«Три тисячі смертей»

Три тисячі смертей (fb2) - Три тисячі смертей (Дізфайндер) 535K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Радий Владимирович Радутный

Радій Радутний Три тисячі смертей

Шістнадцята голова гідри

Окрім внутрішнього дворику з басейном для малечі вілла мала ще невеличку, досить екзотично облямовану диким камінням бухточку — хочеш купайся, а хочеш — заїжджай на катері просто до бару. Але зараз замість катера в ній виплескували хвостами два дельфіни, дівчина з берега кидала їм рибу й сміялась, а четверо молодиків у шезлонгах трохи поодаль кидали на дівчину погляди — поблажливі...

"Нехай, мовляв, дитина побавиться..."

...й водночас відверто зацікавлені, бо з одягу на дівчині були лише пляжні туфельки з блискучої пластмаси та ще тоненький срібний ланцюжок на шиї.

Ще одна дівчина у приблизно такому ж вбранні підійшла до одного з молодиків ззаду, обняла і притислась до широкої м'язистої спини.

— Що там, mein Schatz[1]? — ліниво пробурчав чоловік. — Хтось прийшов?

— Так, — промуркотіла дівчина. — Зараз підійде.

— Угу, добре, — так само стиха буркнув інший.

Усі вони мали в руках келихи із світлим вином, втім попивали його спроквола й не поспішаючи.

Було спекотно.

За хвилину з-за хвіртки, що прикривала вихід з вулиці з'явився невисокий, товстенький, але досить жвавий чоловічок у білому літньому костюмі. Піт градом котився з його лисини, чоловік безперервно витирав її хустинкою, але те мало допомагало. У другій руці гість тримав портфель — не якийсь там модний дипломат, а солідний, міністерський портфель — от тільки здалеку видно було, що набитий він не дуже щільно, а значить і на міністра гість не тягне, а так — якийсь референт або радник із питань.

— Вітаю, панове! — здалеку почав він. — Я бачу, ви тут непогано влаштувались?

Замість відповіді один із чоловіків ліниво підніс угору келих, інші так само недбало кивнули, й тільки дівчина ввічливо усміхнулась й сказала щось на зразок ...

— Бачу, бачу, — товстунець аж очі примружив, кидаючи безсоромний погляд на обох дівчат, — однак та, що з ним привіталась, лише усміхнулась й грайливо хитнула стегнами, а та, що годувала дельфінів, узагалі не звернула уваги.

Гість, не питаючи дозволу, гепнувся у фотель, недбало кинув поруч портфель й запитально поглянув на одного з молодиків.

— Ану, крихітко, принеси нам чогось... прохолодного, — чоловік підтвердив свої слова легеньким ляпасом трохи нижче спини. Дівчина закопилила губки й, ще більше розхитуючи стегнами, рушила до будинку.

— Отже...

Товстун знову обвів поглядом компанію й посміхнувся — на цей раз всі дивились просто йому в обличчя й погляди мали цілком розумні, тверезі й, здавалось, жодна спека не має на тих чоловіків ані найменшого впливу.

— Отже, до справи. Давайте зробимо так — я буду поступово додавати подробиць, і як тільки хтось вирішить, що це йому не підходить, нехай одразу про це мені скаже. Докладні відомості я повідомлю лише тоді, коли матиму певність, що всі присутні вже на мене працюють. Всі згодні?

Хтось пробурчав щось схвальне, інші просто кивнули.

— Отже, перше. Завдання небезпечне.

Всі дружно пирхнули.

— Друге. Завдання схоже на те, що ви вже виконували в... е-е-е... ну, ми всі знаємо де. Треба добути деяке майно, що зараз належить військовому підрозділу. Підрозділ великий. З тією заставою з попереднього завдання ніякого порівняння. Майно цінне. Отже, захищатимуть вони його дуже добре. Підходи до... майна — теж добре захищені. І нарешті, вивезти його треба досить далеко й ворожою територією.

Товстун зробив паузу й раптом вигукнув з театральним подивом:

— Як, всі й досі згодні?

Чоловіки, навіть не поглянувши один на одного, одночасно кивнули.

— Тоді перейдемо до подробиць. Майно — це ядерна боєголовка...

Один із слухачів на мить широко розплющив очі, інші зберігали кам'яні обличчя.

— Викрасти її слід безпосередньо з ракети в шахті, на стартовій позиції. Відповідно, підходи до неї захищені постами, мінними полями, системами сигналізації... Втім, маю велику підозру, що дехто з нас розбирається в тому краще за мене — правда, пане Дізфайндере?

Один з чоловіків — саме той, що ляскав дівчину по стегнах — мовчки кивнув.

— Крім того, потрібно буде провести певну підготовчу роботу, а саме — знищити щонайменше три командні центри.

Цього разу широко розплющив очі саме Дізфайндер.

— Демонтувати головку в шахті ви не зможете, отже доведеться зробити так, щоб вона сама відокремилась і впала неподалік, а я бачу єдиний спосіб це зробити...

На цей раз блимнули очима всі четверо.

— Я попереджав, завдання досить небезпечне. Ви все ще згодні?

— Треба подумати, — несподівано прогудів найстарший з найманців, високий, кремезний, з давнім білистим рубцем впоперек грудей.

— Думайте, — знизав плечима товстунець.

— А думати можна тільки після узгодження гонорару, — докинув другий — теж високий, але худий і білявий. Товариші чомусь називали його Калібром.

— Точно, — докинув й третій — Моше Гонщик. — І сума його має вирішальне значення.

Всі засміялись, усміхнувся й гість, помахав вогкою вже хусткою й почав здалеку:

— По десять тисяч на кожного вцілілого.

Найманці миттю змовкли, неначе їм одночасно заціпило.

— Гм... Розумію. По п'ятнадцять?

— Водій вантажної машини в Каліфорнії більше отримує... — пирхнув Гонщик.

— Шістдесят! — відрубав Гонщик.

— ...Кожному! — поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигнувши зробити при тому кам'яне обличчя.

"Щоб усе було, як у тому давньому фільмі..."

— Хлопці! — замовник аж руками сплеснув. — Та зараз голову можна за сорок тисяч купити абсолютно без усякого ризику.

— Саме таку? — недбало запитав Гонщик.

Запала пауза.

— Не таку, — неохоче визнав гість. — Такі ще не продаються. Тому й потрібна.

Знову запала мовчанка.

— Ну... — урвав мовчанку замовник. — По тридцять?

— Путній інженер у "Дженерал Моторс" більше отримує, — пирхнув кремезний. Він відкликався на прізвисько Сапер, але друзі називали його Пітом, бо поруч нього майже завжди був ще один сапер — пес. Зараз він валявся на піску поруч з ногами дівчини, висолопивши язика щонайменше на півметра й час від часу підозріло поглядав на дельфіна.

— Ну... по сорок, — витис із себе товстун. — Але на цьому вже край.

— Сорок п'ять, — з розчарованим виглядом кинув Дізфайндер. — І фінансування, звичайно.

— Грабіжники, — зітхнув замовник, зіжмакав хустинку й запхав її до першої-ліпшої кишені. — Згоден.

З-за хвіртки визирнула дівчина, пирхнула й зникла.

— Отже, щодо подробиць, — товстун знову зітхнув, підніс руку до лисини, сплюнув, й поліз до кишені по хустку. — Як ви вже, напевне, здогадались, головка знаходиться в ракеті, ракета — в шахті, шахта — на Уралі, а Урал — в Росії. Відповідно, там і доведеться працювати. Це означає, що в разі провалу шансів у вас майже нема, бо до найближчої цивілізованої країни навіть літаком кілька годин. Але літак у даному випадку виключений. Як проникнути у країну — ваша справа, карти й супутникові фото місцевості — тут...

Він недбало постукав пальцями по ручці портфеля.

— Як вибратись — теж ваша справа. Щоб ви випадково не помилились шахтою — то знайте, що з супутників все чудово видно..

— А... — відкрив було рота Калібр, але замовник не дав йому й слова сказати.

— Дістати головку з готової до старту ракети, як я вже казав, досить складно. Робочий варіант такий — замінувати ракету, запустити її й на висоті метрів п'ятидесят підірвати. У такому випадку головка впаде неподалік, ви її підхопите й вивезете. Оце й усе, джентльмени. Всі подробиці плану розробите самі. Розрахунок — як звичайно. Термін, починаючи з сьогоднішнього дня, — місяць, але якщо буде вкрай потрібно — можна й трохи більше. На цій віллі ви можете залишатись ще тиждень, сподіваюсь цього теж вистачить для розробки якнайдокладнішого плану. Отже — до побачення. Моє шанування, красунечко!

Гість підвівся, помахав рукою дівчині, що вже знудилася за хвірткою й широко усміхаючись, попростував до виходу. Кинувши вслід йому гарячий погляд, дівчина винесла до бухточки тацю з двома спітнілими пляшками, поставила на коліна Дізфайндера й все ще з ображеним виглядом шубовснула у воду.

Дельфіни, стривожені несподіваною конкуренцією, пірнули, зробили два кола навкруг й, повискуючи, рушили до виходу в море. Ніхто тим аніскілечки не стурбувався — все одно далі, аніж на пару кілометрів від ультразвукового випромінювача тварини не відпливуть.

Через кілька хвилин дівчина вийшла з води, стріпнула волоссям — й зіткнулась з однаково зацікавленими поглядами всіх чоловіків.

— Щось зі мною не так? — усміхнулась вона. — Чи просто ще не надивились?

— Та ні, — висловив загальну думку Дізфайндер. — Просто цікаво, де ти пищика заховала...

Всі присутні одночасно вибухнули реготом, дівчина почервоніла, потім махнула рукою й теж приєдналася до загальних веселощів.

— А все-таки? — настирливо допитувався найманець.

— Все дуже просто, — відповіла, нарешті, красуня. — Я ж їх сама й дресирувала. Мене вони не зачеплять.

— Он як, — з дивною інтонацією протяг Дізфайндер. Дівчина не зрозуміла, що ж саме звучало в його голосі — чи то повага, чи то радість відкриття "дірки" в захисті... чи щось іще?

Вона знову стріпнула волоссям й викинула з голови непотрібні думки.

Будь-кого іншого, що потрапив би в радіус дії випромінювача без ультразвукового пищика-маячка, було б убито дельфінами-охоронцями протягом кількох секунд.

— Ну добре, — Сапер із жалем поглянув на спорожнілу пляшку, відставив її подалі, аби не дратувала й почухав потилицю. — З кордоном все ясно. Краще було б через Брест, але минулого разу ми там добряче засвітилися. Значить через Чоп. На чому поїдемо?

— Тільки джип, — авторитетно відгукнувся Гонщик. — Чув я про ті російські дороги.

— Юре?

— Годиться, — кивнув Дізфайндер. — Зараз там тих джипів — як мурах. Й навіть добре — дорожня поліція, чи як вона у них у біса називається, не часто їх зачіпає.

— Чому? — наївно поцікавився Ганс.

— Бо бояться! — засміявся Дізфайндер. — Там зараз — як в Америці в двадцятих роках.

— Це добре, — примружився Сапер. — Зброю в джипі заховати можна. До речі, що беремо? Гансе, постарайся обійтися без екзотики.

— До біса екзотику, — несподівано згодився Калібр. — У Росії до неї патронів не знайдеш. А що в них там взагалі зараз на озброєнні?

— АКСМ-74У, — посміхнувся Дізфайндер. — Калібру 5.45 мм.

— Тьху!

Всі засміялись.

— Добре. Що далі? Що він там молов про знешкодження командних пунктів?

— Оце і є найпаскуднішим, — зітхнув Дізфайндер. — Запустити ракету не так просто, як декому з нас здається. Треба або надіслати команду й підтвердження безпосередньо з Москви, або ж переключити керування безпосередньо на шахту. З Москвою ясно — та ми нічого не вдіємо. А щоб переключити керування, треба в розрахунку шахти й в комп'ютері самої ракети створити враження, ніби почалась ядерна війна й послідовно виведено з ладу командні пункти — головний, запасний, замаскований, пересувний, передавальний центр й замаскований передавальний центр. При цьому головний пункт знаходиться в штабі дивізії — а це до десяти тисяч солдатів, запасний там же, але в бункері, замаскований — десь у лісі, кілометрів за сто-двісті, мобільний — взагалі невідомо де, передавальний центр — ще кілометрів за сто, й нарешті, шахта — знову неподалік від дивізії.

— Матері його саппермент! — видихнув Моше. — І за все це по сорок п'ять тисяч?

— Ну, не сорок п'ять, — задоволено посміхнувся Гонщик.

— Ще трохи на фінансування здеремо.

— А чи ти собі уявляєш... — почав був Гонщик, та Сапер не дав йому продовжити.

— Тихо! Он, у дівчат аж вуха нашорошились. Кажи далі, Юре. Я твій стиль знаю.

Дізфайндер посміхнувся — справді, він мав погану звичку викладати спочатку погані новини, а вже потім всі інші.

— Звичайно, існують й інші обставини, що можуть завдання трохи полегшити. Наприклад, головний КП майже ніколи не працює.

— Цебто як? — здивувались абсолютно всі, а от очі вирячив чомусь тільки Гонщик.

— Ну, панам офіцерам не дуже подобається, коли на робочому місці дисципліна й багато солдатів. Тож майже завжди в штабі дивізії йде або ремонт, або перебудова, а працює запасний КП.

— Ну то й що? — пробурчав Сапер. — Сам же казав, вони поруч. Ті ж самі десять тисяч солдатів.

— Звичайно. І це просто прекрасно.

— Ти бува не здурів? — поцікавився Гонщик. — Ти ж не на бомбардувальнику будеш, а на джипі, а може й пішки.

— Сам ти здурів, — огризнувся Юр. — Будете перебивати — до вечора не встигну нічого не пояснити.

— Добре, добре, — примирливо промимрив Моше. — Мовчу.

— Так от, там десять тисяч солдатів. Відповідно, доступ у "бочку" — це так на жаргоні називають бункер — мають тисячі три. Але й ті, хто такого доступу не мають, — теж спокійнісінько туди заходять й виходять.

— Чому? — не втримався Гонщик й тут-таки прикусив язика.

— Тому що це російська армія! — гаркнув Дізфайндер. — І російські солдати! В армію їх забрали силоміць. І грошей їм не платять! І думають вони лише про те, як би щось їстівне вкрасти й на очі офіцерові не потрапити! Ось чому.

— Я й сам таким був, — додав він по паузі вже трохи тихіше. — І в бочці ми від роботи ховались. Зранку пару книжок візьмемо, бувало, щось пожерти в їдальні поцупимо, в бочці знаходимо якийсь віддалений відсік, двері загерметизуємо — й до обіду хто спить, хто книжку читає, хто анекдоти травить... Ну добре, до справи.

Отже, проникнути в бочку досить легко. Вивести з ладу — складніше. Я б почав з енергетичної установки, але тоді треба обрубати дроти, вивести з ладу дизельгенератори — а їх там може бути досить багато — й поскручувати антени в малих радіостанціях. І все це майже одночасно. А полагодять швидко. Так що не знаю, що й робити... може Сапер щось порадить?

— Пораджу, — кивнув Піт. — Бункер герметичний?

— Ну, теоретично так. Насправді, звичайно, травить добряче й у разі чого його треба піддувати.

— А вхід у вентиляційну систему де?

— А прямо на даху.

— Тоді можна отруїти повітря в вентиляції. Ну, чимось нервово-паралітичним, швидкої дії, фільтри таке пропустять. Але бажано, щоб перед цим бункер було загерметизовано.

— Це можна, — кивнув Дізфайндер. — Це робиться по тривозі. Ану, Гонщику, дай-но того портфеля...

Найманець розгорнув паперову мапу — звичайно, на ній красувався гриф "Совершенно секретно". Колишніми радянськими картами торгували всі, кому не ліньки було.

— Так-так... Виходить, у тому районі, звідки треба вкрасти головку, стоять три дивізії. Відповідно, тривоги проводять десь раз на місяць, отже, за теорією ймовірності, не пройде й двох тижнів, як хтось раптову тривогу таки оголосить.

— А як ми про це взнаємо? — недовірливо перепитав Сапер.

— А ще днів за три, — посміхнувся Дізфайндер. — Ти уявляєш, що буде, якщо офіцерів не попередити? Чорта з два кого знайдеш.

— Цікаві у вас раптові тривоги, — пирхнув Калібр. — Нічого дивного, що...

— Це не у нас! — урвав його Юр. — А у росіян.

— А хіба....

— Ні. І давай перейдемо до справи.

— Добре, вибач.

— Не буде діла, — пирхнув раптом Сапер. — Сидіти два тижні, потім нестись чорт-зна куди, мінувати бункер на очах у вартових....

— Ну, навіщо ж так, — поморщився Дізфайндер. — Ніякого в тебе естетичного відчуття...

Всі засміялись.

— А як?

— Тривогу доведеться спровокувати. Бочка на цей час вже має бути замінована.

— Хвилинку, хлопці. А як ви ту хімію збираєтесь везти? — зненацька вліз Калібр.

— Ну... — Сапер замислився.

— Отож. А дивись, якщо просто змусити їх запустити дизелі й пустити вихлоп у вентиляцію?

— Цікава ідея, — посміхнувся Дізфайндер. — Чимось знайомим повіяло.

— Істинно арійський інженерний дух! — гордовито підняв пальця вгору Ганс. — Правда, Моше?

— Іди ти, — насмішкувато сплюнув Гонщик. — А як наші ваших потім по всьому світу виловлювали?

Гонщик пирхнув, але пальця опустив.

— Ну добре, добре. Але ідея все одно непогана.

— Ще краща, ніж ти думаєш, — підхопив Дізфайндер. — Як ти гадаєш, що буде, коли знайдуть кількасот трупів, отруєних невідомим газом?

— Ну... — Калібр знизав плечима. — Наші оголосили б бойову готовність, провели б розслідування... А ваші... пардон, а росіяни?

— Будеш сміятися, але те ж саме, — Дізфайндер на хвилинку замислився.

— Але ж цього нам і треба! — перший додумався до того ж Моше. — Оголосять тривогу, виведуть у ліс пересувний КП... Слухай, це ж...

— Згоден, — кивнув Юр. — Так що вибач, Гансику, ідея гарна, але.... Втім, ти нас підштовхнув до розв'язання іншої проблеми.

— Хоч якась із мене користь, — зітхнув Калібр. — А то згадуєте, лише коли треба вертоліт завалити.

Всі знову зареготали.

— Добре, повернімося до першої проблеми. Як оголосити тривогу там, де треба?

— Ну, — Моше знизав плечима, — я б спробував спровокувати.

— Цебто як?

— Знаєте анекдот? Дружина полковника приходить додому й просить чоловіка дуже не напиватись, бо завтра їхній полк перебазовують. Той починає над нею сміятись — мовляв, я командир полку ні про яке перебазування нічого не знаю, а ти знаєш! Та де ти таке почула?! — Як де? Весь ринок говорить... Наступного дня й справді надходить наказ підготуватись до перебазування. Полковник приходить до дружини, цілує ручку й просить сходити на ринок й послухати, а куди ж саме перебазовується полк.

Калібр зареготав так, що мало не впав зі стільця, Дізфайндер теж, Піт спочатку не зрозумів, а потім заіржав, як справжній кінь, й навіть пес підскочив на ноги й пару раз гавкнув — він любив, коли господар із товаришами сміялись. Майже завжди це означало підготовку до нового бою.

— Добре, добре, — нарешті заспокоївся Дізфайндер.

— Але як... Хоча знаю. Треба познайомитись у місті з кількома офіцерами, відрекомендуватись колегами з сусідньої дивізії, горілки випити, розпитати про наслідки перевірки, а коли ті вирячать очі й запитають "Якої ще перевірки?!" — теж вирячити очі, й запитати — "Як, вас ще не перевіряли?!"...

— Можна спробувати, — кивнув Сапер. — Нічого не втрачаємо. Але мені такий варіант не подобається. Дуже вже хисткий. Крім того, всі ми говоримо російською з акцентом — буде, наче в учбовому фільмі під назвою "Як викрити шпигуна".

Всі знову посміхнулись.

— Ну, можна й простіше, — Гонщик закотив очі до неба. — Там поблизу якийсь хімічний завод або склад боєприпасів є?

— Хвилинку... — Дізфайндер покрутив малу. — Так, є... І навіть не один.

— Як гадаєш, якщо його підірвати — тривогу оголосять?

— Не факт, — похитав головою Юр. — Це ж не у вас. Тут армія окремо, населення окремо. Навіть дивізії окремо одна від одної, а генерали — конкуренти, й часто взагалі на ножах. Хоча...

— Нехай це буде запасний варіант, — кивнув Сапер. — Добре. Що з приводу пересувного пункту? Що це взагалі таке?

— О, це набагато легше, — позіхнув Дізфайндер. — Це — десяток машин — від "Уазика" до "Урагану". Радіостанції, топоприв'язники, електростанції... що там ще? Офіцерська їдальня. Солдатські намети. Ленінська кімната — чи то пак, вона зараз вже не ленінська... ну, агітаційний намет. Наче все. Пости — солдатські, тобто зняти легко. Далі — вивести з ладу спочатку малі радіостанції, а потім велику. А можна навпаки. Тільки все треба зробити швидко, аби не встигли передати нічого.

— Добре. Що далі?

— Передавальний центр. Це теж можливо — позривати антени, вивести з ладу дизелі... та й узагалі, там людей — взвод або два — перебити, та й годі.

— Далі.

— Замаскований передавальний центр. Найчастіше його маскують під генеральську дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку — два-три солдати і прапорщик.

— Ясно. Далі.

— А от далі починається найцікавіше. Ти з системою "Кактус" знайомий?

Сапер пирхнув.

— Якщо це весь захист, то...

— Ні, не весь, звичайно. Ще "Сітка-100"... й ще якась погань, як же ж її... забув. Ну, теж сітка під напругою.

— Пройдемо. Що далі?

— Далі, власне, й починається шахта.

— Пости?

— Теоретично — патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично — патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів із сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.

— Хороша армія... — замріяно протяг Гонщик. — Нам би таку...

Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльського солдата, потім зрозумів — й теж засміявся.

— Добре. Що в шахті?

— А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого — й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет...

— Тю... — презирливо протяг Калібр.

— ...а запустити пташку можна з люка в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж у шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.

— Докладніше про другий варіант, — попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.

— Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою — бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтовшки. Не проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. У разі запуску, коли треба швидко — відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі — бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема — бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них у нормальному стані зачинені.

— Двері товсті?

— Сантиметрів до двадцяти. Криця.

Сапер скривився.

— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?

— Не знаю.

— Добре. Що ще?

— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла — відгороджені одне від одного.

— А це навіщо?

— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки — то дурниця. Над однією з кнопок — звичайний замок, з ключем.

— А де ключ?

— У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску — треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.

— Нічого собі, — присвиснув Гонщик. — І що, ніхто ні разу?..

— Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.

— Так, проблемка, — Сапер зітхнув. — А якщо підірвати стінку шахти?

— Можна, — кивнув Дізфайндер. — Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер — по-перше, сталевий, а по-друге — висить у шахті на амортизаторах.

— А щоб їх... — Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха — він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.

На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.

Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння — досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити — "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.

А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.

— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!

— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.

Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.

Остання ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок, зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка "ще!.." Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й уже дрімаючи на задньому сидінні джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що він йде на небезпечне завдання й хотіла залишитись останньою жінкою — останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж за кордоном з Польщею, та й то не самотужки.

— Юре, ану прокинься, — досить відчутно штовхнув його Сапер. — Консультація потрібна.

— Ну... — пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.

— За нами хвіст.

— Давно? — Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став — хто зна, може переслідувачі мають чим зазирнути навіть у затемнені вікна, а, отже, дратувати підозрілими рухами їх не слід.

— Кілометрів сто.

— Ну, це ще нічого не означає, — встряг Гонщик. — Траса пряма, може нам просто по дорозі.

— А чого ж, може, — кивнув Сапер. — Але хто з нас експерт по Східній Європі?

— А хто? — розкрив рота Юр.

— А ти ж!

— А я й не знав...

Всі гримнули реготом, позираючи, однак, у дзеркальце. Синій "Опель" переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.

— То що?

— Схоже на рекет, — позіхнув Дізфайндер. — Виберіть автобус із туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопа розбудите.

Він схилився на інший бік й знову захропів.

Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше — Юр сам мало не розбив лоба до спини Калібра.

— Якого біса! — Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пазухи, потім схаменувся. — Що сталось, Моше?

Утім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність запитання. Великий туристичний "Ікарус" стояв, акуратно притиснутий до узбіччя тим самим синім "Опелем", а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.

— О, — протяг Юр. — Прогрес.

— Ти про що? — напружено перепитав Гонщик.

— Порозумнішали. Раніше один ходив у автобусі, а другий страхував біля водія.

— А.

— То що будемо робити?

Один із нападників недбало махнув рушницею в бік джипа.

— Моше! — прийняв рішення Сапер.

— Га? — відгукнувся ізраїльтянин.

— По моїй команді — жени. Отого, лівого, зачепиш крилом, інших ми трохи полякаємо з пістолетів. Всі готові?

Дізфайндер зітхнув, витяг з-під пахви улюблений свій "Глок" й поклав палець на клавішу склопідіймача.

— Давай!

Джип кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Хтось з розбійників встиг натиснути на курок, але припустився стандартної помилки — задер ствола вгору. Заряд шроту пройшов над дахом машини. Одночасно Калібр та Дізфайндер висунули у вікна руки з пістолетами й почали натискати на гачки так швидко, як тільки могли. Хтось влучив у бокове скло "Опеля" — навсебіч бризнуло робите скло, хтось зачепив ногу другому чоловікові з рушницею — той спочатку сторопіло завмер на місці, потім упав й наче переляканий хробак, поповз під передній міст автобуса. Сапер видобув з кишені гранату — потім розчаровано зітхнув й заховав її на місце.

— Сподіваюсь, нікого не вбили, — пробурчав Дізфайндер.

— Може, ніхто й поліцію не викликатиме.

Він посовався по сидінні, вмощуючись, ще раз зітхнув й знову захропів.

Український кордон проїхали без жодних перешкод — митникові, що хотів було зазирнути в багажник, тицьнули зігнуту вдвоє сотню, той крякнув, озирнувся й махнув рукою — їдьте, мовляв. Ще двоє — у бронежилетах, з автоматами в руках — провели машину поглядами підозрілими й поблажливими водночас — мовляв, знаємо ми, що в тебе в багажнику — дві-три помпові рушниці; знаємо, де ти найчастіше автобуси зупиняєш — але якщо із старшим ти домовився, то й нам щось дістанеться.

За двадцять кілометрів перед російським кордоном Юр вибрав велику білу вантажівку з російськими номерами, штовхнув Гонщика, щоб той прилаштувався до неї збоку й промовтисто показав у вікна водія дві стодоларові купюри. Той якусь мить повагався, але потім кивнув, й заскреготів гальмами.

— Груз возьмешь? — без підготовки почав Дізфайндер.

— Большой?

— Килограмм десять.

— Порошок?

— Железяки.

— Пятьсот.

— Триста.

— Четыреста.

— Четыреста пятьдесят.

— Договорились. Где ждать?

— Десять километров за Белгородом. Езжай по трассе, только медленно.

Шофер кивнув і мовчки поліз у кабіну.

Джип постояв хвилин із десять, потім Дізфайндер попросив Гонщика під'їхати до розбитого телефона-автомата, набрав "02", й, притримуючи пальцем кадик, прошепотів: "На митному посту закладено два кілограми пластикової вибухівки. Рвоне через двадцять хвилин", — й коли джип підкотив до невеличкого свіжопофарбованого будиночка — товстий старшина лише нетерпляче махнув йому жезлом — "Проїжджай швидше".

— Welcome to Russia[2]! — засміявся Гонщик. — Калібре, сідай за кермо, а я теж посплю.

Він зупинив машину, вийшов, недбало справив малу потребу під якийсь дорожній знак й помінявся місцями з Гансом. До мети подорожі залишалось ще близько двох тисяч кілометрів.

За Бєлгородом на них ніхто не чекав. Ображений у найкращих почуттях, Дізфайндер голосно лаявся, Гонщик сміявся, Ганс кляв російську злодійкуватість, а Піт посміхнувся й видав:

— Ну що ти одразу погане думаєш... Може, він просто в катастрофу попав...

За годину їзди почуття більш-менш вгамувались й на короткій нараді вирішено було експедицію не припиняти, а зброю роздобути на місці.

Першу годину дороги місцевість мало відрізнялась від тієї, що до неї найманці вже давно звикли. Таке саме більш-менш гладеньке шосе, реклами станцій техобслуговування, бензозаправок та придорожніх кафе, більш-менш рівний потік машин — в основному, великих вантажівок. Калібра, який ніколи не бував у Росії, дивували великі колгоспні поля — він лаявся, й казав, що треба бути справжнім дикуном, щоб отак занапастити землю, й нахвалявся після повернення зібрати команду й показати цим "унтерменшам[3]"... на що Гонщик засміявся, й нагадав, що "ваші колись уже показали". Сапер мовчки роззирався на всі боки — відчувалось, що країна йому вже трохи знайома, але про подробиці ніхто, звичайно, й не питав.

Один Дізфайндер відчував себе в своїй тарілці, сміявся, й час від часу підкидав дошкульні репліки на адресу "істинних арійців":

— Підводять, значить, того пацана до пана гауптмана, а той і питає: "Ти єсть знать, де партізанен?". "Так, — каже хлопчик, — знаю". "Молодець, юнге, молодець. Фотт шоколадка. А как тебя зофутт?". "Ваня". "А фаміліє?". "Сусанін..." "Пошол вон, мальшик! І отдай шоколатка!".

Утім, діставалось не тільки невдалим завойовникам.

— Герр комендант, герр комендант!

— Что ві хотель?

— Мне масла бы немного.

— Затшем вам масло?

— Тачку смазать, а то скрипит.

— А как он скрипит?

— Ну как., как обычно... скрып... скрып... скрып...

— Расстрелять!

— За что, герр комендант?!

— Тачка должен скрипеть "скрип-скрип-скрип"!

Гонщик іржав, як кінь, Калібр пирхав, але теж усміхався, Сапер-пес весело гавкав, спостерігаючи за загальними веселощами, а Сапер-господар мрійливо мружив очі, згадуючи якісь епізоди, пов'язані з Росією.

— Ти нам баки не заливай, — першим нареготався Моше. — Ти краще розкажи про місце, де будемо працювати.

— А що там цікавого, — знизав плечима Дізфайндер. — Місця як місця. Влітку тепло, взимку холодно. Дуже холодно. Влітку енцефалітний кліщ. Заражені приблизно три відсотки. Така собі лотерея. Тож у лісі піднімайте комірці й насувайте на лоба те, що на голові.

Він зітхнув.

— Люди п'ють. Без міри. Все підряд. Мене колись один дідок квасом пригостив — градусів двадцять, але не відчувається зовсім. Ковтнеш — голова ясна, а ноги не йдуть. Ну що ще? Лісів багато. Болота. Гадюк нема, бо взимку все вимерзає. Наче все.... Втім, не зовсім. Якраз недалеко від того місця, куди їдемо, так звана "зона аномалії", або ж "нечисте місце". Хто іншопланетян бачить, хто чортів з лісовиками. З часом там щось неясне діється, але що саме — не пам'ятаю: чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Літаючі тарілки так узагалі кожен другий бачив....

— Ну звісно, після такого квасу!.. — зненацька докинув Калібр.

Всі знову зареготали.

Ближче до вечора джип із солдатами удачі знову спробували притиснути дорожні рекетири. На цей раз вистачило одного пострілу з Калібрового "глока", та й то вгору.

— Цивілізовані місця, — зітхнув Дізфайндер. — Ось трохи далі конкуренти один одному бензовози з РПГ дірявлять.

Але, незважаючи на таке пророцтво, до Москви найманці доїхали нормально.

Столицю вирішили об'їхати — московські ГІБДД[4]івці все ще пам'ятали горезвісний рейд доведених до відчаю чеченів на Будьонівськ у 1995 році, й підозрілі машини обшукували.

— А ось тепер, хлопці, починається справжня Росія, — урочисто провістив Дізфайндер, зупинивши джип одразу за околицею. — Готуйтесь.

— А раніше що було? — не зрозумів Сапер.

— "В России два населенных пункта — Санкт-Петербург и окружающая деревня", — процитував Дізфайндер.

Наче на підтвердження його слів, з-за повороту вискочив трактор — подертий і розхлябаний, вихляючись, прокотив серединою дороги до наступного повороту, перед самим з'їздом з траси хитнувся вбік й раптом важко завалився в кювет. Сапер оглянувся — Дізфайндер спостерігав ту картину так байдуже, наче бачив разів сто. Втім, цілком можливо, що так воно й було.

З трактора тим часом вибрався миршавий дядько в подертій фуфайці, хитаючись, обійшов завалену мало не догори колесами техніку й раптом виблював просто на розпечений мотор.

Зашкварчало. В повітрі засмерділо смаженим блювотинням — але дядькові, вочевидь, полегшало, бо він задоволено усміхнувся й, аккуратно розстеливши фуфайку, приліг на траву поруч з кюветом.

Найманці перезирнулись, поспіхом сіли в джип й рушили далі.

— Це, хлопці, ще дурниця, — розпатякував далі Дізфайндер. — Чим далі на схід, тим цікавіше. У Сиктивкарі, бувало, вийдеш у суботу на вулицю — вранці ще ходять. А увечері вже всі покотом лежать. Один на одному. З кюветів ноги стирчать. А кювети там триметрові. Один мій знайомий на своєму "москвичі" туди заїхав — сп'яну, звичайно, — так тільки за багажника й витягли.

— А із знайомим що?

— А нічого, що йому зробиться. Просидів добу по шию у воді, випив дві пляшки горілки, що випадково на задньому сидінні завалялися, а коли витягли — обтрусився, й побіг за пивом для нас.

— Нормально... — навіть пес, здавалось, мав зачудований вигляд.

— Але все це дурниці, порівняно з Радянською Армією. Отам пили — так пили. Колись, згадую, трохи випили на бойовому чергуванні, потім один єфрейтор згадав, що його дівка кинула, з цього приводу ще трохи випили, потім він почав плакати, що жити без неї не може — я вже зрозумів, до чого йдеться, пішов у пультову й переключив керування на резерв — і що ви думаєте? Ще через півгодини напився хлопчина "в дим", набив морду радистові, підбив його передати "моноліт" — це кодовий сигнал на запуск ракети, а потім вломився в головний зал, гатив кулаками по пультах й горлав, що всі кругом педерасти, і він зараз всю дивізію в повітря підніме.

— Ну й чим закінчилось? — Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.

— А нічим — я ж пульти попереключав.

— Та я не про те. Хлопцеві що потім було?

— Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.

— І все?

— А що ти йому зробиш? З армії виженеш?

Всі засміялись. Моше покрутив головою — Дізфайндер вже знав, що цей жест означає "нам би таку армію..." або щось у такому ж дусі.

— А ще було колись... Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити — але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу — коли раптом... Дзвінок! Сирена! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти — матюки хвилин на десять. "Це, каже, полковник Іванов! Ви моноліт вчорашній зареєстрували?". А той хлопчина вже слово "моноліт" чув, але що означає — не знав. А сержант за пультом аж труситься — "ні, каже... Ще не заре..." " Якого біса!". "Не всти..." "Під трибунал всім розрахунком! У дисбат! На три роки! Згною!", й таке інше. Й виключається.

Сержант — аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. "Ось, — каже. — Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Нема моноліту. Й дістати десь не можна — бо ж на бойовому посту. Пропав".

Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.

— Я, — каже, — товаришу сержант, схожу. Ви тільки скажіть, куди.

Сержант на нього дивиться — з надією:

— Та ти ж, мабуть, його й не донесеш...

Той мало не підстрибує :

— Я донесу! Я такий! Ви не дивіться, що я худий, — я жилистий! Донесу! Ви тільки...

— Ну добре, — це вже я кажу. — Біжи в штаб, підійди до Міхалича — це в нас кухар був — в нього, я знаю, трохи є. Але біжи через ліс, а перед самим штабом є відрита ділянка — ти її краще проповзи, щоб ніхто не помітив. Міхаличу віддаси наш — він у нас все одно старий, а йому все одно, і в нього візьмеш свіжий. Тільки слідкуй, щоб запечатаний був, й щоб пломба не зрушена, бо я Міхалича знаю...

Сержант на пульті морду зробив — як камінь, щоб не заіржати. Вклали ми тому хлопцеві в мішок вогнегасника, запечатали, руку потисли — й "з Богом!". Побіг...

Через півгодини прилітає — ящик аж на плечі, сам весь подертий, задиханий. Каже :

— Перед самим штабом мало на командира не нарвався — довелось кущами обповзати.

— Молодець, — кажу. — Але до біса, витягай швидше моноліт!

Бідолашний хлопчина витягає з великого мішка ще один — запечатаний, я беру — Боже ж мій! Що туди Міхалич запхав! — несемо в пультову, розкриваємо — а там здоровенне таке ковадло, кілограмів на шістдесят. Як його хлопець пер кущами — не уявляю!

Гонщик зареготав так, що мало не скинув джипа в кювет.

— Але це ще не все. Виходимо з пультової. З кам'яними пиками. Командир розрахунку — теж сержант — каже :

— Слухай... мені соромно просити... ти в нас такий герой... але до моноліта треба ще й підтвердження. І старе віднести треба.

Хлопець, як почув про героя — мало не луснув.

— Я, — каже, — збігаю! Я й не втомився зовсім!

Забили ми йому в мішок ще одного вогнегасника — помчав. Годину нема... півтори... турбуватись почали. Коли з'являється. Ледве на ногах стоїть. На плечах мішок — із нього завбільшки.

— Доніс, — шепоче... й падає.

Тут уже й ми полякались. Привели його до тями, спирту налили трохи... Мішок розкрили — а там шлак з кочегарки... кілограмів вісімдесят.

Джип знову хитнувся так, що мало не зіскочив в кювет — щоправда, канави тут уже були чисто умовні.

— Отже, витримав він те все. Прийшов до тями, ми всі в коридорі вишикувались, й командир урочисто так каже:

— За героїзм і мужність... проявлені під час бойового чергування... рядовому такому-то.... оголошую... подяку!

Хлопець груди випнув, як Доллі Бюстер[5], й затинаючись від гордості, видав:

— Служу... Радянському... Союзу...

Я сам аж розчулився. Коли дзвонить трохи пізніше Міхалич.

— Що ж ви, — каже. — Ще раз бійця не прислали? Я вже йому ще один вантаж з монолітами наготував...

— А що, — питаю, — за вантаж?

— Та повен мішок цуценят!

Моше акуратно зупинив машину, впав головою на кермо, й сміявся кілька хвилин. Всі інші теж покотом качалися на сидіннях. Поруч прохурчала якась вантажівка, товстий водій висунувся у вікно, посигналив веселим пасажирам й погнав далі.

Заночували в невеличкому мотелі в такому ж невеликому місті — його назвою ніхто так і не поцікавився. Вже у номері Гонщик кілька хвилин почаклував з кишеньковим GPSом[6], щось порахував й заявив, що завтра до вечора доїдуть. Сапер знизав плечима.

Завтра — то й завтра.

Уночі сигналізація джипа пару разів бібікнула й один раз гавкнув Сапер — для місцевих злодюжок цього вистачило, щоб залишити машину на місці, ще й неушкодженою.

Наступний день почався сірим, як осінній туман, світанком, похмурим буркотінням затяганої офіціантки й позавчорашніми котлетами на сніданок. Калібр, що снідав по-європейськи — кавою з булочками, спочатку сміявся, потім ковтнув кави й скривився так, що настрій інших одразу покращився. Собака Сапер від місцевого аналогу м'яса спочатку відмовився, потім уважно поглянув на господаря, заскімлив й кістку обгриз.

Все ще незадоволено кривлячись, найманці посідали в джип, підзаправились місцевим, явно розведеним бензином — якби машині не судилося коротше життя, через сто тисяч кілометрів довелось би знімати кілограми нагару — й рушили далі.

— Як вони тут живуть, — Моше буркотів, наче ветеран Наполеонівської гвардії[7]. — У нас би в цю забігайлівку ніхто вдруге не заїхав.

— А інші такі самісінькі, — заспокоїв його Дізфайндер. — І харчі там такі самі. І бензин скрізь розводять, та ще й не гасом, як тут, а водою.

— Хіба таке можливо? — здивувався Калібр.

— Ще й як, — засміявся Піт.. — У нас в Брукліні...

Він затнувся, й поспіхом висловив надію, що коли-небудь тут все зміниться.

— І не сподівайся! — на цей раз засміявся Дізфайндер. — Я тут останній раз був ще за радянських часів — й що ти думаєш? Ставлю всю свою пайку проти ящика пива — упродовж наступних ста кілометрів ми зустрінемо ще одного перекинутого трактора, щонайменше десять повій і кількох п'яниць на узбіччі. І ще добре, якщо не поламаємо передній міст на якійсь колдойобині посеред асфальту.

— Приймаю! — зрадів Гонщик. — Дурнем треба бути, щоб не спробувати.

Через годину Моше похмуро зупинив джип біля придорожньої забігайлівки. Фасад будиночка був дбайливо пофарбований, але впритул до бічної стіни прилягав такий обдертий й навіть трохи обгорілий сарай, що одразу було зрозуміло — фарба тут дорога. Так само похмуро Гонщик зайшов усередину, за кілька хвилин ледь просунув у вузькі двері ящик з "Bear Beer", й так само мовчки кинув його на заднє сидіння.

— Ось будеш ти в нас, — похмуро пообіцяв він усміхненому Дізфайндеру. — Ось там ми позакладаємось. На араб'ячі вуха.

Ще за годину дорога закінчилась. Трапилось це так несподівано, що Калібр, який цього разу сидів за кермом, ледь устиг загальмувати. Сапер вийшов на узбіччя, трохи потупцяв й почухав потилицю, Гонщик у цей час сторопіло гортав атлас й звіряв його з GPSom. Атлас переконливо доводив, що асфальт має тягнутись ще кілометрів двісті, потім кілометрів тридцять бетону, потім знову асфальт... Моше вийшов з машини й недовірливо потицяв черевиком розсипаний гравій.

Звичайно, їхати такою дорогою зі швидкістю більшою за сорок кілометрів на годину годі було й мріяти.

Дізфайндер сидів й стиха посміювався.

— Welcome to Russia, — пробурчав Гонщик, злісно сплюнув на гравій й хряпнув дверима.

Через п'ятдесят кілометрів гравій закінчився, але джип став схожим на "уазик" голови якого-небудь відсталого колгоспу, а у склі лівої задньої дверки з'явилося сіре павутиння тріщин. Сапер лаявся, як шалений — колись саме через таку дрібничку його машину запам'ятали й дві доби ганяли копи чотирьох штатів. Замінити скло можна було б на станції техобслуговування — але Дізфайндер покрутив пальцем біля скроні й сказав, що, по-перше, станцію шукатимемо години дві, по-друге, світитись на станції — це ще гірше, аніж роз'їжджати з діркою в склі, а по-третє, й скла такого там може не бути. Калібр сплюнув, Сапер ще раз вилаявся, а пес презирливо пирхнув.

— Нічого не змінилося, — знизав плечима Дізфайндер.

— Країна така.

Утім, ще через кілька годин він визнав, що трохи перебільшив. Великі міста американізувалися. Піт гордо задер носа, коли джип проїхав під цілою гірляндою реклам та вивісок.

— Цивілізація! — задоволено проголосив він, повчально задерши пальця вгору. — Ще півсотні років ...

— Якщо джапси та китайці не доберуться сюди першими, — остудив його запал Гонщик. — Все ж таки ближче.

Сапер пирхнув, але нічого на те не відповів.

Дізфайндер жадібно озирався на всі боки, оглядаючи місцевість, кілька разів тицяв Ганса ліктем у бік:

— Он у тому будинку колись розстріляли царську родину... а це обласний академічний театр... а тут я колись дівку зняв, й он у тому скверику трахнув... чорт, як все змінилося... А втім...

На пожвавленому перехрестку до них замахав жезлом товстий старшина — Дізфайндер вийшов йому назустріч, ще здалеку протягуючи зелену купюру. Старшина віддав честь й демонстративно розвернувся спиною.

На виїзді з міста чергували ще два пости — в шоломах, бронежилетах й з автоматами. Джип вони провели підозрілими поглядами, але не зупинили, Дізфайндер полегшено зітхнув й випустив руків'я своєї "Беретти".

— З цими могли й не домовитись, — пояснив він.— Бачите, два пости з різних служб. Наглядають більше один за одним, аніж за дорогою.

Калібр посміхнувся, Сапер зачудовано покрутив головою й лише пес осудливо гавкнув.

— Це все через ту дірку в склі, — вилаявся Гонщик. — Дуже вже вона схожа...

Він не договорив, але всі й так прекрасно зрозуміли, на що схожа та дірка.

Ліс почався одразу за містом, ще кілометрів за десять закінчився асфальт, й на цей раз дорога виявилась вкритою не гравієм, а товстим шаром пилу.

Моше лаявся.

— Дякуй Богові, що не восени їдемо, — заспокоїв його Дізфайндер. — Тут би такі баюри були... трактори застрягають.

Втім, ще через пару кілометрів джип в'їхав-таки у величезну, вочевидь, непересихаючу навіть у спеку, баюру; забуксував, ревонув двигуном, мало не застряг — у салон крізь щілини в дверях полилась брунатна рідина — але видерся й вже не так упевнено попростував далі.

На цей раз лаялись усі.

— Ніколи тут нічого не зміниться, — кинув Дізфайндер Саперові. — Ні через півсотні років, ані через тисячу. Країна така.

— Подивимось, — прогарчав Піт. На цей раз у його голосі вже не відчувалось упевненості.

Звичайно, жодних вказівників на дорозі не виявилось, та й дорожні знаки давали настільки дурні вказівки, що Гонщик вже й не хотів звертати на них увагу, але час від часу все-таки реагував:

— Ну що вони собі думають! Ну який дурень зможе гнати тут зі швидкістю "вісімдесят"! Ну...

Велика вантажівка захисного кольору з будкою в кузові промчала поруч із джипом, обкурила його цілою хмарою пилу та сірого вихлопу й, підлітаючи на півметра на кожному виямку, зникла за поворотом. Моше провів її розгубленим поглядом.

— Боже мій, — Сапер теж роззявив рота. — Справжній "Студебеккер"!

— А от і ні, — авторитетно заявив Дізфайндер. — Це оригінальна радянська розробка.

— Бре...

— Сам ти бре. Відрізняється вона багато чим, наприклад, метричними різьбами й написами на приладах російською мовою. І називається інакше. І випускається ще й досі.

— Здуріти можна. У нас така реліквія знаєш скільки коштує?

Сапер рота закрив, але головою крутив ще довго.

— То ще дурниці, — заспокоював його Юр. — Ти ще радянських легковиків не бачив. І літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.

— Так-так, — пробурчав Гонщик. — Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії з авторських прав. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.

— До речі, — перебив його Дізфайндер. — Ти помітив, хто сидів за кермом тієї машини?

— Ні, а що?

Всі насторожились, і навіть собака нашорошив вуха.

— Солдат. І їхав він у тому ж напрямку, що й ми.

Запала тиша.

— Аг-га, — вимовив Ганс після паузи. — Здається, приїхали?

— Майже, — блідо усміхнувся Дізфайндер.

— То може наздоженем? — одразу ж пожвавішав Калібр..

— На біса?

— Ну як... вони нам дорогу вкажуть..

— І так доїдемо, — пирхнув Гонщик. — За ОРБом. Виїдемо просто до КПП. А втім...

На мить зависла пауза.

— Цікава ідея, — кивнув Сапер. — Давай, Гонщику, обганяй.

Моше газонув, Піт витяг з чохла ноутбук, висунув у вікно антену й зацокотів по клавіатурі, потім засопів й упівголоса вилаявся.

— Найближчий супутник через десять хвилин... що за варварська країна... до біса, потім подивимось, куди ту вантажівку можна буде скинути.

Дізфайндер пирхнув.

Гонщик тим часом легко наздогнав ЗІЛ-студебеккер й прилаштувався позаду. Майже одночасно двері будки розчахнулися, промайнула рука з якимось горщиком й вихлюпнула рудувату рідину просто на лобове скло джипа. Двері так само швидко зачинились, а Моше інстинктивно пригальмував й одразу відстав.

— А що ти хочеш, — прокоментував Дізфайндер. — Ватерклозету в них там нема.

— Ах, падлюки! — Гонщик щосили придавив клавішу з фонтанчиком. І на склі затанцювали тугі водяні цівки. — Обісцяли! Та я їх зараз...

— То ми так і планували, хіба ні? — посміхнувся Сапер.

Моше знову придавив акселератор, нахабно обійшов вантажівку — солдат у кабіні проводив його злостивим поглядом — "мовляв, я б тобі показав, як треба їздити, та прапорщик поруч". Джип вискочив на пару кілометрів уперед й за найближчим крутим поворотом загальмував.

— Гансе, Юре — на узбіччя. Моше, скоти машину наполовину в кювет, так щоб заднє колесо задерлося. Пригвинтіть глушники й стріляйте обережно, щоб не пошкодити жодного скла.

Сам він став на дорозі, схилившись набік, притримуючи під пахвою "Глок" з глушником. Здалеку виглядало, наче людина притримує забитий бік. Для більшої вірогідності Піт ще й скривився, наче від зубного болю.

— Так, актором тобі не бути! — засміявся з машини Моше, але тут з-за дерев почулось низьке гарчання двигуна й Гонщик поспіхом упав головою на кермо.

ЗІЛ зупинився з шиком — присвистуючи гальмами й перед самими черевиками Сапера. Прапорщик й солдат вискочили з кабіни одночасно, й вирази їхніх облич теж були підозріло схожі — "що, крутий, доїздився?".

Прапорщик вже розкрив рота, щоб щось сказати, та в цей момент Піт з такою ж болісною гримасою вихопив зброю. Пістолет сухо кашлянув — раз, другий. Голова прапорщика вибухнула кривавою кашею, а солдат просто впав долілиць.

Майже одночасно з канави зірвались Дізфайндер з Калібром, підскочили до дверей кузова, ривком розчинили та почали методично розстрілювати все, що ворушилось у напівтемряві.

За мить усе було закінчено — без крику, шуму, й тільки хтось устиг неголосно зойкнути й вигукнути щось на зразок: "Ой, це не я, це все він!".

— Шмаркачі, — презирливо процідив Калібр. — Навіть назустріч стрибнути не спробували.

Обидва стрільці заскочили в будку, нашвидкуруч добили поранених й за руки-ноги поскидали їх у передню частину кузова, потім відірвали бічні сидіння й примостили їх на зразок вантажних апарелей — Моше вже газував перед заїздом до вантажівки. Мотор джипа знову ревнув, ЗІЛ смикнувся на місці, потім просів, коли важкий джип опинився у кузові, наступної миті Сапер закинув ще два трупи й зачинив двері.

— Шість-нуль, — посміхнувся Ганс.

— Ти про що? — не второпав Дізфайндер.

— Про втрати. Поки що шість-нуль... На нашу користь, звичайно.

— А! — засміявся Юр. — Залишилось ще дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто чотири.

— То повоюємо! — зареготав і Калібр.

Гонщик тим часом розібрався з керуванням малознайомою технікою, кілька разів вилаявся, кленучи примітивне приладдя, ідіотське сидіння, величезний руль, потім згадав, що все скопійоване з американського оригіналу й почав гнути кпини з Сапера — мовляв, ось воно, типово американське одоробало; той пирхав і вимагав коли-небудь показати йому оригінальну ізраїльску розробку, на що починав пирхати вже Моше. Через пару хвилин Піт знову увімкнув ноутбук, заліз на якийсь сайт, що торгував супутниковими панорамами, й викинув на вітер близько двох тисяч доларів, отримавши, однак, на заміну досить докладні знімки місцевості. Найбільше Сапера зацікавив великий яр за кілька кілометрів від КПП. Він дочекався наступного супутника, проглянув ті ж місця в іншому спектрі й задоволено кивнув. В інфрачервоному діапазоні дно яру нагадувало собою суцільну чорну пляму. Це могло означати або озерце, або ще краще — болото.

На попередньому КПП, що обмежував кордони дивізії, не було навіть шлагбаума. Жалюгідні рештки його стирчали з обидвох сторін дороги, наче колодязні журавлі у спаленому селі. Видно було, що грошей на ремонт другорядного обладнання дивізії не виділяли вже років із десять.

Звичайно, машину ніхто не зупиняв. Солдат, який сидів на травичці, спершись спиною на якийсь пеньок, навіть не подивився в їхній бік, і Сапер аж вилаявся, бо, про всяк випадок, натягнув на голову прапорського кашкета, а той виявився геть залитим кров'ю та мозковою масою.

А перед самим яром ЗІЛ так підкинуло на якійсь ямі, що Піт прикусив собі язика й увесь час, поки інші нишпорили по кишенях трупів у пошуках документів, роздягали їх, трощили обличчя та кидали в трясовину — тільки сидів і невиразно лаявся.

GPS показував, що до штабу бункера дивізії залишалось близько трьох з половиною кілометрів — але це по прямій.

Стереотрубу довелось маскувати у розгалуженні старої сосни, при спробі повернути її хоч трохи металева труба зачіпала сухе гілля й за комір Саперові сипалася глиця, але лаявся чомусь не він, а Гонщик.

— Оце, просто перед вами, — і є так звана "бочка", — повчав обох тим часом Дізфайндер. — Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний — ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі — вихлопні труби дизелів.

— Бачу... — пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість — болотом, а країну — шайзеландом[8].

— Наскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки?

— У ту...

— Ну... тобі видніше. Далі он дивись. Якраз за бочкою — казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу — ну, це просто. Це навіть я вмію.

— Ага... як пару років тому, — Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.

— Далі, комунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру — отже, їх теж треба... того.

— Угу... — Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. — Добре, з цим ясно. Пішли за формою.

— Краще ввечері, — попередив Дізфайндер. — По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге — більше шансів застати когось удома.

— Ну ввечері, так ввечері, — знизав плечима Сапер. — Один чорт.

БОСи — будинки офіцерського складу — теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісочком стежки, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дітьми у колясочках — дивна річ, але така остогидла колись картина, викликала в Дізфайндера мало не ностальгію. Утім, тривало це доти, поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам: у того мітла погано мете, у того за лопатою сміття залишається, у третього папірець з нош упав. Юр сплюнув й стиха вилаявся.

— Нічого не змінилось.

Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно — тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом — й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж удень.

Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу — жителі його, мабуть, особливо пишалися гарним краєвидом з вікон — що ж... тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.

Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.

Першим у кімнату залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк — й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Власник квартири — ще молодий, білявий чоловік застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.

Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.

Чоловік виявився капітаном — але чомусь не з гарматами на петлицях, а з "жуками" зв'язківця.

— Нормально, — махнув рукою Дізфайндер. — Хто там буде додивлятись.

Розмір виявився трохи замалим на Сапера й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу — "пхе, малувато для мене капітана" — але форму все-таки натягнув.

У квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітеля, з родиною в нього не дуже склалося. Та й форма його нікому не підійшла і не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.

Квартира номер два порадувала Гонщика — за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором. Раптом Дізфайндер посміхнувся й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії; Моше форкнув, як розгнівана кішка, й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.

Форма для Сапера знайшлась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись із приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейську форму для Калібра.

— Будемо сподіватись, Ганс не образиться, — посміхнувся Моше. — А якщо почне скандалити, відкрутимо до біса ще дві зірочки... з кожного боку.

Плац вже спорожнів, і двійко офіцерів з дипломатами не викликали ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий — ще один старший лейтенант за скляною перегородкою — навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.

— Нам би таку армію, — звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.

Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими друзками.

За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половина будівлі штабу повільно посунулась униз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих "дипломатів".

— Ну що ? — Дізфайндер демонстративно помахав наручним годинником перед носом Калібра. — Скільки хвилин пройшло.

— Ну, п'ять... — похмуро пробурчав Ганс.

— Скільки з тебе пива?

— Ну, теж п'ять... — що прозвучало ще похмуріше.

— Ні, бо вже шість... — заусміхався було Дізфайндер, але тут, нарешті, завила сирена й загавкали гучномовці.

— Таки п'ять! — вже веселіше рикнув Калібр. — А це не армія, а...

Тим часом метушня на плацу набула більш осмисленої форми, й замість безладної коловерті нагадувала тепер просто дві зустрічні течії: одну, меншу, — до "бочки", а другу, значно потужнішу, — до виходу з розташування дивізії.

— По-моєму, час, — кивнув Сапер.

— Добре.

Дізфайндер зсунув вузол краватки, розстебнув середнього гудзика на кітелі, взяв у руки дипломат — куточок якогось папірця виглядав збоку, наче валізку споряджали у великому поспіху, й вискочив на вулицю.

— Гей, рядовий! — засапаним голосом рикнув він до найближчого солдата. — біжи у "бочку" й віддай цей дипломат майору Тараканову!

— А де його шукати? — було видно, що перспектива бігати туди-сюди солдатові не дуже сподобалась.

— У чергового спитаєш! Бігом марш!

Солдат знизав плечима й підтюпцем рушив до бункера. Сапер мовчки натис кнопку на годиннику-секундомірі.

— Давай! — сказав він ще раз через деякий час.

Дізфайндер знову вискочив надвір й повторив процедуру, назвавши на цей раз капітана Мухіна.

Цього разу Сапер уважно слідкував за ходою носія й натис кнопку одразу, як тільки той зник за дверима бункера.

Гримнуло.

Ціла хмара куряви здійнялась з капоніра, одночасний зойк кількох тисяч осіб пролунав над плацом, й Гонщик задоволено посміхнувся.

— Все, як по маслу, — з не менш задоволеним виглядом пробурчав Сапер. — Що тепер?

— Тепер? — Дізфайндер почухав потилицю. — Тепер ходімо у парк, подивимось, що там робиться. Бачив ти коли-небудь, як заводиться "Ураган"?..

"Ураган" не заводився.

Цілий натовп прапорщиків скупчився навколо двох солдатів, що до пояса залізли під розкритий капот, за численними вказівками не було чути навіть реву з сусіднього боксу, де після кількох спроб таку ж саму машину таки завели.

Літній, сивий й геть блідий майор бігав кругами довколо натовпу, теж щось наказував — але, звісно, ніхто навіть не робив вигляд, що його чує.

— Нам би таку армію, — звично вже зітхнув Гонщик, потім сплюнув, нахабно розштовхав прапорщиків, відсунув убік солдатів й теж сховався під капотом. За кілька хвилин заскреготів стартер, гримнув дизель і з вихлопної труби машини вирвалась ціла хмара сизого диму.

Так само нахабно, та ще й кривлячись, коли його особливо фамільярно плескали по спині, або пхали під носа пачки цигарок, Моше проштовхався назад, ще раз сплюнув й запитально подивився на Сапера — той, до речі, вже встиг десь розжитися кількома сумками з ОЗК[9] й протигазами.

— А я що, — знизав плечима той. — Зараз Юр командує.

Дізфайндер знизав плечима:

— А зараз нема чого командувати. Чекаємо, поки вони виїдуть, потім обганяємо й... гм... і я передаю командування Пітові.

— Gut, — чмихнув Калібр. — А що ото за чортівня теліпається на даху цього динозавра?

— Ну Ганс... — з повагою протягнув Дізфайндер. — Ну професіонал. Таки те, про що ти подумав.

На кормі крайнього «Урагану» з круглої турелі задирливо дивився в небо ствол ДШК[10].

Калібр чмихнув ще раз — на цей раз вельми задоволено й перший розвернувся в бік замаскованого джипа.

Колона виїхала лише через чотири години.

Найманці нудьгували: Моше голосно хропів, Піт і Калібр різались у покер — на вуха в еквіваленті, за звичкою; Юр нахабно витяг сидіння з машини й розлігся на сонечку, а про виїзд колони їх сповістив датчик Сапера, тимчасово причеплений до найближчого дерева, а за десять хвилин — могутній рев дизелів. Ще за хвилину земля затряслась, з дерев посипалось листя й дрібні галузки, Гонщик розплющив ліве око, а Дізфайндер ліниво потягнувся:

— Ну що — поїхали?

— Зачекай, — відмахнувся Калібр. — У мене тут...

Він затнувся, й поміняв ще одну карту.

— Гансе, ти що здурів, — пробурчав Гонщик, не розплющуючи, однак, другого ока, — потім дограєте, поїхали.

— Та встигнемо, — відмахнувся Сапер. — Все одно треба подалі відпустити.

Дізфайндер знизав плечима й знову відкинувся на сидінні. За десять хвилин його розбудили голосні прокльони Калібра.

— Судячи з виразів, після цієї роботи тобі доведеться одразу ж шукати іншу, — зробив філософський висновок Моше, звертаючись до Калібра.

— Гірше, — похмуро пробурчав той. — Хіба що В'єтнам почнеться.

Піт зареготав, недбало згорнув карти й, не поспішаючи, рушив до джипа.

Колону наздогнали за дві години, а могли й набагато раніше — просто Піт довго роздивлявся на своєму ноутбукові супутникові пейзажі, бурчав, вибираючи місце, й нарешті тицьнув пальцем ліворуч — у цьому місці з траси звертала у ліс ледь помітна серед гущавини ґрунтівка. За півгодини гицання, стрибків і нечемних виразів на адресу провідника та водія, джип знову вискочив на асфальт, потім звернув ще раз — але на цей раз колія була більш-менш рівною, ледь поросла травою і явно кудись вела.

Джип зупинився.

— А тепер, хлопці, — Піт недбало тицьнув комп'ютер Дізфайндеру, — всі одягайте ОЗК, відкривайте вікна й дихайте рідше...

З цими словами він схилився над багажником, підняв кришку інструментального ящика, дістав пляшки з якимсь яскраво-автомобільним написом, потім невеликий футляр з темно-червоними ампулками, більш схожими на товсті олівці, відламав вершечок й вправним рухом вкинув у пляшку. Нічого не сталося.

Піт задоволено кивнув, теж закутався у гумовий плащ, начепив протигаз й закрутив кришечку на пляшці.

— Моше, приготуйся...

Найманці дивились на ті маніпуляції з майже забобонним жахом — твереза свідомість відмовлялася вірити, що отак-от просто, за допомогою однієї невеликої пляшки можна зупинити військову колону... але вони не вперше бачили Піта в роботі.

— Рухатимешся зі швидкістю кілометрів двадцять-тридцять на годину, — сказав Сапер по паузі. Гонщик прикипів поглядом до спідометра.

Ще за кілька хвилин рідина у пляшці змінила колір. Піт обережно поставив її на землю — посеред дороги й подалі від машини, поклав поруч невеликий заряд із радіозапалом, сів у джип й кивнув Гонщику:

— Поїхали.

Машина рушила з місця так, що якби на капоті стояла монета руба — вона б не впала.

— Спокійно, Моше, — пробурчав крізь протигаз Піт. — Само воно не вибухне.

З-за дерев вже чувся віддалений рев двигунів.

Джип проїхав приблизно сто метрів. Пляшка між коліями не вирізнялась...

Піт натис кнопку.

Вибуху майже не було — тільки з трави бризнула ледь помітна хмарка чи то пари, чи то куряви.

— А тепер — жени! — прогарчав Сапер, й Гонщик наче прокинувся. Джип рвонув уперед, як вистрелений з гармати, ледь вписався у поворот й так підстрибнув на ямі, що Дізфайндера вдарило головою до кузова.

— Все, можна не так швидко, — вже спокійніше пробурчав Піт. — Метрів через сто ліворуч буде тупик, повертай туди й зупиняй.

Машина сховалася у кущах, найманці вийшли, поставали до вітру й почали обережно, за всіми правилами знімати захисні костюми.

— Та то вже зайве, — прокоментував Сапер. — Воно нестійке, й через шкіру не діє... не повинно діяти.

Але певності в його голосі не було.

Знову почулося ревіння моторів, Піт занепокоєно поглянув на годинник, та раптом тон реву змінився й Сапер задоволено усміхнувся.

— Здається, спрацювало, — сказав він. — Ану, ходімо переві...

Йти не довелось, бо перевірка сама прийшла по них.

Величезний "Ураган", втративши керування, з'їхав з дороги і, ламаючи дерева, посунув просто на джип. Гонщик зойкнув й кинувся назустріч. Ззаду за ним тягнувся на шворці плащ ОЗК.

Джип кинувся з місця, теж зніс з коренем невелику берізку, але повністю з-під удару вискочити не встиг. "Ураган" недбало зачепив його багажник, зім'яв, прокотився півтораметровим колесом зверху...

— Зараз як рвоне... — прошепотів Піт зненацька пошерхлими губами, а пес блискавично зник у кущах.

...зісковзнув трохи вбік, й вперся, нарешті, у товстелезний дуб. Востаннє ревонув двигун й так само раптово змовк.

— Піте, подивись, що з Гонщиком, — першим отямився Дізфайндер. — Гансе, до зброї! Там міг хтось вижити.

— До машини не лізьте! — кинув на бігу Сапер.

За хвилину він був уже поруч із пошматованим джипом, Юр і Калібр залягли пообіч завмерлого мастодонта й приготувалися рознести голову першому, хто висуне носа.

Здалеку почувся ще один глухий удар, останній зрик двигуна — й запала тиша.

— Піте, що там? — неголосно вигукнув Дізфайндер.

Замість відповіді той показав стиснену в кулак руку з великим пальцем до низу.

— Чорт... — Калібр зблід. — Отак по-дурному...

У машині щось рипнуло.

Сапер як стояв — так і гепнувся на землю.

У високому зеленому борті "Урагану" повільно відчинилися двері, хтось із великими зірочками на погонах повільно нахилився вперед — й раптом безсило випав. Тіло важко вдарилось до землі й зникло у траві.

— Піте, — знову відізвався Дізфайндер. Сапер підвів голову, Юр руками показав йому щось прямокутне, той кивнув, витяг із зім'ятої кабіни ноутбук, розкрив й за кілька хвилин знову підніс руку вгору. Великий та вказівний палець з'єднувались в кільце — "все о'кей".

Ганс обережно підвівся й здалеку зазирнув у темне черево "Урагану".

— Можна заходити, — Сапер теж підвівся з землі, поклав комп'ютер й підійшов ближче. — Кажу ж, воно нестійке.

Дізфайндер знизав плечима, підтягнувся на зігнутому поручні й заскочив досередини.

— Все о'кей, — продудніло з дверей за хвилину. — От тільки сейф зачинено.

Піт повернувся до залишків джипу, поморщився, дістав із розчавленого заднього сидіння жменю сірої в'язкої речовини й кинув у двері — вона з глухим "ляп!" приліпилася до стіни.

— Запхай у замкову скважину, скільки влізе, — порадив він, дістаючи також детонатор з бікфордовим шнуром.

Цього разу вибух пролунав гучно й металево — наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив у кузов й за хвилину повернувся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок — валізка з неголосним "бах!" розлетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшов ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.

— Воно? — зазирнув через плече Калібр.

— Воно, — кивнув Юр. — Піте, а...

— Є, метрів за сто позаду, — Сапер знову роздивлявся свіжий супутниковий знімок. — Командирський джип з кулеметом на даху. Підійде?

— Цілком, — кивнув Дізфайндер. — Лишень це не кулемет, а радіостанція, і стирчить не дуло, а антена.

— Хай буде, — згодився американець. — Аби їхало. Пішли, хоч трохи семтексу перевантажимо...

Коли від'їхали на кількасот метрів, він знову натис кнопку й позаду розлігся вибух — найпотужніший за сьогодні. Всі здригнулись, а пес ледь чутно заскиглив. Піт постарався на славу, влаштовуючи салют над загиблим товаришем.

— Куди тепер? — діловито запитав Дізфайндер, вмощуючись за кермом "УАЗика". Сидіння виявилось замалим, а при спробі пересунути його трохи назад, унизу щось хрупнуло й тріснуло, Юр вилаявся й вирішив нічого зайвого не чіпати.

Піт звірився з GPSом.

— Кілометрів сто прямо, потім десь треба повернути ліворуч. Ти їдь, а я тим часом спробую ще одного супутника спіймати.

Машина рвучко рушила з місця, Ганс клацнув щелепою й стиха вилаявся.

— Що вдієш, — знизав плечима Дізфайндер. — Я ж не Гонщик.

Калібр скривився й демонстративно розвернувся до вікна.

Утім, пейзажі за вікнами не відрізнялися різноманітністю — скрізь тяглися густі, захаращені ліси, час від часу траплялись хутірці або й села — на десять-двадцять хат. Навіть здалеку було помітно, що половина з них закинуті й забиті дошками. Біля хатин паслись кошлаті чорно-сірі вівці й худі корови, собак було мало, й Сапер-пес надаремне витягував шию, щоб роздивитися тутешніх конкурентів, а його господар взагалі не відривався від комп'ютера.

— Казна-що, — пробурчав він через деякий час. — Ось вона, бочка, ось до неї дорога — але ось тут, на повороті річки... й жодного мосту, тільки сваї стирчать трохи далі... Як вони їздять? Га, Юре?

— А я звідки знаю, — знизав плечима Дізфайндер. — Може, на руках носять... А може вертольотом... хоча навряд...

Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися численні сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді й знову з'являлись на протилежному боці. Трохи далі — Піт розгледів це у бінокль — знову починалася колія.

— Нічого собі, — Калібр аж рота відкрив. — Отак от?

— Отак от, — заспокоїв його Дізфайндер. — Це що, от я колись...

Він затнувся.

— Утім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджатимемо.

— А ніяк, — похмуро відрізав Сапер. — Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.

— А скільки від переправи до бункера?

— Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки?

— А що вдієш?

— Тьху! Сапере, стрибай у машину. Вартовим будеш.

Пес закопилив губу й розлігся біля колеса "уазика".

— Ставлю всю свою пайку за цю роботу — командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, — вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.

— Відбрехався від чого? — знехочу перепитав Калібр. З великим рюкзаком за плечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки — сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.

Проте, рюкзаки мали на спинах усі, а Сапер ще й тягнув у руці валізку з ноутбуком.

Було спекотно. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають вірус енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.

Вартового вони побачили здалеку — той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.

— Егей, хлопче, — потицяв стільця ногою Дізфайндер. — Ти на посту, чи де?

Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив:

— Стій, хто йде?!

— Ну, нарешті, — незадоволено пробурчав Юр. — Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар?

— У бочці, де йому бути, — знизав плечима солдат. — Кажіть пароль і проходьте.

— Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема? Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. — Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось?

— "Варшава" сьогодні пароль, — втомлено відповів вартовий. — Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.

— Добре, добре, — пробурчав Юр. — Пішли.

Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер зауважив на долоні Калібра рубчаті відбитки "Глоку".

Вхід у "бочку" охороняв ще один вартовий — цей солдат стояв, як належить, й навіть сакраментальне "Стій, хто йде?" вигукнув здалеку — метрів за десять.

— "Варшава", — стомлено відмахнувся Дізфайндер. — Що, зв'язку ще й досі нема?

— Кажуть нема, — знизав плечима солдат. — Але точно ніхто не знає.

Двері мали розсовуватись — але, звичайно, стояли розкриті наскрізь й мали такий вигляд, наче для їх термінового закриття довелось би скликати роту солдатів. Піт сплюнув крізь зуби й щось пробурчав.

— Что? — оглянувся на нього капітан, що піднявся назустріч.

— Кінь в пальто, — рикнув Дізфайндер, вихоплюючи пістолет — але на цей раз першим виявився Калібр. Цвьохнув постріл, капітана відкинуло до стіни й вдарило потилицею.

— Давай, Піте! — але Сапер вже натяг протигаз й гарячково потрошив свого рюкзака, дістаючи вже знайомі пляшки й ампули з компонентами. Юр та Ганс поспіхом відійшли вбік — ближче до дверей.

За хвилину вниз, у коридор, полетіла перша пляшка, потім друга — для гарантії, ще за хвилину Дізфайндер вийшов надвір і пристрелив вартового, а Піт видерся на пагорб, що прикривав вентиляційну систему, й вкинув у кожну трубу ще по пляшці.

Вихід, як і минулого разу, запечатали кількома кілограмами семтексу.

Зовні "бочка" мала майже непошкоджений вигляд.

— Треба не забути того сонька на зворотному шляху пристрелити, — Сапер обережно, двома пальцями, відтягнув від щоки протигаз й закинув його подалі в кущі. — Щоб не приперся, бува.

— Угу, — кивнув німець. — До речі, Юре, у цього в магазині патронів нема.

— А що ти хотів? — здивувався Дізфайндер. — Хто ж солдатові зброю з патронами довірить? Ще підстрелить когось, і добре, якщо себе.

Піт знову покрутив головою, але промовчав.

Із командним пунктом, замаскованим під дачу, клопоту було найменше. Сивий прапорщик, що порядкував там, спокійно відчинив хвіртку — й отримав кулю. Напівголий солдат на вигляд азійського генотипу встиг лише широко розплющити очі — наступної миті йому більше не було чого розплющувати. Другий рядовий спробував було сховатись на кухні, але й те йому погано вдалося. Трупи покидали у бункер, потім туди спустився Дізфайндер, щоб вивести з ладу радіостанцію — але, піднявшись, лише махнув рукою — мовляв, там і так вже нічого не працює, тож найманці перерізали про всяк випадок дроти телефонів й спокійнісінько рушили далі.

— Нічого не міняється, — стиха пробурчав Дізфайндер. — Анічогісінько. Що за країна...

Поворот на передавальний центр вони примудрилися прогавити, але навряд чи то була заслуга тутешніх маскувальників — просто ліс дуже розрісся й дерева стирчали мало не посеред вузької бетонки.

— А ось тут треба обережнішими, — прокинувся Юр. — Людей на центрі багато, до півсотні, всі один одного знають і майже всі на поверхні. І патрони недалеко лежать.

Піт знизав плечима, звернув з дороги й вимкнув двигун.

Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.

— Сміттяр з міста до смітника не доїхав, — знизав плечима Дізфайндер у відповідь на запитальний погляд Сапера. — Все як і раніше. Де їдять, там і сруть.

І сплюнув.

Метрів через сто далі професійний погляд Ганса зауважив у густій траві виступ — й за хвилину солдати удачі обережно підняли кришку криївки: у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо, кілограмів з двадцять.

— А це кухар із солдатського раціону краде, — пояснив Дізфайндер. — Шкода, що ми поспішили — ввечері тут би гроші лежали, або горілка.

— Послухай, а... — почав Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.

У лісі шелеснуло.

З боку найгустішого чагарника гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знову, й до сховку підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, запраній гімнастерці — й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.

— Ого, — захоплено прошепотів Дізфайндер. — Масштаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.

— Що воно за дезертир? — телефон у вусі майже не спотворював голосу, але чомусь додавав будь-якій фразі інтиму.

— Мабуть, кухар і є, — так само стиха прокоментував Юр. — Можемо зараз взяти й допитати.

— О'кей, — згодився Піт. — Калібре, страхуй. Дізфайндере, пішли!

На появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно, хоча мішок від несподіванки все-таки впустив. Сапер, про всяк випадок, дав йому пістолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкритого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.

— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, — монотонно прогув Дізфайндер.

— М-м-м-м... — застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.

— Що? — перепитав Юр.

— М-м-м-мудаки! — раптом прорвало бранця. — Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!

Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще — на цей раз по ключиці.

— Ой! — вереснув полонений так, наче його підрізали. — То ви...

— Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! — так само монотонно наполіг Дізфайндер.

— М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...

Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку — страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення — аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...

— Скільки людей на об'єкті? — підсунувся ближче Дізфайндер.

— С-сорок три... Тридцять дев'ять солдатів, офіцер та три прапорщики... А наві...

Піт знову вдарив бранця в ключицю — ту ж саму.

— Ой! Я все скажу, все, тільки не бийте! — заволав полонений. — Прапори всі в бункері, лейтенант у казармі, а замстаршини десь на території! З солдатів у бункері зараз десятеро, а інші...

Дізфайндер кивнув, Піт знову змахнув пістолетом й опустив його просто на потилицю полоненому. Щось коротко хруснуло, солдат кавкнув, наче пес, якому дали штурхана, й ні разу не сіпнувшись, завмер.

— Розумна людина, — мало не з розчуленням сказав Сапер. — А траплялися такі, що починали щось про "родіну-мать" горлати...

У кущах щось шелеснуло й раптом коротко тріснув постріл. Найманці майже одночасно впали на землю, розкотилися в різні боки.

— Все гаразд, хлопці, — прошепотіло в навушниках голосом Ганса. — Це просто пес.

— Який пес! — насторожився Сапер. — Гансе, чи ти було не...

— Та ні, заспокойся! — Калібр піднявся з протилежного краю галявини. Юр міг би закластися, що падав він зовсім в іншому місці. — Просто якийсь пес приблудний. Навіть не писнув.

Пес виявився кудлатим й досить великим чорно-сірим плямистим покручем, Дізфайндер придивився до нього ближче і знизав плечима.

— Нічого не змінилося, — пробурчав він. — Анічогісінько..

І зціпив зуби.

— Що, був з ним знайомий? — поцікавився Сапер, штурхаючи труп ногою.

— З його дідом, — неохоче відгукнув Юр. — Або з прадідом. Разом у самоходи бігали. Прапорщика, розумник такий, за сто метрів чув. А вночі шлях вказував, якщо в мене система наведення глючити починала.

Найманець невесело посміхнувся.

— Цікаві були часи... — але в подробиці вдаватись не став.

— Добре, що далі? — знову озвався Калібр.

— Далі? — Дізфайндер струснув головою, наче відганяючи нав'язливу думку й рішуче розвернувся до бетонки. — Далі замикаємо дроти лінії електропередачі, ламаємо дизель, рвемо антени... ну, й стріляємо у все, що рухається, звичайно.

Ганс кивнув і задоволено пирхнув.

Просто з галявини, де, на свою біду, влаштував криївку кухар, до передавального центру вела добре втоптана стежка. Сапер-пес біг попереду, час від часу зупиняючись та кумедно поводячи носом ліворуч-праворуч, потім принюхувався до землі й знову переходив на біг. Слідом трюхикав Піт, потім Дізфайндер, й замикав колону, як завжди, Калібр. За звичайних обставин такий стрій мав певну перевагу — у разі несподіванки першими в бій вступали автоматники, а завершував його Ганс одним-двома пострілами з своєї важкої артилерії — але цього разу німець біг з таким самим куцостволим дрібнокаліберним автоматиком й лише стиха лаявся з цього приводу.

Подорожувати довелося недовго — вже за хвилину пес зупинився біля занедбаної дротяної огорожі. Просто над стежкою нитки дроту хтось дбайливо розсунув — якраз щоб пролізти людині з вантажем на спині.

Сапер рипнувся було вперед, але одразу ж і зупинився, застережно піднявши руку. Просто під огорожею з-під дерну витикався чорний кабель товщиною зо два пальці.

— То пусте, — махнув рукою Дізфайндер. — Воно ще при мені не працювало. Утім, перевір.

Піт витяг з-за спини щось схоже на рамку з крильцями й обережно наблизив її до кабеля, потім — вже менш обережно — поводив її поруч, й нарешті, нахабно потицяв просто в чорну ізоляцію.

— Мертве, — він сховав прилад й теж знизав плечима. — То де тут, кажеш, лінія?

— Трохи праворуч, — махнув рукою Дізфайндер. — Якщо, звичайно, щось не змінилося.

Кількома хвилинами по тому виявилось, що все є як і було. Звичайні бетонні стовпи йшли понад колючим дротом й несли звичайні алюмінієві дроти.

— Чортзна-що, — роздратовано пробурчав Піт. — Це точно військовий об'єкт?

Юр лише посміхнувся.

— Шкода навіть вибухівку витрачати, — Сапер сплюнув, відламав з огорожі шмат дроту метрів на два завбільшки, прикрутив один кінець до дебелої дровеняки, розкрутив над головою, відпустив й одразу ж повернувся спиною. На стовпі зблиснуло, сипонуло іскрами, затріщало — й одразу два перегорілі дроти впали в кущі. Вже на землі вони смикнулися ще раз, знову посипались іскри й кущі задиміли.

— Так ще краще, — задоволено посміхнувся Дізфайндер.

— Нехай тепер ліс гасять. Побігли до бункера.

Ще за кілька хвилин виявилось, що Юр сильно перебільшував — бункер був не чим іншим, як одноповерховим довгастим будинком з червоної цегли та ще й з пласким дахом. Якраз на тому дахові ворушився вартовий, щось видивляючись у протилежному боці. Найманці переглянулись.

— Ви пошарудіть, а я з того боку, й на дах, — запропонував Ганс.

— О'кей, — кивнув Сапер.

— Заразом антени там пообривай! — кинув навздогін Дізфайндер. — Всі без винятку.

Німець зник у темряві, Піт трохи зачекав, коротким шипінням підкликав до себе собаку й підштовхнув його у бік "бункера". Пес слухняно підскочив до стіни й неголосно гавкнув — вартовий зацікавлено схилився над краєм будинку. Наступної миті щось хряснуло, й солдат без жодного звуку повалився униз. Брязнув до бетону автомат, сухо захрустіли кістки — й знову все стихло.

— Готово, — прошепотіли навушники.

— Злазь, — так само коротко кинув у мікрофон Піт. — Тримай на прицілі головний вихід. Дізфайндере, щодалі?

— Дизель, — ще коротше відповів той й поповзом рушив у бік запасного виходу. Американець посунув слідом, а пес, притиснувшись до стіни, чекав на них під дверима.

Двері виявились дерев'яними, хоча й обшитими металом...

— Хай йому чорт, — поморщився Юр. — Вони навіть висновків робити не вміють.

— Це ти про що? — не зрозумів Сапер.

— Та... було колись. Саме через ці двері.

— А. То що, підриваємо?

— Та ні.

Дізфайндер піднявся, полишивши на бетоні автомат, взявся за ручку дверей, кілька разів глибоко вдихнув — й зненацька щосили рвонув її на себе. Щось захрустіло. Сторопілий Піт ледь устиг відскочити, коли металева коробка разом з дверима гепнула поруч.

У раптово відритому коридорі стояв солдат із роззявленим ротом. Дізфайндер вихопив пістолет, але й цього разу Сапер випередив його.

— Хороші двері, та погані стіни, — повернувся до нього Юр. — Саме так я колись...

Що саме він колись зробив, так і залишилось невідомим, бо з-за дверей коридору почувся незадоволений бас:

— Дизелист, мать твою! Что там у тебя происходит?

Найманці одночасно прилипли до стін. Двері відчинились.

Дебелий червонопикий прапорщик ступив у коридор, теж роззявив рота — й тут-таки отримав кулю в потилицю. На цей раз швидшим виявився Дізфайндер.

Просто попереду на високій зварній споруді бовваніли два яскраво-жовті баки, з характерними темними потьоками на боках.

— Соляра? — нюхнув повітря Піт.

— Угу, — кивнув Дізфайндер. — Не горітиме.

— Горітиме, — запевнив його Сапер, наосліп витягаючи зі свого наплічника плаский сірий брикет з уже наготованим запальним шнуром.

— Піду-но звідси, — занепокоївся Юр й поспішив до виходу.

За секунду поруч опинився й американець. Позаду щось коротко зашипіло й спалахнуло так, наче за спиною увімкнули прожектор.

— Ого, — Дізфайндер ще пришвидшив ходу, першим опинився в кущах, й лише тоді озирнувся — з коридору виривався цілий оберемок чадного червоного полум'я. Гуділо ревище й віяло жаром.

— Терміт, — задоволено посміхнувся Сапер. — Це вам не щось.

Із протилежного боку будинку сухо проторохтіла одна черга, друга, бахнула граната, потім із дзвоном вилетіло віконне скло.

— Калібр у наступі, — засміявся Дізфайндер. — Давай вшиватись, а то він і до нас добереться.

З вибитого вікна вискочив невисокий солдат у палаючій гімнастерці, покотився землею, збиваючи полум'я — Юр підняв автомат й зупинив його конвульсії.

— Щось підозріла пика, — пробурчав Дізфайндер. — На одного знайомого схожий.

— Ворога?

— Та ні.

Ще один утікач вихопився з вікна — на цей раз автомати найманців тріснули одночасно й голову солдата аж розірвало.

Дізфайндер стріпнув чуприною.

— Що? — глянув на нього американець.

— Та так, — поморщився той. — Глюки.

Постріли припинились.

— Пішли, — кивнув Юр. — Може там хтось залишився — особливо розумний. Гансе, дивись не торохни.

— О'кей, — у навушниках почувся короткий смішок.

Вони, почергово прикриваючи один одного, скочили у розбите вікно — й одразу розкотилися в різні боки, притислись до стін, поводячи автоматами, але виявилось, що в тому нема потреби. Двох чергових за великим пультом посікло осколками, ще один труп звісився з протилежного підвіконня — й все те було освітлене лише вогнищем з електростанції.

Утім, один вогник на пульті ще блимав — й Сапер недбало торохнув його прикладом.

— Дуже вдало, — прокоментував Дізфайндер. — Це був зв'язок Із казармою. Зараз би поговорили.

— Та й чорт з ним, — зморщився Пітер. — Іншим разом. Пішли, бо спекотно стає.

Вікна в казармі блимали мінливим червонуватим світлом. Юр спочатку подумав, що то відблиски пожежі, потім придивився й згадав про гасові лампи.

— Гасові? — Сапер мало не вдавився. — А про акумулятори тут щось чули?

— Отам твої акумулятори, — Юр недбало махнув рукою кудись за спину, американець машинально озирнувся — й, мало не осліпнувши від вогню, зрозумів.

— Гм. Розумно.

— Ти про акумулятори?

— Ні, про гасові лампи.

— Я дивуюся, де вони їх заправили. Раніше вони стояли сухі-сухісінькі, як іракські танки. Мабуть, тут світло вирубують тепер досить часто.

— Мабуть.

З казарми вискочив натовп — точніше спробував вискочити. Двері виявилися завузькими, й найманці, особливо не прицілюючись, загнали всіх уцілілих назад. Кілька солдатів залишились на бетоні.

— Оте вікно бачиш? — тицьнув пальцем Дізфайндер.

— Ну.

— Гранату докинеш?

— Ну.

— Ну то кидай. То кімната зберігання зброї.

— З вікном ?! — не повірив американець.

— Угу.

— Оце дають...

Він розмахнувся й пожбурив гранату просто у вказане вікно. Дзенькнуло скло. З отвору долинув багатоголосий зойк, потім гримнув вибух — й з вікна вихопилась хмарка диму й пилу.

З вікон першого поверху заторохтіли черги — стріляли наосліп. Сапер розмахнувся знову — й історія повторилась. Тепер лише одне вікно огризалось вогнем — стріляв хтось розумний — не професіонал, звичайно, але непогано, як на аматора. Давши чергу, невідомий захисник ховався під прикриття стіни, або й перекочувався до сусіднього вікна, й декілька куль свиснули над головами найманців.

— Піте!

— Чую...

Ще одна граната описала гарну, як у підручнику, дугу й зникла у розбитому вікні. Запала тиша. Гримнуло. Майже одночасно розчахнулось вікно з протилежного боку казарми, неясна постать викотилась у траву й розчинилася в темряві.

Піт рипнувся було за ноктовізором, але Дізфайндер махнув рукою й скривився:

— Облиш. Один утікач погоди не зробить.

Із хащів, в яких заховався солдат, раптом викотився собака, радісно підстрибнув — метри на півтора — й закрутив хвостом, що став схожим на вертоліт. Морда його була закривавлена.

— Порядок, — кивнув Піт. — Давайте ще вантажівку підпалимо...

Машина горіла весело і яскраво, Юр кілька разів з насолодою вдихнув гаряче повітря, ще раз озирнувся, наче запам'ятовуючи навколишній пейзаж, й нарешті, махнув рукою — мовляв, поїхали.

"Уазик" застрибав по бетонці, коли позаду блиснуло, наче в грозу, й розлігся гуркіт — та такий, що Сапер округлив очі й запитально поглянув на Дізфайндера.

— А я знаю? — знизав плечима той. — Хіба що соляра?

— Чи у підземній цистерні?

— У ній.

— А. Мабуть.

На них чекали.

Біля непоказного, навіть непомітного на перший погляд повороту стирчав, наче опудало посеред городу, ВАІшник[11] — у білому шоломі і в такій же білій портупеї. У світлі фар він здавався схожим на якийсь пам'ятник.

— У кущах машина! — насторожився Калібр, оглядаючи пейзажі у ноктовізор. — Двоє... ні, троє... з металом... схоже на автомати.

— А ти думав, тебе квітами зустрічатимуть? — пробурчав Піт, відтягнувши затвор.

— Заховай, — поморщився Дізфайндер. — Спробуємо відбрехатись.

Американець знизав плечима, але зброю опустив.

"Опудало" недбало махнуло жезлом, Юр акуратно зупинив машину просто поруч з ВАІшником, прочинив двері — але не встиг і слова сказати, як військовий кинувся на землю і щось загорлав.

Автомат Піта запрацював першим, секундою пізніше став стріляти Ганс — обидва наосліп лупили по кущах. Юр пирхнув, не поспішаючи, витяг пістолет й два рази вистрелив у голову ВАІшника. Білий шолом розколовся, з темної тріщини потекла кров і щось схоже на рідкий розчин цементу. За мить стрілянина вщухла.

— Переодягнемося? — запропонував Калібр.

— Не варто, — Дізфайндер хряпнув дверцятами. — ВАІшникам на позиції нема чого робити.

— А до них?

— А до них — двадцять кілометрів, — посміхнувся Сапер. — Он, просто за отим пагорбом.

"Пагорб" здіймався над землею щонайменше на п'ятсот метрів.

Дорога проходила невеликою сідловиною, більше схожою на перевал, й звичайно, караул на тій щілині було вже попереджено. Стріляти почали ще до того, як побачили "Уазик". Юр витиснув гальма й прихилився.

— Йолопи, — знизав плечима американець. — Чому їх учили?

Спокійно, неначе на тренуванні, він викотився з машини, піймав на мушку один спалах, випустив коротку чергу, відкотився на кілька кроків й повторив усе з початку.

— Скільки їх там, не розбереш?

Калібр трохи підняв голову.

— Двоє або троє.

— Ну то поїхали.

Юр кивнув, посміхнувся й рвонув з місця так, наче за ним на танку гналися. Десь збоку запізніло затріщали черги, заблискотіли червоні спалахи й донеслись розпачливі крики.

— ...а може й більше, — закінчив Ганс.

Дорога закінчились раптово — просто посеред поля. Далі йшла ледь накатана колія, але американець застережливо підняв руку й присвітив ліхтариком попереду.

"Стой!" — безгучно волала табличка на колючому дроті. "Стреляют без предупреждения!".

— Брехня! — відрубав Дізфайндер. — А от міни — можуть бути.

Справді, трохи далі на стовпчиках, що підтримували дріт, цілими гронами рясніли ребристі темно-зелені циліндри.

— Дурниці, — сплюнув Пітер. — Хіба то міни... Сама імітація. Сапере!

Пес зраділо підскочив й запитально поглянув на людину.

— Тримай! — американець витяг зі свого схудлого наплічника величеньку коробку й тицьнув чотириногому напарникові в зуби.

— Повзи!

Собака зіщулився й слухняно рушив уперед — просто під колючим дротом.

— Ви б залягли, — порадив Піт. — Всяко буває.

Обидва найманці одночасно гепнулись на землю — як стояли.

Собака тим часом доповз до кабеля, що тягся до кожної міни, запитально оглянувся.

— Уперед! — вже голосніше гукнув хазяїн.

— А ти чого не заляжеш? — поцікавився Ганс, обережно піднявши голову.

— Іди до біса. Сапере, лежати!

Німець ображено пирхнув й знову притиснувся до свого виямку.

— Сапере, покинь! Сапере, до мене! Сапере, повзи!

Дізфайндер перекинувся на спину й уважно роздивлявся зоряне небо. "Яка дивна штука... — чомусь полізли в голову непрошені думки. — З точки зору он тієї блакитної зірки, вся наша метушня на цій порошинці не має ані найменшого значення. Коли світло від нашого сонця долине до неї, від усіх нас уже й пороху не залишиться..."

— Хлопці, принишкніть, — американець теж заліг, притис до себе собаку й тримав у руках невеликий, знайомий уже всім пульт. — І роти відкрийте!

Міни рвонули одночасно — Дізфайндер так ніколи й не взнав скільки ж разом. Вибух кожної був порівняно слабким, але всі разом вони струснули гору, наче невеликий землетрус. Хмара осколків тенором проспівала щось над головами, пошматувала траву й вщент порвала колючі дроти.

Піт підскочив й демонстративно поплескав у долоні — сам собі.

— Ну що?

— А я думав, ти їх розрядиш... — протяг Калібр. Він теж встав, обтрусився й кілька разів широко розкрив рота, приводячи до ладу барабанні перетинки.

— А я що зробив? — зареготав американець. — Просто є різні методи... Ну, досить балачок. Пішли?

— Пішли, — Дізфайндер кивнув. Вибух і для нього не минувся марно, але зоряне небо чомусь турбувало його значно більше. Особливо ота блакитна зірка.

Бігти довелось далеченько, а тут ще Сапер настромився лапою на уривок колючого дроту й шкутильгав, поскімлюючи на кожному кроці. Час від часу Піт стишував ходу й поглядав на крихітний кишеньковий дисплей. Що він там бачив — невідомо, й найманці просто бігли слідом, звертаючи то трохи ліворуч, то трохи праворуч, аж поки не вперлись у голу металеву сітку.

— Стій! — рикнув Сапер. — Далі ані кроку!

Лише за секунду захеканий Дізфайндер зрозумів, що тихо гуде саме ця невинна на вигляд перепона, а не кров у вухах.

— Воно? — майже з побожним острахом перепитав Калібр.

— Воно... — скривився Сапер. — На щастя...

Він принюхався, потім обережно простяг руку вперед:

— ...на щастя, у черговому режимі, не в бойовому.

— А...

— Бо озоном не пахне.

— А.

Сапер скинув на землю свій наплічник, порився там, потім сплюнув і вилаявся так, що обидва його супутники здивовано підвели брови.

— Щось забув?

Піт вилаявся ще раз, а собака обурено гавкнув, відкидаючи таке припущення. Лише тепер Дізфайндер побачив на клапані мішка два акуратні кульові отвори. За звичкою він одразу ж поглянув і на протилежний бік — зрозуміло, кулі пройшли наскрізь.

Американець витяг із наплічника ще один пульт — обмотаний ізольованим товстим дротом — й розлючено жбурнув на землю. Звичайно, обидві кулі його зачепили.

— А, може, працюватиме? — трохи розгублено протяг Ганс.

— Може, — знизав плечима Піт. — А може й ні.

Він розмахнувся й щосили пожбурив приладом у кущі, потім вилаявся ще раз, скомандував псові "Апорт!" й знову зарився у свій наплічник.

Собака притягнув пульт, кинув на землю й сам всівся поруч, винувато крутнувши хвостом.

— Якщо його замкнути, вони на деякий час вимкнуться, — зненацька видав Дізфайндер.

— Ну й чим ти його замикатимеш? — огризнувся Сапер. — Твоєю довбешкою?

Юр вже розкрив рота для ущипливої репліки, коли надійшла відповідь. Звичайно ж, з протилежного боку.

Перша черга лише зрила землю поруч з американцем. Піт як стояв, так і гепнувся на землю, й одразу ж відкотився вбік, на ходу здираючи з плеча автомат. Калібр виявився трохи повільнішим — вже в падінні куля збила з нього кашкета; але натомість німець почав стріляти ще у повітрі.

Найменше пощастило Дізфайндеру — черга попала просто в рюкзак, з-за спини його полетіло якесь шмаття, й він не заліг, а просто зарився носом у землю, наче від добрячого штурхана.

Що стосуєтся пса — той здимів ще до того, як Піт кинув швидкий погляд на місце, де він тільки-но стояв.

Стрілянина не вщухала — черги гриміли з усіх боків, кулі вже позрізали гілки над головами й найманці лише крутили головами, щоб струснути листя з волосся.

Одразу ж за Гансом почав стріляти Дізфайндер. На відміну від нападників, черги його були короткі й сухі — по два, три постріли максимум. Натиснувши на курок, він одразу ж перекочувався на інше місце, й таким чином вже через кілька секунд віддалився від товаришів на півтора десятки кроків.

Як виявилось — вельми вчасно. У кущах на схилі протилежного пагорба щось гримнуло — досвідчене вухо легко розпізнало б тридцятиміліметрову гармату БМП[12] радянського зразка. Земля поміж найманцями зрилася хмарою диму й пилу, над головами знову заспівали осколки. Хтось голосно зойкнув. Юр оглянувся — однак і Ганс, і Сапер не припинили стріляти.

Гримнула друга черга. Очевидно, стрілець бойової машини мав недостатньо практики — друга черга взагалі пройшла над головами оборонців. У повітрі бризнули електричні іскри, сітка з шипінням розвернулася широким ротом пробоїни й знову сипонула іскрами.

— Уперед! — зраділо загорлав Піт. — Поки вони...

Що саме могли зробити "вони" — так і залишилось невиказаним, бо гримнула ще одна гарматна черга. На цей раз снаряди лягли вдало — якраз по наплічнику Сапера. Уривки тканини, шмаття й уламки якоїсь електроніки бризнули навсебіч не згірше за снарядні осколки. Щось обпекло лоб Дізфайндерові — він зойкнув від несподіванки, одразу ж по тому чорна на просвіт кров залила йому очі.

"Оце отримав!.." — встигла промайнути думка.

Тіло діяло в цей час цілком самостійно — найманець стрибнув, перекрутившись у повітрі, впав вже по той бік рваного отвору в сітці, одразу ж по падінні запрацював автомат, прикриваючи Калібра, що трохи загаявся, потім знову стрибок убік, знову чорна хмара землі на місці, де він тільки-но приземлився...

Вже наостанок над сіткою промайнуло гнучке чорне тіло — пес впав на рівні лапи, теж перекотився, імітуючи хазяїна, й зневажливо змахнув хвостом у бік невдалих нападників.

— Уперед! — знову заревів американець. — Good russian — dead russian!

З кущів на покинутій позиції сипонуло з півтора десятки людських фігурок у світло-зеленій уніформі, з такими ж куцими автоматами у руках. На бік протилежного пагорба викотився БМП — гармата його ще курила сивим димком. З-за хмари вилетіли два вертольоти — Юр здивувався, що не почув їх раніше, потім потряс головою — у вухах все ще гуло, як після добрячого потиличника. Він усе зрозумів.

— Тир! — зраділо гукнув Калібр. АКСМ в його руках затрусився, як у пропасниці, й наступаючі дружно попадали на землю. Деякі з них поповзли уперед, деякі відповіли вогнем — але четверо так і залишились на траві.

— Гансе, до біса цей цирк! — рикнув на нього Сапер. — Потім розважишся!

Найманці, прикриваючи один одного, час від час відстрілюючи надто нахабних переслідувачів, перебіжками рушили далі. Солдати — а їх кількість перевищила пару взводів — так само перебіжками кинулись до сітки.

І тут щось сталося.

Сітка зашипіла, наче розлючена кобра, й стала дибки. Блиснули іскри. Тих, хто встигли наблизитись більше, аніж на десять кроків, кинуло на землю й затрусило. Двох нещасних, що бігли попереду, підкинуло вгору. Війнуло жаром й запахом смаженого м'яса.

— Боже ж мій! — Сапер знесилено впав на землю й теж затрусився. — Бойовий режим! Якраз тоді, коли було потрібно!

Американець корчився зі сміху, й пес, очевидно, розділяючи його думки, повискував й крутив хвостом — ще одним маленьким вертольотиком.

Справжні вертольоти тим часом вже гули десь майже над головами.

— Уперед! — спохопився Піт. — Залишилось зовсім трохи...

Договорити він не встиг — щось завило — голосно і пронизливо — завершилось виття глухим й могутнім ударом.

Всіх кинуло на землю.

Вертоліт, випустивши ще й чергу з кулемета, пішов на повторний захід.

Ганс, крекнувши, приставив до плеча автомат, й, мружачись від виблисків сонця на склі кабіни, почав поливати нападника улюбленими куцими чергами. За мить до нього приєдналися й інші. Кілька разів видно було, як кулі з іскрами бьють у металеві борти — але калібром 5.45 з броньованою машиною дуже не повоюєш.

Під крилами вертольота зблиснуло. Піт першим кинувся в бік, зіткнувся з собакою, перечепився й гепнувся просто в рівчак — лише це його й врятувало. Ракета вибухнула просто посередині між Калібром та Дізфайндером, їх розкидало в різні боки, Юра добряче вдарило головою до товстого стовбура, й з хвилину він не міг і пальцем поворухнути. Вертоліт розвернувся й заходив знову. Зовсім поруч почулись автоматні черги, кулі сипались рясно й влучно. Одна зачепила руку Дізфайндерові, інша збила з ніг Калібра. На рівчак, у якому несподівано для самого себе опинився Сапер, впало гіллясте дерево й чи то придавило, а чи приголомшило американця. Кров заливала очі, Юр дав кілька черг навмання — знову вибухнуло поруч, автомат вирвало з рук й щось гаряче потекло по спині.

— Чорт! — ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. — Ми майже прорвалися!

Від Сапера донеслась приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга — випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Над головою загриміли лопасті вертольота.

Солдат підняв голову й знесилено усміхнувся.

І тут щось сталося.

Зблиснуло.

Тріснуло.

Гримнуло.

Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.

Ударило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.

Це був кінець — і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск ін-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе, й атомний вибух, що випалював саму матерію.

Це було щось — й водночас ніщо.

Дізфайндер прийшов до тями — і був вельми здивований тим, що сталося.

Повітря на очах згусло й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим — згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів — і зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.

З рівчака виповз потривоженою анакондою Сапер. Судячи з вигляду, йому теж не було спекотно. Не змовляючись, вони кинулись до кущів, з-під яких стріляли нападники, й справді знайшли двох абсолютно приголомшених, розгублених солдатів, не менш ошелешеного капітана й трохи поодаль ще й прапорщика. З близької відстані АКСМ знову показали себе непогано. Тремтячими закоцюблими пальцями найманці зірвали з трупів, що остигали просто на очах, весь одяг й гарячково почали натягати на себе. Шкутильгаючи, як трилапий пес, до трупа прапорщика допався обдертий та обсмалений Калібр й за хвилину теж став схожим на своїх співвітчизників під час російської кампанії.

— Б-б-баагаття... — видушив з себе Дізфайндер.

Сапер кивнув й першим кинувся до сухих кущів. Тріснула ще одна черга. За кілька секунд посеред виритої ракетою вирви вже горіло чималеньке вогнище, і Юр ледь встигав стримувати інших від того, щоб не підкидали занадто дров.

З чималого замету висунулась чорна морда собаки. Він поглядав на людей трохи винувато — вибачте, мовляв, що покинув, й мабуть, щосили крутив хвостом, але, звичайно ж, під снігом того ніхто не бачив.

— Щ-щ-що... в-в-воно... т-т-таке?.. — видушив із себе Калібр. — Юре?

Дізфайндер лише покрутив головою й сунув руки мало не в саме полум'я.

— П-п-піте ?

— Н-н-не... з-з-знаю... — так само трусився Сапер, притиснувши до себе ще й пса. — Хоча... Я т-т-тільки чув про таке, але н-н-ніколи не д-д-думав.... Щ-щ-що це п-п-правда...

— К-к-кліматична б-б-бомба? — трохи повернув голову Дізфайндер.

— Уг-г-гу. П-п-перепад т-т-температур до с-с-семидесяти г-г-г-радусів.

— А щ-щ-що... ід-д-деальна зб-б-броя для р-р-р-ракетної п-п-позиції. Т-т-техніку не пошкодить...

— Аг-г-га.

— Але як-к-к-к? — підключився до дискусії Калібр.

— Н-н-н-не знаю, — одночасно відрізали обидва, й чомусь це настільки розсмішило найманців, що зареготали всі троє.

— Уперед! — першим спам'ятався Сапер. — Бо тут нам і грець. Гансе, розберись з вежею! Юре, що ти там казав про каналізацію? Як її можна знайти?

— Шукай відталину! — Дізфайндер з жалем відвів руки від вогнища, й заховав попід пахвами. — Або хоча б заглибину у снігу.

— Не ота?

— Ну ти талант! — Юр уважно придивився до улоговини метрів за сорок від них. — Цілком можливо...

— Вежа чиста! — доповів тим часом Калібр. — У будці хтось є, але вікна закрижаніли.

— Нічого дивного, — пробурчав американець. — Як там у вас кажуть — у таку погоду хазяїн собаку за двері не виставить?

Пес заскімлив й заворушився під снігом.

— Тоді — вперед!

Сніг був свіжий, а значить — пухкий, солдати провалювались по пояс, а іноді навіть і по груди, Піт хрипів й стиха лаявся, Калібр просто хрипів, й лише Дізфайндер посміювався над теплолюбивими товаришами — хоча й сам ледь стримувався від того, щоб не завити від холоду.

Пес пробивав собі шлях десь за їхніми спинами, й теж, вочевидь, скаржився на лиху недолю — з-під снігу ледь чутно долинало скімління та порикування.

Виямок справді виявився каналізацією — вже за десять метрів було помітно пару й щось на зразок теплого дихання раз-по-раз лизало обличчя вояків.

— Юре! — прохрипів Сапер. — Якого діаметру труба?

— Звідки я знаю?! — так само проскреготів Дізфайндер.

— Може, півметра буде.

— А якщо не буде?

Юр знизав плечима. Й так було зрозуміло, що в такому випадку хтось через деякий час знайде три скручені в дугу закоцюблі трупи — через кілька днів, або годин, коли скінчиться ця штучна зима. Й що найпаскудніше, цей хтось буде у зеленій бавовняній гімнастерці, та ще й з орлом на кокарді...

Від цієї думки захотілось або завити, або стерти когось на порох, Дізфайндер вибрав останнє, й щосили рвонув до рятівного виямку.

Звичайно, кришка примерзла, й довелось діяти автоматами, як ломами — спочатку оббиваючи шар пухкої криги, потім підважуючи масивне чавунне кружало. Знизу війнуло гарячим смородом, найманці кинулись у колодязь так, наче дно його було встелене щирим золотом. Піт, що йшов останнім, ледь змусив себе затягти на плечі пса й знову закрити люк.

Дві труби виходили з прямовисних бетонних стін. На одній, майже повністю зануреній у каламутну рідину, вмостився Калібр. На другій, вищій від рівня води сантиметрів на десять, завис Дізфайндер. Обидві труби були однакового діаметру — приблизно по півметра.

— Ну? — видихнув Сапер. — Які є пропозиції?

Він промовисто поворушив плечима — вони були ширшими за труби. Дізфайндер обережно переступив на нижню трубу, зазирнув й примірявся: проходить, але ледь-ледь.

Калібр узагалі зітхнув й важко осів на трубу верхи — мовляв, робіть зі мною, що хочете, а я у цю дірку не полізу. З лоба його стікало одразу дві цівки крові, ще кілька червоних плям розтеклися трофейною гімнастеркою — неозброєним оком видно було, що проповзти кілька десятків метрів вузькою трубою німець не зможе.

Юр, про всяк випадок, подивився на собаку, але той заплющив очі, притис вуха й весь зіщулився.

— Який розумний звір! — іронічно протяг його господар. — Ні, не полізе.

Піт гмукнув й почав уважно роздивлятись свій автомат, потім попросив зброю в Дізфайндера й почав скручувати обидва між собою.

— Й що воно буде? — ліниво поцікавився Калібр.

— Щось на зразок альпіністського гака, — кинув Піт. — Сподіваюсь.

"Щось" після закінчення роботи являло собою просто два скручені разом автомати без магазинів, прикладами назовні, й на гак було зовсім не схоже. Але принцип роботи вловлювався без особливих зусиль.

— Зрозумів? Американець кинув на Юра промовистий погляд. — Рух уперед, розклинюєш і підтягаєшся.

— Просто прекрасно, — сплюнув Дізфайндер. — А потім?

— Потім тягнеш за тросика, до якого прив'язаний я... й молишся, щоб нікого з нас не заклинило. Про всяк випадок ще за один тросик може потягти Ганс, але сам бачиш, у якому він стані.

— Чудово! — Юр усміхнувся. — А де ж тросики?

— У мене в напл... а, чорт! А я думаю, що ж воно на спину тисне!

Дізфайндер зареготав і мало не зірвався у воду.

— Хіба що з цього опудала кишки вимотати?

"Опудало" на плечах американця гавкнуло й ворухнулось.

— Я тобі вимотаю! Зніми-но краще ременя з Ганса!

Ремінь — широкий, шкіряний, радянського зразка — виявився з метр завдовжки — й трьох таких ерзаців цілком вистачило, що замінити тросик, на якому Дізфайндер мав буксирувати Піта.

— А от про аварійне повернення доведеться забути... — неголосно пробурчав Сапер й пересмикнув плечима. Юр чудово його розумів — одна справа загинути десь у бою, а зовсім інше — у тісній трубі, де не можна навіть підтягти пістолет собі до скроні, серед потоку помиїв та екскрементів, та ще й радянських — справді, від такої перспективи плечі могли пересмикнутись не лише у Піта.

— Ну то що? — Сапер закінчив в'язати ремені, посмикав, перевіряючи на міцність й кинув одного кінця Дізфайндеру. — Пішли!

Наступні кілька годин запам'ятались обом як найважчі за всі незгоди та поневіряння минулого, не такого вже й легкого життя. Труба давила з усіх боків. Юр скручувався вужем, намагаючись просунутись хоча б на десяток сантиметрів уперед. З пристосування, нашвидкуруч скрученого Сапером, користі майже не було — за кожним разом приклади ковзали гладенькими та ще й слизькими стінами, кілька разів Дізфайндер гепнув затвором собі ж по маківці. Звичайно, попереду було абсолютно темно, і не вистачало повітря, невідомо, скільки разів солдат втрачав свідомість й кільканадцять разів ловив себе на тому, що працює, як автомат, — "один рух уперед, розклинитись, підтягтись..." — й не відчуває при тому абсолютно нічого. Але найгірше думати про Сапера — американець, витягнутий, як струна, з задертими над головою руками, не міг навіть самостійно поворухнутись — і Юр уявив собі, що він відчував, коли "буксир" завмирав на місці й не відповідав навіть на окрик.

Одного разу Дізфайндер намацав у трубі бічний отвір — значно вужчого діаметра, й похолов від думки про те, що каналізаційна система могла бути так і збудована — сліпий колектор, яким вони зараз пересуваються, й невеличкі труби з різних джерел. Вибору, однак не було, й можливості повернутись — теж, отже, залишалось лише повзти.

Він ніколи не зміг би сказати, скільки часу зайняла та подорож, або на скільки ж метрів вони просунулись. І ніколи б не зважився повторити її навіть з ліхтариком та більшою трубою. Зненавидів спочатку сантехніків, потім сантехніків конкретно радянських, а потім чомусь — спелеологів.

Потім увесь світ.

А потім побачив світло.

Світло було благеньке — ледь-ледь помітний промінчик попереду — але сили він надав більше, аніж найкращий допінг. Юр рвонув вперед, наче паровик Кейсі Джонса[13]; за кілька хвилин промчав до кінця труби й раптом — несподівано для самого себе — опинився на дні невеликого, з метр у діаметрі бетонованого колодязя.

З хвилину сидів, гарячково хапаючи ротом повітря.

Потім згадав про ремінь, що під час подорожі гальмував його й обережно потяг до себе. Тягар все ще був на місці, і Юр полегшено зітхнув, коли з отвору висунулись спочатку зчіплені руки, а потім і голова Сапера.

Він не дихав.

Осклілі очі люто витріщились на промінчик, що пробивався з-під кришки люка.

На грудях безглуздо теліпався принайтований ноутбук.

— Чорт! — стиха вилаявся Дізфайндер. Біль-менш чистим місцем своєї гімнастерки він витер губи Піта, вдихнув повітря й щосили дмухнув проміж стиснуті зуби. Грудна клітка американця піднялась й поволі опала.

— Чорт! Чорт! Чорт! — безсило вилаявся Дізфайндер, пробуючи то штучне дихання, то масаж серця, то просто традиційні ляпаси по щоках.

Мертве залишалося мертвим.

Лише за кілька хвилин Юр трохи заспокоївся й знову позирнув нагору. Промінчик так само буденно світив у яму, жодного шелесту, стуку й звуку взагалі не долинало з поверхні.

Це насторожувало.

Дізфайндер притиснувся вухом до іржавого люка, але почув лише шурхіт власної крові в судинах.

Він знизав плечима і знову перевів погляд на мертвого товариша, що так і залишився наполовину стирчати з труби. Рівень рідини в ямі підвищився, й брудний потічок вже захльостував йому вуха. Юр знизав плечима знову й обережно підняв край люка.

Нічого не змінилося. Ніде не завила сирена, не загуркотіли по бетону чоботи, не пролунало пострілу або крику вартового. В щілину було видно лише шмат коридору з обшарпаними стінами.

Так само обережно Дізфайндер підняв кришку над колодязем, потроху — сантиметр за сантиметром посунув її убік і підняв голову. Точнісінько такий коридор тягнувся й назад. Юр закинув один автомат за спину, другий скерував вперед й обережно зробив кілька кроків — бетон шарудів під ногами, мокрі чоботи неприємно плямкали — "наче за кожним кроком роздушуєш жабу", подумав він.

Поворот.

Троє дверей.

Від дверей тягло холодом, отже вони вели надвір.

Дізфайндер поморщився й розвернувся — виходити знову на сорокаградусний мороз не хотілося. Тим більше мокрому. Думка про те, в чому саме він вимок, теж не додавала бадьорості — усякий пентюх внюхав би сморід, що поступово розходився коридором, пішов би розбиратись, і...

Двері з протилежного боку були дерев'яні й обшарпані.

"Ширма", — вперто подумав найманець. — "Далі просто повинні бути сталь і бетон".

За першими дверима ховалась невеличка кімната з плитою та якимось куховарським начинням. Юр сплюнув й зазирнув у протилежні.

Вбиральня.

Треті двері не довелось навіть відчиняти — вони так і стояли прочинені, й віяло звідти вогким теплом.

Спальня. Три ліжка, пара стільців й столик з газетами.

Нікого.

Дізфайндер зітхнув й розвернувся. Втім, двері з протилежного кінця коридору теж не довелось відчиняти — в щілину з радісним виттям увірвався сніжний вихор й Юр поспіхом штовхнув ручку від себе.

Таки ж вулиця.

Отже, каналізація вела в караульне приміщення, а шахта — така близька, зовсім поруч! — так само залишалася недосяжною.

Вікна в спальні захищено сталевими щитами з прорізами. Одна зі щілин дивилась кудись у ліс, друга показувала все ту ж порожню вежу з кулеметом, третя...

Третя виходила просто на бетонну кришку шахти.

І та кришка поволі відсувалась назад!

Волосся на голові Дізфайндера стало сторч. Він кинувся до кімнатки з люком, зазирнув — Сапер так само мирно лежав на дні. Вода піднялась і знайшла собі шлях через обличчя американця.

А величезна п'ятикутна кришка люка все від'їжджала.

Ледь відчутно здригалася земля.

— Що ж це робиться... — Дізфайндер вилаявся — безсило й нерозуміюче.

Шахта готувалась до старту — але хто, куди й навіщо збирався запускати те, що сиділо під землею?..

З темної вирви, що поступово відкривалась, валила тепла пара, й сніг танув, вже метрів із п'ять не долітаючи до гирла шахти.

— Хай йому грець!

Так чи сяк, але якщо сама доля допомагала йому — коливатись було не варто. Юр штурхонув двері назовні, здригнувся під ударом знавіснілого морозного вітру й кинувся до вартової вежі.

Спираючись ліктями — щоб не обірвати шкіри на долонях, лаючись упівголоса він встиг видертися на перший проліт — метри зо три над поверхнею... коли раптом здригнулась земля, вежа підстрибнула й недбало струснула з себе людину, неначе обридливу комаху... й ще в польоті, падаючи навзнак, Дізфайндер почув глухий вибух й зовсім поруч з-під землі вистрибнуло сталево-сіре чудовисько.

Товстий шар снігу пом'якшив падіння, але не зовсім — Юр важко гепнувся потилицею до насту й цілком машинально прикрив руками обличчя — в марній спробі захиститись від того страхіття, що здіймалось над шахтою.

Ракета піднімалась на стовпі диму, але — дивна річ! — дим той був чорним, без жодного домішку червоного або білого вогню, не ревли двигуни й лише земля все ще тряслась, наче породілля, що замість дитини випустила на світ гадюку.

На висоті третього приблизно поверху в хмарі диму щось зблиснуло й радісно ревонуло, довгий хвіст полум'я вдарив майже у шахту, війнуло жаром...і Юр спам'ятався.

З жалем кинувши погляд на ДШК, що безглуздо стирчав на вежі, Дізфайндер підняв над собою автомат і натис спуск.

Свідомість його розділилась — одна частина кричала щось про "сховатись!", інша мовчки і вправно керувала тілом й гнала геть всі, абсолютно всі непотрібні зараз думки. Юр стріляв, як на полігоні — приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-поправка-черга...

Сіра рибина з вогнисто-димним хвостом вже не закривала півнеба.

Клацнув затвор.

Все таким же автоматичним, натренованим рухом Дізфайндер відкинув вбік спорожнілий автомат й вихопив з-за спини другий.

Приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-по-правка-черга...

Ракета зменшилась до розмірів місяця в ясному небі й геть сховалась за димовою завісою.

Клацнув затвор.

Ядучий дим, розповзаючись, накрив найманця й змусив, кашляючи та відпльовуючись, відступити до лісу.

Рев двигунів, що в перший момент оглушив й приголомшив, зменшився до шуму літака на форсажі.

Дізфайндер вилаявся, кинув на сніг автомат й від люті спробував розтоптати його ногами — але зброя миттю зникла під снігом.

Над головою щось блиснуло й за мить гримнуло.

Гримнуло так, що попередній шум видався солдатові шелестом річкових хвиль.

Ударна хвиля кинула його до землі, вдавила в сніг й ним же засипала, а коли він, кашляючи і плюючись, видерся на поверхню — то в небі вже теліпалося лише кілька димних хвостів, найбільший з яких впирався у вершечок сусіднього пагорба.

Кілометрів за десять звідси.

Солдат посміхнувся, витяг з під снігу автомат й незважаючи на страшенний мороз, поцілував.

На чорній сталі залишився чорно-червоний крижаний слід.

Юр зупинив машину метрів за десять від "паскудного мотелю", зітхнув, завагався — але вийшов і навіть хряснув за собою дверима. Кінець кінцем, до контрольного терміну залишалось трохи більше двох годин — якраз вистачить, щоб вмитися, трохи під'їсти й випити кави. Ні про які зустрічі, звичайно, не може бути мови...

Сірий пес, що нахабно вилежувався перед дверима, підскочив й кинувся йому назустріч.

Сторопілий Дізфайндер не встиг навіть потягтися до пістолета — Сапер вже кинувся з лапами йому на шию, й навіть встиг лизнути обличчя. Хвіст його нагадував хвостовий ротор гелікоптера — з тією, однак, відміною, що вертівся не в одній площині, а у всіх одночасно.

— Сапере! — розчулено зашепотів Юр. — Боже ж мій... Але як ти...

Двері розчинилися, й за ними виникла підозріло знайома постать.

— О, наздогнав таки! — здавалось, Піт навіть не здивувався. — Я так і думав. Ну що, поїхали?

— А... — на щось більше Дізфайндера просто не вистачило.

— Та там Калібр, там. Пиво цмулить. Шваб — він і в Росії шваб.

— Це ти кого там обізвав швабом? — почулось погрозливо з темного закапелка. — Та я зараз... О, здоров, Юре. Вибрався таки? Ну пішли, пива вип'ємо, бо спекотно.

— А...

Дізфайндер сторопіло озирався то на "УАЗик", яким приїхав, то на Сапера, що із звичайнісіньким виглядом ухопив за нашийник свого пса, то на небо, то — чомусь — собі під ноги.

— Та що з тобою? — стривожився американець.

— А я...

— Що, мабуть думав, що ми загинули? Нормальне явище. Я сам так думав — про тебе. А от Ганс, навпаки, сміявся й казав, що ти з будь-якої ями видерешся. Ну що ж, я радий, що помилився.

— Але ж я...

— Ну добре, пішли, сядемо візьмемо ще пива й поговоримо...

Юр оговтався лише після другого кухля.

— Але ж я бачив ваші трупи! Особисто! Доторкався! Штучне дихання намагався робити!

Найманці перезирнулись. Сапер співчутливо знизав плечима:

— Примарилося. Ти ж знаєш, що буває від контузії. Ракета вдарила зовсім поруч, я взагалі дивуюся, як ти вцілів.

— Яка ракета? Та, що була в шахті?

— Та ні, НУРС з гелікоптера. До шахти ми не дійшли, й не дійшли багато...

Сапер спохмурнів.

— Як це — не дійшли? — Дізфайндер розхвилювався так, що мало не впустив кухоль. — А кліматична бомба? А колодязь? А каналізація? А караулка... втім, цього ти вже не бачив...

Юр зрозумів, що його запитання не дуже логічні й заплутався зовсім.

— Отже, все це мені приверзлося?

— Ну звичайно! — Піт зітхнув з видимим полегшенням. — Просто контузія й глюки від неї.

— Шкода, шкода... — Дізфайндер сьорбнув ще пива й теж зітхнув. — Втім, яка там шкода, це просто чудово! Всі живі... А Моше?

— Ні, Моше, на жаль, загинув, — Ганс спохмурнів. — Найпаскудніше те, що загинув марно, по-дурному. Оце шкода.

— Піте, — Дізфайндер знову розвернувся до американця й подивився на нього з дивним виглядом, мало не жалісно. — Зроби добру справу. На ось ключі, сходи до моєї машини й зазирни в багажник.

— А що там?

— Ну, ти зазирни — й мені скажеш.

Сапер знизав плечима, вийшов, грюкнувши дверима, й на кілька хвилин зник.

Калібр мовчки цмулив пиво й зацікавлено поглядав то на двері, то на годинник.

Піт повернувся за кілька хвилин з дивним виразом на обличчі — так чи сяк, але Калібр потім клявся, що на чолі в нього було написано: "Нічого не розумію!". Кирилицею.

— Нічого не розумію... — видихнув він, падаючи на свій стілець. — Дайте пива!

Він рвучко вихилив кухоль, потім піднявся й вийшов знову. Ганс і на цей раз поглянув на годинник.

Сапер повернувся швидше — приблизно за хвилину.

— Ну що?

— Лежить...

На американця було боляче дивитись.

— Ану, Гансе, сходи-но й ти... — Піт безсило кинув йому ключі на коліна. Німець повернувся ще швидше, але судячи з виразу на обличчі, не так здивований, як зраділий.

— Лежить?.. — з болісною надією підвів погляд Сапер.

— Аякже! — кивнув Калібр. — Куди ж вона дінеться?

— Оце я й думаю, хлопці, — озвався нарешті й Дізфайндер. — У кого з нас контузія?

— Ну що, дезертири? — товстунець на цей раз був без портфеля, але з тим самим носовичком й так само безперестанку витирав піт з лисини. Ні дівчат, ні дельфінів на цей звичайно, не було. — Зізнайтесь, зброю продали, а гроші пропили?

Сапер скривився, Калібр залишився незворушним, а Дізфайндер чомусь посміхнувся.

— Це, звісно, жарти. Я розумію, що завдання було не з легких, й вас не звинувачую, — вів далі своє замовник. — Але не зовсім розумію, навіщо ви мене викликали. Ні про які додаткові винагороди не може бути й мови, а друга спроба неможлива протягом щонайменше...

Гість раптом затнувся. У відкритому багажнику автомобіля мирно лежав металевий конус, з півметра завдовжки.

— А це що таке... — голос його зірвався й замість запитання вийшло щось на зразок зойку наляканого зайця.

— Боже ж мій... — він заворожено підійшов ближче й обережно простяг руку. — Невже це...

— Не певен, — недбало кинув Сапер. — Але дуже схоже.

— І ви притягли оце сюди! — голос гостя тремтів, він оглянувся навколо, на дворик мотелю, в якому вони зустрілися, на навколишні будинки, на чисте небо.

— Як замовляли, — вставив своє Калібр.

— Але ж воно...

— Воно-воно, — підтвердив американець й рішуче хряснув кришкою багажника. — Наскільки я розумію, чека у вас зараз нема? Отже, зустрінемось завтра. Годиться?

— Т-так, — гість все ще тремтів. — А...

— Про місце зустрічі повідомимо додатково. Годиться?

— Т-так. А... але треба все перевірити!

— Звичайно. Беріть з собою вашого експерта...

— Двох!

— Ну добре, двох, але не більше! Домовились?

Замовник кивнув, й пішов до виходу. Його товстенька постать якось разом втратила свою жвавість й веселість, піт градом падав на комірець сорочки — але на відстані відчувалось, що то не від спеки.

— Мало в штани не наклав, — прокоментував Калібр. — Чого його так боятись?

З першого погляду вілла не змінилася зовсім — лише кудись зникли дівчата, й трохи інакше стояли пластикові стільці. Товстунець так само часто витирав хусточкою піт з лисини — але на цей раз вираз на його обличчі був іншим, і на джип поглядав він з якимось майже побожним острахом.

Двоє експертів — один худий та довготелесий, інший такий самий худий, але значно менший, про щось коротко перемовляючись на незрозумілому ядернофізичному жаргоні, саме відкривали багажника.

Замовник мовчав й підозріло поглядав то на них, то на найманців.

— А де ж дівчата? — першим порушив набридливу мовчанку Калібр. — Я так сподівався на вашу гостинність...

— Наша гостинність тут ні до чого, — поморщився товстун.

— Ті дві дурепи самі винні. Знахабніли зовсім й полізли купатись без пищиків.

— І...

— І дельфіни їх повбивали. Потовкли мало не на холодець. Нещасний випадок.

Німець скривився, а Дізфайндер подумки клацнув рахівницею. "Дресируй не дресируй, — промайнула лінива думка.

— Все одно одержиш... подяку..."

— Так, — сказав він уголос. — Не варто порушувати техніку безпеки.

Від джипа долинали металеве клацання й скрегіт.

Сапер встав, підійшов ближче й зацікавлено втупився в уже чистіший металевий конус.

— Хлопче, ану, допоможи, — не озираючись, кинув йому один з техніків. — Бери за той кінець й тягни он туди, до бетону...

Американець недбало взявся за тонкий кінець, техніки одночасно потягли на себе товстий — боєголовка ковзнула до борту "Уазика", вирвалась з рук Піта й важко вдарила носом до землі.

Першим зреагував пес — зник з очей, ще коли конус тільки виривався з рук. Калібр і замовник одночасно пірнули під стіл, зітнулись лобами, зойкнули й розтяглись поруч, наче розстріляні полонені. Дізфайндер завмер на місці з дивним виразом на обличчі — "ну, все-таки отримав своє?"; Піт стрибнув так, що йому позаздрив би чемпіон з легкої атлетики, й лише техніки, відскочивши, щоб вантажне впав їм на ноги, похапались за животи.

— Ви що, хлопці... — крізь регіт видушив один з себе. — Якщо воно рвоне, тут в радіусі двох кілометрів нічого не буде!

— А йшли б ви обидва, — трохи засоромлено пробурчав Сапер, піднімаючись. — Разом зі своїми жартами.

— А не стій за спиною! — посерйознішав експерт. — Воно того не любить.

— Хто не любить? — не збагнув Сапер.

— Оте, — технік недбало кивнув на металеву довбешку.

— Ну, поїхали...

Вони витягли з валізки кілька інструментів, поводили двома біля металевої поверхні, відклали вбік й перезирнулися.

— Ну що? — не стерпів замовник.

— Є дві новини, — почухав потилицю низенький. — Одна хороша, друга погана. З якої починати?

— З першою.

— Слідів альфа-випромінювання на корпусі нема.

— І?...

— Це означає, що корпус непошкоджено й ми не помремо через пару днів, блюючи кров'ю й...

— До біса твій гумор! Яка друга новина?

— Слідів гамма-випромінювання теж нема. Це означає, що скоріш за все, радіоактивних речовин усередині теж нема.

Технік хотів зробити театральну паузу, але спостерігши вираз на обличчя товстуна, поспіхом продовжив.

— ...І це, своєю чергою, може означати дві новини — одну хорошу, іншу погану. Якщо ніхто не проти, почну з поганої. Поганість її в тому, скоріш за все, це голова технічна — тобто, набита приладами для контролю польотних параметрів, маячками, акселерометрами та іншими дрібницями. Судячи з того, що голову цю запускали, так воно й є.

Найманці перезирнулись.

— ...Однак є невелика ймовірність, — продовжував худий лекторським тоном, — що голова ця є тим, за чим ми полюємо вже двадцять років, й у що вперто не бажає вірити один наш спільний знайомий генерал...

Товстун закашлявся, технік знизав плечима й закінчив:

— У такому випадку, ми маємо в руках голову не ядерну, а антиречовинну. Докладніше зможу сказати через пару днів дослідження цієї штуки в лабораторії.

Експерт демонстративно вимкнув лічильник й сів у крісло.

Запала тиша.

— Боже ж мій! — першим порушив її Сапер. — Антиречовинна головка[14]! Скільки чуток! Скільки операцій! Скільки зусиль!..

— Й всього лише по сорок тисяч... — з жалем зітхнув Калібр.

— Е-е, не забувайте, хлопці, я ризикую! — поспіхом оголосив замовник. — Нема жодних гарантій... Й крім того, ми домовлялись! Й...

— Так-так, заспокойтесь, будь ласка, — урвав його Сапер.

— Наша угода залишається в силі. Окрім усього іншого, нам самим цю штуку не продати, а зіпсувати репутацію тим більше не хотілося б. Отже, платіть й забирайте свій товар.

— Одну хвилинку! — знову втрутився технік. — Нам би хотілося знати, обставини — як, де й коли ви витягли цю штуку. Справа в тому, що наші супутники...

Товстун зашипів, але тему вже підхопив Калібр:

— ... не зафіксували слідів проникнення в шахту, чи не так? Але, з превеликим жалем змушений вас розчарувати — докладний звіт не входить в умови контракту. Звичайно, за окрему винагороду...

Він зробив промовисту паузу.

— Ще десять тисяч, — стомлено буркнув товстун й показав технікові кулака. — З твоєї платні!

Низенький експерт зрозумів, що ляпнув дурницю, знітився, й став геть непомітним.

— Півсотні! — відрубав Калібр.

— ...Кожному! — поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигши зробити при тому кам'яне обличчя.

"Щоб все було, як у тому давньому фільмі..."

— Тьху! — товстун злостиво зіжмакав хустинку й пожбурив її в кущі.

Піт відверто сміявся.

...— Отже, в караульному приміщенні нікого не було? — допитувався замовник.

Дізфайндер мовчки кивнув. За останні півгодини замовник витяг в нього все, аж до найменших подробиць й поки що робив вигляд, наче не звертає уваги на неймовірність пригоди. Втім, найманець не мав ані найменшого сумніву: що оповідання його буде кілька разів протягнуте через трастер або й щось новіше, пройде спектральний аналіз й перевірятиметься всім, до чого дотягнуться загребущі руки замовника.

— Хай йому грець! — упівголоса пробурчав за кущами Сапер. — От такої загибелі я, відверто кажучи, не очікував... Ну, Юре, ну я тобі віддячу, ну приверзеться мені що-небудь...

Дізфайндер навіть не посміхнувся — занадто вже виразною була картина трупа, що наполовину висунувся зі смердючої каналізаційної труби.

— Як виглядала спальня в караульному приміщенні?

Юр так само повільно й докладно розповідав про тісну комірчину з акуратно застеленими ліжками.

— ...Кухня?

— ...Коридор?

— ...Вихід до вишки?

— ...Кришка шахти?

Кришка шахти від'їжджала поволі й не поспішаючи, й щось моторошне було в тому недбалому механічному русі, так, наче підземний дракон ліниво прокидався, перш ніж вирушити в свою смертоносну подорож.

— Чи були на снігу сліди?

Сліди були. Лише тепер Юр зрозумів, що довгі й глибокі хвилі були нічим іншим, як накатаними коліями, присипаними останньою завірюхою. Судячи зі слідів, до шахти під'їжджало щось досить велике — але не занадто, тобто "ЗІЛ"-всюдихід, або "Урал" — але аж ніяк не "Ураган"-ракетовоз.

Можливо, не один.

— Чи мала кришка шахти ознаки того, що її недавно відсували?

Так, мала. Замість кучугури снігу, що горнулася б позаду, якби кришку відкривали вперше, бетонна брила ледь зачіпала гладеньку, вкриту настом поверхню.

— Чи не помітили ви навколо ознак встановлення або роботи яких-небудь складних приладів?

Ні. Але це нічого не означає, бо в такому шоковому стані Дізфайндер не помітив би слона, якби той безпосередньо йому не загрожував.

— Як саме...

Мало-помалу Юр, та й, мабуть, інші найманці, зрозуміли, до чого веде замовник — він домагався підтвердження гіпотези про те, що пуск був навчальним. Справді, занадто багато аргументів було на користь цієї гіпотези. Власне кажучи, не погоджувався з нею лише один невеликий факт — жоден супутник старту не зареєстрував. "Рейгана цей факт стривожив би настільки, що він би точно оголосив ядерну війну..." — подумки посміхнувся Дізфайндер й, пошерхлими від утоми та морозних опіків губами, продовжував видушувати з себе відповіді.

Ближче до вечора, коли вже й товтсунець ледь вимовляв свої запитання, до нього підскочив той самий низенький спеціаліст, щось прошепотів на вухо й підсунув чималеньку записку. Замовник нашвидку пробіг її, роззявив рота, прочитав ще раз й дуже обережно згорнув учетверо.

— Пане Дізфайндере, — дуже обережно почав він здалеку.

— А чи не доводилось вам раніше бувати в тих місцях.

— Це нашого конкретного завдання не стосується! — миттю зреагував той. Судячи з легкого шелесту за кущами, Піт та Калібр теж насторожились.

— Пане Дізфайндере, — товстунець стомлено зітхнув. — Грошей з мене ви вже не виб'єте. Головку ми перевірили — вона навчальна. На ваш гонорар цей сумний факт аж ніяк не вплине, й на подальші наші стосунки теж. Цю справу я програв — програв у всіх напрямках. Це має значення лише для мене, й ні для кого більше. Будь ласка — ви бували там раніше?

Юр кивнув.

— Це не секрет, — незадоволено пробуркотів він по паузі.

— Я просто не дуже люблю те згадувати.

— Ще одне запитання, — так само пригнічено промовив замовник. — Що ви відчуваєте під час тих загадкових подій, що рятують вас від невідворотної загибелі? Навіть не так — чи не відчували ви щось схоже, коли раптом потрапили під удар кліматичної бомби?

За кущами пирхнуло — Сапер так само вперто не визнавав існування такої зброї.

Юр помовчав.

— Можливо, — сказав він по тривалій паузі. — Дуже можливо. Але гарантувати не можу — занадто вже дивне те відчуття...

Він пересмикнув плечима й криво посміхнувся:

— Та й не до того було, відверто скажу. Відчуття від вибуху НУРСу[15] набагато сильніше.

— Я розумію, розумію, — замовник теж зітхнув й вперше за час їхнього знайомства найманці побачили на його обличчі вираз справжнього жалю. — На жаль, практичної користі з того мого розуміння...

Здавалося, за якусь мить колишній бадьорий товстунець постарів щонайменше на двадцять років. Ще за хвилину він знову зітхнув, важко підвівся й рушив було до виходу.

— Одну хвилинку, — зненацька пожвавішав Дізфайндер.

— Так, слухаю, — обернувся замовник.

— Я розумію, що це не дуже прийнято в нашому бізнесі... але, якщо, звичайно, це не становить таємниці й не має стратегічного значення — чи не могли б ви хоча б натякнути, що трапилося?

Замовник знову зітхнув, повернувся до найманців й окинув усіх поглядом. В очах його застиг вираз справжнього жалю, наче у списаного на берег капітана, що все життя провів в морі:

— Не становить. І значення не має — ані стратегічного, ані будь-якого іншого. І все з однієї простої причини — ніхто й ніколи... принаймі, за нашого з вами життя, не зможе того повторити. Можливо, це й на краще...

Він знову витер хусточкою піт на маківці й видав:

— Сталося те, хлопче, що ти, саме ти, потрапивши в скрутну ситуацію, коли іншого виходу вже точно не було — задіяв невідомий ані мені, ані тобі механізм порятунку й стрибнув приблизно на півтора десятки років у минуле. Саме тоді, ще за Радянського Союзу в тому районі сталася аварія — під час практичних пусків ракета вибухнула. Причину встановити не вдалося. Тоді — не вдалося. А зараз... зараз я знаю причину, але вона мені ні до чого...

Він знову посміхнувся — стомлено, наче тільки-но сам-один проїхав півконтиненту, видобув з шахти ядерну головку, провіз її до Європи — й рушив до виходу.

— До речі, звільніть віллу, хлопці, — кинув він, не озираючись. — Години вам вистачить?

— П'яти хвилин вистачить, — озвався Сапер. — Але година, звичайно, набагато краще.

Замовник зник за кущами, ще за хвилину там же захурчав мотор, скреготнули гальма й машина від'їхала.

— Ну що — пакуємо манатки? — першим озвався Ганс.

— Так, давай, — обернувся до нього Сапер. — Юре, що з тобою?

Дізфайндер стояв, як стовп, й лише в очах було помітне життя — їх заволокло дивним туманом, й не менш дивні хвилі гойдали його, складючись у мінливі картини — чи то будинок, чи то море, чи то жіноче обличчя, чи атомний вибух.

— Та що це з тобою, хлопче?

— Я припустився помилки, — прошепотів Юр, не звертаючи уваги на американця. — Я припустився багатьох помилок. У мене була нагода їх виправити. І я цього не зробив...

Він повільно, наче під водою витяг з-за ременя пістолет й підніс до скроні.

— Гей, чоловіче, чи ти не здурів? — кинувся до нього Калібр.

— Облиш! — Піт застережливо підніс руку.

— Та він же...

— Облиш, бо вб'ю.

Ганс зупинився, розгублено поглядаючи то на Сапера, то на Дізфайндера.

Сухо клацнув бойок. Якусь мить всі троє чекали гуркоту пострілу, потім Юр сплюнув й заховав пістолета, Сапер полегшено зітхнув, а Ганс так і залишився стояти з роззявленим ротом.

— Ну не беруть його кулі! — недуже зрозуміло пояснив Піт, ляснувши його по плечу. — Не беруть, і все. Пішли пакувати манатки, бо ти тут ще цілу годину простоїш...

20.02.99 — 08.08.99

Р. Радутний.

Три тисячі смертей

У барі було на диво тихо й спокійно, особливо зважаючи на те, який контингент зібрався тут. Гість про ті зборища дещо знав, й тому попервах трохи нервував, озирався; але потім начебто заспокоївся й лише час від часу оглядався навколо — але вже не з острахом, а з цікавістю. Чоловік, якого він знав під іменем Дізфайндер і який тепер ділив з ним столик, навпаки мав такий вигляд, наче проводив у цьому закладі кожну вільну хвилину.

Власне кажучи, майже так воно і було.

За ті півгодини, котрі минули з початку розмови, з ним привіталися з півдесятка відвідувачів, бармен запанібрата назвав його Юром й, не питаючи, подав якийсь коктейль; кілька дів, які коротали час, чекаючи на здобич біля стійки, ще здалеку привітно помахали йому руками, але напосідатись не пробували, вочевидь знаючи — прийде час, підійде сам.

Та й контингент, відверто кажучи, мало нагадував той, якого новий відвідувач встиг собі уявити — ніхто не горлав ще з порогу, ні в кого не витикалися з-під ременя здоровенні пістолети із зарубками на руків'ях, майже нікого не прикрашали страховидні шрами на обличчях... Гість із запізненням збагнув, що сучасна зброя залишає мало рубців, а якщо вже потрапить куля, або осколок в обличчя, потерпілий навряд чи зможе відвідувати бари, незалежно від їхньої репутації.

Він посміхнувся й зробив ще ковток.

Віскі подавали тут непогане, окрім того пропонувався непоганий вибір різноманітної екзотики на зразок горілки, текіли, блакитної китайської горілки, грецького узо та ще всіляких прозорих пляшок, в яких щось плавало — від комах до бичачих яєць. Але постійні відвідувачі переважно замовляли віскі та пиво — навіть більше пиво, аніж віскі.

Дещо несподіваним видався інтер'єр бару — на стінах, замість фотографій з поля бою або плакатів з бравими джі-ай з гранатометами наперевіс, прилаштувались цілком мирні й навіть пасторальні пейзажі, щось абстрактне й навіть декілька цілком фахових гравюр.

— Ну й на біса їм здався той мотлох? — повернув гостя на землю його співрозмовник.

— Га? А, ви про капсулу... про замовлення! — чоловік посміхнувся — впевнено, але трохи ніяково — мовляв, вибачте, задивився. — Ви не повірите.

Юр знизав плечима й промовчав.

— Я ж кажу, не повірите, — ще раз повторив гість. — Для музею.

Дізфайндер таки не повірив — брови його здійнялися вгору, але вже за мить опустилися й він знову спокійно знизав плечима — "можна й так".

— Але справді! Ви ж розумієте, — заторохкотів гість. — Тій плівці вже майже півсотні років, жодних стратегічних секретів там вже нема й бути не може, вже й країни не залишилось такої, якій ці знімки могли б нашкодити.

— Та мені воно якось однаково, — Юр і справді байдуже підніс склянку до рота. — Але це не зовсім мій профіль. Я міг би порекомендувати... Нишпорку... хоча ні, він зараз десь в Аравії... О, а до Веги ви не звертались?

— Звертався, — посміхнувся гість. — Він засміявся й порадив... — він зробив дещо театральну паузу, — ...звернутися до вас.

На цей раз засміявся Дізфайндер і вже звичним рухом знизав плечима.

— Ото вже мені... любитель сюрпризів. Ну добре, я йому віддячу.

Обличчя гостя змінилося.

— Та ні, не турбуйтесь, — все ще усміхався Юр. — Ми давні друзі. Просто Вега має дещо своєрідне уявлення про жарти... хакер чортів.

Вираз обличчя знову змінився — тепер воно стало розчарованим.

— Але це не означає, що я не візьмуся за цю роботу, — заспокоїв його Дізфайндер. — Просто... але біс із ним, вам те не буде цікаво. Отже, до справи. Який гонорар ви пропонуєте?..

Вони розійшлись через півгодини, майже задоволені одне одним. Юр здер більше, аніж планував замовник, але менше, ніж хотів сам. Гість залишив йому всі карти й папери. Переглядаючи їх, Юр усміхався, але не тим хижим оскалом, який звикли бачити ті, хто коли-небудь співпрацював з ним, а зовсім інакше — лагідно й навіть трохи розчулено.

— Гей, Юре! Маєш роботу? — помахав йому якийсь знайомий за столиком у кутку. — Допомога не потрібна?

— Тут одному нема що робити, — звично вишкірився Дізфайндер у відповідь й почав складати папери, потім замислився, струснув головою й повернувся до стійки. Дівчата з готовністю підвели голови.

— Гей, Надіно! — весело вигукнув він. — Маєш роботу!

— На годину, чи до світанку? — волоока чорнявка звабливо вигнула спину.

— Коли це я впорався за годину? — трохи ображено відгукнувся найманець. — Аж до ранку. І так, щоб мені потім місяць не хотілося!

Дівчата пирснули зі сміху, Надіна погордливо нахилила голову, й, похитуючи стегнами, рушила до столика.

А замовник, виходячи з бару, наостанок озирнувся, ще раз перечитавши просту, без неонових витребеньок, вивіску.

Бар називався "Soldier of fortune".

Юр перейшов кордон вельми нахабно — в автобусі з туристами-перекупниками з Польщі. Один зелений папірець водієві до кордону, другий — опісля, і товстий митник, лише зазирнувши в набитий людьми і валізами автобус, зневажливо махнув рукою — проїжджайте! Скільки те коштувало водієві, Юр навіть запитувати не став — кому воно треба? Все одно назад швидше за все доведеться пробиратися іншим шляхом.

За інших обставин це могло не зійти йому з рук — час від часу автобуси все-таки добряче трусили, й переправляти через кордон зброю, або якесь хитре спорядження слід було іншим шляхом, але зараз він їхав лише з однією спортивною сумкою та кількома електронними залізяками у спеціальній валізці, хоча й залізяки ті могли мати цілком мирне призначення. В разі чого Юр сподівався видати їх за зразки, й, відповідно, найбільшою неприємністю могло б бути примусове висадження його з автобуса, але й у цьому випадку сотня доларів була б достатнім аргументом, щоб владнати справу...

Юр задрімав... Прокинувся лише, коли автобус зупинився, й перекупники зі сміхом і ґвалтом висипали назовні, наче десант.

На фронтоні автостанції красувався надпис "Львів".

Юр встав, потягнувся, аж кістки хруснули, й неквапом рушив до виходу.

From: df

То: vega

Subj: клієнт

----------------------------------------------

vega, якого біса ?

From: vega

To: df

Subj: клієнт

----------------------------------------------

> vega, якого біса ?

Ти про що ?

From: df

То: vega

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>> vega, якого біса ?

> Ти про що ?

Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

From: vega

То: df

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>>>> vega, якого біса ?

>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

А я думав, ти мені подякуєш...

From: df

То: vega

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>>>> vega, якого біса ?

>>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де  взагалі не можна.

> А я думав, ти мені подякуєш...

За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він (і ти, відповідно) знає те, що я до деяких територій... е-е-е... небайдужий?

From: vega

То: df

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>>>>>> vega, якого біса ?

>>>>> Ти про що ?

>>>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

>>> А я думав, ти мені подякуєш...

> За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він (і ти, відповідно) знає те, що я до деяких територій... е-е-е... небайдужий ?

Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій.:) Жартую.

Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого акценту. І бач — вгадав.

From: df

То: vega

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій.:)

> Жартую.

Вішати за такі жарти!

> Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого акценту.

Я розмовляю з акцентом ? >>8-О А я й не знав.

From: vega

То: df

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>> акценту.

> Я розмовляю з акцентом ? >>8-О

> А я й не знав.

Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість "g" кажеш "h".

From: df

То: vega

Subj: клієнт

----------------------------------------------

>>> акценту.

>> Я розмовляю з акцентом ? >>8-О

>> А я й не знав.

> Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість "g" > кажеш "h".

Damn! Дякую. Доведеться вжити заходів.:(

Так, а за клієнта теж дякую...

Повз перший міліцейський патруль він пройшов насторожено, але ні опасистий сержант, ні зовсім молоденький рядовий не звернули на гостя жодної уваги. Дізфайндер не поспішаючи поміняв "двадцятку", прилаштувався до черги — й за вже півгодини став власником квитка на луганський потяг. Купив місцеву газету, посидів годину у залі очікування — на спокійного, пристойно одягненого молодика з газетою ніхто не звертав ані найменшої уваги, дочекався оголошення — рідна, напівзабута вже мова звучала якось незвично... втім, можливо, він просто давно вже її не чув.

У потязі одразу ж заліз на верхню полицю й проспав аж до Полтави, а там, несподівано для провідниці та можливого хвоста, вже перед відходом потяга вийшов.

Тут людей було значно менше, натомість пероном походжали одразу два патрулі і Юр, про всяк випадок, прилаштувався до величенької черги в єдину касу з відкритим віконечком. Хвилин сорок роздивлявся навколо, коротше кажучи, поводив себе як звичайнісінький мандрівник, який вперше на цьому вокзалі, хоча що тут дивитися, — вокзал як вокзал...

— На Київ, на Харків, на Одесу кому квитки? — з-під пахви в літньої огрядної тітки визирнув вертлявий жевжик з трохи зизуватими очима. Черга мовчала.

З іншого боку хтось сіпнув Юра за рукав. Він озирнувся — підкреслено не поспішаючи, не виказуючи себе різкими рухами, але зіткнувся поглядом лише з замурзаним циганчам невизначеної статі, зате з табличкою, "...и на аперацыю..." — тільки й можна було розгледіти на потертому шматку картону. Юр знизав плечима й відвернувся.

Циганча байдуже посунуло далі, хтось у черзі кинув йому якогось мідяка й дитинча так само байдуже його підібрало. Юр провів його поглядом, розвернувся й боковим зором встиг помітити, як спритно ковзнула рука жевжика-перекупника з кишені якогось чоловіка.

Жевжик, ніби нічого не сталося, спокійно попростував далі, щоправда, вже не так активно пропонуючи свої послуги; Юр відпустив його кроків на двадцять і рушив слідом.

Здобич, звісно, ділили у вбиральні. Спочатку туди заповзло циганча, вже без таблички, потім — перекупник. Останній оглянувся на вході так незугарно, що Юр відчув щось схоже на докори сумління, але від наміру свого не відмовився й сам ковзнув у прочинені двері.

Двоє злодійчуків навіть не дуже ховалися — справді, якби хтось й запідозрив щось недобре, то навряд чи став би мазати руки до брудного циганчати, а зизуватий жевжик, мабуть, якось би викрутився, тобто це він так думав. Але недовго. Юр вхопив його за комір й трусонув так, що руки й ноги зателіпалися, наче мотузки на вітрі.

— Я... це не я... ось... — забелькотів той, схлипнув й зненацька завищав, як цуценя. — Я все віддам!

Юр мовчки простягнув руку — жевжик поспіхом вигріб З-за пазухи потертий гаманець та якийсь паперовий пакетик. Дізфайндер ще раз струсонув свою жертву. Про всяк випадок, недбало відкинув його у куток й рушив до виходу.

— Що ви робите?! — вирішив вступитися за ображеного якийсь дідок із ціпком. — Хіба так можна?!

— Він же, гад, малого присилувати хотів, — миттєво знайшовся Юр. — Добре, що я нагодився.

Дідок, на диво спритно, як для його років, обернувся й, зненацька, заїхав жевжикові ціпком. Той більше від несподіванки, як від болю, сахнувся і брязнув випрасуваними штанами просто в аміачно-хлористу туалетну калюжу.

— Ану біжи звідси, малий! — підштовхнув він оторопіле циганча. — А я з цим педиком ще трохи погомоню...

У гаманці виявилось кілька папірців по одній та дві гривні, десятка та пенсійне свідоцтво. Сивий похнюплений чоловічок на фотокартці мало скидався на дядька з черги, але на Дізфайндера й поготів, тож Юр зітхнув і непомітно кинув здобич у куток — хтось тай підбере.

Сам же рушив до виходу. Звідси вже йому квиток був не потрібен.

Далі Юр добирався розбитим дизель-потягом, який зупинявся біля кожного стовпа, нещасну сотню кілометрів пиляв три з половиною години. Дві контролерки — одна вже літня й товста, ледве у прохід поміщалася, друга — молоденька й симпатична — пройшли вагоном лише один раз. Літня моргнула йому й стиха сказала:

— Ви, я дивлюсь, чоловік порядний...

Юр кивнув.

— Я вам дам отакого квитка, ненадірваного, а наприкінці ви мені його віддасте, а половину грошей я поверну... — ще тихше запропонувала жінка.

Дізфайндер кивнув з вельми задоволеним виглядом, і жінка пішла далі вагоном. Юр лише через кілька хвилин стер з обличчя усмішку — чорт з ними, тими двома гривнями, а от те, що сприйняли за свого — це добре...

Він знову задрімав й прокинувся, лише коли потяг загримів мостом через Псьол.

Невеличка, лагідна й тиха річечка мирно несла свої води поміж лісами, степами й болотом, і Юр згадав як колись, давно-давно...

Вагон несподівано підкинуло. Юр прикусив язика й спогади відлетіли...

Кому вони були потрібні?

Вокзал, на диво, у рідному місті майже на змінився — лише на кожному розі, або й просто посеред вулиці понастромляли кіоски. Та ще зникла з вітрини буфету фірмова страва — "трубочка з кремом"...

Юр стримав невиразне бажання під'їхати просто до рідного будинку й вийшов з будівлі.

— Куди їдемо? — вкрадливо заметушились довкола типи з неспокійними очима, на що Юр заперечливо мотнув головою й рушив пішки.

Це була примха, яка, водночас, давала можливість роздивитись, про всяк випадок, струсити хвоста, якщо такий існував. Зрештою, просто зібратися з думками.

Місто змінилось — стало менше людей, але більше машин, численні кіоски стояли вже довгими шеренгами, блимали ялинковими гірляндами й горлали з динаміків щось російське, примітивне й тупе.

Поруч провив тролейбус. Юр оглянувся — на протилежному боці вулиці спостеріг кафе. "Експрес" — безмовно горлала неонова вивіска. Колись тут...

Дізфайндер струснув головою й рушив далі.

Одразу за базаром — безладним, метушливим та галасливим — на Юра чекав приємний сюрприз — вітрина з великим написом "Шериф. Магазин зброї" і відповідним малюнком. Гість усміхнувся і зайшов туди з незворушно-недбалим виразом на обличчі — мовляв, "і зайшов я сюди знічев'я, й купувати нічого не буду..." — але ще з дверей зауважив розвішані у другому залі гідрокостюми та акваланг за вітриною. Він змінив вираз на недбало-зацікавлений, поштовхався трохи біля стенду з пневматикою, окинув поглядом стійку з "Сайгами". Поганці, зіпсували хороший автомат... І, нарешті, добрався до мети.

Гідрокостюми коштували від двохсот доларів — Юр скривився, помацавши всього триміліметрову оболонку з неопрену, прихопив також пояс із вантажами, ласти, маску з м'якою силіконовою трубкою — "чорт, а колись же були чудові алюмінієві трубки... за одну гривню, чи то пак, як воно називалося — ага, рублі... й опір вони у воді створювали значно менший, аніж оці... стовбур!" — та вибору не було, й він вийшов з магазину легший на дві з половиною сотні й важчий на величеньку, але зручну сумку із усім надбанням.

На відміну від колишніх часів таксистів було безліч. Юр завагався, але обережність перемогла, й міст він переїхав у старенькому, набитому людьми автобусі.

Кондукторка скандалила з пасажирами: хтось не платив за проїзд, хтось вимахував посвідченням, а хтось затикав їй рота. Юр чув все те наче крізь товстий шар землі, бо під мостом...

Під мостом спокійно й велично, як і тисячі років тому, котив свої хвилі Дніпро.

Могутня ріка не звертала ані найменшої уваги на людську метушню на її берегах, і лише взимку, придушена греблями та водосховищами, тяжко зітхала — від чого могутній щит криги тріщав і репав, з гуркотом та громами.

Автобус розвантажився одразу біля великої помпезної арки з назвою міста. Дізфайндер усміхнувся: колись тут височів бетонний постамент і стела з таким же написом, але російською. Під час заміни територія міста зменшилась на півсотні метрів. Брила бетону все ще визирала з-під оповитого травами пагорба, і Юр кілька разів озирався, намагаючись щось пригадати... Але пам'ять працювала погано, й замість стели з написом він бачив то гострий шпичак, то навпаки — приземлену халупу... й напис видавався невизначеного кольору... Юр сплюнув й повернув праворуч.

Ця дорога колись була ґрунтовою й добряче вкатаною, але щоосені, після першого ліпшого дощу вкривалась такими баюрами, що не кожен трактор міг подолати. Місцеві жителі взяли моду відгороджуватись від тих калюж греблями зі сміття, листя, землі, й поступово шлях набував вигляду великого корита — зі справжніми стінами обабіч.

Ґрунтівку заасфальтували, але змінити громадську думку виявилось набагато важче — й третина асфальту вже ховалася під оновленими "греблями".

Дорога вела у плавні — зрештою, будь-яка дорога тут рано чи пізно вивела б його до води, бо Дніпро робив у цьому місці велику дугу, огинаючи гранітний щит, а кілька приток майже замикали кільце. Цю дорогу Дізфайндер знав...

Хтось чемно з ним привітався. Юр насторожився. Лише за кілька секунд згадав, що у селах зберігся старовинний звичай вітатися з усіма, запізніло усміхнувся й теж побажав перехожому доброго ранку.

Як і годиться, асфальт закінчувався не біля клубу, а трохи збоку. На дверях "вогнища культури" теж, як годиться, висів величезний замок, а крізь проламані двері долинав такий запах, що ще здалеку було зрозуміло — деякі функції будівля все-таки виконувала.

Знахабнівши вкрай, Дізфайндер пройшовся перед фасадом магазину, який насправді, а не формально виконував функції культурного центру. Хтось знову привітався з ним — так само недбало, просто за звичаєм; Юр ввічливо відповів тим самим й озирнувся навколо.

Як і багато років тому на розі двох вулиць здіймалася солідна будівля з дикого каменю. Зведена ще до революції, вона, за родинною легендою, належала комусь із його предків... Юр усміхнувся, перевів погляд на школу, збудовану навпроти вже за радянських часів, після Другої світової. Порівняння було не на користь нових будівельних технологій...

Ще трохи далі повинен був стояти й будинок його діда, пертися ще й туди було б справжнім нахабством, та ще й невиправданим: люди в селі живуть довго, й пам'ять, зазвичай, мають непогану...

Дізфайндер стріпнув головою й повернув праворуч, до води.

А от у цій хаті жила колись дівчина, яка йому дуже подобалась...

Спочатку він мав намір винайняти кімнату в когось з самотніх бабусь, але допоміг випадок — щоправда, потім Юр довго думав, чи можна було вважати його щасливим.

З тієї хати, шалено нявкочучи, викотився худий сірий кіт, потім хлопчик років десяти-дванадцяти — Юр не дуже розумівся на дітях. Хлопець і кіт миттю десь зникли, потім почувся інший звук — услід за ними вискочила розпатлана жінка, а одразу ж за нею — не менш розпатланий і страшенно розлючений чоловік.

Великий, теж геть худющий собака вискочив з буди й собі переполохано залящав.

— Уб'ю курву!!! — розляглося над вулицею.

Жінка, одягнена лише у благеньку сорочку, кинулась було до хвіртки, потім схаменулась і на мить завмерла, на знаючи, куди тікати. Чоловік, невпевнено спустившись ґанком, зупинився, зловтішно розглядаючи жертву.

— Сашко, Сашко, припини... — жінка піднесла руки — чи то застерігаючи напасника, чи то закриваючись від наступного удару. Навряд чи була б користь з такого блоку, якби чоловік був хоч трохи тверезіший, але Сашкові й цього виявилось достатньо. Він замахнувся, жінка теж змахнула руками, чоловік поточився і, раптом, важко упав на купу битої цегли.

Жінка охнула й прикрила руками обличчя.

Якусь мить нічого не відбувалося, тільки істерично гавкав худий пес. Потім Сашко ворухнувся, важко сів і підняв голову. Юр поморщився. Навіть здалеку було видно, що пика, і без того досить бридка, була геть заюшена кров'ю.

— Так... — багатозначно прохрипів чоловік. — Мене штовхати?!

Він ривком встав, похитнувся і несподівано твердо рушив до собачої буди.

Дізфайндер насторожився.

Жінка відступила ще на крок і вперлася спиною у паркан.

Пес залящав уже зовсім істерично, коли чоловік спіймав його за нашийника й одним ривком — де й сили взялися! — розірвав, грубу на вигляд, шкіру навпіл.

Оскаженілий собака, не знаючи, на кого нападати, крутнувся на місці, але тут господар рикнув, наче сам мав собачу горлянку:

— Ану, візьми її! Фас!

Пес кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Юр, хоч і не раз зарікався не пхатися у чужі справи, скочив назустріч.

Той паркан лише виглядав солідно. Насправді ж його, мабуть, будували ще за радянських часів, і тоді ж останній раз фарбували. Після удару ногою він не переламався навпіл, як сподівався Дізфайндер, а просто розлетівся вщент — ціла секція; та ще й стовпчик, на якому трималася сусідня, теж тріснув і загрозливо похилився.

Пес виявився спритнішим, крім того, бігти йому довелося менше. Хапнувши жінку за литку, він відскочив й стрибнув ще раз. Свіжа гаряча кров розбудила інстинкти — цього разу паща націлилась не на ногу, а просто у горло. Здавалося, ще мить і...

Жінка відлетіла убік, неначе од вибуху, а на її місце упав Юр. Пес, помітивши нову ціль, вигнувся дугою, зуби клацнули за сантиметр від Юрового рукава, але яким було його собаче здивування, коли замість панічно утікати, нова жертва раптом розвернулась та напіддала напасникові попід хвіст, що він несподівано приземлився на спину, заскавчавши покотився, збиваючи пил.

Одного удару виявилось замало.

Собака знову зірвався з місця, зробив досить вправний оманливий стрибок вбік — "я, мовляв заходжу збоку — розвертайся!", Юр слухняно посунув праве плече слідом... А от далі все пішло зовсім не так, як спланував примітивний собачий мозок.

Замість хрусту чужого горла в зубах, захрускотіли його задні лапи, якась сила крутнула його у повітрі, несподівано швидко наблизився до його ребер стовбчик паркану — і вдарив. Вдарив страшно й несподівано гучно, з тріском, наче ламалися ребра.

Власне, так воно і було.

Пес заскавчав, випустивши цівку кривавої слини. Дізфайндер знову крутонув його над головою, розвернув й ще раз торохнув — на цей раз просто об землю, одночасно випускаючи з рук.

Скавуління урвалося. Кілька разів сіпнулися задні лапи. Останній раз клацнули щелепи.

— Чоловіче, ти що здурів?

Господар собаки від такої картини протверезів і, слід відзначити, досить вправно, як на його стан, вихопив з-за похиленого сараю лом.

— Покинь залізяку, — Юр, опустивши руки, ступив крок назустріч. — Розійдемось мирно!

Чоловік не зреагував, чи точніше, зреагував так, як зреагувала б кожна нормальна людина, міцніше перехопив лом й теж посунув уперед.

За спиною Дізфайндера стиха зойкнула жінка.

Лом полетів назустріч повільно, як у кіно. Власне кажучи, за певної практики можна було навчитись орудувати важкою зброєю так, щоб до її власника не можна було б навіть наблизитись, але у того селюка, звичайно, практики не було, і Юр просто зробив крок назад.

Важка залізяка просвистіла далеко — сантиметрів за десять, Дізфайндер презирливо хмикнув і стрибнув назустріч, викинувши вперед кулака. Збоку знову стріпнувся в корчах собака, Юр кинув туди оком й трохи промахнувся — влучив не в щелепу, а у вилицю. Вийшло навіть на краще — чоловік хрипнув, випустив свою зброю, схопився за обличчя й, заточуючись, відступив на два кроки.

— Ну я тебе... — прохрипів він по паузі — й кинувся знову, цього разу голіруч. Замахувався він теж незграбно — якось то збоку, то зверху. Юр неквапом поставив блок і мало не пропустив справжній удар — прямий у ніс.

Удар був прямий і безжальний, і у випадку попадання щонайменше розтрощив би йому перенісся. Дізфайндер ледь встиг ухилитися.

"Ого..." — промайнула думка, але тіло відреагувало швидше і завчено — несподівано для самого себе Дізфайндер нахилився й розігнувся, одночасно викинувши руку вперед.

Блоків проти такого удару чоловік не знав. Не знав їх і Юр, і цілком можливо, їх просто не існувало. Хруснула кістка, чоловіка підкинуло у повітря, розвернуло й важко гепнуло до стіни будинку.

Жалібно дзенькнуло скло.

За спиною в Юра щось охнуло й ворухнулось: несподіваний рятівник розвернувся й ледь устиг підхопити жінку, яка втрачала свідомість.

— Кімнату? — жінка замислилась.

Дізфайндер чудово розумів її вагання — по-перше, село... і єдина розвага тут — поплескати язиками, особливо про те, хто з ким спить, тому самотня жінка, що прийняла жильця — найцікавіша мішень. По-друге, чоловік, якого він так необережно вигнав. Звичайно, такий "господар" слова доброго не вартий, але знову ж таки, тут у селі навіть таке добро має бути на вагу золота...

— Я платитиму, скільки скажете, — додав Юр.

Цей аргумент виявився найвагомішим — жінка зітхнула, примружила очі й відрубала:

— Десять гривень на тиждень!

"Якщо згодиться — візьму, якщо ж ні..." — внутрішня боротьба так ясно відображалася на її обличчі, що Юр мало не засміявся.

— Згода! А може, ще й підкажете, де можна свіже молоко купувати?

— А ось, у сусідки! — зраділо заговорила жіночка. — По дві гривні трилітрова банка... хороше молоко, я сама інколи купую.

З-за рогу виглянув все ще наляканий хлопчик, оцінив обстановку, підбіг до матері й заховався за її спиною.

— А це мій малий! — вперше за весь час усміхнулася жінка.

— Славком звуть. Славко, скажи дядькові "здрастуйте", він у нас мешкатиме...

Першого дня Юр блаженно бив байдики, лише пройшовся понад плавнями, придивляючись до напівзабутого пейзажу, вихилив майже цілу банку молока й увечері, разом з господинею, дивився якусь романтичну нудоту по телевізору.

Прокинувся він досить рано, десь о пів на сьому, вийшов на двір — вчорашнє молоко давало про себе знати й з насолодою випорожнився на купу напівперетрухлого бадилля. Було холодно. Листопад у цих краях відзначався то сонцем, то снігом, от і зараз небо наче вагалося — чи то плюнути холодним дощем, а чи випустити сонце ще на кілька днів.

Юр пересмикнув плечима, вибрав більш-менш рівний майданчик й почав робити розтяжку. Звичний процес заполонив свідомість, кудись зникли думки, полишивши лише пружний хруст кісток, почуття свіжості й сили. Потім настав час розминки й, нарешті, більш серйозного тренування. Професійний найманець відпрацьовував улюблені серії ударів руками, потім ногами, повітря свистіло, стиха стугоніла земля під ногами, тіло так і вбирало силу з повітря, з неба, сонця, хмар, трави і дерев... Юр зупинився й струснув головою. Після таких моментів все інше кілька хвилин здавалося йому чимось несправжнім, іграшковим, навіть пародійним.

— Дядьку Юре, — почулося несміливе запитання з-за напіврозчинених дверей. — А де ви навчилися так битися?

З хати обережно — "якби не кишнули!" — визирнув малий Славко. Юр усміхнувся. Хлопчик теж — ледь помітно і боязко.

— Отак тренувався майже кожен день, ось і навчився. А де у вас умитися можна?

— Отам, біля насоса.

Хлопчина вискочив з хати, і, радий що зміг прислужитись, кинувся до іржавого, похиленого важіля; повис на ньому — залізяка з незадоволеним рипом подалася униз, й з горизонтальної трубки — теж іржавої й перекособоченої — ринув потік рудої рідини.

— Треба спочатку іржу прогнати! — авторитетно заявив малий.

Справді, через десяток качків струмінь став майже прозорим, і Юр з насолодою умився холодною водою, потім облився до пояса й замахав руками, розганяючи кров.

— Дядьку Юре!

Малий тупцяв поруч і не міг на щось наважитись.

— Ну що тобі?

Дізфайндер усміхався якомога привітніше, але все одно здогадувався, що більше схожий на вишкіреного вовка.

— А ви можете й мене навчити? — аж задихнувся від власного нахабства, і якби поруч була мати, неминуче сховався б за її спину. — Ну хоч трішечки!

— Це досить важка справа, — зморщив носа найманець.

— Та й на бі... тобто, навіщо воно тобі?

— А це... — малий теж посерйознішав й дивився спідлоба, — це, щоб дядько Сашко мою маму не бив... коли ви поїдете...

— А чого це ти його дядьком звеш? — Юр здивовано підняв брови. — Хіба він тобі не батько?

— Та ні... — малий закрутив головою. — Це так, дядько. Я й сам не знаю, звідкіля він узявся. Приблудився. Тільки його тут і було, що собака, та й то дурний.

Юр мало не зареготав, але схаменувся й якомога недбаліше спитав:

— А батько ж де?

Малий спохмурнів й розвернувся до хати, потім все-таки передумав й кинув, наче на допиті:

— А він з кумою Оленою живе.

Юр прикусив язика. Сам того не помітивши, він зачепив, мабуть, найболючіше питання.

— Ну добре, — кинув він швидше для того, щоб відволікти малого від небезпечної теми. — Ходи, покажу пару ударів...

Швидко перебравши у пам'яті кілька найпростіших прийомів, він зупинився на класичному йоко-кері.

— Ось дивись. Стоїш у півоберті до ворога. Права нога попереду, ліва позаду. Ступні міцно притиснуті до землі, щоб не хитався. Руки ось так... та ні, праву краще одразу стиснути в кулак, а ліву можна трохи розслабити. Тепер робиш крок лівою... Слідкуй, щоб стати одразу на всю ступню, не на носок!.. Відштовхуєшся... сила повинна йти зі стопи, через коліно, стегна, пояс; праву ногу викидай уперед, супротивникові у ребра... гоп!

Удар кинув малого вперед, він ледь встояв на ногах.

— Ого!

— Бачиш, вона сама б'є, лише треба правильно скерувати ту енергію. Ну, давай, потренуйся, а я...

Слова застигли йому у горлянці, бо з напіввідчинених дверей визирнула господиня.

Закутана у якусь стару куртку, але обличчя свіже, незаплакане, як учора, усміхнене, освітлене несміливим листопадовим сонцем — воно здавалося зовсім іншим й на диво знайомим; Юр наче перенісся на багато років назад, у минуле...

Під його поглядом боязка усмішка згасла й господиня зникла в хаті.

Вийшла трохи згодом, вже більш-менш пристойно, як на сільський звичай, одягнута, побажала доброго ранку квартирантові, гримнула на сина — ану до хати! Чого роздягнений надвір вискочив! — й зникла за сусідчиним парканом. Через кілька хвилин з'явилася, обома руками притримуючи трилітрову білу банку.

— Ось... — вона здалеку подала молоко Дізфайндеру.

Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...

Молоко видалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно видоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного!

...вихилив майже половину.

— Ого! — захоплено видихнув Славко. Очі господині теж трохи розширилися.

Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й зніяковів.

— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного! І ніякого сніданку не треба.

Жінка знову усміхнулася — все ще боязко й, мабуть, щоб приховати збентеження, зацокотіла:

— Як це "не треба"! Хіба ж так можна! Зачекайте хвилинку, зараз буде сніданок. Ви яйця будете їсти? Яєшню?

— Ще й як! — Юр усміхнувся.

— А як вам — на салі, чи на олії?

— А оце вже не знаю, — Юр усміхнувся ще ширше. — Мені завжди було важко вибрати.

Снідали за широким дерев'яним столом, і Юр вкотре пошкодував, що його теперішній роботодавець не вибрав для цієї місії травень, вересень або хоча б жовтень, щоб і поїсти можна було надворі, під яблунею...

Хліб виявився несподівано свіжим, майже гарячим, і Юр здивовано підняв брови — чи не сама господиня його пекла? Виявилось, що ні, але за кількасот метрів, на місці колишньої колгоспної стайні, кмітливий фермер влаштував приватну пекарню й за пару років повністю видушив конкурентів, утому числі й державний хлібний магазин. Після перемоги й встановлення нової монополії ціни на хліб, звичайно, знову зросли, а якість упала, тільки й добре, що свіжий, але для мешканців вже не було іншої ради, бо державний хлібний кіоск вдало розташували... аж біля автобусної зупинки.

— Ось тільки... — жінка знову знітилася й відвела погляд.

— Що? — не зрозумів гість.

— Ви б не вчили мого малого нічому такому... Щоб як виросте, бува, не вбив когось...

"А що, краще, щоб його самого можна було вбити, наче комаху?" — мало не ляпнув Дізфайндер, але тут-таки отямився.

— То забавки, — заспокійливо махнув він рукою. — Тим ударом вбити дуже важко. Так, з ніг збити, або ребра зламати, та й годі.

Це пояснення, здавалось, трохи заспокоїло жінку, чи може вона просто змирилася з неминучим, й лише стиха зітхнула.

— А чи не можна у когось із сусідів човна позичити? — запитав після сніданку гість. — Хочу сходити у плавні, порибалити трохи.

Виявилось, що човен тут дешевше купити, аніж орендувати. Юр знизав плечима — все одно доведеться після виконання завдання покинути — але акуратно відрахував тридцять гривень, і задоволений дідок повів його у плавні. Човен, якого так вихваляв господар, виявився справжнім коритом — незграбним і кострубатим, ще й протікав. Найманець зітхнув, відштовхнувся веслом й спробував переплисти вузеньку затоку. Посудина на диво стрімко кинулась уперед, а рівень води добіг п'яти сантиметрів й перестав збільшуватися. Дізфайндер покрутив головою, гмукнув над загадками місцевої гідравліки й рушив далі.

Все змінилося — там, де він колись легко проходив на саморобному плотику поміж очеретом, зараз тяглася лише брудна й безкрая трясовина; там, де багато років тому застрягав легковик, зараз лежав битий і майже сухий шлях.

Але...

Музей, мабуть, кілька тижнів підстерігав Ikonos[16] над цим шматком плавнів і викинув на цю забавку не одну тисячу доларів. Знімки вийшли не дуже вдалі — якось навскіс, із занадто віддаленої на південь точки, але зміна орбіти супутника точно розорила б будь-яку неприбуткову організацію. Дізфайндер знизав плечима — "маємо те, що маємо" — і, скерований GPSом[17], зробив навмання кілька рейдів навколо можливого місця падіння капсули.

На екранчику пропливали протоки, канали, острівці й напівострови; Юр знайшов щонайменше чотири місця, до яких не зміг би добутись, на маючи приладу й похитав головою — отак-от, занадто просто...

Основним руслом пройшов моторний човен з якимось надписом — очевидно, "Рибінспекція", чоловік у зеленому кепі підозріло поглянув на "душогубку" Дізфайндера, але зупинятись не став: занадто ранній був час для виставлення сіток та занадто пізній — для витягування. Юр теж провів його поглядом — "ото ще буде носа пхати не у свої справи..." — але тільки цією думкою й обмежився, а ближче до обіду повернувся до господині.

Ще здалеку зауважив якийсь рух у дворі.

Все повторилося, як учора: спочатку з дверей вилетів Славко, потім жінка, потім — цього разу абсолютно тверезий — вискочив Сашко. На вилиці у нього світився, як різдвяна ялинка, величезний синець. Досвідченим оком найманець відзначив ще одну деталь — паркан підпирали двоє неголених здорованів.

— Ото він, падло ходяче! — Сашко теж помітив гостя й миттю змінив ціль.

Хлопці відірвалися від паркану й неквапом рушили назустріч; Сашко, навчений вчорашнім, ніби випадково опинився трохи позаду. Жінка стиснула руки у кулаки й притисла до рота, тамуючи крик.

На цей раз Дізфайндер не збирався проявляти милосердя — все-таки впоратись із трьома ворогами було значно важче. Хлопці, очевидно, сподівалися взяти його у півкільце й напасти одночасно, але Юр не дав їм такого шансу. Він ступив уперед, потім несподівано відскочив убік, опинившись, таким чином, віч-на-віч з лівим супротивником, і, не даючи йому й ворухнутись, копнув ногою в горлянку.

Щось хруснуло.

Чоловік захрипів й з виразом безмежного здивування схопився за горло. Рот його хапнув повітря раз, другий. Цікаво, що інший нападник навіть не кинувся ні на допомогу, ні на Дізфайндера, а це вже була очевидна дурниця.

Повітря не вистачало, й обличчя нападника набуло відчутного блакитно-сірого відтінку.

— Ти... — прохрипів він. — Уб'ю...

І важко гепнув на землю.

Лише тоді другий здоровань кинувся на Дізфайндера, заміряючись на ходу. Юр хотів спочатку просто ухилитись, потім подумав, що краще цю комедію скінчити якомога швидше — й зустрів ворога найпростішим йоко-кері.

У сплетіння.

Хлопець гикнув і впав, на льоту скручуючись у якусь подобу бублика.

Юр відскочив убік — і вчасно. Сашко, який спочатку трохи відстав, вже знову замірявся, на цей раз ножем.

От ножів Дізфайндер не любив. Свого часу він так і не навчився до пуття ними володіти й не потрудився навчитись від них ухилятись, про що зараз шкодував.

Сашко кинувся на нього, досить професійно махнувши лезом попереду. Найманцеві нічого не залишалося, як просто відскочити.

Чоловік повторив атаку, пробуючи загнати супротивника у глухий кут. Юр з тривогою пригадав розташування двору — якраз позаду була купа бадилля.

— Тримайте!

Палиця, кинута невмілою рукою, летіла просто в голову Юра, і той, озирнувшись на крик, ледь встиг підхопити її. Жінка знову стисла руки у кулаки, але вже не залякано, а з ненавистю. З відстані десяти метрів було видно, як палахкотять її очі.

З палицями найманець і зовсім не вмів працювати, але вибити кийком ножа з рук не зміг би хіба що зовсім зелений новачок.

Палиця свиснула у повітрі, Сашко охнув, перехопив перебиту руку іншою й спробував утекти, але отримав удар ще й по ногах, в'їхав носом у землю й прокотився метрів зо три.

Юр підійшов ближче, остерігаючись, і зненацька носком черевика рубонув бідолашного нападника у пах. Той зойкнув й теж скрутився. Так і завмер, стиха підвиваючи.

— Щоб до завтра забрався зі села. Назавжди. Бо вб'ю.

Дізфайндер сказав це спокійним й настільки буденним тоном, що не повірити було просто неможливо; потім підійшов до першого нападника — той все ще крутився в пилюці й хрипів, наче схарапуджений кінь. Завбачивши свого ворога, він вирячив очі й спробував встати, але спромігся лише підвести голову.

— Не рухайся, дурню, — спокійно сказав Дізфайндер. — Я допомогти хочу. Бо здохнеш.

Хлопець завмер, одними очима слідкуючи за руками найманця, а той вправними рухами обмацав шию своєї жертви, надавив, ставлячи гортань на місце, й тоном досвідченого лікаря видав:

— Зо два тижні не бігати, не тягати важкого, ходити повільно й спати на спині. Заросте.

Стемніло рано. Одночасно із сутінками на землю впав холод, і господиня затопила піч. Дрова були сирі й неоковирні, видно, що колола їх невміла або слабка рука. Юр навіть здогадувався, чия саме.

Кілька кострубатих колод валялися посеред двору. Дізфайндер знайшов стару пилку, вирізом на підводному ножі зробив сяку-таку розводку й за пару годин перетворив ті дровеняки на гарненьку рівну полінницю. Пилка повискувала, вгризаючись у сухе дерево, сокира весело стрибала в його руках, а потилицею він сприймав погляди: два — з вікон хати й кілька чужих — з-за паркану.

Можна було закластись, що назавтра усе село говоритиме, як жінка примусила квартиранта дрова рубати.

Вечеряли втрьох, не рахуючи Якубовича у телевізорі. Жінка весь час повчала сина: "не тягнися через увесь стіл і не плямкай! не..." І, чомусь, майже не підводила очей на квартиранта. Юра те мало обходило, він з насолодою з'їв тарілку картоплі, вихилив все молоко, що залишилось, та ще й з жалем поглянув на порожню банку; запитав хлопчину про успіхи у навчанні.

— Яке там навчання, — махнула рукою мати. — Та школа працює через день, бо вчителька зарплати не отримує...

Жалібно дзенькнула шибка, й мало не на стіл полетіла пляшка. Збоку шипіла і плювалася білим димом якась трубочка. Юр зреагував автоматично, навіть не встигнувши усвідомити, що діється: схопив, обпікаючи руку, й викинув пляшку на двір.

За вікном ухнуло полум'я.

Якусь мить Дізфайндер вагався, потім махнув рукою й несподівано засміявся.

— Не звертайте уваги!

Лише тоді жінка зойкнула й випустила чашку з гарячим чаєм.

Окріп бризнув на всі боки, Юр ледь встиг піднести руку й прийняти на себе те, що летіло у вічі малому, на шкірі миттю розцвіли чорні цятки і найманець зашипів.

Але за мить опанував себе. Вимушено посміхнувся.

— Оце тобі! У вогні не згорів, а чаєм обпікся.

У господині затремтіли губи, вона зойкнула, скочила зі стільця й забігала, шукаючи чи то холодну воду, чи гусячого жиру. Юр засміявся знову — вже щиро:

— Та що ви! Заживе, як на собаці. Ще до ранку!

Шибку затулили листом фанери і подушкою.

Про всяк випадок Дізфайндер вийшов надвір, пройшовся навколо все ще поваленого паркану й навіть приблизно визначив місце, з якого кидали той снаряд. Хто кидав — питання не стояло, й так все було зрозуміло.

Він лише сподівався, що це була остання витівка Сашка, після якої чоловікові залишалося й справді покинути село.

В усякому разі, Юр би на його місці так і вчинив.

Стояла темрява, лише десь далеко, аж попід горою, горів ліхтар, а в небі палали тисячі зірок, і що їм було до тих опереткових пристрастей, що буяли на якійсь мізерній темній порошинці.

Висіла тиша — лише зрідка гавкали собаки: "Ми не спимо! Ворог не пройде!". Але Дізфайндер міг би закластися, що при вигляді пістолета або й простої палиці та хоробра сторожа тікала б швидше за власний вереск.

Над самою головою беззвучно промайнув кажан.

На всьому, здавалося, стояла печатка занепаду й запустіння.

Малий, мабуть, вже влаштувався спати, а жінка стояла посеред кімнати й, вочевидь, чекала на Юра.

— Я тільки зараз зрозуміла... — прошепотіла вона. — Ви ж нас обох врятували... Ми б обоє просто згоріли...

— Пусте, — Юр махнув рукою. — Той дядько й пляшки кидати не вміє. Вона б не розбилася.

Він заспокоював жінку, хоча сам добре розумів, що пляшка відскочила б від столу, вдарилася до рогу печі й полум'я бризнуло б просто на потертий, висохлий диван. Мерзотник знав, у яке вікно слід цілитись.

Жінка прослідкувала за його поглядом й здригнулася.

Потім рішуче ступила назустріч.

— Я дуже... вдячна вам...

Вона затиналась, очі світилися дивним вогнем і Юр з деякою несподіванкою зауважив, що вона гарна — струнка, чорнява, великоока, з гладенькою шкірою та вельми привабливими губками. Дізфайндер ступив крок назустріч й обережно пригорнув до себе.

— Більше не треба нічого боятись, — прошепотів він. — Зовсім нічого.

Господиня схлипнула й вдячно притулилась до його широких грудей.

Юр ніжно, як міг, погладив її, зім'яв хустку й вивільнив цілий оберемок волосся — чорного, як сама ніч. Жінка підвела голову — Дізфайндер завважив, що очі її були заплющені й обережно доторкнувся губами.

Вуста виявились гарячими, як окріп.

Найманець легко підхопив господиню на руки й поніс до своєї кімнати.

Все йшло чудово, але після кількох рухів жінка схлипнула й зненацька бризнула сльозами.

— Що? — розгубився Дізфайндер. — Що трапилось? Я зробив тобі боляче?

— Ні, — жінка ворухнулась йому назустріч. — Люби! Не зупиняйся, люби мене! Я хочу тебе, я бажаю тебе, роби все, як захочеш, я твоя!.. Просто...

Вона затнулась і боязко усміхнулась.

— Мені видалось... Ну, розумієш, ти кохаєшся зовсім, як мій перший... Так що не зупиняйся, прошу тебе...

Юр не зупинявся всю ніч й на ранок мало не прогавив парне молоко, а розминку того дня зробив за скороченим варіантом — як у бойових умовах.

Цього дня плавні просто вразили Дізфайндера.

Більшу частину часу йому доводилось воювати в лісах та горах, час від часу — в містах та селищах, ще трохи — в болоті. Скрізь, майже скрізь обрій загороджували дерева, будови, каміння, а чи й просто стовбури диму, а тут...

Тут був простір.

Вітер віяв з гори й доносив ледь чутний запах глиці й грибів; очерет віддавав водою, й степ теж додавав у палітру якогось свого, неповторного аромату. В Юра засвербіли очі — занадто вже було незвично спостерігати плаский, як долоня, степ, й лише вдалині жовто-брунатний очерет та чорнобиль зливалися з сірою блакиттю небес.

Зовсім інша картина була тут навесні або влітку — небо просто сліпило своєю блакиттю, а степ видавався пофарбованим у зелений колір... Спогад цей вирвався несподівано, з давно похованого минулого, і Юр спохмурнів.

...А все ж таки, як було б непогано, хоча б час від часу, працювати не по вуха у багнюці і не на голому камінні, а тут, біля води, очерету й чисто-блакитного неба...

Юр раптом згадав, у чому полягає його праця — й мало не прикусив язика. У жодному разі не хотів би він накликати війну на цю благословенну землю!..

Крапка на великомасштабній карті перетворилася у величеньке коло на п'ятикілометрівці й виїхала за межі екранчика, на більшому масштабі. Юр зітхнув — наскільки б легше було походити тут вертольотом з металодетектором на шворці та комп'ютером у кабіні. Потім згадав, де знаходиться, знову зітхнув і поліз у човен. За сьогодні він мав намотати майже десять кілометрів.

По прямій, звичайно.

Але, як він і здогадувався, ні про яку пряму не могло бути й мови. Перша ж протока нахабно розляглась упоперек запланованого маршруту. Найманець пересік її. Вийшов, сподіваючись пішки пройти далі хоч з кілометр, але вже за кілька хвилин провалився по коліна в болото й, лаючись, рушив назад — за гідрокостюмом.

GPS та датчики металодетектора довелося прилаштувати на тілі, добре, що конструктори їхні передбачили й такий варіант, а може, мали його як основний.

У центрі кола, звичайно, не було жодного сліду металу.

Юр озирнувся — він стояв по пояс у воді й по коліна у багнюці, позаду простягався, проламаний в очереті, коридор, попереду шурхотіла в сушняку перелякана гадюка — й сплюнув.

Його робота, мабуть, органічно не могла обходитись без багна.

Перше коло спіралі мало радіус близько двадцяти метрів. Відповідно, збоку це мало просто ідіотський вигляд — тип у брудному гідрокостюмі бреде, по пояс занурюючись у брудну воду, продираючись через очерет, і весь час поглядає на великий прилад на руці, схожий на стільниковий телефон. Милуватися тією картиною, щоправда, не було кому, й до вечора Юр розширив радіус майже до п'ятисот метрів.

Жінка чекала на Дізфайндера, як на коханого чоловіка: крутилася навкруг, стояла, тримаючи рушник, коли той вмивався, й метушилася за столом, то підкладаючи картоплю, то наливаючи молока.

Ніч, проведена разом, ніби прикрасила її — і Юр навіть трохи здивувався, визначаючи, наскільки ж він помилився з визначенням віку — на двадцять? п'ятнадцять? десять років?

— До речі, — якось між іншим запитав він. — Тут колись жили... от, забув уже прізвище... ну, жінка самотня, з дочкою. Дочку, здається, Тетяною звали. Не знаєш?

— Так я ж і є та Тетяна, — усміхнулася господиня. — А звідки ти їх знаєш?

— Так, чув від когось, — недбало знизав плечима гість й непомітно перевів розмову на інше.

Наступного дня вперше довелося плисти. Вода навіть здалеку видавалась холодною. Юр спробував натягнути ласти на неопренові шкарпетки, покректав хвилин десять, потім сплюнув, одягнув ласти на голі ноги й ступив у воду.

Вода обпекла холодом.

Він сплюнув ще раз, вийшов з води, старанно вимочив ласти й шкарпетки й за кілька хвилин таки натягнув і те, й друге.

Вода тоненькими цівками ринула під костюм, Юр здригнувся, але вперто ступив далі й за кілька кроків рівень дійшов йому до грудей. У штанах вода вже зігрілася, натомість груди ще різало тими осоружними цівками, і Дізфайндер з жалем подумав про казан з окропом.

Він тут був би досить доречним.

Найманець присів — повітря зі свистом вирвалось з-під каптура, гума охопила все тіло і затиснула, ніби любляча жінка.

З вантажами він теж трохи помилився — й одразу булькнув на дно, наче сокира. Втім, це виявилось по-своєму непогано — таке стрімке занурення допомогло напустити води під костюм. Юр ще з хвилину потремтів, відстібаючи один вантаж, потім зігрівся, ліг на воду й ворухнув ластами.

Дивне, казкове видовище відкрилось його очам.

Ніколи раніше він не пірнав о цій порі. Дрібні водорості, органічні рештки вже осіли зимувати на дно, й вода була кришталево прозора, як у Чорному морі. Але на відміну від піску й каміння морського підводного світу, тут вирувало життя.

Видимість сягала трьох-чотирьох метрів — доволі рідкісне явище, як для річки.

Дно було повністю вкрите. Шар дрібних скойок та кущів водоростей простягався на всі боки й кінця йому не було видно. Юр пірнув — просто так, для розваги — й пішов у метрі над дном, як вертоліт.

З розгону врізався у здоровенний кущ якогось латаття. Ціла зграя дрібних рибок бризнула навсебіч.

Такого він ще не бачив, незважаючи на чималий підводний досвід — кущ тримався за дно однією товстою стеблиною, а основна його маса теліпалася попід самою поверхнею, ловлячи останні промені осіннього сонця.

Просто під кущем темніли нори — одна, дві... Юр нарахував їх з десяток й покинув це заняття. Майже у всіх щось ворушилося — Дізфайндер усміхнувся й пхнув у дірку пальця. За нього одразу ж вхопилася могутня клешня, плавець відсмикнув руку — слідом з нори вихопився здоровенний й переполоханий рак, відпустив рукавицю, зрозумівши свою помилку, але спізнився.

Юр схопив його впоперек панцира, кілька секунд покрутив перед склом маски, потім відпустив — й хітинове чудовисько повільно полетіло донизу.

Повітря закінчувалось.

Дізфайндер підвів голову — поверхня ворушилась, скидалась й палахкотіла полярним сяйвом на відстані якихось двох метрів. Він усміхнувся, про всяк випадок глянув на GPS — це місце слід би запам'ятати, й повільно, щоб не скаламутити дна, піднявся нагору.

Протока виявилась мілкою, навіть посередині глибина не сягала більше шести-семи метрів, але широкою — метрів із сто. Легка течія не давала дотримуватися точного курсу, тож Юр пройшов її двічі, про всяк випадок. Далі довелося знову дертися крізь очерет, брьохатися у болоті, перепливати ще один канал — зовсім мілкий, метри зо два глибиною й метрів десять-дванадцять завширшки. А назад довелося йти проти сонця, очі сліпило і Юр двічі збивався з курсу.

Прийшов час повертатись.

Цього дня радіус кола дійшов до семиста метрів.

Вечеряли знову картоплею. Втім, Дізфайндеру було абсолютно байдуже, чим наїдатись, але Славко їв з таким пісним обличчям, що Юр тицьнув йому десятку й відправив за кавунами.

Кавуни продавав старий хитрий вірменин, який жив далеченько, аж біля автобусної зупинки. Ці солодкі овочі виявились чудовим приводом на якийсь час позбутися малого. Жінка зрозуміла усе правильно, і як тільки хлопець вискочив з хати, кинулась у Юрові обійми.

Цього разу не було ні сліз, ні спогадів. Вони просто кохались, а жінка, мабуть, відчувала себе зовсім щасливою й намагалась не думати про майбутнє. У Юра ж такої звички взагалі не було.

Назавтра сірі хмари геть заснували обрій, сонце взагалі не визирало з-за них, й вода здавалася ще холоднішою, аніж напередодні. Натомість з рельєфом Юрові пощастило: плисти довелось зовсім мало, й він розширив радіус пошуку до кілометра.

Щоб запустити інтегратор, коло варто було розтягнути хоча б кілометрів до трьох. Дізфайндер, звичайно, не втримався б, і запустив його одразу. Шкоди не було... Але щось не давало йому це зробити, щось невловиме й водночас сильне застерігало його від його використання, вимагало досліджувати плавні ретельно й повільно.

"Мабуть, не так задля ретельності, як задля повільності," — усміхнувся внутрішній голос і Юр здригнувся.

Невже йому тут сподобалося?

Наступного ранку біля нього притишив хід рибінспектор, уважно огледів у бінокль спорядження, і, не знайшовши нічого підозрілого, сплюнув й рушив далі, а Дізфайндер відчув неприємний холодок вздовж спини. Не було потреби пояснювати його лише струменем крижаної води.

Навіть підозрюючи щось, рибінспектор навряд чи зміг би нашкодити йому сам, але цілком міг "дружньо попросити" дільничного міліціонера перевірити, що воно за тип швендяє плавнями?

Документами Юр цього разу себе на обтяжував.

— А тут про тебе сусіди питали, — якось між іншим виклала ввечері жінка. — Хто ти, чим займаєшся й таке інше. А я й сама не знаю...

Хто зна, чи не були це просто примітивні жіночі хитрощі, аби витягнути з "цікавого чоловіка" важливі відомості? Могло бути й правдою. У будь-якому випадку це вже було зайвим. Юр спохмурнів, на подальші запитання відповідав невдало, а кілька разів й взагалі не до речі. Славко вирішив, що вони посварилися й дивився на матір вовком.

Дізфайндер одразу після вечері увімкнув інтегратор.

Звісно, за кілька секунд результату не було. Не було його й за кілька хвилин. Синя смужечка, яка показувала поступ розрахунку, лише ледь-ледь зрушила з місця. Юр накинув куртку і вийшов надвір.

Одинокий ліхтар здаля виблискував у повітрі, над головою палали зірки й виразно майорів Чумацький Шлях. Найманець підвів голову й кілька хвилин просто роздивлявся те марево. Колись давно він спробував у батьківський бінокль розрізнити окремі зірки у тій смузі, але вже й не пам'ятав, чи це йому вдалося. Якось не вірилось, що за ті роки там, серед зірок, абсолютно нічого не змінилося.

А ще, десь далеко, у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро (якщо, звичайно, вірити Нівенові)...

Найманець усміхнувся: коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землі вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

— Милуєшся зірками? — жінка тихо підійшла й стала поруч. — Я теж колись любила просто так стояти й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр усміхнувся.

— Ото, — вказав рукою. — Це Полярна зірка. Де б ти не була і як би не заблукала, досить лише поглянути на неї, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула — "якби ж воно все було отак просто". Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

— Отам, над бадиллям Марс. Це не зірка, а планета. Планета, яка віщує війну. І хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро, але завжди опиняється перед очима — хочеш ти цього, чи ні.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

— Ота велика зірка — це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона увесь час потрапляє на очі й заважає спостереженню. Ще ніколи я не бачив її двічі в одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапцем, ніби остерігалися чогось; жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких були схожі на потоплені човни, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на межі окресленого кола — тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, що лежала за межами кола, доволі далеко. Оскільки детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Це полегшувало завдання, бо капсула навряд чи заважила б більше, аніж два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко, але не через глибину, звичайно, а через надзвичайно незручне місце. Яма — а тут була справжня яма — мала круті, майже прямовисні береги, вкриті очеретом; грузкий намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода була несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром — металодетектор вже відверто попискував, і Юр ризикнув — розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло — наче сонце зайшло. На губах заскрипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережно спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час потрапляв якийсь дріб'язок: галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря закінчувалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним "паффф!", видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Тепер у ковбані було ще темніше, хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їхати головою в дно, витягнув вперед руки, і, майже одразу, наштовхнувся на щось величеньке, кругле й важке; та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.

Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у руках.

Юр заціпенів. Враховуючи характер вантажу, такий стан був цілком закономірним.

Тримав він не що інше, як стодвадцятиміліметровий артилерійський снаряд. Весь іржавий, оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке. Здавалось, може вибухнути навіть від погляду — і Юр ледве стримався, щоб не відвернутися.

Схаменувшись, він хапнув повітря й повільно, ногами вперед, занурився.

Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, у Дізфайндера вже гупало в скронях й рвало легені. Хотілося кинути все, рвонути вгору; рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне у грудях повітря, зірвати маску та трубку — і вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...

Піднімався повільно і обережно, на одних руках, намагаючись навіть не рухати ластами, щоб випадкова хвиля не повалила моторошну знахідку.

Видихнув теж повільно — так, наче його подих міг зворушити воду в копанці, і...

Утім, це була не копанка.

Поглядом, ще каламутним від нестачі повітря, Юр обвів ковбаню і, несподівано, зрозумів, що і кругла форма її, і ледь помітний земляний вал пообіч — то не випадковість.

Заглибина мала вигляд воронки від авіабомби кілограмів на сто-стоп'ятдесят, а може й усі двісті. Кидали її або з великої висоти, або, що ймовірніше, з крутого піке, а значить, швидше за все, з Ju-87 на початку Другої світової.

Дізфайндер покрутив головою. "От і маєш — а кажуть, бомба двічі в одну воронку не потрапляє. Щоправда, це була не бомба, а снаряд — але навряд чи мені б було від того легше..."

Найманець обвів поглядом острівець, на якому опинився, і засміявся. Пам'ять послужливо підкинула картини таких самих ям на шляху, у тутешньому лісі, у тих же плавнях — особливо багато у плавнях — і Юр здивувався, як він раніше їх не помітив.

Або ж просто не мав бажання розбиратись, що воно за заглибини.

"Оце воювали предки, — промайнула думка. — Зелені ми пісюни поруч з ними. Бомбили, мабуть, як по мішенях у тирі, не те, що зараз — літаки більше, аніж по парі, й показуватись бояться. Добре, що тоді "Стінгерів" не було..."

У дитинстві він бачив ветеранів тієї війни, але просто не вірилось, що ті немічні, скручені дідусі із тремтячими руками та пластмасовими щелепами могли наступати, або тримати оборону тут, під бомбами, у болоті, або ж, навпаки, заганяти в приціл й різати кулеметними чергами тих, хто ховався унизу, в очереті...

Думки крутилися самі по собі, а тіло робило своє, й до вечора Юр збільшив радіус пошуку до кілометра. Але загадкова металева маса, виявлена інтегратором учора, ще й досі залишалася поза колом, а це означало, що вагу мала щонайменше в кількасот кілограмів.

— Юре, — сказала йому увечері господиня. — Я так більше не можу. Я не знаю хто ти, звідки, чим займаєшся, але відчуваю, що не зможу більше без тебе. Розкажи бодай щось, розкажи хоча б, чи є в тебе дружина, діти, чи...

Кінець фрази потонув у риданнях, Юр внутрішньо усміхнувся, притис коханку до себе й з півгодини інтимним шепотом переконував її в тому, що нікого в нього немає, ні дружини, ні дітей, ні постійної коханки, й що вона — тобто господиня — йому дуже подобається, але ніяких планів на майбутнє в нього теж нема, бо треба зробити певну роботу, от коли зробить — тоді з'явиться час думати про щось інше, але, звичайно, вона, тобто господиня, дуже й дуже йому подобається...

— Ти, мабуть, образився, коли я тебе порівняла зі своїм... першим... — з суто жіночою логікою раптом урвала сльози коханка. — Але не треба ревнувати до мертвих. Я любила його, але було це давно...

— Розкажи мені про нього, — стиха прошепотів чоловік і погладив її волосся. — Я не ревнуватиму. Просто, здається мені, він був непоганим хлопцем.

— Так... — жінка вдячно сховала обличчя на його грудях. — Він був хорошим. Працював на заводі, тут, неподалік. Робили якісь машини, випробовували їх у плавнях, і щось там трапилось. Точно не знаю. Здається, навіть тіла не знайшли...

Тут вона помилялась. Тіло й не шукали.

Амфібія з натужним ревінням виповзла з води і завмерла на березі, ледь похитуючись. Водій Микола вважав за особливий шик зупинити важезну машину отак, у хисткій рівновазі, коли достатньо просто відпустити гальма, щоб акуратно сповзти назад у воду, або, навпаки, дати трохи газу — й вистрибнути повністю на берег.

На спині металевого чудовиська здіймався брезентовий виступ, а під ним сховався невеликий, але ненабагато легший тягач на базі танка Т-54, а для посилення ефекту на його вантажній платформі прилаштували десятитонний "контрольний вантаж". Складався він із зварених та скручених дротом вагонних осей й здалеку видавався багатоствольною ракетною установкою, але на те купувались хіба що зелені новачки, та й то здалеку.

Вантаж був завеликим навіть для цієї моделі: із збільшеним обсягом понтонів, з потужним двигуном та посиленою палубою. Але у секретній документації вказували зовсім вже фантастичну цифру — 40 тонн; конструктори кривились і лаялись, але слухняно збільшували корпуси й обліпляли датчиками підозрілі балки — може витримає?

Балки не тримали.

Вже дві машини вигнуло дугою. В однієї зім'яло допоміжну балку, вже придушило одного чоловіка розкладеним понтоном, й задавило другого — під час підіймання ґвинта; вже ніхто не горлав під час розгортання аппарелі "вставляй-пальця!", бо знайшовся розумник, який тицьнув у отвір не шестисантиметровий сталевий стержень, а власного відростка...

"Добре, що цей стержень хріном не називається, — сказав з цього приводу хтось із конструкторів. — Бо вставив би. А може, воно й на краще, щоб дурні не розмножувались".

Цього разу, поки що, все йшло добре.

Ще одна машина — так званий "лин", береговий, більш маневровий варіант, та ще й з "тараном" на носі — виповзла збоку, ревнула дизелем, заглохла і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша — перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло у вухах.

Тривало те, звісно, недовго — слюсар Микола хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.

— Обід!

Їжу привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, яка, подаючи тарілки з густим борщем, усміхалася й, начебто випадково, демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.

Їли повільно, розтягаючи задоволення, потім довго запивали компотом, потім хтось заліг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до о-о-он тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало "козла" й лаялося, що немає міцної дошки, щоб врізати, "як у цеху..."

Потім начальник подивився на годинника, зітхнув, заліз у "лина" і натис на важіль.

Ревнула сирена, закликаючи всіх на місця.

— Юре, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? — занепокоївся головний. — Чи то не кріплення позривало?

— Кріплення, — Юр заліз на спину амфібії і кивнув. — Скажіть там Миколі, щоб не заводив, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки?

— У танку ліворуч, — кинув Микола. — Але потім поклади на місце, бо дядько Василь душу з мене вимотає.

Хлопець зник у нутрі тягача...

...а амфібія здригнулася і важко просіла, схиляючись на корму.

Таке траплялось. Пісок раз по раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.

Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до аппарелі.

— Кому там робити нічого? — задудніло з розкритого люка. — Ось я зараз...

З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло й амфібія стала сторч.

Все, що було на палубі, із лязгом та скреготом рушило униз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло у воду.

Випробовувані любили цю протоку, бо не боялися поламати ґвинти. Берег її був крутим і за два метри від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.

Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще лопались на поверхні бульбашки повітря.

Першим отямився тензометрист Володя.

— Гей, а там же...

На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску головного:

— Стій! Назад!

Це наче пробудило всіх інших випробовувачів — вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.

Головний стояв блідий, як смерть, і лічив секунди.

Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.

Коли важелезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий жарт — загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами, або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.

Гойднуло добряче. Юрій вдарився головою до якоїсь залізяки й на мить йому аж в очах потемніло. А наступної секунди, незрозуміло звідки, вдарили струмені обпікаючої, як окріп, води.

Обпікала воно, звісно, холодом.

Найпотужніший струмінь бив через командирський люк. Хлопець рипнувся туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія залишався напіввідчиненим, і Юрій спробував кинутися до нього, але тільки доторкнувся до підпорки, як водяний струмінь швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.

Машину знову струсонуло й нахилило.

"На корму, градусів сорок", — машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип, до стіни до моторного відділення. Рівень піднявся до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією — сильною і назустріч.

Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову — цього разу вже цілком наосліп — кинувся до люка. Течія майже не заважала, навпаки — орієнтуючись на неї, Юрій намацав шахту люка й ковзнув угору.

Йому пощастило — люк не зачинився.

Згори світилося. У напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вухах гуло й дзвеніло. "Метрів дванадцять... — наоко визначив він, потім знову поглянув вгору й виправився. — "Ні, навряд чи. Дев'ять, максимум десять".

Нога за щось зачепилась, хлопець повільно — щоб не заплутатись ще у чомусь — вивільнив її і озирнувся.

"Ну от і все, нічого страшного".

Темна, рухлива, закутана у брезент, маса посунула йому назустріч, із страшною силою вдарила в груди, кинула на пісок і притисла — та ні, просто вдавила його у податливий пісок!

"Вантаж клятий... — наче струмом вдарило у скроні. — П'ять тонн сталі..."

Перед очима щось зблиснуло... Час завмер...

Наступного ранку рибінспектор з'явився одразу, наче на нього й чекав.

— Добрий день, чоловіче! — доброзичливо кинув він з борту. — Слухай, не роби з мене дурня, розкажи, кого саме ти ловиш.

— Я не ловлю, — так само приязно усміхнувся Дізфайндер. — Я шукаю.

— Он як?

Інспектор пришвартувався, вистрибнув на берег й закурив смердючу цигарку.

— А що ж саме?

— Літак, — зімпровізував найманець. — Кажуть, десь тут, під час війни, упав Іл-2.

— А.... — рибінспектор одразу втратив інтерес. — Так це не тут... Це аж під греблею, кілометрів на двадцять вище. Та й навряд чи від нього щось залишилось.

— Коробка могла залишитись, — здвигнув плечима Дізфайндер. — Крила. Двигун. Гвинт. А більше, власне й не треба. Я ж не якийсь "чорний слідопит", я офіційно працюю, від аерокосмічного музею.

— А... — зовсім розчарувався гість. — То ти б мені пляшку притягнув, чи що. Все-таки на моїй території лазиш.

— Та я першого дня й ніс! — Юр усміхнувся. — Але нагода не трапилась. Завтра притягну, добре?

— Домовились, — інспектор теж усміхнувся, стрибнув назад у човна й взявся за стартер. — Дивись, у сітку якусь не влізь, тут їх безліч...

Останні слова потонули у буркотінні мотора, Юр ще раз кивнув, угукнув, зовсім як місцевий, і повернувся до своїх справ.

Цього дня він таки перетнув велику аномалію, але дізнався про це лише увечері, після опрацювання "здобичі" інтегратором. Залізяка мала вигляд великого куба — приблизно метр на два і на півтора — та якусь ребристу поверхню. На тій гофрі інтегратор, мабуть, спіткнувся, але чим би воно не було, але капсулу не нагадувало зовсім, тож Юр махнув рукою й почав роздивлятися інший район.

Там лежало одразу три залізяки. Одна складалась з двох або й чотирьох стержнів, химерно між собою поєднаних — щось на зразок хреста, але без верхівки. Юр задумався хвилин на десять, потім ляснув себе по чолі й мало вголос не викрикнув:

— Якір!

І справді, нічим іншим ті стержні бути не могли, а втопити "кішку" в будь-кого було достатньо шансів.

Інша аномалія мала вигляд металевої пластини, з одного боку овальної, з іншого — з тонким трубчатим виступом. Після уважнішого обстеження Юр дійшов висновку, найімовірніше, що це лопата.

А от третя позначка змусила його серце битися швидше. Здалеку воно було схоже на бомбу, але з часів Першої світової війни ніхто таких малих бомбочок не використовував. Крім того, магнітні лінії сходились не так круто, як характерно для заліза або сталі, а значно пологіше, натякаючи на великий вміст парамагнітних матеріалів.

"Сплав? — заметушилися думки найманця. — Чи залишки високотемпературної ізоляції? Чи це взагалі щось не те?"

Кінець завдання й купа грошей замаячіли на обрії. Того вечора Юр любив жінку так, що після всього у неї не залишилось сил піти до своєї кімнати, тож залишилась у нього, а тому вранці обом захотілося ще, й свіже молоко ганебно прогавили; і, найімовірніше, сусідка не мала жодних сумнівів щодо причин. А, отже, вже за кілька годин про це говоритиме усе село.

Глибиномір показував шість метрів — нормальну робочу глибину, де акваланг ще не потрібен, а от землесос не завадив би, бо інтегратор показав у півтори рази більше. Копати яму в півтори метри завглибшки ластами... та ще й на такій течії... Це вже занадто!

Юр повернувся у село, підібрав біля покинутої ферми іржавого металевого листа, скрутив з нього щось на зразок рупора і пірнув знову. Прилаштувати саморобний пристрій виявилось чи не складніше, аніж зробити. Течія вивертала його з рук, тягнула плавця за собою. Юр розлютився, віднайшов на дні великий камінь і прикрутив дротом до імпровізованого земснаряду — запрацювало.

"Рупор" перехоплював течію й скеровував струмінь води на пісок. Найманець зверху оглянув створену щойно конструкцію — одразу за скрученим листом, майже до самої поверхні піднімався каламутний струмінь.

"Мало хто бачив згори смерч, торнадо... та ще й штучний..." — подумав він із задоволенням, відплив трохи вище за течією, за півгодини впіймав з десяток раків й, про всяк випадок, заховав мішок зі здобиччю під берегом, на метровій глибині, та ще й прикрив очеретом.

Хто зна, чи можна тут раків ловити?

Земснаряд вибрав півметрову канаву, Юр переставив його на дно, але далі справа пішла повільніше — почався тугий, добре влежаний ґрунт. Найманець вилаявся й взявся розгортати його палицею — це допомогло, натомість гідрокостюм геть забруднився грязюкою, на зубах рипів пісок, а маска відчутно терла лоба — завдяки тому ж піску. За півгодини така робота йому достатньо набридла, ще за годину найманець вже нерозбірливо лаявся під водою — лайка бульбашками здіймалася до поверхні, репалася і розчинялася у небі.

Сонце покотилось до обрію, коли канава заглибилась на метр.

Останні півметра Юр гріб землю руками, не шкодуючи рукавичок. Чорні вихори танули за його спиною — важкий ґрунт осідав майже одразу, незважаючи на течію. Ще за годину зовсім стемніло і найманець злякався, що випадково зрушить трофей з місця й не помітить цього; він пошкодував за ліхтариком, ще раз вилаявся і відправився додому.

— Приходив дільничий міліціонер, — стривожено сповістила його господиня. — Казав, щоб ти завтра був удома й показав йому документи...

— Добре, — неуважно кивнув Дізфайндер. — Але завтра мені обов'язково хочеться потрапити у плавні... Якщо зайде, скажи, що післязавтра я точно буду.

"От сволота! Одного дня не дали... Зрештою, якщо це воно, то завтра вранці я той мотлох витягну, й до обіду зникну звідси... а якщо не воно?"

Тривожна думка не давала спати, він погладив рукою плече жінки на що вона вдячно притиснулась до нього.

"Це ж останній раз я з нею..." — майнула думка, і Юр опустив руку трохи нижче, погладив груди. Кінчики сосків враз затужавіли, жінка задихала частіше й уривчасто. Дізфайндер дражнив її довго, аж поки вона сама не накинулась на нього, як тигриця, всілася зверху, відкинула ковдру й вигнулась дугою. Такою сміливою вона ще ніколи не була, і Юр аж очі заплющив, уявивши, що коїться все це не зараз, а багато, багато-багато років тому.

Мабуть, жінка теж відчула якусь тривогу, бо після всього, вже безсило притискаючись до його грудей, раптом зітхнула й прошепотіла:

— Я пам'ятатиму тебе все життя...

— І я теж...

Юр усміхнувся й подумав, що у його випадку це зовсім не обов'язково означає "дуже довго".

У нього залишалось півтори тисячі доларів. Спочатку найманець розділив їх навпіл, потім подумав, відклав собі п'ятсот, а решту поклав під мішечок з борошном у кухні. Його кімнату могли обшукати, або ж навпаки, взагалі не зазирати до неї довгий час, а під борошном гроші знайдуться через день-два опісля його зникнення...

Непомітно спакувати всі речі виявилось чи не найважче: малий прокинувся рано й весь час крутився у кімнаті, розповідаючи щось своє. Юр слухав його неуважно, або й взагалі не слухав, але хлопчина на те не зважав, про щось розпитуючи. Юр відповідав, але мав слушну підозру, що не всі його репліки правильні і доречні.

Молоко цього ранку здавалося гарячим, а, може, це просто повітря вже дихало морозом.

Виявилось, що це й справді так — краями спокійних проток та ковбаньок вже біліли крижинки. Ще прозорі, тонесенькі. Юр здригнувся, згадавши, як мороз, хуртовина та сніг полонять цей край, і, щоб дістатися до води, потрібно довбати півметровий шар криги, а в ополонці парує чорна вода...

Знахідка виявилась шуканою капсулою, вкритою товстим шаром якоїсь слизоти. Дізфайндер мало не порізав руки до мертвих скойок. Колись стрімка і обтічна форма ледь вгадувалась під тією кіркою.

Ніж допомагав мало. Юр розлютився і шкрябонув щосили — зненацька у слабкому, вже зимовому світлі зблиснув сірий метал.

"Боже ж мій, — промайнуло у голові найманця. — Десятки років... На самому початку космічної ери ця штука відокремилась від супутника-шпигуна, помилившись на якийсь десяток хвилин!.. Отак завжди — помилишся у дрібниці і впадеш за тисячі кілометрів від мети. Справжня реліквія..."

Дізфайндер потрусив знахідку біля вуха — звісно, всередині булькала вода, й від тендітного шару фотоемульсії не залишилось й сліду, а, можливо, зігнили й самі плівки. На якусь мить Юр завагався: чи не залишити цю штуку собі, як сувенір... покинути цю роботу... оселитися десь в тихому місці, з хорошою, лагідною жінкою...

Він струснув головою і дурні думки зникли.

Вибиратись назад селом було б небезпечно. Найманець покрутив GPS і з подивом виявив досить широку протоку, яка вела просто до Дніпра.

— А я, дурень, все життя думав, що тут шляху нема... — пробурмотів він сам до себе, виплив на середину й нахабно ліг на спину.

"Неси мене, течіє..."

Метрів за сто протока звузилась, обросла очеретом, потім пройшла під густими — аж неба не видно — вербами (чи вільхами?), які добряче маскували воду.

Новий струмінь течії підхопив Дізфайндера й розвернув. Війнуло свіжістю й холодом, вода стала відчутно жорсткішою.

Його несло просто на велику металеву аномалію.

— Тю, — прогув Юр у дихальну трубку, краєм ока поглядаючи на GPS. — Як же ж це...

Протока, виявляється, робила круту петлю й роздвоювалась, а крізь шатро з гілляк та дерев не пробився б навіть Ikonos.

За кілька хвилин Юр опинився над залізякою.

І не втерпів.

Помирати, вибравшись з-під броні, переживши падіння з десяти метрів, вже вбачаючи мерехтіння світла над головою було не те, що важко, а неймовірно образливо.

Вантаж не розчавив Юрію груди, він лише вдавив його у намул, притис і тримав. Маючи акваланг, хлопець спокійнісінько вигрібся б з піску, або дочекався допомоги... але ні того, ні іншого не можна було зробити за той десяток, або два десятки секунд, що йому залишились.

Він мало не завив з відчаю.

Повітряний міхур прорвався поміж зубів й нахабно поплив догори, до світла, до людей, до життя...

Груди рвалися на шматки.

— Не хочу-у-у-у! — Юрій не зміг стримати істеричний крик, і перед очима попливли спочатку різнокольорові плями, потім поле зору звузилось до вузького, наче танковий люк, тунелю, й десь попереду блиснуло сліпуче, але холодне світло.

— Ні-і-і-і!!!

Жіноча постать, вся в білому, піднесла щось над головою.

— Ні-і-і-і!!! Не треба!!! Не мене!!!

"Щось" ворухнулось і повільно рушило назустріч.

— Я принесу замість себе тисячу інших! — спалахнуло десь на межі свідомості.

— Дві тисячі!

"Щось" зупинилось.

— Три! Три тисячі таких, як я!

Жінка зникла разом з косою, свіже, запашне весняне повітря ринуло в груди, сонце вдарило в очі, галас — у вуха...

Галас?

Великий натовп юрмився біля самої води, хтось щось кричав, трохи осторонь стояв головний, втупившись у наручний годинник; з іншого боку обв'язували мотузкою тензометриста Володю, а той опирався й горлав, що на такій течії мотузка його лише втопить, бо неминуче зачепиться чи за коріння, чи за той чортів, траханий у всі дірки танк...

— Хлопці, а що?.. — торкнув Юрій когось за плече. — А чого?..

— Та відчепись, — відмахнувся чоловік і підступив ще на крок до води, вліз ногою й панічно відскочив.

— Миколо, що це вони? — Юрій підійшов до водія. Той мало не стрибав у воду, хапався за голову й теж щось репетував.

— Та йди геть! — огризнувся той, не озираючись, й продовжив своє заняття.

Юр попитав ще кількох — ніхто не звертав на нього уваги: хто посилав, хто просто відгавкувався, аж ось раптом спостеріг на собі уважний погляд головного — й знизав плечима.

Хтось простежив за тим поглядом й втупився теж, за ним — ще один, потім — ще, й за хвилину Юрій відчув себе дуже незручно — наче під прицілом двох десятків стволів.

— Та чи ви показились? — вже злісно рикнув він. — Чи давно не бачили?

— Та ось же він, — неголосно сказав хтось.

Натовп одноголосно зітхнув, вилаявся й ринув назустріч. Вираз облич співробітників не віщував нічого хорошого, Юр сторопіло озирнувся, а тоді й сам кинувся тікати.

Його загнали на мис й мало не натовкли пику.

— Отак налякати... — головний тримався за серце, повторюючи одну й ту ж фразу. — Отак налякати...

Володя таки пірнув, зачепив буксирні троси; амфібії запрягли цугом, заревіли могутні дизелі, все навколо затягнуло сизим смердючим димом — і за кілька хвилин з-під води з'явилися розлючені палаючі очі.

Вода позамикала всі перемикачі, й на танку світилися фари.

Як тільки верхня половина корпусу вийшла з води, ревнула могутня танкова сирена. Хтось засміявся, хтось зітхнув полегшено — "хух... не посадять... з посади не знімуть...", хтось кивнув Юрові — мовляв, ти все одно мокрий, залізь та вимкни.

— Та я до нього тепер й близько не підійду! — сплюнув той, стискаючи кулаки. — А де, до речі, Микола? Маю до його морди нагальну справу...

Микола заліз в амфібію і замкнувся зсередини.

— Контрольний вантаж відірвався, — похитав головою Володя. — Поруч лежить. Як, шефе, піднімемо і його?

— Та ну його до біса, — головний все ще тримався за серце. — Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси! Бачити більше цього місця не хочу!

Як не дивно, стрімка течія не замулила купу заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг — залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг примусити себе наблизитись.

Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок — завбільшки з тулуб людини.

Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, якби не вантажі й капсула.

Гідрокостюм запакував у чорний поліетиленовий пакет. Поклав туди ж пару каменюк й втопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою, яка наче схилилась над річкою, щоб напитись.

При потребі можна буде відшукати, хоча йому цього зовсім не хотілося.

Він вийшов на автобусну зупинку і за півгодини був на залізничному вокзалі, за день — у Львові. Ще за добу — у Німеччині.

Клієнт розрахувався чесно і вчасно — точно за угодою.

10.11.99— 18.11.99 Р.Радутний

Ти мій !

Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили одне одного майже до краю, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони були то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали одне одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче востаннє.

Власне кажучи, так воно й було.

— Ти мій! — шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. — Ти мій... я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося — то пусте, то дурниці, ми їх переживемо...

— Так, моя кохана, — так само гарячково відповідав чоловік. — Так, моя лагідна... Нікому... І звичайно, переживемо...

Потім настав ранок.

Минуло багато, багато, багато років.

Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів збирався наступати, інший — оборонятись, але все було так перекручено в цій війні, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених шанців, а агресори — навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.

Це була дивна війна.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу — але... війна є війна. Джонні Вибий Око, що ще вчора увечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.

— Чи ти, хлопче, бува не здурів? — ліниво пробурчав той. — А якби я вистрелив?

— То я не отримав би гонорару, — зітхнув снайпер. — А тебе б довіку мучила совість.

Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.

— Щезни, — не обертаючись, рикнув Вибий Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж шанця, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась — одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них були у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один — напівголий, з намиленим обличчям — чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім — секунді на п'ятій — й останній вояк.

— Ти вбитий, — прокоментував Вибий Око. — В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.

— А в Радянській Армії — два наряди поза чергою, — так само спокійно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.

Вибуху не було.

— Ах ви ж... — першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий Ока та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.

— Гранату віддайте! — кинув їм услід Юр.

Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курив легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою — прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.

Далеко залетіти вона, звичайно не встигла — гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з бліндажем, й щось відчутно дзенькнуло по касці Вибий Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позиції з РПК.

— Ось тобі й мішень, — кинув Дізфайндер — та Джонні вже й сам прикипів до гвинтівки. Ще за мить глухо бахнув постріл й кулемет замовк.

— Сто дев'яносто вісім, — задоволено пробурчав Вибий-Око. — З мене пиво.

Юр тільки посміхнувся. Вибий Око був уже винен йому з десяток ящиків, й стільки ж — або майже стільки ж винен був він сам. Війна є війна.

З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.

— Ти б заліг, — порадив Дізфайндер. — Все-таки сто двадцять міліметрів.

Сам він, як і раніше, недбало розвалився, опираючись на бруствер.

Міна упала майже поруч, хмара пилюки піднялась над окопом, й повільно опустилась на відкритий вхід до підвалу. Звідти закашляли, потім знову почулась лайка — спочатку безадресна, потім більш конкретна.

— Хлопці, та дайте ж доголитись, — мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяла білизною, а от другій половині довелось гірше — курява вкрила її досить товстим шаром.

Джонні посміхнувся.

— У морзі поголять, — теж посміхнувся Дізфайндер.

— Тьху!

З пагорба, що його посідав супротивник, знову почулась черга. Кулі хльоснули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, інша вибила бритву з руки Француза.

— Тьху!!!

— Відно, нє судьба, — співчутливо й з підкресленим акцентом протягнув Дізфайндер.

— Іди на...! — долинуло з бліндажа.

Джонні заіржав, як кінь, потім знову припав до гвинтівки й бахнув.

— Попав? — з надією запитав Кемел, відтираючи сухою травою рештки мила.

— Навряд чи... — ще якусь мить Вибий Око вдивлявся в приціл, потім з жалем відірвався від окуляру й теж сплюнув. — А ви взагалі наступати збираєтесь, чи ну його?..

— Та вже доведеться.

На лівій щоці Француза чітко вирізнялась виголена смуга, а права аж сяяла. Дізфайндер пирхнув.

— Ти чого?

— Та я подумав, що дивлячись на Франца, їхні шпигуни подумають, що ми почали використовувати нову бойову косметику.

— Та іди ти...

Знову бахнув міномет, в небі завило, залящало й ще один стовп пилюки знявся вгору — але набагато далі.

— Не вміють воювати, сучі діти, — зітхнув Дізфайндер. — Було б коригувальника на вершечок пагорба й серію з чотирьох пострілів.

— Так я ж саме коригувальника й зняв! — засміявся Вибий Око.

— А чого ж він почав з РПК бити? — здивувався Юр.

— Бо дурний.

— А.

З бліндажа вийшли ще двоє, потім, вже щось жуючи, вискочив Товстун Білл й нарешті неквапом вийшов Сержант Коммі. Аж не вірилось, що кілька хвилин тому цей поважний пан у начищених до блиску чоботях товкся у тісному виході, рятуючись від гранати з невисмикнутим кільцем.

— Ну що, — позіхнув він. — Повоюємо?

— А давай, — недбало погодився Отто Ауг. — Щоправда, до початку ще хвилин двадцять.

— Ну почекаємо, — Товстун сів просто на землю й витяг з-за пазухи засмальцьовану колоду карт. — Ставлю вуха.

Вуха сушились на чотирьох окремих низках трохи поодаль від бункера. Одна пара коштувала десять доларів й низка Вибий Ока була найменшою.

Втім, йому при розрахунках вірили на слово — собі дорожче.

— Щось не хочеться, — поморщився Отто. — Все одно...

Що було «все одно» — вияснити не пощастило, бо поруч лупнув ще один вибух.

— Краще б поголитись Французові дали, — Айвен Кемел теж сплюнув й рушив до бліндажа по автомат, та перед входом затримався. — Без мене не починайте!

— Ні в якому разі, — запевнив його Сержант Коммі.

Айвен підозріло подивився на нього, зник й за хвилину повернувся — вже з М-16А2.

— Що ти все з пукавкою ходиш, — Кемел презирливо поглянув на тоненьке дуло.

— Заткни пельку! — одночасно загорлали майже всі, та ще так, що з пагорба знову вдарив кулемет. Дискусія про переваги тієї чи цієї зброї вже всім набридла.

Вибий Око знову припав був до гвинтівки, потім розчаровано відклав її вбік, спустився в бліндаж й повернувся теж з М-16. Товстун зітхнув, сховав карти й відійшов трохи вбік — до маскувальної сітки.

— Допомогти? — Кемел взявся за другий край сітки.

Разом вони розчохлили те, що на перший погляд здавалось безладним нагромадженням металобрухту. Вправними рухами Біллі розвернув ствола вгору, закріпив плиту, розчохлив приціл й через хвилину стодвадцятиміліметровий міномет націлився у небо.

— Позицію знаєш? — запитав Вибий-Око.

— Чию?

— Та чию ж ще? — засміявся Джо.

— Краще покажи.

В Товстуна було погано з очима. Це знали всі, але останній, що спробував посміятись з цього, вже з півроку спочивав на дні брудного болота.

Вибий Око обережно підняв над бруствером ріжки стереотруби, покрутив ручки й за мить, не відриваючи погляду, поманив Товстуна рукою.

— Осьдечки.

— Скільки? — Біллі припав до прицілу.

— Дев'яносто два... дистанція три-триста.

— Готовий.

Товстун ще раз обвів поглядом позицію, про всяк випадок відкрив ще один ящик з мінами й знову припав до прицілу.

Під пахвою в Сержанта Коммі запищало.

— Ну алло, — сказав він, витримавши дипломатичну паузу.

— Ви готові? — сказала трубка голосом чималого начальника — майора або й підполковника.

— Готові.

— Сигнал до початку пам'ятаєте?

— Пам'ятаємо.

— Ну тоді — з Богом.

— До біса...

Сержант заховав телефон — й майже одночасно в небо з пронизливим виттям зринула червона ракета.

Почалось.

Товстун, здавалось, перетворився на вихор — так вправно залопотіли його руки. Міномет вив, не переставаючи — як турбореактивний двигун, а на схилі далекого пагорба один за одним зринали у небо темні хмари ядучого диму.

— Готово! — зненацька загорлав Вибий Око. — Позиція... вісімдесят один... дистанція...

Товстун поклав — мало не кинув — міну й гарячково завертів корбу.

— ...дві-вісімсот... з половиною!.

Міномет знову заревів. Ще одна серія вибухів переорала схил, потім щось голосно тріснуло — й ціла половина пагорба зникла.

— Готово! — у захваті закричав Француз. Він трохи підвів голову — й одразу без жодного звуку впав навзнак. Проміж очей чорніла невелика темна дірочка, голену половину обличчя залила кров, а потилиця перетворилась на сірувато-червону потовчену кашу.

— Вибий Око ! — викрикнув Сержант Коммі. — Приблизно сімдесят!

Джонні закрутив ручки стереотруби, Товстун так само вправно кинувся до корб, Кемел, скориставшись паузою, підтяг ще один ящик з мінами.

— Позиція... сімдесят два... ах!.. — щось гупнуло просто у бруствер перед стереотрубою Вибий Ока, він зойкнув, впав на спину й вчепився руками в обличчя.

— Очі... мої очі...

З-під кулаків текла кров.

— Юре, на бруствер! — загорлав Коммі. — Отто, подивись, що в нього з очима!

Дізфайндер вихопився на бруствер, скочив два кроки вперед, потім відкотився вбік й дав кілька коротких черг у бік супротивника.

Пагорб ожив. Тут і там на ньому залискотіли вогники автоматів, за секунду обізвалось щось великокаліберне — очевидно, ДШК на станку, просто перед носом Дізфайндера знялась хмарка куряви, але за мить Юр вже схопився на ноги й перебіг на інше місце.

— Позиція сімдесят два дистанція дві-сто! — рикнув Коммі.

Товстун зреагував миттю — й ще одне місце на пагорбі вкрилось вибухами. Попав він, чи просто налякав ворожого кулеметника — але той більше не стріляв.

Дізфайндер тим часом перекотився ще раз — на цей раз до запасного окопу, упав в нього й здалеку показав великого пальця — все о'кей.

Під пахвою Сержанта знов запищало.

— Алло! — на цей раз було не до дипломатичних пауз.

— Як у вас? — захрипіло в телефоні.

— Нормально! — рикнув Коммі. — Що треба?

— Зі східного боку великий дзот. Я знаю, що без коригувальника попасти важко, але...

— А де до біса Іохансон зі своєю командою? — розлючено загарчав Сержант. — Чого це я повинен...

Трубка щось буркнула, Коммі замовк, сплюнув й вирік:

— Він завжди був недоумком. Гаразд.

Епітафія була коротка, й не зовсім правильна. Товстун скривився й знову закрутив корбу. Якщо раніше дуло міномету ходило ледь-ледь, то тепер воно розверталось мало не на дев'яносто градусів.

— Позиція... — Сержант замислився. — Двадцять, дистанція... ну, скажімо чотири-п'ятсот... Серія чотири.

— Спробуємо, — буркнув він у відповідь на запитальний погляд Отто. — До речі, що з Вибий Оком?

Джонні вже затих й лише стогнав.

— Погано з Вибий Оком, — буркнув Ауг. — Навряд чи бачитиме.

— Чорт.

Отак Джонні Вибий Око удостоївся ще коротшої епітафії, ніж Нахаба Іохансон.

Міномет рикнув чотири рази, за пагорбом теж щось глухо забахкало, й метрів за чотириста від позиції повиростали дими.

— Отак, певно й ми попали! — Коммі вилаявся. — Серія чотири на два ліворуч, потім чотири на два праворуч!

Товстун знову заходився біля міномету, Кемел ледь встигав підносити міни й відкидати порожні ящики.

— Коммі!

Сержант підвів голову — Дізфайндер розпачливо вимахував автоматом — перевів погляд праворуч й вилаявся. З залишків невеличкого парку, де, здавалось би й зайця заховати ніде було, вибігло вже чоловік з півсотні й щодуху рвонули до позиції. Бійці з них були ніякі — всі нормальні люди бігли б перебіжками, по черзі, прикриваючи один одного, але все ж півсотні є півсотні.

— Праворуч сто! — загорлав Сержант Коммі. — Позиція сто двадцять дистанція триста!

Міномет знову заревів. Серія чорних вибухів змела лівий фланг шеренги нападників, Коммі зареготав — та в цей час за пагорбом знову забахкало й за мить перша міна вибухнула поряд з позицією. Всіх кинуло на землю. Сержантові запорошило очі, й поки він лаявся, Отто й Дізфайндер піднялись й припали до автоматів. Обидва стріляли куцими, влучними чергами, і, якби їх підтримував міномет, все б минулося легко й практично безболісно.

Та міномет мовчав.

Нарешті він вдарив знову — міна прохурчала зовсім низько — Дізфайндер аж пригнувся — й вибухнула десь за парком.

— Товстун, ти що здурів! — розпачливо загорлав Отто, й лише потім оглянувся. Міномет стояв якось не так. Очевидно, осколок вдарив у стойку й чи то зігнув, а чи й зовсім перебив її — й ствол дивився чортзна куди. Кемел й Товстун гарячково підкопували опорну плиту.

— Погані справи, Юре! — вигукнув Отто на запитальний погляд товариша. — Стріляймо далі.

Знову захурчали ворожі міни — на цей раз всі вже були напоготові, й вчасно пригнувся. Осколок дзенькнув по касці Сержанта, той сторопіло випростався — й тут-таки спіймав кулю, охнув і впав.

Напасники порозумнішали — залягли й лише пострілювали, залишивши здобич мінометникам.

— Юре, ось подивись! — зненацька вигукнув Отто. — Он там, на лівому фланзі! Ота погань з телефоном!

Справді, на лівому фланзі серед простих автоматників промайнула постать з якоюсь легкою зброєю, та з ящиком на спині натомість.

— Думаєш коригувальник? — Дізфайндер старанно прицілився, вистрілив. Ворожа куля збила порох поруч із його скронею. Знову загримів ДШК.

— Влучив? — з надією спитав Отто.

— А біс його зна... Зараз будемо знати.

Наступна серія лягла досить далеко за бруствером.

— Мабуть, влучив, — задоволено пробурчав стрілець.

Нападники знову заворушились й таким же безладним натовпом кинулась уперед. Автомати Отто й Дізфайндера запрацювали знову, й знову бахнув міномет. Міна пішла мало не вертикально, Кемел голосно вилаявся, задер голову — й раптом м'яко звалився просто на порожній ящик. По спині його швидко розпливалась кривава пляма.

— Погані справи, хлопці! — Товстун кинувся до бруствера. — З міномета...

Поруч гримнув вибух — своя ж міна впала метрів за сорок, завили осколки.

— ...користі вже не буде. Дайте автомат.

— Он, біля Сержанта.

Біллі схопив Коммівський АКМ, та скористатися ним не встиг — черга перетнула йому обличчя, голова луснула й каска, наповнена уламками черепа й збитим на драглі мозком, упала поруч.

Наступної миті куля розірвала шию Отто, він захрипів й впустив голову на автомат. Пальці в останньому зусиллі стиснули спусковий гачок, довжелезна — на весь магазин — черга пішла в небо й зчудовані нападники залягли.

Дізфайндер охнув, оглянувся, схопив за комір Джонні, кинув йому на груди автомат Француза й потяг до входу в підвал.

— Клятий мотлох, — гарчав він через секунду. — Ні щоб було відтягти трохи вбік...

Мотлох — покручене залізяччя, уламки дерева, бетону, якесь ганчір'я — вперто потрапляв саме під ноги. Очевидно, на самому початку війни, ще до того, як над містом пройшли бомбардувальники, тут ховалися місцеві жителі й перетворили підвал спочатку у сховище, а потім у справжній свинюшник.

Оселя ця мала трохи дивне планування — майже одразу за входом коридор повертав ліворуч, потім праворуч й лише після цього починався власне підвал — з клітинками комірчин, оберемками труб та кабелів і вентиляційною шахтою. Власне, таке хитре його розташування й стало одною з причин розміщення позиції саме тут. "Кожна нора повинна мати щонайменше два виходи", — сміявся тоді Коммі... аж бач, згодилося. Хоча й не йому.

Нападники, тим часом, ще трохи пополивали кулями облишену вже позицію, спостерегли, що ніхто їм не відповідає й знахабніли. Вже повертаючи праворуч, Юр чув їхні голоси, якісь нерозбірливі команди, лайку. Потім під бетонним склепінням прогриміла черга, друга... Дізфайндер прикипів до стіни — але далі пострілів у прохід справа поки що не пішла.

Два повороти надійно захищали його від гранат, однак пастка від того кращою не ставала.

Нападники порадились ще — їхні голоси, трохи спотворені підвальною луною, долинали голосно, але нерозбірливо, потім таки кинули гранату — гримнув вибух, зі стелі посипались крихти, а знадвору почувся розпачливий крик й цілий потік лайки — очевидно, когось зачепило осколком. Юр зловтішно посміхнувся.

Потім запала тиша.

Дізфайндер насторожився. Що б воно не готували вороги — навряд чи це було б приємним сюрпризом. Він посидів ще трохи, потім знову вхопив Джонні Вибий Око за комір й потяг далі, сподіваючись дістатися вентиляційної шахти.

Але не дістався.

Гримнув вибух — значно потужніший за гранатний. Ціла брила бетону накрила обох втікачів і Юр втратив свідомість.

Він не знав, скільки часу пролежав без пам'яті. Розплющивши очі — побачив лише темряву. Намацавши годинника — порізав пальця до розбитого скла. Нашорошивши вуха — почув лише хрипке дихання — власне й Вибий Ока.

Навпомацки Юр намацав його кишеню. На щастя, запальничка вціліла... а втім, не так вже й на щастя, — подумав він, похмуро оглядаючи замкнену бетонну порожнину, в якій опинився. Виходу не було. Не було й входу. І що найпаскудніше, не було навіть малесенької шпарини, й не коливався тремтливий вогник запальнички. Означало це не що інше, як близьку загибель від нестачі повітря.

Юр поспіхом загасив вогника — конкурента в плані кисню; навпомацки знайшов кілька примітних брил й спробував розхитати. Звичайно, вони сиділи мертво. Він підняв автомат й обережно постукав у стелю — відлуння глухе й майже напевне означало, поверх бетону насипалось ще багато цегли, каміння або просто землі, що в даному випадку означало одне й теж.

Зітхнувши, Юр клацнув запальничкою ще раз й уважно оглянув завал, шукаючи щось металеве. В ідеалі це могла б бути труба, яка виходила на поверхню, й по якій можна було б стукати... на жаль, єдина металева дротина, яку він знайшов, від ідеалу була дуже далеко.

— Оце влип, — пробурмотів Дізфайндер й безсило відкинувся на каміння.

Настала тиша.

Джонні дихав уривчасто й до свідомості не приходив.

Десь за півгодини Дізфайндер ворухнувся, впевнено простяг руку по аптечку й так само впевнено, хоч і наосліп, витяг з неї ампулку з нашатирем. Розламав. Сунув під ніс Вибий Окові. Той застогнав, ворухнувся й щось прохрипів — Дізфайндер поспіхом прибрав ампулку подалі.

— Де... я... — більш осмислено прохрипів Джонні.

— В підвалі біля нашої колишньої позиції, — неголосно відповів Юр.

— А ти... хто...

— Дізфайндер.

— А... інші...

— Загинули.

— Клятий... майор... недоумок...

— Та ще й який, — посміхнувся Юр. — Втім, Нахаба Йогансон не кращий.

— Сподіваюсь... його... теж... — з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.

— А чому... тут... темно...

Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.

— А тому, що нас завалило, — безбарвним голосом відповів він.

— Запальничка... в мене... в кишені...

— Уже, — так само безбарвно відповів Юр. — Але до того ж в тебе...

Він затнувся.

— Ну... що...

— У тебе вибито очі, — сказав Дізфайндер.

Запала тиша.

— Зовсім? — по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.

— Не знаю, — одразу відгукнувся Юр. — Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.

Він помовчав.

— Власне кажучи, — додав він трохи згодом. — Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?

Знову стало тихо.

— Пошукай... протяг...

— Уже.

Тиша.

— Пошукай... метал...

— Шукав.

Тиша.

— Граната...

— Замалий об'єм. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.

— Тобі видніше, — Джонні Вибий Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.

— Тоді?...

— Тоді грець.

— Тоді пробач, що я тебе розбудив.

Знову запала мовчанка.

Пройшло ще півгодини.

— Що, — зненацька почув Дізфайндер. — Нудно?

— Нудно, — не погодитись було б дивно.

— То побалакаймо... — Погодився він так само байдуже:

— А про що?

Запала пауза.

— А про жінок, — зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.

— Про жінок, — погодився Дізфайндер.

Знову стало тихо.

— Ну... — вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий Око.

— Що — ну? — не зрозумів Юр.

— Ну, той... про дівок.

— А... — Дізфайндер знизав плечима. — Починай тоді ти.

— Я?.. Ну добре... — Вибий Око захихотів. — Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?

Звичайно, таке Дізфайндер запам'ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівчиною, але навчитись ще нічому не встигла й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям — забирайте, мовляв.

Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...

Дізфайндер посміхнувся.

Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...

Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.

— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.

— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?

— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.

— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.

— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.

— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.

— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?

Шукач Смерті поморщився.

— А біс його зна... Колись було саме так... а зараз — не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли одне одного.

— З ким це — з нею?

— Ну з ким ж іще... — Юр пирхнув. — З леді в білому.

Джонні здригнувся — це було знати з легкого шереху.

— А раніше чому ти її шукав?

Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік — то й добре, а що він там творив раніше — то його справа. Але тут, за часницю до смерті... мабуть, зберігати традиції не було сенсу.

— Через нещасне кохання, — іронічно буркнув Дізфайндер.

— А серйозно?

— Та я серйозно...

Запала тиша — втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук — суміш кахикання й шарудіння — Джонні сміявся.

— Ти чого? — спохмурнів Шукач.

— Через тебе... дурню... — не міг зупинитися Вибий Око.

— Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий — хотів застрелитись через нещасне кохання... Розповісти кому... так здохнуть же від сміху...

Дізфайндер напружився — потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе — й собі посміхнувся.

— А вона ж що?

— Нічого... Вийшла заміж й виховує дитину.

— То що ж у вас сталося?

— Дурниці, — відвертість найманця явно мала межі. — Кінець кінцем просто розійшлись.

— А чому... — а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. — А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

— Бо не зміг.

— Злякався?

Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав:

— Не зміг.

— А що там могти... — все хихотів Вибий Око. — Береш цяцьку й натискаєш...

— Та невже? — Юр завівся. — Ну дивись... тобто...

Він згадав порожні зіниці Вибий Ока.

— Пробач.

— Та добре. То що ти хотів показати? Може, хоч розкажеш?

— Та ні.

— Чому ж?

— Не повіриш. Втім... я здається, знайшов спосіб показати.

Він дістав з кобури величенький «люгер», сунув його до рук Вибий Ока.

— Перевір, чи заряджений.

Почулось сухе коротке клацання.

— Заряджений.

— Тоді пильнуй.

Юр взяв пістолет, й не відпускаючи руки Джонні, підніс собі до скроні.

— Егей, хлопче, ти що замислив? — стривожився той.

Сухо клацнув бойок.

Вибий Око випустив пістолет, наче його було розпечено до червоного.

— Дурниці, — невпевнено сказав він по паузі. — Навчальний патрон.

Він намацав серед цегельної мішанини зброю, відвів вбік й знову натис спуск — самостійно. Гримнув постріл. У замкнутому приміщенні він здався гучнішим за постріл з самохідної гаубиці.

— Осічка, — вперто прошепотів Джонні.

— Давай ще раз, — знизав плечима Дізфайндер.

Він так само приклав його руку до своєї голови — й так само курок лише сухо клацнув.

— Дві осічки підряд? — з голосу Джонні можна було вгадати вираз на його фізіономії. — Не вірю.

— Як собі хочеш, — знову стенув плечима Шукач.

— А якщо... в серце? — а ще Вибий Око славився казковою впертістю.

— Не варто, — зупинив його Дізфайндер. — Добре, якщо осічка, а скоріш просто розірве. Убить не вб'є, але шкіру посіче. А тобі може й пальця відірвати.

— А здалеку?

— Не влучиш.

— Нічого собі! — Вибий Око був ошелешений. Останній раз Юр бачив Джонні таким після того, як його конкурент з того боку лінії фронту кулею розірвав йому кашкета з відстані півтора кілометра. — Перевіряв?

— Кілька років.

Дізфайндер пирхнув. Він міг би розповісти про багато таких перевірок, не менше могли б розповісти ті, що бачили його в деяких боях. Хтось із них, власне, й приліпив йому те дурне прізвисько.

Джонні мовчав. Лише за кілька хвилин він, зібравшись силами, озвався знову.

— Але... як... чому...

— А біс його зна! — зрозумів його Шукач. — Не знаю.

Аж на останньому слові він спостеріг, що голоси їхні стали хрипкими, а дихання — уривчастим й водночас глибоким. Ще через півгодини Джонні не витримав, попросив в напарника гранату, підняв її в себе над обличчям й висмикнув кільце.

Запал глухо стрельнув... і згас. Юр засміявся й всунув до рук товаришеві «люгер».

Сам він почав корчитись хвилин через десять.

Смерть від нестачі повітря ніколи не була легкою й приємною...

За тисячі кілометрів від поля невдалого наступу, у великому місті, у звичайній, нічим не примітній квартирі, на так само звичайному ліжку лежали двоє — чоловік і жінка. Дитина мирно спала в сусідній кімнаті. Годинник тихо цокав, показуючи глупу ніч, з вулиці час від часу долинало неголосне, але пронизливе виття тролейбуса або притишений гуркіт трамваю.

Ще звечора жінка відчувала себе неспокійно, й, щоб заснути, прийняла дві таблетки снодійного. Але, незважаючи на це, сон її був неміцний, снилось щось страшне, вона намагалась когось захистити — але не знала кого і як.

Чоловік її вже давно звик до того.

Приблизно о четвертій ночі жінці наснилось щось особливо моторошне, вона застогнала, закричала й зненацька прокинулась.

Чоловік теж підскочив й схилився над нею.

— Що з тобою? — він був щиро стурбований.

— Нічого... здається... — жінку все ще трусило, вона жадібно хапала ротом повітря, наче тільки-но задихалась. — Нічого, любий. Все нормально.

— Те саме?

— Те саме... Жінка в білому, яка щось намагається в мене забрати...

— Ці твої нічні жахи, — все ще стурбовано правив своє чоловік. — Може, тобі варто таки звернутись до лікаря?

— Ні-ні, не треба, — жінка зітхнула. — Я чомусь думаю... що все воно скоро скінчиться.

09.10.98— 17.10.98

Р.Радутний.

На цей раз разу вибух пролунав гучно й металево, наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив у кузов й за хвилину повернувся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок. Валізка з неголосним "бах!" розлетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшов ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.

Воно? — зазирнув через плече Калібр.

Примітки

1

Мій скарбе (нім.).

(обратно)

2

Вітаємо у Росії І (англ.).

(обратно)

3

Untermensch — недолюдок (нім.).

(обратно)

4

Государственная инспекция безопасности дорожного движения.

(обратно)

5

Відома порнозірка. Прізвище дає зрозуміти, чим саме вона відома.

(обратно)

6

Навігаційний прилад. Показує координати на місцевості.

(обратно)

7

Наполеонівських гвардійців недаремно називали "старими буркотунами" (авт.).

(обратно)

8

Scheisseland — країна гімна або гімняна країна (нім.).

(обратно)

9

ОЗК (рос.) — загальновійськовий захисний комплект. Складається з гумового плаща із шворками та панчіх.

(обратно)

10

Великоколіберний кулемет.

(обратно)

11

Військова автоінспекція.

(обратно)

12

Бойова машина піхоти.

(обратно)

13

Легендарний американський машиніст.

(обратно)

14

Наприкінці шістдесятих років у науковій літературі СРСР й США було досить багато повідомлень про синтез різноманітних хімічних елементів з антиречовини. Почали, звичайно, з водню та гелію. Після початку синтезу металів ті повідомлення зникли — одночасно й назовсім.

(обратно)

15

НУРС — Неуправляемый Ракетный Снаряд (рос.).

(обратно)

16

Супутник, що з нього всім продають знімки поверхні Землі.

(обратно)

17

Супутниковий навігаційний прилад.

(обратно)

Оглавление

Шістнадцята голова гідри

Три тисячі смертей

Ти мій ! Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg