників. Розклеюємо. Проінструктовано всіх дільничних і патрульних. Залучено позаштатних співробітників та активістів. Розставлено додаткові пости й патрулі на всіх вокзалах, автостанціях аеропортах, морських і річкових портах. Також там ведеться негласне спостереження. Задіяли підсилення. Співпрацюємо з усіма державними й недержавними телекомпаніями — портрети злочинців показують в усіх випусках новин...

— А результат? — перебив його прем’єр.

— Поки нема, — знітився генерал.

— Так от, — жорстко заявив начальник всіх міністрів. — Мене не цікавить, що ви робили, мене цікавить лише результат! А його нема! Зарубайте собі на пеньку: три дні! Потім — Камчатка і дуже маленькі зірки! Армія та поліція можуть бути вільними!

Те, що він назвав не на ім’я та по батькові, не «генерал ім’ярек», а просто — «армія та поліція», — було не надто добрим знаком. Тут прем’єрові здалося, що вони забарилися, і він заверещав, як капрал на плацу:

— Кру-гом!

Генерали чітко, по-стройовому, повернулися через ліве плече.

— Шагом... арш! — пролунало, і вони вийшли з кабінету. Звідки їм було знати, що годину тому Лижину дехто подзвонив і, так само не добираючи слів, поставив задачу за чотири дні, до початку сесії держдуми, остаточно вирішити питання. Так що на виконання усього, чим він грозив генералам, якщо вони провалять справу, у прем’єра залишалася ще доба.

— Ну, цих-то ми використовуємо в темну, вони роблять, що можуть, ловлять людей, які раптом стали небезпечними злочинцями: якогось Кондрашова й не знати якого Ільїна, не підозрюючи, хто саме ховається за цим іменем. Але ж ви у курсі, чому в Ільїна такий розпливчастий фоторобот. Що у вас, генерале?

— Полковник Ванін повідомляє з Верхоярська...

Тут сталося те, чого ніколи раніше не траплялося в їхніх стосунках: Лижин перебив головного в країні лицаря плаща й кинджала:

— Цей телепень ще живий? Я думав, він давно загинув у автокатастрофі...

Провали трапляються в усіх спецслужб світу, і винних у них карають, причому часто — жорстоко, але такими спецами, як Ванін, розкидатися не прийнято. Так, дебют розіграли не найкращим чином, але акція в губернаторській резиденції — це лише епізод у великій і складній спецоперації, невдача там — наслідок ланцюга неочікуваних випадковостей, і, по-перше, невдача не фатальна, ще можна спробувати перехилити шальки терезів Фортуни на свою користь, по-друге, ніхто не скидає з шахівниці сильну фігуру через те тільки, що нею невдало походили.

— Він багато чого з’ясував, що мали би знати колеги з федеральної охорони ще до його приїзду туди.

— Та ну? І що ж він такого взнав? — скептично скривився Лижин.

...Спецпризначенці тільки в’їжджали до Білоскельська, «Ільїн» та Кондрашов вже завершували маскарад на горищі дев’ятиповерхового будинку, Ольга билася плечем об зачинені двері ванної кімнати, а полковник Ванін, довідавшись про її дзвінок, виїхав з Верхоярська службовим «Опелем» на трасу «Мати-ріка» і мчав на затримання. Ех, якби він знав, що в одному з таксі, що зустрінуться йому за двадцять хвилин на тій дорозі, сидітимуть ті, кого він найбільше хотів упіймати! Але те, що вони можуть їхати в бік столиці краю, а не гнати, мов вітер, подалі від неї, йому на думку не спадало. Для нього негайно «пробили» власника мобільного телефону, звідки надійшов дзвінок: Липкина Ольга Петрівна, вчителька історії в місцевій середній школі, яка мешкає за тією саме адресою, на яку й надійшов виклик. Досвід підказував полковнику: таких збігів не буває. Полковник в’їхав у двір будинку, коли Ольгу уже випустили з ванної кімнати.

Він дочекався, поки бійці групи оперативного реагування військ спецпризначення вийдуть з парадного, і піднявся до неї.

— Полковник служби федеральної безпеки Ванін Андрій Анатолійович, — представився, назвавши справжнє місце служби. — Мені треба поговорити з вами, Ольго Петрівно. Дозволите?

Та байдуже кивнула й відсторонилася, даючи йому зайти в квартиру. Він довго й ретельно витирав ноги, потім пройшов за нею на кухню.

— Може, чайку вип’ємо, Ольго Петрівно, та ще й з дещицею коньячку після всіх хвилювань? — витягнув з кишені пласку півлітрову фляжку Ванін. — Де у вас чарочки?

На жінку накотила апатія, вона знехотя знизала плечима, сіла на кухні на табурет біля столу й, підперши голову лівою рукою, втупила погляд в стінку напроти себе. Він знав: таке трапляється з людьми, коли після сильних переживань охоплює цілковита байдужість.

— Я похазяйную, — сказав Ванін.

Кухня була така собі: метрів шість площі, обставлена скромно, прибрана чисто. Одразу видно, що хазяйнує тут людина небагата, але охайна.

Полковник сам запалив плиту, поставив чайник на конфорку, знайшов на підвісних поличках чашки, блюдця, чай у пакетиках, цукор та ложки і все це виставив на стіл. Закипів чайник і видав пронизливий свисток. «У мене такий теж був років двадцять тому, — згадав Ванін. — Навряд чи це її, певно, від батьків залишився...» Він опустив паперові пакетики до чашок, залив їх окропом, намагаючись зробити вигляд, що здійснює якусь таємничу відправу. Направду полковник терпіти не міг чай з пакетиків і забороняв своїм домашнім їх купувати, кажучи: «Це чайне сміття по всій фабриці позмітали разом з пилом та й пофасували. Хорошого чаю в пакетиках не буває!» Одначе тут він просто-таки чаклував. Потім налив у чарки коньяк — він віддавав перевагу вірменським сортам — і сказав проникливо:

— Прошу.

Вона раптом махнула рукою: більш як півкопи лиха не буде — і взяла посудину.

— З Богом, — сказав Ванін, хоча, при чому тут Бог, він і сам не пояснив би, потім вони випили ще раз, і він з награною душевністю, як і тоді в розмові з Неллі, біблійним змієм почав закрадатися жінці в душу. Але тепер справа пішла значно легше: одне діло, коли проти тебе — колишня чемпіонка з досвідом боротьби за виживання в збірних різного рівня, яка потім побула і депутатом, і керівником депутатської групи та парламентського комітету, а друге — вчителька з провінційної школи. Перша нікому не вірила й була навчена контролювати свої висловлювання, бо знала, які залаштункові ігри ведуться довкола, які відбуваються інтриги й зради, а друга була наївною і простодушною.

— Як же злодії увірвалися до вас? — дивлячись вчительці просто в зіниці, спитав досвідчений опер Ванін. — У вас такі бронедвері, танком вибивати треба...

— Чому ж увірвалися? — здивувалася та. — Я сама їх впустила. Я Юру давно знаю, ще з інституту.

— Ви разом вчилися? — ухопився за ниточку Ванін.

— Вчилися. В Верхоярському педінституті. Його після захисту диплома до армії забрали, у нас же військової кафедри не було, а я сюди як за розподілом потрапила, так і працюю. А він прийшов зі служби вже лейтенантом — в них там якісь офіцерські курси були, до школи йти не схотів, на цю службу пішов.

— А чого ж він тепер саме до вас поїхав, Ольго Петрівно?

— А до кого ж йому їхати? — щиро здивувалася жінка. — У нас з ним кохання було в інституті. Казав: «Відслужу — поберемося». Та не склалося.

Андрій Анатолійович Ванін вмів слухати — їх, працівників спецслужб, цього спеціально навчають. Бо коли слухач вдячний, то й людина розповідає охоче. Треба тільки супроводжувати її оповідь відповідною мімікою, вчасним загляданням у вічі та правильними жестами й репліками. Полковник все це умів, і Ольга потроху розговорилася:

— Я ж сама винна: не дочекалася його. Погналася за журавлем у небі. Я приїхала: юна вчителька в чужому місті, нікого не знаю, всього боюся. А тут підкотився він: молодий перспективний чиновник, заступник мера, голова місцевого осередку пропрезидентської партії. У мене грошей ледь-ледь на маршрутку, а він на іномарці зустрічає, до гуртожитку підвозить, квіти-дарунки, слова каже, яких Юра так і не навчився говорити. У якийсь момент здалося: ось воно, впіймала синього птаха! Не склалося: рік казка тривала, а потім... Правда, з квартирою посприяв: дали як молодому спеціалістові в будинку агрегатного заводу. Тут бабця одинока до мене жила... Не приватизувала чомусь. А той поговорив, з ким треба... Ремонт допоміг зробити. І за те спасибі. А незабаром кохання його вистигло, як склянка чаю взимку на вулиці. В дикторку місцевого телебачення закохався.

— А Юрій?

— А що Юрій? Взнав. Повідомив хтось, «добрих» людей довкола чимало. Повернувся — не дзвонив, не приходив. Років п’ять не бачилися. А раз поїхали з подружкою до Верхоярська в театр — і зустрілися. Він теж в театрі був — губернатора охороняв. Поговорити не змогли, тільки привіталися. А потім я сама знайшла в однокурсників номер його стільникового і подзвонила. Він раз приїхав, другий, а потім на ніч залишився. Стосунки нібито відновилися, але я сама відчуваю: як не склеюй — не те.

— А заміж не кликав? — здійснив стовідсоткове попадання Ванін.

— Раз спитав минулого року: «Може, розпишемося?» — а я промовчала. То він більше й не говорив про це... А що він такого накоїв?

— Поки ми маємо щодо нього тільки підозри, але дуже серйозні, хотіли з’ясувати, а він взяв та й втік з цим Ільїним.

— Ой, цей Ільїни такий схожий на... — і вона замовкла, не сміючи назвати ім’я.

— Схожий-схожий, — підтвердив полковник. — Трапляються люди, схожі на інших людей. Ольго, а для чого ж ви нам подзвонили, якщо у вас з Юрієм стосунки?

— Я побачила оголошення по телевізору, та наче прозріла: якщо ти, голубе, в бігах, і на тебе оголошено розшук, то тебе або вб’ють при затриманні, або надовго посадять. Якщо ти нелегалом зробився, для чого до мене йдеш, хочеш, щоб і в мене неприємності були? Ти можеш займатися, чим вважаєш за потрібне, але мені нащо голову морочити, забираючи останні роки, коли я могла би ще влаштувати своє життя? Розлютилася я на нього, от і все.

— Так правильно, справді, нащо голову морочити: ти або одружуйся, або... — підспівував полковник, потроху вводячи її в легкий транс: синхронізував дихання, моргання повік, легко торкався її правого плеча долонею, наслідував її рухи й інтонації, повторював її ім’я. — А що в нього була за родина, хто його батьки?

— Він уникав розмов про сім’ю. Раз тільки прохопився, що матері вже нема, а батько є, але про нього він розповідати права не має.

— Он як, — відклав цю інформацію на особливу поличку пам’яті Ванін. Він зрозумів, що чогось більш цікавого йому тут не взнати, і вирішив завершити розмову, як грамотний психотерапевт: дати жінці установку.

— Ви все правильно зробили, Ольго Петрівно, ваш вчинок правильний, і якщо ви ще щось пригадаєте важливе або матимете якусь важливу інформацію, неодмінно мені зателефонуйте! — лівою рукою досвідчений контррозвідник по-дружньому доторкнувся ще раз до правого плеча вчительки, а правою вклав їй в долоню свою візитку. Там, щоправда, не було ані військового звання, ані посади, тільки повне ім’я та номер стільникового телефону.

Розпорощавшись, він вийшов з квартири й пішов сходами вниз. «Таке життя, — подумав полковник. — Раніше жінки за декабристами в Сибір їхали, такі вірні були, а тепер у центрі Сибіру по два рази зраджують!» А втім, він її не засуджував і не виправдовував, радше, просто філософствував: всякого за кар’єру в спецслужбі надивився.

Він тепер знав, у якому напрямку копати інформацію на Кондрашова, і, сівши до своєї службової машини, одразу передзвонив куди слід і дав команду перевірити все, що довідався від Ольги. Коли він під’їжджав до Верхоярська, йому вже дали відповідь, котра його, якщо чесно, ошелешила. Про таке, вирішив він, треба негайно повідомити голову федеральної служби.

...Прем’єр Лижин нетерпляче повторив своє запитання до голови найсерйознішої спецслужби в країні:

— Так що ж такого цінного знає цей ваш Ванін?

— Ну, наприклад, хто батько цього капітана Кондрашова, що весь час плутає нам карти.

— І все? — презирливо скривився голова уряду. —

І хто ж він?

— Той, кого вчора вбили на Верхоярському механічному заводі, — чітко відповів співбесідник.

11.

«Ільїн» раніше ніколи не керував літаком Jabiru, виключно вітчизняними апаратами, і мусив визнати, що порівняно з ними ця машина слухалася пілота бездоганно й летіти на ній виявилося легко. Колись його вчили азам пілотажу, але в ті давні часи літаки були інших конструкцій, зроблені з інших матеріалів, з більш примітивними приладами, а фізичних зусиль вимагали більше. Потім сталася перерва в польотах на кілька десятиліть, і ще політав він кілька років тому з пропагандистською метою. Тоді ж він і на гоночному автомобілі «Формули-1» по висохлому соляному озеру ганяв, і на батискафі на дно Північного моря пірнав. Мода така тоді була, щоб усі можновладці один поперед одного показували себе «на землі, в небесах і на морі»: мовляв, наша влада міцна, як ніколи, наші керманичі – справжні мачо та вміють все! Так тоді ті сюжети про польоти — а всього їх було три — знімали по кілька днів, по кілька дублів кожного епізоду, а потім монтували, як справжнє кіно. Інструктор поряд увесь час був, усі елементи на тренажері відпрацьовували. А зараз усе сам, і спершу «Ільїн» відчував досить сильний неспокій, але цю машину зробили, продумавши все для того, щоби пілоту було в ній зручно, і він швидко призвичаївся в кабіні й заспокоївся.

Вони летіли над дорогою, якою проїхали з таксистом не більш як півгодини тому. Кілометрів через двадцять п’ять вона мала з’єднатися з великим шосе, що тягнулося крізь увесь Сибір.

— Нам над трасою зараз, гадаю, літати не варто, — раптом сказав Кондрашов.

— Проте в нас автомобільний навігатор, він іншої дороги не знає, — заперечив «Ільїн».

— Так він же не місцевий, — пожартував Юрій і вимкнув прилад. — Зараз дорогу перетинатиме просіка, а по ній лінія електропередач іде, вона врешті-решт виведе нас на ту ж автостраду, але вже за Верхоярськом, там ми повернемо на захід і спокійно долетимо до Домська. І Мати-ріку ми перелітатимемо південніше міста, ви, коли їхали в резиденцію з аеропорту, під тією ЛЕП проїжджали. Коли дістанемося траси, повернемо ліворуч і летітимемо уздовж неї на Домськ.

Він, звісно, мав рацію, цей капітан, хто там тебе побачить, якщо ти летиш над тайгою на висоті тридцять-сорок метрів над землею зі швидкістю двісті кілометрів на годину? А якщо хтось і побачить, то чи встигне роздивитися? Промайнуло щось в небі — шукай вітру в полі! Та й кого якийсь літак зацікавить? Тут на таких може летіти хто завгодно: якийсь бізнесмен у справах, лікар до хворого у віддалене селище... Мало кому й куди треба? А на трасі — тисячі машин, тисячі людей, не кажучи вже про пости дорожньої поліції, хтось та й зверне увагу.

Двигун упевнено гудів, під крилами проносилася тайга, і Кондрашов спершу невідривно дивився вниз. Йому насправді ніколи не доводилося літати; він був із Верхоярського краю, там виріс, там учився, там працював. На потязі — так, їздив. На службу в армії та назад, наприклад.

У маленькому легкому літаку політ відчувається геть не так, як у великому комфортабельному лайнері — той піднявся на десять кілометрів, і все, що під ним: сріблясті блискучі ріки, густо-зелені хащі тайги, горбаті сопки, рудуваті гострі гранітні скелі — все повільно пропливає під акомпанемент мірного гулу турбін десь знизу, далеке і нереальне. Сидиш собі у зручному затишному кріслі й дивишся в ілюмінатор, точнісінько як у телевізор, навіть так само здрімнути можна. А тут двигун потужно співає, підвиваючи басовито, якщо пілот додає газу, й пейзажі проносяться майже під черевом машини, а політ відчувається кожною клітиною тіла.

Літак нісся на захід зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Сама собою ця цифра не справляла враження на «Ільїна»: колись на гоночному боліді він розігнався майже до трьохсот. Проте відчуття стрімкого лету було дуже сильним, чоловік захопився.

Кондрашов подивився на годинник і сказав:

— Судячи з часу польоту, незабаром ріка. Зважте на те, що над руслом проліт між опорами значно довший, тож провисання дротів більше, а отже, і опори вищі.

— Гаразд, — відповів пілот і повів літак паралельно високовольтній лінії.

Незабаром вони летіли вже над рікою. «Ільїн» покрутив головою та раптом впізнав:

— Ага, а там — резиденція, — показав він ліворуч на групу будівель віддалік в лісі понад берегом.

— Вона, — погодився Кондрашов. — Ви не помилилися, отче Серафиме!

Тільки тут «Ільїн» усвідомив, що вони досі виряджені в ряси, а обличчя їхні усе ще прикрашають накладні бороди, і обидва виглядають, як учасники поганого маскараду.

— До речі, Вікторе Івановичу, я ще з летовища аероклубу хочу спитати: з якого дива ви мене отцем Ферапонтом охрестили?

— Та що спало на думку, те й бовкнув, не до того було, щоб церковні імена пригадувати, — відповів, не відриваючи погляду від небокраю, пілот. — А тут ще на церковний лад треба було говорити.

— Гадаю, машкара служителів церкви нам більше не знадобиться, ба більше — вона тепер небезпечна, — сказав Юрій, знявши скуфію і відліплюючи накладну бороду. — Я оце думаю: може, вуса залишити? А вам, можливо, і бороду слід залишити, ви занадто впізнавана людина в країні.

Вибратися зі стихаря в кабіні, де ані витягтися на повний зріст, ані підвестися, не така проста справа: Кондрашов вигинався, звивався, борсався, вовтузився, борюкався і, нарешті, переміг — одежина опинилася в його руках.

Тим часом вони перелетіли ріку й старший утікач теж вирішив позбутися маскарадного вбрання. «Ільїн» зняв камилавку, таки віддер козлячу бороду та обсмоктані й обвислі, наче в сома, вуса, й сказав капітану: «Потримай штурвал рівно». Направду ніяких штурвалів у кабіні легкого літака Jabiru не було, лише ручка керування між двома кріслами, схожа на комп’ютерний джойстик. Тримати ручку керування Юрію довелося півхвилини, не більше: його попутник був менших габаритів, а його ряса — простора, тож він легко її позбавився. Усе театральне причандалля вони зав’язали в один вузол, зроблений з ряси, й викинули, прочинивши дверцята з боку пасажира.

Просіка, над якою летіли двоє вигнанців, тяглася, здавалося, за горизонт, а шосе, що мало би правити їм орієнтиром для польоту в Домськ, досі не трапилося.

— І де твоя автострада? — суворо спитав «Ільїн».

— Буде, — запевнив Юрій. — Ріка була, тож буде й дорога. Тут машиною години зо дві їхати, отже, літаком — хвилин тридцять, не менше.

Траса відкрилася несподівано, пілот перелетів її, потім заклав віраж і, повернувши ліворуч, полетів над тайгою паралельно полотну дороги на відстані метрів ста. «Це правильно, що не над самою трасою», — вирішив Кондрашов.

— Нам же годин зо шість летіти? — чи то спитав, чи то ствердив «Ільїн».

— Та десь так, — із сумнівом підтвердив Юрій.

— І напрямок на схід? — сказав знову пілот так, що не знати було, з Кондрашовим він бесідує, чи з самим собою.

— Еге ж, — не розумів капітан, куди хилить його супутник.

— То, може, нам має сенс не вмикати навігатор, а вирахувати приблизно азимут і летіти годин із п’ять напрямки над тайгою, не повторюючи усі вигини траси, а потім увімкнути його над першою ліпшою дорогою, і він приведе нас туди, куди нам треба. До речі, а куди нам треба в Домську? Ти ж маєш чіткий план, хіба ні?

— Звідки ви знаєте, що я його маю?

— Я вже придивився трішечки до тебе, — спокійно повідомив старший супутник. — Так куди?

— Нам треба сісти на летовищі Домського літно-технічного училища цивільної авіації.

— І що там?

— Там на нас чекатиме вірна людина, а що вона вдіє, я і сам не знаю, лише здогадуюся з високою, сподіваюся, ймовірністю.

— То летимо навпростець? — наполягав «Віктор Іванович».

Ще вчора вранці Кондрашов рішуче сказав би «ні» у відповідь на такі пропозиції, але зараз ризик заблукати над тайгою не здавався меншим, ніж ризик бути виявленим, бо тоді — гарантована смерть.

— Робіть, як знаєте, ви ж пілот, — погодився він.

Дорога пішла ліворуч, огинаючи величезне озеро, а «Ільїн» полетів прямо над дзеркалом водойми, самовпевнено тримаючи машину на висоті десятиповерхового будинку. Юрій пощулився: він не раз чув, що при поземному льоті достатньо найменшої похибки пілота, щоб літак зазнав аварії.

— А звідки ти знаєш, що та людина на нас чекає? — поцікавився «Віктор Іванович».

— Бо я їй подзвонив.

— Ха! Тоді нас там і полковник Ванін з групою головорізів теж чекає, можна не сумніватися! — косо глянув на нього товариш з пригод.

— Полковник Ванін може лише нервово покурити в кутку, хлюст столичний, — злостиво просичав капітан.

— Він хіба не ваш, місцевий? — здивувався «Ільїн».

— За два тижні до урядового візиту його перевели зі столиці. І таке враження, що він не з нашої служби, що нападати він краще вміє, ніж захищати...

— Отже, операцію зарані готували, — зрозумів колишній опер.

— Виходить, що так, — погодився Юрій.

— Мені поталанило, — задумливо промовив «Ільїн».

— Мені, як виявилося, теж, — заявив Кондрашов. — Бо якби ви були не таким спритним, я міг би й не встигнути...

— А чому ти думаєш, що вони не відстежили твій дзвінок? — поцікавився «Віктор Іванович».

— Бо я дзвонив не по телефону, а по «Скайпу», дзвінок тривав півхвилини, сказав я буквально тридцять слів, нікнейм у мене взятий зі стелі, з’єднання в «Скайпі» непостійні, а нетбук, з якого виходив у інтернет, я закинув у розжарену топку кочегарки в резиденції.

— А звідки в тебе така впевненість, що з тією людиною не станеться, як з Ольгою? — допитувався далі «Ільїн».

— Бо то родич.

— О, прекрасно! — показно зрадів старший утікач. — Якраз родичів вони й не відстежуватимуть.

Ця фраза пролунала дуже скептично, але на Юрія не справила жодного враження. Він поцокав язиком, погойдав з боку в бік головою, мов китайський божок, та й заявив:

— На Верхоярському міському цвинтарі, на сімнадцятій ділянці вони його відстежать?

Співбесідник остовпіло витріщився на нього, а він вів своє:

— Десять років тому цей родич, бізнесмен та промисловець, загинув у жахливій катастрофі. Півміста на похороні було. І пам’ятник на могилці стоїть, і свідоцтво про смерть є, і паспорт поховання. Отакі справи, Вікторе Івановичу.

— Як це? — остовпів той.

— Прилетимо — в нього й спитаєте, — переконливо закрив питання той. — До речі, ви знаєте, як зветься озеро, над яким ми путь верстаємо? Озеро Сектантське.

— Ваше життя одразу не збагнути, — знизав плечима «Ільїн». — Покійники літаки зустрічають, на заводах та на державних дачах на державних зверхників замахи влаштовують, ще й озера тут Сектантські...

Решту польоту вони не розмовляли — про що? Порожнім же балачкам обставини не сприяли.

...Розрахунок «Ільїна» виявився правильним: за п’ять годин ввімкнули над якимось путівцем GPS-навіга­тор, він швидко зорієнтувався в просторі й вивів їх спершу на розбиту місцеву дорогу, потім і на трасу. Виявилося, що летіти залишалося всього п’ятдесят кілометрів, а це чверть години лету.

Домськ розташований на східному, правому березі річки Чулима, а льотне училище зі своїм летовищем — на лівому. Над ним часто літають легкомоторні літаки, на яких вчать тамтешніх курсантів. Крім того, училище, щоби вижити в складні ринкові часи, здає частину ангарів у оренду місцевим бізнесменам. А ті — люди прості: мені треба — я лечу, ні в кого дозволу не питаю. Адже сибіряки — люди широкої душі! Тутешнє купецтво й у минулі століття було на різні штуки удатне, дивачило й химери гнуло — не приведи Господи! Досі легенди ходять. А зараз — тим паче. Хочемо з друзями за триста верст на риболовлю полетіти — хто нам заборонить? Дійсно, хто, якщо з податків із його підприємств на п’ятнадцять відсотків бюджет краю наповнюється? І, звісно, п’ятнадцять відсотків чиновників живе. А в літаку ще парочка таких само орударів місцевого бізнесу. Тому — визначили їм висоти й коридори — літайте, поважні, тільки великій авіації не заважайте! Отже, нікого не здивував невеличкий одномоторний австралійський апарат, що досить грамотно зайшов на посадку, не роблячи кола над полем. Ще якийсь перець грошовитий прилетів — мало їх тут вештається?

«Ільїну» вдалося посадити машину, як у підручниках пишеться — на три точки, — видно, далися взнаки тренування з найліпшими інструкторами. Він взявся гальмувати й прикидати, куди ж йому приткнути літак, щоб той одразу не кинувся в очі, й раптом побачив укінці смуги людину, котра, відчайдушно жестикулюючи, вказувала в бік порожнього ангару з розчахнутими ворітьми. Не надто досвідчений пілот, «Віктор Іванович» не знав, як тут слід вчинити, й просто заглушив двигун й зупинив «Джабіру» перед самим ангаром.

Людина, котра махала руками, щодуху кинулася до літака, «Ільїн» придивився й остовпів: літним полем зі спринтерською швидкістю прямо до них нісся... другий Юрій Кондрашов.

12.

Неллі напилася чаю з печивом, намащеним повидлом, лягла у своє улюблене ліжко, накрилася пледом і... не змогла заснути. Сон вперто не йшов, а кілька хвилин тому здавалося, тільки приляж — і шубовснеш у сон, так повіки злипалися. Варто було лягти — сон як рукою зняло... Далися взнаки, мабуть, переживання останніх днів. Спати геть перехотілося. Зате закортіло закурити. Взагалі-то, вона курила дуже рідко: коли раз на місяць, коли — два. Пачки на рік вистачало. І сама не відчувала залежності, і той був проти паління. А от від нього залежність відчувалася... Вона підвелася, взяла цигарки й запальничку і вийшла на балкон. Розчинила вікно і одразу почула якийсь гамір у дворі. Визирнула — знизу комашилися якісь люди, — цивільні та поліція — стояв критий вантажний автомобіль. З її парадного санітари винесли ноші, накриті простирадлом. «Вперед ногами», — зауважила вона. Незабаром винесли другі ноші, теж накриті та вперед ногами. Покійник на них був дуже великим. У неї одразу з’явилися нехороші підозри. По спині побіг неприємний холодок. Неллі накинула на халат пальто й спустилася в хол першого поверху. Там юрмилося безліч людей: сусідів і сторонніх.

— У нас нещастя, — ледь побачивши її, повідомила двірничка. — Охоронник з консьєржкою паленим віскі отруїлися.

Неллі раптом відчула таку слабкість, що у неї мало не підкосилися ноги, і їй коштувало неймовірних зусиль не сісти на мармур підлоги просто серед холу й не видати свого хвилювання жодним порухом м’язів обличчя.

— Он воно що, а я-то думаю: що це за метушня у нас у дворі серед білого дня.

З байдужим лицем вона повернулася тилом до присутніх, зайшла в ліфт і поїхала на свій поверх. «Сука бездушна», — подумала їй в спину двірничка.

Зайшовши до квартири й зачинивши двері, жінка судомно кинулася шукати отриману сьогодні візитку. Ага, ось вона! «Ранцев Ігор Леонідович», — було написано на стандартному клапті тонкого картону. І номер телефону. Схопила мобілку, набрала. «Алло», — упевненим баритоном відповіла труба.

...З аеропорту додому Неллі підвіз полковник Ранцев: по нього службова машина прийшла. Він сів біля водія, а вона забралася на заднє сидіння сріблястого «Опеля». Подумала, коли авто тільки подали: чого це в нього така проста машина, а тепер, відчувши затишність оббитих натуральною шкірою сидінь та побачивши, що нею оздоблено весь салон, зауваживши непримітну респектабельність внутрішнього декору, зрозуміла: це авто зроблене так, щоб не кидатися всім у вічі, але щоб тим, хто в ньому, було максимально комфортно.

Досвідчена людина, Ранцев не ліз до неї з розмовами, відчувши як мінімум брак її симпатії до себе. Її не спитали, куди їхати: при ньому часто підвозили додому автомобілі різних найвищих установ держави. До того ж, кому ж знати її домашню адресу, як не Ранцеву... Та нехай: якщо він не брехав у літаку, вона скоро стане очільницею національного олімпійського комітету, і тоді в неї буде свій персональний автомобіль. Власне, приватне авто є, й не перше: міняє їх кожні два роки, а перше купила ще тоді, після Олімпіади, але ось у такому випадку, якби не Ранцев, довелося б їхати на таксі.

«Опель» завіз її у двір будинку й зупинився перед потрібним під’їздом.

— Я проведу вас до квартири? — запропонував полковник.

— Та не треба, — відмовилася жінка. — У нас там безпечно: консьєрж, охорона, камери спостереження на поверхах...

— Гаразд, тоді до парадного, — погодився офіцер. Під дверима він вклав їй в долоню свою візитну картку, стримано попрощався й, розвернувшись на підборах, не оглядаючись, пішов до машини. Вона автоматично глянула на вручений їй клаптик картону: там не було ані військового звання, ані посади, тільки повне ім’я та номер стільникового телефону.

Коли вона зайшла в хол під’їзду, лице консьєржки розпливлося у підлесливій усмішці. Охоронник — здоровенний драб у синьому однострої та чорному бронежилеті, з пістолетом у кобурі й чималеньким гумовим кийком — виструнчився й по-військовому гаркнув: «Здравія бажаю, Неллі Азатівно!» Вона привіталася кивком голови й пройшла до ліфту. Лишень автоматичні двері за колишньою чемпіонкою зачинилися й кабіна рушила, осміх сповз з обличчя тітки в скляній будці.

— Ач, нічого її не бере, — злостиво сказала вона охороннику. — Тут такі події: самого застрелили, а їй про те — ані гадки, все одно на машині підвозять та до дверей доводять... Іде, царицею вбралася, розпиндючилася — не підходь. «Здрастуй» не скаже, лиш головою махне — і того, мовляв, вам достатньо. А в самої — ані сльозинки в очах. А вона від Романа Романовича мало добра бачила? То не можна нам якусь копійчину зі своїх панських статків виділити, щоб ми пом’янули президента Погодіна?

Здоровань, котрому ще мить тому й на думку не спадало, що депутатка, колишня чемпіонка, заслужений майстер спорту й заслужена артистка може бути йому щось винна, здивовано подивився на тітку, почухав потилицю й погодився:

— І то правда, — після чого подивився вслід Неллі вже з неприхованим осудом.

А сама вона піднялася ліфтом на третій поверх, дзенькнувши ключами, відкрила крутий — принаймні, у фірмі, де вона замовляла двері, клялися й божилися, що це так, — ізраїльський замок і зайшла в квартиру.

У неї була досить простора трикімнатна — звісно, не апартаменти, але дуже пристойна, а більше їй одній нащо? Пройшлася своїм житлом: усе, як залишила кілька днів тому, від’їжджаючи до Верхоярська. Зовсім інші види були на ту поїздку.

Це було таке задоволення: вбратись в м’який затишний домашній халат і улюблені домашні капці.

В квартирі ніхто й не прибирав: сама ж на час поїздки дала вихідні хатній робітниці Глафірі. Квіти треба полити, от що. Поки поралася з лійкою, трішечки відволіклася від сумних думок. Квітів у неї було небагато, і вона, якщо чесно, не вміла за ними доглядати. Як навчитися, коли все дитинство, всю юність і молодість в роз’їздах: то збори, то змагання... А як не в поїздках, то по два тренування на день. Тоді в неї прислуги не було: хто б за ними доглядав за її відсутності?

Отже, із квітами наче впоралася. Вона походила з кімнати в кімнату — без мети, просто так. Сліди її поспішних зборів виднілися всюди. Прибирати нічого не хотілося. Вона вперше опинилася в ситуації, коли від неї мало що залежить. Навіть там, на чемпіонаті в Туріні, коли, здавалося, не передбачалося жодних шансів на перемогу, бо партнерка ще не відновилася після травми, а конкуренція прогнозувалася небачено сильною, вона зуміла зібратися сама й так налаштувати подругу, що всіх суперників вони порвали на шмаття. Навіть в історії з Нодаром вона могла щось вдіяти. Тепер рішення залежать не від неї, а такого сильні люди не люблять. Ще й знає вона про залаштункові ігри політиків значно більше, ніж хотіла. Ясно, це через нього. Як тепер буде — незрозуміло. Цікаво, його вже відшукали?

Неллі сама здивувалася, що з власної волі за таку непросту добу подумала про людину, з котрою її кілька років зв’язували стосунки, мало не вперше. Водночас у неї не було жодних ілюзій, вона чітко розуміла, що станеться, коли його знайдуть. Хоча, якщо він зуміє сховатися десь на віддаленому острові, — грошви ж у нього чимало, — це для нього буде теж смерть, тільки не фізична, а політична, яка для нього, без сумніву, страшніша.

Вона ввімкнула телевізор — там знову просторікував той Сбітнєв. «Цього я, мабуть, не любитиму все життя», — подумала Неллі. Показали знову ті самі кадри з машинобудівного заводу: біля цехів заводу президент Погодін розмовляє з робітниками; з натовпу з’являється вбивця, гримлять постріли, камера стрибає так, що нічого не розгледиш, президента несуть до швидкої, що як на те трапляється на заводі, авто з сиреною виїздить з кадру. Нового порівняно із вчорашнім випуском він сказав лише те, що справу веде слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури Андрій Удодов, а в країні оголошено траур.

Вчора в резиденції губернатора в жінки не було часу усвідомити побачене на екрані, а тут вона була вдома, почувалася спокійною й захищеною, за нею ніхто не гнався, ніхто в неї не стріляв. Вона відчула дежавю: їй здалося, що все це вона вже колись бачила. А втім, дурниці, де їй було таке побачити? З дитинства з головою в спорті, потім — в цирковому мистецтві, тепер — в роботі, раніше ніколи не те що вбивств — мерців не бачила. Проте позбутися цього враження вона не могла. В телевізорі почався рекламний блок: траур трауром, а ефірний час проплачено. Неллі вирішила поставити чайник і перекусити: з Верхоярська й ріски в роті не було, бо чарка коньяку з дещицею шоколаду, що його дозволила собі в товаристві генералів, — хіба то їжа для здорової людини?

Жінка зазирнула до холодильника — нічого такого, що можна одразу з’їсти, там не побачила, вона ж поїхала на тиждень, і все, що могло зіпсуватися, було прибрано ще перед виїздом. Знайшла дві вакуумні упаковки повидла — це вже щось. А ще у неї є пачка печива, чаю заварити — і вже є чим перекусити.

Неллі подумала, чи не випити їй чогось, зазирнула в бар і раптом помітила там пляшку віскі Jim Beam Black. Вона такого точно не купувала. Це його — він таке приносив та інколи пив із льодом чи содовою. Не тому, що любив, — він взагалі не був шанувальником спиртного, — а тому, що так, за його твердим переконанням, мав поводитися справжній джентльмен. Утім, слідів присутності цього чоловіка в її житті, а надто — в квартирі, варто якомога швидше позбутися. Їх не так і багато, хіба що зубна щітка, станок для гоління, піна, лосьйон, ще якісь суто чоловічі дрібниці, все це — раз, в пакет, і до сміттєпроводу. А от викинути пляшку недешевого імпортного бурбону — до такого вона додуматися не могла: згадалося дитинство, коли не надто заможні батьки економили на всьому, щоб тільки вона могла займатися спортом. «Треба віднести це пійло тому мурмилі в бронежилеті з холу на першому поверсі», — подумала жінка й, як була, в домашньому, прихопивши лише ключі й пляшку, спустилася на перший поверх у хол, де здоровань-охоронник знічев’я правив теревені зі злостивою тіткою зі скляної будки.

— Я тут подумала, може ви б пом’янули після зміни нашого президента, — простягнула вона віскі амбалу і раптом згадала генеральську риторику під час польоту. — При ньому країна з колін піднімалася.

Драб просвітлів лицем, взяв і сказав: «Дякую».

Вона чомусь ні секунди не сумнівалася, що кінця зміни ці двоє не чекатимуть. Неллі зайшла додому й у вітальні у рамці побачила свою давню — ще з першого юніорського чемпіонату — аматорську чорно-білу фотографію. І все стало на свої місця: епізод про вбивство вождя, дуже схожий на той, що показував усій країні журналіст Сбітнєв, вона бачила по телевізору в дитинстві — у чорно-білому фільмі про Леніна. Тоді ще був СРСР, а потім він розвалився, й такі фільми досить довго не показували. «Таке враження, що постановники сьогоднішнього вбивства просто скопіювали дуже давнє», — мимохідь подумала вона, навіть не здогадуючись, наскільки близька до істини.

Потім Неллі напилася чаю з печивом, намащеним повидлом, лягла у своє улюблене ліжко, накрилася пледом і... не змогла заснути. Сон не йшов. Вона підвелася, взяла цигарки й запальничку та вийшла на балкон...

...«Алло», — упевненим баритоном відповіла труба.

— Полковник Ранцев? — спитала чемпіонка.

— Нащо ж так офіційно, Неллі Азатівно, можна просто Ігор Леонідович, — впізнав її співбесідник.

— Ви ж казали, що мене шанують і обіцяють безпеку! — викрикнула в трубку вона.

— Що сталося? — стривожився полковник. Це вийшло в нього так щиро, що вона дещо заспокоїлася. — Розкажіть докладно і без емоцій.

Вона досить до пуття переповіла все, що відбулося з моменту їхнього розставання.

— Мало того, що я могла сама отруїтися, так тепер виходить, що я — вбивця: на пляшці відбитки моїх пальців, а камери спостереження гарантовано записали, як я те віскі йому власноруч віддаю!

— Сидіть вдома, нікому не відчиняйте й нічого не їжте і не пийте, я зараз вирішу всі питання, — наказав він.

Неллі ніколи не дізналася, що людина полковника Ранцева негайно приїхала в її будинок і спритно підмінила пляшку, з якої пили невдахи-охоронники, на точно таку ж іншу; вона також не довідалася ніколи, що та людина вилучила нишком блок, який робив записи з камер, підмінивши його на точно такий згорілий, що полковник потім кудись телефонував й дуже жорстко казав, що щодо жінки ухвалено рішення не чіпати. З того боку телефонної лінії відповіли, що, мовляв, закладку було зроблено ще до візиту в Верхоярськ і для іншої людини — просто підмінили принесену ним пляшку на точно таку, і що промаху бути не могло: хазяйка квартири віскі ніколи не п’є, тільки він. Наостанок його завірили, що більше в її квартирі ніяких сюрпризів немає.

На ранок дільничний інспектор поліції нібито випадково проговорився двірничці, що отруєння парочки визнали нещасним випадком і кримінальну справу не порушували. За годину про це знав увесь будинок.

А те, що запис ніхто не знищував і блок лежить у сейфі Ранцева, знати нікому, зокрема й Неллі, не належить...

13.

— Чого ви сидите, вам же кажуть: вилазьте! — показав на схожого на нього самого, мов дві краплі води, чоловіка, що не міг віддихатися після спурту летовищем, Кондрашов і вистрибнув з кабіни.

— Друзі, нумо, заштовхнемо цю пташку до ангару, — сказав той, що підбіг, варто було найстаршому вибратися з літака. — Головне — цього літака від стороннього ока сховати.

«Джабіру» — невелика машина, корпус якої зроблений із легких композитних матеріалів, тому троє чоловіків без проблем закотили її в приміщення.

— Що робитимемо далі? — спитав у двійників «Ільїн». — До речі, може, ти би нас познайомив? — сказав він Кондрашову.

— А я що? Знайомтеся, — не надто чемно відповів той.

— Я-то вас знаю, — почав двійник...

— Мого супутника звіть Віктором Івановичем Ільїним, а це — Костянтин Пущин, тутешній підприємець, — представив таки присутніх капітан.

— Пущин? — здивувався «Віктор Іванович». Ці двоє були так подібні один до одного, розмовляли схожими голосами, були однакової статури, навіть хода їхня не відрізнялася, не говорячи вже про манеру тримати себе, що було абсолютно очевидно: це — брати, а прізвищами різними назвалися. Єдина відмінність — у цього Костянтина темні шнурочки вусиків, точнісінько як в кабальєро з Латинської Америки.

— А що вас так вразило? — з якимось викликом спитав Костянтин. — Я ж не дивуюся, що вас звуть зовсім не так, як я очікував.

— Домовились, — погодився «Ільїн». — Більше не дивуватимусь. Які наші подальші дії?

— Летимо, куди скажете, — сказав Пущин. — Он моя ластівка чекає.

«Ластівкою» виявилася дивна машина, що стояла неподалік на летовищі. У неї було два двигуни з пропелерами, але не на крилах, як зазвичай, а на кабіні: один спереду, другий — ззаду, а замість хвоста були два фюзеляжі, з’єднані в кінці перетинкою, як у німецького літака-розвідника часів Другої світової, котрий усі фронтовики називали «рамою». Він був значно більший за Jabiru і мав, окрім кабіни пілотів, ще й пасажирський салон — такий висновок зробив «Ільїн» з наявності ілюмінаторів.

— А що це за «тягни-штовхай»? — поцікавився «Ільїн». — Ніколи не бачив такої моделі.

— Це не «тягни-штовхай», Вікторе Івановичу, це американський багатоцільовий легкий літак Adam-А500. Я за нього, між іншим, більше лимона зелені віддав! — похвалився Пущин. Він закрив ворота ангара й навісив на них величезного сталевого замка. — Спочивай до ночі, ридване чмошного губернатора, хай би він здох у страшенних муках, вночі тебе так сховають, що ніхто слідів не знайде! — злостиво сказав Костянтин. Він помітив, як підібрався «Ільїн», коли було згадано керівника краю, й додав. — Ця гадюка губернатор не збідніє!

Він виявився пророком: під вечір до сторожа летовища несподівано завітав механік одного з орендарів, що користувалися тамтешніми ангарами, з пляшкою горілки. Вони посиділи, і славного охоронника раптом — з ким не трапляється — сильно розвезло, він ледь дістався лежанки у сторожці й проспав до самого ранку. Варто було йому заснути, приятель витяг у нього з кишені ключі, відкрив ворота й впустив на летовище чималеньку фуру. Та підкотила до Пущинского ангару, у її пасажира знайшовся ключ, механік пройшов усередину й «болгаркою» вправно зрізав з нещасної «Джабіри» крила та фюзеляж, потім вони втрьох закинули розчленованого літака у фуру, водій та його супутник поїхали геть, а механік зачинив ангар, навісив замок, потім пройшов до воріт та повторив ці дії. Затим він повернувся до сторожки, підклав сторожеві ключі до кишені, витягнув з сумки ще одну пляшку горілки, відкоркував, розлив по склянках і залишив на столі, після чого турботливо вкрив сторожа куфайкою та поспіхом вийшов. На ранок пильний охоронець злітних смуг прокинувся й щонайперше — похмелився та одразу ретельно прибрав усі сліди вчорашньої пиятики. Відтак якби його навіть катували, він би нізащо не зізнався, що вчора на летовищі був хтось сторонній. Сторож чітко знав: зізнаватися — собі гірше робити.

Фура ж з решками Jabiru незабаром опинилася в Домському річковому порту, біля причалу, де стояла чималенька чорна, із іржавими патьоками, самохідна баржа, зафрахтована комерційною фірмою «Факторіал». Пасажир фури розпорядився, й спритні мовчазні докери перевантажили останки губернаторського літака на борт, а коли судно відчалило, вони в’язальним дротом поприкручували до решток літального апарату різний металобрухт. Топили літак у Чулимі на фарватері частинами, з проміжком у кілька кілометрів. А організував усе це дійство пасажир фури, що працював начальником служби безпеки фірми «Факторіал», власником та президентом котрої був Костянтин Костянтинович Пущин.

Утім, це сталося ввечері того дня, а поки утікачі та їхній помічник сідали в літак, схожий на легендарний авіарозвідник. «Адам» вразив «Ільїна»: просторий, зі смаком оздоблений салон, зручна пілотська кабіна з двома кріслами...

— Так куди летимо: до Усть-Невська чи до столиці? — уточнив Костянтин.

— І там, і там у мене знайдуться й вороги, й прибічники, — сказав «Ільїн». — Зараз визначимося.

Колись, ще під час навчання у вищій школі КДБ, один з викладачів розповідав курсу «Ільїна» про математичну теорію ігор, якою користувалися американці. Формули й викладки геть вивітрилися з голови за кількадесят років, а от приклад залишився у пам’яті. «Якщо ви маєте приблизно дві рівноцінні на ваш погляд стратегії вирішення якоїсь проблеми, — пояснював молодий, лише трішечки старший за своїх курсантів, професор, — то для швидкого визначення тієї єдиної, що її ви дотримуватиметеся надалі, доцільно скористатися грою на кшталт «орел-решітка» або «чіт-лишка». Виграш в тому, що просто грамотне рішення, вчасно прийняте, завжди краще за ідеальне, прийняте із запізненням». Тож «Віктор Іванович» заліз до кишені, намацав там монету, поклав на великий палець, підкинув так, що вона закрутилася у повітрі. «Орел — колишня столиця, решітка — теперішня», — встиг загадати він, поки монета летіла. Коротким рухом — хап! — і піймав її, глянув — решітка блищить догори номіналом.

Кондрашов ледь помітно посміхнувся: очевидно, знав, чим це займається його супутник, і спитав:

— Так що, Усть-Невськ?

Але той рішуче виголосив:

— Москворецьк.

— Як скажете.

«Рама» так легко злетіла й набрала висоту, що в «Ільїна» мимохіть промайнуло: «Ач, шугонула!», а коли літак зайняв свій ешелон і ліг на курс, «Віктор Іванович» відстібнув паска безпеки й пройшов до кабіни.

— Прошу, — показав на крісло поруч із пілотським Пущин. Його гість негайно там зручно вмостився й хвилин із десять уважно спостерігав за діями авіатора: нічого незрозумілого або надто складного не побачив.

— Усе так само, — зрозумів його Пущин. — Це як в автомобілі: якщо ви водите легковик, то й мікроавтобусом кермувати зумієте. Хочете спробувати?

— Та ні, дякую, на сьогодні налітався досхочу, навіть із перебором, — із усмішкою відмовився «Ільїн». Він помовчав, а потім запитав. — А чим вам так не вгодив Верхоярський губернатор? Я таки був причетний до його призначення, і мені не байдуже...

Костянтин повернувся до свого пасажира й уважно подивився йому просто у вічі. Зблизька було видно, що він таки старший за Юрія Кондрашова років на десять, а то й п’ятнадцять: промінчики дрібних зморшок під очима, ледь помітна сивизна, та й шкіра обличчя не така молода. Якщо тому років десь тридцять, то цьому має бути сорок, чи й сорок п’ять.

— Ви точно це бажаєте знати? — не надто охоче спитав він у пасажира. Той рішуче кивнув.

— То як знаєте. Коли попередній президент Василь Шуйський зробив новорічний подарунок країні й зрікся посади, я вже був у Верхоярську помітним бізнесменом. Звався я тоді Олегом Кондрашовим, і це ім’я в краї почали вимовляти з повагою: встиг-таки заскочити в останній вагон потягу вітчизняного бізнесу, що вже рушив. Я не був сином можновладця, приватизувати великий завод не міг. Та я вчасно зрозумів, що гряде ера комп’ютерів, і налагодив блочну збірку «Пентіумів» другого покоління в майстернях міського ПТУ у вечірню зміну, коли учнів там не було. Мені вдалося організувати поставку комплектувальних з Тайваню, й справа налагодилася. Попит був шалений, а ринок ненасичений. Статки дозволили, й незабаром у нас з’явилося й своє приміщення, й гуртові покупці. Звісно, й контрафакт клепали під замовлення, не без того, і псевдоімпортні товари якихось вигаданих закордонних фірм. Ліпили на ту само продукцію наліпку штибу «Інтернешенал електронікс інтерпрайсіз» — і лохи розмітали її з підвищеним ентузіазмом. Однак основним таки було власне виробництво. Я змикитив, що означає слово «інтернет», і... Ви, може, там в столицях про таку й не чули, але у краї першим провайдером була моя компанія «Мати-ріка». Коли мені виповнилося тридцять років, я керував чималеньким концерном «Єрмак», в якому тримав контрольний пакет акцій. У мене було все, що може знадобитись людині для гідного життя. Я всього досягнув сам, без лапи й «даху» в столиці.

Аж тут подав у відставку старий президент, і до влади в країні прийшла ваша команда. Новий губернатор ще не встиг оглядітись, а вже примітив мій бізнес, і він йому сподобався. В мене, зрозуміло, в уряді вже були знайомі, але таких, щоб готові були кістьми лягти й головою накласти, як за рідного, — нікого. А я молодий був, гарячий, коли у мене почали справу відтискати — дибки став. За місяць мене обклали, як вовка: і податкова, і відділ з боротьби з економічними злочинами, і митниця, і прокуратура, — а за два майже усі активи були заарештовані, а я — на підписці про невиїзд.

— За що ж? — поцікавився «Ільїн».

— За ухиляння від податків в особливо великих розмірах, звісно, — повідомив Пущин і хижо вискалився. — І світило мені так багато, що я й уявляти собі такий термін не наважувався. А що, посадили б для науки решті — тут і до ворожки не ходи. Утім, частина підприємств була зареєстрована на підставних осіб, кошти з них я вивів, а за три дні до суду мене вбили. Та не дивіться ви так, кажу — вбили, значить, вбили. Автомобіль мій вибухнув, а я в ньому був. Тіло сильно обгоріло. Гучне вбивство — усі місцеві газети писали, в новинах сюжети повторювалися. Впізнали мене по годиннику, печатці на пальці, по пломбах та коронках. Стоматолог упізнав, судмедексперт теж, звіривши щелепу трупа зі знімками з моєї карточки в стоматологічній поліклініці. Похорони були пишні — півміста зібралось, оркестр військового округа, найпрестижніша ділянка на цвинтарі, уся крайова еліта, вершки суспільства, так би мовити. Губернатор тут же. Некрологи в усіх газетах. Отак. Вдова з донькою незабаром переїхала до Америки, і слід її там загубився. Концерн потрапив до родичів того, кому й сподобався. Так що я вмер, у мене й свідоцтво про смерть є. А в Домську незабаром вигулькнув нікому не відомий дрібний підприємець Костянтин Пущин, котрий незабаром став досить заможним, але надміру не висовувався..

— Історія... — похитав головою «Ільїн».

— І якщо вам вдасться перемогти, особливим бонусом за мою вам допомогу я хочу голову Верхоярського губернатора.

— А що ж буде основною платою? — поцікавився попутник.

— Жорстока кара для вбивць нашого з Юрієм батька, Олександра Михайловича Кондрашова. І можливість поховати його там і так, як ми хочемо, а не під чужим іменем не знати де, за дурними правилами. — Пущин побачив, що ані це ім’я, ані його з братом бажання не справили жодного враження на співбесідника й уточнив. — Він працював вашим двійником, і це його вчора вранці вбили на Верхоярському механічному заводі замість вас, Романе Романовичу!

Співбесідник уважно подивився на Пущина й сказав:

— От кару я вам обіцяю. Таку, що мало не видасться.

Помилитися неможливо: ці холодно-рішучі інтонації знали всі в світі, це направду був живий і здоровий президент країни Роман Романович Погодін.

Частина друга

1.

— Якщо вже карти розкрито, — сказав Кондрашов, що, виявляється, вже якийсь час стояв позаду співбесідників у дверях пілотської кабіни, — то непогано узгодити плани на майбутнє, Романе Романовичу. Усе, що від нас залежало, ми зробили. У Москворецьку в нас ані таких зв’язків, ані тої сили й влади, щоб боротися на найвищому рівні... Треба з’ясувати позицію на шахівниці й наші можливості. Так?

— Так, — погодився президент.

— Як я розумію, — вів далі Юрій, — планувалася наступна операція: на заводі вбивають вашого двійника й демонструють світові розкішний похорон. А вас, Романе Романовичу, ті двоє поплічників Ваніна — Булкін та Кочетов — мали тихенько вбити в лісі разом з Неллі та сховати тіла десь у гущавині. Те, що крім Ваніна, задіяний і полковник Ранцев, — а ці люди без наказу свого вищого керівництва ні за що на таке не наважилися би, — красномовно підтверджує, що верхівка обох федеральних спецслужб — і безпеки, і охорони — грає проти нас. Які стосунки у вас із міністром оборони?

— Він усією своєю кар’єрою завдячує мені, але людина він складна...

— Ага. А як ви гадаєте, за кого міністр внутрішніх справ?

— Сподіваюсь, він щиро оплакує мене й зі шкури пнеться, щоб упіймати «причетних до мого вбивства» Ільїна та Кондрашова.

— Можна звернутися до нього по допомогу? — швидко спитав Пущин. Він, очевидно, був людиною дії. — Допоможе? Як з ним переговорити?

— Думаю, він готовий головою накласти за мене. Та як з ним зв’язатися? Кремлівської вертушки у мене тут під руками немає. З айфона? Там є потрібний номер, але варто йому запрацювати, і нас вирахують. Тому, гадаю, поки ми летимо, не те що вмикати айфон не треба — навіть батарею вставляти ризиковано. І ще одне: він, думаю, якщо ще міністр, то вже такої прочуханки отримав, що зараз риє носом землю, щоб впіймати «злочинців» і залишитися міністром. Якщо ми навіть йому додзвонимося, як його переконати, що я — це я?

— У нього висвітиться ваш номер, він почує ваш голос, хіба цього мало? — здивувався Пущин.

— А поставте себе на його місце: людина з голосом застреленого вчора президента з номера покійника скаже, що вона — і є той президент, що жива, що найвищі посадовці держави й спецслужб винні у замаху на неї та спробі державного перевороту... А ви знаєте, що про вбивство оголосили на весь світ, що про дату похорону сповістили ООН, світових лідерів і керівників усіх країн. Що чимало урядів уже підтвердили приліт своїх делегацій на похорон. Ви на його місці повірили би? Чи щось інше подумали?

— Я би вирішив, — без тіні сумніву відповів Костянтин, — що це якась брудна провокація.

— Отож.

— А якщо його переконати, що ви — це ви, а провокація полягає саме в тому, що вас заживо мертвим оголосили? — не відставав брат Кондрашова.

— Тоді він прийде на допомогу й приведе за собою десятки тисяч багнетів. Тобто бійців з автоматами й кулеметами.

— І як же його переконати?

— Треба зібрати величезну прес-конференцію, на котрій мої діти, моя колишня дружина, Неллі знов-таки, підтвердять, що я — це я. Ще можна пройти ДНК-тест із будь-ким з дітей. Їхні особи, сподіваюся, не викликають сумнівів? І аналізи хай беруть дві клініки: якась дуже відома вітчизняна й така само знана зарубіжна. Щоб у нашій не намалювали результатів, вигідних громадянину Лижину.

Кондрашов та Пущин з такої форми іменування президентом свого багаторічного компаньйона по владі зрозуміли, кого саме той звинувачує у сьогоднішніх своїх негараздах. «Прем’єра могли поставити перед вибором: або приберемо обох, або ти стаєш головним, а другого — записуємо на видатки, — подумав Юрій. — Хто в тому винний, Романе Романовичу, що багатьом можновладцям від вас настали вже не просто незручності — загрозливі збитки. Анексували в сусідів провінцію, війну неоголошену проти них розв’язали, а це був мало не єдиний народ, який не те що ворога в нас не бачив — братом вважав і союзником. Спільна історія, спільна віра... Спершу в наших і не стріляли — не могли повірити, що «братній» народ на подібне здатний. А тепер що? Пісню співають: «Не брати ви нам і не будете!» Ненавидять і зневажають сусіди колишніх братів й б’ються так, що аж земля гуде. А міжнародні санкції: не те, що якийсь один олігарх чи група — цілі їхні клани потерпають і зазнають таких збитків — суму навіть уявити неможливо. Он нафта була по сто п’ять доларів, вже по п’ятдесят, а Туран тільки й знає, що обсяги поставок на світові ринки нарощує, — з нього ж санкції зняли й «добро» дали на такі дії. Йому-то що? Не він тепер країна-ізгой. А ви — як собі знаєте. Кажуть, що мільярд доларів готівкою — це кілька «КамАЗів», забитих під зав’язку. А тут люди потягами втрачають. Вони тебе, пане Погодін, за це обожнювати повинні? Слідом за сусідами пошепки непристойним прізвиськом називають!»

А Погодін тим часом вів своє:

— Я жодних випадковостей не боюся, щоб ви знали, перевіряв уже: діти гарантовано від мене! А результати експертиз треба оприлюднити. Стане очевидно: я — це я! От тоді і міністр внутрішніх справ переконається та візьметься діяти, і до нього одразу приєднається міністр оборони.

— А хто ж збере прес-конференцію? І чи прийдуть на неї журналісти?

— У мене є одна людина — ще з Усть-Невська, — запевнив Погодін. — До цього прийдуть!

— Хто він? — не давав президентові опам’ятатись, напосідаючи, Пущин.

— Іван Печенєгін, чув такого?

А хто ж не чув? Це був один з найвідоміших телеведучих ще з веселих часів перебудови в СРСР, коли було потягло трохи вітром перемін, і люди в телевізорі передумали сидіти кам’яними бовванами й припинили читати сто разів вивірені цензурою тексти, а почали розмовляти нормальними людськими словами на теми, що цікавили народ. Він і тоді не прислужувався владі, як невдовзі наввипередки заходилися його колеги, не гнувся трохи пізніше перед олігархами, не продався їм, як деякі «зірки» оновленого екрану.

— Так от, — повів своє Погодін. — Я не сумніваюся, що коли правда з’ясується, на мій бік стануть командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій.

— Загалом, зрозуміло, — сказав Костянтин. — Виникає запитання: ви де житимете в столиці? Хоча би поки все з’ясується.

Той замислився:

— До Неллі не можна, до себе — тим паче, до колишньої та до дітей — там якраз теж чекають. Друзі? На перелік, та й ті під пильним оком... Дідько! — вигукнув Погодін. — Я надто довго був публічною особою!

— Ось дивіться. Летіти нам п’ять годин. Сідатиму я на аеродромі у Великому Гризлині, там смуга й ангари для таких, як моя «ластівка». Вам з Юрієм туди навряд чи варто потикатися: охорона аеродрому напевне ознайомлена з орієнтуванням. Проте ми пролітатимемо над Калашихою. Там у мене є людина, в котрої ви зможете перебути певний час. Ви коли-небудь стрибали з парашутом?

— Не тільки з парашутом, на параплані літав, — з погордою відповів Погодін.

— Звісно, що ж я питаю, минулого року на всіх каналах було, — посміхнувся Пущин. — Юрій теж уміє. Зараз перевдягнетеся в парашутні комбінезони й у Калашисі зістрибнете. Щоправда, вечоріє, доведеться стрибати в темряві. Та воно й на краще: менше шансів, що вас помітять.

Дійсно сутеніло. Господи, який довгий день! Зранку, ледь розвиднилося, прилетів вертоліт й завис над лісовою рубленою хатиною, розбудивши Юрія, і все було: й перевдягання, й погоні, й зради, а перельоти які! — і лише тепер тільки закінчується. Дивно, скільки подій може вмістити в себе один день.

— Ви би краще пройшли до салону, Романе Романовичу, там зручні крісла, можна поспати, є чим перекусити. Ви коли востаннє їли?

— Та, мабуть, ще в Білоскельську, у тієї Ольги, що нас здала, бутерброди з чаєм, — пригадав Погодін.

— Нічого собі! — здивувався Костянтин. — Це ви від Малинського летите? Від Білоскельська туди — годину автомобілем, звідти до Домська тою лайбою — ще шість, і ми вже майже годину летимо. Саме час підкріпитися й перепочити: хто знає, які пригоди у вас попереду, краще бути сповненими сил.

Ця порада видалася дуже розумною й президент перейшов до пасажирського салону.

2.

Коли під вечір у двері знову подзвонили й на порозі застовбичив молодик в офіційному однострої, Ольга вже й не рада була, що звернулася зранку в міліцію. Спершу ґевали в камуфляжі бронедвері зламали, потім полковник Ванін запитаннями митарив, тепер цей намалювався. Боже, скільки ж це триватиме? Краще було почекати: Юра ж казав — на пару годин всього вони заходили. Якщо вже він у такій ситуації завітав — точно у безвихідь втрапив з тим Ільїним, так схожим на вбитого президента. Посиділи б вони, чаю випили й, перепочивши, пішли б собі. Якби хтось потім щось спитав, зробила б круглі очі: «Як по телевізору показували? А я його сьогодні й не вмикала, а от вчора весь день дивилася: нічого такого й близько не було!» Вона Юру багато років знає: це патологічно порядна людина, таких зараз не виробляють. Його втягти в якісь оборудки ще могли, граючи на його чесності, але щоб він сам щось протизаконне накоїв, такого бути не може. Що ж виходить, що вона його вдруге зрадила? І тепер уже ж нічого не виправити?

— Вам чого? — нелюб’язно зустріла Ольга молодика. — Я вже все розповідала спочатку капітану тих драбів, що двері вибили, потім — полковнику. Скільки можна?

— Дозвольте відрекомендуватися: слідчий Андрій Удодов, — назвався молодик. — Я веду справу про вбивство нашого президента, тому просто зобов’язаний поставити вам ряд запитань.

— То заходьте, — скептично оглянула його жінка. Щось він замолодим їй видався. Така справа — вбивство президента країни, а довірили вести якомусь шмаркачеві: он, маленькі зірочки на погонах. Щось тут було не так. На її глибоке переконання, такими злочинами повинні займатися найдосвідченіші фахівці в країні.

Вона завела Удодова на кухню й всадила на те саме місце, де вранці пив чай супутник Кондрашова. Цього разу чаю вона відвідувачеві не пропонувала.

— Питайте, — байдужо видихнула й всілася на місце, де зранку сидів Юрій. — Одначе врахуйте, що я нічого не знаю про замах на президента й про ймовірну участь у ньому Юрія Кондрашова.

— Так і мені про це нічого не відомо, — проникливо сказав, намагаючись згорнути губи в обворожливу усмішку, чоловік.

«Шмаркач грьобаний», — подумки упевнилася в своїй першій оцінці Ольга, але промовчала.

— Під час вбивства ваш однокурсник знаходився досить далеко від механічного заводу, де все сталося, тому брати безпосередню участь у злочині фізично не міг, — спокійно повідомив «шмаркач». — Проте чому людина, яка дотепер мала бездоганний послужний список, тверду репутацію й добрі кар’єрні перспективи, одразу після цієї жахливої події самовільно залишає пост (це злочин, щоб ви розуміли!) і потаємно мандрує у невідомому напрямку з особою, яка є нерозрізнимим двійником самі знаєте кого — це запитання не може нас не турбувати. Куди вони удвох прямують і що в них на думці крутиться — хто скаже? Чи не несуть ці дії небезпеку державі?

— А чому ви гадаєте, що я маю відповіді на ці запитання? — здивувалася Ольга.

— Ви знаєте Юрія, — пояснив слідчий, — і можете багато розповісти про нього. З ваших слів ми зможемо скласти уявлення про цю людину, а отже, якось прогнозувати її вчинки.

— Питайте, — повторила вона.

— Розкажіть, будь ласка, про його сім’ю.

— Та яка сім’я... Мати вмерла при пологах, народжуючи Юрія. Батько теж десь на надсекретній роботі, Кондрашов про нього ніколи не розповідав. Був старший брат, Олег, досить відомий підприємець, загинув років п’ятнадцять тому. Інтернет-провайдер «Мати-ріка», концерн «Єрмак» — чули?

— Так хіба це не сім’ї тутешнього?.. — не закінчив фрази Удодов.

— Губернатора? — голосно перепитала Ольга. — Його. Тепер. «Майбах» Олега — вони тоді тільки-тільки входили в моду замість шестисотих «Меринів»[4] — рознесло вибухом на друзки, тіло мало не по шматочках збирали, похорон був — весь край з’їхався, в закритій труні ховали, звісно. За труною тільки Юра і йшов, а батькові не дозволили, сказали — не можна лице показувати. Ми якраз на другому курсі вчилися, вже зустрічалися. Я тоді весь час біля Юри була. Брата він дуже любив, пам’ятаю, як плакав... А за кілька днів по тому весь бізнес Олега якимось дивним чином перейшов до нових власників, а його сім’я поспіхом емігрувала за кордон... Та ви, якщо хочете про цю історію щось взнати, сходіть до крайової бібліотеки, газети тогочасні почитайте — там все написано, тоді ще журналістам роти не затикали...

— А Юрій?

— А що — Юрій? — здивувалася вона. — Вчився далі, потім служити до війська пішов.

— А на владу образи не затаїв? Адже, якби не дії влади, його життя могло зараз разюче відрізнятися від того, що було направду.

— На кого саме?

— Наприклад: на президента, на того-таки губернатора.

— Мені звідки знати? — знизала плечима Ольга. — При мені ніколи нічого такого не говорив. Та й то: він у місцевому підрозділі служби федеральної охорони служив, а тут вона губернатора, в основному, охороняє... Мабуть, не працював би там, якби зло таїв.

— А може, навпаки, слушного моменту очікував, — задумливо проговорив слідчий.

— Якщо такого, як оце вчора на заводі, щоби всадити обойму в кривдника, то їх у нього за останні кілька років сотні були, — посміхнулася Ольга. Вона вже помітила, що цей Удодов не повторює запитань, що їх ставив полковник Ванін. Це означало тільки одне: їхні дії корелюються. Та дарма: вона не могла більше нічого розповісти по суті. Мабуть, те саме зрозумів і відвідувач. Він спитав ще про якісь дрібниці, потім подякував за розмову та й пішов.

Міркуючи, що в минулому сім’ї Кондрашових варто покопатися, слідчий Андрій Удодов сів до свого автомобіля й попрямував до Верхоярська. Та почати він вирішив не з бібліотеки й старих пропилених підшивок газет, як радила Ольга; це нікуди не подінеться, це можна, до речі, й кому-небудь доручити. Спершу слід поговорити з людьми, котрі працювали з покійним Олегом Кондрашовим в концерні «Єрмак» і пам’ятали ту історію. Зрештою, п’ятнадцять років — не такий довгий термін, щоб не знайшлося очевидців. Хай він був бос, молодий бізнесмен, що сам себе зробив і щиро вважав, що впіймав Бога за бороду, але був же він людиною: з кимось приятелював, комусь симпатизував, когось недолюблював і терпів лише за професійні якості. Крім того, часто-густо найпікантніші подробиці про керівництво знає обслуга: прибиральниці, охорона, водій, секретарка.

Зранку слідчий Удодов завітав до відділу кадрів концерну, і вже за годину йому надали комп’ютерну вибірку всіх працівників, котрі були в штаті півтора десятиліття тому. Він попідкреслював прізвища двома маркерами: рожевим — опитати в першу чергу, жовтим — в другу, за потреби, якщо перші нічого цікавого не скажуть. Деяких взагалі залишив без уваги: видалося малоймовірним, щоби, скажімо, водій-експедитор відділу реалізації готової продукції щось знав про братів Кондрашових аж надто корисне для слідства.

Виявилася цікава деталь: з найближчого оточення Олега на фірмі залишився лише колишній головний інженер, та й той тепер очолював філію у Владикавказі. Опитувані люди згадували період Олегового керівництва фірмою як золоті часи, про його смерть говорили неохоче, з недомовок та натяків, з необережних слів тих, хто втрапив до психологічних пасток, що вміло розставляв Удодов, вимальовувалася некрасива картина: обкладений з усіх боків новим губернатором талановитий підприємець виявився непоступливим і одного дня був підірваний на міні у власному авто. З’ясувалася й така цікава деталь: в концерні працювали нові люди, з ближнього кола Олега не залишилося майже нікого. «Це, власне, зрозуміло: не стало лідера, розбіглася й команда», — второпав тямовитий слідчий, але знов повернувся до відділу кадрів і про всяк випадок витребував новий список: заступники, головний бухгалтер, секретарка й служба безпеки станом на день загибелі президента компанії. Цей реєстр він дав у комп’ютерний центр обласного УВС з проханням якомога швидше з’ясувати сьогоднішнє місце проживання цих людей. Програмісти не забарилися, але відповіддю вкрай здивували Удодова: виявилося, що більшість фігурантів переїхали до міста Домськ. Тільки секретарка колишнього шефа, Вікторія Розанова, котру дехто згадував як вірного цербера Олега Карташова, мешкала неподалік від столиці, в невеличкому місті Калашисі.

3.

— А де кільце, за яке смикати? — спитав Погодін, надягнувши на себе систему з ранцем й усвідомивши, що тип парашуту відрізняється як від тих, з котрими він мав справу в молодості, так і від тих, котрими довелося користуватися не так давно, демонструючи народу свою мужність.

— Ні за що смикати не треба: витяжний фал сам витягне й розкриє парашут, — завірив його Пущин. — А от якщо, не приведи Господи, він не розкриється, тоді вам треба негайно зняти запобіжник, відчепити основний купол, і лише після цього, не раніше, смикнути за кільце запасного. Бо інакше основний та запасний переплутаються, а це — кранти, труба й хана! Знижатися треба лицем на вітер, інакше ноги переламаєте. Зрозуміло? Контакти моєї людини у кожного з вас є.

Мірно і впевнено гуділи двигуни, автопілот тримав курс, літак неупинно наближався до столиці на помірній — для зручності десантування — швидкості.

— З огляду на те, що вже ніч, я викидаю вас над полем, щоб не сталося, як у поганому кіно про диверсантів: стрибає група, й один обов’язково має зависнути на стропах на дереві. Спробуйте не загубити в темряві одне одного, — розповідав далі Пущин. — Якщо таки загубитесь, діставайтеся місця кожен самотужки.

Костянтин відкрив двері літака. Всередину війнуло нічним сирим осіннім вистиглим повітрям.

— Ну, з Богом, — сказав брат Кондрашова й поклав руку на плече Погодіна. Той зрозумів: йому стрибати першим. Звісно, він же не був новачком: його дебют у парашутній справі стався ще під час навчання у вищій школі КДБ, і потім час від часу досвід поновлювався. Проте він хотів би, щоби першим вистрибнув Кондрашов. Закралася навіть короткочасна підленька підсвідома підозра: а раптом вони мене викинуть, а самі полетять далі? Хоча це, звісно, була цілковита маячня: вони вже стільки накоїли, що на вирок, якщо не вдасться відновити законну президентську владу, вистачить, ще й залишиться.

Погодін ступив до двері, подумки перехрестився, про людське око хвацько махнув рукою, — мовляв, де наше не пропадало, — й пірнув у нічну темряву, мов у басейн з бортика. За ним слідом через три секунди, підморгнувши наостанок братові, стрибнув Юрій, шубовснувши в чорноту, як в ополонку.

Роман Романович фізично відчув, як вдарив холодний вітер в лице й підстрибнули кишки в череві, як розстебнулася сумка і обірвався тонкий шнур, котрий Костянтин називав фалом, а потім, добряче струсонувши його на стропах, відкрився парашут. Погодін не втримався й підняв голову й, хоч як було темно, розгледів: над ним і направду був купол. Він почув звук двигунів літака, що віддалявся десь згори й ліворуч, а потім, коли той полетів, — свист вітру в стропах. Ага, стропи: червоні — ось вони, потягнеш за праву — розвернешся праворуч, за ліву — у лівий бік. «Звідки в нас вітер? Зараз повернемось лицем для нього!» — подумав президент. Для чого це робити, він знав ще з молодості: парашути конструюють так, щоб людина на ньому летіла не тільки вниз, а й трішки вперед. Якщо знижуватися проти вітру — твоя горизонтальна швидкість віднімається від вітрової, якщо за ним — складається з нею.

Проте вистрибнути — це тільки частина справи, і не найважливіша. Головне — добре і правильно приземлитися. Земля наближається до тебе зі швидкістю вісімнадцять-двадцять кілометрів на годину. Можна так вдаритись об неї — мало не буде. Тому, побачивши, що земля наближається, краще з’єднати ноги, випрямити їх під кутом тридцять градусів до вертикалі тіла, стопи витягти паралельно поверхні землі, а підборіддя притиснути до грудей. Тут вже рота не роззявляй — тягни на себе передні лямки, гаси швидкість парашута! Землі торкайся обома ногами одночасно, щоб не поламати їх поодинці, і одразу пом’якшуй зіткнення: падай на бік або на спину, як учили. І одразу тягни за нижні стропи — гаси купол, бо підхопить тебе вітер і потягне по землі.

Цей Пущин обіцяв, що під ними буде поле, а не ліс чи ріка. Бо теоретично про приземлення на такий ландшафт Погодін щось пам’ятав, але на практиці ніколи не здійснював і конкретно цього боявся.

Чи близько взагалі поверхня, він визначити не міг, згори у розриви хмар ще якось було видно зірки, а знизу далеко праворуч тяглися низки ліхтарів — це, мабуть, вулиці передмістя тієї Калашихи. А яка висота під ним, того він визначити не міг. Закрутив головою — де Кондрашов, може, він би підказав? Як у воду дивився: не надто здалеку донеслося гучне Юрієве: «Готуууйсь!» Погодін згрупував тіло, як годиться, звіриним нюхом відчув наближення землі, напружився і враз, торкнувшись її ступнями, завалився на бік і заходився гасити купол.

— Порядок? — спитав, підійшовши стернею із зібраним в оберемок парашутом, Кондрашов.

— Нормально, — тоном бувалого у бувальцях кіногероя відповів Погодін і заходився збирати свого. — Куди ми їх подінемо?

— Кидати на виду не можна. Зараз заховаємо десь, — заходився роззиратися довкруж Юрій. Якась громадина темніла неподалік. Він підійшов та побачив скирту цьогорічної соломи й рішуче попрямував до неї. — Ходімо, в солому зариємо!

Скирта виявилася не просто купою соломи, горою наваленою на землю, а довгою і високою конструкцією зі щільних рулонів, викладених у чіткій послідовності. Все це було притрушено соломою. Щоб вода дощова стікала — розумів капітан.

— Ось, — вказав Кондрашов і зайшов з торця скирти. Він запхнув свій парашут у пустоту між рулонами й заткнув діру жмутом соломи. Принаймні, в темряві у вічі не кидалося.

Погодін повторив те саме, причому Кондрашов навіть не поворухнувся, щоб йому допомогти. Роману стало прикро. Розумом-то він усвідомлював, що в даній ситуації вони з Юрієм та його братом — рівноправні компаньйони, що вимагати якогось особливого до себе ставлення безглуздо, але за останні півтора десятиліття так звик до того, що варто йому підійти — всі розступаються й дають дорогу, що починає говорити — люди довкола замовкають, що судження його завжди правильні, що він усе знає, а чинить виключно так, як хоче його народ і як доцільно для очолюваної ним держави. Колись, на початках, у нього виникали підозри: а раптом це не він правий, а вони всі — міністри, промисловці, генерали, академіки, фінансисти — піддакують і говорять те, що він хоче почути? Клянуться у вірності й любові не тому, що люблять, а у пошуках вигоди? Проте з часом він звик до своєї непогрішимості: скаже, що треба відняти у тих чи других сусідів провінцію, ба й декілька — а ті: «Правильно! Геніально! Вони давно на це заслуговують!», і байдуже їм, що ті й ті — також православні, а другі, крім однакової віри, ще й звичаї подібні мають і мову майже зрозумілу. Аж ось тепер все стало на свої місця: серед тих, хто пристрасно лиже тобі дупу, коли ти в силі, друзів у тебе немає.

— Прекрасно, — оцінив Кондрашов наслідки їхньої роботи. — Нічого не видно, будемо сподіватися, що найближчими днями їх не знайдуть.

Раптом Погодін помітив, що камуфляжний наплічник Юрія і зараз у нього за спиною. Як він з ним стрибав — оце загадка. В ньому, — зрозумів Роман, — автомат та пістолети. Свої обидва він з жалем віддав Пущину, коли вони в літаку перевдягалися в парашутні комбінезони. Все одно, в тому одязі йти було не можна, його опис був у кожного постового.

Десь далеко у півнеба вставав жовтуватий полиск. «Там столиця, на заході», — підсвідомо, на інстинктивному рівні, визначив сторони світу капітан. З протилежного боку вдалині світилися вогники Калашихи. Партнери не вмовляючись рушили в їхній бік.

— Це твій брат завжди військові парашути возить в літаку? — спитав Погодін.

— Ніколи не бачив таких раніше, як і цих пристроїв для обривного фалу, — знизав плечима Юрій. — Завжди комплект типу «летюче крило» був. А це спорядження він, мабуть десь у військовій частині з недоторканого запасу купив, таке не відслідкуєш жодним чином, воно, може, й списане давно. І салон літака швиденько переобладнав, поки ми з резиденції тікали й представляли з себе служителів Божих...

— Дивно все-таки, — вголос подумав президент. — два дні тому ти уявлення не мав про існування людей, котрі сьогодні рятують тобі життя.

— Різне трапляється в цьому житті, — буркнув Кондрашов, і Погодін зрозумів, що його попутчик не схильний обговорювати цю тему. В принципі, зрозуміло: в нього вчора батька вбили.

Вони вибралися на шосе, й іти стало значно легше. На дорозі — ані автомобіля. Це була не відома автомагістраль, що йшла з Москворецька через Калашиху вглиб країни, а паралельна місцева траса, в міру розбита, місцями навіть відремонтована.

— Що ми робитимемо, якщо трапиться авто? — спитав Погодін.

— Ховатимемося за придорожні кущі, з них і листя до кінця не облетіло, — абсолютно серйозно відповів Юрій. — На щастя, в нас і парашутні костюми темно-сині, з бордовими вставками, в темряві не світитимуться.

Але жодного автомобіля так і не трапилося: проторохтів назустріч мотоцикл, напарники успішно сховалися за кущем бузку, ще вкритим рясним листям, а більше нічого й не їхало.

У Верхоярську була вже глупа ніч, але тут, через різницю в часі, лише пізній вечір, тож варто тримати себе насторожі, щоб не наштовхнутись на випадкових перехожих. Проте вулиці вже знелюдніли, й компаньйони ввійшли до містечка непоміченими.

— Вулиця Гагаріна, дев’ятнадцять, квартира тринадцать — де його шукати? — спитав чи то в Юрія, чи то в себе Погодін.

— Та нормально він пояснив, зараз знайдемо, — упевнено відповів Кондрашов. Незадовго перед стрибком Пущин їм докладно розповів, як пройти Калашихою до потрібного будинку й до кого там звертатися. Вони пройшли дачне селище, потім Черешневу вулицю, забудовану приватними будинками. Їм і тут ніхто не зустрівся, ніхто їх не помітив, лише собаки валували з-за парканів на чужаків, і цей гавкіт супроводжував їх від входу в місто. Три перехрестя минули, на четвертому повернули праворуч. Тут, як і казав Костянтин, стояла школа — старої будови, середини минулого століття. Мабуть, не одне покоління місцевих мешканців сюди по знання ходило. Далі — ще одне перехрестя, а за ним ще квартал і вулиця Гагаріна. Погодін зауважив, що вулиці в містечку освітлюються геть не так яскраво, як ті, якими їздив його лімузин. Вулиця імені першого космонавта являла собою по суті типовий радянський мікрорайон, тісно заставлений чотирнадцятиповерховими будинками. Перші поверхи давно окупували комерційні магазини, що з огляду на пізній час уже не працювали.

Компаньйонам поталанило: вони одразу опинилися на непарній стороні. Розшукуваний номер — ось він. Біля потрібного їм під’їзду стояла лавка, а на ній сиділо четверо злодійкуватого вигляду парубків з тих, кого зазвичай називають гопниками.

— Мужчини, дайте закурити, — кинув один зайдам. Щоправда, в його голосі не відчувалося агресії, радше — нудьга.

— Та я би з радістю, парубки, — розвів руками Кондрашов, — але кинув.

Тим часом Роман Романович, як і навчив його Костянтин, набрав на домофоні потрібні цифри й натиснув кнопку виклику.

— Хто там? — відгукнувся швидко приємний жіночий голос.

— Це Інокентій Петрович, — сказав Погодін те, що загадав сказати Пущин.

— Заходьте, — дозволив домофон, і замок відкрився. Пара захожих чоловіків зникли за дверима.

— Бачив? — спитав кореша той, що просив закурити.

— Що бачив? — не зрозумів той.

— Чувака, що зараз зайшов у під’їзд.

— Мужик як мужик, — махнув рукою приятель.

— Це ж той, з телевізора, за котрого грубе бабло дають. До якої, до речі, хати вони пішли?

— Хрєн знає, до якої... Здається, до тієї кралі з четвертого поверху. Це ти про вбивство преза у Верхоярську? Ти знаєш, де Верхоярськ? Та не вигадуй, вася, от примарилося пацану! — гмикнув дружбан.

Та перший уже знав, що йому треба робити...

4.

Прем’єр-міністр Михайло Петрович Лижин вислухав доповідь голови служби федеральної безпеки про заходи із затримання небезпечних фігурантів. Новин, по суті, не було: двоє втікачів, проникнувши на аеродром під видом священиків, викрали літака й розчинилися в просторі, а поставлені на вуха спецслужби й силові структури країни не можуть їх знайти. Найліпшим варіантом було би, щоби Погодін утік за кордон, змінив зовнішність — на пластичних хірургів у нього вистачить коштів — і зачаївся на якомусь віддаленому океанському острові назавжди. Так і йому краще: якщо сидітиме тихо, буде живим, і Лижину, бо не треба гріх на душу брати, вбивати багаторічного політичного компаньйона. Хоча ті ляльководи навряд чи заспокояться: завеликі збитки їм від нього були. Проте, знаючи Погодіна не один день, Михайло Петрович мав купу підстав думати, що той не заспокоїться ніколи, навіть якщо зараз втече з країни.

— І що, жодної зачіпки? — не повірив досвідчений чиновник не менш бувалому й стріляному контррозвідникові.

— Маленька — є, — невпевнено сказав генерал. — Кілька років тому нами до Слідчого комітету був вкорінений на посаду слідчого з особливо важливих справ капітан служби федеральної безпеки Андрій Удодов, дуже толкова й перспективна людина: дарма, що моложаво виглядає, на позір ні за що його тридцяти трьох не дати, максимум — двадцять п’ять. Та це тільки на користь: люди не ставляться до нього так серйозно, як він заслуговує, а він тим користується. Так от, цей Удодов повідомляє, що є слідок — непевний і слабкенький — що тягнеться у Домськ та аж у Калашиху.

— Це та, що під самим Москворецьком? — вразився прем’єр.

— Вона, ріднесенька! — погодився генерал. — Я от що думаю, Михайле Петровичу: а чи не збільшити нам винагороду: скажімо, не по мільйону за кожного, а по три?

— Можна, — погодився Лижин, кивнувши головою, й одразу розпорядився. — Цьому капітанові надайте найбільше сприяння. А от скажіть, генерале, як би ви діяли на місці фігуранта?

— На його місці я би не допустив нічого подібного й у схожій ситуації просто не опинився би, — переконано заявив той.

— Безумовно, — погодився Михайло Петрович, в душі не вірячи жодному слову «спеца», бо коли ти при владі, тобі говорять, і найчастіше — нещиро, ті речі, котрі ти хотів би чути: і найрозумніший ти, і наймудріший, і найкомпетентніший. І ти потроху починаєш вірити в це й втрачати відчуття реальності, невірно оцінюючи й ситуацію, й оточення. Можеш хибно записати до стану своїх ворогів цілком відданих людей, просто не схильних лестити, наблизити нікчемних корисливих офісних рибок-причеп, що лестять, як співають, підбираючи крихти з твого столу й піднімаючись слідом за тобою й завдяки тобі щаблями кар’єри, а удар отримаєш від людини, на яку ніколи не подумав би: Альєнде до останнього дня довіряв Піночету, цар Петро ІІІ своїй дружині, а Цезар — Брутові. Так що можна тішити себе: я би на його місці... А чому ти не думаєш, що для того, щоб втримати високе місце, треба мати в два рази більше розуму, ніж для того, щоб місце те здобути, і хтось його таки посів, а ти й цього досягти не спромігся? Як же ти утримуватимеш його?

— А все-таки? Суто теоретично, безвідносно до персоналій... Що робили б? — уточнив Лижин.

— Для того щоб щось робити, треба знати, чого ти хочеш добитися й якими шляхами ти це робитимеш. На кого можеш спертися, — почав генерал. — З метою зрозуміло: повернення до влади. У верхівці спецслужб підтримку втрачено, у найвищих політичних та бізнесових колах, як я розумію, теж. Залишається популярність в армії та у значної частини населення. Населення залишатиметься пасивним, поки буде в невіданні. Шлях для фігуранта вимальовується такий: підняття по тривозі та ввід до столиці вірних армійських частин з одночасними арештами всіх нас, і негайне оголошення по всіх ЗМІ про чудесне спасіння й придушення перевороту.

— Отже, треба негайно нейтралізувати потенційно вірні Погодіну частини, — зрозумів Лижин.

— Так, насамперед — в столиці, — підтвердив генерал і повів далі. — Тоді в нього залишиться лише один шлях — через ЗМІ піднімати народ, тож слід передбачити як посилення контролю над ЗМІ, так і ходи у відповідь, якщо він туди таки прорветься й зуміє вчинити розголос.

— От і починайте готуватися негайно, щодня доповідаючи мені особисто, що зроблено, — жорстко сказав прем’єр. — А яка у нього підтримка у війську?

— Він дружив з багатьма генералами — риболовля, полювання, таке різне, але найближчі йому — командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій. От і прекрасно: негайно підняти всі три по тривозі й передислокувати на східний кордон федерації! А командирів решти дивізій округу та їхніх заступників і начальників штабів зібрати на командно-штабні навчання... скажімо, в Наро-Подільську в закритому центрі бойової підготовки Служби федеральної безпеки, стягнувши туди ж підрозділи «Альфа», «Омега» та в повному складі дивізії імені Дзержинського, Менжинського й Лациса, щоб у наших генералів й думок нерозумних не виникало!

— Це вже мені подобається, — усміхнувся Лижин. — Так надійніше. Зараз я як головнокомандувач зроблю потрібні розпорядження щодо тривоги й навчань... І треба про всяк випадок продумати питання щодо ЗМІ та найближчого оточення...

5.

Гопник з Калашихи, що звався В’ячеславом, в просторіччі — Сявою, а зовсім не Васею, добре знав, що йому робити.

— Так до кого точно вони пішли? — перепитав він хлопців, що сиділи поряд з ним на лавочці.

— Йопта, точно не помітив, — сказав той, що сумнівався. — До баби якоїсь, бля буду. Вона ще така каже: «Заходьте, Інокентій» Га-га-га — Інокентій! Знаєш, хто це — Іно-кентій? Це тіпа кент, але іноземний.

І він знову заіржав на весь двір.

— Ну, ти бредурго! — дружньо підштовхнув його плечем Сява. Він підвівся й заявив. — Мені тут ще у справах, я зараз не на базу.

Це означало — «не додому».

Зробивши хлопцям знак рукою, мовляв, бувайте, пацики, Сява пішов буцімто у сусідній дім. За рогом він круто повернув і вайлуватим підтюпцем побіг вглиб мікрорайону. Там, у третьому за ліком будинку, жив тутешній «авторитет» Сьома Шпак. Він не був якоюсь важливою фігурою в кримінальному світі країни, але в місті, як то кажуть, «шишку тримав», обкладаючи даниною лоточників та «човників» укупі з іншими дрібними підприємцями, залізною рукою керуючи діями місцевих кримінальників, і відправляючи встановлену лепту до «общака». Та й взагалі, хіба мало справ у такої людини? Когось помирити, когось розсудити, когось устрашити, підбити під свій вплив, ба й покарати... Або, скажімо, заїжджих гастролерів урезонити, показавши, що в Калашисі є кому порядки наводити. Для цього в Шпака була група бувалих у бувальцях хлопців, що мали по кілька «ходок» за серйозними статтями.

...Сьома пив пиво з в’яленим судаком, з ненавистю зиркаючи у величезний екран-плазму, де вже другий день нічого, крім новин та «Лебединого озера», не передавали, коли до нього ввірвався місцевий малолітка Сява з витріщеними очима. Взагалі-то, йому не за чином було приходити до такої фігури, але ні для кого в місті не було секретом, де мешкає тутешній авторитет, — ані для населення, ані, тим паче, для поліції. А Шпак мав звичку розігрувати з себе близького до народу «хрещеного батька», тому місцеві мешканці до нього допускалися, він вислуховував їхні скарги і навіть інколи «вирішував» питання. Все-таки зараз не молодецькі й благословенні дев’яності з наїздами, розводами, розбірками й стріляниною. Торгівців даниною вже не обкладеш — поліцаї самі всюди оброк збирають; залишалося підпільне казино, проституція, торгівля наркотиками... Від таких дум відволік поважного Шпака очманілий гопник, якого завів до кімнати вірний Шпаків охоронець і водій Петро Клинов, відомий серед певної публіки як Петя Клин, не остання людина в своєму світі.

— Чого тобі, отроче? — зробив приязний вигляд і втупився у Сявині зіниці пахан. Той з розгону враз зупинився, мов цуценя, що бігло-бігло до дорослого пса і раптом застигло, вражене його розмірами, і витріщився на хазяїна квартири, наче забув, за чим ішов. Це там, на лавочці, здавалося: зараз як прийду, як поговорю...

— Ну? — усміхнувся досвідчений кримінальник пацану.

— Скажи, Шпаку, — наважився той, — ти бачив мусорську рекламу, що за двох чуваків по мільйону дають?

— За тих, з Верхоярська? — уточнив той. — Звісно, бачив. Її кожні півгодини по всіх каналах крутять. А мені що з того? Де я, а де Верхоярськ?

— А скільки би ти дав грошей тому, хто підказав би тобі, де вони переховуються?

— У Верхоярську переховуються? — гмикнув Шпак. — Як мені їх звідти діставати? Ніскільки.

— А якщо в сусідньому будинку? — примружився парубок.

— Іди ти, — не повірив авторитет.

— Та я їх тільки-но бачив, і навіть розмовляв з одним, — гарячково завірив пацан. — Зуб даю.

— Де, в Калашисі? — таки не йняв віри бувалий злодій.

— Та пацани бачили: Борька Шиленков, Кисіль і Бокал.

— Який ще бокал? — не зрозумів дорослий.

— Та це поганяло таке в одного шнурка, — пояснив Сява. — Бакалдін його прізвище. Вони, ці двоє, до одної кралі заходили, а той старший каже: «Відкрийте, це Інокентій». Так Бокал з імені угорав: драпом обдовбався, так і смішно йому — Інокентій.

— Якщо вони переховуються, нащо їм з якимось малоліткою посеред двору теревені правити? — не повірив Клин.

— Так ми сиділи собі, а ці хотіли пройти тихенько повз, а тут я: дайте, мовляв, закурити. А цей, молодший, і каже: не куримо. Як відповідав, то повернувся до нас, там ліхтар, от я його й розгледів.

— А від мене ти чого хочеш? — вищирився на хлопця кримінальник. — Щоб я, авторитетна людина, пішов у поліцію й за гроші доніс, де знаходяться двоє людей, що перебувають у федеральному розшуку? Чи це має зробити хтось з моїх людей? Ти розумієш, що навіть думка про таке для мене неприпустима? Чи ти думаєш інакше?

Очі кримінальника почали наливатися кров’ю, і юний гопник попервах знітився:

— Господь з тобою, я нічого не думаю, крім того, що в районі, де ти є куратором, з’явилися двоє дядьків, дуже схожих на тих, кого розшукують лягаві всієї країни. Мені здається, що тобі краще про це знати, ніж не відати, і що ти розберешся, як слід вчинити в такій ситуації, — вів своє Сява, потроху набираючи впевненості. — Про тебе на районі говорять лише хороше, і я не сумніваюся, що ти не забудеш людину, котра не полінувалася зробити кілька кроків, йдучи до тебе з цією звісткою.

— Гарно завернув, — захоплено сказав Шпак. — Я тобі дам за наводку десять тисяч. Петю, — гукнув він уже до Клинова, — відслинь парубку десять штук, візьми людей, піди з... Як тебе?

— Сява.

— З Сявою, й перевір, чи ті там люди, про котрих йдеться. І якщо ті, ти, Сяво, підеш до ментів і напишеш заяву, візьмеш собі мільйон, решту принесеш мені. А я потурбуюся, щоб менти тебе не прокинули.

Він уже знав, що винагороду за втікачів збільшили в три рази, а Сяві це було ще невтямки. Та все одно, мільйон — це круто навіть для дорослого дядька, не те що для шмаркача-гопника.

Клин із Сявою вийшли з під’їзду й попрямували до потрібного будинку. Там до них доєдналися ще двоє Шпакових бійців, котрих він, очевидно, викликав по телефону.

Гопота з-під під’їзду вже розійшлася. Клин сів на лаву, де щойно сиділи пацани, закурив темну сигарилу, клацнувши запальничкою Zippo — несправжньою, звісно, китайською підробкою, але дуже вдалою.

— І що тепер будемо робити? — запитав він у супутників, випустивши в небо цілу хмару ароматного заморського диму. — Як виконуватимемо поставлену задачу? Як з’ясуємо? Малий, ти витягнув нас з тепла в ніч і холод, ти й кажи.

Бувалий кримінальник Петя Клин ані на копійку не вірив у те, що якісь вкрай небезпечні злодії, котрих не знають вони зі Шпаком, могли з’явитися в їхньому місті, він повернувся до Сяви й подивився на хлопця так, що в того захолонуло в куприку.

Їм було невдогад, що з вікна квартири на четвертому поверсі з-за занавіски на них уважно дивиться Юрій Кондрашов, котрому дуже не сподобався зацікавлений погляд Сяви, коли той попросив закурити. Якби їм знаття, які варіанти щодо них прокачує в голові рішучий капітан, їх би усіх чотирьох морозом потисло.

— Треба знайти двірника, і хай він зайде до неї під якимось благовидним приводом, — запропонував Сява.

— І де ми його знайдемо? — скептично скривився Клин. Часи, коли двірник жив обов’язково в тому ж будинку, що й обслуговував, минули давно й без вороття. Юний хуліган знизав плечима, що геть не сподобалося Клину.

— Ти, баклане дурний, стоїш, баньками кліпаєш. Думай, як у хату зайти й перевірити, бо зараз як дам у бочину — бебехи на фарш перетворяться. Я тебе навчу за базар відповідати!

— Ти спочатку доведи, що я фуфло прогнав, а тоді погрожуй! — гарячково заявив Сява й судомно проковтнув слину. Він уже сто разів пошкодував не тільки про те, що прийшов до Шпака, а й про те, що звернувся до перехожого. Два здоровенних драба, що кидали на нього важкі незадоволені погляди, теж не викликали в хлопця великої радості. Ці амбали досі не сказали жодного слова, лише той, що був кремезнішим, увесь час посвистував, скоса поглядаючи на присутніх.

— Слід просто зайти в хату й побачити, — розсудив Петя. — Для того треба або щоб нам відкрили, або відкрити двері самим. У будь-якому випадку варто подивитися, які там двері й замки. Ходімо подивимося.

У юного гопника був магнітний ключ, і вони легко пройшли всередину. Колись в кожному під’їзді висіли списки мешканців, але тепер їх не було, а от поштові скриньки нікуди не поділися.

— Який номер квартири, де та баба живе? — спитав мовчазний супутник Клина, імені котрого Сяві взнати так і не довелося.

— Тринадцять, — відповів хлопчина.

Небалакучий смикнув скриньку з названим номером, виявив, що закрита, витягнув з кишені звичайну канцелярську скріпку, загнув кінець, засунув імпровізовану відмичку у вічко замка й покрутив — всередині щось клацнуло, замок відкрився. Ніякої пошти там не було, лише квитанція з квартплатою.

— «Розанова В.В.», — прочитав вголос неговіркий.

— І що це нам дає? — спитав Клин всіх і нікого, й сам же відповів. — Анічогісінько. Добре, ходімо на четвертий поверх, там розберемось, тільки чуєш, Сяво, домовимося відразу: якщо там виявляться ті люди, кого ми шукаємо, то мільйон, що пообіцяв тобі Шпак, ми ділимо порівну на всіх, хто зараз тут є. Подзвониш у двері й скажеш: «Телеграма з Верхоярська».

Сява зараз погодився б з чим завгодно, аби тільки ця історія швидше закінчилася, але це було занадто. Він кивнув головою й сказав:

— Ага, телеграма. Хто їх зараз надсилає, ці телеграми? Тепер у кожного — Інтернет.

— Запропонуй щось краще, — визвірився Клин.

Поки Шпакові посланці дискутували біля поштових скриньок, хтось вийшов з квартири номер тринадцять, прикрив, вміло притримуючи, двері, щоб не рипнули, й навшпиньках піднявся поверхом вище. Замок клацнув — закрилися зсередини.

...Лампочка горіла лише на третьому поверсі, на четвертому її взагалі не було, на сходовому майданчику панували присмерки, а вище — взагалі суцільна темрява. Двері виявилися неброньованими, ще старого зразка, оббитими дерматином, без вічка.

— Давай, дзвони, — прошепотів Сяві Клин. Той натиснув на кнопку — дзвінок задеренчав ледве-ледве, наче з останніх сил.

— Хто там? — спитали з-за дверей.

— Громадянка Розанова? — упевнено запитав Сява. — Вам телеграма з Верхоярська.

Клин, порадивши так сказати, думав: якщо ті двоє з цього міста, а вона їх впустила, то така адреса її зацікавить. Він помилився: у Вікторії, колишньої секретарки перспективного п’ятнадцять років тому верхоярського бізнесмена Олега Кондрашова, в тому місті нікого вже півтора десятиліття не було, вона ні від кого звідти не чекала повідомлень, місто це ненавиділа як територію, де не збулися райдужні сподівання, навіть саме слово «Верхоярськ» викликало в неї нехороші асоціації.

— Зараз, — сказала Вікторія й тихенько пройшла в дальню кімнату, як навчив її Погодін.

Почувши жіночий голос, Клин з корешами притиснулися до стіни під’їзду, щоб не кинутися у вічі жінці, коли вона відкриє двері. Завданням Сяви було зазирнути всередину квартири, щоб побачити ознаки наявності сторонніх і, якщо побачить, дати знати спільникам. Проте двері ніхто не відкривав. Юний хуліган запитально подивився на Петю.

— Дзвони ще, — прошепотів той.

Парубок подзвонив і раз, і два, і три — жінка не відповіла й не відчинила. Та її там і не було: у передпокої взагалі нікого не було, а в холі, притиснувшись до стіни, щоб зменшити ймовірність влучання на випадок пострілів, з малогабаритним автоматом «Вихор» стояв оголошений на весь світ мертвим Роман Романович Погодін, котрому в той момент, за великим рахунком, уже не було що втрачати.

Звиклий утискати й тероризувати всіх у місті дрібних підприємців, незначних злодюжок, проституток та наркоторгівців, Клин вирішив, що мовчання за дверима — ознака слабкості, й загупав у двері кулаком.

— Та зачекай, — зупинив Клина його попутник, який відчинив поштову скриньку. Він уважно оглянув замок, поцокав язиком, витягнув з кишені кілька делікатних інструментів, схожих на гачки для плетіння, й заходився колупатися ними в замку. Клин відійшов на крок ліворуч і з інтересом спостерігав за діями кореша. Сяві це не сподобалося: тут уже явний кримінал, нащо так бикувати? Тим паче, вони прийшли та пішли, а йому в цьому будинку далі жити... Він мимохідь почав задкувати й несподівано для себе наткнувся спиною на свистуна. Раптом клацнув замок, відчинений мовчуном, двері відійшли на кілька сантиметрів, і тонкий, мов лезо рапіри, промінь світла з передпокою квартири номер тринадцять ліг на підлогу сходового майданчика. В цю мить з верхнього поверху з’явилася темна тінь, виклично крикнувши:

— А ви що тут робите?

Мовчун стояв біля дверей, за ним, заважаючи, — Сява, котрий обмежував можливості маневру й свистунові. Вільно міг рухатись тільки Клин, який був дещо осторонь від подільників. Він блискавично вихопив з кишені ніж-викидуху й різко повернувся до незваного гостя, загарчавши:

— Вали звідси!

Проте той не злякався, лише рухи його зробилися більш повільними, пластичними й напруженими. В руці в нього був прямий, однобічно заточений клинок, котрий чоловік тримав зворотнім хватом. Клин знав цю зброю: це була так звана Вачинська фінка, більше відома як ніж НКВС. Це була непогана зброя, але ніхто з того світу, де все життя перебував Петя, не став би користуватися «ментовським пером». Отже, проти нього — мент. Кримінальник зробив обманний замах, потім — ще один, потім — фальшивий випад, імітуючи смертельно небезпечну атаку в живіт, і, нарешті, блискавично атакував шию супротивника під борлаком. Одначе той поворотом корпуса на дев’яносто градусів пішов з лінії нападу, пропустивши удар повз себе, коротко вдарив ножем у плече, знерухомивши Петрову руку, і одразу — в ключичну западину, провернувши там клинок і витягши його з відтяжкою. Клин відчув, що рука його не слухається, викидуха випала, а в очах потемніло. Жити йому лишалося хвилину-дві, а потім — невідворотна смерть від втрати крові. Кондрашов, — а це був він, — штовхнув обважніле Клинове тіло на мовчуна, той машинально підхопив ватажка й одразу був за це покараний: удар Вачинської фінки просто в око моментально припинив життя мастака відчиняти чужі замки. Свистун вирішив не випробовувати долю й різко пхнув Сяву вниз по сходах, сподіваючись звільнити собі шлях для відступу. Гопник сторчака полетів вниз, вдарився головою в стінку й втратив свідомість, але вагою свого тіла зупинив бандита. Мить була втрачена, її Кондрашову якраз вистачило, щоб підібрати Клинову викидуху й застромити супротивнику в сонячне сплетіння. «Бісова осінь, — подумав капітан. — Скільки одягу на людях, спробуй вразити ножем!» Потім він витягнув з кишені хустку, протер руків’я викидухи, що стирчала з живота мерця, витер рукоятку свого ножа й уклав свистунові в долоню. Хай тепер слідство розбирається, хто кого зарізав.

Двері квартири з номером тринадцять розчинилися, з них вийшли Роман Погодін з Юрієвим наплічником та Вікторія Розанова.

— Ходімо, — сказав Погодін. — Нас уже чекає машина.

— У мене одяг в крові, — повідомив Юрій.

— Нічого, — завірив його Роман. — Там, куди ми поїдемо, вам знайдеться уві що перевдягнутися.

Компаньйони, намагаючись не вимастити взуття в крові, яка темними маслянистими калюжками розтікалася по сходовому майданчику, переступаючи через тіла, вибралися на сходи й заспішили вниз. За кермом автомобіля, що чекав їх на вулиці, сидів відомий журналіст Іван Печенєгін. Втікачі забралися до салону й авто рушило в бік столиці.

Гопник Сява опритомнів, оглядівся й сказавши: «Ні буя собі», — обережно піднявся до мерців. Він заліз у Клинову кишеню й витяг гаманця. «Шпак обіцяв мені десять штук за інформацію, а ти зажилив. Недобре так робити, Клине. І даремно ти пред’яви кидав — це були ті люди. А якщо ти попер на рожен попри те, що тебе сто разів по ящику попередили, що ці хлопці смертельно небезпечні, — так хто тобі лікар?»

З такими думками гопник Сява попростував додому. Йому недалеко було — він в цьому під’їзді й мешкав.

6.

Михайло Петрович Лижин не знаходив собі місця в своєму шикарному кабінеті в столиці: основний фігурант, котрого він і раніше побоювався, був живим, вдало переховувався, робив непередбачувані кроки й давав підстави боятися його до паніки. От кого-кого, а Романа Романовича прем’єр знав добре: цей нічого не забуде, він плекатиме плани помсти, аж поки не реалізує їх або не вмре. Він пультом притишив звук у телевізорі, який нічого, крім одних і тих само новин, «Лебединого озера» та вірнопідданських ток-шоу не показував, зняв слухавку з урядової «вертушки» — уся владна верхівка досі користувалася такими, покладаючись на особливу захищеність ліній спецзв’язку, і набрав голову служби федеральної безпеки.

— Що у нас? — нервово спитав, лишень там відповіли. — Є щось нове?

— Так, — сказав генерал. — Тільки-но доповіли, я саме збирався вам телефонувати.

— Так доповідайте вже, — нетерпляче підігнав Лижин.

— Від капітана Удодова прийшло повідомлення. Виявляється, в того офіцера, Юрія Кондрашова, що зник разом із фігурантом, був брат Олег, відомий у Верхоярську бізнесмен, який загинув п’ятнадцять років тому за вкрай сумнівних обставин...

— Ви що, здуріли, генерале Фріновський, нащо ви мені якісь дурниці розповідаєте? Де фігурант? — аж нестямився Лижин.

— «Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність», — зухвало відповів цитатою з Шекспіра голова спецслужби. Його тон не сподобався Лижину, навіть злякав. «А раптом він теж із тих ляльководів, що затіяли всю історію із замахом?» — подумав зазвичай не надто агресивний Михайло Петрович і примирливо сказав:

— Гаразд! Гаразд, вибачте, не стримався — всі на нервах, я також. І що там з тим бізнесменом?

— Встановлено, що наближена до нього особа, його секретарка й, імовірно, коханка, така собі Вікторія Розанова після його смерті переїхала до Калашихи. Удодов надіслав з Верхоярська туди запит із відповідним грифом, тамтешні опери кинулися перевіряти, і що виявляється? Саме сьогодні вночі під її квартирою прийомами ножового бою вбито кількох учасників місцевого злочинного угрупування, а сама дамочка зникла. Інсценовано під кримінальні розбірки, але досить незграбно, вочевидь — нашвидкуруч: за силою та кутами ударів експерти визначили, що била одна й та само людина, але різною зброєю, а потім позакладала ножі в руки трупам. Витягли місцевого кримінального авторитета — показує: пацан тамтешній прийшов до нього, каже, бачив людей, що по телевізору розшукують, той послав своїх бійців перевірити, і — от... Пацана знайшли: клянеться й божиться, що одного не розгледів, а другий — точно Кондрашов.

— Ви хочете сказати, що ці двоє сьогодні вночі були в Калашисі?

— Так, це цілком імовірно.

— А тепер вони, виходить, можуть бути в Москворецьку?

— Можуть, — підтвердив Фріновський.

Лижин закляк, усвідомлюючи почуту інформацію. В телевізорі навпроти його столу пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу і Лижин зменшив звук.

— Хто стоїть за замахом на президента Погодіна? Кому вигідна його смерть? Хто вчинив замах і кого вбили на Верхоярському механічному заводі? — роблячи акцент на перших словах цих запитань, тоном прокурора запитував за кадром відомий тележурналіст Іван Печенєгін.

— І що тепер? — спитав Михайло Петрович в слухавку.

— Контролюємо найближчі контакти фігуранта: родичів, друзів, найближче оточення, — відповів голова служби федеральної безпеки. — З сім’єю проведено роботу.

Тут показали студію: декілька платних базікал, що звуться політичними оглядачами, колишній, ще з часів роботи в Усть-Невську, помічник Погодіна, його сестра, донька Зінаїда, екс-чемпіонка Неллі Муратова, про яку всі знали, що вона — фаворитка президента. На задньому плані — публіка.

— Контролює він всіх, — незадоволено гмикнув Лижин і кинув у мікрофон слухавки. — Коханка фігуранта в даний момент де?

— Зараз уточню, — сказав Фріновський.

— Не треба уточнювати, — на зміг приховати свого роздратування прем’єр. — Вмикайте перший канал і дивіться.

З того боку лінії з хвилину мовчали, потім головний спецслужбіст федерації доповів:

— Так, нам відомо, що вона на телебаченні у Івана Печенєгіна, він запросив її сьогодні із самого ранку по телефону, сказавши, що це — дуже важливе шоу, а її присутність там конче необхідна. Саме шоу зазвичай транслюється ввечері, але Печенєгін переніс його своєю владою керівника телеканалу на одинадцяту годину, мотивуючи, що воно має обов’язково пройти сьогодні до початку церемонії прощання, бо потім треба буде показувати тільки її. Півтори години тому пані Муратова на своєму автомобілі Subaru Forester виїхала з дому до телецентру й за годину й п’ять хвилин прибула у точку призначення. Слідом за нею до телецентру негласно прибула наша людина, призначена займатися цією справою, а надто — персональною опікою Неллі Азатівни, і тепер перебуває в студії за лаштунками.

«Ти ба, швидко йому дали довідку, вочевидь, справді все на контролі», — подумав Лижин. А той, кого приставили до чемпіонки, навряд чи йому сподобався би, якби він здогадався спитати. Звісно, він би дуже розсердився, якби дізнався, що це полковник Ранцев, котрого він вважав винним за провал операції з ліквідації фігуранта на державній позаміській резиденції під Верхоярськом. А так він вирішив, що це добре, що її «ведуть», і дав відбій.

На екрані тим часом запрошений ведучим професор порівняльної політології Аристарх Харіусов розводився про те, що Роман Романович Погодін проводив сильну політику, що не могло подобатися олігархічним кланам, котрі мали великий вплив у державі за його попередника Василя Шуйського і практично весь його втратили, — отже, їм вигідно, щоб його не стало. Що країна повернула собі півострів, незаконно захапаний сусідами півстоліття тому за часів спільного перебування з ними в могутній соціалістичній країні, що підтримує повстанців, котрі діють на сході цієї суміжної республіки, — значить, і сусідам вигідно. Президент проводив незалежну політику на міжнародній арені, перешкоджаючи просуванню альянсу НАТО на схід, не даючи розмістити ракетні бази американського вояцтва на кордонах федерації, — отже, і вони могли бажати йому смерті. З його слів виходило, що весь світ, крім кількох союзників, був зацікавлений.

«Дурень ти, — гмикнув Лижин, слухаючи професорські теревені, й сам для себе уточнив: — Найперше зацікавлена новітня еліта, що прийшла й вкоренилася разом із Погодіним. Вона може втратити все. Ще два роки тому ми жили спокійно й заможно, високі ціни на нафту й газ давали можливість безбідно жити цілій країні. Йому багато що вибачалося попервах. Йому казали: «Подумай!» — а він звик, що все можна й ні за що йому не буває кари: розгромив телеканал — і нічого, концерн «КОКОС» знищив й активи забрав — нівроку, атомний підводний човен рятували місяць, відмовившись від допомоги іноземців, чим призвели до загибелі всього екіпажу, — нічого, величезна гідростанція розвалилася — як з гуски вода. Привітав кандидата в президенти сусідньої держави з перемогою на виборах три рази, а той не переміг — ну і нічого страшного. Гайки закручував так, що дрібний та середній бізнес зітхнули наостанок та й дух випустили в його обіймах. Вибудував вертикаль влади — ніхто без нього поворухнутися й думати не смій! Багатіти давав лише своїм, а сам гріб — за десять життів не проживеш! Підірвав будинки у столиці й звалив на населення маленької республіки, щоб увести туди війська. Світ крізь пальці дивився на дрібні локальні війни, на яких самостверджувався Погодін, відтискаючи у дрібних сусідів прикордонні провінції, де завжди населення змішане, під приводом захисту «закордонних співвітчизників». Зійшло з рук на своїй частині Кавказа, минулося на сусідській: у Південній Аланії та Гудаутії, так йому знадобилася Таврійська автономія іншого сусіда та його же Анбас, Антрацитовий басейн. А федерація цьому сусіду гарантії давала у недоторканості рубежів, коли той від ядерної зброї відмовлявся. І завжди так: вояки наші без знаків розрізнення, завжди вони — якісь ополченці, завжди — я не я і хата не моя. Тепер вся планета про нього лайливі пісні співає.

А коли він таки автономію в сусідів анексував, весь світ і повстав проти нього. Ввели санкції й зняли квоти на видобуток нафти й газу з арабських країн. А ті зраділи: викинули її стільки на ринок, що за рік ціна зі ста п’яти доларів упала на п’ятдесят. Долар виріс до сімдесяти рублів. Це десятки й сотні мільярдів доларів збитків. І кому? Найближчому оточенню Погодіна. По всьому світу рахунки заблокували. Знов-таки кому? Його найближчому оточенню. Заборонили в’їзд до Америки й до Європи наближеним до нього людям. Йому би схаменутися, відступити, а він ще й не так! У тебе амбіції, а люди втрачати мають? Тоді даруй, дорогенький!»

Поки Лижин промовляв цей внутрішній монолог, учасники дійства на екрані один за одним говорили слова, що нічого не означали, переспівуючи на різні лади професорові дурниці.

— Хочу вас попередити, що у нас в секретній кімнаті сидить людина, котра нас дивиться й котра має що сказати з приводу нашої дискусії, — заявив після чергового промовця Печенєгін. — А поки що попросимо висловитись чемпіонку світу зі спортивної акробатики, заслуженого майстра спорту, заслужену артистку, керівника парламентського комітету Муратову Неллі Азатівну.

Зінаїда Погодіна не по-доброму глянула на депутатку, а та взяла мікрофона й почала:

— У кожної великої людини є недоброзичливці. Не всіх влаштовувало, що країна веде самостійну політику й іде незалежним курсом. Я думаю, що замах здійснив маніяк-одинак, людина психічно нездорова. Вгадати, як поведе себе людина божевільна, мабуть, неможливо.

Коли вщухла хвиля аплодисментів, Печенєгін заявив:

— А зараз із секретної кімнати вийде людина, котра розкаже нам багато цікавого й несподіваного.

Глядачі автоматично заплескали, але коли прожектори вихопили нового гостя, залом пронеслося зачудоване «Ах!» і впала німа тиша. Невисокий немолодий чоловік спортивної статури пройшов студією й сів у вільне крісло.

— Назвіться, будь ласка, — сказав журналіст.

— Тут є такі, хто мене не знає? — гмикнув прибулець і назвався. — Президент країни Погодін Роман Романович.

Жодних сумнівів: це був він, власною персоною, і прем’єр, отямившись, надумав щось сказати Фріновському, але той випередив:

— Ми тримаємо все під контролем! — заявив голова служби безпеки. — Ймовірність ситуації передбачалася, на цей випадок є спеціально розроблений план.

— Я бачу, як у вас усе під контролем! — загорлав прем’єр. — План у нього є! Ідіот!

«Треба було його здати Погодіну одразу ж, коли він прийшов до мене зі своїм планом вбивства двійника на заводі», — у розпачі подумав він.

А Погодін тим часом обвів поглядом враз скам’янілу й занімілу студію й додав:

— Законно обраний президент.

Не розгубився лише бувалий у бувальцях журналіст Печенєгін:

— Поясніть будь ласка, — звернувся він до гостя, уникаючи, одначе, називати його на ім’я, — що відбувається в країні, як ви тут опинилися, і кого, власне, якщо ви — законний президент, вбили у Верхоярську?

— У країні відбувається спроба державного перевороту, що здійснюється групою найвищих державних посадовців. Під час мого робочого візиту до Верхоярська я був попереджений про можливість замаху на мене. Тож щоб не наражати мене на небезпеку, моє місце в делегації зайняв двійник, а я перебував у державній резиденції «Кедри» неподалік від міста. Коли мого дублера застрелили на механічному заводі, а всі засоби масової інформації повідомили, що вбито саме мене, я зрозумів, що наступним буду я. Вірні офіцери влаштували мені втечу. Я діставався до столиці автомобілем, моторним човном, приватним літаком — всюди мені допомагали справжні патріоти... Дорогою мене не раз намагалися вбити, але я не розгубився... Та ви спитайте в пані Муратової, ми з «Кедрів» разом тікали.

Усі повернули голови до чемпіонки, вона зібрала губи у вузеньку смужку, крижаними очима подивилася на Погодіна й холодно заявила:

— Я ніколи не була у Верхоярську. Вас, пане, я не знаю. Я не раз по роботі як голова парламентського комітету зустрічалася з нашим президентом, добре його знала й кажу з упевненістю: ви дуже на нього схожі, але ви — не він.

Вона чітко пам’ятала інструкції полковника Ранцева на цей випадок, отримані вчора.

— Неллі, — тільки й зміг сказати ошелешений президент.

— Весь світ знає, що я — Неллі, — майже з ненавистю відповіла чемпіонка. Вона згадала всі рази, коли мала поступатися його бажанням, і відчувала мстиве задоволення.

— Зінаїдо, а ти мене пізнаєш? — повернувся Погодін до доньки.

— Я можу лише повторити те, що сказала Неллі Азатівна, — заявила Зінаїда Погодіна. Сьогодні із самого ранку до неї теж приходив полковник Ранцев і пояснив, що вона практично вже є власницею половини незліченних багатств свого татуся, тому його неочікуване воскресіння аж ніяк не входило в її плани.

— Це не він, — підтвердила одразу Романова рідна сестра Тетяна. І лише його колишній, ще з Усть-Невська, помічник, ім’я котрого президент уже забув, похитав головою й із сумнівом сказав:

— Неймовірно схожий. Я би подумав, що він.

Зависла незручна пауза, але тут до Печенєгіна підскочив помічник режисера і щось зашепотів на вухо. Той кивнув і оголосив на весь зал:

— Панове, дозвольте запросити до студії нового гостя. Начальник особистої охорони президента полковник Ранцев.

Погодін повернувся до чоловіка, що зайшов, упізнав його і привітався:

— Доброго дня, Ігоре Леонідовичу!

Той кивнув і повернувсь до Печенєгіна.

— Ви знаєте цю людину? — запитав офіцера журналіст.

— Звісно, — широко посміхнувся полковник. — Це співробітник моєї служби Іван Іванович Кондрашов, дублер президента. Ось його документи, — і він простягнув журналістові справжні паспорт і військовий квиток Юрієвого батька.

«Господи, — подумав той, — як добре, що я не скликав ніякої прес-конференції, як хотів Погодін, а запросив його на ток-шоу і жодного разу публічно не назвав президентом!» Як і Неллі, донька та сестра Романа Романовича, він ані секунди не сумнівався в тому, хто перед ним.

— Це змова, — рішуче заявив зраджений усіма Погодін.

— Безумовно, — спокійно заявив Ранцев і знов повернувся до Печенєгіна. — І щоб її викрити, ми з вами, шановний Іване Федоровичу, завтра же в цій же студії прилюдно, разом із експертами з клініки Академії медичних наук та з якої-небудь іноземної, — щоб ніхто не сказав, що висновки підтасовано, — візьмемо зразки ДНК у цього пана й у пані Зінаїди. Ви не проти, Зінаїдо Романівно?

Донька президента не знала, що задумав хитрий Ранцев, але кивнула, що так, не проти.

— А рівно за чотири дні ми знатимемо результат, — вів своє хитрий полковник.

— А ви згодні? — спитав ведучій у Погодіна.

— Так — згодний, — відповів той.

— А як же з завтрашнім похороном? — розгублено запитав у полковника журналіст.

— Це хай вирішує уряд, — сказав просто в екран Ранцев.

— А похорон доведеться днів на п’ять перенести, — єхидно сказала голосом генерала Фріновського слухавка, котру Михайло Петрович Лижин досі тримав біля вуха.

— А ми тим часом візьмемо під охорону цього пана, — показав очима на Погодіна Ранцев. — Він буде в комфортабельних умовах до завершення досліджень.

Два здоровані зайшли до студії і стали обабіч Романа Романовича. Він одразу зрозумів безнадійність становища: Кондрашова поряд не було.

Наступного ранку в готельному номері, схожому радше на комфортабельну тюрму, Роман Романович і полковник Ранцев пили каву й дивилися телевізор. Раптом пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу, а далі — знайома вже студія, в ній відомий журналіст Печенєгін, сестра і донька Романа Погодіна, якісь лікарі в білих халатах і... Роман Романович Погодін.

Той Погодін, що пив каву, одразу все зрозумів: «Тепер нема потреби й аналізи підміняти: експертиза дасть стовідсотковий висновок: моя донька і цей тип — не родичі! Господи, нащо мені було стільки двійників?»

— Ви ж самі працювали в нашій спецслужбі, Романе Романовичу, — сказав йому Ранцев. — Ви маєте розуміти: ми не можемо дозволити собі бути пошитими в дурні двічі поспіль.

Епілог

На Красивій площі було досить велелюдно. Бородатий, у великих чорних окулярах, сер Гарольд Ліндісфарн у супроводі брата Олафа й дружини, леді Хельги, перейшовши від величезного універсального магазину повз усипальню в формі ацтекської піраміди з червоного граніту, де донедавна майже сто років лежав один із колишніх тутешніх вождів, рушив до височенного фортечного муру з червоної цегли, що тягнувся поміж вежами з високими дахами-шатрами. Одна з них височіла просто над усипальнею. Хто вперше потрапляв сюди, здивовано бачив, що стіну тверджі перетворено на колумбарій, де зберігаються урни з прахом видатних діячів держави, а під нею — цілий некрополь з могил її колишніх лідерів: Антропов, Смородін, Булатов, Брагін, Погодін... Усіх їх поховали ще минулого століття, і лише цього останнього — п’ять років тому. Тепер громадяни його не любили, а за життя — обожнювали. Тоді казали, що при ньому країна зводилася з колін, а зараз — «все просрав» і називали непристойним словом, котрим обізвали його у примітивній образливій пісеньці футбольні вболівальники колишньої столиці сусідньої держави після того, як він розпочав агресію на їхню батьківщину. На могильній плиті не лежало жодної квіточки, очевидно, навіть родичі цього Погодіна до нього не вчащають, але саме сюди упевнено прямували троє іноземців з чималенькими букетами. Було очевидно, що дорогу вони знають добре. Випадкові відвідувачі цього дивного цвинтаря на центральній площі країни косували на них, але те дарма: трійця мовчки поклала свої оберемки півоній, хвилинку постояла, не зронивши й слова, розвернулася й пішла геть.

— Дивні якісь іноземці, — гмикнув їм вслід молодий поліцейський, що слідкував тут за порядком. — Хто до нього ходить?

— Та ти знаєш, уже років із п’ять вони сюди приходять саме цього дня і саме з півоніями, — повідомив його старший, бувалий у бувальцях напарник. — І завжди так: поклали — постояли — помовчали — пішли.

— Диваки, — покрутив пальцем біля скроні молодий.

А ці іноземці й направду були якісь оригінали: не фотографувалися на фоні собору Василя Юродивого чи усипальниці, не їли виртішки, роззираючись на всі боки та від див торопіючи. Он, наприклад, шоу двійників — усі колишні вожді, що керували величезною державою з-за саме цих фортечних мурів: винесений не так давно з усипальниці Володимир Ільїн гаркаво провіщає кожному, хто підійде: «Двадцять четвертого — зарано, двадцять шостого — пізно; тільки двадцять п’ятого, це архіважливо, батечку!» — не дивлячись, чоловік перед ним чи жінка; Дато Булатов у френчі люлькою дим пускає, бровеносний Ілля Прежнєв сяє орденами, як новорічна ялинка прикрасами, генсек Пургачов примовляє ставропільською говіркою: «От і Раїса Максимівна підказує: нада гаваріть ширєє». І дещо осторонь від них — Роман Романович Погодін, на могилу до котрого й приходили чужоземці. Гарольд зиркнув на персонажа шоу побіжно, потім удруге, зупинився, придивився й пішов до нього. Наблизився й ще раз уважно подивився в обличчя.

— Якби в бабусі були певні статеві органи, вона була би дідусем! — повідомив актор. — Країна зводиться з колін! Підводний човен потонув. Ворогів мочитимемо в сортирах!

— Облиште, Романе Романовичу, — тихо сказав сер Ліндісфарн. — Ми з вами їх мочили не в сортирах, а в тайзі під Верхоярськом і в під’їздах Калашихи.

Актор здригнувся, але швидко опанував своїми емоціями:

— Юрію? — запитав він самими губами.

— Мене звуть Гарольд Ліндісфарн, я підданий Австралії норвезького походження. А це — мій брат Олаф.

«Олег, так звали направду Юрієвого брата», — здогадався Погодін.

— А це — моя дружина Хельга, — вів своє австралієць.

«Ольга! — згадав пригоду в Білоскельську Роман Романович, впізнав жінку й подумав: — Це ж треба: простив...»

Вони відійшли подалі, щоб решта артистів не чули їхньої розмови.

— Як же ви опинилися тут? — спитав Харольд.

— Ви мабуть, знаєте: вони оголосили мене вашим батьком. Під час взяття зразків на ДНК-тест підставили замість мене іншого двійника, а далі все було чисто: геть усі лабораторії встановили, що тести взято не в родичів. Загалу повідомили, що я, Іван Іванович Кондрашов, п’ятнадцять років зображував президента й почав себе вважати ним. З таким діагнозом мене помістили до божевільні на Канатній дачі. А там у ньому ніхто не сумнівався.

— І що ви робили? — спитав Олаф.

— А я не наполягав, бо це тільки підтвердило б їхні висновки. Мені не надто хотілося роками приймати їхні пілюлі та уколи. Вони лікували, — гірко посміхнувся Погодін, — а я робив вигляд, що одужував. За півроку я визнав: так, я — Кондрашов, я п’ятнадцять років вживався в образ президента, і от так перевтілився, що не зміг одразу з нього вийти. Ще рік мене там марудили, а потім виписали з діагнозом «остаточне видужання» і з документами вашого батька, з якими туди й привезли. Тепер я не становив ні для кого жодної загрози. Уся країна знала: я — той псих, що назвався президентом. Я вийшов без грошей, без житла, — хоч бомжем ставай, а тут підвернулася ця вакансія, працюю, кімната в гуртожитку є... А ви?

— А я, — сказав Гарольд, — тоді з вами до журналіста не поїхав же, а подзвонив з його телефону, і мене з півдороги забрали братові столичні друзі. Коли я побачив по телевізору, що слину на аналіз беруть не у вас, то все зрозумів, ми з братом одразу сіли на літак і перелетіли в Осло. А там ми знайшли спосіб, як стати братами Ліндісфарн, як переїхати до Австралії та як виписати до себе мою Ольгу та його Вікторію.

— А ви до батька? — кивнув Погодін на «свою» могилу.

— Так, у нього сьогодні день народження, і він дуже любив півонії.

— Чуєш, ти! — закричав Погодіну, насупивши густі брови, орденоносний Прежнєв. — Ти працюватимеш чи теревені будеш правити? Гляди, на твоє місце черга, і кілька претендентів більше схожі на оригінал.

— Мені треба йти працювати, — сказав Роман Романович. — Он бригадир свариться.

Він кивнув на прощання, пішов до своїх, став у шеренгу й одразу заявив якомусь роззяві, що витріщився на нього:

— Мочитимемо в сортирах! Сюди треба дивитися! Смердючі хрущовки!

День був вихідний, Красива площа заповнилася туристами вщерть, і це обіцяло бригаді двійників добрі заробітки.

Примітки

1

Пістолет самозарядний малогабаритний.

(обратно)

2

Ленд-ліз — програма, за якою Сполучені Штати Америки, здебільшого на безоплатній основі, передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину. Поставки за Ленд-лізом на загальну суму близько 50 млрд доларів (у цінах 2010 року — близько 800 млрд доларів) одержали 42 країни, передовсім Велика Британія та СРСР. Положення Ленд-лізу передбачали, що після війни у разі зацікавленості американської сторони незруйновані й не втрачені техніка та устаткування повинні бути повернені до США.

(обратно)

3

Вигаданий європейський учений, на котрого посилалася про­паганда одної тоталітарної країни, виправдовуючи свої агресивні дії.

(обратно)

4

Жаргонна назва автомобілів марки «Мерседес».

(обратно)

Оглавление

Пролог

Частина перша

  1. 

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

Частина друга

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg